Ґабріель Ґарсія Маркес

ОПОВІДАННЯ

Жінка, яка приходила о шостій

Гойдливі двері ще безлюдного ресторану відчинилися. Була лише шоста вечора, тож Хосе, власник закладу, добре знав, що завсідники почнуть збиратися не раніше, як за півгодини. Проте щойно пролунав останній удар годинника, як увійшла жінка й мовчки вмостилася на високому дзиґликові біля стойки. Вона завжди приходила о цій порі. В роті її стриміла незапалена сигарета.

— Добридень, королево, — привітався Хосе.

Він пройшов уздовж стойки з сухою ганчіркою, протираючи засклену поверхню. І хто б не заходив до ресторану, Хосе завжди робив те саме. Навіть при жінці, взаємини з якою були майже інтимними, огрядний і рум’яний власник ресторану показував себе ревним господарем.

— Чого бажаєш сьогодні? — спитав він від кінця стойки.

— Насамперед навчити тебе бути кавалером, — відповіла та. Вона сиділа на високому дзиґлику в кінці ряду з ліктями на стойці і з сиґаретою в зубах. Промовивши, вона стисла губи, даючи Хосе взнаки, що сиґарета незапалена.

— А я не помітив, — трохи збентежився Хосе.

— Ти взагалі нічого не помічаєш, — дорікнула жінка. Він облишив ганчірку на стойці, підійшов до темних шаф, що пахли смолою і запилюженим деревом. Повернувся з сірниками, черкнув одним. Жінка нахилилася до вогню в його грубих і волохатих руках. А Хосе дивився на пишне волосся жінки, густо змащене дешевим вазеліном, на оголене плече. Завважив і невиразний початок її грудей, перш ніж жінка, припаливши сиґарету, підвела голову.

— Ти гарна сьогодні, королево, — не втримався він.

— Ет, облиш, — урвала його жінка. — Не думай, що це спонукає мене заплатити тобі.

— Я про це і не думаю, королево, — сказав Хосе. — Ладен закластися, що сьогодні тобі зашкодив обід.

Жінка глибоко затяглася, схрестила зіперті на стойку руки й задивилася через широке вікно на вулицю. Обличчя її прибрало меланхолійного виразу з якоюсь домішкою відрази й брутальності.

— Я приготую тобі смачний біфштекс, — запропонував Хосе.

— У мене ще немає грошей, — відповіла жінка.

— Вже три місяці ти без грошей, а я все одно готую тобі щось смачненьке, — промовив Хосе.

— Сьогодні не те, — кинула жінка, не одриваючи похмурого погляду від вулиці.

— Щодня однаково, — мовив Хосе. — Щодня годинник відбиває шосту, заходиш ти й кажеш, що зголодніла як пес. А я тобі готую щось смачненьке. Тільки сьогодні ти не кажеш, що зголодніла як пес. От і вся різниця.

— Атож, це правда, — визнала жінка. Вона обернулася до чоловіка за стойкою, який розглядав холодильник. Дивилася на нього якусь хвилю, а тоді позирнула на годинник на шафі. Три хвилини на сьому.

— І справді, Хосе, — погодилася вона. — Сьогодні все інакше. — Вона видихнула дим і провадила далі короткими, запальними фразами: — Я прийшла сьогодні не о шостій, тому все й інакше, Хосе.

Хосе кинув погляд на годинник.

— Ладен руку собі відтяти, якщо годинник відстає бодай на хвилину, — мовив він.

— Не в цьому річ, Хосе. Сьогодні я таки прийшла не о шостій, — наполягала жінка. — А за чверть до шостої.

— О шостій, королево, — запевнив Хосе. — Коли ти заходила, годинник якраз і пробив шосту.

— Я вже чверть години тут, — не відступалася жінка.

— Дихни-но, — попросив він.

Жінка відкинула голову назад. Вона була поважна, нудна, в’яла; сумний, стомлений вигляд личив їй.

— Облиш дурниці, Хосе. Ти ж знаєш, я вже понад півроку не п’ю.

— Це ти скажи комусь іншому, — не повірив він. — Б’юсь об заклад, що ви вдвох вижлуктили щонайменше літр.

— Двічі ковтнула з приятелем, — призналася жінка.

— А-а, тоді все зрозуміло, — сказав Хосе.

— І нічого тут розуміти, — заявила жінка. — Я вже тут чверть години.

Чоловік стенув плечима.

— Гаразд, якщо тобі так хочеться. Ти вже тут чверть години, — погодився він. — Зрештою, це неістотно — десять хвилин більше чи менше.

— Ні, істотно, Хосе! — Жінка простягла руки над стойкою з недбалою безпорадністю. Провела ними по скляній поверхні. — І річ не в тому, що так мені забаглося. Але вже чверть години, як я тут.

Вона кинула погляд на годинник і похопилася:

— Та що я кажу, я тут уже двадцять хвилин!

— Гаразд, королево, — змирився він. — Я віддав би весь день і всю ніч, аби тільки догодити тобі.

Увесь цей час Хосе метушився за стойкою, переставляв предмети з місця на місце. Він грав свою роль господаря.

— Я хочу, щоб ти була задоволена, — повторив він. І раптом застиг, повернув обличчя до жінки: — А ти знаєш, що я тебе нестямно люблю?

Жінка холодно зиркнула на нього.

— Та невже? Оце відкриття, Хосе! Невже гадаєш, що я лишилася б з тобою і за мільйон песо?

— Я не про це, королево, — зніяковів Хосе. — А все ж не інакше, як тобі зашкодив обід.

— Я тому сказала тобі, — мовила жінка, і голос її трохи потеплів, — що жодна жінка не витримала б такого, як ти, й за мільйон песо.

Хосе почервонів. Відвернувся від жінки й заходився витирати пляшки в шафці. Невдовзі озвався, не повертаючи голови:

— Ти сьогодні нестерпна, королево. Мабуть, краще з’їж біфштекс та йди спати.

— Я не голодна, — відказала жінка. Вона знову перевела погляд на вулицю, на невиразні постаті перехожих у вечірніх сутінках.

У ресторані запала трохи дивна тиша, переривана іноді шарудінням Хосе біля шафки. Раптом жінка заговорила стишеним, ніжним, незвичним голосом:

— Ти справді мене кохаєш, Пепільйо[1]?

— Справді, — сухо кинув Хосе, не дивлячись на неї.

— Навіть попри те, що я сказала? — допитувалась жінка.

— А що ти мені сказала? — Хосе не змінив ні голосу, ні пози.

— Щодо мільйона, — нагадала жінка.

— Я вже й забув про те.

— То ти мене кохаєш? — перепитала жінка.

— Кохаю, — відповів Хосе.

Запала мовчанка. Хосе все ще порпався у шафці й не дивився на жінку. А вона видихнула струмінь диму, сперлася грудьми на стойку і лукаво прикусила кінчик язика.

— Навіть якщо я не прийму тебе?

— Я так кохаю тебе, що й не ліг би з тобою, — мовив він. Тоді попростував туди, де сиділа жінка. Зупинився перед нею, сперся дужими руками на стойку і пильно глянув їй в очі: — Я так тебе кохаю, що ладен порішити кожного, хто йде з тобою.

Спершу жінка ніби розгубилась, а тоді уважно, якось аж знервовано й насмішкувато водночас поглянула на чоловіка. Зніяковіло помовчала, а тоді вибухнула сміхом:

— Ти ревнуєш, Хосе? Як чудово, що ти ревнуєш!

Хосе знову почервонів і з щирою ніяковістю, мов дитина, яка розкрила свою таємницю, сказав:

— Сьогодні ти така нетямка, королево. — І несамохіть витер ганчіркою рота: — Кепське життя твоє дається взнаки.

Жінка спохмурніла.

— Виходить, ні, — скрушно зітхнула вона. І знову глянула на нього з дивним блиском в очах, засмучена і зухвала. — Значить, не ревнуєш.

— До певної міри, — сказав Хосе. — Але не настільки, як ти б хотіла. — Він послабив комірець і витер ганчіркою шию.

— Як це розуміти? — поцікавилась жінка.

— Просто я так кохаю тебе, що мені не до вподоби твої витівки, — пояснив Хосе.

— Які витівки?

— Що ти щодня ідеш з іншим чоловіком.

— Невже ти вбив би його, аби він не йшов зі мною? — спитала жінка.

— Аби не йшов — ні, — уточнив Хосе. — Я міг би вбити його, коли він іде з тобою.

— Це одне й те саме, — підсумувала жінка.

Розмова набула лоскотливого напруження. Жінка розмовляла тихо, ніжно, чарівливо. Обличчя її майже торкалося великого й доброго обличчя чоловіка, який аж застиг, заворожений її словами.

— Але це правда, — мовив Хосе.

— Отже, — жінка простягла руку, щоб погладити його товсту руку, а другою кинула недопалок, — отже, ти здатен убити людину?

— За те, що я тобі сказав, — здатен, — визнав Хосе. Голос його бринів майже розпачливо.

— Який жах, Хосе! Який жах! — вигукувала вона, сміючись. — Хосе вбиває людину. Хто б подумав, що в цьому товстуні й тюхтії, який задарма щодня готує мені біфштекс, який розважає мене, поки я знайду собі клієнта, ховається вбивця! Який жах, Хосе! Мені страшно!

— Ти п’яна, дурненька, — мовив він. — Іди поспи. Тому, певно, тобі і їсти не хочеться.

Та жінка раптом урвала сміх і знову споважніла, спершись на стойку. Бачила, що він одійшов. Відчинив холодильник і знову зачинив, нічого не взявши. Бачила, як він попростував до протилежного кінця стойки. Бачила, як натирає до блиску і так блискуче скло. І вона знову заговорила ніжно і лагідно, як і тоді, коли питала: «Ти справді мене кохаєш, Пепільйо?»

— Хосе! — погукала вона.

Він не озвався і не глянув на неї.

— Хосе!!!

— Йди спати, — порадив Хосе. — Але спершу прийми ванну, щоб пройшов хміль.

— Справді, Хосе, я не п’яна, — запевнила жінка.

— Тоді ти грубіянка, — визначив Хосе.

— Іди сюди, мені треба поговорити, — покликала вона його. Чоловік непевно ступив до неї, вірячи й не вірячи їй. — Підійди ближче!

Чоловік зупинився перед жінкою. Вона подалася вперед і занурила пальці в його чуприну, стиснула їх водночас міцно і ніжно.

— Повтори, що казав спочатку! — звеліла вона.

— Що? — не зрозумів Хосе. Із зігнутою головою він силкувався глянути на неї.

— Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.

— Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повторив Хосе. — Щира правда.

Жінка відпустила його чуприну.

— Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.

Той лише згідливо всміхнувся.

— Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти захищав би мене, якби я когось убила?

— Як сказати... — завагався Хосе. — Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.

— Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.

Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.

— Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.

— І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.

— Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.

Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.

— А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?

Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.

— В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.

— Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.

— Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збентежився.

— Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.

— А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.

— Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.

— Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.

— Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.

— Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щойно я збагнула, яка це гидота.

— Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.

— А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.

Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:

— Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?

— Навіщо аж так заходити, — мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.

— А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?

— Бува й таке, королево, — згодився Хосе, знічев’я протираючи стойку. — Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.

Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.

— І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?

— Такого порядна людина не зробить, — впевнено мовив Хосе.

— А коли він таки робить? — В її голосі чулося глухе роздратування. — Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього — вдарити його ножем знизу.

— Це вкрай жорстоко, — розцінив Хосе. — На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.

— Послухай. — Жінка уже неабияк дратувалась. — Та якщо він це робить? Допусти, що робить.

— Все одно, надто жорстоко, — не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.

Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.

— Ти дикун, Хосе! — виснувала вона сердито. — І нічого не тямиш. — Тоді схопила його за рукав: — Ну скажи, що жінка мусила його вбити.

— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Хосе. — Нехай буде по-твоєму.

— Хіба це не самозахист? — сіпала його за рукав жінка.

— Майже, майже, — підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:

— Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка скоїла таке?

— Це залежить... — почав Хосе.

— Від чого залежить? — нетерпляче перебила його жінка.

— Залежить від жінки, — уточнив Хосе.

— А якщо це та жінка, яку ти кохаєш? — мовила жінка. — І не для того, щоб бути з нею, розумієш? Як ти сам про це кажеш.

— Гаразд, нехай буде по-твоєму, королево, — погодився Хосе розслаблено й стомлено.

Він знову одійшов. Поглянув на годинник — скоро пів на сьому. Подумав, що через кілька хвилин ресторан почнуть заповнювати люди, і ще ревніше став протирати скло, дивлячись у вікно на вулицю. Жінка сиділа мовчазна, зосереджена і з розпачливим смутком дивилася на чоловіка. Дивилася як на лампу, що гасне. І раптом озвалася скрадливим покірним голосом:

— Хосе!

З невимовною ніжністю і смутком він поглянув на неї, як покірний віл. Поглянув не щоб слухати, а щоб побачити її, щоб знати, що вона там, у сподіванні на погляд.

— Я тобі сказала, що завтра зникну, а ти нічого не кажеш, — мовила жінка.

— Атож, — мовив Хосе. — Але ти не сказала — куди.

— Будь-куди, — відповіла жінка. — Де немає чоловіків, які бажали б мене.

Хосе сумно всміхнувся.

— Ти не жартуєш? — Він наче отямився, вираз його обличчя перемінився.

— Залежить від тебе. Якщо ти скажеш, коли я прийшла, то завтра я зникну і назавжди облишу все це. Ти радий цьому?

Хосе ствердно кивнув головою, втішено всміхнувся. Жінка нахилилася в той бік, де він стояв.

— Якщо я колись повернуся сюди й побачу жінку, що о цій порі розмовляє з тобою, сидячи на цьому стільчику, то ревнуватиму.

— Якщо ти повернешся сюди, то й принесеш мені дещо, — нагадав Хосе.

— Обіцяю пошукати і принести тобі заводного ведмедика, — пообіцяла жінка.

Хосе з усмішкою провів ганчіркою в повітрі між собою та жінкою, ніби протираючи невидиме скло. Жінка всміхнулася теж, грайливо і щиро. Тоді відійшов протерти скло в кінці стойки.

— Ну що? — спитав Хосе уже звідти.

— Кожному, хто спитає, коли я прийшла сюди, казатимеш, що за чверть до шостої? — поцікавилась жінка.

— Навіщо? — Хосе не дивився на неї і наче не чув.

— Неістотно, — мовила жінка. — Важливо, щоб ти так сказав.

Перший відвідувач увійшов крізь хитливі двері й попростував до столика в кутку. Хосе глянув на годинник: пів на сьому.

— Гаразд, королево, — неуважливо погодився він, — як хочеш. Я завжди роблю так, як ти хочеш.

— От і добре, — зраділа жінка. — А тепер приготуй мені біфштекс.

Хосе підійшов до холодильника, дістав тарілку з м’ясом, поставив на стіл. Тоді запалив плиту.

— Я тобі прощальний біфштекс приготую, королево, — похвалився він.

— Спасибі, Пепільйо, — подякувала жінка.

Вона сиділа задумана, наче поринула в дивний світ, повний незнайомих невиразних образів. І не чула, як свіже м’ясо із шкварчанням впало в киплячий жир. Не чула клекотливого потріскування, коли Хосе перевернув на сковорідці м’ясо, не відчувала пахощів приправленого м’яса, що ширилися довкола. Отак сиділа, зосереджена, задумана. Аж раптом підвела голову, закліпала очима, мовби повертаючись до життя. І аж тоді завважила біля плити Хосе, освітленого веселим полум’ям.

— Пепільйо!

— Що?

— Про що ти думаєш? — спитала жінка.

— Чи знайдеш ти заводного ведмедика, — відповів Хосе.

— Авжеж, знайду, — запевнила жінка. — Але мені ще хочеться спитати, чи не відмовиш у моєму останньому проханні?

Хосе глянув на неї від плити.

