Георгій Мартинов

220 ДНІВ НА ЗОРЕЛЬОТІ

Науково-фантастична повість

_{Малюнки Г. МАЛАКОВА}

_{Обкладинка й форзац Б. КИШТИМОВА}

ПЕРЕД СТАРТОМ

Москва. 1 липня 19.. року.

Завтра старт…

Рівно о десятій годині ранку космічний корабель, керований Сергієм Олександровичем Камовим, одірветься від Землі…

Чи думав я коли-небудь про можливість летіти з ним?..

звичайно, ні! Як і всі, я здалека стежив за його першими польотами і захоплювався ними. Камов і Пайчадзе здавалися мені особливими людьми, далекими, мов те небо, в яке вони проникли; і мені ніколи й на думку не спадало, що я зможу стати їхнім товаришем у польоті, хоч мріяв про це, мабуть, так само, як і всі…

Як дивно, що така, здавалося б, зовсім нездійсненна, мрія раптом стала реальною дійсністю!

Багато чудесного доведеться нам побачити за час нашої далекої дороги. Чи вистачить у мене сили описати все це так, щоб і ті, хто не бачив, побачили? Мусить вистачити! Для цього мене взяли до складу експедиції. Моя справа — відбивати все на папері, на фотоплівці, на кінострічці. Мій щоденник, розпочатий сьогодні, буде тим матеріалом, з якого я сподіваюсь створити книгу про політ, коли повернусь на Землю через довгі сім з половиною місяців. Жодна, навіть найменша подробиця не повинна обминути цих сторінок…

Зараз тільки дев'ята година, і я можу записати багато. О дванадцятій треба лягти спати.

Чи засну я? Навряд чи це мені вдасться…

Коли я висловив Сергію Олександровичу сумнів щодо його вимоги — спати останню ніч перед стартом, — він сказав:

— А ви все-таки ляжте, а заснете чи ні — буде видно. Найголовніше — це фізично відпочити.

Я обіцяв йому і виконаю обіцянку, а поки що писатиму про все, що було до сьогоднішнього вечора.

Почну з самого початку…

29 квітня, майже два місяці тому, наш головний редактор запросив мене до себе в кабінет. Я тільки напередодні повернувся в Москву, упорядкував зібрані матеріали, і про нове відрядження у мене й гадки не було.

Коли я увійшов, редактор запросив мене сісти.

— Ми хочемо запропонувати вам, — сказав він, — не зовсім звичайну командировку… — Він подивився на мене і, побачивши, що я збираюсь відповісти, швидко закінчив: — Експедиція дуже незвичайна і може бути небезпечною.

За секунду до цього я мав твердий намір відмовитись, бо стомився і не мав охоти їхати куди б там не було, але останні слова редактора мене зацікавили.

— Небезпека мене не лякає, — відповів я. — Чим незвичайніше завдання, тим воно цікавіше.

— Я був певний, що ви так відповісте, — сказав редактор. — Ви молоді й здорові. Ви чудовий фотограф і здібний журналіст. До того ж, ви вмієте поводитися з кіноапаратом. Саме ті якості, які потрібні в даному випадку. Але наполягати на вашій згоді я не буду. Ви можете відмовитись.

— Я не думаю відмовлятись ні від чого, — сказав я. Редактор подивився на мене з виразом, який в ту мить здався мені незрозумілим, і посміхнувся:

— Тим краще, — сказав він. — Ви, звичайно, знаєте, хто такий Камов?

Я здригнувся при цьому запитанні. Камов?.. Конструктор і командир першого в світі космічного корабля. Людина, яка двічі залишала Землю. Чи мені це причулося?..

— Звичайно, — відповів я. — Хто ж його не знає!

«Так от чому він назвав експедицію дуже незвичайною», подумав я. Ім'я Замова не залишало ніяких сумнівів у тому, що йдеться про політ в глиб сонячної системи, можливо, на одну з планет. Хто з нас не мріяв здійснити таку подорож? Та одна річ — мрія, а інша — коли вам несподівано пропонують такий політ насправді…

— Якщо хочете, — сказав редактор, — то можете взяти участь в його новій експедиції.

— А куди вона вирушає?

— Це мені невідомо, — відповів він. — Коли ви згодні, то про подробиці довідаєтеся вже від Камова.

— Чому ви саме мені пропонуєте це?

— Ви найбільше підходите.

Все це було так несподівано і дивно, що я відчув потребу зібратися з думками.

— Дозвольте відповісти завтра.

— Не поспішайте! — сказав редактор. — Таку пропозицію треба добре обдумати, щоб не пожалкувати потім за рішенням, яке б воно не було.

Сказати, що ніч у мене була спокійна, — означало б сказати неправду. Я не новачок в експедиціях. Виконуючи свої обов'язки кореспондента, я побував у багатьох місцях земної кулі, був на Південному полюсі, в Центральній Африці і на Гімалайських горах.

Та все це було на Землі…

А тепер мені пропонують залишити її і летіти невідомо куди, за десятки, а може, й сотні мільйонів кілометрів…

Пригадались книги, які мені доводилось читати з астрономії…

Всесвіт… Нескінченний простір, де, мов порошинки, рухаються зорі… Віддалі, що перевершують людську уяву, відокремлюють їх одну від одної… Темрява… Холоднеча…

Я виразно уявив малюсінький космічний корабель, оточений з усіх боків безмежною пустотою, і раптова кволість у ногах примусила мене сісти на стілець…

Відмовитись?.. Ніхто не осудить мене за це… Лишитися на нашій милій, звичній Землі…

«І назавжди зберегти спогад про власну малодушність, — подумав я. — Пропустити таку нагоду і потім все своє життя шкодувати за цим».

Була третя година ночі, а я ще не знав, що вирішити. Бажання і мимовільний страх боролися одне з одним, по черзі перемагаючи.

Кінець кінцем у мене розболілася голова, і я навстіж відчинив вікно, підставивши обличчя вологій прохолоді нічного вітру.

З висоти восьмого поверху, де я жив, відкривався широкий краєвид на місто. Подекуди вже сяяли вогні святкової ілюмінації. Далеко-далеко червоними крапками горіли зірки Кремля.

Москва!.. Рідне місто, де я народився і виріс. Столиця країни, яка дала мені все, що я маю.

«Чому ти боїшся? — сказав я сам собі. — Хіба в тих експедиціях, в яких ти брав участь, не було небезпек? Хіба не доводилося тобі рискувати життям?»

Я підійшов до стола і витяг з ящика портрет Камова. «Місячний Колумб», як називали його деякі іноземні газети, був зображений в профіль. Навислі густі брови, великий ніс і різко окреслені лінії губ та підборіддя робили його трохи схожим на знаменитого полярного дослідника — Роальда Амундсена.

«Цей чоловік, — подумав я, — не боїться. Втретє він готується залишити Землю. Сміливо і впевнено йде він до поставленої мети».

Мене раптом охопило почуття нестерпного сорому. Як міг я хоча б на мить піддатися ганебному страхові! Що сталося зі мною? Батьківщина закликає мене виконати обов'язок, мені довіряють відповідальне завдання…

З усією силою фантазії, на яку тільки був здатний, я знову уявив собі космічний корабель, що висить у темній холодній порожнечі, але… не відчув ніякого страху.

Незрозуміла малодушність зникла.

Наступного ранку я сказав редакторові, що згоден летіти куди завгодно.

— Ми й на мить в цьому не сумнівалися, — відповів він.

Зрозуміло, з яким хвилюванням натиснув я ввечері того ж дня кнопку дзвінка біля дверей квартири Камова.

Зараз, у цю ж хвилину, я на власні очі побачу того, хто перший за всю історію людства залишив Землю і відкрив людям шлях у безмежні простори всесвіту…

Мені відкрила двері Серафима Петрівна Камова. — Сергій Олександрович чекає вас, — сказала вона, коли я назвав своє прізвище.

Я ввійшов у кабінет знаменитого зореплавця.

Мені не доводилося раніше зустрічатися з Камовим, але я одразу впізнав його, коли він підвівся мені назустріч із-за письмового стола. Він був такий, яким я і уявляв його з численних фотографій. Досить високий на зріст, з широкими плечима, трохи дебелою постаттю. Рухи неквапливі і впевнені. У всьому образі було щось владне, відчувалося, що це людина сильного характеру і непохитної волі. Найбільше мене вразили його очі. Зовсім чорні, і тому, здавалося, бездонно глибокі, вони були повні якогось незвичайного спокою. М'яке волосся сталевосірого кольору відтіняло високий лоб. Його обличчя не можна було назвати красивим. Цьому заважали надто густі брови і трохи завелика нижня щелепа. Найточніше було б назвати його обличчя мужнім.

Він міцно потиснув мені руку і сказав:

— Радий вас бачити, товаришу Мельников. Запропонувавши мені глибоке крісло, сам сів напроти.

— Давайте познайомимося, — сказав він. — Найперше, — скільки вам років?

— Двадцять сім.

— На вигляд я не дав би вам більше, ніж двадцять п'ять, — сказав Камов. — Де ви так загоріли? В порівнянні з обличчям ваше волосся здається зовсім білим.

Я розповів йому про свою двомісячну подорож по Казахстану, з якої повернувся два дні тому.

— І одразу хочете вирушити в нову експедицію? — посміхнувся він. — Ви твердо вирішили летіти з нами? А чи добре ви продумали це рішення? Ви ж знаєте, куди ми вирушаємо.

— Це правда, — сказав я. — Мета експедиції мені не відома, але саме ваше прізвище говорить за те, що її треба шукати за межами Землі. Якщо ви погодитеся взяти мене з собою, я не зміню рішення.

— А як у вас із здоров'ям? Вам доведеться пройти дуже суворий медичний огляд.

— Щодо цього я певен, товаришу Камов. Минулого року я проходив комісію, перед тим як брати участь у південній полярній експедиції, і лікарі не знайшли в мене жодної вади. Я абсолютно здоровий.

Він взявся рукою за підборіддя. Я багато разів бачив потім цей, властивий йому жест.

— Дивлячись на вас, — сказав він, — легко цьому повірити. Ну що ж! Якщо так, то я дуже радий. Отже, нас, як і раніше, буде четверо. Коли було вирішено про нашу експедицію, ми думали взяти тільки наукових працівників. Крім мене, їх було троє. Всі вони були давно відібрані і близько року проходили спеціальну підготовку. Але місяць тому трапилося нещастя, і ми втратили одного з своїх товаришів…

Він замовк і пильно подивився на мене. Потім схвально посміхнувся.

— По вашому обличчю непомітно, — сказав Камов, — що мої слова справили на вас погане враження. Ви могли подумати, що людина загинула від чого-небудь, зв'язаного з підготовкою до експедиції.

— Я саме так і подумав.

— І це вас не злякало? Я знизав плечима:

— Я добре усвідомлюю, що ваша експедиція не прогулянка для розваги.

— Наш товариш, — сказав Камов, — загинув під час автомобільної катастрофи. Машина, якою він їхав, упала з високої кручі. Ми втратили одного з учасників майбутнього польоту. Замінити його іншим науковим працівником ми не можемо, — залишилося дуже мало часу. Для наукової роботи в умовах космічного польоту потрібна тривала підготовка.

— І ви тоді вирішили замінити його журналістом?

— Ні, не зовсім так, — сказав Камов. — Це моя ідея поєднати в одній особі журналіста, фотографа і кінооператора. Головне завдання полягало в тому, що на кораблі повинен бути спеціаліст з астрономічної зйомки. Наш загиблий товариш пройшов курс цієї справи, і якщо можна ще обійтися без астронома, то без фотографа і кінооператора — ніяк. Ось чому ми запрошуємо вас.

— Але ж я не маю поняття про астрономічну зйомку.

— Ми вас навчимо. Саме тому ми й просили дати нам людину, яка має досвід. Навчити вас спеціальних прийомів астрономічної зйомки буде не так уже й важко. А те, що ви досвідчений журналіст, теж пригодиться. Після повернення треба буде розповісти народам про політ.

— Я зроблю все, що тільки зможу, — сказав я. — Та мені хотілося б знати, куди ви вирушаєте?

— Бажання цілком законне, — відповів Камов. — Взагалі ми не робимо таємниці з наших намірів, але не опублікували час старту. Річ в тому, що, коли ми досягли Місяця, деякі з наших зарубіжних «друзів» розлютувалися, що їх випередили…

— Ви говорите про Хепгуда?

— Так, про нього. Нам відомо, що його зореліт майже готовий, і він, певно, захоче взяти реванш і першим досягти однієї з планет. Наша експедиція має не спортивну, а суто наукову мету, але все ж ми не хочемо поступатися і першістю, — він посміхнувся. — Вам я обов'язково скажу, хоча б тому, що ви повинні знати, на що йдете.

Він замовк і досить довго дивився на мене своїми навдивовижу спокійними очима.

— Медичні вимоги, — повільно сказав він, — які ставляться до учасників польоту, відрізняються від загальноприйнятих. Можливо, що вас не допустять…

Він знову замовк, потім продовжував уже звичайним тоном:

— Але якщо це трапиться, то ви, безперечно, збережете таємницю. Ви знаєте, що мій перший політ був пробний і літав я сам. Корабель облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Другий політ я здійснив разом з. астрофізиком Пайчадзе. Ми сіли на поверхні Місяця і пробули на ньому декілька годин. Обидва польоти показали, що матеріальна частина працює бездоганно, і тоді вирішили здійснити третю експедицію — досягти планети Марс і по дорозі оглянути Венеру. Вас це не лякає?

— Анітрохи! — відповів я цілком щиро. — Тепер мені ще дужче хочеться взяти участь в польоті, але бентежить малий обсяг тієї роботи, яка мені призначена. Чи виправдає вона мою участь?

— А звідки ви знаєте, що обсяг вашої майбутньої роботи малий? — спитав Камов.

Я відчув, що червонію.

— Мені здається…

— А хай вам не здається, — перебив Камов. — Ваше завдання дуже відповідальне. Вивчення тих знімків, які ви зробите, має для науки велике значення, і наші вчені дадуть вам чимале завдання. У вільний час ви допомагатимете мені керувати кораблем.

Я подивився на нього здивовано.

— Не дивуйтесь! — посміхнувся Камов. — Це не так страшно. Керування космічним кораблем в польоті нескладне. Інша річ — підйом, спуск або політ поблизу великих планет. В цих випадках справа ускладнюється. Наша «рульова рубка», якщо можна її так назвати, обладнана чудовими приладами. Ви з ними освоїтеся в перші ж дні польоту.

— Скільки часу триватиме експедиція?

— А як ви думаєте?

— Я гадаю, що років два-три. Камов засміявся.

— Атомна техніка, — сказав він, — розвивається швидко. Якщо польоти на Місяць тривали у нас — перший два, а другий один день, то з того часу ми далеко пішли вперед. Вся експедиція розрахована на двісті двадцять п'ять днів, тобто на сім з половиною місяців.

— Так мало!..

— За ці сім з половиною місяців, — говорив далі Камов, — ми пролетимо відстань трохи більшу ніж півмільярда кілометрів. Середня швидкість корабля становитиме сто дві тисячі шістсот кілометрів за годину.

— Це як у казці!.. Камов похитав головою.

— Ця швидкість не така велика, як вам здається, — сказав він. — Техніка йде по шляху досягнення швидкостей, достатніх для вільного польоту на будь-яку планету, незважаючи ні на які терміни, а наш корабель змушений суворо дотримуватися графіка, бо його швидкість менша, ніж швидкість Землі по її орбіті. Догнати Землю ми не змогли б.

— Мені здається, що і сто дві тисячі шістсот кілометрів страшенно багато. Ви за три години будете біля Місяця. Через дві секунди вашого корабля вже не видно буде з Землі.

— Ні! — сказав Камов. — Коли б ми здумали почати політ одразу з такою швидкістю, то корабель далі мчав би з мертвим екіпажем. Людський організм не може витримати такого прискорення. Ми почнемо політ відносно повільно і тільки через двадцять три хвилини сорок шість секунд корабель досягне своєї максимальної швидкості — двадцять вісім тисяч п'ятсот метрів на секунду¹.

Він називав ці запаморочливі цифри так спокійно, неначе йшлося про автомобільну прогулянку.

— Коли б ми, — говорив він далі, — летіли до Місяця по прямій лінії, то досягли б його через три години п'ятдесят три хвилини, але наш шлях буде майже перпендикулярний до лінії Земля — Місяць. Зблизька Місяць ми взагалі не побачимо. Ви зможете помилуватися на нього з відстані більшої, ніж спостерігаєте звичайно.

— Це шкода!

— Зате ви побачите той його бік, який прихований від нас.

— Завдяки вам, — сказав я, — весь світ знає, що невидимий бік Місяця нічим не відрізняється від видимого, але поглянути своїми очима, звичайно, дуже цікаво. Дозвольте вас ще запитати.

— Будь ласка!

— Ви сказали, що по дорозі до Марса маєте намір оглянути Венеру. Це мені не зовсім зрозуміло.

— Що саме не зрозуміло?

— Як ви потрапите на Венеру по дорозі до Марса? Їхні орбіти лежать в протилежних напрямах від Землі.

— Ваше здивування було б законним, — відповів Камов, — коли б планети були нерухомі. Але вони рухаються і до того ж з різними швидкостями. Часто буває, що обидві планети, тобто Венера і Марс, знаходяться по один бік від Землі. Щоб вам був ясніший наш маршрут, я нарисую його на папері.

Він взяв олівець і швидко провів на аркуші декілька кіл. Незважаючи на те, що він рисував без циркуля, кола вийшли надзвичайно рівні. Я зберіг цей малюнок на пам'ять.

— Дивіться, — сказав Камов, — точка в центрі, обведена маленьким кружечком, зображує Сонце. Перше коло — це орбіта Венери. Між нею і Сонцем є ще планета Меркурій, але я проминаю його орбіту, бо вона нам не потрібна. Друге коло — це орбіта Землі. Третє — орбіта Марса. Коли б я дотримувався правильного масштабу, то зобразити планети на цьому аркуші було б неможливо: їх не було б видно на ньому. Але це не план, а схема. Кружечки, які я помічаю цифрою І — це положення планет в момент нашого старту. Рух всіх планет по їхніх орбітах спрямований в один бік. На цьому рисунку — справа наліво. Від кружка, який зображує Землю, я починаю наш маршрут пунктирною лінією. Ось! В цій точці ми зустрінемо Венеру… Він нарисував другий кружечок на орбіті Венери і позначив його цифрою 2.

— Звідси ми вирушаємо тим же шляхом до Марса і зустрінемося з ним отут, а потім — знову до Землі, яка за цей час встигне пройти більше половини свого річного шляху і перебуватиме приблизно отут…

— Зрозуміло! — сказав я.

— Цей рисунок — тільки груба схема, — зауважив Камов. — Орбіти планет не зімкнуті, бо Сонце, захоплюючи їх за собою, само рухається в просторі; але так вам буде зрозуміліше.

— Дякую! Мені все дуже ясно.

— Отепер ви цілком зрозумієте, чому ми не можемо ні на один день відкласти старт. Це поламає всі розрахунки.

— Розумію!

— На сьогодні цього досить. За сім з половиною місяців шляху ми встигнемо про все переговорити. Ваша участь в експедиції почнеться із завтрашнього ранку, коли вас огляне медична комісія. Щоб підготувати вас до польоту, не можна втрачати жодного дня.

На цьому наша перша розмова з Камовим закінчилася.

Було запівніч, коли я прийшов додому.

Над покрівлями будинків підіймався Місяць. На ньому побувала людина, з якою я говорив сьогодні. «Хтозна!.. Може, і я потраплю коли-небудь на його виблискуючу поверхню…»

«Виблискуючу»… Я згадав статтю Камова, в якій він писав, що поверхня Місяця, темна і похмура, вкрита скелями густокоричньового кольору, і посміхнувся з своєї захопленості.

Там, у безпосередній близькості, все має інший вигляд, ніж із Землі. Виблискуючі планети — насправді темні, несвітні тіла. Скоро я сам буду на одній з них…

«А чи буду? А що, коли завтра вирок лікаря назавжди закриє передо мною таку можливість? Як важко буде пережити таке розчарування!»

Я дуже погано спав і цю ніч. Лежачи в ліжку з розплющеними очима, я прислухався до рівномірного цокання годинника на стіні, і часом мені здавалося, що він зовсім зупинився.

Я заснув аж перед ранком, і уві сні мене не залишала одна й та ж сама думка про можливість провалу всіх моїх прагнень.

Але страхи виявилися безпідставними. Комісія, що складалася з трьох лікарів, під головуванням відомого професора, довго і ретельно вистукувала, вислухувала і виміряла мене. Перевіряли зір, слух, крутили на якійсь спеціальній каруселі і навіть примусили кілька хвилин повисіти вниз головою на особливих петлях, після чого знову починали без кінця вислухувати.

На закінчення старий професор, поплескавши мене по спині, сказав слова, які прозвучали у мене в вухах солодкою музикою:

— Ідеальний організм! Можете, юначе, вирушати хоч на Полярну зорю, якщо вам так набридла наша Земля.

Лікарі засміялися.

— Готуйтеся до польоту! — серйозно сказав професор. — Пам'ятайте, що коли перед стартом у вас буде хоча б нежить, вас не допустять. Дотримуйтесь суворого режиму, — він вказав на одного з членів комісії. — Доктор Андрєєв спеціально прикріплений до учасників експедиції. Радьтеся з ним якомога частіше. Праця, відпочинок, харчування, розваги — все мусить проходити під його контролем. Ви більше самі собою не розпоряджаєтеся.

Пройшовши комісію, я поїхав прямо до Камова, щоб одержати від нього вказівки для початку роботи. Він мене, мабуть, чекав і зрадів, коли я сказав, що все гаразд.

— Я б шкодував, втративши вас, — сказав він. — Дуже радий, що цього не сталося. Познайомтеся! — додав він, підводячи мене до високого худорлявого чоловіка, що сидів біля письмового стола. — Костянтин Євгенійович Бєлопольський — мій помічник в космічному польоті.

Прізвище, назване Камовим, було мені знайоме. Бєлопольський — однофамілець знаменитого російського астронома — був автором численних книг з астрономії, і я сам вивчав у школі астрономію за його підручником.

Коли Камов назвав моє прізвище і сказав, що я учасник майбутнього польоту, Бєлопольський потиснув мені руку, але, як мені тоді здалося, зробив це абсолютно байдуже. Навіть тіні посмішки не з'явилося на його обличчі, вкритому глибокими зморшками (хоч йому тільки сорок п'ять років), і він не сказав жодного з тих слів, які за звичаєм говорять у таких випадках.

Пам'ятаю, що на мене справило неприємне враження це мовчання, і я навіть подумав, що мати такого супутника в тривалій подорожі не дуже велике задоволення.

Як я знаю тепер, надзвичайна мовчазність є характерною рисою цієї людини, що може довго говорити тільки про астрономію і математику.

Зовсім інакше зустрів мене четвертий учасник експедиції — Арсен Георгійович Пайчадзе, з яким я познайомився через два дні.

Ще молодий (він мав не більше тридцяти п'яти років), Пайчадзе був широко відомий як видатний знавець спектрального аналізу². Закоханий в астрономію, яку називав «верховною наукою», він міг годинами говорити про яку-небудь зірку або туманність. Говорить Пайчадзе не дуже добре, з помітним грузинським акцентом, але я знаю, що студенти університету, де він викладає астрономію, люблять його слухати.

— Борис Миколайович Мельников? — спитав він, потискуючи мені руку так сильно, що я скривився від болю. — Чув про вас. Брали участь у полярній експедиції?

— Брав, — сказав я.

Тоді на полюс, тепер на Марс. Боїтесь польоту?

— Якщо говорити одверто, боюся трохи.

Можливо, що комусь іншому я так не відповів би. Але вся невелика тонка постать Пайчадзе, його смагляве обличчя з коротко підстриженими чорними вусиками над верхньою губою, його ласкаві очі одразу справили на мене таке враження, неначе я знаю його вже багато років.

— Не дивно, — сказав він. — Перед польотом на Місяць я дуже боявся. Не спав. Втратив апетит.

— А тепер не боїтесь?

— Тепер ні. Космічний політ не страшний. Не треба боятися.

— Мене тільки дуже турбує, чи зможу я виправдати довір'я.

— Думатимете так — не виправдаєте. Треба бути впевненим. Мабуть, думаєте — випадково потрапив у політ. Ткнули пальцем — попали в мене. Неправильно! Сергій Олександрович не візьме випадкової людини. Довідувався. Радився. Не треба ні в чому сумніватися.

Він примусив мене розказати біографію, розповів про себе, і ми розсталися друзями. За два місяці, які минули з того часу, я переконався, що Пайчадзе — людина привітна, компанійська і буде хорошим товаришем у польоті. На нашому кораблі моє місце — в одній «каюті» з ним, і це мене дуже радує.

Настали дні напруженої і захоплюючої роботи. Слова Камова, що мені дадуть чимале завдання, виправдались. Обсяг дорученої мені роботи величезний. Досі я не мав уявлення про ті застосування фотографії, яких мене навчили. Знімки в інфрачервоному й ультрафіолетовому проміннях, знімки об'єктів, покритих туманним або хмарним серпанком, знімки Сонця та його «корони» і багато, багато чого іншого. Довелося пройти цілий курс. Крім двох спеціально прикріплених до мене консультантів з астрономічної зйомки, зі мною працювали мої майбутні супутники — Камов і Бєлопольський. Сергій Олександрович знайомив мене з будовою корабля і роботою приладів керування, а Бєлопольський — з основними поняттями про зоряну навігацію.

Днів невистачало. Я працював по вісімнадцять годин на добу і часто, приїхавши додому, замість того, щоб спати, сідав до письмового стола.

Так тривало доти, поки наш лікар, Степан Аркадійович Андрєєв, рішуче не запротестував.

— Я не можу допустити, — сказав він Камову, — щоб Мельников працював без відпочинку. Якщо так буде й далі, то його не допустять до польоту. Я відповідаю за нього і за всіх вас перед урядовою комісією.

— Я розумію, — відповів Камов, — але що я можу зробити? Ми готувалися рік, а Борис Миколайович має тільки два місяці.

— Все одно, я не дозволяю йому не спати ночами, — стояв на своєму лікар. — Він повинен спати вісім годин на добу. Решта часу в вашому розпорядженні.

Так і вирішили. З цього дня він особисто відвозив мене додому і йшов тільки тоді, коли я вже спав.

Закінчилося це тим, що він оселився у мене в кімнаті, з чого я був дуже радий, бо Степан Аркадійович був надзвичайно цікавим оповідачем. Лежачи в постелі, він починав розповідати про який-небудь випадок із своєї медичної практики. Він вважав це корисним для мого мозку відхиленням від питань, які вивчалися, але часто, захопившись спогадами, забував про час і тоді, раптом помітивши, що зрадницька стрілка далеко пішла од визначеної години, переривав розповідь на найцікавішому місці і сердито бурчав на мене:

— Спати! Спати! І про що ви тільки думаєте?! Одного разу ми розговорилися про майбутній політ і про вилив на організм невагомого стану, в якому ми перебуватимемо на протязі всього шляху. Степан Аркадійович шкодував, що не може брати участі в експедиції.

— Спостереження за діяльністю органів тіла в таких умовах було б дуже цікавим для мене, — сказав він.

— Мене дуже дивує, — зауважив я, — що в складі експедиції немає лікаря.

— Чому немає? У вас є лікар.

— Хто?

— Сергій Олександрович.

— Як, хіба він лікар?!

— А ви не знали цього? Камов закінчив медичний інститут спеціально для того, щоб не брати ще одну людину, якій в міжпланетному рейсі майже нічого буде робити. Він знав, що експедицію все одно не дозволять без лікаря.

— Коли він встиг?..

Було з чого дивуватися. Я знав, що Камов закінчив інститут цивільного повітряного флоту і заочно — фізико-математичний факультет університету, але одержати ще й третій диплом…

— Коли він встиг? — повторив я.

— Сергій Олександрович прекрасна людина, — задумливо сказав Андрєєв. Він не тільки одержав диплом лікаря, але й працював декілька років у московських лікарнях. Він нічого не робить наполовину. Життя, цілком віддане ідеї, потребує сили людини.

В напруженій роботі якось непомітно наблизився день старту. Корабель і його екіпаж були готові. За три дні до відльоту Камов у супроводі нас трьох востаннє оглянув зореліт. Були випробувані всі прилади й апарати, перевірений вантаж. Камов і Бєлопольський перевіряли корабель в цілому. Пайчадзе — астрономічну частину, а я — своє фото і кіногосподарство. В моєму розпорядженні були три кіноапарати: один переносний і два вмонтованих у стінки корабля, які могли працювати автоматично; чотири чудових фотоапарати, кожний з шістьма змінними об'єктивами, і маленька фотолабораторія. Все це вражає своєю технічною досконалістю, як, зрештою, і весь наш корабель. Експедиція Камова, споряджена з властивою для нашої країни продуманою щедрістю всім, що тільки може знадо битися при будь-яких обставинах. Нічого не забули, нічого не випустили з уваги. Старанно і дбайливо передбачено і зроблено все, щоб забезпечити успіх.

Наступний запис у моєму щоденнику буде зроблений вже у польоті.

На сьогодні досить… Десять хвилин на першу…

За мною заїдуть о сьомій ранку.

Отже, остання ніч на Землі!..

Завтра старт в невідоме!

СТАРТ

3 липня 19… року.

18 годин за московським часом.

Тридцять дві години польоту…

Минула перша доба. Іде друга. Я знаю про це з годинника. На нашому кораблі зміни дня і ночі немає і не буде. Сонце безперервно освітлює правий борт, і корабель регулярно плавно обертається, щоб рівномірно нагрівалася вся поверхня його корпусу.

Двигуни давно перестали працювати, і ми летимо по інерції з швидкістю двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Ми не відчуваємо цього. Здається, що корабель непорушно висить на одному місці. Земля лишилася далеко позаду.

Зорі скрізь. З усіх боків нас оточують незліченні світні точки. Млечна Путь видна вся, як велетенське кільце. Сонце сяє нестерпно яскраво, але поблизу нього видно зорі. Дивне видовище! Сонце і зорі на чорному фоні. Із Землі небо ніколи не здається таким чорним. Неозброєним оком видно, що та зірка далі, а ця ближче, але як вони всі далеко!..

Корабель висить в центрі нескінченного простору…

Та сама картина, яка так лякала мене на Землі, тут не викликає страху. Немає відчуття, що під нами безодня, бо така сама безодня з усіх боків, а поняття «верх» і «низ» давно вже сплуталися. Як тільки перестали працювати двигуни і корабель полетів по інерції з постійною швидкістю, вага зникла, а разом з нею зникли звичайні уявлення. За звичкою вважаю, що під ногами «низ», а над головою «верх», але мені дуже легко повернути своє тіло на сто вісімдесят градусів, і тоді те, що було верхом, стає низом і навпаки. Для цього досить зробити невеличке зусилля, використовуючи як точку опору який-небудь нерухомо закріплений предмет або просто стіну.

Я нічого не важу!..

Відчуття невагомості, про яке я так багато думав перед польотом і якого трохи боявся, насправді було зовсім не страшне і навіть приємне. За одну добу я цілком призвичаївся до нього.

Оце зараз я пишу за столом. Мені зручно, але який це має вигляд збоку?..

Наша каюта невелика. Одна стіна півкругла — це борт корабля. В ній кругле вікно. Коли в нього не дивляться, воно закрите зовні важкою стальною плитою (важкою на Землі, але тут вона нічого не важить). Задня стіна пряма і проходить від одного борту до другого. В ній «двері» — круглий отвір діаметром один метр. Якщо мені потрібно вийти з каюти, я, трохи відштовхнувшись від чого-небудь, пропливаю в них, як риба. Дві бокові стіни являють собою правильні півкола і не мають отворів. На одній з них пригвинчений наглухо стіл, і я сиджу біля нього просто в повітрі. Ліва рука лежить на столі і притримує зошит, в якому я пишу. Якщо я зніму руку, то від мого дихання зошит зараз же полетить. Він полетів би навіть тоді, коли б важив півтонни (на Землі), бо тут всі предмети однак нічого не важать. Мускульного зусилля, яким я притискую зошит до стола, досить, щоб удержувати мене самого на місці.

Крім стола, в каюті є шафа, в якій лежать інструменти, прилади і наші особисті речі.. Вона зроблена з алюмінію і займає всю стіну напроти стола. Коли я «сиджу» за столом, то шафа по відношенню до мене — «на стелі», а якщо я повернусь ногами до неї, то на стелі опиниться стіл.

Ніяких ліжок в каюті немає. По обидва боки вікна висять дві сітки з металевими пряжками. В них ми повинні спати. Робиться це так: трохи відштовхуєшся од чого-небудь, підпливаєш в повітрі до сітки і, влаштувавшись в ній, застібаєш пряжки. Невагоме тіло ні на що не тисне, і спати можна в будь-якому положенні, як на найм'якшому пуховику. Сітка не дає змоги моєму тілу рухатися по каюті під час сну. Справа в тому, що в нашому невагомому світі час від часу виникає ледве помітна сила ваги. Це відбувається тоді, коли корабель обертається навколо своєї поздовжньої осі. Хоч яка мала ця сила, але її досить, щоб я прокинувся зовсім не там, де «ліг». Точніше кажучи, це не вага, а відцентровий ефект. Коли відбувається поворот, усі незакріплені предмети починають рухатися.

Ця сама причина викликає красиву ілюзію, якою ми можемо милуватися крізь вікно. В момент повороту створюється враження, що весь світ зрушується з місця і повільно обертається навколо корабля. Видовище невимовне!

Як я згадував, відсутність ваги стала такою звичною, що ми її просто не помічаємо. Але я добре пам'ятаю, скільки розмов викликала ця особливість зорельота, яку Камов змушений був залишити в інтересах астрономічних спостережень. Створення штучної ваги шляхом швидкого обертання утруднювало б роботу з телескопом; і урядова комісія кінець кінцем погодилася, що цією зручністю треба пожертвувати, тим більше, що найвидатніші лікарі Радянського Союзу рішуче висловлювалися за цілковиту нешкідливість для людини тривалого невагомого стану. З цих самих міркувань Камов відмовився від регулювання температури всередині корабля зміною корпусу за допомогою зсувної лускоподібної оболонки — способу, запропонованого ще К. Е. Ціолковським. Повороти зорельота навколо поздовжньої осі давали можливість легко спрямувати телескоп в будь-який бік.

Слід згадати про одну важливу деталь. Круглі двері завжди зачинені герметично. Переходячи з одного приміщення в інше, ми повинні зачиняти за собою всі двері, що робиться простим натисканням кнопки.

Річ у тому, що міжпланетний простір не порожній. В ньому рухаються незліченні частки матерії розміром від порошинки і до величезних мас. Зустріч корабля з такими мандрівними тілами, на думку Камова, майже неможлива, але все ж таки не виключена. Якщо один з таких каменів або навіть малюсінький шматочок налетить на корабель, то при величезній швидкості обох тіл це викличе більш-менш сильний вибух. В борту корабля утвориться пробоїна, а оскільки зовні повітря нема, то в цю пробоїну з силою рине повітря, яке є всередині корабля. За кілька секунд весь екіпаж зорельота загине. Та оскільки корабель розділено на герметично зачинені відсіки, то такий випадок стає малоймовірним.

Якщо борт буде пробитий в ту мить, коли в каюті хто-небудь перебуватиме, і вибух не буде надто сильний, то можна врятуватися, приклавши до пробоїни пластир. Такі пластири розкладено скрізь. Вони різних розмірів і мусять щільно закрити отвір, бо повітря всередині корабля тисне на всі предмети з такою ж силою, як і на Землі, тобто з силою одного кілограма на кожний квадратний сантиметр, а зовні, повторюю, тиснення немає. Але при цьому, звичайно, треба діяти з блискавичною швидкістю.

Зараз в каюту «входив» Пайчадзе. Щоб відчинити дверці шафи, він став так, що повис над моєю головою під прямим кутом.

Я знав, що як він, так і предмети в шафі не можуть упасти на мене, але сила «земних» звичок заставила зробити рух вбік. Зошит одразу ж відлетів у протилежний.

Арсен Георгійович помітив це і розсміявся. Він витяг із шафи якийсь прилад і, спритно повернувшись у повітрі, опинився в такому ж положенні, як і я. Водночас він встиг спіймати мій зошит.

— Можна прочитати? — спитав він.

Я хитнув головою. Він уважно читав останні сторінки.

— Фізичні явища на кораблі, — сказав він, повертаючи мені зошит, — описані добре, але чому ви нічого не написали про старт польоту?

— Обов'язково напишу.

— Треба дотримуватися хронологічної послідовності.

— Цей щоденник, — відповів я, — тільки сирий матеріал. Я пишу його як прийдеться.

— Ніколи не треба робити «як прийдеться», — він поклав руку на моє плече, і від цього я одразу ж опустився вниз. — Не ображайтеся!

— Що ви, Арсене Георгійовичу! Звичайно, не ображаюсь.

Він пішов, зачинивши за собою двері, а я знову «сів» до стола і уважно прочитав усе написане.

Звичайно, Пайчадзе мав рацію. Мої записи сумбурні. Треба писати послідовно…

В ніч перед стартом я, всупереч своїм сподіванням, спав добре. Рівно о сьомій годині за мною заїхав Пайчадзе. Взявши з собою невеличкий чемодан, який супроводжував мене у всіх моїх поїздках, я сів у машину з почуттям, схожим на полегшення.

Закінчилося чекання… Дороги назад немає!

Арсен Георгійович був мовчазний. Я розумів його стан і не турбував розмовою. В Москві Пайчадзе залишав дружину і шестирічну дочку. Він дуже любив їх, і розлука була для нього важкою. Він тільки що попрощався з ними, бо проводжаючих не допускали на місце старту. Машина проминула стадіон «Динамо» і помчала по Ленінградському шосе. Наш космічний корабель має вирушити в дорогу з берега Клязьми. Звідти ж Камов починав і обидва перші польоти.

Була дев'ята година ранку, коли ми прибули на місце.

Ракетодром, обгороджений високим парканом, являв собою величезне поле діаметром п'ятнадцять кілометрів. Вхід за цю огорожу був суворо заборонений будь-кому. В центрі поля був наш. корабель, готовий до польоту. Він висів за тридцять метрів од землі, підтримуваний ажурним переплетенням стартової площадки.

У великому двоповерховому будинку, який жартома називали «Міжпланетним вокзалом» і де були майстерні та лабораторії, що обслуговували корабель, ми застали Камова, Бєлопольського і членів урядової комісії. Ми з Пайчадзе прибули останніми. Камов розмовляв з головою комісії — академіком Волошиним, а Бєлопольський, привітавшись з нами, через кілька хвилин сів у машину і поїхав до корабля.

Камов покликав Пайчадзе, і я залишився сам. До мене підійшов єдиний допущений на старт представник преси — кореспондент ТАРС Семенов, якого я добре знав. Він запитав мене про самопочуття і передав привіт від працівників ТАРС. Я розгублено подякував йому. О пів на десяту Камов устав і міцно потиснув руку

Волошину.

— Час! — сказав він.

Старий академік, видно дуже схвильований, обняв його.

— Від усього серця бажаємо вам успіху! — сказав він. — 3 величезним нетерпінням чекатимемо вашого повернення.

Він обняв Пайчадзе і мене.

Ми попрощалися з іншими членами комісії. Всі були дуже схвильовані. Тільки Камов здавався незворушно спокійним. Коли ми сідали в автомобіль, він подивився на мене і посміхнувся.

— Ну як? Спали? — запитав він.

Я тільки міг мовчки кивнути головою.

Останні потиски рук, останні побажання, і машина рушила. Через вісім хвилин ми були біля корабля.

Бєлопольський чекав нас біля підйомної машини. Поруч з ним стояв інженер Ларін — керівник робіт по підготовці корабля до польоту. Крім нього, всі працівники ракетодрому вже залишили місце старту. Над ними, на висоті десятиповерхового будинку, сяяв на сонці білий корпус зорельота. Він мав двадцять сім метрів у довжину при ширині шість метрів і формою нагадував величезну диню. Внутрішня його будова була мені вже добре знайома.

На передній частині виблискувала золотом назва корабля — СРСР-ЛС2.

Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.

— В дорогу! — промовив Камов.

Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за ним Пайчадзе. Настала моя черга.

З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.

— Швидше! — сказав Камов.

Він пройшов за мною, і ми, натиснувши кнопку, герметично закрили кришку.

— Що це за ракета? — спитав я Камова.

— Нагадування, що до старту залишилося десять хвилин, — відповів він.

Ми опинились у верхній, вірніше, передній частині корабля, в якій були розташовані обсерваторія і командний пункт. Приміщення було залите яскравим електричним світлом.

Пайчадзе подав нам великі шкіряні шоломи.

Я спитав його, навіщо вони.

— Щоб поберегти вуха, — відповів він. — Надіньте шолом, затягніть ремені тугіше і лягайте.

Він показав на широкий матрац, що лежав на підлозі.

— Прискорення — двадцять метрів. Це небагато, але краще переносити його лежачи. Воно триватиме майже півгодини.

— Виходить, ми нічого не побачимо? — розчаровано спитав я.

— Так. Вікна відчинимо, коли робота двигунів припиниться.

Він надів шолом і ліг поруч з Бєлопольським. Мені нічого не лишалося, як зробити те саме.

Камов, у такому ж шоломі, як і ми, сів у шкіряне крісло біля пульта керування, не зводячи очей з секундоміра.

Це крісло, що становило з пультом одне ціле, могло разом з ним обертатися у всіх напрямках, залежно від положення корабля. Воно потрібне тільки під час старту і польотів над планетами. В дорозі, коли всередині зорельота зникне вага, потреба в ньому, звичайно, відпаде.

Я подивився на свій годинник. Було без двох хвилин десять…

Важко описати, що я відчував у цю мить. Це було вже не хвилювання, а щось набагато сильніше, майже нестерпне…

Залишилося півтори хвилини… Одна хвилина…

Я мигцем глянув на товаришів, що лежали поруч. У Бєлопольського очі були заплющені і обличчя спокійне. Пайчадзе, трохи піднявши руку, дивився на годинник. Я згадав, що він вдруге готується залишити Землю. А Камов?.. Він відчуває це вже втретє…

Тридцять секунд… Двадцять… Десять…

Камов повернув одну рукоятку на пульті, потім другу.

Крізь шолом, який щільно закривав вуха, почувся наростаючий стугін. Він ставав усе дужчим. Я відчув, як здригається корпус корабля…

Потім якась м'яка сила притиснула мене до підлоги. Рука з годинником мимоволі опустилася. Я спробував знову підняти її. Рука була помітно важча, ніж звичайно.

Одна хвилина на одинадцяту.

Отже, ми вже летимо.

Стугін не збільшувався, але він був настільки сильний, що я зрозумів: без спеціального шолома неможливо було б переносити його.

