Іван Єфремов

ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ

РОМАН

ОПОВІДАННЯ

ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ

Роман

Розділ І

ЗАЛІЗНА ЗІРКА

У тьмяному світлі, що відбивалося од стелі, шкали приладів здавалися галереєю портретів. Круглі були лукаві, поперечно овальні розпливались у нахабному самовдоволенні, квадратні застигли в тупій упевненості. Сині, блакитні, оранжеві, зелені вогники, мигаючи в них, підкреслювали враження.

У центрі вигнутого пульта вирізнявся широкий багряний циферблат. Перед ним у незручній позі схилилась дівчина. Вона забула про крісло, що стояло поруч. Червоний відблиск зробив старшим і суворішим юне обличчя, схилене над склом, окреслив різкі тіні навколо трохи випнутих уст, загострив ледь кирпатий ніс. Широкі насуплені брови, здавалося, стали ще чорнішими, надавши очам похмурого, приреченого виразу.

Тихий спів лічильників обірвався неголосним металічним брязкотом. Дівчина здригнулась, випросталась і заклала за голову тонкі руки, вигинаючи втомлену спину.

Позаду клацнули двері, виринула велика тінь, перетворилася в людину з уривчастими й точними рухами. Спалахнуло золотаве світло, і густе темно-руде волосся дівчини ніби заіскрилось. Її очі теж загорілися, з тривогою і любов’ю звертаючись до того, хто ввійшов.

— Невже ви не заснули? Сто годин без сну!..

— Поганий приклад? — не усміхаючись, але весело спитав чоловік. У його голосі вчувалися, немовби підсилюючи мову, високі металічні ноти.

— Усі інші сплять, — несміло промовила дівчина, — і… нічого не знають, — додала вона тихо.

— Не бійтеся говорити. Товариші в глибокому сні, і зараз нас тільки двоє, що не сплять у космосі, а до Землі п’ятдесят більйонів кілометрів — усього півтора парсека!

— І анамезону тільки на один розгін! — Жах і захоплення чулися у вигуку дівчини.

Два стрімкі кроки — і начальник тридцять сьомої зоряної експедиції Ерг Ноор опинився біля багряного циферблата.

— П’яте коло!

— Авжеж, увійшли в п’яте. І… нічого. — Дівчина кинула красномовний погляд на звуковий рупор автомата-при-ймача.

— Бачите, спати не можна. Треба продумати всі варіанти, всі можливості. Наприкінці п’ятого кола повинно бути рішення.

— Але це ще сто десять годин…

— Гаразд, посплю тут у кріслі, коли закінчиться діяння спораміну. Я прийняв його двадцять чотири години тому.

Дівчина щось зосереджено обмірковувала і, нарешті, зважилася:

— Може, зменшити радіус кола? Що як у них аварія передавача?

— Не можна! Зменшити радіус, не сповільнюючи швидкості, — миттєве руйнування корабля. Зменшити швидкість і… потім без анамезону… півтора парсека із швидкістю найстародавніших місячних ракет? Через сто тисяч років наблизимось до нашої Сонячної системи.

— Розумію… Але не могли вони…

— Не могли. В далеку давнину люди могли бути недбалими або обдурювати одне одного і себе. Але не тепер!

— Я не про це, — образа забриніла в різкій відповіді дівчини. — Я хотіла сказати, що, можливо, “Альграб” теж шукає нас, відхилившись од курсу.

— Так дуже відхилитися він не міг. І не міг не вирушити в точно розрахований і призначений час. Коли б і сталося неймовірне і вийшли з ладу обидва передавачі, то зореліт, безсумнівно, почав би перетинати коло діаметрально, і ми почули б його на планетарному прийомі. Помилитися не можна — ось вона, умовна планета!

Ерг Ноор показав на дзеркальні екрани в нішах з усіх чотирьох боків поста управління. В глибокому мороці горіли незліченні зорі. На лівому передньому екрані швидко пролетів маленький сірий диск, ледь освітлений своїм світилом, надто віддаленим звідси, від краю системи Б-7336-С+87-А.

— Наші бомбові маяки працюють чітко, хоч ми й скинули їх чотири незалежних роки тому. — Ерг Ноор показав на виразну смужку світла вздовж довгого скла в лівій стіні. — “Альграб” мав бути тут уже три місяці тому. Це значить, — Ноор завагався, ніби не наважувався винести вирок, — “Альграб” загинув!

— А якщо не загинув, а пошкоджений метеоритом і не може розвивати швидкості?.. — не хотіла втрачати надію рудоволоса дівчина.

— Не може розвивати швидкості! — повторив Ерг Ноор. — Та хіба це не те саме, коли між кораблем і метою стануть тисячоліття шляху? Тільки гірше — смерть прийде не відразу, минуть роки приреченої безнадійності. Може, вони покличуть — тоді дізнаємося… років через шість… на Землі.

Ерг Ноор швидко витягнув складане крісло з-шд стола електронної обчислювальної машини. Це була мала модель “МНУ” 11. Досі через велику вагу, розміри і недостатню міцність не можна було встановлювати на зорельотах електронну машину-мозок типу “ІТУ” для всебічних операцій і повністю доручити їй управління зорельотом. У посту управління мав чергувати навігатор, тим більше, що точне орієнтування курсу корабля на таку велику відстань було неможливе.

Руки начальника експедиції швидко, мов у піаніста, замелькали над рукоятками і кнопками обчислювальної машини. Бліде, з різкими рисами обличчя закам’яніло, високе чоло, вперто нахилене над пультом, здавалось, кидало виклик силам стихії, що загрожували живому маленькому світові, який забрався в заборонені глибини простору.

Ніза Кріт, юний астронавігатор, яка вперше потрапила в зоряну експедицію, стихла і не дихаючи стежила за Ноо-ром, заглибленим у свої думки. Який спокійний, повний енергії й розуму коханий чоловік!.. Коханий уже давно, всі п’ять років. Немає рації таїти від нього… І він знає, Ніза відчував це… Зараз, коли сталося це лихо, їй випала радість чергувати разом з ним. Три місяці віч-на-віч, поки решта екіпажу зорельота перебуває в солодкому гіпнотичному сні. Ще лишилося тринадцять днів, потім заснуть вони на півроку, поки не пройде ще дві зміни чергових: навігаторів, астрономів і механіків. Інші — біологи, геологи, чия робота почнеться тільки на місці прибуття, — можуть спати і довше, тоді як астрономи — о, в них напруженіша праця!

Ерг Ноор підвівся, і думки Нізи обірвались.

— Я піду в кабіну зоряних карт. Ваш відпочинок через… — він глянув на циферблат залежного годинника, — дев’ять годин. Встигну виспатись перед тим, як заступити вас.

— Я не втомилась, я буду тут скільки треба, аби тільки ви змогли відпочити!

Ерг Ноор насупився, хотів заперечити, але поступився перед ніжністю слів і золотаво-карих очей, що довірливо дивилися на нього, усміхнувся й мовчки вийшов.

Ніза сіла в крісло, звичним поглядом оглянула прилади і глибоко замислилась.

Над нею чорніли відбивні екрани, через які центральний пост управління оглядав безодню навколо корабля. Різноколірні вогники зірок здавалися голочками світла, що пронизували око наскрізь.

Зореліт обганяв планету, і її тяжіння примушувало корабель гойдатися вздовж мінливого напруження поля гравітації. Зловісні величні зірки у відбивних екранах робили карколомні стрибки. Зображення сузір’їв змінювалися з неймовірною швидкістю.

Планета К2-2Н-88, далека від свого світила, холодна, позбавлена життя, була відома як зручне місце для зустрічі зорельотів… для зустрічі, яка не відбулася. П’яте коло… І Ніза уявила собі свій корабель, що трохи уповільнив швидкість і мчить по величезному колу радіусом у мільярд кілометрів, безперервно обганяючи планету, яка повзе, мов черепаха. Через сто десять годин корабель скінчить п’яте коло… І що тоді? Могутній розум Ерга Ноора зараз зібрав усі сили, шукаючи найкращого виходу. Начальник експедиції і командир корабля помилятися не може — бо зореліт першого класу “Тантра” з екіпажем із найвідоміших учених ніколи не повернеться з безодні простору! Але Ерг Ноор не помилиться…

Ніза Кріт раптом відчула огидну нудоту, яка свідчила про відхилення зорельота від курсу на якусь частку градуса, що припустимо тільки на зменшеній швидкості, бо інакше від його тендітного живого вантажу не лишилося б і сліду. Ледве розсіявся сірий туман в очах дівчини, її знову почало нудити, — корабель вийшов на курс. Це неймовірно чутливі локатори намацали в чорній безодні попереду метеорит — найголовнішу небезпеку зорельотів. Електронні машини, які керують кораблем (бо тільки вони можуть проробляти всі маніпуляції з потрібною швидкістю — людські нерви непридатні для космічних швидкостей), в мільйонну частку секунди відхилили “Тантру” і, коли небезпека минула, так само швидко повернули на попередній курс.

“Що ж завадило таким же машинам урятувати “Альграб”? — подумала, отямившись, Ніза. Його, напевне, пошкодив зустрічний метеорит. Ерг Ноор казав, що досі кожний десятий зореліт гине від метеоритів, незважаючи на винахід таких чутливих локаторів, як прилад Волла Хода і захисні енергетичні покриття, які відкидають дрібні частки. Загибель “Альграба” поставила їх самих у небезпечне становище, коли здавалося, що все добре обмірковано й передбачено. Дівчина почала пригадувати все, що трапилося з часу вильоту.

Тридцять сьому зоряну експедицію було виряджено на планетну систему близької зірки в сузір’ї Змієносця, єдина населена планета якої — Зірда — давно розмовляла з Землею та іншими світами по Великому Кільцю. Зненацька вона замовкла. Понад сімдесят років не надходило жодного повідомлення. Земля, як найближча до Зірди планета Кільця, повинна була з’ясувати, що сталося. Це був її обов’язок. Тому до складу експедиції ввійшли кілька видатних учених, нервова система яких після багаторазових випробувань була здатна перенести роки перебування в зорельоті. Запас пального для двигунів — анамезону, тобто речовини із зруйнованими мезонними зв’язками ядер, що має світлову швидкість витікання, взяли в обріз не через вагу анамезону, а внаслідок величезного об’єму контейнерів зберігання. Запас анамезону розраховували поповнити на Зірді. В тому разі, коли б з планетою сталося щось серйозне, зореліт другого класу “Альграб” повинен був зустріти “Тантру” біля орбіти планети К2-2Н-88.

Ніза чутким вухом вловила змінений тон настройки поля штучного тяжіння. Диски трьох приладів праворуч замиготіли нерівно, увімкнувся електронний щуп правого борту. На освітленому екрані з’явився вугластий блискучий предмет. Він рухався, як снаряд, прямо на “Тантру” і, виходить, був далеко. Це був гігантський уламок речовини, які можна було зустріти надзвичайно рідко в космічному просторі, і Ніза поспішила визначити його об’єм, масу, швидкість і напрям польоту. Тільки коли клацнула автоматична котушка журналу спостережень, Ніза повернулась до своїх спогадів.

Найвиразнішим з них було похмуре криваво-червоне сонце, що виростало в полі зору екранів в останні місяці четвертого року мандрівки, четвертого для всіх жителів зорельота, Що летів із швидкістю 5/6 абсолютної одиниці — швидкості світла. На Землі минуло вже близько семи років, які називались незалежними.

Фільтри екранів, оберігаючи людські очі, змінювали колір і силу проміння будь-якого світила. Воно ставало таким, яким його бачили крізь товсту земну атмосферу з її озонним і водяним захисними екранами. Дивовижно примарне фіолетове світло високотемпературних світил здавалося блакитним або біліло, похмурі сіро-рожеві зорі ставали веселими, золотаво-жовтими, схожими на наше Сонце. Тут світило, що горіло переможним яскраво-червоним вогнем, набирало тьмяного кривавого тону, в якому земний спостерігач звик бачити зірки спектрального класу[1] М5. Планета була значно ближче до свого сонця, ніж наша Земля — до свого. В міру наближення до Зірди її світило стало величезним червоним диском, що посилав масу теплових променів.

За два місяці до підходу до Зірди “Тантра” вже намагалася зв’язатись із зовнішньою станцією планети. Тут була тільки одна станція на невеликому, позбавленому атмосфери природному супутнику, що знаходився ближче до Зірди, ніж Місяць до Землі.

Зореліт продовжував кликати і тоді, коли до планети лишилося тридцять мільйонів кілометрів і величезна швидкість “Тантри” сповільнилась до трьох тисяч кілометрів на секунду. Чергувала Ніза, але і весь екіпаж не спав, чекаючи зустрічі перед екранами в центральному посту управління.

Ніза викликала станцію, збільшуючи потужність передачі і кидаючи вперед віялоподібні промені.

Нарешті вони побачили крихітну блискучу цяточку супутника. Зореліт почав описувати орбіту навколо планети, поступово наближаючись до неї по спіралі і вирівнюючи свою швидкість із швидкістю супутника. “Тантра” і супутник наче зчепилися невидимим канатом, і зореліт повис над маленькою планетною, яка швидко бігла по своїй орбіті. Електронні стереотелескопи корабля тепер промацували поверхню супутника. І раптом перед екіпажем “Тантри” постало незабутнє видовище.

Попереду палала у відблисках кривавого сонця величезна пласка скляна будова. Просто під дахом видно було щось на зразок великого залу для зборів. Там нерухомо застигло багато істот, не схожих на землян, але, безперечно, людей. Астроном експедиції Пур Хісс, новак у космосі, який змінив перед самим від’їздом випробуваного працівника, хвилюючись продовжував поглиблювати фокус інструмента. Ряди людей, що невиразно виднілися під склом, були зовсім нерухомі. Пур Хісс посилив збільшення. Стало видно підвищення, оточене пультами приладів, з довгим столом, на якому, схрестивши ноги, перед аудиторією сиділа людина з божевільним, спрямованим у далечінь поглядом страшних очей.

— Вони мертві, заморожені! — вигукнув Ерг Ноор.

Зореліт повис над супутником Зірди, і чотирнадцять пар очей не відриваючись стежили за скляною могилою — це справді була могила. Скільки років сидять тут ці мерці? Сімдесят років тому замовкла планета, а коли додати шість років польоту променів — три чверті століття…

Всі погляди були звернені на начальника. Ерг Ноор, блідий, вдивлявся в палеву імлу атмосфери планети. Крізь неї тьмяно просвічували ледве помітні обриси гір, відблиски морів, але ніщо не давало відповіді, по яку вони прибули сюди.

— Станція загинула, і за сімдесят п ять років її не відновили! Це означає катастрофу на планеті. Треба спускатися, пробивати атмосферу, а може, й сісти. Тут зібралися всі — я питаю думку Ради…

Заперечувати почав тільки астроном Пур Хісс. Ніза обурено розглядала його великий хижий ніс і низько посаджені негарні вуха.

— Якщо на планеті катастрофа, то ніяких шансів дістати анамезон у нас немає. Обліт планети на невеликій висоті і тим більше приземлення зменшать наш резерв планетарного пального. Крім того, невідомо, що сталося. Можуть бути потужні випромінювання, від яких загинемо і ми.

Інші члени експедиції підтримали начальника.

— Ніякі планетні випромінювання не страшні для корабля з космічним захистом. З’ясувати, що сталося, — хіба не заради цього нас послали сюди? Що відповість Земля Великому Кільцю? Встановити факт — це ще дуже мало, треба пояснити його. Пробачте мені за ці учнівські міркування! — сказав Ерг Ноор, і звичні металічні нотки в його голосі задзвеніли насмішкувато. — Навряд чи ми зможемо ухилитися від свого безпосереднього обов’язку…

— Температура верхніх шарів атмосфери нормальна! — радісно вигукнула Ніза.

Ерг Ноор усміхнувся і почав обережно спускатися, виток за витком, сповільнюючи спіральний біг зорельота, що наближався до поверхні планети. Зірда була трохи менша від Землі, і на низькому обльоті не потрібна була велика швидкість. Астрономи і геолог звіряли карти планети з тим, що показували оптичні прилади “Тантри”. Материки точно зберегли колишні обриси, моря спокійно виблискували в червоному сонці. Не змінили своїх форм і гірські хребти, відомі з попередніх знімків, — тільки планета мовчала.

Тридцять п’ять годин люди не залишали своїх спостережних постів.

Склад атмосфери, випромінювання червоного світила — все збігалося з колишніми даними про Зірду. Ерг Ноор розгорнув довідник про Зірду і знайшов стовпчик даних про її стратосферу. Іонізація була вище звичайної. Неясний і тривожний здогад почав визрівати в голові Ноора.

На шостому витку спускової спіралі стало видно обриси великих міст. Але в приймачах зорельота не почулося жодного сигналу.

Ніза Кріт змінилася, щоб попоїсти, і начебто задрімала, їй здалося, що вона спала всього кілька хвилин. Зореліт ішов над нічним боком Зірди не швидше звичайного земного спірольота. Тут унизу мали бути міста, заводи, порти. Жодний вогник не блимнув у непроглядній пітьмі, хоч як шукали його у потужні оптичні стереотелескопи. Оглушливий грім атмосфери, яку розтинав зореліт, певно, було чути на десятки кілометрів.

Минула година. Не спалахнув жодний вогник. Напружене чекання ставало нестерпним. Ноор увімкнув попереджувальні сирени. Жахливе виття розляглося над чорною безоднею внизу, і люди Землі сподівалися, що його, злившись із гуркотом повітря, почують жителі Зірди, які загадково мовчали.

Крило вогненного світла прорізало зловісну темряву. “Тантра” вийшла на освітлений бік планети. Внизу, як і раніше, слалася бархатиста чорнота. Швидко збільшені знімки показали, що це суцільний килим квітів, схожих на оксамитно-чорні маки Землі. Зарості чорних маків простяглися на тисячі кілометрів, замінивши собою все — ліси, чагарники, очерети, трави. Неначе ребра величезних кістяків, виднілися серед чорного килима вулиці міст, червоними рамами іржавіли залізні конструкції. Ніде ні живої істоти, ні деревця — тільки чорні маки!

“Тантра” скинула бомбову спостережну станцію і знову ввійшла в ніч. Через шість годин станція-робот повідомила про склад повітря, температуру, тиск та інші умови на поверхні ґрунту. Все було нормальним для планети, за винятком підвищеної радіоактивності.

— Страхітлива трагедія! — приглушено пробурмотів біолог експедиції Еон Тал, записуючи останні дані станції. — Вони вбили самі себе і всю свою планету!

— Невже? — спитала Ніза, ховаючи набіглі сльози. — Жахливо! Адже іонізація зовсім не така сильна.

— Минуло вже чимало років, — суворо відповів біолог. Його горбоносе обличчя черкеса, мужнє, незважаючи на молодість, стало грізним. — Такий радіоактивний розпад тим і небезпечний, що накопичується непомітно. Століттями загальна кількість випромінювання могла збільшуватися кор за кором, як ми називаємо біодози опромінювання, а потім одразу якісний стрибок! Руйнівна спадковість припинення народження потомства, до того ж променеві епідемії… Це трапляється не вперше — Кільцю відомі подібні катастрофи…

— Наприклад, так звана “Планета лілового сонця”, — пролунав позаду голос Ерга Ноора.

— Трагічно, що її дивне сонце забезпечувало мешканцям дуже високу енергетику, — зауважив похмурий Пур Хісс, — при світності в сімдесят вісім наших сонць і спектральному класі А-нуль…

— Де ця планета? — поцікавився біолог Еон Тал. — Чи це не та, яку Рада збирається заселити?

— Та сама. На згадку про неї було названо “Альграб”.

— Зоря Альграб, інакше Дельта Ворона! — вигукнув біолог. — Але до неї дуже далеко!

— Сорок шість парсеків. Та ми будуємо все більш дальні зорельоти…

Біолог кивнув головою і пробурмотів, що навряд чи треба було називати зореліт ім’ям загиблої планети.

— Але зірка не загинула, і планета ціла. Не мине й століття, як ми засіємо і заселимо її, — впевнено відповів Ерг Ноор.

Він зважився на важкий маневр — змінити орбітальний шлях зорельота з широтного на меридіональний, вздовж осі обертання Зірди. Як же піти від планети, не з’ясувавши, чи всі загинули? Може, ті, що лишилися живі, не можуть покликати на допомогу зореліт, бо у них зруйновані енерго-станції і зіпсовані прилади.

Не вперше бачила Ніза Ерга Ноора за пультом управління в момент відповідального маневру. З непроникно твердим обличчям, з різкими, завжди точними рухами, він здавався їй легендарним героєм.

І знову “Тантра” здійснювала безнадійний шлях навколо Зірди, цього разу від полюса до полюса. Подекуди, особливо в середніх широтах, з’явилися широкі зони оголеного ґрунту. Там у повітрі стояв жовтий туман, крізь який мерехтіли гігантські пасма червоних пісків, які розвіював вітер.

А далі знову простягалися траурні оксамитові покривала чорних маків — єдиних рослин, які не піддалися радіоактивності або дали під її впливом життєздатну мутацію.

Усе стало зрозумілим. Шукати десь серед мертвих руїн анамезонне пальне, що припасли для гостей з інших світів за рекомендацією Великого Кільця (Зірда не мала ще зорельотів, а тільки планетольоти), було не тільки безнадійно, а й небезпечно. “Тантра” почала поволі розкручувати спіраль польоту в зворотний бік від планети. Набравши швидкість сімнадцять кілометрів за секунду на іонно-тригерних, або планетарних, моторах, які використовувались для польотів між планетами, зльотів і посадок, зореліт відходив од мертвої планети. “Тантра” взяла курс на незаселену, відому тільки під умовним шифром систему, де були скинуті бомбові маяки і де мав чекати “Альграб”. Увімкнулись анамезонні двигуни. Їх сила за п’ятдесят дві години розігнала зореліт до його нормальної швидкості в дев’ятсот мільйонів кілометрів за годину. До місця зустрічі лишилося п’ятнадцять місяців шляху, або одинадцять, за залежним часом корабля. Весь екіпаж, крім чергових, міг поринути в сон. Але ще місяць тривало загальне обговорення, розрахунки і підготовка доповіді для Ради. З даних довідників про Зірду вибрали згадування про рисковані експерименти з атомним пальним, що частково розпадалося. Знайшли виступи видатних учених загиблої планети, які попереджали про появу ознак шкідливого впливу на життя і наполягали на припиненні експериментів. Сто вісімнадцять років тому по Великому Кільцю було надіслано коротке попередження, достатнє для людей високого розуму, але, очевидно, не взяте до уваги урядом Зірди.

Не лишалося сумніву, що Зірда загинула від скупчення шкідливої радіації після численних необережних експериментів і необачного застосування небезпечних видів ядерної енергії замість мудрих шукань інших, не таких шкідливих.

Давно вже було відгадано загадку, двічі екіпаж зорельота змінював тримісячний сон на нормальне життя такої ж тривалості.

А тепер уже багато діб “Тантра” описує кола навкруги сірої планети, і з кожною годиною зменшується надія на зустріч з “Альграбом”. Насувається щось грізне…

Ерг Ноор зупинився на порозі, дивлячись на замислену Нізу. Її схилена голова з короною густого волосся схожа була на пухнасту золоту квітку… Задирливий хлопчачий профіль, косувато посаджені очі, які часто мружилися від стримуваного сміху, а зараз, широко розплющені, з тривогою і мужністю питали про невідоме! Дівчина сама не усвідомлює, якою великою внутрішньою підтримкою стала вона для нього з своєю самовідданою любов’ю. Для нього, який, незважаючи на довгі роки випробувань, що загартували волю і почуття, все-таки втомлюється бути начальником, готовим у першу-ліпшу хвилину взяти на себе яку завгодно відповідальність за людей, корабель, за успіх експедиції. Там, на Землі, давно вже не лишилося такої одноособової відповідальності — рішення завжди приймає та група людей, яка й покликана виконувати роботу. А коли трапляється щось особливе, вмить можна дістати будь-яку пораду, найскладнішу консультацію. Тут порад почути ніде, і командирам зорельотів надаються особливі права. Було б легше, коли б така відповідальність тривала два-три роки, а не десять-п’ятнадцять років — середній строк зоряної експедиції.

Він ступив до центрального поста.

Ніза схопилася назустріч Ергу Ноору.

— Я підібрав усі потрібні матеріали і карти, — сказав він, — завдамо роботу машині!

Начальник експедиції простягся в кріслі і поволі перевертав металеві аркуші, називаючи цифри координат, напруження магнітних, електричних і гравітаційних полів, потужність потоків космічних часток, швидкість і щільність метеорних струменів. Ніза, зіщулившись од напруження, натискувала кнопки і повертала вимикачі обчислювальної машини. Ерг Ноор дістав серію відповідей, спохмурнів і замислився.

— На нашому шляху є сильне поле тяжіння — місце скупчення темної речовини в Скорпіоні, біля зірки 6555-ЦР+11-ПКУ, — заговорив Ноор. — Щоб уникнути витрати пального, треба відхилитися сюди, до Змії. В давнину літали без моторів, використовуючи гравітаційні поля як прискорювачі на їхніх краях.

— А ми можемо застосувати цей спосіб? — спитала Ніза.

— Ні, для цього наші зорельоти надто швидкі. Швидкість у п’ять шостих абсолютної одиниці, або двісті п’ятдесят тисяч кілометрів на секунду, збільшила б у земному полі тяжіння нашу вагу в дванадцять тисяч разів — отже, перетворила б усю експедицію на порох. Ми можемо летіти так тільки в просторі космосу, далеко від великих скупчень матерії. Як тільки зореліт починає входити в гравітаційне поле, то швидкість доводиться зменшувати тим більше, чим сильніше поле.

— Отже, тут суперечність, — Ніза по-дитячому підперла руками голову. — Чим сильніше поле тяжіння, тим повільніше треба летіти!

— Це правильно тільки для величезних субсвітлових швидкостей, коли зореліт сам стає подібний до світлового променя і може рухатися тільки по прямій або по так званій кривій однакових напружень.

— Якщо я правильно зрозуміла, вам треба націлити наш “промінь” — “Тантру” — прямо на Сонячну систему.

— Саме в цьому найбільші труднощі зореплавання. Точно прицілитись на ту чи іншу зірку практично неможливо, хоча ми застосовуємо всі можливі виправлення розрахунків. Доводиться протягом усього шляху обчислювати все зростаючу похибку, міняючи курс корабля, тому і неможливе цілком автоматизоване управління. А тепер у нас небезпечне становище. Зупинка або хоча б сильне уповільнення польоту для нас після розгону означає смерть, бо знову набрати швидкість уже буде нічим. Ось небезпека, гляньте: область 344+2У зовсім не досліджена. Тут немає зірок, відоме тільки гравітаційне поле — ось його край. Для остаточного рішення почекаємо астрономів — після п’ятого кола ми розбудимо всіх, а поки що… — начальник експедиції потер скроні і позіхнув.

— Діяння спораміну закінчується, — вигукнула Ніза, — ви можете відпочити!

— Гаразд, я влантгуюся тут, у цьому кріслі. Може, станеться чудо — хоча б один звук!

У тоні Ерга Ноора прозвучало щось таке, од чого серце Нізи забилося від ніжності. Захотілося пригорнути до себе цю вперту голову, гладити темне волосся з передчасною сивиною…

Ніза підвелася, дбайливо склала довідкові аркуші і погасила світло, лишивши тільки тьмяне зелене освітлення вздовж панелей з приладами й годинниками. Зореліт ішов зовсім спокійно в цілковитій пустоті простору, огинаючи своє велетенське коло. Рудоволоса астронавігатор нечутно зайняла своє місце біля “мозку” величезного корабля. Як завжди, тихо співали прилади, настроєні на певну мелодію, — найменше порушення відгукнулося б фальшивою нотою. Але тиха мелодія бриніла в потрібній тональності. Коли-не-коли повторювалися неголосні удари, схожі на звуки гонга, — це вмикався допоміжний планетарний мотор, що скеровував курс “Тантри” по кривій. Грізні анамезонні двигуни мовчали. Спокій довгої ночі панував у сонному зорельоті, наче й не було серйозної небезпеки, що нависла над кораблем і його мешканцями. Ось-ось у рупорі приймача залунають довгожданні позивні, і два кораблі почнуть гальмувати свій неймовірно швидкий політ, зблизяться на паралельних курсах і, нарешті, точно зрівняють швидкість і немовби ляжуть поряд. Широка трубчаста галерея з’єднає маленькі світи обох кораблів, і “Тантра” знову набере своєї велетенської сили.

У глибині душі Ніза була спокійна: вона вірила своєму командирові. П’ять років мандрівки не були ані довгими, ані стомливими. Особливо після того, як до Нізи прийшла любов… Але й раніше захоплюючі, цікаві спостереження, електронні записи книжок, музики та фільмів давали можливість безперервно поповнювати свої знання і не так відчувати втрату своєї прекрасної Землі, що зникла, як піщинка, в глибинах безмежної темряви. Супутники були людьми величезних знань, а коли нерви втомлювались од вражень або від довгої напруженої праці… що ж, у тривалому сні, який підтримувався настроюванням на гіпнотичні коливання, великі відрізки часу провалювались у небуття, пролітали вмить. І поруч з коханим Ніза була щаслива. Її хвилювало тільки усвідомлення того, що іншим і особливо йому, Ергу Ноору, було важче. Коли б тільки вона могла!.. Ні, що може молодий, зовсім іще недосвідчений астронавігатор поруч з такими людьми! Але, може, допомагала її ніжність, постійне напруження доброї волі, гаряче бажання віддати все, щоб полегшити цю важку працю.

Начальник експедиції прокинувся і підвів обважнілу голову. Рівна мелодія звучала так само, як і раніше, і все так само її час од часу порушували поодинокі удари планетарного двигуна. Ніза Кріт стояла біля приладів, трохи схилившись, з тінями втоми на юному обличчі. Ерг Ноор кинув погляд на залежний годинник зорелітного часу і одним пружним ривком підхопився з глибокого крісла.

— Я проспав чотирнадцять годин! І ви, Нізо, не розбудили мене! Це… — Він осікся, зустрівшись з її радісною усмішкою. — Зараз же відпочивати!

— Можна мені поспати тут, як ви? — попросила дівчина.

Вона побігла по їжу, вмилась і влаштувалась у кріслі.

Блискучі, обведені темними колами її карі очі крадькома стежили за Ергом Ноором, коли той, освіжений хвильовим душем, зайняв місце біля приладів. Перевіривши показання індикаторів ОЕЗ — охорони електронних зв’язків, він швидко почав ходити туди й сюди по кабіні.

— Чого не спите? — владним тоном спитав він астронавігатора.

Дівчина тріпнула рудими кучерями, які вже треба було підстригти, — жінки в позаземних експедиціях не носили довгого волосся.

— Я думаю… — нерішуче почала вона. — І зараз, на грані небезпеки, схиляюся перед могутністю і величчю людини, що проникла далеко в глибини просторів. Для вас тут багато звичного, а я вперше в космосі. Подумати тільки — я учасник грандіозного шляху через зірки до нових світів!

Ерг Ноор ледь посміхнувся і потер чоло.

— Я повинен вас розчарувати, точніше, показати справжній масштаб нашої могутності. Ось, — він зупинився біля проектора, і на задній стіні приміщення з’явилася світна спіраль Галактики.

Ерг Ноор показав на ледь помітну серед навколишнього мороку розкуйовджену крайню гілку спіралі з поодиноких зірок, що здавалися тьмяним пилом.

— Ось пустельна область Галактики, бідна на світло і життя окраїна, де знаходиться наша Сонячна система і ми тепер. Але й гілка, бачите, тягнеться від Лебедя до Кіля Корабля і, крім того, що вона загалом віддалена від центральних зон, містить у собі ще й затемнюючу хмару, ось тут… Щоб пройти вздовж цієї гілки, нашій “Тантрі” потрібно буде близько сорока тисяч незалежних років. Чорну прогалину пустого простору, що відокремлює нашу гілку від сусідньої, ми перетнули б за чотири тисячі років. Бачите, наші польоти в безмежні глибини простору — це поки що тупцювання на крихітній плямочці, діаметром у півсотні світлових років! Як мало знали б ми про світ, коли б не могутність Кільця! Повідомлення, образи, думки, надіслані з непереможного для людського короткого життя простору, рано чи пізно долітають до нас, і ми все більше пізнаємо віддалені світи. Все більше нагромаджується знань, і ця праця відбувається безперервно.

Ніза принишкла.

— Перші міжзоряні польоти… — задумливо вів далі Ерг Ноор. — Невеликі кораблі, які не мали ні швидкості, ні потужного захисного устаткування. Та й жили наші предки вдвічі менше за нас — ось коли була справжня велич людини!

Ніза рвучко підвела голову, як завжди, коли була незгодна.

— Потім, коли знайдуть інші способи перемагати простір, а не ломитися навпростець крізь нього, скажуть лро вас — от герої, які завоювали космос такими первісними засобами!

Начальник експедиції весело всміхнувся і простягнув руку до дівчини:

— І про вас, Нізо!

Та спалахнула.

— Я пишаюся тим, що перебуваю тут, разом з вами! І ладна віддати все, щоб знову і знову побувати в космосі.

— Я це знаю, — замислено мовив Ерг Ноор, — але не всі так думають!..

Дівчина жіночим чуттям зрозуміла думки начальника. В його каюті є два стереопортрети в чудовому фіолетово-золотавому кольорі. На обох — вона, красуня Веда Конг, історик стародавнього світу, з прозорим поглядом блакитних, як земне небо, очей під крилатим помахом довгих вій. На одному засмагла, з сліпучою посмішкою і піднятими до попелястого волосся руками. На другому — заливається сміхом, стоячи на мідній корабельній гарматі — пам’ятнику сивої давнини.

Хвиля піднесення спала, і Ерг Ноор повільно сів проти астронавігатора.

— Коли б ви знали, Нізо, як жорстоко доля зруйнувала мою мрію там, на Зірді! — раптом глухо сказав він і обережно поклав пальці на рукоятку пуску анамезонних двигунів, немов хотів гранично прискорити стрімкий біг зорельота.

— Коли б Зірда не загинула і ми могли дістати пальне, — вів далі Ерг Ноор у відповідь на німе запитання співрозмовниці, — я повів би експедицію далі. Так ми домовлялися з Радою. Зірда повідомила б на Землю, що треба, а “Тантра” пішла б з тими, хто захотів би… Всіх інших узяв би “Альграб”, якого після чергування тут викликали б до Зірди.

— А хто ж лишився б на Зірді? — обурено вигукнула дівчина. — Хіба Нур Хісс? Він великий учений, невже його не потягло б до знань?

— А ви, Нізо?

— Я? Безперечно!

— Але… куди? — раптом твердо спитав Ерг Ноор, пильно дивлячись на дівчину.

— Куди завгодно, хоч… — вона показала на чорну безодню між двома рукавами зоряної спіралі Галактики, кинувши на Ноора такий самий пильний погляд.

— О, не так далеко. Ви знаєте, Нізо, любий астронавігаторе, що близько вісімдесяти п’яти років тому була тридцять четверта зоряна експедиція, названа “Ступінчастою”. Три зорельоти, постачаючи один одному пальне, все більше віддалялись од Землі в напрямі до сузір’я Ліри. Ті два, які не несли екіпажу дослідників, віддали анамезон і повернулися назад. Так підіймались на найвищі гори спортсмени-альпіністи. Нарешті, третій, “Парус”…

— Той, що не повернувся!.. — схвильовано шепнула Ніза.

— Так, “Парус” не повернувся. Але він дійшов до мети і загинув, повертаючись назад, хоч встиг послати повідомлення. Метою була велика планетарна система блакитної зірки Веги або Альфи Ліри. Скільки людських очей багатьох поколінь милувалися цією яскравою синьою зіркою північного неба! Вега віддалена на вісім парсеків, або на тридцять один рік шляху, за незалежним часом, і люди ще не віддалялись од нашого Сонця на таку відстань. Як би там не було, “Парус” досяг мети… Причина його загибелі невідома — метеорит чи велика несправність. Можливо, що він і тепер ще літає в просторі і герої, яких ми вважаємо мертвими, ще живуть…

— Який жах!

— Така доля кожного зорельота, який не може йти з субсвітловою швидкістю. Між ними і рідною планетою відразу постає тисячоліття шляху.

— Що повідомив “Парус”? — швидко спитала дівчина.

— Дуже мало. Повідомлення обривалось і потім зовсім припинилося. Я пам’ятаю його дослівно: “Я — Парус, я — Парус, іду від Веги двадцять шість років… достатньо… чекатиму… чотири планети Веги… нічого немає прекраснішого… яке щастя!..”

— Але вони кликали на допомогу, десь хотіли чекати!

— Звичайно, кликали, інакше зореліт не витрачав би величезної енергії, щоб надіслати повідомлення. Що ж було робити — більше ні слова від “Паруса” не надійшло.

— Двадцять шість незалежних років повертатися назад. До Сонця лишилось близько п’яти років… Корабель був десь у нашому районі або ще ближче до Землі.

— Навряд… Хіба в тому разі, якщо він перевищив нормальну швидкість і йшов близько до квантової межі.[2] Та це дуже небезпечно!

Ерг Ноор стисло пояснив розрахункові підстави руйнівного стрибка в стані матерії в міру наближення до швидкості світла, але помітив, що дівчина слухає неуважно.

— Я зрозуміла вас! — вигукнула вона, тільки-но начальник експедиції скінчив свої пояснення. — Я зрозуміла б одразу, але загибель зорельота затуманила суть… Це завжди так жахливо, і з цим не можна примиритися!

— Тепер ви зрозуміли основне в повідомленні, — похмуро сказав Ерг Ноор. — Вони відкрили якісь особливі чудові світи. І я давно вже мрію повторити шлях “Паруса” — тепер це можливо і з одним кораблем. З юнацьких років я живу мрією про Вегу — синє сонце з прекрасними планетами.

— Побачити такі світи… — уриваним голосом промовила Ніза. — Але щоб повернутися, потрібно шістдесят земних, або сорок залежних років… Тоді це… півжиття.

— Так, великі досягнення вимагають великих жертв. Д для мене це навіть не жертва. Моє життя на Землі було лише короткими перервами зоряних шляхів. Адже я народився на зорельоті!

— Як це могло статися? — здивувалася дівчина.

— Тридцять п’ята зоряна складалася з чотирьох кораблів. На одному з них моя мати була астрономом. Я народився напівдорозі до подвійної зірки МН 19026+7 АЛ і тим самим двічі порушив закон. Двічі тому, що ріс і виховувався у батьків на зорельоті, а не в школі. Що було робити! Коли експедиція повернулась на Землю, мені було вже вісімнадцять років. У подвиги Геркулеса — повноліття — мені зарахували те, що я навчився майстерності вести зореліт і став астронавігатором.

— Але я все-таки не розумію… — почала Ніза.

— Мою матір? Будете старші — зрозумієте! Тоді сиворотка АТ-Анти-Тья ще не могла довго зберігатись. Лікарі не знали цього… Як би там не було, мене приносили сюди в такий самий пост управління, і я витріщав свої напівбезтямні оченята на екрани, стежачи за зірками, що коливалися в них. Ми летіли в напрямі Тети Вовка, де, як виявилося, була близька до Сонця подвійна зірка. Два карлики — синій і оранжевий, оповиті темними хмарами. Першим свідомим враженням було небо мертвої планети, яке я спостерігав з-під скляного купола тимчасової станції. На планетах подвійних зірок звичайно не буває життя через неправильність їхніх орбіт. Експедиція висадилась і протягом семи місяців проводила гірські дослідження. Там, скільки я пам’ятаю, було дуже багато платини, осмію та іридію. Неймовірно важкі кубики іридію стали моїми іграшками. І це небо, перше моє небо, — чорне, з чистими вогниками неблимаючих зірок і двома сонцями незбагненної краси — яскраво-оранжевим і густо-синім. Пам’ятаю, що інколи потоки їхніх променів перехрещувались, і тоді на нашу планету лилося таке потужне і веселе зелене світло, що я кричав і співав від захоплення!.. — Ерг Ноор уже іншим тоном закінчив: — Досить, я захопився спогадами, а вам давно пора відпочивати.

— Говоріть, говоріть, я ніколи не чула нічого цікавішого, — попросила Ніза, та начальник був невблаганний.

Він приніс пульсуючий гіпнотизатор, і чи то від його владних очей, чи від снотворного приладу дівчина заснула так міцно, що прокинулася напередодні повороту на шосте коло. Вже по холодному обличчю начальника Ніза зрозуміла, що “Альграб” так і не з’явився.

— Ви прокинулись саме вчасно, — заявив він, тільки-но Ніза, привівши себе в порядок, повернулася після електричного і хвильового купання. — Вмикайте музику і світло пробудження. Для всіх!

Ніза швидко натиснула на ряд кнопок, і в усіх каютах зорельота, де спали члени експедиції, почало спалахувати світло і залунала, поступово посилюючись, особлива музика низьких вібруючих акордів. Поволі, обережно пробуджувалась загальмована нервова система і поверталася до нормальної діяльності. Через п’ять годин у центральному посту управління зорельота, остаточно отямившись і підкріпившись їжею та нервовими стимуляторами, зібралися всі учасники експедиції.

Повідомлення про загибель допоміжного зорельота кожен сприйняв по-своєму. Як і чекав Ерг Ноор, настрій членів експедиції не змінився. Ні слова відчаю, ні страху в погляді. Пур Хісс, що не показав особливої хоробрості на Зірді, теж зустрів повідомлення не здригнувшись. Тільки молода Лума Ласві — лікар експедиції — трохи зблідла і крадькома облизала пересохлі губи.

— Згадаємо загиблих товаришів! — сказав начальник, вмикаючи екран проектора, на якому з’явився “Альграб”, знятий перед відльотом “Тантри”.

Усі підвелися. Поволі змінювались на екрані фотографії то серйозних, то усміхнених людей — семи чоловік екіпажу “Альграба”. Ерг Ноор називав кожного на ім’я, і мандрівники віддавали останню шану загиблому. Такий був звичай астрольотчиків. Зорельоти, які вирушали в дорогу разом, завжди мали комплекти фотографій усіх людей експедиції. Зниклі кораблі могли довго блукати в космічному просторі, і їхні екіпажі ще довго могли лишатися живими. Це не мало значення — корабель ніколи не повертався. Розшукати його, подати допомогу не було ніякої реальної можливості. Конструкція машин кораблів досягла вже такої досконалості, що дрібних поломок у них майже не було, а якщо іноді й траплялися, то їх легко було полагодити. Серйозна ж аварія машин ще ні разу не була ліквідована в космосі. Іноді кораблі встигали, як “Парус”, послати останнє повідомлення. Та здебільшого повідомлення не досягали мети, бо точно їх орієнтувати було дуже важко. Передачі Великого Кільця за тисячоліття розвідали точні напрямки і могли, крім того, варіювати їх, передаючи з планети на планету. Зорельоти звичайно перебували в невивчених областях, де напрямок передачі можна було тільки випадково вгадати.

Серед астрольотчиків панувало переконання, що в космосі існують, крім усього, якісь нейтральні поля або нуль-області, де всі випромінювання і повідомлення щезають, як каміння у воді. Але астрофізики досі вважали нуль-поля пустою вигадкою мандрівників космосу, схильних до дивовижних фантазій.

Після сумного обряду й короткої наради Ерг Ноор увімкнув анамезонні двигуни. Через дві доби вони замовкли, і зореліт почав наближатися до рідної планети на двадцять один мільярд кілометрів на добу. До Сонця лишилося приблизно шість земних (незалежних) років шляху. У центральному посту і бібліотеці-лабораторії закипіла робота: там обчислювали і прокладали новий курс.

Треба було пролетіти всі шість років, витрачаючи анаме-зон тільки на виправлення курсу корабля. Іншими словами, слід було вести зореліт, суворо зберігаючи сталість прискорення. Усіх непокоїла недосліджена область 344+2У між Сонцем і “Тантрою”, обійти яку ніяк не щастило: з обох боків її до Сонця зустрічалися зони вільних метеоритів, крім того, під час повороту корабель втрачав прискореная.

Через два місяці обчислена лінія польоту була готова. “Тантра” почала описувати похилу криву однакового напруження.

Чудовий корабель був цілком справний, швидкість польоту не виходила за межі обчисленої. Тепер тільки час — близько чотирьох залежних років польоту — лежав між зорельотом і Вітчизною.

Закінчивши своє чергування, втомлені Ерг Ноор і Ніза міцно заснули. Разом з ними поринули в тимчасове небуття два астрономи, геолог, біолог, лікар та чотири інженери.

На чергування стали інші — досвідчений астронавігатор Пел Лін, який брав участь уже в другій експедиції, астроном Інгрід Дітра і електронний інженер Кей Бер, що добровільно приєднався до них. Інгрід, з дозволу Пела Ліна, часто ходила в бібліотеку поряд з постом управління. Разом з Кей Бером, своїм давнім приятелем, натхнена трагічною Зірдою, вона писала монументальну симфонію “Загибель планети”. Пел Лін, втомившись од музики приладів і споглядання чорних провалів космосу, садовив за пульт Інгрід, а сам захоплено розшифровував таємничі написи, доставлені із загадково покинутої жителями планети в системі найближчих зірок Центавра. Він вірив, що його неможливий задум здійсниться.

Ще два рази змінювалися чергові, зореліт наблизився до Землі майже на десять тисяч мільярдів кілометрів, а анамезонні мотори вмикалися всього на кілька годин.

Закінчувалось чергування групи Пела Ліна, четверте з того часу, як “Тантра” покинула місце гаданої зустрічі з “Альграбом”.

Астроном Інгрід Дітра, закінчивши обчислення, обернулась до Пела Ліна, що меланхолійно стежив за безперервним тремтінням червоних стрілок вимірювачів напруження гравітації на блакитних градуйованих дужках. Звичайне сповільнення психічних реакцій, якого не уникали навіть найміцні-ші люди, давалося взнаки в другій половині чергування. Зореліт місяцями й роками йшов заданим курсом під автоматичним управлінням. Якщо зненацька траплялося щось незвичайне, чому не міг запобігти керуючий зорельотом автомат, то корабель звичайно гинув, бо тоді вже не врятовувало і втручання людей. Людський мозок, хоч як добре натренований, не міг реагувати з потрібною швидкістю.

— По-моєму, ми давно заглибились у невивчений район 344+2У. Начальник хотів чергувати тут сам, — звернулась Інгрід до астронавігатора.

Пел Лін глянув на лічильник днів.

— Ще два дні, і нам все одно змінюватися. Поки що не передбачається нічого, вартого уваги. Доведемо чергування до кінця?

Інгрід кивнула головою. З кормового приміщення вийшов Кей Бер і сів у своєму кріслі біля стойки механізмів рівноваги. Пел Лін позіхнув і підвівся.

— Я посплю кілька годин, — звернувся він до Інгрід.

Та слухняно перейшла від свого стола наперед до пульта управління.

“Тантра” мчала не розгойдуючись в абсолютній пустоті. Найчутливіші прилади Волла Хода не виявили жодного, навіть далекого метеорита. Курс зорельота лежав тепер трохи осторонь від Сонця — приблизно на півтора року польоту. Екрани переднього огляду чорніли дивовижною пустотою — здавалося, зореліт прямував у саме серце темряви. Тільки з бокових телескопів, як і завжди, впиналися в екрани голки світла незліченних зірок.

Дивне тривожне відчуття пробігло по нервах астронома. Інгрід повернулась до своїх машин і телескопів, знову й знову перевіряючи їх показання і наносячи на карту невідомий район. Усе було спокійно, а проте Інгрід не могла відвести очей від зловісної темряви перед носом корабля. Кей Бер помітив її збентеження і довго прислухався й приглядався до приладів.

— Нічого не знаходжу, — нарешті відповів він. — Що тобі здалося?

— Сама не знаю, тривожить ця незвичайна темрява попереду. Мені здається, що наш корабель іде прямісінько в темну туманність.

— Темна хмара повинна бути тут, — підтвердив Кей Бер, — але ми тільки “черкнемо” по її краю. Так і обчислено! Напруження поля тяжіння збільшується рівномірно й поволі. На шляху через цей район ми неодмінно повинні підійти до якогось гравітаційного центра. Хіба не все одно — темного чи світлого?

— Все це так, — уже спокійніше сказала Інгрід.

— Тоді що ж тебе тривожить? Ми йдемо заданим курсом навіть швидше, ніж гадали. Якщо нічого не зміниться, то навіть при нашій нестачі пального дійдемо до Тритона.

Інгрід відчула, як радість загоряється в ній від самої думки про Тритона, супутника Нептуна, і станцію зорельотів, збудовану тут, на зовнішній окраїні Сонячної системи. Потрапити на Тритон — означало повернутися додому…

— Я думав, що ми з тобою займемося музикою, але Лін пішов відпочивати. Він спатиме годин шість-сім, а я поки що подумаю сам над оркестровкою фіналу другої частини — знаєш, де нам ніяк не вдається інтегральний вступ погрози. Ось це… — Кей проспівав кілька нот.

Ді-і, ді-і, да-ра-ра, — зненацька відгукнулися немовби самі стіни поста управління.

Інгрід здригнулася й озирнулась, але вмить збагнула, в чому справа. Напруження поля тяжіння зросло, і прилади відгукнулися зміною мелодії апарата штучної гравітації.

— Кумедний збіг! — трохи винувато розсміялася вона.

— Настало посилення гравітації, як і повинно бути для темної хмари. Тепер ти можеш бути цілком спокійна, і хай собі Лін спить.

З цими словами Кей Бер вийшов з поста управління. В яскраво освітленій бібліотеці він сів за маленький електронний скрипко-рояль і весь поринув у роботу. Певно, минуло кілька годин, коли герметичні двері бібліотеки розчинились і з’явилась Інгрід.

— Кей, любий, розбуди Ліна.

— Що трапилося?

— Напруження поля тяжіння наростає більше, ніж повинно бути за підрахунками.

— А попереду?

— Як і раніше — темрява! — Інгрід зникла.

Кей Бер розбудив астронавігатора. Той схопився й побіг в центральний пост до приладів.

— Нічого загрозливого нема. Тільки звідки тут таке поле тяжіння? Для темної хмари воно надто потужне, а зірки немає… — Лін подумав і натиснув кнопку пробудження каюти начальника експедиції, ще подумав і ввімкнув каюту Нізи Кріт.

— Якщо нічого не станеться, тоді вони просто змінять нас, — пояснив він стривоженій Інгрід.

— А коли станеться? Ерг Ноор зможе працювати після сну тільки через п’ять годин. Що робити?

— Чекати, — спокійно відповів астронавігатор. — Що може трапитися за п’ять годин тут, так далеко від усіх зоряних систем?..

Тональність звучання приладів безперервно падала, показуючи зміну обстановки польоту. Напружене чекання тягаюся поволі. Дві години минуло, наче ціла зміна. Пел Лін зовні лишався спокійним, але хвилювання Інгрід уже охопило Кей Бера. Він часто озирався на двері рубки управління, чекаючи, як завжди, раптової появи Ерга Ноора, хоч і знав, що пробудження від довгого сну йде поволі.

Тривалий дзвінок примусив усіх здригнутись. Інгрід вхопилася за Кей Бера.

— “Тантра” в небезпеції Напруження поля стало вдвоє вище від обчисленого!

Астронавігатор зблід. Прийшло несподіване — воно вимагало негайного рішення. Доля зорельота була в його руках. Тяжіння, невпинно зростаючи, вимагало сповільнення ходу корабля не тільки через зростання ваги корабля, але й тому, що, очевидно, прямо по курсу було велике скупчення щільної матерії. Але після сповільнення набирати нове прискорення було нічим! Пел Лін зціпив зуби й повернув рукоятку вмикання іонних планетарних двигунів-гальм. Дзвінкі удари вплелися в мелодію приладів, заглушуючи тривожний дзвін апарата, що обчислював співвідношення сили тяжіння і швидкості. Дзвінок вимкнувся, і стрілки підтвердили успіх — швидкість знову стала безпечною, прийшовши до норми із зростаючою гравітацією. Та ледве Пел Лін вимкнув гальмування, як дзвінок пролунав знову — сила тяжіння вимагала сповільнення ходу. Стало очевидно, що зореліт ішов прямо до могутнього центра тяжіння.

Астронавігатор не зважився змінити курс — витвір великої праці й величезної точності. Користуючись планетарними двигунами, він гальмував зореліт, хоч уже ставала очевидною хибність курсу, прокладеного через невідому масу матерії.

— Поле тяжіння велике, — стиха зауважила Інгрід. — Може…

— Треба ще сповільнити хід, щоб повернути! — вигукнув астронавігатор. — Але чим же потім прискорити політ?.. — Згубна нерішучість прозвучала в його словах.

— Ми вже пронизали зовнішню вихрову зону,[3] — озвалась Інгрід, — іде безперервне й швидке наростання гравітації.

Посипалися часті дзвінкі удари — планетарні мотори запрацювали автоматично, коли електронна машина, що керувала кораблем, відчула попереду величезне скупчення матерії. “Тантра” почала розгойдуватися. Хоч як сповільняв свій хід зореліт, однак люди в посту управління почали втрачати свідомість. Інгрід упала на коліна, Пел Лін у своєму кріслі намагався підняти налиту свинцем голову. Кей Бер відчув безтямний тваринний страх і дитячу безпорадність.

Удари двигунів зачастили і перейшли в безперервний гуркіт. Електронний “мозок” корабля вів боротьбу замість своїх напівпритомних господарів, по-своєму могутній, але не дуже великого розуму, бо не міг передбачити складних наслідків і придумати вихід у виняткових випадках.

Розгойдування “Тантри” послабло. Стерженьки, які показували запаси планетарних іонних зарядів, швидко поповзли вниз. Опам’ятавшись, Пел Лін зрозумів, що дивне збільшен-і ня тяжіння відбувається так швидко, що треба вжити негайних заходів і зупинити корабель, і тоді різко змінити курс.

Пел Лін пересунув рукоятку анамезонних двигунів. Чотири високих циліндри з нітриду бору, видимі в спеціальний проріз пульта, засвітилися зсередини. Яскраве зелене полум’я запалахкотіло в них шаленою блискавкою, заструменіло й закрутилося чотирма щільними спіралями. Там, у носовій частині корабля, сильне магнітне поле охопило стіни моторних сопел, рятуючи їх від раптового руйнування.

Астронавігатор пересунув рукоятку далі. Крізь зелену вихрову стіну вже виднівся скеровуючий промінь — сіруватий потік К-часток.[4] Ще рух, і вздовж сірого променя прорізалася сліпуча фіолетова блискавка-сигнал, що анамезон почав нестримно витікати. Весь корпус зорельота відгукнувся майже нечутною, але нестерпною високочастотною вібрацією…

Ерг Ноор, прийнявши необхідну дозу їжі, лежав у напівсні під невимовно приємним електромасажем нервової системи. Поволі зникала пелена забуття, яка ще огортала мозок і тіло. Пробуджувальна мелодія лунала мажорніше, у частоті ритму, що наростала…

Зненацька щось зловісне вдерлося зовні, перервало радість пробудження від дев’яностоденного сну. Ерг Ноор усвідомив, що він — начальник експедиції, і почав відчайдушно боротися з собою, намагаючись повернути собі нормальний стан. Нарешті він збагнув, що анамезонні двигуни швидко гальмують зореліт — виходить, щось трапилося. Він спробував підвестись. Але тіло ще не слухалося, ноги підломились, і він мішком упав на підлогу своєї каюти. Згодом йому пощастило проповзти до дверей, відчинити їх. Свідомість пробивалася крізь туман сну — в коридорі Ерг Ноор став навкарачки і ввалився в центральний пост.

Люди, що вп’ялися очима в екрани й циферблати, злякано озирнулись і підбігли до начальника. Той, не маючи сили підвестися, вимовив:

— Екрани, передні… переключіть на інфрачервону… зупиніть… мотори!

Боразонові циліндри погасли одночасно із затихлою вібрацією корпусу. На правому передньому екрані з’явилась велетенська зірка, що випромінювала тьмяне червоно-коричневе світло. На мить всі заціпеніли, не відводячи очей од величезного диска, що виринув з темряви прямо перед носом корабля.

— От дурень! — з гіркотою вигукнув Пел Лін. — Я був певен, що ми біля темної хмари! А це…

— Залізна зірка! — з жахом вигукнула Інгрід Дітра. Ерг Ноор, тримаючись за спинку крісла, підвівся з підлоги.

— Так, це залізна зірка, — повільно сказав він, — жах астрольотчиків!

Ніхто й не підозрівав, що вона може бути в цьому районі, всі дивилися на нього із страхом і надією.

— Я думав тільки про хмару, — тихо й винувато мовив Пел Лін.

— Темна хмара з такою силою гравітації повинна всередині складатись із твердих, порівняно великих часток, і “Тантра” вже загинула б. Уникнути зіткнення в такому рої неможливо, — тихо й твердо сказав начальник.

— Але різкі зміни напруження поля, якісь завихрення? Хіба це не точна вказівка на хмару?

— Або на те, що в зірки є планета; може, не одна…

Астронавігатор так закусив губу, що виступила кров. Начальник підбадьорливо кивнув головою і сам натиснув кнопки пробудження.

— Швидше зведення спостережень! Обчислимо ізограви!

Зореліт знову похитнувся. В екрані з колосальною швидкістю мелькнуло щось неймовірно велике, промчало назад і зникло.

— Ось і відповідь… Обігнали планету. Швидше, швидше до роботи! — Погляд начальника впав на лічильники пального. Він хотів щось сказати і замовк.

Розділ II

ЕПСИЛОН ТУКАНА

Пролунав тихий скляний дзвін. На прозорій перегородці заіскрилися різноколірні бліки. Завідуючий зовнішніми станціями Великого Кільця Дар Вітер стежив за світлом Спіральної Дороги. Її гігантська дуга вигиналась у висоті, прокреслюючи понад краєм моря матово-жовту смугу відображення. Не відводячи од неї погляду, Дар Вітер простягнув руку й переставив важельок на Р — роздуми не закінчилися. Сьогодні в житті цієї людини відбувалася велика переміна. Ранком з житлового пояса південної півкулі прибув його наступник Мвен Мас, обраний Радою Зореплавання. Останню передачу по Кільцю вони проведуть разом, а потім… Ось те “потім” і лишалося ще не вирішеним. Шість років він витримував свою роботу, що вимагала неймовірного напруження; для цієї роботи брали людей виняткових здібностей, з чудовою пам’яттю і широкими, енциклопедичними знаннями. Коли із зловісною впертістю почали повторюватись приступи байдужості до роботи й життя — одне з найважчих захворювань людини, — Евда Наль, відомий психіатр, оглянула його. Випробуваний давній засіб — музика сумних акордів у пронизаній заспокійливими хвилями кімнаті блакитних снів — не допоміг. Лишилося тільки змінити рід діяльності й лікуватися фізичною працею там, де потрібна була ще повсякденна і щогодинна робота м’язів. Його любий друг — історик Веда Конг — учора запропонувала працювати в неї розкопником. На археологічних розкопках машини не могли виконувати всю роботу — останній етап завершували люди. Добровольців не бракувало, але Веда обіцяла йому тривалу поїздку в стародавніх степах, на лоні природи.

Коли б Веда Конг!.. А втім, вона знає все до кінця. Веда кохав Ерга Ноора, члена Ради Зореплавання, начальника тридцять сьомої зоряної експедиції. Ерг Ноор мав повідомити про себе з планети Зірди. Але якщо ніякої звістки немає, а всі розрахунки міжзоряних польотів виключно точні, то нічого й думати про те, щоб завоювати кохання Веди! Вектор дружби — оце все, що зв’язує її з ним. І все-таки він поїде працювати з нею!

Дар Вітер пересунув важіль, натиснув кнопку, і кімнату залило яскраве світло. Кришталеве вікно було стіною розвернутого на простір приміщення, що підносилося над землею й морем. Поворотом другого важілька Дар Вітер нахилив цю стіну на себе, і приміщення відкрилося для зоряного неба, відрізавши металевою рамою вогні доріг, будов і маяків морського узбережжя внизу.

Циферблат галактичного годинника з трьома концентричними кільцями ділень прикував увагу Дар Вітра. Передача інформації по Великому Кільцю йшла за галактичним часом, кожної стотисячної галактичної секунди або раз у вісім днів, сорок п’ять разів на рік за земним рахунком часу. Один оберт Галактики навколо осі становив галактичну добу.

Чергова й остання для нього передача наставала о дев’ятій годині ранку за часом Тібетської обсерваторії, отже, о другій годині ночі тут, на Середземноморській обсерваторії Ради. Лишилося трохи більше як дві години.

Прилад на столі задзвонив і замиготів знову. За перегородкою показався чоловік у світлому, з шовковистим полиском одязі.

— Ми приготувалися до передачі й прийому, — коротко кинув він, не виявляючи ніяких зовнішніх ознак поваги, хоч у погляді його таїлося захоплення начальником.

Дар Вітер мовчав, мовчав і помічник, стоячи у вільній позі, з гордовитою поставою.

— У кубічному залі? — нарешті спитав Дар Вітер і, діставши ствердну відповідь, поцікавився, де Мвен Мас.

— Біля апарата ранкової свіжості. Настроюється після дороги. До того ж, мені здається, він схвильований…

— Я теж хвилювався б на його місці, — задумливо промовив Дар Вітер. — Так було шість років тому…

Помічник почервонів. Він з юнацьким запалом співчував своєму начальникові, може, усвідомлюючи, що й сам колись пройде через радощі й горе великої праці і великої відповідальності. Завідуючий зовнішніми станціями нічим не виказав своїх переживань — вважалося непристойним виявляти їх в його роки.

— Коли Мвен Мас з’явиться, одразу приведіть його до мене.

Помічник вийшов. Дар Вітер пішов у куток, де прозора перегородка була затемнена від стелі до підлоги, і широким жестом розчинив дві стулки, вставлені в панелі з дерева. Спалахнуло світло, що лилося звідкись із глибини схожого на дзеркало екрана.

Завідуючий зовнішніми станціями за допомогою окремої клеми ввімкнув “вектор дружби” — пряме з’єднання, яке підтримувалося між зв’язаними глибокою дружбою людьми, щоб спілкуватися між собою в будь-який момент. “Вектор дружби” з’єднував кілька місць постійного перебування людини — житло, місце роботи, улюблений куточок відпочинку.

Екран засвітився, у глибині його виступили знайомі поєднання високих панелей з незліченними стовпцями закодованих позначень електронних фільмів, які замінили архаїчні фотокопії книг. Коли людство перейшло на єдиний алфавіт, названий лінійним через відсутність складних знаків, філь-мування навіть старих книжок стало ще більш простим і доступним автоматичним машинам. Сині, зелені, червоні смуги — знаки центральних фільмотек, де зберігалися наукові дослідження, які давно вже видавалися всього в десяти примірниках. Тільки набрати умовний ряд знаків, і сховище-фільмотека автоматично передавало повний текст книги-філь-му. Ця машина й була особистою бібліотекою Веди. Легке клацання — зображення погасло і знову засвітилося, показавши другу кімнату, теж порожню. За повторним клацанням прилад переніс зображення в зал із тьмяно освітленими сто-ликами-пультами. Жінка, яка сиділа біля найближчого столика, підвела голову, і Дар Вітер упізнав миле вузьке обличчя з великими сірими очима. Білозуба усмішка чималого, сміливо окресленого рота злегка піднімала горбочками щоки по боках трошки кирпатого носа, з по-дитячому заокругленим кінчиком, і від цього обличчя ставало ще м’якшим і привітнішим.

— Ведо, лишилося дві години. Треба — переодягнутись, а мені хочеться, щоб ви прийшли в обсерваторію трохи раніше.

Жінка на екрані піднесла руки до густого світло-попелястого волосся.

— Слухаю, мій Вітре, — тихо розсміялась вона, — йду додому.

Вухо Дар Вітра не пропустило веселості тону.

— Хоробра Ведо, заспокойтеся. Кожний, хто виступав по Великому Кільцю, коли-небудь виступав уперше…

— Не витрачайте слів, щоб розважити мене, — вперто підвела голову Веда Конг, — я скоро прийду.

Екран погас. Дар Вітер причинив стулки і обернувся, щоб зустріти свого заступника. Мвен Мас увійшов широкими кроками. Риси обличчя і темно-коричневий колір гладенької блискучої шкіри свідчили про його походження від негритянських предків. Білий плащ спадав важкими складками з могутніх плечей. Мвен Мас стиснув обидві долоні Дар Віт-ра в своїх міцних худих руках. Обидва начальники зовнішніх станцій — колишній і майбутній — були дуже високими. Вітер, родовід якого йшов від російського народу, здавався ширшим і масивнішим за стрункішого африканця.

— Мені здається, сьогодні має статися щось важливе, — почав Мвен Мас з тією довірливою відвертістю, якою відзначалися люди ери Великого Кільця.

Дар Вітер знизав плечима.

— Важливе станеться для всіх трьох. Я віддам свою роботу, ви її візьмете, а Веда Конг уперше говоритиме із всесвітом.

— Вона дуже гарна? — напівзапитливо, напівствердно озвався Мвен Мас.

— Побачите. А втім, у сьогоднішній передачі немає нічого особливого. Веда прочитає лекцію з нашої історії для планети КРЗ 664456+БШ 3252.

Мвен Мас зробив у думці напрочуд швидке обчислення.

— Сузір’я Єдинорога, зірка Росс 614 — планетна система, відома з давніх-давен, але вони нічим особливим не відзначились. Я люблю старовинні назви й слова, — з ледь помітною ноткою вибачення додав він.

Дар Вітер подумав, що Рада вміє вибирати людей. Вголос він сказав:

— Тоді вам буде добре з Юнієм Антом — завідуючим електронними запам’ятовуючими машинами. Він величає себе завідуючим лампами пам’яті. Не від лампи — вбогого світильника старовини, — а від перших електронних приладів, незграбних, у скляних ковпаках, з викачаним повітрям, що нагадувало тодішні електричні світильники.

Мвен Мас розсміявся так щиро й відверто, що Дар Вітер відчув, як росте його симпатія до цієї людини.

— Лампи пам’яті! Наші пам’ятні сітки — коридори в кілометри завдовжки, складені з мільярдів елементів-клітин! Але, — спохватився він, — я даю волю своїм почуттям, а не зрозумів необхідного. Коли заговорила Росс 614?

— П’ятдесят два роки тому. З того часу вони опанували мову Великого Кільця. До них усього чотири парсеки. Лекцію Веди вони почують через тринадцять років.

— А потім?

— Після лекції — прийом. Через наших давніх друзів ми дізнаємося про які-небудь новини по Кільцю.

— Через шістдесят один Лебедя?

— Ну, звичайно. Або іноді через сто сім Змієносця, користуючись вашою старовинною термінологією.

Увійшов чоловік у такому самому сріблястому одязі Ради Зореплавання, як і помічник Дар Вітра. Невисокий, жвавий, горбоносий, він викликав до себе прихильність гострим, уважним поглядом темних, як вишні, очей. Прибулий потер долонею свою круглу гладеньку голову.

— Я Юній Ант, — назвав він себе високим різким голосом, очевидно звертаючись до Мвена Маса.

Той шанобливо привітав його. Завідуючі пам’ятними машинами перевершували всіх своєю вченістю. Вони вирішували, що з одержаних повідомлень треба увічнити в пам’ятних машинах, що надіслати в лінії загальної інформації або палаци творчості.

— Ще один з бреваннів, — пробурчав Юній Ант, потискуючи руку новому знайомцеві.

— Що таке? — не зрозумів Мвен.

— Моя вигадка латинською мовою. Так я прозвав усіх, хто недовго живе, — працівників зовнішніх станцій, льотчиків міжзоряного флоту, техніків заводів зорельотних двигунів. Ну, і нас з вами. Ми теж не живемо більше половини нормальної тривалості життя. Що робити, зате цікаво! Де Веда?

— А хотіла прийти раніше… — почав Дар Вітер.

Його слова були заглушені тривожними музикальними акордами, які пролунали відразу за дзвінким клацанням на циферблаті годинника Галактики.

— Попереджувальний по всій Землі. Усім енергостанціям, усім заводам, транспортній мережі й радіостанціям. За півгодини припинити відпуск енергії і назбирати її в ємкісних конденсаторах у достатній кількості, щоб пробити атмосферу каналом спрямованого випромінювання. Передача забере сорок три проценти земної енергії. Прийом — лише на підтримання каналу, — вісім процентів, — пояснив Дар Вітер.

— Саме так я собі і уявляв це, — кивав головою Мвен Мас.

Раптом його зосереджений погляд спалахнув захопленням. Дар Вітер озирнувся. Не помічена ними, біля світної прозорої колони стояла Веда Конг. Для виступу вона наділа найкраще вбрання, що найбільше прикрашало жінку і було так пошите, як шили ще тисячі років тому, в епоху крітської культури.

Мвен Мас, який вперше побачив ученого-історика, розглядав її з неприхованим захопленням.

Веда підвела стривожені очі на Дар Вітра.

— Все добре, — відповів він на німе запитання свого прекрасного друга.

— Я багато разів виступала, але не так, — заговорила Веда Конг.

— Рада дотримується звичаю. Повідомлення для різних планет завжди читали вродливі жінки. Це дає уявлення про те, як жителі нашого світу відчувають прекрасне, взагалі свідчить багато про що, — вів далі Дар Вітер.

— Рада не помилилась у виборі! — вигукнув Мвен Мас. Веда пильно глянула на африканця.

— Ви самотні? — тихо спитала вона і, діставши у відповідь ствердний кивок Мвена Маса, розсміялася.

— Ви хотіли поговорити зі мною, — обернулася вона до Дар Вітра.

Друзі вийшли на широку кільцеву терасу, і Веда з насолодою підставила обличчя свіжому морському вітрові.

Завідуючий зовнішніми станціями розповів про своє рішення їхати на розкопки, про вагання у виборі між тридцять восьмою зоряною експедицією, антарктичними підводними рудниками та археологією.

— Ой ні, тільки не зоряна! — вигукнула Веда, і Дар Вітер відчув свою нетактовність.

Захоплений переживаннями, він ненароком зачепив болюче місце в душі Веди.

На допомогу йому прийшла мелодія тривожних акордів, що долинула на балкон.

— Час, півгодини до включення в Кільце! — Дар Вітер обережно взяв Веду Конг за руку.

У супроводі інших вони, спустилися рухомими сходами в глибоке підземелля — вирубану в скелі кубічну кімнату.

Тут не було нічого, крім приладів. Матові панелі чорних стін здавались оксамитовими. Їх прорізали чіткі лінії кришталевих смуг. Золотаві, зелені, блакитні й оранжеві вогники тьмяно освітлювали шкали, знаки, цифри. Смарагдові вістря стрілок дрижали біля чорних півкругів, наче всі ці широкі стіни з трепетним напруженням чогось чекали.

Кілька крісел, великий стіл з чорного дерева, частково всунутий у величезний, з перлистим полиском напівсферич-ний екран, обведений масивною золотою рамою.

Дар Вітер знаком підкликаз до себе Мвена Маса, показавши іншим на високі чорні крісла. Мвен Мас підійшов, ступаючи обережно, навшпиньках, як колись ходили його предки в спалених сонцем саванах, підкрадаючись до величезних і лютих звірів. Мвен Мас затамував подих. Звідси, з неприступного кам’яного підземелля, зараз розчиниться вікно в безмежні простори космосу, і люди з’єднаються думками й знаннями із своїми братами на інших планетах. Представники земного людства перед Всесвітом — ось тут вони, п’ять чоловік. Але з завтрашнього дня йому, Мвен Масові, доведеться керувати цим зв’язком. Йому доручать усі важелі величезної сили. Легенький холодок пробіг по йпйні африканця. Мабуть, він тільки зараз збагнув, який тягар відповідальності взяв на себе, давши згоду Раді. І коли він глянув на Дар Вітра, що не кваплячись орудував рукоятками керування, то в його погляді промайнув вираз такого ж захоплення, яке світилося в очах молодого помічника Дар Вітра.

Пролунав важкий, грізний дзвін, наче дзвеніла масивна мідь. Дар Вітер швидко повернувся й пересунув довгий важіль. Дзвін затих, і Веда Конг побачила, що вузька панель на правій стіні освітилася на всю висоту кімнати. Стіна наче провалилася, зникла в безкраїй далині. Відкрився примарний контур пірамідальної гірської вершини, увінчаної велетенським кам’яним кругом. Нижче від цієї колосальної шапки сплавленого каміння подекуди виднілися плями справжнісінького гірського снігу.

Мвен Мас пізнав другу з найвищих гір Африки — Кенію.

Знову важкий мідний удар струсонув підземну кімнату, примусивши людей, які там були, насторожитись і напружити всю увагу.

Дар Вітер узяв руку Мвена Маса і поклав її на круглу рукоятку, що палала гранатовим вічком. Африканець слухняно пересунув її до упору. Тепер уся сила Землі, вся енергія з тисячі семисот шістдесяти потужних електростанцій перекинулась на екватор, до гори в п’ять кілометрів заввишки. Над її вершиною заклубочилося різнобарвне сяйво, згустилось у кулю і раптом знялося вгору, наче спис, який у вертикальному польоті пронизує глибини неба. Над сяйвом виросла тонка колона, схожа на вихровий стовп-смерч. По стовпу струменіла вгору, сліпуче світячись і спірально звиваючись по його поверхні, блакитна імла.

Спрямоване випромінювання пронизувало земну атмосферу, утворюючи постійний канал для прийому й передачі на зовнішні станції, що правив замість провода. Там, на висоті тридцяти шести тисяч кілометрів над Землею висів добовий супутник — велика станція, яка оберталася навколо планети за добу в площині екватора і тому наче непорушно стояла над горою Кенія в Східній Африці — точкою, обраною для постійного зв’язку з зовнішніми станціями. Другий великий супутник обертався на висоті п’ятдесят сім тисяч кілометрів через полюси по меридіану і сполучався з Тібетською прийомно-передавальною обсерваторією. Там умови утворення передавального каналу були кращими, зате не було постійного зв’язку. Ці два великих супутники з’єднувалися ще з кількома автоматичними зовнішніми станціями, розташованими навколо всієї Землі.

Вузька панель праворуч погасла — канал увімкнувся в приймальну станцію супутника. Тепер засвітився перлистий, оправлений у золото екран. У центрі його з’явилася химерно збільшена постать, стала чіткішою, усміхнулась величезним ротом. Гур Ган, один із спостерігачів добового супутника, виріс на екрані, мов казковий велетень. Він весело кивнув і, простигши триметрову руку, ввімкнув усе оточення зовнішніх станцій нашої планети. Послана з Землі сила з’єднала його в одне ціле. В усі сторони всесвіту полинули чутливі очі приймачів. Тьмяна червона зірка в сузір’ї Єдинорога, з планет якої недавно пролунав заклик, краще фіксувалася із супутника 57, і Гур Ган з’єднався з ним. Тільки три чверті години міг тривати невидимий контакт Землі з іншою зіркою. Не можна було гаяти жодної хвилини цього дорогоцінного часу.

На знак Дар Вітра Веда Конг стала на вилискуючий синім світлом круг металу перед екраном. Невидимі промені падали потужним каскадом згори і помітно поглибили відтінок її засмаглої шкіри. Беззвучно почали працювати електронні машини, що перекладали виступ Веди на мову Великого Кільця. Через тринадцять років приймачі планети темно-червоної зірки запишуть послані коливання загальновідомими символами, і, якщо там розмовляють, електронні перекладні машини перетворять символи в звуки живої чужої мови.

“Шкода тільки, — думав Дар Вітер, — що ті, далекі, не почують дзвінкого м’якого голосу жінки Землі, не зрозуміють його виразності. Хто знає, як збудовані їхні вуха? Можуть бути різні типи слуху. Тільки зір, всюди використовуючи частину електромагнітних коливань, що пронизують атмосферу, майже однаковий в усьому всесвіті, і вони побачать чарівну Веду, охоплену хвилюванням”.

Дар Вітер, не відводячи погляду од напівприкритого пасмом волосся маленького вуха Веди, почав прислухатись до її лекції.

Веда Конг стисло й ясно розповідала про основні віхи історії людства. Про стародавні епохи існування людства, про роз’єднаність великих і малих народів, між якими існувала економічна та ідейна ворожнеча, що розділяла їхні країни; вона говорила дуже коротко. Ці епохи дістали збірну назву ЕРС — ери Роз’єднаного Світу. Але не перелік винищувальних воєн, жахливих страждань або начебто великих правителів, які наповнювали стародавні історичні книги, що лишилися від Античних віків, Темних віків, або віків капіталізму, цікавив людей ери Великого Кільця. Далеко важливішою була суперечлива історія розвитку виробничих сил разом з формуванням ідей, мистецтва, знання, духовної боротьби за справжню людину і людство. Розвиток потреби створення нових уявлень про світ і суспільні відносини, обов’язок, права й щастя людини, з яких виросло й розквітло на всій планеті могутнє дерево комуністичного суспільства.

В останній вік ЕРС, так званий вік Розщеплення, люди, нарешті, зрозуміли, що всі їхні нещастя походять від устрою суспільства, яке стихійно склалося ще за часів дикунства; зрозуміли, що вся сила, все майбутнє людства — у праці, в спільних зусиллях мільйонів вільних від гноблення людей, в науці й перебудові життя на науковій основі. Люди збагнули основні закони суспільного розвитку, діалектично суперечливий хід історії, необхідність виховання суворої громадянської дисципліни, тим важливішої, чим більше зростало населення планети.

Боротьба старих і нових ідей загострилась у вік Розщеплення і призвела до того, що весь світ розколовся на два табори: старих — капіталістичних, і нових — соціалістичних держав з різним економічним ладом. Відкриття на той час перших видів атомної енергії й упертість захисників старого світу ледве не призвели все людство до величезної катастрофи.

Але новий суспільний лад не міг не перемогти, хоч ця перемога затрималась через відсталість виховання суспільної свідомості. Перебудова світу на комуністичних засадах немислима без докорінної зміни економіки, без зникнення голоду, злиднів і важкої, виснажливої праці. Але зміна економіки вимагала дуже складного управління виробництвом та розподілом і була неможлива без виховання суспільної свідомості кожної людини.

Комуністичне суспільство не відразу охопило всі народи й країни. Викорінення ворожнечі й особливо брехні, що накопичилася від ворожої пропаганди під час ідейної боротьби віку Розщеплення, потребувало гігантських зусиль. Немало зроблено помилок і на шляху розвитку нових людських відносин. Подекуди траплялися повстання, їх піднімали відсталі прибічники старого, які через неуцтво намагалися знайти у відродженні минулого легкий вихід з труднощів, що стояли перед людством.

Але неминуче й неухильно новий лад життя поширився на всю Землю, і найрізноманітніші народи й раси стали єдиною, дружною і мудрою сім’єю.

Так почалася ЕСВ — ера Світового Возз’єднання, що складалася з віків Союзу Країн, Різних Мов, Боротьби за Енергію та Спільної Мови.

Суспільний розвиток усе прискорювався, і кожна нова епоха минала швидше від попередньої. Влада людини над природою почала зростати гігантськими темпами.

У стародавніх утопічних фантазіях про прекрасне майбутнє люди мріяли про поступове звільнення від праці. Письменники обіцяли, що за дві-три години праці на загальне благо людство зможе забезпечити себе всім необхідним, а решту часу проводитиме в щасливому нічогонеробленщ.

Ці уявлення виникли з відрази до важкої і вимушеної праці за стародавніх часів.

Незабаром люди зрозуміли, що праця — це щастя, так само як і безперервна боротьба з природою, подолання перешкод, розв’язання нових і нових завдань розвитку науки й економіки. Праця на повну силу, лише творча, яка відповідає природженим здібностям і смакам, різноманітна і час від часу змінювана — ось що потрібно людині. Розвиток кібернетики — техніки автоматичного керування, широка освіта й інтелігентність, досконале фізичне виховання кожної людини дали можливість міняти професії, швидко опановувати інші і безперервно урізноманітнювати трудову діяльність, анаходячи в ній усе більше задоволення. Наука, яка розвивалася дедалі ширше, охопила все людське життя, і творчі радощі відкривача нових таємниць природи стали доступними для величезної кількості людей. Мистецтво взяло на себе дуже велику частку в справі суспільного виховання і влаштування життя. Настала найпрекрасніша в усій історії людства ЕСП — ера Спільної Праці з її віками Спрощення Речей, Перебудови, Першого Достатку і Космосу.

Винахід ущільнення електрики, що призвів до створення акумуляторів величезної ємкості і компактних, але потужних електромоторів, був найбільшою технічною революцією нового часу. Ще раніше люди навчилися з допомогою напівпровідників в’язати надзвичайно складні мережі слабких струмів і створювати самокеровані кібернетичні машини. Техніка стала надзвичайно тонкою, ювелірною, високим мистецтвом, і разом з тим вона підкорила собі потужності космічного масштабу.

Але вимога дати кожному все викликала необхідність істотно спростити побут людини. Людина перестала бути ра-в§ош речей, а розробка детальних стандартів дала можливість створювати будь-які речі й машини з порівняно небагатьох основних конструктивних елементів подібно до того, як уся велика різноманітність живих організмів будується з невеликої різноманітності клітин; клітина — з білків, білки — з протеїнів і т. д. Саме тільки правильне, а не дивовижно марнотратне, яке було в попередні віки, використання продуктів харчування забезпечило їжею мільярди людей.

Усі сили суспільства, що витрачалися за стародавніх часів на створення військових машин, утримання не зайнятих корисною працею величезних армій, на політичну пропаганду й показну мішуру, були кинуті для поліпшення життя й розвитку наукових знань.

Веда Конг зробила знак, Дар Вітер натиснув кнопку, — і поряд з чарівним істориком виріс величезний глобус.

— Ми почали, — говорила далі Веда, — з повного перерозподілу жилих і промислових зон планети…

Коричневі смуги на глобусі вздовж тридцятих градусів широти в північній і південній півкулях означали безперервну лінію міських поселень, зосереджених на берегах теплих морів, у зоні м’якого клімату без зими. Людство перестало витрачати величезну силу енергії на обігрівання приміщень взимку, на виготовлення громіздкого одягу. Населення найгустіше зосередилося біля колиски людської культури — Середземного моря. Субтропічний пояс розширився втричі після розтоплення полярних шапок.

На північ од північного житлового пояса простягається гігантська зона лук і степів, де пасуться незліченні стада свійських тварин.

На південь (у північній півкулі) і на північ (у південній) були пояси сухих і жарких пустель, що перетворилися — тепер у сади. Тут раніше знаходилися поля термоелектричних станцій, які збирали сонячну енергію.

У зоні тропіків зосереджено виробництво рослинного харчування й деревини, в тисячі разів вигідніше, ніж у холодних кліматичних зонах. Давно вже, після того як винайшли спосіб штучно добувати вуглеводи — цукри — з сонячного світла і вуглекислоти, ми перестали вирощувати цукроносні рослини. Дешеве промислове виробництво повноцінних поживних білків нам ще не під силу, тому ми вирощуємо багаті на білок культурні рослини й грибки на суші, а в океанах — безкраї поля водоростей. Простий спосіб штучного виробництва харчових жирів ми освоїли через інформацію Великого Кільця, всі вітаміни й гормони виробляємо в якій завгодно кількості з кам’яного вугілля. Сільське господарство нового світу позбулося необхідності добувати всі без винятку харчові продукти, як це було за давніх часів. Меж виготовлення цукрів, жирів та вітамінів для нас практично не існує. Тільки білки виробляють на безмежних площах суші й моря. Людство давно вже не знає страху голоду, що десятки тисячоліть тяжів над ним.

Одна з великих радостей людства — прагнення мандрувати, пересуватися з місця на місце — успадкована від наших предків — бродячих мисливців, збирачів убогої їжі. Тепер усю планету обвиває Спіральна Дорога, яка велетенськими мостами з’єднує через протоки всі материки. — Веда провела пальцем по сріблястій смужці і повернула глобус — Спіральною Дорогою безперервно рухаються електропоїзди. Сотні тисяч людей можуть дуже швидко перенестися з жилої зони в степову, польову, гірську, де немає постійних міст, а лише тимчасові табори майстрів тваринництва, посівів, лісової і гірничої промисловості. Всі заводи й енергостанції повністю автоматизовані, і тому відпала необхідність будувати при них міста або великі селища — там розташовані лише будинки для небагатьох чергових: наглядачів, механіків та монтерів.

Планомірна організація життя, нарешті, припинила шалену гонитву за швидкістю — будівництво все більш швидких транспортних машин. Спіральною Дорогою поїзди проходять двісті кілометрів за годину. Тільки на випадок якогось лиха користуються швидкісними кораблями, що покривають тисячі кілометрів за годину.

Кілька сот років тому ми значно поліпшили вигляд нашої планети. Ще у вік Розщеплення було відкрито внутрішньоатомну енергію. Саме тоді навчилися вивільняти мізерну частку цієї енергії і перетворювати її в тепловий спалах, згубні властивості якого були негайно використані для виготовлення воєнної зброї. Зібралися великі запаси жахливих бомб, що їх потім, коли настав комунізм, намагалися використати для виробництва енергії. Незабаром люди зрозуміли, яку велику небезпеку для життя становить випромінювання, і значно обмежили стару ядерну енергетику. Майже одночасно астрономи, вивчаючи фізику далеких зірок, винайшли два нових способи здобування внутрішньоатомної енергії — Ку і Ф, які набагато дійовіші і не лишають небезпечних продуктів розпаду.

Обидва ці способи ми використовуємо й тепер, хоч для зорелітних двигунів застосовується ще один вид ядерної енергії — анамезонний, який люди відкрили під час спостереження великих зірок Галактики через Велике Кільце.

Усі нагромаджені здавна запаси старих термоядерних матеріалів — радіоактивних ізотопів урану, торію, водню, кобальту, літію — вирішено знищити, як тільки ми винайшли спосіб викинути продукти їх розпаду за межі земної атмосфери. Тоді, у вік Перебудови, зроблено штучні сонця, “підвішені” над полярними областями. Ми значно зменшили льодяні шапки, що утворилися на полюсах Землі в четвертинну епоху обледеніння, і змінили клімат усієї планети. Вода в океанах піднялася на сім метрів, в атмосферній циркуляції різко скоротилися полярні фронти і послабшали кільця пасатних вітрів, що висушували зони пустель на межі тропіків. Майже припинилися також ураганні вітри і взагалі всякі бурхливі порушення погоди.

До шістдесятих паралелей дійшли теплі степи, а луки й ліси помірного поясу перетнули сімдесяту широту.

Антарктичний материк, на три чверті звільнений від криги, виявився рудною скарбницею людства — там збереглися незайманими гірські багатства, на всіх інших материках вони майже вичерпані після нерозумного витрачання металів у повсюдних і нищівних війнах минулого. Саме через Антарктику й пощастило замкнути Спіральну Дорогу.

Ще до цієї ґрунтовної зміни клімату було прорито величезні канали й прорізано гірські хребти для врівноваження циркуляції водних і повітряних мас планети. Вічні діелектричні насоси допомогли обводнити навіть високогірні пустелі Азії.

Можливості виробництва продуктів харчування зросли в багато разів, нові землі стали зручнішими для життя. Теплі внутрішні моря почали використовувати для вирощування багатих на білок водоростей.

Старі, небезпечні й вутлі планетольоти все-таки дали можливість досягти найближчих планет нашої системи. Землю охопив пояс штучних супутників, з яких люди ближче ознайомилися з космосом. І тоді, чотириста вісім років тому, сталася подія настільки важлива, що ознаменувала нову еру в існуванні людства — ЕВК, еру Великого Кільця.

Давно думка людей билася над передачею на далеку відстань зображень, звуків, енергії. Сотні тисяч найталановитіших учених працювали в особливій організації, яка й досі називається Академією Скерованих Випромінювань, поки не добились можливості дальніх спрямованих передач енергії без будь-яких провідників. Це стало реальним, коли знайшли спосіб обійти закон — потік енергії пропорціональний синусу кута розходження променів. Тоді паралельні пучки випромінювання забезпечили постійний зв’язок із штучними супутниками і, таким чином, з усім космосом. Екран іонізованої атмосфери, який захищав життя, стояв завжди на перешкоді для передач і прийомів з простору. Давно-давно, ще наприкінці ери Роз’єднаного Світу, наші вчені встановили, що на землю з космосу ллються потоки потужних радіовипромінювань. Разом із загальним випромінюванням сузір’їв і галактик до нас доходили заклики з космосу і передачі по Великому Кільцю, спотворені й напівзгаслі в атмосфері. Ми тоді не розуміли їх, хоч уже навчились уловлювати ці таємничі сигнали, вважаючи їх за випромінювання мертвої матерії.

Учений Кам Амат, індієць за походженням, догадався провести на штучних супутниках досліди з приймачами зображень, надзвичайно терпеливо десятки років освоюючи все нові й нові комбінації діапазонів.

Кам Амат уловив передачу з планетної системи подвійної зірки, яка здавна називалася 61 Лебедя. На екрані з’явилася не схожа на нас, але, безперечно, людина і показала напис, зроблений символами Великого Кільця. Напис зуміли прочитати тільки через дев’яносто років, і він, перекладений на нашу земну мову, прикрашає пам’ятник Кам Аматові: “Привіт вам, брати, що вступили в нашу сім’ю! Віддалені простором і часом, ми з’єдналися розумом у кільці великої сили”.

Мову символів, креслень і карт Великого Кільця легко було зрозуміти на досягнутому людством рівні розвитку. Через двісті років ми могли вже за допомогою перекладних машин вести розмову з планетними системами найближчих зірок, приймати й передавати цілі картини різноманітного життя різних світів. Тільки нещодавно ми прийняли звістку з чотирнадцяти планет великого центра життя Денеба в Лебеді — величезної зірки світністю в чотири тисячі вісімсот сонць, яка знаходиться од нас на відстані в сто двадцять два парсеки. Розвиток думки йшов там іншим шляхом, але досяг нашого рівня.

А з стародавніх світів — кулястих скупчень нашої Галактики і колосальної населеної області навколо галактичного центра — йдуть з безмежної далини дивовижні картини й видовища, яких ми ще не зрозуміли, не розшифрували. Записані пам’ятними машинами, вони передаються в Академію Меж Знання — так називається наукова організація, що працює над проблемами, ледь-ледь накресленими нашою наукою. Ми намагаємося зрозуміти думку, яка далеко, за мільйони років, пішла від нас, але, мабуть, відрізняється від нашої завдяки іншим шляхам історичного розвитку життя від нижчих органічних форм до вищих, мислячих істот.

Веда Конг одвернулася від екрана, в який дивилася наче загіпнотизована, і кинула запитливий погляд на Дар Вітра. Той усміхнувся і схвально кивнув головою. Веда гордо підвела голову, простягла вперед руки і звернулась до тих невидимих і невідомих, які через тринадцять років почують її слова й побачать її образ.

— Отака наша історія, важкий, складний і довгий шлях до висот знання. Ми закликаємо вас: зливайтеся з нами у Великому Кільці, щоб нести в усіх напрямках неосяжного всесвіту могутню силу розуму, перемагаючи косну, неживу матерію!

Голос Веди врочисто задзвенів, набувши сили всіх поколінь земних людей, які нині піднеслися так, що їх помисли сягали вже за межі власної Галактики до інших зоряних островів всесвіту.

Протяглий дзвін — це Дар Вітер пересунув рукоятку і вимкнув потік передачі енергії. Екран погас. На прозорій панелі праворуч лишився світлий стовп несучого каналу.

Веда, втомлена й тиха, згорнулася клубочком у великому глибокому кріслі. Дар Вітер посадив за стіл управління Мвена Маса, а сам схилився над його плечем. У цілковитій тиші тільки іноді ледь чутно клацали стопори рукояток. Раптом екран у золотій оправі зник, і неймовірна глибина роз-верзлася на його місці. Веда Конг, вперше побачивши це чудо, голосно зітхнула. Справді, навіть тим, хто добре знав шлях складної інтерференції світлових хвиль, завдяки якому досягалася така широта й глибина огляду, подібне видовище завжди здавалось разючим.

Темна поверхня чужої планети наближалася здалеку, щосекунди збільшуючись. Це була надзвичайно рідкісна система подвійної зірки, де два сонця урівноважувалися так, що орбіта їхньої планети виявилася правильною і на ній могло виникнути життя. Обидва сонця, оранжеве й червоне, менші, ніж наше, освітлювали кригу застиглого моря, яка здавалася червоною. На краю плоских чорних гір у загадкових фіолетових відблисках видніла гігантська приземкувата будівля. Промінь зору впав на площадку даху, наче пронизавши її, і всі побачили сірошкіру людину з круглими, як у сови, очима, обведеними кільцями сріблястого пуху. На зріст вона була велика, але тіло дуже тонке, з довгими, наче щупальця, кінцівками. Людина кумедно хитнула головою, наче зробила квапливий уклін, і, втупившись в екран своїми холодними, немов об’єктиви, очима, розтулила безгубий рот, прикритий схожим на ніс клапаном з м’якої шкіри. Одразу залунав мелодійний голос перекладної машини:

— Заф Фтет, завідуючий зовнішньою інформацією шістдесят один Лебедя. Сьогодні ми передаємо для жовтої зірки СТЛ 3388 + 04ЖФ… Передаємо для…

Дар Вітер і Юній Ант перезирнулись, а Мвен Мас на секунду стиснув зап’ястя Дар Вітра. Це були галактичні позивні Землі, точніше — Сонячної планетної системи. Колись спостерігачі інших світів вважали її єдиним великим супутником, який обертався навколо сонця за п’ятдесят дев’ять земних років. Один раз за цей період трапляється спільне протистояння Юпітера й Сатурна, що, як здавалося астрономам найближчих зірок, помітно зміщував Сонце. Тієї самої помилки припускалися й наші астрономи щодо багатьох планетних систем, наявність яких у різних зірок була відкрита ще за давніх часів.

Юній Ант швидше, ніж на початку передачі, перевірив настройку пам’ятної машини й показання пильних вартових справності — приладів ОЕЗ.

Безстрасний голос електронного перекладача вів далі:

— Ми прийняли цілком чітку передачу від зірки… — знову посипався ряд цифр і уриваних звуків, — випадково, не в час передач Великого Кільця. Вони не розшифрували мови Кільця і витрачають даремно енергію, передаючи в години мовчання. Ми відповідали їм у періоди їх власних передач — наслідки стануть відомі приблизно через три десятих секунди… — Голос затих. Сигнальні прилади горіли, за винятком погаслого зеленого вічка.

— Це ще не з’ясовані перерви в передачі, може, проходження легендарного нейтрального поля астрольотчиків між нами, — пояснив Веді Юній Ант.

— Три десятих галактичної секунди — це чекати близько шестисот років, — похмуро буркнув Дар Вітер. — Цікаво, навіщо це нам?

— Наскільки я зрозумів, зірка, з якою вони зв’язались, — Епсилон Тукана, із сузір’я південного неба, — озвався Мвен Мас, — віддалена на дев’яносто парсеків, що близько до межі нашого постійного зв’язку. Далі Денеба ми його ще не встановили.

— Але ми приймаємо і центр Галактики й кульові скупчення? — спитала Веда Конг.

— Нерегулярно, випадково або через пам’ятні машини інших членів Кільця, що утворюють простягнений у простір Галактики ланцюг, — відповів Мвен Мас.

— Повідомлення, послані тисячі й десятки тисяч років тому, не губляться в просторі і зрештою досягають нас, — додав Юній Ант.

— Але це значить, що ми робимо висновки про життя й пізнання людей інших, дуже далеких світів із запізненням, наприклад, для зони центра Галактики, на двадцять тисяч років?

— Так, байдуже, чи передається це пам’ятними записами близьких світів, чи вловлюється нашими станціями, ми бачимо далекі світи такими, якими вони були за стародавніх часів. Бачимо давним-давно померлих і забутих у своєму світі людей.

— Невже ми, досягши такої великої влади над природою, тут безсилі? — по-дитячому обурилась Веда. — Невже не можна досягти далеких світів іншим шляхом, іншою, ніж хвильовий або фотонний промінь, зброєю?

— Як я розумію вас, Ведо! — вигукнув Мвен Мас.

— В Академії Меж Знання займаються проектами подолання простору, часу, тяжіння — глибинами основ космосу, — втрутився Дар Вітер, — тільки вони не дійшли до стадії дослідів і не змогли…

Раптом зелене вічко спалахнуло, і Веда знову відчула запаморочення від екрана, що заглибився в безодню простору.

Різко окреслені краї зображення показували, що це запис пам’ятної машини, а не безпосередньо вловлена передача.

Спочатку показалась поверхня планети, видима, звичайно, з зовнішньої станції-супутника. Величезне блідо-фіолетове, примарне від неймовірного розжарення сонце заливало пронизуючим промінням синій хмарний шар її атмосфери.

— Так і є — Епсилон Тукана, високотемпературна зірка класу В9, світність сімдесят вісім наших сонць, — прошепотів Мвен Мас.

Дар Вітер і Юній Ант ствердно кивнули.

Видовище змінилося, начебто звузившись і спустившись майже до самої поверхні незнаного світу.

Високо здіймались округлі куполи гір, що здавалися вилитими з міді. Невідома порада, або метал зернистої структури, пломеніли вогнем під напрочуд білим сліпучим світлом блакитного сонця. Навіть у недосконалій передачі приладів невідомий світ сяяв урочисто, з якоюсь переможною пишністю.

Відблиски променів облямовували контури мідних гір сріблясто-рожевою короною, що відбивалася широкою дорогою на мідних хвилях фіолетового моря. Вода кольору густого аметиста здавалася важкою і спалахувала всередині червоними вогнями, наче скупчення живих маленьких очей. Хвилі лизали масивне підніжжя велетенської статуї, що в гордій самотності стояла далеко від берега. Жінка, вирізьблена з темно-червоного каменя, відкинула назад голову і, наче в екстазі, тяглася руками до полум’яної глибини неба. Вона справді могла бути дочкою Землі — цілковита схожість з нашими людьми вражала не менше, ніж незвичайна краса статуї. В її постаті, що наче втілювала мрії скульпторів Землі, поєднувалася могутня сила й одухотвореність кожної лінії обличчя й тіла. Від полірованого червоного каменя статуї струменіло полум’я невідомого і тому таємничого й звабливого життя.

П’ятеро людей Землі мовчки дивилися на дивовижний новий світ. Тільки з широких грудей Мвена Маса вихопилося довге зітхання — з першого ж погляду на статую кожний нерв його напружився в радісному чеканні.

Напроти статуї, на березі, різьблені срібні башти прикрашали початок широких білих сходів, що легко підносилися над гущавиною струнких дерев з бірюзовим листям.

— Вони повинні дзвеніти! — шепнув Дар Вітер на вухо Веді, показуючи на башти, і та ствердно нахилила голову.

Передавальний апарат нової планети послідовно й беззвучно розгортав нові картини.

На мить промайнули білі стіни з широкими виступами, прорізані порталом з блакитного каменю, і екран розкрився у високому приміщенні, залитому яскравим світлом. Матово-перлисте забарвлення порізаних жолобками стін надавало надзвичайної чіткості всьому, що було в залі. Увагу привертала група людей, які стояли перед полірованою ізумрудною панеллю.

Полум’яний, червоний колір їхньої шкіри відповідав відтінкові статуї в морі. У ньому не було нічого незвичайного для Землі — деякі племена індіанців Центральної Америки, судячи з кольорових знімків, що збереглися від стародавніх часів, мали майже таку саму, тільки менш густого відтінку шкіру.

У залі було дві жінки й двоє чоловіків. Обидві пари були одягнені по-різному. Ті, що стояли ближче до зеленої панелі, привертали увагу золотавим коротким вбранням, схожим на елегантні комбінезони з кількома застібками. На інших двох були однакові, такого самого перлистого відтінку, як і стіни, плащі, що огортали їх з голови до ніг.