— Скільки ж можна тобі казати? — відповів. — Хочеш іще щось, на додачу до біфштекса?

— Так, — сказала жінка.

— І що ж? — спитав Хосе.

— Ще чверть години.

Хосе озирнувся назад, глянув на годинник. Потім на відвідувача: той терпляче очікував у своєму кутку. Перевів погляд на золотаве м’ясо на сковорідці. І аж тоді озвався:

— Я таки не розумію тебе, королево.

— Не вдавай дурника, Хосе, — дорікнула жінка. — Пам’ятай, я тут з половини шостої.

З іспанської переклали Лев Олевський та Дмитро Стельмах.

Журнал "Всесвіт" №2 1988 р.

Море давніх часів

Наприкінці січня море робилося бурхливим, починало заливати селище густою багнюкою, й за кілька тижнів усе довкола переймалося його кепським настроєм. Відтоді світ був нічого не вартий принаймні до наступного грудня, і не знайшлося б такої людини, яка не спала після восьмої вечора. Втім, того року, коли з’явився сеньйор Герберт, море не збурилося навіть у лютому. Навпаки, його поверхня ставала дедалі гладкішою та мерехтливішою, і в перші березневі ночі з моря долинув аромат троянд.

Тобіас відчув цей запах. Його кров подобалася крабам, отож більшу частину ночі він мусив відганяти їх од свого ліжка і засинав лише над ранок, вколисаний бризом. Протягом довгих безсонних ночей Тобіас навчився розрізняти будь-які зміни в повітрі. І коли зачув пахощі троянд, навіть не прочинивши дверей, уже знав, що це пахне море.

Він устав пізно. Клотильда саме розпалювала кабицю в патіо. Віяв прохолодний вітрець, і зорі були на своїх місцях, але порахувати їх усі ген до обрію навряд чи вдалося б через мерехтіння моря. Випивши чашку кави, Тобіас відчув у роті присмак минулої ночі.

— Вночі,— пригадав він, — сталася дивна річ.

Клотильда, звісно, нічого такого не відчула. Вона спала надто важким сном і навіть не могла пригадати, що їй снилося.

— Пахло трояндами, — мовив Тобіас, — і я певен, що запах долинав з моря.

— Я не знаю, як пахнуть троянди, — відказала Клотильда.

Це скидалося на правду. Селище стояло на випаленій сонцем отверділій землі, покарбованій селітрою, і лише зрідка хтось привозив сюди іздаля букет квітів, щоб жбурнути його в море — у те місце, куди кидали небіжчиків.

— Так само пахнув потопельник із Гуакамаяля, — зауважив Тобіас.

— Авжеж, — посміхнулася Клотильда, — та май на увазі: якщо запах був приємний, він долинав не з цього моря.

Море й справді було жорстоким. Часом рибальські сіті виловлювали саму лише твань, а на вулицях селища після відпливу лишалося безліч мертвої риби. Вибухівка ж викидала на поверхню тільки рештки давніх корабельних аварій.

Кілька жінок, котрі, як і Клотильда, лишалися в селищі, кипіли від люті. Дружина старого Хакоба, яка того ранку встала раніше, ніж звичайно, теж прибрала в домі й сіла снідати з кислим видом.

— Моє останнє бажання, — звернулася вона до чоловіка, — щоб мене поховали живцем.

Вона проказала це так, ніби лежала на смертнім одрі, хоч насправді сиділа край стола в їдальні з великими вікнами, через які пробивалися й заливали весь дім потоки березневого світла. Навпроти неї, вгамовуючи голод, сидів старий Хакоб — чоловік, котрий так давно й палко кохав її, що вже не уявляв страждань, які б не були пов’язані з його дружиною.

— Я хочу померти певна, що мене поховають у землі, як порядних людей, — правила вона своєї. — А упевнюсь у цьому, лише подавшись звідси кудись-інде просити, щоб мені зробили таку ласку і поховали живцем.

— Не треба нікого просити, — спокійно відказав старий Хакоб. — Я сам відведу тебе.

— Що ж, ходімо, — мовила вона, — бо я скоро помру.

Старий Хакоб пильно подивився на дружину. Тільки її очі лишалися молодими. Суглоби зробилися вузлуватими, а вся вона скидалася на безплідну пустку — втім, вона завжди була такою.

— Ти виглядаєш краще, ніж будь-коли.

— Вночі, — зітхнула вона, — я відчула запах троянд.

— Не хвилюйся, — заспокоїв її старий Хакоб, — таке іноді трапляється з бідняками.

— Не в тому річ, — відказала вона. — Я завжди благала, щоб смерть заздалегідь сповістила мене про свій прихід, аби я встигла померти подалі від цього моря. Пахощі троянд у нашому селищі не що інше, як знамення боже.

Старому Хакобу не спало на думку нічого кращого, як попросити, аби вона трохи зачекала, щоб він встиг залагодити свої справи. Він чув, ніби люди помирають не тоді, коли повинні, а коли самі цього хочуть, тому його дуже занепокоїло передвістя дружини. І тепер навіть запитував себе, чи зміг би, коли надійде такий час, поховати її живцем.

О дев’ятій він відчинив приміщення, що колись правило за крамницю, поставив у дверях два стільці та столик з шахівницею і цілий ранок грав у шашки із випадковими партнерами. Зі свого місця він бачив поруйноване селище, полупані халупи зі слідами вигорілого на сонці фарбування і смужку моря там, де кінчалася вулиця.

Перед обідом він, як звичайно, грав із доном Максімо Гомесом. Старий Хакоб не міг уявити супротивника більш гуманного, ніж цей чоловік, котрий вийшов цілим та неушкодженим із двох громадянських воєн і лише в третій втратив одне око. Програвши умисне партію, він затримав партнера, щоб зіграти другу.

— Скажіть-но мені, доне Максімо, ви б могли власноручно поховати живцем свою дружину?

— Авжеж, — відповів дон Максімо Гомес, — і повірте, моя рука б не здригнулася.

Старий Хакоб здивовано промовчав. Відтак, втративши кілька вигідно розташованих пішаків, зітхнув:

— Річ у тім, що Петра, мабуть, скоро помре.

Дон Максімо Гомес не змінився на обличчі: — «В такому разі нема потреби ховати її живцем». Він «з’їв» дві шашки й провів дамку. Потім втупився у партнера зволоженим сумною рідиною оком.

— Що сталося?

— Вночі вона відчула пахощі троянд, — пояснив старий Хакоб.

— Тоді має померти півселища, — зауважив дон Максімо Гомес. — Сьогодні про це тільки й мови.

Старому Хакобу коштувало великих зусиль програти ще одну партію, щоб не образити суперника. Потім він поставив на місце стіл та стільці, зачинив крамничку й подався шукати кого-небудь, хто чув запах. Зрештою лише Тобіас твердив це з певністю. Отож старий Хакоб попросив, аби той завітав до нього начеб ненароком і розповів усе його дружині.

Тобіас виконав обіцянку. О четвертій, причепурений для візиту, він з’явився у галереї, де дружина старого Хакоба лагодила костюм майбутнього вдівця.

Тобіас увійшов так тихо, що жінка аж підскочила.

— О, господи, — зойкнула вона, — я подумала, що то архангел Гавриїл.

— А от і ні, уявіть собі, — відказав Тобіас. — Я прийшов, щоб розказати вам дещо.

Жінка поправила окуляри й повернулася до своєї роботи.

— Я й так знаю.

— А от і ні,— заперечив Тобіас.

— Вночі ти відчув пахощі троянд.

— Як ви здогадалися? — похнюпився Тобіас.

— В моєму віці, — мовила жінка, — маєш стільки часу, щоб думати, що зрештою стаєш ясновидицею.

Старий Хакоб, котрий підслуховував їхню розмову, притуливши вухо до перегородки, випростався присоромлений.

— Ну що скажеш, жінко, — гукнув він через перегородку. Тоді вийшов у галерею. — Виходить, це не те, що ти думала.

— Хлопець бреше, — не підводячи голови, заперечила стара. — Він нічого не відчув.

— Це сталося близько одинадцятої, — проказав Тобіас, — я саме відганяв крабів.

Жінка закінчила латати комір.

— Брехні. Всі знають, що ти базікало. — Вона перекусила зубами нитку й подивилася поверх окулярів на Тобіаса. — Не можу тільки збагнути, навіщо ти завдав собі клопоту — змастив голову вазеліном та ще й почистив черевики — і все це лише задля того, щоб прийти сюди й образити мене.

Відтоді Тобіас почав стежити за морем. Він підвішував гамак у патіо і чекав цілу ніч, дивуючись із того, що відбувається в світі, коли люди сплять. Протягом багатьох ночей він чув відчайдушне шкребіння крабів, які намагалися видряпатися на підпірки для плодових дерев, поки, стомившись, нарешті не припиняли свої спроби. Він взнав, як спить Клотильда. Помітив, що її схоже на звуки флейти хропіння робилося дедалі пронизливішим у міру того, як посилювалася спека, і зрештою переходило в одну безперервну монотонну ноту, яка проймала задушливу липневу ніч.

Спершу Тобіас стежив за морем, як людина, котра добре його знає, — втупившись у якусь точку на видноколі. Він бачив, як змінюється забарвлення моря. Бачив, як воно завмирає і як знову стає пінистим та брудним, випльовуючи всілякий мотлох, коли зливи вивертають його нутрощі. Поступово він навчився стежити за морем, як людина, котра знає його якнайкраще, — навіть не дивлячись у його бік, а проте не забуваючи про нього й уві сні,

У серпні померла дружина старого Хакоба. Вранці вона лежала мертва у своєму ліжку, і її довелося, як і інших небіжчиків, кинути в море без квітів. Тобіас чекав. Він чекав так довго, що очікування поступово перетворилося для нього на спосіб існування. Одної ночі він спав у гамаку і раптом відчув, що в повітрі щось змінилося. Це нагадувало миттєвий спалах, наче в давні часи, коли навантажений гнилою цибулею японський пароплав викинув свій крам біля входу в бухту. Потім запах посилився і вже не розвіявся до світанку. Тільки упевнившись, що може вхопити його своїми руками й показати будь-кому, Тобіас скочив з гамака і увійшов до кімнати, де спала Клотильда. Він кілька разів потряс її.

— Ось він.

Клотильда мусила відсторонити запах пальцями, наче павутиння, щоб сісти. Відтак знову відкинулася на тепле простирадло.

— Хай йому чорт, — пробурмотіла вона.

Тобіас метнувся до дверей, вибіг на вулицю й загорлав. Він горлав щосили, потім глибоко вдихнув повітря і загорлав знову, нараз замовк на якусь мить і вдихнув ще глибше: запах з моря не зник. Але на його крик ніхто не озвався. Тоді він став стукати в усі будинки підряд, навіть у ті, де ніхто не жив, — його стукіт злився з гавканням переполошених собак, і зчинився такий гармидер, що збудив ціле селище.

Багато хто не почув запаху. Але інші, особливо старі люди, спустилися на берег, щоб зазнати насолоди. Це був стійкий аромат, і в повітрі не зосталося місця для колишніх запахів. Дехто, втомившись від таких емоцій, повернувся додому. Більшість же лишилася досипати на березі моря. Вранці запах зробився таким чистим, що шкода було дихати.

Тобіас проспав майже весь день. Клотильда захопила його зненацька в годину сієсти, і надвечір вони бавилися в ліжку, не причинивши двері у патіо. Спершу кохалися як хробаки, потім, як кролі, і нарешті, як черепахи, поки світ не посмутнів і надворі посутеніло. В повітрі й досі стояв слабкий запах троянд. Час від часу до кімнати долинали звуки музики.

— Це у Катаріно, — мовила Клотильда. — Мабуть, до селища хтось прибув.

Прибули троє чоловіків і одна жінка. Катаріно вирішив, що згодом можуть з’явитися ще якісь люди, й заходився лагодити грамофон. Оскільки з цього нічого не вийшло, він попросив Панчо-Привида зробити все необхідне, бо той однаково вештався без діла, до того ж мав скриньку з інструментами та вправні руки.

Крамниця Катаріно містилася в дощатому будинку, що стояв на відшибі й виходив до моря. Будинок складався з великої умебльованої столиками та стільцями вітальні і кількох кімнат. Сидячи за шинквасом і по черзі позіхаючи, троє чоловіків і жінка мовчки пили й стежили за роботою Панчо-Привида.

Після численних спроб грамофон запрацював. Зачувши стару, але знайому мелодію, люди урвали балачки. Вони дивилися одне на одного і якусь мить не могли вимовити ні слова, бо тільки тепер збагнули, як вони постаріли відтоді, коли востаннє слухали музику.

Після дев’ятої Тобіас застав усіх на ногах. Люди сиділи біля входу, слухаючи старі платівки Катаріно з тим же виразом наївної покірності, з яким спостерігають сонячне затемнення. Кожна платівка нагадувала їм про когось із померлих, або смак їжі після тривалої хвороби, або щось таке, що вони повинні були зробити наступного дня багато років тому, але так-таки ніколи не зробили, бо забули.

Музика вщухла близько одинадцятої. Багато хто полягав спати, сподіваючись, що піде дощ, бо над морем нависла темна хмара. Проте хмара опустилася, поплавала якийсь час на поверхні, а потім занурилася під воду. В небі лишилися тільки зорі. Незабаром бриз із селища долинув до середини моря, а повернувшись, доніс пахощі троянд.

— Ну, що я казав, Хакобе, — вигукнув дон Максімо Гомес. — Він знову тут. Повір мені, тепер ми відчуватимемо цей запах щовечора.

— Боже борони, — відказав старий Хакоб. — Цей запах — єдина в світі річ, яка дісталася мені надто пізно.

Вони грали в шашки у порожньому приміщенні, яке колись правило за крамницю, не звертаючи уваги на музику. Їхні спогади були такими давніми, що не існувало платівок, які б могли їх сколихнути.

— Щодо мене, то я не дуже в усе це вірю, — зауважив дон Максімо Гомес. — Коли стільки років вгризаєшся в землю, зі стількома жінками мрієш про малесеньке патіо, де міг би посадити квіти, не дивно, що кінець кінцем починаєш відчувати щось таке, та ще й віриш, ніби воно справді існує.

— Але ж ми відчуваємо це власними носами, — заперечив старий Хакоб.

— Байдуже, — правив своєї дон Максімо Гомес. — Під час війни, коли повстання вже зазнало поразки, ми так хотіли, щоб у нас був свій генерал, що нам привидівся живий герцог Мальборо. Я його бачив на власні очі, Хакобе.

Було вже за дванадцяту. Лишившись на самоті, старий Хакоб зачинив крамницю і приніс лампу до спальні. Крізь шибки бачив скелю, з якої кидали небіжчиків, — вона відбивалася в миготливих водах моря.

— Петра! — тихо покликав він.

Вона не чула його. В цю саму мить вона пливла майже на поверхні осяяної полудневим сонцем Бенгальської затоки. Підвела голову, щоб крізь воду, наче крізь освітлену вітрину, помилуватися величезним трансатлантичним пароплавом. Проте не могла бачити свого чоловіка, котрий в ту саму мить на іншому краю світу знову почув грамофон Катаріно.

— Уяви собі, — бідкався старий Хакоб. — Якихось шість місяців тому вони гадали, буцімто ти збожеволіла, а тепер не тямлять себе від радості, зачувши запах, який убив тебе.

Він загасив лампу і вмостився в ліжку. Потім заплакав тихо, по-старечому некрасиво схлипуючи, але швидко заснув.

— Я кинув би це селище, якби міг, — схлипував він уві сні. — Подався б до чорта в зуби, коли б мав двадцять песо.

Після тієї ночі аромат долинав з моря протягом кількох тижнів. Він напахав дощані стіни осель, їжу й питну воду, і не було такого місця, куди б не проникнув запах троянд. Дехто боявся відчути його у випарах власного калу. Чоловіки й жінка, які заходили до крамниці Катаріно, у п’ятницю подалися геть, але в суботу повернулися, супроводжувані великим натовпом. У неділю прибульців побільшало. Вони юрмилися по всіх усюдах в пошуках їжі та ночівлі, і зрештою на вулицях стало так людно, що не можна було й кроку ступити.

