Галина ТАРАСЮК
ДВОМУЖНИЦЯ
— Ну, от де, де я його подіну?! Уб’ю? З хати вижену? Ну, от що мені з ним робити? — питала Ганна, заливаючись сльозами, такими гіркими і невтішними, що Барановський лякався. Він боявся жіночих сліз — надивився на них за все своє активне козацьке життя. Тож тепер любив жіночок веселих, грайливих, без претензій і комплексів. От і Ганнине усміхнене личко вибрав з-поміж кислих, вічно заклопотаних та похмурих фізіономій своїх шанувальниць-поклонниць. Гадав, хоч із цією душа одпочине. Так ні… — То що ж мені робити? — побивалася Ганна, і Барановського поволі брала злість. Він рішуче схоплювався з дивана і, метаючи гнівні погляди на двері сусідньої кімнати, з притиском питав — Та, врешті-решт, може він хряпнути дверима і піти геть? Мужчина, врешті-решт, він чи не мужчина? — Те ж іще… мужчину знайшов… — з досадою схлипувала Ганна, втирала сльози і гукала — Йвасю! А ходи-но сюди! Поговоримо! Двері сусідньої кімнати повільно прочинялись, виходив Йвасьо і гордо завмирав при одвірку на весь свій півтораметровий зріст. Мав вигляд пошарпаного в боях півня, кліпав круглими пташиними очима і сіпався, певно, з нервів. — Йвасю, — лагідно, як до слабого, казала Ганна: — Ми з тобою розлучились? Розлучилися. Був суд? Був суд. Все по закону? По закону. Чого ж ти хочеш? Іди собі. Женись. Ти ж хвалився, що в тебе є жінка. От і йди до неї і дай нам спокій. — Нема у мене ніякої жінки, то в збрехав зі зла, — признавався Йвасьо, на що Ганна у відчаї зривалась із дивана і, заламавши білі руки, питала з відчаєм Барановського — Ну, от що? Що мені з ним робити?! Барановський не знав, що з Йвасьом робити. Від розгубленості рвійно ходив по кімнаті, а далі заходився реготом, та таким сардонічним, що Ганна страхалась, аби він, бува, не звередився. Але Барановського неабияк веселила унікальна примітивність суперника: чим не герой водевільчика “Рогоносець”, або ще чогось колоритно-національного на кшалт “Сватання на Гончарівці”? Але — досить ламати комедію! Пора і крапку класти! І добре поставленим баритоном починав — Вельмишановний пане Іване чи Василю, чи як вас там! Давайте, нарешті, поговоримо, як цивілізовані люди, врешті-решт, як мужчина з мужчиною… Приступав ближче і з висоти свого зросту поблажливо розглядав пласке і голе тім'ячко цього невдахи, але Йвася важко було збити з пантелику. Він нахабнів на очах і, задерши зухвало голову та підморгуючи, казав — І не думаю. Бо ви — не мужчина! А негідник і злодій! Звідник! Ви одурили, звели мою дружину і за це вас треба судити! — Боже мій! — театрально сміявся Барановський, діткнутий за живе: — Це я не му-у-уж-чина?! Ви смішний! Від вас пішла дружина, а я не мужчина?! Взагалі, ви сповна розуму? Не хочу вас ображати, але, якщо хтось із нас не мужчина, так це — ви! — А ви бандит і рекетир! От хто ви! Я жив двадцять п'ять років у цій квартирі собі з жінкою, а ви ввірвались, як, як… і зґвалтували мені дружину! — Май совість, Йвасю! — паленіла Ганна: — Чи ж я по-твоєму мала вмерти дівкою?! Барановський зло реготав, Йвасьо сіпався, а Ганна знову ридала, приказуючи — Каро Божа! І де ти взявся на мою голову? Як мозоль… пекучий мозоль! Все муляєш і муляєш, туркотиш та туркотиш! Чого ти прилип до мене, як та п'явка болотна, і кров мою п'єш?! — А він — бугай і рецидивіст, — не здавався Йвасьо. Барановський білів, звірів і кілька хвилин намагався відірвати зухвальця від одвірка. Але той прилип до нього, як правдива п'явка. Ганна дивилась на те борюкання і плакала, бо що її приниволило колись вийти заміж за бідного Йвася? Дурний розум, біда? І згадувалося дитинство, що минуло в пошуках тата… Тато в них були файні, ставні та високі, й молодиці липли до них, як мухи до меду. А бідні мама ревнували та з’їдалися на кістку, та дітей мучили. Не дай Боже, аби тато десь забарилися! Тоді мама будили дітей і посилали їх на пошуки тата. І бігали вони поночі попід хати удовиць та розлучених, припадали до вікон — татів голос наслухали… Йвасьо хвицався і хрипло кричав — Убивають! Поможіть! Барановський відскакував, зневажливо міряв поглядом