ІТАЛІЙСЬКІ КАЗКИ

Тредічіно

Була собі колись убога жінка й мала тринадцять синів. Найменшого звали Тредічіно — тринадцятий. Важко було вдові прожити зі стількома дітьми. Отож як сини попідростали трохи, скликала їх мати й каже:

— Стара я вже стала і неспроможна вас прогодувати. Йдіть у люди і самі за себе дбайте.

І пішли всі тринадцять синів шукати щастя. Ідуть та йдуть, коли бачать: на узліссі стоїть гарний будинок. У тому будинку жив улітку, рятуючись від спеки, король.

Тредічіно постукав у двері і попросив у короля хліба собі й своїм дванадцятьом братам. А король надувся та й каже сердито:

— Не можу я задарма годувати стільки голодранців! От якби хто з вас був такий хоробрий та забрав у вовка мою ковдру, то я дав би йому хліба, а може, ще й грошей.

Старші брати всі стоять — не знають, що казати королеві. А Тредічіно не розгубився, підійшов до короля та й каже:

— Дайте мені велику голку, і я принесу вам вашу ковдру.

Дали Тредічіно голку, і пішов він простісінько до того будинку, де жив вовк. Заховався хлопець за деревом і чекає. Аж виходить з хати вовк і почалапав до струмка по воду. Тредічіно мерщій видерся на дах, вліз димарем у хату і причаївся під вовковим ліжком.

Вовк прийшов утомлений, витяг зі скрині ковдру, ліг на ліжко, вкрився і вмить захріп.

Вибрався тоді Тредічіно з-під ліжка й ну колоти вовка великою голкою то в бік, то в спину! Закрутився сонний вовк, а ковдра з нього й зсунулась додолу. Схопив її Тредічіно, виліз димарем надвір і подався до короля.

А вовк мав собі в будинку вченого папугу. Той завжди все знав, хоч що його питали, й навіть час умів відгадувати.

Ізмерз вовк без ковдри непомалу, прокинувся та й питає в папуги, котра година:

— Ще тільки п’ята година ранку, — відповів папуга, — а хитрюга Тредічіно вже забрав у тебе ковдру!

— Ну постривай, попадеться він до мене в лапи, той капосний Тредічіно! — гарикнув вовк так гучно, що всі в лісі полякалися.

А Тредічіно тим часом був у літньому будинку короля. Та король не квапився виконати свою обіцянку.

— Це зовсім не моя ковдра, — сказав він. — Забери у вовка мою ковдру — з дзвониками. Тоді й матимеш винагороду!

— Нехай і так. — погодився Тредічіно. — Дайте мені тільки вати й ниток, і я принесу вам ковдру з дзвониками.

Вночі заліз Тредічіно до вовка в будинок, пообкутував дзвіночки ватою і позав’язував нитками. Тоді гарненько склав ковдру, виніс через димар на дах, а звідти зіскочив на землю і щодуху побіг до короля.

Тим часом вовк прокинувся й спитав у папуги, котра година.

— Та ще тільки четверта ранку. — відповів папуга, — а Тредічіно вже потяг у тебе ковдру з дзвіночками!

Вовк як почув таке, то аж зубами заскреготів з люті:

— Ну постривай, капосний Тредічіно! Як спіймаю — буде тобі лихо!

А Тредічіно на ту пору вже прибіг до королівського будинку, передав служникам ковдру з дзвіночками й очікував короля з винагородою.

Проте король не квапився виконати обіцянку. Тепер йому заманулося, щоб Тредічіно приніс іще вовкового вченого папугу.

Зажурився хлопець, а все ж таки почав міркувати: «Як же мені того хитрого папугу так здобути, щоб він вовка не збудив?»

Та недарма ж Тредічіно був сміливий і найрозумніший з-поміж усіх своїх братів. До ранку він таки надумав, як перехитрити вченого папугу.

Попросив хлопчик королівських служників, щоб принесли йому найкращих, найсолодших ласощів, поклав їх у кошик і знову вирушив до вовка в гості.

Прийшов, заховався за деревом, дочекався, поки вовк піде по воду, а тоді хутенько шасть до нього в хату. Поставив на стіл кошик з ласощами, а сам причаївся під столом і чекає.

Побачив папуга на дні кошика солодкі ласощі, які він любив понад усе на світі, поглянув довкола — ніде нікогісінько! Тоді він стриб у кошик і ну смакувати!

А Тредічіно виліз нищечком з-під столу та й захряснув мудрого папугу в кошику! Потім схопив кошик і чимдуж до короля.

Прибіг до будинку, віддихався трохи і став нетерпляче дожидати, коли з’явиться король.

Тредічіно подумки вже тішився великою винагородою: адже він приніс королеві папугу, що вмів розмовляти ще й безпомилково вгадувати час! Проте й цього разу сподіванки хлопцеві були даремні, бо король, прийшовши, забрав кошика з папугою та й каже:

— Слухай лишень, Тредічіно! Моє тобі королівське слово: здобудеш ту винагороду, що я обіцяв. Та виконай моє найостанніше бажання — злови й приведи сюди самого вовка. А не зловиш і не приведеш — то смерть тобі!

Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив — усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля. Аж над ранок нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив із дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.

От став він під дверима вовкової хати й закричав щосили, щоб вовк почув:

— Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?

Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.

— Ти хочеш зловити Тредічіно? — каже. — Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!

— Я ось і ящика на нього збив, — підхопив Тредічіно, — та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.

Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.

— Що ти робиш, любий хлопче? — питає вовк. — Адже я тут і задихнутися можу.

— Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш, — відказує хлопець.

Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.

Тепер король не мав більше як викручуватись — довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.

Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.

Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:

— Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.

Гарпалеоне

Був собі на світі віслючок. Ще й імені малий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати. Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа і куди треба, і куди зовсім не слід.

На четвертий день свого життя він брикав на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску. Ця ямка страшенно зацікавила й насторожила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне. Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову! А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок. Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.

На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:

— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!

Отак віслючок здобув собі ім’я.

Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:

«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»

І надумав Гарпалеоне піти в світ — чи не знайде там кращої долі?

От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш — така розкіш!

Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.

А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний. Вийшов лев із чагарів, побачив не кого іншого, як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра. Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!

— А хто ти за один і як твоє ім’я? — запитав лев.

— Я — Гарпалеоне, Лютий Лев, — одказує віслюк.

— Гарпалеоне?! — отетерів лев.

— Авжеж! — гордовито мовив віслюк. — Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!

— Радий з тобою познайомитися, — сказав лев. — Дуже хотів би стати твоїм приятелем.

— А чого ж, ти мені до пари, — відповів на те віслюк.

Ідуть уже вони вдвох.

Аж дивляться — перед ними річка.

— Ото лихо, — сказав лев, наїжившись. — Доведеться добре намочити шкуру.

— Пхе, дурниці, — мовив віслюк. — Тільки блохи бояться води.

Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки. Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді. Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.

Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.

— Що сталося? — питає лев. — Ти ж казав, що плавати для тебе — дрібничка?

— Я й зараз кажу те саме, — відповів Гарпалеоне. — Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.

— І де ж та рибина? — спитав лев.

— Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.

Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать — просто перед ними височенький мур. Підійшов лев, напружився й перескочив його.

А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми… та й зачепився черевом — там і повис.

Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.

— Що ти робиш? — каже приятелеві.

— Хіба не бачиш? Важуся! — відповів, ледве дишучи, віслюк.

Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.

— От халепа, — сказав він, підвівшись. — Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму…

— Розуму в тебе справді чималенько, — погодився лев, — тільки… Не гнівайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий…

— Отакої! — скинувся віслюк. — Сили в мене анітрохи не менше, як розуму. Я доведу це в чому хочеш. Спробуй лишень ти пробити оцей мур.

Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.

Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий. Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.

— Оце сила! — сказав уражений лев, махаючи з болю лапами. — Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? — з повагою спитав лев.

— Та всячину, — мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів. — Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.

— О, цьому я вже ніколи не повірю! — вигукнув лев.

А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.

— Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне, — сказав лев. — Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.

— То й ходімо, — згодився віслюк.

Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.

Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі. Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне! У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.

Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався. Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду — настовбурчив вуха і високо задер хвіст.

Лев сказав до своїх родичів:

— Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.

— А нащо нам король? — спитали леви.

— Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!

— Ну, коли так, — погодилися леви, — то хай буде нам за короля.

І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.

Графова борода

Отаке вигадали на жителів села Покапальї! І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі,

додумалися підв’язувати куркам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі? А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.

— Смійтеся, смійтеся, — казали вони на такі жарти. — Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.

Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки — сольдо. А от що розумний він був, то таки так. Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.

Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову. Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася:

Щовечора квапилися селяни розпалити великі багаття, щоб відьма не зважилася вийти з кущів. Та Мічілліна нишком підкрадалася, дмухала на пастуха, що залишався стерегти худобу, і присипляла його. А вранці він не знаходив ні волів, ані корів, і люди чули, як він гірко плаче і в розпачі б’є себе кулаками по голові.

Тоді інші пастухи збігались і шукали по кущах слідів худоби, але знаходили тільки жмути довгого волосся на гілках, а на землі шпильки та сліди великих черевиків відьми Мічілліни.

Люди перестали виганяти худобу на пасовище, і зачинені корови стали такі худі, що їх чистили вже не шкреблом, а граблями, зубці яких вільно проходили поміж ребрами. Ніхто більше не зважувався навіть поткнутись до лісу, й там повиростали величезні, мов парасолі, гриби, тому що їх давно вже не збирали.

Відьма Мічілліна в інших селах худоби не крала, бо добре знала, що ніде не знайде таких тихих, терплячих людей, як покапальянці. Вони тільки й робили, що розпалювали вечорами на майдані величезне вогнище, жінки та діти замикалися в хатах, а чоловіки стояли коло багаття й бідкалися, чухаючи потилиці. Бідкались день, бідкались другий, а тоді надумалися йти просити допомоги в графа. Граф жив на горі у великому замку за високим муром, що був посипаний зверху битим склом.

Тож зібралися в неділю вранці всі селяни під брамою замку, і зважилися-таки постукати. Їм відчинили, люди зайшли на подвір’я і поставали перед круглим графовим будинком із зачиненими вікнами та залізними ґратами поміж колон. Трохи осторонь сиділи на подвір’ї графові солдати, мастили для блиску вуса олією й люто позирали на селян. А ще далі в оксамитовому кріслі сидів граф із довжелезною бородою, яку чесали чотири солдати чотирма гребенями.

Найстарший селянин, набравшись сміливості, мовив:

— Синьйоре графе! Ми наважилися потурбувати вашу милість, щоб розповісти про своє лихо. Нашу худобу, яка пасеться у лісі в долині, краде відьма Мічілліна… — Сяк-так, зітхаючи й жалкуючи, з допомогою всіх селян, що підбадьорювали його, як уміли, старий розповів про велику тривогу Покапальї.

Але граф промовчав, так ніби й не чув нічого.

— Ось ми й надумали прийти сюди, ваша милосте, — вів далі селянин, — просити поради, що нам діяти.

А граф ніби води в рот набрав.

— Ми прийшли, — провадив селянин, — просити допомоги у вашої милості, бо коли ваша милість із ласки своєї дасть нам своїх солдатів задля охорони, ми знову зможемо виганяти худобу на пасовисько.

Граф похитав головою:

— Коли я пошлю солдатів. — сказав він, — то муситиму послати з ними й капітана…

Селяни слухали з іскрою надії.

— А коли в мене не буде капітана, — провадив граф, — то з ким я ввечері гратиму в лото?

Селяни попадали навколішки:

— Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!

А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса. Граф знову похитав головою і сказав:

По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.

Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:

— Треба нам викликати Мазіно!

Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»

Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:

— У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки, — думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.

Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.

— А тепер, — сказав він, — я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.

— Питай! Питай! — загукали всі.

— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?

І перукар відповів:

— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?

— Гай-гай, — відповів швець. — Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:

— А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?

— А ось як, послухай лишень:

— Так, так, — промовив Мазіно й ліг коло багаття. — Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене, і я піду ловити відьму. — Він прикрив очі капелюхом і заснув.

Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.

Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б ви думали тягнув він слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.

— Оце вам і відьма! — вигукнув Мазіно і відразу спитав: — А де моя джерельна вода?

Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.

— Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби, — пояснив Мазіно, — бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки — залигувати й відводити крадених волів з коровами?

Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть перекуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.

— А як це він наганяв на нас сон самим своїм поглядом? — запитав один селянин.

— Він бив пастуха по голові грубою палицею, обмотаною шовком, і ви чули тільки посвист, ніяких слідів після удару не лишалося, а, опритомнівши, кожен ходив із хворою головою.

— А звідки взялися шпильки? — запитав другий селянин.

— Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.

Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:

— То що ми тепер йому зробимо?

— Прив’яжемо до ганебного стовпа! — гукнули люди.

— Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!

— Укинемо в лантух разом із котами й собаками!

— Змилуйтесь наді мною! — заквилив граф.

— Зробіть ось як, — порадив Мазіно, — хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.

Так покапальянці й зробили.

І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.

А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.

Кмітлива дівчина

Був собі колись убогий рибалка. І мав він дружину і двох дітей — дочку та сина. Не раз, не два ходив він до річки зі своєю сіттю, не раз, не два закидав її у воду, та ніколи більш як кілька пліточок не приніс додому.

Якось, коли в хаті не було з чого зварити навіть ріденької юшечки, рибалка сказав дружині:

— Піду я ще раз по рибу. Може, зловлю яку пліточку на юшку. Усе ж таки буде нам поживок.

Прийшов він до річки, поставив підсаку, а сам стоїть на березі та й чекає. Тоді взявся тягти підсаку з води, а вона чогось важко йде до берега.

«Мабуть, щось велике піймалося», — подумав собі рибалка.

Аж ось витяг-таки підсаку на берег, дивиться, аж там не риба, а золота ступка! Зрадів рибалка та й пішов мерщій додому. Показує ступку дружині, дочці й синові, а сам так тішиться!

— Бачите, що я сьогодні зловив? — каже. — Тепер годі бідувати!

А дочка йому:

— Що вам з такої здобичі? Голодному риба дорожча, як золота ступка.

— Ет, що ти там тямиш? — розсердився батько. — Я понесу цю золоту ступку до короля, і він щедро заплатить мені за неї.

— Ну то несіть, — відповіла йому дочка. — Та тільки король скаже вам: «Навіщо мені ступка без товкачика?»

Рибалка все ж таки пішов до королівського палацу. Побачив там короля й просить прийняти в подарунок ступку.

Узяв король золоту ступку та й каже сердито:

— А товкачик де? Навіщо вона мені, дурню, без товкачика?

Оторопів бідолашний рибалка, переступає з ноги на ногу, чухає собі за вухом та все бубонить нишком: «Таки правду казала дочка!» Почув це король, насупився й грізно так питає:

— Що ти там, невігласе, бурмочеш?

— Та це я загадав, що мені радила моя дочка. Вона вгадала усе, що ви скажете.

— Мабуть, вельми розумна в тебе дочка, коли так угадує чужі думки. Ото перекажи їй, нехай наготує й принесе мені салату «Ой-ой-ой!» Як не принесе, то звелю її й тебе вкупі з нею скарати.

Сумний поплентався рибалка додому та все лаяв себе дорогою, що бовкнув королю ще й про свою дочку.

Приходить та й каже вдома дочці:

— І чого я тебе не послухав! Тепер і тобі, й мені доведеться накласти головою.

І розповів про королеву забаганку. Потім сів та й плаче. А дівчина зовсім не злякалася:

— Не бійтесь, — каже, — тату, усе буде добре.

Пішла вона на город, нарвала чимало салату, склала в кошик, а поміж листки накидала голок.

На другий день подалася дівчина з кошиком до королівського палацу. Зайшла вона до тронної зали, подала королю накритий кошик і сказала:

— Ось вам, ваша королівська величносте, салат «Ой-ой-ой!»

Король розкрив кошика, перегорнув кілька листочків пальцями, а тоді раптом як висмикне руку та як гукне: «Ой-ой-ой!» Як уже переболіло в пальцях, король сказав:

— Ну та й хитра ж ти! Це справді салат «Ой-ой-ой!» Але побачимо, чи стане в тебе розуму й на дещо інше. Завтра ти приходь до мене не вдягнена й не роздягнена, не торкаючись ногами ні стежки, ні шляху, та прибудь ані на коні, ані пішки, та стань не в палаці й не надворі.

Прийшла дівчина додому й розповіла батькові про наказ короля. Старий як почув таке, то й руки опустив. Стоїть та все приказує:

— Пропала моя донька! Ой, пропала!

— Не журіться, тату! — умовляє дівчина. — Король хитрий, та й я ж не без голови.

Позичила вона у сусіда вівцю, роздяглася, обгорнулася рибальською сіттю, сіла на вівцю та й поїхала до короля в палац. А приїхавши, зупинила вівцю так, що та передніми ногами переступила поріг тронної зали, а задніми ногами стояла надворі. Король, побачивши дівчину, здивовано спитав, що це все означає.

— Це означає, — відказала рибалчина дочка, — що я виконала ваш наказ: я приїхала не вдягнена і не роздягнена, я не торкаюся ногами ні до стежки, ні до шляху, а прибула до вас не пішки і не на коні, а моя вівця стоїть і не в вашій залі, й не надворі.

Король був вражений кмітливістю простої дівчини. Він наказав своїм служникам покликати до палацу її матір, батька й брата. Коли вони прийшли, король звелів подати на стіл смаженого півня. Взяв він того півня і порізав на частини. Тоді голову віддав батькові дівчини, спину — її матері, ноги — її братові, а крила — їй самій.

— А тепер поясни: чому я так поділив печеню? — хитро посміхаючись, сказав король.

Він думав, дівчина нізащо не вгадає, що він мав на думці. Та кмітлива рибалчина дочка сказала так:

— Півнячу голову ви віддали моєму татові, бо він — голова нашої родини; спину півня ви віддали мамі, бо на її плечах уся домашня робота; ноги ви віддали моєму молодшому братові, бо він має прудко бігати, куди йому загадають тато й мама, а крила ви віддали мені, тому що я маю невдовзі вилетіти з хати — до того, хто стане моїм чоловіком.

Король аж руками сплеснув, що вона все так розумно пояснила.

— Що ж, ти перемогла, — сказав він.

Так дівчина з простої убогої родини переважила розумом багатого й могутнього короля.

Безжурний швець

Був собі колись на світі швець з великим, великим горбом. І мав він сім синів і сім дочок. Синів звали: Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто і найменший Пеппіно. Дочок звали: Джілетта, Джованнетта, Ерміллінетта, Лауретта, Галізетта, Віолетта і найменша Кателліна. А чи подумали ви, що кожного з них треба було взути? Як порахувати всі ноги синів і дочок, скільки буде? Двічі по сім — чотирнадцять та ще раз двічі по сім — чотирнадцять. Усіх разом — двадцять вісім! Та це ще не всі. Ви ж забули додати сюди ноги шевця і його дружини. То скільки ви налічили? Тридцять дві ноги! І на кожну ногу треба взуванки! Скільки ж потрібно часу, щоб пошити аж тридцять два черевики! Отож і не диво, що шевцеві ніколи було шити чужим. І через те його родина одного дня запивала хліб водою, а другого заїдала воду хлібом.

Проте швець був веселої вдачі й ніколи не журився. Працюючи, завжди виспівував, а відпочиваючи, все пританцьовував.

Він навіть пісеньку про себе склав:

Але якось трапилася шевцеві нагода пошити на продаж аж три пари черевиків. От зв’язав він їх докупи, закинув на плечі та й подався на ярмарок до сусіднього містечка. Іде собі шляхом, а черевики звисають з горба та все товчуть його по спині.

«І де цей горб узявся на мою голову?» — подумав швець.

Аж ось прийшов на ярмарок, людей побачив, з цим погомонів, з тим пожартував, — та й за свій горб забув. Черевики хутко попродав, накупив додому всіляких гостинців, поскладав у торбу, закинув на плечі та й рушив додому. Іде шляхом, а торба з гостинцями звисає з горба й товче його по спині.

«Усе-таки цей горб страх заважає», — знов подумав швець.

Тим часом уже посутеніло, а додому ще було неблизько. Надумав швець звернути до лісу й піти навпростець. Поки йшов лісом, надворі геть смеркло. Добре, що хоч місяць зійшов і видно було, кудою йти. Коли це зирк подорожній на пеньок, — а на ньому сидить… хто б ви думали? Лісова фея! Та така манюсінька-манюсінька. Сидить і чогось плаче.

— Чому ти плачеш? — питає швець.

— Бо мені самій нудно, — відказує фея.

— Нудно?! А ось я ніколи не нудьгую. Зараз я тебе розважу піснею. Послухай-но:

Фея враз утерла сльози й усміхнулась.

— Це ще не вся пісня, — промовив швець. — Слухай далі:

— То пошийте й мені черевички! — вигукнула фея.

— Будь ласка, це я залюбки! — відповів швець.

Він вирвав два листочки подорожника, попроколював у них дірочки замість шила сосновою шпилькою і позшивав їх замість дратви прожилкам торішнього листя. Феї закортіло приміряти один черевичок і… вона пірнула нього з головою.

Глянув швець — а фея десь ділася.

