Я ЖИВУ З МОНСТРОМ

Він спить, розвалившись у кріслі тлустим, обм'яклим тілом, звісивши на груди голомозу голову. З кутика перекошеного рота тоненькою цівкою стікає слина.

Я сиджу в кріслі навпроти, дивлюся на нього і думаю, що старість — розплата за все наше життя. На старість кожен має те, що заслужив. Ми теж заслужили те, що маєм. Він — крісло на коліщатках і цівку слини з перекошеного рота. Я — довгождану радість сидіти навпроти, дивитись на нього, слухати його і мовчати. Цього хотіла. Марила цим домом все життя. Але тут була інша — його городська дружина. Мріяла спати, як ґаздиня, на цих білих простирадлах, на м'яких диванах. А він брав мене, як скотину, по темних закамарках короварні та нічних лісосмугах. Снила величатися поряд з ним… От і величаюсь!

Він плямкає і щось бурмотить. Я знаю: це він лається. Він лається навіть уві сні. Бо злий на цілий світ. Весь світ для нього — мерзотники. Я розумію. Він мав усе: власть, гроші, почесті, сім'ю. Тепер не має. Тепер нічого того нема. Щезло. В змиг ока. Так воно вже буває: одна біда йде і шість за собою веде. Коли почалася перестройка, його вигнали з голови колгоспу. Зібрали загальні збори і вигнали. Всім селом. А що вже йому в очі казали!.. Свят-свят! Що хотіли. Ніби ще вчора не тремтіли перед ним… Я знала: він добром не кінчить. Бо всі знають: зло добром не кінчається. Після тих зборів виїхала із села його городська дружина. На трьох вантажівках виїхала. А він зостався. Чого? Певно, думав, що люди одумаються, знову в ноги йому впадуть. Не впали. Молодого вибрали головою, із сільських. А він зостався як на цідилку. А по всьому цей інсульт чи Бог його знає що…

Він злий на цілий світ. І я його розумію: страшно втрачати все. І жалію, бо мені легше — я ніколи нічого не мала. Нічого за все життя не нажила. Навіть на телевізор в колгоспі не заробила. А якби й заробила, то не мала б коли за роботами дивитися той телевізор. А тепер от сиджу і тішуся, що можу телевізор дивитися. Як ґаздиня. І час маю. Удень ми з ним дивимось засідання Верховної Ради і мультики. Ввечері — кіно про монстрів, а вночі — оту закордонну гидоту, коли дівки й хлопаки всі на купі… Як тічка. Правда, тоді я виходжу з кімнати. Він сердиться, бо хоче мати компанію. А мені гидко.

Відколи його розбив параліч, він ще більше помішався, як тепер кажуть по-культурному, на сексі. Отак вибалушиться на мене і каже нахабно: «Я одружений на всіх жінках, і всіх їх я….» І вживає сороміцьке слово. Самі знаєте яке. А я мовчу та тихенько, в собі, посміююсь. І думаю, що то так було колись. Було, чоловіче, та загуло. Тоді він був кум королю і сват міністру. І не було на нього ні управ, ні законів. «Я сам собі указ! — казав. — А закон мій — во! — на мужиків! — І показував кулачисько. — А на бабів — о!» — і ляскав себе по матні.

Так воно й було. Жодної спідниці не пропустив у селі — ні самотньої, ні шлюбної. Таким, як я, одиноким, лигатися з ним по лісосмугах за честь було. А заміжніх чоловіки били, мов глухих зозуль. Але потайки — кулачища його боялися.

Він спить. Ноги незугарно розкарячені, слина тече з перекошеного рота. Де я колись думала, що отак буду сидіти навпроти нього, в його хаті, і дивитися на нього? Я — репана колгоспниця? А от сиджу. Прийшла і сиджу. А він — пан великий — не вигонить мене. І дозволяє милостиво виносити з-під нього судна, прати його сподні та їсти варити, а часом і спати коло нього, і, як він полюбляє казати по-культурному, займатися з ним сексом. Хоч, як на мій хлопський розум, по-інакшому ту бридоту й не назвеш…

Він каже, що одружений на всіх жінках… Іноді мене зло бере і підмиває спитати: а де ж вони? Де? Як були гроші, власть, здоров'я — то й полюбовниці були. Деякі аж з города приїжджали. А тепер — нема. Навіть жінка законна втекла. Але — мовчу. Мовчу і терплю. Я його терплю, як терплять біду. Часом — ненавиджу. І хочу, щоб він десь пропав, щез із мого життя. Щоб діти чи жінка забрали або що… Але це минає і я питаю себе: дівче, що він такого поганого тобі зробив? За щастя ж мала, коли він тобою вугли витирав у конторі та на фермі при живій, законній. Безлична, головихою хотіла бути. На «Волзі» кататися. От і дочекалася, хвала Богу, катаєшся… Коли файна погода, викочую його у кріслі на коліщатках із хати. І катаємось по подвір'ї не згірш, гейби на «Волзі». А люди йдуть вулицею, дивляться і думають: так їм і треба!

Він ворушиться, пролуплює очі і кричить страшним своїм начальницьким голосом — єдиним, що зосталося від нього колишнього: — Нужна сільная твьордая рука! Іосіф Адольфовіч Піночєт! Іначє порядка нє будєт!

Він любить порядок. За це його поважаю. Коли головував — у селі був порядок. Тепер — нема. Хто що хоче, те й робить. Ніхто нікого не боїться. А треба, щоб народ боявся. Коли не Бога, то власті. Тоді буде толк. І порядок. Хоч що мені до того, темній?!

— Нужен порядок! — кричить він, лає демократів і дивиться на мене з ненавистю. — Шуруй у райком і розкажи, як я Гандзючку на фермі до ясел припер! Ти ж лиш те й вмієш, що жалітись на мене!

Це він мене плутає із колишньою своєю дружиною. Спросоння. Це та ходила жалітись. Тепер у нього в голові все переколотилось. Тож, коли починає поіменно зі злості згадувати всіх своїх полюбовниць і оповідати, що з ними витворяв, виходжу з хати. І через тин першій стрічній кажу: «Зайди, бо ніяк не годен забути, як тебе в короварні до ясел припирав». А та, колишня його підстилка, вимучена колгоспною поденщиною, беззуба, з ногами у синіх страшних жилах, лиш сплюне спересердя: — А щоб його, ірода, до гробової дошки приперло! — і йде далі, минаючи нашу хвіртку.

А я вертаюся, бо він кличе мене. Певно, нужда приперла. Але — ні. «Ввімкни телевізор», — каже. Так і роблю. Якусь хвилю дивиться мовчки, а далі починає вар'ювати і вимагати відновлення Союзу. Радянського Союзу і терору. І то негайно, доки не пізно.

Шкода, але нічим не можу йому зарадити. Розумію, що хоче назад, у своє колишнє життя, де був великим чоловіком, де його шанували і ордени давали. Але назад вороття нема. І це його бісить.

На якусь мить задумується і каже з притиском комусь у телевізорі:

— Требую реабілітації, і то — негайно! Як постраждавший від компартії і тоталітарного режиму. Як репресований! Два-жди! Да! Перший раз, як мене райком женив на тій (і називає нецензурним словом свою колишню дружину), а другий — коли мене той же райком з посади зняв. Не-за-кон-но! Да! Хотіли за мій счот перестройку зробити, шкури свої врятувати! Но не вийшло! — тепер він лає комуністів на чім світ.

Слухаю і жалію його. Бо, коли б не перестройка, досі б головував. І при здоров'ї був би, і при розумі. А не цим лантухом, натоптаним злістю. Але! Якби не перестройка, то чи сиділа б я, репана колгоспниця, тепер-о, поряд з ним, великим начальником?! І як ґаздиня — телевізор дивилася б? Та де?! Сиділа б в цьому кріслечку його городська жіночка в завивці та перстенцях, а він і далі б топтав по фермах та лісосмугах молодих репанок, що попідростали у колгоспному раю. А на мене вже й не дивився б… А зараз — дивиться, говорить до мене. А я слухаю, мовчу і тішусь. Отак!

Та часом і мені терпець вривається. Надто тоді, коли він жбурляє в мене мискою з толоченою бараболею. Це просто біда! Звик смачно їсти і добре пити, щоб аж по бороді текло. Але — врвалося! Лише слина тече з перекошеного рота. Проте — мовчу. Бо що казати, коли чоловік хоче антрекота і бараболі-фрі? Що тут скажеш — його право. Та й тільки.

Мовчки дивлюся, доки він, лаючись, шкрябає записку з вимогою видати йому 20 кг свинячої вирізки, 10 — свіжої риби, по стільки ж меду, муки і ще всякої всячини, накладає резолюцію і посилає мене в контору. Авжеж! Розбіглася! Якщо в нього в голові все перекапустилось, то я ще при тямі і знаю, що нове начальство чхати хотіло на його розпорядження та резолюції. Нікуди не йду, щоб не ганьбитися. Чекаю за хатою, коли зголодніє, а тоді підігріваю ту саму товчену бараболю і подаю її в тій самій мисці. І їсть. Матюкається, але їсть.

Дивлюся на нього і думаю, що він схожий на старого монстра з тих кінофільмів закордонних, які так вподобав дивитися опівночі по телевізору. Нічого в ньому від людини не зосталось… Одна злість безпардонна і безпорадна. Да, старість — не радість.

Подає мені порожню миску і каже жалібно: — До чого країну довели! Люди голодують! — Він жаліється, а мені смішно, бо я цілий вік одну бараболю жеру і не вмерла. Але мовчу, лиш усміхаюсь. А він думає, що то до нього. Очі його прояснюються, загоряються молодим вогнем. Квапно лапає себе по штанах і кличе мене враз зміненим, охриплим голосом: — Іди сюди!

Але я не йду. Знаю: хоче, аби пестила залишки його жереб'ячого гонору. А я не хочу. Вперше в житті не хочу йому коритися. Він мені обрид. Остогид. І я сама собі спротивилась. Бо коли подумати, то не прожила я на цім світі ні дня як людина. А лиш — як скотина. Безсловесна, робоча. Хто хтів, той штурхав і ноги в мене витирав. А я тішилась, що не обминають. Тоді я щастя хтіла, слова доброго. Тепер — не хочу. Нічого не хочу. І скотиною вже бути не хочу.

Він буянить, обзиває мене останніми словами, але я не вертаюсь. Сідаю на лавочку під хатою і думаю: має те, що заробив. І я — маю… І хочеться послати його до дідька. І піти туди, звідки прийшла, — у свою стару халупу, де навіть телевізора нема.

Але… не йду. Щось мене тримає біля нього… щось темне, липке, як… гріх… як… Боже, Боже, що ж мене тримає коло нього?!

Із хати доноситься могутнє хропіння. Заснув. Встаю і йду в кімнату. Мене тягне до нього як магнітом, як нечистою силою. Часом здається, що сама стаю монстром… чи просто з розуму сходжу…

Сідаю навпроти і дивлюся, як він спить. Ширінка розстібнута, лице перекошене, з рота тече слина. І за що лиш жінки любили його? А — я? За що я біля нього свій вік змарнувала?! Таж і мені люди траплялися. І непогані. Давно б чоловіка могла мати і дітей. Ґаздинею бути. Жінкою шлюбною. Не каліка ж! Не з рогами! А я вибрала собі долю його помийниці, наймички… За що?! Слова ж доброго ніколи не сказав, не приголубив, не пожалів… Монстр монстром. Чому? — питаю себе і плачу. Нещасна, спрацьована жінка, якій страшно озирнутися в своє минуле. Так страшно, як зазирнути у прірву. Але — зазираю. І бачу на самісінькому дні тої прірви — себе, молоду, що, як ласочка, припадає до нього — любого, недосяжного, осоружного… Єдиного. На цілий світ, на все життя — єдиного!

Плачучи, встаю, витираю обережно слину з його підборіддя і мимоволі притискаю до грудей круглу голомозу голову. Він схлипує уві сні, як мала дитина, і притуляється беззахисно до мене. І так, обнявшись, завмираємо. Двоє монстрів. Двоє нещасних самотніх калік. Двоє самогубців, пришитих одне до одного долею. По живому.

1993 р.

ПОЛІТ ІЗ СЕРАФИМОЮ

Жертвам тоталітаризму

Мені кажуть, що, напившись до чортиків, починаю волати не своїм голосом, ніби біс у мене вселився: «Поверніть, поверніть мені ілюзію!» Так мені кажуть. Сам же я, проспавшись, нічого не пам'ятаю. Мерещиться тільки в'язка, як мед, темінь, в якій зависаю на невидимих нитях, немов павук, і, погойдуючись, тихенько хіхікаю від задоволення. Наразі мене знову проймає така ностальгія, така туга невимовна за тими хвилинами, що ладен душу занапастити, аби ще раз пережити блаженство нірвани. Єство пронизує глибока відраза до цього ницого світу. На душі гидко і брудно, як у вуличній урні для сміття. Та — найжахливіше — відчуваю, як у тілі поволі прокидається безжальне чудовисько — біль, що вже не один рік тероризує, четвертує, вимордовує мої тлінні земні останки. І хочеться здохнути, покласти край нелюдським мукам. Але смерті нема. «Карма — кат, який береже свою жертву». І треба самотужки видиратися із живодерні, на яку сам себе прирік. Сам?.. «Твоя доля — твій характер», — каже народ. «Перікл був знову визнаний, коли люди довели його до слабоумства. Тільки в такому стані співгромадяни могли визнати його рівним собі». Але це вже говорить історія.

Лежу незрушно, скоцюрбившись, вдаю мертвого, може, пронесе… Зціплюю зуби, стискаю кулаки. Господи, благаю Тебе, хай обмине мене чаша сія! І враз у моєму перепаленому алкоголем, роз'їденому власним соком, зморщеному від недоїдання шлунку вибухає такий біль, що падаю з ліжка і вию, качаючись по липкій від бруду і розлитого вина долівці.

Біль, як озлоблений восьминіг… мов тисячоніг, просиляє свої щупальця у кінцівки, в кожну частину тіла, добирається до мозку. І я втрачаю контроль над собою, майже божеволію.

— Люди! Люди… якщо ви люди… хоч би одна душа… спасіть! Або — добийте… до… бий… те…

Однак ніхто не йде. Ніхто не поспішає рятувати. В печері моїй темно. У світі — теж. Чи це — в очах?.. Здається, темні сутності накинулись на мене, рвуть, пожирають мою ектоплазму, п'ють психічну енергію… І безсилію, безсилію… Треба примусити себе встати, через не можу встати, намацати вимикач, ввімкнути світло. Світло — радість. Але смута темряви валить мене з ніг. Темні сутності пролізають в ауру, копошаться в ній, як блощиці під сорочкою. Тільки б не піддатись! Треба радіти і торжествувати. Так радять мудрі. І — повзти, повзти до стіни, дряпатись до світла.

Дряпаюсь і сповзаю, мов альпініст зі слизької зледенілої скелі. Лечу в безодню!.. Болить голова, але вже так, ніби об щось вдарився. Але об що можна вдаритись у порожній звіриній норі, де навіть підлога м'яка від гнилі і паперового мотлоху? Ще трохи. Одне зусилля і — світло! І плювати мені на всіх. «Хто вам — я і хто мені — ви?» Ніхто. І ніщо. Я — мишка, маленька сіра мишка, пірну у білу потеруху нікому не потрібних рукописів, як у борошно… муку… білу муку перетертої жорнами життя — душі. І шелестітиму сам до себе спопелілим Словом… Спочатку Словом я хотів змінити світ і сотворити на землі іншу реальність. Але то безум Сізіфа. Просто існує два паралельні світи: світ ідей і світ людей. Як два береги однієї плинної ріки на ймення Життя. Я втратив планетарну ілюзію змінити світ і зубами вчепився за тонюсіньку соломинку — ілюзію сотворити свою мильну бульбашку і оселитися в ній…

Ох, як пече мозок! Чи шлунок… Ввімкнути б світло, долізти до водогінного крана і залити цей пекельний вогонь! Залити до бісової мами… навіки… І знову повзу по слизькій прямовисній скелі, мов ящірка, — до світла, до світла!.. Нарешті… Світло повертає відчуття реальності. Жорстоке, але спасенне відчуття реальності, якого бояться навіть таргани: он як женуть розсипом по стінах до своїх темних шпарин!

По стіні добираюсь до кухні, підставляю під кран голову і заливаю нутрощі іржавою затхлою водою. Мене нудить, аж вивертає, але вже не так пече, не пропікає наскрізь…

Стоїк Антисфен, захворівши, гукав: «Хто визволить мене від цих мук?» І Діоген, що якраз нагодився, подав йому ніж: «Ось він може одразу ж тебе визволити!» — «Але ж я мав на увазі від болю, а не від життя!» — обурився Антисфен.

Я теж обурений, як древній стоїк. І хочу звільнитись від болю. І маю на це право, як кожен живий… А я ще живий!

Мене вивертає жовчю, і я задихаюсь власним утробним смородом. «Воістину, людина брудний потік. І треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним». Та сказав Заратустра. Це він сказав про те, що на шляху до вдосконалення треба здолати в собі бридку людину…

Доповзаю до ліжка, але лягаю на долівку, встелену паперовою потерухою. «Рукописи не горять», — втішав себе Булгаков. Не горять, а гниють. Це точно. Простеляюсь навзнак, лицем до телефонного апарата. Єдина ниточка, що в'яже мене з білим світом. Якщо її не перегризли нахабні щури, спробую докричатися до нього — сонного і байдужого. «Плями пітьми породжують відчуття жаху, яке люди намагаються назвати світовою тугою», — вчить Жива Етика.

На мене спадає вселенська печаль: хочу пити! Напитись до нестями, щоб знову, як малесенький павучок, зависнути у в'язкій медовій темені і колисатись: туди-сюди, туди-сюди… Все моє єство волає: пити! Пити! Так колись у таборах жадав жінки. Тепер не хочу. Радше жінка сьогодні для мене як беззубому крендель…

Однак у скруті чоловік завжди шукає прихистку і підтримки в жінки, як дитина в матері… Всі чоловіки — діти, вічні діти, що шукають в жінок захисту. Тоді, як жінки вимагають від чоловіків тільки грошей і… тіла… Я ж не маю цих скарбів. Раніше вони, жінки, приходили. В перші роки моєї свободи, мого повернення з мордовських таборів. Багато приходило. Різних. Ніколи не думав, що стільки самотніх жінок. Таке враження, що якась пошесть забрала всіх чоловіків, полишивши в самотині жінок… Жінок, які хочуть бути щасливими.

Але — що я мав говорити з ними горлом, прохромленим ножичком озвірілого вурки, перепаленим етиловим спиртом? Про яке щастя? Вони прали єдину мою сорочку і єдині штани. Розчаровано тулились до мене в ліжку, чекаючи, доки просохнуть злиденні мої обладунки. Варили борщ, який я не міг їсти, бо скалічена горлянка зрослась і пропускала в черевну порожнину тільки тонесеньку цівку рідини. І тому я пив. Алкоголь дарував мені енергію. І — злет! До зір. І я писав. Але того ніхто не читав. Я творив блискучий, як мильна бульбашка, світ, але в ньому ніхто не хотів жити. Жодна з тих, що приходили. Жінки дивилися на мене жалісно, як на безнадійного придурка, і покидали мене. І я не жалів за ними.

Небавом заявились по черзі дві мої давні студентські любові. Почули про моє звільнення і приїхали. Були доста пошарпані життям, але ще трималися. Одна, та що прибула першою, сказала, нібито я її звів. Ще студенткою. Однак я не міг пригадати, коли це сталося, певно, був тоді п'яний. Дивився на її сірий перманент, золоті фікси і, жаліючи, спитав: «А що, з тобою більше ніхто не спав, що так запам'яталося зі мною?» — «Скотина, — сказала вона, — тебе недаремно посадили». Більше я не бачив її.

Другій писав листи з таборів. Надсилав невольничі свої поезії: про любов дозволялося. Здається, навіть любив. Снив на лагерних нарах її ширококостим тілом, груболіпленим лицем. Коли ж приїхала на побачення — нічого не зміг: одвик нормально вирішувати сексуальні проблеми. Читав їй вірші, і вона плакала. Може, зміг би з нею й жити на волі, якби не заявила з порога: «Не пий! Або я, або — горілка!» Я вибрав останнє.

«Людині можна допомогти в межах її свідомості». Каже не то Жива Етика, не то мертвий Заратустра. Я ж свідомо нічого не бажав міняти у своєму житті. Не хочу тверезіти. Тверезіти — нестерпно. Біль розчарування жахливіший від фізичного. Спасенна думка! Один біль тамується іншим… Іскри вищого розуму іноді спалахують у моїх скаламучених мізках. Я шукаю розчарування і набираю номер телефону, видряпаний на підлозі: «Альо… мені погано… мені дуже погано… я пропадаю…»

— Менше пити треба, — роздратовано, хоч і цілком резонно, відповідає голос побратима по перу. — І взагалі, ти хоч знаєш, котра година? А мені, між іншим, на роботу вранці!

Я не знаю, котра година, — не маю годинника. Ніколи не мав. Слухаю короткі гудки у слухавці і можу їх слухати хоч до ранку — мені не на службу. Я вже своє відробив — по тюрмах і таборах. Виконав свій священний обов'язок перед рідним народом, хоч той і не просив, і не здогадувався, а зараз кричить у чергах за хлібом, що то такі, як я, позбавили його комуністичного раю. Тож я своє відслужив, а побратим ще служить. Справно. При всіх режимах і владах. Слуга народу. При посадах і персональних «волгах». Лайно не тоне у воді і не горить у вогні. На те воно й лайно — вічне і незнищенне.

Мислитель попереджав: «Не впадайте в безумство!» — і: «Розвивайте уяву, бо ж не прозріє третє око!»

Отож уявляю, як лежить мій опасистий колега долічерева на зім'ятій постелі, наче викинутий на берег тюлень. А поряд — така ж лискуча від масного поту його тюлениха. Спи, спи, аби мав силу, коли задубію, відспівати чотиривіршем мою запропащу душу. Соловей довгожданої свободи…

Правду писав Монтень: «Добре народитися у спідлений вік, бо поряд з іншими без особливих потуг можна зійти за втілення чеснот».

Спочатку я був втіленням суспільного зла, бо не хотів, щоб мене, українця, перетворили на среднестатистического представителя населения Советского Союза. Коли ж Союз завалився після того, як я, мов мишка, підгризав вісім невольничих років слупи імперії, я став втіленням чеснот… В очах одних і тих же… Тепер — я посудина, дірява посудина, в якій перемішалась амброзія з блювотиною, отрута з еліксиром… Метафора з матюком… Бовтанка ідей. Підбурювач хаосу — сам втілення хаосу. Один мислитель попереджав: «Краще бути підбурювачем хаосу, аніж стати частиною цієї непроявленої маси». Інший заперечував: «Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити зірку… Але настає час, коли людина не зможе вже народити зірки…» Чи ж не настав той час? Вісім років я гибів живцем і спілкувався з великими мертвими, щоб народити зірку. А коли вона зійшла сама, в мені поселилась темрява розпуки і нерозуміння: навіщо людям зірки?

Мій лютий ворог, моє чудовисько, здається, знову оживає. І жодної живої душі. Хаос поглинає мене. Хаос темних сутностей, темних помислів, темних чуттів… І я не противлюсь. Підбираю під груди зігнуті у колінах ноги і затихаю, боячись, що біль, знавіснівши, переріже мене навпіл, як ніж гусеницю…

Страх заважає мені думати про Їленку. Нещасне створіння не від світу цього…

Коли мене після чергового алкогольного отруєння притарабанили в психушку, вона вже була там. Хоч цілком можливо, що взагалі звідти не виходила ніколи. Тож, коли очапав, побачив над собою бліде, мов з туману виткане, жіноче лице, серпанковий блукаючий погляд ясно-сірих очей. Почув, мов крізь туман, тихий голос: «Тебе вже не болить… нічого не болить… не болить…»

Мене справді нічого не боліло. Тож, подумавши, що, певно, я вже переселився в інший світ, зрадів: «Переставився і не помітив! Виявляється, смерть не така страшна, як її малюють…»

Та, на жаль, я був живий. І про це мені скоро нагадало моє чудовисько. О-о-о! Як люто воно розпрямляється в мені, мов стиснута і відпущена пружина! Тріпає в корчах моє нещасне тіло, б'є ним об підлогу, рве на шмаття! Синдром похмілля… Краплю! Хоч краплю!.. «Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, що нависла над людиною, — вони провіщають блискавку і гинуть, як передвісники», — сказав один мудрець. А коли я впав і розбився об землю, мов крапля з темної хмари, другий мудрець сказав: «Зберіть усі сили і спрямуйтесь у вишину!» Але в мене не було сил. І тоді прийшла Їленка, поклала на моє чоло туманну свою долоньку і я полетів під тихий, як дзвін цикади, подзвін, охоплений захватом, немов прохолодним блакитним полум'ям.

Коли б ранок! Зателефонував би в котрусь із редакцій… Може, творча молодь продемонструвала б національну свідомість — порятувала б недодохлого генія? Раніше вона мене коньяком балувала, а я її — своїм патріаршим товариством. Я хмелів і кричав, потрясаючи п'ястуком: «Мислитель знав, що юрби перетворяться в народи, і тоді буде поцінований і труд саможертовний, і героїзм!» І народ поїдав мене очима, повними юного захоплення і пробудженої національної свідомості.

Але все минає, навіть світова слава, і тепер юні шанувальники навідують мене лише тоді, коли покличу. Іноді вони влаштовують мені виступи перед рідним народом. І я йду до народу тільки заради них, бо особисто мені вже нічого не треба, бо приходить час, коли людина не здатна вже народити зірку. Як не годна Словом змінити цей світ, хіба що витворити сяючу мильну бульку і сказати народові: «Іди сюди і живи в цій прекрасній сфері, як я живу». Але народ не прийде. Бо йому треба орати, сіяти, дітей народжувати… Йому треба землі під ногами, хліба на столі — а не слів. Вже наслухався їх донесхочу!

Іноді я волів би читати народові вірші, але він не розуміє метафори. Чому він не розуміє того, що сам сотворив, але забув у своїй геніальній щедрості? А я скористався забудькуватістю тою і вкрав метафору, радше підібрав з-під його ніг, із праху земного і — на! Візьми назад цю квітку чудову, цей скарб нетлінний! А він дивиться на мене тупо і розгублено усміхається. Тоді я втрачаю останню свою ілюзію і прошу свій юний почет налити мені сто грам. Для тонусу. Цього цілком досить, щоб викликати у втомленій душі ейфорію. Знову стає легко і радісно. І я аж свічусь від любові до рідного народу. Жартую і верзу всяку нісенітницю. І народ сміється. Щиро, розкуто. Ще б пак! Поряд з цим ідіотом, що мавпується на сцені, верзе всіляку нісенітницю, і якого всі називають генієм, він почувається мудрим і впевненим. І я тішуся: нарешті я досягнув того, за що життя поклав у таборах, — зробив народ мудрим і впевненим. У свою чергу народ прощає мені недолугість, бо що поробиш, генія, який він вже не є, треба прощати і берегти…

Тож чому мене ніхто не шанує, не береже? Ще й ніч до лиха така довга! І ніхто не йде, не приходить… І зачинені на сім замків двері всіх психушок і горілчаних магазинів. І до світу далеко. І ще мине тисячу літ, доки витчеться з ранкового туману бліда, потойбічна дівчинка Їленка… Оленка — звучить надто по-земному. Не про неї це ймення просте.

Але ж я конаю, а вона не йде. І ніхто не йде. І нікому в цьому світі задзвонити. Та ба! Брешу! Є! Едік! Як же я міг забути про Едіка, мафіозі крутого, едельвейса розпрекрасного, що махрово розквіт на руїнах імперії, висмоктавши із землі крівцю, щедро мною пролиту, і піт, і сльози мої! Ах ти ж ріднесенький мій нуворишок! Мій братчику-скоробагатьчику! Де ти? Ку-ку!

Без натуги набираю номер (в критичних ситуаціях мій мозок демонструє чудеса неможливого) і чую: «Пі-і, пі-і…» — Спить братан. — Да, я слушаю! — прокинувся, ріднесенький!

— Едік! Чорт мене роздери, я здихаю! Труби горять! І нема — ні краплі! — І заходжусь дрібненьким ідіотським смішком: щупальця потвори боляче лоскочуть мої перетлілі нутрощі, мозок…

— Ну, брат, ти дайош! — поблажливо, як до дитини або ненормального, каже Едік. — Оборзєл до прєдєла. Срєді ночі… А што, такі дєйствітєльно так хрєново? Ілі подождєш до рассвєта?.. Ну, єслі всьо так сєрйозно… ладно, прішлю.

Бреше, серед ночі не пришле. Зате вранці сам принесе. Півпляшки, щоб лиш похмелився. Едік мене береже. Радше він ставиться до мене як до нерозумної дитини, яку гріх скривдити, та й потурати не варт. Але що поробиш, коли «всє гєнії дуракі, жить по-чєловєчєскі нє умєют, шо-то там творят нєпонятноє і, што самоє інтєрєсноє, с нім носятся, ім гордятся. А ти тут жівйош как чєлавєк, красіво, ші-і-ікарно, а окочурішся — нікто нє вспомніт. Всє будут восхіщаться жізнью дурака-гєнія».

Ми з Едіком ідейні опоненти і друзі по нещастю. Він теж «мотав строк», але «по дєлу», тобто за справу. Мав гроші — хотів більше. Жив добре — хотів краще. Правда, перестарався. Але викрутився. Відмотавши строк, на іномарці вернувся в родниє пєнати, розкрутився, фірму відкрив, магазин, чи то пак — шоп.

Проте Едік, мудрагель і чудотворець, який вміє робити гроші з повітря («мєня в пустинє оставь одного, і я с мєшком дєнєг вєрнусь») не годен збагнути всім своїм прагматичним банячком, як можна іти на каторгу заради якоїсь паршивої ідеї? Хай би то була любов до Батьківщини, свободи чи ще якоїсь мури.

Я ж навіснію, чисто як ідіот, бо не розумію, як це: заради грошей, поганих грошей сідати в буцегарню?!

Така вічна тема наших з Едіком дискусій. Адже іноді він, щоб перепочити від виснажливого бізнесу і зайвий раз відчути себе нормальним і багатим, пролазить у мою вбогу барлогу. Обов'язково з пляшкою заморського трійла і дорогими цигарками. І ми — шикарно дискутуєм. Едік ораторствує. Його вправи у словоблудстві не такі вже й безневинні. Схоже, Едік, сп'янілий від свободи і грошенят, спить і бачить себе якщо не президентом, то губернатором точно.

«Страной должни управлять багатиє люді, как в Амєрікє», — каже Едік. Що ж, думаю я, хаос у ньому дозрів, щоб народити зірку, і теж впадаю у словоблудство, щоб потішити його честолюбиву личину і заробити собі на майбутнє чвертку трійла.

— Друже, — кричу. — Доривайся до влади! Хочу бути придворним поетом!

Знахабніла почвара покусує мій кендюх, отруює міазмами легені. Едік навідує мене недаремно: десь в глибині своєї простої, як пряма кишка, душі він вдячний мені. Адже ж це такі, як я, безкорисливі ідеалісти, здихали по тюрмах і таборах заради його сьогоднішнього кучерявого життя. Тому-то він і приходить часом до мене з пляшкою, як приходить свідомий обиватель з квітами на могили борців за щастя народне.

Едік, роззираючись по моїй барлозі, щоразу дивується: — Ти што, боролся за свободную сувєренную раді спортівного інтєрєса? Почєму ти нє трєбуєш нічєго? Жівйош в етой дирє, пітаєшся чорт знаєт чєм… Іді же, трєбуй, устраівай свою жізнь, ана, к сожалєнію, короткая, сволочь…

І коли я відповідаю: «Навіщо люди одягають на шию жорна, коли краще про крила дбати?» — Едік безнадійно зітхає: — С тобой нє соскучішся…

Він правий — з людьми нудно. Набагато цікавіше спілкуватися з великими мертвими, аніж з дрібними живими. А я, як підказує Едіку його крокодиляча інтуїція, давно належу до перших…

«Якщо у тебе радість базарна — не по дорозі нам…» Едік іде, а я думаю, проводжаючи очима його широку надійну спину: «Чи варто будувати величний Акрополь, щоб залишити його як пам'ятник безсиллю?»

У порозі Едік озирається: — Ладно, нє грусті, гєрой, отвалю пару кусков на ізданіє твоєй кніжонкі. Єслі, конєшно, стішкі понравятся. — І виходить, регочучи, як Міфестофель.

І я сміюсь: — Буду старатися! І задком і передком перед паном Федорком! Тепер я знаю: для поета головне — умєть нравіться!

Біль притих, причаївся. Поклав лапу на печінку — і тисне, тисне… Так життя вичавлювало з мене жовч і мужність протесту. Підбурювач хаосу! Протестант і опозиціонер — до всіх влад і режимів! Таке, певно, гірке й незручне призначення мого нинішнього земного перевтілення. «Люди кричать: він не наш, розіпніть його! — Дурні, він не ваш — він вогненний!» Мабуть, у минулому житті я був тираном, ганебним деспотом чи завойовником, коли так важко зараз відробляю свою карму…

Як я втомився!.. І хотів би стати тибетським монахом… Але це неможливо — надто далеко Тибет… І тому я хочу піти, звільнившись від цього щільного, до часу зношеного тіла, дірявої оболонки, але, видно, мій шлях земний ще не скінчився… Ще мушу гнити у цій норі на пару з чудовиськом.

А воно, ніби почувши, починає оживати, ворушитись! Коли б хто навідався… тоді б я залив трутою страшну чорну пельку почвари, ненаситну її утробу, і вона на радощах колисала б мене у солодкій темряві, як у лоні матері…

І тоді я покликав би Слово… Але воно, таке молоде, запахуще, сяюче, відвернулося б од мене, як дівча гонорове. А я б далі дражнив його: не хочеш — не треба! Іди собі на всі чотири сторони, на сім вітрів, на ліси і степи, гори і доли! А хочеш — на люди. А я собі буду сам, і мені буде добре в німоті моїй!

І одвернусь! І тоді воно, молодесеньке Слово, золотим зайчиком просковзне в мою темну тишу, у тиху темінь, і поцілує в уста, як вередливе дівча… Їленка. І почнемо ми з ним свою гру-розмову, плач-розмову, сміх-розмову… Про цілий білий світ. І будемо собі будувати — свій світ — сяючий, як мильна бульбашка!

Але — ніхто не йде! І Слово не приходить… Лишень навісніє в мені чудовисько, місить мозок, і я волаю до неба, ніби хочу викричати з тіла свого мучителя: «Господи, звільни мене!»

Задушлива темрява причавлює мене могильною плитою, і я провалююсь в небуття…

…Щось ласкаве, як сонячний зайчик, торкає мої повіки. І голос тихий, мов крізь туман, просить: «Пий. Втамуй священні вогненні болі… Збери свої сили і спрямуйся у вись!»

— Хто ти, що на поміч прийшов? Хто ти, присутній? Чую дотики твої…

Розплющую очі — Їленка…

— Мовчи! — дівчина злякано закриває мені рот прохолодною долонькою. — Не Їленка я… Я — Серафима. Шестикрила Серафима. І я прийшла, щоб летіти удвох з тобою.

— Серафима… Херувима… Шестикрилий херувим…

— Чому так сумно дивишся на мене? За чим ти тужиш?

— Не знаю. Мабуть, за Україною…

— А що це?

— Якби ж я знав!

— А мені лиш маму шкода… Коли готувала цей трунок, знала: нам стане так легко, що ми відлетимо… А мама зостанеться…

— Так це ти?! Ти звільнила мене?.. — шепочу, цілуючи туманну долоньку. І не знаю — сміятись чи плакати, радіти чи сумувати, дякувати чи проклинати… Знаю лиш одне: нарешті я вільний! І тепер вже назавжди.

Тихий дзвін, як спів цикади, пронизує мою душу, спрямовану увись.

1993 р.

ВГОРУ СТЕЖКОЮ, ЩО ВЕДЕ ВНИЗ

Вузький, похмурий, безконечно довгий коридор. На стінах — облуплена до сірих панелей штукатурка. На підлозі — вичовганий, подертий, брудного кольору лінолеум. Важкий дух ліків, хлорки, страждань і смерті. І — бар-да-ку! Бардаку! Чорт забирай! Одвертого, цинічного, нахабного бардаку! Ніби перед кінцем світу! Наче за цими обшарпаними стінами димлять і попеліють Помпеї! І вже нема ні держави, ні влади, ні… совісті людської!.. Чорт забирай, але — хто? Хто посмів привезти дитину сюди?! В цей страшний запущений хлів! Ні-і-і! В конюшні, у свинарнику краще і більше порядку!

Він кричав просто в сіре стомлене обличчя головного лікаря. Обличчя добре знайоме ще з тих часів, коли був головою облвиконкому, губернатором і вони з цим… тюхою-матюхою — курва мама його була! — маракували, де б узяти кошти на ремонт, бодай на косметичний ремонт обласної лікарні, цього жахливого дванадцятиповерхового залізобетонного звалища людської немочі, хвороб і горя. Тоді він, здається, так і не придумав, де ж таки діп'ясти ті розтрипрокляті гроші. Не встиг: звістка про призначення його міністром прийшла раніше, ніж вирішення чортового — вічного в цій злиденній державі — фінансового питання.

Згадки про буденні проблеми охолоджують міністра. Він впадає в понуре мовчання. Витаючи думками далеко в часі і просторі від похмурого лікарняного коридору. Але за хвилю, наткнувшись поглядом на перестрашене обличчя головного лікаря, ще більше шаленіє:

— Лакизи! Ганебники! За власну шкуру так труситесь, так вже труситесь, що боїтесь начальству поперек слово сказати! Не те що ініціативу проявити! Бодай раз в житті! Пошурупати мізками, де взяти якусь копійку!.. А от бардак розводити — не бояться! А чого ж? Тут можна все на державу звалити, на владу: от, дивіться, до чого довели нас! І валять, валять, сучі діти! Нема на вас…

«Чого і кого нема на нас усіх?! Сталіна? Піночета? Диявола? Кари Божої?..» — міністр затинається, спіткнувшись об це сакраментальне питання, і йде геть. Геть від сірого обличчя головного лікаря, але — куди?! Куди підеш: метатися від стіни до стіни цього смердючого, просякнутого сірою млою мук людських, коридору? Цього тунелю відчаю і безнадії, що закінчується тьмавим вікном у безпросвітне, захмарене небо?! Тунелю… ради Бога, тільки не смерті! Бог любить його! Бог надто любить його, щоб так покарати. Покарати?!. Невже це… кара Божа?! Не може, не може цього бути! З Богом у нього цілковите порозуміння. Все життя Бог любив і потурав йому… На кожному кроці… Стелив перед ним рівненьку стежечку, вів за руку і вивів з глухого, забитого і забутого гірського хутора у широкий і поважний світ. Божу прихильність відчував з пискляти. Як руку батька на плечі… Батька, якого в нього не було, хоч він і був… Був. Живий і здоровий. Повернувшись з Магадана, з таборів, косив по горбах сіно та ліс рубав. А він, малий Бодьо, бігав за тим незнайомим, майже чужим чоловіком, як песя, радісно повискуючи, втішений, що в нього теж є неньо… О, то були найщасливіші дні його дитинства!

Але… але хіба не Бог, хіба не Він надоумив малого Бодю, дитя нерозумне, бовкнути молоденькій вчительочці, що то не батько зніс його з верхів до інтернату, а так… чужий вуйко?!

Що, що говорило страшну брехню вустами дитини: генетичний страх? інстинкт самозбереження? чи голос Божий?!

… Міністр зупиняється перед вікном і довго, вимучено довго і тупо дивиться в обважніле, приземлене, каламутне небо, ніби шукає відповіді на свої запитання.

Вчительочка знала правду, але похвалила його за брехню перед дітьми, які теж знали правду, бо їх теж позносили до школи-інтернату з верхів батьки, що теж відсиділи по Магаданах… Проте діти, в яких жив теж! — ТЕЖ! — генетичний страх, мовчали, як скам'янілі, перелякані до смерті його підлою брехнею. А він, малий Бодьо, сидів за партою червоний і мокрий, мов зварений в окропі рак, і бажав єдиного: померти, померти. Щоб вирятуватись від чогось гидкого, липкого, досі незвіданого, що зовсім, зовсім не було схоже на геройство відважного Павлика Морозова, про якого вже встигла оповісти їм молоденька вчителька, бо не тішило його, а обволікало смердючим теплом, як… як коров'яче лайно.

Огида до самого себе і щире бажання вмерти довго переслідували його. Страшно подумати, але те напівдике хлоп'я з гір мало розумом не звередилось, намагаючись розібратися, що ж це за світ такий, де правдою не проживеш? Чому він збрехав? І чому його похвалила вчена вчителька за те, за що лупачила вільшиновим бучком неграмотна мама? Але відповіді не було. І не було в кого спитати: мама з бучком і тато з Магаданами зосталися далеко в горах, за лісами і зворами. А внизу, в долині, серед людей, панували інші закони і (це він відчував кров'ю) треба було вчитися жити в злагоді з ними…

Гнів, розпач, крик на головного лікаря, розпачливе метання коридором виснажили міністра. Відчуваючи смертельну втому, обіперся на сіре підвіконня сірого вікна. Внизу, під сірим серпанком осінньої мжички, мерехтіло дрібними вогниками місто. Вогники то спалахували, то гасли, як свічечки під дощем. Наразі серце міністра болісно стислося і занило від чорного передчуття, що ніхто і ніщо в цьому безпросвітному світі вже не зарадить його горю. Ніхто, окрім одного, Того, що на небі, Того, що все бачить і чує крізь каламутні лиховісні хмари… Того, Хто любив його до… до вчорашнього дня. А вчора відвернувся. Покинув чи покарав його?!

Але чому так жорстоко? Чому саме тепер?! Тепер. А не тоді, раніше, коли він чекав кари Божої на свою голову. І чекав не раз, щоб зупинитись, нарешті, зупинитись і все почати спочатку, як вчив мамин бучок…

Міністр глухо застогнав від спомину, як чекав кари Божої тоді, коли вдруге, вже свідомо повторив подвиг Павлика Морозова — «здав» батька офіційно, у письмовій формі відрікшись від нього як від ворога народу, колишнього бандерівця, що боровся проти встановлення в рідних Карпатах рідної радянської влади. А що йому, сироті при живих батьках, зоставалося?!

Сталося це на четвертому курсі історичного факультету — тогочасної негласної кузні партійних і радянських кадрів. Тоді він насмілився. Вірніше тільки спробував натякнути парторгу факультету про свою мрію стати членом КПРС. Хоча знав, що йому, синові учасника ОУН-УПА, заказана туди дорога, а отже, й широка дорога у світле майбутнє. Однак знав також, що через рік — кінець студентському життю, диплом і розподіл… за принципом партійності. Знав, що безпартійним молодим спеціалістам «світило» досмертне вчителювання в якійсь глухій сільській школі, зате членам партії — щонайменше — вертке крісельце інструктора райкому партії. О, клята перспектива!.. І він написав те зречення. Мусив. Бачить Бог: мусив! Бо не хотів вертатися на гірські хутори, у ведмежі карпатські закутні. І це було зрозуміло: він був молодий, енергійний, талановитий. І, як усі молоді максималісти, палко прагнув реалізуватися. Будь-яким коштом. Іншого рятунку не було.

І Бог бачив це. І розумів. І не вбив його громом, не спопелив блискавкою, хоч і знав, що батько потерпів безневинно: просто здуру, по молодості літ потрапив в Українську повстанську армію. А то лиш тому, що не бажав іти на фронт із жодним чужинським військом: ані з румунським, ані з німецьким, ані з радянським. Тому й подався на верхи зі своїми, гуцулами… І всю війну, та й по війні не один рочок мерз та гнив по карпатських криївках, доки «стрибки» не виловили.

Знали всю правду про батька і хлопці з комітету держбезпеки. Авжеж знали, бо ж чимало серед них було своїх, не кажучи вже про сексотів, що виростали поряд з ним по карпатських горбах. Отож він нічого не робив такого, чого б до нього не зробили інші. Ні в дитинстві, ні в юності, ні опісля. Жив, як усі. Чинив, як усі. Думав, як усі. Як весь народ. Тільки був, може, везучішим за когось.

…Коридором пробігла медсестра і зникла за дверима реанімаційної, до яких прикипіла його душа. Міністр здригнувся, виринаючи з важких, каламутних, як небо за вікном, спогадів. А коли, не звертаючи на нього уваги, в реанімаційну протопали двоє дебелих лікарів, кинувся слідом за ними. Та двері грубо зачинилися перед самим його носом. Міністр нервово зашарпав клямку. Двері відчинилися, і на порозі виріс, перетинаючи шлях, один з дебелих:

— Пане міністре, дуже просимо вас не нервувати і, вибачайте, не заважати нам робити… свою справу. Ми теж — люди… І теж маємо серце… І все розуміємо. Але зрозумійте і ви нас…

В тихому голосі лікаря чувся докір, і міністр зніяковів, змалів, вибачливо затряс гостроносою, як у грака, головою:

— Так-так… Вибачте… так-так…

Небо за шибами почорніло: чи то геть споночіло, чи дощ припустив…

Міністр поволікся до вікна, безпорадно облапуючи себе в пошуках рятівних цигарок

… У той день, коли помер батько, теж сіялась густа осіння мжичка. Про батькову смерть йому не сповістили: не було кому спуститись по розмитих плаях в райцентр, на пошту, і дати телеграму в сусіднє містечко, де він працював інструктором райкому партії. Хоча тепер він переконаний, що мама й не збиралася сповіщати його про горе. Вони з батьком, безперечно, здогадувались про його життя і боялись зашкодити кар'єрі. Але сповістило йому про біду власне серце. Воно нило і плакало. І лякало, і тягнуло в рідні гори, на далекі полонини, до старенької струпішалої рубленої хатчини у садочку здичавілих слив, плоди яких ніколи не дозрівали під високогірним сонцем і були гіркі і давкі, мов сирітські сльози.

Поховали батька, скликані тужною трембітою, сусіди з ближчих горбів. По-християнськи, за давнім гуцульським звичаєм, хоч і без попа і не на цвинтарі, а на оборі, недалеко від хати, там, де стежка падає в долину білою ниткою — волічкою.

Він прийшов на могилу батька через роки. Коли почалася перестройка. Літо було врозповні. Буйно квітували полонинські трави. В запахущому тремтливому повітрі пурхали барвисті метелики. А над усім тим раєм височіло синє-пресинє небо.

Піднімаючись д'горі по ледь примітнім плаю, зайшов по шию у траву, нарвав цілий оберемок лілових косиць, білого ромену і ще якихось пишних, незнаних на ймення квітів і отак, з тим запашним снопом, став перед злякані очі мами.

