Галина ТАРАСЮК
ПОВЕРНЕННЯ СЕНЬЙОРИ
Новела
Потяг під’їжджав до її рідної кінцевої станції, але радості не відчувала. Навпаки, гіркий смуток впереміш з тривогою повільно заповнював порожнечу в душі. А тому, ступивши з вагона на залюднений метушливий перон, вирішила пересидіти сум’яття душевне в привокзальному скверику і поїхати додому одним з останніх автобусів. Щоб менше хто бачив… Та й мусила, нарешті, зібратися із силами й думками. Адже все сталося так несподівано, невчасно, недоречно… З Неаполя вона виїхала поспіхом, на другий день після обстеження у приватній клініці доктора Грачоні. Дивлячись не неї карими, повними жалю очима, лікар-онколог делікатно підтвердив усі її підозри:
— Ваша хвороба потребує негайного хірургічного втручання і довгого реабілітаційного лікування. Відповідно, немалих коштів і догляду близьких людей. Радив би вам їхати додому. Думаю, що у всіх випадках це буде найкраще.
І вона поїхала, збрехавши господарям, що їде доглядати щойно народжену внучку: боялася, щоб вони не звинуватили її в приховуванні небезпечної хвороби та, чого доброго, не розплатилися. Але все обійшлось. І ось вона тут, на рідній землі, сидить на лавочці у скверику в тіні плакучої верби і намагається прийти до тями. А головне, вирішити, признаватись чи не признаватись дочці й чоловікові? Адже операція з усіма процедурами коштуватиме дорого… А вони досі не годні зіп’ястись на ноги. Дочка жаліється, що всі гроші забирає будівництво будинку, плата за навчання дітей, а тут ще криза, безробіття. Нарікає, що «нічого в цій країні не змінилося, а як і змінилося, то на гірше».
Але сидячи на лавочці в привокзальному сквері, вона бачить інше — гарно вдягнених, в міру заклопотаних людей, безтурботну веселу молодь… Як скрізь… Чи може, вона чогось не розуміє? Звичайно, п’ятнадцять років її відсутності — немалий строк. Хоч вона й цікавилась життям в Україні, чула розповіді новоприбулих, палкі обговорення усіх подій біля церкви Святої Марії, де зазвичай у великі свята збиралися земляки. Та все ж за роботою, за тою клятою гонитвою за єврами, не до снаги їй було вникати чи аналізувати. І приїхати не могла: шкода було тратити так важко зароблені копійки, та й боялася «засвітитися», втратити свої «пташині права» в цій країні. А легалізуватися не хотіла, бо нащо зайвий клопіт, якщо вона не збиралася «пускати коріння» в Італії?
Вона таки добре вчинила, що не поїхала одразу додому. Передзвін трамваїв, старенькі пані і молоді матусі з дітками на лавочках у сквері, нудьгуючі таксисти біля вокзалу… Ці картини розміреного життя обласного центру навіювали світлі спогади про щасливі студентські роки, безтурботну молодість… Тож поволі дратівлива тривога минала, поверталася буденна рівновага. А небавом зовсім заспокоїлась, а відтак і повеселіла: а чого ж печалитись? Усе ж прекрасно! Хвала Богу, ще жива, і вже вдома, а могло бути гірше… Тому все в її житі — прекрасно!
Тож коли сонце стало хилитися до заходу, подякувала скверику за відновлені сили і бадьоро покотила валізами до зупинки іногородніх автобусів. Сіла в перший, який їхав в напрямку її рідного містечка. Таксі брати боялася: знайомі жінки в Неаполі попереджали про випадки грабіжницьких нападів з боку таксистів на тих, хто повертався із заробітків. А в неї ж — дві необ’ємні валізи. І хоч набиті вони різним дрантям і подарунками для внуків, та в очі кидаються. Бували, розказували жінки, і вбивства… Звичайно, смішно приреченому смертнику остерігатися випадкової смерті, але не хочеться затьмарювати зустріч з рідними, дорогими серцю людьми… Але — що це за дурні думки знову полізли їй в голову?! Сіла в автобус, бо їхати тут — зовсім близько — якихось двадцять кілометрів, і зручно — автобус зупиняється просто під хатою! Менше хто бачити буде…
Розраховуючись з водієм за квиток, окинула швидким поглядом салон: слава Богу, жодного знайомого обличчя. Одна молодь! О цій порі зазвичай у всьому світі повертається з навчання студенти. Тож пошукала очима схожого на дочку, а не знайшовши (певно, заняття пізно закінчуються), вмостилася на першім сидінні і приготувалася милуватися рідними просторами.
Автобус рушив. За вікнами побігли міські квартали, річка, далі приміські села, поля і якось враз (і незчулася!) маршрутка в’їхала в рідну Новосілку. Однак… чи це вона?! Та ніби, але — як змінилася! Обабіч вулиці замість звичних одноповерхових будиночків — розкішні вілли, одна одної кращі, у кожному дворі — авто… Але чого дивуватися? Дочка ж казала, що половина населення, в основному жінки, — на заробітках за кордонами…
Через те дивування-милування ледь не проїхала свою зупинку. Слава Богу, водій нагадав:
— Вишнева!