А прибульців усе більшало. Жінки, які покинули селище, коли життя в нім завмерло, повернулися до крамниці Катаріно. Вони були огрядніші й підмальовувалися сильніше, ніж колись, і принесли модні платівки, які нікому ні про що не нагадували. З’явився дехто з тутешніх чоловіків. Дуже давно ці люди подалися хто куди в пошуках заробітку, а тепер розповідали, як їм всміхнулася доля, проте одіж на них була та ж сама, в якій вони колись пішли звідси. Поприходили музики, з’явилися столики продавців лотерейних квитків, гадалки, наймані убивці і люди з вужами, обвитими навколо шиї: ці спритники продавали еліксир вічного життя. Минали тижні, а люди приходили й приходили, навіть коли почалися перші дощі і море зробилося неспокійним, а запах зник.

Одним із останніх прибув священик. Він обійшов усе селище, жуючи хліб, який умочував у велику чашку кави з молоком, і мимохідь заборонив усе, що з’явилося тут перед його появою: лотерею, нову музику і танці, навіть звичку спати на узбережжі, яка поширилася останнім часом. Одного дня в домі Мельчора він виголосив проповідь про запах із моря.

— Складіть дяку богові, бо це запах усевишнього.

Хтось перебив його:

— Звідки вам це відомо, панотче, адже ви досі не чули того запаху?

— В святому письмі згадується цей запах. Ми з вами знаходимося в богом обраному селищі.

Тобіас, мов сновида, тинявся серед цього свята. Привів і Клотильду, аби та взнала смак грошей. Вони уявляли, ніби виграли в рулетку чималу суму, підраховували прибутки й відчували себе багатіями, бо це ж вони могли б виграти стільки грошей. Та одного вечора не лише вони, а й усі жителі селища побачили силу-силенну грошей, яку й уявити собі не могли.

Сталося це того вечора, коли прибув сеньйор Герберт. Він з’явився зненацька, поставив посеред вулиці стіл, а на стіл — дві великі валізи, доверху наповнені банкнотами. Грошей було стільки, що спершу ніхто не звернув на них уваги, бо люди не могли повірити, що все це насправді. Але сеньйор Герберт закалатав дзвіночком, люди повірили нарешті, що це не сон, і наблизилися, щоб послухати, що він скаже.

— Я найбагатша на землі людина, — заявив він. — У мене стільки грошей, що я вже не знаю, куди їх подіти. А оскільки маю таке велике серце, що воно не вміщається в моїх грудях, то й вирішив об’їздити увесь світ, розв’язуючи людські проблеми.

Це був кремезний чоловік із розчервонілим обличчям. Говорив голосно, без пауз, жестикулюючи кволими, наче щойно виголеними руками. Він говорив з чверть години і втомився. Перепочивши, знову закалатав дзвіночком і заговорив. Хтось із юрби помахав своїм сомбреро й урвав прибульця на півслові:

— Гаразд, містере, годі балакати, час роздавати гроші.

— Ні, — відказав сеньйор Герберт. — Роздавати гроші просто так — не лише несправедливо, але й безглуздо.

Він знайшов очима того, хто урвав його промову, зробив знак, аби той наблизився. Юрба розступилася,

— А зараз з допомогою нашого нетерплячого друга, — правив своєї сеньйор Герберт, — я поясню вам, у чому полягає найсправедливіший спосіб розподілу багатства. — Сеньйор Герберт простягнув руку й допоміг тому піднятися.

— Як тебе звуть?

— Патрісіо.

— Що ж, Патрісіо, у тебе, як і в кожного, є проблема, яку ти ніяк не можеш розв’язати.

Патрісіо зняв сомбреро і ствердно хитнув головою.

— В чому вона полягає?

— Річ у тім, що я не маю грошей.

— А скільки тобі потрібно?

— Сорок вісім песо.

Сеньйор Герберт переможно скрикнув. «Сорок вісім песо!» — вигукнув він. Юрба зааплодувала.

— Чудово, Патрісіо. А тепер розкажи нам, що ти вмієш робити.

— Багато чого.

— Обери щось одне, — запропонував сеньйор Герберт. — Що ти робиш найкраще?

— Я вмію удавати птахів, — зважився Патрісіо.

Знову почулися оплески, і сеньйор Герберт звернувся до Юрби: «Отже, пані й панове, наш друг Патрісіо, котрий чудово удає птахів, імітуватиме голоси сорока восьми різних птахів і у такий спосіб розв’яже свою найбільшу проблему».

Юрба приголомшено замовкла, тим часом Патрісіо заходився імітувати голоси птахів. Він то насвистував, то пищав, удаючи відомих усім птахів, і зрештою, щоб досягти потрібної кількості, почав видавати такі звуки, яких ніхто ніколи не чув. Насамкінець сеньйор Герберт знову зажадав оплесків і вручив претендентові сорок вісім песо.

— А тепер підходьте по одному. Я пробуду тут цілу добу, щоб розв’язати ваші проблеми.

Від людей, які проходили повз його дім, старий Хакоб довідався про цю приголомшуючу подію. З кожною новою подробицею серце старого все збільшувалось і збільшувалось, поки він не відчув, що воно от-от розірветься.

— Що ви думаєте про цього грінго?

Дон Максімо Гомес знизав плечима:

— Мабуть, він філантроп.

— Якби я щось умів, то зараз же розв’язав би свою проблему. Це така дрібниця, якихось двадцять песо.

— Ви чудово граєте в шашки, — зауважив дон Максімо Гомес.

Старий Хакоб, здавалося, не звернув уваги на його слова. Та лишившись на самоті, загорнув шахівницю й коробку з шашками в газету і пішов, щоб кинути виклик сеньйору Герберту. Він чекав своєї черги до півночі. Однак сеньйор Герберт наказав віднести валізи і розпрощався з усіма до ранку.

Проте він не пішов спати. Натомість з’явився в крамниці Катаріно, разом із людьми, які несли його валізи; за ними сунула юрба зі своїми проблемами. Він розв’язував їх одну по одній, і кінець кінцем у крамниці лишилися тільки жінки й деякі чоловіки, чиї проблеми були вже розв’язані. В глибині зали, ліниво обмахуючись рекламною листівкою, сиділа самотня жінка.

— А в тебе яка проблема? — гукнув до неї сеньйор Герберт. Жінка перестала обмахуватися.

— Не вплутуйте мене в свої шахри-махри, містере, — крикнула та через усю залу. — В мене нема ніяких проблем, я шльондра і знаю свою справу!

Сеньйор Герберт знизав плечима. Він цмулив охолоджене пиво, а поряд — у чеканні нових проблем — стояли розкриті валізи. Сеньйор Герберт спітнів. Якась жінка залишила товариство, в якому сиділа, підійшла до його столика й заговорила пошепки. Її проблема полягала в п’ятистах песо.

— Скільки тобі платять? — запитав у неї сеньйор Герберт.

— П’ять.

— Отже, це сто чоловіків.

— Байдуже, — відказала жінка. — Якщо я матиму одразу стільки грошей, ці мужчини будуть останніми в моєму житті.

Сеньйор Герберт уважно подивився на неї. Вона була ще зовсім юна, тендітна, проте очі її виражали рішучість.

— Гаразд, — згодився сеньйор Герберт. — Іди до кімнати, а я відсилатиму їх до тебе, кожного з п’ятьма песо.

Він вийшов на вулицю і закалатав дзвіночком.

О сьомій годині ранку Тобіас побачив, що двері крамниці Катаріно розчинені навстіж. Все скінчилося. Тільки напівсонний, опухлий від пива сеньйор Герберт рахував мужчин, які заходили до молодиці. Тобіас теж переступив поріг тієї кімнати. Молодиця знала його і дуже здивувалася:

— І ти теж?

— Мені звеліли зайти, — мовив Тобіас. — Дали п’ять песо й сказали, щоб я поквапився.

Вона стягнула з ліжка вологе простирадло, дала один край Тобіасу. Простирадло було важке, мов полотнина. Вони викручували його, поки простирадло не стало легким, як раніше. Потім перекинули матрац, але піт промочив його наскрізь. Тобіас зробив усе якнайкраще. Перш ніж піти, поклав п’ять песо на купку купюр, що назбиралася біля ліжка.

— Присилай усіх, кого стрінеш, — кинув йому навздогін сеньйор Герберт, — можливо, ми впораємося до полудня.

Молодиця прочинила двері й попросила холодного пива. Кілька чоловіків чекали своєї черги.

— Скільки ще? — запитала вона.

— Шістдесят три, — відповів сеньйор Герберт.

Старий Хакоб цілий день не відходив од нього зі своєю шахівницею. Надвечір надійшла його черга, він виклав свою проблему, і сеньйор Герберт згодився. Просто посеред вулиці вони поставили великий стіл, а на нього — маленький столик і два стільці, і старий Хакоб зробив перший хід. Це була остання партія, в якій йому вдавалося обдумувати ходи. Він програв.

— Сорок песо і фора в дві шашки, — запропонував сеньйор Герберт.

І знову виграв. Його руки ледь торкалися шашок. Він грав наосліп, угадуючи позицію противника, і щоразу перемагав. Юрбі набридло дивитися на них. Коли старий Хакоб наважився визнати поразку, його борг становив п’ять тисяч сімсот сорок два песо і двадцять три сентаво.

Старий не знітився. Записав програш на клаптику паперу і сховав його в кишеню. Потім склав шахівницю, поклав до коробки шашки й знову загорнув їх у газету.

— Робіть зі мною, що хочете, — мовив він, — але залиште мені ці речі. Даю вам слово, що гратиму до кінця днів своїх, але зберу потрібні гроші.

Сеньйор Герберт поглянув на годинника.

— Щиро вам співчуваю. Термін платежу минає через двадцять хвилин. — Він зачекав, щоб упевнитися, що противник не може нічого запропонувати. — У вас нічого не залишилося?

— Нічого, крім честі.

— Я маю на увазі, — пояснив сеньйор Герберт, — щось таке, що змінює свій колір, якщо по ньому провести щіткою з фарбою.

— Мій дім, — відказав старий Хакоб таким тоном, наче відгадав загадку. — Він не вартий і мідяка, однак це все-таки дім.

Так сеньйор Герберт заволодів домом старого Хакоба. Він заволодів також домами і маєтністю інших невдах, які виявилися не на висоті; потім наказав, щоб протягом цілого тижня грала музика, влаштовувалися фейєрверки і виступали канатоходці, і сам порядкував на цьому святі.

То був незабутній тиждень. Сеньйор Герберт говорив про чудову долю селища, навіть намалював місто майбутнього з величезними будинками зі скла і танцювальними майданчиками на пласких покрівлях. Він показав свій малюнок юрбі. Люди чудувалися, намагаючись розпізнати себе в барвистих перехожих, яких намалював сеньйор Герберт, але ті були так розкішно вдягнені, що ніхто не зміг себе угледіти. Серця усіх боліли від такого напруження. Люди сміялися з того, що в жовтні їм хотілося плакати, вони витали в хмарах мрій, поки сеньйор Герберт не закалатав дзвіночком і не об’явив, що свято скінчилося. Нарешті він міг відпочити.

— Від такого життя не важко й померти, — зауважив старий Хакоб.

— У мене стільки грошей, що помирати немає сенсу, — відказав сеньйор Герберт і повалився в ліжко.

Він спав багато днів, і його хропіння нагадувало ричання лева; це тривало так довго, що люди втомилися чекати. Їм доводилося видобувати з піску крабів, щоб якось прохарчуватися. Нові платівки Катаріно зробилися такими старими, що вже ніхто не міг слухати їх без сліз, і він мусив закрити крамницю.

Спливло чимало часу відтоді, як сеньйор Герберт заснув, коли одного дня до старого Хакоба постукав священик. Двері були замкнені зсередини. В міру того, як сплячий сеньйор Герберт поглинав кисень, всі речі поступово робилися невагомими й деякі з них уже плавали в повітрі.

— Я хочу з ним поговорити, — мовив священик.

— Доведеться зачекати, — відповів старий Хакоб.

— У мене обмаль часу.

— Сідайте, панотче, і зачекайте, — наполіг старий Хакоб. — А поки що поговоріть зі мною. Я вже давним-давно не знаю, що робиться в світі.

— Люди подалися хто куди, — відказав священик, — Невдовзі селище стане таким, як колись. Це єдина новина.

— Вони повернуться, коли море знову запахне трояндами.

— А тим часом слід якось підтримати надію в тих, хто залишився, — мовив священик. — Треба негайно розпочати будівництво храму.

— Тому ви й прийшли до містера Герберта, — здогадався старий Хакоб.

— Авжеж, — підтвердив священик. — Ці грінго дуже співчутливі.

— Тоді зачекайте, панотче. Може, він прокинеться.

Вони розпочали партію в шашки. Партія була довгою й важкою, вона тривала багато днів, однак сеньйор Герберт так і не прокинувся.

Священик впав у відчай. Він обійшов селище з краю в край із мідною тарілочкою, збираючи милостиню на будівництво храму, але зібрав надто мало. Від такого жебракування він робився дедалі прозорішим, його кістки наповнились гулом, і якось у неділю він на дві п’яді піднісся над землею, тільки ніхто про це так і не взнав. Тоді він поклав свою одіж в одну валізу, зібрані гроші — в другу і розпрощався із селищем назавжди.

— Запах не повернеться, — сказав він тим, хто спробував було його втримати. — Ми повинні визнати правду: селище погрузнуло в розпусті.

Коли сеньйор Герберт прокинувся, селище було вже таким, як і до його появи. Дощ замісив грязь, яку залишила на вулицях юрба, і земля знову зробилася сухою і твердою, мов цеглина.

— Ну й довго ж я спав, — позіхнув сеньйор Герберт.

— Цілу вічність, — відказав старий Хакоб.

— Я вмираю з голоду.

— Всі вмирають з голоду, — зауважив старий Хакоб, — залишається тільки піти на берег і ловити крабів.

Тобіас побачив сеньйора Герберта, коли той копався в піску, з його рота капала слина: хлопця вразило, що голодний багач нічим не відрізняється від голодних бідняків. Сеньйор Герберт не знайшов досить крабів, щоб угамувати голод. Надвечір він запропонував Тобіасу пошукати щось їстівне на дні моря.

— Послухайте! — попередив його Тобіас. — Тільки мертвим відомо, що сховано в морських глибинах.

— Це відомо також ученим, — заперечив сеньйор Герберт, — під морем корабельних аварій живуть дуже смачні черепахи. Роздягайся й ходім.

І вони пішли. Спершу пливли поверхнею моря, потім занурилися і опустилися дуже глибоко — сюди не пробивалося сонячне світло, згодом потьмарилося й морське, і довколишні предмети можна було роздивитися лише завдяки їх власному світінню. Вони пропливли повз занурене в морську пучину селище, де чоловіки й жінки верхи на конях гарцювали навколо музичного кіоска. Стояв погідний день, і на терасах цвіли різнобарвні квіти.

— Це селище затонуло в неділю, приблизно об одинадцятій ранку, — проказав сеньйор Герберт. — Певно, внаслідок якогось катаклізму.

Тобіас поплив було до селища, проте сеньйор Герберт знаками наказав занурюватися далі, до самісінького дна.

— Там троянди, — пояснив Тобіас. — Я хотів би, щоб Клотильда їх побачила.

— Іншим разом ти спокійно дістанешся сюди. А зараз я помираю від голоду, — заперечив сеньйор Герберт.

Він опускався, наче спрут, широко, проте обережно загрібаючи руками. Тобіас, намагаючись не випустити його з очей, подумав, що, мабуть, саме так плавають багачі. Нарешті море звичайних катастроф лишилося позаду, і вони опинилися в морі мертвих.

