Григорій Гребньов

ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ. ІНШИЙ СВІТ

ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ

Пригодницька повість

Переклад з російської Н. Тищенко та Ф. Динька

КНЯЗЬ ДЖЕЙК БЄЛЬСЬКИЙ

Кортец!.. Навряд чи це було його справжнє прізвище, хоч він і запевняв усіх своїх знайомих, що пращуром його був сам “великий іспанський конквістадор” Фернандо Кортец, лютий винищувач індійців і завойовник Мексіки. Але темно-бура шкіра, кошлаті чорні брови, горбатий ніс і м’ясисті губи наводили на думку, що батьківщину “чистокровного іспанського гідальго” Педро Хорхе Кортеца слід шукати десь у Малій Азії… А втім, питання національної приналежності мало непокоїло його. Педро Кортец офіційно вважався підданим якоїсь латиноамериканської республіки і мирно проживав у Парижі, успішно влаштовуючи тут усі свої великі й дрібні справи.

Сьогодні Кортец прокинувся на півгодини раніше ніж звичайно і тому був у поганому настрої. Сидячи перед трюмо в своєму кабінеті, він похмуро слухав конфідент ціальне журчання перукаря, який пурхав коло нього.

Старанно вискоблені щоки Кортеца стали голубими, а роздратоване сопіння його поволі затихало, коли в двері тихо постукали.

— Зайдіть!.. — сердито крикнув Кортец.

Двері прочинилися, почулись легенькі кроки, і Педро Хорхе Кортец побачив у дзеркалі малинові губи покоївки Мадлен.

— Мосьє, — кліпнувши довженними війковими протезами, але не ворухнувши губами, сказала Мадлен, — вас хоче бачити якийсь молодий американець.

Кортец запитливо втупився очима в лялькове обличчя Мадлен у дзеркалі. Мадлен щебетала:

— Одягнутий пристойно. По-французькому розмовляє не зовсім чисто. Прізвища не назвав.

Кортец запитав:

— Скільки він вам дав?

Мадлен скорчила гримаску:

— О!.. Зовсім небагато, мосьє. Долар…

— Хай почекає, — прорік Кортец. — Сніданок подасте сюди, Мадлен.

Він устав, одвів руки назад, і перукар одягнув його гладку постать у халат, по оранжевому шовку якого летіли колібрі і дріботіли молоденькі китаянки, вишиті золотом і сріблом.

Одержавши свій гонорар, перукар зник. Відразу ж ввійшла Мадлен. Вона спритно поставила піднос на круглий столик і підкотила до крісла Кортеца.

Вино, маринована цибулька, сардини і рожеві креветки в маслі. Це, звичайно, був ще не сніданок, а лише прелюдія до сніданку. Мосьє Кортец любив, щоб їжа на круглому столику з’являлась, як сцени в опері, де все відомо і все-таки несподівано. Він налив бокал, понюхав вино і, опустивши коричневі повіки, надпив трохи…

Проте Мадлен не йшла по наступний піднос. Її держав долар, подарований відвідувачем.

— Ну? — запитав Кортец.

— Він чекає, мосьє…

— А-а… Кличте…

Через дві хвилини в кабінет безшумно, мов привид, прослизнув білявий, надзвичайно блідий юнак у недорогому костюмі лазурового кольору, з вузеньким галстуком, схожим на шкурку, скинуту ящіркою.

— Здрастуйте, сер, — сказав він по-російському, заздалегідь видавивши на своєму блідому обличчі приємну посмішку. — Якщо я не помиляюся, ви, здається, добре володієте російською мовою.

Кортец недружелюбно побіжно оглянув гостя.

— Ні, — процідив він крізь зуби, — Ви не помиляєтесь…

— Мене звуть Джейк Бєльський, — вкрадливо промовив гість і заморгав повіками, підфарбованими зеленкою, наче просигналив щось азбукою Морзе. Кортец здивовано витріщився на нього:

— Джейк? Та ще й Бєльський?..

— Так точно, сер. Я народився у Франції, але виріс в Америці. Там усі називали мене Джейком. Я тільки вчора приїхав у Париж із Штатів…

Молодий відвідувач просигналив повіками те, що не договорив, і шанобливо простягнув Кортецу конверт.

— Ось тут вам пише про мене містер Семюель Грегг. Він сказав, що ви добре знаєте його…

Кортец узяв листа і вказав Джейку на крісло. Увійшла Мадлен з новим підносом, на якому димілась печеня.

— Жиго! — промовив Кортец натхненно. І додав: — Екстра!

Та одразу ж згадав про листа і пробурчав, розпечатуючи його:

— Семюель Грегг! Чого йому від мене треба?..

Лист був коротенький і без жодного розділового знака:

“Старий Хорхе перестань ображатися на нас і спробуй ще раз з’їздити в Росію як наш представник там можна зробити один дуже великий бізнес тобі все розповість цей молодик він російський князь але це нічого не значить він знає секрет справи на якій можна добре заробити Я фінансую нову російську операцію 15 % від чистого прибутку тебе напевне влаштують

С Г”

Кортец ще раз окинув гостя незадоволеним поглядом. Він був забобонний: російський князь з самого. ранку — це погана прикмета… Та й несподіване звертання Семюеля Грегга спантеличило його. Крупний ділок міжнародного антикварного тресту, Грегг у свій час переправив з допомогою Кортеца на Захід із СРСР чимало цінних витворів мистецтва та рідкісних рукописів. Але антикварний трест безцеремонно зрікся Кортеца, коли той програв авантюрну справу з купівлею в СРСР однієї інкунабули.[1]

Тільки аромат жиго згладжував кепське враження від листа Грегга. Кортец взяв у руку виделку і глухо сказав:

— Я вас слухаю…

“Російський князь” випрямився в своєму кріслі і, почавши з своєї азбуки Морзе, відразу ж перейшов на нормальну, хоча й трохи пишну мову:

— Я чув, сер, що ви займалися дуже корисною справою, сприяючи обмінові культурними цінностями між західними музеями і музеями Радянського Союзу, точніше Росії, яка була вітчизною моїх батьків…

Кортец покатав у роті кусочок м’яса і промугикав непевно:

— Угу…

— Ця обставина й привела мене до вас, сер, — говорив далі гість. — Містер Грегг порадив мені звернутися з моєю пропозицією саме до вас…

Не відриваючись од печені і віддаючи належне терпкому ароматному вину, Кортец насмішкувато поглянув на гостя.

— Ви можете не говорити далі, містер Бєльський, — мовив він презирливо. — Від емігрантів, які колись утекли з Росії, я наслухався чимало пропозицій…

Джейк Бєльський підвівся з крісла. Він був стривожений:

— О ні, сер!

Та Кортец безцеремонно перебив його:

— Не “ні”, а “так”, сер… Десь у Росії ваш батько чи дід залишили замурованими в стіні або в оббивці одного з дванадцяти гарнітурних стільців брильянти чи ще якісь цінності. У вас є точна адреса, користуючись якою ми з вами, потрапивши в Росію, легко знаходимо ваші цінності. Потім ми повертаємось додому, і трест містера Семюеля Грегга забезпечує нам розкішне життя і заможну старість. Еге ж так?..

— Так… В основі моєї пропозиції лежить цінний скарб і родовий переказ про нього, — сказав гість і послав зеленими повіками щось середнє між сигналом біди і проханням уваги.

Кортец засміявся скрипучим сміхом і сьорбнув з бокала.

— Насамперед, — промовив він, — повинен сказати вам, юначе, а через вас і містерові Греггу, що за радянськими законами все залишене емігрантами в Росії багато років тому оголошене державною власністю. У мене з росіянами вже якось сталося непорозуміння. З мене досить…

Педро Хорхе Кортец добре говорив по-російському, правда, з невеликим східним акцентом. Сказане ним було майже відмовою, але молодий гість добре запам’ятав ту атестацію, яку дав “нащадкові великого конквістадора” містер Семюель Грегг, і тому стійко чекав нагоди: висловитись до кінця. Така нагода відразу трапилась, як тільки господар звернув увагу на запашну підливу до жиго. Джейк Бєльський вкрадливо почав:

— Містер Семюель Грегг прекрасно знає радянські закони… Я теж ознайомився з ними, але справа в тому, сер, що ні мені, ні вам і ні тресту, який ми представлятимемо, не доведеться порушувати ніяких законів.

— Он як? Цікаво…

— Цінності, про які йде мова, — говорив далі гість, — були вивезені в Росію чотири століття тому однією коронованою особою неросійського походження і ніколи Росії не належали. Це можуть легко довести наші юристи.

— О-ла-ла! — з іронічним пафосом вигукнув Кортец, відриваючись од своєї тарілки. — Я не збираюсь воювати за зневажені права коронованих осіб неросійського походження.

— Ви боротиметеся за свій гонорар, сер… — твердо заявив молодий гість.

— І ви теж? — поцікавився Кортец.

— І я теж.

— Скільки вам дає цей старий чікагський гангстер?

— Десять процентів, сер.

— Ого! — Кортец усміхнувся і промовив, дивлячись убік: — Я відчуваю, що ви хочете розповісти мені якусь середньовічну легенду.

— Маєте рацію, сер. Проте гроші ця середньовічна легенда обіцяє цілком сучасні і не ма-лень-кі.

Останнє слово гість проскандував.

— Ну що ж, викладайте вашу легенду, — пробурчав Кортец. — Я вислухав їх не менше як тисячу. Послухаю ще й тисячу першу.

Джейк Бєльський знову сів у крісло, звузив котячі очі і запитав тоном слідчого:

— Ви чули що-небудь про бібліотеку московського царя Івана Грозного, початок якої в п’ятнадцятому столітті поклала візантійська царівна Зоя, або інакше — Софія Палеолог, племінниця останнього візантійського імператора, а згодом — дружина московського великого князя Іоанна Третього?..

Кошлаті брови Кортеца повільно поповзли вгору.

— О! Це справді середньовічна легенда!

— Так от. Старовинна бібліотека, яку багато хто вважав і вважає міфічною, справді існувала й існує… Я — останній із роду князів Бєльських, а один з моїх предків, боярин Іван Дмитрович Бєльський, був великим другом онука Зої — Софії Палеолог, царя Івана Грозного…

Кортец уже впорався з жиго, озброївся зубочисткою і, здавалося, забув про все на світі, крім своїх нереально білих і неприродно рівних зубів.

Джейк Бєльський розповідав далі:

— Боярин Бєльський бачив, як Іван Грозний заховав дорогоцінне зібрання рукописів в один підземний тайник так старанно, що потім ніхто не міг їх знайти. Мій батько сказав мені, що, якби бібліотека Івана Грозного була знайдена, за неї можна було б узяти мільйони доларів…

— Коротше! — уривчасто сказав Кортец. — Ви знаєте, як знайти цю бібліотеку?…

— Знаю… — не збентежившись (і жодного разу не моргнувши), відповів Джейк Бєльський. — Боярин Іван Бєльський у своєму архіві залишив креслення книжкового тайника Грозного. Батько передав його мені і пояснив, як знайти тайник..

Запанувала мовчанка. Схоже було, справа варта того, щоб до неї придивитись, але практичне чуття ще застерігало Кортеца. Чи можна довіряти цим стародавнім кресленням? Чи не скидається все це на казки про піратські скарби з “золотим жуком”?

— Що у вас ще є, крім креслення й розповіді вашого татуся? — після короткого роздуму спитав Кортец.

Тільки тепер він помітив, що білобрисий князь тримає в руці якусь трубочку.

Бєльський жестом фокусника розгорнув трубочку і підніс Кортецу невеличкий аркуш пергаменту.

— Це титульна сторінка дуже цінної рукописної антології візантійських поетів п’ятого століття, — пояснив він. — Єдиний у світі примірник цієї книги був у бібліотеці царівни Зої, а потім потрапив у руки мого предка, боярина Івана Бєльського…

— Украдений з царської бібліотеки? — грубо запитав Кортец.

— Ні. Подарований царем бояринові Бєльському, — сухо відповів молодий гість. — На звороті аркуша про це є запис.

Кортец з цікавістю розглядав пергамент, у центрі якого золотом і кіновар’ю були зображені меч і серце. Він добре розбирався в образотворчому мистецтві й одразу визначив, що емблему намалював якийсь невідомий, але талановитий художник далекої давнини. Бісерні рядки грецького письма сяйвом обрамляли емблему, а нижче переходили в крупний шрифт з складними заголовними літерами.

Кортец перевернув пергамент: на звороті він побачив вигадливу в’язь старовинного руського письма.

Під цим написом красувалось невеличке креслення тушшю з хрестиком у центрі, а ще нижче знову йшов грецький запис…

— Дозвольте, я прочитаю, — сказав Джейк Бєльський і, не діждавшись відповіді, урочисто, як тропар, проспівав:

— “Боярину князь Івану Бєльському сію грецьку книгу з віршами мирськими жалуєм із книжниці бабки нашої, царівни морейської, ми, Великий Цар всея Русі, щоби він, боярин Бєльський, грецьку грамоту осягнув заради користі царевої. Іоанн. Року від створення світу сім тисяч шістдесят другого травня в четвер двадцять п’ятого дня”. Мій предок, боярин Бєльський, виконав царське веління й оволодів грецькою мовою, — пояснив князь, показуючи пальцем на грецький запис. — Тут він намалював план тайника, де цар заховав усю бібліотеку, успадковану ним від бабки, царівни Зої…

— Тайники! Таємничі підземелля! Ваш предок боярин Бєльський, напевне, захоплювався знаменитим французьким детективним романом Дюшато “Замок змії з перами”, — сказав Кортец. — Але тут лише титульна сторінка… А де ж сама книга?

— Лишилась у Росії в княгині Євгенії Бєльської, уродженої баронеси Ежені де Мерод, — з гідністю заявив Джейк Бєльський. — Крім грецького запису на звороті, тут, на самому титулі, є ще французький напис, який допоможе нам відшукати всю бібліотеку.

— Французький?.. Але ж Іван Грозний звелів бояринові Бєльському оволодіти тільки грецькою мовою!

— Це запис іншого Бєльського. Він зроблений у двадцятому столітті.

Кортец ще раз уважно оглянув аркуш:

— Я не бачу тут ніякого французького напису.

— Я змив його з обережності, — тихо мовив Джейк Бєльський. — Його можна відновити хімічним способом, коли треба буде.

Кортец поклав пергамент на стіл.

— Отже, ваш батько навчив вас, як знайти візантійську бібліотеку? — насмішкувато запитав він.

Джейк Бєльський хвилинку помовчав. Його повіки посилено працювали.

— Думаю, що так, сер, — промовив він нарешті.

— А як вивезти її з Росії, він вас не навчив? — запитав Кортец, іронічно дивлячись на респектабельного юнака, котрий ввічливо і цілком серйозно пропонував йому включитися в якусь незвичайну авантюру.

Після невеличкої паузи Джейк Бєльський скромно відповів:

— Я сподівався, сер, що цього навчите мене ви… Мене в цьому запевнив містер Семюель Грегг.

— Містер Семюель Грегг! — сердито вигукнув Кортец. — Аякже! Він переконаний, що в Росії нічого не змінилось і що бібліотеку Грозного зараз так само легко вивезти, як я колись вивіз звідти знамените Коптське євангеліє…

Молодий гість мовчав.

Настала пауза. Мовчанка тривала хвилин дві. Потім Кортец відсунув од себе пергаментну трубку і рішуче заявив:

— Рукописи — це не моя спеціальність. Зараз я лише організатор виставок витворів живопису. Я приватна особа, мене цікавить тільки живопис, і ні з якими трестами я не бажаю зв’язуватися.

Повіки Джейка Бєльського часто закліпали, і він супроводжував цю сигналізацію найпереконливішим перекладом, на який був тільки здатний:

— Зовсім не обов’язково бути спеціалістом, сер. Я теж нічого не розумію в цих рукописах, Нам треба лише знайти їх і вивезти в Америку. А там уже спеціалісти тресту розберуться в них.

— Вивезти в Америку ми нічого не зможемо.

— Ну що ж, вивеземо у Францію, — бадьоро запропонував Джейк Бєльський.

— Фантастика.

— Чому? — здивувався князь.

— А тому, що ми не знайдемо цієї міфічної бібліотеки. Це по-перше. Та коли б навіть знайшли її, коли б навіть вивезли з Росії, що дуже нелегко, то ми вчинили б крадіжку. Нас арештують якщо не в Росії, то тут, у Франції. Цього зажадає Радянський уряд, і французькі власті не зможуть не виконати його вимоги. Ми привласнимо собі чужі цінності. Ви розумієте? А такі справи вже розглядає карний розшук. Ваш містер Грегг дуже добре з ним знайомий…

Усе це небагатослівний Кортец випалив майже одним духом і з великим азартом. Здавалось, він хоче налякати не так Джейка Бєльського, як самого себе.

— І ще одне, — тим самим сердитим тоном вів далі Кортец. — Я живу в Парижі і не маю наміру від’їжджати звідси, якщо нова витівка містера Грегга провалиться.

— Вам не треба буде виїжджати з Парижа, сер. На випадок невдачі я все беру на себе, — швидко й діловито заявив гість. — Це також передбачено моїм контрактом з фірмою містера Грегга.

Якусь мить Кортец спантеличено дивився на Джейка Бєльського, Потім засміявся і сказав:

— Пізнаю містера Грегга! Він уміє здобувати користь навіть з невдачі. Ваш провал призведе до скандалу з росіянами. А за це дехто в Штатах з радістю оплатить вам два-три роки тюрми.

Очевидно, Кортец угадав. Почувши про в’язницю, Джейк Бєльський не зблід і не вкрився холодним потом. Навпаки, він став хитро посміхатися і сказав:

— Думаю, що до тюрми справа не дійде, сер. У Росії я маю намір діяти обережно. Ви ж стоятимете осторонь усього того, що мені там треба буде проробити. Що ж до французьких властей, то і тут можна буде все передбачити і застрахуватися від неприємностей.

— Як?! — люто поводячи очима, поцікавився Кортец.

— Не хвилюйтеся, сер, це шкідливо, — тихо й переконливо мовив князь. — Мій батько повідомив мене, що тут, у Франції, і в Італії живуть нащадки Фоми Палеолога, батька царівни Зої. Вони — прямі спадкоємці великої княгині московської Софії Палеолог, бо в Росії після смерті дітей Івана Грозного її нащадків не лишилось…

— Хто живе у Франції? — швидко запитав Кортец.

— Мадам де Брентан, дочка князя Джованні Ласкаріса Палеолога, — помовчавши трохи, відповів Джейк Бєльський.

“Спеціаліст по живопису” посміхнувся.

— Я бачу, ваш татусь був страшенно передбачливою людиною. Він дуже хотів сягнути далі, ніж боярин Іван Бєльський, і роздобути не одну лише антологію візантійських поетів.

— Так, він усе життя плекав цю мрію, — сказав Джейк Бєльський. — Але батько найменше за все думав про гроші. Він тільки хотів помститися своєму братові, князю Платону, який відбив у нього дружину, красуню Ежені де Мерод… Цю історію я розповім вам іншим разом.

Кортец уважно подивився на російсько-американського князя і подумав уже без будь-якої неприязні: “Гм! А він, здається, не дурний, цей жовторотий Джейк. Семюель Грегг недаром поставив на нього…”

— Гаразд! — сказав він. — Я нічого ні вам, ні містерові Греггу не обіцяю. Але, не розголошуючи ваших замислів, я дещо розвідаю, промацаю подекуди ґрунт і тільки після цього зможу дати остаточну відповідь. Цей архаїзм залиште у мене. — Кортец кивнув на трубку пергаменту. — Якщо ви, звісно, мені довіряєте. Мені треба показати його одній тямущій людині, що добре знає візантійську літературу й багато чого іншого.

— Звичайно, сер! — з самовідданою готовністю вигукнув Джейк Бєльський. — Будь ласка, лишіть у себе цей пергамент. Батько сказав, що він принесе щастя тому, хто захоче приєднати цю титульну сторінку до книги, од якої вона відокремлена.

Він устав, Кортец натиснув кнопку дзвінка.

— Приходьте завтра.

— З приємністю, сер.

— Не “сер”, а “мосьє”, — поблажливо виправив Кортец. — Звертання “сер” у Франції багато хто не любить. Та й не тільки у Франції.

— Розумію, мосьє…

Зашелестіла шовкова спідниця. Мадлен, увійшовши, відразу зрозуміла, що молодий американець недаремно позбувся долара, коли настійливо просив її доповісти про себе Кортецу.

— Мадлен! — пихато виголосив Кортец. — Князь Джейк Бєльський завтра буде у мене о десятій ранку. Проведете його прямо в кабінет.

Мадлен граціозно зробила кніксен перед князем Джейком Бєльським.

У КАФЕ “ГУІНПЛЕН”

Того ж дня Педро Хорхе Кортец відвідав кафе “Гуїнплен”. Він давно тут не був, але завсідники впізнали його відразу. Це були маршани — перекупники картин, небагаті антиквари, молоді художники, що вже багато років “подають надії”, натурщиці, любителі картин і рідкісних речей. У кафе, як завжди, було шумно, та шум посилився, коли в дверях з’явилася масивна постать Кортеца. Серед відвідувачів було немало тих, на кому іноді непогано заробляв мосьє Кортец, і тих, хто іноді заробляв (не дуже багато) з його допомогою. Почулися вигуки:

— Ого! Дон Педро власною персоною!

— Великий конквістадор із Стамбула!

— Салют, мосьє Кортец! Сідайте! Відповідаючи на вітання і помахуючи волосатою рукою з блискучим камінням на коротких пальцях, мосьє Кортец уважно оглядав зал.

— Він когось шукає… — сказала маленька натурщиця з великим черепаховим гребенем у золотій копиці волосся.

— Та вже, певно, не тебе, — відповів їй молодий кудлатий художник з старовинним жабо замість комірця і великою піратською сережкою в лівому вусі.

— Хтось сьогодні заробить, — меланхолійно промовив старий “маршан”, проводжаючи Кортеца кислим поглядом. — Це спритник…

До Кортеца підійшов буфетник, круглоголовий чоловік у білому фартусі.

— Мосьє Кортец, ви когось шукаєте?

— Так, мосьє Птібо. Мені потрібен професор Бібевуа.

— Він хоче побути на самоті. Щось пише в більярдній.

— Мерсі…

Кортец хотів пройти в більярдну, але щось пригадав і поцікавився:

— Він вам заборгував, мосьє Птібо?

Буфетник розвів руками:

— Як завжди, мосьє Кортец.

— Багато?

— Уже тиждень не платить. Три тисячі франків. При нинішньому курсі це, звичайно, не так уже й багато, але…

— О-ла-ла! Пізнаю професора! — Кортец поплескав буфетника по плечу. — Не журіться, мосьє Птібо. Може, мені пощастить цю справу владнати.

Він пройшов у сусіднє приміщення. Тут стояла відносна тиша, тільки чути було, як клацають білі кулі на зелених лужках більярдних столів, стукаючись одна об одну. Час від часу маркер урочисто проголошував:

— Карамболь, мосьє Роже! Тридцять два!.. Карамболь, мосьє Капо! Шістнадцять!.. Удар не зараховано!

У кутку біля стойки з киями, коло підвіконня, примостився на верткому стільці літній чоловік у неймовірно потертій візитці. Худорбою своєю, змарнілим обличчям, гострою борідкою і схожими на піки вусами він скидався на Дон-Кіхота, а довгими руками і великими настовбурченими вухами — на орангутанга. Ззаду було добре видно його стрижений вугластий череп, посріблений сивиною. Чоловік квапливо писав. Перо його авторучки стрімко пурхало по паперу, списані аркуші він незграбно відсував убік. Це й був Леон Бібевуа, якого всі знайомі називали “професором”, хоч минуло вже десять років відтоді, як його вигнали з останньої гімназії за пристрасть до міцних напоїв.

Кортец дуже добре знав цього дивного чоловіка, що володів енциклопедичними знаннями, з феноменальною пам’яттю, невдаху, п’яницю, але в свій час непоганого педагога. Бібевуа чудово знав історію, в тому числі й історію всіх видів мистецтва; він, не дивлячись на підпис, міг безпомилково назвати автора картини (якщо той був, звичайно, відомий). Він також знав усе, що стосувалося світової літератури, особливо стародавньої літератури. Крім того, Бібевуа досконало володів мовами, якими вже давно ніхто не розмовляв: латинню, старогрецькою і санскритом.

Кортец часто користувався консультаціями Бібевуа і з повагою ставився до нього, не звертаючи уваги на кумедні манери “професора”. Зараз він бачив, що Бібевуа захоплений якоюсь роботою; звичайно зарозумілий і безцеремонний з бідняками, Кортец, проте, не наважувався окликати його.

— Мосьє Кортец! — не повертаючись, сиплим голосом сказав Бібевуа. — Ви хочете перешкодити мені працювати?

Кортец догадався: Бібевуа побачив його відображення в темній шибці вікна.

— О ні, професоре, я почекаю…

— Вам доведеться чекати ще з годину. Я пишу статтю замість одного ідіота, що має учений ступінь бакалавра.

— Це цікаво. Яка тема?

— Палеографічне дослідження еволюції заголовних букв у мінускульному письмі дев’ятого століття…

— О-ла-ла! — з повагою вигукнув Кортец. — А що це за письмо? Хто його автор?

— Ви невіглас, мосьє Кортец! — просипів Бібевуа, не перестаючи строчити свою статтю. — Це не чийсь особистий лист, а тип латинського рукописного письма. Висловлюючись сучасною мовою, це шрифт, яким написано більшість рукописів латинських класиків…

— Розумію, професоре. Я прийшов невчасно, але… бачите, у мене приблизно така сама тема, — стараючись говорити якомога м’якше, сказав Кортец.

— Теж стаття?

— Ні… Консультація… Зі мною старовинний рукопис.

Бібевуа перестав писати і повернувся до нього всім тілом:

— Покажіть…

Кортец передав йому пергамент, залишений Джейком Бєльським. Тепер пергаментний аркуш був прикріплений ріжками до ватманського паперу і таким чином його зворотний бік був закритий.

Бібевуа поправив окуляри і пронизливий поглядом уп’явся в текст. Через хвилину він підняв голову і подивився на Кортеца. Той мовчки чекав.

— Підробка?.. — тихо спитав Бібевуа.

Кортец розвів руками:

— Не знаю. Це ви повинні мені сказати.

Бібевуа схопився, підбіг до настільної лампи і знов уткнув свій гострий ніс у пергамент. Потім, метушливо понишпоривши в кишенях, витяг лупу. Кортец з цікавістю стежив за його рухами.

Бібевуа довго розглядав аркуш в лупу. Він був явно схвильований.

— Неймовірно! — пробурмотів він нарешті. — Оригінал! Ви знаєте, що це?

Кортец непевно ворухнув кошлатими бровами:

— Приблизно…

— Це перша сторінка книги, яку вважають утраченою. Разом з іншими скарбами візантійської столиці вона була вивезена в Рим із Константинополя в середині п’ятнадцятого століття. Дальша доля її невідома! — Голос Бібевуа звучав патетично. — Цьому пергаменту нема ціни. Як він до вас потрапив?..

— Я потім розкажу вам, професоре, — ухилився од прямої відповіді Кортец. — А що тут написано?

— Прошу! Ось точний переклад: “Кіклос. Антологія візантійських поетів. Епіграми елегічні, сатиричні і любовні, зібрані Агафієм, юристом і поетом”.

— Цікаво… — задумливо сказав Кортец.

— Яка розкіш! — з захопленням вигукнув Бібевуа, розглядаючи емблему стародавньої титульної сторінки. — А де ж уся книга?

— У мене є надія, що з допомогою цієї титульної сторінки я знайду всю книгу, — багатозначно промовив Кортец.

Він забрав пергамент з рук “професора”, коли той спробував одірвати ватманський папір.

— Ви добре заробите, якщо знайдете її. За таку книгу заможні колекціонери дадуть багато грошей, — сказав Бібевуа.

— Наприклад?

— Оцінщиком мене візьмете? — хитро підморгнувши, запитав Бібевуа.

— Візьму.

— Глядіть! Без обману. Ця книга повинна коштувати не менш як сто тисяч доларів. Мій гонорар скромний, два проценти.

Кортец поплескав Бібевуа по спині.

— Я люблю вас, професоре, і тому частину гонорару можу запропонувати вам зараз.

Бібевуа пожвавішав:

— О! Це було б непогано.

Кортец підійшов до дверей і покликав:

— Мосьє Птібо!

Буфетника не довелося довго чекати.

— Професор винний вам три тисячі франків?

— Цілком правильно, мосьє.

Кортец вийняв бумажник і відрахував кілька кредиток.

— Ви більше не боржник пана Птібо, — весело сказав він, звертаючись до Бібевуа.

— Віват, дон Педро Кортец! — вигукнув Бібевуа. — Сподіваюсь, ви тепер не маєте сумніву в моїй кредитоспроможності, мосьє Птібо?

— Сьогодні не маю, а завтра знову сумніватимусь, — відповів Птібо, з іронією і жалістю дивлячись на нього.

— В такому разі, приготуйте мені склянку коньяку, — чемно попросив Бібевуа. — Я підійду до вашої стойки, як тільки закінчу статтю.

Кортец витяг з бумажника ще одну кредитку і подав Птібо.

— Я у великому боргу перед професором і не хочу, щоб він сьогодні був вашим боржником, — сказав він і, потиснувши руку Бібевуа, попрямував до виходу.

В спільному залі Кортец підійшов до групи художників, які сиділи за маленьким столиком. Тут точилася жвава розмова, що перебивалася сміхом, але як тільки Кортец наблизився, за столиком замовкли.

— Сідайте, маестро! — запросив художник з піратською сережкою.

— Ні, я тільки на хвилину, — сказав Кортец. — Але я перешкодив вам, панове? Ви про щось говорили…

Він ще здаля почув своє ім’я і зрозумів, що мова йде про нього.

— Ні, чому ж. Я все можу повторити, — з незалежним виглядом обізвався художник з сережкою. — Я розповідав їм забавний анекдот про те, як ви, мосьє Кортец, хотіли виміняти в ленінградському Ермітажі ван-дейківського “Лорда Уортона” на підробленого Гогена.

Кортец саркастично посміхнувся:

— У Парижі все йде в анекдот! А щодо підробленого Гогена ви придумали, Прежан.

— Але він так смішно розповідає! — захоплено вигукнула маленька натурщиця з великим гребенем.

— А-а! Ну, тоді я йому прощаю, — поблажливо мовив Кортец. — До речі, ви мені дуже потрібні, Прежан. Ви можете мені подарувати зараз хвилин десять?

— З задоволенням, маестро!

Кортец підморгнув маленькій натурщиці і, взявши художника під руку, попрямував з ним до вільного столика в дальньому кутку кафе.

— Сідайте, Прежан, — сказав він і важко сів на стілець. — У мене дійсно є до вас справа. Але ці ваші анекдоти…

— Мосьє! — засміявся Прежан. — Це невинна балаканина… ніхто в неї не вірить.

— Балаканина! — докірливо хитнувши головою, мовив Кортец. — На Сході є розумне прислів’я: “Будь обережний, коли брешеш, але ще більше стережися, коли говориш правду…”

— Чудове прислів’я! — вигукнув Прежан. — Завтра ж його знатиме весь Париж.

— А те, що я вам скажу зараз, повинні знати тільки ви, Прежан, та я, — пильно дивлячись на нього, сказав Кортец.

— Найкращий замок для таємниці — це гроші, маестро, — глузливо відповів Прежан, граючи зрослими бровами і поляскуючи пальцем по своїй серповидній сережці.

— Ви можете добре заробити, Прежан, — багатозначно мовив Кортец.

— Як?

— Слухайте…

Кортец нахилився і, оглянувшись, зашепотів:

— Ого! Цікаво… Знову Гоген? — вигукнув Прежан.

— Ні. Це зовсім інша річ… Ви в мене бували. Пам’ятаєте ті два пейзажі, що я привіз із Москви?

— Пам’ятаю, маестро. Але… — художник знизав плечима. — Я нічого особливого в них не бачу.

— Я теж, Прежан. І все-таки я певен, що, коли ми добре пошукаємо, то зможемо знайти не в них, а під ними щось дуже цікаве.

— Он як? А що саме ви хочете під ними знайти?

— Боровиковського! Ви бачили у мене два портрети його роботи, які я купив у князя Оболенського?

— Бачив.

— Два московські пейзажі треба нанести на Боровиковського так, щоб було видно розчистку. Розумієте?

— Починаю розуміти, маестро, — пильно дивлячись на співрозмовника, сказав Прежан.

— Я не мав сумніву, що ви мене зрозумієте…

Кортец присунувся ближче до молодого художника і зашепотів йому щось просто у вухо з піратською сережкою.

ДОПИТ З ТОРТУРАМИ

Мати Джейка Бєльського, Тереза Бодуен, стала другою жінкою російського емігранта князя Бєльського, коли їй було тридцять років. Вона назвала сина Жаком — на честь свого батька. Колись Андрій Бєльський був багатий, але на час народження Жака встиг розтринькати своє багатство і вмовив дружину переїхати в Сполучені Штати. Тут його далека родичка, княгиня Олександра Толстая, обіцяла йому “доходне місце”. В антирадянському гуртку Толстої Андрієві Бєльському запропонували виступати на зборищах реакційних організацій з “інформацією” про знущання, які він нібито витерпів з боку більшовиків у 1917 році. Та для таких виступів потрібна була багата уява, якої князь Андрій Бєльський не мав зовсім, і через те йому незабаром довелося припинити свої виступи і влаштуватися клерком у контору податкового інспектора. Ця посада з часом перейшла у спадщину його синові, який уже змужнів і перетворився із Жака в Джейка.

Молодий Бєльський не дуже був захоплений своєю професією, тим більше, що він успадкував від матері природну кмітливість і справляв враження недурного юнака. Проте життєвий досвід навчив його, що одним розумом в Америці нічого не досягнеш. Не допоможе й освіта. Його батько закінчив Петербурзький університет, але далі клерка в Штатах не пішов, тому що був людиною надзвичайно непрактичною. В цій останній обставині Джейк переконався, коли батько перед смертю розповів йому про тайник у якомусь монастирі, де в XVI столітті, за його словами, була захована бібліотека візантійської царівни Зої. При цьому старий передав синові титульну сторінку від старовинної книги (з планом тайника), яку цар Іван Грозний подарував своєму другові, боярину Бєльському, одному з предків Джейка.

Виявляється, таємниця надзвичайно цінної колекції була відома Андрієві Бєльському багато років, але він не зумів скористатися з неї.

Цілих два роки розмірковував Джейк Бєльський над тим, як роздобути зібрання стародавніх рукописів, що коштували неабиякі гроші, і нарешті прийшов до висновку, що пробратися в Росію, відшукати там книжковий скарб і вивезти його за кордон без сторонньої допомоги йому ніяк не вдасться… Але кому можна довірити свою таємницю в країні, де панує закон джунглів, де сам Джейк почуває себе лише слабою очеретинкою в джунглях? Навіть з матір’ю не міг порадитися Джейк, тому що батько заборонив говорити з нею про російський тайник.

“Вона скиглитиме, що ти загинеш у Росії, і все зіпсує”.

Тоді Джейк рискнув промацати ґрунт у декого з російських емігрантів. Він сказав, що хоче пробратися в Росію, — там батько закопав у поміщицькому саду родинні дорогоцінності.

Один з друзів Корейського, барон Віттельсбах, звів Джейка з Семюелем Греггом. Це був крупний акціонер і фактичний хазяїн Міжнародного антикварного тресту.

Маючи широко розгалужену агентуру, цей трест вишукував і скуповував у всіх країнах твори живопису, скульптури, дорогоцінні рукописи і книги, особисті речі, що належали знаменитим людям (історичним особам, спортсменам і артистам, дипломатам і “великим” злочинцям). Купуючи і перекуповуючи справжні і сумнівні цінності, трест широко практикував також і фабрикацію різноманітних підробок. Не гребував він і одвертими авантюрами. Одним з типових подвигів тресту була шахрайська витівка з Коптським євангелієм.

Агенти тресту пронюхали, що в Ленінграді, в одному книгосховищі, є старовинне рукописне євангеліє, написане в XI столітті мовою єгипетських християн (коптів). Спершу власником цього рукопису-книги був славнозвісний Афонський монастир,[2] а потім, у першій половині XIX століття, монастир подарував Коптське євангеліє російському цареві Миколі І. Після революції цінна стародавня книга стала надбанням радянського народу. В 30-х роках, установивши контакт з ігуменом Афонського монастиря, антикварний трест запропонував своєму агентові Кортецу за будь-яку ціну придбати в Ленінграді Коптське євангеліє. За оцінкою досвідчених антикварів, ця книга коштувала 150 тисяч доларів. Кортец запропонував книгосховищу 300 тисяч доларів. Радянські організації вирішили продати книгу, але тільки-но вона потрапила до рук тресту, як афонський ігумен, за згодою Семюеля Грегга, звернувся в суд з проханням повернути монастирю “древню святиню”, немовби викрадену комуністами. Антикварний трест проти позову монахів не заперечував, але подав позов на радянське торгпредство на суму 300 тисяч доларів…

Авантюра провалилась, бо радянські юристи показали дарчий запис, зроблений у свій час монастирем на ім’я царя Миколи І. Коптський рукопис виявився, таким чином, не власністю Афонського монастиря, а надбанням радянського народу… Авантюристи пошились у дурні, а козлом відпущення став Кортец. Грегг звинуватив його у млявості, невправності — в тому, що “нащадок великого конквістадора” не знайшов завчасно в Ленінграді дороги до людей, які заздалегідь знищили б дарчий запис Афонського монастиря.

Такий був антикварний трест, з головою якого, Семюелем Греггом, і познайомився Джейк Бєльський.

Горилоподібний хрипун Грегг недовго розмовляв з Джейком. Він переглянув документи Джейка і пергаментний аркуш, далі мовчки написав записку Кортецу і чек на тисячу доларів.

— Негайно вирушайте в Париж, — сказав він. — Знайдіть там Кортеца. Адресу вам дадуть. Я фінансую всю цю операцію. Ви одержите десять процентів від чистої виручки, Кортец — п’ятнадцять. Від нього залежить усе. Про деталі домовитеся з нашими юристами. Гуд бай!

Усе це Джейк згадав на другий день після візиту до Кортеца, ідучи по Рю де Ор’янт до вілли “нащадка великого конквістадора”. Згадав він і про те, як учора, попрощавшись з Кортецом, ткнув у чіпку руку Мадлен ще один папірець, на цей раз п’ятидоларовий, і попросив Мадлен прийти увечері в будь-який час у кафе “Сурір”. йому довелося ждати довго, але Мадлен усе-таки прийшла й одразу ж почала базікати про своїх залицяльників та подруг. Потім вона випила чарку шартреза і викурила сигарету. Про Кортеца Мадлен розказала, що він прийшов додому пізно і в гарному настрої, а на запитання, чи приймати завтра мосьє Бєльського, відповів: “Неодмінно”.

— Він додав: “Не забудьте приготувати сніданок на двох”, — щебетала Мадлен. — Ви повинні знати, що мосьє Кортец частує тільки того, кого вважає корисною для себе людиною. Джейк, мені здається, що з його допомогою ви заробите багато грошей. Я не перший день знайома з мосьє Кортецем і навчилась угадувати…

Джейк знизав плечима:

— Це залежатиме тільки від нього…

— О, ви, напевне, не забудете тоді скромну маленьку Мадлен, яка так старалася, щоб мосьє Кортец вас пр. ийияв! — вигукнула Мадлен і кинула на Джейка з-під фантастичних вій один з тих поглядів, які вважала “запалюючими”.

Джейк зметикував, що непогано було б взагалі мати Мадлен спільницею при здійсненні “монастирської операції” (так він у думці зашифрував свій план). Джейк не мав сумніву, шо в холостяцькому домі Кортеца Мадлен не обмежується роллю покоївки. Тому він швиденько витяг з жилетної кишені витончений янтарний мундштучок (батьків подарунок) і підніс його Мадлен.

— У тому, що я ваш друг до могили, ви можете не сумніватись, Мадлен, — сказав він з такою щирістю, з якою до того вмів тільки чхати. — А поки що прийміть цей невеличкий сувенір… Зараз серед чікагських дівчат у великій моді саме такі мундштучки.

— Яка краса! — заспівала Мадлен і від надміру почуттів перейшла на “ти”. — Ти завжди робитимеш мені подарунки, Джейк?

— Вічно, Мадлен! — вигукнув Джейк. — А ти будеш мені розказувати, що думає про мене Кортец. Це дуже важливо для нас з тобою.

— О, це не важко, любий! — відповіла Мадлен. — Я вмію з ним розмовляти… Але ти будь сміливішим. Інакше з ним не можна. Тільки, будь ласка, не кліпай так часто очима. Кортец каже, що в тебе погано пришиті повіки.

Вони розійшлися великими друзями.

…Згадуючи Мадлен, Джейк порівнявся з обвитою густим плющем двоповерховою віллою Кортеца, збудованою в старовинному стилі.

Хвіртка. Клумби. Стрижені кущики. Посилана гравієм доріжка. Ґанок з гранітними східцями… Дзвінок. Тиша… Швидка, легка хода за дверима, і знов неймовірні вії…

— Це ти? — проспівала Мадлен, відчиняючи двері. — Заходь, мосьє Кортец чекає тебе…. Я взнала ще дещо. Вчора він був у якоїсь поважної дами, з якою розмовляв про твою справу. Він називає її “старою каргою”.

“Мадам де Брентан”, — відразу догадався Джейк.

— І що ж? — запитав він.

— Це все, любий. Але настрій у нього такий самий. Сьогодні я почастую тебе чудовим рагу… Іди!.. Стривай!.. Я поправлю галстук. Тобі треба його перемінити, він схожий на гадюку. Ось так…

Вона зникла за дверима кабінету, і Джейк почув її тонкий голос:

— Князь Джейк Бєльський, мосьє!..

— Просіть! — сирим голосом відповів Кортец.

Увійшовши в кабінет, Джейк одразу відчув, що Кортец сьогодні справді настроєний більш доброзичливо, ніж учора. Простягнувши Джейкові величезну волосату руку, він запросив гостя на диван, сів поруч і сказав:

— Голубе мій! Я не вмію довго прикидатись і тому скажу вам відразу, що ваша пропозиція мене зацікавила. Вона незвичайна. А я люблю займатися незвичайними справами. Це моя слабість… Але й незвичайна справа повинна бути все-таки справою, а не спортом… Ви мене розумієте?

— Цілком, мосьє, — тихо мовив Джейк, стараючись не кліпати.

— Мушу повідомити вас, голубе мій, — говорив далі Кортец, — що вчора ж я показав ваш пергамент одному великому знавцеві. Він сказав мені майже те саме, що і ви. Я розвідував про візантійську бібліотеку і дізнався те саме, що й од вас, з тією лише різницею, що, крім вас, здається, ніхто не знає точної адреси цієї бібліотеки… Я побував у мадам де Брентан і почув од неї те саме, що й ви.

— Я хотів учора розказати вам про свій візит до неї, — поспішно вставив Джейк.

— Це нічого мені не дало б, голубе мій. Мені треба було побачити її особисто. Успіх нашої справи багато в чому залежить від цієї старої карги, — ніби думаючи вголос, промовив Кортец. — Дуже добре, що ви їй нічого не сказали.

— Вона нічого не повинна знати! — сухо і різко зауважив Джейк. — Усе треба зробити з нею, але без неї.

— Саме так! — вигукнув Кортец. — З нею, але без неї.

Ледь стукнувши, увійшла Мадлен.

— Накажете подавати сніданок, мосьє?

— Давайте, Мадлен!

Кортец підвівся з дивана і, як Мефістофель плащем, змахнув полою свого барвистого халата. Потім він почав повільно ходити по кабінету, скоса поглядаючи на гостя.

— Та однієї, найголовнішої довідки у вашій справі я поки що не дістав. Щоб одержати цю довідку, потрібен час.

Джейк також підвівся і з готовністю мовив:

— Чи не зможу я допомогти вам, мосьє?.. Кортец підняв руку і розчепірив, пальці, унизані перснями:

— Ні, ні! Таку довідку я зможу дістати від людей, яких добре знаю.

— Ви мені не вірите?

— Я вірю тільки в те, що після понеділка буває вівторок, друже мій. Ви, звичайно, збираєтеся поїхати зі мною в Росію?..

— Без мене ви там нічого не знайдете, мосьє, — ввічливо, але твердо сказав Джейк.

— От-от! — вигукнув Кортец. — А я, голубе мій, жив у Сполучених Штатах і знаю, що там можуть іноді придумати, аби заслати в Росію необхідну для Пентагону людину…

— Отже, ви думаєте, що я шпигун? Кортец поблажливо усміхнувся:

— О ні, голубе мій! Якби я так думав, я не став би з вами розмовляти. Мені моя шкура поки що не набридла.

Джейк був збитий з пантелику. Він навіть забув, що в нього “погано пришиті повіки”, і сигналив з усієї сили.

— Я вас не розумію, мосьє. Так у чому ж справа?

Увійшла Мадлен з підносом. Замінивши круглий столик іншим, просторішим, Мадлен розставляла на ньому тарілки. Вона не розуміла, про що її хазяїн розмовляє з Джейком (розмова йшла по-російському), але бачила тривогу на обличчі юного князя. А через те, що, крім накладних вій і вогняних губ, Мадлен мала ще й просте, добре серце, то, забувши про “майбутні подарунки”, вона посилала Джейкові найвиразніші підбадьорливі погляди.

— Стіл накрито, мосьє, — сказала вона.

Кортец поплескав Джейка по плечу і підвів до столу:

— Не сумуйте, голубе мій! Я тільки хотів бути з вами одвертим. У мене принцип — ні в якому разі не зв’язуватися ні з якою розвідкою. Але мені здається, що чуття не зраджує мене: ви не схожі на шпигуна.

Він поглянув на стіл і помітив на ньому вузеньку вазочку з трьома яскраво-червоними тюльпанами.

— О-ла-ла! Ви в цьому домі, здається, сподобались не тільки мені!

Але тут його погляд упав на закуски і пузатеньку пляшечку шамбертена, і тюльпани одразу ж були забуті.

— М-м… Непогано! Це те, що в рекламній справі називається “екстра”, голубе мій.

Крім тюльпанів та шамбертена, стіл прикрашала гірка паштету з дичини з горіхами, нарізана тонюсінькими пелюстками салямі і запашний салат із селери.

— Прошу, ваше сіятельство! — церемонно мовив Кортец по-французькому і широким жестом показав на стілець. — Не знаючи, що ви любите, я вирішив покластися на свій смак.

— І мій, мосьє! — додала Мадлен, посилаючи Джейкові сяючий погляд.

— Авжеж, я радився з Мадлен, — признався Кортец. — Вона була б непоганою хазяйкою…

— Щиро дякую вам, мадемуазель, — сказав Джейк і сів за стіл.

Мадлен повернулася, щоб піти, але її зупинив Кортец:

— Як там у Барб? Усе зроблено, як я велів?

— Рагу надзвичайне, мосьє! — з вдаваним захопленням проспівала Мадлен.

— А підливка?..

— Вершки, вино, корінфський ізюм і кориця, мосьє. Усе так, як ви любите.

Смакуючи наперед, Кортец роздув ніздрі.

— Люблю попоїсти, голубе мій! Гублю себе! Лікарі заборонили, але я не можу. Щодо жратви я романтик… А про Пентагон та все інше ви не думайте. Якщо навіть ви шпигун, я не буду доносити на вас росіянам. Мені на них начхати. Але вижену вас обов’язково. Та коли ви чесний шахрай — допоможу, бо мені ваша затія припала до вподоби. У таких справах я теж романтик.

— Містер Грегг сказав: “Педро Кортец уміє захоплюватись і не втрачає при цьому глузду”, — улесливо сказав Джейк,

— Старий крутій! Він мене добре знає! — вигукнув Кортец, наливаючи в чарки вино.

— Я ніколи і нічого не п’ю, мосьє. Але з вами вип’ю з задоволенням.

— За Івана Грозного і його бібліотеку! — вигукнув Кортец і понюхав вино. — Екстра!

Вони випили і закусили скибочками салямі.

— Візьміть паштету, Джейк, — запропонував Кортец, — він зроблений за моїм сценарієм. І взагалі в моїй особі загинув найвидатніший у світі кулінар. Так-так!

Проте блаженний стан, у який поринули всі сім пудів істоти мосьє Кортеца, не позбавляв його здатності мислити практично.

— Отже, — почав він, — ви впевнені, що знайдете легендарну візантійську бібліотеку?

— Яв цьому не маю сумніву, мосьє…

— Розумію, що це ваша професіональна таємниця, і не прошу вказувати точні координати старовинного тайника, Джейк. Але я пальцем не ворухну, коли не знатиму, що справа ця певна… Покуштуйте салат. Це суто французька страва.

Джейк потягнувся до салату.

— Дякую, мосьє. Я теж не вирушив би в таку далеку й рисковану дорогу, коли б не вважав цю справу певною.

— Я вам уже сказав, ваша пропозиція мені подобається. Але я все-таки змушений повторити своє вчорашнє запитання, — промимрив Кортец з набитим ротом. — Що у вас є?.. Титульна сторінка старовинної книги і план тайника на ній?.. А чому ви вирішили, що це план саме того тайника, де захована книжкова колекція?

— Я можу запевнити вас, мосьє, що знаю, де міститься книжковий тайник Івана Грозного. Але я дістав сувору інструкцію від містера Семюеля Грегга нікому не відкривати координати тайника доти, поки не прибуду в Москву…

Кортец засміявся недобрим сміхом:

— Оце-то конспірація! Що ж, ви хочете, щоб я вирушив у Росію з зав’язаними очима?..

— Ви все дізнаєтесь, як тільки ми з вами потрапимо в Москву, — тихо, але твердо відповів Джейк.

— Ага! Тепер моя черга задати вам ваше ж запитання, — похмуро сказав Кортец: — Отже, ви мені не вірите?..

— Я вам вірю, мосьє, але я зв’язаний умовами…

— Містер Грегг знає, де міститься тайник?

— Ні…

— А ви читали коли-небудь російські матеріали, що стосуються бібліотеки Грозного?

— Читав, — так само спокійно і чемно відповів Джейк,

— Що ви читали?

— Праці російських археологічних з’їздів, книгу професора Бєлокурова, статті професора Соболевського, Кобеко, Забєліна і, нарешті, недавно опубліковану в російському журналі “Наука и жизнь” статтю професора Ігната Стрілецького, — одним духом випалив Джейк, урочисто і незалежно дивлячись на Кортеца.

Той присвиснув:

— Солідна ерудиція… А проте не всі вірять, що бібліотека Грозного існувала. Багато хто вважає, що це міф, легенда… Вам про це відомо?

Джейк Бєльський глузливо подивився на Кортеца:

— Мені начхати на всі ці базікання, мосьє. У мене в руках документ, якому я вірю більше, ніж усім цим ученим сорокам….

Кортец хвилину пильно дивився в котячі очі останнього нащадка роду Бєльських.

— Я відновив на вашому пергаменті записи, виведені вами, і прочитав їх, — сказав він нарешті.

Джейк в одну мить змінився. Презирливо оглянувши Кортеца, він одрубав:

— Прочитали і ні чорта в них не зрозуміли. Хіба не так, мосьє Кортец?..