Корабель летів усе далі й далі, кожної секунди збільшуючи швидкість на двадцять метрів.

Я шкодував, що не міг зняти на плівку Землю, яка віддалялася. Це були б винятково ефектні кадри. Навіть автоматичні кіноапарати, вмонтовані в стінки корабля, Камов не дозволив мені використати. Їхні об'єктиви були закриті зовні металевими кришками.

Лежати було нестерпно: мені хотілося швидше побачити все, що нас оточує. Я заздрив Камову. Він мав можливість користуватися для цього двома перископами, окуляри яких були перед ним на пульті. Час від часу він дивився в них, контролюючи політ корабля.

«Скільки часу треба, щоб проминути атмосферу, — подумав я, — якщо вважати, що вона простягається на тисячу кілометрів? За першу секунду корабель пролетів двадцять метрів, за другу — сорок і так далі. Отже, ми проминули її трохи більше ніж через п'ять хвилин після старту».

Обчислюючи це в думці, я звернув увагу, що, незважаючи на збільшену вдвоє силу ваги, мозок працює цілком нормально. Щоб якось скоротити час вимушеного неробства, я почав вираховувати, на якій відстані ми будемо від Землі, коли робота двигунів припиниться. Я запам'ятав, що вони повинні працювати двадцять три хвилини сорок шість секунд. Розв'язали цю задачу в умі я не зміг. Діставши записну книжку, я почав робити обчислення на папері. Бєлопольський несхвально подивився на мене. Я написав на аркуші: «Скільки кілометрів ми пролетимо з працюючими двигунами?» — і подав йому книжку й олівець. Він подумав з хвилину і, написавши відповідь, повернув мені. Я прочитав: «20320,5 км. Лежіть спокійно!»

Час минав. З моменту старту пройшло вже близько п'ятнадцяти хвилин. Ми були далеко за межами атмосфери і летіли в безповітряному просторі. Мене охопило страшенне нетерпіння. Лежати ставало все неприємніше. Страшенний стугін наших атомно-реактивних двигунів дратував нерви і викликав нездоланне бажання хоч на хвилину припинити його. Всередині корабля навіть крізь шолом він був нестерпно гучний. Що ж робиться там, біля корми корабля? Яке це, мабуть, надзвичайне видовище! Велетенська ракета, з довгим вогняним хвостом за кормою, з нечуваною швидкістю летить у чорній порожнечі.

Я заздрив цілковитому спокоєві, з яким Бєлопольський терпляче чекав кінця цих тортур. Пайчадзе, більш нервовий, часто дивився на годинник.

Приблизно через двадцять хвилин після початку польоту Камов, несподівано для мене, встав і підійшов до одного з вікон. Він рухався, очевидно, легко. Трохи відсунувши плиту, що закривала вікно, він подивився крізь вузеньку щілину. Я б багато дав, щоб бути на його місці.

Останні хвилини минали неймовірно повільно. Стрілки годинника неначе зупинилися зовсім. Залишилося три хвилини… потім дві… Швидкість нашого корабля наближалася до дивовижної цифри — двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду. Коли двигуни замовкнуть, ми летітимемо з цією швидкістю сімдесят чотири дні, аж поки не досягнемо Венери.

Коли залишилася одна хвилина, я заплющив очі і приготувався до тієї величезної зміни, яка мала відбутися, — від подвоєної ваги до цілковитої невагомості. Я знав, що ворушитися треба буде дуже обережно, поки організм не пристосується до цього.

Раптом щось трапилося. У вухах гуло, як і раніше, але я всім тілом відчув зміну. Настало легке запаморочення, та воно майже одразу пройшло. Матрац, на якому я лежав, став несподівано дуже м'який. Я відчув себе так, неначе лежав на поверхні води. Гул швидко стихав, і я зрозумів, що він тільки в мене у вухах. Навколо була тиша. Двигуни припинили роботу.

Розплющивши очі, я побачив Камова, який стояв біля пульта.

Стояв… але його ноги не торкалися підлоги. Він непорушно висів у повітрі без будь-якої опори.

Ця, вперше побачена, фантастична картина вразила мене, хоча я знав, що так і повинно бути. Корабель перетворився в маленький відокремлений світ, в якому була зовсім відсутня вага.

Я лежав, не наважуючись навіть поворушитись.

Пайчадзе зняв шолом і встав. Жоден акробат на Землі не зміг би це так зробити. Він зігнув ногу, поставив ступню на підлогу і плавно випростався на весь зріст.

Бєлопольський сів і якимись дивними, невправними рухами теж зняв шолом. По його губах я бачив, що він щось говорить. Пайчадзе простягнув йому руку, і Костянтин Євгенійович несподівано опинився в повітрі. Вперше я побачив на його незворушному обличчі хвилювання. Він спробував стати на ноги, але раптом повернувся головою вниз. Пайчадзе, сміючись, допоміг йому зайняти попереднє положення. Він щось говорив, але крізь шолом я нічогісінько не чув. Мене оточувала мертва тиша.

Обидва астрономи попрямували до вікна. Вірніше, попрямував Пайчадзе, а Бєлопольський рухався за ним, учепившись за його руку. Добувшись до стіни, він схопився за один з багатьох ременів, прикріплених скрізь, і, мабуть, знайшов рівновагу. Пайчадзе натиснув кнопку — і металева віконниця поповзла вбік.

Цікавість змусила мене залишити рятівний матрац. Я повільно відстебнув ремені і зняв шолом. Дивно було відчувати свої невагомі руки. Я кинув шолом на матрац, але він не впав, а повис у повітрі.

Обережно, намагаючись різко не рухатись, я почав підводитися на ноги. Все було добре, і я самовдоволено думав, що не зроблю так, як Бєлопольський, та раптом, помітивши, що повис в повітрі, зробив мимовільний рух схопитися за що-небудь. Мої ноги на якусь мить торкнулися підлоги, і я, мов пушинка, злетів до стелі, — вірніше, до тієї частини приміщення, котра досі сприймалася як стеля.

Корабель неначе миттю перевернувся. «Підлога» і все, що на ній було, опинилося «нагорі». Камов, Пайчадзе і Бєлопольський повисли вниз головою.

Моє серце страшенно калатало від хвилювання, і я мало не закричав. Камов подивився на мене.

— Не робіть різких рухів, — сказав він. — Ви зараз нічого не важите. Згадайте, що я вам казав на Землі. Плавайте в повітрі, як у воді. Відштовхніться од стіни, та тільки не дуже, і рухайтеся до мене.

Я зробив, як він порадив, але не зумів розрахувати силу поштовху і швидко пролетів мимо Камова, досить сильно вдарившись об стіну.

Не варто описувати докладно всі пригоди, що траплялися в ці перші години майже весь час зі мною і Бєлопольським. Коли б усі оті мимовільні польоти і перевертання ми проробили на Землі, то давно зламали б собі шию, але в цьому неймовірному світі все минуло безкарно, якщо не вважати кількох синців.

Камов і Пайчадзе, які пройшли вже школу попереднього польоту, вчили нас рухатись, але й вони не уникли помилок.

Цікаво було стежити при цьому за виразом облич моїх супутників. Пайчадзе, зробивши невправний рух, весело сміявся, і було видно, що він анітрохи не боїться здатися смішним. Камов нахмурював свої густі брови і сердився на самого себе за виявлену невправність. Бєлопольський після кожного мимоволі зробленого «трюку» крадькома поглядав на нас, і на його серйозному зморшкуватому обличчі з'являвся вираз страху. Це був страх перед насмішкою, але навіть Пайчадзе, який нещадно глузував з мене, ні разу не усміхнувся, коли якусь невправність виявляв Костянтин Євгенійович.

Щодо мене, то я, не звертаючи уваги на кепкування Пайчадзе, навмисне робив різні рухи, щоб швидше навчитися «плавати в повітрі».

Загалом ми призвичаїлись досить швидко. Не минуло і трьох годин, як я вже міг рухатися, куди хотів, довільно змінюючи напрям, користуючись для цього ременями, стінами, всякими предметами, що потрапляли під руку.

Вільне ширяння в повітрі викликало невимовне відчуття, яке нагадувало далеке дитинство, коли я уві сні так само вільно літав з місця на місце, прокидаючись завжди з почуттям жалю, що сон закінчився.

Ми пробули декілька годин біля вікна обсерваторії. Воно було не дуже велике, приблизно метр в діаметрі, але надзвичайно прозоре, незважаючи на чималу товщину скла.

Зоряний світ справляв незвичайне враження своєю грандіозністю. Але особливо захоплюючий, ні з чим незрівнянний вигляд мали в ці перші години польоту Земля і Місяць. Ми були на такій віддалі, що обидва небесні тіла здавалися нам приблизно однакових розмірів. Дві величезних кулі, одна жовта, а друга блідоголуба, висіли в просторі позаду і трохи ліворуч від шляху корабля. Сонце освітлювало значно більше половини їх видимої поверхні, але й неосвітлена частина легко вгадувалася на чорному фоні неба. Як мені і говорив Камов під час нашої першої розмови два місяці тому, ми бачили той бік Місяця, який не видно з Землі. Здавалося, що це не добре відомий, звичний з дитинства супутник Землі, а якесь інше, незнайоме небесне тіло.

Можливо, тільки зараз, дивлячись на рідну планету, що була так далеко, я вперше відчув тугу розлуки. Мені пригадалися друзі, з якими я попрощався напередодні старту, товариші по роботі. Що вони роблять в цю хвилину? В Москві зараз день. Ясне голубе небо розкинулося над ними, і за цією блакиттю не видно малесенької точки — нашого зорельота, який все далі й далі мчить у чорну безодню світу.

Я поглянув на своїх товаришів. У Камова і Пайчадзе обличчя були спокійні, як завжди. Порізане зморшками обличчя Бєлопольського було сумне, і мені здалося, що на його очах блищать сльози. Підкоряючись мимовільному поривові, я взяв його руку і потиснув. Він відповів на мій потиск, але не обернувся до мене.

Мені стало тяжко на серці, і я одвернувся. Зовнішній спокій Камова і Пайчадзе в цю мить був мені неприємний, але я розумів, що вони тільки краще володіють собою, ніж ми, а відчувають, мабуть, те ж саме.

Я подумав: «Ці двоє людей залишають Землю не вперше. Мабуть, коли вони вдвох летіли до Місяця, то не були такі спокійні».

Близько години на борту корабля панувала цілковита мовчанка. Всі дивилися на далеку Землю. На її диску я не розрізняв майже ніяких деталей, і вона зовсім не була схожа на шкільний глобус.

— Мабуть, — сказав я, — на всій поверхні Землі густа хмарність.

— Чому ви так думаєте? — запитав Пайчадзе.

— Майже нічого не видно.

— Хмари тут ні до чого, — сказав він. — Навіть коли їх зовсім не буде, деталі земної поверхні теж погано видно. Атмосфера відбиває сонячні промені дужче, ніж темні частини материків. Коли б була зима, ми бачили б Європу значно краще. Хочете переконатися, — погляньте на південну півкулю.

Справді, я виразно бачив силует Австралії. Азія ледве проступала крізь білястий серпанок.

За ті години, що ми сиділи біля вікна, Земля і Місяць, здавалося, були весь час на одному місці. Корабель неначе не віддалявся від них.

— Вам це тільки здається, — сказав Сергій Олександрович, коли я звернув його увагу на цю обставину. — Віддаль безперервно збільшується на шістдесят кілометрів за секунду.

— На п'ятдесят вісім з половиною, — поправив Бєлопольський.

— Я назвав цифру приблизно, — сказав Камов, — але Костянтин Євгенійович, звичайно, правий. Якщо хочете ще точнішу цифру, то на п'ятдесят вісім кілометрів двісті шістдесят метрів.

Я не міг стримати посмішки, побачивши, як Бєлопольський стулив свої тонкі губи при цих словах, сказаних найбезневиннішим тоном. Посміхнувся і Пайчадзе.

Костянтин Євгенійович мав маленьку ваду: він не завжди був досить тактовний, і Камов, як ніхто, умів лагідно вказати йому на це. Остання названа ним цифра була абсолютно точна.

Дивлячись з вікна зорельота на вільно висячу в просторі кулю Землі, я подумав про довгі віки, коли люди вважали свою маленьку планету центром світу. Мене потягло до апарата. Хотілося відбити на плівці цю захоплюючу картину. Хай мільйони людей побачать те, що бачимо ми — чотири щасливці, чотири посланці радянської науки.

— Погляньте! — сказав Камов. — Ось блищить вдалині невелике небесне тіло. Це наша батьківщина — планета Земля. Вона здається зараз більшою від усіх зірок, крім Сонця, а все-таки яка вона мала! Минуть тижні, і ви ледве знайдете її серед просторів всесвіту. А коли ми досягнемо орбіти Марса, Земля здаватиметься тільки великою зіркою. Але ми самі будемо знаходитися все ще в самій середині планетної системи, що оточує звичайну, нічим не примітну, рядову зірку, яку ми називаємо Сонцем. А навкруги ви бачите безліч таких же сонць, як наше. Щоб добратися до найближчого з них, нашому кораблеві потрібно було б тридцять чотири тисячі років безперервного польоту. Звідти ми побачили б Сонце малесенькою зірочкою, а Землю не змогли б побачити в найкращий з існуючих телескопів. Бєлопольський обернувся до нас.

— Картину, змальовану Сергієм Олександровичем, — сказав він, — можна доповнити. Всі зорі, які ви бачите навкруги, і ще незліченна кількість інших, яких ви не бачите через слабкість людського зору, — це єдина зоряна система, що називається Галактикою. Щоб звідси долетіти до найближчого краю нашої Галактики з тією швидкістю, яку має зараз корабель, потрібно дев'яносто мільйонів років, а якщо вирушити до протилежного її краю, то ми добралися б до нього тільки через сімсот мільйонів років безперервного польоту. Але наша Галактика не єдина у всесвіті. Тепер відомо понад сто мільйонів таких же Галактик, як і наша. Вважають, що всі вони входять в єдину систему, яка називається Метагалактикою. Немає ніяких підстав вважати, що існує тільки одна Метагалактика. Певно, їх також незліченна кількість…

— Згляньтеся, Костянтине Євгенійовичу! — жартома сказав Камов. — Цього більш ніж досить.

Я був приголомшений словами Бєлопольського. Наша грандіозна експедиція після всього почутого здалася мені чимсь на зразок невеличкої прогулянки.

— Чи зможуть люди коли-небудь, — спитав я, — до кінця збагнути розумом весь неосяжний всесвіт, розкрити всі його таємниці?

— Ніхто неосяжне осягти не може. — відповів Пайчадзе. — Я, звичайно, жартую. Зможуть, Борисе Миколайовичу! Зможуть тоді, коли наука і техніка будуть в багато разів могутнішими, ніж тепер. Адже відомо: немає в світі непізнаванних речей, а є тільки речі ще не пізнані, які будуть розкриті і пізнані силами науки і практики. Знову на борту корабля настала тривала мовчанка,

Її несподівано порушив Бєлопольський. Він раптом глянув на годинника і, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Скільки часу змарновано! Треба починати спостереження.

Пайчадзе подивився на нього з щирим здивуванням.

— Ви спроможні зараз зайнятися науковою роботою? — спитав він.

Костянтин Євгенійович навіть не відповів. Він злегка знизав плечима і, невправно чіпляючись за ремені, рушив до телескопа. На губах Камова промайнула ледве помітна усмішка.

— Я не можу працювати, — сказав Пайчадзе. — Я дивитимусь на Землю, поки вона близько.

Поведінка Бєлопольського здалася мені дивною. Невже він такий байдужий до всього, що залишив на Землі? Не відчуває ніякої туги від розлуки? Я сам не міг одвести очей від планети, де народився і виріс, від планети, що, як мені тепер здавалося, швидко ставала все меншою І меншою.

Камов і Пайчадзе, так само, як і я, не відходили од вікна.

Так минуло години дві.

А Костянтин Євгенійович за весь час ні разу не відійшов від телескопа, спрямованого у протилежний від Землі бік.

«Може, — подумав я, — він дужче, ніж усі ми, переживає відліт із Землі і багато працює, щоб заглушити тяжкі думки».

Чи правильно я вгадав причину, яка примусила нашого товариша відвернутися од вікна, чи ні, — не знаю. Можливо, Бєлопольський зробив так через властивий йому педантизм, але мені мимоволі хотілося, щоб мій перший здогад був правильний.

В ДОРОЗІ

За земним календарем — 10 вересня.

Через сто двадцять годин ми досягнемо Венери. Перший етап тривалого шляху наближається до кінця. Якою далекою і недоступною здавалася ця промениста планета, що так красиво сяє на ранковому і вечірньому небі Землі, а зараз ми вже близько від неї!

Близько! Очевидно, постійне перебування в колі астрономів привчило мене до астрономічних понять, якщо віддаль понад п'ятнадцять мільйонів кілометрів здається мені близькою.

Венера зараз між нами і Сонцем і обернена до нас неосвітленою стороною. Зате ми бачимо її на фоні сонячного диска, і обидва наші астрономи весь час провадять спостереження, які так рідко доступні на Землі.

Я закінчив усю програму зйомок, доручену мені на цій ділянці шляху. Роботи було так багато, що за два місяці я не знайшов вільного часу продовжувати свої записи.

Всі зняті плівки і негативи проявлені і перевірені. Адже вони неповторні. Арсен Георгійович допоміг мені заповнити картки обліку, які я додаю до кожного знімка. Незважаючи на величезну завантаженість, ця людина завжди знаходить час допомогти мені. Він невтомний. Багато годин підряд він працює в обсерваторії, забуваючи про відпочинок.

Бєлопольський не відстає од нього. Крім астрономічних робіт, Костянтин Євгенійович має ще обов'язок — разом з Камовим здійснювати всі найскладніші обчислення шляху корабля і його місцезнаходження на кожний день.

Хоч і були ще на Землі наперед зроблені обчислення на весь час польоту, але Камов вважає за необхідне щодня, як він каже, «визначитись». Результати обчислень порівнюються, і ще не було випадку, щоб вони не збіглися. В нескінченному просторі наш корабель летить, як по невидимих рейках. За добу ми пролітаємо понад два мільйони кілометрів, і зрозуміло, найменша помилка завела б нас далеко в бік від тієї малесенької точки, якою є в цьому просторі планета Венера — «сестра Землі», майже рівна їй за об'ємом і масою.

Камов перевіряє політ корабля через кожні двадцять чотири години, завжди в один і той же час. Він використовує для цього Сонце і зорі. Вимірюючи видимі віддалі між певними зорями та їх положення відносно Сонця і лінії польоту, він обчислює наше місце в просторі. Двічі він вмикав один з двигунів. У ці хвилини ми відпочивали від нашої невагомості, оскільки на кораблі виникала відчутна сила ваги, правда, дуже слабка.

В мій обов'язок, крім зйомок, входить чергування біля пульта.

Чергування провадиться безперервно, за раніше складеним графіком, це обов'язок всього екіпажу, але, за мовчазною згодою, Камов і я намагалися звільнити від нього обох астрономів, яким і без чергування роботи більш ніж досить.

Обов'язки чергового не складні: треба не допускати перегріву якогось одного боку корабля, повертаючи його навколо поздовжньої осі, щоб сонячні промені могли рівномірно нагрівати всю поверхню корпусу. Робиться це з допомогою масивного диска, діаметром два метри, який обертається електромотором. Швидке обертання цього диска викликає повільне обертання всього корабля. Як правило, черговий зобов'язаний попереджати про поворот, щоб не перешкодити роботі з телескопом. Затримка повороту великої ролі не відіграє, бо білий корпус зорельота добре відбиває сонячні промені і нагрівається дуже повільно.

Крім того, треба контролювати стан повітря, очищаючи його від вуглекислоти і замінюючи її киснем. Усі ці процеси здійснюються з допомогою натискування відповідних кнопок на пульті управління і перевіряються приладами, які реагують буквально на всі зміни, що відбуваються як із самим кораблем, так і всередині його. Наприклад, я вже згадував, що ми повинні зачиняти за собою всі двері, але коли б хто-небудь забув про це, то відповідна лампочка на пульті одразу звернула б увагу чергового мигаючим червоним вогником. Неуважність теж передбачена. При надмірному нагріві зовнішньої стінки диск, що обертає корабель, ввімкнеться автоматично і після повороту корпусу на сто вісімдесят градусів зупиниться. Якщо черговий забуде припинити подачу кисню, то кран закриється сам, як тільки концентрація повітря досягне норми. І так у всьому. Наш незвичайний корабель повністю автоматизований. Все робиться з допомогою чутливих і «розумних» приладів, що живляться електричним струмом, яким забезпечують нас портативні акумулятори величезної ємкості, виготовлені спеціально для Камова на одному з ленінградських заводів. Заряду цих акумуляторів вистачить на внутрішні потреби корабля на всі сім з половиною місяців польоту. Але ми маємо ще фотоелементну зарядну станцію, яка перетворює в електричний струм безпосередньо промені Сонця. І ця геліоелектростанція є, так би мовити, аварійною.

Все, що є на кораблі, крім його двигунів, можна замінити запасними частинами, а деякі особливо важливі прилади і апарати мають подвійну і потрійну заміну.

Думаючи про колосальну вагу того вантажу, який несе корабель, я в захопленні від могутності сучасної атомної техніки. Наші двигуни дуже малі в порівнянні з усім зорельотом, але, незважаючи на це, такі потужні, що змогли надати кораблеві величезної швидкості. Правда, Камов вважає цю швидкість недостатньою. Одного разу, коли зайшла мова про майбутні міжпланетні польоти і він знову пожалкував, що ми летимо надто повільно, я запитав його, чому він не примусив двигуни попрацювати довше, коли ми відлітали. Адже тоді набрали б ще більшої швидкості! Він відповів так:

— Теоретично це вірно, але практично справа складніша. Проблема великих швидкостей упирається в проблему матеріалу, з якого робляться дюзи³ та інші частини двигуна. При атомному розпаді виникає величезна температура, а тепер ми не маємо настільки тугоплавких металів, які могли б витримати такий нагрів тривалий час. Численними дослідами встановлено, скільки можуть працювати дюзи, і цього часу якраз вистачає на відліт із Землі, Венери і Марса. Запас дорівнює кільком хвилинам і призначений для непередбачених випадків. Навіть для спуску на планети я був змушений поставити ще два двигуни.

— А як же польоти в атмосфері? — спитав я. — Для них ми маємо двигун невеликої потужності, який може працювати довго, але розвиває невелику швидкість. Наш корабель є вершиною сучасної техніки, але він ще не досконалий. Візьміть, наприклад, той факт, що ми не можемо ні на одну годину довше затриматися на Марсі. Хіба це не свідчить про наше відносне безсилля? Якби корабель мав більшу швидкість, наприклад сорок або п'ятдесят кілометрів на секунду, або хоча б трохи більшу, ніж швидкість Землі, то ми могли б не зважати ні на які терміни і пробути на Марсі стільки, скільки буде потрібно. Але тепер ми зв'язані. Уявіть собі, що на Марсі трапиться нещастя з ким-небудь з екіпажу зорельота, наприклад, хвороба, викликана невідомим нам мікробом в атмосфері планети. Під час відльоту подвійна сила ваги може стати небезпечною для хворого, навіть смертельною, і все-таки ми будемо змушені вилетіти назад на Землю точно у визначену хвилину, незважаючи ні на які наслідки. Інакше експедиція загине повністю, бо ми не зможемо наздогнати Землю. В цьому полягає небезпека нашого польоту. Іншої небезпеки я не бачу.

— Мені здається, що є й інша, — сказав я. — Мені давно хотілося запитати: чому ви вважаєте непотрібним дивитися вперед? Адже корабель може зустрітися з одним з тих блукаючих тіл, про які ви мені самі говорили. Хіба не важливо своєчасно помітити таке тіло на шляху корабля?

— Дивитися вперед марно, — відповів Камов. — Дрібні часточки все одно неможливо помітити на такій відстані, щоб можна було вжити заходів проти зіткнення з ними, а якщо на шляху корабля трапиться крупне тіло, то про нього попередить радіопрожектор.

— Що це таке?

— Хіба я не говорив вам?

— Ні,

— Радіопрожектор, — сказав Камов, — це установка в принципі така сама, як і радіолокаційна. Працює вона на ультракоротких хвилях і за тим же методом — відбиття радіохвиль. Якщо на шляху радіопроменя зустрінеться яка-небудь перешкода, то цей промінь повернеться назад і дасть сигнал про перешкоду та відстань до неї. На нашому кораблі радіопрожектор працює безперервно, прощупуючи шлях зорельота, ніби «освітлює» дорогу. Його робота нагадує звичайний світловий прожектор, і тому його так назвали. Я був певний, що ви знаєте про нього.

— Вперше чую, — сказав я.

— Це могло статися тільки тому, що ваша підготовка до польоту провадилася прискореними темпами. А втім, — додав він, — ми навряд чи почуємо коли-небудь сигнал про небезпеку. Зустріч з крупним тілом, яке може бути небезпечним для корабля, треба вважати ви ключеною. Навіть найдрібніші порошинки речовини в міжпланетному просторі знаходяться одна від одної за декілька кілометрів.

— Але ви все-таки вимагаєте від нас зачиняти двері?

— Так, бо ми не маємо права рискувати успіхом експедиції. Якщо існує хоча б теоретична небезпека, ми зобов'язані вжити заходів проти неї.

— Я чув, що метеори літають роями, — сказав я. — Коли такий рій зустрічається з Землею, то можна спостерігати фейєрверк падаючих зірок.

— Для Землі, — відповів Камов, — при її величезних розмірах ці рої справді дуже густі, але для нашого корабля вони дуже рідкі. Якщо ми зустрінемося з найбільш зімкнутим із цих роїв, то пролетимо крізь нього, навіть не помітивши. Кожна часточка в них припадає на декілька кубічних кілометрів простору.

— Виходить, що міжпланетні подорожі цілком безпечні.

Камов знизав плечима.

— Все на світі відносне, — сказав він. — Так само і з міжпланетними подорожами. Космічний корабель може летіти тисячу років і не зустріти жодного метеора, але може зіткнутися з ним в першу ж годину польоту. В усякому разі, катастрофа зорельота в сотні разів менш імовірна, ніж залізничного поїзда, але ж люди їздять залізницями.

Після цієї розмови я перестав думати про «мандрівні тіла» і наслідки зустрічі з ними, хоча з самого моменту відльоту із Землі це питання мене хвилювало. Кілька разів я починав з Камовим розмову на цю тему, але він чомусь ні разу не згадав про радіопрожектор. А обидва астрономи настільки зайняті роботою, що в них просто немає часу говорити на такі теми.

Пайчадзе спить не більше п'яти годин на добу. А коли спить Бєлопольський, я взагалі не знаю. Коли б я не прийшов в обсерваторію, він завжди там. Якось я висловив Камову свої побоювання, що така безперервна робота може дуже позначитись на здоров'ї наших астрономів.

— Тут нічого не зробиш, — відповів Камов. — Вперше за всю історію науки астрономія має можливість працювати за межами атмосфери Землі. Не дивно, що наші вчені з захопленням користуються цією можливістю. Наше з вами завдання — намагатися полегшити їм працю.

Минуло вже понад два місяці з того моменту, як ми залишили Землю. Життя на кораблі ввійшло у твердо встановлені рамки. Виник розпорядок дня, вірніше, не дня, а двадцяти чотирьох годин, бо зміни ночі і дня у нас немає. У певні години ми збираємося всі разом снідати, обідати чи вечеряти. Немає ні стола, ні стільців. Ми розташовуємося хто як хоче, просто на повітрі і на цю ж «опору» ставимо посуд з харчами. Ніщо не може ні впасти, ні перекинутися. Тарілок немає, — за цих умов вони непотрібні. Їмо ми різноманітні консерви, смачні і поживні, виготовлені спеціально для нас, просто з банок. П'ємо не воду, а різні соки, що містяться в закритій посудині, з якої напій треба висмоктувати через гнучку трубочку, бо ніякі зусилля не можуть примусити невагому рідину вилитись. Меню різноманітне, і в нас немає підстав скаржитися на харч. У кладовій корабля складено близько тисячі пакетів, позначених порядковими номерами, в кожному з яких — одноразова порція для чотирьох чоловік. Все, що лишається, — банки, порожні пакети, посуд з-під рідини і рештки їжі — потрапляє в особливий апарат, де все це спалюється електричним струмом і викидається назовні через люк, що нагадує своєю конструкцією пристрій для викидання торпеди на підводному човні. Зрозуміло, що цей попіл не може нікуди впасти, а летить слідом за кораблем. Камов, сміючись, говорив, що наш корабель тягне за собою шлейф і що ми позбудемося його тільки з допомогою Венери, Марса і Землі, коли влетимо в їхні атмосфери. Саме тому, що Камов не хотів «забруднювати» атмосферу нашими покидьками, ми спалюємо їх, витрачаючи на це електроенергію. А втім, нам не доводиться хвилюватися, що її невистачить.

Дні минають одноманітно, але разом з тим навдивовижу швидко. Нудьгувати нам ніколи. Кожний зайнятий своєю певною роботою. На нашому кораблі завжди однакова температура повітря. Воно чисте і зовсім позбавлене пилу. Я ніколи не почував себе так добре, як зараз. В наших умовах фізичної праці нема. Будь-який найважчий предмет я можу перенести з місця на місце без найменшого зусилля.

— Стривайте! — сказав Камов, коли почалася про це розмова. — Коли ви повернетесь на Землю, ви будете втомлюватися від кожного руху. Ваше тіло довго здаватиметься вам важким і незграбним. Найближчим часом ви переконаєтеся, що навіть того короткого строку, який минув з моменту старту, було вже досить, щоб відучити вас від ваги.

— Про що ви говорите? — запитав я.

— Я говорю про той момент, коли до вас повернеться ваша звичайна вага.

— А коли це буде?

— Тоді, коли ми почнемо спуск на Венеру. Влетіти в її атмосферу з тією швидкістю, яку має корабель, означало б спалити його тертям об газову оболонку планети. Доведеться загальмувати зореліт, а це викличе появу ваги. Від'ємне прискорення дорівнюватиме десяти метрам в секунду за секунду, а це якраз відповідає прискоренню сили ваги на Землі.

— А з якою швидкістю ми влетимо в атмосферу Венери?

— Із швидкістю сімсот двадцять кілометрів на годину,

— Скільки ж часу потрібно буде, щоб загальмувати корабель?

— Сорок сім хвилин одинадцять секунд. Але це не означає, що ми майже годину страждатимемо від роботи наших двигунів, як це було, коли ми відлітали з Землі. Вони працюватимуть значно тихше, і в шоломі ви їх ледве почуєте. Крім того, не доведеться лягати, і ви зможете спостерігати спуск на планету з вікна.

Я з величезною цікавістю чекаю цієї знаменної події. Нескінченно довгими здаються мені ті п'ять днів, які відділяють нас від неї. Моє нетерпіння таке велике, що я навіть якось сказав Пайчадзе, що наш корабель повзе, мов черепаха.

Арсен Георгійович засміявся.

— Добре, що Камов не чує вас, — сказав він.

— Нічого образливого в моїх словах немає. Хіба йому самому не хочеться швидше досягти Венери?

— Хочеться, дуже хочеться! — весело відповів Пайчадзе. — А Костянтинові Євгенійовичу не хочеться. Він сердиться — зореліт летить надто швидко.

Це було вірно. Бєлопольський справді кілька разів висловлював незадоволення з того, що корабель летить надзвичайно швидко і що це заважає його спостереженням.

— Коли б міг Костянтин Євгенійович, — продовжував Пайчадзе, — то зупинив би корабель. Сидів би біля телескопа, як на Землі, — місяць, два, три, — поки вистачить кисню.

— І повернувся б на Землю, не досягнувши ні Венери, ні Марса.

— Або зовсім забув би повернутися, — сміючись, сказав Пайчадзе. Порівняння нашого корабля з черепахою розвеселило його.

Взагалі Пайчадзе охоче заводить жартівливі розмови, що зовсім не стосуються нашого польоту. Цим він значно відрізняється од Бєлопольського, який не тільки ніколи не сміється, але й усміхається дуже рідко.

В перші дні рейсу Пайчадзе часто жартував під час роботи, але, переконавшись, що його товаришеві ці жарти не подобаються, зовсім припинив їх, розважаючи душу в розмовах зі мною і Камовим.

Мені здається, що у Костянтина Євгенійовича любов до науки заглушає всі інші почуття. Він ніколи не бере участі в наших розмовах про той час, коли корабель повернеться на Землю, і навіть ставиться до них з явною неприязню.

«Занадто стрімкий» рух корабля саме тому викликає його невдоволення: він боїться, що не встигне з'ясувати найцікавіше, а цікавить його так багато, що нам слід було б летіти не на Марс, а принаймні на планету Уран. Така подорож тривала б майже п'ять років в один кінець!

Свій щоденник я пишу для себе. Якщо моя думка виявиться неправильною, то я буду дуже радий. Я хотів би, щоб Бєлопольський, якого я глибоко поважаю, був більш «людяний». Коли б він розсміявся так само щиро, як це робить Пайчадзе, то та невловна, але ясно відчутна стіна стриманості, яка відокремлює його від нас трьох, одразу б повалилася; та, на жаль, це поки що здається зовсім неможливим.

Але я дуже ухилився вбік. Основна тема, якій присвячено мій сьогоднішній запис, — це Венера, до якої ми наближаємося.

Ще на Землі я прочитав книгу Бєлопольського про планети сонячної системи, щоб не дуже виявляти своє неуцтво в питаннях астрономії. Та все ж тих знань, які я почерпнув, явно недосить. Що ми зможемо побачити, проникнувши під хмари Венери? Які шанси на те, щоб виявити на ній життя, і яким може бути це життя? З усіма цими питаннями я звернувся до Камова.

— Запитайте Костянтина Євгенійовича, — відповів він. — Кращого знавця сонячної системи ви не знайдете.

Я не наважився перервати роботу Бєлопольського і почекав, поки настане черговий сніданок.

— Костянтине Євгенійовичу! — сказав я, коли ми зібралися в каюті Камова, де були дублюючі прилади головного пульта і можна було стежити за ними під час їди. — Чи не можете ви розповісти про планету Венеру, до якої ми наближаємося?

— Що саме ви хочете знати? — спитав він.

— Те, що відомо про неї науці.

— Широка програма, — зауважив Пайчадзе.

— Звичайно, не все, — поспішив я сказати, — а тільки основні дані. Що ми побачимо на ній?

— Перше ваше запитання, — сказав Бєлопольський, — надто широке, а на друге нічого відповісти. Планета Венера схована під товстим шаром хмар, які ніколи не розходяться. Все, що ми про неї знаємо, стосується тільки верхніх шарів її атмосфери. Поверхні планети ніхто ніколи не бачив, і що вона собою являє, ніхто не знає. Гіпотези і припущення, хоча й корисні для розвитку науки, але не можуть претендувати на достовірність.

— А що наука припускає? — запитав я.

— Припущення, обгрунтовані на даних, що у нас є, — сказав Бєлопольський, — називаються «робочими гіпотезами». Я перелічу вам ті дані, які ми маємо щодо Венери, але навряд чи повідомлю вам що-небудь нове. Планета віддалена від Сонця в середньому на сто вісім мільйонів кілометрів, тобто майже на сорок два мільйони кілометрів менше, ніж Земля. Вона наша найближча сусідка в просторі, якщо не брати до уваги Місяця і деяких астероїдів. Швидкість руху по орбіті дорівнює майже тридцяти п'яти кілометрам на секунду. Час, протягом якого відбувається один повний оберт навколо Сонця, або рік Венери, становить нуль цілих і шістдесят дві сотих земного року, або, інакше кажучи, близько семи з половиною місяців. Радіус планети становить дев'яносто сім сотих радіуса Землі, отже, її діаметр тільки на п'ятсот п'ятдесят сім кілометрів менший від земного. Обидві планети майже однакові за розміром. Час обертання Венери навколо її осі — або тривалість її дня — точно невідомий. Це те питання, яке ми з вами повинні вирішити. Земні астрономи схильні думати, що приливні сили, які викликаються на Венері Сонцем, повинні були дуже загальмувати ЇЇ обертання і що один день на ній, мабуть, дорівнює кільком нашим тижням, але цього не можна сказати напевно. Завдяки близькості до Сонця Венера дістає світла і тепла більше, ніж Земля, і її середня температура вища від земної. Наявність товстого шару хмар повинна викликати під ними так званий «оранжерейний ефект»; припускають, що температура поверхні планети вища, ніж у тропіках на Землі. У верхніх шарах атмосфери Венери земні спектрографи виявили багато вуглекислого газу і зовсім не виявили кисню. Оце і все, що може сказати земна астрономія. Припускають, що поверхня Венери вкрита океанами і заболоченими просторами суші. Вважається малоймовірним, що на цій планеті є життя. Я навмисне підкреслив слово «земні спектрографи» і «земна астрономія», бо на нашому кораблі астрономія внесла істотні поправки до цієї картини.

Він подивився на Пайчадзе, і Арсен Георгійович посміхнувся.

— Спектральний аналіз, — сказав він, — має на Землі ворога. Це наша атмосфера. Вона затримує і викривляє світло небесних тіл — єдине джерело, з якого ми черпаємо знання про фізичну природу зірок і планет. Наприклад, озон в атмосфері Землі не пропускає ультрафіолетового проміння, обмежує одержуваний спектр. Будова земної атмосфери не зовсім вивчена. Не доводиться дивуватися неточності наших знань. В обсерваторії корабля інші умови. Атмосфери тут немає. Вдалося дістати повніші, ширші спектри. По них виявили те, що випало з уваги на Землі. Ми дізналися більше, а це дало змогу зробити висновки.

— Які? — спитав я.

— В тому питанні, яке вас цікавить, — відповів Бєлопольський, — тобто в питанні про Венеру, Арсен Георгійович встановив надзвичайно важливий факт, а саме: в її атмосфері не тільки існує кисень, але його навіть багато; а це дало змогу зробити висновок, що на поверхні Венери є рослинний покрив, бо наявність вільного кисню важко пояснити чим-небудь іншим. А це, в свою чергу, доводить наявність життя.

— Рослинного, — сказав Камов.

— Ви хочете сказати, що тваринного життя там нема? — спитав я.

— Я хочу тільки підкреслити, що слова Костянтина Євгенійовича про наявність життя на Венері не треба розуміти так, що на ній існує таке саме життя, як на Землі, — відповів Камов.

— Але ж можуть там існувати найпервісніші істоти, наприклад, в океанах?

— Можуть, але не обов'язково. Наука вважає, що коли де-небудь існують умови, які сприяють виникненню життя, то життя там, так чи інакше, а виникає. На Венері такі умови існують і, як можна тепер з певністю сказати, вони вже призвели до виникнення життя в формі рослин, але чи набуло це життя інших відомих нам форм, — сказати, звичайно, не можна.

— Але якщо там є ці форми, чи зможемо ми виявити їх?

— Це залежить від Сергія Олександровича і од вас, — відповів Пайчадзе. — Чим більше наблизиться корабель до поверхні планети, чим краще зафіксуєте на фотоплівку все бачене, тим легше буде відповісти на ваше запитання.

Я поцікавився, скільки часу ми пробудемо в атмосфері Венери.

— Не більше десяти-дванадцяти годин — відповів Камов. — Я думаю, — звернувся він до Бєлопольського, — скерувати корабель так, щоб увійти в атмосферу на лінії термінатора⁴ і пролетіти через усю денну половину. Якщо обертання планети справді таке повільне, як припускають, то на це потрібно буде не більше десяти годин. Може статися, що хмари доходять аж до самої поверхні планети, і ми, таким чином, опинимося в густому тумані. В цьому випадку ми пробудемо в атмосфері Венери рівно стільки, скільки потрібно буде Борисові Миколайовичу на його знімки. Вам, — знову звернувся він до мене, — треба приготуватися до такої обстановки. Доведеться знімати в інфрачервоному промінні, а я подбаю, щоб шар туману, що відділяє нас від поверхні, був якомога тоншим.

— В тумані легко налетіти на які-небудь гори, — зауважив Бєлопольський.

— Риск, звичайно, є, але не такий вже й великий. Я сподіваюся, що радіопрожектор попередить про перешкоду заздалегідь.

ЗОРЯНИЙ КАПІТАН

Ральф Бейсон, співробітник газети «Нью-Йорк таймс», вбіг до кабінету Чарльза Хепгуда, задихаючись від хвилювання. Він не сів, а впав у крісло біля письмового стола хазяїна і, важко дихаючи, сказав тільки одне слово:

— Полетіли!..

Хепгуд поклав перо і, зсунувши брови, пильно подивився на Бейсона.

— Як ви сказали? — повільно запитав він.

— Вони полетіли. Я тільки що чув по радіо. Сьогодні о десятій годині за московським часом зореліт Камова взяв старт!

Хепгуд вийняв хусточку і витер лоб.

— Куди? — спитав він охриплим голосом.

— На Марс. Нас випередили.

— На Марс? — Хепгуд кілька хвилин дивився на Бейсона, щось розмірковуючи. — Це дивно, Ральф! — сказав він. — Що Камов збирався на Марс, я знаю, але ця планета тепер в незручному положенні для польоту на неї з тією швидкістю, яку повинен мати, по-моєму, зореліт Камова. Тут щось не так! А не було сказано, коли вони думають повернутися?

— На початку лютого наступного року і навіть більш точно — 11 лютого. Крім того, передавали, що Камов має намір оглянути по дорозі Венеру.

Хепгуд підвів брови.

— Он як! Навіть Венеру?.. Побачимо!

Він узяв циркуль, логарифмічну лінійку, аркуш паперу і, розстеливши його на столі, почав креслити схему сонячної системи. Бейсон, вставши з крісла, стежив за його рукою.

— Ось положення Землі, Марса, Венери на сьогодні,— сказав Хепгуд. — А отут, дивіться, Ральф, буде Земля в день їхнього повернення, тобто 11 лютого. Не торкаючись поки що питання про швидкість їхнього зорельота, можна припустити таку найекономічнішу траєкторію польоту. — Хепгуд провів на аркуші пунктирну лінію. — А звідси виходить…

Він замовк і поринув у обчислення.

Бейсон терпляче ждав результатів. Щоб не заважати Хепгуду, він знову сів у крісло і взяв у руки тільки що зроблене креслення. Позбавлений фантазії, він не міг збагнути всієї грандіозної величі того, що було зображено на цьому невеличкому аркуші паперу. Йому здавалося дуже простим здійснити шлях, намічений тонкою пунктирною лінією, по якому, з кожною секундою віддаляючись од Землі, летить зараз російський зореліт. Він пригадав почуте по радіо прізвище журналіста, який бере участь у польоті, — Мельников — і ледве стримав бажання розірвати креслення.

Все пропало… Всі плани загинули… Гроші і слава, які були, здавалося, твердо забезпечені, безповоротно втрачено…

Він тупо дивився на білий аркуш, не підозріваючи, що тримає в руках майже точну копію рисунка, зробленого Камовим два місяці тому в Москві.