Їх було стільки, що Тобіасу здалося, ніби й на землі він ніколи не бачив стільки людей. Вони плавали на спині — незрушно, на різній глибині, з виразом забутих усіма істот.

— Вони померли дуже давно, — зауважив сеньйор Герберт, — потрібні століття, щоб досягти такого спокою.

Ще нижче, в тих водах, де плавали люди, які померли недавно, сеньйор Герберт зупинився. Тобіас наздогнав його в ту мить, коли повз них пропливала ще зовсім молода жінка. Вона пливла на боку з розплющеними очима, а за нею — цілий потік квітів.

Сеньйор Герберт приклав вказівний палець до рота і завмер так, аж поки не пропливли останні квіти.

— Це найвродливіша з усіх жінок, яких я коли-небудь бачив, — мовив він.

— Це дружина старого Хакоба, — озвався Тобіас, — Вона здається років на п’ятдесят молодшою, але це вона. Точно.

— Довго ж їй довелося подорожувати. За нею тягнеться флора усіх морів світу.

Вони опустилися на дно. Сеньйор Герберт кілька разів покружляв по схожому на обтесану дошку дну. Тобіас не відставав од нього. Тільки звикнувши до темряви, що панувала на цій глибині, він угледів черепах. Їх були тисячі, вони вкрили дно й лежали нерухомо, немов закам’янілі.

— Вони живі, — порушив мовчанку сеньйор Герберт, — просто сплять уже мільйони років.

Він перевернув одну з черепах. Легенько підштовхнув її вгору, спляче створіння вислизнуло в нього з рук і попливло. Тобіас пропустив черепаху. Глянувши вгору, побачив ціле море, вивернуте навиворіт.

— Це схоже на сон, — мовив він.

— Тобі ж краще буде, — застеріг його сеньйор Герберт, — якщо ти не прохопишся про це жодним словом. Уяви, який шарварок зчиниться на землі, коли люди довідаються про таке.

Вони повернулися до селища майже опівночі. Розбудили Клотильду і зажадали, щоб та скип’ятила воду. Сеньйор Герберт відтяв черепасі голову, але їм втрьох ще довелося ловити серце, яке вистрибнуло з тварини, коли її тельбушили. Вони наїлися так, що ледве дихали.

— Що ж, Тобіас, — проказав сеньйор Герберт, — треба дивитися правді у вічі.

— Авжеж.

— А правда полягає в тому, що запах ніколи вже не повернеться.

— Повернеться.

— Не повернеться, — втрутилася Клотильда, — бо його, між іншим, ніколи й не було. Це ти усіх спантеличив.

— Але ж і ти його відчула! — обурився Тобіас.

— В ту ніч я немов очманіла, — заперечила Клотильда, — а зараз я не певна ні в чому, що пов’язано з цим морем.

— Отже, я йду, — мовив сеньйор Герберт. — І, звертаючись до них обох, додав — Ви теж повинні йти. На світі є безліч занять, тож не варто пухнути з голоду в цьому селищі.

І він пішов. Тобіас лишився в патіо рахувати зорі на небі й завважив, що з минулого грудня їх стало більше на три. Клотильда покликала його до кімнати, але він не звернув на її слова уваги.

— Іди сюди, телепню, — наполягала Клотильда, — ми так давно не кохались, як кролі.

Тобіас ще довго сидів у патіо. Коли повернувся до кімнати, вона вже спала. Він спробував був її розбудити, але надто втомився, і вони з напівсонною Клотильдою переплутали все на світі й зрештою спромоглися робити це, як хробаки.

— Ти зовсім схибнувся, — розсердилася Клотильда. — Спробуй думати про щось інше.

— Я й думаю про інше.

Їй закортіло взнати, про що саме, і він вирішив розповісти їй усе, як є, якщо вона пообіцяє мовчати. Клотильда пообіцяла.

— На дні моря, почав свою розповідь Тобіас, — є селище з білими будиночками і безліччю квітів на терасах.

Клотильда схопилася за голову.

— Ох, Тобіас! — заголосила вона. — Ох, Тобіас, бога ради, не починай усе спочатку.

Тобіас замовк. Відсунувся на край ліжка і спробував заснути. Проте заснув лише на світанні, коли вітер перемінив напрямок і краби облишили його.

З іспанської переклала Олена Катаєва.

Журнал "Березіль" №4 1991 р.

Один звичайний день

У понеділок ранок випав теплий і сухий, Дон Авреліо Есковар, недипломований дантист, завжди вставав рано. Він одкрив свій кабінет о шостій. Дістав з скляної шафки вставну щелепу в гіпсовій формі, виклав на стіл жменю інструментів і розсортував їх по порядку — від найбільшого до найменшого, як на виставці. На дантистові була смугаста сорочка без коміра, застебнута вгорі на позолочений ґудзик; штани трималися на еластичних підтяжках. Дон Авреліо Есковар був міцний, худорлявий чоловік з незворушним виразом обличчя.

Розклавши інструменти, дантист підсунув бормашину до крісла і сів шліфувати вставну щелепу. Здавалось, він не думає про те, що робить, але працював упевнено, механічно натискаючи на педаль.

Після восьмої дантист перервав роботу, щоб глянути у вікно на небо, і побачив на даху сусіднього будинку двох курок, які грілися на сонечку. Дон Есковар знову поринув у роботу, але тепер його не залишала думка, що ще до обіду піде дощ. Ламкий голос одинадцятирічного сина вивів його із задуми.

— Тату!

— Чого тобі?

— Алькальд питає, чи не вирвеш ти йому зуба?

— Скажи, що мене нема.

Дантист саме шліфував золотий зуб. Поклав його на долоню, витяг руку і уважно роздивлявся, примруживши очі. З передпокою знову пролунав голос сина.

— Він каже, що ти є, бо він тебе чує.

Дантист мовчки розглядав зуб. І тільки коли поклав його на стіл, сказав:

— Тим краще.

Знов увімкнув бормашину. З картонної коробочки, де зберігалася незакінчена робота, витяг міст з кількох частин і заходився шліфувати золото.

— Тату!

— Чого там ще?

— Він каже, що якщо ти не витягнеш йому зуба, то він вліпить у тебе кулю.

Вираз обличчя дантиста не змінився. Спокійно, не кваплячись, дон Есковар зняв ногу з педалі бормашини, відсунув її од крісла й витяг до кінця нижню шухляду столу. Там лежав револьвер.

— Гаразд, — мовив він. — Скажи, хай іде стріляти.

Крутнувся на кріслі, щоб бачити двері, сперся рукою об край шухляди. Алькальд з’явився на порозі. Ліва щока в нього була поголена, але друга — опухла й червона — не голилась, мабуть, днів із п’ять. Дантист побачив в очах алькальда біль, відчай безсонних ночей. Кінчиками пальців засунув шухляду, сказав м’яко:

— Сідайте.

— Добрий день, — привітався алькальд.

— Добрий, — відповів дантист.

Алькальд поклав голову на узголів’я крісла — наче полегшало. Вдихав запах ліків — теж наче допомагало. Поки кипіли інструменти, алькальд роздивлявся навколо. Кабінет був бідний: старий дерев’яний стілець, педальна бормашина і скляна шафка з слоїками. Проти стільця — вікно, заставлене ширмою на зріст людини. Почувши, що дантист наближається, алькальд вперся п’ятами в підставку, роззявив рота.

Дон Авреліо Есковар повернув його голову до світла. Оглянув хворий зуб, потім, обережно натискаючи пальцями, обмацав усю щелепу.

— Доведеться рвати без анестезії, — сказав.

— Чому?

— Тому що у вас абсцес.

Алькальд глянув йому в очі.

— Гаразд, — сказав, силувано посміхаючись. Дантист дивився холодно. Поставив на робочий столик маленький автоклав з інструментами, витяг їх з води холодним пінцетом, — спокійно, неквапливо. Потім носком черевика підсунув плювальницю і попрямував до умивальника — мити руки. Робив все це, не дивлячись на алькальда. Але алькальд не випускав його з поля зору.

Це був нижній зуб мудрості. Дантист розставив ноги, затис зуба гарячими щипцями. Алькальд вчепився в поруччя, щосили вперся ногами, відчув холод в крижах, але навіть не зітхнув. Дантист тільки повернув руку. Без злості, навіть з якоюсь гіркою ніжністю, сказав:

— Зараз ви нам заплатите за двадцятьох убитих, поручику.

Алькальд відчув тріск кісток у щелепі, очі його наповнились слізьми. Але ні разу не зітхнув, аж поки не відчув, що зуб вже виходить. Потім крізь сльози побачив його. Зуб здався таким чужим, що алькальд не міг повірити, що ото він був причиною страшних мук протягом останніх п’яти ночей. Схилився над плювальницею, спітнілий, задиханий, розстебнув кітель, навпомацки шукаючи в кишені штанів хусточку. Лікар подав йому чисту ганчірочку.

— Витріть сльози, — сказав.

Алькальд витер. Він тремтів. Поки дантист мив руки, алькальд дивився на дірку в стелі, на павутиння із залишками мертвих комах.

Підійшов дантист, витираючи руки. «Полежте. І полощіть рот солоною водою». Алькальд підвівся, похмуро козирнув і поплентався до дверей. Навіть не застебнув кітель.

— Надішлете мені рахунок, — сказав.

— Вам чи муніципалітету?

Алькальд навіть не озирнувся. Зачиняючи двері, кинув:

— Один чорт.

З іспанської переклали Женев'єва Конєва та Лев Олевський.

Журнал "Всесвіт" №3 1972 р.

Злодіїв у селі нема

Дамасо повернувся додому, коли співали перші півні. Його дружина Ана, на шостому місяці вагітності, не роздягаючись, чекала його, сидячи на ліжку. Тьмяно блимала гасова лампа. Дамасо зрозумів, що дружина чекала цілу ніч, і навіть зараз, коли він уже стоїть перед нею, все ще чекає. Він заспокійливо махнув рукою, але Ана не відповіла, тільки вп’ялася зляканими очима в червоний клуночок, який він тримав у руці, і, затремтівши, стисла губи. Дамасо мовчки схопив її за плечі й спробував підняти. Від нього несло кислим перегаром.

Ана не опиралася. Нараз усім тілом вона подалася вперед і заплакала, уткнувшись у смугасту чоловікову сорочку, обняла, притулившись до нього, і тільки тоді заспокоїлась.

— Я вже була заснула, — сказала вона. — Аж раптом відчиняються двері, і хтось штовхає тебе, заюшеного кров’ю, до кімнати.

Дамасо мовчки відсторонив її, посадив на ліжко і, поклавши їй на коліна вузлик, вийшов. Розв’язавши вузлик, вона побачила три більярдні кулі, дві білі й одну червону, всі три вже досить побиті.

Коли Дамасо повернувся до кімнати, вона зацікавлено розглядала кулі.

— До чого воно? — тільки й запитала Ана.

Він знизав плечима.

— Щоб грати в більярд.

Дамасо знову зав’язав вузлик і заховав у скриню разом із саморобною відмичкою, ліхтариком та ножем. Ана не роздягаючись лягла обличчям до стіни. Дамасо лише скинув штани, простягся на ліжку і в темряві запалив цигарку. Він прислухався до примарних шерехів світанку, який ховав його сліди. Відчувши, що жінка не спить, запитав:

— Про що ти думаєш?

— Ні про що, — відказала вона.

Її низький голос від злості здавався ще грубішим. Дамасо глибоко затягнувся цигаркою і пригасив недокурок об долівку.

— Більше нічого й не було, — зітхнув він. — Я крутився там майже годину.

— Вони могли застрелити тебе.

Дамасо здригнувся.

— Хай йому чорт! — тільки й сказав він, нервово барабанячи кісточками пальців по бильцю ліжка. Потім намацав на долівці цигарки й коробку сірників.

— Баран упертий, — почала Ана. — Міг би згадати, що я тут хвилююсь, не сплю, думаю, що тебе вже несуть мертвого, щоразу, як чую гомін на вулиці. І все через якісь три більярдні кулі.

— В шухляді було тільки двадцять п’ять сентаво.

— То не треба було нічого брати.

— Найважче було зайти туди, — сказав Дамасо. — Не міг же я вертатися з порожніми руками.

— Треба було взяти щось інше.

— Нічого іншого не було.

— В більярдній не може нічого не бути.

— Так тільки здається, — мовив Дамасо. — А як почнеш приглядатися та нишпорити по кутках, то бачиш, що нічого путнього там нема.

Дамасо уявив, як вона вдивляється в темряву, намагаючись пригадати якусь цінну річ у більярдній.

— Може, й так, — згодилась вона нарешті.

Дамасо знову запалив цигарку. Алкоголь поволі вивітрювався, і він знову відчув вагу свого тіла, його об’єм, відчув відповідальність за свої вчинки.

— Там був кіт, великий білий кіт.

Ана повернулась до нього, зачепивши чоловіка своїм великим животом, і поклала ногу йому межи коліна. Від неї тхнуло цибулею.

— Тобі було дуже страшно?

— Мені?

— Тобі, — сказала Ана. — Кажуть, чоловікам теж буває страшно.

Він відчув усміх дружини й собі усміхнувся.

— Щось таке було, — погодився Дамасо.

Потім він з усіма подробицями розповів їй про все, що пережив уночі. Він добре усвідомлював ризик такої справи, але нітрохи не жалкував.

Ана довго мовчала. Тоді мовила:

— Це було безглуздям.

— Найважче — початок, — сказав Дамасо, засинаючи. — А взагалі, як на перший раз, не так уже й погано.

***

Сонце припікало. Коли Дамасо прокинувся, дружина давно вже була на ногах. Підставивши голову під струмінь води у дворі, він стояв так, аж поки зовсім не очуняв.

Їхня кімната, подібно до всіх інших кімнат будинку, виходила вікнами у двір, перетятий шворками для білизни.

Під стіною сусіднього будинку Ана поставила жаровню, щоб гріти праску, і столик для прасування білизни. Побачивши, що чоловік устав, вона відклала випрасувану білизну, зняла з жаровні праску і поставила грітись каву. Ана була старша за чоловіка, дуже бліда, але в кожному її русі відчувалась упевненість людини, що приймає життя таким, як воно є. У Дамасо страшенно боліла голова, але він усе-таки зрозумів, що дружина хоче йому щось сказати. Досі він не звертав уваги на гомін у дворі.

— Тільки про це й говорять, — шепотіла Ана, наливаючи каву. — Чоловіки вже давно пішли туди.

Дамасо лише тепер помітив, що у дворі не видно ні дітей, ні чоловіків. П’ючи каву, він дослухався до розмов жінок, які на осонні розвішували білизну. Допивши, Дамасо запалив цигарку й гукнув Тересу.

Дівчина підійшла, тримаючи миску з мокрою білизною.

— Будь обережний, — прошепотіла Ана.

— Що там трапилося? — запитав він дівчину.

— Злодії залізли до більярдної й геть усю обібрали.

Тереса, здавалося, знала все до найменших подробиць.

Розповіла вона, і як обікрали салон, і як витягли звідти все, навіть більярдний стіл. Говорилося це так переконливо, що й сам Дамасо не міг не повірити, що саме так усе й було.

— Негідники, — пробурмотів він, повертаючись на кухню.

Ана щось мугикала собі під ніс. Дамасо присунув стільця до стінки й сів, намагаючись притлумити неспокій. Три місяці тому, коли Дамасо сповнилося двадцять років, він одпустив вуса. Маленька чорна смужечка над верхньою губою, як гадав, надавала поораному віспою обличчю статечності. Вуса ростив він дбайливо, але десь у потаємних закутках душі жило неясне відчуття, ніби щось губиться, безповоротно йде від нього. Він уже був відчув себе цілком дорослим, аж ось уранці спогади про ніч, прориваючись крізь драговину головного болю, знову вибили в Дамасо ґрунт з-під ніг: він знову не знав, з чого починати.