— Так, саме так, містер Бєльський, — ошелешений його тоном, промовив Кортец.

— І ніколи не зрозумієте, поки я не приведу вас на місце і не скажу: “Отут!” Ви ще не вступили в діло, а вже хитруєте…

— Я не хитрую! Я хотів перевірити, чи не морочить мене ваш бандит Грегг, — заревів Кортец. — Ви не знаєте, яку штуку він зі мною вже утнув?

— Знаю. Коптське євангеліє. Але тут ви маєте справу зі мною, а не з ним! — усе ще різким тоном заявив Джейк.

— А чому я повинен вірити вам більше, ніж Греггу?

Джейк підійшов до дивана і, сівши, спокійно сказав:

— Добре. Я вам зараз поясню французький напис на пергаментному аркуші. Але знайте, мосьє Кортец, якщо ви захочете усунути мене від цієї справи, я провалю вас. І крім того, я знайду вас навіть в Антарктиці, навіть на другому супутнику Землі…

Він не закінчив. Кортец уже реготав на все горло, схопившись за живіт, як пузатий фавн на картині Рубенса.

— Ви молодець, Джейк! Ви мені подобаєтесь! Ха-ха-ха!..

Він сів поруч з Джейком і, враз обірвавши сміх, промовив діловим тоном:

— Ну, досить базікати. Викладайте ваші боярські таємниці. А щодо усунення… Запам’ятайте: з цієї справи я декого усуну, але тільки не вас…

Джейк трохи покліпав, поліз у внутрішню кишеню і дістав якийсь аркушик.

— Я переписав французький напис на титулі пергаменту, а потім стер його. Ось точна копія напису. — Він простягнув аркуш Кортецу. — Якщо хочете, зіставте з тією, що ви відновили.

Кортец прочитав:

“Ежені! Ви заглянули в очі древньої мудрості. Вона тут, де ми з вами стоїмо. Вона захована поряд з прахом святого Кирила. 400 років зберігається вона в землі. Але я підійму її з домовини. Записи мого предка допоможуть мені. Ця мудрість дасть вам вічну молодість. Ви багато років будете такою ж прекрасною, як тепер. Все у вашій владі, Ежені.

Навіки ваш Платон Бєльський”.

— Так, здається, все правильно. Але я не вмію розв’язувати ребусів, голубе мій, — сказав, знизавши плечима, Кортец і повернув аркуш Джейкові. — “Древня мудрість”… “Прах святого Кирила”… “Вічна молодість”… Що все це означає? І хто це написав?..

Джейк на хвилину задумався.

— Бачите, мосьє… — промовив він. — Мій предок боярин Іван Дмитрович Бєльський чимсь провинився перед царем, і Грозний заслав його в старовинний монастир на далекій півночі Росії. Там він помер, і там був похований… Помираючи, він просив покласти в його домовину книгу, подаровану йому Грозним. Це була візантійська антологія Агафія, титульну сторінку якої я приніс вам, мосьє…

— Тисяча і одна ніч! — пробурмотів Кортец.

— Щось схоже на це, мосьє, — ввічливо погодився Джейк. — Монахи неохоче поклали в домовину опального боярина книгу з світськими епіграмами, тим паче, що деякі з цих епіграм були зовсім нескромними…

— А, чорт! Я залюбки почитав би їх! — перебив Кортец.

— Боярин Бєльський був похований у тому самому монастирі, в склепі, де вже спочивали останки інших Бєльських, засланих у цей монастир в різні роки… Там, у домовині боярина, книга Агафія пролежала сотні років, поки, нарешті, один з Бєльських, князь Платон, брат мого батька, якось не надумався одвідати могили своїх предків…

— Сентиментальність?

— Ні, це була дуже дивна людина, мосьє… У нас із роду в рід передавалась легенда, що візантійська царівна Зоя привезла разом з своїми книгами якийсь древній індійський згорток, на якому був написаний рецепт ліків, що повертають молодість і продовжують життя на багато десятків років.

— Я так і знав, що без чортівні тут не обійдеться! — скептично підібгавши губи, мовив Кортец.

— У російському народі грецька царівна вважалася чаклункою…

— Це пікантно. Я чув, що вона до того ж була гарненькою, — мрійно сказав Кортец і провів у повітрі пальцем якусь лінію.

— Мій дід любив князя Платона і порадив йому поритися в монастирській гробниці Бєльських.

— Цікаво! — вигукнув Кортец. — А знаєте, голубе мій, ви не в той бік поїхали…

— Тобто як це? — не зрозумів Джейк.

— Вам треба було написати захоплюючий сценарій для кінофільму в трьох серіях і відвезти в Голлівуд. Мільйонів ви б не заробили на ньому, але сотню тисяч загребли б напевне. Я знаю. Промишляв колись… Але до діла. Що ж знайшов у таємничій гробниці ваш дядько?

— Він знайшов там антологію Агафія. Титульну сторінку її з планом тайника, де заховані книги царівни Зої та Івана Грозного, і з шифрованим грецьким написом ви вже бачили.

— З шифрованим? — вигукнув Кортец. — А у вас є ключ від цього шифру?

— Мій батько розшифрував запис боярина Бєльського.

— А князь Платон?

— Він також розшифрував.

— Он як?.. Розповідайте далі… До речі, як потрапила книга Агафія до вашого батька?

Джейк лукаво усміхнувся.

— Щоб про це дізнатись, вам, мосьє, доведеться вислухати любовну історію, яку я вчора обіцяв вам розповісти.

— “Декамерон”! День четвертий, новела шоста! — тоном конферансьє пророкотав Кортец. — Андреола кохає Габріотто…

— Ви вгадали, мосьє… Дружина мого батька, прекрасна Ежені, покохала князя Платона. Він був старший за неї на двадцять років і боготворив її. Освідчились вони, як це потім з’ясувалось, у тому самому монастирі, де знайшов візантійську книгу мій дядечко. Тут князь Платон подарував своїй коханій найдорожче, що в нього було, — візантійську книгу, — і зробив на титульній сторінці напис французькою мовою… Ви його бачили, мосьє.

— Це відносно святого Кирила і вічної молодості? — Так. Князь Платон марив тоді таємничим індійським рецептом.

— Навіщо ж він оддав книгу, де був план тайника і шифрована вказівка, як знайти бібліотеку Зої та Грозного? — з подивом запитав Кортец.

— Я думаю, що ця парочка не збиралась розлучатися, мосьє, — пояснив Джейк. — Чи в нього була книга, чи у неї, нічого не змінювалось. Можливо, що шукати цілющий рецепт вони збиралися вдвох…

Кортец хвилину подумав.

— Чим же все-таки закінчились розшуки вашого дядечка в монастирі?

— Нічим, мосьє, — упевнено відповів Джейк. — Йому перешкодила революція. А сторінка з книги Агафія з усіма записами потрапила до рук чоловіка чарівної Ежені і була потім вивезена з Росії.

— Що сталося з князем Платоном? — анкетним тоном спитав Кортец.

— Після революції він пропав безвісти десь у глухій російській провінції… Скоріше всього, потрапив у дім для божевільних, мосьє. Батько був певен, що в голові його брата не вистачало якихось гвинтиків,

— А Ежені?

— За наявними у мене відомостями до двадцять п’ятого року вона жила в Москві. Є адреса… Все це ми уточнимо в Москві, мосьє.

Джейк замовк І, стараючись не кліпати, очікувально дивився на Кортеца. Він був схожий на тихого доброзвичайного школяра, який чудово відповів урок і чекає або п’ятірки, або якихось каверзних запитань.

Учитель, тобто Кортец, сказав:

— Головного ви мені все-таки не сказали. Де знаходиться тайник з бібліотекою Грозного?

Джейк посміхнувся (це була посмішка школяра, який почуває себе розумнішим від учителя).

— Ви погано читали французький напис, мосьє, — поблажливим тоном промовив він. — Навіть не вдаючись до грецької шифровки боярина Бєльського, по одному імені святого, згаданого в написі князя Платона, можна встановити місцезнаходження тайника.

Кортец узяв із столу пергаментний аркуш і заглибився у вивчення французького напису.

— “В монастирі святого Кирила…” — вголос прочитав він. — Де це?..

— В першому-ліпшому довідковому кіоску Москви вам дадуть точну адресу цього монастиря, мосьє, — ухильно відповів Джейк.

— Ви не людина, а вуж! — хмуро сказав Кортец.

“А ви удав…” — хотів відповісти Джейк, але передумав і сказав:

— Я виріс в Америці, мосьє…

— Це зразу видно… Та не в цьому справа, а в тому, що ваш дядечко, божевільний він чи ні, раніше од нас з вами знав адресу тайника. Хіба не так?

— Так, мосьє. Але однієї адреси, очевидно, мало. Треба мати ще план, оце ось креслення… А креслення вислизнуло з рук князя Платона саме в той момент, коли він збирався запустити руку в підземелля монастиря… Потім почалась революція, довелося переховуватись…

— А далі?

— Далі?.. Коли б він хоч що-небудь знайшов, це було б такою науковою сенсацією, що ми напевне почули б про неї, мосьє… Не забувайте, що про бібліотеку Грозного точаться суперечки вже більше сотні років і шукають її стільки ж…

Джейк говорив з пафосом. Кортец з острахом поглядав на нього: “Чорт його знає! А чи не психопат він, як і його дядько?..”

Та, вловивши спостережливий погляд Джейка, кинутий скоса в його бік, “нащадок великого конквістадора” заспокоївся:

“Ні! Це стопроцентний американський пройдисвіт…”

— Гаразд! — рішуче заявив він. — Коли ми дістанемо довідку, про яку я говорив, я викладу вам наш план дій. Але вже тепер можу сказати, що ми з вами поїдемо в СРСР як туристи — це зараз модно. Росіяни охоче пускають до себе цілі батальйони туристів і навіть дозволяють їм вільно роз’їжджати по всій країні.

— Це дуже добре, мосьє!

— А гроші у вас є?

— Є, але мало, — зітхнув Джейк. — Містер Грегг був не дуже щедрий…

— Оце вже не по-американськи, — сказав Кортец, підібгавши м’ясисті губи. Він подумав хвилинку. — Ну, нічого, коли вже я вліз у цю справу, то витягну з містера Грегга все, що нам буде потрібно.

СТАРОГРЕЦЬКА КНИГА НА КУЗНЕЦЬКОМУ МОСТУ

Про московські вулиці написано немало книжок і нарисів, і ми нічого не відкриємо читачеві, нагадавши, що деякі московські вулиці й понині називаються валами, хоча ніяких валів на них немає вже сотні років, а різноманітні “ворота” давним-давно перетворилися в звичайні перехрестя і площі. До таких “філологічних” пам’яток старовини можна віднести і Кузнецький міст — маленьку вузеньку московську вулицю, розташовану в самому центрі столиці. Тут колись через річку Неглинку був перекинутий міст, біля нього розташувалися кузні. А зараз Кузнецький міст “заселений” головним чином магазинами. Особливо багато тут і в крихітному проїзді МХАТ — продовженні Кузнецького мосту — книжкових магазинів: букіністичних лавок, магазинів Москкниготоргу, кіосків… Тут торгують книжками з лотків, а зовсім недавно торгували навіть з рук. Ще в 1956 році на Кузнецькому мосту, біля великого магазину підписних видань, як військо Самозванця біля стін Лаври, стояла юрма любителів книжок, і спритні спекулянти в цій юрмі втридорога перепродували “дефіцитні” книжки, а запеклі книжники обмінювались “новинками”.

А що діялось на Кузнецькому мосту в неділю!.. “Сорочинський ярмарок” і “Ярмарок у Голтві”, тільки злиті і, так би мовити, укрупнені!.. Книжкове “черево Парижа” в центрі Москви!.. У величезному натовпі, що заповнив обидва тротуари між Петрівкою і Пушкінською вулицею, можна було знайти все: “Пригоди Рокамболя”, “Фацетії” Поджо Браччіоліні з “номерними вставками” і без них, романи обох Дюма (батька й сина), вірші Єсеніна і Гумільова; антологію японської поезії; книги Бальзака, Гоголя, Мопассана, Чехова, Драйзера, Діккенса і навіть Поль де Кока; твори Конан Дойля і його численних літературних “наступників” (до речі, так мало схожих на свого прародителя, як ільфо-петровські “діти лейтенанта Шмідта” скидалися на свого названого батька).

Мов на традиційні мисливські ринки, сюди, на Кузнецький міст, з’їжджались і сходилися по неділях любителі книг. Тут, у різношерстному натовпі, можна було зустріти знайомого, якого ви не бачили кілька років. Тут бували люди найрізноманітніших професій: електрики і кондитери, отоларингологи і перукарі, пивовари і сталевари, інженери і робітники, письменники і журналісти, власники величезних книжкових колекцій і люди, які роблять лише перші кроки на цій благородній ниві. У багатьох із них дома на книжкових шафах і над важкими полицями висіли написи, схожі на скрижалі ветхого завіту:

1. “Дім без книги те саме, що тіло без душі… О перехожий, не позбавляй душі моє тіло!”

Ціцерон

2. “Відрубай собі руку, якщо вона віддасть з дому книгу”…

Мій тато

3. “Не доторкатись!.. Загрожує смертю!..” (Намальовані череп і кістки).

Головенергозбут

Більшість завсідників книжкової товкучки в буденні дні зайняті і тому позбавлені можливості відвідувати магазини, де цінні книжки з’являються і зникають із швидкістю падаючих зірок. Таких, звичайно, виручають книги, зібрані ще в епоху Сойкіна і Ситіна татусями і дідусями. За “Петербурзькі трущоби” Крестовського, романи Генріха Сенкевича та інші подібні “книжкові розсипи” вони можуть дістати тут будь-яку “падаючу зорю”.

Разом з книжковими “монополістами” сюди приходила і молодь: студенти, учні ремісничих училищ, старші школярі. Тут же шастали і якісь підозрілі особи, котрі, намітивши відповідного клієнта, неодмінно брали його за ґудзик, одводили вбік і півголосом пропонували придбати яку-небудь “падаючу зорю”, що пригрілася у них за пазухою.

Були серед цих типів і своєрідні “професори”, що вже бачили книг не менше, ніж будь-який кваліфікований букініст. Почувши ім’я Стефана Цвейга, наприклад, і назву “Книги про смачну, здорову їжу”, вони одразу ж безапеляційно проголошували “Еквівалент!..”

Це означало, що твори видатного австрійського письменника і куховарська книга котируються на Кузнецькому мосту як видання рідкісні і рівноцінні. Зате книжки Тургенєва, наприклад, порівняно з творами якого-небудь нового автора, що випускає кожної суботи по товстому роману про шпигунів, виявлялися тут “нееквівалентними”: за том плодовитого автора-детективщика належало віддати разом з Тургенєвим ще і підписку на Шіллера. Певна річ, це свідчило тільки про смаки деяких відвідувачів товкучки і більше ні про що.

Серед книжкових спритників були і дуже екзотичні екземпляри: перепродавши сотні книжок, вони умудрялися в жодну з них не заглянути. На товкучці такі звичайно “йшли на таран” і через жахливу малограмотність відчайдушно перебріхували назви книжок і прізвища авторів. Вони плутали Стендаля з Далем, а Купріна — з Купером. Один з них навіть дістав тут прізвисько “Фенімор Купрін” за те, що якось, пропонуючи комусь страшенно пошарпану книжку, рекламував її так: “Це ж “Яма”! Знаменитий роман Фенімора Купріна!.. — і, понизивши голос, додавав багатозначно: — Заборонений…”

На грудях Фенімора Купріна зберігалося посвідчення про непрацездатність з причини психічної неврівноваженості, а на животі, за поясом, завжди вигрівались кілька “заборонених романів”, яких ніхто ніколи не забороняв… Низько насунувши капелюх і прикривши пильні очі темними окулярами, він, як Людина-невидимка, снував у натовпі і час від часу промовляв сиплим баском: “Міняю “Гроші” на гроші… — І пояснював: — “Гроші” — це знаменитий роман. Автор Еміль Золь…”

Міліцію на книжковій товкучці непокоїли не так Фенімори Купріни, як те, що тролейбуси і автомашини насилу пробивалися крізь натовп. Акуратно з’являючись на Кузнецький міст, міліціонери чемно просили книжників “пройти” і “не порушувати”. Солідні книжкові магнати, які приїхали на власних “Победах”, крекчучи від незадоволення, “проходили”, але продовжували “порушувати”, а Фенімори Купріни, побачивши міліціонерів, швиденько зникали в парадних дверях, де й закінчували свої комерційні операції.

Так тривало двадцять років, поки, нарешті, книжкова товкучка не стала темою для естрадних гумористів, які смішили публіку анекдотами про “Дюму з камеліями”, і про книжки ІІІпанова, що продавалися “на вагу”…

Та зовсім не до сміху було начальникові відділення міліції, на території якого стихійно виникла і благополучно процвітала книжкова товкучка.

На перших порах цей начальник поклав собі виловити Феніморів Купріних… Старанно ознайомившись з характеристиками комсомольців свого району, він скликав бригадмільців у великий зал Центрального Будинку працівників мистецтв і, поговоривши про спільні завдання в боротьбі з хуліганами і розкрадачами, несподівано спитав:

— Хто з вас буває по неділях на книжковій товкучці на Кузнецькому мосту? Прошу підняти руку…

Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.

— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.

З цими книжниками-бригадмільцями начальник відділення заговорив про книжкову товкучку. На його подив, майже всі комсомольці явно засмутилися, дізнавшись, що незабаром уже не зможуть вимінювати цікаві книжки у таких же, як і вони самі, безкорисливих любителів літератури. Але разом з тим погодилися, що Феніморів Купріних треба “вилучати з обігу” негайно.

І ось одного привітного літнього ранку в неділю на Кузнецький міст прийшли всі одинадцять книжників-бригадмільців. Серед них був молодий технік Іван Волошин.

Іван Волошин і раніше зустрічав тут Фенімора Купріна, не раз бачив, як той міняв “Гроші” на гроші. Сьогодні, побачивши, як швидко промайнули темні окуляри, він непомітно пішов за спекулянтом. Цього разу Людина-невидимка торгувала вже не “Грошима”, а романом з дуже дивною назвою. Волошин чув, як Фенімор Купрін, підійшовши до товстого чоловіка в ясно-сірому габардиновому костюмі, конфіденційно повідомив йому:

— “Блиск і злидні куртизанки Нана”. Славнозвісний заборонений роман…

Габардиновий громадянин, очевидно, не був новачком у книжкових справах. Він знизав плечима і сказав оперним басом:

— Ви щось плутаєте, любий. “Блиск і злидні куртизанок” — це роман Бальзака. А “Нана” — роман Золя.

— Не хвилюйтесь, громадянине, — з гідністю збіднілого іспанського гранда відповів Фенімор Купрін, — я знаю, що “Нану” написав Еміль Золь, а “Куртизанок” створив Бальзак. Але в цій забороненій книжці обидва романи переплетені разом. А рвати їх мені невигідно.

— Ах, ось воно що! — здивувався товстун. — Та звідки ви взяли, що романи Бальзака і Золя хтось забороняв?

— Це якраз неважливо, громадянине. Там є все, що цікаво мужчині, — не здавався Фенімор Купрін. — Пальчики оближете.

Оперний бас хотів заперечити ще щось, але Фенімора Купріна вже тягли за рукав:

— Скільки?

— Півтори сосни…

— Бери третю половину.

— Хо-хо! Пошукай, погуляй…

Іван Волошин стояв зовсім поряд із спекулянтом. Він уже хотів узяти його за руку і запросити до відділення міліції, як раптом помітив, що з Фенімором Купріним діється щось дивне: забувши про куртизанок і про свого покупця, спекулянт завмер на місці, як мисливський собака, почувши дичину. Він навіть зняв окуляри і спрямував удалину пильний погляд.

Волошин простежив за його поглядом, але нічого особливого не помітив: книжники, що їх відганяли міліціонери, перекочовували з місця на місце, викрикуючи на ходу:

— Міняю “Голову професора Доуеля” на “Вершника без голови”!

— Є “Ідіот”, потрібен “Любий друг!”..

— Міняю “Тридцятирічну жінку” на “Ляльку”!

Та що ж усе-таки помітило у безладних рядах мисливців за книжками “орлине око” Фенімора Купріна?

Тут автор змушений на деякий час облишити молодецького бригадмільця Волошина й анекдотичного типа Фенімора Купріна і звернути увагу читача на постать, зовсім не типову для книжкової товкучки…

Талановитий радянський поет, який помер у тридцятих роках і писав виключно прозою, в одній своїй повісті сказав:

“Химерність, помножена на химерність, дає природність. А що може бути природнішим за випадковість?..”

Отака випадковість і привела в ту неділю маленьку і кругленьку, як казковий колобок, стареньку жінку в рудому літньому пальті, Клавдію Антипівну Куликову, на Кузнецький міст, де Іван Волошин полював за Фенімором Купріним.

З кошиком, наповненим французькими книжками Ламартіна, Війона, Верлена та інших подібних авторів, Клавдія Антипівна уже побувала в книжковій крамниці письменників, але гам їй заявили:

— Іноземних книжок не беремо.

І, тільки взявши в руки останню книгу, витягнуту Клавдією Антипівною з її укладистого кошика, товарознавець задумався. Книга була незвичайна: товста і важка, з цупкими, явно не паперовими пожовклими сторінками, вона не мала верхньої оправи і титульної сторінки. Одначе досвідчений товарознавець відразу ж збагнув, що перед ним якась рідкість.

“Пергамент… Мова старогрецька… Гм!.. Треба показати Олексію Ваильовичу…” — подумав він і запросив стареньку в кабінет директора.

Олексій Васильович Симаков помер недавно, в 1956 році, але тридцять років свого трудового життя він оддав книжкам. Це був один з тих букіністів, яких жартома називають “академіками”. Навряд чи знайшлася б книга, видана в дореволюційній Росії і в Радянському Союзі, яка не побувала б у руках Олексія Васильовича. Траплялося, що до нього попадали і рідкісні, цінні книги. В такому випадку він завжди пам’ятав один непохитний закон радянських букіністів: місце цінної, рідкісної книги не на прилавку, а в музеї чи в державному книгосховищі. Узявши в руки старогрецьку книгу з пожовклими пергаментними сторінками, Симаков одразу ж пояснив Клавдії Антипівні, що їй слід віднести старовинну книгу в Державну бібліотеку імені Леніна. При цьому він розтлумачив “старенькій, як дійти до Ленінської бібліотеки, і навіть дав їй записку до завідуючого рукописним фондом.

Старенька вирушила в дорогу, але, пройшовши кварталів два, зіткнулася з серйозною перешкодою: як нове море, що розлилося по волі людини там, де раніше був звичайний асфальтовий тротуар, постав перед Клавдією Антипівною густий натовп. Бідна бабуся насилу пробивалася через рухливе стовпище книжкових болільників. А тут ще якісь чоловіки, старі й молоді, почали лякати її й оглушати страшними запитаннями:

— Шпіонів немає, матусю?

Клавдія Антипівна, жахаючись, хрестилася:

— Що ти, синочку! Які такі шпійони?

Та ось до неї підійшла дівчина в зеленому шовковому плащі.

— Це вони про книжки питають, бабусю, — сміючись, пояснила вона. — Книжки у вас є?

Старенька підозріло оглянулась:

— А навіщо їм мої книжки?

— Купити хочуть, бабусю. Тут книжковий базар. Клавдія Антипівна подумала і сказала:

— Книжки є. Та я їх у магазин несу і в бібліотеку.

Книжники, які обступили стареньку, заричали, як цілий хор “варязьких гостей”.

— Встигнеш у магазин, бабко. Ти їх нам покажи.

Старенька була дуже здивована:

— Та як же це? Просто на вулиці?..

Дівчина усміхнулась і хотіла вже одійти, як раптом почула:

— Та й не російські вони. Французькі книжки.

Книжників наче струменем із шлангу обдало, вони одразу ж втратили інтерес до бабусі і її кошика. Але дівчина повернулась і спитала:

— А які у вас французькі книжки? Я читаю по-французькому.

— Та не знаю, дочко. Я в них нічого не розумію. Книжки ж не мої, чужі.

І саме в цю хвилину перед Клавдією Антипівною виріс Фенімор Купрін…

Треба сказати, що перед жінками всього світу Фенімор Купрін віддавав перевагу таким бабусям, у кошиках яких інколи можна було відкопати старовинні романчики, за котрі навіть букіністи малюють у накладних тризначні цифри…

Фенімора Купріна трохи збентежило, що книжники відринули од старенької хоч поблизу не було жодного міліціонера.

— Ой, які цікаві книжки! Продайте їх мені, бабусю! — почув він вигук дівчини і зрозумів, що пікірувати слід негайно.

Скинувши темні окуляри, він суворо запитав:

— Це ж на якій законній підставі ви, громадяночко, купуєте книжки в недозволеному місці?

Дівчина оторопіла і поклала книжки назад.

— Я тільки хотіла спитати, — злякано пробелькотіла вона. — Тут французькі книжки, а я…

Брови у Фенімора Купріна полізли вгору, а вуса опустилися вниз.

— Французькі? — розчаровано спитав він. — Ну, тоді звичайно. Цей товар нікому не потрібен.

— Та ні ж! — рішуче заявила Клавдія Антипівна, закриваючи кошик. — Я в магазин піду, як мені веліли. А оцю старовинну книгу в бібліотеку віднесу. Мені за неї багато грошей дадуть.

Фенімор Купрін весь перетворився на слух.

— Це що ж за книга така? Про кохання чи, навпаки, пригоди?..

— Та вже й не знаю, чоловіче добрий, яка вона, — діловито і не без хвастощів відповіла Клавдія Антипівна, — а тільки ось мені записку дали і сказали: “Несіть мовляв, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, тому як вона дуже цінна і в нас грошей не вистачить, щоб її купити”.

— От тобі й на! — радісно вигукнув Фенімор Купрін. — Та це ж до мене записка! Я і є головний начальник над усіма бібліотеками.

Бабуся й дівчина — одна розгублено, друга з подивом — витріщилися на “головного начальника над усіма бібліотеками”.

— Ну, вам просто пощастило, матінко, що ви мене зустріли! — з задоволеним виглядом говорив Фенімор Купрін. — Адже сьогодні неділя, а по неділях не торгуємо, тобто взагалі відпочиваємо… А що у вас за книга така, дозвольте поглянути?

Бабуся квапливо покопалась у кошику і витягла товсту старовинну книгу без верхньої палітурки. Фенімор Купрін недовірливо повертів її в руках:

— Теж не російська? Гм! І в поганому стані…

Дівчина стояла тут же. Підійшов і Волошин. Через плече Фенімора Купріна він старався розгледіти книгу, але ще цікавіше було йому подивитися, що робитиме шахрай далі.

— Це моєї колишньої барині книга, Євгенії Феліксівни. Вона казала, що цій книзі більше тисячі років, — багатозначно мовила Клавдія Антипівна.

— Це звісно, — глибокодумно прорік Фенімор Купрін, який уже збагнув, що старовинну книгу будь-що треба відібрати у бабусі. — Та-ак… У давні часи люди були дуже некультурні. Не вміли поводитися з книгами. І ось — будь ласка… — показуючи дівчині книгу, зневажливо базікав Фенімор Купрін. — Оправу геть відчикрижили, а в титульну сторінку, мабуть, оселедець загорнули. Епоха древня, народ несвідомий. А тепер куди вона годиться?.. Скільки за неї, приміром, узяти можна? Сльози! Правильно я кажу, дівчино?

Дівчина вже помітила юнака в голубій тенісці, який стежив за Фенімором Купріним. його насмішкуватий погляд був спрямований на шахрая-базіку. Дівчині стало смішно, і вона пирснула в кулак. Але юнак суворо подивився на неї і притулив палець до губів.

— Книга без оправи — це все одно, що наречена, стрижена під бокс, — резюмував Фенімор Купрін. — Та оскільки вас, матінко, до мене послав з запискою мій друг і товариш, то, будь ласка, я можу купити її у вас, тільки по номіналу, тобто по державній ціні…

Він перевернув книгу, але, на великий подив, не побачив на цупкій шкірі оправи ніякої ціни.

— Гм!.. Номінал не позначено… Загалом я, як досвідчений товарознавець, можу оцінити її в дванадцять карбованців і тридцять вісім копійок. Одержуйте гроші, матінко, і поспішайте в молочну по вершкове масло…

Фенімор Купрін сунув книгу за пазуху і поліз у кишеню по гроші.

Старенька розгублено подивилась на дівчину, потім на Фенімора Купріна.

Дівчині дуже хотілося втрутитись і припинити цю зухвалу комедію, яку розігрував у неї на очах одвертий шахрай. У цей момент ззаду до Фенімора Купріна підійшов Волошин і простягнув йому свою бригадмільську книжку.

— А таку книжку ви коли-небудь читали, громадянине? — спитав він.

Фенімор Купрін, очевидно, вже не раз читав такі книжки.

— У чому справа?! — зарепетував він. — Я чесно купую у громадянки її книгу.

Волошин узяв його за руку:

— Пройдемо у відділення…

Та Фенімор Купрін швидко і міцно вдарив його по руці і метнувся вбік. Волошин кинувся за ним і на ходу засвистів у міліцейський свисток. Проте Фенімор Купрін знав, як треба у юрбі тікати від міліції: він нагнувся і став петляти під ногами у книжників, наче щось шукав. Його ніхто не затримував. Так він добрався до найближчого під’їзду і шмигнув у двері.

Хтось кивнув Волошину на той під’їзд. Він убіг туди, але почув тільки, як гуде ліфт. Ліфтера не було. Побачивши двох міліціонерів, які вбігли у під’їзд, Волошин квапливо змалював їм зовнішність утікача-шахрая і послав у двір одного міліціонера.

— Він може вибратися через яку-небудь квартиру і чорний хід.

У цю мить десь нагорі почулися голоси і грюкнули двері.

— Так і є!..

Волошин попросив другого міліціонера залишитись у під’їзді, а сам помчав угору по сходах, перестрибуючи через дві-три сходинки. На верхній площадці він побачив порожню кабіну ліфта з прочиненими дверима. Фенімор Купрін зник…

“Значить, через верхню квартиру переметнувся у двір, — подумав Волошин. — Але через яку? Тут їх три”.

Він, не роздумуючи, подзвонив у першу і вгадав. Двері відчинились, і на порозі з’явився поважний чоловік у піжамі.

— В чому справа?! — роздратовано спитав він.

Волошин показав свою книжку і швидко пояснив:

— Утік шахрай. Украв цінну книгу. До вас не заходив?..

Чоловік здивовано оглянувся, за ним стояли налякані домочадці.

— Знову за рибу гроші! Щойно один бригадмілець уже промчав через нашу квартиру в погоні за якимсь шахраєм…

Волошин протиснувся в передпокій:

— Пробачте, але я змушений… Де він?.. Скоріше!

— Пробіг на кухню, а потім на чорний хід, — сказав чоловік у піжамі.

— Хід на горище тут?

— Забитий.

— Дякую!..

Волошин вибіг з кухні і чорним ходом помчав униз. Уже на другому поверсі він почув голос міліціонера:

— Товаришу бригадмілець! Він тут! Затриманий!

Волошин побачив Фенімора Купріна.

— Книга! Де старовинна книга?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді, запустив руку за пазуху шахрая.

Книга була там, Волошин витяг її.

— Ви не маєте права! Я купив її! — загаласував Фенімор Купрін. — Я скаржитимусь!

Уже спокійно Волошин сказав міліціонерові:

— Одведіть його у відділення, товаришу старшина. А я знайду бабусю, у якої він видурив цю книгу.

Він побіг до воріт. Юрми книжників, як купчасті хмари, і досі блукали по тротуарах: ні міліцейські свистки, ні погоня за шахраєм не могли їх розігнати. Волошин пробрався на те місце, де він залишив бабусю і дівчину в зеленому плащі, але ні тієї, ні другої не знайшов. Кілька разів він пройшов по тротуарах, оглядаючись на всі боки. Бабуся і дівчина щезли безслідно…

Волошин попрямував у відділення. На великий подив, він побачив там, крім Фенімора Купріна, і дівчину, яка хотіла купити у бабусі французькі книжки.

— Нарешті! — радо вигукнула вона. — А я прийшла як свідок. Цього шахрая слід добре-таки провчи пі.

— А бабуся де? — спитав Волошин.

— Бачили?! Потерпіла навіть не з’явилась! А мене притягли! Неподобство! — обурювався Фенімор Купрін.

— Громадянин Феклін, замовкніть! — спокійно наказав черговий.

— Я не знаю, де вона зараз, — стала пояснювати дівчина. — Її буквально за руку відтягли, коли почався гармидер з цим шахраєм. Я тільки чула, що якийсь тип крикнув їй: “Тікай, бабо! Його піймають, тебе по судах затягають!” — і поволік стареньку в натовп. Як добре, що ви врятували цю книгу! її неодмінно треба здати в Ленінську бібліотеку.

— Книгу не можна нікуди здавати, громадянко, — офіціальним тоном заявив черговий, одірвавшись од акта, якого він складав. — Це речовий доказ.

— Нічого, здамо потім, — заспокоїв дівчину Волошин. — Але як нам знайти бабусю? Адже вона потерпіла, вона власниця книги, яку ми врятували.

Дівчина знизала, плечима:

— Не знаю…

Черговий по відділенню записав її свідчення. З’ясувалося, що дівчину звуть Тася (Анастасія), а прізвище її Березкіна, і що вона студентка французького відділення Інституту іноземних мов.

Волошин і Тася разом вийшли з відділення міліції і попрямували до площі Свердлова. Дорогою вони розмовляли про книги, про шахи, про бокс. І з сміхом і обуренням Тася згадувала, як Фенімор Купрін на її очах “купував” у бабусі старовинну книгу. Їй було жаль бідної старенької.

— Давайте знайдемо її! — запропонувала Тася.

— Що ж, спробуємо, — охоче погодився Волошин. — Зрештою, це з моєї вини бабуся позбулася своєї книги. А книга, за всіма ознаками, ідейна.

— Яка? — здивовано спитала Тася.

Він посміхнувся.

— Це у мене звичка. Все хороше я називаю “ідейним”, усе погане — “безідейним”.

— Ах, он як! Ну, тоді, якщо не хочете бути “безідейним” бригадмільцем, знайдіть бабусю, — повчальним тоном сказала Тася.

ПРОФЕСОР СТРІЛЕЦЬКИЙ

Минув тиждень після пригоди на книжковій товкучці, а новий знайомий подзвонив Тасі Березкіній всього один раз. Він розповів, що обійшов усі московські букіністичні магазини, які торгують іноземними книжками. Він сподівався, що бабуся з кошиком усе-таки однесла свої французькі книжки букіністам і тоді з накладної можна було б дізнатися про її прізвище й адресу. Але ніхто не приносив у ці магазини книжок, назви яких Тася йому сказала. Нічого не могли повідомити про бабусю і в книжковій крамниці письменників.

— Бідний! — вигукнула Тася. — Ви, напевно, замучилися. Всі магазини обійшли!..

— Ні, не дуже замучився, — безтурботним тоном відповів Волошин. — У Москві всього лише… два букіністичні магазини беруть і продають безідейну іноземну літературу.

У нього були лукаві очі. Тася їх не бачила, але знала, що вони зараз такі.

Волошин запросив її сходити в кіно, але Тася відмовилася: наближались іспити.

Одійшовши від телефону, вона сіла на диван і задумалась над книжкою, згадавши шапку каштанового волосся, чіткий профіль з довгуватим “гоголівським” носом, веселі карі очі…

“Любить книжки… Захоплюється боксом і шахами… Бригадмілець… Цікавий хлопець…”

Через тиждень Іван Волошин знову подзвонив Тасі. У його тоні вже не було звичайного спокою і жартівливості.

— Нам треба негайно зустрітися, — квапливо сказав він. — Надзвичайна пригода з нашою древньою “біблією”…

— Що сталося?

— Обох нас хоче бачити професор Стрілецький. Це знавець стародавньої літератури.

Отже, старовинна книга вже потрапила до рук учених.

— Добре. Коли ми повинні до нього прийти?

— Сьогодні о будь-якій годині. Він чекає нас…

Вони домовилися зустрітись через півгодини в Олександрійському сквері, навпроти обеліска.

Тася прийшла в сквер майже вчасно, запізнившись усього тільки на двадцять хвилин.

Молодий бригадмілець похмуро буркнув:

— Салют! Ходімо…

— У відділення? — сміючись запитала Тася.

— Я по дорозі розкажу, що знаю. Професор живе недалеко, на Волхонці.

У Волошина був занепокоєний вигляд. Він ішов так, що Тася ледве встигала за ним.

— Справу про намір громадянина Фекліна шахрайським шляхом привласнити книгу, належну невідомій громадянці, припинено через відсутність потерпілої, — став пояснювати він Тасі, наслідуючи мову міліцейських протоколів. — Але за ходом слідства речовий доказ, тобто старовинну книгу, було передано на експертизу професорові Стрілецькому Ігнату Яковичу. Цей учений встановив, що книга має велике… ну як би це сказати… культурне значення як пам’ятка стародавньої літератури….

— Так, але при чому тут ми з вами? — запитала Тася. — Якщо книга цінна, нехай віддадуть її в Ленінку, і все…

— Ні, не все. Ми з вами тільки одна ланка в ланцюгу. Професор хоче знайти ту бабусю, що пропала. І ми повинні йому допомогти. Надайте ходи, Настусю!

— Я не Настуся, а Тася, — образившись, відповіла дівчина.

— Жаль! Настуся — гарне ім’я.

— Ідейне?

— Цілком…

Вони пройшли кремлівським сквером і, проминувши Кам’яний міст, через маленький старовинний Лебедячий провулок вийшли на Волхонку.

— Тут, — зупинившись, мовив Волошин і показав на високий дім.

їм відчинила літня жінка в білій пуховій хустці, накинутій на плечі. Уважно подивившись на Волошина і Тасю, вона сказала:

— Ігнат Якович вас чекає. Він у кабінеті…

Волошин постукав у двері кабінету. Хтось високим фальцетом прокричав:

— Заходьте!

Вони ввійшли у велику, високу кімнату, заставлену книжковими шафами і шестиярусними стелажами. Крім книжок, тут були тільки письмовий стіл і— шкіряні крісла. Але й вони, тобто стіл і крісла, також були завалені книжками: старими, поруділими, в шкіряних оправах з мідними застібками, новими, які ще пахли друкарською фарбою, мініатюрними книжечками, які можна заховати в рукаві, книжками середнього формату і величезними, як надмогильні плити, інкунабулами. Це була скоріше бібліотека, ніж кабінет… Тут було зібрано тисячі книг. Одні з них статечно стояли на полицях, другі покотом лежали на кріслах, треті Монбланами височіли на письмовому столі, а деякі стопами були складені на паркетній підлозі коло полиць. Очевидно, у господаря цієї бібліотеки було досить часу взяти з полиці, переглянути або прочитати потрібну книжку, але поставити її на місце у нього вже не вистачало ні духу, ні часу… Та де ж він? Де хазяїн цієї бібліотеки?..

— Я тут! Тут, молоді люди! Зараз я до вас зійду! — пропищав хтось тоненьким голоском позаду них.

Тільки тепер Волошин і Тася помітили драбинку, на верхньому широкому щаблі якої сидів з книгами на колінах маленький чоловічок у великих старечих окулярах. Це й був професор Стрілецький, учений з світовим ім’ям, арабіст, автор багатьох праць з древньоруської літератури і знавець літератури стародавнього Сходу. Йому нещодавно сповнилось сімдесят років, але він весь сяяв, блищав, злегка тремтів, як ртутна кулька. З драбинки він не зійшов, а скотився. Білою настовбурченою шевелюрою, пишними пригладженими вусами, голеним обличчям і гострими спостережливими очима він скидався на якогось композитора, що його Тася бачила на фотографії у журналі. Але на якого, вона ніяк не могла пригадати.

Стрілецький сунув Тасі й Волошину маленьку суху руку і сказав:

— Бригадмілець Іван Волошин і студентка Анастасія Березкіна. Дуже приємно!

— Бригадмілець — це моя побічна професія, — сказав Волошин.

— Знаю, знаю! — вигукнув професор. — Ви технік-електрик і великий любитель книжок. Усе знаю!.. А ви майбутній педагог і знавець французької мови, Настусю. Правильно?

— Вона не Настуся, а Тася, — стараючись уникнути погляду дівчини, сказав Волошин.

— Тася! Чудове ім’я! — захоплено вигукнув Стрілецький і повів своїх гостей до письмового стола. — Сідайте!

Гості недовірливо поглянули на крісла, заповнені книжками, і залишилися стояти.

— Ах, книжки! — вигукнув Стрілецький і безпорадно озирнувся. — Машо! Машенько! — покликав він.

У двері заглянула дружина Стрілецького.

— Там хто-небудь є? Принесіть стільці!

Професорша журно похитала головою і вийшла.

— Ви знаєте, навіщо я покликав вас, друзі мої? — спитав професор, зупинившись перед Тасею.

— Ні, я не знаю, — тихо сказала вона.

— Ми трохи догадуємося, — виправив її Волошин.

Хатня робітниця внесла стільці. Тася і Волошин сіли, а Стрілецький, як і раніше, стояв. Заклавши великі пальці в кишені жилетки, він задріботів по кабінету, то віддаляючись до дверей, то повертаючись до стола.

“Гріг!.. Едвард Гріг! — пригадала Тася. — Он на кого схожий обличчям цей маленький дідок”.

— Сталася зовсім несподівана, неймовірна річ! — заговорив тоненьким, деренчливим, схвильованим голоском Стрілецький, подорожуючи по кабінету. — Мимоволі ви трохи підняли завісу над таємницею, яка вже багато років хвилює не одно покоління вчених…

Волошин і Тася перезирнулися.

— Так, так, друзі мої! Не дивуйтесь!

Стрілецький схопив зі стола товсту старовинну книгу і підняв над головою (Тася пізнала в ній ту саму книгу, яку старався видурити у бабусі на Кузнецькому мосту Фенімор Купрін).

— Ця книга є не що інше, як антологія візантійських поетів п’ятого століття. Укладачем її був один з дуже цікавих представників візантійської культури — Агафій, учений і поет…

Тася уже захоплено дивилася на старовинну книгу. Гортаючи її і милуючись, Стрілецький знову задріботів по кабінету, потім поклав книгу на стіл і знову заговорив:

— Вона сама є великою цінністю. Але… — Стрілецький замовк, зупинився перед Тасею і подивився на неї гіпнотизуючим поглядом. Здавалося, він зараз владним жестом простягне руку вперед і скаже: “У вас у сумочці тринадцять карбованців дванадцять копійок, квиток на метро, флакончик духів “Белая сирень” і паспорт серії СХХ за номером 705532, виданий п’ятдесятим відділенням міліції”… — Але, — знову багатозначно повторив професор, — тепер нас цікавить уже питання, звідки вона взялась, як виринула з пітьми століть, де була похована сотні років тому…

Тася і Волошин перезирнулись, вони нічого не зрозуміли. Стрілецький, хоч як був схвильований, усе-таки помітив це.

— Бідні мої горобенята! — вигукнув він засмучено. — Ви нічого не розумієте! Ви вже з острахом позираєте на старого професора і думаєте: “А чи не з’їхав дідок з глузду?..”

— Що ви! Нам дуже цікаво! — сказала Тася і подивилась на молодого бригадмільця. — Правда?

— Щира правда! — підтвердив Волошин. — Я жду, що ви, професоре, розкажете нам якусь цікаву історію,

— Так! Так! Так, друзі мої, я розкажу вам надзвичайно дивну історію бібліотеки Івана Грозного.

ВТРАЧЕНИЙ СКАРБ

Професор Стрілецький зупинився посеред кімнати і задумався: історія, яку він збирався розповісти своїм молодим гостям, була така незвичайна, що треба було подумати, з чого почати і як її викласти.

— Ви, очевидно, знаєте, — сказав нарешті Стрілецький, — що цар Іван Четвертий був дуже культурною людиною своєї епохи: він багато знав, багато читав і писав. Сама тільки його переписка-полеміка з князем Курбським дає уявлення про Івана Васильовича як про великого російського державного діяча, про освіченого, талановитого письменника-публіциста свого часу… На жаль, до нас дійшли тільки окремі документи з архіву Грозного. Весь же архів Івана Грозного разом з його багатющою на той час бібліотекою ще й досі не знайдено…

— Не знайдено?! — з хвилюванням перепитала Тася.

— Так, люба дівчино, не знайдено… — хитнувши лев’ячою гривою, відповів маленький професор. — Особливо доводиться шкодувати, що не знайдено бібліотеки Івана Васильовича. Нам відомо, що ця бібліотека була найрідкіснішим у світі зібранням древніх рукописних книг і згортків, європейських книжкових унікумів і раритетів. Крім книг і згортків грецьких, єгипетських, індійських, перських, там були також зібрані Іваном Васильовичем і древньоруські рукописні і першодруковані книги, надруковані ще до Івана Федорова. Цілком можливо, що в бібліотеці Грозного зберігся і оригінал чудової пам’ятки древньоруської літератури — “Слова о полку Ігоревім”…

Волошин слухав надзвичайно уважно. Тася дивилася на Стрілецького палаючими очима, її щоки навіть зарум’янились од хвилювання.

— Але початок цієї чудової скарбниці стародавніх культур було покладено не самим Іваном Васильовичем, а його бабкою, візантійською царівною Зоєю Палеолог, що дістала в Римі уніатське ім’я Зоя-Софія, а потім, після того як вона вийшла заміж за діда Івана Грозного, великого князя московського Івана Третього, була названа Софією…

Професор Стрілецький підійшов до книжкової полиці і висмикнув якусь пухлу книжку, на чорній оправі якої були зображені золоті корони, оточені білими квітками, схожими на ромашки.

— Це одна з п’яти книг сучасного великого історичного роману. В ньому описані події, що відбувалися на Московській Русі у другій половині п’ятнадцятого століття, — сказав Стрілецький, гортаючи книгу з таким виглядом, наче він ще не вирішив, цитувати йому цю книгу чи ні. — Автор намагався подати портрет Софії Палеолог, цієї своєрідної особистості, що відіграла в п’ятнадцятому столітті немалу роль у боротьбі за єдину і незалежну російську державу.

Іван Волошин придивився до оправи книги і раптом сказав:

— Я читав цей твір, професоре. Каюся, весь не подолав, але про царівну Зою прочитав…

— Ах, он як! — вигукнув Стрілецький, допитливо дивлячись на Волошина.

— Про Зою я запам’ятав тільки, що вона безперервно, майже сорок років підряд говорила про себе: “Царівна провослявна”, “царівна маля-маля розумій руськи”, що вона була папською шпигункою в Москві, отруїла свого пасинка і… ага, хтось у книзі назвав її ще “гнидою”…

Тася злякано дивилась на Волошина. Вона не знала, чи сподобається така явно ущиплива характеристика грецької царівни професорові Стрілецькому. Але той весело засміявся і поглянув на бригадмільця з дружнім гумором.

— На жаль, це так, мій друже, — сказав він. — Автор роману чомусь не злюбив царівни Зої, змалював її зловредною дуркою і навіть не посоромився чужими вустами приклеїти їй образливий ярличок “гнида”. А тим часом вона була зовсім не дурненькою і аж ніяк не агентом папи римського. Вона, так само як і її чоловік Іван Третій, хотіла зміцнення централізованої царської влади у Москві, вона шляхом різних інтриг, аж до отруєння пасинка, розчищала дорогу до престолу своєму синові Василю, який в очах усього світу був би прямим1 спадкоємцем не тільки російського престолу, але й престолу Візантії і Мореї, захоплених турками в ті роки. Зоя-Софія, безумовно, вважала, що настане час, коли російські воїни на чолі з напіввізантійським царем визволять од турецького ярма балканських слов’ян і близьких їм по релігії греків. Ось чому вона наполягала, щоб російським державним гербом став герб Візантії — двоглавий орел…

Стрілецький уже розхвилювався, запалився; він бігав по кімнаті, розмахуючи книжкою з ромашками, і, очевидно, звертався до всіх читачів цієї книги.

— Цей герб був потім зганьблений тупими російськими самодержцями. Але ж на прапорах Суворова, на прапорах російських полків, які розгромили турецьких загарбників у Болгарії, в Молдавії, на Кавказі, був саме цей герб… Як же можна називати “гнидою” жінку, котра щиро любила свою батьківщину, жінку, котра бажала, щоб син її чи внук визволив дорогу її серцю Візантію і вітчизну батька — балканську Морею?.. Але чому ж уся діяльність її була спрямована на піднесення Москви, а не Рима? Чому навіть сам цей автор пише про приниження, яких зазнала Зоя в Римі?..

Він одіклав книгу, вже спокійно заходив по кабінету і заговорив:

— Не можна заперечувати, що автор подав читачеві багато цікавих і цінних відомостей. А ось з цареградською царівною йому не пощастило. Він розповів нам усе, що стосувалось її зовнішності, але й словом не згадав про великі культурні цінності, привезені нею в Москву, про багатюще зібрання манускриптів стародавнього світу, що були окрасою книгосховища візантійських царів та константинопольських патріархів до навали турків… Ніде жодним словом автор не згадав, як дбала Зоя про визначні цінності стародавньої культури, як викликала з Італії зодчого Арістотеля Фіоравенті для того, щоб оточити Кремль замість дерев’яних стін кам’яними високими кріпосними стінами, а під Кремлем створити ціле підземне місто з тайниками, таємними ходами і східцями. В одному з цих підземних тайників вона заховала свої книжкові скарби. Тепер Зоя була спокійна: ні навали татар, ні постійні пожежі в дерев’яній Москві не загрожували старовинним згорткам і книгам.

— Як цікаво! — вигукнула Тася. — Я ніколи нічого про це не чула!

— На жаль, про це мало хто знає, люба дівчино, — добрим батьківським голосом сказав Стрілецький. — А ті, що знають, завжди квапляться оголосити це легендою, апокрифом.

— Але ж під землею сиро, професоре! — резонно зауважив Волошин. — Ніяка бібліотека довго в землі не пролежить…

— Дуже слушне зауваження, юначе! Та я можу вас заспокоїти. Наш чудовий архітектор академік Щусев у свій час ознайомився з записами Фіоравенті і довів, що під Кремлем справді було споруджено книжковий тайник і до того ж викладений особливим каменем, що не пропускав ніякої сирості, так званим “м’ячиковим каменем”. Ось чому, друзі мої, ми впевнені, що бібліотека царівни Зої уціліла і перейшла до її внука, царя Івана Васильовича Грозного… Але після смерті Грозного ніхто і ніколи не міг знайти цю знамениту бібліотеку, хоча ми майже точно знаємо місце в підземеллях Кремля, де вона була захована царівною Зоєю “на вічне зберігання”… Знаємо ми також приблизно, з яких книг і рукописів складалася ця бібліотека. В одній тільки своїй переписці з Курбським Грозний цитує багатьох стародавніх авторів. І, звичайно, цитував він їх не з чужих слів, не з чуток.