Минуло півтори години.

— Звідси випливає, — сказав Хепгуд, продовжуючи фразу, неначе не було ніякої паузи, — що їхня швидкість повинна бути не менше двадцяти восьми кілометрів на секунду, при умові — не спускатися на поверхню ні Венери, ні Марса. Більше ніяк їхній маршрут здійснити не можна, а іншого я не можу собі уявити. Не думав, що вони зуміють добитися такої швидкості.

— Ви багато чого не думали, Чарльз! — Бейсон не приховував злості. — Камов не вперше пошив вас у дурні.

— Не журіться, Ральф! Ще не все втрачено! Ми ще можемо боротися з ними. Ще є надія!

— Яка? Я її не бачу. Ваш зореліт, швидкість якого менша…

— Двадцять чотири кілометри.

— Не може догнати Камова, — закінчив Бейсон.

— Догнати не може, — спокійно сказав Хепгуд, — але перегнати, я думаю, зможе.

Бейсон розгублено подивився на нього.

— Я вас не розумію! — сказав він.

— А тимчасом це дуже просто, — відповів Хепгуд. — Двигун мого корабля може працювати десять хвилин і при прискоренні сорок метрів в секунду за секунду дає нам швидкість двадцять чотири кілометри, точніше — двадцять три і вісім десятих. Збільшивши прискорення під час зльоту до п'ятдесяти метрів, ми дістанемо кінцеву швидкість двадцять дев'ять з половиною кілометрів. А цього цілком досить, щоб перегнати Камова, тим більше, коли ми не робитимемо гака, щоб оглянути Венеру.

— Ви впевнені в цьому? — запитав Бейсон, в серце якого слова Хепгуда посіяли надію.

— Впевнений, але тільки в тому разі, коли ми почнемо політ не пізніше десятого липня.

— Важко встигнути закінчити всю підготовку так швидко.

— Я зроблю все, щоб встигнути, — сказав Хепгуд. — В нашому розпорядженні сім днів. Якщо енергійно взятися за діло, ми встигнемо. Приїздіть до мене завтра о дев'ятій годині.

Коли журналіст пішов, Хепгуд довго сидів, глибоко задумавшись. Він добре розумів, що прийняте ним рішення довести прискорення до п'ятдесяти метрів загрожує надзвичайно тяжкими наслідками для здоров'я. Вже попередня цифра — сорок метрів — перевищувала допустиме навантаження на організм майже в півтора раза. Медициною встановлено, що людина може без шкоди для себе перенести прискорення тридцять метрів в секунду за секунду, але й то при умові, що це прискорення діятиме не більше однієї хвилини. А він збирався піддати себе і свого супутника п'ятиразовому збільшенню сили ваги на протязі десяти хвилин. Правда, він мав намір застосувати занурення у воду, але не був певний, що це дасть позитивний результат. Риск був дуже великий, вибору не залишалося. Або рискнути або відмовитися від боротьби і бути свідком цілковитої перемоги свого суперника.

Перед очима Хепгуда одна за одною промайнули кар тини цієї багаторічної боротьби між ним і російським конструктором. Досі Камову вдавалося бути першим. Тепер Хепгуд мав останню можливість узяти реванш за всі минулі поразки. То невже відмовитися від цієї можливості, побоюючись пошкодити своє здоров'я!

«Нехай я на все життя залишуся інвалідом, — подумав він, — але спочатку переможу вас, містер Камов!»

Про свого молодого супутника Хепгуд в цю хвилину навіть не згадав.

* * *

Ім'я Чарльза Альджернона Хепгуда було дуже популярне в Сполучених Штатах. Талановитий інженер і відомий теоретик зореплавання, він був конструктором першої в світі стратосферної ракети з атомним реактивним двигуном.

Зробивши на ній переліт через Атлантичний океан і відразу ж залишивши далеко позаду всі досягнуті до цього рекорди швидкості (переліт тривав тільки одну годину п'ятнадцять хвилин), він прославився на весь світ. В інтерв'ю після цього перельоту Хепгуд заявив, що наступний політ буде за межі Землі.

Американські газети прозвали Хепгуда «Зоряним капітаном». На це нікому ще не відомий радянський інженер Камов у статті, що вітала успіх американського конструктора, зауважив, що такий титул трохи передчасний.

— Формально Камов правий, — сказав Хепгуд в розмові з кореспондентом газети, який запитав, що він думає про цю фразу, — але переліт через океан і політ, наприклад, до Місяця, мало чим відрізняються один від одного. Від стратосферної ракети до зорельота — один крок, і я незабаром зроблю цей крок.

Так думав Чарльз Хепгуд, але насправді вийшло інакше, і перший крок на шляху завоювання міжпланетних просторів зробив не він, а той самий радянський інженер Камов, скромне зауваження якого, потонувши в потоці хвалебних статей, добре запам'яталося Хепгуду.

З цього часу почалася між ними вперта боротьба за першість у міжпланетних перельотах.

Уряд Сполучених Штатів всіляко підтримував Хепгуда.

Намір Хепгуда першим досягти Місяця, а потім Венери і Марса припав також до душі багатьом фінансовим магнатам, які сподівалися прибрати до рук розробки цінних копалин, що могли там виявитися. Вони не шкодували грошей, щоб здійснити цей проект.

Першою метою Хепгуда був Місяць, бо Камов тільки облетів його, не спустившись на поверхню.

Хепгуд енергійно будував свій зореліт, розраховуючи, що раніше ніж через два роки Камову не вдасться здійснити другий політ.

Корабель був уже готовий, коли прийшла звістка, що Камов і Пайчадзе досягли Місяця.

Удар був дуже тяжкий для Хепгуда.

Дві поразки підряд підірвали віру до нього у тих, від кого залежала його доля. Американські газети відвернулися від нього і почали звеличувати його суперника. Титул «Місячний Колумб», що його дали Камову охочі до гучних прізвиськ журналісти, був останньою краплею, яка переповнила келих його терпіння.

Хепгуд всією душею зненавидів російського інженера і поклявся випередити його в польоті на планету, чого б це не коштувало. Його авторитет був ще досить високий, і кошти на будування нового корабля були одержані, хоч і не стільки, як хотілося б. Але Хепгуд не звертав на це уваги. Його цілком захопила ідея реваншу. Він дивився на космічний політ як на засіб поквитатися з своїм ворогом. Наукове значення польоту стало для нього другорядним.

Він уважно стежив за всім, що потрапляло в технічні журнали про підготовку Камовим третього польоту, намагаючись уявити собі корабель свого суперника, але Камов був дуже обережний, і до останнього дня Хепгуд не знав таких важливих речей, як швидкість і розміри російського зорельота. Із властивою йому самовпевненістю, яку не похитнули навіть поразки, Хепгуд недооцінював сили і можливості противника і переоцінював свої власні. Все ж він вирішив довести прискорення до сорока метрів, вважаючи, що це вже гарантія цілковитого успіху. Він знав, що Камов ніколи не піде цим шляхом. Граничною цифрою, яку міг взяти радянський інженер, Хепгуд вважав тридцять метрів, а це не могло дати швидкості більшої, ніж матиме його зореліт. Робота двигуна протягом десяти хвилин також здава лася йому межею, бо атомні реактивні двигуни розвивали таку високу температуру, що їхні корпуси треба було виготовляти з особливо тугоплавких матеріалів, — вірніше, сплавів.

Хепгуд не міг не визнати технічної переваги Радянського Союзу, але вважав, що в цьому виробництві він не йде попереду Америки, яка у всьому, що стосувалося атомної техніки, щосили намагалася не відставати від інших країн. Внаслідок всіх цих міркувань він був цілком певний в успіхові й будував свій зореліт спокійно, але, пам'ятаючи про те, як швидко Камов організував свій другий політ, уникав всіляких затримок.

Не бажаючи ні з ким ділити свою майбутню славу, Хепгуд навмисно зробив свій корабель невеликий за розміром, щоб у ньому могло вміститись тільки двоє людей, бо летіти одному було абсолютно неможливо. На всі пропозиції американських учених, які висловлювали бажання взяти участь в польоті, він відповідав категоричною відмовою, рішуче заявивши, що в перший рейс візьме тільки представника преси.

Коли корабель був готовий, Хепгуд звернувся з відкритим листом до журналістів Америки, але довго ніхто не виявляв бажання летіти з ним. Нарешті, коли його почала вже турбувати ця обставина, до нього прийшов Бейсон.

— Що спонукало вас прийти до мене? — запитав Хепгуд молодого кореспондента газети «Нью-Йорк таймс».

— Я буду з вами відвертий, — відповів Бейсон. — Я дуже хочу розбагатіти, а в наш час це страшенно важко. Крім того, я честолюбний. Слава Стенлі⁵ не дає мені спокою!

— Он як! Значить, ви честолюбний? А про небезпеку, яка на вас чигає, ви подумали? Замість слави вас, може, чекає смерть.

— Хто не рискує, той не перемагає, — відповів Бейсон.

Він був високий на зріст, широкоплечий, з рисами обличчя хоч і не красивими, але привабливими. Типовий молодий американець із середніх верств, який захоплюється спортом і не має особливих розумових здібностей. Хепгуд лишився задоволений. Саме такий товариш йому потрібен.

— Я теж буду з вами відвертий, — сказав він. — Моя головна мета — перемогти Камова. (Бейсон хитнув головою.) Щоб напевно добитися цього, я був змушений довести прискорення зорельота до сорока метрів на секунду. Не приховаю від вас, що це небезпечно для екіпажу.

На обличчі журналіста не з'явилося жодної ознаки занепокоєння при цьому повідомленні.

— Я мало розуміюся на цьому, — з привабливою відвертістю відповів він. — Ви кажете, що це небезпечно. Я вам вірю. Але якщо ви йдете на цю небезпеку, то чому б і мені не зробити так само?

— Ну, коли так, — весело сказав Хепгуд, — то я дуже радий мати такого супутника.

Він міцно потиснув руку Бейсона.

— Коли ви думаєте почати політ? — запитав журналіст.

— В кінці серпня цього року.

— А чому не раніше?

— Тому, що треба дочекатися сприятливого положення планети Марс, на яку я хочу летіти, — відповів Хепгуд.

— Ну що ж, почекаємо! Це не дуже довго! — відповів Бейсон.

ВЕНЕРА

16 вересня 19.. року.

(У Москві зараз близько п'ятої години ранку).

День 15 вересня назавжди залишиться в нашій пам'яті: цього дня ми проникли під хмаровий покрив Венери.

Завіса таємниці, яка ховала поверхню планети, трохи піднялася.

Те, що таїлося під густими хмарами і ще недавно здавалося неприступним земному поглядові, постало перед нашими очима, а байдужа кіноплівка відбила все побачене…

Ми наблизилися до Венери 14 вересня біля дванадцятої години. Диск планети, що мав спочатку вигляд вузького серпа, швидко розширявся і на дванадцяту годину постав перед нами у повній фазі.

Освітлена Сонцем Венера блищала, мов снігова шапка гори в ясний, сонячний день на Землі.

В цей час до неї було близько двох мільйонів кілометрів, і її видимий поперечник був майже такий самий, яким ми бачимо Місяць у повній його фазі. Простим оком було видно, що поверхня планети суцільно закрита білими хмарами.

На фоні чорного неба, всіяного безліччю зірок, білосніжна «сестра Землі» була казково прекрасна…

Я припав до свого вікна, не маючи сили відірватися од цієї картини, і весь час фотографував її на кольорову плівку.

Забув раніше сказати, що на кораблі влаштовані спеціальні вікна з шибками із особливого сорту гірського кварцу, який не заважає під час зйомок об'єктів, що знаходяться зовні. Ці вікна менші від інших і віддані в цілковите моє розпорядження. Пайчадзе називає їх «вікнами ТАРС».

О сьомій годині ранку п'ятнадцятого вересня Камов запропонував нам надіти шоломи, які були вже приготовлені заздалегідь, а потім ввімкнув двигуни, призначені для гальмування корабля.

Пролунав знайомий стугін, але не такий гучний, як вперше.

Крізь вікна проник відблиск полум'я.

Досі ми всі перебували в найрізноманітніших положеннях, а тепер опустилися на передню стінку, яка стала нашою підлогою. Сила ваги, що виникла з пуском двигунів, одразу визначила, де верх, а де низ. Політ корабля набув певного напряму — вниз, на Венеру, яка опинилася у нас під ногами.

Відчути знову свою нормальну вагу було приємно, але, як і говорив Камов, рухи були утруднені і тіло здавалося дуже важким. Сімдесятичотириденна звичка до повної невагомості давалася взнаки.

Я перейшов до другого вікна і влаштувався біля нього лежачи. Пайчадзе і Бєлопольський, які вже більше доби не залишали обсерваторії, не відходили од астрономічних приладів, захоплені своєю працею. Їхнє вікно було в кілька разів більше від мого, і вони могли не залишаючи своїх справ спостерігати планету, що помітно наближалася.

Камов сидів біля пульта управління. На цьому посту він мав пробути багато часу. Взявшись за рукоятку, він припав до окуляра перископа. Я непомітно сфотографував його. Венера, диск якої за цей час став разів у десять більший від повного Місяця, була прямо під нами, і корабель з височини сорок тисяч шістсот кілометрів падав на неї з неймовірною швидкістю, що становила двадцять вісім кілометрів на секунду. Гальмуюча робота двигунів повільно, але неухильно зменшувала цю швидкість.

Коли б не було гальмування, то ми врізалися б в атмосферу планети менш ніж через двадцять хвилин і згоріли б, як метеор. Та потужна сила наших двигунів, переборюючи притягання планети, рівномірно зменшувала швидкість на десять метрів в секунду.

Спуск тривав сорок сім хвилин, і протягом цього часу я відходив од свого вікна тільки для того, щоб перевірити роботу автоматичних кіноапаратів, які знімали планету, що наближалася, і замінити плівку.

Чотири фотоапарати, а також багато негативних матеріалів були поруч. Все це було наготовлено заздалегідь, бо ходити з обсерваторії в інші приміщення корабля було дуже важко. Двері опинилися зараз на «стелі», і до них вела прикріплена декілька годин тому легка алюмінійова драбина. Щоб добратися до моєї лабораторії, розташованої в середній частині, довелося б підніматися на височину чотириповерхового будинку. Це було і довго і стомливо. Ми заздалегідь вжили всіх заходів, щоб якнайменше виходити з обсерваторії, поки корабель не залишить Венеру і життя не ввійде знов у «невагому фазу», що стала для нас вже звичною.

Планета наближалася.

Через двадцять хвилин швидкість корабля зменшилася до шістнадцяти з половиною кілометрів на секунду, тепер ми були за чотирнадцять тисяч кілометрів від неї.

Венера закривала собою майже весь видимий горизонт. З цієї близької відстані вона здавалася сліпучобілою, однак ясно було видно тіні між окремими масивами хмар. Я уважно шукав у сильний бінокль хоч невеличкого розриву в цій густій рухливій масі, яка клубочилася, але не знаходив ні одного. Товщина хмар була, мабуть, дуже велика.

«Невже, — думав я, — побоювання Камова виправдаються, невже хмари простягаються до самої поверхні планети? Як буде прикро, коли ми нічого не побачимо! А що ми взагалі можемо побачити? Бєлопольський казав, що на Венері, як припускають учені, існують тільки океани і заболочені простори суші. Тепер майже напевно з'ясувалося, що там є рослинність. Можливо, зазирнувши під хмаровий покрив, ми побачимо квітуче життя населеної країни, великі міста, оброблені поля, кораблі в океані. Що побачать наші очі через декілька хвилин?»

Я дуже хвилювався. В такому ж стані були і мої товариші. Навіть завжди незворушний Камов признався мені потім, що і в нього виникали такі ж думки, як у мене. Вперше за всю свою історію люди готувалися проникнути в таємницю іншого світу. Правда, вони були на Місяці, але тоді всі заздалегідь знали, що це — позбавлений життя, мертвий світ, а тут все було загадкою. Тоді був добре вивчений маленький супутник Землі, а тут велика таємнича планета, майже така за розміром, як і наша.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин, і відстань, або, вірніше сказати, висота стала близько п'яти тисяч кілометрів. Швидкість корабля зменшилася до семи з половиною кілометрів на секунду і далі невпинно знижувалася.

Ще через десять хвилин корабель був уже так близько, що я не міг осягнути оком всієї поверхні хмарового покриву.

В цей час Камов порушив мовчанку, яка за весь час спуску ні разу не переривалася.

— Костянтине Євгенійовичу, визначте віддаль до верхнього шару хмар.

— Сто шістдесят п'ять кілометрів, — майже одразу відповів Бєлопольський.

— За радіопрожектором віддаль до поверхні планети сто сімдесят сім кілометрів, — сказав Камов. — Отже, верхня межа хмарового покриву знаходиться на висоті дванадцяти-тринадцяти кілометрів.

Наближалася вирішальна хвилина. Швидкість корабля настільки зменшилася, що віддаль у сто шістдесят кілометрів, яку ми зовсім недавно пролітали за п'ять з половиною секунд, була достатньою для маневрування.

Камов натиснув кнопку, і мені було видно з мого вікна, як із борта корабля повільно висунулося широке крило. Таке ж крило з'явилося і з другого боку.

Ще кілька секунд, і хмаровий покрив планети зімкнувся навколо нас. Ми опинилися в густому тумані. Я виразно почув, як двигуни на мить змовкли і потім знову почали працювати, але вже набагато тихше. Гальмування припинилося, змінившись поступальним рухом.

Космічний корабель, який перетворився в реактивний літак, поринав усе глибше і глибше.

Бєлопольський залишив своє місце і став біля пульта. Камов не відривався від перископа, і Костянтин Євгенійович почав уголос називати висоту польоту за показниками радіопрожектора.

— Дев'ять кілометрів!.. Вісім з половиною! Вісім!.. Сім з половиною!

Молочний туман був, як і раніше, густий.

— Сім… Шість з половиною!.. Шість!

Моє серце страшенно билося. Шість кілометрів відділяло нас від поверхні іншої планети, на яку ще ні разу не вдавалося глянути жодній людині. Чи закінчаться коли-небудь ці прокляті хмари?!

— П'ять з половиною!.. П'ять!..

Я відчув, що корабель змінив напрямок. Із вертикального його політ перетворився в майже горизонтальний.

— Безконечність! — сказав Бєлопольський. Значить, попереду нас не було високих гір.

— Поверніть прожектор до Венери, — сказав Камов. Я на його місці мимоволі сказав би «до Землі», але він не міг так помилитися. Камов, очевидно, зберігав цілковитий спокій.

— Чотири! — сказав Бєлопольський. — Три з половиною!.. Три!

Саме в цей час пролунав дзвоник кіноапарата, який повідомляв мене, що плівка закінчується. Схопитися, замінити стрічку — потрібно хвилину, але я пропустив ту мить, коли ми виринули з хмар.

Бєлопольський тільки-но повідомив: «Півтора!», коли Камов повернув голову і неголосно сказав:

— Венера!

Я кинувся до вікна. Бєлопольський — до іншого.

Під нами, наскільки було видно, розстилалася бурхлива поверхня води. З висоти півтора кілометра ясно було видно довгі ряди хвиль з яскравобілими гребенями піни. Очевидно був сильний вітер. І ні найменших ознак суші. Чи це було море, чи великий океан і чи є де-небудь взагалі тверда поверхня, — ми, звичайно, не знали. Зверху нависало густе покривало хмар. Темносвинцева вода внизу, свинцеве небо над головою в якомусь тьмяному півсвітлі. Ми були на денній половині Венери, але освітлення скоріше нагадувало вечір. Десятикілометровий шар хмар скупо пропускав світло Сонця, і тільки близькість до нього планети давала змогу все-таки бачити. У нас на Землі за таких умов було б зовсім темно.

Над нами і з усіх боків до самого горизонту раз по раз спалахували яскраві блискавки. Навіть крізь стінки корабля чути було страшенний гуркіт грому. Чорні стіни зливи з'єднували небо і море, захоплюючи величезні простори.

А все разом — непривітне море із сліпучобілими смугами піни, чорні хмари, вкриті зигзагами блискавок, — справляло враження дикої і зловісної краси.

Корабель летів тепер горизонтально із швидкістю близько семисот кілометрів на годину, дотримуючись висоти один кілометр. Камову доводилося щохвилини змінювати напрямок, обходячи могутні грозові фронти, які один за одним виникали на нашому шляху.

Через сорок хвилин такого польоту ми були змушені пройти крізь край одного з цих фронтів і змогли наочно переконатися, що такої грози, як на Венері, ніколи не буває на Землі.

Корабель немов занурився в море. Суцільна маса води закрила все навколо. Стало зовсім темно. Блискавки спалахували так часто, що зливалися одна з одною, але крізь щільну стіну води здавалися тьмяними. Грім гримів безупинно, і в цьому гуркоті не стало чути, як працює наш двигун.

На щастя, це тривало тільки одну хвилину. Корабель минув смугу грози, і вона лишилася позаду, як похмура, чорна стіна.

Я помітив, що висота польоту значно зменшилася. Нас відділяло від поверхні моря не більше трьохсот метрів.

Поглянувши на Камова, я зрозумів з виразу його обличчя, що ця обставина його турбує.

Чужа планета зустрічала непроханих гостей не дуже люб'язно. Важка маса води, що обрушилася на корабель, примусила його втратити цілих сімсот метрів висоти. Коли б ми не проминули грозовий фронт так швидко, то легко могли опинитися в морі.

— Сергію Олександровичу! — звернувся Бєлопольський. — Чи не вважаєте ви, що залишатися тут небезпечно?

— Що ж ви пропонуєте? — у голосі Камова мені почулися насмішкуваті ноти.

— Я нічого не пропоную, — сухо відповів Бєлопольський. — Я просто запитую.

— Так, звичайно, небезпечно, — відповів Камов, — але залишити Венеру, не з'ясувавши того, що ми повинні з'ясувати, я не вважаю можливим.

Бєлопольський нічого не відповів. Корабель і далі летів на тій висоті, на яку його скинула гроза.

Стало трохи світліше, видимість поліпшилась, і я скористався з цього, щоб зробити кілька знімків океану Венери.

Що це був океан, а не море, ставало очевидним. Ми летіли вже близько двох годин, але ніде не видно було ні найменшої ознаки берега.

Мою увагу притягли якісь червоні бліки на хвилях. Вони спалахували й гасли внизу, прямо під нами. З боків їх не видно було. Я хотів звернути на них увагу Камова, але в цю ж мить сам догадався, що це таке.

Це був відблиск полум'я з дюзів корабля.

Схопивши апарат, заряджений кольоровою плівкою, я зафіксував цей незвичайний і разючий ефект — відображення земного вогню на хвилях океану іншої планети.

Попереду по курсу знову виникла широка чорна смуга. Грозовий фронт був такий величезний, що обійти його ми не могли. Невже Камов наважився знову рискувати? Та ні! Корабель різко пішов угору. Через хвилину ми знову летіли в молочнобілому тумані. Гроза шалено лютувала вже внизу.

— Надзвичайна картина! — сказав Пайчадзе. — Планета, сповнена юних, не розтрачених сил. Такі величезні грози були на Землі за часів її молодості, багато мільйонів років тому. Тепер я вірю, — на Венері будуть живі істоти.

Ми давно вже зняли шоломи, атмосферний двигун працював відносно тихо, і розмовляти було цілком можливо.

— Тільки будуть? — запитав я.

Потай для себе я все ще сподівався, що ми знайдемо життя тепер, та Арсен Георгійович говорив про далеке майбутнє.

— Вам хочеться, щоб на чудовій планеті життя вже існувало? — запитав він. — Ладен зробити поступку. Можливо, що у водах океану виникли найпростіші організми. Через мільйони років з них розвинуться різноманітні форми тваринного світу.

— Чому найпростіші? — не здавався я. — Можливо, вже з'явилися які-небудь іхтіозаври чи бронтозаври.

— Шукайте! — сказав він. — Спіймайте їх в об'єктив апарата.

— Я постараюся це зробити, як тільки Сергій Олександрович спуститься.

Тимчасом Камов декілька разів спускався і знову набирав висоту, переконавшись, що ми ще не проминули грозу. Так минуло півтори години. Нарешті, ми знову побачили поверхню планети. Під нами, як і раніше, був океан.

Смуга грози, яку ми обминули і яка мала завширшки більше ніж тисячу кілометрів, мабуть, охоплювала величезну площу. Стало ясно, що грози — звичайне і повсюдне явище на Венері. Близькість до Сонця викликала велике випаровування води, і, збираючись у хмари, вона падала назад страшенними зливами.

Та чи має океан, який розіслався під нами, де-небудь кінець чи, може, він вкриває всю поверхню планети?

— Материки або острови повинні бути, — зауважив Бєлопольський. — На планеті, безумовно, є рослинність, інакше наявність вільного кисню пояснити не можна. Ми обов'язково побачимо сушу.

Години минали за годинами, але океан був усе таким же. Корабель летів то в один, то в другий бік, піднімався вгору і знову опускався. Камов маневрував, намагаючись не потрапити під безперервні зливи, страшенної сили яких ми вже зазнали.

Я пильно вдивлявся в пінисту поверхню океану, сподіваючись помітити в бінокль хоч найменшу ознаку життя, але марно. І вода і повітря були пустинні.

Поставивши на апарат найбільший з моїх об'єктивів, я фотографував океан Венери десятки разів. Можливо, те, чого я не помітив, виявиться на знімку.

Ми пролетіли майже п'ять тисяч кілометрів, і тільки наприкінці восьмої години польоту корабель пройшов, нарешті, над береговою смугою.

Воду змінив ліс.

Він був так само безкраїй, як і океан. Густий рослинний килим простягався у всі боки до самого горизонту. Але він був не зелений, як на Землі, а оранжовочервоний.

Наукове передбачення пулковського астронома Г. А. Тихова блискуче справдилось. У 1945 році він висловив припущення, що внаслідок жаркого клімату рослини Венери, якщо вони існують, повинні відбивати оранжові і червоні промені Сонця, які несуть зайвий для них запас теплової енергії. Через протилежну причину рослини Марса повинні бути голубуватого кольору. Дуже скоро ми зможемо переконатися, чи це так.

Камов спустився ще нижче.

Ми бачили величезні дерева. Вони стояли так щільно, що роздивитися їх було зовсім неможливо при швидкості корабля двісті метрів на секунду.

Я ввімкнув кіноапарат на максимальну швидкість зйомки і спрямував його об'єктив вертикально вниз. Крім того, я зробив близько сотні знімків з найкоротшою експозицією, яку тільки дозволяв затвор апарата. Більше нічого не можна було зробити. Камов не міг зменшити швидкість без риску врізатися в «землю».

— Шкода, що ми не спустимося на поверхню Венери, — сказав я.

— Де? — коротко запитав Сергій Олександрович. Справді, спуститися було ніде. Суцільна стіна лісу не мала жодного просвіту, жодної галявини. Це був одвічний ліс. Такі ліси, мабуть, росли і на Землі в кам'яновугільний період. Які породи росли у ньому? Чи схожі вони на земні? Я сподівався, що мої знімки допоможуть з'ясувати це.

Наприкінці дев'ятої години ми побачили величезну річку. Вона текла між вкритими суцільним лісом берегами і, мабуть, впадала в океан, над яким ми недавно летіли.

Камов повернув уздовж її русла і, користуючись тим, що грози дали нам перепочинок, опустився на висоту не більш як сто метрів.

Пайчадзе приєднався до мене, і ми вдвох почали фотографувати близький берег. Якщо на планеті є які-небудь представники тваринного світу, то вони повинні бути тут.

Річка була близько чотирьох кілометрів завширшки, і на її дзеркально гладенькій поверхні пливло багато дерев, мабуть, вирваних бурями. Спочатку мені здавалося, що це пливуть якісь тварини, але потім я зрозумів, що помилився.

У водах річки виразно відбивався весь наш крилатий корабель з яскравочервоним вогненним хвостом за кормою.

Іноді ми помічали притоки, що витікали з лісного масиву, але вони були не широкі. Тільки раз трапилася річка з кілометр завширшки. Ніяких ознак життя ми не бачили.

— Мабуть, на Венері життя тільки рослинне, — сказав Арсен Георгійович.

— Але, може, там… — запитав я, — в глибині лісу?.. Пайчадзе похитав головою.

— Це питання, — сказав він, — вирішить наступна експедиція, яка буде організована для обслідування Венери. А зараз ми можемо твердити: тваринного життя на планеті ще немає.

— Дуже шкода, але, мабуть, це так, — озвався Бєлопольський.

Що я міг заперечити обом ученим, авторитет яких був для мене непохитний?

Річка поступово вужчала. Незабаром ми побачили, що підлітаємо до високого гірського хребта. Його вершини ховалися в хмарах, і за допомогою радіопрожектора ми визначили, що висота гір досягає семи кілометрів. Який вигляд мають ці вершини, залишилося таємницею. Корабель перелетів їх на висоті десяти кілометрів.

Перелітаючи через хребет, ми побачили несподіване і надзвичайно красиве видовище. Вже звичний молочнобілий туман раптом зник. Ми опинилися між двома вершинами хмарових мас. Над кораблем розкинулося темносинє небо, і на ньому сліпучояскраве Сонце, значно більше, ніж на Землі. Нестерпно сяяли навколо і під нами білосніжні хмари.

Ми всі четверо мимоволі скрикнули від захвату, але виняткова своєю красою картина зникла так само швидко, як і з'явилася. Корабель знову влетів у хмару. Знову за шибками вікон заклубочився туман. Ми почали спускатися вниз.

Гори лишилися далеко позаду. Під нами знову був океан.

Корабель пролетів віддаль майже вісім тисяч кілометрів, коли ми помітили, що стає все темніше і темніше. Мабуть, ми проминули ту половину Венери, на якій був день, і ми летіли туди, де стояла ніч.

Камов звернувся до обох астрономів.

— Як ідуть справи з вашою програмою? — запитав він.

— Виконана.

— Проби повітря?

— Взято чотири.

Справді, ми везли з собою повітря Венери.

У стінці корабля були вмонтовані невеликі герметично закриті ящики, зроблені з платини. Ще на Землі у них був створений цілковитий вакуум. За допомогою електричного струму можна було відкрити маленький отвір і знову закрити його. Чотири ящики були наповнені повітрям Венери. На Землі це повітря піддадуть аналізові.

— Як у вас, Борисе Миколайовичу? — запитав Камов,

— Зроблено майже триста знімків, крім кіноплівки. Камов хвилини зо дві мовчав. Потім схвильованим голосом тихо сказав:

— Корабель залишає Венеру!

Як швидко пролетіли ці незабутні години!.. Я востаннє поглянув на планету, яку ми залишали.

Ти сувора, прекрасна, «сестро Землі»!.. Твої грози жахливі! Але життя вже з'явилося!..

Минуть тисячоліття, пройдуть, може, мільйони років, і всеперемагаюча сила цього життя наповнить твої ліси, води й повітря невідомими тепер істотами.

Крізь довгі віки повільний шлях еволюції приведе до появи могутнього розуму. В якій формі проявиться він?..

І тоді під гарячим промінням сонця почнеться твоя історія.

Я хочу вірити, що вона буде менш болісна, менш кривава, ніж на твоїй далекій сестрі.

Якщо колись на тобі з'явиться істота, подібна до людини, я від усього серця бажаю їй жити щасливо на її чудовій батьківщині!

Людина Землі відвідала тебе і не раз відвідає в майбутньому. Як старший брат, вона допоможе твоїм дітям добитися цього щастя!..

Прощай, Венеро!..

Камов зупинив працюючий двигун і ввімкнув інші.

Потужний стугін почувся за кормою. Ввібравши крила, космічний корабель з наростаючою швидкістю полинув угору.

ЗУСТРІЧ

8 листопада 19… року.

Майже два місяці я не брався за свій щоденник. За цей час не трапилося нічого, гідного особливої уваги. Життя на кораблі йшло спокійним, розміреним темпом.

Вилетівши з Венери, ми довгий чає були під враженням усього побаченого. Її могутні сили, дике шаленство стихій, величний спокій природи змусили повірити в чудове майбутнє цієї планети.

Покинувши Венеру, ми цілими годинами жваво і якось радісно говорили про неї, обговорювали все бачене і навіть трохи фантазували.

У мене залишилося палке бажання відвідати ще раз «сестру Землі», що промайнула перед вікнами корабля, мов незабутній сон.

Віддаляючись од неї, ми переживали сумне почуття розлуки з чимсь, що стало вже близьким і дорогим, І довго не могли відійти од вікон.

Знову ми бачили білосніжну красуню на фоні чорної завіси, всіяної численними світними крапками.

Але не було загадкової таємниці: ми знали, що ховається під хмаровим покровом, і скоро, дуже скоро все людство Землі знатиме це…

В час нашого відльоту з Венери її віддаль від Марса дорівнювала по прямій лінії трьомстам сімдесяти мільйонам кілометрів, але Марс рухається по орбіті назустріч нам, і кораблеві треба пролетіти тільки двісті п'ятдесят мільйонів кілометрів, щоб зустрітися з ним. На це потрібно дві тисячі п'ятсот годин, або сто чотири дні. П'ятдесят чотири з них уже минули.

Як я вже писав, ніяких особливих подій не відбулося. Зате вчорашній день — 7 листопада — назавжди запам'ятається. В цей день, котрий ми звикли вважати найбільшим святом, сталася подія, яка, за словами Пайчадзе, могла трапитися один раз на тисячоліття.

День почався незвичайно: вперше за весь переліт Пайчадзе і Бєлопольський відпочивали одночасно. Численні астрономічні інструменти здавалися покинутими і осиротілими. Обсерваторія була незвично безлюдна.

Я чергував біля пульта сам, бо Камов перевіряв якісь обчислення і був у каюті.

Нічим не порушувана, мертва тиша панувала на кораблі. Тільки рівномірне цокання годинника, вмонтованого в пульт управління, порушувало німу тишу. Як і всі годинники на зорельоті, він показував московський час.

Була шоста година ранку.

Мені стало дуже сумно. Я пригадав своїх друзів і товаришів, які були зараз так далеко, пригадав, з яким хвилюванням прокидався завжди цього ранку, як поспішав на вулицю, щоб не спізнитися до початку параду. Уперше в житті я зустрічаю свято не тільки не в Москві, але навіть за межами Землі, за десятки мільйонів кілометрів від неї. І все ж я на Батьківщині. Цей корабель, збудований руками радянських людей, який з неймовірною швидкістю мчить зараз у темних просторах, — невіддільна часточка Радянського Союзу. Де б він не перебував, ми дихаємо повітрям Батьківщини…

Мої думки перервали своїм приходом Камов і Бєлопольський. Поздоровивши з наступаючим святом, Сергій Олександрович попросив мене розбудити Пайчадзе.

Вже за дверима я почув, як Камов сказав:

— Перевіримо ще раз.

— Усе правильно, Сергію Олександровичу, — відповів Бєлопольський. — Рівно в дві хвилини на восьму.

Пайчадзе міцно спав у своїй сітці, і мені було шкода його будити.

Але прохання командира корабля — це наказ. Я злегка доторкнувся до плеча Арсена Георгійовича. Він одразу розплющив очі.

— Вибачте! — сказав я. — Сергій Олександрович запрошує вас до обсерваторії.

— Що трапилося? — тривожно запитав він.

— Наче нічого.

— Де Бєлопольський?

— В обсерваторії.

Пайчадзе стривожився законно. Ще не було випадку, щоб у нас на кораблі порушували чий-небудь відпочинок. Ні мені, ні моєму товаришеві на думку не спадало, який чудовий сюрприз приготували для нас наші друзі.

— Поздоровляю вас із святом! — сказав я.

Коли ми один за одним пройшли крізь круглі двері обсерваторії, Камов і Бєлопольський стояли коло пульта. Перед ними висіли в повітрі банки і кілька посудин, очевидно, для сніданку. Звичайно ми снідали о дев'ятій годині. Нічого тривожного не було на їхніх обличчях. Обидва зустріли нас поздоровленнями.

— Що трапилося, Сергію Олександровичу? — спитав Пайчадзе.

— Свято, — відповів Камов. — Я пропоную випити коньяку на честь річниці Жовтневої революції.

Мене вразили ці слова і тон, яким вони були сказані. Як це не схоже на Сергія Олександровича! Розбудити людину на дві години раніше ніж треба, неначе не можна було відзначити святковий день трохи пізніше. Що з ним трапилося?!

Пайчадзе був теж здивований не менш від мене.

— Значить, — сказав він, — нічого поганого не трапилося? А я перелякався, коли Борис Миколайович розбудив мене.

— Залишилося три хвилини, — замість відповіді сказав Камов. — Швидше, Костянтине Євгенійовичу, — звернувся він до Бєлопольського, який відкорковував пляшку з коньяком.

Знову щось незрозуміле! Я пригадав почуті слова: «Рівно в дві хвилини на восьму» — і мимоволі поглянув на годиник. Було без однієї хвилини сім. Що ж має бути?

Бєлопольський подав пляшку Камову.

— Друзі! — сказав Сергій Олександрович. — Вибачте, але доведеться пити з одної пляшки, по черзі. Як ви знаєте, на нашому кораблі вин майже немає. Тільки для екстрених випадків. Ми вип'ємо по два-три ковтки в той знаменний момент, який вже настає. Через півхвилини наш корабель перетне орбіту Землі.

Пайчадзе і я мимоволі скрикнули від несподіванки.

— Цей сам по собі прекрасний для нас момент збігся з днем нашого великого свята, — говорив далі Камов. — Оце причина того, що ми зібралися в незвичний час. Вип'ємо ж, мої дорогі друзі, за успішне закінчення першого великого космічного рейсу!

Безшумно і швидко летить у простір радянський зореліт. Кожної секунди залишається позаду двадцять вісім з половиною кілометрів шляху. Невидимий і невідчутний «шлях Землі» промайнув, як блискавка, але пильне око нашого командира побачило його, а серце радянської людини підказало чудову думку — відсвяткувати велике свято саме в цій точці. Сюрприз був великий і радісний. І я і Пайчадзе палко дякували Камову.

— Подякуйте також і Костянтинові Євгенійовичу. Він допоміг мені точно розрахувати момент і приховати його від вас, щоб сюрприз був приємніший.

— Тепер розумію, — сказав Пайчадзе, — чому так туманно відповіли мені, коли я запитував, в який момент ми досягнемо орбіти Землі. Сказати правду, я подумав, що ви байдужі.

Камов засміявся.

— Я ще на Землі знав, що ми перетнемо її орбіту саме сьомого листопада, і хотів поки що приховати це від вас усіх, але Костянтин Євгенійович, побіжно, сам обчислив усе і «порадував» мене своїм відкриттям. Довелося готувати сюрприз вдвох і приховувати такий прекрасний збіг від обох вас.

— Як дивно, — промовив я, — що ми перебуваємо далеко від Землі і все-таки почуваємо себе наче на ній.

— Я не зовсім розумію вашу думку, — сказав Камов.

— Я теж не розумію, — засміявся я, — а, проте, мені здається це дивним.

— А мені, — сказав Бєлопольський, — це здається цілком нормальним. Люди завжди жили тільки на Землі. Усвідомлення її постійної присутності так глибоко вкоренилося в нас, що дуже важко за короткий час одвикнути від думки, що вона тут, під нами. Це не думка, — повернувся він до Камова, — а швидше відчуття.

— У всякому разі, — відповів Камов, — у мене такого відчуття немає.

— У мене теж, — додав Пайчадзе.

— Це тому, що ви залишили Землю не вперше. Але, безперечно, під час польоту на Місяць у вас було таке відчуття.

Камов заперечливо похитав головою.

— Я не пам'ятаю, щоб у мене воно було, — сказав він. — А втім, під час цього польоту нам ніколи було аналізувати наші відчуття. Він був дуже короткий.

— До речі, — зауважив я, — ви ніколи не розповідали нам про політ на Місяць.

— І я, і Арсен Георгійович, — відповів Камов, — розповіли все на сторінках газет і журналів. Я думав, що ви читали про цей політ.

— Звичайно, читав, але, може, ви могли б розповісти що-небудь таке, про що не писали раніше?

— Ми все розповіли, — сказав Пайчадзе. Камов подивився на нього і посміхнувся.

— Відверто кажучи, ми приховали один епізод.

— Розкажіть! — попросив я.

— Не варт, — не здавався Пайчадзе. — Нічого цікавого.

— Дозвольте нам судити про це.

— З приємністю розповім, — сказав Камов. — Арсен Георгійович скромничає. Опустившись на поверхню Місяця, ми змушені були виходити з корабля, щоб зібрати зразки місячних порід. Виходили по черзі, бо вийти вдвох було дуже рисковано.

— Чому? — запитав я.

— Тому, що на Місяці немає атмосфери.

— Все-таки не розумію. Я читав, що ви були одягнені в костюми, подібні до водолазних.

— Не в тому справа, — відповів Камов, — відсутність на Місяці атмосфери небезпечна в іншому розумінні. Ви знаєте, що Земля щоденно зустрічає на своєму шляху безліч дрібних тіл. Тільки зрідка ці часточки речовини досягають її поверхні. Звичайно вони згорають на значній висоті внаслідок тертя об повітря. Ми часто спостерігаємо це явище і неправильно називаємо його «падаючими зірками». Таким чином, земна атмосфера надійно захищає нас від цього щоденного бомбардування. На Місяці немає такого захисту, і тисячі каменів різного розміру з величезною швидкістю, в десятки разів більшою, ніж швидкість польоту кулі, весь час падають на місячний грунт. Це робить місячні прогулянки дуже небезпечними. Кожний такий камінець несе смерть.

— І ви все-таки виходили?

— Вірніше, вибігали. Не могли ж ми повернутися на Землю з порожніми руками. Отож, під час одного такого виходу малесенький шматочок метеорита вдарив мене по голові. Він пробив сталевий шолом і застряв у кістці черепа. Я впав, знепритомнівши. Хоч і невеличкий був пробитий отвір, але через нього почало виходити повітря, і за хвилину я був би мертвий, коли б не Арсен Георгійович. Хоч він заздалегідь і був одягнений у «місячний» костюм, а проте я й досі не можу зрозуміти, як він встиг з такою швидкістю опинитися біля мене. Я прийшов до пам'яті вже на кораблі.

— Ви впали метрів за сорок від дверей, — сказав Пайчадзе. — На Місяці вага в шість разів менша, ніж на Землі. Я був біля вас за п'ять стрибків. Одразу затиснув отвір. Його було добре видно.

— І могли самі загинути разом зі мною.

— Ви дивно міркуєте! — сказав Пайчадзе. — Не міг же я не допомогти вам. Інакше я був би просто вбивцею.

— Більше того, — продовжував Камов. — Коли він переніс мене на корабель, я довго не приходив до пам'яті. Час перебування на Місяці кінчався. Арсен Георгійович сам закінчив збирання зразків. Він декілька разів виходив із корабля, рискуючи життям.