Ана, випрасувавши білизну, розклала її в два рівні клунки й зібралася йти.

— Не затримуйся, — порадив Дамасо.

— Звичайно.

Він пішов за жінкою до кімнати.

— Ось я поклала тобі картату сорочку, — сказала Ана.

— Краще тобі сьогодні не вдягати фланелевої. — Витримавши погляд прозорих котячих очей чоловіка, докинула:

— Хто його зна. Може, тебе хтось і бачив.

Дамасо витер спітнілі руки об штани.

— Ніхто мене не бачив.

— Хто його зна, — повторила Ана. В руках вона тримала по клунку. — Взагалі, краще тобі зараз не виходити. Зачекай, хай-но я пройдусь там, ніби випадково.

У селищі тільки й розмов було, що про пограбування більярдної. Ана вислухала декілька різних, часто суперечливих, версій. Рознісши по хатах білизну, вона пішла не на базар, як завжди в суботу, а прямо на площу.

Біля більярдної було не так уже й людно. Кілька чоловіків гомоніли в затінку мигдалевих дерев. Сірійці обідали, позгортавши свої барвисті вироби; здавалося, що й крамниці куняють під брезентовими піддашками. На терасі готелю в кріслі-гойдалці хропів якийсь чоловік, широко розкинувши руки. Здавалось, усе життя завмерло від полуденної спеки.

Ана проминула більярдний салон і опинилась на занедбаному подвір’ї, навпроти пристані. Тут юрмилися люди. Вона згадала розповідь Дамасо про те, що знали всі, а пам’ятали постійні відвідувачі: задні двері більярдної виходять на занедбане подвір’я. За мить Ана обережно пірнула в натовп, не спускаючи ока з тих дверей. Замок лишився цілий, тільки одне кільце було вирване, як гнилий зуб. Ана дивилась якийсь час на жалюгідні сліди пограбування, залишені рукою недосвідченого початківця, і їй стало шкода чоловіка.

— Хто б це міг бути?

Вона не сміла глянути людям в очі.

— Невідомо, — відповіли їй. — Мабуть, якийсь зайда.

— Так воно і є, — міркувала вголос жінка позаду Ани. — Злодіїв у селі нема. Всі одне одного знають.

Ана озирнулася.

— Авжеж, мабуть, так і є, — сказала вона, посміхаючись.

Вона була мокра від поту.

Поруч з Аною стояв старезний дід, глибокі зморшки прорізали йому чоло.

— Що, все забрали? — спитала вона.

— Двісті песо та більярдні кулі, — одказав старий, пильно подивившись на Ану. — Скоро не можна буде і очей склепити на ніч.

Ана відвела погляд.

— Авжеж, — згодилась вона й пішла далі; тільки ніяк не могла позбутися відчуття, що старий дивиться їй вслід.

Щось із чверть години люди, що юрмились на подвір’ї, говорили якось поважно й тихо, ніби за тими дверима лежав покійник. Потім натовп сколихнувся, завирував і вихлюпнувся на площу.

Власник більярдного салону стояв на дверях з алькальдом і двома жандармами. Він був невисокий на зріст, огрядний, з окулярами на носі, у штанах, що ледве тримались на кругленькому черевці. Відповідно до врочистості моменту, вигляд мав поважний, бундючний.

Натовп оточив його. Обіпершись об мур, Ана слухала пояснення власника більярдної, аж поки люди не почали розходитися. Тоді й вона пішла додому. Від хвилювання, спеки й галасу сусідів кров ударила їй в голову — Ана задихалась.

Розлігшись на постелі, Дамасо мізкував, як могла Ана чекати на нього всю ніч, ні разу не запаливши цигарки.

Посміхаючись, увійшла Ана, скинула з голови мокру від поту хустину; Дамасо погасив об долівку недопалену цигарку — там уже лежала купа недокурків, — і тривожно запитав:

— Ну, як там, що чути?

Ана схилилася над ліжком.

— А те, що ти не тільки злодій, а й брехун.

— Чому?

— Бо ти сказав, що в шухляді нічого не було.

Дамасо насупився.

— Там справді нічого не було.

— Там було двісті песо, — мовила Ана.

— Брехня, — повторив він, підвищуючи голос. Сівши на ліжку, сказав щиро: — Там було лише двадцять п’ять сентаво.

Це переконало її.

— Старий негідник, — пробурчав Дамасо, стискаючи кулаки. — Він дограється, я ще наб’ю йому пику.

Ана розсміялася.

— Не мели дурниць.

Тоді й Дамасо засміявся. Поки він голився, дружина розповіла йому все, про що їй пощастило довідатись. Поліція розшукує якогось чужинця.

— Кажуть, він приїхав у четвер, і ввечері люди бачили, як він вештався біля причалу, — сказала вона. — Кажуть ще, ніби знайти його ніде не можуть. Можливо, він уже й поїхав.

Як завжди, Дамасо чепурився не менше трьох годин. Спочатку він підрівняв вуса з точністю до міліметра. Потім мився під струменем води. Ана уважно слідкувала за кожним рухом Дамасо. Її цікавість не притупилася з часом — все було так, як і того вечора, коли вона вперше побачила його. Ось він збирається йти. Останній погляд у дзеркало — стрункий юнак у картатій сорочці. Поруч із ним Ана відчула себе старою й нечепурною. Дамасо став перед нею в боксерську стойку з елегантністю професіонала. Вона впіймала його руку.

— В тебе є гроші?

— Я багач, — пожартував Дамасо, — маю двісті песо.

Ана відвернулась до стіни, витягла з-за пазухи кілька кредиток, одну простягла чоловікові:

— Бери, Хорхе Негрете[2].

Вечір Дамасо провів разом з друзями на майдані. На недільний базар із сіл понаїжджали люди. Вони напинали тенти над ятками, ставили столики для лотереї, смажили м’ясо. Як тільки почало смеркатися, вони поснули на майдані. Друзів Дамасо обходило не так пограбування більярдної, як те, що салон зачинено і ніде слухати радіопередачі про чемпіонат з бейсболу.

Так, розмовляючи про бейсбол, усі рушили в кіно.

Йшов фільм із знаменитим Кантифлясом[3]. Дамасо весело сміявся, сидячи в першому ряду гальорки. Докори сумління зовсім його не мучили, він ніби забув про всі свої турботи. Червнева ніч була тепла. Коли змовкав гучномовець і тільки вузенький промінь апарата прорізував темряву літнього кінотеатру, можна було дослухатися до одвічної тиші всесвіту. Над кінотеатром мерехтіло глибоке зоряне небо.

Раптом зображення на екрані зблідло, в глибині партеру почувся галас. В раптовому світлі Дамасо відчув себе викритим і вже був кинувся бігти. Але одразу ж побачив переляканих людей у партері й жандарма, який люто бив мідною пряжкою накрученого на руку ременя якусь людину. То був здоровенний негр. Жінки верещали, але це не могло заглушити лютого реву жандарма, що бив негра: «Злодюга! Злодюга!» Негр звивався між двома рядами стільців, ще два жандарми, нарешті, схопили його за плечі; потім перший, що бив пряжкою, заломив негрові руки назад, зв’язав ременем, і всі троє почали штовхати заарештованого до дверей. Це відбулося так швидко, що Дамасо усвідомив, що сталося, лише коли негр проходив повз нього: сорочка на ньому була подерта, обличчя заюшене кров’ю. Негр, схлипуючи, повторював: «Убивці, убивці». Потім погасло світло, і фільм продовжувався.

Дамасо більше не сміявся. Він бачив тільки уривки якоїсь безладної історії, палив цигарку за цигаркою, аж поки світло не спалахнуло знову. Глядачі перелякано перезиралися, згадуючи все, що сталося.

— Гарна картина, — озвався хтось поруч із ним.

— Кантифляс був чудовий, — згодився Дамасо.

Людський потік поніс його до дверей.

Було вже десь по одинадцятій, але на вулиці юрмились люди, очікуючи тих, хто був в кіно, щоб дізнатися подробиці арешту.

Тієї ночі Дамасо зайшов до хати так нечутно, що, коли Ана спросоння побачила його, він палив уже другу цигарку, випроставшись на ліжку.

— Вечеря на столі, — сказала вона.

— Я не голодний, — відповів Дамасо.

Ана зітхнула.

— Мені снилося, ніби Нора ліпить ляльок із масла, — бурмотіла вона, напівсонна. Раптом, протерши очі, Ана повернулась до Дамасо, все ще збираючись із думками.

— Спіймали чужинця.

Дамасо вдав здивованого.

— Хто тобі сказав?

— Його схопили в кіно, — мовила Ана. — Туди зараз усі пішли.

Вона переказала йому все, що чула про арешт негра. Дамасо не перебивав її.

— Бідний, — зітхнула Ана.

— Чому бідний? — збуджено заперечив Дамасо. — Може, ти хотіла, щоб я опинився на його місці?

Вона добре знала його й не суперечила. Прислухалась до його нерівного, важкого дихання, аж поки не заспівали перші півні. Потім він устав, ходив по кімнаті, щось навпомацки робив у передранковій імлі. Вона чула, як Дамасо розгрібав землю під ліжком, потім обережно роздягся. Щось пробудилось в її душі. Ана зрозуміла, що чоловік був у кіно, зрозуміла й те, чому він щойно закопав більярдні кулі під ліжко.

Салон відчинили в понеділок, його одразу ж заповнили збуджені відвідувачі. Більярдний стіл був накритий бузковою тканиною, від чого весь зал набув похоронного вигляду. На стіні висів напис: «Не обслуговується через брак більярдних куль».

Люди заходили, щоб прочитати напис. Дехто побожно перечитував об’яву кілька разів. Дамасо був серед перших відвідувачів. Половина його життя минула на лавах для більярдних глядачів, і, природно, він знову опинився там, тільки-но відчинилися двері салону.

Трохи перехилившись через стойку, він поплескав по плечі хазяїна. Той, сумовито посміхаючись, кивнув головою й зітхнув:

— Отаке-то, — й заходився далі обслуговувати відвідувачів. А Дамасо, примостившись на одній з лав біля стойки, дивився на стіл-привид під бузковим сукном.

— От дивина, — тільки й мовив він.

— Еге ж, — озвався чоловік, який сидів поруч, — так, ніби оце свята неділя.

Коли майже всі відвідувачі пішли обідати, Дамасо кинув монету в автоматичний програвач, вибравши мексиканську народну пісню, яку знав напам’ять. Дон Роке переносив стільці та столики в глиб залу.

— Для чого це? — запитав Дамасо.

— Щоб грати в карти, — відповів дон Роке. — Треба щось робити, поки привезуть кулі.

Він рухався поволі, ніби заблукав, тримаючи в кожній руці по стільцеві.

— Коли їх мають привезти? — поцікавився Дамасо.

— Гадаю, через місяць.

— До того часу знайдуться старі, — припустив Дамасо.

Дон Роке задоволено оглянув столики.

— Не знайдуться, — відповів він, витираючи піт рукавом. — Вони тримають негра без їжі ще з суботи, і він не каже, де вони. — Він пильно подивився на Дамасо крізь запітнілі окуляри. — Я впевнений, що він кинув їх у річку.

Дамасо закусив губу.

— А двісті песо?

— І тих нема, — сказав дон Роке. — У нього знайшли лише тридцять.

Їхні погляди зустрілися. Дамасо не зміг би пояснити свого відчуття, так ніби він і дон Роке — спільники.

Того вечора, перучи білизну, Ана здалеку побачила, як він вертається додому, по-боксерськи підстрибуючи. Слідом за чоловіком вона зайшла до хати.

— Все в порядку, — сказав Дамасо. — Старий зовсім змирився, навіть замовив нові більярдні кулі. Головне зараз — перечекати, щоб усі заспокоїлись.

— А негр?

— Ет, дурне, — відказав Дамасо, здвигнувши плечима. — Якщо у нього не знайдуть більярдних куль, то відпустять.

Після вечері, сидячи на ослінчику біля хвіртки, Ана й Дамасо гомоніли з сусідами, поки не стих гучномовець кінотеатру. Як вкладалися спати, Дамасо збуджено заговорив:

— Обміркував я ще одну річ. Будуть у нас грошенята.

Ана зрозуміла, що думку цю він плекав іще з вечора.

— Ходитиму по селах, — продовжував Дамасо. — Крастиму кулі в одному залі і продаватиму в іншому. По селах скрізь є більярдні зали.

— Доки тобі не заженуть кулю в лоб.

— Ет, дурне, — сказав він. — Так буває тільки в кіно. — Він стояв посеред хати, захлинаючись своїми планами. Ана з байдужим виглядом роздягалась. Їй було шкода чоловіка.

— Куплю собі от стільки одягу, — Дамасо окреслив пальцем у повітрі уявну шафу, — на всю стіну. А крім того, ще й п’ятдесят пар взуття.

— Хай тебе бог почує, — мовила Ана.

Дамасо серйозно глянув на неї.

— Бачу, тобі наплювати на мої справи.

— Мені вони далекі, — одмовила Ана. Погасивши лампу, вона лягла обличчям до стіни і додала не без гіркоти: — Коли тобі буде тридцять років, мені сповниться сорок сім.

— Не кажи дурниць.

Він став шукати сірники по кишенях.

— Ти більше не пратимеш чуже ганчір’я, — говорив він.

Ана подала йому вогню. Лежачи, Дамасо провадив далі:

— Знаєш, із чого роблять більярдні кулі?

Ана не озивалася.

— Із слонової кістки. їх дуже важко дістати. Цілий місяць треба чекати! Здорово, га?

— Спи, — урвала його Ана. — Мені вставати о п’ятій.

Дамасо повернувся до свого звичного життя. Вранці він валявся в ліжку, курив, після обіду чепурився і йшов гуляти.

Увечері в більярдному залі Дамасо слухав репортаж про бейсбол і одразу ж забував про всі тривоги.

— У тебе є гроші? — запитав він у дружини в суботу.

— Одинадцять песо, — відповіла вона. І зовсім лагідно: — Це гроші за квартиру.

— Я пропоную одну справу.

— Яку?

— Позич мені ці гроші.

— Треба заплатити за квартиру.

— Потім заплатиш.

Ана заперечливо похитала головою.

Дамасо взяв її за руку, не випускаючи з-за обіднього столу.

— Лише на кілька днів, — просив він, з удаваною ніжністю гладячи їй руку. — Ось продам кулі, буде в нас досить грошей.

Ана не погодилась. Того вечора Дамасо в кіно не знімав руки з її плеча, навіть коли в перерві розмовляв з друзями. Картину він дивився неуважно, уривками, а під кінець фільму зовсім утратив терпіння.

— Коли так, доведеться десь красти.

Ана змовчала.

— Вдарю по голові першого-ліпшого, — шепотів Дамасо, проштовхуючи її між людей до виходу. — Заберуть тоді в тюрму, як убивцю.

Ана силувано усміхнулась, але була непохитна. Вранці Дамасо одягався удавано швидко, з загрозливим виглядом. Тільки й процідив крізь зуби:

— Більше ти мене не побачиш.

Ана стрималась, хоч уся тремтіла.

— Дуже налякав, — гукнула вслід.

Цілісінький день він просидів у більярдному залі. Якась компанія грала в карти. З ранку і до обіду ще сходилися люди. Та було ясно, що заклад цей утратив свою привабливість. І лише надвечір, коли почався репортаж, у залі заюрмилися слухачі. Аж ось замкнули й салон, і Дамасо незчувся, як опинився на безлюдному майдані. Він брів по вулиці, рівнобіжній пристані, приваблений здалеку веселою музикою. На другому кінці вулиці була величезна танцювальна площадка, прикрашена вицвілими гірляндами з кольорового паперу. В глибині, на дерев’яному помості, грав оркестр. Дамасо примостився біля стойки. Музика скінчилася, і хлопчик, що грав на тарілках в оркестрі, збирав гроші серед тих, які щойно танцювали. Якась дівчина покинула свого партнера в центрі залу й підійшла до Дамасо.