Пара біля панелі робила плавні рухи, торкаючись скісних струн, натягнутих біля лівого краю панелі. Стіна з полірованого ізумруду або скла ставала прозорою. У такт їхнім рухам у кристалі пропливали, змінюючи одне одного, чіткі зображення. Вони щезали й з’являлися швидко, так що навіть натренованим спостерігачам — Юнію Анту й Дар Вітру — було важко цілком зрозуміти їхнє значення.

У безперервному змінюванні мідних гір, фіолетового океану й бірюзових лісів уловлювалась історія планети. Довгий ланцюг тваринних і рослинних форм, іноді дивовижно незрозумілих, іноді напрочуд гарних, проходив примарами минулого. Багато тварин і рослин здавалися схожими на тих, чиї рештки зберіг літопис шарів земної кори. Довго тягся висхідний шлях розвитку життя — удосконалюваної живої матерії. Нескінченно довгий шлях розвитку здавався ще довшим, важчим і нестерпнішим, ніж відомий кожному жителеві Землі його власний родовід.

У примарному сяянні приладу замелькали нові картини: вогні великих багать, нагромадження кам’яних брил на рівнинах, битви з лютими звірами, урочисті обряди похорону і релігійних відправ. На всю панель виросла постать чоловіка, прикритого плащем із строкатої шкури. Спираючись однією рукою на спис, а другу широким охоплюючим жестом піднявши до зірок, він наступив ногою на шию переможеного страховища з жорсткою гривою вздовж спини і вищиреними довгими іклами. На задньому плані стояв ряд жінок і чоловіків, які, попарно взявшись за руки, здавалося, щось наспівували.

Зображення щезло, на місці живих видінь виникла темна поверхня полірованого каменя.

Тоді двоє в золотавому вбранні відступили праворуч, а їхнє місце зайняла друга пара. Невловимо швидким рухом вони скинули плащі, і на перлистому фоні стін живим полум’ям виникли темно-червоні тіла. Чоловік простягнув обидві руки до жінки, вона відповіла йому усмішкою гордої і сліпучої радості. І в перлистому залі неймовірно далекого світу двоє почали повільний танець. Мабуть, це не був танець заради танцю, а скоріше ритмічне позування. Танцюючі, очевидно, ставили собі за мету показати досконалість, красу ліній і пластичну гнучкість своїх тіл. Але в ритмічній зміні рухів вгадувалася велична і разом з тим сумна музика, неначе спогад про довгий східчастий шлях безіменних і незліченних жертв розвитку життя, що привів до виникнення такої чудової мислячої істоти — людини.

Мвену Масові здалося, що він чує мелодію — гармонійне плетиво високих чистих нот, яким вторував гучний і плавний ритм низьких звуків. Веда Конг стиснула руку Дар Вітра, який не звернув на це уваги. Юній Ант дивився нерухомо, затамувавши подих, а на його великому чолі виступили крапельки поту.

Люди Тукана були настільки схожі на людей Землі, що поступово втрачалося враження іншого світу. Але у червоних людей була така довершена краса тіла, якої ще не досягли на Землі, яка жила в мріях і витворах художників, втілюючись у невеликому числі надзвичайно гарних людей.

“Чим важчим і довшим був шлях сліпої тваринної еволюції до мислячої істоти, тим доцільніші, досконаліші і, виходить, тим прекрасніші, вищі форми життя, — думав Дар Вітер. — Давно вже люди Землі зрозуміли, що краса — це інстинктивно сприймана доцільність будови, пристосування для певного призначення. Чим різноманітніше призначення, тим краща форма, — ці червоні люди, певно, розвинені більш різнобічно й спритніші, ніж ми. Може, їхня цивілізація йшла більше за рахунок розвитку самої людини, її духовної та фізичної могутності і менше — за рахунок техніки? Наша культура довго лишалася наскрізь технічною і лише з приходом комуністичного суспільства остаточно стала на шлях удосконалення самої людини, а не тільки її машин, жител, їжі та розваг”.

Танець припинився. Юна червоношкіра жінка вийшла на середину залу, і промінь зору приладу зосередився тільки на ній. Її розкинуті руки й обличчя піднялися до стелі залу.

Люди Землі мимохіть простежили за її поглядом. Стелі не було зовсім або завдяки майстерно створеній оптичній ілюзії там світилося зоряне небо з настільки яскравими й великими зірками, що, мабуть, це було лише зображення. Поєднання чужих сузір’їв не викликало ніяких знайомих асоціацій. Дівчина змахнула рукою, і на вказівному пальці її лівої руки з’явилася синя кулька. З неї вдарив сріблястий промінь, що перетворився на величезну указку. Кругла світна цятка на кінці променя зупинялася то на одній, то на іншій зірці на стелі. І в ту ж мить ізумрудна панель показувала нерухоме зображення, подане дуже широким планом. Поволі пересувався вказівний промінь, і так само поволі виникали видіння пустельних або населених живими істотами планет. З похмурою безвідрадністю горіли кам’янисті чи піщані простори під червоними, блакитними, фіолетовими, жовтими сонцями. Іноді промені дивного свинцево-сірого світила викликали до життя на своїх планетах плоскі куполи й спіралі, що, насичені електрикою, плавали, як медузи, в густій оранжевій атмосфері або океані. У світлі червоного сонця росли неймовірно високі дерева з слизькою чорною корою, що ніби в розпачі тяглися до неба мільярдами кривих гілок. Інші планети були цілком залиті темною водою. Величезні живі острови, чи то тваринні, чи то рослинні, плавали всюди, похитуючи в спокійному плесі незліченними волохатими щупальцями.

— У них немає поблизу планет з вищими формами життя, — раптом сказав Юній Ант, що невідривно стежив за картою незнайомого зоряного неба.

— Ні, — заперечив Дар Вітер, — з одного боку в них лежить плоска зоряна система, одна з найпізніших утворень Галактики. Але ми знаємо, що плоскі і сферичні системи, нові й стародавні, нерідко чергуються. І справді, з боку Ерїда-на в них є система з мислячим життям, що входить у Кільце.

— ВВР 4955+МО 3529… І так далі, — додав Мвен Мас. — А чому ж вони не знають про неї?

— Система ввійшла у Велике Кільце двісті сімдесят п’ять років тому, а це повідомлення відправлено раніше, — відповів Дар Вітер.

— Невже вони нічого не знають про Велике Кільце? — майже простогнала Веда Конг.

— Тепер, мабуть, знають, — озвався Дар Вітер, — але ж те, що ми бачимо, відбулося триста років тому.

— Вісімдесят вісім парсеків, — прогудів низький голос Мвена Маса, — вісімдесят вісім. Усі, кого ми бачили, давно вже мертві.

І немов на підтвердження його слів, видіння чудового світу померкло, погас і зелений покажчик зв’язку. Передача по Великому Кільцю закінчилася.

Якусь хвилину всі сиділи наче скам’янілі. Першим опам’ятався Дар Вітер. Досадливо закусивши губу, він квапливо пересунув гранатову рукоятку. Вимкнення стовпа скерованої енергії відгукнулося густим мідним гулом, який попереджав інженерів енергостанції про те, що необхідно знову спрямувати могутній потік по його звичайних каналах. Тільки закінчивши всі операції з приладами, завідуючий зовнішніми станціями обернувся до своїх товаришів.

Юній Ант, високо звівши брови, перебирав списані аркушики.

— Частину мемонограми (пам’ятного запису) із зоряною картою на стелі треба зараз же надіслати в Інститут Південного Неба! — звернувся він до молодого помічника Дар Вітра.

Той глянув на Юнія Анта здивовано, немов прокинувшись од незвичайного сну.

Суворий учений приховав усмішку — хіба видіння не було насправді мрією про прекрасний світ, посланою в простір три століття тому? Мрією, яку так відчутно побачать зараз мільярди людей на Землі і на станціях Місяця, Марса й Венери.

— Ви мали рацію, Мвен Мас, — посміхнувся Дар Вітер, — оголосивши ще до передачі, що сьогодні трапиться щось незвичайне. Вперше за чотириста років існування для нас Великого Кільця з глибин всесвіту з’явилася планета з братами не тільки по розуму, але й по тілу. Я весь сповнений радості відкриття! Добре почалася ваша діяльність! Стародавні люди вважали б це за щасливу прикмету, або, як сказали б наші психологи, трапився збіг обставин, що вселяє в нас упевненість і надихає на дальшу роботу…

Дар Вітер спохватився, нервова реакція зробила його багатослівним. Надмірна балакучість в еру Великого Кільця вважалась однією з найганебніших вад людини, і завідуючий зовнішніми станціями замовк, не закінчивши фрази.

— Так, так! — неуважно озвався Мвен Мас.

Юній Ант відчув нотку відчуженості в його голосі та уповільнених рухах і насторожився. Веда Конг тихо провела пальцем по руці Дар Вітра й кивнула на африканця.

“Може, він занадто вразливий?” — майнуло в голові Дар Вітра, і він пильно подивився на свого наступника.

Але Мвен Мас, відчувши приховане здивування своїх колег, випростався і став таким, як і до цього, уважним знавцем своєї справи. Рухомі сходи перенесли їх нагору, до широких вікон і зоряного неба, яке стало знову таким самим далеким, як і всі тридцять тисячоліть існування людини, — її останнього виду, що називався Гомо сапіенс — Людиною розумною.

Мвен Мас і Дар Вітер повинні були залишитись.

Веда Конг шепнула Дар Вітрові, що ніколи не забуде цієї ночі.

— Я сама здалася собі такою жалюгідною! — сказала вона, усміхаючись всупереч цим сумним словам!

Дар Вітер зрозумів, що вона мала на увазі, і заперечно похитав головою.

— А я певен, що коли б червона жінка побачила вас, Вело, то вона пишалася б своєю сестрою. Справді, наша Земля не гірша від їхнього світу! — Обличчя Дар Вітра засвітилося любов’ю.

— Ну, це як на ваш погляд, любий друже, — посміхнулася Веда. — Ви запитайте Мвена Маса!.. — Вона жартома затулила очі долонею і зникла у вигині стіни.

Коли Мвен Мас, нарешті, лишився сам, настав ранок. У прохолодному застиглому повітрі розлилося сірувате світло, море й небо набули однакової кришталевої прозорості: сріблястої біля моря, з рожевим відтінком біля неба.

Мвен Мас довго стояв на балконі обсерваторії, вдивляючись у напівзнайомі обриси будов.

На невисокому плато вдалині височіла велетенська алюмінієва арка, перекреслена дев’ятьма паралельними рядами алюмінієвих штаб, розділених смугами опалово-кремового і сріблясто-білого пластичного скла — будинок Ради Зореплавання. Перед ним стояв пам’ятник першим людям, що вийшли на простори космосу. Схил стрімкої гори в хмарах і вихорах увінчувався зорельотом старовинного типу — рибоподібною ракетою, що націлила свій загострений ніс у ще недосяжну висоту. Ланцюжок людей, підтримуючи одне одного, з неймовірним зусиллям видирався на гору, спіраллю обвиваючи підніжжя пам’ятника, — льотчики ракетних кораблів, фізики, астрономи, біологи, сміливі письменники-фантасти… Світанок уже рожевів на корпусі стародавнього зорельота і на легких ажурних контурах будинків, а Мвен Мас усе ще ходив по балкону широкими кроками. Ще ніколи він не переживав такого зворушення. Вихований так, як цього вимагали загальні правила ери Великого Кільця, він пройшов суворе фізичне загартування й успішно виконав свої подвиги Геркулеса. Так на спогад про чудові міфи древньої Еллади називались важкі завдання, що їх мала виконати кожна молода людина наприкінці шкільного періоду. Якщо юнак справлявся з подвигами, — його вважали гідним того, щоб перейти до вищого ступеня освіти.

Мвен Мас займався водопостачанням рудника в Західному Тібеті, відродив араукарійовий ліс на плоскогір’ї Нахебта в Південній Америці і знищував акул, які знову з’явилися біля берегів Австралії. Життєвий гарт і неабиякі здібності дали можливість африканцеві витримати багатолітнє наполегливе навчання і підготувати себе до важкої і відповідальної діяльності. Сьогодні, у першу ж годину його нової роботи, відбулася зустріч з рідним для Землі світом, і в душі юнака з’явилося щось нове. З тривогою Мввн Мас відчував, що в ньому відкрилась якась безодня, над нею він ходив усі роки свого життя, не маючи й гадки про це. В ньому жило нестерпно сильне бажання нової зустрічі з планетою зірки Епсилон Тукана — цим світом, який ніби виник з образів найкращих казок земного людства. Не забути йому червоношкірої дівчини, її простягнутих рук, ніжних напіврозтулених уст!..

І те, що неймовірна відстань у двісті дев’яносто світлових років, недосяжна ніяким можливостям земної техніки, відділяла його від чудового світу, не послаблювало, а тільки посилювало жагучу мрію.

У душі Мвена Маса народилося щось нове, що жило тепер само по собі, не скоряючись контролю волі і спокійного розуму. Африканець, весь час заглиблений у заняття, ще ніколи не кохав і не переживав нічого схожого на тривогу й незнану радість, яка зародилася в його душі після сьогоднішньої зустрічі через неозорі поля простору й часу.

Розділ III

У ПОЛОНІ ТЕМРЯВИ

На оранжевих стовпцях покажчиків анамезонного пального чорні товсті стрілки стояли на нулях. Курс зорельота поки що не відхилявся від залізної зірки, бо швидкість була ще велика і корабель невблаганно підлітав до жахливого, невидимого для людських очей світила.

Ерг Ноор за допомогою астронавігатора, тремтячи від напруження й слабості, сів до лічильної машини. Планетарні двигуни, відключені від робота-рульового, затихли.

— Інгрід, що таке залізна зірка? — тихо спитав Кей Бер, який весь час нерухомо стояв за спиною астронома.

— Невидима зірка спектрального класу Т, яка згасла, але не охолола остаточно або не розігрілася знову. Вона світить довгохвильовими коливаннями теплової частини спектра — чорним для нас інфрачервоним світлом і стає видимою тільки через електронний інвертор.[5] Сова, яка бачить теплові інфрачервоні промені, могла б її помітити.

— Чому ж вона залізна?

— На всіх до цього часу вивчених зірках у спектрі багато заліза. Певно його багато і в складі світила. Тому, якщо зірка велика, її маса й поле тяжіння величезні. Боюсь, що ми зустрілися саме з такою…

— Що ж тепер?

— Не знаю. Бачиш сам — у нас немає пального. Але ми летимо прямо на зірку. Треба загальмувати “Тантру” до швидкості в одну тисячу абсолютної, при якій можливе достатнє кутове відхилення. Якщо не вистачить і планетарного пального, то зореліт поступово наближатиметься до зірки, поки не впаде. — Інгрід нервово тріпнула головою, і Бер ласкаво погладив її по голій руці.

Начальник експедиції перейшов до пульта управління і зосередився на приладах. Мовчали всі, не насмілюючись дихати, мовчала і Ніза Кріт, інстинктивно зрозумівши всю небезпеку становища. Пального могло вистачити лише на сповільнення руху корабля, але з великою втратою швидкості зорельота ставало все важче вирватися без моторів з чіпкого тяжіння залізної зірки. Коли б “Тантра” не підійшла так близько і Лін зрозумів би вчасно… А втім, яка втіха від цих марних “коли б”?

Минуло близько трьох годин, і Ерг Ноор, нарешті, зважився. “Тантра” здригнулася від потужних поштовхів тригерних моторів. Хід корабля уповільнювався годину, другу, третю, четверту. Невловимий рух начальника — і жахливе запаморочення у всіх людей. Страшне коричневе світило зникло з переднього екрана, перемістилося на другий. Незримі ланцюги тяжіння і далі простягалися до корабля, відбиваючись у приладах. Ерг Ноор рвонув рукоятки до себе — двигуни зупинились.

— Вирвалися! — з полегкістю шепнув Пел Лін. Начальник повільно перевів на нього погляд:

— Ні! Лишився тільки недоторканний запас пального для орбітального повернення й посадки.

— Що ж робити?

— Чекати! Я відхилив трохи зореліт. Але ми проходимо надто близько. Йде боротьба між тяжінням зірки й зменшу-ванною швидкістю “Тантри”. Вона летить тепер, як місячна ракета, і коли встигне віддалитися, то ми підемо до Сонця. Правда, час подорожі набагато збільшиться. Років через тридцять ми надішлемо сигнал виклику, а ще через вісім років надійде допомога…

— Тридцять вісім років! — ледве чутно шепнув Бер на вухо Інгрід.

Та різко сіпнула його за рукав і відвернулась.

Ерг Ноор відкинувся у кріслі й поклав руки на коліна. Мовчали люди, тихо співали прилади. Інша, безладна і тому начебто погрозлива мелодія впліталася в пісню настроювання навігаційних приладів. Майже фізично відчутний поклик залізної зірки, реальна сила її чорної маси, що гналася за кораблем, який втратив свою могутність.

Щоки Нізи Кріт пашіли, серце калатало. Для дівчини ставало нестерпним це бездіяльне чекання.

…Поволі минали години. Один за одним у центральному посту з’являлися члени експедиції, які прокинулися. Число мовчальників зростало, поки не зібрались усі чотирнадцять чоловік.

Сповільнення корабля зробило його швидкість меншою за швидкість утечі.[6] “Тантра” не могла відійти від залізної зірки. Люди, забувши про сон і їжу, не залишали поста управління багато томливих годин, протягом яких курс “Тантри” викривлявся все більше, поки корабель не полетів по згубному орбітальному еліпсу. Доля “Тантри” стала зрозумілою кожному.

Несподіваний зойк примусив усіх здригнутись. Астроном Пур Хісс зірвався з місця і змахнув руками. Його перекошене обличчя стало невпізнанним. Страх, жалість до самого себе і жадоба помсти стерли всякі сліди думки з обличчя вченого.

— Він, це він, — зарепетував Пур Хісс, показуючи на Пела Ліна, — бовдур, пеньок, нікчемний черв’як!.. — Астроном захлинувся, намагаючись пригадати давно зниклі з ужитку лайки пращурів.

Ніза, яка стояла поруч, гидливо відступила. Ерг Ноор підвівся.

— Осуд товариша не допоможе. Минули часи, коли помилки могли бути навмисними. А в даному випадку, — Ноор недбало покрутив рукоятками лічильної машини, — як бачите, ймовірність помилки тут тридцять процентів. Якщо додати до цього неминучу депресію в кінці чергування і ще запаморочення від розгойдування зорельота, то я не сумніваюся, що й ви, Пур Хісс, допустилися б тієї самої помилки.

— А ви? — уже з меншою люттю вигукнув астроном.

— Я — ні. Мені довелося бачити таке саме страховище в тридцять шостій зоряній… Я винен — маючи намір сам вести зореліт у недослідженому районі, я не передбачив усього, обмежившись простою інструкцією.

— Як ви могли знати, що вони без вас заберуться в цей район?! — вигукнула Ніза.

— Я повинен був це знати, — твердо відповів Ерг Ноор, відхиляючи дружню допомогу Нізи, — про це є рація говорити тільки на Землі…

— На Землі! — заволав Пур Хісс, і навіть Пел Лін спантеличено насупився. — Говорити про це, коли все втрачено і попереду неминуча загибель.

— Попереду не загибель, а велика боротьба, — твердо відказав Ерг Ноор, сідаючи в крісло перед столом. — Сідайте! Поспішати нікуди, поки “Тантра” не зробить півтора оберта…

Присутні безмовно підкорились, а Ніза обмінялася посмішкою з біологом — торжествуючою, незважаючи на всю безнадійність моменту.

— Зірка, без сумніву, має планету, я гадаю, навіть дві, якщо взяти до уваги кривизну ізограв.[7] Планети, як бачите, — начальник експедиції швидко накреслив акуратну схему, — повинні бути великими і, отже, мати атмосферу. У нас немає поки що потреби сідати — ми маємо ще багато атомарного твердого кисню. — Ерг Ноор замовк, збираючись з думками. — Ми станемо супутником планети, описуючи навколо неї орбіту. Якщо атмосфера планети виявиться придатною і ми витратимо своє повітря, планетарного пального вистачить, щоб сісти і покликати на допомогу, — вів далі він. — За півроку ми обчислимо напрямок, передамо про Зірду, викличемо рятувальний зореліт і врятуємо наш корабель.

— Якщо врятуємо… — скривився Пур Хісс, стримуючи приплив радості.

— Авжеж, якщо! — згодився Ерг Ноор. — Але це чітка мета. Треба зібрати всі сили на її досягнення. Ви, Пур Хісс і Інгрід, ведіть спостереження над планетами і обчислюйте їх розміри. Бер і Ніза, обчисліть за масою планет швидкість втечі, а потім — орбітальну швидкість і оптимальний радіант[8] обертання зорельота.

Дослідники почали готуватися на всякий випадок і до посадки. Біолог, геолог і лікар готувалися скинути розвідувальну станцію-робота, механіки настроювали посадочні локатори й прожектори, збирали ракету-супутник для передачі повідомлення на Землю.

Після пережитого жаху та безнадії працювалося особливо добре, робота переривалася тільки під час гойдання зорельота в завихреннях гравітації. Але “Тантра” вже так уповільнила швидкість, що її коливання більше не були вбивчими для людей.

Пур Хісс та Інгрід визначили наявність двох планет. Від наближення до зовнішньої довелося відмовитись — величезна, холодна, оповита густою, певно, отруйною атмосферою, вона загрожувала загибеллю. Якщо вже вибирати вид смерті, то, мабуть, краще було б згоріти біля поверхні залізної зірки, ніж потонути в пітьмі аміачної атмосфери, увігнавши корабель у тисячокілометрову товщу льоду. Такі самі страшні велетенські планети були і в Сонячній системі — Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун.

“Тантра” неухильно наближалася до зірки. Через дев’ятнадцять діб визначилися розміри внутрішньої планети — вона була більша за Землю. Знаходячись близько від свого залізного сонця, планета з шаленою швидкістю мчала по своїй орбіті — її рік навряд чи був більший за два-три земні місяці. Невидима зірка Т, мабуть, достатньо обігрівала її своїм чорним промінням — при наявності атмосфери там могло бути життя. В цьому разі посадка ставала особливо небезпечною…

Чуже життя, що розвивалося в умовах інших планет, іншими шляхами еволюції, життя в загальній для космосу формі білкових тіл було надзвичайно шкідливе для мешканців Землі. Захисні пристосування організмів проти шкідливих покидьків і хвороботворних бактерій, вироблені за мільйони століть на нашій планеті, були безсилі проти чужих форм життя. В такій же мірі життя з інших планет наражалося на небезпеку на нашій Землі.

Основна діяльність тваринного життя: вбиваючи — пожирати і пожираючи — вбивати, при зіткненні тварин різних світів проявлялася з гнітюче неприхованою жорстокістю. Неймовірні хвороби, блискавичні епідемії, шкідники, які страшенно розмножилися, жахливі пошкодження супроводили перші дослідження населених живими організмами, але безлюдних планет. Та й населені мислячими людьми світи зробили безліч спроб і довго готувалися до того, щоб вступити в безпосередній зорелітний зв’язок. На нашій Землі, віддаленій од центральних, багатих на життя згущених зон Галактики, ще не бувало гостей з планет інших зірок, представників інших цивілізацій. Рада Зореплавання тільки нещодавно закінчила підготовку до прийому друзів з недалеких зірок — із Змієносця, Лебедя, Великої Ведмедиці і Райського Птаха.

Ерг Ноор, стурбований можливою зустріччю з невідомим життям, дав розпорядження витягти з далеких комірок засоби біологічного захисту.

Нарешті “Тантра” зрівняла свою орбітальну швидкість із швидкістю внутрішньої планети залізної зірки і почала обертатися навколо неї. Розпливчаста, бура, з відсвітом величезної криваво-коричневої зірки поверхня планети — точніше, її атмосфера — ставала видимою тільки в електронному інверторі. Всі без винятку члени експедиції були зайняті біля приладів.

— Температура поверхні шарів на освітленому боці триста двадцять градусів Кельвіна!

— Обертання навколо осі — приблизно двадцять діб!

— Локатори встановили наявність води й суші.

— Товщина атмосфери — тисяча сімсот кілометрів.

— Уточнена маса — сорок три цілих дві десятих земної. Повідомлення надходили безперервно, і характер планети ставав усе яснішим.

Ерг Ноор систематизував одержувані цифри, збираючи матеріал для обчислення орбітального режиму. Сорок три і дві десятих земної маси — планета була велика. Сила тяжіння притисне корабель до поверхні планети. Люди перетворяться на безпорадних комах на клею…

Начальник експедиції згадав страшні розповіді — напів-легенди, напівбилиці — про старі зорельоти, які з різних причин потрапляли на величезні планети. Тоді кораблі з малими швидкостями, з недостатньої сили пальним часто гинули. Ревіння моторів — і судорожне здригання корабля, який, не маючи сили вирватися, немов прилипав до поверхні планети. Зореліт лишався цілим, але з хрускотом ламалися кістки людей — невимовний жах, переданий в уриваних зойках останніх прощальних повідомлень…

Екіпажу “Тантри” не загрожувала така доля, поки вони обертатимуться навколо планети. Але якщо доведеться сісти на її поверхню, то тільки дуже сильні люди зможуть знести тягар своєї живої ваги в цьому майбутньому своєму пристановищі. Пристановищі на десятки років життя… Чи зможуть вони вижити в таких умовах? Під тягарем гнітючої ваги, у вічному мороці інфрачервоного чорного сонця, в щільній атмосфері? Але що б там не було — це не загибель, це надія на порятунок, і вибору немає!

“Тантра” описувала свою орбіту близько до межі атмосфери. Співробітники експедиції не могли припустити нагоди, щоб не дослідити досі невідому планету, яка знаходилася порівняно недалеко від Землі. Освітлений — точніше, нагрітий — бік планети відрізнявся від тіньового не тільки значно вищою температурою, але й величезними скупченнями електрики, що заважала навіть потужним локаторам, показання яких страшенно спотворювались. Ерг Ноор вирішив вивчати планету за допомогою бомбових станцій. Скинули фізичну станцію, і автомат доповів про дивовижну кількість вільного кисню в неоново-азотній атмосфері, про водяну пару і температуру дванадцять градусів тепла. Ці умови були в цілому подібні до земних. Тільки тиск товстого шару атмосфери перевищував нормальний тиск Землі в один і чотири десятих раза та сила тяжіння більше ніж у два з половиною рази переважала земну.

— Тут можна жити! — мляво посміхнувся біолог, передаючи начальникові повідомлення станції.

До п’ятнадцятого обороту зорельота підготували станцію-бомбу з потужним телепередавачем. Але друга фізична станція, скинута в тінь, коли планета повернулась на сто двадцять градусів, зникла, не подавши сигналів.

— Попала в океан, — закусивши губу від досади, констатувала геолог Біна Лед.

— Доведеться промацати головним локатором, перш ніж скидати робот-телевізор! У нас їх тільки два!

“Тантра”, випускаючи жмут спрямованого радіовипромінювання, оберталася над планетою, промацуючи невиразні через спотворення контури материків і морів. Вималювались обриси величезної рівнини, яка врізувалась в океан або розділяла два океани майже на екваторі планети. Зореліт описував променем зигзаги, захоплюючи смугу завширшки двісті кілометрів. Раптом на екрані локатора спалахнула яскрава цятка. Свисток, який полоснув по напружених нервах, підтвердив, що це не галюцинація.

— Метал! — вигукнув геолог. — Відкрите родовище. Ерг Ноор похитав головою.

— Хоч і який раптовий був спалах, я встиг помітити чіткість контурів предмета. Це або великий шматок металу — метеорит, або…

— Корабель! — одночасно вигукнули Ніза і біолог.

— Фантастика! — відрізав Пур Хісс.

— А може, й дійсність, — заперечив Ерг Ноор.

— Все одно суперечки марні, — не здавався Пур Хісс. — Нічим не можна перевірити. Не будемо ж ми сідати…

— Перевіримо через три години, коли прийдемо знову до цієї рівнини. Зверніть увагу — металева річ знаходиться на рівнині, яку обрав би і я для посадки… Ми скинемо телевізорну станцію саме туди. Поставте промінь локатора на шес-тисекундне попередження!

План, який намітив начальник експедиції, вдався, і “Тантра” вдруге пішла в тригодинний обліт темної планети. Тепер, коли корабель наближався до материкової рівнини, його зустріло донесення телеробота. Раптом спалахнув екран, і люди впилися поглядами в нього. Клацнув, увімкнувшись, і непомітно забігав зоровий промінь, подібний до людського ока, окресливши контури предметів там, далеко внизу, в тисячокілометровій темній безодні. Кей Бер чітко уявив, як повертається схожа на маяк головка станції, що висунулася з твердого панцира. У зоні, освітленій променем автомата, бігли по екрану невисокі обриви, горби, чорні завихрення водориїв. Їх одразу ж сфотографували. Несподівано через екран промчали видіння блискучого, рибоподібного контура, а потім знову повисла відкинута променем темрява з вирваними з неї уступами плоскогір’я.

— Зореліт! — вихопилося одразу з кількох уст.

Екран погас. “Тантра” знову віддалилась од телепередавача, але біолог Еон Тал уже фіксував стрічку електронного знімка. Тремтячими від нетерпіння пальцями він всунув стрічку в проектор напівсферичного екрана.[9] Зовнішні стіни порожнистої півкулі відбили збільшене зображення.

Знайомі сигароподібні обриси носового відсіку, здута кормова частина, високий гребінь приймача рівноваги… Хоч яким неймовірним було це видовище, хоч якою немислимою, неможливою здавалася зустріч на планеті мороку — це справді був земний зореліт! Він стояв горизонтально, в положенні нормальної посадки, підпертий міцними стояками, непошко-джений, мов тільки що опустився на планету залізної зірки.

“Тантра”, описуючи свої дуже швидкі через близькість до планети кола, посилала сигнали, але вони лишалися без відповіді. Минуло кілька годин. У центральному посту знову зібралися всі чотирнадцять чоловік експедиції. Тоді Ерг Ноор, що сидів у глибокій задумі, підвівся.

— Я маю намір посадити “Тантру”. Можливо, наші брати потребують допомоги; може, їхній корабель пошкоджений і не має змоги повернутися на Землю. Тоді ми заберемо їх, навантажимо анамезон і врятуємось самі. Садити рятувальну ракету немає рації. Вона нічого не зможе зробити, щоб доставити нам пальне, а енергії витратить стільки, що нічим буде послати сигнал на Землю.

— А якщо вони самі опинилися тут через нестачу анамезону? — обережно спитав Пел Лін.

— Тоді в них повинні лишитись іонні планетарні заряди — вони не могли витратити все повністю. Бачите, зореліт сидить правильно — значить, вони сідали на планетарних моторах. Ми візьмемо іонне пальне, злетимо знову і, перейшовши на орбітальне положення, будемо кликати й чекати допомоги з Землі. В разі удачі мине всього вісім років. А коли пощастить дістати анамезон — тоді ми перемогли.

— Може, планетарне пальне в них не іонні заряди, а фотонні? — висловив сумнів один з інженерів.

— Ми можемо використати його в головних двигунах, якщо переставити з допоміжних чашкові відбивачі.

— Лишається риск посадки на важку планету і риск перебування на ній, — пробуркотів Пур Хісс. — Страшно подумати про цей світ мороку!

— Риск лишається, але він існує в самій основі нашого становища, і навряд чи ми його збільшуємо. А планета, на якій сидить наш зореліт, не така вже й погана. Тільки б зберегти корабель!

Ерг Ноор кинув погляд на циферблат вирівнювача швидкостей і рвучко підійшов до пульта. Якусь хвилину начальник експедиції стояв перед важелями і верньєрами управління.

Ніза Кріт підійшла до начальника, сміливо взяла його праву руку і приклала долонею до своєї гладенької щоки, гарячої від хвилювання. Ерг Ноор вдячно кивнув, погладив пишне волосся дівчини і випростався.

— Йдемо в нижні шари атмосфери і на посадку! — голосно сказав він, вмикаючи сигнал.

Виття розляглося по кораблю, і люди швидко розбіглися по місцях.

Ерг Ноор поринув у м’які обійми посадочного крісла, що піднялося з люка перед пультом. Загриміли удари планетарних двигунів, і зореліт з виттям помчав униз, назустріч скелям і океанам невідомої планети.

Локатори та інфрачервоні відбивачі промацували одвічний морок унизу, червоні вогні горіли на шкалі висоти біля заданої цифри — п’ятнадцять тисяч метрів. Гір, вищих за десять кілометрів, не доводилося чекати на планеті, де вода і нагрів від чорного сонця працювали над вирівнюванням поверхні, як і на Землі.

Уже після першого обльоту виявилося, що на більшій частині планети замість гір були тільки незначні височини, трохи більші, ніж на Марсі. Мабуть, діяльність внутрішніх сил, що утворюють гірські підвищення, тимчасово або й зовсім припинилася.

Ерг Ноор пересунув обмежувач висоти польоту на дві тисячі метрів і ввімкнув потужні прожектори. Під зорельотом простягався величезний океан — справжнє море жаху. Безпросвітно чорні хвилі здіймались і спадали над невідомими глибинами.

Біолог, витираючи піт, що Еиступив від зусиль, намагався впіймати відбитий од хвиль світловий зайчик у прилад, який визначає найменші коливання відбивної здатності — альбедо, щоб визначити солоність або мінералізацію цього моря мороку.

Блискуча чорнота води змінилася матовою чорнотою — почалася суша. Схрещені промені прожекторів прокладали вузьку дорогу між стінами темряви. На ній виступали несподівані фарби — то жовтуваті плями піску, то сірувато-зелена поверхня скелястих положистих пасом.

“Тантра”, підкоряючись умілим рукам, помчала над материком.

Нарешті Ерг Ноор побачив ту саму рівнину. Її не можна було назвати плоскогір’ям. Але було ясно, що можливі припливи й бурі темного моря не досягнуть цієї рівнини, яка здіймалася над низинними ділянками суші на висоту приблизно ста метрів.

Передній локатор лівого борту дав свисток. “Тантра” націлилася прожекторами. Тепер зовсім чітко стало видно зореліт першого класу. Покриття його носової частини з кристалічно перебудованого анізотропного іридію сяяло в променях прожектора, як нове. Біля корабля не було видно тимчасових будов, не горіли вогні — темний, без будь-яких ознак життя стояв зореліт, зовсім не реагуючи на наближення товариша. Промені прожекторів пробігли далі, блиснули, відбившись, наче од синього дзеркала, від колосального диска з спіральними виступами. Диск стояв похило, на ребрі, трохи занурившись у чорний ґрунт. На мить спостерігачам здалося, що за диском стримлять якісь скелі, а далі висить ще густіша чорна темрява. Там, певно, було урвище або спуск кудись до низини…

Оглушливе виття “Тантри” потрясло її корпус. Ерг Ноор хотів сісти ближче до виявленого зорельота і попереджав людей, які могли опинитися в смертоносній зоні радіусом близько тисячі метрів від місця посадки. Пролунав страхітливий гуркіт планетарних моторів, який було чути навіть всередині корабля, на екранах з’явилася хмара розжарених часток ґрунту. Підлога почала стрімко підніматися вгору і западати назад. Безшумно й плавно гідравлічні шарніри повернули сидіння крісел перпендикулярно до стін, що стали зовсім прямовисними.

Гігантські колінчаті упори відскочили од корпусу і, розчепірившись, прийняли на себе перший дотик до ґрунту чужого світу. Поштовх, удар, поштовх — “Тантра” розгойдувалася носовою частиною і завмерла одночасно з повною зупинкою двигунів. Ерг Ноор підніс руку до пульта, що опинився над головою, повернув вимикач упорів. Поволі, короткими поштовхами, зореліт почав осідати носом, поки не повернувся в попереднє горизонтальне положення. Посадка закінчилася. Людський організм завжди зазнавав при посадці такого струсу, що минав деякий час, поки астрольотчики, напівлежачи в своїх кріслах, опам’ятовувалися.

Страшна вага придавила кожного. Мов після тяжкої хвороби, люди ледве могли хоч трохи підвестись. А невгамовний біолог все-таки встиг узяти пробу повітря.

— Придатне для дихання, — повідомив він. — Зараз зроблю мікроскопічне дослідження!

— Не треба, — озвався Ерг Ноор, розстібаючи упаковку посадочного крісла. — Без скафандрів не можна залишати корабель. Тут можуть бути дуже небезпечні спори й віруси.

У шлюзовій каюті біля виходу були заздалегідь приготовані біологічні скафандри і “стрибаючі скелети” — сталеві, обшиті шкірою каркаси з електродвигуном, пружинами й амортизаторами для індивідуального пересування при збільшеній силі тяжіння, — які надівали поверх скафандрів.

Усі хотіли відчути під ногами ґрунт, нехай чужий, після шести років блукання в міжзоряних безоднях. Кей Бер, Пур Хісс, Інгрід, лікар Лума і два механіки-інженери повинні були лишатися в зорельоті, щоб чергувати біля радіо, прожекторів та приладів.

Ніза стояла осторонь, тримаючи шолом у руках.

— Звідки така нерішучість, Нізо? — окликнув дівчину начальник, перевіряючи свою радіостанцію у верхівці шолома. — Ходімо до зорельота!

— Я… — дівчина знітилася. — Мені здається, він мертвий, стоїть тут уже давно. Ще одна катастрофа, ще жертва нещадного космосу — я розумію, це неминуче, але завжди важко… особливо після Зірди, після “Альграба”…

— Може, смерть цього зорельота дасть нам життя, — відгукнувся Пур Хісс, повертаючи оглядову короткофокусну трубу в напрямі корабля, що, як і раніше, лишався неосвітлений.

Вісім мандрівників вибралися в перехідну камеру і зупинилися чекаючи.

— Увімкніть повітря! — скомандував Ерг Ноор тим, хто лишився на кораблі.

Вони вже були відділені од них непроникною стіною.

Тільки після того як тиск у камері досяг п’яти атмосфер і став більше зовнішнього, гідравлічні домкрати видавили щільно припаяні двері. Тиск повітря майже викинув людей з камери, не даючи нічому шкідливому з чужого світу проникнути всередину клаптика Землі. Двері враз зачинилися. Промінь прожектора проклав яскраву дорогу, якою дослідники пошкандибали на пружинних ногах, ледве тягнучи свої важкі тіла. В кінці освітленого шляху височів величезний корабель. Півтора кілометра здалися незвичайно довгими і від нетерпіння і від страшенної тряски незграбних стрибків по нерівному, вкритому дрібним камінням ґрунті, дуже нагрітому чорним сонцем.

Крізь товсту, надміру насичену вологою атмосферу зірки просвічували блідими, розпливчастими плямами. Замість пишної краси космосу, небо планети передавало тільки натяки на сузір’я. Їхні червонуваті тьмяні ліхтарики не могли боротися з темрявою на поверхні планети.

В навколишньому непроглядному мороці корабель вирізнявся особливо рельєфно. Товстий шар боразоно-цирконієвого лаку місцями стерся на обшивці. Мабуть, зореліт довго мандрував у космосі.

Еон Тал раптом вигукнув, і цей вигук пролунав у всіх телефонах. Еон показав рукою на відчинені двері, що зяяли чорною плямою, і спущений униз малий підйомник. На ґрунті біля підйомника і під кораблем стирчали, безперечно, рослини. Товсті стебла майже на метр піднімали чорні, параболічно заглиблені чаші, зазублені на вінцях наче шестерні, — чи то листя, чи квіти. Скупчення чорних нерухомих шестерень виглядало зловісно. Ще більше насторожувало німе зяяння дверей. Незаймані рослини і відчинені двері — виходить, люди давно вже не користувалися цим шляхом, не охороняли свій маленький земний світ від чужого.

Ерг Ноор, Еон і Ніза увійшли в підйомник. Начальник повернув пусковий важіль. Механізм заскреготів і запрацював, слухняно підпявши трьох дослідників у розчинену навстіж перехідну камеру. За ними піднялися й інші. Ерг Ноор передав на “Тантру” розпорядження погасити прожектор. Вмить маленька кунка людей загубилася в безодні темряви. Світ залізного сонця насунувся на них, немов бажаючи розчинити в собі слабкий осередок земного життя, що припав до ґрунту величезної темної планети.

Засвітили ліхтарики, які оберталися зверху на шоломах. Двері з прохідної камери всередину корабля, як виявилося, були незамкнені і легко відчинилися. Дослідники ввійшли в середній коридор, вільно орієнтуючись у темряві проходів. Конструкція зорельота відрізнялася від “Тантри” тільки в незначних деталях.

— Корабель збудовано кілька десятків років тому, — сказав Ерг Ноор, підходячи до Нізи.

Дівчина озирнулася. Крізь силікол[10] шолома напівосвітлене обличчя начальника здавалося загадковим.

— Неможлива думка, — вів далі Ерг Ноор, — а що коли це…

— “Парус”! — вигукнула Ніза, забувши про мікрофон, і побачила, що всі обернулися до неї.

Група розвідників пробралась у головне приміщення корабля — бібліотеку-лабораторію — і потім ближче до носа, в центральний пост управління. Шкандибаючи в своєму ске-летоподібному каркасі, хитаючись і б’ючись об стіни, начальник експедиції дістався до головного розподільного щита. Освітлення зорельота виявилось увімкненим, але струму не було. В темряві приміщень світилися тільки фосфоресціюючі покажчики й позначки. Ерг Ноор знайшов аварійну клему, і тут, на подив усім, загорілося тьмяне світло, що здавалося сліпучим. Мабуть, воно спалахнуло і біля підйомника, бо в телефонах шоломів залунав голос Пур Хісса, який поцікавився ходом огляду. Йому відповіла геолог. Начальник завмер на порозі центрального поста. Простеживши очима за його поглядом, Ніза побачила вгорі, між передніми екранами, подвійний напис — земною мовою й кодом Великого Кільця — “Парус”. Нижче під рискою йшли галактичні позивні Землі та координати Сонячної системи.

Зореліт, що зник вісімдесят років тому, знайшовся в невідомій раніше системі чорного сонця, яку довго вважали темною хмарою.

Огляд приміщень зорельота не допоміг зрозуміти, куди поділися люди. Кисневі резервуари не були вичерпані, запасів води й продуктів могло вистачити ще на кілька років, але ніде не було ні слідів, ні останків екіпажу “Паруса”.

Дивні темні патьоки виднілися де-не-де в коридорах, у центральному посту й бібліотеці. На підлозі в бібліотеці теж була пляма — вона жолобилася багатошаровою плівкою, наче тут висохло щось розлите. У кормовому машинному посту перед навстіж розчиненими дверима задньої перебірки звисали обірвані дроти, а масивні стояки охолоджувачів з фосфористої бронзи дуже погнулися. Оскільки все інше в кораблі було зовсім ціле, то ці пошкодження, що могли статися від великої сили удару, лишились незрозумілими. Дослідники вибились із сил, але не знайшли нічого, що могло б пояснити зникнення і безсумнівну загибель екіпажу “Паруса”.

Одночасно було зроблено інше, надзвичайно важливе відкриття — запасів анамезону і планетарних іонних зарядів, які збереглися на кораблі, тепер вистачить на зліт “Тантри” з важкої планети і шлях до Землі.

Повідомлення, передане негайно на “Тантру”, зняло усвідомлення приреченості, що охопило людей після того, як їхній корабель попав у полон до залізної зірки. Зникла необхідність довгий час передавати повідомлення на Землю. Зате попереду чекала величезна робота — перевантаження контейнерів з анамезоном. Нелегке саме по собі завдання тут, на планеті майже з потрійним земним тяжінням, перетворювалось у справу, яка вимагала високої інженерної винахідливості. Але люди епохи Кільця не боялися важких розумових задач, а навіть раділи з них.

Біолог витяг з магнітофона в центральному посту неза-кінчену котушку подорожнього щоденника. Ерг Ноор з геологом відчинили герметично замкнений головний сейф, де зберігалися наслідки роботи експедиції “Парус”. Люди потягли на собі чималий вантаж — безліч рулонів фотонно-магнітних фільмів, щоденники, астрономічні спостереження і обчислення. Самі тея; дослідники, члени експедиції не могли навіть на короткий час залишити таку дорогоцінну знахідку.

Ледве живі від утоми, розвідники зустрілися в бібліотеці “Тантри” з товаришами. Тут, у звичайній обстановці, за зручним столом під яскравим світлом, могильна темрява навколишнього мороку і мертвий, покинутий зореліт стали видінням нічного кошмару. Тільки кожного гнітило тяжіння страшної планети. При кожному русі то один, то інший з дослідників морщився від болю. Без практики було дуже важко координувати рухи власного тіла з рухами важелів сталевого “скелета”. Від цього хода супроводилася поштовхами і страшенними струсами. Навіть з короткого походу люди повернулися добре-таки побитими. У геолога Біни Лед, очевидно, стався легкий струс мозку, але й вона відмовилась піти, поки не прослухає останньої котушки корабельного щоденника. Ніза чекала від цього запису, який вісімдесят років зберігався в мертвому кораблі на жахливій планеті, чогось надзвичайного. Їй уявлялися хрипкі заклики про допомогу, зойки страждання, трагічні прощальні слова. Дівчина здригнулась, коли з апарата пролунав гучний і холодний голос. Навіть Ерг Ноор, великий знавець усього, що стосувалося міжзоряних польотів, не знав нікого з екіпажу “Паруса”. Укомплектований виключно молоддю, цей зореліт вирушив у свій безмежно відважний рейс на Вегу, не передавши в Раду Зореплавання звичайного фільму про людей екіпажу.

Невідомий голос розповідав про події, які сталися через сім місяців після передачі останнього повідомлення на Землю. Ще чверть віку до цього, під час пересікання пояса космічного льоду на краю системи Веги, “Парус” був пошкоджений. Пробоїну в кормовій частині пощастило полагодити і продовжувати політ, але вона порушила найточніше регулювання захисного поля моторів. Після боротьби, що тривала двадцять років, двигуни довелося зупинити. Ще п’ять років “Парус” летів за інерцією, поки не відхилився вбік через природну неточність курсу. Тоді було надіслано перше повідомлення. Зореліт збирався послати друге повідомлення, коли попав у систему залізної зірки. Далі сталося, як і з “Тантрою”, з тією лише різницею, що корабель без ходових моторів, загальмувавши один раз, уже не міг злетіти. Він не зміг стати супутником планети, бо прискорювальні планетарні мотори, розміщені в кормі, стали такими ж непридатними, як і анамезонні. “Парус” благополучно сів на низьке плато поблизу моря. Екіпаж збирався виконати три завдання, що стояли перед ним: відремонтувати двигуни, надіслати заклики на Землю і вивчити невідому планету. Не встигли ще зібрати маленьку ракетну вежу, як люди почали незрозумілим чином зникати. Послані на розшуки теж не поверталися. Дослідження планети припинили, люди стали виходити з корабля на будівництво вежі тільки всі разом і довго відсиджувались у наглухо зачиненому кораблі в перервах між неймовірно виснажливою від сили тяжіння роботою. Поспішаючи відправити ракету, вони навіть не бралися за вивчення чужого зорельота поблизу “Паруса”, який, очевидно, стояв тут уже давно.

“Диск!” — промайнуло в голові Нізи. Вона зустрілась очима з начальником, і той, зрозумівши її думки, кивнув ствердно головою… З чотирнадцяти чоловік екіпажу “Паруса” зосталося живих вісім. Далі в щоденнику настала приблизно триденна перерва, після якої повідомлення передавав молодий жіночий голос.

“Сьогодні, дванадцятого числа сьомого місяця триста двадцять третього року Кільця, ми, всі, хто лишився, закінчили підготовку ракети-передавача. Завтра в цей час…”

Кей Бер інстинктивно глянув на годинникову градуїровку вздовж перемотуваної стрічки, — п’ята година ранку за часом “Паруса” і невідомо котра за часом цієї планети…

“…Ми відправимо надійно розрахований… — голос урвався, потім знову почувся глухіший і слабкіший, немов жінка, що говорила, відвернулась од передавача. — Вмикаю! Ще!..” Прилад замовк, але стрічка продовжувала перемотуватись. Слухачі обмінялись тривожними поглядами.

— Щось трапилося! — почала Інгрід Дітра.

З магнітофона полетіли квапливі, здавлені слова: “Врятувалося двоє… Лаїк не доскочила… підйомник… двері не змогли зачинити, тільки другі! Механік Сах Ктон поповз до двигунів… вдаримо планетарними… вони, крім люті й жаху, — ніщо! Так, ніщо…”

Стрічка деякий час оберталась беззвучно, потім той самий голос заговорив знову:

“Здається, Ктон не встиг. Я сама, але я придумала. Перш ніж почну, — голос зміцнів і зазвучав з переконливою силою: — Брати, коли ви знайдете “Парус”, попереджаю, не залишайте корабля ніколи”.

Вона глибоко зітхнула і сказала тихо, наче сама до себе:

“Треба дізнатися, що з Ктоном. Повернусь, поясню докладніше…”

Клацнуло — і стрічка продовжувала змотуватися ще близько двадцяти хвилин до кінця котушки. Але марно чекали уважні вуха — невідомій не довелося нічого пояснити, як, певно, не довелося й повернутись.

Ерг Ноор вимкнув апарат і звернувся до своїх товаришів:

— Наші загиблі сестри й брати рятують нас! Хіба ви не відчуваєте руку сильної людини Землі? На кораблі виявився анамезон. Тепер ми дістали попередження про смертельну небезпеку, яка чатує тут на нас! Я не знаю, що це таке, але, мабуть, — це живі істоти планети. Якби це були космічні, стихійні сили, вони не тільки вбили б людей, але пошкодили б і корабель. Маючи таку допомогу, нам було б соромно тепер не врятуватись і не донести до Землі відкриття “Паруса” і свої. Хай велика праця загиблих, їхня півстолітня боротьба з космосом не загинуть марно.

— Як же ви гадаєте запастися пальним, не виходячи з корабля? — спитав Кей Бер.

— Чому не виходячи з корабля? Ви знаєте, що це неможливо, і нам доведеться виходити і працювати зовні. Але ми попереджені і вживемо заходів…

— Я догадуюсь, — сказав біолог Еон Тал, — бараж навколо місця роботи.

— Не тільки навколо місця роботи, а й по всьому шляху між кораблями! — додав Пур Хісс.

— Звичайно! Адже ми не знаємо, що нас підстерігає, і тому бараж зробимо подвійний — випромінюванням і струмом. Протягнемо проводи, на всьому шляху створимо світловий коридор. За “Парусом” стоїть невикористана ракета — в ній вистачить енергії на весь час роботи.

Голова Біни Лед, глухо стукнувши, вдарилась об стіл. Лікар і другий астроном присунулись, перемагаючи силу тяжіння, до непритомного товариша.

— Нічого! — промовила Лума Ласві. — Струс і перенапруження. Допоможіть мені дотягти Біну до постелі.

І ця проста справа могла б забрати дуже багато часу, коли б механік Тарон не догадався пристосувати автоматичний візок-робот. На ньому всіх вісьмох розвідників відвезли до постелі — час було відпочити, інакше перенапруження не пристосованого до нових умов організму скінчиться хворобою. У важкий момент експедиції кожна людина стала незамінною.

Незабаром два зчеплені автоматичні візки для універсальних перевозок і шляхових робіт почали вирівнювати дорогу між зорельотами. Потужні кабелі протяглися по обидва боки наміченого шляху. Біля обох зорельотів установили спостережні вежі з товстими ковпаками з силікобору.[11] В них сиділи спостерігачі, які час од часу посилали вздовж шляху пучки смертоносних різких випромінювань з пульсаційних камер. Весь час, поки тривала робота, ні на мить не згасало світло потужних прожекторів. У кілі “Паруса” відкрили головний люк, розібрали перебірки і приготували до спуску на візки чотири контейнери з анамезоном і тридцять циліндрів з іонними зарядами. Вантаження їх на “Тантру” було далеко складнішим завданням. Зореліт не можна було відкрити так, як мертвий “Парус”, і тим самим впустити в нього, напевно, вбивчі породження чужого життя. Тому люк тільки підготували і, розкривши внутрішні перебірки, перевезли з “Паруса” запасні балони з рідким повітрям. За наміченим планом, з моменту відкриття люка і до закінчення вантаження контейнерів прийомну шахту треба було безперервно продувати сильним струменем стисненого повітря. Крім того, борт корабля прикривався каскадним випромінюванням.

Люди поступово освоювалися з роботою в сталевих “скелетах”, потроху звикали до майже потрійної сили тяжіння. Трохи втамувався нестерпний біль у всіх кістках, що почався невдовзі після посадки на планету.

Минуло кілька земних днів. Таємниче “ніщо” не з’являлося. Температура навколишнього повітря почала різко падати. Знявся ураганний вітер, який дужчав з кожною годиною. Це заходило чорне сонце — планета поверталась, і материк, на якому стояли зорельоти, йшов на “нічний” бік. Охолодження завдяки конвекційним струмам, тепловіддачі океану і товстій атмосферній оболонці було не різким, але все ж посеред планетної “ночі” вдарив сильний мороз. Роботи не припинялися. Працювали з увімкненими обігрівачами скафандрів. Перший контейнер вдалося спустити з “Паруса” й довезти до “Тантри”, коли на “сході” розгулявся новий ураган, далеко сильніший від західного. Температура швидко піднялася вище від нуля, струмені згущеного повітря несли величезну кількість вологи, блискавки краяли небо. Ураган досяг такої сили, що зореліт почав здригатися від натиску жахливого вітру. Всі зусилля людей зосередилися на тому, щоб укріпити контейнер під кілем “Тантри”. Страхітливий рев урагану наростав, на плоскогір’ї крутились небезпечні стовпи вихорів, дуже схожі на земні торнадо. В смузі світла виріс величезний смерч із снігу й куряви, що впирався воронкою верхівки в плямистий і темний низький небозвід. Під його натиском проводи високовольтного струму обірвались, голубуваті спалахи замикань заблискотіли серед дротів, що скручувались кільцями. Жовтий вогонь прожектора біля “Паруса” погас, наче задутий вітром.

Ерг Ноор дав розпорядження припинити роботу, сховатися в кораблі.

— Але там лишився спостерігач! — вигукнула геолог Біна Лед, показуючи на ледве помітний вогник силікоборової вежі.

— Я знаю, там Ніза, і я зараз піду туди, — відповів начальник експедиції.

— Струм вимкнувся, і “ніщо” ввійшло в свої права, — серйозно заперечила Біна.

— Коли ураган діє на нас, то, безперечно, він діє і на цо “ніщо”. Я певен, що, поки буря не стихне, небезпеки нема. А я тут такий важкий, що мене не здмухне, якщо я, притиснувшись до ґрунту, поповзу. Давно вже хотілося підстерегти це “ніщо” у вежі!

— Дозвольте і мені з вами? — підскочив до начальника біолог.

— Ходімо, але тільки ви — більше ніхто. Вам же це треба.

Двоє людей довго повзли, чіпляючись за нерівності й тріщини каменів, намагаючись не попасти на дорогу вихрових стовпів. Ураган вперто силкувався відірвати їх од ґрунту, звалити й покотити. Один раз це йому вдалося, але Ерг Ноор схопив Еона, що покотився, наліг животом і вчепився руками в кігтистих рукавицях за край великого каменя.

Ніза відчинила люк своєї вежі, і обидва по черзі протиснулися в нього. Тут було тепло і затишно, вежа стояла міцно, надійно укріплена.

Дівчина-астронавігатор з рудими кучерями і супилась і раділа приходові товаришів. Ніза чесно призналася, що перебути добу наодинці з бурею на чужій планеті було б неприємно.

Ерг Ноор повідомив на “Тантру” про благополучний перехід, і прожектор корабля погас. Тепер у споконвічному мороці світився тільки тьмяний вогник усередині вежі. Ґрунт дрижав од поривів бурі, ударів блискавок і навали грізних смерчів. Ніза сиділа на обертовому стільці, спершись спиною на реостат. Начальник і біолог сіли біля її ніг на кільцевидний виступ фундаменту вежі. Товсті у своїх скафандрах, вони займали майже все вільне місце.

— Пропоную поспати, — неголосно пролунав по телефону голос Ерга Ноора. — До чорного світанку ще добрих дванадцять годин, тільки тоді ураган ущухне і стане тепло.

Його товариші охоче погодилися. Придавлені потрійною вагою, скоцюрбившись у скафандрах, затиснутих твердими каркасами, у тісній вежі, що стрясалася від бурі, люди спали — настільки велика пристосованість людського організму й заховані в ньому сили опору.

Час од часу Ніза прокидалася, передавала черговому на “Тантрі” заспокійливі відомості і дрімала знову. Ураган помітно послабшав, здригання ґрунту припинилося. Тепер могло з’явитися “ніщо” або, вірніше, “щось”. Спостерігачі веж-ки прийняли ПУ — пілюлі уваги, щоб підбадьорити пригнічену нервову систему.

— Мені не дає спокою чужий зореліт, — призналася Ніза. — Так хочеться дізнатися, хто “вони”, звідки, як потрапили сюди…

— І мені теж, — відповів Ерг Ноор. — Давно вже по Великому Кільцю передавались розповіді про залізні зірки та їхні планети-пастки. Там, у більш населених частинах Галактики, де кораблі літали вже давно й часто, є планети загиблих зорельотів. Багато стародавніх кораблів прилипало до цих планет, багато страхітливих історій розповідається про них — тепер майже переказів, легенд про важке завоювання космосу. Може, на цій планеті є зорельоти ще давнішніх часів, хоча в нашій мало населеній області зустріч трьох кораблів — явище цілком виняткове. У просторі навколо нашого Сонця до цього часу не була відома жодна залізна зірка — ми відкрили першу.

— Ви маєте намір провести дослідження зорельота-диска? — спитав біолог.

— Неодмінно! Хіба може вчений не використати такої можливості! Дискові зорельоти в сусідніх з нами населених областях невідомі. Це якийсь далекий, може, блукав у Галактиці кілька тисячоліть після загибелі екіпажу або непоправного пошкодження. Можливо, багато передач по Кільцю стануть для нас зрозумілішими після одержання тих матеріалів, які ми доставимо з цього корабля. Дивна форма в нього — дисковидна спіраль, ребра на його поверхні дуже опуклі. Як тільки закінчимо перевантаження “Паруса”, заходимось біля чужака — зараз поки що ніхто з нас не може відриватись од основного завдання.

— Але ми оглянули “Парус” за кілька годин…

— Я розглядав диск у стереотелескоп. Він закритий, ніде не видно жодного отвору. Пробратись всередину будь-якого космічного корабля, надійно захищеного від сил, набагато могутніших, ніж усі земні стихії, дуже важко. Спробуйте проникнути в закриту “Тантру”, крізь її броню з металу з перебудованою внутрішньою кристалічною структурою, крізь верхнє боразонне покриття — це завдання далеко важче, ніж осада фортеці. Ще трудніше, якщо корабель зовсім чужий, з незнайомими принципами побудови. Та ми спробуємо її розгадати.

— А коли ми оглянемо те, що знайшли в “Парусі”? — спитала Ніза. — Там повинні бути надзвичайно цікаві спостереження тих прекрасних світів, про які йшла мова в повідомленні.

Телефон доніс добродушний смішок начальника:

— Я мріяв з дитинства про Вегу і тепер найбільше знемагаю від нетерпіння. Але для цього в нас буде багато часу по дорозі додому. Насамперед — вирватися з цього мороку, з дна пекла, як колись казали. Дослідники “Паруса” не робили посадки, інакше ми знайшли б безліч речей з тих планет у колекційних кладовках корабля. Пригадайте, ми знайшли, незважаючи на пильний огляд, тільки фільми, виміри й записи зйомок, проби повітря і балони з вибуховим пилом…

Ерг Ноор замовк і прислухався. Навіть чутливі мікрофони не доносили гудіння вітру — буря вщухла. Зовні крізь ґрунт чулося скреготливе шарудіння, що передавалося стінам веж.

Начальник ворухнув рукою, і Ніза, зрозумівши його без слів, вимкнула освітлення. Темрява в нагрітій інфрачервоним промінням вежі здавалася густою, мов чорна рідина, ніби споруда стояла на дні океану. Крізь прозору стіну силікоборового ковпака замиготіли спалахи коричневих вогників, добре видимих для людей. Вогники загорялися, на мить утворюючи маленьку зірочку з темно-червоним або темно-зеленим промінням, гасли і знову з’являлися. Зірочки тяглися ланцюжками, які вигиналися, звивались у кільця і вісімки, беззвучно ковзали по гладенькій, твердій, як алмаз, поверхні ковпака. Люди у вежі відчули дивну різь в очах, гострий, раптовий біль вздовж великих нервів тіла, наче короткі промені коричневих зірочок голками втикалися в нервові стовбури.

— Нізо, — прошепотів Ерг Ноор, — пересуньте регулятор на повне розжарення і відразу ввімкніть світло.

Вежка освітилась яскравим голубим земним світлом. Засліплені ним люди не побачили нічого, — вірніше, майже нічого. Ніза й Еон встигли помітити, — чи це тільки здалося, — що темрява з правого боку вежки не відразу зникла, а на мить лишилася якимсь розчепіреним, утиканим щупальцями згустком. Це “щось” блискавично увібрало в себе щупальця й відскочило назад разом із стіною темряви, відкинутої світлом. Ерг Ноор нічого не побачив, але не мав підстав не довіряти швидкій реакції своїх молодих товаришів.

— Може, це привиди? — висловила здогад Ніза. — Примарні згустки темряви навколо зарядів якоїсь енергії, подібної, наприклад, до наших кульових блискавок, а зовсім не форми життя? Якщо тут усе чорне, то й тутешні блискавки теж чорні.

— Ваш здогад поетичний, — заперечив Ерг Ноор, — тільки він навряд чи правильний. Насамперед “щось” явно нападало, домагаючись нашої живої плоті. Воно чи його родичі знищили людей з “Паруса”. Якщо воно організоване й стійке, може рухатись у потрібному напрямі, накопичувати й виділяти якусь енергію, — тоді, звичайно, ні про яке марево не може бути й мови. Це витвір живої матерії, і воно намагається нас зжерти!

Біолог приєднався до думки начальника.

— Мені здається, що тут, на планеті мороку, мороку тільки для нас, бо наші очі не сприймають інфрачервоних променів теплової частини спектра, інші промені — жовті й блакитні — повинні дуже сильно впливати на це створіння. Реакція його така раптова, що загиблі товариші з “Паруса” не могли нічого помітити, освітлюючи місце нападу… А коли й помічали, то було пізно, і помираючі вже не могли нічого розповісти…

— Зараз ми повторимо дослід, хоч близькість цих створінь дуже неприємна.

Ніза вимкнула світло, і знову троє спостерігачів сиділи в непроглядній темряві, чекаючи створінь світу темряви.

— Чим воно озброєне? Чому його наближення відчувається крізь ковпак і скафандр? — задавав уголос питання біолог. — Якийсь особливий вид енергії?

— Видів енергії зовсім мало, і ця, без сумніву, електромагнітна. Але найрізноманітніших модифікацій її, звичайно, багато. У цього створіння є зброя, що діє на нашу нервову систему. Можна уявити собі, який дотик такого щупальця до незахищеного тіла!

Ерг Ноор зіщулився, а в Нізи Кріт аж усередині похололо, коли вона помітила ланцюжки коричневих вогників, які швидко наближалися з трьох боків.

— Створіння це не одно! — тихо вигукнув Еон. — Мабуть, не слід допускати, щоб вони торкалися ковпака.

— Ви маєте рацію. Хай кожен з нас повернеться потилицею до світла й дивиться тільки в свій бік. Нізо, вмикайте!

Цього разу кожен з дослідників устиг помітити окрему подробицю, з яких склалося загальне уявлення про створіння, схожі на гігантські плоскі медузи, що пливли на невеликій висоті над поверхнею планети, струшуючи внизу густою бахромою. Кілька щупалець були короткими, порівняно з розмірами створіння — завдовжки щонайбільше метр. У гострих кутах ромбічного тіла звивалося по двоє значно довших щупалець. Біля основи щупалець біолог помітив величезні пухирі, які ледь світилися зсередини і наче посилали по товщі щупальця зірчасті спалахи.

— Спостерігачі, чого ви вмикаєте й вимикаєте світло? — раптом пролунав у шоломах чистий голос Інгрід. — Потрібна допомога? Буря стихла, і ми відновлюємо роботу. Зараз прийдемо до вас.

— Ні в якому разі! — суворо наказав начальник. — Вам загрожує велика небезпека. Викличте всіх!

Ерг Ноор розповів про страшних медуз. Порадившись, мандрівники вирішили висунути на візку частину планетарного двигуна. Вогненні струмені в триста метрів завдовжки помчали над кам’янистою рівниною, змітаючи все видиме й невидиме на своєму шляху. Не минуло й півгодини, як люди могли почати лагодити обірвані кабелі. Захист було відновлено. Стало очевидним, що анамезон має бути навантажений до того, як настане планетарна ніч. Ціною неймовірних зусиль це вдалося зробити, і знесилені мандрівники, щільно зачинивши люки, сховалися за нездоланною бронею зорельота, спокійно прислухаючись до його здригання. Мікрофони доносили зовні ревіння і гуркіт урагану, і від цього маленький, яскраво освітлений світ, недоступний для сил пітьми, здавався ще затишнішим.

Інгрід і Лума розсунули стереоекран. Фільм був вибраний вдало. Блакитна вода Індійського океану захлюпотіла біля ніг дослідників, які сиділи в бібліотеці. Відбувалися ігри Посейдона — світове змагання з усіх видів водного спорту. В епоху Кільця всі люди так здружилися з морем, як народи приморських країн у минулому. Стрибки, плавання, пірнання на моторних дошках, на вітрових плотиках. Тисячі прекрасних, засмаглих юних тіл. Дзвінкі пісні, сміх, урочиста музика фіналів…

Ніза нахилилась до біолога, який сидів поруч з нею глибоко замислений, полинувши душею в безмежну далечінь, до ласкавої рідної планети з її підкореною природою.

— Ви брали участь у таких змаганнях, Еон? Біолог глянув на неї нерозуміючими очима.

— А, в цих? Ні, ніколи. Я замислився і відразу не зрозумів.

— Хіба ви думали не про це? — Дівчина показала на екран. — Правда, незвичайно яскравішає сприйняття краси нашого світу після темряви, бурі, після електричних чорних медуз?

— Авжеж! І тому ще більше хочеться здобути таку медузу. Я саме сушив голову над цим завданням.

Ніза Кріт одвернулася від нього і зустріла посмішку Ерга Ноора.

— Ви теж думали, як зловити цей чорний жах? — насмішкувато спитала вона.

— Ні, але думав про дослідження диска-зорельота.

Лукаві вогники в очах начальника майже розгнівили Нізу.

— Тепер мені зрозуміло, чому в давню давнину чоловіки вели війни! Я думала, що це тільки хвастощі вашої статі… яка вважалася сильною у невпорядкованому суспільстві.

— Це не зовсім так, хоча ви частково зрозуміли нашу стародавню психологію. Але у мене такий звичай — чим прекрасніша й улюбленіша моя планета, тим більше хочеться послужити їй. Насаджувати сади, добувати метали, енергію, їжу, створювати музику — так, щоб я пройшов і залишив після себе реальний шматочок зробленого моїми руками, головою. Я знаю тільки космос, мистецтво зореплавання, і цим можу служити моєму людству. Але ж мета — не тільки політ, а здобування нових знань, відкриття нових світів, з яких коли-небудь ми зробимо такі прекрасні планети, як наша Земля. А ви, Нізо, якій меті ви служите? Чому й вас так вабить таємниця зорельота-диска? Чи тільки цікавість?..

Дівчина поривчастим зусиллям подолала вагу стомлених рук і простягла їх до начальника. Той узяв їх у свої великі долоні й ніжно погладив. Щоки Нізи зашарілися, втомлене тіло сповнилося нової сили. Як і тоді, перед страшенно небезпечною посадкою, вона притислася щокою до руки Ерга Ноора, пробачивши разом з тим і біологові його уявну зраду Землі. Щоб остаточно довести свою згоду з обома, Ніза запропонувала ідею, яка щойно спала їй на думку. Прилаштувати до одного з водяних баків кришку, яка б сама закривалася. Покласти туди принаду — шматок свіжозаконсервованого м’яса, що, як виняткові ласощі, становило невелику додачу до концентрованої їжі астрольотчиків. Коли чорно “щось” забереться туди і кришка закриється, то через раніше підготовані крани треба продути балон інертним земним газом і заварити наглухо краї кришки.

Еон був захоплений винахідливістю “рудоволосого дівчиська”.

Ерг Ноор, із свого боку, налагоджував людиноподібного робота і готував потужний електрогідравлічний різак, з допомогою якого він сподівався проникнути всередину спіралодиска з далекої зірки.

В уже знайомому мороці вщухли бурі, мороз змінився теплом — настав дев’ятидобовий “день”. Роботи лишалося на чотири земних дні — перевантажити іонні заряди, деякі запаси і цінні інструменти. Крім того, Ерг Ноор вважав за потрібне взяти деякі особисті речі членів загиблого екіпажу, щоб після старанної дезинфекції привезти їх на Землю на згадку родичам. В епоху Кільця люди не обтяжували себе речами, тому їх неважко було перевезти на “Тантру”.

На п’ятий день вимкнули струм, і біолог разом з двома добровольцями — Кей Бером та Інгрід — замкнувся в спостережній вежі біля “Паруса”. Майже одразу ж з’явилися чорні істоти. Біолог пристосував інфрачервоний екран і міг стежити за смертоносними медузами. Ось до бака-пастки підкралася одна з них; склавши щупальця і скрутившись в клубок, вона почала залазити всередину. Зненацька ще один чорний ромб з’явився біля відчиненого отвору бака. Перше страховище розчепірило щупальця — спалахи зірчастих вогників замиготіли з невловимою швидкістю, перетворюючись у смуги вібруючого темно-червоного світла, які на екрані невидимих променів спалахували зеленими блискавками. Перше відсунулося; тоді друге миттю скрутилось клубком і впало на дно бака. Біолог простягнув руку до кнопки, але Кей Бер затримав її. Перше страховище теж згорнулося й полізло за другим. Тепер у баку було дві страшних медузи. Лишалося тільки дивуватись, як вони могли так зменшитись У об’ ємі. Натиск кнопки — кришка закрилась, і одразу п’ять чи шість чорних страховищ обліпили з усіх боків величезну, облицьовану цирконієм посудину. Біолог увімкнув Світло, передав на “Тантру” прохання включити захист. Чорні привиди, як звичайно, вмить розтанули, але два з них лишилися в полоні під герметичною кришкою бака.

Біолог підібрався до бака, доторкнувся до кришки — і відчув такий гострий нервовий укол, що не стримався і закричав від нестерпного болю. Ліва рука його повисла, паралізована.

Механік Тарон надів захисний високотемпературний скафандр. Лише тоді пощастило продути бак чистим земним азотом і заварити кришку. Крани теж запаяли, обклали бак куском запасної корабельної ізоляції і помістили в колекційну камеру. Перемога дісталася дорогою ціною — параліч руки біолога не проходив, незважаючи на зусилля лікаря. Еон Тал дуже страждав, але й не подумав відмовитись од походу до спіралодиска. Ерг Ноор, віддаючи належне ненаситному прагненню Еона досліджувати, не зміг лишити його на “Тантрі”.

Спіралодиск — гість з далеких світів — був значно Делі від “Паруса”, ніж це здалося мандрівникам спочатку. У світлі прожекторів, що розпливлося вдалині, вони неправильно визначили розміри корабля. Це була справді величезна споруда, не менш як чотириста метрів у поперечнику. Довелося зняти кабелі з “Паруса”, щоб дотягти захисну систему до диска. Таємничий зореліт навис над людьми стрімкою стіною, що сягала далеко вгору і губилася в плямистій темряві неба. Вугляно-чорні хмари клубочилися, ховаючи верхню третину велетенського диска. Малахітово-зелена маса покривала корпус. Товщина її дуже потрісканого шару досягала метра. Через тріщини видно було яскраво-блакитний метал, що відливав синім у місцях, де стерся малахітовий шар. Обернутий до “Паруса” бік диска мав спірально скручене валоподібне підвищення, п’ятнадцять метрів у поперечнику і близько десяти метрів заввишки. Другий бік зорельо-та, що губився в кромішній пітьмі, здавався опуклішим, являючи собою начебто зріз кулі, приєднаної до диска завтовшки тридцять метрів. І на цьому боці теж вигинався спіраллю високий вал, ніби на поверхню виступав зовнішній бік зануреної в корпус корабля спіральної труби.

Колосальний диск глибоко ввійшов своїм краєм у ґрунт. Біля підніжжя прямовисної металевої стіни люди побачили розплавлений, наче густа смола, камінь.

Протягом багатьох годин дослідники шукали якого-небудь входу або люка. Але він був чи то схований під малахітовою фарбою або окалиною, чи взагалі зачинявся так майстерно, що люки не лишали слідів на поверхні корабля. Не знайшли отворів ні для оптичних приладів, ні для кранів продувної системи. Металева скеля здавалася суцільною. Передбачаючи це, Ерг Ноор вирішив відкрити в якому-небудь місці корпус корабля за допомогою електрогідравлічного різака, що розтинав найтвердіші і найв’язкіші покриття земних зорельотів. Після короткої наради всі погодилися розрізати верхівку спірального вала. Саме там мала бути якась порожнина, труба або кільцевий хід по кораблю, крізь який, очевидно, можна дістатися до внутрішніх приміщень зорельота, не рискуючи наткнутися на ряд послідовних перебірок.

Серйозно зайнятись вивченням спіралодиска могла тільки спеціальна експедиція. Але щоб її надіслали на цю небезпечну планету, треба було довести, що всередині гостя далеких світів збереглися незайманими прилади й матеріали, що вціліли всі речі тих людей, які вели корабель через безодню простору, перед якою шляхи земних зорельотів були тільки першою несміливою вилазкою в простори космосу.

Спіральний вал на другому боці диска підходив упритул до ґрунту. Туди підтягли прожектор і високовольтні проводи. Синювате світло, відбите од диска, тьмяним туманом розсіялося по рівнині й досягло темних високих предметів невиразної форми, мабуть скель, прорізаних ворітьми бездонної темряви. Ні відблиск туманних зоряних плямок, ні промені прожектора не давали відчуття твердої поверхні в цих воротях мороку. Мабуть, саме там був спуск на низину, помічену під час посадки “Тантри”.

Низько й глухо вуркочучи, підповз автоматичний візок, висадив єдиного на кораблі універсального, робота. Нечутливий до потрійної ваги, робот швидко пересунувся до диска й став біля металевої стіни, схожий на товсту людину з короткими ногами, довгим тулубом і величезною, загрозливо нахиленою головою.

Підкоряючись управлінню Ерга Ноора, робот підняв своїми чотирма верхніми кінцівками важкий різак і, широко розставивши ноги, приготувався виконати небезпечну справу.

— Керувати роботом будемо тільки Кей Бер і я в скафандрах високого захисту, — розпорядився по телефону начальник експедиції. — Всі інші, в легких біологічних скафандрах, відійдіть якнайдалі…

Начальник затнувся. Щось прорізало його свідомість, викликало невимовну тугу в серці, змусило підігнути коліна. Горда воля людини поникла, поступившись тупій покірності. Обливаючись липким потом, Ерг Ноор безвільно ступив до чорних воріт. Крик Нізи, відбившись луною в його телефоні, повернув свідомість. Ноор зупинився, але темна сила, що виникла в його психіці, знову погнала його вперед.

Разом з начальником, так само поволі, зупиняючись і, певно, борючись з собою, пішли Кей Бер і Еон Тал — ті, що стояли біля межі світного кола. Там, у воротях мороку, в клубах туману заворушилась якась форма, незбагненна для людської уяви й тим більше страхітлива. Це не була вже знайома медузоподібна потвора; в сірій напівтіні рухався чорний хрест з широкими лопатями й опуклим еліпсом посередині. На трьох кінцях хреста виднілися лінзи, виблискуючи в світлі прожектора, що насилу пробивав туман вологих випарів. Низ хреста губився в темряві неосвітленого заглиблення в ґрунті.

Ерг Ноор ішов швидше за інших, наблизився до загадкового предмета на сотню кроків і впав. Перш ніж скам’янілі від переляку люди змогли збагнути, що йдеться про життя або смерть начальника, чорний хрест став вище кола протягнутих проводів. Він нахилився вперед, немов стебло рослини, явно відверто наміряючись перегнутися через захисне поле й досягти Ерга Ноора.

Ніза в нестямі, що надала їй сили атлета, підскочила до робота й почала крутити рукоятки управління на його потилиці. Поволі і ніби невпевнено робот почав підіймати різак. Тоді дівчина, зневірившись у своєму вмінні керувати складною машиною, стрибнула вперед, прикриваючи собою начальника. З трьох кінцівок хреста вилетіли звивисті світлі струмені чи блискавки. Дівчина впала на Ерга Ноора, широко розкинувши руки. Але, на щастя, робот уже повернув розтруб різака із схованим всередині вістрям до центра чорного хреста. Той конвульсивно зігнувся, начебто падаючи навзнак, і зник у непроглядній темряві біля скель. Ерг Ноор і обидва його товариші зразу опам’яталися, підняли дівчину й відійшли за край спіралодиска. Супутники, отямившись від страху, вже котили імпровізовану гармату з планетарного двигуна. З незнаним раніше почуттям нещадної люті Ерг Ноор спрямував нищівний струмінь проміння до скель-воріт, з особливою старанністю піднімаючи рівнину і намагаючись не пропустити жодного квадратного метра ґрунту. Еон Тал став на коліна перед непорушною Нізою, неголосно гукаючи в телефон і намагаючись пильніше розгледіти її обличчя під силіколом шолому. Дівчина лежала нерухомо, із заплющеними очима. Біолог не зміг почути дихання ні по телефону, ані вловити через скафандр.

— Страховище вбило Нізу! — з розпачем скрикнув Еон Тал Ергу Ноору, який саме підійшов до нього.

Крізь вузьку оглядову щілину шолома високого захисту не можна було розгледіти очей начальника.

— Негайно відправте її на “Тантру”, до Луми. — В голосі Ерга Ноора більш ніж будь-коли бриніли металічні ноти. — Допоможіть і ви розібратись у характері ураження… Ми залишимось вшістьох і проведемо дослідження до кінця. Хай геолог піде з вами і збере всі, які тільки зможе, гірські породи по дорозі від диска до “Тантри” — ми не повинні затримуватися більше на цій планеті. Тут треба вести дослідження в танках високого захисту, а ми тільки занапастимо експедицію. Візьміть третій візок і поспішайте!

Ерг Ноор повернувся і не оглядаючись попрямував до зорельота-диска. “Гармату” виставили наперед. Інженер-ме-ханік, ставши за неї, вмикав потік вогню кожні десять хвилин, обводячи все півколо аж до краю диска. Робот підніс різак до гребеня другої зовнішньої петлі спірального вала, який тут, біля заглибленого в ґрунт краю диска, сягав до рівня грудей автомата.

Оглушливе гудіння проникало навіть крізь товщу скафандрів високого захисту. По обраній ділянці малахітового шару зазміїлися дрібні тріщини. Шматки цієї твердої маси відлітали, лунко б’ючись об металеве тіло робота. Бокові рухи різака відділили цілу плиту шару, відкривши зернисту поверхню яскраво-блакитного кольору, приємного навіть у світлі прожектора. Намітивши квадрат, достатній, щоб пропустити людину в скафандрі, Кей Бер примусив робота енергійним натиском зробити глибокий розріз у блакитному металі, але не пробив усієї його товщі. Робот провів другу лінію під кутом до першої і почав рухати вістрям різака вперед і назад, збільшуючи напруження. Розріз у металі поглибився більш ніж на метр. Коли механічний помічник накреслив третій бік квадрата, розрізи почали розходитись, вивертаючись наверх.

— Обережно! Всі назад! Падайте! — заволав у мікрофон Ерг Ноор і, відсахнувшись, вимкнув робота.

Товстенний кусок металу раптом випнувся, як стінка консервної банки. Струмінь неймовірно яскравого райдужного полум’я вдарив з отвору по дотичній вздовж спіральної опуклості. Тільки це і врятувало невдах-дослідників, та ще те, що блакитний метал враз заплавився і знову закрив прорізаний отвір. Від могутнього робота лишилась брила сплавленого металу, з якої жалібно стирчали короткі металеві ноги. Ерг Ноор і Кей Бер зосталися живими тільки завдяки скафандрам. Вибух відкинув їх далеко від дивного зорельо-та, порозкидав інших, перекинув “гармату” і обірвав високовольтні кабелі.

Опам’ятавшись від вибуху, люди зрозуміли, що лишилися беззахисними. На щастя, вони лежали у світлі вцілілого прожектора. Ніхто не постраждав, але Ерг Ноор вирішив, що з них досить. Покинувши непотрібні інструменти, кабелі й прожектор, дослідники навантажили все потрібне на неушкоджений візок і квапливо відступили до свого зорельота.

Вдалий збіг обставин під час необережного розтину чужого зорельота аж ніяк не залежав від завбачливості начальника. Друга спроба зробити це могла скінчитися набагато сумніше… А Ніза, що з нею?.. Ерг Ноор сподівався, що скафандр повинен був послабити смертоносну силу чорного хреста. Не вбив же біолога дотик до чорної медузи. Але тут, далеко від могутніх земних лікарських інститутів, чи зможуть вони впоратися з дією невідомої зброї?..

У перехідній камері Кей Бер підійшов до начальника й показав на задній бік лівого наплічника. Ерг Ноор обернувся до дзеркал, які завжди були в перехідних камерах, щоб люди, повертаючись з чужої планети, оглядали самих себе. Тонкий лист цирконо-титанового наплічника розпоровся. З рваної борозни стирчав кусок небесно-блакитного металу, що вп’явся в ізоляційну прокладку, але не проткнув зовнішнього шару скафандра. Насилу вдалося вирвати осколок металу. Ціною великої небезпеки і кінець кінцем випадково зразок загадкового металу спіралодискового зорельота тепер буде доставлено на Землю.

Нарешті Ерг Ноор, скинувшії скафандр, зміг увійти, — точніше прошкандибати під великим тяжінням страшної планети — всередину свого корабля.

Усі члени експедиції чекали його з величезним нетерпінням. Катастрофу біля диска спостерігали в стереовізофони, і нічого було питати про наслідки спроби.

Розділ IV

РІКА ЧАСУ

Веда Конг і Дар Вітер стояли на круглій маленькій площадці гвинтольота, що поволі линув над безмежними степами. Легенький вітрець здіймав широкі хвилі на квітучих густих травах. Вдалині виднілась череда худоби.

Невисокі пагорби, тихі річки з широкими долинами — простором і спокоєм віяло від цієї стійкої і плоскої ділянки земної кори, яка колись називалася Західно-Сибірською низиною.

Дар Вітер замислено дивився на землю, колись вкриту безмежними похмурими болотами й ріденькими миршавими лісами сибірської півночі. Він у думці бачив картину стародавнього майстра, яка ще в дитинстві справила на нього незабутнє враження.

Над вигином величезної річки, що утворила високу косу, стояла посіріла від старості дерев’яна церква, самотньо обернута до простору зарічних полів і лугів. Тонкий хрест на куполі чорнів під клубами низьких важких хмар. На маленькому кладовищі за церквою кілька верб і беріз схиляли під вітром свої розкуйовджені верхівки. Низько спущені гілки майже торкалися напівзотлілих хрестів серед свіжої мокрої трави, звалених бурями і часом, За річкою громадилися сіро-фіолетовими брилами відчутно густі хмари. Широка річка відсвічувала безжальним залізним блиском. Такий самий холодний блиск лежав скрізь. Далина й ближчий план були мокрі від надокучливого осіннього дощу холодних і непривітних північних широт. І вся гама синювато-сіро-зелених фарб картини свідчила про безвідрадні простори неродючої землі, де людині жити важко, холодно й голодно, де так відчувається її самотність, характерна для часів раннього людського розвитку.

Вікном у дуже далеке минуле здавалась Дар Вітрові ця картина в музеї у глибині прозорої захисної броні, оновлена й освітлена невидимими променями.

Дар Вітер мовчки озирнувся на Веду. Молода жінка поклала руку на бильця борту платформи. Схиливши голову, вона зосереджено думала, стежачи за стеблами високих трав, що нахилялися за вітром. Ковила сріблилася широкими сонними розливами, поволі пливла над степом кругла площадка гвинтольота. Маленькі палючі вихори зненацька налітали на мандрівників, куйовдили волосся і плаття Веди, пустотливо дмухали жаром в очі Дар Вітрові. Але автоматичний вирівнювач працював швидше за думку, і летюча площадка тільки здригалася або ледве помітно погойдувалась.

Дар Вітер нахилився над рамкою курсографа. Смужка карти рухалась швидко, відбиваючи їх власний рух, — мабуть, вони забралися надто далеко на північ. Вони давно перетнули шістдесяту паралель, пройшли над злиттям Іртиша з Об’ ю і наблизилися до височин, що називалися Сибірськими увалами.

Уже чотири місяці працювали вони на розкопках стародавніх курганів у палючих степах алтайського передгір’я. Дослідники минулого немов поринули в ті часи, коли тільки поодинокі загони озброєних вершників перетинали південні степи.

Веда обернулася й мовчки показала вперед. Там, у струменях нагрітого повітря, плавав темний острівець, здавалось, одірваний від землі. За кілька хвилин гвинтоліт наблизився до невеликого пагорба, мабуть, відвалу колишнього рудника. Нічого не лишилося від будов шахт — тільки горб, густо порослий вишняком.

Кругла летюча площадка раптом різко нахилилась. Дар Вітер, як автомат, схопив Веду за стан і кинувся до піднятого краю платформи. Гвинтоліт вирівнявся на якусь коротку мить тільки для того, щоб крижем упасти до підніжжя горба. Спрацювали амортизатори, і зворотний поштовх шпурнув Веду і Дар Вітра на схил пагорба, просто в хащу колючих чагарників. Після хвилинної мовчанки серед німої тиші пролунав низький грудний сміх Веди. Дар Вітер уявив собі, яке здивоване й подряпане у нього обличчя, і теж засміявся, безмежно радий, що Веда неушкоджена і що аварія обійшлась благополучно.

— Недарма гвинтольотам забороняється літати вище восьми метрів, — трохи задихаючись, промовила Веда. — Тепер я розумію…

— Ця машина, як тільки зіпсується, відразу падає, і лишається надія тільки на амортизатори. Нічого не вдієш, закономірна розплата за легкість і малі розміри. Мабуть, нас чекає ще одна розплата за всі щасливі польоти, — з ледь награною байдужістю сказав Дар Вітер.

— А саме? — спитала серйозно Веда.

— Бездоганна робота приладів стійкості свідчить про велику складність механізмів. Боюсь, для того щоб у них розібратися, мені буде потрібно багато часу. Доведеться вибиратися способами найбідніших предків…

Веда подала руку, і Дар Вітер легко підняв молоду жінку. Вони спустилися до зіпсованого гвинтольота, помазали собі подряпини заживляючим розчином, заклеїли роздерте плаття Веди. Дар Вітер заходився вивчати причини аварії. Як він і догадувався, щось сталося з автоматичним вирівнювачем, — його блокуючий пристрій вимкнув двигун. Тільки-но Дар Вітер відкрив коробку приладу, як йому стало ясно, що з ремонтом нічого не вийде, — надто довго доведеться заглиблюватися в суть найскладнішої електроніки. Зітхнувши з досади, він випростав утомлену спину і скоса зиркнув на кущ, під яким довірливо задрімала Веда Конг. Жаркий степ, скільки сягало око, був зовсім безлюдний. Два великих хижих птахи поволі кружляли над тремтливим голубуватим маревом…

Слухняна машина стала мертвим диском, що безпорадно лежав на сухій землі. Дивне почуття самотності й відірваності од усього світу охопило Дар Вітра.

І разом з тим він нічого не боявся. Коли настане ніч, тоді неозброєне око бачитиме далі; вони обов’язково побачать якісь вогні і підуть на них. Вони вилетіли без нічого, не взявши з собою ні радіотелефону, ні ліхтарів, ні їжі.

“У давнину в степу можна було загинути з голоду, якщо не взяв з собою великих запасів їжі… І води!” — думав колишній завідувач зовнішніх станцій, затуляючи очі від яскравого світла. Він знайшов клаптик тіні від куща вишні поруч з Ведою і безтурботно ліг на землю, що поколювала тіло крізь легкий одяг сухими стеблинами трави. Тихий шелест вітру і спека притупляли відчуття: повільно розпливалися думки, змінюючи одна одну, зринали в пам’яті картини давноминулих часів — довгою низкою проходили стародавні народи, племена, окремі люди… Наче текла звідти, з минулого, величезна ріка подій, облич і одягу, що змінювалися кожної секунди.

— Вітре! — почув він крізь дрімоту, прокинувся й сів.

Сонце червоною кулею вже торкалося потемнілої лінії обрію, ані найменшого подиху не відчувалося в застиглому повітрі.

— Володарю мій, Вітре, — жартівливо схилилася над ним Веда, наслідуючи стародавніх жінок Азії, — прокиньтесь, будь ласка, і згадайте про мене!

Зробивши кілька гімнастичних вправ, Дар Вітер остаточно відігнав од себе сон. Веда погодилась з його планами дочекатися ночі. Темрява застала їх за жвавим обговоренням минулої роботи. Раптом Дар Вітер помітив, що Веда тремтить, її руки стали холодними, і він зрозумів, що легке плаття Веди анітрохи не захищає її від нічної прохолоди цих північних місць.

Літня нїч шістдесятої паралелі була ясною, і їм вдалося зібрати велику купу хмизу.

Гучно клацнув електричний розряд, видобутий Дар Вітром з потужного акумулятора гвинтольота, і незабаром яскраве полум’я вогнища згустило темряву навколо, зігріваючи людей своїм животворним теплом.

Обоє поринули в майже гіпнотичну задуму. Десь глибоко в душі людини за ті сотні тисяч років, коли вогонь був її головним захистом і порятунком, лишилось одвічне відчуття затишку й спокою, породжуване вогнем ще тоді, коли холод і темрява оточували людину…

— Що пригнічує вас, Ведо? — порушив мовчанку Дар Вітер.

— Я пригадала ту, з хусткою… — тихо відповіла Веда, не зводячи очей з вуглин, що розсипалися золотом.

Дар Вітер відразу зрозумів. Напередодні свого польоту вони скінчили розкопки великого кургану скіфів у приалтайських степах. Всередині вцілілого дерев’яного зрубу між кістяками коней і рабів, прикритих краєм курганного насипу, знайшли скелет старого вождя. Він лежав з мечем, щитом і панциром, а біля його ніг був скорчений скелет зовсім молодої жінки. До костяних рис її черепа щільно прилягала шовкова хустка, колись туго обмотана навколо обличчя. Зберегти хустку не пощастило, незважаючи на всі заходи, але за кілька хвилин, поки вона не розсипалась на порох, вдалося точно відтворити риси прекрасного обличчя, відбитого на тканині тисячі років тому. Хустка передавала ще одну страшну подробицю — відбиток очей жінки, що вилізли з орбіт; без сумніву, її задушили цією хусткою й кинули в могилу, жінка супроводила свого чоловіка на невідомих шляхах потойбічного світу. Їй було не більше дев’ятнадцяти років, йому — не менше як сімдесят, похилий для тих часів вік.

Дар Вітер згадав дискусію, що розгорілася серед молодих співробітників експедиції Веди з приводу знахідки. З доброї волі чи силоміць пішла жінка за своїм чоловіком? Навіщо? В ім’я чого? Якщо заради великої, відданої любові, то хіба можна було вбивати її, а не зберегти як найкращу пам’ять про покійного в покинутому світі живих?

Тоді заговорила Веда Конг. Вона довго вдивлялася в темний горб могили палаючими очима, намагаючись проникнути думкою в товщу минулих часів.

— Спробуйте зрозуміти тих людей. Простори стародавніх степів були справді безкраїми для єдиних засобів сполучення того часу — коней, верблюдів, биків. І на велетенських просторах жили окремі групи кочівників-скотарів, які не тільки нічим не були зв’язані, але й ворогували між собою. Багато образ і злоби збиралося з покоління в покоління; кожен чужинець був ворогом, кожне плем’я — здобиччю, що могла дати худобу й рабів, тобто людей, які працювали з примусу, як худоба, під батогом. Такий суспільний лад породжував, з одного боку, велику, зовсім невідому нам свободу окремої людини у дрібних її пристрастях і бажаннях, і, з другого боку, незвичайну замкнутість і обмеженість помислів. Якщо народність або плем’я складалося з невеликої кількості людей, здатних прохарчуватись полюванням і збиранням плодів, то ці вільні кочівники жили в постійному страху, що на них нападуть, поневолять або знищать войовничі сусіди. Але внаслідок ізоляції країни і численності населення, здатного створити велику військову силу, люди мусили платити своєю свободою, убезпечуючи себе від воєнних нападів, бо в таких сильних державах завжди розвивались деспотія й тиранія. Так було в стародавньому Єгипті, Ассірії та Вавілонії.

Жінки, особливо вродливі, в давнину були здобиччю та іграшками сильного.

Власні прагнення і воля жінки важили там мало, неймовірно мало, що перед лицем того життя… хто знає… Може, смерть здавалася легшою долею…

Веда поволі ворушила палаючі гілки і стежила за язичками синюватого полум’я, що перебігали по вуглинках.

— Скільки терплячої мужності треба було за тих часів, щоб лишитися самим собою, не опускатись, а підноситись у житті!.. — тихо промовила Веда Конг.

— Мені здається, — заперечив Дар Вітер, — що ми перебільшуємо тягар стародавнього життя. Мало того, що воно було звичним, його невпорядкованість спричинялася до різноманітних випадковостей. Воля й сила людини викрешували і з цього життя спалахи романтичних радощів, як іскри з сірого каменю.

— Я теж заходжу в безвихідь, — сказала Веда. — Чому так довго наші предки не могли зрозуміти простого закону, що доля суспільства залежить тільки від них самих, що суспільство таке, яким є морально-ідейний розвиток його членів, залежний від економіки.

— Що досконала форма наукової побудови суспільства — це не просто кількісне нагромадження виробничих сил, а якісний ступінь — адже це так просто, — відповів Дар Вітер. — і ще розуміння діалектичної взаємозалежності: нові суспільні відносини без нових людей зовсім немислимі, так само як нові люди без цієї нової економіки. Тоді це розуміння призвело до того, що головним завданням суспільства стало виховання, фізичний і духовний розвиток людства. Коли це, нарешті, настало?

— В ЕРС, наприкінці віку Розщеплення, незабаром після ДВР — Другої Великої Революції.

— Добре, що не пізніше! Винищувальна техніка війни…

Дар Вітер замовк і повернувся до темної галявини ліворуч, між вогнищем і схилом горба. Важкий тупіт і могутнє уривчасте дихання почулося зовсім близько й примусило обох мандрівників схопитися.

Велетенський чорний бик виріс перед вогнищем. Полум’я мерехтіло кривавими відблисками в його злісно вирячених очах. Сопучи й розкидаючи ратицями суху землю, страхіття готувалося до нападу. У тьмяному світлі бик здавався неймовірно великим, нахилена голова скидалася на гранітний валун, горою випиналась висока холка, обліплена вузлами м’язів. Ніколи ще ні Веді, ні Дар Вітрові не доводилося стояти близько коло смертоносної і лютої сили тварини, немислячий мозок якої був неприступним для розумного переконання.

Веда міцно стиснула руки на грудях і стояла не ворухнувшись, наче загіпнотизована видінням, що зненацька виросло з темряви. Дар Вітер, підкоряючись могутньому інстинкту, став перед биком, заступивши собою Веду, як тисячі тисяч разів робили його предки. Але руки людини нової ери були беззбройні.

— Ведо, стрибок праворуч… — ледве встиг промовити Вітер, як тварина кинулася на них.

Добре натреновані тіла обох мандрівників могли позмагатись у швидкості з первісною спритністю бика. Велетень промчав мимо і з хрускотом врізався у гущавину чагарника, а Веда і Дар Вітер відступили в темряву за кілька кроків од гвинтольота. Трохи далі від вогнища темрява була зовсім не такою густою, і плаття Веди, безперечно, виднілося здалеку. Бик вибрався з чагарника. Дар Вітер спритно підкинув свою супутницю, і вона, зробивши сальто, опинилась на площадці гвинтольота. Поки тварина поверталася, Дар Вітер теж опинився на машині поруч з Ведою. Вони обмінялися короткими поглядами, і в очах своєї супутниці Вітер не прочитав нічого, крім відвертого захоплення. Кришка двигуна була знята ще вдень, коли Дар Вітер намагався збагнути суть премудрої будови машини. Тепер, зібравши всю свою величезну силу, він одірвав від бортової загорожі площадки кабель зрівняльного струму, засунув його оголений кінець під пружину головної клеми трансформатора і застережливо відсторонив Веду. В цей час бик зачепив рогом за поруччя, і гвинтоліт похитнувся від могутнього ривка. Дар Вітер ткнув кінцем кабеля в ніс тварині. Жовта блискавка, глухий удар — і люта худобина важко упала на землю.

— Ви вбили його! — обурено скрикнула Веда.

— Не думаю, земля суха! — задоволено всміхнувся Дар Вітер.

І на підтвердження його слів бик стиха заревів, підвівся і не озираючись побіг геть нетвердою риссю, немов відчуваючи свою ганьбу. Мандрівники повернулися до вогнища. Новий оберемок хмизу оживив згасаюче полум’я.

— Мені вже не холодно, — сказала Веда. — Зійдемо на горб.

За вершиною горба сховалося вогнище, бліді зірки північного літа розпливались біля обрію туманними кульками.

На заході нічого не було видно, на півночі, на схилах пагорбів, ледве помітні, блимали ланцюжки якихось вогнів; на півдні, теж дуже далеко, горіла яскрава зоря спостережної вежі скотарів.

— Шкода, доведеться йти цілу ніч… — пробурмотів Дар Вітер.

— Ні, ні, дивіться! — І Веда показала на схід, де зненацька спалахнуло чотири вогні, розташовані квадратом.

До них було не більше кількох кілометрів. Запам’ятавши напрямок по зірках, вони спустилися до вогнища. Веда Конг на мить зупинилась перед тьмяним полум’ям вуглин, ніби намагаючись пригадати щось.

— Прощай, наш дім… — замислено сказала вона. — Мабуть, у кочівників завжди були такі житла — неміцні, на короткий час. І я сьогодні стала жінкою тієї епохи.

Вона обернулася до Дар Вітра й довірливо поклала руку йому на шию.

— Я так гостро відчула необхідність захисту!.. Я не боялася, ні! Але якась принадна покірність долі, так здається…

Веда заклала руки за голову й гнучко потяглась перед вогнем. За якусь секунду її затуманені очі знову задерикувато блиснули.

— Що ж, ведіть… герою!

Ясна ніч, напоєна пахощами трав, жила шарудінням звірків, викриками нічних птахів. Веда і Дар Вітер обережно ступали, щоб не провалитися в невидиму нору або тріщину в сухій землі. Волотисті стебла ковили лоскотали ноги. Дар Вітер зосереджено озирався, тільки-но в степу показувалися темні купи кущів.

Веда тихенько розсміялася.

— Може, треба було взяти акумулятор і кабель?

— Ви легковажні, Ведо, — добродушно заперечував Дар Вітер, — більше, ніж я думав!

Молода жінка раптом стала серйозною.

— Я надто глибоко відчула ваш захист…

І Веда почала говорити — точніше, думати вголос — про дальшу діяльність своєї експедиції. Перший етап робіт на степових курганах скінчився, її співробітники поверталися до попередніх занять або бралися до нової роботи. Але Дар Вітер був вільний, не обравши собі іншого діла, і міг вирушити разом з коханою. Судячи з повідомлень, які доходили до них, з роботою Мвена Маса було все добре. Навіть коли б вона йшла погано, Рада не призначила б Дар Вітра так скоро знову на те саме місце. В епоху Великого Кільця вважалося недоцільним тримати людину довго на тій самій роботі. Притуплялося найдорогоцінніше — творче натхнення, і лише після великої перерви можна було повернутися до колишньої спеціальності.