— А ви не зробили б так?

— Припустимо, зробив би, — засміявся Камов. — Та все ж ваша поведінка була нерозсудлива.

Навіть Бєлопольський не міг не посміхнутися на цю фразу.

— Я ніде не читав про те, що ви були поранені на Місяці. Чому ви промовчали про це? — запитав я.

— Із обережності! — відповів Камов. — Ми боялися, що, коли цей випадок стане відомий, то нам не дозволять третього космічного рейсу.

— Не думаю, — сказав Бєлопольський. — Хіба мало що може трапитися. Це не причина припиняти дослідження всесвіту.

— Арсен Георгійович просив мене не розповідати про це в пресі.

— В усякому разі, це героїчний подвиг, — сказав я.

— Що ви?! — розсердився Пайчадзе. — Не говоріть дурниць.

Ми довго не розходилися цього ранку (ранок, звичайно, тільки за годинником), ділилися спогадами, говорили про майбутній розвиток зореплавання і про наш політ. Астрономічні спостереження, які до цього дня не припинялися на кораблі ні на хвилину, були немов забуті.

Та минуло годин зо. три, і все ввійшло у звичайні рамки. Бєлопольський і Пайчадзе зайнялися спостереженнями. Камов прийняв чергування біля пульта. Свято закінчилося.

Але доля захотіла, щоб цей день ознаменувався ще однією подією.

Відбулася зустріч, яка мало не знищила наш корабель, але дуже порадувала наших учених товаришів.

— Здійснилася мрія астрономів Землі, — сказав Пайчадзе, коли все вже скінчилося. — Про таке щастя навіть подумати не сміли. Тепер я найщасливіший астроном.

— Я теж! — озвався Бєлопольський. На його завжди похмурому обличчі сяяла посмішка, а голос звучав незвично м'яко. — Тепер мені вже нічого бажати. Крім Марса, звичайно, — додав він.

Для мене ця подія була надзвичайно цікавою. Моя колекція знімків збагатилася чудовими, унікальними кадрами. Завдяки тому, що я завжди тримав свої апарати у повній бойовій готовності, мені вдалося зняти всю цю незвичайну, майже фантастичну зустріч від початку до кінця.

— Коли б не було вас, — сказав Камов, — ми, мабуть, не встигли б зробити жодного знімка. Це було б великою втратою для науки. Пригадуєте, ви сумнівалися, чи виправдає ваша робота участь в польоті? Одним тільки сьогоднішнім днем ваша присутність на кораблі виправдана.

Зустріч, що мало не стала фатальною, відбулась о двадцять першій годині п'ятнадцять хвилин. Я тільки-но зібрався піти в каюту на відпочинок, коли несподівано включився автомат радіопрожектора. Дрібний дзвін наповнив зореліт, і серце мимоволі стиснулося від усвідомлення близькості несподіваної небезпеки.

З самого відльоту із Землі ще ні разу не лунав на нашому кораблі грізний сигнал.

Стрімголов пролетів повз мене Камов і кинувся до пульта.

Я не ринувся за ним, а залишився там, де мене застала тривога. Пайчадзе, який був у цей час біля вікна, завмер на місці, не зводячи очей з командира. Моє тіло напружилося в чеканні команди, готове негайно виконати її.

Але ніякої команди не було.

Корабель несподівано здригнувся, і мене сильно вдарило об стіну. Страшенний гуркіт тугою хвилею вдарив у вуха. Думка про катастрофу майнула на коротку секунду, а в наступну мить я вже зрозумів, що трапилося: Камов без попередження ввімкнув один з двигунів. Вперше я почув цю роботу без шолома…

На щастя, цей страхітливий гуркіт тривав не більше п'яти секунд. Знову настала тиша, і я відчув себе вільним від несподіваної ваги. У мене паморочилося в голові і дуже дзвеніло у вухах. Я бачив біля пульта зосереджено серйозне, але спокійне обличчя Камова і зрозумів, що невідома небезпека минула. — До лівих вікон! — крикнув Сергій Олександрович. — Мельников, до зйомки! — і припав до перископа.

Я кинувся до кіноапарата, вмонтованого в ліву стінку корабля і, ще нічого не розуміючи, миттю відкрив об'єктив, увімкнув стрічку. Потім з гарячковою швидкістю схопив переносну камеру і відчинив «своє» вікно.

Спочатку я нічого не бачив. Як завжди, темна безодня була всіяна безліччю немигаючих зірок. Усе було як завжди.

Та ось попереду нас із-за борта корабля почала виступати яскраво освітлена ламана лінія краю якогось велетенського предмета. Він швидко збільшувався, виростаючи на очах, і, здавалося, з неймовірною швидкістю летів прямо на корабель.

Я бачив химерні нагромадження скель, гострі виступи, глибокі чорні тріщини — виблискуючу в сонячному промінні колосальну гору, готову роздушити маленький зореліт, який безстрашно мчав їй назустріч.

Мить — і безформна брила зрівнялася з вікнами корабля, закривши собою весь видимий простір. До неї було так близько, що, здавалося, варто простягнути руку, щоб доторкнутися до світлосірої поверхні, по якій, стрибаючи через скелі і провалюючись у глибокі ущелини, з блискавичною швидкістю промчала тінь нашого корабля.

Показався нерівний, ламаний край, і вся маса немов розтанула в просторі позад нас. Видіння зникло з незбагненною швидкістю. Знову спокійно сяяла зоряна глибина світу. Неосяжна порожнеча розгорнулася навколо корабля, і здавалося, що й не було ніколи потворного уламка, який промчав мимо і мало не припинив нашого космічного рейсу.

Все тривало не більше двадцяти секунд. Приголомшений і навіть трохи зляканий, я машинально перестав крутити ручку і зупинив автомат. Знімать було більше нічого.

Камов глибоко зітхнув. Його обличчя було дуже бліде. Він витягнув хусточку і стомленим рухом витер лоба.

— Що це було? — тихо спитав я Арсена Георгійовича.

— Астероїд, — відповів Пайчадзе. — Одна з карликових планеток, невідома земним астрономам.

— Ми перші побачили її і… так близько, — сказав Бєлопольський.

— На таку зустріч був один шанс із мільйонів, — сказав Камов, — але я ніколи не пробачу собі моєї самовпевненої заяви, що вона неможлива.

— Навіщо так говорити? — сказав Пайчадзе. — Побоюватися зустрічі з астероїдом треба за орбітою Марса. Там їхній головний пояс. Поблизу орбіти Землі вони бувають рідко. Те, що сталося зараз, цілком винятковий, надзвичайно рідкісний випадок.

— Але цей найрідкісніший випадок міг коштувати вам життя, — сказав Камов.

— І вам також, — сказав Бєлопольський. — Запобігти такому зіткненню сучасна техніка ще неспроможна. Коли б воно сталося, то ніхто не був би винний.

Камов декілька секунд мовчав,

— Ви, звичайно, маєте рацію, — сказав він. — Я звинувачую себе тільки в тому, що говорив про неможливість зустрічі. Це корисний урок і не тільки нам, але й усім зореплавцям майбутнього. Хто чергує біля пульта?

— Я, — відповів Бєлопольський.

— Продовжуйте чергування! Сказавши це, Камов вийшов з обсерваторії.

— Ви збиралися відпочити? — звернувся до мене Пайчадзе, коли за командиром корабля зачинилися двері. — Ходімо разом. На сьогодні вистачить. Нічого цікавого більше не трапиться.

Ввійшовши в каюту, ми зручно розташувалися в своїх сітках по обидва боки круглого вікна..

— Я все думаю про фразу Костянтина Євгенійовича, — сказав я. — Пам'ятаєте, він сказав, що сучасна техніка неспроможна відвернути таку сутичку. Але хіба не можна з'єднати радіопрожектор з яким-небудь автоматом, котрий при появі перешкоди змінив би напрям корабля, встановити на кораблі щось на зразок автопілота?

— Такого приладу немає, — відповів Пайчадзе. — Що можливе на літаку, — те неможливе на космічному кораблі. Не забувайте, що ми летимо по інерції. Двигуни не працюють. Щоб змінити напрям польоту, треба ввімкнути їх. Попередньо розрахувати, — чи зіткнеться тіло, що появилося, з кораблем чи ні, в який бік треба повернути корабель, ніякий автомат не може. Поки що не може, — додав він. — У майбутньому такий апарат буде.

— Про це я не подумав. Лишається тільки радіти, що випадок сприяв нам.

— «Випадок»! — повторив Пайчадзе. — У нашого командира вірне око, тверда рука. В момент зустрічі я спостерігав один об'єкт прямо попереду і, коли з'явилася ця маленька планетка, помітив її одразу ж після сигналу тривоги. Вона була праворуч і вище від лінії нашого польоту. Зіткнення було неминуче. Її траєкторія перетинала шлях корабля. Кожний на місці Камова повернув би вбік, але Сергій тільки загальмував корабель настільки, щоб пропустити планету перед носом зорельота. Потрібно мати безпомилковий окомір і великий спокій, щоб відважитися на такий маневр. Адже в нього не було жодної секунди на роздум.

Арсен Георгійович говорив зовні спокійно, але я звернув увагу, що він назвав Камова на ім'я. Це траплялося тільки тоді, коли Пайчадзе був дуже схвильований.

— На якій віддалі від планети ми пролетіли?

— Не більше ніж шістсот метрів.

Тільки тепер я зрозумів, яка велика була небезпека, що її уник наш корабель.

— На такій маленькій відстані планета могла притягнути нас до себе, — сказав я.

— При тій швидкості, яку має корабель, — відповів Пайчадзе, — цей маленький член сонячної системи не міг нічого зробити. Корабель не відхилився від свого шляху ні на один міліметр. Навіть тіло, завбільшки як Місяць, не вплине помітно на зореліт, що летить з швидкістю двадцять вісім кілометрів на секунду. А така крихітка тим більше.

— Добра крихітка! — зауважив я, пригадавши величезну брилу.

Пайчадзе засміявся.

— В астрономії, — сказав він, — Земля вважається маленькою планетою. Астероїд діаметром не більше тридцяти кілометрів — зовсім порошинка. Та хоч яка мала ця планета, мене дивує, що вона ще не відкрита. Її орбіта близько до орбіти Землі.

— На ній не написана назва, — сказав я. — Можливо, це одна з тих, які відомі на Землі.

Я схаменувся, коли побачив, як зсунулися брови Пайчадзе, але було пізно. Слово вже вилетіло.

— Пробачте, Арсене Георгійовичу! — поспішив я сказати. — Я пожартував. Визнаю, що жарт невдалий.

— Пояс астероїдів, — пояснив він, ніби не почувши моїх слів, — розташований між орбітами Марса і Юпітера. Є припущення, що там колись була велика планета, але з невідомих причин розкололася на частини. Малі планети — уламки однієї великої. Сьогодні ми бачили таку планету зблизька і могли переконатися, що це уламок, а не самостійно утворене тіло. В цьому разі воно б мало кулеподібну форму. Теорія утворення астероїдів як уламків великої планети підтверджується. Це дуже важливий результат сьогоднішньої зустрічі. Як я сказав, пояс астероїдів розташований між орбітами Марса і Юпітера, але є астероїди, які виходять за ці межі. Тепер відомі орбіти трьох тисяч п'ятисот двадцяти малих планет. При підготовці експедиції можливість зустрічі була врахована. Зроблено було розрахунки кожного відомого (він підкреслив це слово) нам астероїда, орбіту якого міг перетнути наш корабель. Ні з одним ми не повинні були зустрітися. Отже, уламок, який ми бачили, — мала планета, не відома на Землі.

Він скоса поглянув на мене і посміхнувся звичайною ласкавою усмішкою.

— Астрономія — точна наука, — сказав він. — На добраніч, Борисе Миколайовичу!

НА МАРСІ

27 грудня 19… року.

Марс!..

Яким далеким і недосяжним здавався він там, на Землі!

І ось ми на Марсі!

Марс!..

Хочеться без кінця повторювати це слово!

За вікнами корабля розкинулася ніч. Перша ніч для нас за шість місяців!.

Сонця не видно. Воно зайшло за лінію горизонту точнісінько так, як це буває на Землі.

Захід сонця!..

Таке просте, таке знайоме явище здалося нам незвичайним і сповненим таємничого змісту. Невелике і холодне, в порівнянні з нашим, «земним» Сонцем, воно кинуло останні промені на нерухомий зореліт і сховалося… Алмазний розсип зірок у звичних поєднаннях знайомих з дитинства сузір'їв вкрив не по-земному темне небо… Піщана пустеля, зарості голубуватосірих рослин і нерухомі води озера, на березі якого сів корабель, поринули в темряву.

Завтра зі сходом сонця ми вийдемо із зорельота.

Завтра!..

Камов наказав нам відпочивати. Арсен Георгійович спить у гамаку, підвішеному між вікном і дверима. Я сиджу на своєму ліжку. Сну немає! Збуджені нерви треба чимось заспокоїти.

Щоденник — давній, випробуваний засіб.

Опишу прибуття на Марс…

Наш чудовий зореліт прилетів на ту точку простору, де була призначена зустріч в точно розрахований час.

Наближаючись, ми бачили яскраво освітлений сонцем Марс майже прямо поперед себе і могли день за днем спостерігати його поступове збільшення. Планета була не така оранжовочервона, якою я звик бачити її з Землі. За вікном корабля вона здавалася оранжовожовтою.

Спочатку я вважав, що причиною цього є швидкість нашого корабля, але Пайчадзе пояснив мені, що ця швидкість недостатня, щоб викликати помітне скорочення світлових хвиль які, йдуть нам назустріч.

— Щоб червоне світло могло здатися жовтим, — сказав він, — швидкість корабля повинна бути в п'ятсот разів більшою. Тоді довжина хвилі червоного кольору скоротиться, стане довжиною хвилі жовтого і викличе в оці відповідне сприйняття. Це може статися з поодинокою спектральною лінією, а Марс дає безперервний спектр.

— Але чому ж його колір так змінився? — спитав я.

— Це запитання виникло і в мене, — відповів він. — Мабуть, тому, що немає атмосфери за вікнами корабля. Коли я з'ясую це, — скажу вам.

Ми були в обсерваторії вдвох. Камов і Бєлопольський відпочивали.

Я пильно вдивлявся в маленький, але вже виразно окреслений диск планети.

Маленька кулька, як мені здавалося, помітно наближалася. Що чекає нас там, коли ми досягнемо кінцевої мети нашої тривалої подорожі?

— Як ви думаєте, — запитав я, — чи є на Марсі розумні істоти?

— На таке запитання можна відповісти тільки одне: наука не займається гаданням. Ніяких ознак розумних істот не помічено.

— А як же канали? Він знизав плечима.

— Скіапареллі, який відкрив на Марсі тонкі прямі лінії, назвав їх «каналь». По-італійському це означає: «протока», яка не обов'язково має штучне походження. Звідси це непорозуміння. Тонкі прямі лінії видно з землі. Ми їх фотографуємо. Немає підстав вважати, що це — результат свідомої діяльності. Зараз, близько від Марса, я цих каналів зовсім не бачу.

— Як це?

— Дуже просто. Спочатку їх було видно в телескоп корабля все ясніше й виразніше. А коли ми наблизилися, то тонкі лінії почали розпливатися, стали тьмяніти, Потім вони зовсім зникли.

— Виходить, що це тільки обман зору?

— Швидше не зору, а відстані. Але мусить бути причина такої ілюзії. Супротивники Скіапареллі і Лоуелла вважали, що канали — обман зору, викликаний відстанню. Можливо, вони мали рацію.

Мені здалося, що для Арсена Георгійовича ця тема неприємна, і я перевів розмову на інше. Може, вдасться це розгадати, коли ми будемо на Марсі.

Спуск нічим не відрізнявся від спуску на Венеру. Тільки не було хмар, які тоді закривали від нас поверхню планети. Атмосфера Марса була чиста і прозора.

Так само, як і сто чотири дні тому, ввімкнули двигуни для гальмування. Екіпаж був на своїх місцях — Пайчадзе і Бєлопольський біля приладів, я коло свого вікна, Камов біля пульта.

Марс швидко збільшувався, і здавалося, що він стрімко насувається на корабель. Кульова поверхня планети поступово перетворювалась у ввігнуту, наче велетенська чаша. В міру наближення краї цієї чаші опускалися, розсуваючись дедалі ширше й ширше, і, коли корабель був на висоті тисячі кілометрів, сховалися за лінією далекого горизонту.

Ми летіли над безкраєю рівниною. Ніде не було помітно ніяких височин. Рівна жовтуватобура поверхня і зрідка — темні плями.

— Пустеля! — сказав Камов.

Я був неприємно розчарований.

Чому?.. Чого я чекав?..

Висновки сучасної науки не залишали місця для ілюзій. Я це знав… 1 все-таки був глибоко розчарований.

Дивно створена людина! У всіх куточках всесвіту їй хочеться поселити розумних істот, схожих на неї…

Зазнавши невдачі з Венерою, я переніс свої сподівання на Марс. Населеність планети здавалася мені безсумнівною.

В думці поставали всі істоти — від потворних павуків Уеллса до високорозвинених жителів Марса Олексія Толстого, — всі образи, якими населила цю загадкову «червону планету» уява численних авторів фантастичних романів.

І ось корабель, випроставши широкі крила, летить над мертвою похмурою пустелею…

Який контраст із Венерою!

Там, на «сестрі Землі», мчать високі вали океану. Грозові хмари падають вниз могутніми потоками злив. Сліпучі блискавки борознять небо. Гігантські ліси, високі гори і життя… життя… воно ще несвідоме, сліпе, але з юною силою пробиває собі шлях у майбутнє. А тут?..

Корабель знизився на висоту один кілометр, і в бінокль добре було видно. Пісок… пісок… і зрідка голубуватосірі плями якихось рослин.

Ми летіли в бік, протилежний обертанню планети, тобто на захід, із швидкістю шістсот кілометрів на годину. Характер місцевості поступово змінювався. Дедалі частіше з'являлися широкі плями рослинності. Грунт поступово опускався, і незабаром м опинилися на висоті близько трьох кілометрів. Піщана пустеля зникла. Під нами був суцільний килим невідомих рослин. Жодного дерева, жодного великого куша.

Несподівано блиснуло невелике озеро. Потім вони з'являлися все частіше. Невже ми летимо до моря?.. Та ні! Через дві години грунт знову почав підніматися, і ми вдруге побачили вже знайому піщану пустелю.

— Сергію Олександровичу! — сказав Бєлопольський. — По-моєму, треба повернутись і сісти де-небудь в районі озер.

— Побачимо, що буде далі. Ми бачили тільки незначну частину місцевості. Такі западини повинні ще зустрітися.

Слова нашого капітана справдилися тільки через чотири години. Весь цей час ми бачили одноманітну картину — безкраю похмуру пустелю. Очевидно, на Марсі зовсім не було ні гір, ні навіть горбів. Западина, яку ми бачили, мала завширшки понад тисячу кілометрів, але була дуже неглибока і тому не могла змінити враження, що поверхня планети гладенька, як більярдна куля. Можливо, в давні часи на Марсі були гори, але безнастанна робота вітрів і дощів колись згладила і вирівняла їх так, що до цього часу не лишилося і найменшого сліду колишніх височин.

Сонце повільно опускалося до горизонту. Скоро настане ніч. Перша ніч для нас за шість місяців. Ніч на чужій планеті…

Чужій?!. Але кому ж належить вона?..

Ні найменших ознак живих істот ми не бачили.

А може, там, де низько по «землі» стеляться ще незнайомі нам рослини, ховається від наших очей життя мешканців Марса? Про це ми довідаємося, коли корабель сяде на поверхню Марса.

— Ми повинні сісти ще завидна, — сказав Камов.

Наприкінці сьомої години польоту з'явилися ознаки близькості нової западини. Дедалі більше траплялося рослинних оазисів на жовтобурому фоні пустелі. Потім місцевість почала знижуватись, появилися озера.

Сонце стояло вже зовсім низько над горизонтом, коли Камов вирішив припинити політ.

Швидкість почала зменшуватися. Корабель описував широкі кола над обраним місцем, поступово спускаючись все нижче і нижче. Стугін двигунів ставав усе тихішим. Ми відчували, як здригався корпус корабля.

Настала вирішальна і найнебезпечніша хвилина польоту. Зореліт вагою в десятки тонн, на малій швидкості, ледве тримався в розрідженій атмосфері Марса. Кожної секунди він міг рухнути вниз.

Камов не відводив очей від перископа. Його руки впевнено керували рукоятками і кнопками пульта.

Ось ми вже за п'ятдесят метрів від поверхні.

Несподівано швидкість збільшилася. Притягання планети перебороло інерцію польоту. Планіруючи на крилах, корабель плавно пішов униз. Двигуни перестали працювати.

Пролунав скреготливий звук.

За шибками вікон заклубочилися хмари піщаного пилу, і космічний корабель, який пролетів понад чотириста сорок мільйонів кілометрів міжпланетного простору, зупинився.

Ми досягли мети. Ми на Марсі!..

В єдиному пориві ми всі кинулися один до одного і щиро обнялися.

— Сергію Олександровичу, коли ви думаєте вийти із зорельота? — запитав Пайчадзе.

— Коли настане ранок, — відповів Камов.

— На якій широті ми знаходимося?

— Приблизно на екваторі.

Отже, ніч триватиме повних дванадцять годин⁶. Хоч як важко було чекати так довго, але нікому з нас не спало на думку сперечатися з командиром. Всі розуміли, що ним керує почуття відповідальності за нас і за долю всієї експедиції. Хтозна, що чекає нас за стінами корабля, на чужій землі? Можливо, під низькими рослинами повзають якісь тварини — ящіри або зовсім невідомі нашій планеті плазуни. Виходити з корабля темної ночі, яка таїть в собі небезпеку, було нерозумно.

А вона вже настала. Швидко, як буває в тропіках, ніч змінила день.

— Це доказ того, що ми справді перебуваємо недалеко від екватора, — сказав Пайчадзе.

— Найкраще, — зауважив Камов, — піти кожному в каюту й відпочити до ранку. Завтра на нас чекає нелегка робота. Щоправда, сила ваги на Марсі менша, ніж на Землі, фізична праця буде легшою, але всі ми вже встигли відвикнути од неї.

Я пішов за Пайчадзе в нашу каюту. Рухи були легкі, і в усьому тілі відчувалася якась незвичайна сила. Причиною цієї ілюзії було слабке притягання Марса. Рухатися в кораблі було дуже незручно. Його переходи і невеликі круглі люки-двері не були пристосовані для «вагомих умов».

В каюті тільки шафа займала відповідно до нас природне, «земне» положення. Дивлячись на стіл, прикріплений ніжками до бокової стінки, важко було повірити, що зовсім недавно я сидів біля нього з повним комфортом. Наші ліжка-сітки, в яких було так зручно і м'яко спати, висіли по обидва боки вікна; недосяжні і некорисні для нас, вони стали такі важкі і незграбні. Замість них у каюті було два гамаки, в які ми ледве залізли, кепкуючи один з одного.

Арсен Георгійович зовсім замовк і, влаштувавшись якнайзручніше, одразу ж заплющив очі.

Зараз він міцно спить, а я закінчую свій запис. Він вийшов дуже короткий, але все основне записано.

Завтра приступимо до роботи. Програма складена ще на Землі і має три варіанти, залежно від того, що ми знайдемо на цій планеті. Цілком можливо, що доведеться скоротити навіть останній варіант, розрахований на той випадок, якщо Марс виявиться зовсім безлюдним. Судячи з того, що ми бачили крізь вікна корабля, планета — суцільна пустеля. Зібрати зразки рослин недовго. Завтра цілий день готуватимемося, а потім зробимо чотири екскурсії з метою дослідження місцевості в радіусі сто кілометрів від стоянки зорельота. Першими вирушать Камов і Пайчадзе, а потім Бєлопольський і я. Такий порядок було встановлено тому, що на кораблі завжди повинен залишатися Камов або Бєлопольський, обов'язково хто-небудь з наших астрономів на випадок, якщо інші учасники екскурсії загинуть. Корабель за всяких обставин мусить повернутися на Землю.

Це наш обов'язок перед наукою!

Дві третини нашого шляху минули благополучно. Сподіватимемося, що й остання третина мине так самої

В ТЕМРЯВІ НОЧІ

10 липня 19… року зореліт Чарльза Хепгуда, готовий стартувати, стояв на спеціально збудованій для нього площадці в центрі великого поля, обраного Хепгудом для ракетодрому.

Останніми днями перед стартом американська преса зчинила великий галас навколо польоту на Марс. Хепгуд насилу рятувався від безлічі кореспондентів.

Бейсон у своїх численних статтях, присвячених польотові, всю шану віддавав Хепгуду, і честолюбний конструктор за це йому дуже симпатизував. Він тільки посміювався з Ральфа, який з властивим йому апломбом не соромився писати про науку зореплавання, підсовуючи читачеві таку нісенітницю, що Хепгуд здивовано знизував плечима, не розуміючи, як могли редактори пропускати такі дурниці.

— Наш політ зараз у моді, — відказував Бейсон на глузування інженера. — Чому ви самі не пишете? Публіка хоче читати про зореплавання.

— У мене немає часу, — відповідав Хепгуд.

Він з головою поринув у роботу, готуючи рейс. Чим ближче був призначений день, тим дужче захоплювала його суто спортивна «передстартова лихоманка».

10 липня величезний натовп народу щільною стіною оточив поле зранку. Місцевість навколо ракетодрому була мало заселена, і переважну більшість цього натовпу становили ті, хто приїхав з різних міст країни, не виключаючи навіть Нью-Йорка і Вашінгтона, щоб бути присутнім під час старту зорельота.

В багатьох місцях майоріли американські прапори, привезені патріотично настроєними глядачами. Кінна поліція стежила за порядком, не підпускаючи дуже цікавих до корабля.

Старт було призначено на восьму годину ранку.

Спортивні комісари, спеціально запрошені Бейсоном, востаннє оглянули печаті, накладені на прилади пульта керування, і, попрощавшись з обома зореплавцями, вийшли з корабля.

Хепгуд і Бейсон залишилися самі. Обидва були одягнуті в гумові костюми, бо треба було зануритися в воду, щоб зменшити шкідливий вплив на організм п'ятиразового збільшення ваги під час зльоту, прискорення якого мало становити п'ятдесят метрів на секунду.

Хепгуд наглухо зачинив вхідні двері. Вони були в єдиній тісній каюті, заставленій ящиками з провізією, балонами, резервуарами рідкого кисню та іншими речами експедиції. Вільного місця майже не лишалося.

Хепгуд подивився на годинник.

— Лягайте! — сказав він.

Бейсон нерішуче підніс до голови гумову маску, з острахом дивлячись на довгий алюмінійовий ящик, який викликав неприємне почуття: він був схожий на труну.

— А коли з вами що-небудь трапиться, — спитав він, — як я вилізу звідти?

— Коли зі мною щось трапиться, то вам не треба буде й вилазити з ящика, — відповів Хепгуд. — Хіба не однаково, як умерти? Без мене ви все одно загинете, бо керувати зорельотом не вмієте.

Бейсон важко зітхнув і покірно надів маску. З усіх сил намагаючись перебороти страх, він з допомогою Хепгуда заліз в ящик. Він чув, як Хепгуд з'єднав шланги подачі повітря, загвинтив кришку ящика, відчув, як вода наповнила його «труну».

Отже, він замурований і не зможе вибратися звідси. Повітря, як він знав, вистачить на сорок хвилин, і якщо його не витягнуть до того часу, то він неминуче задихнеться.

А хіба мало що може статися з Хепгудом! Раптом він втратить свідомість або просто забуде про нього…

Бейсон в думці лаяв сам себе найгіршими словами. Навіщо він встряв у цей політ? Правда, космічний рейс обіцяє йому великі гроші, але зараз він з радістю відмовився б від них, аби тільки вийти з проклятої ракети, не перебувати в такому безпомічному становищі, під цілковитою владою Хепгуда…

А що як ця людина навмисне захоче знищити його? Адже так легко, повернувшись на Землю, придумати яку-небудь історію, щоб пояснити причину його смерті. Хто зможе перевірити? І вся честь польоту, всі привілеї випадуть на долю одного Хепгуда. Як він раніше не подумав про це? Звичайно, саме так і станеться! Чому Хепгуд не стукає об кришку ящика, щоб довідатися, чи все гаразд, як вони про це домовилися? Варто закрити кран повітропроводу — і все одразу скінчиться…

Ось уже дихати стає важче…

Бейсон почув три чітких удари об кришку ящика…

Умовний стукіт!.. Ні, повітря добре проходить… Дихати легко…

Стук повторився. Бейсон підняв руку і відповів трьома ударами.

Переконавшись, що його супутник почуває себе добре, Хепгуд перевірив, чи щільно прилягає кришка, і відійшов од ящика.

Поглянувши у вікно, він побачив, що на величезному полі ракетодрому бігали кореспонденти з кіноапаратами і фотокамерами, намагаючись бути якомога ближче до зорельота. Кінні поліцаї ганялися за ними, відтісняючи їх за встановлену кілометрову зону.

Хепгуд подивився на годинник і вилаявся. До початку старту лишалося менше десяти хвилин.

Невже ці люди не розуміють, на яку небезпеку вони наражаються, перебуваючи так близько біля ракети? Ну що ж, хай нарікають самі на себе! Зореліт не затримається через них.

Він почав поспішно готуватися до старту: ще раз перевірив, чи справні шланги, які подають повітря в ящик, де лежав Бейсон, і в його власний, що стояв поряд; оглянув проводи, за допомогою яких пустить в дію атомно-реактивний двигун.

Переконавшись, що все гаразд, надів маску і з'єднав її з гумовим костюмом, щільно затягнув герметичний комір. Потім вліз у ящик і з'єднав шланги повітроподачі. Загвинтивши зсередини кришку, впустив воду.

Все було готове до відльоту.

Крізь окуляри маски він бачив світний циферблат годинника на своїй руці. Залишалося ще дві хвилини.

Хепгуд був цілком спокійний. Хоч він добре знав, що створений ним зореліт далеко не досконалий, але не боявся тих небезпек, які загрожували під час старту. Він просто не хотів про них думати. Мета, якій він присвятив своє життя, була досягнута. Він вирушав у міжпланетний політ. Все інше зникло з його свідомості. Якщо станеться катастрофа, він не хотів залишатися живим. Перемога або смерть! Третього виходу для нього не було.

Залишилася одна хвилина…

Він згадав про Камова. Його супротивник летить зараз далеко від Землі, не підозрюючи, що зореліт Хепгуда ринеться за ним, що цей зореліт буде на Марсі раніше від нього…

Думки Хепгуда перервала секундна стрілка.

Час!..

Він зловтішно подумав про тих безтурботних кореспондентів, які, не слухаючи ніяких попереджень, в погоні за сенсаційними знімками, товпляться десь поблизу зорельота, і впевнено натиснув кнопку.

Нестерпно повільно минав час… Сто сімдесят днів дороги, днів, які нічим не відрізняються один від одного, сповнених томливого неробства, минали з одурманюючою монотонністю.

Усвідомлення незвичайності становища, відсутність ваги, грандіозна картина всесвіту, що постала за вікнами ракети, швидко втратили гостроту новизни.

Робити було абсолютно нічого.

Ракета летіла за одвічними законами небесної механіки і повинна домчати їх до мети, якщо не станеться зустрічі з яким-небудь небесним тілом, котрого він не встигне помітити. А втім, Хепгуд не вірив, що така зустріч можлива.

Відносини з Ральфом Бейсоном різко й непоправно зіпсувалися. Причина полягала в тому, що журналіст весь час пив віскі і був безперервно п'яний.

Коли обговорювалося питання, що брати з продуктів харчування, Бейсон погодився з Хепгудом на тому, що спиртні напої не варто брати з собою, але на другий же день після відльоту несподівано сказав:

— Нудьга страшенна! Давайте вип'ємо, Чарльз!

— Що ви маєте на увазі? — запитав насторожений Хепгуд.

Він не міг зрозуміти, звідки у Бейсона можуть бути спиртні напої. Весь вантаж зорельота він сам пильно перевірив перед стартом.

«Якщо він потай від мене проніс дві-три пляшки, то це ще невелика біда», подумав він.

Та виявилося значно гірше.

З величезним обуренням Хепгуд довідався, що Бейсон, таємно домовившись з поставщиком, навантажив на зореліт один резервуар не з рідким киснем, а з віскі.

— Ідіот! — кричав, не тямлячи себе від гніву, Хепгуд. — Чим ви думаєте дихати наприкінці дороги? Вашим проклятим спиртом?

Вчинок Бейсона загрожував найтяжчими наслідками. На кораблі було дванадцять резервуарів з киснем. Втрата одного з них ставила експедицію під загрозу.

— Ви самі говорили, — байдуже сказав Бейсон, не звертаючи уваги на лайку свого супутника, — що повітря вистачить нам на весь шлях, аж до повернення на Землю. Навіщо такий запас! Ми наповнимо наші резервуари на Марсі.

— Чим?!

— Як чим? Повітрям Марса, звичайно. У нас же є насос.

Кілька секунд Хепгуд дивився на Бейсона, неспроможний сказати ні слова.

— Звідки вам відомо, — сказав він нарешті, — що повітря Марса придатне для дихання? Невже ви не знаєте, що наші резервуари наповнені не повітрям, а рідким киснем? Ми не маємо ніякої змоги виділити кисень з атмосфери Марса.

— Що ж тепер робити? — запитав розгублений Бейсон. — Я не думав, що так, стоїть справа. Повернімося на Землю.

— Я не можу повернутися. Ось вам моє рішення, як командира зорельота: за свій злочин ви заплатите життям. Якщо кисню невистачить, я викину вас з ракети.

— Треба менше дихати! — пробурмотів зляканий журналіст. — Давайте економити кисень.

— Можете хоч зовсім не дихати, — відповів Хепгуд, вже заспокоївшись. — Це мене не стосується.

Він одвернувся від Бейсона і почав дивитися крізь вузьке вікно.

З цього дня журналіст почав пити безперестанку. Тіло п'яного зореплавця металося в тісному приміщенні, отруюючи повітря важким запахом спиртного перегару;

Хепгуд хотів спочатку знищити віскі, але після тривалого обдумування дав можливість Бейсону пити скільки йому хочеться. Він вирішив, що коли загроза нестачі кисню стане реальною, то він залишить свого супутника на Марсі, бо розумів, що здійснити свою погрозу — викинути його із зорельота на зворотному шляху — навряд чи зможе. Журналіст був молодший і дужчий від нього. Вони загинуть обидва.

Вирішивши так, Хепгуд терпляче зносив пияцтво Ральфа. Він переконався, що в резервуарі було не менше двохсот літрів міцного віскі. Цього цілком досить Бейсону на всі п'ять місяців. А якщо він помре від такого тривалого пияцтва, то тим краще. Це був би непоганий вихід. Повернувшись на Землю, Хепгуд порушить кримінальну справу проти поставщика, який замінив кисень спиртом.

Яка злочинна дурниця! Краще було б замінити ящик з консервами. Вони відбулися б тільки тим, що поголодували б трохи, а тепер Хепгуд змушений вбити свого супутника. Все-таки він почав якомога рідше і менше поновлювати повітря всередині зорельота. Невелику кількість кисню було взято понад норму, і Хепгуд обманював себе думкою, що кисню може вистачити і йому не доведеться здійснювати свій намір. Але в глибині душі він знав, що надії немає.

Коли до Марса лишилося десять днів шляху, Хепгуд категорично зажадав, щоб Бейсон припинив пити.

— Посадка небезпечна, — сказав він. — Можливо, мені потрібна буде ваша допомога, а для цього треба, щоб ваша голова працювала нормально.

На його подив, журналіст беззаперечно підкорився.

Він змарнів, схуд, почорнів, заріс бородою і став схожий на діда. Повсякчасне пияцтво, відсутність свіжого повітря і хоч би якої фізичної роботи знесилили його.

Хепгуд почував себе не краще. Незважаючи на те, що він день у день у певний час займався гімнастикою, акуратно брився і дотримувався суворого режиму харчування, все-таки він дуже ослаб. Причиною цього був неспокійний і нервовий сон. Присутність Бейсона, який під час отверезіння похмуро мовчав і стежив за кожним його рухом, сповненим ненависті поглядом, а напившись, лаяв і погрожував, до краю напружила його нерви.

Побоюючись, щоб п'яний супутник в нападі буйства не вбив його, Хепгуд заховав усе, що могло правити за зброю, а сам ні на мить не розлучався з револьвером. Багато разів у нього виникала велика спокуса пристрілити Бейсона і цим припинити свої муки, але в нього невистачило сили підняти руку на беззбройну людину. «Я зроблю це перед відльотом з Марса», вирішив він.

— Не думайте, — якось сказав йому Бейсон, — що вам удасться вбити мене і повернутися на Землю самому. Якщо я повинен загинути, то й ви загинете зі мною.

— Не говоріть дурниць! — відповів Хепгуд, вирішивши вдатися до хитрощів. — Я, скільки міг, економив кисень і думаю, що його все-таки вистачить для нас обох.

Йому здалося, що Бейсон повірив у його слова, але це було не так. Журналіст прекрасно усвідомлював своє становище і бачив, що Хепгуд обдурює його.

«Коли б він хотів убити мене до того, як ми досягнемо мети, — думав Ральф, — то міг би це зробити десятки разів. Очевидно, він хоче покінчити зі мною на Марсі. Отже, треба перестати пити і бути готовим відбити напад. Або ми повернемося на Землю обидва, або обидва ж не повернемося. Я не дозволю йому пожертвувати мною».

Він знав, що Хепгуд має револьвер, але це його не бентежило. У внутрішній кишені комбінезона Бейсон ховав маленький браунінг, про який Хепгуд і підозри не мав.

«Він думає, що я без зброї. Тим краще! На моєму боці перевага несподіваного нападу. Під загрозою зброї я примушу його вилетіти назад на Землю, зв'яжу і залишу зв'язаним до кінця подорожі. А коли ракета буде біля самої Землі, він дістане свободу і зробить посадку. Нападати на мене йому вже не буде рації. А якщо кисню все-таки невистачить, то ми загинемо разом».

Так думав Бейсон, і це рішення було причиною того, що він справді перестав пити, В дні, які залишилися до прибуття на Марс, він енергійно намагався привести себе до нормального стану.

Хепгуд занепокоєно стежив за ним. Він бачив, що молодий і здоровий організм Бейсона швидко відновлював сили. «Чи зумію я справитися з ним? — думав він. — Ральф набагато сильніший від мене. Якщо я не вб'ю його з першого ж пострілу, він легко обеззброїть мене».

Коли б Хепгуд знав, що Бейсон озброєний, то зрозумів би: його плани приречені на провал, але він не знав цього і сподівався, що револьвер зробить його господарем становища.

Настав останній день польоту. Ракета наближалася до мети. Хепгуд пояснив Бейсону, що він повинен робити під час спуску.

— Коли гальмування припиниться, ви за моєю командою відкриєте парашут.

— Добре! — відповів Бейсон. — Але як ви будете гальмувати ракету?

Запитуючи про це, він дуже хвилювався. Тривожна думка, що доведеться знову лягати в ящик з водою і опинитися в повній владі Хепгуда, давно вже непокоїла його. Бейсон не мав сумніву, що його супутник скористається з цього і не випустить його з алюмінійової труни. Але Хепгуд і не думав про це.

— Оскільки у нас один двигун, — сказав він, — ми не маємо змоги загальмувати. Доведеться гальмувати ракету тертям об атмосферу планети. Якщо мої розрахунки правильні, а я в них не маю сумніву, то це забере дванадцять годин і потребуватиме величезних моїх зусиль.

Бейсон полегшено зітхнув. Найстрашніша небезпека минула, а за подальше він не дуже турбувався, певний того, що у відкритій боротьбі їхні шанси однакові.

Ракета пролетіла мимо Марса, трохи доторкнувшись до його атмосфери, точно о другій годині 28 грудня, як це і було розраховано Хепгудом, зробила півколо і знову проминула планету, але вже з іншого боку. Раз по раз, заходячи в атмосферу по дуже витягнутій спіралі все глибше й глибше, Хепгуд гасив тертям космічну швидкість зорельота. Останні кола ракета вже й не вилітала з газової оболонки Марса. Коли швидкість зменшилася до тисячі кілометрів на хвилину, Хепгуд вирішив припинити політ. Нагрітий корпус підвищив температуру всередині корабля до п'ятдесяти градусів, і обидва зореплавці відчували, що більше терпіти таку спеку вони не в силі. Побоюючись, що він може втратити свідомість і цим погубити їх обох, Хепгуд спрямував ракету на поверхню планети, до якої було близько п'яти кілометрів. Він розраховував встигнути сісти до заходу сонця, яке в цей час було вже низько над горизонтом. — Парашут! — крикнув він Бейсону. Настала вирішальна хвилина. Чи витримає парашут? Хепгуд відчув різкий поштовх. Над ракетою розкрився величезний шовковий зонт. Швидкість одразу зменшилася. Парашут витримав.

Обливаючись потом, до болю зціпивши зуби, Хепгуд з величезним напруженням стримував зореліт від вертикального зниження, використовуючи все своє мистецтво пілотування.

Коли до «землі» залишалося не більше півкілометра, раптом настала темрява. Сонце зникло за лінією горизонту, і від того, з якою швидкістю настала ніч, Хепгуд зрозумів, що вони на марсіанських «тропіках».

Доводилося сідати наосліп. Загрожувала небезпека потрапити в одне з озер, про глибину яких Хепгуд не мав ніякого уявлення. Але вибирати було нічого. Ракета швидко спускалася… Сильний поштовх… дзенькіт розбитого приладу на щитку управління… зляканий крик Бейсона… і зореліт зупинився. Вони були на Марсі.

Хепгуд інстинктивно подивився на годинник. Тринадцята година тридцять чотири хвилини. Він обернувся до Бейсона.

— Запишіть! — сказав він хрипким від хвилювання голосом. — О тринадцятій годині тридцять чотири хвилини за вашінгтонським⁷ часом двадцять восьмого грудня тисяча дев'ятсот… року американський зореліт конструкції Чарльза Альджернона Хепгуда, ним же керований, досягнув планети Марс.

— З екіпажем, що складається із згаданого Чарльза Хепгуда і кореспондента газети «Нью-Йорк таймс» Ральфа Бейсона, — додав журналіст. — Але це ще пів-справи. Треба вийти з ракети і ступити ногою на грунт планети, щоб закріпити за нами першість. Російський зореліт може появитися кожної хвилини.

— Якщо він ще не появився, — прошепотів Хепгуд, але так, щоб Бейсон не міг його почути.

— Швидше, Чарльз!

Журналіст з гарячковою швидкістю діставав фотоапарат.