— Як справи, Хорхе Негрете?

Дамасо запросив її сісти біля себе.

Напудрений бармен з гвоздикою за вухом запитав фальцетом:

— Що будете пити?

Дівчина питально глянула на Дамасо:

— Що будемо пити?

— Нічого.

— Я заплачу.

— Не в тім річ, — сказав Дамасо. — Я голодний.

— Шкода, — зітхнув бармен.

Вони пройшли до буфету. Дівчина була тендітна й видавалася зовсім молоденькою. Попоївши, Дамасо пішов слідом за дівчиною до її кімнати, що була десь у закутку подвір’я, коло стайні. На ліжку, сповите в строкате ганчір’я, лежало немовля. Дівчина взяла дерев’яний ящик, обережно переклала туди дитя й поставила ящик на підлогу.

— Його з’їдять там пацюки, — сказав Дамасо.

— Не з’їдять, — відповіла дівчина. Замість червоної сукні вона вдягла іншу, з глибоким вирізом.

— Хто його тато? — поцікавився Дамасо.

— Їй-богу, не пам’ятаю, — мовила. І вже від дверей: — Я миттю повернуся.

Дамасо почув, як клацнув замок. Лежачи на спині, одягнений, він палив цигарки й незчувся, як заснув. Коли прокинувся, кімната, сповнена звуками музики, видалась більшою. Дівчина роздягалася, стоячи напроти ліжка.

— Котра година?

— Скоро четверта, — відповів Дамасо. Дівчина лягла, уважно дивлячись на нього; розстібуючи ґудзики, вона відводила очі. Дамасо зрозумів, що вона багато випила. Потягнувся був гасити лампу.

— Нехай горить, — сказала вона. — Я хочу бачити твої очі.

На світанку в кімнату долинули звуки пробудженого села. Заплакало дитя. Дівчина взяла його в ліжко, погодувала груддю, мугикаючи якусь нудну пісню, поки те не заснуло. Дамасо не помітив, як десь біля сьомої години дівчина вийшла з хати і повернулася без дитяти.

— Люди йдуть до пристані, — сповістила вона.

Дамасо здалося, що цієї ночі він спав не більше години.

— Чого?

— Подивитись на негра, що вкрав більярдні кулі. Сьогодні його відвозять.

Дамасо запалив цигарку.

— Шкода його, — зітхнула дівчина.

— Чому шкода? Ніхто його не примушував бути злодієм.

Дівчина якусь хвилину міркувала, похиливши голову йому на груди, і зовсім тихо вимовила:

— Це був не він.

— Звідки ти знаєш?

— Тієї ночі, коли обікрали більярдну, негр був із Глорією і весь наступний день аж до ночі сидів у її кімнаті. Потім казали, ніби його схопили в кіно.

— Глорія може це засвідчити в поліції?

— Негр так і сказав. Але алькальд ходив до Глорії, перекинув у хаті все догори дном і заявив, що її посадять у тюрму як спільницю. Нарешті все улагодили за двадцять песо.

Дамасо встав близько восьмої години.

— Залишся, — сказала йому дівчина, — я зварю на обід курку.

Дамасо вичистив гребінець, перш ніж заховати його в задню кишеню штанів.

— Не можу, — зітхнув він, взявши дівчину за руки й пригортаючи її до себе. З вимитим обличчям вона справді виглядала зовсім молоденькою, а великі чорні очі надавали їй безпорадного вигляду. Він обійняв її за стан.

— Залишся.

— Назавжди?

Вона зашарілася й відхилилася назад.

— Я не вірю тобі.

***

Цього ранку Ана ледве трималася на ногах, але, як і всі, була дуже збуджена. Швиденько зібравши випрану за тиждень білизну, вона подалася на пристань, щоб побачити негра. Біля шлюпки вирував натовп. Дамасо був там. Ана підійшла ззаду і вщипнула його. Той аж підскочив.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла тебе проводжати.

Дамасо барабанив пальцями по стовпу.

— Прокляття! — вихопилось у нього.

Запаливши цигарку, він викинув у річку порожню коробку. Ана витягла з пазухи нову пачку і вклала до кишені його сорочки. Тільки тоді Дамасо посміхнувся.

— Дурненька, — сказав він.

Ана засміялась.

Незабаром вивели негра. Він ішов посеред майдану, руки йому були зв’язані мотузкою, кінець якої притримував один з поліцаїв. Двоє інших із ґвинтівками йшли поруч. Негр був без сорочки, нижня губа розсічена, око запливло, як у боксера. Уникаючи поглядів натовпу, він ішов покірно, але з гідністю. На дверях більярдного залу, де зібралося найбільше людей, стояв хазяїн, що мовчки похитав головою, коли негра проводили повз нього. Шлюпка одразу ж відпливла. Негр був на палубі, де його прив’язали за руки й за ноги до великого баку з гасом. Коли шлюпка випливла на середину ріки і її гудок прогудів востаннє, на сонці блиснула спина негра.

— Бідолашний, — зітхнула Ана.

— Вбивці, — вигукнув хтось поруч. — Людина не може витримати такого сонця.

Дамасо озирнувся: то був голос якоїсь повнотілої жінки. Він почав пробиратися крізь натовп.

— Щось ти дуже розбалакалась, — прошепотів на вухо Ані. — Може, почнеш кричати на майдані про все, що знаєш?

Разом ішли до дверей більярдної.

— Хоч зайди змінити сорочку, — сказала вона наостанку. — Ти схожий на жебрака.

Новина привернула в салон багато відвідувачів. Намагаючись усім догодити, дон Роке обслуговував одночасно кілька столиків. Дамасо зачекав, доки той не підійшов до нього.

— Хочете, я вам допоможу?

Дон Роке поставив перед ним кілька пляшок та склянок.

— Спасибі, синку.

Дамасо поніс пляшки до столика. Він приймав замовлення, аж поки не розійшлись відвідувачі.

На світанку, коли Дамасо прийшов додому, Ана зрозуміла, що він багато випив. Вона взяла його руку і приклала до свого живота.

— Ось тут, — прошепотіла йому, — чуєш?

Дамасо не виявив ніякої цікавості.

— Він уже живий, — казала Ана. — Всю ніч товчеться там, всередині.

Дамасо був байдужий. Наступного ранку, заглиблений у себе, він пішов і повернувся лише опівночі. Так минув тиждень. Ті кілька годин, що Дамасо проводив дома, він лежав, курячи цигарки, уникаючи всякої розмови. Ана звикла до цього. Колись, ще на початку їхнього подружнього життя, з ним уже було таке, але тоді вона ще мало знала його і пробувала перечити. Тоді Дамасо жорстоко бив її.

Тепер Ана чекала. На ніч клала біля лампи пачку цигарок, знаючи, що чоловік може обійтися без їжі й без питва, але не без цигарок. І ось у середині червня Дамасо повернувся додому ввечері. Ана подумала, що з ним щось трапилося, раз він зайшов додому о цій порі. Повечеряли мовчки. Але коли прийшов час лягати спати, Дамасо, спохмурнівши, сказав:

— Я йду звідси.

— Куди?

— Хоч куди.

Ана озирнулася навколо. Малюнки з журналів, фотографії кіноакторів, якими вона обклеїла всі стіни, поблякли, втративши свій колишній блиск.

— Тобі нудно зі мною.

— Зовсім ні, — сказав Дамасо. — Тільки це село...

— Таке ж, як інші села.

— Тут не можна продати кулі.

— Та годі вже з тими клятими кулями, — умовляла Ана. — Поки я маю силу прати, тобі не треба ризикувати. Не знаю, для чого тобі було лізти в таку халепу.

Дамасо, перш ніж говорити далі, докурив цигарку.

— Все було так легко. Не розумію, як до цього не додумався хтось інший.

— Заради грошей — так, — згодилась Ана, — але який дурень брав би з собою більярдні кулі?

— Я зробив це машинально, — сказав Дамасо. — Хотів уже виходити, як побачив їх, і подумав, що не варто йти з порожніми руками.

Дамасо говорив, і на душі в нього легшало.

— А поки що нових куль не видно, — казав він далі. — Прийшла відповідь, що тепер вони подорожчали, і дон Роке вважає, що це йому невигідно.

Дамасо запалив ще одну цигарку і, розповідаючи, почував, що його серце звільняється від якогось темного осаду. Він знав і те, що дон Роке вирішив продати більярдний стіл. Стіл небагато чого вартий. Треба було б повністю міняти сукно, залатане строкатими квадратами. А відвідувачі салону, що вже й постаріли біля цього більярду, мали тепер розвагу — слухати радіорепортажі про бейсбольний чемпіонат.

— Взагалі, — мовив Дамасо, — в село я тепер іду без усякого задоволення.

— І зовсім не дотепно, — сказала Ана.

— На тому тижні буде останній матч, — зітхнув Дамасо.

— І це не найгірше. Найгірше — це негр.

Пригорнувшись до нього, як у давні часи, Ана відчувала, про що думав її чоловік. Зачекавши, поки він докурить цигарку, вона озвалась улесливим голосом:

— Дамасо!

— Що таке?

— Поверни їх.

Він запалив ще одну цигарку.

— Я думаю про це вже кілька днів, — сказав він. — Біда в тому, що це важко зробити.

Спочатку було вирішено покласти кулі десь на видноті. Проте Ана зауважила, що це не допомогло б негрові. Поліція могла б по-різному поставитись до знахідки й не випустити його на волю. Вона розуміла, що був тут і певний ризик, бо кулі могли потрапити до когось, хто привласнив би їх.

— Якщо вже братись, то не схибити, — казала вона.

Вони викопали кулі, Ана дбайливо обгорнула їх газетами і заховала згорток у скриню.

— Треба чекати нагоди, — вирішила вона.

Але минуло цілих два тижні, поки така нагода трапилась. У ніч на двадцяте серпня, через два місяці після пограбування, Дамасо зустрівся з доном Роке, що сидів за стойкою, відмахуючись пальмовою гілкою від комарів. Радіо було вимкнуте, що підкреслювало його самотність.

— А що я казав! — вихопилось у дона Роке, ніби його тішило здійснення найсумніших пророкувань. — Все йде чортзна-куди.

Дамасо кинув монету в автоматичний програвач, це мало бути найкрасномовнішим доказом його вірності. Та дон Роке, здавалося, не помітив цього. Тоді Дамасо підсунув стільця ближче й спробував утішати його, наводячи досить плутані арґументи, які хазяїн сприймав так само байдуже, недбало обмахуючись своєю гілкою.

— Нічого не вдієш, — казав він, — чемпіонат з бейсболу не може тривати вічно.

— Але можуть знайтися більярдні кулі.

— Вони не знайдуться.

— Та не проковтнув же їх той негр?

— Поліція шукала їх скрізь, — впевнено сказав дон Роке, — він їх викинув у річку.

— Може трапитись диво.

— То вже химери, синку, — сказав дон Роке. — Ти віриш у чудеса?

— Іноді, — сказав Дамасо.

Коли він вийшов із більярдної, кіно ще не скінчилось. Над нічним селом хрипів гучномовець, і вогники по хатах здавались чимось випадковим. Дамасо покрутився коло кінотеатру і пішов на танцювальний майданчик. Оркестр грав для одного замовника, що танцював з двома дамами одночасно. Всі інші тихо сиділи під стінкою. Це виглядало так, ніби вони чекають листа на пошті. Дамасо, сівши за столик, подав хазяїнові знак принести пиво. Пив прямо з пляшки, маленькими ковтками, стежачи крізь скло за чоловіком, який танцював з двома жінками. На зріст вони були вищі за нього. Опівночі з кінотеатру прийшло кілька чоловіків і жінок. Одна з них, знайома Дамасо, залишила товариство й сіла за його столик. Він і не глянув на неї. Випивши вже півдюжини пляшок, він пильно дивився на чоловіка. Той танцював тепер уже з трьома жінками, хоч і не звертав на них уваги, милуючись рухами власних ніг. Він був щасливий. Без сумніву, він був би щасливіший, якби мав ще й хвоста.

— Не подобається мені цей тип, — промовив Дамасо.

— То й не дивись на нього, — сказала дівчина, замовляючи вино.

На майданчик почали виходити пари, але той, що танцював з трьома жінками, ніби й не помічав їх. В якусь мить його очі зустрілися з очима Дамасо, і він почав танцювати ще запальніше, шкірячи в усмішці свої дрібні кролячі зуби. Дамасо витримав його погляд не зморгнувши, чоловік спохмурнів і повернувся до нього спиною.

— Вдає з себе найщасливішого, — пробурчав Дамасо.

— Він дуже веселий, — озвалась дівчина, — щоразу, приходячи в село, він замовляє музику.

Дамасо повернувся до неї.

— Тоді йди з ним, де є троє, буде місце й четвертій.

Вона промовчала й почала дивитись на танці, п’ючи маленькими ковтками вино.

Заграли новий танець. Наприкінці його Дамасо почорнів, як хмара.

— Страшенно хочу їсти, — казала дівчина, тягнучи його до стойки, — й ти теж мусиш попоїсти.

Чоловік, що танцював з трьома жінками, саме проходив повз них.

— Гей! — гукнув йому Дамасо.

Чоловік посміхнувся до нього, але не зупинився. Дамасо вирвав свою руку з рук дівчини й перегородив йому дорогу.

— Мені не до вподоби твої зуби.

Чоловік зблід, але все посміхався.

— Мені теж, — мовив він.

І перш ніж дівчина встигла втрутитись, Дамасо ударив його кулаком в обличчя. Чоловік, заточившись, упав. Ніхто з відвідувачів не втрутився. Всі три жінки кричали, схопивши Дамасо за плечі, а дівчина штовхала його в глибину залу. Чоловік врешті отямився, лице його стало похмуре. Він кинувся в центр танцювальної площадки й гукнув:

— Давай музику!

До другої години ночі майданчик майже спорожнів, і жінки почали вечеряти. Була задуха. Дівчина принесла на столик тарілку з рисом, квасолею, холодним м’ясом і стала їсти. Дамасо дивився на неї в якімсь заціпенінні. Вона простягла йому ложку з рисом.

— Відкрий рота.

Дамасо похитав головою.

— Це для жінок, — сказав він. — Чоловіки такого не їдять.

Щоб підвестись, він мусив спертися на стіл руками. Хитаючись, він спробував устояти на ногах. Нараз перед ним з’явився хазяїн.

— Це тобі коштуватиме дев’ять вісімдесят, — сказав він. — Тут не державна контора.

Дамасо відсторонив його.

— Терпіти не можу отаких...

Хазяїн схопив його за рукав, але по знаку, що подала дівчина, відпустив, кажучи:

— Дурній голові невтямки, де впаде.

Дамасо вийшов, ледь тримаючись на ногах. Місяць над річкою і таємничий блиск води променями прорізали його свідомість і зникли. Якесь підсвідоме чуття підказувало йому, що з цієї миті він мусить слідкувати за кожним своїм рухом. Тихенько штовхнув він двері, щоб не скрипнули завіси. Ана почула, як він одчинив скриню. Повертаючись до стіни, вона зрозуміла, що чоловік не роздягався. Якесь раптове передчуття змусило її сісти на ліжку. Дамасо стояв біля скрині, тримаючи в руках ліхтарик та згорток із більярдними кулями. Він приклав пальця до уст. Ана зіскочила з ліжка.

— Божевільний, — казала вона, замикаючи двері на засув.

Дамасо поклав у кишеню ліхтарик, ніж та терпуг і пішов на неї, притискаючи до себе згорток. Ана притулилась спиною до дверей.

— Поки я жива, ти звідси не вийдеш, — повторювала вона.

— Одійди, — сказав Дамасо.

Ана вхопилась обома руками за одвірок. Вони люто дивились одне одному в очі.