І вона вийшла, а потім виволокла за собою важкі валізи. Сподівалась, що хтось допоможе, але жоден з молодиків у салоні навіть не поворухнувся, і це неприємно вразило. Однак глянувши перед собою, забула про все на світі: за майже двометровою мурованою огорожею з глухою металевою брамою і хвірткою височів дивної краси палац! Палаццо! Під блискучим вишневим дахом, з балкончиками, вежами і навіть — зі скляним куполом.
Дивилася і не вірила власним очам! Перед нею величалася у всій красі мрія всього її життя! Ради цього варто, а таки варто було так мучитись! Так криваво горбатитись! Хотілось водночас плакати і сміятися. І кричати: ось він, мій палаццо! І ніщо — ні хвороби, ні люди — не завадять мені бути щасливою! Не наймичкою-попелюшкою, поважною, справжньою сеньйорою!
— А чого це ви, сеньйоро, під рідним тином заклякли? Чи діти в хату не пускають? — Як бучком по голові — знайомий насмішкуватий голос.
Від несподіванки аж струсилася вся, аж тіло заболіло, ніби впала із ясного неба на грішну землю. Повернула голову: от кого вона найменше хотіла бачити, так це колишню (а може, й теперішню?) завідувачку районним управлінням освіти Орисю Петрівну. Стоїть, єхидно усміхається, а очиці аж горять від цікавості.
— Чи це не Сільва Миколаївна? Чуєте, пані директорко, це ви чи не ви? Бо ви так схудли, змінилися, що якби не стояли під своїми ворітьми, то б ніколи не впізнала… Бо-о-оже, що з вами, бідними заробітчанами, робить та заграниця! Чого ви туди їдете? Що там шукаєте? Тут дітей нема кому вчити, а вони там туалети миють…
Від такої безпардонності, а ще більше від безпідставних звинувачень, що нема дітей кому вчити, Сільва Миколаївна задерев’яніла: а хіба не сама Орися, ця тупа, заздрісна баба, виїдала її, Сільву, кращого директора району, зі школи, аби працевлаштувати свого родича-пияка?! І то так агресивно, цілеспрямовано, що Сільві довелося покинути все: улюблену роботу, виплекану нею школу, сім’ю — і поїхала світ за очі! І от! Треба ж було у перші хвилини повернення стріти цю… нахабну бабу!
— Так ви з концами чи лиш побачитись? — допитувалась Орися.
— Як Бог дасть… — над силу усміхнулася Сільва, намагаючись тримати фасон і водночас пропхатися хутчій з валізами у хвіртку, слава Богу, не замкнену. А лиш пропхалась, то так хряснула хвірткою кованою, що колишня начальниця відскочила на середину вулиці. Ху! Щезни-пропади! Але все то — дурне і пусте! І нікчемне перед цим розкішним палаццо! Молодець Василь, і зять молодець! Збудували дім за її проектом, точніше, за тими листівками і фотографіями, які вона їм передавала з Італії разом з грішми.
З першого дня свого побиту в Італії, Сільва взяла собі за правило надсилати додому світлини кожного маєтку, в якому їй доводилося працювати покоївкою, нянею при дітях чи доглядальницею старих сеньйорів, — для взірця їхнього майбутнього будинку. І от… таке чудо її хлопці вибудували! Правда, трошки наліпили зайвого, певно, щоб мамі догодити, от, приміром, та готична вежа не дуже пасує до скляного куполу і балкончика в мавританському стилі…
Сільва задоволено усміхнулася: авжеж, мрія про власний будинок змусила її, бідну заробітчанку, зацікавитись архітектурою і зодчеством. З того її захоплення дуже потішалися останні її господарі — власники будівельної компанії. Навіть пропонували стати консультантом з дизайну. Жартома, звісно. Та хоч і передали хлопці куті меду, та все одно красиво! І велично! А ця балюстрада! Як гарно вона обрамлює всю терасу і східці до неї, по яких ось зараз до свого палаццо його господиня — сеньйора Сільва! Боже, як вона про це мріяла, п’ятнадцять років заливаючись солоним потом наймички!
Кинувши валізи біля східців, Сільва з трепетом сердечним зійшла сходами на терасу, торкнулася масивної бронзової ручки, тихенько відчинила двері і опинилася в просторій овальній вітальні. Обвела захопленим поглядом: троє дверей зліва і двоє справа, звісно, вели у кімнати, а різьблені східці в самі кінці — нагору, себто на другий поверх третій поверхи. Біля сходів теж були двері, певно, — на кухню. Усе, як в італійських маєтках!
