Ірина Вільде

ПОВНОЛІТНІ ДІТИ

I

Дарка народилася в другій половині червня. Коли відходять суниці, а починають червоніти ранні вишні. З восьмого року життя мала Дарка кілька коричневих веснянок на дещо заширокому носикові і свої мрії, про які не знав світ.

Інколи вечором, коли сон знемагав Дарку так, що власне ліжко здавалося човником на хвилях, уявляла вона собі листівку з голубком, яку вона повинна одержати в день народження.

Часом замість голубка був віночок — серце з незабудок з золотим написом: «В день ангела».

Не треба додавати, що листівка та мусила мати поштовий значок з печаткою, як водиться, і повинен був принести її сам листоноша в день Дарчиних іменин.

Такі були бажання Дарчиного серця. Але хто мав це відгадати?

В один з своїх днів народження, коли Дарка не вміла вдати, що радіє з подарунків, мама розсердилася на неї і назвала її невдячною дитиною. Дарка не хотіла робити мамі прикрості. До самого вечора вихваляла всі до одного подарунки й скакала, як козеня, нібито з надмірної радості. Та це не дуже-то допомогло: мама відразу розгадала, що її радість нещира.

Вечором підійшла до її ліжка бабуся і почала допитуватися, чи їй часом не болить щось у грудях, чи не темніє часом в очах. А може, ніжки в неї такі, як би пройшла велику дорогу?

Дарка на все відповідала: ні, ні, ні!

Проте вранці, перед сніданком, примусили її випити якийсь гіркий чай. З цього дізналася Дарка, що її вважають за хвору. Щоб не завдавати клопоту мамі й бабусі, вирішила «переболіти» листівку з голубочком. Пізніше щось раз чи два снилося Дарці, ніби прийшла на її адресу здалека, десь аж з Америки, листівка з парком, який чомусь був не зелений, а синій-синій.

Та це був тільки сон, бо Дарка не мала нікого в Америці.

Проте не треба надто нарікати. Одного дня народження (Дарці пішло вже на десятий) сталося щось несподіване. Бабуся подарувала їй двадцять лей[1]. Це ще не все. Дарці сказали, що вона зможе з тими грішми зробити, що сама схоче. Вона ніяк повірити не могла. І мама про це відразу довідалася по її очах. Бо Дарка має очі сірі, як осінній туман, але коли вона тільки починає лукавити, вони стають темні. Такі темні, як спілі сливи, і все розбігаються на боки. Тому в Дарки багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди.

Так було й того разу, коли Дарка не повірила мамі, що може робити з грішми, що сама захоче.

Два дні і дві ночі думала Дарка, що зробити з грішми. Третього дня, хоч як це було неймовірно і смішно, мусила собі сказати, що в цьому вона має більше розуму, ніж бабуся: Дарка вирішила купити собі листівку з голубком.

Навіть не уявляла собі, що в сільській крамниці можна за безцінь дістати таку чудову листівку. Бо треба знати, що, крім голубка з листом, була на листівці ще пара рук, які міцно стискали одна одну.

Дарці аж жаль зробилося плямити адресою листівку. Вона носила її при собі, доки не зломився один ріжок. Тоді вже з меншим болем заадресувала листівку на своє ім'я та побажала собі щастя й успіхів у навчанні. Потім наліпила поштову марку, яка коштувала втроє більше, ніж оплата звичайної листівки. Та це був день народження (хоч і заднім числом!), а з такої нагоди негарно жаліти коштів.

Найлегше було вкинути листівку до поштової скриньки. Дарка вирахувала, що наступного дня вранці листівка має бути знову в неї.

Та ледве дійшла до повороту біля церкви, зробилося їй так страшно від того, що вона наробила, що хотіла звернути вже на пошту і на чому світ просити службовця, щоб повернув їй ту листівку. До того ж листівка могла пропасти десь на пошті — адже Дарка вислала її нерекомендованою.

Але сором перед незнайомим начальником пошти переміг страх, і Дарка відмовилась від свого наміру.

Дома застала Дарка панотця. Мама частувала всіх кавою з солодкою сметанкою і свіжим, ще у вощині, медом. Але по зморшці поміж бровами у мами Дарка догадалася, що вона не захоплена цим візитом.

Мама чомусь думає, що панотець приходить до татка з візитом тільки тоді, коли йому чогось потрібно від татка.

А хоч би й так, то що в цьому поганого?

Коли панотець пішов (він таки й справді приходив до татка порадитися відносно своєї пасіки), мама сказала голосом, який Дарці дуже не сподобався:

— Не бійся, як йому треба, то він дуже ласкавий, але на храм до себе тебе не запросив.

— Та що ти, жінко! Добре, що не просив. Я й так був би не пішов. Куди ж мені, народному вчителеві, пхатися між те панство.

Дарка мусила стати на бік татка. Справді, чого тут ображатися, що не запросили татка, коли він однаково був би не скористався з тих запросин?

Одним словом, візит панотця зробив те, що на Дарку того дня не звертав ніхто уваги. Не помітили навіть, що вона з дому виходила.

У ліжку вже вирішила Дарка, що зустріне завтра вранці листоношу перед ворітьми. Відібрати листівку в нього і заховати так, щоб про неї ніхто ніколи не дізнався. Та хіба це було розумно? Коли ніхто не мав бачити й чути, як листоноша подаватиме їй листівку, то навіщо було посилати її на своє ім'я?

Тієї ночі Дарка переверталася з боку на бік, начебто хто бочку перекочував. Остаточно сказала собі: хай буде, що буде, листоноша мусить принести листівку до хати. Хіба не була адресована до неї?

Але не так сталося. Навіть Дарка у свої дев'ять років знає відтепер, що не все відбувається так, як ми собі цього бажаємо. Навіть коли дуже бажаємо. Листоноша дав листівку татові, тато — мамі, мама — бабусі. Коли вже всі прочитали і добре насміялися, наостанку дали листівку Дарці.

Дарка одна не сміялася. Не наперекір дорослим, але просто не могла сміятися з себе самої. Дарці здавалося, що її роздягли догола і показують пальцем на неї. Було дуже ніяково.

Вони мусили здогадатися, що, власне, не було з чого сміятися (ніхто не повірив би, що бабуся, яка в шість разів старша за неї, сміється там, де не треба!), бо щось прошептали між собою в другій кімнаті і тато хотів навіть вернути Дарці гроші за листівку.

А бабуся, забувши, що за хвилину перед цим ще з листівки сміялася, почала тепер хвалити її.

Тоді щось сталося з Даркою. Забула, що перед нею бабуся (вшестеро старша за неї), забула, що то такий день, коли вона повинна до всіх чемна бути, вихопила листівку з рук бабуні і подерла її на дрібні шматочки.

Це називався день народження.

Мабуть, тільки тому, що то був Дарчин день, не дісталося їй від матері нічого за це нечуване зухвальство. Аж не хотілося вірити: ніхто їй ані слова!

На другий рік, в той самий день, дістала Дарка аж дві листівки. Сам листоноша вручав їх Дарці. Справді! На одній листівці був намальований кошик з квітами, а на другій — голова вродливої дівчинки. Якби не вуста й ніс, то можна було б ту дівчинку прийняти за Дарку. Така схожа була.

Дарка зразу втішилася, як дурна, але пізніше мусила соромитися своєї радості. На листівці з квітами був підпис «Твої батьки», а на тій, з дівчинкою: «Твоя бабуня». З цього Дарка відразу зрозуміла, що то домашні написали. Було прикро, що в хаті не забули ще минулої неприємної пригоди. Цей день народження теж не вдався.

Третього року не прийшла вже картка ні від батьків, ні від бабуні. Дарка полегшено зітхнула: історія з листівкою канула в вічність.

* * *

На чотирнадцятому році життя стрінула Дарку нова несподіванка. Дарка носила стрічки у волоссі вже «по-паннянськи», а нова домашня робітниця, яка стала на службу на літо, з веління бабці говорила Дарці на «ви».

Мамця сказала на це:

— Я вважаю, що тобі ще заскоро записуватись у панни, але коли бабця так хоче…

Якось вранці збудилася Дарка досить пізненько: сонце вже закотилося за другу половину вікна. Думка була за тим, щоб відразу встати, але голова ваготіла й не могла розлучитись із подушкою. В устах було якось так, як по добре невиспаній ночі, хоч цієї ночі спалося а спалося…

З подвір'я заторохкотів віз на снопи: мусив вже зо три рази обернути.

Станула по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже балачки про те, що пружини з ліжечка повилітають!) і відразу присіла задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…

Метнулася до простирадла: ті самі ще свіжі сліди…

Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна, і так перечікувала, аж прогуде гураган першого страху. Думки і собі розбіглися всі до одної, поховалися по кутках, не здатні з переляку до ніякого діла.

Тільки в передсінку свідомості змагалися зі собою неясні відомості з певними здогадами…

«Таке», а саме, може, тільки йому подібне, з жінками буває… Але чи вже так завчасу… Чи в пізнішім віці… невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи «воно» приходить постійно, напевно з літами, чи тільки як злий знак… випадково…

Але — роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все затерти сліди своєї ганьби. Сорочку можна випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бували вже випадки, що півдому шукало за Дарчиною нічною сорочкою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фотелі. Зможе й цим разом кудись «задітися». Плями з простирадла найкраще виловити щіточкою для зубів. Знову ж — неясного походження, розпливчасті, вогкі плями на простирадлі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інакше краще від «того».

Далі: кров тамується холодними металами і окладами[2] з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.

Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здавалося, сама смерть станула з косою перед очі.

Ціле щастя, що дома було, власне, по сварці без перепросин і ніхто не звертав на неї уваги.

І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідкує.

Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.

Соромно і боляче (дійшла до того, що вона, Дарка, мусить в подруги Ориськи «радитись») було говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у гніві.

Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:

— Ти будеш мати дитину.

Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь дитини не мається ні з цього ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.

Та Ориська таки стояла при своїм.

— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину… Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила… Так… В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла… слово честі…

— Ой Орисько… або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.

— Добре… а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину?.. Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто… Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину… Кажу тобі — вся постіль від крові… аж по хаті було нею чути… Так, як би свиню зарізали…

Ориська таки дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну як дитина? Отак собі — заболіло в животі і вже дитина?

— А від кого мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.

Ориська аж очі вирячила. Ага, вона, певно, «забула», що дитина може тільки «від когось» бути! Ну, а що ж тепер? Але Ориська на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути предвісником народин живої людини.

— Дарко, ти так все пискуєш до мами… чи ти думаєш, що бог не міг за кару так зробити, щоб… ти без нікого мала дитину?..

— Іди… Іди… такого ще відколи світ світом не бувало… — борониться самопевно Дарка.

— Не вір, добре, не вір, що бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська.

Дарка не відважується заперечити божої могучості й гніву. В її очах вони наростають, укладаються у піраміди: одна вище другої, а та ще вище третьої і так без кінця.

Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертності душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого бога в трьох особах.

Справді: той бог все може. Добре і зле. Ще одне, може, вже останнє прохання до приятельки:

— Орисько, я тебе дуже прошу… Не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати… Навіть якби я вмерла… то не кажи нікому чому…

Орисьці стають сльози на очах.

— Що ти говориш, Дарко… Боже, що ти говориш…

Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до цього:

— Що ти мені поможеш?.. Що можеш ти мені помогти?

Не договорює багато, іде собі навіть без «па», самітна, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?

За ясенами попівства нова хвиля тверезості вдаряє на розгарячкований Дарчин розум: це неможливо, щоб вона мала мати дитину… Таки ні… Хоч, — згадує всі надприродні сили, — це правда, що бог може зробити все, що захоче… Це свята правда…

Ні, ні, сто разів ні… це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись…

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять ним те бідне, маленьке, як порошинка, серце…

Вона нагадує собі і те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що замість до гімназії піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама, вже після того як татко це сказав, приміряла їй сукенку, яка прецінь тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, а тепер ще це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і наслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає знову постанова: додому більше не вертатись.

— Адже, — підлабузнюється і визиває бога, — бог може зробити так, щоб того всього в одній хвилині не було… Стою тут на вулиці… без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки бог так схотів, що можу знайтися дома… в ліжку з мамою… І можу бути відразу вже й на музику записана…

Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоб там, в небі, знали, як вона вірить у їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій оцінці і нічого дуже злого їй не станеться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.

Вечір уже закидає свої сіті над землею і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою готовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.

Людські переклики і черговий гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки надобре розпаношується по землі.

Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає: «Мушу відтепер більше, як досі, любити небо й траву… Бо вони будуть моїм домом».

За хатами надбігає з піль теплий вітрець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше, йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, а страху ані сліду. «Новий дім» — небо засвічує всі лампи щодо одної: так ясно, що можна розпізнати, якого кольору придорожні квітки.

Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем… Видно, так уже мусило бути й буде.

Перші, невиразні світелка з сусіднього села чогось приспішують биття серця. Вона ж уже за готарем[3], в чужім селі між чужими людьми. Доходить до села й відразу почуває, що вступає в новий, досі тільки з оповідань бувальців знаний світ.

Треба буде проситися на ніч. Треба буде видумувати історію про злу мачуху або батька-п'яницю. Треба буде на «службу годитись». Ах, треба буде забути, чим досі булося.

А ніч вже на п'яти ступає. Страх перед чужим селом і людьми заходить з одної, то з другої сторони коло Дарчиного серця. Лапне за душу, що аж мурашки побіжать спиною від того дотику, причаїться, потім знову на іншому місці дасть знати про те, що він ані на крок не відступає від Дарчиного серця. Пошук нічлігу з романтичної пригоди переходить у прикру конечність.

Хат у селі — як муравлищ на зрубі: до котрих дверей застукати?

Дарка числить до десяти: до десятої хати підійде. Десята хата мало що інша від прочих дев'яти: під гонтами і з одною лише освітленою половиною.

Дарка заходить у браму на подвір'я, а звідти просто через відчинені наростіж двері до хати.

Якась жінка, молода й непривітна, порається коло кулеші на кухні; решта родини розкинена по всіх кутках хати.

— Що скажеш, дівчино? — питає, як би спішилася в роботі, молодиця.

Тон голосу молодиці онесмілює Дарку, вибиває за одним махом весь порядок слів.

— Чи не могла б я у вас переночувати?.. — питається якось по-дурному, ніби заздалегідь було так умовлено і вона тільки для певності питає ще раз.

— А ти чия? Ніби звідки?.. — втручається з цікавістю, хоч теж не дуже привітно, газда. Невідомо, батько чи чоловік молодиці.

Дарка не приготована на таке питання на самому вступі. Ще не може рішитися, котрого концепту вхопитись (мачухи чи батька-п'яниці), як молодиця каже до неї:

— Іди собі, небого, звідки-сь прийшла, та й не сновидайся по чужому селі… По тобі видно, що зле тобі не діється… Іди… Іди…

Не дає змоги відповісти, бо відразу повертається спиною до Дарки, а лицем до чавуна з кулешею, як би нікого чужого в хаті й не було.

Все ж таки здається чомусь Дарці, що якби вона попросила газду, сердечно попросила, то він позволив би переночувати десь у кутку. І відразу знає, що хоч би мали вовки на полі роздерти, нікого не прохатиме з цієї хати. Не схиляється, не кулиться по звичаю бездомних, тільки природною ходою іде за поріг. Без добраніч.

— Слухай… гей, дівчино, — гукає за нею голос газди, — ану-ко вернися, маєш букатку хліба.

Дарка має вже на кінчику язика просту відповідь: «Подавіться ним», — але неждано для себе самої відповідає так, як її вдома вчили:

— Дякую… Я не голодна…

А за порогом цього негостинного дому знову ніч і знову гострі дотики страху. Боже, боже… Ані додому в цій порі вертатися, ані ночувати тут серед вулиці… Дарка вишукує всі призабуті слова давніх молитов і засипає ними всіх знайомих святих в небі. Зокрема прохання, щире, як сльоза сироти, до Ісуса:

— Зроби так, щоби хтось прийняв мене на ніч… тільки на цю одну ніч… Завтра, як ти цього захочеш, Ісусе, вернуся навіть додому…

І від цієї молитви вступає віра, така ясна, як ранок, у серце, і Дарка сміло входить на поріг якогось нового, бо тільки наполовину викінченого, дому.

І знову питання:

— А ти чия?

Тепер питається вже якась старенька жінка. Молода жінка, що присипляла дитину, повертається до Дарки і каже до мами чи свекрухи:

— Лишіть, най ночує… Кажу вам… — замикає остерігаюче уста старшій жінці, і та покірно робить їй місце коло себе на постелі. Їй підсувають миску з молоком і кулешею, але Дарка цим разом вже не може лише подякувати. Бере за ложку — і молоко смакує, як ніколи досі.

В хату приходить молодий газда. Щось хоче питатись чи розвідуватись, але молодиця шепотом просить його мовчати, і він ніщо не питає Дарки. Ніби її зовсім нема в хаті. Дарці стелять під намисником.

Молодиця поправляє їй «подушку» — стару кожушину під головою, — а Дарка, перейнята вся вдячністю до своїх незнайомих добродіїв, думає: «Остануся вже в цих добрих людей. Завтра розповім молодиці всю свою біду й залишуся коло дитини…»

Їй здається, що про її постанову знають усі в хаті, і вона не почувається їх довжником… Навпаки, вони повинні оцінити як слід її рішення…

Потім, можна сказати, що таки одразу, як тільки заснула, збудилася від якось раптового світла. Коли відчинила очі, усвідомила собі, що мусила збудитись від того галасу, що зчинився в хаті. І заки могла з'ясувати собі, що, куди й чого ці люди схопилися вночі і бігають з хати надвір, а знадвору до хати, була вже в татка на руках.

— Татусю… — ніби втішилася, ніби здивувалася.

Ще чула, як татко ще раз і ще раз дякував молодиці, що «дала знати», потім знову вчула людську мову, аж як станули в себе на подвір'ю. Мусила заснути по дорозі й збудитися від того, що віз перестав нагло тарахкотіти.

З хати вийшла сплакана, з перекривленим лицем мама і відразу стала докоряти Дарці. Аж тато мусив спам'ятати маму:

— Дай спокій… дитина перетомлена… завтра будете розпитувати.

Тато (Дарка ніяк не могла зрозуміти, що йому сталося, бо він так нагло подобрів до пастушки від гусей) сам заніс Дарку на руках до ліжка. Дарка хотіла чимскоріше чкурнути так, як стояла, під покривало, але мама, що теж нагло зробилася добра, як би хто її медом намастив, конечно захотіла сама розібрати свою доньцю.

В цей спосіб вийшла наяву ганебна Дарчина тайна.

Мама вже навіть не допитувалася багато, чому вона з дому втекла. Кожний тепер розумів причину.

Дарці розклеюються зовсім очі, і вона не може так скоро знову заснути. Мати просить, щоб вона прецінь таки заснула: про все поговорить завтра. Дарка хоче послухати мами, стулює повіки, але таки не спить. Мама це бачить, тому сідає на край ліжечка, гладить легенько Дарку по лиці і починає розказувати…

Страшні, неймовірні речі розказує мама… Що пережила мама, як пішла до Ориськи й довідалася, що Дарка пішла звідти кудись… Як шукали її по всьому селі… Які страшні думки приходили мамі до голови…

Не знати певно, чи мама не захворіє від того всього… Стежечками, стежечками і мама заходить аж до Дарчиного сорому… Дарка завмирає. Можна сказати: перестає існувати. Як ще й мама скаже щось подібне, як Ориська видумала, то хіба більше не жити їй…

Але що це? Мама сміється з її переляку: прецінь це звичайнісінька річ, що ні одної жінки на світі не минає. «А кров?» — хоче знати Дарка. Кров у цьому випадку — природніше явище, як кровотеча з носа. Тільки от що: дівчатка мусять у тому часі вважати на себе… Боже борони перестудитись, мочити ноги в зимній воді, бо… можна захворіти на все життя.

Дарка скліпує очима, як би хотіла відігнати думки від себе: «Що? Що мама говорить про зимну воду і каліцтво на все життя?..»

Напружені весь довгий день нерви не видержують, і Дарка вибухає плачем:

— Чому… боже мій… чому мама не… сказала мені… цього всього два дні… скоріше?…

І на таке просте, природне питання мама не знає, що відповісти.

* * *

Коли Дарці сповнилось п'ятнадцять років, вона витримала іспити до п'ятого класу жіночої гімназії в Чернівцях. Усі говорили, що Дарці пощастило на іспитах тому, що тоді саме у викладача румунської мови Мігалаке зробився нарив у горлі і під час вступних іспитів його заступав хтось інший. Дарці, правду сказати, було прикро таке слухати. Вона була добре підготовлена з усіх предметів і не потребувала щасливого випадку, щоб опинитися в п'ятому класі.

З румунської підготовляв її татків товариш, домнул Локуіца, який вважав, що Дарка добре засвоїла цей предмет. Вона вміла читати по-румунському, трохи писати, ну і, певна річ, відповідати на такі питання, як: скільки тобі років, в якому класі учишся, як твоє ім'я тощо.

Дарка любила пана Локуіцу, а тому вірила йому в усьому. Раз він запевнив її і татка, що вона добре підготовлена з румунської мови, значить, зайві будь-які балачки на цю тему! (Пан Локуіца так смішно розмовляє по-українському: замість «люди» він вимовляє тверде «л» — «луди», «лублу»).

Пан Локуіца — румун, але не з тих румунів, що їх бояться і не люблять наші люди. Так сформулювала собі Дарка свої політичні переконання, і цього поки що вистачило для її п'ятнадцяти років.

Разом з довідкою про те, що Дарка є ученицею п'ятого класу, отримала вона (за таткові гроші, зрозуміло) і формену шапку з блискучим дашком. Це незаперечна ознака того, що відтепер Дарка справжня гімназистка. Нічого так не хотілося тепер їй, як пройтися в тій шапочці по селу. Але як надівати на голову вовняну шапку, коли надворі повітря аж густіє від спеки?

Дарка кожного дня ждала зміни погоди. Кожного ранку пробуджувалася з надією, що побачить на небі бодай натяк на дощ чи безсонячний вітер. Але дарма. Небо було чисте, сонце припікало зухвало, повітря було ліниве, і на зміну погоди аж ніяк не показувало.

Хіба не буває так, що за ціле літо не випаде ні одного холодного дня? А якщо й цього року природі забагнеться втяти таку штуку, тоді — що? Тоді ні разу не показатись у селі в гімназійній шапці?

Цього не могло бути! Дарка вирішила піти наперекір природі.

Одного дня, коли мама послала її по синьку до крамниці, Дарка, незалежно від того, що термометр показував двадцять вісім градусів тепла, наділа на голову шапку.

Спершу було все якнайкраще. Першою зустріла Дарку їх сусідка, трохи старша за Дарку Санда. Не розуміючи, що шапка формена, вона запитала, чого це Дарка переодяглася на хлопця. Дарка пояснила Санді її помилку. Тоді Санда зацікавилася шапкою так, що не лише стала обмацувати її на Дарчиній голові, але й захотіла собі приміряти. Дарка пояснила, що носити таку шапку не кожний має право.

У крамниці Дарка мала ще більший успіх. Крамареві так сподобалася її шапка, що він покликав дружину і всіх своїх дітей, щоб ішли дивитися, яка шапка, ци… ци… що за шапка в дочки пана учителя!

І все було б добре, якби, повертаючись додому, не зустріла Дарка сина директора школи Богдана Данилюка, чи, як його всі звуть, Данка.

Батьки Данка всього два роки як поселилися у Веренчанці. Мати в них німкеня, і тому люди в селі стороняться трохи їх. Крім Данка, є ще й дочка Ляля, яка вивчає музику десь у Відні і якої досі ще ніхто не бачив у Веренчанці. Коли Данилюки приїхали до Веренчанки, Данко був у п'ятому класі. За німецькою модою носив ще короткі штанці і (це вже поза всякою модою!) не визнавав дівчат за людей.

Раз його мама мала необережність назвати Дарку його товаришкою, а він, — це болісно згадувати, але воно так дійсно було, — сказав, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.

І щоб не було найменшого сумніву, до кого стосуються його слова, додав:

— Для мене той гімназист, що ходить до школи й носить шапку. Пхі, приватне навчання! Я міг би сказати, що я й університет приватно проходжу!

І от тепер Дарці випадала дорога побіля школи, а той нестерпний директорів Данко стояв на воротах школи з якимсь сільським своїм товаришем, ніби очікував на когось.

Піт заливав Дарці повіки, ноги мліли під колінами, а вона йшла, втупивши очі у вибої на дорозі, глуха і сліпа до всього, що діялося навколо.

Коли минала ту злощасну браму, до неї долетіли слова Данка:

— Василю, ти не впрів на голову?

Дурні слова, грубі слова, а все ж таки слова виключно на її адресу. Все ж таки краще, хоч і дурне, слово, але вже не те непомічання, невизнання за людину. Новина була така, що не можна було не поділитися нею із своєю найкращою подругою Ориською, дочкою отця Підгірського (крім Ориськи, в Підгірських є ще Софійка, яка минулого року закінчила ліцей, і Стефко, що перейшов до восьмого класу).

Ориськи нема в хаті. Хто б сидів у таку спеку в хаті! Ориська в саду гойдається в гамаку.

Всі кажуть, що Ориська подібна до циганки. Її мама теж; тільки мама страшна, а Ориська вродлива. Дехто думає, що Ориська на старості літ буде така точно, як її мама тепер, тому що її мама молодою була зовсім подібна до Ориськи.

Дарка скубе по дорозі зелені ще порічки й каже, чи то обурена, чи то рада, що так сталося:

— Той директорів Данко, знаєш, Орисько, вже хотів би з нами примиритись. Не бійся… шукав зачіпки зі мною. Нібито йому смішно, що я наділа шапку в спеку. Він…

Ориська не дає закінчити. Її вузеньке, як лисяча мордочка, личко стає хитре-хитре:

— А… а… а!.. Це він сміявся з тебе! Хіба так шукають злагоди? Зі мною він теж хотів примиритись, але по-інакшому… Ми зустрілись — я тобі не розповідала, ні? — коло церкви, він поздоровкався зі мною чемно…

— Поздоровкався? — глухо спитала Дарка.

— Еге ж, поздоровкався. А чого це ти… ніби… заплакати хочеш?

— Я? Плакати? Смішна ти, Орисько! Я… я просто так… не вірю тобі…

— Не віриш? А як забожуся? Поклянуся мамцею?

— Не треба. Тепер усе ясно. — Сумніви, що з якогось часу каламутили Дарчин душевний спокій, вирішились нарешті.

Так! З неї, Дарки, завжди будуть сміятись такі, як Данко, а Орисьці кланятися чемно, бо Ориська — вродлива. Ориська перш за все не має веснянок. Потім вона має зуби рівненькі, наче по мірці зроблені.

Хочеться впасти на землю і нігтями до крові здирати з носа і лоба ті погані, ненависні веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то каменем повибивала б собі ті криві зубища, що, як п'яні, повалились одні на одних.

В руках у Дарки — синька, а дома — мама з білизною.

Тільки Дарка ступила на подвір'я, як з хати вибігла мама, розігріта, червона, як помідор:

— Де ти до цього часу сиділа? Я чекаю тут, як на шпильках… Що з тобою? Ти чуєш, що я до тебе говорю?

Звичайно, Дарка чує, ну і що з того?

— Прошу, — викладає синьку на лавку перед купкою білизни, а сама хоче йти в хату.

Мама заступає Дарці дорогу, бере сильно, так сильно, що аж болить, Дарку за плечі і вже не кричить, а сичить (уф, як це слово не пасує до мами!):

— Я тебе питаю, де ти до цього часу була?

— Ніде не була…

Дарка, певно, сказала це не таким, як завжди, голосом, бо мама звільняє її плече з своїх пальців й говорить з докором, вже без лайки:

— Тобі знову сіла муха на ніс.

Мама говорить не те, що думає. Мама знає, що це не звичайні химери в Дарки, а їй дошкулило щось. Тільки мама не хоче допитуватися, бо не має тепер часу для цього. Ось гора білизни чекає на неї.

Дарка йде до таткової кімнати. Там на день спущені штори на вікнах. Дарка лягає горілиць на отоманку і думає, як би це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай півгодини не думати. Але так не можна. Найдурніші думки лізуть непрошено.

Зашаруділа портьєра. Хтось увійшов до кімнати. Може, мама? Ноги човгають по підлозі. Бабця.

«А все ж таки мамі зробилося жаль мене і послала бабцю сюди… Кохана мама, хіба це її вина, що має негарну дочку?»

Бабця, яка увійшла з світла, навпомацки знаходить отоманку і сідає на краєчку.

— Ти знаєш, Дарцю, сьогодні на обід твоя улюблена страва. Ану вгадай, що таке?

Дарці хочеться плакати: боже, боже, коли нарешті в цьому домі перестануть поводитися з нею, як з дитиною? Пів-Веренчанки вже рознюхало, що в них гриби на обід, а їй кажуть — «вгадай»! (Ні лісів, ні грибів у самій Веренчанці немає).

— Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… — придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.

— Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…

Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:

— Бабцю…

Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.

— Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.

І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.

— Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!

Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:

— Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?

Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.

— Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Таж ти моя люба, гарненька доня! Хто має такі, як моя донечка, розумні, гарні, сірі-сірі оченята? Ну, хто? А хто має такі золоті, такі пишні коси, як моя дівчинка?

«А про веснянки мовчить… мовчить», — щипає щось Дарку за серце.

— А все-таки Ориська не має веснянок…

Мама цілує Дарку в лоб і ніс — в ті місця, де найбільше скупчилося веснянок.

— Дурненька моя панна! Весняночки на носі означають… здоров'я! Правда, правда! Ориська анемічна, й тому вона не має веснянок… Хіба ти не знаєш, що вона цілу зиму пила риб'ячий жир? Дурненька моя дівчинка, дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, і цей сміх звучить, як пісенька щастя. Потім якось непомітно Дарка опиняється в маминих обіймах. Лежать, притулившись одна до одної так близько, що Дарка чує, як б'ється живчик на маминій шиї. Щасливі своєю любов'ю, вони не відриваються одна від одної.

На другий день Ориська проговорилася, що, коли директорів син здоровкався з нею, вона була не одна. Була вона, як виявилося, тільки додатком до Софійки, з якою ходила купатися.

Отака-то Ориська!

* * *

До Веренчанки приїхала з Відня директорова дочка Ляля. Дарка вийшла до чернівецького поїзда по газети таткові і тоді вперше побачила Лялю. Дарка з першого погляду розгляділа, що Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна. Лялине лице зразу не сподобалося Дарці. Може, то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі являла собою невеликий трикутник, і на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилась пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може, дещо задовгий, породистий ніс. Так що для рота вже не ставало місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.

До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було.

Зважаючи на вечірню пору, Ляля була одягнена в плаття-костюм з зеленого сукна і кофточку, пошиту під гусарську куртку. Коли ж додати, що в руках цієї віденської директорової дочки була ще й тростинка, яку вона вертіла в руках, наче справжній гусар, то зрозуміло, що поява її на тихому веренчанському вокзалі викликала сенсацію.

Лялю анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю розглядали її. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Поки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитися з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда не заради нього, а заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об'явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила офіційно Дарку з своїм братом Данком, з безробітним молодим учителем гімназії Дмитром Уляничем, старшим студентом юристом Петром Костиком і студентом першого курсу філософії Ярославом Празьким.

Зрозуміло, що всіх їх знала Дарка так само добре, як і вони її. Тільки до цієї хвилини вони, братія, — придумав таке слово Улянич, — ні Дарки, ні Ориськи не визнавали гідними свого товариства. Просто вважали їх ще за нещасних малюків. Тоді коли Улянич (сіре, безкольорове обличчя з парою глибоко посаджених меланхолійних очей), який іноді бував у Підгірських, ставився якось більше по-батьківському до Ориськи й Дарки, то Костик відносно них вів себе нетактовно.

Він уперто називав їх «дітками», в нього вистачало нахабства спитати іноді і при сторонніх людях: «Чи живі-здорові ляльки?», домагався по-дурному, щоб його величали «вуйком» і таке інше.

Дарка з Ориською мстили йому тим, що позаочі критикували його нещадно. Критикували в ньому все: і його розгойдану ходу, і його довгі, як у бузька, ноги, і його широкі, як лопати, долоні, і його «кінське» з велетенськими зубами лице, і його манеру тримати себе — одним словом, усе, що тільки кидалося їм в очі.

До Празького вони не мали симпатії тільки тому, що він близько дружив з Костиком. Можливо, коли б він знав, якою смішною здається його опецькувата, квадратна фігура на фоні того довготелесого Костика, то він з-за самолюбства не показувався б разом з ним. Але Празькому не було кому про це сказати. Звідсіль і пішло, що він з Костиком стали нерозлучними. До того ж лице в Празького було всіяне прищами, хоч сам він з усієї братії щодо Дарки й Ориськи вів себе найкультурніше. Мало того, що говорив їм «ви», але й на вулиці здоровкався з ними, як з дорослими. Взагалі, якби не прищі у Празького й та дружба з Костиком, то його навіть можна було б назвати приємним.

Того ж вечора домовилася братія (всіма командувала Ляля), що на другий день після обіду зійдуться всі в садку на приходстві. Прощаючись з Даркою, Ляля ще раз підкреслено нагадала їй:

— Не забудьте… й не спізняйтеся…

І так Дарка з Лялиної легкої руки увійшла в світ, де кінчалося дитинство.

* * *

— Дарко, до тебе гості, — голос мами несе з собою засторогу (може, розпатлана, може, заїжена овочами панна гімназистка), і радість, врешті, і міх відповідальності за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, сукенка, очі, усмішка.

— О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

— Зовсім ні, анітрохи. — Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. «Ляля! Ляля, Данкова сестра з Відня…» — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, Дарок, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістається, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

— Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… ви, може, думаєте, що й живу у свого вуйка? Вакаціями мусимо з концертами по курортах їздити… Але я сказала собі: цих вже ні… Ні й ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю, люблю я музику чи ні… Я приїхала та й кажу до Данка: «Ну, покажи мені тих панночок, що про них писав мені…» А він, фрац айнер[4], каже, що він вас усіх тільки здалека знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила… Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися, вже, певно, усі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає назад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна якісь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під планами?

Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь.

— Воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандалії, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх на завтра до нас: татко казав, що дуже радо відступить нам клас, той, від дороги, на наші сходини. Вам не подобається щось вроді вакаційного клубу? А там вже врадимо: в які околиці прогулки… ну, так, і на скільки днів… Потім мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?.. Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється, обов'язково! А щонеділі — спортові змагання! Ви знаєте, я маю друге місце в плаванні…

Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і сміливих думок. Дарка думає: «Як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їх спокійне, аж нудне, село на Відень?»

Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі, крім тих, що вона з ними вже знайома. Гм. Хто є? Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею були «ми». Ми — ще малі, ми — зелені, ми (як щирість, то щирість, нема чого ховати) — смаркаті, так, навіть смаркаті, ми — з ляльками, ми — з заздрими очима на все те, що творять «вони». Так думають про нас — вони.

Хто «вони»? Прошу дуже: сестра Орисина, Софійка, і брат Стефко, Дмитро Улянич, Петро Костик, Празький… А твій брат, гарна Лялю, і його товариші, той мрук, вже не «ми» ані ще не «вони»…

— А панна Софійка то вже якась старша? — питає Данкова сестра.

Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:

— Т-так… я не знаю… вже по матурі…[5]

— Знаменито! — тішиться Ляля. — Це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!

Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.

— А ті панове, що ви вичислили, хто це?

— О, це вже студенти… Один ще, Стефко, ходить до гімназії, але вже восьмак, — Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, нерівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.

Дарка бачить, що для панни з Відня не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:

— Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?

Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця ясна панна, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між «нами» й «ними»!

Навіть півгодини не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.

Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт зносить запах Лялиної шиї чи волосся.

«Вона пахне, як квітки по дощі, — не думає, а молиться Дарка, — бо вона сама як квітка. Ти… ти гарніша навіть від Ориськи…» — запобігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя у Відні. Дарка, щаслива й горда, дріботить в її тіні.

Ось вже й ясени при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Як би хто замів. Сміх людям сказати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саду, як би хто сто громами по небу покотив… Той Петро Костик якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.

— Вони всі в саду… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в вічі справді соромиться.

— Де? Де? Де той сад? — питає Ляля і, не чекаючи Дарчиної відповіді, лишає Дарку саму на стежці й біжить за сміхом Костика.

І знову сміх Костика, а з ним хорове, безстримне, навіжене: «А…а…а…а…!!!» Знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі й з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на шматочки не розщипають. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?

— Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почути.

Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затроєні з'явою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?

Коли приходить черга на чиїсь ясні, як би з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:

— Добрий день.

Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… «Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо відси сама не вийду». Очі самі, хоч Дарка не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне лице (Дарка готова в цій хвилині з вдячності цілувати це «кінське» лице), простягає до неї руку й каже:

— Ов, і доньця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?

Підлість, підлість… І ще раз підлість… Цей самий Костик ще торік, як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй «ви», а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?

Софійці теж як би розум притемнило. Нагадує собі, що Дарка тут, і каже, ніби змовилася з тим Костиком:

— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона на веранді… лагодить сукенки на весілля своїй ляльці… Іди поможи їй…

Костик розреготався на Софійчину раду, як би сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часом вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…

«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»

Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.

Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи — й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…

— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…

Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.

— Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко. Потім: — Подивіться на мене…

Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.

— Подивіться на мене… — просить він дальше, — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…

Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:

— А з тим Костиком то я поговорю… Я йому покажу, як…

Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:

— Ні-ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…

Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:

— Добре, нічого йому не скажу тільки тому, що ви просите… тільки тому…

Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба? Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, як би віддавна так жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):

— До побачення.

— До побачення…

Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його запитання:

— Ви виходите до вечірнього поїзда?

— Часом виходжу, — сказала Дарка правду.

— Бо я щовечора на двірці…[6] до вечірнього…

Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться кожне в свій бік.

* * *

Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку.

Одного дня пополудні (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.

Та влетіла в хату, як джміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.

«Вона ще вжалить мене», — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.

— Я за вами, Дарко… Скоро, скоро вбиратись… Ідемо на пробу… Ну… вже! Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті. Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…

— Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятись тільки дорослі. — Ждуть?.. Чому саме сьогодні мене ждуть?..

Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре штучно засміятись. Сміялась так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.

— Ви ображені? — спитала Ляля.

І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон запитання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого чорта Костика.

— Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду.

Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі:

— Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки звернулась по вас, а ви напевно прийдете… Ви так казали йому?

«Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе», — остерегла думка.

Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинності. Перша пішла на перемир'я Ляля.

— Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати уразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав бог першим людям, а вони передали його нам у спадщину.

— Ось вам Дарка, і зачинаймо пробу, — відчинила широко двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:

— Гостям раді!

Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка відсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.

— Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо повною парою… Тільки наші молоді панночки дуже похопні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода?

Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї.

— Тепер уже знову все добре, — шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

— Як маємося?

Простяг до неї свою, на метр, довгу руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти — була б не обернулася. Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

— С-с-мар-рката…

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захихотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І як би шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

— Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. — затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива.

— Прошу, проба! Панно Софійко, на сцену, — щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з сього ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає головою на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь обличчі думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки не-виховано, чи попросту лише смішно?.. Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи гнати, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

«Слава богу, — зітхає в душі Дарка. — Прецінь ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть».

— Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте «Ой у полі при дорозі». Знаєте цю пісню?

— Ні, — каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має, таки анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже пізно, бо Улянич звертається до Данка:

— Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті почати ту пробу…

Дарці стає гаряче, як би нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

«Тепер… ще тепер признатись…» — підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитися з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою.

«Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…» — трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка.

Данко настроює скрипку.

— Прошу, — і, як на глум, подає їй тон, як би це могло врятувати її чи привернути їй слух. — Прошу, панно Дарко, — і потягує смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. — Прошу! — нагадує втретє, вже злий, і починає ногою такт вибивати. Дарці відобрало вже не тільки слів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що навпереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

— Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.

— Я вам переспіваю насамперед без скрипки… Добре?

— Не треба, — може тільки вимовити Дарка.

— Чому «не треба»? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціально для неї зробити. — Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. — Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза їх береги. Данко ніяковіє:

— Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

— Я не маю слуху… Ніколи не співаю… Чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусила пожалкувати своєї щирості. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед хвилею можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.

— Не маєте слуху? — спитав по часі, хоч уже знав, що так є. — Не маєте слуху… — відповів сам собі. Потім додав іще: — Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці…

До класу, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий:

— Хто казав мені перегравати за панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..

Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:

— Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу… — Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще: — Хотів я вас на артистку вивести… але як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Станула собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

— Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам витиснути з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?..

Орися маніжилася щось потихо, а Дарка думала: «Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…»

Данко доніс голосно на весь зал, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав, і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

— Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… Я йду у ваш кут, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусила бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим вухом Орисьці.

— Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одне око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусив попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахвою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ще ждала на Улянича, Ориська відізвалася:

— Йдемо до нас робити пробу при фортепіано… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку.

— Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою.

Дарці аж уста затремтіли. «Чого він мститься так на мені? Хіба… хіба це моя вина, що бог не дав мені слуху?» — думала, недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класу в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

— З тих двоє шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі й муза піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там на небі забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною. Ніхто не бачив їх ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

— А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі дозволяєте? Костик може бути який собі хоче… але він старший за вас… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати було, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

— Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав двадцять дев'ять років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

— Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала в теміні руку і зникла за хвірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію «Ой у полі при дорозі».

* * *

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення[7] там, у саду Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без спущених очей приставати з ними. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та все пішло нанівець, і Дарка почувала себе ще більше самітною, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було, пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусило боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще один клас? Нишком ушила ляльці нову сукенку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і — щоб не було багато балачки в хаті на ту тему прикрила серветкою, як мерця.

Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда.

Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного городу, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці в гості, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що школярка її товариства шукає. Прецінь Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.

Марця показала якось свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плоту і спитала одразу:

— Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець?

Дарка розсміялася:

— Ото дурна!

— Ти сама дурна, — відрубала з місця Марця, — дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди помацай свою маму за черево, то будеш знати… хто дурний…

Свиснула, як вуличник, і побігла собі.

Так припадково довідалася Дарка про те, що відібрало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала — загадка без розв'язки. Але під порогом свідомості товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статечних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.

А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй мамусі, яку, не боялася гріха, порівнювала до матінки божої. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…

Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена проста мужичка й не має доньки, що вже до п'ятого гімназійного буде ходити…

На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».

Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»

Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і паном вчителем, що питав її в школі таблички множення.

Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.

Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.

Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.

Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все — тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.

Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш — так усміхатись», — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», — пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.

Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимось під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, як би нічого.

По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралась до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремне перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула і аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, начеб це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не на дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ганок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсіньке… таке малюсіньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок; разом нараджувалися, добирали мережива, крої… І стільки було радості, стільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше — братчика чи сестричку? І на таке просте запитання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.

Уявляла, що як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним багато кумедності. Адже ж за півтора року пошиють вже йому штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівуватиме:

З дівчинкою нові надії протирали очі: її лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде весь дім загатити ляльками без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.

Яке те все було б гарне і як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.

Від того, що не спала по ночах, очі покотилися в глиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марніше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами годувати.

— Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, — боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями: бабці й мамі.

Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувала за нею то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за панотцем.

— Не говори дурниць, як не розумієш, — гримнула зовсім несподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здоров'я й відмовлялася від молока.

— Марнієш на очах, я вже говорила таткові сьогодні, що треба буде з тобою до лікаря поїхати…

Дарка спопеліла: священик з-за грат сповідальниці та лікар — це були дві особи, яким навіть на страшному суді треба визнати правду. Краще вже, стократ краще скоритись перед бабцею, як перед зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?

— Бабцю… — затялася, — бабцю… я бабці щось хочу сказати… тільки мені так соромно. Так страшенно… — але не докінчила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.

Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза хвіртку серця:

— Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… І мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеться… як подумаю… що люди собі про маму подумають…

Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зрозуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу збагнула, що занапастила себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку саму на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отоманці й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить тут мама, тато, бабця, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села навіть… Та тепер було Дарці чогось дуже все одно. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще: «Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася».

— Дарко!.. Дарцю!.. — Це був голос мами.

«Боже, — скавуліло щось у Дарці. — Боже, мама теж плаче…» І тієї миті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі урази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою і вона враз із мамою ступила по той бік щастя й радості. Такої радості, що аж серце тане від неї.

— Дитино моя… — захлипала мама і взяла Дарку так в обійми, як колись, коли вона ще справді була малою дитиною. — Дитино моя… моя бідна дитино… що за непорозуміння… — цілувала вона й плакала.

Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалася, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулася, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов, велика любов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:

— А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш — не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з татком любилися… любилися і хотіли мати таку, в сам раз таку дівчинку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика… ти береш і плачеш… Чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б мати маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голівкою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: «Дя-дя (бо він прецінь не зможе так виразно відразу говорити), а тьо, тьо? А тьо?» Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми тепер пташка. А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з п'ятого гімназійного, подумай, як виглядав би за сто років світ, якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… а мамця буде кликати її внучкою… а твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають… Тепер скажи мамці в очі замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?

Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:

— Ні, мамухо, ні… І ніколи… ніколи… вже того в мене не буде…

Тоді ввійшов тато до кімнати й спитав:

— Де мої ластівки діваються?.. — хоч мусив від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде найкраще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихував обидві, пристав, цілував одну, то другу навпереміну і знову колихав.

Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляються, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшуки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зробити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітурами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.

Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливості, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню.

І раптом впала перегорода між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного. Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до його лиця й сказала голосно:

— Мій татусь… мій золотий татусь…

Того літа ще одна подія потрясла Дарчине життя до самих його основ. Мама поважно заявила, що вона робить для Дарки вечірку начебто як подарунок в день Дарчиного народження. Правда, той день уже пройшов, проте вечірка все одно піде в рахунок цієї дати.

Буде це справжня вечірка — з накритим столом, з гостями, музикою, танцями та товариськими іграми. Крім молоді, будуть запрошені і поважні гості, такі, як отець Підгірський з панею добродійкою, пан директор Данилюк з дружиною, може, ще дехто. Так що треба буде себе вести дуже чемно, щоб не наробити сорому мамці, таткові і своїм п'ятнадцяти рокам.

Мама подбає про стіл і про поважних гостей, а все інше мусить лягти на Дарчину голову.

І пішло… І пішло… Іноді Дарка мала враження, що якась сила застромила її на крила вітряка й крутить-вертить без пам'яті, часу й міри.

Тут ще й Орися захопилася цією вечіркою, що місця не може собі знайти. По три рази в день прибігає з різними сумнівними питаннями: «Дарко, чи не буде здаватись надто дитячою моя зелененька у складки сукня?»

Дарка каже, що ні, сукню обов'язково треба надіти, бо вона дуже личить Орисьці. Через якийсь час Ориська знову прибігає: Софійка щойно купила собі коробку пудри. Чи не вкрасти їм трошки собі на вечірку?

Ні, каже Дарка, вона не буде пудритися, бо вона провалилася б крізь землю, якби, боронь боже, дізналися, що вона набілена. Звичайно, Ориська має вільну волю, хай робить, як вважає, тільки Дарка не спільник їй у цьому ділі.

Пішла Ориська. Приходить Ляля і добровільно записується в Дарчині помічниці. Це лише пусте слово, бо в дійсності всім командує Ляля.

Перш за все спальню пристосували під вітальню модного типу: якнайбільше простору, якнайменше всякого непотрібного дрантя!

І тому фотелі з трьома ногами — геть! Фуксії (бабцина гордість, між іншим!) з діда-прадіда — геть! Столик ще з бабциного приданого — геть! Розкладану отоманку з поламаними пружинами — геть! Фігуру цигана і циганки — пам'ятку бабциного брата геть!

Бідна бабця тільки постогнує по кутках: такий заколот, ай-яй-яй! Такий заколот!

Коли нарешті все було на своєму місці і Дарка як господиня готова вже була приймати гостей, вона набралася відваги уважно й самокритично придивитись до себе в дзеркало.

Правда, сукенка ще дитячого покрою (висока, під груди, талія), зате зачіска, як у дорослої. Дарка не винна в тому, що їй подобається ця дівчина в дзеркалі з важкими, кольору гречаного меду косами понад чолом, з щасливими очима, з здоровими, прерум'яними щічками.

Хай веснянок на носі більше, ніж їх справді для здоров'я потрібно, хай усмішка відкриває горбаті зуби, але ж бо ці очі і рум'янці на щічках заслоняють, пом'якшують все-все, навіть два кривих зуби спереду.

Першими з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не насмілилася запитати, де молодша вітка цього роду, пам'ятаючи мамині слова, щоб не осоромити ні своїх батьків, ні свої п'ятнадцять років. Отець Підгірський з своєю золотою бородою, ясними очима, в новій шовковій рясі виглядав дуже молодо.

Дарку трохи вкололи надто галасливі, надто масні похвали пані Підгірської: «Яке тут все елегантне, із смаком!» — ніби коли Дарчин татко не священик, а тільки вчитель, то в них вже й елегантно не може бути.

Слава богу, це були мамині гості. Потім прийшли старі Данилюки.

— Ов! — склала в трубочку свій рот пані Данилюкова. — То Лялі ще нема? Ані Данка? Ані з Підгірських молодих нікого не видно… А де ж пан Костик? Теж немає? Празького немає? А це що таке? Може, якесь непорозуміння? Може, Дарка не запросила їх?

Вже й мама починає непокоїтися:

— На котру ти просила своїх гостей? Вже без п'ятнадцяти вісім… Я не знаю, як з вечерею бути…

На шосту просила. Точно на шосту. Не знає, що сталося, що не прийшли. Не може навіть здогадатись, яка причина могла їх затримати. О, яка трудна, яка відповідальна роль господині!

Дарка бігає з кімнати до кімнати, од вікна до вікна: «Не видно? Не чути? Не йдуть?»

І раптом (хіба з городу зайшли?), як весняна злива, раптова, здорова, жвава, під вікнами — «Многая літа».

Мама вибухає сміхом, повним задоволення, а Дарка від раптового припливу радості кліпає очима й посміхається не зовсім розумно.

Коли повітря стрясає «Добрий вечір, дівчино», Дарка не витримує, вибігає надвір і падає просто на квіти, що їх поставив Костик. Це для неї. З нагоди її запізнілих іменин.

Знадвору майже на руках вносять вони Дарку в хату. На порозі ще одно «Многая літа». Тепер пристають до хору й старші з своїми надщербленими голосами.

Мама заметушилася, гійкає на Гафійку, щоб скоріше поверталася. Гей, позапалювати всюди світло, понакидати райдужні абажури на лампи. Хай буде ясно! Хай буде барвисто!

У кухні почав уже подзенькувати посуд.

— Музики… Чому нема музики? Де музики?! — гукає Ляля.

— Шановні гості!.. Шановні гості!.. — встряє мама з своєю вечерею, але її заглушає переклик настроюваних інструментів.

Зрозуміло, що мама, на своє велике незадоволення, мусила відкласти вечерю.

Скрипки зразу торгуються поміж собою. Час від часу бренькає гітара, ніби покрикує на них. Та ось якийсь час здається, що поміж ними запанувала згода, а потім знову розпочинається сварка. Щораз голосніша. Нарешті погодилися. Смички наче насторожились на одній висоті в напруженому чеканні сигналу: раз, два, три і:

зірвалися своїми голосами скрипки дрібно, аж лоскотно.

Це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула на середину вітальні й викручує його на всі боки: голову, руки й ноги…

виробляє Костик язиком і прислухається, ніби хтось йому на вухо нашіптує. Вловив! Почув! Згадав! Закидає голову: ага, вже знає!

наслідує мову сільських парубків.

Дарка зіщулюється, ховаючись за плечі Софійки: невже ж він не пощадить її бодай у день її свята? Як же може вона йти перша й одна в такому широкому, такому видному колі, коли вона не вміє, таки зовсім не вміє танцювати?

Це ж можна згоріти від сорому!

Костик стає перед Даркою — розгуляний, червоний, небезпечний.

— Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже… Каже «прошу», але видно по ньому, що якщо Дарка не послухає його, то він схопить за руку і силою потягне на середину.

— Я? Перша? Ой… ні… ні… ні… — просить в нього, мало не плаче Дарка. — Я… не вмію танцювати…

— Вона тільки так каже, що не вміє, — під'юджує збоку Ориська.

Костик ніби тільки чекав на це слово. Схопив Дарку за руку, обкрутив навколо себе, кинув музиці: «Грай» — і пустив її вперед, ніби іграшку.

Далі Дарка не зовсім добре пам'ятає, що з нею діялося. Знає тільки, що пустилася вперед з розпростертими руками, немовби ловила когось. Костик справді, задкуючи, втікав від неї, а вона здоганяла його, викидаючи ноги раз вліво, раз вправо, щораз химернішими скоками. Напівпритомна, розпалена, відчайдушна. Збоку хтось душиться сміхом. Ориська і Софійка подають їй якісь незрозумілі знаки руками. Мама продирається на самий край кола, вона теж намагається на мигах звернути на щось Дарчину увагу, щось пояснити, спростувати, та музика вже вхопила Дарку у свої цупкі обійми й так скоро не випустить. Всі мами, Софійка, Ориська мигають лише перед очима, як телеграфні стовпи від швидкої їзди поїздом. Вона ледве пам'ятає, що вона — Дарка.

Раптом музика вмовкає.

Мама вже тут, коло Дарки:

— Бійся бога, Даруню, як ти танцювала… В коломийці хлопець танцює спереду, а дівчата за ним… Чого ж ти ішла, коли знаєш, що не вмієш…

Мама незадоволена нею. Мало того. Мамі соромно за свою дочку. Мама, напевно, вже й кається в душі, що влаштувала цю вечірку і дозволила Дарці зіграти роль дорослої. Що тут багато говорити: Дарка осмішила себе перед усім товариством.

Усі це розуміють, але всі культурно мовчать. Тільки Ориська, чи то справді здуру, чи свідомо, з злоби, каже голосно, що кожний може почути:

— А ти хіба не бачила, що з тебе всі сміються? Але ти викидала ноги… викидала… Данко змилосердився над тобою і урвав музику… а то б ти ще й досі викручувала ногами… Ха-ха-ха!..

В цьому місці закінчилася Дарчина забава. Все, що відбувалося після цієї злощасної коломийки, вже абсолютно її не цікавило. Дивилась на те все, начебто читала нецікаву книжку, думаючи про своє. Не ображало її й те, що директорів син, незважаючи, що іменинниця вона, Дарка, а не Ориська, весь час упадав не біля хазяйки, а біля гості — Ориськи. Коли Лялі (тут вона проголосила себе першим командуючим!) забаглося вальса, то Данко попросив свого батька, щоб той заступив його біля скрипки. Сам галантно вклонився перед Ориською, і вона попливла з ним у вальсі, як біла лебідка. Хай так! Хай! Він правий. Та хоч знає, де голова, а де хвіст в коломийки.

Байдуже дивиться Дарка, як Данко починає настроювати гітару під Орисьчин голос. Зараз Ориська повинна заспівати. В кімнаті змовкають навіть пани біля карт, на хвилину відриваючись од них, щоб почути, як Ориська співає.

Хай! Така справедливість вже у світі, що Орисьці до вроди її природа додала ще й голос. Хай співає, а ті барани хай слухають її, вирячивши очі, — Дарці однаковісінько.

— Подайте мені тон, — просить Ориська, ніби вона справді аж так добре розуміється на музиці.

Данко вийняв з кишені камертон:

— А… а… а…

Ориська обтерла хустинкою руки, притисла їх до грудей, як справжня співачка, і чистим, глибоким голосом заспівала:

І що з того, що, зі слів мами, Дарка здоровіша, Дарка розумніша, Дарка добріша за Ориську, коли у всіх аж очі горять від захоплення анемічною, недоброго серця, дурненькою Ориською?

А вона співала:

і всі вірили, що вона на самоті дійсно зайнята поважними думками. На Дарку напав такий стан отупіння, що навіть не могла крикнути: «Та це ж обманство! Люди добрі, схаменіться! Папуга й половини, й третини не відчуває того, про що брешуть її голос і очі. Хтось обдурив вас безсоромно, коли сказав, що очі — це дзеркало душі. Не вірте тим очам!»

Але що тут говорити, коли всі втратили голову, починаючи від молодої співачки. Директорів син в телячому захопленні не зводить з неї очей. Хай, хай! Дарка і так знає вже, як їй бути. Як-небудь добуде вже Дарка з ними цю вечірку, а там — на очі нікого не хоче бачити з їхньої братії! А Дарка постарається дотримати слова.

Цілий тиждень після цієї забави Дарка не виходила поза браму рідного дому. І Ориська теж не навідувалася до неї. Переказала тільки Дарці, що вона дуже зайнята, бо ми (тобто братія) готуємося до концерту.

Дарка знає, що вони всі збираються вечорами на вокзалі до чернівецького поїзда. Хай так! Дарка й не думає шукати нагоди до зустрічей з ними. Сьогодні, правда, вийде до поїзда, але лише для того, щоб дістати таткові газету просто з поштового вагона. Вона любить час від часу робити таткові такі несподіванки.

Дарка здалека бачить на пероні червону пляму Лялиної кофточки. Біля неї, як сателіти довкола сонця, всі білі чоловічі сорочки. Данко стоїть дещо віддалік. Він не сам. Коло нього Ориська. Її светр на його руці.

«Яка я дурна… яка я ще страшенно дурна», — бичує себе Дарка і попід вокзальні склади тінню, тінню виходить на залізницю. Сюди ввечері майже ніхто не ходить.

Враз Дарка чує за собою відгомін ще чиїхось кроків. Щораз скорішими, щораз ближчими стають ті кроки. Здається, що той хтось уже так близько, що вистачило б йому простягнути руки, щоб схопити Дарку за коси. Проте вона нітрохи не боїться. Вона й не здивувалася, лише невимовно зраділа, коли знайомий голос вигукнув:

— Доки це я буду за вами гнатися, Дарко? — Данко справді дещо задихався. — Ай, яка ви… Заки ми впізнали вас, ви вже й зникли. Ляля сказала мені піти наздогнати…

«А, так це тому, що Ляля наказала!..»

— Не треба було наздоганяти… Я й так не вернуся.

— А чому?

— Тому що мені нема чого поміж вами шукати… — грубо відповідає Дарка.

Данко не чекав такої відповіді. Він розгубився від такого тону. Він ще не чув, щоб так відповідали людині на її чемне запитання.

— Ви сердитеся на мене, а я знаю за що. А між іншим… я хотів вас бачити. Лялю намовляв, щоб зайшла до вас і витягнула з хати, але їй не стає часу через того Стефка… І завжди ніби ідемо до вас, а тим часом спиняємося у Підгірських. Негарно, правда? Але чому ви самі не показуєтеся?

— Ви там концерт готуєте… Куди мені… Всі ви такі музикальні… — Вона добре знає, що цього не треба говорити. Можуть подумати, що вона маніжиться, як попова дочка, а по-друге, що вона хоче цим сказати? Викликати у Данка співчуття до себе?

Як це погано, боженьку, як погано, що Дарка часто зробить що-небудь, а пізніше уже подумає, що того не слід було робити.

— Ви кого маєте на думці? — питає з гідністю Данко і тим розважливим тоном підкреслює, що він старший за Дарку не тільки роками. — Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос. Ви думаєте, що голос то вже все? Ви так думаєте?

Смішака! Власне, вона, Дарка, так не думає.

На ставищі знімається мряка. Дерева, хати по той бік струмка — як за синюватою завісою. Чудесно пахне свіжою росою. На небі з'являються перші зорі. Миготливі, холодні, вони вибухають вогнищами то тут, то там на синьому небі.

— Я не люблю слухати Лялі… Вона хотіла б усіма командувати. Але цим разом я радо послухав її і побіг за вами. Добре я зробив?

— Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується Дарка від прямої відповіді:

— Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить. Це для Данка найкращий знак того, що вона дуже добре розуміє, що він має на думці.

— Чому ви не показуєтеся на репетиціях до концерту? Вам не хотілося б виступати у концерті?

Що за запитання! Само собою розуміється, що Дарка дуже хотіла б виступати в концерті, але в її понятті концерт — це тільки вокальні номери, а для цього в неї немає абсолютно ніяких даних.

Дарка мовчить, а Данко чекає на відповідь, повернувши в її бік лице.

Доки ж можна так мовчати?

— Я не маю слуху, — каже нарешті, добре усвідомлюючи, що цим обезцінює себе в його очах.

— Зовсім не маєте слуху? — питає Данко спроквола.

Що на це можна відповісти? Можна тільки похнюпити голову й мовчати.

— Не турбуйтеся, — потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, — серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…

«Щастя? — питають Дарчині вологі від хвилювання очі. — А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»

Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:

— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.

Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.

— Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, — ворожить Данко.

Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.

— Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.

— Данку…

Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:

— Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, — любується він цим словом.

Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.

«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», — думає Дарка, ідучи з Данком під руку.

Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.

— Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…

Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.

Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.

Сама не знає, скільки минуло часу, коли мама увійшла з лампою в руках.

— Дарчик, ти чого плачеш?

Справді, чого вона плаче? Не було іншої ради, як сказати неправду:

— Я заснула, і мені щось страшне приснилося…

— Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

«Прекрасні сни», — думає Дарка.

* * *

День, призначений Лялею на прощальну прогулянку, почався трохи вітряним, зате чистим, як роса, ранком. По Дарку зайшов її найближчий сусід Улянич.

— Скоренько там, бо всі ждуть…

Дарці не треба було поспішати, бо вона вже з півгодини чекала сигналу до виходу.

Справді, біля школи вже всі були у повному зборі. Угледівши Данка, Дарка відразу стала біля нього, певна своїх прав і його взаємності.

— Я вас перепрошую, — відступився від неї Данко, — але я хотів би про щось поговорити з товаришем Празьким…

І він, Данко, лишає її, бере Празького під руку і, сміючись, щось шепче йому на вухо. Дарка присягнула б, що Данко вихваляється, що зневажає тих дівчат і воліє мати справу з чоловічим товариством.

Дарка приєднується до Ориськи і Костика. Улянич веде під руку Софійку. На Дарчин погляд, ця пара навіть зовнішньо не підходить одне до одного: він, по-селянському важкуватий, розгойданий, весь час намагається (і саме це виходить так жалюгідно!) бути елегантним і стриманим у рухах; Софійка бундючна, як індик, їй хочеться, щоб усі вважали її за справжню даму: вона, як кінь на параді, ходить величним повільним кроком, стримано сміється, рухи в неї плавні, говорить мало, а більше дивується тому, що хтось скаже.

Дарка не раз задавала собі питання: чи можна назвати вродливою Орисьчину сестру?

Не могла дати відповіді на це запитання. Софійка була колоритна: до смуглого, такого вузького, як і в Ориськи, лиця вона мала ясно-каштанове волосся і яскраво-сині, як у Стефка, лише холодніші й розумніші очі. Зрештою особливість Софійчиної вроди полягала не у формі її обличчя чи постаті, а в тому, як вона орудувала тими даними, що ними наділила її природа. Вона сприймала, здавалося, обдарування природи як талант, який вона повинна збільшувати. Вона вміла вимовити так слово, повернути так голову, здвигнути так плечем, подивитись так з-під вій, що не було, мабуть, чоловіка, який би не задивився на неї.

Товариство отаборилося біля підніжжя алебастрової скелі, єдиного природного багатства Веренчанки. Хлопці поскидали піджаки й полягали на них горілиць. Ляля лягла просто на траву і плете віночок з ромашок, що її ними засипає Стефко.

Дурний Стефко, що вірить Данилюківні! Дурний і Улянич, що впадає так за тією поповою дочкою, яка поводиться з ним, як з фурманом. Дурна і вона, Дарка, така дурна, як перша-ліпша гуска, що повірила Данилюкові. Адже зрозуміло, що фальшива сестра не може мати щирого брата.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову. Щоб бодай торкнулася ним чола. Ляля борониться руками й ногами.

— Ні-ні… бог з вами! Орисько… ану, ходіть сюди… Орисько, я хочу вбрати вас у вінок!

Ориська (на таке вона ласа!) покірно підставляє голову під вінок. Ляля накладає вінок на її чоло, а потім повертає Ориську, немов вона манекен:

— Дивіться!

Всі подивились, а Костик аж цмокнув від захоплення. Ориська виглядала, як дівчинка з картинки.

— Мавка… чиста мавка… — вирвалося в Улянича.

Ориська засоромлюється. Конче хоче позбутися того віночка. Не знає, як це зробити, і підставляє Дарку:

— Хай і Дарка вбере…

— О, не скидайте віночка, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому… Дарка… Панна Дарка має ясне волосся, і їй підходили б волошки… Ні… ні… не скидайте.

Зрозуміло, коли її Данко просить, то вона не скидає. В Дарки очі болять дивитися на Ориську, яка від Данкових похвал розтанула, як свічка на вогні. Дарка хоче одвернути свою увагу від Данка, повертає голову у протилежний бік і натрапляє на таку сцену: Софійка (дама) пригладжує Уляничеве волосся, яке вітер раз у раз розвіює.

До повної чари власного нещастя доливається ще й кілька краплин співчуття до друга. Дарка підповзає до Улянича і шепче йому:

— Пане Дмитре, я маю вам щось сказати…

Улянич не дуже радий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, а все ж таки встає і, попросивши пробачення в товариства, відходить з Даркою вбік.

— Пане Дмитре, не вірте Софійці, бо вона фальшива… Вона до вас ласкава тому, що вам обіцяли посаду. Я знаю… Татко мені казав, що не треба про це розголошувати, щоб тутешня сигуранца вам не пошкодила… Я нікому більше ні слова…

Та Улянича в цю хвилину не обходить думка сигуранци про нього. Він задумався, аж чоло зморщилося над тим, що щойно почув від Дарки.

— Спасибі, — не то жартома, не то серйозно тисне він Дарці руку.

— Що сталося? Улянич, що це значить? — гуде з усіх боків.

— Нічого… Глаголю вам: діти й дурненькі говорять правду.

Улянич повертається на своє місце біля Софійки. Дарка сідає ближче до вогню, що його запалили хлопці в знак того, що тут проходила братія.

— Ваш светр, — підсуває їй Данко згорток, — не залишайте…

Дарка лівою рукою бере светр з його рук і раптом вся здригається. З светром примандрувала до її рук і записка.

Обережно-обережно розгортає вона клаптик паперу з поля газети. Там його рукою олівцем написано:

«Коли всі підуть у гай, я залишуся. Ти йди з ними, а потім повернися. Хочу тобі щось сказати. Забудь ніби светр».

Нарешті вони удвох, перед згаслим вогнищем. Данко признається:

— Дарко, я мусив так… Ляля розбубнила всім, що ми… симпатизуємо одне одному… І всі на цій прогулянці мали слідкувати за нами… Так, Дарко, ти ще не знаєш моєї сестрички… Вона хотіла підняти нас на сміх. І тому я ніби уникав тебе… Ти не гніваєшся на мене? Чому ти мовчиш? Ти скажи мені — як мені тебе перепросити?

Він бере її за плечі і невідомо як би став просити у Дарки пробачення, коли б хтось на виступі скелі над ними не зашарудів ногами.

Дарка підводить очі і мало що не падає: над їхніми головами, наче витесаний з каменя, стоїть Улянич.

Не звертаючи уваги на них, він виліз на ступінь вище, так, що тепер його видно було всього, і продекламував, немов перед ним не каміння, а сотні хлопців і дівчат:

Вітер колошматив його волосся, а він стояв з простягнутою вперед рукою і читав… читав… Так, що врешті не знати було, до кого він говорить: до них чи до своїх днів, що вже минули.

— Данку, — пригадав він нарешті й тих, що його слухають, — не скривдь мені цієї дівчини… Бо таких, як вона, небагато поміж ними… — А пізніше ще: — Я прийшов допомогти вам перенести клунки. Ми переходимо на інше місце…

Але сам забрав усі клунки на голову й плечі, як верблюд, а Данкові залишив єдиний тягар — Дарку.

Данко взяв Дарку під руку і вперше не випустив її й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, побачивши цей караван, хотіла сказати щось дотепне, але, глянувши на серйозне лице Улянича, обмежилася тільки тим, що моргнула Стефкові: мовляв, я ж говорила!

Прогулянка ця була милим, дійсно незабутнім завершенням усього, що пережили за канікули.

На другий день опівдні Ляля від'їжджала до Відня. І коли вона прибігла на перон перед самим відходом поїзда в дорожньому плащику, в якійсь чудернацькій шапці, думками вся в своїй подорожі, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, всьому. Ось від'їжджає та, що всіх відшукала, звела до гурту, подарувала Дарці Данка, а Стефкові себе, що зробила ці канікули вічними у пам'яті не одного з них.

А тепер від'їжджає, усміхнена, вже думками не з ними. Коли поїзд свиснув перед від'їздом, Дарка відчула таке гостре почуття болю, ніби хтось вирвав з її грудей серце і кинув під колеса.

Дарка подивилась на всіх. Ніхто надто не сумував. Чи ж бо справді не розуміли вони того, що вже все минеться і що… на другі канікули всі вони будуть вже іншими?

Від поїзда прибіг Стефко. Дарка мимохідь оглянулась на нього, і наче щось тьохнуло в її серці: Стефко теж ніколи не забуде цих канікул.

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх інших і нитки спогаду не лишиться від цього літа, пам'ятатимуть кожний захід сонця, кожне слово, кожне зітхання.

День від'їзду Дарки припав на вівторок. Вона з самого ранку одягла нову, що не обносилася ще на ній, шкільну форму і, відверто кажучи, почувала себе, як сільська дівчина, переодягнена по-міському, хоч сама форма Дарці подобалася.

На кріслах стояло двоє розкритих валізок, в які мама час від часу все щось докладала. Роззявлені роти валізок наганяли сум. Єдиним ясним промінням була думка, що на станцію[8] у Чернівцях має відвезти її сам Данко. Так розпорядився татко, бо не міг залишити школу, до якої саме записувалися діти. А про те, щоб мама поїхала з Даркою до Чернівців, і мови не могло бути тепер, коли мама мала подарувати їй братика або сестричку. Мама насправді зовсім здорова, але татко і бабуня її більш оберігають, ніж хвору.

Дарка, щоб не засмутити мами, твердо вирішила не плакати під час від'їзду. Щоб не попадати часто мамі на очі, блукала по подвір'ю й умовляла себе, що в січні буде вона знову дома. Цілих два тижні буде дома. А хіба ж це так далеко до різдва!

Проте як заглянула до садочка й усвідомила собі, що залишає його у повній пишноті, а в січні стирчатиме тільки сухе бадилля з-під снігу, не могла опертися болючому почуттю, що стисло серце.

Хотіла взяти з собою кілька фіолетових айстр до Чернівців на нову квартиру (бог один знає, яка та квартира, татко полагодив справу без неї), як бабуня покликала у вікно:

— Дарцю, коні вже чекають!

Чекали не тільки коні. Валізки були вже на возі, а мама ходила навколо воза і поправляла сидіння для Дарки.

Дарка близько підійшла до мами. Та вхопила її в свої обійми й обцілувала все, не виключаючи й носика.

Бабуся пригорнула Дарку статечніше, але на стародавні благословення не вистачало часу, бо коні вже рушили.

Дарка так само рішуче вискочила на віз, бажаючи, щоб коні якомога скоріше проскочили браму. Там Дарка вже втримається від сліз. Та не так сталося. Тільки-но візник ляснув батогом, як Дарка, всупереч своєму рішенню і волі, крикнула:

— Мамусю! Ой мамусю!

І сльози, як навіжені, потекли з очей.

— Стримайте коней! — крикнула мама. — Затримайте коней, Іване! Я їду з вами!

Коні затримано. Бабуся побігла по накидку для мами, бо мама була тільки в домашній сукенці.

Та сталося таке, чого ніхто й не передбачав: мама не могла вже вилізти на віз.

— Хай мама останеться дома… Я вже не плачу…

Але мамі було так жаль Дарки, що вона все намагалася вилізти на віз.

— Мамо, вважай, ти хочеш, щоб… — Дарка не потребувала кінчати своєї думки, бо мама й так відступила від воза, почервоніла, немов засоромлена, але видно було — вона задоволена Даркою.

— То їдь з богом. Я залишуся дома… Напиши нам, як тільки приїдеш.

І коні рушили.

На вокзалі застали вже Ориську, Стефка, ну і Данка, зрозуміло. Данко, може тому, що сам татко просив його зайнятися Даркою, кинувся скоренько до її валізок і зараз же поклав їх на полицю у вагоні.

Татко міг тепер із спокійним серцем прощатися з Даркою.

— Ну, будь здоровенька, дитино, і зразу ж напиши, як їхалося…

Він якось так сердечно пригорнув Дарку до грудей, що очі знову наповнилися слізьми.

Тільки Дарка примостилася у вагоні, як поїзд рушив. Вона підбігла ще до вікна, щоб помахати таткові хусточкою, і тоді побачила щось, чого ніколи б не сподівалася: татко нашвидку витирав очі.

Мій татусь! Мій золотий татусь!

Зніяковіла, пригнічена тим всім, байдужа до всього, що було навколо неї, сиділа Дарка поміж Ориською і Стефком.

З кожною новою зупинкою до вагона сідали нові учні й учениці. Дарка окидала кожного нового поглядом і знову поринала у свої темні, без всякого руху, настрої.

Це був навіть не жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли так здружилася з Данком, зима, а потім весна там, на селі, без нього були б просто неможливі. Ні, це тепер навіть уявити собі важко. Не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. «Адже татко буде й так щомісяця приїздити до Чернівців, — потішає себе Дарка. — Подумати тільки: скільки дітей на земній кулі по станціях! І якось живуть та кінчають школу».

А проте було важко на серці.

А де ж Данко?

Данко стоїть, притулившись до дверей, байдужий, спокійний, як людина, що побувала в бувальцях. Адже не вперше йому подорожувати отак.

— Що, Дарко? — запитав без співчуття, відчувши її погляд на собі. — Жаль за домом?

— Та так, трохи. Думаю, власне, що відтепер буду вже тільки гостем у тому домі…

Данко скривився.

— Що за думки непотрібні! Як я від'їжджав до школи, мав усього одинадцять літ, але тримав себе бадьоріше.

— Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько Дарка, — ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першого класу, то ще нічого не розумієш, ні над чим не задумуєшся. Це якось легше… якось інакше…

— Думаю, що мені було б завжди однаково, — відповів Данко, але подивився уважніше на Дарку і заговорив з теплом у голосі: —Може, станеш коло дверей… під'їжджаємо до Чернівців.

Дарка послухалася його. Встала, глянула на обриси міста і усміхнулася сама до своїх думок: з Данком буде завжди радісно і безпечно.

* * *

Господиня показала Дарці ліжко:

— Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже і холодне.

— А тут можете скласти свої речі й книжки.

Те, на що тепер вказала господиня, було старомодною шафою. Стара, кинута з чужого в Дарчине життя, вона вся належала минулому.

І обидва ці предмети в хаті: ліжко й шафа з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали бути її, замість того щоб стати близькими, відразу стали чужими, аж ворожими.

Дарка повела сміливіше очима по кімнаті: було по-старосвітському чисто, як у церкві.

«Ой, я тут не буду жити!» Щось бунтувалося в ній, аж кипіло. Проте на запитання господині старалася відповідати спокійно і чемно.

Дарка вирішила, що завтра вранці напише додому і попросить татка, щоб перевів її на іншу станцію.

Повечеряла (дома завжди пила молоко, а тут подали по-міському — каву з молоком) і взялася викладати речі до тієї нещасної шафи.

Згадала, що вона оце вперше в житті має самостійно рішати: в якому порядку розвішувати сукенки, котру за котрою носити, яку коли стрічку в'язати до блузки, котрі носові платочки на будень, а котрі — для свята.

«Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджатися собою», — подумала вона.

Після сукенок прийшла черга на білизну. Дарка виклала все насамперед на підлогу (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стіл), а потім одне за одним вкладала до шафи. Раптом згадала, аж голова закрутилася: господи боже, таж вона забула спитати Данка, де він на станції! Розійшлися отак, не домовилися, де мають зустрітися, чи він до неї, чи вона, може, до нього перша має прийти, коли і де… І що тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має п'ять інших в собі?

Клацнула клямка. Ох, це господиня з кимсь. Той хтось була невеличка, з засмаглою, як у циганки, шиєю, худорлява дівчина.

— Познайомтеся… Це наша панночка, Лідко, а це моя дочка, панно Дарцю.

Познайомивши одну з одною, пані вийшла з кімнати. Лідка розсілася фамільярно на отоманці.

— Ви скоро звикнете до школи й міста. — Дарці було дуже дивно, що Лідка, її ровесниця, говорить їй «ви». — У нас в класі дуже весело. Як хочете, можемо разом на одній парті сидіти.

Дарка, нахилившись над рушниками, думала своє:

«І як же я в цьому місті знайду Данка? Коли б хоч здогадався сам якомога скоріше показатися сюди. А може… ця Лідка знайде якусь раду? Чому б не спробувати?»

— Знаєш (ніяк не може говорити «ви» своїй товаришці по класу), маю клопіт. Тут один… з нашого села… він привіз мене до вас… має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відібрати. Я не спитала, де він живе тут, у Чернівцях, і тепер не знаю, як то буде…

Діда відразу поставила розумне запитання:

— А він, може, ходить до гімназії?

— Аякже! Він у сьомому класі…

— Ну, то не маєте чого боятися… Чоловіча гімназія міститься в тому самому будинку, що й ми… Тільки вони зранку, а ми після обіду. Можете прийти котрогось дня раніше до школи і зустрінетесь з ним, як буде виходити з гімназії. А ви вже злякалися, що гроші пропали?

Лідка усміхнулася, не відкриваючи зубів. І хоч яка це скупа була усмішка, Дарці відразу потеплішало на душі. Вона подивилася на Лідку й сказала щиро, наче забувши про те, що хвилину тому ця пропозиція вийшла, власне, від Лідки:

— Прошу… Сидімо на одній парті…

Дружба зав'язалася. Від урочистості цього акту наче стіни проясніли. Навіть шафа й ліжко з білим покривалом стали менш чужі.

Лідина порада, що на перший погляд здалася такою рятівною, на практиці не така вже зручна. Перший день у школі почався відправою в церкві. Коли після двох годин випустили п'ятий клас жіночої гімназії, то біля гімназичного будинку не було вже нікого з хлопців. Може, вийшли півгодини тому, може, годину, але досить того, що Данкові не спало на думку зачекати на Дарку.

Певна річ, що Дарка після цього не могла бути веселою.

— Як не маєш на зошити, то моя мама позичить тобі, — так пояснила собі Дарчин настрій Лідка.

— Дякую… я ще маю трохи дрібних…

Наступного ранку вирішила Дарка сама вибратися до міста. Пані зразу начебто не хотіла пустити її. Дарка ще може заблудитись у місті. Господиня мусить бути її опікункою, бо за це їй платять. Але Дарка затялася на своєму: хай ніхто не боїться за неї. Вона вже не маленька і, слава богу, має свій розум.

Що залишилося господині, як не задовольнити Дарчине прохання?

Та Дарці зовсім не потрібно було ні міста, ні ринку. Йшлося тільки про чоловічу гімназію. Адже вона мусить нарешті зустрітися з Данком і домовитись, як їм у майбутньому бути.

Дарка стала в парку напроти вхідної брами гімназичного будинку і чекала, чекала, чекала… Коли задзвонили і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає Данка в цьому плесі голів?

Збігла з підвищення в парку і вдарилася об той живий мур, але, переможена, відійшла в сторону. Нічого не бачить перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі і груди, груди і плечі. В розпуці знову вибігла на пагорбок в парку. Глянула і, задихана, кинулася в одному напрямі… Данко! Гатила перед собою, прокладаючи собі ліктями дорогу, ладна з зубами кинутися на того, хто насмілився б її зупинити!

— Данко!

Хлопці почали вже нарешті самі давати дорогу: може, загубила що дівчина?

Вже… вже… от, здається, доторкнеться до нього рукою.

— Данку! Данку! — кричить на весь голос.

Данко мусив почути її. Повернув голову й, переконавшись, що то вона, подав руку товаришеві, з яким ішов.

— Данку, — переводячи віддих, сказала Дарка, — Данку… ми не умовилися… коли нам зустрітися…

Хтось з гурту хлопців гукнув:

— Хлопці, увага! Данилюк фліртує!

Данко, почувши це, подивився на Дарку, злий, аж побілілий, начебто вона могла тому дурневі рота заткнути. Та хіба це таке важливе? Видно, що для Данка цей дурний вигук має неабияке значення, бо він питає Дарку без усмішки, зовсім сухо:

— Ти мала мені щось сказати?

— Я… ми… не умовлялися, — белькоче Дарка, — коли ми… Я не знаю, де ти живеш… І чи ти на цьому тижні прийдеш до мене… чи…

— Ет! — сіпнувся Данко. — То ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти думаєш, що це село, де можна з ким хочеш і коли хочеш ходити? Ти не знаєш, що нам… заборонено ходити з дівчатами? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх… Ти ж… — Раптом помітив краплинки сліз на її віях і заговорив по-іншому: — Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя двоюрідна сестра… Ти не журися… Як буду мати вільний час, сам прийду до тебе… Ну, на все добре!

Він скоро зник у натовпі синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще хвилину, потім довгим поглядом повела за ним услід і пішла своєю дорогою.

Це звалося місто і початок нового життя в ньому.

* * *

В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном. Лідка пхнула двері п'ятого класу і пропустила Дарку першою.

— Це та, що складала в нас перед канікулами, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але жодна з них не сказала бодай слово на це.

З коридора через розчинені двері виглянула Ориська, з розгубленими, зляканими очима, чистенька, вичепурена, як цяцька на ялинку.

— Орисько!

Більше не мали нічого сказати, як люди, що несподівано, після років розлуки, зустрічаються на чужині. Нарешті Ориська спитала (попередні два дні не було ще справжнього навчання) як про само собою зрозуміле:

— Сидимо разом?

Дарка змушена була пожалкувати через свою поквапність:

— Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… Знаєш, тій, що я в них на станції.

— Бачиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохально до Лідки:

— Може б, ми сиділи втрьох на бічній лавці? З нами б сиділа і Підгірська… знаєш, Ориська…

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стеблина, неприємною чорною шиєю:

— Ні-і… Я сидітиму з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять разом сидіти. Можеш сидіти з своєю Ориською — мене це не обходить.

Повернулася до вікна і почала рисувати гострим нігтем якісь геометричні фігури на свіжолакованій віконній рамі. Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя і до тієї сентиментальності, що дало їм село на дорогу. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільш важлива особа в цьому класі), блондинка, усміхалася до Дарки: не роби, мовляв, нічого собі з Лідки Дутківни, нова товаришко! Вона така нетактовна, що вже навіть ніхто не ображається на те, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!

Тоді підійшла до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла, нерухомо притулившись до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми і щоками, сказала невиразним голосом:

— Як хочете, можемо сидіти втрьох на бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого у цілій своїй постаті, на що можна було б з приємністю подивитися. Вона мала вигляд засушеної риби. Мабуть, навіть її щільно стулені губи в поцілунку мусили залишати по собі солоний смак. Ні, Наталка Оріховська не сподобалася Дарці. Але в дуже неприємній хвилині для Дарки вона виявила так безкорисно свою прихильність, що не годилося її не прийняти. Тим паче, що Ориська — наче метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці.

— Добре, сидімо разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська наслідувала її приклад.

Оріховська пішла по свої зошити й книжки, щоб перенести їх до бічної парти. Ориська тим часом шепнула Дарці:

— Коби хоч добра учениця була…

Лідка почула ці слова і виїхала перед цілим класом:

— Не бійсь, будете сидіти коло першої відмінниці в класі.

Це була чергова нетактовність Лідки Дутки. Дарка звела докупи кілька своїх спостережень про Лідку, і думка про неї, дочку залізничника-пенсіонера, була вже готова.

Двері в класі стояли тепер відчинені навстіж, як віко вулика: в них влітали щораз нові учениці. Займали свої минулорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість, та незаперечна свідомість, що на першому уроці учениці не загрожує яка-небудь небезпека.

Всі були однаково зодягнені в форми — чисті, свіжовигладжені, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були наче солдати одного рангу. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих і дорогих або дешевих, грубих, можна було довідатися про соціальне становище батьків.

З-за лівої половини дверей з'явилась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, це був ніс. Лише потім помітила пару чорних довгастих очей під густою блискучою гривкою.

Голова витягнулася сміливіше направо, і в цю мить хтось гукнув:

— Сміливо, Міці! Ходи… ходи… ще нема нікого!

Міці вдає дуже перелякану і обережно, з пальцем на устах, що витягнуті в трубочку, ступає до класу спершу однією ногою, потім розмашистим рухом — другою і вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить визнати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що можна б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відразу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби. Міці — єдина на весь клас у сукенці. В білій шовковій, з чорним оксамитовим поясом. Згодом Дарка помітила, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатися. Дарці каже:

— Хто хоче зі мною у згоді жити, той мусить підлягати мені. Чи ж не так, діти? Тож запам'ятай собі!

Лише тепер може розказати дещо про себе.

— Діти, ви уявіть собі, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри. Я не знаю, як могла моя тітка не подумати про те, що сьогодні перший день навчання, і пустити мене на ту прогулянку?

— Міці, б'ємось об заклад, що твоїй тітці навіть не снилося те, що ти їдеш до Дорна Ватри! — перебиває Коляску Ліда.

— І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що буду своєму татові говорити. Розумієш? Отже, я скажу, що тітка випхала мене на ту прогулянку…

— Далі! Далі! — домагається Косован, гарна маленька блондиночка з майстерно оправленими локонами. — Як… як-то було з тим вагоном? З ким ти їхала на ту прогулянку? Ану, лиш признайся!

— Таж я кажу… Їдемо всі, — Міці не переліковує, хто ті всі, — а в Жучці Едуард, свояк мого шурина, зустрічає нас на вокзалі, і я при тій нагоді… зовсім випадково дізнаюся, що сьогодні нещасне третє вересня.

— І що, Міці? І що? — не може втерпіти мала Кентнер.

— Зрозуміло, я вискакую як ошпарена в Чернівцях з вагона… Уявляю собі, ох, уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до праці. Там десь дома була ціла революція… чому я не приїхала своєчасно… Бідна мама! Вона завжди замість мене мусить бути татові за громовідвід…

— Але що з тим Едуардом? — не дарує свого Ольга Кентнер.

— Зрозуміло що: бідний Едуард мусив відвезти мої речі додому… А я побігла з виваленим язиком до школи… Прибігаю, а то ще чотири хвилини до дзвінка. Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та я ж могла бодай по-людському попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то буду доброю мамою. Найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою.

— Міці, пес має хату? — кинув хтось із задніх парт.

— Дурна ти! У доброго господаря і пес має хату. А втім, не думай, що мене дуже захоплює роль мами… я тільки так сказала. Тепер важливіша проблема… Скажіть мені, що буде, якщо на перший урок схоче притаскатися Альзо і застане мене в цій сукенці? В нього живіт розболиться від цього. Це страшно, що нікому з вас не спало на думку надягти сьогодні фартух! Ти, Косован, цілий рік ходиш у фартусі до школи, а сьогодні — як на зло. Чекай, запам'ятаю я це собі! Діти, придумайте щось! Равлюк, як ти можеш сміятися, коли твоя товаришка в такому становищі? — Раптом помітила Дарку. — Ану, ходи сюди… тут… так, стань собі коло мене. Діти, вона однакового зросту зі мною? Слухай, я тебе прошу… ще є час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свою форму, а сама зодягни мою сукенку. Я тебе прошу! Діти, зробіть живу ширму. Ти не бійся, тобі нічого не скажуть! Якби хто інший, а не я, прийшов у сукенці, то вчителі навіть не помітили б. Але тому, що це саме я… Ти знаєш, мені вже чотири роки погрожують, що викинуть мене з школи. Розумієш тепер? Слухай, чого ти ще вагаєшся? Діти, скажіть їй, хай скидає форму, бо кожна хвилина дорога…

Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити у дружбі з цією милою дівчиною, радо допомогла б їй, навіть якщо ця форма — така важлива річ для неї. Але невже так при всіх роздягатися? Дивно, що Міці цього не розуміє. А до того ж Дарка не має нічого більше під сподом, як сорочку і чорні трусики. Як же буде виглядати ця біла сукенка поверх чорних трусиків?

— Ох, ти доки надумаєшся, то дзвінок буде! — вже серйозно занепокоїлася Міці і нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирчик біля шиї. Рух цей майже завжди певний: блузка розстебнулася від шиї до останньої застібки нижче пояса.

В той момент десь внизу запищав коротким уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала поквапливо застібати блузку, потім розстібати, бо здалося їй, що пропустила одну застіжку, і знову почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до парти, бо викладач Мірчук був уже в класі.

Учениці встали з місць. Рівно, акуратно, і цим відразу визначили своє ставлення до вчителя. Було очевидно, що вони поважають його.

— Помолимося!

Викладач згорнув руки на грудях, а сам задивився у вікно. «Отче наш, іже єси…» Дарка зважилася глянути на лице вчителя. Він не відводив очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала знову, тепер уже певніше придивилася до цього обличчя. Все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: природа створила цього чоловіка як зразок людської істоти. Важко було уявити собі, щоб той викінчений ніс міг мати в своєму сусідстві інші вуста, крім саме тих, що були на моделі: ні занадто тонких, ні занадто повних, майже одного кольору з лицем. Напевно теж, до того волосся на голові не підходили б ніякі інші очі, крім оцих буро-сірих, трохи запалих очей.

Мірчук ворухнув головою, і Дарка опустила очі. Відчула неприємне враження від того, що учитель дивиться саме на неї. Мимоволі підвела очі. Почервоніла і сіла ще за кілька хвилин перед закінченням молитви. Мірчук дивився прямо на її розстебнуту блузку. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на весь клас. Дарка застебнула скоренько блузку і крадькома глянула на вчителя. Але Мірчук записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю.

— Всі присутні?

— Всі! Є дві нові!

Мірчук дав знак рукою, що мав означати «спокій».

Потім обережно здув невидимий порох з стола, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної жіночої гімназії в Чернівцях.

Говорив рівним голосом, зовсім так, начебто хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та омріяна гімназія не видалася їй монастирем з загратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

— Ти чуєш? — шепнула Дарці Ориська на вухо, хоч це було під час уроку заборонено робити. Дарка вирвала клаптик паперу з чернетки, написала великими бунтарськими літерами: «Вже краще було б приватно вчитися» — і підсунула Орисьці. Ориська пробігла записку очима і, перелякана, зім'яла її, мало не проковтнула. Хай би попала така записка учителеві в руки! Бувай здорова, гімназіє, на віки вічні!

Викладач підвівся одночасно з дзвінком. Вже поклавши руку на клямку, він обернувся до класу і проговорив тим самим рівним голосом:

— Коляска прийде завтра у встановленій формі до школи, а Поповичівна встане на півгодини раніше, щоб встигнути дома привести до порядку свій одяг! Так, привести до порядку свій одяг.

Дарка неспокійно заплітає і розплітає хвостик лівої коси. Слова вчителя зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього учителя, тому й не може знати, чи те, що він сказав, — це тільки товариське нагадування, батьківський докір, чи догана, пересторога, погроза?

Шукає очима призвідницю. Коляска виблискує своїми свіжими зубами:

— Угу! Попович! Можемо собі руки подати!

І знову не збагнути, що ховається за цим вигуком: легковажне ставлення до дрібної події, над якою не слід і задумуватись, чи глузування з власної небезпеки.

— Чи мені може за це щось бути, що професор так сказав? — запитує Дарка в «засушеної рибки» Оріховської.

Наталка Оріховська малює якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки. Вона відповідає, не відриваючи очей і руки від малюнка.

— Гм… (і ще один локон волосся на вимальовуваній голові) гм… як тобі сказати? Мусиш тепер бути дуже уважною. Можеш тепер одержати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову — мусиш все мати в якнайкращому стані. Спитай Дутку, за що вона минулого року одержала двійку з латині? Це називалося «Двійка за розкуйовджену голову».

Дарка починає ненавидіти Марію Коляску. Прийшла в цю школу, в оці мури з найкращими думками, з найкращими намірами і вже напочатку, зовсім без своєї вини і співучасті, викликала незадоволення вчителя.

До Дарки підійшла Лідка. Вже подобріла, байдужа до того, що сталося поміж ними.

— Ну, і як тобі подобається в школі? — запитала, сподіваючись на захоплення Дарки.

— Ет, така школа! Далі дихати буде заборонено, — зовсім не приховувала свого розчарування Дарка.

Лідка скривила уста в півмісяць — ріжками донизу:

— Знаєш, можна пізнати, що ти перший раз у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить? Він мусить так говорити, бо це його служба. Ти якась така смішна… слово честі! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що після навчання хлопці не відводять гімназисток додому? Побачиш! Аби тільки навчання добре розпочалося! Ого, скільки навіть у нашому класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та, з локонами, Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з сьомого! Зрештою переконаєшся сама!

Хтось обіймає Дарку за стан. Здригнувшись, оглядається. Ориська!

— Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, таємниче, щоб інші дівчата не чули.

— Ще й питаєш!

Дарка поривчасто пригортає Ориську до себе.

— Орисько, будемо собі і тут двома найкращими товаришками! Ти бачиш, як вони дивляться на нас, оці бувалі у школах?

Дві дівчини, чорна й чорнява, сплівшись руками, як дві ліщини, приступають до Дарки й Ориськи.

— Я пригадую собі на тебе й тебе, — каже чорнява з таким акцентом, начебто українську мову знала тільки з книжок. — Ви здавали тоді іспит.

— Я нічого не пригадую! Ми були тоді такі налякані, — признається Дарка, бажаючи, щоб розмова на тому слові урвалася і вона могла залишитися удвох з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

— Ти, може, з Веренчанки? — запитує чорнява ласкаво Ориську.

— Ми обидві з Веренчанки, — нагадує Ориська товаришкам і про Дарку.

— То твій тато священик, правда? — допитується тільки в Ориськи чорна.

— Так, а ти звідки знаєш?

— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву. — А я знаю твого татка!

— А її татко — вчитель у нашому селі. — Ориська знову намагається вивести на рейки розмови і Дарчину постать.

Чорна й чорнява наче не дочувають цих слів.

— З тобою, Підгірська, буде в нашому класі п'ять дочок священиків… У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик уваги чорнява і Дарці. Але на цьому клаптику і кінчається вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

— Ходім з нами в коридор, — звертається чорнява тільки до Ориськи і тягне її за руки за собою.

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть поміж ними, вражена до найтонших клітин своєї гордості, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слів і дивиться тільки на Ориську. Дивиться, начебто ковтає її шматками: піде вона з дочками священиків чи залишиться з нею, своєю подругою?

Ориська заслоняється нерішучою дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і, зовсім спантеличена, вертиться безпорадно у цьому трикутникові.

— Ну, ходім, бо зараз задзвонить на урок! — нетерпеливиться чорна і довірливо закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останню хвилину, мов бажаючи винагородити Дарку за те, що робить, повертає в її бік своє вузеньке личко лисички, проводить долонею по її плечу і йде за дівчатами.

Дарка стоїть непорушно якусь хвилину, важка, застигла, потім обертається різко і сідає за парту.

«Добре знати, — вибивають рівно такт тільки ці два слова. — Добре знати, добре знати».

Ориська, що вже встигла повернутися, звертається до Оріховської:

— Чи клас багато пройшов з румунської?

У Дарки після цього випадку з дочками священиків наче щось розбилося в серці. Це щось стосувалося Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як веселкова куля, не витримало удару і розлетілося на шматочки. Немає вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми тепер знаємо, хто така Ориська Підгірська. Вже випитує, винюхує, скільки клас встиг засвоїти з цього найнебезпечнішого предмета. Будьте певні! Ночами сидітиме, спину гнутиме, аби тільки зрівнятися з усіма, перегнати всіх. Аби тільки завоювати ласку вчителя, щоб лише на неї сипались його похвали.

Оріховська не дуже захоплена такими запитаннями нової товаришки.

— Напевно, не знаємо більше за тебе, Підгірська! Минулого року перший раз описували ми весну напам'ять. Так що не будеш остання з румунської… Якщо вмієш відмінювати «о каса», то вже добре.

Це ледве приховане глузування, бо відміни «о каси» вимагають уже в другій народній. Але Ориська не здогадується, що з неї глузують. Відходить задоволена, що вона все ж таки знає більше з цього предмета, ніж будь-хто в класі.

Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштана, що стоїть у скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевезли сюди проти їх волі з батьківщини і примусили тут жити, цвісти і старітися передчасно.

Перехиляє голову у вікно і бачить, як під будинком метушиться багато маленьких синіх чоловічків.

Ах, та одним з цих синіх чоловічків може бути і Данко! Данко… так близько Данко. Кільканадцять ступенів униз — і можна чути його голос, торкнутися його долонею, бачити порух його вуст.

Але в ту саму мить виринає із свіжого ще болю та перша їх зустріч тут, у місті, біля самої гімназії, і його непривітні слова. Чому там, на селі, був він такий уважний, такий прихильний до неї, так радував його її усміх, а тут змінився? В чому річ? Може, хто набрехав йому на неї? А може, тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки білої троянди, дівочих личок, Данко соромиться веснянок на її носі?

Якщо так, якщо справді так, то вона не стане дивитися навіть на його товаришів. Так! Підводиться од вікна і натрапляє на Ориську, що, несмілива й покірна, заступає їй дорогу.

— Може, ми сьогодні після обіду пішли б купити собі атлас? — питає Ориська.

Але Дарка не може так скоро простити, а тим паче вдати, що не пам'ятає свого приниження перед дочками священиків.

— Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? — Малі запобігливі Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути її до Орисьчиних вуст.

— Дай мені спокій! — як щось непотрібне, Дарка скидає з себе її руки. — Я з тобою більше нічого не маю…

Ориська червоніє. Дарці хотілося, щоб вона розплакалася, а вона тільки червоніє від сорому чи люті, відсувається на самий краєчок парти. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що сталося між найсердечнішими подругами.

Вже стих і відгомін від дзвінка, а вчителя румунської мови нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класу, але поки що нема. Як нема, так і нема. Дарка починає дрібно тремтіти від напруженого очікування. Напруга така велика, наче цей румун має принести їй смерть. Дарка стільки встигла наслухатися про його підступність, що їй здається: як тільки він з'явиться на порозі класу, вона перестане жити. Задушить її страх, як ангіна. В пам'яті виникають усі ремствування на румунський уряд, що їх чула в домі батьків, спогади про прикрі вісті, що їх після кожного першого привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії рекрутів-односельчан про знущання в армії, самовільні, безкарні екзекуції румунської жандармерії проти селян у самій Веренчанці, оті вічні візити татка до сигуранци, після яких часто мусив лягати на отоманку і приймати порошки від головного болю. Все це призводить до того, що Дарка умліває від страху та надто довгого очікування.

Мігалаке… Мігалаке… Що може нагадувати цей звук? До чого можна прирівняти це слово?

Раптом відчиняються двері, і Дарчин страх доходить до того стану, коли вона перестає боятися. Може, тільки одні очі стають надто великими. Учитель Мігалаке киває головою, клас сідає. Сідає й Дарка. Нема кого запитати, чи справді цей гарний (ох, боже, який гарний!) молодий хлопець — учитель румунської мови? Не хочеться повірити, що він називається Мігалаке. Адже ще за хвилину перед цим звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно й якось неймовірно було б цій чорнявій, кучерявій, як у молодого ягнятка, голові приписувати якісь недобрі наміри. Просто думка не мириться з тим, що цей молодий, вродливий юнак може бути з тих румунів, що їх люди ненавидять і бояться.

Ориська забуває, що вони посварилися з Даркою. Вириває сторінку з чернетки й підсуває Дарці. Там написано великими літерами:

«Він такий гарний, що хочеться з'їсти!!!»

Дарка теж забуває свій гнів і хитає до Ориськи головою:

«Це правда».

Вродливий учитель посміхається до класу, і Дарчине серце, як по дроту, біжить до нього і падає йому до ніг. Тільки Оріховську не може розвеселити це сонце в класі. Вона далі похмуро рисує профілі уявлюваних красунь.

— Чи це справді Мігалаке? — насмілюється тихо запитати Дарка, коли учитель щось записує в журналі.

— Ага, — ще тихше відповідає Оріховська. — Він навіть ще не закінчив університет. Молокосос. Але добрий шовініст. Тому й послали його сюди.

Дарка не розуміє слова «шовініст», але це не головне. Головне, що цей чудовий учитель (далебі, його можна так назвати) — це той самий Мігалаке, що ним намагались налякати Дарку ще у Веренчанці.

Очі вчителя відразу помічають два нових обличчя. Але він не відразу звертається до них. Він міряє кроками клас од вікна до дверей і аж за другим поворотом зупиняється біля Ориськи. Це, може, неприємно Дарці, але зовсім природно: всякий, хто мав би вибирати між нею і Ориською, вибере Ориську. Вона, можливо, дурненька трохи, хоч разом з тим хитра, як лисиця, але що правда, то правда: вродливішої від неї нема в цілому класі.

— Як вас звати?

Голос у цього румуна привітний, і запитання лунає зовсім по-товариському.

Ориська рожевіє, як вранішнє сонце. Вона щаслива, що учитель на неї першу звернув увагу.

— Багато вмієте по-румунському? — питає далі лагідним тоном Мігалаке.

На це запитання Ориська могла б з певністю відповісти, бо вона твердо знає, що «ну» по-румунському чає наше — «ні». Але як же може Ориська дати таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель, певно, і без цього догадується, що приватистка не може знати добре румунську мову. Він щось говорить без гніву, навпаки, з усмішкою. У приблизному перекладі зміст його слів такий: учитель розуміє, що тим, які вчилися приватно, з румунською мовою буде трошки трудніше, але при добрій волі (учитель сподівається, що в Ориськи є та добра воля) можна все осягнути. Він має надію, що Ориська полюбить його предмет і успішно вивчатиме його.

— Будемо любити мої уроки, Поповіч? — вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель.

Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною.

— Прошу сідати, панночки!

Учитель виголошує тепер промову до цілого класу, яка у Дарчиному приблизному перекладі означає: маю надію, що житимемо в найкращій згоді. Ви повинні знати, що, крім знання предмета, я вимагаю ще й любові до нього. В цьому році читатимемо поза програмою одного з найбільших поетів Румунії — Васілє Тудоряну. Речі, які і найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом любові учениць до предмета я вважаю зацікавлення ними позашкільною програмою.

«Що пише той Тудоряну?» — надіслала Дарка записку Оріховській.

Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.

Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.

— Шовініст і слов'яножер, — шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.

— Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? — запитує учитель.

— Романовська! Наталка Романовська! — загудів клас.

Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну, що зашарілася. Це й була Наталка.

— Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, — сказав лагідно, наче просив.

Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».

— Я просив підписати по-румунському, — зауважив учитель.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.

Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:

— Чи ви справді так мало знаєте румунську?

Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».

— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.

Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.

Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.

Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.

II

Перша неділя у місті припала на теплий, пронизаний уже осіннім повітрям день. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось шовково-м'яким. Лідка крутиться по хаті, наче бджола на леваді. Дарка приводить до порядку своє довге непокірне волосся.

— Ти не зав'єш собі волосся? — допитується Лідка, вся у дрібних, смішних кучерях.

Дарка тільки здивовано дивиться на неї:

— А навіщо?

Хотіла б сказати Лідці, що вона не має потреби припікати своє волосся, бо Данко цього літа і без того назвав її коси прекрасними. Погладив їх (так, Лідуню!) своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, просто прекрасні. Але чи Лідка зрозуміє це?

Тоді Лідчина мама з білим, немов пареним, обличчям каже в оборону Дарки:

— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, що гріх був би припікати його.

Господиня виходить з кімнати, а Лідка знову до Дарки:

— Слухай, ти не маєш пилочки для нігтів? Слухай, — каже Лідка, — тобі слід трохи більше дбати про себе. Подивися лише на свої панчохи! Чому не купиш собі рожевого лаку для нігтів? Далебі, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за дама була б з мене!

Дарка не відзивається. Сказати, що Лідка зовсім не має рації, — теж не можна.

По дорозі до церкви Лідка невгаваючи торохтіла (а Лідка любить говорити, ах, як любить!). Розповідала, що учитель Гушуляк має скляну трубку в горлі, що брат Оріховської перебуває в Галичині, у Львові, і що (а це для Дарки має особливу вагу) жіноча гімназія ходить до церкви разом з чоловічою.

«Данко… Данко… Данко…» — виспівує дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила біля гімназії групи синіх хлоп'ячих форм, серце відразу забилося, аж боляче стало у грудях. Де ж Данко?

Данка не було.

«Він завжди акуратний, — заспокоює себе Дарка, — ніколи не запізнюється, але ніколи й не приходить першим».

Данко надійшов сквериком, і в Дарки аж сльози забриніли на очах. Навіть у цьому морі синіх форм він був найгарніший. Може, навіть гарніший, ніж там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих облич, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу побачив Дарку і вже здалека привітався до неї серйозним поглядом.

Дівчата перші йшли парами до церкви, а за ними — хлопці. В церкві теж стояли відокремлені одні від одних так, що Дарка не могла побачити навіть Данкової тіні. Коли скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що їй конче потрібно зачекати на Наталю Оріховську.

І коли так чекала, застав її Данко, що, як завжди, вийшов з церкви ні першим, ні останнім.

— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. — Що поробляєш? — спитав за звичкою.

А коли збентежена Дарка не могла відповісти хоч би звичайне «дякую, нічого», він заговорив далі:

— Ну, привіт, бо я мушу вже йти! Грає «Довбуш», і я поспішаю на матч. Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути прима! Ба! Колись загляну до тебе! — крикнув і побіг з групою товаришів.

Вийшла з церкви Лідка, і Дарка побігла до неї.

— Лідко, що ми тепер маємо робити? Що ми тепер робитимемо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходім на той якийсь матч, що його дає «Довбуш»! Я ще ніколи не бачила «Довбуша». Лідко, скоріше, щоб ми не спізнилися!

Лідка аж руками замахала спересердя.

— Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що «Довбуш» — то жива людина? От дурне! Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть ганяти хлопчиська за м'ячем, і більш нічого. Що тут цікавого? Краще ходім до парку… може, побачимо когось.

Досить. Досить. Сонце зайшло за хмару, і неділя тривала тільки до півдесятої ранку.

На обід був суп, що його Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Та там був дім, а тут станція. Згадалися напучення, що ними мама так дбайливо забезпечила Дарку в дорогу: на станції треба їсти все, що подадуть.

Дарка заплющувала очі і сьорбала суп ложка за ложкою, як власну кров. Господиня налила цього супу (о, крему чи компоту, напевно, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Це мало означати, що Дарці трапилася порядна станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати листа до мами, господиня згадала, що збирається з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тітки, геть десь аж на Монастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок доброї станції і совісної опіки). Там, у тітки, є дочка-гімназистка. Правда, вже у сьомому класі, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає на розкладений листок паперу і не дуже-то рветься в гості до тітки.

Тоді Лідка шепнула для заохочення:

— Слухай, не будь дурна! У тітки є на станції товариш Гинків, знаєш, мого двоюрідного брата. Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Іноді у неділю збирається нас і більше… До Гинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки… Я тобі кажу, пожалієш, коли не підеш…

Дім тітки Іванчукової — на передмісті, де хата від хати відділені садками, а перед вікнами цвітуть квіти. Хата була низька, але під бляхою, з ганком, садком і грядками. Назустріч гостям вибігла кузина Олімпка.

«То вона Олімпкою називається?» — пригадала собі Дарка зустріч у коридорі гімназії: струнконогу, руду, з мідним обличчям і зеленкуватими очима дівчину.

— Що у вас чувати? — спитала її Лідка по-німецькому.

Дарка перелякалася, аж піт виступив їй на лобі: а що буде, як вони захочуть тільки по-німецькому розмовляти між собою? Що тоді буде? Вона так мало знає, так незграбно в'яже слово за словом, так непевно почуває себе при кожному відмінку в цій мові! Це ж сором, ще й який сором — при першому знайомстві показати себе простою селючкою, бевзнем з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німецькому не вміє говорити!

«А може, — мигнуло їй крізь страх, — може, їм здається, що вона взагалі по-німецькому не розуміє? А вона ж не так… адже ж…»

— Очевидно, що щось буде, — відповідає Олімпка по-українському. — Хлопці пішли по гітари. А як не буде, то хіба ми не вміємо й без хлопців бавитись? Ніхт вар? — закінчує по-німецькому, звертаючись до Дарки.

Богові дяка. Ніхто не думає погано про Дарку. Навпаки, думають добре. Їм здається, що вона, дівчина з інтелігентного дому, повинна вміти говорити по-німецькому.

Тітка Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під підборіддям, наче телятко:

— Ну, як справи йдуть у школі? Все гаразд? — запитала теж по-німецькому, але тому, що останнє речення закінчила по-українському, Дарка могла без шкоди для своєї гідності відповісти по-нашому.

— Дякую, все гаразд.

— Лідко, — щипнула Дарка товаришку в плече, — твоя рідня — німці?

— Слухай, — розсердилася Лідка на весь голос, — який з тебе ще Матвій з села! Гарні мені німці Іванчуки! Ага, що по-німецькому говоримо між собою? Хіба я знаю, чого ми по-німецькому говоримо? Бо так навчилися… Так звикли… Бо так водиться… Абощо?

— Нічого, — зітхнула Дарка і почала молитися в душі, щоб цей візит якнайскоріше закінчився.

За скляними дверима, де жив кузен Гинко з товаришами, почувся шелест кроків і бренькіт інструментів.

Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже прийшли!

— Комт, шон, комт! — звала своїм басовитим голосом тітка Іванчукова.