Мама дуже постаріла, схудла і скидалась на стару перепуджену галку. Попервах вона не впізнала його. Лиш коли привітався, щось схоже на радість промайнуло в її колись чорних, а тепер сизих очах. Видно, його голос не змінився. На жаль, один тільки голос…

Певно, по смерті батька, забута на своєму хуторі останні роки, мама відвикла розмовляти з людьми, бо радше подумала вголос, аніж спитала:

— Ісусе Христе, чи то вже совітів нема?

І від власного голосу ще більше злякалась, аж зібгалася вся в грудочку.

І йому стало спочатку гірко, а далі соромно і образливо, бо вловив у маминих словах мимовільний натяк на його давній юнацький гріх, на ту його вимушену синівську зраду. Мама нібито засуджувала його і, Боже милий! боялась. Його боялась рідна мати!

Від усвідомлення цього душа його задеревіла. І так стояли вони і дивилися одне на одного крізь грубезну крижану стіну довголітнього відчуження, здається, вічність, двоє рідних людей, і стіна не танула.

Нарешті мама спам'яталась, що то він, її єдиний син, стоїть перед нею з оберемком квітів, і мовчки повела на батькову могилу.

Він довго стояв над горбиком хрещатого барвінку, перекочуючи в горлі щось гірке і давке, як дрібонькі карпатські сливки.

Пробув на хуторі до вечора. Більше мовчали. Мама пригощала його смаженими грибами і варенням з чорниць. Вона соромилась своєї вбогості, а йому в горлянку не лізло від думки, що мама живе чим Бог пошле — дарами рідних лісів, бо на столі навіть хліба не було. Ховаючи під вдаваною веселістю пекучий сором і каяття, вдавав, як смакують йому пісні гриби і квасне, схоже на загусле чорнило його інтернатського школярства, чорничне вариво. Прицмокуючи, оповідав про сім'ю, дружину, сина, внучку. Хвалився роботою. Мама слухала уважно, кивала гостроносою головою, і її темне лице світліло від його байок. Кілька разів поривалась щось сказати чи спитати, але стримувалась і далі слухала.

Прощався квапливо: боявся розплакатись чи побачити мамині сльози. Мама провела його до батькової могилки і стала як укопана. Під саморобним, збитим з паліччя, хрестом у промінні призахідного сонця печально в'янули полонинські квіти. І він наразі подумав, що треба замовити огорожку і металевий хрест з написом: «Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА». Глянув на маму — здалось, вона гірко і докірливо усміхається, ніби читає його думки. Він спаленів і, невміло обнявши її, заспішив униз, кинувши:

— Біжу, але борзо буду назад!

Стежка несла його вниз зі швидкістю проминулого дитинства. Кілька разів він пригальмовував і озирався: мама все стояла на горі, на сяючому тлі неба, маленька, беззахисна і далека, як усе світле і добре, що було в його житті.

…Коридором знову пролопотіла медсестра. Двері реанімаційної знову щільно причинились. І стало тихо.

…Він замовив огорожку, розмалював національними кольорами, а на чорному ромбику, звареному з нержавіючих водогінних труб, написав білим: «Іван Гасюк — рядовий ОУН-УПА». Написав правду, якої вже не боявся. Та й взагалі йому вже не було чого боятися. Вся його кар'єра пішла разом з учорашньою системою коту під хвіст. Слава Богу, на час перевороту займав пост голови райвиконкому. І, слава Богу, не розгонив мітинги, не шельмував рухівців і одним з перших додумався вийти з рядів КПРС і піти з роботи. Тепер він був безробітним і тихо чекав, що ж буде далі. З країною, людьми, ним самим. Іноді, зі здорової цікавості, виходив на площі, приєднувався до якогось розпаленого боротьбою натовпу, вдаючи несмілого, покаянного блудного шукача дороги до рідної матки-правди.

Інтуїція колишнього гірського звіряти не підвела: його завважили, ба навіть почали сприймати за свого. Неждано життя його змінилось, закрутилося-завертілося і пішло різко вгору. Негадано для себе він опинився в епіцентрі революційних подій. У змиг ока! Надворі був 1991 рік. І він, син славного вояка ОУН-УПА, репресованого, гнаного большевиками, вже сидів у президіях демократичних зібрань, як це недавно на компартійних пленумах, стояв під синьо-жовтими прапорами на мітингах, обіймався з батьковими побратимами — провідниками українських націоналістів, ветеранами повстанської армії, які після розвалу СРСР журавлиними клинами потяглися із-за океанських екзилів на рідну землю.

Страх, задавлений і задавнений генетичний страх ще точив, мов короїд, душу. Але інтуїція (а може, Бог?) підказувала, що вороття назад не буде. І скоро, дуже скоро під ненависні націоналістичні фани перебіжать і ті, що нині вимахують червоними.

І як у воду дивився. Ні, Бог таки любив його! І далі стелив гладеньку доріжку. Нагору.

Коли його, на ту годину вже члена Руху, обрали депутати-демократи головою облвиконкому, відлучився на вихідні і виніс на рідний горб на власнім горбі (такий каламбур) огорожку і хрест. По правді, переважно несли ту покутну ношу чиновні «шнурки». Десь позаду, вдаючи туристів, кралися кореспонденти місцевих газеток. Він з притаманною йому скромністю зробив усе, щоб народ дізнався про страдницький життєвий шлях голови облвиконкому. І не дорікав йому за вчорашнє. І не заважав іти впевнено у світле завтра.

Мама стояла на тому ж місці, що й торік, — біля татової могили, ніби знала, що він колись прийде. Не могла ж вона, не дай Боже, простояти так, його виглядаючи, цілий рік!..

Він помагав підлеглим укопувати огорожку, поправив хрест, краєм ока спостерігаючи, як журналісти фотографують і фільмують урочисте дійство повернення блудного сина до батьківських порогів. Коли супроводжуючий почет, виконавши свою місію, покотився плаєм у долину, сказав удавано бадьоро до знімілої мами, щоб бодай якось зрушити важку мовчанку:

— Тепер, мамо, я великий начальник!

І відчув, як недоречно, дурнувато прозвучала його хлоп'яча похвальба. Він мав би словом добрим згадати батька, чи що… Але — от, вирвалось…

— А хіба ти колись меншим начальником був? — байдуже прошелестіла мама, силячись прочитати сліпими очима напис на хресті.

На цьому їх бесіда ся скінчила. Він сів у траву біля батькової могилки, водив очима по далеких, густо-фіолетових верховинах, по темнім смарагді смерекових лісів на схилах ближчих гір і з задавненою образою думав про своє чорноземне походження, гірко нарікаючи на свій рідний тупий та темний народ, який ніколи не дбав про своїх дітей. А так пускав їх у життя, як за водою, на Божу ласку чи напризволяще: випливе рідне чадо, то випливе, а нє — то нє.

А тим часом випливали і доривались до влади, а отже й до нормального людського життя, авантюрники та параноїки і творили з цим недорікуватим народом що хотіли, обдирали, морили голодом, нищили у війнах і на каторжній колгоспній кріпаччині… А той народ — бидло бидлом… Раб рабом. Кирзаки та куфайка. І страх, вічний страх голову підняти!

Мама все ще стояла, втупившись у білі букви на чорному ромбику хреста. А його дедалі більше розбирала злість і поривало бажання виповісти, виказати всю, до словечка, обиду цій байдужій, затурканій жінці, що не могла зрозуміти, як далеко він пішов з цих горбів. Рачки відліз, часом лижучи чиїсь брудні чоботи, щоб лиш стати людиною… Він хотів криком кричати, але тамував у собі лють жалем до мами, бо, коли бути чесним, то що вона винна, його стара мама, бідна, знедолена гуцулка?!

…Після того свого печально-тріумфального повернення він став частіше видиратись на рідний горб. Зобов'язувала і совість, і поточна суспільно-політична ситуація, і посада. Привозив продукти, яких, певно що, мама ніколи не бачила по сільських магазинах, одяг, який віддаровували бабці то дружина, то невістка. Мама сприймала його запізнілу турботу спокійно, навіть байдуже. Лиш один раз із досадою прохопилась:

— Нащо ти все то возиш? Ти би ліпше правнучечку д'горі виніс…

Мамин голос прозвучав так чітко і ясно, що, здавалось, від нього покотилась коридором гучна луна. Міністр здригнувся, злякано оглядаючись, але коридор, як і раніше, був похмуро-порожнім, а за вікном диміло чорними димами небо, як гори перед бурею.

— Господи, — вжахнувся міністр, — в мене вже галюцинації починаються!

Він енергійно почав крокувати коридором, намагаючись скинути із себе в'язку тучу невеселих, гнітливих споминів. Але вони лізли і лізли, розпираючи його голову.

…Мама померла, коли він був уже в Києві. Він ще встиг її сповістити, що став губернатором. Але мама ніяк не відреагувала, не знаючи чи це добре, чи зле. Вона не розумілась на посадах. Усі, починаючи від голови сільради до самого верху, були для неї начальники. Але, коли він сказав, що нарешті забере її до себе, у місто, де в нього великий і файний особняк, себто дім, втішилась, певно, що нарешті побачить правнучечку.

Але мамина мрія не збулася. Скоро потому його призначили міністром. І життя так завертіло ним, що не до рідної мами було.

На цей раз про горе його сповістили. А доки мчав міністра до рідних гір чорний лімузин, районна та обласна влада і про похорон подбала, і маму в дорогу спорядила. В останню. Хоч була та дорога і недалека: до краю полонини, в кінець обори, де в огорожці під хрестом спочивав батько. Там, поряд з рядовим ОУН-УПА Іваном Гасюком і поховали його вірну дружину рабу Божу Катріну.

Він не плакав. Лиш тужив. Гірко. Надсадно. Але не за цією старою, затурканою жінкою, що легоньким сухим листочком одірвалася від дерева життя і розтанула у полонинських травах, а за тією молодою чорноокою мамою, що обціловувала його, малого, заколисуючи біля білих грудей, напувала запахущим зіллям, коли він нездужав, за тією журливою пташкою, що кидалася серед ночі до вікна: чи не вертає з магаданських степів їх неньо Іван?

Пригадав, як перед Новим роком приходила мама за ним в інтернат. У святошному, обшитому барвистими кутасиками, кожучку, у квітчастій хустці-павунці. І він, безтямно щасливий малий Бодик, припадав до білого смушку, до зимної оторочки, вдихаючи жадібно теплий мамин дух. А потому вони весело брьохкались по високих самоцвітних снігах д'хаті, де з горба визирав їх батько.

…Невимовна, смертна туга залізними лещатами стиснула серце міністра за тим світлим, дорогим, безповоротно втраченим. Яскраві картини далекого дитинства поставали так чітко, пливли перед ним таким бурхливим потоком, ніби хтось невидимий прокручував фільм його життя. Десь він читав, що ТАК буває перед смертю. Але, на жаль, він був живий. Умирала за щільно причиненими дверима реанімаційної його душа, його радість і надія, сенс усього його існування. Там, за триклятими білими дверима…

Враз міністра охопив жах безпросвітної самотності. Просто на нього ледь освітленим (він не помітив, коли ввімкнули світло) коридором рухався гурт людей, і він кинувся назустріч, відчуваючи, що божеволіє від страшного передчуття. Впізнавши в одному з чоловіків відомого професора, знамените місцеве медичне світило, розпачливо, як загублена дитина, спитав:

— Що тут діється?! Де моя дружина, син?..

«Світило» запинилося і сказало, як до слабого:

— Пане міністре, але ж ви знаєте, що з ними все гаразд. Вони в травматології, живі, травми незначні. А от тут, — «світило» повело очима на двері реанімаційної, — все тільки у Божій волі. На жаль… Ми зробили все, що могли… Але ми… далеко не всемогутні…

Що за дурню він несе, цей, чорт його забирай!.. Але двері реанімаційної нагло зачинились і міністр зостався сам на сам зі своїм лютим пеклом. Він хотів ломанутися в ті трикляті двері і поставити все на свої місця, але раптом під черепом запекло від відчуття власної вини за все те, що нині діється у цьому залізобетонному бункері людського горя і печалі.

Зібгавшись розчавленим черв'ячком, душа його волала: він, він усьому виною! Він… він вчинив страшне святотатство — обірвав тоненьку ниточку існування свого роду. Тепер він намагався зрозуміти, чому, чому так і не привіз до матері, на рідні горби свою внучку? Як і сина… Чому не був біля матері в останні хвилини, чому не поїхав на похорон батька? Що він за людина? Чому знав лиш кар'єру, кар'єру, кар'єру?.. Чому дорожив не тим, не тим, чим треба було дорожити?! Але ж ні! Просто так вже виходило, що він мав бігти поперед себе самого. За тиждень сім'я мала перебиратися до Києва. Він квапив дружину, сина, бо скучав за Катрусею. Ще ж позавчора говорив з нею по телефону. Дитя щебетало, кликало діда. А сьогодні ця жахлива катастрофа… катастрофа всього його життя.

Знову довкола нього якийсь шум, якісь люди.

— «Камаз», що збив авто вашого сина, знайдено, — хтось каже йому. Але міністр не це, не це! воліє чути під зачиненими дверима реанімаційної. Боже, не це!..

І от двері відчиняються. Безгучно. І перед міністром, як уві сні, безшумно розступаються білі постаті. І він бачить на величезному столі крихітне тільце Катрусі і біля її білого личка розметані коси невістки. І він вириває з грудей крик, як вириває серце, і жбурляє кривавою каменюкою у безжальне, безпросвітне небо за вікном:

— Боже, що ти робиш?! Пожалій! Не покидай мене, Боже!

Але Бог не чує. Бог більше не чує його.

1999 р.

НА ЧОРТОВІЙ ГРЕБЛІ

Після народження двійняток у Тамілиній душі неждано-негадано оселилась тоскота. Оселилась, як гадина, тихо, непомітно. І тільки вночі виповзала і простягалась холодним гидким удавом між нею і Красовським. Красовський по доброті і наївності удава не помічав. Старанно виконавши свої подружні обов'язки, спокійно засинав, безневинний і безборонний, як дитя, майже не помітний під ковдрою через свою хирлявість. Зате Таміла ще довго не могла заснути, задихаючись у зимних обіймах безпричинної досади.

Таміла чекала, що це мине. Вона жаліла свого Красовського і просила Бога, щоб це минуло. А щоб швидше минало, згадувала найщасливіші хвилини свого життя з Красовським.

Красовський забрів у їхнє село, шукаючи роботи після закінчення СПТУ. Робота в їхньому глухому селі, яке покидало все, що могло рухатись, була і Красовського взяли електриком у селянську спілку.

Таміла теж тільки-но закінчила десятирічку, вступала до інституту, але «провалилася» (а грошей на хабар не було), тож тепер працювала на чверть ставки директором сільського Будинку культури. Те директорування лиш на папері виглядало поважно. Насправді ж Тамілі через економічну кризу в країні зарплати ніхто не платив, а в клуб ніхто давно не ходив — через кризу духовну і енергетичну, себто постійне відключення вечорами села від електромережі. Тож і сиділа Таміла в клубі переважно одна, чекаючи, аби стемніло, щоб додому йти.

Одного такого літнього надвечір'я зайшов до клубу Красовський. Зайшов від нудьги та безпритульності. Красовський був високий, тоненький і якийсь зовсім безбарвний. Позаяк хлопців у селі не було, то Красовський Тамілі сподобався. Щось було в ньому таке, від чого Тамілі туманіло в очах і вона вся ставала як п'яна.

Так прийшло до Таміли її перше кохання. Якесь млосне, мов напівпритомне. Якщо подумати, то вони з Красовським майже не розмовляли. Вдень ходили, побравшись за руки, як причмелені, нікого не помічаючи, а ввечері невміло цілувалися в густих хащах бузку під темними вікнами клубу… Одно слово, через те невміле женихання по кількох місяцях Тамілі вже треба було виходити за Красовського заміж. Звісно, мама, як всі мами, попервах майбутнього зятя — ні на очі. Та коли Таміла сказала, що смерть собі зробить, все збагнула, змирилася і почала готуватись до весілля. А після Різдва і двійнятка народилися: Діна вся у Красовського, а Тіна — в Тамілу.

І все було б добре, якби не ця нуда, ця тоскота, ця досада теменна в Тамілиній душі!

Навесні, тільки-но сніг зійшов, поїхав Красовський разом з іншими сільськими чоловіками в Москву на заробітки: генеральські дачі будувати. А Таміла вийшла на роботу, залишивши двійняток на маму. Треба ж було якось жити… А жити було важко. Дівчатка хворіли, мама охкала, Красовський був далеко — так далеко, наче його й не було ніколи в Тамілиному житті. Та хоч Красовський і подаленів, теменна тоскота, туга по чомусь (а по чому?!) в Тамілиній душі зосталася і ще тугіше душила молодицю ночами, як гадина люта.

З роботи верталась Таміла додому за дня: боялась поночі через Чортову греблю йти. Але як на те однієї суботи вона забарилася в клубі. І, ніби як на те, не трапилось попутників. Тож, як на те, тільки-но ступила Таміла на ту Чортову греблю, лячно озираючись на темні верболози, як біля неї пригальмувало ледь видиме і чутне в присмерку авто. Таміла з несподіванки зойкнула, авто засміялося приємним чоловічим сміхом і засвітилося зсередини. Із вікна залитого жовтим сяєвом салону висунулась кучерява і білозуба чоловіча голова. Таміла впізнала в ній Айвазяна — безпутного сина Федулової Параски і прикомандированого колись до їхнього села на копку буряків з авторотою солдата-вірменина.

Таміла збентежилась. По-перше, Айвазян був старший за неї років на двадцять. По-друге, селом ходив глухий поголос про його вуркаганське життя в Одесі. Щоправда, в «крутій» іномарці Айвазян, засмаглий і веселий, мало скидався на одеського рекетира. Навпаки, нагадував скоріше бравих супербоїв із американських бойовиків, які показували по телевізору.

Збентеження Таміли розвеселило Айвазяна ще більше.

— Ти чого, сусідко, така перелякана? Наче чорта здибала! — зареготав Айвазян безцеремонно. — Та не бійся — не з'їм! Наоборот: додому підвезу, нам же по путі, і мамі вручу живу і невредіму.

Таміла відчула, що паленіє: а й справді, що Айвазян їй зробить?! Підвезе, та й годі! А то пертись такою темінню…

При світлі фар крутої Айвазянової тачки сільська вулиця здавалася ще розбитішою, а ніч ще темнішою і Таміла, ніяково потоптавшись, невміло залізла в машинну, сіла поряд із Айвазяном і довго не могла зачинити дверцята. Нарешті Айвазян, гарячий і пахучий, нагло перехилився через неї, хряпнув дверима, і вони рушили.

Авто ледве повзло розбитою сільською вуличкою. Айвазян зверхньо базарив про Одесу, власну фірму, що торгує бензином і автомобілями, хвалився, як круто стоїть навіть для крутокрученої Одеси. Він явно понтярив, але це навіть починало подобатися Тамілі, як і сам Айвазян. «Нічогенький дядько», — думала Таміла, починаючи не вірити страшним чуткам про Айвазяна.

Коли під'їхали під ворота, стемніло зовсім, і Таміла була рада, що сусіди і мама не бачать. Але мама все бачила. Заколисавши дівчаток, чекала коло воріт, але нічого не сказала, лиш зітхнула і пішла спати у літню кухню.

Таміла лежала у світлиці на своєму з Красовським шлюбному ложі і думала про Айвазяна, м'язистого, гарячого, нахабно-впевненого, зовсім не схожого на марненького, як в'ялена мойва, Красовського. Від цих думок липка гадюка туги ще міцніше стискала її розпашілі груди і жалила жалем у самісіньке серце. Але час від часу тілом пробігало щось гріховно-химерне, від чого ставало солодко і радісно, і … лячно.

На другий вечір сріблясте авто Айвазяна знову наздогнало Тамілу на Чортовій греблі. На третій — теж. І на четвертий… А на п'ятий день холодний гад тоскноти виповз нарешті з Тамілиного серця, відлип від тіла і ганебно здох під колесами Айвазянової іномарки. Дрімаючи під рясними зорями на м'язистій руці Айвазяна, Таміла з жахом думала, що могла б отак-о вік звікувати зі своїм Красовським і ні-і-чого не знати!

Але все в житті закінчується, і жіноче щастя — теж. Айвазян спішно і неждано для Таміли виїхав у своїй крутій іномарці у свою круту Одесу, залишивши їй, як порядний порядній, номер телефону і надію на продовження їхнього кохання.

За Айвазяном ще й курява не осіла, як у хвіртку зайшов Красовський, геть зовсім вихудлий на московських заробітках, бліденький та нещасний. Таміла не здивувалася несподіваному поверненню чоловіка. Дивом було б, якби добрі люди та не сповістили йому в Росію про неї з Айвазяном.

Але Красовський мовчав. Поклав перед нею зароблені долари і засюсюкав над ліжечком двійняток.

Вночі, коли чоловік поліз до неї зі своїми млосними ніжностями, Таміла відштовхнула його і вибігла з хати. Цілу ніч вони проплакали: Таміла — на веранді, Красовський — у світлиці.

Вдосвіта, не кажучи нікому ні слова, Таміла спакувала валізу і пішла городами на станцію. Її ніхто не зупиняв. Мама з Красовським лиш дивилися услід перестрашено і приречено, як на хвору.

Одеса зустріла Тамілу спекою, курортним безтурботним велелюддям. Незвикла до міської суєти, Таміла очманіло бродила вокзалом в пошуках телефону-автомата. Нарешті знайшла, набрала номер і почула голос Айвазяна. Айвазян здивувався, зам'явся, а далі наказав чекати біля входу у вокзал.

Таміла виглядала Айвазяна у знайомому сріблястому авто, і, коли він вискочив із смарагдової новісінької тачки, вся затріпотіла від захвату і передчуття крутого і розкішного нового життя, яке чекало її поряд з опецькуватою, нахабною фігурою Айвазяна. Щоправда, за мить десь на самім денці її душечки ворухнувся черв'ячок сумніву: при полуденному світлі одеського сонця виглядав не таким хвацьким та впевненим, як при рясних сільських зорях. Був ніби чимось стривожений, весь шарпався і ховав від неї свої кавказькі очі. Вже в авто плутано зачав пояснювати, що додому її запросити не може, бо несподівано повернулась його колишня, що ця стерва хоче прибрати до рук і його авто, і фірму, і, взагалі, найняла кілерів, які день і ніч полюють на нього, тому їдуть вони зараз на дачу, подалі від «уродов разних і падл»…

Таміла вірила й не вірила Айвазяну. І хоч лихе передчуття кліщами стискало її душу, та все тіло наливалося жагучою любов'ю до кожної кучерявої волосинки на голові Айвазяна, палало коханням до його короткої бичачої шиї, м'язистих рук і навіть жовтої футболки і барвистих шортів. Тамілі хотілось прихилитись до Айвазяна чи бодай погладити його засмагле дебеле коліно, але боялась поворухнутись, скам'янівши у своїй паленій пристрасті і страху перед майбутнім.

Дача, на яку привіз Тамілу Айвазян, виявилась чарівним палацом з напівзабутих дитячих казок: триповерхова, із всілякими фінтіфлюшками, балконами та сріберним дахом, ще й над самісіньким перламутрово-синім морем. Щаслива Таміла, опинившись у шикарній білій спальні, кинулася Айвазянові на шию, але кохання шаленого не вийшло. Айвазян поспішав. Підтягнув барвисті шорти і наказав розпаленій Тамілі сидіти тихо і носа не потикати з дачі до вечора.

До вечора Таміла бродила по розкішній дачі, милувалася з балкончиків сліпучим лазуровим морем, різнобарвним від купальників і парасольок пляжем, уявляла себе хазяйкою всієї цієї розкоші, принцесою казкового замку і млосно зітхала за кучерявим принцом. Як же ж вона чекала вечора, мліючи від спогадів про їхнє кохання на шовковій траві перелісків та лісосмуг під рясними (вже такими далекими) сільськими зорями! І дуже здивувалась, коли Айвазян увечері не приїхав. Приїхали інші. На двох довгих лискучих машинах — цілий гурт кремезних, як Айвазян, і кучерявих, як він, чолов'яг у барвистих шортах і футболках.

Таміла похолола від здогаду: Айвазян не брехав — це була банда кілерів, яких найняла його колишня дружина. Вони вислідили його… їх… І приїхали убити. Обох!

І доки кілери по-діловому ломилася у парадні двері, підхльостувана поганим передчуттям, Таміла зляканою кішкою металась по дачі, намагаючись знайти чорний хід чи відчинене вікно. Але все в палаці було надійно заґратоване. І, забившись у темний кут величезного фойє між диваном і фікусом, Таміла затихла.

Але її скоро знайшли і виволокли на світ білий, регочучи та вигукуючи:

— Вай, какой персік подаріл нам Айвазян! Вах, какой сладкій! Пакушяєм, што лі? Смотрі, Джахар, а он їшьо і царапаєтся! Ух, какой рєзвій!

Таміла зашарпалась у чіпких волохатих руках, заверещала що є сили, намагаючись попередити Айвазяна, але рот їй закрили швидко…

…Розтерзана, знищена, Таміла сиділа, скулившись, у м'якому оксамитовому кріслі і байдуже дивилась, як п'яна компанія її мучителів покидає дачу. За вікнами сірів світанок, на сірих чоловічих фізіономіях проступала зла похмільна нудьга. Таміла думала: кінець її близький. Ці виродки здатні на все. Але страху не було. Навпаки, їй хотілося вмерти. Чимскоріше вмерти і нічого не пам'ятати, ні про що не думати, ні про що не знати… Вмерти. Врятуватись від страшного здогаду, що вже свердлив їй голову.

Але бандити більше не чіпали її. Тільки один, оглянувшись у дверях, гидливо чвиркнув крізь зуби:

— І шьтоб до утра здес і духа твоєво нє біло, понял?

…Поверталася Таміла у село долинами, щоб менше хто бачив. А потому довго сиділа на межі, в кущах смородини, і дивилась, як на подвір'ї Красовський гойдає у візочку двійняток — Діну і Тіну. На душі було порожньо і чорно. Тільки голову свердлила думка, що тепер вона знає про світ і людей усе. Але не знає, як жити далі.

1998 р.

У ВИРІЙ

Як жалілася сама собі Филимонова Килинка, на зиму вся Орлівка відлітала у вирій. З далеких та близьких світів із першим снігом з'їжджалися у село діти і забирали у далекі і близькі міста своїх овдовілих, вироблених довголітньою колгоспною поденщиною родичів. Залишалася у селі одним одна Филимонова Килинка. Хоч, коли по правді, то так воно видавалося лиш самій Килинці. Бо, коли по правді, то відлітала у вирій тільки, як той казав, Килинчина верства — орлівські пенсіонерки. Решта ж села нікуди не рипалась проти зими. Зоставалась і далі гарувати вся «ферма» — добрий десяток жінок передпенсійного віку, діти яких ще не зіп'ялись добре на ноги по тих містах, тому щовихідних валом валили у село за торбами.

Зоставалася зимувати і «тракторна» — три з чвертю механізатори новоствореної селянської спілки «Нива» та два фермери — обидва Василі і обидва Бурлаки, хоч і не родичі.

Проте, як той казав, коли копнути глибше, то в Орлівці усі родичі…

Не збиралась на теплі води і «контора», або, як той казав, «конторські ружі» — білолиці орлівські молодички, пишно розквітлі у конторському раю. Так вже в Орлівці не те щоб споконвіку, але відколи колгосп повелось, що лиш який дівчук зоставався в селі після школи, то протепом біг в контору. Не на ферму, не в рільничу, лиш в контору. І що вони робили такою тьмою у тій конторі, не знав ніхто, крім Тадейовича, голови колгоспу (колишнього, правда) та ще Килинки. А Килинка, чи по-простому Келя, знала: чай пили, от що робили! По п'ять разів на день! Господи, де тільки той чай в них дівався?! Та, коли по правді, то що їм робити? Колгосп ледве зіпає, грошей нема, нікому нічого не платять, поховали по шухлядах рахівниці та й чай п'ють.

Але що Келі до чужих дітей? Хай п'ють, доки п'ється. Келя ж знає своє: роби! Як той кат — роби! День при дні. От, слава Богу, на Йордана їй шістдесят п'ять сповнилось, а вона ще в рільничій. Правда, ніхто не силує. Просять. Тадейович усе: «Филимоновна та Филимоновна, займіть пару соток бураків, колись і вас послухаю». Правда, слухає: присилає трактора город виорати. І Келя голову слухає — займає бураки, як і вся її верства, і знов у них виходить хоч-не-хоч, як колись, рільнича, і знов повзають вони по тих бураках, як ті черепахи, ціле літо — аж до снігів.

Господи, страшно подумати, скільки вона тих бураків пересапала, перечистила на своїм віку!.. Якби отак-о розкотив усі ті гектари до Гамерики — та де! до трьох Гамерик! те поле простелилося б. Ото поле!

Ой, а це недавно зірвалася в селі шура-бура, ґвалт, крик: колгосп будуть розгонити, а землю паювати та роздавати!

Зібрав Тадейович загальні збори і каже:

— Беріть землю, бо я вже не видолую: землі — завались, а робити — нема кому. Ото розбирайте, бо вже й закон такий є.

Та й зачитав той закон. Люди й задумались: легко сказати — беріть! А чим її обробляти, коли навіть у фермерів Василів один тракторець на двох? А колгоспну тракторну розікрали, розтягнули хто куди. Від комбайнів, мати Божа, навіть коліщатка всякі повідкручували, поробили «кравчучки» та «кучмазики» та й подалися по спекуляціях, як колись казали, де та тобі Москва, Білорусія чи Польща…

Але, як той казав, до чого лиш в нас люди не жадні? Тож подумали-подумали і на землю кинулись. Поділили поля на смужечки, наче колись, і, наче колись, хто жито, хто овес, а більше бураки сіють.

Взяла свою пайку і Келя, аж під лісом, на горбі, якраз там, де наче колись, стояв дідів і татів вітряк, а кругом поле теж було їхнє, гектарів з десять. Так тато казали. Але! Нащо, спитай, ті гектари Келі в її без чогось сімдесят?! Бо, як той казав, у свої без чогось сімдесят вона вже, як не дай Боже що, в село із Сибіру пішки не вернеться, як то її мама, через ті гектари. А тато ж так і не вернулися…

Це так думає Килинчин страх. І недовіра. Бо Филимонова Келя з повитка нікому не вірить. Бо й кому вірити? В нас же ж споконвіку так: одні дають, другі — відбирають. От сьогодні: наче демократи розпаювали землю, а завтра прийдуть комуністи і знов поженуть всіх у кагал. Їм що? А ти, вічний кріпаку, всім винен, а з тебе третю шкуру деруть!

Так думає Келя, у село йдучи. Мороз із ранку крепкий — до кісток пробирає. І Килинка, щоб зігрітися, додає ходу.

Келя не любить зиму. Зима для неї наче та тюрма: ні з ким словом перемовитись. Бо, як той казав, уся її верства у вирій подалась. А який інтерес із молодіжжю балакати? У молодіжі — своє, а в Келі — своє, стариковське. А в хаті… лиш один кіт під ногами плутається. З ним і балакає Килина довгими зимовими вечорами. І чекає ранку, щоб зібратися та й іти в село. І так — роки. Хай надворі люта буря, а Килинка йде собі в село. Кортить їй знати, що у світі робиться.

Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях-бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі «ферма» з роботи вертається: «По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!».

Слідом за Килинкою «контора» біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: «Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала».

Келя все те чує, але не сердиться. Часом їй здається, що якби вона всі ті роки щоранку не йшла в село, то й «контора» на роботу не виходила б. Пила б собі чай удома.

Але сьогодні це вже мало Килинку обходить. Тривожить інше: вже кінець лютого, а ще жодна її товаришка з вирію не повернулася. Чисто й незаймано біліють сніги на їхніх подвір'ях. Навіть пташиного сліду не видно. Та й де йому взятися, тому сліду, коли відлетіла у вирій «рільнича» разом з курми та індиками — годувати по городах дітей.

От і Стасі ще нема. Обійстя — наче біла пустка. Аж якось наче страшно стає Килинці. Бо ж Стася усе першою з Криму від дочки вертається. Жаліється, що в тому Криму їй день за рік видається. Як той казав, чужина вона і є чужина. Ще й зятенько попався пияцюга й ледащо — бідує з ним дочка…

Стася жаліється, Келя слухає, потакує, а в душі ворушиться прихований жаль на свою одиноку судьбу. Бо який вже той зять не є, а таки щоосені везе Стасю, як графиню, у теплий Крим. А Килинку ніхто нікуди не везе, не кличе, не відпарює у білій городській ванні її задубіле на колгоспних вітрах і сонці тіло, покручені роботою та ревматизмом старі кості. Проте Стасі Келя про своє — ані пари з вуст, лиш на її, як той казав, клопіт головою покивує.

Нема Стасі і видко, що й Лампії ще нема. Лиш хата її дивиться на Килинку сумними більмами вікон, наче знає, як скучає Келя і за Лампією, і за вечорницями у Лампії. Бо ж наче вчора, коли Лампія ще була дужча і зимувала в рідній хаті, зимовими вечорами сходилась до неї на телевізор вся рільнича. Бо ж саме тоді почали показувати по телевізору кіно про те, як багаті теж плачуть. Дуже жалісне, але, як той казав, дуже жизнєне кіно. Тож, бувало, сидить собі рільнича в Лампії та дивиться, як-то живуть люди у вічно теплих краях. І хоч жінки там пещені та розкішні і вбрані гарно, а тішаться і мучаться, як звичайні тобі колгоспниці.

Третьою по рахунку повертається в село п'яниця Наталичка: потовстіла, посвіжіла. Видко, дочки тримають бабу в добрих руках. Із тиждень Наталичка похвалятиметься, як-то розкішно живуть в городі її Маруся-Віруся, а далі понесе подаровані дочками спідниці та кофти до Байдачихи на горілку міняти. А була ж колись на все село пані головиха. А вмер чоловік — і пустилася берега. Килинка цього не може пойняти і, як той казав, не хоче понімати, бо вона сама життя прожила без чоловіка і не спилась, не скотилась у рів і люди її цілий вік за люди мають.

Келя сердито відвертається від колись пишного обійстя покійного голови, але у вухах аж лящить п'яний голос Наталички:

— Шо, Филимоновна, за пенсією йдеш? Іди-іди, ударнице! Цілий вік як кат робила, а маєш — во! Дулю з маком!

І хоч Наталичка каже святу правду, обидно Келі те чути від такої ледащиці. От якби їй це Пестя казала — діло інше…

При згадці про Пестю серце Килинчине жалібно стискається: нема Песті. Нема трудяги великої — ще до Нового року померла, бідолаха. Десь там, в городі, і поховали діти. У село лиш звістку дали, що мами вже нема. А Пестя ж лиш на якийсь рочок старша за Килинку. Але хіба Пестя прожила життя, наче Келя: не клята — не м'ята? Лиш одних дітей шестеро привела. А найгірше — не жалів її Іван, чоловік… Ото вже набідувалася, подруженька дорога… А хату діти скоро продадуть…

Келя минає Пестині ворота і вже летить поглядом до Фотининих. Але й тої нема — не вернулась від дочки з Києва додому. Невістка сама порає худобу.

Тривожно Килинці, бо замітила, що дуже вже ото старі сільські люди по городах вмирають. А коли б Пестя зосталася в селі зимувати, то ще б прожила якийсь рік.

Дивись, от горе, навіть Дезя ще з району не вернулася, а звідти ж пішки можна дійти…

Килинка, дрібно сніжком порипуючи, поспішає в село. Хоче чути, що в світі нового та й чи не подає звістку зі світів котрась із її товаришок.

От вже й контора, і сільрада. Але Келя простує до магазину. Хоч від того магазину, як той казав, лиш одна назва зосталася, та порожні полиці, та продавщиця Сонька, що витупує за прилавком аж синя від холоду. Хоч би тобі іржава яка тюлька чи буханець хліба! Нема! Лиш кілька пляшок горіляки та ще якогось трійла.

Цього Килинка не годна витерпіти, тому по «добридню» й питає:

— Чого це ви, дівчата, ніколи нічого не привезете в цю лавку? І люди щось би купили, і вам би гроші йшли…

Аж синя від холоду Сонька перестає притупувати і каже гостро через прилавок:

— Не пхайте, бабо, носа, до чужого проса. Лучче б в такий мороз на печі сиділи… А то… он Зіня з району дзвонила, що наче бабу Дезю параліч розбив, чи й доживе до вечора…

Від Соньчиних слів Келю наче водою крижаною злило, аж наче в голові запекло: «Не може бути… Дезя ж наймолодша серед нас… а вже… не вернеться зі свого вирію… що ж це робиться, Господочку?..»

І стає Килинці так страшно від тої думки, що вже ніхто з її подружок не повернеться в село, стає так одиноко, хоч самій у той вирій лети…

Не встигла Келя думу ту пекучу додумати, як вислизнула з-під її ніг земля і щось схоже на крила підхопило її благеньке тіло і понесло вгору, туди, де нема зими, де вічно тепло і сонячно, де у білих ваннах і голубих морях, як русалки, хлюпочуться її товаришки — дівчата з рільничої, помахуючи їй руками, як одна — молоді і веселі-веселі…

Летить Келя-Килинка і не чує, як із засніженої землі гукав її переляканим Соньчиним голосом голова Тадейович:

— Ой, що ж це ви, Филимоновна?! Люди — з вирію, а ви — у вирій?!!

Але Килина Филимонівна не озивалася, бо була високо, бо дуже вже їй не терпілося скоріше до вирію долетіти.

1997 р.

СМЕРТЬ МАРАТА

Він прокинувся від передчуття чогось невідворотного і дуже важливого, що мало сьогодні відбутися в його сірому, одноманітному і самотньому житті. ВОНО було тут, поряд. Від ЙОГО присутності віяло крижаним холодом, ніби він лежав не на ліжку, а на обледенілій вершині гори. Але ВОНО не лякало, навпаки, збуджувало душу легким і світлим піднесенням, вливало силу у втомлене, охляле тіло.

Чоловік виборсався з лахміття, яке колись було ковдрами, обережно, боячись впасти, встав і вперше за ці дні відчув голод. Він здивувався, бо думав, що вже звик. До голоду важко звикати перші три дні. А потім — нічого. Тільки сили нема. Головне — треба багато пити, щоб кишки не зсохлися. Він усміхнувся і подибав до плити ставити чайник. Але тут же згадав, що газ, як і електрику, давно відключили. За борги. Та цього разу і ця прикра реальність не збила йому легкого і світлого душевного піднесення. От тільки голод псував настрій, здавалось, хтось м'яв холодною кістлявою рукою нутрощі. До нудоти.

Змучений приступами голоду, чоловік почав нишпорити по тумбочках, вивертати шухляди стола, добре знаючи, що ще тиждень тому він до крихти підмів усі запаси. Раніше, коли допікало, він ходив по майстернях і колеги його підгодовували. Але це було давно. За минулі кілька років одні повмирали, інші — здали майстерні міськраді, а та продала їх під піцерії та бари. Ще зовсім недавно, прогулюючись Єлисейськими Полями, він заходив у бар «Мулен руж», сідав за крайній від дверей столик і згадував, як не так вже й давно тут, ще тоді в майстерні, пив чарку з другом Єлисеєм — геніальним графіком, але, на жаль, уже покійним і забутим. Згадуючи, сидів доти, доки милостивий бармен не підносив йому чашку справжньої кави і мікроскопічну канапку. Він недбало ковтав канапку і неквапно, але й недовго, щоб не надокучити бармену, смакував кавою, мріючи про те, що колись напише це кафе чи бар разом з його барменом і завсідниками… Але вже й бару нема. Натомість розбагатілий господар вибудував шикарний ресторан під тією ж вивіскою, але в ресторан його не пускають мордовороти при дверях.

Раніше щось таки відбувалось у його житті. Приходила Еріка. Порпалася в його полотнах, щось вибирала, щось платила. Часом приводила покупців. Переважно євреїв, які хотіли мати по закордонах картинки колись рідного міста. Часом на їх замовлення він писав. Будинок, вулицю, краєвид околиці… Євреї платили мало, проте копійка в нього водилася. Але Еріка давно не приходила. Чи то євреї наситились шедеврами ностальгічними, чи Еріка їх до когось іншого водить? Проте зараз йому байдуже. Він знав, що таким паскудним життя довго не може бути, і ЩОСЬ має-таки відбутися в його житті, і — цей день настав.

Шкода тільки, що про те, що станеться, не знатиме дочка… Стелла забігла до нього перед від'їздом до Італії. Вона була щаслива, що нарешті вдалось позичити гроші на візу і квиток, що знайшлася фірма, яка обіцяє влаштувати її на роботу десь в Мілані або в самому Римі. Обмовилась, що мама хворіє… Але знову защебетала, що тільки-но влаштується, як і йому щось надішле…

Він дивився на дочку, жалів її і водночас заздрив. Заздрив її молодості, заздрив, що вона побачить Рим, вічний Рим, який він бачив лишень на картинках… Як би там не було, а світ не без добрих людей… Дасть Бог, і дочка не пропаде, заробить якусь копійку і світ побачить… А то… що чекати тут, в цьому місті… в цій державі…

Голодний і холодний розпач знову огорнув його душу, і, щоб не думати про сумне, він почав виколупувати із загашників пам'яті полотна художників італійського Відродження… Могуття духу, грандіозна краса людського тіла… і вічна слава… Певно, щоб стати генієм, треба народитись у відповідну епоху і в Італії… Йому не повезло… Йому жахливо не пощастило…

Від згадки про дочку й Італію чоловік просльозився. Останнім часом, либонь від голоду, він став дуже чутливий і тонкосльозий… як жінка. Але скоро, дуже скоро, чує його душа, все зміниться. Його чекає щось дуже важливе. Якийсь перелом, майже… епохальний. Може, навіть слава. Від думки про славу чоловік зашарівся і, ніби спійманий на гарячому, спішно переключився на інше: хотів би він знати, який же ж це сьогодні день і число, і в кого б це вияснити. Але не встиг він про це подумати, як йому нібито хтось чітко продиктував: понеділок, восьме березня.

Чоловік підійшов до вікна і здивувався: березень, а у світі, як у його житті, — сіро і туманно. Але ж — 8 березня! В цей день у місті відбуваються різні події… Радше — відбувалися… Колись цього дня у всіх виставкових залах міста відкривалися виставки, проголошувались здравиці на честь жінок-художниць і лилось рікою шампанське…

Чоловік раптом заметушився, шукаючи шапку (одягатись не треба було: спав одягненим), і, знайшовши, заспішив на вулицю. Але в порозі озирнувся. Ніби прощаючись, окинув поглядом захаращену темну майстерню, зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші, але, — чоловік усміхнувся, — тільки тому, що такої жінки просто не існує в природі…

На вулиці виявилось тепліше, аніж в майстерні. Лиш мокро. Від рідкої снігової хляпавки промокли стоптані (і не по сезону) туфлі. Вільглий пронизливий вітер прошив благеньке пальтечко, гострими голочками вп'явшись у тіло. Але це тільки загострило в його душі тривожне і радісне передчуття перемін. Тісніше загорнувшись в одежину, чоловік задибуляв вулицею, підбадьорливо усміхаючись сільським жінкам, що з нагоди Восьмого березня чипіли на тротуарах із букетиками пролісків у синіх руках.

Єлисейські Поля були безлюдними. Тільки деколи пробігали повз нього заклопотані чоловіки, то зникаючи у дверях магазинів, то вискакуючи з них. Чоловік теж було рушив до супермаркету, але злякано зупинився перед його розкішним скляним під'їздом, боячись, щоб його не викинули звідти, як не раз викидали з ресторану «Мулен руж». Але все-таки не втерпів і зайшов у маленький продуктовий магазинчик, намагаючись протовпитись до прилавка. Публіка сахнулась від нього, а дві продавщиці насторожено втупились йому в перенісся, затуляючи широкими білими плечима полиці з імпортними продуктами і напоями.

Чоловік зніяковів і заспішив до виходу, натикаючись на покупців та бродячих псів, що плутались під ногами. На вулиці передихнув і пішов навмання, куди ноги вели. А ноги привели його під саму виставкову залу. І він механічно натиснув плечем важкі дубові двері, зайшов і несподівано для себе побачив колишню звичну передсвяткову метушню. Кілька знайомих художників чіпляли на стіни картини, жінки — теж художниці — помагали. Еріка теж була тут. Вона помітила його, прихилила до стіни чиєсь полотно і пішла до нього.

— Марат, — сказала Еріка, — я давно не була в тебе, бо знаю, що ти майже все продав. А нове? Ти щось написав нове?.. Ні… Нічого… Я взяла із запасників музею два твоїх жіночих портрети. Ти не проти? От і славно… Але — куди ж ти? Не йди! — і перейшовши на шепіт, змовницьки підморгнула: — Буде фуршет… — І десь зникла.

За мить вона вислизнула із закапелка — кімнати, де зазвичай накривались столи з нагоди кожної виставки, і тицьнула йому в руки бутерброд:

— Ша, мовчи і їж. Перекуси… на тобі ж лиця нема…

Марат не комизився. Еріка ще не встигла й кроку ступити, як він проковтнув те, що вона принесла. Їдло поволі посунулось сухим горлом і застряло десь під борлаком. Йому сперло подих. Захотілось пити. Задихаючись, Марат кинувся до закапелка і остовпів: столи ломилися від наїдків і напоїв. Як колись… І де тільки сьогодні вони, ці, нікому не потрібні, безробітні художники, гроші беруть на ці банкети? Ніби нічого й не сталося… Або він нічого не розумів… Чи перестав розуміти? Хоч, Господи Боже мій, коли він розумів це життя і людей?! Хіба коли писав… Тому так наївно ідеалізував, заляпуючи райдужними барвами чорні провалля на душах і ландшафтах… От і зараз йому здається, що він спить, що йому сниться ця… «скатерть-самобранка», розбуджуючи в ньому забутими пахощами м'ясива голодного звіра. Але навіть уві сні йому було незручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший…

Отямився від тихого зойку:

— Марате! Бідний мій Марате…

Очі Еріки були білі від жаху і горя. Вона витирала серветкою його рот, струшувала з пальта крихти і не дожовані рештки ковбаси і овочів. Вона плакала і гладила йому руки, лице і кляла себе, що так довго не приходила.

А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських Полів. Назустріч їм поспішали колеги-художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: — Старий, що з тобою? — Але, розтрощений, принижений власною поведінкою, всією безглуздою ситуацією і важкістю у тілі, він мовчав, бажаючи одного: швидше потрапити додому.

Відсторонившись від Еріки, далі пішов сам, похитуючись, як п'яний. Він дійсно оп'янів від їжі. Вона, здавалось, розбухає, роздувається в ньому, як розчина в діжі, грає, як запара на дріжджах. Його нудило. А в очах було темно, аж жовто. Але він з усіх сил намагався триматись на ногах і швидше добратися до майстерні. Боявся впасти, щоб не підібрали його на вулиці, як бомжа, і не відправили у вошивий бомжатник.