Хепгуд знав, що він хоче робити. Вони якомога швидше зняли з щита годинник. Він був запечатаний на Землі спеціальною комісією. Циферблат, який показував не тільки час, але й числа місяця, треба було сфотографувати за межами зорельота, щоб привезти з собою безперечний доказ часу прибуття ракети на Марс. Фотоапарат теж був опечатаний.

Взявши з собою маски з киснем, годинник, фотоапарат і потужну магнійову лампу, обидва пролізли у вузьку вихідну камеру зорельота.

Коли внутрішні двері були ще герметично зачинені, Хепгуд сказав:

— Виходити з ракети на незнайомий грунт, в цілковитій темряві, дуже нерозсудливо.

— Залишайтеся! — відповів Бейсон. — Я вийду сам. Я не хочу через ваше боягузтво втрачати всі плоди польоту.

В цю мить, захоплений спортивним азартом, він зовсім забув, що в них дуже мало шансів повернутися на Землю.

— Відчиняйте! — владно крикнув він, побачивши, що Хепгуд вагається.

Клацнули замки. Холодне повітря ввірвалося в камеру, відразу охолодивши їхні розгарячені тіла. Двері відчинилися.

Перше, що побачив Хепгуд, — це знайоме сузір'я Великої Ведмедиці, яке розкинуло свій ківш низько над горизонтом. У розрідженій атмосфері Марса зорі сяяли не по-земному яскраво.

— Виходьте! — сказав Бейсон. — По справедливості, ви маєте право першим ступити на грунт планети.

Зореліт сів на піщану площадку на самісінькому березі невеликого озера. Від дверей до «землі» було понад два метри. Зусиллям волі затамувавши несвідомий страх, Хепгуд стрибнув. Слабке притягання Марса зробило стрибок дуже легким, неначе він стрибнув із стільця. Бейсон передав йому годинник, лампу і апарат і теж стрибнув.

За кілька метрів темніли зарості невідомих рослин. В темряві ночі, освітлені тільки сяйвом зірок, вони здавалися грізно загадковими, сповненими нерозгаданих таємниць.

— Треба відійти од ракети, щоб вона вийшла на знімку, — крикнув Бейсон, і його голос крізь кисневу маску прозвучав в розрідженому повітрі, як жалібний писк. Навкруги панувала нічим не порушувана тиша. Ні найменшого вітру не було у застиглому, холодному повітрі. Яскравим, майже не мигаючим блиском сяяли незліченні зорі, такі ж холодні, як і повітря. Низько над горизонтом голубуватим світлом горіла велика зірка. — Земля! — прошепотів Хепгуд. Вони відійшли кроків на десять од ракети і зупинилися. Хепгуд взяв годинника в руки, а Бейсон, відступивши ще два кроки, високо підняв магнійову лампу, другою рукою відкривши затвор апарата.

Осліплюючий спалах світла на коротку мить осяяв густі зарості, площадку, озеро, нерухому ракету на його березі і постать Хепгуда з годинником на витягнутій руці.

У кисневій масці, що закривала його обличчя, Хепгуд здавався якоюсь фантастичною істотою — мешканцем цієї чужої, невідомої планети…

Таким до кінця свого життя судилося Бейсону запам'ятати його!

Він швидко перевів перемикач на лампі, щоб повторити спалах і тільки встиг підняти її над головою для другого знімка, як почув тонкий шиплячий свист…

Довге темне тіло майнуло на фоні світлішої лінії горизонту зовсім рядом з ним. До вух Бейсона долинув розпачливий крик. Мимовільним рухом він натиснув на кнопку.

Молочнобілий спалах магнію вирвав з темряви картину, від якої липкий піт миттю вкрив усе його тіло.

За два кроки, на тому місці, де тільки що стояв Хепгуд, блищало сріблясте хутро якоїсь довгої, схожої на велетенську товсту змію, тварини.

Заціпенівши від жаху, Бейсон побачив ноги Чарльза, які стирчали з-під туші невідомого звіра, що навалився на нього.

Наступної миті лампа погасла. Настала темрява, яка здавалася ще непрогляднішою після яскравого світла. Вона сповнила серце Бейсона смертельним страхом. Дико і пронизливо крикнувши, він шпурнув лампу і, нічого не усвідомлюючи, кинувся до зорельота. На смерть переляканий, забувши про те, що в його кишені лежить револьвер, він одним стрибком влетів у відчинені двері вихідної камери і захлопнув їх за собою.

Його трусив дрібний гидкий дрож. Спазми нудоти вивертали всі нутрощі. Без сил, без думок він лежав на підлозі камери у цілковитій темряві. Перед очима невідступно стояла картина загибелі супутника. Велетенська волохата змія і нерухомі ноги, що стирчали з-під неї. Нерухомі…

«Отже, він був мертвий», з'явилася перша свідома думка.

Нудота поступово пройшла. Дрож перестав його мучити. Бейсон сів і прислухався. Навкруги тихо. Ні звуку не чути було зовні. Він чув тільки часті удари свого серця, яке ще не заспокоїлося.

«Може, я міг би його врятувати? — майнула боязка думка. — Ні, він був уже мертвий», поспішив він заспокоїти себе.

Він встав і ввімкнув світло. Зовнішні двері були щільно зачинені. Він забув, що сам же захлопнув їх, і здригнувся від несподіванки. Потім зняв із себе кисневу маску, яка була ще на ньому, і пробрався всередину ракети. Його раптом охопила непереборна сонливість. Не розбираючи куди, Бейсон важко опустився на підлогу і миттю заснув.

Він не міг би сказати, скільки годин він спав, але, коли розплющив очі, крізь вузькі вікна проникало денне світло. Він сів і, обхопивши голову руками, задумався. Хепгуд загинув. Він один на Марсі в ракеті, яку він все одно не зможе використати. Попереду неминуча смерть. Ніщо не може його врятувати. Ніщо, крім… Але як можна сподіватися, що радянський зореліт опуститься саме тут? Планета величезна. Камов може посадити свій корабель у будь-якій точці ста п'ятдесяти мільйонів квадратних кілометрів поверхні Марса. Не можна навіть сподіватися… Скільки часу триватиме його агонія. Повітря вистачить на три місяці для нього самого. На три місяці… він згадав, як через це саме повітря вони замишляли вбити один одного. Чи варто зволікати так довго?..

Бейсон намацав браунінг, якого так старанно приховував від Хепгуда. Куля, що він її призначав своєму супутникові, тепер дістанеться йому самому.

Він підійшов до вікна. Чи там ще жахливий мешканець Марса? У Бейсона майнула думка, що добре було б сфотографувати звіра. «Це був би сенсаційний знімок», подумав він і одразу ж мимоволі посміхнувся. Хто побачить цей знімок?..

За вікном був день. Освітлені сонцем зарості сіруватосиніх рослин і піщана площадка, на якій лежав зореліт, були пустинні. Він помітив відкинуту ним лампу, що валялася на піску. Тіла Хепгуда ніде не було видно.

Погляд Бейсона раптом зупинився на темній плямі в тому місці, де вони стояли вночі.

Він побачив людську ногу в добре знайомому черевику і з рештками синіх штанів комбінезона. Тут же лежав роздавлений годинник.

Бейсон зрозумів, що пляма — це кров, а шматок ноги — це все, що залишилося від його супутника, роздертого марсіанською змією. Він затремтів усім тілом. Кволість у ногах примусила його прихилитися до стінки.

Ні, геть з цього жахливого світу!.. Кінчати… кінчати негайно!..

Він стиснув у руці холодну сталь і повільно підніс револьвер до рота.

Але раптом здригнувся і опустив руку.

На віддалі не більше як триста метрів від ракети рухався якийсь блискучий предмет, швидко наближаючись. Сонце вигравало блискотливими бліками на його, очевидно, металевій поверхні. Рослини приховували його форми, і Бейсон не міг зрозуміти, що це таке. Він припав до скла вікна, стежачи за загадковим предметом, що рухався прямо до ракети.

— Схоже на верх автомобіля, — голосно сказав він.

Але звідки міг взятися автомобіль на Марсі? Невже на планеті є люди і до зорельота наближаються марсіани? Невже це порятунок, що прийшов в останню хвилину?

Серце Бейсона прискорено забилося від несподіваної надії. Якщо марсіани могли створити рухливий екіпаж, подібний до земного автомобіля, то їхня техніка перебуває на високому рівні розвитку.

«А може, це блищить панцир іншого марсіанського звіра? — думав Бейсон. — Хтозна, які істоти населяють цю планету?»

Блискучий предмет наближався з великою швидкістю. Він мчав прямо до американського зорельота.

Через кілька секунд Бейсон переконався, що перед ним не тварина, а предмет, зроблений руками людини або істоти, подібної до неї. Він ясно бачив, що верх таємничого автомобіля вкрито блискучим білим лаком.

До ракети наближалися розумні істоти.

Минуло ще кілька томливих для Бейсона секунд, і, підгортаючи під себе стеблини рослин, на піщану площадку вискочив і різко зупинився невеликий сліпучо-білий вагон на гусеничному ходу. За дзеркальними шибками його вікон видно було людей.

Людина, яка сиділа за кермом машини, нахилилася вперед, і Бейсон відсахнувся, глухо скрикнувши.

Він пізнав добре відоме з фотографій обличчя Пайчадзе.

РАНОК

З усіх планет сонячної системи, безперечно, найбільш відома серед неастрономів планета, що названа стародавніми людьми іменем бога війни — Марс. Цю назву планета дістала через оранжовочервоний, «кривавий» колір, яким вона чітко відрізняється від інших «мандрівних зірок» — планет.

У старогрецькій міфології бог війни Марс мав інше ім'я — Арес. Тому наука, що вивчає поверхню Марса, називається ареографією. Ця наука виникла після того, як у 1659 році видатний голландський астроном Хрістіан Гюйгенс, спостерігаючи Марс, вперше помітив на ньому невиразні обриси темнуватих плям.

Жодне небесне тіло не викликало стільки суперечок, припущень і здогадів, як Марс. І ніяка інша планета не відіграла такої величезної ролі в розвитку астрономії. Геніальний Кеплер відкрив закони руху планет, спостерігаючи саме Марс.

Популярність «Червоної планети» стала особливо великою з 1895 року, коли італійський астроном Скіапареллі висловив припущення, що тонкі прямі лінії, ним же виявлені на диску планети, являють собою штучно створені канали, величезну зрошувальну систему, збудовану розумними жителями Марса. Ця ідея мала великий успіх серед широкої публіки, але в колах астрономів викликала переконливі заперечення. Саме існування «каналів», не кажучи вже про їх штучне походження, бралося під сумнів. Висловлювалися припущення, що випадково розкидані темні плями можуть на величезній віддалі здаватися прямими лініями. Великі протистояння Марса, що відбуваються через кожні п'ятнадцять — сімнадцять років, коли планета найближче підходить до Землі, не дали відповіді і не припинили великої суперечки. Питання лишилося відкритим.

Марс — невелика планета. Її діаметр вдвоє менший за діаметр Землі⁸. Через невелику силу тяжіння атмосфера планети дуже розріджена, і густина її наближається до тієї, яка існує на Землі на межі стратосфери. Марс у півтора раза далі від Сонця, ніж Земля, і дістає тепла й енергії значно менше.

Планета має два супутники. За розмірами вони дуже малі і з поверхні Марса схожі на великі зірки. Астрономи назвали їх — Фобос, що означає «страх», і Деймос⁹ — «жах». У грізного бога війни Марса і не могло бути інших супутників.

Через велику відстань від Сонця орбіта Марса набагато довша, ніж орбіта Землі, та й сама планета рухається повільніше. На повний оберт їй потрібно 687 земних діб. Та оскільки вісь Марса нахилена майже під тим же кутом, що й вісь Землі, на ньому змінюються пори року так само, як і на Землі, але тільки тривають вони вдвоє довше.

Зміна дня і ночі відбувається так само, як і на Землі і майже з тією ж тривалістю. Час повного обертання навколо осі тільки на тридцять сім з половиною хвилин довший, ніж у Землі.

До відвідання зорельотом Камова планети Венери, Марс був єдиним небесним тілом, на якому астрономи припускали наявність життя. Сезонні зміни забарвлення деяких частин планети дуже нагадували відповідні зміни забарвлення земних рослин весною і восени. Питання про наявність на ньому тварин лишалося спірним; і саме завдяки великій цікавості, яку воно викликало у населення Землі, перший космічний рейс і мав своєю метою цю загадкову планету.

Для екіпажу зорельота питання про «канали» було розв'язане зовсім не на користь тих, хто висловлювався за їхнє штучне походження. Навіть більше, — саме існування на Марсі довгих прямих ліній, розташованих у певному порядку, виявилося ілюзією, викликаною, як казав Пайчадзе, відстанню.

* * *

29 грудня 19.. року на ареографічному меридіані Марса, на якому сів радянський зореліт, настав черговий ранок; Сонце, що здавалося майже вдвоє менше, ніж на Землі, повільно піднялося на темносиньому з фіолетовим відтінком небі, на якому все ще сяяли найбільші зірки.

На озерах, яких навколо було розкидано досить багато, пройшов легкий рух. Це розтавав лід, що вкрив за ніч їхню поверхню. Він швидко розтанув. Вода знову стала нерухомою. Рослини розкрили своє листя, повернувши його до сонця.

Химерний вигляд цих рослин вражав земне око поєднанням голубуватосірого і синього кольорів. Заввишки вони були не більш як сто — сто тридцять сантиметрів. Товсті стебла росли прямо, як молоді ялини. Від них, рідке внизу і густе зверху, тягнулося до метра завдовжки пряме, довгастої форми листя, із зубчастими гострими краями. Яскравосіре, з голубим відтінком в середині і сіре на краях, воно було тверде і гнучке. Коли наставала ніч, листя складалося, як крила метелика, і тоді видно було, що воно знизу вкрите темноголубими волосинками. Вдень листя розкривалося, обертаючись до сонця, синя смужка збільшувалась і опівдні доходила майже до половини листка. І вся рослина, якщо дивитися на неї зверху, ставала синьою. Від полудня до заходу сонця весь процес відбувався в зворотному порядку, і надвечір рослинність набувала сіроголубого забарвлення.

Сонце піднялося вище, і його промені сліпучими блоками заграли на білосніжному корпусі зорельота, що завмер на самому березі озера.

Двометрові колеса корабля глибоко врізалися у піщаний грунт. Широкі крила кидали густу тінь. Поруч з ним, майже біля самої води, стояв низький, обтічної форми гусеничний вагон, пофарбований також в білий колір. Він здавався зовсім маленьким проти величезного зорельота. Довгі вузькі вікна, розміщені з усіх чотирьох боків, відбивали в своїх товстих шибках марсіанський пейзаж.

З густих заростей вискочив невеличкий волохатий звірок. Своїми поривчастими рухами, розмірами та довгими вухами він трохи нагадував земного зайця. Все тіло звірка було вкрите довгою шерстю голубуватосірого кольору, який добре гармонував із забарвленням рослин. Великі матовочорні круглі очі сиділи досить близько одне від одного, що, безперечно, звужувало поле зору.

Довгими стрибками звірок досягнув піщаної смуги біля самого озера і раптом присів на задні лапки. Вуха опустились і притиснулися до спинки, тільце зіщулилося, готове до швидкої втечі. Але предмет, який його злякав, був нерухомий, і звірок поволі заспокоївся. Вуха піднялися, голівка трохи нахилилася вбік. Здавалося, що він до чогось прислухається. Та навколо було тихо. З кущів вискочили ще два таких самих звірки і приєдналися до першого.

Несподівано пролунав різкий звук. Клацнула невидима пружина — і в корпусі корабля, легко дзенькнувши, відсунулися вбік важкі двері. Вийшов чоловік у шоломі і хутряному комбінезоні.

З шумом упали на землю металеві східці.

Звірки схопилися з місця і миттю зникли в кущах.

Чоловік, який їх злякав, не користуючись сходами, легко стрибнув на землю з двометрової висоти. За ним вийшов другий, одягнений так само.

— Ці звірки, — сказав він, — злякалися не нас, а шуму. Вони ще ніколи не бачили людини і не навчилися її боятися. Але забарвлення їхнього хутра, подібне до забарвлення рослин, серед яких вони живуть, свідчить і про те, що на Марсі є тварини, від яких вони повинні ховатися. Інакше захисний колір не міг би виробитися.

— Ви маєте рацію. Ці «зайці» не єдині мешканці планети. Ми повинні відшукати їхніх ворогів.

— Треба бути обережним. Хтозна, які істоти тут живуть.

— Протягом вчорашнього дня ми нікого не бачили, Сергію Олександровичу.

— Звірів лякав шум, який ми зчинили, складаючи всюдихід, — відповів Камов. — Але там, де є такі «зайчики», повинні бути й «вовки», а що вони собою являють, ще невідомо.

— Обережність не завадить, — погодився Пайчадзе. Кисневі маски щільно закривали нижню частину облич, але вмонтовані туди підсилювачі звуку давали змогу розмовляти, не підвищуючи голос.

Камов зійшов по східцях. За ним із зорельота вийшов Мельников з кіноапаратом у руках. За плечима в нього висіли дві самозарядні гвинтівки, які він передав Пайчадзе. Крім гвинтівок, учасники експедиції мали ще й револьвери. На грудях у кожного висіли бінокль і фотоапарат у шкіряному чохлі.

— Як тільки знімете наш від'їзд, — сказав Камов, — повертайтесь на корабель і нагадайте Костянтинові Євгенійовичу мої вказівки. Повторюю: з зорельота не виходити без доконечної потреби. Якщо така потреба виникне, то можете вийти тільки ви самі. Бєлопольський не повинен залишати корабель ні на одну секунду. Якщо ми не повернемося до вечора, ніяких заходів не вживайте. В разі припинення зв'язку ввімкніть радіомаяк, і хай; він працює весь час, аж поки всюдихід не повернеться. А якщо він зовсім не повернеться, — вилітайте на Землю точно у визначений час.

— Буде виконано, Сергію Олександровичу! Щасливої дороги!

— Коли настане темрява, ввімкніть прожектор, — додав Камов. — Ми можемо затриматися, а знайти зореліт за світлом прожектора буде легше. Ну, до побачення!

Він потиснув руку Мельникову і попрямував до всюдихода. Пайчадзе вже сидів за кермом машини.

— Ще одне, — обернувся Камов. — Проявіть сьогодні ж плівку. Мене дуже цікавить, чи добре вийшли ці маленькі звірки.

— Добре, Сергію Олександровичу!

Мельников усміхнувся під маскою. Він був певній, що так вдало зняті з вікна зорельота «зайці» вийшли чудово. Ця невеличка цікава сценка, безперечно, викличе великий інтерес, коли демонструватиметься на екранах Землі: марсіанські звірки в природній обстановці!..

Камов сів у машину і, зачинивши герметичні двері, відкрив кран кисневого балона. Коли склад і тиск повітря всередині всюдихода стали нормальні, він зняв із себе маску. Те саме зробив Пайчадзе.

Мельников стояв за п'ять кроків і крутив ручку апарата. У вікні корабля видно було обличчя Бєлопольського.

Пайчадзе повернув рукоятку. Тільки ледь-ледь помітне дрижання всюдихода показало, що його потужний мотор почав свою беззвучну роботу.

— Рушаймо, Арсене Георгійовичу! — сказав Камов.

Всюдихід повільно підійшов до суцільної стіни рослин, яка оточувала зореліт. Пайчадзе не наважувався ламати їх.

— Шкода, Сергію Олександровичу!

— Візьміть ліворуч! — сказав Камов. — Здається, там є просвіт. Псувати місцевість біля зорельота неварто. Буде некрасивий вид з вікна. — Він засміявся.

Пайчадзе повернув ліворуч. Там справді був прохід, що йшов якраз у потрібному напрямку. Піщана дорога ніби сама запрошувала їхати по ній.

Всюдихід розвернувся і, набираючи швидкість, помчав на захід.

Мельников, припинивши зйомку, дивився йому вслід. Слова Камова — «якщо всюдихід не повернеться, вилітайте на Землю» — і досі звучали у нього в вухах.

«Якщо не повернеться… Ні, цього не може бути! Повернеться… Мусить повернутися!»

Він зітхнув і повільно пішов до корабля. Ввійшов у вихідну камеру, підняв за собою східці і натиснув на кнопку. Зовнішні двері зачинилися. Через десять секунд автоматично відкрилися внутрішні і, пропустивши Мельникова, знову зачинилися. Він зняв маску і пішов до обсерваторії. Йому здавалося, що корабель порожній. Двох найулюбленіших товаришів не було в ньому. Вони мчали зараз назустріч невідомому, в таємничу далину чужого, незнайомого світу.

Бєлопольський все ще стояв біля вікна.

— Їх ще видно, — сказав він.

Далеко над верхів'ями кущів було видно білосніжний верх всюдихода, який швидко зменшувався. Ось майнув на мить весь його корпус і сховався.

— Тепер ждатимемо, — сказав Бєлопольський. — Завтра наша черга.

«Завтра? Швидше б воно настало те завтра!» подумав Мельников, підходячи до радіостанції корабля.

Слабке потріскування розрядника і червона точка контрольної лампочки заспокійливо показували, що рація всюдихода працює. Перше повідомлення Камов обіцяв передати через півгодини. За цей час всюдихід встигне пройти значну відстань.

Він сів біля апарата. Бєлопольський, безцільно походивши по обсерваторії, сів поруч нього. Обидва почали нетерпляче ждати. Вони могли в будь-яку хвилину самі викликати Камова, але не хотіли порушувати встановлений начальником експедиції порядок радіозв'язку.

Тридцять хвилин, нарешті, минули. У гучномовці почулося різке поклацування. Це Камов ввімкнув мікрофон.

— Говорить Камов, — пролунав знайомий голос. — Як ви мене чуєте?

— Чуємо добре, — відповів Бєлопольський.

— Я вас теж добре чую. Новин поки що немає ніяких. Всюдихід йде по місцевості, яка нічим не відрізняється, від тієї, що навколо зорельота. Бачили кількох «зайців». Одного мало не роздавили. Стрибнув прямо під гусеницю, але Арсен Георгійович зумів обійти його. Їх, мабуть, тут дуже багато, але інших тварин не видно. Ми рухатимемося весь час прямо. Які новини у вас?

— Ніяких немає. Все, як і раніше.

— Спостерігайте навколишню місцевість. Наступна розмова буде рівно через годину. Повторіть!

— Наступна розмова через годину.

— Припиняю зв'язок.

Голос замовк. Клацнув вимкнений мікрофон.

— Ви будете тут, Костянтине Євгенійовичу? — запитав Мельников.

— Так.

— Я піду в лабораторію. Сергій Олександрович просив проявити сьогоднішню плівку. Я скоро повернуся.

— Ідіть.

Бєлопольський уважно подивився на свого молодого товариша

— Ідіть, — повторив він, — і не хвилюйтеся! Вони повернуться вчасно. Немає ніяких підстав для хвилювання. Якщо навіть на Марсі є великі тварини, вони не насміляться напасти на всюдихід.

— Я побоююсь не нападу, — відповів Мельников. — Але уявіть собі такий випадок, що кисневий балон почне протікати і вони залишаться без повітря. Або поламається мотор чи сам всюдихід. Може розірватися гусениця — і вони не зможуть відремонтувати її. Якщо це трапиться на великій відстані від зорельота, вони загинуть.

— Борисе Миколайовичу, — сказав Бєлопольський, — ви вже могли, по-моєму, переконатися, що все на нашому кораблі найвищої якості. Всюдихід не виняток. А щодо кисневого балона, то він не один на всюдиході і не картонний. І протікати він ніяк не може. Згадайте, як Сергій Олександрович під час приймання наказав скинути один такий балон з десятиметрової висоти, і він після цього залишився цілісінький.

— Пам'ятаю, але все-таки…

— Мене б на вашому місці турбувало інше, — говорив далі Бєлопольський. — Є одна теоретична небезпека. Підкреслюю — тільки теоретична. На Марсі бувають піщані бурі. Вони настільки сильні і захоплюють таку величезну площу, що ми спостерігаємо їх із Землі в наші телескопи. На гладенькій і рівній поверхні Марса повинні бути сильні вітри, що виникають від нерівномірного нагрівання повітря в різних частинах планети. Спокій атмосфери, який ми спостерігаємо ці два дні, мене дуже дивує. Вітри піднімають величезні маси піску і несуть його з великою швидкістю. Ось де небезпека. Але, повторюю, це небезпека теоретична. Всюдихід розрахований на такий випадок. Його мотор повинен справитись, а курс можна держати за радіомаяком. Крім того, бурі особливо сильні не тут, а в тих пустелях, які ми бачили. Не забудьте, що ми зараз на дні глибокої западини. Навряд чи всюдихід вийде за її межі. Отже, не турбуйтеся, — наші друзі повернуться цілі і неушкоджені.

Бєлопольський говорив спокійним, рівним голосом. Його доводи були логічні й обгрунтовані, але Мельникова не обманув його вдаваний спокій. Він відзначив про себе надто вже довгу розповідь, таку невластиву для Костянтина Євгенійовича. Взявши апарат, він проліз у люк і попрямував до своєї фотолабораторії.

Бєлопольський провів його співчутливим поглядом. Він добре розумів його стан.

«Ми перебрали з ним всі небезпеки, які нам відомі, — подумав він. — А скільки може бути інших, про які ми й уявлення не маємо!»

Він зітхнув і повернувся до радіостанції. Червона точка, як і раніше, горіла рівним, заспокійливим світлом. Тонкий промінь її безмовно свідчив, що на всюдиході все благополучно. «Ми побоюємося за них; вони, напевно, турбуються за нас. Що ж, так і повинно бути. І так буде всі чотири дні», сказав він сам собі.

Минула година, і між всюдиходом і зорельотом знову відбулася коротка розмова. Нічого нового не було. Всюдихід ішов по такій же місцевості, як і раніше. Все було гаразд.

Для Мельникова і Бєлопольського цей ранок тривав нескінченно довго. Сонце повільно котилося до зеніту. Термометр, що був назовні, показував п'ятнадцять градусів тепла.

— І це на екваторі! — зауважив Мельников.

— Так, холодна планета.

Судячи з висоти сонця, було близько одинадцятої години «за місцевим часом», як висловився Бєлопольський, коли Камов повідомив, що вони проїхали сто кілометрів.

— Мотор працює чудово, — сказав він. — Ми пройдемо ще кілометрів п'ятдесят, а потім повернемо на південь.

Минуло дві години після цієї розмови. Настав час чергового зв'язку, а рація мовчала. Стрілка годинника давно проминула призначену хвилину, індикаторна лампочка, як і раніше, показувала, що радіостанція всюдихода працює; слабке потріскування в гучномовці свідчило, що з рацією зорельота теж все гаразд; але зв'язку не було.

Бєлопольський рішуче ввімкнув мікрофон.

— Чому мовчите? — голосно промовив він. — Відповідайте!.. Відповідайте!..

Він підождав і знову повторив ті самі слова. Мельников, затамувавши подих, напружено прислухався.

— З всюдиходом нічого не трапилося, — сказав Бєлопольський, з усієї сили намагаючись говорити спокійно. — Його станція працює. Може, вони вийшли з нього.

— Обидва?

Це питання змусило Бєлопольського здригнутися. Камов говорив, що ні за яких обставин вони не залишать всюдихід одночасно. Хтось мав залишитися в ньому. Але чому ж вони не відповідають?

— Сергію Олександровичу!.. Арсене Георгійовичу!.. Чому мовчите?.. Відповідайте!.. Відповідайте!..

Відповіді не було.

В обсерваторії настала тяжка мовчанка.

Мельников і Бєлопольський, приховуючи один від одного болісне хвилювання, не зводили очей з червоної точки індикатора.

Обидва боялися, що лампочка раптом погасне. Ледве чутне потріскування здавалося їм дуже гучним, і вони щосекунди сприймали його за очікуване клацання ввімкненого мікрофона.

Та минали хвилини за хвилинами, а рація вперто мовчала…

ПОСТРІЛ

Всюдихід швидко і легко йшов по щільно утрамбованому часом піску.

Широкі гусениці залишали за собою виразний слід. Білий корпус добре відбивав сонячне проміння, і всередині всюдихода було нежарко.

Сидячи у м'яких зручних кріслах, Камов і Пайчадзе ночували себе чудово. Трохи втомлива була одноманітність навколишньої місцевості, але вони не втрачали надії побачити, нарешті, що-небудь цікаве і пильно дивилися навкруги. Іноді доводилося об'їжджати озера, і один раз вони мало не застряли в сипучому піску. Гусениці раптом провалилися, але Пайчадзе з блискавичною швидкістю дав задній хід — і машина щасливо вибралася з несподіваної пастки.

— Справжнє болото, — сказав Камов. — Тільки піщане. Треба буде дослідити це місце.

Від зорельота їх відділяло вже понад сто кілометрів, але ця обставина їх аніскільки не бентежила; і всюдихід з тією ж швидкістю рухався вперед і вперед.

Камов був певний, що потужний мотор, любовно зроблений спеціально для них уральським моторобудівним заводом, не підведе. За дві години роботи він навіть не нагрівся і був такий холодний, як і на початку дороги. Здавалося, що сила, яку він має, жартома несе маленький всюдихід, і гусениці з рівномірним м'яким шелестом безперервною стрічкою без напруження переливалися через ведуче колесо.

— Добре змайстрували, — похвалив Пайчадзе. —

І швидко!

— Недарма ж ми тричі складали його на Землі, — сказав Камов. — Пригадуєте, як бурчав Костянтин Євгенійович, коли я зажадав втретє скласти?

Пайчадзе засміявся.

— А пригадуєте, — сказав він, — як Матвій Іванович лаяв вас, коли зламали гаєчний ключ?

Камов згадав старого уральського майстра, який учив їх збирати всюдихід, і посміхнувся.

— «З інструментом, юначе, треба поводитися дбайливо, акуратно, з любов'ю!» Так, здається, він сказав, Арсене Георгійовичу?

— Так.

Камов подивився на годинник.

— Пів на дванадцяту.

— Проїхали сто сорок кілометрів. Час повертати. Ми обстежимо місцевість на південь кілометрів на п'ятдесят, а потім вирушимо до зорельота.

— Повертаємо?

Камов трохи підвівся і уважно оглянув у бінокль місцевість попереду всюдихода.

Скрізь одне й те ж: зарості й пісок.

Він збирався опустити руку і дозволити повернути на дев'яносто градусів, та раптом різко нахилився вперед.

— Що це таке? — сказав він. — Подивіться, Арсене Георгійовичу!

Пайчадзе підніс бінокль до очей.

Кілометрів за два, праворуч від шляху всюдихода, над синім килимом рослин, видно було якесь довге тьмяноблискуче тіло. Воно підносилось на рівній місцевості, чітко відрізняючись своїм виглядом від форм марсіанської рівнини, які вже стали для них звичними.

— Неначе металеве, — сказав Камов.

Не чекаючи команди, Пайчадзе повернув до поміченого предмета. Нетерпляча цікавість змусила його збільшити швидкість.

Коли всюдихід наблизився на відстань півкілометра, Камов, не опускаючи бінокля, сказав:

— Я знаю, що це таке. Це зореліт, але значно менший від нашого.

— Зореліт?.. Ми не самі на Марсі?

— Очевидно. Найімовірніше, що це американський зореліт Чарльза Хепгуда.

— Цікава зустріч! — розчаровано сказав Пайчадзе. — А я думав, побачимо щось варте уваги. Повідомити Бєлопольського?

— Встигнемо. Розмова призначена на тринадцяту годину. Немає підстав порушувати графік, тим більше, над ми через півхвилини будемо на місці.

Всюдихід пройшов прямо через густі зарості і опинився на піщаній площадці такого ж озера, як те, де вони залишили свій корабель. Місцевість була настільки схожа, що їм на секунду здалося, ніби вони вернулися «додому». Але це враження швидко зникло.

Всюдихід зупинився за десять кроків від американського зорельота, який лежав на піску, немов казковий крилатий кит. Він був сріблястого кольору і мав не більше дванадцяти метрів завдовжки і два з половиною метри завширшки. Довгі загострені крила, розміщені в нижній частині фюзеляжа, надавали йому вигляду транспортного літака. Коліс не було. Камов відзначив сам собі, що крила не вбираються під час польоту. Вся задня частина закрита була товстою шовковою тканиною.

— Дуже цікаво! — сказав Камов. — Зореліт, який опускається на планету за допомогою парашута. Таке мені й на думку не спадало. Адже крил цілком досить для плавного спуску. Намудрував щось містер Хепгуд.

— Де американці? — запитав Пайчадзе. Справді, біля зорельота нікого не було видно.

— Вони або сплять, або кудись пішли, — відповів Камов.

Він уважно подивився навкруги і раптом різко схопив за плече свого супутника.

— Дивіться! — сказав він тремтячим голосом.

За кілька кроків від них на піску темніла велика пляма. Великий поламаний годинник валявся рядом з відірваною людською ногою, взутою в черевик на товстій підошві. Недалеко лежала розбита магнійова лампа.

— Погана історія! — сказав Камов. — Тут сталася трагедія! Невже весь екіпаж загинув? Залишайтеся на місці, — додав він, одягаючи кисневу маску. — Я вийду. Треба з'ясувати це питання.

— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — Пайчадзе теж одягнув маску. — Це — «вовки», яких ми ще не бачили. Це їхня робота.

Камов витягнув револьвер із кобури і засунув його за пояс. Пайчадзе взяв у руки гвинтівку і, натиснувши на кнопку, опустив шибки всіх вікон.

— Не залишайте всюдихода ні за яких обставин! — сказав Камов і, відчинивши двері, вийшов назовні.

Підійшовши до темної плями, він нахилився й уважно оглянув людську ногу, відірвану трохи нижче коліна. Ніяких інших решток тіла не було видно.

«Чому тут годинник? — подумав він. — Як він тут опинився? Навіщо магнійова лампа? Одна людина чи кілька загинуло тут? Як довідатися про це?»

Звук замка, що клацнув, змусив його швидко випростатися.

У корпусі зорельота відчинилися двері. Камов машинально відзначив про себе, що двері відчиняються на завісах, а не зсуваються, як у них. «Незручно!» майнула думка.

З'явилася людина, одягнута в темносиній комбінезон. Киснева маска закривала обличчя американця.

Він, неначе в роздумі, зупинився на порозі дверей, потім стрибнув униз і попрямував до Камова. Хода була нерівна.

— Здрастуйте! Ви російські зореплавці? — голос звучав глухо з-під щільної маски.

— Так, — відповів Камов. — Хто ви такий? Бейсон здригнувся від несподівано голосної відповід!. Камов (він пізнав його) говорив англійською мовою.

— Я член екіпажу американського зорельота, — відповів він.

— Ми так і подумали, коли побачили ваш корабель. Як на зріст, то ви не Чарльз Хепгуд, а я думаю, що цей зореліт прилетів сюди під його керуванням. А де він сам?

— Оце все, що від нього залишилося, — Бейсон показав на відірвану ногу. — Сьогодні вночі на нас напав невідомий звір. Він розтерзав Чарльза Хепгуда. Я сам ледве врятувався, вистрілявши всі патрони, але врятувати товариша не міг.

— Який вигляд має цей звір? — швидко запитав Камов.

— Це була товста волохата змія сріблястого кольору. Я бачив її тільки під час короткого спалаху магнію і не міг як слід роздивитися.

— Тоді не дивно, що ви не вбили звіра, вистрілявши всі патрони, — сказав Камов, — оскільки стріляли в суцільній темряві.

Бейсон густо почервонів, але Камов не помітив цього.

— Хто ще є з вами? — запитав він.

— Нікого. Ми були вдвох.

— Як вас звати?

— Ральф Бейсон, кореспондент «Нью-Йорк таймс».

— Значить, ваша експедиція не мала ніякої наукової мети?

— Хепгуд провадив спостереження.

— Правда, він був великий вчений. Шкода, що він загинув, — і, раптово осяяний здогадом, Камов подивився в очі американцеві. — Ви сказали, що звір напав на вас сьогодні вночі. Коли ви прилетіли?

— Вчора пізно ввечері. А ви?

— Чого ж ви вийшли із зорельота вночі? В невідому темряву, що таїть небезпеки? Чому ви не зачекали світанку, як зробили це ми? Я знаю, навіщо це ви зробили. Цей годинник і ця лампа свідчать про вашу мету краще за всякі слова. Але дозвольте вам сказати, містер Бейсон, що ви з Хепгудом поводилися як хлопчаки.

Камов був глибоко обурений. Йому було шкода, що Чарльз Хепгуд загинув так безглуздо.

— Ми прилетіли на Марс, — говорив він далі, побачивши, що Бейсон не відповідає, — на двадцять чотири години раніше, ніж ви, але вийшли із зорельота тільки учора вранці. І ніякого годинника не фотографували. Нам не потрібні безглузді рекорди.

— Ми хотіли бути першими, — сказав Бейсон. — Ми боялися, що ви, містер Камов, нас випередите.

— Ви мене знаєте?

— Хто не знає «Місячного Колумба»! Ви і містер Пайчадзе досить знамениті, щоб пізнати вас, особливо на

Марсі.

— Що ж ви думали робити після загибелі Хепгуда? — запитав Камов. — Умієте ви керувати зорельотом?

— Ні, — просто відповів Бейсон. — Я думав покінчити з собою і зробив би це, коли б ви не прибули в останню хвилину.

Камову стало шкода цієї людини.

— Вибачте мені, — сказав він, — якщо я говорив різко. Мені боляче, що Чарльз Хепгуд даремно загинув, і це вивело мене з рівноваги. Вам зовсім нема чого накладати на себе руки. Ви повернетесь на Землю з нами.

Камов підійшов до всюдихода і переказав Пайчадзе розмову з Бейсоном.

— Вони обидва дорого заплатили за свою легковажність, — сказав він. — Цей кореспондент ще молодий, але вже посивів. Мабуть, за одну цю ніч.

Поки Камов говорив з Пайчадзе, Бейсон напружено обдумував своє становище. Лаври першості вислизнули: росіяни випередили їх. Поразка була цілковита. Мало того, що вони не перші прибули на Марс, — він, Бейсон, змушений повернутися на Землю, врятований російськими зореплавцями, як цуценя, витягнуте за шкірку з калюжі. Попереду нічого, крім глузувань з безталанного зореплавця. Бейсон краще від інших знав, яка нещадна американська преса.

«От якби було навпаки, — думав він. — Якби на Землю повернувся американський зореліт, а російський загинув. Я став би мільйонером».

Він здригнувся від того, що йому несподівано спало на думку… Камов тут… Він уміє керувати зорельотом. Захопити його… Примусити летіти на Землю! Російський корабель без Камова і Пайчадзе загине. Хто повірить, що було не так, як розповість він, Бейсон, який врятував російського вченого. А якщо в Радянському Союзі й повірять Камову, то все одно в Америці прославлятимуть його— Бейсона. Багатство тоді твердо забезпечене!

Ослаблий від тривалого пияцтва і жахливих подій минулої ночі, мозок Бейсона ледве працював. Він ясно не усвідомлював того, що задумав. Для нього було очевидним одне: прийняти пропозицію Камова — це значить зганьбити себе і втратити все. Треба спробувати.

Камов знову підійшов до нього.

— Ми повинні вирушити назад, — сказав він. — До нашого зорельота майже сто п'ятдесят кілометрів. Візьміть із собою свої особисті речі. Їх, мабуть, не дуже багато?

— Зовсім не багато, — відповів Бейсон. — Я швидко зберуся. Ходімо зі мною в наш зореліт і огляньте його. Шкода залишати його тут, але доведеться, оскільки його командир загинув. А на вашому кораблі вистачить місця для мене?

— Вистачить, — засміявся Камов. — Наш зореліт може вмістити ще десять чоловік.

— Стривайте, я скину вам сходи, — сказав Бейсон, коли вони підійшли до корабля.

Замість відповіді, Камов, схопившись руками за нижній край рами, підтягнувся і легко стрибнув всередину. Американець виліз так само і зачинив двері. У вузькій камері було незручно стояти вдвох, тим більше, що внутрішні двері відчинялися теж на завісах.

Камова здивувала тіснота приміщення. Вільного місця було дуже мало. Очевидно, зореліт мав тільки одну каюту, в якій жив його екіпаж і містилися прилади та все устаткування.

Знявши з себе кисневу маску, він одразу ж відчув, що повітря давно не відновлювалося: було жарко і душно. Давній, застояний запах спиртного перегару вразив його. Він хотів запитати Бейсона, але, поглянувши на обличчя американця, який теж зняв маску, зрозумів усе і без запитання. Опухле обличчя, червоні повіки очей, мутний погляд краще, ніж слова, говорили про тривале пияцтво.

Камову стало гидко. Він одвернувся від Бейсона і, підійшовши до пульта управління, оглянув його.

— Покваптеся! — сказав він. — Ми не можемо довго чекати. Зберіть те, що хочете взяти з собою, але зважте, що спиртні напої у нас заборонені.

Він хотів обернутися, але раптом відчув, як його тіло обвила ремінна петля і щільно притисла руки до боків. Ремінь ще раз обвився круг нього, і тепер Камов був міцно зв'язаний. Не втрачаючи самовладання, він спокійно повернув голову.

— Що це означає, містер Бейсон?

Американець нічого не відповів і, одягнувши маску, швидко вийшов. Двері вихідної камери захлопнулися за ним. Камов напружив м'язи, але міцний ремінь не піддавався його зусиллям.

«Бейсон пішов до Пайчадзе. Що задумала ця людина? Яка мета цього незрозумілого нападу?»

Тривога за товариша, який нічого не підозрював, охоплювала його все дужче. Камов спробував підійти до вікна, але прикріплений під вікном сталевий резервуар заважав йому. Без рук він не міг дотягнутися до вузького отвору…

Вийшовши із зорельота, американець попрямував до всюдихода. План дій був уже твердо вироблений. Він уб'є Пайчадзе і забере весь кисень, який мав бути на всюдиході. Камову нічого не лишиться, як летіти на Землю на американському зорельоті. Мета буде досягнута. Ні про що більше Бейсон не думав. Все одно відступати було вже пізно. Росіяни не пробачать йому нападу на Камова.

Пайчадзе сидів у машині і терпляче ждав Камова. Наближався призначений час зв'язку із зорельотом, і він був певний, що його товариш і командир не пропустить цієї хвилини. Зараз він вийде, і, повідомивши друзів про несподівану подію, вони вирушать назад.

Він побачив, що відчинилися двері і на землю стрибнув Бейсон. Камов не з'являвся.

Бейсон підійшов ближче і зупинився. Вираз його обличчя не сподобався Пайчадзе. Він відчув якусь тривогу і трохи підвівся.

— В чому справа? — запитав він.

Бейсон швидко підняв руку. В розрідженому повітрі стиха пролунав постріл.

Від натиску падаючого тіла відчинилися дверцята — і Пайчадзе важко впав на пісок. «Все!» подумав Бейсон.