Стрілецький підійшов до полиці і взяв товсту книгу:

— Ну ось професор Сергій Бєлокуров, відомий бібліофіл!.. Це його книга “До історії духовної освіти в Московській державі XVI–XVII століття”, тире, “Церковні або світські книги були в бібліотеці московських царів XVI століття”, знак запитання…[3] Назва недорікувата, але не в ній суть… Та от цей розумник — професор не полінувався, перерив усю літературу, що стосувалася бібліотеки Івана Грозного, і “довів”, що ніякої бібліотеки у того не було, що Зоя-Софія нічого з собою не привезла і що всі докази існування культурної скарбниці російського народу — це або марення божевільних, або фальсифікація історії…

Тася уже з обуренням дивилася на книжку Бєлокурова. Їй так сподобалася загадкова історія бібліотеки Грозного, що кожного, хто розвінчував цю чудесну таємницю, вона вже вважала своїм ворогом.

А Волошин узяв у руки книжку Бєлокурова і став уважно перегортати її:

— Цікаво! Треба почитати, Настусю!..

— А я читати її не буду! — сердито сказала Тася.

— Правильно, Тасенько! — вигукнув Стрілецький. — Це жовчний реакційний писака, що не любить російського народу… Ви, юначе, краще оце почитайте! — Стрілецький вказав на іншу старовинну книгу, — це один із збірників літописів Троїцько-Сергіївської лаври… — Він швидко розгорнув книжку на потрібній йому сторінці. — Ось: “При державе великого князя Василия Ивановича…” Це батько Грозного, “…повелением его прислан из грек монах Максим… Бе же сей Максим Грек велми хитр еллинскому, римскому и словенскому писанню. На Москве егда же узре у великого князя в царской книгохранительнице книг много и удивися и поведа великому князю, яко ни в греческой земле, ни где он толико множество книг не сподобился видети…”[4]

Стрілецький відклав книгу. Його погляд горів, далебі так яскраво, як вогнище, на якому палили протопопа Аввакума.

— Так гласить древній рукопис. А професор Бєлокуров покопався в писаннях Максима Грека і з кислим виглядом оголосив: “Еге ж, справді, перекладав для великого князя якісь книжечки, а фактичної довідки з питання про бібілотеку не подав…”

Тася щиро обурилась.

— Не розумію! Чому наші видавництва випустили таку нісенітницю!..

Волошин підсунув їй книжку Белокурова і, єхидно посміхаючись, показав на рік видання: “1899”…

Тася почервоніла і ледве не шпурнула в нього ненависну книжку.

— Але у фальсифікатори попав не тільки стародавній літописець, а й професор Юр’євського університету Дабєлов. У 1820 році в місті Пернові він випадково знайшов частину списку бібліотеки Грозного. Цей список, за свідченням лівонця Нієнштедта, склав пастор Веттерман у Москві в шістнадцятому столітті… Але професор Бєлокуров без жодних доказів оголосив цей список підробкою…[5]

Голос Стрілецького дзвенів, Тася дивилася на старенького з захопленням. Вона відчувала, що вже любить його, як рідного батька… Навіть спокійний, урівноважений Волошин замилувався гнівним і пристрасним обличчям Стрілецького.

“Хороший дідок!.. Сурикова б сюди або Рєпіна”, — подумав він.

— Хто ж, у такому разі, фальсифікатор, друзі мої? — запитав Стрілецький. — Бєлокуров помер… Мертві сорому не мають… Але його вишкребки зосталися. Хто вони? Сліпі кроти або жаби, байдужі до всього істинного. Вони мене божевільним оголосили… Вони цькують мене… Але не в цьому справа… Пробачте, я відхилився…

Стрілецький підійшов до письмового стола, підняв якийсь пожовклий зошит і сказав урочисто:

— Ось неповна копія перновського списку книг і згортків, які входили до бібліотеки Грозного. Ось тут значиться антологія візантійської поезії “Кіклос”, складена в п’ятому столітті Агафієм, юристом і поетом. Це та сама пергаментна книга, яку ви врятували на Кузнецькому мосту. А проти неї стоїть помітка: “подарована…” і далі нерозбірливе слово. Чи то цю книгу хтось подарував Грозному, чи то він комусь її подарував, і таким чином вона дійшла до нас… — Стрілецький узяв зі стола древню пергаментну книгу і підніс її до Тасі і Волошина. — Тепер ви розумієте, друзі мої, чому я так схвилювався, коли від слідчого на експертизу до мене потрапила ця книга?

Тася і Волошин дивились на старого професора широко відкритими очима.

— Нам треба будь-що знайти бабусю, яка приносила в букіністичний магазин антологію Агафія, — роздільно і чітко, як присягу, промовив Стрілецький. — Що ви знаєте про неї?

— Нічого… — відповів молодий бригадмілець.

— Нічого… — підтвердила і Тася.

— Як же все-таки її можна знайти? — з надією поглядаючи то на Тасю, то на Волошина, запитав Стрілецький.

— Оголошення в газеті? — непевно запропонувала Тася.

— Ні! — рішуче заперечив Волошин. — Такі бабусі не читають оголошень… — Він встав. — Ми подумаємо, професоре…

Стрілецький провів їх до виходу. Прощаючись, він сказав:

— Ви обоє комсомольці, і тому я дуже на вас розраховую… — Голос його затремтів. — Я сорок років шукаю цю бібліотеку, до мене її шукало багато російських учених. Пам’ятайте це, друзі мої…

* * *

Вони мовчки вийшли з високого будинку на тиху Волхонку. Волошин взяв Тасю під руку; не змовляючись, вони, глибоко замислені, минули огорожу кремлівського скверу і тихо, не поспішаючи пішли уздовж могутніх стін древньої російської твердині…

Високо в темному небі ширяла вогненна кремлівська зоря. Як маленькі круглі місяці, висіли в сквері ліхтарі.

Тася й Волошин сіли на лаві коло великих квіткових ваз.

Од гроту біля Кремлівської стіни, де веселилась і грала молодь, долинали гучні голоси, а з другого боку, коло Манежу, тихо шелестіли шини тролейбусів та машин.

Першою заговорила Тася:

— Подумати тільки! Отут, десь у землі, під Кремлем, сотні років зберігаються величезні цінності людської культури, а знайти їх ніхто досі не міг… І раптом Кузнецький міст, якась бабуся з кошиком, візантійська книга, і ми з вами уже залучені до розгадки цієї дивовижної таємниці…

— Так! Це історія, яку могли б перетворити в чудовий роман Вальтер Скотт, Стівенсон, Хаггард… — задумливо промовив молодий бригадмілець. Зненацька він весело засміявся: — А здорово все-таки професор вишпетив цього… Бєлокурова. Прямо каменя на камені не залишив. Та й у вас був такий вигляд… Бєлокуров не пошкодував би, що лежить у могилі.

Тася суворо подивилася на нього:

— У вас веселий настрій.

Він посміхнувся:

— А чого мені журитися?

— А хоча б того, що ви бригадмілець і якого-небудь дрібного злодюжку одразу ж умієте привести у відділення, а от бабусю з кошиком знайти навряд чи зможете, навіть якщо сьогодні вночі перечитаєте всього Конан Дойля або Честерстона.

— А ви, я бачу, дівчина з характером.

— Авжеж! І тому я думаю тільки про одне: як допомогти професорові Стрілецькому знайти бабусю. А ви думаєте про якогось Бєлокурова.

— Гаразд, не будемо сваритися… — примирливо сказав Волошин. — Я завтра ж подам рапорт начальникові відділення і попрошу, щоб він побував в Управлінні міліції і привів у рух всіх дільничних уповноважених і навіть двірників.

— Робіть що хочете, а бабку треба знайти.

— Постараємось! — весело сказав Волошин, явно милуючись її палаючими очима і обличчям, що погарнішало від хвилювання.

— Чого ви так пильно дивитесь на мене? — зніяковівши, спитала Тася.

— Так собі, нічого… царівно Настусю, — повільно сказав він з посмішкою.

— А ви Іванко-дурник! — сердито відповіла Тася, але відразу ж засміялась і взяла його за руку. — Ходімо!

Вони дружно пішли до виходу по алеї нічного кремлівського скверу.

ЕКСЛІБРИС КНЯГИНІ БЄЛЬСЬКОЇ

Тася сиділа за письмовим столом, глибоко замислившись. Усе, що вона вчора дізналась од Стрілецького, не давало їй спокою. Вночі їй снилася царівна Зоя, струнка, натхненна дівчина з російських казок, що ніби зійшла з лакованої палехської шкатулки. Вранці Тася довго розглядала на кольоровій репродукції нестямне, божевільне обличчя Грозного, що притискав до грудей забризканого кров’ю помираючого сина… Тася була вразливою дівчиною. Таємничий склеп з стародавніми книгами поставав перед її очима так виразно, що треба було чимало зусиль, щоб вернутись до повсякденного життя.

Зараз вона сиділа за письмовим столом у маленькому батьківському кабінеті в цілковитій тиші, одна в усій квартирі, і напружено згадувала все, що стосувалося зникнення бабусі та її книг… Нехай пригадує! А ми тим часом придивимося до неї, бо автор певен, що тепер Тася вже ніколи не позбудеться палкого бажання знайти таємничу бібліотеку царівни Зої та її великого внука…

Що можна сказати про зовнішність цієї дівчини? Або дуже мало, або дуже багато. Тася не була красунею, та не була й негарною. Описувати таких дівчат важко, але спробувати в даному випадку варто… Її обличчя? Трохи вилицювате, з слабким рум’янцем. Тонкий ніс (без жодних слідів “милої кирпи”), мабуть, навіть занадто правильної форми. Невеликі очі, сірі з голубиною. Вії не довгі, але “врозліт” — стрілками. Чіткі біля перенісся брови поступово розпливаються в рідкий пушок (цілком можливо, що саме малюнок брів і відбиває її характер). Губи… При уважному погляді Тасині губи могли здатися надто тонкими, причому верхня була чітко окреслена, а нижня — слабо. Темно-каштанове волосся майже недбало зачесане назад. Сухуваті руки з довгими пальцями — “енергійні руки”. Тонкі, але міцні ноги. Тоненька виточена постать. Скромне плаття. Низка коралів на шиї. От і все… Пройдеш і не помітиш.

У той самий момент, коли автор поставив крапку після слів “пройдеш і не помітиш”, ясні очі Тасі, що байдуже перебігали з чорнильниці на прес-пап’є, раптом пожвавились. Вона згадала слова бабусі: “…несіть, каже, Клавдіє Антипівно, цю книгу хутчіше в бібліотеку, потому як вона дуже цінна книга”.

Тася підхопилася.

Клавдія Антипівна!.. Але прізвище? Як її прізвище?.. На це запитання відповіді не було. І тоді в напруженій пам’яті дівчини спливли інші слова старенької:

“Це моєї колишньої барині книги, Євгенії Феліксівни…”

Хто вона, ця “бариня”?

Тася схопила трубку телефону:

— П’ятдесяте відділення? Бригадмілець Іван Волошин не дзвонив?.. Ні?.. Пробачте…

Тася сердито шпурнула трубку.

“Неподобство! Я певна, що він байдикує!.. І це від нього залежить доля дорогоцінної бібліотеки Грозного!..”

“Я сорок років її шукаю”, — згадала Тася слова Стрілецького, згадала, скільки надії було в розумних, ласкавих очах старого.

Вона тяжко зітхнула і стала гортати якусь стару книжку, на титульній сторінці якої був видрукуваний екслібрис: “Борис Григорович Перелєшин”.

Тася задумалась і наморщила лоба:

“Екслібрис… Де?.. Чий?.. Коли я бачила?.. Екслібрис… Екслібрис значить — “із книг”…”

Тася відклала книжку, і зненацька в її уяві постало маленьке вишукане французьке факсиміле, облямоване вигадливою віньєткою: “Princesse Eugenie Belskaja”.

— “Прінцес Ежені Бєльська”, — прошепотіла Тася майже злякано.

Так! Так! Саме таке факсиміле вона бачила на титульній сторінці дідоновського Ламартіна, “Княгиня Євгенія Бєльська”.

Колишня бариня Євгенія Феліксівна. Княгиня Євгенія Бєльська. Ну, звичайно ж, це вона! Тася знову кинулась до телефону:

— П’ятдесяте відділення? Волошин дзвонив?.. Ні?.. Скажіть мені його адресу або службовий телефон, негайно!..

Але черговий спокійно й офіціально сказав:

— Адреси наших бригадмільців стороннім особам не даємо.

— Я не стороння! — швидко і схвильовано заговорила Тася. — Мене разом з Волошиним слідчий направив до експерта в справі про старовинну книгу.

Черговий не зрозумів:

— У справі про книгу? Про яку книгу?

— Це книга Агафія… Візантійська.

— А що сталося з цією книгою?

Тася ніяк не могла пояснити черговому складну історію появи і врятування візантійської антології Агафія. Черговий був “не в курсі справи”, і розмова вийшла плутана.

— Її намагались украсти, — говорила Тася,

— Так-так. Зрозуміло. Ви, значить, запобігли замірові? — спроквола питав черговий. Очевидно, він уже щось записував.

— Запобігла не я, а Волошин, — безнадійно зітхнувши, відповіла Тася. — Хіба ви про це не знаєте?

— Ні… тобто, звичайно, може й чув, але у нас щодня пригоди… А ви, значить, ця сама Агафія Візантійська і є? Потерпіла?..

— Ні, я свідок.

— Ага! Зрозуміло…

Черговий був спантеличений і разом з тим уже зацікавлений.

— Як ваше прізвище? — запитав він.

— Березкіна Анастасія, студентка.

— Зачекайте хвилинку… Не відходьте од телефону.

Запала мовчанка, в глибині якої булькотів чийсь монотонний голос:

— А я вам кажу, товаришу старшина, точно й певно, що у тверезому вигляді я не маю звички кидатися пляшками. Це може підтвердити моя фактична жінка… А що стосується моєї юридичної дружини, то це особа антирадянського походження…

Хвилин через три знову почувся голос чергового:

— Громадянко Березкіна! Начальник відділення просить вас подзвонити бригадмільцеві Волошину по телефону Е 8-16-32.

* * *

Волошин примчав на таксі. Він був схвильований не менше ніж Тася:

— Я нічого не зрозумів по телефону. До того ж у нас там пекельний галас. Яка княгиня? У чому справа?

Тася розповіла йому, як вона спершу пригадала ім’я й по батькові бабусі, потім ім’я й по батькові її колишньої пані і, нарешті, пригадала, що бачила на одній з французьких книжок екслібрис княгині Євгенії Бєльської.

— Ого! Та ви молодець, Настусю! Це ж подвиг! — захоплено вигукнув Волошин. — Якщо ми знайдемо цю княгиню, я доб’юся прохання про нагородження вас медаллю…

— …“За врятування потопаючих”?

— Цілком правильно. Ми привели в дію могутню міліцейську машину, і нам загрожує небезпека потонути в багатотисячних масах бабусь, з якими повинні познайомитись.

— Ах, як шкода, що я поквапилась! — із щирим жалем вигукнула Тася.

* * *

Та, очевидно, навіть знаючи ім’я, по батькові і прізвище власниці французьких книжок та антології Агафія, не так легко було знайти в багатомільйонному людському морі Москви “княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську”.

Волошин мовчав весь наступний день і подзвонив тільки ввечері.

— Ну? Кажіть швидше! — крикнула в трубку Тася.

— Сліди княгині Євгенії Бєльської знайдені, — спокійно повідомив Волошин. — Але їх знайдено не в адресному столі, а у відділі реєстрації померлих колишнього Москворецького загсу…

— Вона померла?

— Так… У тисяча дев’ятсот двадцять п’ятому році. Там же, в загсі, я дізнався про її останню адресу. Вона жила на Ординці.

— Їдьмо зараз же туди! — запалилась Тася.

— Не можу, — втомлено сказав молодий бригадмілець. — Я вже дві ночі не сплю через вашу бабусю та її колишню хазяйку… Я валюся з ніг.

Але Тася була невблаганна і безжалісна.

— Дайте мені адресу! Я поїду сама…

— Завтра… Разом…

— Я збожеволію! Ви хочете, щоб я посивіла за цю ніч?

Він засміявся:

— Сива дівчина! І з таким характером… Мені дуже хочеться подивитися на вас зараз, але я все-таки відкладу це задоволення до завтрашнього дня.

Вона заспокоїлась, у ній прокинулася вдячність до цього спокійного й енергійного хлопчини. Тася сказала:

— Пробачте. Я божевільна.

— Ви така, як треба.

— Ідіть спати… Ваню.

— На добраніч, Настусю, — сказав він і повісив трубку..

В БУДИНОЧКУ НА ОРДИНЦІ

Про дореволюційне “купецьке Замоскворіччя” написано немало, і тому автор не буде тут перелічувати всі негативні сторони “темного царства”. Це зробив Олександр Миколайович Островський. Про нове ж Замоскворіччя часто пишуть у газеті “Вечерняя Москва”, не так барвисто, як Островський, але все ж досить докладно.

Автор лише ненадовго зупиниться разом з читачем біля маленького одноповерхового будиночка за зеленим палісадом на одній із самих замоскворіцьких вулиць (якщо можна так висловитися), на Великій Ординці. Оточений багатоповерховими будинками, цей старий будиночок скидався на пані і няньку з відомого полотна “Усе в минулому”, які потрапили в сучасну Москву. Колись цей будиночок був чепурним купецьким особнячком середньої руки. Тепер, забутий будинкоуправлінням, він здавався занедбаним, хоч був густо заселений. Того ранку, коли Волошин і Тася зупинилися біля його палісадника, найбільш юна частина мешканців будиночка під наглядом бабусь бавилась на подвір’ї у квача або, залежно від настрою, співала, билася, сміялась і плакала.

— Тут, — сказав Волошин. — Зараз ми виберемо найідейнішу бабусю і вчинимо їй допит.

Вони пройшли у двір і сіли на лаву коло однієї з бабусь. Визначивши з типу обличчя, що бабуся, мабуть, татарка, Волошин чемно промовив:

— Селям алейкум, апа!

Бабуся не зрозуміла і чистою російською мовою спитала, що йому треба. Зав’язалася жвава розмова, до якої незабаром приєдналися бабусі з усього двору. Але Клавдії Антипівни серед них не було. Виявилося, що вона справді живе в цьому будиночку вже багато років, а служить через три будинки звідси “собачою бонною”, тобто виводить гуляти болонку, на кличку “Мадам Боварі”, якоїсь худої літньої аспірантки.

Виявилося також, що одна з бабусь, яка проживає в цьому будинку з вісімнадцятого року, чудово пам’ятає княгиню Євгенію Феліксівну Бєльську.

— Не наша вона була, француженка, чи що, і часто якісь кумедні слова говорила. Говорить, а сама сміється — забула, мовляв. Тільки вона рідко сміялась. Як зараз бачу її: тоненька, мов стеблина, бліда, і все кашляла. Очі великі і сумні, горе у неї якесь на серці лежало… Наша Антипівна любила її, як рідну сестру доглядала, а все-таки вона померла, голубка. Розказувала Антипівна, ніби сохла її хазяйка за якимсь чи то князем, чи графом, а він, бачиш, схибнувся з розуму і безвісти пропав.

Усе це благодушна круглолиця бабуся розповідала не поспішаючи, співучим голосом, наче казку про сплячу царівну. Закінчила вона свою розповідь гучним голосом:

— Ігоре! Кинь палку, халюган! Ось скажу матері!..

Ігор кинув палку і, на прохання своєї бабусі, охоче збігав по “Антипівну”. Та невдовзі прийшла, несучи на руках крихітну аспірантську Мадам Боварі, покриту кокетливою попонкою. Старенька впізнала Тасю і дуже зраділа їй, а на повідомлення Волошина, що старовинна книга знайшлася, Клавдія Антипівна тільки махнула рукою:

— Віддайте її ученим людям, а то з нею тільки біди наживеш.

Вони пройшли в дім. Клавдія Антипівна тулилась у маленькій комірчині, більшу частину якої займав пузатий темно-червоний комод. Над комодом, у красивій позолоченій рамі, висів середнього розміру портрет молодої жінки, написаний тушшю.

— Вона… — сумно дивлячись на портрет, сказала Клавдія Антипівна. — Їй тоді було двадцять років…

Не відриваючи очей, Тася дивилася на портрет. Обличчя Євгенії Бєльської, трохи продовгувате і, мабуть, бліде, привертало увагу несподіваною і незвичайною красою. Його обрамляла хмарка темного волосся і комірець світлої блузки, оздобленої мереживом тонкого, як у сніжинки, рисунка. Великі очі дивились на Тасю насторожено, навіть тривожно.

Здавалося, що жінка, зображена на портреті, ось-ось запитає: “Ви що-небудь знаєте про мене, мадемуазель?”

— Які у неї очі! — тихо сказала Тася.

— “Мене захопив портрет пані де Гріньян… На цьому портреті була зображена молода жінка, яка вміла кохати”, — замислено промовив Волошин.

— Що? — немов опам’ятавшись, запитала Тася. — Про що ви?..

— Я не вмію вести ідейні розмови про живопис, Настусю, тому навмання цитую Стендаля.

— Вона завжди була як мале дитя, — зітхнувши, сказала Клавдія Антипівна і погладила Мадам Боварі, за що та одразу ж лизнула її руку. — А як призначили революцію, вона аж зраділа і сказала мені: “Ну, слава богу, тепер я зовсім піду від князя Андрія, і ми з Платоном одружимось”. От і “пішла”… на той світ.

Забувши подивитися на підпис художника, Тася попроси на стареньку негайно розказати їй і Волошину все, що та знала про Євгенію Бєльську.

Розповідь Клавдії Антипівни заслуговує на те, щоб її навести тут. Це розповідь про зворушливе і велике кохання, яке загинуло за химерних і майже фантастичних обставин.

Батьки молоденької дівчини Ежені де Мерод, зубожілі французькі аристократи, у 1913 році віддали її заміж за багатого російського князя Андрія Бєльського, але Ежені, переїхавши в Росію, покохала тут свого дівера, чоловікового брата, князя Платона (вій був гарний і розумний, чого не можна було сказати про Андрія).

Своє кохання Платон та Ежені приховували недовго; незабаром усе розкрилося. Але революція примусила Андрія Бєльського тікати за кордон, а князь Платон таємно вивіз Ежені з Петербурга у Вологду. Як потім розповідала Євгенія Бєльська Клавдії Антипівні, Платон Бєльський ще до революції розшукував старовинні книги в якомусь вологодському монастирі. Він часто їздив у Вологду з Петербурга і одного разу навіть брав з собою свою кохану… Тут Волошин, який уважно слухав, запитав стареньку:

— Ви точно знаєте, що він їздив у Вологду?

— У Вологду, синку, у Вологду, — підтвердила Клавдія Антипівна. — Вони і мене того разу взяли, але в місті залишили, а самі далі поїхали пароплавом по річках та озерах. Кажуть, там у лісах та за сімома озерами монастир древній стоїть, святим Кирилом збудований. Ото в той монастир і їздили князь Платон з Євгенією Феліксівною. Там він і книги старовинні шукав…

— А звідки взялась у Євгенії Феліксівни та старовинна книга, що я у шахрая одібрав? — спитав Волошин.

— А ту книгу князь Платон своїй дорогій кралечці ще в першу війну подарував і навіть напис зробив. — Клавдія Антипівна лукаво посміхнулась і розповідала далі; — А чоловік її якось і знайшов ту книгу. “Он, — каже, — які написи вам роблять, мадам?” А Євгенія Феліксівна розсердилася. “Забирайтеся геть, — каже, — йолоп!” — і вирвала у нього книгу, та тільки не всю, верхня палітурка в руках у чоловіка зосталася. Сміх і гріх!..

— Ну й що ж? Знайшов князь Платон старовинні книги? — нетерпляче запитала Тася.

— Не знаю, донечко, — відповіла старенька і зажурено вела далі: — Відомо тільки мені, що пішов він з Вологди та так і пропав навіки…

— Чому пішов? — діловито поцікавився Волошин.

— Сварка між ними відбулася. Євгенія Феліксівна вирішила, що князь Платон не інакше, як схибнувся з розуму, а старовинні книги — це тільки його примха. Вона навіть лікаря покликала, А він розгнівався, штовхнув лікаря в груди і пішов світ за очі. Більше вона, сердешна, його і не бачила, хоча два роки по всьому Вологодському краю шукала… А потім зібрала свої пожитки та й приїхала до мене. Я їй ще в Петербурзі на прощання московську адресу своєї сестри дала.

Тася мовчала, її очі знову зупинились на прекрасному обличчі Ежені.

— А в якому монастирі шукав старовинні книги князь Платон? — запитав Волошин.

— Не знаю, синочку. Та й сама Євгенія Феліксівна його назву забула. Пам’ятаю лише, що там святий Кирило з монахами жив.

Тася оглянулась довкола і запитала:

— Крім книг, нічого після неї тут не лишилось?

— Нічогісінько. Було красиве віяло і сукні, та я бідним дівчатам з нашого будинку пороздавала. А картину собі зоставила. — Старенька з жалістю глянула на портрет: — Як жива вона в рамці сидить!..

— Чи нема яких-небудь листів до неї від князя Платона? — спитав Волошин.

— Були, синочку, були, — охоче відповіла старенька. — В коробочці такій гарненькій держала вона їх. Не по-російськи писано. Я довго їх берегла, а потім не знаю куди приткнула.

— Треба пошукати ці листи, Клавдіє Антипівно, — серйозно і з проханням сказала Тася. — Один професор бачив вашу книгу і хоче інші старовинні книги знайти. Може, листи князя Платон а йому допоможуть…

Клавдія Антипівна скрушно похитала головою:

— Пошукати можна, тільки коли б ваш професор теж не збожеволів, як князь Платон. Чула я, що вони чаклунські, ці книги…

Волошин посміхнувся і мало не сказав, що професор уже сорок років тому “збожеволів”, але вперто шукає “чаклунські книги”, і дружина його поки що лікарів не викликала. Одначе, поглянувши на серйозне, зосереджене обличчя Тасі, він промовчав. З деякого часу Волошин уже ловив себе на тому, що побоюється своєї аж надто серйозної й екзальтованої подружки.

Виходячи від Клавдії Антипівни, Тася й Волошин дуже просили стареньку розшукати листи, що лишилися після Євгенії Бєльської, і та охоче пообіцяла поритися в своєму комоді.

— Ага, до речі, — пригадав Волошин. — Ваша книга буде передана в Ленінську бібліотеку, і ви, Клавдіє Антипівно, одержите за неї гроші.

Старенька махнула рукою:

— Бог з ними, з грошима. Та й не моя то книга, сиротою вона зосталася. Значить, нехай і бере її собі Радянська влада.

ЛИСТИ

Коли Тася й Волошин розповіли Стрілецькому про свої відвідини Клавдії Антипівни Куликової, старий професор був страшенно здивований. Він був твердо переконаний, що бібліотеку Грозного слід шукати під московським Кремлем. За багато років розшуків він ретельно обслідував кремлівський підземний тунель з усіма його відгалуженнями. Стрілецький відкрив під Кремлем ціле місто. Із записів Арістотеля Фіоравенті невтомний учений дізнався, що тайник для книг царівни Зої італійський зодчий збудував на десять метрів глибше від основного тунелю, а доступ до нього був десь в одному з бокових ходів, старанно замаскований. Існували припущення, що Грозний створив філіал своєї бібліотеки в Олександрівській слободі. Але Вологда?.. Ця версія була надто несподіваною.

Того ж дня Стрілецький запросив свого давнього друга, історика Івана Олександровича Федорова, який добре знав Вологду, і розповів йому про антологію Агафія та про розшуки Платона Бєльського.

Федоров анітрохи не здивувався з почутого. Відомо було, що в шістдесятих роках XVI століття Іван Грозний серйозно задумувався над тим, щоб перенести російську столицю у Вологду. Це старовинне місто, ровесник Москви, займало на той час вигідне географічне, а також стратегічне положення і мало велике торгово-економічне значення. Воно було недосяжне для кримчаків, які постійно чинили спустошувальні набіги на Москву, і, нарешті (що було найістотнішим для Грозного), у Вологді не було бундючних бояр, підступних його ворогів, котрі прагнули розділити Русь на дрібні удільні князівства.

Старий історик нагадав Стрілецькому, що Грозний побудував у Вологді монументальний собор святої Софії, фортецю на березі Сухоні і почав будувати палац для себе. На річці Вологді він будував судна, призначені для плавання в заморські країни через Біле море. Щодо монастирів, то було відомо, що Грозний надавав великого значення одному з вологодських монастирів — Сіверському, як опорному військово-стратегічному пункту. По суті, цей монастир, розташований за сто п’ятдесят кілометрів на північ од Вологди, був наймогутнішою російською фортецею на півночі, і Грозний не раз одвідував його.

Все це зацікавило Стрілецького. Він уже допускав, що Грозний справді міг переховати свою бібліотеку, якою дуже дорожив. І якщо він її переховав, то цілком логічно було припустити, що місце для нового тайника Грозний вибрав десь далі від Москви, на півночі, в якій-небудь неприступній фортеці… А про князів Бєльських Стрілецький і без консультації з Федоровим знав, що замолоду Грозний дружив з Курбським, Мстиславським і Бєльським. Цілком можливо, що саме останньому він подарував одну з своїх книг (адже стоїть у “веттерманівському опису” помітка проти “Антології” Агафія “дарована”…). Що, коли друг царя Бєльський знав про перенесення бібліотеки з кремлівського підземелля в якийсь монастирський тайник і залишив для своїх нащадків які-небудь записи про ті кий тайник?..

Стрілецький ще не наважувався виступити з повідомленням про знахідку візантійської антології і про “вологодську версію”. Він хотів сам з’їздити у Вологодську область, як потепліє, перевірити на місці все почуте од Куликової і тільки потім організовувати серйозну експедицію.

У Тасі наближалися канікули, а Волошин збирався у відпустку. Вони попросили Стрілецького взяти їх тоді з собою, і професор охоче погодився. Молодий, енергійний технік і його подруга припали до вподоби Стрілецькому. Крім того, він був щиро вдячний їм за допомогу в його розшуках неоціненної старовинної бібліотеки.

* * *

Після першого свого візиту до Куликової Волошин їздив на Ординку ще двічі, проте Клавдія Антипівна захворіла на грип і листів Євгенії Феліксівни не шукала. Одначе, коли він приїхав втретє, старенька вже одужала і сказала, що знайшла листи, але… віддала їх “для професора” якомусь юнакові “з музею”, котрий був цими днями у неї і теж розпитував про княгиню Євгенію Бєльську.

Крім історика Федорова, Стрілецький нікому не розповідав про візантійську антологію і про те, що дізналися його молоді друзі на Ординці. З Федоровим, Тасею і Волошиним він домовився, що вони теж не розголошуватимуть цієї історії. Хто ж міг ще знати адресу Клавдії Антипівни і кому ще могли знадобитися листи Євгенії Бєльської?..

Стрілецький подзвонив в Управління музеями і спитав, чи не посилали звідти кого-небудь до громадянки Куликової на Ординку по деяку кореспонденцію, що має велике значення для його, Стрілецького, наукової роботи. З Управління музеями відповіли, що “про громадянку Куликову К. А., яка проживає на вул. В. Ординці, нічого не відомо”.

З таким самим запитанням старий професор звернувся до свого інституту, до різних музеїв та інших закладів. Звідусіль він дістав такі самі відповіді, як і з Управління музеями.

Історія з листами Євгенії Бєльської ставала вже загадковою, і Іван Волошин вирішив зайнятися нею ґрунтовно. Він ще раз одвідав Куликову і став докладно розпитувати її про таємничого “юнака з музею”. Але старенька могла дати про нього лише дуже загальні відомості:

— Молодий, щуплий, трошки вищий од вас буде. Волоссячко світле, ріденьке, очками часто кліпає і все кланяється. Говорить ввічливо. Одягнутий чисто і взагалі видно, з благородних… За листи дуже дякував і навіть гроші хотів дати, та я не взяла. Хіба можна? Гріх який…

— А про книжки Євгенії Феліксівни він не розпитував? — поцікавився Волошин!.

— Розпитував. Ну, я йому, звичайно, показала ті французькі, що продавати носила, і про ту старовинну розказала.

— А він що?

— А він каже: “Авжеж, авжеж! Професор Стрілецький любить такі старовинні книги…” А потім на портрет подивився. “Дуже, — каже, — вродлива була дамочка”, і назвав її дівоче прізвище…

— Дівоче прізвище? — здивувався Волошин.

— Еге ж, адже у Євгенії Феліксівни прізвище до заміжжя було неросійське… Кумедне таке… Я вже й забула, — сказала Клавдія Антипівна і здивовано знизала плечима. — І звідки тільки про це все у ваших музеях довідались?..

Волошин замислився.

— Цікаво!.. — сказав він нарешті і встав. — Ну, гаразд. Напевне, знайдуться листи Євгенії Феліксівни… Пошукаємо.

З Ординки Волошин одразу ж пішов, просто в Управління міліції і попросив, щоб його негайно прийняв заступник начальника управління.

Читач уже, очевидно, осміхнувся і подумав: “Усе ясно й зрозуміло. В наступному розділі з’явиться надзвичайно енергійний слідчий і заведе справу про таємниче викрадення листів, які мають важливе наукове значення…”

Хтозна. Може й з’явиться. Адже ті листи, що пропали, писала людина, яка володіла візантійською книгою, що колись належала царівні Зої й Іванові Грозному…

Та поки слідчий не з’явився, автор знову повернеться до “нащадка великого конквістадора” Педро Хорхе Кортеца та “представника Міжнародного антикварного тресту” Джейка Бєльського. Нам пора згадати про них, бо вони вже дещо зробили для здійснення своїх сміливих планів.

ЛЖЕДМИТРІЙ ТА ІНОЗЕМНІ ГОСТІ

Лютецію Гаврилівну Голдишкіну всі знайомі називали коротко: “мадам”. Вона була куца на зріст, але широка, огрядна, славилась не розумом, а дужим голосом. Біографія її була досить строкатою, але найкраще мадам пам’ятала ті дні, коли перед самою революцією вийшла заміж за австрійського графа і російського фабриканта Фрідріха-Марію фон Еккель. З цієї причини Лютеція Гаврилівна і досі розмовляла звисока і безапеляційно. Так вона розмовляла і з своєю четвертою дочкою від третього шлюбу, Лірикою Тараканцевою, уродженою Голдишкіною.

Стоячи на кухні перед сковородою з котлетами, мадам туркотіла трубним басом так, щоб її чула товста, лінива Лірика в кімнаті.

— Це ж просто кошмар! Люди мають машину, дачу, домашню робітницю, а я, графиня фон Еккель, повинна для твого Тараканцева смажити котлети!..

Після ванни Лірика вже дві години сиділа перед дзеркалом, накручувала на голові якісь вигадливі кренделі і нехотя відповідала:

— Можеш не смажити. Ми пообідаємо в ресторані…

Мадам обурювалась:

— Які багатії! Жалюгідні три тисячі в місяць!.. Ти дурна, моя люба! З твоєю зовнішністю можна знайти чоловіка соліднішого, ніж твій Лжедмитрій! Якісь музеї, якісь безглузді картини. Що це може дати?..

Читач уже догадався, що мова йшла про чоловіка Лірики — Дмитра Павловича Тараканцева. За деякі особливості вдачі хтось охрестив його “Лжедмитрієм”. Це прізвисько укріпилося за ним усюди, навіть у його сім’ї.

Розмову матері й дочки перебив телефонний дзвінок. Лірика зняла трубку й обізвалася співучим голосом: “Алло!”, але з таким одчайдушним англійським акцентом, що у неї вийшло: “Хельлооу!”

Мати прислухалася. З кокетливих інтонацій вона зрозуміла, що дочка розмовляє з мужчиною.

— Дмитра Павловича ще немає дома…. А хто про нього питає?.. Знайомий? Із-за кордону?.. О! Я можу дати його службовий телефон… Ах, уже дзвонили?.. Так, він дико зайнятий… До нас… Будь ласка, приїжджайте.

— Хто це? — поцікавилася Лютеція Гаврилівна.

Лірика заметалася по кімнаті.

— Якийсь знайомий. Іноземець. Не може впіймати Лжедмитрія. Хоче поговорити в домашній обстановці.

— Він Іде до нас? — злякано спитала мадам.

— Іде! І не сам! їх двоє!

Лірика гепнулась на диван і стала натягувати на свої гігантські литки панчохи-павутинку.

— Але я в жахливому вигляді! — застогнала Лютеція Гаврилівна.

— Треба прибрати хоча б в одній кімнаті, — скомандувала Лірика. — А я почну шукати Лжедмитрія. Ти знаєш, це не так просто.

Так, вона мала рацію: Лжедмитрія Павловича Тараканцева нелегко було знайти в бурхливих хвилях ділової Москви, хоча він був присутній усюди, де тільки можна було бути присутнім, і навіть там, де йому бути присутнім не треба було. За посадою він був начальником Музейного фонду, але, будучи одночасно “творчим працівником”, живописцем вельми оригінального жанру “наукової ексцентрики”, Тараканцев вважався (так, саме “вважався”):

а) членом бюро комісії (або секції) наукової ексцентрики;

б) членом секції (або комісії) реставраторів і копіїстів;

в) … ш) членом різноманітних жюрі;

ш) членом редколегій усіх видань його комісій, а також секцій і підсекцій.

Математики назвали б його “многочленом”.

Він був не такий працьовитий, як моторний, і умудрявся не пропустити жодного засідання, наради, обговорення, а на великі збори прибігав завжди першим, сідав у першому ряду (або в президії) і слово завжди брав першим…

Автор міг би описати і творчу діяльність Тараканцева як “провідного майстра наукової ексцентрики”, але зараз він тільки хоче, щоб читач не сумнівався в тому, що Дмитро Павлович Тараканцев був надзвичайно зайнятою людиною… У цьому всіх переконувала його надприродна активність. У цьому, між іншим, не мав сумніву й агент антикварного тресту Педро Хорхе Кортец, який познайомився з Тараканцевим ще в тридцятих роках нашого століття.

Як відомо, в ті роки в СРСР відбувалися великі історичні події: радянське селянство вступило на шлях масової колективізації; в ці ж роки народилася наша індустрія; на підприємствах з’явилися передовики виробництва, вперше в історії людство дізналося на практиці, що таке соціалістичне змагання. Та обивателі вперто називали цю епоху “епохою Торгсину”. Справді, в ті роки золоті й срібні дрібнички, потрапляючи в канали “Торгсину”, перетворювалися на верстати і машини, необхідні для нашої країни. Але було й так, що деякі не в міру розторопні “торгсинівці” умудрялися нищечком перетворювати в трієри та снопов’язалки картини великих майстрів, цінну скульптуру, рідкісні книги і прекрасні ювелірні вироби. Агенти антикварного тресту нишпорили в ті роки по Москві і Ленінграду в розшуках здобичі… Нишпорив у той час по нашій землі і Педро Кортец. Тут він і познайомився з молодим художником Д. П. Тараканцевим, який уже тоді був членом комісій і підкомісій, секцій і підсекцій, зокрема — членом експертної комісії, що вирішувала долю творів мистецтва, призначених на експорт.

Треба віддати належне Тараканцеву: в своїх рішеннях він був до непритомності обережний, і Кортец не міг похвалитися, що з допомогою Тараканцева він виудив хоча б одну цінну картину. Та досвідчений авантюрист, близько познайомившись з ним, зрозумів, що надмірну обережність Тараканцева породжували не патріотизм і не любов до цінностей рідної культури, а всього-на-всього боягузтво. На думку Кортеца, Тараканцев багато чого міг би зробити для нього (і з великою вигодою для себе), якби не був таким боягузливим… Цю рису неодмінного члена всіх комісій Кортец добре запам’ятав.

Проживаючи в Парижі, він стежив за долею деяких своїх радянських “знайомих”, а тепер, прибувши в Москву, вирішив, що вірусоподібний активіст Тараканцев обов’язково допоможе йому і Джейкові знайти і потім вивезти надзвичайно цінну колекцію Грозного. Саме тому допоможе, що Тараканцев був зоологічно боягузливий…

* * *

Якраз у той момент, коли Лірика “піймала” нарешті по телефону Лжедмитрія, на якійсь музейній нараді, безголосий дзвінок тричі кашлянув у передпокої її квартири.

Лютеція Гаврилівна з густо напудреним носом накинула на свої богатирські плечі тюлеву накидку кольору “ша-муа” (подарунок графа Фрідріха-Марії!) і пішла відчиняти двері. За дверима стояло двоє чоловіків у світлих костюмах: один — громіздкий, смуглявий, східного типу, другий — високий, худорлявий, блідолиций.

— Прошу пробачення, мадам, — з легеньким акцентом сказав по-російськи літній. — Тут квартира Дмитра Павловича Тараканцева?

Лютецію Гаврилівну трясло від хвилювання: перед нею стояли, з нею розмовляли живі іноземці. Може, вони прямо з Парижа приїхали? Може, оцей молодий — граф або віконт?..

— Так, — зненацька втративши свій розкішний бас, хриплим голосом промовила Лютеція Гаврилівна. Вона розчинила навстіж двері і прохрипіла відразу трьома мовами: — Сіль ву пле! Бітте! Плііз!..

Кортец протиснувся в двері, поцілував у Лютеції долоню, що пахла дитячим милом, і відрекомендувався:

— Педро Хорхе Кортец! А це мій молодий друг Джейк Бєльський.

Джейк цмокнув руку Лютеції і, покліпавши трохи, сказав (теж по-російськи, але вже без будь-якого акценту):

— Я щасливий з вами познайомитися, мадам…

— Моя дочка Лірика Аполлонівна, дружина Лже… дружина Дмитра Павловича, — оволодівши нарешті своїм фельдфебельським голосом, сказала мадам і повела гостей у нашвидку прибрану кімнату.

На Лірику страшно було дивитися. Її майже без точних обрисів постать була зодягнена в шовкове плаття багрового і тривожного кольору, як пожежа. Паризька покоївка Кортеца Мадлен із своїми віями і вогненними губами здавалася б поруч з нею простою пастушкою. Руді і жорсткі патли Лірики були скуйовджені і настовбурчені, мов наелектризовані; натерті долонями щоки її палали; підведені очі метали блискавки, а бюст колихався і наступав, як дев’ятий вал на картині Айвазовського. Очевидно, такий самий вигляд мала дружина справжнього Лжедмитрія, Марина Мнішек, у момент розмови з повстанцями, які щойно прикінчили Самозванця.

Через кілька хвилин зав’язалася “світська розмова”: гості шанобливо захоплювалися красивими будинками нової соціалістичної Москви, а господарів більше цікавив старий капіталістичний Париж.

— Чи правда, мосьє Кортец, що в Парижі американські офіцери серед білого дня викрадають дівчат? — запитала Лірика.

— На жаль, це так, мадам, — сумовито відповів “нащадок великого конквістадора”. — Але тільки не всіх викрадають, а… деяких… І не вдень, а вночі…

Мадам уже поставила на стіл кофе, булочки, масло, зернисту ікру…

Кортец побачив ікру, і в його очах спалахнув плотолюбний вогник:

— Ікра!.. Зерниста!.. Джейк, ви коли-небудь бачили живу казку?.. — спитав він.

— Ні, — щиросердо признався Джейк. — Я не читав казок, мосьє. Я читав тільки комікси…

В цей момент у передпокої клацнув замок, і в квартиру вдерся Тараканцев. Він справді вдерся, а не ввійшов. Повідомлення дружини про те, що до нього в дім прийдуть якісь іноземці, так сполошило Лжедмитрія, що він уперше в своєму житті дезертирував з наради…

Тараканцев кинув капелюх і, протираючи окуляри в золотій оправі, ввійшов у кімнату. Гості встали при його появі.

— Мосьє Кортец і містер Бєльський, — урочисто відрекомендувала гостей Лірика. — Вони чекають тебе, Дмитре.

Іноземці поклонились і потиснули руку надзвичайно занепокоєному господареві.

— Дуже приємно… дуже приємно… — забурмотів Лжедмитрій, обшарюючи несподіваних гостей бігаючими рисячими очицями. — Прошу сідати… Чим зобов’язаний, панове?

Кортец засміявся:

— Ні, я бачу: ви мене не впізнаєте, товаришу Тараканцев, — сказав він і сумно хитнув головою. — Та і як впізнати?.. Двадцять років не бачились… Я постарів, розтовстів. А ви все такий самий.

— Дозвольте! — Тараканцев наморщив лоба і придивився. — Кортец?! Агент Антикварного тресту?..

— Так, це я, Дмитре Павловичу… “Торгсин”… Деякі картини… Коптське євангеліє…

— Аякже! Звичайно, пам’ятаю! — без ніякого захоплення промовив Тараканцев. — Педро Хорхе Кортец.

— Абсолютно правильно! У вас феноменальна пам’ять на імена… А це мій юний друг, такий самий вільний турист, як і я, Джейк Бєльський.

Джейк вклонився.

— Дуже приємно, — сказав замороженим голосом Тараканцев. — Я можу вам чим-небудь бути корисним, панове?

— Мені дуже неприємно турбувати вас, Дмитре Павловичу, — солодким голосом мовив Кортец. — Але мій друг, син заможних батьків, вивчає стародавнє східне мистецтво. Йому треба побувати у деяких ваших музеях…

У Тараканцева одлягло від серця, він уже заспокоївся і з цікавістю подивився на “сина заможних батьків”. Той запобігливо моргав і дивився на Лжедмитрія з дитячою благальною посмішкою.

— Звичайно! Будь ласка! Для всіх туристів у нас всюди відчинені двері, — сказав Тараканцев і широко розвів руками, демонструючи готовність виявити гостинність.

— Користуючись давнім знайомством з вами, Дмитре Павловичу, я хотів просити вас, щоб ви порадили, намітили маршрут містерові Бєльському… — сказав Кортец і, оглянувшись на дам, додав винуватим тоном: — Але я боюся, що ця розмова буде нудною і втомливою для наших прекрасних дам.

Практична Лютеція Гаврилівна одразу збагнула, що паризькі гості прийшли на квартиру до її зятя не по музейні поради, а в якійсь важливішій справі. Вона взяла за руку свою недогадливу дочку і, ведучи її в сусідню кімнату, ніжно пробасила:

— Ріко, дорога! Я давно збираюся показати тобі мережива, які подарував мені граф Фрідріх-Марія…

ДВА НЕВІДОМІ ШЕДЕВРИ

— Ми з вами, Дмитре Павловичу, розмовляємо вже півгодини і ніяк не можемо домовитися, — сумно схиливши голову набік, сказав Кортец.

Тараканцев нервово затарабанив пальцями по столу:

— І ніколи не домовимося, пане Кортец. Я нічим вам не можу допомогти. Ніякі ваші гонорари мені не потрібні. А провадити розкопки в нашому монастирі вам навряд чи дозволять. Навіть на концесійних умовах. У цьому ви переконалися, побувавши в міністерстві.

Кортец зупинився коло підвіконня і зосередив свою увагу на якомусь в’їдливо-зеленому кактусі, схожому на пухлину,

— Прикро… — зітхнувши, сказав він, повернувшись до Тараканцева. — У вас тут справді щось сталося, щось змінилось.

— Так, мосьє Кортец, часи “Торгсину” канули у вічність, — відповів Тараканцев, осміхаючись. — Зараз ми ведемо культурний обмін з закордоном, але не продамо вже жодного цінного витвору мистецтва.

— Дух епохи змінився, — чи то запитав, чи то констатував Кортец.

— Цілком справедливо…

— Але я не вірю, щоб змінилися люди, які з легкою душею міняли шедеври мистецтва на крупорушки, — багатозначно дивлячись на Тараканцева, пророкотав Кортец.

Лжедмитрій насторожився:

— Не знаю, кого ви маєте на увазі. Я особисто вам жодного шедевра не продав.

— Дмитре Павловичу! — з підозрілою щирістю сказав Кортец, підійшовши до Тараканцева. — Я теж так думав. Але якось… це було зовсім недавно, в Парижі… я переконався, що ви, можливо самі того не знаючи, все-таки продали мені два шедеври, два невідомих портрети пензля Боровиковського…

Тараканцев аж підскочив од несподіванки:

— Що таке? Я вас не розумію…

— Джейк! Голубе мій! Поясніть товаришеві Тараканцеву те, чого він не розуміє, — звернувся Кортец до Джейка, який тихенько сидів осторонь і байдуже розглядав непроникну фізіономію Тараканцева.

— З задоволенням, мосьє, — сказав Джейк і, вийнявши з великого конверта дві кольорові репродукції поклав на стіл перед стурбованим Тараканцевим. — Це два пейзажі. Їх купив мосьє Кортец у Росії і продав мені. З допомогою рентгену я пересвідчився, що під верхнім шаром фарби є ще одне зображення.

Джейк вийняв з конверта нові репродукції і, як продавець перед покупцем, поклав їх перед Тараканцевим:

— А тут уже відбито процес розчистки… Ось обличчя… рука… частина фону… Ось підпис. У нас є висновки видатних художників, які підтверджують, що пейзажі були нанесені на портрети роботи Боровиковського…

— …І продані мені за безцінь з дозволу експерта Дмитра Павловича Тараканцева, — додав Кортец, іронічно дивлячись на помертвіле обличчя Лжедмитрія. — Накажете показати купчу?..

Тараканцев втупився. нерухомим поглядом у випещену, самовпевнену пику Кортеца. Хвилину він мовчав, нарешті хрипко прогарчав:

— Шахраї! Шантажисти! Я зараз же подзвоню в МВС!..

Джейк діловито склав у конверт репродукції і сів на своє місце з виглядом невинної дитини. Кортец похитав головою:

— Лаятися не треба, Дмитре Павловичу. Це ні до чого… А подзвонити в МВС треба… Нехай розберуться в цій темній справі…

Він підійшов до телефону і взяв трубку:

— Джейк! Номер телефону МВС?..

Джейк уже гортав свою записну книжку:

— Зараз-зараз, мосьє…

Тараканцев підбіг і вирвав у Кортеца трубку:

— Поводьтеся пристойно! Ви в чужому домі!

Кортец розвів руками:

— Але ж ви самі хотіли подзвонити. Чого ж зволікати?..

Тараканцев заходив по кімнаті. Його трясло, мов у лихоманці. Тон Кортеца, його впевненість збили з пантелику нещасного Лжедмитрія. Це ж не жарт — він продав два цінні шедеври російського мистецтва спритному агентові за безцінь… І хто тепер повірить, що він, Тараканцев, не знав, що саме намальовано під жалюгідною мазаниною, під двома посередніми пейзажами?..

Кортец ворушив волосатими пальцями, милуючись грою світла в камінні на перснях, Джейк посилав у стелю незрозумілі сигнали своїми зеленими повіками…

Мовчання тривало хвилини дві. Чути було тільки приглушені зітхання Лірики за стіною та схвильоване сопіння Лютеції Гаврилівни, що припала вухом до дверей.

— Де ці полотна? — спитав нарешті Тараканцев.

— У готелі, мосьє… — подавшись уперед, ввічливо сповістив Джейк.

— Милості просимо завтра вранці до нас, — сказав Кортец. — Прихопіть із собою професора Кончаковського. Він великий спеціаліст по Боровиковському.

— Ні в які готелі я не поїду, — хмуро пробуркотів Тараканцев. — Приїжджайте сюди завтра ввечері самі. Я й без Кончаковського в усьому розберуся…

— Дуже добре! — з неприхованим задоволенням погодився Кортец.

Він був певен, що Кончаковському Тараканцев цієї таємниці відкривати не буде.

Тараканцев сів і замислився.