З'являються три хлопці, зразу — тільки три голови. Рудувата без всякого сумніву належить до роду Іванчуків. Друга, циганська, розпатлана, — то, мабуть, скрипаля Циганюка. Третя, русява, з біленьким лицем і ріденьким проділом посередині, якогось селянського сина в білій сорочці.

— Ви ще не знайомі? — для чогось питає хлопців і Дарку Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачаться.

Дарка чує насамперед м'ясистий, бездушний дотик Гинкової великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!). Наприкінці вітається з нею той, селянський, — Івонко Рахміструк. Несміливо й невиразно.

— Пане Оресте, — озивається тітка Іванчукова, — зверніть увагу на панну Дарку! За весь час вона ні словечка не вимовила по-німецькому. Щось… ніби, пане Оресте, — повертає своє обличчя не до Циганюка, а до Дарки, — хоче з нас, старих австріяків, українських патріотів поробити!

Вона сміється, начебто почула, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, послухав тітку, бо повертає до Дарки голову. За окулярами Дарка не бачить його очей, а тільки два світлячки.

— Цікаво… о… о! — якось насмішкувато дивується Орест. Голос у нього низький, наче проходить насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… якийсь такий… що саме підходить до цієї голови із скельцями замість очей.

Дарка не відповідає на цей виклик. Її мовчанка — найкраща оборона: чи ж не думають усі, що вона знає і свідомо не хоче говорити по-німецькому? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь хоч би в очах самого Циганюка? Дарка ні на кого не дивиться, але відчуває, що всі розглядають її з цікавістю, навіть говорити перестали. Тоді Лідка обриває цю тишу сміхом. Нічого не говорить, тільки довго сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна зрозуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху.

— Ой, не можу… таж… Дарка… приїхала з села… І не знає й слова по-німецькому… А ви думали… ви, певно, думали… — і сміх заглушає кінець речення.

Але всі догадалися, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стало тихо. Наче всі зрозуміли свою помилку і вона присоромила їх. Брови над окулярами підводяться на кілька міліметрів угору. Що це може означати?

Дарці хочеться плакати від зовсім не знайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шибки у вікнах дзвеніли:

«Неправда, неправда!»

Проте Дарка стоїть собі осторонь, зовні спокійна, хоч так підступно вражена в саме серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Вона стоїть серед цих людей одинока, принижена, висміяна, і ні мама, ні тато не йдуть захищати її перед ними.

Лідчина мама звертається до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, затулити долонею вуста і гукнути в самі вуха:

«Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу!»

Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці.

Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім невиховано:

— Не треба мені ніякої забави! Іду додому! Іду!

Всі бентежаться. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося? Хіба Дарка не розуміє жартів?

Дарка стримується, аби не відповісти щось, що могло б усіх образити.

— Маю листа додому писати.

— Смішно! Хіба це таке негайне! А завтра? А післязавтра?

— Ні, — стоїть міцно на своєму Дарка. Листа мусить написати ще нині.

Але Дарка може заблудитися!

Це правда.

— Я вас відведу, — Олімпка хоче взяти на себе роль провідниці.

— Ні! Ні… не треба! — не приймає такої чемності Дарка.

Лідка хихоче в кулаки:

— Хай доктор Івонко відведе Дарку! З них добра пара!

— Лідко, дитинко, дай спокій! — дуже вже по-материнськи лає господиня свою язикату доньку.

Дарка розглядає присутніх і бачить, зовсім виразно бачить, що тітка Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним ляскотом.

А Циганюкові окуляри націлені просто на неї. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці відбилася рожева смуга від лиця. Чи цей мужицький син відчуває, що тут сміються і з нього? Підібрали їх обох, селюків, до пари. Чи все це не глум?

— Може б, я показав дорогу панні Дарці, — лунає низький, лінивий голос Циганюка.

Дарка не знає, чи це доказ лицарства, симпатії, співчуття, а чи, може, гасло до нового глуму. Звідки може знати?

— Я не хочу… не хочу! — огризається вона. — Коли мене вже має хто провести, то попрошу пана Рахміструка!

Так! Навмисне так! На зло всім, що хотіли її збентежити, накинули їй, селючці, товариство селюка, що хотіли її принизити, засоромити. А що тепер?

Тепер ревуть усі, як божевільні:

— А… а… а… а!..

Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається весь у власному поті.

На вулиці, куди вже не долітає відгомін цих ненависних голосів, Дарка отямилась. Нема від кого тепер їй утікати і ні до кого поспішати. З сизих лісів Цецина[9] долітає ласкавий легіт. Дарка підставляє під його крильця-віяльця своє розпалене, збуджене обличчя і чує, як разом з цими свіжими холодними поцілунками вливається і спокій у серце.

Ще, ще, вітрику-дударику! Так добре від твого дотику!

Сонце, після гарячого полудня зсунулося на край неба і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу через горб навпростець. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. «Хай», — погоджується Дарка. Їй, власне, подобаються різні небезпеки і перешкоди. Виходять аж на гребінь горба, й Івонко спускається першим по карколомних глиняних виступах. Якби він не був селянський син, то знав би обов'язково, що перш за все треба дамі допомогти зійти вниз.

— Я зараз… Зачекайте! Зачекайте там на мене! — гукає йому Дарка.

Звідси, мов з літака, видно ціле Монастирисько, з його рясними садами, з кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, з хатками, що мають низькі віконця.

Видно ще дальше, ще більше. Виписані, як буковинські скорци[10], верхи метрополії, вежу ратуші на довгій шиї… Парк… І всюди зелень, зелень, зелень. Не місто, а сад, що аж мерехтить у повітрі від тієї зелені, яка вже де-не-де ніжно переходить у червоне золото.

— Ох, які ж гарні наші Чернівці! — в захопленні схрещує Дарка руки.

А над усім — над писаними верхами метрополії[11], над кам'яницями з червоними дахами, що наче мухомори над цими зеленими горами й долинами, — над тим усім ця безмежність простору, що її ніколи не відчуєш там, в улоговині, ця безпосередня близькість людини до неба.

Івонко вже втратив терпець. І знову ж таки: якби він виховувався у місті, то він знав би, що дамі дозволено спізнятися і затримуватись.

— Ідемо! — опускається Дарка навмання вниз.

Згодом переходять на тротуар. Дарці починає смішним видаватися те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками) цей німий хлопчисько з великими, мов дві сковороди, руками.

— Чи ви у Дутків на станції? — починає нарешті Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але побилась би об заклад, що він знову блищить від поту.

— Еге ж, я ходжу з Лідкою до одного класу, — трохи дивується Дарка, що він питає про речі, які всі знають.

— Я бачив вас у Лужанах, як ви пили воду коло криниці на вокзалі.

Ах, сцена зовсім не така мила, щоб пригадувати її. Але уже саме те, що він запам'ятав Дарку, настроює її прихильніше до нього.

— Це було, мабуть, перед канікулами, як я поверталася з іспиту… Так… так, пригадую собі, ми тоді з Орисею пили воду у Лужанах.

Дарці здається, що вона повинна з чемності і його щось запитати.

— А ви з котрого села, товаришу?

Аж дивно, як цей хлопець оживає від цього звичайного запитання — запитання з чемності!

— Я з Жучки, панно. Ви, мабуть, чули про таке село… недалеко від Чернівців… — і дальше розповідає, непитаний. — Шість років їздив я до школи, а цього року пішов уже на станцію, треба в сьомому і восьмому класах добре підтягнутись, бо це вже матура.

Чи не вимовив він цього слова з особливою насолодою?

— А по матурі що ви гадаєте студіювати?

Це вже справді цікавить Дарку. Дійсно цікаво, які інтереси може мати цей селянський син, який не вміє поводитись у товаристві дами.

— Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… В Бухаресті… Я маю багатого вуйка у Кіцмані, який обіцяє мені допомогти, як буду у Бухаресті, але… хоче… вимагає, щоб я спершу здав на матуру.

— А ваш вуйко повинен знати… що для того, щоб здати за першим разом… та ще українцеві… потрібен великий бакшиш[12]. Він гадає вам бакшишем допомогти?

— Та ціле нещастя в тому, що вуйко ще старих переконань. Він вважає, що як хтось підготовлений до екзамену, то здасть його і без бакшиша.

— Я дивуюся вашому вуйкові…

— Правда? Я йому кажу, а він мені не вірить… З мене сміється Циганюк, що я вчуся, а я гадаю… що, може… може, як буду знати все на «відмінно», то й за першим разом здам на матуру…

В Дарки аж язичок свербить запитати:

«А коли б ти за першим разом не здав на матуру, то що? Світ завалився б від цього, думаєш?»

Та вона не хоче робити такої прикрості малознайомій людині. Її мале, чутливе серце і без цього посумнішало раптом. Сумно, що доля людини, може, не доля, а тільки кар'єра (а для цього хлопчиська то, мабуть, одне й те ж саме), залежить від химер якогось там неграмотного багатія. Невесело й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього ця матура за першим разом (який він справді все ж таки наївний: хто ж тепер здає на матуру за першим разом? Невже ж він цього не розуміє, що тепер навпаки — якось непристойно, навіть соромно здавати за першим разом на матуру?) це найважливіше. Якось прикро і від того, що цей хлопчисько, учень сьомого класу гімназії, не вміє сказати дівчині жодного приємного слова. Ет!

— Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… Слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто… Гауптштрасе[13], аж на ринок!

Івонко не може зрозуміти Дарки. Його гарні голубі очі здивовані:

— Адже я повинен вас аж до хати провести…

— Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто… просто. Я не заблуджуся.

— Але ви самі хотіли, щоб я вас…

— А тепер хочу сама йти! — вже зовсім рішуче відповіла Дарка.

— Нічого не розумію… то самі хочете, щоб я вас проводив, то знову тепер…

Він ображений. Дарку розбирає сміх від того, що той хлопчисько ні про що не догадується. Хіба не смішно, що цей Івонко з довгими руками, який не вміє дівчині жодного приємного слова сказати, міг у своїй наївності допустити думку, що Дарка вибрала його з симпатії до нього! Ні, просто можна звалитися на землю від сміху.

— До побачення, товаришу!

— До побачення… товаришко… — не докінчує він думки, наче має Дарці ще щось сказати. Може, хотів попросити дозволу в Дарки ще колись зустріти її? Може, хотів щось запитати? А може, тільки так Дарці здалося?

Дарка йде вперед і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровод незнайомих людей, будівлі, вікна в кав'ярнях, трамваї, погреби з виноградом, папуга з катеринкою, захмелілі чоловіки, що сміються до кожної стрічної дівчини, наряджені няні з візками поперед себе — все це набагато цікавіше, набагато принадніше, коли оглядати без провідника.

З лінивої післяобідньої дрімоти прокидається Панська вулиця. Елегантний, підпудрений, підмальований та причепурений вищий світ висипає на свою вулицю.

«Дивно, — думає Дарка, — ця вулиця не має рогаток[14], а як воно так, що панство проходжується тільки по цій вулиці з одного кінця до другого, як пави в клітці, а з простих людей не кортить нікому снувати поміж панством».

Здається, що перед кожним дзеркалом у цей час чепуриться якась гарна жінка. Сонце запалює останнє червоне світло на вітринах і в вікнах будинків — знак, що вечір ось-ось ступить на землю.

Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють усі житлові кімнати, коли позачиняти вікна й вигнати з кімнати людей.

Дарка лягає на отоманці й уявляє, що вона лежить на дні малесенького човника, а під ним і навколо нього граються теплі білі шумливі хвилі. Це дивно, бо в морі вода холодна і зелено-синя, а ці хвилі білі як молоко і теплі-теплі. Дарка хоче, щоб вони такими були, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна поперед одної, заглядають у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі.

І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, неврівноважений голос Дарчиної господині:

— І що ви наробили, панно Дарусю? Як же можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз повернетеся, а тут каже мені Лідка, що ви образилися, та чим? Чого, власне, ви так раптом втекли?.. Якось так, не знаю, як це назвати…

Дарка охоче мовчала б, але треба щось відповісти, коли господиня питає.

— Я не можу, щоб з мене сміялися…

Пані тільки руки схрещує над Даркою:

— Що вам, дитино? Хто з вас сміється? Ви надто чутливі, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… Так не можна. Та де ж би я дозволила, щоб з вас хтось сміявся?

Не розумієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось таке ще мені не траплялося!

Пані іде готувати чай, а тоді Лідка сідає на край отоманки.

— Слухай! Ти чого втекла з забави? Я сказала тобі, що не пожалієш, як залишишся! Я тобі казала чи не казала? Ану, вгадай, кого ми з мамою зустріли по дорозі? Не можеш вгадати? Слухай: твого свояка Данка… Данка Данилюка з панною Джорджеску… з дочкою самого префекта[15]. Ти знаєш, що це за риба?

Дарка не озивається. Хай Лідці здається, що ця звістка прогула над нею байдуже. Нехай тільки залишить її у спокої.

Того дня Дарка не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка уві сні не було видно. Але він десь мусив бути. Обов'язково мусив бути, бо коли Дарка вранці прокинулася, то серце заважало в грудях, як порошинка в оці, а подушка була вогка від нерозумних, як то уві сні буває, сліз.

III

Потім Дарка наче розкололася надвоє: одна половина залишилася їй, а друга помандрувала поміж люди. Обидві ненавиділи одна одну і безупинно воювали поміж собою.

Бо ж і як можна було їх погодити, коли одна бодай про людське око вибачила Орисі її зраду, друга, самотня і горда, як вершок гори з снігом, давно викреслила її з списку своїх подружок!

Адже справа не тільки в тому, що Ориська з першого ж дня зблокувалася з дочками священиків. Дарчине уважне око помічає, що в класі товаришки взагалі розподіляються на дві категорії: тих, що їх батьки мають якесь значення, і тих, що їх батьки без значення. Дарка належить до цієї другої категорії. Але не це її вражає. Дарку, яка з такими надіями їхала в Чернівці, боляче вражає, що навіть тут, у класі, де, здається, у всіх однакові інтереси, де, здається, один спільний фронт учениць проти вчителів, навіть тут іде розподіл на дітей багатих і бідних батьків.

Дарка не може забути одної сцени, де вона була мимовільним свідком. Це було десь на початку шкільного року.

Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла ту булку… очима. Стефа помітила це, відломила кусочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, простягла з погордою Ользі.

Косован почервоніла й відмовилася. Так почервоніла, що Дарці аж жаль стало її і водночас прокинулася ворожість до Стефи.

Одна Дарка, покірна і по-дитячому закохана, задовольнялася самою тінню від Данкової постаті, друга, горда і непримиренна, ненавиділа Данка за його зарозумілість і замкнутість у собі. Одна дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони впліталися у дні, що ділилися завжди надвоє: на школу і квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись, кудись квапився, наче ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Звістка про дочку префекта, яку тієї неділі з легкої руки кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля. Лежала там притамовано, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна. Треба було поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, сердечно, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції… якісь уроки… Двічі чи тричі зустрічалися Дарка з Данком біля гімназії. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись із хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялися з чого-небудь довго і грубо.

Осінь підійшла вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її кроків. Тільки тут була це не та осінь, що там, у селі, в любій Веренчанці. Тут це не багата молода, що в'їздить у село з весільними музиками й співає аж за північ, що привозить з собою у придане золотисту пшеницю (дарма що часто з панського лану за одинадцятий сніп), яка сипле жовтою, як шафран, кукурудзою.

О ні! Тут скиглить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу сторожем в парку. А кам'яниці та електричні дроти затуляють собою небо, щоб не видно було, щоб не чути було, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут щодня не снитися Веренчанці?

В один з понеділків влетіла до п'ятого класу Гарасимович з шостого:

— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю жахливу звістку і вилетіла, а Дарці аж віддих перехопило.

— Чи той хор обов'язковий? — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла на нього. Відомо, Оріховська рідко коли чує те, що біля неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), наче заслухана в якісь голоси, що лунають у ній. Немає навіть чого дивитися на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад головами гімназисток.

Але… але… що воно буде з цих хором? Чи схоче професор і її голос випробовувати тут, перед цілим класом, перед цими всіма чужими очима? Таж Дарка не має слуху. Й на шеляг не має слуху! Зате (так, мабуть, уже доля віддячила їй за цю ваду) має вона досить гордості. Дарчина натура не терпить, просто-таки не терпить того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитися. Ні-ні, тут не йдеться про шкільну кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись до учителів, наражаючись на презирство всіх товаришок у класі. На цьому полі Дарка не буде змагатися за першість. Може таку першість віддати своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатися без компаса й карти.

О, Чернівці навчили її вже не кричати, коли болить! Урок з німецької в тітки Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка витримала і не сказала ні слова по-німецькому, хоч на Буковині — це всім відомо — людину, яка не вміє розмовляти німецькою мовою, вважають за некультурну такі, як тітка Іванчукова.

Що вони подумали собі про Дарку? Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідчиним словам. Можуть з нею разом насміхатися над Даркою! Але вона не заговорить з ними по-німецькому. Хоч німецьку мову вивчить. Так, візьме і вивчить. Так само легко і вільно розмовлятиме нею, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, не за місяць, може, навіть не за два, але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі з школи чи до школи накидається на неї, чому Дарка не відповідає на її запитання, йде, як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії тримали воду в роті). Лідка не знає, що Дарка коли найзавзятіше мовчить, то, власне, тоді говорить. Говорить по-німецькому! Вивчає цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь почуті фрази, розповідає собі події дня. І все по-німецькому!

Але… але… слуху не можна вивчити напам'ять. І тому так дуже, дуже не хотіла б вона виходити перед усіма із своїм духовним каліцтвом.

— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підводить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

— Я не маю слуху! — червоніє Дарка.

— І нічого не можна вже зробити? — питає привітно Стефа.

Дарка заперечливо хитає головою.

— Професор Іванків дуже добра людина. Не журись! Він, певно, не буде примушувати тебе співати, якщо ти не маєш бажання!

Б'є легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї парти.

Стефа Сидір не сказала, що як Дарка не захоче, то може не брати участі в пробі голосів, не втішала, що в гімназії не вважають за сором, якщо хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Але те вже, що відчула Дарчин неспокій, що сама підійшла до Дарки, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що зацікавилася Дарчиними справами так, що аж з-за парти вийшла, сповнює Дарку такою нелукавою вдячністю до цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і при всіх поцілувати її.

І наче для підкреслення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові їй спадає на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка ще сьогодні бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправила словник латинської мови. Хтось за неї відповів «так», і Дарка притакнула. Потім… досі не може збагнути, не знає, звідки і як поміж лавок з'явився на її парті гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено кивнув головою: так і слід.

На перерві дізналася Дарка, що це Сидір врятувала її від очевидного лиха.

Тепер ця подія виростає раптом до такого сердечного жесту, що в Дарки набігають сльози на очі. Стоїть як зачарована і тільки здивовано дивиться на Стефу.

І немов щойно тепер бачить Дарка, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди, таке чисте, таке чисте, що видно, як відбиваються на ньому тіні вій. Все раптом починає Дарці подобатися в Стефі: і цей прямий, акуратний ніс, і синьо-чорна гривка над зеленими очима, і ці уста, бліді, але такі виразні за своєю формою, що несвідомо самі напрошуються на поцілунки. Дарка помічає, що ця Стефа приходить щодня до школи у вигладженому, чистому платті з сніжно-білим комірцем.

І несміливе, але гаряче бажання чи молитва: «О боженьку, зроби так, щоб вона хотіла бути моєю подружкою! Моєю найліпшою, єдиною подружкою!»

— Алло! Будемо випробовувати голоси, — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко говорив раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класу. — Чи торік співав хто з вас у хорі?

— Ніхто!

— Ага, це тогорічний четвертий. Ну, то почнемо за азбукою. Андрійчук, до мене!

І так якось відважно, за прикладом цієї Андрійчук, одна по одній вставали, підходили до стола і затягали:

— До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!

Черевань прикладав долоню до вуха і визначав легким помахом руки:

— Сопрано. Альт. Друге сопрано. — Або: — Ти, доню, прийдеш до мене на другий рік.

Дивно, що говорив «ти» дівчатам!

Або ще й гостріше:

— Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже приймали до серця його приємні чи неприємні слова. Ті, що їм «мама не співала до колиски», поверталися від столу і показували класові великий, призначений для учителя язик.

Дарка ке могла розуміти, як можна так сорому не мати. Оріховська зовсім не пішла до столу. Вона завжди любить щось таке незвичайне. Заявила з парти, що співає першим сопрано, і учитель повірив їй.

Тепер неминуча черга на Дарку.

— Попович!

Дарка не встала. Не могла.

— Немає в класі? — запитав учитель.

Зараз же загуло:

— Є… є… о! На бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

— Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки здивувався учитель. Дарка мовчала. — Ти перший рік у школі?

І знову клас хором відповів за Дарку:

— Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

— Вона з села приїхала!

— Що тобі? — спитав учитель і підійшов до Дарки та підвів її підборіддя вгору.

Дарка стулила повіки і мовчала.

— Що з нею? — звернувся учитель до класу.

Клас, який гудів досі, мов заведений, тепер не знайшов, що відповісти.

Тепер встала Ориська і, трохи заїкаючись, виклала:

— Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати у хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

— Хто тобі це сказав?

— Татусь. Як мене учив.

— Ага, зараз побачимо. Тра… ля… а… Ану, співай за мною…

Дарка, вже непрошена, впевнена, що вона зуміла б таки заспівати, відкрила рот і затягла й собі: «Тра… ля…»

І вчитель, не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік, зрадів:

— Ану, ще раз спробуй… ану, ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла. Адже вона не зуміє вдруге так заспівати. Певно, ні. Чому він не хоче цього зрозуміти? Чому так наполягає, коли це тільки погіршить перше враження?

— Тра… ля… ля…

Цього разу вчитель уже не зрадів. Аж головою покрутив чогось. Хіба Дарка не знала, що так буде? Але глянув на Дарку, і, мабуть, жаль йому стало її, бо сказав:

— Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я візьму тебе поки що на пробу до хору. Тобто ти півроку будеш тільки прислухатися, як ми співаємо, а потім попробуємо твій голос знову. Згода? Задоволена?

Учитель викликає вже на букву «р».

Дарка прилягла до парти, напівпритомна від виру почувань. Вибігла б кудись за місто, впала б на суху траву і качалась би по ній, як молодий, щасливий звір. А так тільки щипала себе за руки та литки, щоб впевнитися, що це не сон. Вона співатиме в хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує очі, щоб тільки побачити у своїй уяві Данкове здивоване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору.

Щось наче полоскотало Дарку по потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріумфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі, блискучі очі, аж вогкі від радісної новини, говорять: «Ти гарна… гарна, подружечко, навіть не здогадуєшся, навіть тобі на думку не спадає, що значить для мене те, що я буду близько до тих, які мають з музикою справу. Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика — це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Адже ти нічого не знаєш про Данка… Ніхто тут нічого не знає про Данка…»

— В середу — жіночий хор, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчив професор.

Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти зі сходів гімназичного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа надіває шапочку, дивлячись у шибку вікна.

Дарка в припливі великого переможного задоволення хапає Лідку за шию:

— Лідко, хочеш, повернемо з школи на морозиво? Хочеш? Я маю тридцять п'ять леїв.

Лідка думає практичніше:

— О, краще халви купити!

Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, рибко Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене й прийняти що-небудь від мене в цей незабутній день? Всі, всі дістанете, що хочете. Дарка в такому п'яному настрої, що зняла б з себе форму, дерла б її на шматочки і дарувала б кожному стрічному по шматкові.

Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді, треба сьогодні зважити на Дарку, бо вона як непритомна) і так ідуть утрьох тротуаром, гомінливі, як хлопчиська. Шукають крамнички з халвою і морозивом.

Ориська хоче залишити їх. Не личить же так дівчатам поводитися на вулиці. А що, коли б, не дай боже, хтось з учителів побачив їх у такому стані?

Але Дарку і Лідку обурює дурна поведінка Ориськи. Тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про вчителів і станцію?

Ориська, найбільш за всіх бувала, заводить їх до якоїсь крамнички через сіни. Тут так темно, що звиклі до сонячного світла очі не в силі допомогти ногам, що наштовхуються на якийсь столик і мало не перекидають його. Хочуть виправити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при цьому. Дарка відчуває чиюсь чужу руку і скрикує голосно. Господиня цукорні піднімає штору на єдиному вікні, і Дарка бачить, що вони натрапили на якихось військових. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що це вже військові) анітрохи не збентежені тим, що трапилось. Сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунському залишитися з ними, випити по склянці прохолодного напою. Надворі така пекельна спека! «Пофтім, пофтім, фрумосе домнішори!» («Прошу, прошу, гарні панночки!»)

В Дарку вскочив уже бісик, і вона хоче залишитися. Еге! В неї сьогодні такий день, що нехай весь світ догори ногами. Тоді Ориська («Яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська не розгубилась!») підносить свою гарну голівку і питає, як тільки Підгірські це вміють:

— І ти сідала б з військовими за один стіл, Дарко?

Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.

Ориська мала рацію, тільки ні слова нікому про це.

Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна на Руську. Дарці починає здаватися, що колись, ще у дитинстві, була вона вже раз там з мамою.

— Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

Посеред Головної вулиці, пригадує собі Дарка, що тут десь, під номером 77, живе її добра знайома, пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знову стає в опозицію: як, тепер, саме сьогодні?

Нічого. Дарка тільки подзвонить, запитає її, і більше нічого. Нарешті Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.

— Тут вона живе!

— Бійся бога, Дарко, — читає табличку на дверях Орися, — таж тут живуть якісь Енглі…

Та Дарка подзвонила вже, і тепер не залишається нічого, як тільки сходами з першого поверху, і то не як-небудь, тікати, але так, щоб аж патинки губити. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з «Лічеул українян» — з «ЛУ» на беретиках.

Ориська, добре вихована попова дочка, мало не плаче. Вона дякує за таке частування! Дякує за таке товариство! Це ні до чого доброго не доведе! Недарма кажуть, що до часу дзбанок воду носить.

Дарка ледве вмовляє її, щоб вона пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже серйозно поводитись. Добре? Ну, добре, Орисько? Певно, що «добре», бо все ж таки нема що й казати, морозиво є морозивом і нагода поласувати трошки не трапляється щодня.

У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.

Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.

Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.

— І що тепер буде? — спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.

— Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.

Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.

— І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!

— А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.

— Ми платимо. Три великі порції. Скільки?

Орися схоплює Дарку за руку:

— Дарко, я не буду!

— Дай спокій! — викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.

— Ти свиня! — не може стримати себе добре вихована Ориська.

— Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!

Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.

— Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? — запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати виправдання:

— Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, — спадає щось інше Лідці на думку. — Я не радила б тобі дружити з Сидір.

— Чому? Що ти маєш проти неї? — вражено і здивовано запитує Дарка.

Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:

— Вона може бути небезпечна для тебе!

— Що ти кажеш? — не розуміє Дарка.

— Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.

Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.

IV

Перший урок у вівторок — румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:

— Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.

Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї — це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

— Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…

Тоді Дарка замовкає. Не може мати думки в справах, у яких не розуміється. Бо ж темним лісом для неї здається сама можливість захоплюватися на кільканадцять літ старшим професором, який ніколи не тільки не відповість на її почуття, але навіть не заговорить до неї іншим голосом, ніж до решти учениць.

Румун і цього вівторка приходить за хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класу — справжня новина:

— Професор Мігулів повернувся вже із з'їзду істориків, і сьогодні буде вже у вас історія на другому уроці…

Дарка навчилася оцінювати учителя, тобто визначати, чи він добрий, чи злий, на підставі того, як його приймає клас. Клас прийняв цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей новий — добра людина.

Клас, з усього видно, віддає перевагу його дисципліні перед тією, що нею підміняли. А це були години самого Мірчука, або Порхавки, з природознавства, або Мігалаке.

Учитель всунув руки в кишені і став широко, немов подвійна драбина.

— Це гарно, домнішори, що так радієте з приїзду професора Мігулева, але я думаю, що знайдеться бодай одна поміж вами, що буде жалкувати за поемами такого гарного, великого сучасного поета, як Тудоряну. Хто з вас пригадує собі його вірш «Наше серце з заліза»?

Клас мовчить.

Мігалаке грається ножиком, прив'язаним на срібному ланцюжку до ременя.

— Я не хочу вірити, щоб жодній домнішорі не подобалися його балади. Я навіть певний, що знайдеться між вами дехто, що їх уважно прочитає і розповість товаришкам на уроці. Можна навіть по-українському. Наприклад, його вірш «Нам пахне крові смак солоний» — прекрасна річ! Невже ж такі байдужі домнішори до поезії?

Це був виклик, водночас глум і погроза. Признатися, що не можуть подобатися поезії поета, який називає твій народ «стадом русаків покірних» (правда, Дарка цього сама не читала, але цю фразу вона чула ще у Веренчанці від татка — татко так обурювався, що такою поезією годують українську дітвору, що аж губи в нього тремтіли), що кінець кінцем не можна любити поезію, яку не розумієш дослівно, признатися в цих гріхах — означало б до кінця шкільного року не вилазити з двійки.

— Як-то, в цілому класі не подобаються нікому поезії Тудоряну? А це що?

Він з посмішкою на вустах, але вже забарвлений тією червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот ліворуч і праворуч. Фальшива посмішка, що відкривала тільки кінчики зубів, як у мерця, була страшна при цих очах, що зовсім не ховали свого глуму і бажання помсти.

Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.

«Це нічого… Зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо так добре по-румунському… І він так і не знатиме про те, що ми вже чули про «стадо русаків покірних». А я… я нова… мені можна більше, ніж будь-кому, не розуміти. Я ж приїхала з села… І він не повинен подумати собі про мене, що я знаю про «русаків»…» Хотіла заспокоїти саму себе, але в ту саму мить відчула, що тремтить мимоволі. Цілий же клас тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі.

Учитель продовжує стояти в цій салонній, але такій грізній позі і чекає: нікому, нікому не подобаються такі високохудожні поезії?

Клас мовчить, спантеличений. Дарка добре відчуває в цій мовчанці нагромаджену за всі його уроки енергію бунту, але й відчуває інстинктивно водночас і те, що тієї енергії замало ще, що вона ще далеко не відповідає тій силі, яку дає Мігалаке його становище. Ні, поки що тут треба не відкритого, чесного бунту, а хитрощів. Як цього не розуміють дівчата?

В серці Дарки тліє дуже слабий вогник надії, що, може… може… з третьої лавки вибухне Міці Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену тишу, рятуючи себе і всіх.

На жаль, Коляска — тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається на своїй осі разом з головним мотором.

Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай зовні опанувати собою, повертається до столу. Тоді, наче звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає Оріховська. Ще не вхопилася вона як слід за парту, як разом з нею встала і Ориська Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської.

— А, домнішора, — його гарне обличчя стає ще гарнішим від щирої усмішки, — слухаю вас…

Оріховська відкидає властивим їй рухом голову назад і відповідає поважно:

— Пане професоре, ми слабо розуміємо мову поета і тому не можемо захоплюватися ним…

Це й були ті хитрощі, про які мріяла Дарка.

— Так? — спитав Мігалаке, не дуже-то довіряючи, хоч справді дівчата мало що розуміли з тих поезій. — Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.

Оріховська говорила від імені всього класу, але всі зрозуміли, що вона своїм виступом всю провину бере виключно на свої плечі і тільки вона одна приймає всі її наслідки.

Учитель ще й рукою дав знак, щоб Оріховська сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він ніколи не забуде цієї «послуги».

Ориська чекала на свою чергу.

Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиних слів. Стиснула кулаки під лавкою і думала напружено, уперто, переконана, що її думка та її сильна воля просвердлять Орисьчину свідомість і приведуть її до пам'яті.

«Орисько, не роби цього!.. Сідай, Орисько, сідай, доки не пізно!..»

— Що ви скажете? — якось безбарвно запитав Мігалаке в Ориськи.

У класі настає така закам'яніла тиша, що чути, як чотирнадцять дівчат вдихають і видихають повітря з своїх легенів.

— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — немов заохочує Ориську Мігалаке.

— Єв вряв (я хочу)… — промовила нарешті Ориська. В той момент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось засвистів застережливо чи, може, здивовано з відваги Дарки.

— Пс-с-с!

Учитель, здається, не помітив цього руху.

— Коли вам важко висловитися по-румунському, то можете це зробити по-німецькому, так, як домнішора Оріховська, — додав з іронією.

Дарка кусала собі губи: «Не говори, Орисько, не говори!»

Але запізно. Запізно думати, запізно просити чи погрожувати, бо ось Ориська говорить вже ламано по-румунському:

— Я розумію «Балади та ідилії», і вони мені дуже сподобалися.

Сталося. Стеля не впала нікому на голову. Учениці сидять всі на своїх місцях.

Портрети короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Одна тільки зміна сталася, зміна, якої не було ще за секунду перед цим: кожна учениця дивиться прямо перед собою й не має відваги глянути у вічі своїй сусідці.

Мігалаке наказує Орисьці сідати, не дякує їй за цю небувалу увагу до україножерського поета, тільки регоче. Так фальшиво регоче, що Ориська відразу сідає на лавку, як печеричка.

Мігалаке, здається, не помічає зовсім Ориськи, він звертається до Оріховської:

— Домнішоро Оріховська, а ви що скажете на це, ви, що маєте з усіх предметів «дуже добре»? Як ви це собі пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє по-румунському більше, ніж ви? А може, домнішоро Оріховська, вам спеціально не подобаються поезії Тудоряну? Де густібус нон діспутандум[16]. Ну?

Оріховська встає. Повинна встати, коли до неї говорить учитель.

— Прошу пана професора, я знаю не менше, ніж наші учениці знають. Можливо, що приватистки знають більше.

Мігалаке вдарив себе рукою по лобі:

— Ви хочете сказати, що я не вмію учити? Зараз переконаємося, чи приватистки знають більше… Домнішоро Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте ті поезії, що ми читали? Ви можете своїми словами переказати те, що ми у класі вивчали?

Оріховська сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих пар очей, немов це були не очі, а голки. Вона була майже готова до цього запитання, але наперед знала, що заперечить вчителеві. Щоб рятувати клас? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб, нарешті, відмежуватися від цієї попівської дочки? Адже ця обставина, що вони з одного села, робила їх в очах товаришок, незважаючи на всі інші різниці, якимись сіамськими сестрами.

Ні, Дарка не робила такого складного аналізу своїх почуттів. Просто слухалася щирого голосу своєї вдачі, що не терпіла підлабузництва та брехні.

— Ну, домнішоро?

Дарці здається, що шістнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати звідсіль світ за очі. Дарка не впізнає свого голосу — таким чужим він їй здається:

— Я теж мало що розумію з того, що ми вивчали.

Сказала і відразу упала на лавку. Так миттю покинули її сили. На чолі виступив росистий піт, і Дарка зробилася зовсім безвольною від нього. А може, це почуття безсилля не що інше, як приємна свідомість, що сталося так, як повинно було статися?

Дарка наче здалека чує ще, як Мігалаке питає:

— Що вона сказала?

Хтось переклав йому (чи не Міці Коляска?) Дарчині слова по-німецькому, а потім ще хтось по-румунському. Щось холодне і тверде стиснуло Дарку за руку: Оріховська! У цім потискові руки, крім співчуття, було підбадьорювання і подяка за поведінку Дарки перед румуном. За це Дарка була особливо вдячна. Оріховська вгадала: не співчуття їй потрібно, а підбадьорювання!

Румун говорив:

— Домнішора Оріховська зробила мені перед цілим класом докір, що я не вмію навчати. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми хвилину тому довідалися ще про щось. Ми мали класичний приклад того, що й найкращий учитель не може багато зробити, коли учениця не любить предмета і не хоче його вивчати. От маємо приклад: домнішора Підгірська і домнішора Поповіч. Панове викладачі такої думки, що панна Поповіч краще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської мови — і що з того вийшло? Вийшло з того, що слабша учениця на цілу голову переросла в цьому предметі цю нібито кращу. Пан корепетитор[17], може, був кавалір молодий і гарний, і йому не годилося звертати увагу панни Дарки на те, що вона на хибній дорозі… До того ж йому платили за те, щоб він поводив себе галантно з панною. У школі учителі менш галантні і трохи по-іншому дивляться на цю справу…

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: навіщо ще одна куля, коли ворог упав уже, смертельно поранений з першого удару?

Мігалаке ходить по класу в нових лакованих туфлях, і немає способу заткнути йому рот.

— У школі є прості, дуже прості засоби для учениць, які не хочуть любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома — мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки. Домнішора Поповіч скоро переконається в цьому сама. Так… так…

Чи для погрози іншим, чи мала бути це ще одна кулька у плечі покійника, — Мігалаке вийняв свій блокнот, щось зазначив у ньому і поволі-поволі сховав до кишені.

Урок тягнувся довго, безнадійно довго. Учитель викликав Ориську кілька разів. Вона з кожним разом відповідала дійсно краще від інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Одночасно з дзвінком Мігалаке вислизнув з класу.

Клас якусь мить зберігає спокій, як їздець, що спускається чвалом. Потім здіймається галас, така злива голосів, що Дарка не може розрізнити, який вигук кому належить. Понад усі «підлизайки», «паршиві вівці», «бойкоти» пробивається один високий голосок:

— Тьфу! Тьфу! Тьфу!

Це відхрещувалась від Ориськи Ольга Косован способом, яким її мати чи бабка відхрещуються від злої сили.

Тоді Малінська схопила її за руку і скрутила так, що Ольга зойкнула:

— Ти, мужичко, ти на кого тьфукаєш? На дочку священика? На дочку священика?

Малінська (така короткозора, що коли читає, то книжку підсуває до самого носа) нагнулася до Ориськи й почала своєю хусткою втирати їй очі, хоч очі в Ориськи були сухі.

Тоді Дарка зрозуміла: те, що єднало дочок впливових батьків, було сильніше від того, що могло їх різнити.

Ориська сидить на своєму місці червона і зовсім не захищається. Її очі кольору старої бронзи мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якомусь екстазі дивляться перед собою так не по-земному, начебто удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать тих очей, а тільки згорблені плечі.

Клас аж реве, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює в її бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її носом. Тоді Ориська вибухає довго стримуваним плачем:

— Чого хочете від мене? Чого ви вчепилися в мене?

Оріховська заплескала в долоні:

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку жодна з нас три дні не озивалася до Кентнер. Хто за це?

Більшість була за Оріховську. Збоку мало вигляд, наче Оріховська провела нитку між своїми і новими. Свою можна було покарати, але своїм треба теж простити. На зайду можна плювати, і не буде в кого просити пробачення.

Ориська вже не плакала. Сперлася обома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргала до Дарки:

— Ходім трохи пройдемося, бо тут можна здуріти!

Але проходитися не було коли, бо на першому поверсі пролунав дзвінок і треба було з порога завертати до парти. За якийсь час втихло в коридорах. Тепер дудонять кроки учителів. Тих, що поспішають, і тих, що мають час.

В напрямі п'ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмедячі кроки.

Клямка цокає, відчиняються двері, а вчителя не видно. Що, він поправляє собі шкарпетку, може? Аж ось став у дверях велетень, який закривав собою вхід аж до верхніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого великого чоловіка. Дарка не бачить нічого, тільки рухливу сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до столу. Згодом набирає відваги придивитися уважніше до шпиля цієї гори. І диво: обличчя в цього велетня звичайне, схоже на інші. Ясно-сині, ще синіші на червоному фоні обличчя очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте та дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора! Ми вже так затужили за паном професором! Ми не можемо без вас жити!

— Дайте спокій, Коляска! Я тільки раз повірив у щось таке і тепер каятимусь до самої смерті.

Вийшло дотепно, але не можна сміятися з учителевої жінки! Тим паче, що це не секрет, що між Мігулевими нема життя.

— Прошу пана професора, а були між істориками і молоді хлопці?

— Чи Ясси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи там дійсно жінки лакують собі нігті назелено?

Учитель витер піт з чола.

— Раджу вам, а особливо вам, Коляско, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, я й так не подарую вам уже ані хвилини з години історії. І так я мушу подумати… гм, як би то зробити, щоб наздогнати пропущений час… Гм…

Він заклав руки за спину і почав у задумі міряти клас від дошки до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і піймала себе на чомусь, про що досі не знала: обидві, тільки вони вдвох, мали навскіс пов'язані бантики на блузках.

Дарці здавалося, що це її власна ідея — в'язати так бантик, а тепер бачить, що це запозичено у Стефи. Навіть більше! Навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

«Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього», — думає Дарка. Їй уже цілком ясно, що з усіх подружок вона любить Стефу найбільше. Навіть більше, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти ні з чим. Як от сонце не має порівняння для себе!

Учитель уже щось надумав, бо зупиняється коло столу. Гора мусить обпертись, щоб не похитнутися.

— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю ученицю, яка не має книжки. Я радив би вам теж, — Мігулів любить радити, — не пускатися на штучки, як ви це вмієте, що вас по дві вчаться разом з одної книжки. Це вас не врятує, бо кожна мусить мати свою книжку. Цього року будемо вивчати всесвітню історію… Гм… матеріал великий, а ми вже й так майже місяць пропустили… Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він надто дорогий і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати. Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

В класі знявся галас:

— Ми не розуміємо по-румунському!

— Просимо нам задавати навіть більше, але з українського підручника.

— Не хочемо… маємо досить румунської команди на фізкультурі! — гукнула Оріховська так завзято, нестримано, що кілька учениць оглянулося на неї. Учитель удав, що не чує, не здогадується, від кого походять ці слова, і дивився на клас з добросердечною усмішкою. А клас, накричавшись, втихомирився.

— І чого ви зняли такий вереск? Я прекрасно знаю, що ви не розумієте по-румунському. Небагато ви зрозумієте і з української книжки, чи як ви думаєте, Кентнер? Хіба ви не розумієте, що мені було б краще викладати вам по-українському, але не дамо собі ради, й баста! Щодо румунського підручника, то я думаю так: я розповім вам спершу по-українському, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю тільки три-чотири найважливіших речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Цього буде досить! Коли прийде пан інспектор, то я вже буду вас питати, щоб ви вміли мені відповісти. Я раджу вам пристати на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків у Яссах був і чернівецький візитатор[18]. Там він заявив при всіх, що цього року звертатиме особливу увагу на історію. Коли прийде до нас пан візитатор, то, хоч законно маєте право вивчати історію на українській мові, панові візитаторові треба буде відповідати по-румунському. Хто цього не схоче чи не зможе, той матиме справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає Мігалаке, як це він так навчає румунської, що учениці не вміють склеїти двох речень. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати. О ні, панни! Це вже дійсно мусить бути назубок!

Це був останній пункт умови. Учитель оглянув клас. Слова його зробили своє. Спокуса була надто велика, перевага на користь класу очевидна, пункти умови дуже ясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки — певний виграш.

Лідка хоче ще щось спитати:

— Прошу пана професора, тільки те будемо вивчати, що ви нам зазначите у книжці? Чи ви двічі питатимете: раз по-румунському, а потім ще раз, ширше, по-українському?

Ця вимога чисто дитяча, і від неї стає ніяково класові. Клас одержав такі добрі умови, що торгуватися ще — це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя ловлять на слові, чи як? Ні, ця Дутка дійсно забагато дозволяє собі. Так, мабуть, думав і вчитель.

— Мені здається, Дутківна, що ви добре чули те, що я говорив. Цього має бути для вас досить.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знову встає Оріховська. Ця має червоні плями від скронь до вух. Клас насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: «Хай би вже так було, як постановлено». Голос Оріховської не такий впевнений, коли вона говорить:

— Ми будемо пильно вивчати історію, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб викладали її нам по-українському з наших старих підручників.

Дарка здогадувалася, в чому справа. В старих підручниках не було ні шовіністичного освітлення історії Румунії, ні того настільки нахабного паплюження історії українського населення на Буковині, як у цих нових, післявоєнних, виданих уже румунською мовою. Оріховська, зрозуміло, не може заговорити про це ясно, й от вибрала вона собі такий маневр: начеб її непокоїла виключно мова викладання, а не істотне — зміст.

Клас заворушився. Що? Що?! Коляска кидається сюди і туди: де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яку їй позицію зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!

Лідка не тільки не приховує свого незадоволення цим нерозумним виступом Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою намагається викликати незадоволення виступом Оріховської і в інших. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб нарешті дати по лобі нерозумній думці.

«Здуріла Оріховська? Рватися до книжки тоді, коли сам учитель дає нагоду легше завчати предмет!»

Стефа Сидір цвіте. Її очі дивляться кудись понад головами всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радості та тріумфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.

Романовська, яка під час промови вчителя поводилася байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу більш активно виступити на захист цієї думки, але, господи, ніхто не може закинути їй, що вона притакувала словам Мігулева. Вона з самого початку була проти, тільки просто не була певна, чи ще хтось такої самої думки, що й вона.

Учитель заклав руки за спину і роздивляється по класу. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як змінилося те велике, ще півгодини тому таке добродушне обличчя.

Тепер він говорить, намагаючись зберегти бодай зовні спокій, виключно до Оріховської:

— Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я не починав би всієї історії з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, а одиниця мусить погодитися з вимогами більшості. Так є і завжди так було, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і нема чого говорити більше на цю тему. Прошу сідати!

Коляска, яка ще за хвилину перед тим вагалася, тепер уже наважилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки: мовляв, можна було передбачити, що ми виграємо.

Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Таж її справа програна, чого ж вона з таким тріумфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно.

Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної парти. В Дарки починає жвавіше стукотіти серце.

«Хоч би тільки не почервоніти», — вгамовує себе Дарка.

Та Стефа — не до неї. Ні, обіймає Оріховську за шию і каже впівголоса:

— Добре сказав Орест, що не з'їзд істориків, а конгрес румунізаторів.

— Пс-с! — моргнула до неї Наталка так, що Дарка зразу здогадалася: вона застерегла її перед Дарчиною присутністю. Дарка враз вийшла з класу в коридор. Зробила, мабуть, це явно підкреслено. Але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі ліпша, ближча Оріховська, то вона, Дарка, не стане набиватися з своєю дружбою. О ні!

Вона не дозволить себе ображати: обривати з півслова перед Даркою, мов перед дитиною якою чи, ще гірше, перед непевною людиною.

Стефа обіймає Оріховську (що, певно, не потребує цього) і боїться звірити свою таємницю Дарці, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно, що людське серце чулим називають?

До класу повертається Дарка з таким важким серцем, що від цього тягаря в грудях починає аж голова боліти. Не має майже ніякого значення навіть те, що вчитель природознавства Порхавка поставив Дарчин гербарій за зразок цілому класові.

— Попович забере усю любов пана професора до нас! — так сказала Коляска.

V

Після останнього уроку Стефа сама підійшла до Дарки.

— Ти мусиш колись прийти до мене, — сказала сердечно і поклала руку на Дарчине плече.

Не були це ні перепросини за попереднє, ні залицяння, ні чемність. Це була просто дружба. Дарка це зразу відчула.

— Гаразд. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Розв'яжемо задачу з математики на п'ятницю.

Стефа потерла по лобі своїми гарними пальцями:

— Ой, сьогодні ні!..

— Чому? — вихопилося в Дарки, і вона відразу пожалкувала за свою поспішність.

Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):

— Коли ми маємо бути добрими приятельками, то я не хочу тобі неправди говорити. Я це кажу тому, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене…

Дарчині очі стали зовсім вогкі від нового розчарування.

«Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то навіщо було взагалі запрошувати?» — дорікають ті очі Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа здогадалася, як це їй боляче, і тому намагається засміятися:

— Я знаю, яка це причина. Ти маєш рандеву з якимсь хлопцем…

Стефа нітрохи не бентежиться:

— Ти помиляєшся… Це щось серйозніше. Колись, може, зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це таємниця, про яку я не маю права говорити.

— Але як буде можна, то скажеш мені, яка це таємниця… так? — не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природно:

— Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає з своїми книжками, але на передостанньому східці зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка чує на власні вуха, бо ж не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

— Отже, о шостій!

Значить, цю таємницю Оріховська також знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на сімнадцять дівчат у класі Дарка не має жодної щирої душі. А все це разом значить, що людина дуже радо втекла б з цієї школи, від цих товаришок, цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарненьких Стеф до Веренчанки, до тата, мами та бабусі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класу. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, східець за східцем, але раптом на п'ятому східці зупиняється, глибоко вдихає повітря і швидко перескакує по два східці відразу: Данкова ясна чуприна (що він робив тут після обіду?) тільки що майнула з класу до вхідних дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, божечку, що то буде, ще як і Данко чкурне у ворота, ніби не впізнавши, не помітивши її?

Адже вже раз говорив їй, що учням заборонено заводити балачки з ученицями! Та, о, диво солодке, Данко не втікає від неї.

— О, Дарко! — каже за своєю звичкою і зупиняється. — Скільки ви уроків мали?

Дарці перехопило віддих у грудях, і вона не зразу може відповісти на таке звичайне запитання.

— Можна тебе провести трохи? — питається Данко.

«Може, йому здається, що він не зі мною говорить?» — аж не може вірити своєму щастю Дарка.

— Спізнишся дуже на обід, як підеш зі мною, — дивиться на його втомлене лице ніжними материнськими очима Дарка.

— Дурниця, — відповідає він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка визнає його правоту: це дійсно дурниця.

— Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує і відразу ж виправдовується: — Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час.

— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи — і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

— Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? — хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

— Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером[19] бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

— Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось, а хіба все з того, про що мріємо, здійснюється? Хіба так, Дарцю? Я буду музикантом-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!

— Я повинна про тебе і без газет знати, — злегенька натякає про їх дружбу Дарка.

— Авжеж! Ми завжди будемо друзями, хоч би я і від'їхав звідсіль. Я завжди писатиму до тебе з дороги…

«Тільки це… з усіх моїх мрій — тільки це?» — починає пхинькати Дарчине серце.

— І що тобі з того буде (не зважується сказати «нам»), як ти будеш відомим скрипалем?

Теж питання! Данко мало не розсердився на Дарку за нього. Ще питатися, що йому з того буде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ? А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті банкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші пани? А музичні вечори при королівських дворах? Питати ще, що йому буде з того?

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко — стати славним? І що ти можеш розуміти в цих справах? — борониться Данко перед її порадами. Може, навіть для того, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, гордий, хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не турбує більше своїми розпитуваннями. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе влаштується. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— Дарко, з якого часу ти співаєш у хорі? — пригадує собі раптом Данко їх зустріч на репетиції і своє здивування. — Чого ти говорила мені тоді на канікулах, що не маєш слуху?

— Бо ж так воно є, що я не можу виступати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

— Я десь у лютому, а може, і скоріше, маю виступати у музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіанний супровід дали одній учениці з «Лічеул ортодокс». Румунці. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не будуть відважними.

Дарці пригадується одна сумна неділя:

— Чи вона… ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли хтось надто цікавиться його справами, але цим разом він задоволений, що Дарка знає.

— Так ти, може, її знаєш? Еге, її звати Джорджеску. Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться сполошити його відвертим запитанням.

— Вертайся вже, Даночку, — каже з виглядом закоханої, яку переживання зробили старішою на два роки щонайменше. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закороткою, і він схоче перенести все недомовлене на інший, умовлений час. Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. А що ж це дальше буде?

— Я пройду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

— Так собі, як на станції, — зовсім прив'яла Дарка.

— За Веренчанкою не тужно тобі?

— Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

— Дарко!

Дарка хватає його за руку, хоч це аж ніяк не годиться дівчині:

— Я тільки так кажу… я тільки так кажу, Данку. Я ж хотіла б, щоб ми разом були, але так не можна… Сам знаєш, що так не можна.

Данко звільняє свою руку від Дарчиних пальців, але очі в нього розчулені і уста тремтять від хвилювання:

— Моя маленька дівчинка, — шепоче їй ніжно, — іди тепер додому і будь доброї думки…

Вони подають одне одному сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одну в одній, нарешті розлучають їх. Розходяться, щасливі, ще з слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на годинник на ратуші. Не повірила своїм очам, зупинилася, поглянула уважніше. Потерла долонею по лобі, по повіках: як це сталося, що вже без п'ятнадцяти шоста? Адже вони так мало сказали одне одному, власне, нічого не сказали, а кудись півгодини втекло. Поки добіжить додому, спізниться на сорок п'ять хвилин. А, нехай!

Вже заходить у браму і все ще не знає, що відповісти, коли її спитають, де була. А може, і з ким? Це гірше. Це просто страшно. Дарка береться за клямку від кімнати і все ще не може знайти в пам'яті хоч би одного, хоч би дрібного, як макове зерно, виправдання. Аж коли відчиняє двері і натрапляє на приготовлене до сенсації Лідчине обличчя, відразу вирішує не виправдовуватися.

— Добрий день!

Дарка дуже бажає, щоб голос її був такий, як завжди, але це не виходить.

Господиня замість відповіді на привітання запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимохідь згадується:

— Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?

Дарка не дивиться на господиню, але уявляє собі, що з неї мусить аж пара бухати з досади.

— Я бачила, як вона… — з виваленим язиком пропонує свої послуги Лідка.

Дарці щойно тепер спадає на думку, що ця мавпа мусила її підглядати. Господиня замахується руками:

— Лідко, дай спокій, я тебе не питаю. — (Ніби Лідка не розповіла їй уже всього!) Потім знову до Дарки:

— Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я пильнувала вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи…

«Ну… ну… — поправляє Дарка її в думці, — тільки не перебільшуйте. Не годину, тільки три четверті».

— Я була з кимось з нашого села, — зухвало цідить слова Дарка.

— Що значить «з кимось», панно Дарусю? Я повинна знати, з ким і де?

Лідка перегортає якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притамованою цікавістю слідкує вона за її словами.

«Яка фальш!» — думає Дарка.

Та цього досить, щоб зразу стати байдужою, зухвалою, самовпевненою, аж до нахабства:

— Яка кому справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… Мама знає його…

— Овва, та це «він»? А я не знала… я не припускала, панно Дарусю… Сумніваюся, дуже сумніваюся, чи ваша матуся зрадіє такому листові.

— Може, і зрадіє, — не здається Дарка. Навпаки, ще й посміхається зловтішно.

Бліде, мов з тіста, лице господині стає вмить червоним.

— Дуже гарно поводите себе, панно Дарусю! — каже вона і виходить з кімнати, тріснувши дверима.

Дарці враз стає дуже прикро: не повинна була так скипіти! І що тепер буде? Просити пробачення в господині вона не стане, хоч би її за це й з хати прогнали. Таку вже має вдачу. Чи це її вина? Скоріше це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення просити вона не буде, але як господиня заговорить до неї хоч одне привітне слівце, то буде вже чемна і уважна. Цього буде досить. З рідною мамою починаються в Дарки від цього завжди всякі перепросини.

Та ось господиня повертається з кухні з листом у руці і кладе його перед Даркою:

— Листоноша ще зранку приніс…

Дарка бере лист до рук, але не може розкрити його, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований батьковою рукою. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато дописував щось у листі, то адреса була завжди мамина. Господи, що сталося там, вдома? Нарешті якось розкрила конверт, і з нього випав лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка примружила очі. Кров затанцювала на її обличчі.

— Що сталося? Хтось, може, дома хворий? — кинулася господиня.

— Дарко! Дарко! Що сталося? — гукала над вухом Лідка і кинулася до листа. Дарка мусила признатися, бо й так були б видерли листа з рук і самі прочитали б.

— Я мушу мерщій додому їхати…

— Але чого? Чого?

— Бо в мене народилася маленька сестричка…

— І татко пише, щоб ви зараз приїхали? — ніби дивується господиня.

— Татко цього не пише виразно, але ж я мушу побачити, яка вона, сестричка… Хоч ми з мамцею хлопчика чекали…

Тоді господиня, може, навіть з заздрості, що Дарку спіткало таке щастя, сказала щось зовсім недотепне:

— Нема ще на що дивитися! Як приїдете додому на різдво, то тоді буде сміятися до вас.

— А я таки сьогодні поїду! Може, для когось «нема на що дивитися», а мені цікаво, як моя сестричка виглядає.

Цього господині було вже забагато, і вона гримнула гостро:

— Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує. Звідки візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.

І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап'ячу вдачу має.

— Але ж я мушу їхати!

Та Дарку вже ніхто не слухав. Пані пробурмотіла щось під ніс по-німецькому, що мало означати у перекладі на нашу мову, не дослівно, звичайно, — «піп у дзвін, а чорт у калатало», і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила) розіклалася писати листа до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку. Ніби пише скаргу до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже розтанула зовсім від звістки про народження сестрички.

«Найдорожча мамусю і дорогий, коханий татусю!

Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже! Але я знаю, що поїзд коштує, і ми не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб їхати тепер додому.

Прошу мені зараз відписати, на кого вона більше подібна, які має очі, яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй купити щось від себе, як приїду на різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Двічі на тиждень є третє, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не лаюся, але не вона моя сердечна подружка. Мамо, ви іноді на мене нарікали з татом, але якби мали таку дочку, як Лідка, то щойно тоді були б бідні. З Ориською теж не живу у дружбі. Вона учинила в класі таке, що тепер ніхто не хоче її мати за товаришку. Вона підлабузнюється до професора румунської і всіх через те пхає у біду. Не знати, що з нею далі буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисно так наговорюю. Мене люблять професори (крім Мігалаке), а найбільше професор Порхавка з природознавства. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що не гірша за інших. Прошу тільки не прохопитися перед Данковою мамою, що я ніби співаю.

Тепер хотіла б я тобі, мамусю, сказати щось на вушко, але у листі це неможливо, тому вже мушу написати. У нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамуню, я не знаю, що дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю подружкою. Але не такою, як Ориська була. Але такою, мамусю, на ціле життя, до самої смерті, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що подарував мені дядько Муха. Стефа прихильніша до мене, ніж до інших, але має якісь таємниці, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мені боляче. Мамуню, як ти скажеш, так завжди стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстр? Прошу поздоровити від мене нашу сусідку — Марцю. Цілую руки мамусі, бабусі і таткові.

Дарка»

Лідка стоїть біля того самого столу, що й Дарка, і з сумом дивиться на цю Дарчину писанину. Кожного разу, коли Дарка зводить очі, її погляд наколюється на смуток у Лідчиних очах.

«Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де її мама візьме серед року нову квартирантку?» — злорадіє Дарка.

Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі й півсловечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку.

— Лідко, — не витримує нарешті, — мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.

Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова Лідка, не міняючи пози, цідить крізь зуби:

— Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе?

З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються Навіть на платній квартирі.

VI

Як кожного ранку, так і цього, сонце висисає після сьомої останні живі кольори із скатертини на столі. Пахне свіжою (справжньою, а не якимсь там ерзацом) кавою. Пані в нічній кофтині маже хліб маслом та наказує, щоб не залишати паперу від хліба в школі. Папір — пергаментний, куплений, тож треба зберігати його.

Дарка плює в коробочку, щоб рештками пасти почистити черевики, і вперше, відколи ходить до школи (в середу буде навчання в першу зміну!), має велике сердечне бажання запізнитися. Хоче прийти до класу в ту пору, коли вже всі на лавках, коли заборонено голосно вітатися і обертатися до своїх сусідок.

Дарка боїться зустрічі з Ориською.

Боїться її ласкавих, наївних очей. Сама має страх перед тією зміною, що відбулася в її ставленні до Ориськи. Дарка не забобонна. О ні! Чи ж не виграла тому три роки двадцять п'ять лей від дядька Мухи за те, що принесла йому ввечері квіти з кладовища? Але тепер вірить, що слина малої Кентнер має силу закляття: Ориська вмерла, перестала існувати з тої хвилини, коли Кентнер плюнула на неї. Ніколи Дарка не зможе довірити таємниці свого серця людині, на яку плюнули. Ніколи не зможе гордитися своєю товаришкою, ніколи не зможе вже сказати про Ориську: мовляв, оця гарна дівчина з кучерявим волоссям — це моя найкраща подружка. Бо на неї плювали.

Татусь оповідав (аж дивно чомусь, що тепер на станції часто згадується те, що колись випадково розповідали тато чи мама), що один його товариш застрелився з сорому, коли брат ударив його в обличчя при дівчині. Дарка підозрює, що це була, власне, та дівчина, яку кохав той нещасний.

— То був гонористий хлоп, — похвалив його безумний вчинок тато.

Та хто на станції, тому важко спізнитися до школи. Господиня, чи, як її Дарка називає, пані, буде так довго крякати, що час утікає, так довго буде тобі ступати по п'ятах, що для святого спокою вилетиш з хати, мов камінь з пращі.

Дарка, хоч як цього собі бажала, таки не запізнилася до школи. Здалека побачила Стефу Сидір, що обперлася об двері п'ятого класу.

— Я маю тобі щось сказати, Попович, — відділила Дарку від Лідки.

Дарці наче поклав хтось на плече дуже важку руку. Оце офіціальне «Попович» і ця серйозна міна не віщували нічого особливого.

Сидір відвела Дарку аж в кінець коридора.

— Чи ти знаєш, що ми («Хто ті ми?» — думає Дарка) вирішили бойкотувати Підгірську? Це твоя найближча подруга. Я не знаю, але я радила б тобі піти за класом… Бо інакше це може погано для тебе вийти…

Дарка, задивившись на Стефу, думає про щось зовсім інше: «Ти… ти будь моєю найближчою подружкою. Ти… я більше нікого не хочу…»

Та Стефа не настроєна сентиментально, вона діловито чекає на відповідь.

І доки Дарка думає над тією відповіддю, чує Стефині слова, що вилітають їй з уст злим шепотом:

— Собака та твоя Ориська — от що я тобі скажу! Собака. Її б'ють по морді, а вона лиже руку, яка її б'є… Яка ганьба! Українка! Плювати я хотіла на таких українців! Заявляти на весь голос, що їй подобаються поезії Тудоряну, який називає нас «стадом покірних»… який не так давно виступив у «Віяця Руминієй» з «науковим відкриттям», що на Буковині взагалі немає українців, а є тільки зрусифіковані румуни, і радив… ага… навіть наші прізвища навертати на румунські… Не досить, що нас змушують вивчати такого «поета», а тут ще… знайдеться паршива вівця, яка стане вихваляти його поезії… Чи ти не розумієш, що це все одно, що всім нам… та не тільки нам, але всім українцям на Буковині в обличчя наплювати? Ти дійсно цього не розумієш? Це ж, — Стефа бере себе рукою за шию, — це просто зрада перед народом…

Дарці моторошно стає від цього страшного слова. Якщо є слова, що мають силу вбивати, то «зрада перед народом» належать до них.

Але ж Орися… Це правда, вчинок Орисі нетовариський, підлий, можна сказати, бо ж Ориська своїм дурним виступом штовхнула весь клас у біду. Ясно, що тепер Мігалаке на мірку знань Ориськи вимагатиме того ж від усіх учениць, і тому Дарка згодна з цим: Ориська заслуговує покарання. Але називати її зрадником народу?..

Адже та дурна Ориська, вже її Дарка добре знає, поняття зеленого не має, хто такий Тудоряну. Вона знається на політиці не більше, ніж вовк на зірках. Їй-бо! І хоч в Дарчинім серці своє накипіло до Ориськи, та все ж таки почуття справедливості наказує Дарці вияснити справу, тобто сказати правду про Ориську:

— Чому ти кажеш: твоя Підгірська! Вона така моя, як і твоя… Я її не бороню… Але тільки, що правда… вона зовсім не знала, хто той Тудоряну. Це я тобі скажу, і ти повинна мені вірити…

Остання фраза виходить м'яко, наче несміливе прохання. Вухо Стефи не чутливе тепер на такі тонкощі:

— Не знала!.. А ти знала, хто такий Тудоряну?

— Не знала… Пригадала собі пізніше… Ні, знала!

— А звідки ти знала? Чому ти знала, а Підгірська не знала? Адже обидві ви з одного села… Разом училися приватно… Я хочу знати: звідки ти знала?

Дарка зовсім спантеличена. Її гарна подружка, яку вона стільки разів порівнювала в думках за її ніжність до осінньої айстри, тепер перетворилася в суворого суддю з правом карати або прощати.

Дарка вагається хвилину: сказати правду чи не сказати? Стефине суворе обличчя, її конспіративний шепіт кажуть Дарці, що такі справи можуть бути небезпечними, коли про них явно голосно говорити:

— В нас дома говорилося про це…

Стефине обличчя роз'яснюється:

— А-а-а, дома! У вас дома говорилося, а у Підгірських не говорилося? А коли б і так, як ти кажеш, то це чесно, це порядно — заради своєї примхи наразити на біду весь клас? Одна — проти усього класу? Так порядні люди роблять? Ти… ти сама повірила б такій людині?

Ні, Дарка не довірилася б такій людині. Це вона сказала собі ще вчора.

— Стефо, я так, як усі…

Стефа хвилину дивиться їй у вічі:

— Я хотіла б колись з тобою серйозніше поговорити про деякі справи… Тепер іди до класу і, дивись, не зрадь!

Дарка не встигає спитати, коли і про що хоче побалакати з нею Стефа, як та штовхає її до класу. Увійшовши в клас, Дарка миттю зміркувала, що гамір пливе собі безжурною річкою, обминаючи Ориську, мов острівець. Усі наче дістали раптом більма на очі і не помічають, що на бічній лавці сидить ще вчора їх мила (гарних усі люблять!) товаришка Орися Підгірська. Навіть ті, попівни, що вчора співчутливо дивилися на неї, не сміють сьогодні обізватися до неї перед загрозою загального бойкоту.

Ориська сидить на своєму місці рівно, мов фарфорова лялечка. Дарка сідає собі на своє місце між Оріховською та Ориською. Нічого не хоче, тільки щоб негайно задзвонили на урок. Та ба! Шкільний дзвінок лише тоді вміє поспішати, коли треба розв'язати під час перерви математичну задачу.

Дарка не дивиться ні ліворуч, ні праворуч. Мов паралізована, дивиться вона перед собою і бачить, як золотисте (боже, як нагадало воно їй попівський сад і Веренчанку!) яблучко мандрує від Ориськи і лягає перед Даркою.

— На, маєш, — шепоче Ориська.

Дарка милується якийсь час виглядом яблучка, пригадує собі в уяві його смак, нагадує собі місце в садку, де живуть мама і сестри цього яблучка, бере його за кінчик і пересуває на півметра по лавці ліворуч, під ніс Ориськи.

— Ти гніваєшся, Дарко? — тривожно смикає її Ориська за рукав і заглядає у вічі. — Дарко! — голос Ориськи скаче з таких нерівних височин, наче ось-ось розіб'ється на дрібні сльозинки.

— Дай мені спокій! — сіпнулася Дарка, і в той момент хтось вигукнув:

— Попович, не озивайся, до кого ти говориш?

Ориська наче лише тепер зрозуміла своє становище у класі. Вона схопилася на ноги, спалахнула, наче вулкан вибухнув у неї всередині, підняла руку і, як стояла, обпершись об лавку, так і зсунулася на неї. Потім уже, не дивлячись ні на кого, з долонями при скронях, вона заговорила якимсь страдницьким голосом:

— Плюйте… плюйте всі на мене!.. Можеш і ти, Дарко, плювати… Плюйте, я все стерплю!..

У Косован такі очі, немов дивилися б на божевільну. Ні, Ориська не божевільна. Дарка це найкраще знає, тільки як вона пояснить це усім їм?

Дядько Муха сказав якось, що всі музикальні люди є дуже близькі до божества, бо ніщо так не нагадує молитву, як музика. Ориська грає на фортепіано з дитинства. Але це дивне почало творитися з нею щойно в Чернівцях.

Це теж тільки Дарці відомо.

Може, колись, колись Дарка розкаже мамі, як вони з Ориською заблукали були до уніатської церкви, саме якраз на проповідь священика-ченця.

Спочатку було смішно, хоч як це непристойно сміятися з таких речей, але було все ж таки смішно дивитися, як сотні дорослих людей слухають навколішках проповідь. Ориська, сама розсмішена, штовхала ліктем Дарку, щоб та дивилася, як якась жінка з кумедно скуйовдженим волоссям товкла головою об кам'яну плиту, наче тріпачкою. Але згодом опинилися обидві навколішках, бо Дарка вирішила, що непристойно стояти, коли всі навколішках, і, річ ясна, думала, що такої самої думки й Ориська. А коли зазирнула в Орисьчине лице, щоб знову побудити себе до сміху, побачила, на своє превелике здивування, що по її обличчю безперервним струмком ллються сльози.

Коли опинилися на вулиці, то Ориська призналася Дарці, що вона знає спосіб викликати сльози, коли захоче.

— А для чого це тобі? — спитала Дарка роздратовано: не могла простити того, що її пошила Ориська в дурні.

— А це гарно, коли так хтось щиро молиться. Кожний, хто не погляне, подумає собі при тому: яка сердечна молитва. Я не дивилась на людей, а відчувала, що на мене заглядаються…

«Комедіантка. Господи боже, навіть у церкві грає комедію!» — думала Дарка й відвернула голову так, щоб не дивитися на Ориську. Якось дійсно дуже важко було погодити Орисьчину вроду з її внутрішньою порожнечею.

— То ти не молилася?

— Як же ж не молилася? Молилася. Як ти смієш так думати про мене?

— А за що ти молилася?

Орися лякливо закліпала повіками:

— Я цього не можу сказати…

Дарка здогадалася. Орися, напевно, просила у свого патрона[20], щоб той натхнув Мігалаке прихильністю до неї.

Звідки можна знати про чиїсь думки, коли уста мовчать?

Ориська підводить голову і дивиться навколо: ніхто-ніхто не збирається плювати на неї?

В класі поволі зростає гамір. Гей, звідки взялася ця ніяковість, ця скам'яніла тиша? Кому здавалося, що Підгірська збожеволіла? Можливо, грає комедію, можливо, хоче своїм горем викликати в них співчуття і пробачення? Але ж це не така важлива причина, щоб аж звертати увагу на неї.

Дарка стоїть на межі гамору, що захоплює щораз більший простір, й Ориськи, яка не рухається з місця.

Дарці здається, ніби вона сидить на червоному коникові, на каруселі, а той крутиться все скоріше, все скоріше, аж до втрати свідомості.

Зате на станції (тепер вже Дарка каже «дома») чекала її радість: біля тарілок, під шматком хліба, лежав лист від мами.

— Суп холоне, панно Дарусю!

Дарка торкнулася пальцями листа, і пальці почали тремтіти. Вона почала читати лист, і очі заповнилися слізьми.

«Мама… мама… моя мамуся!..» — заспокоювала себе в думці Дарка цим найсердечнішим з усіх словом. Мама писала своїм гарним, врівноваженим почерком про все, що діялося дома. Так точно і справедливо, як тільки мама це вміла. Все, що мама написала, все була правда. Ні крихти перебільшення чи недоговореного. Тому кожне мамине слово так просто потрапляло до серця. Мама радіє, що її доня Дарка звиклася з новим життям у місті. Так треба для Дарчиного добра. Мамина дитина не повинна відчувати себе самотньою. О ні! Мама завжди думкою біля неї. Увечері, коли вже вся хата спить, мама просить Дарчиного ангела-хоронителя, щоб він піклувався про неї. Із Славочки (це нічого, що замість хлопчика народилася дівчинка) — велика красуня. Дарчині ясні очі й таткове чорне волосся. О, цей малий ціпендрик — це велика пані! Уявіть собі тільки: вона потребує для себе окремої кімнати! Треба було спорожнити малу бабусину кімнату. Колись, еге, колись, як Славочка підросте, мама буде однаково одягати обидві свої доні, щоб усі люди знали, що вони сестрички. Одного тільки мама від серця бажає собі: щоб її доні, її діти, завжди у згоді жили і любили одна одну.

Пані треба слухати і не вередувати з їжею. Треба звикати в житті і до незгод. Зрозуміло, бабуся зібрала насіння з фіолетових айстр… Не радує маму те, що доня так мало згадує про Ориську. Хто ця нова подружка, ця Стефа? Що мама може радити, коли її мама і в очі не бачила? Одне тільки мама напевно знає: недобре надто часто зміняти подружок. Минулої неділі було весілля у Маріїної Докії. Привіт Марці мама передала. Ні-ні, як доня не бажала собі, то мама не говоритиме про те, що Дарка «співає» у хорі. Чи Дарка зустрічається там з Данком? У школі, певно, вчителі нерадо дивляться на те, як учениця ходить з учнями, навіть коли вони добрі знайомі, навіть коли з одного села, як Дарка і Данко. Нехай і Дарка не робить цього. Буде час на балачки, як приїдуть на свята. Добре? Чи Дарка штопає панчохи? А чорний фартушок ще не зносився?

Потім багато-багато щирих поцілунків. Маминих поцілунків.

— Панно Дарусю, суп…

Дарка машинально сьорбнула ложку супу, але ледве проковтнула її, хоч суп був зовсім не поганий.

— Я не можу їсти… дякую.

Пані схвилювалася:

— О, це вже знову щось нове, панно Дарко? Чому не можете їсти? Де ви обідали? Прошу, тільки…

Може, хотіла сказати «без комедії», але зиркнула на Дарку пильніше й урвала:

— Ви чого плачете? Лідко, що сталося?

Дарка прикрила засоромлено долонями очі:

— Залишіть мене… Мамця до мене писала. Я не можу тепер їсти… Я пізніше…

Вона сміялася і плакала, бо не могла перебороти свого розчулення. Не силкуючись навіть стримати свої нерви, Дарка сперлася головою об стіл і тремтіла від внутрішнього щасливого плачу.

Пані з Лідкою на пальцях вийшли з кімнати.

VII

Хтось ляснув батогом, і дні рушили вперед, як жваві лошаки, залишаючи тільки порох за своїми копитами, злегенька припорошуючи пилком забуття не одну подію. Не одну чорну годину припорошив цей сивий пилок.

Ориська й далі пливла самітним човником серед класного озерця. Правда, вже ніхто тепер не обурювався, ніхто не заламував рук, навіть не дивувався, коли та чи інша (хоч траплялося це дуже рідко) товаришка позичала у Підгірської ножика чи питала іноді, до якого речення Мігулів звелів вивчати історію.

Ориська робила ту чи іншу послугу в покорі, не вимагаючи нічого в заміну для себе, а тим паче не шукаючи стежок, якими могла б наблизитися до класу. Могло здаватися, що Ориську зовсім не цікавить клас. Мігалаке, як завжди, приходив на уроки надушений та елегантний, як фордансер[21].

Уроки свої проводив він на досить вільній мотузці. Сипав дотепами (дівчата справді навчилися краще розуміти румунську мову) і питав звичайно тільки тих, що самі набивалися на відповідь. Були й такі години, на яких було чути тільки Орисьчин покірний голос.

Мігалаке, що спочатку не помічав цих жертовних доказів обожування, тепер приймав з явним задоволенням Орисьчине хвилювання і запобігливі, послужливі відповіді.

Стефа Сидір відповідала усміхом Дарці кожного разу, коли та повертала до неї свої розніжені очі. Їх приязнь дійшла вже до того, що Стефа запросила двічі чи тричі Дарку до себе додому. У радників мерехтіло все блиском і достатками.

А все ж таки щастя, яке давала їй Сидір Стефа, ніколи не було повне, ніколи не було без, хай би й легкого, болю.

— Я прийду до тебе завтра, — попросила раз Дарка.

І Стефа зраділа. Вона щиро притиснула Дарчину руку до себе, але зараз же задумалася, наче охляла:

— Завтра в мене зайнятий вечір… Хіба післязавтра, добре?

Ці недомовки, оці якісь таємниці шукали виходу на денне світло, як підземні джерела. Ким, чим може бути зайнятий вечір у Стефи, що з нього треба аж таємницю робити перед Даркою?

Дарка, може, була б уже рада, якби спіймала Стефу на якійсь неправді, якійсь замаскованій нещирості. Раз якось Стефа попросила Дарку піти з нею в парк. Хотіла назбирати собі осінніх листків на моделі до рисунків. Жовтень докочувався вже до половини. В парку пахло вогкістю осені. Від жовтого листя на деревах і того, що покривало землю, зробилося в парку нереально ясно. Сонце відбивалося в цій жовтій площині, як у дзеркалі, і розпорошувалося ясно-жовтим промінням у повітрі. Соковита зелень літа з густими тінями здавалася сном. Поміж оголеними деревами звук летів довго і без затримки. Дзенькіт трамвая було тепер чути зовсім виразно в самій гущі парку, і це в якійсь мірі теж належало до мелодії осені.

Дівчата йшли поруч і мовчали. На головній алеї, саме навпроти вулиці Семигірської, перетяв їм дорогу Данко із скрипкою під пахвою. Він ледве глянув на Дарку. Уже пройшов, але вмить обернувся і привітався до неї, з явною симпатією усміхнувшись, хоч вона не була сама.

— Ти його знаєш? — начебто здивувалася Стефа.

— Абощо? — невідомо чого стривожилася Дарка.

Стефа загадково похитала головою:

— Нічого… Гарний хлопець і гарно на скрипці грає. Я тільки раз його чула, але… — урвала раптово так, що можна було подумати: «Але ніколи не забуду його гри».

Дарка не питала більше. Дарчин схвильований голос міг зрадити її. Стефа сама докінчила:

— Але волочиться з тією румункою, і… шкода, якби він мав для нас пропасти.

Звістка вбиває Дарку так, як убиває людину грім чи раптовий параліч: їй не вистачає повітря, вона нездатна до будь-якого руху. Ще кілька кроків тягне ноги за собою. Потім пристає, щоб буцімто поправити собі комір коло плаща. Мусить отямитись, відпочити трохи після удару.

— Та румунка? Вони вчаться разом, і більш нічого, — пробує Дарка несміливо виправдати Данка перед Стефою

і перед власним серцем.

Стефа немилосердна:

— Чого захищаєш його, коли добре не знаєш справи? Як це, щодня вчаться? А тепер, гадаєш, куди він полетів? На Гартенгасе, до вілли Джорджесків! Яка досада… все, що трапиться в нас здібніше… щось краще, обов'язково намагаються перетягти в чужий табір…

Це зауваження тільки підсилює Дарчин біль: невже так погано з Данком? Невже така небезпека?

— Звідки він? — хоче знати Стефа.

Вона не розуміє, що Дарці важко тепер говорити, що вимовити одне слово для неї так важко, як тому, в кого прострілені легені.

— З Веренчанки…

— Його батьки — українці?

— Тільки батько… Його мати — німка з Відня…

— А твої батьки?

— Мої? — в надзвичайному здивуванні питає Дарка… — А хто мали б бути мої батьки?

Стефі забаглося тепер говорити про таке, що нітрохи не підходить до Дарчиного настрою:

— Бо, бачиш, можна зватися українцем, а ним не бути… От хоч би Підгірська. Свідома українка… та ніколи так не зробила б.

— Адже мій тато!.. Для чого ти мені це говориш? Мій тато свідомий українець.

— А звідки ти знаєш, що твій тато свідомий українець? — засміялася Стефа.

Дарку вкололо таке насмішкувате запитання. Її особисте горе, що впало на неї, не дало їй змоги проаналізувати змісту цього слова «свідомий» чи «несвідомий». Знала так само, як, наприклад, що плюс і мінус в електриці притягуються, знала без пояснень і аналізу, що бути політично несвідомим — це щось ганебне. Запам'ятала собі, хоч аж пізніше зрозуміла зміст сцени, як на самому початку окупації румунами Буковини, десь у дев'ятнадцятому році, пан Хорвацький, друг і товариш батька, сидів у них у кімнаті і з розпукою питався раз по раз:

— І скажи мені, Николаю, чому вони мене не арештували? Скажи? Таж я не знаю, як тепер показатися в Чернівцях! Ні, ти мені скажи, чому вони арештовують всіх чесних людей, а мене залишили? Я тебе прошу, друже, якби ти часом почув, що щось на цю тему говорять, то, ради бога, роз'ясни людям, що я ні в чому не винен!.. Тяжко, чоловіче, на старі літа з порядної людини помелом стати… І мусили вони якраз мене не арештувати!

Сцена ця майнула в Дарчиній голові, і вона відповіла зухвало:

— Адже мій тато був арештований, як прийшли румуни. Як не віриш, можеш запитати, кого хочеш.

— Тата твого арештували румуни, а ти так легко погодилася на те, щоб Мігулів змінив українську мову на румунську? Невже ж ти не розумієш, що це значить? Невже ж ти, — голос Стефи став важким і дуже повільним, — ще й досі не розумієш, що вони всякими штучками поступово хочуть заперечити нас взагалі як націю? Невже ж ти не бачиш, що такі, як Мігулів, — на службі в них?

«А пан Локуіца, — стукає щось Дарці в голові, — пан Локуіца напевно не хоче нічого поганого нам, українцям, а він теж румун. Румун з румунів…»

— А ти не дозволила? — наважується Дарка на виклик проти подружки, яку до сьогоднішньої розмови вважала за саму ніжність, за ходячу поезію.

— Так, я була проти. Ти забула? — але вмить, наче зміркувала щось, заговорила до Дарки давнім привітним голосом: — А тобі ніколи не спадає на думку, що ми повинні знати твори своїх поетів… знати історію нашого народу, знати, хто ми і звідки взялися на світі? Тобі ніколи таке не спадає на думку, Дарко?

Дарка мовчить. Такі натяки можна по-всякому розуміти. Між подружками повинна бути щиріша розмова. Так принаймні Дарка гадає. Це саме відчуває і Стефа.

— А ти хотіла б дістати такі книжки… ті, знаєш, заборонені, що я тобі колись згадувала?

— Так, — відповідає твердо Дарка, і це «так» рівнозначне потискові чесної руки.

— Я так і знала, що ти погодишся. Коли так, то все гаразд. Я познайомлю тебе з людьми, що постачатимуть тобі такі книжки… Тільки ані слова нікому про це! Ані слова, Дарко!

— Ти повинна мені вірити, — вже трохи ображено зауважує Дарка, наче тоном тим хотіла нагадати подружці, кого та бачить перед собою. — Я нікому не скажу. А тепер я вже піду… — мусила попрощатися з Стефою, бо знову згадався Данко і так хотілося, так дуже хотілося побути самій!

* * *

Бувають такі дні наприкінці жовтня, що здається, ніби вони поскидали з себе осінні пальта і проходжуються з розстебнутим коміром сорочки. Тоді вдруге випускає парості трава і людське серце дозволяє собі нерозумні надії. Про сонце в такі дні й не згадувати. Воно таке лагідне та сумирне, що, приплющивши повіки, можна чути дрібненький біг його мікроскопічних ніжок.

У такий день прийшов Данко до Дарки. Так несподівано, як приходить поганий сон до людини, а потім зникає, залишивши тугу за собою. Дарка запросила Данка на балкон. Вона хотіла, щоб ні одна його часточка, ні усмішка, ні голос, ні відгомін голосу не дісталися чужій хаті і чужим людям в тій хаті, для котрих Данко тільки перший-ліпший.

— Я думала, що ти вже зовсім забув про мене! — щось ніби докір, ніби виклик. Данко пошукав її очі і, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора, з математики, який дуже вимагає… Потім ці репетиції в музичному інституті. Дивись на мої пальці. Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно загрубілих на пучках пальців його рідних рук і чує водночас, як щось вистукує їй у пам'яті:

«Дочка пре-фекта… дочка… пре-фекта…»

— Ти й тепер ще граєш з тією Джорджеску? — питає зовні спокійна, пам'ятаючи кожне слово Стефиної балачки про дочку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, що не можна не повірити в його чисту совість:

— Очевидно! Я ж говорив уже тобі, що виступ відбудеться десь на початку лютого…

Дарка — ще підліток і тому не знає, що таке правило жіночої обережності, запитує просто з мосту, як то кажуть:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна?

Данко сміється дрібним, але якимсь наче не зовсім щирим сміхом:

— О, вона є форте фрумоси…[22] Але головне — як вона грає! Ти мусиш Послухати її… Фуга в неї виходить… — але, мабуть, зміркувавши, що Дарка не знає музичної термінології, знову повертає до того, від чого почав: — Ти обов'язково мусиш колись послухати її. Вона так смішно по-німецькому говорить…

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх цей розбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутиках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити.

Стефа говорила правду про Данка і Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдива, нічим не прикрита відвертість вражає її найбільше. Боїться вже запитати, чи він дійсно так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли Данко скаже «так», то це буде сама правда.

Дарка наважується на зухвальство і торкається ще однієї струни Данкової душі, яка повинна б озватися бажаним голосом:

— За мною взявся бігати той Рахміструк, з сьомого… Знаєш його? — Їй соромно говорити йому такі речі, але впевнена, що так треба тепер, в цю хвилину.

Струна, з такою напругою шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

— Чому не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає нітрохи не ревнивий Данко, далекий від того, щоб припускати, що Дарка, саме Дарка, така, яка вона є, може подобатися ще комусь. — Що робить Ориська? Як ти почуваєш себе в школі? Зжилася з товаришками? — сипле так запитаннями Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує часом в її товаристві. Та коли питає, то треба відповідати:

— Ориська? Ориська так поступила, що її цілий клас не хоче знати. Страшенний з неї підлизайко, та ще й, знаєш, до кого? До Мігалаке! Мені справді аж соромно, що вона з Веренчанки.

— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому, власне, Дарка починає говорити про інше:

— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, яка це дівчина?

Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли під мушкою.

— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

— Ви знайомі? — питається поквапно Дарка, бо аж тепер пригадує зустріч у парку.

— Майже знайомі… Був час, коли панна Стефа не була проти, щоб познайомитися зі мною, а я — такий нездара — прогавив справу.

Данко дивиться в її серйозне, збентежене лице так само серйозним, збентеженим поглядом, а потім вибухає примирливим, щасливим сміхом:

— Ех ти… ти… дівчатко ще!

Дарка відвертає голову й очі від нього. Данко не на жарт бентежиться:

— Що тобі? Дарко, ну, що таке?

— Нічого… Справді нічого… Я така дурна!

— Ти мусиш мені правду сказати, — говорить він голосом, що робить його на десять років старшим.

Дарка вимушено посміхається.

— Що я тобі скажу? І нащо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

— Дарко! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається:

— Бачиш, ти знову добрий до мене, а я думала… — Дурні сльози знову закривають світ перед очима, і Дарка ледве докінчує свою думку: — Я думала, що ти вже зовсім пристав до тієї… дочки префекта і вже перестанеш дружити зі мною й… Ориською.

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала з грудей, щоб міг він сам потримати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього.

Данко виймає з нагрудної кишені злежану невживану шовкову хустину й м'яко виловлює нею Дарчині сльози. Обоє сміються при цьому добросердечно. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам здогадався про те, чого вона йому не може сказати:

«Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти мусиш її щодня додому проводити. Я боюся… Я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку…»

Данко відразу догадується, що Дарчині очі переживають щось.

— Не можна дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

«Тихо, дурненьке, — наказує Дарка своєму серцю, — тихо! Він не подружить з тією хоч би тому, щоб мені не зробити прикрості. Хіба ти не бачиш, як він дбає про мій спокій, дурненьке?»

— Що ти думаєш в неділю робити? — питає Данко. Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

— Бо я збираюся з товаришами на прогулянку в Цецин. Їдемо туди велосипедами!

— А ці твої товариші — то хто? — цікава щось більше знати про нього Дарка.

— Мої товариші? О, це гарні хлопці!

І Дарка знову мусить погодитися з тим, що існує багато справ, багато людей, які належать виключно до Данкового світу — до його власного світу, що розділяє їх одне від одного, як ріка без мосту.

…Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Осінній холодок уже добирається і до балкона. Дарка тільки в сукенці. Повинна встати і накинути пальто наопашки, але боїться, що як зрушить з місця, то й Данко встане. Та Данко і без того підіймається.

— Я вже піду.

Дарка відчуває, що з цим словом відриваються один за одним шматочки її серця, але не насмілюється затримати Данка.

— Бувай!

— Бувай! — не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітися безпосередньо після розлуки з Данком з панею або, ще гірше, з Лідкою.

Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на вулиці поправляє собі комір і йде вниз Руською. Перед церквою повертає праворуч.

— Ні, дорога до Джорджесків не сюди, — зітхає з полегшенням Дарка.

І раптом звідкілясь несподіваний наплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: як могла вона так відпустити Данка без жодного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкона до нього? А потім дивуватися… дивуватися, що Данко шукає товариства тієї румунки. Тієї по-циганському музикальної румунки! А Стефа? Ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш бажана стала вона для Дарки. Власне, за те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба це не говорить про спорідненість їх душ?

VIII

Перше листопада з голими галузками, на яких роса закам'яніла льодяними слізьми, вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був татко, то Дарка не повірила б, що це вже перше!

Татко, як більшість інтелігентів, що живе на селі, урвав півдня від господарства, хати й школи та хотів з того півдня привезти з собою в село півміста. Так! Треба було за тих кілька годин від ранішнього до полудневого поїзда оббігати кілька разів сходи вгору і вниз у шкільнім інспектораті, повідвідувати прогресивні українські редакції (це ті вістки з світу, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні, випити чай у знайомому ресторані в надії, що, можливо, зустріне там когось з давніх товаришів, виконати мамині доручення (довгий, довгий список), а вже під кінець, як не дивно, — Дарка. Це, мабуть, для того, щоб від Дарки татко не мусив був уже відриватися ні до чого іншого. Але що з того? Тому, що Дарка на самому кінці у списку всіх важливих справ, для неї залишилося найменше часу.

Татко на фоні чужого середовища і обставин зовсім інший, ніж той татусь у Веренчанці. Якийсь несміливий, чи, може, справляє тільки таке враження?

Дарка помітила, що тут, у місті, де стільки чепурних панів, якось надто світив голим хребтом хутряний комір таткового пальта. І капелюха з такими широкими крисами не носить ніхто з добре одягнених панів. Раніше це відкриття розсмішило б Дарку. А сьогодні болісно їй за цю таткову бідність. Проте вона нітрохи не соромиться його. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це могло мати якесь моральне значення для нього, то вона ладна була б узяти його під руку, піти з ним на найбільшу Панську вулицю увечері, коли там проходжується багато шикарних пань і панів, і говорити кожному з них:

«Дивіться… цей немодний пан — це мій татусь… Але я не соромлюся його. О ні! Хочете, то я при вас поцілую його в руку!»

— Прошу дуже, дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю, Славочку, — передає свій привіт додому Дарка. Прощаючись на вулиці, не може притулитися до татка, тільки гладить рукою витерте хутро його коміра так, начебто це було його серце.

Відчула легку неприязнь до Славочки, що затримала маму у Веренчанці. Мама теж не має нового хутра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може мати такого нещасного вигляду. Так, це правда. Після зустрічі з мамою завжди якось веселіше жити.

Ціле щастя, що після першого (перше припало на четвер) була репетиція змішаного хору. П'ятниця — це був один день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, сповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до нестями і обіцяв так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п'ятниці після репетиції тягнули Данка товариші з собою, а Дарка мусила задовольнятися товариством Лідки, яка молола цілу дорогу ні пришив, ні прилатав.

Проте п'ятниця — це найбільш очікуваний, вимріяний день у цілому тижні. Було так розкішно стояти собі з вухами, як два вогники, й усвідомлювати, що десь за десятками плечей і голів є хтось невимовно дорогий, що дивиться на ці самі, що й ти, предмети, слухає ці самі голоси, дихає цим самим повітрям. І від цих почуттів росла вдячність до світу і людей. Вдячність до вчителя Іванкова, який дозволив їй приходити сюди, який зрівняв її з тими всіма, що їх доля обдарувала слухом, який хоче людину зробити з неї.

Сьогодні учитель Іванків якийсь інший, ніж кожної п'ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення недалеко від фісгармонії і жде. Вже міг би починати говорити, бо в класі стало зовсім тихо. Хоч ця тиша, може, більше від здивування до дивної поведінки вчителя, ніж з пошани до його особи. Відомо, що таке спів у гімназії, щоб заради нього аж учителя поважати! До того ж Іванків мав за собою дуже погану славу як уродженець буковинської землі. Він був один з тих, які першими вийшли вітати окупантів з музикою. Правда, про це тепер не говорили голосно, а вірніше, зовсім перестали згадувати, щоб не наразити себе на неприємності з боку сигуранци, проте факт цей був записаний в пам'яті громадськості.

Учитель Іванків спирається правою рукою на стіл і каже (незвичайним відгомоном відбиваються його слова):

— Коли я ще був учнем — це було в сьомому класі, — довелося мені брати участь у шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії, мусите знати, правив Буковиною президент так, як Галичиною — намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я відспівав свою партію, я зараз відчув, що мій спів справив враження. Мій професор з співів сам підійшов до мене і потис мені руку. Тоді хтось з моїх товаришів сказав, що зі мною хоче говорити сам президент. Я догадався, що йому сподобався мій спів і він хоче сказати мені слово визнання. Я хотів, щоб президент якимсь чином дізнався, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії в Чернівцях. І я вирішив, навіть якщо мене не питатимуть про це, сам розказати президентові, хто я. Я був так захоплений цією думкою, яка здавалася мені майже зухвалою, що, коли президент запитав мене: «Ві гейсен зі»[23], я відповів одним духом: «Рутене»[24]. Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом та показати, що вона вміє, мені на думку спав цей інцидент у моїй молодості. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але сповнить гордістю так само, як і мене сповнило воно: наша гімназія — єдина школа з усіх національних меншостей, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки подобалися панові міністрові, але щоб ми його зачарували красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно у вухах, і щоб він там, у столиці великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дійшли до вух самого його величності короля. Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю до вас, як українець до українців, і думаю, що ви розумієте мене. На це свято проектується конкурс самої лише румунської пісні. Я, ваш учитель, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі. І те перше місце має здобути не «Лічеул патру», як офіціально називається наша гімназія, а «Лічеул українян». А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами.

Дарка дивилася по залу. Учні не обіцяли, не вигукували, не присягали, а стояли збиті в одну густу лаву, і годі було відгадати, що означає та їхня нерухомість. Можна було думати, що вони таким способом демонструють свою готовність постояти за честь своєї гімназії й української пісні, а міг це бути німий протест. Дарка не могла знати. Знала тільки те, що багато поміж учнів не довіряло Іванкові.

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсної пісні.

— Але ж це зовсім легке! — вилетів звідкись оклик.

— Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим, — відповів учитель.

Данко з цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла його розпитати Дарка, як було на тій прогулянці!), але сьогодні менш болісною була їй така неуважність з його боку.

На розі Головної Дарка побачила Івонка у склепінні однієї брами. В сердачку, притулившись до одвірка, чекав на когось.

Торкнула Лідку за плече:

— Перейдім на другий бік вулиці! Там є Рахміструк — не хочу з ним зустрічатися.

Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:

— Не вдавай… не вдавай, Дарко… Адже це твій хлопець. От не тріпайся… Бери Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, їй-бо, упадає за тобою, — чого ти ще хочеш? Зле тобі колись докторовою бути?

Дарка визволила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Відчувала на собі Івонкові очі.

«Може, й Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, — майнула думка, — тільки не ради мене…»

* * *

На другий день наче хтось підпалив гімназію звісткою про приїзд міністра. Вона оббігла миттю всі класи, парти, від учениці до учениці. Шарпала за вуха, відкривала широко очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, відроджувала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназичного будинку. Тут ішли наради, складалися проекти, придумувались нові засоби для досягнення мети.

Дарка бачить, як нерухомі очі Оріховської просвердлюють кожний гурток, а вуха, здається, видовжуються, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і зв'язати їх в один вузол. Вона і не підтримує радість учениць, і не гасить її. Ходить поміж ученицями поважна, замкнена в собі, з глибшою, ніж звичайно, рискою на переніссі.

Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту саму мить їй стало ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим ставленням до справи в Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) приховувалося від Дарки між цими двома дівчатами, про що Дарка не могла ані здогадатися, ані дізнатись.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок повинні були знову записатися до хору.

Адже українська гімназія мусить виграти!

Серед проектів виникло цікаве запитання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні — сопранове соло.

— Ох, Попович, — мліє Савчук з сьомого класу, — ти знаєш, що сказала Шнайдер учора? Вона каже, — це неможливо, але вона так каже, — що я могла б теж соло взяти.

Очі Савчук вже не питаються, а просять підтвердження цього здогаду.

Дарка не розуміється так добре на музиці, не може передбачити всіх вимог такого соло і тільки із співчутливим серцем відповідає:

— Але ж, напевно, будеш ти співати, — хто ж би інший?

— Ох, і Попович! — більше нічого. Та хіба цього мало?

Учитель подає до відома всіх, що до оркестру, складеного з найкращих музикантів усіх гімназій, з української підуть Ілюк і Богдан Данилюк.

Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі заздрі: чому саме ці два? Чому Данилюк, чому не Роган? Чому Ілюк, чому не Завадюк?

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці: міністр звертає увагу на русявого скрипаля. Смичок у пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися з русявим хлопцем. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім переїзд із столиці до столиці, банкети… Зовсім так, як колись розповідав Данко.

Дарка захищається перед цими вогненними мріями, вертить головою то вліво, то вправо, але це нічого не допомагає: добра русалка накладає їй на голову корону з одних лише самоцвітів. Дарка дивиться у дзеркало: таж вона Данкова наречена!

Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці добрі русалки!

IX

Проте добра русалка не в силі відвести чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що вимальовувалися на гімназичному небі на початку шкільного року, тепер набирали крові і кості і йшли наступом на гімназію: кінець чверті! Кінець чверті! Кінець чверті!

Слова ці наганяли стільки страху, що їх, на думку Дарки, можна було змінити словом: «Татари! Татари!»

Учителі, ці самі кохані професори, що досі тільки читали, аби раптом запитати (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до гицлів, які підстерігають з арканом невинних собачок) ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх просити, щоб запитали перед кінцем чверті.

Щось неймовірне!

Коляска вже третій урок ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно цвірінькає:

— Прошу пана професора… Прошу мене запитати… Прошу мене запитати…

Професор Мірчук буває поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

— Коляску вже питано. Записано. Вистачить.

— Я маю виписані всі слівця. Я все вмію, прошу пана професора, — проситься Коляска і ніби ненароком висуває перед ним гарно оправлений зошит з гарячими, як кров, маками.

Мірчук обертається від порога:

— Учениця, яка не вважає за потрібне додержувати шкільного розпорядку і першого дня науки приходить в сукенці до школи, може взагалі не ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класу:

— Дітки, може, пригадує собі котра з вас, коли мене останнього разу питали? Не пригадуєте собі, що я не вміла? Я не розумію, слово честі, скільки голів у класі, а не можете пам'ятати про мене одну… Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готовий ще мені двійку всадити… Здурів старий! Дітки, я вам кажу… я не можу принести додому більше ніж дві двійки. З історії і фізики — буде з мене. Попович, він тебе вже питав у цій чверті? — хоче знати Коляска, як справа її товаришки по недолі.

Так. Дарку він уже питав. Це пригадує собі весь клас. Дарка пригадує собі ще щось більше: таємний зошит з трояндами, що примандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її з становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів — параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — заходиться від сміху Кентнер.

— Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, — просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

— Роги! Малюй ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Увага! — скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

— Хто це намалював? — питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

— Я притягну до відповідальності винного, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

— Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатися, але Міці Коляска моргнула, щоб мовчала. Знаками натякнула їй, що в разі чого вона всю вину візьме на себе. Як має мати вже двійку з латині, то бодай нехай знає за що!

— Якщо ніхто не признається, то в такому разі нехай директор подивиться на таблицю (якось важко йому було вимовляти «на мене») і сам побачить, до яких вибриків доходять у класі типи, що давно повинні бути поза шкільним життям.

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми розкосими, визивними очима: «Прошу далі, я слухаю! Прошу!»

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класу, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з дошки карикатуру.

— Ай! — зойкнула Романовська. — Ти, певно, не намалюєш мені вже такого в зошиті!

— Тепер хай приходить директор! — набирає відваги мала Кентнер. — Що побачить?

— Чекай, здається, вже йдуть.

Тоді Коляска миттю перескакує через лавку і похапливими, недоладними рухами накреслює на вогкій дошці осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо за дверима залунали голоси Мірчука та директора.

— Рятуй нас, мати божа! — заголосила Ориська і закрила лице долонями.

Перший ввійшов до класу директор (Мірчук схвильований став собі віддалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він з суворими бровами приступив відразу до справи. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць зробив цей гідний кари вчинок. Директор дивився непримиренно просто на клас. На таблицю й не глянув. Видно було, що в нього нема двох думок щодо того, що Коляска встигла вже затерти сліди свого злочину. Ясно теж було, що він довірятиме словам пана професора, хоча б у цю хвилину не було на таблиці жодної риски.

— Хто дозволив собі жартувати з особи пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, аж страшно.

Він зробив рукою рух у бік дошки, і клас завмер.

— Це ж нечувана нахабність: брати собі за предмет своїх пустощів особу пана професора! Я вас навчу…

І в ту хвилину директор і Мірчук повернули голови до дошки. По класу рознісся спазматичний, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Сміялася дитина, що затикала собі вуста й ніс, що душилася, аби не вибухнути. Нарешті все це прорвалося, і вона, здригаючись від сміху, пірнула під парту.

Дарці здалося, що Мірчук за мить перевтілився в сіру піраміду піску, яка на очах розсипається в порох. Директор пирснув сміхом (і справді, не можна було не сміятися з цього осла з вухами до землі і без хвоста), але миттю оволодів собою, начебто кашель застукав його, і, відкашлявшись, звів грізно брови. Та поки розтулив рота, Коляска вже сама встала.

— То я намалювала, прошу пана директора.

— Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.

— Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, післязавтра.

— Мовчіть і йдіть геть із класу! — директор був тепер насправді лютий.

Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, наче вона їх заздалегідь спакувала), поклонилася чемно обом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:

— До побачення, діти!

Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовханця на дорогу цій зухвалій учениці, але згодом став спокійніший. Певно, усвідомив, що оце «до побачення» могло бути звичайною формою прощання і в'яжеться з планами Коляски знову повернутися до школи.

— Ведіть себе спокійно! Я маю з паном професором дещо поговорити, — наказав ученицям з п'ятого класу і вийшов, забравши з собою Мірчука, що захворів від обурення.

Тепер клас накинувся на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміху очима і виправдовувалася, як уміла:

— Забийте, заріжте, посічіть мене на шматочки — я не могла… Слово честі, я не могла… Як подивилася на того осла, а директор ще як сказав, що то пан професор, то в мене щось тріснуло від сміху.

— А тепер через твій сміх виженуть Міці з школи. Приємно тобі буде?

Кентнер зблідла.

— Не бійся, Ольго, — заспокоїла Стефа Сидір грішницю, — не виженуть Міці. Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет. Міці перепросить Мірчука, і все буде по-старому… все буде гаразд.

— Еге, буде гаразд, — по-дитячому намагалася залишитися нещасною Кентнер, але сама відчула, як заспокійливо подіяли на клас слова Сидір.

— Це ангел — не дівчина, — шепнула Романовській Дарка.

Стефа, мабуть, почула ці слова про себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, обійняла її за шию і притулила до своєї запашної, як свіже сіно, блузки.

Дарка відчула, як до її гарячого лиця торкнулося щось оксамитне, гладеньке, і цей поцілунок не вустами, а тільки поверхнею лиця значив для неї більше, ніж усі слова, більше, ніж присяга.

Здавалося Дарці, що над їхніми головами злетіли два білих голуби і замість них обмінялися поцілунками.

В Дарки спочатку наче хто мову відібрав. А проте її перші слова до Стефи, найліпшої подружки, не були такі ясні, як вони обидві бажали б цього:

— А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги вечорами?

Стефа затулила їй рот долонею. (Долоня знову нагадала свіжоскошене сіно. Чи може бути на світі такий одеколон?)

— Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати таємниць від тебе. У четвер будеш усе знати, а поки що мовчи! Мовчати, як гріб!

Тепер Стефа бере Дарку за стан і підводить її до своєї парти. Наступні, останні, два уроки — малювання. Єдині години, коли можна міняти безкарно місця. Учитель малювання, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці малюють з довільних моделей.

— У нас так, як в академії, — каже Стефа, яка і там була з батьком.

Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з малюнками.

— Так багато… Коли ти все це намалювала?

— Нема майже такої днини, щоб я не малювала, — розв'язує Стефа блакитні стрічки теки. — Нічого іншого не роблю… Тільки малюю та малюю. Хочеш подивитися на мої ескізи?

І вона розкладає вздовж парти зображення людей, дерев, будинків, тварин, квітів, людських рук, вулиць, далеких обріїв…

— О, яка гарна! Хто це? — привертає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.

— Це тато купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її намалювала… Тато купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься «Сліпа дівчина». Дивно, правда? Адже всі обличчя людські з гіпсу мають вигляд сліпих!

— А це хто? Стефо! — аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто у вічі Стефі, щоб та не мала часу приховати правду.

— Ти впізнаєш? — радіє Стефа-художниця.

— Так… це — профіль Данилюка.

Аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір добре нагадує оригінал, Стефа бентежиться.

— Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Леві. Від нас з першого поверху було дуже добре видно, як вони грали в партері. Ти знаєш, де живе професор Леві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені спало одного дня на думку намалювати профіль Данилюка. Ти не вважаєш, що він має дуже характерний профіль? Таке гострогранчасте підборіддя — це дуже типове для артистів…

В Дарки вихоплюється необережно:

— Данко просив передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…

Стефа червоніє так, що аж Дарці стає незручно:

— Ні… ніколи такого не було… З тим привітом — то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба — то жарт, ми ж незнайомі! — І вона скоренько, доки ще Дарка не встигла надивитися, збирає людей, міста, руки, профілі, тварин, квіти, сліпу дівчину, Данка і ховає до теки. — Пусте! — сміється Стефа і бере Дарку за обидві руки. — Правда, що пусте? — хоче перевести на жарт своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.

«Боже! Таж вона кохає Данка», — усвідомлює собі в якусь мить Дарка.

І той раптовий страх, що його породжує ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось тепле і сердечне. Якась незбагненна таємниця повисла над ними трьома, таємниця, що звела її з Стефою і кинула одну одній в обійми.

Після шкільної молитви просить Стефа Дарку:

— Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о сьомій вечеря…

За брамою школи, незважаючи на пізню пору дня, стає дивно ясно тією прозоро-білою ясністю, від якої в душі починає ворушитись якась сором'язна ніжність до незнайомих людей з помолоділими обличчями, до будинків під білими стріхами, обведеними чорною смужкою, до дерев у новій пухнастій одежині.

Перший сніг.

Тихо падають з висоти білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть у калюжах. Ті, що причепилися до рам вікон, ліхтарів, берегів тротуару, як холодний білий мох, зберігають ще свою форму.

Бадьоріші чіпляються за гострі голівки залізних штахетів і одягають їх у чепурні мініатюрні білі шапки.

Дарка відкинула голову назад, наставляючи обличчя під сніжинки: перший сніг!

Перший сніг завжди будив у її душі якусь сумовиту радість, яку вона не зуміла б навіть висловити.

Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і зразу ж перестала жити.

На гайворонську Стефину гривку сідають сніжинки і прикрашають її білим віночком з дуже нетривких самоцвітів.

— Як гарно, коли падає перший сніг… Як гарно… — лепече Дарка.

А Стефа з сніжинкою на закучерявлених віях каже на це:

— Сьогодні якийсь особливий день, чи не так? Все щось нове… І все гарне… Як прийду додому, заграю собі «шнеглекхен»[25].

Дарка не розуміє: чи це назва квітки, чи може, справді десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли падає сніг.

— Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і тому не хотіла, щоб я вчилася музики… Не вмію ні так малювати, як ти (хотіла ще додати: не маю твоєї краси), але я все так відчуваю… Так відчуваю!.. Тільки переказати цього не вмію. Та й кому це може бути цікаво?

Голос Дарки — як цей сніжок безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

— Я дуже, дуже рада, що ти — моя подруга. Моя найкраща подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла все відчувати, все розуміти. Правда? Часом так хочеться мати коло себе когось близького. Часом так хочеться розказати комусь дещо… Правда? — І, немов на доказ, питається: — Скажи мені, але так, щиро: Данко Данилюк справді казав мене вітати? Справді?

Голос Дарки надломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє:

— Так!

— Так? — ще раз хоче підтвердження цієї великої радісної новини Стефа.

І Дарка знову видобуває з себе оце смертельне:

— Так!

— Ходім до мене, — не тямить себе від радості Стефа, — ходім до мене. Я заграю тобі «шнеглекхен». Ні, таки ходім…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, наче вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Нарешті вона набирається духу:

— Не піду я тепер до тебе… У вас, мабуть, скоро вечеря… Хіба іншим разом… Бувай!

— Не йди! Не йди ще! — гукає Стефа. — Зачекай, я тобі заграю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.

X

Таємничий четвер, в який Дарка повинна ввійти глибше в позашкільне життя Стефи й Оріховської, має перед собою досить поганого попередника: середу. Останній урок з румунської мови. Остання година перед чвертю. Тому треба вчитися, вчитися, вчитися… Ще один, ще два дні, а потім попросить Дарка пані, щоб та дозволила їй раз виспатися на дванадцять годин! Ах!

Румунська читанка, вимучена, повна неприємних спогадів про Мігалаке, наганяє тільки сон. Тепер, коли читають справжнього поета румунського народу Емінеску, — якими приємними могли б бути уроки румунської літератури, коли б, наприклад, їх вів домнул Локуіца!

Дарка не раз думала про це. Думала, між іншим, і про те, що іноді від особистого ставлення індивідуума до даної нації залежить і погляд, поняття про весь той народ. Хіба не так? Коли Дарка засвоювала початки румунської мови у пана Локуіци, то вона зовсім інакше внутрішньо ставилася до румунської культури, ніж тепер, коли її культуртрегером став Мігалаке.

Міоріца, ця чарівна овечка, ніяк не може так заворожити, щоб той вірш з трьома чабанами знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.

читає Дарка і думає водночас: «Ці узори на стінах мають найменше п'ять літ».

«Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на різдво до церкви?»

«Так біло всюди… Там, у нас, у садку, є вже сліди заячих ніжок».

Вона пересідає від вікна на отоманку, з отоманки до печі, а звідти знову під вікно, а ці три череди овець із своїми чабанами ніяк не можуть зійтися в Дарчиній голові.

«Вірш мусить влежатися в пам'яті», — вигрібає вона думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.

«За вікном біла сила — сніг — зовсім перемогла чорну силу — землю, — немов розповідає комусь казку Дарка. — Вечір, наче не призвичаєний до засипаних снігом доріг, запізнюється в цей день».

— Лідко, а якби я здала вірш Івасюкові, то мала б з української мови «дуже добре»?

Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи:

— Так, бо ти одержала вже «дуже добре».

Та в Дарки скоро відпадає бажання вивчати напам'ять той вірш. Це переклад з Шіллерової «Поруки». Дарка пропонувала вчителеві Івасюкові здати «До мертвих і живих» Шевченка, але він порадив їй «Поруку» Шіллера.

На ранок знає Дарка «Міоріцу» напам'ять згори вниз. Справді, татко мав рацію.

— Лідко, ану, питай мене! — не може отямитися від здивування Дарка.

— Добре… Добре! Цей вірш, здається, питатиме Мігалаке на оцінки.

— Пхе! Може питати собі! Може собі на допомогу покликати і самого міністра!

Як добре, як легко, коли не треба боятися!

В середу, як звичайно, перша година — румунська. Хоч, власне, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет призначити на перший урок і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.

Але сьогодні Дарці байдуже. «Міоріца» сидить у неї в пам'яті, наче приросла до черепа.

Лідка добре говорила. Ще не втихли від скрипу парти, як до класу ввійшов Мігалаке з журналом. У класі вмить стало так тихо, що, здавалося, коли б павук пряв свою сітку, то й то було б чути.

Мігалаке скинув пальто (на першу годину в середу приходить він завжди у пальті), вийняв з-під поли зошити. Клас затаїв віддих. Але це ще не все: вчитель розгортає свій журнал. Клас завмирає. Цей румун хоче хіба всіх подушити, бо яке йому діло, що сімнадцять учениць перестало дихати? Поволі пройшовся з розгорненим журналом по класу туди й назад, глянув до журналу, посміхнувся до значків у ньому, підморгнув до класу, хоч нікому тепер не до жартів, перечекав і, нарешті, озвався:

— Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб яка-небудь з вас відчула себе скривдженою. Тих учениць, що написали завдання на «дуже добре», теж не буду питати. Завдання було вже таке легке, що коли і цього не спромоглася котра домнішора написати бодай на «добре», то я справді не маю з нею про що більш балакати. Тоді поговоримо наприкінці року при панові директорові…

Виклавши своє «вірую», він подивився на клас, перевіряючи, яке враження зробили його слова. Ті, що були певні свого «посереднього», могли тепер вільніше зітхнути. Засуджені на двійку з румунської мови були бодай забезпечені від нових тортур. Тепер усі муки непевності, всі побоювання за оцінку, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох сумнівних.

— Домнішора Оріховська!

Наталка схопилася з червоними, як листок півонії, плямами на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за п'ять років не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. Але й не було такого випадку, щоб Оріховську зарахували до сумнівних. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий листок півонії позначився ще виразніше на вилицях, зате ніздрі пожовкли, як у мерця. Руки лежали на парті, як відірвані.

— Ви, домнішоро Оріховська, зробили мені на початку року докір, що не вмію вчити.

Всі сподівалися, що відважна Оріховська заперечить цю очевидну напасть. Але вона мовчала. Не ворухнула навіть очима. Дивилася, як і раніше, румунові на краватку.

— Докір такий дуже немилий для вчителя. Особливо коли цей вчитель має тільки рік практики за собою. Але ви не думайте, що я буду мститися за це вам. Між румунами є й шляхетні, домнішоро Оріховська. На сьогодні було задано вам вірш «Міоріца». Я знаю, що ви знаєте його бездоганно напам'ять, домнішоро Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви не хочете чи не вмієте декламувати румунські вірші, а від учениці п'ятого класу вимагається вже художнє читання вірша. Так, домнішоро Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати «погано» уже за одну лише декламацію. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією своєю оцінкою, коли б я дуже хотів, міг би попсувати вам ваше традиційне «дуже добре». Але я цього, ваші товаришки є свідками, не роблю. Я прошу тільки сказати мені дещо про рід поезії, до якої належить цей вірш, і кілька слів про його побудову. Коли пригадаєте собі, то ще скажете нам, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.

На перший погляд питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститися учениці за якусь там образу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для чемних дітей, за зло платить добром. Усе це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити вільно по-румунському. Тільки ті, що їх насильно примушували вивчати чужу мову, знають, що легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати власними словами два речення. Тих кілька фраз, завчених і засвоєних, що ними зверталися учениці п'ятого класу до вчителя румунської мови, тут не можна використати.

Навіть коли б Оріховська пригадала собі щось з того, що її питає Мігалаке (в цій хвилині присягнулася б життям батька-матері, що не чула про щось подібне на його уроці), то все одно дістала б «погано» з граматики. Так чи так — присуд уже підписаний. За секунду буде виконана екзекуція. Все ж таки її думка шукає якогось виходу. Її мозок гарячково працює. Разом з нею сімнадцять істот напружують пам'ять: коли це було? Коли він говорив про ці речі?

Нарешті Оріховська повільно вимовляє:

— Пан професор не згадували про це…

Клас зітхає. Розв'язка така проста, але на неї може наважитися тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя займає скісну позицію:

— Чи справді не пригадуєте собі, що я про це говорив, чи сподіваєтесь на мою коротку пам'ять?

Оріховська вже з першої половини речення схоплює думку вчителя і червоніє так, наче всередині її відкрилися жили і залили гарячою кров'ю:

— Я ніколи не пробувала рятуватися неправдою…

І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це скидалося б на виклик учителеві. Адже ж відомо, що учениці не можна сісти, коли вчитель питає її або тільки задумується чи не кинути їй ще якого питання. Тому Оріховська сідає поволі і спокійно. Можна сказати — чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки ледве рожевіше.

Мігалаке якось нервово дивиться на клас: чи дійсно всім зрадила пам'ять? Ще трохи — і він сам почне сумніватися: говорив він про ці речі чи тільки мав намір говорити про них?

— Ніхто не пригадує собі? — питає він.

Клас дивиться на нього тупим поглядом. Сімнадцять мозкових апаратів застрайкували, а без них пам'ять безсила. Коли Оріховська, сама Оріховська не пригадує собі, то що про решту говорити? Коли Оріховська твердить, що не чула нічого подібного, то цього досить, щоб переконати себе, що і клас ніколи такого не чув.

— Домнішоро Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я говорив про будову вірша «Міоріца»?

Цілий клас дивиться на Ориську. Ця встає бліда, з напіврозтуленими устами, непритомна від переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сковзається по парті.

— Подивіться, домнішоро Підгірська, у свій румунський зошит…

Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею перегортати сторінку за сторінкою. Мігалаке сідає біля Ориськи (поруч з ученицею!) і сам стежить за кожною сторінкою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє літер. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову сторінку:

— Чекайте! «2 жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну будову вірша під заголовком «Міоріца». — Учитель кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит: — Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішоро Оріховська?

Оріховська встає і знову сідає:

— Ні.

Зате клас пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед фізкультурою? Ага, чи не говорив тоді щось Мігалаке про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо. Тільки це було так мимохідь. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже у фізкультурній залі. А на черговому уроці він навіть не згадував про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги надавав він цим своїм кільком зауваженням про «Міоріцу». Ах, раптом сьогодні таке питання Оріховській… Нечувано!

— Домнішоро Оріховська, чи не будете відповідати?

Оріховська швидко встає і так само сідає:

— Я не знаю.

На це слово якраз і чигав пан учитель уже цілих двадцять хвилин. Половину уроку він присвятив для того, щоб почути це словечко.

Тепер він з тріумфальним обличчям повертається до класу:

— Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії бути найпершою ученицею в класі? Домнішора Оріховська перед цілим класом признається, що вона не підготовлена з матеріалу. Нехай же не скаржиться, коли я на конференції учителів поступлю згідно з своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів панні Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить для учениці, яка не знала ніколи іншої оцінки, крім «дуже добре», понижений бал… Та найкраще бажання вчителя може розбитися об таку відповідь, яку я одержав від домнішори Оріховської.

Він витирає для чогось шовковою хусткою обличчя (хоч, правду сказати, це повинна робити Оріховська) і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі пасма його волосся і думає: тепер Наталка повинна б підійти до нього, схопити за ті пасма, підтягти обличчя і плюнути в нього…

Але ні Наталка, ні ніхто інший не зважується на це.

Мігалаке підводить голову, і Дарка на мить зникає з лиця класу: тепер черга на її букву «п».

— Домнішоро Романовські, намалюйте нам три шляхи, якими йшли молдован, унгурян і той, з Вранчі.

— А чому він мене не питає? — підсувається з своїм тривожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і подружок рівчаком на переніссі, мов муром.

— Бо ти маєш «посередньо», — шепоче їй Ориська і, щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.

— Справді? — тисне Дарка під партою Орисьчину руку.

— Пс-с! Так!

Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (недарма ж говорять у народі, що своя сорочка ближче до тіла), вона всіма нервами проймається нещастям Оріховської і Романовської. Цей румун, мабуть, збожеволів сьогодні, наказав Наталці визначити шляхи, якими колись мандрували (а може, й не мандрували?) чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!

Романовська держить великий шматок крейди, як цукерку, й з усмішкою дивиться на вчителя: чи вона має таке питання вважати серйозним, чи, може, це тільки жарт молодого вчителя?

Її очі спокійні, усміхнені. Занадто вона не вірить в серйозність питання, щоб боятися.

— Що я маю робити? — питає весело.

Мігалаке відповідає по-діловому:

— Намалюйте кордони Романії маре (великої Румунії), закресліть Молдавію, зазначте, де Романія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чабань.

Білий гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Вона востаннє посилає запитливий погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд! Всі постаті у вірші легендарні, недійсні, як же можна визначити на карті їхні шляхи?

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Засунув руку у кишеню, виставив одну ногу вперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої малювальниці в класі креслить щось, схоже на дуже невдалий розлізлий бублик.

— Ви що малюєте, домнішоро Романовські?

— Румунію.

— Як ви сказали? Я не чув добре…

— Румунію, так, як пан професор казали, — не то дивується, не то виправдовується Романовська.

Мігалаке майже вириває крейду з її рук:

— Можете не рисувати! Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі цієї держави, може йти на місце.

Та Романовська і в думці не має йти на місце. Цупко стиснула крейду в кулаці і не поступається. Вона знає, і її повинні питати. Це її право. Вона мусить знати, за що має одержати оце неминуче «інсуфіцієнт»[26]. Та, звичайно, вона знає так само, як і вчитель, за яку відповідь дістане «інсуфіцієнт».

Романовська належить до справедливців. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

— Я підготовила урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.

— На місце!

— Прошу мені сказати, за що я дістала «незадовільно». Мене будуть дома питати, я мушу знати, що я маю відповісти!..

Її голос починає вже втрачати рівновагу.

— Ага, ви конче хочете знати за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося поставити вам двійку. Можете це переказати своїм батькам. Можете послатися на мене, я не відцураюся від своїх слів. Ясно вам?

Романовська робить блискавичний рух, немов збирається кинути крейду, але в ту ж мить кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі її в сльозах, але ці сльози настільки мужні, що не течуть по обличчю.

Клас вже не чекає на нові несподіванки. Оріховська і Романовська вже «трупи». Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді, нічого більше. Проте приходить ще одна несподіванка, коли Мігалаке викликає Косован:

— Домнішоро Косован, продекламуйте нам «Міоріцу», бо якось сьогодні не йде нам з нею…

Косован декламує вірш рівно, байдуже, як зозуля з годинника.

— Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішоро Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, спаленіла від щастя, яке її зустріло, розносить зошити по партах.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його.

— Я маю «дуже добре», а ти? — витягнула шию Ориська.

Дарка зморщила лоб. Самовпевненість Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.

— Я маю «мінус три», зате з української мови — «дуже добре», а це важливіше.

— Пс-с! — остерегла на хвилинку запізно Оріховська, Мігалаке вже почув.

— Що ви кажете, домнішоро Поповіч? — І, не чекаючи на Дарчине виправдання чи пояснення, почав сміятися сам до себе. — Сідайте, сідайте домнішоро Поповіч, бо шкода часу.

— Я маю «мінус три», — що тепер буде? — звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.

Оріховська кладе свою долоню на її руку:

— Я маю велике «дуже добре», але це одно й те ж…

«Але ж мене не питали, — заспокоює саму себе Дарка, — адже мене ні разу усно не питали… Я можу усно відповісти на «дуже добре». Навіть коли б я мала письмово «погано», то він не має права дати двійку за чверть. Це було б крайнє беззаконня! Ні, навіть такому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому не можна цього робити. Татусь міг би звернутися до директора, до візитатора, до самого міністра. Мене ж не питали… Ані разу не питали», — відчайдушно захищається Дарка.

— Я не була ані разу питана, — каже Дарка нарешті Оріховській і знову чує відповідь, яка не заспокоює її:

— Я ж була питана — і що з того? На одне виходить…

Чистилище триває й після дзвінка. Нарешті, коли ноги під партами почали ставати дедалі нетерпеливішими, а лавки надто часто поскрипувати, Мігалаке виходить. На порозі поправляє пальто, що зсунулося в нього з одного плеча, і каже, що домнішори не повинні так зневірятися. Багато з них має ще час і ще насидиться у п'ятому класі. Еге ж!..

Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, п'ятий клас змовкає. Всі в німому нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй завдалася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій своїй, рідній школі потоптано всяку справедливість.

Ще ніколи сваволя вчителя не була така неприкрита. Правда, в історії української Чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів — одного філолога, одного математика і ще одного історика (цей, відколи учні його покропили в Пруті, зав'язавши спершу в мішок, став добрішим), які вважали, що доля учня — в їхніх руках. Але навіть у тих чорних типів кожне «погано» було принаймні формально законне. Ще ніколи в цих мурах не лунало з уст жодного вчителя таке цинічне, визивне:

— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти скаржитися на мене хоч до бога.

Сьогодні довелося сприйняти цей удар від румуна-недоучки. Удар, який може викликати тільки дві протилежні реакції: придавити до самої землі або розпалити до боротьби.

Тому тепер всі дивляться на Оріховську. Вона і ніхто інший мусить бути тією, що перша дасть гасло.

Дарка тихенько, незалежно від подій, питає в себе, що буде тепер з нею, і не чує відповіді на своє запитання. Вона почуває те ж, що і всі: всі вони, як готові до походу солдати, чекають тільки на знак від свого командира — Оріховської.

Дарці хочеться заглянути тепер в Орисьчині очі, але їх нема. Ориська так глибоко прикрила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила лоб і скроні долонями, що Дарка бачить тільки проділ посередині Орисьчиної голови.

Оріховська підводиться на весь зріст, і всі голови, крім Орисьчиної, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, наче випогіднює його. Закидає голову назад і обертається до класу усміхненим обличчям.

Так! Оріховська сміється!

Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим обличчям повертається на всі боки: що це?

На задніх партах хтось шарудить папером, шукає сніданок.

Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне розряджується від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими вузлами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.

Оріховська, не перестаючи посміхатися, прямує до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкона, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класу. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не поважним голосом звертається насамперед до Кентнер:

— Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Так Мігалаке не поставив мені «погано» з румунської. Він файний хлоп, правда, Підгірська? Він знає, що вмію те, що він каже нам вміти. Але треба було якось покарати мене за те, що мені не подобається Тудоряну із своїми поезіями. Навіть наша Романовська після сьогоднішньої двійки буде підписуватися «Романовські». Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класу і спитав, кому подобається, що ми вивчаємо румунську мову, як папуги, мало що розуміючи з того, то три чверті класу підняли б руки догори…

— Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… Ти не маєш знати, що кожна з нас окремо думає…

Оріховська серйознішає:

— Тебе справді ображають мої слова, Косован? Це добре. Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатиме про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька до директора, бо тут директором є Мігалаке, а не Кваснюк… Зрештою це все одно…

— Неправда… директор українець, — зауважила похапцем Кентнер.

Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:

— Так? Що ти кажеш?

Лідка і в цю хвилину не могла тримати свого язичка.

— І ти будеш мати, — запитала вона лукаво Оріховську, — «незадовільно» в свідоцтві? Ти?

— Або що? Ми тільки помінялися балами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво якесь. Ідіть провітріться, бо зараз на урок задзвонять…

Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.

Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:

— Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!

Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.

«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», — із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.

Дарка воліла думати про Оріховську, воліла роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!

На уроці української мови знову трапилася незначна подія.

Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.

Тоді встала Оріховська:

— Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.

Учитель Івасюк глянув ще раз у список.

— Оріховська, ви подали балади…

— Ні, прошу пана професора…

Івасюк відклав окуляри і список:

— Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…

Оріховська залишилася непримиренна:

— Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…

Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.

Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.

— Самі не знаємо, хто наш приятель, — шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка.

Дарка стрепенулася: чи це до неї? До неї, до Дарки?

Дарка зрозуміла, що Оріховська в цю хвилину відкрила їй таємницю і цією таємницею зв'язала якимсь нерозгаданим способом себе з нею.

Давно вже не було таких важких, таких тоскних днів, як ця середа.

XI

А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.

Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.

Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.

— А яка ж це справа, Данку?

Є справа, будь ласка. Його сестра Ляля, яка живе у Відні у маминого брата і там кінчає консерваторію, — пояснює Данко Лідці, — давненько написала листівку до Дарки на його адресу, точніше кажучи, в його листі. Данко досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, богу дяка, в них уже чверть закінчилася…

«Пхі, — думає Дарка, — Данко говорить про той Відень, ніби не знати, який то закордон був. А татко розповідав, що за Австрії їздили до Відня отак, як тепер до Чернівців. А той мамин брат — подумаєш! Помічник бухгалтера в якійсь трикотажній фабриці!»

— А Дарка хіба знайома з вашою сестрою? — і тут не довіряє, і тут щось підозрює Лідка.

Замість Дарки відповідає Данко:

— Аякже ж! Ляля приїздила в ці канікули до Веренчанки! Вони дуже полюбили одна одну…

Дарка бере маленький клаптик паперу в руки і читає дрібні, як мачок, літери, посміхаючись сама до себе. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і зеленіють дерева. Як можна так втрачати почуття часу? А проте яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра, бо якби не вона, якби не оцей її листок, то хто зна, чи Дарка бачила б сьогодні Данка в себе.

— Що пише хорошого Ляля? — ставить таке дивне питання Данко, бо ж лист до Дарки був незаклеєний і він міг десять разів прочитати його. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів, Дарцю…

Тепер Дарка засоромлюється:

— Ляля хоче знати, як ми всі тут живемо… чи зустрічаємося в Чернівцях, чи ходимо на спільні прогулянки… Чи, може, роз'їхалися, і в кожного по-своєму зайнятий час…

Лідка не виходить з кімнати, тож треба говорити про щось, в чому і вона могла б брати участь.

— Через шість тижнів їдемо додому, — сказав Данко, а потім, ніби придивившись краще, зауважив: — Ти щось у мене змарніла! — При Лідці сказав «у мене» так, начебто Дарка справді належала йому. — Вона, може, не хоче чогось їсти, оця Дарка? — звернувся до Лідки, немов Дарчин опікун, немов хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.

— Та де там! Дарка дуже чемна!

Щось у лісі здохло, що Лідка хоч раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто нюхом було чути, що всі троє вони не в своїх ролях, не на своїх місцях. Напевно, це йшло від того, що Лідка стирчала поміж ними, як кістка в горлі. Навіщо їй треба було сидіти й слухати, що Дарка з Данком говорили поміж собою? Адже вона не мала жодного поняття про Веренчанку, про Лялю, взагалі про те все, що вони пережили в минулі канікули. І хоч Лідка з свого боку намагалася якось підтримати розмову, розмова рвалася, рвалася, аж врешті урвалася — не було про що говорити.

На щастя, Лідка саме тоді згадала, що їй треба віднести газету (в тому номері писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко) до пана Кремера, бо він комплектує всі номери, а газету за вівторок не можна було купити у цілих Чернівцях.

Тоді Данко (він добре розуміється на таких речах, бо якби Лідка пішла, то до кімнати ввійшла б її мама, бо ж не пасує, щоб панночка залишалася сама з хлопцем у кімнаті, хоч би тим хлопцем був хтось такий близький Дарці, як Данко) попросив Лідку:

— Може, ви дозволите, щоб ми з Даркою провели вас?

Звичайно, що Лідці, яка не зрозуміла трюку Данка, було дуже приємним таке прохання. Вона аж заясніла і відразу погодилася.

Дарка вийняла з шафи пальто. Данко прискочив до Дарки, взяв пальто з її рук і тримав його. Намацуючи рукава, Дарка почула, як Данкові гнучкі пальці в поспіху натрапили на її плечі і палко, на одну мить, притисли до грудей. Шапочку одягла Дарка вже зовсім червона.

Надворі, хоч ще лише шоста, зовсім ніч. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій по кілька приємних слівець, і так ідуть втрьох, охоче сміючись, по цьому білому, пір'ястому кожушкові. Щойно тепер відчувають обоє веренчанські, які близькі вони одне одному, як зв'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка цього всього не може зрозуміти. Розмова точиться навколо конференції учителів і недалекого Данкового виступу.

Данко жартує, але тому, що жарт цей дуже нагадує правду, для Дарки він прикрий:

— Як будеш на конференції мати двійку, то не приймай її дуже до серця. До всього треба привикати…

— Ви, коли будете грати на тому концерті, не дивіться на публіку, щоб не розгубитись. Бо ви чули, що казав Іванків: наша гімназія мусить першою вийти! Ви тільки будьте уважні! — не може втриматися Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось розуміє. Смішна! Начебто Данко вперше на сцені виступав!

— Ви вже не журіться, — відповідає Данко спокійно, — ми напевно будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці паничики з першої гімназії. Ви знаєте, що якось вони не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до хорошої бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер чорт їх візьме, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє чомусь прискорюють кроки. А все ж таки на душі стає вільніше, коли Лідка зупиняється перед брамою пана Кремера.

— Ви не чекайте на мене, бо мене, мабуть, там затримають.

— Як собі бажаєш, — відповідає Дарка. Голос її бринить радістю від того, що нарешті Лідка відкололася від них. Дарку аж страх охопив, щоб Лідка не передумала і їй на зло не вернулася від брами.

— Нарешті ми самі, — каже Данко таким багатообіцяючим шепотом, що Дарці здається: цього вечора має статися щось надзвичайне. Вона починає вірити, що цей візит, той Лялин лист, — це тільки кладочка до того надзвичайного і чарівного, що має для неї в своєму серці Данко.

Увесь під враженням радісного піднесення, Данко бере зухвало Дарку за плечі і повертає у протилежний бік від квартири Дутків.

— Мені не туди йти додому, — лепече Дарка.

— Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає в себе і в Дарки вгору коміри від плащів і жене кудись поперед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі.

Тільки відступають вони трохи від ліхтарів, як збожеволілий Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона учениця, чи що? Притискує Дарку до себе так, що вона трохи кроку не губить.

«Йому слава в голову вдарила», — опам'ятовується Дарка, але розлучитися з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу. Щораз більше, щораз густіше, доки не стає перед очима мерехтлива заслона. Сніжинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються в Дарчине волосся, холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовтими смугами ліхтарів і червоним світлом вітрин дзенькотять дзвіночки. Дзвіночки нагадують у цю хвилину різдво на селі. Данко каже, що вони зовсім як ескімоси. І два чернівецьких «ескімоси» ідуть у сніговій, радісні, притулившись одне до одного, незважаючи на шкільні правила, заслухані тільки в стукіт власних сердець.

Дарка дійсно не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І будинки якісь немов нижчі; а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко зупиняється, повертається до Дарки, обіймає її, тулить її голову до своїх грудей так міцно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче хоч би уста визволити на світ. Тоді Данко, який наче тільки чекає цієї хвилини, затуляє Дарчині уста своєю щічкою. Дарка чує під губами гаряче, покрите пушком обличчя, і її всю кидає в жар.

«Господи, — думає, — це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»

Данко випускає її з своїх рук.

— Тепер ти вже моя наречена, — жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.

Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.

Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен дізнатися.

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»

Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.

— Я не знаю, де ми? — запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.

— Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, — відповідає Данко пошепки.

А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув — дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?

«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»

Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.

Особливий вечір! Особлива хвилина!

У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…

Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.

Дарка подивилася у вікно на сніг і тоді лише пригадала: «Адже вчора те сталося між мною і Данком…»

Потім здивувалася, що за ніч, поки вона спала, коли ні про що не думала, так багато змінилося навколо. Дарка не могла з'ясувати, в чому полягають ті зміни, але напевно знала, що світ сьогодні став зовсім інший, ніж був учора. Це стосувалося в однаковій мірі живих людей, природи і предметів.

Дійсне з вимріяним, реальне з уявним, як це буває у підлітків, злилося докупи, і Дарка повірила, що між нею і Данком сталася вчора подія, що зробила її ніби зовсім дорослою, відкрила незнану загадку природи.

Лідка для жарту бризнула на неї водою. Дарка не відповіла їй так, як це була б зробила іншим разом.

«З цього часу мушу серйозніше поводитись», — думає поважно.

XII

Надворі трусить такий самий сніжок, що й учора увечері. Зима бродить по коліна в снігу, а сніг той мов упертий хлопчисько: його за день зіпхають з тротуарів, а за ніч він знову повертається.

Дарка по дорозі в школу зустрічає, як звичайно в цю пору, учнів і учениць — тих, що повертаються з школи, і тих, що йдуть до неї.

«Вони навіть не догадуються, що вчора сталося зі мною. Їм навіть на думку не спадає, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена».

Хоче якнайскоріше застати Стефу Сидір у класі. Та коли тільки бачить її мармуровий профіль, ховає свою новину в глиб серця. Як же може розповісти про своє щастя дівчині, яка малює Данкове лице? Але й нікому іншому, крім Стефи, цього сказати не може. Дарка почуває, що її похмілля мине, розпливеться, коли не поділиться ним із Стефою.

— Коли б ти знала, Стефо, коли б ти знала! — ховає Дарка своє лице поза Стефину спину.

Та це не те. Щось у ній говорить, кипить, примушує все-все розповісти своїй найближчій подружці.

Стефа відразу догадується, що Дарка палає від нетерплячки. Вона хоче допомогти Дарці, коли говорить:

— А ти скажи мені… ти ж мені можеш все сказати, — і при тому притримує ніжно Дарчину голову на своєму плечі.

— Я така щаслива, Стефо, коли б ти знала. Важко відразу все передати. Вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коли б ти знала…

Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…

«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:

— Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!

«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», — карає себе докорами Дарка.

Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.

— Одягай пальто, і ходімо, — каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.

— Ще маємо час, — каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.

І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».

І знову ця дошкульна мовчанка. Врешті в кінці Геренгасе[27] бере Стефа Дарку під руку, але це не є вже той теплий, сердечний рух, що колись. Мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив того, що говоритиме.

— Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово честі, що нікому про це ані мур-мур…

— Даю слово честі!

Мабуть, Дарка надто скоро заявляє про свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї.

— Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка з страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика таємниця, щоб ручатися за неї життям мами? А коли, не дай господи, в нестямі вихопиться необережно якесь слівце, то тоді мама… Ні! Ні! Всім іншим присягне, поклянеться, тільки не життям мами.

— Даю тобі слово честі… Ти не віриш мені?

Тепер Стефа вже вірить. Голос у Дарки такий, що йому не можна не повірити.

— Я не буду тобі багато розповідати. Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка — приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтво на двох мовах і румунська була тільки як предмет… Цього року будуть уже тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? Скликали начебто з'їзд істориків — і ось які наслідки… Для «нашого добра», для «полегшення» навчання вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. Бачиш, як вони це хитро роблять? Тебе грабують до сорочки, а тобі повинно здаватися, що це — для твого добра… І багатьом таким ідіоткам, як Лідка Дутка, і справді так здається. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою. Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову як предмет… Будемо вивчати французьку, латинь, німецьку мову, тільки не рідну… Ось до чого йдеться! Чи ти розумієш, про що я тобі говорю?

Даремно Стефа гарячиться. Дарка все розуміє. Навіть більше: відчуває те ж, що й вона.

— Та справа не тільки в румунській мові… не думай собі! Тут більш далекозора політика! Вони хочуть взагалі змести нас як націю з території Романії маре. Так, щоб ти знала! Вони, не бійся, не такі вже дурні, щоб не розуміти, що насильство може викликати насильство, і тому вони… пускаються на різні допоміжні засоби. Вони починають «науково» доводити, що ніколи не було українців у Північній Буковині… а ми — «зрутенізовані» румуни… Але ж вони не можуть заперечити сорок мільйонів українців взагалі, правда? То що вони роблять: своє вихваляють, аж канудить, а українську культуру висміюють… Історію перекручують… І що ти їм зробиш? Ти чула, що городив Мігалаке на передостанньому уроці? «Руські князі часто були васалами румунських бояр…» Ну, скажи, як можна спокійно переносити таку брехню, просто нахабну, з пальця виссану брехню!

Дарка теж думає, що не можна, але що робити? Що робити? Про це, власне, хоче говорити Стефа:

— І тому, бачиш, є між учнями і нами самостійний гурток… Ми там читаємо заборонені політичні поеми Шевченка, Лесю Українку, про яку навіть не згадується в нашій гімназії… Революційні поезії Івана Франка… Ти чула такий вірш, як «Вічний революцьонер»? А про російського письменника Чернишевського чула? Чи ти хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконності, а водночас вона почуває, що вже факт таємних і небезпечних сходин сам по собі вабить її більше, ніж слухання творів поетів.

— А що б нам було, якби нас викрили? — говорить «нас», хоча ще не відчуває ніякого зв'язку з невідомими.

Стефа притискує щільніше її руку до себе.

— Вже злякалася?

— Ні, я хочу просто знати…

Не може сказати Стефі, що вона була б рада почути, що за участь у таких нелегальних зборах чекає шибениця, — коли вже риск, то хай той риск не буде з дешевих!

— Що ж, повикидали б нас усіх із школи на сто вітрів…

— І більше нічого?

— І гімназію закрили б. Тобі ще мало?

— Ти, певно, думаєш, що я так випитую, бо боюся? — визивно говорить Дарка.

Стефа подає їй заспокійливий знак рукою:

— Досить! Ніколи не вважала я тебе за боягуза! А от язик за зубами тримати чи зумієш ти?

— Якщо ти сумнівалася, — вже ображена Дарка, — то для чого взагалі починала таку балачку зі мною…

— Нічого… Нічого… Ходімо скоріше, а то спізнимося… Сьогодні збираємося в Оріховських.

Дарка ковтає цю звістку з такою жагою, начебто ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогника, і вона вже бачить цю таємну не то хатину, не то комірчину… Десь над квартирою Оріховських… Того брата Наталки Оріховської… того таємного… не впійманого, як дух, брата, що доставляє їм ті заборонені книжки. Не такі, як звичайні, а більші за євангеліє, більші за всі інші. Стоси, гори книжок.

І як же мусить вона розчаруватися, коли Стефа заводить її до звичайного будинку, ганком, попід вікнами сусідів, відчиняє двері до найзвичайнісінької кімнати і Дарка бачить там лише знайомих: Іванчука, Циганюка, Косована з восьмого, Федоровича з шостого. Самі знайомі. Всі знайомі, крім двох хлопців.

— Маємо ще одну нову, — каже Наталка. Цього досить. Ніхто ні дивується тому, ні радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею.

«Тепер, напевно, відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати», — рятує рештки своєї розчарованої уяви Дарка. Проте не відбувається нічого з «Тисячі й одної ночі».

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно, наче братство, яке дало обітницю довічної мовчанки.

Дарка починає себе почувати досить ніяково. Врешті Циганюк стає біля столу. І від цього звичайного жесту все набирає якоїсь незвичайної важливості. Зникають усі її знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі колись бачила. Всі вони наче скуті одне з одним ланцюгом якоїсь таємничої клятви. Циганюк витирає окуляри і повідомляє, що він сьогодні (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про роль Хмельницького в історії українського народу.

«Це ж урок історії», — приводить себе до дійсності Дарка.

Та чи так викладав хтось коли-небудь історію? Циганюк говорить про великий, далекозорий політичний розум Хмельницького, про його хист полководця і майстерність дипломата так, начебто гетьман був нашим сучасником. А втім, вся доповідь Циганюка побудована на паралелях між минулим і сучасним. Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший. Аж дивно.

Раптом Циганюк перескакує на випадок з Оріховською і Мігалаке.

«Стривайте, паралелі то паралелі, але до чого ж Оріховська з Мігалаке, коли мова йде про Хмельницького?»

Циганюк, який за хвилину перед цим хвалив Хмельницького за бунтарську вдачу, тепер хвалить Оріховську за спокій. Добре зробила Наталка, що не далася спровокувати себе і не вчинила скандалу. Цей випадок з Мігалаке буде використаний як аргумент у слушніший час, тоді, коли треба буде виступити не проти одного Мігалаке. Недобре зробив шостий чоловічий клас, що затіяв формальний бунт проти Мігалаке. Не треба розпорошувати дорогоцінного доказового матеріалу. Хай назбирається, як в ощадній касі. В нас нічого не пропаде. Нехай ще до якогось часу…

Дарку осліплює самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах виникають, як мінливі ракети, нові істини, народжуються і відразу стають міцними нові поняття, нові закони. Ніколи, ніколи досі не вважала Дарка українців господарями Буковини, її політичними володарями. Була Австрія, належали до неї, потім треба було належати до Румунії. Ніколи якось не могло вміститися в Дарчиній голові, що назву, саму назву «Україна» можна віднести і до Буковини. Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова (і то неофіціально), тільки його прикметник: українська пісня, українська вишивка, українська кераміка… Але Україна? Тут, на Буковині?

Тим часом Циганюк вірить у це. Дарка вдивляється в нього і бачить, як обличчя Циганюка починає перетворюватися в якусь фосфоричну кулю, що більшає, більшає, більшає, аж доки Дарка бачить перед собою тільки світлі стіни з безліччю очей. Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати, — це одна людина. Якась легендарна постать, яку румунські бояри намагаються вигнати з Буковини (України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі, тисячі голів, рук і сердець. У Веренчанці тато і Дмитро Улянич теж належать до однієї людини.

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже не хто інший, як татко, оповідав комусь, як-от давно, ще перед світовою війною, два дні і дві ночі воювала купка учителів на одних зборах за один лише прикметник «братерський» у привітальній телеграмі до росіян з нагоди святкування якогось національного ювілею. Публіка поділилася на два табори. Одні стояли за братерство між слов'янами і за сміливість прилюдно визнати це, інші вважали, що Росія — це відвічний ворог австро-угорської монархії і переслати з офіційних зборів братерський привіт росіянам — це рівнозначно образі цісаря і короля Австро-Угорщини.

Два дні і дві ночі, як розказував татко, тривали збори. Прихильники одного й другого табору зміняли своїх однодумців, як солдатів на вахті, ті перепочивали годину й ішли зміняти тих, що залишились у залі. Нарешті все ж таки перемогли слов'янофіли, на боці яких був і татко.

— Зараз повернуться батьки Наталки, — хтось говорить надто голосно, і тому Дарка думає, що це стосується спеціально її, — вони нічого не мають проти, коли ми трохи заспіваємо і пограємо в їх хаті…

А все ж таки Данко не належить до них. Він зовсім щось інше. Йому, певно, однаково буде: житиме чи загине навіки українська мова, українська культура на Північній Буковині.

І вперше в житті відчуває Дарка щось подібне на сором, що Данко, той понад усіх і понад усе Данко, є причиною не її гордості, як досі бувало, а причиною глибокого клопоту, майже сорому.

І коли ні з того ні з сього починають співати й грати на гітарах, коли той самий Циганюк дістає десь з-під ліжка скрипку, у Дарки таке враження, ніби в засніжених небесах раптом вдарив грім.

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її — дарма що немузикальне вухо — вражає блазнювата, не до ладу музика, ці розтулені вуста, ще хвилину тому такі багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести цього і тому шепоче Оріховській:

— Я вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут чого шукати…

— Як хочеш, можеш іти вже, — досить байдуже відповідає Наталка.

Цей дім, видно, не має звичаю затримувати гостей. Проте Стефа Сидір довірливо обіймає Дарку за шию.

— Чого ти така ще наївна? Старі Оріховські ніби не знають, чого ми тут сходимося… Але якби щось, то їх не було дома, коли ми сходилися тут… А забавитися дітям, говорять вони сусідам, ніколи не забороняють…

Тоді Циганюк (от тобі ще раз, як одна хвилина може змінити людину!) відкладає обережно скрипку і запитує Дарку:

— Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати провів?

Чи Дарка заперечує? Треба б насамперед запитати, чи Дарка взагалі має тут якесь слово, коли замість неї вже поспішила відповісти Стефа:

— Добре! Проведіть Дарку… Та й можемо розходитися поволі… Співайте. Ну, «На кедровім мості»!

Циганюк сходить перший по сходах (Данко ніколи так не зробив би!), а Дарка за ним. Дарка думає собі: «Якби я ще курку під пахвою мала, то тоді зовсім мали б вигляд, як пара газдів, що йдуть у куми».

Як можна жити у місті і таким невихованим бути? І чого тут дивуватися Івонкові Рахміструкові, який прийшов з села до міста?

— Де ви живете? — цікавиться Циганюк.

— На Руській.

— Ага!

Аж десь після якихось п'ятьох чи, може, навіть сімох хвилин нудної та смішної ходи знову озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

— Слухайте (навіть без «товаришко»), яка ваша думка… про участь нашої гімназії у цьому святі на честь міністра?

— Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла, хочу сказати, щоб вийшла перша, — намагається так відповісти Дарка, щоб це сподобалося такому, як Циганюк. Для обох ясно, що під словом «наша» Дарка розуміє обидві, чоловічу й жіночу, українські гімназії.

— Слухайте, — тягне ліниво Циганюк, — і ви за те, щоб наша гімназія співала на честь того слов'яножера?

Дарка ніяковіє. Може, це тільки провокація з боку Циганюка? Дарка мала нагоду під час свого першого візиту, тоді, у тітки Іванчукової, переконатися, як Циганюк пишається рідною мовою. Невже ж тепер, коли рідна пісня має нагоду вибитися на перше місце по всьому королівстві, невже ж він… Ні, не може бути… Це він тільки так бере її, селючку, на штучки. Просто випробувати хоче.

— Так, я за те, — заявляє впевнено Дарка. — Я хотіла б, щоб наша пісня прозвучала на весь світ, щоб сам король почув її!

Ці слова проти її волі виходять занадто вивчено, занадто декларативно, а через це і менш щиро.

Циганюк пхає обидві руки до кишені (слово честі, аж соромно з ним вулицею іти!).

— Слухайте, а якби так… — але обриває мову, бо перед ним виросли, наче з землі, Лідка Дутка й Івонко Рахміструк.

— Ти де волочилася? — запитала Лідка просто з мосту Дарку.

Дарка мимоволі подивилася на Циганюка. Той, хоч і не помітив її погляду, миттю зорієнтувався в ситуації:

— Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі… Тому що ти, Лідко, повинна опікуватися панною Даркою, то знай, що вона не була сама у місті, а з Стефою Сидір. Тільки я Стефу відвів додому, бо не люблю говорити з дівчатами при свідках. Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я її проводжу додому…

— То, може б, ми помінялися ролями? — хоче догодити Лідка Рахміструкові, щоб потім мати нагоду сміятися над ним і Даркою.

— О, пробач, — перебив її Циганюк, — не на те відправив я Стефу, щоб тепер поступитися. Я не даю панни Дарки Рахміструкові — нема дурних! Ідіть… Ідіть вперед, а ми підемо за вами!

Ледве ця пара віддаляється від них, як Орест Циганюк стає зовсім іншим. Він перш за все щирий з Даркою:

— Слухайте, ми довго радилися («Хто з ким?» — б'ється Дарчина думка) і міркували про цю справу… Ми розглядали можливість нашої участі в тому концерті з усіх боків. Зразу, признаюся, думали так, як ви тепер. Думали хлопці: заспіваємо, бра, і приб'ємо всіх нашою піснею… Але врешті прийшли до переконання — ви слухаєте? — що ми не будемо співати на честь королівського міністра. Ми вже твердо вирішили, — ви слухайте мене, — що не будемо в цьому загальному хорі… ганьбити українську народну пісню перед тим бояриськом!.. Це ж ганьба… Це ж було б чисто по-рабському… Хто кінець кінцем ми такі? Собаки? («Від кого чула вже цю думку? Оце порівняння з собакою, яку б'ють, а вона лиже руку, що її б'є?») Слухайте, не перебивайте мене! А нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом пропагуємо українську пісню… Нам не потрібна пропаганда серед окупантів! Слухайте, ви розумієте — нам не потрібна їх похвала, бо ми взагалі не визнаємо їх, їх влади, їх уряду, їх… — можливо, хотів сказати «короля», але стримав себе. — Слухайте, коли ми цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, — ви розумієте, — що ми погодилися з думкою, що Північна Буковина має бути вічно під їх окупацією… А ми не хочемо бути рабами! Слухайте, ми довго вирішували це питання і прийшли остаточно до переконання, що не будемо співати… Слухайте, хто нас насильно заставить співати? Щонайбільше можуть нас з гімназії повиганяти… Можуть нам школу закрити, але факт, факт цей перейде до історії, — ви уявляєте собі! — як наш протест проти бояр!

— Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію і нас всіх розігнати? — питає зовсім приголомшена Дарка.

Та хіба це страшне для Циганюка!

— Слухайте, це в крайньому разі… Не лякайтеся, за таке на шибеницю нас не поведуть… Але співати ворогові все ж таки не будемо! А ви що на це?

— А чи всі… згодні на цей бунт?

— В тому й річ, що не всі… Але нічого… Досить буде, як і частина збунтується… Про що йдеться? Аби зірвати свято і надати справі розголосу! Слухайте, а ви? Ви пристанете до нас?

Що? Чи вона пристає до них? Таж вона завжди… аж тепер відчуває це, як завжди належала до них. Це ж та близька її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче коритися!

Але як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Таж це значить перекреслити мистецьку кар'єру Данка? Куди він подасться без закінченої середньої освіти? А мама… Її мама і тато що сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї, бідної мами… Ні, цього навіть не можна собі уявити! Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна відразу наважитись.

— Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки подумайте добре над цим, що я говорив…

І хоч вони ще не розлучаються, чогось одночасно подають одне одному руки і стискають їх у німому порозумінні.

— А Мігалаке і Мігулеву не вірте, як псам…

Дарка не встигла запитати, кому, власне, можна ще вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що попереду:

— Слухайте, ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там, Іво, у тебе справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до порозуміння. Лідко, в кого ця Дарка закохана до біса?

Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця балаканина — це тільки маневр для замилення очей.

— Шкода твоїх зусиль, Оресте. Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…

заспівав тихенько Орест.

«Боже, як він може співати, коли за два місяці підемо всі попід тини?» — не може зрозуміти товариша Дарка.

Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою на парканах писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеться чогось на цілу вулицю. Дарка приходить до тями аж тоді, коли Орест бере її за руку і питає тільки їм зрозумілою мовою:

— Ну, ваше слово?

— Я дам вам пізніше знати…

— Люди! — здіймає крик Лідка. — Людоньки! Він же явно сватається до неї!

— Ходи… ходи… — тягне її силоміць до хати Дарка.

— Дарко, що з тобою? — питає Лідка вже на сходах.

— Дай мені спокій… дай мені спокій!.. Бо в мене й так голова тріскається від цього всього…

XIII

Останнім часом посипалися на Дарку переживання, одні сильніші від інших, і вже нема сили опиратися їм. Серце її наче червоне кружальце, в яке влучають отруєні стріли.

Вранці вціляє нова стріла з туго натягнутого лука: прочитано результат навчання протягом чверті. Ще те, що Мігулів «подає до більшої пильності з історії» і що Мірчук робить зауваження, що «учениця порушує шкільні правила», можна було передбачити. Навіть те можна було передбачити, що Мігалаке, зважаючи на «дуже добрі наслідки» письмових робіт, дає з ласки «посередньо» Оріховській, хоч усні відповіді в неї «погані», навіть те, що Романовська дістала «посередньо з мінусом» з румунської і занижену поведінку, але що Дарка не одержить жодної оцінки з румунської, цього ніхто не міг припустити.

— Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитися…

— Що цей бельфер тут виробляє! — напівголосно обурюється Оріховська.

— Як я це маю розуміти, Лідко? Чи це значить ліпше для мене, чи гірше?

Лідка вийшла чиста, тому вона може потішити Дарку.

— А тобі що? Двійки не маєш — от і будь задоволена.

Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчання вона ні разу не підійшла до Дарки):

— Чого ти вводиш її в оману, Лідо? Цього не можна сприймати так легко… І ти, Дарко, не повинна розраховувати на великодушність Мігалаке!

В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вцілила нова стріла.

Стефа не виходить разом з нею, не чекає на Дарку при виході.

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід борщ і жирне м'ясо з хріном) у Дарки появляється нова ідея: треба за всяку ціну попередити Данка про майбутній концерт. Бо в іншому разі — ганьба! Не тільки для нього, але й для неї.

Отже, мусить Дарка побачитися з Данком. Мусить, але як зробити, щоб обійтися без Лідки?

— Лідко, я маю до тебе одне прохання. Скажи своїй мамі, що до мене в школу приходила одна жінка з нашого села і домовилася зі мною, щоб я прийшла о шостій на вокзал. Добре, Лідзуню?

Лідка б'є себе пальцем по лобі, наче дятел дзьобом:

— Сьогодні… гм… субота… гм… шоста година?

— Я ж тобі кажу по щирості: я мушу з Данилюком бачитися. О шостій він виходить з музичного інституту, знаєш?

— Іди, Дарко, іди! Я знаю той мус!

— Лідко, даю тобі слово честі… Бачиш, щоб я так щасливо додому на святки доїхала, що це дуже важлива справа…

— Добре! Вже добре, зате маєш і ти мені колись послугу зробити!

— Ах, хоч і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і невелику площу. Перед шостою годиною Дарка стоїть з своєю справою напоготові і чекає.

У малому серці починає підійматися ще не дозріла жіноча гордість: як же ж личить так чекати під колонами на хлопця! Як остання яка!

Та Дарка скоро картає саму себе: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість.

Надворі зовсім сутеніє. Зірки загоряються на небі одна по одній, але їх далеке, холодне синювате світло не може витримати змагання з електрикою тут, на землі. Електричне світло забарвлює нажовто сніг, обличчя людей, навіть повітря.

Дарка стоїть біля брами і чекає. Учні інституту входять і виходять. Певні в собі, обізнані з цими всіма виходами і входами. З коридора знову падає якась тінь. Одна довга, за нею силует другої, куди меншої. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки ще показується голова Данка, Дарка вже пізнає його по голосу, що в порожньому коридорі (в музичному інституті все відзначається особливою акустикою — навіть коридори) звучить, як електричний дзвінок. Дарка стає на вході, але мусить поступитися, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорними очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка догадується, що Данко, мабуть, був на уроці разом з цією дівчиною і тому поки що ховається за колону.

Дарка насторожується: вони розмовляють по-німецькому. Тепер щось відповідає дівчина. Та це ж дочка префекта! Не хто інший, як Лучіка Джорджеску.

Як вона говорить по-німецькому! В сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, поки вони розійдуться. Адже Лучіка не живе в тій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка бере ноти під пахву і простягає Данкові руку у яскравій рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в рукавичці та піти собі геть. Він показує дочці префекта свої гарні зуби і щось каже. Мороз вбиває по дорозі його слова, вони не доходять до Дарки. Проте й дурний догадався б, що він просить у цієї румунки дозволу провести її додому. Лучіка заперечує помахом руки. Очевидно, що їй бракує слів і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення — це все одно що запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обоє сміються, і ось… ось… вона віддає свої ноти йому.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже повільно, хоч замерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть захворіти запаленням легенів і вмерти?

Страшні думки добираються до її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом, трохи втихомирюються. Дарка вмить бачить, як ця Лучіка вивчає німецьку мову, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, вступає до університету, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика, що в неї на грудях.

Господи! А їй судилося вилетіти з п'ятого класу, замкнути собі раз назавжди ворота до університету, стояти на одній точці і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стрічки на грудях. Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане її вітати. Нехай заборонить робити це всім у гімназії. Нехай ім'я передають собі на чорній картці з рук до рук, вона не буде втручатися до цієї справи так, як від неї вимагають. Не докладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця дочка префекта.

— Поговорила ти про цю важливу справу з Данилюком? — цікавиться дома Лідка.

Дарка дивиться на неї, мов не зрозуміла її.

— Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш, про те важливе?

Дарка ховає обличчя, мов птах голівку під крильце, і каже те, що в жодному разі не може відноситися до Лідки:

— Якби тут була моя мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені, що робити, що діяти… А так я не знаю… не знаю, що з того вийде…

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з запитливим поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її парти, як і раніше. Дарка знає, що це натиск на неї, щоб вона нарешті дала відповідь Циганюкові. Очі Оріховської так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вона чекає від неї позитивної відповіді. Серце може тріснути з болю, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають.

Чекайте! Чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, отруїли її, загіпнотизували, зробили з неї щось таке, еге, щось таке, що вона тепер сама хоче цього нещастя.

Це тільки говориться, це тільки таке виправдання для себе, що її примушують. Ні, зовсім ні! Це вона сама, отруєна зсередини, наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в серце, — дивний лист від мами. Передчуває щось мама! Бачить на віддалі! Може, вона вміє чути з Веренчанки те, що мовиться в Чернівцях? Чому це мамин лист тремтить від незрозумілого неспокою? Нехай Дарка бережеться! («Перед ким? Перед чим?») Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі — це дотик дбайливої маминої руки до Дарчиної голови. Нехай доня вчиться! Наближається півріччя. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде разом з тим свідоцтво витримки, пильності і життєздатності. Так, донечко! В житті ще доведеться стати не перед одним іспитом, боротися ще не за одно свідоцтво. Нехай це перше свідоцтво буде вдале. Далі — жменька теплих слів про Славочку, про бабусю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусила їй нігтики пообтинати, бо дряпається ними, як маленьке тигренятко. Хто б таке сказав! Бабуся простудилася і була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі заходила до мами панна Софійка. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані цим тигреням. Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі:

«Найважливіше — це ті зауваження… отой неспокій за мене. А Славочка і бабуся — це тільки квітка для прикраси».

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї пашить.

Пані дивиться на Дарку, а потім питає:

— Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

— Та, може, це грип? Може, тиф?! — не знати чи всерйоз, чи в жарт вигукує Лідка. Дарка досить нечемно відмовляється од чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не бракує, але й нічого їй не допоможе!

* * *

Міці Коляска, так, як було передбачено, повертається до школи через тиждень після учительської конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Клас вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

— Ур-ра! Слава! Ур-ра!

— Ти будеш його перепрошувати? — питається Косован, яка любить, коли в класі щось стається, і відразу подає звістку: — Дівчата! Слухайте, дівчата, вона буде його перепрошувати!

Міці мусить їх розчарувати:

— Ви так радієте, аж мені прикро, що я мушу вас розчарувати. Нічого з цього не вийде. Татко вже перепросив його за мене… Але… Дітоньки, тихо! Я вас прошу… Він сказав, що все ж я повинна попросити в нього пробачення перед класом… Умовлено вже, що він мене зараз же прожене, але так треба… Добре, що прожене, бо якби довелося мені говорити якусь промову, то я не знаю… Я або задихнулася б від сміху, або його апоплексія вдарила б…

Вистава вдається знаменито. Коляска ледве розкриває рот: «Я дуже перепрошую, па…», як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить: мовляв, поволі, цього у програмі не було.

Тільки Мірчук вийшов з класу (аж посинів від злості), Коляска стала на його місце на підвищенні, піднімаючи вгору обидві руки:

— Слава богу! Тепер я маю знову вільні руки… до чергової конференції…

Дарці доводиться хіба школу покинути через ті страшні німі очі Оріховської. Зморшка між бровами у цієї дівчини вирисовується зовсім чітко. Таємниця, так ретельно бережена, так недоступно захована в цих вузьких, безкровних вустах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не наразилися на очі-ножі Оріховської. Та вже не чекає, а вимагає відповіді.

Дарка проситься в неї очима:

«Я скажу «так», напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше? Але дайте мені ще трохи часу. Нехай я звикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом, хоч би у сні, мені здається, що нічого не загрожує ні йому, ні мені. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у ваших руках і скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще… тільки до завтра».

Те відкладене «завтра» повторюється кілька разів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська перестає різати її очима.

Потім приходить четвер, і Дарки ніхто не запрошує на зібрання. Тепер Дарка шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку, а як погляне часом на неї Наталка, то як на малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. З тією різницею, що соняшник повертається за сонцем, а Стефа крутить головою, щоб не зустрітися з очима Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

«Господи, за кого вони мене мають! Таж прийдіть, накажіть — я піду з вами, тільки не давайте так самій вирішувати ці важливі справи. Хай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви втягли мене туди, але ж ви знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…»

Але вони не приходять. Минає день, два, тиждень, другий, третій, а вони не наближаються. Тим часом час летить, як безголовий їздець.

Дарка та, мабуть, і весь клас незчулися, як опиняються перед новим календарним роком — перед новими кованими воротами, куди можна дістатися через дуже небезпечну кладку: останню кваліфікаційну конференцію.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що давно вже закінчили школу, не згадують цей час майже ніколи, і ось так знічев'я прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель української мови Івасюк, коли заходить мова про піврічні свідоцтва, каже про Дарку:

— Бачите, перший рік у школі, а як гарно дає собі раду. — Потім ще додає звичайно: — Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці не тільки приємно слухати такі похвали. Вона черпає з них бадьорість, яка потрібна їй тепер більше ніж будь-коли.

Оріховська, коли Івасюк починає вихваляти Дарку, робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: «Дурні тільки радіють таким дешевим похвалам».

Та як же тут не радіти, коли вчитель Порхавка собі:

— Ой голубонько, небагато бракувало, щоб я своє «дуже добре» замінив був тобі на погану оцінку. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця і говорить: пес належить до копитних!

І знову спалахує віра в серці в її щасливу зірку.

А тут ще й Данко. Чогось була певна, що він зараз, на другий день після тої невідбутої зустрічі біля музичного інституту, прийде до Дарки і скаже, як своїй дівчині:

«Я мусив учора проводити Джорджеску додому. Чи ти вважаєш це поганим? Чи не гніваєшся на мене за це?»

Данко не показувався. Чи чекав Дарчиного першого кроку?

Замість Данка прийшла остання година румунської перед кінцем півріччя. Було зовсім як на полі битви: падали трупи, були важче і легше поранені. Були такі, що їх захищав протигарматний панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хоробрості (в школі вона носила дві назви: розум і старанність). Оріховська завдяки цій двоіменній хоробрості одержала тільки бронзову медаль.

Мігалаке викликає учениць за алфавітом. Коли приходить черга до Дарки, вона витирає долоні він поту, поправляє волосся, хапається за край парти, щоб підвестися, коли її визовуть, і раптом чує «р» замість «п», — учитель пропустив Дарчине прізвище. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класу, наче чекає, що товаришки підкажуть їй, як далі бути, що робити. Стояти отак, аж доки Равлюк скінчить відповідати, чи сідати? Чи з боку Мігалаке помилка, чи він навмисне пропустив Дарчине прізвище? І що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима?

— Дарко, що тепер буде?

— Дарко, ти знаєш, що ти вже запечатана?

— Ого, Попович?

Кожне таке слово — наче штовханець під ребра. Подуріли, чи що? І, не чекаючи, доки Равлюк скінчить, виступає Дарка сміливо з-за парти і, певна своїх прав, питає просто по-українському:

— Прошу пана професора, чому мене не питаєте під час цієї конференції?

Учитель морщить лоб — як це, що хтось насмілюється порушувати порядок уроку? Потім дивиться здивовано на Дарку, наче щойно помітив її.

— Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої домагання, але по-людському, так, як говорять люди… щоб і я міг зрозуміти.

По-людському — значить по-румунському. Дарка оглядається безпорадно: що тепер робити? Чи він дійсно не розуміє ані слова по-українському? І чи годиться їй запитати тепер по-румунському?

Та класу нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну вже відповідальність, питається знову по-українському:

— Я не знаю, чому мене не питали?

— По-якому вона говорить? Чого вона хоче? — питається вчитель таким образливим тоном, що якби дівчата були інші, то жодна з них не обізвалася б.

Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже-то плавною румунською мовою, чого хоче Попович.

— Як же ж я можу дати панні добру оцінку, коли панна не вміє по-румунському два слова склеїти? А може… не хоче по-румунському говорити?

— Мене ні разу не питали, — держиться Дарка вперто рідної мови.

— І не будеш питана! — відповідає учитель уже без перекладача, що свідчить, що він добре розуміє по-українському. — Амінь! Розумієш? — і робить Дарці хрест на чолі своїми до гидоти виплеканими пальцями. — Амінь!

Дарка, отуманена, принижена, стримує сльози.

— Попович, перепроси, чуєш, перепроси, чуєш? — сичить хтось так голосно, що це, мабуть, почув і Мігалаке. Він ніби справді чекає на ці перепросини. Всуває обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.

— Чи ти маєш мені щось сказати? — запитує ще, мов на глум.

— Перепроси… проси! — гуде клас уже двома чи трьома голосами.

І Дарці стає зрозуміло, що від класу може тільки така допомога прийти, тільки оце «проси». Раптом в неї таке враження, немов хтось узяв її за чуб і повернув голову вбік. Її очі зустрічаються з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі обличчям до класу і кричить голосніше за свій плач, голосніше за сичання тих кількох голосів:

— Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Нехай маю навіть двійку з румунської, нехай! — повертається до вчителя і кричить йому просто в обличчя.

Так. Учитель вислухує цей напад спокійно, хоч видно, що під ним теж уже чорт вогонь розпалив. Проте каже ще сяк-так стримано:

— Мало… Мало двійки! Як добре піде, то ти одержиш ще й погану поведінку, а то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Ду-те ин драку![28] — кричав розлючено по-румунському.

Хряскає дверима, і чути його швидкі кроки по акустичному коридору аж до канцелярії директора.

Клас мовчить наче зачарований. Ніхто пальцем не ворухне. Дарка застигає з руками, схрещеними на грудях, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить усіх із зачарованого сну. Перескакує через парти й незадоволено, але якось тепло бере Дарку за руки (чому не Стефа, чому не вона?):

— Чого стоїш на видовище всім? Ходи до парти… Або… ні… підемо в коридор… нап'єшся води…

Аж тепер прокидається клас: спочатку хоровим шепотом, а через хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, довести, перемогти. Згодом гомін переходить у клекіт.

— Ну, ти вже запечатана до кінця року, Попович! — долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух.

— Ходімо в коридор! — хоче оберегти Дарку Оріховська. — Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин.

Оріховська не говорить м'яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире. Нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку тепер дорогу руку на шию, тим самим бере її під свій захист (Стефа тільки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить Дарку з цього содому та гоморри.

Йдуть до крана. Оріховська наливає Дарці води в кухоль і подає пити з своєї руки, як тяжкохворій.

Дарка промочує губи і віддає кухоль назад: вода несмачна.

В коридорі пронизливий холод. Мороз розмальовує вікна. Сонце здається молочною кулею, а не джерелом тепла і світла. Оріховська притуляється до Дарки, обнімає її своїми руками, і так, лице до лиця, рука об руку, ступають тихенько на пальцях по коридору.

Дарка відчуває в цьому фізичному зближенні з малопринадною зовнішньо дівчиною якесь вище, духовне споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка у своєму серці для Стефи Сидір. Не є це, річ ясна, ні одне з того роду почуттів, що їх вона леліє для Данка.

Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер у неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка. Важливо, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.

Оріховська не втішає і не намагається звести Дарчин виступ до якоїсь героїчної події. Не говорить Дарці крилатих слів. І Дарка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридора, Дарка рішається:

— Наталко, перекажи Орестові, що я першого-ліпшого дня можу побачитися з ним…

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього з нею ніколи не буває, притуляє свій лоб до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова як гасло:

— Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… коли б не було цієї історії з Мігалаке…

Верескливий дзвінок відчиняє пащі класів і випускає з них гамірливих та веселих дівчат. Дарка стоїть, притулившись до стіни, і дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латині в їх руках і сприймає все це як щось нереальне, давноминуле, з чим вона особисто покінчила раз і назавжди.

Раз і назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить школу, не дістанеться до університету ніколи-ніколи? А що скаже на те все татусь? Чи зуміє їх Дарка переконати, пояснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона не зробила їм цієї великої смертельної прикрості з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко, що… так мусило бути? Чи не зганять її за жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

«Я здурію від цього всього. Зроблю собі щось…» — жахається сама себе.

Знову звертається до Оріховської:

— Скажи Орестові, що я ще сьогодні хочу з ним поговорити. Може навіть прийти до мене до хати…

Так, ще сьогодні. Обов'язково сьогодні. Він так якось вміє звисока дивитися на двійки, на конфлікти з учителями, на школу взагалі, так уміє відділити важливе від усього дріб'язкового, якось так уміє кожному такому нещастю надати глибший ідейний зміст, що коли його слухаєш, то чомусь нічого і нікого не жалко. Та де там жалко! Тоді навпаки: стаєш гордою, майже щасливою, що можеш жертвувати собою для важливої справи.

Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!

Перед останнім уроком Дарка підходить до учителя Сліпого:

— Прошу мені дозволити з вашого уроку піти додому, бо я справді не можу сьогодні вчитися…

Сліпий — єдиний з учителів, якому Дарка говорить тільки правду. І він теж, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову такої учениці, як Дарка: дивиться на Дарку своїми справедливими очима й каже:

— Можете йти додому.

Дома пані заламує руки над Дарчиною двійкою і бідкається, може, з годину.

«Вона, напевно, трохи вдає, бо ж не може бути, щоб вона брала собі так до серця мою двійку», — не зовсім довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як зв'язані вони всі між собою, мов дроти телеграфні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на те широке, забарвлене морозом обличчя і застигла.

Циганюк в доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якісь слова про неї, сказані Івасюком з сьомого класу. Івасюк — це Лідчин зачарований край. Тому вона за всяку ціну хоче знати, при якій нагоді зайшла балачка про її особу та якими словами (але дослівно) сказав Івасюк те про неї.

— Слухай, я все розповім тобі… слово в слово… Але ти мусиш щось і для мене зробити…

— Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

— Слухай, я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на півгодини сам на сам з панною Даркою.

Лідка пристає (напевно, уявляла собі, що вимога Ореста буде більша!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав обкрутити себе! Таж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Так і треба тому Циганюкові!

Коли залишаються вдвох, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, про що буде з нею розмовляти Циганюк. Підсвідомо чекає похвали від нього за її сміливий вчинок.

Та голос Ореста спокійний. Звичайний. Можна думати, що він купив собі Дарку і тепер розпоряджається нею, як йому заманеться.

— Мені згадувала про вас Наталка. Добре. Тепер слухайте: не треба, певно, попереджувати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші і ці спільні для всіх гімназій репетиції до останньої хвилини. Слухайте, чого ви дивитесь у вікно? Ви розумієте, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені

і разом з усіма вийти на сцену. Аж як диригент дасть знак заспівати привіт міністрові, тоді виступить один з нас і голосно на весь зал скаже, що українська молодь не співатиме привіту для міністра… Бачите, для такого виступу ми мусимо мати більшість за собою. Решта… оті непевні, не повинні нічого знати… Після такого скандалу, напевно, не скажуть нам голосувати, хто за міністра, а хто проти нього. Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гуркнуло: «Ганьба!» Мені говорила Наталка, що з вас не бозна-яка співачка.

Дарка почервоніла.

— Це нічого… тут не йдеться про голос. Вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої в класі… Я ще про це поговорю з вами. Поки що є важливіша справа… Мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком. Ви, здається, з одного села? Те, що він співає у хорі, — дрібниця, але він грає в цьому симфонічному оркестрі. З ним тяжка справа… Впертий, а при цьому пишається своїм музичним талантом. І вхопився за цю нагоду, щоб відзначитися. Ми вже з усіх боків підходили до нього, але не можемо нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він вас не послуха, то вже нікого. Слухайте, ви повинні переконати цього осла…

Дарка мусить зібратися з думками.

«Чекай… чекай… зразу всіх з гімназії, мабуть, не проженуть… Може, тільки того, хто вигукне цю заяву. Може, повиловлюють лише організаторів… У тому симфонічному оркестрі, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці. Коли вони не з'являться… ці два… єдині з усіх українців… то ж це так зрозуміло… так безсумнівно, що їх на другий день проженуть з усіх шкіл в Румунії. Так треба сказати собі ясно… І Данка проженуть з гімназії… І цьому повинна допомогти вона, Дарка».

— Займетеся Данилюком?

В цього Циганюка мова складається тільки з двох слів: «так» або «ні».

— Гаразд, — каже Дарка, бо що ж їй сказати? Водночас думає з гірким усвідомленням: «Тепер я підписала власноручно смертний вирок для Данка».

Циганюк зробив своє, і нема йому чого сидіти довше та дивитися на Дарку.

А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче одурманити її трохи цими високими словами? Чому має вона виконувати ці страшні доручення так нетверезо?

Циганюк береться вже за клямку, щоб відчинити двері до сусідньої кімнати, коли знічев'я наче пригадав собі щось (а може, тільки вдав, що пригадав), повернув голову:

— А взагалі все це не те, що треба…

Дарчині очі міняють свою форму, начеб сам страх у власній особі став перед ними. Стільки небезпеки, жертви, риску — і це ще «не те, що треба».

Циганюк, наче не помічаючи збентеження Дарки, ні з того ні з сього раптом зацікавився попільничкою на столі, що являла собою хлопця з кошичком на плечах.

— А що б ви на те, якби я так, для прикладу, сказав вам, що цей наш гурток — це тільки переходова фаза до більш серйозної роботи?

— Ще… ще серйознішої? — трохи не скрикнула Дарка, хоч те, про що говорив Циганюк, було очевидною таємницею, про яку не повинна знати така персона, як Лідка. — Я вас не розумію.

— В тім-то й справа, що ви багато дечого не розумієте. Слухайте, ні слова нікому про нашу розмову. А з вами ми ще поговоримо на цю тему…

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати.

— Лідко?! Лідко?! — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене на самоті з панною Даркою, то тим більше довідаєшся про Івасюка!

— О, мені так потрібно про твого Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порога, мовляв: «Збожеволів ти, хлопче, чи що? Таж мама слухає!»

— Слово честі, тут, мабуть, зізнавалися в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти вся гориш!

Циганюк наче не помічає, про що йде мова. Проте він найкраще знає, чим заткнути рот Лідці:

— Слухай, Лідко, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка горить, забуває про все на світі.

— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… Я тебе благаю… Скажи, що він сказав?

Орест підводиться з стільця:

— Добре, я тобі все дочиста скажу. Отже, слухай… Іншим разом, бо тепер кваплюся…

Він зі сміхом трясе руки спантеличеній Лідці, кидає з порога Дарці недбале «до побачення», і тільки відгомін залишається від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:

— І ти… ти… цього недотепу проміняла за Данилюка?

Знаєш, дійсно треба було б з першого поверху вниз головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще пригадає мене!

* * *

У дворі хтось постукав м'яко. Мов кішка лапкою.

— Чи це хтось стукав, — підводячи голову з-над «Царівни» Кобилянської, спитала Дарка Лідку, що сиділа коло печі і штопала панчохи (ах, узимку тільки біля печі можна штопати панчохи!).

— Тобі тільки здається, — відповіла Лідка.

Стукіт почувся виразніше.

— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несміливим рухом жебрака.

Ориська!

Жива Ориська у своєму синьому плащику з сивим смушком навколо коміра.

— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод по ногах тягне!

Лідчин голос не грішив особливою ввічливістю. Дарка і собі встала по-діловому.

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога хати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває свою непотрібність. Подивилася на Дарку, потім торкнулася метушливим поглядом Лідки. Ніхто? Ніхто не заговорить до неї в цій хаті? Не спитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді Ориська простягає руки до Дарки, не рухаючись з місця:

— Я прийшла до тебе, Дарцю. Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити.

Голос у неї був зовсім незнайомий. Нітрохи не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.

— Та говори, — байдуже відповіла Дарка.

Ориська якось безпорадно сплела пальці рук:

— Я хотіла б… Чи не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?

— Дарко, зараз вечеря буде… Ти знаєш, як мамця гнівається, коли нема всіх при столі! — втрутилася вороже Лідка.

— Кажи тут, як що маєш казати, — підтримала цей самий тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник з її щік, мов пилок з крильця метелика. Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, хоч і мала смуглясту шкіру.

— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисно підібрала ноги під себе, щоб ще виразніше показати, що їй і в думці немає залишати їх на самоті.

Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Мимохіть глянула на Ориську (ця Лідка дійсно багато собі дозволяє) і помітила сльози на її щоці.

— Я вберуся й піду з тобою, — сказала м'яко Орисьці.

— Дарко, зараз вечеря, я тобі кажу! — різко сказала Лідка.

— То засунуть у піч моє молоко, коли я не повернуся вчасно, — буркнула вже злісно Дарка.

На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину.

— Ну, говори, — почала перша Дарка.

Ориська ще щільніше пригорнулась до Дарки.

— Дарцю… Дарцю… — вона була така схвильована, що їй важко було говорити. Слова кришилися десь у горлі і проривалися безладними звуками.

Дарка перечекала хвилину:

— Я слухаю тебе, Орисько…

Сказала, не задумуючись, за давньою звичкою, «Орисько», і сама стрепенулася від звуку цього слова. Так давно не звала Ориську по імені! В пам'яті була вона зафіксована як Підгірська. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчинім голосі.

— Дарцю… я не можу так жити… Як же ж я можу, коли ти, моя найкраща подружка, гніваєшся на мене? Коли половина класу не відзивається до мене? Як я можу з цим усім жити?

Дарка прикусила губу:

— Ти добре знаєш, чого я на тебе гніваюсь…

Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі:

— Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені і слід… Я заслужила таке відношення, але я не хотіла нікому шкодити… Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму… на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити.

«Комедіянтка, — пригадує Дарка сцену в церкві, коли Ориська заливалася сльозами, щоб тільки звернути увагу на себе. — Така може поклястися, ким захочеш».

— Я тільки хотіла відзначитися в його очах, — продовжує між тим Ориська. — Тільки за це одне можна мене карати. Ти ж бачила, як я його слухала і робила все, чого він хотів… Бо я завжди боялася, що коли не послухаю його, то він уже ніколи не гляне на мене. І не поставить мені «дуже добре». Я не знала, що так не слід робити, я бачила, що всі в класі відвернулися від мене… але тоді я говорила собі, що це кара… кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як міг він так питати тебе останнього разу… так глумитися з нас усіх? А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, — вона з риданням повисла на Дарчиній руці, — тепер я не знаю, що дала б для того, щоб можна було все повернути, щоб… мої товаришки, щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…

— Орисько, перестань плакати… Люди на нас дивляться! Ще поліція вчепиться!

Ориська наче заспокоїлася. Не плакала, тільки схлипувала глибоко.

— Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йому зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало. Він іноді частував мене чаєм… Можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити, він…

Дарка урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і з силою притягнула її обличчя до себе, аж очі їхні майже діткнулися віями.

— Не може бути! Орисько, бійся бога, що ти плетеш!

Дарка тремтіла. Ориська, налякана, звільнилася від її рук.

— Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за подругами, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть дозволив мені намовляти на нього перед вами, щоб тільки я могла від вас більше витягнути. А я не Іуда, їй-богу, не Іуда… О-о-о!.. — істерично заплакала Ориська.

Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого і почала водити губами по ньому. Ця близькість заспокоїла Ориську.

— Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не буду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу тепер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до єврейської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути. Добре, Дарцю?

— Добре, вже добре. Я не гніваюся, Орисько… я теж за те, щоб між нами все було так, як колись…

Говорила, щоб заспокоїти її, може, і сама щиро прагнула, щоб між ними було так, як колись, але в глибині серця вже не вірила в це.

Орисьчине каяття не зовсім виправдувало її в очах Дарки. В цей гарячий час, коли учні діляться на два різних табори, непричетність теж може вважатися гріхом.

— Бачиш, — напав знову плач на Ориську, — бачиш, я не хотіла б з тяжким серцем відходити з нашої школи… Зроби так, Дарцю, щоб і подруги наші були інші до мене…

Дарка втішала Ориську, не задумуючися над тим, що говорить. Вона тепер ламала собі голову над одним: чи щирість Ориськи досить високої проби, щоб нею можна було купити в подруг пробачення?

— Ти коли їдеш, Дарцю?

— В суботу.

— Я зайду за тобою з нашим Стефком, і поїдемо разом на вокзал. Добре?

Дарка притакнула:

— Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?

— Так, але тоді до школи їхав з нами і Данко.

Дарка звернула розмову на інше:

— Я вже мушу йти, Орисько. Пані може справді розсердитися з-за тієї вечері.

— Як ти не гніваєшся на мене, як ти… дійсно мене любиш, то поцілуй мене, Дарцю.

Дарка взяла Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів так, як старші цілують чужих дітей. Дарка відчула, що немає сили, яка відновила б між ними давню сердечність. В душі в неї зародився сумнів до всього, що розповідала Ориська. Чи правда все це? А може, й це — добре зіграна роль для того, щоб повернути її дружбу, влізти в довір'я товаришок, а тоді відносити все Мігалаке? А як же можна любити, коли не віриш тому, кого любиш?

XIV

Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають одночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде дома. Дарка нехай довідається, коли їдуть Ориська і Стефко («Татко добрий, — думає Дарка — дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!»), і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на квиток. Нехай купить він Дарці квиток і переховує в себе. В Дарчиній голові має бути тільки валізка. В поїзді краще не відчиняти вікна. Можуть натопити у вагонах, а тоді неважко дістати й нежить. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно — їздити в сутінках. На станції у Веренчанці напевно буде хтось з дому чекати на Дарку.

«Мама! Як же ж мама добре знає, що для дитини на станції найважливіше».

Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Таж мама вже шостий місяць не бачила своєї панни. Напевно, Дарка змарніла за цей час. Мама така стара, а закреслює дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр.

Хоч через того малого ціпендрика вся хата пішла догори дном. Може (якби тільки Славочка дозволила це!), мама навіть на станцію вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназичну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба натягти на вуха білу, вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з п’ятого класу приїхала на святки додому. Чи Дарчик знає, що ще півроку — і Дарка буде у вищій гімназії?

Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати всі літні панчішки, трусики і літні сукенки. Мама дома гарно все випере, поштопає, випрасує, і навесні Дарка все як знайде.

«Навесні», — здригається Дарка. Вона вже тоді не ходитиме до школи. Мама ще пише про якийсь гіркий мигдаль і про ще щось, що Дарка має купити й привезти додому, але Дарка не дочитує вже маминого листа. Ховає його в якусь книжку, щоб тільки якнайдальше прогнати від себе думку про те, що вона навесні не ходитиме до гімназії.

Про все інше думати, всім іншим займатися — тільки цю думку не допускати до себе. Бодай на час свят.

Тепер вона міркує, яким чином їй зустрітися з Данком. Не хоче думати про те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б так можна було, то хотіла б на якийсь час забути, що вона взагалі живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч біля музичного інституту!).

І Дарка після останнього уроку навмисне довго одягає шапочку, навмисне не може зібрати своїх книжок, щоб тільки Лідці набридло чекати на неї.

І Лідці набридає (від кого Дарка чула таке порівняння — «терплячий, як дзеркало»?) чекати. Ну, ось. Дарка кидається вниз (треба знати, що вже два тижні, як дівчата ходять до школи в першу зміну, як і хлопці) і біля виходу чекає на Данка. Ось і він. Його широкі плечі просуваються поміж синіми плащами і барвистими дівочими шапочками. Починаючи з шостого класу, з хлопцями ходять разом і дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових мундирів, і вони скидаються на кольорові ліхтарики на фоні цього темно-синього моря.

У вхідній брамі Дарка мало не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та Данко не сам, а з двома товаришами. Дарка безсоромно біжить за ним: може… оглянеться він, запримітить її і відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони йдуть разом і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання. Після сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і дальше йдуть. І знову Дарка біжить за ними. Раптом хтось зупиняє її.

— Ти куди біжиш?

— Орисько, я мушу з Данком про щось поговорити… конче…

Чернівці зробили з Ориськи справжню даму:

— То чого ж не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно ступає кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу ж прощається з хлопцями. По його лицю можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою — «до побачення» — і відходить. Тепер Данко залишається сам на сам з Даркою.

— А ти… ти що? — в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова повернутися без слова. Але хіба ж вона оце для себе зачепила його?

Надворі знялася раптом така хуга, що з ніг валить.

Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс набряк від фіолетової поволоки. Данкове прекрасне лице стало жалісним, але ще ріднішим для Дарки.

— Це ти? — немов усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. — Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе. Хотів тебе запитати, коли ти додому їдеш? В суботу ввечері чи, може, ранковим недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього «наші») їде в суботу… Їдь і ти…

Це не прохання, не треба себе обдурювати, що йому потрібно дуже, смертельно потрібно, щоб вона їхала разом з ними. Ні, це просто та чемність, що спонукає незнайомих людей давати один одному місце в вагоні: «Будь ласка, може, сядете, ми посунемося!»

Дарка уявляє собі, як це приємно стояти з милим біля вікна у вагоні, прохукувати кружальце в шибі і дивитися на танець червоних іскор у пітьмі. А поїзд туркотить… І щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

— Я теж поїду в суботу…

— Ти мала мені щось сказати? — пригадує раптом Данко.

І це раптове питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

— З ким ти повертався минулого понеділка з уроку музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягалася собі ніколи не згадувати?

Данко мусить задуматися так, начебто не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

— Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску… Цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, власне мусить, поговорити про цю Лучіку, хоч кожне питання і кожна відповідь вражають її так, мовби хтось перерізував волокнинки її серця.

— Вона сама просила, щоб ти її проводжав додому?

Данко не забуває про своє добре виховання навіть в цьому перехресному вогні Дарчиних питань.

— Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: «В мене колись, мабуть, серце розірветься від цієї безсоромної правдивості. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені».

— Данко, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані темно, ані пізно…

Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе його:

— Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й пізно? — Але вмить каже по-людяному: — Вона така весела, оця домнішора Лучіка! Її всі студенти з інституту хочуть проводжати, але вона не хоче з будь-ким іти…

Коли б не ця болюча Данкова правдивість, ці слова можна прийняти за чванькуватість.

«Даночку, я прошу тебе… я не хочу!..» Та сором, дошкульний сором стуляє Дарці вуста, а коли вона знову розкриває їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:

— Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Адже вона — дочка префекта!

Данко підводить брови вгору, і від цього немов розширюються його зіниці:

— І що з того, що вона дочка префекта?

Як? Оцей її найсильніший аргумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити від цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомості, мов горох від стіни?

— Румуни наші вороги… Знаєш вже, що з того? — каже Дарка, а водночас думає: «Пан Локуіца не ворог. Пан Локуіца — ні, а префект Джорджеску — напевно ворог».

Данкові смішно.

— О, можеш бути певна, що Лучіка не з моїх ворогів! Ха… ха!.. Лучіка — мій ворог! Що ти говориш, Дарцю? Знай, що в них дами з товариства не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, чим належить займатися дамам… Вони намагаються бути гарними, шикарними, бавляться… Коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких «ворогів» можеш зовсім спокійна бути. Чекай, — пригадує він щось, — а може, моя маленька наречена ревнує?

Вражена гордість вибухає, мов водограй:

— Я ревную? До кого? До цієї Лучіки, що буде, що буде так, як її мама, малюватися і сидіти тільки біля дзеркала… До цієї кітки мала б я бути ревнивою? До цієї мальованки?

— Зате моя Дарця почепить собі шаблю і піде за неньку Україну воювати!

— Данку! — скрикує Дарка. — Як ти смієш сміятися з таких справ?!

Данко глянув на неї, начеб хотів запитати: з чого сміятися? Бере Дарку за руку, щоб виправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити. Але Дарка вириває свою руку, майже викручує її, щоб тільки звільнитися від нього.

— Пусти… пусти мене! Ти нічого не знаєш, що діється. Іди собі, Данку… Іди собі тепер, ми поговоримо про все дома… у Веренчанці…

— Як хочеш… Я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможлива і з тим треба покінчити…

Знизує плечима, скидає кашкет і залишає Дарку.

Він сказав, що треба покінчити? Він таке сказав?

І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця розмова у Веренчанці. Тільки у їхній Веренчанці може ще багато що на краще змінитися!

XV

Все сталося точнісінько так, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом зі своїм та Орисьчиним. Гіркого мигдалю і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має в голові? Нагадала собі в останню хвилину перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила, що мигдаль можна замінити ядерцями з слив, а ром можна буде й у Веренчанці дістати. Хіба нема там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарів та пасма жовтогарячого світла з вітрин освічували людям доріжки по тротуарах. Повітря пахло свіжим, чистим снігом, як травами. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки посунулися по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ні двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до станції молола щось безнастанно. Стефко поводився тихенько, мовби його між ними не було.

Через якийсь час Дарка розплющила очі і вперше за їх знайомство подивилася поглядом просто у вічі Стефкові (сидів напроти Дарки на лавочці): як багато передумало це чоло, як багато оці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На вокзал приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагона, налетів з чемоданом і високо піднятим коміром Данко.

— Данко, — зачепив його Стефко, — Веренчанка їде в цьому вагоні!

— Я пересяду до вас, мабуть, пізніше, бо до Кіцмані матиму товариство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула з сердечним співчуттям:

— Не бери собі так до серця, Дарцю… Він так тобі навмисне робить! А ти знаєш, що, кого любиш, тому завжди хочеться трохи дошкулити.

— Ой Орисю!..

Дарчине просте серце не розуміло такої гри.

Поїзд гуркотів, і десь, мабуть, летіли іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохукувати у замерзлій шибці кружальця…

Коли поїзд рушив з станції Кіцмань, до вагона, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку тато, мама. Мама видалася Дарці якась така відмоложена, така свіжа, що вона кинулась їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчини, гарне личко.

— Ти мене, мамцик, з'їси, коли про щось дізнаєшся!

— Що таке, Дарчику? — вже стривожилася мама.

— Ти знаєш, я не купила ні мигдалю, ні рому… І все дивувалася, звідки в мене зайві гроші…

— Дурниця, — засміялася весело мама, яка, видно, була вже приготувалася до гіршого. — А з татком чому ти не вітаєшся?

— Ах, правда!

Тато стояв з батогом у руці біля саней.

— Я маю таткові так багато розповідати!.. — притулилася Дарка до таткового лиця.

— Дитино моя! — і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це, безсумнівно, в Дарчину честь. Бабуня не могла вийти назустріч навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій пелеринці, ляльку. Перше, що впало Дарці у вічі, це те, що Славочка показалася такою гарною, як намальована. Дарка заговорила до неї, і ця лялечка посміхнулася. Так вони при першій зустрічі визнали себе рідними сестрами і виявили взаємну любов.

Але через хвилину ця Лялечка починає кривити свої беззубі устонька, немов настроює їх до щораз більшого плачу. Потім цей плач переходить у вереск, і всі — мама, бабуня, Гафія — забувають про Дарку і кудкудакають коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, наче зайва в цій хаті! Навіщо вона тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала з школи додому, де не була більше як півроку? О, яка вона, Дарка, була дурна, коли уявляла собі, що всі її тут чекають, що всі будуть наввипередки розпитувати її!

Нарешті Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала, що додому приїхала її старша доня.

— Як тобі на станції, моя донечко? По твоєму личку не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це правда, страшна правда!) і скипів:

— Що ти говориш? Наша Дарка — і двійка? Ще щось скажи! Таж як я був перед останньою конференцією («Саме перед пригодою з Мігалаке», — пригадує Дарка), професор Сліпий не знаходив слів для похвали. Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Сліпий, хоч як хвалив її прямолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як «посередньо». Зате з інших предметів, будь ласка: з української — «дуже добре», з природознавства — «дуже добре», з фізкультури (жартує собі татко) — «дуже добре», з німецької — «добре», з латині — «посередньо»… Щось там доня провинилася відносно правил шкільної поведінки у професора Мірчука, і тому тільки «посередньо» з латині… Здається мені, не було ще в журналі оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, — звернувся тато до мами, — що оце наше Дареня всі професори люблять…

Мама відкидає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока.

— Чекай, тату, чекай… Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася з школою… Але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб'ється на відмінницю… А поки що, — робить мама міну малого пустунчика, — тому, що перше свідоцтво без двійки, то ти, татку, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні коньки.

В Дарки починають палати щоки, мов від ляпаса. Так обманювати своїх батьків! Своїх найдорожчих, найкращих від усього під сонцем батьків!

— Ні, мамцику, мені не треба коньків. Справді! Нащо такі видатки? Краще за ці гроші купіть що-небудь Славочці, — намагається полегшити свою совість Дарка.

Мама пригортає щиріше доню до грудей:

— Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це радує маму, що мама має таку розумну дитину, але скажи сама: чи не кортить тобі побігти на лід? А це вже трошечки не личить панні з п'ятого гімназичного сковзатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці… А щоб ти не думала, що мама тільки Славочкою займається («Як мама вгадала її думки?»), а ти вже в мами нічого не значиш, то ходи зі мною! — Мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, синій, ручної роботи светр, таку саму шапочку, шарфик, навіть і рукавиці…

Цього вже забагато, Дарка замість подяки падає, схлипуючи, мамі на груди…

— Я не варта, мамцику, прошу вірити мені… Я не варта твого доброго серця… Не гідна того, щоб ви мене так любили!

Ридання вихоплюється в Дарки з таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем бабця:

— Що сталося?

Надбігає звідкись і Гафія:

— Агей, що сталося?

В мами тремтять руки. Вона на мигах показує, щоб мовчали. Сама бере Дарку попід руки і веде до ліжка. Тут знову охоплює Дарку спазматичний плач… Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре натирає ним Дарчині скроні.

За якийсь час Дарка зводить на маму свої запухлі від плачу очі:

— Мамцику, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати.

Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Двері, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати вузенька смуга світла і голос тата (який же він стурбований!):

— Занадто перемучена дитина!

Бабуня трохи недочуває, тому говорить зовсім голосно:

— Ти, Климцю, сама винна в цьому. Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатися, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дитина і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи я писала щось таке до тебе чи до хлопців, як ви вчилися у місті? Написала «посилаю тобі стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчися, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову», і кінець, і мусиш визнати, що ви мали здоровіші нерви від Дарчиних. Але ніхто не скаже, що я не любила своїх дітей. Однак моя любов, не гнівайся, Климцю, була таки розумніша…

Мамин голос обурюється:

— Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути до неї ніжна, бо всяка жорстка поведінка може довести до катастрофи.

— До якої катастрофи? Що це значить «катастрофа»?

І Дарка бачить два поїзди, що налітають один на одного. Її думки плутаються.

З усіх кутків підходить навшпиньках ласкавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімотливу постіль.

* * *

Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію мрій — прегарний альбом з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували словами «гречная панна, на мнє Дарця» і хоч Дарка власноручно виносила їм поколядне, все ж таки цей свят-вечір не мав тієї святкової чарівності, що попередні.

Славці заманулося одразу після борщу плакати, а потім спати, і все пішло шкереберть. Дарка пішла спати з новеньким подарунком і глухою досадою на свою сестричку, що та зіпсувала вечір, на який треба було чекати півроку.

На різдво Данко диригував хором у церкві. Дарка стояла з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася вдома), ліворуч від вівтаря, між панством. Могла дивитися на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і стала й собі коло Дарки.

— Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з тобою про щось поговорити.

— Зі мною? — здивувалася Дарка.

— Еге! — так голосно сказала Ориська, що аж отець Підгірський, Орисьчин батько, відірвав очі від євангелія і поглядом, повним докору глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дарчині плечі, шепнувши їй на вухо:

— Я вже добре матиму від татка вдома…

Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, а він до неї має справу.

— Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одне прохання… Мені незручно звертатися з цим до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят… Спитай Данка про її адресу. Ніби ти сама хочеш написати до неї… Тільки прошу тебе, Дарко, не кажи йому, що це для мене. Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по святах буде…

Дарка знизує плечима:

— Хіба я знаю, чи зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тітка… Ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Скажи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені татко купив нові коньки…

Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що на світі тільки одна справа важлива — його Ляля?

— Дарко, а може, ти ще сьогодні зустрілася б з Данком?

— Ні, я вже сказала, що сьогодні неможливо, — каже Дарка на злість Стефкові, який поза своїми справами нічого іншого знати не хоче.

Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам'ятає за нього!

XVI

Вранці Дарка прокинулася з чимсь терпким на устах. Пізно, аж за північ, роз'їхалися гості, і голова тепер була тяжка, мов причеплена.

На поручні крісла замість мундирчика висить домашній халатик. Так, це дома: можна встати о дев'ятій, надягати на нічну сорочку халатик і ходити по хаті, як ті голландки у великих, кумедної форми капцях. Татко, напевно, спить ще, а жіноцтво, мабуть, в кухні Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і гомін: «А хто буде робити купці-цюпці? Ой мої костоньки-ростоньки… Ой так… так… дитина хоче розпростерти ніженьки…»

Дарка чує в серці легкий укол ревнощів: невже ж вони так весь час панькаються з тим ціпендриком?

Не може Дарка чогось піти тепер до кухні й приєднатися до того хороводу, що танцює в честь ясновельможної панни Слави. Тихенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь стомлений, хоч у нього в школі теж вільно.

— Дарцю, ходи сюди, до батька!

Ця фраза збереглася з тих часів, коли Дарці було півтора року. Пізніше це саме «ходи до батька» означало приходити до таткового ліжка з псом Циганом в неділю та в свята, ставати навколішки, поклавши голову на таткові груди (а Циган обов'язково повинен був теж сидіти в чемній позі біля ліжка). Потім Циган постарів, а Дарка підросла. Вона стала тепер ледача і спала у святки найдовше за всіх.

І тепер, хоч час давно замів дрібненькі дитячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила в Дарчине серце.

— Ходи, донечко, до тата і розкажи, як тобі в школі… Як твої подружки…

Дарка думає:

«Коли б ти знав правду, то ти не питав би з таким легким серцем, тату».

— Мені там добре, татусю, але приватно вчитися було краще…

Татко гладить поблажливо Дарку по лиці:

— Що ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, тому тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі в твоєму житті… Гай… гай!.. А може, тепер інший дух панує поміж гімназичною молоддю?

Татко задумується.

— Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі?

— Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на верхній полиці… там… там… під рами». — Тато крутить цигарку, потім затягується димом: — По-перше, я ходив ще до німецької гімназії…

Дарка робить великі очі:

— То татко ходив до гімназії?

— А ти не знала цього? А звідки б татко знав усі кон'югації і деклінації з латинської граматики? Як же ж інакше міг би я тебе латині вчити?

Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання непристойним.

— Це так, ми були тоді у восьмому класі, перед самісінькою матурою, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів. — Саме тоді йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за народного кандидата… Бо тоді, — мушу я тобі сказати, — страшенно баламутили народ оті всякі пани та підпанки… Треба було роз'яснювати народові… еге ж… просто наочно доказувати йому, хто його ворог, а хто — друг… Отож роздобули нам селянський одяг, переодягли нас і порозвозили по селах… Гай… гай!.. Коли б ти чула, як твій татко говорив! Капелюхи підкидали вгору ті, що слухали мене… Та, донечко, це були інші часи… І знаєш, що мене зрадило?

Дарка затримує віддих.

— Руки. Я мав панські, дуже випещені для селянина руки, хоч сам з мужиків. Це впало жандармові в очі, і так… нитки до клубочка… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмому класі був уже парубок під вусом… У нас були вже такі, яких з п'ятого класу до війська брали! Гай… гай!.. Наше покоління вміло жити і жертвувати для ідеї…

Дарка пильно слухала, чи не озоветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за погублену кар'єру? Може, тепер, з відстані в двадцять років, тато прийме той свій порив за солом'яний вогонь?

— Так, донечко, так, колись у нас молодь жила!

Це не тільки не каяття, а навіть гордість. Ні, це ще щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись жили.

— Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний…

Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з самого серця, вдячності обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию.

Таж сьогодні оцією татковою сповіддю спливло на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило від усіх провин. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати кращі вчинки своїх батьків?

Мама буде битися головою об стіну з горя, що її дитина не кінчатиме школи, що дитині цій не суджено йти все вище і вище по драбині кар'єри й добробуту.

А хіба матері тих сімох таткових товаришів не робили те саме?

— Яка я вдячна таткові… Яка я вдячна!

Татко підводиться на лікті. Дарка бачить по його піднесених вгору бровах і опущених кутиках вуст, що він побоюється за Дарчину психічну рівновагу. Спадає на думку стурбоване таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з сміхом: «Татко готовий подумати, що зі мною справді щось не в порядку!»

Дарці замало лише самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу.

— Татусю… а коли б я зробила щось таке, що всьому нашому народові принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати… ти сердився б на мене?

Дарчині очі горять, як у лихоманці.

Тато не звик ще приймати Дарчині слова всерйоз. Все ж таки йому мила така Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей:

— Та що ж ти маєш, кришечко, зробити? Що ми тут усі можемо і значимо?

Та ще того самого ранку переконується Дарка, що не тільки вона одна нічого не може.

Дарка вже було зібралася йти на ковзанку, коли в хату ввійшов її колишній учитель румунської мови пан Локуіца.

Учитель надійшов городами, через садок, засніжений по коліна, начебто не хотів, щоб його хто бачив у Поповичів у цей час.

Молдавська з ясного смушка шапка була різким контрастом до його смуглого обличчя з товстим носом і чорними очима.

Пан Локуіца майже не змінився за ці півроку. Хоч і був в одних роках з татком, хоч на обличчі розтовстів значно, однак здавався ще стрункішим.

І хоч він привітав Дарку з галасом та спитав весело «як си май маєш», хоч пожартував, що Дарка стала «панею», вона відчула, що добрий настрій у пана Локуіци — це тільки напоказ. Він був чимсь глибоко стурбований.

Дарка не помилилася. Доки пан Локуіца скинув з себе пальто, сказав таткові:

— Гадаю, драгуцуле[29] що нам з тобою прийдеться розстатися…

— Ти що, в регат[30] збираєшся? — спитав татко з щирим смутком. — А я гадав, що ти звик до людей… до нас… Ми ж з тобою збиралися недавно виноград заводити…

— До людей-то я звик, але бачу, що чесному румунові нічого шукати тут… Це тобі Локуіца говорить… Тут так: або пропадай, бідолахо, або йди виконуй найпідлішу роботу… А я на це нездатний. Ади, такий я вже вродився, таким буду. Чи як кажеш, Николаю?

Татко поки що мовчить. Татко чекає, що пан Локуіца дальше говоритиме, бо з цього, що досі він сказав, якось не зовсім ясно, в чому річ.

— Я раніше не хотів тобі нічого говорити, але тепер скажу, щоб ти знав… Я румун, а ти українець, я «свій», а ти «большевик»… Проте мені здається, що мене не менше тягали до сигуранци, як тебе…

— Тебе — до сигуранци? — аж свиснув татко.

— А ти як гадав? Спершу добиралися до мене легесенько: «Може, ти, Локуіцо, щось протидержавне помітив серед учителів… може, серед учнів вищих класів?» Локуіца нічого не помітив, бо Локуіца прийшов сюди дітей грамоти навчати, а не займатися таємною службою. А вчора… — він для чогось оглянувся по хаті, — вчора вже дали мені готовий донос: підпиши, Локуіцо, що ти бачив, як Попович давав читати дітям заборонені книжки… Підпиши, Локуіцо, що ти на власні очі бачив, як Попович кривився іронічно під час виконування королівського гімна… Підпиши, Локуіцо, що ти чув на власні вуха, як Попович називав королівську армію постолаками… Ти чуєш, фратруле? Тут просять, а тут уже тобі перо в руки тичуть… А ти знаєш, я людина нервова… Як схопив за те перо, то відразу тріснуло надвоє поміж пальцями… А вони до мене. «Тепер, — кажуть, — ми знаємо, хто ти такий, гоцуле… Це, — кажуть, — ми збираємо проти тебе самого матеріали та хотіли тебе випробувати… Тепер уже нам ясно, хто в селі людей більшовизує…» Мені тепер теж ясно, що вже дальше нема чого шукати тут, у Веренчанці…

— Та не може бути, — заговорив палко тато, немов щойно тепер дійшли до його свідомості слова пана Локуіци, — та не може бути! Та ти ж у своїй державі, чоловіче, ти, як румун, маєш право добиватися…

Пан Локуіца схопив татка за руку і притягнув його до себе:

— Злодії і хабарники мають право в цій державі, а ми з тобою на однакових правах. Це тобі говорить Локуіца…

Дарці треба було спішити, бо там, напевно, вже чекає на неї Данко, а вона не могла розстатися з своїм учителем. Від того, що і до нього чіпляється сигуранца, стає пан Локуіца для Дарки ще ближчим і дорожчим.

Як же ж Дарка не хотіла, щоб він виїздив з Веренчанки, хоч вона є тепер лише гостем у рідному селі. Не думала про себе. Думала про татка. Як від'їде Локуіца, то на його місце приїде інший учитель — румун, який… напевно, підпише те, що він «бачив» і «чув» відносно татка.

І що далі буде?

— Ти мала мені щось важливе сказати, — якось зухвало починає Данко.

— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише…

Данко дивиться хвилинку на Дарку, потім питає навмисне протяжним голосом:

— А ти ж маєш її адресу. Я тобі передав якось лист від Лялі, забула? Невже ж це таке важливе, що задля цього мав я сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє. На щастя, вона знаходить що відповісти.

— Ні! Адже я не забула, що в мене Лялина адреса… Чому ти думаєш, що в мене така коротка пам'ять?

Тепер Данко бачить, що він уже занадто самовпевненим був.

— Ти хочеш знати про Лялю? Вона, як завжди, задоволена собою… Тепер готується до самостійного концерту… Ти знаєш, вона вже плутає в листах Улянича з Празьким?

— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття до Стефкового закоханого серця. І знову чекає.

— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософствує Данко.

Дарка не розуміє, що він має на увазі. Тоді за своєю звичкою Данко схиляє голову набік і запитує лукаво:

— Циганюк не приїде на святки трохи до Веренчанки?

Дарка спочатку лякається цього підозріння, а потім раптом спалахує радістю: «Господи, це ж ніщо інше, тільки ревнощі, звичайні ревнощі закоханих».

— Даночку, ти думаєш…

Данко відставляє презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, то в цій гримасі схожі на дзьобик пташки.

— Я нічого не думаю… Ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… Це ж твоя справа! Що ти мені мала важливе сказати?

Дарка роздивляється сліди якихось великих чобіт понад берегом ставу. Голову схилила низько, так, що підборіддя з грудьми утворюють пряму лінію.

«Він мене вже не любить», — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, дає притулок цій звістці у своїй свідомості.

— Дарцю, чому ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє важливе, — Данко починає вже нетерпеливитись.

І Дарка говорить без вступу:

— Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр

і наша гімназія також збирається його вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить наказовим тоном Дарка, щоб зразу настроїти Данка на цю справу, як на щось таке, що неминуче повинно статися, чого, як смерті, неможливо уникнути. — Уся гімназія, всі наші учні та учениці виступають проти цього концерту, — сама не розуміє Дарка, що вона може говорити про те, чого ще нема. — Всі, як один, навіть найбільші боягузи, пристали до нас. Тільки про тебе одного говорять як про непевного. Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… Не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…

Вона ще перебуває під сильним враженням розмови з татом і відвідин пана Локуіци, її сердечна рана ще свіжо кривавить, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.

— Я ж казав уже твоєму Циганюкові, що з цим виступом товаришів я не погоджуюсь. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що це не потрібно, бо це більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою. Але щодо мене, то я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою не я сам-один, як ти кажеш, — таких, що думають по-моєму, є більше…

Раптом звідкись народжується в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, ба навіть весь успіх справи зведеться нанівець, якщо Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: «Як ти можеш цього не розуміти?»

Дарка не може бути спокійною, коли каже Данкові:

— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ми мусимо… мусимо… навіть коли б на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати тим сигуранщикам, що ми їх не любимо, не хочемо і ніколи-ніколи не признаємо їх господарями Буковини!

Ці слова з самого серця майже не справляють на Данка жодного враження. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка впадає в стан якогось екстазу і починає піднесено, образливо для таких добре вихованих хлопців, як Данко, кричати:

— Так, ясно, ти не можеш цього зрозуміти!.. Ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говорять по-німецькому… Не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українському не вміє! Тебе обплутала дочка префекта! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю, а тепер сам бігаєш за цією Лучікою, як цуценя… Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже гордого, неприступного Данилюка, якого дочка префекта поклала собі під ноги. І тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб знав: усі, навіть я, еге, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської гімназії…

— Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос в нього вже хрипкий. — Не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: справді говорять, що я не хочу пристати через дівчину?

Кохані, єдині на світі очі такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка змушена дивитися на носики черевиків, щоб не впасти йому серед білого дня на груди й не признатися: «Я все це вигадала. Ніхто не думає про тебе так погано!» Та хіба татусь не пожертвував для такої справи своєю кар'єрою? І тому вона також мусить бути тверда:

— Так, це правда. Так говорять про тебе, і тому мені так соромно за тебе.

Данко підводить голову:

— Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не подарую цього!

Дарка знову коло нього добрим ангелом:

— Чи добре буде, як ти цій справі надаси ще більшого розголосу? Зараз розійдеться слава по гімназії, що ти бешкетуєш з-за дівчини, та ще й з-за дочки префекта. Найкраще буде, як ти без галасу скажеш Циганюкові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі. Скажи сам, чи не краще навіть з гімназії вилетіти, ніж мали б на тебе всі пальцем показувати?

Данко затихає. Його лице в задумі. Так вони йдуть досить довго. Нарешті Данко відзивається:

— Може, ти і маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи, але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою, то я… як треба буде, не гратиму в оркестрі. Не велике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецькому я говорю так добре, як і по-українському. Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе змусити, щоб ти мені сказала. Ти вже більше тримаєшся за Циганюка, ніж за мене. Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не «Дарцю»), я не сміюся… Вперше мені щось таке здається… що я дійсно розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається… Хто знає, може, навіть так краще для тебе…

Як? Він каже, що так краще для неї? В Дарки мимоволі починають тремтіти вуста. Вона мусить нахилитися за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що в неї на серці.

Данко думає ще про Лучіку:

— А щодо панни Джорджеску, то ці підозріння дійсно смішні. Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені не хочеться, щоб мене вважали зрадником. Я можу навіть самому міністрові сказати, що мені не хочеться грати в його честь. Але при чому тут ця невинна дівчина? Цього я справді не розумію!

Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє зовсім певно, що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже так однаково, як людині, що програє все своє майно.

— Бо ми взагалі не повинні дружити з гнобителями. Ніколи й ніде. Наші дівчата не повинні ходити з румунськими паничами, а хлопці — з домнішорами. Бо так можна звикнути до них, звикнути навіть до того, що нами правлять бояри…

Говорить незграбно, не зовсім щиро, в якомусь туманному переконанні, що Данкові, можливо, треба розповісти про пана Локуіцу, можливо, треба дати йому зрозуміти, що й румуни поділяються на гнобителів і гноблених, що коли чесним бути, то справа не в тому, що Лучіка — румунка, а в тому, що дочка префекта. Проте інстинкт ображеної жінки підказує їй, що Данкові не треба про це говорити. Бодай в цю хвилину.

— Ти знаєш, що я тепер приятелюю з Циганюком, і я… смішно… нітрохи не ревную тебе до якоїсь там Лучіки, але я тебе дуже прошу: покинь ту дочку префекта. — І сама не знає, звідки в неї беруться сили ще на одну, найвищу, жертву: — Є одна дуже гарна дівчина… українка… наша… яка симпатизує тобі. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею…

Данкове лице покривається поволокою незрозумілого для Дарки суму:

— Ти добра дівчина, Дарко, але для чого мені знайомитися з тією дівчиною? Ти думаєш, що хлопцям так дівчата в голові, як вам — хлопці? Лучіці (вперше назвав її по імені) я симпатизую тому, що нас музика в'яже… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, що йду з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатися! Зрештою ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як говорю…

Так… Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала.

«Ніколи я не була йому така дорога, як вона… Ніколи!»

— Я вже, мабуть, піду, Данку, — пробує Дарка навіть посміхнутися.

— Коли дозволиш («Господи, що за ввічливість!»), то я проведу тебе трохи.

Цього вже забагато на сьогодні.

— Дякую тобі, але я хочу йти сама… Я не кажу, — не дивись так на мене, Данку, — що я не хочу йти з тобою… Хочу тільки бути сама…

Краще сказати б йому ясніше: «Залиш мене саму з моїм болем. Чи не бачиш, як мені все це дуже боляче перенести?..»

— Хай буде воля твоя, — каже Данко поважним біблійним тоном.

Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мовби повагавшись, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасному поцілункові є щось з прохання пробачити і бажання попрощатися.

Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й повільно.

«Аж тепер уже безповоротно скінчилося. Але чому я не плачу? Чому не кричу?»

Боїться сама цієї закам'янілості свого серця. Тільки на плечі і в груди осідає щось важке, аж вона змушена зупинятися, щоб відпочити й передихнути.

«Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусить піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче заплатила, як він…»

XVII

Життя йде своїм порядком, але Дарчине кмітливе око помічає, що не все гаразд у цьому порядку. Дарці важко на серці з-за Данка, але вона не повинна дати зрозуміти іншим про це. В дійсності доводиться радіти конькам, примірювати їх кілька разів у хаті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити батька й матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика — треба плескати в долоні й сміятися з цього. Прийде бабуня знадвору і задріботить по хаті від морозу — треба й собі тупотіти з бабунею.

Дарка напевно знає, що татка знову викликали до сигуранци, але мамі тато сказав, що ходив до о. Підгірського оглядати, як зимують бджоли. У присутності мами тато намагається посміхатися частіше, але Дарка добре помічає, яким робленим, мізерним виходить цей усміх.

Мама переконує знову бабуню, що пан Локуіца пожартував: ніхто йому не пропонував підписувати донос на татка. Бабуня притакує, щоб не робити прикрості мамі, але Дарка відчуває, що бабуня не вірить мамі. Дарка підозріває, що мама знає про це, але, щоб, у свою чергу, не робити прикрості бабуні, вдає, ніби вона не помічає.

Ах, чисте божевілля!

У Підгірських теж подія, яку кожне по-своєму сприймає. Чоловік Софії, Дмитро Улянич, дістав посаду гімназичного вчителя у Гіцах. Софійка сяє від щастя, що нарешті буде на своєму, панею професоровою, а Улянич ходить як отруєний від того, що йому треба з Буковини виїздити. Ориська поїде з ними і там ходитиме до румунської гімназії. І всі — знову ж таки, крім одного Улянича, — страшенно раді тому, що Ориська ходитиме до румунської гімназії. Здається, навіть сама Ориська не дуже засмучена тим.

Дарка нічого не розуміє. Якось не втерпіла і запитала Ориську:

— А твій татко — такий патріот, а тепер як буде? Ти ж там зовсім зрумунізуєшся?

Ориська знизує плечима:

— Татко каже, що інтелігенція мусить пристосовуватися, але селяни… селяни повинні стояти твердо. Ніхто не може закинути таткові. Його проповіді завжди такі патріотичні!

Дарка з смутком дивиться на Ориську, не говорить своїх думок. Ориська жила в ці дні більше майбутнім, ніж сучасним. Минуле, їх спільне життя, здається, зовсім не існувало для неї. Навіть не обіцяла Дарці, що писатиме (правда, це зовсім не цікавило Дарку).

— Мені вже так цікаво, яка та квартира буде, де ми житимемо, з ким нам там доведеться дружити, — мріяла вголос Ориська.

Дарка воліла не торкатися свого майбутнього. Не хотіла сьогодні знати, що то буде, як завтра знімуть татка з роботи або, у кращому випадку, перекинуть, де дідько «добраніч» каже. Що буде, як її виключать з гімназії і вона на ціле життя залишиться вченою-недовченою? Воліла б не роздумувати над тим, чому така несправедливість, така болюча нерівність: Ориська і Данко, які нічого не дали для справи, повинні ще й нагороду одержати за свою безідейність. Ориська закінчить школу в Гіцах, Данко — у Відні, а Дарка… Чому це так?

Останнього дня перед від'їздом надійшла заблукана, запізніла листівка від Івонка Рахміструка. Галузка сосни з єдиною заплаканою свічечкою. Листівка зім'ята, з багатьма слідами брудних пальців. Напевно, на веренчанській пошті передавали з рук до рук таку цяцю. Може, тому й зустріла її Дарка тепло, як зустрічають втомленого мандрівника. Шкодувала, що Івонко не симпатичний їй і ніколи таким не буде.

Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з запахом мила, і від'їжджає вже з дому. Мама поклала поверх білизни шматок торта, загорнутого в пергаментний папір. Це мало ще якийсь час нагадувати донечці хату і присолодити гірку тугу за нею.