Але чого ж це так тихо? Мабуть, усі на роботі… Чого ж тоді усі двері навстіж?! Е, ні! Хтось таки є в дома — з кухні долетіло тихе брязкання посуду, шум води… Мартуня миє посуд! Як добре, що вони воду на кухню підвели! Але вона загляне на кухню пізніше, а поки що роздивиться, що за апартаменти за цими усіма дверима…
А за цими першими дверима у кімнаті, заваленій іграшками та різним спортивним інвентарем, сидів за комп’ютером незнайомий хлопчик років восьми, і зачаровано дивився на екран, де щось бігало, стрибало і потріскувало.
Серце Сільви защеміло ніжністю: ось він який, Юрчик, якого вона знала тільки по фотографіях… Біленький, як Мартуся! І личком у неї… Але, хоч би як їй хотілось обняти цю дитину, вона потерпить… Спочатку налюбується палацом, щоб ще солодшою була ця перша зустріч з внуком…
У сусідній кімнаті на дивані просто у джинсах спав юнак років двадцяти — Максим! Біднятко, спить! Від науки втомився… Що поробиш, в медінституті важко вчитися… Але ж який красень! Парубок! А залишила ж вона його зовсім маленьким, таким, як Юрчик!
У третій кімнаті ледь чутно жебонів телевізор, а перед ним у кріслі дрімав зять. За ці роки він мало змінився, хіба що розтовстів. Але не це її здивувало, а те, що робочий день ще не скінчився, а зять вдома і спить… Чи не захворів, не дай Боже? Марта писала, що дуже чоловіки молоді слабувати стали… Тож не буде вона чіпати і зятя, хай дрімає..
«А де ж Василь? — Згадала про чоловіка і подивилась на сходи. — Певно, на другому поверсі… Очевидно, другий поверх відведений нам з Василем… Щоб сиділи старі нагорі і не заважали».
Сільва усміхнулася. От з ким вона побоювалась зустрічі, так це з Василем. Стільки років в розлуці… Змінилася, постаріла… Недодала привабливості і хвороба… Глянула на свої руки спрацьовані — одні кістки, вкриті зморщеною, коричневою шкірою… Але ж вона не на гульках була. Вона трудилася усі ці роки в чужині ради своєї родини, задля сімейного вогнища…
І тут, весело наспівуючи, з кухні вибігла Мартуся і стала як вкопана, а тоді злякано:
— Ой! Ви — хто?.. І що ви тут ро… О-о-й, мамо! Це ти? Ти що — приїхала? Щось сталося?! Ой, та чого ж ти стоїш, як чужа! Та заходь…
— Та я ж уже зайшла… Дочечко! — засміялася-заридала Сільва, кидаючись обнімати розгублену дочку. — Як я за вами всіма скучила… на тій чужині… будь вона неладна!.. Не вірю… сама собі не вірю, що вже вдома, що цей палац — мій рідний дім!
Розбуджений радісними вигуками висунувся з кімнати сколошканий зять. Підійшов ближче, витріщився на тещу, ніби хтозна-що побачив. Лівою рукою почухав за правим вухом і цей жест, який колись доводив Сільву до сказу, видався їй таким зворушливо милим, а сам зять — милішим за рідну дитину.
— Ти не хворий, Миколко? — спитала, погладжуючи зятя по рукаві сорочки.
— Та ніби ні… — стенув плечима зять, чухаючи за лівим вухом…
— То й слава Богу! Це ж я було подумала, що наче робочий день, а ти дома…
— Ну мамо… Я ж тобі казала по телефону… і писала… ще перед Новим роком, що Микола не працює… Безробіття ж у нас… Кри-и-иза… — дорікнула лагідненько дочка.
— Та чула… Звичайно, чула, — завибачалася Сільва. — І знаю! Бо те кляте безробіття з тою кризою — скрізь! І в Італії його є…
— Мамо, що ти прирівняла? Європу і наше болото! — злегка образилась дочка.
— Ой, діти! І й там є того болота… — відмахнулася Сільва, намагаючись перевести розмову в радісне русло. — Та хай йому грець! Чого ж ви стоїте, показуйте мені наш палац! Ой, а це хто біжить до бабки? Юрчик… А бабка тоді презентів повну торбу привезла, от зараз підемо, розпакуємо валізи… — пригортала меншого внука.
— А це хто? Максимко! Справжній хірург — високий, дужий! Ну, розказуй, на якому ти курсі вже? — кидалась обіймати другого.
— А, баб… прівєт! — знітився Максим, не знаючи, що робити з бабиною ніжністю, і почухав, як і батько, лівою рукою праве вухо.
Сільва засміялася: викапаний зять! Лиш, не дай боже, щоби прикрий такий був…
— Ну, на якому ти вже курсі, Максимку? Вилікуєш бабу, якщо заслабне? — необачна фраза кольнула в серце, темною тінню впала на виснажене лице, але Сільва зітерла її долонею, і заусміхалась, чекаючи від коханого внука звіту про навчання в медінституті, яке вона оплачувала от вже… — Скільки ж це років ти вже вчишся, Максимку, в медінституті? На якому вже курсі? Бо забула. Чи скінчив?