— Баран упертий, — вимовила Ана. — Дав тобі бог очі, та не дав розуму.

Дамасо схопив її за волосся, скрутив руку, пригнув голову, процідивши крізь зуби:

— Сказав тобі, одійди!

Ана зиркнула на нього спідлоба. Їй здалося на мить, що вона невразлива до болю й сильніша від чоловіка, але той все тягнув її за волосся, поки в неї не виступили сльози.

— Ти уб’єш дитину!

Дамасо поволік, майже поніс її до ліжка. Відчувши себе вільною, вона скочила йому на спину, і вони знову впали на ліжко. Обоє вже були знесилені й задихались.

— Я буду кричати, — прохрипіла йому на вухо, — якщо підеш, я буду кричати.

Дамасо глухо сопів, оскаженівши, бив її згортком із кулями по колінах. Ана зойкнула, розслабивши ноги, але одразу ж ухопилася за нього знову, не підпускаючи до дверей. І тоді почала умовляти:

— Обіцяю тобі, завтра я сама їх віднесу. І покладу їх так, що ніхто не помітить.

Відступаючи до дверей, Дамасо раз по раз бив її кулями по руках. Вона на мить відпускала його, потім знову чіплялась, умовляючи:

— Я можу сказати, що це зробила я, — повторювала вона. — В моєму стані не садять у тюрму.

Дамасо вивільнився.

— Тебе побачить усе село, сьогодні ясна ніч, — благала Ана. Перш ніж він устиг зняти засув, вона знову вхопила його й тоді наосліп почала бити по шиї, по обличчю, зриваючись на крик:

— Сліпий кіт! Не йди!

Дамасо намагався захищатися, але вона, тримаючись за засув, замахнулася, наміряючись ударити його по голові.

— Шльондра! — крикнув він.

Тепер Дамасо вже не боявся здійняти галас. Кулаком він ударив її по голові. Почувся глибокий стогін, потім глухий удар тіла об стіну, але він навіть не глянув не неї й вискочив з хати, не зачинивши дверей.

Ана лежала на долівці, ошелешена болем, і боязко обмацувала живіт. Вона кусала губи, щоб не плакати. Потім встала, одяглась. Вона не здогадалася, що Дамасо стоїть біля хати й чекає, що вона вибіжить за ним. Але Ана зробила помилку: замість того, щоб бігти за чоловіком, вона зачинила двері й сіла на постелі, чекаючи на нього.

Лише тоді, як двері зачинилися, Дамасо зрозумів, що відступити він не може. Ціла зграя собак бігла за ним аж до кінця вулиці, а потім залягла тиша. Він обминав дерев’яні помости, намагаючись утекти від звуку власних кроків, що голосно відлунювали серед сонних вулиць.

Цього разу ліхтар був йому ні до чого. Двері були полагоджені, з них було вийнято шмат дерева завбільшки з цеглину, а на його місце вправлено новий, куди вґвинтили таке саме кільце. Більше нічого не змінилося. Дамасо лівою рукою взяв замок, вставив кінець терпуга в кільце і повернув кілька разів терпугом як відмичкою. Злегка натиснув ще і ще раз... Перш ніж штовхнути двері, він підтягнув їх трохи вгору, щоб не дряпати кам’яну підлогу. Знявши черевики, просунув їх усередину разом із згортком, перехрестився і зайшов у більярдний зал, залитий місячним сяйвом. Тут починався темний коридорчик з порожніх ящиків і пляшок. Трохи далі стояв стіл для більярду, на який із слухового віконця падав сніп місячного проміння, далі тяглися шафи, і, нарешті, в глибині — столики й стільці, що відгороджували головний вхід. Все було так, як і того разу — крім місячного світла й тиші. Дамасо охопило якесь дивне зачарування. Цього разу він не мав із собою цеглини, тож припер двері черевиком. Пройшовши крізь сніп місячного світла, він засвітив ліхтар, щоб знайти за стойкою коробочку від більярдних куль. Водячи ліхтарем туди й назад, він побачив у поросі купу флаконів, стремена з острогами, якусь сорочку, всю в мазуті, зім’яту, і, нарешті, коробку від більярдних куль — там, де поклав її. На ній сидів кіт і загадково дивився прямо на нього. Дамасо посвітив на кота, аж раптом, похоловши, згадав, що ніколи вдень не бачив його в залі. Він спробував злякати його, але кіт байдуже лишався сидіти. Враз перед ним ніби беззвучно розверзлося провалля — в салоні спалахнуло сліпуче світло.

— От так штука!

Дамасо впізнав голос дона Роке. Поволі випростався, відчуваючи неймовірну втому й біль у крижах. Дон Роке прямував до нього з глибини залу, в кальсонах, з залізним прутом у руках. За пляшками й порожніми ящиками, дуже близько від того місця, де проходив Дамасо, висів гамак. Цього не було першого разу. Коли залишалося метрів із десять, дон Роке напружився, готовий оборонятись. Дамасо заховав руку із згортком. Дон Роке, без окулярів, наморщив носа, витягнувши голову вперед, щоб упізнати, хто це.

— Хлопче! — скрикнув він.

Дамасо відчув, як щось урвалося в ньому. Дон Роке опустив залізний прут і підійшов, роззявивши рота. Без окулярів і вставної щелепи він був схожий на жінку.

— Що ти тут робиш?

— Нічого, — сказав Дамасо.

Він ледь ворухнувся, щоб змінити позу.

— Що це там у тебе? — запитав дон Роке.

Дамасо відступив назад.

Дон Роке люто затрясся.

— Що там у тебе?! — гримнув він, ступивши крок вперед із піднятим прутом. Дамасо простяг йому згорток. Дон Роке взяв його лівою рукою, насторожено, не тратячи пильності. Обмацавши згорток, він усе зрозумів.

— Неймовірно, — тільки й сказав він.

— Я прийшов, щоб покласти їх на місце, — сказав Дамасо.

— Певна річ.

Дамасо був смертельно блідий. Алкоголь уже вивітрився, лише на язиці відчувався якийсь недобрий осад.

— Так оце і є те диво? — сказав дон Роке, знову загортаючи кулі. — Не можу повірити, щоб ти був таким телепнем.

Коли він підвів голову, вираз обличчя його змінився.

— А двісті песо?

— В ящику нічого не було, — відповів Дамасо.

Дон Роке, роздумуючи, подивився на нього, пожував товстими губами, потім усміхнувся.

— Нічого не було, — повторив він кілька разів, — отже, кажеш, нічого не було?

Він знову схопився за прут.

— От ми зараз і переповімо цю казочку алькальдові.

Дамасо витер об штани спітнілі руки.

— Ви ж добре знаєте, що там нічого не було.

Дон Роке все посміхався.

— Там було двісті песо, — сказав він. — І зараз ти за них розплатишся. І не тому, що ти злодій, а тому, що дурень.

З іспанської переклали Галина Вінграновська та Лев Олевський.

Журнал "Всесвіт" №3 1972 р.

Чудесна клітка Балтасара

Клітка була готова. Балтасар підвісив її, як завжди, до піддашшя. І ще до обіду про ту незвичайну клітку знали всі. Стільки людей зійшлося подивитись на неї, що біля хати утворився справжній натовп, і Балтасар змушений був зняти клітку і замкнути свою столярну майстерню.

— Треба поголитись, — сказала Балтасарові Урсула, його жінка. — Заріс, як той пустельник.

— Голитись краще зранку, — сказав Балтасар.

Він не голився вже два тижні, коротке, цупке волосся стовбурчилося, як грива у мула. Загалом він був схожий на злякане хлопча. Але це тільки здавалося. В лютому Балтасару минуло тридцять, жив він з Урсулою вже чотири роки, проте не одружувався з нею, не мав дітей; життя навчило його бути насторожі. І зараз йому аж дивно було, що ця його клітка усім видалася такою гарною. Він майстрував клітки з дитинства, і ця відрізнялась від інших хіба тим, що над нею йому довелося посидіти більше.

— То спочинь трохи, — сказала жінка. — 3 такою бородою однаково нікуди не підеш.

Але відпочити не вдалось. Мусив кілька разів підводитися з гамака й показувати клітку сусідам. Досі Урсула не звертала на клітку уваги. Вона лише сердилась, що чоловік ради тієї клітки занедбав на два тижні роботу, погано спав, уві сні крутився, щось бурмотів, а про те, що треба голитись, взагалі забув. Але вона перестала сердитись, побачивши готову клітку. Коли Балтасар прокинувся після сієсти, випрасувані Урсулою штани й сорочка вже лежали біля нього на лаві, а клітка стояла на столі в їдальні. Урсула мовчки розглядала її.

— Скільки за неї дадуть? — спитала вона.

— Не знаю, — відповів Балтасар. — Я правитиму тридцять песо, може, дадуть двадцять.

— Проси п’ятдесят, — сказала Урсула. — Ти багато недосипав за ці п’ятнадцять днів. Крім того, вона досить велика. Здається, це найбільша клітка, яку я будь-коли бачила.

Балтасар сів голитись.

— Гадаєш, дадуть п’ятдесят песо?

— Це дрібниця для дона Хосе Монтіеля, а клітка варта таких грошей, — сказала Урсула. — А просити треба шістдесят.

Гаряче марево оповило дім. Перший тиждень квітня. Настирливе сюрчання цикад немовби робило спеку ще нестерпнішою. Балтасар вдягнувся, прочинив двері, щоб провітрити хату. До їдальні ввійшли діти.

А чутка про клітку ширилася. Доктор Октавіо Хіральдо, старий лікар, задоволений життям, але втомлений своєю роботою, під час обіду тільки й думав про Балтасарову клітку. Він сидів поруч з дружиною-інвалідом на внутрішній терасі, де в спеку накривали на стіл; тут стояло багато горщиків з квітами і дві клітки з канарками. Дружина лікаря кохалася в птахах і ненавиділа котів, які могли загризти її пташок. Цього вечора, йдучи до хворого, лікар думав про дружину, і тому по дорозі додому зайшов до Балтасара подивитись на клітку.

В хаті було багато людей. Величезне шатро з дроту, виставлене для огляду на стіл, — з трьома відділеннями всередині, з коридорами, їдальнею і спальнею, з трапеціями в просторому залі для пташиних розваг, — шатро це скидалося на модель гігантської фабрики штучного льоду. Лікар уважно оглянув клітку, не торкаючись її руками. Він подумав, що й справді ця річ заслуговує на таку славу, і що про таку клітку вони з дружиною досі могли тільки мріяти.

— Це — казка, — сказав він захоплено. Серед дітвори знайшов очима Балтасара і додав, ніжно дивлячись на нього: — Ти міг би бути неабияким архітектором.

Балтасар почервонів.

— Дякую.

— Це щира правда, — підтвердив лікар. Огрядний, з ніжною і гладенькою шкірою, пещеними руками, він нагадував вродливу молоду жінку. Говорив він як священик під час проповіді.

— Сюди навіть не треба садити пташок, — лікар підняв клітку перед очима публіки, наче продавав її. — Досить повісити її серед дерев, і вона сама заспіває.

Він знову поставив клітку на стіл і сказав:

— Гаразд, я беру її.

— Вона продана, — сказала Урсула.

— Син дона Хосе Монтіеля просив зробити її якомога швидше, — додав Балтасар.

Лікар набундючився.

— Він дав тобі модель?

— Ні, — сказав Балтасар. — Сказав тільки, що хоче велику клітку, як ця, для двох іволг.

Лікар глянув на клітку.

— Але вона не годиться для іволг.

— Чому ж, докторе, — сказав Балтасар, підходячи до столу. Діти оточили клітку. — Тут усе враховано, — він вказав на відділення всередині. Потім постукав по клітці кісточками пальців, і вона озвалася глибокими акордами.

— Це найміцніший дріт, який тільки можна знайти, і кожна ланка припаяна зсередини і зовні, — сказав Балтасар.

— Вона годиться навіть для папуги, — втрутився хтось із дітей.

— Саме так, — сказав Балтасар.

Лікар похитав головою.

— Нехай так, але ж він не дав тобі моделі. Він не домовився ні про що, крім того, що ти зробиш велику клітку для іволг. Чи не так?

— Так, — сказав Балтасар.

— То в чому ж річ, — сказав лікар. — Одне — велика клітка для іволг, і зовсім інше — ця клітка. Нема ніяких доказів, що це саме та, яку тобі замовляли.

— Але ж це таки вона, — сказав спохмурнілий Балтасар. — Тому я її й зробив.

Лікар нетерпляче переступив з ноги на ногу.

— Ти можеш зробити іншу, — сказала Урсула чоловікові. Потім, звертаючись до лікаря: — Ви ж можете почекати.

— Я обіцяв жінці принести клітку сьогодні, — сказав лікар.

— Дуже шкодую, докторе, — сказав Балтасар, — але не можна продавати вже продану річ.

Лікар знизав плечима. Дивився мовчки на клітку, витираючи хусткою спітнілу шию; невідривно, як дивляться на пароплав, що зникає в далекому мареві.

— Скільки тобі дали за неї?

Балтасар мовчки глянув на Урсулу.

— Шістдесят песо, — сказала вона.

Лікар не зводив погляду з клітки.

— Вона дуже гарна, — зітхнув. — Надзвичайно гарна. — І рішуче попрямував до дверей, обмахуючись хусткою й намагаючись забути про клітку.

— Монтіель дуже багатий, — сказав він.

Правду кажучи, Монтіель не був такий багатий, як здавалося, але був ладен на все, щоб стати багатим. Байдужий до новини про чудесну Балтасарову клітку, Монтіель відпочивав у своїй господі, повній всякого добра. Дружина Монтіеля після обіду позачиняла двері й вікна — її гризла думка про смерть. Години дві лежала вона з розплющеними очима в півтемній кімнаті, поки Хосе Монтіель відбував сієсту. Нараз почулися голоси, крики, гамір. Дружина Монтіеля відчинила двері в залу й побачила Балтасара з кліткою в руках серед гурту збуджених людей. Балтасар був у білому, чисто поголений, тримався скромно, але з гідністю, як звичайно поводяться бідні, коли приходять до багачів.

— Яка чудесна річ! — радісно вигукнула дружина Хосе Монтіеля, вводячи Балтасара до господи. — Я нічого подібного не бачила в житті! — І додала, дивлячись на стовпище біля дверей: — Несіть клітку до кімнати. Бач що робиться, наче на півнячий бій прийшли.

Балтасар не був чужий у господі Хосе Монтіеля. Кілька разів, знаючи його старанність і сумлінність, Балтасару доручали тут дрібну столярну роботу. Але він ніколи не почував себе добре серед багачів. Він часто думав про них, про їхніх негарних, сварливих жінок, про їхні жахливі хвороби, і завжди відчував до них щось схоже на жалість. У Балтасара терпли ноги, коли він заходив до тих пишних покоїв.

— Дома Пепе?

І він поставив клітку на стіл.

— У школі, — сказала жінка. — Він скоро прийде. — І додала: — Монтіель купається.

Насправді ж Хосе Монтіель не мав часу на купання. Він похапцем розтирався камфорним спиртом, щоб швидше вийти подивитись, що трапилось. Монтіель був дуже обережною людиною, настільки обережною, що навіть спав, не вмикаючи електричного вентилятора: краще чути, що робиться в домі.

— Аделаїда! — гукнув він. — Що там таке?

— Іди глянь, яка чудесна річ! — крикнула йому жінка.

Хосе Монтіель — огрядний, волохатий, з рушником на шиї — висунув голову з дверей спальні.

— Що це?

— Клітка Пепе, — сказав Балтасар.

Жінка розгублено глянула на нього.

— Чия?

— Пепе, — повторив Балтасар і обернувся до Хосе Монтіеля: — Пепе замовив її мені.

Нічого не трапилось в цей момент, але Балтасар раптом відчув себе так, наче відчинили двері в лазню. Хосе Монтіель вийшов в трусах із спальні.

— Пепе! — гукнув він.