Кортец підсів до нього і, намагаючись говорити якомога задушевніше, сказав:

— Дмитре Павловичу! Голубе мій! Не гнівайтеся! Звичайно, ви тут ні при чому. Хтось під час революції замазав Боровиковського, щоб не реквізували, — і все. Я обіцяю вам, що як тільки ми з містером Бєльським повернемося з монастиря, ці полотна будуть ваші… Ви можете їх спалити або повідомити про них як про відкриття і прославитися…

— Що ви шукатимете в цьому монастирі? — понуро дивлячись на Кортеца, спитав Тараканцев.

— Там похований боярин Бєльський, друг Івана Грозного. У Джейка є відомості, що в домовину боярина Бєльського покладено один цікавий стародавній рукопис…

— Візантійська антологія Агафія, п’яте століття, — з великою готовністю пояснив Джейк. — До мене потрапила від одного з емігрантів її титульна сторінка…

Він витяг з внутрішньої кишені згорнутий у трубку пергаментний аркуш, приклеєний на ватманський папір, і передав Тараканцеву. Той довго й уважно розглядав його, нарешті повернув:

— Не думаю, щоб ви що-небудь там знайшли. Усе цінне вивезено. Решту взято на облік, зберігається в місцевому музеї.

Кортец засміявся і, легенько поплескавши Тараканцева по плечу, сказав:

— Наше життя осмислене тільки в тому випадку, коли ми щоденно виходимо на полювання за щастям, Дмитре Павловичу. Чому б нам, скромним туристам, не полювати за щастям на півночі Росії, в романтичному старовинному монастирі?..

— Я вже сказав: вам ніхто не дозволить провадити там розкопки, — холодно мовив Тараканцев.

— Мені — ні, а ось цьому юнакові дозволять, — кивнув на Джейка Кортец.

— Чого ви так думаєте? — насмішкувато глянувши на Джейка, запитав господар дому.

— Джейк! Продемонструйте товаришеві Тараканцеву свої документи, — коротко наказав Кортец.

Джейк встав, швидко витяг з кишені бумажник і подав Тараканцеву якийсь папірець. Той розгорнув, прочитав і ахнув: він тримав у руках командировочне посвідчення на бланку своєї установи, з печаткою і за своїм підписом. Так, це був його підпис: дрібний, хитромудрий з вигадливими закарлючками. В посвідченні було сказано, що науковий співробітник Георгій Іванович Богемський командирується для дослідницької роботи туди-то й туди-то…

Тараканцев поправив окуляри й уважно поглянув на Джейка:

“Диверсант?.. Шпигун… А що, як його схоплять?.. Ні! Дурниця!.. Легко можна буде встановити, що посвідчення сфабриковане…”

Він повернув документ і, криво посміхнувшись, сказав:

— Одразу видно, що ви син заможних батьків.

Джейк скромно помовчав і сів на своє місце. Але Кортец весело засміявся:

— Його батьки були зовсім бідні, Дмитре Павловичу. Нехай їм легко буде на тому світі…

Тараканцев підвівся:

— Отже, завтра в цей самий час приходьте до мене.

Не сподіваючись на рукостискання, Кортец вклонився з сяючим обличчям:

— Неодмінно, голубе мій. Тільки я не зможу приїхати. Приїде Джейк і привезе поки що одно полотно… А потім можна буде подивитися і другий шедевр…

У кімнату ввалилася Лютеція Гаврилівна, за нею невпевнено ввійшла Лірика.

— Як, ви вже йдете? — жваво запитала мадам.

— На жаль, нам час, — сказав Кортец і поцілував могутню руку Лютеції.

Те саме зробив і Джейк.

— Ваш чоловік став би великою людиною, мадам, якби в Радянському Союзі цінили справжній розум, — улесливим тоном промовив Кортец і поцілував руку Лірики.

Тараканцев залишився в кімнаті, так і не вирішивши, чи слід йому проводжати гостей.

— Розум!.. Великою людиною став би!.. — закричала Лютеція, коли за Кортецом і Джейком зачинилися двері. — Йому люди пропонують вигідну справу, дають гроші, а він із себе святого корчить!..

— Лютеціє Гаврилівно! — істерично заверещав Тараканцев. — Прошу замовкнути!

— Мамо, облиш, будь ласка! — визвірилась Лірика.

— Я замовкну, — грізно сказала мадам, — але тепер і ви мовчатимете, як печений судак, Лжедмитрій Павлович… Ці пани так затиснуть вас у кулак, що ви й не писнете…

ПРОГУЛЯНКИ ПО МОНАСТИРЮ

Під суворими поглядами святих, зображених на стінах масивних кам’яних воріт, Тася й Волошин пройшли під склепіннями монастирської надвратної церкви і, зупинившись, озирнулися… Струнка, одноглава церковка, що мов шугала в небесну синяву, здавалася Тасі Царівною Лебіддю, чудесною красунею з казки Пушкіна.

Тася сказала про це Волошину. Той зразу ж погодився, але не втримався від спокуси пожартувати.

— І цій дівчині всього тільки чотириста років! Я певен, що її так само, як і Царівну Лебідь, створив поет. Авжеж поет! — повторив він. — Але зверніть увагу, Настусю, своїм витвором він явно протестує проти “загробних мук” і говорить лише про вічне життя.

Тася щасливо засміялася.

— Як я рада, що приїхала сюди! Я бачу живі чудеса стародавньої архітектури! Цих поетів у давнину називали “умільцями кам’яного ремесла”.

Тася і Волошин ішли тінистими алеями головного монастирського двору.

— Ходімо на внутрішнє подвір’я. Я хочу оглянути ту церковку, про яку нам учора ввечері розповідав професор Стрілецький, — сказала Тася.

Дворів у монастирі було п’ять, і їх відокремлювали один від одного могутні стіни та огорожі.

— Не розумію, чому всередині монастир необгороджений? — спитала Тася.

— А я поясню вам, — сказав Волошин. Він уже звикся з роллю професіонального гіда і, начитавшись у Вологді довідкової літератури, охоче давав пояснення своїй супутниці. — Справа в тому, що ми з вами перебуваємо не тільки в колишньому монастирі, але й у колишній фортеці. Так, так! Це був крупний військовий опорний пункт на півночі Московської Русі… Вороги не могли проникнути на південь, минувши цю фортецю. Тут стояв сильний гарнізон, який міг мобілізувати населення і вдарити інтервентам у тил… А взяти приступом цю фортецю було неможливо… Ви звернули увагу, що її стіни майже скрізь оточені озером?.. Вони такі ж високі, як і стіни Московського Кремля, а башти навіть вищі й ширші за кремлівські…

Тася озирнулась і з повагою поглянула на могутні стіни й башти монастиря.

— Тепер перейдемо до питання, яке поставив мені один з екскурсантів, — жваво вів далі Волошин. — Навіщо стільки стін всередині монастиря?.. А ось нащо. Коли б під час облоги фортеці вороги увірвалися в один з монастирських дворів, то їм довелося б штурмувати стіни решти дворів…

— І справді… — захоплено оглядаючи внутрішні стіни, погодилася Тася.

— Прошу звернути увагу, товариші екскурсанти, на розташування дворів. Увірвавшись в один з дворів, вороги вже самі з трьох сторін були оточені захисниками фортеці і часто цим непрошеним гостям так перепадало, що вони ледве ноги виносили.

— А цей монастир справді був обложений ворогами?

— Так! І не раз, шановні товариші! Але щоразу їх розпорошували і відкидали геть… А ось і п’яте подвір’я.

Перед ними відкривався куточок незвичайної краси: зелена трава найнесподіваніших відтінків легеньким килимом вкривала невеличкий лужок, прорізаний струмочком. На зеленому горбі в березовому гайку стояла пурпурова церква. Перед церквою в безмовному чеканні застиг суворий білий павільйон, що прикривав малюсіньку хатинку Кирила Білозерського, засновника монастиря. А над усім цим невеличким світом минулого в синьому небі сяяло щедре сонце і стояла якась особлива, левітанівська тиша…

Тася співуче продекламувала:

І замовкла, прислухаючись, ніби чекала, що відгукнеться луна.

Волошин затряс головою, мов струшував із себе якусь ману.

— Блок… Цей монастирський куточок може навіяти лише такі настрої… Давайте оглянемо церкву, Настусю. Я хочу впевнитися, що примари пішли звідси, що тут лишився тільки чудовий Олександр Блок.

Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.

Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…

Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.

В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.

Волошин глянув на Тасю:

— Ну як?

— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.

Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.

Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.

— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.

— Хочу оглянути всю підлогу.

Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.

— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.

— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.

— Малювати я не вмію, але…

Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.

Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.

* * *

Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.

Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий “град Кітеж”, що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.

— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.

Волошин витяг з-за пояса загальний зошит і, розгорнувши, почав читати, наче псалтир:

— “Російська північ у складі своїх історичних пам’яток налічує кілька монастирів, з яких найбільше значення мають монастирі-фортеці, що були поширювачами не тільки релігії, а й московського впливу, провідниками ідеї об’єднання навколо Московської держави всієї землі руської”.

— Ні! — нетерпляче перебила його Тася. — Це ви мені вже казали… Знайдіть у своєму зошиті монаха, який у чотирнадцятому столітті пішов з московського Симонового монастиря й оселився тут, на цьому горбочку, в диких лісах…

— Святий Кирило? — насмішкувато спитав Волошин. — Настусенько! Бійтеся бога! Я кажу в буквальному розумінні. Чого доброго, ви тут і молитися почнете…

— Ех, Ваню! — зітхаючи, сказала Тася. — Ну навіщо ви жартуєте? Я не молитимусь. Але я хочу зрозуміти цю людину. Хто він? Чому пішов з Москви в таку глушину? Він же сам архімандритом великого монастиря був. Знать московська під благословення до нього підходила… В чому ж справа? Що йому треба було в цих диких озерних хащах? Скажіть мені. Тільки без жартів і дотепів.

Волошин озирнувся, уважно поглянув на малюсіньку дерев’яну хатинку самітника, що, ховаючись у тіні беріз, безтурботно стояла тут майже шістсот років…

— Церковники називають його святим… Ну що ж, хай називають. Це їхня справа… А я думаю, Настусю, цей чоловік був мислителем, філософом. Ось я записав у Вологді одне місце з його філософського трактату “Про падаючі зорі”. Послухайте, що написав цей розумний росіянин шістсот років тому, сидячи біля лучини он у тій крихітній хатинці…

— Читайте, — сказала Тася.

— “…Одні кажуть, що це падають зорі, а інші, що це злі митарства. Але це не зорі й не митарства, а відокремлення небесного вогню, наскільки вони сходять вниз, розтоплюються і знову зливаються в повітрі. Їх тому ніхто не бачив на землі, що вони завжди розсипаються в повітрі…”[6]

— Дивно! Це ж вчення про метеорити, — тихо промовила Тася.

— Так… Він точно і ясно охарактеризував небесне явище в ті роки, коли ніхто не смів і не вмів ще так мислити. І при цьому, зважте, Настусенько, — тут ніякої містики й метафізики. Чистісінький матеріалізм.

— Але що примусило цю людину тікати сюди?

— Думаю, що для таких міркувань у ті роки північні лісові хащі були найкращим місцем, — відповів Волошин і, обвівши поглядом красивий куточок, додав: — Очевидно, це була натура споглядальна.

Так Тася і Волошин блукали по стародавній російській фортеці. Не будемо говорити гучних фраз про чудову північну пам’ятку російської старовини, куди доля випадково закинула двох московських комсомольців. Скажемо тільки, що ця монастирська фортеця не вигадана: автор був у ній і відчув там величезне задоволення. Куди не кинеш оком — всюди прекрасні витвори стародавньої російської архітектури. І, щоб відчути всю красу цієї фортеці, щоб зрозуміти її форму, просту, сувору, могутню, розраховану найкращими військовими зодчими російської старовини, її треба побачити…

На юнака й дівчину, які вешталися по монастирю, впливало, крім пам’яток старовини, й інше: густі зарості полину, волошки, ромашки, зелений килим на подвір’ях, свіжі пахощі землі під яскраво-сліпучим небом — усе це сприймалося ними як музика і паморочило голову…

Зовсім інакше сприймали монастирську обстановку Кортец і Джейк Бєльський. Вони приїхали в цей монастир на тиждень раніше, ніж Тася, Волошин і професор Стрілецький. Джейк встиг уже знайти хід у підземелля — в погребі під найвищою фортечною баштою, що називалася Кузнецькою. Але виявилося, що хід цей завалений цеглою і землею. Директор монастиря-музею Анишев пояснив “московському” й паризькому гостям, що земля обвалилася тут внаслідок підкопу, який зробили майже триста п’ятдесят років тому під час облоги монастирської фортеці польські та литовські інтервенти…

Щоб розчистити хід до підземелля, потрібні були великі земляні роботи, але Джейк уже домовився з місцевим райвиконкомом про робітників і транспорт. Витрати брав на себе музейний фонд, представником якого видавав себе Джейк.

У цю хвилину Кортец і Джейк теж мандрували по монастирю і обмінювалися думками:

— Як ви гадаєте, Джейк, скільки коштує спорудження всієї цієї махини?

Джейк швидко витяг свою записну книжечку, в якій було записано все, навіть ім’я і по батькові начальника річкової пристані.

— Хвилинку, мосьє… Сорок п’ять тисяч карбованців… У перекладі на сучасні гроші це близько десяти мільйонів доларів…

— Я купив би цей монастир, коли б він продавався і не був так далеко від Парижа. Показував би його захопленим історикам і мистецтвознавцям, — палко говорив Кортец, ідучи вздовж могутньої фортечної стіни. — За великі гроші я пускав би сюди відпочивати втомлених багатіїв. Монастир — санаторій для нервових людей! Екстра!.. А он той запашний дворик з полином — це для закоханих. Поцілунок у тиші і в заростях такого дворика входить у серце, мов той ніж…

— А я здавав би монастир в оренду Голлівуду… — мрійливо промовив Джейк.

— Правильно! — вигукнув Кортец і, зітхнувши, додав: — Дивно! Радянська Росія — країна, де не можна безкарно бути дурнем. Це враження виносять усі іноземні гості, що мають здоровий глузд. А разом з тим… Чим, якщо не дурістю, можна назвати те, що така доходна споруда пустує занедбана десь у глушині?

— А ось Івану Грозному саме це й подобалося, мосьє.

— Що ж, у нього були свої міркування, до речі, очевидно, теж не позбавлені матеріальної основи. Хто-хто, а він, напевне, знав, що його книжечки варті десятків мільйонів доларів… У росіян є така приказка: “Далі покладеш — ближче візьмеш”. Запам’ятайте її, Джейк.

Кортец і Джейк, не поспішаючи, простували вузькою зеленою смужкою землі, що відокремлювала Сіверське озеро від монастирських стін і башт. Тут, як і в інших монастирях, стояла віковічна тиша, тільки несміливі хвилі вели тиху розмову на пологому березі озера…

Джейк оглянувся. За ним назирці плентався похмурий монастирський сторож дід Антон. Його мучила задишка, але він ішов, сопучи й важко ступаючи по пушистій траві своїми величезними чоботиськами.

— Навіщо ви взяли його з собою, мосьє? — кинувши незадоволений погляд на старика, запитав по-французькому Джейк.

— У нього всі монастирські ключі, товаришу Богемський. Це тутешній апостол Петро, — посміхаючись відповів Кортец.

— Ви забули, що я співробітник Музейного фонду, мосьє. Я відберу від нього всі ключі й пошлю його під три чорти, — холодно сказав Джейк.

— Це буде ваш другий безглуздий вчинок, товаришу Богемський, — не озираючись, промовив Кортец.

— А який був перший?

— Листи на Ординці. Вони нічого нам не дали, але, мабуть, уже пустили по нашому сліду якогось сищика.

— Дурниця!

— Дай боже, товаришу Богемський, щоб це виявилось дурницею. Але з цим конвоїром ми не привертаємо нічиєї уваги.

Кортец підійшов до озера. Вода, схвильована легеньким вітерцем, виблискувала дрібними брижами; хвильки поспішали до монастиря, мов натовп паломників, але на березі шлях їм перепиняли гладенько відшліфовані багатопудові валуни.

— Спитайте його, звідки це каміння, — звернувся до Джейка Кортец.

Джейк знизав плечима: питання здавалося йому пустим. Але все-таки він переклав його, байдуже дивлячись у каламутні, блукаючі очі старика.

— Звідти… — кивнув старик на високі фортечні стіни монастиря і додав, з зусиллям вимовляючи кожне слово: — Монахи кидали їх… на голови… на голови іноземним гостям…

— Ого! — не дочекавшись перекладу, весело вигукнув по-французькому Кортец. — Ви відчуваєте, товаришу Богемський, який камінь кинув у мій іноземний город цей мельник з опери “Русалка”?

Старик уважно дивився на Кортеца з-під своїх сивих, навислих брів.

— Що сказав… цей пан? — запитав він, звертаючи погляд на Джейка.

— Він каже, що ви схожі на мельника з опери “Русалка”, — зневажливо відповів Джейк.

Старик заквоктав, наче глухар на токовищі. Він сміявся і трусив скуйовдженою головою.

— Який я мельник? Я ворон тутешніх місць! — сердито сказав він, раптом обірвавши сміх.

Джейк і Кортец перезирнулися.

— Цікаво… — після довгої паузи промовив по-французькому Кортец, втупившись у старого сторожа.

— Цей столітній пень, виявляється, щось тямить в операх і навіть уміє говорити дотепи.

Джейк уже позирав на старика сторожко й підозріливо, але той не звертав уваги ні на нього, ні на Кортеца. Вмостившись на одному з валунів і скинувши рудого чобота, він заходився перемотувати буру смердючу онучу.

— Гм… дивний старик, — тихо промовив Джейк.

— Думаю, що не завжди він носив онучі… — резюмував Кортец і додав не зовсім упевнено: — Як по-вашому, товаришу Богемський, чи не розуміє він наших з вами розмов?..

Джейк ще раз уважно поглянув на старика і відповів Кортецу, на цей раз по-англійському:

— А дідько його знає! Треба перевірити.

— Говоріть і далі по-французькому і не звертайте на нього уваги, — теж по-англійськи запропонував Кортец і тут же перейшов на французьку: — Отже, товаришу Богемський, вам довелося вчора почути тут, у монастирі, цікаву лекцію професора Стрілецького про поїздку Івана Грозного в Сіверський монастир у 1557 році?

— О так, мосьє!.. — жваво підтвердив Джейк. — Професор Стрілецький дуже докладно описував своїм молодим друзям візит Грозного до цього монастиря.

— А чого приїжджав сюди цар Іван Грозний? — з удаваною цікавістю запитав Кортец, скоса поглядаючи на сторожа.

— Він привіз сюди і сховав у монастирі якісь книги, мосьє…

Тим часом дід Антон уже перевзув одного чобота і готувався взятися за другу онучу, але валун, на якому він сидів, очевидно, здався йому незручним. Сторож підвівся і, вибравши інший камінь, круглий, наче велетенський череп, пристроївся ближче до Джейка.

— Професор збирається шукати тут книжковий скарб Грозного?: — запитав Кортец.

— Так, мосьє… — відповів Джейк. — Незважаючи на свій поважний вік, це дуже енергійний учений.

— Прошу вас, товаришу Богемський, запитайте у старика, чи не чув він чого-небудь про відвідини Грозним Сіверського монастиря і про книжковий скарб, — попросив Кортец.

Джейк повернувся до сторожа і переклав йому запитання Кортеца.

Старик посопів ще з хвилину і, дивлячись убік, пробурмотів:

— Різне кажуть… Старі люди говорили… був тут скарб… але вивезли його потім…

Кортец і Джейк перезирнулися:

— Хто вивіз? — жваво запитав Джейк.

Старик подумав, ворушачи кошлатими бровами.

— Цар Борис вивіз… — сказав він нарешті. — Годунов… Розповідають, був той цар людиною розумною… начитаною… І таємницю про монастирський скарб знав.

— Від кого знав? — уже занепокоєно спитав Джейк.

— А це… вам треба було б… у нього спитати… — глухо промовив старик, відводячи погляд.

— Що ви думаєте про цю версію? — спитав Кортец, звертаючись до Джейка по-англійському і забуваючи при цьому, що він, іноземний турист, досі російської мови не повинен був розуміти.

— Нісенітниця! — вигукнув Джейк теж англійською мовою і швидко підвівся з трави. — Старик повторює якесь базікання. Крім того, він, по-моєму, ненормальний.

— Ну, це не ваша ідея, — насмішкувато сказав Кортец. — Старик сам назвав себе “вороном тутешніх місць”…

Несподівано Кортец і Джейк знову почули глухарине квоктання. Вони здивовано подивилися на старика. Здригаючись і похитуючись на своєму валуні, він сміявся і показував скарлюченим пальцем на озеро:

— Рибка… дурна… виплеснулась… а баклан її… схопив на льоту. Хе-хе-хе!..

ІВАН І АНАСТАСІЯ

Надходила ніч. Сонце пішло з монастиря і збиралося заночувати десь за далекою гладінню Сіверського озера. Але його криваво-червоне проміння ще струменіло з-за зубчастих стін і сонних сторожових вишок, схожих на дозорних стародавнього московського війська…

Професор Стрілецький сів на гладенький камінь посеред темно-зеленого лужка між двома невеличкими церковками і прислухався. Він подумав, що ця тиша колись перейшла звідси на картини Нестерова з ясноокими лісовими отроками, а тепер повернулася знову.

Поряд із Стрілецьким стояли Тася й Волошин. Вони також слухали цю чарівну тишу, вдихаючи солодкі й гіркі запахи трав, стежили за меркнучою загравою заходу. Але вони не бачили того, що бачив на цьому горбі старий професор.

Стрілецький заговорив тихо й урочисто, немов розповідач стародавніх билин…

Стрілецький замовк. Він дивився на невеличку церкву Іоанна Предтечі, що височіла на горбі серед молодих, радісних беріз.

— Отут, у цій церкві, чотириста років тому стояв гробик першого сина царя Івана Васильовича, немовляти Дмитрія, який помер у дорозі, коли молодий Грозний з царицею Анастасією вирушили в мандрівку з Москви на далеку північ, сюди, в монастир Кирила Білозерського… Щойно я прочитав вам уривок із стародавньої билини “Кирилівська поїздка”, яку знайшов у запилених архівах монастиря.

Невідомий автор у цій билині докладно описує подорож Івана Васильовича і його молодої дружини Анастасії Романівни…

— Анастасія… — прошепотіла Тася. — Її теж так звали… Ваню!

Волошин поглянув на неї:

— Що, Настусенько?

— Як звати вашого батька?

— Його звуть Василем, — просто відповів Волошин. — А що?

— Нічого… Я так…

“Іван і Анастасія… Государ Іван Васильович і його молода дружина Анастасія…”

Думка Тасі заметалася, наче птах у тенетах, але її скував рівний голос Стрілецького, природженого лектора, що перетворився раптом на чудовому лужку романтичного монастиря у розповідача билин про сиву давнину. В далекому минулому Тася побачила…

Це було чотири століття тому. Заходило сонце…

Сила-силенна барвистих парусів ще тріпотіла на розмальованих барках флотилії, що кинула якорі біля стін Сіверського монастиря. Найбільша барка, з царським наметом на палубі, пристала до берега, і її мировою сходнею, вкритою килимом, зійшов молодий Грозний. На зріст він був високий, але не цибатий і одягнутий просто. Великі карі очі дивилися суворо, навіть дуже суворо… Під благословення до товстого, багроволицього ігумена Іван підійшов швидко й діловито. Потім підвів голову. Ледве розтуливши губи, вимовив: “Горе в мене, отче…”

Ігумен прислухався до голосінь Анастасії Романівни в царському наметі на барці й відповів, тяжко зітхнувши:

“Гінці донесли сумну звістку, государю… Молитися треба… Господь тебе, як святого Іова, випробовує…”

“Воля божа… — похмуро сказав Іван. Він підвищив голос: — Княгиня Євфросинія і вороги мої, певно, раді будуть. Нема в мене спадкоємця!.. Братця мого двоюрідного, дурника Володимира, на великокняжий престол ладять. А землю руську по уділах розкрадуть…”

Він заскреготав зубами. Потім, обернувшись закам’янілим обличчям у той бік, звідки прибули його барки, хрипло крикнув:

“Але ні! Не бути цьому!.. А стару сучку Євфросинію я сюди, в Горицький монастир зашлю і в келію під замок посаджу!..”[7]

Ігумен мовчав.

“Перенеси, отче, новопомерлого младенця Дмитрія в храм Іоанна Предтечі і сьогодні ж похоронну відправу учини”, — наказав Іван і пішов до монастирської стіни, за якою вже були збудовані для нього та його почту дерев’яні хороми…

Професор Стрілецький підвівся і показав на триярусну стіну, за якою плюскотіло озеро.

— Отут стояли ті хороми, і сюди з барки царської були перенесені ковані скрині з цінною поклажею. А відав похованням тих скринь друг і наперсник царя боярин князь Іван Дмитрович Бєльський, людина спритна і кмітлива… Про те оповідає стародавня билина…

І знову перед Тасею постало марево минулого. Вона виразно бачила суворе обличчя молодого царя і скорботні, заплакані очі Анастасії Романівни; наче крізь сон чула Тася тихий голос Стрілецького:

Тася бачила їх обох, Івана й Анастасію. Вони сиділи поруч отут, біля цієї церкви, де стояла малюсінька трунка… Він гладив її темне волосся і ласкаво говорив:

“Не сумуй, Настенько!.. Ми з тобою молоді, будуть у нас ще дітки. І синочок буде…”

“Шкода його, Ваню!.. — відповіла заплакана молода жінка. — Який він пригожий був! Оченята великі, твої… І агу вже казав, згадай…”

А тихий вечір обгортав тінню цю зажурену пару… І гірким полином пахло тоді так само, як і тепер… Нема тільки скорботного співу ченців і не чути слів урочистої молитви.

А Волошин бачив іншого царя Івана. І цей інший Іван ходив з ігуменом по монастирю, приглядався до всього хазяйським оком, усе примічав.

“А чого в тебе, отче, над могилами засланих бояр Воротинських і Шереметьєвих великі храми стоять?”

“Доброхітними дарами вдів боярських збудовані, государю”, — єлейним голосом відповів Ігумен.

“Он як! — загримів молодий цар. — Дарами вдів?.. А над могилкою святого Кирила, премудрого старця, який цей монастир заснував, ветха капличка стоїть! Чи гоже так, отче?..”

“Негоже, государю, — квапливо погодився ігумен. — Спорудимо храм великий…”

“То ж то! А ту поклажу, що Бєльським у погреби монастирські захована буде, бережи, отче, як свою голову. Вона в тебе одна, і скарб у мене один… Вник?..”

“Вник, государю…”

“Тут, у вас, нема бояр, ворогів моїх, монастир цей не говорить, і дикий татарин у ваші ліси не заходить…”

В уяві Волошина ігумен був у цю хвилину схожий на завгоспа, якому молодий, але дуже ощадливий директор підприємства доручає збереження гостродефіцитних матеріалів. Завгосп розуміє, що збереження цих матеріалів принесе йому, завгоспові, багато клопоту, і тому вислуховує настанови начальства без усякого ентузіазму….

А государів виконроб, тобто боярин Іван Дмитрович Бєльський, метався по монастирю як очманілий: безплатної робочої сили йому не бракувало, але архітектор явно ухилявся від роботи. Він приїхав з Італії, у нього була домовленість з російським царем, що будуватиме він палаци й церкви, а тут раптом його безцеремонно посадили на барку і два місяці тягнули кудись на північ, у дикі хащі, до того ж не випускали вдень на палубу, щоб він не запам’ятав дорогу… Тут, у цьому монастирі, його примусили проектувати якийсь підземний тайник, про який жодна жива душа не повинна була знати. Ідіотська робота, від якої ні слави, ні грошей чекати не доводиться…

Архітектор висловив усе це бояринові Бєльському, але метушливий царський друг і лакей тільки посміхнувся криво і розвів руками:

“Ви вільні, сеньйор… Неволити вас не будемо… Де вихід з монастиря, сеньйор знає, а шлях до Венеції лежить на південь і захід сонця звідси…”

Все це Волошин ясно собі уявляв… Несподівано його уявлювана екскурсія в минуле і розповідь професора Стрілецького були перервані ввічливим покашлюванням.

Волошин озирнувся і в надвечірніх сутінках розгледів позад себе дві постаті. В одній з них він упізнав художника Єланського, який два дні тому прибув з Вологди, а в другій — наукового співробітника якогось музею Богемського, який щодня тинявся по монастирю разом з товстим французьким туристом, схожим на турка…

Покашлював Богемський. Потім він вкрадливо спитав:

— Прошу пробачення, професоре… Ви так захоплююче описуєте відвідини цього монастиря молодим Грозним, що я мимоволі заслухався, але… е-е…

— Що “але”? — спитав Стрілецький.

— Ви так впевнено говорите про якийсь скарб, захований тут, у монастирі, Грозним… Чи є у вас підстави твердити, що ця версія вірогідна?

— Так, — нетерпляче відповів Стрілецький. Він був незадоволений, що цей прилизаний музейний чиновник перебив його розповідь. — У мене є неспростовні докази, що підтверджують правдивість цієї версії…

— Ви маєте на увазі вірші, які тут цитували? — з неприхованим глузуванням спитав Джейк Бєльський.

— Ні! Не тільки ці вірші… В архіві монастиря я знайшов вказівки щодо скарбу Грозного і тайника, де був захований цей скарб.

— О! Це велике відкриття, професоре! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Джейк. — Ви неодмінно повинні повідомити про це моєму управлінню… Я допоможу вам…

— Проти допомоги я не заперечую, — посміхнувся Стрілецький, — але повідомлення про свої дослідження зроблю в академії і доповім своєму науковому товариству…

— Так, так! Звичайно… Пробачте, що я вас перебив. Продовжуйте. Ви так захоплююче розповідаєте!

Але натхнення вже залишило старого професора. Він пощулився:

— Стає холоднувато…

— Так, Ігнате Яковичу! — вигукнула Тася. — Вам час уже повернутися до готелю. Дозвольте, ми з Ванею вас проведемо…

Втрьох вони попрямували до виходу з монастиря, і по дорозі професор ще довго розповідав своїм молодим друзям про приїзд у цей монастир Грозного в 1557 році.

* * *

Того вечора на диво багато вражень звалилося на Тасю. Вона не могла лягти спати і, провівши Стрілецького, запросила Волошина погуляти по алеях березового гаю, що звався у Сіверську “Парком культури і відпочинку”.

В цьому парку не грав духовий оркестр, його заміняло радіо. Зараз воно тішило слух закоханих парочок частівками про високий надій молока і про користь квадратно-гніздового способу садіння картоплі. Але Тася нічого не чула. Міцно стискаючи руку Волошина, вона говорила:

— …і раптом мені здалося, що це вже не я, Анастасія Березкіна, студентка московського інституту, а інша Анастасія, та, що приїхала на барці з далекої Москви в цей монастир… Ви мене розумієте, Ваню?..

Волошину дуже хотілося сказати: “Розумію, Настусенько… Ви відчули себе вже не комсомолкою, а царицею…” Але тут він побачив зовсім близько сірі очі дівчини. Навіть у темряві юнак розгледів у них непідробне горе і промовчав.

— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…

— Ви дуже вразливі, Настусю, — розсудливо сказав Волошин. — Так не можна…

Тася не чула його. Вона мовчки дивилася на похмуре громаддя монастирських стін, що невиразно бовваніли за деревами.

— Сходімо туди, Ваню… — попросила вона раптом.

Він здивувався.

— Куди, Настусю?

— До церкви. До тієї, де труна… Ви боїтеся?

— Та ні… Але ж там нічого робити зараз, — нерішуче відповів він.

— Ну, тоді залишайтесь, я піду сама. — Тася висмикнула руку.

Але Волошин утримав її:

— Почекайте… Ворота ж у монастирі вже замкнені.

— А ми підемо в обхід, з боку озера.

— Ви хочете сказати — вплав?

— Ні, вбрід… Там коло башти неглибоко.

Він похитав головою:

— Ви, Настусю, справжнє дівчисько і до того ж дуже химерне.

— Я не знаю… Можливо… Ну, ходімте ж!.. — і вона нетерпляче потягла Волошина до виходу.

— А ви не боїтеся зустрітися там з чимось страшним? — насмішкувато спитав він.

— З чим?.. — з тривогою і прихованою надією спитала Тася.

— З привидом, наприклад…

— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.

Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:

— Не треба… Я перенесу вас…

Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…

Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…

Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:

— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..

— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..

— Клянуся, Настусенько!..

— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.

— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…

Дівчина квапливо відсторонилася.

— Облиште… Ходімо швидше.

— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.

Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.

— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.

— Обійдемо…

— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..

— Тут гарно, Настусю…

Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…

— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.

— Тихше!..

Волошин прислухався. Кроки почулися знову.

— Хтось ходить у церкві, Настусю.

— Ходімо звідси… Я боюсь! — злякано прошепотіла дівчина.

Він обняв її, заспокоюючи:

— Не бійтеся. Я з вами… І хто б це міг бути?.. Кроки лунають там, у церкві… Ось що. Відійдіть, Настусю, он до тих двох берізок — у вас світле плаття, і коло них вас не буде видно. А я піду подивлюся…

Та тільки Тася відійшла вбік, а Волошин ступив два кроки, як рипнули масивні дубові двері, оковані залізом, і з церкви повільно виповзла незграбна сіра постать…

Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.

Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. “Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?” Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.

— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.

— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.

— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.

Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..

Волошин оглядівся навколо, але нічого, крім невеличкої церкви, не побачив…

“В каплицю увійшов?.. Але ж під нею якась гробниця, склеп, мерці… Що йому там потрібно?” — розмірковував Волошин, поволі підходячи до каплиці.

Він припав вухом до обсипаної штукатурки каплиці, проте ні шарудіння, ні звуку не почув: стара усипальня була такою ж мертвою, як і поховані там заслані бояри…

Волошин підійшов до дверей каплиці і смикнув їх, але двері не піддалися: було ясно, що вони замкнені зсередини і замкнув їх, звичайно, дід Антон.

— Ваню! — почув Волошин і, вже не ховаючись, попрямував до Тасі.

— Де ви? Я вже почала боятися за вас! — сказала дівчина. — Ну, що там?

— Зник… замкнувся в гробниці…

— Уночі?.. В гробниці?.. — злякано спитала Тася. — Там же покійники…

— Мабуть, дідуган вважає, що це найбільш підхожа для нього компанія.

— Ходімо звідси. Мені тут страшно!..

— Навіть зі мною?..

— Ходімо…

Тася взяла його за руку і рушила вперед.

— А по озеру знову на ручках? — спитав Волошин.

— Добре… — Дівчина помовчала. — Цікаво, що йому треба вночі в гробниці?

МОНАСТИРСЬКИЙ СТОРОЖ

Однак цієї ночі побували в монастирі не тільки Тася і Волошин.

Джейк Бєльський з перших же днів звернув увагу на старого монастирського сторожа, а розмова на березі озера остаточно зміцнила в ньому впевненість, що дідуган, мабуть, дещо знає про книжковий скарб Грозного. Але, перш ніж спробувати викликати діда Антона на відвертість, колишній князь вирішив дізнатися про нього якнайбільше. Він пішов до директора музею Анишева і добився дозволу переглянути особові справи “деяких співробітників”. “Мені хочеться знати, хто з них був зв’язаний з монастирем до революції”, — пояснив він, обдаючи директора серією простодушних підморгувань.

Коли Стрілецький у супроводі Тасі й Волошина вийшов, Джейк Бєльський попрямував у канцелярію, усівся за чийсь письмовий стіл і розкрив особову справу сторожа музею Антона Миколайовича Бєлова. Вже через кілька хвилин увагу його привернула пожовкла від часу довідка, написана вицвілим чорнилом. Придивившись, князь дістав лупу і підніс швидкозшивач до лампи. Те, що він помітив, вразило його. Бєльський тихо свиснув, сів і замислився.

Потім він рішуче вирвав довідку з швидкозшивача, акуратно згорнув її і поклав у бумажник.

— Хто б міг подумати? — тихо вимовив Джейк. — А втім, може, це й на краще…

Поклавши папки з особовими справами на місце, Джейк погасив світло і повернувся до готелю.

Кортец у своєму номері вже чекав його. Розставивши на столі банки з шпротами, з зернистою ікрою, тоненько нарізану буженину і шматочки лімбургського сиру, він обережно відкупорював пляшку масандровського портвейну.

— Ага! Товариш Богемський! Ви прийшли саме вчасно! — вигукнув він по-французькому, потираючи руки від задоволення і жадібно дивлячись на стіл. — Чи не здається вам, голубе мій, що цей стіл сервірований не гірше, ніж мій круглий столик у Парижі?

— Авжеж, мосьє — ввічливо погодився Джейк. — Тут не вистачає лише одного…

— Чого?

— Не “чого”, а “кого”, мосьє… Мадлен!

— Мадлен!.. Це що за натяки? Сідайте краще до столу і викладайте, містер Шерлок Холмс, що ви знайшли в конторській келії цієї Пармської обителі.

— Я зробив сенсаційне відкриття, мосьє Кортец, — спокійно сказав Джейк, продовжуючи стояти.

Кортец зацікавлено подивився на нього.

— Яке?

— Зараз я помию руки і все вам розповім, мосьє.

— Б’юсь об заклад, що ви відкрили якусь таємницю! — вигукнув Кортец. — Це написано на вашому мармуровому чолі.

— Так, мосьє, ви вгадали…

— Араби кажуть: “Якщо ти зберігаєш таємницю, вона твоя полонянка, якщо ти не зберігаєш її, ти її полонений”.

— Зараз я вмиюся, мосьє, і ми разом з вами станемо полоненими однієї надзвичайно цікавої таємниці, — мовив Джейк і вийшов з кімнати.

Через п’ятнадцять хвилин він уже сидів з Кортецом за столом.

— То яку ж таємницю відкрили ви, голубе мій? — спитав Кортец, любовно розглядаючи фужер з полум’яним ароматним вином.

Джейк байдуже кинув, наче мова йшла про звичайнісіньку справу:

— Я дізнався, що дід Антон, древній сторож Сіверського монастиря, не хто інший, як мій рідний дядько.

Кортец поставив фужер і спантеличено подивився на свого молодого соратника:

— Пробачте… Я вас не зрозумів, Джейк. Повторіть…

— Копаючись у документах співробітників музею, — тоном учасника ділової наради пояснив Джейк, — я знайшов оцю довідку…

Він вийняв з бумажника пожовклий папірець і дав його Кортецу.

— Як бачите, мосьє, ця довідка видана понад тридцять років тому якимось вологодським будкомом громадянинові Бєлову Антону Миколайовичу… З цією довідкою нинішнього сторожа діда Антона колись прийняли на роботу в монастир-музей, — пояснив Джейк.

— Ну й що ж? — Кортец, усе ще нічого не розуміючи, розглядав довідку.

Джейк подав йому лупу:

— Уважно подивіться на ім’я і прізвище…

Кортец примружив одне око і з хвилину дивився на довідку. Нарешті підвів очі на Джейка і сказав:

— Підчищено…

— Так… Ім’я “Антон” явно перероблене, певно, з “Платона”, а прізвище “Белов” тут було довше. Думаю, що “Бєльський”. По батькові так само, як і мого батька, — “Миколайович”…

Кортец підвівся. Він не був позбавлений здатності дивуватися, але в цю мить його стан був ближчий до остовпіння, аніж до подиву.

— Князь Платон Бєльський?.. Той самий?..

— Думаю, що той самий… Вам дати води, мосьє?..

— А вам?

Джейк узяв фужер з вином і сказав з посмішкою:

— А я, мабуть, на радощах, що знайшов рідного дядька, вип’ю вина!

Кортец заговорив нетерпляче:

— Перестаньте ламати комедію, Джейк! Цей оперний князь-мельник серйозно сполохав мене.

— А мене ні. Я певен, що це справді він, суперник мого батька, і так само полює за книжковим скарбом, як і ми. Якщо це так, то ми з вами, мосьє, приїхали туди, куди треба.

— Але ж він уже понишпорив тут до нас! У його розпорядженні було тридцять років! — роздратований спокоєм Джейка, прогарчав Кортец.

— Він міг нишпорити тут сто років, мосьє, і нічого не знайти. План тайника був у руках мого батька, а не в нього…

— Он як! — насмішкувато вигукнув Кортец. — А ви не забули, що він про Годунова сказав?

— Я розшифрував це так: він чув усі наші розмови по-французькому, він знає, чого ми приїхали сюди, і хоче нас спровадити. Князь Платон не втратив ще надії знайти тут тайник Грозного…

Кортец, поринувши у роздуми, почав ходити по кімнаті. Зупинившись біля вікна, він довго дивився на високу стіну монастиря, що тяглася з-за березового гаю Парку культури і відпочинку.

— Це небезпечний стариган, Джейк, — промовив він нарешті. — Такий небезпечний, як і професор Стрілецький… Я думаю, що ми повинні встановити з ним контакт, а потім, якось позбутися його

— …а заодно і Стрілецького… — підказав Джейк.

— Джейк! — суворо сказав Кортец. — У вас часто з’являються розумні думки, дуже розумні…. Та було б краще, якби ви не ділилися ними зі мною… Згадайте вашу обіцянку в Парижі… Я хотів би залишатися осторонь деяких ваших… є… досить потрібних заходів. Вам двадцять п’ять років, а мені за п’ятдесят, і навіть один рік тюрми для мене буде моїм останнім роком…

Джейк осміхнувся:

— Я все пам’ятаю, мосьє… Я пам’ятаю свою обіцянку. Пам’ятаю навіть те, що ви одержуєте від тресту п’ятнадцять процентів, а я тільки десять… Але я аристократ і своєї обіцянки дотримаю.

— О’кей!.. Хай благословлять вас аллах і свята богородиця! — по-діловому сказав Кортец і молитовно звів очі догори.

* * *

Вранці другого дня Тася прийшла в кімнату Волошина на першому поверсі Будинку колгоспника. Той саме розглядав якусь фотографію. Тася зазирнула через плече товариша.

— Гм… повне розчарування, — сказав Волошин. — Барвиста мозаїка стала сірою, і вся принадність чудової церковної підлоги поблякла.

— Професор каже, що цю мозаїку зробили за вказівкою Грозного після його другого приїзду в монастир, — тихо промовила Тася і додала з жалем: — Як шкода…

— Так, даремно я не прихопив з собою кольорової плівки… А решта знімків чудові. Погляньте, Настусю, на цю башту над озером. Справжнісінький тобі богатир стоїть, як вічний страж у дозорі.

— Справді! — захоплено вигукнула Тася. — А ви помітили, Ваню, що на багатьох старовинних російських церквах усі куполи різні?

— Помітив… Ну що ж, це добре… нема одноманітності… Народ великий, натура невгамовна, і мистецтво таке ж.

— А на вологодській Софії куполи симетричні: один великий у центрі, а чотири менші — з боків… Коли дивишся прямо, бачиш одну велику баню в центрі, а з боків дві менші, Я дивилася і все пригадувала, де я вже бачила ці три голови, одну велику і дві менші з боків…

— І що ж? Згадали?..

— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов “Три богатирі”. В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..

— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!

— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.

— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…

— …з дурістю?

— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.

— А вам такі не подобаються?

— “Подобаються?” Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.

Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.

— Який чудовий день сьогодні, Ваню…

Раптом Тася щось згадала:

— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?

Волошин спохмурнів:

— Ні в якому разі не робіть цього.

— Чому?

— Я не люблю його…

— Даремно. Він робить чудові зарисовки.

— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.

— За що, Ваню?

— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…

— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.

— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..

— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?

— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:

— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…

Тася закивала головою:

— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.

— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.

Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.

— Сірятина, та й годі…

— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.

— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…

Тася подивилася на знімок:

— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.

— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!

Тася замислено дивилась у вікно.

— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..

— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.

— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?

— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?

Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.

— Невже… — тихо промовила Тася.

— Що?

Але Тася поклала знімок на стіл:

— Ні… Це мені здалося.

— Що вам здалося?

— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…

* * *

Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.

— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим “умільцем живопису”.

— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.

— За художником Єланським…

— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?

— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…

Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.

— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього “художника”, — тоном змовника запропонував Волошин.

Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.

— Гм!.. Куди ж він подівся? — пробурмотів Волошин, зійшов на горбок і оглядівся.

— Дивіться! — вигукнула Тася і показала пальцем на другий ярус фортечної стіни, де майнула постать людини.

— Він!

Єланський зник у якомусь проломі так швидко, як і з’явився.

— Що він там шукає? — обшарюючи стіну злими очима, поцікавився Волошин. — Настусенько, ви по-пластунському вмієте повзати?

— Це як?

— На животі…

— У… умію.

Волошин заговорив пошепки:

— Лягайте на живіт і повзіть крізь ці джунглі… — він кивнув на зарості полину та реп’яхів, — прямо на башти. Коли доповзете, піднімайтесь через пролом у башті кам’яною драбиною на другий ярус стіни і тихенько йдіть мені назустріч. Я тим часом поповзу он до того “кам’яного мішка”. Зрозуміли?

— Зрозуміла…

— Вперед! — скомандував Волошин і, кинувшись плазом на траву, наче гадюка, вліз у густі хащі полину та реп’яхів.

Тася з жалем подивилась на своє нове красиве плаття і нерішуче озирнулась. Їй дуже не хотілося порвати плаття, подряпати колючками руки й обличчя. Їй сяйнула проста думка: якщо повернутися назад і швидко обійти горбочок, то до башти можна з успіхом дістатися і не “по-пластунському”.

Так вона й зробила, і вже через дві хвилини досягла башти. Швидко й безшумно видряпавшись по її внутрішній драбині на покрівлю першого яруса фортечної стіни, Тася пішла настилом над казематами і незабаром побачила Волошина. Той сидів навпочіпки і озирався на всі боки. Помітивши Тасю, яка навшпиньки підходила до нього, він приклав палець до губів.

Раптом Тася почула приглушені голоси, що долинали знизу. Волошин припав вухом до щілини в настилі і махнув рукою, наказуючи Тасі лягти. Забувши про своє нове плаття, Тася лягла на живіт і прислухалася. Внизу розмовляли по-французькому.

* * *

Так, у напіврозваленому “кам’яному мішку” фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.

Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого “кам’яного мішка” в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:

— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…

Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:

— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…

Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. “Потомкові великого конквістадора” здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: “Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…”

Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:

— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…

— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.

— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…

Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.

Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:

— Ви… знайшли?

— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!

— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.

Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.

— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.

— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…

— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..

Кортец і Джейк напружено дивилися на старого сторожа. Той мовчав.

Кортец хотів щось сказати, але Джейк владним жестом зупинив його.

— Князь Платон… — почав він тихо і вкрадливо, так, як говорив колись у кабінеті Кортеца. — Довіртеся нам. Ми люди вашого кола. Ми допоможемо вам винести звідси всю старовинну бібліотеку. Ви поїдете в Париж разом з мосьє Кортецом…

Старик перевів погляд на смиренну фізіономію Джейка. Він наче повернувся на землю з якогось глухого підземелля і ще не міг зрозуміти, що хоче від нього цей прилизаний, чистенький молодик.

— У Париж? — спитав він і раптом зареготав своїм глухариним сміхом. — Ні, панове, мені ваш Париж не потрібен… Мені треба тільки одне: знайти серед стародавніх книг… індійський згорток з рецептом… Він поверне мені сили, пам’ять, поверне життя…

— Ми допоможемо вам знайти індійський рецепт, — зворушливо зашепотів Джейк. — У цього пана є знайомі професори, які знають усі індійські наріччя…

— Ні! — крикнув старик. — Рідний брат украв у мене план тайника! Більше я нікому не вірю! Я не віддам вам стародавніх книг… Я знайшов їх… Я врятував їх від загибелі! Я! Я сам!.. Вони мої… І більше нічиї!..

Джейк обмінявся швидким поглядом з Кортецом і, відкинувши вкрадливий тон, заговорив уже з погрозою:

— А якщо ми розповімо, хто ви такий? Якщо доведемо, що ви привласнили собі цінності, які належать Радянській владі?

— Так, так! — підтвердив Кортец, дивлячись палаючими очима на старого маніяка. — Ви знаєте, що з вами зроблять комуністи?..

Старик подивився на Кортеца, потім на Джейка і відповів виразно й спокійно:

— Знаю. Вони віднімуть у мене мої скарби, а мене посадять у тюрму наче того злодія…

— Ото ж бо! — вигукнув Кортец. — Ви розумна людина, князь!

— О так! — сміючись, вигукнув старик. — Я розумна людина… І тому я знаю… що ви нічого… І нікому про мене не розкажете… Ви самі в моїх руках, панове…

Він хитро примружився, і Кортец з Джейком знову почули глухарине квоктання.

— Знаєте що? — раптово обірвавши сміх, різко сказав старик. — Забирайтеся ви обидва… туди, звідки завітали… поки я перший не заговорив… Ось вам, панове… відповідь князя Платона Бєльського…

Він грубо відштовхнув спочатку Джейка, потім Кортеца і незграбно поліз у пролом.

Джейк вихопив ніж, але Кортец схопив його за руку:

— Джейк! Опам’ятайтеся!

— Проклята стара колода! — позеленівши від люті, просичав Джейк, але ножа сховав.

Його “азбука Морзе” після довгої перерви працювала повним ходом…

— Нам треба добре поміркувати, — сказав Кортец. — Ходімо, Джейк…

* * *

— Що він сказав? — пошепки спитав Волошин.

— “Нам треба добре поміркувати. Ходімо, Джейк…” — переклала Тася останню французьку фразу, вимовлену в “кам’яному мішку”.

— Значить, “товариша Богемського” звуть Джейком?.. — сказав Волошин. — Ого! Цікаво!

Тася і Волошин полежали ще хвилин зо дві на настилі, доки не стихли кроки Кортеца і Джейка.

— А зараз треба негайно бігти в міліцію, — рішуче сказав Волошин, допомагаючи Тасі підвестися і обтрушуючи її плаття.

— А це не обов’язково, товаришу Волошин! — вимовив хтось майже поруч з ним.

Тася й Волошин озирнулися і побачили, що з щілини сусіднього каземату вилазить весь замазаний пилюкою художник Єланський. Волошин дивився на нього поглядом Фауста, який вперше побачив Мефістофеля. Єланський вів далі:

— Ви ще в Москві звернулися до міліції у зв’язку із зникненням листів Євгенії Бєльської. Цього цілком досить, — він вийняв з кишені якогось папірця. — Ось ваша заява начальникові карного розшуку… Бонжур, камрад Березкіна! — повернувся він до Тасі. — Компрене ву франсе?..

— Уй… — розгублено відповіла Тася.

— Тре б’єн! — з чудовим французьким прононсом вигукнув Єланський. — Отже, ви все чули і все зрозуміли?

— Даруйте! — сторожко дивлячись на нього, вигукнув Волошин. — Хто ви такий?

— Ах так! Я забув відрекомендуватися. — Єланський витяг з кишені посвідчення і подав його Волошину: — Я співробітник Комітету державної безпеки майор Руднєв… Ваша заява через міліцію і карний розшук потрапила до нас.

Волошин і Тася перезирнулися,

— Ви прибули на мою заяву і нічого мені не сказали? — збентежено і навіть з образою промовив Волошин.

Руднєв посміхнувся.

— Не ображайтесь.