Певно, спросоння Максим не розумів, про що баба питає. Бо лиш розгублено поглипував то на тата, то на маму та плечима здвигав. Дочка теж наче розгубилася, а далі защебетала перебільшено безтурботно:
— Ой, мамо, ти тільки не сердься, бо я знаю, як ти ставишся до вищої, тим більше медичної освіти… і як мріяла побачити Максима хірургом. Але, мамо, розумієш, це твоя мрія, а в Максима… інша… Й інше бачення світу…Розумієш?
— Не розумію… — справді не зрозуміла Сільва.
— Мамо, коротше: Максим покинув медінститут! Це — не його! — відрубала дочка.
— А що — його? — перевела Сільва погляд Максима.
— Він ще не вирішив… А може, вирішив… Чого мовчиш? Відповідай: ти вирішив чи ні?! — занервувати дочка, чіпляючись до Максима. Максим скривився, а зять надувся. Щоб не зіпсувати до решти радісну зустріч, Сільва залепетала:
— Ой, як шкода… Мені колись наш головлікар Веніамін Сильвестрович казав, що то всім на перших курсах медицина не подобається. І крові бояться, і нудить… Але проходить. Вбуваються, звикають і стають першокласними спеціалістами. Але — нічого! Е його — той не його! Правда, Максимку?! Головне, щоб здоровий! Має ще час! Попрацює санітаром, чи на «швидкій допомозі»…
— Мамо! Ти точно забула в тій Італії, звідки ти родом. Я ж казала тобі — у нас без-ро-біття! — вже не приховувала роздратування через нетямущу маму Марта.
— Ну добре, добре… Якось воно буде… аби здорові були… Ой діти! Я так тішуся, що нарешті вдома, разом з вами, що більше не буде цієї розлуки лютої…
— Баб, а ти що — приїхала назавжди? — здивувався Максим і почухав правою рукою за лівим вухом. На обличчях дочки й зятя теж застигло німе запитання.
— А скільки, Максимку, можна тинятися по світах? Вже з роки в мене не ті! Скоро бабу взагалі не будуть наймати на роботу…
— Мам, а як же я? Ти ж казала, що я поїду до баби, в Італію… — розгубився Максим.
— Ну казала… але ж бачиш… як вийшло… — розвела руками, не приховуючи досади, дочка.
Сільва, прислухавшись до цих перемовин, теж здивувалася:.
— Максимку, ти що, збирався їхати до мене в Італію? Мій хлопчику дорогий, а чого ж мама раніше не сказала? Хоча… там молодих людей без освіти чекає та ж сама праця, що й тут — або чорноробами, або… собак вигулювати чи коней глядіти..
— Мамо, що ти говориш?! — вже образилась дочка. — Он десятки жінок забрали до себе рідних, і дітей повлаштовували, і внуків… Це лиш ти в нас — правильна і … праведна!
— Ну добре, не переживайте… Якось воно буде… Трохи побуду з вами, у своїй хаті поживу, та й, як Бог дасть здоров’я, може, й повернуся… Останні мої наймачі не хотіли мене відпускати… Так що, є ще надія. І час є… Поговоримо, вирішимо, що і як… Якось воно буде! А де тато, Марто? — спитала дочку.
При згадці про батька дочка розгублено глипнула на зятя, заметушилася, скоромовкою затараторила:
— Ой, чого це ми стоїмо? Мамо, ти ж з дороги, певно, голодна, і помитися тобі треба… Миколо! Йди нагрій води у ванній! Максимку, принеси бабі халат! Нє, я сама…
— Де тато? — перепитала Сільва, стривожена підозрілою метушнею.
Дочка зупинилася, перевела подих і відрізала:
— Нема тата!
Сільва схопилася за серце:
— Як — нема? Живого?..
— Та є він! Є! Живий! Аж занадто! Тут його нема! Бо живе окремо!
— Чому?! Що тут — тісно чи місця вже батькові нема? Чи заважати став? — злегка обурилась Сільва.
— Мамо, ніби ти не знаєш тата? Це ми йому заважати стали! Жити…
— Так де ж він? У дідовій хаті живе?! В тій розвалині?! Побудував палац, а сам в халупу пішов?! — допитувалась Сільва.
— Так, діти, йдіть гуляти! Лиш не далеко, бо зараз будемо вечеряти! — діловито розпорядилася Марта, а коли діти розійшлись по своїх кімнатах, повернулася до матері. — Так, мамо, давай розставимо всі крапки… По-перше, не переживай, тато наш не з тих, що пропадають, по-друге, не тільки він будував цей дім… По-третє, не тільки за твої гроші. І ми щось тут робили і вкладали! По-четверте…
— Де тато, питаю? — тихо і грізно спитала Сільва. Дочки вмовкла і вперше зі щирим співчуттям глянула на маму.