«Я не буду плакати під час прощання… Я мушу бути мужня», — стримувала себе Дарка. І коли мама простягла до неї свої руки і сказала: «Бувай здорова, донечко!» — Дарка дійсно не заплакала. Вона тільки оповила маму своїми руками, притулилася лицем до маминої шиї і з острахом, якого ніхто не міг розуміти, просила:

— Мамцику! Не відпускай мене від себе, мамцику!

Мама (хоч нічого не знала про історію Дарки з Мігалаке) розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до себе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестороги і прохання. Тоді бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовхнула до Славчиної кімнати, а Дарку заніс тато на руках до саней.

По дорозі наздогнали Ориську, що, не чекаючи на брата, вибралася пішки на вокзал. Зупинили коней, і Ориська примостилася біля Дарки. Ориська намагалася вдавати засмучену з приводу розлуки, але це їй не зовсім вдавалося, бо вона аж сяяла. Говорила більше про Плоєшті, ніж про товаришок у Чернівцях, з якими, можливо, вже і не побачиться ніколи.

Надійшли Данко і Стефко Підгірський. Треба було попрощатися з батьком. Дарка спокійно обняла татка за шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Перед татком не почувала себе тепер винною з приводу двійки з румунської мови.

Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, коли Дарка закинула йому ще раз руки за шию, притулила своє личко до його шорсткої щоки і сказала:

— Татусю!

Батько зупинився, трохи здивований. Може, він сподівався, що Дарка має йому щось важливе сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово вмістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він, видно, теж не міг призвичаїтися до того, що Дарка йому чужа):

— Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече у нас з-під носа! — вхопив Дарчину валізку і кинув зверху на свою. Дарка замахала до татка з-за шиби вагона, поїзд ще раз крикнув і покотив.

Данко примостив Дарку на найкращому місці біля вікна, а сам вийшов з Стефком у коридор. Дарка чула тільки їх безтурботний сміх.

У Кіцмані сіло багато учнів. Поперед усіх продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла.

— Здоров, колего! — зрадів Данко.

Кудла відхилив двері до Дарчиного купе:

— В останньому вагоні їде ваша Косован. Тут стоїмо сім хвилин. Коли хочете…

— Ні, дякую, — Дарка нічого і нікого не хоче.

Данко нахилив голову до Дарки:

— Дарцю, вважай на валізку, бо я йду з товаришами шукати місця.

Дарка зітхнула.

За якийсь час у вагонах посутеніло. Міст на Пруті нагадував пасажирам, що вже пора здіймати речі з полиць. Дарка заглянула до сусіднього купе:

— Данку!

Данко ще не наговорився.

— Я зараз допоможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм.

«Вже краще Кудла, ніж Лучіка», — подумала байдуже. Підняла високо комір плаща. У відчинені двері вагона била їдка мряка. Чернівці вийшли пасажирам назустріч яскравим світлом великого міста. Люди і назви залізничних контор вимальовувалися зовсім виразно. Серце в грудях боліло теж зовсім виразно.

XVIII

Перший день навчання після різдвяних канікул нагадував собою свято. Дівчата віталися довгими, радісними вигуками. Всі були раді кожній новій, що увійшла до класу. Всі привезли з дому вільну родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані старі мундирчики. Кожна з дівчат мала в папері під партою щось із свят. Це також зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка повідомила подруг, що Ориська переїздить до гімназії в Гіци.

Ніхто не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, мозковий апарат якої не вміє затримувати думок, гукнула:

— Добре, що пішла собі від нас!

Оріховська, яка стояла спиною до класу і тарабанила пальцями по рамі вікна, сказала так, щоб тільки Дарка могла почути:

— Я не помилилася, значить…

— Чому Підгірська пішла від нас? — страшенно раптом зацікавилася Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Дарка не мала до кого притулитися. Стефи не було в класі. Лідка обіймала Косован. Розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.

Дарка вийшла в коридор.

Тут застав її сторож:

— Ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зразу ж після дзвінка прийти до них.

Попович — це вона. Так. Оріховська у класі. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора.

— Наталко, тебе і мене викликає чогось директор! — влітає схвильована і налякана до класу, забуваючи про те, що, можливо, цю справу не треба було розголошувати прилюдно.

Лідка сміється:

— Але ж ти перелякана! Чекай, підвищить вам так плату за навчання, як мені й Равлюк! Нас теж викликав директор до себе. Очевидно, що так! Чому ми маємо більше, ніж ви, платити? Але з тебе боягуз!

Лідка говорить так переконливо, що можна їй повірити. Але чому саме її і Оріховську викликають разом?

Дарка шукає порятунку в Оріховської. Оріховська намагається зберігати спокій, але Дарка бачить, як її обличчя блідне.

До класу знову входить сторож:

— Панна Попович перша!

— Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

— Чого учениця бажає собі? — забув директор, що викликав Дарку.

— Я — Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, наче хто йому капнув оцту на кінчик язика.

— Ага, Попович. Ну, добре. Пане професоре, — повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату. Мігалаке, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. — Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунському, а Дарці — далі по-українському: — Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови і, крім того, погану поведінку за невідповідне ставлення до пана професора?

— Так, — призналася Дарка, бо не було вже куди крутити.

— А ваші батьки повідомлені вже про це? — директор звів одну брову високо над оком, а другу опустив так низько, що вона нагадувала журавель біля криниці.

— Еге ж, — втрутився своїм пискливим голосочком Мігалаке, — чи батьки знають, як учениця поводиться супроти своїх зверхників?

— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомості стукнуло, що цим викрутом захищає вона не тільки себе, але й батьків.

— І, — витягнув директор шию, мов кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?

— Що тато і мама на це? — заговорив Мігалаке по-українському, хоч і здавалося, що він кожну тверду приголосну наче терпугом надпилював. — Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчити румунську мову і не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директорові раптом задряпало в горлі, він закашляв, Мігалаке урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлинувся.

— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Чим є ваш батько, Попович?

— Учитель, — здивувалася Дарка такому питанню, бо ж директор знав те, про що питав.

— Чи мама також учителька?

— Так, але мама не вчить.

— Ось вам, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою зарплатою тягнеться з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячності за всі ці труди обдаровує батьків двійкою. Ну, і має батько чим радіти! І що тут найсумніше: ви, напевно, не розказали батькам, що ви самі бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські завдання учениць. Є там, щоправда, одна незадовільна оцінка, але можна було усно гарно відповісти й таки заробити собі «посередньо». Але коли учениця зухвало, перед цілим класом заявляє, що з румунської може і двійку мати, тоді вже й сам бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що ви, Попович, розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова не потрібна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що живемо в Румунії, є королівськими підданими і румунська мова мусить бути в наших школах найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не зроблю з цього висновків. Я хочу тільки знати, хто це такий «розумний»?

Дарка в якомусь хаосі почуттів:

«При чому тут румунська мова? Коли б мене вчив домнул Локуіца, то я, напевно, любила б цю мову… Чому він не скаже директорові, як він нас змушував кувати напам'ять цілі поеми того Тудоряну?»

— Учениця не може відразу пригадати собі. Це нічого. — Директор оглядається на Мігалаке, а той відразу розуміє, що він тут зайвий, і знову ховається в суміжній кімнаті. Ще й двері зачиняє за собою.

— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться в присутності цього Мігалаке заговорити тепліше до своєї учениці.

— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч вона провинилася, директор забуває це все. Пам'ятає тільки те, що вони обоє українці і розмовляють без свідків. Про це він і говорить в першу чергу Дарці.

— А що вам обіцяли батьки за гарне свідоцтво? — запитує директор по-батьківському.

М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку проти батьків. Як насмілилася вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли напевно знала, що свідоцтво буде з двійкою?

Її напружені нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, плачучи признається:

— Прошу пана директора! Татко не знає, що я маю двійку… Вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла зробити їм тієї прикрості й признатися… Але, прошу пана директора, я й справді не винна за цю двійку…

— Так?! — совається директор, аж стілець порипує під ним. — То ви тому не признавалися батькам про двійку, щоб не робити їм прикрості? Так? Чи це так аж дуже боліло б батькам? Чи, може, ви боїтесь кари? — хоче все-таки знати цей батько — не директор.

І Дарка признається в усьому:

— Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це… Тільки мамі було б дуже прикро… І татові…

Директорові жаль Дарчиної мами:

— Гм… можна б ще виправити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб простив вам за таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмета… чи ви румунську мову усно добре підготовили?

— Я все… все… кожний вступ, кожний віршик знаю! — зраділа Дарка.

Вона вже погодилася з цим і звикла до думки, — як зрештою звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, — що це свідоцтво — останнє в житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі бажання, щоб мати це останнє свідоцтво чисте. Ніхто, може, і не спитає про оцінки її останнього піврічного свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, блідий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, збрехала мамі, палить вогнем Дарку.

Дарка знає і те (чого лише вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей бреше своїм батькам. Дарка, коли б захотіла, могла б навіть з власного життя пригадати чимало випадків, коли треба було змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, ніж вона в дійсності була. Але перед самим народженням Славочки виникло між мамою і Даркою щось таке, що наче з'єднало їх жили і змішало їх кров. Є ж такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми сестрами. В таку хвилину Дарка присягнула мамі завжди говорити їй правду. Ніколи-ніколи не брехати. І тому Дарка менше боїться смерті, ніж почути від мами: «І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це передо мною? І ти обманювала свою маму?»

Ніколи не зрозуміє мама, що ця брехня, що ці думки, які Дарка перетерпіла, — це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатості у своєму захопленні, стриманості у своїй відданості. Вона хоче кинути на жертовник справи такий самий гідний дар, що й татко! Якою дешевою ціною було б свідоцтво з двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти з своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право, хоч би довелося його зубами вибороти, сказати тим усім, що питатимуть, чому вона не ходить до школи: «Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво! Воно бездоганне! Я могла б перейти з ним до вищого класу, але я жертвувала усім для справи!»

Директор, здавалося, придумав щось:

— Гм… Можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учениця мусить пригадати собі і сказати мені, тільки мені, хто наговорив учениці, що Буковина — тільки тимчасово окупована королівським урядом… Що українські патріоти не повинні вивчати поезій Тудоряну… Що настануть ще зміни на Буковині… Не пригадуєте собі, хто таке говорив? Де ви чули щось таке? Це не мусило бути в школі. Могло бути і поза школою…

Дарка схиляє голову: сміхун цей директор! Та це ж її татусь говорив! А хіба тільки татусь? Дивно, дійсно, дуже дивно і якось наче підозріло… І Дарці в одну хвилину стає ясно, що тепер вона не сміє нічого пригадати.

— Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… Думаю і не можу…

Може, нарешті скінчаться ці допити? Чого він хоче від неї? З великої прихильності до Дарки позбавити татуся посади?

Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурілося за нею.

Директор знову садовить її в крісло:

— Ви вільні на цю годину, не кваптеся.

Хтось стукає в двері. Це сторож:

— Панна Оріховська з п'ятого може йти на урок чи хай зачекає?

— Хай зачекає в кабінеті!

Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоч би одним словом перекинутися з нею, хоч би крізь шибу побачити вираз її обличчя.

Директор бере Дарку за підборіддя. Щось у Дарці починає шептати: «Вважай, вважай, вважай!»

— Чи ви, Попович, випадково не чули десь про те, що українська гімназія не повинна брати участі в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?

Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер виразно відновилися ті враження: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров, аж до краплинки, збігла з лиця і рук у ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї з її безкровного лиця. Директор в ту мить мов гачком підхопив Дарчине збентеження:

— Я бачу, що і ви чули про це! Правда, яка дитячість! Пан міністр цікавиться станом шкільництва і тим, як учні вчаться, а не музикою… Га-га! Чи це не смішно! Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністр був би помітив, що їх група не співає! Мене цікавить, хто придумав таке «мудре»? Але мені тут щось інакше здається… Мені здається, що хлопці інакше говорили, а були б зробили інакше на самому концерті. Вони, мабуть, тільки хотіли до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб осміяти їх перед паном міністром. Мовляв, в український жіночій гімназії немає жодної музикальної дівчини! Го-го-го! Ці хлопці не раз вдаються до різних хитрощів, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учнем! Як… як він зветься, цей учень, що намовляв Попович до цього? Хтось мені казав… Я вже знав прізвище того махера[31], але якось вилетіло мені з голови…

Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось, страшенно стомленого страхом, і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле котиться вниз поміж лопатками. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона змушує повторювати себе:

«Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…»

— Чи ви скажете кінець кінцем прізвище цього бешкетника? — допитується директор нібито й не дуже серйозно.

— Я не знаю… я… — якось так незручно почала захищати себе Дарка, що зразу відчула, як виказала себе.

Директор тільки засміявся з такої невмілої гри:

— Чи це така велика таємниця? Я ж кажу, що я вже знав прізвище цього хлопця, а тепер воно якось вилетіло мені з голови… Ох, ви, дівчата, не маєте ані на шеляг гордості! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще захищаєте їх! Отже, як зветься той «герой»?

Дарка заплющила очі, знітилася в клубочок, і тільки вистукує думка: «Не скажу, не скажу, не скажу!»

Директорові, видно, вже набридла та теляча впертість. Він насупив брови, мов казковий прудивус, і запитав ще раз по-доброму:

— А як я попрошу пана професора, щоб викреслив вам «погано» з поведінки і ще раз запитав з румунської мови, пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не скажу прізвища того учня… Ви тоді скажете мені, хто то?

Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, які так багато обіцяють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей. Раз — як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед ними те нещасне свідоцтво. Другий раз — як ті очі читають ще раз і ще раз. Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче. Дарка на мить затуляється ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків, і каже:

— Я не можу його назвати.

Тільки це сказала і зразу, немов визволена, відчула, що кинула останню ставку — всі свої сумніви і вагання. Тепер вже напевно не проговориться. Щось, наче автоматичний замок, заскочило там всередині, викинуло всі її боязливі думки по той бік директорової кімнати. В одну мить зрозуміла, що має перед собою запеклого ворога.

Ворог, одвертий ворог, що не потребує більше вдавати дипломата. Він гримнув долонею по столу, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули від того.

— Що значить — «не можу»! Чи ви знаєте, що тут школа і учениця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так говорити до свого зверхника! Я вам наказую зараз же сказати прізвище того учня!

Дарка мовчить.

— Ти чуєш, що я тобі кажу! — гримнув директор з таким ревом, що аж Мігалаке вибіг з сусідньої кімнати. Вибіг запінений, закукурічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, наче яструб кігтями, і потяг її до шафи, аж скляні ампулки в ній задзенькотіли.

— Ти скажеш чи ні?!

— Я нічого не знаю!.. Ніхто мені нічого не говорив!.. І прошу тут не битись!.. Ніхто не має права тут штовхати…

Дарка відчуває, що тільки б скочити до цієї худенької шиї, наче в курки-голошийки, і вона скрутила б її.

— Ласац, домнуло, ласац (залишіть, пане професоре, залишіть!), — опам'ятовує його по-румунському директор. — Ми знайдемо на таких впертих учениць інший спосіб…

— Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш більше не приходити до школи! Ми зуміємо приборкати таких упертюхів! Марш звідси!

Директор власноручно виштовхує Дарку за двері. Гаразд. Тільки чого ці дурні сльози котяться по лиці? Хіба Дарка не знала ще перед святками, що їй, можливо, доведеться розстатися з школою?.. Це правда, але можливість така пов'язувалася з героїчним, патріотичним вчинком… А тепер проганяють її, як битого пса! О, від цього, мабуть, такий нестерпний біль у серці і ці нестримні сльози.

В коридорі тихо, як у домовині. Від дверей канцелярії відбиваються слабі відгуки чиєїсь розмови.

«Тепер черга на Оріховську», — пригадує Дарка і припадає, безсила, до стіни. І знову ця лиховісна, мертвенна тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серці.

Аж ось чиїсь кроки дудонять у другому кінці коридора. Хтось іде, прискорює ходу, видно, помітив Дарку. Дарка чує цокання чийогось годинника, запах тютюну від чийогось віддиху.

— Що сталося? Чого ви плачете, Попович?

Дарка по голосу впізнає вчителя Сліпого, свого професора. Відриває долоні від очей.

— Що з вами? Таж ви зовсім запухли! — говорить пошепки професор. — Ідіть зараз до крана і обмийте собі лице!

Холодна вода дійсно допомагає. Дарка бодай очуняла настільки, що може через п'яте-десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.

— І ви не сказали прізвища того учня? — очі вчителя дивляться в Дарчині так довірливо, що аж їй дивно, що він перед нею не називає Ореста Циганюка тим учнем, хоч знає його прізвище так добре, як і Дарка.

— Ні! Ні! — видихає Дарка.

— А чи ви певні, що ваші подруги також будуть так триматися? — нахиляє свої губи до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в'яже і зближає, як присяга.

— Ні! Ні! Напевно ніхто не зрадить!

Учитель застережливо хапає її за руки:

— Тихше, вже хтось зрадив, але тихо про це. Ці там добре тримаються.

Дарка догадується, що мова — про хлопців з чоловічої гімназії.

— А чи ви знаєте, що ваших подружок з шостого класу допитують у чоловічій гімназії?

Ні, вона нічого не знає. Все розраховано так, щоб їм не було часу порозумітися поміж собою.

Учитель Сліпий похитує головою. В цьому журливому русі є і докір за брак довір'я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи будуть досить сильні, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть їх головами об стіну?

Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками за вчителеві плечі. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне почуття, що тут можна безпечно сховати свою голову і серце, що тут тебе не викажуть.

Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, наче повертаючи Дарці її сердечний порух, і м'яко відштовхує її на пристойну відстань, як і слід між учителем та ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї теплим довірливим поглядом.

— Будьте спокійні! Нічого злого не станеться!

— Як не станеться? Як не станеться, прошу пана професора?

Учитель не любить, коли учениця перечить його словам.

— Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чоловічої гімназії, бачте, без капелюха, і ще повторюю: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно ідіть до класу і я вас не бачив коло крана і не говорив з вами. Розумієте?

Дарка затуляє долонями обличчя:

— Як я можу так до класу іти?.. Що я їм скажу, коли спитають? — Її нітрохи не бентежить офіційний тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть уже себе обдурити тим офіційним тоном.

— Скажете правду подругам… Скажете, що маєте двійку з румунської, — так підкреслює вчитель слова, що навіть Дарчина немузикальна уява може договорити собі решту:

«Тільки про двійку говорити! Решту мовчати… мовчати…»

Все ж таки учитель не хоче, щоб Дарка погано зрозуміла його. Він кладе руку на її голову. Потім ця рука гладить ласкаво Дарчине обличчя…

Дарка всувається в клас з похнюпленою головою. Хоч Мірчук в самому розпалі викладання латинської граматики, хоч це година не кого-небудь, а самого Мірчука, проте всі очі і голови в класі повертаються до Дарки. Ці очі аж іскряться з цікавості. Дарка мовчки хитає головою вліво і вправо: трохи потерпіть! Потім вона все розкаже. Під час перерви, тільки двері зачиняються за вчителем. Дарка стає на підвищення.

— Слухайте! Я маю двійку з румунської і «погано» з поведінки, — цілком опанувавши собою, складає Дарка звіт про своє горе. — Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…

— Дарко! — скрикує за її спиною Стефа. Пересторога, щось більше, ніж пересторога, — погроза, жах вихоплюються з її грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб зупинити її. Одним стрибком опиняється коло Дарки, хапає її за плечі і стискає їх, як кліщами. — Що ти робиш, божевільна! — сичить їй на вухо.

Дарка заспокоює її усмішкою: «Не бійся! Я не скажу більше ніж треба!»

Щоб не накликати на себе підозру класу, вона відсуває від себе Стефу і говорить далі:

— Він сказав, щоб я ще раз опрацювала матеріал, може, ще раз Мігалаке запитає мене.

— А ти? Ти його перепрошувала? — хоче знати кінець справи Лідка.

Дарка розмахує руками, але відразу опускає їх скромно, бо треба поступитися місцем на підвищенні Мігулеву, керівникові класу. Клас не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель заглядає до нього поза службовими годинами. Мігулів сьогодні суворий і неприступний. Здається, навіть голос у нього інший, чужий:

— В нашій школі трапилися деякі події, які треба глибше обговорити. Тому що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференції, два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п'ятницю. Тільки як прийдете, то не розходьтеся по класах, а зберіться відразу всі разом з учнями з чоловічої гімназії в спортовому залі. Тепер помолимося!

Стефа ще встигла шепнути Дарці:

— Не виходь разом зі мною… За нами будуть стежити… Після обіду хтось буде в тебе.

XIX

Близько четвертої години дня прилітає тітчин Гиньо. Краватка перекручена глузливо набік, а на нижній губі так і закостеніла після обіду пляма від жовтка. Його очі горять. Руда чуприна розкуйовджена, немов з собаками борюкався.

— Слухайте! Слухайте всі!

Сьогодні в гімназії теж були допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Гиньо бігає по кімнаті й плює, де попало. Найгірше це те, що не можна знати, як і що хто говорив. Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля.

— Але як же ж, до холери («Збожеволів Гиньо, чи що, — так висловлюватися у присутності дівчат?»), що за той час, як велося слідство і всі мовчали, як скелі, зроблено трус на квартирах у шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна з'ясувати, що в кого забрали! Де ж таке чуване: робити трус під час відсутності заінтересованого? Таж це чисте беззаконня!

А чи в нього теж був трус?

Гиньо хотів, видно, розсердитися на таке питання, але стримався, вдаривши тільки з досади себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус? В кого ж мав він бути, як не в нього? Але говорити про це голосно? Наводити явно на підозріння? Чоловіка може шляк трафити[32] від такої дурної бесіди… А нехай же тебе!

Та горе буде тому, що зрадив їх! Попадеться ще він в їхні руки!

Пані тільки руки заламує:

— Що ти говориш, Гинцю! Лідко, дитино, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, боже, що це робиться!

— Що ви! — визвірюється на рідну тітку Гиньо. — Чи хочете, щоб ми це так попустили!?

Він аж зіпрів від такої можливості. Дарка дивиться на цього відважного рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка з'являється в її мозку:

— А на кого падає найбільше підозріння?.. Хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів?

Гиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка справді відчула страх перед цим хлопчиськом.

— Ага, зараз так вам і скажу, а ви похвалитеся перед своїми товаришками і так… Га, ніхто, тільки дід та баба і ціла громада! Я ж казав, щоб справи не розголошувати, — говорить він наче до когось невидимого. — Чи я не був проти жіночої гімназії? Чи я не був проти… — обриває на половині слова, весь засапаний і спітнілий.

— Але з нашої гімназії ніхто не виказав? — не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирості Лідка.

З Гиньом сьогодні просто неможливо розумно поговорити.

— Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ваша школа могла зрадити, коли сама фігу з маком знала? Ет, що я буду з вами про це говорити!

— Ви мене не зрозуміли, — починає злегенька Дарка, — я хотіла вас про щось інше запитати, а ви сердитеся. Я хотіла…

— То питайтеся, — добріє Гиньо, — питайтеся, панно Дарко!

Маючи його дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:

— Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи ніхто не думає чогось поганого на Богдана Данилюка?

Гиньо відразу заперечує, авторитетно хитаючи головою:

— Ні… це вже ні! Правда, Данилюк це така собі чіча-ляля, що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на таке він нездатний. Ні! Данилюк цього не зробив! Я сам відлупив би по морді кожного, хто відважився б сказати таке на нього! Ні! З Дана хороший колега!

Слава богу! Слава богу! Дарка тре лоб, наче хоче затерти ту страшну думку. А Гиньо пригадує якусь нотку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі:

— Данилюк, може, ваш хлопець?

— Та звідки? — червоніє Дарка. — Ми тільки з одного села…

— Правда, — б'є себе Гиньо по коліну, — ви односельчани з Данилюком! Дійсно недоречне питання! Таж Дан оту румунку водить!

«Навіть він про це знає. Весь світ знає про мій сором», — шкрябає болісно в Дарчиному серці.

— Ти бачив її, Гиньо, цю румунку? Гарна? — аж іскриться від злорадості Лідка.

— Ет, — уриває зневажливо Гиньо, — тепер це таке дрібничкове — оте кохання!.. Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, — забуває Гиньо, що говорить з дівчатами з жіночої гімназії.

Без «будьте здорові» він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь.

З Гиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає в щілини вікон і бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає безнадійно і вбивчо:

— І що тепер буде?

Ніхто не знає, що далі буде. Навіть такий всезнайка, як Лідка, не може знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: «Не думай, не думай, не думай…»

* * *

Спортовий зал набитий до самих стін, до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок — в усіх відтінках: від ясно-сонячного до чорно-оріхового кольору. Зал хвилюється злегка, мов лан гречки під косою. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цього колись веселого залу приміщення суду. Ще тільки чорного розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі і потилиці), всі обличчя наче в масках. Густа атмосфера вичікування і гарячкової непевності обліпила їх якоюсь поволокою, що, наче мрячка, припорошила відбитки душі на цих обличчях.

Всі очі зливаються в одно велике барвне око. Всі лиця збігаються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міниться задирливо і боязко, бундючно й покірно, безнадійно і самовпевнено.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке задушливе повітря, що треба раз по раз розкривати рот, щоб хапнути його якнайбільше.

Раптом передня частина залу затихає. Передні ряди вгляділи вчителів. Тиша хвилями докочується до задніх рядів. Біля дверей якесь замішання. Потім директори обох гімназій входять рівночасно. Вчителі, ніби варта, стають обабіч підвищення. Приймають поміж себе на почесне місце і директора жіночої гімназії. Директор чоловічої гімназії сходить на підвищення. Хоче сам усіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна вичитати ані одної прихованої думки. Якось смішно і водночас небезпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і грудей. Директор оком не моргне — чекає. Одну, дві, три хвилини. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить вгору руку — і натовп кам'яніє. Директор тримає хвилину підняту руку вгору, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре придуманою усмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

— Діти мої! До мене дійшла звістка — я не шукав її автора (по залу проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи, — отож до мене дійшла звістка, ніби дехто з вас не хотів брати участі в концерті, який влаштовують школи в честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог наш і ваш кинув між вас цю думку. Хтось, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, якщо прагнув позбавити можливості навчатися понад триста українських дітей. Надто добре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зародитися в кого-небудь з вас. Ви, може, навіть найкращі поміж вас, впали жертвою лихих та, мабуть, і підкуплених людей, і, якби не боже провидіння, що вчасно перестерегло нас, ці ваші порадники були б привели всіх нас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль завдали б ви своїм батькам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас у люди. А проте я не можу не покарати вас за вашу легкодушність. Ні одна, ні друга гімназія не візьме участі в концерті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не доросли ще до них! Вам радимо ще, не радимо, а наказуємо, не розголошувати цієї справи поза мурами гімназії. Не забувайте, — лагідний голос директора починає корчитися і хробачковим рухом пнутися щораз вище і вище, — не забувайте, що ми рятуємо тепер вас своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і востаннє беремо вашу вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч найменший натяк на щось подібне, ми не поступимося уже ні на один міліметр. На це даю вам ось при панах професорах слово честі. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра — до науки, як звичайно.

Хтось за спиною Дарки говорить досить дзвінким шепотом:

— Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, ідіоте!

Лава з веселим шумом посувається до дверей.

Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся.

— Ой братику, але ж я висплюся, висплюся!

Де Орест? Що Орест на це?

Орест ховає вуха під шапку і сміється до когось, аж очі заплющив.

Дарка стовпіє. Зупиняється раптом і на мить заступає собою весь потік лави до дверей. Хтось відштовхує її набік, і гімназисти знову рушили, посуваючись по півкроку. Дарка стоїть тепер біля самої стіни і з розпукою розглядає кожне лице: як-то — ніхто, ніхто не ставиться серйозно до цієї справи? Як це, як це… всі ці таємні збори, всі погрозливі слова честі, весь виступ ніхто ніколи не брав всерйоз? А вона, дурна, вона готова була за те, що для них було тільки іграшкою, життям заплатити! Як посміли вони так підло використати її довір'я, її святу віру, її добре серце! Нарешті, все це горіння, стільки думок, поривів, сумнівів, самовідречення, жертв і болю обернеться тільки в жменьку попелу, яку можна взяти в пальці і розвіяти з вітром? І тепер знову повернеться все до старого русла? Ні, довір'я мами і Данка ніколи вже не повернеться до неї. Ніколи вже Данко не підійде до неї і не спитає своїм притишеним, таким пестливим на кожній твердій приголосній голосом: «Скільки ти уроків мала, Дарцю?» Буде вичікувати на Лучіку Джорджеску і буде її проводити додому. І мама, ця найдорожча за всіх на світі, єдина мама вже ніколи не візьме Дарчиної голови у свої долоні з таким безмежним довір'ям, як колись, як ще недавно це любила робити. А в Чернівцях (що за глум!) говоритимуть, що справа з концертом для всіх закінчилася щасливо.

XX

Згодом трапилася подія, яка примусила Дарку зовсім іншими очима дивитися на Порхавку — учителя з природознавства. Дарка полюбила учителя Порхавку. Була це любов безкорисна і романтична, якою юнаки люблять героїв романів чи видатних історичних осіб.

Сталося це майже зразу після ліквідації справи з концертом.

У школі від учителів віяло духом невпинного зусилля нормалізувати відносини між учнями і вчителями, щоб якомога швидше показати світові, що в українській гімназії все гаразд.

В один четвер прийшов Порхавка на урок до п'ятого класу з книгою, в якій дирекція записує всякі милі й сумні повідомлення для учениць. Цим разом він не був усміхнений. На його завжди лагідному обличчі вимальовувалася скорбота, яку, очевидно, він хотів приховати перед класом. Він попростував до столу, розгорнув журнал і почав читати:

— «Від молодіжної організації румунських скаутів, так званих черчеташ, надійшло через дирекцію гімназії запрошення для учениць нашого закладу вступати в члени організації. Місячний внесок мінімальний. Бідніші будуть звільнені й від нього. Організація подбає сама про обмундирування. Буде безплатний вступ на всі вистави й вечори державних театрів та філармоній. На кожні канікули обов'язкові безплатні екскурсії чи то до Чорного моря, чи по містах Румунського королівства. Члени організації мають пільги на зниження шкільної оплати і взагалі на всякі види допомоги в школі. Стараннішим членам організації будуть видавати одноразові, безтермінові позички та грошові допомоги для придбання одягу та на інші побутові потреби».

Від дирекції жіночої гімназії була коротка приписка, яка закликала учениць скористуватися цією нагодою і всім записатися до цієї організації.

Порхавка склав журнал, схрестив руки над ним і мовчки подивився на учениць.

— Так ось, — сказав нарешті він. — Я прочитав, що мені було доручено.

Оце «мені було доручено» прозвучало як виправдання перед ученицями.

— Я записуюся, прошу пана професора! — вихопилася першою Коляска.

Порхавка протер долонею очі:

— Ви, Коляска? Ви… хочете скористатися з безплатних поїздок і дарового мундира? Треба раніше порадитися з батьками, Коляско!

— Я теж вступаю, — підвелася Марічек, дочка радника юстиції, довгообраза дівчина з попелястими косами. — Я не потребую безплатного мундира, — почервоніла вона, — але я люблю екскурсії…

— Прошу дуже, — записав Порхавка. — Ще хто?

— Я хочу записатися, — озвалася Лідка.

Порхавка вмочав перо у чорнильницю, не кваплячись виймати його.

— Ти теж любиш екскурсії, Дутко?

Лідка виструнчилася:

— Не тільки те. Я люблю… мені подобається ця організація…

— А, то інша справа. Ще хто?

— Я, — якось нерішуче підвелася Кентнер.

— Хто? — спитав учитель. — Кентнер? Кентнер! — гукнув на неї таким голосом, що вона мусила глянути йому просто у вічі.

Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім виразно, як він зробив Кентнер заперечливий рух головою. Оріховська під партою наступила Дарці на черевик. Дарка, не повертаючи голови, притакнула повіками.

— Я ще подумаю, — сказала нарешті Кентнер…

З того часу любов до вчителя Порхавки знайшла у Дарки своє глибоке джерело.

Коли кінчився урок, на списку у Порхавки було шість нових кандидатів у члени організації черчеташ. І хоч було сказано, що члени організації будуть користуватися великими матеріальними пільгами, з шести записаних чотири були дітьми багатих батьків.

Справжні завдання черчеташ і їх політичні цілі обговорено на чергових зборах самоосвітнього гуртка. Незважаючи на те, що на зборах ухвалено бойкотувати неофіційно тих, що вступили в цю організацію, а відносно хлопців то допускалося ще й фізичне покарання, незалежно від того, що лунали такі гострі слова, як «яничари», Дарка відчувала, що бойовий настрій серед гуртківців значно понизився. По-перше, майже наполовину зменшилося число учасників. Можна було припускати, що декого свідомо не повідомляли про збори, а інші просто злякалися.

По-друге, збори не відбувалися тепер на квартирі у когось з учнів, як раніше. Ці, наприклад, збори відбуваються в якійсь малій, з низькою стелею кімнаті, до якої можна дістатися тільки з допомогою умовленого знаку — два коротких і один довгий стукіт у двері. Тепер входили до кімнати поодинці, з відповідними інтервалами. Ніхто не співав тут, не вдавав, що відбувається забава.

До того ж, як здогадувалася Дарка, не було згоди між керівниками. Одні, здогадувалася Дарка, стояли за те, щоб вести боротьбу відкритим, непримиренним способом, незважаючи ні на які жертви, а інші, на чолі з Стефою Сидір, обстоювали політику хитрощів і маскування. Ворог не заслуговує на те, щоб вести з ним чесну гру. Навпаки, треба вдавати лояльних, натягти на себе маску «яничарів», використовувати ворога матеріально, а свою справу робити.

Оріховська, від якої, очевидно, домагалися, щоб вона вирішила суперечку, не ставала на боці ні тих, ні тих. Стояла із схрещеними на грудях руками, вища за інших, здавалася старшою, розумнішою.

Вона заспокоїла розпалених звісткою, що незабаром має приїхати до Чернівців її брат з Галичини. Він допоможе встановити генеральну лінію роботи в їх гуртку. Вона так часто посилалася на брата, що Дарка зрозуміла, що Наталка, певно, дуже високо цінує і любить того свого брата.

Немає сумніву, що в гуртку не все гаразд.

Уже сам факт, що знайшовся серед них зрадник, який виказав їх, — перший серйозний сигнал. Ніхто не називав прізвища зрадника, але Дарка бачила по обличчях, що більшість знає його, хоч спочатку підозріння падало аж на трьох.

Дирекція школи зам'яла справу з концертом з двох причин: по-перше, пани професори хочуть зберегти власну шкуру, бо їм вище начальство може в кожну хвилину сказати: «А ви як дивилися, що дійшли до цього?»; а по-друге, тому, що не надають великого значення цій події, гадають все ж таки викрити прізвища ініціаторів. Тому тепер треба бути обережнішими, ніж будь-коли.

Стефа, яка стояла поруч з Даркою, зауважила півголосом:

— Треба діяти, а не чекати!.. Вічно чекати…

Циганюк не говорив багато, а більше курив. Дарка була здивована, що, опинившись на вулиці, не помітила Циганюка. Звикла до його проводів, хоч насправді милим не був їй ніколи.

* * *

Одного дня Дарка відчуває несподівано, що її серце давно вже гризе бажання побачити ближче Лучіку Джорджеску. Вона так довго не матиме спокою, доки очі її не побачать суперницю. Дарка прагне розглянути її всю, почути її голос, подивитися зблизька на рот в усмішці. Хоче приглянутися до її очей, зачіски, голови, рухів її брів, рук. Мусить збагнути, віднайти те щось, чим захопився Данко. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не повернеться до Дарки! Це ж неймовірно, щоб ніколи вже не повернулося те давнє. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка — така ж, як і була на канікулах? Її коси, що колись йому так сподобалися, що аж прекрасними назвав їх, такі самі, як і тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка порадила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер — мов пасма сонячного проміння. А може, її очі, де він багато разів шукав правди, змінилися? Навпаки, може, навіть виразнішими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне серце, хіба воно не те саме, що на канікулах було?

Світоньку! Таж Дарка ще сьогодні відчуває тремтіння кожного Данкового слова!

Неможливо, щоб він не пам'ятав навіть того, що їй сам колись говорив. Гарна Стефа змінила свою поведінку щодо Дарки в ту хвилину, коли збагнула, що Дарку з Данком в'яже щось глибше, ніж саме односельчанство. І ця теж ніколи не довідається, до якої висоти жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була поступитися їй своїм місцем у Данковому, аби тільки не зайняла його дочка префекта! Але тепер уже запізно.

Тому Дарка дуже здивована, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питає давно ласкавим голосом:

— Хочеш піти на виступ випускників до музичного інституту? Я можу дістати квиток для тебе.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не вабили її. Вважала їх нудними і шкодувала б одного лея на них.

— Я? — кривить уста. — Я — на музичний вечір?

Стефа бере її злегка за підборіддя:

— Ти не бажаєш почути, як Данилюк грає? Досить, досить!

* * *

Насупливий зал з темними, не привабливими для ока коридорами, з безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують страшні двори з дешевих книжок.

Стефа пояснює:

— Оці всі, що бачиш, — це все рідня випускників. І їхні симпатії. Публіка не ходить на такі виступи.

Дарка хотіла б відгадати, де сім'я Джорджеску, але це неможливо… Забагато між цими мамами є добре одягнених, елегантних пань, що сидять на тих самих місцях, де може сидіти й сім'я префекта.

Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики або майстерність її виконання тільки по довгій чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Коли невідомо вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на сцену виходить Лучіка, а за нею — Данко. Дарці стає холодно, а в наступну хвилину жар вдаряє їй у голову.

Дарка дивиться перед собою, але чим більше напружує очі, тим менший образ передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночий силует з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до підборіддя. Смичок сторожко висить напоготові. Лучіка, піднявши зграбно, одними лише пучками пальців, сукенку, сідає за фортепіано. (Усміхнулася до Данка чи тільки так здалося?) Торкається поквапно до клавішів. Наче для жарту, повідомляє, щоб були всі готові. Підносить голову, і тепер втручається скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.

…Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…

Наче незадоволена чимсь, скрипка вдається до гнівних низьких тонів…

Дитина біжить і зупиняється над плесом озера. Сухими листями повзе вуж… Знову зривається з свого лету скрипка…

…У небесах вдарив несподівано грім, і перші важкі краплі дощу спадають з відгомоном на верхів'я дерев. Десь закувала зозуля… Що це, весна вже?

Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом… Що це? Ця горда скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і каяттям таким, що від нього серце розколюється, стелиться тій румунці до ніг…

А вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребту чорно-білої потвори відштовхує його від себе…

Вона його відштовхує?!

…Гордий орел зривається до останнього лету. Ще раз його пісня сягає небесних висот. Ще один тріумфальний акорд — і птах — чи пісня? — з пробитим серцем падає перед Лучікою…

Зал здригається від гучних оплесків. Ці двоє втікають з естради. Зал починає знову плескати. Далі юнаки починають тупотіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затуляти. Підноситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кланяються публіці. Не відриваючи рук, вони втікають з естради. Завіса спадає. Зал приходить поволі до рівноваги.

— Знаєш, що вони грали? «Весняну сонату» Бетховена, — шепоче Стефа.

Дарка притакує автоматично. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялася, вона, не попередивши Стефу, виходить з залу під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловитий рух на вулиці втихомирюють розбурхані почуття.

Дарка не дивується більше, що Данко вибрав Лучіку. І дома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.

XXI

Раптом час зупиняється. Вискакує несподівано з своїх рейок і мало не доводить до катастрофи: роздачу піврічних свідоцтв з волі вищих прискорено на цілий тиждень. Вістка ця застряла, мов кістка в горлі. Не можна було її ні проковтнути, ні вийняти. Відбирала бажання до їжі і спокій для сну. Дарка скидала ввечері панчохи і надягала їх вранці з одним і тим самим непевним: «Що тепер буде?»

Слаба надія (яка дуже манить, але якій не зовсім можна довіритися) на те, що Мігалаке для святого спокою подарує їй двійку і невідповідну поведінку, слабне з кожним днем щораз більше.

І знову мама перед очима. Найстрашніше, що Дарка може собі так виразно (до гри тіней і світла) уявити мамине обличчя в ту мить, коли вона братиме Дарчине свідоцтво в руки. Мама не буде кричати. У неї надто гарне для цього обличчя. Не буде також лаятися. Вона тільки скаже з великим смутком, з великим болем:

— Ну й підла ти обманщиця!

Мама не захоче пригадати, як Дарка захищалася від тих коньків, що їх подарував їй татко за добре свідоцтво, як вона мало не відхворіла того синього светра, що мама їй власноручно виплела. Мама все це забуде. Так! Люди, навіть коли цими людьми є рідні батьки, дуже скоро забувають усе невигідне для себе.

Дарчин страх перед двійкою набирає якогось фосфоричного блиску. Дарка прокидається вночі від цього кошмарного світла й не може вже вдруге заснути. Сон приходить десь аж під ранок, саме тоді, коли треба вставати і збиратися до школи. Розчісуючись перед дзеркалом, Дарка, незважаючи на гіркий, неприємний смак на вустах, не має відваги подивитися в дзеркало на свій язик. Він тепер аж згорбатів від білого осаду. Очі, мов дві олов'яні кулі, давлять і важчають у западинах. До цього з'являється ще звідкись у Дарки така незвичайна для її вдачі замкнутість у собі. Воліє сама в собі спалюватися від сумнівів і страху, ніж будь-кому виявити їх.

Коли настає день роздачі свідоцтв, весь клас приходить у парадних мундирах. Навіть такі нещасні, як Дарка, прийшли в цей день до школи причепурені. Майже кожна учениця має під пахвою тільки одну (з твердою обкладинкою) книжку для свідоцтва. Урочистий настрій запановує в класі. Навіть відмінники мало сміються.

Дарка стає собі осторонь всіх, під самим вікном.

«Найлегша смерть, мабуть, від чаду… Хто сказав, хто розповідав про жінку, що вбила себе запахом жасмину?»

Дарці здається, що це повинно бути навіть приємно — вмирати від квітів.

Зараз же вирішує: ніколи на світі не покажеться вона мамі з плямою брехунки та з двійкою. Ніколи!

Професор Мігулів заходить до класу в чорному, строгому костюмі. В руках у нього портфель, а в ньому доля сімнадцятьох учениць.

«Ось… ось… зараз», — з тремтінням думає Дарка.

Та оце «ось» не приходить зараз. Пан господар класу хоче сказати ще кілька слів з цієї нагоди.

Мова його примирлива, спокійна, батьківська: треба вміти вибачити і самому визначити свою вину. Кінчає біблійним акордом: «Прости нам гріхи наші, яко же і ми прощаємо».

— А тепер — до справи. Андрійчук!

Учениці виходили за алфавітом, зупинялися перед столом, вислуховували по одному-два зауваження про свою успішність, простягали руку за свідоцтвом, читали оцінки і, усміхнені або сумні, сідали на свої місця. Весь час було чути то тут, то там шелест паперу (це ті, що з добрими свідоцтвами, не могли нарадуватися ними і не знати котрий вже раз виймали свідоцтва з книжок і знову прочитували їх!) та стримані хлипання розчарованих і скривджених. Мала Кентнер, наприклад, не може стримати своєї радості:

— Дивіться! Дивіться на моє свідоцтво!

Міці Коляска не йде, а біжить по свідоцтво. Та ледве торкається його очима, як гасне вся. Вона знизує плечима і, незважаючи на наявність вчителя, звертається до класу:

— І що їм шкодило хоч раз дати мені свідоцтво без двійок! Ні, видно, не дочекатися мені сріблистого лиса!..

Весь клас знає, що Міці має від матері отримати сріблистого лиса, якщо свідоцтво буде чисте.

— Коляска! — гримає на неї вчитель. Коляска ще раз знизує плечима і, зламана своїм горем, падає на лавку. Оріховська не дослуховує догани. Вона тільки одним оком зиркає на своє свідоцтво, складає його увосьмеро, як трамвайний квиток, і всуває до кишеньки мундира. Тепер черга на Дарку. Встає. В голові свист і шум. Вся кров збігла з її обличчя, і тепер вітер свище по порожніх жилах. Мігулів з докором розтягає свої губи на всю довжину.

— Попович одержує таке свідоцтво, на яке заслужила своєю пильністю і поведінкою супроти панів професорів.

Цього досить. Дарка бере свідоцтво за кінчик, мов дитину за ручку, і так іде з ним до лавки. Заплющує очі, відкидає голову назад, а свідоцтво кладе перед собою на парту. Лідка (хіба ж вона може іншою бути?) перевисає через парту і скрикує на весь голос:

— Бійся бога, Дарко, та ти ж маєш і з історії двійку!

І незадовільну поведінку!

— Дутківна! — гримає на Лідку вчитель, але це не допомагає. Вона через парти на мигах намагається розважити Дарку, хоч та сидить зовсім спокійна. Клас злегка розчарований спокійною Дарчиною поведінкою. Свідоцтво лежить перед нею, а вона дивиться на двері, ніби тими дверима мав увійти порятунок для неї.

Від «п» до кінця азбуки вже недалеко. Вчитель дає знак до молитви. Нагороджені і покривджені, всі встають, щоб подякувати богові. Тоді увага всіх падає на Дарку, яка не підводиться з свого місця.

— Що з нею?

Нічого. Не хоче тільки обзиватися ні до кого, ані вставати молитися. Не хоче просто жодного руху. Приходить сам директор. Приходять товаришки з інших класів, але їх зараз же проганяє Мігулів. Усі говорять до Дарки водночас різними голосами. Хочуть обернути Дарчин опір на жарт. Обіцяють щось, але від Дарки так далеко втекла воля до будь-якого руху, що не хочеться навіть сказати їм, щоб залишили її у спокої. Абсолютно нічого не хочеться. Тоді директор не знаходить іншої ради, як наказати Лідці і Оріховській (Оріховська ж на одній парті з Даркою) на кошти дирекції викликати візника і відвезти Дарку на станцію.

Пані, приваблена гуркотом, що затих перед їх хатою, вибігає до вікна розпанахана й здивована. Бачить, що під'їхали три дівчини, тільки не може зрозуміти, в чому річ. Хто тут хворий, коли всі три зіскочили з дріжок? По тому, як Оріховська хотіла взяти Дарку під руку, пані здогадалася, що тут, напевно, щось з Даркою сталося. Пані вибігає на сходи:

— Панно Дарусю, що сталося?

— Боже мій… нічого не сталося… Маю двійки… двійки маю! — гукає Дарка, затуляючи водночас кулаком вуста, щоб стримати плач, який намагається стогоном прорватися з грудей.

Дарка стає в куток — обличчям до стіни. Вона вся стрясається від сліз, що біжать з очей, мов з гірського джерела.

Пані обнімає Дарку за плечі:

— Заспокойтеся, панно Дарусю, маєте тепер кілька днів вільного… Відпочинете собі коло мамусі… Не ви перша, не ви остання, що несправедливо…

Дарка відриває долоні від своїх підпухлих очей:

— Чого ви, пані, хочете від мене? До жодного дому я не поїду… Ой… прошу залишити мене в спокої… Ніколи… ніколи з таким свідоцтвом я не покажуся мамі на очі… Я не хотіла брехати своїй мамі…

Тут же зараз мусить і Лідка тицьнути своє слово:

— Ви розумієте, мамцю, що ніхто не сподівався, що і Мігулів вліпить їй двійку, — начебто співчуває, але не може при такій нагоді втриматися, щоб не вкусити. — Я не знаю… він завжди такий справедливий, такий уважний, він ніколи ще не дав двійки незаслужено…

Дарка затикає собі пальцями вуха: «Спокою… спокою…»

Годину пізніше заходить до неї Стефко Підгірський: як же це, що вона не їде до Веренчанки? А що ж дома переказати? Нічого? Як нічого? З тим Стефко і від'їздить. Дарка вирішила провести малі канікули у Чернівцях.

Першого дня канікул Дарка встає вранці, як звичайно до школи, одягається і виходить з дому. Ніхто не допитується куди. Коли повертається на обід, господиня, ображена такою сваволею, не питається, звідки Дарка вернулася. Але вже наступного дня опівдні застає Дарка на квартирі татка. Тато, мабуть, тільки що приїхав, бо на шиї мав кашне і не встиг ще чаю допити. Дарку вразило таткове нещасне, почорніле обличчя.

— Татусю! — скрикує Дарка з такою нелукавою радістю, з таким глибоким почуттям у цій радості, що зразу попадає у таткові обійми. Татко схвильований, щось не доказує, тулить Дарку до грудей і обціловує кожне місцечко на тій дурній голові.

— О татусю, — виривається в Дарки з самого серця прихована правда, про яку вона сама не знала, — я так хотіла, щоб ти приїхав! Ніхто інший, тільки татусь!

Дарці не треба багато говорити, бо пані й так уже все розповіла.

Татко від себе хоче ще обов'язково поговорити з директором. Дарка не допитується, про що і як хоче говорити татко з директором. Навіщо це їй знати? Для неї досить тієї певності, що кожне таткове слово буде сказане для її добра і в її захист.

— Пакуй свої речі, донечко, може, нам вдасться ще сьогодні захопити поїзд.

В Дарки починають тремтіти губи, і вона вже не має сили стримати нового потоку сліз:

— Татусю, як я покажуся на очі мамі з… двома двійками і поведінкою? Що подумає мамця?

Тоді тато, цей лагідний, тихий тато, підіймає голос і починає лаяти Дарку: за кого вважає Дарка свою маму? Хто на світі зуміє краще зрозуміти дитину, як не мама? Мати таку золоту маму, такого ангела, як має Дарка, і сумніватися у великому серці мами? Ой Дарко, Дарко!

Дарка мовчить, засоромлена і дуже щаслива. Не уявляла собі навіть досі, що під її скромною стріхою живе таке казкове щастя. Ніколи не припускала, що тато, цей вічно запрацьований, так рідко коли усміхнений тато, вміє так любити.

Від'їхати того самого дня не вдається, бо татко затримався надовго у директора. Повернувся він від директора дуже стурбований. Почав щось було про те, що до учителів треба чемно ставитися, але згодом, махнувши тільки рукою, тато ні докоряв, ні допитувався більше в Дарки.

Пані була настільки здогадлива, що постелила так, щоб Дарчина отоманка стояла поруч таткового ліжка. Шепталася Дарка з татком аж за північ. Тоді-то й дізналася Дарка, що доброго пана Локуіцу звільнили з роботи. Він, сердега, був упевнений, що його тільки переведуть на інше місце, а тим часом його зовсім звільнили.

— І за що? — хотіла знати Дарка, за що звільняють учителів, бо ж татусь теж належить до цієї братії і йому теж (хоч дома намагаються приховати це перед Даркою, вона дуже добре знає, в чому річ) загрожує подібне горе.

— За те, дитино, що був чесною людиною… От!

Світоньку, невже ж такі часи настали, що немає життя чесним людям на цій землі? І татко, наче для пояснення чи виправдання перед своєю дитиною, що він ще працює, тоді як усіх чесних і порядних людей виганяють з роботи, розповідає таку історію про пана Локуіцу.

На початку цього року, ще до виборів у парламент, приїхали були агенти з партії цараністів і обіцяли людям, якщо вони підуть за цараністами, законтрактувати людські грунти під цукрові буряки на дуже вигідних для людей умовах: завод у Лужанах дає авансом насіння і мінеральні добрива та платить по двадцять леїв за кожен центнер понад норму.

Та люди, вже навчені досвідом, не дуже довіряли представникам урядової партії. Тоді Локуіца поїхав сам до Лужан на переговори. Упевнившись, що воно справді з юридичного боку все в порядку, сам став намовляти людей контрактувати грунти. Багато дехто його послухав. І ось що тепер, після виборів, виявилося: за мінеральні добрива і насіння, яке роздавали більше ніж потрібно було начебто даром, тепер треба платити. Це раз. По-друте, завод у Лужанах погоджується платити людям по двадцять леїв понад прийняту норму при тій умові, що ті буряки будуть селянами привезені аж на завод. Селяни здають уже по нижчій ціні від норми, аби тільки хтось забрав ті буряки в них у Веренчанці, але охочого немає. І от на цю зиму люди залишилися без картоплі, тільки з цукровими буряками. Очевидно, що всі тепер звернулися з претензіями не до уряду, бо ж уряд офіційно не провадив переговори з ними (для цього в нього є свої агенти), а до Локуіци, який намовив їх на цю справу.

А що Локуіца може порадити? Єдине, що він міг, це вмовити місцевого власника горілчаного заводу, щоб той закупив у людей буряки по… вдвоє меншій за їх дійсну вартість. Треба знати, що пан Грабер був теж ображений на людей, що вони, обминувши його завод, задумали здати свої буряки в Лужани.

Ця бурякова історія, як твердив татко, довела бідного Локуіцу до того, що він прилюдно в громадській канцелярії назвав гоцами[33] тих, що приїжджали контрактувати буряки, проклинав їх і каявся перед народом за свою помилку. Але що народові з каяття? Народу потрібна картопля або гроші. І тепер невідомо, що Локуіцу чекає.

— Такі-то в нас, у Веренчанці, гаразди, донечко!

Вранці, коли Дарка від'їжджає з татком до Веренчанки, на місто непомітно, мов сон, спадає сива мряка. Електричні дроти в паморозі скидаються на срібні ланцюжки на ялинці. Ворони літають понад дахами будинків і не крячуть…

XXII

Дарка вже в дорозі до Чернівців зрозуміла, чому це сталося, що ще три тижні тому вона бачила Веренчанку зовсім іншою.

По-перше, три тижні тому на святах тут був Данко. Хоч вони й не стрічалися щодня, хоч від тих зустрічей було більше болю, ніж радості, проте він був тут. Дихав тим самим повітрям. Можна було піти за перцем у сільську крамничку і, можливо, зустріти. Завжди була надія. А цим разом пустка. Пустка в серці, пустка в селі.

По-друге, три тижні тому була тут ще Ориська. Хоч і не було поміж ними тієї сердечності та безпосередності у взаємовідносинах, що колись, та все ж таки була це єдина істота, крім рідних, з якою Дарка проводила у Веренчанці найбільше часу. Тепер Ориська була у Гіцах, а Данко не приїхав знову через якийсь музичний виступ (знову, напевно, репетиції з Лучікою).

По-третє, три тижні тому не говорило ще ціле село про буряки. Як могла зрозуміти Дарка з цих розмов, три тижні тому була ще якась нитка надії, що від людей, як зрештою обіцяли їм, не вимагатимуть повернення грошей за насіння і мінеральні добрива.

Цим разом побачила Дарка Веренчанку з чорного ходу. Веренчанка — це була не тільки прибрана ялинка, бабця, синій светр, коньки, сестричка, як ангелок…

Усі приємні речі належали до давньої, може, навіть неповторної Веренчанки. Через чорний хід Дарка побачила череватих, блідих, з підковами під очима, голих буквально до пупа (в січні!) дітей, які вибігали з хат і кидали їй, як лайку: «Дайте бульби!» Це не означало, що вони просять картоплі. Це був якийсь організований вияв образи і презирства до тих, у кого є достаток картоплі.

Слово «картопля», чи, як говорять у Веренчанці, «бульба», з незначного, не дуже шанованого (не те що слово «пшениця», наприклад) сіренького стало незвичайно важливим, потрібним. Картопля, яка не існувала раніше для Дарки в іншому вигляді, як очищена, зварена, на тарілці під соусом чи маслом, тепер перетворилася у життєву проблему. Село почало голодувати від того, що в ньому бракувало картоплі. Село сподівалося за одержані за буряки гроші годуватися купованим білим хлібом і обійтися одну зиму без картоплі, а вона ось як помстилася за це людям. Тому, що не було картоплі, багато людей перестало годувати свиней. Спродували курей. Дарка знала, що в них у погребі повнісінько картоплі. Це давало їй якесь почуття безпеки, але відбирало моральне задоволення. Здавалося їй, що всі оті високі слова, що чула вона їх на зібранні самоосвітнього гуртка, про любов і працю для народу зводяться до нуля, випаровуються, як камфора, від того, що в них повний погріб картоплі тоді, коли село (а це ж народ, так чи ні?) терпить таку нестачу її.

Люди, як то буває, забули, що татко сам відраджував їх контрактувати ті нещасні буряки, навіть був посварився з того приводу з паном Локуіцою, і тепер відверто ремствували на татка, що він їх не попередив. Мовляв, у самого погреби тріщать від картоплі, а вони мусять на цукрових буряках здихати.

Татко, хоч і доказував мамі, що не треба брати собі до серця несправедливі, кривдні докори, сам дуже переживає від цієї напасті на гладкій дорозі, як кажуть. Він просто горить на очах. Бабуся ходить за ним з якимсь зіллям, він одмахується від неї, випиває, коли вона таки не відстає, але наслідків щось не видно.

Дарка міркує собі, що в татка на серці не одна картопля. Мусить він мати якісь неприємності на службі, що їх приховує перед мамою.

Пан Локуіца зовсім пожовтів. Він не схуд, як це буває з людьми, що переживають великі неприємності, тільки його здорове, масне лице зробилося жовте, як гарбуз.

Річ у тому, що село ставиться до нього тепер крайньо вороже через те, що він фактично (свідомо чи несвідомо — тепер ніхто не хоче розбиратися в цьому) обманув його і наразив на нещастя. Сигуранца, а за нею шкільне начальство звільнили пана Локуіцу з роботи через те, що він тримає руку збільшовизованого населення. Не виключене й те, що його можуть заарештувати.

Три тижні тому він заходив городами до Поповичів, щоб не викликати підозріння в сигуранци. Сьогодні прийшов до них теж городами. Як-не-як, а татко ще поки що на державній службі.

Не роздягаючись, хоч у кімнаті було тепло заради Славочки, він тільки поклав собі на коліна свою шапку-молдаванку і зразу ж почав бідкатися:

— Фу… фу… домнуле… домнуле!..[34]

Татко як господар дому намагався якось розважити гостя, але роль ця вдавалася йому досить важко. Тато просто не знав, що сказати товаришеві. Замість тата сказала бабуся:

— А ви не журіться, пане Локуіцо. Щоб я так жила, не журіться! Якби нам таке нещастя, то що інше… відразу амінь, а ви — все ж таки румун. Поїдете до себе в регат, дасте бакшиш кому слід і — згадаєте моє слово — ще до кінця року будете на посаді… За Веренчанкою не плачте. Тут такі мокляки та малярія — самі знаєте… Як люди кажуть, немає нічого злого, щоб не вийшло на добре. Згадаєте моє слово. Скажете ще: «Добре мені та стара казала»…

— Правда, Траяне, правда, — притакує тато, вдячний, напевно, бабусі, що виручила його.

Пан Локуіца хитає тільки своєю великою головою на таку розраду, нагадуючи коня, якому залізло щось у вухо.

— Отож-бо воно і є… Куплю сигуранцу. Куплю посаду. Куплю суддю. Куплю довідку з лікарні для божевільних, що я хвора людина. Куплю диплом зубного лікаря… Куплю!.. Бакшиш! Всемогутній бакшиш! Отож воно і є, що в нашій державі все продажне… Зрозумійте, драгуцуле, що я, як казала ваша мама, я все ж таки румун, і це мене не тільки обурює, але й болить… Болить! Я терплю з цього приводу… Ви нас вважаєте за окупантів, і вам, хоч як це не парадоксально, морально набагато легше терпіти, ніж таким, як мені. У вашому терпінні є якась надія… Якась благородна злорадність: «Чим гірше, тим для нас краще». І воно так… А що я маю казати? Ви мені кажете — режим… Так, режим. Але той режим деморалізує людей, викривлює в них поняття чесності, справедливості, істини. А ті ж люди — частина мого народу. Мені боляче, коли я бачу, що тут гоц на гоці їде, гоцом поганяє… Я нітрохи не радий з того, що я можу за бакшиш маму купити, як то кажуть… Тут щось треба май по-інакшому думати… Тут щось треба робити, — знизив голос, — щоб народ не втрачав своїх сил. Це говорить вам Локуіца, румун з Штефанештів. Ви знаєте, Николаю, що я не поїду на село?

— Чому? — спитав татко.

«Чому?» — спитала Дарка очима.

— На селі, такому, як воно тепер, все у кліщах бояр. І нічого не придумаєш. Я гадаю десь у місті влаштуватися… Місто — це щось інше. Це говорить вам Локуіца. Всі зміни йдуть від міста, і я гадаю, що і сюди прийдуть вони з міста. Вай… вай… домнуле… фу… фу… думати треба, Николаю. Думати і щось робити. Га?

Татко не притакнув. Можливо, йому здавалося, що його товариш все ж таки у кращому становищі від нього.

— Так, Николаю, треба починати щось робити, — поклав на стіл стиснутий кулак Локуіца. Локуіца навіть не вдарив цим кулаком по столу, але вистачило Дарці глянути на одні губи свого вчителя, щоб зрозуміти, що та спокійна людина, яку в них вдома називали жартома «ходячою ласкавістю», рішилася на щось немале у своєму житті.

«Треба починати щось робити». Дарка відчула, що за цими словами понад усякий сумнів піде услід і діло. Вона не могла знати, що то за дія буде, але здавалось їй, що коли б тепер пана Локуіцу навіть закували, заткнули йому рот і вкинули в тюрму, то його задум все одно перетворився б у дію.

Дарка глянула на татка. З похиленою головою дивився він перед собою, а з виразу його очей можна було міркувати, що він нічого не бачить.

Може, вона помиляється, але щось їй каже, що татко нездатний вже на таку рішучість, як пан Локуіца. Можливо, що він належить до тих людей, які здатні горіти тільки в юності. Дарка зробила крок і поклала таткові руку на плече, наче беручи його під захист. Їй хотілося якимсь чином дати знати своєму вчителеві, що вона — дочка свого батька і зуміє виручити його навіть у найтяжчу годину.

У Підгірських теж бідкання, тільки з іншого приводу. Тут бідкається в першу чергу добродзійка, Орисьчина мама, висока, з страшенно великими очима і золотими обручами у вухах, жінка в чорному як влітку, так і взимку. Через ту прокляту історію з буряками зменшилися треби тоді, коли видатки у Підгірських зросли. Весілля, придане Софійки поглинули багато грошей. Треба тепер посилати Орисьці, треба посилати, між нами кажучи, і Софії, чоловік якої не одержав і невідомо коли одержить платню. А звідкіль брати, коли люди наче змовилися, стали лише половину за треби давати. А спробуєш поторгуватися, то тобі таку зараз мораль вичитає, що в п'ятках тобі застигне!

Локуіца їх обманув, а ти, панотче, терпи від цього!

В одних Данилюків, здавалося, не відбулося жодних змін. Данків тато визнав тільки один принцип: «Амт іст амт, унд ді регірунг вайст, вас зі тут»[35].

Так схарактеризував Данкового батька татко. Дарка запитала себе: чи Данко у зрілому віці буде такий самий?

«О ні! В Данка багата, сонячна, вразлива на тони душа. Яких вершин, — якось по-материнському мріє вона, — досяг би він, коли б оточувала його інша дійсність, ніж ця, що ми в ній бродимо всі!..»

Незважаючи на те, що між Даркою і мамою після нещастя з двійками з'явився новий відтінок любові, дуже схожий на почуття приязні між подружками, незважаючи на те, що татко (забувши, мабуть, директорове зауваження нам'яти чуба дочці) одверто визнав Дарку за жертву сваволі Мігалаке, цим разом перебування вдома було тяжким для Дарки.

Якось, пораючись з нудьги у шафі з білизною, натрапила Дарка на коробочку з бантами. Відкрила її і аж сама замилувалася: лежали тут сувійками сині, рожеві, червоні, темно-сині, білі, золотисті. Дарці спало на думку два з них подарувати своїй колишній подружці — Санді Івана Василевого. Правда, тепер вони могли б зачекати на Славочку, але Дарці хотілося зробити Санді приємність, щоб з легшим серцем виїхати з Веренчанки. Хай би забрала з собою бодай один ясний спогад з Веренчанки туди, на станцію.

Дарка вибрала два найбільш яскравих за кольорами банти: яскраво-рожевий і яскраво-синій.

Санда була тільки роком старша за Дарку, але два роки вже дівувала, а тепер, після різдва, чекала на старостів. Старостів сподівалася Санда аж; з двох сторін, і це найбільше дивувало Дарку.

— А за кого б ти хотіла піти?

— А хто скоріше старостів пошле…

— А все ж таки… котрий тобі миліший?..

— Жодний…

— А все ж таки?

— Той, що мені милий, той мене не візьме.

— Чому?

— Тому, що візьме багачку.

Дарка соромилася подарувати Санді банти при всіх у хаті. Вона поманила її в сінці, де ховалися кури перед морозом, і вийняла з кишені пальта загорнений у папір подарунок.

— Це тобі, Сандо…

Санда непевно простягла руку, наче вагаючись, чи не забрати її назад.

— А ти? Тобі вже не треба?

Дарка пояснила, що в її віці у місті не носять вже таких кольорових бантів.

Санда потримала хвилину подарунок на деякій віддалі від себе, потім неквапно сховала його. Ефект був зовсім не той, що його сподівалася Дарка.

— Бувай здорова, Сандо!

— Зачекай… Я хотіла тебе спитати… твоя мама не могли б нам трохи бульби відпустити… Я навесні відробила б у городі… Ану-ко поговори з мамою… а?

— Добре, — відповіла Дарка, зовсім збита цим проханням.

Те, що мало зробити приємним перебування у Веренчанці, зробило його у Дарчиних спогадах зовсім нестерпним. Гнітюче враження від зустрічі з Сандою прилипло до Дарчиної пам'яті й заважало їй при кожній згадці про рідне село.

І хоч тато попередив директора, що, можливо, Дарка побуде ще якийсь тиждень довше дома, вона настояла на тому, щоб від'їхати з дому вчасно.

Коли сіла у вагон, відчула полегкість від того, що покидає Веренчанку.

Пані провадить гостю (немов Дарка тут перший раз!) до її кімнати.

— Тут щось наче змінилося за той час, як мене не було. Якось так дивно…

— Це вам тільки так здається, панно Дарусю. Що мало б змінитися? От скидайте пальто і ходіть до кухні чаю напитися!

— Дякую… Я дуже дякую… Я зараз… тепер ще першої нема… я побіжу ще до гімназії.

— Чекайте, сідайте… Лідка прийде з школи і розповість вам, що у школі чувати.

— Ні, таки я сама піду. Лідка не скаже мені того, що я хочу знати…

Ніяково і соромно в буденний день іти без книжок. Так ніяково, що Дарка вже кається, що не послухала пані і не зачекала до завтрашнього дня. В коридорах безлюдно і такий діловий спокій, що Дарка не зважується кашлянути голосніше. Тільки краплини з кранів капають одноманітно. Дарка навшпиньках дістається під свій п'ятий клас. Прикладає вухо до дверей: Мірчук! Хто б інший розповідав про якусь пригоду латинською мовою! На голос дзвінка Дарка відскакує від дверей: ще, чого доброго, дістане на привітання клямкою по носі!

Перша вилітає з класу Шнайдер в окулярах. За нею викарабкується вчитель Мірчук, а за ним уже всі, хто тільки був того дня в школі. Лідка, Стефа, Міці Коляска не випускають Дарку з рук.

— Дітки, вона погарнішала! Слово честі, що погарнішала! Веснянками ти не журися! Я дам тобі такий рецепт, що в руку поцілуєш мене за нього! Я тобі кажу! — перекрикує всіх, як звичайно, Міці.

Стефа проводить своїми легкими пальцями по Дарчиному обличчю:

— Вже підсніжники цвітуть… Колись виберемося вдвох за ними, добре?

Дарка бере ці пальці в руки, стискає їх з таким теплим почуттям, що говорить більше, ніж поцілунок.

— Добре, Стефко!

Дарчині очі шукають Наталку Оріховську. Ця стоїть на своєму місці під пічкою і ледве відповідає усмішкою на Дарчин привіт. Тоді Дарка залишає всіх і йде до неї:

— Що чувати між нашими?

Оріховська ліниво знизує лівим плечем:

— Особливого нічого… Брат мій приїхав… Прийди до нас сьогодні ввечері на чайок… Десь коло сьомої. Можеш?

Якщо це запросини, а не формальність, то це дуже сухі запросини. Але, боже ти мій, чого можна чекати іншого від Оріховської?

— Що там Підгірська пише? Ще не вийшла заміж за якого-небудь офіцера? — питається хтось глумливо.

Лідка бере Дарку під руку (іноді добре побути далі від інших!), начебто Дарка належала тільки їй, і так, східець за східцем, вони сходять униз.

Лідка вмерла б, якби не молола язиком:

— Що чувати? Ну, говори, розказуй! Що дома казали на те все? Як мамця сприйняла твої двійки? Правда, що не вбила, ані повісила тебе за них… Ой ти, боягузова донька! Ну, говори… Таж ми стільки не бачилися!

— Лідко, май совість! Не все зразу!

Дарка розглядає хлопців, наскільки це дозволяє їй пристойність. Але Данка не помічає. Або ще не вийшов з класу, або уже зник.

— Вдома… ти ж знаєш, як дома… Певно, що кожні батьки хочуть, щоб їхні діти вчилися добре… Татко в цих справах більше розуміє, як мама… Але що я буду тільки про себе говорити.

Лідка навіть не догадується, що Дарка хотіла б про деякі справи промовчати.

Вона рада, що знову має слово:

— В нас була математична задача, і, знаєш, всі, крім Шнайдер і Оріховської, написали її на «незадовільно».

Ага, Мігалаке питався, чи домнішора Попович знає, що має йому здати поезії Емінеску?

«Все ж таки Емінеску, а не Тудоряну. Емінеску можна. Емінеску — поет. Справжній великий поет».

— Так? Як треба, то треба. Я читала Емінеску у німецькому перекладі. Дуже мені сподобався. Особливо один вірш про пізнє літо…

— А ти хіба так добре володієш німецькою мовою?

Дарка робить багатозначну гримасу губами:

— Абощо?

— А я б не сказала про тебе таке… Чекай, Дарко, ще одна новина! В нас у школі іде підготовка до сербаре унірій[36]. В цьому році будемо перший раз святкувати. Не знаю, щось говорять, ніби Стефанович з восьмого візьме соло, хоч всі за Ілюківною…

— Що це за возз'єднання? Що це таке?

— Як? Ти не знаєш, що на 12 квітня припадає державне свято возз'єднання Буковини з Румунією? У вас на селі не святкували хіба цього свята? Правда, наша гімназія вперше в цьому році так урочисто, з великим концертом береться до цього свята… Дарко, ти не рада, що буде вечірка в гімназії?

— Що? Чи я рада?

— Ага, ще щось, — пригадує собі Лідка новину, яка стосується безпосередньо Дарки. — Орест розпитував про тебе. Так, прошу! Якось перестрів мене, як я йшла з школи, і запитав, де ділася панна Дарка, що її ніде не видно. Не паленій! Не паленій, Дарко!

Дарка і не паленіє, але Лідці, видно, хочеться, щоб ця новина зробила аж таке сильне враження на Дарку.

— Дарко, ти знаєш, з ким я познайомилася? Вгадай! Ану, вгадай!

На превелику Лідчину радість, Дарка вгадує за першим разом. Хоч добрий і гарний вигляд говорить щось зовсім інше, проте до першого обіду на станції Дарка сідає без апетиту. Пані ображена (боже, навіть цим ображатися!):

— Ви, панно Дарусю, привикли до маминої вибагливої кухні, і не до смаку вам наш простий харч…

— Ой, що ви, пані! Як можна таке говорити! Це ж моя страва, борщик з часничком! Але я справді не можу сьогодні нічого їсти…

Стільки вражень… стільки вражень!

— Ну… ні… якось-то буде, — вже сміється вибачливо пані.

Дарка так і не знала, чи дійсно це чайок, чи знову тільки ширма для зібрання.

Знала, що з приїздом брата Оріховської пов'язувалися в їх гуртку якісь надії, будувалися якісь плани, одним словом: чекали. Незнайомий, а такий всім їм близький брат Оріховської був чи, точніше, мав стати віхою на шляху діяльності їх самоосвітнього гуртка.

Тому що Наталка не дала детальніших пояснень, Дарка вирішила прийти на вечір не у формі, а одягнутися у святкову сукенку. Ясно-попеляста шерстяна сукенка з темно-коричневою шовковою оправою довкола шиї і рукавів дуже добре підходила до такого візиту.

І добре зробила.

Як тільки увійшла Дарка у сіни квартири Оріховських і почула запах коріння, що йшов від щойно витягнутого з печі тіста, відразу зрозуміла, що поступила так, як треба.

Назустріч Дарці в сіни вибігла Наталка. Мала запечене волосся, яке не можна сказати щоб дуже прикрашувало її. Незвикле до такої гімнастики волосся стирчало покрученими дротиками і надавало серйозній Наталці Оріховській несерйозного вигляду. Від Наталки пахло духами, які нагадували запах полуниць.

У вітальні з темно-червоними низькими стільцями, з темними (чи то від часу, чи просто така манера) картинами на стінах, з темно-багряними важкими портьєрами на дверях сиділи запрошені. Дарка з-поміж усіх найперше помітила Стефу. У легкій, фіолетового кольору сукенці з стильним, а-ля Марія Стюарт, коміром і відповідною до фасону сукенки зачіскою, що відкривала чоло і потилицю, з важким янтарем на грудях, Стефа виглядала, як мрія.

Наталка взяла Дарку під руку й повела до високого, дуже подібного до неї, тільки кремезного, з здоровим засмаглим обличчям чоловіка:

— Познайомтесь! Це мій брат Роман, а це, Ромку, та Дарка Попович, про яку я тобі розповідала.

«Що розповідала? Чому саме про мене розповідала?»

Роман Оріховський щиро, по-чоловічому потис Дарці руку. Дарка не дивилася на нього, але відчувала на собі його проникливий погляд. Лише сівши на призначений для неї стілець (такі смішні, покручені, наче справді рахітні ніжки!), Дарка глянула сміливіше на того брата Оріховської.

Мав сильно виступаючі вилиці й повні, темно-вишневі губи. Не був гарний, але його фізична сила, здоров'я і той впевнений вираз обличчя робили його дуже милим.

«Такого можна любити», — подумала мимохіть Дарка.

Був це звичайний чайок, хоч запрошені на нього були всі члени їхнього самоосвітнього гуртка. Можливо, було б навіть зовсім приємно Дарці на ньому, коли б вона весь час не чекала на щось інше або коли б між запрошеними гостями був, наприклад, Данко.

А так…

Насамперед пили чай (як чайок, то й чайок). Роман Оріховський підсував дівчатам піднос з солодким. Дівчата брали по тістечку, намагаючись узяти найменше, надкушували його несміливо, немов мишка гризнула, і клали поштиво на тарілочку біля склянки з чаєм. Потім завели патефон. Хлопці взялися курити. Курили понад потребу, демонстративно, і це було очевидно. Орест розказував анекдоти, більшість яких знала Дарка з старих календарів. Проте всі сміялися, а найбільше він сам. Бавилися теж у флірт, але, тому що серед присутніх хлопців не було нікого, хто цікавив би Дарку, вона без великого хвилювання читала призначені їй номери і з такою самою апатією посилала їх далі, першому, хто попадався їй на очі.

Лише наприкінці вечірки, коли вже, власне кажучи, треба було збиратися додому, Наталка ні з сього ні з того спитала у брата:

— А яка твоя думка про те, що в цьому році накинули нашій школі сербаре унірій?

В кімнаті стало тихо, хоч мак сій. Дарці здалося дивним, що Наталка раніше не погодила цього питання з братом. Досі було так практиковано, що у всяких сумнівних питаннях Наталка радилася з братом, а потім уже говорила їм, про його думку…

Кільканадцять очей вп'ялося в лице Оріховського.

— Моя думка така, що страйки вам не вдаються, як це показала практика з тим концертом на честь міністра. Забагато у вас, мої милі, штрейкбрехерів. Що ж до цього факту то доведеться вам послухати наказу дирекції і відсвяткувати свято возз'єднання.

Це було сказано з такою іронією, що хлопці і дівчата переглянулися поміж собою. Циганюк зняв пенсне з носа і знову почепив його.

Дехто з тих, що хвилину тому поспішали додому, тепер стояли, як прибиті до підлоги. Цікаве було те, що Оріховський явно глузував з них усіх.

Чому Орест не встане і не розвіє цю ганебну тінь, що її кидає Оріховський на обидві гімназії?

Чи Дарці здавалося лише, чи справді Орест перекинувся в ту хвилину поглядом з Наталкою? «Що ж це — умовний знак? Змова?»

Коли Орест мовчить, тоді повинен відповідати Гиньо Іванчук, перший, якщо можна висловитися, його заступник і соратник.

Гиньо підводиться нерішуче, наче чекає на те, що схопиться Орест і випередить його. Та ні, доведеться все ж йому приймати бій. Орест задрімав чи що. з ним?

— Ви добре знаєте, що ми (на цьому «ми» робить особливий наголос) стоїмо на інших позиціях…

— Так? — звів брови Оріховський, і від цього чоло в нього зморщилося, як у старика. — Цікаво-о! А яка ж тоді ваша програма?

Так не питають прихильні до справи люди. Такими питаннями можна загнати у сліпу вуличку будь-якого політика. Чим взаємно дорікають різні політичні партії? Браком конкретної програми. А то все ж таки політичні, офіційно зареєстровані партії, а не якийсь там учнівський самоосвітній гурток. Не можна так, не можна! Хлопці і дівчата переглядаються поміж собою. Доки гадає Циганюк мовчати? Щастя, що Іванчук такий хлопець, якому не треба за словом бігати:

— Ми не погоджуємося з окупацією Північної Буковини. Вважаємо, що це одвічна українська земля.

— І що з того? — падає знову ще більш іронічне від попереднього запитання.

— Я не розумію вас, що ви хочете цим сказати? — починає вже втрачати упевненість у своїй правоті Гиньо Іванчук.

Дарці стало просто ніяково за господарів: де ж хто таке чував? Запросити гостей до себе, нагодувати їх, напоїти, а потім своїми заздалегідь обдуманими запитаннями ставити в таке становище, щоб ті нещасні гості крутилися, як мухи в сироватці?

Дарці починає щораз більше підозрілою здаватися вперта мовчанка Ореста. Не виглядає вона випадковою.

— Я ж питаюся вас, що з того, що ви усвідомили собі, що Північна Буковина — це українська земля?

— Ми хочемо шляхом усвідомлення молодого покоління…

«Ой, що за стиль! Не треба, Іванчук, так по-книжковому, не треба!»

Роман Оріховський переплітає руки на грудях. Глузлива поза його ще більше бентежить Іванчука.

— Ага! Гарно. Уявімо собі, що вся молодь Північної Буковини вже усвідомила це. І що далі? І що тоді?

Іванчук розглядає присутніх. Зупиняє свої очі на Орестові. І цей не прийде йому на допомогу? Що ж, доведеться знову самому виплутуватися з матні.

— Тоді будемо домагатися, — і поправляється, — добиватися!

Оріховський не дає йому закінчити думку:

— Я допускаю, що ви вже добилися, що скасовано, припинено румунізацію шкіл і у всіх народних школах викладають знову українською мовою. І що з того? Наші діти, замість вивчати історію Румунської імперії на румунській мові, якої вони, до речі, не розуміють, будуть ту ж історію вивчати на рідній мові. Замість виголошувати, як папуги, вірші подяки і відданості королю будуть декламувати їх уже свідомо українською мовою. Чи ви не думали над тим, що такою своєю політикою ви тільки полегшите урядові роботу над вихованням місцевого молодого покоління? Вам йдеться тільки про форму — зміст вас не обходить? Чи не так?

Іванчук забувся і, як у класі перед учителем, підніс руку догори. Оріховський ледве стримав себе, щоб не посміхнутися.

— Прошу, Іванчук…

Гиньо помацав себе за адамове яблуко, потім кашлянув діловито:

— Я хотів лише сказати, що на деяких етапах історичного розвитку форму виручає зміст…

— То щось дуже розумне. Це ви самі таке вигадали, Іванчук? Може, поясните мені, як це треба розуміти…

Між присутніми леготом пройшов смішок.

— Можу, — зухвало тіпнув Гиньо своєю рудою чуприною. — Якщо ви не розумієте, то можу. На нашому історичному етапі ми боремося за те, щоб зберегти бодай національну форму, тобто мову, письмо, народні звичаї. Щоб формально не втратити права називати себе нацією. А пізніше… пізніше, при більш сприятливих міжнародних обставинах, боротьба за форму перейде в боротьбу за зміст…

Оріховський:

— Имг… имг… Тепер вже дещо розумію. Ви хочете, при відповідній температурі, зрозуміло, заморозити зернята ідей і зберігати їх до часу, аж доки настануть сприятливі умови для їх сівби у землю? Так, ідейка доволі оригінальна… Я тільки боюся, що коли такі зернятка надто довго побудуть у стані замороження, то вони пізніше зовсім втратять здібність проростання. Забув, як воно в біології називається… Знаєте що, Іванчук? — Оріховський зробив багатозначну паузу. — Слухаючи вас, можна подумати, що маєш справу з агентом сигуранци… Чого ж ви рветеся у відчинені двері? Таж урядові нічого більше й не треба, як такого замороження революційного духу в народі! За таку роботу вони ще вам і спасибі скажуть, може, ще й медаллю нагородять.

Іванчук:

— Ви розумієте, але вам не хочеться мене розуміти. Ви хіба не знаєте, що тут мова не про чисту форму. Ми ж вивчаємо — і ви чудово про це знаєте — і історію нашого народу… Читаємо заборонені поеми Шевченка, Івана Франка, поглиблюємо свою національну свідомість прикладами героїзму нашого народу в минулому…

Оріховський:

— Я так вас і розумію… Це ви не розумієте, що таким методом боротьби ви нагадуєте стару діву… Так, стару діву, яка живе тільки тим, що згадує, яка вона колись гарна була у молодості. Безперечно, треба вивчати й знати минуле свого народу — без минулого нація взагалі не нація. Славні діла предків додають нам бадьорості, наснажують нас завзяттям і виробляють таке потрібне кожній свідомій людині почуття гордості за свій народ. Але, ради бога, не можна заради минулого закривати очі перед сучасним! Хто вам дав право дивитися тільки в минуле, не помічати сучасного, повертатися спиною до майбутнього? Коли ви самі будете сидіти склавши руки й миритись, ганебно миритись з тим, що є, то вам небагато допоможуть героїчні подвиги наших предків. Навпаки… ага, навпаки, вони покажуть ще виразніше вам, які ви — я не маю вас особисто на думці — нікчемні. Як говорить Шевченко, «славних дідів правнуки погані»… Хворий не стане здоровішим від того, що ви будете нагадувати йому, яким він колись здоровим був! Це одне. Друге, ця ваша замкнутість у собі, це обмеження членства однією тільки чи то пак, прошу пробачення, дівчата, двома гімназіями — це взагалі мертвонароджене дитя…

Стефа ворухнулася на фотелику. Пружина скрипнула, ніби хтось зойкнув.

— Ви не чули, панно Сидір, про те, що іноді діти родяться мертвими? До речі, ви пропонуєте метод перечекання. Але дивіться, що твориться… Коли Румунія загарбувала Трансільванію, Буковину, частину Добруджі, Бессарабію, то що тоді говорили деякі наші патріоти: потвора обжереться, а потім виблює… Тим часом що ми маємо? Постає велике румунське королівство — Романія маре, — про яке самі румуни склали приказку, що «Романія маре — мамаліга н'аре»…[37] Ясно, що нам аж ніяк не можна миритися з таким становищем, що ми не примирюємося і ніколи не погодимося залишитися на становищі колонії. Це для всіх нас ясно. Неясно лише поки що, які методи боротьби треба обрати… Я, наприклад, відкидаю, Іванчук, ваш метод заморожування, чи консервації, енергії на пізніше. Ви ж молоді, а молодь повинна іти в авангарді! Авангардом у боротьбі за національне визволення Північної Буковини повинна бути її молодь, так? Добре. Вдячний, що погоджуєтеся зі мною. Але мусите погодитися і з тим, що українська молодь на Буковині не складається з самих гімназистів! Це було б абсурдно і смішно!..

Іванчук:

— Ви хочете сказати, що нам треба єднатися з ремісниками, з робітниками? А ви знаєте, яким духом просякнуті ці елементи?

Оріховський:

— Я знаю лише те, що вони нічого поганого не хочуть для свого народу. За це я ручаюсь своєю головою…

Іванчук піднесеним, хрипким голосом:

— Ви сказали недавно, що якби мене не знали, то прийняли б за агента сигуранци, а я тепер вам скажу, що якби я вас не знав, то прийняв би вас за агента Комінтерну!

Іванчук сказав і сам злякався своїх слів, бо зблід від них, як стіна.

Дарка також злякалася: хоча б обійшлося без скандалу! Та, слава богу, Оріховський зовсім спокійний. Він обводить усіх спокійним поглядом і питає не без іронії:

— Чого ж ви так настрашилися? Будьте спокійні… я нітрохи не почуваю себе ображеним… Тут тільки одне непорозуміння, пане Іванчук. Ви грубо помиляєтесь, коли думаєте, що кожний, хто співчуває робітничому рухові, отримує за це гроші… Я зрозумів ваш натяк. Ми не торгуємо своїми політичними переконаннями. Ясно?!

Людина весь час говорила спокійно і раптом крикнула, ще й кулаком по столу вдарила. Зрозуміло, що така несподівана зміна поведінки могла збентежити присутніх.

Наталка взяла брата за руку, примусивши його сісти.

— Ні… Я таки не чекав від вас, що ви з Циганюком пуститеся на таку провокацію. Та що це? Що це за діалог між мною і Оріховським? Та я аж тепер бачу, що це звичайнісінька, наперед підготовлена провокація…

Очі Гиньо метали блискавки гніву на всі боки. На фоні гарячого кольору волосся ці очі видалися білими.

Аж тепер підвівся Орест. Він був спокійний, флегматичний, як завжди.

— А що ж ти називаєш провокацією — обмін думками? Так, тепер настає такий час, що ми повинні ясно визначати свої погляди. Буде вже тієї забави у гуртки: або робити справжнє діло, або киньмо все до чортової матері!..

Оріховський підняв руку:

— Заспокойтеся… пакс вобіскум![38] Я думаю, що сьогоднішній наш товариський, — не втримався він від посмішки, — обмін думками переконав нас усіх, що нам не потрібна боротьба для боротьби, що та боротьба повинна спиратися на якусь конкретну програму. Я знаю, Іванчук, що ви не любите цього слова, але без нього не можна… Далі: та програма повинна мати якусь перспективу, а такі питання не вирішуються в один вечір. Моя пропозиція, — він звернувся до сестри ласкаво, як завжди, коли звертався до неї, — відкласти цю справу на якийсь час, а поки що, Наталочко, пригадай собі, що ти — господиня… Як почуваєш себе? — він співчутливо приклав їй руку до чола.

Орест завів патефон. Музика «Дунайських хвиль» перенесла Дарку в інший світ. На березі Дунаю, але не на батьківщині Штрауса, а десь ближче, взявшись за руки, танцювали босі дівчата з водяними лілеями у волоссі.

— Треба думати, а не мріяти!..

Орест Циганюк нахилився так низько над Даркою, що його підборіддя торкнулося її голови.

— Дивіться, Дарко, яка чудова дівчина — Стефа…

Стефа, зачувши своє ім'я, повернулася до них лицем. Її рука перебирала янтар на грудях. Дарка не встигла відповісти, бо Наталка взяла Ореста за руку, вказуючи йому закоханими очима місце біля себе.

— Сідай, Ромку, — сказала до брата, — ми ж не про це тебе питали. Ми хотіли почути твою думку щодо нашої участі у святі возз'єднання — як ти вважаєш? Брати нам участь чи демонстративно не прийти на урочистий вечір?

— Моя думка, — він приклав великий палець до нижньої губи і замислився, — моя думка така, що треба нам взяти участь в цьому параді. Так!

— Це ж опортунізм! — крикнула Стефа і встала, але відразу ж сіла.

— Ні, — схилився злегка в її бік Оріховський, — зовсім ні. На даному етапі — користуюся фразою пана Іванчука — вам не треба встрявати в жодні демонстрації. Взагалі не робити нічого такого, що могло б потягти до масової відповідальності. Розцінюйте це як тимчасовий відступ, але пам'ятайте, що це — відступ, який робиться для кращого наступу. Потім, під час таких демонстрацій дуже легко можна дати себе спровокувати до різних виступів, катастрофічних щодо наслідків.

Іванчук зробив іронічну гримасу:

— Ви щойно говорили про те, що молодь повинна іти в авангарді, а тепер уже відступаєте? Чи, може, ви вже не причисляєте себе до молоді? Я не думав, що почую сьогодні таке від вас… Просто ніколи був би не повірив. Чи то у вас теорія — одне, а практика — друге?

Оріховський засміявся:

— На це ви мене не візьмете, Гиню! Застарий я горобець, щоб впійматися на полові. Ви що, чекали, що я вас озброю хлопушками і виставлю проти кулеметів? Ви цього чекали від мене?

* * *

Життя пливе рівномірно, як лінива ріка. Комусь сторонньому могло б здаватися, що немає жодних змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.

Мігулів питає з однаковим спокоєм і ласкою як тих з «форте біне»[39], так і з «інсуфіцієнт»[40]. Мігалаке теж без великих труднощів пригадував, що і Попович є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але бодай помічав її в класі. Добрі очі учителя Сліпого, може, трохи частіше, ніж раніш, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні і ніжні. Ні тіні не помітив би ніхто в них докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з варенням. Навіть учитель релігії о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок словами: «А тепер помолимося господу богу, діти!»

Данко теж незмінно, коли вряди-годи налетить на Дарку, вітає її своїм улюбленим:

— О, Дарко! Як ся маєш?

Підготовка до свята возз'єднання без поспіху та гамору, але систематично посувається вперед. А решта — усе, як звичайно і як раніше.

Тільки Дарка одна в цьому зачарованому світикові згорає від таємного вичікування. Щось десь діється! Щось назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що всі ці Циганюки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промениться силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених вуст і невидним, без барви і запаху, промінням доходить до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже: «Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас».

Навмисно лізе Циганюкові на очі, щоб нагадати йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Повертається з Лідкою з школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами:

— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!

Орест вітається і мовчки йде далі. Тоді Лідка з сміху впадає в лють:

— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти хворієш манією переслідування!

Тепер Дарка за кожним поворотом з школи додому прискорює кроки.

— Скоріше, Лідко, скоріше! Або ти лишися, а я побіжу скоріше… До мене, напевно, лист прийшов.

Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора. Мабуть, не буде й завтра, ані післязавтра.

Вночі Дарка зривається і перелякано сідає на ліжку:

— Здається мені, що хтось стукав у вікно!

Приходить пані в нічному кафтанику і з свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся прочитає молитву за спокій покійників і йде спати.

Згодом, у болотистий день, коли на узбіччях зеленіє вже травка, а в яругах лежить сніг, приносить хтось у клас перші проліски. Бідні проліски, розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутоньєрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не змінює того факту, що весна вже з'явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.

Свято возз'єднання, офіційно сербаре унірій, вже не за горами. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській:

— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю… щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди, будеш бачити! Будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч не може передати виразно словами картину своєї уяви.

Оріховська не сердиться цього разу — вона гладить Дарку по плечу. Наталка щось на три роки старша за Дарку, тому рух цей виходить такий материнський:

— Нічого не станеться, Дарко. Так тепер треба. Ти заспокойся.

Дарка не вірить Оріховській: вони вважають її незрілою для справи. От і все.

День 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Ранок був похмурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли на свято всі учениці і учні обох гімназій. У спортовому залі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі і собі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими брудними струмочками. На передній стіні, облямованій сосною і трикольоровими румунськими прапорами, — портрети їх величності короля Фердінанда і королеви Марії.

Дарка хоче пропхатись наперед, але сильніші плечі заганяють її в найбільш глуху і тісну середину залу. Звідси вона не зможе навіть бачити Орестового обличчя. Здається їй, що він повинен бути між передніми, і, мабуть, так воно і є.

Спадає на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки), те, що колись розказував Дарчин дядько Муха про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді зібрався такий натовп, що дядько, щоб дістатися на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає страшно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?

Але в цю мить поважніє вся: зараз це почнеться. Їй неможливо навіть уявити собі, як саме почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне: «Ганьба окупантам!», чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а весь зал почне свистати?

Виходить на підвищення чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святкову промову. Знак, що це пересунено на іншу хвилину. Може, під кінець свята? Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. Під кінець («Про що він оце базікав?» — запитує себе Дарка) директор дякує від себе, від імені учнів та всього рутенського (читай: українського) народу на Буковині королю за те, що взяв українців під свою ласкаву опіку. Директор кінчає і злегка нахиляє голову.

Вчителі починають плескати у долоні. В залі то тут, то там злітає заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальці і витягає червону, набряклу шию: «Хто там посмів не бити «браво»?

Але тих, що плескали, було так мало, що легше було запам'ятати їх, ніж тих, яким не сподобалося директорське слово.

Інші пункти програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з шостого плутається в декламації і з переляку декламує двічі ті ж самі строфи. Зал аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: «Що там знову?»

Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається вперед. Тепер, під час державного гімна, це почнеться. Увага! Увага, хлопці! Увага, дівчата!

Директор закладає руку за спину («Чи він гадає в такій поставі співати гімн?») і передає на весь зал:

— Тепер прошу задніми дверима спокійно, поволі виходити на город. Там на пам'ять вічного возз'єднання Буковини з великою Румунією ми посадимо молодий дубок як символ сили і тривкості цього єднання. Прошу тільки виходити спокійно і без гамору.

Щойно розкопана земля — як маленька могилка. Учні шикуються навколо цієї свіжої рани землі й чекають. Саме проти Дарки, по той бік могилки, стоїть Орест. Його обличчя на фоні заплаканого неба таке бліде, що аж неприємно дивиться. Уста теж якісь такі, що цілком стираються грані між ними і обличчям. Дарка вдивляється в Ореста з такою напругою, що її праве око починає сльозити. Орест крутить головою, наче відмахується від чогось, і зустрічається з її поглядом.

«Я готова! Я на все готова. Чекаю тільки знака від тебе», — сигналізують розпалені Дарчині очі. Орест втомлено заплющує повіки і вмить знову їх розплющує. Значить, прийняв Дарчину готовність до відома. Дарка так пройнята тим, що має ось статися, своєю близькою вже участю в цьому, що на все це свято дивиться, мов крізь закопчене скло. До її вух, наче воском залитих, долітають поодинокі слова нової промови (говорить тепер їх директор з жіночої гімназії) і ніяк не можуть перелізти через поріг свідомості. Це вже так близько, що Дарка перестає дихати. Професор співу підносить руку вгору. Дарка скрикує раптом якимсь безголосим внутрішнім зойком і так застигає з широко розкритими очима: Орест теж співає королівський гімн…

Могилку засипають. Півколо рідшає. Грабарі розходяться. Тільки Дарка стоїть на своєму місці в болоті і на дощі.

— Дарко, ти глянь на себе, ти ж уся в болоті, — сіпає її за рукав Лідка, — візьмемо парасолі і підемо додому…

— Я не знаю, — відповідає майже непритомна Дарка, йдучи за Лідкою.

* * *

На другий день промите небо таке прозоре і синє, що здається, якби лягти горілиць до нього, то можна було б бачити себе, як у великому дзеркалі. Повітря переповнене тим ніжним запахом, який може видати тільки насичена весняним дощем земля. Небом, понад дахами будинків, немов торкаючися червоними ногами димарів, пливе самотній бузько з широко розпростертими крильми.

Весна йде і сміхом своїм бере в полон людей та природу.

Дарка з Лідкою приходять до школи у літніх плащах. Це смішно, але незаперечно. Ніщо так не нагадує нам весни, як літній плащ після хутряного пальта. Під гімназичною брамою дівчата здивовано дивляться одна на одну: що це? Прийшли аж так пізно чи прибігли так рано мури підпирати? О, хіба не рано, бо ж по дорозі зустрічали майже всіх тих, з якими щодня схрещуються їхні стежки. Прожогом кидаються до вхідної брами.

Тільки переступають її поріг, як від стін відскакують якісь незнайомі панове:

— Віддати книжки, йти в зал, — командує один з них безоглядно.

В Лідки сама впала на сходи торба з книжками. Дарка притулила свою міцніше до грудей.

— Що це таке? Я нікому не дам своїх книжок! Я нікого не знаю!

— Не базікати. Ми з сигуранци. Ніхто книжок не забере. Дістанете їх цілими назад. Мусимо тільки їх переглянути. Тепер просто до залу.

По дорозі до спортового залу ще одна варта таємної поліції. Біля самих дверей — пара обмундированих сторожів громадської безпеки. В залі гамірно. Можна сказати — навіть весело. Роз'юдженим джмелем гуде тільки одне питання: що сталося?

Біжить чутка, що хтось шиби вибив директорові. Може, й так, він заслужив на це. Але по дорозі перехрещується з нею новий здогад: хтось з даху гімназії скинув державний трикольоровий прапор.

Це вже серйозніше… Думка про директорові шиби відпадає, як смішна і нікчемна.

— Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі… — біжить десь з лівого крила захекана нова вістка. — Все це нісенітниці. Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.

— Ах!

Так, але через хвилину і це припущення відпадає. Адже міністр у цей день перебуває у Франції.

Дурний сторож дзвонить на першу годину, як нічого не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до залу у товаристві кількох учителів, дуже заклопотаний, і весь зал видихає широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо, ніж непевність. Нарешті директор скаже їм, у чому річ і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає серед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей). Він говорить голосом, яким виголошують промови над могилою заслужених, але ненависних людей:

— Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, кари гідного вчинку. Хтось зрубав аж біля самої землі дуб, якого ми вчора спільно посадили як символ вічного об'єднання Буковини з Румунією. Є певні підозри, що цього ганебного, нікчемного, кари гідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу.

Дарка ховає обличчя в долоні. Їй здається, що сигуранщики мали б право повести її на шибеницю за цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню пересторогу і погрозу. Він закликає винуватця добровільно признатися, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Саме обидві, бо обидві вони користувалися городом, де був закопаний дубок.

У залі тихо-тихо.

Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винного:

— Винний у залі є. Поліція теж. Кожної хвилини директор може звеліти заарештувати його, але тоді співвина падає на всіх. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винний у своєму злочинному ділі був сам. Він мусить мати спільників. Таких, що були з ним у змові. Коли він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був відважний, щоб вчинити таку ганебну справу, то невже ж тепер не стане у нього сили, мужності і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей «герой» хоче врятувати себе долею кільканадцяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме сигуранці. Йдеться тепер тільки про порятунок гімназії. — І директор ще раз повторює авторитетно: — Тільки та обставина, що винний виявить сам себе, може врятувати обидві гімназії.

Кілька учнівських голів оглядається позад себе. Не кожний має бажання прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і врятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. Згодом говорить твердим голосом:

— Ось вам моральна вартість ваших проводирів. Знає дуже добре, що його прізвище вже відоме поліції. Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… — директор від обурення не може говорити далі спокійно.

Він заспокоюється на хвилину, потім починає вже іншим тоном:

— Жіноча гімназія може розходитися додому. Про всякі дальші розпорядження дирекція оголосить на чорній дошці.

Дівчата заворушилися лавами. Вони відділяються від хлопців.

Біля дверей стають учителі й пильно стежать, щоб із спідничками не висунулись і якісь штани. В коридорі під оком сигуранщика треба кожній перевірити свою торбину й на запитання, чи чогось не бракує, відповісти «ну», що румунською мовою означає «ні».

По дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

— Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… Я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це сердить Лідку:

— Бігме, Дарко, ти трохи дурнувата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її догнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

— Наталю… я маю… тво-ю граматику-у!

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість того щоб дістати з торбини граматику, чіпляється рукою за Наталчин комір, притискає її до себе і питає переляканим за свою сміливість голосом:

— Наталко, я тебе благаю, скажи мені… це зробив Орест?

Наталка аж подається назад від такого запитання. Вона міряє Дарку грізним поглядом і без слова йде далі. Дарка дозволяє їй пройти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, знову чіпляючись за її руки, починає виправдовуватись:

— Я знаю, що про такі речі не можна питатись, ані говорити, але я так хотіла б це знати! Ніхто не знає, як це важливо для мене… для цілого мого життя…

Наталка мовчить. Тоді Дарка каже благально:

— Коли не хочеш про це говорити, кліпни тільки оком, що «так»…

Наталчині очі дивляться просто й непорушно, ніби її повіки та вії були з бляхи. Пройшовши кілька кроків, Наталка посміхнулася загадково.

— О Наталю! — Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухиляється від поцілунку і каже м'яко:

— Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає з торби…

І доки Дарка вовтузиться з сніданком, Наталка Оріховська переходить на протилежний тротуар.

XXIII

В повітрі літають поголоси, ані правдивості, ані джерела яких не можна дошукатись.

Обидва директори їздили буцімто до Бухареста і були на аудієнції в самого міністра освіти.

З Бухареста приїздила комісія до Чернівців.

З того всього напевно, одне, що заарештували Ореста Циганюка та перевели його з поліційних до судових арештантів.

Чи ще когось заарештували з учнів? Теж не знати. Поголос сіє, що в'язниці переповнені шкільною молоддю. Тим часом усі бачать, що багато тієї молоді спокійно грає собі в футбол.

Лідка з Даркою надвечір підбігають до гімназії до чорної дошки. Як завжди, висить собі та чорна дошка з однісіньким застарілим оголошенням, яке закликає всіх учнів вчасно віддавати книжки до бібліотеки.

В середу (і хто б подумав, що це вже п'ять днів минуло від того пам'ятного дня!) Лідка і Дарка знову біжать до гімназії. На чорній дошці висить велике, виразне оголошення. Читають, ставши навшпиньки, задихано: чорним по білому написано, що українську жіночу гімназію ліквідовано!

— А щоб він не повернувся з тюрми! — закляла на весь коридор Лідка Ореста. — Це все через нього!

— Не кляни, а читай далі! — буркнула Дарка.

Кілька рядків нижче оголошують умови вступу до нової гімназії. До цієї нової можуть бути прийняті тільки ті, які напишуть потрібну заяву та приймуть присягу і… які, на думку дирекції, підходитимуть для цього закладу. Прийом до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8 до 12 годин ранку.

— Ти не гнівайся, що я так сказала на Ореста, Дарко! Я думала, що вже по нашій школі… Чуєш, Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…

Дарка дуже здивована:

— Як це «все в порядку»? Таж тут написано, що треба якусь присягу прийняти.

Лідка сміється весело:

— Ну й що з того, що написано? Ти думаєш, що змусять тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати науку директора і підписати якесь зобов'язання… І по всьому параді! Ет… Добре, що поки що людина відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і так не хочеться вчитись!..

Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти її!

На вулиці повіває західним леготом. Сміється якась дівчина яскраво-червоними вустами до свого хлопця в офіцерському мундирі. Якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, продавець газет вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!

Життя не змінилося від того, що в Чернівцях ліквідовано обидві українські гімназії.

В четвер зранку (в четвер у школі: математика, румунська, латинська, історія, природознавство, малювання) надходить лист від мами. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть бог, усе буде добре. Додому треба писати що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Дома все гаразд.

Лист короткий і дуже обережний. Мама не написала всього, що думала. «Які вони там налякані мусять бути», — подумала Дарка, і стало їй боляче за своїх.

Надвечір того сумного четверга прибігає заплакана тітка Іванчукова. Її здоровенні груди піднімаються й опускаються, і за кожним таким важким опусканням — новий потік сліз. Дарка згадує чомусь помпу з фізики.

Тітка прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози:

— Подумай собі тільки, тільки уяви собі («Але що уявити собі?» — нетерпеливиться Дарка). Я ноги свої сходила, я груди свої зірвала («Ну… ну, ці груди хіба пилкою надірвав би!»), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть до нової гімназії, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся! — На Іванчукову надходить нова хвиля розпачливого плачу… — Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного повезуть на дрожці до прийому, бо він добровільно не піде. Таж тато його з хати прожене, коли він не запишеться до школи! Я добре знаю свого чоловіка… Пропаде дитина! Ох!..

— Чекай, чому він не хоче записуватися? — хвилюється Лідчина мама.

Тітка хапається за голову і колише її у своїх руках, як хвору дитину:

— Боже, за що ти караєш мене? Кого я собі до хати прийняла? Та якийсь лихий дух, той Циганюк… Якийсь лихий дух обплутав мою дитину… Таж він нехай і на очі не показується батькові, коли не запишеться… Ой боже, коли я якось з цього нещастя вийду, то ще сто років житиму!

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тітку тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся, лихе не загине! Держать його в арешті. Аби чужі діти впали в біду! Нічого не признається — і що? Побачите, що подержать і ще випустять, а моя бідна дитина звихнеться на все життя через того чорта… Бодай була б я його на очі та й не виділа! Зовсім інший Івонко… Вже написав до старого про гроші і поступить. Закінчить гімназію, і такий мужичок буде доктором, а моя дитина буде поневірятися на світі неуком…

— Але чекай, чому це Гинько не хоче записатися? — ще не розуміє Лідчина мама.

— Чому? Тому, що бог йому розум відібрав. Треба там при вступові, жінко добра, якусь заяву підписати, а він з цим всім, каже, не має нічого спільного. Раз махнути пером, — а він каже, горенько моє, що він цього не зробить!

Пані й собі лякається. Перелякана, кличе Лідку до себе.

— Лідко, дитинко, може, і ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має ніяких поганих думок.

— За мене прошу не боятися. Я не така дурна… Записуюся зараз першого дня. Прошу тільки дати мені гроші на вступ.

Тоді пані пригадує, що ще й Дарку має на своїх руках:

— Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальності за вас перед батьками…

— Моя літера випадає аж на суботу, — дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.

— Я вам кажу, панно Дарусю, ви вважайте, щоб потім ваші батьки не мали зла на мене. Що до чого, то я можу позичити вам гроші на вступне.

— Гаразд, — приймає вона цю готовність пані і виходить до своєї кімнати.

Вже їй досить плачу Гиневої мами. Вже того всього навіть більше слухати не може! Зразу було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилася, що ноги свої сходила, а потім… а потім щось стукнуло в серце: таж це Гинева мама плаче! У Веренчанці є ще одна мама, яку те саме чекає! Чи теж буде смішно, коли та, з Веренчанки, мама товктиме головою об стінку?

Досить! Досить!

XXIV

Вночі з п'ятниці на суботу в Дарчине ліжко ніяк не приходить сон. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе на поверхні води. Десь з віддалі чути шум водопаду. Цей рівномірний, дрімотний шум вмить заколише її. Та й ця примара не приносить сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Нічого не допомагає. Сон, як заворожений злою відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.

Засинає далеко за північ, але незабаром прокидається. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близький до дійсності сон, що аж моторошно. Гасить лампу.

Лідка починає бурчати, що не дають їй спати. Дарка в темряві ховає голову під подушку: «Завжди з'являєшся, мамо, у вирішальні хвилини мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою, ти уві сні чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, чи допомогти мені? Я знаю, знаю, знаю, мамо, як це дуже болітиме тобі, але я не можу, ти повинна зрозуміти, не можу відцуратися від того, що татусь і ти сама вчили мене любити. Чому ти нічого не говориш, мамо? Мамо!»

Згодом мамина постать розпливається, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки:

— Бійтеся бога, панно Дарусю! Таж то вже десята доходить. Ми були вже перелякалися, що ви так спите і розбудити вас не можна…

Дарка не зразу усвідомлює, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить з кімнати, як звичайно, збудивши Дарку. Пані тепер чекає, поки вона на її очах одягнеться, з'їсть вже зовсім холодний сніданок, зодягне шапку, сховає гроші і піде до гімназії.

— Панно Дарусю, ви вважайте, не візьміть собі за приклад Гиня… Я вам кажу: ідіть запишіться і повертайтеся щасливо додому.

— Гаразд, — на все згоджується Дарка.

Але коли Лідка, помітивши виразне підморгування маминого ока, пропонує Дарці своє товариство, в Дарки бунтується щось, і вона рішуче і досить неввічливо відмовляється:

— Я піду сама… Я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу водія…

— Вважайте, що робите, панно Дарусю! — ще раз перестерігає пані.

— Гаразд, — відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху — двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків. Чіпляються лапками за грати балкона і мружать очі від сонця. На Дарку надходить те розкішне безвілля, яке може дати тільки весняний по коліна в сонці, ранок. Їй нікуди не хочеться йти, не хочеться про щось думати, з кимсь вступати у розмову. Хочеться стояти тут, на тротуарі, моргати до сонця, як ті двоє білих ведмедиків, що на балконі. Але на вулиці не можна стояти нерухомо та без діла.

І Дарка вирішує: піду туди, куди мене ноги понесуть.

Ноги, привчені до однієї і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів стоять два учні. Здалека палає руда Гинева чуприна.

«Це, певно, з тих, що не хочуть поступати», — здогадується Дарка. Її серце відчуває стільки сердечної теплоти до них, що вона починає думати, чи не підійти до них і не гукнути:

— Гаразд, товариші! Я теж з вами!

Але саме тому обминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим басом:

— Щасливої дороги!

«Господи, їм здається, що я піду поступати», — паленіє Дарка.

— Ах, ти тут! — налітає на Дарку просто з гімназії Наталка Оріховська. — Я по всій школі розшукую тебе. Добре, що зустріла! Ти записалася?

— Що ти? Що ти, Наталко? — міниться на обличчі Дарка від самого підозріння. — За кого ти мене маєш?

Оріховська бере її під руку і відводить убік од вхідних дверей гімназичного будинку. З якогось підвалу, незважаючи, що надворі тільки весна, доноситься запах свіжих яблук.

— Дарко, нам треба записуватись.

Дарка поволі відступає від Наталки. Біль від образи за недовір'я заставляє Дарку тремтіти всю. Тільки очі дивляться з викликом:

— Зі мною так не треба, Наталко.