До майстерні він таки дійшов, відчинив двері і забився в корчах несамовитого болю, що перерізав навпіл його нещасне тіло. Тіло боліло, але голова була ясна і, здавалась, він збоку спостерігає, як воно корчиться у стражданнях на затоптаній підлозі. «Боже, — вжахнувся він, — невже це ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ?»

— Ти розчарований? Але ж ти так сподівався перемін. Так чекав чогось великого і значимого у своєму житті… А тепер не радий… — Перед Маратом, як з-під землі, виріс схожий на Божу обдувайку білобородий дідок. — Дивись, ще не пізно передумати…

Дідок чекав, склавши на грудях руки, і в прозорих його очах було стільки любові і терплячості, що Марат лиш зітхнув… Дідок і собі зітхнув і протягнув Маратові щось схоже на пучок світла і на тоненький колонковий пензлик:

— Візьми і пиши славу мою, — сказав лагідно, як дитині, і розтанув.

І біль покинув тіло Марата. А душа стрепенулась метеликом від передчуття незбагненної величної радості, що чекала її попереду.

Увечері Еріка знайшла Марата на порозі його майстерні. Він лежав долілиць, права рука була витягнута вперед і міцно стиснута в кулак. Сусіди теж його бачили, але не хотіли чіпали: думали, що спить п'яний.

2001 р.

ОСТРІВ ЗИМОВОГО МОВЧАННЯ

Жінка, яка тепер звалася Ольгою, сиділа біля вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А, значить, не буде туристів, а не буде туристів — не буде роботи, не буде роботи — не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але однаково Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона — протирати запилені столики, чашки-склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жоден собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від'їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольгою, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке.

Останнім часом Ольга про це часто думає, ніби хоче щось змінити. Але — що? І як? Хіба вскочити одного ранку в моторку, поїхати до ближнього порту і сісти на корабель, що везе до Одеси? Або на той, що пливе до Неаполя, чи, може, вже на той, що йде до Стокгольма?.. Воно-то можна, хоч вже… Але біда в тому, що ніде її нічого доброго не жде… Вдома ні життя, ні роботи, хіба що продавати на базарі «ніжки Буша» не першої свіжості або «французьку косметику», набовтану в підвалі на Молдаванці. І не жде ніхто добрий… Навіть старий, з вигляду лагідний Клаус, який виписав її через міжнародне шлюбне агентство, виявився звіром. Підлим, смердючим звіром… Старий збоченець… Від спогаду про Клауса, його брезкле старе тіло, вкрите веснянками, Ольгу знуджує… В роті стає гірко і противно… Про те, як, за доносом Клауса, поліція викидала її зі Швеції, мов дешеву портову повію, вона не хоче згадувати. Не хоче — і все! А тому встає і йде з таверни. Дверей не зачиняє. Нема від кого. На цьому мініатюрному, як тарілка, острові вони з Арістотелем одні. Решта жителів острова — пани з тих шикарних вілл на горбі — перебираються на зиму в Афіни.

Колись жінка, яку тоді звали Тамарою, мріяла про власний острів, який подарує їй, як Жаклін Кеннеді, якийсь Онасіс… Острів їй подарував Арістотель… байка, що не Онасіс… Але вона навіть не уявляла, що бувають такі мініатюрні острови — горб з трьома віллами, таверною на березі і загоном для кількох кіз.

Тоді жінку звали Тамарою і вона приїхала по туристичній візі на сусідній острів збирати персики. Їх тоді чимало приїхало з Одеси, та й з цілої України. Там її, одягнену лиш у великі гумові чоботи та рукавиці (від змій), і побачив Арістотель. Він був удівцем і по трьох роках посту шукав собі щастя-долю серед веселих, роботящих і балакучих українок, що пташиними зграйками пурхали по апельсинових садах сусіднього острова. Ользі мовчазний, носатий і чорний, як грак, грек не сподобався. Ще нудило від шведа. Але до Арістотеля на острів вона поїхала. З нудьги. І печалі…

Коли зійшли на берег, грек хотів повести її на руїни якогось там храму Афродіти, чи що (вона до сих пір толком не знала), куди валом валили туристи, але вона сказала: ноу! — і Арістотель повів її до своєї таверни, причепленої до старої, але ще доброї кам'яниці. Щоб не лягати зразу у ліжко, жінка, яку тоді звали Тамарою, мила і чистила таверну. Навіть млинців напекла під ранок.

Такою цнотливою і недосяжною і відвіз її Арістотель назад, в помаранчевий сад друга Платона. Вона думала — по всьому. Але грек виявився добропорядним християнином, оцінив її цноту душевну та скромність тілесну і запропонував повінчатись в православному храмі. Але Ольга, чи пак Тамара, вже знала, чим завершуються шлюби… Мала вже їх… Перший скінчився травматологією і двома викиднями… Другий — двома дітьми…

Від згадки про Шурку-Юрку Ользі аж дух перехопило, а потому занило серце, занило… Що вони там, в тому селі з тою бабою Варкою, роблять? Бабі точно не до них. І ростуть собі Шурка-Юрка як лобода. Бандитами виростуть, це точно… Мабуть, забули, як мама Оксана виглядає… Для синів вона так і залишилася — мамою Оксаною…

Від переживання Ольга присіла на великий і вогкий камінь біля вілли із брунатним дахом і, щоб трохи заспокоїтись, почала думати про її хазяїв — спортивного вигляду людей середнього віку. Чоловікові, видно, вона подобалась, бо він часто заходив у таверну, пив вино і дивився на неї голодними очима. Але — не на ту натрапив. Вона таке вже мала…

Жінка, яку тепер звали Ольгою, відчула, як спогад злою енергією наповнює її тіло. Вона встала і легко, майже з вискоком, пішла дорогою вниз, до причалу. Вона мала багато чоловіків, законних і незаконних, різного віку і різних національностей, але всі вони були на один копил, якщо чесно, одна наволоч і бидло. І вони всі їй так спротивили, що вона витравила з пам'яті навіть їх погані фізіономії… Хоч найпідліші мерзотники їй часом вві сні ввижалися у всій своїй красі… гади повзучі… Правда, траплялися їй і непогані мужики. Але — дуже мало. Всього кілька за все її життя. Бувало, вона не могла на чоловіків взагалі дивитися. Особливо після чергової підлості котрогось з них або навпаки — проявів порядності… Як от після Сулеймана, який її, голу-босу після розриву з тим козлом Дімкою, побиту, як остання дворняжка, витяг, буквально витяг із лайна, озув-одягнув, дав шматок хліба — роботу продавщиці у своєму контейнері на центральному ринку… Вона б досі торгувала шкіряними куртками та пальтами, якби… Ну що в неї за життя таке?! І де взявся на її голову той Аркадій, біженець з комуністичної Молдови? Тири-пири, що ти тут, блін, горбатишся на турка тупого, я тобі — бабки, шик-блик, Німеччину, Бельгію, стриптиз-бар… А вийшов пшик-брик… Бордель для далекобійників, «партизанка» в Хорватії, стометрівка в Словаччині, кличка «Наташа», далі… А далі — не буде, бо далі була одна велика купа лайна, яку їй не хочеться розгрібати. Ні сьогодні, ані будь-коли!

Був людиною, звичайно, і Руслан Захарович, хазяїн супермаркету з Херсона… І, може, ще — Бартоломео…

За тим Бартоломео найбільший в Ольги жаль. Коли, зібравши на сусідньому острові всі апельсини, вона мотнула в Італію, збрехавши Арістотелю, що їде додому питати в мами благословення на шлюб із ним, Бартоломео був просто сином старої сеньйори, в якої вона найнялась погодинною покоївкою. І якби не той поганий пшек, не той Казик Володієвський, що підбив її жити з ним разом, вона вже була б дружиною красивого і багатого адвоката Бартоломео… Але ж той Казик… Проклятий поляк! Грім би його побив, де він взявся на її голову!.. Але, ніде правди діти, він був такий прелєпотний, такий пєнкний… такий умілий коханець… Ользі враз стало гаряче від споминів про шаленого Казика, а ще більше — від його підлості… Хоч і клявся Єзусом і Маткою Боскою, але вона певна, що то він продав її в найт-клуб череватому Музолліні… Через того покидька, того нелегала смердючого Казика її потрошило пів-Неаполя!

Жінка, яка звалась тоді Тамарою, хотіла зарізати Казика, але він утік у свою Польщу… А вона, ледве вирвавшись із липких рук Музолліні, здалась поліції, щоб її депортували. І її депортували. Але їхати в Польщу шукати продажного Казика відхотілося, лиш-но вона переступила поріг рідної квартири: мама спала п'яна, пацани, немиті-нечесані, борюкались на розтрощеному дивані з прилиплими до писків целофановими пакетами з клеєм…

Вона мала сякі-такі гроші, дітей умила, одягла-взула, і відвезла до тітки Варки в село. Тітка взяла дітей неохоче, але гроші — охоче, пообіцявши, що, коли Оксана (так звали жінку з народження) не буде їй присилати з-за кордону долари, хутко відправить байстрюків назад у місто, до сеструхи Клави.

Щось треба було робити… І тоді жінка згадала Арістотеля… Помінявши вкотре за пару сотень «зелених» в обласному ЗАГСі ім'я та прізвище, а у ВВІРі — закордонний паспорт, жінка, яку тепер звали Ольгою, вирушила з черговою групою сезонних заробітчан у Грецію на оливи.

Арістотель чекав її. Коли вона неждано зайшла до його таверни, зашарпав шиєю, забив крильми, ну чисто тобі грак… І жінка, яку тепер звали Ольгою, зосталась. Через тиждень вони з Арістотелем повінчалися в церкві Пресвятої Богородиці на сусідньому острові. На свій острів повернулись в супроводі друга — Платона та його дружини Марії. Відсвяткували весілля у власній таверні. За гостей були їм туристи з Німеччини — старі сімейні пари — та студенти з Англії. Господарів розкішних вілл на пагорбі вони не запрошували — Арістотель вважав себе бідняком проти них і соромився набиватися в друзі.

Того літа їм щастило. До причалу одна за одною причалювали білосніжні яхти, катери і моторки з туристами. Таверна цвіла гірляндами квітів, пахла смачно тушкованою рибою і варениками з сиром та картоплею, які ночами ліпила Ольга…Того літа було весело. Щодня в таверні звучало сиртакі… І Ольга, одягнувши народний грецький стрій Арістотелевої дружини, разом з чоловіком вчила танцювати цей танець захмелілих гостей. А на світанку, провівши останній катер, вона купалася у срібному від місячного сяйва морі, а щасливий Арістотель лепетав щось на своїй, ще мало зрозумілій їй мові, раз по раз повторюючи: — Афродіта, Афродіта…

Лежачи згодом на шлюбному ложі біля чоловіка, Ользі хотілось вивчити чимскоріш грецьку, аби дізнатися більше про ту богиню (чи хто вона, та Афродіта?), і про руїни її храму на пагорбі за віллами. Але… не вийшло…

Якось одного літнього надвечір'я в таверну завалила компанія «нових русскіх». Змучена мовчанням (жодної мови, якою ґелґотали туристські зграї, Ольга не знала), душа жінки розквітла і полетіла навстріч знайомій говірці. Росіяни їй не здивувались: надивились по світах на «нашіх Наташек». Запросили до компанії, а потім… Ольга сама незчулася, як співала з ними «Очі чорниє» і танцювала в гарячих обіймах веселого і крутого Вавіка, чи Вована… Краєм ока бачила насторожений гострий профіль Арістотеля, але було байдуже. Навіть — наплювати було на все, бо згадала, що молода, дуже молода, що спрагле тіло хоче любові, що…

Звісно, Арістотель нічого не бачив. Він вертівся по таверні, як білка в колесі, коли вони з тим Вавіком, чи Вованом, розпалені вином і танцями, вискочили з душної таверни під величезні, як грецькі горіхи, грецькі зорі. Їх любовний шал був короткий, але вона… запам'ятала його на все життя…

Коли вони повернулися в таверну, гулянка була в розпалі. Арістотель, блідий і грізний, як убивця, дивився на неї через людські голови невидющими очима і вона зрозуміла, що він все знає.

«Забери мене звідси», — вчепилась Ольга в лікоть мимолітного коханця. На що той лиш засміявся: «Ізвіни, Наташа, вас много, а я адін…»

Випровадивши гостей, Ольга та Арістотель довго сиділи мовчки в темній таверні. Спочатку Ользі хотілось прикинутись дуркою, потім — закотити скандал ображеної ревністю жінки, як то було з іншими, але зрозуміла: з Арістотелем це не пройде…

Більше він до неї не заговорив. Ольга теж мовчала. Отак вони і жили. Влітку і восени ще нічого було. Але коли прийшла зима і острів опустів…

Ольга тяжко зітхнула. Вона стояла на пристані і дивилась пильно в напрямку сусіднього острова. Сердите, непривітне море злегка штормило. Сірі хвилі здіймалися все вище і вище, люто розбиваючись об кам'янистий берег. Вона шукала очима моторку Арістотеля у сірому водяному вареві, і суперечливі почуття розривали її. Часом Ользі хотілось, щоб Арістотель пропав разом зі своїм човном, щоб втопився, щоб не вернувся на острів, і щоб нарешті скінчилося це мовчазне терзання… І тоді б вона зосталася одна, і привезла б з України своїх хлопчиків, і зажили б вони щасливо серед оливкових гаїв… Але найчастіше їй самій хотілося втекти з цього острова зимового мовчання, хоч в пащеку до череватого Музолліні, хоч до того виродка Дімки, хоч до рудого Клауса…

Буря сильнішала. Почав накрапати дощ, і Ольга почвалала назад до таверни. Замкнула двері, сіла на лавку біля вікна і стала чекати. Шторм шаленів цілу ніч, струшуючи острівком та заливаючи його солоною зимною водою. І ще цілих три дні. На четвертий стих, але Арістотель не повернувся. Даремно Ольга його виглядала. На шостий день їй стало страшно. Вона заридала, і все плакала, і проплакала сьомий, і восьмий, і бозна-який день, з жахом чекаючи кінця цього кошмару. Вона плакала і кликала Арістотеля, а коли він прийшов, подумала, що вмерла і зустрілася з ним на небі. І, мабуть, тому цілувала свого старого носатого грека з такою неземною любов'ю, з такою світлою радістю, як ніколи і ні жодного зі своїх чоловіків. А той від щастя лепетав щось та лепетав, раз по раз повторюючи: — Афродіта, Афродіта…

І не чули вони, як остання штормова хвиля, стрімка і висока, підхопила острів і понесла у відкрите море, незвично синє і привітне як на цю зимову пору.

2001 р.

ПОМСТА ДОЩУ

Тихе, незавидне щастя Кирилове скінчилося, як тільки в село неждано-негадано приваландав зі світів Чорноротий Мимиха — так в думках Кирило називав свого давнього сусіда і вічного лютого ворога Михайла Чорнописького. Ще Кирило не бачив Михайла, ще лиш йому про нього Катря сказала, а вже світ почорнів йому, а душу охопив знайомий задавнений, як болячка, відчай і страх. Він перестав їсти і спати, боявся вийти з хати, а коли й виходив по нужді, то скрадаючись та ховаючись на власному подвір'ї, як від скаженого собаки, яким його, малого, лякала мама.

Катря, жінка із сусіднього села, яка після смерті Кирилової мами вийшла за нього заміж, щоб уступити свою хату дочці із зятем, зміною в Кириловій поведінці стривожилась. Вона знала, що Кирило несповна розуму, але він був чоловіком тихим, добрим, лиш Богові душу винним. Слухався її, як мала дитина, все робив коло хати, порався в городі і любив, наче маму рідну. А жінці чого ще треба? Тим більше — жінці згорьованій? Але теперішня поведінка Кирилова Катрю стривожила і вона вирішила, що, як лиш закінчиться сапка, повезе Кирила в район, до лікарні.

А позаяк сапка в селі довго не закінчується, то Катерина й далі ходила собі день у день в поле, а Кирило залишався вдома із своїми відчаєм та страхом перед маленьким, голомозим, в'їдливим чоловічком, що не давав йому з народження ні жити, ні вмерти. Кирило знав, що коли є кара Божа, то вона схожа на Михайла Чорноротого. Чорнописький був його карою Божою із самого народження, з тих маленьких літ, коли вони удвох почали гуси пасти на вигоні. Отоді-то і закінчилось, не почавшись, Кирилове дитинство. Почалася мука, залита сльозами приниженої і ображеної маленької Кирилової душі. Михалько збиткувався над нещасним Кирилом, як тільки міг, вигадуючи все нові й нові тортури і муки. І то лиш за те, що Кирило через свій кістяний язик ніяк не міг вимовити — Михайло, а лиш — Мими… хха… А одного разу прип'яв його Чорноротий Мимиха за це налигачем до кілка замість корови Мусі і Кирило, плачучи, мусив їсти траву та щосили мукати, як Муся, що в той час преспокійно паслася собі у чужім городі.

Кирило ніби зараз бачив перед собою перекошене від злостивого єхидства сухеньке личко, тонкогубий рот Мимихи Чорнописького, що сипав, як з міха, на Кирила образливі погані слова, прозиваючись з нього по-всякому. Ким тільки лютий Мимиха не обзивав нещасного Кирила, при тому ще й лупцюючи його знавісніло десь за хлівом у кукурудзі. І так усе життя… Даремно Кирилова мама погрожувала Михайлові прутом, даремно ходила жалітися на нього старим Чорнопиським. Даремно Кирило питав Бога, чому в Нього є Божа кара лиш для нещасного Кирила і нема кари Божої для злого Мимихи.

Не було Кирилові щастя-долі, аж доки його мучителя не забрали в армію. Мучителя забрали, але останнє прізвисько, яке причепилося до Кирила, мов той реп'ях, зосталося. І сільські діти, побачивши Кирила, починали, як навіжені кричати: — Муму! Муму!

Кирило через слабкий свій розум в школу ходив мало, книжок не читав і тому про Герасима і його Муму нічого не знав. Він думав, що сільські діти прозиваються з нього так тому, що вони виростають, закінчують школу і кудись їдуть, а він все пасе і пасе свою корову Мумусю…

Але все ж прізвисько йому дошкуляло і заважало жити. Ще більше, як знущання Мимихи. Бо від Чорноротого можна було сховатися, втекти, обійти його, а від прізвиська — ніде було дітись. Але є Бог на світі, бо після армії Мимиха Чорнописький в село не повернувся, десь по світах валандав. Тим часом напрасливі та язикаті сільські діти виростали і теж ішли в армію або їхали вчитися. Поволі забували в селі і Кирилове прізвисько, і самого Кирила, якому з невеликого розуму здавалось, що у світі з дня на день стає все більше й більше добрих людей. А коли після смерті мами прийшла до нього Катя, Кирило повірив, що минулися всі його нещастя і почалось одне велике щастя.

І от Чорноротий знову об'явився, поселився в порожній батьківській хаті та заколобродив селом, а найбільше довкруг Кирилового обійстя. І Кирило втратив спокій, сон, апетит, а згодом йому з того відчаю зовсім розхотілося жити.

Хотів поділитися своїм горем із Катрею, але не знав як. Хоча Катерина була з ним добра і ласкава, але не розуміла з півслова, як мама. А на багато слів Кирило був нездатний. Балачка виходила в нього плутаною, слова — неоковирними, до всього він ще й загикався від переживання… Тож нічого не залишалося Кирилові, як лиш тяжко каратися, сидячи в хаті, та чекати, коли нарешті Чорнописький знов у світи поваландає.

А одного дня Кирилові здалось, що так воно й сталося. Він вийшов із хати і, все ще озираючись, нагинці пробіг поміж кущів смородини за хлів. І лиш став собі нужду справляти серед кукурудзи, як з неї вискочив… Чорнописький! Чорноротий Мимиха був схожий на лисого дідька, що вистрибнув із самого пекла: тонкогубий, уже беззубий чорний його рот ворушився у єхидній усмішечці, злі білі очка свердлили в Кириловім серці дві чорні дірки.

— Ага, Муму, попався! — Тоненько засміявся страшний, як дідько, Чорнописький, — А чого це ти мою кукурудзу поливаєш? А от зараз я тобі пуцьку відріжу, а Катерину собі заберу. І буду з нею жити, і… — І Чорноротий почав говорити дуже погані і дуже сороміцькі слова про Катю, а Кирило стояв, паралізований страхом і відчаєм, і не мав сили вирватися та втекти, навіть тоді, коли Чорнописький почав кропиву рвати та запихати йому в штани.

Коли Катря повернулася з поля, Кирило лежав на ліжку і тихенько скімлив, тримаючись обома руками за матню. Даремно вона добивалась від нього слова — слова покинули бідного Кирила, він тільки мимикав і жалібно схлипував. Але скоро не витримав, показав Катрі розпухле своє багатство, жаліючись:

— Боболить… Мимиха…

Катерина вжахнулася, все зрозуміла і цілу ніч гладила по голові Кирила, приказуючи: — Не плач… я йому покажу, тому виродку клятому!

Вранці Кирило крізь вікно бачив, як біля воріт Катря щось казала Чорноротому, а той лиш за живіт хапався від сміху. Кирилові здалося, що й Катря усміхається, і від цього йому стало самотнього і страшно, що Мимиха забере в нього Катю, як відбирав завжди усе: і батіжок, і хліб із смальцем, і м'яч, який мама колись із базару принесла… І зостанеться Кирило сам один на білому світі, бідний і нещасний.

Всі наступні дні Чорнописький, як тільки-но Катерина зникала із сапою в кукурудзі, регочучи, біг слідом за нею, а потому підходив до вікна і солоденьким голоском розказував принишклому в хаті Кирилові, що він тільки-но з Катрею виробляв і що вона нібито не сапає ніяку там кукурудзу, а лежить в нього на ліжку і…

Кирило трусився весь від страху, відчаю і болю, але не озивався. Перестав він озиватися і до Катерини, і та остаточно стривожилась і не знала вже, чи везти Кирила до лікарні, чи викликати з району міліцію на клятого Чорнописького, чи по-доброму з ним поговорити…

Якось увечері, коли за вікном шуміла злива, Катерина, дочекавшись коли Кирило засне, взяла з буфету півлітру і вийшла нібито до худоби подивитися. Вернулась аж під досвіток. Кирила в хаті не було. Катря стривожилась, але шукати чоловіка не стала, надіючись, що вийшов він по нужді. Швидко переодягнулась в потемках в суху сорочку, шаснула на ліжко під саму стіну і прикинулась сплячою. Кирило не забарився. Спиною Катря відчула, що в нього зуб на зуб не попадає від холоду, та виду не подала. І лиш тоді, коли Кирило, зігрівшись під ковдрою, затих, полегшено зітхнула.

На другий день Чорнописький десь зник: він більше не переймав Катерину біля воріт, не приходив під вікно розказувати Кирилові солоденьким голоском сороміцькі байки про себе й Катю і не чекав його за хлівом з кропив'яним віхтем. Тож скоро Кирило заспокоївся, покинув своє сховище за запічком, ходив подвір'ям без остраху, звично порався по господарству, виглядаючи з поля Катерину. Він знову став тихим та веселим, як усі блаженні.

Катерина ж навпаки — ходила стривожена, здригалася від кожного стуку, від кожного рипу хвіртки, а вранці сторожко озиралася, перед тим як щезнути в шелесткій кукурудзі. Та поволі, дивлячись на щасливе обличчя Кирила, що зазирав їй у вічі та терся до плеча, мов той кіт, теж заспокоювалась, думаючи, що є таки Бог на небі і все той Бог бачить.

А якось Кирило сказав їй ціле речення і було в ньому те, що не казав Катерині ніколи, навіть дівкою, жоден чоловік при здоровому глузді: — Я Ккакатю… нніні… кккомму не дддам.

І сказав це з таким притиском, що Катерина аж сахнулася. А далі розхвилювалася до сліз і вперше не пригорнула Кирила, а сама припала до нього. А потому, що б не робила, думала, що Кирило не такий дурний, як декому здається, що добре все розуміє, та лиш сказати, бідний, не може. І вперше в її душі ворухнулось щось тремтливо-трепетне, зовсім не схоже на звичну жалість.

І знову оселилось в Кириловій хаті тихе, незавидне щастя, в якому вони удвох із Катериною шаруділи собі, як миші в кукурудзі.

…Через рік за кукурудзяними полями, у яру, порослому молодою дубиною, трактористи знайшли вимите із землі рясними дощами тіло чоловіка, в якому впізнали Михайла Чорнописького, що минулого літа гостював у селі. Приїжджала міліція, довго шукала, та нічого не знайшла, крім перетлілого налигача на шиї покійника. А оскільки Чорнописький був чоловіком нікому в цьому світі не потрібним через свій чорний рот і вредний характер, слідство скоро припинили і справу закрили.

Поховала Михайла Чорнописького сільська рада без попа, на краю цвинтаря, як самогубця. Того дня лило мов із відра. Тож за возом із домовиною по розгаслій сільській вулиці брьохкались тільки гробокопи та найближчі сусіди — печально-сувора Катерина і злякано-здивований Кирило.

2002 р.

ЖЕКА І СПИРИДОН

Спиридона Спиридоновича Елеонора Мойсеївна знайшла на Різдво у промерзлому брудному під'їзді. Сидів, забившись між холодних облуплених батарей, і дивився на неї сумними розумними очима так жалібно, так жалісно, що Елеонора Мойсеївна аж перечепилась через той погляд. Вона довго стояла і дивилась на Спиридона Спиридоновича і не знала, що робити. Як від усіх бомжів, від нього кепсько тхнуло, але крізь бруд і нещасність проступала благородна порода. Видно, Спиридона Спиридоновича дійсно спіткала біда. В якусь мить Елеонора Мойсеївна відчула в ньому рідну душу, бо сама останнім часом почувалася самотньою, покинутою і зовсім бідною. Раніше вона хоч підробляла уроками музики, але руки її доконав поліартрит. І тепер вони із Жекою, сином від другого шлюбу, перебивалися з хліба на воду на її мізерну пенсію викладачки фортепіано Київської консерваторії.

Жека, після розвалу «Укртелефільму», де він раніше працював асистентом оператора, зостався при своїх інтересах. Почав прикладатись до чарки та шастати по молодицях, а коли остання вигонила, повертався додому і цілими днями спав та злісно бахкав дверцятами порожнього холодильника.

Дочка Елеонори Мойсеївни від першого шлюбу, дитина вдаліша, аніж від другого, метикувата і здібненька, років десять як виїхала з сім'єю в Ізраїль. Кликала все маму, але маму туди не пускав безпутний Жека. Даремно Елеонора Мойсеївна просила його: женись на порядній єврейській дівчині… Син психував і кричав:

— Да на хрєна ано мнє — я же падохну от скукі!

Даремно Елеонора Мойсеївна просила його їхати вслід за сестрою. Жека психував і своє долдонив:

— Да на хрєна ано мнє — я же падохну там от жари!

Скоро Елеонора Мойсеївна перестала просити, зрозумівши, що синові, як і його покійному батькові — чалдону сибірському, нічого, крім півлітри і баби, в цьому житті не треба було.

Згадка про сина, який знову десь пропадав, вирішила долю Спиридона Спиридоновича. Елеонора Мойсеївна приволокла його додому, нагодувала соєвими сосисками — єдиною святковою стравою, а потім, позичивши в сусідів шампуню від бліх, купала його в гарячій пінистій ванні. Охлялий і приморожений Спиридон Спиридонович терпів водяні екзекуції мовчки, як справжній інтелігент, і врешті заснув мирним сном на кріслі, замотаний у старі сорочки покійних чоловіків нової хазяйки. Там його мало не розчавив п'яний Жека. Розгледівши в ганчір'ї Спиридона Спиридоновича, він почав психувати і кричати:

— На хрєна ти єво пріволокла, етого бомжа?! І так жрать ні хрєна, а ана всякую тварь бєздомную волокйот!

Спиридон Спиридонович не зрадив благородним своїм кров'ям, витерпів образи мовчки, але… демонстративно пересунувшись із незручного шкіряного крісла у перини до Елеонори Мойсеївни — на територію, недосяжну для дурнуватого Жеки. Жека від нахабства бомжа аж протверезів, на що Спиридон Спиридонович, розкинувши на перинах відмите і віджиле тіло, лиш переможно помуркував та вусами ворушив.

З того дня і почалась між Спиридоном Спиридоновичем і Жекою запекла і затяжна війна. Жека, вигнаний останньою терплячою пасією, тверезий, від чого ще дурніший, влаштовував на Спиридона Спиридоновича справжнє полювання. З диким криком: «Кастрірую, урод хрєнов!» гонив його по квартирі, кидався чобітьми, морив голодом, з'їдаючи все, що можна було з'їсти на скромній кухні Елеонори Мойсеївни. Елеонора Мойсеївна страждала, жаліла нещасного Спиридона Спиридоновича і потайки підгодовувала його прихованим бозна в яких потаємних закамарках холодним і слизьким лівером.

Такого приниження від чалдонського нащадка Спиридон Спиридонович довго витримати не міг — збунтувалась благородна порода, і він почав мстити. Чисто так, як міг мстити принижений, загнаний у глухий кут чоловік, і тими засобами, які були йому доступні в тяжких умовах хатньої партизанської війни. Отож Спиридон Спиридонович, доведений до відчаю, почав паскудити на все, що пахло психованим Жекою: на смердючі черевики, давно не прану куртку, а особливо полюбляв Спиридон Спиридонович кропити нижню білизну ворога.

Жека ці пахучі терористичні акти Спиридона Спиридоновича помітив не зразу. А як помітив, озвірів, вчинив справжню бойню, а далі і задумався, зрозумівши, що сили нерівні. А зрозумівши це, зрозумів, що і Спиридон Спиридонович — жива істота і, як мужику, нелегко йому отак жити — без їжі і баби. По собі знав. І пом'як Жека до непроханого квартиранта. А пом'якнувши, заходився серед своїх молодиць шукати Спиридону подругу, «а то єщьо рехньотся мужік», — казав у телефонну слухавку співчутливо.

Життя в Жеки знову завирувало. Милосердні молодиці знову впускали до себе Жеку, годували його і відправляли додому із подружкою для Спиридона. Але Спиридон Спиридонович нареченими гидував. В кращому випадку шипів і фиркав на них, а найчастіше забивався під перини Елеонори Мойсеївни і робив вигляд, що його нема вдома. Імпотентна поведінка Спиридона Спиридоновича доводила Жеку до тихого сказу:

— Ну, прідурок… Што, совсєм чокнутий? Кто же от такого отказиваєтся?!. Сама же прішла!..

Зворушена Елеонора Мойсеївна то плакала, то сміялась, а коли зачинялись за черговою «нєвестой» і лютим Жекою двері, годувала Спиридона Спиридоновича його улюбленими соєвими сосисками.

Після невдалих благодійно-сексуальних акцій задля психічного здоров'я Спиридона Спиридоновича Жека знову озвірів і війна переросла у вищу стадію — терористичну. Серед цих підступних побоїщ не помітили вони, як несподівано і тихо відійшла у вічність Елеонора Мойсеївна. Правда, Спиридон Спиридонович першим відчув це своїм звіриним чуттям. Він мужньо виліз зі свого окопу, обнюхав нібито сплячу Елеонору Мойсеївну і неждано заридав, страшно і гірко. Несамовитий крик Спиридона налякав Жеку. Той кинувся до матері, але вона була вже холодна. Спиридон кричав, Жека метався по квартирі, ошалілий від однієї думки — за що поховає матір?

Допомогли мамині родичі по першому шлюбі і давні її приятелі по консерваторії — піаністи Баренбойми: вони і сестрі сповістили в Ізраїль, і похорони зорганізували. Хоч і була Елеонора Мойсеївна православною, поховала її єврейська община за давнім іудейським звичаєм, замотавши у довжелезний білий саван. Молодий раввин сказав:

— Бог сам розбереться із сестрою нашою.

Дочка з Ізраїлю приїхати на похорон не встигла, тож ніхто, крім Спиридона Спиридоновича, і не плакав за покійною. Але для людей було досить того страшного Спиридонового ридання. Вони ніби тікали від нього, поспішаючи винести Елеонору Мойсеївну з хати до заходу сонця. Спиридон Спиридонович провів свою хазяйку аж до автобуса, а потому довго дивився у той бік, куди він поїхав, ридаючи та глухо постогнуючи, як від болю. Більше Жека Спиридона Спиридоновича не бачив.

Аж через рік зустрілись вони у промерзлому напівтемному підвалі свого старого будинку на Подолі.

На той час Жеку, який зовсім пустився без матері берега, круті хлопці споїли і примусили підписати угоду про купівлю-продаж квартири. А коли він, добре вибитий перед тим, підписав, викинули в під'їзд. Отож бездомному Жеці нічого не зоставалось, як тимчасово поселитись у знайомому з дитинства підвалі. Там його, біля гарячих труб парового опалення, і надибав Спиридон.

Коли Жека відчув щось тепле, м'яке і лоскотливе на своєму обличчі, злякався — думав, що то щур. Але, придивившись ближче, побачив просто перед носом сяючі зеленим фосфором розкосі очі, білі вуса на моругому лукавому писку, і впізнав Спиридона Спиридоновича. Радісно знетямившись від зустрічі з близькою душею, Жека довго тискав і цілував Спиридона Спиридоновича у колючі молодецькі вуса. А потому запхав кота за куртку і вони заснули, зігріваючи один одного в морозну різдвяну ніч.

2002 р.

ДИКА ДЖУНҐЛЯ

Він боявся, що вони не прийдуть. Але вони прийшли. Всі до одного — герої його фільму «Батьки нації». Коли вони, в скромних ділових костюмах від найкращих дизайнерів Європи, оточені ескортом охорони, заходили в зал, їхні ідеально прошиті спини злегка морщились, а очі сторожко металися, вивчаючи обстановку. Він біг на півсантиметра попереду, показуючи дорогу до заброньованих для них місць у літерному ряду, щасливий, як сирітка на президентській ялинці. Подолавши стометрівку без жодного пострілу, підбадьорені оплесками спеціально запрошених із цією метою першокурсників інституту культури, де Стас Шукальський (за паспортом — Шукайло, на прізвиська — Шука і Шакал) викладав як вмів режисуру кіно, герої зручно вмощувались, заспокоювалися, обличчя їхні набували звичного скам'яніло-відстороненого виразу.

А потім він говорив, стоячи на півметра вище над нами, солодко переживаючи легкий страх за подібне зухвальство і водночас — підленьке торжество власної перемоги.

Він хвилювався, боявся збитися, хоч повторював те, про що тисячу разів писав і говорив:

— Наша національна трагедія в тому, що ми, як кажуть брати-росіяни, ленивые и нелюбопытные, неорганізовані, не привчені працювати, схильні до анархії і заражені мікробом тотальної експропріації. Нас зіпсувало православіє, наклавши на нашу національну мрію (тут Шукальський криво усміхнувся, підкреслюючи інтонацією, що зумисно вкраплює у високий публіцистичний стиль розмовну лексику), лежати на печі і жувати калачі — віру в те, що однією лиш молитвою до Бога можна купити собі благоденствіє на землі і царство на небесі, і до решти розтлінили більшовики своєю лже-ідеологією соціальної рівності, яка, врешті, зводилась до права більшості на соціальну бідність. І це, як не трагічно, нас влаштовувало. Притому — віками… Ви подивіться, кого оспівує, кого ідеалізує (хотів сказати — народ, але згадав, що це нині звучить архаїчно, тому виправився)… ідеалізують українці? Кого увічнюють? Розбійника, дикуна і розтлінника чужих дружин Олексу Довбуша. Психічно неврівноваженого сільського Джека-зарізяку Устима Кармелюка? Але це ще не все! Хвороблива наймитсько-злидарська ментальність українців сягає свого апогею, возвівши на п'єдестал національної героїні — Марусю Чурай, яка (додуматись до такого!) отруїла свого нареченого Гриця тільки за те, що він надав перевагу не їй, злиденній вдовиній дочці, а дівчині з порядної заможної родини…

В залі стояла глуха, як в льоху, тиша і, підбадьорений нею, автор-постановник фільму «Батьки нації» продовжував ще з більшою наснагою:

— В той же час байдужим, ба навіть ворожим зоставався український (хотів сказати — електорат, але згадав, що вибори минули)… загал до тих, чиїм коштом зводилися храми і палаци, будувались університети і лікарні, бібліотеки і залізниці, музеї і консерваторії, врешті, заводи і фабрики… Як не драматично, але цей народ (тут він ужив це слово в його негативному, приниженому значені) в переважній своїй більшості — історичний і генетичний люмпен і наймит, схильний, як і всі дикуни, до спонтанної нематеріальної творчості, що виливалась в казки та пісні (не маючи ні голосу, ні слуху, Шукальський зневажав… цих співунів, уважав свою приналежність до них помилковою і шукав своє коріння серед інших, практичніших, народів, які споконвіків співіснували на теренах України), не міг навіть цього оцінити! Більше того, йому всього цього не треба було… Йому не треба було цивілізації!!! І в сімнадцятому з почуттям пролетарської справедливості він почав усе це нищити і нищить донині! А наша вітчизняна література? Наше сумнозвісне кіно? Хто їх герої і героїні? Іван, який постійно «не туди б'є»! Пропаща сила — Чіпка! Сільська повія, а згодом покритка — Катерина. Озвірілий колій Ярема, знавіснілий дітовбивця Гонта! Каторжник Варнак! Шевченко, сам Шевченко, якого ми всі обожнюємо, завалює одного літа в помістя до інтелігентних, високоосвічених людей — панів Рєпніних, і замість того, щоб відповісти на чисте кохання прекрасної Варвари, пише на неї буквально пасквіль, і шукає собі дружини серед неписьменних дворових дівок та кріпачок, напившись оковитої з лакеями!

І тут Стас Шукальський відчув, що тиша в залі натягнулась, як струна на грифі гітари. І — тріснула: в самому кінці зали демонстративно встав, ляснувши стільцем, високий імпозантний чоловік.

Шука мало не вилаявся вголос від здивування, звідки взявся на презентації, так обережно зорганізованій, за персональними запрошеннями, цей вічний революціонер і вічний репресований (і все через свою нетерпимість) Мирон Волинець, як той закричав через увесь зал:

— Не смій, паскуднику плюгавий, оскверняти святе ім'я нашого Пророка! Не смій, лицеміре проклятий! Ти сам — лакей і прихвостень! При всіх владах — ти наймит і стукач! Скільки тебе, мерзотнику, знаю, то годуєшся тим, що облизуєш задниці властьімущим. Покидьок!

Останні слова Волинець прокричав уже з фойє, куди його грубо виштовхали вчасно підоспілі охоронці батьків нації.

І знову в невеликому залі запала тиша, напружено-чутлива, як у криниці. Шукальський похолов, збагнувши, що із Шевченком його «занесло». Взагалі, з Шевченком у нього своя рахуба. З молодості, коли він ще не був режисером і бігав по столичних літературних журналах зі своїми сценаріями, які скромно називав повістинками. І треба ж було, щоб один редактор (з тих пір Шукальський з ним не вітається) бовкнув йому щось на зразок: «Навіщо це ви, чоловічку, пишете, коли Шевченко вже все за вас написав і всю правду сказав».

«У Шевченка своя правда, а в мене — своя», — відрубав юний Стас Шукайло, розсмішивши зарозумілого редактора до гикавки. І зараз він мусив щось сказати… Щось таке, що зняло б небажану напругу в залі. І він, вистежуючи можливих диверсантів серед нечисленних приятелів, організованих поклонників та куплених журналістів, зімітував грайливо переляк:

— Повірте, це не розіграш, не підставна качка… Видно, сама доля привела в цю залу цього чоловіка, щоб продемонструвати на прикладі нашу трагічну національну пристрасть бунтувати там, де просто треба… працювати.

Жарту не вийшло, але темною безоднею тиші прошелестіли єхидні смішки, шепіт, шелест одежі… За мить запала тиша і зал знову був готовий слухати. І він продовжував:

— Візьмемо час зовсім недалекий. Двадцяте століття. Тоді, коли світові могутні літератури, а з ними і кінематограф, обирають своїм героєм людину підприємливу, успішну, господаря життя, власника, герой радянської літератури і мистецтва — сучасник, або, вірніше, чесний недоумок, передовик соцпраці, який тішиться перехідним вимпелом і путівкою в Моршин, чекаючи тридцять років на квартиру у «хрущовці» від заводського парткому… Тож не дивно, що на Заході творилась ідеологія успіху, поступу, прогресу, у нас же — злиденної тарганячої общаги, перепрошую, гуртяги, безоплатного трудового ентузіазму і азіатського злодійства. Отож, як сказав один з батьків нашої демократії, маємо те, що маємо.

Під зовні незворушними почесними гостями злегка зарипіли стільці. І Шукальський заспішив загладити власну думку про не таке вже й погане для батьків нації вчорашнє.

— Сьогодні — нові часи і нові герої. Це люди, які наперекір нашій національній традиції, відмовились бути злиденними, бідними, а отже — другосортними. Вони хочуть бути багатими. Вони хочуть зробити багатими нашу державу і наш, перепрошую, народ. Про них — мій фільм. І я мрію, щоб він став, грубо кажучи, посібником, інструкцією для кожного українця, який хоче бути успішним… А зараз, дорогі друзі, я хочу представити вам тих, на чиєму рахунку сотні, тисячі добрих справ: збудовані храми, магазини, дитячі притулки і сиротинці, спортивні зали, салони краси, бензоколонки і нафтопроводи… В чиїх господарських руках — видавництва, телестудії, газети і картинні галереї… Якби не вони — нічого б цього вже не було б. Не було б культури і мистецтва. Була б одна суцільна поголовна тотальна руїна…

Він витримав печальну паузу і — завершив зі світлим, радісним оптимізмом:

— І щоб наша держава вирвалась чимскоріше із хуторянської трясовини на планетарні обрії, сьогодні — не просто презентація мого фільму, сьогодні — презентація Міжнародного фонду підтримки українського кіно — скорочено: Емфапеук! Вітаймо його ініціаторів і засновників! Хвала і слава невмирущій традиції добротворіння, красотворіння, славотворіння! Хвала нашим новим Мазепам, Терещенкам, Чикаленкам, Симиренкам! Людям, що, як рідні батьки, дбають про славу нації! Дозвольте представити вам почесного президента фонду і членів великої благочинної ради…

Він називав відомі всім імена, «захлинаючись пієтетом», як згодом напише одна з газеток, батьки нації скромно вставали, кланялись в бік публіки, і намагалися пошвидше всістися до неї спиною.

Напівпорожній зал в'яло реагував ріденькими оплесками. «Засранці! Засранці і заздрісники!» — скреготав зубами Шукальський, і, вигукнувши зумисно театрально: «А тепер — фільм!» — покинув сцену з високо піднесеною лискучою від поту лисиною. За лаштунками дав волю люті, накинувшись на відповідального за презентацію працівника Будинку кіно:

— Вимикай світло і давай кіно! Негайно! Негайно!

Відповідальний шарахнувся, кинувся до електрощита, світло погасло, на білій плямі екрану з'явилися титри.

Переконавшись, що все йде нормально, Шука заспішив у сусідній кабінет, де накривали столи три його останні дружини. Дві перших були негодящі для таких оказій: компрометували його своїм похилим віком і сільським виглядом (замолоду Шука одружувався чомусь тільки з вчительками української мови). Керувала дружинами місцева буфетниця Рая. Рая, яка не раз, як добра самаритянка, заповнювала своєю любов'ю вакуум у душі Шукальського між черговими шлюбами і була в курсі всіх його проблем, поблажливо вчила двох актрис і художницю (в останні десятиліття режисер зациклився на творчих жінках), як тоненько нарізати ковбасу, сир, овочі і з цієї січки творити апетитні канапки. Бутерброди з ікрою та сервіровку столів Рая нехарапутним жонам не довіряла. При всій відповідальності своєї місії буфетниця встигала приколюватись, провокувати дружин на світську бесіду і контролювати ситуацію, аби, не приведи Господи, екзальтовані «шукачки» не порізали одна одну. Але жінки поводились достойно, певно, стимулювала до толерантності присутня тут дочка від якогось із перших двох шлюбів, дівчинка років шістнадцяти.

— Ну що, подруги бойові, розстелили скатерть-самобранку? — весело оскалився Шукальський, на що жони відреагували кислими усмішками і глухим стукотом ножів: були ображені, що на перегляд фільму підступний Шука запросив тільки найостаннішу, себто наймолодшу свою дружину — нахабну тележурналістку популярного каналу. «Падлюка, — думали жони одну і ту ж думу, — він використав мене, мій талант, мою вроду і молодість у своїх ігрових фільмах для власної популярності. А тепер, коли нема державного фінансування, використовує для „розкрутки“ наївних, дурних дівчаток».

— А ти чого тут? Серед цих бабів? — вдавано суворо прикрикнув Шукальський на дочку. — Ану, марш в кінозал! Там тебе зачекались…

Дочка зашарілась і випурхнула, щаслива не бачити більше батькових мегер. А ті лиш красномовно перезирнулись (що теж не проминуло уваги Шуки), мовляв, вже й дочку підстилає під спонсорів, як нас колись під начальство.

«Певно, запримітили вражі баби, як я представляв дочку тому крутому молодцю, що розбагатів на торгівлі бензином», — подумав Шука і заспішив відомстити колишнім супружницям:

— Раїсо Пилипівно, ти вже, кицуню, навчи, навчи цих білоручок хоч ковбасу різати, бо ж вони тільки й знають, що чужі тексти читати та щось там мурзати по мішковині, — розважався й далі збуджений власним святом Шукальський.

Дружини дружно мовчали: добре знали єхидний і непередбачуваний норов екс-мужа. Тож тільки у незалежної і «золоторукої» Раїси Пилипівни весело заколихався у відповідь на жарти Стасика пишний бюст. І справді, Шука враз позеленів, стрепенувся і як ужалений вискочив у темний коридор.

Тридцятихвилинний короткометражний фільм про батьків нації закінчувався простим і геніальним символом: кінострічка із вкадрованими світлими і добре відомими ликами першої десятки можновладних і маєтних людей держави виносила Україну по золотій спіралі у безконечний всесвіт…

Екран погас. Засвітились люстри. Помітно поріділі ряди глядачів встали, заплескали зумисне старанно, намагаючись не дивитись одне на одного. Дещо знічено почувались і герої фільму, готові ринутись до своїх «мерсів» та «опелів». Шукальський все це бачив: кланяючись, пильно стежив за кожним їхнім рухом. І лиш-но найкрутіший з «батьків» зробив крок до виходу, як він одним стрибком перескочив рампу і вчепився за «батьків» ґудзик. На його обличчі було стільки принизливого прохання зостатисья що «батько нації» покірно рушив за автором, на його думку, дурацького фільму, який показувати людям не тільки соромно, а й… небезпечно — почнуться голодні бунти.