— Чи не здалося вам після шести років діяльності, зв’язаної з космосом, що наша робота маловажна і одноманітна? — Ясний і пильний погляд Веди шукав його погляду.

— Робота зовсім не маловажна і не одноманітна, — заперечив Дар Вітер, — але вона не дає мені того напруження, до якого я звик. Я стаю благодушним і надто спокійним, наче мене лікують блакитними снами!

— Блакитними?.. — перепитала Веда і несподівано зупинилась. І це відкрило Дар Вітрові дуже багато. — Я досліджуватиму далі на південь, — перебила вона сама себе, — але не раніше, ніж збереться нова група добровольців-розко-пувачів. А тим часом поїду на морські розкопки, товариші кликали допомогти їм.

Дар Вітер зрозумів, і серце в нього радісно забилося. Але в наступну секунду він сховав почуття в далекий куточок душі й поспішив на допомогу Веді, спокійно спитавши:

— Ви маєте на увазі розкопки підводного міста на південь від Сіцілії? Я бачив чудові речі в Палаці Атлантиди.

— Ні, тепер ми провадимо роботи на узбережжях східного Середземномор’я, Червоного моря і біля берегів Індії. Шукаємо скарби культури, які збереглися під водою, починаючи з Кріто-Індії і кінчаючи настанням Темних віків.

— Те, що ховали, а частіше просто викидали в море під час загибелі острівців цивілізації під натиском нових сил, по-варварському свіжих, неуцьких і безтурботних, — це я розумію, — замислено говорив Дар Вітер, не перестаючи стежити за білястою рівниною. — Розумію і велике зруйнування стародавньої культури, коли античні держави, сильні своїм зв’язком з природою, не змогли нічого змінити в світі, справитися з усе огиднішим рабством і паразитичною верхівкою суспільства.

— І люди змінили античне рабство на феодалізм і релігійну ніч середньовіччя, — підхопила Веда. — Але що ж лишилося для вас незрозумілим?

— Просто я погано уявляю кріто-індійську культуру.

— Ви не знаєте нових досліджень. Її сліди тепер знаходять на величезному просторі від Америки через Кріт, південь Середньої Азії і Північну Індію до Західного Китаю.

— Я й не думав, що в такі далекі часи вже могли бути тайники для скарбів мистецтва, як у Карфагені, Греції абе Римі.

— Поїдете зі мною, побачите, — тихо сказала Веда.

Дар Вітер мовчки йшов поруч. Почався положистий підйом. Вони дійшли до гребеня косогору, коли Дар Вітер враз зупинився.

— Дякую за запрошення, я поїду…

Веда трохи недовірливо повернула голову, але очі її супутника в сутінках північної ночі були темні й непроникні.

За перевалом, як виявилось, вогні були зовсім близько. Світильники в поляризуючих ковпаках не розсіювали променів, і від цього здавалося, що вони далі, ніж були насправді. Зосереджене освітлення означало, що й зараз, уночі, там працюють. Гудіння напруженого струму ставало дедалі дужчим. Контури ажурних балок сріблясто виблискували під високими блакитними лампами. Застережливе виття примусило їх зупинитися — це працював загороджувальний робот.

— Небезпечно, повертайте ліворуч, не підходячи до лінії стовпів! — проревів невидимий підсилювач.

Вони слухняно повернули до групи пересувних білях будиночків.

— Не дивіться в бік поля! — турбувався про них автомат.

Двері в двох будиночках відчинились одночасно, два пучки світла, схрестившись, лягли на темну дорогу. Група чоловіків і жінок дружелюбно вітала подорожніх, дивуючись з такого недосконалого способу пересування, та ще й уночі.

Веду, а потім Дар Вітра провели у тісну кабінку з перехресними струменями насиченої газом і електрикою ароматної води, з веселою грою точкових електророзрядів, що лоскотали шкіру.

Освіжившись, мандрівники зустрілися за столом.

— Вітре, любий, ми потрапили до товаришів по роботі!

Веда налила золотистого напою у вузькі бокали, які одразу спітніли від холоду.

— “Десять тонусів” тут! — весело потягся він до свого бокала.

— Переможець бика, ви дичавієте в степу, — запротестувала Веда. — Я повідомляю цікаві новини, а ви думаєте тільки про їжу!

— Тут розкопки? — засумнівався Дар Вітер.

— Тільки не археологічні, а палеонтологічні. Вивчають викопних тварин пермської епохи… Двісті мільйонів років тому.

— Одразу вивчають, не викопавши? Як же це так?

— Авжеж, відразу. Але як це робиться, я ще не дізналась.

Один з тих, що сиділи за столом, худорлявий, жовтолиций чоловік, втрутився в розмову:

— Зараз наша група заступає попередню. Щойно скінчили підготовку й беремося до просвічування.

— Жорстким випромінюванням? — догадався Дар Вітер.

— Якщо ви не дуже втомилися, раджу подивитись. Завтра ми переміщатимемо площадку далі, а це для вас нецікаво.

Веда і Дар Вітер з радістю погодилися. Гостинні господарі вийшли з-за столу, повели їх до сусіднього будинку. Там, у нішах з циферблатом індикатора над кожною, висіли захисні костюми.

— Іонізація від наших потужних трубок дуже велика, — ніби вибачаючись, сказала висока, трохи сутула жінка, допомагаючи Веді надіти вбрання з цупкої тканини, прозорий шолом і закріплюючи на її спині сумки з батареями.

У поляризованому світлі кожний пагорбок на бугристому степовому ґрунті вирізнявся неприродно чітко. За контуром обнесеного тонкими рейками квадратного поля почувся глухий стогін. Земля здулася, потріскалась і осипалася воронкою, в центрі якої показався гостроносий блискучий циліндр. Спіральний гребінь обвивав його поліровані стіни, на передньому кінці оберталася складна електрофреза з синюватого металу. Циліндр перевалився через край воронки, повернувся, показавши лопатки, що швидко миготіли позаду, і почав знову зариватися за кілька метрів від воронки, встромивши свій полірований ніс майже вертикально в землю.

Дар Вітер помітив, що за циліндром тягнеться подвійний кабель — один ізольований, другий виблискував голим металом. Веда торкнула Вітра за рукав і показала вперед, за огорожу магнієвих рейок. Там вибрався з-під землі другий такий самий циліндр, однаковим рухом перевалився ліворуч і знову зник, пірнувши в землю, як у воду. Жовтолиций чоловік подав знак поспішити.

— Я впізнала його, — прошепотіла Веда, наздоганяючи групу, яка вже пішла вперед. — Це Ляо Лан, палеонтолог, що відкрив загадку заселення Азіатського материка в палеозойську еру.

— Він китаєць за походженням? — спитав Дар Вітер, згадавши темний погляд трохи скошених вузьких очей ученого. — Сором признатись, але я не знаю його праць.

— Я бачу, ви мало обізнані з палеонтологією, — зауважила Веда. — Мабуть, палеонтологію інших зоряних світів ви знаєте краще.

У думці Дар Вітра промайнули незліченні форми життя: мільйони дивовижних кістяків у гірських породах на різних планетах — пам’ятка минулих часів, захована в нашаруваннях кожного населеного світу. Пам’ятка, яку сама природа створює і зберігає доти, поки не з’явиться мисляча істота, що має здатність не тільки запам’ятовувати, але й відновлювати забуте.

Вони опинилися на невеликій площадці, прикріпленій до кінця крутої ажурної напіварки. У центрі підлоги містився великий тьмяний екран. Усі вісім чоловік сиділи на низьких лавах навколо екрана і мовчки чекали.

— Зараз “кроти” закінчать, — почав Ляо Лан. — Як ви вже догадалися, вони прошивають шари гірських порід голим кабелем і тчуть металеву сітку. Кістяки вимерлих тварин залягають у сипкому пісковику на глибині чотирнадцяти метрів од поверхні. Нпжче, на сімнадцятому метрі, вся площа підшарована металевою сіткою, підключеною до потужних індукторів. Створюється відбивне поле, — воно відкидає рентгенівське проміння на екран, і тут виникає зображення скам’янілих кісток.

Дві великі металеві кулі повернулися на масивних цоколях. Спалахнули прожектори, завили сирени, сповіщаючи про небезпеку. Постійний струм напругою мільйон вольтів повіяв свіжістю озону, примусив усі клеми, ізолятори і підвіски випромінювати блакитне сяйво.

Ляо Лан, здавалося, недбало повертав і натискував кнопки щита управління. Великий екран світився все дужче, а в його глибині поволі пропливали якісь невиразні контури. Рух припинився, розпливчасті обриси великої плями зайняли майже весь екран, стали чіткішими.

Ще кілька маніпуляцій на щиті управління, і перед спостерігачами в туманному сяйві показався кістяк невідомої істоти. Широкі кігтисті лапи скарлючилися під тулубом, довгий хвіст вигнувся кільцем. Впадала у вічі незвичайна товщина й масивність кісток з широкими перекрученими кінцями, з наростами для прикріплення могутніх м’язів. Череп із стуленою пащею вищиряв великі передні зуби. Його було видно зверху, і він здавався важкою кістяною брилою з нерівною, поритою поверхнею. Ляо Лан змінив глибину фокуса і збільшення — весь екран зайняла голова стародавнього плазуна, який жив двісті мільйонів років тому на берегах річки, що колись тут протікала.

Кришка черепа складалася з надзвичайно товстих — щонайменше двадцять сантиметрів завтовшки — кісток. Над очними ямами стирчали кісткові нарости, такі самі виступи прикривали зверху западини на скронях і опуклості черепних дуг. На потиличному краї видавався великий конус з отвором величезного тім’яного ока. Ляо Лан захоплено скрикнув.

Дар Вітер, не відводячи очей, дивився на незграбний, важкий кістяк стародавньої тварини. Збільшення м’язової сили спричинилося до потовщення кісток скелета, що несли велике навантаження, а збільшена вага скелета вимагала нового посилення м’язів. Так пряма залежність в архаїчних організмах заводила шляхи розвитку багатьох тварин у безвихідь, поки якесь важливе вдосконалення фізіології не давало можливості усунути давні суперечності й піднятися на новий щабель еволюції. Здавалося неймовірним, що такі істоти могли бути в рядах предків людини з її прекрасним тілом, яке відзначається надзвичайною спритністю і точністю рухів.

Дар Вітер дивився на товсті надбрівні виступи, що свідчили про тупу лють пермського гада, і бачив поруч гнучку Веду з її ясними очима на розумному жвавому обличчі… Яка дивовижна різниця в організації живої матерії! Він мимохіть скоса подивився, намагаючись розгледіти риси Веди під шоломом, і коли знову обернувся до екрана, то на ньому було вже інше зображення. Широкий параболічний плаский, як тарілка, череп земноводного — стародавньої саламандри, приреченої лежати в теплій і темній воді пермського болота і ждати, поки щось їстівне не припливе на доступну відстань. Тоді — швидкий ривок, широка паща закривалась, і… знову безмірно терпляче безглузде лежання. Щось дратувало Дар Вітра, пригнічуючи його доказами безмежно довгої і жорстокої еволюції життя. Вітер випростався, і Ляо Лан, вгадавши його стан, запропонував їм піти відпочити в будинок. Невгамовна, цікава до всього Веда насилу відірвалась од екрана, побачивши, що вчені поспішили ввімкнути машини для електронного фотографування І одночасного звукозапису, щоб не витрачати марно потужного струму.

Веда лягла на широкому дивані у вітальні жіночого будиночка. Дар Вітер ще трохи повештався по утрамбованому майданчику перед будинком, перебираючи в пам’яті враження.

Північний ранок умив росою запорошені за день трави. Незворушний Ляо Лан повернувся з нічної роботи і запропонував відправити своїх гостей до найближчої авіабази “ельфом” — маленьким акумуляторним автомобілем. База стрибаючих реактивних літаків була розташована всього за сто кілометрів на південному сході, у нижній течії річки Тром-Юган. Веда попросила з’єднатися з експедицією, але на розкопках не знайшлося радіопередавача достатньої потужності. Відтоді, як наші предки зрозуміли шкоду від радіовипромінювань і запровадили суворий режим, спрямовані променеві передачі потребували значно складніших пристроїв, особливо для переговорів на далекі відстані. Крім того, дуже скоротилось число станцій. Ляо Лан вирішив зв’язатися з найближчою спостережною вежею скотарів. Такі вежі підтримували зв’язок між собою скерованими передачами і могли повідомити все що завгодно на центральну станцію свого району. Юна практикантка, яка збиралася вести “ельф”, щоб приставити його назад, порадила заїхати дорогою на вежу: тоді гості зможуть переговорити самі по ТВФ — телевізіофону. Дар Вітер і Веда зраділи.

Поривчастий вітер змітав набік сіру куряву, куйовдив густе підстрижене волосся дівчини-водія. Вони вмістилися на вузькому тримісному сидінні.

На чистому синьому небі ледь маячив тонкий силует спостережної вежі. Незабаром “ельф” зупинився біля її підніжжя. Широко розкинуті металеві ноги підтримували пластмасовий навіс, під яким стояв такий самий “ельф”. У центрі крізь навіс проходили напрямні штанги ліфта. Крихітна кабінка витягла всіх по черзі повз жилий поверх на самий верх, де їх вітав засмаглий, оголений до пояса юнак. Помітивши раптове замішання незалежного водія, Веда зрозуміла, що догадливість юної практикантки має глибоке коріння…

Кругла кімнатка з кришталевими стінами помітно погойдувалась, і легка вежа монотонно гула, як туго натягнута струна. Стеля й підлога кімнати були пофарбовані в темний колір. Вздовж вікон стояли вузькі столи з біноклями, лічильними машинами, зошитами для записів. З висоти дев’яноста метрів було добре видно величезну ділянку степу, до меж видимості сусідніх веж. Звідси постійно стежили за стадами, провадили облік кормових запасів. Зеленими концентричними кільцями лежали в степу дійні лабіринти, через які двічі на добу переганяли молочні череди. Молоко, що не скисало, як у африканських антилоп, зливали тут на місці і заморожували в підземних холодильниках, тому воно могло зберігатися дуже довго. Перегін череди здійснювався за допомогою “ельфів”, що були в кожній вежі. Спостерігачі могли під час чергування вчитися, тому більшість з них були учнями, які ще не закінчили освіту. Юнак провів Веду і Дар Вітра гвинтовими сходами в жилий поверх, що висів між схрещеними балками на кілька метрів нижче. Приміщення тут мали глухі звукоізолюючі стіни, і мандрівники опинилися в цілковитій тиші. Тільки безупинне погойдування нагадувало про те, що кімната міститься на великій висоті.

Другий юнак саме порався біля радіо. Складна зачіска і яскраве плаття його співрозмовниці на екрані показували, що зв’язок установлений з центральною станцією — ті, що працювали в степу, носили легкі короткі комбінезони. Дівчина на екрані з’єдналася з поясною станцією, і незабаром в ТВФ вежі з’явилось сумне обличчя і маленька постать Міїко Ейгоро — головної помічниці Веди Конг. В її темних розкосих, як у Ляо Лана, очах виникло радісне здивування, і маленький рот трошки відкрився од несподіванки. За секунду на Веду і Дар Вітра вже дивилося незворушне обличчя, що не виражало нічого, крім діловитої уваги. Піднявшись нагору, Дар Вітер застав дівчину-палеонтолога за жвавою розмовою з першим юнаком і вийшов на кільцевий майданчик навколо скляної кімнати. Волога прохолода ранку давно змінилася жарким днем. Степ розіслався широко, вільно під пекучим і чистим небом. Дар Вітер знову пригадав свою неясну тугу за північною вологою землею своїх предків. Спершись на поруччя хиткого майданчика, колишній завідувач зовнішніх станцій тепер, як ніколи раніше, відчув здійснені мрії людей стародавніх часів. Рука людини відсунула далеко на північ сувору природу, і живлюче тепло півдня розлилося по цих рівнинах, що лежали, заціпенілі під холодними хмарами.

Веда Конг увійшла в кришталеву кімнату і повідомила, що далі їх узявся везти радіооператор. Дівчина подякувала історикові довгим поглядом. Крізь прозору стіну було видно широку спину Дар Вітра, що непорушно застиг у спогляданні.

— Ви замислилися, — почув він позаду, — може, думали про мене?

— Ні, Ведо, я думав про одне положення староіндійської філософії. Воно твердить, що світ створено не для людини, і сама людина тільки тоді стає великою, коли розуміє всю цінність і красу іншого життя — життя природи…

— Ви не доказали, і я не розумію.

— Мабуть, не доказав. Я б додав до цього, що тільки людина може розуміти не лише красу, але й важкі, темні сторони життя. І тільки їй доступна мрія й сила зробити життя кращим!

— Я зрозуміла, — тихо сказала Веда і після довгої мовчанки додала: — Ви змінилися, Вітре.

— Звичайно, змінився. Чотири місяці рити простою лопатою важке каміння і напівзотлілі колоди у ваших курганах. Мимоволі почнеш простіше дивитися на життя, і його звичайні радощі стануть милішими…

— Не жартуйте, Вітре, — насупилась Веда, — я кажу серйозно. Коли я познайомилася з вами, командуючим усією силою землі, що говорив з далекими світами… Там, у своїх обсерваторіях, ви могли бути надприродною істотою стародавніх людей, як це вони називали — богом! А тут, на нашій простій роботі, нарівні з багатьма ви… — Веда замовкла.

— Що ж я, — з цікавістю допитувався її співрозмовник. — Втратив велич? А що б ви сказали, побачивши мене тим, ким я був до приходу в Інститут астрофізики, — машиністом Спіральної Дороги? В цьому теж менше величі? Або механіком овочезбиральних машин у тропіках?

Веда дзвінко розсміялася.

— Відкрию вам таємницю. У школі третього циклу я була закохана в машиніста Спіральної Дороги — могутнішим за нього я не могла нікого собі уявити… А втім, он іде радіооператор. Поїдемо, Вітре!

Перед тим як впустити Веду і Дар Вітра в кабіну, льотчик ще раз спитав, чи дозволяє здоров’я обох винести велике прискорення стрибаючого літака. Він суворо дотримувався правил. Вдруге діставши ствердну відповідь, льотчик посадив обох на глибоке сидіння в прозорому носі апарата, схожого на величезну дощову краплю. Веда відчула себе дуже незручно: сидіння відкинулось назад у задертому догори корпусі. Пролунав сигнальний гонг, потужна пружина шпурнула літак майже прямовисно вгору, тіло Веди поволі занурилось у глиб крісла, наче в пружну рідину. Дар Вітер насилу повернув голову, щоб підбадьорливо усміхнутися до Веди. Льотчик ввімкнув двигун. Ревіння, гнітюча вага в усьому тілі, і краплеподібний літак помчав, описуючи дугу на висоті двадцять три тисячі метрів. Здавалося, минуло лише кілька хвилин, а мандрівники з ослаблими колінами вже виходили перед своїми будиночками в приалтайських степах, і льотчик махав їм рукою, вимагаючи відійти якнайдалі. Дар Вітер зміркував, що двигун доведеться ввімкнути від самої землі. Тут не було катапульти, як на базі. Він побіг, тягнучи за собою Веду. Назустріч їм легко бігла Міїко Ейгоро. Жінки обнялися, наче після довгої розлуки.

Розділ V

КІНЬ НА ДНІ МОРСЬКОМУ

Море, тепле, прозоре, ліниво погойдувало своїми напрочуд яскравими зелено-блакитними хвилями. Дар Вітер поволі ввійшов у воду по саму шию і широко розкинув руки, намагаючись встояти на похилому дні. Дивлячись поверх спадистих хвиль на блискотливу далечінь, він знову відчував себе так, ніби розчинився в морі і сам став часткою неосяжної стихії. Сюди, в море, він приніс давно стримуваний смуток. Смуток розлуки із захоплюючою величчю космосу, з безмежним океаном пізнання й думки, з суворою зосередженістю кожного дня життя. Тепер його життя було зовсім іншим. Зростаюче кохання до Веди скрашувало дні незвичної праці і сумну свободу роздумів чудово натренованого мозку, З ентузіазмом учня він поринув у історичні дослідження. Ріка часу, відображена в його думках, допомогла справитися з зміною в житті. Він був вдячний Веді Конг за те, що вона з притаманною їй чуйністю влаштувала подорож на гвинтольоті в країну, перетворену працею людини. Як і в безмежності моря, у величі земних робіт особисті втрати здавались мізерними.

Тихий напівдитячий голос окликнув його. Вітер упізнав Міїко, змахнув руками і ліг на спину, очікуючи маленьку дівчину. Вона стрімко кинулась у море. З її цупкого чорного волосся скочувалися великі краплі, а жовтувате смагляве тіло під тонким шаром води здавалося зеленим. Вони попливли поруч назустріч сонцю, до самотнього пустельного острівка, що здіймався чорним пагорбом за кілометр від берега. Усі діти ери Кільця виростали на морі чудовими плавцями, а Дар Вітер мав до того ще й природні здібності. Спочатку він плив не поспішаючи, побоюючись, що Міїко втомиться, але дівчина линула поруч легко й безтурботно. Дар Вітер поспішив, трохи спантеличений майстерністю Міїко. Та навіть коли він поплив щосили, Міїко не відставала, а її непорушне гарненьке личко, як і раніше, лишилося спокійним. Почувся глухий плескіт хвиль з мористого боку острова. Дар Вітер ліг на спину, а дівчина, розігнавшись, описала коло і повернулася до нього.

— Міїко, ви чудово плаваєте! — захоплено вигукнув

Дар Вітер і, набравши повні груди повітря, затамував дихання.

— Я плаваю гірше, ніж пір’наю, — призналася дівчина, і Дар Вітер вдруге здивувався.

— Моїми предками були японці, — вела далі Міїко. — Колись існувало ціле плем’я, в якому всі жінки були пір-нальшщями — ловили перли, збирали поживні водорості. Це заняття переходило з роду в рід, і за тисячу років вони досягли надзвичайної майстерності. Випадково ця риса проявилася тепер у мене.

— Ніколи і в гадці не мав…

— Що далекий нащадок жінок-водолазів стане істориком? У нас в роду існувала легенда. Жив понад тисячу років тому японський художник Янагіхара Ейгоро.

— Ейгоро? Так ваше ім’я?..

— Винятковий випадок у наш час, коли імена дають за будь-яким співзвуччям, що припало до вподоби. А втім, усі здебільшого підбирають співзвуччя або слова з мов тих народів, від яких походять. Ваше ім’я, коли я не помиляюся, з коренів російської мови?

— Цілком вірно! Навіть не корені, а цілі слова. Одне — подарунок, друге — вітер, вихор…

— Я не знаю значення свого імені. Але художник справді був. Мій прадід відшукав одну його картину в якомусь сховищі. Велика картина — ви можете побачити її у мене, — для історика вона цікава. Дуже яскраво зображено суворе й мужнє життя, бідність і невибагливість народу… Попливемо далі?

— Ще хвилинку, Міїко! А як же жінки-водолази?

— Художник покохав водолазку і оселився назавжди в племені. І його дочки теж були водолазки, теж промишляли все життя в морі. Гляньте, який дивний острів — круглий бак чи низька башта, наче для виробництва цукру.

— Цукру! — мимоволі пирхнув Дар Вітер. — Для мене в дитинстві такі пустельні острови були принадою. Самотньо стоять вони серед моря, зберігаючи в темних скелях або гаях незнані таємниці — усе що завгодно можна зустріти тут.

Дзвінкий сміх Міїко був для нього нагородою. Дівчина, мовчазна і завжди трохи зажурена, зараз невпізнанно змінилась. Весело й хоробро пориваючись уперед, до важких плюскотливих хвиль, вона, як і раніше, лишалась для Вітра загадкою — зовсім не схожа на Веду, безстрашність якої була швидше чудовою довірливістю, ніж справжнім завзяттям.

Між великими брилами коло самого берега пролягли глибокі, пронизані сонцем підводні коридори. Застелені темними пагорками губок, облямовані мереживом водоростей, ці підводні галереї вели до східного боку острівця, куди підходила незвідана темна глибінь. Дар Вітер пожалкував, що не взяв у Веди точної карти узбережжя. Плоти морської експедиції виблискували на сонці за кілька кілометрів біля західної коси. Було видно пляж, і там тепер Веда з товаришами. Сьогодні в машинах змінюють акумулятори, і вся експедиція відпочиває. А він піддався дитячій пристрасті дослідження безлюдних острівців.

Грізне урвище андезитових[12] скель нависло над плавцями. Злами кам’яних брил були свіжі — недавній землетрус обвалив вивітрену частину берега. З боку відкритого моря йшов великий накат. Міїко і Дар Вітер довго пливли по темній воді коло східного берега, поки не знайшли плаский кам’яний виступ, куди Дар Вітер виштовхнув Міїко.

Сполохані чайки ширяли туди й сюди, удари хвиль передавались через скелі, стрясаючи масу андезиту. Нічого, крім голого каміння і жорстких кущів, жодного сліду звіра чи людини.

Плавці зійшли на вершину острівця, подивились на бурхливі хвилі внизу і спустились назад. Терпкі пахощі повзли від кущів, що стирчали вгорі з ущелин. Дар Вітер ліг на теплому камені, ліниво заглядаючи у воду, на південний бік виступу.

Міїко сіла навпочіпки біля самого краю скелі і намагалася розгледіти щось унизу. Тут не було ні берегової обмілини, ні наваленого купою каміння. Стрімкий обрив нависав над темною масною водою. Сонце спалахувало сліпучою каймою вздовж його ребра. Там, де зрізане скелею світло прямовисно спадало в прозору воду, ледь-ледь мерехтіло рівне дно із світлого піску.

— Що ви бачите там, Міїко?

Замислена дівчина не відразу обернулась,

— Нічого. Вас ваблять до себе пустельні острівці, а мене — дно моря. Мені теж здається, що там завжди можна знайти щось цікаве, зробити якесь відкриття.

— Тоді чого ви працюєте в степу?

— Це неспроста. Для мене море така велика радість, що я не можу бути весь час з ним. Не можна слухати улюблену музику в будь-який час — так і я з морем. Зате зустрічі з ним дорогі мені…

Дар Вітер ствердно кивнув.

— То пірнемо туди? — Він показав на біле мерехтіння в глибині.

Міїко звела і без того підняті біля скронь брови.

— Хіба ви зумієте? Тут не менше двадцяти п’яти метрів — це тільки для досвідченого пірнальника…

— Спробую… А ви?

Замість відповіді Міїко підвелася, озирнулася навкруги, вибрала великий камінь і підтягла його до краю скелі.

— Спочатку дайте мені спробувати. З каменем — це всупереч моїм правилам. Але щоб там часом не було течії — надто вже чисте дно…

Дівчина піднесла руки, зігнулась, випросталася, відкинувшись назад. Дар Вітер стежив за її дихальними рухами, щоб перейняти їх. Міїко більше не промовила жодного слова. Після кількох вправ вона схопила камінь і кинулася, як у прірву, в темну безодню.

Дар Вітер відчув невиразну тривогу, коли минуло більше хвилини, а хороброї дівчини не було й сліду. Він почав і собі шукати камінь для вантажу, розуміючи, що йому треба взяти значно більший. Тільки-но він підняв сорокакілогра-мовий шматок андезиту, як з’явилась Міїко. Дівчина важко дихала і, здавалося, була дуже втомлена.

— Там… Там… кінь, — ледве вимовила вона.

— Що таке? Який кінь?

— Статуя величезного коня… там, у природній ніші. Зараз я подивлюсь як слід.

— Міїко, це важко. Ми попливемо назад, візьмемо водолазні апарати і човен.

— О ні! Я хочу сама, зараз! Це буде моя перемога, а не приладу. Потім покличемо всіх.

— Тільки я з вами! — Дар Вітер ухопився за свій камінь.

Міїко усміхнулась.

— Візьміть менший, оцей. А як же з диханням?

Дар Вітер слухняно зробив вправи і з каменем у руках кинувся в море. Вода вдарила йому в обличчя, повернула спиною до Міїко, здавила груди, тупим болем відбилася у вухах. Він пересилював її, напружуючи м’язи тіла, зціпивши щелепи. Холодні сірі сутінки внизу густішали, веселе світло дня швидко мерхло. Ворожа сила глибини перемагала, різало очі. Зненацька він відчув дотик руки Міїко до плеча і торкнувся ногами твердого піску, що відливав тьмяним сріблом, Насилу повернувши голову туди, куди показувала Міїко, Вітер одсахнувся, з несподіванки випустив камінь — і одразу ж його підкинуло вгору. Він не пам’ятав, як опинився на поверхні, нічого не бачачи в червоному тумані, лиш судорожно вдихав і видихав повітря… Через деякий час наслідки підводного тиску зникли, і те, що він побачив на дні, воскресло в пам’яті. Всього лише мить, а як багато подробиць встигли помітити очі й запам’ятав мозок!

Темні скелі сходилися вгорі гігантською стілчастою аркою, під якою стояла статуя велетенського коня. Жодна водорость або черепашка не прилипала до відполірованої поверхні статуї. Невідомий скульптор насамперед хотів відобразити силу. Він збільшив передню частину тулуба, надмірно розширив величезні груди, високо підняв круто вигнуту шию. Ліва передня нога була піднята, прямо виставляючи перед глядачем округлість колінного суглоба, а величезне копито майже торкалося грудей. Три інші ноги з силою відштовхувались од ґрунту, тому колосальний кінь нависав над глядачем, ніби давлячи його казковою могутністю. На крутій дузі шиї грива позначалася зазубленим гребенем, голова майже впиралася в груди, а очі з-під нахиленого лоба дивилися з грізною люттю, відбитою і в маленьких прищулених вухах кам’яного страховища.

Міїко вже не турбувалася за Дар Вітра і, лишивши його на пласкій скелі, пірнула знову. Нарешті дівчина змучилась від занурення у воду і досхочу надивилась на свою знахідку. Вона сіла поруч Вітра і довго мовчала, поки не відновилося нормальне дихання.

— Цікаво, якого віку ця статуя? — замислено спитала сама себе Міїко.

Дар Вітер знизав плечима, пригадавши, що здивувало його найбільше.

— Чому статуя коня зовсім не обросла водоростями або черепашками?

Міїко рвучко повернулась до нього.

— Атож, атож! Я знаю такі знахідки. Виявилося, що вони були покриті особливою речовиною. Тоді час — майже кінець останнього століття ЕРС.

У морі між берегом і острівцем показався плавець. Наблизившись, він трохи виринув з води, на знак привітання змахнув руками. Дар Вітер упізнав широкі плечі й блискучу темну шкіру Мвена Маса. Скоро висока чорна постать вилізла на камінь, і добродушна посмішка засяяла на мокрому обличчі нового завідуючого зовнішніми станціями. Він швидко вклонився маленькій Міїко, широким, вільним жестом привітав Дар Вітра.

— Ми приїхали на один день разом з Рен Бозом просити вашої поради.

— Рен Боз?

— Фізик з Академії Меж Знань…

— Я його трохи знаю. Він працює над питаннями взаємовідношення простір — поле. Де ж ви його лишили?

— На березі. Він не плаває, в усякому разі не так, як ви…

Легкий сплеск урвав мову Мвена Маса.

— Я попливу на берег, до Веди! — крикнула з води Міїко.

Дар Вітер ласкаво посміхнувся дівчині.

— Пливе з відкриттям! — пояснив він Мвенові Масу і розповів про підводного коня.

Африканець слухав Вітра байдуже. Довгі пальці його ворушилися, обмацуючи підборіддя. В погляді африканця Дар Вітер прочитав занепокоєння й надію.

— Вас непокоїть щось серйозне? Тоді навіщо ж зволікати?

Мвен Мас скористався з запрошення. Сидячи на краю скелі, він розповів про свої болісні вагання. Його зустріч з Рен Бозом не була випадковою. Видіння чудового світу зірки Епсилон Тукана ніколи не залишало його. І з тієї ночі зародилася мрія — побувати в цьому світі, будь-яким способом подолати величезний простір. Щоб, відправивши повідомлення, сигнал або карту, можна було мати відповідь раніше, ніж через недосяжні для людського життя шістсот років. Відчути биття того прекрасного і такого близького нам життя, подати руку братам-людям через безодні космосу. Мвен Мас зосередив зусилля, намагаючись ознайомитися з невирішеними питаннями і незакінченими спробами, що вже тисячоліттями провадились у галузі дослідження простору як функції матерії. Тієї проблеми, про яку мріяла Веда Конг у ніч її першого виступу по Великому Кільцю…

В Академії Меж Знань такі дослідження очолював Рен Боз — молодий фізик-математик. Зустріч його з Мве-ном Масом і дальша дружба була зумовлена спільними прагненнями.

Тепер Рен Боз вважає, що проблема опрацьована і вже можна провести експеримент. Спроба, як і все, що зв’язане з космічними масштабами, не може бути проведена лабораторним способом. Обсяг питання вимагає і великого експерименту. Рен Боз визнав за необхідне зробити дослід через зовнішні станції з силовою затратою всієї земної енергії, враховуючії і резервну станцію Ку-енергії на Антарктиді. Відчуття небезпеки охопило Дар Вітра, коли він пильно подивився в палаючі очі і тремтливі ніздрі Мвена Маса.

— Ви хочете знати, що зробив би я? — спокійно поставив він вирішальне питання.

Мвен Мас кивнув і облизав пересохлі губи.

— Я не робив би експерименту, — відрізав Дар Вітер, ігноруючи гримасу горя на обличчі африканця, яка промайнула і зникла так швидко, що менш уважний співрозмовник її й не помітив би.

— Я так і думав! — вихопилося у Мвена Маса.

— Тоді навіщо вам потрібна моя порада?

— Мені здавалося, що ми зуміємо переконати вас.

— Що ж, спробуйте! Попливемо до товаришів. Вони, мабуть, готують водолазні прилади, щоб подивитися на коня!

Веда співала, і два незнайомі жіночі голоси вторували їй.

Побачивши плавців, вона подала закличний знак, по-дитячому згинаючи пальці розтулених долонь. Пісня стихла. Дар Вітер упізнав в одній з жінок Евду Наль. Вперше він бачив її без білого лікарського одягу. Її висока гнучка постать відрізнялася від інших білою шкірою. Мабуть, славнозвісна жінка-психіатр була останнім часом дуже зайнята, тому не засмагла. Синяво-чорне волосся Евди, розділене прямим проділом, було високо підібране біля скронь. Високі вилиці над трохи запалими щоками підкреслювали довгий розріз її чорних пильних очей. Обличчя невловимо нагадувало стародавнього єгипетського сфінкса — того, що з дуже давніх часів стояв на краю пустелі біля пірамідальних гробниць царів найдавнішої на землі. держави. Тепер, через десять століть після того, як зникла пустеля, на місці колишніх пісків шумлять родючі гаї, а самого сфінкса накрито скляним ковпаком, що не приховує западин його з’їденого часом обличчя.

Дар Вітер пам’ятав, що свій родовід Евда Наль вела від чілійців чи перуанців. Він привітав її за звичаєм стародавніх південноамериканських сонцепоклонників.

— Робота з істориками пішла вам на користь, — сказала Евда. — Дякуйте Веді…

Веда взяла за руку Дар Вітра і підвела до зовсім незнайомої жінки.

— Це Чара Нанді! Ми всі тут у гостях в неї і художника Карта Сана, бо вони живуть на цьому березі вже місяць, їхня студія в кінці затоки.

Дар Вітер подав руку молодій жінці, яка глянула на нього великими синіми очима. На мить йому перехопило подих — у цій жінці було щось таке, що відрізняло її від усіх інших. Вона стояла між Ведою Конг і Евдою Наль, краса яких, відточена могутнім інтелектом і дисципліною довгої дослідницької роботи, все ж тьмяніла перед незвичайною силою прекрасного, що лилося від незнайомки.

— Ваше ім’я чимсь схоже на моє, — промовив Дар Вітер.

Куточки маленького рота незнайомки сіпнулися в стриманій посмішці.

— Як і ви самі схожі на мене.

Дар Вітере глянув поверх чорної крони її густого й блискучого, трохи кучерявого волосся і широко всміхнувся до Веди.

— Вітер, ви не вмієте говорити жінкам приємних речей, — лукаво промовила Веда, схиливши набік голову.

— Хіба це потрібно тепер, відтоді як зникла потреба в обмані?

— Потрібно, — втрутилась Евда Наль. — І потреба в цьому ніколи не відпаде.

— Буду радий, якщо мені пояснять, — трохи насупився Дар Вітер.

— Через місяць я читаю осінню лекцію в Академії Горя і Радості, в ній буде багато дечого про значення безпосередніх емоцій… — Евда кивнула Мвенові Масу, що саме підходив до них.

Африканець, як звичайно, йшов розміреною, безшумною ходою. Дар Вітер помітив, що смагляві щоки Чари запалали гарячим рум’янцем, неначе сонце, пронизавши все тіло жінки, раптом виступило крізь засмаглу шкіру. Мвен Мас байдуже вклонився.

— Я приведу Рен Боза. Він сидить там, на камені.

— Ходімо до нього, — запропонувала Веда, — і назустріч Міїко. Вона побігла по апарати. Чара Нанді, ви з нами?

Дівчина похитала головою.

— Ось мій володар. Сонце зайшло, і незабаром розпочнеться робота…

— Важко, мабуть, позувати? — спитала Веда. — Це справжній подвиг! Я не змогла б.

— І я думала, що не зможу. Та коли ідея художника захопить, тоді сама поринаєш у творчість. Шукаєш втілення образу у власній постаті… Тисячі відтінків є в кожному русі, в кожному вигині! Ловити їх, як відлітаючі звуки музики…

— Чара, ви знахідка для художника!

— Знахідка! — урвав Веду гучний бас. — І як я знайшов її! Неймовірно! — Художник Карт Сан змахнув високо піднятим могутнім кулаком. Його світле волосся розпатлалось, обвітрене обличчя почервоніло.

— Проведіть нас, якщо є час, — попросила Веда, — і розкажіть.

— Я поганий оповідач. Але це все одно інтересно. Я цікавлюся реконструкцією різних расових типів, що існували в давнину до самої ЕРС. Після того, як моя картина “Дочка Гондвани” здобула успіх, я загорівся бажанням відтворити інший расовий тип. Краса тіла — найкращий вияв раси через покоління здорового, чистого життя. У кожній расі колись була своя завершеність, своя міра прекрасного, що виробилася ще в умовах дикого існування. Так розуміємо ми, художники, хоч і вважають, що ми відстаємо од вершин культури… Завжди так вважали, мабуть ще з печер старокам’яного віку. Ну от, я кажу не те… Придумав я картину “Дочка Тетіса”, тобто “Середземного моря”. Мене вразило в міфах стародавньої Греції, Кріту, Дворіччя, Америки, Полінезії те, що боги виходили з моря. Що може бути чарівніше від еллінського міфа про Афродіту — богиню кохання й краси стародавніх греків! Саме ім’я: Афродіта Анадіомена — породжена піною, та, що вийшла з моря… Богиня, що народилася з піни, оплодотвореної світлом зірок над нічним морем, — який народ вигадав щось поетичніше!..

— Із зоряного світла і морської піни, — почула Веда Конг шепіт Чари і крадькома глянула на дівчину.

Твердий, наче вирізьблений з дерева або з каменю профіль Чари промовисто говорив про давні народи. Маленький, прямий, ледь заокруглений ніс, трохи спадистий лоб, круте підборіддя, а головне — велика віддаль од носа до вуха — усі характерні риси народів античного Середземномор’я були відбиті в обличчі Чари.

Веда непомітно оглянула її з голови до ніг і подумала, що все у неї трохи “занадто”. Надто гладенька шкіра, надто тонкий стан, надто широкі стегна… І тримається підкреслено рівно — від того її тугі груди надто випинаються. Може, художникові потрібно саме таке, виразно підкреслене?

Шлях перетнуло кам’яне пасмо. Чара Нанді надзвичайно легко, ніби танцюючи, перестрибувала з каменя на камінь,

“У ній, безперечно, є індійська кров, — вирішила Веда. — Спитаю потім…”

— Щоб створити “Дочку Тетіса”, -розповідав художник, — мені потрібно було зблизитися з морем, зріднитися з ним, — адже моя крітянка, як Афродіта, повинна вийти з моря, але так, щоб кожний сприйняв це. Збираючись малювати “Дочку Гондвани”, я три роки працював на лісній станції в Екваторіальній Африці. А коли створив картину, влаштувався механіком на поштовий глісер і два роки розвозив пошту по Атлантичному океану — всім цим, знаєте, рибальським, білковим і соляним заводам, які плавають там на гігантських металевих плотах.

Одного разу ввечері я вів свою машину в Центральній Атлантиці, на захід від Азор, де протитечія з’єднується з північною течією. Там завжди ходять великі хвилі — пасмами, одна за одною. Мій глісер то злітав під низькі хмари, то навально шугав у провалля між хвилями. Гвинт ревів, я стояв на високому містку поруч із стерновим. І раптом — ніколи не забуду!

Уявіть собі хвилю, вищу за всі інші, що мчала назустріч. На гребені цієї велетенської хвилі під низькими й густими перлисто-рожевими хмарами, стояла дівчина, засмагла до кольору червоної бронзи… Вал мчав беззвучно, і вона летіла, невимовно горда в своїй самотності серед неосяжного океану. Мій глісер підкинуло вгору, і ми промчали повз дівчину, яка привітно помахала нам рукою. Тут я розгледів, що вона стояла на латі — знаєте, така дошка з акумулятором і мотором, керована ногами.

— Знаю, — озвався Дар Вітер, — для катання на хвилях.

— Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого — низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…

— Чара Нанді! — сказала Едва Наль. — Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?

— Аж ніяк не з піни й світла зірок! — Чара розсміялася несподівано високим дзвінким сміхом. — Всього тільки з плоту білкового заводу. Ми стояли тоді біля краю саргасів, де розводили хлореллу, а я працювала там біологом.

— Хай так, — примирливо згодився Карт Сан. — Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.

— Можна прийди до вас подивитися? — попросила Веда Конг.

— Будь ласка, тільки не в години праці, — краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будь-кого в цей час.

— Ви малюєте фарбами?

— Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини — ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[13] з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніх-давен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння — ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.

Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.

— Тепер я знаю, хто він такий, — промовила Веда. — Я бачила “Дочку Гондвани”.

— І я теж, — обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.

— Гондвана — від країни гондів в Індії? — спитав Дар Вітер.

— Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом — країна стародавньої чорної раси.

— І яка “Дочка чорних”?

— Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла — в палаючому світлі, половина — в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненно-червоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки — безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання — інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!

Евда Наль замовкла.

— Але як зумів це передати Карт Сан? — спитала Веда Конг. — Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І най-дивніше — це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.

— Шкода, я не бачив! — зітхнув Дар Вітер. — Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.

— Позу? — зупинилась Евда Наль. — Ось вам “Дочка Гондвани”… — Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.

Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.

— Евдо, я не уявляв собі!.. — вигукнув Дар Вітер. — Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.

— Вітре, знову невдалі компліменти! — розсміялася Веда. — Чому “напів”, а не “зовсім”?

— Він має рацію, — усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. — Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді — оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.

— Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! — пролунав за каменем хрипкуватий голос.

Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.

— Я Рен Боз! — соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася з-за великого каменя.

— Ми шукали вас, — Веда взяла фізика за руку. — Оце Дар Вітер.

Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.

— Я затримався нагорі. — Рен Боз показав на кам’янистий схил. — Там стародавня могила.

— В ній поховано знаменитого поета дуже давніх часів, — зауважила Веда.

— Там є вирізьблений напис, ось він. — Фізик розгорнув аркуш металу, провів по ньому короткою лінійкою, і на матовій поверхні виступили чотири ряди синіх значків.

— О, це європейські літери — письмові знаки, якими люди користувалися до запровадження всесвітнього лінійного алфавіту! Вони недоладної форми, успадкованої від ще давніших піктограм. Але я знаю цю мову.

— То читайте, Ведо!

— Кілька хвилин тиші! — звеліла вона, і всі слухняно сіли на каменях. Веда Конг почала читати:

Гаснуть у часі, в безмежжі зникають

Мрії, події, думки, кораблі…

Я ж у мандрівку мандрівок рушаю,

Взявши найкраще з видінь на Землі!..

— Це чудово! — Евда Наль звелася на коліна. — Сучасний поет не сказав би яскравіше про силу часу. Хотілось би Знати, яке з видінь Землі він вважає найкращим і поніс із собою в передсмертних думках?

Вдалині показався човен з прозорої пластмаси; в ньому сиділо двоє.

— Он Міїко і Шерліс, один з тутешніх механіків. Е ні, — виправилась Веда, — це сам Фріт Дон, керівник морської експедиції! До вечора, Вітре, вам треба лишитись утрьох, і я беру з собою Евду.

Обидві жінки побігли до легких хвиль і дружно попливли до острова. Човен повернув до них, але Веда замахала рукою, посилаючи його вперед. Рен Боз, непорушний, дивився вслід жінкам.

— Опам’ятайтеся, Рен, розпочнемо! — покликав його Мвен Мас, і фізик усміхнувся ніяково й лагідно.

Ділянка твердого піску між двома пасмами каміння перетворилась у наукову аудиторію. Рен Боз, озброївшись уламком черепашки, креслив і писав, стирав і знову креслив. Мвен Мас ствердно кивав на знак згоди або підбадьорював фізика уривчастими вигуками. Дар Вітер, упершись ліктями в коліна, змахнув з лоба піт, що виступив од намагання Зрозуміти, що йому кажуть. Нарешті рудий фізик замовк і, важко дихаючи, сів на піску.

— Правду кажучи, Рен Боз, — промовив Дар Вітер після тривалої мовчанки, — ви зробили величезне відкриття!

— Хіба я сам?.. Понад десять століть тому стародавній математик Гейзенберг висунув принцип невизначеності — неможливість точних визначень місця для дрібних часток. А справді неможливість стала можливістю, коли стали зрозумілими взаємопереходи, тобто репагулярне числення.[14]

Приблизно в той самий час відкрили мезонну кільцеву хмару атомного ядра і стан переходу між нуклеоном і цим кільцем, тобто підійшли впритул до поняття антитяжіння.

— Хай так, я не знавець біполярної математики,[15] тим більше такого її розділу, як репагулярне числення, дослідження перешкод переходу. Але те, що ви зробили в тіньових функціях, — це принципово нове, хоч ми, звичайні люди, без математичного ясновидіння, ще й не досить його розуміємо. Але збагнути велич відкриття я можу. Одне тільки… — Дар Вітер запнувся.

— Що, що саме? — стривожився Мвен Мас.

— Як перенести це в експеримент? Мені здається, у нас немає можливості створити таке напруження електромагнітного поля.

— Щоб урівноважити гравітаційне поле і досягти стану переходу? — спитав Рен Боз.

— Так. А тоді простір за межами системи залишиться, як і до цього, поза нашим впливом.

— Це так. Але, як завжди в діалектиці, вихід треба шукати в протилежному. Якщо дістати антигравітаційну тінь не дискретно, а векторіально…

— Ого!.. Але як?

Рен Боз швидко накреслив три прямі лінії, вузький сектор і перетнув усе це частиною дуги великого радіуса.

— Це відомо ще до біполярної математики. Майже тисячу років тому її називали задачею чотирьох вимірів. Тоді ще були поширені уявлення про багатомірність простору — люди не знали тіньових властивостей тяжіння, намагалися проводити аналогію з магніто-електричними полями і думали, що сингулярні точки[16] означають або зникнення матерії, або її перетворення в щось незбагненне. Як можна було уявити собі простір з таким знанням природи явищ? Але ж вони, наші предки, догадувалися — бачите, вони зрозуміли, що коли відстань, скажімо, від зірки А до центра Землі ось по цій лінії ОА становитиме двадцять квінтильйонів кілометрів, то до тієї ж зірки по вектору ОВ віддаль дорівнюватиме нулю… Практично не нулю, а величині, що наближається до нуля. І вони говорили, що час перетворюється в нуль, якщо швидкість руху дорівнює швидкості світла. Але ж кохлеарне числення[17] теж відкрито зовсім недавно!

— Спіральний рух знали тисячі років тому, — обережно втрутився Мвен Мас.

Рен Боз зневажливо відмахнувся:

— Рух, але не його закони! Так от, якщо поле тяжіння і електромагнітне поле — це дві сторони однієї й тієї самої властивості матерії, якщо простір є функція гравітації, то функція електромагнітного поля — антипростір. Перехід між ними дає векторіальну тіньову функцію нуль-простору, що простою мовою зветься швидкість світла. І я вважаю за можливе одержати нуль-простір у будь-якому напрямку. Мвен Мас хоче на Епсилон Тукана, а мені однаково, аби провести експеримент. Аби провести експеримент! — повторив фізик і стомлено опустив короткі білясті вії.

— Для експерименту вам потрібні не тільки зовнішні станції і земна енергія, як казав Мвен, але й якась установка. Навряд чи вона проста і швидко здійсненна!

— Тут нам пощастило. Можна використати установку Кора Юлла поблизу Тібетської обсерваторії. Сто сімдесят років тому там провадились експерименти по дослідженню простору. Треба буде зробити невелике переустаткування, а добровольців-помічників у будь-який час я матиму п’ять, десять, двадцять тисяч. Тільки-но покличеш, і вони візьмуть відпустки.

— У вас справді все передбачено. Лишається ще одне, але найсерйозніше — небезпека експерименту. Можуть бути зовсім несподівані наслідки — адже на підставі законів великих чисел ми не можемо провадити експеримент у малому масштабі. Відразу треба брати позаземний масштаб…

— Який же вчений злякається риску? — знизав плечима Рен Боз.

— Я не про особисте. Знаю, що тисячі з’являться, тільки-но виникне потреба в незвіданому небезпечному задумі. Але в експеримент включаються зовнішні станції, обсерваторії — все коло апаратів, що коштували людству гігантської праці. Апаратів, які відкрили вікно в космос, прилучили людство до життя, творчості, знань інших населених світів. Це вікно — величезне досягнення людства, і хіба ми — я, будь-яка людина чи група людей — маємо право рискувати зачинити його хоча б на якийсь час? Мені хотілося б знати, чи є у вас почуття такого права і на чому воно ґрунтується?

— У мене є, — підвівся Мвен Мас, — а ґрунтується воно… Ви були на розкопках… Хіба мільярди безвісних кістяків у невідомих могилах не звертались до нас, не вимагали і не докоряли? Мені ввижаються мільярди минулих людських життів, у яких, наче пісок між пальцями, вмить збігли молодість, краса й радощі життя, — вони вимагають розкрити велику загадку часу, виступити на боротьбу з ним! Перемога над простором і є перемогою над часом — ось чому я впевнений у своїй правоті і у величі задуманої справи!

— У мене інші почуття, — почав Рен Боз. — Але це другий бік того самого. Простір, як і раніше, нездоланний у космосі, він відокремлює світи, не дозволяє розшукати близькі нам за населенням планети, злитися з ними в єдину безмежно багату радістю й силою сім’ю. Це було б найбільшим перетворенням після ери Світового Возз’єднання відтоді, як людство, нарешті, ліквідувало безглузде нарізне існування своїх народів і злилося воєдино, гігантським кроком піднявшись на новий щабель влади над природою. Кожний крок на цьому новому шляху важливіший за все інше, за всіляке дослідження й пізнання.

Тільки-но замовк Рен Боз, як знову почав Мвен Мас.

— Є ще одне, моє особисте. Замолоду мені потрапила до рук збірка старовинних історичних романів. У ній була одна позість — про ваших предків, Дар Вітре. На них напав якийсь великий завойовник — нещадний винищувач людей, яких було багато в історії людства в епохи нижчих суспільств. У повісті розповідалося про одного дужого юнака, який безмірно кохав дівчину. Його кохану взяли в полон і вивезли. Уявіть собі, зв’язаних жінок і чоловіків гнали, як худобу, на батьківщину завойовників. Географії Землі ніхто не знав, єдиний засіб пересування — верхові і в’ючні тварини. Цей світ тоді був більш загадковим і неосяжним, небезпечнішим і далеко неприступнішим, ніж для нас простори космосу. Юний герой шукав свою мрію, роками блукаючи неймовірно небезпечними шляхами, поки не знайшов її в глибині гір Азії. Важко висловити юнацьке враження, але мені й досі здається, що я теж міг би йти до улюбленої мети крізь усі перешкоди космосу!

Дар Вітер ледь посміхнувся.

— Розумію ваші почуття, але для мене неясна та логічна основа, яка зв’язує російську повість і ваші поривання в космос. Рена Боза я краще розумію. А втім, ви попередили, що це особисте…

Дар Вітер замовк. Він мовчав так довго, що Мвен Мас неспокійно заворушився.

— Тепер я розумію, — знову сказав Дар Вітер, — чого колись люди курили, пили, підбадьорюючи себе наркотиками в годину невпевненості, тривог, самотності. Зараз я теж самотній і невпевнений — що мені сказати вам? Хто я такий, щоб заборонити вам великий експеримент, але хіба я можу дозволити його? Ви повинні звернутись до Ради, тоді…

— Ні, не так! — Мвен Мас підвівся, і його величезне тіло напружилось, як у смертельній небезпеці. — Дайте нам відповідь: ви зробили б експеримент? Як завідуючий зовнішніми станціями. Не як Рен Боз… його справа — інше!

— Ні! — відповів твердо Дар Вітер. — Я ще почекав би.

— Чого?

— Побудови дослідної установки на Місяці!

— А енергія?

— Місячне поле тяжіння менше, і масштаб експерименту менший, можна обійтися кількома Ку-станціями.

— Все одно — на це потрібно сотню років, і я не побачу ніколи!

— Щодо вас, то це правда. А для людства не так уже й важливо — тепер чи на покоління пізніше.

— Але для мене це кінець, кінець усій мрії! І для Рен Боза…

— Для мене — неможливість перевірити спробою виходить і неможливість виправити, продовжувати справу.

— Один тільки розум — дрібниця! Зверніться до Ради.

— Рада вже вирішила — вашими думками й словами. Нам нічого чекати від неї, — тихо промовив Мвен Мас.

— Ви маєте слушність. Рада теж відмовить.

— Більше ні про що не питаю вас. Я почуваю себе винним — ми з Реном поклали на вас тягар вирішення.

— Це мій обов’язок, як старшого досвідом. Ви не винні в тому, що завдання виявилось і величним і вкрай небезпечним. Від цього мені сумно й тяжко…

Рен Боз перший запропонував повернутись до тимчасового селища експедиції. Троє засмучених людей побрели по піску, кожен по-своєму переживаючи гіркоту відмови од небувалого експерименту. Дар Вітер скоса поглядав на супутників і думав, що йому важче від усіх. В його натурі було щось одчайдушно-відважне, з чим йому доводилось боротися все життя. Він був чимсь схожий на стародавніх розбійників — чого він почував себе таким задоволеним і радісним у пустотливій боротьбі з биком?.. І душа його обурювалась, протестуючи проти рішення мудрого, але не відважного.

Розділ VI

ЛЕГЕНДА СИНІХ СОНЦЬ

З каюти-госпіталю вийшли лікар Лума Ласві і біолог Еон Тал. Ерг Ноор рвонувся вперед.

— Ніза!

— Жива, але…

— Помирає?

— Поки що ні. Перебуває у важкому паралічі. Зачеплено всі стовбури спинного мозку, парасимпатична система,[18] асоціативні центри і центри чуттів. Дихання дуже сповільнене, але рівномірне. Серце працює — один удар на сто секунд. Це не смерть, але цілковитий колапс, який може тягтися невизначений час.

— Свідомість і страждання виключені?

— Виключені.

— Абсолютно?

— Абсолютно!

Ерг Ноор запитливо глянув на біолога. Той ствердно кивнув.

— Що гадаєте робити?

— Підтримувати при рівномірній температурі, абсолютному спокої, слабкому світлі. Якщо колапс не прогресуватиме, то… чи не все одно — сон… хай навіть до Землі… Тоді — в Інститут Нервових Струмів. Ураження заподіяне якимсь видом струму. Скафандр, як виявилось, був пробитий у трьох місцях. Добре, що вона майже не дихала!

— Я помітив пробоїни і заліпив їх своїм пластиром, — сказав біолог.

Ерг Ноор з мовчазною вдячністю потис йому руку вище ліктя.

— Тільки… — почала Лума, — краще якомога швидше вирватися з полону підвищеного тяжіння… І разом з тим небезпеку становить не стільки прискорення під час відльоту, як повернення до нормальної сили тяжіння.

— Розумію: ви боїтеся, що пульс ще більше сповільниться. Але ж це не маятник, що прискорює свої коливання в посиленому гравітаційному полі?

— Ритм імпульсів організму підлягає загалом тим самим законам. Якщо удари серця сповільняться хоча б удвічі — двісті секунд, — тоді кровопостачання мозку стане недостатнім і…

Ерг Ноор замислився так глибоко, що забув про присутніх, отямився і важко зітхнув. Його колеги терпляче ждали.

— Чи немає виходу в тому, щоб піддати організм підвищеному тискові в збагаченій киснем атмосфері? — обережно спитав начальник і вже із задоволених усмішок Луми Ласві та Еона Тала зрозумів, що думка правильна.

— Наситити кров газом при великому парціальному тиску[19] — це чудово… Звичайно, ми вживемо заходів проти тромбозу, і тоді хай хоч один удар на двісті секунд. Потім вирівняється…

— Вона лишиться непритомна, — сказала Лума. — Ми підемо готувати камеру. Я хочу використати велику силіко-лову вітрину, взяту для Зірди. Туди вміститься плаваюче крісло, яке ми перетворимо в постіль на час відльоту. А коли прискорення спаде, влаштуємо Нізу остаточно.

— Як тільки приготуєтесь, повідомте на пост. Ми не будемо затримуватись жодної хвилини.

Люди поспішили в різні відсіки корабля, борючись як хто міг з гнітом чорної планети.

Переможною мелодією загриміли сигнали відльоту.

Із незнаним почуттям повного й самозабутнього полегшення люди поринали в м’які обійми посадочних крісел. Але зліт з важкої планети — це небезпечна справа. Прискорення корабля для відриву від планети було на межі людської витривалості, і помилка пілота могла призвести до загибелі всіх.

З оглушливим ревом планетарних двигунів Ерг Ноор повів зореліт по дотичній до обрію. Важелі гідравлічних крісел все глибше вдавлювалися під зростаючою вагою. Руки начальника експедиції, що лежали на кнопках приладів, стали неймовірно важкі. “Тантра”, описуючи велетенську положисту дугу, підіймалась усе вище з густої темряви до прозорої чорноти безмежності. Ерг Ноор не відводив очей од червоної смуги горизонтального зрівнювача — вона гойдалася в нестійкій рівновазі, показуючи, що корабель готовий перейти з підйому на спуск по дузі падіння. Планета ще не випустила “Тантру” із свого полону. Ерг Ноор вирішив увімкнути анамезонні мотори, здатні підняти зореліт з будь-якої планети. Дзвінка вібрація примусила корабель здригнутися. Червона смуга піднялася на десяток міліметрів від лінії нуля. Ще трохи…

Крізь перископ верхнього обзору корпусу начальник експедиції побачив, як “Тантра” вкрилась тонким шаром блакитнуватого полум’я, що повільно стікало до корми. Атмосферу пробито! В пустоті простору, за законом надпровідності, залишкові електроструми збігали просто по корпусу корабля.

Зорі знову стали гострими, як голки, і “Тантра”, звільнившись, відлітала все далі од грізної планети. З кожною секундою сила тяжіння зменшувалась. Легшим і легшим ставало тіло. Заспівав апарат штучної гравітації, і його звичайне земне напруження після нескінченних днів життя під пресом чорної планети здалося неймовірно малим. Люди схопилися з крісел. Інгрід, Лума та Еон виробляли найважчі на фантастичного танцю. Але скоро настала неминуча реакція, і більша частина екіпажу поринула в короткий сон тимчасового відпочинку. Не спали тільки Ерг Ноор, Пел Лін, Пур Хісс і Лума Ласві. Треба було розрахувати тимчасовий курс зорельота і, описавши гігантську дугу, перпендикулярну до площини обертання всієї системи зірки Т, поминути її льодяний і метеоритний пояси. Після цього можна було розігнати корабель до нормальної субсвітлової швидкості й надовго зайнятись визначенням справжнього курсу.

Лікар стежила за станом Нізи після зльоту й повернення до нормальної для землянина сили тяжіння. Незабаром їй вдалося заспокоїти всіх повідомленням, що паузи між ударами пульсу дорівнюють ста десяти секундам. При підвищенні кисневого режиму це не означало смерті. Лума Ласві вирішила скористатися з тиратрона[20] — електронного збудника діяльності серця і нейросекреторних стимуляторів.

П’ятдесят п’ять годин стогнали стіни корабля од вібрації анамезонних моторів, поки лічильники не показали швидкості в дев’ятсот сімдесят мільйонів кілометрів на годину — близької до межі безпеки. Віддаль од залізної зірки за земну добу зростала більше — ніж на двадцять мільярдів кілометрів. Важко передати те полегшення, яке відчували всі тринадцять мандрівників після тяжких випробувань. Радість звільнення була неповною: чотирнадцятий член екіпажу — юна Ніза Кріт нерухомо лежала в напівсні-напівсмерті у відгородженому відділенні госпітальної каюти…

П’ять жінок корабля — Інгрід, Лума, другий електронний інженер, геолог і вчителька ритмічної гімнастики Йоне Мар, яка виконувала ще обов’язки розподілювача харчування, повітряного оператора й колектора наукових матеріалів, — зібралися наче на стародавній похоронний обряд. Тіло Нізи, звільнене від одягу, поклали на товстий килим. Килим поклали на повітряний матрац, помістили в круглий купол з блідо-рожевого силіколу. Точний прилад — термобарооксистат — міг роками підтримувати потрібну температуру, тиск і режим повітря всередині товстого ковпака. Лума відмовилась на перші рік-два подорожі від тривалого сну. Каталептичний стан Нізи не минав. Єдине, чого зуміла добитися Лума Ласві, — це прискорення пульсу до удару на хвилину. Хоч яким незначним було таке досягнення, воно давало можливість усунути шкідливе для легенів насичення киснем.

Минуло чотири місяці. Зореліт ішов точно визначеним курсом, обходячи район вільних метеоритів. Екіпаж, змучений пригодами й непосильною працею, поринув у семимісячний сон. Цього разу не спало не три, а чотири чоловіки, — до чергових Ерга Ноора і Пур Хісса приєдналися лікар Лума Ласві та біолог Еон Тал.

Начальник експедиції, що вийшов з найважчого становища, в якому будь-коли опинялися зорельоти Землі, відчував себе самотнім. Уперше в житті чотири роки шляху до Землі здалися йому нескінченними. Він не збирався обдурювати самого себе, бо тільки на Землі сподівався врятувати свою Нізу.

Ерг Ноор довго відкладав те, що зробив би на другий день відльоту, — перегляд електронних стереофільмів з “Паруса”. Йому хотілося разом з Нізою побачити й почути перші звістки планет синьої зірки, літніх ночей Землі. Щоб Ніза разом з ним прийшла до здійснення найсміливіших романтичних мрій минулого й сучасного — відкриття нових зоряних світів — майбутніх далеких островів людства…

Фільми, зняті за вісім парсеків від Сонця вісімдесят років тому, що пролежали у відкритому кораблі на чорній планеті — Т-зірки, збереглися чудово… Півкульовий стереоекран поніс глядачів туди, де сяяла високо над ними голуба Вега.

Швидко змінювались короткі сюжети — виростало сліпучо-блакитне світло, і йшли недбалі хвилинні кадри з життя корабля. За обчислювальною машиною сидів двадцятивосьми-річний начальник експедиції, провадили спостереження ще молодші астрономи. Ось обов’язкові щоденні спорт і танці, доведені членами експедиції до акробатичної досконалості. Насмішкуватий голос пояснив, що першість на всьому шляху до Веги лишалася за біологом. Справді, ця дівчина з коротким лляним волоссям показувала дуже важкі вправи.

Скупий літопис життя експедиції швидко промайнув. Посилювачі світла в проекційному апараті почали дзижчати; фіолетове світло горіло так сліпуче, що навіть тут, у його блідому відображенні, люди змушені були надіти захисні Окуляри. Зірка — майже втричі більша за Сонце діаметром і масою — колосальна, дуже сплюснута, вона шалено оберталася з екваторіальною швидкістю триста кілометрів на секунду. Куля неймовірно яскравого газу з поверхневою температурою одинадцять тисяч градусів простерла на мільйони кілометрів крила перлисто-рожевого вогню. Здавалося, що промені Веги відчутно били й давили все, що потрапляло на їхньому шляху, летіли в простір могутніми списами завдовжки мільйони кілометрів. У глибині їх сяйва ховалась найближча до синьої зірки планета. Але туди, в цей океан вогню, не міг поринути жодний корабель Землі або її сусідів по Кільцю. Зорова проекція змінилася доповіддю про зроблені спостереження, і на екрані виникли напівчіткі лінії стереометричних креслень, що показували розташування першої й другої планет Веги. “Парус” не зміг наблизитися навіть до другої планети, віддаленої од зірки на сто мільйонів кілометрів.

Дивовижні протуберанці вилітали з глибини океану прозорого фіолетового полум’я — зоряної атмосфери, прорізували простір усеспалюючими руками. Енергія Веги була настільки великою, що зірка випромінювала світло найсильніших квантів — фіолетової та невидимої частини спектра. Навіть у захищених потрійним фільтром людських очах вона викликала страшне відчуття примарності, майже невидимого, але смертельно небезпечного фантома… Пролітали світлові бурі, перемагаючи тяжіння зірки. Їх далекий відгомін небезпечно штовхав і розгойдував “Парус”. Лічильники космічних променів та інших видів жорстких випромінювань перестали працювати. Всередині надійно захищеного корабля почала зростати небезпечна іонізація. Можна було тільки догадуватись про шаленство променистої енергії, що страхітливим потоком ринула в пустоту простору, там, за стінами корабля, про квінтильйони кіловат потужності, які витрачалися марно.

Начальник “Паруса” обережно підвів зореліт до третьої планети — великої, але огорнутої лише тонкою прозорою атмосферою. Мабуть, вогненне дихання синьої зірки зігнало геть покрив легких газів, що довгим, ледве сяючим хвостом тягся за планетою з її тіньового боку. Руйнівні випари фтору, отруйний окис вуглецю, мертва щільність інертних газів — у цій атмосфері ніщо земне не проіснувало б і секунди.

З надр планети випинались гострі шпилі, ребра, стрімкі, зазублені стіни червоних, як свіжі рани, чорних, як прірви, кам’яних мас. На обвіяних шаленими вихорами плоскогір’ях з вулканічних лав виднілися тріщини й провалля, з яких виливалась розжарена магма і які здавалися жилами кривавого вогню.

Високо здіймалися густі хмари попелу, сліпучо-голубі на освітленому боці, непроникно чорні на тіньовому. Велетенські — на тисячі кілометрів — блискавки били в усіх напрямках, що свідчило про електричну наснаженість мертвої атмосфери.

Грізна фіолетова примара величезного сонця, чорне небо, наполовину заховане блискотливою короною перлистого сяйва, а внизу, на планеті, — червоні контрастні тіні на дикому хаосі скель, палаючі борозни, звивини й кола, безперервні спалахи зелених блискавок…

Стереотелескопи передали, а електронні фільми записали це з безпристрасною, нелюдською точністю.

Але за приладами стояло живе чуття мандрівників — протест розуму проти безглуздих сил руйнування і нагромадження мертвої матерії, усвідомлення ворожості цього світу шаленого космічного вогню. І, загіпнотизовані видовищем, четверо людей обмінялися схвальними поглядами, коли голос повідомив, що “Парус” іде на четверту планету.

Кілька обертів запису, і під кільовими телескопами корабля вже виростала остання крайня планета Веги, завбільшки майже така, як Земля. “Парус” стрімко знижувався. Очевидно, мандрівники вирішили за всяку ціну дослідити останню планету, останню надію на відкриття світу, хай не прекрасного, але хоча б придатного для життя.

Ерг Ноор піймав себе на тому, що в думці вимовив оце слово “хоча б”. Мабуть, такими ж були думки і тих, хто керував “Парусом” і оглядав поверхню планети в потужні телескопи.

“Хоча б”! У цих двох словах крилося прощання з мрією про прекрасні світи Веги, про знаходження перлин-планет на дні просторів всесвіту, заради чого люди Землі пішли на добровільне сорокап’ятирічне ув’язнення в зорельоті і більш ніж на шістдесят років покинули рідну планету.

Але, захоплений видовищем, Ерг Ноор не відразу подумав про це. В глибині напівсферичного екрана він мчав над поверхнею безмежно далекої планети. На справжнє лихо мандрівників, тих — загиблих, і цих — живих, планета виявилася схожою на найближчого сусіда в Сонячній системі — Марс Така сама тонка прозора газова оболонка з червонувато-зеленим, завжди безхмарним небом, така сама рівна поверхня пустельних материків з пасмами зруйнованих гір. Тільки на Марсі панував пекельний холод ночі і різка зміна денних температур. Там були мілкі, схожі на велетенські калюжі болота, які майже зовсім випаровувались, коли-не-коли випадав дрібний дощик або іній, спостерігалося жалюгідне життя омертвілих рослин і дивних, млявих тварин, що заривалися в землю.

Тут шалене полум’я блакитного сонця нагрівало планету так, що вона вся пашіла жаром найбільш палючих пустель Землі. Водяні випари в мізерній кількості здіймались у верхні шари повітряної оболонки, а величезні рівнини затінювалися лише вихорами теплових струменів, що безперервно збурювали атмосферу. Планета оберталася швидко, як і всі інші. Нічне охолодження розсипало гірські породи в море піску. Пісок — оранжевий, фіолетовий, зелений, блакитнуватий або сліпучо-білий — засипав планету величезними плямами, що здалека здавалися морями або заростями вигаданих рослин. Пасма зруйнованих гір, вищих, ніж на Марсі, але так само мертвих, були вкриті блискучою чорною або коричневою корою. Синє сонце, з потужним ультрафіолетовим випромінюванням, руйнувало мінерали, випаровувало легкі елементи.

Світлі піщані рівнини, здавалось, випромінювали саме тільки полум’я. Ерг Ноор пригадав, що в старовину, коли вченими була не більшість населення Землі, а лише мізерна група людей, серед письменників і художників поширювалися мрії про людей інших планет, що пристосовувалися до життя в підвищеній температурі. Це було поетично й красиво, підносило віру в могутність людини. Люди у вогневому диханні планет блакитних сонць зустрічають своїх земних братів!.. Велике враження на багатьох, у тому числі й на Ерга Ноора, справила картина в музеї східного центра південного жилого пояса: затуманена на обрії рівнина вогненного піску, сіре палаюче небо, а під ним — безликі людські постаті в теплових скафандрах і незвичайно різкі чорно-сині тіні від них. Люди застигли в дуже динамічних, повних здивування позах перед рогом якоїсь металевої споруди, розпеченої мало не до білого жару. Поруч — гола жінка з розпущеним червоним волоссям. Світла шкіра сяє в сліпучому світлі ще дужче, ніж піски, лілові й малинові тіні підкреслюють кожну лінію високої і стрункої постаті, що стояла, як прапор перемоги життя над силами космосу.

Смілива, але зовсім нереальна мрія, що суперечить усім законам біологічного розвитку.

Ерг Ноор здригнувся, коли поверхня планети на екрані ринула назустріч. Пілот повів “Парус” на зниження. Зовсім близько попливли піщані конуси, чорні скелі, розсипища якихось блискучих зелених кристалів. Зореліт методично спіраллю облітав планету від одного полюса до другого. Жодних ознак води і хоча б найпримітивнішого рослинного життя. Знову “хоча б”!

З’явилась туга самотності, загубленості корабля в мертвій далечині, під владою полум’яної синьої зірки… Ерг Ноор дуже чітко уявляв собі надію тих, хто знімав фільм, спостерігаючи планету і шукаючи на ній бодай ознаки минулого життя. Які знайомі для кожного, хто літав на пустельні, мертві планети, без води й атмосфери, ці напружені шукання уявлюваних руїн, решток міст і будов у випадкових формах тріщин і позбавлених життя скель, в урвищах мертвих гір, які ніколи не знали життя!

Швидко миготіла на екрані спалена, обвіяна буйними вихорами, позбавлена будь-яких слідів тіні земля далекого світу. Ерг Ноор, усвідомивши крах давньої мрії, намагався зрозуміти, як могло народитися неправильне уявлення про спалені світи синьої зірки.

— Наші земні брати будуть розчаровані, коли дізнаються, — тихо сказав біолог, близько присунувшись до начальника. — Багато тисячоліть мільйони людей Землі дивилися на Вегу. Літніми ночами на Півночі всі молоді, що кохали й мріяли, звертали погляди на небо. Влітку Вега, яскрава й синя, стоїть майже в зеніті — хіба можна було не милуватися нею? Ще тисячі років тому люди знали досить багато про зорі. За дивним напрямком думки вони і в гадці не мали, що планети утворювались майже навколо кожної зірки з повільним обертанням і сильним магнітним полем, так само, як майже кожна планета має своїх супутників. Вони не знали про цей закон, але мріяли про братів на інших світах і насамперед на Везі — синьому сонці. Я пам’ятаю переклади чудових віршів про напівбожественних людей з синьої зірки з якоїсь із стародавніх мов.

— Я мріяв про Вегу після повідомлення “Паруса”, — обернувся до Еона Тала начальник. — Тепер ясно, що тисячолітній потяг до далеких і чудових світів затулив очі і мені й багатьом мудрим та серйозним людям.

— Як ви тепер розшифруєте повідомлення “Паруса”?

— Просто. “Чотири планети Веги зовсім позбавлені життя. Нічого немає прекраснішого за нашу Землю. Яке щастя повернутися до неї!”

— Ви маєте рацію! — вигукнув біолог. — Чому раніше

це не спало на думку?..

— Може, й спадало, але не нам, астрольотчикам, та, мабуть, і не Раді. Але це робить нам честь — смілива мрія, а не скептичне розчарування перемагає в житті!

На екрані обліт планети закінчився. Далі пішли записи станції-робота, скинутого для аналізу умов на поверхні планети. Потім розлігся надзвичайної сили вибух — це скинули геологічну бомбу. До зорельота долетіла гігантська хмара мінеральних часток. Завили насоси, вбираючи пилюку в фільтри бокових всмоктуючих каналів. Кілька проб мінерального порошку з пісків і гір спаленої планети заповнили силіколові пробірки, а повітря верхніх шарів атмосфери — кварцові балони. “Парус” вирушив назад у тридцятирічну дорогу, подолати яку йому не судилося. Тепер його земний товариш несе людям усе, що з такими зусиллями, терпінням і відвагою пощастило здобути загиблим мандрівникам…

Продовження записів — шість котушок спостережень — мали спеціально вивчати астрономи Землі, щоб передати найбільш істотне по Великому Кільцю.

Переглядати фільми про дальшу долю “Паруса” — важку боротьбу з аварією та зіркою Т, а особливо трагічну останню звукокотушку, — нікому не захотілося. Надто сильними ще були власні переживання. Вирішили відкласти перегляд, поки не прокинуться після сну всі члени екіпажу. Чергові пішли відпочити, лишивши начальника в центральному посту.

Ерг Ноор більше не думав про загиблу мрію. Він намагався оцінити ті гіркі крихти знання, які пощастить принести людству ціною таких зусиль і жертв двом експедиціям — його й “Паруса”. Хіба досягнення прикрі тільки від великого розчарування?

Ерг Ноор уперше подумав про прекрасну рідну планету як про невичерпне багатство людських душ, витончених і допитливих, позбавлених важких турбот і небезпек природи або примітивного суспільства. Колишні страждання, шукання, невдачі, помилки й розчарування лишились і тепер, в епоху Кільця, але вони перенесені у вищий план творчості — в знання, мистецтво, будівництво. Тільки завдяки знанням і творчій праці Земля позбавлена жахів голоду, перенаселення, заразних хвороб. Врятована від нестачі палива і корисних хімічних елементів, від передчасної смерті й кволості людей. І ті крихти знання, що принесе з собою “Тантра”, теж вклад у могутню лавину думки, що з кожним десятиліттям робить новий крок уперед у побудові суспільства та пізнанні природи!

Ерг Ноор відчинив сейф дорожнього журналу “Тантри” і дістав коробку з металом від спірального зорельота з чорної планети. Важкий шматок яскравої небесної блакиті ліг на долоні. Ерг Ноор знав, що на рідній планеті та її сусідах у Сонячній системі й найближчих зірках такого металу немає. Це ще одне, мабуть, найважливіше повідомлення, крім звістки про загибель Зірди, яке вони принесуть Землі та Кільцю…

Залізна зірка перебуває дуже близько від Землі, відвідання чорної планети спеціально підготовленою експедицією тепер, після досвіду “Паруса” і “Тантри”, буде не таким небезпечним, який би набір чорних хрестів та медуз не існував у цьому вічному мороці. Спіральний зореліт вони розрізали невдало. Коли б вони мали час добре обміркувати все, то ще тоді зрозуміли б, що велетенська спіральна труба є частиною рухової системи зорельота.

Знову в пам’яті начальника експедиції випливли події останнього фатального дня. Пур Хісс нечутно з’явився позаду, щоб заступити начальника на чергуванні. Ерг Ноор вийшов у бібліотеку-лабораторію, але не попрямував у коридор центрального відсіку до спалень, а відчинив важкі двері госпітальної каюти.

Розсіяне світло земного дня поблискувало на силіколових шафах з ліками та інструментами, відбивалось од металу рентгенівської апаратури, приладів штучного кровообігу й дихання. Начальник експедиції відхилив щільну завісу, яка сягала стелі, і ввійшов у напівтемряву. Тьмяне освітлення, схоже на місячне, ставало теплим у рожевому кришталі силіколу. Два тиратронні стимулятори, увімкнені на випадок раптового колапсу, ледь чутно клацали, підтримуючи биття серця паралізованої. В рожево-сріблястому світлі Ніза, здавалось, поринула в спокійний, щасливий сон. Сто поколінь здорового, чистого й ситого життя предків відточили до високої художньої досконалості гнучкі й сильні лінії тіла жінки — найпрекраснішого створіння могутнього життя Землі. Люди давно знали, що їм поталанило жити на планеті, дуже багатій на воду. Вода стимулювала розквіт рослинного життя, а воно, в свою чергу, створило величезні запаси вільного кисню. Тоді розлилося буйним потоком тваринне життя, що багато сотень мільйонів років поступово вдосконалювалось, поки не з’явилася мисляча істота — людина. Величезний історичний досвід розвитку життя на планетних системах незліченних світів показав, що чим важчим і довшим був сліпий еволюційний шлях відбору, тим прекраснішими виходили форми вищих, мислячих істот, тим досконаліше була розроблена доцільність їх пристосування до навколишніх умов і вимог життя, та доцільність, яка і становить красу.

Усе існуюче рухається й розвивається по спіральному шляху. Ерг Ноор зримо уявив собі цю величезну спіраль загального поступу життя й людського суспільства. Вперше він збагнув з разючою ясністю, що чим важчі умови життя й роботи організмів як біологічних машин, чим важчий шлях розвитку суспільства, тим тугіше скручена спіраль поступу і ближче один до одного її “витки” — отже, тим повільніше відбувається процес і стандартніші, більш схожі одна на одну виникаючі форми.

Він не має рації, ганяючись за дивними планетами синіх сонць, і неправильно вчив Нізу! Політ до нових світів не заради шукання і відкриття якихось ненаселених, випадково створених самих по собі планет, а крок за кроком осмислений поступ людства по всьому рукаву Галактики, переможним ходом знання і краси життя… такого, як Ніза…

Ерг Ноор, враз охоплений важкою тугою, став на коліна перед силіколовим саркофагом Нізи. Дихання дівчини не було помітне, вії кидали лілові смужки тіней під щільно заплющеними повіками, крізь ледь розтулені губи проблискували білі зуби. На лівому плечі, на руці біля ліктя і внизу на шиї виднілися бліді синюваті плями — місця ударів шкідливого струму.

— Чи ти бачиш, пам’ятаєш що-небудь у своєму сні? — болісно питав Ерг Ноор у пориві великого горя, відчуваючи, як стає м’якшою за віск його воля, як перехоплює йому дихання і стискає горло.

Начальник експедиції здавив переплетені пальці рук так, що вони посиніли; він намагався передати Нізі свої думки, пристрасний поклик до життя й щастя. Але дівчина лишалася нерухомою.

Лікар Лума Ласві тихо увійшла в госпіталь і відчула чиюсь присутність. Обережно відкинувши’завісу, вона побачила начальника, що стояв на колінах, нерухомий, мов пам’ятник тим мільйонам чоловіків, яким доводилось оплакувати своїх коханих. Не вперше заставала вона Ерга Ноора тут, і гострий жаль пройняв її душу. Ерг Ноор похмуро підвівся. Лума швидко підійшла до нього і, хвилюючись, прошепотіла:

— Мені треба поговорити з вами.

Ерг Ноор кивнув і вийшов за нею. Він не сів на запропонований Лумою стілець, а стояв, прихилившись до стояка грибоподібного випромінювача. Лума Ласві випросталася перед ним на весь свій невеликий зріст, щоб здаватися вищою і поважнішою для наступної розмови. Погляд начальника не дав їй підготуватися.

— Ви знаєте, — невпевнено почала вона, — що сучасна неврологія вивчила процес виникнення емоцій у свідомій і підсвідомій областях психіки. Підсвідомість поступається перед дією гальмувальних ліків через древні області мозку, що керують хімічною регуляцією організму, в тому числі й нервової системи і почасти вищої нервової діяльності.

Ерг Ноор звів брови. Лума Ласві відчула, що говорить надто докладно й довго.

— Я хочу сказати, що медицина має можливість впливати на ті мозкові центри, які керують сильними переживаннями. Я могла б…

Розуміння спалахнуло в очах Ерга Ноора і відбилося в короткій посмішці.

— Ви пропонуєте вплинути на мою любов, — швидко спитав він, — і цим звільнити мене від страждання?

Лікар схилила голову.

Ерг вдячно простягнув руку і заперечно похитав головою.

— Я не віддам свого багатства почуттів, хоч як би вони примушували мене страждати. Страждання, якщо є сили його витримувати, веде до розуміння, розуміння — до любозі, так замикається коло. Ви добрі, Лумо, але не треба!

І з звичайною стрімкістю начальник зник за дверима.

Поспішаючи, наче під час аварії, електронні інженери й механіки знову, через тринадцять років, установлювали в центральному посту і в бібліотеці екрани ТВФ земних передач. Зореліт увійшов у зону, в якій можна було приймати розсіяні атмосферою радіохвилі світової мережі Землі.

Голоси, звуки, форми й фарби рідної планети підбадьорювали мандрівників і разом з тим збуджували їхнє нетерпіння — нескінченність космічних шляхів ставала все нестерпнішою. Зореліт викликав штучного супутника 57 на звичайній хвилі далеких космічних рейсів. Щогодини чекали відгуку цієї потужної передаточної станції зв’язку Землі й космосу.

Нарешті поклик зорельота досяг Землі.

Весь екіпаж зорельота не спав, не відходив від приймачів. Повернення до життя після тринадцяти земних і дев’яти залежних років відсутності зв’язку з Вітчизною! Люди з ненаситною жадібністю зустрічали земні повідомлення, обговорювали по світовій мережі нові важливі питання, що ставив, як звичайно, кожен бажаючий.

Так випадково вловлена пропозиція ґрунтознавця Хеба Ура викликала шеститижневу дискусію і дуже складні обчислення.

“Пропозицію Хеба Ура обговорюйте! — гримів голос Землі, — Всі, хто думав і працював у цьому напрямку, всі, хто має подібні думки або негативні висновки, — висловлюйтесь!” Радісно звучала для мандрівників ця звична формула широкого обговорення. Хеб Ур вніс на Раду Зореплавання пропозицію систематично вивчати доступні планети синіх і зелених зірок. На його думку, це особливі світи потужних силових випромінювань, які можуть хімічно стимулювати інертні в земних умовах мінеральні сполуки до боротьби з ентропією — тобто до життя. Особливі форми життя з мінералів, важчих, ніж гази, будуть активними у високих температурах і шаленій радіації зірок вищих спектральних класів. Хеб Ур вважав, що невдача експедиції на Сіріус, яка не виявила там жодних слідів життя, закономірна, бо ця зірка швидкого обертання була подвійною і не мала потужного магнітного поля. Ніхто не суперечив Хебові Уру, що подвійні зірки не могли вважатися утворювачами планетних систем космосу, але суть пропозиції викликала активну протидію з боку екіпажу “Тантри”.

Астрономи експедиції на чолі з Ергом Ноором склали повідомлення і надіслали його, як думку перших людей, що бачили Вегу у фільмі, знятому “Парусом”.

І люди Землі з захопленням почули голос із зорельота, що наближався до них.

“Тантра” висловлюється проти посилання експедиції згідно з твердженням Хеба Ура. Голубі зірки справді випромінюють таку масу енергії на одиницю поверхні своїх планет, що її досить для життя з важких сполук. Але будь-який живий організм — це фільтр і гребля енергії, яка протидіє другому законові термодинаміки або ентропії шляхом створення структури, шляхом великого ускладнення простих мінеральних і газових молекул. Таке ускладнення може виникнути тільки в процесі історичного розвитку величезної тривалості — отже, при тривалій сталості фізичних умов. Але саме сталості умов немає на планетах високотемпературних зірок, які швидко руйнують складні сполуки в поривах і вихорах надзвичайно потужних випромінювань. Там немає нічого, що могло б довго існувати, та й не може бути, незважаючи на те, що мінерали набирають найбільш стійкої кристалічної будови з кубічною атомною решіткою.

На думку екіпажу “Тантри”, Хеб Ур повторює однобічне міркування стародавніх астрономів, які не зрозуміли динаміки розвитку планет. Кожна планета втрачає свої легкі речовини, що летять у простір і розсіюються. Особливо швидка втрата легких елементів відбувається при сильному нагріванні та променевому тиску синіх сонць.

“Тантра” наводила перелік прикладів і закінчувала твердженням, що процес “обважніння” планет біля голубих зірок не припускає утворення життєвих форм.

Супутник 57 передав заперечення вчених зорельота безпосередньо в обсерваторію Ради.

Нарешті настала хвилина, якої з таким нетерпінням чекали Інгрід Дітра і Кей Бер, та, зрештою, і всі без винятку члени експедиції. “Тантра” почала сповільнювати субсвіто-ву швидкість польоту й проминула льодовий пояс Сонячної системи, наближаючись до станції зорельотів на Тритоні. Така швидкість не була більше потрібна — звідси, з супутника Нептуна, “Тантра”, що летіла з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину, досягла б Землі швидше, ніж за п’ять годин. Але для розгону зорельота потрібно було стільки часу, що корабель, почавши політ з Тритона, проминув би Сонце і віддалився б од нього на величезну відстань.

Щоб не витрачати дорогоцінного анамезону і не перевантажувати кораблі громіздким устаткуванням, всередині системи літали на іонних планетольотах. Швидкість їх не перевищувала восьмисот тисяч кілометрів на годину для внутрішніх планет і двох з половиною мільйонів для найбільш віддалених зовнішніх. Звичайний політ від Нептуна до Землі тривав два з половиною — три місяці.

Тритон — дуже великий супутник, який тільки трохи поступався розміром гігантським третьому й четвертому супутникам Юпітера — Ганімеду та Каллісто й планеті Меркурію. Тому він мав тонку атмосферу, головним чином з азоту й вуглецю.

Ерг Ноор посадив зореліт на полюсі Тритона у визначеному місці, віддалік од широких куполів будівлі станції. На виступі плоскогір’я, біля урвища, пронизаного підземними приміщеннями, виблискував шибками будинок карантинного санаторію. Тут, зовсім ізольовано від інших людей, мандрівникам треба було провести п’ятитижневий карантин. За цей строк досвідчені лікарі ретельно перевірять стан їхніх організмів, де могла б гніздитися якась нова інфекція. Небезпека була надто велика, щоб нехтувати нею. Тому всі, хто сідав на інші, хоч і ненаселені планети, неминуче підлягали цій процедурі, яким би тривалим не було їх перебування на зорельоті. Сам корабель всередині теж обслідували вчені санаторію, раніше ніж станція давала дозвіл на виліт до Землі. Вилітаючи з давно освоєних планет, як Венера, Марс і деякі астероїди, люди проходили карантин на їхніх станціях.

Перебування в санаторії було не таким тяжким, як у зорельоті. Лабораторія для занять, концертні зали, комбіновані ванни з електрики, музики, води та хвильових коливань, щоденні прогулянки в легких скафандрах по горах і околицях санаторію. І, нарешті, зв’язок з рідною планетою, не завжди регулярний, але ж тільки п’ять годин потрібно було, щоб повідомлення звідси досягло Землі!

Силіколовий саркофаг Нізи дуже обережно перевезли в санаторій. Ерг Ноор і біолог Еон Тал залишали “Тантру” останніми. Вони ступали легко навіть з надітими обважнювачами, щоб не робити раптових стрибків внаслідок малої сили тяжіння на цій планеті.

Погасли освітлювачі, що горіли навколо посадочного поля. Тритон виходив на освітлений Сонцем бік Нептуна. Хоч яке тьмяне було сірувате світло, відбите Нептуном, велетенське дзеркало здоровенної планети, що знаходилось усього на відстані трьохсот п’ятдесяти тисяч кілометрів від Тритона, розсіювало темряву, утворюючи на супутнику ясні сутінки, схожі на весняні сутінки високих широт Землі. Тритон облітав навколо Нептуна назустріч обертанню своєї планети із сходу на захід майже за шість земних діб, і його “денні” періоди тривали близько сімдесяти годин. За цей час Нептун встигав чотири рази обернутися навколо осі, і теперь тінь супутника помітно бігла по туманному диску.

Майже одночасно начальник і біолог побачили невеликий корабель, який стояв далеко від краю плато. Це не був зореліт із випнутою задньою половиною й високими гребенями рівноваги. Судячи з дуже гострого носа і вузького корпусу, корабель мав бути планетольотом, але відрізнявся од знайомих контурів цих кораблів товстим кінцем на кормі й довгим веретеноподібним пристроєм нагорі.

— Тут, на карантині, ще корабель? — напівзапитливо сказав Еон. — Хіба Рада порушила звичай?..

— Не посилати нових зоряних експедицій до повернення попередніх? — обізвався Ерг Ноор. — Справді, ми витримали свої строки, але повідомлення, яке ми повинні були надіслати із Зірди, запізнилося на два роки.

— Може, це експедиція на Нептун? — висловив припущення біолог.

Вони пройшли кілометрів зо два до санаторію і піднялися на широку терасу, оздоблену червоним базальтом. У чорному небі яскравіше від інших зірок сяяв крихітний диск Сонця, який було добре видно звідси, з полюса нерухомого супутника. Лютий стосімдесятиградусний мороз дошкуляв крізь обігрівальний скафандр, як звичайний холод земної полярної зими. Лапатий сніг із замерзлого аміаку або вуглекислоти повільно падав згори в нерухомій атмосфері, надаючи всій навколишній місцевості тихого спокою земного снігопаду.

Ерг Ноор і Еон Тал, наче загіпнотизовані, дивились на падіння сніжинок, наче далекі предки, які жили в помірних широтах і для яких поява снігу означала кінець праці землероба. І цей незвичайний сніг теж провіщав закінчення їхньої праці й мандрівки.

Біолог, відповідаючи на свої підсвідомі почуття, простиг руки начальникові.

— Скінчилися наші пригоди, і ми живі й здорові завдяки вам!

Ерг Ноор зробив різкий, заперечний жест.

— Хіба всі живі й здорові? А я живий завдяки кому?

Еон Тал не збентежився.

— Я певен — Нізу буде врятовано! Тутешні лікарі хочуть негайно почати лікування. Одержано інструкцію від самого Гріма Шара — керівника лабораторії загальних паралічів.

— Відомо, що це?

— Поки що ні. Але ясно, що Ніза вражена видом струму, який змінює хімізм нервових вузлів автономних систем. Зрозуміти, як знешкодити його надзвичайно тривалий вплив, — це означає вилікувати дівчину. Розкрили ж ми механізм стійких психічних паралічів, що стільки століть вважалися невиліковними. Тут щось подібне, але викликане зовнішнім збудником. Коли проведуть досліди над моїми полоненими — все одно, живі вони чи мертві — тоді й моя рука знову діятиме!

Почуття сорому змусило начальника експедиції насупитися. У своєму горі він забув, як багато зробив для нього біолог. Непристойно для дорослої людини! Він узяв руку біолога, і обидва вчених висловили взаємну симпатію в старовинному чоловічому жесті.

— Ви гадаєте, що вбивчі органи в чорних медуз і в цієї хрестоподібної гидоти одного виду? — спитав Ерг Ноор,

— Не сумніваюсь. Запорукою цьому моя рука… — біолог не помітив випадкового каламбуру. — В накопиченні і видозміні електричної енергії виявилось загальне життєве пристосування чорних істот — мешканців багатої на електрику планети. Вони — явні хижаки, а тих, хто є їхніми жертвами, ми поки що не знаємо.

— Але пам’ятаєте, що сталося з нами всіма, коли Ніза…

— Це інше. Я довго думав про це. З появою страшного хреста пролунав інфразвук величезної сили, що затьмарив нашу свідомість. У цьому чорному світі звуки теж чорні, нечутні. Пригнічуючи свідомість інфразвуком, ця істота потім діє видом гіпнозу, сильнішим, ніж у наших, тепер вимерлих, гігантських змій, наприклад, анаконд. Ось що мало не загубило нас…

Начальник експедиції поглянув на далеке Сонце, що світилося зараз і на Землі. Сонце — вічну надію людини ще з доісторичного її животіння серед нещадної природи. Сонце — втілення світлої сили розуму, що розганяє морок і страхіття ночі. І радісна іскра надії стала його супутником на останні години мандрівки…

Завідуючий станцією Тритон прийшов у санаторій по Ерга Ноора. Земля викликала начальника експедиції, а поява завідуючого в заборонених приміщеннях карантину означала кінець ізоляції, можливість закінчити тринадцятирічну подорож “Тантри”. Начальник експедиції швидко повернувся, ще більше зосереджений, ніж завжди.

— Вилітаємо сьогодні ж. Мене попросили взяти шість чоловік з планетольота “Амат”, який лишають тут для освоєння нових рудних родовищ на Плутоні. Ми візьмемо експедицію і зібрані нею на Плутоні матеріали.

Ця шестірка переобладнала звичайний планетоліт і здійснила безмірно відважний подвиг. Вони пірнули на дно пекла, під густу неоново-метанову атмосферу Плутона. Летіли в бурях аміачного снігу, щосекунди побоюючись розбитися в пітьмі об величезні голки міцного, як сталь, льоду. Вони зуміли знайти область, де виступали відслонення гір. Загадка Плутона, нарешті, розв’язана — ця планета не належить до нашої Сонячної системи. Вона захоплена нею під час шляху Сонця через Галактику. Ось чому щільність Плутона значно більша за всі інші далекі планети. Дослідники відкрили дивні мінерали із зовсім чужого світу. Але ще важливіше, що на одному хребті виявлено сліди зруйнованих будівель, які свідчать про якусь неймовірно стародавню цивілізацію. Добуті дослідниками дані, звичайно, треба перевірити. Розумна обробка будівельних матеріалів ще вимагає доказів… Але незаперечним є надзвичайний подвиг. Я пипіакУся тим, що наш зореліт приставить героїв на Землю, і мені не терпиться почути їхні розповіді. Карантин у них скінчився три дні тому…

— Але ж тут є серйозна суперечність! — вигукнув Пур Хісс.

— Суперечність — мати істини! — спокійно відповів астрономові Ерг Ноор старим прислів’ям. — Час готувати “Тантру”!

Випробуваний зореліт легко відірвався од Тритона і помчав по велетенській дузі, перпендикулярній до площини екліптики. Летіти до Землі прямо не можна було: будь-який корабель загинув би в широкому поясі метеоритів і астероїдів — уламків розбитої планети Фаетона, яка колись існувала між Марсом та Юпітером та була розірвана тяжінням гіганта Сонячної системи. Ерг Ноор набирав прискорення. Він не збирався везти героїв на Землю визначені сімдесят два дні, а вирішив, користуючись колосальною силою зорельота, при мінімальній витраті анамезону, дійти за п’ятдесят годин.

Передача з Землі проривалася в простір до зорельота — планета вітала перемогу над мороком залізної зірки і мороком льодяного Плутона.

Космос гримів урочистими мелодіями. Станції на Марсі, Венері та астероїдах викликали корабель, вливаючії свої акорди в загальний хор шани героям.

— “Тантра”, “Тантра”, — нарешті залунав голос з поста Ради, — даємо посадку на Ель Хомру!

Центральний космопорт знаходився на місці колишньої пустелі в Північній Африці, і зореліт ринувся туди крізь насичену сонячним світлом атмосферу Землі.

Розділ VII

СИМФОНІЯ ФА-МІНОР КОЛЬОРОВОЇ ТОНАЛЬНОСТІ 4,750 МЮ

Стіни широкої веранди, повернутої на південь, до моря, були збудовані з пластин прозорої пластмаси. Бліде матове світло зі стелі не затьмарювало яскравого місяця, а доповнювало його, пом’якшуючи грубу чорноту тіней. На веранді зібрався майже весь склад морської експедиції.

Тільки наймолодші її працівники затіяли гру в залитому місяцем морі. Прийшов художник Карт Сан з Чарою Нанді. Начальник експедиції Фріт Дон розповів про дослідження коня, знайденого Міїко. Визначення матеріалу статуї для з’ясування підйомної ваги дало несподівані наслідки. Під поверхневим шаром якогось сплаву виявилося чисте золото. Якщо кінь був вилитий, то вага статуї, навіть коли не враховувати витіснену нею воду, досягала чотирьохсот тонн. Для підйому такого чудовиська викликали великі судна з спеціальним устаткуванням.

На питання, як пояснити таке безглузде використання цінного металу, один із старших співробітників експедиції пригадав читану в історичних архівах легенду про зникнення золотого запасу цілої країни: тоді золото правило за еквівалент вартості праці. Злочинні правителі, винні в тиранії та розоренні народу, перед тим, як втекти в іншу країну, — тоді існували перешкоди для сполучення різних народів між собою, що називалися кордонами, — зібрали весь запас золота і вилили з нього статую, яку поставили на самій людній площі головного міста держави. Ніхто не міг знайти золота. Історик висловив думку, що в той час ніхто не догадувався, який метал захований під шаром недорогого сплаву.

Розповідь викликала пожвавлення. Знахідка величезної кількості золота була чудовим подарунком людству. Хоч важкий жовтий метал давно вже не був символом цінності, він лишався дуже потрібним для електричних приладів, медичних препаратів і особливо для виготовлення анамезону.

В кутку із зовнішнього боку веранди зібрались у тісне коло Веда Конг, Дар Вітер, художник, Чара Нанді та Евда Наль. Поруч соромливо сів Рен Боз, який перед цим марно шукав зниклого кудись Мвена Маса.

— Ви маєте рацію, твердячи, що художник, вірніше мистецтво взагалі, завжди й неминуче відстав од нестримного розвитку знань і техніки, — сказав Дар Вітер.