— Ти лиш не переживай, мамо…. Тато живе у … ну… точніше винаймає квартиру… Сільва похолола: здається, вона вже почала здогадуватись — ДЕ Василь… Коли вона поїхала з дому, йому було п’ятдесят… Зараз — на п’ятнадцять років більше… Себто, він ще, як на чоловіка, молодий… Тож можна не уточнювати, чому він живе не тут, не з дітьми. Але ображене серце питало:
— І давно?
— Чи давно? — перепитала Марта зів’ялим голосом. — Миколо, скільки це вже тато не живе з нами?
Микола, почухавши голову вже обома руками, від чого чупер йому на голові став дибки, буркнув:
— А я що — щитаю?
— Та він часом приходить… — вичавила з себе Марта. — Поживе трохи та й… Мамо, ти лиш не переживай: це не те, що ти думаєш…
— А що я думаю? Я вже… не знаю, що думати…
Запала важка мовчанка. Діти винувато дивилися на Сільву, а вона — у свою душу. Врешті, цього треба було сподіватися… 15 років — не один день… Але ж і їм з Василем теж, слава Богу, не по шістнадцять… (Поволі жінку розбирала обида). Бо хіба з власної забаганки вона поїхала в Італію?! Це ж було спільне їхнє рішення: спочатку на заробітки поїде Сільва, а Василь долучиться згодом. Та не долучився, бо вирішили, що треба дім будувати. Сільва буде заробляти, а Василь — будувати… Так їй самій довелося ставити сім’ю на ноги. От і поставила! Хоча… чого ж це вона так побивається? Пішов — то й пішов… Може й, на ліпше. Гірше було б, якби покинув, дізнавшись про її хворобу… Господи, вона вже не знає, що краще… І взагалі, чи їй, такій хворій, чоловіком перейматися? Може, й справді вжитися з дітьми не зміг?.. Господи, чого це вона розходилася, як холодний самовар?! Та ще невідомо, що з нею, Сільвою, буде? Може їй лічені дні зосталися… Їй про себе треба нарешті подумати… Ніхто ж, ніхто ж навіть не здогадався спитати, як її здоров’я. Чи бодай в кімнату чи на кухню запросити, стілець подати… Боже, як вона втомилася!
Тільки тепер Сільва відчула, як вона смертельно втомилась, яка вона хвора…
— Я можу десь прилягти? — спитала жалібно.
— Авжеж! — скинулась дочка, рада переміні розмови. — Миколо, нагрій мамі води на ванну, а ти, Максимку, забирайся нагору, у нашу спальню, або в татів кабінет! У твоїй кімнаті тепер буде жити баба Сільва.
— А чого — я? — запротестував басом Максим зі своєї кімнати. — Не хочу я у вашу спальню, я маю право на власну жилплощу! Хай Юра йде!
— Не хо-о-чу! — запхикав тоненько Юрчик зі своєї. — Там комп’ю-ю-ютера нема…
— Добре, добре, закрили писки! Баба поживе там, де телевізор!
— Як? А я? Я без телевізора не можу! Завтра футбол! — щиро обурився Микола, який все ще чухався посеред вітальні і не думав бігти гріти воду тещі на купіль.
Сільві, хоч яка була втомлена і знищена щойно пережитим, вже ставало цікаво: що ж з того всього вийде?
— А от та кімната — навпроти? Хто там живе? — поцікавилась кволо.
— Мамо, це ж зала! Для прийому гостей! В нас усе — как в лучшіх домах Неаполя! — загордилася Марта. — Але там дивана нема. А на розкладушці ти ж не будеш спати…
— А нагорі… нема кімнат?
— Та є! Але ж там все — цілий поверх — Настя з Владом захопили…
— Ой, а я тільки хотіла спитати, де ж Настуся, що не видно?
— Далеко Настя! В Еміратах! З Владом відпочивають! — дочка чи то на молодят сердилась чи на маму, що про улюблену внучку забула.
— Настуня заміж вийшла? А чого ж ти не признавалася? — зраділа Сільва добрій новині.
— Та ні! Ще не вийшла… Вони з Владом поки що так живуть… не розписані… на віру. Зараз така мода… А це відпочивати поїхали бозна-куди! Казала: їдьте десь ближче, в Турцію чи Єгипет! Нє, аж в Емірати понесло. Бо так модно зараз! Але ти не переживай, скоро будуть! Побачиш! Вони весь другий поверх зайняли. А на третім у нас — солярій і зимовий сад з оранжереєю… Я ж казала татові: будуймо більшу хату, бо тісно буде! Але ж ти знаєш тата — він як впреться, не переспориш!
— Я знаю тата… Але дайте мені хоч стілець, щось мені дуже погано…
Сільві справді стало млосно, потемніло в очах, ноги були як ватні, хотілося сісти хрящем просто на узорчасту підлогу вітальні.
— Ой, мамо, пробач! Тоді ходімо в мою спальню, поживеш, доки молодята повернуться… А потім… Ой, та я ж забула про літню кухню! Мамо, ти не бачила нашу літню кухню! Хата на три кімнати! Тобі там сподобається! І сама собі хазяйкою будеш! І діти заважати не будуть!