«Якщо я не заволочу їх на фуршет, мені — хана, і фонду — хана, і надії прорватись: ніхто ніколи більше не дасть мені ні копійки, кіношна потолоч засміє, а журналісти до скону носитимуть мене в зубах, як еталон нездари і невдахи», — з жахом думав Стас Шукальський, не відпускаючи ґудзика.

Нарешті довга дорога до фуршету вперлася у розкішно сервіровані столи. Ошалілий від щастя режисер презентованого щойно документального фільму «Батьки нації» Стас Шукальський відпустив ґудзик на рідних грудях мецената, тремтячими руками розлив по чарках коньяк «Коктебель» і тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання, виголосив:

— За істинних творців фільму — його великих героїв, які люблять Україну не лиш до глибини душі, а й до глибини… гаманця! За фундаторів фонду! За розквіт вітчизняного кіно!

Зголодніла журналістська публіка, блазнюючи, заволала «ура!», заблимала фотоапаратами, забігала з телекамерами. Батьки нації стрепенулись, як бойові коні на параді перемоги, заусміхались, закивали головами, маючи на увазі рідний народ, який завтра побачить їх по телевізору в колі творчої інтелігенції. Через п'ять хвилин високі гості покинули фуршет, а демократична братія піарщиків кинулась на бутерброди з ікрою, шинкою, на балики, фаршировану та червону рибу, солоні еклери та різну іншу смакоту, придуману золоторукою самаритянкою Раїсою Пилипівною.

«Щоб ви полопали, ненажери прокляті», — лаявся в глибині вимученої душі винуватець торжества, з жахом підраховуючи нанесені його гаманцю збитки. Але дітись не було куди, мусив пережити і цю трагедію. Тож, скріпивши серце, щоб не розірвалось з розпуки, ходив, оскалившись усмішкою, серед медійних мідій і піраній, оглушений чавкотом, розчавлений марністю всіх своїх високих поривань. Сам Шукальський не пив і не палив. Давно. Зав'язав після того, як одного разу в час святий чергового запою прокинувся серед смарагдових їжаків, якими аж кишіла його холостяцька (після енного розлучення) «малосімейка». Злякався, що хана, і різко змінив курс житейського корабля. От тільки зав'язати не міг ніяк із… женщинами. Хоч із власного гіркого досвіду виродив печальний умовивід: жон менять — только время терять, — який, до речі, став популярним крилатим виразом у столичних мистецьких колах, бо ж, як відомо з історії мистецтв, вражі баби (гірше чуми, вина і наркоти) не одного генія скопитили.

Шукальський блукав серед галасу, булькання і плямкання, шкодуючи, що не мав при собі «Калашника», і радіючись водночас, що не мав, бо тоді б йому довелось відсидіти за цих оглоєдов, як за щось добре. Деякі з них з ним цокались, але переважна більшість не помічала, зайнята (вже!) пожиранням десерту. Таким непоміченим він обійшов останніх своїх дружин, що, підпивши, на пропаще кадрили обсипаного крихтами останнього в історії українського кіно кінокритика із ледь животіючого журналу «Сінема». Проминув дочку від котрогось із ранніх шлюбів, яку явно клеїв тупуватий тип типу нового українця, розбагатілого на торгівлі бензином, котрий, до речі, виявився не таким вже й тупим, а справжнім патріотом і палким шанувальником вітчизняного кіно. Явився сюди сам, без запрошення, не будучи навіть героєм фільму. І от, не побіг слідом за батьками, а зостався, хоч має зелені не менше, ніж ті… А може, підозрював в душі Шукальський, нуворишу ручки сверблять прикупити за чесно зароблені гроші телеканал або ще крутіше — назвати своїм іменем кіностудію Довженка. І знімати про себе круте кіно… Інтелігентної слави захотілось чоловічку! Зрозумів, що життя коротеньке, а мистецтво — вічне. Ох, це вічне мистецтво! Цей вічний… содом і гоморра!

Доклавши чималих зусиль, щоб потрапити в поле зору галантного спокусника власної дочки, Шукальський привітав його піднятим келихом. Той з хвилину чавив нєжним взглядом лисого чоловічка, що посмів перебити йому приємну тріпню з дамою, аж доки налякана дама не пікнула: — Ето мой папа, єво фільм…

— Шо ж ти молчіш, мужік? У мєня к тєбе дєльце. Так штук на двєсті. А ти нє проявляєшся. Обіжаєш, брат! Вот — візка, брякні…

— Когда? — стрепенувся радісно Шукальський.

— Ладно, — враз потух король бензозаправок. — Сам найдусь. А тєпєр — дай с дочкой побазаріть, ладно? І нє обіжайся…

Ще б пак! «Нє обіжайся!» Обіцяв «штук двєсті» і — «нє обіжайся»… А може, бреше, понтяра, щоб відчепитись? Знаємо ми ці круті приколи!.. Від невизначеності і двозначності власного становища на власному святі йому закортіло перекинутися слівцем-другим із вірною подругою Райкою, але добра самаритянка Раїса Пилипівна взяла на абордаж аж трьох зразу невідомо звідки явлених його вічних суперників — нікому ніколи не відомих кінорежисерів (типу Волинця) у стані перманентного простою. Тож ображений Шукальський зробив різкий розворот на місці, шукаючи іншу добру душу. Однак доброї душі серед цього п'яного бомонду не знайшлося. Не було поблизу й теперішньої дружини в законі…

На щастя, страждання Стаса Шуки були недовгими, як і слава. За півгодини від фуршету зостались одні обгризені столи. Наситившись, піранії-піарщики звільна купчились та тусувались довкруг його наймолодшої дружини, що, невідомо звідки випірнувши, преспокійно чадила, як швець, цигарка за цигаркою і хилила, як вантажник, чарку за чаркою, але Шукальського це вже не обходило. Він ніколи не ревнував своїх жінок, навпаки, використовував їхні ресурси та популярність в інших чоловіків з великою користю для себе. І вони, вражі баби, того заслуговували, як і ця язиката мала тележурналістка, якій до повного набору просунутої дами не вистачало шлюбу з відомим, хоч і призабутим, кінорежисером. Тож хай відробляє свій… імідж ділової леді. Хоч би й з чортом рогатим, аби лиш про фільм написали газети та згадали у телепрограмах… Між іншим, ця мала — молодець. Серед її свити Шука запримітив миршавенького редактора популярної серед мистецького андеґраунду скандальної літературної газетки, манірну дівицю в екстравагантних прикидах з ілюстрованого журналу для дружин нових українців, косату марусю з націоналістичної та стрижену шушеру з шовіністичної рептильок, навіть пана з «Урядового вісника», та ще з десяток не впізнаних, але яскраво виражених кріейтерів. Помітивши блукаючого господаря презентації, товариство заусміхалось, молода дружина чмокнула його в щічку і за мить забула його, зайнята розмовою про розподіл політичних сил в парламенті та шанси опозиції.

Тож творцеві кіношедевру не залишалось нічого іншого, як непоміченим покинути зал і Будинок кіно, сісти у свій драндулєт, придбаний на зекономлені від фільму гроші, і поторохкати на свою Оболонь.

«Який же я ідіот, — думав дорогою, — на кого ображаюсь? На це бидло? Вічно голодне, як сарана, а тому вічно продажне бидло? На цей люмпен? Йому б тільки жерти в три горла за чужий кошт та ганьбити людей, які щось роблять… народ лінивців і експропріаторів… Та на зло усім свято Стаса Шукальського все-таки відбулось… Свято творчої людини, яка вміє „розкрутитись“, вигідно продати свій талант, бо — не бажає, не-ба-жа-є бути злиднем-лохом! Не хоче доношувати старі лахи, допивати чарки по чужих презентаціях, скиглити та виглядати, чи не несуть на тарілочці із золотим обідочком грошики. Не несуть! Ніхто вже не несе. І ніхто в президію не кличе. Кругом — торговиця! Дикий ринок і велика джунгля! Та треба жити, і треба жити добре. Ради цього святого принципу — Шукальський готовий на все! Тим паче, що цьому Шукальському осточортіло торохкати на Оболонь, в однокімнатну (після п'яти чи шести переділів майна з колишніми дружинами) „готельку“, а хочеться дожити віку з молодою жоною в трикімнатній квартирі на Печерську…»

Опівночі його розбудив телефон. Дзвонила якась жінка, питала, де Віта. Спросоння довго не міг зрозуміти, чого вона від нього хоче.

— Яка Віта? Не знаю ніякої Віти… Може, Наталка? Але її теж тут нема…

Його молоду дружину звали Наталкою і її, справді, тут не було, як і Віти.

— Шшшакал, — заридала у слухавці жінка, і він впізнав свою другу по рахунку дружину. Цим поганим прізвиськом обзивали його тільки невдахи-колеги та ще вельми культурна вчителька української мови, що, за її ж словами, звільнившись від нього, виросла до директора ліцею. — Твоя дочка Віта! Шшшакал!.. Вона була на презентації твого фільму… І не повернулась. Де вона? Чуєш, де дитина?

— Не знаю. Я її не бачив, — збрехав він, згадуючи, як дочку клеїв нувориш, розбагатілий на торгівлі бензином. «Мабуть, там, де й Наталка, моя шоста дружина», — хотів цинічно пожартувати, однак стримався, з огляду на правильний моральний кодекс екс-дружини-освітянки.

— Брешеш! — заверещала культурна директорка. — Вона мені дзвонила з Будинку кіно, сказала, що розмовляла з тобою. Признавайся, де дитина? Шшшакал!.. Кому ти її підсунув, продажний, підлий… підлий шакале! Кому ти її продав, аморальний собацюро? Може, її вже нема живої?.. Відповідай! Підлий, підлий шакал!.. Не дай Боже що… я влаштую тобі таке свято шакалячої твоєї душі — до смерти пам'ятатимеш! Буде тобі презентація, шакалюко!

Образливий тон другої дружини дістав Шукальського. Недовго думаючи, він вирвав із розетки телефонний шнур: а тепер кричи, хоч лусни, суча бабо! Але свята тобі мого — не зіпсувати! — і вкрився з головою пуховою ковдрою. Де Віта — він здогадувався. Але нічим не міг зарадити: йому кров з носа потрібні були гроші на майбутній вимріяний фільм про одного з найперших успішних українців, свого кумира і фаворита Катерини Другої графа Розумовського. І король бензоколонок мусив їх йому дати. Тепер уже мусив, сучий син, а то, бач, розкотив губу на чужих дочок!.. Доведеться розплачуватися грішми олігархів за сьогоднішню ночь разврата і молодій дружині. Він за цмок у щічку прикривати її блядство не збирається… Не на того натрапила, продвинутая моя… Тепер ти будеш цікавитись не розподілом політичних сил в парламенті, а коштів своїх багатеньких френд-боїв, сучко!.. Ох, якби ж то… Якби ж то… хоча б сто тисяч баксів… Він би вже показав, що вміє не лиш сраки багатим лизати… Він би… розкрутився, як атомний реактор… Він би вже постарався зробити такий касово-культово-знаковий фільм, що вся ця темна, безлюдна, дика джунґля, яка причаїлась волохатою горилою за нічним вікном, репнула б від заздрості…

І кінорежисер Стас Шукальський, погойдуючись на в'юнкій ліані дрімоти, поринув у солодкі марення про майбутню славу.

2002 р.

ЛИСТ ІЗ ТОГО СВІТУ

Перед Різдвом всі 460 (чи скільки їх там) народних депутатів отримали написаного від руки кульковою ручкою листа такого змісту:

«Добрий день, пане депутате!

Дуже дякую, що Ви поздоровили мене зі святом, Днем працівників с/господарства. Бо я, перебуваючи вже третій рік на тому світі, думав, що всі вже забули, що я був такий на землі. В 2002 році мені б виповнилося 60 років і я би пішов на заслужений відпочинок. Але Бог подбав про мене раніше, і в 1998 році забрав мене до себе. Зараз я сиджу в райському саду і спостерігаю, як ідуть справи на нашій вільній Україні.

КСП „Сонячного“, як і його голови, уже 4 роки нема. Бо в 1997 році „група захвата“ зняла мене з посади за погані показники в роботі. А Ви мене вітаєте, пане депутате… Але я Вам прощаю, бо хіба ж Ви винні, що Вам тяжко доводилось заробляти собі на хліб і до хліба, приймаючи закони, які лобіювали не мої інтереси, в той час, коли я мотався в пошуках пального, добрив і грошей для свого КСП. Викраював якусь копійчину, щоб дати людям на зарплату. До мене потоком ішли жінки-матері, лаялись, благали. І, мабуть, тому, що в мене було совість, душа моя не витерпіла і відлетіла до Бога.

Але Вас тоді поряд не було. Тепер я читаю Ваше поздоровлення і думаю, що, мабуть, скоро вибори… Але чим я можу Вам зарадити, коли сиджу на небі і спостерігаю, як в моєму рідному селі керують нові пани, котрі в селі не живуть і не збираються жити. Кругом, напевне, йде реконструкція. Бо ферми, які я колись будував, розвалені і знищені. Колись обіцяли нам французьку худобу, нові технології… Видно, для того чужоземного ноу-хау будувати нові приміщення треба… Техніка теж старенька, працює „на ізнос“. Нову купувати треба.

Та поки що бачу, що нові пани щороку купують собі нові іномарки, кожна з них три добрих трактори варта. Мабуть, справи йдуть добре. А я, дурень, власну машину ганяв по степах, бо на колгоспній „Ниві“ односельці їздили в лікарню чи в інших справах до району та області. Тепер чую, як лають вони мене за борги, які я їм не виплатив…

Тепер у моєму селі три господарі, бо люди розбіглись хто куди, а точніше, до тих, хто більше дає на пай. До речі, з цього все і почалось… У 1997 році в селі з'явився якийсь пан Конєв, пообіцяв людям по 6 тонн за землю, то люди й побігли від мене. Отак почався розвал господарства. А тепер той пан дає на пай 600 кг тільки, майнові паї взагалі канули, як кажуть, у Лету.

З того світу я спостерігаю, як мої односельці сидять без світла, як бігають з відрами, з візками, з бідонами до струмка по воду, бо водогін вже рік не працює і ніколи вже не буде працювати. Бо все розграбоване, розбите, знищене. А вода знаходиться за 3 км в іншому селі. Не буду вже писати про дороге вугілля, яке не можуть купити мої селяни, то й вирубують посадки — спасибі американцям, що колись нам клени підсунули.

А в цей час наші обранці, а Ваші колеги, пане депутате, відкривають рахунки по закордонних банках та купують хатинки за бугром. А я своїй дружині на ощадній книжці залишив у спадок 0,27 коп. Так ото я, хоч уже й на небі, досі не розумію, чи то в мене розуму не було, чи совість була?

Пане депутате, на тому світі дуже гарно. Не треба ні грошей, ні влади. Бог зглянувся на мої муки і простив мені всі гріхи. Тепер я часто веду розмови із Всевишнім. Він сміється з мене і говорить:

— Дурень ти, Іване, на землі треба жити!

Тут, на небі, я почав писати вірші. Хотів Вам одного надіслати, та хіба Вам до поезії? Ідуть вибори, і Вам треба перемогти, бо влада у нашій Україні — це гроші, почесті і весь „бєспрєдєл“. Але замітку в обласній газеті про те, яким я був у 1993 році, висилаю. Прочитайте і подумайте, був я господарем чи дурнем? Хоч та команда, що зараз при владі, мене зняла за те, що я був, на їх думку — комуняка. А мені здається, що просто був людиною.

З повагою до Вас і побажаннями перемоги на виборах з того світу Іван Поживан, колишній директор КСП „Сонячне“, якого уже, як і мене, немає на білому світі».

Помічники народних депутатів, прочитавши листа, довго думали, що з ним робити. А не придумавши, відклали у товстенні чорні течки (в кого під номером 0, в кого під грифом: «совершенно секретно»), де чекали кремації послання до панів депутатів від їхніх ворогів та божевільних із усієї України. Тільки один — помічник депутата правої орієнтації та ще й родом із Західної України, відчувши серцем в авторові листа земляка, написав йому (живому чи мертвому, божевільному чи розчарованому, про всяк випадок і для очищення совісті) привітання з усіма святами і побажання триматися, бо «все одно рано чи пізно ми переможемо і збудуємо свою, сильну, квітучу Україну».

Та помічник даремно старався. Пречудову його відповідь Івану Тодоровичу Поживану в далекому слобожанському селі немолода печальна жінка поклала нерозпечатаною у пухку чорну папку, зітхнувши:

— Все пишуть і пишуть… лиш душу його тривожать… — І засунула в шухляду старого дубового стола.

2002 р.

ОДИН НА ТРАСІ

Дімка прокинувся від того, що хтось його термосив і кричав:

— Вставай! Вставай в школу! Вставай! Нємєдлінно вставай!

Мама стояла перед ним, напахчена, в короткій шкіряній спідничці, в такій же курточці. Обличчя її під товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмілля. Вчора ввечері, коли він повернувся додому, вона лежала як мертва, під пропаленою в кількох місцях ватною ковдрою на своєму дивані, що займав майже всю площу їхньої тісної «готельки». Дімка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в інтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п'яна і жива. Дімка полегшено зітхнув і взявся нишпорити по брудному столі, заваленому порожніми пляшками, шматками хліба, огризками мокрої рожевої ковбаси і банками з-під рибних консервів. Проковтнувши все, що було їстівне, радісно заснув на своїй розкладайці в надії, що вранці, коли він прокинеться, мами вже не буде. І не буде скандалу. Але мама стояла над ним і з її яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка:

— Бандюга! Ти чьо в школу нє ходіш?! Вчєра учілка с хричьом какім-то пріходіла, угрожала міліцієй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! І мігом в школу! А то в інтернат здам, урод паганий!

Повідомлення про прихід «учілки» Дімка пропустив повз вуха — це було вже не раз і зовсім Дімку не обходило. Тривожило інше: мамка лякала його інтернатом, коли йшла на трасу. А Дімка траси боявся гірше інтернату. Звідти мамка приходила вдосвіта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. І кожного разу темний відчай морозом сковував його нутрощі. Тож і тепер Дімка дивився перестрашено на маму і не міг слова вимовити.

— У! Урод! — зло матюкнулась мама. — Таращітся, как даун… Павтаряю: будєш бродяжнічать, отдам в інтернат! — І пішла до дверей.

— Ти куда? — хрипло спитав Дімка. — Опять на трасу?

— Пшол вон! — похмуро огризнулась мама.

— Мамка, нє хаді! Нє хаді, мамка! — дуріючи від жаху, залементував Дімка.

І тут мамку прорвало. Відриваючи дитину, що вчепилася в неї мертвою хваткою, вона заверещала:

— А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Вироділся, скатіна, на маю голову! Хоть би здох ілі утоп! Жізні нєт от тебя!

— Нє хаді, прошу тебя. — Дімка кинувся до своєї курточки, почав вивертати кишені. — Вот, на… Возьмі!

Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутій руці, що копійки бризками розлетілися по маленьких сінцях. Слідом ляснули вхідні двері, і Дімка, ридаючи від розпачу і страху, впав долілиць на свою розкладайку.

Дімка плакав і згадував село над річкою і бабу Валю, в якої він жив — не тужив, навіть один рік у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собі руді кучері і не поїхала на заробітки в Італію. По дорозі в Італію баба Валя відвезла Дімку в город до мамки. Дімку город злякав. Лякав його і величезний похмурий будинок, і тісна мамчина хата на самому верху, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потім мама з бабою сварилися і обзивалися, і все, як Дімка зрозумів, через нього, бо він усім заважав і жити не давав. Нарешті баба Валя грюкнула дверима, і більше Дімка її не бачив, лиш часом згадував, коли мамка «по п'яні» починала лаяти «старую курву, шо поєхала в Італію блядовать».

Так почалось Дімчине городське життя. Спочатку він дивився на нього з вікна кухні, а потім посмілів і почав боязко спускатися зі своєї верхотури у двір, коли туди виходили погуляти після школи інші діти. Мамці було не до Дімки. Вдень вона спала, а вночі «прінімала гостєй». Дімці спочатку «гості» подобались. Дядьки, які приходили в гості, були веселі, приносили із собою горілку і ковбасу, вгощали Дімку, і він, наївшись та хлиснувши під схвальні крики гостей гіркої рідини, засинав безневинно на своїй розкладайці. Але одного разу він прокинувся від маминого зойку і в темряві побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на дивані маму. Мамка стогнала і пручалась. Дімка злякався, закричав і почав бити і дряпати дядька по голій задниці. Дядько страшно розлютився, боляче відлупцював Дімку і зачинив у туалеті, пригрозивши:

— Пікнєш — уб'ю!

Та найбільше Дімку здивувало те, що мамка замість того, щоб рятуватися і його рятувати, лиш п'яно лаялась у темряві:

— У-у, урод! Такой кайф іспортіл!

З тих пір Дімка почав боятися мамчиних «гостей», заїкатися і впісюватися вві сні. А коли дядьки після п'янки починали душити мамку, накривався з головою і не дихав. Тоді Дімка ще був малий і дурний, нічого в житті не розумів і не дружив з Артиком, який вже в тому собачому житті надивився… Дімка взагалі тоді ні з ким не дружив. Дворові діти цуралися його, думали, що він ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дімка і справді у свої вісім років скидався на п'ятирічного шмаркача. Спочатку це дуже смутило його, але, коли почав заробляти собі на хліб, тішило: йому завжди подавали щедріше, аніж іншим, навіть Артику.

Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади і думки. Тим більше що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці — теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом — на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.

— Дядь, можна? — спитав Дімка молодого водилу.

— Ладно… — буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.

На станції метро «Лісовій» біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька. Дімка проскочив повз неї, кинувши: «Здрастє!» — і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.

— Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, — кричав чоловічок, — я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…

— Хрєн ти відкриєш, — не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.

Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.

— Сволоч, — сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. — Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало і мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!

При згадці про гроші Дімка шарнув по кишенях — порожньо: зостались його гроші розсипаними по хаті. Жаль, бо так не хотілось йому сьогодні нити, а доведеться… Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, і їдуть не ті — одні пенсіонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в підземних переходах, а хто — у багаті квартали, де в сміттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з ікрою чи огризок черствої дорогої ковбаси.

Дімка теж шарив по сміттярках раніше, коли нічого не вмів. Але зараз в нього все класно — і в метро, і на вулиці дітям подають охочіше, ніж старим жебракам, особливо гарно вбрані не дуже старі тьотьки, в яких самих, видко, є діти. Але в таку пору щедрі чужі мами в поїздах не їздять…

Страх як не хотілось Дімці сьогодні нити, але порожні кишені змушували. Тож Дімка відлип від дверей, скорчив жалібну міну і, відітхнувши (була — не була!), занив тоненьким жалібним голоском:

— Хочеш сладкіх апєльсінов…

Пенсіонери не ворухнулися — занудна пісенька Земфіри не пройняла їх. Поволі просуваючись вагоном, Дімка спостерігав, як кістляві міські бабці і товсті сільські тітки, міцніше вчепившись у свої торби, роблять вигляд, що ніхто перед ними не співає з простягнутою рукою. Тільки в самому кінці вагона метушливо зашаруділа в торбинці молода жінка у гарному шкіряному прикиді. Дімка в змиг ока проскочив злиденну та скупу публіку і опинився біля жінки. Та від Дімчиної спритності розгубилася і, певно, не знайшовши копійок, тицьнула йому гривню.

З тим Дімка і вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах «бики» з гітарами, «продавали» газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Ні тих, ні інших не видно було — десь проїдають вранішній улов. І щасливий, що не буде ні в голову битий, ні пограбований, Дімка вирішив вибрати щось із свого репертуару жалібніше… Знав, що з пасажирів метро копійку разом із сльозою добре витискали пісні про Бога і маму.

Отож, Дімка вступив у другий вагон, прокашлявся і з почуттям затягнув:

Дімка пісні добре не знав, тож співав, що на душу ляже. І, видно, виходило непогано, бо пенсіонери заворушились, зашморгали носами, зашарили по кишенях… П'ять вагонів, п'ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала і срібно побрязкувала. На станції «Дніпро» Дімка вирішив перепочити, подихати свіжим повітрям і поплювати з мосту на безперервний під ним потік машин. Але, коли він, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дімка похолов, під шапкою стрельнуло — рекет! І він рвонув що є сили. Але «рекет» вискочив разом з ним і виявився бородатим мужиком у шкірянці.

— Хлопче, — спитав «борода» без базару, — ти хочеш співати? На естраді?

З доброго дива Дімка лиш рота роззявив.

— Ну, як Асоль, приміром, чи Аліна? — чіплявся бородань.

Дімка таких не знав — телевізор він не дивився, бо не мав, артистів бачив лиш тих, що виступали на Майдані Незалежності на всілякі свята, чув тільки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було.

— Ясно, — все зрозумів бородань і, полапавши у внутрішній кишені шкірянки, витяг звідти клаптик лискучого паперу і протягнув Дімці: — Візьми. Хай мама приведе — там адреса написана. Або сам. Надіюсь, Київ ти знаєш. І читати вмієш…

Мужик щез в останньому вагоні електропоїзда, поїзд щез у темнім тунелі, а Дімка все ще стояв і не вірив своїм очам і вухам: на білому квадратику чорним по білому було щось написано. Дімка читати вмів, як-не-як закінчив у селі перший клас на одні десятки. Тож, трохи посопівши, склав докупи дрібні літери: Арнольд Кармазинський — продюсер.

Плювати з мосту на іномарки відхотілось. У вухах застрягло запитання: хочеш співати? — на яке він не знав відповіді. І від цього невідання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити і похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим він і приїхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотів було відстебнути на джин-тонік, але передумав, згадавши ранковий скандал із мамкою. Наразі стало сумно від підступності життя, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. А оскільки Дімка вже знав, що особисто його чекає переважно гівно, то вирішив забути «бороду» з його Асолями і на повну котушку скористати сьогоднішню удачу.

У гастрономі на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються і милосердні. Добрих людей, чи то жінок (до чоловіків Дімка не наважувався підходити), навчився впізнавати по виразу обличчя. І майже ніколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? — і почувши: п'йот, — вони, скрушно зітхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дімці перепала ромова баба і ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вічно голодного Артика), Дімка заспішив на Майдан Незалежності: подивитись кіно на великому екрані, покружляти та зустріти когось із пацанів. Але то треба було робити ловко, бо останнім часом їхні стрілки закінчувались печально — поліцаї влаштовували справжні облави на гулящих дітей і відвозили їх у дитячі притулки. Перед Новим роком їх з Артиком так допекли морози, що вони самі здались ментам, прикинулись іногородніми і цілий місяць до «опознанія лічності» тусувались з іншими такими ж бездомними в теплі і добрі. Їх навіть на кіно знімали, коли приїжджала якась дуже важна тьотька і ще ціла купа делегацій з подарунками. Отак вони місяць обжирались шоколадками, спали на білих простирадлах, дивилися телик, згадували з натугою шкільну науку, грали в шахи і розповідали журналістам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потепліло на вулиці і не захотілось до чортиків свободи. Отоді вони й змились, ще раз переконавшись, що нема луччого кіна, ніж «клеєне», а у світі нічого нема кращого, як свобода… Але все-таки порішили, коли вже сильно дістане голод чи холод, на місяць «здаватися» в притулок.

Сьогодні вранці після скандалу з мамкою Дімці подумалось, що, либонь, пора. Хотілось пожити по-людськи — без мамчиних скандалів, трохи від'їстися, бо вже штани спадали. Однак після зустрічі з «бородою» передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гірше, що пішла на трасу… Але тепер все буде по-іншому… Тепер в нього будуть гроші… Багато, дуже багато, вистачить на хавчик, і мамці на прикид, і на телевізор, може, й на тачку… Іномарку, блін! Тільки іномарку! Уявивши себе в сріблястій тачці, у лискучій шкірянці, як Арнольд Кармазинський, Дімка щасливо засміявся і погнав, підстрибуючи, на Майдан Незалежності, що вирував передвиборними мітингами: біля колони з дівкою у вінку маяли червоні прапори, навпроти, біля глобуса жовто-сині, коло крилатого золотого чоловічка — білі полотнища, розмальовані зеленими яблуками, а перед самим Діминим носом на залізному коні гарцював Артик із Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дімка знав, що братану не до сміху: його мама — ще гірше — «сіла на голку». А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьома мусив сам про себе дбати: і бабки заробляти, і розважатися.

Дімка тихо свиснув, Артик сплигнув з коня і став перед ним і у всій своїй красі — із темно-ліловим фінгалом під правим оком.

— Бля-а-а… — поспівчував Дімка. — Мамка?

— Нє-а! Бандюги Крота. Мол, крисятнічаєш, гніда малая, на чужоє запал…

— І чо? Всьо?

— Нє-а. Крупняк тіпа п'ятак — припрятав. — І Аритик підморгнув фінгалом, а Дімка ще раз переконався, що сьогодні йому дуже пощастило: і капусти насшибав, і битий не був. Тут заграла музика і на Майдан з-за човна з мужиками і дівкою вийшов духовий оркестр, обліплений плакатами.

— Давай приколюватись, — запропонував Дімка.

— Нє-а, пацани Бетмана почистили магазин на Оболоні. Менти по всьому городу рищуть.

— Красти нехарашо, — сказав Дімка. — Мамка каже — менти зловлять і вб'ють…

— Всіх не вб'ють… А Бетман і не краде, він тіпа того… еспріює, ну, тіпа своє забирає. Базарить, мол, круті його обчистили… шакали, блін, пора джихад об'являть, тіпа войну…

— Ну ти даєш! — засміявся Дімка, згадавши обдертого, вічно голодного і злого Бетмана. — Круті обікрали Бетмана!

— Чо ти смієшся? — образився Артем, — Ну, не лиш — усіх… Дак про ето всі базарять, і еті, как іх, блін, голімі депутати — і он, і он, — показав підборіддям на галасливі натовпи мітингуючих. — Пішли, послухаєш…

Дійсно, про це говорили всі виступаючі, називали якихось олігархів і навіть президента бандитами і злодіями.

Але палкі промови теж не переконали Дімку. Він ніяк не міг у своїй голові уявити, що могли багаті вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть…

Тут Дімка згадав «бороду» і йому страшно захотілось самому стати багатим. І то вже. І він сказав зі старечою досадою:

— Та ну їх усіх, депутатів. І Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся… Вот в мене… кранти почті — мамка на трасу пішла…

— Хєрово… — поспівчував Артик, порився в бездонних кишенях і втиснув Дімці в кулачок вогкий клейкий тюби. — Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла.

Дімка вдячно посміхнувся:

— Не зараз… А в мене ватрушка, хочеш? Мені вобще сьогодні везе…

На жаль, білий папірець не справив на Артика враження, як і незрозуміле слово — продюсер. А Дімка не вмів пояснити, хоч в глибині душі здогадувався, що так звуться круті мужики, які допомагають розбагатіти бідним безпритульним хлопцям, а потім кричать на концертах на Майдані:

— А тепер виступає неперевершений… блискучий… Дімка Безуглий… Вітайте!

Залишатись довго на Майдані Незалежності було небезпечно, тож, покружлявши серед розпалених боротьбою сердитих мітингуючих і не знайшовши в тому нічого цікавого, хлопці розбіглись. Артик — під готель «Дніпро» — жебрати, а Дімка пірнув у метро, щоб скоріше доїхати додому і розказати мамі про «бороду».

Всю дорогу, дивлячись на своє відображення у темному вікні вагона, уявляв себе Дімка то на залитій світлом сцені у чорному лискучому піджаку, то за кермом чорної блискучої тачки… Хоча ні, без тачки він поки що обійдеться… Краще він бабки віддасть мамці, щоб та не кричала і не ходила на трасу.

Мамки вдома не було. Дімка визбирав розсипані вранці копійки, перерахував разом із виканюченими в метро — вийшло шість гривень 43 копійки. Якраз на півкіло сосисок і батон.

Коли повертався з магазину, глянув на вікна — не світилися. Значить, мамка не прийшла… Біля під'їзду вовтузились пацани, і Дімка вирішив у їхній компанії почекати її. Час минав, пацанва розійшлись спати, а мамки все не було. Темний страх, пережитий вранці, знову заворушився у серці Дімки. Гнаний ним, хлопчик вирішив іти за дорогою на трасу. Йти було далеко, але не страшно: автобуси і маршрутки то обгонили його, то летіли навстріч, осліплюючи фарами. Він зазирав у тьмаво освітлені салони, але мамки теж там не було.

Дімка йшов і переконував себе, що нічого страшного не сталося. Мамка часто не ночувала вдома. Вранці приходила змучена, часом побита і затихала, вкрившись пропаленою цигарками старою ковдрою. А Дімка сідав біля неї і наслухав, чи вона дихає. Нічого не було страшного, якби не той волохатий страх, що ворушився в Дімчиній душі…

До траси хлопчик дістався, коли ще у придорожній корчмі біля станції метро «Лісова» горіло світло. Він зазирнув у вікно — мамки серед веселої компанії не було, і пішов далі, на трасу, що скидалась на рухливу темну стрічку, поцятковану світлячками. Прихилившись до стовпа рекламного щита на узбіччі, на якому був намальований «дядя Ваня — наш чєловєк», коло якого зазвичай часто любила прогулюватись мамка, Дімка став чекати. А щоб не так сумно було, рахував авто, що пролітали повз нього зі свистом на шаленій швидкості. Скоро він зголоднів, але батон не ліз у горло. Не лізли й сосиски. Боліли ноги, дошкуляв нічний холод, але, скований страхом, хлопчик боявся поворухнутися. Нагонив жаху і ліс, що височів по той бік траси чорною стіною. До всього від шинку від'їхала кавалькада автомашин, навантажених веселою компанією, у вікнах погасло світло і стало зовсім нестерпно. Від втоми і розпачу Дімка опустився на землю, загадавши собі, що коли повз нього пролетить тридцята машина, він зірветься і пожене додому.

Певно, було вже зовсім пізно, бо тридцятого авто Дімці довелося чекати довго. Нарешті на трасі зблиснули два маленькі вогники. Вогники більшали, наближаючись. За якийсь десяток метрів авто притишило хід, погасило фари і безшумно проминуло рекламного дядю Ваню та Дімку біля нього. Дверці так само безшумно відчинились, і з них випало щось темне і важке, схоже на мішок.

Авто тихо від'їхало, а далі ревонуло, рвонуло і розтануло в мерехтінні траси, що вела в напрямку Дніпра. З-за хмари виглянув місяць, освітив те, що випало з машини, але Дімка і без того вже знав, що то… Страх йому підказав і відступив у темний ліс. Дімка вже нічого не боявся. Він виліз із свого сховку, скинув курточку і прикрив ними голе тіло мамки. А потім став на проїжджій смузі і почав махати руками, лихоманно повторюючи:

— Памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє…

Але авта не зупинялися. Освітивши на обочині траси прикрите тіло і дитину, яка щосили махала руками і щось кричала, вони тільки прибавляли газу.

Мамка під курточкою не ворушилась, а машини все пролітали і пролітали. Неждано страшна лють, як полум'я, охопила тіло хлопчика, забила в конвульсіях, кинула до землі. Він упав і, б'ючи кулачком по холодному твердому асфальту, закричав тим, що все пролітали і пролітали в красивих окатих авто, такі ситі, такі байдужі, такі…

— Я уб'ю вас! уб'ю вас!.. уб'ю-у-у!..

Дімка ридав доти, доки не витік з нього разом зі злими сльозами розпач. Але важка люта ненависть до підлого, злого світу не минула, вона тільки ніби скам'яніла, ніби застряла в маленькій, добрій душі Дімки важким розпеченим каменюкою. І, від того сам собі чужий, аж страшний сам собі, Дімка встав, сів біля мамки, поклав її розкуйовджену голову на коліна і став чекати ранку. Ні про що не думаючи, ні на що не надіючись.

2002 р.

СУДНА НЕДІЛЯ

Першими негаразди помітили ворони, що летіли з міста на сільську ярину. Покружлявши над Озером густою чорною хмарою, вороння зняло від подиву такий рейвах, що його почула навіть під своїм лісом глуха Овеча Баба. А потім обліпило чорними гронами прибережні верби, притихло і стало чекати, що ж буде далі. А далі, стривожений воронячим галасом, з-за хліва крайньої від Озера садиби визирнув Петро Титар. Осліплений сліпучим розпеченим сріблом, що, здавалося, лилося із самого неба, Титар нічого не зрозумів, але рідкий чуб став йому дибки. Увесь здиблений від поганого передчуття, Титар махонув через пліт і в два стрибки вискочив на греблю. Тепер сонце, що поволі підіймалося з-за Гонтівки, вже не сліпило йому очі, і Титар, придивившись, все зрозумів.

— Об твою мать! — вжахнувся Петро Титар, і ворони підтримали його обуреним каркотом. Хоча насправді Титаря не стільки вразило те, ЩО сталося, як те, що сталося ВОНО на Святу неділю. А це йому — як старості новозбудованої сільської церкви і людині недавно наверненої до віри християнської — здавалось поганим знаменням. Та Божі сумніви недовго терзали Титаря, натомість охопив переляк, що це ж його першого люди на греблі побачать та ще, чого доброго, не те подумають. Але тікати було пізно, бо саме в цю хвилину у невидимій за старими дубами дзвіничці старий Пилипович, колишній вчитель співів, а нині дзвонар і регент церковного хору, вдарив у дзвони з такою силою, що Титареві все всередині обірвалося. Нової церкви з греблі теж не було видно. Хоч стояла вона на горбі в центрі села, та заступав її старий парк, посаджений ще у 20-ті роки минулого століття першими комнезамівцями на місці церкви, яку вони спочатку спалили, потім розвалили, а цеглу розтягли собі на печі та грубки. Чув це Петро Титар від свого діда, теж Петра Титаря, який через той пролетарський вандалізм змушений був стати останнім сільським дяком і першим пролеткультівцем, тобто щовечора в хаті незаможної Маланки Сербіянки збирати на спєвку комунарів, а заодно з «Інтернаціоналом» вчити їх політграмоти.

Отака-то чудасія чудна трапилася з родом Титарів, що до совєтської власті всі чоловіки у нім були титарями та дяками, а за совєтської власті — парторгами. Отож, за сто років ніби вже й професію відповідальну освоїли, а тут, на тобі — знову переворот, знову вали клуб і став церкву, знову міняй родинну традицію… Тож потомствено духовний чоловік Петро Титар почав дрібно і часто хреститися на божественний передзвін, від якого, здавалось, над старезними дубами і липами заграва золота у небо здіймалася.

І недаремно хрестився Титар, бо першою дзвони церковні покликали на службу Божу сільську плетуху бабу Сяньку. Скотившись на греблю колючим клубочком, баба Сянька після чемненького «з неділенькою Святою будьте здорові», хотіла було шпигнути за звичкою своєю поганою церковного старосту з причини його раннього стовбичення на греблі, але, глянувши на Озеро, гикнула, віддихалась і заплямкала пісними губами. Сянька плямкала, зіпаючи, як викинута на греблю риба, а селом летіла вслід за небесним церковним передзвоном недобра чутка. Той лихий поголос вривався в хати, як активісти в 30-ті чи голови колгоспів в 47-ім, гасив у печах вогонь, виштовхував людей у плечі на вулицю, якою вже поспішали жителі віддалених кутків. Тож незабаром коло Титаря й Сяньки зібралося три четвертих скликаного недоброю новиною села, або всі пайовики колективного сільськогосподарського підприємства «Нове життя». Інша чверть — незалежні фермери та дрібні підприємці — непомітно гуртувалась в загін самооборони зовсім поряд. Відсторонено мігрували від одного соціально-економічного полюса до іншого одинокі і незбагненні, як блукаючі астероїди, сільські люмпени і тимчасово проживаючі в особах Альошки Моджахеда, славного героя афганської війни (знеславленого у мирний час охотою до свіжої рибки, яку він обмінював у бабів на маковиння), наскрізь простреленого в бандитських розборках Валери-Холери Безкоровайного, що вже котрий місяць переховувався в тата з мамою від братви, та розмальованої, як лялька, з мобілкою при вусі, недавно депортованої з Німеччини Юльки — онуки остарбайтерки Надезі, котра після війни повернулася з німецької неволі з дівчинкою в пелені, такою рудою, наче від німця. А що від німця, то тільки тепер, через 50 років, це стало ясно, коли Надезіна онука Юлька поперлася в Німеччину діда шукати.

А от тепер стирчала, як штурпак, на греблі та фіфа з телефоном коло вуха і з кимось по-німецьки говорила. Але село не зважало на дурноверху потомствену остарбайтерку. Село як заворожене понуро дивилося на Озеро: так поважно воно називало окрасу і визначну пам'ятку природи обласного масштабу — величезне джерельне водоймище, — і мовчало.

Останнім, як і належиться начальству, прилопатив на греблю захеканий сільський голова Гнат Карпович. Піт струменів по його лискучому виду, червоній потилиці просто за комір білої, вбраної з нагоди Святої неділі, сорочки. Перекрикуючи передзвін, що золотими хвилями котився над селом, голова заволав:

— Не розходьтеся! Ані руш ніхто! Зараз буде міліція!

І міліція дійсно скоро прибула. Влетіла на греблю у фургоні моделі довоєнного «воронка», демократично модернізованому сиреною і мигалкою. Подзвін коло церкви змовк. Із машини вийшли два міліціонери в новенькій синій уніформі. Не звертаючи уваги на юрбу та недбало виграючи чорними гумовими кийками, міліція поважно, з гідністю неабиякою пройшлась греблею аж до городів, позазирала попід прибережні лози та верби, вернулася, оглянула лотоки і, уважно вивчивши ситуацію, сказала:

— Не розходитись. Нічого не трогати руками. Хто готовий давати показанія, може їхати з нами до сільради.

— За мною! — махнув заклично рукою сільський голова, і, загрібаючи клешоного, побіг попереду міліцейської машини до свого офісу — старої розвалюхи хрущовських часів, обновленої за Горбачова зеленим дерев'яним ґанком, що зливався з молодою зеленню старого комнезамівського парку.

Однак слідом за ним ніхто не кинувся: бажаючих свідчити категорично не знайшлось. Отож всі й далі стояли, об'єднані єдиним бажанням — скоріше розбігтися: хто — на базар, що безлюдно жовтів столами з необрізаної соснової дошки зразу ж за греблею, хто — до церкви, а хто — худобу порати. Але не могли рухнутися. Пришиблені видовищем, стояли і отупіло дивилися на Озеро, що вилискувало проти сонця товстим шаром живого срібла. Тупу мовчанку, як мерзле болото, сколихнула Тодося Овеча, найстарша і найбідніша в селі баба, що допіру лиш дошкутильгала до ставка, бо жила разом з вівцями найдалі — на краю села під самим лісом.

— А Божечку, — заголосила баба, — відколи живу, а такого горя не бачила! А щоб йому, тому, хто це наробив, руки покорчило-повикручувало та на гіллячки чорні висушило, щоб не міг він ані ложки до рота донести, ані вмити твар свою безстидну, щоб очі його світа білого не бачили, а ножери — ще цьогорічного рясту не стоптали!..

Бабин відчаєний лемент різонув людей по живому. Натовп затривожився, закашляв, затупцював, наче йому під ноги жару сипонули. Першим не витримав молодий Дуринда — бізнесмен і директор cільського ринку:

— Чого це ви, бабо, клянете та проклинаєте тут усіх на чім попало?! — Лице його при тому побагровіло, і це всі запримітили, особливо ті молодиці, що торгували щонеділі на базарі і знали, як дуже вже просив молодий Дуринда у сільського голови ставок в оренду, щоб форель розводити і тут же, на базарі, своїм людям продавати. Але Дуриндина пропозиція з фореллю голові не сподобалась, бо, мовляв, не приживеться вона в наших чорноземних намулах, їй чисту гірську воду подавай… І нібито конфлікт між ними виник аж до сварки, бо гарячий по молодості Дуринда натякнув голові на якийсь хабар, на що той розсердився і кричав: забирайся з базару! І от тепер на базарі ні Дуринди, ні молодиць з молоком та яйцями, одні столи жовтіють.

— Дитиночко моя золота, — зчудувалася Овеча Баба на молодого Дуринду. — Хіба ж я всіх проклинаю? Чи ж я що проти добрих людей кажу? Я ж лиш ірода того клятого-недоклятого кляну, що наробив стілько горя і страму нашому селу на цілий світ, щоб йому стежки не бачити при ясному сонечку та діточок рідних, щоб йому…

— Та замовкніть, бабо, і — шлюс! — Неждано аж звилася від злості онука Надезіна, яка нібито вернулася з Німеччини з чималими грішми, бо нібито знайшла того бауера, що зробив її бабі її маму, і той нібито відкупився від своїх несподіваних родичок чималими грішми. І село вірило, добре знаючи язикату Надезю та її рудих байстрючок. А гроші були, видно, чималенькі, якщо Юлька гасала по районному начальству, вибиваючи дозвіл збудувати в себе на городі, над самим Озером, кафе. Інше діло, хто в те кафе піде, хіба що вільні козаки Моджахед та Валера-Холера… Але Юлька на те не зважала, бігала та встидала тупих селюків Європою, в якій ніхто в неділю не палить — не варить, всі йдуть в кафе і там сидять цілий день та каву й пиво п'ють. Сільські молодиці від сміху аж за боки бралися, уявляючи собі, як це вони, хазяйки при чоловіках, будуть сидіти в тому кафе і чекати, доки їм руді байстрючки каву подадуть…

Але в даний момент Юлька була з усіма заодно: як би то Овечій Бабі та пельку закрити.

— І вобче — хенде хох і дранг нах хауз! А то завелася тут: а щоб тобі, а щоб мені… — підтримав Юльку її сусід дід Мисник. — Приповідає, наче за своїм. Та що тобі до того, коцюбо стара? Що — це твої вівці потопилися?.. Прилізла межи люди раз в житті і валує як навіжена!

— А коли не моє, то шо… можна отако-о? — розгубилась Овеча Баба. — Але чого це ти, чоловічку, погукуєш на мене, ще й не по-нашому? Сам ти хенде! І хок — сам! І не кричи до мене, бо не тобі кляну і не тобі, молодичко, а тому Понтію Пілату лютому, що понищив таке добро, щоб йому до Різдва не дожити, окаянному, через кого людям рибки вже не бачити, щоб вона йому кісткою поперек горла стала, щоб…

— Ой, не витримаю! — сплеснула в долоні Катерина Стріхова, хата якої баввоніла навпроти на високому березі Озера. — Видно, ви, бабо, у себе під лісом здичавіли зовсім, що не знаєте, що ставок вже давно не колгоспний, що в нього, бабо, хазяїн є. Орендар. А він — не колгосп, задурно старим бабам рибки не роздає. Тож не побивайтесь так!