— А я серйозно, Дарко!

— Та що ти говориш? Ще вчора говорила мені Стефа Сидір!..

Наталка намагається дістати через штахети галузку глоду, який розцвів раніше, ніж покрився листям.

— То було вчора, а цієї ночі вирішили інакше. Всі ми записуємося, хіба б дирекція сама не прийняла кого. Будемо вчитися і, — Наталка через плече оглянулася, — непомітно робити свою роботу.

— Мені все це якось в голову не вкладається, — нічого не розуміє Дарка. — Таж вчора тітка Іванчукова трохи з розуму не зійшла, що Гиньо не хотів іти записуватися.

— А він і сьогодні не йде…

Дарка рвучко повернула голову до Наталки: чи не вчулося їй часом?

— Не йде, — підтвердила з іронією Наталка. — Думає, що для народного трибуна, яким вважає себе Гиньо, освіта — зайва річ. Чого ж ти завагалася? Будь певна, що коли б Орест був серед нас, він теж записався б… Пішли, Дарко! — бере її за руку, але біля самого будинку гімназії відпускає. Дарка повинна сама увійти в браму поміж двома шеренгами хлопчиськів, від яких невідомо чого можна чекати. Здається, було так, що хтось з гурту глузливо свиснув. Дарка непевно оглянулася на подружку, тоді почула Наталчині слова:

— Іди вперед, не оглядайся!

І вона пішла, не звертаючи уваги на те, що довкола діялося. Так Дарка вже звикла не тільки вірити всьому, що скаже Наталка, але й навчилася не розпитувати. Зрозуміла нарешті, що в організації так і повинно бути. Хтось один не лише вирішує остаточно за всіх, але й бере на себе відповідальність за всіх.

Та тепер була не відповідна хвилина для роздумувань. Ішла до директора, й страх, що його відчувала, породжував неприємну реакцію. Проте все сталося далеко простіше, ніж Дарка уявляла собі. Була впевнена, що їй доведеться пройти крізь чергову полосу допитів, а тим часом обійшлося зовсім без цього. Єдине, про що помічник директора запитав, це її прізвище, клас і рік народження. Правда, підсунули їй підписати ще й якусь заяву, яку Дарка могла не читати, раз в гуртку вирішили підписувати цей папірець.

Коли Дарка вийшла з гімназичного будинку, на неї чекала вже Наталка з гілкою глоду.

Вона на обличчі Дарчиному прочитала, як їй у цю хвилину потрібна підтримка, бо відразу подала знак, щоб Дарка пішла за нею.

— Так ось, — заговорила Наталка, коли залишилися сам на сам, — з цим покінчено. У школу будуть всі прийняті. Можеш написати додому, що все гаразд.

— Наталко, я хочу запитати…

Але Наталка стримала її суворим виразом обличчя:

— Не треба. Іди! І так уже задовго стирчимо на очах у всіх, — і тут же недбало обернулася та пішла до гурту дівчат, що були в сквері перед гімназією.

Дарка подалася на Руську вулицю.

Її мучило одне питання: звідки раптом така терпимість з боку шкільних властей і сигуранци? Невже ж вони стомилися в боротьбі з бунтарями й захотіли перепочити? Невже й справді можна вірити, що директор та Мігалаке по-батьківському пробачили учням усі їхні гріхи?

Ні, не може бути! Напевно, що це не так. Проте факт залишається фактом: в обох гімназіях знову починається нормальне навчання.

Дома (тобто на квартирі у Дутків), навіть не переодягнувшись в домашнє плаття, Дарка сіла писати мамі листа.

Адже на цей лист там чекали, як на дощ у посуху! Від змісту цього Дарчиного листа залежить усміх або хмара на маминому лиці, від нього залежатиме, чи татко ходитиме ритмічним, бадьорим кроком, чи човгатиме ногами. Ах, як багато залежатиме там, у Веренчанці, від цього клаптика паперу!

Дарка повідомляла своїх, що сталося так, як мама передбачала: все пішло добре. Всіх прийняли у школу знову (тут Дарка повірила Наталці сліпо на слово, бо записування фактично ще не закінчилося), нікому не загрожує втрата шкільного року, одним словом, краще й не могла закінчиться ця неприємна історія.

Мамина донечка розписує про все барвистим стилем, часто закінчує речення великими знаками оклику, і все це від того, що в душі у Дарки немає переконання, що насправді все аж так дуже добре.

Що з того, що ніхто не втратив шкільного року, коли Орест Циганюк сидить у тюрмі? Чи годиться порядним людям радіти успіхові, коли той успіх здобуто ціною волі, ні, більше, ціною життя друга?

Орест Циганюк виріс тепер у Дарчиних очах до величини, якій не знаходила порівняння. Легко можна уявити собі, якими засобами домагалася в нього сигуранца виявлення, як там кажуть, спільників, а він, орел, нікого не виказав, нікого не потягнув за собою!

Та коли б він тільки хотів повторити їм свої розмови з Даркою, то Дарці далебі не поздоровилося б від них! А хіба така стійка поведінка товариша, який терпить тортури, щоб не виказати товаришів, не зобов'язує тих, які залишилися на волі, до боротьби?

О, ще й як зобов'язує! А тим часом як скоро, як ганебно скоро всі забули Циганюка і перейшли до щоденного порядку! Можна не дивуватися Лідці, яка в той же день, коли почула про арешт Циганюка, співала й займалася манікюром. Але інші? Інші в цьому відношенні мало чим відрізнялися від Лідки Дутки. Стосується це, на жаль, і самої Наталки Оріховської. «Чи, може, — думає Дарка, — вона помилилася?»

Після останньої вечірки в домі Оріховських Дарка мала підстави підозрівати, що в Наталки якісь особливі почуття до Ореста. Сприйняла це як приємне відкриття, рада просто була, що і в Наталки є нормальне дівоче серце, а тепер — таке болюче розчарування! По Наталці абсолютно не було видно, що вона переживає з приводу арешту Ореста.

Наталка, як завжди, була заклопотана шкільними справами, а більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка.

Що ж Дарці думати тепер? Виходить, що оті її високоідейні товариші — це бездушна юрба, яка не заслуговує того, щоб заради неї жертвувати так, як це зробив Орест, як у свій час готова була зробити і вона, Дарка. Виходить, що тільки вона, Дарка Попович, страждає і переживає за Ореста?

Нісенітниця! Дарка не довіряє вже й своїм думкам!

Проте коли одного разу добрий настрій у Наталки дійшов до того, що вона почала розповідати анекдоти, Дарка не витримала. Підсунулася до Наталки й засичала на вухо:

— Веселись, веселись… Коли тобі так легко…

Наталка байдуже подивилася на Дарку і продовжувала своє. Тільки коли закінчили уроки, Наталка зробила так, щоб з класу вийти разом з Даркою:

— Ти чого ходиш, як у воду опущена?

Дарка націлила на Наталку свої сірі, тепер такі суворі очі. Ті очі говорили виразно, що вони не думають скорятися. Минули ті часи, коли вона, Дарка, без слова виконувала все, що їй наказувала Наталка, бо ж сліпо вірила їй.

— А чого мені веселитися? — запитала з викликом. — В мене не така коротка пам'ять, як у декого. Я ще не забула, що ще хтось був поміж нами, а тепер його нема, не можу забавлятися анекдотами!..

Всього могла сподіватися Дарка у відповідь, тільки не усміху. І то не єхидного, а такого доброго, мало не сестриного. Наталка засяяла від Дарчиних слів. Та скоро на її лиці світло погасло, і вона сказала з глибокою турботою:

— Ти зовсім не змінилася. Якою наївною приїхала з Веренчанки, такою і залишилася!

Дарка відчула, як від здивування в неї на лиці напружилися мускули.

Наталка продовжувала:

— Невже ж тобі ніколи не здавалося підозрілим те, що вони всіх нас без розбору знову прийняли до школи? Невже ж ти така наївна, що повірила, нібито дирекція дійсно шукає злагоди з нами? Невже ж ти, — допитувалася щораз настирливіше, — саме ти, що одержала такий наочний урок їхньої щирості на прикладі з твоїм татком, не подумала, що їх ласка — це якась чергова напасть на нашу голову? Дарко, ні на хвилину не забувай, що за нами слідкують, стежать за кожним нашим кроком. Може, і тобі не вадило б бути трохи веселішою в класі.

— Чекай, Наталко, досі я, сама знаєш, більше мовчала й слухала, бо вірила вам… тобі вірила беззастережно. А тепер для моєї віри у вас треба…

— Що тобі треба знати?

— Хочу знати, чому я маю удавати з себе клоуна, коли я й без того нічого протидержавного не роблю. Та ми ж навіть перестали сходитись!

— Пс-с! Та навіть за виразом твого лиця стежать…

— За чим?

— За тим!

— Але хто, хто, Наталко?

— А Мігалаке? А Мірчук? А ти певна, що вони не завели донощиків поміж учнями? Розумієш?

Оце «розумієш» відразу нагадало Дарці Ореста Циганюка.

Що він робить, що думає в цю хвилину?

Наталка час від часу зупинялася то перед вітриною з галантереєю, то з їстівними смачними речами. Тоді Наталка голосно ділилася своїм враженням про те, що бачила за склом. Той, хто спостерігав би за ними, прийняв би їх за пару легковажних дівчат, яким у голові тільки моди та ласощі.

Коли поблизу нікого не було, Наталка продовжувала:

— Навіть коли б, Дарко, за нами не слідкували, навіть коли б ми обставинами не були змушені вдавати веселих, то нам все одно не личило б упадати в тугу з приводу Ореста. Це почуття жалості не робить честі ані тому, кому співчувають, ані тому, хто співчуває. Зайва доза жалості у підпільній роботі може стати згубною. Треба, Дарко, гартувати свою волю. Треба враховувати, що ворог, вивчивши твій характер, може зіграти на м'яких струнах твоєї душі. Може статися таке, що ворог, якого треба знищити, прикинеться жалюгідним, нещасним, — і ти що? Пожалієш його? Пощадиш його, а він, вирвавшись на волю, віддячить тобі тим, що знищить тебе ще з більшою оскаженілістю, ніж зробив би це перед тим. Бо тепер, крім ненависті, він матиме до тебе ще й почуття презирства за твій дурний розум. Нам треба себе виховувати так, щоб бути на все готовим. Те, що спіткало Ореста Циганюка, могло спіткати кожного з нас. Може воно й тебе чекати, Дарко. А що, якби така історія, як з Орестом, спіткала твого батька? То ти, напевно, зовсім розкисла б, чи як? Не можна так, Дарко, аж ніяк не можна! Візьми себе в руки, закуси губи і не вішай голови!

Дивна, дивна сила слова! Що ж таке особливе, таке незвичайне сказала їй Наталка, а проте — як підбадьорили, як підкріпили фізично, як піднесли морально Дарку її слова!

Ще півгодини перед тим нещаслива і засмучена арештом Ореста, вона почувала себе тепер гордою з цієї самої причини. Так, гордою за свого друга, який не хоче, щоб йому співчували! Права, сто разів права Наталка! Не киснути, не плакати й не скиглити тепер треба, а з піднесеною головою, з нищівним сміхом дивитися в обличчя ворогові, хоч би серце розривалося на шматочки!

Перед закінченням шкільного року, саме напередодні канікул, прийшов від мами лист з привітанням з нагоди Дарчиного шістнадцятиріччя. Дарка була задоволена, що мама прислала листа замість якоїсь карточки з голубком чи якою-небудь незабудкою. Такий лист свідчить про те, що мама ставиться до неї, як до дорослої. Зрештою мама й сама писала про це.

Писала своїм гарним рівним почерком про те, що тепер, коли Дарці пішло на сімнадцятий, мама вважає її за дорослу. До того ж дорослість не тільки визначається, дитино, цифрою років, але й пережитим. А останнім часом наша донечка пережила чимало. Та добре, що все закінчилося благополучно. Говорять, добре те, що добре кінчається. Коди Дарця приїде на канікули, то в нагороду за всі неприємності вони справлять собі вечірку (вони — це мама і Дарка!) і відгуляють її як перенесені іменини.

Дарка зразу ж заперечила мамі. Не хочу іменин, мамочко, в цьому році. Того, кого я хотіла б бачити на іменинах у себе як першого гостя, може, зовсім не буде. А навіть коли й був би, то однаково його думки були б далеко від мене й Веренчанки. Ти вже не гнівайся, мамочко, і не називай мене невдячною, але я прошу: не треба нам ніякої вечірки!

Лідка, яка останнім часом знахабніла до непристойності, безцеремонно заглянула в лист від мами.

— Що там нового пише тобі мама? — вткнула лице у лист, пробігла очима по літерах і з усього виловила тільки те, що лише й могло її займати: «вечірка».

— О, як шкода, що я не зможу, Дарко, бути в тебе. Це, напевно, страшенно цікаво? Я ще ніколи не була на сільській вечірці.

Дарка відчула себе глибоко ображеною такою дурною балаканиною. Що значить — «сільська вечірка»? За кого та Лідка вважає кінець кінцем Дарчиних батьків? Коли вже на те пішло, то в Дарчиних батьків є спеціальна середня освіта, а Лідчина мама, хоч і величає себе панею, ледве підписатися вміє.

— Ти собі уявляєш, що ми справляємо вечірку у стодолі? — запитала досить терпким голосом Дарка. Лідка по-дурному розсміялася. Видно, сама зрозуміла, як нетактовно поступила.

— Я не мала на думці твоїх батьків, але ж люди на селі страшенно дичавіють. Це ти вже не заперечуй мені. Сільська інтелігенція — то ще гірше, ніж мужики. Так, так… Якби не те, що я їду на море, я зовсім, певно, просила б ти мене чи ні, — засміялася лукаво, — все одно приперлася б на твої іменини. А ти бачила коли-небудь море?

Лідка дуже добре знає, що Дарка так само ніколи не бачила моря, як і вона, але їй вигідно тепер так запитати.

— Яка шкода, Дарко, що ти не записалася до черчеташ! Поїхала б тепер разом з нами на море… Слухай, то правда, що ваша Веренчанка малярійна?

Так говорити може тільки провокатор. Дарка дивиться Лідці простісінько в очі. Вона хоче проникнути крізь оті два чорно-білих блискучих скельця всередину цієї вертихвістки, щоб дізнатися нарешті, хто вона така: ворог чи просто дурепа?

Нічого, абсолютно нічого не може Дарка вичитати з тих грайливих, з кокетливо попідкручуваними віями (нікуди правди діти), гарненьких очей. Не залишається Дарці нічого іншого, як страхувати себе перед Лідкою:

— Я й сама жалію, що не записалася…

Лідка немов чекала на це слово:

— Правда? Жалієш? А чому ти не записалася, коли тепер жалієш? Тобі, може, хтось заборонив?

Ах ти, гадино, ось що тобі потрібно знати! Прізвище тобі треба дістати до рук, аби хазяїни твої по ниточці могли дійти до самої середини клубочка!

— Ніхто мені не заборонив. Хто, крім татка, має право мені забороняти? А татко — нічого. Каже: «Як собі хочеш…» А я не записалася, бо… бо не вірила, що може з того якась користь бути… Правда, мені тоді говорили про прогулянку на море, але я не дуже вірила…

— А я зразу повірила і тепер їду, їду! — схопилася Лідка за краї спіднички і, розтягнувши її гармошкою, почала крутитися по хаті у такт вальса. — О, — сміялася з самозадоволенням, — в мене добрий носик! Він зажди винюхає, де можна користь мати! Ти будеш у Веренчанці, а я — на море! На море, на море!

«Дурний тебе піп хрестив, — думає Дарка. — А що таке Веренчанка? Малярійна околиця — і все? А мама? А татко? А Славочка? А… Ні-ні, не може бути, щоб сигуранца добирала собі на службу таких дуреп».

Раптом Лідка перестає танцювати і ні з сього ні з того кидається Дарці на шию:

— Слухай, хочеш? Кажи: хочеш? Я дістану в однієї дівчини форму, і ми сфотографуємося, як дві черчеташки. Хочеш?

Ні. Лідка просто набита січкою дурепа, й більше нічого. Справжній провокатор не робив би таких грубих штрихів.

— Хочу, — майже весело заявляє Дарка, яку вже починає займати ця гра, — бігме, хочу!

— А гроші на фотографа в тебе є? Мені здається, що в тебе є зайві гроші.

— За ті гроші повинна я Славочці якийсь подаруночок купити.

— Багато твоя Славка розуміється на подарунках! От дурна! Була б мала таку чудову пам'ятку. Як не хочеш, то ні… Сама будеш жалкувати колись…

Лідка (слава богу!) образилася на Дарку і, пробурмотівши щось собі під ніс на адресу сільських Федів, яких хоч медом масти, а Федь залишається Федем, демонстративно вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. «Краще вже бути Федем, ніж провокатором», — тільки й подумала Дарка. А може, Ліда й не провокатор? На всякий випадок, було б добре зробити з Лідкою, як поступають парубки на селі з кимсь, хто провиниться перед ними: засісти ввечері, коли Лідка повертатиметься звідкись до хати, накинути мішок на голову, заткнути хусткою рот, потягти на Прут і для страху похрестити трохи у воді. Коли вона навіть не має зв'язків з сигуранцою, то все одно — одна форма черчеташки заслуговує на це.

Та Наталка на це не пристане. А шкода!

Шкільний рік, хоч і з різними примусовими перервами, тягнувся незвичайно довго. Ніяк не можна було дочекатися того 28 червня. Коли нарешті настав цей довгоочікуваний день, то відчули не радість, а тільки деяку полегкість. Було таке враження, ніби йшли досі на гору з мішками піску на плечах і оце нарешті дозволили їм скинути ті мішки з себе.

Вже було звідкись відомо, що у п'ятому класі жіночої гімназії немає жодної двійки, жодного «хвоста» на канікули. Навіть Міці Коляска в цьому році переходила в шостий з чистим свідоцтвом. Можливо, що лише вона одна на весь клас казилася з радості. Вона, здавалося, саме не довіряла своєму щастю. Міці попрощалася з школою у ту ж хвилину, як дізналася, що переходить у шостий без «хвоста». Тепер вона цілковито належала майбутньому. Для неї навіть шкільна дошка була не дошкою, а дзеркалом. Стоячи перед дошкою, вона поправляла на собі туалет. Найбільше возилася з уявною чорнобуркою, що її мала купити їй мама в нагороду за чисте свідоцтво.

Знічев'я приходить Міці нова думка:

— Слухайте, діти, це буде недобре, коли я скажу своїм старим, що в цьому році ні один ідіот у класі не буде переекзаменовуватися! Тоді й моє свідоцтво не матиме ефекту! Ви знаєте, що я придумала? Що я скажу, що в цьому році вісім…

— Міці, та це ж половина нашого класу! — крикнув хтось.

— Правильно, правильно, діти! Вісім — це багато… Чотири, еге, чотири. Скажу, що в цьому році в нашому класі аж чотири переекзаменування. Ви уявляєте собі, яке це враження зробить на моїх старих? Може, розщедряться і, крім чорнобурки, пошлють мене ще й на курорт… Ох і ідея, діти! Але як вам подобається моя чорнобурка? Бачили ви щось гарнішого? — вона струшує уявною чорнобуркою, наче купець перед продавцем, дмухає на її волос, гладить рукою, прикладає ніжно до щоки. — Діти, а який волос! Ах, діти, уявляєте собі, який мене фурор чекає на курорті з цією чорнобуркою? А тепер хочу признатися вам в одному гріху. Винна я, діти, перед вами. Ні-ні, це не жарти. Таки насправді я страшенно винна перед вами. Іди, Косован, притримай двері за клямку, щоб не вліз сюди хто з бельферів… Діти, бийте мене, карайте, як хочете, бойкотуйте або пробачте, а я вам все одно мушу викласти правду…

— Досить пролога, досить! — крикнула Романовська, а клас підтримав її дружним гомоном.

Міці забула, що в неї в руках чорнобурка, трагічно заломила руки, перегнувшись вся наперед, ніби збиралася впасти на коліна:

— Діти, в мене фальшива метрика! Так-так. Мені не шістнадцятий пішов, як вам здається, а вже дев'ятнадцятий. І я вам не товаришка, а мама! Справжня мама!

— І що ти будеш тепер робити? — вирвалося у Косован.

Всі розсміялися, крім самої Міці.

— Діти, тут нічого сміятися… Ольга добре запитала. Так, діти, я признаюся вам, що тепер я вирішила навести порядок у своєму житті. Перше, що я зроблю, це що не ходитиму в шостий клас… Не перебивайте мене! Який екстерн? Що за екстерн? Я взагалі більше не хочу ходити до школи, так вона мені в'їлася в печінки! За всі тарапати, що я тут зазнала, мені треба подвійно залічити роки навчання. І так не п'ять років я ходила до цієї проклятої буди, а десять. Десять років! Скільки ж можна?

— Але що? Що ти задумала надалі? — почала допитуватися Лідка. Видно було, що їй самій хотілося б скористатися з прикладу Міці. Не ходити в школу — це була справді неабияка ідея!

— Діти, я задумала, — ей ви, малолітні, позатикайте собі пальцями вуха! — я задумала вийти заміж!

Почувши таку новину, клас відповів диким вереском. Міці мусила аж на стіл вискочити, аби втихомирити галас. Усі гуртом і кожна окремо вимагали відповіді на два найголовніших питання: який він і хто він?

— Спокій, діти, спокій! — кричала до хрипоти Міці. — Я ще сама не знаю добре. Це поки що тільки ідея… Я думаю оженити на собі брата мого шурина. Знаєте, того, що через нього я минулого року трохи до школи не спізнилася… Тепер, діти, ще одне… Я говорю вам щиро, і вам нічого ображатися на мене: не гостріть свої апетити, бо на весілля я вас все одно не запрошу. Ні-ні, не просіть і не переконуйте мене, бо нічого з того не вийде! По-перше, вас все ж таки забагато, а по-друге, це буде зовсім скромне і тихе весілля. Ви розумієте? Все повинно так раптово статися, щоб він не мав часу опам'ятатися… Ось у чому секрет! Діти, зате коли я вже вийду заміж і матиму свої гроші, то присягаюся вам: хай мені циферблат скрутить на потилицю, якщо не дотримаю свого слова, — вона зробила хрест з пальців і тричі поцілувала його. — Отож коли дорвуся до чоловікових грошей, то весь клас, навіть тебе, свинське вухо, Лідко Дутка, запрошую у кондитерську на морозиво. По три порції зразу плюс вода й вафлі! По три порції морозива всім-всім!

— Для кого це ви така щедра, Коляско?

Ніхто не міг пояснити, як це раптом Мірчук з'явився у класі. Адже Ольга Косован стояла біля дверей і притримувала клямку. Сталося, певно, так, що професор натис на двері, а Ольга, не насмілюючись опиратися йому, випустила клямку і не встигла попередити Міці. І от тепер: Коляска — на столі, а професор — у класі. Міці в ту ж мить зіскочила з столу, спробувала, бідолашна, пірнути у гурт і змішатися з дівчатами, але, на жаль, всі стояли на своїх місцях і їй теж довелося зайняти своє.

Мірчук, багровий, з прикушеною нижньою губою, поволі наблизився до столу. Його очі, як загіпнотизовані, тяглися до слідів Міциних ніг на столі. Він, що скоріше дарував учениці незнання правил з латинської граматики, ніж заяложений зошит, мусив тепер дивитися на сліди черевиків на столі, що його він інакше не називав, як кафедрою. Напевно, те, що зробила Міці, в його очах дорівнювало святотатству.

Косован, яка вже усвідомила свою важку провину перед Міці, підскочила до столу, сніжно-білим батистовим платочком з рожевими краєчками витерла злощасні сліди Міциних ніг.

Професор лише тепер поклав папку на стіл з свідоцтвами. Пальці в нього тремтіли так, що аж папір в його руці ритмічно шелестів.

— Слухай, — шепнула Лідка Дарці, — а коли б він тепер помер, то Міці відповідала б за його смерть?

Дарка відмахнулася від неї: саме відповідна хвилина для дискусій!

— Скандал! — нарешті промовив професор, шукаючи в кишенях блокнот. Він у великому хвилюванні забув про те, що сьогодні блокнот вже нікому не страшний. — Я цього не пробачу… Хай учениця запам'ятає собі!

З задніх парт перемандрував на першу парту великий букет розкішних біло-рожевих півоній. Косован вийшла з-за парти й боязко поставила букет на стіл, саме на те місце, де стояла Міці. Всі зрозуміли, що букет повинен був одержати керівник класу після офіційної частини, але тепер ці півонії були єдиною силою, яка могла в якійсь мірі втихомирити гнів Мірчука. Всі знали, що він любить квіти і навіть сам у своєму садочку їх вирощував. Мірчук справді звернув увагу на букет. Він навіть похилився, щоб вдихнути в себе його аромат.

— І як така, — він зробив образливу для особи Міці перерву, — така… Істота думає колись дружиною бути…

Клас не витримав і стримано засміявся. Професор сам не знав, як потрапив у ціль.

— Я, — відкашлявся він, перекладаючи свідоцтва у папці, — я Колясці першій дам свідоцтво і попрошу зараз же вийти з класу! Я бажаю, щоб це свідоцтво було останнім, яке учениця Марія Коляска одержує в нашій школі…

— О пане професор, — запищала Міці, — я ж саме цього й хочу!

Здавалося, що вона не стримає себе й кинеться йому на шию.

Мірчук двома пальцями взяв Міцине свідоцтво, ніби здохлу мишу за хвостик, передав його учениці Колясці й бровами показав їй на двері. Міці неквапливо перевірила свідоцтво: чи не підвели її часом та не всунули двійки в останню хвилину. Переконавшись, що все в порядку, вона з любов'ю склала його вчетверо, зробила реверанс Мірчукові й урочисто попливла до дверей. На порозі вона на мить зупинилася, послала класові повітряний поцілунок і ще раз на мигах нагадала, що за перші власні гроші купить всім по три, ось як ці три пальці, порції морозива.

Мірчук вийняв з бічної нагрудної кишені шовкову темно-фіолетову картату хусточку й витер нею піт з чола.

Почалася урочиста роздача свідоцтв.

Професор спочатку згадав, хто в цьому році вибув з нашого полку. Вибула з класу така здібна і зразкова учениця, як Орися Підгірська. Чому Підгірська не закінчила п'ятого класу в нашій школі? Хто винен у цьому? На його думку як керівника класу, вина падає на колектив. Колектив, який спаявся поміж собою з першого класу, не вмів приєднати до себе Підгірської, не вмів створити такої атмосфери, щоб нова товаришка почувала себе добре в ній. Про що це говорить? Це говорить насамперед про нездорові тенденції у класі. До цього питання ми повернемось ще колись, а тепер приступимо до роздачі свідоцтв.

— Ліда Дутка!

Та вибігла з-за парти, схопила свідоцтво, скрикнула від несподіванки і ще від стола почала сигналізувати класові, що в неї багато четвірок.

Справді, якщо Дутка отримує такий табель, то в такому разі бодай половина класу повинна бути відмінницями!

На жаль, мало кому пощастило так, як Лідці: Косован отримала такий самий табель, який і пророкував їй клас ще місяць тому. Ліпецька сподівалася дістати п'ятірку з малювання. Маньковська несподівано для себе самої одержала «дуже добре» з історії і географії. З цього стало зрозумілим, чому підвищені оцінки в Лідки: обидві вони були черчеташками.

Дарка чомусь пішла перед Оріховською. Можливо, виймаючи свідоцтво Колясці, професор порушив алфавітний порядок. Не можна сказати, що Дарка дуже хвилювалася. Вона сказала собі: що професор не говорив би, його слова однаково не матимуть сили викреслити в її свідоцтві «посередньо», а на це місце вписати «погано».

А це було найголовніше.

Ще недавно Дарка підходила до двійки лише як до джерела неприємностей для батьків. Тепер же, коли з посадою татка ставало щораз скрутніше, Дарка розуміла, що втрачений шкільний рік — це не тільки сором і неприємності, але й дошкульна в їх становищі матеріальна витрата. Тепер, коли першого-ліпшого дня тато міг опинитися без посади, гроші набирали в розумінні Дарки практичного значення. Це не просто гроші, але молочко для Славочки, взуття для неї самої, тютюн для татка, без якого він не може вже заспокоїти свої нерви, світло в хаті…

Життя було куди серйозніше від тієї нотації, що її збирався прочитати Дарці професор.

— Учениця Поповіч (навіть цей починає вже калічити її прізвище!) одержує не таке свідоцтво, яке вона заслужила собі своєю поведінкою. З ласки пана директора і панів професорів учениця дістає гарний табель. Так, гарний. Панове професори поставили Поповіч оцінки авансом. Так, авансом! Хай учениця задумається над цим і запам'ятає, до чого зобов'язує такий аванс. Під час канікул Поповіч матиме деякі справи, так би мовити. Професор Мігалаке бажає учениці, так, бажає, щоб учениця Поповіч під час канікул якнайбільше читала румунських книжок. Поповіч повинна до кінця свого життя, так, повинна бути вдячна дирекції школи за проявлену небувалу великодушність по відношенню до учениці Одарки Поповіч. Зокрема, учениця повинна дякувати панові професорові Мігалаке, в якого вона заслужила двійку, так, двійку, але пан професор змилосердився над нею.

— Ти, — щипає Дарку в плечі Лідка, — вони тебе зробили відмінницею. На зло Оріховській! Побачиш!

Звичайно, Лідка просто смішна. Куди ж Дарці до відмінниці? Може, підвищили їй з кількох предметів оцінки, як Лідці, але Лідка — черчеташка, і тому ніхто не дивується тим натягнутим «добре», а Дарці за них треба бути вдячною директорові і тій собаці Мігалаке до гробової дошки.

Ох, як важко брати на себе такий тягар вдячності! Вже краще були б Дарці дали те, що вона заслужила. Від кого це Дарка чула, що борг вдячності — найважчий з боргів?

— Прошу, Поповіч!

Дарка, збита за пантелику його промовою, якій довіряла й не довіряла, кисло усміхнена, вийшла з-за парти й взяла свідоцтво з рук професора. Глянула в нього, пересмикнула плечем, не довіряючи власним очам, ще раз глянула, й раптом стало їй гаряче. Оцінки від початку до кінця, за винятком оцінки з релігії, гімнастики й поведінки, були посередні. Навіть з української літератури, історії й природознавства!

З Дарки насміялися! І то ще як насміялися! З серйозним виглядом, начебто жаліючи її! Підсунули каменюку, переконуючи, що то шматок хліба!

Як жорстоко і як нечесно!

Мірчук помітив, що учениця Попович стала якась сама не своя. Здогадався, в чому її збентеження (де ж пак!), і собі розсердився на Дарку:

— Поповіч, бачу, незадоволена! Цікаво! Так, цікаво! А Поповіч знає, що така учениця, як Поповіч, повинна сьогодні одержати в табелі бодай з трьох предметів «погано»? Так і ще «погано» з поведінки! Знає Поповіч про це чи не знає?

Оце «знає чи не знає» поставило перед Дарчиними очима, наче живого, Мігалаке. Він саме й стояв за спиною Мірчука й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев'яні фігурки клоунів. Вони мають рацію: якби Мігалаке був наважився, то вліпив би їй двійку з румунської, і тоді — прощай, шостий клас! Так, вони мають рацію. Власне кажучи, коли з цього боку дивиться на справу, то Дарці й не завдано великої кривди. Відбувся звичайний обмін речей: її три чи чотири «дуже добре» виміняли на «посередньо» з румунської мови й літератури. Формально — все гаразд.

А все ж таки це ганьба: приносити додому свідоцтво з самими «цісарськими» оцінками. Хто їде лише на трійках? Цілковитий нездара або найбільший лінюх, а Дарка ні одне, ні друге. До цього дня ніхто ні в їхній родині, ні в родині Поповичів (тут небагато було грамотних, треба сказати), а тим більше в роді Скобельських, по матері, не приносив такого свідоцтва. І за це вона повинна ще бути вдячна? А дзуськи!

Дарка навмисне зробила зухвале лице, наскільки вистачало в неї мімічних здібностей, але однаково професор не звертав більше уваги на неї.

Настала черга Оріховської. До Наталки він заговорив зовсім іншим голосом. Сердечно. Так сердечно, що хто б його не знав, то впіймався б на цю вудочку. Він почав жалкувати, що така до цього часу зразкова учениця, можна сказати — гордість всієї жіночої гімназії, так з'їхала в цьому році. За всі роки, що Оріховська ходить до гімназії, вона не мала жодної четвірки навіть за чверть, а тепер (з глибоким смутком стверджує професор) учениця одержує трійку в річному табелі з такого важливого предмета, як румунська мова. А коли в учениці знижена оцінка з румунської мови, то цілком логічно, що їй треба було знизити бал і з історії та географії, тобто з предметів, які викладаються цією мовою. І от вам картина: кругла відмінниця одержує табель з однією трійкою і двома четвірками. Куди ж це годиться?

— Погано, Оріховська! Не тільки погано, але й дуже погано! Оріховській треба серйозно подумати над своїм становищем. Дирекція дає Оріховській змогу продовжувати освіту й тим самим виправити, панно Оріховська, деякі свої фальшиві політичні погляди. Оріховська повинна знати, що дирекції відомо про те, який вплив має учениця на деяких своїх малостійких товаришок. І тому Оріховська морально відповідає не лише за себе саму. Од відмінниці дирекція чекає, щоб вона була зразком для своїх товаришок. А що ми маємо на ділі?.. Оріховська так само, як і Поповіч, як Романовська, Сидір і ще дехто, повинна використати канікули на вправи з румунської мови. Так, на вправи з румунської мови. Ну що ж, ученице Оріховська, війна чи мир?

— Мир! Мир! — кричало кілька голосів у класі. Сама Оріховська стояла випростана, наче вирізана з дерева, без краплинки крові на обличчі. Здавалося, вона навіть перестала дихати.

Коли Мірчук скінчив, вона рівним кроком підійшла до нього, взяла з його рук свідоцтво і, не ворухнувши повіками, без слова, пішла назад до парти.

До кінця було недалеко, і нічого цікавого вже не сталося. Дарка себе так погано почувала, що найрадше пішла б з школи прямо на вокзал і там чекала б на поїзд. Та з станції треба було забрати валізку, зимове пальто й клунок з подушкою.

— А навіщо вам, панно Дарусю, зимове пальто? Все одно у вересні вам доведеться знову везти його сюди, а в мене від молі є дуже добра скриня… Я закину його туди, й воно пролежить собі там до осені… І все!

«Повертатися в це кубло розбійників? Ні, ні за які скарби світу!»

— Ні, я таки мушу взяти пальто, бо воно на мене вже коротке. Мама доточить його трохи…

— А, це інша справа! А подушку можете залишити. Хіба дома не знайдеться для вас подушки, панно Дарусю?

Звичайно, що подушка знайдеться, але Дарка не хоче залишати жодного завдатку, бо ні за які гроші не хоче тут жити після канікул. Зрозуміло, що пані Дуткова хоче таким способом забезпечити собі квартиранта на черговий шкільний рік, але це Дарці байдужісінько. Хай вона називає собі Дарку невихованою, хай собі думає про Дарку, що їй завгодно, а подушки Дарка все ж таки не залишить.

Як і під час зимових канікул, так і тепер приїхав по Дарку Стефко Підгірський. Галантно виніс Дарчину валізку (клунки Дарка зносила вже сама, вважаючи, що вони не зовсім пасують мужчині), посадив Дарку з правого боку; візник цмокнув на коня, і поїхали на вокзал.

Дарка вирішила ні про що не розпитувати в Стефка, але всю дорогу до вокзалу була в напруженні: їде з ними Данко чи не їде?

Коли під'їжджали до вокзалу, Дарчине серце забилося нерівним, швидким стуком. Стефко щось запитав, але язик її від хвилювання заплутався, і вона не могла відповісти йому до ладу.

Чекальний зал на вокзалі роївся від учнів і учениць з валізками та клунками. Проте якби Данко був у цій юрбі, Дарка відразу помітила б його. Не тільки тому, що він вищий за всіх ростом. Ох, не тільки тому!

У вагоні Стефко раптом став дуже говірким. Примостився він якраз біля Дарки, так що їм було зручно розмовляти напівшепотом.

Стефко розповідав: Орися затрималася тому, що у шурина виникли якісь додаткові екзамени. Десь за тиждень приїдуть уже всі троє. Данко, лукавий, теж запізниться. Має ще тут у Чернівцях якийсь концерт на користь бідних дітей.

«Де концерт, там і Лучіка, — шкребе Дарку по серцю, але що вона може? Може заборонити йому брати участь у концерті? І взагалі, що вона ще може по відношенню до Данка?

Празький і Костик приїхали ще минулого тижня і вже десь гасають веренчанськими луками та полями.

— Як ти думаєш, Дарко, чи й цього літа буде так весело, як минулого?

Дарка добре знає, про що хоче запитати Стефко: він сумнівається у прихильності Лялі до себе й хоче, щоб Дарка заперечила йому, розвіяла його сумніви… А хто розвіє Дарчині сумніви — про це Стефко зовсім не турбується. Він тільки дивиться на Дарку своїми голубими, безпорадними очима і чекає збоку відповіді, яка б влила надію в його серце.

«Який він все ж таки не схожий на мужчину, — з досадою думає Дарка, — і вродливий, і такий коректний у поведінці, а я не могла б такого любити. Та його слимакова покірність відштовхує від нього. Молодчина Ляля, що не відповідає йому на листи. Молодчина! Так і треба цьому слимакові безхребетному!»

Не діждавшись відповіді, Стефко починає торочити про Лялю. Смішно! Він розповідає про те, що було, а вголос мріє про те, що, може, буде, і тому кожна його думка обумовлена слівцем «може».

Може, Ляля запишеться до вищої музичної школи у Чернівцях і не поїде більше до Відня. А може, не схоче вчитись, а буде давати приватні уроки музики. У всякому разі, вона повинна залишитися на Буковині.

Дарка слухала, слухала його теревені, а далі повернулася до нього спиною і стала роздивлятися краєвиди, що пропливали за вікном.

Що за егоїст поганий! І не припускає навіть, що і в Дарки можуть бути свої справи, про які їй потрібно бодай спокійно подумати. Для себе Дарка в ці канікули не очікує веселого.

Та зразу ж дорікає собі: добре так, як є, а то з нею могло б бути куди гірше! Сигуранца могла нагнати татка з роботи. Мігалаке міг не допустити її в шостий клас, взагалі могла навіть у цей час в тюрмі сидіти, коли б Орест був слабкого характеру. А якщо всі ці нещастя обминули її, то хіба це не досить поважна причина для радості? Невже ж обов'язково треба радіти тільки тоді, коли успіх золотим дощем спадає нам на голову!? А може, ще більше треба радіти від того, що нас минуло нещастя?

Хай буде так, що Данко заради Лучіки затримується в Чернівцях. Хай! Хай за весь час канікул не чекає її жодне, хоч би зовсім маленьке, щастя. Хай! А все ж таки перед нею щось, чого у неї ніхто не відбере: шістдесят вільних від навчання і страху перед Мігалаке днів! Шістдесят днів у колі своїх рідних! Шістдесят ранків: прокинувшись, вона замість чужого балкона бачитиме у вікні зелень саду.

Хіба цього мало, щоб відчути легкість на серці без особливої для цього причини?

А втім, якби хто стільки пережив, як Дарка останнім часом, то для нього щастям був би вже один спокій.

І Дарка в'їжджає у Веренчанку, сповнена по вінця блаженним спокоєм.

XXV

Біля воріт рідного дому Дарку привітала бабуся з Славочкою на руках, чи, вірніше сказати, Славочка у бабусі на руках. Мала дівчинка була причепурена на честь приїзду старшої сестрички, як лялечка. На ній було рожеве з прозорого фулярду платтячко у численних воланчиках і бантиках. Славочка в ньому була ніби сповита хмаринкою.

Крізь дрібне листя акації, що під нею стояла бабуся з Славочкою, просвічувало сонце, наче обсипало малу золотими горошками. Дарка відразу помітила, що личко сестрички набуло виразності. Носик, очі, розріз уст набрали вже окресленої форми, і тепер зовсім певно можна було сказати про Славочку, що вона батьків портрет. Дарка не без болю ствердила, що цей батьків портрет є і гірким обвинуваченням життю: ось яким був колись наш татусь, а що ти з нього зробило, жорстоке життя!

Дарка простягнула руку Славочці. Мала заглянула в очі бабусі, наче спитала, чи можна, а потім, схиливши кокетливо голівку до плеча, віддалася Дарці в руки.

І коли Дарка, підтримуючи за потиличку, тулила до себе те приємне тільце, вона відчула дивне враження, ніби Славочка не тільки сестра їй. Була хвилина, коли Славочка здалась їй дочкою. Було це немов повторення тих почуттів, що їх вона раніше зазнавала до своїх ляльок.

Дома нічого не змінилося, хоч все здавалося Дарці оновленим. Після сірих, аж білих від спеки міських мурів трава й листя дерев у садку були особливо зелені, квіти на грядках особливо яскраві, особливо запашні.

Першого дня бажання простору було таке непереможне, що вона, незважаючи на пересторогу бабусі перед протягами в хаті, повідчиняла вікна й двері: повітря, свіжого повітря!

Навіть пес Циган, який, згідно з фізіологічними законами, мусив досить уже постаріти, зважаючи на недовгий собачий вік, був у Дарчиних очах таким самим, як і рік тому. Дарка відчула вдячність до нього за те, що він відразу впізнав її. Вірний друг!

Ні, нічого не змінилося тут ні в людях, ні в речах. Тільки у мами від ніздрів до вуст протяглася тонесенька, як біла нитка, риска, якої ще на різдво не було. Коли мама сміялася, риска поглиблювалася, і тоді видно було, що це не біла нитка, а зморшка. Напевно, ні татко, ні бабуся, що бачать маму день у день, не помітили цього, але Дарчині очі вловили вже цей перший сигнал старості, що наближалася до мами.

Мама була така сама вродлива, рожево-біла, з гарними зубами і з світлими товстими косами, але вже десь, сама не відчуваючи того, переступила межу, за якою кінчається розквіт і починається прив'ядання. Прийде такий день, коли мама загляне в дзеркало і не схоче повірити йому.

Добу пожила Дарка серед своїх, а ніхто з них і словом не заїкнувся про свідоцтво. Скінчився й другий день, а вдома, здається, забули про те, що всі учні у цілому світі в кінці шкільного року одержують табелі з оцінками. Третього дня Дарку почала вже гнітити надмірна делікатність. Невже ж вони не розуміють, що чим довше зволікають з цією справою, тим гірше і для них?

Довелося Дарці першій порушити це питання. Скористалася тим, що всі зібралися в їдальні за столом, витягла з книжки те злощасне свідоцтво і, розпростерши його на столі, щоб усі могли прочитати, сказала досить нескромним голосом:

— Ось яке я свідоцтво дістала, — і трохи не вихопилося: «Полюбуйтесь ним!» Ото був номерочок! Насамперед усі троє зразу начебто злякались чогось, а потім, як слід навіть не прочитавши документа, в один голос почали розраджувати Дарку, мовляв, таке по людях ходить, і не варто надто близько до серця приймати цю історію. Всі знають, як несправедливо поступили з Даркою і чому.

Татко міцно притиснув її до своїх задимлених тютюном грудей.

Хто-хто, але татко добре знає, що його дочка своїми знаннями заслуговує на кращі оцінки. Знав татко й те, що більшість трійок поставили Дарці професори під терором Мігалаке.

— Так, — промовив нарешті татко, — ти повинна ще пам'ятати й те, що цим свідоцтвом б'ють не тільки по тобі. Вони хочуть, щоб ти стала за відстрашуючий приклад і для інших… Ну що ж, такий час настав, дитино…

Дарка дивилася на батька розжалобленими потемнілими очима:

«Мій татусь — як він мене розуміє! І як це сталося, що в деяких справах татко ближчий мені, ніж мама? Може, це тому, що ми з ним — це два «мужчини», які повинні охороняти спокій нашої трійки жінок? Татко — тому, що він голова родини, а я… Я мушу співдіяти з ним, бо більш витримана за мамцю, бабцю і Славочку, разом узятих. Часом мені здається, що я в дечому міцніша за самого татка. Він, певно, дуже радий, що я так по-чоловічому переношу удари, які падають на мою голову, ніби шишки з сосни. Мій дорогий, дорогий татусь! Чи знає він, що я ще багато більше можу перенести в ім'я його душевного спокою?»

Бабця важко зітхнула. Вона старенька вже, тому і дипломат з неї нікудишній.

Бажаючи розрядити важку атмосферу, вона по своїй старечій наївності випалила просто з мосту:

— Та то, Даруню, таке… ми подивилися на твоє свідоцтво ще першого вечора, як ти приїхала. Так що нема що багато тепер говорити про це. Псів обдирати їм, а не вчити людських дітей!

Мама подивилася з докором на бабцю, а та, не знаючи, як замазати свій невдалий виступ, схопила Славочку під пахви й заставила її танцювати по столі:

— Танцю-танцю-танцю!

Тато, ніби не дочувши бабциних слів, з поважним виглядом узяв свідоцтво і сховав його до скриньки з родинними документами. І зараз же вийшов надвір. Захотів, бідолаха, дихнути свіжим повітрям. Вийшла й Дарка.

Знайшла татка в садку. Ходив поміж деревами та відмірював для чогось кроками простір поміж ними.

— Що татко задумав?

— Задумав, дитинко, викорчовувати старі дерева, а на їх місце посадити нові, але вже за іншим методом.

Дарка не могла уявити собі, як виглядатиме хата без цього пишного озеленення. До того ж молоді деревця деякий час здаються такими несамостійними, такими жалюгідними.

— Не треба їх викорчовувати, татку. Хай всихають і вмирають собі поволі, як люди.

— В тім-то й справа, що дерева, як і люди, рідко коли вмирають від старості. Переважно вкорочують їм віку, як і людям, різні хвороби. Треба буде з почестями відправити їх на той світ… Ми їх зрубаємо і спалимо в наших грубках, як у крематоріях. А крім того, бачиш, вони через цю свою старість і ліниві, химерні, родити не хочуть, а догляду вимагають великого.

— Все ж таки як це жорстоко поводитися отак з деревами тільки тому, що вони старі!

— Нічого, донечко, на їх місце прийдуть молоді. Чого хочеш? Такий уже закон природи, що одне заміняється іншим.

«Одне заміняється іншим…»

— Татку, а що з домнулом Локуіцою? Де він тепер?

— Поїхав від нас до своєї сестри, кудись у Штефанешті. Потім, розуміється під іншим прізвищем, дістав я листа від нього з Яссів. Видко, що таки рішився жити у великому місті. Чесна, щира душа… І от — виїли його вороги.

— А хто тепер на його місці?

Питання не випадкове. Від особи, що зайняла місце домнула Локуіци, багато в чому залежала родина Поповичів. І перш за все — хліб, посада самого батька.

— Та… сталося те, чого ми справді найбільше боялися. Дали на нашу голову румуна-гвардійця. А як же ж інакше? Локуіца був невідповідний, значить, треба було його замінити таким, що буде догоджати… І догоджає, ой догоджає! То ще наше щастя, що п'є до непритомності! Оце перед самими канікулами десь потягнув собі тієї браги й прийшов до мене сюди-о п'яний, як стодола. Прийшов і став вихвалятися переді мною, що написав отакенний донос на мене до сигуранци… Розсівся у кімнаті, як свиня у фотелі, плював, де попало. А ти знаєш, як бабуся «любить», коли смітити на підлогу… Ну, і тоді «по щирості» й признався, що матеріалами на мене допомагав йому і дехто з місцевих…

— Хто? — спитала Дарка, переводячи віддих.

Тато подивився на неї уважно:

— Менше знатимеш, легше тобі буде… Між іншим, Манілу проговорився, що тепер дістав від своїх господарів завдання втягнути у свою роботу й учнів старших класів. Так розходився наприкінці… Бабця по своїй наївності почастувала його ще порічковим вином, а той почав танцювати чардаш і далі з сльозами на очах почав мене просити, щоб я допомагав йому фактами з мого життя… Чула ти чудасію? Бо, каже, як не справлюсь з роботою, то мене проженуть з учителювання, а в мене немає диплома — куди ж я тоді подінуся? А найсмішніше, що на другий день прийшов уже тверезий і почав клеїти дурня, нібито він навмисно вдавав п'яного, щоб випробувати таким чином мою дружбу… Дружив би ти з тим, що в болоті водиться, а не зі мною! Так ось кого ми дістали на місце нашого Локуіци. Щастя в нещасті бодай те, що тепер я вже знаю, з ким маю справу. Бо в таких випадках, я тобі скажу, викритий ворог уже півворога. Тепер його можна буде якось укоськати, щоб не пакостив. Головне, якось пережити, може, дочекаємося кращих часів…

«І більше нічого? І вже все?» — розчаровано думає Дарка. Та погляд її впадає на засмалені сонцем впадини на татковому обличчі, на його передчасно зігнуту спину, і внутрішній голос вмовкає.

У татка не вистачало вже сили на відкриту боротьбу. Може, й ніколи не було в нього цього гатунку сили. Може, він з тих натур, що в нормальних, спокійних умовах можуть досягти вершин, але для війни вони не годяться.

Одне було вже давно ясним для Дарки, що її татко не з породи Локуіців. Не був з тих, у яких невдачі і перешкоди породжували ще більше завзяття. Локуіца міг вдарити кулаком об стіл і крикнути: «Треба щось робити!» — і вірилося, що він справді почне якусь дію.

Обнишпоривши всі закутки в саду й городі, надивившись досхочу на схід і захід сонця, побродивши вдосталь по холодній сизуватій росі удосвіта, Дарка погасила свою першу тугу за селом. Було так, ніби дійшла знеможена до джерела й випила першу пригорщу води.

Тепер Дарку більше цікавила хата. Переглянула («переревізувала», як казала бабуся) всі закутки, всі закоморки, всі шафи, всі шухляди у шафах, добралася навіть до бабусиної скрині на горищі, де бабуся зберігала пам'ятки своєї молодості (віяльця з слонової кості, пелеринки з страусового пір'я, смішні очіпки з двометровими бантами, якісь листи), але й це заняття вкінці приїлося Дарці.

Тоді почала Дарка займатися «вищою освітою» Славочки. Брала малу в сад, розстеляла там рядно, сідала на нього й клала Славочку перед собою. І тепер починалася наука: Дарка торкала ручкою Славочки її носик, повторюючи при тому: «Носик, то — носик», а потім вела ручкою до ока, приговорюючи за кожним таким рухом: «А то очко». Після десятого разу питала: «Де у Славочки очко? Ну, де очко? Покажи пальчиком очко!» А коли дитина показувала на ніс, то Дарка з терпеливістю професіонального педагога поправляла її лагідно, але вперто: «То носик, а очко ось тут. Там носик, а це очко. Очко. Де у Славусі очко?»

І так без кінця. На третій день Славка, на велику радість усіх домашніх, вміла прекрасно відрізняти ніс від ока.

Та ця педагогічна робота згодом теж набридла Дарці. Дарка відчувала, що їй скучно від того, що немає справжньої роботи. Її одірвали від нормального, щоденного верстата — праці, якою було для неї навчання.

Перша радість від волі, від простору, від свідомості, що їй не треба більше боятися двійки, поволі переходила у нудьгу.

Крім усього, від Дарки не відступав підсвідомий, десь прихований у звивинах мозку страх, з яким вона прокидалася майже кожного ранку: час втікає, а вона не вчиться.

Звичайно, вона могла дістати румунські книжки й читати їх для вправляння. Вона ніколи вороже не ставилася до румунської мови, бо це була мова домнула Локуіци, яку вона з чужих мов любила й поважала найбільше. Але думка про те, що вона, Дарка, читала б ці книжки з наказу Мігалаке, вбивала всяку добру волю в цьому напрямі.

Бракувало їй товариства. Десь забарилися Данко і Ляля. Орися з Уляничами не приїхала. І так з минулорічної їхньої братії у Веренчанці були поки що тільки Костик, Празький. Розповідали, що Костик і Празький напівголі валандаються над ставком з вудками, але сама, слава богу, не зустрічалася з ними ні разу. Дарка свідомо уникала цієї зустрічі. Минулого літа вони ставилися до неї, як до дитини, трохи смішної тим, що намагалася грати роль дорослої. Тепер, очевидно, все повинно змінитися у їх взаємовідносинах. За цей рік Дарка так вигнала вгору, так змужніла, що навіть чужі люди у крамниці чи у трамваї зверталися до неї на «ви».

І тому Дарка хотіла б, щоб це нове її знайомство з Костиком і Празьким відбулося непомітно, в більшому гурті. Хай поки що ловлять рибку на здоров'я, а вона почекає на Лялю, Ориську і Данка.

Єдиною подругою залишалася тепер для Дарки Санда. Але вона вийшла заміж і, згідно з прийнятими на Буковині звичаями, не мала вже права танцювати на данци[41], а лише на весіллях, та й то в спеціальних танцях для заміжніх. У церкві стояла у кутку, призначеному для бабів, і навіть коли поверталася з церкви додому, то трималася старших жінок.

Санда, як і всі заміжні жінки, носила тепер червоний рогатий фез[42]. Коло хати ходила в самому фезі, але коли виходила хоч би за ворота, то на фез обов'язково накидала хустку.

Дарку, правду сказати, найбільше цікавив чоловік Санди. Мамця говорила, що Санда зразу не хотіла йти за нього, але коли виявилося, що у молодого є повен льох картоплі, то погодилася вийти за нього. Картопля у ту голодну зиму збереглася у нього не тому, що він був розумніший від інших, а навпаки. Коли всі люди сподівалися заробити на цукрових буряках, Сандин чоловік, лінивий і вайлуватий, замість того щоб і собі вхопитися за цю новину, засадив свою ниву, як і завжди, картоплею. Виявилося, що він зробив найрозумніше.

Чоловік Санди був з давно не стриженою головою кольору соломи. Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки. Різниця була лише в тому, що в казці дурники звичайно одружуються з королівнами й самі стають згодом мудрими королями, а цьому так і судилося на ціле життя залишитися в дурнях. Інша справа, що Санда поруч з ним виглядала, ніби справді королівна з казки.

— Як ти могла за нього піти? — запитала Дарка, хоч добре знала, яка це безтактність — гудити перед дружиною її чоловіка. — Це ж, Сандо, на все життя! Ціле життя матимеш ту стріху перед очима…

Санда червоніє злегка і здвигає плечима:

— Овва!

Вона статечно, наче хтозна-як довго господарює вже, запрошує Дарку, немов якогось поважного гостя, у велику хату.

Велика хата — це навіть не кімната, а сховище парадного одягу, взуття, зерна, прядива тощо. Насамперед тут ніхто ніколи не живе. Тільки у незвичайні для родини події, як весілля, хрестини чи смерть, сім'я користується великою хатою. На чисто застеленій постелі лежить гора, рогами догори, вишитих заполоччю подушок, на яких ніхто ніколи не спить. Вони недоторканні. Сплять у малій хаті, на подушках, напханих вівсяною соломою. В головах постелі, на всю її широчінь, стоїть залізом кована скриня у червоних півниках з неприродно великими голубими очима. Піч, розмальована у пави й квіти, така чиста, що здається навіть якоюсь бутафорською. На печі, тобто на місці, що служить звичайно за ліжко, стоять мішечки із збіжжям, вузлики з мукою. В хаті, незважаючи на спеку за вікнами, було холодно й сиро, як у льоху. Через маленькі шиби, обліплені кольоровими, вирізаними мереживом папірцями, не доходить сонце.

Дарку починає вже бентежити поведінка Санди: звідкіль й навіщо така церемонія поміж давніми подружками-сусідками?

Дарці хочеться якимсь чином розірвати цю штучну заслону поміж ними. Їй здається, що коли вона заговорить щиро-щиро до Санди, то та не витримає і знову стане її подружкою, якою була колись.

— Сандо, — каже Дарка голосом, що не говорить, а співає, — чого ти до мене якась така?.. Хіба ти мене забула, відвикла від мене за той рік, що мене не було вдома? Мені тебе так жаль, Сандо!

Дарці жаль Санди тому, що вона вбачає якусь далеку аналогію поміж Сандою і своєю незавидною долею.

Та Санда невблаганна. Вона робить на Дарку враження людини, в якої після важкої хвороби відібрало пам'ять. Дарчині щирі слова наче пролетіли повз Сандині вуха, не зачіпають її серця.

— Не говори мені, Дарко, «ти», бо я вже віддана… Не пасує, знаєш. Я теж буду тобі викати, бо ти, рахувати, вже панна. Якби хто почув, що ми собі тикаємо, то з нас люди сміялися б. Аякже ж!

— Та що тобі бог дав, Сандо? Що з тобою сталося? Та де ж би я тобі «ви» говорила! Сандо, ти забула… таж ми виросли разом. Та з нас не тільки люди, а й кури сміялися б, якби ми ні з сього ні з того почали раптом викати. Яка ти дивна стала, Сандо… Я тебе не впізнаю.

— Не пасує, панно! Що не пасує, то не пасує! Так могло бути, доки я ще дівчиною була, а молодиці тикати все ж не пасує, хоч ви й панна собі… Адіт, я навіть у рідної сестри буду тримати дитину до хреста, аби ми собі викали. Вже кумі ніхто не зможе «ти» говорити.

— І чому тобі так хочеться, щоб усі тебе на «ви» величали? Хіба ти від цього іншою станеш?

— Як це «чому»? — піднесла голос Санда, і її обличчя загострилося. — Ви ще питаєте? А гонор? Кожна віддана жінка повинна мати гонор. Чекайте, як віддастеся самі, то будете знати.

— Я ніколи не вийду заміж.

— Е, чому не вийдете? Знайдеться такий, що й вас схоче. Зачекайте ще трохи. Хочете, панно, я вам покажу своє віно? Подивитеся, що мені мама дали.

Дарка така приголомшена незвичайною поведінкою Санди, що вже й віно перестало її цікавити, але як Санді дуже хочеться похвалитися перед панною своїм приданим, то вже хай…

З відчиненої скрині вдаряє задух залежаного полотна, непровітрюваних кожухів і начебто запахом ладану чи воску.

Санда з побожністю виймає й показує Дарці пожовтілі від довгого лежання сорочки, вишивані важким чорно-червоним візерунком, жовті чоботи з барвистими китицями, горботки[43], вишиті парчевою ниткою, довгі, на кілька метрів, крайки[44], рушники на голову про неділю, сувій жовтувато-білого лляного полотна.

Дарка оглядала те без великого зацікавлення, хвалила З чемністю (все ще не могла позбутися важкого враження від цієї зустрічі), а потім щось пригадала:

— Сандо, слухай, Сандо, та що ти мені голову морочиш! Таж це не твоє віно, а твоєї мами. Ти думаєш, що я вже така дурна й не бачу, яке все це злежане. Аж тхне плісиною. Чому ти так робиш, Сандо? Це не твоє, а твоєї мами, правда?

Санда й не думала заперечувати.

— Аякже ж! Було колись мамине, а тепер моє, бо більше дівчат уже в нас нема.

— А нового мама тобі нічого не справила?

— А звідки було взяти, панно, те нове? Не штука говорити. Хвалити бога, що ще й так. Мама дістали це віно ще від своєї мами…

— А доносиш його аж ти. Я хотіла б бачити, як ти нарядишся в неділю до церкви.

— Бог з вами, панно! А хто б його носив? Нехай лежить. Ану ж бог дасть мені дівчат, звідки я їм віно візьму?

— Ага, а твоя дочка теж не одягатиме цього вбрання і держатиме для своєї дочки, так?.. — з сумом уважила Дарка.

— А що робити, панно? Що робити, панно, коли на гроші стає щораз тісніше?

Так, на це питання не легко було знайти відповідь. І невже ж справді немає іншого виходу, тільки миритися з обставинами, які б вони не були?

Невже ж ця молода, з здоровими руками дівчина дійсно не має надії, не має віри в те, що її життя може бути світлішим від того, що його мали її мати й баба? Невже ж вона справді не очікує нічого більше від своєї молодості, ніж мати вдосталь хліба й картоплі?

І на хвилину Дарці стало не тільки соромно за Санду, але й відчула жалість до неї. Жаль, жаль, що людина у сімнадцять років думає про речі, які потрібні їй будуть у старості.

Мав рацію, ох, як мав рацію домнул Локуіца, коли говорив, що теперішній суспільний лад не тільки винищує людей матеріально, але й розкладає їх морально, вбиває в них віру у свою силу, відбирає надію на краще майбутнє.

— Таж ці горботки та кожухи розлізуться від довгого лежання, Сандо, а ти їх зберігаєш для своїх внуків!

Санда обережно, начебто воно справді могло розлізтися в її руках, складала назад своє майно до скрині.

— А най розлізеться, — сказала байдуже, — це й так не до ношення… Це так, аби у скрині лежало. Хоч трапляється таке, що нема в жінки дочок, а лише самі сини… Або буває бездітна. Тоді така вже не тримає, а зношує все за життя, вже й ховають її в тім…

— Скажи, Сандо, тепер, відколи ти пішла заміж, легше тобі живеться?

— Ая, — сумно промовила Санда, — легше! Вже бодай хоч мами не потребую слухати…

— А чому це ти тепер мами можеш не слухати?

— А, бо мої мама не мають права до мене, відколи я віддана. Що інше, панно, якби я до свекрухи пристала: чоловікова мама мають наді мною право, а моїм тепер зась до мене.

— А я цього не знала. Мені здавалося, що рідна мама завжди…

— Не завжди, панно. Рідна мама від колиски до вінця, а свекруха й чоловік — до кінця.

— А любить він бодай тебе, Сандо?

— А нащо мені його любов? Богу дякувати, що не дуже любить. А то б не витримала, якби раз у раз ліз цілуватися своїм слинявим писком. Любов, панно, дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо. Аби-сте запам'ятали собі це.

Дарка подивилася на Санду, очі їх зустрілись, і на коротку мить здалося Дарці, що Санда не випадково радить їй запам'ятати собі цю істину. Але ж ні, Санда не могла знати, що в Дарки попсувалися відносини з Данком. Все ж таки варто запам'ятати собі ці слова. «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».

На прощання Дарка поцілувала здивовану Санду в щоку. Був це вияв вдячності Санді за щось, чого та й не підозрівала.

Картопля, яка отруїла Дарці зимові канікули, ще й тепер примарою звисала над Веренчанкою.

Наступило літо. Налились уже вишні. На зрубі за селом рясніло від суниць. На толоці появилися печериці. Сама природа без старань людських рук поспішала на допомогу голодуючому селу; але люди хотіли тільки картоплі. Не могли дочекатися Івана Купала, тобто сьомого липня, коли, за старими неписаними законами, можна було без гріха порпатися в землі, шукаючи молоду картоплю. Очевидно, сьоме липня могло стосуватися тільки до ранньої картоплі, «американки», яку, до речі, крім отця Підгірського і війта, мало хто посадив цього року. Але яке діло було людям до цього! Більшість з них грішили давно вже, вириваючи з землі картоплини, в зозулине яйце завбільшки.

Татко болісно переживав: що буде далі? Попідривають корінці у молодих, ще не досить зміцнілих кущів, і врожай буде катастрофічний. А тут з цього врожаю треба віддати те, що позичали на садіння, прогодувати себе й худобу цілий рік і зробити запас на чергову весну.

Татко старався вмовити людей, як міг, але його слово мало значило для голодуючих. Їх небагато цікавило майбутнє: що буде, те й буде! Вони знали, що роблять погано, але не знаходили в собі сили волі.

Отець Підгірський виголосив проповідь про картоплю. Посилаючись на тільки йому відомі цитати з святого письма, він зумів довести, що їсти недоспілу картоплю — це не тільки шкідливо для здоров'я, але й великий гріх божий. Існує ж притча про суперечку чоловіка з чортом, якого чоловік перехитрив саме на картоплі.

А чи дорогі парафіяни знають, що лобода, наприклад, удвоє, утроє корисніша для організму, ніж бульба, яка, крім крохмалю й води, не має нічого більше в собі? А чому б і нам не спробувати перебитися цей час лободою, зрозуміло, відповідно приправленою і заправленою?

Коли о. Підгірський сказав це, в церкві сталося щось небувале. Чийсь дзвінкий, молодецький голос крикнув на цілу церкву:

— Ми вже пробували лободу, тепер, отче, на вас черга!

Орисин тато побілів, аж губи пожовкли, проте не перервав проповіді, лише повернув її в інший бік.

Усю неділю й понеділок у селі тільки й було розмови, що про цю проповідь.

Татко ніби співчував о. Підгірському з приводу цієї неприємності, але Дарка добре бачила, як він нишком радів.

Якось пополудні Дарка в саду підв'язувала жоржини до тичок, коли помітила, що городами навпростець поміж соняшниками наближається якась жіноча постать уся в білому. Спочатку Дарка подумала, що це дочка орендаря, Еті, яка теж вчилася в Чернівцях й іноді заходила до Поповичів позичити книжки. Дарка покинула роботу і побігла назустріч гості. Але це була не Еті, а Данкова сестра Ляля.

Ляля анітрішечки не змінилася за цей рік, лише нова зачіска з буклями на вухах і модне віденське плаття робили її невпізнанною на перший погляд.

Спочатку подумала, що Ляля прийшла з доручення Данка. Ця думка видалася Дарці такою правдоподібною, що їй аж дихання забило.

Не в силі вимовити слова, Дарка вдала, що любується туалетом Лялі. Воно й справді було чим полюбуватися: поверх рожевого шовку було накинуте елегантне платтячко-пінка, на ногах білі панчішки, білі полотняні туфлі з бантиками, на руках білі нитяні рукавички і до того ж сумочка з білого бісеру, ширококрисий, теж білий, солом'яний капелюх з рожевим бантом і в'язочкою блискучих, ніби справді природних черешень збоку.

Ніхто-ніхто у Веренчанці не одягався так пишно. Ніхто з місцевої інтелігенції не надягав у селі капелюха, і тому Ляля здалася Дарці не живою людиною, а примарою, яка зійшла з журналу мод.

Легко можна уявити, як почувала себе Дарка перед цією великоміською дамою: боса, у заяложеній перкалевій сукеночці, яку вона одягла на себе спеціально для городніх робіт.

— Дарцю, як ся маємо? — Ляля схопила Дарку за руки й притягла її до своїх напахчених грудей. — Як ви виросли за цей рік!

На Дарку війнуло запахом дикого горошку. Подібність Лялі з Данком була така велика, що Дарці чомусь аж боляче стало. Тепер уже не думала, що Ляля навідалася до неї, як посол від Данка.

Боже ти мій, ті самі довгасті, оксамитові, зелені, як ніжний молодий мох, очі, що і в нього, той самий довгастий, породистий ніс, ті самі чіткі, тонкі губи.

Дарка стояла розгублена, до сліз схвильована подібністю між братом і сестрою, не знаючи, що казати, що робити.

Та цим разом бабця виявилася справжнім дипломатом. Заговтала Лялю Славочкою («Ану покажи, де носик? А де очко?»), а Дарці моргнула, щоб та привела себе в порядок.

Не було часу митися, і Дарка одягла туфлі на запорошені ноги, нашвидкуруч перемінила плаття, провела декілька раз щіткою по косах і, на ходу обчищаючи нігті від глини, знову з'явилася в садку.

Ляля була настільки добре вихованою, що не помічала ні Дарчиних запорошених ніг, ні не зовсім чистих рук.

По-українському Ляля говорила слабо і до того ж з виразним іноземним акцентом, але не це вражало в ній. Навпаки, додавало своєрідної привабливості. В неї збереглася давня манера розмовляти, жестикулюючи і сміючись при тому. Вона, як і минулого року, любила питати і відповідати одночасно:

— Я не можу, а ви можете? Я не можу жити, як… ну, як це називається? Така мала хата, де живуть монахи?

— Келія…

— О… о… я не можу жити, як у келії… без людей… без руху… шуму… У Відні ми щосуботи ходили на концерт. Без грошей… як студенти музичної школи. Тут я вже дві суботи без концерту… Не можна так довше, чи не правда? Ми мусимо самі концерт робити. Ви на якому інструменті граєте?

Безперечно, це було б мило з боку Лялі, яка запідозрила Дарку, що та грає на інструменті, коли б не те, що Ляля забула минулорічну історію з музикальністю Дарки.

На щастя, Ляля тут же перескочила на іншу тему:

— Моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство… рух… шум. Я кажу до Данка: робім щось бо я здурію…

«А, він вже у Веренчанці, — загорілася свічечка в Дарчиному серці й відразу ж освітила всі її думки, всі почуття, — він уже тут…»

— Я кажу Данкові: ти збирай парубків, — але, вловивши усмішку на губах у Дарки, весело засміялася: — Ой… ой… певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Як сказати по-літературному на нежонатого чоловіка? «Парубок», ні? Не добре? Треба казати «панич»?

— Ні, просто «хлопець».

— А «парубок» чому ні? «Парубок» — це кавалер, так?

— Так, але це переважно стосується сільських хлопців…

— Ага, розумію… розумію! А мені подобається слово «парубок»… Воно таке солідне. Я кажу Данкові: або робім театр, або концерт, або ходім на прогулянку. Де тут можна організувати прогулянку? Що тут є таке… над… надзвичайне? Нема нічого? Ах, це нітрішки не шкодить! Ми зробимо його, як нема. Ви знаєте, що ми можемо зробити? Ми можемо… сказати… що на тому місці, наприклад, колись давно був бій між нашими князями і турками. А хіба що? Мало тут всяких боїв було? Ха-ха-ха! Байдуже, чи там був у дійсності, чи не був бій. Я взагалі ніскільки не вірю історикам… Грундзахе[45], аби ми мали причину вибратися на прогулянку за село… Я чула, подумайте собі, що панна Софі вийшла заміж… Жаль, жаль… така мила панна — і раптом заміж… Ви не вважаєте, що це трішки смішно: виходить заміж? Ви подумайте: раптом міняти своє прізвище, чужій дамі говорити «мамо», чужому добродієві — «тату». Ха-ха-ха! І взагалі це просто смішно! Ну, ви одягайтесь, і підемо до Підгірських.

Дарці кров ударила в голову. Як же їй ще одягатися, коли вона вже нарядилася до виходу? Ляля зрозуміла, що пальнула нетактовність, і вмить виправила її:

— Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися… Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатись у селі. Це я, ох і роззява… Добре я сказала «роззява»? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка — це не Відень… І дивіться, які сміхи я з себе зробила. Ще й капелюх наділа на голову, ха-ха-ха… Фу! — вона скинула капелюх з голови й повісила його за гумку на руку, ніби кошичок. — А як же ж там Орися?

Дарка соромилася признатися, що Орися ще й досі не була в неї. Зрештою, для Лялі це питання не було найголовнішим. Орися була в цьому випадку тільки зачіпка. Ляля згадала Орисю, щоб мати привід спитати про Стефка.

— А Стеф? Як же ж Стеф поживає? Я така свинка: ні разу не написала до нього. О, не тому, що я не хотіла, гот бегіте![46] Навпаки, мені дуже хотілося написати йому гарного листа, але знаєте, як це буває? Приходиш додому пізно, втомлена уроками, й думаєш: завтра вже обов'язково напишу йому. А завтра знову уроки, вправи, і знову втомляєшся, і знову говориш собі: завтра вже обов'язково напишу… І те саме. Він не гнівається на мене, як ви думаєте?

— Я думаю, що ні… Стефко послав вам листівку на різдво.

— А так-так… Смішно так вийшло…

— Чому смішно?

— Він написав відкритку по-українському, а мої дядьки (чи не диваки?) подумали, що вона написана по-турецькому.

«Що за дурниці! — хмурить Дарка свої брови. — І що за ідіоти ті її дядьки з Відня!»

В міру того, як вони наближаються до приходства, в Дарки спадає зацікавлення щебетанням Лялі. Гостре усвідомлення, що вона незабаром зустрінеться з Данком, наче паралізує її.

Перша радість від того, що він взагалі у Веренчанці, поволі поступається пекучому питанню: як він її зустріне? Адже всі, в тому числі й Ляля, знають ще з минулого року, що Данко й Дарка симпатизували одне одному. Але ніхто, крім одного Стефка, якому нема діла до чужих справ, не знає, що Данко проміняв (так-так, треба мати відвагу називати речі своїми іменами) її на Лучіку Джорджеску, дочку поліцейського префекта.

Для Дарки це не тільки біль, але й сором, може, навіть сильніший за біль. І от тепер Дарчин сором повинен вийти наверх. І всі тепер знатимуть, що Дарку покинули. Чи може бути більший сором для дівчини? Вона ладна була (на жаль, і це вже було пізно) домовитися з Данком, щоб він на людях, бодай на перших порах, тримався так, щоб ніхто не здогадався, що поміж ними стався розрив. Як же тепер розуміла вона ту дівчину, що просила в козака:

Ось вже й знайомі ясени біля воріт приходства.

Розлогий низький будинок з білими глиняними колонами війнув на Дарку спогадами дитинства: ось де народжувались і розпливались у небуття її й Орисьчині дитячі, а потім перші дівочі мрії…

Просторе, незвичайно чисто утримуване подвір'я рябіло від кінської ромашки. Усі вікна у приходстві були відчинені і завішані зеленкуватими сітками від мух.

Орися, очевидно, вгледіла їх у вікно, бо вибігла назустріч.

«От як воно, — подумала Дарка, — знала від Стефка, що я вже давно у Веренчанці, а не прийшла перша. Чекала, пані, поки я прийду сама…»

Орися кинулася вітатися спершу до Лялі. Може, так і годилося. Все ж таки Дарка була своя, а ця як-не-як гостя у нашому селі.

Дарка не могла опам'ятатися від зміни, що сталася з Ориською. Її колись смугляве, як у циганочки, лице було тепер біле, мов алебастр. На цьому штучно вибіленому лиці смолясто-чорні брови робили неприємне враження. Лице здавалася маскою. Вії були майстерно доточені (як — цього Дарка не могла навіть збагнути!). Нігті на руках (на ногах, може, теж!) були розмальовані в фіолетовий колір. До того ж сама Орися набрала безліч манер, які раніше не помічалися за нею. Почала, наприклад, говорити з неприродним пафосом, надаючи звичайним словам таємничого значення, або намагалася вимовляти українські слова з підкресленим іноземним акцентом.

— Чому ти не показувалася, Дарко?

— Я ж не знала, що ти вже приїхала, а ти знала, що я вже у Веренчанці.

Ориська проковтнула це зауваження. Схопила Лялю за талію і, як молоду, повела її у двір. Дарка пішла за ними слідом. Стежка була завузька для трьох. Вони зупиняються через кілька кроків. Їм є що розповісти одна одній.

Тільки Ляля почне про своє життя у Відні, Ориська тут же перебиває її й починає про чуда в Гіцах.

— Там на м'ясниці, дівчата, не стихають бали. Відгуляли бал у клубі офіцерів, а тут уже запрошують у клуб прикордонників. Ще не відпочили після цього балу, а вже чекає запрошення на бал до товариства пожежників.

— Матер дольороза[47], і ви встигаєте побувати на всіх балах?

Ляля, хоч і приїхала з столичного міста, мусить визнати, що Відень меркне перед тими якимись Гіцами.

Орися манірно повертає голову то в один, то в другий бік:

— Ах, хіба можна встигнути на кожний? По-перше, ученицям гімназії заборонено офіційно прилюдно бувати на балах, хоч, треба віддати справедливість, учні у нас, у Гіцах, користуються куди більшою свободою, ніж у тих Чернівцях. Так, це треба відверто визнати. По-друге, треба знати, що наш швагер, той же шановний пан Дмитро Улянич, незважаючи на те, що в людини вища освіта, не любить культурного товариства. Самій же Софійці бувати без чоловіка не годиться, хоч там прийнято, що дами приходять на бал самі, без чоловіків. Поки що вона, Ориська, буває тільки на домашніх вечірках. Але ж які там домашні вечірки! Хіба що одна назва, а насправді це бали з циганською музикою, з дамами у вечірніх туалетах, з кавалерами у фраках. А яка кухня там! Не вміємо ні ми, слов'яни, ні німці, ні французи готувати так, як румуни! Там не страви, а поеми! Орися в житті не їла такого тіста. Особливо печива з різними, навіть кокосовими, горіхами та медовими сиропами. Господи, а як вміють там готувати різні салати з солодкого перцю! А їх соуси з родзинками і гвоздикою, а їх маринади на медах! Тільки їсти і пальці облизувати! А фрукти у вині, а морожена кава по-королівськи! А потім — як там одягаються жінки. Ми з вами проти них виглядаємо, як служниці, слово честі!

«Але ж, — боронить Дарка в думках Лялю, — це вже явне перебільшення. Не може бути, щоб Ляля виглядала, як служниця. Це вже хай вона розповідає своїй бабці!»

— Ми тут, на Буковині, все дотримуємося одного тону, — торочить далі Ориська, — як вогню, боїмося мішанини кольорів. А ви б, дівчата, бачили, як сміливі у виборі фасону і комбінації кольорів румунські дами! Вони гребують однотонністю, бо вона здається скучною для їхнього гарячого темпераменту. Румунська дама, не задумуючись, одягне до червоного пальта зелений берет, а до того ж фіолетову сумочку і такі ж рукавички. Або до яскраво-червоної сукні — жовту, як шафран, пелерину й червоні туфлі. А як там високо стоїть косметика! Ви подивіться на моє лице! Більше я вам нічого не скажу… А що ви скажете, дівчата, про мої вії? Ти, Дарко, мабуть, думаєш, що вони штучно надточені. Так? Нічого подібного. Прошу доторкнутися пальцем до них, і переконаєшся сама: природні! Змащувала такою олійкою, про яку — ти вмреш — не знатимеш!.. А яке там умеблювання! Хай сховаються перед ними у землю всі наші їдальні, спальні і салони, разом взяті! Там покої обставлені зовсім за східною модою. Немає в кімнатах ні крісел, ні ліжок, а тільки вздовж стін вузькі довгі тахти, настелені килимами, так званими скорцами. І взагалі там хати всередині вистелені килимами, як футляри. Вікна і вдень і вночі як літом, так і зимою задрапіровані важкими, темними, сріблом шитими шовковими завісами. І це непогано. Влітку вони оберігають від спеки, а взимку — від холоду. А які там мужчини! Там чоловіки нарівні з жінками вживають косметику і дбають про свій вигляд! Чоловіки там зовсім не соромляться відвідувати косметичні салони, робити собі масажі — там це прийнято. Там усі чоловіки ходять з полірованими нігтями, а дехто з молодших навіть злегка підфарбовує собі губи, але нікому навіть і на думку не спаде дивуватися з цього приводу. В нас, на Буковині, люди подуріли на сонячному загарі і всі ходять чорні, як чорти, а в Гіцах — ні! Там жінки ревниво оберігають свою шкіру. Там усі хочуть бути білими, може, тому, що з природи смагляві. В Гіцах, наприклад, дами взагалі вдень не показуються на вулиці…

— А що вони роблять цілими днями? — спитала Дарка. Їй вже почало впливати на нерви Орисьчине базікання.

— Сплять або мають діло з модистками та косметичками…

— А чого ж вони вдень сплять?

— А тому, що пізно ідуть спати. Як ти все ж таки не розумієш, Дарко! Там жінки нарівні з чоловіками ходять пити вино… А як там розуміють кохання! Куди, куди нашим буковинським волам до тамтешніх кавалерів! Там, панно Лялю, буває таке, що й стріляються з-за кохання…

Зелені Лялині очі розширюються, розширюються.

— Ох! На смерть стріляються?

— Так, іноді доходить навіть до смертельних випадків. Там не вважається мужчина за мужчину, якщо він ні разу в своєму житті не стрілявся за жінку. А який там милий звичай співати серенади! Якщо у тебе, для прикладу, завелася симпатія, то він обов'язково повинен співати тобі серенади. Коли ти його справді любиш і хочеш, щоб він знав про це, то ти відчиняєш вікно й особисто дякуєш за спів (може бути й оркестр). Коли ж ти, навпаки, хочеш підкреслити своє байдуже ставлення до нього, то не відчиняєш вікна, тільки запалюєш сірник у хаті (а серенада відбувається вночі) на знак, що ти вдома. Або щоб там кавалер прийшов до дівчини без роз чи бонбоньєрки з шоколадом? Ніколи в світі!

Орисьчина розповідь зовсім зачаровує Данкову сестру.

Вона вже й розпитувати далі не в силі. Тільки заздрісно зітхає: проти Гіц Відень — діра!

— Яка ви щаслива, Орисю…

Ориська, мило підлещена, лукаво всміхається. Вона нічого іншого й не бажає собі, щоб тільки їй заздрили! Вузенька, тепер така спотворена тим білилом мордочка лисички трохи не облизується з великого задоволення: що, заздрите? Це мені дуже і дуже приємно!

Дарка не тільки не заздрить, але ще й хоче, щоб Ориська знала про це. Сама знала, бо Дарка більше ніж певна, що половина з того, що тут говорила Ориська, — витвір її фантазії. Хай вона не думає собі, що всі такі дурненькі, як вона — розумна. Ляля може собі вірити Орисьчиним побрехенькам, а вона, Дарка, не з тих, що їм легко пустити дим у вічі.

О, господи, як вона колись любила цю Ориську! Як вірила колись кожному її слову!

Орисьці (ще б пак!) не подобається, що Дарка відверто виявляє байдужість до її розповідей про життя в Гіцах. Вона не тільки ображена на Дарку, але й зла, що та зіпсувала їй настрій.

Ляля не розуміє, що сталося. Чому це Ориська перестала раптом розповідати? Чого це Дарка насупила брови? Ляля не терпить застою! Далі, далі! Давайте обнишпоримо всі кімнати у приходстві.

— А де ж молода добродійка? Де пані Софі? Де ви, пані Софі?

Дарка наскрізь бачить цю нехитру дипломатію Лялі. Вона ходить по кімнатах і волає так голосно не для того, що їй потрібна Уляничева, а для того, щоб Стефко міг почути її голос. У Відні він був їй зайвий. Там у неї не знайшлося для нього й двадцяти хвилин, щоб написати кілька слів привітання, але на цьому безриб'ї — і Стефко кавалер…

Замість Стефка з'являється зять Підгірських, Дмитро Улянич. Він дуже змінився за цього півроку, поки його Дарка не бачила. Не те що постарів (цього поки що не можна було сказати про Улянича), але якось набрякнув, посірів, включно до волосся. Справді, яке блискуче, яке грайливе було в нього волосся минулого літа! В Дарки склалося враження, ніби його очі втратили всяку цікавість до оточуючого світу. Він дивиться на тебе, а створюється таке кошмарне враження, що він дивиться крізь тебе кудись далеко-далеко.

Проте, побачивши Дарку, він дуже зрадів.

— Добрий день, Дарочко, добрий день, — тряс її долоню обома руками. — Як же ж ти, — але тут же почервонів, — пробачте, що я по старій звичці… Як же ви виросли! Як проводите канікули?

І щойно тоді помітив Лялю, привітався з нею без особливої сердечності. Ориська, якій чомусь не подобалося, що Улянич так щиро привітався з Даркою, потягла її до веранди, звідки вже долітав Лялин сміх.

— Пішли… пішли! Мужик! — кинула з презирством, ледве зачинилися двері за Уляничем. — Ти знаєш, йому не подобається життя в Гіцах, бо він не може собі ради дати з туги за цією смердючою Веренчанкою! Десь люди світ за очі, за океан їдуть, та й то не вмирають за рідним краєм, а цей такі комедії показує. Він не хоче нікуди з нами ходити, бо, бачите, зневажає буржуїв, а сам у підметки не годиться тим буржуям. Раз затягла його Софійка на вечірку, одягнувся у фрак і все одно виглядав, як лакей… Але ти не говори, що я тобі говорила…

На веранді зібралися пані добродійка Підгірська (з роками вона щораз більше уподібнювалася до лютої старої циганки), Ляля, Софійка Уляничева (ця просто розквітла, як рожа) і Стефко.

У Стефка горіли вуха, ніби хто причепив йому з обох боків голови по червоній перчині. Він, здавалося, зовсім оглух від захоплення Лялею. Як загіпнотизований, водив очима за кожним її рухом. На його лиці, як на екрані тіней, відбивалися всі інтонації Лялиного голосу.

Як він любить цю непосидющу, цю зрадливу Данкову сестру! Чи зрозуміє вона цю відданість, чи зуміє бодай оцінити її?

І тут же пригадала слова Санди: «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».

Що їй, Дарці, прибуло б від того, якби її, наприклад, любив Івонко Рахміструк, як Підгірський — Лялю?

Нічого. Абсолютно нічого.

Ось зараз надійде Данко, може, вже хтось разом з Празьким і Костиком наближається до ясенів біля воріт. Увійде — і весь світ заграє іншими барвами. А поки що треба робити вигляд, що тебе цікавлять усі ці нісенітниці, про які тут жіночки плещуть язиками одна поперед одної.

Пані добродійці Підгірській заманулося дізнатися, чи Дарчина мама наварила вже варення з суниць, і Дарка повинна чемно розповідати про цю справу. Ориська на мигах показує Дарці, як Стефко пожирає очима Лялю. Дарка повинна і на це якось реагувати.

І разом з тим ловить себе на тому що не зводить очей з дверей точнісінько так, як Стефко з Лялі. Куди б не повертала голови, її очі тягнуться до дверей, в які повинен увійти Данко.

Тепер Софійка починає розповідати про життя-буття в Гіцах. Вона досить розумна, щоб не ставитися так некритично до їхніх звичаїв, як Ориська. Навпаки, молода Уляничева іронізує з румунських вертихвісток, які нічим у житті не цікавляться, крім косметики. Хоч, правда, із слів Софійки виходить, що ті вертихвістки не такі вже дурні, як вони вигляділи з Орисьчиної розповіді. Вони, щонайперше, хитрі. Зовнішньо вдають з себе рабинь по відношенню до чоловіків, а фактично командують ними, як олов'яними солдатиками. Кожна говорить до свого чоловіка не інакше, як «мій пане», а в дійсності той пан не пан, а раб. Одне, що справді є прекрасним, незрівнянним у тих краях, — це циганська музика. Софійка не дивується княжнам, які закохуються у простих циганчуків. Від такої музики можна дійсно втратити розум. Правда, ще й вино у них таке, про яке нам тут і не сниться. Вистояне, з мошком, аж густе, його можна дістати тільки в спеціальних погрібках. Вип'єш наперсточок — і голова запаморочиться, як на каруселі.

Нарешті Лялі набридло сидіти на веранді. Вона будоражить усіх, навіть і саму пані добродійку Підгірську, й тягне всіх у садок. Дарка й тут розгадує її гру: Лялі хочеться перекинутися словом з Стефком наодинці, а тут, на очах у мами і біля хитрих сестричок, це неможливо.

За командою Лялі всі повставали, щоб перейти в сад, а Стефко вхопив крісло й поніс його за Лялею.

«Раб!» — очима подала Ориська знак Дарці.

«Раб», — погодилася з нею Дарка.

Опинившись серед квітів, Ляля сама перетворилася у метелика: пурхала від квітки до квітки, нахилялася над ними граціозним рухом, ніби виконувала па у менуеті, і, вдихаючи запах квіток, питала при тому з солодкою наївністю:

— Як ім'я цієї квітки?

Питала навіть назви квіток, які знала. Стефко ходив за нею і пояснював, щасливий, що до нього зверталася вона за цим.

Недалеко від клумби (Орися розповідала, що там була колись альтанка) ріс самотній кущ білої благородної рожі. Ляля підбігла до нього, припала лицем до пелюстків і, звівши очі на Стефка, спитала:

— А як ім'я цій квітці?

Стефко крадькома зиркнув на маму, що саме в ту хвилину замислилася над чимсь, і відповів пошепки:

— Ляля!

Данкова сестра, здавалося, тільки й чекала на це слово, бо раптом закружилася з розпростертими руками, приспівуючи:

— Ля-ля-ля-ля!

Ніхто з решти товариства, крім Дарки, не чув цього короткого діалога, тому й не розумів причини вибуху такої шаленої радості в Лялі.

Всі з явною естетичною насолодою милувалися з дівчини, що танцювала серед квітів.

Хвилиною пізніше пані добродійка Підгірська несподівано запитала (а може, й вона чула Стефкову відповідь):

— А ви, панно Лялю, ще не заручилися там, у Відні? Говорила мені якось ваша мамця-добродійка, що там у вас є претендент на вашу руку. Що ж, тепер якраз підійшла пора… Ви вже скінчили консерваторію…

Дарка подивилася на Стефка: той прикрив очі повіками, тільки губи засмикались.

— О ні, ні! — поквапно відмовлялася Ляля. — Ще маю час про таке думати. Був там один такий… Але ні, ні! Нічого з того не вийде. Це мамця так, хотіла похвастатися трішки. Стеф, а яке ім'я в цієї квітки? Ви понюхайте, понюхайте її, я вас прошу. А що? Правда, вона пахне вербою? Смішно, ні? Квітка пахне вербою! Ха-ха!

— Ідуть! — скрикнула Ориська і сама побігла назустріч хлопцям, що з'явилися в кінці доріжки.

Дарка відчула, як її ноги налились оловом. Коли б вогонь зайнявся під нею, вона не в силі була б зробити кроку. Не дивилася в той бік, але й так бачила Данка. Високого, світлочубого, найкращого.

Хлопці привіталися насамперед з панею добродійкою, потім з молодою панею Уляничевою, лише тоді з дівчатами. Першим підійшов до Дарки Костик. Яка вона була вдячна йому за це!

З сміхом показав їй свої великі зуби:

— Та це, пане-брате, не Дарця, а чиста домнішора!

Тут, мой, без бука й не приступай! Що тут робити? І викати ще мені це хочеться їй. Хай би ще з рочок який підросла… Я гадаю, що мені як кальфі[48] буде дозволено звати тебе надалі по-старому. Не заперечуєш?.. Мой, Оришко, а ти чого так побіліла? Та тебе якби перестрів де на цвинтарі опівночі, то, присяй-богу, віддав би душу з страху! А вії, мой, дівчино, що ти з ними зробила? Це, певно, перша мода у Гіцах, чи не так?

Празький підійшов до Дарки чемно і серйозно, привітався з нею як годиться. Цей нітрохи не змінився. Залишився таким самим квадратним і таким же прищуватим, як був торік.

— Добрий день, — нарешті підійшов до Дарки Данко, який чи то випадково, чи навмисне останній привітався з нею.

Червона, як Стефкові вуха, Дарка простягла йому свою спітнілу руку, яку він сильно стиснув у своїй вузькій, сухій долоні.

— Правда, як це дивно, — заговорив неприродно голосно, — у місті можна цілий рік прожити й не зустрітись, а на селі, прошу, вчора я приїхав, сьогодні ми вже зустрілись… Як поживаєш?

«Що він цим хоче сказати? Хоче показати перед Ориською чи, може, перед хлопцями, що в Чернівцях не зустрічався зі мною?»

Дарка тривожно оглянулася довкола: яке враження зробили його слова? Не хотіла від нього нічого, тільки щоб пощадив її дівочу гордість. Боялася, що Костик скористається з нагоди і вискочить з дурним жартом на тему: «Ей, любив, та покинув козак дівку чорнобриву». Не хотіла дати привід для тріумфу над нею тій лисичці Орисьці.

Перемагаючи в собі тривогу, Дарка відповіла весело, але не так уже голосно:

— Ти вчора приїхав? А я й знала.

Так, він приїхав учора. Мусив залишитись на концерт на користь бідних дітей.

— Які діти? Чиї діти? — спитав знічев'я Улянич, що ніким не помічений прийшов у садок.

— Не знаю. Не цікавився, які це діти… українські чи румунські… Знаю, що бідні.

Улянич голосно зітхнув. Софійка прошила його поглядом і собі зітхнула. Війна поміж ними тривала й на людях.

Данко знову звернувся до Дарки. Коректним тоном розпитував її, як проводить вона тут свої канікули, чи не здається їй Веренчанка нудною після Чернівців, які в неї плани на майбутнє щодо канікул.

Своєю бездоганною і такою жорстокою поведінкою він хотів підкреслити, можливо, не тільки одній Дарці, що взаємини між ними можуть продовжуватися тільки в такому плані. З цього легко було зробити висновок, що все те, що було між ними минулого літа, Данко не те що забув, ні, такою бездушною колодою він ніколи не був, а просто вважає за дитячу гру, звичайну собі кіндерлібе[49].

Дарчина тривога, що Данко буде поводитися з нею, як з покидьком, була передчасна. Для цього Данко був надто добре вихований. Їх зустріч відбулася майже так, як Дарка бажала: ніхто не помітив, якою байдужою стала вона для Данка. А може, й помітив дехто, та просто вважає це за дурницю, не гідну уваги.

Це тільки ми дивимося на свої справи крізь лупу, а для інших і ми самі, і наші справи — не більші мурашок.

XXVI

Усі танцюють під Лялину дудку: що ясновельможна панна захоче, то й мусить бути.

Лялі насамперед захотілося клубу. Як же ж це так? У Гіцах є клуби, у Відні є, а у Веренчанці немає?

І ось по Лялиному велінню виник у Веренчанці клуб. А виник він так: хлопці під командою Лялі повиносили частину парт з одного класу (школа у Веренчанці, як рідко де, мурована, під бляхою!). Ляля принесла з квартири директора якісь малюнки, вишивані рушники, і за її вказівками Стефко порозвішував все те по стінах. Кімната відразу втратила свій казенний вигляд. Ляля звеліла хлопцям поробити з пляшок вази для квітів. Живі квіти в кімнаті надали приміщенню ще більшого затишку. Ляля повирізувала з рожевого паперу (тут вона справді показала себе неперевершеним майстром!) вітражі на вікна, хлопці прибрали стелю гірляндами дикого винограду, хтось приніс шахмати, Данко — скрипку, і клуб готовий.

Коли вже є клуб, можна створити і театр. А цього театру хотілося Лялі до неможливості. Це була єдина обставина, яка примусила б всіх сходитися регулярно щодня.

Тепер Ляля зажадала такої п'єси, в якій могли б грати всі-всі, без винятку. А тому, що вона не знала змісту жодної української п'єси, то справа ця була передана по старій традиції Дмитрові Уляничу.

Дарка не могла надивуватись, як оновила Улянича участь у цих приготуваннях. Він просто переродився. Спостерігаючи, з яким молодецьким запалом він метушиться і дбає про клубні справи, можна було припустити, що він цілком забув про роль жонатого чоловіка. Напевно, уявляв себе ще студентом, вільною, ще ні з чим не зв'язаною людиною, безжурним бурлакою, яким був колись. Варто було зносити химери Лялі хоч би для того, щоб бодай на день повернути чари молодості цій добрій, чесній людині.

І дійсно, як і передбачала Ляля, тепер виникали щораз нові причини для того, щоб сходитися в клубі. То треба було зібратися, щоб вирішити, який рід драматургії обрати їм: драму, комедію чи, може, оперету? Іншим разом зійшлися, щоб познайомитися з п'єсою, яку Улянич викопав із сховищ бібліотеки о. Підгірського. Потім вирішували, чи під силу їм обрана п'єса. П'ятим разом делегували Улянича у Чернівці за п'єсами, відповідними до їхніх артистичних і фінансових можливостей.

Притому треба чесно сказати, що кожний з членів братії дістав щось від клубу. Про Улянича й говорити не треба. Цей просто вдруге народився на світ. У Дарки було враження, що ніби і його чуприна здобула наново свій колишній блиск.

Діяльність у клубі давала Лялі широку нагоду викидати перед Стефком різні коники, а самій, як і належало, приймати обожнювання з його боку. Для Ориськи клуб був ареною, де вона вчилася грати роль дами. Фактично вона копіювала минулорічну Софійку. Роль закоханого тоді у Софійку Улянича грав тепер Празький.

— Нащо він тобі здався? — не подобалася Дарці поведінка Ориськи. — На якого біса ти йому крутиш голову, коли він тобі не потрібний?

Ориська обізвала Дарку наївною селючкою:

— Яка ти ще… Хіба крутити хлопцеві голову обов'язково треба з якоюсь метою? А так… просто для спорту.

Краще вже, щоб ми їм крутили голову, ніж так, як тобі закрутив Данко, а тепер ходиш як запаморочена…

— Неправда! — заперечила Дарка, хоч відчула, що її заливає рум'янець.

— Що «неправда»? Кому це ти говориш? Я б тобі, Дарко, — покрутила вона манірно головою, — не радила втрачати голову… То така порода, ті Данилюки, що бійся їх! Ти дивись, що Ляля з Стефком зробила, аж гидко дивитися на ту ганчірку! Я б на твоєму місці, — лукаво стулила вона свої неприродно довгі вії, — я б на твоєму місці… не гребувала б симпатією до тебе Івонка Рахміструка… Це ж майбутній лікар!

Дарка вирішила уникати інтимних розмов з Ориською, кого б вони не стосувалися. Такі розмови залишали в Дарки на серці неприємний слід.

* * *

З Чернівців приїхав Улянич і привіз з собою п'єсу, ніби спеціально написану для їхнього клубу: виступало в ній всього п'ять осіб. Три ролі головні (старий козак, його дочка Оксана і вихованець, молодий козак, пізніше чоловік Оксани) й дві — другорядні (подружка Оксани і дід-кобзар).

Непорозуміння почалося з тієї хвилини, коли взялися роздавати ролі. Улянич хотів дати Орисьці роль Оксани. Не тому, господи ти мій, що вона сестра його дружини, але, судячи об'єктивно, та роль найбільш підходила б Орисьці. І зовнішністю, і голосовими можливостями Ориська відповідала їй.

Та Ляля відкрито, без крихти збентеження заявила всім, що ту роль бажає взяти вона.

Улянич не сподівався, що Ляля заявить про це так відверто. Він намагався розтлумачити Лялі, чому вона повинна поступитися цією роллю Орисьці:

— Ви ж погано говорите по-українському. Зважте, що ви граєте не міську панянку, а сільську дівчину з Полтавщини…

— Та що ви говорите, пане Улянич? Всі аусгецайхнет[50] знають, що це тільки театр… що я тільки граю… умовність, чи так? Усі, хто прийде дивитися на виставу, пізнають, що Оксану грає дочка директора Данилюка, яка вчиться у Відні й тому не володіє, як має бути, українською мовою. Що тут, майн гот[51], дивного? Я проголосую… Хто проти того, щоб я грала Оксану? Дивіться, пане Улянич, нема ніхто «проти»… Значить, всі «за». Я ще раз питаю: хто «проти»? Ніхто! Знову ніхто, пане Улянич…

Дійсно, ніхто не підняв руки «проти» (за винятком Данка, але він, як брат, не йшов у рахунок), бо кожний розумів, що й клуб, і постановка у клубі, і театр — все це справа Лялиного темпераменту. Ану ж, не дай бог, образиться і розжене клуб! Тоді що?

Тут стала на диби й Орися. Вона категорично відмовилася грати дівчину, подружку Оксани. Улянич попросив Дарку взяти цю роль. Дарка погодилась, але виразно підкреслила, що згоджується тільки тому, що її просить Улянич. Данко, який мав грати роль закоханого в Ориську, відмовився грати з рідною сестрою. Крім того, він був обурений нахабною поведінкою Лялі (хто нею не був обурений!) і заявив, що не має жодного інтересу обніматися з Лялею.

Єдиним кандидатом на коханця міг бути тільки Стефко. Пара закоханих у житті мала зіграти цю саму роль і на сцені. Та, о горе! Стефко виявився на сцені таким несміливим, таким зв'язаним у рухах, таким по-ангельському покірним, що був подібний не до козака, а до монашки.

Улянич рішуче відмовився від такого коханця. Він просто заявив, що коли Ляля наполягатиме, щоб цю роль дати Стефкові, то він здає режисуру і більш до клубу не показується.

На лихо, Ляля при такому партнері ще й веде себе на сцені просто неможливо: як капрал, муштрує цього нещасного Петра, командує, як він повинен її обіймати, як пригортати до себе, а то й сама навалюється на нього.

— Ні, ні, ні! — мало що не рве на собі волосся Улянич. — Немає в нас на Україні ні таких нахабних дівчат, ні таких несміливих парубків-ідіотів!

Після довгих суперечок вирішено остаточно, що роль Петра повинен зіграти Костик.

Але ж, людоньки добрі, який же коханець з цієї тички?

— Нічого, нічого, — заспокоює всіх Улянич, — фігура якраз у нього підхожа. А вам що: хочеться, щоб молодий козак ходив з черевом, як барило? Хлопець має вогонь у собі, сміливість руху, чудовий бас — чого ще треба? Решту доповнить грим, будьте певні!

Ляля, зрозуміло, не може дивитися на Костика. Вона навіть під час репетиції сердиться, відвертається від нього, пручається, коли він лише робить вигляд, що хоче обійняти її за стан, як це треба зробити за п'єсою. І тепер їй зовсім добре вдається образ скромної сільської дівчини.

Данко й Ориська, які не беруть безпосередньої участі в репетиціях, мають тепер доволі часу. Ориська не криється, що не проти переманути Данка у табір своїх поклонників. Але Данко поводиться дуже стримано. Ніхто не в силі скаламутити спокій його серця. Лучіка затиснула його в кулак і тримає, як виключно свою власність.

Під кінець липня сталося так, що одного вечора на репетицію від Підгірських прийшли тільки чоловіки. Софійка і Ориська залишилися вдома в зв'язку з якимось господарським заняттям, про яке Улянич не хотів докладно розповідати.

Досі так водилося, що після репетиції відводили всі гуртом насамперед Дарку, бо вона жила найдальше.

Цим разом з-за відсутності Софійки й Орисі ні в кого не було настрою до такої прогулянки. Тоді Улянич доручив Данкові доставити Дарку до воріт її хати.

Може, іншим разом Дарка й рада була б цій нагоді, а тепер — ні. Навпаки. В глибині серця відчула навіть образу: невже ж потрібно було аж втручання Улянича, щоб такий завжди галантний Данко провів її до хати?

Проте коли опинилися самі в місячну ніч посеред ставища, обведеного шнурочком верб (тільки вони одні й залишилися свідками, що тут був колись став), далеко від людей, присутність Данка в очах Дарки почала набирати іншого забарвлення.

З сувоїв мряки, що здіймаються понад підстриженими головами верб, від знайомого з дитинства запаху водоростей, від сріблястої, гладкої, як лід, росяної поверхні ставища, від хмаринок на небі, що граються у піжмурки з великим червоним місяцем, від якоїсь урочистої тиші, яка оповила людські садиби, від власного тривожного стукоту серця у Дарки починають виринати болючі спогади.

Десь тут, приблизно цієї самої пори назвав Дарчині коси найкращими в світі. Обоє були тоді такі схвильовані, що аж зупинилися. Данко й тепер зупиняється посеред містка. Йому подобається, опершись на поруччя, дивитись, як місячне сяйво переломлюється в зморшках води.

— Тобі не холодно, Дарцю?

— Ні… не холодно…

— Ти чого така задумана? Чи, може, сумна? Не треба приймати всього так близько до серця… Ще все може бути добре…

Дарка не розуміє, що він має на думці, і, щоб оберегти себе від несподіванки, питає прямо:

— Що ти маєш на думці?

— Я хочу сказати, що суду ще не було. Може всяко ще бути, можуть ще й виправдати…

«От воно що!..»

— Так, — признається Дарка твердим голосом (зник раптом і запах водоростей, і діамантова поверхня ставища!), — мені жаль Ореста. Мені його дуже жаль, але не тому, що ти думаєш… І якщо ти так думаєш, то помиляєшся… Взагалі, Данку, ти мене зовсім і зовсім невірно розумієш…

— Я про тебе невірно думаю? Ти не смієш так говорити!

— Чому?

— Тому, що це гріх… Я про жодну дівчину не маю такої високої думки, як про тебе. Я можу дати тобі слово честі.

— Про жодну?

— Про жодну! З усіх моїх знайомих дівчат я тебе… поважаю найбільше…

Поважає! Викладача природознавства пана Порхавку ми теж поважаємо. Чи міг він ще виразніше дати їй зрозуміти, що його серце належить тільки Лучіці?

Лучіку він не поважає, зате кохає, а її, Дарку, бач, страшенно поважає, а кохати не може.

В ту ж мить Данко відчув, що чимсь вразив Дарчине серце. М'яко взяв її за лікоть і, торкнувшись лицем її плеча, сказав, вказуючи на місяць:

— Як гарно було б, коли б ми могли з тобою, Дарцю, сісти тепер у човен і поплисти по тому чарівному морю…

Дарка не піддається оманній спокусі його шепоту. Не Славочка ж вона, щоб її чим-небудь можна було уговтати, тим паче коли не тіло, а душа болить. Гірко посміхнулася й подумала: «Пливи собі місячним морем з дочкою префекта, а зі мною ходи по землі — щодня і всюди».

* * *

Якось перед вечором прийшла до Поповичів молода Уляничева. Так, як рік тому подобалося їй грати роль дами, яка не може терпіти навіть запаху кухні, так тепер забагнулося їй грати роль господині. У Дарчиної бабці (про що відомо в околиці) є свій рецепт солити стебла салату, що пішов у стовбур. Софійка, власне, просить продиктувати їй той рецепт.

— Та він вам не дуже й пригодиться, — відмовляється бабця, що, як кожна господиня-спеціалістка, неохоче ділиться своїм досвідом, — це треба робити в липні — серпні, а в ці місяці ви й так будете у мамці у Веренчанці…

— Не знати ще, як воно буде на другий рік, пані добродійко. Може, й не приїду з Гіц. Очевидно, до Веренчанки на канікули приїде тільки Ориська.

— Ов, а то чому ж? Я знаю, що я вже троє дітей мала, але завжди кожне різдво, на кожний Великдень обов'язково, доки мама жили, з чоловіком і дітьми їздила додому.

Звичайно, не можна порівнювати теперішніх часів з тим, що було п'ятдесят років тому. Тоді все ж таки людям матеріально жилося краще, що правда, то правда. По-друге, це найголовніше, Веренчанка дуже погано впливає на її чоловіка.

Як це Веренчанка погано впливає? Як це може Веренчанка погано впливати? Софійка тут же пояснює: тим погано впливає, що він потім не може собі ради дати і буквально розум втрачає з туги за своїм селом. От тепер наближається пора повертатися до Гіц, а він починає в істерику впадати. До того ж удома склалися нестерпні відносини.

Дарчина мама культурно мовчить. Якщо гість захоче, то й сам розповість, що це за нестерпні відносини створилися в родині Підгірських.

— Ви знаєте, таке нещастя в нас… Наш Стефко закохався в Лялю Данилюків…

— І це все ваше нещастя?! — скрикнув роздратовано татко, а потім засміявся голосним, не дуже приємним сміхом.

Бабця здивовано поглянула на татка: що з ним сталося? Він тепер майже ніколи не сміється.

Та й справді, що це за нещастя, коли молодий хлопець закохується в молоденьку і гарненьку дівчину?

Та виявляється, що справа не така й проста, як на перший погляд здається. Вони, тобто Ляля і Стефко, — ровесники, іншими словами, вона застара для нього як дружина. Але й це ще не основне лихо. Нещастя в тому, що Підгірські готовили Стефка на теологію, а та артистка заявляє, що вона за жодні скарби у світі не вийде за «алілуйка».

— То зле, — вже з співчуттям втручається в розмову бабуня, — у свій час я дуже хотіла, щоб моїй Климці трапився богослов. Бо, як кажуть, пливе в хату від живого і мертвого…

— Мамо, — лагідно, але категорично обриває мама бабцю.

— А що я таке сказала? Сказала, що хотіла б, щоб ти за богослова заміж вийшла? Хотіла, бо вважаю, що богослов — найкраща партія, аби я так здорова була!

— Правда? — підхоплює Софійка, яка не знає, що в домі Поповичів ніхто не сприймає всерйоз бабциного базікання. — Пані добродійка теж так думають? А Ляля не має іншого слова для богослова, як «алілуйко»… А в нашому роді така вже традиція, що найстарший син іде на богослова, а пізніше займає парафію батька. Це дуже прикра історія для нас… Для татка просто удар!.. Добре, припустім, що Стефко поламає традицію і замість богословії запишеться в університет. А де ж гарантія, що та вітрогонка чекатиме на нього чотири роки? І його зіб'є з дороги, і сама не дасть йому щастя… Вдома таке твориться, що я готова завтра пакувати валізи і їхати в Гіци. І поїхала б, якби не Дмитро, який не може налюбуватися Веренчанкою.

— А заручитися не можна б? Хай би заручилися, — шукає виходу бабця, — це ж рівноцінне шлюбові…

— Вона не хоче заручуватися… Каже, просто відкрито каже, що вона не може на себе таких обов'язків брати, що вона не знає, що за чотири роки буде.

— Гарна любов, — кинула словечко мама, і Дарці захотілося розцілувати мамусика за таке словечко.

В кінці візиту виявляється, що Софійка не так приходила за рецептом квашення салату, як з проханням, щоб Дарчина мама переговорила по душі з Лялею: що вона думає, які її плани на майбутнє?

Мама обіцяла і не обіцяла. Своїх клопотів вистачає вище вух, нічого ще в чужі залазити.

Буквально на другий день (просто смішно) приходить з цією самою справою до мами Данкова мама, пані Данилюкова.