— Ой! — пискнув голосочок із лівого черевичка. — Вони на мене трішечки завеликі.

Тоді швець вирвав два листочки конюшини і пошив з них черевички якраз на феїну ніжку. Тільки-но вона взулась у них, а швець знов заспівав свою пісеньку, як фея пішла в танок.

Цілісіньку ніч протанцювали в лісі фея і швець. А коли благословилося на світ, фея сказала:

— Оце вже я натанцювалась досхочу! Ви мене так гарно розважили, як ніхто й ніколи. Скажіть, що вам за це дати?

— Гм, що дати? — здивувався швець. — Мені нічого не треба.

Подумавши якусь мить, він запитав:

— А взяти щось у мене ти не можеш? Я з радістю віддав би свій горб.

— О, та це простісінько! — сказала фея.

Вона вистрибнула на пеньок і торкнулася своєю чарівною паличкою до шевцевого горба. І враз той горб хтозна-де й дівся!

— Краснесенько тобі дякую, люба маленька феє! — вигукнув швець, поцілував фею і рушив додому.

Тільки-но він зайшов у село, як йому зустрілася стара лиха сусідка. В неї теж був горб, але не ззаду, як у шевця, а спереду. Угледіла вона шевця — й витріщила від подиву і заздрощів очі.

— Дива, кумцю! Ніби це й ви, і не ви! І де ж це ваш горб дівся?

Швець розповів бабі все чисто, як було.

Насилу діждалася стара ночі та й побігла на те місце в ліс.

— От добре, що ви прийшли! — вигукнула фея, побачивши бабу. — Мені нема з ким сьогодні потанцювати.

— Аякже, зараз роззуюся! — злісно буркнула стара.

— А швець зі мною танцював, — сказала фея. — Ну, як не хочете танцювати, то хоч заспіваймо якусь пісеньку!

— Де ж пак, нема мені чого робити! — пробубоніла баба.

— А швець зі мною співав, — сказала фея.

— Твій швець таке саме ледащо, як і ти! Вам аби танцювати та співати. Ти он краще діло роби! Де твоя чарівна паличка?

— Ну гаразд, — сказала фея. — Але щоб ви знали: моя паличка може тільки один раз дати щось або один раз щось узяти. То що вам — дати чи взяти?

«Скажу — взяти», — подумала баба. Проте була вона така жадібна, як ніхто інший у селі. Тому й незчулася як сказала:

— Та ні, дати! Дати!

— Ну, коли так, то беріть! — посміхнулася фея.

Вона вистрибнула на пеньок і доторкнулася до бабиної спини чарівною паличкою. І вмить у старої ззаду виріс горб!

Хоч як вона верещала, хоч як лаялася, — нічогісінько їй не зарадило.

Так довіку й лишилися у старої два горби — один спереду, а другий іззаду.

Юшка з камінців

Були собі колись дві сестри. Одну звали Анна-Марія, а другу — Вітторія. В Анни-Марії чоловік був крамарем, а у Вітторії — вуглярем. А всім добре відомо, що, звичайно, дерево носити й вугілля з нього випалювати — зовсім не те, що в крамниці торгувати, грішми кишеню набивати. Вугляр працював багато, а заробляв мало. В його маленькій хатині, що стояла на узліссі, ніколи не було сумно. Вугляр увечері лягав, а вранці вставав із піснею. Та ще й не все з тією самою, а щоразу з іншою. Звідкіля він тільки брав їх! І всі діти у дружини вугляра, Вітторії, — а їх було дві дівчинки й три хлопчики, — росли все червоновиді й слухняні.

У крамаревої ж дружини, Анни-Марії. був син-одинак, та й той вередливий, плаксивий і злий. Як уже йому та мати догоджала, як вже його панькала, а він тільки худ та блід від люті. Тому багата Анна-Марія стала заздрити бідній Вітторії.

Аж ось у той край, де жили сестри, навідалися лихі гості — люта пошесть, а за нею й смерть. Не минули вони й осель вугляра та крамаря. Одного дня сестри виходили заміж, одного дня й повдовіли.

Зосталася Вітторія з п’ятьма дрібненькими дітьми. Палити вугілля — не жіноче діло, а якоїсь іншої роботи все не траплялося. Тоді й надумала Вітторія просити допомоги в рідної сестри Анни-Марії.

— Допоможи мені чим-небудь, сестро, — стала благати Вітторія. — Дай хоч трохи хліба моїм голодним дітям.

— Де ви взялися, дармоїди, на мою голову! — крикнула Анна-Марія. — Спершу поприбирай у мене в домі, вичисти в хліві, нагодуй і напій худобу, обсапай город, а тоді будеш просити.

Вітторія прибрала їй у домі, вичистила в хліві, попорала корів, подоїла їх, весь бур’ян у городі виполола, тоді зайшла до будинку.

— А тепер ще спечи хліб, — наказала Анна-Марія.

Коли хліб витягли з печі, то сестра Анна-Марія узяла найменше хлібеня та й подала його своїй сестрі Вітторії.

— Можеш приходити ще й завтра, — сказала, виряджаючи Вітторію, Анна-Марія. А нишком подумала: «Стривай-но, поділиш таке хлібеня на п’ятьох, то недовго вони в тебе будуть отакі червонощокі».

Прийшла Вітторія на другий день, а лиха сестра Анна-Марія позагадувала їй ще більше роботи, ніж учора. А дала за все Вітторії ще менше хлібеня. І вирішила тоді Вітторія сестру перехитрити. Замісивши в багачки хліб, вона не помила рук, а, прийшовши додому, позшкрібала з них прилипле тісто й борошно у казанець, що кипів на вогні. Тож діти мали до шматочка хліба ще ріденьку, але смачну затірку і полягали спати майже не голодні.

Так робила Вітторія щоразу, коли замішувала тісто на хліб, тому щічки в її дітей все були рожеві.

Якось Вітторія сиділа в сестри на подвір’ї і молола в жорнах зерно. Коли бачить — у ворота заходить старий жебрак.

— Дайте, добра жіночко, шматочок хліба, — попросив старий. — За цілісінький день я рісочки в роті не мав.

— Нагодувала б я вас, чоловіче добрий, та я тут не господиня. Ідіть попросіть у моєї сестри.

Почула це Анна-Марія, вибігла з хати та як накинеться на бідолашного жебрака:

— Іди звідси геть, старцюго, бо зараз собаку нацькую!

За Анною-Марією вибіг її синок. Він нахапав камінців під ногами та й ну жбурляти ними на старого.

Дідусь повернувся, щоб іти, а Вітторія шепнула йому:

— Чекайте мене ввечері на роздоріжжі коло великих олив.

Упоралась вона з роботою в сестри й пішла додому. На камені біля олив її справді чекав старець. Вітторія дістала з кошика загорнуте в хустину хлібеня, розломила його на шість рівних шматочків і віддала один старцеві.

Той узяв хліб і запитав:

— Чию ж це ти пайку мені віддала, жінко добра?

— У мене п’ятеро дітей, а я шоста, — відповіла йому Вітторія. — Отже, віддала вам свою пайку. Та ви не турбуйтесь, я сьогодні добре наробилась, хутко засну. А хто спить, той їсти не просить.

— Дякую тобі красненько, люба жіночко, — сказав старий. — Може, і тобі стану колись у пригоді.

Минуло кілька днів відтоді, як Вітторія працювала в сестри. Аж ось мазун Анни-Марії глянув на небо і побачив, що там ширяє орел. І скортіло раптом хлопцеві погратися з орлом, бо в нього, виявляється, такої цяцьки тільки й бракувало.

Анна-Марія так годила своєму синкові, що коли б їй крила, вона миттю шугнула б у небо ловити орла. Та що крил вона не мала, то почала благати свого вариводу, щоб погрався іншими цяцьками. Проте хлопець вимагав тільки орла, а не діставши його, заходився верещати. І не стуляв рота цілісінький день, так що всі до вечора замалим не поглухли, а сам він захворів.

— А як там твої діти, — спитала в сестри Анна-Марія, — чи здорові?

— Нічого, здорові, — одказала Вітторія.

Анну-Марію аж скривило від заздрощів. Вона послала Вітторію працювати на поле, а сама мерщій побігла до неї додому. Як побачила, які в сестри веселі, свіжі й чемні діти, то ледь не заплакала з горя.

— Ну, небожатка мої любі, щоб вам пуття не було, чим це вас мати годує, що ви такі повнощокі та веселі? — І зозла аж ущипнула найменшого хлопчика.

— Та мама нам варить затірку, — сказав старшенький хлопчик.

— Затірку? А де ж вона борошно бере?

— Мама, як прийде додому, то зшкрібає з долонь у казанець тісто з борошном, — сказала дівчинка.

«Он воно що!» — аж затрусилася з гніву Анна-Марія.

Того вечора вона примусила сестру добре пообмивати руки, а наприкінці прогнала її геть, не давши навіть шматка хліба дітям.

Пішла сердешна Вітторія додому з порожнім кошиком. От підходить вона у розпачі до олив на роздоріжжі, стала й тяжко загадалася. Що вона скаже дома голодним діткам і чим їх сьогодні нагодує? Озирнулася довкола і раптом побачила край шляху три чималі камінці. Взяла вона їх, поклала в кошик і прикрила фартухом.

Очікуючи матір, діти, як завжди, принесли води, помили добре казанця й розпалили в печі. Коли Вітторія прийшла, вода вже закипіла.

— Сьогодні, дітоньки, — сказала вона, — у нас буде не затірка, а юшка з добрим м’ясом.

І вкинула в казанець три камінці.

— А довго м’ясо вариться? — спитали діти.

— Ой, довго, дуже довго, бо воно тверде, — сказала Вітторія і постукала дерев’яною ложкою по камінцях на дні казанка.

Щасливі діти побігли гратися надвір, а мати сіла біля казанця, в якому кипіли камінці, глибоко задумалася та й заплакала.

«Вже пізно, діти нагуляються і прийдуть стомлені, — думала вона, — я покладу їх спати без вечері. Так я їх сьогодні й піддурю. Але що буде завтра? Чи знайду я хоч якусь роботу?»

Аж зненацька двері відчинились, і до хати гуртом убігли діти. Вони привели з собою жебрака — того самого дідуся, якому Вітторія коло трьох олив давала хліба.

— Мамо! Мамо! — гукнув на всю хату старшенький син. — Дідусь каже, що й він хоче їсти. Дасте йому юшки з м’ясом?

— Аякже, аякже, — сказала Вітторія. — Та м’ясо ще тверде. Нехай дідусь погріється в хаті, а ви біжіть та ще трохи погуляйте.

Коли діти повибігали з хати, Вітторія сказала старцеві:

— Не гнівайтеся, чоловіче добрий. Минулого разу я віддала вам свою пайку хліба, а сьогодні й крихти не дам, бо в хатині нема ніякісінького харчу.

— А що ж то вариться в казанку? — спитав старець.

— Ет, бодай не казати, — камінці, — відповіла Вітторія.

— Навіщо мене дурити? Адже пахне м’ясом!

— Присягаюсь вам, там нічого немає, тільки три камінці, — сказала жінка, підійшла до казанця й зачерпнула повний ополоник юшки. Глянула на неї — та й очам своїм не повірила! В ополонику був добрий шматок вареного м’яса.

— А хіба я не казав, що пахне м’ясом? — промовив дідусь, хитро всміхаючись. — Кличте діток вечеряти.

— Юшку ще треба посолити, а в мене немає солі.

— У вас червоні очі. Це означає, що ви плакали. Може, сльоза впала в казанець, а солонішого за материні сльози немає нічого в світі.

Покуштувала Вітторія юшку, а вона й справді на сіль добра.

— Діти, а йдіть лишень вечеряти! — гукнула радісно мати й насипала повну череп’яну миску юшки.

— Та вріжте ж малим по скибці хліба до юшки, — сказав старець.

Вітторія похитала головою і сумно промовила:

— Нема у мене в хаті й крихти хліба.

— Знову ви мене дурите, — сказав старий. — Погляньте-но гарненько в миснику.

Вітторія слухняно підійшла до мисника й відчинила його — а там у рядочок стоять сім кругленьких хлібенят! Коли всі гарно повечеряли, дідусь сказав:

— Тепер би нам усім з’їсти по шматочку овечого сиру і запити його добрим фруктовим соком. Підіть-но в льох та принесіть.

Вітторія встала й подалась до льоху, хоч і добре знала, що там навіть миші поживиться нічим.

Та тільки-но вона зайшла в льох, у неї аж очі заблищали: долі звідкілясь узялось чимале барило апельсинового соку, поряд на стільчику лежить велике кружало овечого сиру броччо, а зі стелі в’язками звисають кільця копченої ковбаси і свинячі окости.

Коли діти після вечері поснули, Вітторія вигукнула:

— Ой, синьйоре старче! Та ви ж, напевне, чаклун!

— А так, ви вгадали, — сказав старець. — Для мене не штука зробити все те, що я оце для вас зробив. Хоч, правду сказати, за останню тисячу років я добре-таки натомився. Але в горах стоїть дуб — мій одноліток, і в його дуплі я завжди перепочиваю, коли схочу. Ось і зараз я вирішив задрімати років із сотню. Але перш ніж рушати в гори до свого однолітка, я хочу повіддавати всі борги. З вами я поквитався — усе, що я дав, ви матимете завжди. Цебто: в казанці ніколи не виведеться м’ясо, у миснику — хліб, у льоху — сир і ковбаси. А тепер мені вже треба йти. Я ще маю віддати борг вашій сестрі та її вереді-синочкові.

І дідусь, охаючи, підвівся з лавки. Вітторія наздогнала його коло дверей, схопила за рукав і почала благати:

— Ой, ласкавий синьйоре чаклуне! Прошу вас, змилуйтесь над моєю сестрою!

— Я й радий би, та не можу, — сказав чаклун. — У нас, чарівників, незламний звичай — віддячувати кожному тим, що він заробив.

По цих словах дідусь пішов собі.

Вітторія до ранку очей не могла склепити. Хоч і лиха була в неї сестра, та все ж рідна! Отож тільки-но розвиднілось, вона мерщій побігла до Анни-Марії.

Прибігає, а сестра жива й здорова виходить із хати їй назустріч та й жаліється:

— Ой, лишенько мені, сестро! Вчора ввечері знову заходив до мене отой клятий стар… Ой-ой-ой! — і схопилася за щоку. — Той самий добрий дідусь і сказав, що кожного разу, як я почну сваритися, мені шпигатиме в зуби. А як його не сваритись, бодай його дідько вхо… Ой-ой-ой! Бережи його пресвята Мадонна!

На розмову вибіг на двір і синок Анни-Марії з палицею. Побачив собаку, що сидів собі тихенько біля ґанку, та як замахнеться вдарити. А палиця крутнулася — та лусь синка по голові!

— Ох, персику мій золотий! І тебе не помилував отой старий дур… Ой-ой-ой! От бачиш, сестро, дитині тепер і погратися зась. Кине камінець — себе й улучить! Я тільки те й знаю, що кладу холодного рушника до його синців та саден.

Вислухала все те Вітторія, засміялась і пішла додому.

Відтоді, як стались ці події, минуло трохи не сто років. Отож незабаром знову прокинеться старий чарівник і почне вештатись по світу. Може й вам, діти, він десь зустрінеться. Тільки ви його не бійтеся — він дідусь добрий. Але пам’ятайте: він кожному віддячує по заслузі: що хто заробив, то те і дістане.

Котенята

Була собі одна жінка і мала рідну дочку та пасербицю. Дочку свою мати жаліла й пестила, а пасербицю змушувала тяжко працювати без просвітку.

От послала вона якось пасербицю нарвати в полі петрових батогів. Шукала їх дівчина, шукала і раптом натрапила на велику головку кучерявої капусти. Взяла її обома руками за качан, тягла, тягла — насилу вирвала. Дивиться, а там, де росла капустина, видно льох із східцями. От дівчина пішла й пішла тими східцями і раптом опинилася в якійсь хатині, а там було повно котенят. І диво: кожне котеня свою роботу робить: те білизну пере, а те воду носить, це шиє, а те посуд миє, а он оте тісто місить. Дівчина попросила в одного котенятка віничок і замела в хатині, другому білизну попрати допомогла, третьому відро з криниці витягла, четвертому хліб у піч посадила.

Опівдні прийшла додому кицька-мати і дзеленькнула в дзвіночок:

Котенята відповіли:

— Ми всі працювали, мамо, а найбільше працювала оця дівчина.

— От і добре, — сказала їй кицька, — сідай з нами обідати.

Посідали всі до столу, і дівчина сіла поміж котенятами.

Кицька-мати дала гості м’яса, макаронів і смажене курча, а своїм діткам насипала тільки вареної квасолі. Побачила дівчина, якими ласими очима поглядають котенята на її тарілку з пахучою стравою, і поділила свою страву з ними. Коли всі пообідали, дівчина хутенько поприбирала зі столу, перемила посуд, позамітала в хатині — дала всюди лад. А тоді сказала:

— Дякую вам, синьйоро кицько, за все, тепер мені вже треба йти, бо мачуха сваритиме.

А кицька й каже:

— Стривай, дочко, я хочу тобі щось подарувати.

Завела вона дівчину в комору, а там в одному кутку лежить багате вбрання: шовкові сукні та атласні черевички, а в другому — домоткані спідниці, кофти, фартухи, ситцеві хустки та незграбні шкарбани з сириці.

— Вибирай, що тобі до вподоби, — запросила кицька.

Бідна дівчина завжди ходила боса і в ганчір’ї, тому й прохання її було скромне.

— Дайте мені, — каже, — домоткану сукню, черевики з сириці та просту хустину запинатися.

— Ні, — сказала кицька, — ти пожаліла моїх дітей, і за це я тобі подарую щось вартіше.

Вона взяла найгарнішу сукню, найдорожчу хустку, черевички з тоненького хрому і сказала:

— Ти це заслужила — одягайся і взувайся. А як вийдеш звідси, — підійди до стінки нашої хатини, встроми пальці в дірочки, тоді витягни й поглянь угору.

От дівчина вийшла, підійшла до стіни, встромила в дірочки пальці, тоді витягла — а на них персні виблискують, один від одного кращий. Звела голову — а їй на чоло впала ясна зірка. Прийшла пасербиця додому така прибрана, мов наречена.

Глянула на неї вражена мачуха та й питає:

— Звідки це в тебе взялися такі дорогі речі?

— Ой мамо, потрапила я ненароком до кицьки в оселю, допомогла котенятам дещо поробити — от вони й обдарували мене всім цим. — І розповіла все, як було.

Закортіло мачусі й свою рідну дочку по такі подарунки послати.

— Вставай, вставай, доню, та йди, — будить мати дівку вранці. — Он бачиш, яке багатство принесла сестра, то й ти собі таке придбаєш.

— Не хочу я вдосвіта вставати, — відказує дочка-ледащиця. — Нікуди я не піду! Надворі холодно, краще погріюсь коло грубки.

Але мати палицею виштурхала її з дому. Тоді ледарка попленталася полем, натрапила на ту саму кучеряву капустину, вирвала її і зійшла східцями до кицьки в хатку. Перше котеня, яке зустріла, — смикнула за хвіст, друге за вухо потягла, третьому вуса відірвала, четвертому голку поламала, п’ятому відро в криницю вкинула.

Цілий ранок вона тільки заважала всім, і бідолашні котенята жалібно нявчали.

Опівдні прийшла кицька-мати і дзеленькнула в дзвіночок:

— Мамусю, — сказали котенята, — ми хотіли працювати, але оця дівчина нас за хвости тягала, мучила й нічого не давала зробити!

— Он як! — сказала кицька-мати. — Ну, сідайте всі до столу.

Дівчині вона дала ячного коржика, намоченого в оцті, а кожному котеняті насипала макаронів із м’ясом. Побачила це дівчина та й заходилася в котенят м’ясо з макаронами з тарілок забирати. А коли повставали з-за столу — як і в себе вдома, — навіть не подумала посуд прибрати, а не те що перемити. Одначе зразу сказала:

— А тепер дай мені, кицько, такі подарунки, як моїй сестрі.

Кицька завела її в комору й запитала, що б вона бажала собі взяти.

— Хочу оцю найкращу сукню! Оці черевички на найвищих підборах!

— До цього тобі зась, — відповіла їй кицька. — Бери оту буденну спідницю та оті стоптані шкарбани.

Потім кицька накинула дівчині на плечі драну хустку й випровадила за двері.

Прийшла дівчина додому в дранті, як опудало. Побачила це мати і вмерла від злості.

А невдовзі померла й дочка, бо працювати вона не хотіла, а без матері не вміла для себе навіть юшки зварити.

Добра й працьовита пасербиця побралася з гарним хлопцем і жила на світі довго й щасливо.

«Оце тобі сім!»

Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще. А мати насипала їй і, насипаючи, все промовляла: «Три… чотири… п’ять…»

Коли ж доходило до сьомого полумиска, мати давала дочці добрячого штурхана й вигукувала:

— Оце тобі сім!

Якось ішов недалечко багатий юнак. Побачив він у вікно, як мати штурхала свою гарну дочку, приказуючи: «А оце тобі сім, а оце тобі сім!..» Дуже припала йому до вподоби дівчина-красуня. Зайшов він до їхньої господи та й питає:

— Сім? Чого сім?..