— Зате Альошка роздає. Попід хати носить. За трійло. І міліції порядні хазяйки не бояться, ані закону, ані Бога, — полоснула по натовпу єхидним смішком Сянька-плетуха, але глуха Овеча Баба не розчула, провадячи своєї:

— Та мені, синку, тої риби й дурно не тра', своєї повна копанка. Але жаль мені великий, що таке перед смертю побачила у свому селі, таке убивство, на яке й ворог лютий не посмів би. А це ж горе свій робив, щоб його на банти викинуло і свята земля не прийняла, хто такі збитки добрій людині, тому гарандиру заподіяв!

— Знаєте ви, хто добрий, хто не добрий… Сидите в цьому селі, як… жаби в намулі, світа не бачите… — фиркнула Юлька і знов зашпрехала у свій телефон, зверхньо поглядаючи на односельців.

— Ми — не так, як ти, але світа бачила — пішки всю Расєю пройшла, як із Сахаліну верталася. І в Германії була, лиш не з твою бабою. І людей добрих бачила. Але на цій греблі таких нема. — До решти розперезалась знахабніла Овеча Баба, про яку до нинішнього дня в селі взагалі не згадували. — На цій греблі стоять всі ті, що десять років, людоньки! таж цілу незалежність нашу ходили попри смердючу калюжу — і пальцем не кивнули. Хіба лиш скидали сюди хто що бачив, навіть дохлятину. До такого переступництва дійшли! А ця дитина людська і греблю підсипала, і бетоном залила, і ставок вичистила, і рибки напустила… Було, грає проти сонечка, плюскочеться-гуляє, як по синьому Дунаю.

Тут вже не витримала критики і перша любителька випить-погулять завклубша на півставки Любаша Василівна:

— А ви, бабо, бува, не рухівка чи, може, унсовка, що так за незалежність побиваєтесь?

— Баба — партизанка, досі у свому лісі під укіс поїзди пускає, — відомстив бабі молодий Дуринда, сам за партійними переконаннями «підприємець-реформатор».

— І звідки це ви, бабо, в такому курсі дєл, — продовжувала Любаша, — коли у вас ні радіо, ні телевізора, і ви віками з тими вівцями з лісу не вилазите?

— Сорока на хвості принесла, — огризнулась баба незлобливо, вдивляючись у срібну далину ставка. — А що то там за бревно під самим верболозом темніє?

— То, бабо, сомище такий, а не бревно, — понуро пробурмотів пригнічений масштабами трагедії Моджахед… — Але вже мовчіть, бо я сам вас утоплю…

— А мамочко! — знов заголосила, як у лісі, Овеча Баба, тикаючи ґерлиґою поперед себе, наче відбиваючись від ворога. — І цей душогубець тої самої! Вам би лиш топити, вбивати, топтати… Люди добрі, що з вами робиться? Як же ж ви могли таке добро знищити? Що ж ви за люди?! Що ж ви за люди такі, що ж ви за іроди?! Як ця гребля не провалиться під вами, як земля не западеться?! Що ж це ви робите, наче завтра кінець світу? Наче не вашим дітям тут жити, цю воду пити… Гірше ворога лютого!

Натовп ахнув, охнув, все зрозумів і, скричавши: «Топить бабу!», глухою грізною стіною посунув на Овечу Тодосю. І чим тісніше односельці оточували бабу, тим кровожерливіше горіли їх очі і клацали щелепи від бажання позбутися непроханого ротатого обличителя. Даремно лякав людей смертним гріхом колишній парторг і нинішній церковний староста Петро Титар — вони як поглухли. Стискали бабу монолітним стальним кільцем, готові роздерти. І церковний староста, як його дід, теж Петро Титар, у двадцяті, зрозумів революційну ситуацію і поступився принципами християнської моралі, подавшись подалі від гріха.

Невідомо, чи втопили б Овечу Бабу односельці на самісіньку Святу неділю, чи лиш налякали б, але тут з оглушливим шумом і карканням знялися в небо з прибережних верб чорною хмарою ворони і закрутилися, як смерч Торнадо, над Озером, греблею і людьми на ній. Та так страшно, агресивно і низько, що люди на греблі злякалися не на жарт. Залишивши бабу, збилися в одну купу, відбиваючись руками від гострих воронячих дзьобів та кігтів. Здурілі ж ворони як спонтанно виявили до людей інтерес, так зненацька і втратили його. Розвернулись, немовби хтось над селом махнув велетенською чорною полою, і полетіли собі на ярину.

Баба Овеча теж щезла, наче її й не було, або ворони забрали, або сама полетіла з ними до свого лісу. Тож переляканий і вже трохи охололий народ на греблі не знав, що думати: то летів очима за воронячим граєм, то пас ними по ставку, холонучи від мислі, що згарячу струтив межи снулу рибу ненависну обличительку.

— І де ж та баба могла дітись? — голосніше за всіх спитала Кльоцова Маріка, що мала найбільше в селі чоловіків і ще більше дітей. І всі з жахом дивились на Озеро, риба в якому, пригрівшись на сонці, починала ворушитись, як жива, а може, то Овеча Баба гасала по дну і все не могла знайти в густій рибі, як в міцній кризі, віконечко ополонки?

Тут знову, вже вкотре, вдарив у дзвони старий Пилипович, і люди на греблі ще більше стривожились, аж якось ніби помутились розумом, бо стали питати один одного, де це горить.

На що потомствено духовний чоловік, вчорашній парторг і сьогоднішній церковний староста Петро Титар лиш за голову схопився, воістину страждаючи в глибинах душі за чужі гріхи:

— Та що ж це ми, люди добрі, в такий день, у Святу неділю, забули і про церкву, і про службу Божу?!

Але ж треба було, щоб саме в цей момент, коли опритомнілий народ повернув свої стопи до храму Божого, як на гріх, на греблю знову влетів, не дочекавшись добровільних свідків, міліцейський «воронок», а за ним — сільський голова Гнат Карпович. Святочна сорочка на ньому потемніла від поту і пилу, а лице скидалося на червоний буряк, але вже зварений.

— Понятих, понятих треба, двоє або троє! — заблагав Гнат Карпович і осікся, прикипівши поглядом до чорного «Форда», що безшумно спускався згори від Мамаївки по розмитій дощами вулиці. Всі теж повернули в той бік голови і теж впізнали машину орендаря. За орендарем, як прив'язаний, сповзав на греблю білий мікроавтобус з написом «Санепідветбаклабораторія».

Авто орендаря зупинилось за сто метрів від натовпу, коло міліції, темне скло у вікні опустилось, і над ним нахилились хлопці з гумовими кийками.

Недобра каламутна хвиля гойднула чесну громаду на греблі, шелеснувши:

— Хххаазззяїн… до людий навіть не вийде… А на шо?.. Ми ж пани…

Однак орендар так і не вийшов з машини. Зате вийшли люди в білих халатах із «Санепідветбаклабораторії» і, не привітавшись з чесною громадою, почали робити заміри, набирати в колби воду, виловлювати з Озера сачками сплилу горічерева рибу.

— Понятих, понятих! — Знову заметушився сільський голова.

А один з міліції, той, що старший, постукуючи собі кийком по долоні, підійшов до непривітного, як бусурмани, народу на греблі. Цього разу міліцейський був грізний і грізно спитав. — То що, є свідєтєлі приступлєнія? Нема? Плохо. Зізнавайтесь самі, бо хуже буде всім — дєло кримінальне…

На греблі запанувала мертва тиша. Народ вже не знав, у чому зізнаватись: в тому, що рибу отруїв, чи що Бабу Овечу втопив? Тож настрій у народу псувався, характер — теж… У завклубші напівставки Любаші Василівни, якій привиділось, що міліція якось не так дивиться на неї, першої здали нерви:

— А причому тут я? Біля ставка не живу, рибу про ночах не ловлю, на оренду не претендую, форель не збираюсь розводити, кафе строїти теж — так що, як кажуть в нас в Германії, афідерзейн!

— Ти на що, сучко, намікаєш? — перетнула в мент шлях завклубші остарбайтерка Юлька. — Не поняла. А якщо я кафе строїти збираюсь, то це що — я Озеро отруїла?

— Геть з дороги… простітутка!

— Гіііі… Бабо Любо, чия б мичала, а ваша б мовчала!

І доки достойні дами виясняли: ху із ху? — підлий натяк Любаші Василівни дійшов і до обкуреного зранку Альошки Моджахеда, ятері якого не раз і не два випотрошували сторожі орендаря.

— Ти шо на чесних людей преш? — наставив Моджахед і собі гороб'ячі груди на завклубшу.

— А хто кричав позавчора коло клубу, об'ївшись маку: ставок на хрєн взорву! Жить, сволоч крута, герою не дає! За що я у Афгані воював? Хто?! — відбивалась на два фронти Любаша Василівна.

Альоша готовий був убити підлу завклубшу за неправду, бо його, як, може, нікого на греблі, найбільше жаль брав на таку потраву. Бо тепер, виходить, загнувся його бартер навіки. І вік вже йому, видать, маковиння не видать… А тут іще ця видра підклубна, ця змія клубна Любаша!

— Та схаменіться, люди, — як в'юн звивався в натовпі та шипів до кожного церковний староста Петро Титар, — не наговорюйте на себе. Тепер і без вас таке твориться, таке твориться… Мало їх, бандюг, через наше село стало їздити… в отаких-о чорних гробах… лиш не стріляють поки що… Хтозна, що то ще за людина, той орендар? З якої групіровки бандитської… от не поділили щось між собою, всипали, а ти отвічай…

Згадка про групіровки повернула голови всім до простріляного Валери-Холери.

— Ну, бля, ви й даєте! — скреготнув той зубами так, що народ відкотив на милю, як хвиля в Чорному морі.

— Ніхто нікого до початку слєдствія не звинувачує, — заспокоїла пристрасті міліція, — але просить, коли хто що знає, то хай чесно розкаже…

Тут з білого мікроавтобуса знов вибігли люди, покликали міліцію і стали щось радити.

— Понятих, понятих! — знов закричав сільський голова, — їдемо до складу отрутохімікатів!

— Що це ви, пане голово, звередились, чи що? — спитав притихлий було дід Мисник. — До якого складу?! Таж коло того складу вже років п'ять як дверей нема — в Юрка Кльоца коло хліва вчеплені.

— Мовчіт! Мовчіт! — засичав перелякано сільський голова. — Міліція! Чи вам повилазило? — і погнав без понятих попереду міліцейського «воронка», показуючи дорогу до складу. За ними посунула і «Санепідветбаклабораторія». Зостався на греблі темніти чорним гробом тільки «Форд» орендаря. Але до нього громаді було байдуже. Розділившись, як в Громадянську, на два табори, народ вирував. З першого табору кричала Юркова мама Маріка:

— Ви, діду, за собою дивіться! Всі бачили, як ви бочку того трійла додому прикотили — наче жуків труїти… Знаємо ми ваших жуків! Ви такий вредний, що й людини не пожалієте, не те що риби!

— Ах ти ж курво многомужна! Сама зі своїми головорізами колхоз розікрала, а на мене спихаєш? — осатанів дід Мисник, кидаючись з ковінькою до Маріки. Але ту заступили стіною численні сини.

— Ви, діду, не дуже ковінькою розмахуйте, бо міліції свідків треба. А ми самі дещо бачили… — Загалакали навперебій розлючені Марічині головорізи. — А шо, а шо? Куряче капшо! Або те, як ви відра мили у ставку вчора! Наче у вас на подвірі кирниці нема, щоб аж до ставка по воду ходити… От і кума наша Юлька свідок…

— Да вона ж, ізвінітє, по Германіях шляється — звідки ж їй те бачити? — гигикнув молодий Дуринда.

Розпалена бійкою з Любашею Василівною Юлька ніби лиш чекала цього, заклекотіла, як окріп на вогні:

— Ах так! Тоді я скажу, ЩО я бачила. На свої очі. Як твої хлопці. Дуриндо! Просто з цієї греблі. Серед ночі. Виливали із здоровенних бочок. Щось. А ЩО — на суді скажеш!

— А це саме не ви з Валеркою замовлення конкурентів орендаря виконували? Бо вже не думаю, що так дорого заплатив тобі за бабину… хай не кажу що — той німець? — поцікавилась відданиця Катерини Стріхової Аліна, що явно ревнувала простріляного кілера до стріляної остарбайтерки.

— Швайн, невмита швайн! — зневажливо зміряла цнотливу відданицю Юлька. — Та ви зі своєю мамою всі кури на кутку витруїли, а мене бачите? Я на чуже не завидую, як ти. Я своє маю!

— Та певно! Не одного німця обібрала, шантажистка! По вас обох тюрма плаче, а ви тут права качаєте!

— Пора убивать! — заревів Валера-Холера, і, знаючи його, люди кинулися врозтіч.

— Кілер! — верещала Алінка — Бандюга! Панам служиш…

— Самі винні, — нарікав дід Мисник, відбігши від кілера на безпечну віддаль. — Не хотіли колхозів, розвалили, розграбували добро, а тепер убиваєм один одного.

— Не кажіт, — хотів і собі поскаржитись на нинішнє життя колишній парторг, але вчасно схаменувався, побачивши зліва нашорошеного унсовця Юрка Кльоца, реформатора Дуринду та єхидного есдека Іванюту, а справа — новоявленого мормона Гаврилка, що, як справжній американець, безсторонньо спостерігав всю цю оказію. Тому затужив подумки: «Що наробили, то наробили демократії! Содом і гоморра! Сто тобі партій! Секта на секті! Вже й мормони завелись… А православні знай б'ються!.. Смута і одне беззаконня! А була ж, була — одна партія, одна дорога, одна ідея, і закон був — один для всіх! А тепер — в кожного свій, а в тебе — жодного, а ти бійся шмаркача якогось… Дивись, як озвірів, дарма що простріляний…»

— От придурки, так придурки! — жахався вголос реформатор Дуринда. — Ну тепер вже нас точно всіх пересадять…

І не знати, чим усе закінчилося б, якби згори, але вже з Гонтівки, в розсіяний натовп не врізалась міліцейська машина, а за нею сільський голова і мікроавтобус-лабораторія.

— Стоять! — заволав голова. — Не бунтувати і не хуліганить! Бо викличу «Беркут»!

Народ притих. Міліція з лабораторією проїхали далі і зупинились біля «Форда» орендаря. Темне скло у вікні знову опустилось, і над ним нахилилась міліція з лаборантами. Сільський голова знервовано переминався на ведмежих своїх лапах позаду всіх.

Нарешті він стрепенувся і замахав заклично руками:

— Всі сюди, всі сюди!

Натовп неохоче рушив і спинився на віддалі пострілу: попереду — незаможні пайовики КСП «Нове життя», за ними — дрібні фермери та підприємці, в ар'єргарді — вільні козаки Моджахед і Кілер.

Першою заговорила міліція:

— То чи є свідки злочину, чи нема? Хтось щось знає, чи не знає?

— Та звідки?.. нічого ми не знаємо… — глухо загув натовп.

— Добре, — сказала міліція, — слідство розбереться… А тепер слово мають спеціалісти незалежної… рибо… тьху! Либораторії…

— Справи ваші кепські, — сказав сумно дебелий незалежний спеціаліст із довгим, як у дівки, волоссям, перехопленим на потилиці гумкою. — У воді виявлено високу концентрацію отруйних речовин, ідентичних тим, поклади яких ми знайшли у розваленому і розкраденому складі отрутохімікатів, що, як нам сказали, належав колишньому колгоспу.

— А чого це ви думаєте, що то з поля не натекло?.. Самі ж скрізь пишете, що всі наші землі отруєні…

— Авжеж, відколи колгосп, сипали та сипали… і селітру, і азот…

— Ми нічого не думаємо, ми лиш констатуємо факти. Може, й з поля, як ви кажете, натекло. Але щільність концентрації свідчить про те, що воду отруїли навмисно, викинувши в Озеро тонни хімікатів…

— Що це ви таке нам шиєте? В кого ці тонни можуть бути?

— Можливо, воду труїли не в один день. Поступово… рік, два. День у день. Доки ви тут стояли, ми обстежили всі двори, прилеглі до ставка, і в кожному знайшли тару від розкрадених отрутохімікатів: бочки, каністри та інші ємності…

Натовп завмер. А потім загаласував, закричав:

— Ви нам не шийте! Як ви сміли? Де право?.. Подумаєш, здохла чиясь риба!.. Може, й сам отруїв… Їм що?.. В них гроші… Що хочуть, те й роблять… А ми винні!.. Бо в когось риба здохла!.. Ви нам не шийте! Бо й на вас є суди й прокурори! І закон є!

— Мамо! Мамо, в нас качки поздихали! — Перекриваючи галас на греблі, заверещав із високого берега наймолодший дітвак Катерини Стріхової.

— Ой мамочко, а я теля напувала вчора… — Осіла, де стояла, Сянька-плетуха.

— Але це не найгірше, — провадив далі, мов знущаючись, спеціаліст з лабораторії, — погано те, що ставок перетворився на смертоносний резервуар, бомбу сповільненої дії, жити біля якої ви і ваші діти, і навіть внуки, приречені все життя. Але воду спустити ми не дозволимо, бо вона по притоці піде в Річку, а далі в Ріку, і за якусь добу знищить в ній всю флору-фауну, і, що найстрашніше, отруїть головну водну артерії країни. А це злочин, на який ми не підемо…

— А нам яке діло! Ми заручниками якогось підпанка, крутого якогось бути не збираємося!..

— А він тут ні при чому. Він — жертва. На жаль, всі ми — жертви і винуватці цієї великої екологічної трагедії державного масштабу… — Спеціаліст трагічно замовк, а поставлений перед фактом народ, навпаки, — закричав, заридав, а найголосніше Юлька, подумки прощаючись із своїм кафе: — Що ж нам робити? Ой Боже, що нам робити?! Кажіть: ви начальство…

— Стоять! — скомандував сільський голова. — Поки що. А тоді всім розійтись, взяти свої верші, ятері, хватки і просто кошики, і виловити рибу. Всю — до одної. Закопаємо подалі, десь під лісом, де колгоспну дохлу скотину закопували. І будемо чекати, доки в Озері отрута осяде.

— Бабо, в нас теля здохло, а в дядька Миколи — гуси, — знову закричали дитячі голоси, але цього разу вже з низького берега.

Натовп захвилювався ще дужче:

— Що робити?.. Ми так повиздихуємо самі… Спускати воду!.. Зривай заставки!..

— Назад! Ані руш! Стрілять буду!

— Стріляй! Нам все дно помирати! — несподівано для всіх виступив грудьми вперед, як комсомолець на старій картині, здавалось би, пропащий кілер Валерка Безкоровайний і тут же шуганув з берега між дохлу рибу, щоб по воді дістатися заставок. За ним, як в атаку, у мертву воду несподівано для всіх кинувся і Моджахед Альошка.

— Назад!

— Вперед! Лиш не ковтайте воду!

Та засторога прозвучала надто пізно: Альошка враз посинів і перевернувся горічерева, як риба… На греблі стало тихо. Всі, мов оглушені, дивились на нещасного Моджахеда, що гойдався собі серед потьмянілого вже від сонця риб'ячого срібла. І не чули, й не бачили, як затято, мов криголам льоди, кілер Холера розбивав грудьми притухлий шар риби. Верхня риба вже добряче нагрілась, припухла і пахтіла мертвеччиною. Але Валера гріб і гріб, намагаючись чимскоріше добратись до лотоків, бо шкіра на ньому починала у воді горіти, як на вогні. Був лютий і рішучий, як і тієї ночі, коли висипав у ставок мішок дусту, щоб мама разом із жуками бараболі не труїла: звик на новій роботі до екологічно чистих продуктів.

Не зупинений ніким, нарешті вчепився за слизького дерев'яного бика, підважив заставки, дивуючись своїй нежданій богатирській силі. Вода, замалим не прихопивши кілера, ринула через лотоки, а з нею з ревом виривалася на свободу і мертва риба.

Серед дрібного срібла карасиків, пічкурів, пліточок пливли дровеняками старі двометрові щуки, соми, коропи, довжелезні, як анаконди, в'юни, мордаті товстолобики, здоровенні, як тазики, черепахи… Валера ошелешено проводжав їх очима — де він думав, що таке у ставку його водиться… Це ж м'яса, як з кабана… Але жаль минав, лиш згадував він — чиє все то… Повз нього пливли у прірву чужі гроші, великі гроші, вже нічиї гроші і від цього ставало тепліше, і вже не мучила совість. Прострелена душа бідного кілера торжествувала: так остогидли їй за коротке життя чужа крутизна, ці, бля, розпухлі від «зелені» дебіли, ці, бля, уроди, ради яких він ризикував своїм молодим життям, своїм здоров'ям дорогоцінним!.. Стріляти їх не перестріляти!..

І тут повз кілера пропливло щось гігантське, як лохнеське чудовисько, обліплене мілкою здутою рибою. Він прицілився натренованим на жмуриках оком і впізнав щойно ще живого Моджахеда Альошку. Хотів було притримати його, але той ковзнув разом з рибою з лотоків і понісся поміж верболози, як морський скат, розправивши на широкій воді поли піджака. Валера похолов, як бувало часом на стрілці, і звів очі до неба. Над ним стояло все село: чорні парасолі жіночих спідниць і гофровані труби чоловічих штанів з перпендикулярно припасованими до них плоскими обличчями, виряченими очима і темними дірами ротів.

За якусь мить вода разом з рибою стекла, оголивши сумне замулене дно Озера. Стало тихо. Тільки міліція, як у німому кіно, витягала мокрого, як хлющ, кілера з-під греблі, в'язала йому руки і садила. Поки що в машину. Люди стояли мов неживі і дивились то на олов'яно-масне пустельне дно ставка, всіяне мальками і скойками, то на залиті водою долини, де поверх височенької трави поміж верболозів плавала дохла риба. Нічого нікому не кажучи, від'їхала з переляканими лаборантами «Санепідветбаклабороторія», а за ними — чорне, як гріб, авто орендаря.

— Розходьтеся, — сказав сільський голова, — свободні… всі суди вже відбулись… — і втомлено направився до свого офісу…

— Стоять! — опам'яталась міліція. — А ловити потопляника хто буде, Пушкін? Беріть гаки, багри і — в долини, може, його недалеко віднесло. І то швидко, бо стрілять будемо без предупрєждєнія.

Народ впав у розпач, особливо жіноцтво, але відступати було нікуди, і він розбрівся по городах, визираючи поміж верболозами піджак Моджахеда, а заодно і Овечу Бабу. Слава Богу, баби не було, а Моджахед відплив недалеко, до своєї левади, видно, ще живий був… У воду за ним полізли сільський голова Гнат Карпович, Петро Титар та Юрко Кльоц.

Синього Моджахеда, трохи пововтузивши, поклали долічерева в кузов «воронка» (про всяк випадок, може, по дорозі в морг оклигає — не в таких бував перепльотах), де вже сидів в наручниках і червоних плямах напівживий кілер Валерка, і міліція від'їхала.

Пригнічена, розпорошена громада понуро розходилась по хатах.

Біля церкви вкотре вдарив у дзвони старий Пилипович, нагадуючи про Святу неділю і службу Божу. Але людям було не до Бога.

2002 р.

HARMONIA MUNDI[1]

Глянувши вниз, жінка побачила у пустинному дворі добре знайому і, як завше, недоречно-жалюгідну в розкішному екстер'єрі «царського села» «трійцю». «Господи, коли вони сплять? — з досадою подумала жінка. — П'ята ж година ранку!» Їй було достобіса паршиво і некомфортно після випитої за ніч пляшки коньяку «Наполеон» і спаленої коробки цигарок «Парламент». Останнім часом drink (як кажуть американські внуки на випивон) не приносив їй полегшення ні морального, ні фізичного. Навпаки: нила печінка, сохло в роті, розколювалась голова, легка ейфорія змінювалась важкою депресією або вибухами істерики. Ті троє серед світанкових тіней, на тлі доглянутих газонів, підстрижених палісадників, рівних та чистих доріжок, явно дратували її, як дратувала б зграя бездомних собак, які тільки те й знають, що гидити де запопало та заразу розносити. Але повертатися до мовчазних телефонів, у пропахлу алкогольними випарами, цигарковим димом і самотністю спальню не хотілося, і, щоб хоч трохи абстрагуватись від власних проблем, стала похмуро спостерігати, як ті троє якось дивно — один за одним по колу — рухаються центральною алеєю у глибину двору.

— Ба! Так вони ж веселяться! — придивившись, здивувалася жінка. — Господи, воно ще веселиться… Тобі світ немилий, а йому добре! Воно щасливе!

Жінка часто бачила цю трійцю у дворі біля сміттєвих контейнерів. Часто сама з гадкою про тих трьох опускала в контейнер пакет з не зовсім свіжими, але цілком їстівними продуктами, закупленими тільки-но позавчора у «Великій кишені». «Хай їдять», — казала зі світовою скорботою в голосі. Позаяк подавати милостиню убогим вона не мала жодної можливості — не їздила ні в метро, ні іншим громадським транспортом і не ходила тими шляхами, що бідні, — тож не шкодувала часом і зовсім свіжий шматок балика вкинути у пакет, і то не в чорний — сміттєвий, а обов'язково барвистий, з веселою картинкою.

— Не приваблюйте бомжів, пані, — строгим голосом колишньої вчительки зауважила двірничка, зловивши її якось вранці на гарячих проявах людинолюбства.

— Тоді собі візьміть, — смиренним тоном заступниці всіх нужденних на землі відплатила, заскочена на покидьковому благодійництві, жінка. Сідаючи в сріблясте «Volvo», краєм ока помітила, як побіліло від ураженої гідності лице колишньої сіячки доброго, світлого, вічного…

Час від часу ті троє десь пропадали, але найчастіше вони лежали покотом у траві десь під деревом на схилах терас (на лавочках, видно, не наважувались або мулько було), зливаючись з ландшафтом, сірі, однаково неотесані, мов брили каміння, розкидані по території «царського села», і які за геніальним задумом архітекторів мали би створювати ілюзію присутності дикої природи серед поспільної рукотворної урбаніки.

Але зараз… Свіжий вітерець із Дніпра приємно холодив важку з похмілля голову жінки на балконі десятого поверху, змушуючи повільні, тягучі думки швидше крутись. Але зараз (жінка шукала порівняння)… зараз поведінка цих трьох нагадувала… шлюбний танець великих реліктових птахів або риб, що безгучно кружеляли у тихій, золотаво-зеленій гавані двору. Придивившись пильніше, жінка помітила, що двоє із трійці, екіпіровані в уніфіковане лахміття волоцюг: щось схоже на штани і сорочку, а заразом ні на що не схоже, — були… самцями, які й виписували перед третьою (а це була достеменно вона) такі неймовірні кренделі, що їм позаздрив би сам Петіпа! Вони явно загравали з нею, своєю самочкою! Випнувши вутлі груди, ці безпробудні пияцюги, як старі обскубані півні, то підстрибували, то ходили вихилясом, і все колами, колами, колами… Демонстрували (жінка аж протверезилась) всю красу свою чудову, мовляв: кого любиш, вибирай! Н-да, а я думала, що вони… полігамні, як дворняги… А вона, вона… (гидливу пиху, як водою змило з лиця жінки)… Вона! Милий Боже, ця синюшна, опухла від дешевого трійла розвалина, манірничала та кокетувала, опустивши очі, як сільська шістнадцятилітня незайманка! А то враз (чи, бува, не колишня актриска?) гордо скидала голову, і, зовсім як кіношна королева, царствено виступала вперед, розірвавши, здавалося, велелюдне коло одурілих від захоплення поклонників.

І все це дійство було таким непідробно щирим, таким природним, а учасники його — такими невимовно натхненними і щасливими, що жінці на балконі десятого поверху аж дух перехопило з дива.

— Гармонія мунді… — вражено прошепотіла, — ось де вона, от вона з ким — та невловима, та триклята гармонія мунді… Гармонія світу і душі — зі світом і з самою собою! От кого вона осіняє Божою благодаттю — покидьків суспільства, найупослідженіших!

Власне, трагічне відкриття планетарної несправедливості так вразило жінку, що вона раптом (так бувало з нею в екстремальні моменти) зареготала на весь голос, мов та причинна в полі.

Спонтанний, грубий сміх болісно полоснув полохку світанкову тишу, призолочену сонячним сходом, вдарився луною об стіни фешенебельних висоток і довго-довго осипався вниз, як облуплена штукатурка.

Троє внизу від того наглого, знущального реготу шарпнулись, як маріонетки, глянули синхронно вгору і застигли з роззявленими ротами. Вражені і беззахисні, наче діти.

Жінка сахнулася в глиб балкона, лютуючи на свою нестриманість та водночас егоїстично виправдовуючи її:

— Ідіотка… знайшла чим розважатися… ще вб'ють… Їм розум не завадить. Соціальний статус — теж…

Картаючи себе на чім світ, повернулась у спальню. Глянула на годинник: о пів на шосту. На душі було мулько, огидно, ніби вона підглядала за чужим інтимним життям у дірку від ключа. Ні, радше за собачою тічкою, нібито ненароком, але з цікавістю шмаркатого підлітка.

Сіла у крісло біля нерозстеленого ліжка, набрала спочатку номер чоловікового мобільного, потім — дачного. Обидва телефони мовчали.

Жінка глибоко вдихнула і міцно заплющила очі, вичавлюючи з них сухі сльози, що повертали її знову і знову на пекельні кола безпросвітного відчаю. Щоб не думати про чоловіка, намагалась думати про тих трьох. Здавалося б — остання стадія падіння, морального розпаду, деградації! Гірше худоби! Немите, вошиве, спить просто неба, годується покидьками… само покидьок, а з яким трепетним почуттям, з яким пієтетом воно дивилося на ту… ту жінку! Як на… королеву! І вона, ця чумичка, ця заволока сифілітична, йшла, як королева! Як цариця світу! Землі не торкаючись! Та Я так ніколи не йшла… Та, власне, не пригадую, чи була коли такою… блаженно щасливою… Навіть в комсомольській юності своїй, коли за мною тічками ходили секретарі ЦеКа і вічно п'яна творча молодь чоловічої статі… Може, тому, що завжди багато хотіла від життя? А в злагоді зі світом і собою живе той, хто вдовольняється малим, тим, що Бог пошле?! Але, Господи, як тоді накажеш розуміти біблійну притчу про закопаний талан?! А як про степові лілії, що не сіють і не тчуть, а шати мають кращі за царські? Чи як там написано в тому Писанії Святому?.. Ні, я таки мало що в цьому світі розумію… А найбільше — чому душа моя налита ненавистю і образою, як кип'ячою смолою? Навіщо тоді ці хороми, гроші, ці шмотки, коли заздрю останній бомжиці? Коли сама, як послідуща жебрачка, виканючую такий дріб'язок — тільки добре слово, добре ставлення, здавалося б, у найближчої людини? Хоч… так воно і є — жебрачка… Всі будинки, авто, підприємства, рахунки — на чоловікові. Все, що маю, — кілька ексклюзивних ганчірок від паризьких кутюр'є, в які давно не влажу, пуделко фабричних брязкалець і половина цієї квартири… От і все! Все, що маю… Будь-якої миті він може викинути мене на вулицю голою-босою пропивати зашиті у ліфчики діаманти… А сюди приведе молоду, нахабну, вихудлу в гонитві за багатеньким старичком двометрову хижачку… Такі шкарлєти з подіумів зараз в моді… Ні, він цього не зробить — побоїться дітей… Хоча… такі, як він, нічого не бояться… І нікого. Господи! Чому мене постійно всі обдурюють, зраджують, ненавидять, ігнорують? За що? Що я кому зробила?!

Жінка наразі з жахом відчула, що маса негативних емоцій в її душі от-от сягне критичного рівня і вона вибухне, як перегрітий паровий котел. Від цієї маячні, від гострого відчуття самотності і жалю до самої себе захотілося комусь подзвонити, поговорити, виповісти свою обиду, вилити свій біль… Комусь близькому, комусь рідному, хто бодай би вислухав… Але близькі та рідні у неї давно перевелися. Діти жили далеко за кордоном, і там, де вони жили, в цей час стояла глупа ніч. Найближчі подруги давно стали найтяжчими ворогами. А із сусідами в їхньому «селі» ділитися сокровенним не заведено: можуть не так зрозуміти і не так використати… Отаке безлюддя… Хоч бери та клич у хату бомжів… Ці Божі тварі не продадуть і не закладуть, хіба бліх нанесуть… І позловтішатися у них не вистачить сірої речовини…

З цією божевільною думкою жінка вибігла на балкон, заметалася, зашукала очима по газонах та терасах. Але ті троє, що у цьому дворі, у цій траві, біля цих сміттярок, здавалося, днювали й ночували, мов крізь землю провалились. І від цієї пропажі жінку охопила така безмежна одинокість, що вона аж завила і так, підвиваючи, метнулась назад у спальню, до телефону, затикала пальцем по панелі, але на тім кінці дроту знову ніхто не відповів. Жінка безсило впала в крісло, заплющила очі і дала волю зболеній фантазії. І та, як брудна повія, розбурхана образою і невтоленою хіттю, із садо-мазохістським задоволенням стала звично відтворювати одверті до огиди сцени з порнофільмів, які жінка щоночі кілометрами прокручувала на «відику» у своїй чернечій спальні, уявляючи головним героєм цих скотських ігрищ обліпленого голими дівулями власного чоловіка. Видива збуджували бажання голодної плоті, доводили жінку до сказу.

— Проклятий клімакс… проклятий світ… прокляте життя… — задихалася, відчуваючи наближення розпеченої вулканічної лави, що час від часу неждано накочувалася, поглинала її, мов Помпеї. Наближення божевілля водночас лякало її і звільняло від умовностей проклятого світу, від усіх обов'язків, від необхідності принижуватись, мучитись від ревнощів, терпіти численні зради чоловіка, дзвінки його малолітніх утриманок… У такі хвилини вона давала волю емоціям, «нє взірця на ліца», зокрема й високопоставлені, лаялась, як рецидивістка, трощила, що під руку попаде. Кожен напад істерики завершувався скандалом із чоловіком. А після того, як, приревнувавши, вона облила «мартіні» його прес-секретарку, яка чомусь виявилась дружиною якогось там посла, чоловік перестав виходити з нею на люди, брати на всілякі там високі прийоми, урочистості з нагоди державних свят, навіть на традиційні в його колах week-end-и по суботах.

…Лава наближалась. Жінка чула її палюче дихання і сама задихалась розпеченим повітрям, що пропікало її наскрізь, згори до долини.

Рятуючись від цього палу паленного, зірвалася, впала грудьми на нічний столик і почала загрібати пригорщами, як воду із джерела, піґулки, спочатку висипаючи їх на долоню, а потім — у рот: білі, рожеві, голубі, кавові, для схуднення, від печінки, нирок, серця, нервів, безсоння, дорогі, закордонні, спеціально привезені для неї послами, бізнесменами, поплічниками і боржниками чоловіка. Давилася піґулками, але спрага не минала, вогонь гуготів у ній, як у доменній печі.

…А потім хтось ляскав жінку по задерев'янілих щоках, волік у ванну, обливав холодною водою, пхав до рота товсті, волохаті пальці, від чого її вивертало так, що рвалися кишки і лопалися в очах капіляри. А потому вона тупо сиділа на дивані у вітальні, отупіло дивилася залитими кров'ю очима на своє опухле, синюшне відображення у дзеркалах «гірки» і слухала, як чоловік викликав «швидку», чекаючи, нервово ходив по кімнаті, не звертаючи на неї найменшої уваги, а дочекавшись, висмикнув з портмоне стодоларову купюру і, тримаючи перед самісіньким носом лікаря, наказував:

— Отруїлась грибами. Або ще краще — серцевий напад. Промити і повернути назад. І щоб комар носа не підточив. І жоден піарщик не пронюхав… Ви зрозуміли? Дивіться, аби ніхто з нас не мав зайвого клопоту.

Потім її майже виносили попід руки здоровані в білому, везли в ліфті, спішно запихали у спецмашину без розпізнавальних знаків, вкладали силоміць на незручну кушетку на коліщатках. Вона не противилась. Злегка погойдуючись на лагідній хвилі байдужості до цілого, теж байдужого до неї, світу, думала, що їй уперше так добре і гармонійно…

Коли «швидка» повільно виїздила із двору на перевантажену транспортом вулицю, жінці здалося, що в салон крізь затемнене вікно зазирнула ота потіпаха, ота… ранкова королева п'яниць і бомжів. Зневажливо-зверхня усмішка ще більше спотворювала опухле бурячкове лице, проте в очах… в очах було стільки непідробного розуміння, що жінка сіпнулась, жестами благаючи зупинити машину, але дужі руки санітарів безцеремонно прицвяшкували її до твердої лікарняної каталки.

2002 р.

ТЕАТР НАВПРОТИ ВАРЕНИЧНОЇ

Хоч і з'явився він у їхньому містечку добрий уже рік тому, але появу його обговорюють там і досі. Звісно, що і його особу теж. Бо хіба не дивно, що цілком пристойний, ба навіть імпозантний чоловік за п'ятдесят, зі слідами колишньої вроди і слави на аристократичному виду і в поставі, раптом ні сіло ні впало покидає столицю, поселяється в глухому забитому містечку, де й водогону немає, і стає (що вже зовсім підозріло) керівником неіснуючого досі молодіжного театру?

Ясно, що попервах дивним прибульцем переймалися заінтриговані містечкові пані і навіть панни, бо не перейматись було просто неможливо, адже, по-перше, такі приємні у всіх параметрах чоловіки завжди і скрізь на обліку у місцевих дам, крім того, їх, як правило, ніхто ніколи нікуди не відпускає, навіть за межі квартири, не те що міста; по-друге, чоловіки в такому… ну, поважному віці по ідеї повинні би мати поважну посаду, бодай пенсію депутатську, а не шлятися по периферії в пошуках вбогих заробітків, яких предосить в самій столиці; по-третє, кому зараз, тим паче в їхньому містечку, потрібен той молодіжний театр, коли молодь з містечка давно виїхала за кордон, і якби не школярі єдиної в містечку школи, то взагалі б воно скидалося на забутий владою і Богом геріатричний пансіонат; по-четверте, з таким іменем (не то Зореслав Світозарович, не то Світозар Богодарович) жити в провінційному містечку… Ні, тут щось не те…

Спочатку так вважало тільки містечкове жіноцтво, а віднедавна так думати став і один з найповажніших чоловіків у містечку, власник крихітної (два столи, вісім стільців) вареничної і добропорядний сім'янин Ратушняк. І зовсім не тому, що по життю діловий чоловік Ратушняк недолюблював люмпенів. А через те, що… Але про все — по порядку. Треба ж було, щоб під той нікому не потрібний молодіжний театр місцева влада віддала покинуту розвалюху через вулицю, якраз навпроти його вареничної, а тому дрібний підприємець Ратушняк мимоволі змушений був денно і нощно спостерігати за розвоєм театрального мистецтва в їхньому містечку. Далекому від будь-якого мистецтва Ратушняку важко було спостерегти, куди воно розвивається, але його власний вареничний бізнес пішов круто вгору, з тих пір, як той приблудлий старий дивак Борислав чи Богодар, а коротше — Артист, взяв собі за звичку щодень обідати в «пана Ратушняка» порційкою-другою вареників. То була непогана реклама, і скоро за головним стали бігати по вареники і дрібніші артисти — учні старших класів, яких вчителі силоміць позаписували в театр і ті тепер замість того, щоб город полоти чи худобу глядіти, викабелювались та репетували не своїм голосом, аж вікна в тій халупі дзенькотіли. Накричавшись, зголоднілі школярі налітали на вареники, як сарана на Китай. Тож, милуючись їхнім апетитом, підприємець Ратушняк вже почав було серйозно подумувати про третій столик на чотири посадочних місця, як тут…

За грандіозними бізнес-планами та буденними клопотами Ратушняк не вгледів, як його одиначка, його невинне дитя, яке він так леліяв, що не дозволяв навіть посуд мити на кухні, його золота Лілія непомітно перекочувала з рідної вареничної, де вона часом розставляла по вазах на столах квіти та вазони поливала, у халупу навпроти. Коли дрібний підприємець і добропорядний сім'янин Ратушняк побачив, як серед білого дня, на очах у рідного батька, Ліля відчинила і зачинила за собою двері молодіжного театру, він вперше власним очам не повірив, подумав, що привиділось. Але коли Ліля вийшла з театру пізно увечері, до того ж — після усіх та ще й у супроводі Світозара-Богодара, а коротше — Артиста, і, проминувши вареничну, пішла з ним, любенько бесідуючи на очах у всього містечка, хтозна-куди, він побіг на кухню, де обсипана борошном дружина ліпила вареники, і довго там тупав ногами і кричав, що не дозволить, що видворить старого розпусника за прєдєли, що вона у всьому винна…

Така бурхлива реакція на театр взагалі-то прогресивного і поміркованого Ратушняка здивувала дружину, але намарне та намагалась пояснити чоловікові, що дочка не винна, що її записали разом з цілим класом у той театр, що їй, як найвродливішій і найталановитішій у містечку дівчині, дали роль самої Джульєтти, що…

Ратушняк не слухав. Він був як шалений і далі тупав ногами і кричав, але не так від злості, як від страху. Останнім часом Ратушняку здавалося, що донька, яка неждано розквітла небувалою для їхнього роду вродою, покине і їх з дружиною, і дім, і вареничну і ніколи більше не повернеться в рідне містечко, схоже на забутий всіма геріатричний пансіонат, що…

І враз Ратушняк гірко заплакав, ніби це сталося вже, сьогодні. Нарешті до нього дійшло, що дружина все знає, гірше — цьому сприяє, що вони його дурять, в той час як він жили рве ради них, що…

З тієї хвилини життя власника вареничної перетворилось у суцільні страждання. Він почав стежити за дочкою, непривітно зустрічати Артиста, коли той приходив по свої вареники. Кілька разів навіть поривався з тим одверто поговорити, а то й просто грубо зачинити перед його носом двері, але бізнесові інтереси брали гору над батьківськими переживаннями і Ратушняк відкладав розмову на потім.

Тим часом Лілія розквітала, перетворюючись на очах із гандрабатого дівчука у довгоноге, золотоволосе, фіалковооке, незвичне для цих місць, створіння. Особливо її екзотична врода і довершеність вирізнялася на тлі рідних батьків. Тож тепер, побачивши їх разом, рідко кому не квадратіли очі з дива: як це двом курдюпелям, схожим на опасисті гарбузи, себто Ратушняку з жінкою, вдалося встругнути таке чудо неземне? Найбільш нахабні і невиховані питали в Ратушняка про це вголос, доводячи його до відчаю, змішаного з гордістю і страхом.

Але найтрагічнішим було те, що сама Лілія починала здогадуватись про свою нетутешність: все частіше задивлялась у дзеркало, зверхньо міряла поглядом ровесників і не зводила захоплених очей із того старого дженджика навіть тоді, коли він їв свої вареники з таким виглядом, ніби якісь там анчоуси в дорогому столичному ресторані. І даремно дочка ховала від батька очі, а сама ховалась за шторкою на дверях до кухні, Ратушняк все те бачив і нетямився з розпачу. Його муки стали просто-таки нестерпними, коли побачив, як той старий розпусник, вдаючи із себе галантного кавалера, пожадливо цілує дочці ручку, тим часом обмацуючи її янгольське личко каламутними від хіті очима. І це серед білого дня, перед його, батьківським, носом (вірніше, за кілька метрів), біля дверей свого погорілого театру. А вона аж мліє, аж росте, аж сяє!

Все частіше прокидався Ратушняк серед ночі від страху, що дочку вкрадуть і зґвалтують покидьки в чорних окулярах, котрі шастають вже і їхнім містечком у чорних лімузинах, або спокусить цей приблудлий, цей непевний старий пройда, бо по ньому видно, що він мастак крутити голови жінкам неабиякий, що…

Все частіше поверталась дочка з театру замріяною, задумливою, далекою від вареничної і обох своїх круглих, схожих на перестиглі гарбузи, батьків. Тинялась, як сновида, по кухні, бридливо обзираючи розсипи вареників на столах та вічно киплячі каструлі, а тоді рвучко і зло хряскала дверима і замикалась у своїй кімнаті на другій половині дому.

А одного вечора Лілія додому не прийшла.

Ратушняк спохватився, коли годинник у вареничній бамкнув північ. Кинувся на ту половину будинку, що правила за помешкання, але дочки там не було. Не було її на подвір'ї і в садку. Вибіг на вулицю — вікна в театрі не світилися. І він все зрозумів. І закричав до дружини, що за трьома дверима, на кухні, домивала посуд:

— Де вона? Я питаю тебе, де Ліля?

— Звідки мені знати, де Ліля? — здивувалась дружина. — З подружками десь…

— О дванадцятій годині ночі?!

— Ще тільки десята… Не перебільшуй…

Ратушняка вразив її спокій, і він закричав як несамовитий:

— Це я перебільшую?! Їй тільки шістнадцять… І ти знаєш, з ким вона… Знаєш, що вона знову з тим… Я забороняю їй ходити в той театр, до того розпусника! Забороняю кривлятися! Це не професія! Мені проституток вдома не треба! З мене досить!

Розбуджені криком сусіди відчиняли сполохано вікна, крутили головами і, побачивши на тротуарі знавіснілого власника вареничної, налаштовувалися з цікавістю слухати.

— Ради Бога, втихомирся… Люди чують… — намагалась закотити Ратушняк до вареничної жінка, але він відбивався, волаючи:

— Нехай чують! Хай усі чують! Бо бачити, всі бачать… як вона ходить з ним… за ручки взявшись… Як дивиться йому в очі! Та він же їй у діди годиться! Мерзотник! Старий розпусник! Я… я застрелю його! Задушу ось цими руками! Я…

— За що? — вжахнулась дружина, втрачаючи обачність. — Дитині просто цікаво з ним… І ти цього не можеш пережити. Ти ревнуєш її до чужої людини. От що!

Слова дружини різонули Ратушняка по самім серці, від чого він остаточно втратив над собою контроль, продовжуючи викрикувати в темну ніч всі свої образи і страхи.

— Тепер я знаю, хто її навчив вішатись на шию чужим дідам: ти! Це ти! Ти! Навчила її. Сама така була! Думаєш, я забув, не пам'ятаю… Та я… Я уб'ю його! Задавлю ось цими руками…

Враз сварка стихла: повз батька-матір пробігла заплакана Ліля, проскочила крізь вареничну, кухню і зачинилась у своїй кімнаті. Ратушняк кинувся слідом, волаючи своєї:

— Де ти була? Чуєш, де ти була, бо я уб'ю його, того покидька!

Темна вулиця і далі здивовано відчиняла вікна, наслухала, де це лаються. Але йому було байдуже. Навпаки, він хотів, щоб всі чули, бо більше не міг бачити, як на нього позирають мов на батька малолітньої повії. І тому він бив кулаком у двері Лілиної кімнати і кричав, щоб усі знали, що він добропорядний сім'янин і строгий батько. І тоді двері різко відчинились і опухла від сліз Ліля сказала:

— Він помер…

— Хто — помер? — розгубився строгий батько.