Ого, вона продовжує одягатися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рухлива й балакуча, як і Ляля. Вона просто, без жодної дипломатії, приступає до справи:

— Що за ніщастя, пані Поповіч, — Данкова мама хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила, — я прішла до вас, як мама до мами: що мені робити з моєю Лялею? До неї причіпився той Стефко… І не дає дівчині спокійно дурх штрасе[52] перейти. Він її… як те кажеться… переслідує. Він не хоче розуміти, що він, по-перше, молодий для неї, а цум цвайтенс…[53] що він має? Він ще ніким не є… О, чим є Стефко Підгірський? Що мені робити, моя добра… люба пані Поповіч? Таке ніщасті на мене… таке ніщасті… То я для того десять років… ай… ай… десять років трімала її ін Він у брата, аби вона ішла за попа… вівці йому стригти? Мій муш?! Ви не згадуйте мені, пані Поповіч, про мій муш… він знає: все бери, тільки мене лиши… На Стефка вона повинна чекати чотири роки… Я не хочу думати, що з нею буде за чотири роки… Їй тепер уже двадцять… І що вона буде робити ті чотири роки? Брат пише аус Він, що він не може її довше тримати в себе. В нього хворіє жінка, і йому треба її вислати нах Баден. А що Ляля буде робити ін Черновіц? Чужих дітей вона не схоче вчити, дома старіти вона теж не хоче… І в неї ж є, фрау Поповіч, ай… ай… порядний… багатий… такий файний товстий блондин ін Він… І таке ніщасті на мою голову, таке ніщасті! Фрау Поповіч, я вас дуже прошу, як мама до мами, переговоріть з моєї Ляля. Вибийте її з голови того Стефка, вона вас послухає… Я вас дуже прошу, моя добра, мила пані Поповіч.

Не знає Дарка, що мама говорила Лялі і що та відповіла, факт тільки той: на деякий час обидві мами заспокоїлись.

А втім, правду кажучи, ніхто тепер і не звертав великої уваги на настрої мам-добродійок. Товариське життя, якому Ляля дала поштовх, набрало такого розгону, що не тільки лементи, а навіть і сльози мам не в силі були б зупинити його.

Всі, починаючи від Улянича і кінчаючи Празьким, якому випала на долю роль старого діда, горіли виставою.

Діяльність клубу, про який ніколи й не снилося Веренчанці, силою факту виходила поза стіни шкільного будинку. Вечорами, коли відбувалися репетиції хору, шкільний паркан був обліплений сільською молоддю. Вже та сама обставина, що в державній установі, в якій на стінах висять портрети короля і королеви, співають українських народних пісень, підносила дух прибитого села. До того ж Улянич, всупереч завзятому протестові з боку дружини, таки настояв на тому, щоб до хору прийняли один альт і два тенори з сільської молоді.

Тепер коли попід шкільним будинком, тобто клубом, проходив хтось з примарії[54] чи жандарм у своїй формі канаркового кольору, то відчувалося чітко, що йде тимчасовий окупант.

Ось що зробила проста народна пісенька!

* * *

Одного ранку Дарка пробудилася від того, що хтось співав у саду. Скочила в сорочці до вікна, виглянула, й аж сльози набігли на очі: співає татусь!

Дарка перехилилась через підвіконня і теж заспівала в унісон з татком, тільки голосніше й фальшиво.

Татко погрозив їй рукою: гай, гай, кого ти перекривляєш, дочко?

— Татусь, — простягла до нього руки, як це робила тепер Славочка, — татусь співав… Татко відпочив за канікули, правда? Я б хотіла… хотіла, щоб татко пішов вже на пенсію, тоді татко не перевтомлювався б навчанням і щодня співав би нам… Татусь!

Татко підійшов до вікна з лопатою в руках. Зблизька, особливо тепер, коли його лице було в тіні, здавався зовсім старою людиною.

Дитинко, дитинко… мене не навчання втомлює. З цим я міг би ще сто років жити приспівуючи. І не тому мені стало трохи легше на душі, що не ходжу в школу, а тому, що Манілу дав мені канікули… Ти не знаєш, — заговорив так, ніби на місці Дарки стояв домнул Локуіца, — яка це особлива насолода — мати певність, що за тобою ніхто не шпигує… Лягаю спати й знаю, що в мене попід вікнами ніхто не швендяє… Підійде до мене вуйко на вулиці, говорю з ним і не оглядаюся позад себе. Шкода тільки, шкода, що незабаром скінчиться мій спокій. Я, ти розумієш мене, дихаю неотруєним повітрям. От чому й на спів зібралося твоєму старому таткові…

Як докоряла собі Дарка, що зачепила татка! Співав собі й не думав про Манілу, а вона необережно нагадала таткові про нього. Не простить собі ніколи, що чорт підкусив її розпочати розмову з татком. Звичайно, тепер татко вже не співав більше. Дарка дала б собі відрубати палець, щоб тільки повернути таткові його попередній настрій. Та хіба настрій — це сани, якими можеш повернути, куди захочеш?

* * *

Як же це так, що нікому з них, навіть такому розумному, досвідченому, як Дмитро Улянич, не стукнуло в голову, що їх спільна радість навдивовижу довго триває і мусив би настати крах? Оглухли всі, осліпли від задоволення життям, втратили пам'ять і забули, в які часи живуть.

Так от, довелося самому життю опам'ятати братію. А життя вже як приводить до пам'яті, то грунтовно.

Підготування до вистави у розпалі. Ляля цілими днями під логопедичним наглядом Стефка вчиться правильно вимовляти українські слова. Улянич, закотивши рукава вище ліктів і підперезавшись старим фартухом своєї тещі, малює декорації (пензель у нього завбільшки з віник). Ориська й Дарка заходилися фарбувати старі простирала, з яких мають вийти шаровари козакам. Празький виписує запрошення до Заставної, Кіцмані, ба навіть для декого з Чернівців. Костик цілими днями сидить перед дзеркалом і, як сам говорить, вивчає свою фізіономію, яку він повинен найближчими днями перетворити у принадне лице козака-запорожця, що в нього закохалася така красуня, як Ляля!

І от у цей гарячковий час сигуранца в Заставній відмовляє у візі на постановку п'єси на тій підставі, що п'єса, мовляв, за своїм змістом може пробуджувати антидержавні почуття серед народу, а своєю тенденцією спрямована на відірвання Північної Буковини від румунського королівства і приєднання її до Радянської України.

Це була така нісенітниця, така нісенітниця, що навіть татко, який досі з відомих причин тримався осторонь приготувань до вистави, прилюдно вибухнув обуренням на такі порядки. «От кретини, от квадратові ідіоти! — вигукував татко. — Вони не завдають собі навіть праці ознайомитися з змістом п'єси. Мають стандартну відмову і кожного разу сліпо передруковують, коли їм для візи потрапляє п'єса на українській мові».

Улянич, що найкраще за всіх знав румунську мову, написав до сигуранци довгий протест (над редакцією тексту чимало попрацював і татко), в якому з вбивчою логікою було доведено, що п'єса за своїм змістом абсолютно аполітична, отже, тим самим не може мати антидержавних політичних тенденцій. Це — інсценізація старої поеми, а зміст її такий: старий козак-запорожець бере на виховання сина свого товариша, який загинув в бою з турками. У старого козака є рідна дочка. Діти виховуються разом, думаючи, що вони брат і сестра. Коли ж хлопець став повнолітнім і настав час їхати йому на Січ, названий батько розповів, що він йому не рідний, а Оксана йому не сестра. Між молодими народжується кохання. Батько погоджується віддати за молодого козака свою дочку під умовою, що той побуде на Січі й набереться там запорозького гарту.

Проходить час. Молодий козак під час бою з турками потрапляє в полон і повертається звідти сліпим. Він звільняє кохану дівчину від слова, але вірна дівчина настоює, щоб повінчатися з сліпим.

П'єса є чистим апофеозом вірного кохання. До того ж і дією своєю відноситься до початку минулого віку, отже ж, аж ніяк не може мати на меті відірвання Північної Буковини від Румунського королівства і приєднання її до Радянського Союзу.

Остаточно відредагований текст протесту зачитано на загальних зборах клубу і одноголосно вирішено, що до цього меморандуму не можна ні одного слова додати, ні одного відняти.

Тепер усіх цікавило тільки одне: як сигуранца вийде з дурного становища. Адже їй признатися, що вона не читала п'єси зовсім, це однаково, що самій себе скомпрометувати. А сигуранца, як це всім відомо, завжди у всіх випадках виходить права! Що ж вони тепер заспівають?

Настрій серед братії не падав. Навпаки, всі ходили й потирали руки, злорадіючи над сигуранцою. Не припинялася й підготовка до вистави: дівчата шили шаровари, Улянич продовжував працювати над декораціями.

Відповідь прийшла порівняно швидко. Тепер братія мусила визнати, що в сигуранці на українських справах сидять не дурники, як могло комусь здаватися. Вони не тільки читали п'єсу, але, виявляється, вичитали в ній і те, чого не було написано і що хотіли приховати перед оком сигуранци автори протесту. В заяві-протесті написано, що п'єса — це «інсценізація старої поеми», а не вказано, хто її автор. Сигуранца допоможе пам'яті панів акторів і нагадає їм, що п'єса перероблена з поеми Тараса Шевченка «Невольник». А є закон, що всі, без винятку, твори Тараса Шевченка заборонено виголошувати прилюдно. Тут маленька, дещо вже приватного характеру приписка: щоб шановних ініціаторів вистави не вводити в оману, то сигуранца зазначає, що у виняткових випадках за спеціальним дозволом допускається іноді прилюдне виголошення деяких творів згаданого автора, але тільки на території міста Чернівців, а ні в якому разі і ні під яким виглядом по селах. Притому ще одне: у тексті зазначено, що це п'єса з «козацького життя». Козаків на Буковині ніколи не було, а водилися вони на островах Дніпра, і тому сигуранца вважає, що показувати п'єсу з козацького життя — це скеровувати думки буковинських селян на Придніпрянську Україну і сіяти в їх головах сумнів про їхнє румунське походження. До того ж козаки — це елемент, який вбивав і грабував поміщиків. З цього боку теж небезпечно показувати їх на сцені, бо це може призвести до небажаного соціального руху на селі.

Буває ж так, що радість настільки велика, що аж переходить у плач; а в цьому випадку обурення і гнів були такі великі, що перейшли в сміх.

Усі, за винятком сестер Підгірських, висловилися за те, щоб не пускати справи плазом, а боротися з сигуранцою до переможного кінця!

Улянич поїде особисто до Заставної і переговорить з ними на розум: ніде — ні на афішах, ні в тексті п'єси — не сказано, що це переробка з поеми Шевченка, чому ж п'єса має підлягати законові про заборону творів поета?

Була думка, між іншим татко її гаряче підтримував, щоб відкупитись у тих собак бакшишем, але Улянич виступив проти цієї концепції.

Татко здивувався його принциповості в цьому питанні:

— Дивно, пане, дивно. Ви ж приїхали з країв, де за бакшиш, кажуть, і рідного батька можна купити…

— Власне, тому й терпіти його не можу, — коротко відповів Улянич.

Проте не Улянич поїхав до Заставної, а Костик. Улянича, як пізніше сам Дмитро розповів таткові, викликав тесть до свого кабінету і заявив, що вже досить тієї забави. Побавився на канікулах, і буде! Отця Підгірського попередили вже з сигуранци, що зятенько веде себе не так, як треба.

— То у вас, тату, є зв'язки з сигуранцою? — запитав Улянич, на що о. Підгірський відповів йому багатозначно:

— В мене є родина. Тобі теж не завадить пам'ятати, що ти не вільний птах, що на твоєму утриманні жінка, а скоро буде й дитина. Я, — мав ще додати, погладжуючи за звичкою свою русу бороду, — віддавав заміж дочку за солідну, забезпечену людину, а не за безвідповідального фантазера. Я прошу більше не втручатися в ті діла…

І Улянич офіційно перестав втручатися в справу клубу. Тож братія вирішила послати до сигуранци Костика. Жартували, що, мовляв, раз у житті трапилася йому нагода зіграти роль коханця — й така невдача!

Спочатку Костик сприймав ці дружні насмішки байдуже. Але коли Улянич і Празький почали перед ним вимальовувати, скільки він втратить морально, якщо не виступить у ролі коханця, Костик так розпалився, що мусили вже уговкувати його.

Погрожував, що повибиває вікна сигуранци, якщо не дадуть візи. Проте й вікна у примарії залишилися цілі, й дозволу не привіз Костик.

Насправді сигуранца дозволила п'єсу, але з умовою, що дійові особи будуть виступати у формі румунських прикордонників.

Зрозуміло, Костик намагався з усіх сил довести їм, що це — неможливо. По-перше, тоді треба буде переносити дію в наші дні, а це означило б і викинути з неї такі слова, як «козак», «турок», «Січ», і взагалі міняти всю її сюжетну структуру, іншими словами — зарізати п'єсу.

— Нічого не шкодить, — запевняли його сигуранщики, — село таке темне, що й так нічого не розбере у змісті, а коли виступлять місцеві інтелігенти в мундирах прикордонників, то це матиме далекосяжне політично-виховне значення для села. По-друге, чому так настоюють на своєму панове студенти? Хіба їм не все одно, що грати. Вони й так не справжні актори.

— Так, — переказував Костик свою відповідь, — ми не актори, але й не клоуни.

В такому разі сигуранца може запропонувати їм переклад румунської високопатріотичної п'єси. А, це не подобається панам студентам? Ось найкращий доказ їх аполітичної діяльності в клубі: шовіністична українська п'єса, так, прошу дуже, їм подобається, а виховну, високоморальну, патріотичну п'єсу румунського автора — не хочуть. Добре, запам'ятаємо це собі!

Татко, що разом з усіма чекав на повернення Костика з Заставної, почувши таку відповідь, забідкався. Дарка його розуміла. Не йшлося йому так про п'єсу, як пригнічував факт безправ'я і сваволі сигуранци, яка свої методи могла легко перекинути на будь-яку галузь громадського життя. Бідкався він не над похороненою п'єсою, а над знаком часу. До того ж кінчався час канікул, і десь там готувався в дорогу до Веренчанки Манілу.

Закінчився час канікул, кінчалося й літо. Відчували це не тільки учні, яким батьки познімали валізки з горищ, але й птахи. Літали тепер переважно табунами, збудоражені, заклопотані готуванням до далекої дороги. Оголені поля наводили меланхолію, і ні криштальна блакить неба, ні чисте дзвінке повітря не в силі були розвіяти того суму, що плив понад стернями разом з бабиним літом. Ранки й вечори ставали холодні. Дикий виноград, передчуваючи свій близький кінець, налився багрянцем, але ця червона пляма на тлі жовтіючого вже листя ще більше посилювала гаму кольорів осені. Одна кукурудза стояла ще на полі й на городі. Обдерта вітрами, споловіла від дощів, шелестіла грубо сухим, шорстким листям. Це ж був один з голосів в осінньому хорі природи.

Час, всупереч фізичному правилу, яке наказувало йому бути рівномірним, гнав тепер з подвійною, потрійною швидкістю.

Дарку засмучували такі скорі темпи ще й тому, що їй треба було поставити перед батьком одне категоричне питання, для якого, правду кажучи, в неї не було відваги.

Та зволікати далі — могло означати зовсім програти. І Дарка, набравшися відваги, пішла в наступ:

— Мамцю, татку, мушу вам щось сказати…

В кімнаті стало тихо. Бабуся, яка поралася біля шафи, і собі підступила ближче до столу.

— Я хочу просити, щоб ви мені пошукали іншу станцію, бо я більше не буду у Дутків.

— Чому? — діловито запитала мама. — Я хотіла б знати чому?..

Ах, чому, чому! Дарка ж не може виявити дійсної причини, хоч для неї самої причина ясна: вона підозріває, що Лідка Дутка має зв'язки з агентами сигуранци. А крім того, ця Лідка — в їхній організації. Ось чому не хоче вона, Дарка, спати з нею в одній кімнаті, сидіти за одним столом. Але посвятити в це рідних — значить відібрати в бідного татка рештки його душевного спокою.

— Тому, що я не можу з Лідкою… Мені треба готувати уроки, а їй саме тоді обов'язково хочеться танцювати або гірше — співати.

— А чому ти досі мовчала про це? Це причини, які легко усунути. Я певна, що коли б ти чемно попросила Лідку, то вона послухала б тебе. А так їй могло здаватися, що тобі приємно, як вона співає чи там танцює… Це не причина, Дарцю, щоб міняти станцію.

Дарку тонко-тонко закололо в серце. Невже ж мама не чує серцем, що вона говорить неправду? Хіба ж природа не обдарувала матерів здібністю читати думки дітей?

— Я знаю, що це не причина. — І Дарка вирішує, що чим більше наблизиться до правди, тим краще буде для неї, — але… я взагалі Лідки терпіти не можу. Мені навіть важко їсти з нею за одним столом… І тої пані Дуткової я теж не люблю. Вона нещира до мене. Мамцю, я дуже прошу змінити мені станцію! — сльози забриніли в її голосі.

Бабуся, яка звичайно тримає руку Дарки, тепер несподівано перейшла на бік опозиції:

— Говоріть собі, що хочете, а я не знаю, що це таке… Щоб дитина не хотіла станції, яку я їй вибрала? Що то — дитина має хотіти або не хотіти? Раз вже ти пішла з дому, то це все одно що солдатська муштра: привикай до незгоди, привикай слухатися, привикай до не дуже смачної їди, до не дуже вигідної постелі — і будуть з тебе люди… Так, як я виховувала своїх дітей, слава богу, повиводила в люди…

— Мамо, — спочатку тихо, а потім голосніше (бабця останнім часом почала недочувати) став на захист Дарки татко, — таж у мами хлопці були, а не дівчата. Не журись, Дарцю, якось-то буде… щось придумаємо… Світ не зійшовся на одній пані Дутковій, а, признатися щиро, вона й мені не дуже-то подобається.

— От бачиш, — весело засміялася мама, сама рада, що тато взявся розв'язати це питання, — от бачиш, який ти… Мені завжди докоряєш, що я потураю їй, а сам ідеш назустріч всім її химерам. Бачиш, Дарцю, який в тебе «поганий» тато?

Не треба Дарці говорити, який в неї тато, вона сама найкраще знає про це. Золото — не татусь.

* * *

Хоча всім було ясно, що з вистави нічого вже не вийде, братія продовжувала сходитися регулярно щодня. Разом з канікулами, разом з відлітом бузьків кінчалося щось неповторно гарне, і всім, як видно, хотілося ще надихатися ним, як повітрям перед смертю.

Ляля, що за всіма зовнішніми ознаками закрутила голову не тільки Стефкові, але й собі, вишукувала безліч нагод, аби тільки братія держалася разом. Їй, наприклад, прийшла ідея зробити прогулянку в поле й пекти там картоплю. У Підгірських, Костика, Празького, нарешті, у мами Улянича були ниви з картоплею, проте жодна з них не задовольняла Лялю. Як на зло, всі ці поля були зразу ж за селом, а Лялі хотілося пекти картоплю далеко, бодай за три години ходу туди й назад.

— Ви знаєте, що я надумала? Я чудесно надумала! Слухайте лишень: ми будемо ганц айнфах[55] красти картофель з чужого поля. Це страшенно інтересно, як гадаєте? Ви бачили оголошення на громадській канцелярії? «Хто буде красти картофель з чужого поля, того… ха-ха!.. посадять в цюпу». Це буде так смішно, якщо нас впіймають… Зальбстферштендліх[56], в кого довгі ноги, той дасть драпака, а решта цик — і попадуться!.. А ми будемо їм носити передачу через мале віконечко… Це страшенно інтересно, ви не знаходите?

— Ага, ви хочете нас завести у шкоду, щоб потім самій втекти? Це ваша тактика, Лялюнцю, ваша життєва лінія, коли хочете знати, — підводити людей під монастир, — підмітив Костик, який з того часу, як не вдалося йому зіграти Лялиного партнера, став її ніби недолюблювати.

— Чудак! Чудак! Чудак! — декілька разів повторила Ляля це слово, наслідуючи папугу. — Який монастир? Хто говорить про монастир? Я говорю про картофель.

Звичайно, ця Лялина фантазія нікуди не годилася. І придумати отаке: дочки чи зять священика підуть плюндрувати чужі поля з картоплею!

Софійка, яка серед братії у справах етики й моралі вважалася за найвищий авторитет, назвала Лялин проект просто авантюрою і прилюдно заявила, що не тільки сама не піде на цю авантюру, але також Дмитрові і Орисьці заборонить брати в ній участь.

Проте остаточний наслідок усіх цих суперечок був такий, що братія в повному зборі таки подалася під акацієвий гай… красти й пекти чужу картоплю. Отак Ляля вміє обкручувати людей довкола пальця! Єдиним аргументом в її руках був факт, що в тій околиці починаються вже панські лани, а крадіжка з панського й попового — це не гріх, як говорять селяни.

І хоч братія отаборилася за сім миль від села, все ж якийсь чоловік застукав злодіїв на гарячому.

Лялі для емоції страшенно хотілося, щоб це був сам польовий. Вона тут же підняла паніку, братія кинулася врозтіч, а сама Ляля так втікала, що аж загубила в кукурудзі свою туфельку.

Як пізніше виявилося, чолов'яга той був зовсім не польовий, а туфельку довелося Стефкові шукати довгенько. Правда, Ляля допомагала йому, підстрибуючи на одній нозі та хапаючись раз по раз за його плече.

Картоплі братія так і не спекла, проте головного було досягнуто: сміху й вражень вистачило на повних три дні.

Іншим разом Ляля вигадала якесь молод-зілля, що ніби росте за тополями аж на Когутівці, а навар його нібито зберігає людині вічну молодість. Ясно: хто не хоче бути вічно молодим?

Дарка, в якої інколи вроджене почуття чесності зводилося до наївності, хотіла знати, що скаже Ляля братії, коли виявиться, що ніяке чудодійне зілля на Когутівці не росте й ніколи не росло.

— Пхе, мала б я про що думати! Вранці зілля було, але ми прийшли запізно, й люди вже визбирали його…

— Зірвали, хочеш сказати?

— А, зірвали чи визбирали… алес егаль![57]

Щастя, що вся братія добре розуміла, що справа не в печеній картоплі і не в чудодійнім зіллі, а в тому, що Лялі хотілося за всяку ціну продовжувати настрої з часів репетицій у клубі. Крім того, їй хотілося якнайбільше бути з Стефком.

Стало відомо, що Підгірські все ж таки примусили Стефка записатися на богослов'я. Та водночас дехто з братії, очевидно під великим секретом, довідався про те, що на теології Стефко пробуде тільки рік, а потім перейде в університет на другий курс філософії. Поки що цей стратегічний маневр потрібний для того, щоб обидві мами відв'язалися від них і залишили їх у спокої. При цьому Ляля при кожній нагоді демонстративно заявляла, що вона за жодні скарби світу не пішла б заміж за «алілуйка», а Стефко, з свого боку, правда спокійнішим, але не менш рішучим голосом, глаголив, що богослов'я — єдине його покликання.

Данко останнім часом став винятково ніжним до Дарки. Правда, він і надалі був дуже скупим, дуже обережним у словах, але його поведінка в цілому говорила про те, що він Дарку не тільки поважає найбільше з усіх дівчат, але й любить чимало.

Дарці подобається така ощадність слів у Данка. Вважає, що вони обоє вже виросли з віку, коли можна розкидатися словами, не надаючи значення їх звучанню. Тепер бодай мала ту певність, що коли Данко скаже «ні», то воно, на жаль, буде справжнє «ні», а коли скаже «так», то це буде вже залізне «так».

Данко засвоїв собі гарний, тільки йому властивий спосіб двозначними (в благородному значенні) жартиками проявляти свою симпатію до Дарки.

Вчора, наприклад, прийшла Лялі ідея вибратися на межу між Веренчанкою і сусіднім Киселевом шукати слідів фортеці, що була збудована ще за часів печенігів.

У Веренчанці небо здавалося якраз пригожим для прогулянки: не було ні захмареним, ні пекучим. Та коли підійшли до готару, раптом знявся рвучкий степовий вітер й так похолоділо, що в декого аж посинів ніс.

Данко в ту ж хвилину зняв з себе піджак і накинув його Дарці на плечі.

— Даню, — не сподобалася Лялі галантність брата, тим паче що Стефко вибрався без піджака і перед нею стояв вибір: або скористатися з піджака Костика, до якого вона відчувала фізичну огиду, або дзвонити зубами, — ти не забувай про те, що три роки тому було в тебе запалення легенів.

У відповідь Данко настояв, щоб Дарка одягла піджак. Всуваючи руки у рукави піджака, Дарці здалося, що це не рукави, а його руки оповили її. Данко теж у цей момент мусив щось подумати, бо подивився на Дарку так, що вона аж очі опустила, збентежена.

Пізніше, коли поверталися до села, Данко начебто між іншим сказав:

— А ти знаєш, Дарцю, що на Сході, забув, де саме, є вірування, що з одежею, знятою з тіла, передається й частина душі людини. Розумієш, що сталося? Ти взяла сьогодні частину моєї душі, а я зараз візьму твоєї… Що ти на це маєш сказати, Дарцю?

«Я хотіла б, щоб це було не вірування, а правда, щоб з сьогоднішнього дня ти дійсно дав мені частину своєї душі і взяв усю мою».

Ориська своєю лисячою мордочкою теж пронюхала, що Данко став тепліше ставитися до Дарки. Вона почала тепер мучити Дарку, щоб та призналася їй у всьому: чи пише їй Данко любовні записки? Чи приносить квіти? Чи грає серенади в Дарки під вікном, коли всі полягають спати?

Дарка з гідністю заперечила все. Невже ж вона, Ориська, вважає Данка таким обмеженим? Нащо йому писати до Дарки, коли вони й так щодня бачаться? Для чого мав би приносити їй квіти, коли в неї попід вікнами цілі потоки того добра? Для чого мав би вночі, як злодій, скрадатися зі скрипкою під її вікно, коли він може їй заграти і вдень?

— Якщо це так, то значить: ти для нього ніщо, — оголосила вирок Ориська.

Дарку анітрохи на зачепила Орисьчина нетактовність. Вона просто не повірила цій лисиці. Мала багато підстав допускати протилежне. Як вона могла бути нічим для нього, коли вони обмінялися душами?

Ориська просто мстить Дарці за те, що їй не вдалося втягти Данка у свої сіті, от і все!

Татко все зволікав з поїздкою до Чернівців у справі Дарчиної станції. Аж одного дня це питання вирішилося на місці, у Веренчанці. Несподівано до мами в гості приїхала її приятелька ще з семінарії. Мама, як це звичайно буває поміж подругами, поділилася з панею Фрозею своїми клопотами, а та вирішила, що Дарці найкраще житиметься у її матері на Домнику. Старенька живе самотня у своєму будиночку, і Дарка почуватиме себе там, як у бога за пазухою. Правда, далеченько від Дарчиної школи, але зате повітря яке! Не дихай ним, а пий його, як молоко!

Мама здавна знала цю родину і була зовсім спокійна за Дарку. Доручила свою дитину добрим рукам.

Зрозуміло, мама тепер була вже рада, що Дарка настояла на своєму й відмовилася від станції в Дутків. Дійсно, немає нічого поганого, щоб пізніше не обернулося на добре.

Бабця, забувши, як вона виступала проти Дарки, тепер почала вихваляти Дарчину кмітливість. Як добре, що Дарка здогадалася забрати з собою на канікули й подушку від Дутків!

Данко, дізнавшись, що Дарка замість Дутків на Руській житиме на Домнику, теж дуже зрадів. На Домнику жив і він.

— Підожди, Дарцю, аж тепер ти будеш під моїм контролем. Не бійся, я щодня забігатиму до тебе перевіряти, як ти там готуєш уроки…

Зрозуміло, Данко жартував, але такі жарти благодатною росою падали на Дарчине серце. Тепер і Данко признався, що він теж недолюблював Лідки:

— Язиката, нетактовна і дурна, як чобіт. А потім я взагалі не люблю, коли хто без дозволу втручається в мої особисті справи.

І як воно нічого не можна наперед знати! Дарка на початку канікул не сподівалася від них нічого для себе хорошого, а тим часом оці несповна шістдесят днів стали суцільним пасмом барвистої радості. А якщо й траплялися тіні на цьому пасмі, то вони ще чіткіше підкреслили світлі плями.

Навіть Ляля, яка спершу трималася Ориськи (Ориська таки ловко напустила туману тими своїми розповідями про життя в Гіцах!), тепер рішуче перекочувала на Дарчин бік.

Софійка й Ориська останнім часом були виключно зайняті заготовленням на зиму запасів маринадів і варення.

Улянич для компанії мусив залишатися з ними вдома.

Празький і Костик теж стали рідше заглядати до клубу, бо, як говорили, не могли миритися з тим, що на них припадає по половині дівчини, так що, по суті, братія тепер складалася з чотирьох осіб: Лялі, Стефка, Дарки й Данка.

Ця четвірка не пускалася у далекі мандри, але Ляля й без того встигала знаходити для прогулянок цікаві місця.

Сьогодні вони вибралися із дзбаночками по ожину, якої, якщо вірити Лялі, було більше, ніж листя. Як і слід було передбачати, ожини виявилося зовсім мало (її визбирали зранку), зате Ляля відкрила мальовничі кущі шипшини з червоними коралами, продовгуватими, як мініатюрні вази. Ляля раптом згадала, що з шипшини виготовляють чудесне вино і мармелад, і тут же дала команду хлопцям, щоб не залишили на кущах жодної вазочки. Стефко слухняно взявся за діло, і, хоч кров стікала з його пальців, він не переривав роботи, а Данко зовсім одмовився від цієї колючої справи. Він сів на пагорбок й іронічно поглядав, як Стефко за кожним уколом висисає собі кров з пальця.

Нарешті Данкові набридло це видовище. Він узяв Дарку під руку й поволі, щоб не залишити далеко позаду тих двоє, крок за кроком подався з нею до села.

Коли підійшли до залізничної станції, почули, що у начальника хтось грає на роялі. Данко, прислухаючись, зупинився. У місті, де з стількох вікон чути гру рояля, Данко на це не звернув би уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця музика вражала. Дарку занепокоїла заслухана, непричетна до всього довколишнього поза Данка. Вона зміркувала, які небажані для неї спогади в пам'яті Данка може викликати цей рояль.

З чагарника вибігла Ляля, здалеку подаючи знаки, щоб ішли їй назустріч. Здається, Ляля з Стефком мали намір повернутися в село не з боку вокзалу, а стежкою понад ставом.

— Данку, Ляля хоче, щоб ми вертались…

Стрепенувся, наче вона збудила його зі сну. І тоді Дарка зрозуміла таку просту і водночас таку важливу для спокою її серця річ: Данко любить не Лучіку, а її музичність. Будь та дочка префекта так мало музикальна, як вона, Дарка, Данко й не глянув би в її бік!

Радість Дарки з цього приводу була така велика, що вона залишила Данка, побігла до Лялі, кинулась їй на шию і поцілувала за вушком.

— Що сталося, Дарко?

— Нічого… мені лише дуже легко на серці стало…

Та невдовзі сталося щось, що докорінно змінило хід товариського життя братії.

Через два дні після цієї мандрівки по ожину без всякого попередження чи хоч би натяку на нього з'явилася Ляля в клубі в товаристві незнайомого мужчини. Це — огрядний рожевий блондин з пухкими губами і трохи що не жіночими грудьми. Один з тих чоловіків, що малими хлопчиками бувають дуже вродливі саме тому, що нагадують дівчаток у зрілому віці, а пізніше з-за цього стають смішними.

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

— Знайомтесь, — заговорила Ляля по-німецькому, — приятель нашої родини — пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

— Анітелень! — відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

— Так було зразу й говорити, — повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

— Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

— Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

— Я… я… — притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

— А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?

— Що пан каже? — запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

— Альфреде, пан Костик каже, що у війну тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

— Га-га! — засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

— Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

— Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

— Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

— Я! Я! — погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

— Що йому? — поцікавилася перша Ляля. — Що сталося, пане Улянич?

— А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, — звернувся до всіх, — і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні — приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… — Улянич зробив кислу гримасу. — А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

— Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

— Нікс, нікс! — жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

— Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

— Як це «відбирає»? — спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.

— Та… не одружується з нею, але от ходить за нею, як теля за коровою. Ви, Лялю, відведіть того бичка в загорожу, замкніть його в хаті і повертайтеся до нас. А ти вже настрашився?

— Дай мені спокій, прошу! — буркнув Стефко.

Він цілий вечір був у поганому настрої. Важко було припускати, щоб він ревнував Альфреда до Лялі. Він, напевно, був лихий, що чужа людина, приблудна, можна сказати, краде в нього Лялин час і увагу. Стефко, напевно, сподівався, що Ляля при своїй кмітливості зманеврує так, щоб залишити німчуру на голову старим Данилюкам, а самій вирватися хоча б на годинку, але того не траплялося.

Шнайдер дійсно ходив за нею, як теля за коровою. Нарешті Ляля, незважаючи на Стефка, заявила всім по-німецькому, щоб і Шнайдер міг зрозуміти:

— Тепер, шановне товариство, прощайте, бо ми з паном Альфредом підемо зіграти з моїми батьками партію бриджа… У Відні є милий звичай — правда, пане Альфред? — після вечері грати в карти… Зрозуміло, в родинному колі.

Данко, який того вечора сам проводив Дарку до хати, не міг отямитися від обурення за поведінку своєї сестри:

— Я її не розумію. Для чого вона веде цю гру? Чому не скаже тому ідіотові Стефкові, що то зовсім не наш приятель родини, а її наречений? Це ж нечесно! Підло кінець кінцем!

Дарка жахнулася.

— Тим більше, — продовжував Данко, — що це вона одружує його на собі. Йому хотілося жіночки з капіталом, а тут наша Ляля запала йому в око, а через око потрапила аж у серце, здається. Тому він і вагався півтора року, не міг зважитись, як кажуть: «І сам не гам, і другому не дам». Аж Лялі спала ідея, — іронізував Данко, — пристрашити його Стефком, і, як бачиш, допомогло. Відразу приїхав, і тепер уже одружаться.

— Боже, а що з Стефком буде?

— А що мало б бути? Чому він не хотів мене слухати? Я ж попереджував його. Не прямо звичайно, але досить виразно… Я говорив йому, щоб дав собі спокій з моєю сестрою, бо з тієї муки хліба не буде. А він? Декламував мені вірші про кохання. От тепер і має те, що заслужив… «Мавр своє зробив, мавр може відійти». Хай ще подякує Лялі, що все ж таки намовила його записатися на богослов'я. Чого ти так зажурилася, моя маленька? Розчарування? Не думала так погано про мою сестру? Так?

Так! Ніколи не допускала, що та метеликоподібна, щебетлива Ляля була здатна на таке лицемір'я.

Ніколи не мала. Дарка великої симпатії до Стефка. З дитинства здавався їй надто спокійним, надто добре вихованим, млявим, як непосолена риба. Але тепер всіма своїми думками, всім своїм серцем була за Стефка.

Бідний, бідний Стеф! Пішов до хати внутрішньо безпечний, незадоволений лише тим, що шваб забирає час у Лялі, який належить лише йому, Стефкові, і гадки не має, що та «німецька ковбаса» забирає в нього з-під носа кохану дівчину.

В Дарки зародилася думка побігти попередити Стефка, але розум підказував інше. Що зміниться від цього? Нічого, абсолютно нічого. Тільки Стефко матиме менше на одну спокійну ніч.

Вранці, не встигла Дарка й поснідати, прибігла до неї Ориська. Прибігла захекана, спеціально для того, щоб похвалитися радісною новиною в їх родині: Ляля нарешті відмовилася (Ориська сказала «відчепилася») від Стефка!

— Ми всі такі раді, такі раді, що я не могла витримати і прибігла до тебе. Ти знаєш… така новина… весілля у Веренчанці! Мабуть, з його родини з Відня хтось приїде.

І ти… Ох, аж голова мені закрутилася!.. І ми з Софійкою вже заявили… хай Дмитро й татко звідки хочуть добувають гроші, а наші туалети мусять затьмарити навіть віденські моди… Гіци мусять покорити Відень… В нас удома такий рух, татко журиться, де б йому готівку дістати. Дмитро, як звичайно, проти. У мами з того всього голова розболілася. Софійка збирається в Чернівці, хоче модистку сюди привезти, бо ж немає часу до примірок їздити. А я взяла й втекла з хати…

— Чекай, чекай! — не може опам'ятатися Дарка від цієї зливи слів. — А що ж Стефко? Як же він переживає це все?

— Стефко? Подумаєш! Так і треба дурневі! Тепер матиме научку на майбутнє… Поки що козак «не їсть, не п'є, а тільки білі ручки ломить», але це пройде, рана загоїться до весілля.

— Ви гадаєте і його тягти на Лялине весілля?

— А як же інакше? — зіщулила злі котячі очі Ориська. — Софійка не хоче, щоб через його дурний роман витирали собі роти нашим прізвищем… Ніякого скандалу, ніяких підстав для пліток… Татко накаже йому бути на весіллі, і він буде… Ще й співатиме у церкві на хорах, як Ляля вінчатиметься. Побачиш!

У Данилюків теж, як чула Дарка, на стелю лізли з радості. Мама Данилюкова, за словами Данка, помолоділа відразу на десять років. Ляля після розмови з Стефком з півгодини ходила зажурена, а тепер уже знову тралялякає і вертиться по хаті, як дзига.

Біль Стефка на фоні спільної радості родини Підгірських і Данилюків не міг здаватися справді серйозним. Стефко був наче той комедійний герой, трагічним переживанням якого ніхто не співчуває.

Усі, батьки й діти, жили під враженням недалекого весілля, що призначено було на 23 серпня.

Отець Підгірський поїхав у Чернівці особисто попросити у митрополита дозволу повінчати молодих прискореним порядком, тобто проголосити дві останні оповіді в день вінчання. Підгірські не менш від Данилюків були зацікавлені в тому, щоб одруження Лялі з Шнайдером якомога швидше стало доконаним фактом.

Софійка поїхала в Чернівці і привезла звідтіля кравчиху, якій, як твердила Ориська, треба було щодня подавати до обіду торт і морозиво.

Ляля, яка й надалі відчувала за собою право командувати, зажадала, щоб під час шлюбної церемонії обов'язково співав хор з нашої братії.

Гостей запрошено стільки, що під весільний банкет відведено всі чотири класи. Мама Данилюкова ходила по селу з двома сільськими дівчатами і позичала килими, скатерті, занавіски, столовий посуд, вишивані рушники, вазони — одним словом, усе потрібне прибрання для столів і кімнат.

Тут ішлося не тільки про необхідність. Мамі Данилюковій хотілося ще й вразити багатством убрання маму й тітку Альфреда, які мали прибути на шлюб літаком.

Ніхто досі з мешканців Веренчанки й здалека не бачив літака, і ось тепер народ матиме нагоду побачити бодай живих людей, які прилетіли у Чернівці аж з Відня.

Мама Данилюкова лементувала між веренчанськими паніями, що вся ця історія так раптово, так зовсім несподівано сталася і вона, мати молодої, мовляв, не встигне приготовити дочці приданого, як годиться. Але всі знали, що це комедія.

— А як же ж Стефко? — раз по раз приставала Дарка до Ориськи. — Чому на нього ніхто не звертає уваги? Він ходить такий страшний, що я боюся, ти чуєш, Орисько, аби він не зробив собі чогось поганого…

— Ти маєш на думці: щоб не підрізав собі жил чи, може, щоб не повісився? Стефко цього не зробить…

— Чому ти така певна, що не зробить?

— Тому, що це був би скандал, а мій брат задобре вихований, щоб скандалити… Вже я свого брата знаю…

* * *

Поповичі теж одержали запрошення на весілля. Мама, яку Дарчині неприємності в школі, а потім усі ті історії татка з сигуранцою заставили забути, що вона ще молода й гарна, тепер наче пробудилася від зимового сну.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на себе з лівого боку, потім з правого, стягнула плаття в талії, як шнурівку, і вирішила, що їй ще не пора появлятися на весілля попелюшкою.

Про новий туалет (як у Підгірських) і мови не могло бути. Мама повиймала з шафи давні вечірні та інші свої плаття, з дозволу бабусі додала до того ще й бабусині бальні туалети й замислилась: як би то зробити, щоб ця скирта старого шовку й пожовтілого від часу мережива перетворилася у два елегантних вечірніх плаття для неї і Дарки.

Дарці пішов уже сімнадцятий, на вигляд можна було дати їй і дев'ятнадцятий. Дівчина вперше виходила на люди, а це не жарт.

Бабця любить знаходити порятунок з безвихідних ситуацій. (Часом це їй вдається, а часом не зовсім). Так і тепер, коли мама стояла з заломленими руками перед цими колишніми вечірніми платтями, бабця з хитрою міною заявила, що в неї є щось для внучки.

Тим «щось» виявилася чудово збережена (про існування якої й мама не мала поняття) тафтова бальна сукенка кольору морської води з велетенськими буфами, обшита золотим, трохи потемнілим від часу мереживом.

Коли Дарка натягла на себе те плаття, виявилося, що тільки в талії була бабця у своїй молодості тонша за Дарку. Бабця підібрала Дарці коси, Дарка подивилася в дзеркало і ахнула від захоплення.

— От і спав тобі клопіт з голови, — потішила бабця маму, сама потираючи руки від задоволення. — Що ж, дітки, придалася вам на щось і стара мама, га? Ну, що ж ти мовчиш?

Бабці, звичайно, хотілося почути бодай слово похвали з уст мами, а мама в той час в задумі розтирала пальцями чоло.

— Бачите, мамо, сукенка прекрасна… Дарці йде вона… просто не знаю як… але… але… Дарця не може появитися в ній без переробки.

— А то чому, хотіла б я знати? Що ти гадаєш тут переробляти? Трошки в талії попустити… то я сама справлю… І більше не бачу потреби щось переробляти…

— Мамо, прошу зрозуміти, що сукенку не можна… таких буфів тепер ніхто не носить… Дарця вигляділа б у ній, як городнє опудало, — забулася мама й сказала цю зайву фразу.

З бабцею сталося щось нечуване. Очі в неї заблимали, раптом почервоніли, губи втяглися в рот, затремтіло підборіддя, і з старечих очей ринули сльози.

— Може… І я вже стала… опудалом? Може, і я вже не модна у вашому житті? Так скажіть мені, бо я не знаю, що модне, а що не модне!..

Мама кинулася до бабці. Як дівчинка, впала перед бабцею на коліна, припала їй до рук й почала гаряче цілувати ті сухі, поморщені руки.

Потім мама почастувала всіх варенням. Бабця сиділа на почесному місці, і на її тарілочку мама накладала найбільше. Питання з платтям було вирішено теж компромісно: замість буфів можна зробити рукавчики-крильця, а потемніле золоте мереживо заступить білий газ.

Татко попросив о. Підгірського, щоб той купив йому в Чернівцях новий чорний галстук-метелик для фрака, бо той, що в ньому ще татко вінчався, вже трохи порудів.

— А цей триматиму вже на весілля своїх дочок…

Само собою виникло й питання, що дарувати молодим.

Звичайно, мама знала б, які подарунки зробити, коли б були гроші для цього, а так треба було придумати щось, що було б і ефектно, й коштувало б недорого.

Мама з бабцею радилися, аж нарешті постановили, що бабця спече свій торт (триста грамів мигдалю солодкого, триста — гіркого), а прибрати торт попросить панну Рузю, куховарку поміщика. Панна Рузя такий майстер, що вона може виліпити на торті все, що захочете: квітник, замок, ведмедя, а то й людину. Бабця загадає їй виліпити вежу церкви св. Стефана у Відні. Подарунок цей приверне увагу всіх гостей. А щоб Лялі, крім торта, який з'їдять гості, залишилася ще й пам'ятка, то мама піднесе Лялі торт на вишиванім рушнику, тому, що з качуриками.

Татко, який досі не втручався в ці передвесільні дискусії, тут взяв слово:

— Щодо торта з вежею Штефанскірхе, то я згодний. Кожному своє. А щодо рушника з качуриками, то протестую. Той рушник — то мистецька цінність, а вони ані розуміються на нашому народному мистецтві, ані люблять його… Подаруєш його молодій пані Шнайдеровій, а у неї тим рушником на кухні тарілки витиратимуть.

Таткові слова цілком переконали маму. Вона наблизилася до нього, поплескала його по щоці й сказала:

— Ти правий…

У суботу, напередодні вінчання, пішла поголоска по селу, що прилетіли з Відня мама й тітка нареченого. Санда бачила на власні очі, як заїжджали на бричці у шкільний двір. Треба сказати, що Санда була розчарована їх виглядом. Уявляла собі бозна-кого, а на бричці сиділи дві сиві дами у чорному, одягнені приблизно так, як жінка орендаря в шабас[58].

Вінчання призначено на неділю о п'ятій годині дня. Як годилося, запрошені гості насамперед пішли до церкви. Дарка прийшла з татком і мамцею, коли церква була вже битком набита людьми.

Церковний староста ходив поміж людьми і витягував хлопчиськів за вуха:

— Чого си пхаєш один за другим? Хто тебе тут не видів? Приліз сюди від гною й буде тут повітря занечищувати, аби потім у панства голова боліла. Іди, іди надвір, як тебе треба буде, то покличуть…

Хоч церква була на відстані кількох кроків від школи, на молодих довелося довгенько чекати. Дарка кілька разів виходила з церкви провітритися. Хор (за винятком Данка, який був у дружбах), підсилений двома тенорами й одним альтом з сільської молоді, нудився на криласі. Сталося так, як і передбачала Ориська: Стефко стояв поміж співаками. В чорному новому костюмі, блідий, з темними колами довкола запалих очей, він скидався на монаха.

Аж ось зчинився шум біля церковних воріт. Хлопчики, яких церковний староста повиводив за вухо з церкви, вскочили знову всередину, як миші в діру.

Почулися похапливі голоси:

— Їдуть, їдуть!

Гості, що вийшли подихати свіжим повітрям, подались у церкву, щоб пізніше не пхатися поперед молодих.

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

— Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? — по церкві пішов шепіт.

— Ні, — впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

— Нічого собі символ, — шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

— Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк — син фабриканта».

На почесному місці, як годилося, сиділи молоді. Ляля здивованим меланхолійним поглядом водила по гостях, ніби не усвідомлюючи, для чого зібралося стільки народу.

Альфред, що, напевно, зголоднів за час церемонії, тепер уплітав з справді німецьким апетитом. Поволі, з насолодою дегустатора, накладав на вилку м'ясо, додавав зверху чого-небудь гострого і вкладав те все в широко роззявлений рот, остерігаючись, щоб не заплямити сніжно-білої серветки на колінах.

Коли піднімали тост за здоров'я молодих, він зводився, обтирав серветкою губи, уклонявся на всі боки і знову брався за їжу.

Старий Данилюк перекладав зятеві тости з української мови на його рідну. Тоді Альфред ще раз уклонявся, але вже менш урочисто.

Тостів було багато, а молода за кожним тостом повинна була бодай пригубитися до чарки. Були між гостями і такі нахабні, що вимагали, щоб за їхній тост молода випила аж до дна.

— До дна! До дна! — горланили доти, доки Ляля не показувала їм чарку, перевернуту догори дном.

Наслідок був той, що незабаром сп'яніли не тільки гості, але й сама молода.

Щічки налилися рум'янцем, очі блищали, вона щебетала й сміялася. Всупереч звичаям, Ляля вийшла з-за столу й почала організовувати застільний хор. Хлопці гримнули «На кедровім мості», а там, де припадало: «Гоп, пчех, уха-ха!», то так пчихнули, що під напором хвилі повітря похитнулося золоте пенсне на носі старої Шнайдерової. Лялиній свекрусі явно не сподобалася поведінка невістки. Вона декілька разів робила спроби непомітно, кивком одних брів, повернути Лялю на її місце біля мужа, але Ляля навіть не дивилася в той бік. Вона вся була зайнята особою Стефка. Їй, видно, хотілося сказати йому щось, але він уникав такої нагоди.

Мама Данилюкова анітрохи не журилася тим, як поводить себе Ляля. Отець Підгірський щойно довершив акт передачі Лялі Шнайдерам, і мама почувала себе не тільки на сьомому небі від щастя, але й вільною від усякої відповідальності за дочку.

Вона сама розповідала Дарчиній мамі й пані Підгірській про те, яке щастя трапилося Лялі: Ляля дістала не тільки чоловіка — комерційного радника з віллою, але й готове придане, мої пані. У Альфреда була колись сестричка. Панночці було вже двадцять один рік. Мала нареченого й повинна була йти заміж, коли оце перед самим весіллям захворіла на скарлатину й померла. Можете уявити собі, мої пані, що це за удар був для бідної матері! Так от тепер все її придане, а вам не треба говорити про те, яке придане готують багаті німкені своїм дочкам, з волі матері, шановної пані Амалії, дістанеться дружині сина.

Все-все, від хутра до витирачки для ніг, застане Ляля у своєму новому домі.

Після дванадцятої години ночі з Лялі зняли серпанок. Вона переодяглася в темне плаття й стала вже панею добродійкою.

Віночок з серпанком надягали на голову по черзі дівчата. За кожним разом музика грала вальс, і дівчина в серпанку робила кілька турів з тим, хто її попросить. Існує повір'я, що котра перша після молодої надіне віночок на голову, та першою й заміж піде. Нічого дивного, що Ориська була тією першою. Празький попросив її до дівич-вальса, а вона, не маючи права відмовити йому, з кислою міною закинула руку за шию.

Орисьчиним сусідом ліворуч був молодий офіцер з прикордонної застави, з блискучими кучерями й маленькими чорними вусиками, що його з різних політично-дипломатичних міркувань Данилюки не могли не запросити. Ориська весь час маніжилася перед ним і тому сподівалася, що він попросить її до дівич-вальса.

Дівчата поспішали заміж, і тому черга на Дарку прийшла не скоро. Надягаючи віночок на голову, подумала:

«Коли Данко попросить мене до вальса, то значитиме, що наші дороги все ж таки зійдуться колись, коли ж Равлюк — даремні мої мрії».

Данко стояв уже перед Даркою із схиленою головою.

Щаслива, вона простягла йому руки, обняла за шию, і стіни закрутилися разом з столами й людьми, що сиділи за ними.

Чи від того, що цигани грали, наче сам чорт водив їх пальцями, чи тому, що підлога від воску робилася слизькою, як ковзанка, чи, може, тому, що обоє вони були вже трішки захмелілі, — досить того, що Дарці здавалося, ніби вона падає… вниз, а потім відбивається і знову летить… вгору… вгору… вгору…

Якби Данкова рука не притримувала її міцно за талію, може, й справді знялася б і полетіла під саму стелю.

— Подивися мені в очі, Дарцю! Я хочу вичитати з твоїх очей, що ти мені все пробачила… Дарцю, чому ти відвертаєш голову? Я знаю, дівчинко, що я не завжди був для тебе таким, як треба, моя ти добра, моя маленька любов…

«Він п'яний, але це нічого. Що у тверезого на умі, то в п'яного на язиці. А той п'яний язик говорить такі милі серцю слова!»

— Дарцю, ти не гніваєшся на мене?

Дарка не встигла заперечити, як біля вхідних дверей на коридорі зчинився крик, потім ляскіт, знявся галас кількох голосів водночас і музика урвалася.

Гості з танцювального залу кинулись у коридор, але хвиля людей, що тиснулася з коридора, завернула їх назад. Посеред залу утворилося коло, а всередині його стояв п'яний чоловік. Невеличкий на зріст, розкуйовджений, з роззявленим губастим ротом, водив довкола отупілим поглядом та ідіотично посміхався. Галстук на ньому перекривився, піджак весь у вапні, а сам він ледве тримався на ногах.

— Хто це? Хто? — зашепотіли між собою гості. Дарка протиснулася до татка, щоб його запитати.

Татко шепнув, зблідлий як сніг:

— Повернувся Манілу.

Витягнувши шию, Манілу, як бик, лобом ішов в атаку на групу, що збилася в кутку поміж столом і піччю. Альфред по-геройському захистив своєю спиною маму і тітку. Ляля стояла поруч, тримаючись за його руку. На її лиці був не страх, а гостра цікавість.

Манілу повільним кроком, розрахованим на психічний вплив на дамські нерви, підійшов до столу, підняв вгору руку і з розмаху трахнув долонею по ньому. Жінки охнули, а Ляля тільки кліпнула повіками — і все.

На хвилину орангутангове обличчя грізно застигло. Потім розкотистий п'яний сміх розкував його. Орангутанг із збитим набік галстуком прибрав на диво людську подобу. Його можна б назвати нормальним, коли б не ті п'яні каламутні очі.

— А, налякалися мене? Бійтеся мене, бійтеся! Я… то… люблю, коли мене бояться… Так повинно бути… по… по службі… належить мене боятися. Гарно… дуже гарно… ха-ха… директор справляє весілля, а свого співробітника… свиня, не запрошує… Мой, директор, ходи сюди й об'ясни… чому ти не запросив мене на весілля? Кажу тобі… ходи сюди… ти, директоре мій… Але слухати маєш мене… га… га… га! Мой, ти, директор, ти чому не запросив до себе на весілля? Тому, що Штефан Манілу — румун? Так? Ну, говори: «Тому, що румун». Так? То зараз ми занотуємо собі, що панові Данилюкові не подобається румунська нація. Зараз… А ви чого повитріщалися на мене? Запишемо і вас… чекай ти, з кучерями, ти чого мене настрашилася? Що я, га? Чорт з хвостом? Дивись… де в мене хвіст? А, — вдарив себе долонею по чолу, — згадав… згадав… у вас совість нечиста, тому ви настрашилися мене… Запишемо, запишемо: «Нечиста політична совість». Га… га… га!.. А чому мене ніхто не частує? Ей ти, молодий, як тебе там?! Частуй гостя… Ти не дивись, що я непрошений… Я, Штефан Манілу, можу заткнути за пояс усіх… тих прошених баранів… Га… га… га!.. Бо я… Хто пригадає: хто я?

— Свиня, хам, падлюка — от хто ти! — крикнув Улянич, потемнівши від обурення. Манілу витріщив очі. Сміливість Улянича так його вразила, що він не знав, що сказати.

Софійка впала на чоловіка з розпростертими руками, як хрест, загороджуючи собою дорогу до Манілу.

— Софійко, пусти мене! От вам, шановне товариство, символ долі всього нашого народу на Буковині… Прийшов в нашу хату, плює нам в лице, а ми мовчимо, як стадо баранів!.. Софійко, пусти мене, хай я йому…

Отець Підгірський зайшов з-за спини і схопив Улянича за обидві руки.

— Ти п'яний, — сказав він голосно, а пошепки додав: — Ти хочеш всіх нас погубити… Софійко, виведемо його на кухню, йому треба дати чорної кави, бо він зовсім непритомний…

— Неправда ваша… я притомний… Не затикайте мені, тату, уста, не бійтеся… Я нічого більше не скажу… Боягузи ви всі, боягузи!

Але о. Підгірський не вірив уже Уляничеві і, не випускаючи його рук, вивів за двері.

У Манілу, здається, теж хміль пройшов, але він тут же, ніби злякавшись свого тверезого стану, кинувся до чарок з недопитим вином і почав перехиляти собі в горло одну за одною.

— Кави дати йому, — знову найшло на нього базікання. — Кави дайте йому, чорної кави, щоб не лякав більше людей… Га… га!.. Чому не смієтеся? Га… га!.. Він налякав Штефана Манілу… А чому молода не за столом, питаю? — вчепився до Дарки. — Чому ти не коло свого чоловіка?

— То не молода, Манілу, то моя дочка, дай їй спокій.

— Твоя дочка, Поповіч? Ходи, хай тебе поцілую за те, що вона твоя дочка. Поповіч, ти мене зневажаєш, бо я… донощик, так? А ти, мой, гадаєш, що легко донощиком бути? Легко, га? Мені кажуть… давай факти, а звідки… я візьму факти? Фактів нема! Га, а звідки брати, як нема? Поповіч, звідки ти береш, як в тебе грошей нема? Мой, кажи правду… ти знаєш, що мені маєш лише правду казати… то твоя дочка? А чого вона у фаті? Поповіч, а може, ти брешеш, може, то не твоя дочка? А чого вони всі повставали? Чому не танцюють? Га? Не вмієте танцювати? То я зараз затанцюю… Гей, поприбирати з столів… Зараз буду на столі гору[59] танцювати…

Та гору на столі так і не судилося йому затанцювати. Офіцер застави, той самий, що з ним цілий вечір кокетувала Ориська і що виходив з кімнати, приваблений гамором, повернувся, схопив Манілу за комір, поволік до вихідних дверей і, почастувавши стільцем, викинув у темінь ночі, не турбуючись про наслідки. Для певності він ще замкнув двері.

Потім він витер платком руки, обтрусився і попросив у Данкового батька пробачення за невдалий виступ свого земляка.

Старий Данилюк теж попросив гостей забути за мале непорозуміння і продовжувати забаву, але зрозуміло, що ні в кого не було вже бажання до цього. Заради пристойності гості посиділи ще з півгодини й порозходилися.

Двома днями пізніше Ляля виїжджала до Відня, а Дарка навіть не пішла проводжати її. Безсовісна зрада Лялі позбавила її в очах Дарки не тільки права на симпатію, але й на пошану. Не вірила б тепер вже Лялиним словечкам, а ще менше — слізкам.

В Дарчиній пам'яті збережеться образ зрадливого метелика, якому Дарка завдячує не одною гарною хвилиною цього літа, але образ цей не матиме нічого спільного з фрау Лялею Шнайдер.

Незабаром за Шнайдерами виїхали й Уляничі з Ориською.

Напередодні від'їзду Уляничів і Ориськи Дарка провела півдня у Підгірських. Останній раз вечеряли разом в альтанці, останній раз ходили алеями саду, останній раз дивилися з горба на плесо ставу, в якому відбився захід сонця, як у дзеркалі.

І лише тоді, коли Улянич заявив про свою готовність провести Дарку додому (Софійка й Ориська тепер пакували підручні дрібнички на дорогу), відчула Дарка, що Улянич і був тією причиною, що затримала її так довго у Підгірських.

З хвилини його бунту на Лялиному весіллі в Дарки зародилося почуття якоїсь особливої спорідненості з Уляничем.

Думала про стежину, якою він сам направив своє життя. Коли б не одружився був з Софійкою Підгірською, його життя пішло б зовсім по-іншому. Та ба! Він сам прагнув цього одруження, як найбільшого щастя для себе, а тепер він воює з ним, а вони у вічі сміються з нього.

Середовище засмоктує його в себе, як трясовина, а він лише розмахує руками…

Якийсь час ішли мовчки. Здавалося, що все, що мали сказати, сказали вже при всіх в альтанці за столом, у садку, на березі ставу. Тепер тільки ішли й пережовували власні думки.

— Підемо дорогою чи навпростець, через перелаз? — запитав Улянич.

— Через перелаз, — не думаючи, відповіла Дарка. Мовчання Улянича не тільки розчарувало її, але до деякої міри й образило. Чомусь надіялась, що він схоче відкрити перед нею своє серце.

— Добре, — лаконічно погодився Улянич.

Коли минули кузню і звернули стежкою попід акацієвий гайок, перед їхніми очима постала картина: на призьбі біля хатини, що вросла в землю по вікна, сиділа розпатлана не стара ще жінка й товкла головою об стіну, заводячи при тому на весь голос.

Чоловік стояв над нею й лише губами перебирав. Він не був п'яний, хоч і при повній свідомості теж його не можна було вважати. За кожним новим припадком ридання в жінки він намагався щось сказати, робив несміливий рух рукою, проте тим і обмежувався.

— Чого-сь дав? Чого-сь дав, питаю? Чого ти настрашився? Ой, не можу!.. Ой, сконаю!.. Чого ж ти настрашився? Криміналу? Тобі страшний кримінал? Тобі? Ой, не можу… Ой, умру на місці!

Улянич підійшов зовсім близько, а жінка все ще не помічала його. Мусив обізватися:

— Що сталося, Дмитрихо? Чого ви хочете від чоловіка?

Зачувши голос посторонньої людини, жінка схаменулася. Перестала ридати і перше, що зробила, це зап'яла сорочку в себе на грудях і прихапцем запхала розпатлані коси під фез.

— А щоб його лиха година била! Робив, прошу я вас, у гуральні… Робив, робив… Нарешті кажу: «Піди, тобі ж щось належиться, бо вже дальше не можу терпіти з дітьми…» Пішов… Ходив би по свою смерть! Пішов… а ще кажу йому: «Як будеш іти по дорозі, то купи солі у Ківи». Вступив він по ту сіль… А краще би йому було ногу скрутити перед самим порогом! І застав там того Манілу, чи як його називають… Той бачить, що в мого гроші, і каже: «Віддай мені гроші, а то, — каже, — запишу тебе на штраф, що твій пес хотів мою дитину покусати…» Який же у нас пес? В нас кота нема, а то пес… Таж псові треба їсти давати… Цей відпрошується, що нема пса, що діти дома на мамалигу чекають, а той тоді каже: «Або зараз віддаси мені всі гроші, або з тобою зле буде…» А цей дурень взяв і віддав… Бо там ще, крім Манілу, каже, два жандарми стояли… А що тобі жандарми? Що тобі жандарми зроблять? До криміналу посадять? Та хай садять і зараз, але всіх разом, може, хоч перезимуємо… Нащо ти віддав? — знову пристала до чоловіка. — Ти скажи, для чого ти віддав?.. Бо зараз отут тобі смерть буде! Для чого ти віддав? Чим я ті роти накормлю? Ти чого настрашився? Криміналу? Га, ти боїшся криміналу?

Улянич, червоніючи, пошукав в кишенях, всунув жінці в руку кілька банкнотів і, наче втікаючи з того місця, потягнув Дарку за собою.

— Так, — промовив, коли віддалилися від того місця, — то совість наша перестріла нас і заговорила до нас.

Улянич збирався закурити, але, не знайшовши сірника, так і залишив сигарету в зубах.

— Народ страждає, переживає якусь трагічну епоху, а чим ми, славна його інтелігенція, займаємося? В конкретному випадку ми, веренчанська інтелігенція? Чим ми займалися ціле літо? Ви щойно бачили, як жінка товклася головою об стіну, бо її пограбували в білий день представники влади. А скільки таких пограбованих, покривджених, визискуваних? А ми з вами? Ми на цілі два місяці забили собі голови проблемою: чи Ляля вибере Альфреда чи Стефка? Якими вбогими, якими мізерними, якими нікчемними видаються всі оті наші особисті терпіння перед обличчям народного страждання! Та коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, то й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі… Відірвалися ми, Дарко, від народу… Ми не зв'язані з ним реально, для нас поняття «народ» зводиться до якогось ідеалістичного «страждання». А народові не потрібні наші інтелігентські страждання, а конкретна допомога… керівництво… організація протесту й боротьба, а цього поки що наша інтелігенція дати йому не може… Бо кожний з нас зв'язаний тією нещасною державною посадою і в ім'я тієї посади, отого хліба, повинен спокійно, байдуже дивитися на такі сцени, яку ми щойно бачили. Знаєте, Дарко, — він зупинився і несподівано схопив її сильно за руку, — для справи було б у десять разів краще, коли б більшість інтелігенції ходила безробітною!.. Але наші «друзі» — хитрі: вони купили нас за шмат ковбаси, нас, інтелігенцію, а з народом — бачите, що виробляють… А ми якщо й протестуємо, то тільки пошепки, бо в мене, у вашого татка, у Данилюка — державна посада, яку ми втратили б, коли б підняли найслабший голос протесту.

— Чого ж ви себе розстроюєте, Улянич?

— Не жалійте мене! — відрізав їй грубо. — Жалійте оту жінку, в якої видерли останнього лея, що за нього мала купити мамалиги дітям… «Розстроюєте себе»! Та в тому й справа, що ми мало розстроєні, що ми надто спокійні, що надто глибоко заклопотана наша совість! В тому-то й річ…

Та раптом замовк, безсило випустивши Дарчину руку.

— Ви закохані, — заговорив він згодом вже іншим голосом, — вам хочеться любити, мріяти, вірити, сподіватись, а я завів хтозна про що з вами… До того ж ви ще дитина, Дарко! Проте мені дуже хотілося б, щоб ви ніколи не позбулися голосу совісті… як от Локуіца… А тепер — дозвольте мені помовчати.

Коли дійшли до воріт і треба було прощатися, Улянич взяв Дарку за голову в обидві долоні й поцілував тричі в лоб.

В хаті тато спитав Дарку:

— Чого ж це така зажурена, моя донечко? Не дається, видно, легко розлука з канікулами.

— Це не те, що тато думає, — лагідно заперечила Дарка і тут же запитала: — Татку, а де тепер може бути Локуіца?

— Еге ж, — відповів її думкам тато. — Це людина, з якої можеш у всьому брати собі приклад.

* * *

Коли Уляничі від'їхали, Данко приєднався до Празького і Костика. Постала чисто чоловіча компанія, без баб, і Дарка в силу обставин залишилася самотньою.

Та зрештою у Дарки й не було тепер часу на гуляння. Треба було й собі готуватися в дорогу.

Спочатку планувалося, що мама поїде записати Дарку до школи і при тій нагоді відвезе їй постіль та зимове пальто вже на нову станцію, але коли прийшлося до діла, то поїхав все ж таки татко.

Дарка нетерпляче чекала таткового повернення з Чернівців. Дуже було цікаво, яка та нова станція. Хоч мама встигла вже докладнісінько розповісти, але Дарці все чомусь здавалося, що ці розповіді відносяться до того, часу, коли мама була ще у Дарчинім віці, а тепер зовсім усе по-іншому.

Щойно татко переступив поріг, як мама скрикнула не своїм голосом:

— Що з тобою? Ти захворів.

Татко спробував заспокійливо посміхнутися. Він, бідолаха, не сподівався, що його зразу ж прочитають, як відкриту книгу.

— Заспокойтеся… нічого особливого… Зараз усе розповім, тільки дайте мені чогось напитись… Ні, не хочу води. Дай мені, Дарцю, стакан холодного солодкого молока. А… а… дякую… Так от, нічого страшного… Дарцю не прийняли до школи…

— Як це «не прийняли»? Чому не прийняли? — мама відразу зробилася червона.

Таткові було вже важко давати пояснення. Йому боляче було розповідати про справу, яка стала вже фактом. Що незрозумілого в цьому простому реченні: «Дарцю не прийняли до школи»?

Мамині очі, мамин рот, мамині руки, вся мамина постава чекали пояснення.

— Так от, — почав знову татко і знову урвав. — Нові списки склали, не всіх приймають, значить… З Дарчиного класу не прийняли Оріховську, Сидір, Романовську… І ще когось там, забув уже прізвище…

— Як це «не прийняли»? Я тебе питаю толком, що значить «не прийняли», а ти мені перечисляєш прізвища, — мамин голос прозвучав роздратовано.

Тато винувато пересмикнув плечем:

— По-моєму, я виразно сказав… Дарці й от тим, що я перечислив, міністерство освіти взагалі заборонило ходити до шкіл на Буковині… Мають ще право в регаті…

— А в чоловічій гімназії? — перепитала бабця, ніби це могло в якійсь мірі полегшити Дарчину долю.

— Не знаю точно, як там, чув, що ще гірше… Ніби наполовину пересіяли…

«Данко залишився. Таких, як він, не пересівають», — щось недобре відізвалося в Дарки, але вона відразу ж це недобре примусила замовчати.

Дарка боялася, що мама звалиться від цього удару, а з нею достеменно вийшло так, як з тим ведмедем у байці: коли на нього падає гілка, він бурчить, а коли поліно, то мовчить. Молодчина наша мама, молодчина!

— Ну що ж, — сказала мама, обнявши татка за шию, — головою муру не розіб'єш. Нема іншої ради… Дарка мусить залишитися вдома.

— Як це «вдома»? Перестати вчитись? — запитала Дарка тремтячим від сліз голосом.

— Як це ти розумієш — «вдома»? — і собі запитав татко, делікатно звільняючись від маминої руки.

Мама пояснила:

— По-перше, куди ж я її дам між чужих людей? А по-друге, припустімо, що Дарка закінчить гімназію, а далі що? Чи ти маєш гарантію, що тебе до того часу не наженуть з роботи й ти зможеш допомагати їй закінчити університет? Припустімо, що навіть університет вона закінчить, — і що з того? Все одно не дістане праці й сидітиме вдома… Тож коли має вона сидіти вдома з дипломом, то хай вже сидить без диплома…

— Ай, жінко, — схопився татко обіруч за своє рідке волосся, — та ти справді думаєш, що така біда вічно триватиме? Невже ж ти про себе, в душі… в душі, — вдарив татко кулаком у груди, — не маєш віри, що настане зміна? Та якби я думав, що ця неволя — вічна, та я б жити не міг! Мені тоді хіба повіситися на сухій вербі, бо ж у мене ще одна дитина… Я, — докінчив уже спокійним голосом, — думав, що твій політичний світогляд сягає ширше…

— Справа не тільки в політиці, — різко відтяла мама, — а ще й у тому, що, як жінка, як мати, я практично підходжу до діла, а ти, — махнула рукою, — яким був мрійником у свої студентські роки, таким і залишився на старість…

— А тепер послухайте, що я вам скажу, — відізвалася бабця, — якщо вже на те пішло, то хай Дарка справді залишиться вдома, Николаю… Чекай, не перебивай, ти ще не знаєш, що я хочу сказати… Хай Дарка залишається вдома, а ті гроші, що мали йти на неї, ми будемо відкладати… А потім вона підучиться трохи, так, для людського ока, і ми купимо їй атестат зрілості. Що? Що ти на це скажеш? — повела бабця на татка сяючими очима.

— Мамо, ви їй купите диплом, а не знання… А я хочу, щоб моя дитина не була неуком. От що я вам скажу, мамо!

— «Знання, знання», — перекривила татка ображена бабця, — соромився б таке говорити! Ті їхні знання більше зіпсують дитину, як допоможуть їй. От говориш, щоб тільки тещі наперекір піти…

— Николаю, мама правду каже…

— Ні, ні, ні! — звівся татко і заходив по хаті. — Тут уже я вам не поступлюся. Дарка піде в школу. Їй, слава богу, вже сімнадцятий рік, і в мене таке внутрішнє переконання, — татко поклав руку на груди, — що моя дочка прекрасно розрізняє біле від чорного. Її душі вже не отруїти їм! У цьому я певний! А математику, фізику, хімію, іноземну мову, румунську, так, навіть румунську мову, латинь, стародавню історію, географію вона буде знати. Це і є ті знання, що я мав на думці.

Невже ж це той самий затурканий татусь, яким, здавалося, мама і бабця верховодили, як самі хотіли?

Коханий татусь! Життя з усіх сил пригинає його до землі, а він не здається. В татка велика віра. Коли б до цієї віри ще й сила завзяття, то він міг би половину Буковини запалити і повести на бій!

Довго в ту ніч світилося в Поповичів. Коли мама взялася стелити постіль, то вже було вирішено, що Дарка поїде до гімназії у Штефанешті, до сестри домнула Локуіци.

Сестра та приїздила позаминулих канікул до Веренчанки. Хоч і простенька собі міщанка, залишила по собі надзвичайно гарне враження. Сподобалася всім, бо скромність і впевненість в її поведінці доповнювали себе гармонійно. Татко висловився тоді про неї, що вона «досить розумна, щоб знайти своє місце в будь-якому товаристві».

Жінки Веренчанки були здивовані, що вона зробила з господарством домнула Локуіци за короткий час тими своїми малими руками. (Руки й ноги у домнішори Зої справді ніби у дитини).

Вона передусім викинула з хати свого брата все до останньої тріски, потім ту хату побілила, вікна помила, одвірки і віконні рами вишурувала лугом, потім пофарбувала їх у приємний зелений колір з білими обвідками, потім перетріпала всі його м'які речі, натерла меблі. Пізніше взялася до городу й садочка. Одним словом, коли Зоя від'їздила від брата у вересні, то перед його відновленими вікнами не тільки цвіли братчики, але й комора його була набита всякого роду вареннями, домашніми мармеладами, маринадами та різними наливками.

— В ті руки я спокійно віддам дитину, хоч і Зою знаю поверхово, — відповів бабці татко.

А бабця, старенька-то старенька, а тут відразу впіймала татка на неполітичному кроці:

— Оце тобі й на! Це називається чоловічий розум! Та де ж то добрий політичний крок? Та з першого ж Дарчиного листа наша сигуранца дізнається, що твоя дитина у Локуіців, і живцем, щоб я така здорова була, живцем з'їдять нас тут усіх разом…

Тато полюбувався хвилину бабциним войовничим виглядом, а потім узяв її лагідно за руку, що робив завжди, коли хотів перебити бабцю:

— Ви праві, мамо. Тут я вже мушу похвалити. Ти бачиш, яка в нас мама? — запитав у жінки. — Кажу, мушу похвалити ваш політичний розум… Воно, дійсно, не було б безпечно посилати туди Дарку, якби не те, що Зоя — от який щасливий випадок! — носить інше прізвище… Вона йому сестра лише по матері, а батьки в них різні. Завтра напишу до неї… колись мені Локуіца дав свою домашню адресу… Але листа не треба кидати у Веренчанці. Завтра вийду до ранкового поїзда й передам його орендарем, хай вкине лист у Чернівцях, бо якби… пс-с! — несподівано урвав він на півслові і далі почав ні з сього ні з того розводитися голосно про те, що у Чернівцях появився новий фасон жіночих туфель.

Бабця, яка, виголосивши політичну промову, тут же задрімала, прокинулася від того, що Циган став уїдливо гавкати.

— Вийди-но, Николаю, мені здається, що хтось швендяє в саду. От кара божа з тими хлопчиськами! Залишилось кілька яблук, і тим не дадуть доспіти…

* * *

Хоч ні татко, ні мамця й не говорили нікому про те, що Дарка попала у список неблагонадійних, пані Підгірська звідкись дізналася про цю історію і сама (що трапляється нечасто) прийшла до Поповичів.

Метою її екстреного візиту було не так співчуття, як бажання почванитися перед Дарчиною мамою своїм далекоглядним розумом: як добре, що вони, Підгірські, ще півроку тому віддали Ориську до гімназії в Гіци. Дитина вже там призвичаїлася, прекрасно опанувала румунську мову й тепер усе це немов знайшла на дорозі.

Дарці гидко було слухати те фарисейство. Сиділа навпроти Орисьчиної мами й вертілася, як курка з яйцем. Так і кортіло запитати: кому ви очі замилюєте, ласкава пані добродійко? Таж таких, як ваша Ориська, власне, й залишать на Буковині. Шкода, що не чули ви, як наприкінці навчального року Алзо плакав за вашою дочкою…

«Данка теж залишають», — відізвався той самий недобрий голос у Дарки.

«Данко не пара Орисьці, — боронила його Дарка, — Данко — митець. Хто знає, що з Данка може вирости. Він не встряє в політичну боротьбу тому, що музика поглинула його всього, а Ориська? Він не з героїв, але й не з продажних. Він з натури порядний, а Ориська — продажна лисиця…»

— А куди ви гадаєте посилати Дарцю, пані Поповіч? Це ж така відповідальна річ, прошу пані, кому доручати дитину…

— Я ще не знаю, пані Підгірська. Ще порадимося, подумаємо… нічого не можу заздалегідь сказати…

Пані Підгірська маніпулювала біля замочка своєї сумочки, зиркаючи на маму:

— Я могла б, якщо б ви хотіли, попросити свою Софійку. Може б, вона погодилася взяти Дарцю на станцію, там було б їй, самі знаєте, як у бога за дверима. Правда, в них тільки дві маленькі кімнатки… І я не знаю, чи вона погодиться, але, може б…

— Дякую… не турбуйтеся, — з холодною чемністю відхилила мама пропозицію пані Підгірської.

Татко пізніше жартував, що це була найбільша громадська відвага, на яку за все своє життя спромоглася бабусина дочка.

— Що ж ти маєш до Уляничів? — спитав татко, коли ображена пані Підгірська пішла додому.

— Проти самого Улянича — абсолютно нічого. Я лише не хочу, щоб Дарка, боронь боже, не уподібнилась Орисьці. І все! Хоч ти і твердиш, що твоїй дочці, — не могла втриматися мама, щоб не вщипнути татка словом, — уже сімнадцятий рік і вона сама розбирається, де біле, де чорне, проте я волію тримати її поодаль від поганих впливів. Зрозумів ти мене, педагог?

* * *

«Хлопці завжди залишаються хлопцями», — мусила визнати Дарка. Чи це будуть звичайні хлопці, чи обдаровані музиканти, їх завжди буде тягти до зброї, як п'яницю до горілки.

З того часу, як домнул Чабан (так звали отого прикордонника) на весіллі у Лялі викинув за двері Манілу, він здобув собі серед веренчанської інтелігенції не лише славу сміливої, але й порядної людини. Про нього тепер говорили: «Він хоч і румунський офіцер, проте порядна людина». Ця загальновизнана порядність домнула Чабана давала моральне право нашим хлопцям (Костикові, Празькому, Данкові) подружити з ним. А тому що домнул Чабан як офіцер мав право на зброю різного калібру, то наші хлопці прилипли до нього, як смола до підметки.

Полювання на диких качок сп'янило їх зовсім, і вони забули про все на світі. Данко, наприклад, зовсім забув про Дарчине існування.

Стрільба, качки, собаки, болото, човен, очерет — ось його світ тепер, що, як можна було судити, цілковито задовольняв його.

Дарка глибоко переживала таку байдужість до неї з боку Данка. Тим паче через кілька днів вона їде в Штефанешті, й у них не буде можливості побачитися раніше як на різдво. А може, коли б Данко знав, що Дарка більше не ходитиме до школи в Чернівцях, він пожертвував би тими проклятими качками в ім'я їх останніх спільних днів.

Може б… Але як дати Данкові знати про це? Єдиним посередником між ними міг би бути тільки Стефко Підгірський, та, на жаль, його не було в цей час у Веренчанці. Його забрала тітка Підгірських десь аж у Карпати, щоб він там трохи очуняв після удару, завданого Лялею.

Та, з другого боку, чи варт було повідомляти Данка, коли він сам не відчував потреби поцікавитися долею Дарки?

Заспокоївся, очевидно, тим, що його особисто немає в списку неблагонадійних, а інші, в тому числі й Дарка, його не обходили.

Такі переживання, зрозуміло, не могли сприяти гарному настрою. Дарка ходила роздратована, завжди готова з-за найменшої дурниці вибухнути грубим словом чи плачем.

Бабця по своїй старечій наївності відносила Дарчин нестерпний настрій на рахунок болю з приводу розлуки з рідним домом і Буковиною. Одначе мама, яка в цих справах мала меткіше око, не спрощувала так цього явища, як бабуся. Вона підозрівала, що тут, крім жалю за рідним домом та рідною стороною, криється ще щось.

Дарка не раз відчувала на собі мамин пильний, суворий погляд, а коли їхні очі зустрічалися, мама недобре похитувала головою: гай-гай, і куди це все заведе?

Тепер мама не минала й найменшої нагоди, щоб завести розмову про теперішніх дівчат, які зовсім втратили дівочу гордість. Щоб то за часів маминої молодості дівчина забивала собі голову хлопцем, який не звертає на неї уваги? Та ніколи в світі! Будь він золотий, і не глянула б у той бік!

Бабця, не розуміючи, до чого мама це говорить, і собі почала підтверджувати, що воно й справді так було. От, наприклад, як то було з бабцею самою.

Далі йшла історія про одного молодого адвоката, який освідчився колись бабці, а потім цілий тиждень не показувався і не надіслав записочки з виправданням, чому не міг прийти. І хоч пізніше вияснилося, що він не міг зробити ні одного, ні другого просто тому, що його несподівано викликали на комісію у глухе село, — бабуся не простила йому неуважності до себе. Порвала з ним, х: оч пізніше, зітхає бабця, може, й жалкувала… Так-так, щоб бабця така здорова була, колись дівчата більше дорожили своєю амбіцією!

Дарка не брала до серця бабциної розповіді. Подумала лише: «Прости їй, господи, бо не знає, що говорить!» Але мамина холодна, підкреслено байдужа поведінка чинила глибший біль, ніж мама взагалі могла припускати.

Давилася слізьми по закутках і запитувала себе: «Невже ж мама думає, що цим вона виб'є мені з голови Данка? Мене ж зв'язує сором, а вона? Чому вона не підійде перша, не розпитає? Хто ж, як не мама, повинна знайти для мене слово розради? З ким, як не з нею, повинна я поділитися своїм болем? Чому не хоче розуміти вона, що потрібно мені тепер, як ніколи досі, її ласкаве, розсудливе, розумне слово?»

Мама не хотіла розуміти нічого з того, що мучило Дарку, бо вона взагалі не хотіла признавати такого роду страждань.

Можливо, їй хотілося, щоб Дарчине серце спало якнайдовше, бо, напевно, з власного досвіду знала, що коли серце прокидається, то йому, на жаль, доводиться частіше плакати, ніж сміятися. Але… але коли вже сталося, коли серце вже пробудилося, то як же ж можна наказати йому: «Затули очі й спи!»

Щоб не потрапляти мамі на очі, Дарка тепер цілими днями нипала в татковій бібліотеці. Хапалася за книжки, але брак душевного спокою не давав їй дочитувати жодну з них до кінця. Виловлювала в книзі тільки ті місця, що могли мати якусь співзвучність з її внутрішнім станом. Там випадково потрапив їй у руки том творів відомої буковинської письменниці Ольги Кобилянської. Перелиставши і цю книжку побіжно, Дарка нарешті знайшла в ній щось, що було писано виключно-виключно для неї, Дарки:

«Є рід любові в жінок, на якій мужчина ніколи не зрозуміється. Вона для нього заширока. Таку широку любов, що мала мене вповні розвинути, розцвісти мала мене, віддала я йому. Не від сьогодні до завтра, лише назавсігди. Кожний його рух був мені потребою, голос його був для мене потребою, його хиби й добрі сторони.

Був мені потребою, щоб я стала викінченою і щоб багато дечого, що спало в мені, збудилося…» І на цій самій сторінці нижче: «Витрясла йому всі лілеї з своєї душі під ноги, але він не впізнав їх. Думав, що то такі цвіти, котрі в'януть і у воді відживають наново. Але одні лілеї не оживають насвіжо у воді».

Тепер Дарка не розлучалася з цією книжкою. Шукала лише затишного куточка, щоб знову й знову перечитувати ті місця, які видатна письменниця написала виключно для неї.

Ольга Кобилянська зробила те, що Дарка знайшла своє місце в житті.

Чи не була досить Дарка подібною до людини, що прийшла на бал-маскарад не у своїй масці й тому так погано себе почувала?

О, тепер вже знає Дарка, яка маска їй більше до лиця: це маска гордої й одинокої далекої царівни.

Дарчина уява починає вимальовувати даму в чорному одягу, з блідим, як крейда, лицем, з гірко затиснутими вустами. Де б не появилася «чорна» дама, всюди залишатиме вона за собою траурний настрій. Не один цікавий ламатиме собі голову над загадкою, яку трагедію пережила «чорна» дама, але Дарка мовчатиме, як камінь. І тільки геть-геть пізніше, коли буде вже зовсім старенькою, у якийсь зимовий вечір, сидячи у великім старосвітськім фотелі, оточена дітьми і внуками Славочки, розповість їм історію свого кохання. Данко буде в той час відомий на весь світ, одружений з жінкою знатного роду (лише не з Лучікою Джорджеску!), музикант. Усі заздритимуть його славі й багатству, а ніхто не знатиме, яким нещасливим почуває він себе. Крізь усі його твори червоною ниткою проходитиме один сумний мотив, який у різних варіантах проноситиме ідею втраченого раю.

Дарці сподобалася її нова роль. Вона ходила з гордо піднесеною головою, закохана більше у свій біль, ніж у реальну постать Данка. Уявляла собі щораз по-іншому сцену своєї зустрічі з Данком (все-таки ще раз доведеться їм зустрітись).

Раз здавалося їй, що вона пройде повз нього, не подарувавши його навіть поглядом. Іншим разом хотілося їй, щоб він біг за нею з благально простягнутою рукою, а вона щоб, глянувши через плече, кинула йому тільки одно вбивче слово: «Запізно» — і пішла далі, беззвучно, як тінь.

А що в житті буває інакше, ніж людина уявляє собі, то й зустріч Дарки з Данком не подібна до жодної вимріяної нею сцени.

Одного дня, власне кажучи, не одного дня, а останнього дня канікул, Дарка побачила Данка біля їх воріт. Просто прийшов, став собі біля воріт і чекав, доки Дарка помітить його і вийде до нього. На його засмаглому, місцями аж злущеному від сонця лиці було стільки хлоп'ячої веселості, що Дарка з першого погляду зрозуміла, як роль далекої царівни зробила б її смішною в Данкових очах.

А втім, тепер, коли перед нею стояла не уява, а реальна, жива людина, коли та людина не спускала з неї закоханих очей, коли на тій людині була ясно-блакитна сорочка, яка так гарно йшла до того смаглявого лиця, — то й потреби не було в жодній грі.

Виходило, що Данко щойно дізнався, що в їх гімназії, як він висловився, «були деякі неприємності з товаришами».

— Я подумав тоді: хто його знає, може, й мою Дарцю теж не прийняли у школу? — жартує він, комічно напускаючи на себе роблений смуток.

— А мене й справді не прийняли, і я їду вчитись аж у Штефанешті…

Переляк, розчарування, біль, непорозуміння, що відбилися на Данковім лиці, промовляли виразніше за найпишніші слова, ким вона стала для нього.

Зникла, як димок у небі, горда царівна, а на її місці залишалася звичайнісінька, до нестями щаслива від того, що її люблять, дівчина.

— Дарцю, маленька Дарцю, чому ти раніше не дала мені про це знати? Я б десять разів плюнув на ті качки… Недобра ти… Невже ж тобі… для тебе не мають значення ці останні дні?.. Невже ти не хотіла, щоб ми ці останні дні провели разом? Ти ж знаєш, що ми тепер як роз'їдемося, то побачимося аж на різдво… Яку кару за це накласти на тебе, ти, кохана, ти, недобра дівчино?

Вони стояли навпроти відчинених вікон, в яких кожної хвилини могла з'явитися мамина чи бабцина голова (татко, на щастя, того дня був у полі!). Дарка так була зв'язана цим, що аж слова застрявали їй в горлі. Хотіла сказати йому, що він грубо помиляється, що то, власне, його підозрівала вона в подібному, а вона сама, навпаки, дуже переживала з приводу його неуважності до неї. Але замість цього мовчала і лише дивилася на нього відданими, вологими від надміру почуттів очима.

— А мені треба завтра вже від'їжджати… І я весь тиждень думав, що будемо разом їхати…

— А я чекаю ще на відповідь з Штефанештів. Не знаю, коли відпише домнішора Зоя… Як буде відповідь, тоді й поїду, а коли це буде — не знаю…

— Як шкода, ей, як шкода! — тре Данко розгублено чоло. — Але знаєш що? — його голос набирає владних ноток. — У Чернівцях мусиш зупинитися і один день присвятити мені. Добре?

Дарка мліє від страху, бо ж Данко так безпечно, так голосно говорить про ці речі. Навіть коли у вікні не видно нічиєї голови, то де запорука, що та голова не причаїлася за занавіскою і не слухає цю розмову? Адже ж од вікон до воріт лише кільканадцять кроків.

— Я ж не знаю точно, коли я буду в Чернівцях, — шепче Дарка, щоб дати зрозуміти Данкові, що їм треба бути обережними.

Данко відразу зрозумів її і зробив ще більшу необережність: взяв рукою її голову і, нагинаючи її до свого вуха, прошепотів:

— Тоді телеграфуй мені…

Збентежена відчайдушною сміливістю Данка, Дарка виривається від нього, для безпеки відгороджується хвірткою (зовсім здичавів хлопчисько на човні!) і киває головою, що так, що буде телеграфувати, хоч заздалегідь знає, що цього не буде.

Невже він не розуміє, що Веренчанка — це село, а не місто? Невже він не догадується, що коли б Дарка справді подала тут на пошті телеграму на його адресу, то ще цього самого дня знали б про це дід, та баба, та ціла громада?

Дарка миттю знаходить куди кращий, куди певніший спосіб порозуміння з Данком: коли вона приїде у Чернівці, піде до Стефка Підгірського, а той уже повідомить про те, що вона приїхала і куди прийти на побачення з нею.

Поки що хай здається Данкові, що вона справді вже настільки незалежна від мами-тата, що може вільно умовлятися телеграфно з хлопцями, як доросла особа.

Ще про одне хотілося б заговорити Дарці з Данком. Не знає тільки, як підійти до цієї розмови. Почуття справедливості підказує Дарці, що вона не має жодного права питати його про ці справи. У Чернівцях чекає на Данка не тільки музична школа, але й Лучіка Джорджеску.

Дарка заходить здалеку:

— Ти, напевно, вже стужився за своєю музичною школою?..

— О так, — відверто признається Данко, — відчуваю іноді брак повітря нашого концертного залу… Ти ще ніколи не виступала на сцені? Ні? Так ти не знаєш цього особливого почуття, коли стоїш перед прірвою темного залу і чекаєш, що нагряне на тебе звідтіль… Але в цьому році я готуюся до атестату зрілості і музика хай вибачить мені…

«Музика то вибачить, але чи вибачить вона?»

В Данка спостережливе око. Він відразу помітив зміну в настрої Дарки.

— Не можна нічого поганого думати, Дарцю, — погрожує їй пальцем, — бо тоді матимеш справу зі мною…

Дарка засоромлена: її впіймали на гарячому, але щаслива. Вона опускає повіки й тільки збирається підняти їх знову і ще раз переконатися, що не можна не вірити його очам, як за спиною звучить бабцин голос:

— Дарцю, а ку-ку? Ану подивись, хто тебе чекає! Скажи, Славуню, Дарці, скажи: «Па-па».

— Па-па, — лепече Славочка.

Ясно, що Дарці не пасувало далі стояти з Данком. Обоє вони були такі збентежені зайвим свідком їх розмови, що навіть не подали одне одному руки.

Данко зняв кашкет, щоб привітатися з бабцею, і так вже й не надів його на голову.

Дарка кипіла вся з досади на бабцину безтактність. Стільки років прожити на білому світі й досі ще не знати, що годиться, а чого не годиться! Та, згадавши, що бабця дійшла до тієї межі віку, поза якою втрачається вже контроль над своїми словами і вчинками, Дарка вибачає бабці.

На другий день Дарка прокинулася удосвіта. За вікном стояла сіра пелена, де-не-де тільки пронизана червоними нитками сонця. Обережно, щоб не наробити шуму, Дарка встала з ліжка і, накинувши на себе простирало, тихенько відчинила вікно й перехилилася у садок.

Сад ще спав. Дерева від ранкового холоду постулювалися, як тюльпани. Роса на траві мала вже полиновий колір перших приморозків.

Закінчувалася п'ята година. Ранковий поїзд на Чернівці відходить через три години. Данко звечора завів будильник і тому тепер, напевно, ще безтурботно спить. Дарка уявила собі на подушці його загоріле, з лущинкою на носі лице, чуб у вихорах. Материнське чуття підступило до серця:

«Ти спи, я охоронятиму твій сон».

Стояла, спершись на підвіконня, а в думках — коло нього, аж поки він прокинувся, умився, зібрав свої речі. Коли ж Данко сів снідати, Дарка відступила від нього, бо настав день і всі в хаті (за винятком Славочки) піднялися на ноги.

Все ж таки не в силі була Дарка сидіти в хаті в той ранок. Вона ходила по садку і, щоб не викликати ні в кого підозріння, поралася біля айстр, виполюючи поміж ними бур'яни, підпираючи слабших сильнішими.

«Прийде такий час, що, як його наречена, я матиму право на очах усіх проводжати його з квітами на вокзал. І ніхто не осудить, а будуть усі дивуватися і заздрити, що мені випало щастя бути його нареченою…»

І зараз же чує Дарка тверезий голос мами або бабці, хоч їх самих і близько немає:

«Дурне надією багатіє… Мрії, мрії, все це тільки мрії…»

«Не буду мріяти, — дає собі клятву Дарка, — не буду полохати своєї долі. Хай вона сама вирішує».

XXVII

Четвертий день, як Данка немає у Веренчанці. Дарця носиться з томиком Кобилянської, як з молитовником. Тепер для кожного поруху свого серця знаходить вона відповідне місце в цій книзі!

Четвертий день нема Данка, і Дарка читає: «Був і нема», а перед тим: «Чи ти, Марто, не згубилася коли у своїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною — і таку розпуку, і жаль, і страх той відчувала я вдруге лише тоді, коли побачилася раптом без нього».

Четвертого дня понад вечір приходить коротка, проте ясна відповідь телеграфом від домнішори Зої: «Прийнята заочно. Телеграфуйте день приїзду».

— Поїдеш полудневим поїздом, — практично вирішує мама, — матимеш ще півтори години до бухарестського поїзда. От і добре.

— Я хотіла б, мамцю, поїхати ранковим поїздом, — каже Дарка, намагаючись зберегти зовнішньо спокійний вигляд.

— А чого тобі їхати ранішнім? Ранішній бухарестський ти не впіймаєш, бо він відходить на двадцять хвилин швидше від веренчанського. А чекати тобі цілий день до восьмої години вечора у Чернівцях немає й найменшого сенсу.

«Сенс-то є, мамо. Насамперед я домовилася зустрітися з Данком. Твоя рація: не треба було цього робити, але коли вже зробила, то, сама погодишся, треба дотримати слова. Але це ще не все. Там ще є й Наталка. А Наталка, мамо, це не просто товаришка по школі. Це ще й наш гурток. Не можу ж я від'їхати у Штефанешті, не попрощавшись з ними всіма і взагалі не вирішивши питання, як нам далі бути…»

А мама допитувалася:

— І кого маєш там такого близького? На Лідку ти завжди нарікала. Не хотіла навіть у цьому році бути на станції в них… Про Стефу Сидір ти останнім часом теж менше згадувала. Хто там у тебе такий близький, що через нього не хочеш на день більше дома побути? Я не бачу причини, чому б тобі не поїхати полудневим поїздом…

Дарчині очі, рожеві від сліз, молять маму: «Пощади мене, пощади! Я ж не можу тобі всього сказати. Будь чуйною, мамо. Зрозумій, що є речі, про які навіть мамі не можна говорити».

Та мама безпощадна. Страх, щоб Дарка не виявила себе дівчиною без амбіції, робить маму невмолимою. Вона нічого так не боїться, як того, щоб не насміялися з її дитини.

І тут мусив втрутитися татко. Правда, він не розумів Дарки так само, як і мама, проте у справах доброї поведінки він був поблажливіший за маму. В татка питання «личить» чи «не личить» не належали до принципових, і тому він розправлявся з ними простіше.

— Климцю, та дай дитині попрощатися з тими вулицями, що ходила ними колись. Хай подивиться Дарця в останній раз на Прут з Домнику. Хай попрощається з товаришками… Ще й цього жалкувати дитині? Я ж їду з нею. Посаджу її у бухарестський поїзд — про що може ще бути мова? — говорить татко, що слід розуміти так: «Навіть коли б у Дарки був там у Чернівцях хтось, з ким їй спеціально хочеться побачитись, то будь спокійна. Я ж буду там і за всім дивитимусь пильним оком».

— Так? — повертає мама до Дарки своє строге (як не пасує воно до тих пухлих маминих губ!) лице. — Так?

— Ні! — і собі різко відповідає Дарка на питання, якого мама не наважилася висловити словами. — В мене є там одна справа (думала про гурток, щоб перед собою самою не бути негідницею, яка обманює рідну маму), і прошу мене навіть не відраджувати, бо я все одно зупинюся, бо… бо… мушу.

В Дарчиній постаті було стільки непохитності, що мама подивилася на неї довгим, повним догани поглядом і не спитала, яка це справа.

Не спитала, але і взагалі не мала бажання розмовляти більше з таким впертюхом, з таким непокірним, зухвалим створінням, як її старша дочка.

Мама встала й вийшла на кухню. Татко (він, як союзник Дарки, теж мусив почувати себе співвинним) вийшов за нею. Дарка почула, як мама говорила таткові:

— І в кого вона така вперта вдалася? Як камінь. Якщо вже намітить собі щось, то хоч на кусочки ріж — не поступиться…

— Чому ти кажеш — вперта? Вона просто вольова. А в кого вдалася? Не знаю. В усякому разі, не в мене. І слава богу, що не пішла в мене!

Оця перепалка напередодні Дарчиного від'їзду мала й свою добру сторону. Мама й дочка в хвилину розлуки пам'ятали про цю розмову, тому прощання їх було хоч і сердечне, але позбавлене сентиментальності, чому Дарка, правду казати, була дуже рада.

Вона підсвідомо готувала себе до самостійного життя, яке ввижалося їй вибоїстою, засіяною каменюками дорогою. Що ж допоможуть сентиментальні слізки, коли тут треба крокувати у невідоме, зціпивши зуби і затиснувши кулаки?

Побляклими сумними полями нісся поїзд. На ланах не було нічого, крім кукурудзи й картоплі. Загони картоплі, яка своїм фіолетовим цвітом навесні нагадувала квітучу галявину, тепер рябіли проскручуваним висохлим бадиллям, підсилюючи меланхолійний настрій природи. Навіть очерет понад озером вкрився оксамитними коричневими паличками в тон сухому бадиллю картоплі й споловілій кукурудзі.

Одне тільки небо вабило бездоганно чистою темно-синьою глибиною, але й цей вид затьмарювали останні ключі перелітних птахів.

І тільки можливість близької зустрічі з Данком відволікала Дарчине серце од невеселих думок.

Втім, наче забутий мотив пісні, згадалися Дарці слова Улянича: «Коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі».

«Правда, — відповіла йому в думках Дарка, — лише не зразу можна забратися на ту вишку, але я хочу… я мушу… я буду!..»

Коли Дарка з татком приїхали в Чернівці, він поставив справу між ними так, як і повинна вона стояти між добрими колегами:

— Я речі здам на сховище, а ти йди, куди тобі треба… Тільки щоб не пізніше сьомої була вже на вокзалі. А тут тобі двадцять леїв. Може, зголоднієш і схочеш перекусити. Звичайно… гм… наша мамця була б трохи незадоволена, що я так розпорядився, але я думаю… Одним словом, пам'ятай: не пізніше сьомої… В мене ж тут ціла гора справ!

«Варто, — подумала Дарка, — хоч би вже для того родитися на світ, щоб мати такого тата!»

Вона допомогла таткові занести речі до сховища і, доки він здавав їх, подалася до міста.

Тепер, коли мала стільки вільного часу, дивилася на все — вуличний рух, фасади будинків, вітрини, сквери — іншими очима. Коли раніше поспіхом проходила цією вулицею і тому не мала часу розглядатись, то тепер спішити було нікуди.

Закінчувалась дев'ята. Данко сидів уже за партою в класі. Наталка, може, ще не встала з ліжка, а, крім них, хто міг ще цікавити Дарку?

Ішла вперед, пильно приглядаючись до всього.

Привокзальною стрімкою вулицею, яка й досі носила в народі стару австрійську назву Бангофштрасе, йшли безперервним ланцюгом люди, переважно селяни з навколишніх сіл. Строкаті тайстри[60] на плечах на білому полі сорочки додавали мальовничості цьому живому ланцюгові. Жінки, незважаючи на холодну пору, були здебільшого босі. Та хоча й босі, хоч і ноги не в одної були порепані від роси і стерні, як свіжозорана рілля, проте всі вони мали на собі сорочки, густо обшиті бісером та лелітками[61].

Лише горботки відрізняли в цьому хороводі бідніших від багатших. Заможніші мали на собі горботки добротні, густі, блискучі, з тонкої вовни, перетикані срібними нитками. Горботки ж бідніших були домоткані, грубого виробу, шорсткі й такі рідкі, що підтичка просвічувала крізь них.

З вулиці від шіфи (колись було тут на розі корабельне агентство, і назва так і прилипла до цього місця) пошнурував угору привокзальною вулицею караван швабок з пірамідами кошиків на голові. Це німецькі колоністки, яких на Буковині називають швабами, вирушили на базар з городиною і набілом.

Усі вони, як одна, відрізнялися стрункими, виточеними фігурами. Дарці спало на думку, що надзвичайна граціозність у швабок — це не випадкове явище. Це, мабуть, наслідок того, що їм день у день доводиться носити на голові кошики, часто навіть з банками молока.

Ось вийшов з корчми старий липован[62] з дочкою чи невісткою. Поверх заправлених у юхтові чоботи полосатих штанів мав він на собі яскраво-червону шовкову косоворотку, оздоблену важкими золотистими гудзиками, і солом'яний домороблений бриль. Рідка біла борода віялом розлягалася по грудях. Молода липованка своїми у кілька рядів спідницями, широкими рукавами та яскравою, на потилиці зав'язаною хустиною дуже нагадувала циганку. Тільки кучеряве світло-русяве волосся й сині очі видавали її.

Дарка звідкись знала, що липовани — це старовіри, які багато років тому перемандрували сюди з Росії, переслідувані царським урядом за свої релігійні переконання. Оселилися вони по буковинських селах компактними масами, зберігаючи протягом довгих років не тільки свою мову, але й усі обряди своєї віри. Відбившись од рідної землі, не прив'язалися вони до чужої. Липовани майже не займалися хліборобством. На Буковині були відомі тим, що закуповували у людей сади на пні, а пізніше цілий рік торгували фруктами.

Дарка задивилася на тендітну вроду молодої липованки. Щаслива бодай вона?

Весь правий бік довгої Бангофштрасе займали переважно низькі, тісно притулені один до одного будиночки з господарськими речами, а також з речами селянського вжитку, дешеві корчми, від яких несло до нудоти поганим вином, магазини з яскравими тканинами, шкірою, готовим взуттям, обмінні пункти, де на місці вимінювали повісмо й віск на цвяхи, дьоготь чи гас, перукарня з п'явками за вітриною, фотограф з бутафорним конем і літаком та ін. Всі оці підприємства були монополією дрібних єврейських торговців. Тут вони мали свої гешефти, тут десь обіч була й кімнатка з кухнею, де жила сім'я. Вулиця ця славилася ще й численною дітворою. Буквально біля кожної крамнички бавилися на виступі під вітриною малі, часто голопупі, скуйовджені, в периновому пуху діти.

Дарка задумалася: «Куди ж іти? З кого починати?»

Покрутиться ще трохи по місту, а потім піде до Наталки Оріховської.

В Оріховських, незважаючи на ранню пору, застала Дарка, на своє велике здивування, Гиня Іванчука. Вона думала, що після свого останнього виступу на зборах гуртківців Іванчук не захоче бувати в домі Оріховських. Та, як виявилося з розмови, він справді з того часу вперше зайшов сюди. Прийшов він за тим самим, що й Дарка: як в кінці кінців бути з гуртком? Чи не варт скликати ще раз, доки народ ще не розбрівся по світу, збори гуртківців?

— Най буде сьогодні о сьомій. Згода?

Ні, бо Дарка не може о сьомій, тому що в цей час відходить її поїзд.

Гиньо не пропускає нагоди, щоб не вилаятися:

— Чорт побери з бабським кодлом! Завжди вони щось не можуть! А о четвертій зможете?

Так, на четверту Дарка зможе. Гиньо тут же схопив шапку і побіг повідомляти товаришів, щоб приходили на четверту до Оріховських.

Коли Іванчук вийшов, ніби свіжим вітерцем повіяло по хаті. Тепер дівчата могли щиро поговорити між собою.

— А що ти, Наталко, гадаєш робити?

Говорячи одверто, Дарка не зовсім добре почувала себе від того, що вона одна з перших влаштувалася вже в новій школі.

— Гадаю цей рік трохи відпочити. З моїм здоров'ям, — зробила паузу, наче завагалася, чи сказати правду, — не все в порядку. Я, ти знаєш, не люблю скиглити, а тим паче не люблю, щоб мені співчували… Але з якогось часу я дуже скоро стомлююся… Не гадаю, що це від лінощів. До того ж у мене тепер щовечора підвищена температура…

— Думаєш виїхати кудись? Може, в гори?

Невиразна усмішка оббігла довколо Наталчиних губ.

— Гори! Звичайно, було б непогано, але… коли ми всі роз'їдемося, то хто буде Орестові передачу носити?

Це була та справа, про яку Дарка хотіла, але не насмілювалася розпитувати, щоб не вражати Наталчиного серця. Тепер, коли Наталка зачепила саме це питання, Дарка почула себе вільніше:

— Що з ним, Наталю? Я так часто думаю про нього… Він на ціле життя залишиться для мене зразком мужності й вірності. Адже він нікого не виказав… нікого-нікого.

— Так, — обізвалася лише одним словом Наталка.

Від Наталки Дарка вибралася до Лідки. Стефка не могла раніше застати, як о першій, то де ж мала дівати час?

Тепер, коли відпала потреба виправдовуватися перед Дутками, чому не захотіла жити в них, могла вільно показатися по вулиці Руській. Тим більше, що хотіла, як казав татко, попрощатися з дорогами, які била колись своїми ногами.

В жіночій гімназії навчалися після обіду, тому Дарка застала Лідку вдома. Двомісячне перебування на березі Чорного моря дуже змінило Лідку. Вона не лише надзвичайно поповніла (хоч, як твердила Лідка, апетит прийшов щойно в Чернівцях, як наслідок морського клімату), але й загоріла під золотистий, янтарний колір. Її лице, руки, литки блищали, як вимазані оливою. Волосся споловіло, навіть брови вицвіли од південного сонця і солоної води, але від цього вона не споганіла, а навпаки.

Побачивши Дарку, Лідка кинулася до неї з галасливим співчуттям, якому Дарка, зрозуміло, анітрохи не повірила.

— Бідненька, бідненька, як мені тебе жаль! Ти залишилася поза школою. І як воно несправедливо! Я не люблю вчитися і мушу кінчати гімназію, а ти так рвалася до науки і… Бідненька, бідненька!

Коли почула від Дарки, що та не залишається поза школою, а навпаки — їде продовжувати навчання у Штефанешті, Лідка зразу почала заздрити Дарці. По-перше, яка щаслива Дарка, що взагалі може бути на станції тоді, коли їй, Ліді, мабуть, ніколи не доведеться вирватися з дому. Вічно, ціле життя до гробової дошки дома… дома… І дома… По-друге, Дарка їде до міста в регаті. Перед початком навчального року була у Лідки Ориська. Ох, нарозказувала та нарозповідала, як живуть люди по той бік!

— Ти щаслива, Дарко, що їдеш у світ, а я мушу киснути в цій дірі…

Дарка сміялася в душі. З розповіді домнула Локуіци знала, що Чернівці були столицею проти Штефанештів, де по ринку проходжуються кози, як дома по парку. Але не хотіла розчаровувати Лідку. Хай їй здається, що Дарці дійсно вже так пощастило. Щоб не показати себе зовсім пограбованою життям, Лідка почала вихвалятися перед Даркою своїм перебуванням у приморському таборі:

— Коли б ти тільки знала, як нас там годували! Ти, певно, й на Великдень не їси того, що ми там щодня їли. І ще так було, що не видавали порцій, а можна було уплітати, скільки влізе. І не думай собі, що, може, тільки супу чи другого, але винограду та кавунів. Слово честі, як не віриш мені! Приносили після обіду ківш винограду, і тріскай, скільки влізе! Слово честі! Не віриш?

Дарка вірила. Заманули їх, як свиней коритом, а та ще чваниться тим! Але у свиней хазяїн розраховує на сало, треба припускати, що й тут хазяїни розраховували на якісь прибутки…

— І що ви там робили? Тільки їли, відпочивали, купались у морі, спали і знову їли? І все? — Дарка вдає, що вона насміхається з Лідки та її морського табору, а Лідка ловиться на цей гачок і каже те, що при інших обставинах нізащо у світі не сказала б:

— Ні, не все. Чому все? Нас, крім того, вчили там військової справи. Ох, як же смішно дівчата прикладали гвинтівку до плеча! Тріснути можна було зо сміху! До того ж ми вивчали устав черчеташі, слухали лекції з… — і в ту хвилину, зорієнтувавшись, хто це її випитує та приблизно з якими намірами, аж змінилася на обличчі. — А що це тебе обходить? — накинулася на Дарку. — Ти яке маєш право мене випитувати, що ми там робили?

Тепер Лідка починає наступ на Дарку без всякої дипломатії, просто з мосту:

— А чому ти зараз у Штефанештах влаштувалася? Хто в тебе там є? Родичі? Знайомі?

— Є там таткові знайомі.

— Як же ж це твій татко може мати знайомих у Штефанештах? Ей, Дарко, ти щось крутиш? Крутиш, крутиш! Бач, як почервоніла! Ага, впіймалася, киця! Тепер ти вже не викрутишся переді мною! Нумо розказувати мені, що це за знайомі і звідкіля взялися, ваші знайомі…

— Що це тебе так обходить? Ну, таткові знайомі, ну, народний вчитель… ну, був з татком на курсах румунської мови позаторік у Яссах…

— А як прізвище того знайомого твого татка? І чому це йому, румунові, треба їхати на курси румунської мови? Адже курси були для тих, що не знали державної мови?

«Так, — подумала Дарка, — морський курорт дійсно не пропав даремно, — «державна мова»!»

— Знаєш, Лідко, це вже забагато…

— Дурна! Ти ж можеш назвати мені прізвище, яке тобі слина принесе, — чи ж я перевіряти буду?

В кімнату увійшла пані Дутка. За своїм звичаєм тримала руки на животі, вертячи двома великими пальцями. Коли Лідка скінчила, вона обізвалася:

— Я тільки одне знаю: де б панна Даруся не була, такої кухні, такого столу, такої постелі, такої опіки, як панна Даруся мала в мене, не буде ніде. Прикро тільки мені, що ви, панно Дарусю, не дали мені заздалегідь знати, що на цей рік не будете в Чернівцях, а то була б я собі когось іншого пошукала на станцію.

«Ой пані Дутка! Бодай тепер облиште своє скигління, бо воно мені так потрібне, як псові п'ята нога!»