— Ви мене не зрозуміли, — заперечував Карт Сан. — Мистецтво вже виправило свої помилки й зрозуміло свій обов’язок перед людством. Воно перестало створювати гнітючі монументальні форми, зображати блиск і велич, яких у житті немає, бо все це тільки зовнішнє. Найважливіший обов’язок мистецтва тепер — розвивати емоціональну сторону людини, і Тільки мистецтво може настроювати людську психіку, підготовляти її до сприйняття найскладніших вражень. Хто не знає чарівної легкості розуміння, яке дається попереднім настроюванням — музикою, фарбами, формою?., І як замикається людська душа, якщо вриватися в неї грубо ті примусово. Вам, історикам, краще, ніж комусь іншому, відомо, скільки лиха зазнало людство в боротьбі за розвиток і виховання емоціональної сторони психіки.

— В один із періодів далекого минулого мистецтво прагнуло до абстрактних форм, — зауважила Веда Конг.

— Мистецтво прагнуло до абстракції, наслідуючи точне мислення, що посягло явного примату над усім іншим. Але мистецтво не може бути виражене абстрактно, крім музики, яка хоч і посідає особливе місце-, але по-своєму теж цілком конкретна. Це був хибний шлях.

— Який же шлях ви вважаєте правильним?

— Мистецтво, на мою думку, це відображення боротьби й тривог світу в почуттях людей, іноді ілюстрація життя, але під контролем загальної доцільності. Ця доцільність і є краса, без якої я не бачу щастя й змісту життя. Інакше мистецтво легко вироджується в примхливі вигадки, особливо при недостатньому знанні життя та історії…

— Мені завжди хотілося, щоб шлях мистецтва полягав у перетворенні й зміні світу, а не тільки був його відчуттям, — зауважив Дар Вітер.

— Згоден! — вигукнув Карт Сан. — Але з застереженням, що не тільки зовнішнього світу, але й, головне, внутрішнього світу емоцій людини. Її виховання… з розумінням усіх суперечностей…

Евда Наль поклала на долоню Дар Вітра свою міцну й теплу руку.

— Від якої мрії ви відмовились сьогодні?

— Від дуже великої…

— Кожен з нас, хто дивився, — вів далі художник, — твори масового мистецтва давнини — кінофільми, записи театральних вистав, виставки живопису, той знає, якими на диво досконалими, витонченими, позбавленими всього зайвого здаються наші сучасні видовища, танці, картини… Я вже не кажу про епоху занепаду.

— Він розумний, але багатослівний, — шепнула Веда Конг.

— Художникові важко висловити словами або формулами ті найскладніші явища, які він бачить і відбирає з навколишнього світу, — заступилася Чара Нанді, і Евда Наль схвально кивнула.

— А мені хочеться, — казав далі Карт Сан, — іти так: зібрати і з’єднати в одному образі чисті зерна прекрасних справжніх почуттів, форм, фарб, розпорошених в окремих людях. Відновити стародавні образи у вищому вираженні краси кожної з рас давно минулого, від змішання яких утворилося сучасне людство. Отже, “Дочка Гондвани” — єднання з природою, підсвідоме знання зв’язку речей і явищ, наскрізь іще пронизаний інстинктами комплекс почуттів і відчуттів.

“Дочка Тетіса — Середземного моря” — дуже розвинуті почуття, безстрашно широкі й безмежно різноманітні, — тут уже інший ступінь злиття з природою через емоції, а не через інстинкти. Сила Ероса — ось як я думаю про неї. Стародавні культури Середземномор’я — крітяни, етруски, елліни, протоіндійці — в їхньому середовищі виник образ людини, яка тільки й могла створити цю емоціональну культуру, як щастило мені знайти Чару: випадково в ній поєдналися риси античних греко-крітян і пізніших народів Центральної Індії. Веда посміхнулася справедливості свого здогаду, а Дар Вітер прошепотів їй, що важко було б знайти кращу модель.

— Якщо мені вдасться “Дочка Середземного моря”, то неодмінно буде виконана третя частина задуму — золотоволоса або світло-русява північна жінка, із спокійними і прозорими очима, висока, трохи млява: вона пильно вдивляється в світ, схожа на стародавніх жінок російського, скандінавського або англійського народів. Тільки після цього я зможу здійснити синтез — створити образ сучасної жінки і втілити в ньому найкраще від усіх цих прототипів.

— Чому тільки “дочки”, а не “сини”? — загадково посміхнулася Веда.

— Чи треба пояснювати, що прекрасне завжди більш довершене в жінці і відточене виразніше за законами фізіології… — насупився художник.

— Коли малюватимете свою третю картину, придивіться до Веди Конг, — почала Евда Наль. — Навряд чи…

Художник швидко підвівся.

— Ви думаєте, що я не бачу! Але я борюся з собою, щоб цей образ не увійшов у мене зараз, коли я повен іншого. Але Веда…

— Мріє про музику, — трохи зашарілася та. — Шкода, що тут сонячний рояль, німий уночі!

— Система, що працює на напівпровідниках від сонячного світла? — спитав Рен Боз, перехиляючись через бильце крісла. — Тоді я міг би переключити його на струми від приймача.

— А довго це? — зраділа Веда.

— Годину доведеться’ попрацювати.

— Не треба. За годину почнеться передача новин по світовій мережі. Ми захопилися роботою, і два вечори ніхто не вмикав приймача.

— Тоді заспівайте, Ведо, — попросив Дар Вітер. — У Карта Сана є вічний інструмент із струнами часів Темних віків феодального суспільства.

— Гітара, — підказала Чара Нанді.

— А хто гратиме?.. Спробую, може, справлюся сама.

— Я граю! — Чара зголосилася збігати по гітару в студію.

— Побіжімо разом, — запропонував Фріт Дон.

Чара задерикувато тріпнула чорною шапкою свого волосся. Шерліс повернув важіль і відсунув бокову стіну веранди, одкривши вид на східний край затоки вздовж берега. Фріх Дон помчав величезними стрибками. Чара бігла, закинувши назад голову. Дівчина спочатку відстала, але до студії обоє підбігли одночасно, пірнули в чорний, неосвітлений вхід і за секунду знову мчали вздовж моря під місяцем, завзяті й швидконогі. Фріт Дон першим досяг веранди, але Чара стрибнула через відчинені бічні дверцята і опинилась всередині кімнати.

Веда захоплено сплеснула руками:

— Адже Фріт Дон переможець весняного десятиборства!

— А Чара Нанді закінчила вищу школу танців: обидва ступені — стародавніх і сучасних, — в тон Веді озвався Карт Сан.

— Ми з Ведою вчилися теж, але тільки в нижчій, — зітхнула Евда Наль.

— Нижчу тепер проходять всі, — кепкував художник.

Чара поволі перебирала струни гітари, піднявши своє маленьке круте підборіддя. Високий голос молодої жінки задзвенів тугою. Вона співала нову пісню, що недавно прийшла з південної зони, пісню про нездійсненну мрію. В мелодію вступив низький голос Веди і став тим променем поривання, навколо якого підносився й завмирав спів Чари. Дует вийшов чудовий — наскільки протилежними були обидві співачки, настільки вони доповнювали одна одну. Дар Вітер переводив погляд з однієї на другу і не міг вирішити, кому більше ли-чить спів, — Веді, яка стояла, спершись ліктем на пульт приймача, опустивши голову під вагою світлого волосся, що сріблилося в сяйві місяця, чи, може, Чарі, нахиленій уперед з гітарою на круглих голих колінах, з обличчям, темним од загару.

Пісня стихла. Чара нерішуче перебирала струни. І Дар Вітер зціпив зуби… Це була та сама пісня, яка колись віддалила його од Веди, — тепер болісна і для неї.

Рокотання струн линуло поривами, акорди доганяли один одного і безсило завмирали, не злившись докупи. Мелодія бриніла уривчасто, наче буруни хвиль падали на берег, розливалися на мить по обмілинах і скочувались один за одним у чорне бездонне море. Чара нічого не знала. Її дзвінкий голос оживив слова про любов, що летить у крижаних безоднях простору від зірки до зірки, силкуючись знайти, зрозуміти, відчути, де він… Той, що пішов у космос на подвиг шукання, вже не повернеться — хай! Але хоч на єдину мить знатися що з ним, допомогти благанням, ласкавою думкою, привітом!

Веда мовчала. Чара, відчувши щось недобре, обірвала пісню схопилася, кинула гітару художникові й підійшла до світловолосої жінки, що нерухомо стояла, винувато схиливши голову.

Веда посміхнулась.

— Потанцюйте, Чаро!

Та покірно кивнула, згоджуючись, але тут втрутився Фріт Дон:

— З танцями зачекаємо — зараз передача!

На даху будинку висунулася телескопічна труба, високо піднявши дві схрещені металеві площини з вісьмома півкулями на металевому крузі, яким завершувалась споруда. Кімнату сповнили могутні звуки.

Передача почалася показом одного з нових спіральних міст північного жилого пояса. Серед будівників міст панували прихильники двох напрямів в архітектурі: міст пірамідальних і спірально-гвинтових. Їх будували в особливо зручних місцях, де зосереджувались заводи-автомати, що обслуговували міста: пояси цих заводів, чергуючись із кільцями гаїв і лук, оточували місто, що обов’язково виходило на море або велике озеро.

Міста будували на височинах, тому що будинки йшли уступами, і фасад кожного був повернутий до сонця, вітрів, неба й зірок. З тильного боку будинків були приміщення для машин, складів, розподільників, майстерень та кухонь, що іноді входили глибоко в землю. На думку прихильників пірамідальних міст, перевагою їх була порівняно невелика висота при значній місткості, тоді як спіральні будівлі піднімалися більш ніж на кілометр угору. Перед учасниками морської експедиції виникла крута спіраль, що світилася на сонці мільйонами опалесцируючих стін з пластмаси, фарфоровими ребрами каркасів з плавленого каменю, кріпленнями з полірованого металу. Кожний її виток поступово піднімався від периферії до центра. Масиви будинків були розділені глибокими вертикальними нішами. На карколомній висоті висіли легкі мости, балкони й виступи садів. Іскристі вертикальні штаби контрфорсами спадали до фундаменту, де між тисяча-, ми аркад ішли широкі сходи. Вони вели до східчастих парків, що променями розходились до першого пояса густих гаїв. Вулиці теж вигиналися по спіралі — висячі, — по периметру міста, або внутрішні, під кришталевими перекриттями. На них не було ніяких екіпажів — безперервні ланцюги транспортерів зникали в поздовжніх нішах.

Люди — жваві, веселі, серйозні — швидко йшли вулицями або прогулювались під аркадами, знаходили тисячі затишних місць, щоб побути на самоті: серед колонад, на площадках сходів, у висячих садах на дахах виступів…

Зображення величезного міста тривало недовго: почалася мовна передача.

— Обговорюється проект, що подала Академія Спрямованих Випромінювань, — почала людина, що з’явилася на екрані, — про заміну лінійного алфавіту електронним записом. Проект не знаходить загальної підтримки. Головне заперечення — складність апаратів читання. Книга перестане бути другом, що всюди супроводив людину. Незважаючи на всю зовнішню вигідність, проект буде відхилено.

— Довго обговорювали! — зауважив Рен Боз.

— Це велике заперечення, — озвався Дар Вітер. — 3 одного боку — приваблива простота запису, з другого — складність читання.

Людина на екрані вела далі:

— Підтверджується вчорашнє повідомлення — тридцять сьома зоряна заговорила. Вони повертаються…

Дар Вітер завмер, приголомшений силою суперечливих почуттів. Скоса глянувши, він побачив Веду Конг, яка поволі підводилася. Загострений слух Дар Вітра вловив її уривчасте дихання.

— …з боку квадрата чотириста один, і корабель щойно вийшов з мінус-поля в одній сотій парсека від орбіти Нептуна. Затримка експедиції сталася внаслідок зустрічі з чорним сонцем. Втрати людей немає! Швидкість корабля, — закінчував диктор, — близько п’яти шостих абсолютної одиниці. Експедицію чекають на станції Тритон через одинадцять днів. Чекайте повідомлень про надзвичайні відкриття!

Передача тривала. Говорили про інші новини, але їх уже ніхто не слухав. Усі оточили Веду, поздоровляли.

Вона посміхалася, щоки її пашіли, а в глибині очей була захована тривога. Підійшов і Дар Вітер. Веда відчула міцний потиск його руки, що стала потрібною і близькою, зустріла прямий погляд. Давно він не дивився так. Вона знала журливу відвагу, яка проступала в його ставленні до неї. І знала, що зараз він читає на її обличчі не тільки радість…

Дар Вітер тихо опустив її руку, посміхнувся і відійшов. Товариші з експедиції жваво обговорювали повідомлення. Веда лишилася в колі людей, скоса стежачи за Дар Вітром. Вона бачила, як до нього підійшла Евда Наль, а за хвилину приєднався Рен Боз.

— Треба знайти Мвена Маса, він іще нічого не знає! — ніби спохватившись, вигукнув Дар Вітер. — Ходімо зі мною, Евдо. І ви, Рен?

— І я, — підійшла Чара Нанді. — Можна?

Вони вийшли до тихого плескоту хвиль. Дар Вітер зупинився підставляючи обличчя прохолодному подихові вітерця, і глибоко зітхнув. Обернувшись, він зустрів погляд Евди Наль.

— Я поїду, не повертаючись у будинок, — відповів він на німе запитання.

Евда взяла його під руку. Деякий час усі йшли мовчки.

— Я думала, чи треба так? — прошепотіла Евда. — Мабуть, треба, і ви маєте рацію. Коли б Веда…

Евда замовкла, але Дар Вітер розуміюче стиснув її долоню і приклав до своєї щоки. Рен Боз ішов услід, обережно відсуваючись од Чари, а та, ховаючи посмішку, скоса поглядаючи величезними очима, широко ступала поруч. Евда ледь чутно розсміялась і раптом подала фізикові вільну руку. Рен Боз схопив її хижим рухом, що здавався кумедним для цієї сором’язливої людини.

— Де ж шукати вашого друга? — Чара зупинилась біля самої води.

Дар Вітер придивився і в яскравому світлі місяця побачив чіткі відбитки ніг на смузі мокрого піску. Сліди йшли через зовсім однакові проміжки, із симетрично розвернутими носками з такою геометричною правильністю, що здавалося, ніби це сліди машини.

— Він ішов туди. — Дар Вітер показав у бік великих каменів.

— Так, це його сліди, — підтвердила Евда.

— Чому ви так упевнені? — із сумнівом спитала Чара.

— Погляньте на правильність кроків — це хода первісних мисливців або тих, хто успадкував їхні риси. А мені здається, що Мвен, незважаючи на свою вченість, ближчий, ніж будь-хто з нас, до природи… Не знаю, як ви, Чаро? — Евда обернулася до замисленої дівчини.

— Я? О ні! — І, показуючи вперед, вона вигукнула: — Он він!

На найближчому до них камені з’явилась велетенська постать африканця, що виблискувала під місяцем, як полірований чорний мармур. Мвен Мас енергійно вимахував руками, наче погрожуючи комусь.

— Він немов дух ночі з дитячих казок! — схвильовано прошепотіла Чара.

Мвен Мас помітив друзів, які наближалися, стрибнув із скелі і підійшов уже одягнений. В кількох словах Дар Вітер розповів про новину, і Мвен Мас виявив бажання негайно побачити Веду Конг.

— Ідіть туди з Чарою, — сказала Евда, — а ми побудемо трохи тут…

Дар Вітер зробив прощальний жест, і на обличчі африканця відбилось розуміння. Якийсь напівдитячий порив примусив його прошепотіти давно забуті слова прощання. Дар Вітер був зворушений і, замислившись, пішов разом з мовчазною Евдою, Рен Боз, відчувши себе ніяково, потупцяв на місці і повернув слідом за Мвеном Масом і Чарою Нанді.

Дар Вітер і Евда дійшли до коси, що відділяла затоку од відкритого моря. Попереду чітко виднілися вогники навколо величезних плотів морської експедиції.

Дар Вітер відштовхнув з піску прозорий човен і став біля води перед Евдою, ще масивніший і могутніший, ніж Мвен Мас. Евда стала навшпиньки і поцілувала друга, який залишав їх.

— Вітре, я буду з Ведою, — відповіла вона на його думки. — Ми повернемось разом у нашу зону і там дочекаємось прибуття. Повідомте, коли влаштуєтесь, — я завжди з радістю допоможу вам…

Евда довго проводжала очима човен на сріблястій воді…

Дар Вітер підплив до другого плота, де ще працювали механіки, поспішаючи закінчити встановлення акумуляторів. На прохання Дар Вітра вони засвітили три зелених вогні трикутником.

Через півтори години перший же спіроліт, що пролітав мимо, повис над плотом. Дар Вітер сів у спущений підйомник, на мить показався під освітленим днищем корабля і зник у люці. Перед ранком він увійшов у своє постійне житло, недалеко від обсерваторії Ради, яке не встиг іще змінити. Дар Вітер відкрив продувні крани в обох своїх кімнатах і провітрив приміщення. Потім висунув із стіни постіль і, настроївши кімнату на запах і плескіт моря, до якого він звик останнім часом, міцно заснув.

Він прокинувся з відчуттям, що принадність світу втрачено. Веда далеко і буде далеко тепер, поки… Але ж він повинен їй допомогти, а не заплутувати справу!

Спіральний стовп наелектризованої прохолодної води ринув на нього у “ванній. Дар Вітер стояв під ним так довго, що аж змерз. Освіжившись, він підійшов до апарата ТВФ, роззчинив його дзеркальні дверцята і викликав найближчу станцію розподілу робіт. На екрані з’явилося молоде обличчя. Юнак упізнав Дар Вітра і привітав його з ледве помітним відтінком пошани, що вважалося ознакою витонченої ввічливості.

— Мені хотілося б працювати на важкій і тривалій роботі, — почав Дар Вітер, — пов’язаній з фізичною працею: наприклад, на антарктичних рудниках.

— Там усе зайнято, — в тоні юнака вчувався жаль, — зайнято і на родовищах Венери, Марса, навіть Меркурія. Ви знаєте, що туди, де важче, охоче йде молодь.

— Так, але я вже не можу себе зарахувати до цієї хорошої категорії… А що є зараз? Мені треба негайно.

— Потрібні люди на розробку алмазів у Середньому Сибіру, — поволі почав той, дивлячись на невидиму для Дар Вітра таблицю, — якщо ви хочете на гірські роботи. Крім того, є місця на океанських плотах — харчових заводах, на сонячній насосній станції в Тібеті, — але це вже легке. Інші місця — теж нічого особливо важкого.

Дар Вітер подякував інформаторові й попросив дати час подумати, а поки що не віддавати алмазних розробок.

Він вимкнув станцію розподілу і з’єднався з Будинком Сибіру — великим центром географічної інформації в цій країні. Його ТВФ увімкнули в пам’ятну машину найновіших записів, і перед Дар Вітром поволі попливли безмежні ліси. Заболочена й обрідна листяна тайга на вічно мерзлому ґрунті, що колись панувала тут, зникла, поступившись місцем височенним лісовим велетням — сибірським кедрам та американським секвойям, колись майже вимерлим. Велетенські червоні стовбури височіли чудовою огорожею навколо пагорбів, накритих бетонними шапками. Стальні труби десятиметрового діаметра виповзали з-під них і перегинались через вододіли до найближчих річок, повністю вбираючи їх у роззявлені пащі воронок. Глухо гуділи гігантські насоси. Сотні тисяч кубометрів води ринули в ними ж промиті глибини ал-мазоносних вулканічних труб, з ревом вирували, розмиваючи породу, і знову виливались назовні, залишаючи на ґратах промивних камер десятки тонн алмазів. У довгих, залитих світлом приміщеннях люди сиділи за рухливими циферблатами розбірних машин. Блискучі камінці потоком дрібних зерен сипались у калібровані отвори приймальних ящиків. Оператори насосних станцій безупинно стежили за покажчиками лічильних машин, які обчислювали опір породи, що безперервно змінювався, тиск і витрату води, заглиблення забою і викидання твердих часток. Дар Вітер подумав, що радісна картина залитих сонцем лісів зараз не для його настрою, і вимкнув Будинок Сибіру. Вмить пролунав викличний сигнал, і на екрані знову з’явився інформатор станції розподілу.

— Я хотів уточнити ваші наміри. Щойно одержано вимогу — звільнилось місце в підводних титанових рудниках на західному узбережжі Південної Америки. Це найважче з того, що є на сьогодні… Але туди треба прибути негайно!

Дар Вітер занепокоївся.

— Я не встигну пройти психо-фізичної перевірки на найближчій станції АПП — Академії Психофізіології Праці.

— За сумою щорічних випробувань, обов’язкових на вашій попередній роботі, для вас ця перевірка не потрібна.

— Надішліть повідомлення і дайте координати! — негайно озвався Дар Вітер.

— Західна вітка Спіральної Дороги, сімнадцяте південне відгалуження, станція 6Л, точка КМ40. Посилаю попередження.

Серйозне обличчя на екрані зникло. Дар Вітер зібрав усі дрібні речі, які належали йому особисто, вклав у шкатулку плівки з зображеннями й голосами близьких і найважливішими записами власних думок. Із стіни він зняв хроморефлексну репродукцію[21] стародавньої російської картини, із стола — бронзову статуетку артистки Белло Галь, схожої на Веду Конг. Усе це, разом з невеликою кількістю одягу, вмістилося в алюмінієвий ящик із кругами опуклих цифр та лінійних знаків на кришці. Дар Вітер набрав повідомлені йому координати, відкрив люк у стіні і штовхнув туди ящик. Він зник, підхоплений нескінченною стрічкою. Потім Дар Вітер оглянув свої кімнати. Уже багато віків на планеті не було якихось спеціальних прибиральників приміщень. Їхні функції виконував кожний мешканець, що було можливим тільки при абсолютній акуратності та дисциплінованості кожної людини, а також при ретельно продуманій системі влаштування житла і громадських будинків, з їхніми автоматами для очистки та продування.

Скінчивши огляд, він повернув важіль перед дверима донизу, даючи сигнал на станцію розподілу приміщень, що кімнати, які він займав, звільнились, і вийшов. Зовнішня галерея, засклена пластинами молочного кольору, нагрілася від сонця, але на плоскому даху морський вітерець, як завжди, був прохолодний. Легкі пішохідні містки, перекинуті на висоті між ґратчастими будинками, здавалось, повисли в повітрі й вабили до неспішної прогулянки. Але Дар Вітер знову не належав собі. По трубі автоматичного спуску він потрапив підземну магнітоелектричну пошту, і маленький вагончик поніс його до станції Спіральної Дороги. Дар Вітер не поїхав на Північ, до Берінгової затоки, де пролягала сполучна дуга Західної вітки. Цей шлях до Південної Америки, особливо так далеко на південь — аж до сімнадцятого відгалуження, — забирав близько чотирьох діб. По широтах населених зон Півночі й Півдня йшли лінії важких вантажних спірольотів, що оперізували планету впоперек океанів і з’єднували най-коротшим шляхом вітки Спіральної Дороги. Дар Вітер поїхав Центральною віткою до південної населеної зони, сподіваючись переконати завідуючого авіаперевозками вважати його за терміновий вантаж. Крім того, що шлях скорочувався до тридцяти годин, Дар Вітер міг би побачитися з сином Грома Орма — голови Ради Зореплавання; Гром Орм обрав його наставником-ментором свого сина.

Хлопчик виріс і з наступного року мав приступити до звершення дванадцяти подвигів Геркулеса, а поки що працював у Дозорній службі в болотах Західної Африки.

Хто з юнаків не поривається в Дозорну службу — стежити за появою акул в океані, шкідливих комах, вампірів та гадів у тропічних болотах, хвороботворних мікробів у жилих зонах, епізоотій або лісових пожеж у степових та лісових зонах, виявляючи й знищуючи шкідливу нечисть минулого Землі, що невідомо як знову й знову з’являлася з глухих закутків планети? Боротьба з шкідливими формами життя ніколи не припинялася. На нові засоби знищення мікроорганізми, комахи та грибки відповідали появою нових форм і штамів, стійких до найсильніших хімікалій. Тільки після ЕРС — ери Роз’єднаного Світу навчилися правильно користуватися антибіотиками.

“Якщо Діс Кена призначено в болотні дозори, — думав Дар Вітер, — він уже замолоду стає серйозним працівником”.

Син Грома Орма, як і всі діти ери Кільця, був вихований у школі на березі моря в північній зоні. Там же він пройшов перші випробування на психологічній станції АПП.

Мо?лоді завжди доручалася робота з урахуванням психологічних особливостей юності, з її пориваннями вперед, підвищеним почуттям відповідальності та егоцентризмом.

Величезний вагон мчав безшумно й плавно. Дар Вітер піднявся на верхній поверх з прозорим дахом. Далеко внизу і обабіч Дороги миготіли будівлі, канали, ліси й гірські вершини. Вузька смуга автоматичних заводів між землеробною та лісовою зонами сліпуче засяяла на сонці куполами з “місячного” скла. Строгі форми колосальних машин невиразно виднілися крізь стіни кришталевих будівель.

Промайнув пам’ятник Жінну Каду, який розробив спосіб дешевого виготовлення штучного цукру, і аркада Дороги почала розтинати ліси тропічної землеробної зони. В неозору далечінь простяглася смуги й хащі з різними відтінками листя, кори, дерева різної форми і висоти. Вузькими гладенькими дорогамл, що розділяли окремі масиви, поволі повзли збиральні, обпилювальні й облікові машини, павутинням виблискували незліченні проводи. Колись символом достатку було золотаве хлібне поле. Але вже в ЕСВ — еру Світового Возз’єднання — зрозуміли економічну невигідність однорічних культур, а з перенесенням землеробства виключно у тропічну зону відпала потреба у трудомісткому щорічному вирощуванні трав’яних та чагарникових рослин. Довголітні дерева, які менше виснажують ґрунт, стійкіші перед кліматичними негодами, стали основними сільськогосподарськими рослинами ще за сотні років до ери Кільця.

Дерева хлібні, ягідні, горіхові, з тисячами сортів багатих на білки плодів, що дають по центнеру поживної маси на корінь. Величезні масиви родючих гаїв двома поясами в сотні мільйонів гектарів охоплювали планету, справжній пояс Церери — міфічної богині родючості. Між ними лежала лісова екваторіальна зона — океан тропічних вологих лісів, що постачав планеті деревину — білу, чорну, фіолетову, рожеву, золотаву, сіру з шовковистими переливами, тверду, як кістка, і м’яку, як яблуко, що тонула у воді каменем, і легку, наче пробка. Десятки сортів смол, дешевших, ніж синтетичні, і разом з тим з дорогоцінними технічними або лікувальними властивостями, добували тут.

Верховіття лісових гігантів здіймались до рівня полотна Дороги — тепер з обох боків шелестіло зелене море. В його темних глибинах, посеред затишних галявин, ховались будинки на високих металевих палях і химерні павукоподібні машини, яким під силу було перетворювати ці зарості з вісім-десятиметрових стовбурів у покірні штабелі колод і дощок.

Ліворуч показалися верховини знаменитих гір екватора. На одній з них — Кенії — містилась установка зв’язку Великого Кільця. Море лісів відійшло ліворуч, поступаючись місцем кам’янистому плоскогір’ю. По обидва боки здіймалися кубічні блакитні будівлі.

Поїзд зупинився, і Дар Вітер вийшов на широку площу, вимощену зеленим склом, — станцію Екватор. Біля пішохідного моста, перекинутого над сизими пласкими кронами атлаських кедрів, здіймалася піраміда з білого фарфороподібного апліту[22] з річки Луалаби. На її зрізаній вершині стояла статуя людини в робочому комбінезоні ери Роз’єднаного Світу. У правій руці вона тримала молоток, лівою високо піднімала вгору, в бліде екваторіальне небо, сяючу кулю з чотирма відростками передавальних антен. То був пам’ятник творцям перших штучних супутників Землі, які здійснили цей подвиг праці, винахідливості, відваги. Усе тіло людини, що відкинулась назад і наче штовхала кулю в небо, виражало натхненне зусилля. Це зусилля передавалось їй від постатей інших людей у дивних костюмах, що оточували п’єдестал біля ніг статуї.

Дар Вітер завжди з хвилюванням вдивлявся в обличчя скульптур цього пам’ятника. Він знав, що люди, які побудували перші штучні супутники і вийшли на поріг космосу, були росіянами, тобто тим самим видатним народом, від якого брав свій родовід Дар Вітер. Народом, який зробив перші кроки і в будівництві нового суспільства і в завоюванні космосу…

І зараз, як завжди, Дар Вітер попрямував до пам’ятника, щоб іще раз, дивлячись на образи стародавніх героїв, знайти схожість і відмінність між ними і сучасними людьми. З-під срібних пухнастих гілок південноамериканських лейкодендронів,[23] що обрамовували виблискуючу в промінні сонця піраміду пам’ятника, виринули дві стрункі постаті й зупинились. Один з юнаків стрімко кинувся до Дар Вітра. Обхопивши рукою масивне плече, він крадькома оглянув знайомі йому риси твердого обличчя: великий ніс, широке підборіддя, несподівано веселий вигин губ, що не пасували до похмурого виразу сталевих очей під зрослими бровами.

Дар Вітер схвально глянув на сина славнозвісної людини, будівника бази на планетній системі Центавра і голови Ради Зореплавання п’яте триріччя підряд. Громові Орму не могло бути менше як сто тридцять років, він був втричі старший за Дар Вітра.

Діс Кен покликав товариша — темноволосого юнака.

— Мій найкращий друг Тор Ан, син Зіга Зора, композитора. Ми разом працюємо в болотах, — вів далі Діс, — разом хочемо здійснити наші подвиги і далі теж працювати разом.

— Ти, як і раніше, захоплюєшся кібернетикою спадковості? — спитав Дар Вітер.

— Авжеж! Тор захопив мене ще більше — він музикант, як і його батько. Він і його подруга… вони мріють працювати в галузі, де музика полегшує розуміння розвитку живого організму, тобто над вивченням симфонії його побудови.

— Ти говориш якось неясно, — насупився Дар Вітер.

— Я ще не можу, — зніяковів Діс. — Може, Тор скаже краще.

Другий юнак почервонів, але витримав допитливий погляд.

— Діс хотів сказати про ритми механізму спадковостії живий організм під час розвитку з материнської клітини надбудовується акордами з молекул. Первинна парна спіраль розгортається в плані, аналогічному до розвитку музичної симфонії. Іншими словами, програма, за якою відбувається побудова організму із живих клітин, — музична!

— Он як?.. — перебільшено здивувався Дар Вітер. — Але тоді і всю еволюцію живої й неживої матерії ви зведете до якоїсь гігантської симфонії?

— План і ритміка цієї симфонії визначені основними фізичними законами. Треба тільки зрозуміти, як побудована програма і звідки береться інформація цього музично-кібернетичного механізму, — з незаперечною впевненістю юності підтвердив Тор Ан.

— Це чиє ж?

— Мого батька, Зіга Зора. Він нещодавно опублікував космічну тринадцяту симфонію фа-мінор у кольоровій тональності 4,750 мю.

— Обов’язково послухаю її! Я люблю синій колір… Але найближчі ваші плани — подвиги Геркулеса. Ви знаєте, що вам призначено?

— Тільки перші шість.

— Ну, звичайно, інші шість призначаються після виконання першої половини, — згадав Дар Вітер.

— Розчистити і зробити зручним для відвідування нижній ярус печери Кон-і-Гут у Середній Азії, — почав Тор Ан.

— Прокласти дорогу до озера Ментал крізь гострий гребінь хребта, — підхопив Діс Кен, — відновити гай старих хлібних дерев в Аргентіні, з’ясувати причини появи великих восьминогів в області нещодавнього підняття біля Трінідаду…

— І знищити їх!

— Це п’ять, а що ж шосте? Обидва юнаки трохи затнулися.

— У нас обох визначені здібності до музики, — червоніючи, сказав Діс Кен, — і нам доручено зібрати матеріали про стародавні танці острова Балі, відновити їх музично та хореографічно.

— Тобто підібрати виконавиць і створити ансамбль? — розсміявся Дар Вітер.

— Так, — змішався Тор Ан.

— Цікаве доручення! Але це групова справа, так само як і озерна дорога.

— О, в нас хороша група! Тільки вони теж хочуть просити вас бути ментором. Це було б так добре!

Дар Вітер висловив сумнів щодо своїх можливостей відносно шостої справи. Але юнаки, сяючи й підстрибуючи з радості, запевнили, що “сам” Зіг Зор обіцяв керувати шостим.

— Через рік і чотири місяці я знайду собі справу в Середній Азії, — промовив Дар Вітер, із задоволенням вдивляючись у радісні юні обличчя.

— Як добре, що ви перестали завідувати станціями! — вигукнув Діс Кен. — Я й не сподівався, що працюватиму з таким ментором! — Раптом юнак почервонів так, що чоло його вкрилося дрібними краплинами поту.

Дар Вітер поспішив прийти на поміч синові Грома Орма в його помилці.

— Чи багато у вас часу?

— О ні! Нас відпустили на три години — ми привезли сюди з нашої болотної станції хворого на пропасницю.

— Он як, пропасниця ще трапляється! Я думав…

— Дуже рідко і тільки в болотах, — поквапно промовив Діс. — Для того й ми!

— Ще дві години у нашому розпорядженні. Ходімо до міста, вам, певно, хочеться оглянути Будинок нового?

— О ні! Ми хотіли б… щоб ви відповіли на наші запитання — ми підготувались, і це так важливо для вибору шляху…

Дар Вітер згодився, і всі троє попрямували в одну з прохолодних кімнат Залу Гостей, обвіюваних штучним морським вітром.

Через дві години Дар Вітер їхав уже в іншому вагоні, втомлено дрімаючи на дивані. Він прокинувся на зупинці в містечку хіміків. Гігантська споруда у вигляді зірки з десятьма скляними променями здіймалась над великим вугільним родовищем. Вугілля, що добувалося тут, переробляли на ліки, вітаміни, гормони, штучний шовк та хутра. Відходи йшли на виготовлення цукру. В одному з променів будинку з вугілля добували рідкісні метали — германій та ванадій. Чого тільки не було в дорогоцінному чорному мінералі!

Давній товариш Дар Вітра, що працював тут хіміком, прийшов на станцію. Колись було троє,веселих молодих механіків на індонезійській станції плодозбиральних машин у тропічному поясі… Тепер один з них хімік, який завідував великою лабораторією величезного заводу, другий так і лишився садоводом і створив новий спосіб запилення, а третій — третій він, Дар Вітер, тепер знову повертається до лона Землі, навіть іще глибше — в її надра. Побачення друзів тривало не довше як десять хвилин, але таке побачення було набагато приємніше, ніж зустрічі на екранах ТВФ.

Дальша дорога була недовга. Завідуючий широтною повітряною лінією зважив на вмовляння, виявивши загальну доброзичливість людей епохи Кільця. Дар Вітер перелетів через океан і опинився на Західній вітці Дороги, на південь від сімнадцятого відгалуження, в тупику якого на березі океану він пересів на глісер.

Високі гори впритул підступали до берега. На положистій підошві схилів ішли тераси білого каменю, що затримували насипний ґрунт з рядами південних сосон та відрингтоній.[24] Вище голі скелі зяяли темними міжгір’ями, в глибині яких розбивались на водяний пил водоспади. На терасах рідким ланцюжком простяглися будиночки із синювато-сірими дахами, пофарбовані в оранжевий та сліпучо-жовтий колір.

Далеко в море видавалася штучна мілина, що закінчувалась обмитою ударами хвиль баштою. Вона стояла біля краю материкового схилу, який стрімко спадав в океан на глибину кілометра. Під баштою йшла прямо вниз величезна шахта у вигляді товстелезної цементної труби, що протистояла тискові глибоких вод. На дні труба занурювалась у вершину підводної гори, яка складалася з майже чистого рутилу — окису титану. Усі процеси переробки руди провадились унизу, під водою й горами. На поверхню піднімалися тільки великі злитки чистого титану й каламуть мінеральних відходів, що розпливалась далеко навкруги. Ці жовті каламутні хвилі захитали глісер перед пристанню з південного боку башти. Дар Вітер вибрав момент і вискочив на мокру від бризок площадку. Він піднявся на обгороджену галерею, де кілька чоловік, вільних од чергування, зібрались зустріти нового товариша. Працівники цієї копальні, — Дар Вітер уявляв її такою відлюдною, — не здавалися похмурими анахоретами, яких він, під впливом власного настрою, сподівався тут зустріти. Його вітали веселі обличчя, трохи втомлені від суворої праці. П’ять чоловіків, три жінки — тут працювали і жінки…

Минуло десять днів, і Дар Вітер освоївся з новою діяльністю.

Тут було власне силове господарство — в глибині старих виробок на материку заховались установки ядерної енергії типу Е, або, як він називався в давнину, другого типу, що не давав жорстких залишкових випромінювань, а тому зручного для місцевих установок.

Найскладніший комплекс машин перемішувався в кам’яному череві підводної гори, занурюючись у крихкий червоно-бурий мінерал. Найважчою була робота в нижньому поверсі агрегату, де автоматизовано добували і дробили породу. У машину надходили сигнали з центрального поста нагорі, де узагальнювалися спостереження над роботою різальних і дробильних пристроїв, мінливою твердістю й в’язкістю копалини й відомості стовбурів мокрого збагачування. Залежно від змінного вмісту металу збільшувалась або зменшувалася швидкість виїмково-дробильного агрегату. Всю перевірно-спостережну діяльність механіків не можна було доручити кібернетичним машинам-роботам через обмеженість захищеного від моря місця.

Дар Вітер став механіком по перевірці й настройці нижнього агрегату. Потяглися щоденні чергування в напівтемних, забитих циферблатами камерах, де насос кондиціонера ледве справлявся з гнітючою спекою, яка ще збільшувалась од підвищеного тиску внаслідок неминучого просочування стисненого повітря.

Дар Вітер і його молодий помічник вибирались нагору, довго стояли на балюстраді, вдихаючи свіже повітря, потім ішли купатись, їли й розходились по своїх кімнатах в одному з верхніх будиночків. Дар Вітер намагався відновити свої заняття новим, кохлеарним розділом математики. Йому здавалося, що він забув про свій попередній зв’язок з космосом. Як усі працівники титанового рудника, він із задоволенням проводжав черговий пліт з акуратно укладеними брусками титану. Після скорочення полярних фронтів бурі на планеті дуже послабшали, і багато вантажу перевозили морем на буксированих або самохідних плотах. Коли людський склад рудника змінювався, Дар Вітер продовжив своє перебування разом з двома іншими ентузіастами гірських робіт.

Ніщо не триває вічно в цьому мінливому світі, і на руднику припинилися роботи для чергового ремонту виїмково-дробильного агрегату. Вперше Дар Вітер забрався в забій перед щитом, де тільки спеціальний скафандр рятував від спеки й підвищеного тиску, а також від раптових струменів отруйного газу, що виривався із тріщин. Під сліпучим освітленням бурі рутилові стіни сяяли своїм особливим алмазним блиском і мінилися червоними вогнями, ніби поглядами розлючених очей, що ховалися в мінералі. В забої панувала незвичайна тиша. Іскрове електрогідравлічне долото і величезні диски — випромінювачі ультракоротких хвиль — вперше за багато місяців нерухомо застигли. Під ними вовтузилися щойно прибулі геофізики, розставляючи прилади, щоб, скориставшись з нагоди, перевірити контури покладів.

Стояли тихі й жаркі дні південної осені. Дар Вітер пішов у гори і надзвичайно гостро відчув велич кам’яних мас, які тисячоліттями непорушно громадилися тут перед морем і небом. Шелестіли сухі трави, знизу ледве долинав плескіт прибою. Втомлене тіло просило спокою, але мозок жадібно вбирав враження світу, оновлені після довгої й важкої праці в підземеллі.

І колишній завідуючий зовнішніми станціями, вдихаючи запах нагрітих скель і трав пустелі, повірив, що попереду на нього чекає ще багато хорошого — тим більше, чим кращим і сильнішим він буде сам.

“Посієш вчинок — пожнеш звичку.

Посієш звичку — пожнеш характер.

Посієш характер — пожнеш долю”, -

спав на думку стародавній вислів. Так, найбільша боротьба людини — це боротьба з егоїзмом! Не сентиментальними правилами та красивою, але безпорадною мораллю з діалектичним розумінням, що егоїзм — це не породження якихось сил зла, а природний інстинкт первісної людини, що відігравав дуже велику роль у дикому житті і був скерований на самозбереження. Ось чому в яскравих, сильних індивідуальностей часто сильний і егоїзм, і його важче перемогти. Але така перемога — необхідність, мабуть, найважливіша в сучасному суспільстві. Тому так багато сил і часу приділяється вихованню, так ретельно вивчається структура спадковості кожного. У великому змішанні рас і народів, що створило єдину сім’ю планети, раптово, звідкись із глибин спадковості, виявляються найнесподіваніші риси вдачі далеких предків. Трапляються разючі відхилення психіки, набуті ще за часів великих злигоднів ери Роз’єднаного Світу, коли люди не додержували обережності в дослідах і використанні ядерної енергії й завдали шкоди спадковості багатьох людей…

У Дар Вітра теж раніше був довгий родовід, тепер уже непотрібний. Вивчення предків замінено безпосереднім аналізом будови спадкового механізму, аналізом іще важливішим тепер, за довгого життя. З ери Загальної Праці ми почали жити до ста сімдесяти років, а тепер з’ясовується, що й триста не межа…

Шурхіт камінців відірвав Дар Вітра від складних і неясних роздумів. Згори долиною спускалося двоє: оператор секції електроплавки — соромлива й мовчазна жінка — і маленький жвавий інженер зовнішньої служби. Обоє, розчервонівшись од швидкої ходи, привітали Дар Вітра й хотіли пройти мимо, але той зупинив їх.

— Я давно збираюся просити вас, — звернувся він до оператора, — виконати для мене тринадцяту космічну фа-мінор синій. Ви багато грали нам, але її ні разу.

— Ви маєте на увазі космічну Зіга Зора? — перепитала жінка і на ствердний жест Дар Вітра розсміялася: — Мало людей на планеті, які могли б виконати цю річ… Сонячний рояль з потрійною клавіатурою бідний, а перекладення поки що немає… І навряд чи буде. Але чому б вам не викликати її з Будинку Вищої Музики — програти запис? Наш приймач універсальний і досить потужний.

— Я не знаю, як це робиться, — пробурмотів Дар Вітер. — Я раніше не…

— Я викличу її ввечері! — пообіцяла музикантка Дар Вітру і, простягнувши руку супутникові, пішла спуском.

Решту дня Дар Вітер не міг позбутися почуття, що станеться щось важливе. З дивним нетерпінням він чекав одинадцятої години — часу, визначеного Будинком Вищої Музики для передачі симфонії.

Оператор електроплавки взяла на себе роль розпорядника, посадовивши Дар Вітра та інших любителів у фокусі напівсферичного екрана музичного залу, проти срібної решітки звуковідтворювача. Вона погасила світло, пояснивши, що інакше важко буде стежити за кольоровою частиною симфонії, яка може виконуватись тільки в спеціально обладнаному залі, а тут вона мимоволі обмежена внутрішнім простором екрана.

В темряві лише слабко мерехтів екран, знадвору ледве чути було невгамовний шум моря. Десь у неймовірній далині виник низький, такий густий звук, що здавався відчутною силою. Він усе дужчав, стрясаючи кімнату й серця слухачів, і раптом упав, підвищуючись у тоні, роздробився й розсипався на мільйони кришталевих осколків. У темному повітрі замиготіли крихітні оранжеві іскорки. Це був немов удар тієї первісної блискавки, розряд якої мільйони століть тому на Землі вперше зв’язав прості вуглецеві сполуки в складніші молекули, що стали основою органічної матерії та життя.

Наринув вал тривожних і безладних звуків, тисячоголосий хор болю, туги та відчаю, доповнюючи які, шугали й гасли спалахи каламутних відтінків пурпуру та багрянцю.

У русі коротких і різких вібруючих нот накреслювався круговий порядок, і у височині закрутилась розпливчаста спіраль сірого вогню. Зненацька цей хор прорізали довгі ноти, горді й дзвінкі. Вони були сповнені навальної сили.

Невиразні вогненні контури простору пронизали чіткі лінії синіх вогненних стріл, що летіли в бездонний морок за краєм спіралі й тонули в темряві жаху та німої тиші.

Темрява й мовчання — так скінчилася перша частина симфонії.

Слухачі, трохи приголомшені, не встигли вимовити й слова, як почулася музика знову. Широкі каскади могутніх звуків у супроводі різнобарвних сліпучих переливів світла спадали, знижуючись і затихаючи, в меланхолійному ритмі мерхли сяючі вогні. Знову щось вузьке і поривчасте забилося в падаючих каскадах, і знову сині вогні почали наростати в танцюючому ритмі.

Вражений Дар Вітер вловив у синіх звуках прагнення до ускладнених ритмів та форм і подумав, що не можна було краще відобразити первісну боротьбу життя з ентропією… Ступені, загати, фільтри, що затримували каскади спадаючої на низькі рівні енергії. “Так, так, так! Ось вони, ці перші сплески найскладнішої організації матерії!”

Сині стріли зімкнулись хороводом геометричних фігур, кристалічних форм та решіток, що ускладнювались відповідно до поєднань мінорних співзвучностей, які розсипалися й знову з’єднувались, і раптово розчинилися в сірих сутінках.

Третя частина симфонії почалася розміреним вступом басових нот, у такт яким спалахували й гасли сині ліхтарі, що зникали в безодні безконечності та часу. Приплив грізно рокочучих басів посилювався, ритм їх частішав, переходячи в уривчасту й зловісну мелодію. Сині вогні здавалися квітами, які згиналися на тонких вогненних стебельцях. Сумно хилилися вони під напливом низьких нот, що згасали вдалині. Але ряди вогників або ліхтарів ставали все частішими, їхні стебельця — товщими. Ось дві вогненні смуги окреслили шлях, що йшов у безмірну чорноту, і попливли в неосяжність всесвіту золотаві дзвінкі голоси життя, зігріваючи чудовим теплом похмуру байдужість рухомої матерії. Темний шлях ставав річкою, гігантським потоком синього полум’я, в якому все складнішим візерунком миготіли відблиски різноколірних вогнів.

Вищі поєднання округлих плавних ліній, сферичних поверхонь відгукувались такою самою красою, як і напружені багатоступневі акорди, у зміні яких стрімко наростала складність дзвінкої мелодії, що розгоралась дедалі дужче й дужче…

У Дар Вітра запаморочилось у голові, і він уже не зміг стежити за всіма відтінками музики й світла, схоплюючи лише загальні контури велетенського задуму. Океан високих кришталево чистих нот хлюпотів сяючим, надзвичайно могутнім, радісним синім кольором. Тон звуків чимраз підвищувався, і сама мелодія стала висхідною спіраллю, поки не обірвалась на зльоті в сліпучому спалаху вогню.

Симфонія скінчилась, і Дар Вітер зрозумів, чого бракувало йому протягом цих довгих місяців. Потрібна праця, ближча до космосу, до спіралі людського поривання в майбутнє, спіралі, яка невпинно розгортається. Просто з музичного залу він попрямував до переговорної кімнати і викликав центральну станцію розподілу робіт північної жилої зони. Молодий інформатор, який посилав Дар Вітра сюди, на рудник, впізнав його і дуже зрадів.

— Сьогодні вранці вас викликали з Ради Зореплавання, але я не міг зв’язатися. Зараз з’єднаю вас.

Екран померх і знову спалахнув, на ньому з’явився Мір Ом — старший з чотирьох секретарів Ради. У нього був дуже серйозний і, як видалося Дар Вітрові, сумний вигляд.

— Велике нещастя! Загинув супутник п’ятдесят сім. Рада кличе вас для виконання надзвичайно важкої роботи. Посилаємо по вас іонний планетоліт. Будьте напоготові!

Від подиву Дар Вітер завмер перед погаслим екраном.

Розділ VIII

ЧЕРВОНІ ХВИЛІ

На широкому балконі обсерваторії вільно гуляв вітер. Він переносив через море з Африки пахощі квітучих рослин жаркої країни, які збуджували в душі тривожні поривапня. Мвен Мас ніяк не міг привести себе в той ясний, рішучий, без будь-яких сумнівів стан, який потрібен напередодні відповідального експерименту. Рен Боз повідомив із Тібета, що перебудову установки Кора Юлла закінчено. Чотири спостерігачі супутника 57 охоче погодилися рискнути життям, аби допомогти в експерименті, подібного якому на планеті давно вже не робили.

Та експеримент ставився без дозволу Ради, без широкого попереднього обговорення всіх можливостей, і це надавало всій справі присмаку боязливої скритності, такої невластивої сучасним людям.

Велика мета, поставлена ними, начебто виправдовує всі ці заходи, але… треба, щоб душа була зовсім чиста! Виникав давній людський конфлікт — мети і засобів до її здійснення. Досвід тисячі поколінь вчить, що треба вміти визначити припустиму перехідну грань, як робить це в абстрактних питаннях математики репагулярне числення. Як би добитися такого числення в інтуїції та моралі?..

Африканця турбувала історія Бета Лона. Тридцять два роки тому один з визначних математиків Землі Бет Лон відкрив, що деякі ознаки зміщення у взаємодії потужних силових полів можна пояснити наявністю паралельних вимірів. Він зробив низку цікавих дослідів із зникненням предметів. Академія Меж Знань знайшла помилку в його побудовах і дала принципово інше пояснення цим явищам. Бет Лон відзначався великим розумом, гіпертрофованим за рахунок слабкого розвитку моральних підвалин та гальмування бажань. Дужа й егоїстична людина, він вирішив не припиняти експериментів. Щоб мати переконливий доказ, Бет Лон залучив мужніх молодих добровольців, готових на будь-який подвиг, аби прислужитися науці. Люди в його спробах зникали безслідно, як і предмети, і жоден не подав звістку “з того боку”, з іншого виміру, як на те розраховував жорстокий математик. Коли Бет Лон відправив у “небуття” — вірніше, просто знищив — групу з дванадцяти чоловік, його притягнули до суду. Бет Лон зумів довести, що він був переконаний у тому, ніби люди мандрують живими в іншому вимірі і що він діяв тільки за згодою своїх жертв, і його засудили до вигнання; провівши десять років на Меркурії, він потім лишився самотнім на острові Забуття. Історія Бета Лона, на думку Мвена Маса, скидалася на його власну. Там теж було заборонено таємний експеримент, зроблений за відкинутими наукою мотивами, і ця подібність не подобалася Мвену Масу.

Післязавтра чергова передача по Кільцю, і тоді він вільний вісім днів — для експерименту.

Мвен Мас відкинув голову назад. Зорі здалися йому особливо яскравими і близькими. Багато їх, мов давніх друзів, він знав на ім’я. Та хіба вони й не були одвічними друзями людини, скеровували її шляхи, підносили її думки, підбадьорювали мріяння!

Блякла зірочка, нахилена до північного горизонту, — це Полярна, або Гамма Цефея. В еру Роз’єднаного Світу Полярна була у Малій Ведмедиці, але поворот крайньої частини Галактики разом із Сонячною системою відбувається в напрямку до Цефея. Розпростертий угорі, в Млечній Путі, Лебідь, одне з найцікавіших сузір’їв північного неба, вже потягнувся своєю довгою шиєю на південь. У ньому палає красуня подвійна зірка, названа давніми арабами Альбірео. Насправді там три зірки: Альбірео І, подвійна і Альбірео II — велика блакитна далека зірка з чималою планетною системою. Вона майже на такій самій відстані од нас, як і гігантське світило у хвості Лебедя Данеб — біла зірка світністю в чотири тисячі вісімсот наших сонць. У минулій передачі наш вірний друг 61 Лебедя піймав повідомлення Альбірео II — попередження, одержане через чотириста років після того, як його послали, але надзвичайно цікаве. Славетний космічний дослідник Альбірео II, чиє ім’я передавалося земними звуками, як Вліхх оз Ддіз, загинув у районі сузір’я Ліри, зіткнувшися з найгрізнішою небезпекою космосу — зіркою Оокр. Земні вчені відносили ці зірки до класу Е, названого так на честь видатного фізика далекої давнини Ейнштейна, який передбачив існування таких зірок, хоч згодом це довго заперечувалось і була навіть встановлена межа маси зірки, відома під назвою межі Чандрасекара. Але цей давній астрофізик виходив у своїх розрахунках лише з елементарної механіки тяжіння і загальної термодинаміки, зовсім не беручи до уваги складної електромагнітної структури гігантських і надгігантських зірок. Та саме електромагнітні сили і зумовлювали існування зірок Е, які не поступалися розмірами перед червоними гігантами класу М — такими як Антарес або Бетельгейзе, хоч відрізнялися більшою щільністю, приблизно однаковою з щільністю Сонця. Велетенська сила тяжіння такої зірки припиняла випромінювання, не даючи можливості світлу покидати зірку і линути в простір. Нескінченно довго існували в просторі ці величезні таємні маси, скрито поглинаючи у своєму інертному океані все, чого досягали невідхильні щупальця їхнього тяжіння. В давньоіндійській релігійній міфології “ночами Брами” називались періоди бездіяльного спокою верховного божества, які, за віруваннями древніх, змінювалися “днями” або періодами творчості. Це справді скидалося на тривале накопичення матерії, яке пізніше закінчувалося розжаренням поверхні зірки до класу О-нульове — до ста тисяч градусів, хоч процес і не мав ніякого відношення до божества. Кінець кінцем стався колосальний спалах, який розкидав у просторі нові зірки з новими планетами. Так колись вибухнула Крабовидна туманність, Що досягла тепер у діаметрі п’ятдесят мільйонів кілометрів. Цей вибух дорівнював силі одночасного вибуху квадрильйона вбивчих водневих бомб ЕРС.

Абсолютно темні зірки Е вгадувались у просторі лише за своїм тяжінням, і загибель зорельота, що проклав курс поблизу чудовиська, була неминуча. Невидимі інфрачервоні зірки спектрального класу Т також були дуже небезпечні для кораблів, як і темні хмари великих частинок або зовсім остиглі тіла класу ТТ.

Мвен Мас подумав, що створення Великого Кільця, яке зв’язало населені розумними істотами світи, було величезною революцією для Землі і відповідно для кожної населеної планети. Насамперед це перемога над часом, над короткочасністю життя, що не дозволяє ні нам, ні іншим братам по думці проникати у віддалені глибини простору. Надіслати повідомлення по Кільцю — це означає надіслати його в будь-яке майбуття, бо думка людини і далі пронизуватиме простір, поки не досягне найвіддаленіших його куточків. Можливість дослідити дуже далекі зірки стала реальною, це тільки питання часу. Недавно на Землю надійшли повідомлення від величезної, дуже далекої зірки, названої Гамою Лебедя. До неї дві тисячі вісімсот парсеків, і повідомлення йде понад дев’ять тисяч років, — але воно зрозуміле нам, і його могли розшифрувати близькі за характером мислення члени Кільця. Зовсім інше, коли повідомлення лине з кульових зоряних систем і скупчень, давніших за наші плоскі системи.

Так само і з центром Галактики — в її осьовій зоряній хмарі є колосальна зона життя на мільйонах планетних систем, які не знають нічної темряви і освітлюються випромінюванням центра Галактики. Звідти одержано незрозумілі повідомлення — картини складних, нерозв’язних, за нашими поняттями, структур. Академія Меж Знань уже чотириста років нічого не може розшифрувати. А може… — у африканця перехопило подих від раптової думки, — з близьких планетних систем — членів Кільця — прибувають повідомлення внутрішнього життя кожної з населених планет — її науки, техніки, її творів мистецтва, тоді як далекі давні світи Галактики показують зовнішній, космічний розвиток своєї науки і життя? Як перебудовують планетні системи за власним розсудом? “Підмітають” простір від метеоритів, що заважають зорельотам, звалюють їх, а заодно й незручні для життя холодні зовнішні планети в центральне світило, продовжуючи його випромінювання або навмисне підвищуючи температуру обігрівання своїх сонць. Може, і цього мало — перебудовуються сусідні планетні системи, де створюються найкращі умови для життя гігантських цивілізацій.

Мвен Мас з’єднався з сховищем пам’ятних записів Великого Кільця і набрав шифр одного з далеких повідомлень. На екрані повільно попливли дивні картини, які прилинули на Землю з кульового зоряного скупчення Омега Центавра. Воно було другим серед найближчих до Сонячної системи і перебувало на відстані всього шість тисяч вісімсот парсеків. Двадцять дві тисячі років пронизувало світовий простір світло його яскравих зірок, перш ніж стало помітним для земної людини.

Густий синій туман стелився рівними шарами, проткнутими вертикальними чорними циліндрами, які дуже швидко оберталися. Контури циліндрів час од часу ледве помітно стискалися, ставали схожими на низенькі конуси, з’єднані основами. Тоді шари синього туману розривались на різні вогненні серпи, які шалено оберталися навколо осі конусів, чорнота зникала кудись угору, виростали колосальні сліпучо-білі колони, з-за яких косими кулісами висовувались зелені гранчасті вістря.

Мвен Мас тер чоло, силкуючись піймати хоча б щось таке, що піддається осмисленню.

На екрані гранчасті вістря обвилися спіралями навколо білих колон і раптом обсипались потоком сяючих металом куль, які склалися в широкий кільцевий пояс. Пояс почав рости вшир і в висоту.

Мвен Мас посміхнувся, вимкнув запис і знову почав думати про те саме.

“Через відсутність населених світів або, вірніше, в зв’язку з ними у високих широтах Галактики, ми, люди Землі, ще не можемо вирватися з нашої затемненої екваторіальної смуги Галактики. Не можемо піднятися над космічним пилом, у який занурена наша зірка — Сонце і його сусіди. Тому вивчати всесвіт нам важче, ніж іншим…”

Мвен Мас перевів погляд до горизонту, туди, де нижче від Великої Ведмедиці, під Гончими Псами, лежало сузір’я Волосся Вероніки. Це був “північний” полюс Галактики. Саме в цьому напрямку відкривалась уся широта позагалактичного простору, так само як і на протилежній точці неба — в сузір’ї Скульптора, недалеко од відомої зірки Фомальгаут, біля південного полюса галактичної системи. На крайній частині, де знаходиться Сонце, товщина віток спірального диска Галактики становить усього близько шестисот парсеків. Перпендикулярно до площини екватора Галактики можна було б пройти триста-чотириста парсеків, щоб піднятися над рівнем її гігантського зоряного колеса. Цей шлях, нездоланний для зорельота, не був таким для передач Кільця. Але поки що жодна планета зірок, розташованих у цих областях, ще не включилася в Кільце…

Вічні загадки й питання без відповіді перетворилися б на ніщо, якби пощастило здійснити ще одну з найвеличиіших наукових революцій — перемогти час, навчитися долати будь-який простір за будь-який проміжок часу, наступити ногою володаря на безмежні простори космосу. Тоді не тільки наша Галактика, а й інші зоряні острови стануть від нас не далі, ніж дрібні острівці Середземного моря, що хлюпоче зараз внизу в нічній темряві. У цьому виправдання відчайдушної спроби, яку задумав Рен Боз, і здійснював він, Мвен Мас, завідуючий зовнішніми станціями Землі. Коли б вони могли краще обґрунтувати проведення експерименту, щоб дістати дозвіл Ради…

Вогні Спіральної Дороги змінили колір з оранжевого на білий: друга година ночі — час, коли збільшується кількість перевезень. Мвен Мас пригадав, що завтра свято Полум’яних Чаш, на яке його запрошувала Чара Нанді. Завідуючий зовнішніми станціями не міг забути знайомства на морському березі і цю червоно-бронзову дівчину з відточеною гнучкістю рухів. Вона була мов квітка щирості й сильних поривань, рідкісна для епохи добре дисциплінованих почуттів.

Мвен Мас повернувся в робочу кімнату, викликав Інститут Метагалактики, який працював уночі, і попросив прислати йому на завтрашню ніч стереотелефільми кількох галактик. Заручившись згодою, він піднявся на дах внутрішнього фасаду. Тут був його апарат для далеких стрибків. Мвен Мас любив цей непопулярний вид спорту і досяг у ньому майстерності. Закріпивши лямки від балона з гелієм навколо себе, африканець пружним стрибком шугнув у повітря, на секунду ввімкнувши тяговий пропелер, що працював від легкого акумулятора. Мвен Мас описав у повітрі дугу близько шестисот метрів завдовжки, приземлився на виступі Будинку їжі і повторив стрибок. Стрибнувши п’ять разів, він дістався невеликого саду під обривом вапнякової гори, скинув апарат на алюмінієвій вишці і спустився по жердині на землю, до своєї твердої постелі, що стояла під величезним платаном. Під шелест листя величезного дерева він заснув.

Свято Полум’яних Чаш дістало свою назву од відомого вірша поета-історика Зан Сена, який описав стародавній індійський звичай вибирати найвродливіших жінок, котрі підносили бойові мечі та чаші з палаючою в них ароматною смолою героям, що вирушали на подвиг. Мечі й чаші давно зникли з ужитку, але символом подвигу лишилися. Подвиги ж неймовірно збільшилися серед відважного, сповненого енергії населення планети. Величезна працездатність, що була колись відома тільки в особливо витривалих людей, яких називали геніями, цілком залежала від фізичної міцності тіла і кількості гормонів-стимуляторів. Піклування про здоров’я зробило протягом тисячоліть те, що рядова людина планети стала схожою на стародавніх героїв, ненаситних у подвигах, любові й пізнанні.

Свято Полум’яних Чаш стало весняним святом жінок. Щороку, четвертого місяця від зимового сонцеобігу або, по-стародавньому, в квітні, найвродливіші жінки Землі показувались у танцях, піснях, гімнастичних вправах. Тонкі відтінки краси різних рас, що проявились у змішаному населенні планети, чарували тут своєю невичерпною різноманітністю, наче грані коштовного каміння, даючи безмежну радість глядачам, від стомлених терплячою працею вчених та інженерів до натхненних художників або зовсім ще юних школярів третього циклу.

Не менш красивим було осіннє чоловіче свято Геркулеса, що відбувалося в дев’ятому місяці. Досягнувши зрілого віку, юнаки звітували про здійснені ними подвиги Геркулеса. Пізніше стало звичаєм у ці дні проводити всенародні огляди зроблених за рік чудових вчинків та досягнень. Свято стало загальним — чоловічим і жіночим — і розділилося на дні Прекрасної Корисності, Вищого Мистецтва, Наукової Сміливості й Фантазії. Колись і Мвен Мас був визнаний героєм першого і третього днів…

Мвен Мас увійшов у гігантський Сонячний зал Тірренського стадіону саме під час виступу Веди. Він знайшов дев’ятий сектор четвертого радіуса, де сиділи Евда Наль і Чара Нанді, і став у тіні аркади, прислухаючись до низького голосу Веди. У білому платті, високо підвівши світловолосу голову і звернувши погляд до горішніх галерей залу, вона співала щось радісне і здавалася африканцеві втіленням весни.

Кожен глядач натискав одну з чотирьох розташованих перед ним кнопок. Золоті, сині, смарагдові або червоні вогні, які спалахували на стелі залу, показували оцінку артиста і заміняли гучні оплески минулих часів.

Веда скінчила співати, дістала в нагороду барвисте сяйво золотих та синіх вогнів, серед яких загубилися поодинокі зелені, і, як завжди, зашарівшись од хвилювання, приєдналася до подруг. Тоді підійшов і Мвен Мас, якого привітно зустріли жінки.

Африканець озирався, шукаючи поглядом свого вчителя і попередника, але Дар Вітра ніде не була видно,

— Де ви заховали Дар Вітра? — жартома звернувся Мвен Мас до всіх трьох жінок.

— А куди ви поділи Рен Боза? — відповіла Евда Наль.

— Вітер копається під Південною Америкою, добуваючи титан, — сказала милосердіша Веда Конг, і щось здригнулося в її обличчі.

Чара глянула на годинник у куполі залу і підвелася. Вбрання Чари вразило африканця. На гладеньких плечах дівчини лежав платиновий ланцюжок, лишаючи відкритою шию. Спереду, нижче ключиць, ланцюжок застібався сяючим червоним турмаліном.

Міцні груди, схожі на широкі перекинуті чаші, вирізьблені надзвичайно точним різцем, були майже відкриті. Між ними від застібки до пояса лежала смужка темно-фіолетової тканини. Такі самі смужки проходили через середину кожної груді, відтягуючись назад ланцюжком, зімкнутим на оголеній спині. Дуже тонкий стан дівчини обхоплював білий, усіяний чорними зорями пояс з платиновою пряжкою у вигляді місячного серпа. Ззаду до пояса прикріплювалась ніби половина довгої спідниці з важкого білого шовку, теж прикрашеного чорними зорями. Ніяких коштовностей на танцюристці не було, крім сяючих пряжок на маленьких чорних туфлях.

— Скоро моя черга, — спокійно сказала Чара, прямуючи до аркади проходу, оглянулась на Мвена Маса і зникла, супроводжувана шепотом і тисячами запитальних поглядів.

На сцені з’явилася гімнастка — струнка дівчина років вісімнадцяти. Під музику, осяяна золотистим світлом, гімнастка виконала стрімкий каскад зльотів, стрибків і поворотів, завмираючи у неймовірній рівновазі в моменти наспівних і протяглих переходів мелодії. Глядачі схвалили виступ безліччю золотих вогнів, і Мвен Мас подумав, що Чарі Нанді буде нелегко виступати після такого успіху. З легенькою тривогою він оглянув безлику масу людей напроти і раптом помітив у третьому секторі художника Карта Сана. Той привітав його з веселістю, яка здалася африканцеві недоречною, — хто як не художник, що малював з Чари картину “Дочка Середземного моря”, повинен був непокоїтися за долю її виступу.

Тільки-но африканець подумав, що після експерименту він поїде подивитися картину, як вогні вгорі погасли. Прозора підлога з органічного скла спалахнула малиновим світлом розжареного чавуну. З-під нижніх дашків сцени заструмували потоки червоних вогнів. Вони метались і набігали, зливаючись з ритмом мелодії у пронизливому співі скрипок і низькому дзвоні мідних струн. Трохи приголомшений стрімкістю і силою музики, Мвен Мас не зразу помітив, як у центрі полум’яніючої підлоги з’явилася Чара і почала танець у такому темпі, що глядачі затамували подих.

Мвен Мас жахнувся. Що ж буде, коли музика вимагатиме ще більшого прискорення? Танцювали не тільки ноги, не тільки руки — все тіло дівчини відповідало на полум’яну музику не менш палким диханням життя. Африканець подумав, що коли давні жінки Індії були такі, як Чара, то поет мав рацію, порівнявши їх з полум’яними чашами і давши цю назву жіночому святу.

Червонувата засмаглість Чари у відблисках сцени й підлоги набрала яскравого мідного відтінку. Серце Мвена Маса шалено забилося. Цей колір шкіри він бачив у людей казкової планети Епсилон Тукана. Тоді ж він узнав, що може існувати така одухотвореність тіла, здатного своїми рухами, найтоншими змінами прекрасних форм передати найглибші відтінки почуттів, фантазії, пристрасті, благання про радість…

Раніше весь звернутий у недосяжну далечінь дев’яноста парсеків, Мвен Мас зрозумів, що в безмежному багатстві краси земного людства можуть бути квіти такі ж прекрасні, як і дбайливо викохуване ним видіння далекої планети. Але тривале прагнення до неможливої мрії не могло зникнути так швидко. Чара, скидаючись зараз обличчям на червоношкіру дочку Епсилон Тукана, зміцнила вперте рішення завідуючого зовнішніми станціями.

Евда Наль і Веда Конг — самі чудові танцюристки, вперше побачивши танці Чари, були приголомшені. Веда, в якій жив учений-антрополог та історик стародавніх рас, вирішила, що в далекому минулому жінок Гондвани, південних країн, завжди було більше, ніж чоловіків, які гинули в боях з силою-силенною небезпечних звірів. Пізніше, коли в багатолюдних країнах Півдня утворилися деспотичні держави стародавнього Сходу, чоловіки теж гинули в/постійних війнах, найчастіше викликаних релігійним фанатизмом або випадковими примхами деспотів. Дочки півдня вели трудове життя, в якому відточувалась їхня досконалість. На Півночі, де густість населення невелика і небагата природа, не було державного деспотизму Темних століть. Там чоловіків зберігалося більше, жінки цінувалися вище і жили з великою гідністю.

Веда стежила за кожним жестом Чари і думала, що в її рухах є дивовижна двоїстість: вони одночасно і ніжні й хижі. Ніжність — від плавності рухів і незвичайної гнучкості тіла, а хиже враження складається від різких переходів, поворотів і зупинок, які відбуваються з майже невловимою швидкістю хижака. Цю вкрадливу гнучкість темношкірі дочки Гондвани здобули протягом тисячоліть важкої боротьби за існування. Але як гармонійно вона зливалася в Чарі з твердими й дрібними крітсько-еллінськими рисами обличчя! В коротке уповільнення адажіо вплелися частіші дисонанснї звучання якихось ударних інструментів. Стрімкий ритм зльотів і падінь людських почуттів у танці відтворювався чергуванням насичених рухів і майже повним припиненням їх, коли танцюристка завмирала непорушною статуєю. Пробудження дрімаючих почуттів, бурхливий спалах їх, знесилений спад, загибель і нове відродження, знову бурхливе й незвідане життя, сковане і незборене невідворотним поступом часу, з чіткою і невблаганною визначеністю обов’язку і долі. Евда Наль відчула, яка близька їй психологічна основа танцю, як її щоки починають пашіти і прискорюється дихання… Мвен Мас не знав, що балетну сюїту композитор написав спеціально для Чари Нанді, але перестав лякатися ураганного темпу, побачивши, як легко справляється з ним дівчина. Червоні хвилі світла обіймали її мідне тіло, обдавали червоними сплесками дужі ноги, танули в темних звивинах оксамиту, зорею рожевіли на білому шовку. Її закинуті назад руки повільно завмирали над головою. І раптом, без будь-якого фіналу, увірвалося буйне звучання наростаючих нот, зупинились і згасли червоні вогні. Високий купол залу спалахнув звичайним світлом. Стомлена дівчина схилила голову і сховала обличчя у густому волоссі. Слідом за тисячами золотих спалахів почувся глухий шум. Глядачі виявляли Чарі найвищу шану артиста — дякували їй, вставши і піднімаючи над головами складені руки. І Чара, безтрепетна перед виступом, знітилась, відкинула з обличчя волосся і втекла, звернувши погляд на верхні галереї.

Розпорядники свята оголосили перерву. Мвен Мас кинувся шукати Чару, а Веда Конг і Евда Наль вийшли на гігантські, шириною з кілометр, сходи з блакитного непрозорого скла-смальти, що вели від стадіону прямо в море. Вечірні сутінки, прозорі й прохолодні, викликали в обох жінок бажання скупатися за прикладом тисяч учасників свята.

— Вона чудова артистка, — мовила Евда Наль. — Сьогодні ми бачили танець сили життя! Це, очевидно, і є Ерос стародавніх…

— Я теж зрозуміла Карта Сана, що краса насправді важливіша, ніж нам здається. Вона — щастя і зміст життя, він добре сказав тоді. І ваше визначення справедливе, — погодилась Веда, скидаючи туфлі і занурюючи ноги в теплу воду, що хлюпотіла на сходинках.

— Справедливе, якщо психічна сила народжена здоровим, повним енергії тілом, — поправила Евда Наль, знімаючи плаття і кидаючись у прозорі хвилі.

Веда наздогнала її, і обидві попливли до величезного гумового острова, що вигравав сріблом за півтора кілометра від набережної стадіону. Плоска, на одному рівні з водою, поверхня острова була оточена рядами наметів у формі черепашок з перламутрової пластмаси таких розмірів, щоб захистити від сонця й вітру три-чотири особи і повністю ізолювати їх від сусідів.

Обидві жінки лягли на м’якій, гойдливій підлозі “раковини”, вдихаючи вічно свіжі пахощі моря.

— Відтоді, як ми бачились на березі, ви ще більше засмагли! — сказала Веда, оглядаючи подругу. — Були біля моря чи це пілюлі загарного пігменту?

— Пілюлі ЗП, — призналася Евда. — Я була на сонці тільки вчора й сьогодні.

— Ви справді не знаєте, де Рен Боз? — допитувалась Веда.

— Приблизно знаю, і цього мені досить, щоб турбуватися! — тихо відповіла Евда Наль.

— Хіба ви хочете?.. — Веда замовкла, не довівши до кіпця думки, а Евда підвела ліниво опущені повіки і прямо глянула їй у вічі.

— Рен Боз мені здається якимсь безпорадним, ще не зрілим хлопчиськом, — нерішуче заперечила Веда, — а ви така цільна, з могутнім розумом, не поступаєтесь жодному чоловікові.

— Це мені говорив і Рен Боз. Але ви помиляєтесь в його оцінці, такій же однобічній, як і сам Рен. Це людина сміливого і могутнього розуму, величезної працездатності. Навіть тепер на планеті небагато знайдеться таких людей. В поєднанні з його здібностями інші його якості здаються недорозвиненими, бо вони такі, як у середніх людей або навіть більш інфантильні. Ви правильно назвали Рена — він хлопчисько, але разом з тим він — герой у точному розумінні цього слова. От Дар Вітер — у ньому теж є щось хлопчаче, але воно просто від надмірності фізичної сили, а не від нестачі її, як у Рена.

— А якої ви думки про Мвена? — поцікавилась Веда. — Тепер ви краще познайомилися з ним?

— Мвен Мас — красива комбінація холодного розуму і архаїчного шаленства бажань.

Веда Конг розсміялася:

— Як би мені навчитися такої точності характеристик!

— Психологія — мій фах, — знизала плечима Евда. — Але дозвольте мені тепер поставити вам запитання. Ви знаєте, що Дар Вітер дуже приваблює мене?..

— Ви побоюєтесь половинчастих рішень? — зашарілась Веда. — Ні, тут не буде згубних половинок і нещирості. Все до дзвінкості ясно. — І під допитливим поглядом ученого-психіатра Веда спокійно вела далі: — Ерг Ноор… наші шляхи розійшлися давно. Тільки я не могла підкоритися новому почуттю, поки він у космосі, не могла віддалитись і тим послабити силу надії, віри в його повернення. Тепер це знову точний розрахунок і впевненість. Ерг Ноор усе знає, але йде своїм шляхом.

Евда Наль обняла тонкою рукою плечі Веди.

— Виходить, це Дар Вітер?

— Так! — твердо відповіла Веда.

— А він знає?

— Ні. Потім, коли “Тантра” буде тут… Чи не пора нам повернутися? — вигукнула Веда.

— Мені пора залишити свято, — сказала Евда Наль, — відпустка закінчується. Попереду — велика нова робота в Академії Горя і Радості, а мені треба ще побачити дочку.

— У вас велика дочка?

— Сімнадцять. Син набагато старший. Я виконала обов’язок жінки з нормальним розвитком і спадковістю — двоє дітей, не менше. А тепер хочу третю — тільки дорослу!

Евда Наль посміхнулась, і її зосереджене обличчя засяяло ласкою кохання.

— А я уявила собі славного великоокого хлопчика… з таким же лагідним і здивованим ротом… але з ластовинням і кирпатенького, — лукаво сказала Веда, дивлячись перед собою.

Її подруга, помовчавши, спитала:

— У вас ще немає нової роботи?

— Ні, я чекаю “Тантру”. Потім буде тривала експедиція.

— Поїдемо зі мною до дочки, — запропонувала Евда, і Веда охоче погодилась.

Всю стіну обсерваторії закривав семиметровий гемісферний екран для перегляду знімків та фільмів, знятих потужними телескопами. Мвен Мас увімкнув оглядовий знімок ділянки неба поблизу північного полюса Галактики — меридіональну смугу сузір’їв од Великої Ведмедиці до Ворона і Центавра. Тут, у Гончих Псах, Волоссі Вероніки та Діві, була сила-силенна галактик — зоряних островів всесвіту у вигляді плоских коліс або дисків. Особливо багато їх було відкрито у Волоссі Вероніки — окремі, правильні і неправильні, в різних поворотах і проекціях, інколи надзвичайно далекі, на відстані мільярдів парсеків, іноді згуртовані в цілі “хмари” з десятків тисяч галактик. Найкрупніші галактики мають від двадцяти до п’ятдесяти тисяч парсеків у діаметрі, як наш зоряний острів або галактика НН 89105 + СБ23, що в давнину називалася М-31, або туманність Андромеди. Маленька, ледве сяюча туманна хмарка була помітна з Землі неозброєним оком. Уже давно люди розкрили таємницю цієї хмарки. Туманність виявилась велетенською колесоподібною зоряною системою, у півтора раза більшою, ніж навіть наша гігантська Галактика. Вивчення туманності Андромеди, незважаючи на відстань чотириста п’ядесят тисяч парсеків від земних спостерігачів, дуже допомогло пізнанню нашої власної Галактики.

З дитинства Мвен Мас пам’ятав чудові фотографії різних галактик, одержані за допомогою електронного інверсування оптичних зображень або радіотелескопами, що проникають ще далі в глибини космосу, як, наприклад, два велетенські телескопи — Памірський та Патагонський, кожний по чотириста кілометрів у діаметрі. Галактики — дивовижні скупчення сотень мільярдів зірок, відстань між якими становить мільйони парсеків, — завжди збуджували в ньому шалене бажання узнати закони їх будови, історію їхнього виникнення і дальшу долю. І головне, що тепер непокоїло кожного жителя Землі, — питання про життя на незліченних планетних системах цих островів всесвіту, про палаючі там вогні думки та знання, про цивілізації людства в таких надзвичайно віддалених просторах космосу.

На екрані з’явилося три зірки, які називали стародавні араби Сіррах, Мірах та Альмах — альфа, бета і гама Андромеди, розташовані на висхідній прямій. По обидва боки від цієї лінії розташувалися дві близькі галактики — гігантська туманність Андромеди і красива спіраль М-33 в сузір’ї Трикутника. Мвен Мас не захотів ще раз побачити їх знайомі сяючі обриси і перемінив металеву плівку.

Ось галактика, відома з давніх-давен, названа тоді НГК 5194 або М-51 в сузір’ї Гончих Псів, віддалена на мільйони парсеків. Це одна з небагатьох галактик, які видно від нас плазом, перпендикулярно до площі “колеса”. Яскраво сяюче щільне ядро з мільйонів зірок, з двома спіральними рукавами. Їхні довгі кінці здаються все слабшими й туманнішими, поки не зникають у темряві простору, протягуючись у протилежні одне одному боки на десятки тисяч парсеків. Між рукавами, або головними гілками, чергуючись з чорними провалами-згустками темної матерії, простягаються короткі струмені зоряних згущень і хмар світного газу, зігнуті точнісінько так, як лопатки турбіни.

Дуже гарна величезна галактика НГК 4565 в сузір’ї Волосся Вероніки. На відстані семи мільйонів парсеків її видно ребром. Нахилена в один бік, мов ширяючий птах, галактика широко розкидає в сторони свій, очевидно складений із спіральних гілок, тонкий диск, а в центрі дуже сплющеною кулею палає ядро, що здається густою світною масою. Виразно видно, наскільки плоскі зоряні острови, — галактику можна порівняти з тонким колесом годинникового механізму. Краї колеса невиразні, ніби розчиняються в бездонній темряві простору. На такому ж краю нашої Галактики перебував Сонце і крихітна пилинка — Земля, яка зчеплена силою знання з безліччю населених світів і розкинула крила людської думки над вічністю космосу.

Мвен Мас перемкнув датчик на найцікавішу для нього галактику НГК 4594 із сузір’я Діви, яку так само було видно в площині її екватора. Ця галактика, віддалена на десять мільйонів парсеків, скидалася на товстелезну лінзу палаючої зоряної маси, огорнуту шаром світного газу. По екватору лінзу перетинала товста чорна смуга — згусток темної матерії. Галактика здавалася таємничим ліхтарем, що світив з безодні.

Які світи ховалися там, у її сумарному випромінюванні, яскравішому, ніж в інших галактик, що досягало в середньому спектрального класу Ф? Чи є там жителі могутніх планет, чи б’ється так само, як у нас, думка над таємницями природи?

Мвен Мас стискав кулаки від того, що велетенські зоряні острови мовчали. Він розумів, яка це величезна відстань — до цієї галактики світло лине тридцять два мільйони років! На обмін сполученнями треба шістдесят чотири мільйони років!

Мвен Мас покрутив котушки, і на екрані серед поодиноких і тьмяних зірок спалахнула велика, яскрава і округла пляма світла. Неправильна чорна смуга розсікала пляму навпіл, відтіняючи сяючі вогненні маси по обидва боки чорноти, яка розширювалася на кінцях і затемнювала велике поле горючого газу, що кільцем охоплював яскраву пляму. Такий був одержаний завдяки неймовірним хитрощам техніки знімок галактик, які стикаються в сузір’ї Лебедя. Це зіткнення гігантських галактик, розмірами таких, як наша або як туманність Андромеди, було давно відоме як джерело чи не найпотужнішого радіовипромінювання в доступній нам частині всесвіту. Колосальні газові струмені, що рухалися з величезною швидкістю, породжували електромагнітні поля такої неймовірної потужності, що вони посилали в усі кінці всесвіту звістку про титанічну катастрофу. Сама матерія відправляла цей сигнал біди радіостанцією потужністю в квін-тильярд, або тисячу квінтильйонів кіловат. Але відстань до галактик була така велика, що сяючий на екрані знімок показував їхній стан багато мільйонів років тому. Який вигляд мають тепер галактики, що проходять одна крізь одну, ми побачимо через стільки років, що не відомо, чи проіснує людство так неймовірно довго.

Мвен Мас схопився і так уперся руками в масивний стіл, що аж суглоби захрустіли.

Терміни пересилань протягом мільйонів років, недоступні для десятків тисяч поколінь, що означали вбивче для свідомості “ніколи” навіть для найвіддаленіших потомків, могли б зникнути від помаху чарівної палички. Ця паличка — відкриття Рен Воза та їх спільний експеримент.

Неймовірно далекі точки всесвіту будуть на відстані простягнутої руки!

Стародавні астрономи вважали, що галактики розбігаються в різні боки. Світло, яке потрапляло в земні телескопи від далеких зоряних островів, було змінене — світлові коливання подовжувалися, перетворюючись на червоні хвилі. Це почервоніння світла свідчило про віддалення галактик від спостерігача. Люди минулого звикли сприймати явища однобічно й прямолінійно — вони створили теорію розбіжного, або вибухаючого, всесвіту, ще не розуміючи, що бачать лише один бік великого процесу руйнування і творення. Наші відчуття і збудовані для посилення цих відчуттів прилади сприймали саме тільки один бік — розсіювання і руйнування, тобто перехід енергії на нижчі рівні, за другим законом термодинаміки. Другого ж боку — накопичення, збирання і творення — люди не відчували, оскільки саме життя черпало свою силу з енергії, розсіюваної зірками-сонцями, і відповідно до цього утворилося наше сприймання навколишнього світу. Проте могутній мозок людини проник і в ці заховані від нас процеси створення світів у нашому всесвіті. Але в ті далекі часи здавалося, що чим далі від Землі перебувала яка-не-будь галактика, тим більшу швидкість віддалення вона показувала. З заглибленням у простір справа дійшла до близьких до світла швидкостей галактик. Межею видимого Всесвіту стала та відстань, з якої галактики здавалися б такими, що досягли швидкості світла — насправді ніякого світла ми від них не одержали б і ніколи б не змогли їх побачити. Тепер ми знаємо причини почервоніння світла далеких галактик. Їх не одна. Від далеких зоряних островів до нас доходить лише світло, яке випромінюють їхні яскраві центри. Ці колосальні маси матерії оточені кільцевими електромагнітними полями. Електромагнітні поля дуже впливають на проміння світла не тільки своєю потужністю, але й протяжністю, яка накопичує уповільнення світлових коливань, що стають довшими червоними хвилями. Астрономи давно знали, що світло від дуже щільних зірок червоніє, лінії спектра зміщуються до червоного кінця, і здається, ніби зоря віддаляється, як, наприклад, друга складова Сіріуса — білий карлик Сіріус Б. Чим далі від нас галактика, тим більше централізується випромінювання, що досягає нас, і тим сильніше зміщення до червоного кінця спектра.

З другого боку, світлові хвилі в дуже далекому шляху по простору “розгойдуються”, і кванти світла втрачають частину енергії. Тепер це явище вивчене — червоні хвилі можуть бути і стомленими, “старими” хвилями звичайного світла. Навіть всепроникні світлові хвилі “старіють”, пробігаючи неймовірну відстань. Та чи може людина сподіватися подолати цю відстань, коли не наступити на саме тяжіння його протилежністю, як це випливає з математики Рен Боза?

Ні, зменшилась тривога. Він має рацію, роблячи небувалий експеримент!

Мвен Мас, як завжди, вийшов на балкон обсерваторії і почав швидко ходити. В стомлених очах ще світились далекі галактики, що посилали до Землі хвилі червоного світла, як сигнали про допомогу, заклики до всеперемагаючої людської думки. Мвен Мас засміявся тихо і впевнено. Це червоне проміння стане таким же близьким людині, як те, що обдавало червоним світлом життя тіло Чари Нанді на святі Полум’яних Чаш. Чари, яка несподівано з’явилася до нього мідною дочкою зірки Епсилон Тукана, дівчиною його мрій.

І він орієнтує вектор Рен Боза саме на Епсилон Тукана, вже не тільки сподіваючись побачити прекрасний світ, але й на честь її — його земної представниці!

Розділ IX

ШКОЛА ТРЕТЬОГО ЦИКЛУ

Чотириста десята школа третього циклу містилася на півдні Ірландії. Широкі поля, виноградники і купки дубів спускалися від зелених пагорбів до моря. Веда Конг і Евда Наль приїхали під час занять і поволі йшли кільцевим коридором, що огинав навчальні кімнати, розташовані по периметру будинку. Був хмарний день з мжичкою, і навчання відбувалося в приміщеннях, а не на лужку під деревами, як завжди.

Веда Конг, відчувши себе дівчинкою-школяркою, скрадалась і підслухувала біля входів, зроблених, як у більшості шкіл, без дверей, з виступами стін, що, наче куліси, заходили одна за одну. Настрій Веди передався й Евді Наль. Жінки обережно заглядали в класи, намагаючись відшукати дочку Евди і лишитися непоміченими.

У першій кімнаті вони побачили накреслений на всю стіну синьою крейдою вектор, оточений спіраллю, яка розгорталася вздовж нього. Дві частини спіралі були оточені поперечними еліпсами з вписаною в них системою прямокутних координат.

— Біполярна математика! — з жартівливим жахом вигукнула Веда.

— Тут щось більше, — заперечила Евда. — Почекаємо хвилинку.

— Тепер, ознайомившись із тіньовими функціями кохле-арного, тобто спірального поступального руху, які виникають по вектору, — пояснював літній викладач з запалими палаючими очима, — ми підходимо до поняття “репагулярне числення”. Назва числення — від стародавнього латинського слова, що означає “перешкода, перепона”, точніше, перехід однієї якості в іншу, взятий у двосторонньому аспекті. — Викладач показав на широкий еліпс упоперек спіралі. — Іншими словами, математичне дослідження взаємоперехідних явищ.

Веда Конг сховалася за виступом, потягнувши подругу за руку.

— Це нове! З тієї галузі, про яку говорив наш Рен Боз на морському березі.

— Школа завжди дає учням найновіше, весь час відки-даючи старе. Якщо нове покоління повторюватиме застарілі поняття, то як ми забезпечимо швидке просування вперед? І без того, щоб передати естафету знання дітям, витрачається надзвичайно багато часу. Десятки років минуть, поки дитина стане повноцінно освіченою, здатною на звершення великих справ. Оця пульсація поколінь, де крок уперед і дев’ять десятих назад — назад, поки підростає і навчається зміна, — найважчий для людини біологічний закон смерті й відродження. Чимало з того, що ми вчили з математики, фізики та біології, застаріло. Інша справа — ваша історія: ця наука старіє повільніше, бо сама дуже стара.

Вони заглянули в іншу кімнату. Викладачка, яка стояла спиною до них, і захоплені лекцією школярі нічого не помітили. Тут були високі на зріст юнаки й дівчата по сімнадцять років. Їхні рожеві щоки свідчили, що вони дуже зацікавились уроком.

— Ми, людство, пройшли через величезні випробування, — голос вчительки задзвенів схвильовано. — І досі головне в шкільній історії — вивчення історичних помилок людства та їхніх наслідків. Ми пройшли через непосильне ускладнення життя й предметів побуту, щоб досягти найбільшого спрощення в усьому. Ускладнення побуту приводило до спрощення духовної культури. Не повинно бути ніяких зайвих речей, що зв’язували б людину. Адже переживання й сприймання людини значно тонші й складніші у простому житті. Все, що стосується обслуговування повсякденного життя, так само обмірковується найкращими умами, як і найважливіші проблеми науки. Ми наслідували спільний шлях еволюції тваринного світу, спрямований на звільнення уваги через автоматизацію рухів, розвиток рефлексів у роботі нервової системи організму. Автоматизація виробничих сил суспільства створила аналогічну рефлекторну систему управління в економічному виробництві і дала можливість багатьом людям займатися тим, що є основною справою людини, — науковими дослідженнями. Ми відвоювали в природи великий дослідницький мозок, хоча спочатку він був призначений тільки для відшукування продуктів харчування та дослідження їх якості.

— Добре! — прошепотіла Евда Наль і тут побачила дочку.

Дівчина, ні про ще не догадуючись, замріяно дивилася на хвилясту поверхню шибки, яка не давала можливості бачити що-небудь поза класом.

Зацікавлена Веда Конг порівнювала її з матір’ю. Таке ж пряме довге чорне волосся, проплетене у дочки блакитною ниткою, і такий же вужчий донизу овал обличчя, в якому було щось дитяче від надто широкого чола та випнутих під скронями вилиць. Білосніжна кофточка із штучної шерсті відтіняла темнувату блідість її шкіри й різку чорноту очей, брів та вій. Червоні коралі гармоніювали з безумовно оригінальною вродою цієї дівчини.

На дочці Евди були такі самі широкі, короткі, до колін, штани, як і в усіх у класі, але вони відрізнялися червоною торочкою, вшитою в бокові шви.

— Індійська прикраса, — шепнула Евда Наль на запитальну посмішку подруги.

Евда і Веда ледве встигли відступити в коридор, як учителька вийшла з класу. Вслід їй кинулося кілька учнів, серед них і дочка Евди. Дівчина завмерла, побачивши матір — свою гордість і повсякчасний приклад для наслідування. Евда не знала, що в школі був гурток її шанувальників, які вирішили йти в життя тим же шляхом, що й славнозвісна Евда Наль.

— Мамо! — прошепотіла дівчина і, кинувши сором’язливий погляд на супутницю матері, пригорнулася до Евди.

Вчителька зупинилась і підійшла ближче.

— Я повинна повідомити шкільну раду, — сказала вона, не звертаючи уваги на протестуючий жест Евди Наль. — Ми скористаємося з вашого приїзду.

— Краще використовуйте ось кого, — Евда відрекомендувала Веду Конг.

Учителька історії зашарілась і стала зовсім юною.

— Чудово! — вона намагалася зберегти діловий тон. — Школа напередодні випуску старших груп. Життєве напутнє слово Евди Наль у поєднанні з оглядом стародавніх культур і рас, яке зробила Веда Конг, велика удача для нашої молоді! Правда ж, Реа?

Дочка Евди заплескала в долоні. Вчителька попрямувала до службових приміщень.

— Реа, ти пропустиш урок праці, і ми погуляємо в саду? — запропонувала Евда дочці. — Я не встигну відвідати тебе ще раз до вибору тобою подвигів. Минулого разу ми остаточно не вирішили…

Реа мовчки взяла матір за руку. Навчання в кожному циклі школи чергувалося з уроками праці. Тепер був один з найулюбленіших уроків Реі — шліфування оптичних скелець, але що могло бути цікавіше й важливіше за приїзд її матері?

Веда пішла до маленької астрономічної обсерваторії, що виднілася в далечині, лишивши матір і дочку на самоті. Реа, по-дитячому припавши до дужої материної руки, йшла поруч, зосереджено думаючи.

— Де твій маленький Кай? — спитала Евда, і дівчина помітно засумувала.

Кай був її учнем. Старші школярі навідувалися до розташованих недалеко шкіл першого або другого циклу і стежили за навчанням та вихованням обраних підопічних.

— Кай перейшов до другого циклу і поїхав далеко звідси. Мені так жаль… Навіщо нас переводять з одного місця на інше через кожні чотири роки, від циклу до циклу?

— Ти ж знаєш, що психіка стомлюється і тупішає від одноманітності вражень.

— Я тільки не розумію, чому перший з чотирьох трирічних циклів має назву нульового — адже в ньому теж відбувається дуже важливий процес виховання і навчання малюків від року до чотирьох.

— Давня й невдала назва. Але ми уникаємо змінювати встановлені вже терміни без крайньої на те потреби. Це завжди викликає непотрібне витрачання людської енергії. Всі без винятку повинні оберігати людство від цього.

— Але ж поділ циклів — вони вчаться й живуть окремо, їх повсякчасні переїзди з місця на місце — теж велика витрата сил?

— Вона з лишком окупається загостренням сприймання, корисного ефекту навчання, які інакше з кожним роком неминуче падають. Ви, маленькі люди, в міру зростання й виховання перетворюєтесь на якісно різні істоти. Спільне життя різних вікових груп заважає вихованню і дратує самих учнів. Ми звели різницю до мінімуму, поділивши дітей на чотири вікові цикли, і все-таки це не досконало. Але порадимося спочатку про твої мрії і справи. Мені доведеться прочитати всім вам лекцію, і, можливо, твої питання з’ясуються самі по собі.

Реа повіряла матері свої потаємні думи з відкритою довірливістю дитини ери Кільця, що ніколи не знала образливого глузування чи нерозуміння. Дівчина була втіленням юності, яка ще не знає життя, але вже сповнена задумливого чекання. Коли дівчині сповнювалося сімнадцять, вона кінчала школу і вступала в трирічний період подвигів Геркулеса, виконуючи роботу вже серед дорослих. Після подвигів остаточно визначались потяги та здібності. Тоді починалася дворічна вища освіта, яка давала право на самостійну працю в обраній спеціальності. Протягом довголітнього життя людина встигала здобути вищу освіту з п’яти-шести спеціальностей, змінюючи вид роботи, але від вибору першої і важкої діяльності — Геркулесових подвигів — залежало багато. Тому їх вибирали після старанного обмірковування і неодмінно з старшим порадником.

— У вас уже були випускні психологічні іспити? — спитала Евда.

— Були. У мене від двадцяти до двадцяти чотирьох у перших восьми групах, вісімнадцять і дев’ятнадцять у десятій і тринадцятій групах і навіть сімнадцять у сімнадцятій групі! — гордо вигукнула Реа.

— Це чудово! — зраділа Евда. — Перед тобою все відкрито. Ти не змінила вибору першого подвигу?

— Ні. Буду медсестрою на острові Забуття, а потім весь наш гурток, гурток твоїх послідовників, працюватиме в Ютландському психологічному госпіталі.

Евда не поскупилася на добродушні жарти на адресу ретельних психологів, але Реа упросила матір стати ментором для гуртківців, які так само незабаром мали обрати собі подвиги.

— Мені доведеться прожити тут до кінця відпустки, — засміялась Евда. — Що ж робитиме Веда Конг?

Реа згадала про супутницю матері.

— Вона хороша, — серйозно сказала Реа, — і майже така ж гарна, як ти!

— Значно красивіша!

— Ні, я знаю… Зовсім не тому, що ти — моя мама, — наполягала Реа. — Можливо, з першого погляду вона краща. Але в тебе є внутрішні сили, яких у Веди Конг ще немає. Я не кажу, що не буде. Коли буде — тоді…

— Затьмарить твою маму, як місяць зірку? Реа похитала головою.

— А хіба ти зостанешся на місці? Ти підеш ще далі від неї!

Евда провела рукою по гладенькому волоссю, зазирнувши в повернуте до неї обличчя дочки.

— Чи не досить похвал, дочко? Ми проґавимо час!

Веда Конг тихо йшла алеєю, заглиблюючись у кленовий гай, що шелестів вологим широким листям. Перші примари вечірнього туману намагались піднятися з близького лугу, вітер миттю розвівав їх. Веда Конг думала про рухливий спокій природи і про те, як вдало завжди вибирають місця для спорудження шкіл. ‘Дуже важливий бік виховання — це розвиток гострого сприйняття природи і тонкого спілкування з нею. Притуплення уваги до природи — це, власне, припинення розвитку людини, оскільки, розучуючись спостерігати, людина втрачає здатність узагальнювати.

Веда думала про вміння навчати — найдорогоціннішу здібність в епоху, коли, нарешті, зрозуміли, що освіта, власне, і є виховання і що тільки так можна підготувати дитину до важкого шляху людини. Звісно, основу становлять природжені якості, але ж вони можуть лишитися марними без тонкої обробки людської душі, яку створює вчитель. Вчений-історик пригадала ті далекі дні, коли вона сама була зліплена з протиріч юною істотою школи третього циклу, що тремтіла від бажання пожертвувати собою і разом з тим судила про цілий світ тільки від себе, з егоцентризмом здорової молодості. “Як багато зробили тоді вчителі — справді, немає вищої справи у нашому світі!”

Учитель — в його руках майбутнє учня, бо тільки його зусиллями людина піднімається все вище й стає все могутнішою, виконуючи найважче завдання — подолання себе самої, самолюбної жадності і невтримних бажань.

Веда Конг завернула до оточеної соснами маленької затоки, звідки долинали молоді голоси, і скоро побачила з десяток хлопців у пластмасових фартушках: усі хлопці старанно обрубували довгий дубовий брусок сокирами — інструментами, винайденими ще в печерах кам’яного віку. Юні будівельники шанобливо привітали історика і пояснили, що, наслідуючи історичних героїв, вони хочуть збудувати судно без допомоги автоматичних пилок та складальних верстатів. Корабель має попливти до руїн Карфагена, і це плавання вони хочуть здійснити під час канікул разом з учителями історії, географії та праці.

Веда побажала успіху корабельникам і хотіла іти далі. Наперед вийшов високий і тонкий юнак з зовсім жовтим волоссям.

— Ви приїхали разом з Евдою Наль? Тоді можна мені поставити кілька питань?

Веда погодилась.

— Евда Наль працює в Академії Горя і Радості. Ми вивчали суспільну організацію нашої планети і деяких інших світів, але нам ще не говорили про значення цієї Академії.

Веда розповіла про великий облік, який проводить Академія в житті суспільства, — підрахунок горя й щастя в житті окремих людей, дослідження горя за віковими групами. Далі йшов аналіз змін горя й радощів за етапами історичного розвитку людства. Якими різними б не були переживання, в масовому підсумку, опрацьованому методами великих чисел — стохастики, виходили важливі закономірності. Ради, які скеровували розвиток суспільства далі, обов’язково намагалися добитись кращих показників. Тільки коли радощів було більше або стільки ж, скільки й горя, вважалося, що суспільство розвивається успішно.

— Отже, Академія Горя і Радості найголовніша? — спитав інший хлопець з сміливими задерикуватими очима.

Інші засміялися, і перший співбесідник Веди Конг пояснив:

— Оль скрізь шукає найголовнішого. І сам мріє про великих начальників минулого.

— Небезпечний шлях, — посміхнулася Веда. — Як історик можу вам сказати, що ці великі начальники були найбільш зв’язані й залежні люди.

— Зв’язані обумовленістю своїх дій? — запитав жовтоволосий юнак.

— Так. Але це було в суспільствах ЕРС та ще раніших, які розвивалися нерівномірно й стихійно. Тепер найголовнішого немає, бо дія кожної Ради неможлива без усіх інших рад.

— А Рада Економіки? Без неї ніхто не може починати нічого великого, — обережно заперечив Оль, засоромившись, але не розгубившись.