Матері сором було признатися, що дочка так багато їсть, і вона сказала:

— Сім?.. Сім веретен прядива. Вона в мене така працьовита, що невдовзі й овець їй не вистачить. Сьогодні напряла вже сім веретен, і все їй мало! Довелося її покарати. Нехай хоч спочине.

— Коли так, — сказав той перехожий, — то віддайте її мені за дружину. Але я спершу побачу, чи то й справді вона така працьовита.

Відвіз він дівчину до себе і поселив у кімнаті, повній кужелю.

— Я капітан, — сказав юнак, — і вирушаю в далеку плавбу. Якщо, поки я вернуся, ти перепрядеш весь оцей кужіль, то справимо весілля.

Крім кужелю, капітан залишив у кімнаті ще дорогі сукні та коштовності, бо він був дуже багатий.

— Як поберемося, все оце стане твоїм, — сказав він дівчині, прощаючись. Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. Їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива. Приміряла другу, дивиться — ще краща вона, ще чарівніша… А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитись, натішитись…

А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі. Зажурилася дівчина — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.

Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.

— Не бійся мене, — каже вона дівчині, — я прийшла тобі допомогти: я прястиму, а ти змотуй нитки на веретено.

Ще ніхто у світі ніколи не бачив такої моторної прялі, як оця бабуся! Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, а вона вже спряла увесь кужіль. А вії в неї за той час подовшали настільки, що сягнули нижче носа й навіть нижче підборіддя. Коли роботу було скінчено, дівчина запитала:

— Чим же вам віддячити, бабусю?

— Нічого мені не треба, тільки запроси до весільного столу, коли йтимеш за капітана.

— А як я вас знайду?

— Ти тільки гукни: «Колумбіно!» — і я прийду. Та лихо тобі, як забудеш моє ім’я й не запросиш мене на весілля, — усе твоє прядиво тоді знову стане кужелем.

Коли на другий день вернувся капітан додому, він переконався, що весь кужіль спрядений.

— От і добре, — сказав він, — здається, я знайшов таку дружину, якої шукав. Глянь, які сукні й коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю в плавання, а тобі цього разу залишаю вдвічі більше кужелю і коли ти спрядеш його, поки я повернуся, я одружуся з тобою.

А дівчина знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні і коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.

— Ти тільки гукнеш: «Колумбаро!» Та не забудь мого імені, бо тоді вся моя допомога марно пропаде, і лихо тобі буде…

Повернувся капітан із подорожі й ще знадвору запитав:

— Ти весь кужіль перепряла?

— Авжеж! Давно! — відповіла дівчина.

— Тоді візьми оці сукні й коштовності в подарунок. Я знову мушу вирушати в плавання. Якщо ти, поки я повернуся, перепрядеш більше кужелю, ніж за ті два рази, обіцяю тобі, що тоді ми справимо весілля.

А дівчина знов тільки в останній день згадала про роботу. Згадала, та в сльози! Коли раптом з ринви випало якесь лахміття, а з нього стала бабуся з довгими зубами, що стирчали з рота. Вона мерщій кинулася до роботи і що далі, то пряла все швидше й швидше і все довшими ставали її зуби.

— Запроси мене на весільний бенкет, — сказала бабуся, скінчивши роботу. — Гукнеш «Колумбун!» — і я з’явлюся. Та якщо забудеш моє ім’я — пожалкуєш, що ми зустрілися.

Коли капітан вернувся і побачив, що кужіль увесь попрядено, він був дуже радий і сказав:

— От і добре. Тепер будеш моєю дружиною. — І наказав готуватись до весілля й запрошувати гостей з усієї округи.

Тим часом наречена за передвесільними клопотами зовсім забула запросити трьох бабусь. Аж уранці в день весілля вона раптом згадала про них. Та тільки-но хотіла їх покликати, як їхні імена геть вилетіли в неї з голови. І хоч як вона силкувалася, та не могла згадати жодного.

Сердешна наречена, недавно така весела, раптом спохмурніла й зажурилась. Це помітив капітан і запитав, що з нею сталося. Але вона промовчала. Так нічого й не дізнавшись, молодий подумав, що, може, їй не подобається дата, й переніс весілля на наступний день. Але й цього дня молода була сумна й невесела і що день, то дужче журилася. Молодий спробував був її розсмішити, жартував із нею, розповідав усілякі кумедні пригоди, та все марно. Так і не розваживши її, молодий вирушив уранці на полювання. У темному лісі його захопила страшна буря, і він сховався від зливи в старій, давно покинутій хижці. Сидячи там у темряві, він раптом почув: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!

Став казанок та зваримо кукурудзяну кашу. Ця наречена вже нас не запросить на весільний обід!»

Придивився капітан — аж бачить три бабусі: одна з віями аж до землі, друга з губами аж до шнурків черевиків, а третя з зубами до колін.

«Оце дивина! — подумав собі капітан. — Тепер я знаю, чим розвеселити свою наречену. Якщо це її не розсмішить, то вона вже ніколи не сміятиметься». Прийшов він додому й каже дівчині:

— Ось слухай, що я тобі розповім: був я сьогодні в лісі й заховався від грози у хижці-пустці. Заходжу — аж там три бабусі. Одна з віями аж до землі, друга з губами аж до черевиків, а третя з зубами до колін. Вони звертались одна до одної так: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!».

Обличчя нареченої несподівано проясніло, вона засміялась і сказала:

— Накажи негайно починати весільний бенкет! Але зроби мені таку ласку: дозволь запросити до столу і цих трьох бабусь.

Сказали — зробили. Для всіх трьох бабусь приготували круглий столик — такий невеличкий, що за віями однієї, губиськами другої та зубиськами третьої страв зовсім не було видно.

Після обіду наречений спитав Колумбіну:

— Скажіть мені, жінко добра, чому у вас такі довжелезні вії?

— А тому, що я цілий вік дуже приглядалась, прядучи тонесенькі нитки.

— А у вас чому такі великі губи?

— А тому, що я все життя проводила пальцем по губах, коли сукала нитку, — відповіла Колумбара.

— А у вас чому такі довжелезні зуби?

— Тому, що я за свій вік повідкушувала силу-силенну вузликів на нитках, — сказала Колумбун.

— Мій любий, — промовила тоді наречена до молодого. — То не я спряла увесь той кужіль, що ти загадав, а оці три бабусі. Прости мене чи покарай своїм гнівом, та не хочу я втаїти правду і скривдити отаких майстерних пряль. Коли схочеш ти зі мною розлучитися, то я піду собі. Тільки прошу тебе про одну ласку: дай їм у себе притулок, щоб не поневірялись вони на старість голодні по світу, ждучи, поки запросять їх десь на обід.

Молодий подумав і сказав:

— Негоже те, що не перепряла моя наречена кужелю сама. Зате вона сказала щиру правду й показала всім, яке в неї добре серце. Тому буде так: відсьогодні всі три бабусі житимуть у нас, як дома. За це вони навчатимуть тебе, люба, швидко й гарно прясти.

Почувши це, всі дуже зраділи, а надто молода. Вже на другий день вона взяла веретено й заходилася старанно вчитися. Треба сказати, вона виявилася напрочуд здібною ученицею. Невдовзі вона вже пряла майже так швидко, як сама Колумбіна; дещо згодом — і як Колумбара, а потім — і як Колумбун. За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.

Преццемоліна

Жила колись в одному селі убога жінка з малою дочкою. А неподалік від їхньої хатини був чийсь город, де росли салат, петрушка, кріп та помідори. Бідній дівчинці так смакувала петрушка, що вона й дня не могла без неї прожити. Вийде було нишком на город, нащипає повний фартушок зеленої петрушки та й поїсть геть усю за обідом.

А що петрушка в нашому краю зветься преццемоліна, то й дівчинку прозвали в селі Преццемоліною.

Преццемоліна і гадки не мала, що город належить лихій відьмі, яка раптом стала помічати, що хтось у неї поскубує петрушку.

Засіла вона якось у кущах та й чатує.

Аж уранці бачить — виходить на город Преццемоліна й щипає петрушку у фартушок. Відьма блискавкою вилетіла з кущів і схопила міцно дівчинку своїми карлючкуватими пальцями за лікоть.

— А, попалася нарешті, злодійко! — крикнула вона. — Тепер я з тобою поквитаюся за все!

Хоч як благала прощення налякана в смерть Преццемоліна, відьма її не слухала. Вона притягла дівчинку до своєї хати й кинула на лавку.

Відтоді стала Преццемоліна у відьми за служку. Та хоч як вимучувала її люта відьма найважчою роботою, Преццемоліна щорік ставала вродливішою і вродливішою. Стара від заздрощів аж їсти перестала.

Якось гукнула вона Преццемоліну й каже:

— Візьми оцей кошик та йди до криниці. Як не принесеш повний води, то начувайся!

Пішла Преццемоліна до криниці, опустила кошика у воду раз, і вдруге, і втретє, а вода з нього, мов крізь решето, виливається.

Схилилася дівчина на цямрину й гірко заплакала. Коли чує, хтось її кличе:

— Преццемоліно, Преццемоліно, чого ти плачеш?

Озирнулася дівчина, а перед нею стоїть гарний хлопець і привітно усміхається.

— Хто ти за один і звідки ти знаєш, як мене звуть? — питає Преццемоліна.

— Я відьмин онук і звуть мене Бенсіабель. Бабуня хоче тебе занапастити, але ти не бійся. Я тебе врятую, Преццемоліно. Поцілуй мене, і я наберу тобі в кошик води.

— Не поцілую, бо ти відьмин онук.

— Дарма, я тобі таки наберу води в кошик.

Прийшла Преццемоліна додому і принесла кошик води. Як побачила це відьма, то аж побіліла з люті.

— Признайся, — каже, — це тобі Бенсіабель набрав?

— Ні, — рішуче відповіла їй Преццемоліна.

— Ну, ще побачимо, чиє буде зверху.

На другий день рано-вранці відьма знову покликала Преццемоліну та й каже їй сердито:

— Бери оцей мішок зерна, та поки я прогуляюся надворі, щоб ти мені хліба напекла. Коли ж не спечеш — начувайся!

Замкнула відьма сердешну Преццемоліну в хаті, а сама пішла гуляти. Заходилася Преццемоліна товкти зерно, та бачить, що ніколи не перетовче повного мішка зерна й не спече хліба за такий короткий час. Сіла вона на мішок та й залилася слізьми. Коли де й узявся Бенсіабель і каже дівчині:

— Не плач, Преццемоліно. Я врятую тебе й цього разу, тільки поцілуй мене.

— Ні, не поцілую, бо ти відьмин онук.

Проте Бенсіабель таки допоміг Преццемоліні і зерно змолоти, і хліба напекти.

Коли відьма прийшла, хліб уже лежав на столі.

— Ти бачила Бенсіабеля? Це він змолов і напік хліба? — знову недовірливо запитала стара.

— Ні, — рішуче відповіла Преццемоліна.

— Ну, ще побачимо, чиє буде зверху, — сказала відьма.

Другого дня гукнула відьма Преццемоліну й каже:

— Піди до моєї сестри. Вона живе ген за отим лісом. Хай дасть тобі скриньку, а ти принесеш її мені.

А відьма перед тим домовилась із своєю сестрою, щоб та звела Преццемоліну зі світу.

Йде Преццемоліна і гадки не має, що проти неї замислили. Коли назустріч їй Бенсіабель.

— Куди біжиш, Преццемоліно? — питає він.

— По скриньку до сестри моєї господині.

— А чи знаєш ти, люба моя дівчино, що господиня послала тебе на смерть? Поцілуй мене, і я тебе врятую.

— Не поцілую, бо ти відьмин онук!

— Дарма, я таки відведу від тебе смерть і цього разу, бо я люблю тебе понад усе на світі. Візьми ось пляшечку з оливковою олією, оцей шматок хліба, мотузок і мітелку. Як підійдеш до брами, змаж завіси олією, а тоді кинеш увесь шматок хліба собаці, що стереже дім. Як побачиш бідну жінку, що тягтиме воду з криниці, прив’язавши відро до своїх кіс, віддай їй мотузка. А друга жінка в кухні язиком вимітатиме попіл з печі. Подаруєш їй оцю мітелку. Тоді мерщій хапай скриньку, — вона стоятиме на шафі, — і тікай чимдуж додому. Послухаєш моєї поради — не загинеш.

Преццемоліна зробила все так, як сказав їй Бенсіабель: змастила олією завіси, кинула собаці хліб, віддала жінці біля криниці мотузок, а тій, що в кухні, — мітелочку. Тоді зайшла до відьминої сестри в будинок, вхопила на шафі скриньку і мерщій надвір. Забачила відьмина сестра у вікно, що Преццемоліна вибігла зі скринькою в руках з будинку, та як закричить:

— Агов, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні, вона мені подарувала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.

— Агов там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!

Тоді відьма:

— Агов, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!

Відьма тоді:

— Агов, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!

— Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім переіржавіли!

І випустила Преццемоліну.

От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццемоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.

Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.

Зачинив, а тоді — вкотре вже! — попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.

На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!

— Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? — запитала відьма.

— Ні, — рішуче відповіла їй Преццемоліна.

— Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху, — злісно промимрила відьма. — Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чорний, а третій білий. Тільки-но сьогодні вночі який з них кукурікне — ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.

Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова. Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув. Відьма й питає у Преццемоліни:

— Котрий півень заспівав?

Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:

— Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?

А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.

— А поцілуєш мене? Тоді скажу, — обізвався.

— Ні, не поцілую, — сказала Преццемоліна.

— Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.

Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:

— Кажи, бо тут тобі й смерть!

— Червоний півень, — відповіла тоді Преццемоліна.

Відьма з люті аж зубами заскреготіла.

Аж ось знову кукурікнув півень.

— Кажи мерщій, котрий півень заспівав? — спитала відьма.

А Бенсіабель і підказав.

— Це чорного півня голос, — сказала за ним Преццемоліна.

Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:

— А це який півень співав?

— Білий, — тепер уже сама відповіла Преццемоліна.

Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.

А Бенсіабель здогадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася — та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.

А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. І жили вони в коханні й щасті багато-багато років.

Массаро Правдивий

Жив у давнину король і були у нього коза, ягнятко, баранець та червона круторога корова. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.

А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.

Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину в його руки.

— Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько, — сказав король пастухові. — Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.

Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— А як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А моя червона круторога корова?

— Пасеться собі, жива й здорова.

Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.

Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:

— Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.

— Он як! — вигукнув король. — Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.

— А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! — не змовчав міністр.

— Гаразд, — сказав король, — якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.

Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:

— Скажи, чого ти такий сумний?

— Ет, дай мені спокій, — буркнув чоловік. — Не твого це жіночого розуму діло!

Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.

— Оце й увесь клопіт? — сказала вона. — Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.

На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.

Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!

— Пастуше, любий, — ніжним голосом промовила міністрова дружина. — Чи не виконав би ти мого прохання?

— Тільки накажіть, благородна синьйоро, — відповів селянин, — і я зроблю все, чого ви забажаєте.

— Добре. Віддай мені оцю кізку.

— Е, ні, — сказав Массаро Правдивий. — Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.

— Ну, то віддай ягнятко.

— І цього не можу, — відповів пастух. — Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?

— То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? — вела своєї міністрова дружина. — Ягняткові так легко туди скочити чи зсунутися.

— Але ж воно не скочило й не зсунулося, — заперечив Массаро Правдивий.

— Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.

Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала. Дома вона сказала чоловікові:

— Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого. На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.

— Ой лишенько, люте лишенько мені! — заголосила вона, вгледівши пастуха.

— Що з вами, жінко добра? — співчутливо спитав її Массаро Правдивий.

— Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.

Сказавши це, вона ридма заридала.

Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:

— Нічого не вдієш, забирайте собі улюбленицю короля — оцю червону корову.

— Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий, — вигукнула вдавана жебрачка. — А королю скажеш…

— Про це не турбуйтесь, — перебив її пастух. — Я вже зміркую, що йому сказати.

Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:

— От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!

— Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину. — Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.

Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий, — відповів він сам собі за короля. — Ну то як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— О, цвіте, мов романець.

— А що моя круторога корова?

— Корова… Корова… Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась… Корова впала з високої кручі. Ні, не так…

Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.

Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка… Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.

Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.

— Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.

Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.

Та й як йому було плескати, самі подумайте? Через свої заздрощі він так програв королю!

Три помаранчі

Жили собі колись давно король та королева. Мали вони палац, мали королівство й багато підданців. Тільки не мали король з королевою дітей. От якось король і каже:

— Якби в нас народився син, то я поставив би на площі перед палацом водограй, з якого сім років поспіль била б не вода, а солодкий мандариновий сік.

— А я б наказала поставити поряд із вашим другий водограй, — мовила королева, — і з нього бив би не сік, а запашна оливкова олія. Сім років приходили б до нього жінки з глеками й благословляли б мого сина.

Невдовзі у короля з королевою справді народився гарненький хлопчик. Щасливі батько з матір’ю виконали свою обіцянку, і на площі перед палацом забили два водограї. Першого року вони били соком та олією вище від палацової вежі. Другого вже трохи нижче, третього — ще нижче. Одне слово, що вищий ставав королівський син, то нижче били водограї.

Наприкінці сьомого року обидва водограї вже зовсім не били, з них лише поволі капали сік та олія.

І трапилося так, що саме тоді вийшов на площу перед палацом пограти в кеглі малий королевич. На той час придибала до водограїв з двома великими глеками якась стара, сива бабуся. Вона по черзі вибирала губкою з кам’яного ложа водограю то сік, то олію і видушувала губку то в один, то в другий глек. Коли обидва глеки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!

Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:

— Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти не знайдеш дерева з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити. Тоді й побачимо, що буде далі.

Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.

Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.

Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали — ніщо не могло її розвіяти.

— Де мені знайти три помаранчі? — одно казав він.

Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:

— Ні, це не ті помаранчі, — казав він. — А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.

Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.

Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під’їжджає, коли чує тонесенький голосок:

— Агов, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!

Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич із коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:

— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.

Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:

— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.

— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.

— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.

Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю.

Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв із плаща золоту пряжку й подарував її феї.

— Дякую тобі, — сказала фея. — Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.

— А де ж та скринька? — спитав королевич.

— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику, — відповіла фея.

Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:

— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.

Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під’їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив’язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:

— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.

— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.

— Що ти знаєш, дурненька сороко, — сказав сам до себе королевич. — Усе навпаки.

Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.

— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.

Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:

— Ух-ух! Не спить! Так і зиркає на мене!

— Ага, тепер саме час, — сказав сам собі королевич і зайшов у палац.

Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа. Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад. Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ — і мерщій геть із саду.

Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня!

А королевич із трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пече немилосердно, пісок розпечений і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.

— З’їм одну помаранчу, — подумав він собі. — Може, хоч якось утамую спрагу.

Не встиг він розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.

Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!

— Пити, пити, — все кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.

Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.

Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під’їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав із плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.

Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.

— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.

— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.

Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.

— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.

Засмутився дуже королевич, устав і сказав:

— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!

Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!

Та королевич не вернувся назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.

Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.

— Пити! Пити! — попросила дівчина.

Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.

Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:

— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.

— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!

— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.

— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.

— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.

Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.

Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:

— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.

— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.

— Та я ж хочу, щоб ти зо мною в’їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.

Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.

Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.

— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця. — Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!

І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:

— Агов, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?

— Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»

— Побачимо ще, по кого він приїде, — відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.

Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця трясла дерево щораз дужче. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.

Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.

Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.

Служниця те помітила і квапливо сказала:

— Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла порошинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.

Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.

Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватись до весілля.

Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула така страшна нудьга, ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.

Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.

Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона її витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:

Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилася отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев.

Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.

— Осьде моя справжня наречена! — сказав він.

Лиху дурисвітку негайно прогнали геть із палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.

У нашій стороні

Жив колись в одному італійському селі парубок на ймення Бортоло. Він був дуже кумедний із себе: рот широченний, ніс довгий і грубий, а підборіддя невеличке і гостреньке. Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві оповідки. Селяни тільки-но побачать, було, Бортоло, так і починають брати його на сміх.

А він хоч би коли образився на них!

— Що не кажіть, а в мене в голові розуму більше, ніж у декого, — мирно відповідав він. — Аби мені тільки побачити світу, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг.

Селяни, чуючи таке, реготалися ще голосніше. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, а Бортоло й підписатися не тямив! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що знайде щасливу долю для себе та ще допоможе й іншим!

Але Бортоло правив своє — що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, й зі сміху люди вийдуть? І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло: нехай, мовляв, іде шукати свого щастя. Ану ж, поталанить йому розжитися? Може, тоді він чимось зарадить хоча б убогим та немічним своїм землякам.

Отож якось погідного ранку вирушив Бортоло у світ.

Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого, ясно освітленого міста. Бачить — на вулицях людей-людей та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято. А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого жениха — королевича з сусідньої країни; і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати.

Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже збирався було шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому алебардою дорогу. А сам звів очі на Бортоло — та в сміх! Так реготав, аж зігнувся, вхопившися за живіт, і алебарду свою опустив. І Бортоло мерщій повз нього та до палацу. Приходить у велику залу. А там усе так сяє та виблискує, що й не сказати. Усі придворні й гості в дорогих уборах, в оксамитах і шовках. Бортоло спершу аж оторопів. Та ненадовго. Не такий він удався, щоб перед чимось зовсім розгубитися. Спинився Бортоло перед королем і промовив:

— Синьйоре!..

Придворні як почули, що якийсь приблуда назвав короля не «ваша величність», як належить, а «синьйор», то аж заніміли з дива. Та як поглянули на його чудернацьке обличчя, так усі й зайшлися реготом. Один підійшов і навіть шарпнув Бортоло за полу його простацької вдяганки, другий схилився йому до вуха і нарозтяг проспівав: «О-пу-да-ло!» Та Бортоло зовсім не збентежився — у нього в селі над ним ще й не так глузували. А коли пишні дами й панове трохи вгамувалися, він сказав:

— Дива та й годі! Вельможні синьйори мене вперше бачать і вже беруть на сміх. У моїй стороні не так ведеться: коли заходить гість, ніхто не дивиться, чи пишно він убраний, чи не дуже, рудий він чи чорнявий. Його щонайперше питають, чи не стомився він з дороги, і приймають, як рідного.

Ці сміливі слова так вразили поважних синьйорів, що один із них навіть схилився до сусіда й прошепотів йому на вухо:

— Зрештою, він каже правду…

А тим часом Бортоло вів далі:

— У моїй стороні гостя завжди запитують, чи не зголоднів він у дорозі, чи не хочеться йому пити.

Тут король звелів посадити Бортоло за окремий стіл і принести добірних наїдків. Він подумав, що коли чужинець наважився так сміливо розмовляти з самим королем, то він, певно, перевдягнутий вельможа.

Повечеряв Бортоло і дуже схотів спати. Та й не дивно: адже дома, в селі, він завжди лягав спати, тільки-но стемніє, і вставав, тільки-но благословиться на світ. Проте він зумів перебороти сон, підвівся з-за столу, вклонився королю з королевою і сказав:

— У моїй стороні, коли гість повечеряє, його кладуть спати.

— Авжеж, і в нас так само, — запевнив король.

І він наказав, щоб Бортоло відвели в одну з палацових спалень.

На другий день, уранці, коли Бортоло ще тільки одягався, до нього ввійшов служник, низенько вклонився і сказав, що принц-престолонаступник просить прийняти його.

«Ти диви! — подумав Бортоло. — Мабуть, мене справді мають тут за велику цяцю».

Принц нерішуче став у дверях і спитав:

— Я, може, занадто рано?..

— Нічого, нічого, — відповів Бортоло. — Розповідайте, що вас привело до мене.

Принц розповів, що в нього постійно болить голова й живіт і ниють ноги. А придворні лікарі ніяк не можуть знайти причини цієї недуги.

— Можливо, ваша милість, — вів далі принц, — у вашій стороні кращі лікарі і ви порадите, що мені робити?

Бортоло залюбки давав людям поради, тому й принцові порадив дуже добре:

— У моїй стороні, — сказав він, — проти такої хвороби є один певний спосіб: рано лягати спати, рано вставати, чимбільше ходити пішки і їсти лише, коли добре виголодаєшся. До речі, багато ви платите своїм лікарям?

— Тисячу лір за кожен день, коли я хворію.

— Це кепсько, дуже кепсько. Ви краще платіть їм дві тисячі лір за кожен день, коли ви здорові, а коли ви хворієте — хай платять вони вам.

— Красно дякую, — сказав принц. — Спробую все робити так, як ви порадили. А тепер, будь ласка, прийміть від мене оце. — І принц подав Бортоло повний гаманець золотих монет.

Трохи згодом Бортоло оглянувся й пішов до їдальні випити кави з молоком. Але в коридорі зустрів короля.

— Добрий день, ваша величносте! — привітався Бортоло.

— Добрий день, друже мій, — відповів король. — Ну, як вам у нас спалося?

— Чудово! А вам? — запитав Бортоло.

— Препогано, — сумно сказав король.

— Чому ж би то? — здивувався Бортоло.

— Я вам скажу, але нехай це буде між нами, — півголосом протяг король. — Бачите, у мене велике багатство: дуже багато землі, палаців, коштовностей. А я вже старий і хочу поділити усю спадщину між сином та одруженою дочкою. Але ось не можу вирішити, як поділити все це між ними коли й не цілком нарівно, то хоча б так, щоб після моєї смерті син і дочка не пересварилися між собою. Цілісіньку ніч сушив собі над цим голову, але так нічогісінько й не придумав.

— А знаєте, як у таких випадках роблять у моїй стороні? — сказав Бортоло.

— О, це дуже цікаво! — вигукнув король.

— Ось як. Той, хто пише заповіт, окремо зазначає: «Одне з моїх дітей хай поділить спадщину на дві частини, а друге нехай вибере собі ту з них, яку побажає».

— Пречудово! Як розумно роблять у вашій стороні! — вигукнув король і подарував Бортоло гаманець, повний золотих монет.

Тільки-но королева довідалась, чому раптом так повеселішали її чоловік та син, вона й собі вирішила спитати в Бортоло поради.

— Скажіть, чому це я що рік, то дужче старію? — тяжко зітхаючи, спитала королева. — Скільки я вже грошей витратила на пудру, помаду та рум’яна, проте на обличчі в мене з’являються все нові й нові зморшки, а коси дедалі більше сивіють.

— У моїй стороні, ваша величносте, старості не соромляться, — сказав Бортоло. — Ну а пудритись та рум’янитись наші синьйори та синьйорини ніколи й не думали. Адже від цього здаєшся тільки старішим і негарним.

Королева нізащо не хотіла здаватися старішою і негарною. Тому вона негайно наказала віддати Бортоло за його розумну пораду всі ті гроші, які досі витрачала на дорогі білила та рум’яна.

Невдовзі слава про мудрого Бортоло розійшлась по всьому королівству. З самого ранку десятки поважних синьйорів товпились до нього, щоб попросити доброї поради. А Бортоло не вдавав із себе чаклуна чи мага. Він щоразу ввічливо казав: у моїй стороні роблять у таких випадках отак і так, а ви вже робіть, як самі знаєте.

Тим часом придворних дедалі дужче змагала цікавість: що то воно за така чудова сторона, де всі такі розумні? Зібралось четверо найбільш цікавих синьйорів та й поїхали до тієї «сторони». Приїжджають, глянули та й очам своїм не повірили: убоге з убогих, брудне й темне село, де навіть читати й писати майже ніхто не вміє. Але не могли ж такі панове відверто визнати, що якийсь зовсім неписьменний селянин зумів їх так спритно перехитрити. Тому, коли вони вернулися до королівського палацу, то серед друзів і знайомих повели зовсім іншу мову:

— Ох, якби ж ви тільки бачили, що то за містечко! Невелике, зате таке чепурне, а яке гарне та культурне!

Незабаром гультяйське життя при дворі неабияк набридло Бортоло, адже він не звик байдикувати. Тільки-но в нього набралось чималенько грошей, він розпрощався з усіма та й поїхав назад у своє село. Там Бортоло щонайперше віддав громаді гроші, за які він їздив мандрувати. Потім, як і обіцяв, надав допомогу всім убогим селянам. А ввечері до нього посходилися друзі. Бортоло, сидячи коло печі й пахкаючи люлькою, розповів їм про свої пригоди.

— Що й казати, я радий, що дотримав свого слова і допоміг бідним моїм землякам. А яка ж нудьга жити при дворі й годинами висиджувати у м’якому кріслі та розмовляти з королем і королевою! Всі, звертаючись до мене, називали мене тільки «ясновельможний синьйоре», «ясновельможний синьйоре». І якби я вчасно не накивав звідти п’ятами, то, чого доброго, й сам повірив би, що я такий поважний!

Дарунки феї Кренського озера

У далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого. Якби вони так тяжко працювали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось їх годувала.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше потерпав від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борошна в коморі.

От якось скликав він синів своїх та й каже:

— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.

— Гаразд, ми підемо, — відповіли одинадцять синів, — тільки нехай найменший наш брат, Франческо, зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Франческо, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

— Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардинії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

— Згода, попливімо до Сардинії! — підхопили всі брати. Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

— Доведеться комусь із вас, — каже братам Анджело, — ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

— Е, ні! — верескнув Лоренцо. — Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

— Аякже! — відказав Анджело. — Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли. Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море. Напханий людьми човен більше не слухався стерна. Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево чиста вода. Кращої місцини для спочинку годі й шукати. Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його покинули напризволяще. Сів він та й гірко заплакав. Так довго він плакав самотою, аж утомився. Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся. Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина? Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі наввипередки з вітром чи танцюй!

— Хто ж це за чарівник повернув мені здоров’я?! — вигукнув хлопець. У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

— Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея. Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

— Слухай, Франческо! Я — фея Кренського озера. І я вирішила виконати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося — твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань.

Аж тепер Франческо отямився й сказав:

— Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

— Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне, — промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

— Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з’являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди виконував усе те, що я йому скажу.

Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческо до ніг! А чарівна фея сказала:

— Той, хто володіє цією чарівною торбиною та цим кийком, може наробити людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческо, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.

Мовила це фея і зникла — мов розтанула…

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов собі далі. Щоправда, перед тим, як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі.

На порозі там сидів і плакав малий хлопчик. Франческо йому й каже так безжурно:

— Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося?

— Мій тато — дроворуб, — відказав йому хлопчик. — Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити. — І заплакав ще дужче.

— Цить, не плач! — мовив спокійно Франческо. — Зараз я допоможу твоєму батькові.

— А ви лікар? — запитав хлопчик.

— Ні, сам я не лікар, — відповів Франческо. — Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

— Панкраціо, — відповів здивований хлопчик.

— От і гаразд! — сказав Франческо і широко розкрив торбу. — Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом — бух! — і вже лікар у торбині!

Та й важкенький, нівроку йому, — так і зігнув Франческо до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

— Я, — каже, — знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

— А, то це такий з вас лікар, синьйоре Ігнаціо Панкраціо! — обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав. — Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо, до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

— Ой, годі-бо, я вже вилікувався! — заволав із торби лікар. — Де той хворий? Ось ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий, — так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться — опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати. Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

— Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

— А хіба що? — питає здивований Франческо.

— Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись, — каже господиня. — Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець, — бодай би він згинув! — та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли. Світу не бачать — одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку. Хто програється дощенту, той зникає безвісти! Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців із найповажніших родин як у воду впали!

— Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене, — сказав Франческо, а сам собі подумав: «У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок». — А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торбини сто тисяч скудо — старовинних монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо, вельми славетна і щедра людина. Опівдні до кімнати Франческо в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов’ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір’їною, натягнутому аж на вуха.

— Синьйоре Санто Франческо, — мовив непроханий гість. — Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.

— Сказати правду, — відповів Франческо, — я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческо. Він став прощатися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне — та трохи не скрикнув: у гостя з-під плаща вистромилася волохата ратиця!

«Еге, то он воно що! — нишком подумав Франческо. — Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!»

Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.

Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п’ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

— Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо, — улесливо мовив чорт. — Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.

— А коли ні?

— Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

— Ах ти, бісів сину! — гнівно вигукнув Франческо. — Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам’ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить сховалися і вони. Тоді Франческо сказав:

— Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати…

— Ой лишенько! — залементував нечистий. — Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! — А кийок не вгавав! — Ні, ні, — увесь мій сьогоднішній виграш. — А кийок не вгамовувався. — Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! — А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

— Та скажіть-бо, чого ви хочете?

Франческо зупинив кия та й каже:

— Слухай сюди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?

— Чув, чув і зроблю все, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! — заверещав дідько.

Франческо розпустив зав’язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло. А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

— А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? — спитав, усміхаючись, Франческо.

— Та цур їм! — гукнули всі дванадцятеро. — Нехай вони йому западуться!

— Оце розумно! — похвалив хлопців Франческо. — Та затямте собі: найбільше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив’язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарівній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку. Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині роботи було по саму зав’язку, а зате кий увесь час лежав без діла.

— Агов, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини, — швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! — тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки — доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм. У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір’ях забекали вівці, а у коморах на полиці лягли жовті кружала сиру. Проте двері їдальні Франческо й далі не зачинялися.

— Е, мабуть, годі, — сказав сам собі Франческо. — Час моїй торбі перепочити, бо годувати ситих — то вже лінощі плодити. — І він закрив свою їдальню.

А невдовзі спіткало його велике горе — занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиросердо називали Франческо братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческо, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками — торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позаду себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна, як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

— Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім заморилася. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки я вже стоптала черевиків!

І вона стягла з воза ряднину, а на возі — повнісінько подертих черевиків. Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

— Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческо: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу путь.

— Та що ж, — відказує їй Франческо, — недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.

Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.

— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческо своїми кістлявими руками. А Франческо як крикне:

— Смерть — у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба. А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька, — сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом. Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.

— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

— Не розповідай, не треба, — відказала фея. — Я добре все знаю.

— Я користався твоїми дарунками, як міг, — сказав Франческо. — Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чекає на мене Смерть?

— Слухай, — сказала тоді фея. — Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха. Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия. Прощавай, Франческо!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назбирав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера. Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті. Усе лишилося так само, як і перед тим. Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.

Опудало

Неподалік від Палермо лежать на двох протилежних горбах двоє сіл. Одне з них зветься Ізнелла, а друге К’яна. А поміж горбами була колись глибоченна криниця з чистою та холодною водою. І води тієї було стільки, що вистачило б іще на троє сіл.

Що й казати, не велика радість ходити дуже далеко з відрами, та ще з порожніми — з гори, а з повними — на гору.

А проте іншої ради не було. Віслюки, коли їм з боків починали прив’язувати шкіряні мішки з водою, зчиняли таке ревисько, що хоч з села тікай. Зате люди в обох селах були на диво, — з них ніхто ніколи не нарікав. Бо до криниці ходили не лише по воду, а ще й дізнатися, які новини є в сусідньому селі. Отак собі знятись буденного дня та й піти до сусідів ніхто вам не піде — ніколи. А біля криниці люди з обох сіл сходилися щодня. Жінки гомоніли між собою про всяку свою жіночу всячину, а чоловіки, пахкаючи люльками, вели поважніші розмови. Тим-то і найледачіша дівка щомиті ладна була хапати обплетену соломою череп’яну посудину, а лайдакуватий парубок — запрягати мула й спускатися до криниці по воду. Тут і знайомились, і закохувались, тут сварились і мирилися. А що вже добре було тут гратися дітям, то краще й не треба!

Одного ранку приходять ізнельці до криниці перші. Аж бачать — там сила силенна гайвороння, і так воно кряче. що навіть якби всі к’янці та ізнельці загукали разом, вони б себе не почули. Гайворони підскакували, скубли одне одного й били крильми. В криниці вже плавало хтозна й скільки пір’я та всілякого сміття, що накидало туди крикливе птаство.

Ізнельці спершу кинулися проганяти гайворонів, потім соромити їх. Та все дарма: кляте вороння й не думало розлітатись, а тільки перелітало з одного місця на інше. І хтозна, доки так тривало б, якби один розумник не порадив поставити біля криниці опудало.

Заходилися ізнельці його ставити. З усього села поназносили тичок, всілякого лахміття та соломи і набили таке здоровенне й страшне опудало, що куди там! Воно стояло над криницею і так махало дрантям на дерев’яних руках, ніби вітряк. Гайворони, як його вгледіли, то враз усі знялись і полетіли геть, а ізнельці злили сміття, що плавало в криниці зверху, понабирали води та й пішли собі додому. Вони й гадки не мали про те, як усе обернеться.

А сталося ось що. Тільки-но пішли й поїхали ізнельці, як із протилежного горба вервечкою почали сунути по воду к’янці. Вони ще здалеку побачили коло криниці страшного велетня. Ближче підійшли — як глянуть, а в нього головешка — як барило, тулуб — як троє барил завтовшки, а ручиська довжелезні, наче вітрякові крила! У к’янців і душа в п’яти сховалася! Спочатку вони заходилися по-доброму вмовляти велетня, вигукуючи:

— Агов, ти! Відступися від криниці і дай людям набрати води! Проте велетень ніби й не чув і тільки махав на них погрозливо ручиськами.

Під пекучим сонцем у к’янських чоловіків дуже хутко розгарячіли голови. У гніві й люті вони майнули в село, змастили свої заіржавлені рушниці, залягли на схилах і ну смалити по велетню! Луна вмить рознесла звістку по обох горбах.

Наполохалась Ізнелла: це ж, мабуть, на К’яну напав ворог, їх грабують і вбивають! А звідти до нас палицею докинути! Хутчій рятуватись, поки ще не пізно!

Чоловіки наказали дружинам:

— Зв’язуйте все добро, беріть дітей і виводьте худобу! Негайно вирушаємо!

Заплакали сполохані діти, заголосили жінки: всього не забереш, а своє добро тяжко кидати.

У селі знявся страшенний гармидер: чоловіки кричать, коні іржуть, ревуть корови.

Аж раптом якась твереза голова надумала інакше:

— Навіщо кидати хрящем усе, тяжкою працею нажите, коли можна пересунути горба з селом у безпечніше місце!

Всі кинулися здійснювати мудру раду. Позносили з усього села, які в кого були, мотузи, зав’язки, шворки, вуздечки, пояси і навіть шнурки від черевиків та й заходилися плести канат. А сплівши, обв’язали ним горба і ну тягти його з селом у бік моря.

Тим часом у к’янців вийшов увесь порох, і вони припинили стрілянину. А велетень як стояв, так і стоїть, мов укопаний!

— Покличмо лиш на допомогу ізнельців, — вирішили вони, порадившись. — Криниця-бо не тільки наша, а й їхня!

Вибрали трьох найвідважніших і найспритніших юнаків і послали їх до Ізнелли, наказавши якнайдальшою дорогою обійти велетня в долині. Ті невдовзі прибігли збілілі і вкрай розгублені.

— Все пропало! Настав нам кінець! — навперейми почали розповідати юнаки. — В Ізнеллі жодної живої душі немає. Весь горб обв’язаний товстим канатом, а за горбом якийсь страшний голос знай гукає: «Тягни — р-раз! Ану ще — р-раз!» Ізнельці перебираються в інше місце! Мабуть, цього велетня ніхто не спроможний подужати. Краще й нам тікати, доки не пізно!

Отож сплели й вони грубий канат, обперезали ним свій горб та й ну тягти його з селом деінде.

Хтозна, чим би це все скінчилося, якби не два хлопчаки — Чікко та Беппо. Вони прожили на світі вісімнадцять років на двох. А хлоп’ята це були — де не посій, то вродять. Чікко жив у К’яні, а Беппо — в Ізнеллі, а проте були з них приятелі — нерозлийвода. Якщо хлопчаки якоїсь ватаги наскакувати на Беппо, його обороняв Чікко, а як нападали на Чікко — за нього заступався Беппо. Коли ж ніхто не бився з ними, вони билися між собою.

Невдовзі перед тим, як біля криниці з’явився велетень, Чікко з Беппо разом знайшли старий іржавий обруч із якоїсь діжки. Зранку до вечора вони то нарізно, то в купі гасали за ним, а набігавшись, підкидали і ловили чи крутили, мов дзиґу. Аж надвечір, коли треба було вже вертатися додому, вони ховали обруч у потаємній схованці, неподалік від криниці. Так зробили хлопці й увечері перед згаданим переполохом. Отож, коли всі матері в обох селах похапцем ладналися переселятись, виносячи з домівок найпотрібніше та найдорожче, кожен із хлопців згадав і про свій скарб.

«Треба хутчій забрати обруч», — подумав Чікко.

«Треба мерщій побігти й схопити обруча», — майнуло в голові у Беппо.

Кинулись вони обоє щодуху по свій обруч та й зійшлись коло криниці, не чуючи ніякого лиха.

Стрілись хлопці та й засперечалися, кому має належати обруч. Сперечались, сперечались, доки, звісно ж, не поскублися як слід і не поламали обруча на шматки, видираючи один в одного з рук. Аж тоді, рюмсаючи, кожен потюпав додому.

— Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! — стріла вдома Чікко його мати.

— Коло криниці, — відповів Чікко.

— Коло криниці? — жахнулася мати. — І тебе не вхопив велетень?

— Який там велетень? — відповів Чікко. — То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало.

Як зачули таке к’янці — й канат випустили з рук.

— А ти де це був? — запитали ізнельці Беппо.

— Біля криниці, — відповів той.

— Як — біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон?

— Яке там військо! — відповів Беппо. — То к’янці стріляли в наше опудало.

Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому. Отак і зосталось усе на колишніх місцях — і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.

Кола-риба

У місті Мессіні, неподалік від берега Мессінської протоки, стояла колись бідна хатина. В тій хатині жила вдова рибалки з сином-одинаком, якого звали Кола.

Хлопець народився й зростав біля моря. Море було йому як рідна домівка. Проте його мати боялася моря, бо воно забрало в неї батька й брата, а згодом і чоловіка. Тож тільки було відпливе Кола від берега, як мати вже й гукає.

— Сину, вернись! Вернись мені зараз!

І Кола завжди вертався.

Та одного разу, коли мати покликала його, він тільки засміявся, помахав рукою і поплив далі.