“Художник”, який так раптово перетворився на майора державної безпеки, швидко й лаконічно виклав перед комсомольцями свій план дій. Він вважав, що полохати непрошених гостей поки що не варто. Руднєв був певен, що Кортец і Джейк рано чи пізно все-таки дізнаються, де князь-сторож закопав знайдену ним бібліотеку Грозного.

— Нехай попрацюють, коли вже приїхали сюди, — зробив він висновок.

Віднині Тася повинна була уважно стежити за Платоном Бєльським, а Руднєв і Волошин — за обома “туристами”. Начальник Сіверського районного управління міліції, виявляється, знав про місію майора Руднєва і готовий був підтримати його в будь-який момент. Але до певного часу в монастирі не повинен був з’являтися ніхто з представників міліції.

Професора вирішили не турбувати.

Хоч і дуже передбачливим був Руднєв, але він не врахував, що події в монастирі почнуть розгортатися незвичайно швидко.

Вибравшись з “кам’яного мішка”, авантюристи буквально на ходу, ще не дійшовши до церкви Іоанна Предтечі, виробили план дій, і Джейк з швидкістю натренованого спринтера кинувся навздогін старому. Він догнав його біля воріт, що вели на головне подвір’я, пішов поряд з ним і швидко зашепотів йому щось на вухо. Платон Бєльський ішов, похмуро дивлячись собі під ноги. Здавалося, він більше слухає, як побрязкують ключі на його паскові, ніж вникає в задушевний шепіт Джейка. Раптом він зупинився і здивовано глянув на свого настирливого супутника:

— Професор? — глухо перепитав він. — Дурниця! Він нічого не знайде…

— Ні, знайде! — твердо сказав Джейк. — Але якщо на нас ви можете донести і позбутися нас, то на професора не донесете. А він не заспокоїться, доки не переверне весь монастир. Зрозумійте ж це, князь!.. Ось хто ваш головний ворог, а не ми! Ми друзі, тільки ми можемо допомогти вам…

— Чим? — недовірливо дивлячись на Джейка, спитав старик.

Джейк озирнувся і, не помічаючи навколо себе нікого, крім Кортеца, який поволі підходив до них, стиха вів далі:

— Ми допоможемо вам позбутися цього небезпечного професора раз і назавжди.

— Вбити? — спитав тихо старик.

— Навіщо? — з удаваним жахом вигукнув Джейк. — Нещасний випадок… Винуватих нема, але ж нема і професора.

Старик слухав уже уважніше, похмуро сопучи і ховаючи очі в сивих кущах брів.

Джейк узяв його під руку і повів до воріт, не перестаючи шепотіти.

НІЧНЕ СТЕЖЕННЯ

Того ж дня десь близько третьої години Волошин і “Єланський”, забравшись у церкву Іоанна Предтечі на горбочку проти Кузнецької башти і озброївшись біноклями, стежили за дивною поведінкою Джейка, який виліз на другий ярус фортечної стіни. Цей ярус був споруджений на висоті семи метрів і, мов нескінченний балкон, оперізував фортечні стіни монастиря, поглядаючи на монастирське подвір’я порожніми вікнами без рам…

Джейк просувався вздовж стіни, час від часу визираючи у вікна.

Зненацька зупинившись і визирнувши, Джейк став уважно оглядати вікно, потім помацав підвіконня і зразу ж пішов назад до башти.

— Що воно за маніпуляції? — пробурмотів Руднєв.

— Не розумію, товаришу майор. Чаклує… Видно, щось задумав.

— Але що?..

Джейк спустився вниз, пройшов повз церкву їоанна Предтечі і зник у воротах головного монастирського двору.

Руднєв і Волошин вийшли з свого сховища і піднялися на другий ярус стіни, туди, де щойно “чаклував” Джейк. Волошин рахував:

— Перше… Друге… Десяте! Ось тут він зупинився.

Руднєв уважно оглянув десяте вікно.

— Дивіться, товаришу майор! Помітка крейдою… — Волошин вказав на одну з бурих цеглин “підвіконня”.

— Так, справді, хрестик… — промовив Руднєв, розглядаючи невеличку помітку крейдою. Він озирнувся навколо. — Що це означає?

Відповідь на запитання Руднєв дістав уночі…

* * *

Тієї ночі майорові не спалося. Він довго ходив по скрипучій підлозі кімнати Будинку колгоспника і, як звичайно, в думці вів полеміку з постійним своїм співрозмовником — із самим собою. При цьому співрозмовника Руднєв називав “стариком”, хоча йому (тобто самому Руднєву) було всього лише тридцять років.

“Отже, старик, закордонні гості щось задумали. Не умовивши князя-сторожа, Джейк, у дужках Богемський, помчав услід за ким і вже на ходу продовжував урезонювати непокірного князя… Вони могли про щось домовитися… Як ти думаєш, старик?”

“Могли… цілком…” — погоджувався “співрозмовник”.

“А після цього Джейк почав дертися на фортечну стіну і малювати на ній хрестики. Є над чим подумати, старик…”

Руднєв прислухався. У Будинку колгоспника всі спали, тишу порушувало тільки богатирське хропіння якогось голови колгоспу, що поселився в сусідній кімнаті. Кортец і Джейк влаштувалися на третьому поверсі, якраз над кімнатою Руднєва… Майор глянув на стелю:

“Цікаво, що вони зараз роблять? Невже сплять?..”

Руднєв заздалегідь пристосував одежну шафу для підслуховування через стелю розмов Кортеца і Джейка. Але секретні розмови гості вели в Будинку колгоспника рідко. Очевидно, вони боялися, що їх можуть підслухати. Правда, один раз вони почали щось говорити по-англійському, але знання Руднєва в “інгліші” були дуже обмежені.

Раптом зверху тихенько скрипнули двері, і почулися кроки, приглушені килимовою доріжкою в коридорі. Руднєв прислухався… Хтось тихо спускався сходами. Заскрипів східець, другий… Кроки завмерли… Тиша… Глуха розмова… Легенько грюкнули надвірні двері… Знову тиша…

“Вперед, старик!.. Швидко!” — в думці наказав собі Руднєв. Схопивши сірого капелюха, він нечутно вислизнув у коридор і швидко пустився вниз. Чергувала молоденька кирпата Надя. Вона одірвалася від пошарпаної “Королеви Марго” і здивовано подивилась на Руднєва.

— Вам що, товаришу художник?

— Хочу погуляти, подихати повітрям, — швидко кинув Руднєв і прослизнув у двері.

Надя несхвально похитала головою і подумала: “І цей теж!.. Дома, певно, дружини чекають, а вони тут ночами бігають “повітрям дихати”!..”

Руднєв не був певен, що з Будинку колгоспника тільки-но вийшов саме той, хто його цікавить, але, помітивши вдалині на стемнілій вулиці постать невідомого, пішов за ним, намагаючись триматися на солідній відстані. Невідомий на хвилину зупинився на освітленому перехресті і озирнувся. Руднєв припав до темного паркана і завмер: він упізнав Джейка…

Оглядівшись, Джейк перетнув вулицю і попрямував до монастирської стіни…

Руднєв почекав трохи, перебіг вулицю в темному місці і рушив за ним.

“Увага, старик! Увага!..” — в думці наказав він.

Скрадаючись, Джейк просувався вздовж сірого громаддя фортечної стіни. Так він дістався до могутньої Кузнецької башти. Тут, на березі озера, Джейк зупинився, знову озирнувся і, не помітивши Руднєва, який миттю впав у траву, ввійшов у воду.

“Вбрід?.. — Руднєв підвів голову і вирішив постежити за невиразною постаттю Джейка, який обережно пробирався по тьмяній гладіні води. — Мисливські чоботи взув, чи що?.. Ну, доведеться, старик, і нам у воду лізти, хоча мисливськими чобітьми не запаслися”.

Руднєв почав підповзати до води, як тільки Джейк вийшов на сухе місце біля фортечної стіни. Але у воду йому лізти було рано; Джейк попрямував не до маленьких ворітець, що вели на задвірки монастиря, а поволі рушив уздовж берега, нагинаючись час від часу і старанно розглядаючи валуни біля води. Деякі з них він штовхав ногою, а інші навіть пробував підняти. Проте, коли камінь виявлявся дуже важким, Джейк не натужувався і відразу ж ішов далі, оглядаючи нові валуни.

Руднєв, припавши до холодної стіни башти, уважно спостерігав у бінокль. Поведінка Джейка здавалася йому загадковою, майор ніяк не міг зрозуміти, навіщо потрібні молодому авантюристові ці вправи у підніманні важких речей.

“Що він тут робить?.. Навіщо йому це каміння?.. Дивно!.. Увага, старик!.. Увага!”

Нарешті Джейк, очевидно, знайшов потрібний йому камінь. З його зусиль Руднєв визначив, що в цьому камені не менше двох пудів. Однак Джейк навалив валуна собі на плечі і, притримуючи його обома руками, зашкандибав до маленьких воріт у задній стіні монастиря. Камінь затулив від нього Кузнецьку башту і Руднєва, який причаївся за нею. Майор швидко ввійшов у прохолодну воду. За хвилину Джейк з каменем зник у ворітцях, а ще за хвилину в ті самі ворітця обережно зазирнув і Руднєв. Він не сумнівався, що таку важку й незручну ношу Джейк на плечі далеко не понесе, і не помилився: Джейк скинув з плеча валун і сів на ньому відпочити.

Руднєв посміхнувся: від незвички воно, звичайно, важко… “Мішок треба було взяти, якщо вже вам, містер Джейк, знадобилось тягати такі важкі камінці…”

Він знову висунувся з воріт. Джейк уже встав і розглядав камінь, немов Архімед, який збирається відкрити ще один закон про важіль енного роду. Однак нічого не придумавши, Джейк скрушно зітхнув, присів над валуном, піднатужився, ледве навалив його собі на живіт і потягнув уздовж кам’яної стіни до Кузнецької башти…

Прикриття тут ніякого не було, і Руднєву довелося повзти за ним, розсуваючи траву…

Джейк доволік свою ношу до входу в башту і з огидою кинув її на траву. Руднєв чув, як він чортихався, розмахуючи занімілими руками.

Майор усім тілом припав до землі, боячись поворухнутися. Ясно: після півкілометрового переходу з таким валуном Джейк відпочиватиме не менше як чверть години… Поволі повернувши голову, Руднєв, однак, побачив, що Джейка вже нема біля валуна. Майор тривожно оглядівся і потягся до бінокля, але в цю мить Джейк вийшов з дверей башти і попрямував до своєї ноші.

“Він збирається тягнути цей камінь у башту… Навіщо? Як ти вважаєш, старик?..”

Але “старик” у цю хвилину міг тільки запитувати, відповідати він поки що не наважувався.

Джейк сів на валун, щоб відпочити. Очевидно, зусилля, затрачені досі, були тільки легеньким тренуванням порівняно з тими вправами в пересуванні важких предметів, які його чекали.

Руднєв, лежачи на траві, скептично розглядав у бінокль його пониклу постать:

“…Важка робота — з болота тягнути бегемота… Невже кине?.. Шкода буде. Хочеться дізнатися, що він придумав”.

“Не кине, — заспокоював Руднєва “старик”. — Він, клятий, рачки, а все-таки потягне…”

Джейк раптом підвівся, наче він почув приємну характеристику “співрозмовника” Руднєва і вона дала йому силу Геракла та вселила дух Прометея. Знову присівши над своїм валуном і обнявши його, як рідну дитину, Джейк навалив камінь на свій худий живіт і поволік до башти.

Коли він переступив через поріг, Руднєв підхопився і, м’яко ступаючи по траві, подався до башти… Підійшов… Прислухався… Важко ступаючи по кам’яних східцях і відчайдушно сопучи, Джейк дерся з своїм вантажем нагору.

“Перший і другий яруси пройшов, — пошепки рахував Руднєв. — Підходить до третього… Що далі?”

Далекий глухий удар валуна об кам’яні плити склепіння був відповіддю на запитання Руднєва.

“Кинув!.. Перепочинок…”

Але цього разу Джейк не сів на валун для відпочинку. Руднєв почув його кроки десь поза баштою. Незабаром вони затихли. Було ясно, що авантюрист пішов по настилу над другим ярусом уздовж фортечної стіни, очевидно, знову на розвідку.

Руднєв тихенько прослизнув у башту і почав поволі підніматися кам’яними східцями внутрішніх сходів. Дійшовши до виходу з башти на другий ярус, він визирнув і в сірому мороку світлої північної ночі побачив на запиленому настилі величезний валун. Руднєв і досі не міг розгадати задуму Джейка і з нетерпінням чекав, що робитиме далі закордонний гість.

Причаївшись у башті, він бачив, як Джейк повернувся, як він підняв важкий валун і, крекчучи від натуги, поніс його вздовж довгого коридора. Вийти з башти Руднєв не наважувався, сховатися тут було неможливо, і, раптово озирнувшись, Джейк міг помітити, що за ним стежать…

Спостерігаючи в бінокль, майор побачив, як Джейк зупинився біля віконного отвору, що виходив на подвір’я монастиря, як, зібравши останні сили, поклав валун на широке цегляне підвіконня. Потім Джейк почав старанно обтрушувати свій піджак і штани від пилу й грязюки. Опорядившись, він помацав валун? помилуй вався ним з хвилину і рушив до башти…

Майор одразу зміркував, що Джейк може дійти до башти і спуститися вниз набагато раніше, ніж він, Руднєв, збіжить сходами і встигне знайти надійну схованку десь на великому задньому дворі. Та й бігти в темряві східцями не можна було, Джейк почув би тупіт… Залишався один шлях до відступу — на дах ярусу. І Руднєв метнувся кам’яними сходами, що вилися всередині башти. Зверху майор чув, як Джейк спустився вниз, а потім вийшов з башти і пішов до тих же маленьких воріт на задвірках, через які ввійшов у монастир. Стежити за ним далі не було рації: Джейк здійснив якусь важливу частину свого задуму і пішов спати в Будинок колгоспника.

Тепер треба було сходити до валуна, покладеного на край стіни, оглянути його і зрозуміти нарешті, що задумав цей довгов’язий лунатик з зеленими повіками…

* * *

Вранці Волошин разом з невтомним майором знову пробрався в церкву Іоанна Предтечі. Вони обидва влаштувалися біля високих вузьких вікон, і Руднєв спрямував бінокль на другий ярус фортечної стіни.

— Ну, товаришу Волошин, що ви бачите на підвіконні десятого вікна? — спитав Руднєв, Волошин придивився.

— Щось буре, кругле. Казан, якийсь, чи що?

— Ні, це не казан. Це величезний валун, камінь з берега озера, В ньому не менше двох пудів…

— Як він туди потрапив? Руднєв опустив бінокль.

— Це “товариш Богемський”. Йому ніколи в житті не доводилося так працювати, як цієї ночі. На другий ярус стіни він тягнув цей камінь години повтори і так захопився роботою, що не помітив, як я за ним стежив…

— Навіщо ж він туди його втягнув? — здивовано дивлячись на Руднєва, спитав Волошин.

— Очевидно, для того ж, для чого чотири століття тому це каміння тягали на фортечну стіну монахи й народні ополченці, — посміхаючись, відповів Руднєв: — Щоб скинути їх звідти на голови ворогів…

— Він хоче скинути цей камінь?.. — протягом спитав Волошин і знову припав до бінокля. — А на чию ж голову?..

Руднєв посміхнувся:

— Ну, це занадто примітивно. “На голову”!.. Ми не лівонці й не польська шляхта… Я оглянув там усе й зрозумів, якщо цей камінь зштовхнути вниз з висоти семи метрів, то він упаде якраз на настил “кам’яного мішка”, де відбувалася історична розмова між князем-сторожем і нашими “туристами”. А під настилом провисло і тримається на чесному слові цегляне склепіння вагою тонни дві з гаком. Ви мене зрозуміли?

— Обвал?! — глянувши на Руднєва широко розкритими очима, вигукнув Волошин.

— Так!.. Нещасний випадок… Хтось загинув, а винних нема.

— А хто цей “хтось”?

— Оцього я у “товариша Богемського” не спитав. Він був так зайнятий роботою, що мені не хотілося його відривати. Але ми незабаром дізнаємось…

— Вони підозрюють когось із нас, — дивлячись у бінокль, сказав Волошин. — Цей камінь призначений для моєї або вашої голови…

— Поживемо — побачимо, товаришу Волошин… А поки що беріть оцей пістолет, ідіть на другий ярус стіни, сховайтеся там десь поблизу валуна і затримуйте кожного, хто до нього наблизиться.

Волошин узяв важкий ТТ і сказав по-військовому:

— Єсть, товаришу майор! Кожний, хто наблизиться до валуна, буде затриманий.

Руднєв уже відійшов од Волошина, але той раптом гукнув його:

— Товаришу майор! Я повинен зробити важливе повідомлення…

— Слухаю вас…

— Я якось сфотографував мозаїчну підлогу в цій церкві. Фарби не вийшли, зате намітилась одна суцільна, дуже закручена лінія… Моя подруга Тася сьогодні поділилася зі мною цікавою здогадкою: а чи не є малюнок цієї мозаїки планом підземного ходу, що міститься під цією церквою чи десь поблизу?

— Цікаво! — промовив Руднєв. — Треба перевірити. Але зараз на черзі он той камінь на стіні. Не зводьте з нього очей.

— Слухаю, товаришу майор!

“ЗДАЙТЕ ЗБРОЮ!”

Руднєв узяв альбом для зарисовок і попрямував до “кам’яного мішка”. Він увійшов у каземат і довго оглядав склепіння, що грізно нависло над ним.

Похитавши головою, майор вибрався з кам’яної пастки і рушив на головне подвір’я. Тут, біля газону навпроти групи храмів, він побачив Кортеца і Джейка. “Потомок великого конквістадора” фотографував храми; Джейк неуважно стежив за ним, час від часу позираючи на будинок контори музею. Він когось чекав.

Руднєв підійшов до них і теж почав уважно розглядати храм.

— Красивий собор! — сказав він.

— Так… — недбало відповів Джейк. — Ми його старанно доглядаємо.

— Його в п’ятнадцятому столітті побудував російський архітектор Прохор Ростовський, — милуючись величним храмом, мовив Руднєв. — Я хочу зарисувати його куполи.

— Будь ласка, — байдуже відповів Джейк і знову подивився на двері контори.

Звідти вийшла Тася, озирнулась, побачила Руднєва і попрямувала до нього. Вона поспішала і була явно чимось схвильована. Підійшовши до майора, Тася сказала:

— Товаришу Єланський! Вас просить директор музею.

Руднєв захлопнув альбом і рушив до контори. Тася пішла поруч з ним і тихо, швидко заговорила:

— Щойно я чула, як сторож запропонував професорові Стрілецькому оглянути один нікому не відомий хід у підземелля біля Кузнецької башти. Він сказав йому, що цей хід веде в підземний тайник, споруджений ще за часів Івана Грозного. — Тася знизила голос до шепоту: — Невже він вирішив відкрити свою таємницю?

Не дивлячись на неї, Руднєв так само тихо відповів:

— Не відходьте від професора ні на крок… Мабуть, це саме на нього готується замах… У фортечній стіні є пастка… Там засів Волошин…

В цей час з контори виповз похмурий сторож, а потім професор Стрілецький. Побачивши Тасю, він помахав їй рукою:

— Я скоро повернуся, Тасенько!

— Ідіть з ним… — наказав Руднєв. — Як тільки він увійде в каземат у фортечній стіні, негайно тягніть його назад…

Тася нічого не зрозуміла, але розпитувати було вже ніколи. Вона підбігла до професора і пішла поруч з ним. Руднєв бачив, як Стрілецький зупинився і щось сказав сторожеві. Той байдуже подивився на Тасю і, знизавши плечима, побрів до фортечної стіни…

Руднєв озирнувся: Кортец спокійнісінько фотографував церкви, а Джейк, не звертаючи уваги на Стрілецького і сторожа, щось пояснював Кортецу.

— Цікаво… — тихо промовив Руднєв і, увійшовши в коридор контори, продовжував через щілинку стежити за Кортецом та Джейком.

Через п’ять хвилин він вийшов з контори і знову попрямував до “туристів”.

— У мосьє чудовий смак, — сказав майор. — Якщо він не заперечує, я малюватиму все, що він фотографує.

Джейк переклав Кортецу слова “художника”.

— О! Маніфік! Сіль ву пле, маестро! — жваво вигукнув Кортец.

— Чи ви звернули увагу, мосьє, що всі куполи он того храму різьблені? — ввічливо спитав “художник”.

Джейк переклав.

— Мене захоплює ця асиметрія! — щиро вигукнув Кортец. — Вона ріднить російське мистецтво з мистецтвом варварів восьмого-дев’ятого століть. Я бачив у Франції їх капели.

— Я віддаю перевагу геометричній пропорції готики над самобутнім мистецтвом варварів, — відповів Руднєв, швидко накидаючи контур шишкоподібного купола церкви.

Джейк заглянув у його альбом:

— Ви чудово малюєте.

— Я любитель, — скромно відповів Руднєв.

Роблячи зарисовки, він крадькома стежив за Кортецом і Джейком. Останній і не думав іти за сторожем та професором, але час від часу він все ж неспокійно позирав у той бік, куди сторож повів Стрілецького. Кортец був цілком захоплений фотографуванням.

Минуло хвилин двадцять. Раптом у воротях показалася Тася. Вона підбігла прямо до Руднєва і, відкликавши його вбік, повідомила:

— Сторож привів нас з професором у ту кам’яну нору, де ці… — вона кивнула на Джейка і Кортеца, — говорили тоді з стариком. Він звелів нам чекати, а сам кудись зник… Я сказала професорові, що це пастка і мало не силоміць витягнула його з каземату.

— А сторож? — швидко спитав Руднєв.

— Волошин затримав його десь угорі, на стіні, — схвильовано мовила Тася.

Вона й досі не розуміла всього того, що сталося з нею та професором.

— Ну? І де він тепер? — нетерпляче допитувався Руднєв.

Джейк і Кортец без церемоній підійшли до Руднєва.

— Там щось трапилося, дівчино? — спитав Джейк.

Але Тася відповіла не на його запитання, а на запитання Руднєва:

— Сторож вбіг в усипальню князів Бєльських, заперся на залізний засув і не виходить.

— Мені треба перезарядити касети, пане Богемський, — сказав Кортец і, круто повернувшись, попрямував до надвратної церкви.

Джейк пішов за ним.

— Скажіть Волошину, хай не відходить від усипальні ні на крок! Біжіть! — кинув Руднєв Тасі і швидкою ходою догнав Кортеца та Джейка.

— Хвилинку, панове!

Закордонні гості зупинилися і стривожено перезирнулись.

— Тільки що біля фортечної стіни було вчинено замах на життя професора Стрілецького… — сказав Руднєв, пильно дивлячись на Джейка.

— А нам яке до цього діло, товаришу художник? — сердито відказав Джейк. — Зверніться до міліції.

— Міліція вже тут, — мовив Руднєв і показав Джейку своє посвідчення. — Я майор держбезпеки Руднєв. Прибув з Москви стежити за вами.

Джейк швидко оглянувся навкруги. Руднєв зрозумів.

— Монастир оточений, “товаришу Богемський”… Але вчора вночі, коли ви так старанно вовтузилися з каменем, я був тут сам… А зараз пред’явіть ваше командировочне посвідчення.

Кортец з розчарованим виглядом дивився на пишний кущ бузку. Джейк нехотя подав Руднєву своє посвідчення і, розгублено моргнувши зеленими повіками, сказав:

— Тут якесь непорозуміння, товаришу майор. Руднєв уважно оглянув документ:

— Добре зроблено… — Він звірив підпис з якоюсь заявою. — І підпис Тараканцева нормальний… Ми добралися до нього, і йому довелося нам розповісти все…

Джейк мовчав.

— Здайте зброю, панове! — промовив Руднєв і додав, насмішкувато дивлячись на Кортеца: — Думаю, що ви мене розумієте і без перекладача, мосьє Кортец. До появи в цьому монастирі ви непогано володіли російською мовою.

— Я володію багатьма мовами, пане майор! — обізвався по-російському Кортец. — І я завжди обираю ту, яка мені зручніша. Але ви, мабуть, все ж поясните вашу поведінку? Базікання якогось Тараканцева — це ще не аргумент…

— Ваш супутник організував замах на професора Стрілецького. У мене є докази. А обидва ви шантажували громадянина Тараканцева.

— Нісенітниця! — ображено вигукнув Кортец, однак сунув руку в кишеню і подав Руднєву малесенький ножик-несесер у замшевому футлярі.

— Оце вся моя зброя. Я ніколи не ношу при собі багато металу.

— Залиште це в себе, — сказав Руднєв і пильно глянув на Джейка.

Той стояв нерухомо і похмуро дивився в землю.

— Пане Бєльський, ви чули мій наказ?

Джейк повільно дістав з кишень великий складаний ніж та браунінг і подав Руднєву.

— Це все?

Кортец посміхнувся і процідив крізь зуби:

— У нього є ще воднева бомба, але він забув її вдома.

— Я думаю, що пан Бєльський і водневої бомби незабаром позбудеться, — з іронічною посмішкою відповів Руднєв. — Прошу вас, панове, пройти за мною до районного управління міліції.

— А потім? — стривожено спитав Кортец.

— А потім вам, пане Кортец, треба буде негайно повернутися до Москви одному, а з паном Бєльським ми поїдемо туди разом…

Вони рушили до виходу з монастиря.

До Кортеца вже повернувся рівний настрій. “Що ж, — міркував він, — з полювання на скарби Івана Грозного я повертаюся з порожнім ягдташем. Але незабаром я, безперечно, знову буду в Парижі… Це тільки чергова невдача, подібна до історії з Коптським євангелієм…”

Вони підійшли до надвратної церковки. Казкова “Царівна Лебідь” здивовано дивилася на них вузенькими бійницями-вікнами. Кортец взяв у руки фотоапарат і запитав, звертаючись до Руднєва:

— Дозвольте сфотографувати цей шедевр російської архітектури?

Руднєв знизав плечима:

— Будь ласка!

— Мені треба хоч якось відшкодувати збитки, — пояснив Кортец і клацнув затвором. — Я в Парижі організую фотовиставку оригіналького малювання Діонісія і невідомого світові монаха Олександра, яке я побачив тут, а також зразків російської стародавньої архітектури…

— От і займалися б цим, панове, — щиро порадив Руднєв.

— Не знаю, як інші іноземні гості, пане майор, — відповів Кортец, — але я насамперед ділова людина, я роблю те, що дає мені найбільший прибуток.

Він глянув на Джейка. У того був вигляд людини, яка напилася оцту, настояного на хріні.

— Не журіться, Джейк! Згадайте про ваш контракт з трестом.

— Ідіть під три чорти! — злісно просичав Джейк.

ЛАБІРИНТ

За церквою Іоанна Предтечі було “царство дрімучих трав”, — там буйно розрослися полин, реп’яхи, здичавілі коноплі. В цих заростях могла на повний зріст сховатися людина. І там, за церквою, в запашних травах, у ясній тіні зажурених дерев, серед віковічної тиші стояла занедбана усипальня князів Бєльських, та сама, куди позавчора вночі на очах у Волошина сховався старий монастирський сторож. Над її глибоким склепінням піднімалася невеличка капличка. Можливо, колись ця капличка мала цілком пристойний вигляд, але роки зробили свою справу: її зелена покрівля побуріла і провалилася, штукатурка стін і маленьких колон облупилась, а хитромудро переплетені залізні грати на вікнах і дверях поржавіли…

Стародавні російські архітектори не приділяли стільки уваги гробницям і мавзолеям, скільки приділяли уваги надмогильним спорудам архітектори і скульптори Ренесансу, будівничі пірамід, мавзолею Тадж-Махал і подібних споруд. Про це яскраво свідчила усипальня князів Бєльських. Вона була дуже скромна і дуже печальна. Наче збідніла старенька пані, стояла вона на задньому дворі древнього монастиря, дивуючись, що навколо зібралося так багато людей… А люди ці вже дві години безцеремонно зазирали в її вікна, гукали когось, хто сховався в гробниці, і багато говорили. Тут були Волошин, Тася і професор Стрілецький, директор монастиря-музею Анишев і кілька міліціонерів. Троє перших були дуже схвильовані незвичайними подіями і жваво обговорювали все, що трапилося в монастирі того дня…

Старий сторож, який заперся в гробниці, не обзивався, і міліціонери, втомившись кликати його, розпитували Анишева про усипальню князів Бєльських.

Директор монастиря-музею до своєї появи у Сіверську працював десь кербудом, на нову посаду він потрапив випадково і не приховував свого подиву з приводу піклування Радянської влади про старовинні церкви та “нікому не потрібні” фортечні споруди. Відчуття тривоги за марність своєї справи ніколи не залишало його…

— Ця гробниця заприбуткована в наших книгах і документах як споруда, що не має історичної цінності, — пояснював він московським гостям і міліціонерам, які його оточували. — Тому ні в які кошториси по ремонту вона не входить. Але в тих же документах записано, що в 1915 і 1916 роках приїжджав сюди з Петербурга якийсь князь Бєльський і займався ремонтом і реконструкцією зазначеної гробниці. При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну.

Розповідь Анишева була перервана появою Руднєва і начальника сіверської міліції. Тася, Волошин і професор закидали майора запитаннями. Руднєв повідомив, що Кортец дав важливі показання і спішно поїхав до Москви, а Джейк Бєльський повинен дочекатися свого спільника по замаху, Платона Бєльського, і поїде в Москву разом з ним, Руднєвим.

— До речі, — додав майор, — виявляється, Джейк Бєльський — рідний племінник князя Платона Бєльського. Він син російського білоемігранта.

— “Скільки їх, куди жене їх!” — насмішкувато вигукнув Волошин. — Бєльські лежать тут поруч, у домовинах, їх потомок поліз у гробницю, не дочекавшись смерті, а ще один Бєльський, щоб доповнити їхню компанію, примчав спеціально з Америки.

— А що з князем-сторожем? — спитав Руднєв. — Чи подає він хоч ознаки життя?

— Мовчить. Не вмер часом від інфаркту? — нерішуче мовила Тася.

Хоч Платон Бєльський і був у змові з Джейком, їй все ж було шкода цього одинокого старика, якого кохала колись прекрасна жінка.

— Ну що ж, доведеться ламати двері, — вирішив Руднєв. — Між іншим, я забув передати вам, професоре, один цікавий експонат, знайдений під час обшуку в Джейка Бєльського. Чи не поясните ви нам, що це таке?

Він вийняв з кишені згорнутий у трубку пергамент, уже відомий читачеві.

Анишев побіг до слюсаря, а Стрілецький, оточений Тасею, Волошиним, Руднєвим і представниками сіверської міліції, почав уважно розглядати пергамент в лупу.

Через кілька хвилин вій випростався і обвів усіх здивованим, нерозуміючим поглядом.

— Дивовижно! Це титульна сторінка антології Агафія!

Він знову став розглядати пергамент.

— Але як він до них потрапив? — спитав Волошин.

— А хіба ви не пам’ятаєте, що нам розповідала бабуся на Ординці? — сказала Тася. — Згадайте, як чоловік Євгенії Бєльської хотів вирвати з рук своєї дружини візантійську книгу, але вирвав лише титульну сторінку.

— Це неймовірно! — пробурмотів Стрілецький. — Тут дарчий напис Івана Грозного і креслення… Це план тайника… Я не помилявся… Бібліотека Грозного десь тут…

— От бачите! — з докором дивлячись на Волошина, промовила Тася. — А ви, Ваню, не вірили, казали, що князь Платон божевільний, що він ніякого тайника не знайшов.

Тим часом двері в гробницю вже відчинили. Тася і професор кинулися туди, але Руднєв стримав їх.

— Спокійно, товариші! Ми шукаємо злочинця, і тут потрібна обережність… Поки що сюди увійду я і зі мною двоє міліціонерів.

Руднєв зайшов у капличку. За ним — міліціонери. Їм одразу ж довелося спуститися східцями. Просторе приміщення усипальні князів Бєльських скидалося на льох. На Руднєва війнуло холодом і сирістю, його обступила темрява. Майор понишпорив по стінах променем ліхтарика. В склепі нікого не було. “Що за чортовиння! Куди він міг подітися? — міркував Руднєв. — Невже тут є ще один вихід?..”

Майор, а з ним і міліціонери ретельно обслідували всі стіни, підлогу, стелю; вони оглядали, вистукували, але камінь і цегла скрізь відзивалися глухим звуком… Нарешті Руднєв звернув увагу на металеву надмогильну плиту, вмуровану прямо в підлогу.

Над плитою стояв масивний чавунний хрест, а на самій плиті опуклими старовинними літерами був зроблений довгий напис. У ньому повідомлялося, що під плитою спочиває прах трьох Бєльських, яких у різний час заслали в Сіверський монастир великий князь Василь, временщик при малолітньому царі Івані — Шуйський і сам Грозний.

Руднєв запросив до усипальні Анишева, Волошина, начальника міліції; Тася і Стрілецький увійшли без запрошення. Після коротенької консультації з директором Руднєв наказав міліціонерам озброїтися ломами і підняти надмогильну плиту. Але, всім на подив, підняти її не вдалося. Тільки випадково Волошин виявив, що хрест над чавунною плитою обертається. Повертаючи його в різні боки, пощастило підняти плиту. Під плитою були кам’яні сходи на десять сходинок. Руднєв і Волошин зійшли ними і потрапили до темного тунелю, облицьованого каменем. Тунель був звивистий і довгий. Руднєв і Волошин довго йшли в темряві, освітлюючи дорогу електричними ліхтариками. Нарешті попереду блимнуло світло, і вони знову побачили кам’яні сходи, а згодом почули голоси. Коли ж вони піднялися нагору, то опинилися… в тій самій гробниці, звідки почали свою підземну мандрівку.

— Що за диявол! — здивовано вигукнув Руднєв. — Ми повернулися туди ж, звідки і входили!

— Ваню! — Тася з тривогою і радістю кинулася до Волошина. — Ви цілий і неушкоджений? А я так боялася…

— Ну, що там?.. — нетерпляче спитав Стрілецький.

— Це лабіринт! — сказав Волошин. — Ми пройшли під землею близько кілометра по якомусь тунелю, а він нас привів туди ж, де ми ввійшли в нього.

— Е ні! Так не буде! — вигукнув Руднєв. — Волошин! Ходімо знову… Але тепер треба дивитись уважно. Там є якась лазівка вбік.

— Ходімте! — рішуче промовив Волошин і знову рушив до спуску в підземелля.

— Ваню! — гукнула його Тася. — Візьміть мене з собою… Я так боюся!..

— А якщо боїтеся, то чого ж вам спускатися в це чортове підземелля? З вами там усе може статися, — насмішкувато сказав Руднєв.

— Я не за себе боюся, — тихо промовила Тася.

— А, он воно що… — протяг Руднєв. — Товаришу Волошин, пропоную вам лишитися.

— Нізащо!

— Цей старик божевільний, — мало не плачучи, сказала Тася. — Він десь там причаївся…

Сяк-так спільними зусиллями Тасю вдалося заспокоїти, і Руднєв з Волошиним знову зникли в чорній пащі могильного склепу…

Минуло п’ятнадцять хвилин. Вони не поверталися і ніяких сигналів не подавали… Минуло двадцять і тридцять хвилин… Ані звуку…

Тася одійшла від каплички, лягла на траву і втупилася нерухомими очима в небо. Їй здавалося, що минула вже вічність з того часу, як Волошин спустився в підземелля. Раптом вона почула голос Волошина:

— Настусю! Де ви?..

Дівчина кинулася в капличку й побачила Руднєва і брудного, але цілого Волошина.

— Ви живі? А я чого тільки не передумала…

— Знову те саме, — нерозуміюче, з досадою сказав Руднєв. — Кружляли, кружляли, обмацували кожен метр стіни, а лабіринт привів нас назад до гробниці!..

— Загадкова історія! — багатозначно промовив Стрілецький. — Тепер я вже не сумніваюся, що ми натрапили на правильний шлях. Десь там, у тунелі, є хід, що веде до книжкового тайника Грозного.

— Тайник Грозного! Скажіть будь ласка! — неспокійно вигукнув Анишев. — А я тут, мов дурень, поряд сиджу і нічого не знаю! Якісь підземелля, якісь тайники… Що ж буде, коли дізнається моє начальство?.. Це ж скандал! Халатність пришиють!.. Ох, і понаїздили ж ви на мою голову!..

Хтось запропонував у підземелля більше не спускатися. Якщо старик причаївся там, він довго не витримає: повітря в підземеллі важке, їжі й води у нього, мабуть, нема, а якщо і є, то не так уже й багато…

— Він неодмінно вилізе сам, і ми його затримаємо, — резюмував начальник міліції.

— Але ж нам потрібен не він, голубе мій! — вигукнув Стрілецький/

— Як це “не він”? А хто вчиняв замах на вас?

— Та бог з ним, Із замахом, товаришу майор! Треба тайник знайти. Тайник з бібліотекою Грозного! Розумієте ви це?

— Як не розуміти? — знизавши плечима, відповів начальник міліції. — Бібліотека — це… звичайно… що й казати. Але тут ми вже маємо справу, так би мовити, з пропажею державного майна. Цим, до вашого відома, повинен займатися відділ боротьби з розкраданнями і спекуляцією. А замах на вбивство — то вже інша стаття. Це справа міліції і карного розшуку… Що ж стосується іноземного агента, то тут, так би мовити, справа політична… У всьому повинні бути ясність і порядок, товариші…

Тим часом настав вечір, а за ним і ніч. Монастир був оточений щільним кільцем міліціонерів. На дорогах стояли посилені пости, які перевіряли документи у всіх літніх чоловіків. На річковій пристані чергували співробітники розшуку в цивільному.

Майор Руднєв ще кілька разів спускався в підземелля, але безрезультатно. Добре втомившись, він увійшов у притвор церкви Іоанна Предтечі і вирішив поспати там годинку якраз під іконою Георгія Побідоносця.

Не пішов і професор Стрілецький. Він влаштувався в тому ж притворі, під іконою євангеліста Луки, і попросив Волошина розбудити його, якщо трапиться щось екстраординарне.

Міліціонери, порозсідавшись по два-три чоловіки навколо загадкової гробниці, стиха розмовляли про привиди, лунатиків, самовбивць і психопатів. Навколо гробниці, тяжко зітхаючи, бродив директор Анишев. Думка про майбутнє стягнення не давала йому спокою…

Тісно притулившись одне до одного, сиділи на паперті Тася й Волошин. Тася, пощулюючись, тихо говорила:

— Моторошно й цікаво…. Чим усе це скінчиться? А “товариш Богемський”?.. Нащадок князів Бєльських! Прибув з Америки! Мисливці за скарбом!.. Прямо як у детективному романі! Жаль, тут Шпанова немає…

— Авжеж… Звичайно… — неуважно відповідав Волошин. — Але куди все-таки дівся старик! Я ж там обмацував кожен камінь і ніде жодної щілинки не знайшов… Дуже хитрий лабіринт! Ідеш наче весь час прямо, а вертаєшся назад…

— Ваню!.. А ви пам’ятаєте, що я казала про ваш знімок мозаїчної підлоги? Може, це справді план підземного ходу? — спитала Тася.

— Так, так! — радо вигукнув Волошин. — Я сьогодні про це говорив Руднєву. Але він звелів мені чергувати біля каменя, ніколи було розглядати знімок.

— Знімок у мене. В сумочці. Давайте глянемо, — запропонувала Тася.

— Давайте!

Тася вийняла з сумочки знімок і дала його Волошину. Той засвітив свій ліхтар, і обоє вони схилилися над фотографією.

— Якщо це підземний тунель, то він бере початок з Кузнецької башти… Але в башті був обвал…

— А Анишев казав, що в 1915 і 1916 роках сюди приїжджав якийсь князь Бєльський і займався реконструкцією гробниці своїх предків, — нагадала Тася. — Пам’ятаєте, він сказав: “При цьому землі в озеро було вивезено силу-силенну”…

— Правильно! — вигукнув Волошин. — Розумнице ви моя! А я й не звернув уваги.

— Напевно, це й був князь Платон Пересвідчившись, що обвал перетнув хід до тайника через башту, він вирішив дістатися до підземного тунелю через гробницю… — розвивала свою думку Тася.

— Цілком можливо! — погодився Волошин, — Тим більше, що риючись у своїй фамільній гробниці, він не викликав ніяких підозрінь.

Волошин знову звернувся до сірої звивистої лінії на фотографії.

— Це своєрідне креслення, записане Грозним на підлозі церкви. Таке креслення не могло загубитися, а таємницю його знав мало хто і до того ж це були найвірніші люди… Але де ж тут шлях до тайника?

Він повернув креслення так, що ромбовидна фігура була спрямована до Кузнецької башти.

— Тут вхід… Тут обвал перетнув шлях… — водячи пальцем по знімку, міркував Волошин. — Отже, гробниця повинна бути ось у цьому місці… — Він понишпорив у кишенях і, діставши авторучку, поставив на знімку хрестик.

— Якщо князь Платон справді вирішив сорок років тому пробиватися до тайника через гробницю, то він мав потрапити в тунель десь отут….

Волошин знову поставив хрестик, на цей раз уже біля самої звивистої лінії.

— Ми з Руднєвим увійшли в підземелля ось у цьому місці і пішли прямо… Вийшли сюди… Потім далі, ще далі.. — Волошин глянув на Тасю: — Ви розумієте, Настусю, як хитро влаштовано? Нам здавалося, що ми йдемо прямо, а насправді ми вже поверталися назад…

— А ось тут лінію вашого шляху перетинає інша лінія, — вказала пальцем Тася.

— Ага! Так ось де треба повертати вбік! Але де ж він, цей перехід? Ми обмацали там кожний сантиметр стіни!

— Треба полічити кроки, а потім вирахувати, на якому відтинку шляху міститься стик з іншою лінією.

Волошин схопився.

— Зараз. Я лізу в тунель негайно.

— Що ви, Ваню!.. Самі?.. — злякано прошепотіла Тася. — Візьміть хоч мене.

— Ні, ні! Ні в якому разі!

— Я розбуджу Руднєва.

— Не треба… Я повинен перевірити. Не люблю марних тривог. Ви тільки повартуйте біля виходу. Коли щось трапиться, я вистрілю, і ви покличете Руднєва…

Тася покірно попростувала за ним.

— Але перший спуск нічого не дасть. Я тільки полічу кроки, а потім ми визначимо, де стик, — збуджено говорив Волошин.

Він спустився в тунель і на цей раз повернувся дуже швидко.

— Тисяча триста шість кроків! — повідомив він. — Де знімок, Настусенько?

З допомогою нитки вони визначили, що стик знаходиться десь між сімсот п’ятдесятим і вісімсотим кроком…

Волошин знову спустився в склеп. Швидко пройшовши сімсот п’ятдесят кроків, він почав просуватися повільніше, старанно освітлюючи стіни, підлогу й склепіння, оглядаючи і простукуючи їх. Раптом йому здалося, що підлога в одному місці відізвалася лунко. Він підскочив. Справді, відчувалося, що глина в цьому місці лише насипана на кришку якогось люка.

“Отже, головний тунель десь внизу?” — Волошин почав руками розгортати глину. Та це було нелегке заняття. Шар глини товщиною близько двадцяти сантиметрів покривав дубову кришку.

Волошин хотів було покликати когось, але пустотливе бажання все узнати самому стримало його. Зміркувавши, що проникнути в нижній тунель можна тільки піднявши кришку з глиною, він зрозумів: треба шукати якесь кільце або ручку в цій кришці.

“Інакше як же її піднімають? — подумав Волошин. — Треба чимось намацати кільце під глиною”.

Але нічого під руками не було, і він помчав по тунелю до гробниці.

Виплигнув із склепу, наче покійник, який щойно воскрес і був дуже радий цьому.

— Знайшов! — сипло зашипів він. — Настусенько! Я знайшов хід до другого тунелю!..

— Невже? — зраділа Тася. — Я зараз покличу Руднєва.

— Ні в якому разі! Я хочу перевірити сам, один…

— Честолюбство?.. А я тут тремчу від страху за вас!

— Нічого не бійтеся. Я зараз… Мені потрібна якась річ. Ага! Ось!..

Він висмикнув залізний прут з напіврозваленого ґратчастого вікна каплички і, бадьоро помахавши Тасі рукою, спустився вниз.

ТАЙНИК

Увійшовши в глину біля самої стіни, прут раптом уперся в щось металеве і зсковзнув. Волошин гарячково пошарив прутом і виразно почув залізний скрегіт. Шар глини тут був набагато тоншим, ніж над усією кришкою.

Порившись у глині, Волошин намацав велике залізне кільце і потяг його. Але йому треба було стати так, щоб не тиснути на кришку. Після трьох невдалих спроб він нарешті підняв кришку і відкинув її до стіни.

В чорну глибину йшли сходинки дерев’яної драбини… Повагавшись з хвилину, Волошин дістав ТТ, ще вдень переданий йому Руднєвим, і почав поволі спускатися. Нога стала на земляну підлогу… Він прислухався… Тихо… Озирнувся, посвічуючи ліхтарем, і побачив темні стіни низького ходу, видовбані в камені-пісковику… Подумав: “Колись тут було дно озера… Ну що ж, побредемо, пошукаємо”. На хвильку майнула зловісна думка: “А що як він тут причаївся? Торохне по голові сокирою, і вистрілити не встигнеш…”

Але все ж таки він пішов уперед, зігнувшись і пильно вдивляючись у темряву.

Кам’яний пісковик почорнів од часу й кіптяви. Очевидно, цим шляхом не раз ходили з смолоскипами: сажа тут висіла на павутинні, мов чорний гарус. Повітря було застояне, тхнуло пліснявою і сирим камінням…

Хід вів донизу, несподівано звертав убік, круто піднімався і знову йшов униз, але вже в інший бік, і знову піднімався. Волошин позирав на фотознімок. Тепер він не сумнівався — сіра звивиста лінія справді була планом підземного ходу. Ось тепер план показує, що хід повертає назад… Правильно!..

Волошин вдивився в плай. Перехрестя!.. Далі треба йти назад, а потім повернути вліво.

Він зупинився і оглядівся. Незатишно тут… Треба остаточно вижити з розуму, щоб проводити в цій норі дні і ночі.

“Але як у такій сирості могли зберегтися згортки папірусу і рукописні книги? — міркував Волошин. — Доводиться тільки вірити все тій же легенді про книжковий тайник царівни Зої, його нібито будували в п’ятнадцятому столітті зодчі-італійці; вони знали якийсь “секрет” і особливий “матеріал” — камінь, що не пропускає вологи, і викладали ним підземні приміщення, де мало бути сухо…”

Тим часом хід став дуже вузьким і низьким. Волошину довелося тепер просуватися вперед майже плазом. Але він не забував позирати на план і тримав пістолет напоготові. Та поки що все йшло благополучно. Очевидно, тайник був у кінці цього ходу; тут, на плані, він позначений хрестиком.

Раптом Волошин зупинився, бо почув якесь шарудіння за спиною. Він озирнувся і підняв ліхтар. Нікого… Прислухався…

Шарудіння чути виразніше… Та ні ж, це дзюрчання… Вода?.. Так, безсумнівно, це дзюрчить десь близько підземне джерело. Але де воно?.. Не видно…

Волошин поволі рушив уперед, присвічуючи ліхтарем і мацаючи ногою кожну п’ядь кам’яної підлоги. Зненацька він побачив перед собою дві дошки, збиті, як поміст. Дзюрчання води тут долинало чіткіше. Очевидно, вода текла десь під цим помостом. Раптом Волошин зупинився… Дошки!.. Дивно!.. Хоч це можна пояснити… Рокіт води присипляє здивування, що так несподівано з’явився поміст, а там далі цей поміст раптом перекидається… непроханий гість провалюється в пастку.

Волошин стояв і не наважувався ступити ногою на підозрілий поміст… Але іншого шляху не було: тільки вперед або назад…

Він спробував підняти чи відтягти дошки, та з цього нічого не вийшло: вони були міцно збиті. Волошин став водити ліхтарем вздовж стін… Нічого!.. Лише в одному місці, біля самої підлоги, великий камінь відстав од стіни. Волошин одсунув його, утворилася дірка. Він освітив її ліхтарем і побачив зовсім вузенький хід, навіть не хід, а щілину. “Але як тут переходить сам старик? Мабуть же цим помостом… — міркував Волошин. — А якщо… — він ще раз оглянув нору за каменем. — Ех, хай буде, що буде — полізу!”

Діставши з кишені шматочок крейди, Волошин написав на стіні великими літерами: “На поміст не ставати!.. Небезпечно!.. Обхід тут!..” Він намалював крейдою стрілку, оточив новий хід десятьма плюсами й поліз…

Повз він хвилин п’ять. Зупинявся, відпочивав, лежачи на животі, прислухався і повз далі. Та ось нарешті рука з ліхтарем і голова його виринули в простору шахту. Волошин виліз з нори і оглядівся. Поміст! Пастка лишилася позаду! “Ну й італієць! — подумав він. — Молодчина, якщо це він придумав. А що там під помостом?.. Колодязь?.. Вовча яма?..”

Волошин рушив уперед. Він пройшов тридцять-сорок кроків, коли хід круто повернув праворуч, і юнак зупинився, вражений незвичайною картиною.

За кілька метрів од нього стояв високий, згорблений старик, сивий, кошлатий, з клиноподібною жовтою бородою. Волошин пізнав його. Це був князь Платон. Дикими очима, не кліпаючи, дивився він на пришельця. Непокрита голова старика злегенька тряслася. Худою лівою рукою він тримався за одвірок важких дубових дверей, у правій у нього була сокира…

Минула хвилина мовчання…

— Що треба?.. — спитав старик таким різким голосом, наче заскреготів ніж по тарілці.

— Ви втекли від нас… — пробурмотів Волошин.

— Що треба?! — повторив старик.

Волошин уже отямився від несподіванки.

— Книги, — коротко сказав він.

— Не віддам! — відрізав старик.

Він часто дихав, і голова його тряслася все дужче.

— Заспокойтеся. Давайте поговоримо… — спокійно і по-діловому запропонував Волошин.

— Ні!

— Обіцяю вам, що ви до самої своєї смерті будете хранителем книг, знайдених вами, а ваш замах вам простять…

— Ідіть геть!.. — прохрипів старик.

Волошин нахмурився:

— Я не піду…

— Нікому не дам! — істерично заверещав старик. — Це моє! Я знайшов! Моє!..

— Ці книги належать народові! — суворо сказав Волошин.

— Я не знаю ніякого народу! Згинь, сатана!..

“Справжній диявол! — на мить замилувався ним Волошин. — Фотоапарат би сюди…”

Сама древня боярська Русь, що раптом ожила і виринула з мороку минулого, стояла перед Волошиним, перед молодою, новою Москвою. Вона не розуміла цю нову Москву, як не зрозуміла колись Москву петровську, і наливалася тупою старечою злістю.

Волошин ступив крок уперед, але старик блискавично змахнув рукою і жбурнув на нього сокиру. Юнак ледве встиг пригнутися: сокира пролетіла над головою. Потім грюкнули двері, загримів важкий засув. Волошин кинувся до дверей, натиснув. Двері стояли, мов кам’яні. Він почав стукати.

— Відчиніть!

Ні слова… Чути, як старик ходить за дверима, шарудить папером…

— Відчиніть! — наказав Волошин.

Ні слова…

“Ламати двері?.. Чим?.. Сокира!..”

Волошин пішов уздовж ходу, відшукуючи сокиру.