— Це так, бо економіка — єдина реальна основа нашого існування. Але мені здається, що у вас не зовсім правильне уявлення про найголовніше… Ви вже вивчали цитоархітектоніку людського мозку?

Юнаки відповіли ствердно.

Веда попросила дати їй палицю і вивела на піску кола основних керівних закладів.

— Ось у центрі Рада Економіки. Від неї проведемо прямі зв’язки до її консультативних органів: АГР — Академія Горя і Радощів, АВС — Академія Виробничих Сил, АСП — Академія Стохастики і Передбачення Майбутнього, АПП — Академія Психо-фізіології Праці. Бічний зв’язок — з самостійно діючим органом — Радою Зореплавання. Від неї прямі зв’язки до Академії Спрямованих Випромінювань та зовнішніх станцій Великого Кільця. Далі…

Веда розкреслила пісок складною схемою і вела:

— Хіба це не нагадує вам людський мозок? Дослідницькі та облікові центри — це центри почуттів. Ради — асоціативні центри. Ви знаєте, що все життя складається з притягання та відштовхування, ритму вибухів і накопичень, збудження і гальмування. Головний центр гальмування — Рада Економіки, яка переводить все на ґрунт реальних можливостей суспільного організму та його об’єктивних законів. Ця взаємодія протилежних сил, зведена до гармонічної праці, і є наш мозок і наше суспільство — те й друге невпинно рухається вперед. Колись давно кібернетика, або наука про керування, змогла звести найскладніші взаємодії і перетворення До порівняно простих дій машин. Але чим більше розвивалось наше знання, тим складнішими ставали явища и закони термодинаміки, біології, економіки і назавжди зникали спрощені уявлення про природу чи процеси суспільного розвитку.

Юнаки, затамувавши подих, слухали Веду.

— Що ж головне в такій побудові суспільства? — звернулась вона до любителя начальників.

Той ніяково мовчав, але перший хлопець поспішив його виручити.

— Просування вперед! — хоробро оголосив він, і Веда була в захопленні.

— Приз за чудову відповідь! — вигукнула вона і, оглянувши себе, зняла з лівого плеча емалеву застібку, що зображала білого альбатроса над голубим морем.

Молода жінка подала на розкритій долоні цю річ хлопцеві.

Той нерішуче зам’явся.

— На згадку про сьогоднішню розмову і про просування вперед! — наполягала Веда, і юнак взяв альбатроса.

Притримуючи наплічник блузки, який тепер спадав, Веда попрямувала назад у парк. Застібка була подарунком Ерга Ноора, і раптовий порив віддати її означав багато що, в тому числі й дивне бажання швидше скинути з себе минуле, що відійшло чи відходить від неї.

Круглий зал у центрі приміщення вмістив усе населення шкільного містечка. Евда Наль у чорному платті стала на центральне підвищення, освітлене згори, і спокійно обвела поглядом ряди амфітеатру. Аудиторія завмерла, слухаючи її негучний, ясний голос. Крикливі підсилювачі застосовувалися лише в техніці безпеки. Необхідність великих аудиторій відпала з розвитком телевізійних стереофонів ТВФ.

— Сімнадцять років — злам у житті. Незабаром ви проголосите традиційні слова в зібранні Ірландської округи: “Ви, старші, що покликали мене на шлях праці, прийміть моє уміння й бажання, прийміть мою працю і навчайте мене вдень і вночі. Подайте мені руку допомоги, бо шлях важкий, і я піду за вами”. У цій давній формулі між рядками криється дуже багато, і сьогодні я хочу сказати вам про це.

Вас з дитинства вчать діалектичної філософії, яка колись у секретних книгах античної давнини називалася “Таємницею Подвійного”. Вважалося, що її могутністю можуть володіти лише “втаємничені” — сильні розумово й морально люди. Тепер ви з юності розумієте світ через закони діалектики, і її могутня сила служить кожному. Ви прийшли в життя в добре влаштованому суспільстві, створеному поколіннями мільярдів невідомих трудівників і борців за краще життя. П’ятсот поколінь минуло від часу утворення перших суспільств з поділом праці. За цей час змішалися різні раси й народності. Крапля крові, як говорили в давнину, — спадкові механізми, скажемо ми тепер, — є в кожному з вас від кожного народу. Проведено гігантську роботу по очищенню спадковості від наслідків необережного користування випромінюванням і від поширених раніше хвороб, що проникали в її механізми.

Виховання нової людини — це тонка праця з індивідуальним аналізом і дуже обережним підходом. Безповоротно минув час, коли суспільство задовольнялося абияк, випадково вихованими людьми, вади яких виправдовувалися спадковістю, природженою якістю людини. Тепер кожна погано вихована людина — докір для всього суспільства, гірка помилка великого колективу людей.

Але вам, людям, які ще не позбулися вікового егоцентризму і переоцінки власного “я”, слід чітко уявити, як багато залежить од вас самих, наскільки самі ви є творцями власної свободи й цікавості власного життя. Вибір шляхів у вас дуже широкий, але ця свобода вибору становить разом з тим і цілковиту відповідальність за вибір. Давно зникли мрії некультурної людини про повернення до дикої природи, про свободу первісних суспільств та взаємин. Перед людством, що об’єднало колосальні маси людей, стояв реальний вибір: або,1 підкорити себе громадській дисципліні, тривалому вихованню і навчанню, або загинути — інших шляхів для того, щоб прожити на нашій планеті, хоч її природа досить щедра, немає! Горе-філософи, які мріяли про повернення назад, до первісної природи, не розуміли і не любили природи по-справжньому, інакше вони знали б про її нещадну жорстокість і неминуче знищення всього, що не підкорилося її законам.

Перед людиною нового суспільства постала необхідність дисциплінувати бажання, волю і думки. Цей шлях виховання розуму й волі тепер так само обов’язковий для кожного з нас, як і виховання тіла. Вивчення законів природи й суспільства, його економіки замінило особисте бажання на осмислене знання. Коли ми кажемо: “Хочу”, то маємо на увазі: “Знаю, що так можна”.

Ще тисячоліття тому стародавні елліни говорили: метрон — аристон, тобто: найвище — це міра. І ми теж кажемо, що основа культури — це розуміння міри в усьому.

Чим більше підвищувався рівень культури, тим слабшало прагнення до грубого щастя власності, до жадібного кількісного збільшення владання, яке швидко притуплялося і лишало темну невдоволеність.

Ми навчаємо вас значно більшому щастю відмовлення, щастю допомоги іншому, справжньої радості праці, що запалює душу. Ми дошдаагали вам позбутися влада дрібних прагнень та дрібних речей і перенести свої радощі й прикрощі у вищу галузь — творчість.

Піклування про фізичне виховання, чисте, правильне життя десятків поколінь врятувало вас від третього страшного ворога людської психіки — байдужості: порожньої і лінивої душі. Заряджені енергією, з урівноваженою, здоровою психікою, в якій через природні співвідношення емоцій більше доброти, ніж зла, ви вступаєте в світ на роботу. Чим кращими будете ви, тим кращим і вищим буде все суспільство, бо тут взаємна залежність. Ви створите високе духовне середовище як складові частинки суспільства, і воно піднесе вас самих. Суспільне середовище — найважливіший фактор для виховання й навчання людини. Нині людина виховується і вчиться все життя, суспільство розвивається швидко.

Евда Наль на хвильку замовкла, пригладила волосся тим самим жестом, що й Реа, яка сиділа, не зводячи з неї очей, а потім знов заговорила:

— Колись люди називали мріями прагнення пізнати дійсність світу. Ви мріятимете все життя і будете задоволені в пізнанні, в русі, в боротьбі й праці. Не звертайте уваги на спади після зльотів душі, бо це такі ж закономірні повороти спіралі руху, як і в усій іншій матерії. Дійсність свободи сувора, але ви підготовлені до неї дисципліною вашого виховання й навчання. Тому вам, людям, які усвідомлюють відповідальність, дозволені всі ті зміни діяльності, що складають особисте щастя. Мрії про тиху бездіяльність раю не виправдались історією, бо вони суперечать природі людини-борця. Були й лишилися свої труднощі для кожної епохи, але для всього людства стало щастям неухильне й швидке сходження на все більшу висоту знання і почуттів, науки і мистецтва.

Евда Наль закінчила лекцію і спустилася вниз, до передніх сидінь, де її привітала Веда Конг, як Чару на святі. І всі присутні підвелися, повторюючи цей жест, ніби висловлюючи захоплення небаченим мистецтвом.

Розділ X

ТІБЕТСЬКИЙ ДОСЛІД

Установка Кора Юлла була на вершині плоскої гори, всього за кілометр від Тібетської обсерваторії Ради Зореплавання. На висоті чотирьох тисяч метрів не росли ні дерева, ні кущі, крім привезених з Марса чорнувато-зелених безлистих дерев з загнутими всередину, до верхівки, гілками. Світло-жовта трава хилилась під вітром у долині, а ці наділені залізною пружністю пришельці з чужого світу стояли зовсім непорушно. По укосах гірських схилів текли кам’яні річки з шматків розсипаних скель. Поля, плями і смуги снігу сяяли особливою білістю, якої набирає чистий гірський сніг під мерехтливим небом.

За рештками стін із тріщинуватого діориту — руїнами монастиря, з дивовижною зухвалістю збудованого на такій висоті, здіймалася стальна трубчаста вежа, що підтримувала дві ажурні дуги. На них, відкрита в небо похилою параболою, сяяла величезна спіраль з берилієвої бронзи, усіяна блискучими білими цятками ренієвих контактів. До першої спіралі щільно прилягала друга, звернена відкритим боком до ґрунту, прикриваючи вісім великих конусів із зеленуватого боразонового сплаву. Сюди йшли відгалуження труб шестиметрового перерізу, які підводили енергію. Долину перетинали стовпи з направляючими кільцями — тимчасове відведення од магістралі обсерваторії, яка приймала під час передачі енергію всіх станцій планети. Рен Боз, чухаючи кошлату голову, задоволено оглядав зміни в колишній установці. Споруду було зібрано силами добровольців за неймовірно короткий строк. Найважчим виявилося будівництво глибоких відкритих траншей, вирізаних у неподатливому камінні гори без доставки сюди великих гірських машин, але тепер і це минулося. Добровольці, природно, сподіваючись у нагороду побачити великий дослід, пішли далі від установки і уподобали для своїх наметів пологий схил гори на північ од будинку обсерваторії.

Мвен Мас, у чиїх руках перебували всі зв’язки космосу, сидів на холодному камені навпроти фізика і, трохи щулячись, розповідав про новини Кільця. Супутник 57 останнім часом використовувався для підтримання зв’язку з зорельотами та планетольотами і не працював для Кільця.

Мвен Мас повідомив про загибель Вліхх оз Ддіза поблизу зірки Е, і стомлений фізик пожвавішав.

— Вище напруження тяжіння в зірці Е з наступною еволюцією світила призводить до великого розігрівання. Утворюється фіолетовий надгігант велетенської сили, який переборює колосальне тяжіння. У нього вже немає червоної частини спектра — незважаючи на потужність гравітаційного поля, хвилі променів світла не подовжуються, а скорочуються.

— Стають крайніми фіолетовими, — погодився Мвен Мас, — і ультрафіолетовими.

— Не тільки. Процес триває. Все потужнішими стають кванти, зрештою переборюється перехід у нуль-поле і утворюється зона антипростору — другий бік руху матерії, невідомий у нас на Землі через мізерність наших масштабів. Ми не змогли б досягти нічого подібного, навіть коли б спалили весь водень океану Землі.

Мвен Мас блискавично підрахував у думці.

— П’ятнадцять тисяч трильйонів тонн води переведемо на енергію водневого циклу за принципом відносності маса — енергія, грубо — трильйон тонн енергії. Сонце за хвилину дає двісті сорок мільйонів тонн — всього десятирічне випромінювання Сонця.

Рен Боз задоволено всміхнувся.

— А скільки ж дасть голубий надгігант?

— Не берусь підраховувати. Але поміркуйте самі. У Великій Магеллановій Хмарі є скупчення НГК 1910 біля туманності Тарантул… Даруйте мені, я звик сам з собою оперувати давніми назвами з позначками зірок.

— Це не має ніякого значення.

— Взагалі туманність Тарантул така яскрава, що коли б вона була на місці відомої кожному туманності Оріона, то світила б точнісінько так, як повен місяць. У зоряному скупченні 1910 діаметром всього сімдесят парсеків не менше сотні надгігантських зірок. Там і подвійний голубий надгігант ЕС Золотої Риби з яскравими лініями водню у спектрі і темними біля фіолетового краю. Він більший за орбіту Землі, а світністю півмільйона наших сонць! Ви мали на увазі саме таку зірку? У цьому ж скупченні є ще більші за розміром зірки діаметром, але вони тільки ще розігріваються після Е-стану.

— Залишмо ці надгіганти. Люди тисячоліттями дивилися на кільцеві туманності у Водолиї, Великій Ведмедиці та Лірі і не розуміли, що перед ними нейтральні поля нуль-гравітації, згідно з законом репагулюма — переходу між тяжінням та антитяжінням. Там саме й ховалася загадка нуль-простору…

Рен Боз підхопився з порога бліндажа управління, складеного з великих, залитих силікатом брил.

— Я відпочив. Можна починати!

Серце Мвена Маса забилося, хвилювання стисло горло. Африканець глибоко й переривчасто зітхнув. Рен Боз лишився спокійним, тільки лихоманковий блиск його очей свідчив про незвичайну концентрацію думки й волі.

Мвен Мас стиснув великою рукою маленьку міцну кисть Рен Боза. Кивок голови, і силует завідуючого зовнішніми станціями показався вже на спуску гори, по дорозі до обсерваторії. Холодний вітер зловісно завив, скочуючись з обледенілих гірських гігантів, що стерегли долину. Дрож пройняв Мвена Маса. Він мимохіть прискорив і без того швидку ходу, хоча квапитись було нікуди: експеримент мали почати після заходу сонця.

Мвен Мас вдало зв’язався з супутником 57 по радіо місячного діапазону. Встановлені на станції відбивачі та напрямні фіксували Епсилон Тукана на ті кілька хвилин руху супутника від тридцять третього градуса північної широти до Південного полюса, в які зірку було видно з його орбіти.

Мвен Мас зайняв місце за пультом у підземній кімнаті, дуже схожій на таку ж у Середземноморській обсерваторії.

Переглядаючи вже тисячний раз аркуші з даними про планету зірки Епсилон Тукана, Мвен Мас методично перевів обчислену орбіту планети і знову зв’язався з супутником, домовившись, що в момент увімкнення поля спостерігачі супутника 57 дуже повільно змінюватимуть напрямок по дузі, в чотири рази більшій за паралакс зірки.

Поволі минав час. Мвен Мас ніяк не міг позбутися думок про Бета Лона — злочинного математика. Але ось на екрані ТВФ з’явився Рен Боз біля пульта дослідної установки. Його цупке волосся стирчало більше, ніж звичайно.

Попереджені диспетчери енергостанцій повідомили про готовність. Мвен Мас взявся за рукоятку пульта, але рух Рен Боза на екрані спинив його.

— Треба попередити резервну Ку-станцію на Антарктиді. Наявної енергії не вистачить.

— Я зробив це, вона готова. Фізик міркував ще кілька секунд:

— На Чукотському півострові і на Лабрадорі побудовані станції Ф-енергії. Коли б домовитися з ними, щоб увімкнути в момент інверсії поля, — я боюсь за недосконалість апарата…

— Я зробив це.

Рен Боз зрадів і махнув рукою.

Велетенський стовп енергії досяг супутника 57. На гемісферному екрані обсерваторії з’явилися збуджені молоді обличчя спостерігачів.

Мвен Мас привітав відважних людей, перевірив напрямок і рух стовпа енергії за супутником. Потім він перемкнув потужність на установку Рен Боза. Голова фізика зникла з екрана.

Індикатори споживання потужності схиляли свої стрілки праворуч, вказуючи на безперервне зростання конденсації енергії. Сигнали горіли дедалі яскравіше й біліше. Як тільки Рен Боз підключав один за одним випромінювачі поля, покажчики наповнення стрибками падали до нульової риски. Захлинистий дзвін із дослідної установки примусив здригнутися Мвена Маса. Африканець знав, що робити. Поворот ручки, і вихрова потужність Ку-станції влилась у згасаючі очі приладів, оживила їхні спадаючі стрілки. Та тільки-но Рен Боз увімкнув спільний інвертор, як стрілки стрибнули до нуля. Майже інстинктивно Мвен Мас підключив зразу обидві Ф-станції.

Йому здалося, що прилади згасли, дивне бліде світло наповнило приміщення. Звуки затихли. Ще секунда, і тінь смерті пробігла по свідомості завідуючого станціями, притупивши відчуття. Мвен Мас боровся з млосним запамороченням, стиснувши руками край пульта, схлипуючи від зусиль і жахливого болю в хребті. Бліде світло почало розгорятися яскравіше з одного боку підземної кімнати, з якого — цього Мвен Мас не зміг визначити або забув. Можливо, від екрана чи з боку установки Рен Боза…

Раптом ніби розірвалась гойдлива завіса, і Мвен Мас виразно почув плескіт хвиль. Незвичайний запах, який не можна було й запам’ятати, проник у його широко роздуті ніздрі. Завіса зсунулася ліворуч, а в кутку, як і раніш, погойдувалася сіра пелена. Незвичайно реальними стали еисокі мідні гори, оточені гайком бірюзових дерев, а хвилі фіолетового моря хлюпотіли біля самісіньких ніг Мвена Маса. Ще лівіше зсунулася завіса, і він побачив свою мрію. Червоношкіра жінка сиділа на верхній площадці сходів за столом з білого каменю і, спершись ліктями на його поліровану поверхню, дивилась на океан. Раптом вона побачила — її широко розставлені очі спалахнули подивом і захопленням. Жінка підвелася, з чудовою витонченістю випроставши свій стан, і простягнула до африканця розкриту долоню. Груди її дихали глибоко і часто, і в цю маячну мить Мвен Мас пригадав Чару Нанді.

— Оффа аллі кор!

Мелодійний, ніжний і сильний голос проник у серце Мвена Маса. Він відкрив рот, щоб відповісти, але на місці видіння спалахнуло зелене полум’я, різкий свист пронісся по кімнаті. Африканець, втрачаючи свідомість, відчув, як м’яка, непереборна сила складає його втроє, крутить, наче ротор турбіни, і, нарешті, сплющує об щось тверде… Останньою думкою Мвена Маса була доля станції Рен Боза…

Співробітники обсерваторії, які були віддалік на схилі, та будівельники бачили дуже мало. У глибокому тібетському небі промайнуло щось таке, що затьмарило світіння зірок. Якась невидима сила упала зверху на гору з дослідною установкою. Там вона набрала обрисів вихору, який захопив масу каміння. Чорна воронка з кілометр у поперечнику, ніби викинута з гігантської гідравлічної гармати, промчала до будинку обсерваторії, шугнула вгору, повернулась назад і знову вдарила по горі з установкою, вдрізки розбивши споруду і розкидавши уламки. За мить усе стихло. У наповненому пилом повітрі лишився запах гарячого каміння і гару, що змішався з дивовижним ароматом, який нагадував запах квітучих берегів тропічних морів.

На місці катастрофи люди бачили, що долиною між горою та обсерваторією пролягає широка борозна з об-плавленими краями, а звернутий у долину схил гори геть одірваний. Будинок обсерваторії лишився цілий. Борозна досягла південно-східної стіни, зруйнувала камери трансформаторів, що примикали до неї, і уткнулась в купол підземної камери, залитий чотириметровим шаром плавленого базальту. Базальт був сточений, ніби на велетенському шліфувальному верстаті. Але частина шару вціліла, врятувавши Мвена Маса і підземну кімнату від цілковитого знищення.

Струмок срібла застиг у заглибленні ґрунту — це розплавились запобіжники приймальної енергостанції.

Незабаром вдалося поновити кабелі аварійного освітлення. У світлі прожектора на маяку під’їзної дороги люди побачили дивовижне видовище — метал конструкцій дослідної установки був розмазаний по борозні тонким шаром, від чого вона сяяла, наче хромована. У крутий обрив відрізаного ніби ножем схилу гори вдавився кусок бронзової спіралі. Каміння розпливлося скловидним шаром, як сургуч під гарячою печаткою. Занурені в нього витки червонуватого металу з білими зубцями ренійових контактів виблискували в електричному світлі вправленою в емаль квіткою. Від погляду на цей ювелірний виріб діаметром двісті метрів охоплював жах перед невідомою силою, що діяла тут.

Розчистивши завалений уламками спуск у підземну камеру, знайшли Мвена Маса. Він стояв на колінах біля сходів. Очевидно, завідуючий зовнішніми станціями в момент прояснення свідомості робив спроби вибратись. Серед добровольців знайшлися лікарі. Міцний організм африканця за допомогою не менш міцних ліків справився з контузією, Мвен Мас підвівся тремтячи і похитуючись, підтримуваний з обох боків.

— Рен Боз?..

Люди, що оточили вченого, спохмурніли. Завідуючий обсерваторією хрипко відповів:

— Рен Боз страшенно покалічений. Навряд чи виживе…

— Де він?

— Його знайшли за горою, на східному схилі. Мабуть, його викинуло з приміщення. На вершині гори більш нічого немає… навіть руїни геть чисто зметені.

— І Рен Боз лежить там?

— Його не можна займати. Розтрощені кістки, поламані ребра…

— Що таке?

— Живіт розкраяно.

Ноги Мвена Маса підломились, і він судорожно схопився за людей, що тримали його. Але воля і розум працювали.

— Рен Боза треба врятувати будь-що! Це великий вчений!..

— Ми знаємо. Там п’ять лікарів. Над ним поставили стерильний операційний намет. Поруч лежать двоє, що побажали дати кров. Тиратрон, штучне серце і печінка вже працюють.

— Тоді ведіть мене в переговорну. З’єднайтеся з світовою мережею і викличте центр інформації північного пояса. Як супутник п’ятдесят сім?

— Викликали. Він мовчить.

— Телескопи цілі?

— Цілі.

— Розшукайте супутник у телескоп і розгляньте при великому збільшенні в електронному інверторі…

Нічний черговий північного центру інформації побачив на екрані замазане кров’ю обличчя, блискучі очі. Він уважно придивився і ледве пізнав завідуючого зовнішніми станціями — широко відому на планеті особу.

— Мені треба голову Ради Зореплавання Грома Орма і Евду Наль, психіатра.

Черговий кивнув і заходився біля кнопок та верньєрів пам’ятної машини. За хвилину надійшла відповідь.

— Гром Орм готує матеріали і ночує в жилому будинку Ради. Викликати Раду?

— Викликайте. А Евда Наль?

— Вона зараз у чотириста десятій школі, в Ірландії. Якщо треба, я спробую викликати її, — черговий подивився на схему, — до переговорного пункту 5654 СП.

— Дуже треба! Справа життя і смерті! Черговий одірвався від своїх схем.

— Сталося нещастя?

— Велике нещастя!

— Я передаю чергування своєму помічникові, а сам займуся тільки вашою справою. Чекайте!

Мвен Мас опустився в присунуте крісло, збираючись з думками і силою. У кімнату вбіг завідуючий обсерваторією.

— Щойно фіксували положення супутника п’ятдесят сім. Його нема!

Мвен Мас підхопився.

— Лишився шматок передньої частини — порт для приймання кораблів, — чулася вбивча розповідь. — Він летить по тій самій орбіті. Очевидно, є ще дрібні шматки, але їх поки що не виявлено.

— Отже, спостерігачі?..

— Безумовно, загинули!

Мвен Мас стис кулаки і впав у крісло. Минуло кілька важких хвилин мовчання. Екран спалахнув знову.

— Гром Орм біля апарата Будинку Рад, — сказав черговий і повернув рукоятку.

На екрані, що відбив великий, тьмяно освітлений зал, з’явилась характерна, всім знайома голова керівника Ради Зореплавання. Вузьке обличчя, що ніби розрізало простір, з великим горбатим носом, глибокі очі під скептичними вуглуватими бровами, запитальний вигин твердо стиснутих губ.

Мвен Мас під поглядом Грома Орма опустив голову, як хлопчик, що нашкодив.

— Щойно загинув супутник п’ятдесят сім! — Африканець кинувся в зізнання, як у темну воду.

Гром Орм здригнувся, і його обличчя стало ще гостріше.

— Як це могло статися?

Мвен Мас стисло і точно розповів усе, не приховавши заборони експерименту і не шкодуючи себе. Брови голови Ради зійшлись докупи, навколо рота позначились довгі зморшки, але погляд лишався спокійним.

— Стривайте, я поговорю про допомогу Рен Бозу. Ви гадаєте., що Аф Нут…

— О, коли б Аф Нут!

Екран згас. Потяглося чекання. Мвен Мас примушував себе триматися з останніх сил. Нічого, скоро… Ось і Гром Орм!

— Я знайшов Аф Нута і дав йому планетоліт. Не менше години йому треба, щоб підготувати апаратуру та асистентів. Через дві години Аф Нут буде в обсерваторії. Тепер про вас — експеримент вдався?

Питання застало африканця зненацька. Він, безумовно, бачив Епсилон Тукана. Та чи було це реальним зіткненням з неймовірно далеким світом? Чи, може, вбивчий вплив досліду на організм і палке бажання побачити поєдналися разом в яскравій галюцинації? Хіба може він заявити всьому світові, що експеримент вдався, що потрібні нові зусилля, жертви, витрати на його повторення, що шлях, який обрав Рен Боз, певніший, ніж у його попередників? Не бажаючи ризикувати кимось, вони проводили дослід тільки вдвох, безумці! А що бачив Рен, що зможе він розповісти?.. Якщо зможе… якщо бачив!..

Мвен Мас став ще відвертішим.

— Доказів, що експеримент удався, у мене немає. Що спостерігав Рен Боз, не знаю…

Обличчя Грома Орма, за хвилину до того воно було тільки уважне, стало суворим.

— Що думаєте робити?

— Прошу дозволити мені негайно здати станції Юнію Анту. Я більше не маю права завідувати. Буду з Рен Бозом до кінця… — африканець запнувся і виправився: — До кінця операції. Потім… потім я полечу до суду на острів Забуття… Я сам уже засудив себе!

— Можливо, ви маєте слушність. Але мені не зрозуміло чимало обставин, і я утримуюсь від висновків. Ваш вчинок буде розглянуто на найближчому засіданні Ради. Кого ви вважаєте найздібнішим, щоб замінити вас — насамперед по відбудові супутника?

— Кращої кандидатури, ніж Дар Вітер, не знаю!

Голова Ради кивнув, погоджуючись. Деякий час він придивлявся до африканця, збираючись ще щось сказати, а потім зробив мовчазний прощальний жест. Екран згас, і вчасно, тому що в голові Мвена Маса все помутніло.

— Евду Наль сповістіть самі, — прошепотів він до завідуючого обсерваторією, який стояв поруч; упав і, після марних спроб хоч трохи піднятися, завмер.

Центром уваги на обсерваторії в Тібеті став невеликий жовтолиций чоловік з веселою усмішкою і незвичайною владністю жестів та слів. Асистенти, які прибули з ним, корилися йому з тією радістю послуху, з якою, мабуть, ішли за великими полководцями далекої давнини їхні вірні солдати. Але авторитет учителя не пригнічував їхніх власних думок і починань. Це була надзвичайно згуртована група сильних людей, гідних вести боротьбу з найстрашнішим і незборимим ворогом людини — смертю.

Дізнавшись, що спадкову карту Рен Боза ще не одержано, Аф Нут вибухнув вигуками обурення, але так само швидко заспокоївся, коли йому сказали, що її складає і привезе сама Евда Наль.

Завідуючий обсерваторією обережно спитав, навіщо потрібна карта і чим можуть допомогти Рен Бозу його далекі предки. Аф Нут хитро примружився, вдаючи інтимну відвертість.

— Точне знання спадкової структури кожної людини потрібне для розуміння її психічного складу та прогнозів у цій галузі. Не менш важливі дані про неврофізіологічні особливості, опірність організму, імунологію, вибірну чутливість до травм та алергію до ліків. Не можна точно обрати метод лікування, якщо не знаєш спадкової структури і умов, у яких жили предки.

Завідуючий щось хотів ще спитати, але Аф Нут спинив його:

— Я дав відповідь для самостійного розмірковування. На більше нема часу!

Астроном пробурмотів виправдання, які хірург уже не слухав.

На підготовленому біля підніжжя гори майданчику споруджували переносний будинок операційної, підводили воду, струм і стиснене повітря. Робітники навперебій пропонували свої послуги, і будинок склали за три години. З лікарів, колишніх будівельників установки, помічники Аф Нута відібрали п’ятнадцять чоловік для обслуговування так швидко спорудженої хірургічної клініки. Рен Боза перенесли під прозорий пластмасовий купол, повністю стерилізований і продутий стерильним повітрям, яке подавали через спеціальні фільтри. Аф Нут і чотири його асистенти увійшли в перше відділення операційної і лишалися там доти, доки їх піддавали обробці бактерицидними хвилями і насиченим знешкодженою еманацією повітрям, поки саме їх дихання не стало стерильним. За цей час тіло Рен Боза було сильно охолоджене. Тоді почалася швидка і впевнена робота.

Розбиті кістки й розірвані судини фізика лікарі з’єднували танталовими скобками і накладками, що не подразнювали живу тканину. Аф Нут розібрався в пошкодженнях нутрощів. Шлунок і порвані кишки очистили від омертвілих ділянок, зшили і поклали в посудину з швидко заживляючою рідиною Ш314, що відповідала соматичним особливостям організму. Після цього Аф Нут перейшов до найважчого. Він вийняв із підребер’я почорнілу, проткнуту осколками ребер печінку і, поки асистенти тримали її навису, з дивовижною впевненістю відпрепарував і витягнув тонкі ниточки автономних нервів симпатичної і парасимпатичної систем. Найменше пошкодження найтоншої гілочки могло спричинитися до необоротних і важких руйнувань. Блискавичним рухом хірург перерізав ворітну вену, підключивши до обох її кінців трубки штучних судин. Зробивши те саме з артеріями, Аф Нут поклав печінку в посудину з рідиною БЗ. Після п’ятигодинної операції всі пошкоджені органи Рен Боза були в окремих посудинах. Штучна кров текла в судинах його тіла, гнана власним серцем пораненого та допоміжним дубль-серцем — автоматичним насосом. Тепер можна було чекати заживлення вийнятих органів. Аф Нут не міг просто замінити пошкоджену печінку іншою з хірургічного фонду планети, оскільки для цього потрібні були додаткові дослідження, а стан хворого не дозволяв втрачати жодної хвилини. Біля нерухомого, розплатаного, як препарований труп, тіла лишився чергувати один з хірургів, чекаючи, поки закінчить стерилізацію змінна група.

Двері захисної огорожі, побудованої навколо — операційної, гучно розсунулись, і Аф Нут, мружачись і потягуючись, з’явився в оточенні своїх помічників. Стомлена й бліда Евда Наль зустріла його і подала спадкову карту. Аф Нут жадібно схопив її, переглянув і зітхнув.

— Здається, все буде гаразд. Ходімо відпочивати!

— А… якщо він опритомніє?

— Ходімте! Опритомніти він не може. Хіба ми такі тупі, щоб не передбачити цього?

— Скільки треба чекати?

— Чотири-п’ять днів. Якщо біологічні визначення точні і розрахунки правильні, тоді можна буде оперувати знову, помістивши органи назад. Потім — свідомість…

— Скільки ви зможете тут пробути?

— Днів десять. Катастрофа якраз випала на час перерви занять. Скористаюся з нагоди оглянути Тібет — тут я ще не бував. Моя доля — жити там, де найбільше людей, тобто в жилому поясі!

Евда Наль захоплено глянула на хірурга. Аф Нут похмуро усміхнувся:

— Ви дивитесь на мене, як, мабуть, раніше дивились на зображення бога. Не личить наймудрішій з моїх учениць!

— Я справді по-новому бачу вас. Вперше життя дорогої мені людини в руках хірурга, і я добре розумію переживання тих людей, які стикаються з вашим мистецтвом… Знання зливається з неповторною майстерністю!

— Гаразд! Захоплюйтесь, якщо вам це треба. А я встигну зробити вашому фізикові не тільки другу операцію, а й третю…

— Яку третю? — насторожилась Евда Наль, але Аф Нут, хитро примружившись, показав на стежку, що вела вгору від обсерваторії.

По ній, опустивши голову, шкутильгав Мвен Мас.

— Ось іще поклонник мого мистецтва… мимоволі. Поговоріть з ним, якщо не можете відпочивати, а мені необхідно…

Хірург зник за виступом пагорба, де був тимчасовий будинок медиків. Евда Наль помітила здалеку, як змарнів і постарів завідуючий зовнішніми станціями… Ні, Мвен Мас уже більше нічим не завідує. Вона передала африканцеві все, що розповів їй Аф Нут, і той полегшено зітхнув.

— Тоді і я поїду через десять днів!

— Чи правильно ви робите, Мвен? Я ще приголомшена, щоб продумати все це, але мені здається, що ваша провина не вимагає такого рішучого осуду.

Мвен Мас хворобливо зморщився.

— Я захопився блискучою теорією Рен Боза. Я не мав права вкладати всю силу Землі в першу ж пробу.

— Рен Боз доводив, що з меншою силою марно було б пробувати, — заперечила Евда.

— Це правильно, але треба було б проробити побічні експерименти. А я виявився надто нетерплячий і не хотів чекати роки. Не говоріть даремно — Рада підтвердить мою думку, і Контроль Честі та Права не відмінить її.

— Я сама — член Контролю Честі і Права!

— Крім вас, там ще десять чоловік. А оскільки моя справа всепланетна, то вам доведеться вирішувати з’єднаними Контролями Півдня і Півночі — всього двадцять один чоловік, окрім вас…

Евда Наль поклала руку йому на плече.

— Сядьмо, Мвен, ви ледве стоїте на ногах. Знаєте, що коли перші лікарі оглянули Рена, то вони вирішили зібрати консиліум смерті?

— Знаю. Не вистачало двох чоловік. Лікарі — консервативний народ, а за давніми положеннями, яких ще не додумалися скасувати, вирішити легку смерть хворого можуть тільки двадцять два чоловіки.

— Ще недавно консиліум смерті складався з шістдесяти лікарів!

— Це був пережиток того самого страху зловживань, через який у далеку давнину лікарі прирікали хворих на тривалі й даремні муки, а їх близьких — на важкі моральні страждання, коли виходу вже не було і смерть могла б бути легкою і швидкою. Але бачите, якою корисною виявилась традиція — двох лікарів не вистачило, а мені пощастило викликати Аф Нута… завдяки Грому Орму.

— Про це я й хочу вам нагадати. Ваш консиліум громадянської смерті поки що складається з однієї людини!

Мвен Мас взяв руки Евди і підніс до своїх губів. Та дозволила йому цей жест великої і інтимної дружби. Зараз вона була одна у нього, сильного, але пригніченого моральною відповідальністю. Одна… Коли б на її місці опинилася Чара? Ні, щоб прийняти Чару зараз, африканцеві потрібне було б душевне піднесення, на яке він ще не мав сил. Хай усе йде як іде, до видужання Рен Воза і до Ради Зореплавання!

— Ви не знаєте, яка третя операція чекає Рена? — змінила Евда розмову.

Мвен Мас якийсь час думав, пригадуючи розмову з Аф Нутом.

— Він хоче скористатися з того, що організм Рен Воза відкритий, і очистити його від накопиченої ентропії. Те, що робиться повільно й важко з допомогою фізіохімотерапії, в поєднанні з такою капітальною хірургією буде зроблено значно швидше й ґрунтовніше.

Евда Наль спробувала пригадати все, що знала про основи довголіття — очищення організму від ентропії. Риб’ячі, ящірні предки людини лишили в її організмі нашарування суперечливих фізіологічних будов, і кожне з них мало свої особливості утворення ентропічних залишків життєдіяльності. Вивчені протягом тисячоліть, ці давні структури — колись вогнища старіння і хвороб — почали піддавати енергетичному очищенню — хімічному та променевому промиванню і хвильовому струшуванню старіючого організму.

У природі звільнення живих істот від збільшуваної ентропії і є необхідністю народження від різних особин, що походять з різних місць, тобто з різних спадкових ліній. Це перетасовування спадковості у боротьбі з ентропією і черпання нових сил з навколишнього світу — найскладніша загадка науки, над розумінням якої вже тисячі років билися біологи, фізики, палеонтологи та математики. Але битися варто було — можлива тривалість життя вже досягла майже двохсот років, а найголовніше — зникла виснажлива старість.

Мвен Мас вгадав думки психіатра.

— Я подумав про нову велику суперечність нашого життя, — неквапливо сказав африканець. — Могутня біологічна медицина, що наповнює організм новими силами, і все-зростаюча творча робота мозку, що швидко спалює людину. Як усе складно в законах нашого світу!

— Це правильно, і тому ми затримуємо поки що розвиток третьої сигнальної системи людини, — погодилася Евда Наль. — Читання думок дуже полегшує спілкування індивідуумів між собою, але потребує великої затрати сил і послаблює центри гальмування. Останнє — найнебезпечніше…

— ЧІ все одно більшість людей — справжніх трударів — живуть лише половину можливих років через сильне нервове напруження. Наскільки я розумію, з цим медицина боротись не може — тільки забороняє роботу. Але хто ж залишить роботу заради зайвих років життя?

— Ніхто, бо смерть страшна і змушує чіплятися за життя лише тоді, коли воно минуло в безплідному і тоскному очікуванні незнаних радощів, — замріяно промовила Евда Наль, мимохіть подумавши, що на острові Забуття люди живуть, можливо, довше.

Мвен Мас знову зрозумів її невисловлені думки і суворо запропонував повернутись на обсерваторію, щоб відпочити. Евда скорилася.

…Через два місяці Евда Наль розшукала Чару Нанді у верхньому залі Палацу інформації, схожому своїми високими колонами на готичний храм. Скісні промені сонця, які падали згори, перехрещувались на половині висоти залу, створюючи сяйво вгорі і м’які сутінки внизу.

Дівчина стояла, спираючись на колону, з’єднавши за спиною опущені руки. Евда Наль, як завжди, не змогла не оцінити її простого вбрання — короткого, сірого з голубим, дуже відкритого плаття.

Чара глянула через плече на Евду, що підходила до неї, і сумні очі дівчини пожвавішали.

— Чого ви тут, Чаро? Я думала, що ви готуєтесь здивувати нас новим танцем, а вас потягло до географії.

— Час танців минув, — серйозно сказала Чара. — Я вибираю роботу у знайомому мені колі діяльності. Є місце на заводі штучного вирощування шкіри у внутрішніх морях Целебесу і на станції виведення довгоцвітних рослин у колишній пустині Атакама. Мені було добре на роботі в Атлантичному океані. Так світло і ясно, так радісно від моря, від безтурботного злиття з ним, від спритної гри й змагання з могутніми хвилями, які завжди тут поряд, і тільки закінчиш роботу…

— Мені теж досить піддатися меланхолії, і пригадується робота в психологічному санаторії в Новій Зеландії, де я починала зовсім юною медичною сестрою. І Рен Боз тепер, після свого жахливого поранення, каже, що найщасливі-шим він був, коли працював регулювальником гвинтольотів. Але ж ви розумієте, Чаро, що це слабість! Втома від величезного напруження, потрібного, щоб утриматись на тій творчій висоті, якої пощастило досягти вам, справжній артистці. Ще більше відчуватиметься втома згодом, коли ваше тіло перестане бути таким чудовим зарядом життєвої енергії. Але поки не перестало, даруйте всім нам радість вашого мистецтва і краси.

— Ви не знаєте, Евдо, як мені тепер. Кожна підготовка танцю — радісне шукання. Я усвідомлюю, що віддам людям ще раз щось хороше, що принесе радість, схвилює глибину почуттів… Живу цим. Настає мить здійснення задуму, і я віддаю всю себе зльоту пристрасті, гарячому і безрозсудному… Мабуть, це передається глядачам, і тому так глибоко сприймається танець. Всю себе — всім вам…

— І що ж? Потім різкий спад?

— Так! Я ніби та пісня, що відлетіла і розтанула в повітрі. Я не створюю нічого відзначеного думкою.

— Є значно більше — ваш вклад у душі людей!

— Це дуже невагомо і недовговічно — я маю на увазі саму себе.

— Ви ще не кохали, Чаро? Дівчина опустила вії.

— Це схоже? — відповіла вона питанням. Евда Наль похитала головою.

— Я про дуже велике почуття, на яке здатні ви, але далеко не всі…

— Я розумію — при великій бідності інтелектуального життя мені лишається багатство емоціонального.

— Зміст думки правильний, та я б пояснила, що ви так обдаровані емоціонально, що й друга сторона не може бути бідною, хоч, звісно, вона слабша, за природним законом протиріччя. Але ми розмовляємо абстрактно, а ви мені потрібні у невідкладній справі, яка безпосередньо стосується нашої розмови. Мвен Мас…

Дівчина здригнулася.

Евда Наль взяла Чару під руку і повела в одну з бокових абсид залу, оздобленого темним деревом, строго гармонійно з барвистістю синьо-золотих кольорових шибок у широких, аркадами, вікнах.

— Чаро, мила, ви — світлолюбна земна квітка, пересаджена на планету подвійної зірки. По небу ходить два сонця — голубе і червоне, і квітка не знає, до якого їй повернутись. Але ви — дочка червоного сонця, і навіщо ж вам тягнутися до голубого?

Евда Наль сильно й ніжно пригорнула дівчину до свого плеча, і та раптом притулилася до неї. Славнозвісний психіатр з материнською лагідністю гладила густе, трохи цупке волосся, думаючи про те, що тисячолітнім вихованням вдалося замінити дрібні особисті радощі людини на великі й спільні. Але як ще далеко до перемоги над самотністю душі, особливо такої складної, насиченої почуттями і враженнями, зрощеної багатим на життя тілом!.. Вголос вона сказала:

— Мвен Мас… Ви знаєте, що з ним трапилося?

— Звичайно, вся планета обговорює його невдалий експеримент!

— А ви що думаєте?

— Що він правий!

— Я теж. Тому треба його витягти з острова Забуття. Через місяць — річні збори Ради Зореплавання. Його провину обговорять і ухвалу передадуть на затвердження Контролю Честі і Права, що стежить за долею кожної людини Землі. У мене є велика надія на пом’якшений присуд, але треба, щоб Мвен Мас був тут. Не годиться людині з такими ж сильними, як у вас, почуттями довго бути на острові, тим більше в самотині!

— Хіба я така древня жінка, щоб будувати плани життя залежно від справ чоловіка, хай навіть обраного мною?

— Чаро, дитино моя, не треба. Я бачила вас разом і знаю, що ви для нього… як і він для вас. Не судіть його за те, що він не побачився з вами, сховався від вас. Зрозумійте: як людині, такій же, як ви, прийти до вас, коханої, — це так, Чаро! — жалюгідною, переможеною, яку мають судити і вигнати? До вас — однієї з окрас Великого Світу!

— Я не про те, Евдо. Чи потрібна я йому зараз — стомленому, надломленому? Боюсь, що в нього може не вистачити сили для великого душевного піднесення, цього разу не розуму, а почуттів… для такої творчості кохання, на яке, мені здається, здатні ми обоє… Тоді він вдруге втратить віру в себе, а розладу з життям він не перенесе. І я думала, що мені тепер краще бути в пустині Атакама.

— Чаро, ви до деякої міри маєте рацію. Є ще самотність і зайвий самоосуд великої і пристрасної людини, у якої нема ніякої опори, оскільки вона пішла з нашого світу. Я сама поїхала б туди… Але в мене — ледве живий Рен Боз. Дар Вітра призначено будувати новий супутник, і в цьому його допомога Мвену Масу. Я не помилюся, коли скажу вам твердо: їдьте до нього, не вимагаючи від нього нічого, навіть лагідного погляду, ніяких планів на майбутнє, ніякого кохання. Тільки підтримуйте його, посійте в ньому сумнів у власній правоті і тоді поверніть у наш світ. У вас є сила зробити це, Чаро! Поїдете?

— Сьогодні ж!

Евда Наль міцно поцілувала Чару.

— Так, треба поспішати. Спіральною Дорогою ми доїдемо разом до Малої Азії. Рен Боз лежить у хірургічному санаторії на острові Родосі, а вас я направлю в Дейр ез Зор, на базу спірольотів техніко-медичної допомоги, які здійснюють рейси до Австралії і Нової Зеландії. Уявляю, з яким задоволенням льотчик привезе танцюристку Чару — на жаль, не біолога Чару — в будь-який бажаний пункт…

Начальник поїзда запросив Евду Наль та її супутницю до головного поста управління. Дахами величезних вагонів проходив закритий силіколовим ковпаком коридор. По ньому від одного кінця поїзда до другого ходили чергові, стежачи за приладами ОЕС. Обидві жінки піднялись по гвинтових сходах, пройшли через верхній коридор і потрапили у велику кабіну, що виступала над обтікачем першого вагона. У кришталевому еліпсоїді на висоті семи метрів над полотном залізниці сиділи в кріслах два машиністи, розділені високим пірамідальним ковпаком електронного водія-робота. Параболоїд-ні екрани телевізорів давали можливість бачити все, що робилося з боків і позаду поїзда. Вусики антен попереджувального приладу, які тремтіли в даху поїзда, повинні були повідомити про появу стороннього предмета на дорозі за п’ятдесят кілометрів, хоча такий випадок міг трапитися лише за виняткового збігу обставин.

Евда і Чара сиділи на дивані біля задньої стіни кабіни на півметра вище за сидіння машиністів. Обох загіпнотизувала широка дорога, що мчала назустріч. Гігантський шлях розтинав хребти, мчав над низинами по колосальних насипах, перетинав протоки й морські бухти по низьких естакадах, що глибоко сиділи у воді. При швидкості двісті кілометрів за годину ліс, посаджений на схилах великих виїмок та насипів, стелився суцільним килимом, червонуватим, малахітовим або темно-зеленим, залежно від породи дерев — сосон, евкаліптів чи олив. Спокійне море Архіпелагу з обох боків естакади починало хвилюватись од подиху повітря, розсіченого вагонами поїзда десятиметрової ширини. Смуги великих брижів розбігалися віялами, затемнюючи прозору голубу воду.

Обидві жінки сиділи мовчки, стежачи за дорогою, заглиблені у свої, сповнені клопоту думки. Так минуло чотири години. Ще чотири години вони провели у м’яких кріслах салону другого поверху, серед інших пасажирів, і розлучилися на станції недалеко від західного узбережжя Малої Азії. Евда пересіла в електробус, який довіз її в найближчий порт, а Чара поїхала далі до станції Східний Тавр — першої меридіальної вітки. Ще дві години дороги, і Чара опинилась на жаркій рівнині, в серпанку гарячого сухого повітря. Тут, на околиці колишньої Сірійської пустині, містився Дейр ез Зор — аеропорт небезпечних для населених місць спірольотів.

Назавжди запам’ятала Чара Нанді нудні години в Дейр ез Зорі, коли вона чекала чергового спірольота. Дівчина без кінця обмірковувала свої слова і вчинки, намагаючись уявити собі зустріч з Мвеном Масом, будувала плани розшуків на острові Забуття, де все зникало у зміні нічим не відзначених днів.

Нарешті внизу розкинулися безмежні поля термоелементів у пустинях Нефуд і Руб-ель-Халі — гігантських силових станцій, які перетворювали сонячне тепло на електроенергію. Запнуті нічними і пиловими шторками, вони вишикувалися правильними рядами на закріплених і вирівняних барханних пісках, на зрізаних з нахилом на південь плоскогір’ях, на лабіринтах засипаних ярів — пам’ятників гігантської боротьби людства за енергію. Після освоєння нових видів ядерної енергії — П, Ку і Ф — час суворої економії давно минув. Нерухомо стояли вишки вітродвигунів уздовж південного берега Аравійського півострова, які теж складали резервну потужність Північного житлового пояса. Спіроліт майже миттю перетнув ледве помітну внизу межу берега і помчав над Індійським океаном. П’ять тисяч кілометрів були незначною відстанню для такої швидкохідної машини. Незабаром Чара Нанді виходила із спірольота, непевно переступаючи ослаблими ногами.

Завідуючий посадочною станцією вислав свою дочку вести маленький лат — так називались плоскі глісери — на острів Забуття. Обидві дівчини дістали справжню насолоду від стрімкого бігу суденця по великих хвилях відкритого моря. Лат ішов прямо на східний берег острова Забуття, до великої бухти, де містилась одна з медичних станцій Великого Світу.

Кокосові пальми, нахиляючи перисте листя до хвиль, що тихо шелестіли на обмілинах, вітали прибуття Чари. На станції нікого не було, — всі працівники поїхали в глиб острова знищувати кліщів, виявлених на якихось лісових гризунах.

При станції були стайні. Коней розводили для роботи в місцях, схожих на острів Забуття, або в санаторіях, де не можна було користуватися гвинтольотами через їхній шум чи наземними електрокарами через відсутність доріг. Чара відпочила, переодяглась і пішла подивитися на гарних і рідкісних тварин. Там вона зустріла жінку, яка спритно орудувала біля машин — роздавача корму та прибиральника. Чара допомогла їй, і жінки розговорилися. Дівчина розпитувала про те, як легше й швидше розшукати на острові людину. Жінка порадила приєднатися до якого-небудь винищувального загону: ці загони мандрують по всьому острову і знають його навіть краще за місцевих жителів.

Розділ XI

ОСТРІВ ЗАБУТТЯ

Глісер перетинав Палкську протоку проти сильного вітру, стрибками переборюючи плоскі хвилі. Ще дві тисячі років тому тут тяглося пасмо обмілин та коралових рифів, назване Адамовим Мостом. Новітні геологічні процеси створили на місці пасма глибоку западину, і темні води плескалися над виром, що відділяв скероване вперед людство від любителів спокою.

Мвен Мас стояв біля поручнів, широко розставивши ноги, і розглядав острів Забуття, який поступово виростав на горизонті. Цей величезний острів, оточений теплим океаном, був природним раєм. Рай у примітивному релігійному уявленні людини — щасливе посмертне пристановище, без турбот і праці. І острів Забуття був теж пристановищем для тих, кого не захоплювала більше напружена діяльність Великого Світу, кому не хотілося працювати нарівні з усіма.

Припадаючи до лона Матері Землі в простій, одноманітній діяльності стародавнього землероба, рибалки або скотаря, вони проводили тут тихі роки.

Хоч людство віддало своїм кволим братам великий шматок родючої, чудової землі, примітивне господарство острова не могло забезпечити своєму населенню повністю застраховане від голоду життя, особливо в періоди неврожаїв або інших лихоліть, таких звичайних для слабких виробничих сил. Тому Великий Світ повсякчас віддавав частину своїх запасів острову Забуття.

У три порти — на північному заході острова, на півдні і східному узбережжі — доставляли продовольство, законсервоване на довгі роки, медикаменти, засоби біологічного захисту та інші предмети першої необхідності. Три головні керуючі острова також жили на півночі, сході та півдні і називались начальниками скотарів, землеробів та рибалок.

Дивлячись на сині гори, що височіли вдалині, Мвен Мас раптом з болем подумав, чи не належить він до категорії “биків” — людей, які завжди завдають труднощів людству. “Бик” — це дужа і енергійна, але абсолютно безжальна до чужих страждань і переживань людина, яка думає тільки про задоволення власних потреб. Страждання, чвари і нещастя в далекому минулому людства завжди поглиблювали саме такі люди, які проголосили себе під різними личинами єдино знаючими істину і вважали, що мають право придушувати всі протилежні їхнім думки, викорінювати інші способи мислення й життя. З того часу людство уникало найменшої ознаки абсолютності в думках, бажаннях та смаках і почало найбільше боятися “биків”. Це вони, “бики”, не думаючи про нерушимі закони економіки, про майбутнє, жили тільки сучасним моментом. Війни і неорганізоване господарство ери Роз’єднаного Світу призвели до пограбування планети. Тоді вирубили ліси, спалили добуті протягом сотень мільйонів років запаси вугілля й нафти, забруднили повітря вуглекислотою і смердючими відходами заводів, перебили красивих і корисних тварин — жираф, зебр, слонів, поки світ побудував нове, комуністичне суспільство. Земля була засмічена, ріки й береги морів забруднені стоками нафти та хімічних покидьків. Тільки після серйозного очищення води, повітря й землі людство досягло сучасного вигляду своєї планети, по якій можна всюди пройти босоніж, ніде не пошкодивши ніг..

Але ж і він, Мвен Мас, не пробувши й двох років на відповідальному посту, погубив штучний супутник, створений зусиллями тисяч людей з незвичайними хитрощами інженерного мистецтва. Занапастив чотирьох здібних вчених, з яких кожен міг би стати Рен Бозом… Та й самого Рен Воза ледве пощастило врятувати. І знову образ Бета Лона, що ховався десь там, у горах і долинах острова Забуття, виник перед ним живий, викликавши гостре співчуття. Мвен Мас перед від’їздом бачив портрети математика і назавжди запам’ятав його енергійне обличчя з масивною щелепою, з глибоко і близько одне від одного посадженими гострими очима, всю його могутню, атлетичну постать.

Моторист глісера підійшов до африканця.

— Сильний прибій. Нам не пощастить приетати до берега — хвиля б’є через мол. Доведеться заходити у південний порт.

— Не треба. У вас є рятівні плотики? Я покладу туди одяг і допливу сам.

Моторист і стерновий з повагою глянули на Мвена Маса. Каламутні, піняві хвилі набігали на обмілину, переливаючись важкими гуркотливими каскадами. Ближче до узбережжя безладна купа хвиль крутила пісок і піну, набігаючи далеко на положистий пляж. Низькі хмари сіяли дрібний Теплий дощ, який косо летів по вітру і змішувався із сплесками піии. Крізь його туманну сітку на березі бовваніли якісь постаті.

Моторист і стерновий перезирнулися, поки Мвен Мас скидав і упаковував одяг. Ті. хто вирушав на острів Забуття, виходили з-під опіки суспільства, в якому кожен охороняв іншого і допомагав йому. Особа Мвена Маса мимоволі викликала повагу, і стерновий наважився попередити його про велику небезпеку. Африканець безтурботно махнув рукою. Моторист приніс йому маленький, герметично закупорений пакет.

— Тут запас концентрованих продуктів на місяць — візьміть.

Мвен Мас подумав і вкинув пакет разом з одягом у непроникну камеру, ретельно застебнув клапан і з плотиком під пахвою переступив поруччя.

— Поворот! — скомандував він.

Глісер накренився в крутому віражі. Відкинутий од суденця, Мвен Мас почав шалену боротьбу з хвилями. З глісера бачили, як він злітав на гребені лютих валів, потім провалювався у їхні спади і з’являвся знову.

— Він упорається, — сказав полегшено моторист. — Нас односить, треба відпливати.

Гвинт заревів, і суденце, підняте набігаючим валом, стрибнуло вперед. Темна постать Мвена Маса з’явилася на весь зріст на березі і розтанула в дощовому тумані.

По твердому піску пересувалась група людей у самих тільки набедрених пов’язках. Вони врочисто тягли велику рибу, яка шалено звивалася. Побачивши Мвена Маса, люди зупинились, дружелюбно вітаючи його.

— Новий з того світу, — з посмішкою сказав один рибалка, — і як добре плаває! Іди до нас жити!

Мвен Мас відкрито й привітно розглядав рибалок, потім похитав головою.

— Мені буде важко жити тут, на березі моря, дивитись у його простору далину й думати про свій втрачений чудовий світ.

Один з рибалок, з чималою сивиною в густій бороді, що, очевидно, тут вважалося за прикрасу чоловіка, поклав руку на мокре плече прибулого.

— Хіба вас могли прислати сюди силою?

Мвен Мас болісно посміхнувся і спробував пояснити, що привело його сюди.

Рибалка подивився на пришельця сумно й співчутливо.

— Ми не зрозуміємо один одного. Йди туди, — рибалка показав на південний схід, де між хмарами бовваніли голубі виступи далеких гір. — Шлях далекий, а тут немає інших засобів для пересування, крім… — Житель острова ляснув себе по дужих м’язах ноги.

Мвен Мас був радий швидше піти звідси і рушив своїм широким вільним кроком по звивистій стежці, що піднімалася до похилих пагорбів.

До центральної зони острова було трохи більше як двісті кілометрів, але Мвен Мас не квапився. Навіщо? Поволі змінювалися тягучі, не заповнені корисною діяльністю дні. Спочатку, поки він ще не зовсім заспокоївся після катастрофи, його стомлене тіло просило спокою. Якби не усвідомлення страшенної втрати, то він просто насолоджувався б тишею пустинних, овіяних вітрами плоскогір’їв, мороком і первісним мовчанням жарких тропічних ночей.

Але дні минали за днями, і африканець, блукаючи по острову й шукаючи діла до душі, почав гостро нудьгувати за Великим Світом. Його більше не радували мирні долини з обробленими вручну садами фруктових дерев, не колисало майже гіпнотичне дзюрчання чистих гірських річок, на берегах яких він міг тепер сидіти годинами у жаркий полудень або місячної ночі.

Навіщо тепер йому лічити те, що тут зовсім не потрібне, — час? Скільки завгодно — океан часу, і разом з тим такий мізерно малий оцей окремий індивідуальний час!.. Одна коротка і зразу ж забута мить!

Тільки тепер Мвен Мас відчув усю точність назви острова! Острів Забуття — глуха безіменність давнього життя, егоїстичних справ і почуттів людини! Справ, забутих нащадками, бо вони творились тільки для особистих потреб, не робили життя суспільства легшим і кращим, не прикрашали його зльотами творчого мистецтва.

Чудові подвиги канули в безіменне ніщо.

…Африканця прийняли в общину скотарів у центрі острова, і він уже два місяці пас череду величезних гауро-буйво-лів біля підніжжя високої гори з безглуздо довгою назвою мовою народу, який у далеку давнину населяв цей острів.

Він довго варив тепер чорну кашу на вугіллі в закуреному горщику, а місяць тому йому довелося добувати в лісі їстівні плоди й горіхи, змагаючись із жадібними мавпами, які жбурляли в нього недоїдки. Це сталося, коли він оддав свій харчовий раціон з глісера двом дідкам у голубій долині, вчинивши за правилом і вищим щастям світу Кільця — передусім приносити радість іншим людям. Тоді він зрозумів, що значить добувати їжу в пустинних, ненаселених місцях. Яка нечувана витрата часу!..

Мвен Мас підвівся з каменя і озирнувся. З лівого боку сонце сідало за край плоскогір’я, позаду налягала лісиста вершина куполоподібної гори.

Внизу поблискувала в сутінках швидка річка, оточена заростями великих перистих бамбуків. Там, за півдня ходьби, знаходяться густо зарослі руїни тисячолітньої давності — стародавня столиця острова. Є й інші, більші й краще збережені, теж занедбані міста. Але вони поки що мало цікавили Мвена Маса.

Череда розляглася чорними брилами в потемнілій траві. Ніч настала швидко. Зорі спалахували тисячами у меркнучому небі. Звична для астронома темрява, знайомі лінії сузір’їв, яскраві світочі великих зірок. Звідси видно і фатальний Тукан… Але які слабкі звичайні людські очі! Він ніколи більше не побачить величних видовищ космосу, спіралей гігантських галактик, загадкових планет і синіх сонць. Усе це для нього тільки вогники, безмежно далекі. Хіба не все одно — зірки це чи світильники, прибиті до кришталевої сфери, як вважали колись! Для його зору — все одно!

Африканець підхопився і почав згрібати зібраний хмиз. Ось іще річ, яка стала необхідною, — маленька запальничка. Можливо, за прикладом декого з тутешніх жителів, він почне незабаром вдихати наркотичний дим, щоб скоротити тягучий, липкий час.

Язички полум’я затанцювали, розганяючи темряву і гасячи зірки. Поблизу мирно сопіли буйволи. Мвен Мас замріяно дивився на вогонь. Чи не темною домівкою стала для нього світла планета?

Ні, його горде самозречення — це просто самовпевненість незнання. Незнання самого себе, недооцінка висоти сповненого творчості життя, яким він жив, нерозуміння сили кохання до Чари. Краще віддати своє життя за годину для корисної справи Великого Світу, ніж тут жити ще цілий вік!

На острові Забуття було близько двохсот лікувальних станцій, де лікарі-добровольці з Великого Світу давали жителям можливість користуватися всією могутністю сучасної медичної науки. Молодь Великого Світу працювала також у винищувальних загонах, щоб острів не став розсадником стародавніх хвороб чи шкідливих тварин. Мвен Мас навмисне уникав зустрічі з цими людьми, щоб не ночувати себе знедоленим світу краси і знання.

Удосвіта Мвена Маса змінив інший пастух. Африканець звільнився на два дні і вирішив піти у невелике містечко, щоб узяти плащ, — ночі в горах стали прохолоднішими.

День був жаркий і тихий. Мвен Мас спустився з плоскогір’я і вийшов на широку рівнину — суцільне море блідо-лілових та золотисто-жовтих квітів, над яким літали різнобарвні комахи. Пориви легкого вітру гойдали верхівки рослин, і квіти віночками ніжно торкалися голих колін. Дійшовши до середини величезного поля, Мвен Мас зупинився, насолоджуючись легкою, радісною красою і густим ароматом цього дикого саду. Замріяно схилившись, він гладив долонями пелюстки, що коливалися на вітрі, відчуваючи себе у дитячому сні.

Долинуло ледве чутне ритмічне подзвонювання. Мвен Мас підвів голову і побачив дівчину, що швидко йшла по пояс у квітах. Вона повернула вбік, і Мвен Мас задоволено глянув на струнку постать серед моря квітів. Гострий жаль різонув Мвена Маса — це могла бути Чара, якби… все склалося інакше!..

Спостережливість ученого підказала йому, що дівчина неспокійна. Вона часто озиралась, без потреби прискорювала ходу, ніби побоювалася чогось позад себе. Мвен Мас повернув і, випроставшись на весь свій величезний зріст, швидко підійшов до дівчини.

Незнайома спинилась. Картата хустка навхрест туго обтягувала її стан, поділ червоної спідниці потемнів од роси. Тоненькі браслети на голих руках задзвеніли гучніше, коли вона відкинула з обличчя сплутане вітром темне волосся. Сумні очі зосереджено дивилися з-під коротких кучерів, що розсипалися по чолу й щоках. Дівчина важко дихала, мабуть, вона довго йшла. Ріденькі росинки поту виступили на її смаглявому гарному обличчі. Дівчина ступила до вченого кілька напевних кроків.

— Хто ви і куди так поспішаєте? — спитав Мвен Мас. — Може, вам потрібна допомога?

Дівчина пильно оглянула його і заговорила уривано й квапливо.

— Я Онар із п’ятого селища. Допомоги мені не треба.

— Я бачу інше. Ви стомились і чимсь стурбовані. Вам щось загрожує? Чого ви відмовляєтесь від моєї допомоги?

Незнайома дівчина підвела очі, що засяяли глибоко й чисто, як у жінки Великого Світу.

— Я знаю, хто ви. Великий чоловік, звідти, — вона показала в бік Африки. — Ви добрий і довірливий.

— Будьте і ви такою. Вас хтось переслідує?

— Так! — з відчаєм вихопилось у дівчини. — Він женеться за мною…

— Хто він, що наважується лякати вас, гнатися за вами?

Дівчина зашарілась і похнюпилась.

— Один чоловік. Він хоче, щоб я стала його…

— Але ж вибираєте ви, відповідаючи або не відповідаючії йому? Як можна примусити кохати? Він прийде сюди, і я скажу…

— Не треба! Він теж прийшов з Великого Світу, тільки давно, і він теж сильний… Тільки не такий, як ви… Він страшний!

Мвен Мас безтурботно розсміявся.

— Куди ви йдете?

— У п’яте селище. Я ходила в містечко й зустріла…

Мвен Мас кивнув і взяв руку дівчини. Та слухняно лишила свої пальці в його руці, і обоє попрямували стежкою, що вела в селище. Дорогою дівчина, часом тривожно озираючись, розповіла, що цей чоловік переслідує її скрізь.

Побоювання говорити відверто надзвичайно обурювала Мвена Маса. Він не міг змиритися з думкою про гноблення, яким би випадковим воно не було тепер на розумно влаштованій Землі.

— Чому не вживуть заходів ваші люди, — сказав Мвен Мас, — і не знає про це Контроль Честі і Права? Хіба у ваших школах не вчать історії і ви не знаєте, до чого ведуть навіть малі вогнища насильства?

— Вчать… звісно… — відповіла Онар, дивлячись перед собою.

Квітуча рівнина кінчилась, і стежка, круто завертаючи, ховалася за чагарником. З-за повороту вийшов високий похмурий чоловік, загородивши їм дорогу. Він був голий до пояса, і атлетичні м’язи рухалися під сивим волоссям, що вкривало його торс. Дівчина судорожно вихопила свою руку, шепочучи:

— Я боюся за вас. Тікайте, людино Великого Світу!..

— Стійте! — загримів владний голос.

Так грубо ніхто не розмовляв в епоху Кільця. Мвен Мас інстинктивно заслонив собою дівчину.

Високий чоловік підійшов і спробував відштовхнути його, але Мвен Мас стояв, мов скеля.

Тоді з блискавичною швидкістю незнайомець ударив кулаком його в обличчя. Мвен Мас похитнувся. Ніколи в житті він не зазнавав розрахованих безжальних ударів, які мали на меті завдати страшенного болю, оглушити, образити людину.

Ошелешений, Мвен Мас невиразно почув болісний крик Онар. Він кинувся на суперника, але полетів на землю від наступних двох оглушливих ударів. Онар упала на коліна, прикриваючи його своїм тілом, але ворог з переможним вигуком схопив її. Він заломив дівчині лікті назад, вона страждально вигнулась і заридала, вся червона від гніву. Але Мвен Мас уже опанував собою. В юності в його подвигах Геркулеса були серйозніші сутички з незв’язаними людським законом ворогами. Він пригадав усе, чому його навчали для боротьби врукопашну з небезпечними тваринами.

Мвен Мас неквапливо підвівся, кинув погляд на перекошене люттю обличчя ворога, вибираючи точку для нищівного удару, і раптом випрямився, відсахнувшись. Він упізнав це характерне обличчя, яке так довго переслідувало його у тяжких думах про право на дослід у Тібеті.

— Бет Лон!

Той випустив дівчину і завмер, пильно придивляючись до незнайомого йому темношкірого чоловіка, який зараз втратив усю притаманну йому добродушність.

— Бет Лон, я багато думав про зустріч з вами, вважаючи вас товаришем по нещастю, — вигукнув Мвен Мас, — але ніколи не уявляв, що це буде так!

— Як так? — зухвало спитав Бет Лон, ховаючи лють, що горіла в його очах.

Африканець зробив примирливий жест.

— Навіщо пусті слова? У тому світі ви не проголошували їх і діяли хай злочинно, але в ім’я великої ідеї. А тут в ім’я чого?

— Самого себе, і тільки самого себе! — презирливо кинув крізь зціплені зуби Бет Лон. — Довго я зважав на інших, на спільне благо! Все це не потрібне людині, як я зрозумів. Це знали і деякі мудреці минулого.

— Ви ніколи не думали про інших, Бет Лон, — перебив його африканець. — Роблячи поступку собі у всьому, ким ви стали тепер, ґвалтівник, майже тварина!

Математик зробив рух, збираючись кинутися на Мвена Маса, але стримався.

— Годі, ви говорите надто багато!

— Я бачу, що ви втратили надто багато, і хочу…

— А я не хочу! Геть з дороги!..

Мвен Мас не поворухнувся. Нахиливши голову, він, впевнений і грізний, стояв перед Бетом Лоном, відчуваючи дотик дівочого плеча, яке дрібно тремтіло. І це тремтіння збуджувало в ньому ще більшу злість, ніж дошкульні удари.

Математик не рухаючись дивився в очі африканцеві, які виблискували гнівним полум’ям.

— Ідіть, — шумно видихнув він, відступаючи з стежки.

Мвен Мас знову взяв за руку Онар і повів її між кущів, відчуваючи сповнений ненависті погляд Бета Лона. Край повороту стежки Мвен Мас зупинився так раптово, що Онар уткнулась йому в спину.

— Бет Лон, вертаймося разом у Великий Світ!

Математик засміявся з тією ж безтурботністю, але чутке вухо Мвена Маса вловило нотку суму в зухвалій браваді.

— Хто ви такий, щоб пропонувати мені це? Чи знаєте ви…

— Знаю. Я той, хто так само зробив заборонений експеримент, занапастив людей, що довірилися мені. Я йшов близько від вашого шляху в дослідженні, і ми… ви і я, й інші вже напередодні перемоги! Ви потрібні людям, але не такий…

Математик ступив крок до Мвена Маса і опустив очі, та раптом повернувся і презирливо кинув через плече грубі слова заперечення. Мвен Мас мовчки пішов стежкою. До п’ятого селища лишалося близько десяти кілометрів.

Узнавши, що дівчина самотня, африканець порадив їй перейти на східне узбережжя у приморські селища, щоб не зустрічатися більше з жорстокою і грубою людиною.

Колишній славетний учений ставав тираном у тихому і відокремленому житті маленьких селищ гірської області. Щоб запобігти небажаним наслідкам, Мвен Мас вирішив зразу ж іти в містечко й просити про нагляд за цим чоловіком. Мвен Мас попрощався з Онар на околиці селища. Дівчина розповіла йому, що недавно в лісах куполоподібної гори начебто з’явились тигри, які втекли із заповідника чи досі ще збереглися в непролазних хащах навколо високої гори острова. Міцно схопивши його за руку, вона просила бути обережнішим і ні в якому разі не йти через гори вночі. Мвен Мас швидко пішов назад. Розмірковуючи над тим, що трапилося, він бачив перед собою останній погляд дівчини, сповнений тривоги і відданості. Вперше Мвен Мас подумав про справжніх героїв давнього минулого — людей, які лишалися хорошими в полоні приниження, злоби й фізичних страждань, людей, які знесли найважчий подвиг — зостались справжніми людьми, коли їхнє оточення сприяло розвитку звірячого себелюбства.

Подвійність життя завжди висувала перед людьми свої суперечності. У далеку давнину, серед небезпек і приниження, сила любові, відданості й ніжності надзвичайно зростала саме на краю загибелі, у ворожому і грубому оточенні. Підкорення примх грубої сили робило все короткочасним і нестійким. Доля окремої людини могла в будь-яку мить різко змінитися, прирікаючи на крах її плани, надії і сподівання, бо в погано влаштованому суспільстві давніх часів дуже багато залежало від випадкових людей. Але ця давня скороминучість надій, любові і щастя, замість того щоб ослабляти, посилювала почуття.

Ось чому все краще в людині не могло загинути, незважаючи на тяжкі випробування рабства Темних віків чи ери Роз’єднаного Світу.

Вперше африканець подумав, що в давнину в житті, яке уявляється тепер усім людям таким важким, було і щастя, й надії, і творчість, часом, можливо, сильніші, ніж тепер, у горду еру Кільця.

Мвен Мас майже з люттю пригадав теоретиків науки тих часів, які спиралися на неправильно сприйняту теорію про повільність зміни видів у природі і передрікали, що людство не стане кращим протягом мільйона років.

Якби вони більше любили людей і знали діалектику розвитку, така нісенітниця ніколи не спала б їм на думку!

За круглим плечем гігантської гори призахідне сонце забарвило її хмарне покривало. Мвен Мас кинувся в річку.

Освіжившись і остаточно заспокоївшись, він сів на плоскому камені, щоб обсохнути і відпочити. Вже настала ніч, а йому не вдалося дійти до містечка, і він сподівався перевалити через гору, коли зійде місяць. Замріяно дивлячись на воду, що вирувала мЬк камінням, африканець раптом відчув на собі чийсь погляд, але нікого не побачив. Це відчуття невидимих очей, які стежать за ним, гнітило Мвена Маса і тоді, коли він перейшов річку й почав підніматися вгору.

Мвен Мас швидко прямував уторованою візками дорогою на плато в тисячу вісімсот метрів висотою, піднімаючись з виступу на виступ, щоб перейти лісистий відріг гори і найкоротшим шляхом потрапити до містечка. Вузький серп молодика міг освітлювати шлях не більше як півтори години. Подолати круту гірську стежку в безмісячну ніч було б дуже важко. Мвен Мас квапився. Обрідні й невисокі дерева відкидали довгі тіні, які лягали чередою чорних смуг на освітлену місяцем суху землю. Мвен Мас ішов, уважно дивлячись під ноги, щоб не зачепитися за купи дрібного каміння, і думав.

Грізне гарчання, стрясаючи землю, пролунало віддалік праворуч, де схил вибалка положисто піднімався і тонув у глибокій тіні. Йому відгукнувся низький рев у лісі серед плям і смуг місячного світла. У цих звуках відчувалася сила, яка проникала в глибину душі, будила в ній давно забуті почуття жаху й приреченості жертви, вибраної непереможним хижаком. Як протидія давньому жаху, спалахнула не менш давня лють боротьби — спадщина незліченних поколінь безіменних героїв, які виборювали право людського роду на життя серед мамонтів, левів, велетенських ведмедів, скажених биків та безжальних вовчих зграй, у виснажливі дні полювання і в ночі впертої оборони.

Мвен Мас трохи постояв, озираючись і тамуючи дихання. Ніщо не ворухнулося в нічній тиші, та ледве Мвен Мас ступив кілька кроків стежкою, як зрозумів, що його переслідують по п’ятах. Тигри? Невже правда те, що сказала Онар?

Мвен Мас побіг, намагаючись зміркувати, що йому робити, коли хижаки — їх, безумовно, було два — накинуться на нього.

Рятуватися на невисоких деревах, на які тигр лазить краще за людину, безглуздо. Битися? Навколо було лише каміння, навіть добрячої палиці не відламаєш від цих міцних, як залізо, гілок. І коли гарчання почулося зовсім близько позаду, Мвен Мас зрозумів, що загинув. Простягнені над курною стежкою гілки дерев душили африканця. Йому хотілося зачерпнути мужність останніх хвилин із вічних глибин зоряного неба, вивченню яких було віддано все його життя. Мвен Мас помчав величезними стрибками. Доля була прихильна до нього — він вискочив на узлісся великої галявини. В центрі її помітив купу розкиданих кам’яних уламків, метнувся туди, схопив тридцятикілограмову брилу з гострими краями і повернувся до лісу. Тепер він побачив рухомі невиразні примари. Смугасті, вони губилися серед схрещених тіней рідколісся. Місяць уже торкнувся своїм краєм верхівок дерев. Видовжені тіні лягли впоперек галявини, і по них, як по чорних дорогах, почали підповзати до Мвена Маса два величезні коти. Як тоді, у підземній кімнаті Тібетської обсерваторії, Мвен Мас відчув наближення смерті. Тепер вона горіла зеленим полум’ям у фосфоричних очах хижаків. Мвен Мас вдихнув порив вітру, що налетів у духоті, глянув угору на сяючу лаву космосу і випростався, піднявши над головою камінь.

— Я з тобою, товаришу!

Висока тінь метнулася на галявину з темряви схилу, загрозливо піднімаючи корявий сук. Здивований Мвен Мас на секунду забув про тигрів, пізнавши математика. Бет Лон, ледве живий від шаленого бігу, став поруч Мвена Маса, хапаючи розкритим ротом повітря. Величезні коти, відскочивши спочатку назад, знову почали невблаганно наближатися. Тигр ліворуч був уже за тридцять кроків. Ось він підтягнув під себе задні лапи, збираючись стрибнути.

— Швидше! — пролунав на всю галявину гучний крик.

Бліді спалахи гранатометів замелькали з трьох боків за спиною Мвена Маса, який випустив з несподіванки свою зброю. Ближчий тигр здибився на весь зріст, паралізуючі гранати луснули барабанними ударами, і хижак перекинувся на спину. Другий зробив стрибок до лісу. Звідти з’явилися ще три силуети вершників. Скляна граната з потужним електричним зарядом розбилася об лоб тигра, і він простягся, уткнувши важку голову в суху траву.

Один вершник вихопився вперед. Школи ще Мвену Масу не здавався таким гарним робочий одяг Великого Світу — короткі, до колін, штани, простора сорочка-із синього штучного полотна з розкритим коміром і двома кишенями на грудях.

— Мвен Мас, я відчувала, що ви в небезпеці!

Хіба він міг не пізнати цей високий голос, у якому зараз звучало стільки тривоги! Чара Нанді!..

Він забув відповісти і стояв нерухомо, поки дівчина не скочила з коня і не підбігла до нього. Слідом під’їхало п’ятеро її супутників. Мвен Мас не встиг їх роздивитися, бо серпик місяця сховався за деревами і задушлива темрява ночі вкрила ліс і галявину. Рука Чари знайшла лікоть Мвена Маса. Він узяв тонке зап’ястя дівчини і приклав її долоню до своїх грудей, де схвильовано калатало серце. Кінчики пальців Чари ледве відчутно погладили його груди, і ця легка ласка принесла Мвену Масу незнаний спокій.

— Чаро, це Бет Лон, новий друг…

Мвен Мас обернувся і побачив, що математик зник. Тоді він крикнув у темряву з усіх сил:

— Бет Лон, верніться!

— Я прийду! — пролунав здалеку міцний голос, і в ньому не було вже гіркого зухвальства.

Один із супутників Чари — видно, керівник групи — зняв приторочений ззаду сідла сигнальний ліхтар. Тьмяне світло разом з невидимим радіопроменем полинуло в небо. Мвен Мас зрозумів, що прибулі чекають літальний апарат. Всі п’ятеро були хлопці — працівники винищувального загону, які обрали одним із своїх подвигів Геркулеса дозорну службу боротьби з шкідливими тваринами на острові Забуття. Чара Нанді приєдналася до загону, щоб знайти Мвена Маса.

— Ви помиляєтесь, вважаючи, що ми такі догадливі, — сказав керівник, коли всі посідали навколо ліхтаря і Мвен Мас почав свої неминучі розпитування. — Нам допомогла дівчина з старогрецьким ім’ям.

— Онар! — вигукнув Мвен Мас.

— Так, Онар. Наш загін підходив до п’ятого селища з півдня, коли прибігла ледве жива від утоми дівчина. Вона підтвердила чутки про тигрів, які привели нас сюди, і переконала їхати за вами негайно, боячись, що на вас можуть напасти тигри, коли ви повертатиметесь у містечко через гори. І, як бачите, ми ледве встигли. Зараз прибуде вантажний гвинтоліт, і ми відправимо ваших тимчасово паралізованих ворогів у заповідник. Якщо вони справді людожери, їх знищать. Але не можна занапастити таких рідкісних тварин без випробування.

— Якого випробування? Хлопець звів брови.

— Це поза нашою компетенцією. Очевидно, насамперед їх заспокоять — зроблять вливання понижувача життєвої активності. Ставши на деякий час кволим, тигр багато чому навчиться…

Гучний тремтливий звук перебив юнака. Згори поволі спускалася темна маса. Яскраве світло залило галявину. Смугастих котів кинули в м’які контейнери для крихких вантажів. Погано помітне в темряві громаддя корабля зникло, відкривши галявину спокійному світлу зірок. З тиграми вирушив один з п’яти хлопчаків, а його коня віддали Мвену Масу.

Коні африканця й Чари йшли поряд. Дорога спускалася в долину річки Галле, в гирлі якої, на узбережжі, стояли медична станція і база винищувального загону.

— Вперше на острові я їду до моря, — порушив мовчанку Мвен Мас. — Досі мені здавалося, що море — заборонена стіна, яка назавжди загородила мій світ.

— Острів був для вас новою школою? — напівзапитально і радісно сказала Чара.

— Авжеж. За короткий строк я пережив і передумав дуже багато. Всі ці думки давно бродили в мені…

Мвен Мас розповів про свої давні побоювання, що людство розвивається надто раціонально, надто технічно, повторюючи, звісно, в незрівнянно менш потворній формі помилки сивої давнини. Йому здалося, що на планеті Епсилон Тукана дуже схоже на наше і таке ж чудове людство більше подбало про досконалість емоціональної сторони психіки.

— Я багато страждала через відчуття неповної гармонії з життям, — помовчавши, відповіла дівчина. — Мені треба було більше від чогось давнього і значно менше від навколишнього. Я мріяла про епоху невитрачених сил і почуттів, накопичених ще первісним відбором у вік Ероса, що був колись в античному Середземномор’ї. І завжди намагалась пробудити справжню силу почуттів у своїх глядачів. Та, мабуть, тільки Евда Наль до кінця зрозуміла мене.

— І Мвен Мас, — серйозно додав африканець, розказавши, як вона постала перед ним на екрані мідношкірою дочкою Тукана.

Дівчина підвела обличчя, і при боязкому світлі світанку Мвен Мас побачив очі, такі великі й глибокі, що відчув легке запаморочення, відсунувся і засміявся.

— Колись наші предки у своїх романах про майбутнє уявляли нас напівживими рахітиками з перерозвиненим черепом. Незважаючи на мільйони зарізаних і замучених тварин, вони не наблизилися до розуміння мозкової машини людини, бо лізли з ножем туди, де потрібні були найтонші вимірювачі молекулярних і атомних масштабів. Тепер ми знаємо, що сильна діяльність розуму вимагає міцного тіла, повного життєвої енергії, але це ж тіло породжує сильні емоції.

— І ми все ще живемо на ланцюгу розуму, — погодилась Чара Нанді.

— Чимало вже зроблено, але все-таки інтелектуальна сторона у нас пішла вперед, а емоційна відстала… Про неї треба подбати, щоб не їй потрібен був ланцюг розуму, а інколи розуму — її ланцюг. Мені це здається тепер таким важливим, що я маю намір написати книгу.

— О, звичайно! — палко вигукнула Чара, зніяковіла і вела далі: — Мало великих учених присвячувало себе дослідженню законів прекрасного і повноти почуттів… Я кажу не про психологію.

— Я розумію вас! — відповів африканець, мимохіть милуючись дівчиною, яка від ніяковості вище підвела горду голову назустріч промінню ранкового сонця, що надавало знов її шкірі кольору червоної міді.

Чара легко й вільно сиділа на високому вороному коні, який ступав у такт з рудим конем Мвена Маса.

— Ми відстали! — вигукнула дівчина, натягуючи поводи, її кінь кинувся вперед.

Африканець наздогнав її, і обоє помчали поряд старою дорогою. Зрівнявшись із своїми юними товаришами, вони притримали коней, і Чара обернулася до Мвена Маса.

— А ця дівчина, Онар?..

— Їй треба побувати у Великому Світі. Ви самі сказали, що на острові вона лишилася випадково, приїхавши до матері, яка недавно тут померла. Онар було б добре працювати у Веди — на розкопках потрібні чутливі й ніжні жіночі руки. Та є ще тисячі справ, де вони потрібні. І Бет Лон, який повернеться до нас новим, знайде її по-новому!..

Чара звела брови, пильно глянувши на Мвена Маса.

— А ви не залишите своїх зірок?

— Якою б не була ухвала Ради, я продовжуватиму справу космосу. Але спочатку мені треба написати про…

— Зірки людських душ?

— Правильно, Чаро! Дух захоплює від їхньої величезної багатогранності… — Мвен Мас замовк, помітивши, що дівчина дивиться на нього і ніжно всміхається. — Ви не згодні з цим?

— Звичайно, згодна! Я думала про ваш експеримент. Ви проробили його через пристрасне бажання дати людям повне уявлення про світ. У цьому ви теж художник, не вчений.

— А Рен Боз?

— У нього експеримент — лише черговий крок по його шляху дослідження.

— Ви мене виправдуєте, Чаро?

— Цілком! І я певна, що вас виправдає ще багато людей, більшість!

Мвен Мас перехопив поводи в ліву руку, а праву подав Чарі. Вони в’їхали в маленький посьолок станції.

Хвилі Індійського океану мирно гуркотіли під кручею. В їхньому шумі Масу вчувався ритмічний поступ басів у симфонії Зіга Зора про життя, що лине в космос. І могутня нота, основна нота земної природи — синє фа, — співала над морем, примушуючи людину відгукуватися всією душею, зливаючись з природою, яка її породила.

Океан — прозорий, сяючий, не забруднюваний більше покидьками, очищений від хижих акул, отруйних риб, молюсків та небезпечних медуз, як очищене життя сучасної людини від злоби й жаху минулих століть. Але десь у неосяжних просторах океану є таємні куточки, в яких проростають уцілілі зерна шкідливого життя, і тільки пильності винищувальних загонів ми завдячуємо безпекою і чистотою океанських вод.

Хіба не так у прозорій юній душі раптом виростають злобна впертість, самовпевненість кретина, егоїзм тварини? Тоді, коли людина не підкоряється авторитету громадськості, спрямованого до мудрості й добра, а керується своїм випадковим честолюбством і особистими пристрастями, мужність обертається на звірство, творчість — на жорстоку хитрість, а відданість і самопожертва стають оплотом тиранії, жахливої експлуатації і знущань… Легко зривається покрив дисципліни й громадської культури — всього одно-два покоління поганого життя. Мвен Мас заглянув у цей образ звіра тут, на острові Забуття. Якщо не стримати його, а дати волю — розквітне дивовижний деспотизм, який усе топче під собою і стільки століть нав’язував людству безсовісне свавілля.

Найдивовижніше в історії Землі — виникнення невгасимої ненависті до знання й краси, обов’язкове у злобних неуків. Це недовір’я, страх і ненависть проходять через усі людські суспільства, починаючи від страху перед первісними чаклунами й відьмами і кінчаючи покаранням мислителів, які в еру Роз’єднаного Світу випереджали свій час. Це було й на інших планетах з високо розвиненими цивілізаціями, які, проте, ще не зуміли вберегти свій суспільний лад від сваволі маленьких груп людей — олігархії, що виникла раптово і підступно в найрізноманітніших формах… Мвен Мас пригадав повідомлення по Кільцю про населені світи, де вищі досягнення науки застосовувалися для залякування, катувань і покарань, читання думок, перетворення мас на покірних напівідіотів, готових виконувати будь-які безглузді накази. Зойк про допомогу з такої планети прорвався в Кільце і линув у просторі вже багато сотень років після того, як загинули і люди, що послали його, і жорстокі їхні правителі. Наша планета перебуває вже на такій стадії розвитку, що подібні жахи назавжди стали немислимі. Але все ще недостатній духовний розвиток людини, про який невтомно піклуються люди, як от Евда Наль…

— Художник Карт Сан казав, що мудрість — це поєднання знання і почуттів. Будьмо мудрими! — пролунав позаду голос Чари.

І, промчавши повз африканця, Чара кинулася з висоти у бурхливу безодню.

Мвен Мас бачив, як вона плавно перевернулася в повітрі, крилато розкинула руки і зникла у хвилях. Хлопчаки винищувального загону, які купалися внизу, завмерли від несподіванки. По спині Мвена Маса пробіг холодок захоплення, що межувало з переляком. Ніколи африканець не стрибав з такої неймовірної висоти, але зараз він безстрашно став на краю урвища, скидаючи одяг. Пізніше він пригадував, що в невиразних миттєвих думках Чара здалася йому богинею стародавніх людей, яка все може. Якщо може вона, то й він зможе!

Кволий пересторожливий голос дівчини пролунав у шумі хвиль, але Мвен Мас, кинувшись униз, не почув його. Політ був блаженно довгий. Хороший майстер стрибків, Мвен Мас точно увійшов у воду і пірнув дуже глибоко. Море було таке надзвичайно прозоре, що дно здалося йому небезпечно близьким. Африканець вигнув тіло і відчув такий приголомшливий удар непогашеної інерції, що на якусь мить для нього все перестало існувати. Стрімкою ракетою Мвен Мас вилетів на поверхню, перевернувся на спину і загойдався на хвилях. Опам’ятавшись, він побачив Чару Нанді, яка підпливала до нього. Вперше блідість переляку примусила померкнути” яскраву бронзу загару дівчини. Докір і захоплення світилися в її погляді.

— Навіщо ви зробили це? — ледве дихаючи, прошепотіла вона.

— Тому, що це зробили ви. Я піду за вами скрізь… будувати свій Епсилон Тукана на нашій Землі!

— І повернетесь зі мною у Великий Світ?

— Так!

Мвен Мас перевернувся, щоб пливти далі, і скрикнув з несподіванки. Дивовижно прозоре море, яке так зле пожартувало з ним, тут, далеко від берега, стало ще прозорішим. Вони з Чарою ніби ширяли на запаморочливій висоті над дном, видимим у найдрібніших деталях через неймовірно чисту воду, мов крізь повітря. Мвена Маса охопила відвага й урочистість, яку переживали люди, що потрапляли за межі земного тяжіння. Польоти в бурю по океану, стрибки в чорну безодню космосу з штучних супутників викликали такі самі відчуття безмежного молодецтва і удачі. Мвен Мас ривком підплив до Чари, шепочучи її ім’я і читаючи гарячу відповідь в її ясних і відважних очах. Їхні руки й губи з’єдналися над кришталевою безоднею.

Розділ XII

РАДА ЗОРЕПЛАВАННЯ

Рада Зореплавання здавна мала власний будинок для наукових сесій, як і головний мозок планети — Рада Економіки. Вважалося, що спеціально пристосоване і обладнане приміщення повинно настроювати присутніх на проблеми космосу і тим сприяти швидшому переключенню з земних справ на зоряні.

Чара Нанді ще ніколи не бувала у головному залі Ради. Хвилюючись, вона зайшла у супроводі Евди Наль до цього дивного яйцеподібного залу з параболічно вигнутими стелею і поверхнею еліптичних рядів сидінь. По залу розливалося яскраве прозоре світло, ніби з іншої, яскравішої ніж сонце зірки. Всі лінії стін, стелі, сидінь сходилися в кінці величезного залу, що здавався їхнім природним центром. Там на підвищенні стояли демонстраційні екрани, трибуна і крісла для керівників засідання — членів Ради.

Золотисто-матові панелі стін перетинала низка рельєфних карт планет. Праворуч були карти планет Сонячної системи, ліворуч — планет найближчих зірок, вивчених експедиціями Ради. Другий ряд під блакитним зрізом стелі займали накреслені сяючими фарбами схеми населених зоряних систем, одержані від сусідів по Великому Кільцю.

Увагу Чари привернула стара, потемніла і, очевидно, вже не раз реставрована картина над трибуною.

Чорно-фіолетове небо займало всю верхню частину величезного полотнища. Маленький серп чужого місяця кидав біляве, мертвотне світло на безпорадно задерту догори корму старовинного зорельота, грубо вимальовану на темно-червоному заході. Потворні сині рослини, сухі і тверді, здавалися металевими. У глибокому піску ледве чвалала людина в легкому захисному скафандрі. Вона оглядалася на розбитий корабель і винесені з нього тіла загиблих товаришів. Скельця окулярів її маски відбивали тільки багрові бліки заходу, але невідомою хитрістю художник зумів відтворити в них безмежний розпач самотності в чужому світі. На невисокому пагорбі праворуч по піску повзло щось живе, безформне і огидне. Великий підпис під картиною: “Лишився сам” — був такий же короткий, як і виразний.

Захоплена картиною, дівчина одразу не помітила майстерності архітектурної вигадки — розташування сидіпь віялоподібними виступами, так що з галерей, захованих в основі рядів, до кожного місця був окремий прохід. Кожний ряд був ізольований від сусіднього — верхньою чи нижнього. Лише сівши з Евдою, Чара звернула увагу на старовинне оздоблення крісел, пюпітрів і бар’єрів, зроблених з натурального перлисто-сірого африканського дерева. Тепер ніхто не витрачав би так багато праці на те, що можна відлити і відполірувати за кілька хвилин. Можливо, з властивої для людей поваги до старовини дерево здалося Чарі теплішим і живішим за пластмасу. Вона з ніжністю погладила загнутий підлокітник, уважно оглядаючи зал.

Людей, як завжди, зібралося чимало, хоч потужні телепередавачі мали рознести по всій планеті відображення того, що тут відбувалося. Секретар Ради Мір Ом, як завжди, оголошував короткі повідомлення, що зібралися з часу останнього засідання. Серед кількох сот людей, присутніх у залі, не можна було знайти жодного неуважного, зайнятого собою обличчя. Чутлива увага до всього була найбільш характерною рисою людей епохи Кільця. Але Чара пропустила перше повідомлення, все ще розглядаючи зал і читаючи висловлювання славетних учених, написані під картами планет. Особливо сподобався їй написаний під Юпітером заклик бути чуйним до явищ природи: “Дивіться, як повсюди оточують нас незрозумілі факти, як лізуть в очі, кричать у вуха, але ми не бачимо і не чуємо, які великі відкриття ховаються у їх невиразних обрисах”. В іншому місці був ще такий напис: “Не можна просто підняти завісу невідомого — тільки після наполегливої праці, відступів, збочень ми починаємо розуміти справжній зміст, і нові неосяжні перспективи розкриваються перед нами. Не уникайте ніколи того, що здається спочатку некорисним і незрозумілим”.

Рух на трибуні — і в залі померхло світло. Спокійний дужий голос секретаря Ради здригнувся від хвилювання.

— Ви побачите зараз те, що недавно ще здавалося цілком неможливим — знімок нашої Галактики збоку. Понад сто п’ятдесят тисячоліть — півтори галактичні хвилини тому — жителі планетної системи… — Чара пропустила ряд цифр, які нічого їй не говорили, — …в сузір’ї Центавра звернулися до жителів Великої МагелланоБОЇ Хмари — єдиної близької до нас позагалактичної системи зірок, про яку ми знаємо, що там є розумні світи, здатні зв’язатися по Кільцю з нашою Галактикою. Ми ще не можемо визначити точне місцезнаходження цієї магелланійської планетної системи, але можемо прийняти їхню передачу — знімок нашої Галактики. Ось він!

На величезному екрані засяяло далеким срібним світлом широке, трохи вужче на кінцях скупчення зірок. Глибокий морок простору заливав краї екрана. Такою ж чорнотою зяяли прогалини між спіральними, розкуйовдженими на кінцях гілками. Бліде сяйво огортало кільце кульових скупчень оцих найдавніших зоряних систем нашого всесвіту. Плоскі зоряні поля чергувалися з хмарами й смугами чорної захололої матерії. Знімок зроблено з незручного повороту — Галактика вийшла дуже перекошена і вища, ніж треба, так що центральне ядро ледве виступало палаючою опуклою масою всередині вузької лінзи. Очевидно, для повного уявлення про нашу зоряну систему треба було запитувати віддаленіші галактики, розташовані вище по галактичній широті. Але ще жодна галактика за час існування Великого Кільця не подала ознак того, що на ній є розумне життя.

Люди Землі пильно вдивлялися в екран. Вперше людина змогла побачити свій зоряний всесвіт збоку, з величезної віддалі простору.

Чарі здалося, що вся планета затамувала подих, розглядаючи свою Галактику у мільйонах екранів на всіх шести материках і на всіх океанах, де тільки були розкидані острівці людського життя і праці.

— З новинами, які прийняла наша обсерваторія по Кільцю і які ще не надійшли у світову інформацію, закінчено, — знову почав секретар. — Переходимо тепер до проектів, які треба широко обговорити.

Пропозицію Юти Гай про створення штучної, придатної для дихання атмосфери Марса шляхом виділення легких газів із глибинних гірських порід автоматичними установками визнано слушною, бо вона підкріплена серйозними розрахунками. Буде одержано повітря в достатній кількості для дихання і теплоізоляції наших селищ, які вийдуть із тепличних споруд. Багато років тому, після відкриття на Венері нафтових океанів та гір з твердих вуглеводів, там було запущено автоматичні установки для створення штучної атмосфери під гігантськими, ковпаками з прозорих пластмас. Вони дали можливість насадити рослини і побудувати заводи, що постачають людство будь-якими продуктами органічної хімії в колосальних кількостях.

Секретар відклав убік металеву пластинку і привітно посміхнувся. У найближчому до трибуни ряді з’явився Мвен Мас у темно-червоному вбранні, понурий, урочистий і спокійний. На знак поваги до зборів він підняв над головою складені руки і сів.

Секретар зійшов з трибуни, поступившись місцем молодій жінці з коротким золотистим волоссям і здивованим поглядом зелених очей. Голова Ради Гром Орм став поряд.

— Звичайно ми самі сповіщаємо про нові пропозиції. Але ви почуєте майже закінчене дослідження. Сам автор Іва Джан повідомить вам матеріал для серйозного обміркування.

Зеленоока жінка розповідала придушеним сором’язливим голосом. Вона почала з того загальновідомого факту, що рослинність південних материків відзначається голубуватим кольором листя, характерним для давніх форм земних рослин. Як показало дослідження рослинності інших планет, голубе листя властиве прозорішим, ніж земна, атмосферам або ж виникає при більш жорстокій, ніж у Сонця, ультрафіолетовій радіації світила.

— Наше Сонце, стале у своїй червоній радіації, нестабільне у голубій та ультрафіолетовій і близько двох мільйонів років тому зазнало різкої зміни фіолетової радіації, яка тривала дуже довго.

Тоді з’явилися голубуваті рослини, чорне забарвлення у птахів і звірів, які жили на відкритих просторах, чорні яйця у птахів, що гніздилися в незахищених тінню місцях. У цей час наша планета стала нестійкою відносно осі свого обертання через зміну електромагнітного режиму Сонячної системи. Давно вже з’явилися проекти перекачування морів у материкові западини, щоб порушити встановлену рівновагу і змінити положення земної кулі відносно своєї осі. Це було в часи, коли астрономи покладалися лише на елементарну механіку тяжіння, зовсім не беручи до уваги електромагнітної рівноваги системи, значно мінливішої, ніж гравітація. Нам слід підійти до розв’язання питання саме з цього боку, що виявиться значно простішим, дешевшим і швидшим. Пригадаймо, як на початку зореплавання створення штучного тяжіння вимагало такої витрати енергії, що було практично неможливим. Тепер, після відкриття розкладу мезонних сил, наші кораблі мають прості й надійні апарати штучної гравітації. Так і експеримент Рен Боза накреслює схожий обхідний шлях для дійової і швидкої зміни режиму обертання Землі…

Іва Джан замовкла. Група з шести чоловік — герої експедиції на Плутон, що сиділи всі разом у центрі залу, — почала вітати її, простягаючи складені долоні. Щоки молодої жінки спалахнули.

— Я знаю, що питання може бути розширене. Тепер можна думати про зміну навіть орбіт планет і, зокрема, про наближення Плутона до Сонця, щоб воскресити цю колись заселену планету чужої зірки. Але зараз я маю на увазі лише зрушення нашої Землі відносно осі для поліпшення кліматичних умов материкової півкулі.

Дослід Рен Боза показав, що можлива інверсія гравітаційного поля в його другий аспект — електромагнітне поле, з дальшою векторіальною поляризацією в оцих напрямках…

Постаті на екрані витягувались і повертались. Іва Джан вела далі:

— Тоді обертання планети втратить стійкість і Землю можна буде повернути в бажане положення для найзручнішого і найтривалішого освітлення сонячним промінням.

На довгому склі під екраном потяглися ряди заздалегідь обчислених машинами параметрів, і кожен, хто міг зрозуміти ці символи, переконувався, що проект Іви Джан принаймні обґрунтований.

Іва Джан спинила рух креслень та символів і, схиливши голову, зійшла з трибуни. Слухачі жваво переглядалися і перешіптувались. Обмінявшись непомітними жестами з Громом Ормом, на трибуні з’явився молодий начальник експедиції на Плутон.

— Безумовно, дослід Рен Боза спричиниться до тригерної реакції — спалаху найважливіших відкриттів. Мені він здається таким, що веде до недоступних раніше далей науки. Так було з квантовою теорією — першим наближенням до розуміння репагулюма, або взаємопереходу, з наступним потім відкриттям античастинок та антиподів. Потім настало репагулярне числення, яке здобуло перемогу над принципом невизначеності стародавнього математика Гейзенберга. І, нарешті, Рен Боз зробив ще один крок — до аналізу системи простір — поле, прийшовши до розуміння антигравітації та антипростору, або, за законом репагулюма, до нуль-простору. Всі невизнані теорії зрештою стали фундаментом науки!