— А найкраще, — тягла пані, не перестаючи крутити пальцями, — нікуди не виїздити з рідного місця. Ось як, наприклад, моя Лідзуня. Або й я. Чи повірив би хто, що, відколи я живу, не була ще моя нога на селі? А нащо мені? Що мені треба з села, то селяни принесуть мені те до міста… Якби панна Даруся більше слухала мене, то й сьогодні ходила б до гімназії в Чернівцях, як моя Лідзуня. Але панна Даруся не люблять слухати, ой не люблять!.. Лише фир… фир… І пішла за своїм богом… А так не треба було… Я говорила не раз панні Дарусі: панно Дарусю, прошу подумати, з ким панна Даруся товаришує… А що відповіла панна Даруся на те?

— Мамо, після обіду не подають гірчиці. Досить! — прицитькнула на маму Лідка і, повернувшись спиною до матері, перевела розмову на інші рейки:

— Ти, Дарко, певно, хотіла б з Данилюком побачитися, що? А може, ти йому телеграмою дала знати, що ти у Чернівцях, і він зустрічав тебе на вокзалі? Признайся, Дарко, признайся, на коли ви назначили собі побачення? Чого мовчиш? Признайся!

Дарці згадався п'яний Манілу на Лялинім весіллі, як він примушував татка признатися йому.

Яка шкода, що поблизу немає когось подібного до домнула Чабана, який зробив би з Лідкою те, що з Манілу!

— А ти хто? Піп на сповіді, що я повинна тобі у всьому признаватися? Крім того, ти грубо помиляєшся, коли думаєш, що мене Данилюк цікавить…

— Ей, не цікавить? Не цікавить, кажеш? Можеш дати слово честі, що не цікавить? А мені щось інше розповідала Ориська…

— Ет, Ориська! Дурна інтриганка!

— Чому зразу й інтриганка? Вона тільки розповіла, як було… І смішно, що ти тепер так відпекуєшся, бігме, смішно, бо я знаю більше, ніж тобі здається! А признайся, все ж таки хотіла б побачитися з Данилюком? А, хотіла б? Шкода, що ти мені не написала перед тим, коли будеш у Чернівцях, а то я якраз вчора зустрічала його…

«Тук… тук… тук…» — стукає Дарці у висках, хоч на лиці й далі та сама іронічна байдужа маска.

Лідка задирає спідницю вище колін.

— Як тобі подобаються мої ноги? Правда, як атласові… Помацай, яка гладка шкіра. Мені говорила Ориська, що в Гіцах бояться загару. Фу, міщанки ідіотські! У нас загар — перша мода! Вчора іду Ратушевою і — кого я бачу? Ти чуєш? Данилюка з Лучікою Джорджеску! Домнішора навіть не у формі, а в білому вовняному платті, вишиванім вгорі біля шиї і внизу… Дуже гарний фасон! Він іде, розумієш, і думає собі, що його ніхто не бачить, і так нахилився, вже так нахилився до неї, що їх голови майже торкаються. Чекай, думаю, настрашу його! Як закашляю, а вони відскочили одне від одного, ніби їх хто окропом полляв. Я думала, що Богдан з помсти не поздоровкається зі мною, але ні — зняв кашкет, а потім (ти знаєш мою натуру!) я оглянулася за ними і бачу, слово честі, що бачу, як він її держить за лікоть… Ах, думаю собі, мерзотнику ти поганий! То на канікулах у Веренчанці крутив ти голову одній, а тепер — другій? Вона випитувала його щось, напевно, хто я така і звідки він мене знає… Ориська розповідала, що румунки страшенно ревниві… Добре, Дарко, що ти виїжджаєш з Чернівців, а то б тобі Джорджеску випалила очі сірчаною кислотою. Ха-ха-ха!

«Тук… тук… тук…» — не перестає стукати у скронях. До цього нестерпного стукоту приєднується ще й неприємний шум у вухах. Смішно, справді смішно було, коли б Данко через Дарку мав закинути свої музичні дуети з Лучікою.

І хто б то зважав на базікання такої особи, як Лідка!

Добре, згода, все це добре, але чого це так серце болить? Звідки цей приголомшуючий біль, що, коли б не тримати його на прив'язі, — міг би нещастя накоїти?..

І постають у Дарчиній пам'яті в тому ж порядку, що їх читала у книжці, слова Ольги Кобилянської:

«Я могла б вмерти з жалю, коли б той, котрого би я любила, покинув, але ніколи-ніколи у світі не здержувала б його при собі, коли б він хотів мене покинути. Лучче вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині».

Так, краще вмерти, як просити милостині у любові! І Дарка вирішує в ту ж мить: не піде вона до Стефка! Не треба, щоб Данко й знав, що вона в Чернівцях сьогодні. Хай проходжується собі з дочкою префекта, хай підтримує її за лікоть, щоб часом ніженьки не оббила собі об камінець, хай любується її новим платтям, вишиваним знизу і зверху!

Хай!

Їй, Дарці, нічогісінько не потрібно від нього!

* * *

Хоч Дарка прийшла до Наталки за кілька хвилин перед четвертою, вона застала майже всіх у зборі.

Треба сказати, що ці збори були позбавлені колишньої романтичної поволоки: гуртківці входили без умовного стукоту, і не було потреби маскувати ділові збори чайним столом.

Сигуранца була поінформована не тільки про існування таємного гуртка, але й мала у своїх руках алфавітний список усіх гуртківців. Про це свідчив хоч би той факт, що ніхто з гуртківців не залишився в числі тих, яким міністерство освіти (читай: сигуранца) давало право вчитися на Буковині.

Навіщо комедії з конспірацією, коли й так втратили вже те, чим найбільше дорожили: право відвідувати свою школу.

Останньою прийшла Стефа Сидір. Побачивши Дарку, вона не привіталася навіть з хазяйкою дому, а відразу підбігла до Дарки й міцно, сердечно потисла їй обидві руки. Стефа змарніла за час канікул, хоч і змужніла. Вона, як і раніше, захоплювалася туризмом. Знаючи Стефину вдачу, Дарка була впевнена, що вона й на цьому полі перевершувала інших, хоч, очевидно, і з шкодою для власного здоров'я.

— І що тепер буде, Дарко? Що ти думаєш робити? — і, дізнавшись, що Дарка вже записалася в гімназію в Штефанештах, Стефа сама призналася, що й вона влаштувалася вже в гімназію в Яссах. Якби Дарка не була ще записана, Стефа, як казала, була б промовчала про себе. Ця делікатність з боку Стефи знову полонила Дарку. Приспані, сьогодні якісь наче недійсні почуття до цієї дівчини м'яко бренькнули в Дарчинім серці.

Стефа обіймає Дарку за плечі (в цю хвилину відновилися їхні давні хороші відносини):

— Я спочатку дуже переживала, коли дізналася, що мене виключили з нашої гімназії. Дуже! А потім мені татко пояснив…

— Що пояснив тобі татко?

Стефа стишила голос:

— Я просто зможу в Яссах водночас відвідувати і школу для юних художників…

Струна в Дарчинім серці знову бренькнула, але цим разом гострим дисонансом.

— Ти, сподіваюся, не хочеш сказати, що ти рада, що нас вигнали з гімназії?

Стефині очі спокійно забігали під гривкою:

— Як ти можеш так думати про мене! Ти мене цим глибоко ображаєш… Ти мене просто не зрозуміла. Я хотіла лише сказати, що я… я особисто нічого від цього не втрачаю…

— Я тебе так і зрозуміла…

Увійшов Наталчин брат, і увага всіх зосередилася на ньому.

— Ти чула, — ніби поправляючи Дарці зачіску, шептала їй Стефа на вухо, — його звільнили з роботи. Ти знала? Він був представником фірми «Фонтін унд зон»…[63] і тому міг бувати і за кордоном, а тепер — урвалося. Його, підозрівають, що… — не докінчила Стефа, бо Роман Оріховський попросив товариство зайняти місця.

І хоч Дарка добре знала, що її думки сягають неможливого, чекала, що ось-ось відчиняться двері і увійде Орест Циганюк, заграють у світлі скельця його пенсне і низький, гортанний голос сповістить їх, що вся історія з арештом лише кошмарне сновидіння, бо ось він, Орест Циганюк, стоїть перед ними живий і здоровий.

Оріховський не сідав, а стояв за столом, чекаючи, доки всі займуть місця і наступить тиша.

Рішуче, мужнє лице, міцно стиснуті вуста, веселий поблиск очей, дужа, засмагла шия, старанно випрасуваний піджак — усе це аж ніяк не нагадувало безробітного.

— Я хотів перш за все довести вам до відома, що в мене так склалися обставини… мої особисті, що я тепер вільна людина. Але боюся, що ця свобода — це початок моєї неволі. Маю деякі дані підозрівати, що тепер будуть сигуранщики наступати мені на п'яти.

— І тому ви розпорядилися, щоб сходини відбулися у вашому домі? Що ж то ви, до холери, хотіли показати їм відразу стежку в горох?

Оріховський зміряв Іванчука презирливим поглядом:

— Скажіть мені, лише щиро, ви дійсно такий… наївний? Таж сигуранца ще перед арештом Циганюка знала поіменно всіх членів гуртка! Чи ви думаєте, що, коли б вона вважала за потрібне, вона не могла б уже заарештувати всіх вас поголовно? Але навіщо їй зайвий шум? За кордоном, а головне в Радянському Союзі, ледве втихомирилися з приводу розстрілу бухарестських комуністів, а ви хочете, щоб безпосередньо за цим вони саджали за грати українську гімназичну молодь? А потім ви зважте, — він звернувся до всіх, — ще на один політично-психологічний момент. Коли б вас посадили, то навколо вас створився б ореол мучеників за ідею… А навіщо це державі? Сигуранца придумала просто геніальний план зарізати вас без ножа… Замість саджати в тюрми й викликати небажані настрої серед українського «міноритету», вона знешкоджує вас, розсіваючи по всій Румунії. Притому, майте на увазі, є інструкції не приймати більш ніж двох до однієї і тієї ж школи, бо вже «трес фаціунт колегіум»[64], як вам відомо.

— А вам звідки відомо про таємні інструкції? — Іванчук запитав і не думав навіть ховати голову за спину свого сусіда. Нервовий рух, яким він крутив у руках ціпок, свідчив про його внутрішню розгубленість.

— На провокації не відповідаю, — дошкульним спокоєм відповів Оріховський, пересмикнувши плечем.

— Це ваше право, а тепер дайте мені сказати слово. — Іванчук вийшов з-за крісел і оперся на ціпок, як на картині козак на рушницю. Виразно відчувалося, що ця поза заздалегідь продумана. — Я хотів ось що сказати… Ми мусимо насамперед собі, той… з'ясувати своє становище. Пан Оріховський каже, що сигуранца розсіє нас по всій Румунії, як мак, і цим знешкодить нас зовсім. Файна концепція, нема що! Але я хочу тут сказати, що не всіх розсіють. Не всі, до холери ясної, гадають покидати рідну, политу прадідівським потом і кров'ю землю! Я хочу сказати, що, крім низьких шкурницьких інтересів, — він плюнув у повітря, — є ще й патріотизм! Є ще у декого у грудях серце, що б'ється для неньки України!

— Добре, добре, — перебив його Оріховський, — ви залишаєтеся з патріотизму в Чернівцях, з патріотизму не закінчите середньої школи і вважаєте, що цим зробите послугу своєму народові, тоді коли йому поповнення інтелігенції потрібне просто… як… вода й хліб…

— Не я один так думаю, пане Оріховський. Нас тут є…

— Менше з тим, скільки вас там. Мене тепер щось інше цікавить: що ви гадаєте робити? Які ваші плани на майбутнє?

— Ви про шкурницько-особисті плани питаєте чи про загальнонародні?

— Почнемо з загальнонародних, — ледве стримав глумливу посмішку Оріховський.

Іванчук ефектним рухом відкинув набік палицю і театрально випнув груди:

— Наша мета — праця для народу, і поза цією метою немає в нас іншої… Ось вам уся наша програма й план, як на долоні…

— А конкретніше не можна?

Іванчук, видно, застуканий зненацька, не знаючи, що робити, почухав за вухом.

— Та говори, — підтримав його Равлюк, — це ж не секрет…

— Так, — відкашлявся Гиньо, — справа того роду, що ми думаємо вступити до студентської корпорації «Запоріжжя».

— Без пояснень! Знаємо, що таке «Запоріжжя» і що таке «Чорноморці»! — вигукнула Романовська з-за рояля.

— Правда, туди приймають тільки студентів, але нас… як потерпілих за ідею… гм… я вже той… розвідував… приймуть і без залікової книжки. Там візьмуть з нас присягу… служити нації… боронити її честь своїм життям… боронити свою честь і честь козацтва… Хто не знає вищих ідеалів, ніж служіння нації, — виходьте! — Іванчук зробив кличний жест рукою, але тут же забувся про свою високу роль борця за честь народу і по-хлоп'ячому широкою долонею обтер піт з чола, залишаючи темні смуги.

— Браво! Браво! — заплескав Оріховський, а за ним Наталка. Дарка не знала, як повести себе: плескати чи стриматися?

Наталка підвелася з крісла й стала за столом поруч з братом. Цеглясті круглі рум'янці на її щоках ще дужче підкреслювали нездоровий колір її шкіри.

— Дайте мені слово. Я хочу доповнити тебе, Гиню. Ти ж не подав організаційної схеми ваших студентських корпорацій і через це пропустив багато дечого цікавого

і… І поетичного! Ти ж повинен був сказати, що для того, щоб стати «козаком», треба пройти два нижчих ступені — «фуксів» і «профуксів»… Вас спочатку приймуть у корпорацію як «профуксів»… Вчитимуть вас танцювати, даватимуть вам уроки доброї поведінки…

— Тільки без демагогії! Нас приймуть зараз у «фукси», отже, до чого тут танці і добра поведінка?

— Та-а-ак? Тоді треба поздоровити вас з успіхом!

— Ти, до холери, будеш говорити ясніше чи ні?

— Іванчук, я вас закликаю до порядку! Ви — в помешканні, а не в коші запорожців. Говори, Наталочко. — Роман підсунув сестрі крісло.

— Ти сказав, що від тебе вимагатимуть там присяги, а чому ти не описав церемонії тієї присяги? Чому ти не сказав, що перед тобою запалять свічки, покладуть тобі на плече, аки середньовічному лицареві, шаблюку, ти станеш навколішки, покладеш руку на емблеми корпорації, як на євангеліє…

— Не треба, Наталочко, — зморщив чоло Оріховський. Він, видно, не хотів, щоб Іванчук знов обірвав її грубістю. — Ти більше по справі… ад рем[65].

Наталка кивнула братові головою й продовжувала:

— Отже, ти станеш «фуксом». За півтора року, це щонайменше, тебе прийматимуть у справжні «козаки»… Тут доведеться тобі держати вже козацький іспит. І що вас питатимуть на тому світі?

— Українознавство! — вихопився Равлюк.

— Так, — погодилася Наталка, — українознавство. Гоноровий кодекс, історія. Чия б, ви думали, історія? Історія і географія всіх студентських українських корпорацій в цілому світі… І все! Після прийому у «козаки»… тут ще раз присяга над свічками, шаблями й емблемами… відбудеться козацький банкет на вашу честь, на якому вам доведеться витримати ще один іспит — по алкогольній лінії. Тут тобі і нададуть «банкетне» ім'я. Не знаю, яке тобі вже там виберуть, бо Слон, Небилиця, Тріска вже є…

— Ти, до речі… той, — захрипів Іванчук.

— Дякую, що нагадав. А то я й сама думала, що треба справді перейти вже до істотного. Мені хочеться сказати про місце дівчат у цій організації… Формально і дівчата-студентки мають право бути членами «козацтва». Це так, для проформи. А де-факто справа виглядає інакше. Дівчата-«козачки» мають нібито власну автономію. Але та автономія — просто сміх бере — не дає їм права, як бабам, бувати на козацькій раді: як неповноцінні, вони поза законом гонорового кодексу. Зате — це просто зворушливо! — кожна «козачка» дістає побратима, який повинен всюди і завжди боронити її честь… Дівчина-«козачка» не має права іти сама вулицею… Чому я так розводжуся? Тому, Гиню, що я теж тимчасово залишаюся в Чернівцях… І тепер, коли гурток наш розбредеться, — мені вже треба б десь шукати «аншлюсу»[66], як кажуть буковинські австріяки… Я так, як і ти, хочу працювати для свого народу. Я, признаюся, заходила до секції студенток при «Запоріжжі», цікавилася їх громадською роботою й дізналася, що працюють з приміським елементом… Це мені дуже сподобалося, але пізніше я довідалася, що їх робота для народу чи серед народу зводиться до того, що вони вчать міщанських дівчат вишивати ризи і робити штучні квіти для церкви… А я, — вона розвела руками, — ще не втратила здоровий глузд… Я вже не говорю про те, що це ганьба, так, Іванчук, ганьба у двадцятому столітті заганяти дівчат-студенток… — вона почала хвилюватися, цеглисті плями на щоках розлилися по всьому лиці, а на верхній губі дрібною росичкою заперлився піт, — у середньовічну кабалу… І взагалі справа не тільки в цьому…

Оріховський нахилився над нею:

— Може, приляжеш… З тебе досить на сьогодні, — і сам провів її до отоманки. Потім пішов у кухню, приніс звідти якоїсь рожевої рідини, начебто компоту з порічок, примусив Наталку зробити кілька ковтків і лише тоді став на своє місце за столом. — Наталка сказала, що це ганьба… Так, це правда, але, крім усього, це, коли хочете знати, й злочин. Непростимий злочин перед народом, перед власною совістю, якщо вона у вас ще є… Ви що, хочете шабельками, брязкальцями, бутафорськими булавами відвернути очі студентської молоді від дійсності? А ви знаєте, яка та дійсність? Ви знаєте, скільки народу в цю пору, от сьогодні, сидить у концтаборах? Знаєте?! Знаєте, скільки тисяч людей ходить без хліба й роботи? Знаєте, що діється по селах? Чули ви про каральні експедиції? Може, вас зацікавить, що смертність дітей по наших селах уже перевищує процент природного приросту? Знаєте, скільки за останній тільки рік рекрутів покінчило у війську самогубством? Знаєте ви?.. Та ні чорта лисого ви не знаєте і знати не хочете! Побринькуєте шабельками та благословляєте своїх побратимок ліпити квіточки та вишивати візеруночки на попівських ризах…

Він вийняв з нагрудної кишені хустину й витер нею руки, потім схопив склянку і допив решту Наталчиного компоту. Гиньо зловтішно посміхнувся:

— Ви той… не дуже, пане Оріховський… Не думайте, що зіб'єте мене з пантелику концтаборами, бо ми знаємо, хто переважно сидить у концтаборах!

— Хто? Ну, хто? — аж підвелася Наталка.

— А ти ніби не знаєш? Комуністи!

Оріховський прояснів. Повів рукою від чола по голові, потім кивнув головою Наталці.

— Оце я тільки й хотів почути від вас, Іванчук. Прекрасно! Концтабори й тюрми переповнені комуністами, виходить (його обличчя ставало щораз спокійнішим), що вони і є в першу чергу тими, що не погоджуються, що протестують проти існуючого ладу… А відомо, що вороги наших ворогів є нашими приятелями.

— Чекайте… не спішіть… А ви знаєте, що таке Комуністичний Інтернаціонал?

— Гадаю, що знаю.

— Ага… то я вас запитаю тепер про те… просто: як ви, до холери, уявляєте собі моє братське співжиття з румуном?

— Більш-менш так, як це питання розв'язано в Росії…

— Ви мені не заговорюйте зуби… Ви мені відповідайте конкретно на моє питання: ви, Роман Оріховський, вірите, що при вашому соціалізмі можуть жити у згоді українці з румунами, румуни з мадярами, поляки з українцями?

— Так, вірю, безперечно. Росія абсолютно переконливий приклад цьому.

— Що ви мені — Росія та Росія!.. Москаль м'якосердий… Але ви мені скажіть, як ви гадаєте з мадяром чи з румуном жити у згоді?

— Ви не стрижіть, Іванчук, румунів під одну машинку… Що ж ви кладете на одні терези інтереси бояра, власника кількадесятитисячного земельного господарства, і заробітчанина, що фактично в ньому панщину відробляє?..

— Не можу інакше… Всі румуни добрі, але коли сплять… А потім, до чортової матері, може б, і я погодився на ваше братерство народів, але хай би бодай якась справедливість була!

— Якої ви справедливості хочете, Іванчук?

— Як це «якої»? Найзвичайнісінької… Хай би я віддав насамперед румунам усі кривди, що вони заподіяли нам за ці роки… Хай би повідбирав насамперед у них всі до одної школи, повиганяв усіх румунів з державних посад, заборонив румунським ремісникам мати власні майстерні, не допускав їх молодь у вищі школи, спаплюжив би їх історію, заборонив би, як вони роблять з нашим Франком і Шевченком, читати їхніх класиків, наплював би їм так у лиця, як вони нам плюють… а вже після цього… хто його, до бісової матері, знає… може б, і сам захотів Інтернаціоналу!

— Ні, ви, Іванчук, неможливі! Тоді не можна було б і говорити про дружбу, бо румуни конче б захотіли дати нам реванш, а ви, діставши реванш, думали б, як би вам у свою чергу знов помститися… Така політика, що її пропагуєте ви, — політика реваншизму, тільки ллє воду на млинок буржуазного уряду.

— А то чому?

— Бо ви намагаєтеся відвернути увагу тих же ремісників, тих же селян від основного — боротьби за свої права — і посварити їх поміж собою на радість та втіху їх експлуататорів… Як бачите, історія про білого бичка…

— Значить, прощати, так?

— Не прощати, а вивчити й зрозуміти історичні умови… А потім, — що головне, чого ви не хочете зрозуміти, — розглядати історичні явища в їх соціальному профілі…

— Що ви мені, «товаришу» Оріховський, вічно з своїм соціалізмом, той… Для мене, — якщо маю бути щирим, — комуніст-українець така сама зараза, як і комуніст-єврей, румун чи поляк…

— Скоро ж ви «інтернаціоналістом» стали! — розсміявся Оріховський.

Іванчук, відчувши свій промах, налився кров'ю і хрипло вигукнув:

— Я… перестріляв би їх усіх!

— Скоро ви стріляєте людей…

— Бо ми не пацифісти, якими ви хотіли б нас зробити! Братерство, дружба народів — це фата моргана, пане Оріховський, кінь реготався б з цієї комедії. Український народ не хоче жодних союзів… Протягом усієї своєї історії нічого й не робили українці, як вічно з кимсь союзились, і вічно їх обманювали… Тому ми нікому не віримо вже! Український народ хоче зажити самостійним, ні від кого не залежним життям… від Сану до Дону!

— Стримайтеся, Іванчук, і не розписуйтеся за сорокамільйонний український народ, бо він ще в сімнадцятому році перед цілим світом заявив, чого він хоче й з ким йому по дорозі. Між іншим, у вас непоганий апетит. Самостійна Україна, а ви — міністр внутрішніх справ у тій Україні?.. Уявляю собі, з якою насолодою розправлялися б ви з неукраїнським населенням! Та й… з українським також. З не вигідним вам, звичайно…

— А я вам ще раз кажу, що ми не пацифісти… Ми… ми — нащадки Шевченкових гайдамаків, до сто чортів і одного!

— Не блюзнірствуйте, Іванчук. То були народні месники, а ви… — і, заклавши руки в кишені, він продекламував:

Коли Оріховський скінчив досить довгий, в такому ж стилі від початку до кінця вірш, Гиньо вигукнув:

— І що тут поганого? Свята правда: «Я боюся любові! Зненависть — мій бог…» До холери ясної, та під таким віршем я зараз підписуюся руками й ногами!

— Ха-ха-ха! — засміялася Наталка, аж очі заблищали в неї від сліз. — Ха-ха-ха! Браво, Гиню, браво! Та це ж переклад одного з Віршів Тудоряну!

Іванчук вилупив очі. Такої дурної фізіономії Дарка ще не бачила.

— Свинство! Провокація! Підла, огидна провокація! Який чорт міг знати, що ви пуститеся на такий трюк… Звідки міг я, до холери ясної, знати, що то вірш Тудоряну?

— Тим щиріше воно вийшло у вас, Іванчук! Самі ви видали себе з головою. Під віршами Тудоряну ви підписуєтеся руками й ногами. Виходить, вам по дорозі?

— Неправда! Нам не по дорозі з тудорянами, але й не хочемо йти разом з комуністами… Ось наша політичне кредо!

Оріховський, видимо, почав втрачати терпець:

— З вами важко говорити, Іванчук, бо ви заперечуєте самі собі… До чого ж закликає у своїх поезіях Тудоряну? Палити, вбивати, грабувати й смакувати людську кров, як патоку. І ви ж хочете цього самого. Вам теж приємний солоний запах крові. Отже, логічно кажучи, жодної різниці поміж вами й немає.

— Ви мене ображаєте! Рахуйтеся з словами, той… — Гиневі очі налилися кров'ю, як у кролика. — Ви не забувайте, що я маю життям боронити честь нації і свою власну… Равлюк, Стефо, ви чого мовчите? Ви ж теж… маєте бути членами корпорації!..

Стефа зашарілася і стала нервово витирати хусточкою долоні. Оріховський зробив знак головою, що вона може говорити.

— Я не думала, що сьогоднішні збори повернуться в такий бік… Я дуже розчарована, коли не сказати більше. Ми всі знали, що в Оріховських є деякі симпатії до червоної Росії… Про це не говорилося відкрито, але це відчувалося… Але сьогодні пан, чи то пак товариш Оріховський…

— Для вас може бути «пан», — підказав їй Оріховський. Вона механічно подякувала йому кивком голови.

— Пан Оріховський поставив питання зовсім відверто. Я скажу від себе, що мені ніколи, при будь-яких обставинах, не може бути близьким румун, поляк, мадяр чи хоча б росіянин… Але от що… я бачу… я так відчуваю… я питаю: чого хочуть комуністи? Хочуть, я, здається, не помиляюся, вони хочуть, щоб державну владу прибрала в свої руки вулиця… Та неусвідомлена, темна, культурно відстала маса…

Оріховський опустив цигарку, яку щойно збирався запалити:

— Ага! А що ж ви все розпинаєтеся за народ? Хто ж це, скажіть мені, збирається класти душу й тіло за нашу свободу?

— Так-так, — поквапливо притакнула йому Стефа, оглядаючись увесь час на Іванчука, — за народ! Саме за народ, а не за юрбу, за товпу… За статечних господарів нашої нації, її цвіт, а не за товпу…

— «Товпа» — це русизм, — іронічно зауважила Наталка. Стефа попросила порухом руки, щоб її не перебивала.

— За товпу, яка коли б дірвалася до влади, то насамперед по-варварському знищила б усі культурні надбання…

Оріховський нетерпляче перебив її:

— Ви знаєте, панно Сидір, я хочу й не можу вас спокійно вислуховувати. Як ви собі це уявляєте? Натовп запалить смолоскипи, буде бігати та підпалювати ними музеї, картинні галереї, бібліотеки… Прийміть до відома, що у Москві в Кремлі збережено з огляду на їх музейну цінність не лише царський одяг та корони, але й карети, якими їздив батенько цар…

— Не знаю! Я там не була так само, як і ви, пане Оріховський! Ви вірите в те, що вам через десяті вуха дістається, а я не вірю… Я вірю тому, що на власні очі бачу…

— Цікаво, панно Сидір, що ви побачили власними очима…

Стефині пальці починають безглуздо натягувати хусточку:

— Власними очима — це ж переносно до деякої міри… Але я знаю, як той народ цієї весни розправився з меблями у маєтку поміщика в селі Остриця. А були там, до вашого відома, картини мільйонної вартості… І що вони зробили? Повиколювали очі портретам!..

— Ого! — запалив нарешті свою цигарку Оріховський. — Видно, все ж таки дуже допекли їм нащадки отих панів на портретах, коли наш вайлуватий буковинський мужик допустився аж до такого… садизму… Виколювати очі панам, що спокійно висять собі на стіні… Ха!..

— Ви там, той, не мудрішкуйте, а відповідайте на питання! — втрутився Іванчук.

— Що ж тут відповідати? Панна Сидір плаче за портретами й не бачить того, що спричинило до заколоту. В неї закриті очі на людей, що вмирають від виснаження на полях того, здається, українського, поміщика! Вона не хоче бачити людей, яких катують тепер в застінках сигуранци, бо для панни Стефи поміщик, чи статечний господар, як ви зволили сказати, ближчий, ніж отой народ, іменем якого ви так розпинаєтесь. Але вважайте, панно Стефо, що ваші розумування викличуть тільки сміх, так, недобрий сміх можуть викликати в того народу, інтереси якого ви начебто обстоюєте.

— Ви ще не знаєте, що я хочу сказати, пане Оріховський, — захищалася Стефа. — Я хочу сказати, що для нас…

— Конкретніше! — гукнув хтось з хлопців.

— Для української інтелігенції, — поправилася Стефа, — не так страшний стихійний вибух, який, я так думаю, завжди можна погасити…

— Припустім, не завжди! — кинув той самий голос, але Стефа не звернула уваги на цю репліку.

— …як та ваша організована маса, про яку ви любите говорити… Ну, що в Росії… коли б вона дірвалася до влади, перевернула б життя догори корінням, — схопившись за це порівняння, продовжувала розвивати думку. — Я ще не бачила, щоб квітувало й родило дерево, не маючи свого коріння в землі… А зрештою, в нашому конкретному випадку найважливіше — це національна боротьба, і для неї треба нам об'єднати всі сили народу, а не роздрібнювати їх, я так думаю, штучним розподілом на бідних і багатих…

— Дозвольте, дозвольте, — не дав їй докінчити думку Оріховський, — для вас соціальний розподіл — це штучний розподіл? Що ж! З ваших вуст воно звучить зовсім природно… Але я сумніваюся, чи не байдуже українському робітникові, хто його визискує: фабрикант-румун чи — я лише для прикладу — батько нашого шановного Равлюка.

Равлюк схопився, ніби його смикнули за шнурок. Вродливе, з темним пушком у кутиках лице пашіло обуренням:

— Перепрошую! Ви ображаєте мого батька, а ви його зовсім не знаєте. Ви не знаєте, як нас румуни тиснуть податками, о! Ви помиляєтеся! Ви грубо помиляєтеся! Робітникові, нашому українському робітникові, не однаково, в кого працювати. Ви б побачили, який образ принесла нам з нагоди Нового року делегація робітників нашої фабрики, і… Оце я хотів би, щоб ви побачили, який патріотичний адрес притому. Ви помиляєтеся! Ви нічого не знаєте! Ви — кабінетний патріот! Коли б ви тільки побачили той адрес, ви б інакше тоді заговорили!

Романовська замахала руками, щоб зараз, у цю мить, дати їй слово!

— А ти думаєш, що це з великої любові? Це вони, знаєш, трималися народної приказки… знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий!

Дарка не могла стриматися й розсміялася. Наталчин брат погрозив їй пальцем. Романовська продовжувала:

— Ти гадаєш, що… фабрикантові-румунові вони не піднесли б патріотичного, з румунського погляду, адреса?

— Це ж безхребетність! Це безпринципність, це… — піна виступає в кутиках рота, і Равлюк почав нишпорити по кишенях за хусточкою.

— Ні, — відповів за Романовську Роман Оріховський, — це боротьба за існування. Нашому Іванові чи Павлові з Жучки поки що вигідніше працювати на фабриці вашого тата, ніж, наприклад, на заводі Сигулєску. Це факт. Але факт і той, що й вашому батькові теж вигідніше держати в себе на роботі затурканих батраків з довколишніх сіл, ніж більш свідомого міського пролетаря… Та факт ще й той, що наш той же самий Іван чи Павло з однаковим серцем скинув би з своєї спини і Сигулєску, і, пробачте за неделікатність, вашого батечка…

Равлюк ударив кулаком по поруччю крісла, з якого щойно схопився:

— Я перепрошую!

— Нема за що, — спокійно відповів Оріховський.

— Я перепрошую! Ви хочете тим сказати, що ви ставите мого батька на один щабель з румуном?

Стефа Сидір і собі схопилася. Мережана хусточка знову забігала поміж її пальцями…

— Може, ви й мого тата…

— Сідайте, панно Сидір, — зробив Оріховський запрошуючий жест в її бік. — Ви праві. Я не бачу різниці між президентом суду румуном і українцем… Ні той, ні той у теперішніх умовах не можуть бути, хоч би й хотіли, не можуть бути порядними людьми…

— Що ви сказали? Повторіть! — у Стефи зблідли губи.

Двома стрибками Равлюк опинився перед нею. Заступив її витягнутою рукою, наче справді загрожувала якась небезпека її життю.

— Спокійно, Стефцю! Я — твій побратим. Я зумію оборонити твою честь…

— Славно! — вигукнув Гиньо. — Славно, Равлюк! Нам нічого шукати там, де ображають нашу особисту і, той… національну честь…

Усі посхоплювалися з місць… Равлюк вийняв з портфеля візитну карточку і поставив її на стіл перед Оріховським:

— Пане Оріховський, я чекаю ваших секундантів…

— Ах ви, — Оріховський оглянувся, ніби шукав дрючка, — клоуни нещасні! Ви ще будете мені тут погрожувати дуеллю? Ану-но, виносіться звідсіль! Хай це вас не ображає, панно Сидір, ваші побратими звільнили вас від обов'язку реагувати на образу… Ось поріг!

Гиньо Іванчук перший переступив його. Стефа Сидір обернулася перед самими дверима. Вона щось сказала, але так невиразно й тихо, що ніхто з тих, що залишилися, не розібрав її слів. Равлюк, якому довелося замикати процесію, грюкнув дверима.

Чути було, як вони поспішно збігають східцями вниз.

Оріховський підійшов до вікна, розчинив його, наче хотів провітрити кімнату. Наталка з схрещеними на грудях руками дивилася побожно на брата й чекала від нього слова.

Тиша ставала гнітючою.

Дарка відчувала фізичний біль у грудях. Було так, начебто чиясь рука взяла її серце в кулак і, ритмічно стискуючи, видушувала з нього кров, як сік з лимона.

Стефа Сидір була тією, що перша ввела Дарку в цей дім, а тепер дороги їх розійшлися і не зійдуться ніколи, хіба що схрестяться…

Але що ж робити, коли правда — Дарка це відчувала і розумом, і серцем — на боці таких, як Оріховські.

Роман заходився порядкувати в кімнаті. Поставив на свої місця крісла, витрусив попіл з попільнички, поправив килим на підлозі.

— Так, — сказав він, — прикро це все… Стефа Сидір, Равлюк бодай боронять свої шкури, а що між ними шукає той ідіот Іванчук? Чиї інтереси боронить він? Він блокується з сидорами і равлюками, бо його народ пригнічують румуни, і не може, дурень, пробачте, додуматися своїм курячим мозком, що без розв'язання соціального питання не може бути й мови про якесь національне визволення… Так, прикро це все. А найприкріше те, що скоріше чи пізніше потрапить до агентів міжнародного шпигунства — і пропаде хлопець ні за цапову душу! Той же самий Равлюк продасть його, і не за тридцять сребреників, а за тридцять грошів! Вони те вміють: вигортати чужими руками каштани з печі… Ну, — знову той рух від чола по голові, — досить політики на сьогодні! А ви, — він обвів поглядом кожного зокрема, — зробіть собі один висновок з сьогоднішніх, з дозволу сказати, зборів: якнайбільше вчитися і читати, читати і вчитися. Бо поки що, — ви чули, як Равлюк обіграв той «патріотичний» адрес, — вони хитріші за вас! А тепер, Наталочко, чаю! Тільки міцного!

* * *

Коли Дарка вийшла від Оріховських, сонце вже добре перехилилося через обруч зеніту. Важке враження від зборів і їх фіналу не залишало Дарку. «Так і батьки іноді, — роздумувала, — цураються дітей, коли ті — великі негідники, але це не означає, що вони не терплять з приводу такої розлуки…»

Нічого критися: Дарка сумувала за Стефою Сидір. За тією шкільною Стефою. Знала дуже добре, що цей біль — по той бік здорового глузду й логіки, а проте було їй важко. Вже жаліла, що не пішла до Стефка. Данко зумів би скерувати її думки й почуття у протилежний бік. Ба навіть більше. Дарка певна, що коли б він сам розповів їй про свою зустріч з панною Джорджеску, то подав би це в такому освітленні, що Дарчині ревнощі розвіялися б, як досвітні тумани.

А втім, ще є час. Ще можна б попробувати збігати до Стефа. Ні! «Притримував її за лікоть та нахилявся над нею, що аж їх голови майже сходились…»

Для чого це? Музичні інтереси вимагали цього?

Не знаючи, як впоратися з тими важкими думками, що з двох боків, від Данка і Стефи Сидір, натискали на Дарчине бідне серце, вибралася Дарка в парк — лісок на Домнику.

Піднімалася стежкою все вище й вище, а перед її очима розгорталося щораз ширше коло зеленого царства. Дерева зблизька здавалися ще зовсім зеленими, але коли дивитися на їх крони згори, то видно було, ще берізки набрали вже жовтуватого, як лампове світло, кольору, клени зайнялися рум'янцем, ніби памороззю, а листя дуба кучерявилося сильно від того, що починало вже всихати.

Все південне узбіччя гори, до самого вершечка, покривали кущі калини та горобини. Згори здавалися вони вогнищами червоних полум'яних квітів. Коли б людьска рука хотіла перенести їх на полотно, то художника обвинуватили б у неприродному згущенні фарб.

На незаліснених місцях росли квіти. Дрібні, але збиті пучечками, на високих бильцях, то повзучі, жовті, то знову білі, ніжні, на тонесеньких, як волосинки, ніжках. Були це осінні квіти, що не любили ні холодка провесни, ні літньої спеки, а тільки лагідну температуру золотої осені.

З гори Домнику здавалося, що місто лежало на дні велетенської миски, облямованої густими садами передмістя. З висоти, на якій знаходилася Дарка, не можна було розрізнити вулиць. Усі вони були такі вузькі, що губилися в зелені, як стежки в лісі. Дарка ніяк не могла знайти хату, де жив Данко.

Бачила його очима душі в малій, темнуватій від зелені за вікном кімнаті: стоїть перед старовинним дзеркалом і причісує свій вихрястий чуб.

Ах, боже ти мій, чому старовинне дзеркало? Чому гребінь і дзеркало, а не скрипка і смичок?

Постояла Дарка на шпилі гори, пізніше видряпалася на кам'яну брилу, піднялася на півтора метра ще вище.

Поглянула ще раз з пташиного польоту на квадрати парків, голубу стрічку Пруту, на писані верхи метрополії, на білі лінії головних магістралей, на горбки й долини рідного міста, зітхнула журно і почала спускатися вниз.

Від річки тягнуло прохолодою, а татко, напевно, давно полагодив свої справи й чекає на неї.

На ратуші вдарило чверть на сьому.

Татко справді чекав уже Дарку. Ходив з закладеними за спиною руками перед центральними дверима вокзалу — туди й назад, туди й назад.

Коли побачив Дарку, так зрадів, що їй аж соромно стало. Коли б знала, що вона потрібна йому, чи волочилася б без мети по Домнику?

— Я вже свої очі видивив за тобою… Тільки з'явиться яка-небудь жіноча постать у світлому, так і думаю, що це вже ти. Вже мені аж очі заболіли від напруження. А як же ти там? Бачилася з товаришками? Була, може, у Дутків? Їла що-небудь? Не голодна?

Дарка почувала, що коли татко не перестане, то вона не витримає і розплачеться. На щастя, татко взявся саме виносити Дарчині речі із сховища. Непокоїло його, що, крім трьох великих пакунків, у неї ще й торба з їжею. А чи не можна б оту торбину прикріпити до меншої валізки, га?

Дарка почала допомагати таткові. Обоє понагиналися над валізкою, а коли Дарка випростала спину, то побачила по той бік вокзалу Наталку з братом і Стефком Підгірським. Усі троє — чоловіки по боках, а Наталка всередині — ішли просто до них.

Як же втішилася вона появою Стефка!

Не тямлячи себе, вона не дала їм перейти вулицю. Побігла їм назустріч, відразу припала до Стефка. Серце їй говорило, що він приходить як посланець від Данка. Стефко (яким несхожим на себе виглядав він у довгій рясі й чорному ширококрисому, як у монахів, капелюсі), збентежений таким привітанням, шепнув їй несміливо, що насамперед треба познайомити татка з Романом Оріховським.

Коли хвилину пізніше татко з Оріховським метикували над тим, чи безпечно прикріплювати торбину до валізки, а Наталка розглядала архітектуру вокзалу, начебто вперше бачила його, Стефко одним духом прошепотів Дарці:

— Він дуже ображений, що ти йому не дала знати. Дізнався випадково від Лідки. Сьогодні в них якраз обговорення програми концерту… Як зможе вирватися, то, може, ще прийде. Просив передати привіт і ще раз нагадати, що він дуже ображений на тебе…

— Скажи йому… передай йому… — не знаходила слів Дарка.

Можливість зустрічі з Данком зовсім сп'янила її.

— Що з тобою? — спитала Наталка. Вона ще запитала щось Дарку, а та відповіла їй невпопад.

— Наталю, якби ти знала…

— Не вмієш ти володіти собою, а це — погана риса, — півголосом зробила їй зауваження Наталка. — Але я рада, що ти не плачеш.

Роман Оріховський втрутився в розмову:

— Підемо, Наталочко. А то ти сьогодні досить перехвилювалася. — І, взявши сестру під руку, заговорив до Дарки: — Я приніс вам щось почитати, але з тим треба бути обережною. Невеличка брошурка поки що. Як приїдете на різдво — поговоримо.

Татко, перегнувшись, ніс Дарчину велику валізу. Оріховський пішов виручати татка. І тільки одна Дарка помітила, як зручно переклав Роман брошуру в чохол валізи.

До відходу поїзда залишилося ще сім хвилин. Першим покинув перон Стефко Підгірський. Попросив пробачення, що мусить спішити, бо там його взиває вечірня молитва. Оріховські теж вважали за потрібне останніми хвилинами поступитися таткові.

Дарка стояла на східцях вагона. Татко дивився на неї знизу вверх, а вона, витягнувши шию і примруживши очі, дивилася десь понад його головою.

Нарешті кондуктор попросив домнішору зайняти місце у вагоні, бо зараз поїзд рушить.

Дарка ступила крок назад, але руки з поруччя східців так і не прийняла. Тепер і татко здогадався, що вона ще когось виглядає.

— Ще хтось мав прийти тебе проводжати? — спитав по-товариському, хоч Дарчине вухо впіймало і нотку докору.

— Ні… так…

Татко без слова поклав свою руку на Дарчину. Тепер і татко дивився разом з Даркою в бік входових дверей. Він, безперечно, був би від душі радий, коли б перший міг сповістити Дарці добру новину. Та той, очікуваний, не являвся. Свисток чергового. Останній потиск руки. Поїзд рушив. Татко попробував держати ногу з поїздом. Пройшов декілька кроків — і поїзд обігнав його.

Дарка побігла у вагон. Коли виглянула у вікно, татка не було вже видно. Стирчав тільки дзьоб водокачки.

Дарка вперше в житті їде на південний схід від Чернівців. Досі знала вона тільки одну дорогу: через Лужани, Кіцмань, на північ до Веренчанки.

Щоб відірвати свої думки від татка, якого залишила на поталу Манілу, від мами, з якою так стримано попрощалася, від Данка, від Стефи Сидір, Дарка починає думати, якою покажеться їй та румунська земля, що про неї стільки наплескала їй Ориська.

Та й тут не зовсім пощастило Дарці. Саме на кордоні Буковини й регату застукала Дарку ніч. Прийшла вона якось раптово.

Люди у вагоні почали засвічувати свічки. Дарка згадала, що й у неї про всякий випадок є дві воскові свічки у валізі.

На якійсь зарослій диким виноградом невеличкій станції, що в тьмяному освітленні з вікна поїзда мала вигляд альтанки, сіла у вагон група лісорубів, а з ними і якийсь старий гуцул з туго напакованими бесагами через плечі.

Румуни всі, як один, були смагляві, чорноокі, довгообразі. У нерівному світлі свічок здавалися схожі один на одного, як брати-близнюки. Одягнені були дуже бідно. Одні, в чорних сукняних безрукавках, виглядали ще сяк-так, а інші, у купованих піджаках, були облатані, як старці.

Дарка звернула увагу на буковинського гуцула. Його ясні втомлені очі висловлювали біль, якому немає розради. Біле волосся довгими рідкими пасмами спадало аж до плечей. Не звертаючи ні на кого уваги, він сперся на ціпок і, здавалося, зовсім не цікавився, що навколо нього діється.

Лісоруби, як видно, поспішаючи на поїзд, не встигли й повечеряти, бо тепер ділили поміж собою кукурудзяний хліб і бринзу.

Раптом у передніх рядах вагона зчинився шум.

— Ревізор… ревізор… — прошелестіло з уст до уст.

Дарка приготувала свій квиток. Дядько з Буковини вийняв з-за пазухи хустину і поміж різними папірцями теж почав нишпорити за квитком. Лісоруби, не перериваючи вечері, переглянулися поміж собою.

— По скільки?

— По сім…

— Ба чи не замало? Га? Якби так — по десять?

— Давай і двадцять, як маєш… Я кажу: по сім. Це ж не старший, а той цуцик…

— Правда, по сім.

Він простягнув долоню, в яку почали втискуватися гроші, як у копилку.

Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора. Дивувало її лише те, що вони одверто торгуються поміж собою, так без страху поводяться. Коли наблизився ревізор, вони ще завзятіше взялися за свій малай і бринзу. Один з них, той, що збирав гроші, не підводячись навіть з місця, ткнув жмутик банкнотів ревізорові в руку.

Ревізор, такий же самий чорноокий, з блискучою оливковою шкірою, як і вони, тільки куди повніший і круглолиціший, підозріло пом'яв гроші в кулаці.

— Мой, хлопці, беріть самі, чи не замало?

— Знаємо… Досить, досить!

Гуцул німо, з якоюсь болісною покорою простягнув ревізорові свій квиток. Той подивився і схопився за голову.

— Ай… ай… такий старий, а такий ще дурний!.. Де ж твій розум був, діду, коли ти брав квиток?

В очах старого з'явився страх. Він розгублено дивиться то на ревізора, то на квиток.

— Недобрий? — стривожено спитав ламаною румунською мовою. — Недобрий? Як же ж недобрий, паночку? Таж я його в касі на вокзалі брав…

— Він хоче додому. Відішліть його додому, пане ревізоре, — реготав кондуктор.

Лісорубів, видно, прикро вразив насміх кондуктора над старим. Вони перестали їсти й почали пояснювати гуцулові, що його квиток бун[67]. Хай він собі спокійно їде — чах… чах… І не звертає уваги на кондуктора, бо то все одно, що тьфу — і нема!

Дядько ніяк не міг розуміти, в чому справа. Якщо квиток дійсний, як кажуть ці добрі люди, то чого ж тоді ревізор брався за голову? Навіщо ж тоді ревізор налякав його?

І лише Дарка пояснила йому українською мовою (дядько як почув рідне слово — відразу пояснів), що його квиток справді дійсний. Тут все в порядку. Справа лише в тому, що ревізор був ображений на дядька, що той по-дурному купив квиток відразу до Бухареста замість купити до половини дороги й притому самому скористатись і дати трохи заробити панові ревізорові.

— Інтеледж! — стукнув його кондуктор пальцем по лобі.

— Ага-га, — притакував дядько. Його хвилинне задоволення від того, що йому не загрожує жодна халепа, тепер минуло, і обличчя прибрало суворий, недобрий вираз. — Ти, мой, — відкинув він з розмахом руку кондуктора, — прибери свої пальці мені з чола, аби я не обернув бука другим кінцем!.. Дотепер не був я шахраєм та й відтепер не гадаю ним бути… Гаддя ви сорокате!

— Що старий плете? — запитав кондуктор у Дарки. Вона згадала, як перекладала Ляля Альфредові слова Костика, то й собі скористалася цим методом:

— Він каже, що іншим разом сідатиме до поїзда з перонним квитком…

— Ну… — косо глянув на нього кондуктор, — а знаєш, чим може скінчитися? Квитка треба брати, а то ти, свиня, ще можеш десь ляпнути, що я тебе намовляв без квитка сідати. Квитка треба, але неповного, зрозумів? Квиток потрібний, бо держава не думає тебе, смердючого, задарма возити…

— Видите, яка напасть? — гуцул для більшої безпеки пересів до Дарки, відчуваючи в ній свого захисника. — Трохи що не оштрафували за те, що взяв квитка. Ви скажіть мені, панно, що за порядки тепер настали і чи довго гадають вони панувати над нами?

Дарка, не зовсім певна, чи кондуктор не розуміє по-українському, утрималася від відповіді на таке гостре питання. У свою чергу, вона розпитала дядька, куди це він їде, бо здається їй, що він небагато подорожував у своєму житті.

— До сина їду, панно! Вже другий рік служить там при війську. Ось почитайте. — Він знову виймає із-за пазухи хустину і шукає там папірець з адресою сина. — Бухарест, правда? Адіть, пише, фурт, пише, аби до нього хтось приїхав. Каже: або приїжджайте хто до мене, або відберу собі життя, а потім щоб-сте не жалували за мною. Тяжко йому там, панно! Мови не розуміє. Вони йому кажуть «дряпте», а він не знає, чи то вліво, чи вправо… А там, знаєте, не так ногу поставив — і вже буки…

— Хіба й досі б'ють?

— А ви хіба не знаєте? Б'ють… Ой, б'ють, били б їх на тому світі!.. Перевертають на лави й порють палицями, як ціпами. Хто слабкого серця, то мліє, а тоді його відливають водою і далі б'ють… ніби стільки наказано. А чого ж би так народ тікав з війська? Адіть, як потім штрафують, а все одно тікають… Невитримання, панно! Так і мій Петро. Ая! Син нібито мій. Пише: або приїжджайте і привезіть трохи грошей моєму начальникові, або наймайте службу божу за упокій моєї душі, бо аус мені тут. А звідки грошей взяти, коли від податків не можна обігнатися, як від скажених псів… Тримала моя стара кілька золотих дукатів… ще від прабаби своєї собі на похорон… та їх дала… «На, — каже, — вези. Мене поховаєте в чому-небудь, аби тільки він собі, борони боже, не наклав руки на себе…»

На якійсь зупинці, що навіть не була освітлена, тільки вийшов хтось з ліхтарем до поїзда, зійшли лісоруби. У вагоні стало майже порожньо.

Гуцул витер лавку полою сердака.

— Кладіться, панно, ви не привичні не спати. Ая. Кладіться, а я постережу ваші речі.

— То ви лягайте самі, бадіко[68], бо я їду на певне місце, а вам, хто знає, де прийдеться наступну ніч перебути… Мене чекає ліжко, та й дорога вже мені недовга…

— То як недовга? А ви хіба не їдете до Бухареста? — на лиці дядька відбився такий переляк, що Дарка пожаліла своїх слів. Здається безпомічною дитиною. Випадок з ревізором зробив його недовірливим і відібрав решту впевненості у свої сили.

— Ой, як же я заїду без вас, моя золота? Та я всю надію мав, що ви їдете разом зі мною… А тепер я став, як серед води… Зажурили-сте мене, панно, так, що й сказати вам не вмію… Ой мамо моя, та вони мене там чисто оциганять!

— Не оциганять, бадічко, тільки ви не давайте нікому пізнати, що маєте трохи грошенят. А квиток вас завезе аж до самого Бухареста.

— Ой, завезе… завезе… возив би їх вже на той світ… А ви на мене не дивіться та й не беріть собі до серця того, що сказав. Чоловік думає, що тільки його клопіт найважливіший, а то в кожній хаті по букаті. От дивлюся на вас та й думаю собі: та хіба добро вигонить вас з хати, з рідного краю, від тата-мами? А я гадаю, що то тільки моя біда найперша…

І, так приговорюючи, примусив-таки Дарку лягти на лавку і взяти замість подушки його тайстру. Тільки вклалася, як зараз же заснула. Сон був неспокійний, але кам'яний, наче під наркозом. Коли прокинулася, вже сіріло. Бадіка сидів на тому самому місці, підперши підборіддя посохом, в тій позі, що його залишила Дарка вночі.

За вікнами простяглися безконечні лани кукурудзи.

— Мошії, — пояснив дядько.

Дарка знала від домнула Локуіци, що таке мошії. Це величезні простори землі, яку місцеві поміщики, так звані бояри, обробляли за старими панщизняними традиціями. Селяни були такі бідні, що силою обставин були змушені ходити до пана на роботу, а пан за допомогою своїх орендарів і корчмарів, яких мав у кожному селі і які, по суті, були його агентами і в усіх інших справах, керував так, що заробіток за ціле літо опинявся в шухляді орендаря. Ограблений селянин, не маючи іншого виходу, вже взимку продавав за мізерну плату свої руки на наступне літо. Одним словом, селянин був завжди у становищі пайового боржника. І навіть коли такий бідолаха вмирав, то борг його переходив на дітей.

Поїзд наближався до якогось села. Низькі, часто не побілені хатки-ліплянки робили дуже прикре враження. Не пожвавлювали цієї сумної картини ні виноградники, ні квіти, які росли тут вільно на подвір'ях. Доказ того, що в цих господарствах немає навіть і курки. Єдиними господарськими будівлями були кошниці з вербового пруття і чотирикутні загорожі для овець, які, мабуть, на снігу й зимували. Лише де-не-де вистрілювали з-поміж цієї мізерії пишні, побілені, ще й розмальовані хати під цинком, з високо обведеним, виліпленим і побіленим плотом.

— Видите, панно, нігде люди не живуть однаково. Я часом, прости мене господи, думаю: не знати, чи там, у раю, всі рівні?

Поїзд зупинився. До поїзда підійшли підлітки і старі жінки з коновками вина. Темно-фіалкове вино сочилося у них поміж пальцями, по склянках, які тримали в руках, а вони ходили від вікна до вікна, закликаючи:

— Чіне врей вінул? Вінул! Вінул!

До вагона ввійшов цілий гурт заробітчан, як можна було здогадуватися по мішках збіжжя, що їх втягнули за собою. Були ніби рідними братами лісорубів: такі самі вродливі, смагляві, блискучошкірі та чорноокі, лише дуже обдерті. Ознака того, що ніколи їм було за роботою займатися латанням одягу. Згодом у вагоні запахло дешевим вином. Тепер Дарці було ясно, чому вони всі такі веселі. Всі вони, не виключаючи й жінок, були злегка напідпитку.

Сивий патріарх з смолястими бровами продовжував історію про якогось Йону. І хоч, власне кажучи, в тій історії не було нічого смішного, компанія аж головами похитувала, а жінки товкали кулаками чоловіків у плечі, як у барабани.

— Я йому кажу: «Чому не женишся, — пробачте на слові, — свинтуху?» А він каже: «З чим буду женитися? З голою, — пробачте на слові, — гузицею? Як зароблю гроші, тоді й оженюся. Іду, — каже, — на мошію, а ви мені підбирайте тут молодицю». Я думаю, — пробачте на слові, — що мав діло з розумною людиною, і я, правда, став підбирати молоду. Не молода вона така, бо вже тринадцять років, як вдова, але для Йони, так як він, пробачте на слові, норовистий, то в самий раз. Молода готується до весілля, а Йона не показується. Вже й жнива скінчилися, а Йони нема. Хата лободою поросла. На стрісі висіявся овес і вже доспіває… З підвіконня виросла черешенька, а Йони нема…

Хтось недовірливо кашлянув. Оповідач образливо замовк, запихкав своєю люлькою.

— Говоріть, мош Штефане, говоріть…

— Коли я брешу, то чого ж мені говорити? Я можу й мовчати. Мені не треба цієї історії, бо я її знаю… Як кажу, що черешенька виросла на вікні, то виросла. Я ж не сказав: ні дуб, ні смерека, а черешенька. Навіть «черешня» не сказав…

— Правда, мош, правда. А черешенька може бути й завбільшки з мізинний палець… То той злодій щось покашлює тут, рот би йому скрутило… Розповідайте далі, мош Штефане, розповідайте, як ви за свата були Йоні…

— А це то я можу розповісти, я тільки не люблю, як мене хто, пробачте на слові, за дурня має… На чому я став? Отож повернувся Йона…

— Таки повернувся, сердега! І що далі?

— А ти не спіши. Треба все по порядку, так, як історія була. Бо я брехати й не вмію, і не люблю. Коли кажу черешенька, то так і розумій: черешеньку, що вилупилася тільки з зернятка, завбільшки з мізинний палець, а не дерево, з якого тобі труну робитимуть… На чому я став?.. Ага! Отож приїхав Йона та й просто до мене. До хати не може дістатися, бо кропива та будяки не пускають… Прийшов по косу, а я йому кажу: так і так. Молодиця жде вже. Купи лише цуйки[69] — і просто до попа. Він так зрадів, кажу вам, так зрадів, що аж шапкою об землю кинув…

— Мо', п'яний був, — втрутилася якась молода жінка незадоволено. Могло здаватися, що заздрила тій удові.

— І які ви, їй-бо! І що за люди настали! Як же п'яний, коли щойно вибирався по цуйку? Прислухувалися б краще до того, що розповідаю, а то потім вирветься, пробачте на слові, як теля… Отож пішов він на радощах по цуйку до корчми. В корчмі, звісно, восени коли без людей? І почав він на радощах, що жениться, частувати народ і дочастувався до того, що позичив п'ять леїв до рахунку у мого кума… А я нічого не знаю. Хоча б мене як свата запросив, чорт неголений, пробачте на слові, так ні! Сиджу собі під хатою, а він ось іде… Зелений, стягнутий, як би днину мок з коноплями, пробачте на слові. Прийшов і стоїть переді мною, як стовп. Хоч би словечко промовив. «Ти що, — вже сам питаю, — онімів чи блекоти об'ївся»? А він каже як каже: «Прийшов вам сказати, що, — каже, — замикаю свою хату, — каже, — на прут, а сам іду до пана, щоб перезимувати там де-небудь у стайнях, а їй перекажіть, що як може, то хай ще одну зиму почекає на мене».

— І чекає? — обсіли діда жінки. — Падоньку ти мій, скільки ж їй тоді років? І хочеться їй ще одну зиму чекати!

— Ага… га… а ти б не втерпіла!

— Та таки не втерпіла б…

— А вона, бач, яка гречна, чекає… «Вже тепер, — каже, — як вернеться він з мошії, піду сама зустрічати його… І вже я буду купувати цуйку…»

— Ох, та цуйка, цуйка… Ви й не кажіть, діду! Наш мужик за вино й горілку і рідну маму продав би! От чули самі: гарував, як віл, ціле літо, а за день пустив усе в корчмі… Женитися мав — і фю-ють! Пішло все за вином і цуйкою, згоріла б вона!

— А ти, Маріоро, чого гарячишся? Твій чоловік не п’є, небого… лише у суботу…

— Ага, не часто, зате здорово! А ви послухайте, яка чудасія сталася минулої весни в нашому селі… Забаглося нашій пані купатися у вині…

— Не може бути, Маріоро, не може бути, дочко, — занепокоївся старий.

Дарка не могла збагнути, що його непокоїть: чи те, що пані стільки вина перевела, чи, може, те, що Маріора розповіла цікавішу від його історію.

— Як же не може бути? — грізно лупнула на нього очима Маріора. — Як же не може бути, коли я розповідаю? Служить моя рідна сестра у тієї пані, то не вигадала ж… до того ж ціле село знає про це!

Мош Штефан завертівся на лавці.

— Я ж не кажу, що не купалася, але щоб у чистому вині — пробач на слові, не вірю… Не кажу «брешеш», але не вірю. Сам не люблю брехати і на другого не кажу, але все-таки не вірю… Може, долила до купелі літру-дві… ну, може, п'ять… Знаєш, пани люблять різні витребеньки, але щоб аж купалася!..

Розгнівана Маріора встала і взялася в боки. Можна було думати, що кинеться з кулаками на моша Штефана.

— Що ви будете мені тут говорити «долила», коли вона купалася у вині!.. Наказала викотити з льоху бочку вина, розбили чіп, і загадала дівчатам занести відро на кухню… Підогріли їй його там, а звідтіль червоне, як кров, та просто у цебер, і вона влізла туди голісінька…

— Ну й ну! — пішло поміж чоловіками. — Стільки добра перевести!..

— Не бійтеся, не перевела ваше добро! Три чи чотири дні покупалася отак пані, а на п’ятий прийшлося їй кудись їхати… Видно, мусила радісна новина бути, бо їй наче хвіст запалився… І з челяддю жартує, і фурманам наказала на обід м'яса зварити… А там на радощах скликала слуг та й каже: «Можете вино з цебра випити, хай не чекає мого повернення».

— І пили? — з острахом запитала якась старша жінка.

— Дівчата не пили — гидилися, а мужики дудлили, як свині…

— Свят, свят, свят! — перехрестилася стара жінка.

— І хоч би, свині, перекип’ятили його, та ні! А ви говорите, мош Штефан… Та мужик за вино й цуйку рідну маму продасть!..

Поїзд під'їздив до Штефанешті. Рельєф околиці мінявся. Безмежні одноманітні маси поміщицьких ланів зникали вдалині, а на горизонті почали з'являтися вузькі довгі смужки людських нивок. Рівнина переходила у горбкувату околицю з потоками, гаями, ярами. Узгір’я, як правило, були засаджені виноградом. У селі, в яке саме в'їхав поїзд, не видно було землянок. Білі хати, ще біліші від побілених ліплених плотів, виглядали дуже мальовничо на фоні зелених садків. Майже біля кожної хатини цвіли жоржини. Люди, що зустрічалися на шляху повз залізницю, видавалися Дарці не такими вже бідними, як ті, яких вона бачила перед тим. Дехто з чоловіків був навіть узутий у черевики, але більшість була в постолах. Босими ішли всі жінки. Ще один заворот берегом балки, в якій паслася череда чорно-білих корів, — і поїзд почав важко сопти під гору. Коли ж нарешті випхався на рівнину, містечко Штефанешті показалося у всій своїй красі. Тяглося воно вздовж берега річки, рожево-зелене, бо більшість будинків тут для чогось була розмальована у рожевий колір, а кілька більших будинків, які велетнями витикалися з-поміж крихітних домиків, здавалися дорослими людьми серед дітей-недоростків. Золотий хрест на церковній бані сліпучо блищав. Два-три, оскільки можна було судити з вигляду, казенні будинки були криті яскраво-червоною черепицею. Ці червоні плями дуже пожвавлювали панораму Штефанешті.

«Гарне містечко», — подумала Дарка з якимсь полегшенням. Вона підтягнула свої речі ближче до виходу. Дядько з Буковини намагався у всьому бути їй корисним.

— Бувайте здорові, бадіко, та не занепадайте духом… Дасть бог, дочекаємося, що й у наше віконце засвітить сонце…

Чоловік подивився на неї скорботними, червоними від недоспаної ночі очима:

— Бог би говорив за вас, панно! Коби хоч рочок пожити, як люди! Панно, за таке слово ви у мене не знаю чого варті… Але чим мені вас обдарувати? Візьміть хоч це, — він метнувся до своїх бесагів і вийняв звідтіля троє великих, як капустяні голови, чудо-яблук.

Дарка не відважилася пояснити йому, що вона їде у місцевість, де яблука дешевші, ніж картопля.

Гуцул не знав, що йому з яблуками робити. Дарка у двох руках тримала три пакунки. Нарешті він здогадався повтикати яблука в торбу з їжею. Випорожнена по дорозі, вона знову наповнилася.

— Не треба, бадічко, не треба…

— Мовчіть, панно! Най тільки пам'ятки буде вам по мені… Панно, ой погано, що сказати вам не вмію, що от не їдете зі мною аж у той Бухарест, запався б він…

— Щасливо, бадіко! Щасливо! Не треба… не треба, не виходьте з поїзда! Бувайте здорові та тримайтеся міцно!..

Поїзд стояв у Штефанешті не більше п'яти хвилин. Поки Дарка викарабкалася з клунками, черговий по вокзалу дав свисток.

Аж дивно, якою спокійною почула себе Дарка, коли ступила на штефанештську землю. Заздалегідь підготовила себе, що її з якихсь там причин домнішора Зоя може не зустріти. Припускала й таку можливість, що на цій маленькій станції не буде ні носильника, ні візника і їй доведеться самій в усьому давати собі раду. Щиро признатися, то Дарка не мала б нічого проти, щоб її подорож у Штефанешті була пов'язана з якимись пригодами. Їй хотілося пізніше написати мамі і, може, ще декому про подолання своїх дорожніх перешкод, як про подвиг. Просто була розчарована, що все йшло так гладко. Де ж пак! Не встигла порахувати свої клунки, як до неї підійшла щупленька, невелика на зріст жінка, і Дарка більше здогадалася, ніж пізнала в ній сестру домнула Локуіци.

Дарка декілька разів мигцем бачила Зою під час її гостювання у Веренчанці, але тоді, зрозуміло, не звертала на неї особливої уваги. Зараз справа стояла інакше. Тепер придивляється Дарка до Зої як до людини, з якою доведеться їй за одним столом їсти, під одним дахом, а може, ще й в одній кімнаті спати.

Чи змінилася Зоя? Безсумнівно. Лице стало вужче, а очі ширші. Чоловіча зачіска, куртка з засуканими по лікті рукавами робили б з неї хлопчика, коли б не зморшки на чолі. Була надто мізерна, щоб назвати її гарною, але вираз її очей був незрівнянний. Вона простягла до Дарки руки, і та з подивом помітила на вказівному пальці її лівої руки великий почорнілий срібний перстень.

Зоя спитала голосом домнула Локуіци:

— Домнішора Поповіч?

— Так. Ви, здогадуюся…

— Але ж так!

— А як же ви відразу пізнали мене?

— І не кажіть. Зійшла з поїзда білявка з клунками… з постіллю. Здоровенькі були — начебто в моїм домі не знайшлося б уже подущини для вас! А тепер будьте на нашій землі, як у себе дома.

Вона, уклонившись, церемонно поцілувала Дарку тричі в уста.

За станцією, на вулиці, стояли дві таратайки-однокінки, ждучи, мабуть, пасажирів. Таких бричок Дарка на Буковині не бачила. Високі, що треба було по східцях сходити вниз, а дно мале і зовсім мілке.

Недалеко від бричок, спершись плечима на паркан, сиділи на землі чорні, вусаті, з кепками на потилиці візники. Здавалося, що вони мало зацікавлені в тому, кого з них вибере Зоя. Зоїн вибір припав на старшого з них. Він ліниво підвівся і, обтрушуючись, позіхаючи і потягуючись, пішов до коня.

Дарчині речі не вміщалися в бричці. Візникові довелося припасувати їх ззаду. Нарешті все було налагоджено, він видряпався на козли, цмокнув, і кінь рушив. Ось вам і Штефанешті!..

Вони в'їздили у вулицю, обабіч обкладену високими білими загородками, з-за яких визирали верхів'я яблунь та слив. Усі хати, навіть ті, що вікна їх сягали землі, були з ганочками попереду. Під стріхою кожної хати на жердці сушилися червоно-жовті в'язки кукурудзи чинкантіне[70]. Під вікнами висіли на шнурах гриби і покраяні кружальцями яблука. На дахах, на спеціально для цього прилаштованих дощечках, сушився будз[71].

Біля ганку кожної хати цвіли квіти, серед яких найбільше було жоржин. Дарка ніколи не бачила таких жоржин-велетнів, як тут. Завбільшки з тарілку, вони хилилися від власної ваги.

Завернули ліворуч, і віз заторохкотів по брукованій дорозі. В'їхали в центр містечка. З'явилися муровані дво-і триповерхові будинки, а замість мазаних глиняних парканів тут уже були залізні штахети, розмальовані обов'язково в якийсь веселий колір: ясно-голубий чи канарковий. Пристрасть до цих кольорів позначилася навіть на розмалюванні півників-флюгерів на дахах будинків. Дарці впало у вічі, що тут трохи не кожна третя криниця — льох з вином. Зоя показала Дарці примарію, збудовану вже після війни. Великий незграбний будинок розсівся окремо від інших, наче хотів підкреслити своє виняткове значення в містечку.

Приблизно цю саму думку Зоя висловила такими словами, моргнувши при. цьому на візникову спину, щоб Дарка враховувала присутність третьої особи між ними:

— Наша біднота смердить часником. Жеруть його, як свині; хати позасмерджували вже ним… От і примарію довелося тому будувати осторонь. А як вам наші штефанештські моди сподобалися? У вас, у Чернівцях, одягаються інакше. Там жінки носять короткі спіднички, а в нас, як бачите…

По дорозі справді зустрічалися їм строкато одягнені жінки у довгих спідницях і в фантастично розмальованих шалях на плечах, але й сліду не було тієї показовості, тієї казкової розкоші, що її з таким захопленням описувала Ориська. Навіть навпаки. Населення загалом було тут бідніше, ніж у Чернівцях. Ось переходить дорогу жінка в строкатій спідниці і білій блузці, з рукавами, як вітрила. На голові в неї кокетно зав'язана строката шовкова хустина з тороками, що спадають аж на плечі, але ноги — босі.

— Подобається вам наша мода? — вдруге запитує Зоя.

— Для мене все нове, цікаве, — ухильно відповідає Дарка.

Бричка знову в’їжджає у передмістя. Тісна, темна вуличка, приємно вогка від тіні дерев, що схиляються з обох боків через загорожу. Починається знову ряд дерев'яних хатин з ганочками і жоржинами під вікнами.

В одному з таких будиночків живе Зоя Береску. Хатини майже не видно з вулиці. Вона низенька, обросла вся виноградом, що пнеться аж на даху. Від хвіртки до дверей хати веде живий тунель. Темно-фіалкові грона мускату і великі, продовгуваті, такі прозорі, що проміння сонця просвічує крізь них, як крізь скло, «дамські пальчики» спокусливо звисають із стін і стелі тунелю. Зоя поставила чемодан перед порогом, простягнула руку і зірвала китицю фіалкового, з мошком, ще теплого від сонця мускату. Подала його Дарці на випростаній долоні, як на таці:

— Будьте здорові ще раз у нашій хаті!

Дарка, не розуміючи, чи це загальноприйнятий звичай, чи особлива увага з боку Зої, взяла виноград, вклонилася напівсерйозно-напівжартівливо.

Зоя, зірвавши і собі китицю, приклала її до своїх губ, як чашу вина. Тримаючи гроно вертикально до рота, спроквола, в міру того як виноградинки зникали в її роті, опускала китицю нижче. Дарка наслідувала приклад господині.

Солодко-кислий сік наповнив рот відсвіжуючим ароматом. Змився з зубів подорожній порох, і приємний холодок пройшов по всьому тілу.

XXVIII

Цікаво, що в шостий клас в Штефанештах Дарка ввійшла сміливіше, ніж рік тому — у п'ятий Чернівецької гімназії. Рік життя у місті зробив своє. Дарка досягла бодай того, що позбулася почуття своєї неповноцінності, яке раніше зіпсувало їй не одну радість від життя. Тепер Дарка стоїть на порозі нового класу хоч і насторожена, але настільки внутрішньо спокійна, що може спостерігати навіть деталі. З першого погляду бачить, що клас і за кубатурою, і за кількістю учениць менший від того, що в Чернівцях. У ньому Дарка налічила всього одинадцять учениць.

— Я буду з вами вчитись, — каже Дарка заздалегідь наготовлену фразу, — але я погано володію румунською мовою.

Перша відізвалася до Дарки Ілона Моршан. Такі моменти запам'ятовуються. Підійшла до неї, торкнулася Дарчиної руки й спитала прихильно:

— Справді?

У дівчини був довгий тонкий ніс і широкі, дещо відхилені губи.

— А чому ти погано розмовляєш румунською мовою? Яка ж тоді твоя рідна мова? Французька, може?

— Українська, — не без вагання і не так голосно, як її запитали, відповіла Дарка. Вона не була певна, як поставляться до неї нові товаришки, коли дізнаються, що вона українянка.

В румунській гімназії в Чернівцях, наприклад, це був би привід для того, щоб залишитися одинокій, як вітряк серед поля.

— Українянка? А що це за нація? Я ще ніколи не чула такої…

— То більшовицька нація! — гукнула з викликом не тільки в голосі, але і в цілій постаті висока, з пишними каштановими косами дівчина. Мініатюрний, оздоблений Діамантами хрестик на її шиї іскрився на всі боки. — А як же тебе прийняли до нашої школи? — вона підняла плече в сторону Дарки, вже готова зневажати чи бойкотувати.

Дарка мимоволі оглянулася навколо, ніби шукаючи захисту. Нічого оглядатися! За твоєю спиною немає більше Оріховської. Життя відібрало вже в тебе роль наївної дівчинки з села і ткнуло її тому, хто прийшов на твою зміну.

А як повела б себе в такому випадку Наталка?

Немає часу на такі порівняння. Треба вже давати відсіч або самій залишатися в дурних.

— Ти, видно, погано знаєш географію, коли тобі невідомо…

— Ох-ох-ох… — починає заводити Ілона. — Краще не будемо говорити про те, як вона вчиться! А все ж таки, дозвольте, я вас познайомлю… Як тебе звати? Дарія? Як це по-нашому буде… ага, Даріка. А це, Даріко, Аглая. Її папа гонить горілку і виробляє дріжджі. Чого морщиш ніс? Неправду говорю? Аглая найбагатша дівчина у цілій окрузі. Побий мене сила божа, коли неправду говорю! А ця, що ввійшла, — маємо нову товаришку, Моніко, — це Моніка Сада, дочка генерала у відставці. Вона вважає себе найгарнішою у всіх Штефанештах. Коли закінчить гімназію, — побий мене сила божа, коли говорю неправду, — братиме участь у конкурсі на королеву краси Румунії…

— І буду! А ти не будеш, бо не маєш даних для цього… Раз ти така гостра на язик, то я повинна тобі сказати: ніколи тебе й близько не підпустять до цього конкурсу…

Ілона сміялася. Її невеликі очі примружилися і зовсім сховались.

— Ох-ох, Моніко, як ти відразу рекомендуєш себе перед новою нашою товаришкою! Так би вона хоч з тиждень думала, що в тебе, крім краси, є ще й трошки розуму…

— Що за розмови, Ілоно? Хто тебе уповноважив на них?

Дарка повела очима вбік, відкіль почувся голос: худеньке лице, тонкі, такі нетипові для румунок неприємні губи й злі, нахабні очі.

— А, це ти відізвалася нарешті! — Ілона зробила незграбний реверанс в бік тонкогубої дівчини. — Дозвольте вас представити: найперша в класі, найважливіша в усьому місті особа — дочка примаря[72], домнішора Маргарита Васілєску. Тепер будеш знати, хто ці «три грації» в нашому класі!..

— Ти б краще про себе розповіла… А нам нічого слухати твої теревені. — Дочка примаря взяла під руку Моніку й Аглаю, і втрьох вийшли у коридор.

До Дарки наблизилася дівчина з довгастими, меланхолійними очима і кучерявим, ніби дрібно-дрібно посіченим волоссям.

— Коло мене є місце на парті. Хочеш сидіти зі мною?

— Хочу, — відповіла Дарка, бо дівчина їй сподобалася з першого погляду. Та Ілона, непомітно штовхнувши Дарку, відвела її в куток:

— Ти не сідай біля неї, бо то єврейка…

— І що з того? — дуже здивувалася Дарка.

— Ох… ох… звідкіль ти приїхала? Будуть же з тебе сміятися, бо сидиш з такою, — і тут же похапцем, ніби відрубала, відповіла за Дарку: — Нова не буде з тобою сидіти, бо вона сидить зі мною…

Ввійшов учитель географії, й розмови трохи притихли, хоч учениці й не поспішали на свої місця. Була це літня людина з лисиною, покритою пушком, і з пенсне на самому кінчику дебелого фіалкового носа. Дарка відразу помітила, що черевики в нього зашнуровані двома різного кольору шнурками.

— Пане вчителю, а в нас нова учениця! Та ви хоч би поглянули на неї! Без окулярів, без окулярів!.. Ви ж не бачите у пенсне на віддаль!

Вчитель опустив руки:

— Сідайте, прошу вас, сідайте! Панно Пописку, ви ж обіцяли мені минулого уроку після дзвінка сідати за свою парту. Ви ж самі обіцяли…

Пописку стояла перед віконною шибкою і поправляла бант в себе на грудях.

— Це вам причулося або приснилося, пане вчителю… Я не могла такого обіцяти… Ви ж знаєте, що мені потрібний рух… Як же ж я можу цілу годину за партою сидіти?

— І у вас на всіх уроках так? — Дарці жаль старого вчителя, і вона відчула незадоволення собою, що не реагує на таке зневажання старого педагога. А як же реагувати! Адже вона знаходиться лише першу годину в цій школі.

Ілона Моршан схопилася руками за скроні, захитала головою то в один, то в другий бік:

— Тобі доведеться багато до чого звикати тут у нас… Ну, що ж ти хочеш? Пописку не бідніша за Аглаю, а бач: «три грації» не приймають її в своє коло. А учитель, ох… Щось семеро чи восьмеро дітей, так от він і терпить, бо сподівається, що йому щось перепаде від її батьків. Крім «трьох грацій», нас решта живе у згоді… Лише з Естер Тайхман ніхто не хоче дружити. Її прийняли до нашої школи, бо її тато чимало тисяч дав на обладнання школи. Але все одно ніхто з нею не буде сидіти за одною партою. Побий мене сила божа, коли брешу!.. А тобі подобається наша школа?

Дарка знизала плечима: що тут може подобатися?

Може, пізніше якось утрясеться, але перший день у новій школі залишив у Дарки дуже тяжке враження.

Дарка застала Зою на порозі хати за лущенням квасолі.

— Як же вам там, у школі, повелося, домнішоро Даріко?

Не було бажання відповідати на таке питання, хоч і яке воно було доречне.

— Ще нічого не можу сказати… А де ж тепер домнул Локуіца? Він ніколи не приїздить сюди?

— А чого ж йому тут шукати? — наче розсердилася Зоя. — Якби був порядний, то держався б досі Веренчанки. Чи йому там було погано? Не мав де жити чи не мав що їсти?

«Вона зовсім недалека. Як же у такого розумного брата може бути така обмежена сестра?»

Перші дні у Штефанештах Дарка була впевнена, що Данко напише їй листа. Не обходило її те, що він не знав її адреси. Не раз чула, що в таких випадках хлопці дістають адресу з-під землі. Думку, щоб першій написати до Данка, Дарка й близько не допускала до себе. Знала раз назавжди, що такий вчинок був смертельним гріхом проти кодексу доброї поведінки, і відкидала від себе таку можливість, як нереальну.

Пригадувалася Дарці бабцина історія з тим адвокатом. Коли бабця розповідала їй, Дарка, здавалося, слухала тільки краєчком вуха, не надаючи ніякого значення тому епізодові з бабциною молодістю. Але тепер бабця в її очах була зразком, з якого слід би брати приклад їй, внучці. Ось як треба дорожити своєю дівочою гордістю! Ні-ні! Нізащо в світі не напише вона перша до Данка! Краще вмерти, ніж коритися, ніж просити милостині…

Але надворі стояла така чудова золото-багряна, ранетозапашна осінь, що вмирати не було жодного бажання.

У неділю, після обіду, нагодувавши своїх каченят, поросят, Зоя брала Дарку на прогулянку в околицях Штефанешті.

Дарка, вирісши у Веренчанці, не могла тепер налюбуватися досита тим, що тут творилося у природі. Насамперед та чудова панорама лісисто-гористої околиці. З монастирської гори Штефанешті своїми біло-рожевими хатками та червоними черепичними дахами виглядали, наче дорогоцінний камінь у персні навколишнього лісу. Незважаючи на спокій, яким, здавалося, були охоплені гармонійно земля і небо, у природі йшла завзята війна між життям і смертю. Поміж сухими, випаленими гарячим сонцем стеблинами почала пробиватися молода соковита травичка. Тернина, народивши на світ плоди, вдруге забажала радощів материнства: то тут, то там несміливо зацвіла, не так рясно, як навесні, проте в цьому прозорому, чистому, аж дзвінкому повітрі мигдалевий запах того цвіту розносився далеко. Листя на деревах не в'яло, а тільки в ім'я краси міняло свій колір. З тими кольорами було щось неймовірне! Саме на узбіччі монастирської гори ріс кущ, на свіжих, бездоганно зелених листках якого з'явилися окремі, наче накраплені, буряково-червоні цятки. А небо! Дарка не пригадує, щоб коли-небудь бачила такий теплий, зеленувато-синій тон. Небо здавалося безконечно високе, а разом з тим і зовсім близьке. Нагріте повітря вдалині мерехтіло, наче димок.

Сонце не гріло, а пекло, як улітку, проте не відчувалося літньої задухи. Найменша тінь давала відчути холодок, а в лісі під густим верхів'ям було вогко і холодно.

Зоя збирала лікарські рослини (її вроджена працьовитість і тут не знаходила спокою для себе), з яких Дарка запам'ятала собі тільки жовтий довгобілястий іванок-прозірник. Притому повчала Дарку, яке зілля і в яку пору збирати та як його консервувати.

Було тільки дві такі неділі, коли Зоя не ходила з Даркою на прогулянку; і ці дні Дарка вважала втраченими для себе. Ходила по крихітному Зоїному садочку та ворожила на марунці «любить — не любить». У ці обидві неділі до Зої приходила якась жінка, про зовнішність якої Дарка не могла б нічого більше сказати, крім того, що вона була аж по ніс закутана в чорну шаль (хоч, судячи по очах, була ще молода). Пошепталися із Зоєю, і та зразу ж почала збиратися. Дарка підглядала, як Зоя зосереджено надягала на себе своє парадне, далеко не пишне плаття, а на кінчику Дарчиного язика, вертілося запитання: «Куди?»

Все ж перемогла себе і не запитала. Обидва рази Зоя повернулася до хати пізно вночі. І лише вранці, не маючи вже просто куди подітися від Дарчиних допитливих очей, щось невиразно пробурмотіла про людську кривду і наші обов'язки боротися з нею. Але тут же, немов злякавшись, забирала свої слова назад:

— А ти пий своє молоко і не прислухайся до того, що я тут ляпаю…

Дарка і незчулася, коли відійшли гарні осінні дні. Це сталося непомітно. Небо довгий час терпляче підготовляло людей до цієї зими. Проте коли одного разу по шибках залопотів осінній холодний дощ, Дарка особисто сприйняла його як прикру несподіванку. Осінні дощі тут, як говорила Зоя, бувають і затяжні.

Листопад доволікав свої останні дні.

Тиждень уже, як сіє затяжною холодною мжичкою, «свинячим» дощем. Небо давно втратило свій південний лазуровий відтінок. Посіріле, лахмате від мряковини небо навалилося на землю холодними мокрими грудьми і давить дахи, дерева, людські серця.

В садку почорнілі голі дерева плачуть від холоду і браку сонця. Повітря відгонить гнилим листям і болотом так, що й дихати важко. Під вікнами, борючись з вітрами і приморозками, не здаються жоржини. Але на фоні мізерної оголеної декорації саду вони не роблять уже враження.

Вікна не висихають від сліз. Крізь їх заплакані скляні очі краєвид за вікном здається ще більше жалюгідним. Дарка сновигає по низьких, потемнілих від такої погоди кімнатах Зоїного будиночка, незадоволена із себе і з світу…

А на Буковині, напевно, вже випав сніг. Іскристий, він покрив білою габою поля за селом і стер грані між небом і землею. В білому дзеркалі відбилася голубінь неба, і вже не можна розпізнати голим оком, де кінчається земне і починається небесне царство. А сонце в цю пору! Сонце таке сліпуче, яким не буває й у жнива. Неможливо дивитися на світло, не прикривши очі дашком долонь.

Повітря ж дзвінке, прозоре, здорове. Не повітря, а ліки.

Краю рідний, ти вдвоє рідніший на чужині!

На столику у Дарчиній кімнаті пірамідкою складені шкільні підручники, та в Дарки немає великого бажання братися за них, хоч румунська термінологія й надалі чинить їй деякі труднощі.

Правду сказати, те нове середовище вже встигло якоюсь мірою зменшити Дарчине бажання вчитись. У жіночій гімназії в Штефанештах переважно вчилися дочки заможних батьків. Вони не приховували того, що школа для них — це тільки міст, яким треба перейти в чергову фазу їх буття — заміжжя. Заміжжя — це мета, гімназія — шлях до цієї мети.

Крім того, за установленою традицією, всі заможні батьки давали директорові і вчителям бакшиш (кожний по своїй кишені) перед кожною чвертю. Учениці знали про те, що вчителі дістають подарунки від їхніх батьків, і відповідно до цього вели себе в школі. Усвідомлюючи те, що вчителі потрапили не тільки в матеріальну, але й моральну залежність від їх батьків, учениці, особливо багаті, вели себе в школі розв'язно, буквально тероризували податливіших характером вчителів, а ті в силу свого залежного становища мусили танцювати під їхню дудочку. Слід також узяти до уваги, що вчителі вже п'ятий місяць не одержують заробітної платні, бо попередній міністр фінансів пограбував державний банк і втік за кордон. З-поміж одинадцятьох нових товаришок Дарка поки що жодної не вибрала собі у приятельки. Всі вони, за винятком «трьох принцес», були наче й непогані, але жодна з них не була тією, яку можна б допустити до серця. Хіба що з одною тільки Ілоною Моршан було Дарці відносно добре, хоч і тут була різниця у світогляді, у принципах виховання, у розумінні моралі.

Коли Дарка під впливом Наталчиного листа поділилася з Ілоною тим, що, мовляв, у Чернівцях є хтось, хто її дуже цікавить, Ілона відразу ж спитала:

— А ким він буде, коли скінчить школу? Скільки зароблятиме?

Збита з пантелику, Дарка пояснила, що Данко поки що закінчує гімназію, а майбутньою його працею і заняттям буде виключно музика. Тоді Ілона замахала руками:

— Ох-ох-ох!.. Дух святий хай тебе боронить перед музикантом! З музикантом можна романи крутити, але — ох-ох-ох!.. — не забивати собі ним серйозно голови. Музиканти — це жебраки! Хай цигани йдуть у музиканти! Ти подумай над тим, що я тобі сказала. Добре подумай!

Дарка переказала Зої цю розмову з Ілоною. Не без мети. Їй було цікаво знати власний Зоїн погляд на цю справу. З сестрою по матері (Зоя чомусь уперто підкреслювала це) домнула Локуіци в Дарки склалися своєрідні взаємини. Важким у тих стосунках для Дарки було те, що вона й досі не знала, що ж все-таки являє собою Зоя. Ніжність і грубість, сердечність і їдка іронія, відвертість і просто образлива замкнутість в Зоїному характері чергувалися на кожному кроці. Одного дня на Зою найшла така злива почуттів до Дарки, що Зої обов'язково хотілося бути з нею на «ти», хоч різниця віку між ними становила трохи не десять років. Через три дні пізніше у Зої гостював якийсь молодий чоловік, і вона не те що не запросила Дарку до спільного стола, як прийнято в цих краях, але й ще на Дарчине обережне запитання, хто він такий, холодно відповіла:

— Ти все одно його не знаєш. От чоловік собі.

Візити чоловіків до Зої були досить часті. Діставши таку відповідь, Дарка підкреслено показувала Зої, що вона не бачить і не чує, хто й коли до неї приходить. Тоді Зоя перша завела розмову, що на ринку в Штефанештах сільськогосподарські продукти продаються за безцінь. Їй доводиться збувати свою кукурудзу і вино де-небудь в іншому місці, а для цього потрібно мати зв'язки поміж купцями. Приходять («прилазять», сказала Зоя) сюди, набиваються з своєю ціною, але Зоя не вірить їм.

Дарка не повірила Зої. Версія з тими купцями здавалася їй досить підозрілою. Скільки кінець кінцем в Зої тієї кукурудзи на продаж або того вина?

Думати просто, що Зоя любить чоловіче товариство заради товариства, Дарка теж не наважувалася. Для цього Зоя була занадто серйозна й… побожна. Ця побожність сестри (хоч і по матері!) домнула Локуіци не вміщалася в Дарчиному понятті про Зою. До церкви Зоя бігала майже щодня. І кожного разу несла туди велику воскову свічку.

— Зоє, ти ж розоряєшся на свічки! — зауважила якось Дарка, яку часом дратувала ця Зоїна дурна побожність.

— Нічого… нічого, це мені сторицею оплатиться.

— Як це зрозуміти?

— Просто, Дарічко, зовсім просто. На тому світі кожна моя свічечка перетвориться на кущ винограду… Ще й тебе не раз почастую…

Що ж це? Іронія чи наївність простачки? Дарка не могла розпізнати. Дізнавшись про Данка, Зоя процідила крізь зуби:

— Українян?

— Так.

— Тоді йому дійсно у жебраки записуватися, якщо він музика…

— Чому?

— А тому… Хіба ти не знаєш, Дарічко? Щоб виступати у театрах… або концертах… не у наших Штефанештах, але от в Яссах, Бухаресті чи у ваших Чернівцях, треба мати право…

— Яке право?

— Треба належати до товариства музик… Треба бути там членом, зрозуміла?

— І що з того? Чи тобі здається, що Данилюка не приймуть у члени спілки музик з його талантом?

— Не приймуть, голубко, не приймуть. Туди приймають тільки самих румунів. Це я напевно знаю, як два рази по два… Такий закон. Закон! Знаєш, що означає слово «закон»?

Зоя єхидно посміхається, а Дарку від обурення аж струснуло:

— Чого ж ти злорадісно посміхаєшся? — не володіючи собою, почала кричати Дарка. — Чого ти така рада? Ти теж віриш, що українці, болгари, росіяни, мадяри, німці, євреї, що живуть під румунською владою, позбавлені музичних талантів? Ти… скажи мені… зараз… тут… ти вважаєш такий закон справедливим?

Зоїне гарненьке лице набрало доброго, сестриного виразу.

— Чого ж це ти на мене кричиш? — спитала лагідно. — Ти подумай сама… чи такий закон справедливий?..

— Ні, ти мені скажи, ти ж румунка… Це ж твоя держава видає такі закони…

— А я тобі ще раз кажу, — з тією ж самою добротою в голосі відповіла Зоя, — ти сама подумай…

Тепер Дарка буде думати. Вона намагатиметься з'ясувати собі, що буде з Данком через шість місяців, коли він закінчить гімназію.

Без сумніву, про це не може бути двох думок: поїде до Відня і поступить до консерваторії. Матеріальні труднощі відпадуть від нього. Ляля зніме їх з його плечей.

Відень — місто вальсів — подасть йому чимало музичних вражень. Його муза матиме чим живитись. У консерваторії, під керівництвом професорів з світовою славою, він поглиблюватиме свої теоретичні знання, вдосконалюватиме свій мистецький смак. І от наступить день, коли йому урочисто вручать диплом про закінчення віденської консерваторії. При цьому Богдан почує (через п'ять років він уже перестане бути Данком) прилюдно з уст, яким не можна не вірити, що в нього неабиякий талант. Тепер тільки праці, наполегливої праці над собою — і успіх та слава забезпечені.

Той вечір буде найщасливішим у його житті. Ляля, її чоловік, його друзі, їх друзі, друзі їх спільних друзів всі обступлять його, як бджоли медову квітку. Ніч мине у тостах і пророкуванні щасливого майбутнього. Данко сам, підхмелений вином і жіночими ласками, повірить у свою щасливу зірку, яку вже не закриє жодна хмаринка.

Та після ночі настане день, а з ним отверезіння не тільки від вина, але й від ілюзій.

Він прокинеться вранці і спитає себе: «А тепер що? Далі що? Яким багатим і впливовим не був би комерційний радник, він не зможе подарувати талановитому шуринові австрійського підданства».

Елегантний Відень не може брати на себе ніяких адміністративно-матеріальних зобов'язань. Тепер кожна держава, кожне місто борониться, як може, від напливу чужинців. Який же батько усиновлятиме чужих дітей, коли з своїми не може впоратися?

Ляля у щасливому становищі, тому що народилася жінкою. Вона дістала в подарунок від чоловіка не тільки прізвище, а й підданство Австрійської республіки. Богдан може тричі одружуватись з австрійськими фройляйнами, але жодна з них не зможе подарувати йому підданство. Це він зміг би наділити їх підданством Румунського королівства.

Треба, погостювавши у сестри на канікулах, пакувати скрипку у футляр і повертатися на Буковину.

Зрозуміло, що на цьому невеличкому клаптикові землі зеленої Буковини Данко буде першою величиною в музичному світі. Не тому тільки, що в нього диплом віденської консерваторії, але й тому, що в нього — талант, відшліфований за п'ять років наполегливої роботи, як діамант.

Та, для того щоб проявити силу свого таланту, замало чотирьох стін власного дому. Музика, як ніякий інший вид мистецтва, потребує безпосереднього контакту з публікою. А закон («Ти розумієш, що значить слово «закон», Даріко?») господарів Буковини говорить, що право виступати з своїми музичними творами чи виконанням чужих творів має тільки член спілки румунських композиторів і виконавців.

Перед Богданом стануть на вибір дві дороги: або зректися самого себе, заявити прилюдно, що я — не я, і тоді слава, успіх, а за ними і матеріальні блага, або зберегти елементарну порядність людини, і тоді — доля безробітного, безправного музики-жебрака.

Не важко уявити собі картину, як він із скрипкою під пахвою топче камінь під дверима кафе в надії, що хтось з панства покличе його заграти чардаш. Дарка не знає, наскільки сильний характер Данка, але одне зовсім певно знає: композитор без права друкуватися і виступати прилюдно не буде потрібний Лучіці Джорджеску. О ні! Вона буде соромитися його. Вона зневажатиме його за те, що він залишився чесною людиною. Власть імущі не тільки замкнуть перед ним двері до всіх музичних установ, але ще й жорстоко переслідуватимуть за те, що він залишився непримиренним.

Чорні дні нависнуть над ним. Музика не зможе дати йому хліба. Він змушений буде шукати нової спеціальності тоді, коли вся його істота, вся його душа рватиметься до музики.

Чи не придасться тоді в його житті вірна, чесна, роботяща, віддана людина? Чи не стане тоді обов'язком Дарки крокувати поруч з ним і підтримувати його віру у краще завтра? Чи не буде її покликанням робити так, щоб Богдан ніс свій життєвий хрест не з почуттям неповноцінності й приниження, а з гордістю нескореної людини?

Віра — це велика сила. Що діяв би без тієї віри бідний татусь, стероризований Манілу?

Як же ж уміє засіяти й підтримувати віру в людині отой Наталчин брат — Роман Оріховський!

Оріховський… «На горищі, — не без сорому зізнається Дарка, — між чохлом і стінкою валізи лежить брошура, що її пхнув туди Роман Оріховський на чернівецькому вокзалі». Лежить вона там майже три місяці. Позавчора Дарка ходила на горище пришити петлю до чохла (не має у вдачі залишити такого роду роботу на день від'їзду) і та брошура потрапила їй на очі. Невеличка сіренька книжечка у м'якій обкладинці, підписана буквами «Р. К.», під досить загальним заголовком «Закон життя», не викликає особливого зацікавлення. Дарка відкрила першу сторінку. Вступ не захопив її. Навіть не докінчила його. Скучний, бо говорить про все зразу і ні про що конкретно. Поклала брошуру на її давнє місце, але тепер думає, що все ж таки треба домучити її до кінця. Бо коли покажеться у Чернівцях, то Оріховський насамперед запитає про її враження від брошури.

З пошани до Оріховського, перемагаючи в собі нехіть, Дарка вилізла на горище й дістала звідтіль брошуру. Почала читати вступ приблизно з того місця, де перервала його тому два дні. Ні до чого цікавого в цьому вступі Дарка і не дочиталась. Та, подолавши його, вона наче прорвалась крізь густий живопліт і вийшла на чисте, залите сонцем поле.

Автор, як зрозуміла Дарка, поставив собі за завдання провести паралель, переплітаючи її густо життєвими прикладами, між тими історичними умовами, що панували в Росії напередодні Жовтневої революції, й сучасним політичним становищем у Румунії.

Для Дарки буквально був відкриттям наведений автором взаємозв'язок міжнародних історичних подій.

В історії діяла така ж залізна логіка, як у математиці.

Каменя на камені не залишилося від того тлумачення історичних подій, що його подавав у школі Мігалаке і його поплічник Мігулів. Мігалаке, наприклад, пояснював Велику Жовтневу революцію як наслідок «деморалізації перевтомлених війною військ на фронті», тоді коли це було завершенням організованої, послідовно підготовленої довголітньої революційної боротьби кращих синів народів Російської імперії, плодом розвитку життя суспільства, в силу якого створилися необхідні умови для такої революції. Р. К. доводить, що революціонери царської Росії починали підготовку до революції у більш складних умовах, ніж ті, в яких сьогодні знаходиться Румунія, а проте справа завершилася успіхом.

Отже, який з того висновок? Хіба один: «Борітесь — поборете!»

Свої докази автор будує на паралелях, які самим вже зіставленням і протиставленням фактів підтверджують незаперечну правдивість його поглядів.

Р. К. наче заздалегідь знає, що таким, як Дарка, замало самого аргументу. Факт стає достовірнішим, коли його скріпити цифрою. Від цифр, яким Дарка не має найменшої підстави не вірити, аж мерехтить в очах: визволені в Радянському Союзі народи обганяють історію, роблять протягом кількох років такі успіхи, для яких за умов хоча б тієї Румунії потрібні століття!

Виходить, робить Дарка висновок, що визволення не мусить вести крізь кривавий реваншизм, як це уявляє собі Гиньо Іванчук.

Воно-то так, риторично сам з собою полемізує Р. К., проте не треба забувати що вся Романія маре у мережі агентур сигуранци — як муха у сітці павука. Уряд Братяну розправляється з найменшими проявами бунтарського руху без різниці, хто його підніматиме: румунські робітники чи «міноритет», носитиме той бунт національний чи соціальний характер.

«У двадцятому році, — читає далі Дарка («Мені було тоді десять років»), — по всій Румунії прокотилася хвиля страйків. На один день у всій країні припинився залізничний рух».

Чекай, чекай, тепер Дарка щось пригадує собі! Ось де вона, правда! А у Веренчанці, — Дарка добре пам'ятає, — начальник станції заявив пасажирам, — саме в той день мамця вибралася з Даркою купити їй у Чернівцях перший капелюшок до міри, — нібито міністерство залізниць буде вводити нового типу локомотиви і тому вилучило всі старі.

Найсумніше, що навіть татко повірив тоді в цю казочку!

І знову думка повертає до того, що найбільше болить серцю: а що буде з Данком?

Дві години тому бачила, як він з скрипкою під пахвою стукає від дверей до дверей різних кафешантанів.

Як не дивно, але тепер Дарка вже в іншому світлі бачить майбутнє Данка.

Бачить тільки його важке становище, але не трагедію.

А це не одне і те саме!

Перед Данком замкнули двері до позолочених залів з пишними люстрами, оксамитними ложами, а хто в силі замкнути йому дорогу в народ? Адже публіка в тих залах — це ще не народ! Хіба не так? Не дадуть йому можливості виступати прилюдно на концертах — муза його піде у підпілля. Але тоді замість пристосування до викривленого смаку жменьки вибраних, замість лоскотання їх заплилих жиром нервів музика його прийме на себе іншу, дійсно почесну, дійсно гідну справжнього таланту місію: її почесним обов'язком стане закликати народ до боротьби з тиранією.

їхні закони заборонять йому виявляти своє ім'я як автора? Нічого! Авторство бадьорих гімнів волі, сміливих маршів, що зватимуть до боротьби, симфоній в честь перемоги перейде на народ.

Хай тоді спробує сигуранца заарештувати і посадити в тюрму весь народ!

Ось вона, вірна, невідступна супутниця революції — пісня! В усі епохи вона живила дух повстанців і вела їх на боротьбу, в наступ проти гнобителів.

І ось покликання всього Дарчиного життя: зберегти народові ще один талант і скерувати (ой, нелегка це місія, Дан) на боротьбу за народне визволення.

Чи може бути більш почесна роль в житті для звичайної, без особливих обдарувань людини, якою є Дарка?

Не фантазуй, не фантазуй, ти, гаряча голово, гудить сама себе Дарка, бо вимріяне нею майбутнє здається їй нездійсненним через надмір хорошого. Ні-ні… Тоді життя перетворилося б. в казку, а такого не буває…

Стривай, а хто сказав, що такого не буває?

Р. К. он пише, що не тільки буває, але напевно буде, коли люди доброї волі дружно прикладуть до цього свої уми і совість.

* * *

Три місяці скоро, як Дарка покинула Чернівці. За цей час не написала вона до Данка жодної листівки і від нього не мала жодної вістки, крім того, що їй Наталка написала. Дарка розуміла, що першими пишуть ті, хто від'їжджає, а не ті, що залишаються. Але це була слабка оборона для її зраненого серця. Коли б у Данка було справжнє бажання написати їй, то він не брав би до уваги цю формальну причину. Він давно дізнався б про її адресу. О, для прагнучого немає перешкод! Тепер Дарка вирішила написати до нього перша. Коли засіла за стіл перед чистим листком паперу, відчула, як важко буде писати цього короткого, мимоволі сухуватого листа.

Дошкуляло все ж таки, що вона мусить робити перший крок до зближення. Де б він не був, дорога до нього буде завжди та сама, що від нього до неї. Ранило дівочу гордість, що він витримав тоді, коли вона скоряється. Та й тут на допомогу прийшла «Царівна»: «Покора тільки у любові має сенс», а тут ішлося не тільки про її особисту любов, але й про ту другу, всеохоплюючу!

Довго писала той короткий, з кожним обдуманим словом лист. Побігла, вкинула у поштову скриньку і, не повернувшись ще додому, вже внутрішньо чекала на відповідь.

Вночі в ліжку обчислила, що лист до Чернівців повинен іти не довше як три дні. Три туди, три назад — це разом шість. Це тиждень для заокруглення. Чотири, аж чотири дні дає Дарка Данкові для того, щоб прочитати, подумати й відповісти на її лист. Отже, найпізніше — через десять днів від нього повинна прийти відповідь!

Це остаточний термін. Але якщо Данко захоче відписати їй того самого дня, а таке може бути, то вона отримає лист сьомого, ба навіть уже шостого дня.

Ні шостого, ні сьомого дня листа не було. Восьмого дня прийшов лист від Наталки. Лист цей справив тяжке враження на Дарку. Наталка шифром повідомила Дарку, що Орест дістав десять років тюремного ув'язнення. «Мій друг поїхав на відпочинок на десять днів». Його перевозять у горезвісну тюрму в Йонештах. І хоч там немає гімназії, а лише якісь підготовчі курси до екзаменів на атестат учительської семінарії, Наталка теж поїде туди. Тим паче що місцевість, як не дивно, відзначається добрим кліматом.

Наталчин лист дихав спокоєм. Вона, як здогадувалася Дарка, була вже заздалегідь підготовлена до вироку. Повідомляючи про цей болісний факт, вона могла паралельно писати й про зовсім незначні, але в якійсь мірі цікаві для Дарки, що перебувала на чужині, речі. Наприклад: Івонко Рахміструк вступив на медичний факультет у Бухаресті і, якщо вірити слухам, заручився перед тим з Лідкою Дуткою.

Так, це новина! Гиньо Іванчук добився того, що його прийняли до студентської корпорації «Запорожці» за законом винятку, бо він не студент. Тепер він ходить у форменій шапці, з барвистою стрічкою через груди й проявляє свою діяльність у тому, що вже двічі брав участь в єврейських погромах. Це були поки що всі новини з Чернівців. Ага, ще одна! Міці Коляска вийшла заміж. Наталка випадково зустрілася з нею. Міці просила передати всім товаришкам, що вона обов'язково дотримає свого слова відносно обіцяного потрійного морозива. Доведеться тільки підождати до літа. Привіт від брата.

«Привіт і спасибі твоєму братові», — подумала Дарка, але на лист відповіла не скоро.

Настав дев'ятий ранок, а відповіді від Данка ще не було.

Штефанештівський листоноша, обідраний підліток у пишній баранячій шапці (єдина цінна річ на ньому), запізнювався з доставкою листів більше ніж на півдоби.

Пошта з Чернівців (про все Дарка розвідала, все тепер уже знала!) приходила опівдні. Щоб не переривати робочого дня, Думітраке являвся на поштамт пізно ввечері, забирав пошту до себе до хати, а на другий день, щоб не скорочувати робочий день, вдосвіта розносив її адресатам.

Дарка завжди отримувала пошту вранці, перед тим як ішла в школу. Цими днями Дарка і снідала, і одягалася, і зачісувалася біля вікна. Дещо заспокоювалася лише тоді, коли гостроверха шапка Думітраке пропливала мимо хвіртки їх садиби.

Минув десятий день, а відповіді не було. Напруження Дарки дійшло до тієї межі, де вже повинен наступити або вибух, або цілковита апатія. Свідомість, що лист від Данка прийшов би опівдні й, замість того щоб відразу потрапити до її рук, має лежати ще цілу ніч у торбі Думітраке, була для Дарки просто нестерпною.

Дарка вирішила не чекати, а діяти. Невиразно буркнувши Зої, що їй, мовляв, треба до Ілони в шкільних справах, Дарка подалася під будинок пошти, щоб там перехопити Думітраке. Хотіла домовитися з ним (натякнувши йому про нагороду), щоб приносив усі листи, адресовані на її ім'я, зразу ж після одержання кореспонденції. Та чи прийшла вона надто рано, чи спізнилася, одним словом, того дня їй не пощастило побачити Думітраке. Дарка, може, з годину крутилася біля поштового будинку і, розчарована, засмучена, повернулася додому.

По дорозі не лише прийшла до деякої рівноваги, але й почала збоку дивитися на свою мандрівку на поштамт так, як подивилися б на неї мама чи бабуся.

Права бабуся, що називає її нестриманою, запальною істотою. Якими очима подивився б на неї той самий сопливий Думітраке, коли б вона просила його принести їй вночі лист, на який вона чекає… А що, якби той лист взагалі не прийшов? Тоді мусила б заради пристойності вдати, що перший-ліпший лист, що прийде на її ім'я, це, власне, той важливий? А потім — де гарантія, що хлопчисько не поділився б своїми міркуваннями з цього приводу з Зоїними сусідами?

І Дарка вже була майже задоволена, що їй не довелося зустріти Думітраке.

Отак, знайшовши бодай зернятко задоволення у своїй загальній невдачі, вона, сяк-так утихомирена, повернулася до хати.

Зоя зустріла її з зосередженим, виразно чимсь стурбованим лицем. Тривога била з її розгублених, звичайно таких спокійних очей.

— Що сталося?

— Це я тебе хочу спитати, — Зоя тримала руки за спиною, очевидно ховаючи щось від Дарки. — Даріко, хто дав тобі «ерку»? Від кого ти дістала її, оце я хочу знати?..

Дарка не те що не розуміла, але й здогадатися не могла, чого від неї хочуть. Не знала, що означає оте дивне слово «ерка».

Дарка зморщила губи: не розуміла. Тоді Зоя простягла їй брошуру Р. К., яку Дарка перед своїм відходом з хати забула на столі.

— А… Ти це називаєш «еркою»! Це не має значення, хто мені її дав. Моя необережність, що я залишила її на столі… а ти поспішила поцікавитися…

— Еге ж, я показала себе настільки некультурною, що тицьнула носа не в свої справи. Досить вже я попеклася на своєму братикові… досить! Ти мені скажи, хто тобі дав її?

— Зоє, — спробувала Дарка по-хорошому, — ти повинна мене зрозуміти. Я не можу тобі сказати, хто мені це дав, бо та людина могла б мати неприємності, розумієш?

— А, — ще дужче розізлилася Зоя, — ти волієш, щоб я мала неприємності. Зараз… тут же говори мені, хто тобі дав цю заразу, а то…

Дарка зміряла її презирливим поглядом:

— А то підеш до сигуранци і донесеш, що твоя квартирантка читає заборонені книжки? Це ти хотіла сказати? Можеш іти… Людина, що дала мені цю книжку, не живе у наших Штефанештах. Брошуру я привезла з собою з Чернівців… І ще раз тобі кажу: я не назву тобі прізвища людини, яка дала мені книжку… Роби зі мною, що хочеш, — мені байдуже…

В міру того як Дарка говорила, лице Зої лагіднішало, лагіднішало і нарешті зробилося зовсім світлим. Зоя намагалася ще притримуватися того грубого тону, але це їй вже, мабуть, було непотрібно, бо хоч її слова були ще не зовсім ласкаві, проте її очі світилися радістю. Звідки ця раптова зміна, де причина цього несподіваного радісного збудження в Зої, Дарка не могла збагнути. Віднесла просто за рахунок її мінливої, схильної до крайностей натури.

— Ти не дивуйся, що я так… Але я вже мала досить неприємностей через брата. Трохи що з церковного братства не вигнали через його штучки… Та всякі ті… заборонені книжки…

— Зоє, — сердечно заговорила Дарка, безмірно рада, що непорозуміння між ними закінчилося щасливо. — Зоєчко, коли б ти хотіла уважно прочитати цю книжку… Бачиш, вона зовсім не товста, вступ тобі не треба читати, бо він скучний… Але коли б ти оце… ось тут прочитала — повір мені, ти б іншими очима подивилася на світ! Я певна… що тобі… тобі було б однаковісінько, чи проженуть тебе з того братства, чи не проженуть…

Зоя скоса поглядала на Дарку, автоматичним рухом розгладжуючи зморшки на скатерті.

— Легко купити тебе, Даріко. Хай мене сила божа поб'є, як легко! Прочитала таку тонесеньку, що, може, й сто грамів не заважить, брошурку — й зразу, бач, якої співає… Чи не поспішно, га?

Хвиля ніжності від Зої відпливла. Перед Дарчиними очима стояло не тільки несвідоме, але й заскорузле у своїй обмеженості людське створіння.

— Ти сама не знаєш, що говориш, Зоє… Що значить «поспішно»? Припустім, — Дарка зрозуміла, що з нею треба говорити не поняттями, а образами, — ти думала про когось, що він порядна людина, отак, як ти думаєш про своїх монахів, що вони твої добродії…

— Ну! Ти про монахів поменше, — перервала її Зоя, насупивши брови.