коротеньку опецькувату постать, сичав — Навіть у нашому театрі абсурду важко уявити собі щось… нікчемніше! Звитяга красить справдешнього мужчину, і Ганна мимоволі задивилася на розпаленого лицарським турніром Барановського. Таким і татко були — запальним, як порох. Не було такого храму чи весілля, аби на нім бодай комусь одному та не нам’яли боки… Ганна любила тата, але ще дівчуком зареклася, що ніколи не віддасться за красивого та високого, аби не шукати його крізь ніч по чужих хатах. Та й мамка научали: “Файний чоловік — чужий чоловік”. І навчена Ганна вийшла заміж за Йвася, недомірка, але доброго, як дитина, щоб мати його завше при собі і ні з ким не ділити. Ото вже потрафила! Нікому це чудо-юдо не потрібне, жодна не поласиться! І жоден суд не розсудить, хіба лиш смерть одна… І Ганна знову заливалася гіркими сльозами. Чоловіки мовчали. Барановський відчужено дивився у вікно. Йвасьо переможно сопів при одвірку. По якійсь хвилі Ганна втерла сльози і знову бралася за Йвася — Я тебе благаю — іди десь! Їдь до мами в село. Я сплачу тобі за половину квартири, віддам телевізор… Усе віддам, лиш їдь! Відкриєш там собі майстерню, будеш лагодити людям взуття. Оженишся. В селі стільки одиноких жінок, ти ж знаєш… Пару собі знайдеш, файну, не те, що я… І все буде добре, от побачиш… Ну що, Йвасю?.. Від того Ганниного “Йвасю” Йвасьо втрачав бойовий дух, судомно схлипував, і рясні сльози прозорим горохом котилися по його широкому бабському лиці, скапували з підборіддя на картату, давно не прану сорочку. Зненацька відлипав від одвірка і падав перед Ганною на коліна, лементуючи — Ганно… Ганно… не покидай мене… прошу тебе… бо я повішусь, утоплюсь, смерть собі заподію! — Свят-свят! — хрестилася Ганна: — Мені лиш похорону твого бракувало! — відпихала Йвася від себе, але той, здавалося, причепився навіки і це доводило жінку до істерики.
По-шекспірівськи трагічна сцена потрясла Барановського, і він вперше пошкодував, що не вміє писати п’єси. О, коли б умів, то створив би шедевр, в якому геніально зіграв би самого себе — сучасного Казанову, Альфонса, Дон Жуана, мужчину складного, непересічного, в душі якого люто бореться добро зі злом, честь із підлістю і, врешті-решт, благородство перемагає!
І одухотворений творчим екстазом, майже ввійшовши в роль, Барановський патетично вигукнув — Піднімися з колін, нещасний! Ти — переміг! — і рушив до дверей. Але Ганна, як рись, перетяла йому дорогу: «Не йди!» — і було в її палаючому погляді стільки любовного шалу, що Барановський опам’ятався і випав з ролі просто на диван навпроти розпростертого на долівці Йвася, вирішивши поки що спостерігати, що ж буде далі. А далі Йвасьо знову зайняв бойові позиції біля одвірка і єхидно, ніби допіру не валявся долі, сказав — От бачиш — твій полюбовник мало не втік від тебе! Так ти йому дуже треба! Він все бреше. І що артист — теж бреше! Я питав людей — такого артиста нема. То він тебе дурить, аби ти його в квартирі прописала! А тоді тебе вижене. От побачиш! По ньому ж тюрма плаче, а ти з ним розписалася!.. Це вже було занадто! Ганна хапалася за голову, а Барановський поволі, неохоче спускався із своїх театральних небес на грішну землю, очуміло шепочучи — Дурдом… ну, дурдом! Куди я потрапив? Мене обзивають, а я мовчу! Мені плюють в обличчя, а я терплю, мов… мов страстотерпець який! І кому? — і, витримавши ефектну паузу, проревів: — Недоноску поганому!!! Ганна вжахнулась — Завіщо ж ти його так? А Йвасьо сіпнувся і скоцюрблений, жалюгідний, геть зовсім здрібнілий, поплентався у сусідню кімнату, до свого ліжка. Небавом почулося звідти приглушене схлипування, і Ганна пішла слідом, сіла біля колишнього чоловіка, що лежав на ліжку, уткнувшись писком у подушку, і гладила його по голові, доки не затих. А коли заспокоївся, казала гірко — От бачиш, Йвасю, як недобре виходить: одні свари та чвари! А нащо? Ти б уступився… Усе-таки ми з Барановським розписалися. Як-не-як, ми вже чоловік і жінка. Законні. Перед Богом і людьми… — Це ми з тобою вже двадцять п'ять років законні — перед Богом і людьми, — заперечив