Тоді мати зопалу гукнула йому вслід:

— Коли тобі море дорожче за матір, то й живи собі в ньому, як риба!

Звісно, мати не зичила синові зла. Вона просто розсердилась, що хлопець її не послухався.

А трапилося так, що ті слова почув лихий чаклун, і Кола справді перейшов жити до риб у море.

Сердешна мати чекала-чекала сина та й не дочекалася — з горя заслабла і за кілька днів померла.

Стала пусткою самотня хатина коло берега Мессінської протоки і ще дужче похилилась. Та щороку в той день, коли мати промовила необачні слова, Кола підпливав до берега й сумно дивився на хатину, в яку він уже ніколи більше не повернеться.

У такі дні мессінські рибалки, їхні дружини та діти не підходили близько до того місця. Не думайте, що вони, може, боялись Кола-риби: адже він був їхнім великим приятелем і помічником. Він розплутував їм сіті, коли їх заплутувало морське чудовисько — скат, виводив рибалок на косяки риби, попереджав про підступні морські течії, які так часто змінюють свій плин. Отож рибалки не підходили до старої хатини, тільки щоб дати Кола-рибі перебороти своє горе наодинці. Вони й самі так робили — свої радощі намагалися зустрічати вкупі, а лихом не ділилися ні з ким.

Дійшли чутки про Кола-рибу до короля, і той захотів побачити таке диво. Король наказав морякам передати Кола-рибі це своє бажання.

Одного дня на світанку матрос шхуни-вітрильника помітив, як на хвилях у відкритому морі грається, немов дельфін, Кола. Матрос приклав до рота долоні й щосили гукнув:

— Гей, Кола-рибо, пливи до Мессіни! Там з тобою хоче побалакати король.

Кола негайно поплив до берега. Опівдні він був уже біля палацу, на мармурових сходах, що вели з берега в море.

Начальник берегової сторожі доповів про прибуття Кола-риби воротареві, воротар — молодшому лакеєві, молодший лакей — старшому камердинерові, а вже старший камердинер наважився доповісти королю.

Король негайно з’явився, зійшов до половини сходів і промовив:

— Слухай мене, Кола-рибо! Королівство моє велике й багате. Все, що є тут, на суходолі, я знаю, як своїх п’ять пальців. А от що заховано в моїх підводних володіннях — того не знає ніхто, навіть я, король. Я хочу, щоб ти розвідав усе це і доповів мені, твоєму королеві.

— Добре, — сказав Кола-риба й пірнув у морську глибінь.

Повернувшись, Кола розповів, які дива він бачив там, на дні морському: долини, гори, печери, цілі гаї барвистих коралів, а ще — холодні течії та гарячі джерела, що б’ють із ущелин морських гір. Розповів також про дивовижних риб, яких ніхто ніколи не бачив, бо вони живуть на найглибшому дні, у вічних зелених сутінках. Лише в одному місці не зміг Кола дістати дна — коло великого Мессінського маяка.

— А шкода! Дуже шкода! — вигукнув король. — Я хотів би знати, на чому стоїть Мессіна. Прошу тебе, спустися ще глибше.

Кола кивнув у відповідь головою і пірнув у глибину. Цілий день і цілу ніч він поринав до темних глибин і повернувся геть знеможений.

— Слухай, королю, — сказав він. — Я знову не дістався дна. Проте я побачив, що Мессіна стоїть на скелі, а скеля лежить на трьох стовпах. Бідна Мессіно, що станеться з тобою! Один стовп цілий, другий тріснутий, а третій ледве-ледве тримається.

— А на чому ті стовпи стоять? — спитав король. — Нам треба це неодмінно знати, Кола-рибо.

— Глибше пірнути я не можу, — відповів Кола-риба. — Там вода важка, як камінь. Під нею нестерпно болять очі, душить у грудях і тріщить з вухах.

— А ти стрибни з верхівки маяка, — підказав король. — Пірнеш з розгону, от і дістанешся до самого дна.

Вийшов Кола-риба на верхівку маяка й стрибнув сторч головою в море.

Три дні і три ночі не було від Кола-риби ніякої звістки. Нарешті на світанку четвертого дня голова його з’явилась над водою. Він ледве доплив до сходів палацу і знеможено сів на перший від води східець.

— Лихо тебе чекає, Мессіно! — промовив він, насилу перевівши подих. — От-от настане твій останній день, і каменя на камені від тебе не залишиться!

— Кажи хутчій, що там таке діється? — нетерпляче вигукнув король.

Кола-риба тільки головою похитав.

— Хтозна. Я й цього разу не дістався дна, бо звідтіля б’є дим із полум’ям. Від диму вода стала непрозора, а від вогню дуже гаряча. Нікому несила пірнути глибше, ніж пірнув я, — ні рибам, ні морським зіркам.

Король гнівно промовив:

— Досі я прохав, а зараз наказую: хай би там що творилося на дні, а ти повинен роздивитись, на чому стоїть Мессіна!

Тоді Кола-риба посміхнувся і промовив:

— Слухайте, королю! Вітру й хвиль не зловиш і найгустішою сіттю. А я — рідний брат вітру й хвиль, і наказувати мені — зась! Прощавайте, ваша величносте!

Він зсунувся зі східця у воду і вже хотів був попливти геть. А король із гніву як тупне ногою. Потім зірвав з голови корону та й кинув у море.

— Що ви зробили, королю? — вигукнув Кола-риба. — Адже корона варта величезних скарбів!

— Вона й справді варта скарбів, — відповів король. — Такої другої корони нема більше ніде у світі. Тому затям собі: якщо ти не дістанеш її з дна морського, я муситиму вчинити так, як чинять усі королі, коли їм треба грошей, — обкласти податками всіх рибалок Сіцілії. Мої збирачі податків не відступлять, доки не зберуть з них коштів на нову корону.

Кола-риба зупинився й аж присів на східець. Трохи згодом він сказав:

— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому! Заради дітей рибалок я спробую дістати корону. Але чує моє серце, що я ніколи більше не побачу рідного неба Сіцілії над головою. Тож принесіть мені жменю сочевиці. Якщо я знайду смерть у темних глибинах моря, ви дізнаєтесь про це.

Йому принесли на блюдечку сочевицю. Кола набрав її в жменю і пірнув у море.

Король виставив чати біля того місця, де поринув у хвилі Кола-риба. Сім днів вартові очей не зводили з морської гладіні, а на восьмий день раптом побачили на воді сочевицю. Всі зрозуміли, що Кола-риба вже більше не випливе.

Невдовзі після цього з глибини випливла дивовижна рибина, — такої ще ніхто ніколи не бачив. Напевне, це була одна з тих придонних риб, про які розповідав Кола. У своїй зубастій пащі вона несла дорогоцінну королеву корону. Рибина підпливла до першого східця, що опускався аж у воду, поклала на нього корону, вдарила хвостом і зникла в морі.

Ніхто не знає, як загинув Кола-риба, пішовши на смерть, щоб звільнити рибалок і їхні родини від важкого тягаря.

Та слава про нього переходила від одного покоління до іншого.

А потім справді настав чорний день Мессіни. Під нею враз загуркотіло, тоді вся земля довкола затрусилася. Тріснули й розкололися гори, і камінні брили з громом покотилися донизу. Попровалювалася земля, і там, де було рівне місце, утворилися темні безодні.

За якусь мить квітуче й веселе місто обернулось на купу мертвих руїн. Здійснилося пророцтво Кола-риби.

Проте люди не покинули Мессіни, бо кожному найдорожча своя рідна сторона, де він уперше побачив світ і прожив усе своє життя. Ті, що зосталися живі, збудували нове місто, тільки ще краще, ніж те, що загинуло. Воно й тепер стоїть, притулившись до самісінького берега Мессінської протоки.

Вогонь, Вода і Честь

Зустрілися якось на дорозі Вогонь і Вода. Вогонь не любить сидіти на місці. Навіть коли його замикають у грубці або печі, він тільки й дивиться, щоб вирватись. Вода теж на місці ніколи не всидить, завжди кудись біжить. Отож і вибігли вони кожне на прогулянку. Тільки встигли здибатись і поздоровкатись, аж тут їм Честь назустріч. Здивувались Вогонь і Вода: адже досі вони ніколи не зустрічалися на одному шляху. Честь — не з тих легковажних синьйор, що буде переходити із одного шляху на другий чи взагалі вештатися по дорозі. Вони й гадки не мали, що сьогодні Честі довелося назавжди покинути одного знатного синьйора, що зробив безчесний вчинок.

— Синьйоро Честь, — звернулися до неї Вогонь і Вода, — чи ви не зробите нам честі й не прогуляєтеся з нами?

— Щиро дякую за запрошення, — відповіла Честь, — я певна, що це буде приємна прогулянка. Тільки якщо вже йти з вами, то чи не скажете, що ви за одні?

— Не турбуйтеся, синьйоро Честь, — зажебоніла Вода, — вам не сором буде йти поруч зі мною. Я гамую спрагу, мию, перу, зрошую поля, кручу колеса млинів.

І Вода казала щиру правду. Вона тільки те приховала від Честі, що інколи її жебоніння переходить у страшенне ревисько, і тоді вона прориває греблі, затоплює села і навіть міста, розтрощує на друзки найбільші кораблі. Але кому захочеться розповідати про себе таке, та ще й при першому знайомстві?

— Ну а я, — промовив Вогонь, — освітлюю та грію оселі, варю їсти і допомагаю ковалям кувати залізо.

Вогонь не хотів, звичайно, здаватися менше добродійним, ніж Вода. Тому він теж дечого про себе не сказав. Змовчав, наприклад, про те, що може спалити хату, а коли вітер, то й село чи місто; що він, граючись, може розчахнути дуба-велетня, який ще зеленів би років триста.

Честь, бувши аж надто вибагливою, проте завжди недовірливою, була в захваті від тих супутників.

— Згода! Ходімо тоді втрьох, друзі, прогуляємося! — щиро вигукнула вона.

— Стривайте, — сказав раптом Вогонь. — А коли хтось із нас зайде не в той бік чи відстане? Як нам тоді знаходити одне одного? Треба домовитись, кого за якими прикметами можна знайти. Мене, наприклад, треба шукати по димові — адже, як відомо, не буває диму без вогню.

— Не шукайте мене там, — сказала Вода, — де пожовкли й зів’яли рослини, або де земля вся потріскалася від спеки. Я тільки там, де гнуться гіллясті верби, де росте вільха, очерет і висока зелена трава.

— А в мене, — сказала Честь, — якихось особливих прикмет немає. Коли хочете зі мною приятелювати, завжди бережіть мене, щоб не згубити. Затямте собі, синьйори, мою головну прикмету: хто мене раз загубить, той більш ніколи не знайде.

З усіх трьох супутників тільки Честь не приховала нічого і сказала щиру правду.

Королівський сокіл

Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі. Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі. За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка. Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга — зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.

Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ вирушив на лови. Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола. Пустив першого разу — сокіл приніс королю перепілку. Пустив удруге — і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє — і сокіл чогось не прилетів. Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив? Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого птаха.

На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим.

Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів. А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці.

Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити.

І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин. І мав цей селянин, скажу я вам, деякі дивні звички. Бувало, іде він на своїй нивці борозною за віслючком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос. Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.

— Добре тобі, довговушенку, — казав, бувало, селянин. — Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати. Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?

Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання. Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.

— Ого, та ти, бачу, не з простих, — сказав селянин. — Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить.

А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.

— О, про таку шапку ми чували, — промовив до себе селянин. — Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути. Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою. Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!

Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.

— Ну, любі дочки, — промовив селянин, — ось ваше придане.

І показав їм птаха.

— Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки. — Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.

— Що ви там тямите! — відповів їм батько та й гукає дружині: — Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.

Доки дружина вкладала в торбу коржі, маслини й цибулю, селянин зняв із віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.

Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.

У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов. А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві. Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.

На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед. Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу. З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:

— А куди це ти й чого? — кричить.

— Я йду до короля, — відповів сміливо селянин.

— А що це в тебе на руці?

— Сокіл.

Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.

— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.

— Королів, — відказав селянин.

— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти. — А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!

Вартові вхопили селянина й потягли праворуч туди, де стояла шибениця.

«Оце вже й кінець мені», — подумав селянин і каже:

— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?

— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина: — То ти що, справді приніс сокола королю?

— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.

— То давай його сюди, — сказав начальник варти, — і я сам віднесу королю.

— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.

— Он як, ти «знайшов»? — загорлав знову начальник варти. — Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!

Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю, — вона йому сподобалася не більше від першої. Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.

— Ваша милосте, — каже, низько уклонившись. — Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?

Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:

— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?

— Чого ж дарма, пане начальнику, — сказав селянин.

— О, це вже інша розмова, — пом’якшав начальник варти. — Гаразд, нехай так: підемо до короля разом. Тільки пам’ятай: сокола ми удвох зловили. Згода?

— Авжеж, — сказав селянин. — Ходім до короля.

Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав:

— Хто піймав?

— Я… — затнувся селянин, — … і він теж.

— Так, і я теж, — підтвердив начальник варти.

— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?

— Ну, перший побачив я, — сказав селянин. — Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.

— А чим же? — спитав король.

— Я хотів би одержати нагаями, — сказав селянин. — І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.

Король вельми здивувався такому бажанню. Проте королю не личить виказувати свого подиву. Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.

Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли підтягти до ката, бо він аж падав зі страху.

Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.

— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох, — звернувся король до селянина, — поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?

— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили, — сказав селянин. — Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.

— Тобто як? — не зрозумів король.

І селянин розповів усе по правді.

— Певна річ, — сказав він наприкінці, — я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.

Король весело засміявся, а тоді сказав:

— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець. У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непоганий буде посаг у твоїх дочок.

— Коли так, то побіжу та звеселю їх, — сказав селянин і взяв важкенький гаманець. Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.

Веселий Монакіккіо

Жив колись у невеличкому італійському місті Грассано шляховик Маріо Коста. День у день він працював під пекучим сонцем, прокладаючи бруківку через село Ірсіна. А в неділю сідав на старенький велосипед і їхав високо в гори.

Та однієї неділі трапилося так, що ніч застала Маріо на вершечку гори. Назад їхати було небезпечно, і він вирішив заночувати у невеличкому гроті над малою річечкою Беліозо.

Смачно повечерявши окрайцем пахучого домашнього хліба і запивши хліб свіженькою водою, він ліг і вмить заснув міцним здоровим сном. Коли це десь над ранок його щось болісно смикнуло за чуба. Маріо прокинувся й провів рукою по голові там, де заболіло. Та враз його щось боляче вдарило малесеньким камінчиком у вухо, і хтось тонесенько захихотів:

— Хи-хи-хи! Хи-хи-хи!

Маріо миттю глянув туди, звідки чувся сміх. Перед ним у досвітній імлі майнув невеличкий червоний ковпачок. І знов ніде нічого… «Що за дивина?» — подумав собі Маріо і враз голосно чхнув.

— На здоров’я! — зовсім близько пропищав тонесенький голосок.

І тоді Маріо вже виразно побачив химерного чоловічка. Майже все його обличчя ховалося під червоним, як жар, ковпачком, на ногах у нього були маленькі дерев’яні пантофлики.

«Та це ж веселий Монакіккіо! — майнуло у Маріо в голові. — Виходить, недарма присягався старий Дженнаро, що на власні очі його бачив. А ми з хлопцями не вірили йому!»

Тим часом верткий, мов дзиґа, хитрий, мов лисиця, і невтомний Монакіккіо то жбурляв піском у вічі Маріо, то хлюпав на нього водою з річечки.

Даремно намагався Маріо спіймати свого кривдника за дрібненьку ногу або руку. Монакіккіо, як на пружинах, легесенько перескакував через голову Маріо, вистукуючи у нього над вухом дерев’яними пантофликами.

І раптом пригадалась Маріо порада старого Дженнаро, який казав тоді хлопчакам:

— Монакіккіо можна зловити тільки одним способом — спритно, щоб він і не помітив, зірвати у нього з голови червоний ковпачок. Схопиш його ковпачок у руки — і Монакіккіо тієї ж миті стане твоїм вірним помічником. Та затямте: Монакіккіо майже весь час шастає під землею та в річках, тому він знає все про кожен скарб: і чи великий він, і де захований. Тільки не віддавайте Монакіккіо його ковпачка доти, поки не покаже вам, де лежить скарб. А як розчулитесь, повірите гномикові на слово й віддасте ковпачка, — він ще й посміється добре з вас, простаків.

Маріо тепер так і зробив, як радив колись Дженнаро. Коли Монакіккіо, вже зовсім осмілівши, підскочив аж до самої поли його плаща, Маріо вмить сягнув туди рукою. І не встиг лукавий гном ще й з місця зрушити, як його червоний ковпачок був у руках у Маріо.

І тоді гном із сльозами на очах заходився благати Маріо, щоб віддав йому ковпачка. Лукаве створіння клялось і присягалося, що більше ніколи й нікого не кривдитиме. Але Маріо не потурав.

Нічого діяти — довелося Монакіккіо повести Маріо до лісу й показати, де заховано скарби: там у дуплі старого дуба розбійник Нінко Нанко заховав частину своїх багатств.

Забравши їх усі, Маріо віддав гномові його червоний ковпачок і поїхав додому. Привіз він ті скарби, відпочив трохи з дороги, а тоді поїхав до великого міста Потенци. Там накупив найкращих іграшок всім дітям свого рідного міста Грассано. Старому Дженнаро подарував він дуже гарну люльку, а собі придбав новесенький велосипед.

Відтоді спливло багато років. Старого Дженнаро давно вже немає на світі. Маріо Коста сам став дідом і вечорами, сидячи під хатою, розповідає хлопчакам про те, як він колись здибав у горах лукавого Монакіккіо. Та хлопчаки, як і він у дитинстві, й вірять, і не вірять йому. І Маріо хтозна-як жалкує, що не зняв із ноги Монакіккіо хоч дерев’яного пантофлика. Тоді навіть найнедовірливіші хлопці пересвідчилися б, що він розповідає їм щиру правду.

Озеро Гандзіррі

Заїхав колись до Мессіни один багатій, такий багатий, що й сам як слід не знав, скільки в нього тих багатств. Вийшов він одного разу погуляти до озера Гандзіррі, поглянув на нього і дуже його вподобав. А в багачів такий звичай: коли їм що сподобалось, вони неодмінно захочуть зробити те своєю власністю. Тож купець насамперед запитав у людей:

— Чиє це озеро?

— Королеве, — відповіли йому.

Багатій, не довго думаючи, подався до короля.

— Ваша величносте, чи не продасте ви мені озеро Гандзіррі? — спитав він.

— Чом би й не продати, — відповів король, якому саме дуже треба було грошей.

— Скільки ж ви за нього схочете? — запитав багатій.

— Я багато не візьму. Вистеліть дно Гандзіррі золотими монетами. А тоді поділимося — монети мої, озеро — ваше.

— Згода! — вигукнув зопалу багатій.

Побачивши, що покупець, не торгуючись, погодився на таку велику ціну, король злякався, чи не дешево заправив. Тому він квапливо додав:

— Але моя умова така: монети на дні озера мають стояти руба.

— Е, ні, ваша королівська величносте, це вже занадто дорого. Нехай монети в озері лежать, а не стоять руба.

— Ні, тільки руба! — затявся король.

Та багатій теж не поступався.

Довгенько вони ще торгувалися того вечора, але так і не сторгувалися. Та коли багач побачив схід сонця над озером Гандзіррі, він мерщій пішов до короля.

— Я згоден, ваша королівська величносте. Нехай буде по-вашому.

Уже на другий день багатій заходився звозити монети до озера. Сімсот мулів, кожен із двома мішками через спину, двадцять днів поспіль урані привозили до озера монети, а ввечері впорожні верталися назад. І на березі виросли цілі гори золотих монет. На двадцять перший день монетами почали встеляти дно озера.

Сам король наглядав, щоб кожну монету ставили тільки руба і щільно одну біля одної. Золоті гори на березі швидко танули, а дно озера ставало дедалі більше схожим на луску золотої рибки.

Але сталося так, що в останній день, в останню годину і в найостаннішу хвилину, коли багатій уже вважав озеро Гандзіррі своїм, виявилось, що йому не вистачає однієї монети.

— Ну, це дрібнички, — сказав багатій. — Що там одна-єдина монетка — аж нічого!

— Як то — нічого?! — вигукнув король. — Ви що, гадаєте, я дурно віддам таке пречудове озеро? Додайте ще одну монету!

Але в багатія, правду сказати, від усього його величезного багатства таки не зосталося більш нічогісінько. Одначе він не хотів зізнатись у цьому королю.

— Не пожену ж я додому весь караван мулів по якусь одну монетку! — викручувався багатій. — Але коли ви вже так наполягаєте, то позичте мені цю монету.

Та в короля теж не залишилося навіть найменшої золотої монетки. Бали й маскаради, дорогі подарунки для придворних дам ущент спустошили державну скарбницю. У ній аж гуло, як у порожньому барабані. Але як же було королю признаватись у цьому багачеві? Тому він з удаваною погордою сказав:

— Не забувайте, що я король, а не якийсь там міняйло, і тому не даю в борг.