— То, може, я вже піду туди… Там є хоч якесь ліжко? Бо щось аж млосно стало…
— Мамо, обіжаєш! Там меблі італійські! Ми спеціально їх купили, щоб ти не тужила за Італією… Хоч я не думаю, знаючи тебе, що ти довго в нас затримаєшся. Ти ж привикла до цивілізації! Італію ж не порівняєш до нашої Басаличівки! Але ти підеш туди потім. А поки що полежи у моїй спальні, а я щось нашвидкуруч приготую та й повечеряємо, а за вечерею і поговоримо про все.
Однак спочивала Сільва в доччинім будуарі з балдахіном (така, певно, мода в їхньому містечку), недовго: прийшов Василь. Постарілий, але доглянутий, гарно вбраний. І чужий. Мабуть, діти подзвонили, або Оришка рознесла новину про приїзд Сільви по всій слободі. Став у порозі — похмурий, готовий до сварки. А тому розгубився, коли Сільва на його колючий жарт: «Ну що, сеньйоро, приїхали?», відповіла: «Не лиш, Василю, приїхали, а й проїхали… Я тебе не виню й не неволю. Між нами роки, як вороги. Але — є діти… Тож мусимо знатися, як порядні нормальні люди».
— Це не — діти! Це… це… — задихнувся від образи і гніву.
— Мали в кого вдатися, — усміхнулася гірко Сільва, не бажаючи підтримувати розмову з чоловіком на цю тему, і додала примирливо:
— Діти як діти… Як у всіх. І не треба свої проблеми перекладати на їхні голови.
— Ти надовго? — спитав похмуро, трохи охоловши Василь.
— Назавжди, — відповіла Сільва. — Але це тебе не стосується. Вибач, мушу відпочити з дороги…
Василь рушив до дверей.
— Лишайся на вечерю, — гукнула з кухні дочка. Але Василь не оглянувся й не відповів. Тільки занадто міцно і щільно зачинив за собою двері.
Сільва чоловіка не зупиняла, хоч мала для нього подарунки. Не думала вона, бігаючи по магазинах в Неаполі, якими недоречними вони будуть… Але ж де ті подарунки? Тільки зараз згадала, що валізи, якщо ніхто не вкрав, досі стоять на подвір’ї.
Гукнула онуків, рада хоч якось розрядити сьогоденну напругу. Хлопці побігли за торбами, принесли, і доти не відійшли від них, доки не виловили усе, що сподобалось: від брендових джинсів до дорогих мобільних телефонів і відеокамери. Дочка теж приємно була вражена модними розкішними сукнями, а зять — костюмами. А Сільва щаслива, що в хаті знову мир і злагода.
… Вечеряли утрьох: Сільва, Марта і Микола. Максим, виспавшись, пішов на дискотеку, а Юрко навпаки — заснув, втомившись від комп’ютерних бійок.
Розмова не клеїлась. І Сільва думала, що все через те, що за ці довгі роки вони звикли спілкуватися по телефону, та й про що говорити, коли все сказано. Хоча в дочки виникли деякі запитання. Наприклад, чи не позичила б мама їм грошей на весілля Насті? А то в них заощаджень, як вона розуміє, нема, всі гроші пішли на будівництво, плату за навчання дітей, та й їсти щось треба… І взагалі, вони живуть, як ті злидарі! Не можуть собі дозволити поїхати бодай раз в житті десь закордон відпочити. В ту саму Італію. Аж стидно… Всі їдуть, потім хваляться, а в них часом на їжу не вистачає… А від цих курей бройлерних, гормонами нашпигованих, її вже рознесло, як… корову! І це в її сорок!..
— І багато? — спитала Сільва, вислухавши довгу доччину скаргу. — Бо в мене нема багато. Я ж все висилала… сюди…
— Не знаю… Треба спитати в ресторані, скільки буде коштувати весілля на триста чоловік…
— На триста? — зчудувалася Сільва. — У вас на весіллі було сто і то ми з татом…
— Ой, не став у приклад себе з татом! І не згадуй мені того весілля… Бо мені досі стидно! І я не хочу ще й за дочку свою встидатися! Ой, що я кажу — за її весілля… Що про нас свати подумають? Що скупі або злиденні! Ви з татом були рівня — комсомольці! Ми з Миколою теж — бідні інтелігенти, бо що ти тоді получала у своїй школі? Чи тато — фізрук?! А тут — еліта! Ти знаєш, хто наш сват? Начальник комунгоспу, чи як воно тепер називається, Миколо?
— Служба замовника, — буркнув зять.
— Ну от! А сваха — тримає магазин і два ресторани!
— Нічого не скажеш, високі люди… — погодилася, своє думаючи, Сільва. — Еліта ще та…
Дочка насторожилась:
— Не зрозуміла… Тобі щось не подобається?
— Та ти що, Мартусю?! Я про те, що мусимо тягнутися за сватами. Треба буде подивитися, що в мене там зосталося…
— А ти сьогодні не можеш… подивитися? Щоб я вже знала, на що мені розраховувати.