— От ти думала, що твій сусід, наприклад, порядна людина… а тебе хтось повів за руку і показав, як та «порядна людина», скажім, краде у твоїм винограднику виноград. Ти що? Потребувала б певного часу для того, щоб повірити, що твій сусід злодій? Та ти б відразу переконалася в цьому, бо на власні очі побачила б, що сусід твій дійсно краде в тебе виноград. Так і з цією, як ти кажеш, тонесенькою книжечкою… Мені сказали раз, і я повірила… Чи ти гадаєш, що, для того щоб переконати, треба багато разів повторювати одне й те ж? Так розуміти вчать тільки папуг…

— Ей, — заговорила Зоя веселим, вільним від злості та іронії голосом, — а ви вже виросли з віку папуг? Вже й інших, бачу, збираєтесь повчати. Ну і слава богу. А то я не знала, з якого мені боку підійти до тебе… — і вона, не даючи опам'ятатися оторопілій Дарці, схопила її своїми малими цупкими руками, замкнувши в обіймах, наче в кліщах.

І от вийшла наверх спільна таємниця, яка, після того як її розкрили, виглядала, ніби гра в піжмурки. Ще б пак! Дарка збиралася зробити свідомою Зою — професійного підпільного працівника з кількалітнім стажем, а Зоя, у свою чергу, не знала, з якого боку підійти до білобрисої українянки з інтелігентської родини.

Дівчата і не помітили, як від загального перейшли на інтимне! Дарка перша розповіла подрузі, що у Чернівцях кінчає гімназію один молодий музика на ім'я Данко.

Так от вона, Дарка, поставила собі за мету свого життя…

Зоя без особливого захоплення вислуховує Дарчині плани про Данкове майбутнє.

— Даріко, Даріко! Молода ти ще дуже й тому багато ще дечого не знаєш. Не знаєш, між іншим, і того, що середовище засмоктує людину, як трясовина. Якщо твій Данко поживе п'ять років у домі комерційного радника, то… Але не буду крякати над твоїм щастям, не буду, драгуца! Попробуй свої сили. Без боротьби нічого не дається, моя ти сестро ясно-руса!

Зоя тільки натяком згадує про те, що й у неї теж є чи, точніше, був хтось. Був і нема, але ще живий. А це основне. Доки є життя — є й надія.

— Даріко, чи мені причулося, чи справді когут заспівав? Розходьмося спати, а то сонце на сміх застукає нас на цьому дивані!

* * *

Дарка пробудилася від страшного сну, начебто хтось з-за спини спихає її в глибокий яр, якому й дна не видно. Це Зоя, не можучи дати ради з Дарчиним кам'яним сном, просто стягала Дарку з постелі!

— Вставай, сплюхо, а то спізнишся до школи!

Жвавість Зої зразу здалася Дарці якоюсь підозрілою.

— Ні, не встану, ти скажи мені насамперед, чого оце ти така рада? Га?

— Що, справді можна пізнати по мені? От тобі й маєш! А я хотіла тобі несподіванку влаштувати. Ну, раз вже впізнала, то одержуй!

І вона не подала, а висипала Дарці на груди два листи. Один Дарка відразу пізнала. Це — від мами. Другий — від Данка.

Дарка схопила листи і, як щука із здобиччю, пірнула з ними під ковдру. Радість була така велика, що вона просто посоромилася показати Зої своє дурне від щастя лице. Витерла під ковдрою нерозумні сльозинки і лише тоді виткнула голову.

Аж два відразу! Від мами і від Данка! Від Данка і від мами!

Дарка зважила листи в долонях і розкрила першим лист від Данка.

Зоя забрала відро під торф та вийшла з кімнати.

Данко не був мастак у писанні листів дівчатам. Його стиль був простий, без усяких поетичних алегорій і порівнянь. Речення короткі, логічні.

В перших рядках свого листа (так і писав) попросив він пробачення в Дарки, що так пізно відповідає на її милий лист. Між іншим, довгенько довелося йому ждати на вістку від недоброї Дарки. Трохи що не розгнівався на неї! («І на думку йому не спадає, що він міг би першим написати до мене»). Але, до речі, він не винний, що Дарка так пізно одержує відповідь від нього. Це затія його матері. Мусить признатися, що за півріччя йому загрожувала двійка з математики. І от мама вирішила не показувати йому Дарчиного листа раніше, ніж він ліквідує свою двійку. Це для того, щоб він не затуманював собі голови Даркою. Бідна мама не знає, що в нього й без того затуманена голова тією Даркою. Слово честі, не припускав ніколи, що йому доведеться так тужити за нею. Скільки разів іде Домником, стільки й згадує, що вона мала тут жити. Чекатиме на її приїзд до Веренчанки. Зараз зима, але хіба не приємно пройтися білою дорогою поміж двома рядами акацій, запорошених снігом? До побачення, миленька Дарцю. До побачення у нашій Веренчанці!

Дарка, притримуючи долонею лист на грудях, думала: «Невже ж сила середовища Шнайдерів виявиться сильнішою за моє кохання? Хай мені пробачить Зоя, — не вірю.

Хай називає мене наївною, хай скільки хоче похитує собі головою, а я все одно не повірю!»

Зоя саме увійшла до кімнати.

— По очах бачу, що лист від нього…

— Так…

— А мій Траян уже третій рік у тюрмі…

Дарка вдала, що не дійшли до неї сумні слова Зої. На них Дарка не знаходила слів розради.

Мамин лист був відповіддю на Дарчин, в якому Дарка чорними фарбами змалювала мамі картину свого життя у Штефанештах. Нарікала майже в кожному реченні на самотність, на Зоїну важку вдачу, на свою моральну ізольованість.

Написала того листа під враженням сльотавої похмурої днини, а потім вже сама була не рада, що вкинула його у скриньку.

А оце тепер мама давала поради доні своїм рівним, зразковим письмом.

В житті треба звикати до всього, дитино. Хто більше загартовується у життєвих злигоднях, тому пізніше легше живеться. Мама від всього серця співчуває своїй доньці. Знаючи Дарчин характер, мама уявляє собі, як дочці важко переносити самотність, але мама бодай одним рада: її дитина у безпечному місці.

«А в теперішній час, Дарчику, це чи не найважніше».

«Мамо, — говорить їй Дарка через засніжені гори-долини, — мамо, як ти не розумієш що у теперішній час єдине безпечне місце може бути тільки у твоїм серці?!»

* * *

Три дні підряд світилося допізна у бабцинім покоїку. Скільки потрібно було часу, щоб Дарка геть все дочиста, чи, як каже бабця, від «а» до «зет», оповіла, як їй живеться в чужому місті, у чужій школі, але не при чужій родині.

Свідоцтво без двійки в даному випадку ніби і не мало значення для батьків. Дарку це навіть трішки вразило:

— А гарне свідоцтво це для вас ніц не значить?

Татко пояснив:

— Як-то не значить? Але бачиш, Дарцю, ти ніколи на двійку не вчилася, а те, що було… то хіба за те, що ти не пильнувала книжки. А коли до тебе перестали придиратись, то, прошу дуже, ти зразу показала, що ти насправді можеш! Я анітрохи не турбувався, що ти там не встигатимеш… Мене гризло, як ти звикнеш на чужині… в чужому гурті… Ось що для нас було найважливіше!

Мені здається, що я повинна була більше говорити про свою тугу за домом і рідними сторонами. Від мене цього просто чекали. Татко з мамцею були гейби злегка розчаровані, що я так безболісно пристосувалася до нових умовин. Я не могла їм сказати, що моя туга за домом розпростиралася і ще на когось поза нашою родиною. Хай вже краще мають мене за черству.

І щойно четвертої днини день почався як день.

На кухонній плиті «дихала» ріденька, спеціально для Славочки, мамалижка. Бабця ремствувала на того, хто звечора залишив цебрик для корови надворі. Тепер доведеться його випарювати, а в кухні знов «заплачуть» стіни і шиби. Тато на краєчку кухонної плити сушив на газеті свою щоденну пайку тютюну. Мама взувала дитину у папучі (зранку на кухні тепліше). Славочка з пустощів корчила пальці, ніжка не влазила в папучу, а мама не могла впросити дитину, щоб та тримала стопу вільно. Мама нервово стискала губи. Славочка реготалася і фицкала то лівою, то правою ніжкою. Дарка мила посуд після сніданку, автоматично занурюючи чашки в одну, а потім в другу миску з водою, і симетрично, догори денцями, укладала їх на блясі, яка колись правила за тацю. В думках була зайнята виключно листом від Данка, в якому він досить скупими словами повідомив, що, напевно, не зможе на різдво приїхати до Веренчанки, бо буде в Бергометі готуватися з хлопцями до матури. Слово «хлопці» в цьому листі не означало лише представників чоловічої половини молодого покоління. В цьому контексті виростало воно до свого роду мафії, яка мала силу наказувати і взагалі розпоряджатися його особою.

З'явилася нова загроза в її відносинах з Данком. Треба сказати, що Дарка вже й раніше вловлювала в його розмовах нотки небезпечного, тоді не зрозумілого для неї захоплення хлопцями так, ніби то була єдина й найвища влада для нього. А воно, мабуть, так і є. Тепер від хлопців залежатиме, чи Данко заскочить на день-два до Веренчанки. Хіба їх турбує те, що Данко вчиться в гімназії у Чернівцях, а вона в регаті, таж різдвяні вакації такі короткі, а до літніх так далеко…

Хтось постукав у двері. Хто б це? Ані сусіди селяни, ані листоноша, якого можна сподіватись о цій порі дня, не стукають. Дарка вийняла руки з води і передбачливо сховала їх за спину. А що, як Данко зробив їй несподіванку? Серце защеміло і відразу підскочило до горла. Даремні страхи! У дверях жердиною до самої футрини стояв Петро Костик. У сильно зношеному пальті (відколи Дарка пам'ятала Костика, відтоді пам'ятала в нього і ту сіру одежину) з різнорідними гудзиками, Костик виглядав, так би мовити, е, досить… ну, досить неелегантно.

Мої батьки зраділи появі гостя (мамця, може й, тому, що відразу передала Славочку під опіку бабці). Зрештою, відома істина, що на селі взимку завжди раді гостям.

— О, що за гості! Що за несподівані гості! Не знати, що то в лісі здохло… Прошу, прошу…

Мама, зашпилюючи наборзі розкуйовджене волосся, відчинила перед Петром двері до кімнати. Татко згорнув у газету свій тютюн і теж подався за ними.

— Тримають його навмисне у вогкому місці, аби набрав вологості і менше кришився, а курити такий неможливо — не тягне. Може, роздягнетеся, пане Костик, в покої, власне, не холодно…

Костик подякував за увагу до своєї особи, але скидати пальто не виявив охоти.

— То, може, бодай знімете шалик з шиї?

Не мав бажання і шалика знімати.

Тато, як звичайно, виявився мало здогадливим в таких питаннях. В нашого гостя, напевно, несвіжа сорочка. Він, либонь, і голови не чесав ще сьогодні. На самій маківці стирчала, наче пушок кульбаби, пір'їнка.

Так, тільки Костик переступив поріг, як Дарку взяло передчуття, що він прийшов з недобрими вістями. З чого це Дарка вгадала? А багато з чого. Хіба бувало коли так, щоб він, побачивши Дарку після тривалої відсутності, не привітав її екзальтованими (правда, не завжди тактовними) вигуками?

Не встигла Дарка помити рук, як Костик сам покликав її:

— Де ти там, панно Дарцю? Ходи-но сюди, почуєш новину!

За Даркою увійшла й бабця з Славочкою за ручку (дивно справді, якими цікавими стають люди на старість): мовляв, вона вже взула дитину, що тепер робити?

Але мама сказала, що треба нагодувати Славочку, і бабця знову вийшла.

Татко попросив Петра не розповідати новини, заки він не скрутить і не запалить цигарки: «Якщо свято, хай уже буде великдень».

— Слухаємо вас, пане Костик! Сідай, Климцю, — примостив маму біля себе, весь час тримаючи руку на її талії.

Мене це не бентежить. Навпаки. Я рада, що між ними збереглися такі відносини.

— Я прийшов, панство… — Костик встав. Кишені пальта теж були витерті до живого. — Я прийшов, панство, просити вас на свій шлюб. Знаю, що пасувало б прийти разом з молодою, але хап го сивий! Прошу вас, пане Попович, — почав за сільським звичаєм від голови родини, — і вас, пані добродійко, і тебе, Дарцю, від себе і моєї мами, та й від молодої, аби-сьте були такі добрі та прийшли до мене на шлюб і весілля, що відбудуться цього місяця о четвертій годині у місцевій церкві у Суховерхові…

Сказав, обтер невизначеного кольору хусточкою чоло і сів.

Якби не те, що Костик назвав місце і день шлюбу, то достеменно всю його балаканину можна було б сприйняти за жарт, тим більш удалий, що в такому серйозному тоні поданий.

Дарка подивилася на маму. Мама — на тата. Тато знизав плечима. Ніхто нічого не розумів.

Дивовижа була й у тому, що до Костика взагалі не пасувало саме слово «одруження». Крім того, що він, як на Дарчин смак, зовнішньо не дуже принадний, в нього й характер, вся братія може це підтвердити, просто неможливий. Він, здається, ввечері не заснув би, якби вдень не зіпсував настрою бодай одній людині. Дарка, та й не лише Дарка, пам'ятає, як позаминулого літа Данкова сестра Ляля протестувала до істерики, коли їй у «Наталці Полтавці» хотіли накинути Костика як Петра. Не допомагали ніякі запевнення Дмитра Улянича як режисера, що Костик не цілуватиме її, а тільки отак, на ніби, інколи притулятиметься лицем до її щічки, і то тільки в крайньому разі.

Ляля затялася і не хотіла навіть на ніби цілуватися з цим кінським писком. Якби сигуранца не відмовила у дозволі на виставу, то хтозна до яких скандалів дійшло б в аматорськім гуртку саме через Костика, який вперся, наче цап, грати тільки першого любовника.

Котра і яка, власне, яка-то дівчина зважилася йти заміж за того шалапута?

Ще півхвилини — і мовчання могло б стати непристойним. Мама не допустила до цього.

— Гратулюємо, пане Костик, гратулюємо! А можна знати, хто ваша наречена?

— А яка різниця, пані добродійко? Казав мій дід: візьмеш паскудну — привикнеш, візьмеш красуню — теж привикнеш. То над чим ламати собі голову? Ви, пане Попович, повинні знати мого майбутнього тестя. Єлінський, економ у суховерхівського пана.

— Колишній економ, — поправив з учительською точністю татко, за що й отримав догану з маминих очей.

— Так-так, колишній, — сквапно погодився Костик, — ви правду кажете, пане Попович. Єлінський служив у суховерхівського пана багато років, але недавно сигуранца зажадала, щоб на тій посаді був хтось з своїх. Розумієте, що це означає? От пан і взяв румуна-колоніста.

— Але ваш майбутній тесть має поле і, відай, не дуже плаче за тією посадою. Тепер такі часи, пане Костику, що найкраще працювати на ріллі, ні від кого не залежати.

Мама у своїй ролі.

— Чекай, Климцю, чекай, може, скоро і мені доведеться бути незалежним і працювати на ріллі, а тоді ти іншої заспіваєш…

Ні, татко таки невиправний. Мама промовчала, зціпивши зуби. Як мусить діяти їй на нерви оцей неприпустимо відвертий у своїй простоті чоловік!

В кімнату входить (може, краще «всувається»?) бабця з Славочкою за ручку, хоч в родині існує закон, який забороняє дитині перебувати в тютюновому димі.

— Я зараз, — заспокоює маму, — зараз забираю дитину. Я тільки хочу сказати, що пан Костик жениться з шляхтянкою. Єлінські — шляхта, не знаю, чи знаєте.

Бабця, предки якої походили з шляхти, що під старість стало великою амбіцією її життя, подивилася визивно на татка. Татка саме в ту хвилину зацікавила молода щепа черешеньки за вікном. Татко не хоче бабці дошкулити. Навпаки, він хоче, щоб бабці здавалося, буцім йому ніяково від того, що сам з простих. Колись, ще за часів Дарчиного дитинства, тато вів гострі, принципові суперечки з бабцею, в яких намагався довести, що теперішня спролетаризована шляхта на Буковині — це здебільшого нащадки ренегатів, які після приєднання в шістнадцятому столітті Буковини до Галичини (де правили тоді польські магнати і шляхта) заради сподіваних привілеїв відцуралися православної віри і попереходили на «римсько-католіцке визнанє». З часом в той спосіб сфабриковані шляхтичі розчинилися в українській діжці цілковито, а єдиною ознакою їх соціальної вищості було хіба те, що Іван звав себе Яном і за всіх обставин, навіть бувши босим, носив камізельку.

З цього приводу ходила в народі така притча:

«Упрів шляхтич, сапаючи картоплю, скинув камізельку, поклав її на межу. Коли це йде дорогою сторонський чоловік, бачить, сапає селянин картоплю, тож і вітається з ним за звичаєм:

— Помайбі, Іване!

— Я тобі не Іван, а Ян!

— А звідки мені знати, що ти шляхтич? — питає подорожній.

А Ян показує сапою на межу, де камізелька:

— Мой, а там що лежить?»

Дарка, згадавши цю сміховинку, спитала Костика:

— То ви тепер теж будете носити і зимою і літом камізельку, так?

Бабця фиркнула на Дарцю:

— Встидалася б ти, Дарцю, та встидалася таке питати. Дурний якийсь вигадав, а ще дурніший повторює… Ходімо, Славуню, звідси…

Бабця образилася. Мама зараз же встала і пішла за своєю мамою. Напевно, буде її там заспокоювати. В нашій родині бабця на такому самому привілейованому становищі, що й Славочка.

— Я не хотів би, пане Попович, щоб ви погано думали про мене, — Костикові стало гаряче, він зірвав шалик. Так я і підозрівала: був у брудній сорочці і без краватки. — Я не думав женитися ні з шляхтянкою, ні з фальчами[73], це я вам кажу чесно, але становище моє безвихідне. Доки, гей, доки можна дурити людей і себе? Я вже п'ятий чи шостий рік фурт[74] на третьому курсі прав, тобто вважаюся таким, а насправді мене давно вже вигнали з університету за несплату чесного[75]. Я тягнувся до інтелігенції, розумієте, пане Попович, а моя мама тягає на плечах колюче акацієве ріща[76], аби зварити мандибурки в мундирах залізному студентові… Колись, за ваших часів, ще міг студент утриматися в Чернівцях приватними корепетиціями[77] а тепер? Тепер у місті таких голодранців, як я, більше, ніж псів… Я міг би піти до пана на лан чи до гуральні брагу мішати, але я не можу, мені не пасує, бо я, рахувати, студент, член студентської напівлегальної, як вам відомо, корпорації з гордою назвою «Січ». Своїм вчинком я принизив би престиж корпорації, і мене витурили б звідти, а це моя єдина перепустка у ліпше товариство. Без корпорантської шапочки і стяжки, хоч їх тепер і заборонено носити, я у моїм становищі — нуль, пане Попович. Якби існував такий математичний вираз, то я був би нуль у квадраті. Колишній студент — це здекласований елемент, якого всі і всюди мають за ніщо. Але я розговорився! — і, щойно похопившись, що він без краватки і не зовсім свіжій сорочці, мерщій окутав шаликом шию.

Мені стало по-людському жаль його. Я сказала собі: запам'ятай, Дарцю, що чиста сорочка для мужчини, крім санітарії, ще і великий моральний фактор.

— А тут якраз під такий настрій чи роздуми з'являється з Суховерхова від Єлінських свашка: так і так, мовляв, старі не мали б нічого проти, щоб віддати за мене свою Артемізію. І то мене так взлостило, так взлостило…

— А що вас так взлостило, пане Костик? Я не бачу в цьому нічого образливого для вас. Як кажуть, коли з моїм невлад, то я з своїм назад…

— Та то мене взлостило, пане Попович, що Єлінські влучили саме в момент моєї психічної депресії і знали, коли до мене свашку вислати. Так то мене вкололо, що я прогнав свашку, і небагато бракувало, щоб ще й ударив її на дорогу.

— Жінку бити?! Це говорить член студентської корпорації?

— Я такий корпорант, як студент, а ви мене не годні зрозуміти, бо ви ніколи навіть у думках не були в моєму становищі. Ви пробачте, що я так…

— Нічого, нічого…

— Тоді й мамі дісталося від мене. Почав горлати на всю хату, що нікому не збираюся запродувати себе в ярмо. Але моя мама, хоч і неписьменна селянка, розумніша за свого сина, залізного студента, бо як випроваджувала свашку до воріт, то сказала їй прийти ще раз. І що ви гадаєте, пане Попович? За третім разом я сказав: «Гай, най буде!» Бо я собі подумав, пане Попович, що як запродувати себе посталакові-окупантові, то вже краще піти у найми до своїх, ніби до жінчиної родини…

— Я не знаю, що вам на це сказати, пане Костик, то справа проблематична, — делікатно відізвався на це мій татусь.

Увійшла мама. З сіяння її очей можна було вгадати, що вона щойно цілувалася і перепрошувалася з бабцею.

Присутність мами, як завжди, підняла в татка дух. Заговорив підбадьорливо:

— Маєте закінчені два роки прав. Можете клопотатися про якусь канцелярську працю. Хоч би у якого адвоката у Чернівцях чи де…

— Адвокатові сигуранца, пане Попович, скаже те, що сказала суховерхівському панові.

— Я вас перепрошую, пане Костик, — втрутилася в розмову мама, — але певний процент нерумунів, так, певний процент може тримати кожний підприємець.

— Та певно! Втім, з двома роками права — це ж половина університету як-не-як — можете дістати в будь-якій державній установі…

Татків солом'яний оптимізм почав, очевидно, діяти на нерви Костикові, бо він не дав таткові закінчити думки:

— Пане Попович, тут, на Буковині, мені роботи не дадуть, а навіть якби мені її давали, то жадали б, щоб я працював водночас ще на одній. Ви розумієте, про що йдеться? Отож-то. А я гадаю, що людське приниження теж повинно мати якусь межу. Не знаю тільки, на якого дідька нам в гімназії втовкмачували в голову на прикладах з античної історії й літератури, що честь понад усе…

— А воно таки так, пане Костик…

— А воно вже давно не так, пане Попович. Що ви хочете, коли в наш час хліба ради виправдується всяка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії — ви ті часи пам'ятаєте краще від мене — зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подавали, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояснити, що він приспустився ганебного вчинку заради кусника хліба, як громадськість вже не має до нього претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кожну вуличну дівку, кожного злодія виправдати. Я перепрошую, Дарцю. Закурити можна?

— Прошу, прошу.

— А крім того, сигуранца, аби здорова була, не забуде мені, як я позаторік з палюгою вимагав дозволу на «Наталку Полтавку». Чогось так мені тоді хотілося заграти Петра з Лялею Данилюк… Ще й сьогодні не вмію вам пояснити, чому воно мені так кортіло. Але ж я їм тоді добре наговорив! Запам'ятали вони мене, не бійтеся!

— Ей, коли то було! Вони давно вже забули!

— Забули? — здивувався Костик татковій життєвій необізнаності. — Нє-нє. В тій інституції нічого не забувається. Людина, яку сигуранца вже раз занотувала у своїй чорній книзі, стає безсмертною. Де як де, а тут їй безсмертя гарантоване, пане Попович. Умирати можуть люди, але не списки з їх прізвищами. Що ви собі гадаєте? Де ми живемо?

Звичайно, татко знає, де він живе, а все ж таки становище Костика не таке безвихідне, як йому, знервованому, здається. З своєю освітою він може дістати посаду в будь-якому місті в регаті, бо там все ще (хіба, може, за винятком Бухареста чи якогось іншого великого міста) бракує грамотних людей. В регаті, може, ніхто не вимагатиме від нього подвійної роботи.

— Я згодний з вами, пане Попович, що в регаті я міг би легко дістати працю. Чому б і ні? Я ж там розчинився б в румунському морі, як грудка солі в бочці води. Але бачите, в мене вліз якийсь чорт, і я не хочу заради хліба покидати своєї землі. Чому я це маю робити? Аби звільнити місце ще одному колоністові? Не хочу, і баста! Хочу жити на своїй землі і померти тут, де родився і де поховані мої дід і прапрадід мого діда. Хочу лежати на веренчанському цвинтарі і щоб на хресті з вапняку було викарбуване кирилицею моє прізвище. Може, з тих білих хрестів вичитуватимуть колись історію Буковини і дізнаються, що на цій землі жили колись… українці.

Тато моргає мамі, а мама вдає, що не розуміє, чого від неї хочуть. Сама ж, напевне, думає, що тієї сливовиці залишилося вже не так багато, щоб з будь-якої нагоди виставляти її на стіл. А тато, напевно, у свою чергу, міркує собі, що це нагода далеко не будь-яка. Людина до краю знервована, і ковток-два міцного трунку повернув би їй лагідніший настрій, а це велико важить, жінко!

— Ей, пане Костик, не треба відразу піддаватися чорним думкам. Я вам скажу, що не такий чорт страшний, як його малюють, — пробує мама підняти настрій гостя без сливовиці. — Не проковтнула нас цісарська Австрія, не проковтне і боярська Румунія. Якось воно буде…

Костик забуває, в чиїм він домі, хто тут господиня, й афектовано регоче (а він це вміє!) мамі просто в лице!

— «Якось-то буде», кажете, пані добродійко? Ви геніальні! Пане Попович, чуєте, вашу пані на найближчих виборах треба послом зробити.

— Я не розумію, що ви цим хочете сказати, і взагалі не знаю, що сталося, — сухо відтяв йому татко, явно ображений за маму.

Позиція татка відразу опам'ятала Костика:

— Я перепрошую, я дуже перепрошую, але оте «якось-то буде», тепер найбільш популярний клич наших ура-патріотів. От до чого воно дійшло. І тому я гадаю, що більш гонорово для хліба оженитися без любові, ніж іти на службу до ворога.

— Гм, — дипломатично кашлянув татко, — одруження без почуттів і посада в регаті, — татко тактовно обминає випадки запродання сигуранці, — це настільки різні речі, що про них навіть дискутувати в одній площині не можна. Дібране подружжя, пане Костик, це і є те земне щастя, за яким багато хто женеться, а мало хто знає, як воно має виглядати. І тільки коли людині пішло вже з полудня, вона оцінює, яка це ласка божа обрати собі пару за велінням серця.

«Данку, — щось нявчить у мені, — я теж хотіла б, щоб колись, коли мені поверне з полудня, мій чоловік міг мені сказати те саме і щоб (я замружую очі, а ти затули вуха!)… І щоб… тим моїм чоловіком був ти».

Треба враховувати і той факт, що Костик пристає в прийми до Єлінських. Аби шляхта колись, застерігає татко, не докоряла йому, що взяла його в тому, що на ньому.

Виходить, що Костик не повинен запродуватись ані шляхтичеві Єлінському, ані румунським окупантам, а з чого жити в такому разі залізному студентові? Справді, на які фонди повинна існувати людина, яка не хоче продавати своєї честі — особистої, національної чи класової?

У нашому цивілізованому світі існують навіть товариства охорони тварин. Чи не мало б сенсу створити міжнародний фонд допомоги тим, що не з своєї вини опинилися в скрутному становищі і прагнуть залишитися принциповими?

Я так поринула у роздуми, що до моєї свідомості не відразу дійшли слова Костика:

— Вам так жаль мене, пане Попович? То знаєте що? Віддайте за мене вашу Дарцю.

Ось вам і весь Петро Костик. Будь ласка, познайомтесь! Чи не мала я рації, що цей паскуда не заснув би звечора, якби за дня не зіпсував настрою хоч одній людині? Я знала б, що відповісти такому нахабі, якби була тільки з ним, четверо очей. А так — почуємо, що йому мама скаже.

— Та чого ви засоромлюєте її, пане Костик? З неї ще така відданиця, як з вас митрополит!

— Пані добродійко, — скалить свої кінські зуби той чортяка, — та Дарці вже сьогодні не гріх було б проспацеруватися заміж! Дивіться, як вона вибуяла від вакацій. Ви скажіть краще, що не хочете мене зятем, бо маєте когось іншого на прикметі.

Тато вигладжує вчорашню газету й ретельно складає її навіщось учетверо.

— А що ви на це скажете, пане Попович?

Уявляю, який театр улаштував би тут той Костище, якби не напився сливовиці!

Таткові залишається одно з двох: або обернути всю ситуацію на жарт, або привести Петра до пам'яті так, щоб йому в п'ятах застигло. Мій миролюбний татусь вибирає перше:

— Чекайте, пане Костик, чекайте, не можна сватати дівчини, не спитавши, чи вона хоче йти за вас. Дарцю, підеш за пана Костика?

Це ніби має бути жарт, але чому з нього ніхто не сміється?

З кухонних дверей висувається голова бабці. З виразу її обличчя (у гніві в неї якось особливо всисаються губи) можна догадатися, що вона не настроєна жартувати.

Що за дурна ситуація! Якщо я зараз не втру носа тому безлиці, то в справу втрутиться бабця, а тоді нашому гостеві буде гірше. Мама з татом не озиваються, мовби і собі чекають, що я скажу. Добре, я відповім йому, лише не те, чого ви сподіваєтеся, мої дорогі.

Чую голос моєї совісті: «Встань і скажи їм усім, хай раз назавжди знають». Не можу відразу зважитися. Ще вагаюся. Тоді моя совість наказує мені вдруге: «Будь сміливою! Встань і скажи!»

Дарка встала і сказала запинаючись:

— Є тільки один на світі, що я могла б вийти за нього заміж, а більше ні за кого не гадаю…

Так я сказала. Коли мені судилося зробити подвиг в житті, то я його звершила того дня, хоч день той і почався як день…

Я не можу сказати, як я виглядала, коли це говорила, як «виглядав» мій голос при цьому. Одне змогла спостерегти: враження від мого виступу було колосальне!

Всі застигли у піврусі, немов зачаровані злою силою. Якби хтось з них у ту хвилину ніс ложку зі стравою до рота, то рука застигла б на півдорозі у повітрі. Дарка не чекає, аж фігури довкола неї оживуть знову. Демонстративно, віддалік, обминає Костика, ображена і тріумфуюча водночас, іде до кімнати через кухню, потім через сіни, до єдиного захистку — свого ліжка.

Я твердо постановила не плакати, але сльози однаково текли по лиці. Я пробувала стримувати їх силою волі, але вони не слухались і текли далі. Тоді я махнула на них рукою, і вони перестали.

Чую через стіну, як там загомоніли. Напевно, осуджують мене. Або, навпаки ігнорують мій вибрик і навмисне голосно розводяться про… погоду (про політику, не бійся, не говорили б так голосно!). Трохи гризе мене совість, що я знову вибухнула і розчарувала маму, якій так хочеться, щоб її донька була така, як людські діти.

За якийсь час чути, як тато випроваджує Костика до вхідних дверей. Коли відчиняються кухонні двері, звідтіля долітає дзенькіт ложок. Хтось за мене кінчає мити посуд. Еге ж, зараз помиють посуд, стріпають скатертину над цебриком, прополощуть і повісять над плитою сушити мийочку, а тоді хтось з двох, мама або бабця (я воліла б, щоб мама), прийде сюди, аби дати мені школи за мою негідну поведінку при чужій людині.

Що ж, я готова на екзекуцію. Рипнули кухонні двері, і я з кроків у сінях пізнала мамину ходу.

— Чого ти лежиш, ніби хвора? — голос мами не злий, але й далеко йому до ласки. — Наробила сорому нам і собі, а тепер плачеш?

— А я не плачу.

— То зле, що ти не плачеш. Я думала, що ти вже споважніла. Та тобі, дівчино, за півроку сімнадцять буде, а ти повелася, як, як… аж не знаю, як це назвати… Ти що, на жартах не розумієшся? Таж пан Костик жартував, а ти…

— А я теж пожартувала.

Голос мами відразу шарпнувся вбік:

— Гарні мені жарти, нема що казати! Де ж то пасує, щоб панночка у твоєму віці, при чужій людині, у присутності родичів[78] заявляла на весь голос, що вона тільки за нього вийде заміж і більше ні за кого? Де ти такого набралася? Звідки поначитувалася? Це ж нескромно, Дарцю! Ти ще дитина, і тобі взагалі ще не час думати про такі речі, а не те що прилюдно заявляти. Ти мені так урвала лиця, що я думала — підо мною підлога западеться. Дитино, — голос мами стає матовий і м'якший, — все прийде у свою пору. Поки що думай про книжку. На все інше ще час, Дарцю, повір своїй мамі…

«Ще час». В цю хвилину мені справді хочеться бути гречною, але оце сакраментальне «ще час» переслідує мене, відколи я себе пам'ятаю (звичайно, з різних приводів!).

Хочу вірити тобі, мамо, що мені «ще час» думати про ті справи, але ти скажи це моєму серцю, може, воно тебе послухається, бо мене не хоче.

Мама гладить мене по голові. Дякую, мамцю, але цього разу на мій біль твої випробувані ліки не діють.

По добрій хвилині:

— Дарцю, ти мала на думці Данка Данилюка, так?

Мовчу. Заткала кулаком рота і мовчу.

— Вибий собі його з голови, — радить мені моя добра мама, — то не для тебе. Музиканти — однаково що цигани.

— Добре, я виб'ю собі його з голови, — кажу і уявляю, як беру свою голову і витрушую («вибиваю») з неї моє кохання до Данка Данилюка, ніби пилюку з килима.

Присягаюся, що як матиму колись дитину, то ніколи-преніколи не вимагатиму від неї вибивати собі з голови того, кого вона покохає.

— Кіндерлібе, дитяча любов, — філософствує мама, — як кір, дитино, звичайно минається скоро і без наслідків. Не занепадай лише духом. Ще стане хтось на твоїй дорозі, гідний тебе, і то буде твоя пара. Твоя друга половинка, знаєш, як у тій легенді? А директорів Данко — то вітрогон. Ти так упадаєш за ним, а мені здається, що він щось не дуже — за тобою. Люди кажуть (які люди, що за люди, мамо?!), що йому більше подобається Ориська своїм співом. А де ж би то я таким голову собі забивала, що за іншими зиркає? Треба, Дарцю, і якусь дівочу гордість мати!

Мамо, зараз же замовкни, бо не витримаю і крикну з болю! Про яку дівочу гордість може бути мова, коли в мене кровоточить серце?

Душевна пуповина, що досі зв'язувала мене з мамою, болісно обривається. Маю враження, що на цій грані десь обірвалося і моє, сказав би поет, золоте дитинство.

— Ей, що ви там робите? — гукає через сіни бабця. Її цікавість більше не витримує.

Мама цілує мене в чоло, а я, невдячне створіння, не можу віддати їй поцілунку. Встаємо, напівпримирені, і йдемо до кухні. Тут без змін: тато продовжує підсушувати свій тютюнець на краєчку плити; Славочка мостить ляльку у коробку з-під бісквітів; кіт, якому сьогодні забули дати їсти, задерши хвоста, упоминається[79] то в бабці, то в мами за свою порцію молока.

Ти, Дарцю, збери всі свої бруди, і завтра зробимо прання спеціально твоїх речей, щоб потім не починати тарараму в останню хвилину.

Мама теж хоче підкреслити, що життя в нашому домі анітрішечки не вийшло з берегів.

Завершує цей дивний ранок у нашому домі зауваження бабці:

— А я й не знала, що з Костика такий віцман[80].

Так. Таки так! Дарка мусила погодитися з мамою (татко в цьому питанні зберігає святий нейтралітет), що вона, тобто дочка, а не мама, дійсно не така, як людські діти.

Скільки вона не передумала, скільки насумнівалася з приводу наміру Костика одружитися з малописьменною шляхтянкою, а тим часом громадськість Веренчанки сприйняла цю вістку на диво спокійно. Ніхто не дивувався, а тим паче не вболівав з того приводу, що недокінчений студент жениться без любові з дівчиною, яка може йому гарантувати цілі штани, черевики на зиму і тричі на день стіл.

Се ля ві — таке життя, Дарко Попович!

До речі, людей хвилював не так сам факт одруження, як події довкола весілля, помножені на найрізноманітніші здогади.

Кожна чергова версія починалася словом «кажуть» (лови вітра в полі!). Дарка так і охрестила це невловиме джерело: всевидячий, всезнаючий пан Кажуть.

Отож той Кажуть приніс вістку, мовби батько молодої доручив майбутньому зятеві подбати про дозвіл сигуранци на зібрання зі співами і танцями, тобто на весілля, щоб пізніше не було неприємностей ні для гостей, ні для господарів.

Єлінський звернувся до нього як до нормальної людини, яка знає, серед яких обставин живемо, а в зятенька начеб сам чорт ускочив.

Він (подумаєш, ніби тільки він один!), з діда-прадіда господар цієї землі, мав би принижуватися і просити в окупанта дозволу поспівати чи потанцювати на своєму весіллі? А може (тут він сказав таке, що Дарка, їй-бо, соромиться вголос вимовити), а може, ще треба дозволу від сигуранци, щоб… лягти з шлюбною жінкою спати?

Татко (татко!!!) осудив Костика.

— Не можна бути аж таким егоїстом. Він собі жениться з фальчами і плює на сигуранцу, а ми всі, що перебуваємо на державній службі? Припустімо, я можу не співати і не танцювати, але самого того, що я там буду, вистачить, аби звинуватити мене в підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій. А Костик не хоче цього розуміти…

— А може, ти б прихворів на той час? — відразу знайшла мама практичний вихід із становища.

— Ні, Климцю, не намовляй мене на шельмівство, бо нічого з того не буде. І ти ще не забувай, що зі мною на весіллі має бути Дарця. Чи їй звелиш прихворіти? Може, має її на ту пору зуб заболіти і… хто, хто повірить, що нашій доні може боліти зуб?

Ні, мої дорогі, я не прихворію, а просто-таки без попередження умру, якщо не поїду до Суховерхова на весілля. Адже пан Кажуть уже доніс мені, що Данко напевно там буде, бо треба буде молодим заспівати у церкві «Многая літа», а який хор може обійтися без диригента?

Поскільки я, як стверджено, не така, як людські діти, то будьте обережні зі мною, а то я можу і без вашого дозволу чкурнути на те весілля.

Увечері, коли родина сиділа за насонним молоком (ніщо так не впливає на здоровий сон людини, як склянка літеплого молока з ложечкою меду на ніч, — це з рецептури моєї бабці), тато, видно, за день переосмисливши сказане вранці, підійшов тепер до справи з іншого боку:

— Треба буде щось подумати, жінко. Я поки що не знаю, що і як, але одне знаю, що на весіллі у Костика не бути не можу. Це теж, жінко, коли хочеш знати, якась порядність.

— З чийого боку? — мама не була у захопленні від зміни таткової орієнтації.

— З нашого, жінко, з нашого. Костик в цім однім має рацію. Не можна показувати їм, що ми їх аж так боїмося, бо вони самі будуть сміятися з нас. З сигуранцою так, як з собакою: тікаєш, то він за тобою женеться, а обернешся раптом сміливо проти нього, то і він позадкує. Я не думаю, щоб наш панотець дозволив їхати на весілля зятеві й Орисі, якби сигуранца не дала дозволу. Якась домовленість мусить бути.

— Ти хочеш сказати, що отець Підгірський в добрих стосунках з сигуранцою?

— Ет, лишім цю пусту бесіду! Нічого я не хочу сказати… ні, хочу сказати, щоб ти вийняла з шафи мій чорний анцуг[81] і подивилася, чи всі гудзики в порядку. Слухай, жінко, коли я останній раз надягав на себе чорне вбрання?

— Не так давко, татку, на весіллі Лялі Данилюк.

— А, правда.

Ще не з'ясувалася справа з дозволом на весілля, як Кажуть доніс про новий вибрик зятя, чи то пак — майбутнього зятя Єлінських.

Десь Єлінський мав натякнути Костикові, але отак дуже обережно, дуже чемно (знаючи вже трошки його характер): мовляв, він просив би, з огляду на людські злі язики, щоб родина молодого з'явилася на весілля трохи, отак, про людське око, злегка по-панськи одягнена.

Костик, не поцікавившись докладно, чим викликана потреба такого маскараду, відразу накрив тестя мокрим рядном: що-що? Його родина мала б з себе гаманів[82] робити? А пан тесть не знав, з якої ложі походить його майбутній зять? То вже й останньої національної ознаки треба цуратися?

Якої ознаки, що за ознака — не дуже-то й розумів Єлінський свого натуристого зятя. Про ніякі ознаки йому, боже борони, не йдеться! Він хотів, ну, просто хотів, аби злі язики пізніше мололи бозна-що, ну, точніше, з огляду на деяке ліпше товариство, що буде на весіллі, щоб… як то сказати? щоб… одне слово, зять повинен зрозуміти його…

Костик одне розуміє: хто не визнає його народу, то може не визнавати і його, Петра Костика, а від вівтаря відступити ще не пізно.

Кажуть запевняє, що така погроза зробила своє. Тесть відразу присмирнів, а Костик, скориставшись з тимчасової перемоги, пішов далі в атаку. Якщо так справи стоять, то він тепер підмовить своїх з'явитися у найстародавніших, з самого дна скрині, з самого споду жердки[83] прадідівських народних одягах. Чоловіки хай прийдуть у білих вовняних гачах, в сердаках та кожухах з дармовисами, а жінки — у червоних, з вивернутими халявами чоботях і у фезах під рушниками.

Костик хоче обумовити наперед, аби пізніше не було скандалу на весіллі, щоб, не дай бог, не було окремих столів для панства, а окремих для мужицтва і щоб біля одних тарілок не лежали срібні виделки та ножі, а біля інших — дерев'яні та залізні ложки. Для нього всі весільні гості — рівні!

— Тут уже Костик не має рації, — сказала мама, що не тримала ні одної, ні другої сторони, — він повинен розуміти, що селяни краще почуватимуть себе у своєму гурті, ніж мішма з панами. А щодо тих ножів і виделок, то просто сміх. Нащо би то я мучила селян і змушувала їх орудувати ножем і виделкою? Хай би вже їв так, як дома звик, — ложкою. Той Костик таки неможливий. Не заздрю його жінці. — При цьому мама чогось подивилася на мене.

Цікаво — коли весілля Данкової сестри можна було прирівняти до вистави у справжньому театрі, де від глядача приховуються всі підготовчі роботи, то весілля у Суховерхові, якщо триматися цього порівняння, нагадувало аматорську виставу (непричком у нас, у Веренчанці), де в усіх готуваннях — від костюмів до лаштунків — бере участь півсела.

До речі, про костюми. За три дні до весілля виявилося, що у Празького (перший дружба!) немає чорного вбрання.

— Як-то? — дивувався дехто. — Взагалі не має парадного вбрання?

Має, і то в досить доброму стані, але темно-синє.

— Темно-синє на таке весілля не годиться! — прийшли до одностайного висновку всі суспільні кола Веренчанки. — Треба чорного.

А звідки його взяти? Найпростіше було б сісти у поїзд, поїхати до Чернівців і купити нове, але на це не дозволяє, як висловився веренчанський дяк Пантелеймон, каса Празьких. Залишався один-єдиний вихід — позичити в когось чорне вбрання. Так, але в кого? Хлопці (ненавиджу це слово і проклинаю його!), які, мабуть, щойно з цього приводу придивилися уважніше до Василя, виявили, що в нього фігура нетипова. Він низький, зате ненормально широкий у плечах. Довгорукий, але коротконогий. Стала собі тепер братія ламати голову, де б то знайти двійника Празькому і щодо фігури, і… такого, до якого можна б підійти з цим як-не-як неповсякденним проханням. Шукали відповідного кандидата, шукали і таки знайшли. Брат молодого пригадав веренчанським людям, що батько аптекарки не завжди був маленьким, засушеним чоловічком. Кільканадцять років тому то був кремезний, правда, низького росту мужчина, що загальним силуетом (Улянич почав залюбки вживати інтелігентних словечок) досить нагадував нашого дружбу.

Позичати взагалі не належить до приємних речей, а тим паче одяг, який людина береже, можливо, вже тільки на смерть, але Празький і його друзі не мали іншого виходу. Напевно, ніхто з нас не сподівався, що все піде аж так гладко. Старий добродій, як тільки дізнався, в чому річ, охоче, з місця погодився позичити вбрання. Попросив тільки, щоб Празький при ньому приміряв. Коли Празький вволив його волю (ще б пак, за таку послугу!), то старий був просто щасливий від того, що його вбрання ще на щось придалося.

— Добре, добре, дуже добре! — жебонів, то пригладжуючи, то обсмикуючи анцуг на Празькому, — Ви візьміть в руки, прошу вас, що то за матерія! Таке вбрання!.. Тепер таких не подибаєш навіть у самому Бухаресті. Я вже думав, — втер око, — що в ньому покладуть мене тільки у труну, а воно, диви, ще потанцює собі на весіллі. Добре, добре, дуже добре…

На весілля у Данилюків мама була переробила мені сукню з бабиної бальної. Та, по-перше, тоді було літо, по-друге, я була на півтора року молодша, тобто могла ще з'являтися на людях у переробленій сукні. А тепер не хочу. Я надягну свою шерстяну, ясно-сірого кольору, з широкими, по-грецьки розпоротими рукавами, підбитими голубим атласом. Зрештою, іншого парадного вбрання на зимовий сезон в мене й немає.

Орися покрутила носом, почувши мій проект. (Характерно, що чим вона стає дорослішою, тим більше загострюється в неї носик. Дехто з хлопців тієї думки, що це додає їй пікантності. А я думаю — навпаки).

— Для молодої панночки така сукня на весілля не годиться. Чи ти, може, хочеш підладитися під них? (Мала на думці шляхту?)

Орися ані в гадці не має пристосовуватися до шляхтянок. Повинна ж бути між нею і тією публікою якась різниця чи ні? Чи Дарка думає, що вона, Орися, з якоїсь гуманності чи делікатності буде знижуватися до їх рівня? Навпаки! Так, навпаки! Орися, наприклад, одягне на весілля сріблясту мереживну сукенку на яскраво-червоному чохлі, до того зачіска а-ля Пола Негрі плюс срібні туфельки, плюс вечірня срібна торбинка.

— Це добре на великосвітський бал, але не на скромне весілля на селі, — насмілилася я заперечити Орисі в галузі бонтону.

— Я знаю, можеш мене не повчати, але я навмисне. Я одягаюся не для них. Казав мені швагер, що на весіллі, дуже можливо, буде хтось з чернівецьких академіків[84]. Компрене ву, розумієте, мадемуазель? А твій Данилюк має чорний одяг чи, може, теж треба буде позичати? Правда, на його фігуру було б легше дібрати.

Ориська хотіла вколоти мене, а тим часом її шпилька справила мені тільки радість («твій Данилюк»!).

— А чого ти носиш такі тугі станики?[85] — вже не мала до чого причепитись. — Це тепер не модно. У великому світі прийнято, щоб жіночі груди, капку підняті, окреслювалися під сукнею природно… зовсім вільно. А ти виглядаєш, як випхана дошка для прасування.

Коли Ориська пішла від нас, я під тим приводом, що з нагоди весілля хочу обмитися від «а» до «зет», як каже моя бабця, замкнулася в кімнаті і зробила щось перший раз у житті: подивилася на свої груди в дзеркалі. Ніколи досі не звертала спеціально уваги на цю деталь мого тіла, а тепер, під впливом розмови з Орисею, хотіла де в чому переконатися. Я навмисне взяла їх у долоні. Були легкі і пружні. Орися має рацію, мої груди настільки від природи підняті, що їм не треба ніякого галтера.

Не знаю чому, але свідомість цього дала мені не знану досі радість.

Обережно натякнула я про мою розмову з Орисею, тобто про нову моду, мамі.

— Мамця знає, що тепер не модні станики (в нашому домі вважається непристойним слово «бюстгальтер»).

— Так? Що ти кажеш? А то відколи? Чи не привезла цієї моди Ориська з Гіц, — відразу здогадалася моя мама.

Маму не цікавить моя думка в цій справі. Вона каже безапеляційно:

— Молодій панночці ходити без станика — це, це… — шукає відповідного слова пальцем по чолі, — це… нескромно і не дуже безпечно. Розумієш?

Розумію. Не треба хіба казати, що станик, який мама подала мені разом з рештою білизни, я не одягла, а сховала в найпевніший сховок дівчат у цілому світі — під матрац ліжка.

Коли до весілля лишилися вже не дні, а години, а з Суховерхова до Веренчанки долітав (звичайно, символічно!) запах димлених домашніх ковбас та різних мазурок, перекладанців, бабок (яких по містах виперли новомодні торти!), молодий знову відчубучив штуку.

Добре моя мама каже: бідна з ним буде його жінка!

Коли остаточно обмірковували список гостей, запрошених на весілля, Єлінський запропонував втягнути туди і свого наступника, теперішнього економа суховерхівського пана, Траяна Лупула. Костик гостро запротестував: «Е, ні, пане тестю, доки йшов на поступки, то йшов, а тут уже — гов, пр-р, годі!» Що він, Петро Костик, має спільного з тим голаном?[86] То тесть таки заповзявся погірчити йому день шлюбу? А може, цей шлюб йому, Костикові (Дарка думає, що тут Кажуть трохи забрехався), і так не солодкий? Ну нащо, він хотів би знати, нащо на весілля йому колоніста, просто ворога?

Єлінський спочатку м'явся, терся, хрускав пальцями, знизував плечима, робив якісь значні, але не зрозумілі Костику жести руками, багатозначно підморгував до зятя, одне слово, докладав усіх зусиль, щоб його зрозуміли без слів, але все даремно.

Мужицька дитина Костик хотів мати просту відповідь на своє просте запитання: навіщо йому колоніст на весіллі?

Нарешті, переконавшись, що всі його зусилля марні, Єлінський почав навпростець: зять повинен зрозуміти, що вступає не тільки у подружжя з Артемізією, але й у нову родину, яка має свої звички, свої стосунки з людьми, свої погляди на життя. А життя, Петре, це передусім злагода з людьми, серед яких живеш. Як же зять уявляє собі життя серед суховерхівських людей, коли він ладний пересварити свого тестя з усіма? Чому, чому має бути економ на весіллі? Та тому, Петре, що цього вимагає… політика.

Вчувши це слово, Костик гикнув, ніби з великого переляку. Політика? То він від неї (тут Костик вилаявся) втік аж до Суховерхова, а ота його і тут знайшла? Єлінський мусив аж пояснювати своєму холеричному зятеві, що він мав на думці не політичну політику, а господарську.

— Яку?

— Так, яку чуєш. Господарську. А тепер слухай уважно, зятю, і, як то кажуть, мотай собі на вус. Як не може, приміром, швець-ремісник не те що витримати конкуренцію, а й загалом утриматись у сусідстві з фабрикою взуття, так сьогодні не може без підпори двору[87] зв'язати кінці з кінцями середній господар на селі.

— Як? — мав спитати Костик. — То двір підпирає всі середні господарства на селі? Він щось такої політики не чував.

— Всіх двір не підпирає, бо тоді мусив би й сам розвалитися, отже, тому й господарства, що не знаходять опори у дворі, не живуть, а животіють, а нам з тобою, дорогий зятю, і твоїм дітям, а моїм онукам, треба не животіти, а жити.

То якої підпори, хай уже нарешті тесть скаже, потребує, наприклад, господарство Єлінських?

Гаразд. Тесть зараз викладає все чисто перед зятем. Ось для прикладу: дотепер має Єлінський з двора (звичайно, за відповідну оплату) і дорідну пшеницю на насіння, і теличок від расових бугаїв, і лошат від маток з метриками, не говорячи вже про розсаду з теплиць чи щепи з фруктової шкілки. Але це ще не все. Одержує пан, припустімо, вагон штучного добрива, відступить кілька центнерів і Єлінському. Чи експортує двір велику партію свиней за кордон. За одним заходом, як то кажуть, приплюсує туди і Єлінський своїх десять чи дванадцять штук. Відсилає пан полуниці для чернівецьких ресторанів. При п'ятнадцяти чи скількох там кошах притулить і Єлінський один свій. А хто всім тим господарським рухом керує? Пан? Та де там! Економ, зятю, запам'ятай собі на все життя. І тому Єлінським навіть вигідно запросити на весілля Лупула.

— Чекайте, чекайте, не торохтіть так багато, — сказав Костик до свого тестя. — Виходить, що я тікав від політичної неволі та й потрапив у залежність іншу — господарську?

— А ти як думав, сину? На світі нема ніде волі людині… та й у небі будеш залежний від праведнішого, заслуженішого перед богом, ніж ти…

— Як то таке життя має бути, то знаєте, тату, — вперше так звернувся до Єлінського Костик, — тоді знаєте, що я…

Непристойне слово, яке сказав при цьому Костик, пропустимо. Все, що йому виклав тесть, Костик зрозумів, одне тільки все ж таки неясне: чому на його весіллі має бути донощик сигуранци, той підлий Лупул?

— А, Траян Лупул! Між нами кажучи, як людина він не поганий. Тільки простюх страшенний. Може, за перепрошенням, при дамах пальцем длубати в носі, але як людина — нічого собі.

— Та як нічого, коли він співпрацює з сигуранцою?

— І що з того? — розсміявся добродушно Єлінський. — Хай собі працює на здоров'я. Що це кому шкодить, коли всі про це знають і кожний на свій лад остерігається його.

— А я не хочу сидіти за одним столом зі сигуранщиком!

Тоді тато Єлінський виклав свій останній аргумент: хочеш чи не хочеш, а Траян Лупул на весіллі мусить бути! Треба знати, що саму присутність Лупула серед гостей сигуранца буде розцінювати як живий дозвіл на сходини з забавами і танцями.

Цим останнім аргументом тесть переконав, а заразом і вбив морально Костика. Той погодився на такого гостя з одним застереженням:

— Але я особисто не буду його просити. І не хочу, щоб і Артемізія…

— А цього й не треба! Він і непрошений прийде. Мені йшлося тільки про те, щоб ти не зчинив бучі на весіллі. А прийти, то він прийде і сам. Він — негордий.

Аж ось настав день і година, коли треба було їхати на весілля до Суховерхова. Татко, я, Орися і Улянич мали їхати одними саньми. Проте коли на дзенькіт дзвіночків на шорах Дарка з татком вийшли з хати, на санях сиділа сама, загорнута вище носа, Ориська. А де ж Улянич?

Швагер, пояснила Орися, щоб нам було вигідніше, по дорозі пересів на одні з саней, що повезли до Суховерхова родину молодого.

Як уже всі вмостилися у санях (татко і фірман сиділи лицем до коней, а Дарка з Орисею — плечима, спираючися на чоловічі плечі, що мали їх захищати не тільки від вітру, але й від снігу з-під кінських копит), Ориська заговорила півголосом, щоб не чув фірман попереду:

— Ти думаєш, що Дмитро дійсно пересів тільки тому, щоб нам було вигідніше?

— Думаю, що так. А що?

— Він пересів у тамті сани тому, що йому приємніше, ти чуєш, приємніше їхати з своєю мужичією, ніж з нами. Кажу тобі, що головно тому. Як його не муштрує Софійка, вовка однаково у ліс тягне. Масти Федя медом, а Федь Федем. Софійка аж тепер бачить, яку дурницю зробила, але що ж? Вже запізно. Та бодай я матиму науку. Ніколи, — вимовила з не зрозумілим для Дарки вогнем, — ніколи не вийду заміж за мужицького сина!

Дарка, навпаки, вважала, що перебування в регаті, власне, не в регаті як такому, а у відносно великому місті, якими з опису Орисі мали бути Гіци, контакт (хоч би в гімназії, де викладав математику) з інтелігентними людьми змінив Улянича на краще, коли йшлося про товариську огладу[88].

На другий день різдва Поповичі були запрошені до Підгірських. Дарка, аби якось розвіяти свою тугу за Данком, якого сподівалася там зустріти, а який взагалі ще не приїхав до Веренчанки, стежила весь вечір за поведінкою зятя господарів. Була бездоганна. Невимушеність, з якою вітав ще в передпокої запрошених гостей, допомагаючи дамам позбуватися верхнього одягу, галантність, з якою цілував старшим дамам руку, легкість, з якою вводив мужчин у курильну кімнату, де вже чекав на них зелений столик, елегантна дискреція, з якою запихав манжети сорочки в рукав, вправність з якою наливав вино, стиль його анекдотів, зосереджена увага, з якою вмів слухати нудного сусіда, добір слів у його мові — все це свідчило про те, що Дмитро Улянич з селянського хлопця став інтелігентом. Правда, в одному Орися має стопроцентну рацію: Улянич не зміг і, мабуть, ніколи не зможе духовно порвати з своєю мужицькою стихією. Та коли в Костика потяг до своїх має романтичний, може, навіть трохи хворобливий характер, то в Улянича ця прив'язаність до свого мала глибоке і трагічне коріння.

Чому глибоке і трагічне?

Не знаю. Так мені здається, а мені ще сімнадцяти немає.

І сніг з-під кінських копит (не дуже допомагала загата з двох чоловічих спин), і дзенькіт дзвіночків на шорах, і безконечне засніжене поле — як усе це інакше сприймалося б, по-іншому звучало б, якби ти, любий, був поруч!

Коли сани в'їхали на обійстя молодої, виявилося, що всі вже чекають на запізнілих гостей, щоб іти до шлюбу. Дарчині очі й серце відразу заспокоїлися, коли серед гурту молодих чоловіків побачила Данка. Вірити не хотіла: він виріс за той час, що вони не бачились! Витягнувся і, мабуть, тому ще більш зсутулився. Скидалося на те, що й він шукав Дарки. Зустрівшись з нею очима, він привітав її чемно, але чужо. Дарка зрозуміла, чому це так. Мафія стежила за кожним його жестом. Коли їх очі зустрілися вдруге, він повів бровою в бік хлопців — мовляв, я підійшов би до тебе, але тепер не можу.

«Але за столом будеш біля мене?..» — спитала його у свою чергу Дарка.

«А як же інакше?»

«А ті, — тепер Дарка повела бровою в бік мафії, — дозволять тобі?»

«Не май мене вже за такого безвольного раба!» — так само без слів, однією недоброю складкою поміж бровами відповів Данко.

Церковця була недалеко від обійстя молодої, тож весільний похід на чолі з молодими рушив пішки. Дарці сподобалося, що родина молодого з'явилася ні по-стародавньому, ні по-модному одягнена, а так, як тепер водилося на селі.

Дарка побоювалася, що молодий біля самого вівтаря знов утне якусь штуку, але, слава богу, все добре закінчилося. Пізніше на весіллі говорили, що його мама, стара Костикова, стояла за спиною сина і буквально притримувала його за полу сюртука, щоб в останню хвилину не втік від шлюбу.

Костик не надто охоче, але й не надто мляво заявив при вівтарі, що має добру невимушену волю взяти за жінку оцю біля нього невісту, панотець прочитав відповідне місце з євангелія, поблагословив обручки, молоді наділи їх собі на пальці і стали вже чоловіком і жінкою. Все так просто, що аж лячно.

Повернення від шлюбу загаялося трохи через складання гратуляцій молодій парі. Дарка змогла погратулювати Костикові щойно в хаті. Коли Дарка підійшла до молодого, він, нахилившися, буцімто подякувати за добрі побажання, спитав густим шепотом:

— Ти чого не хотіла за мене піти? Я був би тебе, дурненька, на руках носив…

Я мусила мати дуже розгублений вираз обличчя, бо Данко підійшов до мене і спитав:

— Що з тобою? Що він тобі сказав?

На моє щастя, біля столів зчинилася така метушня (гості намагалися займати місця цілими групами), що я могла й не чути Данкового питання, а тим самим і не відповідати на нього.

— Сядемо ось тут, — вказала Дарка на перші скраю вільні місця з остраху, щоб хтось не перетягнув Данка у свою компанію і не розлучив його з нею.

— А чого тут? Не поспішаймо. Ми теж сядемо з своїми. Може, ще заспівати доведеться. А де Орися?

Не знаю. Не знаю. Не знаю. Боже мій, а що, як мама мала рацію, що він воліє ту музикальну гусочку, а не мене?

Орися якраз окупувала шість місць за іншим столом і подавала нам знаки, щоб ми протискалися до неї. Була в оточенні аж чотирьох, тобто всіх, що були на весіллі, академіків. Одного з них, з гарним прізвищем Соловій, Дарка знала з чернівецького поїзда. Соловій сідав у Кіцмані і завжди чомусь в останній вагон.

Він пам'ятав Дарку теж, бо, коли їх знайомили, обоє одночасно вигукнули:

— А ми вже давно знаємося… з вигляду.

Ориська (зрештою, як вона й запланувала!) відразу опинилася в центрі уваги. Її срібній сукні таки судилося відіграти свою велику роль.

Дарка подивилася на молодих. Сиділи на почесному, встеленому килимами місці, як два випадкові пасажири на одній лаві у вагоні.

Ляля Данилюків теж не з любові вийшла за свого Альфреда, але та бодай вміла хоч під час весільного банкету вдавати закохану в свого новоспеченого мужа, чим хоч трохи замаскувала свою ганьбу. (Вважаю, що виходити заміж без любові — це ганьба, та ще й ганебна!)

Молода пані Костикова не опанувала цього мистецтва і не знати, чи хотіла б ним скористатися, якби навіть їй були відомі його секрети. Всю її увагу привернули свашки, що розносили на полумисках страви по столах: чи подають в тому порядку, як було намічено, і чи починають з тих столів, що їм було велено?

Молодий теж, наче гусак, витягав і так довгу шию, щоб ще раз пересвідчитися, чи свашки не обминають з ліпшими стравами мужицького стола.

Добре пророкувала моя мама: селяни таки сіли однією масою.

— А де пан Улянич? — спитала я Орисю, щоб знати, чи тримати мені вільне місце для нього.

— Де? — Ориська аж зарожевілася спересердя. — Оглянься поза себе, то побачиш, де мій швагер. Сів собі серед мужиків…

— То, може, молодий просив його про це?

— Просив? Його до такого треба аж просити? Не будь смішна…

Хто зайняв уже місце за столом, хто ще вовтузився, але тости вже почалися, бо молодий хотів випити.

Місця було мало, людей багато, лави стояли майже впритул до столів, тож справжньою мукою було вставати під час кожного тосту, а вислуховувати побажання молодій парі сидячи, видно, в цьому середовищі не було прийнято.

— Я їхав сюди і весь час думав, чи застану тебе тут.

Під скатертиною його рука намацує мою, тягне її на своє коліно і владно вкладається на неї.

— А мало бракувало, щоб мене не було на весіллі…

— Е, ні! Я мусив тебе бачити. Знаєш, що я б зробив, якби тебе тут не застав?

— Що?

— Я б зараз по весіллі пішов до твоїх старих і з порога стеремкотів на них: ах, теремтете, де ви поділи мою Дарцю?

— І ти направду так зробив би? І так спитав би? — Хочу ще раз почути з його уст слова «мою Дарцю» і щиро жалкую, що не зможе цього почути моя мама, — Як би ти їм сказав? Як?

Данко не підозріває підступу. Він радий, що мені сподобався його жарт, і повторює фразу цілком.

Моя рука під скатертиною вдячно втискається в його долоню.

— Вип'ємо, Дарцю?

— Дякую. Я більше не можу. Я ж, власне, не п'ю.

— Всі панночки не п'ють, а пізніше всі трішки п'яненькі. Я дуже люблю, коли панна трішки п'яненька. Вона стає тоді така ласкава, така покірна…

Якби він при цьому не прищулив по-батярському ока, я була б удала, що не зрозуміла його брудного натяку. В цій ситуації повинна я зареагувати (завжди при цьому слові згадується мені чомусь хімія) — хоч би з-за дівочої солідарності.

Відсуваю неторкану чарочку з вином.

— Дитина образилася? — сміється. — Тоді я за кару вип'ю і твоє вино. Тепер я буду справді п'яний, але ти мене не бійся.

Звільняє свою праву руку з-під стола і при всіх відгортає мені жмутик волосся з-над очей:

— А ти знаєш, я бачу тебе дві.

— Дан, ти ще не так багато випив.

— А ти вислухай до кінця. Тебе є завжди дві. Одна та, коли ти зі мною, а друга та, коли ти далеко від мене. Ти не будеш гніватись, коли скажу, що я ліпший до тієї далекої. Оцій, що зі мною, іноді свідомо завдаю болю, знаєш, як то часом в людину чорт вскочить, а тій, далекій, ніколи не зробив би прикрощів. Але ж бо й вона до мене краща, ніж ти. Ти не образилася?

— Ні.

Не маю права ображатися, бо зі мною іноді теж таке діється. А може, таке розщеплення психіки притаманне закоханим взагалі?

Сумно мені. Той далекий Данко не прискалив би так по-батярськи ока, як щойно зробив цей.

Тільки що взялися за виделки (кулінарні запахи, які ще за три дні до весілля долітали з Суховерхова аж до Веренчанки, повністю виправдали себе!), як біля вхідних дверей зчинився галас. Якась пара нестарих, по-міщанськи одягнених, чорноволосих людей на втіху присутнім галасливо добиралася до стола молодих з великими, як уже встигли поінформувати Дарку сусіди, з породи лебедів, живими гусками під пахвами.

Почулися вигуки з різних кінців столів:

— Тримай боки, бо процесія йде!

— Мой, Траяне, куди прешся з худобою, не видиш, що люди сидять?

— Заберіть у чоловіка гуси, бо ще злетять і нароблять баджокурі[89].

Хвиля веселощів зросла, коли молоді, прийнявши з рук гостя подарунок, підняли птахів угору, щоб показати їх і тим з найтемніших кутків, а гуси зрозуміли це як сигнал до волі і загелготали.

Позбувшися клопітного вантажу, Лупул з жінкою пробивалися до того єдиного вільного місця, що його було Дарка тримала для Улянича.

— А може б, скоренько попросити сюди пана Поповича? — відповів хтось, аби таким чином не допустити сигуранщика до товариства.

Та ба! Пан Попович у сусідній кімнатці ще з трьома учителями (правда, двері були відчинені навстіж у зал) лупилися в карти, аж дим ішов. Відірвати татка від карт, особливо коли мами не було поблизу, Дарка знала, не в людській силі. Не було іншого виходу, як погодитися з примхою долі й прийняти сигуранщика у своє товариство.

З усього було видно, що Лупул перебував у досить близьких стосунках з місцевими людьми, і це, либонь, здивувало не одну тільки Дарку.

Сидячи візаві, Дарка могла спокійно придивитися ближче до таємного співробітника сигуранци. Був типовим представником півдня своєї країни: невисокий, опецькуватий, з оливкового кольору шкірою, з раннім нахилом до ожиріння. Його жінка з незвичайно правильними (аж, може, трохи надто) рисами обличчя мала характерне для своєї раси смагляве лице і дорідну, у жирових обручах шию. Не розуміючи як слід української мови, вона добрала способу й на все, з чим до неї хто не звертався б, відповідала сміхом. Сміялася щиро, по-дитячому якось, широко розкриваючи рота.

Лупул тицьнув кожному по черзі свою здоровенну руку, жінку представив тим, що обняв її на людях і висловив надію, що всім нам буде весело, а щоб було ще веселіше, то в нього, — він кумедно приклав долоню до рота, — ще є запасна пляшка цуйки, але він не дурень відразу виставити її на стіл.

Дещо освоївшись з товариством, Лупул поналивав (почавши від себе і своєї жінки) усім сусідам, як тільки далеко могла сягнути його рука. Дальших він заохотив самим це зробити і попросив слова для тосту.

В залі притихло, не відразу, правда. Ті, що не знали про існування Траяна Лупула, допитувались у сусідів, хто він, а дізнавшись, з ким доводиться мати справу, на місці німіли, цікаві, що він скаже.

Лупул широко — долонею — обтер рота (має рацію Єлінський, ото простюх!), хихикнув для відваги і ламаною начетверо українською мовою побажав молодій парі, щоб добре справувалися, тобто щоб до року всі тут присутні зійшлися в цьому домі з нагоди хрестин.

— Мой, Петріка, бери собі приклад з мене. Я такий цікавий був до тієї роботи, що вже через три місяці після весілля мусив справляти хрестини.

— Ах ти, гоцуле, ах ти, голане, ах ти, пройдисвіте! — глушманила його жінка кулаками по плечах, а він удавано йойкав і корчився з болю на втіху публіки.

І чоловік, і жінка, і гості насміялися досхочу.

Виступ Лупула по асоціації нагадав Дарці, як у Лялі на весіллі варнякав п'яний представник сигуранци, а перелякані гості тислися по кутках.

Що не кажіть, а Єлінським (ну, і Костикові теж!) таки поталанило з гостем із сигуранци.

* * *

Годі визначити, хто перший подав голос. У всякому разі, пісня не вирвалася з-за стола, за яким сидів ще молодий, але вже досить відомий у музичних колах диригент Богдан Данилюк. Не сталося цього хоч би тому, що навпроти молодого диригента сидів неофіційний представник сигуранци.

Не виключено, а власне, найбільш правдоподібно, що пісню почав сам молодий, а за його прикладом потягли вже інші. Не минуло й кількох хвилин, як молодий (але вже відомий у музичних колах) диригент скочив на табурет, щоб йому було зручніше диригувати масовим хором.

Навіть татко, мій татко, який так розумно у Веренчанці пояснював мамі, що він може не співати і не танцювати, але його першого звинуватять у підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій, не випускаючи карт з рук, тягнув голосно і фальшиво:

Він зміг би пізніше доводити, посилаючися на свідків, що не співав ніяких бунтарських пісень, але де знайти серед працівників сигуранци такого дурника, який би йому повірив? Хіба ті пани не розуміють, що в цьому разі йдеться не про буквальний текст пісні чи динаміку мелодії, а про настрій та ремінісценції, які дана пісня викликає? Хіба для звинувачення в антидержавній позиції не вистачить того єдиного факту, що та згуртована маса дозволила собі співати пісню рідною мовою, на яку формально не було дозволу? Тим паче, що та мова, як доводять учені, є зрутенізована стара румунська мова, якій інтелігенція повинна якнайскоріше допомогти очиститися від будь-яких іноземних впливів і домішок, а не активно підтримувати це антинаукове і антидержавне філологічне явище.

О, воістину велика притягальна сила забороненого овочу!

Співаки ще перебувають у засвітах, коли батько молодої вилазить на табурет, з якого щойно диригував Данко, і просить гречних, дорогих і ще якихось там гостей послухати одну хвилечку, що хоче сказати пан Лупул.

— Буде, буде, вже говорив!

— Ми хочемо співати, а не слухати чиїхось теревенів!

— Люди, дайте спокій, подумайте, з ким маєте справу!

— Та дайте йому вже раз сказати слово…

— Агі, і тут нема спокою від нього!

Лупул, добре вже напідпитку, спираючися на плече дружини, підвівся з-за стола, розкуйовджений, з висмиканою поверх ременя штанів сорочкою, з асиметричними, ніби після припадку, очима, з кислим виразом обличчя, і почав жебоніти тією ж начетверо ламаною румунсько-українською мовою:

— Атенчюня!..[90] Я думав, що ви люди, а ви порц єштешті[91]. Єште, аша параграфул[92], що треба насамперед по-румунськи співати, а ви гоці че ац мі фекут?[93] Вай де мені!.. Що буде тепер моя голова?! Вай де мені… че ац мі фекут, га? Вай де мені, вай де мені!

Він чухав усіма десятьма пальцями голову і, не знаючи, либонь, що йому далі робити з руками і людьми, які не хотіли його послухати, з розпачу налив собі склянку вина і випив його, наче цуйку, одним духом.

Якийсь панок, що його за інших обставин я б прийняла за представника похоронного закладу, зграбно, як півень, вискочив на ту ж табуретку і промовив високим дискантом:

— Прошу панства, прошу заспокоїтися. Закон є закон. Пан Лупул має рацію. Ми повелися, хоч, гм… я вже довгі роки не співаю… І поки ще не пізно, нам треба виправити свою помилку! Проше, пане Лупул, як ваша ласка, — звернувся до економа добірною румунською лайкою, — а ми всі — чи не так, прошу панства? — підтягаємо. Ми любимо українські, о, пардон, я хотів сказати румунські пісні, прошу, починайте, а ми підтягнемо.

— То тягніть, аж лусніть! — кинув хтось весело, для сміху, але не всім було смішно від цього дотепу. Серед тих, хто зберіг серйозне лице, був і мій бідний татусь.

Лупулиха, яка врешті зрозуміла, чого вимагають від її чоловіка, засміялася голосно, по-дитячому, широко відкриваючи рота (якби була не зрозуміла, теж так засміялася б!). Сказала рідною мовою, не перестаючи сміятися:

— Та чого ви хочете від нього? Він п'яний, як свиня. Я буду співати, а ви всі, — зробила заохочувальний жест рукою, ніби збиралася всіх підняти на ноги, — підтягуйте за мною.

Вона встала, обсмикнула на животі сукню, взялася за вуха (був це один з тих механічних рухів, якими жінки автоматично перевіряють стан своєї зачіски), — і сталося друге чудо того вечора. Звичайно, не у масштабі століття, як перше, але, в усякому разі, на веренчанську міру — неабияке.

З тієї бочівочки з кругленькою шийкою полилася така чиста, таким глибоким чуттям забарвлена мелодія, що всі присутні без особливого примусу, зачаровані піснею і її виконанням, підтягли рефрен: «Де че ну вій, де че ну вій?»[94]

Дарку ніби справді на крильцях рендунерілор[95] перенесло у підміські лісисті околиці Штефанештів, куди вона ходила з Зоєю Локуіца по лісові горішки і де співала оці самі «Рендунеле», причому кожний вкладав свій окремий зміст в пісню. Підтягуючи за Зоєю «Рендунеле», я виливала свою тугу за рідною стороною, за домом і, зрозуміло, за ним.

Ні-ні, ця чудова пісня аж ніяк не асоціювалася в моїй свідомості з ворогами і окупантами. Так, мабуть, відчувала не тільки я одна.

Хтось торкнувся мого ліктя. Улянич.

— Але вона має голос! Хто б то сподівався?! Гарна пісня. Чия музика?

— Не знаю. Слова Емінеску.

— Це я знаю.

Татко підійшов до нас. За мною став Данко. Він теж був під враженням голосу жінки Лупула.

— Отак-то й пропадають таланти. Їй треба б кінчати консерваторію, а не виходити заміж за п'яницю. Такий голос, такий від природи поставлений голос. Це щось незвичайне!

Дарка чула, як Улянич, тримаючи татка за руку, не говорив, а нашіптував йому:

— Знаєте, що спало мені на думку, пане Попович? Мені здається, — я відштовхуюся від нашої Буковини, — що надходять такі часи, коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів.

— Але якщо так, пане професоре, то нашому народові, навіть на цьому клаптику Буковини, ще довго бути в історії. З багатством нашої народної культури хто нас зможе отак хап — і проковтнути?

— Ви хочете сказати, що наш національний організм настільки здоровий, що якось сам виживе, а історія допоможе йому в цьому? Я все тримаюся оцього клаптика Північної Буковини, де ми живемо з вами, хоч про мене не можна так сказати, що я тут живу. Я не буду називати ніяких там організацій — Ліги націй і так далі, я беру історію, на яку ви так уповаєте. Історія, як і всякі ліги, допомагає передусім сильним народам, які й без їх допомоги можуть обійтися. Так, пане Попович, що можна панові, то зась Іванові.

— Тихо, тихо! — повів очима довкруги татко. — Не місце тут… тихо, пане професоре, тихо… — і, ніби витираючи губи, притулив до них палець на знак мовчання.

Улянич досить роздратовано обернувся до татка:

— А що я таке сказав? То вже саме слово «організація» не можна вимовити? — І продовжив, хоч татко поволеньки, півкрочками віддалявся від нього: — Чого ж це нам і своєї тіні боятися?

— От, от, святі слова! — з рубашним сміхом втрутилася в розмову старша матка, що подавала знак займати свої старі місця (аби не заходитися зі змиванням тарілок) та випити за панну молоду, бо зараз з неї будуть знімати вельон[96].

Їсти, напевно, ніхто не мав охоти, але всі мостилися за столи, бо коли немає охоти їсти, то це ще не означає, що відпало бажання й випити.

Наставав важливий момент весільної церемонії. У Дарки зародилося підозріння, що його штучно трохи прискорили, аби перебити людям охоту до співу. Тим більше — ніхто не міг дати гарантії, що за «Над Прутом в лузі» не піде «Ми гайдамаки, ми всі однакі…». Від підхмеленої стихії можна всього чекати.

Завивання молодої було типовою мішаниною місцевого народного і наносного, запозиченого пізніше, весільного обряду. Молоду посадили на встеленний подушкою стілець посередині кімнати (Ляля не сідала на подушку, а в сусідньому селі молода сідає з подушкою молодому на коліна), а старша матка з дружками зняли з молодої вельон. Єлінський, як повідомив Кажуть, виплакав у зятя, щоб обійшовся без обрядових пісень. Вельон старша матка передала одній з дружок, а молодій на голову наділи старосвітський очіпок, якого тепер уже не носять і столітні бабусі. Старша матка позичила його за плату в когось, хто цим спеціально промишляв. Зрештою, чепчик у цьому разі був видимим знаком шляхетського походження, як і ота славнозвісна камізелька.

Молода щойно тепер, коли спала з серця тривога, що наречений може в останню хвилину відступити від вівтаря, і коли остаточно, на власні очі, переконалася, що на свашок можна в усім — у кухні і за столами — покластися, дозволила собі на деяке нервове відпруження.

Її повна, я сказала б, з гарно викінченим овалом підборіддя пересічна бузя (о, власне!) молодої дівчини, що багато перебуває на свіжому повітрі, не виражала нічого, крім приємної втоми і потаємного бажання, щоб те все вже раз скінчилося.

Мала ясне, біляве, без претензій на попелястий чи мідяний відтінок, густе волосся, рожеву шкіру не лише на лиці, але й на руках, у вирізі плаття, на шиї, можна було думати, що й на литках, і, аби гармонія не була порушена, простий, втятий носик та, звичайно, типові сині очі. Лише одні губи виглядали, ніби в когось позичені, — досить масивні, довгасті і владні. «Аби Костик не був з нею бідний, а не вона з ним», — подумалося Дарці.

Непропорційно великі, надто вже розвинені працею руки, зокрема долоні, свідчили, що молода Костикова не з лінивих. Номер черевиків теж носила більший, ніж їй природа призначила при народженні.

У старосвітському очіпку, з рюшками і бантиками, що спадали по шиї (їй-бо, Дарці сподобалося таке порівняння!), ніби крижані бурульки, Артемізія виглядала, як не з нашого краю.

Коли церемонія перетворення панни у пані добродійку закінчилася, підійшов до неї Петро, по-чоловічому незграбно зняв їй з голови чепчик, вийняв з-під поли піджака заздалегідь приготовану писану шалеву хустку, моргнув своїй мамі, яка, неважко здогадатися, теж була втаємничена в те, що повинно статися, і вдвох зав'язали її Артемізії на голові, як в'яжуть у спеку веренчанські господині.

Гості, що не виявляли особливого зацікавлення завиванням і вже збиралися покидати свої місця, тепер знову заметушилися, намагаючись одне поперед одного стати поблизу молодих.

Костик, перечекавши хвилину, поки всі заспокоїлися, взяв жінку ззаду попід пахви, підняв вгору і вигукнув:

— Подивіться, яка в мене молодая!

Спинившися знову на підлозі, Артемізія обернулася лицем до чоловіка — і тут сталося щось найменш очікуване: Артемізія сп'ялася навшпиньки і закинула своєму шлюбному чоловікові руки за шию, а він з радісним сіянням на обличчі (знову у цю хвилину не «кінськім»!) міцно пригорнув її до грудей. Їх поцілунок тривав трохи довше, ніж годилося з такої нагоди.

Обоє нарешті погодилися з своєю долею, визнавши перед собою одне одного за чоловіка і жінку. Я була, як і багато з присутніх, зворушена цією сценою, хоч і незрозумілими залишилися для мене його слова під час моїх віншувань: чи був нещирим тоді, чи тепер?

Музика грала безупинно, а в малому колі (достеменно завбільшки з дно доброї господарської балії) танцювали — найперше ця честь припала дружкам — одна за одною дівчата у вельоні з голови молодої, яка вже перетворилася на пані добродійку. Побутувало тут те саме, що й у всьому цивілізованому світі, повір'я: котра дівчина скоріше по молодій надіне вельон на голову, та й вийде скоріше заміж. На Лялинім весіллі до танцю попросив мене сам брат молодої, Богдан Данилюк.

А де ж він тепер? Ні, це не жарти, я його не бачу серед хлопців, що чекають на чергу обтанцювати свої симпатії у вельоні і, річ ясна, зробити для себе відповідний висновок з цієї ворожби.

Дарка ще раз розпачливо оглянулася навколо. Данка не було, а тут якраз старша матка простягнула їй вельон.

Не було іншого виходу, як підставити голову під нього, що й зробила з міною, наче з нелюбом мала йти під вінець.

Цікаво, хто попросить мене тепер до танцю?

Попросив її академік Соловій. Той самий, з яким багато років була знайома з вигляду.

— А я спеціально чекав, щоб потанцювати з вами, як з молодою. А ви знаєте, яку з цим ворожбу зв'язують?

Знаю і тому саме хотіла, щоб Данко взяв мене до танцю. Ти гарний хлопець, а ще краще називаєшся, але ти не Богдан Данилюк, і тому в мене очі сумні, як ти щойно сказав мені.

Моя згуба знайшлася. Нічого особливого не сталося. Данко ще з одним кавалером, який, мабуть, теж того вечора забагато випив, вийшов трохи подивитися на зорі.

Побачивши Дарку без вельону, з задоволенням (а може, з холоду?) потер долоні:

— Зараз, Дарцю, зараз затанцюємо. Ти пригадуєш, як ми танцювали на Лялинім весіллі?

— А я вже протанцювала своє коло.

Дан чудово вдав щиро обуреного:

— Вже протанцювала? Та як ти сміла? Де мій суперник? Давайте його сюди, хай викличу його на поєдинок!

Данко був у такому піднесеному настрої, що в мене закралося підозріння, чи, пробираючися до зали, хлопці не заскочили ще до якоїсь спіжарні[97] і не вихилили по чарці.

— Ти ж сам прогавив мене, — сказала я з докором, який був зовсім не до речі. Ще подумала, наче про сторонню людину: «Уважай, щоб насправді не фарнув її з-під носа якийсь Соловій…»

— Ні-ні… Дарцю, я тебе так не пущу. Те, що ти там з кимсь танцювала, те мене не обходить. Ти мусиш зі мною.

З розв'язністю підхмеленого попросив у незнайомої дівчини тоненької і прозорої, як павутиння, шовкової шалі, що прикрашала її плечі, і будь-як закинув її мені на голову, запевняючи всіх навколо, що я вже у вельоні.

Було так глітно, що ми не вальсували, а, притулені до себе, поколихувалися в ритм музики.

Танець, — спало таке дурне Дарці на думку, — єдина ще безпосередність, що її не видерла людині цивілізація.

Я вдихаю запах його одягу, що видає з себе рештки запахів не знаних мені приміщень і людей.

Колишемося в ритм, як два кущі очерету. Він і вона. Ти і я замикаємо собою цілий світ. Ще ніколи так довго (провінціальні музики не зважають ні на час, ні на втому) і близько не були ми з тобою. Моя рука обіймає твою шию. Твоя міцно, певно, для того, щоб я не збилася з ритму, пригортає мене до твоїх грудей.

О, як хочеться, щоб ця хвилина тривала якнайдовше, бо не знаю, коли вона ще повториться (якщо настрої взагалі можуть повторюватись).

Терпець урвався не тим, що грали, і не тим, що танцювали, а тим, що через брак місця не могли й собі піти в танець.

Вони-то й перервали танець та розпочали товариські забави.

Дарка брала вже участь в того роду забавах, остаточна мета яких зводилася до того, щоб дівчина і хлопець залишилися сам на сам в темній кімнаті, де вони, за правилами гри, повинні поцілуватися. Ще було півбіди, коли траплявся інтелігентний партнер, в якого можна було відпроситись, або симпатія, перед поцілунком якого боронилися тільки задля пристойності. Проте були випадки, коли до «монастиря» чи в «куми» запрошували підстаркуваті ловеласи, які, користуючись з права, що дає їм оця варварська забава цивілізованих дикунів, просто-таки садистично знущалися з молоденьких дівчат. Панночки виривалися з їх рук розпатлані, у пом'ятих платтях, а часом і заплакані. І все те діялося і тут діється під опікою мам-добродійок в сусідній кімнаті.

Дарці пощастило тим, що Ориська попросила до «монастиря» Данка, а він уже Дарку.

Встала з місця і пішла назустріч, відразу вирішивши, що після Данка не буде нікого більше кликати до «монастиря», щоб чужі губи не профанували слідів його поцілунків. Прагла, — так, не ховається з цим, — його безпосередньої, без свідків, лице при лиці, близькості, а коли вже бути щирою до кінця, то з трепетом чекала і його поцілунків. Коли відчинила двері «монастиря», то побачила, що кімната не була зовсім темна. Високо на печі блимав каганець. Усміхнений Данко простягнув їй руки. Довірливо відповіла тим самим жестом. Коли б мала свідчити на суді, то так би і зізналася: пішла назустріч його усміхові. Як же могла не вірити йому? Та наступної миті він уже без усмішки кинувся до неї і без слова, без звичайного жесту повівся так, як досі в їх відносинах ще не бувало: боляче почав цілувати її губи, шию, груди. Ось коли згадала Дарка мамину пересторогу, що молодій дівчині небезпечно ходити без станика!

Коли нарешті Данко відкинув (так, відкинув!) її від себе, то обоє заточувалися, ніби від величезного фізичного зусилля. Розчухраний, з заплилими кров'ю очима, Данко здався Дарці неприємним і чужим.

— На, зачешись! — подав їй гребінець, змахуючи носовою хусточкою піт з чола.

На світло вийшли разом, що й викликало бурю незадоволення у чоловіків, які мали надію і собі побувати у «монастирі». Данко знайшов у собі ще стільки притомності, щоб заявити, що панна Дарка воліє світське життя і тому не захотіла залишитися в «монастирі». У відповідь мафія заспівала:

«Файна мані мамалига», — подумала з гіркою іронією Дарка. Втягнула шию у плаття, не певна, чи не залишилися на ній сліди його шалених губ. Почувала себе, ніби у неї щойно пограбували щось дуже дороге. Брутально, егоїстично, без її згоди повелися з нею, як з першою-ліпшою. Взяла себе в руки, щоб не зрадитися. Головно перед Ориською, яка вже щось запідозріла:

— Ти чого така схвильована? Чей же не перший раз поцілував він тебе?

Данко й собі запитав над вухом:

— Чого маленька дівчинка сумна?

— Мене болить.

— Губи? — спитав простодушно, не зрозумівши, що діялося в ній.

«Не губи, а душа», — була б відповіла, якби знала, що він збагне це.

— А все ж таки що сталося? Чого ти якась така?

— Мені дуже сумно.

— Бо ти забагато випила, серце. Я ж тобі казав, що панночки нібито не п'ють, а потім виявляються п'яненькими.

— Мені сумно ще тому, що ти мене зовсім, зовсім не розумієш, — і мало не злетіло їй з язика: як же ми житимемо колись, якщо так не розуміємося?

— А чого ж то я тебе не розумію? — він хотів узяти її руку і затягти під скатерть, але Дарка спротивилася. — Як я тебе не розумію? В чім, ну в чім, можеш мені сказати, мені, — наголосив на цьому слові, — можеш звіритися?

Відповіла після деякої паузи:

— Мені прикро, що між нами до такого дійшло.

Був невдавано спантеличений її відповіддю. Ніби не знав, про що їй ідеться.

— А до чого між нами дійшло. Ти знаєш, що говориш?

— Про це могла б я тебе спитати. Чого ж ти вдаєш, ніби не знаєш, що я маю на думці? — відчула, що внутрішньо ридає. Буде сором, якщо не стримається і те ридання виллється назовні.

Данко начеб дещо передчував. Підсунув їй склянку узвару:

— Випий трохи компоту.

Послухалася.

— То ти мені таки не скажеш, чим я так завинив перед тобою?

— Що я буду тобі казати, коли ти й сам відчуваєш, що вже не зможеш любити мене таку… таку… вицілувану… таку… таку нечисту!..

Данко на мить застиг. Мені здавалося, що він хоче розсміятися на весь голос, але, видно, я не так витлумачила собі гримасу його губ, бо ось він торкнувся рукою мого підборіддя і сказав з ніжністю, від якої мене знову закололо в очах:

— Дарцю, подивися мені у вічі… ти, наївна-наївна дівчинко.

— Чому я наївна? То ти так думаєш і тому забагато дозволяєш собі. Я більше знаю, ніж тобі здається, а все ж таки ти неможливий.

— Ні-ні, ти солодка наївна дитина, — стояв на своєму, — бо ти не знаєш, що таку дівчину хочеться пізніше ще більше цілувати і любити. Ти нічого не розумієш у цих справах.

Нічого не відповіла, тільки заперечливо похитала головою. Не вірила йому, а його самовпевнені слова наводили на неї ще більшу меланхолію.

Непотрібно, собі не на користь, додав ще:

— Ти мало мені очей не видряпала, коли я хотів по-справжньому поцілувати тебе… Ну так, як дорослі мужчини цілують дівчат. А сама, тільки не ображайся, пручалася ніби, а водночас піддавалася вся мені. Ти теж хотіла, так-так, навіть не пробуй заперечувати, щоб тебе так цілували.

Не повинен цього говорити, навіть коли б так і було, але то — неправда. Прикро таке усвідомлювати собі, але вважала його більш делікатним. Не любила його в ту хвилину. Ба ще більше: не шанувала. Був для неї тільки мужчиною, одним з представників брутальної сили відмінної статі.

Боже, не була тією тринадцятилітньою Дарцею, яка колись першу ознаку статевої зрілості сприйняла за… вагітність. Була вже дорослою. Теоретично в галузі відносин між чоловіком і жінкою не існувало вже для неї секретів. І хоч, теж теоретично, знала вже, що більшість чоловіків саме так підходять до кохання, була глибоко ображена у своїй дівочій незайманості. Найсумніше було те, що Данко зовсім не розумів, в чому його провина. І знову, і знову мусила повертатися до своєї великої вчительки і духовної наставниці — Ольги Кобилянської: «Є рід любові, на якій мужчина ніколи не впізнається».

Не могла дати собі ради з своїм психічним станом: зазнала кривди з боку Данка, але не збиралася мстити; почувала себе приниженою, але готова була простити йому; відчувала жаль до нього, але не мала на думці поривати з ним; була зла на нього, але не збиралася віддавати його іншій.

Чи всі дівчата, думала, мусять пройти такі випробування? Якщо хоч половина хлопців на земній кулі подібні до Данка, то така сама частина дівчат мусить зазнати такої прикрості, що й вона, Дарка.

Свашки почали розносити на тацях чорну каву у спеціально для цього призначених чашечках. Більшість гостей не розуміла, з якого це дива серед ночі раптом подавати каву, та ще й без молока й булки? Дехто простягував руку в надії на компот, та, переконавшись, що в чашці лише чорна кава, ставив її назад на тацю. Однак були серед гостей і такі, що відразу збагнули, що ота чорна кава має утвердити панський стиль весілля.

Татко за своїм столиком випив чорну каву за себе і за двох своїх партнерів. Це відразу витверезило його не тільки від алкоголю, але й від революційного настрою.

Подав Дарці знак, щоб та підійшла до нього.

— Думаю, Дарцю, що нам вже пора додому.

Вже? Маю перша покидати забаву, коли ніхто й не думає з місця рушатись?

Якраз підійшов Улянич. Татко звертається до нього по моральну підтримку:

— Думаю, пане професоре, що найрозумніше зробимо, як поїдемо додому.

Зять Підгірських якось підозріло, скоса глянув на татка і сумовито усміхнувся:

— Слово честі, пане Попович, як будуть мене питати, то скажу, що ви не співали ні по-українськи, ні по-румунськи.

— А ви знаєте, таки можуть спитати.

Мені стало жаль татка і капку-капку… соромно за нього.

— Мене не спитають, пане Попович, це я вам гарантую, а чи кого іншого не спитають — вже гарантувати не можу. Я «за» — щоб поїхати додому. Тим більше, я щойно склав умову з Орисею: вона залишається тут до завтрашнього пополудня, а я не показуюся до того часу у Веренчанці на плебанії. Орися заїде по мене до моєї мами, і ми перед обличчя мого тестя з'явимося разом.

— Не розумію, нащо ця… — татко мало не сказав «комедія», та зрештою і так було ясно, що він мав на думці.

— Ви це зрозумієте, як скажу, що мені іноді буває дуже боляче, коли питають: «А чого тобі знову йти до мами? Ти ж недавно був», або: «Іди, але не сиди там довго, як звичайно», а так бодай з мамою побуду.

Аргумент Улянича мене не лише переконав, але й зворушив. Шана до матері — це теж одна з ознак порядної людини, може, ні?

Їдемо! Але де це Данко подівся? А ось де він. Його затримав господар дому і батько молодої в одній особі. Підійду, послухаю, чого він хоче від мого хлопця.

— Я вам скажу, пане Данилюк, я на музичних інструментах не дуже-то битий. От що люблю — то скрипку. Мамин брат, мій вуйцьо, чудово, кажу вам, чудово грав на скрипці. Тепер і мама покійна вже, і вуйцьо покійний, і ми з вами, пане Данилюк, будемо покійники, лише я скоріше, а ви пізніше, хоч то ніколи невгадно, як той казав…

— Але ви хотіли про щось спитати мене, пане Єлінський?

Данко зрозумів, що я хочу щось йому сказати.

— Ага, так-так. Як ви думаєте, пане Данилюк, тепер, коли моя Мізя вийшла за академіка, варто б до хати фортеп'ян придбати? Я вам признаюся щиро. Я зробив одну помилку в житті моєї дитини. Я її не посилав учитися. Дурний тато думав, що для неї краще буде, як дістане на фальчу поля більше, а то як сказати ще. Може, якби трохи школи мала і вміла… теє… на фортеп'яні пальцями перебирати, може, була б дістала скінченого академіка, — ви мене розумієте? У пана у дворі є фортеп'ян, хай був би й у моєї Мізі, але то дуже гандрабиста штука.

— То такий малий фортеп'ян.

— А, як так, то може бути.

Дарка взяла Богдана під руку:

— Перепрошую, я маю тобі щось сказати.

— Прошу, прошу, — кланяючись, делікатно відійшов убік Єлінський.

— Занудив мене старий. Дякую, що догадалася мене визволити.

— Та ні, я таки дійсно маю тобі щось сказати. Ми вже їдемо додому, Дан. Ти знаєш, де твоє пальто, шапка?

— Їдемо? — перепитав заклопотано. — А чого так скоро?

— Так треба. Пізніше все тобі розповім. Де ти роздягався?

Данко не рушався з місця:

— Хлопці ще залишаються на завтра. Костик хоче окремо попрощатися з братією. Орися теж залишається. Залишися й ти. Попроси татка, хай передасть тебе під мою опіку, — не то серйозно, не то жартома радить мені Дан.

— То ти тому залишаєшся, що вони тобі наказали? А якби ти їх не послухав і поїхав з нами, то що було б тобі за те?

Дан незадоволений мною:

— Говориш дурниці, Дарцю. Нічого б мені не було. Крім того, я й сам хочу бути на цьому прощанні з братією. Це мій товариський обов'язок щодо побратима. Але навіть і не це тепер важливе. Зрозумій, якби я тепер поїхав з вами, то хлопці мене висміяли б, що побіг за спідничкою.

«Не будь дурний! Всі твої хлопці бігають за спідничками», — подумала я із злістю, на яку лиш спромоглася.

— Ну, чого? Чого? — нахилився до мене так, що наші носи торкнулися один одного. — Чого маленька розстроїлася? Я не можу поїхати, то залишайся ти! Тобі важко зрозуміти ці речі, але хлопці є хлопці. А може, вони якраз хочуть випробувати мене, чи я справді не мамалига? Тим більше, що я зараз після матури хочу вступити в корпорацію «Січ»… правда, вона напівлегальна… а там, — усміхнувся винувато, — знаєш, які закони? «Мені з бабою не возитися…» Чого ти так подивилася на мене? Певно, я трохи перебільшую, але взагалі то найкраще буде, як ти залишишся. Піди скажи таткові, що Орися залишається, то, напевно, й тобі дозволять.

— Тато знає, що Орися залишається.

— Ну, то в чому справа?

Не можу йому сказати, що тато мій дістав боя і хоче додому, а вдома не сміє показатися на очі мами без мене. От і вся заковика! Тато саме йде до нас з моїм пальтом і бабциним пледом на руці.

— Іди, Дарцю, попрощайся з молодими, і будемо їхати. Коні вже чекають.

Допомагаючи мені надягнути пальто, Данко спритно й непомітно притиснув мене до своїх грудей.

Такий момент вже був раз поміж нами, коли я ще ходила в Чернівцях до гімназії. І, власне, тому, що він повторився, в мене виникла підозра, що це увійшло в нього в звичку — так само, як, вклоняючись, шаркати ногою.

Я недобра, бо скривджена. Орися залишається, а я мушу їхати.

Моя мама страшенний ворог грубих словечок в устах молодих панночок (розумій: моїх), а мені не хочеться вірити, щоб мама у свої літа не знала, як іноді може заспокоїти грубе словечко, вимовлене вголос і з притиском. От обізвала я Данка і його компанію ідіотами, і відразу відлягло мені від серця.

В санях я настільки заспокоїлася, що могла продекламувати в думках відповідний до мого настрою вірш (автора не пам'ятаю), який починається словами:

а кінчається:

А взагалі я бажала б (якби це було можливе) на час їзди або заснути кам'яним сном, або тимчасово оглухнути, щоб не розпорошувати своєї уваги на розмову, що велася між татком і Уляничем. Та скоро я була вдячна господові, що не вислухав моїх побажань і не послав на мене ні мертвецького сну, ні тимчасової глухоти, бо добродії на задньому сидінні розмовляли про досить цікаві речі.

— От бачите, пане Попович, які вони хитрі стали. Пересвідчилися, що сигуранщик, якого всі ненавидять і бояться, багато користі не принесе. Навпаки, він своєю особою ще більш розпалюватиме в людей ненависть до влади. І от, прошу, підсувають людям добродушного, простакуватого п'яничку Лупула.

— Я думаю, що це не система, а випадковість.

— Наш пан Попович, — сказав Орисьчин швагер, — завжди воліє для святого спокою спрощувати питання. Ви думаєте, що з Лупулом — це випадковість, а я — ні. Дивіться, як вони поміняли тактику. Вони не приховують від людей, як раніше бувало, своїх донощиків. Ось вам один з них — Лупул Траян! Лупул Траян співпрацює з ними — і що з того? Вони проявляють, я б сказав, оцією грою у відкриті карти навіть до деякої міри лицарськість в стилі «іду на ви». А з другого боку, хіба такий добродушний, компанійський, завжди готовий випити з будь-ким чоловік може бути злим? А звідціль зробимо ще ширший висновок: хіба може бути зла влада, яка тримає таких людей у сигуранці?

Татко, напевно, мав досить Костикового політиканства і хотів відійти від теми, спитавши на свою голову:

— А як мається пані Софійка?

Софійка, як всім звісно, ось-ось чекала дитини, і запитання татка у присутності доростаючої дочки було недоречним. Принаймні мама так його кваліфікувала б.

— Нічого, слава богу, тримається. То воно так, пане Попович, десь інший батько на моєму місці тішився б, що побільшиться родина, а надто коли чекають першої дитини і коли та дитина має бути сином, а мені не судилося зазнавати цієї радості.

Тато не розуміє Улянича. Признаюся відверто — я теж ні.

— На, маєш! А чого це ви не маєте тішитися своєю дитиною? (Татко був більш досвідченим батьком і знав, що сини на замовлення не родяться). Дасть бог, все скінчиться гаразд, і будете мати такого козарлюгу, що аж ну-ну!..

— Та так повинно б бути, але хіба в нас так, як в людей? Хіба ми нормальні, у нормальних умовах?

— Ви кого маєте на думці? Ви не дивуйтесь, але я вас не розумію.

— Я маю на думці, пане Попович, себе, Костика, якого ми тільки що оженили, вас і взагалі всіх українців на Буковині. Ви можете сказати, що ми живемо нормально? От я. Працюю аж у Гіцах, бо на Буковині не знайшлося для мене місця. Я засланий у регат свідомо, планово, аякже, щоб у другому поколінні асимілюватися так, що й сліду не залишилося б з руса.

Татко спробував пожартувати:

— Будуть румуни мати клопіт з вашим прізвищем, пане Улянич. Улянеску не дуже-то звучить.

— Бачите, в чому річ. Вони знають, що з більшістю нас — людьми мого чи вашого покоління — вони вже нічого не зроблять. Ми ще з того покоління, що його вчили в школі шанувати і любити — еге ж, цього треба теж вчити — рідну мову. Гм, сміх, та й годі, — він дійсно засміявся, — що за дикунство, що за варварство двадцятого віку — відбирати в когось його рідну мову? Ну, яким, я вас питаю, яким правом? Таж звір у лісі чи птах і той реве чи цвірінькає по-своєму. Нас вони не можуть взяти голими руками, а до мого сина їм уже не треба буде рукавиць.

— Не надривайте собі голосу на морозі, пане Улянич.

— Ах, дайте спокій, пане Попович! Я собі серце надриваю, а ви мені про голос. Ви мені нічого не кажіть. На весіллі шикали-сьте на мене, може, дійсно забагато різних там людей було, а тут, під голим небом, серед ночі, дайте мені бодай раз у житті виговоритися. Часом думаю, що коли б людина могла своєчасно виговоритися, то на світі було б менше божевільних. Дарцю, тобі не нудно з нами?

Дарці не було нудно, про що вона й заявила.

Мені не може бути нудно вже й тому, що я слухаю їхню хоч і цікаву дискусію, правду сказати, тільки одним вухом. Цить, серце дурненьке! Це не біда, що ми любимо більше, ніж нас. Зате ми з тобою будемо по-жіночому економні з запасами любові, щоб колись-колись мати з чого наділити нею і те друге серце, що тепер веселиться…

— Ви сказали, що в мене народиться козарлюга. Я і сам так думаю і тішуся, як кожний батько. З одного боку, тішуся, а з другого, хочеться мені товкти головою об стіну. Сидіть тихо, пане Попович, я зараз поясню. Коли в мене знайдеться син, то я хотів би його назвати справді козацьким ім'ям, скажім, Тарас чи Ярема, але я не можу цього зробити для добра дитини, щоб з нього пізніше не сміялися в школі, щоб він змалечку не зазнав душевного болю. Одним словом, щоб не був тим курчам з чорнильною плямою на хребті, яке дзьобали б усі.

— Ви надто трагічно сприймаєте це все, пане Улянич.

— Не трагічно, пане Попович, а реалістично. Дивіться. Я знаю, з Гіц, якщо мене дисциплінарним порядком не зашлють в якийсь кут нашої Романії маре, я виберуся аж на пенсію. Так, аж на пенсію. Але я сьогодні не певний, чи разом зі мною схочуть повернутися на Буковину й мої діти. Для них батьківщиною, патрією буде вже регат, місто Гіци, а Веренчанка буде для них чужою місцевістю, куди батько примусово вивозив їх до баби на літо. Мої діти будуть вже чужими серед своїх і… своїми серед чужих. От, пане Попович, тема для драми, яка чекає свого Шекспіра! І яким збідненим на фоні цієї проблеми здається Гамлет, принц датський, з своїм «бути чи не бути?».

І подібно як тоді, чотири роки тому, на скалі, продекламував схвильовано:

Хвилину під враженням Франкових слів мовчали обидва. Першим обізвався татко:

— Ви так говорите, пане Улянич, ніби ніколи нічого не мало б змінитися в нашому житті. А я все ж таки вірю…

— А в що ви вірите?

— Вірю, — запально вигукнув татко (ади, ади, які ми відважні!), — що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!

— «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? — зіронізував Улянич, чого, здається мені, не повинен був робити. Все ж таки татко настільки старший від нього.

— Самої віри замало, пане Попович, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, пане Попович, сили. А взагалі критерієм значення у світі даного народу є те, як до нього ставляться на міжнародній арені інші народи. І тому, я так думаю, для майбутнього всього українського народу є важливим той факт, що над Дніпром є Українська Радянська Республіка, яка перед світом офіційно називає себе українською, і її занесено на карти світу.

— Чекайте, чекайте, пане Улянич, та це проста агітація за більшовиків, а ви знаєте, що наш уряд нічого так не боїться, як слова «болшевік».

— Та я це знаю! А спитайте пересічного румуна, що таке «болшевік», то він вам і не знатиме, що відповісти.

— Ви кажете… Я, зять попа, як же я можу агітувати за більшовиків? Я не агітую за них, але я підходжу, повторюю ще раз, підходжу до справи реалістично. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з'явився, то перше, за що він береться, — це насаджує свою культуру. Він собі ставить найпершим завданням знищити культуру автохтонного населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі — Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, — важко повірити, що свого часу державною мовою у нас була польська і німецька, а тепер румунська, а все, щоб нас просвітити. То якесь чудо, може, і маєте рацію, що наша національна культура відпорна, то якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив у собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. А ви дивіться, — тільки знову не звинуватьте мене в тому, що я агітую за них, — як повелися більшовики на колосальній території колишньої царської Росії, горезвісної тюрми народів. Водночас з докорінними соціальними реформами — ми з вами можемо мати свої погляди на них — вони піднімають національну культуру всіх без винятку, навіть найменших народів, що про їх існування досі світ не знав. Такого, що не кажіть, ще не було в історії, і це відразу викликало у багатьох прихильність до нового суспільного ладу. І я вас запевняю, пане Попович, цим вони можуть втриматися.

— Ви не забувайте про землю, — відізвався хлібороб у моєму таткові.

— Так, земля… І націоналізація великих підприємств… але нас поки що обходить те, що в нас під носом діється.

— Ну добре. Ви кажете, що ви підходите до справи реалістично, то я хочу запитати вас, який ви реалістичний вихід бачите з нашої біди?

Улянич не відповів відразу:

— Оцього-то я не знаю, пане Попович, і, мабуть, більше таких, що не знають, як вилізти з біди, як кажете.

— То, може, і собі зробимо революцію, як на великій Україні?

Татко пожартував, а Улянич відповів йому серйозно:

— А це не жарти, коли взяти до уваги, що Румунія, по суті, ще й досі феодальна країна. Бачите, я не знаю статистики, але чи не займає Румунія першого місця щодо неписьменності в Європі. А вже напевно знаю, що немає ні в Європі, ні в цілому світі другої держави, де б так за ніщо мали закон, де б так процвітало санкціоноване урядом безправство, де б так офіціально і всевладно панував бакшиш. Кажуть, що в нас можна за бакшиш все дістати, крім рідної мами, а я не певний, чи десь у закапелках не гендлюють уже й рідними мамами.

— Ну, — не покидав татка добрий настрій, — то чого ще треба, щоб у нас вибухнула революція?

Він повернув голову в бік татка. Мій татусь і в цьому разі зберіг святу нейтральність. А взагалі всі ми троє (троє!) почували себе втомленими політичною дискусією.

Дарці здається, що вона навіть здрімнула під тишу. Коли ми приїхали, татко, прямуючи до хати, сказав:

— Не говори мамі, що я грав у карти, — і поквапився додати: — Та це нічого страшного. У мене зрештою перед мамою секретів немає, але мамці було б прикро.

— А чого прикро?

— Вуйко Юзьо, — власне, він тобі дідо-вуйко, бо ж то бабцин брат, знаєш, той, що в Америці? — колись програв не свої гроші і тому мусив аж до Америки тікати. З того часу мама не терпить, як сідаю до карт… Ну, штама[98] і ша!

Господи, татко шукає в мені союзника! Кінець світу настає, сказала б наша бабця.

По той бік вхідних дверей, не потрапляючи спросоння в замкову дірку, вовтузилися з ключем.

Врешті двері відчинилися. З ковдрою на плечах стояла на порозі бабця.

— Он, то чого так скоро?

Татко відповів щось невиразне, обмітаючи віником сніг з чобіт.

Теплий запах печеної прив'ялої картоплі вдарив Дарці в ніздрі. І по литках.

ПРИМІТКИ

Роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» є грунтовною переробкою двох перших повістей автобіографічного циклу: «Метелики на шпильках» (Львів, 1936), «Б'є восьма» (Львів, 1936) та «Повнолітні діти» (Львів, 1939). Нова редакція твору опублікована окремим виданням у Львові 1952 р. В останні роки свого життя Ірина Вільде працювала над твором, первісним варіантом якого була третя повість згаданого циклу. В журналі «Жовтень», 1973, № 5, публікувався фрагмент цього твору («Дзеркало»).

Роман перекладено російською мовою (1963).

Текст друкується за виданням: Ірина Вільде. Твори: в 5-ти т. К., 1968. Т. 4.

Братяну Іон (1864–1927) — румунський політичний діяч, глава уряду в 1908–1910, 1914–1918, 1922–1927 рр. Проводив реакційну політику, спрямовану на жорстоке придушення революційного руху.

Негрі Поля (Аполонія Халупєц, нар. 1896 р.) — популярна в 20-х рр. кіноактриса; знімалась у польських, німецьких та американських кінофільмах.

«Січ» — українське студентське товариство, засноване 1868 р. у Відні. До 80-х рр. XIX ст. проводило прогресивну культурницьку діяльність. Пізніше зазнавало буржуазно-націоналістичних впливів. У Чернівцях існувало в 1902–1922 рр. Пізніше, розпущене румунським урядом, існувало напівлегально.

Цараністи — члени колишньої румунської Народної селянської партії, що виражала інтереси куркульства.