Коли хто не має грошей, то хай не купує озера Гандзіррі!

Багатія це страшенно розгнівило, і він крикнув:

— Коли так, то не треба мені вашого озера Гандзіррі! За таку ціну я можу купити не якесь там озеро, а ціле море!

І він спересердя наказав витягати з дна озера всі золоті монети і знову навантажувати їх на мулів. Отак-то король з багатієм не зійшлись у ціні. Кажуть, що кожен із них ще й досі про це жалкує.

Лиха Доля

Мав колись один король сім дочок. Росли вони у палаці, не знаючи ні нужди, ні горя, бо, як каже мудре прислів’я: багатому та щасливому і свічка світить, як сонце. Та тільки-но старшій королівні минув двадцять один рік, а найменшій пішов п’ятнадцятий, щастя зрадило королівську родину. На тамтешню країну напав ворог, король втратив усю армію й сам потрапив у полон. Мати-королева з королівнами утекли до чужого королівства і знайшла притулок у глухому пралісі в темній хатині, де мешкав колись вугляр.

Королівській родині тепер випало спізнати другу половину мудрого прислів’я: убогому та нещасливому і сонце, як лойова свічка, чадить. Адже замість пухових перин та шовкових ковдр у королеви з королівнами були тепер грубі тапчани, настелені сухою травою. Замість срібного та золотого посуду — одна череп’яна миска та сім дерев’яних ложок, а в мисці часом юшка з грибів, а часто й зовсім нічого. Отак і перебивались.

Якось увечері вийшла мати-королева з хатини й сіла на порозі. Аж тут де не взялася стара-старезна бабуся із кошиком у руках та й питає:

— Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?

— Ой, жінко добра, — відповіла їй, зітхаючи, королева, — ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.

— Нащо мені твій гребінець, — проскрипіла бабуся. — Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе. Може, я чимсь тобі зараджу.

Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік. Вислухала бабуся королеву й похитала головою:

— Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, ви щастя не матимете.

— А в котрої з моїх дочок лиха доля? — запитала королева.

— У тієї, що спить, склавши руки на грудях, — сказала бабуся. — Виряди її — і все знов стане добре.

По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.

Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

— Може, хочеш зайти? — запитала.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:

— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

— Хто там? — гукнула Сфортуна.

Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:

— Це я, твоя Доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила. — І Доля сухо захихотіла.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені приснилося». Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула. Тільки-но розвиднілося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха Доля!

— Ах ти ж негіднице! — крикнули ткалі на сердешну дівчину. — Ми тебе прихистили, а ти он як платиш нам за нашу добрість! Ану геть звідси, щоб і духу твого не було!

Набили добряче дівчину та й випхали за двері. Знову йде бідолашна королівна, і сама не знає куди.

Десь надвечір прибилася вона до якогось села. В усіх вікнах привітно горіло світло, бо родини, посходившися з роботи, сідали вечеряти. Проте Сфортуна не наважувалася попроситись на ніч до жодної хати, бо знала, що їй ніде не пощастить. Додибала вона до сільського майдану та й присіла на кам’яних сходах якогось багатого будинку. Сидить і журиться. Коли виходить господар позачиняти віконниці. Побачив дівчину й питає:

— Чого це ти тут сидиш?

— Бо мені вже несила йти, — відповіла Сфортуна. — Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

— Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

— Вилазь на оті барила з соком і там собі спи, — сказав господар. — їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху. — І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

— Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха Доля вже наробила якоїсь шкоди. І щосили закричала:

— Рятуйте! Рятуйте!

Притьмом убіг сонний господар із свічкою. Бачить, нікого, крім дівчини, нема. Проте ляда в льоху відчинена, і там аж хлюпотить сік! Заглянув він, а зверху плавають усі десять порожніх барил!

Що могла сказати господареві бідолашна Сфортуна? Вона мовчки стерпіла його лайку та биття. А він, накричавшись досхочу, випхнув її за двері.

Подибала знову Сфортуна, вмиваючись гіркими слізьми, куди очі дивилися. Десь опівдні приходить вона до річки й бачить — на березі якась жінка пере білизну.

— Що, може, за помічницю мені прийшла? Ну то допоможи, дівчино! — сказала праля.

— Якщо ви дозволите, я з радістю допоможу вам, — відповіла їй Сфортуна.

— Ну то ставай, я буду намилювати й прати, а ти полощи й викручуй.

Вони так узялися до роботи, що сонце ще добре не припекло, а білизна була вже навіть розвішана. Тільки-но вона висохла, як Сфортуна сіла у траву й заходилася штопати дірочки. Поруч присіла й праля, проте в неї не виходило так гарно.

— Ти диви, — сказала праля, — вже двадцять років я перу й штопаю білизну молодому королеві і завжди була певна, що ніхто в світі краще за мене цього робити не вміє. А тепер бачу, що ти мене далеко переважила! Зоставайся в мене жити.

— Добра жінко, — відповіла їй дівчина, — я не смію навіть поріг вашої хати переступити. Ви гадаєте, мене дарма прозвали Сфортуною? Моя лиха Доля йде за мною скрізь і несе лихо не тільки мені, але й тим людям, ще впускають мене до господи.

— Те-е, чого там боятися! — мовила праля Франческа. — Доля, звісно, поважна синьйора. Проте і людина не якийсь там млинок, щоб вертітися, куди вітер повійне. Людина може й проти вітру повернути, може й свою Долю прихильнішою зробити. Посидь-но тут, я хутко повернуся.

Не минуло й години, як Франческа вернулась і принесла два великі гарні калачі.

— Візьми ці калачі, — сказала вона дівчині, — і йди за течією річки, аж до моря. Коли дійдеш, стань там на березі й поклич мою Долю.

— А як? — здивувалася Сфортуна.

— Та так, дуже просто. Тричі гукнеш голосно: «Агов! Доле Франчески-и-и!» І моя Доля з’явиться. Ти з нею будь якнайчемніша. Та це ти й сама знаєш. Віддай моїй Долі один калач, уклонись їй низенько від мене і розпитай, як відшукати твою Долю. Другий калач подаруєш своїй Долі.

Довгенько йшла Сфортуна і нарешті вийшла на берег моря. Тричі покликала вона Долю Франчески, і та з’явилася.

— Синьйоро Доле Франчески! — звернулася до неї Сфортуна. — Франческа шле вам низенький уклін і дарує оцей калач. А ще, коли ваша добра ласка, навчіть, як мені відшукати мою Долю.

— Навчити я тебе навчу, — сказала доля Франчески. — Та тільки чи будеш ти рада з нею зустрітися? Твоя Доля надто лиха баба. Та якщо ти просиш, то слухай. Бачиш оту стежку, що повилася в гори? Підеш нею аж до міжгір’я. Тоді звернеш у першу ущелину поміж кручами. Там у найтемнішому закутку побачиш піч, а біля печі порається сухорлява бабуся. Ото і є твоя Доля. Ну, а там уже розмовляй з нею, як сама знаєш, бо з твоєю Долею порозумітись непросто.

Подякувала Сфортуна Долі Франчески та й вирушила шукати свою. Зайшла Сфортуна в міжгір’я, повернула в ущелину, знайшла й піч. Аж ось і Сфортунина Доля — справді страховисько! Сиві коси скуйовджені, довгий закарлючкуватий ніс увесь чорний від сажі, замість сукні метляється саме рам’я. Королівні було вже близько шістнадцяти, і можна заприсягтися, що за ці шістнадцять років її лиха Доля ще жодного разу не вмивалася.

— Чого припленталася? — сердито буркнула баба, вгледівши Сфортуну. — Коли мені буде треба, я сама тебе знайду. Іди геть звідси!

— Я зараз піду, синьйоро моя Доле. Візьміть лише, будь ласка, оцей калач.

— Не так уже мені й треба твого калача, — відказала Доля і повернулася до королівни спиною.

Проте Сфортуні здалося, ніби голос бабин усе ж таки трохи пом’якшав. Дівчина поклала калача на піч і пішла собі.

Тим часом праля Франческа віднесла білизну молодому королеві, і той переглядаючи її, враз вигукнув:

— Нья Франческо!

Король називав пралю нья Франческа — цебто кума Франческа, — бо скільки він себе пам’ятав, стільки пам’ятав і її: адже вона прала ще його пелюшки. Отож, переглядаючи білизну, він не стримався і вигукнув:

— Нья Франческо! Ще ніколи ви так гарно не прали білизни, як сьогодні. Яка вона тільки чиста, яка біла! А поштопано — та це ж краще за мережки на моїх сорочках! Ось вам десять скудо за таку роботу понад вашу платню.

Франческа дуже зраділа з такої додачі і купила за ті гроші сукню, черевички й чорний мереживний шарф Сфортуні.

Уже сім днів цілком спокійно жила Сфортуна у пралі Франчески. Минулі неділя, настав понеділок — день, коли у Франчески збиралося найбільше королевої білизни для прання. Цього разу вони взялися до роботи вдвох. До півдня все перепрали, а тоді Сфортуна цілу ніч штопала й прасувала.

Уранці, коли праля віднесла білизну королю, він переглянув її всю й сказав:

— Ну, нья Франческо! Цього разу ви ще краще зробили свою роботу.

І король дав пралі аж двадцять скудо понад належну їй платню. Нья Франческа подякувала йому і знову подалась дещо купити. Цього разу вона теж купила сукню, черевики та гарну мережану хустку запинатись. Окрім того, вона ще купила мила, мачулу, гребінку й пляшечку трояндової олії. Принесла все це Франческа додому й каже:

— Дивися, Сфортуно, яких подарунків я накупила для твоєї Долі. Зараз я ще спечу калача, і ти підеш до неї в гості. Одягнеш її у все новеньке й чисте, але щонайперше гарненько помиєш.

Сфортуна застала свою Долю такою ж замурзаною, як і вперше. Проте зустріла Доля королівну вже привітніше.

— Калача принесла? — запитала вона, побачивши Сфортуну.

— Принесла, принесла, люба синьйоро моя Доле.

І вона простягла бабусі калача. Та тільки-но Доля підійшла до Сфортуни, як дівчина міцно схопила її за руки й потягла до річки. Бабуся так верещала, коли дівчина терла її намиленою мачулою, наче її різали.

— Не хочу, не хочу митись! Не хочу, пусти мене! — лементувала, вириваючись, бабуся.

Сфортуна ніби й не чула того лементу. Вона гарно обмила свою Долю, розчесала її гребінкою, натягла на неї нову сукню, взула в нові черевики й вилила на неї цілу пляшечку трояндової олії.

Тепер перед Сфортуною стояла вже зовсім інша, приємна і добра бабуся! І пахло від неї, як від десяти кущів троянд. Що й казати: всі жінки, навіть старенькі, люблять гарно вдягнутися. Тож і Доля не могла натішитись собою. Вона раз по раз розправляла шлярочки на сукні, порипувала новенькими черевичками чи накидала на себе та скидала хустку.

— Розумниця ти в мене, — сказала Доля нарешті. — Взагалі, у людей чогось так ведеться: якщо в кого лиха Доля, він тільки те й знає, що нарікає та клене її. От Доля й стає ще лихішою. Нікому й на думку не спаде, щоб самому зробити свою Долю кращою. Ти, голубонько моя, саме так і вчинила. Тепер у тебе все піде добре. Спасибі тобі за дарунки, і візьми й від мене ось подаруночок.

І Доля дала Сфортуні маленьку коробочку. За це дівчина поцілувала бабусю в обидві щоки й чимдуж побігла до Франчески.

Відкрили вони вдвох коробочку, а в ній усього-на-всього невеличкий, може з палець завдовжки, галун.

— Не вельми щедра твоя доля, — сказала Франческа й запхнула коробочку під білизну в комоді.

У понеділок, як завжди, Сфортуна з Франческою попрали білизну, а у вівторок праля понесла її до палацу.

Проте цього разу король навіть не глянув на білизну.

— Ваша величносте, — сказала праля, — нья Франческа наважується вас запитати, чим ви так стурбовані?

— Ет, нья Франческо, бодай не казати. Мої радники напитали мені наречену в заморському королівстві. Я її навіть у вічі не бачив, і мені зовсім не хочеться з нею одружуватись. Та коли вже радники щось узяли собі на думку, то не відчепляться. І я згодивсь.

— Та це ж добре! — сказала Франческа. — Весілля — це радість!

— А мені зовсім не радість, бо, по-перше, я не маю на весілля доброго виноградного соку. Якесь дівчисько прибилося до мого постачальника й повипускало найкращий сік з барил…

— Та це не велика біда! — умовляла його Франческа. — Гості як понатанцьовуються, то й не розберуть, яким соком утамовуватимуть спрагу.

— По-друге, — вів далі король, — наречена поставила умову, щоб я подарував їй три сукні… Одну із золотої парчі, другу — зі срібної, і третю — з червоно-блакитної. Три ткалі вже були наткали парчі, проте якесь дівчисько прибилося до них на ніч і покраяло на клаптики усі дорогі тканини.

— Ну, найкраще весільне вбрання для нареченої — це біла сукня, — сказала Франческа.

— Я теж так вирішив, — сказав король. — Сукня з білого шовку вже готова. Знизу її обшили галуном. Та от біда, нья Франческо! Галуна не вистачило — ну зовсім мало, на палець завдовжки. І такого галуна більше нема в усьому моєму королівстві.

— Ваша величносте! — вигукнула Франческа. — Стривайте лишень, я тільки туди й назад.

Вона майнула додому, дістала з комода й принесла королю коробочку з галуном, — він виявився точнісінько такого кольору, як і той, яким обшили сукню королевій нареченій.

— Нья Франческо! — вигукнув король. — Ти врятувала мене від ганьби перед заморською нареченою. За це одержиш зараз стільки золота, скільки заважить цей галун.

Заходились вони важити галун спочатку на маленьких терезах, потім на середніх, а тоді на великих. Та скільки король не сипав золота, галун усе перетягував.

— Нья Франческо, — мовив до пралі король, — скажи правду: де ти взяла цей галун?

І Франческа розповіла йому про Сфортуну. Король зажадав побачити цю дівчину.

Сфортуна прийшла до палацу в своїй новій сукні. Та тільки король і Сфортуна глянули одне на одного, тієї ж миті й закохалися. І не дивно, бо ж обоє були молоді й однаково вродливі.

Король негайно скликав своїх радників і сказав:

— Ви шукали мені наречену в заморськім краю, а я знайшов її в своєму королівстві. Якщо комусь із вас більше до вподоби заморська королівна, нехай сам із нею і одружується.

І король наказав готувати все до весілля.

Потім він звелів викликати трьох ткаль і постачальника. Ті як побачили королеву наречену, та так і завмерли. Король розплатився з ними за порізану парчу та за розлитий сік і відпустив їх по-доброму.

Королівну перестали тепер звати Сфортуною, бо в неї вже більше не було лихої долі. Усі звали її так, як її нарекли батько й ненька — Сантіною.

Сантіна довгенько носила в душі все, що досі пережила, але за три дні до весілля сказала, нарешті, своєму нареченому:

— Ваша величносте! Мені так хочеться дізнатись про долю моїх любих матусі, сестричок і мого бідолашного батечка!

— Я можу вас потішити, дорога Сантіно, — відповів їй король. — Ще першого дня, коли я вас побачив, я послав гінців до сусіднього королівства. Сьогодні гінці вернулися з радісною звісткою: ваш батько-король утік з полону, зібрав військо і повернув собі трон. Королева, ваша мати, і ваші сестри-королівни вже в дорозі до нас.

Радощам Сантіни краю не було!

Аж ось настав і день весілля. За багатим столом на найпочеснішому місці сиділи молоді. Обабіч них — батько, мати й шість Сантіниних сестер. Була на весіллі, звичайно ж, і нья Франческа.

Ззаду за кріслом нареченої стояла ще одна поважна гостя. Щоразу, коли Сантіна радісно всміхалася, вона вдоволено кивала головою. Та ніхто, крім молодої королівни, її не бачив, бо то ж була її власна Доля.

Цеглина та віск

Лежала якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місце — адже господиня щодня гострила об неї ножі. А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.

Якось віск і питає в цеглини:

— Скажи, сусідко, чого ти така тверда?

А цеглина відказує:

— Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.

— Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! — заздрісно сказав віск. — Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би — з мене б тільки тирса полетіла. Ох, погано бути м’яким, страх як погано!

Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.

Побачив віск полум’я і враз пригадав, що цегла стала твердою, загнітившись на вогні. Підсунувся він на краєчок полички та бух ближче до вогню! Тут йому як припекло! Він увесь розм’як, а зі споду почав топитися.

Так би й розплився, якби саме тоді до кухні не зайшов господар. А був той чоловік лялькар. Ходив від двору до двору зі своїми ляльками, зробленими з дерева та ганчір’я, і влаштовував цікаві вистави.

Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.

— От добре, — зрадів господар, — я з цього воску виліплю пречудову ляльку!

Так він і зробив — виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло. Хлопчик вийшов такий кумедний, що хто тільки гляне на його тонкий задертий ніс, широкий рот і хитруваті оченята, так і засміється.

Тепер під кінець кожної вистави господар виносив з-за лаштунків Пульчінелло, що вклонявся на всі боки, а лялькар замість нього проказував тоненьким голоском:

— Шановні синьйори! Колись я заздрив цеглині тільки тому, що вона тверда. З цегли, випаленої в печі, можна поставити будинок, проте з неї не виліпиш Пульчінелло. З мене, звичайно, будинку не збудуєш, та й від вогню мене треба тримати якнайдалі. Зате я кумедний і звеселяю вас. Отож ви бачите, синьйори поважного віку і молоді, ба навіть маленькі синьйори, що кожен добрий на своєму місці.

Потім Пульчінелло ховався за лаштунки, а задоволені глядачі йшли додому.

А звідкіля все ж таки довідався лялькар, про що розмовляли між собою вночі на поличці віск і цегла? Усе дуже просто й зрозуміло: він сам придумав цю казку і розповів її мені. А вже я переповів її вам.

Той, що виходив тільки вночі

Колись давно жив собі убогий рибалка і мав три дочки на виданні. Один парубок хотів посватати котрусь із них.

Але парубок цей виходив із хати тільки вночі, через те його всі цуралися. Коли він попросив руки найстаршої дочки, та йому відмовила; середульша навіть слухати про нього не схотіла; а наймолодша згодилася вийти за нього заміж.

Весілля справили теж уночі. А коли молодята лишились удвох, чоловік сказав молодій дружині:

— Розповім я тобі свою велику таємницю: мене зачаровано. Тільки вночі я людина, а вдень плазую черепахою. Є лише один спосіб визволитися від чарів — зараз-таки розлучитися з тобою і вирушити в далекі мандри удень черепахою, а вночі людиною. Якщо ти будеш мені вірною і заради нашого кохання перетерпиш усі злигодні, то лихі чари зникнуть, і я назавжди зостанусь людиною.

— Я все перетерплю, — відповіла його молода дружина.

— Гаразд, — сказав чоловік і надів їй на палець персня з діамантом.

— Знай, — додав він на прощання, — що цей перстень в усьому допоможе тобі, якщо ти проситимеш допомоги для доброго діла.

Тільки-но почало сіріти, як чоловік став черепахою. Він повільно, як і кожна черепаха, рушив у важкі й далекі мандри. А молода його дружина подалася до міста шукати роботи.

Іде вона дорогою, а назустріч їй жінка з хлоп’ям, що плаче без угаву.

— Дайте ваше дитя мені на руки, я його вгамую, — сказала молода дружина того, що виходив тільки вночі.

— Ох, аби ви його вгамували, — тяжко зітхнула мати. — Він у мене вдень і вночі плаче.

— Чарівна сило діаманта, — шепнула молода жінка, — зроби так, щоб хлоп’я сміялося, вистрибувало й пританцьовувало.

Вона ще й не доказала, а хлопчик уже засміявся і застрибав, пританцьовуючи.

Прийшла молода дружина того, що виходив тільки вночі, до міста, зайшла до пекарні, та й каже пекаревій жінці:

— Візьміть мене, будь ласка, на роботу, — буду вам доброю помічницею.

Пекарева жінка згодилася, і молода наймичка стала місити місто, примовляючи:

— Чарівна сило діаманта, зроби мою роботу легкою, і хай усі приходять купувати хліб тільки до цієї пекарні, поки я тут працюватиму!

Відтоді всі люди в місті купували хліб тільки в цих пекарів.

А одного разу прийшли до них три гарні юнаки. Як побачили вони красуню-наймичку, так і закохались у неї всі три.

— Даю тобі сто тисяч лір, тільки дозволь прийти поговорити з тобою, — сказав один парубок.

— А я даю двісті тисяч лір, — перехопив другий.

— А я — триста тисяч, — мовив третій.

— Гаразд, приходь завтра вранці, — сказала красуня третьому. — А грошей мені ваших не треба.

На другий день прибігає раненько парубок. Красуня впустила його до пекарні й каже:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

— Залюбки, — радо згодився парубок.

Почав він місити, а тісто ніяк не вимішується. Настав уже день, надійшов вечір, упала ніч, а він ніяк не вирве рук із тіста. Аж як настав ранок, тісто замісилось. То чарівна сила діаманта не давала парубкові його замісити.