Він тремтів від хвилювання. Нудота знову підступила до горла і душила його. Намагаючись не дивитися на вбитого, він підійшов ближче. Треба було кінчати справу. Щоб Камов не мав ніякої можливості втекти, необхідно вивести всюдихід з ладу.

Револьвер ще був у руці, і Бейсон сховав його в кишеню. Мотор містився' під металевим кожухом, прикріпленим болтами; журналіст почав шукати ключ, який мав бути в інструментальному ящику. Але де він, цей ящик? Мабуть, під сидінням…

Бейсон нахилився.

— Не ворушіться! — почувся позад нього чийсь голос.

Американець рвучко обернувся. Пайчадзе стояв за два кроки. Він тримав у лівій руці револьвер, націлений в голову Бейсона.

— Де Камов? Якщо з ним трапилося нещастя, я застрілю вас, як собаку. Відповідайте!

— Я тільки зв'язав його.

— Коли так, ваше щастя! — Пайчадзе полегшено зітхнув. — Поверніться спиною, витягніть револьвер і киньте його на землю!

Бейсон підкорився. Його недавнє збудження зникло. Воля була зломлена.

Пайчадзе наступив ногою на кинуту зброю. Після секундного вагання він засунув револьвер за пояс і лівою рукою обмацав кишені американця.

— Поверніться! — сказав він. — Ідіть на свій корабель. Я йду за вами. При найменшій підозрі я вистрілю. Я не схиблю, як ви.

— Залиште мене тут, — мляво сказав Бейсон. — Я не хочу повертатися на Землю.

— Про це говоріть з Камовим. Я із задоволенням виконав би ваше прохання.

Опустивши голову, Бейсон рушив до корабля. Він не бачив, як Пайчадзе похитнувся і схопився лівою рукою за дверцята машини, щоб не впасти. Зусиллям волі перемігши біль, він повільно пішов за американцем. Права рука астронома, мов нежива, висіла вздовж тіла.

— Скиньте мені сходи! — сказав він. Бейсон мовчки виконав і цей наказ.

Камов стояв, прихилившись до щита управління, і, коли Бейсон ввійшов, подивився на нього запитливим поглядом. Помітивши позаду американця Пайчадзе, він усміхнувся і кивнув головою, ніби бажаючи сказати: «Я знав, що так буде».

Бейсон розв'язав ремені.

— Спасибі, Арсене Георгійовичу! — Камов простягнув руку і тільки тепер помітив блідість свого товариша. — Що з вами? Ви поранені?

Пайчадзе коротко розповів про все, що сталося.

— Куля потрапила в праве плече, — сказав він. — Нічого страшного немає. Не дуже болить. Тільки кволість.

— Це ми зараз побачимо! — сказав Камов і, повернувшись до Бейсона, запитав, ледве стримуючи свою лють: — Де тут перев'язочні матеріали?

Журналіст показав на невеличкий ящик з червоним хрестом на кришці.

— Допоможіть роздягнутися пораненому! Відкривши ящик, Камов переконався, що там було все, що потрібно. Вхідний отвір кулі був трохи нижче правої ключиці. Але, повернувши пораненого до себе спиною, він побачив, що куля залишилася в тілі. Це було вже значно гірше.

— Боюсь, що ми не обійдемося без операції, — скакав він. — У всякому разі, треба якомога швидше повертатися на зореліт.

Він швидко і вміло наклав пов'язку.

— Ну, тепер усе гаразд! Посидьте спокійно хвилин п'ятнадцять. Все-таки падати на землю з такою раною в плечі було дуже рисковано.

— Напад був несподіваний, — сказав Пайчадзе. — Я не міг зробити інакше. Він вистрілив би знову, більш вдало. Звичайно, примітивні хитрощі, але я був певний, що він не має досвіду в таких справах. Що він хотів зробити, мені не зрозуміло. Яка мета нападу?

— Гадаю, що я вже зрозумів мету нападу, — відповів Камов і, обернувшись до Бейсона, говорив далі англійською мовою: — Невже ви могли подумати, що я погодився б летіти з вами, залишивши своїх товаришів? Не думайте, що всі люди такі, як ви, містер Бейсон. Все, що трапилося, я пояснюю розладом ваших нервів. Коли ви заспокоїтеся, то вам буде соромно за вашу поведінку.

— Здається, ви самі вважаєте, що всі люди такі, як ви, — зауважив Пайчадзе.

— Поспішайте! — сказав Камов. — Беріть свої речі і рушаймо.

— Він просить залишити його тут. Він сказав, що не хоче повертатися на Землю. Я його розумію.

— Дурниці! Бейсон слухняно дістав свій невеликий чемодан. Він відчував тупу байдужість до всього, що б з ним не сталося. Тепер уже остаточно все загинуло. Попереду незмивна ганьба.

«Треба було вистрілити ще раз, коли ця людина лежала на землі, — думав він. — Як можна було допустити, щоб росіянин так спритно обдурив мене!.. Промахнутися з трьох кроків… Непростимо! Камов каже, що все одно не полетів би, та це тільки слова. Під загрозою неминучої смерті він заспівав би інакше…»

Особистих речей у Бейсона майже не було, і він швидко вклав чемодан.

— Час вирушати! — сказав Камов. Він нахилився до Пайчадзе. — Як ви себе почуваєте, Арсене Георгійовичу?

— Непогано, — Пайчадзе підвівся, але похитнувся і мало не впав на підлогу. Камов підхопив його. — В голові паморочиться.

— Обніміть мене за шию, — сказав Камов. — Найважче — добратися до всюдихода, а там я швидко довезу вас додому. Ідіть вперед! — наказав він Бейсону,

Американець мовчки послухався. Стрибнувши на землю, він допоміг Камову спустити пораненого.

— Я дуже шкодую, містер Камов, — сказав він, — що вчинив цей безглуздий напад. Не знаю, як це могло статися. Я, мабуть, не при своєму розумі. Загибель Чарльза Хепгуда помутила мій розум.

— Це не дивно, — відповів Камов. — А до того ж ви багато пили останнім часом. Думаю, що суд візьме це до уваги. Покладіть всередину корабля ногу Хепгуда. Він взяв Пайчадзе на руки.

— Вам важко, Сергію Олександровичу?

— Нітрохи! Хіба ви забули, що ми на Марсі?

Він одніс товариша до всюдихода і зручно влаштував його на задньому сидінні.

Бейсон стояв біля дверей. Останні слова Камова вразили його, мов грім. Досі йому здавалося, що командир, радянського зорельота не надає великого значення всьому, що трапилося. Він зрозумів, як глибоко помилився. Те, що він сприйняв за поблажливість, було тільки виявом витримки і виняткового самовладання. Камов обернувся до Бейсона.

— Не затримуйте нас, — роздратовано сказав він. — В чому річ?

Бейсон не відповів. Він мовчки підняв останки свого супутника і, поклавши їх на підлогу вихідної камери, замкнув двері. Так само мовчки він сів на вказане йому місце в машині. Камов сів поруч.

Перш ніж рушити з місця, він ввімкнув передавач.

— Нарешті! — почувся голос Бєлопольського. — Що у вас трапилося, Сергію Олександровичу?

— Все розкажу, коли повернемось, — сказав Камов. — А тепер слухайте уважно. Арсен Георгійович поранений. Приготуйте зручне ліжко. Коли побачите всюдихід, нехай Борис Миколайович вийде допомогти мені перенести пораненого. Крім того, ми веземо з собою ще одну людину. Для неї підготуйте резервну каюту.

— Яку людину?.. Звідки?!

— Це член екіпажу американського зорельота. Пояснювати ніколи. Почекайте трохи. Всюдихід йтиме на повну швидкість. Розмовляти на ходу не будемо. Через півтори години будемо дома. Все ясно?

— Ні, поки що зовсім не ясно, — відповів Бєлопольський. — Але ваш наказ буде виконано.

— До побачення! Припиняю зв'язок.

Вимкнувши мікрофон, Камов повернувся до Пайчадзе:

— Вам зручно, Арсене Георгійовичу? — Дуже добре, не турбуйтеся!

— Дозвольте, — несподівано сказав Бейсон, — затриматись на одну хвилину.

— Навіщо?

— Мені хотілося б повернутися на зореліт. Там є американський прапор. Я хочу прикріпити його на кораблі. Нехай він майорить тут на пам'ять про наше відвідування Марса.

— Ні! — різко відповів Камов. — Не дозволяю! Він ввімкнув мотор.

— Я пущу всюдихід з максимальною швидкістю, Арсене Георгійовичу. Дорога нам знайома і безпечна. Якщо через швидкість ви почуватимете себе погано, — скажіть.

— Нічого не трапиться, — відповів Пайчадзе. — Я почуваю себе добре.

Зворотний шлях тривав менш ніж півтори години. Всюдихід ішов з швидкістю сто десять кілометрів, точно тримаючись свого ж сліду, який виразно видно було на рівному твердому грунті. Міцні ресори пасажирської кабіни і м'які крісла дозволяли зручно влаштувати пораненого, і Камов сподівався, що переїзд не викличе ніяких ускладнень. На щастя, рана була легка. Правда, доведеться виймати кулю, але це не турбувало лікаря. На зорельоті було все, що необхідно для будь-якої операції. Якби рана була небезпечнішою, довелося б не менше доби залишатися на американському кораблі, де важко було покласти пораненого досить зручно. Крім того, виникло б ще одне неприємне ускладнення. Старт зорельота з Марса відбудеться через три дні. Прискорення при зльоті викличе подвійну силу ваги, а це для тяжкопораненого може бути небезпечним. Камов добре знав, що коли б навіть це загрожувало смертю Пайчадзе, він всеодно змушений був би вилетіти, щоб не погубити всіх інших членів екіпажу.

До цього дня експедиція проходила дуже добре. Старт із Землі, переліт до Венери, огляд планети, зустріч з астероїдом відбулися надзвичайно вдало. Найважчий спуск на Марс, якого він, потай від супутників, дуже боявся, так само закінчився цілком благополучно. Зореліт сів, мов на земному ракетодромі. Здавалося, що космічний рейс закінчиться, над усі сподівання, без будь-яких утруднень.

І ось зустріч з американцями мало не закінчилася катастрофою.

Камов дуже шкодував, що дозволив Бейсону заманити себе в цю пастку. Хто міг подумати, що цей виродок задумав таку безмірну підлоту?

Тупість і невдячність американця дратували Камова.

На що розраховувала ця людина?

Якщо навіть припустити, що його план вдало закінчився б, то що сталося б далі? Радянський зореліт все одно повернувся б на Землю. А кораблем Хепгуда можна було б скористатися тільки в тому разі, коли журналіст зумів би дати всі вказівки відносно конструкції корабля, його двигунів, їх потужності, швидкості, яку вони розвивають, та багато інших відомостей, без яких політ на космічному кораблі неможливий. Чи знав американець усе це? Найімовірніше, що ні. Але припустимо, що він це знає. Зореліт, керований радянським вченим, сів би, звичайно, на території Радянського Союзу. Невже Бейсон міг припустити, що. він зумів би примусити Камова летіти до Америки? Очевидно, саме на це й розраховував журналіст. Він міряв по собі.

Близьке сусідство американця, що займав крісло, на якому так недавно сидів Пайчадзе, було фізично неприємне Камову, і він нетерпляче ждав закінчення довгого шляху. Кілька разів він обертався назад.

Пайчадзе, очевидно, було дуже боляче. Про це свідчили помутнілі очі й зціплені зуби астронома. Краплі поту виступали на лобі, і поранений млявим рухом витирав їх хусточкою. Було ясно, що для нього дорога не була такою рівною, як це здавалося здоровій людині. Зустрічаючи тривожний погляд Камова, Пайчадзе ледь помітно усміхався і, насилу ворушачи губами, говорив одну і ту ж фразу: «Нічого, все гаразд!» Коли б тільки він не знепритомнів! Лишилося зовсім небагато.

Рослини, як блискавки, проносились повз вікна всюдихода. Камов до кінця відвів ручку реостата, витискуючи з мотора все, що він міг дати.

Він не боявся такої швидкості. Сліди гусениць виразно виднілися попереду, і на знайомій дорозі боятися було нічого. «Болото», де всюдиходу довелося уповільнити хід, залишилося далеко позаду. Зореліт був уже близько. Кожної миті Камов чекав, що попереду з'явиться силует рідного корабля.

Та все ж він появився несподівано. Білосніжний корпус з широко розпластаними крилами гордо височів над низькими марсіанськими кущами, всім своїм виглядом уособлюючи силу народу, який послав його сюди.

Камов замилувався своїм кораблем. Який контраст з маленьким тьмяносірим американським зорельотом, що лякливо притиснувся до землі, ніби боявся невідомої планети, куди він потрапив і де йому судилося тепер залишитися назавжди!

Всюдихід, уповільнюючи швидкість, наближався до корабля.

Камов побачив, як відчинилися двері і на землю стрибнув Мельников. В руках він тримав якийсь довгий предмет.

«Носилки», догадався Камов.

Він побіжно глянув на Бейсона, перевіряючи, яке враження справив їхній корабель. Обличчя американця було похмуре.

«Ото ж бо!» подумав Камов. Всюдихід зупинився.

Обернувшись до Пайчадзе, Камов побачив, що астроном знепритомнів. Непомітна, але неминуча тряска зробила своє діло. Обличчя пораненого здавалося мертвим. Камов схвильовано помацав пульс. Ні, це звичайна непритомність. Не можна гаяти часу! Від того, як швидко буде зроблена операція, багато залежало. Він квапливо одягнув на Пайчадзе маску і відкрив кран повітроподачі. Знаком наказав американцеві зробити те саме, відчинив двері і вийшов із всюдихода.

— Що з Арсеном Георгійовичем? Як сталося, що він поранений?

Навіть під маскою було видно, яке схвильоване обличчя у Мельникова. Він дивився на нерухоме тіло товариша, не звертаючи уваги на Бейсона. Він просто забув про нього.

Розгорнувши носилки, вони поклали на них пораненого. Пайчадзе не прийшов до пам'яті.

— Це навіть краще, — сказав Камов. — Він не відчуватиме болю при перенесенні.

— Як це трапилося? — повторив Мельников. Інстинктивно він подивився на американця. Той мовчки стояв поруч.

— Здрастуйте! — він простягнув руку Бейсону.

— Відставити! — твердо сказав Камов. — Убивцям руки не подають.

Мельников злякано відсмикнув руку.

— Вбивцям?!

— Арсен Георгійович поранений кулею цього американського бандита, — навмисне англійською мовою сказав Камов. Він знав, що Мельников розуміє цю мову. — Вбивства не сталося тільки випадково. Ви приготували для нього каюту?

— Так, вона готова.

— Замкніть його в ній.

Мельников з огидою подивився на несподіваного гостя. У нього на язиці крутилося запитання: чому Камов не застрелив цю людину, яка намагалася вбити Пайчадзе, але він промовчав. Через декілька хвилин він про все дізнається. Вони мовчки перенесли пораненого всередину Зорельота, де їх зустрів схвильований Белопольський. Бейсон, опустивши голову, йшов за ними. Помітивши, що Костянтин Євгенійович зробив рух до американця, Мельников переказав йому слова Камова. — Ідіть за мною! — сказав він, звертаючись до Бейсона.

Одвівши американця в запасну каюту і замкнувши за ним круглі двері, він повернувся в обсерваторію, де Камов спішно готувався до операції. Пайчадзе і досі був непритомний, і він вирішив не вдаватися до наркозу. Операція виймання кулі не повинна тривати більш як п'ять хвилин. І справді, через п'ять хвилин все було закінчено.

— Тепер тільки спокій і догляд, — сказав Камов.

— Ви вважаєте, що йому не загрожує небезпека?

— Безумовно. Рана не тяжка. Непритомність викликана переїздом. Я гадаю, що через три дні, на час нашого старту, Арсен Георгійович почуватиме себе добре.

Розмовляючи, він закінчив перев'язку і почав енергійно приводити пораненого до пам'яті. Хвилин через три Пайчадзе розплющив очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Камов.

— Добре.

— Намагайтесь якнайменше рухатись.

— Дозвольте мені доглядати пораненого, — попросив Мельников.

— Біля Арсена Георгійовича буде безперервне чергування, — сказав Камов. — По черзі.

— Це зірве план, — Пайчадзе благально подивився на товаришів. — Мені не потрібно ретельного догляду. Нічого серйозного немає. Ви це знаєте, Сергію Олександровичу.

Камов усміхнувся:

— В цьому питанні ви не маєте права голосу. Буде так, як я сказав. Ваше здоров'я найдорожче. А тепер лежіть і мовчіть. Сьогодні я не дозволяю вам розмовляти.

— Ви так і не розказали, як це все сталося, — нагадав Мельников.

— Розкажу.

Вислухавши докладну розповідь про події дня, Бєлопольський задумливо промовив:

— Виходить, що навіть на Марсі ділки вірні собі.

— Інакше не може бути, — відповів Пайчадзе.

— Я, здається, заборонив вам розмовляти, — зауважив Камов. — Чому ви не слухаєтеся лікаря?

Пайчадзе усміхнувся і затулив рот лівою рукою.

СТРИБАЮЧА ЯЩІРКА

Наступного дня, як тільки зійшло сонце, всюдихід знову рушив у дорогу.

— Ми повернемося приблизно через шість-сім годин, — сказав Камов Бєлопольському, який їх проводжав. — Усі розпорядження, які я давав учора на випадок, якщо всюдихід не повернеться, залишаються в силі й сьогодні.

— Все буде гаразд! Щасливої дороги! — відповів Бєлопольський.

Камов сів за кермо машини, а Мельников — поруч. Він поклав кіноапарат собі на коліна, щоб запобігти випадковому поштовху в дорозі. Позаду були складені лопати, кирки, мотузки, троси і електролебідка…

Камов зачинив двері і завів мотор. Мельников у цей час наповнив кабіну киснем.

Знявши маски, вони жестом попрощалися з товаришем, що стояв на дверях зорельота, і всюдихід пішов по своєму вчорашньому сліду. Повернувши в прохід між рослинами, Камов ввімкнув максимальну швидкість. Машина рвонулась і помчала вперед.

— Сто десять кілометрів, — вигукнув Мельников, поглянувши на покажчик.

— Добра машина! — відповів Камов. — Дороги на Марсі дуже зручні: ні ям, ні косогорів. Ніяких нерівностей. Грунт гладенький, як стіл. Та все ж з такою швидкістю можна їхати тільки знайомою дорогою.

Одноманітна марсіанська рівнина здавалася мертвою. Жоден «заєць» не показався на шляху всюдихода, який швидко і рівномірно залишав позаду кілометр за кілометром.

Обидва зореплавці мовчали. Мельников дуже хвилювався, усвідомлюючи всю незвичайність цієї подорожі по поверхні планети, що її він часто бачив із Землі як невелику червонувату зірочку. Камов, звідавши це почуття вчора, був спокійний.

— Увага! — сказав він раптом. — Дивіться вперед! Мельников підніс до очей бінокль, але нічого вартого

уваги не побачив.

— Нічого не бачите?

— Нічого, Сергію Олександровичу.

— Ото ж бо! — сказав Камов. — Попереду «болото». Воно так мало помітне, що являє собою справжню пастку. Вчора ми з Арсеном Георгійовичем його не помітили. Добре, що швидкість була невелика. Довелося давати задній хід. Бачите, попереду слід повертає?..

Всюдихід зупинився.

«Болото» майже нічим не відрізнялося від навколишньої місцевості. Тільки пісок був трохи темніший і рослини трохи вищі, ніж на «сухих» місцях.

— На невеликій швидкості помітити болото можна, — сказав Камов. — Але навіть при тридцяти кілометрах такі болота можуть бути небезпечні. Звідки знати, яка, їхня глибина?

Вони наділи кисневі маски і вийшли з машини.

— Якнайчастіше дивіться навкруги, — сказав Камов. — Якщо ми прогавимо появу «змії», про яку говорив Бейсон, справа може закінчитися погано.

Тут було відкрите місце, та все ж рослин було досить багато, і вони обмежували видимість. Звиклий до природних умов Марса хижак міг непомітно підкрастися до людей.

— Треба якомога швидше кінчати, — сказав Камов.

Він говорив тихо, але в його голосі відчувалося стримуване хвилювання.

На Землі завжди можна почути який-небудь звук — шепіт вітру, шарудіння піску, віддалений шум. Тут була непорушна тиша. Земля, повітря, рослини здавалися нерухомими, завмерлими під променями нежаркого сонця. Зорі, що сяяли де-не-де на темносиньому небі, надавали пейзажеві ще більш дивовижного, неправдоподібного вигляду. Німа тиша гнітила. Грунт, на який ступала нога, немов розступався під вагою непроханого захожого. Природа здавалася ворожою і ніби насторожено стежила за кожним рухом людей Землі. Вона вичікувала, готова знищити чужих і незрозумілих для неї істот, що вдерлися в її володіння, як уже знищила одну з них.

Мельников міцніше стиснув рукоятку револьвера, пильно вдивляючись у найближчу до них групу рослин. Йому здалося, що під довгим листям щось ворушиться. Він інстинктивно посунувся ближче до Камова.

— Там щось є, — сказав він.

Камов пильно подивився в напрямі, куди показувала рука його супутника, потім несподівано підняв руку з пістолетом і вистрілив.

— Як бачите, нічого немає, — сказав він. — Стримуйте свої нерви. Тут справді моторошно.

Звук пострілу якось заспокійливо вплинув на Мельникова. Стало соромно за свою малодушність. Він засунув револьвер за пояс комбінезона і почав допомагати Камову.

Вони витягли із всюдихода лебідку і встановили її, з'єднавши двигун з акумуляторами машини гнучкими проводами. Камов узяв стальну жердину, загострену на кінці, і повільно пішов уперед, прощупуючи пісок. Грунт був грузький.

— Це не звичайне болото, як на Землі, — сказав він, — а щось інше.

Він ступив тільки п'ять чи шість кроків, як раптом жердина вислизнула з його руки і зникла в піску. Камов завмер на місці.

— Скидається на те, що під шаром піску є вода, — сказав він, — але ж на воді не може триматися пісок. Наше щастя, що вчора ми не потрапили на це місце. Всюдихід міг провалитися так само, як жердина. — Він відступив на крок. — Перевіримо, яка тут глибина. Давайте щось важке.

Мельников витягнув з машини довгий стальний стержень з гострим кінцем і кількома наскрізними отворами. До стержня прикріпили кінець троса і, обережно поставивши його на те місце, де зникла жердина, випустили з рук. Стержень швидко пішов униз. Трос, розмотуючись з барабана, заковзав по піску, зникаючи в безодні. По швидкості, з якою він опускався вниз, видно було, що стержень не зустрічає перешкод і падає вільно. Трос від лебідки до того місця, де був спущений стержень, поступово вгрузав у пісок, і, щоб стежити за ним, Камов і Мельников наблизилися до лебідки, яка стояла біля самого всюдихода. Через хвилину тисячометровий трос розмотався весь.

— Тут справжня безодня, — промовив Камов.

Він ввімкнув мотор — і барабан закрутився в зворотний бік, намотуючи на себе трос. В отворах стального стержня був такий же пісок, як і на поверхні.

— Він міг набитися в перші ж секунди, — сказав Камов. — Це не доводить, що пісок має кілометрову глибину. Але стержень зовсім сухий. Значить, під верхнім шаром води немає. Чому ж стержень падав так вільно? Спробуємо з іншим тросом.

Повторили спробу. На глибині тисяча триста двадцять метрів стержень зупинився. Витягнутий на поверхню, він приніс такий самий пісок.

Камов зв'язався по радіо з Бєлопольським і розказав йому все.

— Спробуйте в інших місцях, — порадив Костянтин Євгенійович.

«Болото» мало площу близько гектара. Ще три години Камов і Мельников виміряли його глибину, переходячи з місця на місце «берегом», не рискуючи проробити дослід на середині. Результати скрізь вийшли однакові. Створилося враження, що в цьому місці на поверхні Марса є глибокий колодязь, наповнений сипучим піском, який з невідомих причин ніде не має великої щільності. Вимірювання глибини з допомогою ехолота дало той же результат — 1320 метрів. Весь витягнутий пісок був ретельна упакований в металеві банки.

— З тим обладнанням, яке ми маємо, — сказав Камов, — нічого більше зробити не можна. Цю загадку розгадають наступні експедиції.

Вони вирішили взяти на «болоті» одну з рослин, які тут були набагато вищі, ніж біля зорельота, і могли мати іншу будову. Над усяке сподівання, це виявилося дуже важкою справою. Насамперед Камов прощупав грунт навколо обраної рослини і, переконавшись, що тут вони не рискують провалитися, почав відкопувати коріння. Мельников вартував, стежачи за місцевістю. Кілька разів вони мінялися місцями. Рослина мала безліч переплутаних між собою коренів, і це дуже їх втомлювало. Мельников запропонував вирвати рослину із землі за допомогою лебідки, але Камов рішуче відмовився від цього.

— Ми повинні доставити цю рослину на Землю цілою, — сказав він. — Лебідка може обірвати корені.

Через дві години напруженої роботи мета була досягнута. Марсіанську рослину обережно витягли і поклали на плоский дах всюдихода. Щоб вона не впала, її прив'язали широким ременем, який не врізався в стовбур і не міг його зім'яти. Корені були обережно складені. На зорельоті цей цінний вантаж покладуть в спеціально призначений холодильник, у якому доставлять на Землю, щоб там в лабораторіях ботанічного інституту старанно вивчити.

Кілька таких холодильників чекали на кораблі зразків марсіанської флори і фауни.

— Їдьмо далі! — сказав Камов. Він подивився на годинник. — Ми затрималися тут дуже довго. Треба поспішати.

Всюдихід, як і раніше, швидко помчав вчорашнім слідом.

— На цій планеті так багато загадок, — сказав Камов, — що наступні експедиції матимуть вдосталь роботи.

— Чому ми так мало пробудемо тут, Сергію Олександровичу?

— Я вже пояснював вам, чому. Ми повинні зустрітись із Землею у визначеній точці.

— Можна було інакше розрахувати маршрут.

— Ми тільки піонери, — сказав Камов. — Наша справа — скласти загальну картину того, що являють собою Венера і Марс. Докладне ознайомлення з ними…

Він не договорив. Попереду, метрів за п'ятдесят, прямо на дорогу вискочив з кущів величезний звір. Обидва мандрівники встигли помітити сріблясте хутро, що вкривало все тіло тварини, і довгу, схожу на пащу крокодила, морду.

Несподівано побачивши перед собою всюдихід, що швидко наближався, звір на мить притиснувся до землі і раптом гігантським стрибком зник у заростях.

Камов на повному ходу натиснув на гальмо правої гусениці. Круто розвернувшись, всюдихід врізався в кущі і, підминаючи їх під себе, помчав у погоню.

— Надіньте маску! — схвильовано крикнув Камов. — Тримайте апарат напоготові! Треба будь-що сфотографувати його!

Він несподівано і так різко загальмував всюдихід, що Мельников ударився головою об оглядове скло. — Ось він!

За двадцять кроків на березі озера притиснулась до землі тварина, яку вони переслідували. Вода заступила їй дорогу, примусивши зупинитися.

Мельников крутив ручку апарата. Камов швидко надів на нього і на себе кисневі маски.

Декілька секунд звір був нерухомий. Потім величезна паща широко і загрозливо розкрилася, оголивши кілька рядів гострих зубів трикутної форми. Від голови до кінчика волохатого хвоста тварина була завдовжки три— три з половиною метри. Тулуб, не товщий від тіла земного крокодила, спирався на три пари ніг, з яких передні дві пари були короткі, близько розташовані одна біля одної і мали гострі пазури, а задні, в багато разів довші, були зігнуті, як у коника. Мабуть, саме за допомогою їх звір міг робити такі величезні стрибки.

Він дивився на всюдихід круглими зеленуватосірими очима, з вузькими, як у кота, зіницями і несподівано, з силою розпрямивши задні ноги, стрибнув на нього з віддалі дванадцяти метрів. Мельников відкинувся назад під час цього несподіваного нападу.

Камов не розгубився. В самий момент стрибка він ввімкнув швидкість — і всюдихід рвонувся вперед, водночас повертаючи праворуч, щоб не попасти в озеро. Тіло звіра пронеслося над ним і впало на пісок ззаду.

Видно, розлютований невдачею, він блискавично повернувся на місці і стрибнув удруге. Цього разу стрибок досягнув мети. Всюдихід здригнувся від поштовху, Камов вимкнув мотор.

Звір був зверху, і вони чули, як його пазури, а можливо, і зуби, скреготіли об метал. З такими труднощами здобута рослина впала на землю, поламана і зім'ята.

— Приготуватися! — сказав Камов.

Мельников відклав набік кіноапарат і взяв у руки гвинтівку.

Всюдихід повільно пішов уперед. Але звір не стрибав з верху. Можливо, він був переляканий ніколи не пережитим почуттям руху. Хвіст звисав, досягаючи кінцем землі. Скрегіт зубів об метал припинився.

— Треба примусити його сплигнути, — сказав Камов.

Він натиснув на кнопку сигналу.

Ревіння сирени розітнуло німу тишу пустелі. Звір, видно, злякався і спробував зіскочити, але його пазури ковзнули по металу, і він важко впав на спину біля самої гусениці. Якусь мить Мельников бачив зовсім близько від себе світле хутро на череві тварини і її шість лап, які безпорадно ворушилися в повітрі. Звір вигнувся всім тілом, перевернувся і довгими, десятиметровими стрибками кинувся геть.

Камов збільшив швидкість — і всюдихід скоро наздогнав звіра. Ревіння сирени не припинялося, примушуючи марсіанську тварину, яка ніколи не чула такого звуку, мчати вперед не обертаючись, Камов відчинив переднє вікно.

— Стріляйте тільки без промаху, — наказав він. — Намагайтеся попасти в голову.

Мельников уважно стежив за кожним рухом тварини. Поривчасті стрибки звіра не давали можливості прицілитися.

— Так нічого не вийде, — сказав він.

— Коли-небудь він же втомиться, — відповів Камов.

— Невідомо, коли це буде. Ми можемо врізатися в друге болото.

— Гаразд! Спробуємо інший спосіб.

Камов вимкнув сирену. Раптова тиша примусила звіра зупинитися і повернути голову. Всюдихід зупинився за три кроки від нього. Промахнутися було неможливо, і Мельников вистрілив.

— Здається, влучив, — сказав Камов. Обидва пильно стежили за звіром.

— Я цілив йому межи очі, — сказав Мельников. Вони почекали кілька хвилин, потім обережно підійшли, тримаючи зброю напоготові.

Та звір був мертвий: куля попала точно межи очі.

— Це доводить, — сказав Камов, — що у марсіанських тварин мозок розташований так само, як у земних.

— Якщо у них взагалі є мозок, — зауважив Мельников.

— Про це ми дізнаємося, коли доставимо його на Землю.

— Вдало все це вийшло.

— А рослина загинула.

— Так, доведеться діставати нову.

Вони говорили уривчасто від хвилювання, що їх охопило. Біля їхніх ніг лежала тварина, яка народилася і виросла на Марсі, результат, мабуть, довгого розвитку життя на цій планеті, розвитку, що пройшов невідомими шляхами. Що є спільного у цього звіра з тваринами Землі? У чому відмінність його організму від організму таких схожих на нього зовні земних звірів, які живуть зовсім в інших умовах? Які таємниці природи відкриває вченим дослідження цієї істоти, убитої земною кулею?

— Чи зможемо ми удвох витягти її на дах всюдихода?

— Спробуємо!

Але й менша сила ваги на Марсі не допомогла справитися з тушею. Звір був дуже важкий для двох чоловік. Лебідка не могла допомогти, бо в них не було нічого придатного для влаштування похилого помосту.

— Доведеться тягти його до зорельота волоком, — сказав Камов.

— Пісок обдере шкуру. А чи не краще з'їздити за дошками.

— Небезпечно залишати його тут. Може, забредуть його родичі, а ми не знаємо, їдять вони своїх чи ні. Не можна допустити, щоб цей щасливий випадок закінчився невдачею.

— Їдьте самі, — сказав Мельников. — А я залишусь стерегти його.

Камов навіть не відповів. Він глянув на свого товариша і злегка знизав плечима.

— Нічого іншого не залишається, як тільки тягти волоком, — сказав він. — Вживемо всіх заходів, щоб не зіпсувати шкуру.

Камов увійшов у машину і довго говорив з Бєлопольським.

— Костянтин Євгенійович згоден зі мною, — сказав він. — Якщо ми підкладемо під нього сидіння машини, то на тихому ходу все буде добре.

Так і зробили. Чотири сидіння всюдихода були скріплені між собою, і на цей м'який шкіряний поміст з допомогою лебідки витягли тушу. Ця операція тривала понад годину.

— До американського корабля сьогодні не встигнемо, — сказав Мельников.

— Встигнемо завтра.

Зворотний шлях забрав шість годин. Всюдихід ішов з найменшою швидкістю. Часто доводилось зупинятися, скріплювати частини імпровізованого причепа, які розходилися, поправляти на ньому сповзаючу тушу звіра.

Сонце хилилося до заходу, коли змучені мисливці добралися, нарешті, до корабля. Перенести вбиту тварину в холодильник теж було нелегко. Камов рішуче відмовився покликати на допомогу Бейсона, і вони втрьох мучилися, аж поки не стемніло.

— З п'яти днів минуло три, — сказав Камов, коли важка операція була закінчена, — а ми зробили дуже мало.

— Надолужимо як слід в останні два дні, — відповів Бєлопольський. — По суті зроблено не так вже й мало. Привезти на Землю цю ящірку — велика перемога.

— Як ви сказали? Ящірки?

— Так. Стрибаюча ящірка. По-моєму, така назва найбільше пасує цій тварині.

ПІЩАНА БУРЯ

На четвертий день перебування зорельота на Марсі Бєлопольський і Мельников встали за годину до схід сонця. Було помічено, що кожного ранку біля корабля з'являлися маленькі звірята, схожі на земних зайців. Камов наказав будь-що застрілити хоча б одного з них. Озброївшись гвинтівками із снайперськими прицілами, обидва товариші, як тільки показався краєчок сонця, вилізли на крило зорельота. Чекати довелося недовго. Як і напередодні, «зайці» з'явилися з першими променями денного світила. П'ятеро звірят довгими стрибками підскочили до берега озера.

Два постріли пролунали одночасно — і два «зайці» стали здобиччю мисливців.

Задоволені собою, Бєлопольський і Мельников повернулися на корабель; і другий холодильник прийняв на зберігання ще двох представників марсіанської фауни.

Камов квапив із сніданком. Треба було з'їздити до американського зорельота і по дорозі дістати другу болотну рослину замість поламаної ящіркою.

— На це можна витратити не більше п'яти годин, — сказав він.

— Як вийде, — зауважив Бєлопольський. — Досі ні один день не минув без марсіанських сюрпризів.

Він був похмурий і сердився. Четвертий день він мав залишатися на кораблі. Обставини склалися так, що Камову доводилося щодня робити подорожі на всюдиході, а Костянтинові Євгенійовичу дуже хотілося побачити своїми очима природу Марса.

— Скрізь те саме, — потішав його Камов. — Природа Марса скрізь однакова.

— Так не буває, — відповідав Бєлопольський. — Природа нескінченно різноманітна.

— Завтра, — пообіцяв Камов, — ви з Борисом Миколайовичем обстежите місцевість на північ і на схід від корабля. Ввечері ми вилетимо з Марса.

Ці слова заспокоїли Бєлопольського, і він вийшов провести своїх товаришів у третю подорож в звичайному настрої.

— Не затримуйтеся! — сказав він на прощання. Всюдихід швидко пройшов п'ятдесят кілометрів, що відділяли зореліт від «болота». Камов і Мельников весь час розмовляли про вбиту вчора «ящірку».

— Цікава тварина, правда, Борисе Миколайовичу? — говорив Камов. — Тіло як у ящірки, задні ноги — коника, паща — крокодила, очі — кота, а хутро, як у білого ведмедя. Коли-небудь одна з наступних експедицій зловить таке чудовисько живим і доставить на Землю.

— Ця тварина не зможе дихати нашим повітрям, густішим, ніж на Марсі.

— Зроблять спеціальний ящик з розрідженим повітрям, а годувати її можна хоча б кроликами.

— Я хотів би взяти участь у такому полюванні, — сказав Мельников.

— Ви погодилися б ще раз летіти на Марс?

— Не тільки на Марс, а куди завгодно.

— Це добре! Нагода буде ще не раз. Космічні рейси тільки починаються. Але, щоб ваша участь в них була корисною, треба наполегливо вчитися.

— Я саме так і збираюся зробити, — відповів Мельников.

— Правильно. Коли-небудь ви станете справжнім «зоряним капітаном». — Камов усміхнувся, пригадавши титул, що його дали американські газети Хепгуду.

Чи то завдяки вчорашній практиці, чи, може, тому, що трапилася «легка» рослина, але вони затрималися на «болоті» менше години і, навантаживши на дах всюдихода свою здобич, помчали далі по шляху, перерваному вчора появою стрибаючої ящірки.

Годинник всюдихода показував десяту годину ранку, коли на горизонті появився силует американського зорельота. Через дві хвилини вони були коло нього. Камов зупинив всюдихід на тому ж місці де й першого разу.

— Який він маленький! — сказав Мельников, з цікавістю розглядаючи корабель.

— Невеликий! Камов уважно подивився навкруги. На перший погляд, нічого не змінилося за ці два дні. Рештки годинника і розбита лампа лежали на тому ж місці. Двері зорельота були зачинені. Але, придивившись, він помітив численні сліди на піску, а ще більше — на крилі корабля, яке було дуже подряпане.

— Тут були звірі, — сказав він. — І гадаю, що не один, а декілька. Треба дуже оберігатися. Вони можуть бути десь поблизу. Ці волохаті стрибаючі ящірки дуже небезпечні. — Він замислився. — Шукати останки тіла Хепгуда будемо, не виходячи з машини. Вікна доведеться відчинити. Зброю тримати напоготові. Якими кулями вона заряджена?

— Розривними.

— Тоді все гаразд. їдьмо.

Всюдихід повільно рушив уперед. Старанний огляд місцевості поблизу зорельота тривав майже годину. Навколо все було спокійно. Жоден звір не появлявся, хоч на піску часто видно було сліди.

Розшуки не дали ніяких наслідків.

Вони повернулися до корабля. Треба було поспішати.

По черзі виходячи з машини, вони викопали лопатами глибоку яму. Кирки не довелося пускати в хід.

Камов підібрав рештки годинника і лампу. Потім він зайшов у зореліт і поклав біля пульта управління великий конверт з сургучною печаткою. У ньому був акт про приліт американців на Марс і опис загибелі командира корабля — Чарльза Хепгуда. Акт написав Камов російською і англійською мовами і підписав його він сам і Бейсон.

Розшукавши американський прапор, про який говорив Бейсон, Камов узяв невеликий металевий ящик і, поклавши в нього останки Хепгуда, вийшов з корабля, зачинивши за собою двері.

Загорнуту в зоряний прапор «труну» опустили в яму і засипали, зробивши над нею невеличкий горбок.

Більше тут нічого було робити, і Камов зайняв своє місце біля руля всюдихода. Було близько години дня. Через півтори години вони будуть дома.

Всюдихід рушив з місця.

Оглянувшись на американський корабель, Мельников помітив, що позаду нього поверхня озера потемнішала і на ній з'явилися великі брижі.

— Починається вітер, — сказав він.

Камов подивився на небо. Воно було, як завжди, темносинє з виблискуючими де-не-де зорями. Майже в зеніті, недалеко від Сонця, блищав Деймос — другий супутник Марса. Жодної хмарки не було видно.

— Три дні було безвітряно, — сказав він. — Нічого дивного немає, якщо це затишшя припинилося. На Марсі повинні бути вітри.

Почулося клацання у гучномовці і голос Бєлопольського:

— Сергію Олександровичу, ви мене чуєте?

— Добре чуємо, — відповів Камов.

— Де ви зараз?

— Біля американського зорельота. Тільки що від'їхали од нього.

— Яка у вас погода?

— Піднявся невеликий вітер.

Було чутно, як Бєлопольський про щось запитав Пайчадзе.

— Ми просимо вас їхати якнайшвидше. За всіма ознаками має бути піщана буря.

— Гаразд, Костянтине Євгенійовичу.

— Арсен Георгійович запитує, чи не вважаєте ви, що безпечніше повернутися на американський корабель і перечекати в ньому?

— Ні, — відповів Камов. — Невідомо, скільки часу триватиме ця буря. Якщо ми залишимо всюдихід, його що-небудь може пошкодити або засипле піском. Це викличе великі ускладнення. Я вірю в машину. Доберемося благополучно.

Всюдихід швидко помчав уперед. Шипи гусениць злилися в сяючі смуги. Вітер дув прямо назустріч, але потужна машина, здавалося, «не помічала» цього.

— Ці бурі небезпечні? — запитав Мельников і, бачачи, що Камов не відповідає, напружено вдивляючись вперед, говорив далі: — Костянтин Євгенійович казав мені, що піщані бурі Марса не можуть завдати шкоди всюдиходу. До того ж бурі може й не бути.

— Бєлопольський рідко помиляється, — промовив Камов.

Вітер поступово дужчав. Легкий піщаний пил піднявся у повітрі, закривши горизонт туманним серпанком.

— Буря зовсім близько, — застеріг Камов.

І, ніби на підтвердження його слів, різкий порив вітру здійняв попереду всюдихода цілу хмару піску і кинув у вікна.

Знову клацнуло радіо.

— Говорить Бєлопольський.

— Слухаємо вас.

— До зорельота наближається із сходу величезна піщана стіна. Вона рухається швидко. Ми побоюємося, що ви не встигнете добратися до корабля. Чи проминули ви болото?

— Ні ще.

— Далеко від нього?

— Кілометрів за двадцять.

— Добре було б проминути його до бурі. Арсен Георгійович каже, що це найнебезпечніше місце.

— Я гадаю, що встигнемо. Хвилин через дванадцять будемо біля болота.

— Думаю, що буря пронесеться швидко, — сказав Бєлопольський.

— У всякому разі не швидше, ніж через дві-три години. Пригадайте, що ви самі писали у своїй книзі про бурі на Марсі. — Камов засміявся. — Ось тепер ми перевіримо ваші обчислення.

— Я був би радий, коли б помилився.

— Боюсь, що ви не помилилися. Далі говоритиме з вами Борис Миколайович.

— Далеко ще до болота?

— Кілометрів з десять.

— Хмара за один кілометр від корабля, — сказав Бєлопольський. — Вона рухається з дивовижною швидкістю. — І за мить додав: — Крізь вікна вже нічого не видно. Стало зовсім темно.

Ні Камов, ні Мельников нічого не відповіли. Потім Мельников швидко кинув у мікрофон:

— Бачимо хмару. До болота три кілометри.

На горизонті, від краю до краю, швидко піднімалася велетенська стіна. Це була суцільна маса піску, яку вітер підняв і ніс з неймовірною швидкістю прямо назустріч всюдиходу. До цієї зустрічі лишилися лічені секунди.