— Він, Світозар Богодарович…

— Коли?

— Допіру.

— Де?!

— У себе вдома.

— А ти… ти як знаєш?..

— Я там була…

— Ти?!. Там?!. Що-о ти-и та-а-ам роби-ила?

— Нічого. Ми програвали сцену смерті Ромео і Джульєтти.

— І — що?..

— І він… помер, захропів і — поме-е-ер. — І Ліля заревіла від страху і горя.

Строгий батько отетерів:

— Хто ще був при цьому?

— Ніко-о-о-ого. Лиш я-я-я, — ридала Ліля.

— Закрий рот, — несподівано рішуче наказала легковажна мама. — Закрий зараз же рот! Тут вже один кричав, що уб'є, задушить, задавить своїми руками… І люди все чули… Тепер ми нікому нічого не докажемо… Нікому і нічого.

У квартирі наступила така тиша, що було чути, як в сусідньому будинку сопе, навалившись грудьми на підвіконня, всевидюча і всечуюча Клавдія Іванівна.

— Хтось бачив, як ти туди заходила? — Нарешті прийшов до пам'яті і добропорядний сім'янин Ратушняк.

— Сусідка, баба Зоя, і ще одна баба, і ще…

— Так, я пропав. Я пропав, як швед під Полтавою. Мене запроторили в тюрягу власна дочка і жінка. — Знову запанікував розчавлений непередбаченою ситуацією Ратушняк. — З мене досить! Досить! Значить так, я поїхав… вже! На станцію — о третій поїзд на Москву… Мене нема. Я в Росії. Чули? Я в Росії. І що хочете, те й робіть. Доки його знайдуть, я вже буду далеко. Вам напишу… під чужим прізвищем… Давайте домовимось: Васілій Пуговкін…

— Який Пуговкін?

— Пуговкін — і все. Хіба вам не однаково, що зі мною тепер буде? Пуговкін. І все! Я пішов!

Задзвонив телефон. Всі заметушились, зашепотіли:

— Бери трубку… не бери трубки… мене нема… нас нема… світло… вимкніть світло!..

Через хвилину подзвонили в двері… Тому, хто дзвонив, ніхто не відчинив. У вареничній як вимерли.

Вранці Клавдія Іванівна, яка нібито прийшла по вареники, побачила на зачинених дверях табличку: переоблік. На третій день під вареничну під'їхала міліцейська машина, двері відчинилися, впускаючи до середини трьох міліціонерів і двох у цивільному. Скоро всі вийшли разом із Лілею і мамою. Як помітила Клавдія Іванівна, Ратушняка з ними не було. Під вечір мама з дочкою повернулися, самі і пішки. Але ще до їх повернення вулиця, а з нею все містечко вже знали, що недалеко від станції, в посадці, знайшли труп чоловіка, схожого нібито на Ратушняка. Труп мати і дочка впізнали, але ховати батька будуть не тут, а в сусідньому районі, звідки всі вони родом.

За останній тиждень це була друга погана новина: три дні тому в лікарню з інфарктом потрапив керівник молодіжного театру, так, так, отой самий імпозантний, пристарілий красень, який за цілий рік свого побиту в містечку не кинув оком ні на жодну молодицю, а все топтав стежку через вулицю до вареничної Ратушняка, маючи, звісно, на оці його малолітню дочку, аж доки той не вигнав його, але видно, що пізно, бо чого ж тоді накладав би руки на себе в посадці коло станції?.. А може, й не так все було? Та хтозна, як… Одно слово, міліція розбереться…

Добрий місяць вулиця, а з нею і містечко нудилися з невідомості. А через місяць повернулися з похоронів Ратушняка його жінка і дочка, продали вареничну разом з хатою і всім, що в ній було, і кудись виїхали. Поїхав до своєї столиці, вийшовши з лікарні, і враз постарілий, як казала Клавдія Іванівна, Зоредар-Богодар, чи як там його, того Артиста.

Містечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною історією, та й забуло. Згадало лише через рік, коли та сама всезнаюча Клавдія Іванівна розказала, що нібито її знайома бачила на Великдень у кафе на Хрещатику в Києві дочку і дружину Ратушняка разом із тим старим красунчиком, тим приблудлим колись у містечко Артистом — Святославом, чи як там його. Знайома казала, що, якби не молода і той Артист, стару Ратушнячку вона б нізащо не впізнала — так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдія Іванівна, знайома казала, що нібито всі троє були дуже веселі, їли вареники і, що її (тобто знайому, та й саму Клавдію Іванівну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сім'я.

Але Клавдія Іванівна не все розказала. Принаймні про те, що вже рік на ім'я Ратушнякової дружини надходять листи від якогось Васілія Пуговкіна, в яких він скупо сповіщає «дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает». А оскільки Васілій Пуговкін адреси своєї не вказує, а листоноша Люся не знає нової адреси Ратушнячки (і не хоче мороки зайвої), то й віддає листи всезнаючій Клавдії Іванівні, нібито для передачі колишній сусідці. Клавдія Іванівна листи бере, береже, і може, колись і передасть Ратушняковій, якщо колись на Великдень вибереться до Києва і стріне ту на Хрещатику у вареничній.

2002 р.

ПРИВІТ СЕРДЕЧНИЙ ОСТАННІЙ

На кухні вже другий день гуготіла плита, на ній клекотіли казани, каструлі, сусідки з усього кутка шкрябали свинячі ніжки на холодець, місили тісто, крутили голубці — невістка рихтувалась до сороковин по Олексі. Через двері, у ванькирі, або по-невістчиному — дитячій (бо там спали, доки росли, внуки), на тапчані лежала баба Ганя і дивилась на той рейфах з великою мукою. Бабі було душно і млосно від гарячих, гострих і густих кухонних запахів і важко, як від липкого, витаючого в повітрі гріха. З 23 лютого, Дня армії, коли Олекса впав на сцені, просто посеред пісні, від розриву серця, баба Ганя в роті ріски не мала. Горе її було таке велике, що їй і хліб святий, і світ білий спротивів. А час зупинився на тій секунді, коли Олекса, стоячи перед шкільним хором, змахнув обома руками і почав падати, як підстрелений птах. Син падав, а вона сиділа в першому ряду (вона не пропустила за тридцять років жодного його концерту з тих пір, як він став музику і співи викладати у школі) і нічим не могла зарадити. Вона лиш, кажуть, кричала тоненько і жалібно, ніби чула, що це — все… Кінець світу. Кінець її світу, в якому вона стільки пережила і стількох пережила: трьох своїх братів, і трьох братових, і чоловіка, і товаришок, а тепер-от — спостигло її те, чого боялася на віку найбільше — пережити дітей своїх…

Із тої секунди, коли Олекса впав, а розгублені діти доспівували куплет про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», її не стало самої. Не відчувала ні тіла, ні душі. Але сьогодні наче тіло й душа знов повернулися до неї. Вони боліли і задихались від густої, як наваристий борщ, спеки, від споминів, що враз нахлинули на неї і відсунули кудись далеко і розпечену до червоного плиту, і молодиць, розпашілих від жари і роботи, і невістку, що ходила поміж них і тихо командувала, що і як робити. Баба Ганя раптом побачила себе, наче по телевізору, зовсім маленькою, в кожушку і червоній квітчастій хустці, і нібито вони з братами, всі четверо, на другий день Різдва вечерю несуть до дядька Никона, зразу левадами, а тоді через Кирилячий ставок. А лід під ногами зеленкуватий, всіяний прозорими замерзлими бульбашками. Вона бачила своїх старших братів, чула їх дитячі веселі голоси. Сніг сліпив їй очі — такий був ясний морозний день, і вона дуже хотіла, щоб тітка Килина подарувала їй зелену бинду із золотими квіточками по бережках. А тоді їй привиділись як живі тато й мама, і чогось у садку, під старою грушею, нібито неділя, і нібито трава під грушею всипана тими медовими запахущими грушками-дулями, а вони все збирають та збирають їх у відра і визбирати не можуть… А тоді побачила себе наче збоку вже молодою і, видать, на Купайла, бо у вінку була пишному, як млинове колесо, із польового різноквіття, втиканого блискучими і великими «патлатими» вишнями. А по білій, розшитій червоними рожами, сорочці текла у траву чорна, як галка, довга та груба коса. Такої коси-краси жодна дівка в селі з нащада світу не мала, але й мук таких не терпіла, бо ні розчесати, ні заплести самій ту зливу… Все маму просила або товаришок… Через ту косу і понаравив її Сергій Танцюра. А таки — Танцюра, бо ні з ким їй не виходив таким доладним, хвацьким ані краков'як, ні коробочка, ані полька-дрібушечка. А як заграють, було, брати коло клубу карапет, то вона, було, аж труситься, щоб той Танцюра повів її першою у танець. І вів. Танцюра вів Ганьку у танець, а вона з нього очей не зводила, плечима гордо поводила та приспівувала до танцю, як у дзвіночок дзенькотіла:

І згадувались їй танці біля клубу так ясно і чітко, ніби це вчора було. І бачила, як вів її у танці, мов лебідку, Сірожа… Але тут вийшов із парубоцького гурту Карпо і заступив, як темна хмара, Сергія Танцюру. А от їй уже й чорну косу розплітають у світлиці, а в сінях і на подвір'ї людей-людей!.. Чого? Чому? Як сталось, що вона пішла за Карпа? Може, тому, що грамотний був, що після армії його бухгалтером взяли в радгосп? Бог його знає… І біжить перед очима її життя з Карпом, в якому вона наче й жила нічого, і Олексу народила, і побивалася за Карпом, як із фронту не вернувся… Чого ж тоді той Танцюра із серця не йшов ні в щасті, ні в горі?.. Чого трусилася за ним цілий вік, як тоді, коли карапет брати її коло клубу грали?.. Чого це, Господи, так в житті буває? Чого тягне душу до душі так, що й ні встиду перед людьми, ні страху перед Богом? Може, це за любов її грішну, таємну Бог аж на старість покарав її синовою смертю ранньою, ой ранньою-ранньою, ой нежданою… Але там, на небі, вона знає, Бог знову поєднає її душечку з Карповою… І має стати вона перед Богом без гріхів своїх вдовиних…

Карпо із Сергієм помаячили, помаячили та й розійшлися кожен своєю дорогою. А став перед нею Олекса як живий та ж каже:

— Мамо, а я за вами прийшов. У мене в хорі перших голосів не хватає, то збирайтеся, бо треба до Великодня концерт готувати.

І не встигла вона словом озватись до сина, як він вийшов крізь стіну на затилках, бо у ванькир з кухні в цей час зайшли молодиці і, замість того, щоб поговорити з нею, стали журитися та приповідати до невістки:

— Ой голубко, другий похорон тобі в хату йде…

Почувши про другий похорон, баба Ганя забилась, як риба в ятері, бо згадала про двох внуків, яких давно вже не бачила в хаті. Але тут невістка сказала сердито:

— Не каркайте проти ночі. Ці баба ще мене переживуть. — І баба Ганя заспокоїлась, заплющила очі і знову ніби тіло і душа покинули її, а з ними і задушливий ванькир, і нудотна каламутна спека, і все її довге, її всіляке, сумне і веселе, але вже проминуле життя.

Удосвіта втомлену приготуваннями до поминок по чоловікові невістку розбудив свекрушин голос, незвично чистий і молодий. Баба Ганя кликала її. Невістка встала і з досадою подибала зі спальні у ванькир. Баба Ганя сиділа на тапчані здоровісінька, при розумі і пам'яті, і уважно розглядала щось у руках. «А що я казала, — подумала невістка — ці баба ще мене переживуть».

Баба Ганя ніби прочитала невістчині думки, бо наче аж усміхнулась, а далі простягнула їй пожовклу фотокартку зі словами:

— Оце, дочко, маю просьбу до тебе — сповни мою волю останню, передай цю карточку Сірожі Танцюрі і скажи… нє, нічого не кажи. Лиш передай. Або нє, скажи: привіт вам сердечний, Сергію Мефодійовичу, від Ганьки… Ганни Омелянівни.

— Якому Сірожі? Який привіт? Від якої Ганьки? — не зрозуміла невістка спросоння, намагаючись впізнати молодого парубка у вишитій сорочці на пожовклім фото. Але парубок не впізнавався. Принаймні в їхньому селі такого не було.

— Сірожі, дочко. Сірожі Танцюрі, — терпляче повторила свекруха.

— Хто він такий? Який Сірожа? — починала злитися невістка. — Що ви, бабо, мені голову морочите в такий день? Якимись Сірожами… Не до хлопців мені… Поняття не маю, хто це…

Баба Ганя, злякавшись, що невістка порве карточку або піде геть не дослухавши, заблагала:

— Дитино, не сердься, бо вже ні сваритися, ні миритися нам… Тож уволь просьбу останню: передай Сірожі, татові Андрія Танцюри, отого, що Марусю Тодоровську взяв, цю карточку і привіт сердечний…

— Дідові Танцюрі?! Тому, що коло греблі?.. — Витріщилась невістка. — А хіба він ще є?

— Є, дочко, Сірожа ще є. Але не тримай коточку довго, передай, бо ти ж бачиш, яке це життя… а тепер іди. Поспи. Бо скоро люди почнуть сходитись.

Невиспана невістка не мала сили на балачку і на бабині коники-харки-макогоники, тож лиш посопіла сердито і пішла досипляти.

Але скоро на кухні знов заметушились кутянські молодиці, загуготіла плита, запахло смаженим, вареним, пареним. За тим почали і люди на обід сходитись. Із ванькира холодної хати (по-невістчиному — зали) не видно було, але баба Ганя по шумові здогадувалась, що там творилося. Люди заходили за стіл і виходили, і знову заходили, згадували добрим словом Олексія Карповича, говорили гарно, називали його соловейком і патріотом, який прославив рідне село своїм хором на весь район і область, беріг і відроджував українську народну пісню, передавав її дітям, співали його улюблених пісень «Червону калину», «Як умру, то поховайте», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», а коли почали про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», баба Ганя відчула, що вона тяжко-претяжко втомилася і її тягне на сон.

Після сумної пісні пом'янули люди і батька Карпа, що не вернувся з фронту. А згадавши про стареньку, вбиту горем неньку, всі рушили у ванькир, щоб поклонитися їй за славного сина, великого трудівника і патріота. Але баба Ганя спала. Коли ж невістка, якій було трохи незручно за свекруху перед людьми, а особливо перед вчителями — колегами Олекси, торкнула бабину сухеньку руку, що звільна звисала з тапчана, то все зрозуміла і заголосила:

— Ой нащо ж це мені горенько таке гіреньке?! Ой нащо ж мені похорон та за похороном?!.. Ой нащо ж ви мене всі покидаєте?..

…Поховали бабу Ганю поряд зі свіжою ще могилою сина, заваленою трохи збляклими паперовими вінками, зробленими його учнями.

Про карточку молодого діда Танцюри невістка згадала лиш тоді, коли почула, що той помер. А згадавши, розгубилася. З одного боку, виходило недобре, що не сповнила останньої волі своєї свекрухи, а з другого — ніби й добре, бо нащо ворушити минуле, що було, те загуло, і нащо, аби про те все діти та внуки Танцюрині знали, щоб встидалися та на діда сердились… Але з третього боку… що ж це вона за худоба така, за безсердечна скотина така, що запхала десь ту карточку, ніби сама не була молодою, ніби не любила, ніби того ж таки Олекси карточок не носила за пазухою?..

Тож із тої тривоги великий-превеликий жаль надійшов на невістку Ганнину — і за своє вдівство раннє, і за життя паскудне, в якому не знайшлося секунди, щоб озватись до свекрухи як жінка до жінки, хоч словечком людяним, бо ж як-не-як заслужила вона те словечко, бо недоїдала-недопивала, гроші їм з Олексою на нову хату та на машину складала, хлопців няньчила, городи сапала… а вона ж свекруху мамою не назвала, все бабою та бабою… а вона ж не спитала, чи та їла, чи та пила, як їй жилося-велося цілий вік удовицею… може, тільки й щастя та мала, що карточку і любов свою тайну, таємницю свою сердечну… та поплакати удвох над судьбою своєю, та побалакати про своє одвічне, жіноче, та розраяти одна одну… може, свекруха і жива була б… і не так порожньо було б у цій хаті величезній-величе-е-е-езні-і-і…

І заридала невістка на всю свою величезну порожню хату так гірко, як ніколи в житті.

А виридавшись, пішла городами-левадами до хати Сергія Танцюри, що лежав собі у вишитій сорочці на лаві старим сивим дідом серед повняків і васильків, при печальній варті кількох згорблених своїх ровесниць-перевесниць, і поклала непомітно, щоб ніхто не бачив, під його ліву руку пожовклу карточку — привіт сердечний останній від Ганьки. Ганни Омелянівни.

2002 р.

БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК

Вранці він скаже Нонні: приведи її.

Дружина сіпнеться, скине норовисто голову, як вірний бойовий кінь, і її зів'яле, зі слідами колишньої вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум'янцем. Але він знає: цей спонтанний бунт триватиме лише одну мить. За тим все її ображене єство знову повернеться у звичний образ Надєжди Константіновни Крупськой, всерозуміючої, всепрощаючої соратниці, товариша, друга і няньки безумного, жорстокого генія, і її потемнілі від образи базедові очі знову стануть чистими і лагідними, як цвіт резеди.

Ні, він скаже Нонні так: я хочу її бачити. Скажи їй, що я хочу її бачити.

Дружина побіліє, опустить долу, мов Крупська, свої базедові очі, щоб приховати від нього сльози образи чи лютої ненависті, і покірно вийде з будинку. А він дивитиметься з вікна, як дружина йтиме через подвір'я дачі, стежкою, обсадженою розквітлими мальвами, відчинятиме хвіртку, перетинатиме вулицю і довго дзвонитиме у дзвінок на брамі розкішної вілли, яку, за словами сусідів, рік тому придбала та… Він не бачив її сто років. Бачив тільки дорогі «іномарки», що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила і ображала ця показушна засекреченість, ця жлобська показушність… він зневажав її, лаяв на чім світ і… думав про неї.

Він скаже Нонні: приведи її. І дивитиметься, як дружина принизливо, мов прислуга якась, чекатиме під брамою, доки та зволить вийти, або відчинить хвіртку, або…

Він може нафантазувати сто варіантів їхньої розмови, але ніколи не дізнається, як воно було насправді. Чим більше він писав про жінок, тим більше переконувався, що не знає їх, що ніяка логіка, ніяка бісексуальність, вірніше, психологічна присутність в єстві творчого чоловіка іншого, протилежного статевого начала не здатні пізнати чи бодай передбачити стихію, яка називається жінкою.

Але він знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою їй, обсадженою мальвами, стежкою, опустивши очі, трепетно перелякана, як середньовічна відьма на вогнище інквізиції. Йтиме вперше при світлі дня, довголітня таємнича нічна гостя, як сказав друг-поет, його гріховниця пречиста… Тим часом Нонна, вдаючи, що нічого не відає, накриє на веранді стіл, і вони всі троє питимуть чай з варенням або, скоріше, морс із клюкви чи афин-чорниць, фірмовий напій дружини. Вони розмовлятимуть, байдуже про що. Або взагалі ні про що. Бо то зовсім не важливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та гріховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме їхній Бермудський трикутник… Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав — до корчів у м'язах, до стукоту зубовного — його втомлене тіло і вихолощену душу…

Метрові не спалося і не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати — старому, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, в цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори — від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладались на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар'єру, варганячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есе, літературні портрети… Гидко подумати, скількох нездар він вивів у люди, зробив ученими і письменниками, врешті, дав шматок хліба з маслом. А вони тепер, коли він уже ні редактор журналу, ні секретар спілки, ні депутат, а просто — рядовий письменник, роблять вигляд, що його нема і не було. Не було його книг, не було його епохи… І це тоді, коли він, він! навчив цілі покоління доморощених «інженерів людських душ», як треба писати гарні, мудрі, а головне — читабельні романи. Він, його книги зробили переворот, революцію у свідомості не тільки писучої братії, а й читачів. А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нічого простити ті, хто на його тлі при всіх владах і формаціях виглядали жалюгідними графоманами. І молоді, ці продвинуті-просунені, розкручено-накручені — туди ж: вчать його, як писати бестселер! Зваріювати можна! Та їх ще в проекті не було, цих пісюнів-писунів, як його романи, ще вогкі від свіжої друкарської фарби, взмиг ока розліталися з прилавків книгарень! А воно тебе ігнорує з цинічною нахабністю, обзиває інвалідом творчості, реанімованим соцреалістичним трупом!.. Правда, деякі, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарність, намагаються очолити ним свої щенячі зграйки. Найбільш «просунуті», всі ці «пост-того-що-ніколи-не-було», всі ці «претенденти на деміургів» майже в кожному райцентрі почали інтенсивно видавати енциклопедії української літератури, які поспіль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Міллера, Маркузе і Маркеса, завершується десятком місцевих «постиків» та «креаторів наднаративної практики», а між цих двох «планетарно-містечкових» «континуумів», як прокладка, його многострадне ім'я.

Що робиться, що тільки робиться! В голові не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний ідіотизм, ці еманації-конфігурації з претензією на трансцендентальність…

Спочатку він обурювався, а потім змирився — як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить і не поглине діаманта… А далі й загравати почав з перевченими периферійними жіль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими «геніями епохи пепсі» майбутнє, принаймні вони довше будуть жити і писати свої супертексти… Може, згадають знехотя і його?..

Але трагедія не в них, голодних на славу, щенятах… Трагедія в тому, що останні десять років він тільки те й робив, що імітував: спочатку творчість, а потім просто — працездатність, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньої популярності. Вдавався навіть до негідних його чесної особи новітніх технологій «розкрутки», не гребуючи огидним піаром (і слово ж яке придумали!) від блудливих одкровень про своє каторжне існування в радянську епоху до одвертих описів колишніх сексуальних блудів на шпальтах бульварних газеток. А що було робити? Попервах він з гідною подиву гідністю (пардон за каламбур) усамітнився на своїй старенькій дачі, як Вишенський на Афоні, навіть телефон відімкнув, щоб не чути голосів із розбурханого «демократами» світу. І все тому, що, як ніхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократів і патріотів, в отих деформованих вилупків Системи… І що ж — його забули в ту ж мить, як він вимкнув телефон, що зовсім легко при перенасиченому новими, різномастими «героями» інформаційному просторі. Мало того! Його досить посутній-таки ювілей проминув непоміченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося міняти тактику і стратегію, щоб знову примусити цих гівнюків рахуватися із собою. А вони ніби того й чекали. Не всі, але дехто заворушився. Кілька видавництв запропонували свої послуги. У відповідь він запропонував їм перевидати свої останні романи, мовляв, новий ще… пишеться.

Але вся трагедія в тому, що роман не писався… що йому взагалі не писалося… Щось ніби зламалося в ньому і безповоротно щезло. Що: порив? цікавість? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? месіанства? володіння душами і думами?

Зникло все. Одна пустка. Втома. Навіть злістю на себе і на цілий світ він не годен був пробудити в собі бажання писати. Нехіть, байдужість ніби вив'ялили душу, як спека і вітер — тараню. Рука ліниво брала ручку і тут же з огидою відкидала її. Голова відмовлялась думати, тим паче фантазувати, серце — прискорено битись, душа страждати і тішитись народженому у власних нуртах слову.

Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, — геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти «розкручених» і не дуже молодших і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.

Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому…

Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю-фікс. Він постійно про це думав, бабраючись в собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання… Виняток — великий Ґете. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання… Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого — на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею в думках, як той добропорядний сім'янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!

При кожній згадці про «Лоліту» Метр почувався окраденим, точніше так, ніби в нього вкрали тему або, ще гірше, рукопис роману. І нема на те ради. Мусиш змиритися. Адже тема «Лоліти» настільки одіозна і дражлива, а книга розкручена, що найгеніальнішу інтерпретацію сприйматимуть за плагіат. Хоч він переконаний, що скоро вискочить на Петрівці зо два десятки недолугих римейків німфетки, нашкрябаних нашвидкуруч такими ж шмаркатими писарчуками. Чорт з ними! Йому треба шукати своє… шерше свою ля фам.

І Метр знову повернув думки до великих попередників. От Хемінгуей, або, як зараз пишуть, Гемінґвей, застрілився в 61 рік. Досі сушать голову: чому? Захворів? Виписався? Розчарувався? Втратив інтерес? Можливо, але не до самого життя, а скоріше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, — жінок. Мері знищила в ньому мужчину своїм нереалізованим інстинктом материнства, вона каструвала його своєю відданістю, запопадливою турботливістю квочки… Сто разів був правий Лев Толстой: чоловік пише одним органом тіла, і доки той орган виконує свою головну природну функцію, доти душа його молода, а розум дерзновенний…

Вранці він скаже Нонні: приведи її. І та прийде. І вони стануть подругами. І та приходитиме щодень. Вони будуть пити свій морс, гомоніти, дві скуті одним ланцом його любові і ненависті жінки. Дві головні героїні його життя, що найдовше затримались в його душі, на відміну від сотень інших, можливо, набагато красивіших, стрункіших, хтивіших бабок-одноденок, метеликів-одноденок… тих верескливих безголових дірок на двох довгих товстеньких чи тоненьких ніжках. Але біда тих сотень довгоногих чапельок була в тому, що своїми курячими мізками вони думали, нібито лишень під їхнім кучерявим кущиком рожевіє медова, зваблива для чоловіка «полуничка», і — страшно помилялись, а тому щезали з його життя, як мильні бульбашки. Зоставались ці дві, покірно підступні, віддано зрадливі, хитрі, як змії. Вони безпардонно використовували його, кожна по-своєму, живились його славою, грішми, можливостями, як омела соками осокора. Одна за його плечима зробила карколомну кар'єру, а інша прожила за його спиною як в Бога за пазухою, не попрацювавши ніде жодного дня, якщо не рахувати студентської практики, але це було ще до їхнього весілля.

Вони однаково були ненаситні у своїх апетитах і претензіях до нього, вони потребували його, експлуатуючи з винахідливістю садисток, професійних утриманок. Вони не могли без нього існувати, ці дві розкішні кохані паразитки, ці дві невинно-розпусні повії, законна й підпільна, а він — без них, бо ілюзія постійної потрібності дорогим істотам робила його чоловіком, мужчиною, творцем.

Метр відчув легке тремтіння в колінах, наростаюче тепло внизу живота, давно забуте радісне збудження уяви.

Зрозуміло, що спочатку вони вдаватимуть одна перед одною подруг, робитимуть вигляд, що нічого не було, що нічого не знають, а перед ним гратимуть добропорядних жінок, матерів сімейств, відданих йому шанувальниць. Та згодом дух, вічний-правічний дух суперництва візьме гору і вони, як дві дешеві повії, будуть потайки одна від одної загравати з ним, кокетувати і кидати багатообіцяючі погляди, які він ловитиме на льоту, як… голодна ластівка мошву. Ця подвійна гра збуджуватиме жінок, робитиме хтивими, вабливими. А він згадуватиме їхні молоді, розпалені коханням тіла, млосні зітхання, їхні свіжі білозубі пожадливі роти, які він цілував почергово, і можливість гріховної насолоди, мов колись, триматиме його в постійній сексуальній напрузі, на творчому піднесенні. Знову знесилене «стило» його наллється молодою силою, «толстовською» мудрістю, і він напише, як Гете, найкращий свій роман, який зробить його безсмертним… може, й нобеліантом… хоча й там, як і тут, як при кожній премії, свої «розклади». Та дідько з ними! Головне: «він живе, він ще не вмер»! Бажання і хіть знову ревуть в ньому, як молоді лосі у весняному лісі!..

І Метр провалювався у каламутну пристрасть до двох жінок, як в астральну діру Бермудського трикутника. Щезав і з'являвся в іншій просторовій і часовій реальності, де був всеможним і невтомним на вигадку Творцем.

Метр не помітив, як схопився, ввімкнув світло, заходив по кабінету гінкими кроками. Руки йому тремтіли, серце гатило, ніби у дзвін, лиш голова працювала чітко, нанизуючи на невидиму нить щойно ще непокірні, безбарвні, а тепер пристрасні, запахущі житейською мудрістю і правдивістю слова.

Він писав аркуш за аркушем, насолоджуючись кожним словом, захоплюючись блискучими думками, впиваючись натхненням. Він будував, зводив до небес нову, здавалось, ніким до нього не зведену і не звідану ще реальність у формі сяючого зачарованого трикутника, в якій жили його пристрасть і дві закохані у нього жінки. Дві прекрасні юні жінки, такі різні, такі не схожі ні тілом, ні душею, ні коханням до нього. Він цілував їх по черзі то серед лугових квітів, то на килимі в кабінеті, то серед руїн Вавилону, то на королівському троні, то на борту «Титаніка». Він здійснював ради них Гераклові подвиги, вчинки і кроки, витворяв неймовірні дурниці, владарюючи над ними і слугуючи їм. Був лицарем і вбивцею, Дон-Жуаном і Папою Римським. Він знову жив і творив. Він писав свій найкращий, найгеніальніший, найрозкутіший роман.

Прокинувшись, Метр глянув на годинник, який за давньою солдатською звичкою ніколи не знімав з лівої руки: була рівно одинадцята ранку. З веранди через відчинене вікно долітали притишені жіночі голоси.

Кого це нечиста принесла в таку рань, та ще й в неділю? — подумав з досадою. Влітку, як правило, він щоранку обливався (задля моціону) крижаною криничною водою, стоячи босими ногами на траві. З вікна кабінету було видно голубе емальоване відро, в якому грала сонячними зайчиками набрана Нонною з колодязя вода. Вранішні водні процедури стали своєрідним священним ритуалом, який мав допомогти йому повірити в цілющі властивості непочатої джерелиці. І Метрові було прикро, що присутність на дачі чужої жінки, певно, якоїсь сільської вчительки або міської божевільної, закоханої в його юнацькі романи про війну і любов, заважатиме реалізації його оздоровчо-молодильної ілюзії. Але виходу не було і він, сонний, сердитий, в одних трусах, поплентався на веранду, ніяковіючи від вигляду свого неприкритого, худого, цибатого тіла.

На веранді за столом сиділа Нонна в товаристві опасистої фарбованої білявки не першої молодості. Побачивши Метра, жінки однаково приязно заусміхались, запрошуючи скуштувати холодного чорничного морсу. Геть тобі чисто дві турботливі, підстаркуваті родички-дармоїдки (російською — приживалки), давно звиклі до його малопривабливого вигляду в пом'ятому негліже. Заспокоєний реакцією, Метр похмуро подякував і пішов босоніж по росяній траві до відра. Жінки спостерігали за ним, поблажливо милуючись та попиваючи свій морс. Але тільки по тому, як вилив на себе відро, і крижаниця гострим гарячим мечем вдарила в тім'я, розлившись по тілу іскристою радістю життя, Метр впізнав біляву товстуху: це була… вона! Та, за якою він збирався вранці послати Нонну… Чи, може, посилав?.. А може, вона прийшла сама, як приходила сюди в молодості, ніби прив'язана до нього телепатичної ниткою, варто було йому тільки забажати?!. Але, Боже, що з нею? Невже ця… тілиста Дунька з Тобольська — його Дульцінея Тобоська? Але… чого це вона так… розпаслася? Видно, в її чиновного злодія непогані справи… Ох, ця свинська ненасить нуворишів епохи незалежності! Чи це не вона?.. Та ніколи не була… і не могла бути… такою одверто вульгарною фарбованою блондинкою! Як продавщиця горілчаного ларка!.. Що за чортівня? Вона чи не вона? — Зовсім розгубився Метр. — Чи цей ситуативний абсурд йому сниться?.. Чи світ розчинився в абсурді?.. Чи в нього від пролитої на голову крижаної води почались галюцинації?

Доки Метр розбирався з дивною ситуацією, жінки тим часом, голосно сьорбаючи морс, про щось жваво квоктали, як дві старі квочки, та так зацікавлено, ніби його, мокрого, змерзлого, не було ні на цьому подвір'ї, ні взагалі на білому світі. Ніби він провалився зі своїми молодильними відрами у Бермудський трикутник.

2002 р.

ІНТЕРВ'Ю З ПОЛКОВНИКОМ

Полковника давно всі забули, як забувають у комірчині стару, нікому не потрібну річ. Хіба що раз на рік хлопці з рідного управління приносили грошову допомогу з нагоди професійного свята. Але це було давно, ще, здається, до незалежності. А може, й недавно. Час втратив для полковника свою головну властивість — подієву швидкоплинність. Тепер він не пролітав повз нього зі стрімкістю Черемоша, а повільно і нудно, як злежалий пісок у древній клепсидрі, скрипів і шурхотів довкола нього, пересипаючись із ночі в день, із дня у ніч. Але вчора все змінилося. Вчора о десятій ранку зателефонував сам начальник управління, генерал Сидоренко, і після формальних запитань про життя-здоров'я попередив, що завтра прийде до полковника журналіст брати інтерв'ю, щоб написати про нього статтю, отож тому журналістові треба буде розказати все про своє героїчне, віддане Батьківщині життя…

— Але ж… пане генерал, люди нашої професії, особливо ветерани, не в моді нині, — звертаючись до начальника на новий манір, скромно нагадав полковник.

— Пане полковнику, — в тон йому засміявся Сидоренко, — ви краще за мене знаєте, що мода на людей нашої професії не минає і ніколи не мине. Тож можете говорити все, що на душу ляже, звичайно, не деталізуючи. І не хвилюйтеся, книжка готується для внутрішнього користування, як посібник для молодих бійців. Так що чекаємо від вас мудрих роздумів, ілюстрованих яскравими прикладами із вашого героїчного минулого.

І з тої хвилини, як генерал поклав слухавку, затхла калюжка полковникового життя сколихнулась, завирувала давно забутими подіями, пристрастями, запліснявіла тиша ще австрійського особнячка, в якому він доживав свій вік «під патронатом» колишньої прислуги Сидоні, зануртувала дорогими серцю запахами, звуками, запущений старий сад заяскрів молодими барвами, замигтів переливами минулих сонячних і не дуже днів.

Полковник був родом із Рязанщини, з того ж села над Окою, що й Єсенін, і, якби мав, крім талантів, ще й вибір, то, може, став би поетом чи художником, але вибору він не мав, правда, один-єдиний раз він все-таки відступив від суворих правил і оженився на дочці ворога народу, Наташі Боголюбовій, яка в 45-му прибилася у це західноукраїнське місто, рятуючись від жахливих спогадів про встелені замерзлими трупами вулиці блокадного Ленінграда, голодну смерть матері і молодшої сестри, від пам'яті про репресованого батька. Вони випадково зустрілись біля собору Святого Духа: він, наскрізь прострелений німцями, прийшов сюди просто з шпиталю, аби хоч здалеку подякувати Богові, що витягнув його з могили, бо тільки якась неймовірна сила могла скласти докупи його тіло і душу, вона ж — молода художниця і мистецтвознавець — з невинністю іспанських конкістадорів відкривала для себе культуру незнаної древньої цивілізації. Наташа була потомствена інтелігентка-петербуржанка, випускниця академії мистецтв. У нього ж за плечима баввоніло сім класів та школа розвідки, яку він закінчив у перший рік війни. Але їх зблизила молодість, пережиті воєнні страхіття, самотність в цьому чужому, незбагненному місті і те, що їх однаково ніхто не чекав у славних столицях Радянського Союзу. Але все життя, навіть закінчивши заочно московську військову академію, він почувався поряд із дружиною сільським неуком і завжди пам'ятав, що своєю шляхетністю і людською порядністю завдячував їй, своїй законспірованій під комсомолку дворянці.

Коли зозулька на старовинному годиннику, що дістався йому разом з усім особняком (законний господар його — дантист-австрієць зник у невідомому напрямку, тільки-но радянські війська перейшли Дністер), прокукала полудень, прийшла з базару Сидоня. За півгодини вона принесе йому обід в кімнату (від смерті Наташі в їдальні не накривали), перекаже плітки, почуті від знайомих перекупок, прибере в кімнатах за старою звичкою і піде собі. Сидоня доглядала його безплатно, вірніше, за надію успадкувати після його смерті особняк, бо й досі жила разом із сином, невісткою і трьома дорослими внуками у напівпідвалі. Угода, укладена між ними і завірена в нотаріуса, про його довічне утримання та її право на спадок, лежала у старому, теж ще австрійському сейфі, ключ від якого полковник завжди носив при собі, боячись, щоб Сидоні або її рідним не закортіло пришвидшити його відхід на той світ. І не тільки тому, що йому хотілося ще трохи побути на цьому, а більше — щоб не спокушати і так бідну Сидоню на гріх. Вони часто говорили з нею про це. Сидонія хрестилась, плювалась, обурювалась і плакала. Але він знав із досвіду довголітньої роботи в органах безпеки, що спокуса почасти буває дужча за найбільші християнські чесноти. Бо й сам не раз зловживав цим.

Раніше такі поняття як зрада, продажність та їх антитези — порядність і чесність, асоціювалися в його свідомості зі святим обов'язком перед Батьківщиною. Йому здавалось, що зрадити можна тільки Вітчизну, партію і рідний народ. Зрада окремій людині, навіть рідній матері, до уваги не бралась. Чи погоджувалась з ним Наташа — він не знав: вони ніколи на цю тему не говорили. Вони, взагалі, не чіпали «політики», ніби боялися, що вона розведе їх, таких різних, у різні боки… Тож мовчали — кожен про своє… Він — бідний селянський хлопець, якому Батьківщина дала все: від освіти до високого становища, — тому, що був переконаний у своїй правоті. Вона, в якої Батьківщина забрала все, навіть право на спогад, тому, що боялася через принципи втратити ще й його, єдину, близьку людину. І лише перед смертю, в порожній палаті ліксанупру, Наташа призналась, що вдячна йому за те, що він обов'язок ніколи не ставав вище за людяність. Зізнання потрясло полковника. Тільки згодом він збагнув, що то так Наташа дякувала йому за те, що, коли її «вичислили» як дочку «ворога народу», а його поставили перед вибором: кар'єра чи дружина, він вибрав Наташу. Незбагненно, але йому простили «прокол». Певно, тому, що Наташа було блокадницею, а він справді нічого не знав про її минуле. А може, спрацювало щось інше: його чесність, селянсько-пролетарське походження, відданість ідеї і справі…

Зайшла Сидоня з традиційним обідом: мискою борщу, овочевим салатом і двома м'яко звареними яйцями. Іноді він дозволяв собі шматок відвареного м'яса чи риби. Нестачу калорій компенсував фруктами із власного саду, який вони з Наташею постійно підсаджували молодими щепами. Полковник економив на їжі, відкладаючи решту пенсії на такі дорогі нині ліки, на пам'ятник Наташі, який мав бути справжнім мистецьким шедевром, не гіршим за ті, що вславили міський Руський цвинтар ще з часів Австро-Угорської імперії, а також собі на похорон. Полковникові не хотілося, аби його запорпали як приблудного собаку. Бо, як не є, а цій землі він віддав усе своє життя і всю свою любов, як би це патетично не звучало у цинічні нинішні часи…

Полковник хотів, щоб і домовина була пристойна, і траурний кортеж, і слово хтось сказав над могилою, а головне, щоб пом'янули. Поминки мали відбутися в затишному приватному ресторанчику біля управління СБУ, з господинею якого, дружиною колишнього офіцера обмеженого контингенту радянських військ у Німеччині, він давно і детально про все домовився.

Сидоня звично зачала про те, «хто, де, коли, з ким і нащо?», але полковник зупинив її, попросивши помити і покласти в найкращу вазу фрукти, бо він сподівається гостей. Сидоня насторожилась: переживала, аби хтось сторонський, не дай Боже, не підкотив до старого полковника і той здуру не оженився або не всиновив когось. Щоб заспокоїти її і швидше відчепитись, полковник пояснив, що має прийти журналіст писати про нього статтю.

І Сидоня заспокоїлась і на радощах та на правах довголітнього члена сім'ї і повірниці у всіх родинних таємницях заголосила:

— Нарешті! Нарешті згадали про вас. А то забули, забули таку людину, таку заслужену дорогу людину…

— Іди, Сидоню, йди, — знітився полковник. І щаслива Сидоня, підхопивши свої півтора шістдесятилітні центнери, помчала в сад.

Полковник розчулено усміхнувся. Він мав до Сидоні сантимент як до кращої представниці місцевого народу, в більшості своїй добродушного, поміркованого і працьовитого. Коли після війни йому як розвіднику запропонували службу в НКВС на вибір в чотирьох прикордонних обласних центрах, він вибрав це затишне містечко, засіяне мальовничою мішанкою автохтонних українців та румунів з нащадками німецько-польсько-єврейського чиновного люду Габсбурзької імперії, у крові яких ще збереглася повага до порядку і почуття добросусідської толерантності. Місто, що було мальовничою провінцією п'яти держав, розмовляло п'ятьма мовами, готове було прийняти гостинно і нових господарів, якби не страх перед репресіями… І цей страх катапультою викидав старожилів із насиджених місць, із ще теплих ліжок, змушуючи тікати світ за очі, залишивши напризволяще нажите віками добро…

У сорок п'ятому, коли він приїхав сюди, місто було безлюдне, наче після чуми. Новоприбулі радянські і партійні працівники, спеціалісти, військовики заселяли «безхозні» розкішні, багато умебльовані котеджі, казкові вілли, обсаджені тінистими садочками, разноквітними зільниками, з відчуттям, що поселяються у раю. Враження підсилювали кучугури городини, садовини та іншого добра ґаздівського на Ринковій площі, біля яких порядкували звиклі до державних змін, незворушні у своїй простоті селяни в білих домотканих сорочках, споднях[2] та барвистих горботках[3] і кептарях.

Життя продовжувалося, обростаючи новою реальністю, близьке до ідилії, незвіданої вічно голодною і ворохобною російською душею. Йому, тоді капітанові, після злиденної Рязанщини, метушливої Москви, страшних років війни теж здавалось, що він потрапив у рай. Найбільше йому імпонувало те, що ті з аборигенів, які залишились, мало переймались націоналістичними ідеями. Принаймні так здавалось. І життя здавалося прекрасним. Його, холостяка, поселили в затишному п'ятикімнатному особнячку в самім центрі міста, призначили, враховуючи фронтовий досвід та непогане знання німецької, начальником відділу контррозвідки, а згодом — розвідки. Посада була престижною, робота, як тоді казали, нє пильной — відділ мав займатися підготовкою агентів з місцевого населення для зв'язків із закордоном. Але скоро ідилія закінчилась. На весні 46-го з Москви прийшов наказ про депортацію румунського населення. Далі почався масований відстріл недобитих по карпатських криївках бандерівців та мельниківців, арешти родичів і симпатиків, масове вивезення місцевих українців в «Сибір неісходиму». Від участі в бойових діях його не врятувало навіть слабке після численних поранень здоров'я…

Сидоня, побачивши полковника, що закляк непорушно, відкинувшись на спинку крісла, перед захололим обідом, від переляку, що він вмер, мало вазу з фруктами не впустила.

Але полковник розплющив очі і спитав:

— Сидоню, як ти думаєш, багато я зла накоїв у своєму житті? Тільки кажи правду, як на духу своєму пан-отцю.

— Ігій, Іване Васильовичу, та що це ви таке каете? Пощо грішите на себе? — Захвилювалась Сидоня, — та ви… та добрішого чоловіка…

— Сидоню, не підлизуйся. Тут стільки крові текло, стільки біди було, що добрим чоловіком міг бути тільки сам Господь Бог… А я був лише солдатом… Тепер нові часи настали, ніхто нікого не боїться, ніхто нікому не підчиняється, говорять, що думають, в газетах пишуть, що хочуть… А тоді… Страшні були часи. Люди ж пам'ятають…

— Це ви про що? Чи не про війну? — Вдала, що нічого не розуміє хитрувата, як усі місцеві, Сидоня.

— І про неї, прокляту, і про те, що було після…

Сидоня зітхнула, поставила на стіл вазу і аж тоді відповіла:

— Коли хочете по правді, Іване Васильовичу, то хоч люди і все пам'ятають, але людська пам'ять, як і вік, коротка… А через те нікого нічому доброму не вчить… А кров?.. А коли, скажіть, вона не лилась, та кров… А все тому, що самі люди винні, бо є серед них люди, а більше — людиська, гірше звіра лютого, гада підступніше… Один одного так і зжер би, так і зжер би! В лижці води втопив би! Та чи мені вам про те вповідати, Іване Васильовичу?.. Вже ніхто про той безличний нарід не знає ліпше за вас…

— Спасибі, Сидоню, — гірка усмішка скривила сухеньке лице полковника. — Розраяла. А тепер можеш іти собі, я вже сам дочекаюсь гостей…

— Дивіться мені, — наказала підбадьорена Сидоня, — та не беріть дурне до голови. А то так настрашили… Може, я обід підігрію? Я враз, ви ж лижки в борщ не вмочили!

— Не гризися. Краще прибери зі столу, а я вечерею надолужу.

Сидоня, вражена меланхолійним настроєм полковника, не перечила, прибрала зі столу і пішла. Скоро і хвіртка за нею хряснула.