— Довгенько ж ти місив тісто, — сказала красуня. — Ні, таких робітників мені не треба, — і вигнала залицяльника геть.

Коли це приходить другий парубок. Вона й каже йому:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

От парубок місив-місив… Уже день минає, минув вечір, настала ніч, а він усе місить. То чарівна сила діаманта не давала йому скінчити роботу. Аж на ранок другого дня тісто, нарешті, замісилося.

— Кепський із тебе робітник, що місив тісто цілу добу. Іди собі геть, — сказала красуня.

Та й вирядила його з пекарні.

Аж тут і третій парубок прийшов. Проситься, щоб красуня впустила його. Вона й цьому:

— Як хочеш, щоб я переконалася, чи з тебе буде роботящий чоловік, — заміси оце тісто.

— Гаразд, — сказав парубок. — Я до цієї роботи звик.

Місив він, місив, місив-місив, а тісто все не замішується й рук не дає з себе вирвати. Вже й день минає, й ніч настала, а він місить. Аж уранці, врешті, замісив.

— Ну та й робітник із тебе, — присоромила його красуня. — Ні, з таким я знатися не хочу.

Та й випровадила парубка з пекарні.

Зійшлися посоромлені парубки й змовилися притягти красуню до суду, — за те, що вона з них, мовляв, насміялася.

А за тих часів стражниками були не тільки чоловіки, а й жінки. От і прийшли до пекарні аж чотири стражниці, щоб заарештувати красуню.

— Чарівна сило діаманта, — шепнула вона, — зроби так, щоб ці жінки пересварилися між собою і скублися цілий день і цілу ніч аж до ранку.

Стражниці як стій зчинили між собою сварку, а згодом дійшло й до бійки.

А суддя чекав-чекав своїх стражниць та й послав наступного ранку стражників, щоб розшукали їх.

Тільки-но підійшли стражники до пекарні, а красуня й шепнула діамантові:

— Зроби так, щоб вони забули, куди й чого їх посилали, і хай грають собі в довгої лози.

Вона ще й не доказала, а стражники понахилялися і ну стрибати один через одного, та все далі та далі від пекарні, а тоді вулицями через усе місто — поки їх не стало й видно.

Саме тоді до пекарні підповзла черепаха. Красуня виглянула у вікно. Тільки-но черепаха її вгледіла, як обернулася на молодого вродливого чоловіка.

Отак діждалася вірна дружина свого коханого, врятувавши його від лихих чарів. Відтоді він уже ніколи не обертався на черепаху, а довіку був доброю, чесною людиною, і добрі люди шанували й любили його.

Кальтанісеттський пастушок

Ось що розповідають у наших краях. Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно. Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі. За спиною в нього завжди теліпалася повстяна торбина. Тільки вроду Мартіно мав незвичайну, — мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.

Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки — заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.

Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось, натомлений, від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг із торбини свою сопілку та й заграв, що знав.

Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик, — а саме так і літають феї, — до галявинки.

— Ой, який ти щасливий, юначе! — вигукнула фея, побачивши Мартіно. — Хто твою гру почує — зачарується, а тебе побачить — замилується.

— Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший на світі, ніж я? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігалися звідусіль помилуватися мною? З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!

— Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.

Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий. І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно, — все стало золотим.

Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.

А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.

Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватися ним. Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.

Тільки Мартіно сидів непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами! Він хотів був піднести сопілку до губів, але золота рука його не послухалася. Хотів заспівати, проте із золотого горла не можна було видушити й звука. Тоді він вирішив потанцювати з котроюсь красунею, проте золотих ніг не можна було зрушити із золотого каменя… Йому раптом стало страшно, і він хотів закричати, але не міг; хотів заплакати — і теж не міг, бо в його золотих очах не було навіть сліз.

Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.

Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.

— От щасливий цей пастух! — сказала фея. — Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?

Але статуя мовчала.

— Ой, — вигукнула фея, — я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.

І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром здуло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом зі своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.

— Стривай! Стривай! — гукала здивована фея.

Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.

Джеппоне

Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне. Своєї землі він не мав, тому змушений був орендувати поле в багатія П’єра Леоне. Працював Джеппоне на полі від світання до смеркання. Проте що б він не посіяв, лютий гірський вітер Трамонтан виб’є до колосочка. Тому скільки Джеппоне не працював, його родина завжди жила надголодь.

Розсердився Джеппоне на лютий вітер Трамонтан, який щороку так немилосердно знищував усе посіяне на його полі, і вирішив розшукати вітрюгана, щоб поговорити з ним. Попрощався він з дружиною та дітьми і пішов у гори шукати свого кривдника.

Довгенько блукав він по високих горах і кручах, доки потрапив, нарешті, до замку Дженевіно, де жив вітер Трамонтан.

Постукав Джеппоне в браму, а з вікна замку визирнула гарна чорнобрива молодиця, вітрова дружина, та й питає:

— Хто там?

— Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш чоловік, синьйор Трамонтан, дома?

— Ні, нема. Десь вибіг погуляти в ліс, але скоро буде.

Молодиця, проте, відчинила браму і впустила прибульця.

Сів Джеппоне на лаву й став чекати Трамонтана з прогулянки.

Минула година, друга, аж раптом двері розчинились навстіж — і в будинок зі свистом і ревом ввірвався шалений вітер. Але Джеппоне анітрохи не злякавсь.

— Добридень, вітре Трамонтане, — сказав Джеппоне.

— Здоров. А ти хто за один? — загув могутній вітер.

— Я бідний селянин, Джеппоне.

— А чого тобі тут, Джеппоне, треба?

— Синьйоре вітре, — тяжко зітхнувши, мовив селянин, — щоосені ти пролітаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш увесь мій урожай. Через це моя родина завжди голодує. Будь ласкавий, зглянься на нас, бідних, не дай померти з голоду.

Вітер тільки на вигляд був грізний і невблаганний, а серце мав добре. І він змилувався над бідним Джеппоне.

— На тобі оцю скриньку, — сказав він. — Тільки-но зголоднієш, відчини її і попроси, чого схочеться, їсти. Та дивись, нікому не віддавай скриньки. Віддаси — до мене більше не приходь.

Подякував Джеппоне вітрові й пішов додому.

Цілий день ішов він буковим лісом, а надвечір, коли вже добре підбивсь і виголодався, згадав, нарешті, про вітрів подарунок. Узяв він скриньку, відчинив і каже:

— Хочу хліба, сиру та води.

І все те так і вродилось перед ним!

Наївся Джеппоне, запив усе холодною водою та й пішов, веселенько виспівуючи, лісовою стежкою додому.

Як почули дружина й діти, що Джеппоне весело співає, так і кинулись йому назустріч.

— Ну що, допоміг тобі вітер? — в один голос питають вони Джеппоне.

— Ходімо до хати, там побачите, — відказує він їм.

Зайшли вони всі до хати, він посадив їх за стіл, витяг срібну скриньку, відчинив її та й каже:

— Подай моїй дружині й дітям хліба, сиру й м’яса!

І на столі з’явилося усього того досхочу.

Коли всі смачно попоїли, Джеппоне наказав дружині:

— Ти ж дивись, не бовкни П’єрові Леоне про чарівну скриньку, бо той неодмінно відбере.

— Отакої! Чого б це я йому казала? Та ніколи в світі! — запевнила жінка.

— Ну гаразд, — сказав Джеппоне.

На другий день покликав багатій П’єр Леоне дружину Джеппоне та й питає її:

— Ну то як, вернувся вже твій чоловік?

— Авжеж, вернувся, — каже вона.

— І як, поміг йому вітер?

Дружина Джеппоне не втерпіла й похвалилась:

— Поміг, та ще й добре! Він подарував йому чарівну скриньку, і ми вже більше не сидітимемо голодні.

— Ото ще дурні вигадки, — начебто байдуже сказав П’єр Леоне, а сам від заздрощів аж затрусився.

— А от і не вигадки! — обурилася жінка. — Тільки відчиниш її і скажеш: «Подай хліба, сиру й води», — все на столі вмить з’явиться. Тоді їж собі, доки не наїсися!

Ненатлий багатій наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне й каже йому лагідним голосом:

— Слухай, друже мій. Я чув, ніби в тебе є чарівна скринька. Принеси її сюди: я хочу подивитися, чи й справді вона творить дива.

Джеппоне вмить зрозумів, що дружина проговорилася господареві. Що ж, тепер доведеться принести скриньку й показати, які дива вона може творити.

Коли багатій П’єр Леоне побачив, що то за диво та скринька, він зовсім утратив спокій і вирішив будь-що її здобути.

— Слухай, Джеппоне, — сказав він, погладжуючи свою лисину, — позич мені на якийсь час цю скриньку. Ну, хоча б на місяць. Дуже вже ця штука…

— Ви ж добре знаєте, що все на полі в мене загинуло, — відповів Джеппоне, — і без скриньки моя родина помре з голоду.

Почувши таку відповідь, П’єр Леоне скипів:

— Я ж тільки позичаю в тебе скриньку і дам тобі замість неї зерна й овочів. А не захочеш віддати по-доброму — силою заберу!

Що міг удіяти бідолашний Джеппоне? Віддав він скриньку П’єрові Леоне і пішов, похнюпивши голову, сумний додому. Зустрівшись із дружиною, він і розмовляти з нею не схотів.

А багатій П’єр Леоне й не думав дотримуватися своєї обіцянки. Він прислав мішок зерна, та й то прілого, а за все інше забув.

Тим часом у родині Джеппоне знову не було чого їсти. І все через язикату Лючію, селянинову дружину. Бідолашному Джеппоне тепер хоч сядь та й плач. Тому набрався він духу і ще раз пішов до Трамонтана просити допомоги.

Ледве-ледве придибав він гірською стежкою до замку Дженевіно й постукав у кам’яну браму. З вікна визирнула вітрова дружина й запитала:

— Хто там?

— Це знов я, Джеппоне…

Аж раптом до вікна підходить Трамонтан і грізно питає:

— Кажи, чого прийшов?

— Любий мій вітре, ту скриньку в мене забрав господар…

— А звідки ж він дізнався про неї? — здивувався вітер.

— Та дружина вибазікала. І тепер ми знову з голоду пухнемо. Допоможи мені, добрий вітре!

— Я ж казав, щоб ти нікому не віддавав скриньки. Ти мене не послухався — от і бачиш, як воно тепер. Ні, більше я тобі не допомагатиму. Вертайсь додому, роззяво!

— Зглянься, вітре! Допоможе востаннє!

— «Востаннє, востаннє!» — прогув вітер, узяв із столу золоту скриньку і подав її Джеппоне: — На, бери, але не відчиняй її, доки геть не виголодаєшся.

Схопив радий Джеппоне скриньку, заховав її та й гайда мерщій додому. Довгенько він біг, дуже притомився, а ще дужче схотів їсти. Присів на пеньок, відчинив скриньку й сказав:

— А подай лиш хліба, сиру та води!

І враз де не взявся здоровило з києм та як почав з усієї сили молотити Джеппоне по спині! У бідолашного чоловіка аж кістки всі затріщали.

Тоді Джеппоне швиденько зачинив скриньку — і здоровила як і не було.

Трохи відсапавшись, Джеппоне ледве дотяг ноги додому.

Не встиг порога переступити, як дружина запитує:

— То як, Джеппоне? Вітер Трамонтан не дуже розгнівався на нас? Чим-небудь допоміг тобі?

— Допоміг, та ще й як, — насилу вимовив Джеппоне. — Дав скриньку, тільки не таку, як та, бач — золоту. Сідай до столу і проси, зараз вона тебе почастує.

— А дітей покликати? Вони теж голодні, — сказала Лючія.

— Ні, не клич, хай краще надворі побудуть.

Не встигла Лючія відчинити скриньку й сказати: «Дай хліба та сиру», як з неї вискочив здоровило з києм і заходився періщити жінку по спині. Лючія не своїм голосом залементувала і стала благати… Джеппоне пожалів дружину і зачинив скриньку, а потім сховав її у скриню.

Надвечір Джеппоне сказав дружині:

— Біжи до господаря й скажи йому, що я вже вернувся й приніс золоту скриньку, куди дорожчу за ту, срібну.

Побігла Лючія до господаря, а той, ще й не поздоровкавшись, відразу питає:

— То як, вернувся вже чоловік?

— Вернувся, вернувся, синьйоре П’єре Леоне. Та ще й таку скриньку приніс, що куди тій першій! Вся зі щирого золота, і тільки-но їй накажеш, вона вмить подає обід. Та ще який! Але цієї скриньки чоловік уже нікому не віддасть.

— А мені й не треба, — сказав багатій, а сам негайно послав по Джеппоне. Прийшов селянин, а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках — ту саму, що він відібрав у Джеппоне.

— Ото добре, любий мій Джеппоне, що ти повернувся живий і здоровий! — вигукнув П’єр Леоне й широко посміхнувся. — Кажуть, ти приніс золоту скриньку, ще дивовижнішу від моєї?

— Щира правда, синьйоре. Вона тут, при мені.

— Ану ж покажи! — нетерпляче вигукнув П’єр Леоне і вже простяг свої жадібні руки…

— А ви не заберете її собі, як ту?

— Присягаюсь, що не заберу! Дай тільки поглянути на неї.

Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце, але в руки П’єрові Леоне не дав.

Багатій від нетерплячки аж засовався на стільці:

— Слухай, Джеппоне… Я віддам тобі оцю, срібну… — Він затнувся, помовчав якусь мить, а тоді додав — І ще дам п’ять мішків зерна.

Джеппоне, звичайно, згодився на такий обмін. Він віддав багатієві золоту скриньку, взяв і сховав срібну, навантажив п’ять мішків зерна на віз і, від’їжджаючи, сказав господареві:

— Тільки пам’ятайте, синьйоре: оцю скриньку можна відчиняти лише тоді, коли дуже зголоднієте. Бо вона не виконає вашого бажання.

— А нам саме так і треба! — вигукнув П’єр Леоне. — Завтра завітають до мене в гості друзі. Я спочатку змушу їх гарненько виголодатись, а тоді відчиню скриньку й накажу: «Подай м’яса, вина і фруктів!» Гості й не зоглядяться, як обід буде на столі.

Опівдні другого дня у П’єра Леоне було вже повно гостей, таких самих багатіїв, як і він. Дивляться вони — в печі не топиться, в коморі — порожньо.

— Скидається на те, що П’єр Леоне й не думає нас сьогодні пригощати, — загомоніли між собою гості.

— Не турбуйтеся, — заспокоював їх священик Маттео, один із найбільших ненажер і скупарів. — Я вже все вивідав. Як тільки настане час обіду, П’єр Леоне відчинить чарівну скриньку — і стіл буде заставлений рябчиками, фазанами, вином і фруктами. Отож буде нам їсти й пити досхочу.

Аж ось, нарешті, й довгожданий час обіду.

Добре зголоднілі гості порозсідалися за великим столом і, сподіваючись чогось таємничого, затамували подих.

Ось П’єр Леоне відчинив золоту скриньку й наказав:

— Подай нам…

Тієї ж миті з неї як вискочить сім здоровенних чолов’яг із замашними киями та як кинуться молотити всіх підряд, де тільки влучать!

П’єр Леоне зі страху та болю випустив із рук скриньку, і семеро здорованів лавою пішли на гостей, частуючи їх ще дошкульнішими ударами.

Розпачливі крики долетіли до Джеппоне, і він притьмом побіг до будинку П’єра Леоне, непомітно підкрався до золотої скриньки, зачинив її і взяв із собою.

Якби не він, у П’єра Леоне та його гостей жодної цілої кісточки не лишилося б. А Джеппоне приніс додому ще й золоту скриньку. Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.

Генерал Фанта-Гіро

Був собі в давнину король. І мав він три дочки. Найстаршу звали Кароліна, середульшу — Ассунтіна. А найменша звалась незвичайно — Фанта-Гіро. Як королівна тільки народилась і розплющила свої карі блискучі оченята, всі аж у долоні сплеснули — така вона була гарнесенька. В цілому королівстві ще ніколи не бачено такої вроди. Тому-то й ім’я їй дали таке, якого доти не мала жодна дівчина у світі, — Фанта-Гіро. А тронів цей король мав не один — аж три: синій, чорний і червоний. На синьому троні король сидів, коли був веселий, на чорному — коли сумував, а на червоному — коли йшлося до війни.

Якось прибігли до нього в тронну залу всі три дочки, щоб сказати батькові: «Доброго ранку!», а він сидить на червоному троні.

— Що сталося, тату? — запитали його дочки.

— Сусідній король іде на нас війною, а я хворий і не знаю, що робити. Кого поставити на чолі мого війська? От якби у вас був брат, він оце став би генералом, полководцем.

— Якщо дозволите, — озвалася старша дочка, — я буду генералом. Гадаєте, я не зумію командувати солдатами?

— Е, не жіноча це річ, — зітхнув король.

— А ви все ж таки доручіть мені очолити військо, — сказала Кароліна.

— Це, зрештою, можна було б, — згодився король. — Але пам’ятай: тільки-но почнеш у поході базікати про всілякі жіночі дрібнички — ти вже не генерал. Тоді відразу повертайся додому!

Так і зробили. Король наказав своєму вірному зброєносцеві Тоніно сідлати коня й супроводити королівну на війну, а якщо Кароліна хоч обізветься про якийсь жіночий дріб’язок, то негайно везти її назад.

Отож королівна й зброєносець скочили на коней і на чолі війська вирушили назустріч ворогові. Ось уже проїхали чимало й дістались до річки. Берег її поріс очеретом.

— Ох, який чудовий очерет! — вигукнула раптом Кароліна. — Якби він ріс у нас удома, скільки б можна було наробити веретен!

— Стривайте, королівно, — промовив Тоніно. — З наказу короля я змушений відвезти вас додому, бо ви заговорили не як воїн, а як жінка.

І все військо зробило ліворуч кругом, і рушили вони назад.

— Ану ж я поведу військо! — звернулася до короля Ассунтіна.

Знову вирушило військо в похід. Цього разу на чолі з Ассунтіною і вірним зброєносцем короля Тоніно.

Довго-довго вони їхали. Переїхали вже й ту річку. Ассунтіна ні пари з вуст. Та тільки-но дісталися до молодого каштанового гаю, Ассунтіна й каже:

— Які крислаті каштани! Скільки веретен можна було б наробити з їхнього гілля!

— Постривайте, королівно, — наказав Тоніно. — Це вже говорить не генерал, а жінка. Вертаймо додому!

І все військо з усім спорядженням рушило назад. Король трохи не збожеволів.

Прибігла тоді до нього найменша дочка — красуня Фанта-Гіро.

— Ні-ні, — сказав король, — ти ще дитя! Куди тобі до війська?

— Любий таточку, — мовила дівчина. — Невже ви мене любите менше, ніж моїх старших сестер?

Що мав діяти король? Узяв він та й призначив генералом найменшу свою дочку.

Вона надягла бойові лати, підібгала довгі коси під високий шолом, узяла меч і два пістолі й наказала звати себе генералом Фанта-Гіро.

От вирушили в похід утретє. Зброєносець їхав поруч із королівною. Довго вони мчали мовчки. Переїхали річку в очеретах — Фанта-Гіро мовчить. Минули й каштановий гай — Фанта-Гіро ні пари з вуст. Ось уже й кордон, а за ним вороже військо.

Фанта-Про й каже до Тоніно:

— Перш ніж розпочати битву, я хочу переговорити з королем, моїм супротивником.

Королем виявився вродливий юнак. Тільки-но він побачив Фанта-Гіро, йому одразу здалося, що це дівчина, а не генерал. Він запросив її до свого палацу, щоб перед початком битви з’ясувати, з якої причини почалась війна. Коли вони приїхали до палацу, юний король побіг до своєї королеви-матері.

— Люба матінко, — сказав він їй, — я привіз із собою в гості ворожого генерала.

Та аби ти його тільки побачила! Його карі очі, його рожеві уста! А його ніжний голос!..

— А ти поведи його до збройної палати, — порадила королева. — Якщо цей генерал таки дівчина, то зброя його не зацікавить.

Молодий король так і зробив. Але не встиг генерал Фанта-Гіро переступити поріг збройної палати, він аж скрикнув від захоплення. Молодий воїн здіймав із стін мечі, шпаги, торкав їхні вістря пальцем, пробував, чи зручні в них руків’я. Потім перейшов до рушниць і став їх пильно розглядати…

Король знов кинувся до матері.

— Любо матінко, цей генерал поводився, як справжній чоловік. Але що більше я на нього дивлюся, то більше мені здається, що це дівчина.

— Знаєш що, сину, — сказала королева. — Поведи тепер генерала в сад. Якщо це дівчина, вона зірве троянду та фіалку й приколе їх на груди, а якщо це чоловік, він відламає гілочку жасмину й застромить її за вухо.

Запросив молодий король генерала в сад, а Фанта-Гіро й не глянула на троянди та ніжні фіалки. Зате, коли підійшли до куща жасмину, вона байдуже зірвала гілочку й застромила собі за вухо.

Спантеличений король знов побіг до королеви-матері.

— Любо матінко, — сказав він. — Цей генерал знов повівся, як чоловік, але серце моє каже, що це таки дівчина.

Тоді королева зрозуміла, що син її закохався.