у подушку Йвасьо. І Ганна заволала — Господи, ти йому стрижене, а він тобі — голене! Та вже не чоловік ти мені, не чоловік! І відчепися ти від мене! Хочеш квартиру розмінюй, аби лиш тебе не виділа! — І не подумаю. Мені й тут добре. І жити тут буду, скільки схочу, і ніхто мене звідси не вижене. — З нами будеш жити?! — дивувалася Ганна: — Зі мною й Барановським? Та же нас люди засміють! Та як я їм в очі подивлюся, двомужниця?! І що в мене за льос такий проклятущий?! Останнє запитання, адресоване невідомо кому, насторожило чоловіків — стільки в ньому було втоми і розчарування. А Ганні раптом нестерпно захотілося зостатися самій, однісінькій! І щоб нікого не чути і не бачити! І вона пішла, похитуючись, у ванну і там, відкрутивши обидва крани, слухала із заплющеними очима шум води. Уявляла себе на березі моря — одну-однісіньку на цілий берег, від Одеси аж до Туреччини… Вночі Ганна з Барановським лежали в ліжку нерухомо, притиснувшись одне до одного, як перемерзлі солдати в засніженому окопі. В сусідній кімнаті гримав, совав стільцями, кашляв неприятель. Лиш під ранок за стіною стало тихо. Барановський, було, заворушився, розслаблюючи затерплі кінцівки, але Ганна злякано прошепотіла — Не треба… він не спить… він під дверима — підслуховує… Барановський знову скам’янів, навісніючи від бажання прибити того безсонного придурка за дверима, та Ганна хапала його за руки, і він лиш зубами скреготів, доки не стомився і не заснув, повернувшись до жінки спиною. Уранці, готуючи на кухні сніданок Барановському, Ганна міркувала — Не вб'єш же його, не викинеш на вулицю… Ти ж бачиш, що він наче не сповна розуму. Ще заподіє щось собі — клопоту не обберешся. Віддаймо йому одну кімнату — най живе. Може, дасть Бог, якась забере? На всякий товар є покупець. Може, й на нього котрась знайдеться… Барановський їв відбивну з картоплею, запивав кавою і мовчав. Перспектива доживати віку в одній квартирі з тим недоумком не вельми тішила його гонор, але вибору не було. До колишніх дружин всі мости давно спалені. Щось нове шукати уж — ні сил, ні настрою. Та й що знайдеш у місті, де тебе кожен пес знає, а ти — його. А Ганна — жінка добра, хазяйновита, а головне — весела. То лиш вчора розкисла… Барановський мовчав, а Ганна гадала, що він погоджується. І запобігливо питала, чи загорнути йому бутерброд на роботу? Але Барановський, вдихаючи запахи борщу, що клекотів на плиті, казав, що прийде на обід. Ганна ніяковіла, бо й справді, чого вона лізе до нього зі своїми бутербродами… не Йвасьо ж… Як не є — артист. То нічого, що дають йому ролі рідко, та й то в дитячих спектаклях. Так вже в тому театрі: ролей мало, а тих артистів, як ріща… Барановський двічі запрошував Ганну на вистави, і їй сподобалось, як він грав: перший раз — лісове чудисько, а другий — розбійника. Разом із дітлахами Ганна переживала, страшилась і сміялася, і дуже гордилася Барановським, хоча десь у глибині душі була переконана, що те мавпування перед шмаркачами — не чоловіча робота. Ганна провела Барановського аж до ліфта, милуючись його гордою поставою, зосередженим інтелігентним видом. Подумала: скільки ж то жінок хотіли б бути зараз на її місці! Щаслива повернулася на кухню і звично гукнула — Сніданок готовий! Йвасьо прийшов, невиспаний, пом’ятий, чисто тобі лісове чудисько, яке грав Барановський! Їв відбивну, пив чай, бо кава йому тиск піднімала. І сопів. Ганна не чіпала його. Звично зрихтувала бутерброди і спакувала Йвасьові обід у стару шкіряну торбу. Коли виходив, спохватилася — Ой, мало не забула! Ось… заший, прошу… — і простягнула старі розтоптані туфлі Барановського. — Міг би й нові купити, артіст задрипаний! — зло буркнув Йвасьо, але мешти взяв і запхнув у торбу до бутербродів. А Ганна зітхнула — Йвасю! Йвасю! Що ти накупував собі, що він накупує… Такий вже, певно, в мене льос проклятущий, що одна ненза чіпляється! Мало було тебе, так ще… он… І де дінешся від вас? Йвасьо хряснув дверима і стало тихо. Так тихо, ніби святі хату перелетіли, і так легко і вільно, мов на безлюдному березі моря. Від Одеси аж до Туреччини.