Від групи дослідників Плутона я пропоную передати питання у світову інформацію для обговорення. Поворот планети відносно осі зменшить витрату енергії на підігрівання полярних поясів, ще більше згладить полярні фронти, підвищить водний баланс материків.

— Чи ясне питання, щоб поставити його на голосування? — спитав Гром Орм.

У відповідь спалахнуло багато зелених вогників.

— Тоді почнемо! — сказав голова і засунув руку під пюпітр свого крісла.

Там було три кнопки сигналів лічильної машини: права означала “так”, середня — “ні”, ліва — “не вважаю за можливе висловитись”. Кожен член Ради також послав непомітний для інших сигнал. Натиснули кнопки і Евда Наль і Чара. Окрема машина лічила думки слухачів для контролю правильності рішення Ради.

Через кілька секунд спалахнули великі знаки на демонстраційних екранах — питання поставили для обговорення всією планетою.

На трибуну піднявся Гром Орм.

— З причини, яку я прошу дозволу не називати до закінчення справи, слід розглянути зараз вчинок колишнього завідуючого зовнішніми станціями Ради Мвена Маса, а потім вирішувати питання про тридцять восьму зоряну експедицію. Чи довіряє Рада серйозності моїх мотивів?

Зелені вогні були одностайною відповіддю.

— Чи всі знають подробиці цього випадку? Знову каскад зелених спалахів.

— Це прискорить справу. Я прошу колишнього завідуючого зовнішніми станціями Ради Мвена Маса розповісти про мотиви свого вчинку, який призвів до таких фатальних наслідків. Фізик Рен Боз ще не видужав після поранення, і ми не викликали його як свідка. Відповідальності він не несе.

Гром Орм помітив червоний вогонь біля Евди Наль.

— До уваги Ради! Евда Наль хоче додати щось про Рен Боза.

— Я прошу дозволу виступити замість нього.

— З яких мотивів?

— Я люблю його!

— Ви висловитесь після Мвена Маса. Евда Наль погасила червоний сигнал і сіла.

На трибуні з’явився Мвен Мас. Спокійно, не жаліючи себе, африканець розповів про сподівані наслідки досліду і про своє незвичайне видіння, реальність якого не може бути доведена. Квапливість у проведенні досліду, викликана секретністю й незаконністю вчинку, призвела до того, що вони не підготували спеціальних приладів для запису, по-кладаючись на звичайні пам’ятні машини, приймачі яких одразу ж були зруйновані. І проведення досліду на супутнику — теж помилка. Треба було причепити до супутника 57 старий планетоліт і спробувати встановити на ньому прилади для орієнтування вектора. В усьому цьому винен він, Мвен Мас. Рен Боз займався установкою, а винесення досліду у космос перебувало в компетенції завідуючого зовнішніми станціями.

Чара стиснула руки — обвинувачувальні аргументи Мвена Маса здалися їй вагомими.

— Спостерігачі загиблого супутника знали про можливу катастрофу? — спитав Гром Орм.

— Так. Вони були попереджені і з радістю погодились.

— Мене не дивує те, що вони погодились, — тисячі юнаків беруть участь у небезпечних дослідах, які щорічно відбуваються на нашій планеті. Буває, що й гинуть… І нові йдуть з не меншою мужністю, — похмуро промовив Гром Орм, — на війну з невідомим. Але ви, попереджаючи юнаків, тим самим передбачали можливість такого кінця. І все-таки зробили рискований експеримент…

Мвен Мас мовчки похилив голову.

Чара, не відводячи очей од нього, затамувала важке зітхання, відчувши на плечі руку Евди Наль.

— Назвіть причини, які спонукали вас піти на це, — після паузи сказав голова Ради.

Африканець знову почав говорити, цього разу палко, схвильовано. Він розповів, як з юнацьких років звертались до нього з докором мільйони безіменних могил людей, переможених невблаганним часом, як нестерпно було не спробувати зробити, вперше за всю історію людства і багатьох сусідніх світів, крок до перемоги над простором і часом, поставити першу віху на цьому великому шляху, на який рушили б негайно сотні тисяч могутніх умів. Він вважав, що не має права відкласти — можливо, на століття — дослід тільки через те, що цим він наражатиме кількох людей на небезпеку, а себе — на відповідальність.

Мвен Мас говорив, і серце Чари билося дужче від гордості за свого обранця. Провина африканця почала здаватися не такою вже тяжкою.

Мвен Мас повернувся на місце і чекав рішення.

Евда Наль передала магнітофонний запис виступу Рен Боза. Його кволий, уривчастий голос загримів на весь зал через підсилювачі. Фізик виправдовував Мвена Маса. Не знаючи всієї складності питання, завідуючому зовнішніми станціями лишалося тільки довіритися йому, Рен Возу, а той переконав його в неодмінних успіхах. Але фізик не визнавав і себе винним. “Щороку, — казав він, — проводяться менш важливі досліди, які іноді кінчаються трагічно. Наука — боротьба за щастя людства — теж вимагає жертв, як і всяка інша боротьба. Боягузам, що дуже бережуть себе, не даються повнота і радість життя, а вченим — великі кроки вперед…”

На закінчення Рен Боз коротко проаналізував дослід та свої помилки і сказав, що він упевнений у майбутньому успіху. Запис промови скінчився.

— Рен Боз нічого не сказав про спостереження під час досліду, — підвів голову Гром Орм, звертаючись до Евди Наль. — Ви хотіли говорити за нього.

— Я передбачила питання і попросила слова, — відповіла Евда. — Рен Боз втратив свідомість через кілька секунд після включення Ф-станцій і більше нічого не бачив. Перебуваючи на грані непритомності, він помітив і запам’ятав лише показання приладів, що свідчили про появу нуль-простору. Ось його запис по пам’яті.

На екрані з’явилося кілька цифр, і більшість людей негайно переписала їх.

— Дозвольте мені додати ще від Академії Горя і Радості, — знову почала Евда. — Підрахунок народних висловлювань після катастрофи дає таке…

Ряди восьмизначних цифр потяглися на екрані, розпадаючись на графи осудження, виправдання, сумніву в науковому підході, звинувачень у поспішності. Але загальна думка, безумовно, була на користь Мвена Маса й Рен Боза, і обличчя присутніх проясніли.

Спалахнув червоний сигнал на протилежному боці залу, і Гром Орм дав слово астроному тридцять сьомої зоряної — Пур Хіссу. Той почав голосно і темпераментно, незграбно жестикулюючи довгими руками і випинаючи кадик:

— Ми з групою товаришів астрономів осуджуємо Мвена Маса. Його вчинок — проведення досліду без Ради — викликає підозру, що Мвен Мас діяв не так безкорисливо, як це намагалися показати тут ті, що висловлювались!

Чара спалахнула від обурення і лишилася на місці, тільки скоряючись холодному погляду Евди Наль. Пур Хісс замовк.

— Ваші звинувачення тяжкі, але безпідставні, — заперечив з дозволу голови Мвен Мас, — уточніть, що ви маєте на увазі під корисливістю.

— Безсмертна слава, коли дослід цілком вдасться, — ось корислива причина вашого вчинку. А боягузтво — ви боялися, що вам не дозволять зробити дослід, тому й діяли поспішно й таємно.

Мвен Мас широко посміхнувся, по-дитячому розвів руками і мовчки сів. У всьому вигляді Пур Хісса з’явилося злобне торжество.

Евда Наль повторно попросила слова.

— Висловлювання Пур Хісса поспішне і надто злобливе для вирішення серйозного питання. Його погляди на таємні мотиви вчинків відносять нас до часу Темних віків. Так говорити про якусь безсмертну славу могли тільки люди сивої давнини. Не знаходячи радості й повноти у своєму повсякденному житті, не відчуваючи себе часткою всього людства-творця, вони лякалися неминучої смерті і чіплялися за найменшу надію увічнення. Вчепий-астроном Пур Хісс не розуміє, що в пам’яті людства живуть лише ті, чиї думки, воля і досягнення продовжують діяти і після їх смерті, а після припинення дії їх думок забуваються і зникають. Часто вони воскресають знову з небуття, як чимало давніх учених або художників, якщо їхні творіння знову стають необхідними і відновлюють дію в суспільстві… особливо в багатомільярдному сучасному суспільстві! Я давно вже не стикалася з таким примітивним розумінням безсмертя й слави і здивована, зустрівши його у космічного мандрівника.

Евда Наль, випроставшись на весь зріст, обернулась до Пур Хісса, який зіщулився у своєму кріслі, освітлений силою-силенною червоних вогників.

— Відкинемо дурниці, — вела далі Евда, — і поглянемо на вчинок Мвена Маса і Рен Боза, взявши за головний критерій щастя людства. Раніше люди часто не вміли зважити реальну цінність своїх справ і зіставити її з шкідливою зворотною стороною, яку неминуче має кожна дія, кожний захід. Ми давно позбулися цього і можемо говорити тільки про справжнє значення вчинків.

І тепер, як раніше, тільки окремі люди намацують нові шляхи, бо тільки особлива настроєність мозку після тривалої підготовки може розпізнати новий напрямок, захований у суперечливих фактах. Але тепер, ледве тільки визначиться новий шлях, десятки тисяч людей починають його торувати, і лавина нових відкриттів котиться у безконечність, збільшуючись, як сніжна грудка. Рен Боз і Мвен Мас пішли найменш уторованим шляхом. Я не маю достатніх знань, але й для мене передчасність їхнього досліду очевидна. В цьому вина обох і відповідальність за величезні матеріальні збитки і життя чотирьох чоловік. За законами Землі, тут явний злочин, але його вчинено не з особистої мети і, отже, він не підлягає найтяжчій відповідальності.

Евда Наль неквапливо повернулася на своє місце. Гром Орм не знайшов більше бажаючих висловитися. Члени Ради вимагали від голови заключної пропозиції. Тонка жилава постать Грома Орма нахилилася вперед на трибуні, і гострий погляд уп’явся в глибину залу.

— Обставини для остаточної думки нескладні. Для Рен Боза я взагалі відкидаю відповідальність. Який вчений не скористається пропонованими йому можливостями, особливо якщо він упевнений в успіху? Нищівна невдача експерименту буде наукою. Однак безсумнівна і його користь. Вона частково повертає матеріальні збитки, оскільки тепер експеримент допоможе у вирішенні багатьох питань, про які в Академії Межі Знань тільки ще починали думати.

Ми вирішуємо проблеми використання виробничих сил у великому масштабі, відкинувши дрібноутилітарні пристосовницькі тенденції давньої економіки. Проте і досі іноді люди не розуміють моменту удачі, тому що забувають про незаперечність законів розвитку. Їм здається, що будова повинна підніматися без кінця. Мудрість керівника полягає в тому, щоб своєчасно зрозуміти вищий для даного моменту ступінь, зупинитися і почекати або змінити шлях. Таким керівником на своєму дуже відповідальному посту не зміг бути Мвен Мас. Вибір Ради виявився помилковим. Рада несе в цьому відповідальність нарівні з своїм обранцем. Насамперед винен я сам, бо підтримав ініціативу двох членів Ради про запрошення Мвена Маса.

Я пропоную Раді виправдати Мвена Маса в особистих мотивах вчинку, але заборонити йому займати посади у відповідальних організаціях планети. Мене так само слід усунути з поста голови Ради і направити на ліквідацію наслідків свого необережного вибору — будівництво супутника.

Гром Орм обвів поглядом зал, читаючи щирий жаль, що відбився на багатьох обличчях. Та люди епохи Кільця уникали умовлянь, поважаючи рішення кожного і довіряючи їх правильності.

Мір Ом порадився з членами Ради, і лічильна машина повідомила про наслідки голосування. Висновок Грома Орма було прийнято без заперечень, але з умовою, щоб Орм довів до кінця роботу зборів і тільки після цього залишив свій пост.

Він вклонився, але нічого не змінилося на його наглухо скованому волею обличчі.

— Я повинен тепер пояснити своє прохання про перенесення обговорення зоряної експедиції, — спокійно вів далі голова. — Щасливе закінчення справи було очевидне, і я гадаю, що Контроль Честі і Права погодиться з нами. Але тепер я можу просити Мвена Маса зайняти своє місце в Раді — перед нами важливе обговорення по зоряній експедиції. Знання Мвена Маса потрібні для правильного вирішення питання, тим більше, що член Ради Ерг Ноор не зможе взяти участі в сьогоднішньому обговоренні.

Мвен Мас попрямував до крісел Ради. Зелені вогні доброзичливості переливалися по залу, відзначаючи його шлях.

Беззвучно зсунулися карти планет, поступаючись місцем похмурим чорним таблицям, на яких різноколірні вогники зірок були з’єднані синьою ниткою передбачених на століття маршрутів. Голова Ради пожвавішав. Зникла холодна байдужість, на сіруватих щоках засвітився рум’янець, сталеві очі потемніли. Гром Орм опинився на трибуні.

— Кожна зоряна експедиція — довго викохувана мрія, нова надія, яку дбайливо виношували багато років, новий щабель на сходах великого сходження. З другого боку, це праця мільйонів, яка не може пройти без віддачі, без великого наукового або економічного ефекту, бо інакше зупиниться наш рух уперед і дальше підкорення природи. Через те ми так ретельно обмірковуємо, обдумуємо, обчислюємо, перш ніж новий корабель полине в міжзоряні далі.

Наш обов’язок змусив віддати тридцять сьому експедицію для Великого Кільця. Тим докладніше ми обговорювали план тридцять восьмої експедиції. Але за останній рік сталося кілька подій, що змінили становище і зобов’язали нас переглянути затверджені попередніми Радами й планетним обговоренням шлях і завдання експедиції. Відкриття способів обробки сплавів під високим тиском при температурі абсолютного нуля поліпшило міцність корпусу зорельотів. Удосконалення анамезонних двигунів, які стали економічнішими, дає можливість літати далі одиночним кораблям. Передбачувані для тридцять восьмої експедиції зорельоти “Аелла” і “Тинтажель” застаріли порівняно з щойно збудованим “Лебедем” — круглокорпусним кораблем вертикального типу з чотирма кілями стійкості. Ми стаємо здатними літати набагато далі.

Ерг Ноор, повернувшись на “Тантрі” з тридцять сьомої експедиції, повідомив про відкриття чорної зірки класу Т, на планеті якої знайдено зореліт невідомої конструкції. Спроба проникнути всередину корабля мало не привела всіх до загибелі, але все-таки вдалося здобути шматок металу від корпусу. Це невідома у нас речовина, хоч і близька до чотирнадцятого ізотопу срібла, що є на планетах надзвичайно гарячої зірки класу 08, відомої вже дуже давно під назвою Дзети Корми Корабля.

Форма зорельота — двоякоопуклого диска з грубоспіраль-ною поверхнею — обговорена в Академії Межі Знань.

Юній Ант переглянув пам’ятні записи інформації Кільця за всі чотириста років з моменту нашого включення в Кільце. Цей тип конструкції зорельотів нездійсненний при нашому напрямку науки і рівні знань. Його не знають на тих світах Галактики, з якими ми обмінювались відомостями.

Дисковий зореліт таких колосальних розмірів, безсумнівно, гість з неймовірно далеких планет, можливо, навіть з позагалактичних світів. Він міг мандрувати мільйони років і спуститися на планету залізної зірки у нашому пустинному поясі на краю Галактики.

Не потребує пояснень важливість вивчення цього корабля шляхом спеціальної експедиції на зірку Т.

Гром Орм увімкнув гемісферний екран, і зал зник. Перед глядачами повільно пропливали записи пам’ятних машин.

— Це недавно прийняте повідомлення з планети ЦР519 — я випускаю для зручності детальні координати — їхня експедиція в систему зірки Ахернар…

Дивним здавалося розташування зірок, і найдосвідчені-ший погляд не міг би пізнати в них давно вивчені світила. Плями газу, що тьмяно світився, темні хмари і, нарешті, великі охололі планети, що відбивали світло надзвичайно яскравої зірки.

Ахернар діаметром усього в три з половиною рази більший за Сонце світився як двісті вісімдесят сонць. Це невимовно яскрава голуба зірка спектрального класу В5. Космічний корабель, який зробив запис, відійшов убік. Мабуть, минули десятки років подорожі. На екрані виникло інше світило — яскрава зелена зірка класу 8. Вона зростала, світячи дедалі яскравіше, поки зореліт чужого світу наближався до неї. Мвен Мас подумав, що чудовий зелений відтінок її світла був би значно красивіший крізь атмосферу. Ніби у відповідь на його думку, на екрані з’явилася поверхня нової планети. Знімки робилися з перервами — екран не показав наближення до планети. Перед глядачами несподівано виросла країна високих гір, оповита всіма можливими відтінками зеленого світла. Чорно-зелені тіні глибоких ущелин і стрімких схилів, голубувато-зелені та лілувато-зелені освітлені скелі й долини, аквамаринові сніги на вершинах і плоскогір’ях, жовто-зелені, спалені гарячим світилом ділянки. Малахітові річки бігли вниз, до невидимих озер і морів, що ховалися за хребтами.

Далі вкрита круглими пагорбами рівнина розстелилася до краю моря, що здавалося блискучим листом зеленого заліза. Сині дерева кучерявились густим листям, галявини розквітали пурпуровими смугами та плямами невідомих кущів і трав. А з глибини аметистового неба могутнім потоком струмувало золотисто-зелене проміння. Люди Землі завмерли. Мвен Мас порпався у своїй неосяжній пам’яті, щоб точно визначити місцезнаходження зеленого світила.

“Ахернар — Альфа Ерідана, високо в південному небі, поряд з Туканом. Відстань — двадцять один парсек… Повернення зорельота з тим же екіпажем неможливе”, — швидко линули гострі думки.

Екран згас, і дивним здався вигляд замкнутого залу, пристосованого для роздумів та нарад жителів Землі.

— Ця зелена зірка, — знову пролунав голос голови, — з великою кількістю цирконію у спектральних лініях, розміром трохи більша за наше Сонце. — Гром Орм швидко перелічив координати цирконієвого світила.

— В її системі, — вів далі він, — є дві планети-близнюки, що обертаються одна проти одної на такій відстані від зірки, яка відповідає енергії, що її одержує Земля від Сонця.

Товщина атмосфери, її склад, кількість води збігаються з умовами Землі. Такі попередні дані експедиції планети ЦР519. Ці ж повідомлення свідчать про те, що вищого життя на планетах-близнюках нема. Вище розумове життя так перетворює природу, що це помітно навіть при поверховому спостереженні із зорельота, який летить угорі. Треба гадати, що розумове життя або не змогло там розвинутись, або ще не розвинулося. Це надзвичайно рідкісна удача. Якби там виявилось вище життя, світ зеленої зірки був би закритий для нас. Ще в сімдесят другому році епохи Кільця, понад три століття тому, на нашій планеті обговорено було питання про заселення планет з вищим розумовим життям, яке навіть і не досягло рівня нашої цивілізації. Тоді ж було вирішено, що будь-яке вторгнення на такі планети веде до неминучого насильства внаслідок глибокого нерозуміння.

Ми знаємо тепер, які різноманітні світи у нашій Галактиці. Зірки голубі, зелені, жовті, білі, червоні, оранжеві; усі воднево-гелієві, але залежно від складу своїх оболонок і ядер названі вуглецевими, ціановими, титановими, цирконієвими, з різним характером випромінювання, високими і низькими температурами, різним складом своїх атмосфер і ядер. Планети найрізноманітнішого об’єму, щільності, складу і товщини атмосфери, гідросфери, відстані до світила, умов обертання. Але ми знаємо й інше: наша планета з її сімдесятьма процентами покритої водою поверхні у поєднанні з близькістю до Сонця, яке виливає на неї потужний запас енергії, являє собою не часто бачену основу могутнього життя, де багато біомаси та різноманітних безперервних перетворень.

Тому життя у нас розвинулося скоріше, ніж на інших світилах, де воно було пригнічене нестачею води, сонячної енергії або малими площами суші. І швидше, ніж на планетах, на яких надто багато води. Ми бачили в передачах по Кільцю еволюцію життя на дуже затоплених планетах, життя, що відчайдушно лізе вгору, по стеблинах рослин, які стирчать з вічної води.

На нашій багатій на воду планеті теж порівняно мала площа материків.

У найдавніші періоди історії Землі життя розвивалося повільніше у болотах низьких материків палеозойської ери, ніж на високих материках кайнозойської ери, де точилася боротьба не тільки за їжу, а й за воду.

Ми знаємо, що потрібен певний, найбільш вигідний для добробуту і могутності життя процент співвідношення води й суші, і наша планета близька до цього найсприятливішого коефіцієнта. Таких планет не дуже багато в космосі, і кожна є неоціненним скарбом для нашого людства як новий ґрунт для його розселення і дальшого удосконалення.

Давно вже людство перестало боятися стихійного перенаселення, яке лякало наших далеких предків. Але ми неухильно пориваємось у космос, розширяючи дедалі більше пояс розселення людей, бо в цьому також просування вперед, неминучий закон розвитку. Трудність освоєння планет, які значно відрізняються фізичними умовами від Землі, була така велика, що вже давно породила проекти про поселення людства в космосі на спеціально збудованих гігантських спорудах, схожих на збільшені у багато разів штучні супутники. Ви знаєте, що один такий острів було збудовано напередодні епохи Кільця, — я кажу про “Надир”, розташований за вісімнадцять мільйонів кілометрів від Землі. Там живе й зараз невелика колонія людей… Неуспіх цих тісних, надто обмежених місць для людського життя був такий очевидний, що доводиться тільки дивуватися з наших предків, незважаючи на всю сміливість їхнього будівного задуму.

Планети-близнюки зеленої цирконієвої зірки дуже схожі на нашу. Їх відкрили мешканці планети ЦР519. Але для цих тендітних істот планети-близнюки непридатні або їх важко освоювати, і тому жителі ЦР519 поспішили передати нам здобуті відомості, як ми передамо їм свої відкриття.

Зелена зірка перебуває від нас на такій відстані, якої не пролітав жоден з наших зорельотів. Досягнувши її планет, ми висунемося далеко в космос. І висунемося не на малесенькому, штучно зробленому світі, а на міцній базі великих планет, просторих для організації зручного життя, могутньої техніки.

Ось чому я докладно зайняв вашу увагу планетами зеленої зірки — мені вони здаються надзвичайно важливими для дослідження. Зореліт типу “Лебідь” тепер може подолати відстань у сімдесят світлових років, і, можливо, варто тридцять восьму зоряну експедицію вирядити на Ахернар!

Гром Орм замовк і пішов на своє місце, повернувши невеличкий важельок на пульті трибуни.

Замість голови Ради перед глядачами піднявся невеликий екран, на якому врівень грудей з’явилася знайома багатьом масивна постать Дар Вітра. Колишній завідуючий зовнішніми станціями посміхнувся, зустрінутий нечутними вітаннями зелених вогників.

— Дар Вітер перебуває зараз в Арізонській радіоактивній пустині, звідки виряджають партії ракет на висоту п’ятдесяти семи тисяч кілометрів для будівництва супутника, — пояснив Гром Орм. — Як член Ради він хотів висловити перед вами свою думку.

— Я пропоную здійснити найпростіше, — пролунав веселий голос, що зазвучав металом переносного передавача. — Вирядити не одну, а три експедиції!

Члени Ради і глядачі завмерли від несподіванки. Дар Вітер не був оратором і не скористався ефектною паузою.

— Початковий план посилки обох зорельотів тридцять восьмої експедиції на потрійну зірку ЄЕ7723…

Тієї ж миті Мвен Мас уявив собі цю потрійну зірку, що по-давньому позначалася як Омікрон 2 Ерідана. У цій системі з жовтої, голубої і червоної зірок, розташованій менш ніж за п’ять парсеків від Сонця, на двох планетах не було життя, але інтерес дослідження полягав не в них. Голуба зірка у цій системі була білим карликом. Розмірами з велику планету, масою вона дорівнювала половині Сонця. Середня питома вага речовини цієї зірки у дві тисячі п’ятсот разів перевищувала щільність найважчого земного металу — іридію. Тяжіння, електромагнітні поля, процеси створення важких хімічних елементів на цій зірці становили величезний інтерес і були дуже важливі для безпосереднього вивчення їх з якнайближчої віддалі. Тим більше, що десята зоряна експедиція, яку посилали колись на Сіріус, загинула, встигнувши попередити про небезпеку. Близький сусід Сонця — подвійна голуба зірка Сіріус — теж мала білого карлика нижчої температури і більших розмірів, ніж Омікрон 2 Ері-дана В з щільністю в двадцять п’ять тисяч разів більшою за щільність води. Досягти цієї близької зірки було неможливо через величезні схрещувальні метеорні потоки, які оперізували зірку і були так розсіяні, що не вдавалося точно визначити поширення згубних уламків. Тоді й була задумана експедиція на Омікрон 2 Ерідана, триста п’ятнадцять років тому.

— …має тепер, після досліду Мвена Маса і Рен Воза, — говорив тим часом Дар Вітер, — таке важливе значення, що відмовитись од нього не можна. Але вивчення чужого далекого зорельота, якого знайшла тридцять сьома експедиція, може дати нам нові знання, які набагато перевершать відкриття першого дослідження.

Можна знехтувати встановленими колись правилами безпеки і рискнути розділити зорельоти. “Аеллу” послати на Омікрон Ерідана, а “Тинтажель” — на зірку Т. Обидва зорельоти першого класу, як “Тантра”, що впоралася сама з величезними труднощами.

— Романтика! — голосно і презирливо сказав Пур Хісс і зразу ж зіщулився, помітивши незадоволення глядачів.

— Так, справжня романтика! — радісно вигукнув Дар Вітер. — Романтика — розкіш природи, але необхідна в добре влаштованому суспільстві! Від зайвини тілесних і душевних сил у кожної людини швидше народжується прагнення до нового, до частих перемін. З’являється особливе ставлення до життєвих явищ — спроба побачити більше, ніж рівний поступ повсякденності, чекати від життя вищу норму випробувань і вражень.

— Я бачу в залі Евду Наль, — вів далі Дар Вітер. — Вона підтвердить вам, що романтика — це не тільки психологія, а й фізіологія! Так от: новий зореліт “Лебідь” вирядити на Ахернар, до зеленої зірки, бо тільки через сто сімдесят років наша планета узнає результат. Гром Орм має цілковиту рацію, що дослідження схожих планет і створення бази для просування в космос — наш обов’язок по відношенню до нащадків.

— Запас анамезону готовий тільки для двох кораблів, — заперечив секретар Мір Ом. — Треба десять років, щоб, не порушуючи економіки, приготувати корабель ще для одного польоту. Нагадаю, що тепер багато виробничих сил забере відбудова супутника.

— Я передбачив це, — відповів Дар Вітер, — і пропоную, якщо Рада Економіки вважатиме за можливе, звернутися до населення планети. Хай кожен на рік відкладе розважальні подорожі та мандрівки, хай вимкнуть телевізори наших акваріумів у глибинах океану, перестануть привозити коштовне каміння та рідкісні рослини з Венери й Марса, спинять заводи одягу і прикрас. Рада Економіки визначить краще від мене, що треба спинити, щоб кинути зекономлену енергію на виробництво анамезону. Хто з нас відмовиться скоротити потреби на один тільки рік, щоб принести нашим дітям великий дар — дві нові планети в життєдайному промінні зеленого, приємного для наших земних очей сонця!

Дар Вітер простягнув руки перед собою, звертаючись до всієї Землі, бо знав, що мільярди очей стежать за ним в екранах телевізорів, кивнув головою і зник, лишивши порожнє синювате мерехтіння. Там, в Арізонській пустині, гучний гуркіт періодично струшував землю, вказуючи на те, що чергова ракета полинула з вантажем за межі голубого небокраю. Тут усі присутні в залі Ради підвелися, піднімаючи ліві руки, що означало відкриту і повну згоду з Дар Вітром.

Голова Ради звернувся до Евди Наль.

— Наш гість з Академії Горя і Радості, чи не висловите ви свою думку в аспекті людського щастя?

Евда ще раз піднялася на трибуну.

— Людська психіка, завдяки своїй будові, не пристосована до тривалого збудження і багаторазового повторення збудження — це захист від швидкого старіння нервової системи. Наші далекі предки мало не занапастили людство, коли не звертали уваги на те, що людина у своїй фізіологічній основі потребує частого відпочинку. Але ми, налякані цим, спочатку надто берегли психіку, не розуміючи, що головним засобом відключення і відпочинку від вражень в праця. Людина потребує не тільки зміни роду занять, але й регулярного чергування праці та відпочинку. Чим важча праця, тим триваліший відпочинок, і тоді чим трудніше, тим радісніша, тим більше захоплена людина.

Можна говорити про щастя, як про повсякденну зміну праці й відпочинку, труднощів і насолод. Довголіття людини розширило межі її світу, і вона полинула в космос. Боротьба за нове — це справжнє щастя! Отже, вирядження зорельота на Ахернар дасть людству більше безпосередньої радості, ніж дві інші експедиції, бо планети зеленого сонця подарують повий світ нашим почуттям, а дослідження фізичних явищ космосу, незважаючи на все їх значення, сприймаються поки що тільки в царині розуму. Борючись за збільшення людського щастя, Академія Горя і Радості, мабуть, вважала б за найвигіднішу експедицію на Ахернар, та коли можна здійснити всі три, то чого ж кращого бажати!

Схвильований зал нагородив Евду Наль цілою лавиною зелених вогників.

Підвівся Гром Орм.

— Питання і рішення Ради вже з’ясували, і мій виступ, очевидно, останній. Будемо просити людство скоротити свої потреби на чотириста дев’ятий рік ери Кільця. Дар Вітер не сказав про те, що історики знайшли золотого коня ери Роз’єднаного Світу. Ці сотні тонн чистого золота можна використати на виробництво анамезону і добитися швидкого виготовлення запасу для польоту. Вперше за всю історію Землі вирядимо експедиції одночасно на три зоряні системи і вперше спробуємо досягти світів, віддалених на сімдесят світлових років!

Голова закрив засідання і попросив лишитися тільки членів Ради. Треба було негайно скласти запити в Раду Економіки, а також в Академію Схоластики та Передбачення Майбутнього, щоб з’ясувати можливі випадковості в далекій дорозі на Ахернар.

Стомлена Чара попленталася слідом за Евдою. Дівчині хотілося швидше лишитися самій, щоб на самоті пережити виправдання Мвена Маса. Сьогодні чудовий день! Правда, Мвена Маса не увінчали як героя, на що в потаємних мріях сподівалася Чара. Його надовго, якщо не назавжди, усунули від великої і важливої роботи… Та хіба його не лишили в суспільстві! Хіба для них обох не відкрита спільна широка й нелегка дорога дослідження, праці, кохання!

Евда Наль примусила дівчину піти в найближчий Будинок харчування. Чара так довго дивилася на таблицю вибору, що Евда вирішила діяти сама, назвавши в приймальний рупор автомата шифри вибраних страв та індекс столу. Тільки-но вони посідали за невеличкий — на два місця — овальний стіл, як у центрі його відкрився люк і звідти з’явився маленький контейнер з їжею. Евда Наль подала Чарі келих підбадьорливого напою “Ліо”, а сама з задоволенням випила склянку прохолодої води і обмежилася запіканкою з каштанів, горіхів та бананів із збитими вершками. Чара з’їла якусь страву з тертого м’яса раптів — птахів, що заміняли колишніх курей і дичину, і, за згодою Евди, пішла. Евда Наль дивилася вслід Чарі, коли дівчина з своєю чудовою навіть для епохи Кільця грацією збігала по сходах між статуями з чорного металу і химерно вигнутими підставками ліхтарів.

Розділ XIII

АНГЕЛИ НЕБА

Затамувавши подих, стежив Ерг Ноор за маніпуляціями вправних лаборантів. Величезна кількість приладів нагадувала пост управління зорельота, але просторий зал з широкими голубуватими вікнами зразу ж відкидав будь-які думки про космічний корабель.

У центрі кімнати на металевому столі стояла камера з товстих плит руфолюциту — матеріалу, прозорого і для інфрачервоних, і для видимих променів. Павутиння трубок і проводів обплутувало коричневу емаль зорелітного водяного бака, в якому були ув’язнені дві чорні медузи з планети залізної зірки.

Еон Тал, випроставшись, мов на фіззарядці, з безпорадно ввислою, як і раніше, на перев’язі, рукою, здалеку заглядав на барабан самописця, який поволі обертався. На чолі біолога над широкими чорними бровами виступили крапельки поту.

Ерг Ноор облизнув пересохлі губи.

— Нічого. За п’ять років подорожі там лишився самісінький порох, — хрипко зауважив астрольотчик.

— Коли так, то це дуже погано… для Нізи і для мене, — озвався біолог. — Доведеться шукати навпомацки — можливо, багато років, щоб визначити характер ураження.

— Ви все ще гадаєте, що органи, які вбивають здобич, однакові у медуз і в хреста?

— Не тільки я — Грім Шар і всі інші прийшли до такого ж висновку. Але спочатку були найнесподіваніші припущення. Я вважав, що чорний хрест взагалі не має відношення до планети.

— Я теж, пригадуєте, казав вам про це. Мені здавалося, що ця істота — з дискового зорельота і охороняла його. Та коли подумати серйозно, то навіщо охороняти нездоланну фортецю зовні? Спроба відкрити спіралодиск показала безглуздість таких думок.

— Я уявляв собі, що хрест взагалі не живий!

— Робот-автомат, поставлений охороняти зореліт?

— Авжеж! Але тепер, звичайно, я відкинув цю думку. Чорний хрест — це жива істота, породження світу темряви. Очевидно, ці тварюки живуть унизу, на рівнині. Він з’явився з боку “воріт” — проходу між скелями. Медузи легші й рухливіші — це мешканці плоскогір’я, на яке ми сіли. Зв’язок чорного хреста і спіралодиска випадковий, просто наші захисні прилади не торкнулися цього віддаленого куточка рівнини, який завжди лишався в темряві за гігантським диском.

— І ви вважаєте, що вбивчі органи хреста і медуз схожі між собою?

— Звичайно! Ці тварини живуть в однакових умовах, у них повинні бути і схожі органи. Залізна зірка — теплове електричне світило. Вся товста атмосфера планети дуже насичена електрикою. Грім Шар вважає, що тварини вбирали енергію з атмосфери, створюючи згустки на зразок наших кульових блискавок. Пригадайте рух коричневих зірочок по щупальцях медуз.

— І хрест мав щупальця, але не було…

— Просто ніхто не встиг помітити. Але характер ураження — по нервових стовбурах з паралічем відповідного вищого центра — однаковісінький у мене і в Нізи! Це головний доказ і головна надія!

— Надія? — стрепенувся Ерг Ноор.

— Звичайно. Дивіться, — біолог показав на рівну лінію записів приладу, — чутливі електроди, занурені в пастку з медузами, нічого не показують. Чудовиська забралися туди З повним зарядом своєї енергії, яка нікуди не могла подітися з бака після того, як його закрили. Ізоляційний захист космічних харчових судин навряд чи може бути проникним — це не наші легкі біологічні скафандри. Пригадайте, що хрест, який уразив Нізу, не заподіяв вам шкоди. Його ультразвук проник у скафандр вищого захисту, зламавши волю, але уражаючі розряди виявились безсилими. Вони пробили тільки скафандр Нізи так само, як медузи пробили мій.

— Отже, заряд кульових блискавок чи чогось схожого, який увійшов у бак, повинен там лишитись. Але прилади нічого не показують…

— В цьому і є надія. Виходить, медузи не розсипалися в порох. Вони…

— Розумію. Закапсулювались, сховалися в чомусь на зразок кокона.

— Авжеж. Такі пристосування поширені серед живих організмів, змушених переживати несприятливі для існування періоди. Довгі льодяні ночі чорної планети, її страшенні урагани на “сходах” і “заходах” — саме такі періоди. Але оскільки вони порівняно швидко чергуються, то я певен, що медузи можуть швидко інцистуватись і так само швидко виходити з цього стану. Якщо міркування правильне, то ми зможемо досить просто повернути чорних медуз до їх вбивчої життєдіяльності.

— Відновленням температури, атмосфери, освітлення та інших умов чорної планети?

— Так. Усе розраховано і підготовлено. Скоро прибуде Грім Шар. Ми почнемо продувати бак нєоново-киснево-азот-ною сумішшю під тиском три атмосфери. Але спочатку переконаємось…

Еон Тал порадився з двома асистентами. Якась установка почала повільно підповзати до коричневого бака. Передня руфолюцитова плита відсунулась, відкриваючи доступ до небезпечної пастки.

Електроди всередині бака замінились мікродзеркалами з циліндричними освітлювачами. Один з асистентів став за пульт телеуправління. На екрані виникла ввігнута поверхня, вкрита зернистим нальотом, вона тьмяно відбивала промені освітлювача. Це — стінка бака. Плавно поверталося дзеркало. Еон Тал почав:

— Рентгеном просвітити важко, надто сильна ізоляція. Доводиться застосовувати складніший спосіб.

Обертання дзеркала відбило дно посудини і на ньому дві білі грудки у формі неправильних куль з ніздрюватою, волокнистою поверхнею. Грудки скидалися на плоди недавно вирощеної породи хлібних дерев, які досягають сімдесяти сантиметрів у поперечнику.

— Приєднайте ТВФ до вектора Грім Шара, — звернувся біолог до помічника.

Як тільки вчений переконався в правильності загальних передбачень, він прибіг до лабораторії. Короткозоро мружачись зовсім не від поганого зору, а за звичкою, Грім Шар оглядав підготовлені апарати. Грім Шар не був схожий на славетного вченого, які, здебільшого, відзначалися солідним виглядом і владністю вдачі. Ерг Ноор пригадав Рен Боза з його сором’язливою хлопчачою зовнішністю, яка так не відповідала величі його розуму.

— Зірвіть закритий шов! — наказав Грім Шар.

Механічна рука зрізала шар твердої емалевої маси, не зрушивши з місця важку кришку. Шланги, з газовою сумішшю підключилися до вентилів. Потужний прожектор інфрачервоних променів замінив залізну зірку.

— Температура… сила тяжіння… тиск… електрична насиченість… — повторював показання приладів асистент, що стежив за ними.

Через півгодини Грім Шар обернувся до астрольотчиків.

— Ходімо в зал відпочинку. Немає можливості вгадати наперед час оживлення цих капсул. Якщо Еон має. рацію, то це станеться скоро. Чергові попередять нас.

Інститут Нервових Струмів був збудований далеко від жилої зони, на околиці заповідного степу. Земля наприкінці літа стала сухою, і вітер линув з особливим шелестом, що проникав у навстіж відчинені вікна разом з легким запахом підсушених сонцем трав.

Троє дослідників у зручних кріслах мовчали, поглядаючії у вікна поверх розлогих дерев на марево далекого горизонту. Час од часу хто-небудь заплющував стомлені очі, але очікування було надто напруженим, щоб задрімати. Цього разу доля не випробовувала терпіння вчених. Не минуло й трьох годин, як спалахнув екран прямого зв’язку. Черговий асистент ледве стримувався.

— Кришка ворушиться!

За одну мить усі троє опинилися в лабораторії.

— Закрийте наглухо руфолюцитову камеру, перевірте герметичність, — розпорядився Грім Шар. — Перенесіть умови планети в камеру.

Легке шипіння потужних насосів, посвистування зрівню-вачів тиску — і всередині прозорої клітки створилась атмосфера світу темряви.

— Збільшіть вологість і насичення електрикою, — вів далі Грім Шар.

Різкий запах озону поплив лабораторією.

Нічого не змінилося. Вчений спохмурнів, обводячи поглядом прилади і намагаючись зміркувати, що ще не зроблено.

— Потрібна темрява! — раптом пролунав чіткий голос Ерга Ноора.

Еон Тал навіть підскочив.

— Як я міг забути! Грім Шар, ви не були на залізній зірці, але я!..

— Поляризуючі віконниці! — замість відповіді сказав учений.

Світло померхло. Лабораторія лишилась освітленою лише вогнями приладів. Асистенти засмикнули пульт шторами, і все поглинув морок. Подекуди ледве мерехтіли цятки самосвітних індикаторів.

Дихання чорної планети війнуло в обличчя астрольотчиків, воскресивши в пам’яті страшні і захоплюючі дні важкої боротьби.

Минуло кілька хвилин мовчання, в якому чулися тільки обережні рухи Еона Тала, що настроював екран для інфрачервоних променів з поляризуючою ширмою, що запобігала відкиданню світла.

Тихий звук і важкий удар — це упала кришка водяного бака всередині руфолюцитової камери. Знайоме блимання коричневих спалахів — це щупальця чорного чудовиська з’явились над краєм бака. Несподіваним стрибком воно підлетіло вгору, простираючись покривалом темряви на всю площу руфолюцитової камери, і вдарилось об прозору стелю. Тисячі коричневих зірочок засяяли по тілу медузи, покривало надулося куполом, наче від повівання знизу, і медуза ткнулася в дно камери зібраними в пучок щупальцями. Такою ж чорною примарою піднялося з бака друге чудовисько, мимохіть вселяючи жах своїми швидкими і беззвучними рухами. Але тут, за міцними стінами дослідної камери, оточені керованими на віддалі приладами, виплодки планети мороку були безсилі.

Прилади вимірювали, фотографували, визначали, викреслювали складні криві, розкладаючи будову чудовиськ на різноманітні фізичні, хімічні та біологічні показники. Розум людини знов складав ці різноякісні дані, опановуючи будову невідомих породжень жаху і підкоряючи їх собі.

Непомітно минали години, і Ерг Ноор усе більше переконувався в перемозі.

Дедалі радіснішим ставав Еон Тал, жвавішали Грім Шар та його молоді асистенти.

Нарешті вчений підійшов до Ерга Ноора.

— Ви можете йти з спокійним серцем. Ми залишимось до кінця дослідження. Я боюсь вмикати видиме світло — тут чорним медузам від нього не сховатись, як на їхній планеті. А вони повинні відповісти на все, що ми хочемо знати.

— І ви будете знати?

— Через три-чотири дні дослідження стане вичерпним для нашого рівня знань. Але вже зараз можна уявити, яка дія паралізуючого пристосування.

— І лікувати Нізу й Еона?

— Звичайно!

Тільки тепер Ерг Ноор відчув, який великий тягар носив він у собі з того чорного дня, дня чи ночі!.. Та чи не все одно! Дика радість наповнила цю завжди стриману людину. Він ледве переборов безглузде бажання підкинути в повітря Грім Шара, обнятії маленького вченого. Ерг Ноор дивувався сам собі, заспокоївся, і через хвилину до нього повернулась звичайна зосередженість.

— Як допоможе ваше вивчення боротьбі з медузами й хрестами в майбутній експедиції!

— Так! Тепер ми знатимемо ворога. Але хіба пошлють експедицію в цей світ ваги і мороку?

— Безсумнівно!

Теплий день північної осені тільки-но почався.

Ерг Ноор ішов без звичайної квапливості, ступаючи босими ногами по м’якій траві. Попереду, на галявині, зелені густі кедри перепліталися з голими кленами, схожими на стовпи ріденького сірого диму. Тут, у заповіднику, людина не втручалася в природу. Своєрідна краса була в безладних заростях високих трав, у їхніх змішаних і суперечливих, приємних і різких пахощах.

Холодна річка перегородила шлях. Ерг Ноор спустився стежкою. Вітрові брижі на пройнятій сонцем прозорій воді здавалися хисткою сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на мерехтливу гальку дна. Непомітні клапті моху і водоростей пропливали у воді, і під ними бігли по дну плямки синіх тіней. За річкою хилилися на вітрі великі лілові дзвіночки. Пахощі вологого лугу і багряного осіннього листя обіцяли людині радість праці, бо у кожного в куточку душі ще жив досвід первісного орача.

Яскрава жовта іволга вмостилася на гілці, глузливо і самовпевнено посвистуючи.

Чисте небо над кедрами посріблилося помахом широкого крила перистих хмар. Ерг Ноор заглибився в пропахлий гіркуватою кедровою хвоєю і смолою сутінок лісу, перетнув його і піднявся на пагорок, витираючи змокрілу непокриту голову. Заповідний гай навколо нервової клініки був неширокий, і Ерг Ноор скоро вийшов на дорогу. Річка наповнювала каскад басейнів з молочного скла. Кілька чоловіків і жінок у купальних костюмах вибігли з-за повороту і помчали дорогою між рядами барвистих квітів. Навряд чи осіння вода була теплою, але бігуни, підбадьорюючи одне одного сміхом і жартами, кинулись у басейн, веселою групою спливаючи вниз по каскаду. Ерг Ноор мимоволі посміхнувся. Десь на місцевому заводі чи на якійсь фермі настав час відпочинку…

Ніколи ще рідна планета не здавалась йому такою чудовою, йому, що провів більшу частину свого життя у тісному зорельоті. Велика вдячність переповнювала Ерга Ноора до всіх людей, до земної природи, до всього, що брало участь у врятуванні його рудого кучерявого астронавігатора — Нізи. Сьогодні вона сама прийшла в сад клініки! Порадившись з лікарями, вони вирішили поїхати разом у полярний невросанаторій. Як тільки вдалося розімкнути паралітичний цеп, усунувши стійке гальмування в корі мозку від розряду щупалець чорного хреста, Ніза стала цілком здоровою. Треба було тільки повернути колишню енергію після такого довгого каталептичного сну. Ніза, жива, здорова Ніза! Ергу Ноору здавалося, що він ніколи не зможе подумати про це без радісного поштовху всередині.

Він побачив самотню жіночу постать, яка швидко простувала йому назустріч від перехрестя дороги. Він пізнав би її серед тисяч інших — Веду Конг. Веду, яка колись так довго полонила його думки, поки не з’ясувалася протилежність їхніх шляхів. Звиклий до діаграм обчислювальних машин, Ерг Ноор уявив собі круту, спрямовану в небо дугу — його поривання — і ширяючий над планетою, спрямований в глибину її минулих століть шлях життя і творчості Веди. Обидві лінії широко розходились, віддаляючись одна від одної.

Знайоме до найменших подробиць обличчя Веди Конг раптом вразило Ерга Ноора своєю схожістю з Нізою. Таке ж вузьке, з широко розставленими очима і високим чолом, з довгими бровами врозліт, з тим же виразом ніжного глузування біля великого рота. Навіть носи в обох, трошки задерті, м’яко закруглені і подовжені, були схожі, наче в сестер. Тільки Веда дивилася завжди прямо і вдумливо, а вперта голівка Нізи Кріт часто в юному запалі задиралася вгору.

— Ви розглядаєте мене? — здивувалася Веда.

Вона подала Ергу Ноору обидві руки, і той притис їх до своїх щік. Веда, здригнувшись, висмикнула руки. Астрольотчик посміхнувся.

— Я хотів подякувати їм, цим рукам, які виходили Нізу… Вона… Я все знаю! Треба було весь час чергувати, і ви відмовились од цікавої експедиції. Два місяці!..

— Не відмовилась, а запізнилась, чекаючи “Тантру”. Все одно було пізно, а потім — вона чудова, ваша Ніза! Ми зовні схожі, але вона — справжня подруга переможцеві космосу і залізних зірок з своїм пориванням у небо і відданістю…

— Ведо!..

— Я не жартую, Ерг! Ви відчуваєте, що тепер не час для жартів? Треба, щоб усе стало зрозуміло.

— Мені й так усе зрозуміло! Але я вдячний вам не за себе — за Нізу…

— Не дякуйте! Мені було б важко, якби ви втратили Нізу…

— Розумію, але не вірю, бо знаю Веду Конг — зовсім непричетну до такого розрахунку. І моя вдячність не минула.

Ерг Ноор погладив молоду жінку по плечу і поклав пальці на згин Вединої руки. Вони йшли поруч пустинною дорогою і мовчали, поки Ерг Ноор не почав знову:

— Хто ж він, справжній?

— Дар Вітер.

— Колишній завідуючий зовнішніми станціями? Он як!

— Ерг, ви говорите якісь незначні слова. Я вас не пізнаю…

— Я змінився, мабуть… Але я уявляю собі Дар Вітра тільки по роботі і думав, що він теж мрійник космосу.

— Це правильно. Мрійник зоряного світу, але такий, що зумів поєднати зірки з любов’ю давнього землероба до Землі. Людина знання з великими руками простого майстра.

Ерг Ноор мимохіть глянув на свою вузьку долоню з довгими цупкими пальцями математика й музиканта.

— Коли б ви знали, Ведо, мою любов до Землі зараз!..

— Після світу темряви і довгого шляху з паралізованою Нізою? Звичайно! Але…

— Вона, ця любов, не створює основу мого життя?

— Не може створювати! Ви справжній герой і тому не-, наситні в подвигу. Ви і цю любов понесете повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати все для космосу. Але для тієї ж Землі!

— Ведо, вас спалили б на вогнищі в Темні століття!

— Мені вже говорили про це… Ось і перехрестя. Де ваше взуття, Ерг?

— Я лишив його в саду, коли вийшов вам назустріч. Мені доведеться повернутись.

— До побачення, Ерг. Моя справа тут кінчилася, — настає ваша. Де ми побачимось? Чи тільки перед вильотом нового корабля?

— Ні, ні, Ведо! Ми з Нізою поїдемо в полярний санаторій на три місяці. Приїжджайте до нас і привезіть його, Дар Вітра.

— Який санаторій? “Серце-Камінь” на північному узбережжі Сибіру? Чи в Ісландію, в “Осіннє Листя”?

— Для Північного полярного кола вже пізно. Нас пошлють у південну півкулю, де скоро почнеться літо, “Біла Зоря” на Землі Грахама.

— Гаразд, Ерг. Якщо Дар Вітер зразу не поїде відбудовувати супутник п’ятдесят сім. Очевидно, спочатку мають підготувати матеріали…

— Хороший ваш земний чоловік — майже рік у небі!

— Не лукавте. Це — близьке небо порівняно з неймовірними просторами, які розлучили нас.

— Ви шкодуєте, що так сталося, Ведо?

— Навіщо цитати, Ерг? У кожному з нас дві половинки: одна поривається до нового, друга береже колишнє і рада повернутися до нього. Ви знаєте це і знаєте, що повернення ніколи не досягає мети.

— Але жаль лишається… як вінок на дорогій могилі. Поцілуйте мене, Ведо, люба!..

Молода жінка слухняно виконала прохання, легенько відштовхнула астрольотчика і швидко пішла до головного шляху — лінії електробусів. Ерг Ноор стежив за нею, поки робот — кермовий машини, що саме підкотила, не зупинився і червоне плаття Веди не зникло за прозорими дверцятами.

І Веда крізь скло дивилася на нерухомого Ерга Ноора. У думках настійливо звучав рефрен вірша поета ери Роз’єднаного Світу, який переклав і недавно поклав на музику Арком Гіром. Дар Вітер сказав їй одного разу у відповідь на ніжний докір:

І ні ангели неба, ні духи пучин

Розлучити б ніяк не могли,

Не могли б розлучити зі мною її,

Чарівної Аннабель-Лі!

Це був виклик стародавнього чоловіка силам природи, які забрали його кохану. Чоловіка, що не примирився з втратою і нічого не захотів віддати долі!

Електробус під’їздив до вітки Спіральної Дороги, а Веда Конг усе ще стояла біля вікна. Міцно тримаючись за поліровані поруччя, сповнена світлого суму, вона тихенько наспівувала чудовий романс.

2Ангели” — так у сиву давнину в релігійних європейців називали вигаданих духів неба, вісників волі богів. Слово “ангел” і означає “вісник” старогрецькою мовою. Забуте багато століть тому слово…

Тільки на станції Веда опам’яталася від думок, але знову повернулась до них у вагоні Дороги.

— Вісники неба, космосу — так можна назвати і Ерга Ноора, і Мвена Маса, і Дар Вітра. Особливо Дар Вітра, коли він буде в близькому, земному небі, на будівництві супутника… — Веда пустотливо посміхнулась. — Але тоді духи пучин — це ми, історики, — голосно сказала вона, вслухаючись у звук свого голосу, і весело засміялась. — Так, так! Ангели неба і духи пучин! Тільки навряд чи це сподобається Дар Вітру.

Низькі кедри з чорною хвоєю — холодостійка форма, вирощена для Субантарктики, шуміли урочисто й рівномірно на неослабному вітрі. Холодне і густе повітря струмувало швидкою річкою, несучи з собою незвичайну чистоту і свіжість, яка буває лише в повітрі відкритого океану або високих гір. Але в горах вітер, зустрічаючись із вічними снігами, стає сухий, трохи ущипливий, наче ігристе вино. Тут дихан-. ня океану було відчутне вагомим доторком, що огортав тіло вологою.

Будинок санаторію “Біла Зоря” спускався до моря уступами скляних стін, які нагадували своїми закругленими формами гігантські морські кораблі минулого. Блідо-малиновий колір простінків, сходів і вертикальних колон вдень різко контрастував з куполоподібним громаддям темних, шоколадно-лілових андезитових скель, прорізаних голубувато-сірими фарфоровими стежками із сплавленого сієніту. Але тепер пізньоосіння полярна ніч висвітлила і зрівняла всі барви у своєрідному білуватому світлі, яке немовби линуло з глибини неба і моря. Сонце сховалося на годину за південним плоскогір’ям. Звідти широкою аркою випливало величне сяйво, розкинувшись по південній частині неба. Це був відблиск могутніх крижин антарктичного материка, які збереглися на високому горбі його східної половини, відсунуті волею людини, що лишила тільки чверть колишнього колосального щита льодовиків. Біла крижана зоря, іменем якої і названо санаторій, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней і рефлексів.

Четверо поволі йшли до океану по сріблистих відблисках фарфорової стежки. Обличчя чоловіків, що йшли позаду, здавалися вирізьбленими із сірого граніту, великі очі обох жінок стали бездонно глибокими і загадковими.

Ніза Кріт, тулячись обличчям до коміра хутряної накидки Веди Конг, схвильовано заперечувала вченому-істо-рикові. Веда, не приховуючи легкого здивування, вдивлялася в цю зовні схожу на неї дівчину.

— Мені здається, найкращий подарунок, який жінка може зробити коханому, — це створити його заново і тим продовжити існування свого героя. Адже це майже безсмертя!

— Чоловіки думають про нас інакше, — відповіла Веда. — Дар Вітер казав мені, що він не хотів би, щоб дочка була дуже схожа на кохану, — бо важко покинути колись світ і залишити її без себе, без своєї любові і ніжності для невідомої йому долі… Це пережитки давніх ревнощів і захисту.

— Але мені нестерпна думка про розлуку з маленькою, моєю рідною істотою, — вела далі захоплена своїми думками Ніза. — Ледве вигодувавши, віддати її на виховання!

— Розумію, але не згодна. — Веда нахмурилась, наче дівчина зачепила болючу струнку в її душі. — Одне з найвелич-ніших завдань людства — це перемога над сліпим материнським інстинктом. Тільки колективне виховання дітей спеціально навченими і відібраними людьми може створити людину нашого суспільства. Тепер майже нема шаленої, як у сиву давнину, материнської любові. Кожна мати знає, що цілий світ голубить її дитину. От і зникла інстинктивна любов вовчиці, яка народилася з тваринного страху за своє дитя.

— Я це розумію, — сказала Ніза, — але якось розумом.

— А я вся, до кінця, відчуваю, що найбільше щастя — приносити радість іншій істоті, тепер доступне будь-якій людині будь-якого віку. Те, що в колишніх суспільствах було можливе тільки для батьків, бабусь і дідусів, а найбільше для матерів… Навіщо неодмінно весь час бути з маленьким — адже це теж пережиток тих часів, коли жінки вимушено вели вузьке життя і не могли бути разом з своїми коханими. А ви будете завжди разом, поки кохаєте…

— Не знаю, але часом так хочеться, щоб поруч ішла крихітна, схожа на нього істота, що стискуєш руки… І… ні, я нічого не знаю!..

— Є острів Матерів — Ява. Там живуть усі, хто хоче сам виховати свою дитину.

— О ні! Але я не могла б бути й вихователькою, як ті жінки, що особливо люблять дітей. Я відчуваю в собі так багато сили, і вже раз була в космосі…

Веда пом’якшала.

— Ви — втілення юності, Нізо, і не тільки фізично. Як усі дуже молоді, ви не розумієте, стикаючись з суперечностями життя, що вони — саме життя, що радість кохання обов’язково приносить тривоги, турботи і горе, тим більші, чим глибше кохання. А вам здається, що все загине від першого удару життя…

При останніх своїх словах Веда раптом збагнула. Ні, не тільки в юності причина тривог і жагучих поривань Нізи!

Веда припустила властиву багатьом помилку: вона вважала, що рани душі заживають одночасно з тілесними пошкодженнями. Зовсім не так! Довго-довго лишається ще рана психіки, глибоко захована в здоровому фізично тілі, і може відкритись несподівано, іноді від зовсім незначної причини. Так і в Нізи — п’ять років паралічу, хоч і з втратою свідомості, але такого, що лишив згадку про себе в усіх клітинках тіла, жах зустрічі з страшним хрестом, який мало не погубив Ерга Ноора.

Вгадавши напрямок думок Веди, Ніза глухо сказала:

— Після залізної зірки я не можу позбутися дивного відчуття. Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом з упевненою радістю і силою, не відкидаючи їх, але й не згасаючи сама. Та боротися з нею я можу лише тим, що захопить мене всю, не лишаючи на самоті з цим… Тепер я знаю, що таке космос для самотньої людини, і ще більше схиляюся перед пам’яттю перших героїв зореплавання!

— Я, здається, розумію, — відповіла Веда. — Я була на розкиданих серед океану маленьких острівцях Полінезії. Там в години самотності перед морем тебе всю охоплює безмежний смуток, наче тоскна пісня, що тане вдалині. Очевидно, древня пам’ять про первісну самотність свідомості говорить людині, якою кволою і приреченою вона була раніше у своїй клітинці-душі. Тільки спільна праця і спільні думки можуть врятувати від цього — прибуває корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжний океан уже не той. Жменька товаришів і корабель — це вже особливий світ, який поривається в доступні й покірні йому далі. Так і корабель космосу — зореліт. У ньому ви з відважними і сильними товаришами! Але самотність перед космосом… — Веда вдригнулася. — Навряд чи людина здатна пережити її.

Ніза пригорнулась до Веди ще міцніше.

— Як правильно ви сказали, Ведо! Через те я й хочу всього зразу…

— Нізо, я полюбила вас. Тепер я більше згодна з вашим рішенням… Воно мені здавалося божевільним.

Ніза мовчки стиснула Ведину руку і вдячно ткнулася носом в її холодну од вітру щоку.

— Та чи витримаєте ви, Нізо? Це ж надзвичайно трудно!

— Про які труднощі ви кажете, Ведо? — обернувся Ерг Ноор, почувши її останній вигук. — Ви змовилися з Дар Вітром? Він уже півгодини переконує мене віддати молоді мій досвід астрольотчика, а не вирушати в політ, з якого не повертаються.

— І що ж, пощастило переконати?

— Ні. Мій досвід зореплавання ще більш потрібен, щоб повести “Лебедя” до мети, туди, — Ерг Ноор показав на світле беззоряне небо, де, нижче від Малої Магелланової Хмари, під Туканом і Водяною Змією, мав світитися яскравий Ахернар, — довести по шляху, по якому не пройшов ще жоден корабель Землі чи Кільця!

З останнім словом Ерга Ноора за його спиною спалахнув із-за небосхилу край ранкового сонця, проміння якого змело всю таємничість світанку.

Четверо друзів підійшли до моря. Океан дихав холодом, накочуючи на положистий берег ряди безпінних хвиль — важкі брижі бурхливої Антарктики. Зацікавлена Веда Конг дивилась на сталеву воду, яка швидко темніла на глибині й набирала під промінням низького сонця лілуватого відтінку льоду.

Ніза Кріт стояла поряд у шубці з голубого хутра і такій же круглій шапочці, з-під якої вибивалися пасма темно-рудого волосся. Дар Вітер мимохіть за милувався нею і спохмурнів.

— Вітре, вам не подобається Ніза? — з утрируваним обуренням вигукнула Веда Конг.

— Ви знаєте, що я захоплююсь нею, — похмуро відповів Дар Вітер. — Але зараз вона здалась мені такою маленькою і тендітною порівняно з…

— З тим, що мене чекає? — з викликом спитала Ніза. — Тепер ви перекинули атаку з Ерга на мене?..

— Я зовсім не думаю так робити, — серйозно й сумно відповів Дар Вітер, — але мій смуток природний. Чудове створіння моєї любої Землі повинно зникнути в безоднях космосу з його мороком і неймовірним холодом. Це не жаль, Нізо, а сум втрати.

— Ви відчули так, як і я, — погодилась Веда, — яскравий вогник життя — Ніза — і крижаний мертвий простір!

— Я здаюся тендітною квіткою? — спитала Ніза. Дивна інтонація її голосу стримала Веду від ствердження думки.

— Хто більше за мене любить радість боротьби з холодом? — Дівчина рвучко зірвала шапочку, стріпнувши рудими кучерями, скинула шубку.

— Що ви робите, Нізо? — першою догадалася Веда Конг, кидаючись до астронавігатора.

Але Ніза вискочила на скелю, що нависла над хвилями. Холодні хвилі огорнули Нізу, і Веда вся здригнулась, уявивши собі відчуття од такого купання. Ніза спокійно відпливала далі, дужими поштовхами пронизуючи хвилі. Піднявшись на гребінь, вона помахала друзям на березі, задирливо запрошуючи їх наслідувати її приклад.

Веда Конг захоплено стежила за нею.

— Вітре, Ніза — подруга не Ергу, а полярному ведмедю. Невже ви, північна людина, відступите?

— За походженням північний, а сам люблю теплі моря, — жалібно сказав Дар Вітер, неохоче підходячи до того місця, де морські хвилі набігали на берег.

Роздягнувшись, він торкнув ногою воду і з вигуком “ух!” кинувся назустріч сталевому валу. Трьома широкими помахами він виплив на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої. Тільки багаторічне тренування і цілорічне купання врятували престиж Дар Вітра. Дихання його увірвалось, і червоні кола закрутилися в очах. Він кілька разів рвучко пірнув, стрибнув і знову міг дихати: Дар Вітер приплив аж синій від холоду. Разом з Нізою вони помчали на гору. Через кілька хвилин купальники насолоджувалися теплом хутряного одягу. Навіть пронизливий вітер здавався подихом коралових морів.

— Чим більше узнаю вас, — шепнула Веда, — тим більше переконуюсь, що Ерг Ноор не помилився вибором. Ви, як ніхто інший, підбадьорите його у важку годину, порадуєте, збережете…

Білі щоки Нізи густо порожевіли.

Під час сніданку на високій кришталевій терасі, яка вібрувала од вітру, Веда часто зустрічала замріяний і ніжний погляд дівчини. Всі четверо були мовчазні, як звичайно люди перед довгою розлукою.

— Гірко подружити з такими людьми і тут же розлучитися з ними! — раптом вигукнув Дар Вітер.

— Може, ви?.. — почав Ерг Ноор.

— Мій вільний час кінчився. Пора забиратися на висоту! Гром Орм чекає мене.

— І мені час, — додала Веда. — Я занурюсь у свою пучину, в недавно відкриту печеру — сховище ери Роз’єднаного Світу.

— “Лебідь” буде готовий в середині наступного року, а ми почнемо збиратися через шість тижнів, — тихо сказав Ерг Ноор. — Хто тепер завідує зовнішніми станціями?

— Поки що Юній Ант, але він не хоче розлучатися з пам’ятними машинами, і Рада ще не затвердила кандидатури Емба Онга — інженера-фізика лабрадорської Ф-установки.

— Не знаю його.

— Його мало знають, бо він займається в Академії Меж Знань питаннями мегахвильової механіки.

— Що це таке?

— Великі ритми космосу — гігантські хвилі, що повільно поширюються у просторі. У них, наприклад, виражаються протиріччя зустрічних світлових швидкостей, що дають відносні значення більші за абсолютну одиницю. Але це ще зовсім не вивчено…

— А Мвен Мас?

— Пише книжку про емоції. У нього теж небагато вільного часу — Академія Стохастики і Передбачення Майбутнього призначила його консультантом у справі польоту вашого “Лебедя”. Тільки-но підберуть матеріали, йому доведеться розлучитися з книжкою.

— Шкода! Тема важлива. Пора правильно зрозуміти реальність і силу світу емоцій, — озвався Ерг Ноор.

— Боюся, що Мвен Мас нездатний на холодний аналіз, — промовила Веда.

— Так і повинно бути, інакше він нічого видатного не напише, — заперечив Дар Вітер і підвівся, щоб попрощатися.

— До зустрічі! Кінчайте швидше ваші справи, а то не побачимося, — подали руки Ніза і Ерг.

— Побачимось, — впевнено пообіцяв Дар Вітер. — У крайньому разі зробимо це в пустині Ель Хомра, перед вильотом.

— Перед вильотом, — погодились астрольотчики.

— Ходімо, ангел неба. — Веда Конг просунула свою руку під лікоть Дар Вітра, вдавано не звертаючи уваги на зморшку між його бровами. — Вам, мабуть, надокучила Земля?

Дар Вітер стояв, широко розставивши ноги, на хиткій основі ледве скріпленого каркаса і дивився вниз, у страшну безодню між шарами хмар, що тільки-но розійшлися. Там наша планета із звивистими сірими контурами материків і темно-ліловими — морів. Громаддя планети відчувалося навіть на відстані п’яти її діаметрів.

Дар Вітер пізнавав обриси, знайомі з дитинства по знімках із супутників. Ось увігнута лінія з направленими поперек неї темніючими смужками гір. Праворуч блищить море, а прямо під ногами — вузька передгірська долина. Йому сьогодні пощастило: хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де тепер живе і працює Веда. Там, біля підніжжя рівних уступів чавунно-сірих гір, десь стародавня печера, яка просторими поверхами заглиблюється в Землю. Там Веда вибирає з німих і курних уламків минулого життя людей ті крупинки історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сучасне, ні передбачити майбутнє.

Дар Вітер, схилившись з платформи із рифлених листів цирконієвої бронзи, послав у думках привіт сумнівно вгаданій точці, що зникла під крилом нестерпно сяючих перистих хмар, які насувалися з заходу. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що звисали одип над одним. Під ними в темніючому проваллі поверхня Землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди зникаючи в небуття. Покрив ніжного зодіакального сяйва огортав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору.

Над освітленим боком планети стелився голубий хмарний серпанок, відбиваючи потужне світло сталево-сірого Сонця. Кожен, хто глянув би на хмари без затемнюючих фільтрів, втратив би зір, як той, кому довелося б обернутися в бік грізного світила, перебуваючи поза захистом тисячі кілометрів земної атмосфери. Короткохвильові жорсткі промені Сонця — ультрафіолетові та рентгенівські — струмували потужним, вбивчим для всього живого потоком. До них долучалася постійна злива космічних частинок. Зірки, які знову спалахнули, чи галактики, які зіткнулися в неймовірній далечині, посилали в простір смертоносне випромінювання. Тільки надійний захист скафандра рятував працюючих від загибелі.

Дар Вітер перекинув запобіжний трос на другий бік і вирушив опірною балкою назустріч сяючому возу Великої Ведмедиці. Гігантська труба була скручена на всю довжину майбутнього супутника. По обидва її кінці височіли гострі трикутники, що підтримували величезні диски випромінювачів магнітного поля. Коли встановлять батареї, які перетворюють голубу радіацію Сонця на електричний струм, можна буде не прив’язуватись і пересуватися вздовж магнітних силових ліній з напрямними пластинами на грудях і спині.

— Ми хочемо працювати вночі, — несподівано зазвучав у його шоломі голос молодого інженера Кад Лайта. — Світло обіцяв датрі командир “Алтаю”!

Дар Вітер глянув ліворуч і вниз, де, як сонні риби, висіло кілька зчеплених разом вантажних ракет. Вище, під плоским зонтом — захистом від метеоритів і Сонця, — ширяла зібрана з листів внутрішньої обшивки тимчасова платформа, де розкладали і складали частини, що прибували в ракетах. Там, мов темні бджоли, скупчилися працівники, спалахуючи світлячками, коли відбивна поверхня скафандра виглядала з тіні захисної парасольки. Павутиння тросів розходилося від зяючих чорнотою отворів у боках ракет, звідки крізь зняту обшивку вивантажували великі деталі. Ще вище, прямо над зібраним каркасом, група людей у дивних, часом кумедних позах поралася біля громіздкої машини. Одне кільце берилієвої бронзи з боразонним покриттям важило б на землі добру сотню тонн. Тут це громаддя слухняно висіло біля металевого скелета супутника на тонкому тросі, призначенням якого було зрівняти інтегральні швидкості обертання навколо Землі всіх оцих ще не зібраних частин.

Ті, що працювали тут, стали спритними і впевненими, коли звикли до відсутності — точніше, до мізерності — сили тяжіння. Але цих вправних працівників скоро доведеться замінити новими. Тривала фізична праця без ваги спричинялася до порушення кровообігу, який міг стати стійким і при поверненні на Землю перетворив би людину на інваліда. Тому кожен працював на супутнику не більше як сто п’ятдесят робочих годин і повертався на Землю, пройшовши реакліматизацію на станції “Проміжна”, що оберталася на висоті дев’ятисот кілометрів над планетою.

Дар Вітер, що керував складанням, намагався не брати на себе фізичного навантаження, хоч як хотілося йому іноді прискорити ту чи іншу справу. Йому треба було протриматись тут, на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів, кілька місяців.

Дати згоду на нічну працю означало ще більше прискорити термін повернення своїх молодих друзів униз на планету і раніше строку викликати зміну. Другий планетоліт, переданий будівництву, — “Баріон”, — перебував в Арізонській рівнині, де біля екранів телевізорів і пультів реєстраційних машин сидів Гром Орм.

Працювали без перерви на час крижаної космічної ночі, і це надзвичайно прискорювало складання. Дар Вітер не міг відмовитись од такої можливості. Заручившись згодою, люди з складальної платформи розбіглися на всі боки і взялися протягувати ще складніше павутиння тросів. Планетоліт “Алтай”, який правив за гуртожиток для будівельників і нерухомо висів біля кінця опорної балки, раптом відчепив канати з роликами, що зв’язували його вхідний люк і каркас супутника. Довгі струмини сліпучого полум’я вихопилися з його двигунів. Величезний корпус корабля повернувся беззвучно і швидко. Ні найменшого шуму не долинуло крізь порожнечу міжпланетного простору. Вправному командирові “Алтаю” досить було кількох ударів двигунів, щоб піднятися на висоту сорока метрів над місцем будівництва і повернутися своїми посадочними прожекторами в бік розбірної платформи. Між кораблем і каркасом знову провели провідні троси, і всі різноманітні предмети, що повисли в просторі, стали відносно нерухомими, продовжуючи обертатись навколо Землі з швидкістю близько десяти тисяч кілометрів на годину.

Розподіл хмарних мас показав Дар Вітру, що будівництво відбувається над антарктичним поясом планети і, таким чином, скоро увійде в тінь Землі. Вдосконалені обігрівачі скафандрів не можуть повністю стримати крижаного дихання космічного простору, і горе тому мандрівникові, який необачно витратить енергію своїх батарей! Так загинув місяць тому архітектор-складальник, який сховався від несподіваного метеоритного дощу в холодному корпусі розкритої ракети і не дочекався повернення на сонячний бік… Ще одного інженера убив метеорит— не можна ні передбачити цих випадків, ні запобігти їм. Будівництво супутників завжди забирає свої жертви — і хто буде наступний?.. Закони стоха-стики, хоч їх і мало, можна пристосувати до поодиноких піщинок, на зразок окремих людей; кажуть, що найбільша можливість бути наступним у нього, Дар Вітра… Адже він найдовше перебуває тут, на цій висоті, відкритій для всіх випадковостей космосу… Але зухвалий внутрішній голос підказував Дар Вітру, що з його чудовою персоною нічого не може трапитись. Якою безглуздою не була ця впевненість для математично мислячої людини, вона не покидала Дар Вітра і допомагала його спокійному балансуванню на балках і решітках незахищеного каркаса в безодні чорного неба.

На Землі конструкції складали особливі машини, які називалися ембріотектами тому, що вони працювали за принципом росту живого організму. Звичайно, молекулярна побудова живого, що здійснювалася спадковим кібернетичним механізмом, була незрівнянно складніша, підпорядкована не тільки фізико-хімічній вибірності, а й ще не розгаданій хвильовій ритміці. Проте живі організми росли тільки в умовах теплих розчинів іонізованих молекул, а ембріотекти працювали звичайно в поляризованих струмах, у світлі або магнітному полі. Помітки і ключі, викарбувані на поданих для складання частинах радіоактивним талієм, правильно орієнтували з’єднувані машинами деталі, і складання відбувалося з надзвичайною для стороннього ока точністю і швидкістю. Тут, на висоті, цих машин не було та й не могло бути. Складання супутника являло собою будівництво ручним способом, про який уже забули. Незважаючи на всі небезпеки, робота здавалася такою цікавою, що привернула тисячі добровольців. Дослідні психологічні станції ледве встигали переглядати всіх бажаючих заявити Раді про свою готовність вирушити в міжпланетний простір.

Дар Вітер дістався фундаментів сонячних машин, які розкинулися віялом навколо величезної втулки з апаратом штучного тяжіння, і підключив свою спинну батарею до вхідної клеми перевірної мережі. В телефоні його шолома зазвучала нескладна мелодія. Тоді він паралельно приєднав скляну пластинку з нанесеною на ній тонкими золотими лініями схемою. Почулася та сама мелодія. Обертаючи два верньєри, Дар Вітер досяг збігу тимчасових точок і переконався, що розходжень немає не тільки у мелодії, але і в тональності настройки. Важливу частину майбутньої машини склали бездоганно. Можна було починати встановлювати радіаційні електродвигуни. Дар Вітер розправив стомлені від тривалого перебування в скафандрі плечі і похитав головою. Рух віддався хрускотом у шийних хребцях, які закостеніли від непорушності в шоломі. Добре, що Дар Вітер був стійким до психозів, поширених серед тих, хто працював поза земною атмосферою, — ультрафіолетової сонної хвороби та інфрачервоного сказу, інакше йому не вдалося б довести до кінця почесну місію.

Незабаром перша обшивка захистить працюючих від гнітючої самотності у відкритому космосі, над безоднею без неба і ґрунту!

Від “Алтаю” відокремився невеликий рятувальний снаряд, стрілою майнувши повз будівництво. Це вислали буксир по автоматичні ракети, які несли тільки вантаж і зупинялися на заданій висоті. Вчасно! Купа ширяючих у просторі ракет, людей, машин і матеріалів вирушала на нічний бік Землі. Буксир повернувся, тягнучи за собою три довгі, виблискуючі синявою рибоподібні снаряди, що важать на Землі по сто п’ятдесят тонн без пального.

Ракети приєдналися до собі подібних навколо розбірної платформи. Дар Вітер поштовхом перенісся на інший бік каркаса і опинився серед гурту техніків, які керували розвантаженням. Люди обговорювали план нічної роботи. Дар Вітер погодився з ними, але поставив вимогу замінити всі індивідуальні батареї на свіжі, щоб забезпечити тридцять годин безперервного обігрівання скафандрів, крім постачання струмом ліхтарів, повітряних фільтрів та радіотелефонів.

Усе будівництво пірнуло в нічний морок, як у пучину, але довго ще м’яке попелясте зодіакальне світло від розсіяних газами верхніх зон атмосфери сонячних променів освітлювало застиглий при ста вісімдесяти градусах морозу каркас майбутнього супутника. Ще більше, ніж удень, почала заважати надпровідність. Якщо в інструментах, батареях чи акумуляторах ізоляція була стара або пошкоджена, то всі предмети, розміщені близько від неї, огортало голубе сяйво струму, що розпливався прямо на поверхні, бо його неможливо було передати в потрібному напрямку.

Глибочезна темрява космосу настала разом з неймовірним холодом. Зірки світили яскравими голубими голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі внизу, в течіях атмосфери, спалахували різноколірні хмари електричного сяйва, іскрові розряди гігантської довжини або смуги розсіяного свічення на тисячі кілометрів. Ураганні вітри, сильніші за будь-яку земну бурю, проносились там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. В насиченій випромінюванням Сонця і космосу атмосфері тривало динамічне перемішування енергії, яке надзвичайно утруднюзало зв’язок будівництва з рідною планетою.

Несподівано щось змінилося в маленькому світі, загубленому в мороці і страшенному холоді. Дар Вітер не зразу зметикував, що то спалахнули освітлювачі планетольота. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але платформа і каркас помітно виділялися в білому яскравому світлі. Через кілька хвилин “Алтай” зменшив напругу. Світло стало жовтим і слабшим. Планетоліт економив енергію своїх акумуляторів. Знову, як і вдень, зарухалися квадрати і еліпси листків обшивки, решітки ферм кріплення, циліндри і труби резервуарів, поступово знаходячи своє місце на каркасі супутника.

Дар Вітер намацав поперечну балку, схопився за роликові ручки на тросових поруччях і, відштовхнувшись ногою, злетів угору. Біля самого люка планетольота він стиснув гальма в ручках і зупинився якраз вчасно, щоб не вдаритись об замкнуті двері.

У перехідній камері не підтримували нормального земного тиску, щоб зменшити втрату повітря під час входів та виходів великої кількості працівників. Тому Дар Вітер, не скидаючи скафандра, ступив у другу, тимчасово споруджену допоміжну камеру і тут вимкнув шолом і батареї.

Розминаючи стомлене від скафандра тіло, Дар Вітер твердо ступав по внутрішній палубі, втішаючись, що майже повернулась нормальна вага. Штучна гравітація планетольота працювала безперервно. Неймовірно приємно почувати себе людиною, яка твердо стоїть на ґрунті, а не легкою мошкою, що кружляє в хиткій непевній порожнечі! М’яке світло й тепле повітря, зручне крісло вабили лягти і віддатися бездумному відпочинку. Дар Вітер переживав утіху своїх предків, яка колись дивувала його в старовинних романах. Саме так, після довгої дороги в холодній пустині, мокрому лісі чи обледенілих горах люди входили у тепле житло — будинок, землянку, повстяну юрту. І тоді, як тут, тонкі стіни відділяли од величезного і небезпечного світу, ворожого людині, зберігаючи їй тепло і світло, даючи можливість відпочивати, набиратися сили, обдумувати дальші справи.

Дар Вітер відмовився од спокуси крісла і книги. Довелося зв’язатися з Землею — запалене вгорі на всю ніч освітлення могло викликати переполох у спостерігачів обсерваторій, які стежили за будівництвом. Крім того, треба було попередити, що поповнення буде потрібне раніше строку.

Сьогодні зв’язок виявився вдалим — Дар Вітер розмовляв з Громом Ормом не кодованими сигналами, а по ТВФ, дуже потужному, як у кожного міжпланетного корабля. Старий голова лишився задоволений і негайно подбав про те, щоб підбирали новий екіпаж і безперебійно доставляли деталі.

З поста управління “Алтаю” Дар Вітер пройшов через бібліотеку, переобладнану на спальню встановленими по стінах двома ярусами койок. Каюти, їдальні, кухні, бокові коридори і передній зал двигунів теж мали додаткові койки. Планетоліт, перетворений на стаціонарну базу, був переповнений. Дар Вітер, ледве переставляючи ноги, ішов коридором, облицьованим коричневими плитками теплої пластмаси, і ліниво відчиняв та захлопував тугі герметичні двері.

Він думав про астрольотчиків, які проводили десятки років усередині такого корабля, без будь-якої надії вийти з нього раніше страшенно довгого строку. Він живе тут шостий місяць, щодня залишаючи тісні приміщення і працюючи в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі. І вже тоскно без милої Землі — її степів, моря, вируючих життям центрів жилих поясів. А Ерг Ноор, Ніза та ще двадцять чоловік екіпажу “Лебедя” повинні будуть провести у зорельоті дев’яносто два залежних роки, або сто сорок земних років, враховуючи і повернення корабля до рідної планети. Ніхто з них не зможе прожити стільки! їхні тіла будуть спалені і поховані там, у безмірній далині, на планетах зеленої цирконієвої зірки…

Або їхнє життя припиниться під час польоту, і тоді, ув’язнені в похоронній ракеті, вони полетять у космос… Так виходили в море похоронні човни його далеких предків, вивозячи мертвих бійців. Але таких героїв, які погодилися б на довічне ув’язнення в кораблі і вилітали без надії на повернення, ще не було в історії людства. Ні, він не має рації, Веда докорила б йому! Хіба він забув про борців за справедливість і свободу людини в давні часи, коли люди йшли на значно страшніше — довічне ув’язнення у сирих підвалах, на жахливі катування. Так, ті герої були сильніші і достойніші, ніж навіть його сучасники, що готуються здійснити величний політ у космос, на дослідження далеких світів!

І він, Дар Вітер, який ще ні разу не залишав надовго рідну планету, — маленька людина порівняно з ними і зовсім не ангел неба, як його глузливо називає безмірно мила Веда Конг!

Розділ XIV

СТАЛЬНІ ДВЕРІ

Двадцять днів перевертався у вологій темряві автоматичний гірський прохідник-робот, поки йому вдалося розібрати завал в десятки тисяч тонн і закріпити обвалені склепіння. Дорога в печеру стала доступною. Лишалося тільки перевірити безпечність її. Візки-роботи, які рухалися за допомогою гусениць і архімедового гвинта, безшумно ковзнули вниз. Прилади повідомляли через кожні сто метрів просування про склад повітря, температуру і вологість. Спритно обходячії перешкоди, візки опустились на глибину чотириста метрів. Тоді Веда Конг з групою співробітників проникла в заповідну печеру. Дев’яносто років тому, під час розвідки підземних вод, серед вапняків та пісковиків аж ніяк не рудоносного характеру індикатори раптом відзначили велику кількість металу. Незабаром з’ясувалося, що місцевість відповідає описам розташування легендарної старовинної печери Ден-Оф-Куль, що зниклою мовою означало “Притулок культури”. При загрозі страшної війни народи, які вважали себе найпередовішими в науці і культурі, сховали в печері скарби своєї цивілізації. У ті далекі часи секретність і таємність були дуже поширені…

Веда хвилювалася не менше, ніж наймолодша її співробітниця, коли спустилася вниз по мокрій червоній глині, що вкривала долівку похилого ходу.

Уява малювала величезні зали з герметичними сейфами фільмотек, креслень, карт, шафи з котушками магнітофонних записів або стрічками пам’ятних машин, полиці з зразками хімічних сполук, сплавів та ліків. Чучела давно вимерлих тварин у непроникних для вологи й повітря прозорих вітринах, препарати рослин, кістяки, зібрані з закам’янілих кісток вимерлого населення планети. Далі ввижалися силіколові пластини з залитими в них картинами найелаветні-ших художників, цілі галереї скульптур прекрасних представників людства, його видатних діячів, майстерно зображених тварин… Моделі знаменитих споруд, написи про визначні події, увічнені в камені й металі…

Замріяна Веда Конг зайшла в гігантську печеру площею близько трьох-чотирьох тисяч квадратних метрів. Скеля, що входила в темряву, випиналася крутим склепінням, з якого звисали довгі сталактити, що виблискували в електричному світлі. Зал справді був величним. Втілюючи думки Веди в реальність, у нішах стін, які мали безліч ребер і виступів вапнякових напливів, виднілися машини і шафи. Археологи з радісними вигуками розійшлися по периметру підземного залу. Багато машин, що стояли в нішах і подекуди ще зберегли блиск скла й лакової поліровки, виявились екіпажами, які так подобались людям далекого минулого і в еру Роз’єднаного Світу вважалися вершиною технічного гепія людства. Тоді чомусь будували дуже багато машин, що перевозили на своїх м’яких сидіннях лише по кілька чоловік. Конструкція машин досягла витонченості, механізми керування й руху були дотепними, але в усьому іншому такі машини здавалися величезним безглуздям. Сотнями тисяч вони снували по вулицях міст і дорогах, перевозячи туди й сюди людей, які чомусь працювали далеко від свого житла і щодня квапилися вчасно прийти на роботу й повернутись назад. Цими машинами небезпечно було керувати, вони вбивали величезну кількість людей, спалювали мільярди тонн дорогоцінних запасів органічних речовин, накопичених у геологічному минулому планети, отруювали атмосферу вуглекислотою. Археологи епохи Кільця розчарувались, побачивши, що цим дивовижним екіпажам відведено так багато місця в печері.

Але на низьких платформах височіли потужніші поршневі двигуни, електричні мотори, реактивні, турбінні, ядерні. У скляних вітринах, під товстим шаром вапнякових напливів, стояли вертикальними рядами прилади — можливо, телеприймачі, фотокамери, лічильні машини чи інші апарати подібного призначення. Цей музей маниш, які частково розсипалися на іржавий порох, а частково добре збереглися, був великою історичною цінністю, оскільки проливав світло на рівень техніки давніх часів, більша частина історичних документів якого зникла у воєнних і політичних пертурбаціях.

Віддана помічниця Міїко Ейгоро, яка знову проміняла улюблене море на вогкість і темряву підземелля, помітила в кінці залу, за товстим вапняковим стовпом, чорний отвір проходу. Стовп був кістяком машини, а біля його підніжжя лежала купа пластмасового пороху — залишки щита, який колись замикав прохід. Просуваючись крок за кроком уздовж червоних кабелів розвідувальних повзунів-візків, археологи проникли в другу печеру, майже на одному рівні з цією, наповнену рядами герметичних шаф із скла й металу. Довгий напис англійською мовою великими буквами оперізував стрімкі, подекуди осипані стіни. Веда не могла утриматись, щоб нашвидку не розшифрувати цей напис.

З типовою для стародавнього індивідуалізму похвальбою будівники сховища заявляли потомкам, що вони досягли вершини знання і зберігають тут для майбутнього свої гігантські досягнення.

Міїко презирливо знизала плечима:

— З одного напису можна визначити, що печера “Притулок культури” належить до кінця ЕРС, останніх років існування старої форми суспільства. Настільки характерна для них нерозумна впевненість у вічному і незмінному існуванні своєї західної цивілізації, своєї мови, звичаїв, моралі і величності так званої білої людини. Я ненавиджу цю цивілізацію!

— Ви уявляєте минуле яскраво, але однобічно, Міїко. Мені ввижаються крізь похмурі риси кістяка омертвілого капіталізму ті, хто боровся за майбутнє. Їхнє майбутнє — наше сучасне. Я бачу силу-силенну жінок і чоловіків, які шукали світла у вузькому, небагатому житті, добрих настільки, щоб допомагати іншим, і сильних настільки, щоб не озлобитися в моральній задусі навколишнього світу. І хоробрих, до нестями хоробрих!..

— Ті, хто ховав тут свою культуру, не були такі, — заперечила Міїко. — Дивіться, тут зібрано тільки предмети техніки. Ті люди чванилися технікою, не звертаючи уваги на зростаючу моральну і емоційну здичавілість. Вони з презирством ставилися до минулого і не бачили майбутнього!

Веда подумала, що Міїко має рацію. Життя творців сховища було б легшим, якби вони вміли узгоджувати досягнуте з тим, що ще зоставалося зробити для справжньої перебудови світу й суспільства. Тоді їхня засмічена, закурена планета з вирубаними лісами, закидана папером і битим склом, цеглою та іржавим залізом, була б перед нами як на долоні. Вони, предки, краще зрозуміли б, що ще робити, і перестали б засліплювати себе самовихвалянням.

У третій зал вів вузький колодязь, що спускався прямовисно на тридцять два метри. Вирядивши Міїко з двома помічниками по гамма-апарат для просвічування шаф, Веда заходилась оглядати третю печеру, без напливів вапняку та намивів глини. Низькі, прямокутні вітрини з литого скла тільки запотіли від вологи, що проникла всередину. Припавши до шибок, археологи розглядали вигадливі вироби з золота й платини, оздоблені коштовним камінням.

Судячи з виробів, ці старовинні реліквії збирали в епоху, коли люди ще не позбулися первісної звички вважати старе ціннішим, ніж нове. Веда, як і тоді, коли читала напис, відчула прикрість від безглуздої самовпевненості людей, які вважали, що їхнє розуміння цінності і їхні смаки пройдуть незмінними через десятки століть і далекі нащадки вважатимуть їх за канон.

Далекий кінець печери переходив у високий і прямий коридор, що похило спускався на невідому глибину. Лічильники розвідувальних повзунів-роботів показували на початку коридора триста чотири метри від поверхні. Широкі тріщини розсікали низькі склепіння на окремі гігантські плити вапняку вагою, мабуть, по кілька тисяч тонн. Веда відчула тривогу. Досвід вивчення багатьох підземель підказував молодій жінці, що громаддя порід біля підніжжя гірського хребта перебуває в нестійкій рівновазі. Можливо, там сталися зсуви від землетрусів або від того, що хребти взагалі піднялися; протягом століть, які минули з часу утворення сховища, вони виросли метрів на п’ятдесят. Закріпити це страшенне громаддя звичайна археологічна експедиція не могла. Тільки важлива для економіки планети мета виправдала б такі великі зусилля.

Разом з тим історичні таємниці, заховані в глибокій печері, могли мати і технічну цінність, наприклад, забуті, але корисні для сучасності винаходи.

Відмовитись од дальшого дослідження було б мудрою обережністю. Але чому вчений повинен так обережно ставитись до власної особи, коли мільйони людей виконують рисковані роботи і досліди, коли Дар Вітер з товаришами працює на висоті п’ятдесяти семи тисяч кілометрів над Землею, а Ерг Ноор готується до подорожі, не сподіваючись повернутися! Обидва ці чоловіки, яких так поважає Веда, не відступили б… Що ж, не відступить і вона…

Запасні батареї, електронний знімальний апарат, два кисневі прилади… Вони підуть удвох з безстрашною Міїко, лишивши товаришів вивчати третій зал.

Веда Конг порадила своїм співробітникам трохи попоїсти.

Вийняли плитки їжі мандрівників, спресовані з шзидко засвоюваних білків, цукру та препаратів, що знищують токсини втоми, змішаних з вітамінами, гормонами і нервовими стимуляторами. Веда, перебуваючи у тривожній нетерплячці, не хотіла їсти. Міїко прийшла тільки через сорок хвилин. Виявляється, вона не втрималась, просвітила кілька шаф і нашвидку з’ясувала їх вміст.

Нащадок японських жінок-водолазів подякувала своїй керівниці поглядом і швиденько зібралася.

Тонкі червоні кабелі простяглися по середині проходу. Блідо-лілове світло самосвітних газових корон на головах жінок не могло пробити тисячолітнього мороку попереду, де спуск ставав дедалі стрімкішим. Глухо і розмірено падали з склепіння великі холодні краплі. З боків і знизу долинало дзюрчапня води, що збігала по тріщинах. Пронизливо вологе повітря лишалося мертвотно нерухомим у замкнутому темному підземеллі. Тільки в печерах буває така тиша — на сторожі її стоїть сама мертва і косна матерія земної кори. Угорі, яким глибоким не було б мовчання, в природі завжди вгадується приховане, затамоване життя, рух води, повітря чи світла.

Міїко і Веда мимохіть піддалися гіпнозу глибокої печери, яка заховала їх обох у чорних надрах, ніби в глибинах мертвого минулого, що вже стерте часом і оживає тільки в примарній уяві.

Спускалися швидко, хоч товстий шар липкої глини лежав на долівці проходу. Брили, вивалені з стін, подекуди захаращували шлях, і доводилось видиратися на них, проповзати в щілини між стелею та обвалом. За півгодини Міїко і Веда спустилися на сто дев’яносто метрів і добралися до гладенької стіни; уткнувшись у неї, мирно лежали обидва розвідувальні роботи-повзуни. Досить було одного бліку світла, щоб розпізнати в стіні масивні, герметично замкнуті двері з нержавіючої сталі; два опуклі кола з якимись позначками, вроблені в центр дверей, позолочені стрілки і ручки. Замок відмикався за допомогою підібраного умовного сигналу. Обидва археологи знали типи таких пристроїв, характерних для більш ранньої епохи. Порадившись, Міїко і Веда оглянули замок. Він був дуже схожий на ті побудовані з хитрою злобою споруди, якими люди минулого думали захистити свої скарби від “чужих” — в еру Роз’єднаного Світу існував такий поділ людей на “своїх” і “чужих”. Не раз такі двері, коли їх намагалися відімкнути, вивергали вибухові снаряди, отруйні гази, осліплююче випромінювання, і дослідники, які нічого не підозрювали, гинули.

Механізми із стійких металів чи особливих пластмас не руйнувались тисячоліттями і погубили багато життів, поки археологи навчились знешкоджувати ці стальні двері.

Стало очевидно, що двері доведеться відчиняти особливими приладами. Доводилося повертатись од самого порога головної таємниці печери. Хто міг сумніватися, що за наглухо замкнутими дверима має зберігатися найважливіше і найцінніше для людей давноминулих часів? Погасивши ліхтарі і задовольняючись світлом корон, Веда і Міїко сіли відпочити й поїсти.

— Що там може бути? — зітхнула Міїко, не зводячи погляду з дверей, які зухвало поблискували золотом позначок. — Вони наче сміються з нас: не пустимо, не скажемо!..

— А що вам вдалося просвітити в шафах другого залу? — спитала Веда, відганяючи примітивну і марну досаду на несподівану перепону.

— Креслення машин, книги, надруковані не на стародавньому папері з дерева, а на металевих листах. Це, очевидно, рулони кінофільмів, якісь записи, зоряні і земні карти.

— У першому залі — зразки машин, у другому — технічна документація до них, у третьому, як би це сказати… цінності епохи, коли ще існували гроші. Що ж, це відповідає схемам.

— А де цінності в нашому розумінні? Вищі досягнення духовного розвитку людства: науки, мистецтва, літератури? — вигукнула Міїко.

— Сподіваюся, вони за дверима, — спокійно відповіла Веда, — але не здивуюсь, якщо там виявиться зброя.

— Що це таке?

— Зброя — це засоби масового і швидкого знищення. Маленька Міїко замислилась, засумувала і тихо сказала:

— Так, це закономірно, якщо подумати про мету сховища. Тут заховані від можливого знищення основні технічні і матеріальні цінності тодішньої західної цивілізації. Але що вважалося основним, коли ще не існувало громадської думки всієї планети чи навіть народів тих країн? По-трібність і важливість чого-небудь на даний момент визначали правлячі групи часто зовсім не компетентних людей. Тому тут зовсім не те, що справді було найбільшою цінністю для людства, а те, що певна група людей вважала таким. Вони мали намір зберегти насамперед машини і, можливо, зброю, не розуміючи того, що цивілізація надбудовується історично, як живий організм.

— Так, шляхом наростання і освоєння виробничого досвіду, знань, техніки, запасів матеріалів, найчистіших хімічних речовин і побудов. Відновити зруйновану високу цивілізацію немислимо без міцних сплавів, рідкісних металів, машин, здатних працювати з високою продуктивністю і найточнішими допусками. Коли б усе це було знищено, то звідки взяти матеріали і досвід, уміння створювати дедалі складніші кібернетичні машини, що могли б задовольнити потреби мільярдів людей?

— Так само немислимо тоді було б повернутись до не-машинної цивілізації, наприклад до античної, про яку вони іноді мріяли.

— Звичайно. Замість античної культури виник би страшенний голод. Індивідуалісти-мрійники не хотіли зрозуміти, що історія не повертається!

— Я не стверджую категорично, що за дверима зброя, — вела далі Веда, — але багато що свідчить про це. Якщо будівники тайника помилялись, — а це властиво тому часові, — плутаючи культуру з цивілізацією, не розуміючи незаперечної обов’язковості виховання і розвитку емоцій людини, тоді їм не були життєво необхідними витвори мистецтва і літератури чи далека від вимог поточного моменту наука. В ті часи навіть науку поділяли на корисну і некорисну, не думаючи про її єдність. Таку науку і мистецтво вважали тільки приємним, але навіть не завжди корисним і потрібним супроводом життя людини. Тут же сховане найважливіше. І я думаю про зброю, хоч як наївно й безглуздо здається це нам, сучасним людям.

Веда замовкла, пильно дивлячись на двері.

— Може, це просто наборний механізм, і ми відкриємо його, прослухуючи мікрофоном, — раптом сказала вона, підходячи до дверей. — Рискнемо?

Міїко метнулась між дверима і подругою.

— Ні, Ведо! Навіщо цей безглуздий риск?

— Мені здається, що печера ледве тримається. Ми підемо, а повернутися вже не зможемо… Чуєте?

Невиразний далекий шум час од часу долинав у камеру перед дверима. Його чути було то знизу, то зверху.

Але Міїко лишилась непохитною. Вона стояла спиною до дверей, широко розкинувши руки.

— Коли там зброя, Ведо, то як вона може бути незахищена… Ні, ці двері злості такі самі, як і інші.

Через два дні в печеру доставили портативні апарати: відбивний рентгенівський екран для перегляду механізму, фокусований ультрачастотний випромінювач для руйнування внутрішнього зв’язку деталей. Але застосувати прилади не довелося.

Несподівано з черева печери почувся уривчастий гул. Ґрунт під ногами людей струснувся, і вони інстинктивно кинулись до виходу — дослідники були в третій, нижній печері.

Гул дужчав, переходячи в глухий скрегіт. Очевидно, все громаддя вкритих тріщинами порід осідало по скидовій лінії вздовж підніжжя хребта.

— Все загинуло! Ми не встигли. Рятуйтеся, скоріше нагору! — розпачливо закричала Веда, і люди кинулись до візків-роботів, направляючи їх на ходу у другу печеру.

Учепившись за кабелі роботів, вони видерлись по колодязю. Гул і здригання кам’яних стін переслідували їх по п’ятах і, нарешті, наздогнали. Страшенний гуркіт… Внутрішня стіна другої печери зникла в проваллі, що утворилось на місці колодязя — ходу в третій зал. Повітряна хвиля буквально змела людей разом з пилом і дрібним щебенем під склепіння першого залу. Археологи розплаталися на долівці, чекаючи загибелі.

Клуби пилу, що ввірвався в печеру, поволі осідали. Крізь його туман стовпи сталагмітів і виступи не змінювали своїх обрисів. Знову мертва тиша запанувала в підземеллі…

Опритомнівши, Веда підвелась. Двоє співробітників підхопили її, але вона нетерпляче вирвалася.

— Де Міїко?

Її помічниця, прихилившись до низького сталагміту, старанно обтирала кам’яний пил з шиї, вух і волосся.

— Майже все загинуло, — відповіла вона на німе питання. — Неприступні двері лишаться замкнутими під товщею каміпня в чотириста метрів. Третя печера зруйнована пов-иістю, а друга… другу ще можна розкопати. В ній для нас найцінніше, як і тут.

— Це так… — Веда облизнула пересохлі губи. — Але ми винні, бо надто зволікали і були надто обережні. Ми повинні були передбачити обвал.

— Бездоказове передчуття. Але журитися нічого. Хіба ми укріплювали б гірські громаддя заради сумнівних цінностей за дверима? Особливо, якщо там нікчемна зброя.

— А коли витвори мистецтва, неоціненної людської думки? Ні, ми могли б діяти швидше!

Міїко знизала плечима і повела пригнічену Веду вслід за товаришами туди, де був чудовий сонячний день, радість чистої води і заспокійливого електричного душу.

Мвен Мас за звичкою ходив з кутка в куток по кімнаті на горішньому поверсі Будинку Історії в індійському секторі північного жилого поясу. Він переїхав сюди тільки два дні тому після роботи в Будинку Історії американського сектора.