— Остання моя тобі порада, — сказала вона. — Запроси генерала на обід і придивися, як він краятиме хліб. Жінка завжди відрізує скибку, притискуючи хлібину до грудей, а чоловік, — тримаючи її в лівій руці.

Коли почався обід, генерал узяв хлібину в ліву руку, а правою відрізав чималу скибку.

По обіді королева сказала синові:

— Сподіваюся, тепер ти вже переконався, що генерал — чоловік?

— Ні, матінко, — сказав королевич. І додав: — Ось я сам влаштую йому іспит.

Він підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

— Ви мені так припали до серця, генерале, що я хотів би познайомити вас зі своєю нареченою. Ось ми трохи перепочинемо, а надвечір сядемо на коней і поїдемо до неї в гості.

Почувши це, генерал став ніби сам не свій: спершу поблід, а тоді зашарівся й відповів тремтячим голосом:

— Я… Залюбки, ваша величносте. Побачити вашу наречену — це для мене величезна втіха.

Король повів генерала на спочинок. Та коли він за годину-дві прийшов до його покою, генерала там уже не було й близько.

Молодий король негайно скочив на коня й помчав до ворожого королівства.

А тим часом Фанта-Гіро, повернувшися додому, в сльозах обіймала свого батька, який сидів на синьому троні.

— Любий таточку, — промовила вона, вмиваючись слізьми, — я поїхала на війну, а привезла вам мир.

— То чому ж ти так гірко плачеш, моя доню? — спитав батько.

— Бо я там загубила своє серце, — відповіла дівчина й заплакала ще дужче.

Коли враз під вікнами палацу затупотіли коні, а за якусь мить у тронну залу вбіг засапаний молодий король. Він просто підійшов до Фанта-Гіро й сказав:

— Генерале, прошу вас стати моєю дружиною.

— А ваша наречена? — спитала дівчина.

— Люба Фанта-Гіро, коли я вам говорив про наречену, ви були генералом. А хіба гріх піддурити ворожого генерала? Ніякої нареченої у мене нема, крім вас, якщо ви згодні нею стати.

Королі уклали мир.

Невдовзі справили весілля. Коли старий король помер, то залишив усе своє королівство зятеві, а красуня Фанта-Гіро стала королевою обох держав.

Чотирнадцятий

Були собі колись батько й мати, і мали вони чотирнадцятьох синів. Найменшого так і звали — Чотирнадцятий. Оцей-то Чотирнадцятий був не такий, як його старші брати. Виріс він так швидко, що всі дивом дивувалися.

— Ти б допоміг братам працювати на полі, — сказала якось йому мати. — На ось тобі кошик зі сніданням та й іди до них.

Узяв він кошика з чотирнадцятьма хлібинами, чотирнадцятьма кружалами сиру, чотирнадцятьма літрами молока й пішов.

Захотілось йому дорогою їсти. От він сів край шляху, з’їв усі чотирнадцять хлібин і кружал сиру і випив чотирнадцять літрів молока.

Брати зосталися голодні.

— До харчів ти удався нівроку. Побачимо тепер, який ти до роботи. Ану ж, бери мотику.

— Гаразд, — каже, — тільки дайте мені мотику чотирнадцять фунтів вагою.

Вони дали.

— А тепер, — каже, — подивимося, хто перший дійде на край поля!

Махнули всі чотирнадцять братів мотиками — першим на край поля дійшов Чотирнадцятий.

Від того дня він працював укупі з братами. Працював за чотирнадцятьох і їв за чотирнадцятьох.

Брати з голоду аж стали схожі на в’ялену рибу. От батько з матір’ю кажуть Чотирнадцятому:

— Пішов би ти, сину, в світ, побачив би, як там люди живуть.

Попрощався Чотирнадцятий з родиною та й пішов.

В одному селі багач шукав п’ятнадцять наймитів для роботи в полі. Довідався про це Чотирнадцятий, пішов до нього й каже:

— Я роблю і їм за чотирнадцятьох. Але й плату беру за чотирнадцятьох. Найміть мене, як хочете.

Багач схотів вивірити Чотирнадцятого і взяв його за наймита. Але ще й п’ятнадцятого наймита знайшов собі. То поки цей махне мотикою один раз, Чотирнадцятий — чотирнадцять! Невдовзі все поле обробили. Та господар не хотів платити Чотирнадцятому, як домовилися, — за чотирнадцятьох, і надумав його здихатися.

— Слухай, — каже, — зроби мені ще одну роботу. Онде стоять семеро волів із чотирнадцятьма мішками. Піди з ними в пекло до тамтешнього начальника Люцифера, понасипай повні мішки золота, а тоді вертайся.

— Добре, — погодився Чотирнадцятий, — тільки дайте мені обценьки вагою чотирнадцять фунтів.

Господар дав йому обценьки чотирнадцять фунтів вагою, і пішов Чотирнадцятий до пекла, женучи волів поперед себе. Підійшов до пекельної брами.

— Мені треба до вашого начальника, Люцифера! — гукнув пекельникам, які стояли при брамі за охоронців.

— Чого ти хочеш від нашого повелителя? — питають нечисті.

Чотирнадцятий віддав їм листа від свого господаря, у якому той вимагав від Люцифера чотирнадцять мішків золота.

— Проходь! — кажуть йому.

Тільки-но Чотирнадцятий спустився в пекло, як чотирнадцять чортів, вищиривши зуби, кинулись на нього. Та парубок був не з полохливих: хап одного обценьками за язик, хап другого, і так усіх, — вони й дух спустили. Залишився живий сам тільки Люцифер, найстарший чорт.

— Що ти наробив?! — заголосив він. — Ти занапастив чотирнадцять найкращих моїх чортів! Я сам не зможу наповнити усі твої мішки золотом!

— Дарма, — заспокоїв його Чотирнадцятий, — я й без тебе впораюся.

Насипав він чотирнадцять мішків золота й каже Люциферові:

— Бувай здоров. Я піду.

— Не вийдеш ти звідси! — заревів Люцифер і роззявив пащу — захотів Чотирнадцятого ковтнути.

Але той хап Люцифера за червоний язик, перекинув через плече й пішов додому, підганяючи волів, навантажених золотом. Прийшовши, він прив’язав Люцифера до ніжки кухонного столу.

— Проси чого хочеш! — заплакав Люцифер. — Тільки пусти мене додому!

— Добре вже, — всміхнувся Чотирнадцятий, — забирай мого господаря і йди під три вітри.

Пекельник так і зробив.

А Чотирнадцятому лишилися і садиба, й худоба вся багачева, і всі мішки з золотом.

Скарби К’япацци

Край села К’япацци, де кінчається єдина його вулиця, височить чималий пагорб. На ньому стояв колись пишний замок, від якого залишились нині тільки величні руїни, де в темних баштах кричать пугачі й літають кажани. Але старе й мале в селі може вам нарозказувати про цей замок багато цікавих оповідок. Послухайте одну з них.

Років із сотню тому щодня рівно о дванадцятій годині скреготів грубий іржавий засув і рипіли, відчиняючись, важкі ковані двері замку. Тієї ж миті на поріг виходив старезний дідок із білою бородою, що сягала йому нижче пояса. Він був у дорогій куртці з пишними рукавами, в коротких штанях, у черевиках з пряжками, а на голові мав високого червоного каптурця. Крекчучи, дідок сідав на сходах і підставляв свої старі кістки сонцю. А вони таки справді були старі-старезні, бо ніхто не знав, скільки тому дідкові років. Навіть він сам давно вже збився з ліку.

На дванадцяту годину збігалися до замку діти з усієї К’япацци. Вони вилазили дідусеві на коліна, куйовдили йому бороду, стягували з голови червоний каптурець, а він і не думав за це на них сердитися. Іноді ж, як сонце особливо гарно гріло і в дідуся переставало судомити ноги, він лукаво підморгував дітям, і вони, пританцьовуючи, починали благати його:

— Дідусю, покажіть!..

— Дідусю, пустіть нас туди!

— Дідусю, поведіть нас погратися!

Дідок підводився, переступав поріг і зникав за дверима, а діти хутенько кидалися навздогін за ним. Вони навшпиньочки йшли лункими залами, склепінчастими коридорами й довго спускалися вузькими крутими сходами.

Дідок важко відсував залізні двері, діти переступали поріг, і двері вмить зачинялися за ними. Там у склепах зберігалися скарби К’япацци: купами лежали старовинні золоті й срібні монети, стояли відчинені скрині, вщерть повні найдорожчих самоцвітів. Від них ішло таке сяйво, що в темному склепі було видно, як удень.

Дідок давав дітям бавитись всіма коштовностями. Хлоп’ята грались у війну: одні нападали, вимахуючи мечами з золотими руків’ями, інші боронились, прикриваючись щитами, на яких красувалися химерні візерунки. Дівчатка вбиралися в самоцвіти і вдягались у дорогі шати, твердо вірячи, що вони й справді маленькі принцеси.

Дідок тішився, дивлячись на дитячі забавки. Коли ж настав час, він брав срібний дзвіночок і теленькав ним. Принцеси знов ставали вбогими дівчатками, а хоробрі воїни — простими хлопчаками. Всі хутенько клали коштовності на місце і виходили зі склепу. І ніхто з дітей ніколи не ховав і не виносив анінайменшого самоцвіта чи монетки. Тільки одного разу хлопчик-семи-літок поклав собі в кишеню монету з квадратною дірочкою всередині: він хотів зробити з неї важок до своєї вудки. Та залізні двері не схотіли відчинятись, і дідок сказав:

— Хто взяв — нехай покладе.

Хлоп’я, зашарівшись, кинуло монету на ту купу, з якої взяло, і двері негайно відчинилися.

Та якось темної ночі до замку таки примудрилися залізти три злодії. Кожен із них хворів на ту хворобу, що зветься жадобою збагачення. Прибилися злодії здалеку, бо в тім краю, де вони народилися, вкрасти вже було нічого — там вони вже давно все покрали.

Були це дуже спритні злодії: вони вміли будь-які двері відімкнути так, що ніхто б не почув. Черевики свої вони пообмотували повстю, на обличчя понатягали маски. І все ж таки дідусь почув їх і прокинувся. Він вискочив злодіям назустріч і спитав:

— Чого вам тут треба, люди добрі?

Побачивши перед собою немічного старого дідка, злодюги нахабно спитали:

— Кажи, стариганю: тут справді заховані великі скарби?

— Так, справді великі, — відповів дідок. — А навіщо вони вам?

— Я поставлю собі палац на сто кімнат, найму собі сто служників і буду жити в ньому сам, — відказав перший злодій.

— А я куплю великий корабель і побуваю в усіх на світі країнах. І скрізь їстиму й питиму лише те, що їсть і п’є король, — відмовив другий.

— А я не буду такий дурний, не розтринькуватиму свого добра, — сказав третій злодій. — Я сховаю золото і милуватимусь ним потай від людських очей.

— А тепер слухайте, що я вам скажу, — мовив дідок. — Даремно ви ділите скарби, яких ніколи не побачите. А забирайтеся лишень звідсіля геть, доки я не розгнівався!

— Годі нам марнувати час, слухаючи теревені якогось старого луб’я! — крикнув перший злодій. — Що він, немічний, може нам заподіяти?

— А побачиш! — гнівно сказав дідок.

І злодій умить відчув, які могутні руки в цього начебто кволого старенького дідка: він згріб їх усіх трьох докупи, як мокрих курей, і витягнув за двері. Надворі дідусь так кидонув першим злодієм над собою, що той аж засвистів на небо. Якби був не схопився там за хмару, що саме пливла поруч, то хтозна, де й був би зараз. Аж за три дні, коли хмара линула дощем, його знесло на землю. Другого злодія дідок жбурнув ще далі — аж на блискавку. На ній він цілих сім днів ширяв по небу, доки вона не принесла його на собі на землю. А третього закинув так високо, що той і досі десь там літає.

Звідкіля ж узялися скарби в замку К’япацци? Що то за дідок стеріг все те багатство? І де воно потім ділось?

І про це розкажуть вам люди з К’япацци, коли їх гарненько попросити.

У давнину, як розповідають, замком К’япацци володів знатний рід багатих синьйорів. Та останній спадкоємець замку навідувався до нього тільки вряди-годи, і то ненадовго. Життя своє він проводив на коні зі списом у руках і в гарячих боях із ворогами: цей володар замку був воїном.

Якось до синьйора дійшла звістка, що сарацини — завойовники із Західної та Північної Аравії — висадилися на берег у його краю і напали на одне приморське місто. Володар замку швидко зібрав воїнів і подався на допомогу. Та коли він прибув туди, сарацини вже пограбували місто, спалили його дощенту і з награбованим добром відпливли на своїх кораблях.

Сумний їхав воїн вулицею, обабіч якої горіли людські оселі, і раптом ніби з-під землі почув дитячий плач. Синьйор зіскочив з коня й прислухався. Плач знову почувся. Тоді воїн одійшов і заглянув у суху обвалену криницю. Присвітивши смолоскипом, він побачив на дні хлопчика. Яким чином він там опинився, цього навіть сам сердешний хлопчик не міг розповісти.

Пожалів синьйор бідолашну дитину, посадив поперед себе в сідло та й привіз до замку в К’япацці.

Коли хлопчина підріс, то став синьйорові найвірнішим і найвідданішим зброєносцем. Юнак супроводжував свого рятівника в усіх походах. Рінальдо — бо саме так звали хлопця — завжди бився пліч-о-пліч із синьйором. Із найгрізніших битв вони виходили живими, бо коли двоє вірних захищають одне одного, смерть їх обминає. Не раз і не два Рінальдо заступав синьйора своїм тілом, не раз і не два синьйор рятував зброєносця від ворожого меча…

Багато літ провели в походах побратимами синьйор і Рінальдо. Аж якось синьйорів загін переслідував ворога в далеких горах. Одначе ворожому загонові пощастило втекти й сховатися в гірських ущелинах. А вже стемніло, і місцина була незнайома. Синьйор поклав собі перебути ніч у горах. Рінальдо знайшов під стрімчастою скелею глибоку печеру, наламав гіллячок із листям і зробив синьйорові постіль, а сам ліг при вході впоперек печери.

Вранці синьйор вийшов із печери похмурий і заклопотаний. Він не пішов навздогін за ворогом, а повернув із своїм загоном додому.

Відтоді життя Рінальдо стало зовсім інше. А все тому, що синьйор тієї ночі знайшов у печері великі скарби. Сім років перевозив він коштовності на білому кривому віслюкові з далеких гір до замку К’япацци й ховав у глибоких його склепах. А що вірнішого побратима за Рінальдо синьйор не мав, то й доручив стерегти ці величезні скарби зброєносцеві.

Невдовзі Рінальдо помітив, що його синьйор ставав дедалі менш схожим на того великодушного і шляхетного лицаря, яким був доти. Він більше не поривався допомогти скривдженому, геть забув про бойові походи і ставав дедалі скупішим та недовірливішим. Приїхавши до замку, він щоразу замикався у склепі зі своїми скарбами і по кілька днів звідтіля не виходив.

Минуло сім років. На восьмий рік синьйор знов подався на своєму білому кривому віслюкові у далекі гори. Від’їжджаючи, він сказав Рінальдо:

— Слухай мене і запам’ятай: хоч би що скоїлося зі мною, ти повинен стерегти скарби. Заклинаю тебе вогнем, що спопелив твоє рідне місто, заклинаю тебе оцим мечем, який стільки разів відводив від тебе смертоносні удари ворогів, — бережи скарби! Коли бодай найменша частка їх побачить денне світло, тієї ж хвилини ти загинеш!

Синьйор як поїхав, так і не вернувся. Виглядав його Рінальдо, виглядав та й зрозумів, що вже годі. Минали дні, спливали місяці, а за ними збігали роки. Він і лік їм уже загубив. Внизу під пагорбом — у К’япацці — вмирали старі, одружувались молоді, народжувались діти. Рінальдо тільки й бачив із замкових сходів, як у селі то когось ховали, то справляли чиєсь весілля. В нього ж самого не було ніяких перемін — він був старий і все стеріг свої скарби.

Та якось серед ночі він почув ревіння бурі й шалений свист вітру, тріск і рипіння дерева, що ламалось і падало додолу. За свій довгий-предовгий вік Рінальдо ще ніколи не зазнав такої несамовитої бурі. Дощ лив, мов із відра.

«Що ж там робиться внизу, в К’япацці?» — подумав Рінальдо. Ця думка усе дужче гнітила його і не давала ні на мить склепити старечих очей.

А тільки-но в похмурому небі засіріло, Рінальдо поволі звівся й виглянув надвір. Те, що він побачив унизу, було страшніше, аніж поле битви після найлютішого побоїща. Де були вулиці К’япацци, вирувала каламутна вода і на ній погойдувались дерев’яні уламки будівель, всіляке господарське знаряддя та хатнє начиння. Тільки де-не-де під самим пагорбом можна було побачити завалені будинки, а люди, старе й мале, посинілі від холоду, тулилися до мурів замку. Тоді старенький Рінальдо навстіж відчинив важкі ковані двері замку. В кімнатах, де хтозна-відколи не горів вогонь, умить запалахкотіли дрова. Діти, нагрівшися, забігали й защебетали скрізь по лунких залах замку. Проте з облич у дорослих не сходила тінь розпачу: вони ніяк не могли змиритися з тим, що за одну коротеньку ніч дощенту знищено все, надбане їхньою працею, працею їхніх батьків, дідів та прадідів. Тепер люди К’япацци зосталися без будь-якого притулку, вода забрала всю їхню худобу й птицю, знищила сади, весь урожай їхніх ланів.

Обвів старий зброєносець очима понурих батьків та вмитих гіркими слізьми матерів, подумав і сказав:

— На скарбах, захованих у замку, лежить закляття. Я вірно оберігав їх не один десяток років, бо так наказав мені синьйор. Одначе вони нікому не принесли щастя — ні мені, ні моєму синьйорові, ні тим, хто володів ними до нього. Може, саме зараз настав час, коли золото й самоцвіти справді допоможуть тим, хто потребує і заслуговує допомоги? Я не відчиню вам дверей склепу. Я дам вам саме стільки коштовностей, скільки треба, щоб знов відбудувати К’япаццу і відшкодувати усі ваші збитки. Коли мій синьйор від’їздив, він мене попередив: якщо хоч найменша часточка скарбів побачить світло дня, я тієї ж таки хвилини помру. Нехай і так! Я вже своє прожив.

Рінальдо подався до склепу й виніс звідти повний мішок золотих монет. Побачивши таке багатство, жінки втерли сльози, а чоловіки випросталися й повеселішали. Старий, усміхаючись, мовив:

— Я все ж таки не марно зберігав скарби!

То були останні його слова. Тієї ж миті він упав на кам’яну підлогу зали й помер.

Великодушний зброєносець подарував селянам К’япацци тільки малу частину тих скарбів, які лежали в склепах замку. Де ж ділося те багатство, що залишилося після цього, так ніхто й не знає. Кажуть, ніби воно обернулось на череп’я і вугілля: адже замок відтоді занепав та позавалювався. Туди вже боялися навіть заходити. Хіба що який відчайдушний селянин іноді завезе й сховає в башті сіно, щоб не змокло під час зимових дощів.

«Гей, заведи коня!»

А тепер послухайте, діти, ще й таку бувальщину. Одружився візник Петруччо, привів по весіллю молоду дружину до своєї господи та й каже:

— Тепер ми з тобою, Розіно, житимемо на славу! Я працюватиму, а ти господарюватимеш удома. Роботи я не боюся — з досвітку до ночі поганятиму коня, як буде треба. Та коли вже я приїду додому — то край! Тут усе робиш ти. Тільки-но під’їду возом до воріт і гукну: «Гей, заведи коня!» — щоб ти негайно вибігала з хати.

— Отакої! — сказала Розіна. — Чого б це я з конем панькалася?

— А ти ж як думала? Його ж треба розпрягти, нагодувати, напоїти! Отож, тільки-но я гукну: «Гей, заведи коня!», щоб ти…

— І не торкнуся я твого коня! — відповіла йому Розіна. — Не того мене вчили батько й мати.

— Дарма, — вів своєї Петруччо. — Я тебе всьому навчу. Заведеш коня у двір…

— Не заведу! — відрубала Розіна.

— Як-то не заведеш, коли я гукну: «Гей, заведи!..»

— Ти гукнеш, а я візьму та й не вийду.

— Слухай, Розіно, не гніви мене, краще заведи коня!

— Не заведу! — вперто відказала Розіна. Тут Петруччо вже не втерпів та як крикне:

— Заведи, кажу!

— Не заведу!

— Не заведеш?!

— Не заведу!

На крик збіглися сусіди й заходилися розпитувати молодят:

— Що тут у вас діється? Чого ви сваритесь?

Петруччо й розповідає:

— Та ось дружина не хоче мені допомагати. Я їй кажу: «Заведи коня», а вона: «Не заведу»…

— Як вам не соромно сваритися через такі дрібниці! — озвався старий Джузеппе. — Коли вона не хоче завести, то дайте я вам заведу того коня. Де він у вас?

— Та, бачите, — затнувся Петруччо. — Коня в нас поки що нема. Я лише збираюся його купити.