“Ось вона!.. А втім, ні!.. Треба покликати Руднєва”.

Волошин підпер двері залізним прутом і швидко попрямував назад.

…Тася сиділа біля страшного склепу, що поглинув її друга. Сиділа закам’янівши, може, з годину, а Вані все не було, жодного звуку не долинало з чорної ями.

“Невже з ним щось трапилося?.. А що як цей страшний сторож убив його?.. Підстеріг і вбив!..”

Вона схопилася і прожогом кинулась до церкви Іоанна Предтечі… Заторсала Руднєва і, не стримавшись, закричала:

— Товаришу Руднєв! Швидше! Він убив Ваню! Старик! Під землею! Вані вже нема годину!.. Швидше!..

Руднєв схопився мов ошпарений, разом з ним встав і Стрілецький. Прибіг зляканий Анишев.

— Хто вбив?.. Кого вбили?.. В чому справа?..

Тася кричала і квапила всіх хвилин п’ять, поки нарешті Руднєв не зрозумів, що трапилось. Він узяв з собою двох міліціонерів і спустився в склеп… Знайшов хід до нижнього тунелю і зрозумів, що Волошин зробив відкриття. У нижньому тунелі всі троє пішли туди, куди вказували стрілки на стіні, що їх крейдою намалював Волошин.

Зупинилися перед помостом і вже почали розбирати напис над отвором у стіні, як раптом із цього отвору виринула скуйовджена голова Волошина.

— Живий?! — радісно вигукнув Руднєв.

— Цілком, — відповів Волошин. — А ви прийшли саме вчасно. Я знайшов тайник і старика. Він заперся. Треба ламати двері. Сокира є. Пошліть людей по лом…

Незабаром Руднєв, Волошин і один міліціонер уже стояли перед дубовими дверима.

Волошин висмикнув прут і крикнув:

— Виходьте! Будемо ламати двері!..

У відповідь — мовчання…

Волошин махнув сокирою. Він одразу ж зрозумів, що ці двері розрубати буде нелегко, але рубав, рубав, рубав…

Несподівано вони відчули запах диму, який, очевидно, продирався крізь щілини в дверях, Руднєв і Волошин зрозуміли: старик палив бібліотеку, щоб не віддати її нікому…

— Біжіть! Поквапте там з ломом і візьміть брезент чи щось інше — вогонь накрити! — наказав міліціонерові Руднєв.

Той швидко побіг тунелем. Незабаром примчав його товариш з ломом.

…Волошин встромляв сокиру в дубові двері, а Руднєв силкувався просунути в щілину лом. Підземелля гуло від ударів сокири й лому; з щілин уже валив густий дим, на всі боки летіли тріски. Волошин несамовито орудував сокирою, кремсав міцне дерево, намагався перерубати засув, яким з того боку були заперті двері, і боявся лише одного, що засув цей металевий.

— Якщо засув залізний, усе пропало, — задихаючись, говорив він Руднєву.

— Нічого! Рубай, Ваню! Мені б тільки лом у щілину просунути, — підбадьорював його Руднєв.

Нарешті Волошин добрався до засува і крикнув:

— Дерев’яний! Наша взяла!..

Тепер він рубав з подвоєною силою. Засув розлетівся вщент. Руднєв рвонув двері. Їдкий дим заповнив тунель. Руднєв ступив уперед, прикриваючи очі. Раптом він почув голос Волошина:

— Старик тут! Лежить на підлозі!..

— Тягніть його нагору! — гукнув міліціонерові Руднєв.

— Треба рятувати книги!.. — знову долинули слова Волошина, і майор зрозумів, що той гасить вогонь.

Волошин справді боровся з вогнем. Стягнувши з себе штани, він у самих трусах кидався туди, де здіймались крізь дим язики полум’я, накривав палаючі книги штаньми, топтав їх ногами, хлопав руками. Позаду пролунав одчайдушний жіночий крик:

— Ваню!.. Ваню!.. Ти живий?.. Де ти, Ваню?!

Витягнувши вперед руки, в тайник убігла Тася.

— Настусенько! — обізвався Волошин. — Горять книги!.. Треба гасити!..

— Уже біжать з брезентом! — відповіла Тася.

Справді, хвилин через дві в тайник убіг міліціонер, тягнучи за собою широкий цупкий брезент з арсеналу Анишева.

— Накрити вогонь! — весело скомандував Руднєв.

Тепер справа пішла швидше. З допомогою брезента Волошин, Руднєв і міліціонери остаточно розправилися з вогнем. Тася тим часом теж не залишалася без діла: нишпорячи руками по кам’яних полицях і підлозі, вона збирала в оберемок напівобгорілі книги. Зібравши, скільки могла нести, пішла тунелем до виходу.

В підземеллі було важко дихати, але Руднєв, Волошин, Тася і міліціонери все ж таки дихали. Очевидно, десь була тяга, і сюди потрапляло свіже повітря… Дим виходив.

Погасивши вогонь, Руднєв і Волошин уже передавали книги міліціонерам, які вишикувалися цепом уздовж тунелю.

* * *

Світало. Біля каплички Тася і професор Стрілецький оглядали врятовані книги.

— Що це? — з тривогою і хвилюванням говорив Стрілецький, беручи в руки один за одним запилені напівобгорілі фоліанти.

— Церковні книги, професоре, — сказала Тася.

— Так. Але це зовсім не те…

Стрілецький розкрив якийсь том у картонній оправі і прочитав уголос:

— “Житіє святого Ферапонта, можайського і лужицького чудотворця…” Ця книга надрукована в 1912 році в Московській синодальній друкарні.

Тася підняла іншу книгу, що лежала на траві. Це був часослов, надрукований у 1909 році. Тася ще нічого не розуміла, вона механічно розгортала одну за одною врятовані книги і пересвідчилася, що все це була звичайна церковна макулатура — псалтирі, часослови, молитовники, “житія святих”, сучасні, надруковані на папері, російською і церковнослов’янською мовами.

— Не може бути! — вигукнув стривожений професор. — Ці книги туди потрапили випадково!.. Давайте! Давайте сюди! — крикнув він міліціонерам, які виносили з гробниці нові оберемки книг. — Тасю! Дивіться уважно! Кожну книгу…

Але Тася пересвідчувалась, що всі книги були такі самі.

З підземелля вийшов Волошин, а за ним Руднєв. Їх, особливо Волошина, важко було впізнати. Забруднені землею і кіптявою, з обпаленим волоссям, з опіками на руках і ногах, вони, здавалося, тільки-но повернулися з самої гущі запеклого бою.

— Ваню! Ви обгоріли! У вас жахливий вигляд! — Тася кинулася до свого друга. — Швидше! До лікаря! Біжімо!

Але моторний Анишев уже з’явився з бинтом і якоюсь маззю. Тася перетворилася в медсестру (для Волошина), а Анишев — у “медбрата” (для Руднєва).

— Дуже болить тобі? — ніжно дивлячись на Волошина і накладаючи пов’язку, спитала Тася, знову несподівано для себе переходячи на “ти”.

— Та ні, Настенько! Що ви?.. Що ти?.. Дрібниці!

— Я мало не збожеволіла, коли почула, що ти там, під землею, гориш! — пробурмотіла Тася і навіть схлипнула від напливу почуттів.

Забувши про свої опіки і посмілівши, Волошин уже двічі поцілував її в гарячу щоку:

— Настусенько! Радість!..

— Тихо… Мовчи… — суворо сказала Тася, спритно забинтовуючи розбите коліно Волошина.

— Ну, як бібліотека Грозного, камрад Березкіна? — окликнув її вже забинтований Руднєв. — Мабуть, не вся згоріла?..

Тася не відповіла і з тривогою озирнулася на професора Стрілецького. Той стояв на колінах і уважно переглядав врятовані книги. Тася залишила Волошина і підійшла до нього:

— Ну що, Ігнате Яковичу?..

— Це не те, що ми шукали. Божевільний старик, знайшовши тайник порожнім, вирішив, що його пограбували, і за багато років стягнув у підземелля все, що потрапляло йому під руки… Не інакше… — відповів Стрілецький,

— Виходить, це не бібліотека Грозного? — розчаровано запитав Волошин.

— Ні, Ванюшо… — мовив Стрілецький. — Але ми попрацювали недаремно. Ось тут я відібрав старовинні грецькі і слов’янські рукописні книги, які колись зберігалися в монастирі. Вони дуже цінні. Їх вважали втраченими, а вони ось де…

Очі в Тасі ожили:

— Значить, все ж таки щось знайшли?..

— Знайшли, Тасенько! Але найцінніше, що ми знайшли, — це рукопис Кирила Білозерського “Про падаючі зорі”…. Це цілком наукове, цілком матеріалістичне пояснення небесних явищ, написане розумною російською людиною в чотирнадцятому столітті… Існували тільки копії цієї праці,[8] а тепер ми знайшли оригінал. Це дуже, дуже цінний рукопис…

Тася взяла в руки пачку зшитих пергаментних аркушів, і раптом звідти випав якийсь папірець. Тася підняла його, але прочитати густий напис стародавньою російською мовою не змогла і подала Стрілецькому:

— Що це, професоре?

Стрілецький взяв у руки папірця, поправив окуляри і зразу глянув на підпис та дату.

— Сім тисяч вісімдесят четвертий рік?.. Стривайте!.. Де це ви знайшли?..

— Ось тут, — злякано відповіла Тася. — В Кириловім рукописі…

— Це ж грамота Бориса Годунова про бібліотеку Грозного!.. — вигукнув Стрілецький і замовк, читаючи. — Так ось у чому справа!

Його оточили, закидали запитаннями.

— Слухайте, друзі мої! У тайнику, який ми знайшли, нема бібліотеки Івана Грозного. Але вона була тут! З цього тайника вона вивезена триста сорок років тому боярином Борисом Годуновим, який потім став московським царем… Ось його грамота!.. Це його підпис, я знаю… Слухайте!

Всі затихли.

— “З наказу великого государя всієї Русі Івана Васильовича, — голосно читав Стрілецький, — яз вивіз книги грецькі й інших мов, заховані в святій обителі Кириловій, аби купно з’єднати їх у книгосховищі государевому… Боярин Борис Годунов, син Федорів… Року від створення світу сім тисяч вісімдесят четвертого… Майя другого в суботній день, в обителі святого Кирила”.

— Брешеш! — хрипло крикнув хтось. — Брешеш, сучий сину!..

Всі озирнулися і побачили, що Платон Бєльський, який до того лежав розплатаний і бездиханний на траві, сидить, похитуючись, упираючись руками в траву і дико поводячи налитими кров’ю очима. Він намагався підвестись, але не міг. Потрясаючи худим, кістлявим кулаком, старик хрипко закаркав:

— Це фальшива грамота! Її злодії поклали! Спалити б її треба! А я здуру сунув її у згорток.

Він перевів подих і вже не кричав, а говорив, наче у сні, хитаючись, припадаючи на руку і хапаючись за траву:

— Я знайшов старовинні книги!.. Їх розкрали… Я багато років збирав… Я знайшов їх!.. Вони мої!… Тільки мої!.. І нічиї більше!..

Старик поліз до розкиданих, пошматованих, як і він сам, книг, поповз рачки, задихаючись, плачучи, як дитина, і виючи:

— Моє!.. Моє!..

Зненацька він уткнувся обличчям у траву і затих. Руднєв підійшов до нього, перевернув на спину і, взявши руку, послухав пульс:

— Вмер… — сказав він і обережно опустив цю велику вузлувату руку.

Стрілецький наблизився до мертвого старика. Суворо зсунувши брови, дивився він у широко відкриті, але вже згаслі очі людини, яка вчора хотіла вбити його. Навіть на мертвому обличчі божевільного старика лишився слід упертого фанатизму, такого ж фанатизму, який ось уже сорок років спалював душу старого професора і кидав його в погоню за прекрасною і примарною тінню зниклої бібліотеки Грозного…

Стрілецький схилив одне коліно. Він нагнувся над величезним розплатаним тілом Платона Бєльського, дбайливо склав йому руки на грудях і прикрив повіками очі… Потім підвівся і, побачивши, що поряд стоїть Тася, схвильована готова заплакати, Стрілецький притяг до себе дівчину і сказав;

— Годі, Настенько!.. Це була нещасна людина…

— Як жаль, що вона його не знайшла! — промовила Тася.

Але Стрілецький уже взяв себе в руки. Він оглянув усіх уважно і якось навіть завзято.

— Ну що ж, друзі мої! — сказав він. — Ми не знайшли бібліотеки Івана Грозного, але ми не заспокоїмось, будемо шукати її…

— І знайдемо! — сказала Тася, запитливо глянувши на Волошина ясними очима. — Правда, Ваню?..

— Не знаю, Настусю, — відповів Волошин. — Якщо й не знайдемо, то все ж таки узнаємо, що трапилося з цим втраченим скарбом.

ІНШИЙ СВІТ

Науково-фантастична повість

Переклад з російської Г. Гайдучка та В. Лихогруд

ПРОЛОГ

Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…

Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.

Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:

— Зайдіть!..

Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:

— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..

Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:

— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!

Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:

— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!

— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.

— Знаємо ваше “пізно”. Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..

В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського “Дитинства”, що я починав реготати.

— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…

— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…

— “Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!”[9] — сміючись, вигукував я.

— “Нун, нун, фаулінзер! Ауф!”[10] — відповідав у тон словами Карла Івановича мій сусід.

Ми з ним великі друзі. Я люблю цього розумного, делікатного, сердечного старика, і він, здається, платить мені такою ж симпатією, Григорій Миколайович уже тепер на пенсії, а в свій час він був визначним геологом. Він багато мандрував по світу, брав участь у цікавих геологічних експедиціях. Крім того, він поліглот і володіє не тільки всіма європейськими мовами, але може розмовляти по-китайськи, по-японськи, по-монгольськи, по-корейськи і кількома індуськими діалектами.

Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.”

Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.

— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в “інший світ”?..

Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.

— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!

Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:

— Ви вірите в це?..

— Авжеж!

— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…

— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,

— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…

Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…

Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…

ПІДЗЕМНЕ ЧУДО

На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.

Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і” в житті інших учасників цієї дивної епопеї.

Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.

З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну “Вогняною горою”. Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.

Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як “променистий бог” прилітав одного разу на “великому небесному карбасі”. Вогняна гора заревіла і розверзлась, і “променистий бог” пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і “бог світла” на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…

До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…

Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.

П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. “Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..”

Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.

“Невже я пробився назовні?”

Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.

— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.

В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…

— Андрію Гавриловичу!

Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.

— Наверх прорубались?

— Не думаю…

— А звідки ж світло? Можна подивитися?

— Дивись… — Майгін відступив.

Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.

— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…

— Ану, дозволь…

Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер “скло” і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.

Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.

Петя одсунувся від “скла” і протер очі.

— Де ми, Андрію Гавриловичу?

У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.

— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.

— А що це за місто?

— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.

Петя знов припав до “скла”:

— Місто в землі! Під нами!..

Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:

— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.

Петя схопився на ноги:

— Треба Клавдія Володимировича покликати!

— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.

Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.

— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.

— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.

— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.

Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.

Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.

— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…

Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.

— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.

— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?

— Сажнів двадцять, не більше.

Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.

— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?

— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…

— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.

— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.

Геологи нахилилися над “склом”.

— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.

Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.

— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?

— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.

Берсеньєв вагався.

— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.

Та спинити Майгіна вже було неможливо.

— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього “вікна” не відійду, поки в нього не влізу.

— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це “скло”?

Майгін розреготався:

— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!

— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…

Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по “склу”. Розлігся різкий брязкіт заліза, і… “скло” лишилось цілим і непошкодженим.

Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.

— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.

Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по “склу”, але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а “скло” знов лишилось неушкодженим.

Майгін уважно оглянув поверхню впертого “скла”: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.

— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.

Берсеньєв теж уважно оглянув “скло”; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…

Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:

— Розійдіться!..

Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного “вікна”. З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… “скло” і на цей раз лишилось цілим.

Майгін вилаявся і кинув кирку.

— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.

— А що ж це? — запитав Петя.

— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.

Андрій і Петя припали до вікна:

— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.

— Так, так! — вигукнув Петя.

— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.

Майгін подивився на нього допитливо:

— І що ж це значить?

— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…

— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.

— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.

Майгін усміхнувся:

— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,

— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.

— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.

— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.

— Це правильно, — погодився Майгін.

Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…

— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.

— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?

Берсеньєв навів бінокль на вишку.

— Ну, бачу…

— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?

Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.

— Так, — сказав нарешті Берсеньєв. — Якщо ця сфера облягає місто з усіх боків, вона, безперечно, мала вихід, і… здається, ви праві, Андрію: я бачу там якийсь прямокутник, схожий на двері.

Майгін весело засміявся:

— Ну, Петре, наберися терпіння. Будемо довбати з іншого боку, доки не доберемося до тих дверей. Я примушу цей зачарований “сезам” відчинитися перед нами!..

Майгін і Берсеньєв вирішили до певного часу зберігати своє відкриття в таємниці. Вони знали, що на Далекому Сході живуть і працюють багато знавців і дослідників краю: Арсеньєв, Кузнецов, доктор Кирилов та інші. Добре було б зв’язатися з ними. Але ці вчені жили в різних містах Сибіру і Далекого Сходу. Майгіна і Берсеньєва відділяли від них сотні і тисячі верст морського шляху і тайгових доріг… А тим часом тупі неуки-адміністратори, дізнавшись про дивовижне відкриття геологів, могли зіпсувати все і перешкодити вченим ґрунтовно вивчити фантастичну підземну знахідку.

Треба було повідомити про дивне відкриття учасників експедиції, які працювали на іншій ділянці плато, але в кращому разі вони прибудуть сюди через півтора місяця — їм доведеться пройти важкий шлях через весь півострів. Таким чином, щоб швидше прорити хід до дверей у прозорій сфері, лишалося звернутись по допомогу до ламутів, стійбище яких знаходилося за три версти від табору геологів. Розплатитися за допомогу можна було тютюном, пачками пороху і дробу.

Друзі так і вирішили: покликати на допомогу ламутів, проте своє відкриття зберігати від них у таємниці. Це були смирні і залякані царськими чиновниками оленярі та мисливці. Але хто знає, що спаде на думку цим затурканим і забобонним людям, коли вони побачать підземне місто? Досить якому-небудь брудному і боягузливому шаманові вдарити в бубон і заверещати, що “злий дух побудував своє житло біля їхнього стійбища” — І смирні ламути можуть уночі перебити геологів, а хід до підземного міста завалити камінням. Тому Берсеньєв запропонував прокласти новий хід з допомогою ламутів тільки до певної глибини, а потім відпустити їх і далі вже, до прозорої сфери, добиратися своїми силами. Одночасно Берсеньєв вирішив послати одного з ламутів із запискою до Ніни Росс і Венберга, які працювали в групі на другому боці плато.

На переговори з ламутами, на точне визначення напрямку і глибини другої похилої шахти і на підготовку до роботи пішло три дні. Власне кажучи, всіма цими справами займались виключно Майгін та Берсеньєв. Петя цілими годинами просиджував у старій шахті біля прозорої сфери. Озброївшись біноклем і темними окулярами, він розглядав таємниче, безлюдне містечко в товщі лавового шару. Картини, одна фантастичніша за одну, пропливали в його думках… Хто знає, може, давно-давно, тисячі років тому, далеко від Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю, далеко від усіх стародавніх колисок людської культури, на далекій Півночі, може, навіть на якому-небудь не відкритому ще материку біля полюса, існувала могутня цивілізована держава… І єгипетські мудреці порівняно з ученими цієї держави були… ну, такі як нинішні австралійські папуаси порівняно з ученими Санкт-Петербурзької Академії наук, паризької Сорбонни і Британського королівського наукового товариства. Люди жили в цій державі надзвичайно цікаво, створювали якісь дивовижні машини, будували прекрасні міста і маленькі чудові селища. Ось там, унизу, одно з таких селищ. Вони збудували його на півострові. Можливо, що це був найпівденніший аванпост їхньої держави.

Може, вони не переносили нашого помірного клімату і жили тільки у високих широтах. І були ці люди красиві, високі, здорові, горді і незалежні… А чому “були”? Що, коли вони живуть і тепер? Може, наш світ здається їм надто примітивним і нецікавим, і вони не спілкуються з нами. Все може бути…

Так фантазуючи, Петя не забував розглядати таємниче містечко внизу. Він помітив, що там не було вулиць — маленькі красиві будиночки стояли концентричними колами, а в центрі височіла велика споруда з куполоподібним дахом…

Всього в містечку налічувалося тридцять чотири споруди, але не всі з них можна було назвати “будиночками”. Там були і вертикально поставлені циліндри, і високі гранчасті башти, і косо зрізані піраміди. Петя ніяк не міг зрозуміти, з якого матеріалу всі ці споруди побудовані. У всякому разі, не з дерева і не з цегли. Навряд щоб це був і якийсь мінерал. Метал?.. Та коли б це був метал, то будівлі не здавалися б такими м’якими, матовими, легкими. Ґрунт, на якому стояли будиночки, кольором скидався на відшліфований до блиску граніт або темний мармур. А все разом виглядало так, ніби якась велетенська дитина розставила на лакованому столі свої улюблені іграшки.

Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово “плавали” не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому “форпості” стародавньої північної цивілізації.

Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ, і тому робота кипіла.

* * *

Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:

— Андрію, ламутів пора відпустити.

— Ви думаєте, мета вже близька?

— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.

Майгін промовчав, потім обережно спитав:

— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?

— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.

Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.

— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.

— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.

Берсеньєв посміхнувся:

— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.

Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:

— Нене! Нене!

Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:

— Нене! Нене!

Петя вийшов з палатки,

— Ви кого кличете? — спитав він.

— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.

— Ах, Нене, ваш хлопчик?

Петя взявся шукати разом з ламутами.

— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.

Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.

Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.

Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики:

— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?

З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.

Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.

— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля “вікна” в старій шахті.

— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.

Петя знизав плечима:

— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля “вікна”, ніс об “вікно” приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…

Майгін з досадою сплюнув:

— От бісеня! Ну що тепер з ним робити?.. Піде в стійбище, розляпає. Мало того, що ламути копати перестануть, ще й напакостити можуть…

— Андрію, ну навіщо ви його лаєте? Це дуже хороший хлопець! — Голос Берсеньєва дзвенів незвичайно лагідно. — Як тебе звуть? Нене? А-а! Дуже добре! Петю, та відпустіть його руку, навіщо його тримати?

Петя здивовано глянув на Берсеньєва, потім на Майгіна і відпустив маленького ламута. Той потер руку і недовірливо подивився на Берсеньєва, який дружньо плескав його по плечу.

— Ти мені завжди подобався, Нене, — вів далі Берсеньєв. — Хочеш, я тобі цукру дам? Ти любиш цукор?.. Цукру не хочеш? А що ж ти хочеш?

— Батько йду… Яранга йду, — похмуро сказав Нене.

— Додому хочеш? Жаль. А я хотів тебе тут залишити. У нас добре: цукор є, м’ясо є. А потім, — Берсеньєв таємниче підморгнув ламутові, — ми з тобою туди підемо, — він кивнув у напрямку шахти. — Там гарне стійбище є. Ти бачив?..

Очі в хлопця загорілися. Він кивнув головою.

— Завтра підемо туди. Хочеш?

— Хо… чеш… — рішуче повторив Нене.

— Ну, от і добре! Тільки ти додому не йди. Підеш — не візьму з собою в красиве стійбище. Петю, — звернувся Берсеньєв до студента, — доручаю вам це дитя природи. Доглядайте за ним, а завтра зранку, перед тим, як приступити до роботи, ще раз поведіть його в шахту, хай полюбується… Ну, Андрію, перший інцидент, здається, улагоджено, — звернувся Берсеньєв до Майгіна, коли Петя, по-дружньому обнявши маленького ламута за плечі, повів його в палатку. — Тепер він ні за що в світі не піде звідси. Голова у нього ще не забита забобонами, а те, що він побачив там, унизу, мабуть, полонило його на все життя.

— Так само, як і мене, — замріяно промовив Майгін.

— Так само, як і нас, — у тон відповів йому Берсеньєв.

МАЛЕНЬКИЙ ЧАРІВНИК

Рано-вранці друзі взялися до роботи. Новий член експедиції, маленький ламут Нене, активно допомагав їм. Разом з Петром він носив у мішках породу і охоче підтримував із студентами розмову з допомогою кількох скалічених російських слів, які вже встиг вивчити.

Коли по Нене прийшов батько, хлопець навідріз відмовився йти додому, і Майгін легко умовив ламута Нуке залишити сина “погостювати”.

Ополудні зробили перерву на обід, під час, якої Нене, набивши рот цукром, розважав геологів, розповідаючи про те, що він бачив у шахті.

— Багато… огонь! — говорив Нене, прицмокуючи від подвійного задоволення — від цукру і від спогадів про “красиве стійбище”. — Огонь! Ще огонь! Ще огонь! — і хлопець підняв три пальці.

— Підрахунок правильний, — коментував Майгін. — Джерел світла справді три.

— Багато яранга… Кароші яранга. Я там іду?.. Га? — запитав хлопець, дивлячись на Берсеньєва.

— Звичайно, підеш. Я обіцяв, — з ласкавою посмішкою відповів Берсеньєв. — Ну, друзі, обід закінчився, берімося до роботи…

Робота відновилася. Через дві години лопата Майгіна стукнулась об щось тверде. Звук удару був дзвінкий, наче залізо ударилось об залізо, і всі відразу ж зупинилися, повернувшись до Майгіна. Майгін нахилився, повозився в себе під ногами і витяг сіру круглу кулю завбільшки з кулак.

— Що це? — спитав Берсеньєв.

— Не знаю… Куля якась…

Майгін підніс свою знахідку до ліхтаря.

— Річ ніби скляна. Треба розглянути краще. Ходімо нагору.

— Ні. Відкладіть, Андрію, вбік, потім роздивимось. Зараз треба копати, копати, копати.

Майгін беззаперечно відклав знахідку і знову взявся за лопату.

— Це добре, що ми вже дещо знайшли, — розсудливо промовив він. — Очевидно, ми за кілька кроків од входу.

Не минуло і десяти хвилин, як його здивований вигук знову примусив усіх перервати роботу.

— Клавдію Володимировичу! Візьміть ліхтар, ідіть сюди!

Берсеньєв підійшов, тримаючи ліхтар у піднятій руці.

— Кістка?..

— Людська… — додав Берсеньєв і нахилився над жовтою кісткою, що стирчала з уламків туфу. — Гомілкова кістка! Цікаво… Але там, де була гомілкова кістка, повинна бути і голінка і весь кістяк.

Геологи заходилися обережно відвалювати туф кругом кістки і скоро знайшли весь кістяк. Це був кістяк дуже високої на зріст людини. Геологи знайшли його в горизонтальному положенні. Напевно, ця людина загинула під час якоїсь катастрофи. Вона лежала ниць, розкинувши руки і повернувши голову набік.

Геологи винесли останки на поверхню землі і тут, недалеко від входу в шахту, склали на траву. Рядом із кістяком Майгін поклав знайдену кулю.

— Ну от ми і зустрілися з першим жителем “красивого стійбища”, — сказав Майгін. — Думаю, що смерть настигла його несподівано.

— За роботу, друзі! — нетерпляче вигукнув Берсеньєв. — Ще кілька кроків, і ми ввійдемо в підземне місто…

Знову врізалися кирки і лопати в темну стіну підземного ходу, знову Петя і Нене взялися за мішки…

День наближався до кінця. Нене і студент уже втомилися, вони все частіше сідали на камінь коло входу в шахту, щоб перепочити й подихати свіжим повітрям. Голий до пояса, спітнілий і замазаний Майгін уже важко дихав, врубуючись киркою в кам’яну “пробку”, що зустрілась йому на шляху. Берсеньєв похмуро сопів, мовчки відгрібаючи уламки. Нарешті він зупинився:

— Заждіть, Андрію.

Майгін опустив кирку і оглянувся.

— Ми пройшли вже не три, а п’ять сажнів.

— Ну і що ж?

— Вийдіть і відпочиньте, а я перевірю свої підрахунки. Я, здається, помилився.

— Дурниця! На три сажні більше, яка різниця? Дійте, Клавдію Володимировичу, я певен, що лишилось небагато.

— Хлопці стомилися. Вечір надворі. Відкладемо до завтра.

Майгін схопив кирку.

— Ні за що! Хай хлопці відпочивають, лягайте спати і ви, коли хочете, а я копатиму. Всю ніч копатиму, поки не звалюсь або не доберусь до цих анафемських дверей.

— Але ж я міг помилитися, — спробував заперечити Берсеньєв. Незважаючи на втому, йому і самому не хотілося кидати роботу.

— Не повірю. Я знаю вас п’ять років, вчився у вас, Клавдію Володимировичу. Коли б розрахунок робив я, помилка була б можлива, але ви?..

Берсеньєв вийшов із шахти. Він наказав Нене і Петі кінчати роботу і йти спати. Але й тут він зустрів опір.

— Як? — обурився Петя. — Ви хочете увійти в підземне місто без нас? Ну ні, Клавдію Володимировичу, з цим не тільки я, а й Нене не погодиться.

Хлопчисько, мабуть, зрозумів, про що мова. Він енергійно захитав головою, ткнув пальцем у землю і твердо промовив:

— Там… іду…

У цю хвилину з шахти долинув далекий глухий вигук Майгіна.

— Клавдію Володимировичу!

Берсеньєв, Петя і Нене кинулись у шахту і вже з перших кроків зрозуміли все: через довгий, вузький підземний хід тягнулись курні яскраві промені. Падаючи, спотикаючись об каміння і стукаючись головою об низьку стелю шахти, Берсеньєв добрався, нарешті, до Майгіна. Той стояв біля вікна, прорубаного ним у найбільш прозорій сфері, і, жадібно припавши до цієї поки що маленької щілини, розглядав підземне чудо. Коли Берсеньєв підійшов, Майгін, весь сяючи, повернувся до нього і обняв його.

— Ну, що я вам казав? Мій Клавдій Володимирович не з тих, хто помиляється.

Підійшли і Петро з Нене. Вони зразу ж по черзі стали вдивлятися в щілину, наповнюючи шахту захопленими вигуками.

Коли перше захоплення спало, друзі знову взялися за роботу і скоро перетворили щілину у велику світлу вітрину, за якою маленьке печерне місто стояло так близько, що до найближчого будиночка його, здавалось, можна було добігти за чверть хвилини.

Тут виявилося, що підземний хід не привів до прямокутника, який наші підземні мандрівники вважали здалеку за двері, коли розглядали прозору сферу зверху. Але через півгодини, відвойовуючи в застиглої лави все нові фути прозорої сфери і розширюючи свою “вітрину”, невтомні землекопи добрались, нарешті, до темної грані, що піднімалася сажнів на півтора. Незабаром були відриті всі “двері”, і “перед ними великий простір, достатній для того, щоб стулки “дверей” відчинилися, якщо вони взагалі могли відчинятися.

Берсеньєв ретельно оглянув “двері”. Це були дві високі і досить широкі плити з тієї ж прозорої речовини, що і вся сфера. Завісів вони не мали, але біля зовнішнього краю кожної стулки виднілась якась тоненька синя трубка. Можливо, це були осі, на яких стулки поверталися. Стик стулок з’єднувала металева смуга. Ні замка, ні щілини для ключа геологи в “дверях” не знайшли.

Майгін розмахнувся і вдарив киркою по металевій пластинці. Ефект був такий самий, як і при пробі сил на речовині прозорої сфери: пучок сліпучих маленьких блискавок — і жодної подряпинки.

— Ні, доведеться вам, Андрію, сьогодні все-таки переночувати в своїй палатці, — сказав Берсеньєв. — Ми досягли своєї мети, друзі, і на сьогодні з нас досить. Усі ми дуже стомилися. Ходімо пити чай і спати. А вранці побачимо. Завтра, може, придумаємо, як відчинити двері без ключа.

* * *

Другого дня Петя і Нене ще до сніданку шмигнули в нову шахту, а Берсеньєв і Майгін взялись оглядати знайдений кістяк. Кістки були темні, майже коричневі — мабуть, вони пролежали в товщі лави багато століть.

Так, це були останки людини. Але навіть Майгін, який не вивчав анатомії, відразу виявив у них значне відхилення од будови нормального людського кістяка. Передусім він був величезний — на півтора нормальних людських зрости. Руки були надзвичайно довгі, так само як і ноги, з тоненькими фалангами пальців, по шість на кожній кінцівці. Плечові кістки вузенькі, ключиці крихкі, грудна клітка плоска, з десятьма ребрами з кожного боку. Та особливо примітним був череп: велика черепна коробка з надмірно високим лобом свідчила про те, що мозок, який містився колись у ній, був дуже великий.

З хвилину обидва геологи мовчали.

— Велетень! — промовив Майгін. — І голова, як пивний казан.

— А кісточки крихкі, — помітив Берсеньєв. — Але чому в нього двадцять ребер і дві дюжини пальців? Дивно…

— Можливо, просто виродок?

— Бог його знає… Ні, навряд. Мабуть, якась інша раса…

— Загадки, загадки… Друзі помовчали.

— Ну, що ж далі? — запитав Майгін, — Я просто збагнути не можу, як нам відчинити чортові двері в тому казковому Кітежі-граді!

— Не знаю, Андрію. Мені ніколи не доводилось без ключа відчиняти чужі двері… та ще які двері.

— Але ж він входив у ці двері? — Майгін кивнув на кістяк. — А в тому, що він звідти, я тричі впевнений. До речі, ви звернули увагу, Клавдію Володимировичу, що куля, яку ми знайшли біля кістяка, зроблена з такого ж скла, як і прозора сфера? Тільки вона матова.

— Так.

— Б’юсь об заклад, що в цій кулі, власне, і криється секрет управління дверима.

— Все може бути…

Майгін підняв кулю, що лежала біля кістяка, і оглянув її.

То була, як уже зазначалося, невеличка кулька, завбільшки з кулак. Ніяких отворів у ній не було, якщо не брати до уваги заглиблення, щільно закритого круглою металевою пластинкою, схожою на гривеник. Крім того, куля мала кругле плоске денце. От і все. Ніяких кнопок, нічого такого, що відкривало б п або відкривалося в ній.

— Таємниці! Безперервні таємниці! — вигукнув Майгін. — Усе це мене страшенно інтригує. Та, слово честі, Клавдію Володимировичу, ми ж навіть перед цією кулею тільки руками розводимо. А що буде далі? Що буде, коли нам пощастить проникнути в те зачароване місто? Напевно, там нас ждуть такі загадки, що голова обертом піде.

Берсеньєв хотів щось відповісти, але раптом почувся далекий крик. Він долинув з глибини нової шахти. Обидва геологи побігли туди і за кілька кроків од входу зіткнулися з Петею.

— Двері!.. — задихаючись, крикнув студент. — Клавдію Володимировичу! Двері!

— Спокійно, Петю! Що трапилось? — запитав Берсеньєв.

— Двері одчинилися. Ходімте скоріше!

Майгін відштовхнув Петю і мовчки поповз уперед. Берсеньєв і Петя просувалися за ним.

— Як же вони відчинилися? — спитав мимохідь Берсеньєв.

— Їх… відчинив… Нене… — уриваним голосом вигукнув Петя.

— Що?

— Потім… Потім! Скоріше!

Вони прибігли до прозорої сфери, і те, ідо Майгін і Берсеньєв побачили, здивувало їх, мабуть, не менше, ніж промінь підземного світла, що так несподівано бризнув місяць тому в першій шахті; обидві половинки дверей були широко розчинені, і нікого біля них не було…

— А де ж Нене? — спитав Майгін.

— Там… — показав Петя. — Я бачив здалека, як він відчинив двері і пішов у місто,

— Де ж він подівся?.. — Майгін повернувся до Берсеньєва. — Куди ви, Клавдію Володимировичу?

Берсеньєв, тримаючись за прозорий “одвірок”, обережно став ногою на тверду блискучу поверхню, схожу на гладенький відшліфований темний мармур.

Але тут автор скористається хвилиною нерішучості, яка примусила наших геологів зупинитися на порозі підземного міста, і розповість, як сталося, що двері в прозорій сфері, заворожені двері, до яких не було ключа, раптом відчинилися…

Коли студент і Нене прийшли вранці до дверей у прозорій сфері, Петя, полюбувавшись трохи недосяжним містом, вирішив забрати з шахти непотрібний тепер інструмент — лопати і ломи. Він виніс їх, а повернувшись хвилин через п’ять, ще здалеку помітив, що Нене зайнятий якимись дивними маніпуляціями. Маленький ламут зібрав купу трісок біля дверей, запалив вогнище і став повільно ходити навколо, кривляючись і вигинаючись при цьому всім тілом.

Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.

Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він “камлав”, тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.

Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в “красиве стійбище”.

“Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить “камлати”.

Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.

Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на “дверях”. Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.

Петя кинувся до виходу, щоб покликати Майгіна і Берсеньєва… Що було потім, читачеві відомо.

Отже те, чого вони добивалися, чого з нетерпінням чекали і в чому вже зневірились, здійснилося: стулки прозорих дверей розчинились перед ними… Але геологи не наважувались переступити поріг. Дивний вираз: “поріг міста”… Та чи й місто це?

— Ну, що ж, увійдемо й ми під склепіння таємничого світу, — з удаваною безтурботністю сказав Берсеньєв і ступив у відчинені двері. За ним квапливо рушив Майгін і відразу ж нахилився, вдивляючись у бездоганно чистий, сяючий ґрунт. На твердій блискучій поверхні видно було сліди пилу від маленьких чунок.

— Сліди, Нене, — сказав він. — Хлопчисько справді десь у місті.

Петя, повагавшись секунду, догнав старших товаришів. Студент не міг зрозуміти, що з ним діється. Але він якось зразу притих, йому стало не по собі, коли він, нарешті, ступив на територію “форпосту північної цивілізації”…

ЖИВІ ПОРТРЕТИ

Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.

Майгін підняв голову. Одне з трьох “сонць”, що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:

— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?

— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.

— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?

Берсеньєв знизав плечима:

— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш “сліпуче”… Якась всепроникна прозорість…

Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого “котеджу” з сріблястим круглим дахом.

— Нене в тому домі. Петя підняв чорний вуглик.

— Андрію Гавриловичу, дивіться! Тут на підлозі жодної пилинки, а ось вуглик!

— Опудало! Він і тут камлав! — з захопленням вигукнув Майгін.

Петя поклав вуглик у кишеню, і вони рушили далі. Їх ніхто і ніщо не затримувало, але всі троє йшли повільно, невпевнено пересуваючи ноги по блискучій підлозі. Так, напевно, робили свої перші кроки по “Наутілусу” герої Жюля Верна…

Несподівано геологи зупинились і прислухалися. В тишу просочувались якісь глухі звуки, схожі на одноманітний рокіт прибою. Петя затамував подих: ніжні зітхання незнайомої мелодії почулися йому.

— Музика? — голосно сказав Майгін і зразу ж зробив висновок: — Тут хтось є…

Берсеньєв промовчав.

Безлюддя підземного світу, однак, не здавалося загрозливим. Важко було повірити, що в цьому світі прозорого сяяння, музичної тиші і гармонійного міражу голубих “котеджів” таїлась загроза випадковому гостю…

Петя раптом зупинився і доторкнувся до ліктя Майгіна.

— Андрію Гавриловичу, а вікон у цьому будинку нема… — нерішуче сказав він.

— Зате є двері, і з ними у нас буде стільки ж мороки, як з першими дверима, — Майгін незадоволено втупився в зачинені двері будинку.

Берсеньєв показав на брудні сліди чунок:

— Сліди ведуть до дверей, Нене ввійшов у дім через них!

Майгін обернувся до Берсеньєва.

— Якщо ці двері заперті, Клавдію Володимировичу, камлати доведеться вам, — серйозно сказав він.

— Чому мені?

— Ви з своєю чорною бородою скоріше злякаєте злого духа.

Петя розсміявся, але враз поперхнувся і замовк: двері плавно входили вниз, кудись у поріг.

— Оце приємно, — сказав Майгін. — Зразу видно, що ми потрапили до культурних і гостинних людей.

Та як не намагався жартувати Майгін, йому було не по собі. Все це дуже скидалося на фантастичні казки про зачаровані замки. Він подивився на своїх супутників. Петя був блідий, а в Берсеньєва зібралися на переніссі такі зморшки, наче він розв’язував складну математичну задачу.

Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного “котеджу”. В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.

Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному “троні”, наприклад, могли вільно вміститись два Петі.

Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.

Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.

Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.

“Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться”, — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із “саркофагів” теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.

— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.

Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.

— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: “Хто це, чоловік чи жінка?..” Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.

Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.

— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.

— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.

— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?

Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов “саркофаг” кругом і нарешті сказав:

— Тонка механіка…

У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого “саркофага”, але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно “вродливе”, означало нічого не сказати…

Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: “Сніг і небо”… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: “Не зникай!.. Дивись на мене!..”

Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:

“Не зникай!.. Ще!..”

І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…

Юнак не пам’ятав, чи довго він дивився в синю безодню очей. Нарешті він не витримав і відступив. У ту ж мить зображення на екрані померкло.

Майгін і Берсеньєв з напруженою увагою спостерігали два обличчя: обличчя на екрані і зовсім розгублене обличчя юнака.

— Ну що? — спитав Майгін. — Налюбувався?..

— Ні, не встиг, — зітхнувши, промовив Петя і додав своїм друзям: — А ви знаєте, коли вона стала зникати, я в думці наказав їй залишитись, і вона знов появилася…

— Ого! Це вже щось із галузі окультних наук! — вигукнув Майгін.

— Ти наказав зображенню? — глузливо запитав Берсеньєв.

Петя нічого не відповів.

— “Дива там: лісовик там бродить, в гіллі русалка спить бліда…” — процитував Майгін пушкінські рядки.

Берсеньєв підійшов до масивної литої шафи без дверей, і шафа замиготіла безліччю різноколірних очок.

— Підморгують! — пробурмотів Майгін. — Вони, мабуть, знають те, чого не знаємо ми…

Але Берсеньєв уже “повернувся на землю” і знову зайнявся слідами Нене. Хлопчик обійшов навколо великого круглого столу. Далі сліди вели до стіни. Тут на підлозі валялась бляшанка з вугликами, але самі сліди зникли, ніби Нене випарувався або пройшов крізь стіну, залишивши після себе тільки свою магічну бляшанку.

Геологи оглянули весь дім: усі його п’ять кімнат, великих і малих, затишних, високих і світлих, обставлених масивними і водночас красивими меблями. В одній кімнаті вони знайшли постіль, заслану легкими білими тканинами. Тут були і якісь дивні речі, призначення їх залишалось незрозумілим. На стіні висів красивий різьблений, наче з слонової кістки зроблений ящик. Майгін відчував себе так, як у чужому домі, і не рискнув відкривати його, та тільки він простягнув руку, щоб доторкнутися до ящика, як дверцята самі розчинились, і він побачив безліч комірок з малесенькими мотками прозорої плівки. Мабуть, це була фонотека, але Майгін, людина початку XX століття, цього не знав.

Тут же, “в спальні”, Берсеньєв побачив легеньку кульку з матового скла, таку саму, як вони знайшли вчора біля кістяка.

Ніяких ознак живих істот помітити не пощастило. Сліди Нене, першої людини, що проникла в цей загадковий дім, зникли якимось незрозумілим способом перед глухою стіною.

Геологи тричі обійшли весь дім, але Нене ніде не було.

— А може, він уже перекочував у другий дім, туди, де грає музика? — спитав Майгін, коли Берсеньєв з лупою в руках востаннє оглянув сліди в кімнаті.

— Ні! — рішуче сказав Берсеньєв. — Він міг піти тільки спиною, до дверей, ступаючи на свої сліди п’ятами вперед. Та навряд чи він так робив би.

— Він міг витерти ноги на цьому місці і далі піти, не залишаючи слідів, — невпевнено припустив Петя.

— Нене ніколи не спаде на думку витирати ноги. Він зроду цього не робив. Та й навіщо йому від нас ховатися? — заперечив Берсеньєв.

— Не подобається мені це загадкове зникнення, — похмуро сказав Майгін. — У мене таке враження, що тут хтось причаївся і грається з нами…

А тим часом легка, як подих теплого вітерця, дивна і сумна музика все ще лунала в повітрі підземного міста. Захоплені розшуками хлопчика, геологи виключили її з своєї свідомості, але вона вкрадливо нагадувала їм про себе, як тільки вони залишали голубий “котедж” з живими зображеннями…

Петя зупинився з напівзаплющеними очима.

— Музика….

— Там… — показав Майгін на малюсіньку жовту “пагоду” на краю підземного містечка.

— Ні… це там, — упевнено тицьнув пальцем Берсеньєв у бік білої кубічної споруди.

— Ні… вона звучить усюди, — сказав Петя,

Але Майгін уже рішуче пішов уперед, і його супутники поспішили за ним. Молодий геолог, мабуть, не помилився. Коли підходили до “пагоди”, музика лунала дужче. Геологи двічі обійшли дивну споруду з зігнутим дахом, але ні дверей, ні вікон не знайшли.

— “Там хатка на куриних ніжках без вікон, без дверей стоїть”, — сказав Майгін. — Ці музиканти явно уникають публіки.

— Андрію Гавриловичу, а може, вікно є на даху? — припустив Петя.

— Треба подивитись. Ану, Петрусю…

Майгін переплів пальці рук і підставив Петі “стремено” із своїх долонь. Студент швидко скочив, Майгін підняв його, і Петя вчепився за край даху. Через хвилину він уже дряпався наверху, щохвилини сповзаючи.

— Ніякого вікна! Нічого! — крикнув зверху. — А музика тут ще голосніша!.. Дах якийсь тонкий і вібрує.

— Злізай, — наказав Майгін.

— Можливо, вся ця споруда замінює тут музичний ящик? — зауважив Берсеньєв.

Усі троє відвідували в Петербурзі концерти, але великими знавцями музики себе не вважали. Однак тут музика прикувала їхню увагу. Вони не могли сказати, на яких інструментах виконувалась вона і чи чули вони її коли-небудь раніше, ясно було одне: звуки, що долинали з маленької “пагоди”, прекрасні, урочисті і сумні. Мелодія її не повторювалась, вона ніби змінювалась на льоту. Іноді цей політ звуків був схожий на одну з симфоній Чайковського, потім — Бетховена, протягом одної-двох хвилин він скидався на північну гірську музику Гріга і зникав у неповторних своєрідних поєднаннях нових звуків.

— Це схоже на “Місячну сонату”, — задумливо збираючи і розпускаючи свою бороду, сказав Берсеньєв.

— Ні, скоріше це хор… — вирішив Майгін.

— Це і те, і друге, і багато іншого, — майже прошепотів Петя.

Він стояв, заплющивши очі, і бачив цю неймовірну музику. Вона була схожа на оранжеве полум’я…

* * *

До самого вечора блукали в цей день геологи по підземному місту в супроводі звуків дивної то розквітаючої, то умираючої музики. Їм пощастило проникнути в більшість будиночків. Деякі з них, безумовно, були житлом. Але були й такі будівлі, які, певно, мали інше призначення. У них геологи знайшли складні і незрозумілі апарати, очевидно, для фізичних і хімічних досліджень — якісь баки, переплетіння трубок і дротів, вимірювальні прилади, панелі, утикані важелями і кнопками. Обережний Берсеньєв суворо заборонив товаришам торкатись чого-небудь.

Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.

— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.

Тільки надвечір, стомившись і зголоднівши, підземні мандрівники вибралися на поверхню.

Мовчки розпалили багаття, мовчки приготували скромну вечерю, забрались у велику палатку і мовчки почали їсти. Загадкове зникнення Нене приглушало гостроту вражень від першого відвідування казкового міста. Та й саме це відвідання трохи розчарувало їх. До факту існування міста вони вже встигли звикнути, але від першого його відвідання чекали якщо не повної розгадки цього феномена, то в усякому разі чогось зовсім незвичайного. І ось вони після стількох зусиль проникли нарешті всередину прозорої сфери, а загадка так і лишилася загадкою. Вони побачили багато незрозумілого, але не надприродного. Мабуть, усе там мало своє пояснення. Не мало пояснення лише саме це місто: звідки воно взялося тут, у глибині землі, на березі Тихого океану? Хто, як і коли побудував його? Чи воно стояло колись на поверхні землі і тільки потім було залите лавою і занесене землею, чи з самого початку його побудували в землі? Чи населене це місто? Якщо населене, то ким? І чому його населення ховається? Якщо в ньому немає нікого, то що сталося з жителями?.. Чи не загинули вони де-небудь за містом, як загинула людина, кістяк якої Майгін і Берсеньєв знайшли, коли рили хід до дверей?..

На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.

КАРТИНИ МИНУЛОГО

Через кілька днів Петя побував у ламутському стійбищі. Батько хлопчика привітно зустрів його і почав розпитувати, як живе в гостях у росіян Нене.

— Дуже добре живе, — сказав Петя, трохи зашарівшись. — Хоче ще погостювати в нас, а вам передав пачку тютюну. Він заробив її, коли допомагав рити шахту.

Ламут з радістю взяв тютюн і обіцяв навідати сина.

Петя повернувся в табір і сказав геологам, що в стійбищі хлопчика немає. Настрій у всіх зіпсувався, ніхто не знав, що сталося з Нене, але кожен почував себе в якійсь мірі відповідальним за долю хлопчика.

За ці кілька днів геологи вже детально ознайомилися з підземним містом, зрозуміли призначення і будову деяких речей та споруд у ньому. Так, Майгін відкрив, що малюсінькі мотки плівки, які лежали в ящику з “слонової кості”, видають музикальні звуки. Та багато лишалось неясним для наших вчених, і найтемнішим було питання про походження підземного міста, а найбільш загадковим — зникнення Нене.

Не давали спокою всім трьом (особливо студентові) і живі зображення, побачені в глибокому “котеджі”, де зник безслідно малий ламут. Було ясно, що “саркофаги” — це якісь механізми, здатні відтворювати задані зображення, бо кожного разу, коли Петя підходив до “саркофага” з жінкою, на екрані з’являлося саме її лице. Очі уважно дивились і на Петю, і на Майгіна, і на Берсеньєва, зіниці стежили за їхніми рухами, і очі розкривалися дуже широко, коли хто-небудь з них робив різкий рух або щось говорив. При цьому губи жінки ворушились, хоч у куточках їх ховалася “посмішка Монни Лізи”…

Петя, нарешті, примирився з тим, що це тільки портрет, який виникав кожного разу, коли перед екраном з’являвся глядач. Цей портрет міг зникати, і його можна було примусити затриматись на екрані зусиллям думки (цікаво, що зображення чоловіка в думці повернути було неможливо).

Петя думав:

“Якщо я примушую її залишитись і дивитися на мене, то чому я не можу таким же способом примусити її говорити?..”

І він знову і знову викликав образ невідомої жінки, зосереджено і напружено примушував її говорити. Одного разу йому навіть здалося, що губи її ворухнулись. Але звуку він не почув, а замість обличчя на екрані замиготіли такі ж ієрогліфи, які завжди з’являлися на іншому екрані, чергуючись з обличчям чоловіка…

“А може, за допомогою цих ієрогліфів вона розмовляє зі мною?” — подумав схвильований юнак, йому хотілось бачити прекрасну незнайомку, та кожного разу, коли він вискакував із-за “саркофага”, на нього сипалась лавина ієрогліфів: красуня, мабуть, була балакучою… Не дочекавшись появи на екрані зображення, Петя виходив із спустошеним серцем.