— Сьогодні не можу, бо — ніч, а це треба в банк іти. В мене при собі нічого нема…
— В банк? Ти, мамо, чисто здуріла! Хто тепер тримає гроші в банку?! Негайно зніми! Якщо вони ще не пропали там! — вжахнулася дочка.
— Як це — пропали? В банку пропали?! — розгубилася.
— Мамо, ти як з неба впала! Так, в банку! Саме в банку! І не в одному! І не вперше! От у такій, мамо, ми живемо державі! Це тобі не Італія, де є закон і порядок!!! — нервувала Марта.
— Ну, якщо й пропали, то нічим не зарадиш і не порятуєш, бо вже — ніч! А завтра піду із самого ранку… виясняти.
Після такої розмови й вечеряти розхотілося. Та все ж якось довечеряли, а по вечері Сільва нарешті прийняла купіль у розкішній малахітовій ванній, обладнаній дорогою імпортною сантехнікою (как в лучшіх домах Неаполя!), і попросила Мартуню відвести її на літню кухню, що й справді виявилася кращою, як у декого хата. І напакована була, за словами дочки, італійськими меблями (хоч в Італії таких меблів Сільва не стрічала в жоднім дому чи магазині), застелена килимами, ще й з телевізором на покуті!
І Сільві знову розвиднилось на душі, бо побачила, що не марнували діти її гроші, не пропивали… Он який маєток збудувати! Як в олігарха якого! І слава Богу, а то… могло би бути й гірше… набагато гірше… Як от в Наталки з Вінниці — обоє синів спилися за мамині гроші, ще й хату спалили… А в Нелі з Львівщини — дочки наркоманками стали, і лиш грошей вимагають! Боїться тепер бідолашна Неля домів вертатися…
Спати не хотілося, хотілося плакати. Господи, що це за життя таке, чи доля, що ці бідні жінки рвуть жили по наймах задля домашнього вогнища, а те вогнище, як не гасне, то чадить… Чому добро на зло виходить? От і вона, Сільва, покинула сім’ю, чоловіка, проміняла роботу поважну, пошану в людей на таке приниження, що якби їй, директорові школи, хтось про те наворожив наперед, вона б йому в лице плюнула! Але довели добрі люди — то й поїхала… Думала — на рік-два, а як у яму впала! Їй завидують, що світа побачила… І що з того? Чи має вона з тої свої кривавиці щастя велике? Чи раду в житті? Чи порядок в родині? От, думала створила собі надійну фортецю на старість, а лиш ногою ступила на рідний поріг, як перетворився її палац — на купу трухлявого саману… І що робити? Повіситись? Піти в монастир? Чи в будинок престарілих? А це ідея: перевести всі гроші, які ще зостались, на рахунок старечого сиротинця, що в сусіднім районі, і самій там поселитися, і дожити, скільки їй ще відпущено… Так! Піти з дому таємно, навіть завтра вдосвіта, хай думають, де ділася? І вчаться жити без її грошей… А прийдеться… прийдеться, бо зовсім тих грошей мало, а сил гарувати на них взагалі нема!
І тут вона згадала те, про що в суєті сьогоднішній, радісній і сумній, забула — про свою хворобу. І як чорною розпеченою голкою та згадка штрикнула їй у саме серце. Господи, чим вона переймається? Чим гризеться? Вона ж не знає, на якій стадії та хвороба! А може, їй зосталося ще місяць, або тиждень? То чи не ліпше буде поїхати в Київ, знайти клініку, зробити операцію, а коли пізно, то просто попроситися в якийсь хоспіс, мають же вони десь бути! Заплатити і спокійно чекати кінця… Так вона, певно, й зробить… Завтра! Нічого не скаже… Або скаже, що їде в Київ, у банк по гроші. І не повернеться. Якось вони вже самі справлять те весілля, а їй хай вибачають…
З таким рішенцем стало легше. І жити, і дихати… Зовсім легко стало. Ніби сам Бог напоумив її відкинути всі тривоги та клопоти і ясними очима подивитися на світ і життя скороминуще. Тішитися кожній хвилині відпущеній… Милуватися красою земною, бо скоро ж не буде її, не буде… Тож чого вона лежить, чого не вийде на вулицю, щоб вдихнути на повні груди цілющого рідного повітря, подивитися на небо… За вікном — ніч, як у пісні, місячна, зоряна… А вона спить! Сто років же не бачила рясного зорями українського неба… На чужині — навіть небо чуже… А на рідній землі — навіть блоха на собаці — рідна…
І Сільва встала, разом із печаллю скинула нічну сорочку, одягла темно-синій шовковий халат, і, нечутно ступаючи, вийшла на рідне подвір’я, хоч на ньому вже нічого й близько не нагадувало те давнє дворище, коли вона тут була господинею. Тісним стало. Зате з’явився гараж на дві машини, які тьмяно поблискували чорним лаком крізь відчинену браму, якісь ще прибудови… Зникли клумби, палісадник, зостався тільки величезний, кулеподібний кущ розквітлого бузку… Боже, які пахощі! Яка чудова ця тиха, запахуща весняна ніч! А як пташки вищебечують! Та нічого подібного не чула вона в Італії! А як і чула, то лиш тому, що так часом хотілося почути спів рідних пташок на кущі рідного бузку коло рідної хати. Тож слава Богу, що дожила до цього дня чи то до цієї ночі…
Від цих думок зовсім стало легко, радісно…
Але, схоже, не одній їй не спалося: з прочиненого вікна Мартиної спальні чулася приглушена розмова.