Камов добре розумів, що коли всюдиходу вдасться проминути болото, небезпека значно зменшиться. В темряві, яка мала зараз настати, болото являло жахливу загрозу.

Хмара швидко наближалася. Було видно, як попереду неї шалено крутилися піщані смерчі.

Камов уже бачив слід, що огинав болото.

Ще!.. Ще трохи!

Мельников усім тілом нахилився вперед, наче цим рухом міг допомогти потужному моторові.

Всюдихід був від місця повороту на такій же віддалі, як і зловісна стіна бурі. Хто швидше домчить до болота? Це могло вирішити питання життя або смерті.

— Спасибі, друзі! — голосно сказав Камов, коли всюдихід, блискавично зробивши широке півколо, вилетів на пряму дорогу до зорельота, прокладену його ж гусеницями.

— Кому ви? — запитав Мельников.

— Уральським робітникам. Тим, хто зробив наш чудовий мотор.

Страшне місце залишилося позаду. Тепер тільки б не збитися з дороги в темряві.

І, немов помщаючись за цю перемогу, страшенний вихор налетів на всюдихід. Швидкість одразу ж упала до сорока кілометрів на годину. Непроникна темрява оповила все навкруги. Важкі маси піску, б'ючись об вікна всюдихода, скрипіли на шибках, неначе хтось тер їх наждачним порошком.

— Попросіть дати маяк, Борисе Миколайовичу.

І, наче почувши його прохання, на щитку спалахнуло тьмяне зелене коло з виразною чорною смугою посередині.

— Молодець! Сам догадався, — сказав Камов. Тепер тільки потрібно дотримуватися напрямку, щоб чорна смужка не розширювалася, не ставала тьмяною. Це означатиме, що всюдихід ухилився від прямого шляху. Решту зроблять мотор і міцні стінки машини.

— Як справи, Борисе Миколайовичу? — запитав він.

— Все гаразд, Сергію Олександровичу! Шкода, що не можна сфотографувати цю бурю.

— Кому що! — засміявся Камов. — Боюсь, що при такому «яскравому» освітленні плівка зіпсується.

Буря шаленіла навколо них. Неначе природа Марса лютувала, що не може справитися з маленькою сміливою машиною, яка прибула сюди з далекої Землі і вперто рухається вперед наперекір стихії.

Непроглядна чорна ніч оточувала їх. Дивно було усвідомлювати, що десь за межами бурі сяє сонце, що все це відбувається серед дня. Мельников спробував ввімкнути прожектор, встановлений зверху на всюдиході, але переконавшись, що промінь світла не в силі пробити щільну завісу піску, вимкнув його.

Прилади, що світилися голубуватим світлом на щитку управління, були єдиним місцем, на якому могло відпочити око в цій гнітючій темряві.

— Ви не боїтеся, що пісок наб'ється у підшипники ведучих коліс? — запитав Мельников.

— Ні, — відповів Камов. — Не боюся. За вказівкою Бєлопольського і під його безпосереднім наглядом під час випробування на заводському стенді всюдихід спеціально піддавали тривалій дії сильного струменя найдрібнішого піску. Пильний огляд після цього показав, що жодна піщинка не потрапила у ведучі частини.

Минуло майже півгодини.

Попереду, у чорній темряві, несподівано спалахнула малесенька яскрава точка.

— Прожектор! — вигукнув Камов. — Значить, ми зовсім близько від зорельота.

— Дивно, що прожектор видно в таку бурю.

— Чотириста кіловат. Це ж мало не авіаційний маяк.

Мельников ввімкнув мікрофон.

— Бачу прожектор, — сказав він.

— Чудово! — відповів Бєлопольський. — Ми засвітили його п'ятнадцять хвилин тому. Отже, ви зовсім близько. Добре бачите?

— Абсолютно все.

— Як працює всюдихід?

— Чудово! Сергій Олександрович просить вимкнути радіомаяк.

— Вимикаю!

Машина сповільнила хід. Корабель був десь зовсім близько.

Прожектор горів яскравою зіркою, і в його світлі було невиразно видно піщинки, що кружляли за вікном.

Буря не тільки не стихала, а ставала ще лютішою. Але вони були вже поза небезпекою. Всюдихід підходив до зорельота.

Промінь світла невловимою ниткою зв'язав його з зорельотом, з друзями, які нетерпляче ждали за міцними стінами.

ПАМ'ЯТНИК

Вийти із всюдихода виявилося не так просто. Ураган звалював з ніг, не даючи ступити й кроку. Як тільки всюдихід зупинився, його миттю засипало піском до самих вікон. Зореліт, що був зовсім близько, ледве виднівся. Тільки прожектор своїм яскравим світлом давав змогу трохи орієнтуватися.

Камов під'їхав на машині впритул до корабля, поставивши її під захист його лівого борту. На його прохання,

Бєлопольський трохи висунув крило — І тепер всюдихід був прикритий зверху.

Двері вихідної камери були прямо напроти дверцят машини. Перехід на корабель в цих умовах був уже безпечний, і мандрівники один за одним залишили всюдихід.

Корабель лежав на землі.

Колеса, так само як і крила, прибрали всередину, щоб зменшити площу опору вітрові. Двері були низько над землею, — не довелося навіть скористатися сходами.

Опинившись всередині і знявши маску, Камов одразу ж підійшов до Пайчадзе. За всю подорож він ні разу не говорив про нього, та Мельников догадувався, що лікар весь час думав про свого пацієнта. Поранений почував себе добре. Змінивши перев'язку, Камов примусив Пайчадзе поміряти температуру і тільки тоді заспокоївся.

— Здається, все закінчиться благополучно, — сказав він. — Післязавтра на час старту ви вже будете здорові.

— З таким пораненням, — відповів астроном, — на війні я не покинув би бою.

— Це інша річ, — сказав Камов. — Війна з природою повинна відбуватися без жертв.

Буря тривала ще півтори години і вщухла так само несподівано, як почалася. Піщана стіна промчала мимо зорельота і швидко зникла за горизонтом. Кілька хвилин ще дув вітер, але скоро і він перестав. Місцевість навколо корабля набула такого ж вигляду, як і вранці.

— Дивно! — сказав Бєлопольський. — Коли б ми проспали цю бурю, то нізащо не повірили б, що вона взагалі була.

Справді, навкруги не видно було навіть найменших слідів урагану. Шар піску, що вкривав грунт, здавався непорушним. Густі зарості рослин стояли, як і раніше, і навіть біля їхнього коріння не було піщаних наносів. Тільки біля правого борта зорельота височів величезний горб, що закрив усі вікна з цього боку.

— Піднімайте корабель! — сказав Камов.

Мельников натиснув кнопку на пульті. Почав працювати мотор, і колеса вийшли із своїх гнізд. Зореліт повільно піднявся. Пісок, навіяний на борт, розсипався, і вікна стали вільними.

І з цього боку все було, як і раніше. Так само блищала нерухома поверхня озера. Здавалося, що не вода, а ртуть наповнювала його низькі береги.

— Вітер зовсім стих, — сказав Камов. — Природа Марса примусить наших вчених-метеорологів поморочити собі голову.

— Ботанікам теж буде багато роботи, — зауважив Бєлопольський. — Очевидно, рослини притиснулися до землі під час бурі. Але як могли зігнутися такі товсті стовбури? Їхня будова, мабуть, інша, ніж у земних рослин.

— Все тут інше, — сказав Камов, — Тільки зовнішнім виглядом природа Марса нагадує Землю, а насправді її еволюція йшла, мабуть, зовсім не таким шляхом, як на Землі. Для вченого будь-якої спеціальності тут надзвичайно широке поле для досліджень.

— А наша рослина?! — вигукнув раптом Мельников, кидаючись до вікна.

— Невже доведеться втретє їхати за цим клятим кущем? — хвилювався Камов.

Але тривога була марна. Рослина, про яку вони зовсім забули під час бурі, лишилася на місці. Через декілька хвилин її, очищену від піску, поклали в холодильник.

Сонце мало зайти ще нескоро. Решту дня присвятили встановленню пам'ятника, який, за планом експедиції, треба було поставити там, де сів корабель. Ця робота забрала кілька годин, працювали всі члени екіпажу, крім Пайчадзе, якому Камов категорично заборонив виходити із зорельота. Бейсон сидів замкнений в каюті; було вирішено, що він вийде з неї тільки тоді, коли корабель залишить Марс.

Для пам'ятника обрали місце поряд із зорельотом, на невеликій полянці, оточеній з усіх боків густими заростями. Від середини поляни до найближчих кущів було понад двадцять метрів, так що поява стрибаючої ящірки не могла лишитися непоміченою. Всі, хто працював, були добре озброєні.

Пайчадзе настояв на тому, щоб йому дозволили влаштуватися у вихідній камері біля відчинених дверей. З цієї висоти добре видно було місцевість, і поява такого великого звіра не могла випасти з його уваги. А його самого захищав всюдихід, що стояв напроти дверей.

Тепер зореплавці могли спокійно працювати. Несподіване утруднення виникло під час вивантажування з корабля тонких стальних паль, які треба було забити в землю, щоб пам'ятник на піщаному грунті планети стояв міцно. Кожна з них була завдовжки дванадцять з половиною метрів; винести їх через вихідну камеру не можна, бо у вузькому коридорі ніяк було розвернутися. Довелося скористатися люком у приміщенні обсерваторії. Через цей люк учасники польоту пройшли в зореліт на Землі, коли вихідна камера була закрита конструкціями стартової площадки.

Чотири палі були перенесені в обсерваторію, а круглі двері у внутрішні приміщення щільно зачинені. Колеса сховали всередину, і люк опинився низько над землею. Камов, залишившись в обсерваторії, передав товаришам один за одним важкі сталеві стержні. Зачинивши люк, він відновив повітря в приміщенні і, знову піднявши корпус зорельота, вийшов з нього.

— Недогляд! — сказав він. — Під час конструювання корабля треба було передбачити цю обставину.

Забивати палі навіть тут було нелегко. На Землі ця робота взагалі була б не під силу трьом чоловікам. Але менша сила ваги на Марсі допомогла справитися з усіма труднощами.

За допомогою електролебідки першу палю підняли і встановили вертикально. Стоячи на легких алюмінійових драбинках, Мельников і Бєлопольський закріпили на її кінці важкий молот. Так само, як і лебідка, він приводився в дію електричним струмом, що подавався від акумуляторів всюдихода. Молот важив на Землі майже триста кілограмів, але тут його вага зменшилася до ста десяти. Та й цього було досить; тільки напруживши всі сили, вони вдвох підняли його на таку висоту.

Забивати палю мусили дуже обережно. В піщаний грунт вона входила після кожного удару на півметра. Удержувати молот за таких умов було дуже важко. Камов вмикав струм, даючи молоту зробити один-два удари, і одразу ж вимикав його, після чого Мельников і Бєлопольський опускалися на декілька східців нижче. Так тривало доти, поки весь стержень не заглибився в пісок.

Після короткого відпочинку почали забивати другу палю. Нарешті забили й останню, четверту. На палі поклали товсту стальну плиту і міцно загвинтили болти. Фундамент пам'ятника готовий. Зробити все інше було вже легше.

На восьму годину вечора роботу закінчили.

На піщаній площадці, серед химерних сіросиніх рослин, піднявся на довгі роки триметровий обеліск із нержавіючої сталі. На його вершині в променях призахідного сонця сяяла рубінова зірка в золотій оправі.

Схвильовано і гордо дивилися на пам'ятник його будівники. Подих Вітчизни долинув до них через безкраї простори, які подолав їхній корабель, щоб тут, на далекій планеті, залишити цей символ великої наукової перемоги.

СКЕЛЯ

На північ і схід від зорельота місцевість нічим не відрізнялася від оглянутої раніше західної сторони. Створювалося враження, що природа Марса скрізь однакова, принаймні в тій частині планети, де сів корабель. Порівнюючи це з тим, що вони бачили з вікон під час польоту над Марсом, радянські вчені прийшли до висновку, що планета — майже суцільна пустеля. «Стрибаючі ящірки» і «зайці» були, очевидно, єдиними представниками тваринного світу.

Таким здавався Марс першим людям, що прибули на нього з Землі.

Та чи був він таким насправді? На це запитання могло відповісти тільки майбутнє.

«Для розвитку життя, — сказав якось Бєлопольський, — вирішальне значення має кількість енергії, яку дістає планета від центрального світила — Сонця. Процес еволюції цілком залежить від цього фактора. Зовсім не обов'язково вважати, що на всіх планетах, на яких виникло життя, цей процес повинен привести до появи істоти, подібної до людини. Марс завжди діставав сонячної енергії значно менше, ніж Земля. Цілком логічно припустити, що на ньому еволюція йшла набагато повільніше, ніж на Землі, і не привела до появи високо-розвинутої істоти. На Землі, де умови кращі, ніж на Марсі, бо вона дістає більше сонячної енергії, цей процес ішов швидше. На Венері, яка перебуває в ще кращих умовах, він повинен піти ще швидше; і цілком можливо, що життя на Венері випередить земне життя. Природа нескінченно різноманітна і, як ми бачимо на прикладі Марса, пристосовується до всяких умов».

Камов згадав ці слова Костянтина Євгенійовича, коли з вікна всюдихода бачив одну й ту ж картину марсіанської рівнини.

Всюдихід ішов на південь, в краї, ще не оглянуті ними. Сьогодні вранці Мельников і Бєлопольський зробили тригодинну подорож на північ і схід, але не знайшли нічого нового. Камов вирішив завершити намічену програму і сам подався в останню екскурсію.

— Ця подорож, — сказав він своїм друзям, — має більше формальний характер. Я їду просто для очистки совісті, щоб ніхто не міг сказати, що ми не виконали свого плану. Робота на Марсі закінчена. Нема чого даремно рискувати двома членами екіпажу.

— Одним також, — сказав Пайчадзе.

— Нічого зі мною не станеться, — відповів Камов. — Я не поспішаючи проїду кілометрів сто і повернуся назад. Треба ж дізнатися, що знаходиться на південь від нас. А коли щось трапиться, — додав він, — то Борис Миколайович добре допоможе Костянтинові Євгенійовичу. Одному буде важко, оскільки Арсен Георгійович вибув із строю.

Ніякі докази не допомогли: Камов стояв на своєму. Його товариші зрозуміли, що сперечатися марно, і знехотя погодилися відпустити свого командира самого.

Бєлопольський тільки взяв з нього слово, що ні за яких обставин Камов не вийде з машини.

Всюдихід рухався з середньою швидкістю сорок кілометрів на годину, і Камов пильно вдивлявся вперед, щоб не прогавити «болото». Місцевість поступово, але помітно знижувалася. Частіше траплялися озера, і рослини здавалися тут вищими, ніж поблизу стоянки зорельота. Камов помітив, що зарості ставали дедалі густішими і більшими. Якщо далі вони стануть суцільною стіною, то доведеться повернути назад. Продиратися крізь них — необережно. Поки що піщані проміжки між рослинами досить великі, і всюдихід міг, маневруючи, іти вперед. Поле зору було широке, і Камов не боявся несподіваного нападу ящірки. Слідів цих звірів він ніде не помічав.

Минула ще година. Всюдихід уже відійшов од зорельота на сімдесят кілометрів. Час повертати назад. Дві години потрібно для того, щоб розібрати і повантажити всюдихід. Рівно о 8 годині зореліт залишить Марс. Мабуть, і ця остання подорож не дасть нічого нового.

Камов зупинив машину і озирнувся навкруги. Одне й те саме.

Ввімкнувши мікрофон, він повідомив на корабель, що вирушає назад.

— Я поїду іншою дорогою, — сказав він. — Через годину дайте маяк.

Він повернув всюдихід на схід. Обстеживши місцевість в цьому напрямку на двадцять кілометрів і не побачивши нічого, вартого уваги, Камов рішуче повернув на північ, «додому».

Як і раніше, уважно, але вже без будь-якої надії побачити щось нове, відмінне од баченого пейзажу, Камов спостерігав, як перед вікнами всюдихода змінювалися добре знайомі, одноманітні картини марсіанської пустелі.

Ось промайнуло невелике озеро, оточене пишними великими кущами сіросиніх рослин. Само по собі воно дуже красиве, але погляд не зупиняється на ньому. Десятки точнісінько таких самих озер вже траплялися на шляху. Ось невелика галявина, як дві краплі води схожа на ту, де вони поставили пам'ятник. Поєднання жовтого, сірого і синього кольорів теж красиве, але вони бачили сотні таких галявин.

Паралельно з шляхом всюдихода з'явився довгий ланцюжок виразно окреслених слідів. Камов зменшив швидкість і уважно роздивився їх. Це сліди стрибків «ящірки» — огидного волохатого звіра з мордою крокодила — владики Марса. Чи давно пройшов тут звір? Це визначити неможливо. Може, добу тому, а може, за кілька хвилин до появи всюдихода. На твердому піску сліди зберігаються довго. Можливо, що десь зовсім близько котячі очі стежать за машиною і довгі, зігнуті, як у коника, задні ноги напружились, готові до стрибка.

Скільки загадок ховає в собі організм тварини! Як улаштований її дихальний апарат? Вона дихає розрідженим повітрям, з дуже невеликим вмістом кисню. Жодна земна тварина не могла б жити тут. Величезні стрибки звіра, що кидають його тіло на дванадцять метрів, потребують великої енергії. Звідки він бере цю енергію?

А загадка «болота»? Грузька трясовина, на якій однак ростуть рослини і незрозуміло як тримається пісок.

Багато, дуже багато загадок має розв'язати наука на цій планеті, життя якої пройшло своїми, відмінними од життя Землі шляхами.

Камов згадав Венеру. Там, мабуть, менше загадкового. З усього, що вони бачили за час короткого перельоту над планетою, можна зробити висновок, що її розвиток іде паралельно з розвитком Землі.

Недарма астрономи назвали Венеру «сестрою Землі», а Марс — «загадковою планетою».

Думки Камова були перервані появою праворуч від його шляху, на відстані близько кілометра, невеликого пасма чи то скель, чи то горбів. Він так звик до рівної місцевості, що мозок не одразу сприйняв незвичну картину. Горби на Марсі! Вони не могли бути піщаними. Вітри давно б зрівняли їх. Отже, це скелі. Досі на, планеті не зустрічалося жодного каменя.

Всюдихід швидко подолав невелику відстань. Камова все дужче і дужче охоплювало хвилювання.

Нарешті! Нарешті перед ним щось відмінне від того, що вони бачили досі!

У розташуванні кам'яних виступів (він уже ясно бачив, що вони зовсім голі, без піску) Камов вбачав якийсь поки що невловимий порядок. Може, це залишки якої-небудь споруди розумних мешканців планети?

Всюдихід наблизився до скель, що мали висоту від п'яти до п'ятнадцяти метрів. Їх було кілька десятків, розташованих на площі близько одного гектара. Камов уважно роздивлявся найближчий до нього камінь. Схоже на біотитовий граніт. Ось чому він подумав спочатку, що це піщані горби! Бурий колір каміння зливався з кольором пустелі. Можливо, що це останні залишки гірського хребта, який колись височів над цією місцевістю. Треба якнайретельніше зафіксувати фотоапаратом кожну скелю. Це має величезне значення для науки. Можливо, це допоможе земним ученим розгадати, що являли собою ці скелі у далекому минулому. І, звичайно, необхідно взяти з собою зразки цього граніту.

Він повільно вів всюдихід уздовж зовнішньої межі гранітного пасма, по кілька разів фотографуючи кожну скелю. Вони стояли так близько одна коло одної, що всюдихід не міг проїхати між ними. Чи був у їхньому розташуванні якийсь порядок, як це спочатку йому здалося, чи вони розкидані з властивою природі хаотичністю, Камов визначити не міг. А відповідь на це питання мала величезне значення. Що це — природне утворення чи до невпізнання зруйнована часом невідома споруда зниклих мешканців планети?

«Я мушу з'ясувати це питання що б там не було! — думав Камов. — Якщо вилізти на одну із скель, розташованих посередині, то можна сфотографувати все зверху, у плані. Це дуже допоможе розібратись у загальному розташуванні гранітних виступів і, можливо, дати відповідь».

Він подивився на годинник. Часу залишалося в обріз.

«Нічого! — вирішив він. — Я можу вернутися по старому сліду. Знайомою дорогою можна розвинути повну швидкість. Це зекономить мені принаймні годину. Цей час можна використати».

Клацнув приймач, і почувся голос Бєлопольського:

— Говорить зореліт.

— Слухаю!

— На ваше прохання включаю маяк.

— Не треба! — сказав Камов. — Я вирішив повернутися старим шляхом.

— Чому?

— Всюдихід стоїть біля підніжжя гранітних скель. Мені довелося витратити багато часу, оглядаючи їх.

У гучномовець ясно було чути здивовані вигуки.

— Скель? — перепитав Бєлопольський. — Де ви їх виявили, Сергію Олександровичу?

— Приблизно за вісімдесят кілометрів од зорельота, на південь. Я сфотографував їх майже всі, але необхідно вияснити, що це таке — природне утворення чи рештки споруди. Для цього мені треба проникнути всередину зайнятої скелями площі. На всюдиході це неможливо.

— Значить, ви хочете вийти з машини? — запитав Бєлопольський.

— Це цілком необхідно. Крім того, треба зібрати зразки.

Декілька секунд радіо мовчало.

— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — це сказав Пайчадзе.

— Звичайно! — відповів Камов. — Але немає ніяких підстав турбуватися. Місцевість абсолютно мертва. Ждіть мене через дві години.

«Чи не роблю я помилку? — подумав він, але одразу ж відігнав цю думку. — Що може мені загрожувати? Звірі? Але чому вони мусять появитися саме зараз, якщо досі їх не було? З усього видно, що ми з Мельниковим зовсім випадково зустріли «стрибаючу ящірку» вдень. Очевидно, ці небезпечні звірі виходять полювати тільки ночами».

Камов добре пам'ятав, що очі тварини мають характерну будову зіниці, типову для нічного хижака.

Що ж іще може йому загрожувати? Очевидно, нічого.

Уважно перевіривши зброю, Камов ретельно закріпив на спині резервуар з киснем, міцно затягнувши ременя, щоб він не заважав під час підйому на скелю. Ця скеля стояла метрів за п'ятдесят від всюдихода і була не менше десяти метрів заввишки. З її вершини мав відкритися широкий круговид. Скеля була дуже зруйнована часом, але це могло тільки допомогти справитися з крутим підйомом. На всякий випадок, Камов узяв з собою довгу вірьовку.

«Невистачає тільки альпенштока, — подумав він. — Але альпінізм на Марсі має бути легшим, ніж на Землі».

Він надів маску і вийшов з машини, щільно зачинивши за собою двері.

Підійшовши до наміченої скелі, Камов зблизька побачив, що підйом на вершину цілком можливий, хоч скеля і дуже крута. Час зруйнував її, вкривши глибокими тріщинами. В багатьох місцях відкололися великі куски граніту. Майже на самій вершині утворився виступ, на який можна було спробувати накинути петлю вірьовки. Це значно полегшить підйом.

З другого кидка спроба закінчилася вдало. Петля міцно зачепилася за виступ. Камов почав підніматися вгору. Його тіло важило тут тільки близько тридцяти кілограмів, але все ж він не думав, що підйом, який здавався дуже важким, насправді виявиться таким легким. За кілька хвилин Камов досяг вершини. Стояти тут було неможливо, і він ліг, упираючись ногами в той самий виступ, на який накинув свою петлю.

З цієї висоти добре було видно всю панораму скель. Камов одразу зрозумів, що ніякого порядку в їх розташуванні немає. Це було природне утворення. Поборовши своє розчарування, він зробив кілька знімків і обережно повернувся, щоб сфотографувати другий бік. Біля підніжжя скелі, на яку він виліз, був пустий простір поперечником у двадцять — двадцять п'ять метрів. Подивившись униз, Камов відчув, як неприємний холодок пробіг по його спині. На всьому просторі цього вільного від скель місця тьмяно блищало знайоме йому сріблясте хутро.

«Ящірки»!

Їх було дуже багато. Щільно, одна біля одної, вони лежали на піску і, мабуть, спали.

Дивно, що вони не почули його присутності. Адже він зовсім поруч з ними стояв біля підніжжя скелі. Може, ці марсіанські хижаки не мають нюху, який так високо розвинений у їхніх земних родичів? Треба якомога швидше тікати звідси, поки вони сплять. Сам того не підозрюючи, Камов потрапив у їхнє лігво, на місце, де ці тварини ховаються вдень. Варто прокинутися одній з них, побачити його — і шлях униз буде відрізаний.

Камов швидко зробив кілька знімків. Він не стримався, щоб не сфотографувати і сплячих ящірок. Коли б унизу були земні звірі і все це сталося на Землі, клацання затвора фотоапарата негайно розбудило б їх, але на Марсі завдяки розрідженості повітря звуки розходяться погано. «Ящірки» весь час лежали нерухомо.

Сховавши апарат, Камов обережно спустився нижче, до вірьовки. От тільки б звірі не прокинулися ще три-чотири хвилини, і він потрапить у всюдихід.

Він взяв у руки вірьовку і подивився вниз.

Серце тривожно забилося частими ударами. Неначе хвиля ознобу пройшла по тілу.

Прямо під ним, на тому місці, де він мав спуститися на землю, видно було довге, виблискуюче сріблом тіло. Камов бачив зеленуватосірі котячі очі, які пильно стерегли кожний його рух. Звір притиснувся до землі, готовий стрибнути.

Чи може він зробити десятиметровий стрибок вгору?

Камов дістав з кишені револьвер і, не зводячи очей з хижака, виліз знову на вершину. Шкода, що він не взяв з собою гвинтівки. З такої відстані постріл був би без

промаху, а з револьвера він може тільки поранити звіра. До того ж звук пострілу, звичайно, розбудить сплячих «ящірок». Ні, стріляти не можна.

Він притиснувся до скелі і, намагаючись не робити ніяких рухів, стежив за своїм супротивником.

Хижак не пробував стрибати. Він лежав на піску, дивлячись на людину некліпаючим поглядом.

Якщо звір не відійде, становище буде дуже серйозним. Злізти вниз на очах хижака зовсім неможливо. Чекати? Але скільки часу може тривати це чекання?

Камов зовсім не знав звичок цих «ящірок». На скільки вистачить терпіння у звіра? Який рівень його кмітливості? Чи розуміє він, що людині треба зійти вниз? Що він взагалі думає про ніколи не бачену істоту, що з'явилася в його володіннях?

Камов вирішив чекати, нічого не роблячи, півгодини. Якщо «ящірка» не відійде, то він спробує застрілити чи хоча б злякати її звуком пострілу. Може, слабкий тут, звук не потривожить сплячих звірів…

Хвилина минала за хвилиною…

Якби залишити всюдихід на Марсі, то в розпорядженні Камова було б кілька годин. За цей час багато що може трапитися.

Незважаючи на трагічність становища, звичайна розсудливість не залишала Камова. Він спокійно обдумував, як вирватися з несподіваного полону.

Якщо витягти вірьовку наверх, то можна з її допомогою перебратися на сусідній камінь. До нього не більше п'яти метрів, і на його вершині є гострий виступ, на який легко накинути петлю. Закріпивши вірьовку, він, як по повітряному мосту, перебереться на цей виступ.

Вірьовка має п'ятдесят метрів завдовжки. У нього залишиться досить, щоб повторити маневр і перебратися ще далі.

Так він наблизиться до всюдихода якомога ближче, а потім спробує вбити звіра, якщо той подасться за ним, і, поки встигнуть наблизитися інші, кинеться до машини.

Камов почав обережно витягати вірьовку до себе. Її кінець лежав недалеко від тварини, і він з цікавістю чекав, як поводитиметься звір.

Рух вірьовки, що ворушилася так близько, не міг не привернути уваги хижака. «Ящірка» повернула голову, але зараз же знову спрямувала очі на людину. Вона, мабуть, здавалася їй цікавішою.

Та от уся вірьовка в руках Камова. Перш ніж виконати свій рискований план, він вирішив підождати, поки закінчаться визначені ним півгодини. Можливо, звір усе-таки полізе собі геть.

Одну мить Камову здалося, що його наді» справдиться. Ящірка перестала дивитися на нього. Вона повільно пересувалася вперед і назад біля підніжжя скелі і начебто не звертала більше уваги на людину.

Може, вона забула про нього? Це було цілком можливо!

Та ні! Походивши трохи, звір знову ліг і спрямував на вершину скелі пильний погляд.

«Вперта тварюка!» подумав Камов.

Призначений час минув.

Камов обережно підвівся і став на коліна. Розмахнувшись петлею, кинув її. Він ніколи раніше не вправлявся в цьому мистецтві, але, на його подив, петля слухняно лягла на намічений виступ. «Ось як виявляєш у собі таланти, про які й не гадав», з усмішкою подумав він.

Впершись ногою в тріщину граніту, він сильно потягнув вірьовку, випробовуючи міцність свого містка.

Вірьовка несподівано легко піддалася. Кам'яний виступ, що здавався таким міцним, похитнувся і рухнув. Камов ледве не втратив рівноваги. Неймовірним зусиллям м'язів удержався від падіння з десятиметрової висоти прямо на звірів, які лежали внизу.

Скинутий ним гранітний виступ упав на пісок кроків за п'ять від ящірки. Вона, видно, дуже злякалась, і одним стрибком проскочила між двома скелями прямо поміж своїми сплячими родичами.

Серед тварин піднялося хвилювання. Сріблястий килим внизу заколихався, заворушився.

Проклинаючи камінь, що полетів униз, і свою власну необережність, Камов бачив, як звірі один за одним залишали місце свого відпочинку і прямували у середні проходи між скелями. Незабаром скрізь, куди б Камов не подивився, він бачив їхнє сріблясте хутро. Він налічив їх понад п'ятдесят. Нічого було й думати спускатися вниз. Всі шляхи до втечі відрізані. Доки тварини будуть тут, він змушений сидіти на своїй скелі. Камов прекрасно розумів, що розповзуться вони, мабуть, тільки тоді, коли настане темрява. Сонце заходить тут о восьмій годині двадцять хвилин за «московським часом». Отже, залишилося чотири години до його заходу. Кисню в балоні повинно вистачити на цей час. Про те, що звірі можуть добратися до нього, Камов не турбувався. Вони не робили ні найменшої спроби стрибнути на скелю, що неодмінно зробили б земні хижаки. На цій недоступній скелі він у повній безпеці і міг би спокійно дочекатися, поки тварини вирушать на нічне полювання, коли б… зореліт не повинен був покинути Марс рівно о восьмій. Не пізніше сьомої години він мусить будь-що звільнитися, інакше не залишиться ніякої надії дістатися до корабля вчасно. Тоді смерть. Камов примусив Бєлопольського дати слово, що незалежно ні від чого старт на Землю буде взято точно в строк. «Навіть якщо ви затримаєтесь?» запитав Костянтин Євгенійович. «Навіть і в цьому випадку», відповів він.

Бєлопольський додержить свого слова. Він добре знає, які наслідки може викликати затримка.

Час минав…

Звірі, як і раніше, бродили по всіх проходах. То один, то інший інколи зупинялися біля підніжжя скелі і, притиснувшись до землі, ніби готуючись плигнути, дивилися на Камова нерухомими зеленосірими котячими очима.

Незважаючи на свій безнадійний стан, Камов відчував дивний спокій. Незалежно від його свідомості, у нього виникла впевненість що все обійдеться благополучно. Він ніяк не міг би пояснити, на чому грунтувалася ця не зрозуміла йому самому впевненість, але вона була.

Хвилинна стрілка рівномірно рухалася по циферблату, відлічуючи час, який у нього залишився.

Секунди бігли.

Життя — смерть!.. Життя — смерть!

Становище не змінювалося…

Камов згадав про друзів, які чекали його. Як сильно вони хвилюються зараз!

Він ясно уявив собі всіх трьох. Бєлопольський, похмуріший, ніж завжди, ходить по обсерваторії — від пульта управління до дверей і назад.

Мельников стоїть біля вікна, тривожно вдивляючись в горизонт, — чи не з'явиться раптом знайома біла машина?

Пайчадзе, зовні спокійний, щохвилини дивиться на годинник. Його ніколи не зраджує звична витримка, але Камов знає, що ніхто так не хвилюється за нього, як цей вірний, випробуваний друг.

Шоста година… Залишилася одна тільки година…

Камов схиляє голову на руку. У втомленому мозку настирливо звучать, як гіркий докір, останні почуті слова: «Будьте обережні, Сергію Олександровичу!»

НАЗАД НА ЗЕМЛЮ!

2 січня 19… року.

Останній день нашого перебування на Марсі став найсумнішим днем з усіх проведених на цій планеті.

Дуже важко розказати все, що нам довелося пережити і чого зазнати, але мій обов'язок зробити це…

Майже опівдні я вийшов проводжати Камова в останню екскурсію на всюдиході. У Сергія Олександровича був чудовий настрій…

— Не скучайте! — жартома сказав він, сідаючи в машину.

Всюдихід пішов…

Я повернувся на борт корабля. Бєлопольський сидів біля Пайчадзе, який лежав на постелі. Тут же стояла і радіостанція.

Я пішов у свою лабораторію і почав наводити в ній порядок. Треба було підготуватися до відльоту. Заодно я вирішив виконати просьбу Камова і проявити плівку апарата Бейсона. Сергій Олександрович попросив на це дозволу американця, і той з очевидною неохотою, але погодився. Він сказав тільки, що плівка вся пуста, — він зробив лише два знімки. Та Камова цікавить саме другий знімок, на якому, з розповіді Бейсона, мав бути знятий момент нападу звіра на Хепгуда. Чи це була така ж «ящірка», яку ми вбили, чи якийсь інший, не відомий нам мешканець Марса? Якщо інший, то який він має вигляд?

Проявивши плівку, я переконався, що на командира американського корабля напала саме «ящірка». Цей страшний знімок вийшов дуже добре. І звір і його жертва вийшли, як кажуть кінооператори, «першим планом». Закінчивши свої справи в лабораторії, я повернувся до обох астрономів. Вони розмовляли про щось, що не стосувалося ні Марса, ні нашого перебування на ньому. Від Камова ще не надходило ніяких повідомлень.

Я підійшов до вікна і почав дивитися на добре вже знайому картину марсіанської пустелі. День був ясний і тихий.

О чотирнадцятій годині десять хвилин Камов повідомив, що повертає назад. Він просив через годину дати радіомаяк, бо мав намір повернутися іншою дорогою.

Година минула, і Бєлопольський ввімкнув мікрофон. Відбулася коротка розмова, з якої я не забув жодного слова.

Сергій Олександрович сповістив надзвичайну новину: він виявив якісь скелі. Почувши це, Пайчадзе навіть підвівся на постелі від хвилювання. Скелі на Марсі!..

— Нарешті! — прошепотів він.

Камов сказав, що хоче вийти із всюдихода, щоб оглянути своє відкриття і зібрати зразки порід. Пайчадзе попросив його бути обережним, і Камов якось поспішно припинив розмову. Можливо, він побоювався дальших умовлянь.

Коли пролунав звук вимкнутого мікрофона, Арсен Георгійович несподівано схопився на ноги. Бєлопольський докірливо похитав головою.

— Немає підстав турбуватися, — сказав він.

— Знаю, — відповів Пайчадзе.

— Навіщо ж так хвилюватися?

— Цього не знаю, але хвилююсь.

В цю мить я раптом згадав тільки що проявлений знімок, — голова Хепгуда в пащі звіра — і мимоволі сказав:

— А якщо «ящірка»… Ніхто не одізвався.

В обсерваторії настало тяжке мовчання. Пайчадзе, забувши про наказ Камова лежати до самого початку старту, повільно ходив у вузькому проході між пультом і дверима в коридор. Інколи він зупинявся і довго дивився на радіостанцію. В ці хвилини у нього був такий вираз, наче він хотів попросити приймач, щоб він заговорив. Бєлопольський надто часто дивився на годинник і це виказувало його приховане хвилювання.

«Чекайте мене через дві години», сказав Камов.

Минала година за годиною, але від нього не надходило ніяких звісток. Бєлопольський декілька разів вмикав мікрофон, але відповіді не було. Контрольна лампочка горіла рівним світлом, показуючи, що на всюдиході станція ввімкнена і працює.

— Якби був другий всюдихід, — сказав Пайчадзе, — я поїхав би по слідах Сергія.

— Якби у нас навіть був другий всюдихід, — відповів Бєлопольський, — то ви однаково нікуди б не поїхали.

— Чому?

— Тому що я не дозволив би вам цього. Коли відсутній Сергій Олександрович, я відповідаю за вас і за наш корабель.

Пайчадзе нічого не сказав на це. Він мигцем глянув на заступника командира зорельота і почав ходити швидше.

— Ви б краще лягли, — сказав Бєлопольський. Над усяке сподівання, Арсен Георгійович слухняно виконав його пораду. Він ліг і аж до восьмої години не промовив більше жодного слова.

Нестерпно повільно минав час. Я ні на секунду не відходив од вікна, до болю в очах вдивляючись у той бік, де мав появитися всюдихід. Інколи мені здавалося, що я бачу на горизонті його білий корпус; серце починало битися частими ударами, але минала якась мить — і все зникало безслідно.

Минула визначена самим Камовим година його повернення. Всюдихода не було. Контрольна лампочка на радіостанції, як і раніше, горіла, і це було, мабуть, найтяжче.

Що там трапилося? Де Камов? Що примусило його покинути всюдихід на такий довгий час?..

«Чи живий він?» мимоволі спадало на думку страшне питання.

Час минав… Я боявся глянути на годинник. Залишилося зовсім небагато.

«Зореліт мусить взяти старт точно у визначену хвилину, що б не трапилось», настійливо звучить у вухах голос Камова. І відповідь Бєлопольського: «Обіцяю вам це». Як наважиться Костянтин Євгенійович виконати свою обіцянку?

Я знав, що він змушений буде наважитися. Недостатня швидкість корабля змушувала нас точно дотримуватися графіка. Зореліт не міг затриматися на Марсі. Це привело б до загибелі всієї експедиції. Якщо Камов не повернеться вчасно, Бєлопольському нічого не залишиться, як тільки летіти на Землю без нього. Хоч яка жахлива загибель товариша, але погубити всіх інших членів екіпажу і цим самим завдати тяжкого удару всій справі зореплавання було б зовсім безглуздо.

В обсерваторії панувала цілковита тиша. Кожен з нас замкнувся в собі, боячись подивитися в очі іншому, щоб не прочитати в них свої невисловлені думки.

Перший не витримав і порушив мовчання Бєлопольський. Він раптом схопився і швидко підійшов до вікна. Декілька хвилин він пильно вдивлявся вдалину дивно нерухомими, завмерлими очима. Великі краплі поту блищали на його лобі.

Що переживала зараз ця людина, якій випало на долю сказати страшне слово? Він був заступником командира зорельота, а зараз його єдиним командиром. Йому належало дати команду, рівнозначну смертному вироку відсутньому товаришеві: «В дорогу!»

Він обернувя і сказав дуже тих:

— Лишилося двадцять хвилин!

Я здригнувся всім тілом. Пайчадзе не поворухнувся. Ми обидва нічого не відповіли.

— Приведіть сюди Бейсона. — Бєлопольський звертався до мене.

Привести Бейсона… Так ось кому доведеться замінити на кораблі Камова! Ми повернемося на Землю вчотирьох, як і прибули сюди.

Я відчинив двері каюти і сказав:

— Ідіть за мною!

— Корабель відлітає з Марса? — запитав американець.

Я йому нічого не відповів.

Весь цей час я намагався не дивитися на годинника, але тепер не міг одвести від нього очей. Я бачив, що Пайчадзе теж дивився на нього. Стрілка неухильно і, як мені здавалося, дуже швидко наближалася до цифри вісім.

— Надіньте шоломи! — по-англійському сказав Бєлопольський. Йому не хотілося двічі повторювати цю страшну фразу. Він подав шолом Бейсону. Я помітив, що це був його власний шолом.

Той, що належав Камову, він залишив собі. Отже, все закінчено! Ми відлітаємо!..

— Костянтине Євгенійовичу! — прошепотів Пайчадзе. Бєлопольський запитливо подивився на нього, але Арсен Георгійович не сказав більше жодного слова. Пройшла нескінченно довга секунда…

— Гаразд! — сказав Бєлопольський. — Я чекатиму ще двадцять хвилин.

Пайчадзе несподівано встав і сказав голосно і чітко:

— Всюдихід міг поламатися. Сергій Олександрович чекає на нас.

Бєлопольський мовчки показав на червону лампочку радіостанції і тихо промовив одне тільки слово:

— Повітря!

Смагляве обличчя Пайчадзе стало сірим. Ми обидва відразу зрозуміли, що хотів сказати Костянтин Євгенійович.

Індикаторна лампочка неспростовно доводить, що рація всюдихода цілком справна. Якщо приймач мовчить, — це означає, що Камова немає в машині. В атмосфері Марса дихати не можна. Запас кисню в резервуарі, який він повинен був узяти з собою, вйшовши із всюдихода, міг забезпечити його на шість годин. З часу останньої розмови минуло вже понад п'ять. Виходить, що в Камова залишилося повітря менше ніж на годину…

— Треба шукати! — сказав я.

Бєлопольський відповів якимсь чужим, дерев'яним голосом:

— Гаразд! Зореліт шукатиме свого командира ще десять хвилин. — І майже закричав: — Припиніть розмови!

Бейсон уважно прислухався до незрозумілої для нього мови. Він, безперечно, відчував величезне напруження, яке панувало на борту корабля, але не міг зрозуміти його причини.

— Де містер Камов? — запитав він.

Пайчадзе, який стояв до нього спиною, стрімко обернувся.

— Чули наказ командира зорельота? — з гнівом у голосі запитав він, забувши, що Бейсон не міг зрозуміти російської мови. — Одягніть шолом! Припиніть розмови!

Американець збентежено подивився на мене. Я повторив команду англійською мовою. Бейсон мовчки підкорився.

Стрілка швидко бігла по циферблату. За вікнами корабля стало темно. Настала ніч.

— Одягніть шоломиї — вдруге пролунала команда.

Цього разу я зрадів їй. У тому, що Камов не повернеться, сумнівів не було. Залишалася єдина надія знайти його згори. Сильний прожектор корабля освітить нам місцевість.

— Зайняти сітки!

В обсерваторії були заздалегідь підвішені спеціальні гамаки. На Марсі не було стартової площадки, і корабель змінюватиме напрям польоту.

Бєлопольський сів біля пульта. Його сітка залишилася вільною.

Навіть на Землі, під час першого в моєму житті старту, я не відчував такого болісного хвилювання…

Я невідривно дивився в обличчя нашого нового командира. Воно, як і раніше, було дуже бліде, але здавалося зосереджено спокійним.

Яким, мабуть, нелюдським зусиллям волі він зумів примусити себе бути спокійним!