Але слова її про людей і людиськів ще довго висіли в затемненій деревами тиші кімнати, як закляття, викликаючи з глибини років спогади. Перед полковником проходили нескінченним потоком сотні тих, з ким йому довелося безпосередньо працювати. Чіпка і ще ясна пам'ять розвідника вихоплювала з того потоку постаті, обличчя, відтворювала голоси, уривки розмов… Він згадував їх «легенди», псевдо, клички, цих добровільних бійців невидимого фронту, офіційна назва яких сексот — секретный сотрудник — стала для них, коли бути чесним, іудиним клеймом. І він теж це знав. Потім прижилось інше прізвисько — стукач… Сотні, тисячі, мільйони добровільних таємних донощиків, інформаторів, агентів, шпиків, на яких споконвіків трималася і тримається репресивна машина кожної держави, навіть тих хвалено демократичних, куди тікали наївні борці за самостійну Україну…

Чекісти нічого не вигадували нового, вони тільки удосконалювали репресивний механізм, експлуатуючи найвразливіші струни людської душі — почуття обов'язку, любові до Вітчизни, а поряд з ними — заздрість, ненависть, ницість…

Ім'я їм було легіон… На жаль, серед них був тільки мізерний відсоток дійсно відданих ленінським ідеям, готових працювати на радянську владу. Такі романтики виходили з рядів бідного безземельного селянства, міських ремісників, тож мимоволі викликали у кадровиків повагу, як та малограмотна молоденька поетеса, яку згодом назвали народною. Було таке почесне звання. Давали його не за талант, а за… неосвіченість і самовіддане оспівування керівної ролі комуністичної партії у переможних звитягах радянського народу. Тому й виходило: чим темніший поет, тим народніший… Але це не стосувалось тієї дівчинки… Вона звання народної поетеси заслужила бодай тим, що за свої наївні вірші проти попередніх окупантів була скалічена в катівнях сигуранци — політичної поліції колишньої монархічної Румунії…

…Багато йшли на співпрацю заради кар'єри. Але більшість — просто так, від підлості, гнилизни душевної. Цю мерву іудину ненавидів не тільки народ, а й зневажали самі службисти…

Вуха і очі системи… Окрему графу складали примусовці, інформатори з принуки, як правило, чесні і наївні місцеві інтелігенти… Як не дивно, багатьом з них він завдячує власною кар'єрою. Як, наприклад, тій відомій, здається, навіть геніальній артистці, якій він не залишив жодного шансу…

Вона була така мініатюрна, така зграбна, така таємничо незбагненна, та волоока Суламіф… І дуже нещасна. У роки війни фашисти знищили всю її величезну, розкидану по світах, родину. Її ж від гетто і «бабиних ярів» врятувала велика повага місцевого населення до її таланту. Кажуть, під час війни місцеві українці її переховували, як прапор, чи якусь святиню…

Покладаючись на свою європейську славу, ненавидячи фашизм всіма фібрами душі, вона не втекла разом з іншими тубільцями в Європу, а відтак — в Америку чи новостворену державу Ізраїль. Переповнена ідеями рівності і братерства, мріяла працювати на радянську владу своїм талантом. Але радянській системі, яку тоді представляли у визволеному містечку такі, як він, «ястрєби гнєзда Дзержінского», цього було мало… Їм потрібні були її популярність, зв'язки, знання європейських мов, врешті, її талант перевтілення — з іншою, державною метою… І вони ні перед чим не зупинялися, вербуючи таких, як вона, у ряди своїх агентів — кого пряником, а кого батогом…

Коли він відкритим текстом запропонував тій волоокій Суламіф співпрацю, вона здивувалась, далі обурилась, врешті заклекотіла гнівом… і стала схожа на порцелянову статуетку, налиту кип'ячою смолою… Він зрозумів, що вона може бути небезпечною, і не церемонився. Граючи звільна невідмовним бойовим своїм «Макаром», пояснив артистці, «чем чреват ее отказ». І, щоб не їхати в Магадан набитим людським м'ясом товарняком, вона вибрала співпрацю…

Її псевдо було Мата Харі. І вона справлялась із завданнями теж, як леґендарна авантюрниця. Дякуючи її гастролям у щойно наверненій на шлях соціалізму сусідній країні, де мала чимало родичів і поклонників і де її приймали на найвищому рівні як національну героїню, чекістам вдалося попередити імовірний заколот проти радянського держави. За цю операцію він отримав личку майора, орден «Красного знамени», а Мата Харі — французькі парфуми, шовкові панчохи і ще якісь трофейні, такі коштовні по війні, дрібнички.

І все було б прекрасно, якби вона не захандрила. Щоразу, повернувшись з небезпечних закордонних гастролей із адресами і прізвищами збіглих ворогів радянської влади (які намагалися розчинитися серед громадян сусідніх країн, однак їх за таємною угодою з прорадянськими тамтешніми урядами справно відстрілювали наші розвідники), Мата Харі плакала і просила його:

— Відпустіть мене, я втомилась, більше не можу… мене можуть викрити… дозвольте виїхати, або арештуйте…

Новоспечений майор чисто по-людськи жалів її, але сам нічого не годен був вдіяти: вище начальство не давало згоди, такі кадри були потрібні державі. І Мата Харі знову їхала в закордонну гастроль, але вже в іншу країну, де її теж знали і любили, знову привозила цінну інформацію, аж доки не простудилась і не померла від інфлуенци. Така була леґенда. Насправді тільки декілька осіб, в тому числі і він, знали, що вона отруїлась. Ховали її всім містом, з почестями, з промовами як талановиту актрису, яка повірила радянській владі і віддала свій талант задля її розквіту. Того дня в його монолітній вірі в правоту комуністичної ідеї з'явилася болісна тонесенька тріщинка і він вперше подумав про смерть, як вихід…

І ще один докір його совісті — панна Ольга. Її батько, директор народної школи на мальовничій міській околиці як український патріот зазнав переслідувань від румунської влади, але замість того, щоб зрадіти радянським визволителям, відправив своїх синів у ліси до мельниківців, популярних якраз у цих краях. Була там санітаркою і панна Ольгуся. Але по війні не втекла вслід за німцями, а повернулась додому: старих батьків пожаліла. А може, надіялась, що забудуть, не помітять, обійдеться… Однак в органах державної безпеки повернення панни Ольги розцінили належно: залишена оунівцями для підривної діяльності. Її взяли вночі, як брали всіх підозрюваних, просто в нічній мереживній сорочці. Він дивився на бліду, тоненьку панну і не вірив, що цей ніжний янгол міг жити серед грубих головорізів, у норах криївок, бачити кров, перев'язувати загноєні рани, а може, і вбивати його побратимів-чекістів… Панні Ользі світило десять років таборів і п'ятнадцять виселок. І він хоч сьогодні міг відправити її по етапу. Але зволікав, мотивуючи це пошуками та виявленням спільників…

Насправді… що ж було насправді? Насправді, йому, молодому і нежонатому, було цікаво вести нічні інтелектуальні розмови з панною. Її приводили до нього на допит серед ночі, а часом він сам приходив у її тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далі… молода запеклість взяла верх і панна розбалакалась. Панна цитувала йому Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Петлюру, китайських філософів… Панна говорила про право кожного народу на свободу і самовизначення… Він сидів отупілий, злий, дивився на мудру панну і пік раків, відчуваючи, що панна йому подобається. Дуже подобається. Вперше в житті йому подобався ворог. Але між ними були окопи і барикади, і він не знав, як їх переступити. Все вирішило її спонтанне останнє зізнання. Змучена його нічним полюбовним терором, безрезультатною полемікою, вона раптом гірко заплакала:

— Чому ви, москалі, віками лізете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тільки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своїми законами?

Вони зустрілись через півстоліття на президентських виборах. Вірніше, на зустрічі з кандидатом на президентський пост — генералом Служби безпеки. Тепер вони були в одній команді, по один бік барикад. «Що зробило з нею життя?» — думав полковник з легкими докорами совісті, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нічний ніжний янгол. Але коли пані Ольга вийшла на сцену і з незабутнім для нього пафосом, цитуючи Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, від імені репресованих стала агітувати за генерала, полковник розгубився від… абсурдності політичної боротьби… Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, і є перпетуум-мобілє історії людства, штовхач прогресу і сенс життя таких, як панна… чи то пані Ольга? Врешті, він теж не далеко відбіг… Да, превратности судьбы, уму не постижимые…

Спогади втомили полковника. Він задрімав, але минуле не давало йому спокою і вві сні.

Полковникові снились жінки.

Із власного досвіду знав, що найздібніші розвідники, а в мирний час — інформатори, виходили… із жінок. Оця жіноча природна схильність до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вірною, відданою… Деякі з його секретних співробітниць були таємно закохані в нього. Але він, вірний Наташі, використовував їхню прихильність лише в державних інтересах.

А міг би… Ах, амури!.. Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємні візити до «дівчаток»… Зазвичай у «дім кохання», що чудом залишився (у повному складі і при повному параді) у визволеному місті, доблесні радянські чекісти ходили по троє, «чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага». У тому цяцьковому будиночку на Австрія-плац він вперше зіткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стільки чув від бойових товаришів, але так і не скористався в борделях визволеної Європи, може, через обережність, може, через надмірну свою цнотливість… Та й до місцевих жриць кохання приходили вони не ради потіхи… Ах, ті спокусниці… Коли вони утрьох ввалились в апартаменти самої бандерші, не то Лілі, не то Лулу, як… (ні, цей Париж треба було бачити!) як розцвіло розмальоване її личко, як засяяли пристрастю очі! А як елегантно вона опустилась у крісло… Як звабливо перекинула ніжку на ніжку і… чекісти були б готові, якби не заявились утрьох…

Бандерша зрозуміла їх з першого слова, хоч і вдавала француженку, і охоче описала кожного постійного клієнта «з часів Франца-Йосіфа — до совітів» — від вмісту їхніх пулярисів (гаманців) до змісту політичних переконань… Безцінна інформація! На жаль, «дім кохання» як заклад, «порочащий коммунистическую мораль», скоро розпустили, дівчатка розбіглися хто куди, а бандершу, яка виявилась «Любцьою з Топорівки», «в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь», переселили в попівську квартиру, що згодом стала «явочною», але вже для сторонських і тутейших комсомолок, які не з меншим завзяттям заповзялись «виявляти ворогів радянської влади» серед своїх коліжанок та кавалєрів… Традиція продовжувалась…

Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнилівна… Та й часу скільки проминуло… Певно, вже упокоїлась десь у своїй Москві і матушка Єпистимія, настоятелька жіночого монастиря… Потрясаюча була жінка: велична, мудра, жорстка, як… командуючий фронтом. Її заслали в монастир ще до війни, дякуючи протекції одного «нашого» православного священика, вхожого навіть у бункер Бандери. Леґенда радянської розвідки — агент 66 — матушка була варта цілого полку чекістів. До вух настоятельки таємничої обителі на околиці міста тихенькими потічками роками стікалась безцінна інформація з Буковини, Галичини, Бессарабії, Молдавії, Румунії, Польщі… Богомільні прочанки і не здогадувалися, якою дорогою ціною — ціною смерті — вони вимолювали в Бога здоров'я і благополуччя своїм близьким… І не уявляли собі ті жіночки, що то за їхньою «прямою наводкою» будуть виловлювати по криївках їхніх же чоловіків і дітей — «лісових хлопців», панянок-зв'язкових та інших вояків визвольних змагів…

Полковник зустрічався з єгуминею під виглядом простого стройового офіцера, який нібито відповідав за безпеку монашок… Йому, атеїстові, тоді і в голову не приходило, що використання таємниці сповіді, навіть у священних інтересах держави, то великий гріх, непростимий переступ супроти людської моралі… Релігія була для нього опіумом для народу, який треба було нищити, виривати з корінням. А Бог — порожнім звуком. Не змінились ці переконання й на старість. Просто тепер він розумів, що кожна людина має право на ілюзію, на віру чи відповідальність за свої вчинки. Посмертна ж доля Сталіна налякала його возмездием… Але ж сам він не вершив судьби — він був тільки солдатом, тільки виконавцем, чесним виконавцем чужої волі…

Полковникові не хочеться заглиблюватись у самоаналіз, надто тепер, коли після десяти років тривоги, здається, все вже стало на свої місця, і він вже не лякається помсти молодих націонал-патріотів, їх розвінчувань у пресі, їх імовірних терористичних актів. Його знову згадали, його досвід потрібний державі. І полковник повертається подумки в келію матушки Єпистимії. Що то була за жінка! Бой-баба! А красуня — писана! У 48-му матушку «червону єгуменю» відкликали в Москву, а може, й далі, куди вже не сягало око полковника… Повоєнний сплеск репресій, на превеликий жаль, втягнув у свій вир багато невинних, а головне — відданих радянській владі людей… Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонці, мерзенна мілкота, людишки, іудине сім'я…

Їх чимало було… Але пам'ять чомусь явила полковникові личко веселенької, хитрющої, як дідько, гуцулочка на кличку Чічка, видно, циганської крові, бо цокотіла румунською як рідною, бігала горами, як сарна, проскакуючи кордони, як нечутна змія. Вона знала кожну таємну стежку до кожної криївки, здавала своїх, мов яйця в сільпо, і дуже хотіла вивчитись на вчительку і стати директором школи в райцентрі. Унікальна дика тваринка без страху і докорів сумління, або, як тепер кажуть, без комплексів… А вони кричать: москалі! Совіти! Комуняки! Та вас ваші ж дівки продавали, як печених раків на жидівському базарі!

Але, попри все, та «чічка» своєю готовністю віддатися під першим кущем будила в усіх поспіль чоловіках таку хіть, що ті казились. Особливу любов мала до «стрибків» та всіх вищих чекістських чинів. Про це він дізнався згодом, коли сам попався в її пасточку… Вона тоді, здається, вже була заміжня за якимось хлопом з полонини. Коли він натякнув їй на цю деталь, Чічка захіхікала:

— Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жінка не має любаса, а чоловік — любаски, то не ґазди!

Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно і в його рідній хмільній стороні, але щоб перелюб був обов'язком?.. «Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву!» — думав він, розохочуючись… на зло тій гордій, блідій панні Ольгусі, тому ніжному недосяжному янголові-охоронцеві неіснуючої держави і якогось міфічного вільнолюбного народу…

Полковникові від спогаду про похітливе злягання на явочній квартирі, коли Чічка вже була студенткою-заочницею місцевого університету, стає гидко і совісно. Це була єдина його зрада Наташі, і жодні службові інтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Вже краще, аби це сталося з кимось іншим, хоча б із тією ж витонченою Суламіф, чи неприступною єгуменею, чи навіть з котроюсь із безвідмовних «жриць кохання»… Чи з панною Ольгою… Врешті, він міг ту горду панну примусити… Так ні ж, лихий попутав його з тою безличною, немитою… бабенкой! З тією «прости-господи», в котрої вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нібито від нього, певно, надіялась, що він покине бездітну Наташу… Але позаяк Чічка шантажувала не одного полковника, то знахабнілу інформаторку ґебісти колективно вирішили приструнить бурятськими таборами, «де її в першу ніч розтерзають здані нею ж землячки», а за заслуги перед Батьківщиною поставити директором сільської школи у сусідньому молдавському районі: щоб «свої» не дістали. Більше полковник її не бачив і не чув. Зосталась на згадку лиш сороміцька співанка про неї, яку сама Чічка співала йому із веселим реготом. Марії, видно, подобалось, що поза очі її величали страшним тоді іменем, хоч і наголошеним на останньому складі — Берія. В цієї дикунки не вистачало розуму навіть на страх перед розправою…

Дріж огиди і болю пробігає тілом полковника. Він хоче відігнати спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою.

У двері постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, і він, крекчучи та спираючись на руки, важко підняв своє худеньке тіло і пішов відчиняти. На порозі стояла чорненька усміхнена молодичка. Він не встиг роззявити рота, як вона зацокотіла, що «така щаслива, така щаслива, нарешті, побачити такого леґендарного чоловіка, такого знаменитого, такого»….

Молодичка бігла поперед полковника, зиркаючи в усі розчинені двері та лепечучи:

— Йой! Та ви багатий жених! Скільки у вас кімнат, цілий особняк, певно, ще з часів Франца-Йосифа, а які меблі, які картини!..

Полковник зупинився біля дверей свого кабінету і розгублено чекав, доки молодичка оббіжить кухню і їдальню, але вона несподівано вигулькнула з Наташиної кімнати, захоплюючись «картинами, видно, вашої дружини… я про неї чула, ще студенткою була на виставці… і статті читала… так ніхто не писав про мистецтво… особливо про місцеве, гуцульське»…

Молодичка заметалась по кабінету, мацаючи кожну річ, зазираючи у кожну щілину:

— Йой, один антикваріат, як у Луврі, я такого ще не бачила, та такого в музеї нема, і як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, генерал мені сказав, що ви удівець…

Далі безцеремонно хляпнулась у крісло і наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковникові:

— А тепер сідайте і розказуйте, все, що про себе знаєте.

Але полковник ніби не чув. Він стояв і пильно придивлявся до журналістки, котра своєю безпардонністю та смішком специфічним нібито когось йому нагадувала. Від уважного погляду полковника та зашарілася і кокетливо залилась різким неприємним реготом: «Та ви що!?.. так на мене дивитесь… йой, та мені аж…» — і вмовкла, пронизана холодною безжальною зневагою старого чекіста.

— Ви звідки родом? — спитав полковник, як на допиті, насолоджуючись ефектом.

Молодичка відповіла, чітко і злякано, теж, як на допиті.

— А про таку Марію… — полковник несподівано для себе пригадав мирське прізвище «Чічки» — чули?

— Це моя бабця, — круглі очі молодички шпарко подерлись на вузенький лобик.

— Так вот, — стримано радіючи ще не притупленому нюху розвідника, процідив полковник на родном, на русском: — напишите в своей статье, что это была — редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, не буду скрывать, пре-до-ста-точ-но! Именно на этой земле. Было, есть и, к сожалению, будет. И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих!

Побілілий від чорної ненависті, що несподівано, на ровном месте охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зі зціпленого рота слова, ніби розстрілював у видимого лише йому ворога обойму свого бойового «Макара», куля за кулею:

— А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта… Во-о-он!

Ошелешена неадекватною поведінкою божевільного полковника, журналістка пролетіла повз нього зі швидкість звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дім, зачувши серцем щось лихе.

2002 р.

МИЛОСЕРДНИЙ

— От що, дядьку, якщо ви такий милосердний, то показуйте факуси своїй тітці. А мені кажіть да або нє, бо в мене восьмеро дітей і всі їсти просять. Коли я тако щодня муть мутити з кожним стану, то вони мене з черевиками з'їдять. А по-друге, що ви мені на психіку давите, наче я зарізяка якийсь? Я ж не дістаю вас вашою роботою! І, коли хочете знати, я теж людина, маю якесь серце, лиш — от не маю часу на всякі, вибачайте, прибамбаси.

Петрові здавалось, що дебелий колій от-от розплачеться, але що він мав казати?! Ясно, що виходило не по-розумному, однак переступити через себе Петро не міг. Ніяк. А тому ходив подвір'ям туди-сюди і думав. Мов приклеєна до штанів, дріботіла за ним насторожена, схвильована Машка, час від часу задирала вгору голову та ловила очима його погляд. Від воріт спостерігали за ними сусіди, коло криниці сердито мила балії, тази і відра дружина Галя.

— Нє, дядьку, — маючи на увазі колія, втрутився зі знанням справи в односторонні переговори Дмитруків школяр Олько. — Ви не зарізяка. Ви серійний свинячий убивця.

— Ну от, дочекався, — мало не заридав слабонервний як на свій фах колій, — вже й прізвисько маю… а Олько з моїми п'ятьма старшими у школу ходить. От вам і мій батьківський авторитет… А в мене ж їх аж восьмеро. І всім раду треба давати. Всіх виховувати… І взагалі, чого це я й досі ще тут стою і муть мутю, коли вдома діти голодні?!

Стражденний зойк багатодітного батька переповнив чашу терпіння дружини Галі, і, гарахнувши відрами об землю, вона взялась до чоловіка в боки, питаючи:

— Та доки ж ця комедія буде? Ти чуєш, що чоловік каже?! Чуєш, що каже батько? А твої діти, Петре, теж їсти хочуть. І онуки хочуть. Чи, може, ти їх голодом зібрався заморити? Ти ж знаєш, як нам зараз важко. Дочки в декреті, зяті без роботи, ти — на пенсії. І я вже одна не видолую!

Згадка дружини Галі про пенсію, на яку його, висококласного, досвідченого інженера-будівельника, підступно «скоротило» керівництво фірми, щоб звільнити місце для якогось родича-недолітка, боляче кольнула Петра, але разом з тим ще більше зміцнила в його святій правоті. Відчуваючи литкою тремтяче тіло Машки, він сам теж аж затрусився від задавненої обиди: отакий світ! Коротше, його зжерли, і він, щоб вижити, теж має когось зжерти! От світ настав! А він, виходить, ще й винен?! Всім винен! Дочкам, що повискакували ще в школі заміж за недоумків, зятям, яких ніхто на роботу не бере, бо в них руки ростуть з одного місця, дружині Галі, яка квокче над тим всім голодним крикливим шарварком…

— Господи, де дітися? — спитав Петро з відчаєм і відповів: — Так, робіть, що хочте. А мене — нема.

Перемахнув через тин і пішов через городи до лісу. На подвір'ї заверещала від жаху покинута напризволяще Машка. Схлипнула від досади і злості дружина Галя. Почали розсотуватись по своїх осідках, розчаровані кінцем сімейної комедії, сусіди. Лиш колій стояв ні в сих ні в тих, як водою облитий: не міг, бідака, повірити, що сьогодні його виводок зостанеться без вечері.

Повернувся Петро з лісу під вечір. На обійсті нікого, крім курей та розтривоженої Машки, що кинулась йому під ноги зі щасливим вереском, не було. Дружина Галя, видно, від злості поїхала додому, в місто. Петро, спустошений пережитими баталіями, опустився на лавочку, вкопану під бересклетом коло хати ще батьком, і став чекати зі ставка качок. Заспокоєна Машка вляглась поряд і, втомлена пережитим, заснула, тихо похропуючи. Але скоро мирну тишу зрунтав несамовитий Петько. Як завжди, розпірханий, розпалений постійними боями із сусідськими півнями, вискочив на межовий тин, замахав крильми, переможно сповіщаючи криком непереможеного індійця про своє прибуття.

Петро засміявся: Петько, молоденький червонястий півник, потішав його своєю гіперсексуальністю. Ще в пір'я вбратися не встиг, як почав топтати все, що під руку попадало: старі валянки, що сушились на тині, сідло батькового велосипеда, наскакував на Машку, а підрісши, перекинувся на сусідських курей, за що був не раз до крові битий старими кутянськими півнями. Але Петько не здавався. І курям (жінки скрізь жінки), видно, подобалось нахабство молодого джигуна, бо ходили за ним хороводом, одверто нехтуючи старими полюбовниками.

Петько тим часом заходився кудкудакати коло рідних молодих чубарочок, покльовуючи щось у траві та поглядаючи скоса на Петра, мовляв, пора пшенички сипнути птиці домашній.

— От ковбой, — сміявся Петро. — Їсти хочеться? Це нечесно. Треба їсти там, де робиш. А то що виходить: силу тратиш на сусідських дівок, а їсти приходиш додому?

— А ви що, дядьку, вмієте зі звірами говорити? — де не взявся перед Петром Дмитруків школяр Олько.

Петро знітився, але на душі йому було так прикро, що навіть радий був настирливому хлопчакові:

— Та де! Просто так говорю з Петьком, бо нема з ким більше.

— Але ж Петько вас розуміє, дивіться, як завстидався.

— Ага, цей завстидається!

Машка прокинулась і теж з цікавістю повернула рийку до Петька.

— От бачите, дядьку, і Машка все розуміє. А ви в зоопарку чи в цирку ніколи не працювали?

— Працював… Я цілий вік працював як не в зоопарку, серед вовків, то циркачем, — сказав задумливо Петро, згадуючи, як не раз доводилося жонглювати з будматеріалами, показувати фокуси замовникам, щоб вони, ті кляті фірмачі, наживались на чужій праці.

— Це й видко… — і собі задумався Дмитруків школяр. — Я оце, дядьку, по телевізору чув, як один чоловік розказував, ніби свині дуже розумні. Зовсім як люди. Чого ж ми тоді їх їмо?

— Мабуть, тому, що в цьому світі так заведено — їсти один одного. І не нами він придуманий. От Петько, здавалося б, півень півнем, мозги курячі, а все розуміє, має свій характер, свою джигунську філософію життя… Качки, правда, дурніші, але ж не кидаються під машину, а, зачувши, під тин з дороги тікають. І до ставка самі стежку знайшли, — філософствував Петро, спостерігаючи, як від хвіртки тряскотять нерівним строєм, мов зголоднілі солдати до столовки, заклопотані качки.

— Але, дядьку, як собі хочте, а корови найрозумніші. Навіть за собак. Бачили, як вони запишано з поля йдуть? Добре знають, видко, що всі чекають їхнього молока! А ми їхніх телят їмо. На тім тижні дядько Стас телятко зарізав. А воно таке гарне, веселе!.. Так радісно плигало перед тим на подвір'ї…

— Да, хлопче, — зовсім посмутнів Петро, — нема місця на цім світі телячим радощам…

— І що ж тепер робити? — спитав Дмитруків школяр Олько. — Не помирати ж нам усім з голоду! Або одну бараболю їсти… Але ж чекайте, дядьку! Тільки-но вчора чи позавчора таки ж по тому телевізору розказували, начебто й рослини плачуть, коли їх ріжуть чи ламають! І ніби краще ростуть, як до них говорити, а як хвалити, то цвітуть і пахнуть. Самі між собою перемовляються, навіть женихаються!.. Чесне слово! Німецькі вчені дослідили… От діла так діла, правда? Можете собі уявити, який це плач стоїть в селі, коли бараболю копають?! Або буряки рвуть? Чи огірки вибирають… І що ж тепер робити?

— Не знаю, — признався Петро, — що його робити, коли все живе, і все плаче, і не хоче вмирати? Певно, змиритися і жити, як всі люди живуть, жили до нас і після нас будуть жити. Тобто їсти все підряд і всіх підряд.

— Да, дядьку, невесело… А може, перейти на синтетичні матеріали?! — зрадів власній винахідливості Дмитруків школяр Олько.

— Може… Але, як доводять твої мудрі вчені, вся природа — живий організм. І Земля наша — живий організм, на якій копошаться отакі живі паразити, як ми з тобою, пожираючи один одного…

І вони обидва замовкли, вражені масштабами вселенського самоїдства. Машка теж мовчала, сховавши писок у траву та печально кліпаючи довгими білими віями. Навіть Петько притих, втративши цікавість до молоденьких зозулясточок. Лиш качки, не посвячені в розмову, бовтались у тазику з такою насолодою, ніби вперше бачили воду.

— Добре, — сказав по довгій сумній мовчанці Дмитруків школяр Олько, — я піду. Бо вже сам не можу дивитися на Машку, так мені її жалко. Може б, ви, дядьку, в цирк її віддали? І гроші б мали, і Машка була б жива. Або комусь продали, на свиноматку… Бо ваші тітка не такі, як ви… Вони, видко, ковбасу люблять… А я від сьогодні лиш молоко буду пити. Може, хоч йому не болить… І не буду дивитися телевізор, і менше думати, бо ж то можна здуріти чи стати таким милосердним, як ви, коли все будеш в голову брати.

— Що-що ти сказав? — перепитав Петро, ще не вловлюючи, що його так зачепило в словах Дмитрукового школяра. — Повтори, що ти сказав…

Але Олько щез так само раптово, як і з'явився.

— Йокелемене… — вжахнувся Петро, «наздоганяючи» сказане дитиною. — Так це ж мене в селі навіть малі діти за божевільного мають! А я сам?! До чого я дожився? Чоловік, повний сил, енергії, сиджу вже другий рік у глухому селі, де половина людей вимерла, а половина — незнайома мені молодь, бабраюсь, як стара баба, на городі, з курми та качками — родину рятую! Мені ж іще до законної пенсії років та років! А я вже здичавів, як Тарзан. Зі звіром говорю!

Налякана сердитим Петровим голосом, Машка схопилася і стала в позицію самооборони, міцно впершись розкаряченими ніжками в землю та наслухаючи, звідки гряде небезпека. Але скрізь було тихо. Небезпека виходила від хазяїна, від його злого крику, рвучких рухів. Хазяїн вперше не звертався до Машки, і це лякало її.

Хазяїн, показуючи комусь, нечутному Машці, свої великі руки, гупав ними по голові та кричав:

— Що це за життя? Що це за країна, коли нікому тут не потрібні мої руки, мої знання, моя голова? А я теж хороший — розкис, як ганчірка, піддався на провокацію! Все, кінець! Починаю нове життя!

Петро рішуче направився в хату, почав збирати у заплічник свої старі сорочки, штани, запрані майки. Збори трохи заспокоїли його. Запал згас, в очах розвиднілось.

— І куди це я ці ганчірки пакую, чи не в підземному переході на Хрещатику красуватися? — Сам собі здивувався, на мить уявивши себе в перспективі переходу. — А що? Там якраз непогана компанія збирається. — Згадав сиву артистку, що добре поставленим, соковитим голосом виспівувала різні оперні арії, цілу колонію художників-портретистів, молодого акордеоніста з крихітною донечкою, божевільну стару, що возила за собою у візочку величезного чорного пуделя з табличкою на шиї: «Помогите на лекарство для больной собаки»…

Це б і йому вмоститися з Машкою навпроти старої на сходах підземелля і табличку почепити собі на шию: «Поможіть голодному і милосердному». Ото було б видовище! Весь Київ збігся б подивитися! Ще й по телевізору показали б… О, тоді б він їм усім дав інтерв'ю! Розказав би, куди йдуть державні гроші на реставрації та інші махінації. Хай знають, що не всі дурні. І хай народ знає, що за його плечима діється! А йому що? Йому втрачати нічого — він вже на самім дні, в підземнім переході на Хрещатику! Зате в самій столиці…

Згадав, що рейсовий автобус на Київ через село йде по вівторках і п'ятницях. Сьогоднішнім в обід поїхала дружина Галя. До п'ятниці ще два дні. За два дні він збереться з думками, остаточно визначиться, що йому робити далі.

А поки що… худоба непорана. І Петро пішов сипати курям і качкам зерна, рвати гичку бурякову для Машки. Пораючись, прогонив, детально вивчаючи, кінострічку свого життя за останні два роки від того дня, коли його без попередження «скоротили» на пенсію і йому з відчаю і образи мало «криша» не поїхала. А тут ще дружина Галя зняла лемент, як за вмерлим годувальником, хоч воно так і було. Без роботи він як умер. Став — «ніхто», порожнє місце, нуль без палички… Тож згарячу почав шукати роботу, бігати по фірмах, дзвонити, але скрізь йому відмовляли, певно, з огляду на його передпенсійний вік. Він розумів: безробіття, довкола стільки молодих, як от його зяті… Але ж в нього — досвід, знання!.. Коротше, він був у відчаї. І тоді дружина Галя згадала про батьківську хату в селі і про те, що багато її знайомих, вийшовши на пенсію, їдуть з міста в село, розводять хазяйство, свиней-курей, і сім'ю годують, і самі спокій мають. І він зопалу згодився і перебрався в село, і почалося: город засадили, квочку на яйця посадили, молочне поросятко купили…

І це замість того, щоб йому зібрати бригаду таких, як сам, досвідчених будівельників та шарпнутись в Росію або в Португалію чи Ізраїль (де ще люди будують щось, а не так, як в нас), він заперся в це село, де ні з ким словом перекинутись… І так здичавів, що вже зі звіром став говорити! Ну, не йокелемене?..

Петро перевів подих, сів на межі і затих, дивлячись у голубенькі очка Машки, що придріботіла слідом і вже просунула свою цікаву рийку йому між колін.

— Хрінові діла, Машко, що в тебе, що в мене, — прорік Петро, — і прийшла пора про це сказати відкрито. Що поробиш, таке життя… Не гнівайся на мене, добре? Я безсилий щось змінити в цьому світі.

Машка мовчала, заціпенівши у своїй безмежній любові до цього великого, доброго чоловіка, якого, певно, вважала якщо не мамою, то свинським своїм богом — точно. Хтозна, думав Петро, може, вона згадувала, як її забрали від теплої солодкої маминої цицьки і привезли в мішку на чуже, порожнє подвір'я? Може, згадувала, як спала з ним в одному ліжку, бо в кінці квітня почалися заморозки і він боявся, щоб вона не застудилася і не здохла, бо тоді йому перепало б на горіхи від дружини Галі. Машка звикла, що він годував її соскою, тож серед ночі тикалась рийкою йому в груди, шукаючи цицьки, як мала дитина. А тоді вона запоносила, і він, за порадою баби Ліди, пряжив просо, розтирав його і годував Машку просяною кашкою, напував чаєм з деревію. Машка обдрискала зеленню всі ліжники і хідники — дружина Галя допратись їх не могла, — але видужала і почала рости як з води. В нього ж було єдине бажання — за всяку ціну зберегти Машку, викохати на велику, ситу свиню, а потім наробити з неї ковбас, тушонки накрутити і відвезти вічно голодним дочкам, зятям, внукам, які погано (через його скорочення!) харчувались, не бачили м'яса, тільки одні дешеві, бозна з чого, лиш не з м'яса, зроблені сосиски…

Порпаючись на своїй фермі, він все чекав, що на фірмі нарешті зрозуміють, якого цінного спеціаліста втратили, і покличуть назад. Але вони не кликали. Обходились без нього. Від цього можна було здуріти, якби не Машка. І він вхопився за неї, як потопаючий за соломинку.

Він мав викохати Машку на велику, ситу свиню навіть ціною власного життя… Довести сім'ї й собі, що він ще на щось здатний. І ця мета наповнювала його сірі сільські будні високим змістом. Але день за днем, все більше дичавіючи (дружина, заклопотана роботою в школі і внуками вдома, приїздила рідко, чоловіків поблизу майже не було), він прив'язувався до Машки, як до рідної дитини. Бо його діти росли без нього, зайнятого день і ніч клятою працею на будівництві, відрядженнями, гризнею із замовниками. Крихітні внуки теж поки що лиш дратували його шмарками та плачами… Тож і вийшло так, що бідна Машка замінила в його ображеному на цілий світ серці все дороге і рідне… Єдина жива істота, що мала його за людину тоді, коли він насправді був «ніхто». Порожнє місце. Тепер він розумів тих нещасних одиноких старих, що заводять псів та котів… А він-от свиню завів…

Але його ніхто не розуміє… Бо в цьому світі ніхто нікого не розуміє: ситий — голодного, багатий — бідного, здоровий — слабого, сильний — слабкого… Кат — жертву. Треба, либонь, Богові час від часу міняти все і вся місцями і ролями, щоб світ став справедливішим і милосерднішим…

— Бог в помощь, сусєд. Але чого це ви так приунили? Свинку жалько? Я ж оце через тин наблюдала, як ви защищаєте її од смерті, як людину, і лиш хрестилася! Таке горе! Подумати страшно, що з вами приключилось… Хароший же чоловік, і грамотний, заслужений… А таке горе! Казала ж вам: не називайте худобу по-людськи. Гріх! А ви: Машка та Машка! Як дитину. Ви ще б, сусєд, попа привели та похрестили свою свиню… Тоді вже б до смерті з нею жили. От горе так горе!

«А Боже, мені лиш цього не вистачало», — зло спаленів Петро, вирячившись на сусідку бабу Ліду, що дивилась на нього зі своєї кукурудзи як на слабого на голову. Від того жалісного, співчутливого погляду Петро зовсім розгубився, слова не міг вимовити.

Баба Ліда розцінила його безпомічність по-своєму:

— Шо ж дєлать будем, милосердний ви наш? Треба щось робить… Так жить нельзя — для здоровля вредно…

Останні баби лідині слова розсмішили зніченого Петра. Схопившись на ноги, він весело вигукнув:

— Бабо Лідо, ви праві на всі сто: щось треба робити, бо так жити — вредно для здоров'я! Правда, Машко?

І Машка закивала згідливо головою, радісно захрюкала, лякаючи до смерті бабу Ліду.

У п'ятницю Петро, дочекавшись дружину Галю, зразу ж від'їхав тим же рейсовим автобусом до Києва. Дружина не перечила. По-перше, махнула на чоловікові вереди рукою, бо що з нього візьмеш: чоловік є чоловік, особливо, коли він вже на пенсії. По-друге, не мала часу на балачки: до вечора треба було перемити всі слоїки, казани, каструлі, бо в суботу зранку мав прийти колій з автоклавом — тушонку робити. Але не той, багатодітний, а другий, із сусіднього села, бо багатодітний навідріз відмовився, якщо вірити бабі Ліді, яка ходила його згоджувати.

Колій з автоклавам прийшов удосвіта, щоб справитись до спеки. Але Машки в хліві не знайшов, і жодних слідів втечі чи викрадення теж: двері були на петлях, замки цілі, в стінах — ні дірочки, ні шпарочки. Здивування було велике, тим більше що дружина Галя цілу ніч не спала, все мила і парила слоїки, що зостались ще від свекрухи, на літній кухні коло самого хліва і добре чула, що Машка в хліві була. Не могла ж вона стати в одну мить невидимкою або випаруватись… Петро теж не міг Машку випустити, бо дочки дзвонили ввечері до баби Ліди, казали, що тато вже вдома.

Дружина Галя навіть не плакала за втратою — не могла з горя. А коли баба Ліда сказала, що бачила десь коло третьої ранку, як їхнім городом бігло до лісу щось біле, схоже на жіночу фігуру, дружина Галя, з переляку вирізала всі качки й кури, спакувала їх у торби, Петька, якого не могла зловити, подарувала бабі Ліді, замкнула хату і пішки подалась на електричку, що була кілометрів за п'ять від села.

Глибокої осені на київську адресу дружини Галі надійшло два грошових перекази. Один — від Петра, мабуть, з Португалії, з припискою: «на поддєржку штанов», другий, втричі більший, — від невідомої благодійниці не то з Тернополя, не то з Мелітополя, яка підписалась: «Ваша Машка».

2002 р.

ДАМА ОСТАННЬОГО ЛИЦАРЯ

— Мадам, я не радив би вам у таку погоду виходити на вулицю.

— Ще чого?! Осінь, як ви знаєте, шановний Гансе, моя улюблена пора. Тим більше як це я можу від'їхати, не попрощавшись із містом, в якому минули мої дитинство і юність?!

— Авжеж, авжеж, я вас прекрасно розумію… Але ж на вулиці зимно і вільгло… Вважайте на своє горло. Чи вам треба катару якого альбо інфлуенци? Мені — ні. Я волію бачити вас здоровою.

— Ах, пане докторе! Я не дитина і відаю, що творю… Крім усього, на дощову погоду маю блузу з високим ковнірцем. — Голос лікаря, якого вона знала чверть століття і чверть століття кликала його Гансом (їй здавалось, що всіх лікарів зовуть тільки Гансами), починав дратувати її. — Врешті, дозвольте мені одягнутися, адже, як не є, ви все-таки чоловік, а я — дама…

Певно, присоромлений Ганс тихо вийшов (принаймні у дзеркалі не видно було його похмурого відображення), хоча міг би й залишитись і помилуватись, як вона одягається… як одягається справжня жінка. Однак… бачив би Ганс, як вона роздягається! О, це високе мистецтво богинь, що виходять на берег, вивільнюючись із піни морської під звуки небесних флейт! Боги і смертні герої тоді шаленіють… Вона не раз спостерігала цей шал, ба навіть гралася ним, мов кішка палаючим клубочком…

Мадам тихенько засміялась, одверто милуючись своїм струнким, як у балерини, тілом, гладенькою шкірою кольору слонової кості, що засвідчував породу, тонкими і довгими пальцями, пишним рудавим волоссям. «Яка жінка, яка розкішна жінка!» — захоплювався кожного разу при зустрічі з нею поет Міхай Міхалакіоає, що любив її понтоміми з роздяганням, а згодом помер від розриву серця, але, на щастя, в ліжку іншої жінки. Вона ж любила одягатися. Ах, як вона любила одягати своє тіло в прохолодні шовки, важкі оксамити, серпанки шифонів! Любила, щоб зап'ястям тонким було важко від золота браслетів, а високій шиї — від коштовного каміння! А ще більше любила вона перевдягати свою душу в образи інших жінок. Коли вона виходила на сцену Grand Opera в кімоно Чіо-Чіо-сан чи в тозі Електри — на кін Віденського оперного, блискуча публіка здіймала шквал аплодисментів. Однак Енріко це не подобалось: волів мати жінку при хаті. Так казав, але виглядало на те, що просто заздрив…

Мадам якусь мить наслухала далекий шум минулої слави, поправляючи хмарку білих мережив на грудях. Але, згадавши, що час іде, прискорила урочистий ритуал одягання. На довгу і вузьку (щоб виглядати ще стрункішою) чорну спідницю накинула бордовий приталений жакет, одягла м'які лайкові рукавички, під колір їм туфлі, і аж потім обережно, мов скляний, примостила на рудавім пишнім волоссі найціннішу деталь свого туалету, свою гордість — дивовижний, тонкого велюру капелюшок, на широченних крисах якого вмістився цілий оберемок небачених квітів і пір'їн райських птиць.

Пречудово! Тепер (доки всі сплять і не стовбичить за плечима надоїдливий Ганс з його інфлуенцою) можна і пройтись, звичайно, прихопивши свій чарівний, з оборками парасоль і відзіґорну торбинку, обшиту самоцвітами.

Нічний дощ натрусив на мокрі алеї різнобарвного листя, і вона обережно ступала по ньому, як по м'якому персидському килимі, роздивляючись хитросплетені візерунки, гармонійне поєднання кольорів, вгадуючи, з якого дерева який листочок. Цей парк, як і будівлі, колись належали багатому німецькому барону. Отож саджанці для парку привозили із кращих ботанічних садів Європи, Азії і навіть Америки. На жаль, ті чудовні тюльпанові дерева, ті магнолії і сакури давно вимерли, зоставшися рожевим туманом в її спогадах про дитинство. Парк, або, як колись казали, город, постарів, повсихали останні екземпляри цінних реліктових порід, залишилися лиш старезні дуби, липи, осокори, сосни та білокорі буки. Та в цьому теж був свій шарм — їхні могутні стовбури і розлогі крони створювали ілюзію правічного лісу. І вона любила цей ліс, ці будинки, що берегли спомин про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями, а жінки — ніжними трояндами їхніх мрії і пожадань.

Важкі краплі роси, відірвавшись від гілля дерев, глухо гупали по дашку парасоля, легеньке золотаве листя звільна кружляло, опадаючи золотаво-бордовими метеликами на лискучий вологий асфальт.

Минаючи будку з воротарем, Мадам стишила хід, розмірковуючи, як прошмигнути у хвіртку непоміченою, але той спав, закинувши по-пташиному голову, і вона випливла за ворота майже невидима в ранковому осінньому тумані.

Поодинокі в суботній дощовий ранок перехожі впізнавали її, і від цього Мадам було радісно і смутно водночас і ще більше не хотілося покидати такої чудової пори місто, яке вона любила всіма фібрами душі, а воно відповідало їй взаємністю.

З-за рогу старого як світ будинку з вибитими вікнами, що баввонів між дитячою поліклінікою і новозбудованою церквою Покрова Пресвятої Богородиці, з'явилася необ'ємна, схожа на копицю сіна постать, в якій Мадам впізнала лахмітницю Параску. «Ох, ці вічні знедолені, вічні нужденні, як втамувати їхні печалі?!» — подумала. Але, помітивши, що Параска шарпнулася в її бік, Мадам замахала руками, даючи зрозуміти, що зараз їй ніколи, але в інший час вона зробить усе, чого Параска забажає. Тож Параска вклякла на місці, а Мадам заспішила через проспект Незалежності до дверей, над якими красувалась вивіска «Салон краси „Фантазія“» і за якими завжди, навіть в такий похмурий осінній ранок, чекали на неї з радістю.

— Йой, дівки, хто до нас іде? — першою помітила Мадам чоловічий майстер Ніна Львівна. — Йой, що зараз буде! Що зараз буде! МХАТ і Голлівуд! Лиш ніхто — ані пік! І не хихотіти — Мадам цього не любить. Лиш слухати, мовчати і слухати! Швидше, швидше стілець… Так! А тепер всьо! Конєц! Тихо. Ша.

У салоні краси «Фантазія» заметушились, забігали, засовали стільцями, охаючи та ахаючи, далі вмовкли і зосередились на головах клієнтів. У глибокій, незвичній для подібного закладу, тиші було чути тільки стрекіт ножиць та шурхіт спадаючого на клейончасті фартухи волосся.

Скрипнули двері, застукотіли у коридорчику каблучки, і в квадраті одвірків, як у старовинній, облуплені баґетній рамі, намалювався екстраваґантний портрет Мадам. У чорному капелюшку з оберемком квітів на широченних крисах вона була схожа на тоненький опеньок з прилиплим до голівки опалим листям. Щоб не розсміятись, перукарки округлили очі від вдаваного захоплення, заохали й заахали, засипаючи Мадам вигуками та запитаннями:

— Йой, що за файний капелюшок?! І як пасує вам! Але ж де це ви були так довго? Чому не заходили? Звідкіля приїхали? Певно, з морів… Чи з самого Парижа? Що то люди живуть, не те що ми — світа білого за роботою не бачимо…

На гамір із дверей канцелярії виглянула сердита директорка і хазяйка «Фантазії» Гільда Шульц, але, побачивши Мадам, розцвіла привітною усмішкою:

— Єзус Марія, кого я бачу! Які люди! Вас так довго не було, що я подумали, не дай Боже, ви загнівались або знайшли собі достойніших майстрів, хоча навряд чи в нашому місті є щось ліпшого за нашу «Фантазію». Але — чого ж це ви стоїте? Дівча-та!

З усіх сторін зі стільцями в руках кинулись до Мадам жіночі та чоловічі майстри, візажисти та манікюрниці. Стали хором припрошувати:

— Сідайте, пані-мадам, та сідайте, пані-мадам!

— Ах, пані, які ви… пардон, смішні… Скільки я вчила вас: кажіть або пані, або мадам, адже це одне і те ж. А так виходить — масло масляне. А ви ж культурні дами…

Поблажливо усміхаючись на всі боки, Мадам граційно (як їй здавалось) опустилась на крайчик стільця, якраз так, щоб лікоть лівої руки ліг невимушено на спинку, а кисть артистично звисала, і перекинула ногу на ногу. Це був сигнал: сигарету! І персонал салону краси, забувши клієнтів, кинувся навперебій пропонувати кожна свої та кресати запальничками. Мадам вибрала «Marlboro», припалила і, солодко затягнувшись димком, рішуче заперечила:

— Ні-ні, так не годиться. Спочатку розповідаєте про свої новини ви. А потому — я. Згода?

— Авжеж, авжеж, — защебетали улесливо перукарки-цирульники, візажисти-масажисти. — От у Ніни Львівни третій внук народився. П'ять двісті. Велетень. Дочці кесарево робили… В Мілени дочка в Німеччину поїхала, нянькою. Карина заміж збирається. А Гриша — в Ізраїль…

— Тільки не туди, — злякалась Мадам, — там стріляють. У Штати теж не варто — там багато грошей і мало культури. В Німеччину? Колись там були Бах, Бетгофен, Вебер, Вагнер. Тепер — одні «фольксфагени»… В Італію? Вони всі там надто темпераментні і балакучі. Тріскотять, як сороки. Важко зосередитись в такому, пардон, торохтінні на прекрасному, тобто — пам'ятках архітектури, не кажучи вже про картини великих майстрів Відродження… Але музика… Пуччіні, Верді… Там співає навіть каміння… навіть драбини… Ах, «Ля Скала»… Вони кричали мені: «Саломея! Санта Саломея!» Але що вам та музика? — спохватилась Мадам. — З неї малий хосен, маю на оці — користь. Отож, пані, коли вже їхати, то їхали у Швейцарію, стару, добру, багату, як тепер кажуть, толерантну Швейцарію, або в Австрію… Як от ми з Фердинандом…

— З Фердинандом?! — здивувалася Гільда Шульц. — Але, Мадам, — хто то є? Здається, мужа пані звали трохи не так? Здається, адмірал Каса… Кара…

— Адмірал Косоворотов, — печально поправила Мадам, опустивши очі. — О так, тоді він був моїм любим, дорогим мужем. Але хіба пані не чули про ту страшну трагедію в холодному Північному океані? Про ту жахливу катастрофу, що забрала життя сотням молодих здорових мужчин?!. Як у кожного чільного зверхника, у мого чоловіка, зіхер[4], що було чимало можливостей вирятуватись. Але він цього не зробив, як справдешній офіцер, як людина чину і честі, як, врешті, капітан корабля. Ті, котрим вдалося врятуватись на човнах, бачили, як він повільно, разом з пароплавом, опускався в олов'яні хвилі жорстокого моря. І при тому жодна риска на його обвітренім лиці не здригнулася… — Подих Мадам, здалося, перехопив спазм. По хвилі вона продовжувала: — Я важко пережила непоправну втрату. Назавжди залишила Санкт-Петербург і театр і оселилась на березі Льодового океану, у простій хижі рибалок, і все чекала, все виглядала, як вірна Пенелопа, свого Одіссея. Але він так і не повернувся…

— Яке горе… яке горе, — заохали служниці краси разом з недостриженими і недоголеними клієнтами, що тим часом непомітно долучились до співчуваючих. — І що ж далі?