Кімната — вірніше, веранда з зовнішньою стіною з суцільного поляризуючого скла — була звернена до спніх далей гористого плоскогір’я. Мвен Мас час од часу вмикав віконниці перехресної поляризації. Кімнату наповнювала сіра напівтемрява, й на гемісферному екрані пливли повільною низкою електронні зображення картин, уривків старих кінофільмів, скульптур і споруд, які він перед тим відібрав. Африканець переглядав їх, диктуючи роботу-секретарю записи для майбутньої книги. Машина друкувала, нумерувала сторінки і обережно складала, розбираючи їх по темах або узагальненнях.

Стомившись, Мвен Мас вимикав віконниці і підходив до вікна, спрямовуючи погляд вдалину і довго обдумуючи бачене.

Він не міг дивуватись, як багато того, що ще недавно становило культуру людства, відійшло в минуле. Зовсім зникли характерні для ери Світового Возз’єднання словесні тонкощі — розмовні і письмові хитрощі, що вважалися ішлись ознакою великої освіченості. Припинилося зовсім писання, як музика слова, таке поширене ще в ЕСП — еру Спільної Праці, зникло мистецьке жонглювання словами, так авана дотепність. Ще раніше відпала потреба у маскуванні своїх думок, така важлива для ЕРС. Усі розмови стали значно простішими і коротшими. Очевидно, ера Великого Кільця буде ерою розвитку третьої сигнальної системи людини, або розуміння без слів.

Час од часу Мвен Мас звертався до завжди бадьорого механічного секретаря з новими формулюваннями своїх думок:

— З першого століття ери Кільця бере початок флюктуативна психологія[25] мистецтва, заснована Людою Фір. Саме їй вдалося науково довести різницю емоційного сприймання у жінок і в чоловіків, розкривши ту область, що багато століть існувала як напівмістична підсвідомість. Але довести в сучасному розумінні — менша частина справи. Люді Фір вдалося більше — накреслити головні ланцюги чуттєвих сприймань, завдяки чому стало можливим добиватися відповідності їх у різних статей.

Дзвінкий сигнал і зелений сналах раптом покликали африканця до ТВФ. Виклик, переданий в години занять, означав щось серйозне. Автоматичний секретар вимкнувся, і Мвен Мас збіг униз, в камеру далеких переговорів.

Веда Конг з западинками на подряпаних щоках і глибокими тінями під очима вітала його з екрана. Мвен Мас зрадів і простягнув до неї свої великі руки, викликавши кволу посмішку на заклопотаному обличчі Веди.

— Допоможіть мені, Мвен. Я знаю, що ви працюєте, але Дар Вітра нема на Землі. Ерг Ноор далеко, а крім них, у мене тільки ви, до кого я можу звернутися з будь-яким проханням. У мене нещастя…

— Що? Дар Вітер?..

— О ні! Завал на місці розкопок печери. — І Веда коротко розповіла про події в печері Ден-Оф-Куль. — Ви зараз єдиний з моїх друзів, який має право вільного доступу до Віщого Мозку.

— До якого з чотирьох?

— Нижчої Визначеності.

— Розумію. Треба розрахувати, як добратися до стальних дверей з найменшою затратою праці і матеріалів?

— Саме так!

— Дані зібрали?

— Ось вони.

— Слухаю.

Мвен Мас швидко записав кілька рядів цифр.

— Тепер уся справа в тому, коли машина прийме мої дані. Почекайте, зараз я зв’яжуся з черговим інженером ВМ. Мозок Нижчої Визначеності перебуває в австралійському секторі південної зони.

— А де Мозок Вищої Визначеності?

— В індійському секторі північної жилої зони, там, де я… Переключаюсь, ждіть.

Перед згаслим екраном Веда намагалась уявити собі Віщий Мозок. В уяві виникав гігантський людський мозок з його борознами та закрутками, який пульсував і жив, хоч молода жінка знала, що так називались гігантські електронні дослідницькі машини найвищого класу, здатні розв’язати майже кожну задачу, посильну для розроблених галузей математики. На планеті було всього чотири такі машини, спеціалізовані по-різному.

Веда чекала недовго. Екран засвітився, і Мвен Мас попросив викликати його знову через шість днів, пізно ввечері.

— Мвен, ваша допомога неоціненна!

— Тільки тому, що я маю деякі знання з математики? А ваша праця неоціненна тому, що ви знаєте стародавні мови і культури. Ведо, ви надто заглибилися в ЕРС!

Вчений-історик насупилася, але африканець розсміявся так добродушно і заразливо, що Веда теж засміялась і, жестом попрощавшись, зникла.

У призначений час Мвен Мас знову побачив молоду жінку в телевізіофоні.

— Можете не казати — бачу, що відповідь несприятлива.

— Вгадали. Стійкість нижча за межу безпеки… Якщо йти загальним шляхом, то доведеться вибирати кубічний кілометр вапняку.

— У межах наших можливостей лишається тільки тунельне виймання сейфів другої печери, — сумно сказала Веда.

— Чи варте це того, щоб так сумувати?

— Пробачте мені, Мвен, але ви теж стояли біля дверей, за якими ховалась таємниця. У вас вона велика і загальна, а в мене маленька. Проте емоційно моя невдача дорівнює вашій.

— Ми обоє — товариші по нещастю. Можу вас запевнити, що ще не раз битимемось об стальні двері. Чим відважніші і дужчі будуть поривання, тим частіше зустрічатимуться двері.

— Якісь та відчиняться!

— Авжеж!

— Але ж ви не відступили зовсім?

— Звичайно. Зберемо нові факти, покажчики правильніших поворотів. Сила космосу така неймовірно велика, що, з нашого боку, було наївно кидатися на неї з звичайною кочергою… Точнісінько так, як і вам відмикати руками ці небезпечні двері.

— А якщо доведеться чекати все життя?

— Що таке моє індивідуальне життя для таких кроків знання?

— Мвен, де ваша пристрасна нетерплячість?

— Вона не зникла, але приборкана. Стражданням…

— А Рен Боз?

— Йому легше. Він продовжує шлях, шукаючи уточнення своєї абстракції.

— Розумію. Хвилинку, Мвен, щось важливе.

Екран з Ведою погас, і, коли засвітився знову, перед Мве-ном Масом нібито була інша, юна і безтурботна жінка.

— Дар Вітер спускається на Землю. Супутник п’ятдесят сім закінчено раніше строку.

— Так швидко? Все зроблено?

— Ні, закінчено тільки зовнішнє складання і встановлені силові машини. Внутрішні роботи простіші. Його відкликають для відпочинку і аналіззг доповіді Юнія Анта про новий вид сполучень по Кільцю.

— Дякую, Ведо! Радий буду побачити Дар Вітра.

— Обов’язково побачите… Я не доказала… Зусиллями всієї планети підготовлено запаси анамезону для нового зорельота “Лебідь”. Ті, хто відлітає назавжди, просять, щоб ми проводжали їх. Ви будете?

— Буду. На прощання планета покаже екіпажеві “Лебедя” все найкраще і любиме. Вони хотіли подивитись і танець Чари на святі Полум’яних Чаш. Вона сама їде в центральний космопорт Ель Хомра. Зустрінемося там!

— Гаразд, Мвен Мас, любий!

Розділ XV

ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ

У Північній Африці, на південь од затоки Великий Сірт, простяглася величезна рівнина Ель Хомра. До послаблення пасатних кілець і зміни клімату тут була хамада — пустиня без травинки, вся закована в броню полірованого щебеню і трикутного каміння з червонуватим відтінком, від якого хамада і дістала свою назву — “червона”. Море сліпучого гарячого полум’я сонячного дня, море холодного вітру осінніми й зимовими ночами. Тепер від хамади лишився тільки вітер; він гнав твердою рівниною хвилі високої голубувато-сріблястої трави, переселеної сюди з степів Південної Африки. Посвист вітру і нахилена трава викликали в пам’яті невиразне почуття смутку і близькості степової природи до душі, немовби це вже зустрічалося в житті. Не раз і за різних обставин — у горі і в радості, в утраті і в знахідці.

Кожен відліт або приземлення зорельота лишали вигоріле, отруєне коло поперечником близько кілометра. Ці кола обгороджували червоного металевою сіткою, і вони стояли недоторканними протягом десяти років, що більше, ніж удвічі перевищувало тривалість розкладу вихлопів двигуна. Після посадки чи відправки корабля космопорт перекочовував на інше місце. Це накладало відбиток тимчасовості, недовговічності на устаткування і приміщення порту, зріднюючи його обслуговуючий персонал з стародавніми номадами Сахари, що кілька тисяч років кочували тут на горбатих тваринах з вигнутими шиями і мозолястими ногами, так званих верблюдах.

Планетоліт “Баріон” у свій тринадцятий рейс між будованим супутником і Землею доставив Дар Вітра в Арізонський степ, який лишився пустинею і після зміни клімату через накопичену в ґрунті радіоактивність. На світанку відкриття ядерної енергії в ЕРС тут робили безліч дослідів і проб нового виду техніки. Ще й досі ґрунт у цьому місці заражений продуктами радіоактивного розпаду — надто слабкими для того, щоб шкодити людині, але достатніми, щоб затримати ріст дерев і чагарників.

Дар Вітер втішався не тільки чарівністю Землі — голубим небом у платті нареченої з легких білих хмар, але й курним ґрунтом, рідесенькою і цупкою травою.

Іти твердою ходою по Землі під золотим сонцем, підставляючи обличчя сухому і свіжому вітрові! Тільки побувавши на грані космічних безодень, можна зрозуміти всю красу нашої планети, яку колись нерозумні предки називали “юдоллю горя і сліз”!

Гром Орм не затримав будівника — старий голова сам хотів провести зореліт.

Гром Орм і Дар Вітер прибули в Ель Хомру в день від’їзду експедиції.

З повітря Дар Вітер помітив на матовій сталево-сірій рівнині два гігантські дзеркала. Праве — майже коло, ліве — довгий, трохи загострений назад еліпс. Дзеркала були слідами недавніх зльотів кораблів тридцять восьмої зоряної експедиції.

Коло — зліт “Тинтажеля”, який вирушив на страшну зірку Т, навантажений громіздкими апаратами для правильної облоги спіралодиска з глибин космосу. Еліпс — слід “Аелли”, яка, піднімаючись значно пологіше, понесла велику групу вчених для розгадки змін матерії на білому карлику потрійної зірки Омікрон 2 Ерідана. Енергія двигунів проникла на півтора метра вглиб, і попіл, що лишився від кам’янистого ґрунту на місці її удару, був залитий в’язкою речовиною, щоб не розносив вітер. Треба було тільки перенести огорожі з місць давніх зльотів. Це зроблять після того, як вирушить “Лебідь”.

Ось і сам “Лебідь”, чавунно-сірий у тепловій броні, яка згорить під час пробивання атмосфери. Далі корабель полине, сяючи своєю обшивкою, що відбиває всі види радіації. Але ніхто не побачить його таким розкішним, крім роботів-астрономів, які стежитимуть за польотом. Ці автомати дадуть людям лише фотографію світної точки. На Землю повернеться корабель, покритий окалиною, з борознами і воронками від вибухів дрібних метеоритних часток. Але “Лебедя” не побачить ніхто з присутніх тут людей: їм не прожити сто сімдесят два роки, чекаючи повернення експедиції. Сто шістдесят вісім незалежних років подорожі і чотири роки дослідження на планетах, а для мандрівників усього близько вісімдесяти років.

Дар Вітру, з його родом занять, не дочекатися навіть прибуття “Лебедя” на планети зеленої зірки. Як і в минулі дні вагань, Дар Вітер захопився сміливою думкою Рен Боза і Мвена Маса. Хай дослід їх не вдався, хай це питання, що зачіпає фундамент космосу, ще далеке від розв’язання, хай воно виявиться помилковою фантазією. Ці безумці — гіганти творчої думки людства, бо навіть у запереченні їхньої теорії і досвіду знання людей надзвичайно збагатяться.

Дар Вітер, замислившись, мало не спіткнувся об сигнал зони безпеки, звернув і помітив біля підніжжя саморухомої вежі телепередачі знайому постать. Куйовдячи непокірне руде волосся і мружачи гострі очі, до нього прямував Рен Боз. Сітка тонких, ледве помітних шрамів вмінила обличчя фізика, зібравши його зморшками страждальницького напруження.

— Радий бачити вас здоровим, Рен!

— Ви мені дуже потрібні! — Рен Боз подав Дар Вітру маленькі руки, усіяні ластовинням.

— Що ви тут робите задовго до вильоту?

— Я проводжав “Аеллу” — для мене дуже важливі дані з гравітації такої важкої зірки. Узнав, що ви прийдете, і лишився…

Дар Вітер мовчав, чекаючи пояснень.

— Ви повертаєтеся на обсерваторію зовнішніх станцій на прохання Юнія Анта?

Дар Вітер кивнув.

— Ант останнім часом записав кілька нерозшифрованих прийомів по Кільцю…

— Щомісяця приймають повідомлення поза звичайним часом інформації. І момент увімкнення станцій пересувається на дві земні години. За рік перевірка проходить земну добу, за вісім років — усю стотисячну галактичної секунди. Так заповнюються пропуски в прийомі космосу. За останнє півріччя восьмирічного циклу почали надходити, безсумнівно, дуже далекі, незрозумілі нам повідомлення.

— Мене вони дуже цікавлять, і прошу взяти мене, аби допомагати вам у роботі.

— Краще допомагатиму вам я. Записи пам’ятних машин проглянемо разом.

— І Мвен Мас?

— Звичайно!

— Вітре, це чудово! Мені страшенно ніяково після злощасного досліду — я такий винний перед Радою!.. Але з вами мені легше, хоча ви і член Ради, і колишній завідуючий і не радили робити дослід…

— Мвен Мас теж член Ради.

Фізик подумав, щось пригадав і тихо засміявся.

— Мвен Мас — він… відчуває мої думки і намагається втілити їх у конкретність.

— Чи не в цьому втіленні ваша помилка? Рен Боз насупився і перевів розмову:

— Веда Конг теж прибуде сюди?

— Так, я жду її. Ви знаєте, що вона мало не загинула, досліджуючи печеру — склад стародавньої техніки, де виявились замкнутими стальні двері.

— Нічого не чув.

— А я забув, що ви так глибоко не цікавитесь історією, як Мвен Мас. Уся планета висловлює свої припущепня з приводу того, що може бути за дверима. Мільйони добровольців пропонують свою участь у розкопках. Веда вирішила передати питання в Академію Стохастики і Передбачення Майбутнього.

— А Евда Наль не приїде сюди?

— Ні, не зможе.

— Багато хто буде засмучений. Веда дуже любить Евду, а Чара просто віддана їй. Ви пам’ятаєте Чару?

— Це така… схожа на пантеру?..

Дар Вітер підняв руки, удавано обурюючись.

— Цінитель жіночої краси! А втім, я щоразу повторюю помилку, на яку страждали люди минулого, що нічогісінько не розуміли в законах психофізіології та спадковості. Завжди хочу бачити в інших усе таким, як я розумію і почуваю.

— Евда, як і всі на планеті, — не підтримав самопокаяння Рен Боз, — стежитиме за вильотом.

Фізик показав на ряди високих триніжок з камерами для білого, інфрачервоного і ультрафіолетового прийому, що півкільцем розмістилися навколо зорельота. Різні групи променів спектра в кольоровому зображенні змушували екран дихати справжнім теплом і життям так само, як обертонні діафрагми[26] знищували металічний відзвук у передачі голосу.

Дар Вітер подивився на північ, звідки, важко перевалюючись, сунули перевантажені людьми автоматичні електробуси. З першої машини вискочила і бігла, плутаючись у траві, Веда Конг. Вона з розгону кинулась на широкі груди Дар Вітра так, що її довгі, заплетені по боках голови і спущені коси злетіли йому на спину.

Дар Вітер легенько відштовхнув Веду, вдивляючись у безмірно дороге обличчя з відтінком чогось нового, чого надавала їй, очевидно, незвичайна зачіска.

— Я грала для дитячого фільму північну королеву Темних століть і ледве встигла переодягнутися, — пояснила, трохи задихавшись, молода жінка. — Не лишилося часу змінити зачіску.

Дар Вітер уявив її в довгому облягаючому парчевому платті, в золотій короні з синім камінням, з попелястими косами нижче колін, з відважним поглядом сірих очей — і радісно посміхнувся.

— Корона була?

— Була. Ще й яка! — Веда окреслила пальцем у повітрі контур широкого кільця з великими зубцями у вигляді трилисника.

— Я побачу?

— Сьогодні ж. Я попрошу їх показати тобі фільм.

Дар Вітер зібрався спитати про таємничих “їх”, але Веда вітала серйозного фізика. Той посміхнувся наївно і щиро.

— Де ж герої Ахернара? — Рен Боз оглянув ще безлюдне поле навколо зорельота.

— Там! — Веда показала на будівлю у вигляді шатра з пластин фісташково-молочного скла з сріблястими ажурними ребрами зовнішніх балок — головний зал космопорту.

— То ходімо.

— Ми — зайві, — твердо сказала Веда. — Вони дивляться прощальний привіт Землі. Ходімо до “Лебедя”.

Чоловіки підкорилися.

Ідучи поруч з Дар Вітром, Веда тихенько спитала:

— У мене не дуже дурненький вигляд з цією старовинною зачіскою? Я могла б…

— Не треба. Чарівний контраст з сучасним одягом — коси довші від спідниці! Хай буде так!

— Скоряюся, мій Вітре! — шепнула Веда магічні слова, що примусили забитися його серце, його бліді щоки трохи порожевіли.

Сотні людей не кваплячись прямували до корабля. Люди посміхалися до Веди або вітали її піднятою рукою значно частіше, ніж Дар Вітра чи Рен Боза.

— Ви популярні, Ведо, — зауважив Рен Боз. — Що це — праця історика чи ваша горезвісна краса?

— Не це і не те. Повсякчасне і широке спілкування з людьми за родом праці і громадських занять. Ви з Вітром то замикаєтесь у надрах лабораторій, то залишаєтесь на самоті для напруженої нічної праці. Ви робите для людства значно більше, і ваша робота вагоміша, ніж моя, але тільки в одному, не найближчому для серця, напрямі. Чара Нанді і Евда Наль більш відомі, ніж я…

— Знову закид нашій технічній цивілізації? — весело дорікнув Дар Вітер.

— Не нашій, а пережиткам колишніх фатальних помилок. Ще тисячоліття тому наші предки знали, що мистецтво і з ним розвиток почуттів людини не менш важливі для суспільства, ніж наука.

— В розумінні взаємин між людьми? — спитав зацікавлений фізик.

— Так!

— Якийсь давній мудрець сказав, що найважче на Землі — це зберігати радість, — докинув Дар Вітер. — Дивіться, ось іще вірний спільник Веди!

Прямо до них ішов легким і широким кроком Мвен Мас, привертаючи загальну увагу своїм велетенським зростом.

— Кінчився танець Чари, — догадалась Веда. — Скоро з’явиться і екіпаж “Лебедя”.

— Я б на їхньому місці йшов сюди пішки і якомога повільніше, — раптом сказав Дар Вітер.

— Ти почав хвилюватися? — Веда взяла його під руку.

— Звичайно. Для мене болісно думати, що вони полетять назавжди і цей корабель я більше не побачу. Щось всередині у мене протестує проти цієї невідворотної приреченості. Можливо, тому, що там будуть близькі для мене люди.

— Мабуть, не тому, — втрутився Мвен Мас, чутке вухо якого здалеку вловило слова Дар Вітра. — Це протест людини проти невблаганного часу.

— Осінній смуток? — з відтінком глузування спитав Рен Боз, посміхаючись очима до товариша.

— Ви помічали, що осінь помірних широт з її сумом люблять саме люди найбільш енергійні, життєрадісні, які глибоко все відчувають? — заперечив Мвен Мас, по-дружньому погладивши плече фізика.

— Правильне спостереження! — захопилась Веда.

— Дуже давнє…

— Дар Вітер, ви на полі? Дар Вітер, ви на полі? — загриміло звідкілясь ліворуч згори. — Вас кличе в ТВФ центрального будинку Юній Ант! Юній Ант кличе. У ТВФ центральної будівлі…

Рен Боз здригнувся і випростався.

— Можна з вами, Дар Вітер?

— Ідіть замість мене. Ви можете пропустити виліт. Юній Ант любить показати по-давньому пряме спостереження, а не запис, — у цьому вони зійшлися з Мвеном Масом.

Космонавт мав потужний ТВФ і гемисферний екран. Рен Боз увійшов у тиху круглу кімнату. Черговий оператор клацнув вмикачем і показав на правий боковий екран, де з’явився схвильований Юній Ант. Він пильно оглянув фізика і, зрозумівши, чому нема Дар Вітра, кивнув Рен Бозу.

— Я теж хочу дивитися відліт. Але зараз провадиться позапрограмний прийом-шукання у попередньому напрямку й діапазоні 62/77. Підніміть воронку для спрямованого випромінювання, зорієнтуйте її на обсерваторію. Я перекину промінь-вектор через Середземне море прямо на Ель Хомру. Ловіть трубчастим віялом і вмикайте гемисферний екран. — Юній Ант подивився вбік і додав: — Швидше!

Досвідчений у прийомах вчений виконав наказ за дві хвилини. В глибині гемісферного екрана виникло зображення гігантської Галактики, в якій обидва вчені безпомилково пізнали здавна знайому людині туманність Андромеди, або М-31.

У найближчому до глядача зовнішньому повороті її спіралі, майже в середині лінзоподібного в ракурсі диска величезної Галактики, спалахнув вогник. Там відійшла система зірок, — безсумнівно, велетенський рукав завдовжки з сотню парсеків, що здавалася крихітною шерстинкою. Вогник почав рости, і одночасно збільшувалася “шерстинка”, в той час як сама Галактика зникла, розпливаючись за межі поля зору. Потік червоних і жовтих зірок протягся впоперек екрана. Вогник став маленьким кружком і світився на самому кінці зоряного потоку. З краю потоку виділилась оранжева зірка спектрального класу К. Навколо неї закружляли ледве помітні цятки планет. На одній з них, зовсім закривши її, розташувався кружок світла. І раптом усе закружляло в червоних звивинах і мерехтінні летючих іскор. Рен Боз заплющив очі…

— Це розрив, — сказав з бокового екрана Юній Ант. — Я показав вам спостереження минулого місяця з запису пам’ятних машин. Перемикаю на відбиття прямого прийому.

На екрані все ще кружляли іскри та лінії темно-червоного кольору.

— Дивовижне явище, — вигукнув фізик. — Як ви пояснюєте цей розрив?

— Потім. Зараз відновлюється передача. Але що ви вважаєте дивним?

— Червоний спектр розриву. У спектрі туманності Анд-ромеди — фіолетове зміщення, тобто вона наближається до нас.

— Розрив ніякого відношення до Андромеди не має. Це місцеве явище.

— Ви думаєте, що випадково їхня передаточна станція винесена на самий край Галактики, в зону, ще більш віддалену од її центра, ніж зона Сонця в нашій Галактиці?

Юній Ант окинув Рен Боза скептичним поглядом.

— Ви готові до дискусії в будь-який час, забуваючи, що з нами говорить туманність Андромеди з відстані чотирьохсот п’ятдесяти тисяч парсеків.

— Це так! — знітився Рен Боз. — Ще краще сказати — з відстані півтора мільйона світлових років. Повідомлення відправлено п’ятнадцять тисяч століть тому.

— І ми бачимо зараз те, що було послано задовго до льодовикової епохи і виникнення людини на Землі! — Юній Ант помітно полагіднів.

Червоні лінії стали крутитися повільніше, екран потемнів і раптом знову засвітився. Похмура плоска рівнина ледве вгадувалась у тьмяному світлі. На ній були розкидані дивні грибовидні споруди. Ближче до переднього краю видимої ділянки холодно поблискував гігантський, за масштабом рівнини, голубий круг з явно металевою поверхнею. Точно по центру круга висіли одні над одними великі подвійноопуклі диски. Ні, не висіли, а поволі піднімалися все вище. Рівнина зникла, і на екрані лишився тільки один диск, опукліший знизу, ніж зверху, з грубими спіральними ребрами на обох боках.

— Це вони… вони!.. — наввипередки вигукнули вчені, пригадуючи, як схожі зображення з фотографіями і кресленнями спіралодиска, яку знайшла тридцять сьома експедиція на планеті залізної зірки.

Новий вихор червоних ліній — і екран згас. Рен Боз чекав, боячись одвести свій погляд хоч на секунду. Перший людський погляд, який доторкнувся до життя і думки іншої галактики! Але екран так і не спалахнув. На боковій дошці телевізіофону пролунав голос Юнія Анта:

— Повідомлення перервалося. Чекати далі, витрачаючи земну енергію, не можна. Вся планета буде вражена. Слід просити Раду Економіки поза програмою приймати повідомлення вдвоє частіше, але це буде можливим не раніше як за рік після затрат на вирядження “Лебедя”. Тепер ми знаємо, що зореліт на залізній зірці звідти. Коли б не знахідка Ерга Ноора, то ми взагалі не зрозуміли б побаченого.

— І він, той диск, прийшов звідти? Скільки ж він летів? — мовби сам себе спитав Рен Боз.

— Він линув мертвим близько двох мільйонів років через простір, який розділяє обидві галактики, — суворо відповів Юній Ант, — поки не знайшов притулку на планеті зірки Т. Очевидно, ці зорельоти влаштовані так, що сідають автоматично, хоч тисячі тисяч років ніхто живий не торкався важелів управління.

— Може, вони живуть довго?

— Але не мільйони років, це суперечить законам термодинаміки, — холодно відповів Юній Ант. — І, незважаючи на колосальні розміри, спіралодиск не міг нести в собі цілу планету людей… розумних істот. Ні, поки що наші галактики не можуть ще ні досягти одна одної, ні обмінятися повідомленнями.

— Зможуть, — упевнено сказав Рен Боз і, попрощавшись з Юнієм Антом, пішов назад, на поле космопорту.

Дар Вітер з Ведою і Чара з Мвеном Масом стояли трохи збоку від двох довгих рядів тих, що проводжали зореліт. Усі повернули голови до центральної будівлі. Мимо безшумно промчала широка платформа, супроводжувана помахами рук і — що люди дозволяли собі в товаристві тільки в виняткових випадках, — вітальними вигуками. Всі двадцять два чоловіки екіпажу “Лебедя” були на ній.

Платформа під’їхала до зорельота. Біля високого пересувного підйомника чекали люди в білих комбінезонах, з сірими від утоми обличчями — двадцять членів комісії в справі вильоту, складеної в основному з інженерів — працівників космопорту. Протягом останньої доби вони перевірили за допомогою машин для обліку предметів усе спорядження експедиції і ще раз випробували справність корабля тензорними апаратами.

Як було заведено ще на світанку зореплавання, голова комісії доповідав Ергу Ноору, якого знову обрали начальником зорельота і експедиції на Ахернар. Інші члени комісії поставили свої шифри на бронзовій дощечці з їхніми портретами та іменами, вручили дощечку Ергу Ноору і, попрощавшись, відійшли вбік. Тоді до корабля ринули всі присутні на полі. Люди вишикувались перед мандрівниками, пропустивши їхніх родичів і друзів на вільний маленький майданчик підйомника. Кінопрацівники фіксували кожний жест астронавтів — остання пам’ять, що лишається рідній планеті.

Ерг Ноор здалеку побачив Веду і, заткнувши бронзовий сертифікат за широкий пояс астрольотчика, стрімко підійшов до молодої жінки.

— Як добре, що ви прийшли, Ведо!..

— Хіба я могла зробити інакше?

— Ви для мене — символ Землі і моєї минулої юності.

— Юність Нізи з вами назавжди.

— Я не скажу, що ні за чим не шкодую, — це була б неправда. І насамперед жаль Нізу, своїх товаришів та й самого себе. Надто велика втрата. У це повернення я по-новому полюбив Землю — міцніше, простіше, безумовніше…

— І все-таки ви летите, Ерг?

— Я не можу інакше. Відмовившись, я втратив би не тільки космос, а й Землю.

— Подвиг тим важчий, чим більша любов?

— Ви завжди добре розуміли мене, Ведо. Ось і Ніза.

Підійшла схудла, схожа на хлопчика дівчина з рудими кучерями і зупинилась, опустивши вії.

— Це виявилось так важко. Ви всі… хороші, ясні… красиві… Розлучитися, відірвати своє живе тіло од Матері Землі… — Голос астронавігатора здригнувся.

Веда інстинктивно пригорнула її до себе, шепочучи таємничі жіночі слова розради.

— Дев’ять хвилин до закриття люків, — беззвучно сказав Ерг, не зводячи очей з Веди.

— Як довго ще!.. — крізь сльози простодушно вигукнула Ніза.

Веда, Ерг, Дар Вітер, Мвен Мас та інші з сумом і здивуванням відчули, що немає слів. Нічим висловити почуття перед подвигом, який здійснюється для тих, кого ще нема, хто прийде через багато років. І астронавти, і проводжаючі знали про все — що могли дати слова?

Які побажання, жарти чи обіцянки можуть зворушити душу людей, що назавжди покидають Землю і линуть у безодні космосу?

Друга сигнальна система людини виявилась недосконалою і поступилася місцем третій. Глибокі погляди, що відбивали пристрасні поривання, які не можна передати словами, зустрічалися безмовно і напружено або жадібно впивали в себе небагату природу Ель Хомри.

— Пора! — голос Ерга Ноора стьобнув, наче удар батога, і люди поспішили.

Веда, відкрито схлипнувши, пригорнулась до Нізи. Обидві жінки кілька секунд стояли, притулившись щокою до щоки, міцно зажмурившись, поки чоловіки обмінювались прощальними поглядами і потисками рук. Підйомник одвіз в овальний чорний люк зорельота уже вісьмох астрольотчиків. Ерг Ноор взяв Нізу за руку і щось шепнув їй. Дівчина загпарілась, вирвалася і кинулась до зорельота. Обернувшись, перед тим як ступити на площадку ліфта, Ніза зустрілася з очима незвичайно блідої Чари.

— Мояша поцілувати вас, Чаро? — голосно спитала вона.

Не відповідаючи, Чара Нанді стрибнула на поміст і, тремтячи, обняла шию рудоволосого астронавігатора, потім так само мовчки сплигнула і одбігла.

Ерг Ноор і Ніза піднялись одночасно.

Люди завмерли, коли перед люком на виступі яскраво освітленого борту “Лебедя” затрималися на секунду дві постаті — високого чоловіка і стрункої дівчини, приймаючи останні вітання Землі.

Веда Конг стиснула руки, і Дар Вітер почув, як хруснули суглоби пальців.

Ерг Ноор і Ніза зникли. З чорного отвору висунулась овальна плита такого ж сірого кольору, як і весь корпус. Секунда, і навіть зірке око не могло б розрізнити слідів отвору на крутих обводах колосального корпусу.

Зореліт, який стояв вертикально на розчепірених упорах, мав у собі щось людиноподібне. Можливо, це враження створювала кругла куля носової частини, яка була увінчана гострим ковпаком і світилася сигнальними вогнями, немов очима. Чи ребристі розсікачі центральної контейнерної частини корабля, схожі на наплічники рицарських лат. Зореліт височів на своїх упорах, наче велетень, який, розчепіривши ноги, презирливо і самовпевнено дивиться поверх людського натовпу.

Грізно заревіли сигнали першої готовності. Немов у чарах, біля корабля з’явилися широкі самохідні платформи, що забрали силу-силенну проводжаючих. Поповзли, роз’їжджаючись в сторони, але не зводячи своїх жерл і променів з корабля, триніжки ТВФ і прожекторів. Сірий корпус “Лебедя” померк і якось втратив свої розміри. На “голові” корабля спалахнули зловісні червоні вогні — сигнал підготовки старту. Вібрація потужних моторів передалася по твердому ґрунту — зореліт почав обертатися на своїх підставках, набираючи орієнтовну зльоту. Далі й далі від’їжджали проводжаючі, поки не перетнули з підвітряного боку лінію безпеки, яка раптом засвітилася в темряві. Тут люди квапливо зіскочили, а платформи помчали по інших людей.

— Вони більше не побачать ні нас, ні нашого неба? — спитала Чара у Мвена Маса, який низько схилився до неї.

— Ні. Хіба що в стереотелескопи…

Під кілем зорельота спалахнули зелені вогні. На вишці центрального будинку шалено закрутився радіомаяк, посилаючи на всі боки попередження про виліт величезного корабля.

— Зореліт одержує сигнал вильоту! — раптом заревів металічний голос такої сили, що Чара, здригнувшись, притис-лася до Мвена Маса. — Хто лишився в середині круга, підніміть угору руки! Підніміть угору руки, інакше смерть! Підніміть угору руки, інакше… — кричав автомат, поки його прожектори обмацували поле, шукаючи людей, які випадково лишились в середині круга безпеки.

Не знайшовши нікого, вони погасли. Робот закричав знову, як здалося Чарі, ще лютіше:

— Після сигналу дзвона оберніться спиною до корабля і заплющіть очі. Не розплющуйте до другого дзвону. Оберніться спиною і заплющіть очі! — тривожно і загрозливо ревів робот.

— Це страшно! — шепнула Веда своєму супутникові.

Дар Вітер спокійно зняв з пояса згорнуті в трубку півмаски з чорними окулярами, одну надів на Веду, а другу натягнув сам. Ледве встиг він закріпити пряжку, як дико задзвонив великий, високого тону дзвін під навісом сигнальних апаратів.

Дзвін увірвався, і в тиші стало чути стрекотання байдужих до всього цикад.

Несподівано зореліт люто завив і погасив вогні. Один, два, три, чотири рази темну рівнину пронизало це жахливе виття, і вразливішим людям здавалося, що це сам корабель кричить у тузі прощання.

Виття враз припинилося. Стіна яскравого полум’я виникла навколо корабля. Миттю все на світі перестало існувати, крім цього космічного вогню. Вежа вогню перетворилася на колону, витяглась довгим стовпом, потім стала сліпучо-яскравою лінією. Дзвін задзвонив удруге, і люди, обернувшись, побачили безлюдну рівнину, на якій червоніла гігантська пляма розжареного ґрунту. Велика зірка стояла вгорі — це віддалявся “Лебідь”.

Люди поволі посунули до електробусів, оглядаючись то на небо, то на місце відльоту, яке стало раптом мертвим, наче тут відродилась хамада Ель Хомра — жах і бідування подорожан минулих часів.

У південній частині горизонту засяяли знайомі зірки. Всі погляди були звернуті туди, де зійшов голубий і яскравий Ахернар. Там, біля цієї зірки, опиниться “Лебідь” після вісімдесяти чотирьох років шляху з швидкістю дев’ятсот мільйонів кілометрів на годину. Для нас вісімдесят чотири, для “Лебедя” — сорок сім років. Можливо, там вони створять новий світ, теж красивий і радісний, під зеленим промінням цирконієвої зірки.

Дар Вітер і Веда Конг наздогнали Чару і Мвена Маса. Африканець відповів дівчині:

— Ні, не туга, а велика і сумна гордість — ось мої відчуття сьогодні. Гордість за нас, людей, що піднімаються все вище з своєї планети і зливаються з космосом. Сум — тому що маленькою стає люба Земля… Дуже давно майї — червоношкірі індійці Центральної Америки — лишили гордий і сумний напис. Я передав його Ергу Ноору, і той прикрасить ним бібліотеку-лабораторію “Лебедя”.

Африканець оглянувся, помітив, що його слухають друзі, і вів далі голосніше:

— “Ти, що пізніше покажеш тут своє обличчя! Якщо твій мозок розуміє, ти спитаєш: хто ми? Хто ми? Спитай зорю, спитай ліс, спитай хвилю, спитай бурю, спитай любов. Спитай землю, землю страждання і землю кохану. Хто ми? Ми — Земля!” І я теж — наскрізь Земля! — додав Мвен Мас.

Назустріч біг, задихаючись, Рен Боз. Друзі оточили фізика, який небагатьма словами розповів їм неймовірне — перше зіткнення мислі двох велетенських зоряних островів.

— Мені так хотілося встигнути до відльоту, — скрушно сказав Рен Боз, — щоб повідомити про це Ерга Ноора. Він ще на чорній планеті зрозумів, що спіралодиск — зореліт надзвичайно далекого, зовсім чужого світу і що цей дивний корабель дуже довго летів у космосі.

— Невже Ерг Ноор ніколи не взнає, що його спіралодиск із таких далеких глибин всесвіту — з іншої галактики, з туманності Андромеди? — сказала Веда. — Як прикро, що він не дочекався сьогоднішнього повідомлення!

— Він знатиме! — твердо сказав Дар Вітер. — Ми попросимо у Ради дозволу витратити енергію для спеціальної передачі, через супутник тридцять шість. “Лебідь” буде доступний нашому поклику ще дев’ятнадцять годин!

ОПОВІДАННЯ

БІЛИЙ РІГ

У блідому і пекучому небі повільно кружляв гриф. Без будь-яких зусиль ширяв він на величезній висоті, широко розкинувши нерухомі крила.

Усольцев заздрісно стежив, як гриф то легко злітав угору, майже зникаючи в сліпучій жаркій синяві, то опускався вниз одразу на сотні метрів.

Усольцев згадав, що грифи надзвичайно зіркі. Зараз, мабуть, гриф видивляється, чи немає де падла. Усольцева пройняв мимовільний внутрішній дрож: смертна туга, яку він пережив, ще не зникла. Розум заспокоївся, але кожен м’яз, кожен нерв сліпо пам’ятали пережиту небезпеку, здригаючись од страху. Так, цей гриф міг би вже сидіти на його трупі, розриваючи гачкуватим дзьобом знівечене, розбите тіло.

Долина, засипана уламками голих скель, що руйнувалися від часу, була розжарена, мов піч. Ні води, ні деревця, ні трави — тільки камінь, дрібний і гострий внизу, нависаючий похмурим громаддям угорі. Розтріскані скелі нещадно палить сонце…

Усольцев підвівся з каменя, на якому сидів, і, відчуваючи неприємну слабість у колінах, пішов по щебеню, що скреготів у нього під ногами. Поблизу, в затінку під виступаючою скелею, стояв кінь. Рудий кашгарський іноходець нашорошив вуха, вітаючи господаря тихим і коротким іржанням. Усольцев попустив повід, ласкаво поплескав коня по шиї і скочив у сідло.

Незабаром перед ним відкрилася долина — іноходець вийшов на простір. Рівний уступ передгір’я завширшки кілька кілометрів круто спадав у безмежний степ, оповитий серпанком куряви і клуботливими струменями нагрітого повітря. Там далеко, за жовто-сірою смугою горизонту, лежала долина річки Ілі. Велика бистра річка несла з Китаю свою кофейну воду в заростях колючої джидди і квітучих ірисів. Тут, у цьому степовому царстві спокою, не було води. Вітер, сухий і гарячий, шелестів тонкими стеблами чию.

Усольцев зупинив інохідця і, підвівшись на стременах, озирнувся. Впритул до рівної тераси прилягала стрімка коричнево-сіра стіна, порізана короткими сухими долинами, що ділили її гребінь на ряд нерівних гострих зубців. Посередині, як головна башта фортечної стіни, виступала вперед окрема прямовисна гора. Її пористі опуклі груди були підставлені пекучим вітрам широкого степу, а на самісінькій вершині стирчав зовсім білий зубець, трохи зігнутий і зазубрений. Він чітко вимальовувався на тлі темних порід. Гора була значно вища за всі інші, і її гостра біла вершина нагадувала високо піднятий у небо гігантський ріг.

Усольцев довго дивився на неприступну гору, страждаючи від сорому. Він, геолог, дослідник, відступив, тремтячи од страху, в ту саму мить, коли перемога, здавалося, була зовсім близько. І це він, про якого казали, як про невтомного і стійкого дослідника Тянь-Шаню! Добре, що він поїхав сам, без помічників! Ніхто не бачив його страху. Усольцев мимохіть озирнувся навколо, але палючий простір був безлюдний — тільки широкі хвилі вітру котилися по зарослому чиєм степу і лілувате марево нерухомо висіло над гірським пасмом, що тягнулося далеко на схід.

Іноходець нетерпляче переступав з ноги на ногу.

— Що ж, Рудий, пора нам додому, — тихо промовив геолог до коня.

І той, ніби зрозумівши, вигнув шию і рушив уздовж уступу. Маленькі круті копита дрібно цокотіли по твердому ґрунту. Швидка їзда заспокоїла збентеженого геолога.

З стрімкого спуску Усольцев побачив стоянку своєї партії. На березі невеликого струмка, під сумнівним захистом філігранних сріблястих гілок джиддових заростей, були напнуті два намети і здіймався ледь помітний стовпчик диму. Трохи далі, вже на межі степу, стояв товстий карагач, неначе обтяжений вагою свого густого листя. Під ним виднівся ще один високий намет. Усольцев глянув на нього й одвернувся.

— Хлопці ще не повернулись, Арслане?

Старкуватий робітник-уйгур, що мішав плов у великому казані, підбіг до коня.

— Я сам розсідлаю, а то в тебе пригорить плов… Їсти не хочу, жарко…

Вузькі очі уйгура уважно глянули на Усольцева.

— Мабуть, знов Ак-Мюнгуз[27] їздив?

— Ні… — Усольцев ледь-ледь почервонів. — У той бік, але мимо…

— Старі кажуть — Ак-Мюнгуз навіть орел не сідає: він гострий, як шемшир,[28] — вів далі уйгур.

Усольцев, не відповідаючи, роздягнувсь і попрямував до струмка. Холодна прозора вода дробилася на гострому камінні і здалеку здавалася стрічкою зіжмаканого білого оксамиту. Дзвінке переливчасте дзюрчання було сповнене відради після мертвих, розжарених долин і посвисту вітру.

Усольцев освіжився, вмившись, ліг у затінку під парасолькою, закурив і поринув у невеселі думки…

Свідомість поразки отруювала відпочинок, віра в себе похитнулась. Усольцев намагався заспокоїти своє сумління думкою про визнану неприступність Білого Рогу, але це йому не вдалося. Глибоко вражений своєю невдачею, він мимоволі потягнувся до тієї, що вже давно була його незмінним другом, але тільки… у мріях.

Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.

“Навіщо говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…” — “Порохом?” — гнівно запитав Усольцев і, не сказавши нічого, пішов, щоб більше не повертатися.

Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обстежувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, котрий уникав зайвих зустрічей, обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до неї. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..

На ящику біля намету сиділа з шитвом огрядна дівчина в круглих окулярах. Вона дружньо привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету. — Що ж ви знайшли в ній особливого?

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у строгі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось сталося?

— Нічого не сталося, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного байдикування. Ми поїхали в Підгорне по пошту. Управління телеграфувало ще минулого тижня, що дальший план міняється. Чекаємо докладного розпорядження. Роботу тут закінчено, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, надіслали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть, на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[29]… І все. А родовище, яке було колись нагорі, давно зруйновано, знесено!

— Так, якби ж то вціліли вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий Ріг, — зітхнула Віра Борисівна, — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам: просіть сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет лишиться нерозгаданий, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— “Сходження на Еверест”. Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище самої себе.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору, це — поразка. Вони самі це визнали. “Нам немає пробачення, нас розбито в цьому чесному бою, перемогла висота гори і розріджене повітря”, — прочитала Віра Борисівна, взявши книгу з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно важку мету, хай і надмірну, як на ваші дані? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна, гола, скеляста гора. На тій неприпустимій висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту! Усольцев мовчки слухав.

— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.

— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?

— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.

— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а насправді він виявляється невеличкий горбочок… ну, хоча б такий, як оці наші. Який жалюгідний кінець!

— Такий, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.

І тієї миті з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він розплатався на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе шріт, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затриматися, він припадав до схилу всім тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся, покотився, перевернувся і повис, учепившися скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.

Самотня мовчазна боротьба в смертній тузі…

Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…

* * *

Чотири голови схилилися над придавленою камінчиками картою. Палець виконроба дряпав папір зламаним нігтем.

— Сьогодні ми досягли нарешті північно-східного кордону планшета.[30] Ось тут ця долина, Олегу Сергійовичу. Там знову скид,[31] впритул стоять стародавні діорити.[32] Отже, кінець нашого острівця метаморфічної товщі[33] — остання точка.

Виконроб почав розв’язувати торбинки, кваплячись до настання темноти показати зразки.

Усольцев розглядав вивчену до найменших подробиць карту. За хвилястими лініями горизонталей,[34] стрілками, за кольоровими плямами порід і тектонічними[35] лініями перед геологом поставала історія навколишньої місцевості. Зовсім недавно — що таке мільйон років за геологічними масштабами! — низьке, рівне плоскогір’я розкололи гігантські тріщини, вздовж яких почали рухатись, опускаючись і піднімаючись, великі ділянки земної кори. На півночі утворився провал; тепер там, у цій улоговині, тече річка Ілі і розстилається широкий степ. На південь од того місця, де стоять їхні намети, здіймається уступами хребет, неначе гігантські сходи. На найвищих уступах робота води, вітру й сонця зруйнувала рівні східці, утворивши безладне стовпище гірських вершин. Верхні пласти на цих горах знесено. Вони розсипались і лягли рихлими пісками та глинами на дно низької улоговини. Але цей перший уступ повинен зберігати під прикриттям наносів ті породи, які зникли на горах: його поверхня не зазнавала розмиву. Якби пробити верхній шар уступу шурфом або шахтою — адже він не більше як тридцять метрів завтовшки! Але для того, щоб розпочати таку роботу, треба знати хоч приблизно, що обіцяє верхня товща, яка зникла на горах. Відповідь на це питання може дати тільки Білий Ріг: на його неприступній вершині уцілів невеличкий острівець верхніх шарів. Грань між темними метаморфічними породами і загадковим білим вістрям видно дуже чітко — падіння у бік скиду. Отже, немає сумніву, що в ділянці, яка опустилася, ця біла порода цілком збереглась. А гора наче зачарована:, скільки не шукав він серед осипів зруйнованої породи біля її підніжжя, не зміг знайти жодного шматка, що відпав од Рогу… З якоїсь вічної, незламної породи складається білий зубець! Але саме біля підніжжя Ак-Мюнгузу було знайдено два величезні кристали каситериту — олов’яного каменю…

Ні, таємницю Білого Рогу треба розкрити за всяку ціну! Тільки на цій вершині лежить ключ до рудних скарбів, похованих унизу. Олово! Як воно потрібне нашій країні! Це ясно усвідомлює він, геолог. Значить, геолог і повинен зробити те, чого не можуть інші — ті, хто не розуміє всієї важливості відкриття!

Втомлені за день помічники Усольцева швидко заснули. Чисте холодне повітря спускалося на теплу землю. Місячне світло струменіло зеленкуватими каскадами по темних урвищах. Усольцев лежав недалеко від наметів, підставляючи вітру гарячі щоки, і намагався заснути.

Він знову переживав невдалу спробу сходження на Білий Ріг. Він вважав своє врятування від неминучої загибелі чудом і в той же час знав, що повторить спробу ще раз.

“Зараз же, на світанку! — вирішив він. — Поки не зайшов місяць, треба дістати зубила”.

Усольцев підвівся, обережно пробрався між мотузками наметів до ящика із спорядженням і, намагаючись не шуміти, почав копирсатися в ньому.

Від далекого намету почувся тихий спів. Усольцев прислухався: співала Віра Борисівна.

“Дізнаєшся, княже, про тугу, незгоди, велику борню і печаль…” — линув голос степом, що білів під місячним сяйвом.

Усольцев закрив ящик і повернувся на своє місце.

“Ні, почекаю трохи, поки не поїде. Коли розіб’юся, ще подумає щось… Начебто я через неї поліз… А тут ще ця розмова про Еверест… Добрий мені Еверест — триста метрів заввишки!”

* * *

— Куди ми сьогодні поїдемо, Олегу Сергійовичу? — запитав Усольцева виконроб.

— Нікуди — планшет закінчено. Даю вам два дні на впорядкування зйомки та колекцій. Потім поїдете в Киргиз-Сай по підводу.

— Значить, переїдемо ближче до кордону?

— Так, у Такир-Ачинохо.

— Це добре, там місця значно кращі: гори вищі і гайки трапляються, не те що тутешнє пекло. А ви сьогодні відпочиватимете?

— Ні, проїдусь уздовж головного скиду.

— До Ак-Мюнгузу?

— Ні, трохи далі.

— Знаєте, я забув вам сказати. Коли я був у Ак-Тамі, начальник прикордонного загону розповів мені, що на Ак-Мюнгуз пробували підніматися альпіністи. Приїжджали якісь специ з Алма-Ати…

— Ну й що? — нетерпляче перебив Усольцев.

— Визнали Білий Ріг абсолютно неприступним.

* * *

Хмара куряви здіймалася за рудим інохідцем. Усольцев їхав вивчати непереможного противника. Білий Ріг повис над ним усім своїм виступаючим у степ громаддям, наче велетенський бик, який намагається піднятися з хвиль кам’яного моря, що заплеснули його. Прямо до підніжжя гори вітер котив клубки сухих колючих рослин. Тут колись зяяла тріщина, тут, змішуючись, терлися один об одного два гірські масиви. Сліди цього тертя — блискуче поліроване каміння — залишилися на грудях скелі. Темно-сірі й шоколадні метаморфічні сланці, пересічені тонкими жилами кварцу, були нахилені всередину гори і утворювали дрібношарувату поверхню урвища — стіну з тонких, щільно складених плиток. Хоч як напружував свою уяву Усольцев, але ні найменшої надії піднятися вгору бодай на півсотню метрів з цього боку Ак-Мюнгузу не було. Східний відріг гори являє собою гостре, як ніж, ребро, глибоко вищерблене посередині. Ні, єдиний шлях — з південно-західної сторони, з долини, що відокремлює Білий Ріг од інших вершин, там, де Усольцеву вже пощастило піднятися майже на сто метрів, тобто на третину висоти страшної гори. До вершини лишилося ще двісті метрів, і кожен з них був неприступним.

Задерши голову, Усольцев дивився на вістря гори.

Якби було спеціальне спорядження, гаки, вірьовки, досвідчені товариші! Але де ж усе це дістати? Альпіністи, і ті відмовилися піднятися на Білий Ріг.

Усольцев повернув коня і поїхав навколо Ак-Мюнгузу до гирла сухої долини. “Еверест, Номіомо, Макалу, Кангченгюнга — найвищі піки Гімалаїв, — думав він. — Та що Гімалаї? Зовсім близько звідси світиться голубий Хан-Тенгрі, алмазні зубці Сариджасу. Красиві, грізні снігові вершини. Царство прозорого повітря, чистого світла. Все це якось мимоволі настроює на подвиг. А тут — низькі, похмурі, всипані уламками гори, тьмяне, лілове від спеки небо, пилюка і тремтливе степове марево… Ні, не треба перебільшувати, і цей вітряний пекучий простір теж прекрасний, і в цих уламках старих, напівзруйнованих гір є своя особлива, сумовита чарівність. Навіть на блідих, простих за обрисами хмаринках, що висять над обрієм, теж печать сухої, сумної Азії, країни голого каменю і високого чистого неба”.

У задушливій спеці долини душу огорнула тінь пережитого тут… Ось цей стовп пегматитової[36] жили, схожої на рване м’ясо. Він перетинає темну масу сланців… По виступах цього стовпа із срібними дзеркальцями слюди Усольцев добрався тоді до другої жили, що йшла навскоси. Але далі, далі шляху не було. Він спробував повзти по крутому схилу, звиваючись, як черв’як. Виявилося, що схил всипаний дрібними шматочками щебеню, які котилися, неначе шріт, од найменшого дотику і не давали ніякісінької опори. Тут мало й не сталася катастрофа.

Усольцев спішився і піднявся на протилежний схил долини. Ні, нічого не вийде, не обійдеш оцю крутизну. Якби подолати північно-західне ребро, то звідти майже до самого Рогу рівна поверхня схилу. А якими силами втримаєшся на ребрі? Хто спустить вірьовку з самісінького піка? Усольцев простежив поглядом за уявно протягнутим канатом і раптом помітив коло основи білого зубця невеличку площинку, точніше виступ нижніх чорних порід, що прилягав до прямовисної білої стіни. Поверхня площинки знижувалась до зубця і була майже непомітною знизу.

“Дивно, як це я раніше не бачив цієї площинки? Правда, тепер вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця”.

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

* * *

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в напрямі Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки кивнув головою.

— Товариш начальник який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозні. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала: мимоволі всміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не казав, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали, коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими барвами. Такою вона, мабуть, була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

…Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласа. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете.[37] Зав’язався кривавий бій. Джете були розгромлені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільше тішився він однією полонянкою. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Джете викрали її у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя. Її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий “воїн. Він приїхав сам один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.

— Великий хане, — сказав прибулий, — я приїхав до тебе з далекої жаркої країни, де пломінь сонця палить мертві піски на берегах гарячого Червоного моря. Важкі були мої розшуки. Цілий рік блукав я горами й долинами від Коканда до синього Іссик-Кулю, поки чутки й поголос не привели мене до тебе. Скажи, чи в тебе перебував дівчина, яку ви взяли у джете Таласа і прозвали Сейдюруш?

Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:

— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинув од спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях яшття. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно люблю свого наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.

Ледь помітна посмішка пробігла по грізному обличчю хана. Він промовив:.

— Благородний воїне, будь моїм гостем. Лишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів аллах.

Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселіші. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:

— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?

Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападників, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна, сильнішими удари його сокири. Але нараз хан владним вигуком зупинив нападників.

Знехотя відступив розлютований натовп, стискаючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.

— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.

— Правди, — відповів воїн.

— Правди? Гаразд. Так знай же, я за все своє життя не вимовив жодного брехливого слова і кажу тобі: все, про що співали співці, — свята правда!

Здригнувся чужоземець, упустив сокиру й щит. Старим і змученим стало його обличчя.

— Ну що, ти й зараз просиш повернути її тобі? — запитав хан.

Воїн блиснув очима і випростався, як розпрямляється

зігнутий арабський клинок.

— Так, хане, — була тверда відповідь.

— Добре, я віддам її тобі, але ти заплатиш за це дорогою ціною.

— Я готовий, — безтрепетно відповів воїн.

Хан замислився.

— Зараз рік бика,[38] — звернувся він до гостей. — Пам’ятаєте пророцтво, написане над входом древнього гумбеза, який стоїть поблизу Ак-Мюнгузу? “В рік бика хто покладе свій меч на ріг кам’яного бика, пронесе свій рід на тисячі літ”. Кілька сміливців загинули, пробуючи виконати це завдання, але Ак-Мюнгуз лишився неприступним. Ось твоя плата, хоробрий воїне, — повернувся хан до чужоземця, що нерухомо слухав його, — піднімись на Ак-Мюнгуз і поклади мій золотий меч на його вершину, виконай древнє пророцтво, і тоді — слово моє тверде! — ти візьмеш жінку.

Радість і страх охопили присутніх. Наказ хана пролунав як смертний вирок.

Але чужоземець не схитнувся. Його похмуре обличчя прояснилося від гордої посмішки.

— Я розумію тебе, хане, і виконаю твою волю. Тільки ж знайте, ти, повелителю, і ви, його піддані: яким би не був кінець — я зроблю це не заради своєї коханої, не заради Сейдюруш. Я йду захищати зганьблену нею честь своєї гордої батьківщини, повернути в очах вашого народу славу моєї далекої країни. Милість всемогутнього бога вестиме мене до високої і славної мети!

За наказом хана зброярі принесли його знаменитий золотий меч, щоб зберігся він навіки на вершині Ак-Мюнгузу. Залили вовчим салом піхви, обмотали просмоленою тканиною. Безліч людей рушило до Ак-Мюнгузу. Їхали до нього цілий день, і тільки надвечір хан та його гості злізли з потомлених коней на широкому уступі біля підніжжя страшної гори. Хан наказав чужоземцеві відпочити, і той безтурботно проспав ніч під охороною воїнів.

Ранок видався похмурий, вітряний. Наче само небо гнівилося на зухвалість сміливця. Вітер свистав і стогнав, обвіваючи неприступну кручу Ак-Мюнгузу. Чужоземець роз-дягся майже догола, прив’язав до спини ханський меч, а зверху накинув свій широкий білий бурнус.

І він зробив те, що не вдавалося жодному хороброму за весь час, поки стоїть Ак-Мюнгуз: він поклав меч на вершину Рогу і спустився назад. Хитаючись, стояв він перед ханом геть обідраний, закривавлений. Хан додержав слова: до чужоземця привели Сейдюруш. Вона злякано відсахнулася, побачивши його. Але воїн владно притягнув її до себе, відкрив її прекрасне обличчя і впився в нього важким поглядом. Потім, швидко вихопивши схований за поясом гострий ніж, проткнув серце своєї нареченої. З лютим зойком кинулися сини хана до чужоземця, але батько гнівно зупинив їх:

— Він заплатив за неї найдорожчою для людини ціною, і вона належить йому. Нехай їде, як приїхав. Поверніть йому зброю і верблюда.

Чужоземець гордо вклонився ханові, і незабаром його білий верблюд зник за далеким відрогом Кетменю…

* * *

Іноходець розхитувався під Усольцевим, копита ковзали по камінню. Хмари швидко бігли по небу, гнані могутнім напором вітру. Закриті від сонця, гори здавалися суворими і похмурими.

Усольцев спішився і ніжно погладив інохідця, поцілував його в м’яку верхню губу. Потім відштовхнув голову коня, поплескав по крупу. Рудий кінь одійшов убік і, вигнувши шию, дивився на хазяїна.

— Іди пасись, — суворо сказав йому Усольцев, відчуваючи, як хвилювання стискає горло.

Геолог скинув зайвий одяг, прив’язав до руки молоток. Він потрібен був для забивання зубил на твердому урвищі Білого Рогу і потім — якщо пощастить…

Усольцев роззувся. Гостре каміння скоро поріже йому ноги, але він знав: якщо він вилізе, то тільки босоніж. Геолог повісив на груди мішок із зубилами і рушив до червоного стовпа пегматитової жили.

Навколишній світ і час перестали існувати. Всі фізичні й духовні сили Усольцева злилися в тому згубному для слабких останньому зусиллі, досягти якого не часто дано людині. Минуло кілька годин. Тремтячи від напруження, Усольцев зупинився, притиснувшись до прямовисних кам’яних грудей скелі. Він був уже значно вище від того місця, звідки повернув праворуч під час першої спроби. Од головної жили відходило тоненьке відгалуження дрібнозернистого пегматиту, що перетинало схил навскоси, піднімаючись угору й ліворуч. Його твердий верхній край ледь помітно виступив із сланців, утворюючи карниз сантиметрів два-три завширшки. По цій жилі можна було б підповзти до зрізу західної грані гори там, де вона переламувалась і переходила в звернений до степу головний північний обрив Білого Рогу. Вище схил ставав не таким стрімким, і була надія піднятися по ньому на значну висоту.

Усольцев мав намір забити в тріщини сланців над тонкою жилкою кілька зубил і за їх допомогою втриматися на карнизі.

І ось, приліпившись до стіни на висоті сто п’ятдесят метрів, геолог зрозумів, що не може навіть на найменшу долю секунди відвести од скелі хоча б одну руку. Становище було безнадійне: щоб обійти виступаюче ребро і стати на карниз, треба було за щось ухопитись, а забити зубило він не міг.

Розплатаний на скелі, геолог тривожно розглядав нависле над ним урвище. В глибині душі ворухнувся розпач. І тої ж миті яскраво сяйнула думка: “А як же казковий воїн? Вітер… так, воїн піднявся в такий самий буряний день…” Усольцев раптово ступнув убік, перекинувши тіло через виступ ребра, вчепився пальцями в гладку стіну і… хитнувся назад. До болю, ніби розриваючись, напружилися м’язи живота, щоб затримати падіння. Тієї ж секунди порив вітру, що вирвався з-за ребра, м’яко штовхнув геолога в спину. Схоплене смертю тіло, відчувши несподівану підтримку, випросталось і притиснулося до стіни. Усольцев був на карнизі. Тут, за ребром, подув дуже сильний вітер. Його м’яка міць підтримувала геолога. Усольцев відчув, що він може рухатися по карнизу жили, незважаючи навіть на те, що вона піднімається вгору. Він пересунувся ще на п’ятдесят метрів вище, дивуючись, що досі не впав. Вітер бушував дужче, тиснучи на груди гори, і раптом Усольцев зрозумів, що він може випростатись і просто йти по схилу, вже не такому стрімкому. Повільно переставляючи закривавлені ступні, Усольцев обмацував ними кручу і зсовував убік розпушену кірку, що осипалася вниз. Поволі-поволі піднімався він усе вище. Вітер ревів і свистав, щебінь шурхотів, осипаючись, і Усольцева охопила дивна радість. Він ніби ширяв у височині, майже не опираючись на скелю, і певність у досягненні мети додавала йому нових сил. Нарешті Усольцев уперся в гладеньку прямовисну стіну високого цоколя. На цьому цоколі, все ще на великій висоті, здіймався до хмар гострий кінець Рогу. Зблизька біла маса Рогу здавалася поцяцькованою великими чорними плямами. Усольцев радісно подумав, що він не використав жодного з своїх дванадцяти зубил. Стіна приблизно метрів десять угору була така щільна і стрімка, що ніякі сили не допомогли б йому подолати цю перешкоду. Досвідчене око геолога легко знаходило слабкі місця кам’яної броні — тріщини кліважу,[39] місця зіткнення різних шарів. Усольцев забивав сюди зубила якомога глибше. Він узяв з собою тільки найтошпі і найлегші зубила, досить було одному з них зламатись, і…

Піднявшись по зубилах, геолог змушений був перейти на південний бік кам’яної башти. Голови шарів[40] утворювали невеликі уступи — можливість підійматися вище. Тут вітер, який досі був вірним помічником, став небезпечним ворогом. Тільки тому, що скеля прикривала Усольцева від ударів вітру, він не впав. Кілька разів геолог зривався з сипких виступів і довго висів на руках, обливаючись холодним потом, гарячково намацуючи пальцями ніг опору. Дедалі більша кількість смертоносних метрів підйому лишалася внизу. Нарешті Усольцев останнім відчайдушним зусиллям, двічі зриваючись і двічі прощаючись у думці з життям, зумів знову перекинути тіло на західний бік вершини і знову, підхоплений вітром, учепився за край площини біля підніжжя Рогу. Не думаючи про перемогу, без думок, неначе оглушений, він підтягнувся на руках і впав на похилену до середини рівну поверхню завбільшки з невеликий стіл. Він довго лежав, виснажений годинами смертельної боротьби, чуючи тільки одноманітне різке виття вітру, розкраюваного гострим лезом Рогу. Потім у свідомість увійшли хмари, що линули низько над вершиною. Усольцев підвівся на коліна, повернувшись обличчям до загадкової білої породи. Вона була тепер перед ним, упиралася в його плече, здіймалася ще на кілька метрів угору. Усольцев міг помацати її рукою, відбити скільки завгодно зразків.

З першого погляду він розпізнав у білій породі грейзен — змінений високотемпературними процесами граніт, переповнений олов’яним каменем — каситеритом. У чистій білій масі безладно змішувалися срібні листочки мусковіту,[41] жирно блискучі топази,[42] схожі на чорних павуків “сонця” турмалінів[43] і — головна мета його розвідки — великі, масивні бурі кристали каситериту. Цей грейзен мав невідому раніше Усольцеву особливість: від самого граніту майже нічого не лишилося, його місце зайняв молочно-білий кварц, дуже щільний і міцний.

“Схоже на цілком змінену пластову інтрузію,[44] — подумав Усольцев. — Якщо це так, то родовище, сховане під степом, унизу, може бути велетенським”.

Геолог глянув униз. Гора спадала туди стрімко і раптово; її підніжжя тонуло в клубах піднятої вітром куряви. Усольцев стояв ніби на неймовірно високому стовпі, відчуваючи безмежну самотність. Йому здавалося, що між ним і світом отам, унизу, обірвався будь-який зв’язок. І справді, між ним і життям лежала ще не перейдена смертельна межа: спуск був небезпечніший за підйом. І ще він подумав про те, що, коли йому судилося повернутися до життя, він повернеться іншим — не таким, яким був раніше. Надмірне напруження, яке вкладено у досягнення мети, якось змінило його душу.

Насилу відкинувши ці думки, Усольцев приступив до обов’язків дослідника. Нелегко вдалося йому знайти тоненькі, як ниточки, тріщини в скловидній масі кварцу. Вслід за цим під наполегливими ударами молотка вниз полетіли з гуркотом великі шматки білої породи. Усольцев уважно стежив за їх падінням: вони підскакували на гранях гори і з свистом летіли в долину. Геолог позначив місця, куди вони впали, на плані, накиданому в записній книжці, потім акуратно записав елементи залягання порід вершини, накреслив контур гадапого родовища і додав кілька слів про напрямок розвідувальних робіт.

Він одгорнув першу сторінку і навпоперек великими літерами чітко написав: “Увага! Тут дані про родовище Білого Рогу, яке я відкрив”, поклав книжку в кишеню і застебнув ґудзик. На секунду промайнула картина: як перевертають його знівечений труп, шукають у кишенях документи… Усольцев мимоволі зажмурився, розмотав вірьовку, яку взяв із собою. Вона була коротка, проте її повинно вистачити для спуску по стрімкій основі Рогу до забитих зубил.

“Де ж закріпити вірьовку? За оцей виступ? Вигідніше б нижче, на самій площинці…”

Шукаючи тріщину, геолог почав розгортати молотком тонкий шар щебеню. Вітер завивав дедалі дужче, підхоплені ним скалки щебеню били по обличчю і руках Усольцева. Раптом молоток брязнув по металу, і цей тихий звук вразив геолога. Усольцев витяг з-під щебеню довгий важкий меч, золотий держак якого яскраво заблискотів. Зотліле лахміття метлялося довкола піхов. Усольцев заціпенів. Образ воїна — переможця Білого Рогу з народної легенди — постав перед ним, як живий. Тінь минулого, відчуття справжнього безсмертя досягнень людини спершу приголомшили Усольцева. Трохи згодом геолог відчув, як нові сили вливаються в його стомлене тіло. Наче тут, на цій недосяжній нікому висоті, до нього звернувся з підбадьорливим словом друг. Усольцев накинув мотузяну петлю на невеликий виступ білої породи. Обережно підняв дорогоцінний меч, міцно прив’язав його за спиною і, посміхаючись, поклав на площинку свій геологічний молоток…

Біля підніжжя прямовисного фундаменту Білого Рогу геолог зупинився, вибираючи шлях. Прямо на Усольцева за вітром сунула хмара. В польоті величезної білої маси, що спокійно ширяла в повітрі, було щось невимовно вільне, сміливе. І Усольцев раптом гаряче повірив у свої сили. Він підставив груди вітру, широко розкинув руки і почав швидко спускатися схилом навстоячки, в радісному відчутті польоту, втримуючи рівновагу тільки за допомогою вітру. І вітер не зрадив людину: з ревом і свистом він підтримував геолога, а той, переступаючи босими ногами, лишаючи на схилі криваві сліди, спускався дедалі нижче. З примарною, неймовірною легкістю Усольцев досяг вузького карниза, поминув і його. Тут вітер притих, затриманий виступом сусідньої вершини, і знову почалася відчайдушна боротьба, Усольцев сунувся по схилу, роздираючи тіло, кремсаючи нігті, перевертався, затримувався, знову сповзав. Свідомість реального оточення зникла зовсім, лишилося тільки відчуття потреби чіплятися з усіх сил за кожен виступ кам’яної стіни, судорожно шукати під собою хисткі точки опори, з моторошною приреченістю притискуватися до каміння, борючись із силою, що відриває од гори, нещадно тягне вниз. Пізніше Усольцев ніколи не міг пригадати свого спуску з Білого Рогу. Пам’ять зберегла тільки найостанніший момент. Не лишилося вже ні сил, ні волі. Усольцев торкнувся ногами гострого кам’яного виступу, хитнувся назад, розслабив обідрані руки і полетів униз…

* * *

…Він розплющив очі і побачив над собою вранішнє золоте небо. У небі, зовсім низько, так, що видно було розчепірене пір’я на крилах, ширяв великий гриф.

Усольцев довго дивився на птаха, перш ніж зрозумів, що цього разу гриф спустився прямо до нього. Ні! Він не тільки не загинув — він переміг Білий Ріг, і гриф нічого не може зробити йому. Усольцев спробував сісти. Щось заважало йому. Геолог намацав прив’язаний за спиною меч, звільнився від нього і сів. І зразу пригадав переживання вчорашнього дня. В голові запаморочилося. Жахнувшись, побачив Усольцев свої понівечені, почорнілі від крові руки й ноги, розідраний і закривавлений одяг. Зробивши кілька рухів, він переконався, що кості не пошкоджено. Тоді, не звертаючи уваги на нестерпний біль у ступнях, геолог підвівся. Він почув привітне іржання свого коня і знову поринув у морок.

Холодна вода лилася на лоб, потрапляла в рот. Усольцев ковтав безупинно, гамуючи невтолиму спрагу. Розплющивши очі, він знову побачив над собою голубе небо, яке цього разу пашіло полуденною спекою, і перелякане обличчя уйгура. Геолог став навколішки. Уйгур відступив од нього з шанобливим страхом.

— Чого ти боїшся, Арслане? Я живий.

— Де ти був, начальнику? — запитав Арслан.

— Там! — Усольцев підняв руку до неба. Над долиною стирчав чорний з затіненого боку виступ Ак-Мюнгузу. — Ось глянь! — Він простягнув уйгурові меч із золотим держаком.

Половина піхов відламалася, коли Усольцев спускався з гори, з-під потрісканої бурої кірки блищала голуба сталь — сталь легендарних перських зброярів, секрет виготовлення якої нині втрачено.

Старий опустився на коліна, не торкаючись меча.

— Чого ж ти? Бери, дивись, — повторив геолог.

— Ні, — похитав головою уйгур, — ніяка людина не сміє брати такий шемшир, тільки батури, як ти…

* * *

Два великі округлі карагачі, віялом розходячись з одного кореня, стояли край селища. За ними підводився повитий голубим серпанком вал Кетменського хребта. Іноходець Усольцева минув останній зарослий полином горб. Вузенька степова стежка влилася в м’який порох наїждженої дороги. Шлях повертав ліворуч, і край зелених садів з’єднувався з другим, що прямував на південь мимо водориїв та червоних глиняних урвищ. На ньому клубочилася хмарка жовтої куряви, — крита циновкою підвода котилася з Підгорного. Якийсь вершник, що їхав краєм шляху, раптом повернув коня і помчав назад, навперейми Усольцеву. Геолог натягнув повід. До нього під’їхала Віра Борисівна.

— Я вас упізнала здалеку. — Вона уважно придивлялася до нього. — Куди ви їдете?

— Я їду в управління. Треба негайно організувати важку розвідку Білого Рогу.

Усольцев уперше дивився на неї спокійно і сміливо.

— Я зрозуміла, що зовсім не знаю вас… — неголосно мовила Віра Борисівна, стримуючи неспокійного коня. — Я бачила вашого Арслана… — Вона помовчала. — Коли зустрінемося восени в управлінні, я дуже проситиму вас докладно розповісти про Білий Ріг… І золотий меч… Ну, мої вже далеко. — Вона глянула вслід підводі. — До побачення… батуре!

Молода жінка пришпорила коня і помчала. Геолог провів її поглядом, торкнув повід і в’їхав у селище.

ОСТАННІЙ МАРСЕЛЬ

Корабель помирав. Море, яке ще кілька годин тому покірно несло його на собі, тепер вдиралося в нього з глухим плескотом. Гаряче серце судна захолонуло і замовкло, в машинному відділенні запанувала гробова тиша.

Позбавлений ходу, корабель важко хитався з борту на борт, увалювався під вітер, рвучко кидався до вітру і знову нерівномірно кружляв.

Ніс корабля піднявся, високо виставивши над хвилями червоні скули та іржаве заокруглення форштевня. На палубі, заваленій уламками, битим склом, обривками тросів, не видно було людей. День, зранку сонячний і веселий, закінчився туманом, що прилипав до хвиль і, здавалося, душив навіть вітер. Туман густішав і обтікав корабель, охоплюючи його поволі, наче заздалегідь приречену жертву”

Сім годин тому “Котлас” був цілком справним транспортом і робив свій шостий рейс з Америки в СРСР. Разом з десятком великих пароплавів під конвоєм військових суден “Котлас” благополучно пройшов більшу частину шляху, незважаючи на два нальоти німецьких бомбардувальників.

Коли б корабель міг говорити, він розповів би, як у сонячній блакиті погожого осіннього дня з’явились фашистські бомбардувальники і зав’язався бій. “Котлас”, один з “малюків” каравану, ішов серед останніх кораблів. Брудно-сірий “юнкере”, що спершу кружляв над головними великими кораблями, несподівано збочив і, задерши хвіст, кинувся на “Котлас”. Зенітка безстрашно зустріла ревуче страхіття, але “Котласу” не пощастило. Одна бомба, розтрощивши гакаборт, розірвалася під кормовим підзором, підкинувши судно так, що знівечене стерно на секунду повисло в повітрі; друга через пів’ют проникла в заднє відділення кормового трюму. “Котлас”, втративши стерно і гвинти, випустив пару, щоб не затопити топки.

Гучне шипіння, наче тяжке зітхання, рознеслося навколо, повідомляючи караван про аварію одного корабля. Начальник конвою вважав, що він не має права з цієї причини затримувати весь караван. Один з кораблів охорони взяв “Котлас” на буксир, поранених перевезли на інше судно, і дим з багатьох труб закрив обрій попереду: караван, розвиваючи хід, рушив своїм шляхом.

Протягом п’яти годин обидва залишені кораблі йшли спокійно, сподіваючись незабаром побачити есмінець. Начальник конвою обіцяв вислати його назустріч, як тільки караван пройде небезпечну зону. Та подув лютий норд-вест, вітер розвів хвилю, обірвався буксир. Вся команда “Котласа”, не виключаючи кочегарів та машиністів, крім тих, які в пітьмі трюмів боролися з водою, що проникала через розбитий рецес і тунель гребного вала, була на палубі, вибираючи важкий перлінь буксира. Відчайдушними зусиллями розрив буксира вдалося ліквідувати. Але перлінь розірвався вдруге, і майже біля самої корми буксируючого корабля. На довершення всього з’явився ворожий розвідник.

Не встигли моряки “Котласа” до кінця вибрати буксир, як викликані розвідником бомбардувальники атакували з-за хмар обидва судна. Сторожовик, діставши дві пробоїни і ввібравши сотні дві тонн води, осів носом. Бомбардувальники памагалися знищити корабель охорони, розуміючи, що без нього безпомічний “Котлас” все одно не втече. Витративши важкі бомби, фашисти скинули на палубу “Котласа” лише кілька осколкових, а потім довго сікли обидва судна кулеметними чергами. При цьому загинули капітан “Котласа”, боцман і кілька моряків; дехто був поранений.

Літаки зникли, але пошкоджений ними сторожовик більше не міг буксирувати: він сам опинився в небезпечному становищі. Залишилося одне — йти звідси, поки сторожовик ще не втратив можливості рухатися своїм ходом. Командир сторожового корабля запропонував потопити “Котлас”, однак старпом пароплава, що замінив убитого капітана, відмовився. Разом з ним вирішили залишитися всі непоранені моряки “Котласа”. Вони хотіли продовжувати боротьбу за життя корабля, сподіваючись, що на допомогу скоро підійде конвойний есмінець.

Сторожовик пішов, забравши на борт поранених з “Котласа”. Море було пустинне, і таким же спустілим, покинутим здавався “Котлас”, що повільно дрейфував на зюйд-зюйд-ост. Рація на ньому більше не працювала, парові донки не могли відкачувати воду, світла не було. По суті, це був лише холодний труп корабля, що ледве тримався на воді. Але з ним залишилися шість моряків.

Один з них, високий, худорлявий, оглядав рубку. Це був старпом “Котласа” Ільїн. Куточки його вуст опустилися, на щоках пролягли довгі вертикальні зморшки, через що обличчя стало напруженим і твердим. Туман — спершу друг, що прикривав корабель від ворога, — тепер став грізною небезпекою. Знайти “Котлас” у широкій зоні туману для конвойного корабля, який ішов на допомогу, було непосильним завданням. Дати радіо Ільїн не міг; для гудків не було пари. Залишалося бити в дзвін, рискуючи приманити підводний човен або рейдер ворога.

Старпом замислився. Скоро ніч, норд-вест, мабуть, встановився надовго. Холодний вітер, пролітаючи над теплими струменями Гольфстріму, підхоплює насичене водою повітря і жене його сюди, згущаючи в туман. Дрейф безсумнівний, і цей дрейф несе “Котлас” до ворожих берегів. До них далеко, але й осіння ніч довга, і якщо вчасно не надійде допомога… Ільїн стиснув зубами мундштук давно погаслої люльки, уявивши собі, як уранці розсіється туман, і “Котлас” опиниться на виду біля ворожого берега.

Хлюпнула хвиля, стиха дзенькнули дверцята шпигату. Цей звук нагадав старпомові картину недавнього похорону товаришів і капітана “Котласа”, що загинули в бою. Ільїн любив капітана, і мало хто на судні знав про задушевну дружбу, яка єднала обох. У старпома знову защеміло серце, як у ту мить, коли він нахилився над смертельно пораненим капітаном. Востаннє глянув він в очі друга, які раптом втратили звичну серйозність і дивились на старпома по-дитячому відкрито і ясно. Побілілі губи ворухнулись. Ільїн вловив ледь чутний шепіт: “…вам… Ви збережіть для…” Старпом так і не узнав, чи капітан говорив про корабель, чи про свій заповітний зошит.

Капітан уже кілька років писав записки з історії російського флоту.

“Історія російського флоту, — не раз казав капітан Ільїну, — для мене поділяється на три частини. Одна — це військовий флот, який має велику офіціальну історію. Друга — торговельний флот, що в є має такої історії. Довгий ланцюжок тягся від царюючого дому (тут капітан пускав круте морське слово) до хазяїв. Кому тут було писати історію? Проте російський торговельний флот зростав і розвивався, гиховував чудових моряків і щодо цього він нікому, крім російського народу, не завдячував. Про нього ви прочитаєте в різних творах, учбових і літературних. Але вже зовсім ніякої історії не мають ті російські моряки, яким не знайшлося місця в царській Росії, і вони змушені були піти на чужі кораблі. Про цих, часом визначних моряків нічого невідомо, своєї історії вони ніякої не мають. Цю прогалину я пробую заповнити. Адже я — з давнього моряцького роду і знаю багато такого…”

Усе це Ільїн пригадав зараз, стоячи на знівеченій палубі “Котласа”.

* * *

Два гасових ліхтарі, хитаючись і пускаючи кіптяву, не в силі розігнати задушливий морок. Вода вище пояса. При кожному розмаху судна важка маса води грізно й глухо б’є в перебірки. Ця чорна і, здається, неймовірно глибока вода — найневмолиміший, найнебезпечніший ворог.

— Ух, холоднеча! — почувся звідкись із темряви дзвінкий молодий голос.

— Нічого, Вітю, зараз погріємось! — відгукнувся другий, хриплуватий голос. — Ану, Титаренко, давай її сюди.

— Не підіпреш, видавлює…

— А богатир наш де?

— Курганов, на підмогу!

— Не можу, ми тут з механіком…

— Стій! От попало… Давай натискуй, дер-ржи-и-и! Ех, проклята!..

— Видавило знову? — запитав згори Ільїн. — Зараз я спущусь… Заводь під стрінгер… Стій!.. Так, бий!

Удари молота, плескіт води, уривчасті вигуки сповнювали темне й тісне приміщення.

— Тьху! — відсапуючись, сплюнув хтось. — Насьорбався…

— Смачна трюмна водиця? — пожартував інший голос.

— Наче все, Матвію Миколайовичу? — тихо запитав Ільїн.

— Поки що все, — відповів другий механік Головін, весь час відпльовуючись.

— З тунелем справилися, — вів далі старпрм. — А в машинному?

— Там нічого не зробиш! — махнув рукою механік. Тільки рука його промайнула в світлі ліхтаря, а самого не видно було в темному кутку. — Гребний вал зігнутий, сальники протікають, ахтерпик розбитий, рецес розбитий, коридор пошкоджений — все одно давитиме…

— Так, тут підкріпити нічим, — погодився старпом. Мокрі до нитки моряки повилазили на палубу, де їх відразу пройняв до кісток холодний вітер. Сонце сіло, проте було ще досить видно, щоб бачити, який густий туман — навіть шпиль на піднятому носі “Котласа” розпливався. П’ятеро мокрих, тремтячих людей глянули на Ільїна, і на їхніх обличчях було написане одне й те саме питання. Молоде, красиве обличчя третього помічника здавалося розгубленим, механік люто закусив губу, а гігант-кочегар насупився. Ільїн запропонував усім негайно переодягтися і підкріпитись, а потім встановити чергування біля суднового дзвона, що висів на зігнутому стояку. Це була єдина можливість дати про себе звістку — дзвонити в дзвін. Робити це треба обережно, весь час прислухаючись, і як тільки що — припинити й кликати всіх наверх. “А там — як пощастить!” — закінчив Ільїн і в супроводі свого нечисленного екіпажу попрямував у каюту.

* * *

— Прибуває? — уривчасто спитав механік.

— Ще фут.

— Чимало, навіть занадто! — механік запитливо глянув на старпома.

— Запускайте, — наказав Ільїн. — Бензину мало, але іншого виходу немає.

Механік поманив рукою кочегара, й обидва зникли в темряві. Незабаром до розмірених ударів дзвона приєдналося пихтіння мотора. Механік закінчив регулювання, любовно погладив зелений циліндр бензинової помпи:

— Виручай, люба!

Трохи зніяковівши, він глянув на кочегара, що стояв з ліхтарем. Але кочегар прислухався до шуму сильного струменя води, яка лилась за борт, і схвально кивнув:

— Маленька, та вдаленька! Ех, коли б тільки бензину вистачило!.. — Кочегар замовк і зовсім іншим тоном промовив: — Ходімте, Матвію Миколайовичу.

Темна, непроглядна ніч, що нависла над кораблем, тяг-лась повільно. Моряки зібралися в каюті старпома ближче до виходу. Змінювалися чергові біля дзвона — входили закоцюблі, зігрівалися приготовленою на столі чаркою. Багато разів старпом і механік спускалися в трюм заміряти рівень води. Минав час, і чим ближче було до світанку, тим менше залишалося надії на врятування корабля. Вода прибувала дедалі більше. Глухий стогін перебірок і скрипіння упорів свідчили про наростаючий тиск води. Якщо ж і в помпі закінчиться бензин… Моряки намагалися не думати про це, скрашували важке чекання жартами й розповідями, але під кінець усі замовкли. Серед тиші в ледве освітленій каюті зловісно й уперто лунали поодинокі удари дзвона, ніби повторюючи раз у раз: “Ні, ні…” Хвилинну тишу порушувало ледве чутне торохтіння помпи, і знову: “Ні, ні…” Кочегар раптом ніяково посміхнувся:

— Ти б заспівав нам, Вітю…

Інші підтримали його.

Третій помічник, Віктор Метелицин, не примусив себе довго просити. Юне обличчя його зашарілось і стало мрійним, тільки-но пальці торкнулися струн гітари, яку він приніс із своєї каюти. Високий сильний голос заспівав знайому всім пісню. Метелицин співав, трохи схилившись набік і підвівши своє красиве обличчя до тьмяно блимаючого ліхтаря. Темрява в каюті, квадрат білої скатертини на столі і ззовні, через відчинені двері, — настирливі удари дзвона, які вже не здавалися зловісними, а ніби акомпанували пісні… Надовго запам’ятав цей досвітній час кожен з чотирьох моряків, що слухали молодого помічника.

Вітчизно, не мало страждала

Ти, люблячи вірних синів.

Ти довго на мене чекала…

Голос співака урвався. Остання висока нота ще бриніла в гітарній струні, коли раптом, ніби підкоряючись співакові, замовк і дзвін. Ільїн прожогом кинувся до чергового матроса Чегодаєва.

— Мотор, Антоне Петровичу! — прошепотів матрос.

Ільїн почув ледве чутне вуркотіння. Моряки довго стояли в німій нічній тиші. Потім знову запустили помпу, яку було спинили.

Надходив світанок, але туман не пропускав сонячних променів, і контури судна виповзали з досвітньої імли дуже повільно. Ільїн разом з молодим помічником наполегливо намагався визначити швидкість дрейфу корабля, поки після довгих розрахунків не переконався, що судно за ніч дуже віднесло на зюйд-ост і наблизило до ворожих берегів. Зникла остання надія на допомогу: занадто багато води ввібрав “Котлас”, щоб довго триматися на поверхні, і занадто далеко віднесло його.

Під допитливими поглядами товаришів старпом лишався спокійним. Він не хотів повідомляти сумну звістку до того, як люди поснідають, і бадьоро головував за столом, на похилій площині якого чудом трималися тарілки. Денне світло після сповненої тривогами ночі, здавалось, обіцяло швидку допомогу. Моряки повеселішали.

Раптом Головін змінився в лиці і, з гуркотом відсунувши стілець, кинувся на палубу. Всі змовкли, одразу зрозумівши, і в чому справа: спинилася помпа. Це означало, що бочка бензину, шлангом з’єднана з баком мотора, спустіла, отже, до загибелі “Котласа” лишилися лічені години.

— Ходімо, друзі, на палубу, на простір, порадимося! — Ці незвичні в устах суворого старпома слова підкреслювали наближення критичного моменту.

Палуба накренилась, і на ній важко було стояти. П’ятеро моряків притулилися спинами до передньої стінки рубки, що захищала їх од вітру, й очікувально дивилися на Ільїна. А він, згорбившись і розставивши ноги, щоб не втратити рівноваги на хиткій палубі, обдумував ті прості й грізні слова, які мусив сказати зараз товаришам. Хвилі заливали корму і набігали на палубу через нахилений борт. Зрідка корабель здригався, наче по його великому тілу пробігала судорога, і тоді глухо дзвякав маленький дзвін.

— Друзі, надії зберегти корабель більше нема, — почав тихо, не підводячи голови, старпом. — Через годину “Котлас” піде на дно. Нас віднесло вітром і течією до берегів Норвегії, захопленої німцями. Шлюпки розбиті. Є рятувальні плоти, але довго триматися на них ми не зможемо, а підібрати… підібрати нас можуть тільки вороги. Отже, полон. Якщо виживемо, нас приб’є до берега — теж полон… або…

Старпом прямо подивився на зблідлих товаришів.

Механік мерзлякувато здригнувся, В його уяві раптом постав клапоть брудної землі, обгородженої колючим дротом, і за ним — юрба змучених, змарнілих людей з погаслими очима… “Ні, ніколи!” Ніби відповідаючи йому, Метелицин вигукнув:

— Тільки не полон! — і стиснув рукою важкий автоматичний пістолет.

Шестеро моряків стояли віч-на-віч з нестерпною для мужніх людей долею — загинути без боротьби.

— Не треба, — одвів убік револьвер помічника кочегар Курганов. — Я думаю так, — кочегар ударив своїм велетенським кулаком по стіні рубки: — в полон нам не можна, а так умирати теж не годиться. Треба пробиватися до берега. Висадимось і будемо битися. Я себе менш ніж за десяток не продам. А патрони скінчаться — з цим завжди встигнемо… — Курганов показав пістолет.

Ніби гарячим вітром дихнуло на моряків од слів кочегара. Смерть в бою не здавалася тяжкою. Метелицин поквапливо сховав револьвер. Ільїн міцно потиснув кочегарові руку.

Туман розвіювався, видимість поліпшувалася.

— Зчепимо обидва плоти, — розпорядився старпом, — інакше нас швидко понесе в різні боки. Що приготували? — звернувся він до Метелицина.

— Воду, галети, шоколад, вино… — перелічував помічник.

— Горілку, спирт. А ковбаса є?

— Є.

— Ще один автомат візьміть у каюті капітана. Револьвери у трьох, одну гвинтівку про запас, патрони вантажте всі. Компас, ліхтар, журнал і карти району на всякий випадок… Та чоботи не забудьте добре попідв’язувати!

Старпом критично оглянув, як принайтовано до плотів невеличкі тюки, і заквапився в капітанську каюту. Він обережно загорнув товстий чорний зошит у клейонку і бігом повернувся на палубу. Крен ставав дедалі більший, і це примушувало поспішати: вода з правого борту підступала вже до центральної надбудови, корма зникла у хвилях. Зошит капітана Ільїн засунув разом з картами і журналом у жерстяну скриньку.

Ковзаючи по мокрій похилій палубі, моряки перетягли обидва зчеплені докупи плоти ближче до корми, наділи рятувальні нагрудники і похапцем випили по склянці горілки. Кочегар, старпом і стерновий узяли весла, щоб одвести пліт якнайдалі від тонучого корабля.

Вирішальна хвилина наближалась, але моряки мимоволі затримувалися на палубі. Всередині корабля почувся глухий, схожий на важке зітхання шум. Корпус здригнувся і почав помітно осідати.

— Пора! — різко скомандував старпом.

Моряки випросталися, обводячи поглядом палубу, прощаючись із рідним кораблем. На них чекала самотність і цілковита невідомість. Ільїн нахмурився і, вхопившись за петлю леєра, потягнув пліт через фальшборт. Хвилі схопили моряків у свої крижані обійми. Плоти відчалили.

— Ну й вода! — насилу вимовив механік. Ніхто не відповів. Усі дивилися на “Котлас”.

Для кожного, хто уявляє собі загибель судна тільки з малюнків, звичайно постає в уяві занурений носом у воду корабель з гвинтами, які працюють вхолосту, і прапором, що майорить на кормі. Але страшно самому бачити тонуче судно, особливо коли воно йде на дно кормою. Корабель наче падає навзнак, у корчах піднімаючи високо ніс, потім повільно перевертається, показуючи слизьке, обросле днище, потворне, як посинілий розбухлий труп, і повільно зникає у хвилях. Таке видовище постало перед моряками “Котласа”, яких вітер і течія гнали в морську далечінь.

* * *

Ніхто з них не міг сказати, скільки минуло часу, — може лише кілька годин, а може — кілька діб: у свідомості моряків перестали існувати звичні людські уявлення. Тільки воля ще жила в цих напівмертвих тілах. Це вона змушувала людей підводити голови над розбурханими хвилями і триматися за леєри просунутими по лікоть у петлі руками: набряклі й зсудомлені кисті рук не могли більше служити морякам.

Інстинктивне відчуття того, що берег близько, проникло в затьмарену свідомість старшого помічника. Ільїн підвів важку голову і деякий час боровся з чорними плямами, що плавали перед очима. Нарешті йому вдалося розгледіти, що берег зовсім близько. Рідкий на морі, біля берега туман ставав густішим. У глибині скелястого коридора — фіорду — чорні ворота якого привернули увагу Ільїна, туман стояв щільною сизою стіною.

— Берег! Берег! — хрипким голосом крикнув кочегар.

Моряки заворушилися, збираючи останні сили. Ільїн дістав заповітну пляшку із спиртом. Дев’яностоп’ятиградусна рідина вливалася в горло, і в очах моряків з’явився живий, осмислений блиск. Ільїн настільки отямився, що промовив до кочегара:

— Ох і гарний же зараз наш десант!

— Сховатися треба на березі, поки трохи оговтаємось, — озвався Курганов.

Стрімкі темно-сірі стіни фіорду насувались і росли, випливаючи з туману. Тепер моряків відносило ліворуч, за скелястий мис чи острів, за яким фіорд розгалужувався, висуваючи посередині скелястий клин. Від клина йшла смуга рівної землі, зарослої деревами, осіннє листя на яких ледь червоніло крізь туман. Далі нічого не було видно, а біля гирла фіорду, на урвистому кам’яному мисі проглядали чотири білих будиночки, які один за одним тулилися на положистому схилі.

Напроти мису хвилі почали шарпати плоти. З великими труднощами морякам удалось обійти мис, і вони опинилися на спокійній темній воді, в білястій імлі густого туману. Прямовисні скелі відступили, утворивши півкруглу бухту. Близький берег бухти являв собою нагромадження величезного каміння, порізаного вузькими протоками. Між цим камінням виднілися дві високі щогли парусного судна, а далі крізь туман невиразно вимальовувався цілий ліс щогл.

Ільїн від несподіванки тихо цмокнув язиком. Пліт з моряками обережно посувався протокою, під надійним прикриттям чорних каменів, що височіли обабіч. Бушприт судна, щогли якого моряки помітили при вході в бухту, перегородив вузький просвіт. Напружено витягши шиї, всі шестеро намагалися розглядіти це судно. Щось було в ньому таке, що свідчило — судно давно не ходило в море: рангоут був прибраний, шви конопатки проступали чіткими сірими лініями по чорному борту.

Тихо причаливши до тупого парусника, моряки уважно прислухалися. Жодного звуку не долітало з палуби чи зсередини. На судні, очевидно, не було людей. Старпом мовчки кивнув. Товариші зрозуміли його без слів. Вузькою смугою води між лівим бортом і кам’янистим урвищем люди швидко добралися до стерна, сподіваючись по ньому піднятися на судно, і побачили штормтрап, що звисав по зрізаній прямо кормі парусника.

Учепившись за стерно, неважко було піднятися по штормтрапу, але виявилось, що в моряків не вистачає для цього сили. Нарешті кочегар відчайдушним зусиллям підштовхнув угору старпома і, скрегочучи зубами від напруження, видерся сам з леєром на шиї. На палубі в обох усе пішло обертом перед очима, Ільїн упав, але кочегар втримався і почав розмотувати лінь, щоб допомогти піднятися на палубу іншим.

Раптом десь унизу заскрипіли дошки під важкими кроками — на палубі виросла величезна постать у синій сорочці, високих морських чоботях і… зупинилася здивована. Вітер кошлатив світле, як солома, волосся і вузьку золотисту бороду, якою обросло крупне, сміливе лице невідомого. Курганов випростався — два світловолосі гіганти стояли один проти одного. Ільїн теж підвівся і став поруч з кочегаром.

Високий норвежець допитливо розглядав незнайому форму і промовив щось, показавши на море. Ільїн і Курганов перезирнулися, потім старпом рішуче відповів англійською мовою:

— Російські моряки… врятувалися із затонулого судна…

— Рашен, рашен… — забурмотів норвежець, помітно схвильований. Він обвів рукою довкола фіорду і додав каліченою англійською мовою: — Німці повсюди, будуть хапати… — і стиснув у кулак розкриту долоню.

Кочегар труснув головою і вдав, ніби цілиться з гвинтівки. Норвежець знову подивився уважно на моряків — ледь помітний глузливий вогник загорівся в його спокійних очах. Тут із-за борту з’явилась голова Метелицина. Турбота за товаришів додала сил тим, хто залишився на плоту, і вони почали видиратися на парусник. Норвежець мимоволі позадкував, але кочегар просто, по-товариськи взяв його руку і підвів до борту. Норвежець знову стривожився і промовив кілька слів, серед яких одне було англійське: “ховати”. З допомогою норвежця моряки підняли на борт плоти. Потім красномовними жестами чужоземець дав зрозуміти, що скоро подує вітер з фіорду, розсіє туман, а тому з палуби треба негайно все прибрати.

Плоти спустили в трюм. Норвежець засвітив ліхтар і повів несподіваних гостей униз, у носову частину парусника. Зігнувшись в три погибелі, він проліз через низенькі дверцята в невеличке приміщення, щось на зразок кладової чи шкіперської, і підвісив ліхтар до стелі, енергійно тупочучи важкими чоботищами. Він подав знак, і моряки опинилися за масивною перебіркою, в маленькій каюті, заваленій старими парусами, які норвежець розіслав на підлозі.

В стелю виходив шпор бушприта, охоплений залізними стяжками і обрамлений масивними дубовими балками. Відповідно до похилого положення бушприта, стеля каюти піднімалась у напрямі до носа, а до виходу знижувалася так, що ввійти можна було, тільки дуже зігнувшись. Непорушне повітря, просякнуте запахом смоли, злежаної парусини і дуба, здалося людям задушливим, їхні обличчя, вишмагані водою і вітром, загорілися. Хазяїн став на коліна і почав жестикулювати, часто повторюючи англійською мовою: “Не відчиняти! Не відчиняти!” Ільїн пояснив товаришам, що норвежець, мабуть, збирається йти і просить росіян не відчиняти, якщо хтось з’явиться на судні. Коли він повернеться, то постукає їм отак: кулак норвежця стукнув об підлогу двічі подвійними ударами, як б’ють склянки. Ільїн кинув норвежцеві: “Ієс”,[45] і той швидко вийшов, ретельно зачинивши двері.

Моряки деякий час мовчки дивились один на одного. Тепло приміщення приємно огортало їх, затуманюючи свідомість. Знемагав сон.

— А чи не пішов наш друг до фриців? — тривожно спитав механік, висловивши загальне недовір’я, що виникло у моряків, коли хазяїн квапливо вийшов.

Тільки кочегар енергійно запротестував:

— Я перший зустрів його і зазирнув, можна сказати, в самісіньку душу, коли міркував, чи не луснути його по головешці. Ні, він моряк і смілива людина, не буде він за фашистів, які плюндрують його батьківщину. Такому можна вірити.

Старпом підтримав кочегара:

— Діватися зараз усе одно нікуди, зброя в нас при собі, норвежець не знає про неї. Незабаром ніч. Забарикадуємося добре, почнуть ламати двері — обов’язково почуємо. Зате як слід відпочинемо, а там… побачимо.

Усі погодилися з старшим помічником. Надійно заклинивши міцні двері болтом і знайденою тут же невеличкою палею, моряки почали стягати з себе і викручувати мокрий одяг. Невимовне відчуття тепла, спокою і слабості оволодівало змученими людьми, але все ж таки в них вистачило енергії розв’язати тюк із зброєю, акуратно протерти автомати й гвинтівки і покласти їх по три з кожного боку. Моряки вкрилися кількома полотнищами парусини і, притулившись один до одного голими тілами, майже вмить міцно заснули.

Глухо, наче здалеку, Ільїн почув крізь сон неясний шум, потім у двері постукали. Старпом, відкинувши парус, рвучко сів. Сну як не було. Кривлячись од болю в усіх м’язах, Ільїн розбудив товаришів. Тим часом за дверима чулося настійливе “тук-тук-тук-тук” — умовний стукіт хазяїна.

З револьвером у руці, зігнувшись, старпом рушив до дверей, а за ним, виставивши плоскі багнети, вишикувались усі інші. Як тільки відчинилися двері, моряки побачили тьмяне денне світло, що падало зверху крізь люк. За дверима почувся знайомий голос — норвежець промовив до когось кілька слів своєю мовою. Крекчучи і чіпляючись спиною за низький одвірок, у каюту проліз сивобородий старик, майже такий на зріст, як хазяїн, що зайшов слідом за ним і відразу ж зачинив двері.

Обидва норвежці зачудовано розглядали незвичайну картину. В низькій, душній кімнаті тьмяне світло ліхтаря під стелею, завішаною мокрим одягом, ледве освітлювало шістьох зовсім голих людей, що стискували в руках зброю. Старик суворо посміхнувся і щось сказав хазяїнові. Той звернувся до моряків, як і раніше, каліченою англійською мовою.

— Ось. Старий моряк. Він може. Німців нема. Нагорі вартують ще кілька чоловік.

Старик ступив крок уперед, безстрашно відвів автомат кочегара і, з полегкістю випроставши спину, сів. Хазяїн помацав одяг моряків, похитав головою, швидко зібрав його в оберемок і вийшов.

Моряки посідали навпроти старика, все ще не випускаючи з рук зброї. Старий норвежець оглянув кожного гострими, глибоко запалпми очима, пошкрябав пальцем густу бороду і заговорив англійською мовою. Всі, навіть ті, хто не знав мови, уважно слухали. Хазяїн тихо ввійшов і сів на підлозі, приєднавшись до слухачів. Старик підморгнув морякам і закурив смердючу люльку. Тільки тепер моряки згадали, як давно не курили. Знайшовся клапоть паперу, дві неймовірних розмірів самокрутки пішли з рук у руки, а Ільїн обережно витяг з револьверної кобури свою вірну люльку. Моряки насолоджувалися. Тільки Курганов, який не курив, кашляв і чортихався, та час від часу вторив йому хазяїн, що теж не курив.