* * *

Задрижав корпус корабля. Стугін двигунів, наростаючи і посилюючись з кожною секундою, заповнив собою, здавалося, весь світ… весь простір.

Зореліт рушив з місця.

Але він був ще на поверхні Марса.

Та ось Бєлопольський натиснув знайому кнопку. Зореліт ввібрав колеса.

Значить, ми в повітрі!

Блискавичний рух рук… Потужні двигуни замовкли, і одразу ж запрацював «атмосферний». Швидкий зліт корабля був перерваний, і, покірний своєму командирові, він уже спокійно летів над планетою, як і п'ять днів тому.

І я, і Пайчадзе миттю зіскочили з сіток і кинулися до вікон…

Зореліт описав широке коло, повертаючись до місця, звідки щойно злетів. Промінь прожектора давав змогу чітко бачити всі подробиці.

Промайнули озеро і площадка, де стояв наш корабель. Я помітив навіть сталевий обеліск з рубіновою зіркою на вершині.

Швидкість корабля була настільки велика, що пам'ятник тільки майнув на коротку мить. Але Бєлопольський не міг зменшити її. Зореліт міг врізатися в землю.

Ми летіли на південь, у той бік, куди поїхав всюдихід Камова.

Через чотири хвилини, пролетівши понад сто кілометрів, зореліт повернув назад. Летіти далі не було ніякої рації. Всюдихід міг бути не далі як за вісімдесят кілометрів од нашої колишньої стоянки.

Сто кілометрів туди, сто кілометрів назад і знову сто кілометрів у першому напрямку.

Нічого…

Марсіанська пустеля була темна і мертва.

Мені здавалося, що я втрачаю свідомість.

Усе пропало!..

* * *

Сергій Олександрович Камов загинув безповоротно…

Зореліт круто змінив напрям. Ми почали віддалятися вбік.

Я мимохіть поглянув на обличчя Бєлопольського. Він нахилився до перископа. У щільно стиснутих губах я побачив невблаганну рішучість.

Він не звертав на нас уваги. Здавалося, що в цю жахливу хвилину він забув про наше існування.

Арсен Георгійович відвернувся од вікна і пішов на своє місце. Я машинально рушив за ним.

По обличчю Пайчадзе текли рясні сльози.

Я не встиг лягти. Різкий поштовх кинув мене в сітку. Знайоме відчуття подвоєнної ваги скувало тіло.

У вухах швидко наростав сильний тиснучий звук.

ОДИН…

У завмерлому холодному повітрі похмуро й понуро стоять бурі гранітні скелі.

Біля їхнього підніжжя, повільно пересуваючи погано розвинутими передніми ногами, бродять довгі волохаті звірі. Сріблясте хутро блищить у променях призахідного сонця. То той, то інший наближається до підніжжя високої скелі і, притиснувшись до «землі, немов збираючись плигнути, дивиться на вершину нерухомими зелено-сірими очима.

На вершин! скелі лежить чоловік.

Він поклав голову на зігнуту ліву руку. Права міцно стискає вороновану сталь револьвера.

Чоловік давно лежить тут. Він дуже втомився і фізично і морально. Давно вже втратив надію врятуватися. Не можна злізти вниз, де зовсім близько стоїть біла машина з дзеркальними вікнами.

В ній порятунок і життя! Але на шляху смерть, огидна смерть у пащі звіра.

Ні, що завгодно, тільки не це!

Нехай краще вичерпається кисень, який живить маску.

Сонце зовсім низько над горизонтом. Ось-ось упаде ніч, тропічна ніч, яка настає дуже швидко. Повітря стане ще холоднішим. Буде великий мороз.

Але чоловік не думає про це. Яке йому діло до морозу, якщо кисню вистачить не більше ніж на одну годину? Там, у білій машині, лежать балони з живлющим газом, там повітря і життя, але дістатися до них неможливо, так, ніби вони були не за п'ятдесят метрів, а на одному із супутників Марса, які сяють над головою на темному небі.

Чоловік усвідомлює свою приреченість. Але його чорні очі дивляться спокійно і твердо з-під густих навислих брів. Рухи неквапливі і впевнені. Він підносить руку до очей і дивиться на циферблат. Стрілки показують вісім годин десять хвилин. Чоловік підводиться. Здається, що він до чогось прислухається.

Та навкруги нічим не порушена тиша. Жоден звук не тривожить німої тиші пустелі.

З жестом досади він знову лягає на холодний граніт.

Минає ще десять хвилин. Сонце ховається за горизонтом. Повітря швидко холоднішає. Вночі буде мороз.

До вух чоловіка долинає якийсь звук. Він швидко встає і всім тілом нахиляється в той бік, звідки прилетів довгожданий шум. Він стає дедалі сильніший. Неначе десь далеко, за десятки кілометрів, зірвалася з гір і котиться вниз із страшенним гуркотом лавина каміння.

Обличчя чоловіка стає білим, як крейда, але на губах у нього посмішка схвалення.

Звук поступово затихає, і на обличчі чоловіка знову появляється краска. Безмірно втомленим рухом він сідає на своє місце.

Кінець. Один на Марсі. Один на всій величезній планеті!

Смерть не примусить себе довго чекати. Ще тридцять-сорок хвилин — і все закінчиться!

Чоловік на скелі не боїться смерті. Він шкодує тільки, що надто мало зроблено, не всі плани здійснені, не всі наміри виконані. Ну, що ж! Те, що він хотів зробити, виконають інші. У своїй передчасній смерті він винен сам.

Як повільно минають хвилини!..

Але що це?.. Знову почувся той же звук. Все голосніше, все ближче… Він наближається, стає оглушливий…

З-за горизонту шугнув промінь сліпучого світла.

Ось він швидко опустився до землі, вириваючи із темряви зарості рослин, води замерзлого озера.

Чоловік на скелі втиснув тіло в каміння, немов боячись, що його можуть побачити.

Він справді боявся цього. В його голові миттю майнула думка про білу машину. Якщо промінь прожектора доторкнеться до неї, то лакований верх заблищить, як дзеркало. її обов'язково побачать ті, хто спрямовує сліпуче світло.

Неначе тисячі вибухів важких снарядів злилися в один нестерпний для вуха звук. Сколихнулося розкраяне повітря. Із свистом пронісся між скелями несподівано виниклий вітер. Широкі крила закрили небо над головою людини.

Промінь прожектора промчав мимо. Місцевість освітилася примарним червоним світлом.

За хвостом машини, що пролетіла, промайнуло довге яскравочервоне полум'я і зникло. Гуркіт затихав удалині.

Чоловік полегшено зітхнув. Він провів рукою по лобі, ніби зганяючи непотрібні думки.

Знову почувся шум, але вже не такий гучний. Машина поверталася назад. Вона пролітала на відстані двох кілометрів від скелі, на якій чоловік напружено стежив за нею. Тепер він підвівся. Його не могли побачити.

Промінь прожектора бігав по землі і на коротку секунду освітив скелі навкруги. Але й цього часу було досить, щоб помітити те, що сповнило серце чоловіка бурхливою радістю: звірів між камінням не було!

У червоному відблиску полум'я видно було стрибаючі тіні, які швидко віддалялися. На смерть перелякані «ящірки» рятувалися втечею.

Чоловік був вільний.

Він швидко зліз вниз по вірьовці, закріпленій за виступ скелі, і кинувся до білої машини. У темряві він кілька разів падав, боляче б'ючись об гострі виступи каміння. Та що означав біль у порівнянні з усвідомленням того, що він врятований, врятований від жахливої долі бути з'їденим огидними «володарями Марса»!

Нехай попереду все одно смерть, але його тіло не потрапить до ненажерливої пащі звіра.

Вже сидячи у м'якому кріслі машини, Камов ще раз побачив своє улюблене дітище, свій назавжди втрачений зореліт.

Він пролетів далеко, та досить простягти руку, натиснути кнопку — і на верху всюдихода спалахне прожектор. Могутній птах побачить його світло і опуститься на поверхню планети. Саме сподіваючись на це, він так вперто літає над районом, де може бути його зниклий командир.

Товариші все ще сподіваються, що знайдуть його.

Вони втратили дуже багато часу. Далека Земля невблаганно наближається до тієї точки, де зореліт повинен зустрітися з нею. Коли планета пройде цю точку, наздогнати її вже буде неможливо. Тоді всі загинуть.

У втомленому мозку з гарячковою швидкістю проносяться думки…

Двигуни мають запас потужності… Можна прискорити політ корабля і встигнути вчасно… Кнопка тут, поруч… Засвітити прожектор… Врятувати своє життя.

Інстинкт самозбереження штовхає руку до рятівної кнопки.

Ось пальці доторкнулися до її гладенької поверхні… Ще одне маленьке зусилля… Але воля і розум перемагають інстинкт.

Чи має він право — командир корабля, — намагаючись врятувати своє життя, рискувати життям товаришів, рискувати результатом першого в історії великого космічного рейсу?

Зореліт мусить повернутися на Землю. І він повернеться.

Камов рішуче опускає простягнуту руку.

Адже так недавно на скелі він притискувався до неї, боячись, що його помітять з борту корабля. Чому ж зараз його рука простяглася до зрадницької кнопки?

Мабуть, несподіваний порятунок від ящірок, уявний перехід від смерті до життя порушили рівновагу його душі, послабили волю. Він сам винуватий і повинен нести кару за свою провину. Рискувати життям інших він не має права.

Далеко на горизонті, там, куди повинен полетіти зореліт, відлітаючи на Землю, з'явилася і, здавалося, повільно почала підніматися вгору червона рисочка. Ось вона перетворилася на точку, стає все меншою і меншою і непомітно зникає з очей.

Це вогненний слід позаду зорельота, який полетів з Марса.

Камов заплющив очі.

…Наростає швидкість. Могутня сила атомного розпаду штовхає корабель вперед все швидше і швидше. Із страшенною швидкістю врізується в чорну порожнечу сталевий корпус із золотим написом СРСР-ЛС2. Він несе на рідну планету звістку про велику перемогу. Мине півтора місяця, і серед торжествуючих людей сяде на поле ракетодрому білосніжний птах.

* * *

Повільно рухалися на темному небі Марса узори сузір'їв. Зігнута ручка ковша Великої Ведмедиці нахилилася до горизонту, опускаючись усе нижче й нижче. Серед зірок швидко рухався із заходу на схід перший супутник планети — блискучий Фобос, який за одну ніч встигає двічі обійти небо Марса. Дужчав нічний мороз. Серед піщаної пустелі, замерзлих озер і химерних сіросиніх рослин, що згорнули своє гнучке листя, мигтіли стрибаючі тіні фантастичних «ящірок». Їхні очі з широко розкритими котячими зіницями відбивали тьмяне світло марсіанського «місяця». В розрідженому повітрі ледве чути було жалібний крик спійманого «зайця».

Йшла одвічна, повторювана на всіх небесних тілах, де тільки є життя, боротьба за існування…

Минав час…

Фобос опустився ще нижче, і тінь скелі накрила білу машину, яка нерухомо стояла біля її підніжжя, машину, зроблену за багато мільйонів кілометрів звідси, на далекій Землі.

Камов підвів голову і сказав: «Прощай!..»

Цим словом він підбив останній підсумок свого життя, яке в думці пережив ще раз за ці години. Його обличчя змарніло і постаріло. Глибокі зморшки, яких не було досі, лягли біля країв губ, як і раніше, міцно й уперто стиснутих.

— Прощай!

Попереду близька і неминуча смерть. Ніщо не може відвернути її.

Нема ніякої надії…

* * *

Всюдихід повільно їхав по своєму старому сліду. Не було зорельота і не було кому дати радіомаяк. Камов вирішив повернутися туди, де стояв його корабель. Завтра, при світлі дня, він огляне місце старту, щоб побачити, який слід залишила машина при зльоті. Це було важливо для розрахунку механізму, що його він хотів запропонувати замість багато в чому незручних коліс. Давно задуманий проект він не тільки не записав ніде, але й не говорив про нього нікому. Отже, треба викласти його на папері, щоб цінна думка не загинула разом з ним. Всюдихід він поставить біля спорудженого ними обеліска, і його одразу ж знайде наступна експедиція. А в ньому знайдуть і його — Камова — передсмертного листа.

Другий політ на Марс відбудеться, мабуть, через два або три роки. В сухому кліматі всюдихід анітрохи не попсується за цей час. Ним можна буде користуватися, замінивши тільки акумулятори.

Камов зрідка вмикав прожектор, перевіряючи правильність напрямку. Часто користуватися світлом не хотів, боячись притягти цим увагу звірів, що блукали навкруги.

Скелі, на яких він провів стільки тяжких годин, давно зникли за горизонтом. Навкруги розстилалася рівнина. Камов уперше був на ній вночі. Над головою яскраво блищали зорі. При їхньому освітленні він погано розрізняв дорогу, ледве намічену слідами гусениць. Втратити цей слід означало те ж саме, що залишити всяку надію відшукати обеліск у піщаних просторах.

Камов вів всюдихід на найменшій швидкості. Поспішати нікуди: до сходу сонця було ще далеко.

Стиснутого кисню в резервуарах машини було так багато, що Камов був забезпечений повітрям принаймні на два тижні. Енергії акумуляторів вистачило б на сорок годин безперервного руху з максимальною швидкістю. Продукти харчування можна взяти на зорельоті Хепгуда, якщо, звичайно, вдасться знайти його, але Камов був певний, що зуміє це зробити.

Таким чином, він може прожити близько двох тижнів, поки не вичерпаються резервуари. Про самогубство у нього не було навіть думки. Такий спосіб покінчити з життям завжди здавався йому межею малодушності. На американському кораблі мусить бути папір. Роботи вистачить на весь час, який у нього залишився. Він може і повинен записати у спадщину своїм нащадкам — продовжувачам його справи — всі свої думки, всі розрахунки космічних перельотів, які він намічав для себе.

На кораблі Хепгуда є й кисень. При бажанні Камов міг протриматися значно більше двох тижнів, але він не хотів думати про це.

Він добре розумів, що це є підсвідомий намір, — не вдаючись до самогубства, покінчити швидше, — але намагався не розбиратись у своїх таємних почуттях. Кінець кінцем таку невеличку малодушність можна пробачити. У такому становищі від нього не можна було вимагати занадто багато.

Кожна людина, яка на Землі потрапляє, здавалося б, у безвихідне становище, може все-таки сподіватися, що випадок приведе до неї на допомогу інших людей. Вона повинна боротися за життя до останньої можливості. Тільки боягуз втрачає надію. Камову абсолютно ні на що було сподіватися. Ніхто не міг прийти на допомогу. На величезній планеті він був один.

На неймовірній віддалі знаходиться від нього Земля. Зореліт досягне її приблизно через півтора місяця. Якщо уявити, що він негайно вилетить назад (що само по собі було абсолютно неможливо), то все ж він повернеться на Марс тільки через чотири місяці. На такий строк невистачить кисню на американському кораблі. Ніяких розумних істот на самому Марсі, безумовно, немає. Сподіватися на допомогу ще звідкись просто безглуздо. Це вже утопія!

Камов хотів переконатися, що у нього немає навіть теоретичної можливості надіятися, і методично обдумував усі варіанти, які спадали на думку.

Американський зореліт! На перший погляд, найлегший шлях врятуватися! Найпростіше, — сісти в нього і летіти на Землю. Так, безумовно, подумає кожна людина, яка не обізнана з технікою водіння космічних кораблів і яка погано уявляє собі, що таке зоряна навігація.

На неосяжних просторах, де розкинулася сонячна система, Земля і Марс мають вигляд малесеньких точок. Щоб безпомилково перелетіти з однієї точки на іншу, треба із скрупульозною точністю враховувати майже невловні впливи на летючий корабель обох цих планет, Сонця і навіть інших планет, особливо Юпітера. Командир зорельота мусить досконало знати свій корабель, його величину, вагу, розташування двигунів та їхню силу. Він повинен уміти регулювати роботу двигунів, знати, яку швидкість вони надають кораблеві, знати це з точністю до одного сантиметра в секунду. Без усього цього космічний корабель безнадійно загубиться в просторах неба і ніколи не долетить до мети.

Камов добре розумів це. Вилетіти на Землю на зовсім незнайомому кораблі, не маючи ніяких даних про його конструкцію і двигуни, — це все одно що, зав'язавши собі очі, вистрілити з гвинтівки, сподіваючись з першого ж пострілу, обов'язково з першого, влучити у двадцятикопієчну монету на віддалі двох кілометрів. Безнадійна витівка!

Все! Всі мислимі варіанти врятування, навіть найнеймовірніші, обдумані і зважені. Висновок зроблено.

Отже, досить про це думати! Всі думки мусять бути спрямовані тепер на те, щоб з якомога більшою користю провести решту днів.

Ввімкнувши прожектор, Камов подивився на дорогу. Слідів гусениць попереду не було. Значить, він так замислився, що втратив слід.

Він повернув назад.

Через декілька хвилин стара дорога була знайдена. Він проминув поворот на північ.

Від місця повороту до стоянки зорельота було рівно сімдесят кілометрів.

За стінами машини був лютий мороз, але всередині холоду не відчувалося. Герметично зачинені вікна і дверці не пропускали зовнішнього повітря, а стінки всюдихода обігрівалися електричним струмом. Було навіть жарко.

Камов розстебнув хутряний комбінезон і зняв з голови шолом. Хотілося їсти, але у нього не було ніяких продуктів. Звичайно у всюдиході був аварійний запас, але, вирушаючи в останню подорож, Камов не взяв нічого, сподіваючись швидко повернутися. «Це теж урок на майбутнє, — подумав він. — Мандрівники по чужих планетах завжди повинні брати з собою харчі».

До сходу сонця залишалося ще півтори години, коли всюдихід підійшов до знайомого місця. Невиразно темнів на поляні стальний обеліск, іскрилося в рубіновій зірці відображення зірок. Навдивовижу близько до поляни підступила замерзла поверхня озера. Між ними не було більше величезного корпусу корабля. Навіть у темряві Камов побачив, що найближчі до зорельота рослини знівечені, — по них пройшов сильний потік вогню, що вирвався з дюзів під час старту.

Коли розвидниться, він пильно все огляне.

Дедалі дужче хотілося їсти, але Камов вирішив, що поїде до американського корабля тільки тоді, як з'ясує всі питання, що його цікавлять. Звідки знати? Можливо, знову пролетить піщаний ураган і знищить усі сліди відльоту.

Він дуже втомився і вирішив, що найкраще — це заснути до наступного ранку.

Він проспав схід сонця.

Змучений організм узяв своє, і Камов прокинувся майже опівдні.

Дві години він оглядав усе навкруги.

Вогонь випалив довгу просіку, на якій зовсім зникли навіть сліди рослин. По обидва боки стояли оголені стовбури, обпалені і почорнілі. На тому місці, де був зореліт і де в зв'язку з цим найсильніше діяв вогняний ураган, зрушуючи з місця важку машину, пісок частково розплавився, перетворившись у буре скло. Колеса вирили глибокі колії.

Камов акуратно записав усі результати своїх спостережень і висновки з них. Тепер можна було вирушати за продуктами

Голод мучив дедалі сильніше. Востаннє Камов їв учора вранці, а з того часу на його долю випало багато хвилювань.

Камов вирішив знайти зореліт Хепгуда, взяти з нього необхідну кількість води і продуктів харчування, а потім повернутися знову до обеліска.

Про те, що можна значно зручніше влаштуватися на американському кораблі, він не хотів і думати.

Він доживатиме свої останні дні тут…

Сліди гусениць зникли: вони були геть стерті піском і вітром.

Камов скерував машину прямо на захід.

Там, пройшовши сто п'ятдесят кілометрів, він шукатиме зореліт. Він пам'ятав, що під час першої експедиції вони з Пайчадзе весь час держали напрям строго на захід і не відхилялися вбік.

Це була дуже щаслива обставина. Коли б було інакше, завдання знайти маленький корабель серед нескінченної пустелі було б безнадійним.

Єдиний орієнтир на шляху — «болото» — було за п'ятдесят кілометрів; пройшовши цю віддаль, Камов переконався, що напрям взято правильно. Він легко пізнав пам'ятне місце, досягти якого так поспішали вони з Мельниковим. Далі всюдихід пішов швидше.

Коли лічильник показав, що пройдено сто п'ятдесят кілометрів, Камов зупинив машину і, вийшовши з неї, виліз наверх.

Американського зорельота ніде не було видно.

Ясно, що він відхилився від правильного шляху. Але наскільки?

На це питання важко було відповісти.

Подумавши, Камов вирішив повернути під прямим кутом праворуч і проїхати в цьому напрямку десять кілометрів. Якщо він корабля не знайде, то вернеться по сліду назад і повторить такий же маневр ліворуч. Коли ж і там він не знайде зорельота, то шукатиме його, роблячи на місцевості чимраз ширші кола.

Повернутися, не знайшовши корабля, означало приректи себе на голодну смерть.

Камов був певен, що відхилитися набагато він не міг. Корабель був десь недалеко.

І справді, проїхавши майже кілометрів з вісім, він побачив ліворуч піщаний горб. В першу мить йому здалося, що він знову натрапив на скелі, але, придивившись, пізнав зореліт, біля якого буря, зустрівши перешкоду, нанесла цілу гору піску.

Вхідні двері були під цією горою, і Камов витратив не менше трьох годин, поки добрався до них. Ще добре, що у всюдиході залишилися лопати, які вони брали для похорону останків Хепгуда. Без лопат йому довелося б розривати пісок руками.

Втретє він увійшов всередину американського корабля. Перший раз він був тут з Пайчадзе і Бейсоном. Другий раз із ним був Мельников, а зараз він був сам.

Біля пульта управління лежав цупкий конверт, який він сам поклав сюди. В ньому був акт про загибель командира цього корабля.

«Як дивно склалася доля! — подумав Камов. — Обидва зорельоти втратили на Марсі своїх конструкторів».

Він одразу знайшов алюмінійовий ящик, в якому лежали продукти. Його вразила бідність того, що там було: банки консервів із свинини, консервовані фрукти, коробки з цукром, сухарями і печивом. Оце й усе.

Пили ж що-небудь американці? Десь повинна бути хоча б вода. Тепер Камова більше, ніж голод, мучила спрага, і він почав шукати, все більше дивуючись з хаотичного нагромадження резервуарів, балонів, ящиків і різного посуду, серед якого було так важко повернутися.

Відкрутивши кран одного із сталевих резервуарів, він виявив у ньому спирт.

«Дивна ідея, — подумав він. — взяти стільки спирту в космічний рейс, та ще використати для цього таку важку посудину!»

В інших резервуарах був рідкий кисень. Багато було порожніх.

У великому алюмінійовому балоні він знайшов воду. Вона дуже тхнула металом і, як здалося Камову, гумою. Від балона йшли гнучкі трубки до двох ящиків довгастої форми, схожих на труни. Вода явно призначалася не для пиття.

Нарешті він знайшов декілька балонів з апельсиновим соком. «Ну, що ж! Це не так погано!» вирішив Камов.

Наївшись і напившись, Камов почав шукати папір, його ніде не було.

«Хепгуд був ученим, — думав Камов. — Він мав провадити спостереження і записувати їх. Зошити з його записами повинні бути».

Біля пульта управління лежав великий чемодан з жовтої шкіри. Він був замкнений. Ключа не було.

«Це чемодан Хепгуда. Мабуть, у ньому лежать записи. Неприємно, але доведеться якось відімкнути. Іншого виходу немає».

Щоб не витрачати часу на розшуки ключа, Камов пішов до всюдихода і приніс звідти необхідний інструмент. Замки були міцні, і він довго морочився з ними.

Та ось чемодан відкрито.

Два товсті зошити лежали зверху. Побіжно переглянувши, Камов відклав їх убік. Вони були заповнені записами астрономічних спостережень. Кілька пар білизни, флакони з одеколоном, приладдя для бриття. Паперу або хоча б чистих зошитів не було. На самому споді чемодана він знайшов шкіряний портфель і пакунок якихось креслень.

Камов відкрив портфель. У ньому лежали дрібно списані аркуші паперу. Навіть побіжного погляду було досить, щоб зрозуміти, що це таке.

Відчуваючи, як від несподіваного болісного хвилювання у нього захопило дух, Камов схопив пакунок і розгорнув його.

О, коли б він знав!.. Коли б одразу поїхав сюди! Те, що було перед його очима, могло б врятувати його.

Перед ним лежав проект американського зорельота.

Як він опинився тут? Навіщо Хепгуд узяв його з собою?

Мабуть, для того, щоб на випадок загибелі ніхто не зміг скористатися його працею. Неймовірно, але іншого пояснення не було.

Яка зла насмішка долі — ця знахідка, тепер уже зовсім непотрібна йому! Надто багато втрачено часу…

Камов машинально переглядав записи Хепгуда, підсвідомо сподіваючись відшукати цифру швидкості корабля.

«29,5 км в сек».

— А Земля рухається з швидкістю двадцять дев'ять і сімдесят шість сотих, — голосно сказав він.

Аркуші випали з його рук.

Надто пізно!

Зайвий кілометр в секунду не міг компенсувати втраченого часу. Він давав можливість зекономити тільки тридцять годин, а для докладного ознайомлення із зорельотом трьох годин, що залишилися в розпорядженні Камова, було явно недосить.

Іскра надії спалахнула і згасла.

Знову невмолима смерть близько підступила до людини, зовсім самотньої на просторах чужої планети. Кілька хвилин Камов сидів нерухомо, ні про що не думаючи, потім встав і бережно зібрав розсипані по підлозі аркуші.

Приступ відчаю минув.

Загартована воля допомогла справитися з ним, і Камов уже спокійно почав читати записи Хепгуда. Його цікавило суто технічне питання: як американський конструктор зумів добитися більшої швидкості, ніж він. Двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду Камов вважав, при сучасному стані техніки, межею. Хепгуд писав дрібним, але чітким почерком, а Камов добре знав англійську мову. Ретельно виконані креслення доповнювали сухий математичний текст. Власний досвід конструктора допомагав розібратися в деталях.

Коли б на місці Камова був навіть Бєлопольський, то, незважаючи на весь його математичний розум, він спасував би. Треба самому бути конструктором зорельота, щоб зрозуміти зміст коротких формул без будь-яких пояснень: Хепгуд писав для себе.

Близько двох годин Камов уважно вивчав Проект. Заглибившись у світ техніки, він зовсім забув про своє відчайдушне становище. Час перестав існувати для нього. Несподівано він здригнувся і вп'явся очима в коротку формулу, яка раптом розрослася, закривши собою все, що він читав досі.

Ну, звичайно! Як він міг забути про це? Як міг хоч на секунду припустити, що американець добився того, чого не міг добитися радянський інженер! Таким способом, який застосував Хепгуд, він — Камов — міг довести швидкість корабля до сімдесяти кілометрів на секунду! Але радянській людині така річ не могла на думку спасти. П'ятдесят метрів! Прискорення, яке в п'ять разів перевищує нормальну вагу! Як міг Хепгуд піти на це?! Приректи себе і свого супутника на десять хвилин такого випробування означало завдати непоправної шкоди здоров'ю. Навіть при бажанні Камов не міг би так зробити, бо урядова комісія ніколи не дозволила б йому збудувати такий корабель.

Тепер стало зрозумілим призначення алюмінійових ящиків і сполученого з ними резервуара з водою, хоч Камов і не вірив, що занурення у воду може зменшити шкоду, якої завдає організмові підвищення прискорення.

Та коли Хепгуд не був зв'язаний умовою нешкідливості прискорення, то, може, його двигун має достатній запас потужності, щоб іще збільшити цю цифру…

Втретє за добу перед Камовим постала надія на врятування.

Відшукавши технічні характеристики двигуна, він легко переконався, що може довести прискорення до п'ятдесяти п'яти метрів.

Це вирішувало питання.

Правда, таке прискорення загрожувало йому смертю в перші ж хвилини польоту, але інакше він не міг наздогнати Землю.

Крім старту, смертельна небезпека загрожувала і на фініші. За розрахунками Хепгуда, його двигун після відльоту з Марса не міг більше працювати, і американець розраховував спуститися з допомогою парашута, а у Камова не було цієї можливості. Скласти парашут одній людині не під силу. Він сподівався тільки на те, що Хепгуд надто песимістично дивився на свій двигун. Можливо, він зможе ще працювати. В усякому разі вибору не було ніякого. Або рискнути, або примиритися з неминучою і близькою смертю.

«Краще вмерти під час старту або розбитися об рідну Землю», вирішив Камов.

ЗЕМЛЯ!

12 лютого 19… року.

10 година за московським часом.

Нарешті я можу з повним правом написати: «за московським часом!»

Я в Москві!

Сьогодні якось особливо гостро відчувається щастя повернення. Вчорашній день пройшов як у тумані, але я ніколи не забуду і найменшої подробиці!

Я хочу описати під свіжим враженням останній день нашого космічного рейсу. Це буде останній запис у моєму щоденнику. Багато подій я заніс на його сторінки. Я писав їх у Москві, на борту зорельота, писав на Марсі. І ось закінчую його за тим же столом у моїй кімнаті, де почав у пам'ятну ніч на друге липня.

Перед очима проходить все бачене…

Пригадується все пережите…

Старт із Землі…

Чудова планета з поетичним ім'ям — Венера!

Безформна похмура громада астероїда. Вона промайнула за короткі секунди, але назавжди залишиться в пам'яті…

Пустельні рівнини Марса…

Постріл Бейсона… Американський зореліт, що лякливо притиснувся до землі…

Моторошна піщана буря…

Я бачу зеленуватосірі, котячі очі і широко роззявлену пашу, усіяну гострими зубами трикутної форми… Незбагненно сильний, рвучкий стрибок сріблястого тіла…

Я бачу поставлений нами пам'ятник. На маленькій полянці, увінчаний рубіновою зіркою, блищить сталлю і золотом триметровий обеліск…

Останні проводи. «Не скучайте!»…

Відліт з Марса…

Півтора місяця тужливого повернення…

Бєлопольський зробив усе, щоб зореліт повернувся на Землю точно в призначену Камовим хвилину. «Я повинен це зробити на пам'ять про Сергія Олександровича», говорив він.

І він зробив!

За планом експедиції, фініш зорельота мав відбутися одинадцятого лютого між дванадцятою і чотирнадцятою годинами. Ми затрималися на Марсі на тридцять шість хвилин, але все ж колеса корабля доторкнулися ракетодрому о дванадцятій годині тридцять дві хвилини.

Чого ще вимагати?

Велика заслуга Костянтина Євгенійовича: він привів корабель, що втратив свого командира, безповітряними шляхами всесвіту, як по рейках залізниці, прямо до перону станції.

Честь і слава йому — гідному наступникові Камова біля пульта управління зорельота!

О восьмій годині ранку одинадцятого лютого ми всі зібралися в приміщенні обсерваторії. Настали останні години польоту. Земля була зовсім близько.

На кораблі все було готове до спуску. Як і завжди, я приготував свої апарати і був біля «вікна ТАРС». Пайчадзе возився з своїми астрономічними приладами, готуючись до потрібних йому спостережень. За ці тижні він дуже схуд і змарнів. Арсен Георгійович більше від нас усіх переживав втрату. Вони були друзями з Камовим. Їх назавжди зв'язали незабутні години історичного польоту на Місяць. Весь час зворотного рейсу він ні на хвилину не залишав своєї роботи, скоротивши до мінімуму години відпочинку. Наполегливою працею намагався затамувати своє горе.

Бєлопольський біля пульта управління, поклавши на коліно зошит, щось обчислював, швидко списуючи математичними формулами сторінку за сторінкою.

Бейсон похмуро дивився у бокове вікно. Півтора місяця він просидів у своїй каюті, відмовляючись вийти з неї. Попереду його чекали ганьба суду і сувора кара. Безславне повернення!

Зараз він був з нами за наказом Бєлопольського.

Землю закривав величезний диск Місяця, біля якого ми повинні були пролетіти. Він наближався з кожною секундою, затуляючи собою все попереду корабля. Я фотографував його без кінця. Обидва кіноапарати, повернені до нього, працювали безперервно. Невидна із Землі половина її супутника була обернена до нас, але, на жаль, сонце освітлювало тільки трохи більше четвертої частини цієї, найцікавішої для нас половини.

О восьмій годині тридцять хвилин зореліт порівнявся з супутником Землі. Ми пролетіли на віддалі близько двохсот кілометрів від його поверхні. І одразу ж побачили рідну планету.

Серце забилося тривожно і радісно… Гарячий клубок підступив до горла.

Земля!..

Вона сяяла на чорному фоні простору голубуватим диском, оточена тонким ореолом сяючої атмосфери.

Зореліт летів прямо до неї.

Помітно відходила назад чорна порожнеча. Між нею і нами, мов зачинені двері в безмежний простір світу, висів Місяць — останній роз'їзд нашого довгого мандрування по шляхах всесвіту.

Мені здавалося, що я ясно відчуваю нетерпляче дрижання стального корпусу. Білосніжний птах мчав до рідного гнізда, з величезною швидкістю пролітаючи останні кілометри.

Все ближче й ближче…

Земля наближалася, збільшуючись з кожною секундою.

В ці радісні хвилини ми особливо гостро відчували всю гіркоту нашої втрати. От коли б Камов був з нами!

Якось Пайчадзе сказав: «От коли б він міг скористатися американським зорельотом!» Він тоді не додав більше нічого; але, залишившись зі мною наодинці, Бєлопольський доповнив його слова. Він докладно пояснив мені, що коли б Сергій Олександрович і залишився живий, то все одно не зміг би вилетіти на Землю на кораблі Хепгуда, не знаючи його конструкції. Я зрозумів тоді: надії немає і на це.

Так само як і на Венеру, зореліт повинен був спускатися на Землю сорок сім хвилин, почавши цей спуск за сорок одну тисячу кілометрів від її поверхні. Цієї віддалі було якраз досить для того, щоб зменшити нашу космічну швидкість, яка, уповільнюючись на десять метрів за секунду, за ці сорок сім хвилин впаде від 28,5 кілометрів до нуля.

Коли почалася гальмова робота двигунів, ми були вже настільки близько, що я без великих зусиль розпізнав Азію, яскраво освітлену сонцем. Європа ще ховалася в нічній тіні. На всій видимій половині земної кулі зовсім не було великих хмарних мас. Поверхня планети з кожною секундою ставала яснішою, ніби вона сама, радіючи з повернення своїх дітей, з відкритим обличчям простягала назустріч зорельоту материнські обійми.

Ми непомітно занурювались в атмосферу. Повітря було надзвичайно прозоре; рідна країна розкинулася під нами у всій своїй красі. Ми бачили в сильні біноклі і нестерпно блискучу гладінь Тихого океану, і ледве помітну лінію Уральського хребта. На півночі у молочному тумані вгадувалися льоди Арктики.

Зореліт спускався вниз…

На висоті ста кілометрів він розправив свої могутні крила.

Космічний рейс закінчився!

Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.

Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…

Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.

Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…

Ми наближалися до Москви.

Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.

Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.

Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…

Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.

Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.

На високій огорожі, по всій її довжині, — безліч прапорів…

Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні друзі.

Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».

Серафима Петрівна — дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…

Останній захід.

Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…

Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.

Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, — зовні рідне повітря Землі.

Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.

З автомобіля виходить голова урядової комісії — академік Волошин — і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.

Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.

Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.

Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.

Пайчадзе бере дочку на руки.

Бєлопольський підносить руку до шолома.

Зараз він доповість Волошину про виконання завдання, сухою мовою рапорта скаже про загибель командира зорельота, а за три кроки стоїть Серафима Петрівна Камова, радісна, весела, з величезним букетом у руках.

Та невже вона не бачить, що її чоловіка немає серед нас? Чому Волошин не виявляє ні найменшого здивування, що йому рапортує Бєлопольський, а не Камов?

Жахливі слова сказані, але на обличчі Серафими Петрівни, як і раніше, сяє посмішка.

Рапорт закінчено. Волошин обіймає командира корабля.

— Поздоровляю вас, — голосно каже він, — з блискучим закінченням першого космічного рейсу. Своїм благополучним поверненням ви зробили величезний подарунок Батьківщині. Прийміть же і наш вам подарунок.

Члени комісії розступилися. З квітами в руках до нас швидко підійшла людина, думка про яку не давала нам спокою всі ці шість тижнів.

Живий, веселий, з блискучими від радощів очима, перед нами був Сергій Олександрович Камов.

Я не пам'ятаю, як у мене на руках опинилася Марина…

— Сергію!..

— Арсене!..

Камов і Пайчадзе кинулись в обійми один одному.

* * *

Затамувавши подих, боячись пропустити хоч одне слово, слухали ми через кілька годин розповідь Сергія Олександровича про перебування на Марсі і про обставини його чудесного врятування.

Він говорив коротко і стисло, жодним словом не згадуючи про свої почуття іпереживання, але із цієї сухої розповіді переді мною чітко вимальовувався героїчний характер цієї людини, для якої її справа була дорожча за життя.

— П'ятдесят п'ять метрів прискорення дали мені можливість не тільки врятуватися, — закінчив Камов, — але й досягти Землі на двадцять одну годину раніше від вас. Швидкість корабля після десяти хвилин роботи двигуна становила тридцять два кілометри чотириста п'ятдесят метрів на секунду. В момент старту я знепритомнів і прийшов до пам'яті, коли корабель уже летів по інерції. У воду, я звичайно, не лягав, бо не вірю в рятівність цього засобу. Надавши зорельоту потрібного напряму, я у всьому іншому поклався на закони механіки і на своє щастя, — він злегка усміхнувся, сказавши не. — Ви самі можете зрозуміти, як мені було скучно одному. Наблизившись до землі, я повністю оцінив скарб, який мав Хепгуд у своєму розпорядженні і не зумів його використати. Я кажу про двигун його корабля. Це дуже надійний, добрий механізм, який не поступається перед нашими. Гальмувати зореліт тертям об атмосферу я не хотів. Двигун блискуче справився із завданням. Повернувши корабель на сто вісімдесят градусів, я почав гальмувати його саме цим двигуном, і на час занурення в атмосферу була майже нульова швидкість. Зореліт почав падати. Парашута у мене не було. Він залишився на Марсі разом з нашим всюдиходом. Я почав вмикати двигун короткими поштовхами. Не можу сказати, що це було приємне відчуття, але своєї мети я досягнув. Корабель перестав безладно падати і перейшов на планіруючий політ…

Камов замовк. У великій, гарно обставленій їдальні було тихо. Всі чекали продовження. Волошин машинально колотив ложкою чай, що давно захолов. Ніна Арчиллівна, дружина Пайчадзе, ледве чутним шепотом умовляла Марину сидіти спокійно. Бєлопольський, Пайчадзе і я не зводили очей із свого знову знайденого командира.

— Взагалі, — говорив Камов, — можна сказати лише одне: з моменту, коли СРСР-ЛС2 розігнав звірів, і до спуску на Землю мені щастило весь час. Видно, моїй дружині ще рано ставати вдовою, — він ласкаво погладив руку Серафими Петрівни. — Зореліт летів у стратосфері. Внизу був Сибір. Поступово знижуючись, я проминув Уральський хребет і сів на околиці міста Саранська. Удар був дуже великий, але, як бачите, я не ушкоджений, чого не можна сказати про корабель. Ну, а далі розповідати нічого. Я надіслав телеграму і мене на літаку доставили в Москву. Там мені пощастило бути присутнім на тріумфальному фініші нашого зорельота.

Він простягнув руку Бєлопольському.

— Залишається подякувати Костянтинові Євгенійовичу за його вправність. Зореліт, як ви знаєте, сів на ракетодромі наче за графіком. Перший великий космічний рейс пройшов точно у визначені строки. Це величезна перемога!

— Куди ви гадаєте полетіти наступного разу? — запитав Волошин.

— Звичайно, на Марс. Загадки цієї планети повинні бути розгадані до кінця. Тільки цей політ зроблю не я.

— Чому не ви?

— Боюсь, що політ, який щойно закінчився, був для мене останнім, — з сумом у голосі сказав Камов. — Навантаження, що його довелося мені зазнати під час старту з Марса, не могло не позначитися на здоров'ї.

Ми троє з жахом переглянулися.

— Невже ти говориш правду? — прошепотів Пайчадзе.

— Боюсь, що так, — відповів Камов.

— Ми вас вилікуємо, — рішуче сказав Волошин. — Цього не можна допустити. Найкращі лікарі Радянського Союзу візьмуться за вас.

Настало тяжке мовчання. Серафима Петрівна ніжно обняла чоловіка і поклала голову йому на плече.

— Нічого, друзі! — сказав Камов. — В особі Костянтина Євгенійовича ми маємо чудового командира для майбутнього зорельота, який я йому збудую. Сподіваюсь, що й інші мої супутники не відмовляться від цієї ролі. Я буду цілком задоволений. А серед нашої молоді знайдуться сотні майбутніх «зоряних капітанів». Ще буде не один космічний рейс.

— Один з цих капітанів сидить біля мене, — сказала Ніна Арчиллівна, намагаючись жартом розігнати похмурий настрій, що охопив усіх. — Боюсь, що моя Марина — теж майбутній зореплавець: тільки про зорі і говорить.

— Обов'язково буду! — сказала дівчинка і вперто хитнула голівкою.

Всі розсміялися.

— Вирішено! — весело сказав Камов.

— Коли ж відбудеться другий політ на Марс? — запитав Бєлопольський.

— Років через два, — відповів Камов. — Корабель треба удосконалити або збудувати новий. Швидкість — двадцять вісім з половиною кілометрів на секунду надто мала.

— А Венера? — запитав Волошин.

Погляди Бєлопольського і Пайчадзе потеплішали, коли зайшла мова про «сестру Землі».

— Венера, — сказав Камов, — чудова. Ця планета сповнена сил і життя, але загадок на ній, мабуть, немає. Вона іде тим же шляхом, яким ішла наша Земля. Венера тільки починає жити. Наука Землі повинна допомогти їй, спрямувати її перші кроки. Але це буде нескоро. Це справа наших далеких нащадків, і я не маю сумніву, що вони зроблять це. Допомогти роботі природи можна і треба, але насильно змінювати цю роботу не можна.

— Так і буде, — сказав старий академік.

Космічний рейс закінчено.

Перша спроба міжпланетних сполучень закінчилася блискучим успіхом.

За сім з половиною місяців зореліт СРСР-ЛС2 відвідав дві планети сонячної системи і, пролетівши понад півмільярда кілометрів, повернувся на Землю.

Величезний вклад внесено в радянську науку.

Будемо готуватися до наступних рейсів.

Їх планується багато. Радянські зорельоти вкриють міжпланетні простори десятками трас своїх перельотів.

Вони розгадають усі таємниці, які старанно охороняє природа. Допитливий погляд людини проникне у найвіддаленіші кінці нашого світу — системи Сонця.

Коли-небудь їм стане тісно і тут. Тоді вони вирвуться за межі цієї системи.

Нема меж, немає кінця-краю дерзанню вільного людського розуму!

Немає меж пізнанню!..