— А далі… роки печального вдівства, скорботи і самотності. Аж до того благословенного дня, коли я стріла в Баден-Бадені Фердинанда…

— У Баден-Бадені? Фердинанда? Ах, це так романтично! І як це сталося? Ради Бога, розказуйте! — вмирали від нетерпіння перукарки на чолі із Гільдою Шульц, оточивши Мадам щільним кільцем та не зводячи з її блідого нервового лиця голодних поглядів.

— Атож, коли моє здоров'я забрала туга за коханим чоловіком і суворий клімат Півночі, і мені зосталось три чисниці до смерті, деякі маєстатні люди з оточення адмірала, мого покійного любого мужа, вирішили силоміць, майже силоміць відвезти мене на води в Баден-Баден, аби повернути знову до життя. За кілька тижнів мені, звісно, стало набагато ліпше, я вже могла самостійно робити променад і навіть радіти сонцю і гарній погоді. І от, коли я прогулювалась по цьому чарівному містечку, в елегантному білому костюмі від Коко, маю на оці Шанель, в білому ажурному капелюшку її ручної роботи, я побачила… Його! Він був такий елегантний, такий вродливий і також — у білих строях. Виділявся тільки срібний ланцюжок швейцарського кишенькового годинника і срібляста краватка… О майн Гот, як то було чарівно! Він нагадував мені мого любого адмірала. Тільки той носив біле із золотим: золоті позументи, ґудзики, погони і кокарда… І я зрозуміла — це Боже провидіння… мій адмірал, мій лицар чину і честі, а тепер, по смерті, мій янгол-охоронець послав мені друга… Що ж до Фердинанда, то уздрівши мене, всю в білому від Коко Шанель, він… втратив мову, збагнувши, що я — його судьба. Так ми запізнались… Хоча, як прояснилось, були знайомі давно, ще з тих благословенних часів, коли я разом з Ромі Шнайдер пробувалась на роль Сісі — дружини Франца-Йосифа… — Мадам, потупивши по-дівочому очі, вмовкла. В салоні краси «Фантазія» запала мертва тиша…

— А далі, що ж було далі? — нетерпляче засукала кулачками Карина, з жахом здогадуючись, що Руслан із дзиґарні біля гастроному, за якого вона зібралася заміж, не адмірал і не Фердинанд, але найтрагічнішим було те, що такі лицарі ніколи не стрінуться на її дорозі, абись вона прожила в Чернівцях дві тисячі років!

— Дитя моє, — ніжно взяла Каринину руку лайковою рукавичкою Мадам. — А далі були місячні ночі, і шелест столітніх дубів, і кава у маленькій кав'ярні, і врешті… освідчення. Просто і скромно. Як буває з усіма закоханими. Вінчались ми у Відні, в соборі Святого Стефана, за давньою родинною традицією баронів Естергазі, тобто принців цісарської крові…

— Так він ще й принц?! Потрясаюче!.. — побіліла Мілена, згадавши селянсько-пролетарське походження власного чоловіка, інженера водоканалу.

— О люба, чи стала би я до бесіди з простолюдином?! Хоча справа не в походженні, не в посадах… Справа — в лицарстві, а воно, як показує житейський досвід цілих поколінь романтичних і достойних жінок, притаманне тільки чоловікам голубої крові і високої культури… Наша перша шлюбна ніч… — папірусна шкіра на щоках Мадам порожевіла, — ми провели її в родинному замку баронів Естергазі біля невеличкого містечка Кітсзеє, що розкинулось у квітучій долині Дунаю… Білі троянди… вони були всюди. Море білих троянд!.. Мені досі голова паморочиться від їх божійних пахощів…

— І що він вам подарував на весілля? — поцікавилась, зашарівшись, Карина. Салон розуміюче перезирнувся.

— Ах, що подарував мені Фердинанд? А Фердинанд подарував мені перстень своєї матері з діамантом у 20 каратів…

— Везе ж людям, — раптом схлипнула Ніна Львівна. — А тут… лиш п'є і п'є, щоб його вже залило, і ні слова доброго, ні… Казав, куплю за сина перстень з рубіном. Це мій камінь. По сей день. Вже синові тридцять років сповнилось, а я той перстень бачила так, як ви… А про квіти… Та де! За все життя патика не приніс у хату! Йой, не годна!

— Чи ти вдуріла? — зашипіла, витріщившись на Львівну, педикюрниця Флора. — Кого ти слухаєш?

— Я себе слухаю! — відрубала вголос чоловічий майстер Ніна Львівна. — Свою обиду, свій жаль, що прожила зі жлобиною тупою все життя! Слова доброго не чула! Очі б мої його не виділи!

— Мій теж не золото, але що поробиш? Де тих принців набереш? Тут принців нема і — ґата[5]! Є — бидло! Хоч плач, хоч скач! І ніц нічого не вдієш, і не переробиш! Мус миритись! — підбила підсумки коротких феміністичних студій візажистка Мілена.

Салон зашумів. Недострижені клієнтки й собі почали згадувати своє невеселе сімейне життя, безсердечних чоловіків, тільки Гільда Шульц, прадід якої був родом десь з-під Баден-Бадена чи просто Бадена, спробувала розраяти з'єретованих жінок:

— Але, пані, не побивайтесь так за принцами! З ними нудно. Інша справа наш, український хлоп — і посваришся з ним, і помиришся, і приголубить тебе, і таке тут же втне, до чого жоден принц не додумається. А головне, часто прати з нього не треба, бо не ходить ні в білих кітелях, ні в білих смокінгах…

— Ах, пані Гільдо, ви мислите так по-тутешньому, по-колишньому, по-совітськи, — озвалась, весело стрепенувшись, Мадам, яку трохи було заколисала бурхлива дискусія про чоловіків. — Для прання там є прислуга і модернова техніка! Там, — Мадам махнула рукою на захід сонця, — дружина — для любові, для замилування нею… А не для… тяжкої праці.

— А чого ж ви тут, коли там так добре? — спитала раптом сердито котрась із розтроюджених бесідою недострижених клієнток.

— А я вже не тут. Я вже давно там. Біля мого любого Фердинанда. А сюди я заїхала по дорозі з Барселони, аби попрощатись назавжди з містом мого дитинства і юності, з дорогим серцю древнім парком, із цією дивовижною осінню, печально-умиротвореною, не схожою на жодну осінь у світі. Попрощатись із вами, мої найдорожчі приятельки…

Жінки зашморгали носами, зачали промокати фартушками очі. А Мадам спокійно провадила далі. — Завтра вранішнім, або ще й нині, вечірнім, я від'їжджаю до Львову, а звідтам — і на Відень.

— А от вже й фіакр[6] під'їхав, — глянувши у вікно, сумно сказала Гільда Шульц.

Коло слухачів розступилось, даючи дорогу чолов'ягам у білих халатах.

— Мадам, — докірливо сказав один з них, стриженей під нулівку, — ми за вами з ніг збились. Доктор місця собі не знаходить… А ви… в такий холод, сльоту, в одному жакеті, в легких мештах.[7] Мадам, що ви собі гадаєте? Ви ж ніц не дбаєте про своє здоров'я, а головно — горло, горло, Мадам!

— Ви маєте слушність, шановний Гансе: я таки легковажу здоров'ям. І то, зіхер, що дуже, а дуже не сподобалося би моєму любому Фердинанду. Адже ми тільки починаємо жити! Перед від'їздом сюди, я сказала Фердинанду: все, жодних жертв задля мистецтва. Тільки ти, мій любий Фердинанде!

— От пожаліємося тому Фердинанду — так всипить вам перцю, щоб не бігали роздягнені під дощем по місту, — буркнув другий, з кісочкою на потилиці.

— О, юначе, не кажіть такого, бо ви, зіхер, що не знаєте мого любого Фердинанда… Він мене обожнює. А відтак… Я зовсім не хочу образити присутніх тут чоловіків, але, на жаль превеликий, то так є, що мій любий Фердинанд — останній лицар на всій безмежній нашій планеті. І я маю в Бога ласку, що зустрівся він саме мені… — усміхнулась, але якось печально, Мадам, подаючи чоловікам обидві руки.

Вся «Фантазія», скупчившись біля вікна, дивилася, як вона, тоненька, схожа на опеньок у своєму величезному чудернацькому капелюсі, вицвілім брунатнім жакеті, весело і велично йде в супроводі санітарів до карети «Швидкої допомоги», і тихо плакала, відчуваючи по її хисткій, непевній ході, що візит цей прощальний.

Аж коли карета в'їхала в браму психоневрологічної клініки, що зеленіла свіжою фарбою на другім кінці проспекту, всі мовчки розійшлись по своїх робочих місцях, сумні і задумливі.

2002 р.

ДЕНЬ СКАЖЕНОЇ ПАРАСОЛЬКИ

Йшли дощі. Холодні, осінні, як у Коцюбинського. І на душі в Євдокії Михайлівни було так само сумно й холодно, як тоді, коли вона, школяркою, хворіла анґіною, сиділа вдома коло вікна із замотаною вовняною хусткою шиєю і вчила уривок із твору Михайла Коцюбинського про холодні, похмурі осінні дощі. Вона ті слова давно забула, а от настрій, який переживала тоді, — не забула. Поганий був у неї тоді настрій, безнадійно-сірий, як дощовий день за вікном. І дуже хотілося плакати. Єдине тішило, що вона не брьохкалась у школу болотиськом, в яке перетворювався щоосені їхній масний чорнозем. Густа, в'язка твань смолою прилипала до кирзаків, і їй, дрібненькій і хирлявій, найстаршій в сім'ї, а тому замученій роботою і молодшими дітьми, доводилось часто зупинятися і руками витягати з багна застряглі в нім чоботи. Але водночас Явдошку проймав сум, що захворіла вона якраз на свій день народження і той подарунок, який їй придумали однокласники з Феліксою Ернестівною (гарний загальний зошит або барвисту велику дитячу книжку) принесуть їй однокласники тільки під вечір.

Явдошка, доки не перейшла в п'ятий клас і доки класним керівником в них не стала Фелікса Ернестівна, не здогадувалась, що в людей бувають дні народження. Її строга мама, вихована бабою — фанатичною п'ятдесятницею, днів народження не визнавала. Жодних, окрім одного — Різдва Христового. Але Фелікса Ернестівна думала по-іншому. Вона приїхала в їхнє село з іншого світу, який Явдошці здавався схожим на ярмарок у райцентрі сонячної літньої неділі, отож і думала молода і незаміжня Фелікса Ернестівна, що день народження кожної людини — це велика радість для всіх. Бо ж яке то щастя, коли на світ народжувались діти! Але Явдошка про те, що думає Фелікса Ернестівна, мамі, яка важко доношувала у величезному, круглому череві сьому дитину, не говорила: по її стражденному лиці було видно, яке то щастя мати діти, до того ж — рік у рік…

По — друге, Явдошка боялась мами, а ще більше — баби Палажки, яка весь час, скільки себе дівчинка пам'ятала, лякала її страшним, злим і мстивим Богом, який все бачить і якому нічого не подобається з того, що роблять діти. А найбільше чомусь, коли вони, як казала баба, казилися… А на що ж тоді Бог їх дає людям, коли й сам не любить? — питала себе, бо не було кого, Явдошка, дивлячись, як безрадісно, мов старі, граються на ліжку її троє менших сестричок. І так Явдошці тоді стало гірко і сумно від безконечного дощу, печальних слів Коцюбинського, хвороби і згадки про бабу і страшного Бога, що їй вперше перехотілось жити…

От точно такий настрій пойняв Євдокію Михайлівну сьогодні. Хотілося плакати… Від сірого монотонного осіннього дощу (хоч на вулиці лиш середина жовтня), від всього життя її сірого (третій місяць не виплачували в поліклініці зарплату), від холоду (через борги у квартири і державні установи досі не дали тепло), від епідемії грипу, що вже тиждень як почалася (і вже тиждень вона мотається по викликах), від голоду (діти вже не могли дивитися на макарони і смажені баклажани), від Славчика (що за дитина — знову щось накоїв), від того, що треба було пертися в школу пішки таку даль, ще й під гору…

Але найбільше допікало, що сьогодні в неї день народження і, якщо про це згадають на роботі, доведеться виставляти… Та то не шкода, якби було за що! А це ж, подумати, третій місяць зарплати не платять: грошей нема у бюджеті… А на День міста з прийомами і феєверками — є? А на євроремонт міської ради — є? А на нову «іномарку» для мера — є?!

Питала сама себе (бо не було кого) Євдокія Михайлівна, долаючи довгу (та ще й під гору) дорогу до школи під барабанний дріб дощу, що тарабанив по дашку голубої (єдина радість і світла плямка в сірості буднів) парасольки, подарованої колективом терапевтичного відділення міської поліклініки на торішній день її народження. Єдиний більш-менш спокійний день її народження за останні роки, якщо не брати до уваги, що напередодні її залила сусідка зверху. Тоді вона вперше пораділа, що бозна-коли робила ремонт…

Від згадки про день народження на душі стало ще сіріше. Ну, чого цей народ такий охочий до чужих іменин? І чим важче йому жити (це вона давно підмітила), тим більше хочеться йому веселитися! Правда, є в неї прихована для цієї оказії пляшка шампанського і коробка цукерок, подаровані вдячним пацієнтом, якому вона продовжила лікарняний (теж ще скнара, міг би й на більше розщедритись!), але ж це ніщо на ціле відділення.

Звичайно, можна було б зовсім не журитися зарплатою, якби вона мала інший характер. Багато з колег, дільниці яких припадають на центральні квартали або на нові забудови «крутих» по околицях, якось прилаштовуються. Принаймні на днях народження в них є і дорогі ковбаси, і вина марочні… Але на таке — щастя треба мати і, найперше, ласку в начальства. А коли не маєш, то призначать тебе на колишній робітничий квартал, в обдертих панельках якого світом нудять безробітні, або сім'ї зарабітчан, або голодні пенсіонери — ветерани війни та праці. Та від них рука не підніметься шоколадку взяти! Не те що… Ай! І як це ти поясниш, наприклад, Ірині, яка хоч і сидить з тобою разом в кабінеті, однак на дільниці її — одні депутати, багачі і начальники. Звісно, хабарів вони шоколадками не дають, але, дякуючи їм, Ірина дітей прилаштувала: одне — в інститут, друге — на роботу престижну… Та й інші дають собі раду… Наші люди, щоб вижити, як не з держави, то один з одного пір'я скубуть! Виглядає на те, що лиш вона про зарплату питає… Керівництво поліклініки на неї вже дивиться як на скандалістку яку…

От біда! Та, мабуть, доведеться-таки торт виставити, хоч — за які шиші?! Боже, що за народ? Йому б тільки веселитися! Цікаво, скільки зараз той торт коштує?.. Треба буде заглянути по дорозі в якийсь магазин… Господи, аби ніхто не згадав! Аби вони всі про неї забули в цей день! А може, не вертатись на роботу? Але ж з другої години дня — прийом… То й чорт з ним! Подзвонити, що захворіла. Може ж вона загрипувати, тим більше в пік епідемії?! А торт — купити дітям. І кока-коли. Вона їм, як би сутужно не було, завжди справляє маленькі іменини, бо, як би там не було, народження дітей справді єдина її радість…

Доки Євдокія Михайлівна доперла до школи, доки блукала коридорами, шукаючи учительської, не лиш душею, а й лицем посіріла. Тож коли нарешті зайшла в порожню (бо уроки йшли) учительську, зовсім втратила відчуття реальності. А коли єдина вчителька, худенька жіночка, що сиділа тихенько, загорнута в сіре пальтечко, в самім кутку, зливаючись із сірим присмерком неосвітленої (через економію електроенергії) чималої учительської, і щось там писала, сказала, що класної Славчика сьогодні нема і не буде, бо захворіла (в них у школі від холоду через не включене ще опалення половина дітей і вчителів грипують), Євдокія Михайлівна аж одуріла від сірої досади, що, здавалося, притиснула її до землі кам'яною надгробною плитою.

— Та ви не переживайте… Та сідайте… Та нічого страшного… це ж діти… — певно, помітивши стан Євдокії Михайлівни, завибачалась вчительочка, доводячи Євдокію Михайлівну одним своїм сіро-гороб'ячим виглядом до нестями. Згризаючись, що втратила стільки часу (це б вона вже трьох грипуючих обійшла!), Євдокія Михайлівна, буркнувши щось, вилетіла з учительської, мов корок із пляшки, і помчала до виходу. Бігла вулицею, гірко думаючи, до якої ж то «ручки» треба довести людей, щоб навіть лікарі (лікарі!) показилися від цього життя?

Коли ж сідала в тролейбус, спохопилась: а де парасолька? Аж тепер зрозуміла, що бігла під дощем простоволоса… А Боже! Їй ще лиш цього не вистачало!.. І так — завжди! Скільки себе пам'ятає, жоден її день народження не пройшов нормально, як у людей! Ніби й справді Бог карає, щоб не відступала від суворих заборон мами. А почалося все ще в студентські роки. Лиш вони групою зібралися відзначити її іменини у кафе (тоді студенти могли собі дозволити таку розкіш), як прийшла телеграма, що померла баба Палажка. На самий її день народження! І так з року в рік: то ногу підвернула, то брата підрізали в Одесі, то (пізніше) дитина захворіла, то труби у ванні полопали, то чоловік пропав — вийшов за хлібом і пропав, знайшовся аж через рік, в Тамбові, в їхньої спільної однокурсниці… Го-о-осподи! А сьогодні — на тобі: єдину парасольку загубила!

Не пам'ятала, як вертала назад до школи, як заходила в учительську, пам'ятала лиш, що застала знову ту саму вчительку, котра й досі щось собі шкрябала в сірому тумані неосвітленої учительської.

— Ой, вибачте, але я у вас забула парасольку… Аж коли в тролейбув сідала, бачу, щось не те… чогось ніби бракує… а воно — парасольки нема… — Від швидкої ходи і хвилювання Євдокії Михайлівні перехопило дух.

— Не знаю… не бачила… пошукайте, може десь є… — невизначено процвірінькала зі свого куточка вчителька, порожевівши, як здалося Євдокії Михайлівні, на виду.

— Але я її не бачу, — розгубилась Євдокія Михайлівна, зазираючи попід столи і стільці. — Я стояла ось тут, біля цього стільця… Тут сумку поклала і парасольку… Голуба така, яскрава парасолька… — В голосі її забриніли невпевненість, бо, як на зло, пам'ятала, як перла під дощем, тримаючи над головою парасольку, а коли заходила в школу — вже парасольки не пригадує… Як провал у пам'яті! Таж не могла вона її скласти і викинути! Не дурна ж зовсім!

— Може, ви її десь іншому місці забули? — відчувши невпевненість Євдокії, сипнула на рану солі вчительочка… — А може, й тут хто взяв… в нас на перерві багато людей збігається…

— Як узяв? Чуже взяв? Ви ж — вчителі! Ви ж… не можете чуже взяти лиш тому, що його хтось забув?! А чого ж ви тоді дітей вчите?!. Чому дітей вчите, питаю, коли самі… не чисті на руку?!

— Жіночко, не сваріться. Прошу вас. І не обзивайтеся! Ідіть собі. Я не бачила вашої парасольки… А за інших — то я так сказала. Бо всяке буває!

— Як це — буває?! Я залишила тут, ось тут, на цьому стільці, свою парасольку, голубу, і прошу, щоб мені її повернули!

— А я прошу вас: не кричіть! Я не бачила вашої парасольки! Ідіть шукайте в іншому місці…

— Я вам вже сказала, що в іншому місці не була! Я заходила тільки сюди, і з парасолькою! І тут забула. І тому повернулася, згадавши! Я згадала, бо на вулиці дощ! А вона в мене одна! Мені її на день народження подарували… І я її тут залишила. Тільки тут і ні в жодному іншому місці! — Здавалося, Євдокія Михайлівна от-от розридається.

— Ну, а я тут причім? Що я зроблю?! Де я вам її візьму, вашу парасольку?! — Й собі мало не плакала вчителька. — Чого ви до мене причепились?!. Що ви за людина?! Прийшли і скандалите!

— Я не скандалю! Я хочу, щоб мені повернули мою парасольку. Ви тут були, щось писали! Ви мусили бачити!.. Не могла ж вона випаруватись, та клята парасолька?!. Ну що мені тепер робити? На вулиці дощ. А в мене двадцять грипозних!.. Я стояла ось тут. З вами говорила. І тут залишила її! Голуба така! Яскрава…

— Жіночко! Я не бачила вашої парасольки! Ви самі не знаєте, де поділи, а на людей грішите…

— Я не грішу. Я прошу: не робіть мене дурною — віддайте мені мою парасольку!

І тут в учительську стрімко зайшла ще одна вчителька.

— Що за крик? — спитала.

— Та он жінка каже, що забула в нас парасольку… А я її не бачила… Може, хто взяв?..

— Та ви що, Валентино Іванівно? Хто її міг взяти? Кому вона потрібна? А ви, мамочко, її точно мали при собі? А може, просто дома забули? Ану пригадайте. Так буває… в нас же ж голови бозна-чим забиті… Часом свого імені не пам'ятаєш… А ви чия мама? Славка Підскалнюка? Я — завуч… Ліля Павлівна. Балується він, вчитись не хоче… Але викликали ми вас не тільки тому… Діти кажуть, нібито він украв у однокласника якусь гру комп'ютерну. Ви не обижайтесь, але таке зараз трапляється… Діти бідніших батьків крадуть у дітей багатших, ну як вам сказати, навіть не від заздрості, а ніби… на збитки: в мене нема, то хай і в тебе не буде…

— Що ви таке кажете?! Славчик украв?! Та не може такаго бути! Я знаю свою дитину! — Тепер бідній Євдокії Михайлівні здалося, що в неї почалися не лиш зорові, а й слухові галюцинації. Від нервового перенапруження або… її розігрують?! Все, що нині відбувалося з нею, було схоже на якийсь кошмарний сон! Щоб утриматись на ногах, вона схопилась за спинку стільця.

— Та не переживайте так! — заспокоїла її завучка. — Це ж діти! І не журіться — ми все владнаєм. А може, Славко взяв погратися, а може, хтось інший… Це ж діти!

Євдокія Михайлівна вийшла на вулицю як побита…

Боже, як хотілося плакати і зовсім не хотілося жити. І то не хотілося так палко, так солодко, що хоч… з мосту та в воду… Але, згадавши дітей, які й так росли без батька, довго стояла і дивилась під колеса проїжджих машин, уявляючи себе розчавленою, огидно закривавленою, але — щасливо мертвою.

«Боже, що за життя, що й вмерти не можеш собі дозволити», — волала вся її втомлена, окрадена душа. За комір з мокрої голови стікали холодні патьоки, але Євдокія Михайлівна їх не відчувала. Вона вступила у свій день народження як у холодну осінню річку, просячи Бога, аби пропалою парасолькою завершились цьогорічні сюрпризи її химерно-підступних іменин.

* * *

— Валентино Іванівно, та на вас лиця нема! Не дай Боже, й ви застудились?! І що мені тепер робити: школу закривати? Таж із мене шкуру спустять! Якщо у вас нема уроків, то вже йдіть додому і лікуйтесь. Їжте часник з цибулею — помагає. І не думайте хворіти…

У Валентини Іванівни справді зуб на зуб не попадав, але, зробивши над собою зусилля, вона заусміхалася, просячи Бога, аби швидше вивів із учительської завучку Лілю Павлівну — бабисько вредне, скандальне, помішане на різних розслідуваннях. Її хлібом не годуй — дай лиш покопатися в чужому житті, в чужій білизні. Або допекти людину ні за що, як цю нещасну маму… Вона вже півкласу батьків викликала і всіх розпікала тою комп'ютерною грою, нібито вкраденою в синка власника міських супермаркетів. А як на Валентину Іванівну, той синок сам продав комусь гру, а на однокласників наклеп звів. Однак що їй до того? Зараз одне її хвилювало, аби Ліля Павлівна не почала шукати ще й ту кляту парасольку, бо це був би кінець!

Але завучці Лілі Павлівні було сьогодні не до парасольок. В школі стояв такий холод, що до третього уроку діти не витримували, перетворювались на посинілих бомжат і нічого не сприймали, жодної науки. Вона давно казала директорові почати будівництво власної котельні, але той все спонсора не міг знайти… Так він його шукав, бо як би на неї, то вона знайшла б махом і спонсора (серед тих же багатих батьків), і гроші, і будівельників, і документацію виробила б. Але ж її не допускають до керівництва школою, як… до чоловічого монастиря! Що поробиш, треба миритися, бо нема в неї ні чоловіка при посаді, ні коханця впливового… Видно, так вона й на пенсію завучем вийде…

То ж чи могла якась пропала парасолька дорівнятись до проблем Лілі Павлівни? А тут ще цей дощ, холодний, осінній, похмурий… Вогко, мерзко, тиск падає, ледве ноги волочиш, грошей — ні коп'я, а вони (міськвно довбане) — перевірка за перевіркою, і нема кінця-краю неприємностям, як цьому дощу!.. Між іншим, про парасольки… Треба буде до наступного Дня вчителя наказати дітям замість законсервованих квітів-мертвяків, дерев'яних орлів та глиняних пантер — дарувати вчителям (бодай класним своїм) парасольки… І цим теж, цим теж — привчати дітей до ринкової економіки… А то — чорті-що, а не життя!..

* * *

Валентина Іванівна, ледь дочекавшись, коли завучка вийде за двері, схопилась і кинулась до вікна. Жінка, котра щойно шукала парасольку, повільно перетинала порожнє шкільне подвір'я. Дивлячись на її похилені розпачливо плечі, мокре, прилипле до голови волосся, Валентина Іванівна ненавиділа себе. Вірніше, вона бридувала собою! Бо щойно переконалася, що переступила межу, за якою безповоротне падіння вниз, на дно, в суспільну клоаку… Все! Вороття назад не буде. Ніколи. Але… Господи, найстрашніше було те, що вона нічого не могла вдіяти з собою! Як тоді, коли розійшлася з чоловіком і, доки він все з хати не пропив, розміняла квартиру… Боже, яка вона тоді було бідна! Як миш церковна! Ганчірки на підлогу постелити не було! А малий Вітько все норовив на підлозі голій гратись. Господи, вона марила в'єтнамською циновкою з рисової соломки, які тоді поспіль продавались у магазинах, як дорогим персидським килимом… А коли в неї завелись зайві п'ять карбованців (якраз на півтораметрову циновку), пішла в меблевий… Однак… лихий попутав, і вона взяла удвічі більшу (на цілу кімнату), скрутила її тісненько, а на касі… збрехала… вперше в житті, таким чином зекономивши майже п'ять карбованців. Величезні на той час гроші для неї… Доки йшла додому, здавалося, всі на неї пальцями тикають, а продавці слідом біжать, щоб в міліцію заявити…

Боже, що роблять з людиною злидні?! Вони роблять з неї і бандита, і повію, і крадія… Кляті злидні! Але роблять і революціонерів, борців, та, видно, не з таких, як вона… Таких злидні перетворюють на залякану скотину, нечесну на руку потолоч… Варто раз оступитися — і все: понесе тебе слизька стежечка… Але все-таки як вона могла? В такої ж нещасної, як сама?!.

Від згадки, як вона з лякливим поспіхом запихала за батарею парового опалення голубу парасольку, Валентину Іванівну облило окропом сорому… Але, Господи, ці прокляті дощі… Вони ллють і ллють безупинно, вже котрий місяць, а найдешевша (шпиці від вітру ламаються) парасолька коштує якихось п'ятнадцять гривень — сума астрономічна для неї, вчительки географії, із зарплатою 120 гривень. Добре вчителям іноземних мов та комп'ютерщикам — вони хоч на репетиторстві підлатуються! Зараз всі вчать комп'ютерну грамоту та іноземні мови, щоб легше було по закордонах роботу знайти. А кому потрібна сьогодні географія? Сідай в літак і лети хоч в Рим, хоч в Крим, хоч у мідні труби… А на Вітькові кросівки горять — три пари за сезон, і росте як з води. Вчора куплена курточка — сьогодні до пупа, а джинси — до колін… А їсть… Боже, як їдять ці підлітки! Як коні!.. Щойно півкіла сосисок проковтнув, як знов дверцятами холодильника бахкає, ніби їдло в тому холодильнику само росте… Вона вже забула, коли собі кофточку нову купляла! Все — в заштопаному та перелицьованому… А тиждень тому доля добила її — забула в тролейбусі єдину свою стареньку парасольку. З тих пір і мокне, проклинаючи і долю, і це життя, і цілий світ… Бо за квартиру не заплачено, бо газ вже відключили, бо кросівки того ґевала малого їсти просять, а вона їх лиш влітку купила… Дешево, тож не дивно, що одноразові… На гарні, фірмові трьох її зарплат не вистачить… Але як же ж це вона тепер буде з тою парасолькою… раків пекти? Місто ж не таке й велике, а вона голуба, примітна, якби чорна, а то голуба… Та жінка зразу ж впізнає і її, і парасольку… А може, обмінятись із кимось?.. Із сусідкою, наприклад, чи прибиральницею… Однак, це викличе підозру, бо такого, щоб парасольками мінялися, вона ще не чула…

Але чого це вона нюні розпустила: он країну, народ обікрали, і ніхто й вухом не веде. Роблять вигляд, що всі дурні, лиш вони розумні. І ніхто не вішається, не стріляється, не мучиться. Чого ж це вона рознюнялась через ту парасольку? Не вона, так хтось інший підібрав би… А їй просто повезло, а, може, то Бог зглянувся на її плачі та й повернув таким чином її власну загублену парасольку? А тій жінці теж щось доброго підкине. Може, вона гроші знайде, чи підробіток, чи знов, як вона казала, на день народження їй подарують на роботі парасольку… Людям що? Дехто й машину може подарувати, і вухом не повести… але, Боже, скоро дзвінок! Скоро сюди збіжиться півшколи, не дай Боже, побачать в неї нову парасольку, почнуть питати, звідки та за скільки… Бідні ж люди дуже зіркі, цікаві та заздрісні. Це страшні люди!.. Вони не можуть пережити нових шнурків на твоїх подертих черевиках!..

Валентина Іванівна тремтячими руками виловила з-за батареєю заховану парасольку, запхала в старий портфель, прикрила надійно контрольними з географії, які вона допіру перевіряла, і заспішила до дверей. До дзвінка залишалось три хвилини. Якраз досить, щоб непоміченою вийти зі школи.

На вулиці лив проливний дощ, і, одягнувши, як звично, на голову целофановий мішечок, Валентина Іванівна ступила під його холодні струмені, відчуваючи, як неприємно вони проникають за комір її старенького сіренького пальтечка. Але що поробиш? Надто вже примітна та проклятуща парасолька… Здавалось, навіть крізь дермантин портфеля горить вона голубим полум'ям…

* * *

На прийом Євдокія Михайлівна запізнилася: довго торт вибирала. Минаючи чергу хворих, що сиділи на лавах і стояли попід стіни, краєм ока помітила, що її зачекалися. Переодягаючись, чула, як за дверима кабінету напруження наростало, а далі й кричати почали:

— Жінко, ви куди?! Ставайте в очірідь!

«Боже! — Миючи руки, з досадою думала. — Що за люди! Вбити мало… А я їх лікую… Боже, як мені все надоїло! Отак взяти б та зайти до завідуючого, хряпнути цим тортом об стіл: „Святкуйте! А мене нема! Я захворіла! Вмерла! Чуєте, вмерла!“ І піти геть! І хоч… виплакатись!»

Боже, як хотілось плакати!.. Раптом двері розчинились і під крики черги в кабінет ввірвалась розпашіла дебела молодиця з чорним поліетиленовим мішечком. Терпіння Євдокії Михайлівни луснуло.

— Вийдіть! — закричала, забувши про честь лікарського халата. — Дайте хоч руки помити!

— Та я не той… не хвора… я уборщиця… у школі, де діти ваші… я ось… — знічена таким «прийомом», жінка почала гарячково шарудіти в поліетиленовім мішечку.

— Я вам сказала — вийдіть! — Від згадки про школу з Євдокії Михайлівни попер чортом весь її препаскудний настрій. — Вийдіть зараз же!

І тут молодиця вихопила з мішечка якусь штуку, метнула її, як терорист гранату, на тапчан для пацієнтів і з криком: — Ось! Нате! І не губіть більше! Бо-же! Що за день — люди як показилися! Навіть дохторі! — хряснула дверима.

Євдокія Михайлівна довго дивилась невидющими очима на ту штуку, а впізнавши в ній свою голубу парасольку, опустилась на тапчан і — нарешті! — дала волю сльозам, що ринули з неї, як вода з лотоків.

2002 р.

ВІЙНА, КРУГОМ ВІЙНА…

Коли вона побачила перед собою замість квітучого раю витоптану пустелю, її охопила така розпука, ніби почалась третя світова війна. Війна без фронтів і героїв, з одними агресорами і мародерами. Одного з них вона знала напевно. Голос його, брутальний, грубий, як і слова, що він хрипко викрикував, долинав крізь чудом вцілілі прозорі осінні садки сусідів і породжував у душі безкінечну безнадію. Тож, коли замість струнких рядів молоденьких щеп, які вона так тяжко випрошувала на дослідний станції, а потім цілу суботу садила, виконуючи старанно поради журналу «Наш сад», побачила витоптану пустку, від розпачу ноги підломились під нею і вона, щоб не впасти, опустилась у пожухлий травостій на межі.

Не жаль було праці, жаль було розчавленої мрії. А ще — паралізувало усвідомлення марності намірів: тепер вона знала, що скільки б не садила сад, йому не дадуть вирости темні руйнівні сили в образі того, чия брутальна лайка, як занечищений міазмами вітер, долітала до її слуху крізь прозорі, по-осінньому прекрасні, але чужі садки.

Вона була невиправною ідеалісткою. І думала, що то — від якоїсь незначної поломки у хромосомах. Інакше малоприваблива дійсність, сповнене парадоксів і злигоднів долі життя та багаторічна праця в пресі давно зробили б з неї цинічну лахудру. А так вона до сих пір вірить, як її тато вірив, що кожна людина повинна за життя народити дітей, побудувати дім і посадити сад. Дітей вона народила. Дім теж не впав їй з неба: півжиття поклала, щоб отримати квартиру. Зосталося тільки — посадити сад. От і посадила…

Її тато, закінчивши по війні курси агрономів, теж цілий вік садки садив і вірив у невичерпний творчий потенціал рідного народу. Казав усе: «Якщо ми таку війну пережили і перемогли, то що нам завадить тепер жити по-людськи?!»

Війна для тата була злом з усіх зол і мірилом усіх мірил. Це після того, як він залишився живим у бою під Яссами, в якому німці з румунами вибили тисячі тільки-но мобілізованих, сяк-так озброєних сільських хлопці, зовсім дітей. «Поле було всіяне селянськими свитами… За кожного з них маю деревце посадити…» — плакав тато і вірив у творчий потенціал тих, що зосталися. А коли віра зраджувала тата, скрушно розводив руками: «Ну що тут скажеш? На війні — як на війні». А їй і далі наказував вірити в безмежні творчі можливості народу, не знаючи, що його потрощені війною хромосоми давно буйно квітнуть в її крові невиправним ідеалізмом.

Щоб не зненавидіти деяких носіїв творчого потенціалу, з поламаних хромосом яких чомусь перло вандалізмом, а не ідеалізмом, Ксеня намагалася розраяти душу пречудовими осінніми краєвидами, що розкинулись перед нею на всі чотири сторони світу аж ген до виднокола. Ради цих пейзажів, що нагадували карпатський ландшафт, вона й взяла під дачу шість соток глевкого суглинку на горбах за містом, які родили тільки буйний пирій та дрібненьке польове різноквіття. Взяла ради майбутнього саду, що став її ідеєю-фікс.

Розквітлий сад так міцно закорінився в її уяви, розрісся в її душі, що вона не могла повірити в те, що сталося… Просто — такого не могло бути. Не могло бути такого, щоб якийсь нікому невідомий хам, недоумок, п'яничка міг убити мрію — прекрасну і благородну!.. Взяти і вбити! Ні за що ні про що! Не війна ж все-таки!..

Перед смертю тато, певно, зневірився у можливій реалізації творчого потенціалу народу, бо казав із жалем:

— Якби не війна!.. Все вона, проклята: одних перебила, других покалічила, третіх — на ворогів поділила…

Зашурхотіла трава. Ксеня звела очі: перед нею стояла сусідка по дачі.

— Підозрюю, що це він віддав їх за півлітру тому чоловікові, що живе коло самого містка через річку, — сказала сусідка. — Я ще позавчора примітила, що той чоловік садив дерева, і подумала про вас. Ну, думаю, ганебник, стільки жінка їм зробила, а воно так їй віддячило?!. Але — то такі люди. Як в нас кажуть, на цвіту прибиті… Віддавна. Ще з війни.

— Я знаю, — сказала Ксеня, аби щось сказати.

— Знаєте?! — здивувалась сусідка. — А коли знаєте, то пощо носитеся з ними? Пощо величаєте? Пощо помагаєте? Вони того не варті…

— Бог з ними, — сказала Ксеня і сусідка, здвигнувши плечима, пішла, шпортаючись по вже скопаних городах.

Ксеня сиділа на межі довго. Здавалося — вічність. Стежкою повз неї проходили сусіди і кожен вважав своїм обов'язком поспівчувати — їй, і обуритись тим, чий брутальний голос в цей час оскверняв храмову тишу прозорих осінніх садів.

— Батько його, — казали одні, — хоч і Герой, тим не похвалявся. Був непоганий чоловік, скромний, тихий, на гармошці грав… Родом десь аж із сибірського села був… Мотря — наша, лиш зі Сходу. Повертаючись з війни, вони осіли в нас як і багато інших визволителів. Але вибрали не міські апартаменти, а цей особнячок на горбах, з городом і садом. Колись це була літня резиденція якогось багатого румуна з Бухаресту. Але по війні він сюди не вертав більше.

— Батько його, — казали інші, — хоч і москаль, був нічого чоловік. Може того, що прийшов з фронту без ноги, контужений… І Мотря — нічого, хіба що задуже зденервована після фронту… Зате на сина — нема ради… Виріс із думкою, що йому все дозволено. З цим переконанням докотився аж до буцегарні… Тільки й години чистої було, коли в тюрмі сидів. А прийшов — стало як на війні… Тільки й чути що «мат-перемат» та — «я син Героя!»… От, чуєте?!.. Син героя… А тепер ще й — «герой Афгану»! І ради нема… живемо, як на війні — одні драчки й мародерство… Лиш не стріляємо…

Ксеня все це добре знала (як-не-як нарис писала про незвичайну долю героїчного подружжя Стрєльцових), але слухала, бо не мала сили встати і піти геть — від витолоченої пустки, від фронтових матюків, від чужого гріха і власного відчаю.

За осінніми прозорими садками брутальна лайка то затихала, то вибухала з новою силою. Далі почувся розпачливий жіночий лемент. Кожного разу, коли цей лемент заставав Ксеню на городі, вона кидала все і бігла рятувати бабу Мотю. І кожного разу її войовничий вигляд та високо занесена над головою сапа справляли на п'яного сина Героя незабутнє враження. Під яким би той градусом не був, а стихав і задки ретирувався у непролазні хащі старого саду за хатою.

Баба ж Мотя, звикла до синових п'яних бешкетів, мов нічого не сталося, починала радіти та принижено дякувати «пані журналісту за добре серце». Знічена Ксеня квапливо верталась на свій город, а баба Мотя бігла слідом з пригорщею горіхів чи десятком яблук у пелені, нагадуючи Ксені про те, як оббивала вона пороги в міській раді, а за тим — у ЖЕКу номер сім, щоби бабі Моті як дружині покійного нині Героя Радянського Союзу до Дня перемоги відремонтували хату, поміняли газову плиту, перекрили дах.

— Але ж у тої фронтовички, як нам відомо, є діти, от хай і помагають матері, — казали їй у кабінетах і коридорах місцевої влади.

І це обурювало Ксеню. Бо причім тут діти? До речі, коли так, то син її — афганець… Тож має бути справедливість, врешті решт! І торжествувати — завжди і всюди. Надто щодо таких, як баба Мотя, тисяч ще живих, але забутих і зневажених старих ветеранів війни…

— Ми можемо переосмислювати історію, переоцінювати цінності, але не здешевлювати пролиту за нас кров батьків, — казала вона патетично в кабінетах і коридорах влади. Її непідробний пафос і нарис про сім'ю фронтовиків — українку Мотрю і росіянина Івана Стрєльцових, надрукований в обласній і урядовій газетах, здається, владу переконав… Але на Ксеню з того часу почали косувати як на морочливу ідеалістку, поведену на соціальній справедливості.

Що ж, то був її громадянський обов'язок і вона його виконала. Тепер має подяку…

Воєнні дії за прозорими осінніми садками активізувались, електризуючи прозоре повітря над пусткою, траву і Ксеню на межі, від чого пречудові краєвиди в її очах заступила пом'ята, опухла мармиза Вітька Стрєльцова, в якого від колишнього радянського офіцера і «героя Афгану» (як баба Мотя по секрету призналась) зостався хіба що охриплий баритон та агресивність потомственого солдата.

«Виродок. Виродок війни, — думала Ксеня. — Розбій у нього в крові. Через таких виродків — війна, кругом війни. Нескінченна війна… Боже, як я ненавиджу таких виродків!..»

До брутальної лайки Вітька долучився гугнявий голос його нової пепеже (походно-полевой жены), як конфіденційно повідала Ксені та ж баба Мотя, недавно випущеної з тюрми зеківки, що відсиділа п'ятнадцять років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Ксеня бачила ці жалюгідні залишки колишньої респектної головної бухгалтерки одного з найбільших підприємств їхнього міста… Взагалі-то, це зчорніле від пиятик, беззубе, деградоване створіння мало чим нагадувало і жінку.

Ксеня здогадувалась, що безробітні «молодята» годувались крадіжками бабиної пенсії та сусідської городини. Кілька разів сама бачила, як вранці ходили вони попаски по дачах, підмітаючи все, що можна було з'їсти або виміняти на горілку. Але — вирвати з корінням цілий сад?! Її сад, тої, що зробила йому більше, ніж рідна сестра?! А люди? Чого вони мовчать? Більше того — крадене на горілку міняють! Але ж вона… теж мовчала. Часом навіть тоді, як між злодійськими промислами син героя і сам герой встигав ще й за виграшки віддухопелити мать родную під такі сороміцькі коментарі тюремниці, що від них не лиш сусідські вуха, а й листя кропиви по горбах скручувалась у трубочку.

Схоже, й зараз на подвір'ї баби Моті відбувалося оприлюднення нових фактів із її фронтового життя, яке, на хвору фантазію «невістки», складалось із одної курварії. Але хай там що, Ксені до того гармидеру сьогодні байдуже. Хай і повбивають одне одного — менше паскудства на землі буде. І війни між людьми! І, взагалі, коли б її воля, вона б створила для цих виродків, цих вандалів резервації як для прокажених… Вона б їх ізолювала від суспільства, запроторила б у клітки, і лякала б ними дітей, щоб не було унадно іншим…

Антигуманні думки, випалюючи до решти з її душі ідеалістичні пориви, розтроюдили Ксеню, розпалили образу, а з нею і спрагу рішучу помсти, яка б, певно, і закінчилась на рівні помислів, якби золоту мереживну прозорість осінніх садів не роздер на шмаття агресивний рух та безумний крик. Згори через зорані городи у хмарі куряви і лайки котилася вся воєнно-тюремна родина Стрєльцових на чолі з бабою Мотрею, на диво, прудкою, як на свої вісімдесят з гаком…

— Невже біжать вибачатися? — наївно подумала невиправна ідеалістка та, помітивши в руках Вітька сокиру, все зрозуміла і вмить, випорпавши заховану в ріщі сапу, кинулась навперейми розбійному сімейству. Солодкий безум атаки і радісне передчуття рукопашного бою шарпонули її поламані хромосоми, збурюючи кров адреналіном і відлунюючи у вухах багатоголосим, як морський прибій: «Вперед! В атаку! Була не була! Бо — війна, кругом війна!»…

Помітивши Ксеню, що бігла із сапою їм напереріз, баба Мотя різко змінила траєкторію руху і помчала до своєї спасительки. За нею повернула і парочка. І тоді… Пропустивши бабу, Ксеня з диким криком: — Уб'-у-у! — занесла сапу над головою Вітька! Гостре лезо зблиснуло на сонці і — знесло чорну голову… падалішньому соняху. Геройське сімейство охнуло і стало як вкопане. А бідна Ксеня, двадцятим чуттям второпавши, від чого її Бог милував, впустила сапу і сіла де стояла.

…Вона сиділа з головою у високім жорсткім сухостої і гоїла зболену душу пречудовими краєвидами міста й околиць, що відкривались їй з високого пагорба, та наслухаючи, як повільно згасає в ній безумний азарт війни, на яку вона нехотячи потрапила, але мало не залишилася там до кінця своїх днів.

За спиною в неї шурхотіли даленіючі кроки і винуватий голос баби Моті:

— Пані журналіст, простіть мені. Прости мені, дитино, що я таку шкоду зробила… що виміняла твій садок на півлітру… Це — я! Бо вони б мене вбили… Вони з похмілля страх які люті… А Вітька не винен… він такий родимий… Тато його контужений був… І я нездорова з фронту прийшла… а ще той Афгані додав… То де ж йому нормальному взятись, коли кругом війна?… Простіть, пані…

— Прощаю, — сказала Ксеня. Гоїла рани близькими і далекими краєвидами і прощала всім синам і вдовам героїв і не героїв, прощала всім героям і всім мародерам всіх воєн, бо що вони винні, коли всі війни починаються з маленької сварки кількох підлих людців, котрі не вміють прощати, а тому сама всім прощала і прощалася зі своїм дачним прожектом, з наївною мрією про власний квітучий сад. Але — поки що, як і належить невиправній ідеалістці. Тимчасово. Доки в наших похромлених хромосомах не скінчиться, нарешті, Друга світова, і ніколи вже не почнеться третя…