Одного разу Майгін і Петя сиділи біля палатки і розмовляли про дальшу роботу експедиції.

— Ні, Петю, — казав Майгін, попихкуючи папіроскою, — їхати зараз кому-небудь із нас на материк немає рації. Ми вже обговорили це питання з Клавдіем Володимировичем. Поки що попрацюємо тут самі. Ось тижнів через два приїде Ніночка Росс, приїде Венберг, вони нам допоможуть. Спробуємо зробити все, що можна, своїми силами. А вже в наступному році візьмемо з собою і археологів… Ось ти кажеш; “їхати!” Але куди?.. Я знаю, що в Чіті є краєзнавчий музей. Там працює вчений-далекосхідник Кузнецов. Є корисні люди і в Хабаровську й у Владивостоці. Але до всіх цих центрів добратися мені чи Берсеньєву нелегко. Все одно в цьому році не обернемося. Думаю, що найкраще повідомити їх, коли наші партії повертатимуться до Петербурга, а поки що самі будемо вести спостереження і записи…

— Андрію Гавриловичу! Але ж ми тільки геологи, ми нічого не взнаємо! — з тривогою мовив Петя.

— Ну що ж, виходить у наступному році який-небудь надучений археолог приїде сюди з Пітера і розкриє таємниці тієї підземної Тихоокеаніади, — з усмішкою відповів Майгін і струсив попіл з папіроски. — Цілком можливо, що ми до того часу самі нічого не дізнаємось. Я вже Берсеньєву говорив, що геологія тут абсолютно ні при чому. Ось, — сердито сказав Майгін, показуючи на скляну кулю, знайдену біля кістяка, — здається, що може бути простіше: відкрий цю кульку, заглянь у неї і відгадай, що вона собою являє. Так чорта лисого! Я її вже тиждень кручу, і ні з місця! Навіть не взнав чи відкривається вона взагалі. Сьогодні до того дійшов, що цей впаяний у неї “гривеник” хотів цвяхом вибити, — Майгін ткнув папіросою в закритий круглою металевою пластинкою отвір і раптом замовк на півслові, пильно дивлячись на непроникну кулю…

— Що це? — запитав Петя.

Куля гула. Вона гула і дзижчала зовсім так, як дзижчить муха, що заплуталась у павутинні.

— Гуде!.. — здивовано сказав Майгін.

— Це у неї всередині гуде… — злякано промовив Петя і відступив од кулі.

Майгін простяг було руку, але доторкнутись до кулі не зважився. Сердите гудіння все дужчало. Петя підвівся і відійшов.

— Ходімо звідси, Андрію Гавриловичу! Не минути біди!..

— Спокійно, Петю!

Майгін насторожено дивився на кулю і враз побачив, що від її матової поверхні піднімаються тремтливі хвилі сірого густого туману.

— Дивіться! Що це? — крикнув Петя.

Майгін підвів голову. Петю було ледве видно в сріблястім мареві.

— Я погано бачу вас, Андрію Гавриловичу! — ослаблим голосом сказав Петя. — Навколо вас крутиться якась пелена…

— І мені здається, що те саме навколо тебе, — відповів Майгін.

— Ходімо, Андрію Гавриловичу! Залиште цю кулю!.. Але Майгін схопив Петю за руку і посадив його поруч з собою.

— Сиди і мовчи…

Тим часом гудіння перетворилось на рев. Дивна метаморфоза відбувалася навколо Майгіна і Петі; світний туман, що виходив із кулі, затягнув усе перед їхніми очима. Потім пелена стала танути, але Майгін не пізнавав табору: палатки кудись зникли, вся місцевість змінилася. Не було вже чагарника, ліс присунувся зовсім близько, кругом лежали величезні валуни, А далі, над кратером мирного, давно погаслого Коронного вулкана, піднімалась висока чорна хмара — “пінія”, провісник близького виверження.

— Де ми? — спитав Петя, присуваючись до Майгіна.

— Тихо!

Петя оглянувся назад і вигукнув: — Місто! Наше місто…

Майгін повернувся усім корпусом. Місто було поруч, на поверхні. Велетенський прозорий купол, як німб, стояв над ним, і голубі будиночки здавались клаптиками чистого блакитного неба серед хмар. Але що було найдивнішим, від чого перехопило подих у Майгіна і студента: вони побачили людей цього міста. Люди стояли перед прозорою сферою і дивились на димучий вулкан. Їх було чоловік тридцять… То були дивні люди, одягнені в одноманітний твердий, стального кольору одяг. Їхні рухи здавалися незграбними. Голови у них величезні круглі, без очей, рота і носа…

Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…

Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом “водолазного костюма”, у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і “снігову красуню”.

Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…

Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах “саркофагів”. Але чи вони — привиди?

Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.

Зненацька Петя побачив “снігову красуню”. Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик,” теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.

“Снігова красуня” поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…

Місцевість навкруги стала двоїтися. Крізь сірий камінь проступили білі плями табірних палаток, мутною ставала “пінія” над вулканом; на фоні валунів з’явився знайомий чагарник… Місто під прозорою сферою, як далекий міраж, тануло в повітрі… Через хвилину воно зникло, і все навколо стало таким, як і було.

Приголомшені Майгін і Петя хвилину сиділи нерухомо. Майгін міцно стискав руку студента. Нарешті він опам’ятався і повільно обвів широко розплющеними очима знайому місцевість. Петя схопився.

— Що це було, Андрію Гавриловичу? Міраж? Я нічого не розумію…

— А я розумію, — сказав Майгін і простягнув руку до затихлого кулеподібного апарата. — Ми з тобою бачили якусь сторінку далекого минулого, і показала нам її оця куля. Я не міг її відкрити, але зате вона допомогла мені відкрити дещо.

Майгін взяв у руки і став знов, цього разу вже з великою пошаною, розглядати чудесний апарат.

— Я не розумію, як усе сталося, але думаю, що це щось подібне до кінематографа, тільки без полотна і дуже натурально.

— Значить, ви гадаєте, що ми з вами бачили зображення нашого підземного міста, коли воно ще було на поверхні? — тихо спитав Петя.

— Я в цьому певен.

— Чудово! А… як це сталося? Я все-таки не можу зрозуміти, Андрію Гавриловичу.

— Не знаю, Петю. Треба подумати, згадати, як усе було, і, можливо, ми знайдемо ключ до цієї чудесної кульки.

— Я побіжу вниз, Андрію Гавриловичу. Треба негайно розказати Клавдію Володимировичу.

— Біжи і приведи його сюди.

Петя помчав до шахти (Берсеньєв у той час був у підземному місті).

Залишившись один, Майгін обійшов кругом того місця, де вони сиділи з Петею, старанно вивчаючи кожен камінець, кожну травинку. Він хотів знати, що примусило апарат діяти. Але все було на місці, і нічого зайвого Майгін не знайшов поблизу.

— Значить, причина криється десь тут, — вирішив він, сідаючи на те саме місце поруч з круглим апаратом.

“Так… Тепер пригадаємо, Андрію Гавриловичу, що ти з ним робив у той момент, коли він почав гудіти”.

Майгін витяг папіросу і закурив.

“Наскільки я пригадую, нічого такого особливого я не робив. Я говорив, курив… Стоп! Якщо пам’ять не зраджує, я ткнув ось у цей металевий “гривеник” папіросою… Невже від цього?.. Пригадаю точно! Я сказав: “Сьогодні я до того дійшов, що хотів цей “гривеник” цвяхом вибити…” Або щось схоже на це. Правильно! Ї ткнув сюди папіросою… Так, так! Ткнув тліючою папіросою… І після цього все почалося…”

Майгіну страх як хотілося тут же перевірити свою догадку. Він уже підніс папіросу до круглої металевої пластинки, але передумав.

“Підожду Клавдія!” — вирішив він і, глибоко затягнувшись, випустив клуби диму.

Берсеньєв, добре задихавшись, прийшов у супроводі Петі хвилин через три.

— Що трапилось, Андрію? — спитав він.

— Мені здається, ми скоро розгадаємо цю підземну загадку, — відповів Майгін.

І він розповів усе.

Берсеньєв вислухав його з величезною увагою. Зовні він був абсолютно спокійний, лише глибокі складки на переніссі та рух руки, що забирала в жменю і знову розпускала бороду, свідчили про його хвилювання.

— А знаєте, Клавдію Володимировичу, я, здається, знайшов ключ до цієї кульки, — сказав Майгін.

— Якої?

— Тліючий вогник…

— І тут тліючий вогник? — здивовано вигукнув Берсеньєв.

— Чому ж і “тут”? А де ще?

— Поки цей апарат показував вам тут об’ємний кінематограф без полотна, я там, унизу, проробив те саме, що в свій час зробив Нене. Підносив тліючий вогник до дверей у прозорій сфері, і вони то відчинялися, то зачинялись.

— Значить, ви камлали? — сміючись, спитав Майгін.

— Камлав. І не з меншим успіхом, ніж Нене. Цілком ясно: на деякі механізми в цьому місті діє вогонь. Коли Петя розказав, як Нене відчинив двері, я зразу ж вирішив, що на якусь чутливу частину замка, мабуть, подіяло тепло тліючої жаринки. Але про цю свою догадку промовчав, збираючись перевірити її. Я перевірив, і це виявилось фактом.

— Але чому ж двері відчинив тліючий вогник, а не вогонь багаття? — спитав Майгін.

— Таке ж питання виникло і в мене. Відповідь може бути тільки одна: на чутливі пластинки деяких механізмів у цьому місті діє променева енергія, що йде від джерела з температурою не вище і не нижче п’ятисот-шестисот градусів, та й то на певній відстані. Інакше кажучи, це можна було б назвати дією теплових променів спектра — червоних та інфрачервоних.

— Так, це правдоподібно, — погодився Майгін. — Я довго розмахував перед цим кишеньковим “ілюзіоном” тліючою папіроскою, і нічого не сталося. Та досить було мені піднести папіросу до пластинки кулі, почався справжній кінець світу. А зрештою, не знаю. Я ще не перевіряв, чекав вас, Клавдію Володимировичу.

— Ну що ж, давайте перевіримо.

— Сідайте, Клавдію Володимировичу, отут, коло мене, а ти, Петю, з того боку, — Майгін струснув попіл і підніс тліючу папіроску спочатку до мутного скла апарата, а потім до пластинки, схожої на гривеник.

Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. “Пінія” над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них “сніжну красуню”. Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.

— Дивись, дивись! — крізь стиснуті зуби прошепотів Майгін.

Кроків за десять від них корчився на землі напівголий рудоволосий хлопчик. Ось він схопився за горло, перевернувся на живіт і застиг. Але з хмар пари і диму висунулась величезна постать, закована в сірий — тепер почорнілий — панцир. Гнучкі крючкуваті руки тягнулись до вмираючого хлопчика.

Геологи забули, що бачать лише відтворення якоїсь драми, яка відбулася дуже давно. Гігант у сірих обладунках, що йшов вбрід через вогненну ріку, приголомшив їхню уяву, заморозив свідомість…

Гігант зупинився над хлопчиком. Хвилина — і обладунки швидко розкрилися. Геологи впізнали золотокудрого чоловіка, якого вперше побачили на екрані “саркофага”. Він підняв хлопчика, вставив його ноги в незграбні голінки обладунків і захлопнув цей дивовижний костюм, наче футляр, у який вклав дорогоцінну скрипку… Потім нахилився, повозився півхвилини біля ніг чудесного футляра, і той попрямував просто у вогненну імлу, що відрізала його від казкового міста…

Майгін навіть зубами заскрипів:

— Врятував!

— А сам… — тихо сказав Берсеньєв.

Чоловік з бронзовим волоссям оглянувся: лава стрімко котилася на нього. Він ступив кілька кроків, волосся на його голові спалахнуло, і він упав…

Геологи навіть не помітили, як зникло страшне видіння, і, коли оглянулись навкруги, побачили звичайну мирну картину свого табору. Все було на місці, і над усім стояла спокійна тиша.

— Ну, це зовсім не те, Андрію Гавриловичу! — вигукнув Петя. — Ми бачили інше…

— Так, це зовсім не те. Я думаю, що це друга частина тієї картини, яку ми бачили з тобою, Петю. І треба сказати, це досить сильна її частина.

— Ваш досвід, Андрію, підтвердився, — сказав Берсеньєв, беручи в руки апарат і з величезною увагою розглядаючи його. — Ви маєте рацію, це якийсь ілюзійний апарат, що колись, мабуть, зафіксував картину виверження вулкана і загибель жителів нашого підземного міста. Це було дуже давно… Тепер для нас усе ясно: місто, знайдене нами в землі, було на поверхні, лава залила його, а жителі загинули, задихнувшись в отруйному газі, напевне — у вуглекислоті, яку викинув вулкан.

Петя покрутив головою, немов хотів одігнати від себе страшну картину.

— Яка безглузда смерть! — пробурмотів він.

— Так… Дивно, що вибух застав їх так несподівано, — зауважив Майгін. — До речі, як ви думаєте, врятувався цей хлопчик?

— Напевно, — сказав Берсеньєв.

— Тоді де ж він?

Берсеньєв знизав плечима.

— З того часу минули віки… Він помер, звичайно…

— Один, у пустому місті, — сказав Петя. — Мабуть, сумно було йому вмирати. А може, по нього приїхали?

— Хто?

— Ну… — Петя непевно помахав рукою. — Його одноплемінники… З інших міст.

— Не схоже, — сказав Майгін. — Це все твої фантазії, Петрусю, відносно “північної цивілізації”.

— До речі, — замріяно проговорив Берсеньєв, — ви помітили, що серед цих людей була тільки одна жінка?

Петя скочив.

— А може, не всі загинули? Може, хто-небудь залишився під час виверження в місті?

— Тоді де ж вони? Місто, пусте, ти сам бачив…

— А лампи! Як же горять ці лампи під землею, коли їх ніхто не засвічує?

— Так, це дуже дивно, і лампи, і багато іншого, що ми тут побачили, — це все загадки, — замислено відповів Берсеньєв. — А тепер, друзі, ходімте в підземне місто. Мені здається, що ми сьогодні повинні знайти Нене. У цьому нам допоможуть такі ж кулі, знайдені нами в кімнаті з живим портретом “сніжної красуні”.

“МЕТАМОРФОЗА” В БУДИНОЧКУ

У будиночку, де кілька днів тому зник Нене, як і раніше, на всьому лежав відбиток несподіваної, на багато віків завмерлої тиші, і тільки приглушена музика шелестіла у джерельному повітрі підземного світу.

— Ось, — казав Майгін і поклав на стіл кулю, знайдену у “спальні”. — Вона така сама, як і та. Б’юсь об заклад, що й вона дещо нам покаже.

Берсеньєв і Петя відійшли вбік, а Майгін розкурив папіроску і підніс її до металевого “гривеника”. “Метаморфоза” сталася майже вмить, і дія її розгорнулася тут же, в кімнаті. Очевидно, апарат демонстрував якийсь епізод, зафіксований у цій самій кімнаті ще до катастрофи. Все тут лишилося на своєму місці, тільки за столом з’явились нові “трони” і їх займали люди-гіганти, які були вже у двох попередніх “метаморфозах”. Тепер їх можна було розглянути зблизька… І Петя, на превелику свою радість, пізнав серед них прекрасну незнайомку. Вона сиділа поруч із золотоволосим чоловіком. Вони про щось говорили, вірніше, тихо співали дуетом якусь арію, що замінювала їм розмову.

Потім жінка встала і пішла до стіни. Петя пильно дивився на неї. Красуня пливла навколо столу, посміхаючись кожному, повз кого проходила, і її друзі, помахуючи рукою, вимовляли одне нескладне слово: “Еа” (Петя вирішив, що це було її ім’я). Сяюче, майже прозоре, променисте її плаття струмувало від плечей до ніг, як мерехтливі хвилі світла.

І Майгін, і Берсеньєв, і Петя вже встигли звикнути до думки, що вони бачать “озвучені” об’ємні зображення, що їх випромінювали чарівні кулеподібні апарати, але в чому полягала дія апаратів, як відтворювалось об’ємне зображення в повітрі, вони, люди 1913 року, знайомі лише з плоским екранним німим кінематографом, звичайно, зрозуміти не могли. Та вони ні на секунду не припускали думки, що бачать щось надприродне. Геологи вже не сумнівались, що вони зіткнулися з якоюсь вищою технікою. Не розуміли тільки одного: де і коли, в які часи могла існувати така техніка, коли жили люди, зняті в цих об’ємних картинах, і як могла така висока цивілізація лишитись невідомою сучасній науці…

Проте, одійшовши вбік і не відриваючи очей від чудесного видіння, Майгін, Берсеньєв і Петя ніяк не могли позбутися враження, що бачать справді живих людей — такі реальні, такі відчутні були ці привиди минулого, що виникли за круглим столом у сріблястих хвилях випромінювання. Здавалось, до них можна було доторкнутися. Петя не витримав: він простяг руку вперед і, як лунатик, пішов до прекрасної жінки, що легко ковзала по кімнаті. Берсеньєв і Майгін, затамувавши подих, стежили за ним. Петя підійшов до неї… Рука його висіла в повітрі, він заплющив очі від хвилювання, ще мить — і він би торкнувся плеча чудової незнайомки, що підходила все ближче, але вона не помітила його і пройшла… крізь нього… Вірніше, Петя пройшов крізь неї, як проходить нерухомий прибережний камінь крізь набіглу хвилю.

Незнайомка підійшла до стіни і тихим, мелодійним голоском промугикала:

— Уру!.. Уру!.. Ай!..

Частина стіни ввійшла в підлогу, і в ніші геологи побачили якийсь механізм, своєю формою схожий на людину. Було зрозуміло, що це механізм, але він, наче справжня людина, ступнув крок уперед на величезних ногах, подібних до складених поршнів, і став перед Еа.

Еа заспівала:

— Уру… ао… ао… гай…

Металевий гігант пройшов до протилежної стіни кімнати і там зупинився. Піднялася його трубоподібна рука, з неї на стіну бризнув рубіновий промінь.

— Уру, ао гай!

“Уру!.. Це страховище має ім’я?” — здивовано дивлячись на штучного служника “снігової красуні”, подумав Петя. Знову частина стіни беззвучно ввійшла в підлогу, а на її місці з’явилася темна ніша. Уру ступнув у нішу, там спалахнуло яскраве світло, потім підлога ніші почала опускатися, і механічна людина попливла кудись униз. Коли казан, який замінював голову Уру, зник, Майгін підбіг, щоб зазирнути в нішу, але боляче стукнувся лобом об стіну.

— Обережно, Андрію! — сказав Берсеньєв. — Ви розіб’єте собі лоба…

Майгін розсміявся:

— Анафема! Це так природно!

А Петя тим часом зачаровано дивився на живі зображення мешканців таємничого світу. Безперечно, вони розмовляли, ці молоді боги в образі людей, що потім так трагічно загинули під час виверження вулкана. Але то була не звична для нашого вуха мова, а скоріше спів і музика водночас. “Опера!” — майнуло в голові студента. Так, щось оперне, щось величне було у зовнішності цих прекрасних істот, у їхньому співучому говорі, плавних рухах. Петя та його друзі почали розглядати одяг людей за столом і помітили, що це не тканина, а гра кольорових променів, які виходили з набору різнобарвних кульок. Ці кульки кожний носив на шиї, мов намисто. Променистий одяг ніби струменів і циркулював уздовж їхніх красивих довгастих тіл. Тут сиділо п’ять чоловіків, шостою була Еа…

Панель стіни, де зник Уру, знов увійшла вниз, і з освітленого люка виринула спочатку казаноподібна голова, а потім і весь металевий велетень. У “руках” він тримав, наче букет польових квітів, велике кришталеве блюдо, повне різноколірних коржиків, і прозорий келих, схожий на грецьку вазу, з рідиною яскраво-червоного кольору. Плавним рухом він поставив усе це на стіл. “Снігова красуня”, радісно посміхнувшись, проспівала коротеньку музичну фразу, щось подібне до “А-о…” Чоловіки схвально захитали головами і простягли руки до букета коржиків.

Але раптом сріблясте випромінювання навколо ілюзійного апарата почало меркнути, і незабаром чудесні привиди зникли.

Петя кинувся до Майгіна і схопив його за руку:

— Андрію Гавриловичу! Ви бачили? Це була вона!

— “Як осяйне видіння раю, як чистий геній красоти”. — Майгін глянув на Берсеньєва: — Що ви скажете про цю оперу, Клавдію Володимировичу?

Берсеньєв підійшов до столу.

— Якщо сцена, яку ми бачили, була коли-небудь зафіксована ілюзійним апаратом у цій кімнаті, то тут є хід до підвалу, а в іншому місці — ніша з металевою людиною.

— Андрію Гавриловичу, а пам’ятаєте, ми отут на підлозі знайшли бляшанку з вугіллям, яку покинув Нене?

— Так! І саме тут зникли сліди хлопчика…

Друзі запалили цигарки і почали обшарювати стіну, тикаючи скрізь жевріючими вогниками. Зненацька частина стіни відокремилась і поволі ввійшла в підлогу: сталося те саме, що вони бачили під час останньої “метаморфози”. Перед ними була темна ніша, і Майгін, уже не боячись стукнутися лобом об стіну, зазирнув у неї. Одразу стеля і стіни її освітилися. Майгін одхилився назад, і світло погасло.

— Гра з вогнем! — захоплено вигукнув молодий геолог. — Тисяча і одна ніч!

Берсеньєв уважно дивився, напружено думав і нарешті сказав:

— Думаю, ми тут маємо справу з тим же тепловим пристроєм… Адже ми теж випромінюємо якусь невидиму енергію. Найімовірніше, вона і вмикає тут світло. Вона ж діє і на екрани з живими портретами… А втім, може, це й не так… Не знаю…

— Так чи не так, а нам треба проробити те, що робила білява красуня… — сказав Майгін і осміхнувся. — Ми зараз не кращі за мавп, які повторюють усі маніпуляції зоолога, що їх вивчає…

— Треба спуститися вниз, — резюмував Берсеньєв.

Петя знову зазирнув у нішу.

— Якщо це електричний ліфт, то де ж кнопки?

Але Майгін уже вирішив:

— Треба пошукати. Підземний замок ми знайшли, привиди в ньому бачили, потайні, двері і підземний хід виявили. Все відбувається, як у середньовічних рицарських романах. Будемо ж безстрашними рицарями до кінця і спустимось у це похмуре підземелля,

— Я спускатимусь першим, — рішуче заявив Петя.

— Будь ласка! — погодився Майгін. — Але спочатку треба знайти таємничу кнопку…

Він зробив крок уперед, ніша знову освітилася яскравим фосфоресціюючим вогнем, і як тільки Майгін ступнув на її підлогу, одразу ж почав повільно спускатися. Петя хотів було плигнути слідом за Майгіним, але Берсеньєв схопив його за руку… Нахилившись, вони мовчки стежили за молодим геологом.

Майгін спустився на глибину майже трьох сажнів, потім “ліфт” зупинився. Оглянувшись, Майгін побачив, що він у великій кімнаті з безліччю полиць, заставлених якимись ящиками. Майгін вийшов з “ліфта” і пішов уздовж полиць. Висунувши один ящик, він побачив у ньому різноколірні коржики, точнісінько такі, як ті, що виніс звідси залізний Уру.

— Андрію Гавриловичу! — гукнув зверху Петя.

— Егей! — озвався Майгін.

— Ну, що там?

— Велика кімната! Це, мабуть, продовольчий склад, у ящиках якісь коржики!

— А Нене там?

— Нема нікого! Тут далі є ще кімната! Я зараз!.. — глухо долетіло вже звідкись здалеку.

Майгін, певно, віддалявся.

Минули дві томливі хвилини, потім ще дві, потім п’ять хвилин… Знизу не долинало ні звуку.

— Андрію Гавриловичу! — покликав Петя.

— Андрію! — загудів Берсеньєв, нахилившись над люком.

Ніхто не озивався.

— Клавдію Володимировичу! З ним щось трапилось! Треба взяти вірьовку, я спущуся вниз… Ми повинні йому допомогти, — хвилюючись, сказав Петя.

— Не думаю, щоб тут була якась пастка, — заперечив Берсеньєв. — Можливо, там довгі переходи. Андрій, певне, шукає хлопчика.

— А що як він заблудив?

— Тоді спустимося ми. А поки що почекаємо.

Минуло ще хвилин п’ятнадцять, протягом яких Петя п’ятнадцять разів поривався стрибнути вниз. Берсеньєв стримував його. Нарешті почулися віддалені голоси”. Саме голоси, а не один голос. Внизу хтось розмовляв, наближаючись до люка. Тут навіть спокійний Берсеньєв не витримв і закричав над люком:

— Андрію! Це ви, Андрію?

— Ого-го! — долинуло знизу. — Це ми-и!

— Нене! — вигукнув Петя і так рвучко сунувся в нішу, що не впав тільки завдяки Берсеньєву, який вчасно схопив його за куртку.

— Ого-го! — донісся знову вже досить чіткий голос Майгіна.

— Ого-го! — повторив за ним дзвінкий хлопчачий голос.

І в ту ж хвилину Берсеньєв і Петя побачили внизу Майгіна, а поруч з ним маленького ламута. Нене крутив головою, зазираючи вгору, і скалив зуби.

— Живе, бісеня! Ось він! — крикнув Майгін. — Але як ця штука піднімається нагору? Не збагну.

Він ступив на площадку “ліфта” і враз помітив, що вона сама повільно поповзла вгору.

— Нене! Сюди! — крикнув Майгін.

Схопивши хлопчика за руку, він ледве встиг втягнути його на “ліфт”.

Коли вони піднялися нагору і Петя від надміру почуттів обняв Нене, Майгін сказав:

— Далеченько ж він заховався. Коли б не привиди господарів цього будинку, дідька лисого ми б його знайшли.

— У нього чудовий вигляд! — сказав Петя. — А я думав, що він давно помер з голоду.

— Чого йому вмирати, коли він потрапив, як мишеня, в головку сиру! Там харчів вистачить років на двадцять, — посміхаючись, сказав Майгін і поплескав Нене по щоці, колись блідій і дряблій, а тепер повній і рум’яній. — Бач, яку пику нажив на чужих хлібах, порося!

Майгін вивернув у Нене кишені, звідти посипалися різноколірні кубики й кульки, схожі на цукерки.

— Мій цукор! — вигукнув Нене і, відсторонивши руку Майгіна, почав збирати на підлозі свої ласощі.

— Карош цукор… Їж, — сказав він, простягаючи Петі “цукерку”.

Петя нерішуче взяв її і почав розглядати.

— Це що, цукерки? — здивовано спитав він.

— Не знаю, — сказав Майгін. — Якщо це й цукерки, то вони, в усякому разі, врятували Нене від голодної…

Він не закінчив фрази. Берсеньєв міцно стиснув його руку. Майгін оглянувся. На порозі кімнати стояв високий чоловік вельми дикої зовнішності, з важкою мисливською рушницею за плечима.

МИСЛИВЕЦЬ З ІНТЕГРАЛАМИ

Високий чоловік з рушницею мовчки розглядав геологів і маленького ламута. Погляд його блискучих чорних очей був холодний, жорстокий.

— Хто ви? — різким, хриплуватим голосом спитав він.

У першу мить усім, навіть Нене, здалося, що перед ними господар будинку, в який вони непрохано вдерлися, — так владно і нетерпляче прозвучало запитання.

Майгін переглянувся з Берсеньєвим і сказав:

— Ми петербурзькі геологи. Випадково знайшли у землі це… місто і ось… вивчаємо його.

Запала невелика пауза, протягом якої геологи вже спокійніше й уважніше оглянули незнайомця. На ньому був шкіряний, добре-таки подертий костюм, високі мисливські чоботи і крислатий брудний капелюх. Важкий пояс-патронташ трошечки звисав на животі, за плечима висів рюкзак. Чоловік цей давно не голився і заріс до очей клочкуватою рудою бородою. У нього було худе, змарніле обличчя і палаючі нездоровим нервовим блиском глибоко запалі очі.

Раптом незнайомець усміхнувся.

— Так це ви? — сказав він. — Я чув, що тут біля Коронної сопки працює геологічна партія. Я вас шукав…

Чоловік підійшов і потиснув руку Берсеньєву, Майгіну, Петі і ласкаво поплескав Нене по щоці.

— …Але я не думав, що знайду вас… — він оглянувся, — у такій незвичайній обстановці.

— З ким маємо честь? — спитав Берсеньєв. Незнайомець незграбно вклонився і відрекомендувався:

— Костянтинов. Мисливець. Прямував на власному боті до Командорів. На траверсі мису Олютинського шторм розбив об каміння мій бот вщент. На шлюпці я дістався до берега, а потім з ламутами й до вас… Думаю до найближчого порту йти сушею, — помовчавши, додав він.

Берсеньєв і Майгін переглянулися: цей несподіваний гість не входив у їхні плани і загрожував у найближчому майбутньому навалою на чудесне місто начальства, нероб-обивателів, а можливо навіть і шахраїв. А геологи вже полюбили це місто і крок за кроком відкривали все нові сторінки його таємниці.

— Але я все-таки не розумію, — голосно заговорив мисливець і заходив по кімнаті, здивовано розглядаючи меблі і світні стіни. — Ви кажете, що знайшли це місто в землі. Як? Звідки воно тут узялося?..

— Ми б дорого заплатили, коли б могли відповісти на ваше останнє запитання, — сказав Майгін. — Але… може, вийдемо на свіже повітря, Клавдію Володимировичу?.

— Так, піднімемося на поверхню, — погодився Берсеньєв. — Якщо ви вже побували тут, то ми змушені, пане Костянтинов, багато вам розповісти і про дещо домовитись.

— Чудово! — сказав мисливець і, востаннє окинувши поглядом кімнату, рушив попереду всіх до виходу.

…Того ж дня, сидячи біля вогнища коло палатки, вони розповіли все своєму гостеві і показали (на превеликий жах Нене) “метаморфози” кулястих апаратів.

Несподіване вторгнення цього дивного чоловіка спочатку не сподобалося Берсеньєву, особливо його збентежили наміри мисливця негайно вирушити на південь, у порт. Але Майгін встиг йому шепнути:

— А знаєте, він, здається, непоганий хлопець. Не талалайка. З ним можна домовитись.

Берсеньєв схвально хитнув головою: Костянтинов уже встиг вселити йому довір’я.

Коли мисливець вислухав розповідь Майгіна, яку Петя весь час перебивав захопленими репліками, і став свідком давно минулих подій, відтворених “ілюзіоном” (так Майгін називав кулясті апарати), він довго мовчав, втупившись широко розкритими очима в тліюче багаття. Нарешті, підвівши голову і дивлячись в очі Майгіну, сказав:

— Ви розповіли і показали мені дивні речі. Але я не скажу вам, що це не вкладається у моїй голові. Навпаки, все, що я почув, добре узгоджується з… З чим узгоджується, дозвольте поки що не говорити. Боюсь, що ви вважатимете мене за божевільного… Я повинен перевірити одну неймовірну гадку; яка спала мені на думку, коли ви розповідали…

У цю хвилину він був схожий на одержимого: патлатий, неголений, з палаючими очима.

— Але для того щоб перевірити, потрібен час, а ви, якщо я не помиляюсь, збиралися незабаром вирушати на південь? — обережно спитав Берсеньєв.

— Ні! — вигукнув той і спохватився. — Тобто я хочу просити у вас дозволу залишитися поки що тут, щоб разом з вами вивчати ваше відкриття.

Майгін міцно потиснув йому руку:

— Ми від щирого серця будемо раді…

Берсеньєв дружньо посміхнувся і хитнув головою.

Але Петя і Нене не стрималися від прояву своїх почуттів.

Студентові мисливець одразу ж здався надзвичайно цікавою людиною, і, тиснучи руку Костянтинову, він сказав зривистим голосом:

— Я певен, що ми разом з вами розгадаємо цю загадку стародавньої північної цивілізації!..

А Нене сунув у руку мисливцеві цукерку з підвалів підземного міста і, усміхнувшись, сказав:

— Їж… Карош… цукор…

Вночі, коли лягали спати і Костянтинов пішов у палатку (геологи ніяк не наважувались переїхати жити у підземне місто), Берсеньєв тихо сказав Майгіну:

— А знаєте, Андрію, він зовсім не схожий на мисливця.

— Хто ж він, по-вашому? — спитав Майгін.

— Не знаю, хто, тільки не мисливець…

* * *

…Минув ще тиждень. Протягом цих днів Костянтинов не виходив з підвалів підземного міста. Він знайшов там якісь великі відділення, заставлені машинами і величезними апаратами. Коли Майгін і Берсеньєв одного разу спустилися до нього, він здався їм водолазом, який оглядає машини затонулого корабля. Переходячи від одного механізму до іншого і час від часу дивлячись у якісь креслення, витягнені з рюкзака, він щось записував і робив складні обчислення. Зазирнувши у його блокнот, вкритий математичними формулами, Майгін сказав:

— Ого! Вища математика…

Костянтинов суворо подивився на молодого геолога і відповів:

— Так. У мене тут вища. А це, — він показав на машини, — математика найвища.

Геологи не набридали йому ніякими передчасними розпитуваннями, відчуваючи, що цей несподіваний захожий знає про підземне місто щось таке, чого не знають вони, і тому вирішили набратися терпіння і чекати, коли він закінчить свої дослідження. Самі ж вони розподілили між собою різні об’єкти у підземному місті і теж щодня вивчали їх.

Нарешті якось Костянтинов оголосив, що він закінчив вивчення механізмів у підвалах міста.

— Пам’ятаєте, друзі мої, коли ви вперше розповідали мені історію вашого відкриття і показали перші об’ємні картини ілюзійного апарата, я сказав вам, що повинен перевірити одно неймовірне припущення. Я закінчив перевірку. Моя здогадка підтвердилась. І про це я завтра доповім вам.

— А чому не сьогодні? — спитав Петя.

— Тепер ніч. Якщо я вам скажу сьогодні, ви не спатимете. А спати вам треба. Бачите, до чого мене довели безсонні ночі, — Костянтинов показав на свої запалі щоки. — А крім того, — додав він посміхаючись, — мені хотілося б зробити своє повідомлення нашому маленькому науковому товариству у більш урочистій обстановці.

— Згоден! — сказав Майгін.

— Я теж, — підтримав Берсеньєв і додав, лукаво усміхаючись: — І все ж мушу признатися, що вперше зустрічаю мисливця, який носить у своїй сумці креслення, знає інтеграл Ейлера і урочисту обстановку наукових товариств.

Костянтинов розсміявся чудним хрипким сміхом, не змінивши при цьому суворого виразу свого аскетичного обличчя.

— Ви сумніваєтеся, Клавдію Володимировичу, що я мисливець? Даремно. Я справді мисливець. Тільки моя дичина якась неземна. Про це теж розповім вам завтра. А тепер на добраніч.

І він попрямував до своєї палатки.

* * *

Другого дня Берсеньєв, Майгін, Петя і Костянтинов зібрались у блакитному котеджі з “саркофагами”. Петя поставив на круглий стіл келихи з яскраво-червоним напоєм, цукерки і кольорові коржики, які приніс Нене з підвалу будинку. Костянтинов розклав біля себе свої креслення, блокноти і почекав, поки Майгін і Берсеньєв сядуть за стіл.

— Якщо ви, колеги, не заперечуєте, — сказав він, — я запропоную порядок денний нашої наради.

Берсеньєв ствердно хитнув головою. Майгін не витримав і засміявся:

— Анафема! Як урочисто! Прямо тобі академія. І далекосхідний Дон-Кіхот у ролі президента підземної наукової асамблеї. Слухайте, Костянтинов, ви або трошки, або зовсім божевільний. Але, слово честі, ви мені подобаєтесь!

— Ви теж, — посміхаючись, відповів Костянтинов.

— Божевільний?

— Ні. Подобаєтесь мені. Та ми ще встигнемо освідчитися, любий Майгін. А тепер почнемо нараду. Першим повинен виступити наш юнак. — Костянтинов глянув на Петю. — Хай скаже, які страви він поставив на цей стіл. Потім шановний Клавдій Володимирович доповість нам про свої спостереження над немеркнучими світилами цього підземного міста, а тоді ви, Майгін, розповісте про нові картини “ілюзіону”, які ви бачили. Останнім доповідатиму шановному товариству про свої дослідження я…

— Добре, — почав Петя. — Я скажу. Але ви їжте. Це дуже смачні їства. Я назвав їх “А-о”, бо так називала їх жінка, яка в “ілюзіоні” частувала своїх гостей. Запивайте “вітном”. Це якийсь поживний і освіжаючий напій, схожий на вино. Тому я і назвав його “вітном” від слова “віта” — життя. Звичайно, цю їжу і питво повинні ще дослідити хіміки, а найголовніше — дізнатися, чому вони так довго зберігаються, не псуючись… Я пересвідчився, що одного коржика досить, щоб заспокоїти голод майже на цілий день. Нене за кілька днів, проведені в підземеллі, зовсім переродився. Ви пам’ятаєте, який він був? У мене теж раніше завжди болів шлунок, а тепер їм ці коржики, і все наче рукою зняло.

— Це що ж, проносне? — сміючись, запитав Майгін.

— Ні, — зніяковіло відповів Петя. — Але якось дуже добре себе почуваєш, коли з’їси їх.

— Усе? — спитав Берсеньєв.

— Все.

— Доповідь з наукового боку слабо обґрунтована, — резюмував Майгін, наливаючи собі склянку червоного “вітна”. — Але що поробиш? Петя не хімік. З нього нічого не візьмеш.

Костянтинов поставився до інформації студента дуже серйозно.

— І все-таки він сказав багато. Його спостереження свідчать, що їжа і напій, які ви знайшли в цьому будинку, мають неоціненні якості. За ваше щасливе життя, юначе!

Костянтинов підняв склянку і осушив її одним духом.

— Я не міг близько спостерігати світні кулі над містом, — почав Берсеньєв, — але скористався біноклем і підзорною трубою. Я так, як і Петя, нічого певного про предмет моїх спостережень сказати не можу, проте дещо зрозумів і про дещо догадуюсь.

Берсеньєв відпив трохи з своєї склянки, взяв у жменю бороду і вів далі спокійно і розмірено:

— У кулях світиться газ. Його безперервне свічення підтримує якесь невичерпне джерело енергії. Можливо, джерело енергії тут одне, діє воно без проводів, на відстані, і живить усі механізми: лампи, білі дзеркала “саркофагів”, підйомники, двері, повітроочисні машини… Що це за “вічний двигун”?.. Важко сказати. Але якщо вже аналізувати тут усе, то, мабуть, без фантазії не обійтись… Мені здається, що “вічний рух” тут підтримує якийсь невідомий нам вид енергії, можливо — внутріатомна енергія. Оце і все.

Костянтинов кивнув. Очі його блищали.

— Ви, Майгін, — обернувся він до молодого геолога. Майгін неквапливо наповнив свою склянку.

— Я спостерігав різні побутові сценки за допомогою свого і трьох знайдених тут “ілюзіонів”, — сказав він. — Усе це, очевидно, дрібні і незрозумілі мені дільця колишніх мешканців підземного міста. Одна сцена здалася мені цікавою. Дія відбувалася в обсерваторії. Хтось, певно, астроном, розглядав зоряне небо, але, уявіть собі, не в телескоп, а у величезному дзеркалі. Звідси, між іншим, висновок: значить, ці лампи вони вміли гасити, коли місто було на поверхні. Інакше як би вони спостерігали нічне небо при такому освітленні? — Майгін сьорбнув “вітна”. — Я астрономію пам’ятаю лише з гімназії, а це дуже мало, але мені здається… Взагалі, мені здається, що в цьому дзеркалі відбивалася не маленька ділянка неба, а ціла півкуля. Проекція цілої півкулі небесної сфери. Начебто спостереження велися з високої гори або… з аеростата.

— Правильно! — вигукнув Костянтинов. — Купол неба, який спостерігається з польоту! Спасибі, Майгін! Якщо у мене й лишалася краплина сумнівів щодо моєї ідеї, то ви остаточно висушили її.

Він окинув усіх палаючим поглядом і сказав, карбуючи кожне слово:

— Це місто колись ширяло високо в небі, у темному глибокому зоряному небі. Так-так! Люди, які жили в ньому, побудували його не на нашій планеті, бо це місто є не що інше, як величезний чудово обладнаний міжпланетний корабель. Багато років тому люди з якогось іншого, далекого світу прилетіли на Землю і загинули тут під час виверження вулкана. “Ілюзіон” показав нам цей трагічний момент. Їхній корабель був залитий лавою і засипаний землею…

Костянтинов на хвилину замовк і подивився по черзі в очі кожному з своїх слухачів. В очах студента він побачив подив, що межував з переляком, тривогу прочитав у очах Майгіна, настороженість — в очах Берсеньєва.

— Ні, ні, я не божевільний, — усміхнувся Костянтинов. — Відкиньте цю думку. Ось мої креслення. Я п’ятнадцять років працював над проектом міжпланетного корабля з потужними ракетами. Такого самого ракетного корабля, на якому ми з вами перебуваємо зараз…

— Ви Арнаутов! — вигукнув Майгін.

— Так… Я Костянтин Арнаутов, конструктор ракетного літаючого корабля.

— Тепер я розумію, як ви тут опинилися. Тобто я догадуюсь… — тихо промовив геолог.

— Ви не помилилися, Майгін. Я втік з Якутського острогу. Мене заслали за те, що один високопоставлений чинуша, який затирав мій проект, помер з переляку, коли вночі запалав його будинок. А спалахнув він тому, що в нього влучила моя ракета, яку я пустив на доказ своєї правоти. Я хотів довести, що ракети можуть літати і падати туди, куди пошле їх винахідник… Про це писали всі газети. Мене засудили на десять років, але я втік. Хотів поїхати в Америку. І вже влаштувався було на одне китобійне судно, але шторм розбив його і закинув мене сюди. Я благословляю цей шторм і вас, бо ви відкрили в землі живе втілення моїх задумів, доказ життєвості моєї ідеї… На каторзі я відновив усі свої креслення, які у мене забрали…

Напруженість, що світилася в очах геологів, танула. Вони згадали цю людину, про дивний проект і трагічну долю якої багато чули п’ять років тому.

— Випийте це, — сказав Петя, підсуваючи Костянтинову склянку.

— Спасибі, Петю. Коли ви, Майгін, розповідали про своє відкриття, у мене сяйнув лиш неясний здогад. Ні, це був навіть не здогад, не думка, а якась тінь думки: “А що, коли…” Навіть мені це здавалося неймовірним. Легко сказати — ціле місто! Але на другий день я знайшов потужні ракетні камери у глибокому донному відділенні і впевнився у своїй думці. Я оглянув ці чудові механізми, вони незмірно досконаліші за все, що я знаю про реактивні проекти. Багато, дуже багато залишилося для мене незрозумілого. Я не знаю, наприклад, яке джерело енергії живило їх у польоті, які сили давали цю енергію, але я вже безповоротно переконаний, що ми з вами перебуваємо на зоряному кораблі, який залетів до нас з далекого, поки що невідомого нам світу.

* * *

У цей день Берсеньєв, Майгін, Петя, до глибини душі схвильовані повідомленням Арнаутова, ходили наче приголомшені. Якщо місяць тому реальність підземного міста слабо сприймалася їхньою свідомістю, то тепер, коли це місто перестало бути містом і перетворилося у міжзоряний корабель, вони були остаточно збиті з пантелику.

Але Арнаутов розповідав так пристрасно, так переконливо, що мимоволі хотілося вірити. Та й яке інше логічне пояснення, по правді кажучи, можна було дати цьому чуду в надрах вулканічного півострова на Тихому океані?

Потроху геологи почали звикатися з думкою, що справді знайшли біля підніжжя вулкана міжзоряний корабель, який залетів на нашу планету. Правда, Берсеньєв допускав, що Арнаутов міг помилитися, але все-таки він вважав, що “космічна” теорія Арнаутова ймовірна. Зате Майгін і Петя повірили в астральне походження підземного міста беззастережно, а деякі сцени, знову відтворені знайденими “ілюзіонами”, остаточно розвіяли сумніви щодо природи підземного міста.

Минуло шість днів після “засідання наукового товариства”, і ось одного разу в табір прийшов запилений, стомлений ламут.

— Ти начальник? — спитав він, звертаючись до Берсеньєва.

— Я, — відповів той.

— Тобі лист.

Ламут подав зім’ятий конверт. Берсеньєв розпечатав його і почав читати листа. Майгін і Петя, які були поруч, очікувально дивились на свого начальника.

— Лист від Ніни Росс, — сказав Берсеньєв, передаючи листа Майгіну. — Ніна, Григорій Миколайович і доктор Васенькін за два переходи звідси. Будуть тут післязавтра.

— Чудово! — зрадів Майгін. — Нарешті… — Він раптом збентежено нахмурився. — Господи, а доктор чого сюди потягся?

— Я, здається, розумію, — поволі промовив Берсеньєв.

Геологи переглянулись і розреготалися.

ЧИ МОЖЕ ЛІТАТИ НАРОДЖЕНИЙ ПОВЗАТИ

Весь цей час геологи і Арнаутов не припиняли дослідження і шукань. Винахідник і Майгін поринули у механічні надра міста-зорельота, а Берсеньєв з Петею зайнялися “Ілюзіонами”. Нене од них не відходив ні на крок. Дослідники знаходили “ілюзіони” у найнесподіваніших місцях: у підвалах, серед приладів у лабораторіях, у переплетіннях дивних ґратчастих башт, що стояли на околицях міста, навіть на дахах будівель. Переглядаючи картину за картиною, Берсеньєв якось натрапив на цікаву і красиву сцену: Еа, золотоволосий чоловік і хлопчик весело хлюпалися у великому овальному, видно, глибокому басейні. Берсеньєв був тепер певен, що хлопчик — його звали Суо — син Еа і золотоволосого. Посадовивши на одно плече Еа, а на друге — Суо, золотоволосий гігант надзвичайно легко плив через басейн стоячи. Посередині басейну він несподівано перекинув подругу і сина у воду, але ті одразу виринули і, весело сміючись, знову видерлися на його плечі. А на краю басейну стояв і байдуже дивився на цю метушню монументальний Уру. Раптом сміх затих, басейн затягло туманом, і Берсеньєв побачив хлопчика, що самотньо сидів біля “музичної пагоди”. Суо плакав. Перед ним височів металевий гігант, тримаючи у витягненій крюкастій лапі “ілюзіон”. І Берсеньєв догадався: Суо за допомогою Уру відтворив сцену, зняту, коли ще його батьки були живі.

Той же “ілюзіон” показав Берсеньєву і Петі ще одну сцену, але головною дійовою особою в ній був уже… Уру. Цей людиноподібний механізм, що нагадував Берсеньєву статую Командора з “Кам’яного гостя” Пушкіна, несподівано почав діяти, як жива людина. Він поклав “ілюзіон” поряд з окам’янілим від горя Суо і швидко пішов до “пагоди”. Через хвилину загриміла бадьора, мажорна музика. Уру повернувся і почав марширувати перед хлопчиком. Музика скидалася на марш. Залізний велетень енергійно переставляв свої трубоподібні ноги, розмахував руками, розгойдувався всім своїм гладким округлим корпусом… Навіть у спокійного Берсеньєва по спині побігли мурашки, коли він побачив цей “танець”. Геолог зрозумів, що механічна людина саме танцює, до того ж робить вона це без наказу, за власним “бажанням”. Хлопчик був у відчаї, а залізна махина крокувала біля нього, з гуркотом притопуючи у такт маршу металевими підошвами по блискучій підлозі. Нарешті Суо підняв голову, скорботно подивився на механічного служника і тихо промовив:

— Уру… ім…

Одразу Уру перестав танцювати. Опустив клешні і завмер…

Ця сцена так вразила Берсеньєва, що він кілька хвилин не міг опам’ятатись. Ще в тій картині, де він вперше побачив Уру, Берсеньєв помітив, що механізм, очевидно, реагує на голоси своїх господарів, а поєднання якихось звуків означає для нього команду до виконання тих чи інших маніпуляцій. Але в сцені “танцю” Уру явно діяв самостійно: він наче зрозумів, що його маленький господар убитий горем, що треба його розвеселити, і як розвагу для хлопчика обрав танець. Для цієї мети залізний бовван навіть увімкнув у “пагоді” відповідну музику. Потім уже був наказ Суо: “Уру… ім…” Це, мабуть, означало: “Уру, перестань!” — і гігант послухався хлопчика.

“Невже він розуміє? — думав Берсеньєв, — Але ж це жахливо! Це протиприродно… Уру тільки механізм. Як же він може реагувати на похмурий настрій людини та при цьому ще й самостійно вмикати якийсь музичний інструмент, а потім танцювати або навіть ритмічно марширувати перед живою людиною, яка не звертає на нього ніякісінької уваги?..”

Відповіді на своє запитання Берсеньєв не знаходив. Майнула лише невиразна думка про якісь електричні флюїди, що виходять із мозку людини, яка переживає велике горе, і, мабуть, мимоволі включає у механізм Уру певну програму дій, рівнозначну команді: “Розважати!” Але ця думка в уявленні Берсеньєва асоціювалася з спіритизмом та іншим чортовинням, і він відкинув її.

Як би там не було, геологи тепер знали, що Суо врятувався під час виверження, що всі інші члени екіпажу загинули, і хлопчик залишився один, похований разом із зоряним кораблем-містом у потоках лави. Згодом він десь тут помер, але останків його знайти поки що не пощастило. Безслідно зник разом з хлопчиком і Уру…

Берсеньєв інстинктивно відчував, що Суо перед смертю заховався в “музичній пагоді”. Проникнути в “пагоду”, здавалося, не було ніякої можливості: її стіни і дах не реагували ні на тепло, ні на звуки. Проте саме там, мабуть, крилася розгадка зникнення Суо та Уру, — в цьому ні Берсеньєв, ні Петя, ні інші вже не сумнівалися.

— А ця музика? Невже вона лунає вже сотні років? — сказав якось Берсеньєв.

Арнаутов відповів:

— Я б не здивувався, Клавдію Володимировичу. Горять же тут, під куполом, невгасимі ліхтарі. Я не думаю, щоб музику і світло тут хтось увімкнув з нагоди нашої появи на палубі міжпланетного корабля…

Поки Берсеньєв і Петя порпалися з “ілюзіонами”, Арнаутов і Майгін штурмували машинні відділення корабля-міста. Арнаутов намагався з’ясувати надзвичайно важливе питання: які джерела енергії живили і живлять усі численні установки цього чуда техніки, починаючи з його надзвичайно потужних двигунів і кінчаючи освітлювальними кулями, “музичною пагодою”, вентиляцією тощо. Мимохідь інженер і геологи старанно оглянули кілька великих апаратів незрозумілого призначення, розташованих у приміщенні поруч з ракетними відсіками. Якщо ракетні двигуни корабля-міста завмерли і не діяли, очевидно, вже кілька століть, то ці таємничі апарати — величезні шафи з незліченними віконцями — явно жили і продовжували якусь безшумну, незрозумілу і нескінченну роботу. Доказом цього були короткі світлові і звукові сигнали, схожі на роботу телеграфу. Зазирнувши всередину однієї такої шафи, Арнаутов побачив там силу-силенну тонесеньких кольорових переплутаних волосків, що тяглися в усіх напрямках. Було ясно, що це проводи, які приводять у дію всі сигнали. Але що означають ці сигнали і де міститься акумулятор, який їх живить, він не знав…

* * *

Вранці того дня, коли ламут приніс листа від Ніни Росс, між Арнаутовим і Майгіним відбулася досить знаменна розмова. Арнаутов знімав план якогось складного пристрою в ракетному відсіку, Майгін допомагав йому, і раптом Арнаутов, засунувши олівець у кишеню куртки, спитав:

— Якщо не помиляюся, ви, Майгін, чули про мій проект ракетного корабля ще задовго до нашого знайомства?