Старпом почав перекладати товаришам слова старика:

— Ми попали у фіскевер (рибальський порт). Тут є німецький загін берегової охорони, але морська база — в сусідньому фіорді. Цей парусник стоїть уже давно. Його привели сюди з Кумагсфюра; шкіпер утік до англійців, команда теж розбіглася. В бухті близько шістдесяти рибальських моторних суден. На ловлю не ходять — не хочуть постачати німців, а німці інакше не дозволяють виходити в море, та й пального нема. Наш хазяїн живе тут тому, що німці виселили його з братом з будинку по той бік фіорду — там розмістилася берегова охорона. От і облюбував він собі цей парусник: приміщення просторе, і ненависних фашистів не бачить. Виявляється, наш хазяїн учора ввечері бігав у селище, рибалки зібрали раду: що з нами робити? Старий запитав мене, що ми самі думаємо. Я відповів: “Битися з німцями. Кожен моряк вартий десяти німців, так за шістдесят ми ручаємось”. Він відповів, що тут їх понад шістсот. Але облишмо жарти. Рибалки вирішили, що коли дійде до бою, німці на сто кілометрів довкола всіх переб’ють або посадять у в’язницю — думатимуть, що сховали парашутний десант. Рибалки пропонують нам тікати, і якнайшвидше. З бухти жодне моторне судно не вийде, нема пального. Крім того, від мотора шум. Найкраще на цьому ж паруснику, де ми зараз перебуваємо: він стоїть дуже зручно, біля самого входу в бухту.

В цю пору року завжди тумани, коли вітер з моря. Надвечір вітер змінює напрям — дме з фіорду на захід — і зганяє туман у море. Якщо ми встигнемо вийти зразу, разом з туманом, успіх забезпечено. Парусник іде безшумно, і за ніч ми зможемо відійти далеко од берега, в зону, де патрулюють англійські судна. Як почне сутеніти, в тумані, на судно прийдуть рибалки з селища — поставлять реї і прив’яжуть паруси. Звичайно, судно велике, морське, справитися нам з парусами буде дуже важко. Крім того, і небезпечно — оснастка стара. Але іншого виходу немає — провести нас у гори до партизанів вони не беруться: немає вмілої людини. А молодці! Слово не розходиться з ділом: цієї ночі, коли ми спали, вони доставили сюди два бочонки води, продукти, хоч у самих нема чого їсти, — принесли сиру, солоної риби, ячного хліба. От люди! А проспали ми, виявляється, понад дванадцять годин, — закінчив старпом. — То як? Я думаю, діло варте уваги?

— Звичайно, варте! — хором обізвалися моряки.

— Стривайте, — звернувся Ільїн до старика по-англійськи. — Німці ж помітять, що зникло велике судно.

— Це наш клопіт, — відповів старик. — Ціла ніч. Приведемо стару велику шхуну і затопимо тут, щоб стирчали щогли.

Хазяїн приніс висушений біля печі одяг і казан з гарячою кавою.

— Товаришу старпом, — сказав раптом Курганов, — ви запитайте в нього, — кочегар кивнув на хазяїна, — може, він з нами? Чого йому тут з німцями? Чоловік хороший.

Старик з насмішкуватим вогником в очах переклав запитання старпома хазяїнові. Той посміхнувся і швидко заговорив по-норвезьки.

— Він каже: не можна, сім’я загине. Його брат одвіз обидві сім’ї — свою і його — в Рерос, там дядько в лісництві працює. Взимку й він туди.

— Шкода, підходяща людина, — відповів кочегар. — Ну, прізвище його і адресу запишіть, добре б зустрітися після війни… А куди це ми потрапили?

— Та хай йому біс, не можу розібрати назви селища, вони її так вимовляють… — зніяковівши, признався Ільїн. — А район зветься Лоппхавет, поміж великими островами Серьо і Арньо. Це значить, на північний схід від Тромсе.

Моряки міцно потиснули руки норвежцям. Потім старпом, виконуючи спільне бажання, записав на двох аркушах паперу прізвища і адреси радянських моряків і вручив їх обом норвежцям. Старик старанно згорнув записку і довго запихав її кудись за пояс, кинувши кілька уривчастих слів.

— Він каже, що це треба добре заховати, — переклав старпом. — Якщо побачать німці, то смерть йому.

Норвежці пішли. Збуджені моряки жваво обговорювали дальший план дії.

— Що я казав? — торжествував Курганов.

— Не поспішай радіти, — буркнув Титаренко. — Може, це все липа, щоб легше нас взяти…

— А ти не каркай, вороно! — сердито обірвав кочегар. — Не може фашистська наволоч усіх людей розпаскудити. Є ще люди… Собі віриш, а інші, думаєш, гірші за тебе?

Стерновий, розгубившись від несподіваного красномовства кочегара, замовк. Ільїн, наказавши товаришам не з’являтися на палубі, вирішив оглянути судно, а головне — побачити, в якому стані стерновий привод, і обережно піднявся скрипучими сходами нагору. Дерев’яний ковпак, що прикривав люк з боку носа, заважав бачити море; зате фіорд був увесь як на долоні.

Вузький язик майже чорної води вповзав далеко всередину урвистих гір. Суворі, покраяні тріщинами скелі наступали на береги. Розкидані вздовж берега будиночки боязко тулилися біля підніжжя скель. Трохи далі, на кам’яному майданчику, височіла дивна будівля. Балюстрада з маленьких стовпчиків підтримувала кілька лускатих дерев’яних покрівель, які піднімалися одна над одною. Здавалося, що на один будинок посаджено другий, менший, а на цьому точнісінько так же сидів ще менший, з чотиригранною покрівлею, яка завершувалась загостреною башточкою з високим шпилем. Будівлю прикрашали залізні флюгери у вигляді драконових голів із роззявленою пащею і висолопленим тонким язиком.

Вражений дивною архітектурою, Ільїн довго вдивлявся, поки не розглядів невеличкі хрести. Очевидно, це була старовинна норвезька церква. Дерево почорніло від часу, і кутаста форма будівлі, що підносилася вгору, чітко вирізнялася на фоні сірих оголених скель. Голови драконів дивилися похмуро і погрозливо. Темні ялини оточували церкву, а позаду вже сідали на гори білясті, непривітні хмари. Ця північна обитель, сповнена холодного спокою, раптом навіяла на Ільїна смуток.

Ховаючись за борт, він виліз на палубу. Висота щогли йому, звиклому до пароплава, спершу здалася непропорціо-нальною. Фок-щогла мала поперечні реї і, отже, прямі паруси, бізань озброєна гіком і гафелем. Це була бригантина. Обабіч люка, з якого щойно виліз Ільїн, стояли дві лебідки для марса-фалів і брам-фалів. “Марселі розрізні з лебідками, може, впораємося”, — відзначив старпом, кваплячись пригадати свою рарусну практику, яку проходив колись у мореплавних класах. Складні переплетення тросів, які то здіймалися високо і були схожі на тонку павутину, то спадали з щогли вниз, на борти, на палубу, на бушприт, на другу щоглу, — здавалися абсолютно незбагненними. А йому, начальникові, треба буде керувати цим судном, командувати.

Ільїн скривився і глянув на море. З лівого боку бушприта, вдалині вздовж чорної тіні від скель фіорду, море було перегороджене пасмом куполоподібних, розташованих близько один до одного островів. Вони були схожі на кісточки велетенського підводного кулака, що виступали над водою. “Обійдемо мис, тримаючи правіше, тільки миль через десять ляжемо на чистий вест, — міркував далі старпом. Оснастка судна ще й досі турбувала його. — Була б це шхунка… та що завгодно, аби менше і з косою парусністю…” Він перехилився через борг і прочитав напис на носі: “Свольвер”.

Передбачення старого норвежця збулися дуже точно. Надвечір фіорд заповнився густющим туманом, ще непрогляднішим, ніж учора. Моряки вилізли нагору і раптом схопилися за гвинтівки: на палубі одна за одною почали з’являтися людські постаті. Скоро на судні стало повно людей. Норвежці неквапливо, але не гаючи жодної хвилини, обтягували такелаж, витягали, розгортали і піднімали паруси, усміхаючись до радянських моряків. Порядкував кремезний старик, неголосно покрикуючи на працюючих.

— Це старий капітан, — пояснив Ільїну знавець англійської мови, що приходив уранці.

Небезпечна робота наближалася до кінця. Кремезний капітан підійшов до Ільїна, потиснув йому руку.

— Я Оксхольм. Усе готове. Паруси поставив левентик до вітру, якрій зараз. Подме з фіорду — для такого положення рей буде бакштаг. Коли вітер рвоне з фіорду, брасопити реї буде ніколи: розклепуйте ланцюги якорів — і гайда. Стривайте, ще бом-брамселі, бом-клівери — цих парусів не ставимо. Вони попріли. Стакселі теж не всі. Замість крюйс-стеньги-стакселя ми поставили штормовий апсель.

— Дякую, — промовив Ільїн, коли зміркував, що немає бом-брамселя — паруса, який міститься на тій найжахливі-шій висоті, що вразила його в першу мить, і полегшено зітхнув.

Вітер ущух, паруси, стиха полощучись, повисли, наближався час втечі. Норвежці, витираючи піт, як і вперше мовчки, по-дружньому потискували радянським морякам руки або плескали по плечу і зникали за бортом. Курганов обняв хазяїна парусника, повторюючи йому своє прізвище, аж поки той не вимовив майже чисто: “Курганофф”.

— Вітру і щастя! — почувся з-за борту голос капітана Оксхольма. — О, вітер є, розклепуйте ланцюг. Гуд бай!

Паруси, здіймаючись в тумані над головами моряків, розправили складки. Вітер з фіорду тихо зашипів поміж снастями. Часу лишилось небагато. Кочегар озброївся заздалегідь приготовленими інструментами і почав вибивати шпильку, розклепуючи верхню змичку якірного ланцюга; механік взявся за другий. Туман глушив удари, проте вони розносилися по бухті. З гуркотом, від якого моряки аж здригнулись, якірний ланцюг упав у воду, за ним — другий. Ледь помітний поштовх пройшов по судну; повільно, майже невідчутно, воно рушило. Коли швидкість стала більша, почало нарешті діяти стерно, і саме вчасно: навіть крізь такий туман можна було помітити попереду неясні контури скелястого мису.

— Ліво руля! — тихо командував Ільїн, не знімаючи руки з штурвала.

Тупий, важкий ніс ледь чутно хлюпав об воду: хвиля стала попутною, бушприт швидко майнув ліворуч. Титаренко, прикусивши губу, закрутив штурвал у зворотний бік.

— Увалюється, притримуй! — прошепотів Ільїн, вдивляючись у сіру стіну туману, яку судно розсікало своїм бушпритом.

На щастя, вихід з фіорду був широкий. Поминувши мис, Ільїн повернув на північ, узявши до вітру. В густому тумані судно безшумно йшло у відкритий океан, покидаючи норвезький берег, де зовсім несподівано для себе радянські моряки знайшли товариську підтримку багатьох людей. Передбачення старого капітана збувалося — бригантина не зустріла нікого.

За годину вона знову лягла в бакштаг на вест і пішла значно швидше. Старпом зібрав свою нечисленну команду, оголосив, що парусну науку треба буде вивчати на ходу, і запросив поки що ознайомитись з оснасткою бригантини.

— Помізкуйте як слід, метикуйте, яким чином упоратися в разі потреби. Шлюпочні паруси всі ви знаєте, тепер освоюйте справжні. Ось, до речі, судно увалисте, отже, треба…

— …зменшити парусність на фок-щоглі, — швидко відповів Метелицин.

— Правильно! Хоч і невигідно, а доведеться брамсель згорнути: мало парусів у нас на бізані — виходить неврівно-важена парусність. До цієї справи всім нам треба братися, а я не можу відійти од стерна, поки Титаренко не призвичаїться.

— Ми вчотирьох, — обізвався механік. І моряки кинулися до лебідок.

Бригантина вийшла далеко у відкрите море; її дуже гойдало на великій хвилі. Метелицин перший досяг салінга і, намагаючись не дивитися вниз, поліз по вантах, добираючись до верхнього брам-рея. Палуба зникла в тумані, щогла тяглася далеко вниз, а брам-стеньга здавалася занадто тонкою. Чутно було, як вона потріскує в езельгофті. З кожним кренюм судна щогла описувала в повітрі дугу. Коли бригантина пірнала носом, щогла ніби провалювалася під Метелициним, і він гарячково хапався за перекладини вантів. Ще гірше було молодому морякові, коли судно піднялося на хвилю — велетенська щогла похилилась на нього, ніби хотіла вдарити, ноги гойднулися вперед, і він повис над палубою вниз спиною. Чоло Метелицина вкрилося потом, моряка трохи нудило на незвичній висоті. Але він швидко освоївся і зміг роздивитися проводку снастей — гітових, топенантів і горденів.

Спільними зусиллями на кофель-планках біля бортів судна розшукали ходові кінці цих снастей — правих і лівих. Навалившись животами на парус і упершись ногами в хисткі, наче розгойдана колиска, перти, “парові мореплавці” впоралися з незвичайним завданням. Незважаючи на темряву, брамсель згорнули.

Вітер став дужчий і почав заходити, але екіпаж бригантини вже трохи призвичаївся до снастей. Реї обрасопили як слід, парусність урівноважилась, і старе судно бігло морем із швидкістю десяти вузлів. Єдине, що бентежило моряків, — це сильний скрип і тріск, що чулися десь у глибині судна.

— Чи це завжди так на парусниках? — дивувався Метелицин, звертаючись до старпома. — Хлопці турбуються, коли б не розвалилася наша посудина.

— Не знаю. Мені теж здається, що тут не все гаразд. Вода в трюмі не прибуває?

— Тече потроху, але що то за теча: двома помпами покачали — й сухо.

— Спущусь-но я сам, — вирішив Ільїн, — а ви тут побудьте.

Взявши ліхтар, який залишили їм норвежці, старпом спустився в трюм, ступаючи по вкритих водою хитких дошках, покладених поверх баласту. Сильний тріск сповнював задушливий простір трюму, заглушаючи шум моря, що билося об дерев’яні борти. Походивши по трюму, старпом з’ясував, що тріскотить майже весь корпус бригантини, а оглушливий скрип іде від щогл судна. Ільїн постояв і повернувся на палубу.

— Негаразд, звичайно, — відповів він на помічникове запитання. — Біс його знає, посудина розхиталася, та й наш стоячий такелаж, мабуть, не завадило б ще раз обтягти.

— Ніч як сажа, де вже тут до цього братися з одним ліхтарем?

— Усе ж таки спробуйте.

— Зараз приступимо.

— Ліхтар захопіть!

— А хіба він вам біля компаса не потрібен?

— Ой морячок! — засміявся Ільїн. — На компас і не глянув! Куди вітер, туди й ми, тільки б швидше відійти якнайдалі. Хіба не все одно — вест, зюйд-вест чи норд-вест? Побачення з англійцями у нас, на жаль, не призначене. Ви, мабуть, хотіли б за всіма морськими правилами, в бейдевінд, а переміною галсів? А як ви, друже, вчотирьох упораєтеся з такою парусністю? Ото ж бо. Кишеньковий світний компас є, і добре… Чорт, як курити хочеться.

Протягом цієї ночі Ільїн і стерновий чуйно прислухалися до звучання вітру в парусах. Як тільки шум вітру ставав дужчий і дзвінкіший, обидва моряки вже знали, що судно кинулося до вітру. Сильний опір штурвального колеса негайно сигналізував про те саме. Для інших чотирьох ніч минула в безперервній тяганині з парусами. Руки моряків, звичні до зовсім іншої роботи, боліли, а на долонях повискакували пухирі.

Вранці судно опинилося в розбурханому морі. Вітер послабшав, але великі хвилі весь час зростали, кидаючи бригантину, мов тріску. Хід судна став нерівний, паруси важко лопотіли, коли бригантина судорожно пірнала. Тріск і скрипіння подужчали, здавалося, що дошки палуби вібрують і гнуться під ногами.

— Розвалиться наша посудина, слово честі!.. Он вода стала прибувати помітніше, — бурчав механік.

— Чого ви боїтесь, Матвію Миколайовичу? — невпевнено зауважив Метелицин. — Поки що прямо здорово…

— “Марсофлот” цей не до душі мені, не розуміюсь я на цьому ділі. А коли не розумієш, почуваєш себе не зовсім добре… як і ви, любий Вітю. — І механік поблажливо поплескав Метелицина по плечу.

Той спалахнув і відкрив рота, щоб заперечити, але в цю мить почувся різкий, сухий тріск і оглушливі удари — розірваний одразу в кількох місцях фок бив по щоглі і штагах. Величезні клапті парусини обкручувалися навколо снастей, лупцюючи моряків, які кинулися до паруса. Чегодаєпа так ударило по обличчю, що він упав на палубу.

— Ножем, ножем ріжте гордені! — закричав знизу старпом.

Порада була дуже вчасною. З-під рея шугонули вгору білі килими-самольоти, чіпляючись за штаги, наче не бажаючи розлучатися з судном, і полетіли, кружляючи і зникаючи за валами, що здіймалися перед парусником.

Нові парусні матроси на чолі з “боцманом” Метелициним збентежено стали перед старпомом.

— Ви тут ні при чому, — похмуро сказав він, — паруси, мабуть, дуже попріли.

За три години гарцювання по хвилях бригантина втратила ще три паруси — бізань-гаф-топсель, форстаксель і верхній марсель: то лопалися снасті, то рвалася перегнила парусина.

А хвилі все більшали, сунули на судно, гальмуючи й без того сповільнений хід.

— Коли б шторм не розгулявся! — кричав старпом своєму помічникові крізь скрип і тріск щогл та снастей. — Шкода, барометра в нас немає. Давайте задраїмо люки якнайпильніше, закладемо румпельталі!

— А з парусами як? — тривожно запитав Метелицин.

— З парусами? — спроквола промовив старпом. — Зараз. Давайте поміркуємо… Більше як половини парусів уже немає, але треба, треба…

— Може, бізань згорнути, — обережно підказав помічник.

— Бізань само собою. Тоді в нас на бізань-щоглі залишиться тільки оцей скісний парус, який рухається по бізань-штагу, як його той парусний спец називав — апсель. Він сказав, що це спеціально штормовий. Клівери, звичайно, доведеться згорнути, але на фок-щоглі в нас залишиться єдиний парус і здоровенний — нижній марсель. Доведеться залишити, тільки глухі рифи взяти. Стривай, ще, здається, спускають на палубу верхні реї та гафель — оце треба зробити. Мабуть, і все. Починайте з парусів. Ви гадаєте, щось іще? — запитав Ільїн, помітивши, що помічник наче зам’явся.

— Ні, що ви, Антоне Петровичу, але… Як цей марсель глухо зарифити, і що означає — глухо?

Ільїн пояснив Метелицину, сам дивуючись, як могли так довго зберігатися в пам’яті всі ці деталі прямого парусного озброєння. А моряки вже поралися біля бортів, підтягували риф-талі і гордені, потім полізли на рей. Площина величезного паруса дуже зменшилася. Моряки тягли ще і, зменшивши її до краю, почали прив’язувати риф-сезені.

— Поплавати б отак місяців два — хвацькими парусниками були б! — сказав Ільїн Титаренкові, що знову став до стерна після короткого перепочинку.

Українець ствердно кивнув головою, стежачи за гігантським валом, який, сталево поблискуючи, грізно здіймався праворуч.

Склавши свої крила, бригантина скидалася тепер на великого пошарпаного птаха. Небо закривали густі хмари. Вітер то слабшав, то налітав поривами, несучи здалеку ніби хор глухих зойків, у який час від часу вривалися пронизливі звуки труб.

Якесь важке, лиховісне очарування було в голосі наростаючого шторму. Велетенська його сила ладна була ринути на стару бригантину, що борсалася серед хвиль, і шестеро моряків відчули себе такими ж одинокими, як тоді, коли залишали свій тонучий “Котлас”.

Море шаленіло. Величезні вали, згори донизу вкриті піною, здіймалися на десятиметрову височінь. Вітер ревів, обламував гребені, і піна, схожа на розкуйовджені сиві патли, летіла за ним. Здавалося, кожен велетенський вал, здіймаючись з моря, простягав свої довгі руки назустріч судну. Всі звуки моря злилися в безугавний важкий грім, якому вторило ревіння вітру.

Бригантина під єдиним уцілілим марселем мчала на фордевінд. Скрип судна, голоси людей потонули в оглушливому гуркоті шторму. Щогли, здавалося, безшумно розгойдувались і гнулися в своїх гніздах, здавалося, вони от-от упадуть на палубу. Бушприт то опускався вниз, ніби збирався врізатись у прямовисну водяну стіну над глибоким урвищем між двома хвилями, то намагався простромити важкі бурі хмари. По палубі мчала, кружляючи, запінена вода, бурхаючи водоспадом із шканців. Іноді передня частина судна зникала, відрізана стіною піни, що хлюпала поперек палуби, або велетенський вал обрушувався своєю верхівкою, наздогнавши втікаючий парусник. Тоді, чіпляючись з усіх сил за поручні, зігнувшись, затамувавши подих, моряки відчували, як осідає під ними судно, придавлене багатотонною вагою, і нарешті рвучко, ніби зібравши останні сили, випростується, скидаючи з себе гнучкі щупальця моря, які, звиваючись і пінячись, знову зникають за бортом.

Старпом разом з Титаренком, обливаючись потом під наскрізь промоклим одягом, міцно тримали штурвальне колесо. Штурвал опирався, найменша несправність стерна загрожувала негайною загибеллю. Ільїн намагався вгадувати в шаленому танці хвиль ту лінію, тримаючись якої, судно, мов балансуюча над прірвою людина, можливо і врятувалося б.

Решта моряків, знемагаючи від утоми, безупинно качали помпи: вода в трюмі швидко прибувала — розійшлися шви.

Ніхто не відчував страху — надто шаленою була боротьба за життя.

* * *

У просторій кают-компанії англійського крейсера “Фірлес” яскраво горіло світло. Більшість вільних офіцерів зібралися тут, розмістившись у зручних шкіряних кріслах. Хитавиця виснажувала, не даючи можливості щось робити чи спати.

— Жахлива річ, джентльмени, бути зараз у морі! Наше патрулювання припало якраз на початок осінніх штормів, — промовив молодий лейтенант до свого сусіда.

— Нічого, скоро повернемось на базу, — обізвався той, не розплющуючи очей.

— Люте тут море, — говорив лейтенант. — Я тепер розумію, чому норвежців вважають найкращими моряками в світі!

— Де це ви таке чули, Нойєс? — глузливо і недбало запитав інший офіцер. — Найкращі моряки ми, англійці.

Між офіцерами виникла суперечка. Настрій трохи покращав. До кают-компанії, прикривши очі хустинкою, зайшов ще один офіцер. Червоне обличчя прибулого свідчило, що він тільки-но з палуби. Кілька голосів навперебій привітали офіцера:

— Нарешті, Кеттерінг! Змінилися?

— Ми нудьгували без ваших старовинних оповідань.

— Що там нагорі?

— Бенкет сатани, — відповів Кеттерінг на останнє запитання. — Зараз сам капітан на містку. Будемо повертати на фордевінд.

— Чудово! — зрадів хтось.

— А ми тут сперечалися, сер, — шанобливо звернувся до Кеттерінга лейтенант Нойес. — Чекаємо вашого авторитетного висновку.

— Про що сперечалися?

— Які моряки найкращі в світі.

— І що ж вирішили?

— Думки розійшлися, — втрутився офіцер, що сперечався з Нойесом. — Я кажу: ми, англійці, Нойес — норвежці, Уотсон — японці, а Кольвер присягається, що кращих за турків не було й немає моряків.

— Суперечка цікава, — всміхнувся Кеттерінг, — але я боюсь поспішати з висновком. Можу розповісти одну невеличку історію, яка відбулася понад століття тому. А потім ми обміркуємо всі доводи на користь тієї чи іншої нації. Згода?

Офіцери погодились. Кеттерінг сів зручніше в крісло, розставив довгі ноги і закурив люльку. Помовчавши, він почав:

— Ви знаєте, що я працював до війни в архіві Адміралтейства за дорученням Парусного клубу. Серед інших документів знайшов цікавий рапорт полковника індійських колоніальних військ Чеверленжа і сублейтенанта флоту його величності Губерта про причини загибелі трищоглового корабля Ост-Індської компанії “Фейрі-Дрегн” у тисяча вісімсот сімнадцятому році. Цей корабель попав у великий циклон в Індійському океані. Шквал налетів так раптово, що рангоут корабля був дуже пошкоджений, вантаж перемістився в трюмах внаслідок крену. Тільки вправність досвідченого капітана та героїчна робота матросів вивели “Фейрі-Дрегн” з надзвичайно небезпечного становища. На нещастя, шквал був передвісником страшного циклону, опиратися якому пошкоджений корабель зрештою вже не міг… Чорт! — урвав свою розповідь Кеттерінг.

Крейсер повалився на борт, різко вирівнявся і шугонув у протилежний бік.

— Слава богу, повернули… Коли розбитий корабель уже занурювався в океан, — почав знову Кеттерінг, — з нього помітили бриг невідомої національності, що також ішов на фордевінд і наздоганяв “Фейрі-Дрегн”. Незграбний широкий корпус судна час від часу весь зникав у велетенських хвилях, було видно тільки верхівки двох його щогл. Судно йшло під єдиним парусом, який не відповідав силі циклону, — нижнім марселем. Вражені тим, що судно було в цілком задовільному стані, моряки з тонучого корабля дали сигнал небезпеки. Невідомий бриг почав обережно підходити до “Фейрі-Дрегн”, але тут “Фейрі Дрегн” потонув…

До кают-компанії швидко зайшов старший офіцер у штормовому одязі, з якого ще стікала вода, і кинув мимохідь стюардові:

— Віскі!

— Що трапилося, сер? — тривожно запитали офіцери, підводячись з крісел.

— Нічого. В морі парусник невідомої національності, під єдиним марселем, іде на фордевінд, як і ми.

— Що таке, сер? — підхопився Кеттерінг. — Часом не чорне двощоглове судно?

Старший офіцер в свою чергу здивувався:

— Ви вгадали, Кеттерінг! Щоб я пропав, коли знаю, яким чином. Справи його погані. Я сигналізував — не відповіли, тільки запалили, здається, фальшфейер, на мить щось спалахнуло. Допомогти зараз неможливо, проте ми йдемо одним курсом, і шторм починає стихати. Сигналізували, щоб трималися біля нас, але близько не підходили, бо потопимо. Може, це німецька пастка.

Старший офіцер випив своє віскі і вийшов. За ним рушив до виходу Кеттерінг.

— Стоп! Розповідь — на найцікавішому місці! — загукали до нього.

— Неодмінно закінчу, тільки погляну на судно, — відповів Кеттерінг уже з-за дверей.

Слідом за ним почали підводитися й інші офіцери.

* * *

Шторм затих. Червоні промені призахідного сонця де-не-де пробивалися крізь хмари. Багряні відблиски мерехтіли на мокрій палубі.

Щойно закінчився важкий маневр — піднімання рятувальної шлюпки. Люди, що скупчилися на палубі, з повагою розступилися перед шістьма російськими моряками, яких старший офіцер повів переодягтися.

Згодом офіцери обступили Кеттеріпга, що повернувся від командира.

— Ну, як росіяни?

— Сплять, — усміхнувся Кеттерінг і коротко розповів дивну історію шістьох моряків з “Котласа”.

— Оце історія! — вигукнув лейтенант Нойєс. — Шість “парових” моряків упоралися з таким парусником! А ми вважали росіян сухопутною нацією.

Довгу мовчанку, якою був відзначений подвиг росіян, порушив високий офіцер.

— Кеттерінг, а кінець вашої розповіді? Він так дивно збігся з появою судна, що я ладен думати…

— Ви не помилилися, — швидко відповів Кеттерінг. — Доля вже закінчила розповідь замість мене. Той бриг, що звався “Шор”, був французьким судном, але команда була російська і вів бриг після смерті капітана-француза російський помічник. Російські моряки виявили тоді гідне подиву мистецтво. Їм удалося врятувати частину екіпажу “Фейрі-Дрегн”, в тому числі й авторів рапорту, і щасливо справитися з циклоном, незважаючи на грубу оснастку та незграбний вигляд судна. Починаючи розповідь, я хотів показати вам, що є нація, морські здібності якої часто недооцінюються,

— Годі, Кеттерінг! — перебив високий офіцер. — Невже ви наважуєтесь ставити росіян поруч з англійцями? Ми створили всю культуру мореплавства, науку про море, всі флотські традиції… Як же може бути, щоб континентальний народ виявився таким здібним до морського мистецтва?

— Мені здається, тут справа в особливих властивостях російського народу. З усіх європейських націй російська сформувалася на найобширнішій території, до того ж з суворим кліматом. Цей витривалий народ дістав од долі нагороду — здібності, сила яких, здається мені, в тому, що росіяни завжди прагнуть знайти корінь речей, дістатися до основних причин будь-якого явища. Можна сказати, що вони бачать природу глибше за нас. Так і з морським мистецтвом: росіянин дуже швидко розуміє мову моря та вітру і справляється навіть там, де пасує віковий досвід.

— Але… — почав високий офіцер.

— Але, — перебив Кеттерінг, — поміркуйте над нашою зустріччю! У нас ще багато часу, щоб закінчити суперечку до повернення в Англію.

На світанку “Фірлес” зупинив пароплав, що йшов з Англії в СРСР, і шестеро радянських моряків продовжували відпочивати вже по дорозі на Батьківщину.

…Осіннє сонце хилилося до заходу, коли Ільїн вийшов із штурманської рубки. Він знав: до місця зустрічі з конвоєм лишилося тільки дві години ходу. Старпом ввійшов у коридор і зупинився. Юрба скупчилась біля напіввідчинених дверей, звідки линув чудовий тенор Метелицина. Він співав ту саму пісню, яка так захопила Ільїна в темній каюті тонучого “Котласа”. Тільки в голосі Метелицина тепер не бринів смуток:

Вітчизно, не мало страждала

— Ти, люблячи вірних синів…

Ти довго на мене чекала,

І ось я до тебе приплив!

Ільїн тихо вийшов на палубу. Далеко попереду в ясному небі проступала світла смуга — відблиск недалеких полярних льодів. Там — поворот на схід.

АТОЛ ФАКАОФО

Невеликий світлий зал був переповнений. Серед різноманітних цивільних костюмів виділялися сині кітелі моряків. Повільно оглянувши зал, капітан-лейтенант Ганешин помітив чиїсь енергійні жести в далекому ряду — знайомі запрошували на вільне місце. Ганешин почав пробиратися до них поміж рядами стільців.

— Навіть ви прибули! — промовив капітан другого рангу Ісаченко, потискуючи йому руку. — Весь флот, чи що, збирається?

— А що? — здивувався Ганешин.

— Ткачов доповідь робитиме.

— Який це Ткачов? Той, що по непотопленню?

— Навпаки, по потопленню, — відповів дотепом Ісаченко. — Командир сторожового корабля Північного флоту.

— Он як, — байдуже озвався Ганешин. — А що за доповідь?

— Та він нічогісінько не знає! — вигукнув Ісаченко. Моряки, що оточували співрозмовників, засміялися.

— Ну ж бо, просвітіть, — добродушно посміхнувся Ганешин.

— Сьогодні ж заключне засідання сесії Академії наук, присвяченої морським справам. Ну, а Ткачов виловив незвичайного гада; командуючий наказав йому обов’язково довести це до відома вчених. Ткачов — сміливий командир, але щодо доповідей не любитель… А втім, починається, — урвав розмову Ісаченко, — самі про все дізнаєтеся.

Почувся дзвінок головуючого. На кафедру рішуче зійшов середній на зріст, світловолосий офіцер з гострим обличчям. Орден Нахімова прикрашав його старанно випрасуваний кітель. Моряк окинув поглядом притихлий зал і почав говорити, від хвилювання часто й обережно торкаючись верхнього гаплика на комірі. Але згодом доповідач оговтався.

Ганешин не раз плавав у тих місцях і тому слухав Ткачова з особливим інтересом. Тільки-но Ткачов промовив: “Мій корабель п’ять діб патрулював далеко у відкритому морі, біля тридцять другого меридіана, по-нашому — в четвертому районі”, — перед очима Ганешина постало похмуре, свинцевого кольору море…

Водний простір не відчувався в холодному, мутному од вологи повітрі. Горизонт був близько і тому таїв у собі небезпечні несподіванки… Поява німецького підводного човна, що йшов повним ходом у надводному положенні, була цілковитою несподіванкою. Очевидно, німці не думали зустріти радянський сторожовий корабель так далеко від берегів, і поки човен занурювався, Ткачову пощастило підійти до ворога.

Над морем пролунали постріли, схожі на удари в гігантський бубон, і трохи попереду від того місця, де щойно зникла рубка підводного човна, здійнялися водяні стовпи, пронизані червоними блискавками і хмарками чорного диму. Це рвалися глибинні бомби, поставлені на незначне заглиблення. Досвідчений винищувач човнів Ткачов в одну мить визначив приблизпий сектор перебування ворога і почав закидати його бомбами.

Тим часом корабель досяг того місця, де занурився підводний човен. Ткачов наказав припинити скидання бомб і застопорив машину. Лейтенант Малютін подав Ткачову навушники гідрофонів, однією рукою обертаючи рукоятку підсилювача. Невиразний шум моря, що віддавався в гідрофонах, не виявляв присутності підводного ворога. Ткачов зрозумів: підводний човен, почувши, що гвинти над ним стихли, теж застопорив мотори.

Кивнувши лейтенантові, Ткачов рвонув ручку машинного телеграфу, машина почала працювати на повний хід, гвинти зашуміли в гідрофонах, як водоспади. Знову пролунав дзвінок телеграфу. Тієї ж миті машина зупинилась, і у відлунні руху корабля Ткачов уловив зникаючий, здавалося, дуже далекий шум гвинтів підводного човна.

— Ліво на борт!

Як і раніше, з глибини було чутно рівномірні глухі шуми. Ткачов уявив собі підводний човен там, унизу, як він нишком намагається вислизнути, виляючи на ходу і стопорячи свої електромотори. Через кілька секунд підводний човен знову зупинив свої мотори. Шум гвинтів затих. Але Ткачов уже знав пеленг, приблизну глибину і напрям, в якому тікав противник. Швидкі руки мінерів установили гідростатичні підривні капсулі на глибину дев’яносто метрів: вибух важких глибинних бомб ефективніше діє вгору, ніж в глибину. Ткачов поставив ручку телеграфу на “повний вперед”, судно рвонуло з місця, потужні машини збурили за кормою велетенський пінястий вал. Коли швидкість судна досягла п’ятнадцяти вузлів, Ткачов почав натискувати по черзі спускові важелі правого і лівого лотків. Кожна глибинна бомба, схожа на бочку для бензину, м’яко плюхалась своєю багатопудовою вагою в спінену за кормою воду, і на її місце поважно, неквапливо підкочувалась інша. А зверху, вздовж лотка безперервним ланцюгом котилися нові й нові чорні гладенькі бочки, такі невинні на вигляд.

Сторожовий корабель пройшов по широкій дузі, лишаючи за кормою зелені водяні стовпи, вже без вогненних проблисків і значно нижчі. Ткачов стежив за розміщенням вибухів, одночасно обчислюючи розміри та площу накриття. “Ще одну, останню, для певності, — подумав Ткачов, натискуючи на правий важіль бомбоскидувача. — Все одно нікуди не дінеться. На дно він не ляже, глибина тут майже кілометр. Попався!”

Лейтенант, що стежив за секундоміром, здивовано знизав плечима. Вже минув час, потрібний для занурення бомби, а вибуху не було. Ткачов наказав повернути корабель назад, щоб прослухати човен у покритій бомбами зоні.

— Гавриленко! — гукнув лейтенант до мінного старшини. — Ви як поставили підривний капсуль в останній?

— Точнісінько як у всіх: дев’яносто метрів, товаришу лейтенант!

— Мабуть, підривний капсуль відмовив. Дивно, це в мене перший випадок, — промовив здивовано Ткачов.

У цю мить на півкабельтова праворуч од судна здійнявся низький водяний бугор. Ледь чутний удар долинув з глибини, зразу ж заглушений сильним сплеском хвилі, що вдарила в ніс. Корабель хитнуло. Ткачов ухопився за поручень, уривчасто спитав:

— Час, лейтенанте?

— Дві хвилини сорок п’ять секунд, — відповів Малютін.

— Ого! Значить, потонула майже на півкілометра, тому й вибух такий слабкий… Ясно, в підривному капсулі дефект… Ага, піймалися! — крикнув раптом Ткачов, прикипівши очима до того місця, де по невисоких хвилях розпливалася величезна масна пляма.

Машина затихла, і знову чутливі підводні вуха гідрофонів насторожилися, стежачи за боротьбою вже підбитого ворожого човна. Почувся шум гвинтів, уже не рівний, а уривчастий, змовк, знову виник. “Ну й пірнули! Мабуть, заклепки течуть”, — подумав Ткачов і послав за новим пеленгом ще дві бомби, не перестаючи стежити в бінокль за спіненою поверхнею води.

— Ліворуч за кормою предмет! — пролунав позаду голос червонофлотця.

Здивований невідповідністю щойно взятого пеленга і місцем виплиття, Ткачов рвучко обернувся, спрямував бінокль на невиразну червону пляму поблизу того місця, де було скинуто останню бомбу, і мало не відсахнувся з несподіванки. Лінзи бінокля в опаловому серпанку наблизили до його очей обриси гігантського червоно-бурого тіла серед рівномірного коливання хвиль. Це була якась тварина небачених розмірів і забарвлення. Ткачову здалося, що в неї широке тіло, велетенські плавці і могутня кругла шия: голова й хвіст ховалися у хвилях. Найдивовижнішою була гладенька шкіра, подекуди вкрита зморшками і складками густо-червоного кольору, що переходить у темно-бурий.

— Праворуч од носа бульбашки!

Голос сигнальника повернув командира до дійсності, і Ткачов знову зосередив свою увагу на боротьбі з підводним ворогом. Тисячі повітряних бульбашок укрили поверхню хвиль. За хвилину корабель стояв уже над місцем, звідки виходило повітря, і вслухався в глибину.

Раптом вода заклекотіла — це знизу відразу надійшла велика кількість повітря. Одночасно в гідрофонах виник короткий, тупий і невиразний гул. Люди мовчки дивилися. Корабель уже втратив хід і ставав лагом до хвилі. Минуло кілька хвилин. Останні повітряні бульбашки зникли. Жоден звук не долинав знизу в гідрофон. Тільки масна пляма розпливалася дедалі ширше, вирівнюючи загострені гребені хвиль.

Десь далеко внизу, під морською поверхнею, розбитий

і човен, що не зміг виплисти, провалювався все глибше в безодню, і нещадний тиск води видушував з нього повітря й мастило. Ткачов дав кораблю хід і підійшов до Малютіна, що саме знімав навушники.

— Запишемо ще одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!

На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.

Ткачов з досадою протер пройняті сльозою від напруження очі: “Невже приверзлося? Та ні…”

— Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.

Відгукнулося зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.

— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?

— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.

Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. “Ех, шкода, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..”

Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів:

— Цей гад з глибини, глибоководна тварина, і стукнула його наша остання бомба, в якої зіпсовано підривний капсуль. Вона пішла в глибину метрів на п’ятсот, звір якраз і виплив біля цього місця. Може, він потонув, а може й опам’ятався… А втім, я все-таки встиг… — І Малютін витяг з кишені фотоапарат. — За якість не ручуся, а п’ять разів клацнув: дуже інтересна звірюка! Добре, що телеоб’єктив було пригвинчено.

Ткачов був у захваті від спритності лейтенанта, не підозрюючи, що саме через ці знімки йому доведеться виступати з доповіддю в Москві…

Знімки лейтенанта Малютіна дуже старанно проявили, і все-таки вони були не досить чіткі: сірий день, мала видержка і червоний колір гада являли собою несприятливий збіг. Ткачова викликали до командуючого, де він доповів, як усе сталося, показав знімки і дістав розпорядження їхати в Москву, на морську сесію Академії наук.

— Це не має значення, — відповів командуючий на запевнення Ткачова, що ніхто не повірить. — Ми повинні вивчати море, ми зобов’язані повідомити вчених про таку незвичайну пригоду. Якщо учені не повірять тому, що бачила група моряків, — тоді нема чого покладатися на їхній авторитет…

Цими жартівливими словами адмірала під схвальний гомін залу закінчив офіцер свою коротку доповідь і почав демонструвати знімки. Світло погасло, і на високому екрані з’явилося невиразне зображення.

Повільно пройшли один за одним усі п’ять знімків, але Ганешин так і не зміг уявити собі звіра: враження було хистке, невиразне. Спалахнуло світло. Десятки людей, що намагалися визначити тварину за неясними обрисами знімків, пошепки обмінювалися думками. Зникло живе, спільне для всіх людей очарування невідомого, але щось лишилося. Це щось, як визначив Ганешин, було усвідомленням реальності того, що відбулося, — схопленої, але вислизнуло! таємниці моря. Ганешин задоволено відзначив, як молодо засяяли очі поважних учених і суворих командирів, що сиділи в його ряду. Ніби по залу пролинула мрія, піднявши і об’єднавши різних людей.

У президії зборів зчинився рух. На кафедру зійшов величезний на зріст старик з широкою сивою бородою. Зал притих: багато присутніх упізнали відомого океанографа, який прославив російську науку про море.

Учений нахилив голову, показавши дві глибокі залисини над масивним чолом, обрамленим сріблястим густим волоссям, і спідлоба оглянув зал. Потім поклав здоровенний кулак на край кафедри, і могутній розкотистий бас залунав у най-віддаленіших куточках залу.

— Ось він, наш Георгій Максимович! — шепнув Ганешину Ісаченко. — З таким голосом лінкором під час шторму командувати, а не лекції читати.

— Таж він і командував, — кинув Ганешин.

— Товариші, — почав тим часом океанограф, — надзвичайно радий, що мені довелося почути гідне подиву повідомлення капітана Ткачова. Його доповідь дуже до речі припала на заключне засідання нашої сесії. Ми надто звикли до існування нерозгаданих таємниць моря, багато питань океанографії вважаються досі не розв’язаними. Але, я думаю, всі присутні знають повідомлення сміливого американця, професора Біба, що спускався в сталевій кулі — батисфері — на кілометрову глибину. Біб спостерігав величезних тварин, що пропливали у неймовірній темряві перед вікнами його батисфери, занадто великих для незначного освітлення, яке давав його прожектор і для невеликого поля зору кварцових ілюмінаторів. Чи відомо вам, що незадовго до війни біля східних берегів Африки піймали величезну рибу — латимерію — з породи, яка давно зникла з поверхні землі ї яку вважали вимерлою ще в стародавню геологічну епоху, мало не сто мільйонів років тому? І ось тепер незнаний гад, якого бачив у Баренцовому морі капітан Ткачов, дає нам ще одне підтвердження таємничого життя морських глибин. Це поки що тінь, яка промайнула перед нами, але тінь від реального, справді існуючого.

Незважаючи на війну, флот і наші вчені розширюють, знання про море. Але перемога вже близько, товариші, і я сподіваюся побачити вас незабаром на післявоєнній морській сесії, коли наші можливості незмірно зростуть.

Я звертаюся до вас, товариші моряки, від імені науки. Перед нашим флотом — велике майбутнє. Ви, озброєні технічними знаннями і колосальною виробничою могутністю нашої країни, після війни, в спокійних умовах роботи, зможете подати величезну за своїм значенням допомогу науці… — Вчений замовк, потім голосно зітхнув і загримів ще дужче: — Багато хто думає, що ми знаємо море. Ще б пак, звичайно, ми добре вивчили його поверхню. Всім нам відомо, наприклад, що в Індійському океані зустрічаються найкрутіші хвилі. Льодовитий океан відзначається гігантськими хвилями з надзвичайно довгими фронтами, а Атлантичний дає найвищу морську хвилю. Немає потреби перелічувати вам досягнень океанографії — ви знаєте їх не гірше за мене. Але як тільки від поверхні океану ми переходимо до його глибин, одразу ж відчувається наша слабкість.

Звичайно, ми знаємо загальне розміщення осадків на дні океану. Винайдення ехолота відразу зрушило вперед вивчення рельєфу морського дна, і не за горами той час, коли ми знатимемо цей рельєф не гірше за рельєф суходолу. Але вся справа в тому, що саме дно океану, будова і склад його корінних порід нам зовсім невідомі. Я не перебільшу, коли скажу, що поверхню Місяця ми вивчили значно краще. Уявіть собі океан у вигляді кам’яної чаші, наповненої водою. Так от, саму чашу ми зовсім не знаємо і поки що не можемо вивчити її.

Моря й океани займають сімдесят один процент поверхні нашої планети. Тому геологія, вивчаючи земну кору, змушена поки що обмежуватися тільки двадцятьма дев’ятьма процентами цієї поверхні. Недивно, що найголовніші, основні питання геології, пізнання яких дасть нам справжню владу над скарбами земних надр, не можуть бути розв’язані без дослідження геології морського дна. Нам потрібні очі й руки в найстрашніших глибинах морів. Ви, молоді командири й інженери, поміркуйте над цим!

Я дозволю собі затримати вашу увагу ще на п’ять хвилин. У центрі Тихого океану, на північ від островів Самоа, є група коралових островів Токелау, частина яких — низькі атоли, тобто кільцевидні коралові острови, часто з лагуною в центрі. Серед вас багато молоді, і я не думаю, щоб їй доводилося бачити справжні атоли. А низький атол, тобто’ острів, що дуже мало виступає над поверхнею моря, — це незабутнє видовище. Як влучно сказав старий капітан, низький атол — це кільце безупинного гуркоту, туману й піна від, шаленіючих навколо хвиль. Біле кільце піни, накрите райдужною, блискучою шапкою сонячних променів, відбитих найдрібнішими краплинами водяного пилу, надзвичайно красиве здалеку на сяючій голубій рівнині моря. Але зблизька такий атол має суворий, а в час припливу навіть і страшний вигляд. Рівні хвилі, що гойдають навколо поверхню океану, біля самого атолу раптом виростають, з шумом мчать і з надзвичайним гуркотом обрушуються на атол. Якщо ж вам доведеться побувати на низьких атолах під час урагану — запасайтеся мужністю. Густі хмари закриють сонце, і море відразу стане темним і грізним, переораним, наче зморшками гніву, чорними проваллями велетенських валів. Хвилі, здіймаючись усе вище, ринуть на атол, заливаючи й трощачи все на своєму шляху. Тільки одна-дві невеличкі ділянки коралового кільця лишаться незатоплені, і на них, напівзадушена вітром, оглушена гуркотом, засліплена бризками, людина шукатиме порятунку. Жах охоплює і неполохливі душі, коли вони бачать острів, що ніби тоне в страшній самотності посеред шаленіючого океану.

Так от, серед низьких атолів Токелау є атол Факаофо — невеликий острів, близько трьохсот метрів у діаметрі; проте населення на ньому шістсот чоловік. Під час припливу від Факаофо над поверхнею моря можна бачити тільки щільний, сіро-зелений купол густих заростей кокосових пальм. Атол Факаофо лежить на дев’ять градусів нижче від екватора, на шляху постійних ураганів. У той час, коли урагани затоплюють сусідні острівці, жителі Факаофо почувають себе в безпеці. Бронзовошкірі, природжені моряки-полінечійці обнесли острів стіною з великих шматків коралового рифу і зробили насип усередині, піднявши поверхню свого острова майже на п’ять метрів над рівнем припливу. Отже, туземці, не маючи ніякісіньких механізмів, створили собі безпечний притулок. Яку безстрашність і глибоке, вікове знання океану треба було мати, щоб протиставити грізній могутній стихії слабкі сили простих людських рук!

Атол Факаофо завжди є для мене прикладом могутності людини і її влади нам морем. І я розповів про цей атол, щоб показати, чого можна досягти найпростішими засобами. Невже ж ми, озброєні могутньою сучасною наукою і технікою, не доб’ємося остаточної перемоги над океаном — влади над його глибинами!

Оце все, що я хотів вам сказати. Дозвольте мені сподіватися, що дехто з вас винесе хоч мрію про підкорення глибин океану. А мрія розумної і сильної людини — це вже дуже багато…

* * *

Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.

Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись од роботи машин. Вахтовий задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час од часу мучив його ще й тепер, по кількох роках. Ганешин прихилився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.

Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Побачив Ганешина і звернувся до нього:

— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…

— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..

— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.

Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід з холодної темряви і безмежності моря в теплий затишок рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги товаришів по роботі. Тепер, у мирних умовах, це здавалося йому зайвим.

— Робіть свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і дістав люльку.

Мічман зніяковів, тихо відповів:

— Я… я, власне… просто милувався ним…

— Ага, так вам подобається наш новий ехолот, — схвально подивився на юнака Ганешин. — А чим, по-вашому, він кращий за х’юзівський, останньої моделі?

— Та хіба ж можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість; дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехографа, і тут же на стрічці курсові позначки…

— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.

— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.

Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним, у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.

Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатись і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрілці. Тут, між товстою рискою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія спадистого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.

Ганешин вдоволено всміхався:

— За рейс чотирнадцять “зубчиків” уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…

— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні “зубчики” тобі для нового приладу потрібні?

— Угадав, угадав, Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою пробуватимемо його в роботі одразу, тільки-но повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає; принцип побудови приладу ми не приховуємо. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність при розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже короткозорої людини. Я домігся добрих наслідків тим, що створив “нічне око” — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкіше, ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід щось інше?

— Ні, ні! — винувато почав виправдовуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке “око”, звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні, і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю чи рибину, і все.

— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.

— Так-то воно так, а далі?

— А далі — руки.

— Що? — не зрозумів капітан.

— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.

— Але ж рук ще немає?

— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…

— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.

— Не знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.

— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?

— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…

— …вісім миль, — підказав Щитов.

— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.

Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.

Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали й спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і тієї ж миті щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вахтового: “Вогонь прямо по носу!..”

Не менш як через п’ять хвилин ледве помітне мерехтіння перетворилося в білу зірочку — зустрічне судно. Хвилини минали, проте ніякісіньких ознак бортових вогнів. Не більше двох миль розділяло кораблі, що зближалися, коли Щитов подав команду:

— Увага, попереду гакабортний вогонь!

— Будемо обганяти, товаришу капітан другого рангу? — запитав вахтовий помічник.

— Обов’язково. Воно ледве плентається.

— А як же курс на промірі?

— Не біда, трохи відхилимося.

Кораблі зближалися, все ще лишаючись у створі кільватера. Помічник узявся за ланцюжок гудка — два короткі, низькі і сильні звуки пронеслися над темним морем, стерновий привід застукотів, і ніс корабля повернув ліворуч.

У просторій каюті Ганешина горіла неяскрава нічна лампочка. Ганешин скинув кітель, чоботи і ліг на диван. Роздягатись і залазити на койку не хотілося, та вже й вставати скоро. Ганешин думав про свій новий апарат. Глибинний телевізор уже готовий, наслідки остаточних випробувань винахідника не турбували. Цим він виконав першу частину завдання, яке поставив колись перед собою. Кілька років тому старий учений, якого тепер уже немає в живих, казав про перемогу над океаном, про атол Факаофо. Він казав пе тільки про “очі”, але й про “руки”; отже, тепер діло за “руками”. В уяві постав керований телемеханічно складний механізм, що всвердлюється, як бур, в океанське дно під наглядом телевізора. Основний принцип — робота без будь-яких герметичних закупорок; уже давно винайдено низьковольтні, високоамперні електромотори, що чудово працюють у воді. Вода повинна бути для цих механізмів таким же природним середовищем, як повітря для наших земних машин: тоді не страшний величезний тиск, — ось у чому весь секрет успіху!

Від уривчастих гудків задрижала перебірка. Ганешин машинально прислухався: два короткі — поворот ліворуч. “Когось обганяємо…” Зустріч суден у відкритому морі завжди хвилює душу моряка. Ганешин схопився і почав натягувати чоботи.

На містку Щитов і помічник побачили червоний бортовий вогонь, а над топовим вогнем — ще яскравіше світло.

— Траляче судно, — тихо промовив помічник. — Це був не гакабортний вогонь, а круговий топовий, і вище — триколірний ліхтар.

— Бачу, бачу, — обізвався Щитов. — А оце бачите?.. Вахтовий сигнальник, до мене!

На невидному ще борту невідомого судна замиготів вогник. Короткі спалахи чергувалися з гострими довгими променями, що скидалися на протяжний крик “а-а-а-а”.

— Викликають нас, — буркнув Щитов. — Еге, так ось у чому справа!

Три короткі спалахи змінилися одним довгим: у темряву ночі одна за одною летіли латинські букви — благання про допомогу.

На містку з’явився задиханий сигнальник з ратьєрівським ліхтарем. Одночасно зійшов на місток Ганешин.

— Скажіть Соколову, щоб зупинив ехолот! — дав розпорядження капітан.

Два кораблі серед океанської ночі перемигувалися світловими спалахами: “Ріковері”, Сан-Франціско”, “Аметист”, “Владивосток”.

— У мене є кілометр кабельного троса, — пробурчав до Ганешина Щитов, — можу їм позичити…

— Дуже добре! Давайте підходити, може, ще чимось допоможемо.

— Прожектор! — скомандував Щитов.

На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор “Аметиста” пробив у темряві широкий освітлений канал, В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. “Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…” Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім “Аметист” знову запалив світло і почав підходити до незграбного на вигляд “американця”.

— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво промовив Ганешин (“американець” передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?

“Аметист” підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем, і стальна куля лишилася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, тільки-но припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм лишилося повітря на дванадцять-п’ятнадцять годин…

Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказувала на хвилі, що поглинули сталеву кулю.

— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…

Ганешин мовчки хмурився, позираючи на “Ріковері”.

— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.

Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.

Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.

— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.

— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.

— Дозвольте задати вам кілька питань, — вів далі Ганешин. — Вибачте, що я так коротко, треба поспішати, якщо ми хочемо…

— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.

— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.

— Слухаю вас, — відповів американський капітан.

— Скільки у вас тралячих тросів?

— Два.

— Який завдовжки трос лишився на батисфері?

— В тім-то й біда, сер, що канат обірвався якраз у місці його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.

— На батисфері є радіо?

— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.

— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?

— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найсуворіший економії.

— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?

— Продовжувати тими ж засобами — поки що іншого виходу нема. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшою швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і підходячи до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військових судна, нині вони пішли в бухту Макдональд.

— Дякую, капітане. Сподіваюся, ми зможемо допомогти вам. Будьте ласкаві, покажіть ваші лебідки і підіймальні пристрої.

Ганешин і Пенланд зійшли на широку палубу, захаращену бухтами тросів, з величезною лебідкою в центрі. Електрична лампа, гойдаючись разом з щоглою, освітлювала нагромадження найрізноманітніших предметів.

— Мені здається, становище безвихідне, сер, — швидко промовив капітан Пенланд, коли вони відійшли трохи од містка. — Поміркуйте самі: величезна глибина, відкрите море, ніякої можливості ні пеленгувати, ні кинути буйок… Я роблю, що можу, дві доби не йшов з палуби. Там, на містку, дружина Мілльса, гідрохімік нашої експедиції. Я не хотів у її присутності висловлювати свою думку.

Ганешин пригадав поривчасте запитання, майже зойк на містку.

— Це вона запитувала мене? — І, почувши ствердну відповідь, пошкодував, що так різко відповів жінці. — Намітимо з містка приблизний район знаходження батисфери, і я буду вдячний вам за вичерпну інформацію… Ще запитання, капітане, — помовчавши, сказав Ганешин, коли вони обережно пробиралися по захаращеній палубі: — навіщо було вашим дослідникам опускатися тут, у відкритому морі?

— Бачте, тут одне з рідкісних місць, багате на стрімкі скелі і корінні породи, зовсім вільні од наносів. Одним із завдань наших дослідників є вивчення корінних порід у глибинах океану. На жаль, поки що нічого не виходить.

Ганешин не відповів. Він легко збіг сходами на місток:

— Зараз почнемо шукати, поставимо буйок…

— Як — буйок? — зразу почулося кілька голосів.

— Побачите! — Ганешин скупо всміхнувся і підняв руку, але його зупинила маленька рука, що доторкнулася до його рукава.

Моряк обернувся і побачив великі блискучі очі, що дивилися з болісним напруженням.

— Сер капітан, скажіть мені відверто: є надія врятувати їх? Ви зможете це зробити?

Ганешин серйозно відповів:

— Якщо батисфера не пошкоджена, надія є.

— Боже мій! — вигукнула американка.

Але Ганешин м’яко перебив:

— Вибачте, час не жде, — звернувся до всіх, хто стояв на містку: — Радянське гідрографічне судно “Аметист” негайно вживе заходів для врятування. Це, звичайно, не виключає вашої роботи, але зараз, коли ви згодні довіритися нам, прошу на якийсь час одійти від місця занурення батисфери. В моєму розпорядженні є прилади, дуже важливі для даного випадку, проте основний прилад — у Владивостоці. Я викличу швидкісний літак. Раніше як через п’ять-шість годин він не зможе прибути — дуже велика відстань. За цей час спробуємо знайти батисферу і позначити її місце буйком. Це значно полегшить рятувальні роботи після прибуття літака, коли в нас лишиться всього сім годин. Піднімати батисферу доведеться вам, у нас немає таких потужних лебідок і тросів. Усе. Дайте сигнал нашому судну, щоб погасили прожектор, і засвітіть свій. Я повертаюся на “Аметист”. У світлі прожектора “Ріковері” невидимий досі за сліпучим сяйвом “Аметист” раптом з’явився в усій своїй білосніжній пишноті. Гострий обрис корпуса, легкість надбудов поєднувалися з могутністю відігнутих назад труб — ознакою сили машини.

— Це гідрографічне судно? — вигукнув капітан Панланд. — Та це ж лебідь!

Справді, білий, сяючий вогнями, корабель скидався на велетенського лебедя, що розпростерся на воді перед зльотом.

— Це військове гідрографічне судно, — підкреслив Ганешин, підніс руку до козирка і пішов з містка.

Його шлюпка швидко помчала по широкому світловому коридору. Американські моряки мовчки дивилися їй услід, трохи спантеличені як появою Ганешина, так і його впевненими розпорядженнями.

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив нарешті помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На “Ріковері” знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди підсвідомо вірили: білий красень корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей чоловік з розумними, впертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тим часом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось нарешті радист повернув до офіцерів спітніле обличчя:

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішено долю двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Коли пощастить викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж “Аметиста”, що вже загорівся бажанням урятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів прохання і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: “Даю розпорядження, бажаю успіху”.

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де мала бути батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора “Аметиста” вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив “американцеві” прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур “Лузітанії”, зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, не можна порівнювати з “Лузітанією”: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки чотири метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.

— А точність регулювання? — в тон йому відповів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту “Аметиста” перед носом “Ріковері” загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовували у підводній війні, і тут усе залежить од міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря лишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од “Аметиста”, начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось “Аметист”, показавши зелений вогонь, знову повернувся до “Ріковері” і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе підпливав, гострий ніс його виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на “Аметисті” стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: “буй”.

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечались, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з “Аметиста” спокійно повідомив у мегафон:

— Батисферу знайдено!

Півсотні людей на палубі “Ріковері” відповіли радісним вигуком.

У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних наслідків притуплювала увагу, і треба було весь час примушувати себе бути пильним. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.

— Є! — радісно вигукнув Ганешин.

Помічник стрілою злетів на місток. Продзвенів двічі телеграф — “стоп” і “назад”. Щитов крикнув:

— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!

І важка бомба шубовснула з лівого борту.

— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.

— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу лишилося мало, але треба чекати. Я тут на дивані полежу, поки літак…

На дверях з’явився помічник:

— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?

Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:

— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.

“Аметист” поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, ніби відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири вмостилися в рубці. Тільки вахтові дивилися на американське судно. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.

Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.

— Ні, не наш! — визначив Щитов.

Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення: біля бортів “Ріковері” пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високо-носий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.

— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…

Цього разу, тільки-но підійшла шлюпка, з борту “Ріковері” почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, лишалося сім годин.

— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — казав капітан Пеланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудового втручання, воно вже менш потрібне. Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, одходять… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…

— Може, відходять, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка підходила до нього.

Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.

— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюся тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?

Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, і раптом голосно й весело промовив:

— Літак? Він тут!

Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. “Пікірує для швидкості”, — зрозумів Ганешин.

Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля “Аметиста”. Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус “Аметиста”, замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на “Аметист” і, посміхаючись, сказав американцям:

— Зараз ми побачимо батисферу.

Жінка, стримавши вигук, ступила крок до Ганешина. Той, вгадавши її думки, додав:

— Якщо бажаєте, я охоче… Зараз поїдемо.

Ганешин попросив капітана Пенланда почекати, поки встановлять телевізор, а після того, як буде знайдено батисферу, негайно зближуватись з радянським кораблем і діяти за його сигналами.

У цей час на “Аметисті” механік, розмахуючи ключем, виголошував промову перед машиністами і монтерами.

— Від того, як швидко буде встановлено привезену машину, — казав він, — залежить врятування людей, — адже у них тільки на шість годин повітря. І ще: якщо ми їх врятуємо, — це буде чудо, яке зробили руки радянських моряків.

— Ще б пак не чудо! Я працював водолазом, розумію, що це значить: з трьох кілометрів отаку комашку дістати, — відповів машиніст. — Упораємось, я так гадаю…

Капітан Щитов не був здивований появою гості. Її запросили до рубки, і Щитов негайно прикомандирував до неї мічмана, який знав англійську мову. Дружина інженера Мілльса неуважно слухала його пояснення і часто позирала у вікно рубки на палубу, де кипіла робота: там згвинчували якісь станини, тягли проводи, вивантажували з літака ящики.

На хвилину до рубки зазирнув Ганешин. Молода жінка зразу підвелася йому назустріч.

— О, вибачте мені, але ваш прилад, здається, дуже складний. Чи встигнуть його зібрати, адже… — і вона мовчки показала на великий годинник, прикріплений до перебірки.

— Ще шість з половиною годин у нашому розпорядженні, — відповів Ганешин. — Прилад справді складний, але наші моряки, якщо захочуть, зроблять цю — не приховую — неймовірно важку роботу. А вони хочуть… Вірте нашим морякам, місіс Мілльс, ви можете їм довіритися.

Змученій молодій жінці не лишалося нічого іншого, як знову чекати. Коли б вона могла допомогти змонтувати цей таємничий апарат… Страшне ревіння оглушило її. Для напружених нервів молодої жінки це було занадто.

— Господи, що це таке? — знеможена прихилилася вона до перебірки.

— Гудок. Він у нас справді сильний, — заклопотано пояснив мічман. — Це “Аметист” дає сигнал, що апарат готовий і розшуки починаються.

Мічман не помилився. Відразу до рубки зайшов Щитов і запросив дружину Мілльса вниз. Глибоководна частина апарата розгойдувалася на винесеній за борт стрілі, величезна котушка з тросом і кабелем була вставлена в лебідку. Корабель повільно прямував до буйка, що позначав місце батисфери.

— Спускати? — звернувся Щитов до Ганешина, тільки-но той з’явився на палубі.

— Мабуть, пора.

— А ти не боїшся?

— Чого?

— Ну, мало чого… Апарат тільки-но зібраний, наспіх встановлений, — що як відмовить? Я й то хвилююсь…

— Ні, його багато разів перевірено, випробувано. Спускай сміливо, та швидше…

Телевізор незабаром зник у хвилях, а кабель ще довго збігав через лічильник котушки, аж поки дивне “око” не досягло нарешті потрібної глибини. Трос приєднали до амортизатора, який стримував гойдання судна, і в ту ж мить у лабораторії, де панувала темрява, Ганешин увімкнув струм. Дружина Мілльса, сама не своя від хвилювання, дивилася на овальну пластинку екрана, яка раптом з чорної стала прозорою, пронизаною голубим сяйвом. Ганешин кидав незрозумілі для американки уривчасті слова Щитову, від того команду передавали на палубу, до лебідок.

Як тільки телевізор установили на висоті п’ятнадцять метрів над дном, Ганешин почав натискувати дві білі кнопки, розташовані праворуч од екрана. Там, унизу, запрацювали маленькі гвинти, обертаючи апарат. У голубому світлі екрана з’явилася чорна тінь, і одразу стало зрозуміло, що оця сяюча блакить — прозора глибинна вода, в якій найдрібніші часточки скаламученого осадку кружляють, наче рій сріблястих порошинок, відбиваючи і розсіюючи світло. Океанське дно на екрані мало незвичайний вигляд. Людина, потрапивши на іншу планету, була б, мабуть, не менше вражена і позбавлена здатності розуміти те, що в йеї перед очима. Тільки Ганешин, що вже призвичаївся до вигляду океанських глибин під час попередніх випробувань свого “ока”, обережно налагоджував апарат. Чорний горб зліва, над яким здіймалися легкі клубки каламуті, виявився невисоким виступом скелястого дна. Далі на північ дно ледь-ледь знижувалося, бо червонуватий відблиск його попереду зникав, відрізаний тим самим сріблястим голубим сяйвом.

Маніпулюючи різними регуляторами, Ганешин змінював межу чіткого зображення, одночасно повільно повертаючи прилад, і відповідно змінювалося зображення на екрані. Спершу вдалині з’явилася чорна стіна, яка поступово в сильному світлі прожектора набувала червоного відтінку, потім у ній почали прояснюватися деталі: величезна скісна тріщина, опуклий виступ… Але в цю мить телевізор повернувся, і похмурі скелі зникли в сяючій блакиті, яка освітлювала екран. У глибині екрана виникли туманні гострі зубці; наближаючись, вони ставали чіткіші, виразніші, але основа їхня губилася в синьо-чорній темряві заднього плану.

— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.

Високі зубці підводного кам’янистого пасма були похмурі і ледь вирізнялися серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу, який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.

Батисфери ніде не було. “Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!” Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткі. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.

— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, отже, вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Тепер найголовніше — подивимося, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.

Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав, то спалахував знову. Присутні розуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран лишався чорний. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше, і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.

— Живі! Передайте на “Ріковері”, нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час сине світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони кажуть… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук.

— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.

— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — “Не можемо зрозуміти, як…” Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.

Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, що вживаються заходи для їхнього порятунку.

Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, вигуки в мегафон, шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям у батисфері лишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали зусиль, щоб їх урятувати.

Перемога надійшла непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускалися з “Ріковері” за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок “Аметиста”, і в ту ж мить машиніст на лебідці “Ріковері” переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.

Трос витримав. У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка привернула тепер лебідка “Ріковері”, яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин лишилося до вирішальної миті: “Не встигнемо, задихнуться…”

Взявши на себе смертельний риск, Пенланд наказав прискорити підіймання. Серед напруженої тиші лебідка застукотіла частіше, барабан почав обертатися швидше. Минуло ще кілька хвилин. Раптом різкий свист пари заглушив одноманітний шум лебідки. Лебідка зробила кілька швидких обертів, пополотнілий машиніст миттю перекинув важіль на “стоп”.

— Трос!.. — злякано вигукнув хтось.

Охоплені жахом, люди на обох кораблях прикипіли на місці, витягши шиї, вдивлялися за борт. Пенланд став мокрий від поту, в роті у нього пересохло, думки розбіглися. Він не міг командувати, та й не знав, що скомандувати. Але раптом серед спокійного коливання хвиль на поверхню вискочив величезний, голубого кольору яйцеподібний предмет, зник у фонтані бризок і за мить плавно загойдався в білому кільці піни.

Це несподівано відокремився баласт батисфери, вона рвонулася вгору, і храпці автоматично розкрились, звільнивши апарат від ваги троса. З людських грудей вирвався переможний крик, в ту ж мить заглушений могутнім ревом чотирьох гудків. Кораблі посилали в океанський простір вість про нову перемогу людського розуму й волі…

Ганешин стояв, розставивши ноги, і уважно дивився на врятовану батисферу. Щитов поклав свою важку руку йому на плече:

— Леоніде Степановичу, адмірал цікавиться наслідками.

— Зараз іду. Ти розпорядись, щоб піднімали телевізор… як наша гостя?

— Я відправив її назад. Там вона потрібніше, — посміхнувся Щитов. — Вона так і позирала на всі боки, мабуть, тебе шукала, щоб подякувати.

Ганешин злегка махнув рукою і попрямував у радіорубку. Батисферу вже буксирували до “Ріковері”. Виходячи з радіорубки, Ганешин знов побачив Щитова.

— Я тобі ось що хочу сказати, — суворо і серйозно промовив Щитов, — щодо твого телевізора. Я даремно його лаяв… — Рев моторів нашого літака, що саме знявся в повітря, заглушив останні слова.

Ганешин міцно потиснув товаришеві руку.

— Що далі робитимемо? — запитав Щитов.

— Як — що? — здивувався Ганешин. — Піднімемо телевізор і підемо своїм курсом.

— А хіба ти до них не поїдеш? — вигукнув капітан. — Я й шлюпку наказав не піднімати.

— Ні, не поїду.

— Дивно! Хіба тобі не цікаво подивитися на врятованих, розпитати? Вони ж теж вивчають дно…

— Звичайно, цікаво, але, розумієш… — Ганешин жартівливо скривився: — Почнуть дякувати… Дружина інженера дивилася такими очима… А ми зараз дамо хід і втечемо.

На американському судні були заклопотані підняттям та відкриванням батисфери і не помітили, як радянський корабель швидко підняв шлюпку й телевізор. “Аметист” запитав про здоров’я врятованих, дістав відповідь, що “слабі, -але небезпека вже минула”, розвернувся і почав набирати хід. Американці здивовано стежили за діями “Аметиста” і тільки тоді, коли на фалах нашого судна затріпотів сигнал традиційного прощання, зрозуміли, в чому справа. Сигнальник з “Ріковері” шалено замахав прапорцями, але “Аметист” наддав ходу, і тільки могутній гудок та матроси, що махали безкозирками, посилали дружній прощальний привіт. Врятовані дослідники, офіцери й матроси — всі як один дивилися вслід білому кораблю, що поступово зменшувався, відходячи все далі й далі в сонячну далечінь. Зненацька над зеленими хвилями розкотився оглушливий гуркіт гармат: крейсер дав салют на честь радянського корабля. Знову й знову гриміли гармати. У відповідь на “Аметисті” замайоріли зірки і смуги американського прапора.

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин стежив за тим, як укладали телевізор, і мріяв про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали “Аметист” на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. В сухе потріскування радіо з “Ріковері” раптом втрутилося різке клацання позивних “Аметиста”, характерне для потужної радіостанції нового лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особовому складу “Аметиста”. З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на “Ріковері” начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: “Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з урятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі”.

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.

* * *

Осінній владивостоцький дощ безупинно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

“Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, котрих ще не збагнув світ…”

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: “На питання, як я досяг таких наслідків у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставлених завдань і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий вчений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти “очі” й “руки”, що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що від необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — “око” людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно “руки”, які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…”

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: “Тому я вважаю, що ваша подяка має бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось що привело до тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…”

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.

БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ

Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся поверхом вище і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, кінчаючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяли трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок в душі професора, що виник при читанні відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити критичні зауваження, які йому зробили.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть тепер у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і “залізняк”, у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінкго з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики в боку авторитетних учених, і тепер у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому мають слушність. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От коли б мати в руках докази справжнього існування “дерева життя” середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще знали це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вид рослини залишалися неясні. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись од них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кіхеріуса зветься по-латині “лігнум віте”, або “лігнум нефрітікум”, що означає “дерево життя”, або “ниркове дерево”.

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою “коатль” (“зміїна вода”). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, які провів славнозвісний Бойл, і описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще не з’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Конд-рашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…

Щоб змінити розмову, Панова витягла з сумочки два квитки.

— Костянтине Аркадійовичу, їдьмо у філармонію. Там сьогодні Чайковський — моя улюблена “Берізка”. Ви її теж любите. А Сергій Семенович нас підвезе, він зараз їде. Оце й прибігла по вас… — вона дружньо всміхнулась.

О дев’ятій вони були у філармонії. Скрипки співали про безмежну російську природу, про спокійний плин широких рік, обрамлених темними лісами, під низько навислим похмурим небом, про трепетання свіжої, як радісна обіцянка, зелені струнких беріз… І Кондрашев, упокорений в своєму нетерпінні, думав про всемогутню невтримність знань, які все далі й далі поширювалися по безмежних рівнинах невідомого, захоплюючи щораз більші маси людей…

— Я завжди йду слухати музику, коли важко на душі, — прошепотіла Панова.

Професор посміхнувся і вже задоволено глянув на неї. Під час антракту, коли вони йшли коридором, від зустрічного потоку людей відокремилася загоріла людина в морській формі. Кондрашев помітив незвичайний загар на енергійному обличчі і веселі, блискучі очі. Моряк, — точніше, морський льотчик, судячи з того, що на рукаві у нього були нашиті крила, — помітивши Панову, миттю опинився перед ними, вигукуючи:

— Женю! Женю!

Дівчина зашарілась і рвонулася до нього, але враз стрималася, подала йому обидві руки:

— Борисе! Звідки ти взявся?

Професор відчув себе зайвим і попрямував у кімнату для курців. Він встиг докурити цигарку, перш ніж Панова з льотчиком знайшли його.

— Знайомтеся, це Борис Андрійович, мій великий-великий друг. І знаєте, Костянтине Аркадійовичу, він літав дуже далеко — щойно повернувся — бачив щось незвичайне. Коли б оте чудо, яке ви сьогодні заперечували, справді не сталося… Але це прекрасно — розшукати мене тут! Всього три години, як приїхав… — поспішно і трохи безладно говорила дівчина.

Професор залюбки потиснув руку морякові, приємний вигляд якого… так, він безумовно справляє приємне враження.

Вони обмінялися звичайними при першому знайомстві незначними словами, але дівчина нетерпляче перебила…

— Борисе, ви не розумієте… коли в нас є хоча б одна людина, спроможна пояснити ваше незвичайне відкриття, так це тільки Костянтин Аркадійович!

Усі троє опинились у професора на квартирі, і льотчик докладно і ґрунтовно розповів про свою подорож. Уже початок розповіді змусив професора радісно насторожитись.

Усього два з половиною місяці тому молодий (проте він уже посідав значний командний пост) морський льотчик Борис Андрійович Сергієвський дістав дуже важливе завдання. Пізніше, коли можна буде розповісти те, що тепер ми повинні зберігати в таємниці, такі заходи увійдуть в історію як приклад самовідданої мужності виконавців і мудрої прозорливості керівників.

Бориса Андрійовича було призначено у дальній безпересадочний політ для перевезення коштовного вантажу, від швидкості доставки якого багато чого залежало в складних перипетіях війни з фашистами.

Хмарний день був такий же похмурий, як усе навколо. Низенькі будиночки селища губилися серед великих темних ялин. Скрізь стирчали свіжі пеньки. Безпросвітні хмари застилали все навкруги і, осідаючи, розпливалися над самісінькими верхівками дерев прозорими безформними клаптями. Сильно пахло лісовою пріллю, а під ногами хлюпав розкислий болотистий ґрунт і безшумно, з якоюсь неприємною податливістю осідав товстий шар моху. Хода ставала чітка тільки на брудно-сірій стрічці бетонної доріжки, вкритої подекуди райдужними масними плямами.

Сергієвський радісним поглядом окинув машину, що вже вирулила на старт. Літак був висотний, пасажирського типу, з обох боків його товстого фюзеляжу виднілися невеликі вікна. Спереду фюзеляж кінчався суцільним металевим конусом, верхня частина якого була перерізана заскленою смугою. Довгі, трохи підняті крила мали кожне по два мотори, захищені широкими кільцями полірованого дюралю. Їхні трилопатеві гвинти повільно оберталися. Позаду чітко вирізнявся дуже високий руль. Сяючи своєю сріблястою голизною, літак був визивно красивий, скидався на зухвалого альбатроса.

Проводжати приїхало командування аеродрому. Сергієвський озирнувся на врочисті і серйозні обличчя проводжаючих і, посміхнувшись, глянув на годинник. Усе було готове. Останні жадібні затяжки — і цигарка полетіла в калюжу, Сергієвський рішуче підійшов до літака.

Тривожне напруження довгої й старанної підготовки зникло, настав час діяти. Полегшено зітхнувши, льотчик подивився на похмуре небо. Там, за хмарами, на величезній висоті, на якій він поведе свого “альбатроса”, сяє яскраве літнє сонце…

Кілька чітких команд, герметичні двері зачинилися, почулося м’яке шипіння — це радист перевіряв кран зрівню-вача повітряного тиску, — потім усе потонуло в оглушливому ревінні тисячосильних моторів.

Двадцятитонний срібний “альбатрос” легко відірвався од землі, підкоряючись ледве помітному рухові руки пілота, і майже вмить щез у непроглядній, похмурій млі. Гірогоризонт у сірій панелі автопілота показав крутий нахил; стрілки альтиметрів неухильно повзли вгору. Туман, що застилав вікна, почав раптом рожевіти, перетворився на жовтогарячий серпанок, і нарешті яскраве світло ринуло через похилі стекла. Літак пробив товщу хмар, лишивши їх унизу. Верхівки хаотичного нагромадження хмар сяяли, наче гірський сніг, глибокі западини і “провали” тьмяно сіріли. На висоті сім тисяч метрів Сергієвський ліг на курс, перевів мотори на крейсерські оберти і ввімкнув автопілот.

Другий льотчик, Ємельянов, що займав праве сидіння, зняв навушники і, хмурячи високе з залисинами чоло, пробував послабити занадто тугу пружину. Позаду Ємельянова тихо шелестів сторінками довідника штурман.

Сергієвський зручніше сів у м’якому кріслі, час од часу поглядаючи на прилади. Літак повинен пролетіти тисячі миль над океаном, перш ніж знову ляже під його крилами чужа, але гостинна земля. Годинник, що містився над просвітом центрального скла, показував восьму. Ще півгодини, і почнеться небезпечний район. Там, у спокійній небесній блакиті, нишпорять німецькі повітряні хижаки. Хоч висотний “альбатрос” і оснащено чотирма кулеметами, зустріч з меткими “мессерами” була дуже небезпечна.

Сергієвський думав не про себе, а про дорогоцінний вантаж, що лежав позаду нього в кабіні. Тим часом товариші Сергієвського спокійно робили кожен своє діло, не розмовляючи і навіть не обмінюючись жестами. Всі ніби мовчки домовилися, що розмовляти, власне, нема про що, поки небезпечний район не лишиться позаду. Найзаклопотаніший вигляд мав механік, який стежив за численними стрілками приладів.

Срібний “альбатрос” летів з величезною швидкістю. Заспокійливо і рівно гули мотори. Товстий шар хмар, як і раніше, висів між землею і літаком. Зрідка серед хмар темніли глибокі провали з нерівними краями. Там мелькала далека і байдужа до людей у літаку земля, що з такої висоти здавалася рівним темним полем без будь-яких подробиць.

Так минула година, за нею друга. Літак заглибився вже далеко в небезпечний район, розміри якого були, на жаль, занадто великі. Стрільці до болю в очах вдивлялися в чисту синяву неба, у білі хмари. О десятій годині сорок хвилин Сергієвський випрямився в кріслі, міцно стиснувши штурвал.

— Увага! Три ворожі літаки!

Далеко попереду, перед закучерявленим клубком білих хмаринок, з’явилися три невеликі чорні рисочки. Воля до боротьби об’єднала в одне ціле маленьку групу людей, наглухо замкнених у просторій кабіні. Ємельянов, що дивився в бінокль, раптом голосно і презирливо промовив:

— Ці нам не страшні, Борисе!

Знову тисячі сил і тисячі обертів сколихнули літак. Метнулася праворуч стрілка покажчика швидкості підйому. Спідометр хитнувся ліворуч. Ворожі літаки підлетіли, розходячись в сторони. Сергієвський нарешті припинив підйом, і машина помчала з попередньою швидкістю, лишивши внизу похмурих переслідувачів, які марно намагалися досягти такої ж висоти.

Біла рівнина хмар далеко внизу розірвалася на велетенські пухнасті клапті. Під ними тьмяним олов’яним листом лежало море, а ліворуч було видно таку саму, тільки трохи темнішого відтінку смугу землі з примхливими вирізами.

Усе далі й далі прямував літак, пересікаючи небезпечну зону. Змінили курс. Узявши на південь, Сергієвський збільшив швидкість. Ще трохи — і літак досягне океану, лишивши позаду район дій противника. Здавалося, літак зупинився над безмежною гладінню океану — таке одноманітне було все навкруги. З семикілометрової висоти хвиль не було видно, матова блискуча поверхня води здавалась опуклою. Попереду простягався фронт хмар, і це загрожувало порушити спокійну досі обстановку польоту. Проте зміни сталися раніше.

Кількість пройдених кілометрів становила вже понад три тисячі, коли в повітрі знову виникли загрозливі чорні рисочки, а далеко-далеко внизу з’явилися крихітні силуети військових суден. Два ворожі літаки, задерши носи, почали набирати висоту, а третій тримався на певній відстані попереду, біля вигнутого краю густої довгої хмари. Час ніби спинився.

Усе, що сталося потім, відбулося ніби в одну секунду неймовірного напруження. Кулеметні черги полоснули літак поперек фюзеляжу, але глухі звуки пострілів були майже нечутні через шум моторів. Сергієвський нахилив машину і різко кинув її вліво. В ту ж мить зацокотіли кулемети обох турелей. Ще поворот — перед вікном промайнув “мессер-шмітт”, що боком падав униз, потім “альбатрос” понісся з наростаючим ревом униз в пологому піке, швидко зближаючися з третім ворожим літаком. Знову зацокотіли кулемети — повз обличчя Сергієвського пролетіло щось гаряче, бризнули на всі боки осколки, — і “альбатрос” пірнув у густу білясту імлу.

Сергієвський відчув на обличчі майже твердий струмінь холодного повітря і зрозумів, що в носі кабіни пробоїна. Літак і далі мчав крізь непроглядну хмару, мотори, як і раніше, гули свою переможну пісню. Ось, викликаючи тривогу, сяйнуло яскраве сонячне світло, але назустріч насувалася нова стіна хмар. Знову й знову спалахувало і зникало сонячне сяйво, поки літак остаточно не занурився в глибину багатокілометрової товщі хмар, що високо над океаном ішли з заходу. Літак почало гойдати: повітря було неспокійне, воно ніби намагалося скинути багатотонну вагу корабля.

Скорчене від напруження тіло Сергієвського розслабилося. Він вирівняв літак, кинув погляд на гірокомпас і застиг од подиву: вся верхня частина стойки з приладами являла собою нагромадження знівеченого металу. Сергієвський озирнувся. Злива бронебійних розривних куль, розбивши передню частину кабіни, промчала, мабуть, далі — між пілотами — і вдарила в основу стойки турелі, де було змонтовано радіоустановку. Радист лежав на розбитому апараті, притиснувши руку до щоки. Механік, не звертаючи уваги на кров, що просочувалась у нього на плечі, зосереджено гасив якісь тліючі уламки, а другий пілот Ємельянов похмуро обмацував руку крізь розірваний рукав комбінезона. Почало стукотіти у вухах, стало важко дихати — тиск у пошкодженій кабіні понизився, зрівнявшись із розрідженим висотним повітрям, і без кисневих апаратів довго протриматися на цій висоті було неможливо.

Поки товариші забивали широку пробоїну в передній частині кабіни і перев’язували поранених, Сергієвський, упевнившись, що товща хмар досягає такої висоти, на якій літак з пошкодженою кабіною триматися не може, пішов на зниження.

Становище літака внаслідок пошкодження основних ведучих приладів та радіоустановки було тяжким. Летіти без сонця над позбавленим орієнтирів океаном — це майже все одно, що летіти сліпим польотом. Поки налагоджували вцілілий магнітний компас, Сергієвський мріяв про пташине відчуття напрямку. Яке особливе чуття веде птахів під час їхніх тривалих перельотів у дощ і туман над морем? Чи виробиться таке чуття у людини, яка теж стала птахом?

Магнітний компас, незважаючи на те, що девіація під час такого струсу і зміщення напевне змінилася, все ж міг давати, бодай у межах чверті горизонту, той напрям, без якого навіть найдосконаліший майстерний сліпий політ перетворюється на небезпечну і непевну гру…

Довкола почало темніти. Насувався шторм. Ось на вікнах заструмувала вода; цілі потоки її періщили по літаку, легкий прозорий туман змінився мутною, сірою водяною завісою. Ємельянов з штурманом, втративши надію полагодити радіоустановку, витягли й почали припасовувати аварійну. Механік, балансуючи на правому кріслі, пробував полагодити прилади, які вціліли, але не діяли.

Темрява густішала. Літак здригався від різких поштовхів. На висоті двісті метрів у вікнах посвітлішало: машина виходила з хмар. Ще п’ятдесят метрів — і внизу з’явилися звивисті білі гребені хвиль. Океан бушував. Під похмуро навислими хмарами, у вузенькій щілині між ними і велетенськими хвилями, літак, неначе справжній буревісник, з навальною силою прокладав собі шлях. Машину кидало й розгойдувало, уламки й неприкріплені предмети перекочувалися по кабіні.

Пориви вітру, які приглушувало ревіння моторів, з шаленою силою накидалися на літак і безсило спливали по гладеньких, полірованих, помітно вібруючих крилах. Чудова конструкція літака давала йому змогу сідати й на воду; але шаленство збурених вод було згубним навіть для літаючого човна. А втім, пілоти були заклопотані зовсім іншим: складні розрахунки можливих помилок ненадійного магнітного компаса, дрейф повітряного корабля, витрата пального…

Сергієвський передав управління Ємельянову (рана в другого пілота була незначною), а сам разом з штурманом схилився над розгорнутими картами. Аварійна радіоустановка чомусь ніяк не хотіла діяти, і серйозно поранений радист не міг допомогти льотчикам. Надходив вечір, туман над океаном густішав, а ще й досі жоден радіопеленг не пролунав у навушниках.

— Давайте англійську карту 2927! — наказав Сергієвський.

Зубчасті голубі, червоні лінії штормів і пасатів перехрещувалися з стрілками на квадратній сітці карти. Обчислення були не досить точні — дуже мало допомагали дані уцілілих навігаційних приладів. Проте гостинний берег — там, далеко попереду, — простягався на тисячі миль. Відхилитися так далеко на північ чи на південь, щоб поминути його, було неможливо. Зваживши все, Сергієвський заспокоївся.

Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали розбиті щитки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватися про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі лишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.

Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала стати ближче.

Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше, ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібною швидкістю.

Сергієвський намагався заспокоїти себе, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода заважала визначити місце літака: область циклону позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок було більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!

Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од правильного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.

Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.

Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалося, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!

Те, що земля не з’являлася, здавалося неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали своєї жертви — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.

Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.

— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, ми повинні побачити землю.

Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала й ширшала. Ось її верхній край став нерівний — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.

Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо, маяк.

Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи очей від свого командира. Зліва берег завертав у глиб суходолу і відхилявся на захід. Літак перелетів через гребенястий, довгий, вкритий пальмами мис, і в цю мить раптом стало тихо. Мотори спинилися. Тільки крайній лівий ще зробив кілька ривків, схожих на постріли, перед крилами замахали лопаті пропелерів, наче попереджаючи, що вони вже більше не можуть тримати корабель в повітрі.

— Стрибати по черзі через ліві двері. Ємельянов, командуй! — наказав Сергієвський, штовхнув штурвал уперед і повів важку машину вниз по похилій лінії, намагаючись розтягти спуск і в той же час уникнути згубної втрати швидкості.

Серед грізної тиші опускався літак. Він похитнувся. Справа здійнялися вгору зелені вершини гір. Ще трохи — і блискуче металеве тіло красивого птаха сплющиться, розлетиться на безформні шматки разом з понівеченими трупами льотчиків. Але екіпаж літака мовчав, затамувавши подих, не наважуючись розлучитися з прекрасною машиною, сподіваючись на майстерність пілота. А Сергієвський, віддавши наказ, уже не думав про людей, зосередивши всі свої зусилля на тому, щоб зберегти літак і вантаж. Дві-три секунди — земля наближалася… Та раптом пілот помітив невеличку спокійну бухту, одгороджену від ударів прибою зарослими лісом виступами берега. Блискавкою майнуло рішення: поворот, ще крутіший нахил літака вниз — і земля помчала назустріч…

Сергієвський різко рвонув штурвал на себе, осадив величезну машину, як слухняного коня. Не випускаючи шасі, літак зачепився за низенький лісок на виступі берега; затріскотіли зламані дерева, впали з гуркотом. Знесилений срібний птах підім’яв дерева, як траву, і важко плюхнувся у воду, здійнявши стовпи бризок. Пробігши сотні півтори метрів, він зупинився майже біля самісінького протилежного берега. В останню мить Сергієвський встиг випустити шасі, використовуючи найменшу можливість, щоб затримати інерцію важкого корабля. Маневр удався: велетенська машина лягла на прозору блакитну воду, трохи накренившись на праве крило.

Літак ще погойдувався і здригався, коли льотчики вилізли на крило. Мов кам’яна гора звалилася з плечей Сергієвського. Він випростався, радіючи сліпучому сонцю, ласкавій воді та буйній тропічній зелені. Літак упирався колесами шасі в тверде піщане дно, глибина в тому місці, де він зупинився, не перевищувала трьох метрів. Герметична кабіна не пропускала води, а носова пробоїна була вище рівня осадки літака.

— З прибуттям, товариші! — весело промовив Сергієвський. — Правда, не зовсім на місце призначення, та це не біда. Могло бути гірше. Тепер ми десь у Флоріді…

Спека, химерні форми небачених рослин свідчили про те, що це далекий південь.

Усе, що сталося протягом останньої доби, здавалось якимсь примарним сном.

— Ну, робінзони, ще раз оглянемо літак і трохи поспимо. Раджу роздягтись, а то зваримося в комбінезонах.

Порадившись з механіком і другим пілотом, Сергієвський вирішив після відпочинку підперти хвостову частину і праве крило якимись стояками, щоб машина не загрузла в ґрунті під час відпливу.

Полуденне сонце нагріло літак, сліпуче відбиваючись од його полірованої поверхні. Льотчики повилазили, віддихуючись, назовні. Поранений радист почував себе краще. Його зручно влаштували, вийнявши двоє вікон, щоб створити освіжаючий протяг.

Льотчики розгорнули складаний гумовий човен: треба було дістатися до берега і знайти там підпорки для машин. Сергієвський залишив одного стрільця чергувати в літаку і, зійшовши на верхню частину лівого крила, оглянув бухту, вибираючи найбільш підхожі дерева.

Бухта мала серцевидний контур. Посередині берегового виступу височіла стрімка скеля, на якій росли тонкі, зігнуті пальми. Мис, що виднівся праворуч і нагадував собою кіготь, поріс перистими деревами, поспіль вкритими білими квітами. Мис перетинала широка дорога, яку проклав літак. Увагу Сергієвського привернули зламані верхівки, вивернуті з корінням дерева, нагромаджені біля самої води покалічені, розчахнуті стовбури. “Чимало матеріалу для стояків заготовили”, — посміхнувшись, подумав льотчик. Деякі уламки дерев були відкинуті далеко в глиб бухти — настільки сильним був удар літака, настільки міцним його корпус.

— Ну, якби не ця пружиниста перепона… — вголос промовив сам до себе Сергієвський і, не закінчивши думки, подивився на протилежний берег бухти, об який довгокрилз машина неминуче розбилася б ущент.

Сівши в човен, льотчики повільно рушили до берега, зламавши дзеркальну гладінь води. Там, де в прозорій воді громадилися розчахнуті уламки дерев, придавлені зверху справжнім лісовим завалом, льотчики були вражені неймовірною, незабутньою картиною.

Рівний твердий пісок на дні утворював однотонну поверхню, яка здавалася бурою крізь голубіючу воду. Над нею, у воді, пронизаній променями сонця, в усіх напрямках згиналися й рухались, перепліталися й змішувалися струмені густо-синього і вогняно-золотистого кольору.

Невеличкий піщаний бугорок на дні, під купою навалених стовбурів, був оточений світло-синім півколом, сповненим клубками мерехтливого золота і найчистішої сині. Часом поміж золотом і синню звивалися ясно-червоні, вогненно-пурпурові та смарагдово-зелені струмені. Казкова симфонія сяючих фарб переливалася, відсвічувала, клуботала й струменіла, приковуючи погляд своїм майже гіпнотичним очаруванням.

Приголомшені побаченим видовищем, льотчики довго не могли відвести очей, аж поки, нарешті, Сергієвський рішучим поштовхом не спрямував човен прямо в клуботливе золото. Ліворуч два уламки, відкинуті в глибочінь, стояли майже вертикально, встромившись у дно, і довкола них звивалися такі самі струмені золота з синню, тільки вужчі й прозоріші.

Солодкі пахощі таємничих дерев сповнювали повітря, підсилюючи враження чогось прекрасного. Вода в цьому куточку бухти опалесцирувала слабкими, начебто дуже розведеними, але такими ж бездоганно чистими фарбами золота, сині й пурпуру.

Сергієвський і його товариші забрели у воду біля берега і почали вибирати підхожі для стояків уламки дерева. Стовбури були не товсті, всього шість-сім сантиметрів у діаметрі, з дуже твердою і важкою деревиною. Темно-бура на колір серцевина дерева була оточена майже білим зовнішнім шаром.

Механік, знайшовши розщеплений навпіл стовбур, занурив його для спроби у воду. Спочатку — перші дві-три хвилини — у воді повільно розпливалася ледве помітна голуба опалесцируюча хмаринка, потім від стовбура почали відокремлюватися невеликі райдужні струмені.

Так ось у чому розгадка прекрасного забарвлення води в бухті — присутність розщепленої деревини загадкового дерева! Сергієвський уважно дивився на берег, намагаючись запам’ятати обриси дерев. Нічого особливого не було в їхньому розлогому гіллі, в перистому листі, в гронах білих квітів.

Зненацька звідкись із-за мису почувся ледве чутний, але виразний шум, який не можна було сплутати ні з яким іншим звуком, — мотор! Далеке гудіння було рівне й сильне, воно, безперечно, наближалося до бухти.

— До літака! Швидше! — скомандував Сергієвський.

З лівого крила, що здіймалося над водою, було видно хвилі, які рівномірно й безупинно набігали на берег. Обігнувши довгий східний мис, сірий моторний катер Несподівано розсік спокійні хвилі білим від піни буруном. Ніс, високо піднявшись над водою, злегка похитувався, під ним лежала чорна тінь, а металеві частини гарматної і прожекторної установок поблискували тьмяними вогниками.

Катер повернув, мотори змовкли, і маленьке судно підлетіло до літака. На його носі з’явилися кремезні постаті моряків берегової охорони в білих куртках і широких трусах, які здавалися легковажним порушенням суворості військової форми.

Переговори тривали не довго, і катер зник так само швидко, як і з’явився, а трохи згодом два куцих гідролітаки важко спустилися на воду у великій бухті, за кілометр на захід од бухти “райдужних струменів”. Пораненого й частину вантажу було забрано на гідролітаки, у баки радянського літака налили дві тонни бензину. Лишалося дочекатися прибуття двох суден, які під час відпливу мали відбуксирувати літак з маленької бухти через вузький прохід між рифами.

Дуже скоро сутінки змінилися густою темрявою. Сергієвський спохватився, що треба взяти з собою зразок чарівного дерева, бо все, що вони бачили в бухті, незабаром здаватиметься неймовірним сном. Чекаючи, поки зійде місяць, льотчик вийшов на крило літака і побачив виразне блакитне сяйво, що поширювалось у воді навколо стояків, які підпирали крило й хвіст літака. Здивований ще одним виявом чудес бухти, пілот глянув у бік потрощеного літаком лісу. На тому місці, де вдень сяяли райдужні струмені, оточена темною водою, яскраво світилася голуба пляма.

Сергієвський сів у човен і поплив до світної плями. Вода навколо розщеплених стовбурів здавалась сяючою газовою хмаркою, що кидала сріблясті відблиски на обличчя й руки Сергієвського. Світла, яке випромінювала вода, було досить, щоб орієнтуватись, і льотчик швидко відібрав кілька шматків деревини, а також кілька гілок з листям і квітами.

В той час, коли літак відбуксирували з бухти, Сергієвському було не до розпитувань, а коли бухта “райдужних струменів” залишилася позаду, льотчикові вже нічого більше не пощастило взнати. Дерево, про яке він розповідав, місцеві жителі називали солодким деревом. Воно зустрічалося тут рідко, і ніхто нічого не чув про чудесні якості його деревини.

Повільно й обережно, разом з відпливом, срібний корабель вивели на широкий морський простір, і ревіння моторів сколихнуло спокійний тропічний берег.

“Альбатрос” покинув назавжди чудесну бухту і незабаром переніс назад через океан всю невеличку групу людей, яким судилося бачити одно з невідомих чудес природи.

* * *

Професор Кондрашев повернувся на високому стільці назустріч Сергієвському, що зайшов у лабораторію, і мовчки подав йому стойку з пробірками, на дні яких лежали маленькі шматочки чарівного дерева, яке привіз льотчик.

У воді переливались і блищали струмочки й хмаринки вогняно-жовтого і синього кольору, набираючи часом зеленувато-жовтих або сяючих голубих тонів.

— Схоже на вашу бухту? — запитально всміхнувся професор.

— Не зовсім, — серйозно відповів льотчик. — Там фарби і світіння були значно яскравіші.

— Ну, звичайно, — спохватився Кондрашев, — адже в бухті вода морська! — І капнув у пробірку кілька краплин якогось розчину.

В ту ж мить синь згустилась і з прозорої стала майже непроникною для ока, а жовті хмарки здавалися відлитими з червоного золота.

— Виявляється, — пояснив професор, — додавання до прісної води невеликої кількості лугів різко підсилює здатність дерева забарвлювати воду. А втім, це не фарба, а якась особлива речовина, яку ще не розгадала наука. Її властивість світитись і опалесцирувати може бути дуже цінною. Мені пощастило визначити дерево — воно близьке до звичайних сірих горіхів, але є дуже древнім представником цієї групи і називається ейзенгартія. Ейзенгартія з’явилася не менш як шістдесят мільйонів років тому. Тепер це чагарник, дуже поширений на півдні Сполучених Штатів, але він уже не має ніякісіньких чудесних властивостей — очевидно, виродився в несприятливих умовах життя. Та виявляється, що в Південній Мексіці, на Юкатані, і дуже рідко там, де ви були, оця сама ейзенгартія збереглась у вигляді невеликого дерева так само, як і в стародавні епохи свого існування. Це дерево має особливі, вже відомі вам властивості. Саме воно і є той “коатль” ацтеків, або “дерево життя” середньовічних учених. Вам, любий мій, належить честь відкриття, точніше, відновлення відкриття цієї цінної рослини.

Професор підвівся і, врочисто відчинивши скляну шафочку, дістав невеликий бокал, виточений з темної деревини ейзенгартії.

— Вам, — казав він далі, наливаючи в бокал чисту воду з колби, — по праву належить честь першим випити чарівний напій, який зберігав колись здоров’я середньовічних володарів.

Вода в темному бокалі здавалася дзеркальцем густої блакиті. Сергієвський, ніяково всміхаючись, узяв бокал з рук професора і, не вагаючись, випив до дна.

ЗМІСТ

ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ. Роман

ОПОВІДАННЯ

Білий Ріг

Останній марсель

Атол Факаофо

Бухта райдужних струменів