— Жебонять, — усміхнулася Сільва. — Слава Богу, що жебонять…
— Слухай, може їй хату купити десь на околиці або в селі, щоб дешевше? А то бути під цим… надзором… Ти ж знаєш, як старі люблять носа скрізь пхати… — почула невдоволений голос зятя.
Сільва не зразу збагнула, про кого мова? Невже?! І похолола: авжеж! Зять говорив про неї! Але яким… тоном! Чекала, що дочка обуриться, заступиться… Але те, що почула від Марти, мов кип’ятком ошпарило:
— Знаю! І краще за тебе! Я сама зараз — в шоці, що вона повернулась! Я ж думала, побуде ще кілька років, Максима влаштує, або знайде там, як інші знаходять, якогось старого сеньйора багатого і бездітного, з маєтком… состянієм… Вона ще ж молода жінка! Я взагалі не розумію, чого вона повернулася?! Але хай! Нам головне зараз — аби дала гроші на весілля… — відповіла сердито Марта.
— А може, вона слаба? Ти бачила, яка худа? Наче ракова хвора… Одні кості… А руки? Як граблі! — в голосі зятя почулося щось схоже на співчуття.
— Та ну! — відмахнулася дочка. — Мабуть, робота була важка, чи клімат не підходив… А може, й справді… захворіла і додому вмирати приїхала? Ой, нам ще цього бракувало! Мало татових бздиків?!
— А може, він ще вернеться? — без особливого ентузіазму бовкнув зять.
— Та де! Та Ориська, сучка стара, його відпустить!
Сільва похолола: Ориська? Марта сказала: «Ориська»?! Чи причулося? Ні, вона ясно чула: «Ориська»… Он воно що! Он хто прихистив її Василя — сироту нещасного? Мужа покинутого?! Орися… Може, вони давно у зв’язку? Бо чого б то Орися так нагло виживала її, найкращого в районі директора школи, з роботи і з міста?..
— А може, ти з ним поговорила б? Нащо йому той кінь з яйцями на старість? Та стара шльондра! Хай вертає до мами, та куплять собі хату десь на околиці… — став на бік тещі Микола. Але Марта у відповідь аж звереснула:
— Якого дідька ти вчепився в ту хату?! А жити за що будемо? Чи, може, ти нарешті на роботу підеш?!
— А може, ти підеш? — й собі підвищив голос зять.
— Куди?
— Підлоги мити в лікарню, чи санітаркою — за слабими доглядати, як твоя мама доглядала в Італії!
Сільва схопилася за серце. У спальні дочки почалася сварка, яку вона не бажала чути, водночас ті крики самі лізли у вуха.
— А може б я ще й в Італію поїхала, а ти тут за мої гроші блядував, як тато?! А не діждешся! І взагалі, вимітайся до дідька з мого двору, і з мого дому, бо ти до нього ані копійки не доклав, ані рук! Усе мій тато робив. І я! А ти не перетрудився! — кричала Марта.
— Це я — не перетрудився? І в тебе є совість таке казати?! Я коло цього маєтку кров’ю харкав, а ти мене виштурхуєш у плечі?! Та пішли ви всі з вашими грішми і маєтками! Я й без вас проживу! — кричав зять.
— То й іди!
За хвилину двері палацу розчахнулися з гуркотом і з них вилетів, на ходу одягаючись, розшарпаний, сколошканий зять, збіг східцями, брязнув хвірткою і потупотів тротуаром в невідомому напрямку. Стало тихо.
На терасу вийшла Марта в одній нічній сорочці. Зіпершись на балюстраду, довго дивилась в землю, потім перевела погляд на небо, ахнула:
— Боже, яка краса! Яка краса, а я не бачу! — і, зхлипнувши, пішла в дім.
А Сільва, вражена почутим і побаченим, зосталася стояти за кущем пахучого бузку як укопана. Тільки щось в середині тремтіло, а в голові билася думка, що даремно, ой даремно вона гарувала по наймах задля сімейного вогнища, даремно сподівалася, що гроші вирішать усі її проблеми… Але, як переконалася вже, її проблеми, на жаль, тільки починаються.
Від цього страшного прозріння ноги під нею підломилися і вона сіла хрящем на землю, благаючи Бога дожити до ранку, щоб піти в банк і забрати гроші! Так! Забрати все до копійки… До копієчки… У дворі цього маєтку мусять грати весільні музики.