— Звичайно. Ще до вашого засудження. Але я, Костянтине Платоновичу, правду кажучи, вважав ваші ідеї такими ж здійсненними, як друге пришестя господа нашого Ісуса Христа.

— Зрозуміло. Ви нічого не знали про їхню технічну сторону і наукове обґрунтування. У мене не було можливості надрукувати свої праці. Ну, а тепер?..

— Тепер, коли я так багато узнав, я вірю, що ваша ідея буде здійснена у найближчі двісті або триста років, — з усмішкою відповів Майгін.

— Через двісті-триста років? — Арнаутов впився в співрозмовника розлюченим, майже ненавидячим поглядом. — Он як? А мені здавалося, що ви, Майгін, розумніший і сміливіший…

— Що ви, Костянтине Платоновичу! — стримуючи сміх, заперечив Майгін. — Я боязкий і дурний, як перший ліпший гостинодвірський прикажчик.

— Я хочу говорити з вами серйозно, Майгін, а ви жартуєте…

— Будь ласка, Костянтине Платоновичу… До речі, ви мене не зрозуміли. Я вірю, що люди здійснюватимуть міжпланетні польоти, але це справа не. близького майбутнього…

— Послухайте, Майгін! — нетерпляче перервав його Арнаутов. — Ви знайшли у землі цю споруду. По праву вона належить вам, Берсеньєву і студентові. Але що ви будете з нею робити?

— Не знаю, — Майгін спантеличено почухав потилицю. — Ні мені, ні Берсеньєву це питання не спадало на думку. Поки що ми вважали її археологічним об’єктом і збиралися передати цю справу геологам для вивчення. А тепер… далебі, не знаю. А що запропонували б ви?

— Я, — не задумуючись, відповів Арнаутов, наче тільки й чекав цього питання, — я полетів би на ній у світовий простір.

Майгін мовчав, уважно і серйозно дивлячись в очі-вуглики Арнаутова. Нарешті, одвівши погляд, у роздумі сказав:

— А, власне кажучи, що ж іще з нею можна зробити, як не полетіти на ній? Якщо це справді зоряний корабель і якщо він може піднятися, незважаючи на те, що похований під міцними шарами лави, туфу, пісковиків тощо…

— Це справді зоряний корабель, і він справді злетить у повітря, — твердо сказав Арнаутов. — А шари — це дурниця.

— Дай боже! Хоча, відверто кажучи, мені і моїм друзям шкода буде розлучатися з цим підземним чудом. Ми звикли до нього, полюбили його.

— А навіщо вам з ним розлучатися? — пильно дивлячись на Майгіна, спитав Арнаутов.

Молодий геолог здивовано підняв брови:

— Тобто?

— Тобто ми можемо полетіти всі разом і навіть ще декого взяти з собою. Я, наприклад, візьму з собою дружину. Я дуже її люблю, і мені важко було б з нею розлучатися надовго.

— Летіти?.. Я?.. Та ви що, Костянтине Платоновичу, жартуєте?..

— Я не вмію жартувати! — різко відповів Арнаутов, але одразу пом’якшив тон: — Я розумію, що приголомшив вас своєю несподіваною і незвичайною пропозицією. Але ви все-таки подумайте, і, коли щось вирішите, дасте мені відповідь.

— А я й думати не буду, — посміхаючись, сказав Майгін. — Я з тих, хто повзає, Костянтине Платоновичу. Я кріт, риюся в землі… Про таких, як я, Максим Горький сказав: “Народжений повзати літати не може”…

— З вами важко говорити, Майгін, — холодно сказав Арнаутов. — Коли ви відчуваєте слабість вашої позиції, то починаєте жартувати. А тим часом ви не блазень і не боягуз. Я встиг вас трохи узнати… Подумайте над моєю ідеєю, справа варта того, щоб над нею задуматися. Дивіться, ми залишимося тут на рік, розберемося в механізмах і керуванні — не може бути, щоб ми не могли розібратися, — потім ви поїдете на материк, підберете кількох супутників…

— Оце я можу обіцяти навіть тепер, — посміхнувся Майгін. — Я думаю, що охочих до сильних відчуттів, таких, як ви, можна буде знайти…

— Але ви подумаєте над моєю пропозицією?

— Навіщо я вам?

— Я вас питаю, Майгін…

— Який ви, справді!.. Ну добре, подумаю, не хвилюйтесь.

Два дні слова Арнаутова не виходили у Майгіна з голови. Він сердився, сміявся з себе, сто разів одмахувався від цієї думки.

“Та ну його к бісу! Потрібен мені цей політ! Арнаутов маніяк, а я над його маяченням сушу голову. Навіщо мені летіти у якусь безодню до чорта в зуби? Мені і на землі добре. Тут у мене є пласти, надра, є батьківщина, яку я люблю… З мене досить!..”

Але суворе обличчя Арнаутова через хвилину поставало перед його очима, і Майгін у думці говорив на свою адресу все те неприємне, що, здавалось, Арнаутов сказав би, коли б знав його думки,

“Боягуз!.. Обиватель!.. Ти вважаєш себе людиною, науки?.. Який же ти вчений, коли боїшся взяти участь у винятковій історичній експедиції? На Далекий Схід поїхав длубатися в землі, а на більше зважитися не можеш… “Народжений повзати літати не може!” А тільки подумати, що можна було б побачити “там”! Як можна збагатити науку!.. За весь час існування Землі на долю ечєних не часто випадало щастя брати участь у подібних експедиціях”.

Але одразу ж, заступаючи Арнаутова, випливав перед Майгіним образ Ніночки Росс, і запал його холонув.

“Ні! Не можу. Аллах з ними, з зірками і планетами… Та й як це летіти?.. З зав’язаними очима в безодню, на неминучу смерть… Дурниці!.. А втім, я даремно сушу собі голову. Цілком ясно, що навіть цей маніяк Арнаутов нікуди не полетить… Якщо ми справді знайшли в землі зоряний або міжпланетний корабель, то його неможливо звільнити від багатовікових нашарувань. Для цього потрібні великі гроші, тисячі робітників… Фантастика!.. Але припустімо, який-небудь Рябушинський розщедриться, дасть гроші: — ми відкопаємо корабель… Що далі?.. Хіба Арнаутов зможе взнати таємницю його керування, збагнути секрети його машин? “Залишимося тут на рік… Розберемося…” Дідька ти розберешся, інженере! І за сто років не розберешся. На що ти сподіваєшся, коли зараз авіатори літають мало не з швидкістю єлизаветинської карети на своїх недоладних етажерках? Куди спрямуєш зоряний корабель, якщо навіть піднімеш його, і як будеш керувати ним у безповітряному океані?”

Всі ці думки не давали спокою, будоражили уяву молодого геолога, але вони ж і заспокоювали іноді Майгіна: “Ніхто нікуди не полетить, аж поки людина сама, своїми силами, не побудує казковий зоряний корабель… А Арнаутов? Важко зрозуміти, хто він, — божевільний, дивак і безпредметний мрійник чи, може, вчений, що прокладає нові шляхи в науці? А що, як він розгадає секрет керування загадковими машинами підземного міста, що, коли запустить їх і, розметавши давні шари лави і пісковика, підніметься у зоряну височінь?..” і знову пригадувалися гнівні слова Горького: “Народжений повзати літати не може”… “Невже я справді тільки кріт?”…

В кінці третього дня Майгін сердито відкинув блокнот, у який записував під диктовку Арнаутова про механізми, і випалив:

— Згода. Лечу з вами.

Арнаутов радісно посміхнувся. У ту ж мить десь нагорі почувся крик Петі:

— Костянтине Платоновичу! Андрію Гавриловичу! Де ви? Виходьте! Ніна приїхала!

ДРУГЕ ЗАСІДАННЯ “НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА”

Майгін, не промовивши й слова, повернувся і побіг до “ліфта”. Арнаутов пішов за ним.

— Хто приїхав? — спитав інженер.

— Наші… анадирці. Ніна Росс і Венберг. І ще якийсь доктор… Та ви не хвилюйтеся, Костянтине Платоновичу, це все свої. Правда, доктора я не знаю… Теж, мабуть, засланець.

— А я і не хвилююсь. — Арнаутов усміхнувся. — Мене тепер голими руками не візьмеш… До речі, Венберг… Це не Григорій Миколайович?

— Так, Григорій Миколайович Венберг. Ви з ним знайомі?

— Зустрічалися… — непевно сказав Арнаутов.

На “верхній палубі” корабля-міста їх чекав Петя.

— Приїхали! — вигукнув він. — Ніночка загоріла, обвітрилася…

— Де вони? — спитав Майгін.

— Там, у таборі.

Вони зіткнулися з новоприбулими біля входу в печеру — тим не терпілося скоріше подивитися на “підземне чудо”. Ніна Росс, студентка і однокурсниця Петі, теж практикантка, струнка дівчина років двадцяти трьох, злякано відсахнулась, коли з похмурого підземелля до неї з захопленим ревом кинувся запорошений, зарослий щетиною чоловік у розстебнутій куртці.

— Господи, Майгін, не можна ж так! — хмурячись і посміхаючись одночасно, говорила вона, поки Майгін, поблискуючи білими зубами, тряс її руки. — У мене навіть серце спинилося…

— Пробач, пробач, Ніночко… Це я не навмисно. Нарешті ви приїхали! Ми вам тут таке покажемо… Здрастуй, Григорію Миколайовичу! — Майгін відпустив нарешті руки Ніни і обернувся до Венберга, який стояв поруч і посміхаючись дивився на нього: — Давай, брат, обнімемося з радощів…

Друзі розцілувалися.

— Ось, — вів далі Майгін, — дозволь представити тобі Костянтина Платоновича Арнаутова.

— Арнаутов? — Венберг зробив крок до інженера. — Костя! Ти? Очам не вірю!.. Як ти сюди потрапив?

Кілька років тому Арнаутов і Венберг вчилися разом у Петербурзькому університеті. Правда, Арнаутов вчився на інженерному, а Венберг — на геологічному, але жили вони в одній кімнатці на Виборзькій стороні, ділились останньою копійкою, палко сперечалися і міцно дружили. Незабаром після закінчення університету вони загубили один одного. Ця зустріч для обох, правду кажучи, була несподіваною.

— Он який ти став! — промовив Венберг, поклавши руки на плечі інженерові і оглядаючи його з голови до ніг. — Змарнів, витягнувся… І не впізнаєш. То як ти опинився тут?

— Утік з заслання, — невесело усміхнувся Арнаутов.

— Був на засланні? За що? Політика?

— Ні, за підпал…

— Ах, так, так, пригадую… Звичайно… Це ті твої ракети, так? Ну добре, про це потім. Познайомтесь, ось доктор Васенькін Сергій Іванович. Прекрасна людина, рекомендую…

Доктор, маленький, сухий чоловічок з чеховською борідкою і в пенсне, вклонився.

— Теж засланий, — сказав він тонким голосом. — Правда, не втікач.

— І теж за підпал? — не стримався веселий Майгін.

— Ні… За політику. Я соціал-демократ.

— Ну, добре, добре, — втрутився Берсеньєв. — Панове, будете відпочивати з дороги?

— Який там відпочинок! — вигукнув Венберг. — Показуйте нам, що ви знайшли…

— Так, так, будь ласка, Клавдію Володимировичу! — підхопила Ніна.

Берсеньєв оглянув усіх і сказав:

— Добре, друзі. Ходімо.

Біля входу в печеру Майгін схопив Венберга за рукав.

— А доктора навіщо притяг сюди? — пошепки спитав він.

— На всяк випадок, — зробивши страшні очі, відповів Венберг. Потім скоса подивився навкруги і додав: — Сергій Іванович розумна людина, можеш не хвилюватись. Зрештою, він тут не як професіонал.

Новоприбулі ночували у кораблі-місті. Та навряд чи хто з них заснув у цю ніч. Надто незвичайне було все, що вони побачили і почули, — чудові будинки, в яких двері самі відчинялися, лабораторії з дивовижними приладами, безперервна тиха музика, “вітно” і кольорові коржики, гігантські надра, заповнені незвичайними механізмами, нарешті, сцени і живі картини, відтворювані “ілюзіонами”… Венберг перелякався на смерть, коли з білого овального дзеркала над “саркофагом” на нього глянула “снігова красуня”, і довго потім стояв приголомшений, хрестячись. Ніна відверто плакала, розмазуючи по обличчю сльози, коли в клубах пару і багрових відблисках виверження гинули горді і прекрасні господарі міста-корабля. Доктор Васенькін метався між “живими портретами” і сценою танцю Уру, хмурився, потирав пенсне і бурмотів собі під ніс щось про гальванічний струм і про шарлатанство. Словом, новоприбулі були вражені й пригнічені. Якщо в них і був якийсь сумнів щодо розуму Берсеньєва, Майгіна і Петі, то з того моменту, коли вони самі переступили поріг підземного міста, цей сумнів зник. Правда, зате виник сумнів зовсім іншого характеру…

На другий день ополудні Берсеньєв запросив всіх у будинок, розташований у центрі міста, — білу красиву споруду, що своєю формою скидалася на головку цукру. Всі зібралися у великому залі з блискучими дзеркальними стінами і високою куполоподібною стелею. Слово взяв Берсеньєв.

— Панове… — сказав він і одразу ж виправився: — Друзі! Тепер, коли наші “анадирці” з нами, ми повинні разом обговорити, що робити з нашим відкриттям.

Арнаутов здригнувся і переглянувся з Майгіним. Майгін підморгнув йому.

— Я і більшість присутніх тут, — вів далі Берсеньєв, — впевнені, що ми перебуваємо на зоряному або міжпланетному кораблі, який прилетів на Землю кілька століть тому з світового простору.

— Це ще треба довести, Клавдію Володимировичу, — тихо сказав Венберг.

— Звичайно, — погодився Берсеньєв. — Прямих доказів у нас немає, але багато з того, що ми тут бачимо, не допускає іншого пояснення. А втім, значно краще за мене обізнаний у цьому наш новий товариш, пан Арнаутов. Може, ви скажете, Костянтине Платоновичу?

Арнаутов підвівся і заговорив, дивлячись спідлоба на Венберга.

— Дехто з вас, панове, знає, що я прихильник ідей Ціолковського, який створив теорію ракетного руху. Це єдиний вид руху, здатний перебороти земне тяжіння і зробити нарешті, реальністю мрію людства про міжпланетні польоти…

— Перший, хто прилюдно висловив цю ідею, по-моєму, був не Ціолковський, а відомий французький письменник і дуелянт Сірано де Бержерак, — насмішкувато зауважив Венберг. — Правда, його книжка “Інший світ, або Імперії Місяця” була тільки жартом дотепної людини. Французи дуже люблять гумор…

— Так, Григорію Миколайовичу, в епоху Людовіка чотирнадцятого це звучало як жарт, але в наш час, коли весь учений світ збудоражила нова механіка Ейнштейна, коли навіть політичні діячі, наприклад, відомий марксист Ленін, пишуть про нову фізику як про “знімок з гігантських швидких реальних рухів”, ідея ракетного руху сама стає реальністю… Так от… як винахідник ракетних літальних снарядів я тут старанно придивлявся до механізмів у донній частині цього підземного феномена і впевнився, що переді мною не що інше, як велетенські ракетні камери… — Арнаутов замовк, намагаючись знайти порівняння, яке було б зрозуміле всім. — Признаюсь, що під час цих своїх досліджень я був схожий на людину, яка колись з’їла вишню і лишила собі кісточку” щоб її посадити. Вона ніколи не бачила вишневого дерева, але якось забралась у чужий сад, побачила плодові дерева без плодів і, пожувавши тільки один зелений листочок з найближчого дерева, з особливого смаку листочка зрозуміла, що потрапила у вишневий садок… Це тільки метафора, звичайно… Але, крім цієї “вишневої аргументації”, я припас і інші докази астрального походження цього знайденого вашими товаришами підземного міста…

— Якби це місто на наших очах з підземного перетворилося б у надземне і хоча б трохи полетіло, це було б найнезаперечнішим доказом його космічного походження, — лукаво посміхаючись, сказав Венберг,

— Його треба тільки звільнити від могильної землі, тоді побачите, як воно полетить, — почервонівши, сердито сказав Петя.

Венберг благодушно захитав білявою головою:

— Боже вам поможи! Але, можливо, все це значно простіше? Може, це якась невідома нам цивілізація? Між іншим, Костянтине Платоновичу, чи не спадало тобі на думку, що це просто американське селище контрабандистів найновішого типу?

— Ні!.. — різко відповів Арнаутов.

— Над ним вулканічні виверження і напластування багатовікової давності, — сказав Берсеньєв.

— Але місто могло бути створене і в землі, в печері, у глибині старих пластів, — не здавався Венберг.

— А загибель людей біля цього ж міста, але не підземного, а в той час ще надземного? — хвилюючись, спитала Ніна.

— Я не розумію, про що ти, Ніночко, говориш, — Венберг обернувся до дівчини.

— Я кажу про живу картину, про метаморфозу “ілюзіону”, в якій показано цей момент.

— Ну, Ніночко, цих атракціонів в Америці тепер скільки завгодно.

— Об’ємних живих картин? — спитав Майгін.

Венберг мовчав.

— Костянтине Платоновичу, розкажіть шановному товариству про свої спостереження над енергетикою підземного міста, — звернувся Берсеньєв до Арнаутова.

— Ми знайшли тут дуже багато механізмів, які діють при контакті з джерелом променистої енергії, наприклад, інфрачервоного проміння, — тоном професіонального лектора заговорив Арнаутов. Як це не дивно, але він не був ні схвильований, ні роздратований. — Деякі апарати явно реагують навіть на появу, якщо можна так сказати, в їхньому “полі зору” якоїсь живої істоти. Тут подразником, мабуть, є зображення. В експериментах з так званими “живими портретами” ми переконалися, що, крім зображення людини, яка підходить до зображень, імпульсом для них є ще й якісь біологічні флюїди, що виходять із людського мозку, коли людина хоче викликати ту чи іншу реакцію цих загадкових “портретів”.

— Телепатія? — з усмішкою спитав тонким голосом доктор Васенькін.

— Так… щось подібне. Але які джерела енергії живили тут транспортні двигуни і до цього часу живлять освітлювальну систему і багато інших механічних пристроїв, ми точно сказати не можемо… — вів далі Арнаутов.

— “Живлять до цього часу?” Тобто уже кілька сотень років? — швидко спитав Венберг.

— Так… кілька століть, — спокійно підтвердив Арнаутов. — …Ми цього не з’ясували. Логічно міркуючи, можна назвати лише єдине мислиме джерело енергії, яке існує десь тут, але, очевидно, старанно заховане, вірніше, дуже добре ізольоване. Це енергія якогось елемента, подібного до радію.

— Ви маєте на увазі природне розкладання чи штучне розщеплення, якого за останні роки наполегливо добивається у своїх дослідах з атомом лорд Резерфорд? — уже серйозно спитав Венберг.

Арнаутов на мить одвернувся, і всі побачили за його спиною чорну (схожу на класну) дошку. Арнаутов швидкими ударами крейди написав на ній формулу:

E = mc2

— Ви знаєте цю формулу, панове?

Венберг, Майгін і Берсеньєв ствердно кивнули.

— Звичайно, — відповів Берсеньєв, — це відома формула Ейнштейна про пропорціональність між масою будь-якого тіла і відповідною їй енергією. Але при чому тут вона?..

— А ось при чому. В минулому році моя дружина прислала мені цікаві матеріали про так званий сольвеєвський з’їзд фізиків, що відбувався два роки тому. На цьому з’їзді разом з Ейнштейном, Ланжевеном, Лоренцем, Резерфордом та іншими світилами сучасної фізики була присутня молода жінка, руки якої були обтягнені глухими високими рукавичками. Коли Ейнштейн спитав її, що у неї з руками, вона посміхнулась і написала пальцем у повітрі оцю формулу… — Арнаутов показав на дошку. — Жінка сказала: “Мої руки обпалені промінням радію… Це найкращий доказ справедливості вашої формули, пане Ейнштейн, формули, що виражає дію енергії, яка дорівнює масі, помноженій на квадрат швидкості світла…” Сподіваюсь, ви догадалися, панове, що цю жінку звуть Марія Кюрі… На наших руках і на руках тих чудесних привидів, яких ми бачили на картинах “ілюзіону”, немає слідів невідомої енергії, яка безперечно живила і досі живить механізми цього підземно-зоряного світу, але не сумніваємося, що тут ми маємо справу саме з такою енергією…

Венберг хотів було сказати: “А доказів у вас все-таки немає”, але передумав і тільки махнув рукою.

— Та залишімо в спокої джерела енергії, — вів далі Арнаутов, наче відгадавши думку Венберга. — Перейдемо до переконливіших доказів. Справа в тому, що ми з вами перебуваємо в… обсерваторії. Так-так, саме в обсерваторії. Тільки в цій обсерваторії нема і ніколи не було ніяких телескопів… у нашому розумінні цього слова. Ось над нами купол-стеля. Давно, коли космічний корабель був на поверхні землі, і ще раніше, коли він мчав з великою швидкістю у світовому просторі, ця стеля була дзеркалом, на якому з’являлося точне відображення небозводу або збільшене зображення небесних тіл. Для спостереження світил, мабуть, існувала ціла система дзеркал, стінних і настільних… Петю, “ілюзіони” з картинами обсерваторії тут?

— Тут, Костянтине Платоновичу. — Петя поклав на стіл три кулясті апарати.

— Як діставав астроном у цій обсерваторії зображення небозводу або зірок?.. На це питання відповісти поки що важко. Але давайте розглянемо деякі зоряні панорами.

Арнаутов увімкнув перший “ілюзіон”, і біла куполоподібна стеля перетворилась у глибокий небозвід. Між Ніною Росс і Майгіним з’явилось об’ємне зображення молодого велетня-астронома у променистому вбранні.

Але очі всіх були звернені до стелі-купола. Зоряна панорама була прекрасна. Власне, це не була панорама у звичайному розумінні слова. Той, хто сподівався побачити застиглий небозвід, помилявся. У чорнильній імлі струнким потоком рухались яскраві немигаючі іскри. Здавалося, що небо швидко обертається над головами. І раптом з-за краю чорного купола виринув великий світлий диск завбільшки з повний Місяць, Та це був не Місяць. Диск випромінював м’яке зеленкувате сяйво і в міру просування через купол швидко збільшувався у розмірах. Ніхто не встиг як слід розглядіти його — диск уже зник за протилежним краєм купола.

— Що це? — приголомшено спитала Ніна Росс. — Марс? Місяць?

— У мене навіть у голові запаморочилося, — признався Венберг: — Що це було, Костянтине?

— Хвилиночку, панове, — сказав Арнаутов. — Зараз це світило з’явиться знову. Сподіваюсь, ви пізнаєте його.

І в ту ж мить з-за краю чорної безодні слідом за потоком зірок знову виринув край зеленого диска. Але тепер він був величезний, і краї його здавалися туманними, наче розмитими. Він все збільшувався, виходячи в зеніт, поки не заповнив купол цілком.

— Земля! — задихаючись від хвилювання, промовив Васенькін — Дивіться, он Африка… І Європа!

Видіння зникло. Спалахнуло світло.

Всі мовчали. Слова тут були зайві… Вперше люди Землі побачили свою планету з тисячокілометрової глибини неба, вони летіли до неї, і планета Земля швидко наближалася до них, готова от-от перетворитися на землю з маленької літери…

На захоплений вигук доктора відповів урочистий, дзвінкий, як туго натягнена тятива, голос Арнаутова.

— Так пане Васенькін! Так! Це Земля! І ви — один з перших жителів Землі, які побачили свою планету з борту міжпланетного корабля, що описує навколо неї спіраль, перед тим як сісти. В інших метаморфозах “ілюзіону”, панове, зафіксовано політ над Азією, а потім і повільне причалювання корабля у тайгових нетрях…

— Покажіть! — зажадала Ніна.

— Ні, Ніно Семенівно, — заперечливо хитнув патлатою головою Арнаутов, — це видовище не для всіх. Навіть у такого міцного й незворушного чоловіка, як Клавдій Володимирович Берсеньєв, ці картини викликають запаморочення і приступи морської хвороби… Звичайно, — голос його забринів іронією, — пан Венберг і тепер може доводити, що він бачив “американський атракціон”… Як ти, Григорію Миколайовичу?

Венберг мовчав.

— Ми віримо, Костянтине Платоновичу, — сказала Ніна. — Але скажіть, де цей “інший світ”, звідки прилетіло до нас місто-корабель?

Арнаутов похитав головою.

— Боюся, Ніно Семенівно, що до певного часу ми не зможемо відповісти вам. Ми не знайшли нічого, що могло б пролити світло на це питання. Коли ж виходити з даних нашої земної науки, то батьківщиною будівників цього чудесного корабля може бути хоча б Марс, де нещодавно Лоуелл і Скіапареллі відкрили таємничі канали… або Венера… або навіть світи, які обертаються навколо нерухомих зірок — далеких сонць…

— Десятки світлових років, — недовірливо промовив Венберг. — Трильйони трильйонів кілометрів…

— А чому б і ні? — швидко обернувся до нього Арнаутов. — Дозволь мені знову нагадати тобі про Ейнштейна.

— Це ти про скорочення масштабів часу залежно від швидкості? — поморщився Венберг. — Але ж це тільки спекулятивна теорія. І потім… Які ж це повинні бути швидкості!

— А хто тобі сказав, що цей корабель не здатний розвивати такі швидкості? Почекай, ми розберемося в його механіці і тоді на практиці доведемо тобі…

Арнаутов замовк на півслові і сів. Усі здивовано і з тривогою втупилися в нього. Тільки Майгін удав, що це його аніскілечки не цікавить, і неуважно дивився на стелю.

— Це як же розуміти, Костянтине? — обережно спитав Венберг. — Ти що, таки сподіваєшся підняти цей корабель у небо?

— Так, — коротко сказав Арнаутов.

— Марення! — вигукнув Венберг.

— Чому?

Арнаутов знову підвівся і знову по черзі оглянув усіх.

Це була небачена “наукова асамблея”. Тисячоліттями люди бачили Сонце, Місяць, зірки. Обдаровані багатою фантазією письменники мріяли про космічні польоти, часто видаючи свої домисли за дійсність. Вчені і самоуки створювали наприкінці XIX і на початку XX століття немало міжпланетних і міжзоряних кораблів найрізноманітніших типів, які “обов’язково” повинні були доставити їх авторів на Місяць і навіть значно далі. Десь у заштатному російському містечку Калузі невтомно працював безвісний російський вчений Костянтин Ціолковський, творець теорії ракетного руху, саме такого руху, якому через п’ятдесят років судилося закинути перші космічні ракети у заатмосферний, а потім і в міжпланетний простір… А тут, у тайгових нетрях Примор’я, в переддень першої світової війни жменька людей у фантастичному підземному місті сперечалася про астральне походження підземного феномена і про можливість польоту на дивному “зоряному кораблі” у глибини всесвіту…

Думка про політ у страшний і разом з тим привабливий світовий простір вражала уяву. Ніхто чітко собі не уявляв, що може трапитись у такому польоті, чим закінчиться цей політ, але якась внутрішня сила кликала і манила кожного у незнану далечінь… Ніна Росс, Петя Благосвєтлов, доктор Васенькін дивилися на Арнаутова як зачаровані. І тільки скептик Венберг, змушений визнати, що всі вони у цю хвилину перебувають на “зоряному кораблі”, назвав мрію про політ на цьому кораблі в Космос “маячнею”.

— Чому ти вважаєш, що це маячня, Григорію? — спитав Арнаутов.

— Насамперед тому… — Венберг теж підвівся і уперся в стіл долонями. — Тому, що ти ніколи не зможеш розібратися в машинах цього корабля і навчитися керувати ними. Я визнаю, що це місто-корабель збудовано не на Землі. Його будували мислячі істоти, які випередили нас у розвитку на тисячі років. Пробач мені, але на капітанському містку цього корабля ти виглядаєш так, як воїн Чингіз-хана у будці сучасного локомотива…

— Це недобре… нечесно так говорити!

— Я полечу з вами, Костянтине Платоновичу!

Голоси Ніни і Петі пролунали одночасно. Арнаутов м’яко, але з великою переконливістю сказав:

— Любий Венберг! Я ні хвилини не сумніваюся, що ми не можемо керувати польотом цієї маленької планети. Це підказує мені логіка… Коли б я будував такий корабель, я б подбав, щоб він керував сам собою, з допомогою певних приладів, які спрямують і поведуть його до заданої точки світового простору… навіть якщо жоден машиніст не залишиться живим… До речі, про вашого воїна Чингіз-хана… Я думаю, що кінець-кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…

— І ти певен, що знайдеш тут цей самий важельок?

— Неодмінно.

— І корабель підніметься в небо і полетить туди, звідки прилетів?

— Обов’язково! — без найменшого вагання відповів Арнаутов. — І май на увазі, що ніякі стародавні нашарування над нами не спинять наш зоряний корабель, якщо оживуть його двигуни. Він змете їх, здмухне, як сухе листя з дерев!

Венберг опустив очі і ледь помітно знизав плечима. Запала мовчанка. Ніна Росс і Петя Благосвєтлов сяючими очима дивилися на Арнаутова. Берсеньєв задумливо перебирав пальцями бороду. Майгін чомусь посміхався, барабанячи пальцями по столу. Доктор Васенькін щохвилини знімав, протирав і знову надівав на ніс окуляри. Він наче хотів щось сказати, але не наважувався.

— Ну добре, — порушив нарешті мовчанку Венберг. — Я припускаю, що ви… ми… що ти знайдеш цей самий таємничий важельок і корабель зможе рухатись. Але який смисл цього досліду? В чому полягає його ідея?

Арнаутов не встиг відповісти. Зненацька схопився на ноги доктор Васенькін. Обличчя його зблідло, тільки на запалих щоках палали гарячкові плями.

— Значення його величезне! — закричав він пронизливим, тонким голосом. — Ви забуваєте, Григорію Миколайовичу, що ми перебуваємо в цю мить у зовсім іншому світі, ніж наш земний сьогоднішній світ. Це світ нашого майбутнього! У цьому світі людині полегшують життя розумні машини, які вона створює… Тут, на цьому зоряному кораблі, ми оточені таємничими механізмами. Ми їх не розуміємо, навіть, можливо, не бачимо… А вони за нами стежать, вивчають нас, запам’ятовують усе, що ми говоримо. Я певен, що вони зафіксовують наші зображення на нових “ілюзіонах”. І, якщо це зоряне місто повернеться на рідну планету, розумні машини розповідатимуть про нашу Землю і про нас з вами, друзі мої, не гірше, ніж могли б розповісти самі зоряні мандрівники, які загинули через безглузду випадковість, через несподіваний вибух вулкана…

Учасники “наукової асамблеї” мимоволі оглянулись навкруги: припущення, що за ними стежать за допомогою якихось таємничих механізмів, викликало настороженість і збентеження.

Венберг зіщулився: “А що, як справді кожне наше слово записується, кожний рух фіксується у цих дивних стінах, у цій загадковій стелі? Хто знає, які ще несподіванки криються на фантастичному кораблі!”

Васенькін вів далі тихо і ясно:

— Ми не знаємо, звідки прилетів корабель — з Марса, з Місяця, може, з далекого зоряного світу, — але знаємо, що люди цього іншого світу живуть зовсім не так, як ми… Я соціал-демократ, марксист, я вірю, що час звільнення близько. І вважаю, що ми просто повинні летіти туди, до них, як молодші брати, на навчання і привезти людству свідчення того, який чудовий світ воно коли-небудь побудує… Пробачте, панове, можливо, я висловлююсь не зовсім чітко… Словом, Костянтине Платоновичу, я з вами.

Доктор сів і почав знов енергійно протирати пенсне. Арнаутов заговорив зворушено:

— Я все своє життя присвятив ідеї ракетного космічного корабля… Теорія Ціолковського вдихнула життя в мої мрії… Я знав і знаю, що коли не я і не Ціолковський створимо ракетні кораблі, то їх створять люди нової Росії, нового світу… Але, якщо до нас випадково прийшла допомога з якоїсь далекої планети, ми повинні скористатися з неї. І скористатись для того, щоб принести людству пізнання і могутність іншого світу. Ті люди, яких ми бачимо лише в картинах “ілюзіону”, очевидно, далеко випередили нас у своєму прогресі. Коли на наших океанах плавали тільки парусні каравели Колумба, а попи судили Галілея… Якщо вже тоді і набагато раніше ці люди змогли створити таке чудо техніки і здійснити на ньому політ на Землю, то можна собі уявити, як збагатимо і просунемо вперед нашу науку і техніку ми, якщо щасливо повернемося на Землю через дванадцять-п’ятнадцять років… І не тільки досвід науки ми зможемо запозичити у них. Доктор має рацію, він тричі правий. А суспільний лад?.. Я не сумніваюся, що там немає такої соціальної потворності, як наше російське самодержавство. Хіба не важливо було б дізнатися, який суспільний лад існує у них і як вони до нього прийшли?.. Я знаю, за роки, потрібні для подорожі туди й назад, життя на Землі теж не стоятиме на місці, наука буде розвиватися і в нас на Землі, незважаючи ні на що. У боротьбі, у стражданнях людство все ближче підходитиме і до розумного суспільного устрою. Але ж і там життя не стояло сотні років… За такий політ можна було б віддати життя. Та я не вірю, що нам доведеться взагалі жертвувати своїм життям. Більшість із нас — люди молоді, і, якщо всі ці роки користуватися чудесною життєтворною їжею, яку ми знайшли тут, якщо дихати чистим, багатим на кисень повітрям, якщо позбутися хвороботворних бактерій — а я перевірив, такі бактерії тут не живуть, гинуть, — то астронавти чудово проживуть роки, необхідні для польоту. І вони обов’язково повернуться на Землю. Вирішуйте, панове.

— Яз вами, — сказав Петя.

— Я теж з вами, — вигукнула Ніна Росс. — А ви, Майгін?

Майгін посміхнувся і кивнув головою:

— Звичайно, Нінусю.

— Якщо ви вважатимете, що я зможу бути вам корисним, — промовив, хвилюючись, доктор Васенькін, — то я теж полечу з вами.

— А ви, Клавдію Володимировичу? — звернувся до Берсеньєва Арнаутов.

Берсеньєв похитав головою.

— Я не заперечую проти того, щоб наша знахідка була використана саме так, але… Як ви вважаєте, Костянтине Платоновичу, скільки часу вам потрібно, щоб знайти цей самий… важельок?

— Не знаю, — чесно признався Арнаутов. — Може рік, а може, місяць…

— Усе життя, — насмішкувато мовив Венберг.

— У всякому разі, ця справа терпить. — Берсеньєв важко підвівся з крісла. — Поживемо — побачимо… А поки що, я думаю, треба знову зайнятися оглядом корабля. В ньому безліч таємниць, і ми взнали тільки мізерну часточку їх

ДО ЗІРОК?

Після “другого засідання наукового товариства” події розгорталися надзвичайно швидко. І насамперед відкрилася таємниця зникнення Суо і Уру. Сталося це так.

Арнаутов, старанно досліджуючи “трюми” корабля-міста, ще тиждень тому побачив під “музичною пагодою” чотири довгих блискучих циліндри. Мабуть, ріжки “пагоди” спиралися на них. Арнаутов повідомив про це Майгіна і Берсеньєва.

— Думаю, — сказав він, — що це своєрідні поршні, які піднімають увесь корпус “пагоди”. Але як їх приводять у дію, ніяк не збагну…

Звуки, що безперервно лилися з-під вигнутого даху “пагоди”, обрадували Ніну. Вона погодилася з Берсеньєвим, що ця музика трохи нагадує “Місячну сонату” Бетховена, тільки оркестровану.

— Я б назвала її “Зоряною сонатою”, — промовила дівчина, не звертаючись ні до кого і прислухаючись до ніжного дзвону невідомого інструмента, що зазвучав соло.

— Між іншим… — повільно сказав Майгін і замовк, наче йому щось дивне спало на думку.

— Що? — спитала Ніна.

— Послухайте, Ніночко, адже у вас чудове грудне контральто.

— Прямо-таки чудове, — посміхнулася Ніна.

— Так-так, — Майгін запально потер лоба, щось міркуючи. — Ви знаєте, ваш голос дуже схожий на голос цієї снігової красуні, Еа…

— Ай справді! — вигукнув Берсеньєв.

— Мерсі! — Ніна зробила реверанс.

— Ні, без жартів…

— Я дуже рада, без жартів.

— Надзвичайно схожий!

Майгін і Берсеньєв втупилися один в одного, потім подивилися на Ніну.

— Справа в тому, Ніночко, — сказав Майгін серйозно, — що голосу Еа, як ми переконалися, переглядаючи сцени “ілюзіонів”, тут підкоряються деякі механізми… Розумієте?

Ніна похитала головою:

— Не розумію.

Майгін схопив її під руку.

— Ходімо ближче до “пагоди”.

— А це дуже цікава ідея! — промовив Берсеньєв.

Майгін, незважаючи на нерішучий опір здивованої Ніни, підвів її до “пагоди”. Берсеньєв пішов за ними.

— Співайте! — наказав Майгін.

— Навіщо?

— Співайте ж, вам кажуть!

І Ніна заспівала. Вона заспівала “Нелюдимо наше море”, спочатку тихо, а потім, коли раптом зрозуміла, що задумав Майгін, все голосніше й голосніше. І стіни “пагоди” здригнулися! Ніна заплющила очі.

— Співайте, співайте, — напруженим шепотом повторював Майгін.

Стіни піднімалися вгору. Ось вони вийшли з глибоких пазів у “палубі”, ось з’явилися під кутами верхівки білих стовпів… Пролунав мелодійний дзвін, і ось уже “пагода” завмерла в повітрі, спираючись, як на палі, на півтораметрові білі гладенькі колони. Ніна замовкла, з захопленням і жахом дивлячись на те, що відкривалося перед нею: на вузькому ложі, застеленому якоюсь легкою пухнастою тканиною, нерухомо лежав юнак, майже хлопчик. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, губи стиснуті у скорботній і жалібній гримасі. Біла, як алебастр, шкіра здавалася матовою, руде волосся мертвою хвилею спадало на узголів’я.

— Це він… Суо! — одним подихом вимовив Майгін.

— Мертвий… — з жалем у голосі сказала Ніна.

Але Берсеньєв уже отямився від подиву. Він підійшов до ложа і взявся пальцями за зап’ястя блідої худої руки.

— Живий, — коротко сказав він. — Лікаря, скоріше!

І ніхто не помітив металевого гіганта, що височів біля узголів’я хлопчика. Коли Берсеньєв повернувся до Майгіна, Уру несподівано зробив крок уперед, і важкий удар залізної клешні впав на плече літнього геолога. Берсеньєв упав. Величезна нога вже піднялася над ним, але Ніна двома стрибками опинилася перед страховищем і проспівала:

— Уру… ім!

Уру завмер на місці. Майгін витяг оглушеного Берсеньєва з-під даху “пагоди” і оглянувся. До них уже бігли Венберг і Петя, дріботів доктор Васенькін, великими кроками підходив Арнаутов,

— Що трапилося? — ще здаля закричав Петя.

Та все було зрозуміло і без пояснень. Доктор Васенькін швидко оцінив обстановку, попросив Ніну відійти вбік, проте бути напоготові на випадок, якщо Уру знову “надумає” перешкодити, і наказав Петі, Венбергу та Майгіну обережно взяти тіло Суо і перенести у котедж. Потім він хотів оглянути Берсеньєва, але той був уже на ногах. Усі попрямували до “голубого котеджу” — попереду Петя, Венберг і Майгін з тілом хлопчика, за ними решта. Позаду всіх ішов Уру.

— Ніночко, — сторожко озираючись через плече, сказав Берсеньєв, — приглядайте за цим… страховищем. Тільки ви можете з ним справитись.

Ніна кивнула головою і уповільнила ходу. Тепер вона йшла поруч з металевим гігантом і помітила, що в одній клішні його був затиснутий малюсінький металевий предмет, від якого тяглася тоненька, як шпагат, прозора еластична трубка. Її кінець волочився по блискучій “палубі”, залишаючи на ній важкі маслянисті краплі…

* * *

Надвечір Суо прокинувся від свого дивного летаргічного сну, що тривав хтозна скільки віків.

Доктор Васенькін, уважно оглянувши його, зробив дивовижне відкриття. Виявилося, що в грудях Суо билося два серця (одне, видимо, відмираюче, друге — нове, дозріле). Крім того, погано прослухувалася пульсація ще одного серця — рудиментарного, яке, за припущенням доктора, надалі повинно було розвинутися і замінити друге серце… Шкіра хлопчика була надзвичайно пористою і могла випаровувати багато вологи. Харчування організму під час сну здійснював, мабуть, Уру, нагнітаючи в жили хлопцеві якусь рідину, склад якої встановити не пощастило.

Але, прокинувшись від летаргії, Суо не виявив до людей ніякої цікавості. Мало того: коли хто-небудь підходив до нього, він одвертався і заплющував очі. Тільки до Ніни і маленького ламута Нене він, мабуть, відчував якусь симпатію. Їм він дозволив нагодувати себе і ходити за ним, але на всі спроби заговорити відповідав тільки ледь помітним похитуванням голови. Ніна і Нене не відходили од нього ні на крок. А в головах ліжка Суо нерухомим бовваном стояв залізний Уру.

— Нічого, — сказав Васенькін. — Тепер він не сам, і час його вилікує. Тільки не треба йому набридати. Хай звикне.

Таким чином, надія скористатися допомогою “зоряного хлопчика” у шуканнях заповітного “важілька”, що спалахнула було у Арнаутова, так і лишилася надією. На другий день інженер і Майгін знову заглибились у машинні “трюми”. Берсеньєв, Петя і доктор Васенькін з подвоєною енерпєю вивчали “господарську частину” корабля-міста. Навіть скептик Венберг несподівано для себе виявив, що впевненість у безумовній можливості і необхідності польоту в далекі світи проникла і закріпилась у його свідомості. Можливо, його просто приголомшило пробудження одного з “зоряних людей”.

* * *

Двадцять третього липня 1913 року, через два дні після того, як була розкрита таємниця “музичної пагоди”, рано-вранці Венберг і Петя Благосвєтлов пішли на Коронне озеро повудити рибу. Обидва вони були заядлими рибалками і, їдучи на Далекий Схід, не забули взяти з собою снасті. При кожній нагоді вони частували товаришів свіжою юшкою. Зі слів ламутів, у Коронному озері водилися слиж і навіть форель, тому обидва рибалки, вставши на світанку, поклали у саквояж Венберга сніданок, узяли свої вудочки, відерця з наживкою і рушили в дорогу стежкою, яку їм показав перед тим Нене.

До озера було три версти. Рибалки йшли не поспішаючи і по дорозі вели розмову знавців — про риб, звичайно. Але, як це часто буває, зачепивши питання про мальків, яких просив роздобути доктор Васенькін, рибалки перейшли на зовсім іншу тему — про задум Арнаутова.

— Як дивно складається іноді життя людини! — задумливо промовив Венберг, дивлячись на вершини Коряцького хребта, що рожевіли вдалині. — Чи думали ви, Петю, виїжджаючи з Петербурга в цю експедицію, що вам судилося побачити тут, у дикій глушині, такі чудеса?

— Я вдячний долі за це, Григорію Миколайовичу, — дуже серйозно відповів Петя. — Такий випадок трапляється в житті людини, можливо, раз на тисячу років… Признаюся, мені дивно, що ви ставитесь до цього так… ну, якось недовірливо, недоброзичливо… Адже це така справа, про яку тільки може мріяти людина!

Венберг тихенько засміявся.

— Дорогий Петю! Я давно знаю Арнаутова, знаю, який він одержимий, фанатик, і, крім того, я, на відміну від інших, дуже добре уявляю собі, які неймовірні труднощі та небезпеки треба подолати, щоб здійснити ваш задум. Я вже не кажу про те, що Арнаутову і нашому доброму Майгіну, можливо, доведеться витратити все життя на розгадку секрету двигуна корабля. Ну добре, припустімо, вони знайшли цей самий важельок і повернули його. Якщо навіть місто-корабель не трісне і не розплющиться, як пустий горіх, затиснутий між величезною вагою лави і страхітливим, напевно, тиском реактивних газів, якщо всі не загинуть у ту ж мить від страшних поштовхів, то що жде вас там, у безповітряному океані? Скільки років, десятиліть, століть летітиме цей корабель у чорній пустоті? А в ньому — або ваші трупи, або…

— Все це, звичайно, може бути, — перебив його Петя. — Але я думаю, і всі думають, Григорію Миколайовичу, що рискнути варто. Це велика, чудова справа.

— Послухайте, Петю, — скоса поглядаючи на похмурого юнака, що йшов поруч, сказав Венберг, — дозвольте поставити вам одне питання.

— Будь ласка, питайте, Григорію Миколайовичу.

— Невже вам анітрохи не шкода розлучатися з усім, що ви любите і що любить вас тут, на Землі? З батьком, сестрою, з вашою нареченою — у вас є наречена, Петю?

— Ні, — почервонівши, відповів студент, — нареченої немає. Та справа не в цьому. Звичайно, шкода. Батько буде… Хоча не знаю. Я ще поїду додому і поговорю з ним. Але я думаю… сподіваюся, в усякому разі, що він благословить мене на таку справу. Зрештою, чим я гірший за інших? Гірший за Ніну, наприклад…

— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…

Деякий час вони йшли мовчки.

— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.

Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.

— Землетрус! — вигукнув Петя.

Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.

— Дивіться! — заверещав Петя.

Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.

— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!

Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:

— Куди ви?

— Туди! Пустіть! Ніна!

— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…

Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання “пробки” з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…

Через півгодини все стихло. Тоді Венберг і Петя пішли до сопки. На тому місці, де було підземне місто, зяяла величезна вирва, справжня безодня, на дні якої щось іще курилося і клекотіло. Вони ходили навколо, сподіваючись знайти хоч уламок, хоч осколок прозорого купола, але нічого не знайшли. Місто наче випарувалося, розпалось на атоми. Все навкруги було покремсане і розкидане.

Що сталося з колонією, яка оселилася в кораблі-місті? Чи встигли вони вибігти до вибуху? Чи… Може, воїн Чингіз-хана все-таки намацав випадково потрібний важельок у будці локомотива?

Спустився вечір. Змучені, обірвані, голодні сиділи Петя і Венберг біля вогнища. Венберг нерухомими очима дивився на вогонь і, здавалось, бачив, як непоборний натиск вулканічних газів мне, плавить, давить, розкидає оболонку зоряного міста, як гинуть у всепоглинаючому полум’ї люди… Ніна… Але одразу ж заступаючи це видіння, перед ним сплив образ Арнаутова, коли той впевнено казав: “…кінець кінцем він знайшов би потрібний важельок і локомотив вирушив би в дорогу, куди поведуть його рейки…” І, наче у відповідь на його думки, Петя раптом сказав уголос:

— Може, вони все-таки полетіли туди, в “інший світ”?

Венберг подивився на нього запалими від утоми очима.

— Все може бути, Петю. Все може бути…

ЕПІЛОГ

Ось що розповів мені шановний Григорій Миколайович Венберг. Я не міг не вірити йому — дуже вже логічно і послідовно виклав геолог історію відкриття дивовижного підземного міста. Він не просто розповідав, а докладно, з любов’ю, я б навіть сказав — натхненно описував усі деталі цієї дивної історії. Венберг пам’ятав силу-силенну подробиць, а його оповідання про “живі портрети” й інші чудеса корабля-міста вразили мене не тільки фантастичністю, але й точністю опису. Так могла розповідати тільки людина, що бачила все це своїми очима. І все-таки… все-таки це дуже дивно.

Зауважу, до речі, що прапорщик Петро Благосвєтлов загинув у 1915 році під час наступу Брусилова.

Можливо, мої скромні літературні здібності не дозволили мені повністю відтворити портрети дійових осіб — якогось, тепер забутого, “ракетного конструктора” Арнаутова, богатиря-геолога Майгіна та інших, — але, коли Григорій Миколайович розповів мені про них, я чітко уявив собі кожного.

Що сталося на зоряному кораблі у той пам’ятний липневий ранок? Григорій Миколайович висував кілька припущень. Можливо, Арнаутов, як звичайно, спустився у “трюм” і разом з Майгіним вивчав машини і механізми. Десь у рубці керування він випадково повернув якийсь важіль або натиснув яку-небудь кнопку… Або, може (хто його знає?), Суо стряхнув з себе пригніченість та горе і вирішив сам повести корабель назад на свою далеку батьківщину… Або… Може, справді сталося виверження, яке цього разу знищило чудесний корабель… Усе може бути, як сказав Григорій Миколайович.

Я вирішив докладно записати розповідь Венберга і, як бачите, виконав своє рішення. Запуск космічних радянських ракет і близький політ людини на Місяць надали мені впевненості, що історія, яку розповів мені старий геолог, може зацікавити читачів. Ось чому я не тільки зробив цей запис, а й опублікував його…

Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:

“А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного “світу далеких людей” або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..”

Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…

Мільйони людей неозброєним оком бачать “новий Місяць”, що так раптово з’явився з глибин Всесвіту… У потужні телескопи астрономи вже побачили, що це не небесне тіло, а штучна споруда, яка своєю формою скидається на плоско-випуклу сочевицю, оточену соплами ракет…

Нарешті зореліт на дуже сповільненій швидкості м’яко планерує над Землею і йде на посадку… І ось уже мешканці цілинних земель Казахстану або Алтаю бачать, як над їхніми ланами ширяє величне “зоряне місто”…

Уява! Вона може бути і зрадником і другом… Тут вона виявляється другом і, не розпалюючи мене повільним вогнем, переносить на Внуковський аеродром, куди вже доставив пасажирів зорельота земний гігант ТУ-114… Тут я одразу пізнаю Костянтина Арнаутова (мені здається, я пізнав би його, коли б навіть побачив на зустрічних сходах ескалатора московського метро). Він зовсім не змінився і не постарів (хто знає, може “там” люди живуть тисячоліття і сорок п’ять років для них те саме, що для нас сорок п’ять днів?). Він і досі схожий на капітана Немо, але подібний до блискавок погляд його чорних очей свідчить про невгасиме полум’я неспокійного серця і про те, що його очі бачили життя, подібне до нашого прекрасного майбутнього…

Тут я бачу і шановного Григорія Миколайовича Венберга. Він припав до плеча Арнаутова, і по зморшках його обличчя котяться сльози радості…

Усе це я бачу з заплющеними очима. Та раптом я розплющую їх, і старий геолог уже не в обіймах Арнаутова, а в моїй кімнаті, стоїть переді мною. Він каже:

— Хай вони навіть і не повернуться, хай… Але тепер я вірю, що коли-небудь ми самі полетимо до них. Де б вони не були!

ЗМІСТ

Втрачений скарб

Інший світ