— Він ще не прийшов, — пробелькотіла жінка.

Пепе з'явився в отворі дверей. Йому було дванадцять років, від матері він успадкував довгі вії і вразливу вдачу.

— Йди-но сюди, — сказав йому Хосе Монтіель. — Ти замовляв оце?

Хлопчик понурився. Монтіель смикнув його за чуба й зазирнув у вічі.

— Відповідай.

Хлопчик мовчки кусав губи.

— Монтіель, — прошепотіла дружина.

Хосе Монтіель відштовхнув хлопця, рвучко обернувся до Балтасара.

— Мені дуже жаль, Балтасаре, але ти мусив порадитись зі мною, перш ніж робити клітку. Ну як ти міг домовлятися з малим! — Монтіель потроху заспокоювався. Не глянувши на клітку, підняв її і віддав Балтасарові. — Забери її зараз же і постарайся комусь продати. Дуже прошу, не сперечайся. — Він поплескав Балтасара по спині, пояснив: — Лікар заборонив мені хвилюватись.

Хлопчик стояв непорушно, мов закляклий. Балтасар розгублено глянув на нього, тримаючи клітку в руці. Раптом хлопець захропів, загарчав, як собака, і з криком упав на підлогу.

Хосе Монтіель байдуже дивився на нього, мати кинулась заспокоювати.

— Не руш його, — сказав батько. — Хай розіб’є собі голову об підлогу, тоді насиплеш йому солі на рану й натреш лимоном. І нехай тоді лютує собі, скільки хоче.

Хлопець вищав без сліз, мати тримала його за руки.

— Залиш його, кажу! — крикнув Хосе Монтіель.

Балтасар дивився на хлопця: це була агонія враженого звіряти. Четверта година. Зараз дома Урсула співає якусь старовинну пісню, нарізаючи кружала цибулі.

— Пепе, — сказав Балтасар. Підійшов, усміхаючись, до хлопчика, простяг йому клітку. Хлопчик скочив, обійняв клітку, майже таку ж велику, як він сам, розгублено дивився на Балтасара крізь металеве плетиво, не знаючи, що сказати. Очі його були сухі.

— Балтасар, — сказав Монтіель м’яко. — Я ж сказав, щоб ти забрав клітку.

— Поверни зараз же, — звеліла жінка хлопчику.

— Залиш собі, — сказав Балтасар. І обернувся до Хосе Монтіеля: — Зрештою я зробив її для нього.

Хосе Монтіель вийшов слідом за Балтасаром.

— Не будь дурним, Балтасаре, — говорив він. — Забери свою клітку й не роби більше дурниць. Я не заплачу тобі за неї й сентаво.

— Дрібниці, — сказав Балтасар. — Я робив її саме для того, щоб подарувати Пепе. Я й не думав на ній заробити.

Коли Балтасар протискувався крізь натовп цікавих, що з’юрмилися біля входу, Хосе Монтіель щось люто кричав йому вслід.

— Дурень! — кричав Хосе Монтіель. — Забери геть свій мотлох! Не вистачало ще, щоб кожен приходив до мене в дім командувати. Хай йому чорт!

В більярдному салоні Балтасара зустріли овацією. Досі він думав, що просто зробив клітку, кращу за інші, що мусив подарувати її Хосе Монтіелю, аби хлопчик не плакав, і що нічого надзвичайного в цьому нема. Але тепер збагнув, що все це має якесь значення для багатьох людей, і відчув себе трохи збудженим.

— Так тобі дали за клітку п’ятдесят песо?

— Шістдесят.

— Щось у лісі здохло, — сказав хтось.

— Ти єдиний, кому вдалося витягти таку купу грошей з дона Монтіеля. Це треба відсвяткувати.

Йому піднесли пиво, і Балтасар у свою чергу замовив пиво на всіх. Він пив стільки вперше, і скоро зовсім сп’янів, розповідав про свій проект: зробити тисячу кліток по шістдесят песо, потім про мільйон кліток, поки не дійшов до шістдесяти мільйонів песо.

— Треба робити різні речі й продавати їх багатим, поки вони живі, — белькотів Балтасар. — Вони всі гнилі й повмирають.

Дві години підряд грав за рахунок Балтасара музичний автомат. Всі пили за здоров’я Балтасара, бажали йому щастя, а багатим смерті, але коли настав час вечері, покинули самого в салоні.

Урсула чекала його до восьмої години — на тарілці лежало смажене м’ясо з цибулею. Хтось сказав їй, що чоловік сидить в більярдному салоні, дуже щасливий, і всіх частує пивом, але Урсула не повірила, бо Балтасар ніколи ще не упивався. Коли вона лягла спати, — майже опівночі, — Балтасар все ще сидів в освітленому салоні, навколо стояли столики й стільці. На майданчику для танців на відкритому повітрі походжали чаплі. Не в змозі зробити й кроку, Балтасар сидів і думав, що добре було б лягти з двома жінками в одне ліжко. Він стільки витратив грошей, що мусив залишити в заставу годинник, пообіцявши розрахуватись наступного дня. Трохи згодом, уже лежачи на вулиці, Балтасар відчув, що з нього знімають черевики, але не схотів перебивати сну — найщасливішого в своєму житті.

Жінки, що йшли о п’ятій годині на вранішню месу, боялись дивитись на нього, думаючи, що він мертвий.

З іспанської переклали Женев’єва Конєва та Лев Олевський.

Журнал "Всесвіт" №3 1972 р.

Вдова Монтіеля

Коли помер дон Хосе Монтіель, усі зітхнули з полегкістю: доля помстилася за них. Тільки вдова була безутішна. Але остаточно повірили в те, що Монтіель мертвий, лише через кілька годин після його смерті. Багатьох брав сумнів, коли вони дивились на небіжчика на смертному одрі: жовтий, опуклий, схожий на диню ящик, всередині — купа подушок і простирал, і наче вкарбований в них — покійник. Чисто поголений, вдягнутий в біле, в лакованих черевиках — ніколи не здавався він таким живим, як зараз. Це був той самий дон Хосе Монтіель, який щонеділі слухав месу о восьмій ранку, тільки в руках замість стека він тримав розп’яття. Лише коли прикрутили віко труни і вмурували її в стіну розкішного родового склепу, все селище переконалося, що Хосе Монтіель справді помер, а не удавав мертвого. Всім, крім удови, здавалося неймовірним, що Хосе Монтіель вмер своєю смертю. Люди були певні, що хтось коли-небудь таки продірявить Монтіелю спину з якоїсь засідки. Тільки його дружина була певна, що Монтіель помре від старості у власному ліжку, після сповіді, тихо й мирно, як святий. Вона майже не помилилась. Хосе Монтіель помер в гамаку в середу, о другій годині, після спалаху гніву — недаремно лікар заборонив йому хвилюватись. Дружина Монтіеля сподівалася також, що все селище прийде на похорон, що квіти нікуди буде складати. А прийшли тільки його однодумці і представники релігійних общин, і прислали всього один вінок — від адміністрації муніципалітету. Син з далекого консульства в Німеччині і дочки з Парижа надіслали телеграму на трьох сторінках. Відчувалося, що писали вони її стоячи в поштовій конторі, звичайним чорнилом; що подерли вони безліч бланків, поки нашкрябали слів на двадцять доларів. Ніхто з них не обіцяв приїхати. Тієї ночі обливала сльозами подушку вдова Монтіеля, подушку, де не раз спочивала голова чоловіка, який подарував їй щастя. В шістдесят два роки вперше в житті зазнала вдова гіркоту образи. «Я замкнулася від усіх, назавжди, — думала вона. — Так, ніби мене поклали в труну разом з Хосе Монтіелем. Не хочу більше чути про цей гидкий світ». Удова вірила, що вона так і зробить. Тендітна жінка, вона вірила також у сни й прикмети. Двадцяти років вона вийшла заміж за єдиного претендента на її руку й серце, до якого їй дозволяли наближатись на десятиметрову відстань. Так і прожила, не маючи уявлення про реальну дійсність.

Минуло три дні, як винесли з хати тіло чоловіка. Сльози сльозами, але треба щось робити. Вдова не могла придумати, як їй тепер жити. Треба було починати спочатку.

Серед багатьох таємниць, які Хосе Монтіель забрав з собою з могилу, був і секрет шифру до сейфа. Алькальд взявся за розв’язання цієї проблеми. Наказав витягти сейф надвір і поставити під стінку. Двоє поліцейських почали стріляти з ґвинтівок у замок. Удова з своєї спальні чула, як після команди алькальда методично, один за одним лунали постріли. «Тільки цього мені бракувало, — думала вона. — П’ять років благала я Бога, щоб припинилась стрілянина, а тепер мушу дякувати, що стріляють в моєму домі». Цілий день у відчаї намагалась зібратися з думками, кликала смерть, але все марно. Вже засинала, коли страшний вибух струсонув будинок. Вони мусили закласти динаміт і підірвати сейф.

Вдова Монтіеля важко зітхнула. Осені не видно було кінця; лили дощі, все потопало в багні. І в цьому розбурханому морі величезного маєтку Хосе Монтіеля вдова відчувала себе маленькою трісочкою, яку кудись несуть хвилі.

Сеньйор Кармічаель, старий, відданий слуга, взяв на себе управління маєтком. Усвідомивши, нарешті, що Хосе Монтіель мертвий, що він уже не повернеться, вдова покинула спальню, взялась за хатні справи. Зняла в кімнатах усі прикраси, наказала оббити меблі темною тканиною, почепила чорні стрічки до портретів небіжчика, що висіли на стінах. За два місяці добровільного ув’язнення вдова призвичаїлась гризти нігті. Від сліз почервоніли, запухли очі. Якось вона побачила, що сеньйор Кармічаель заходить у дім з розкритою парасолькою.

— Закрийте парасольку, сеньйоре Кармічаель. Поганий знак — відкрита парасолька в домі, — сказала йому вдова. — Після всіх наших нещасть не вистачало ще, щоб ви заходили в дім з розкритою парасолькою.

Сеньйор Кармічаель поставив парасольку в куток. Шкіра старого негра, вдягнутого в біле, блищала, як полірована, на черевиках — дірки, прорізані ножем, щоб не так тисло мозолі.

— Це тільки поки вона просохне.

Вперше після смерті чоловіка вдова відчинила вікно.

— Стільки нещасть, ще й ця осінь, — пробурмотіла, гризучи нігті. — Здається, дощу не буде кінця.

— Ні сьогодні, ні завтра не перестане лити, — сказав управитель. — Всю ніч не давали спати мої мозолі.

Вдова вірила, що мозолі дона Кармічаеля можуть віщувати погоду. Окинула оком безлюдну площу, мовчазні будинки: з їхніх дверей ніхто не вийшов, щоб провести в останню путь Хосе Монтіеля. Глибокий відчай охопив вдову — безпорадна була вона з своїми нігтями, з своїми безмежними володіннями, з горою обов’язків, які залишив їй у спадщину чоловік і яких вона ніколи не могла б збагнути.

— Світ погано влаштований, — залилась слізьми вдова.

Хто бачив її в ці дні, міг подумати, що втратила розум.

Але ще ніколи розум її не був такий ясний, як тепер. Ще до того, як почалась політична бойня, вона похмурими осінніми днями сиділа під вікном у своїй кімнаті, згадувала з жалем про померлих і думала, що коли б Бог не відпочивав щонеділі, то в нього було б досить часу, аби добудувати світ.

— Неділями Бог мусить довершувати те, що погано зроблено, — говорила вона. — Врешті-решт, йому залишається ціла вічність для відпочинку.

Поки вдова Монтіеля сохла з журби, сеньйор Кармічаель намагався запобігти крахові. Справи йшли погано. Хосе Монтіель терором тримав у руках торгівлю. Тепер, вільне від страху перед Монтіелем, селище мстилося. Замовники не приходили, і молоко прокисало в глеках — ціла гора їх громадилася у дворі; заграв мед у бурдюках, черва обліпила сир на темних полицях комор. Лежачи в освітленому електричними лампочками і прикрашеному архангелами з штучного мармуру склепі, Хосе Монтіель розплачувався за шість років убивств і свавілля. Ще ніхто за всю історію країни так не багатів за такий короткий проміжок часу.

Коли прибув до селища перший алькальд диктатури, Хосе Монтіель, прибічник усіх режимів, був скромною, непомітною людиною. Півжиття просидів він у трусах біля дверей з своєю ступою для рису. Так сталося, що Монтіель зажив слави доброго католика, якому в усьому щастить: він дав обітницю подарувати храму скульптуру святого Хосе, якщо виграє її в лотерею, і через два тижні справді виграв і виконав свою обіцянку. Вперше його побачили в черевиках, коли прибув новий алькальд, сержант поліції, відлюдькуватий лівша. Сержантові було наказано ліквідувати опозицію. Хосе Монтіель почав з того, що став його таємним інформатором. Цей скромний торговець, добродушний товстун, не викликав у людей навіть найменшої підозри. А сам тим часом поділив своїх суперників на багатих і бідних. Бідних перестріляла поліція на площі. Багатим сказали за двадцять чотири години покинути селище. Плануючи розправу, Хосе Монтіель зачинявся на цілі дні з алькальдом в своїй задушливій конторі, а дружина Монтіеля в цей час щиро співчувала жертвам терору.

Коли алькальд ішов з контори, жінка напосідала на Монтіеля.

— Цей чоловік — злочинець, — казала вона. — Ти людина впливова, поклопочись, нехай усунуть цього звіра, бо він не залишить у селищі жодної живої істоти.

Хосе Монтіель відводив погляд і говорив: «Не будь дурною».

Він розгорнув у ці дні гарячкову діяльність. Монтіеля злидарі не цікавили. Він всіляко сприяв вигнанню багатіїв. Після того, як алькальд дірявив пострілами двері будинків багатіїв і ставив їм ультиматум: забратись із селища за двадцять чотири години, Хосе Монтіель скуповував у них землю й худобу, а ціни визначав сам.

— Не будь дурним, — казала йому жінка. — Ти розоришся, дбаючи, щоб вони не повмирали на чужині з голоду, а вони тобі ніколи й «дякую» не скажуть.

І Хосе Монтіель, не маючи часу навіть на те, щоб посміхнутись, говорив, виходячи з дому:

— Йди до кухні, не набридай.

За такого розмаху опозицію було знищено менш як за рік, а Хосе Монтіель став найбагатшою і наймогутнішою людиною в селищі. Він послав дочок до Парижа, домігся для сина місця консула в Німеччині, а сам заходився зміцнювати свою імперію. Але втішався він підло добутим багатством тільки неповних шість літ.

Минув рік по смерті Хосе Монтіеля. Стискалося серце вдови: риплять сходи, яку ще лиху звістку вона зараз почує? Надвечір завжди хтось приходив. «Знову розбійники, — казали, — вчора зайняли п’ятдесят бичків». Непорушно сиділа вдова в своєму кріслі-гойдалці, гризла нігті, знову й знову переживала тяжку образу. «Казала ж тобі, Хосе Монтіель, — говорила сама до себе. — Це невдячні люди. Ти ще не захолов у могилі, а всі вже повернулись до нас спиною».

Ніхто не приходив до вдови. Єдина людська істота, яку вона бачила протягом місяців, був Кармічаель. Невпинно лили дощі. Кармічаель ні разу не зайшов до хати із складеною парасолькою. Сеньйор Кармічаель кілька разів писав синові Хосе Монтіеля про те, що справи йдуть погано і конче потрібна його присутність; навіть дозволив собі висловити деякі міркування щодо стану здоров’я вдови. Син Хосе Монтіеля ухилявся від прямої відповіді. Нарешті, щиро написав, що не сміє приїхати, боїться дістати кулю в лоба, і тоді сеньйор Кармічаель піднявся в спальню до вдови, щоб сказати правду: вона розорена.

— Тим краще, — сказала вона. — Досить з мене сирів і мух. Якщо хочете, візьміть, що вам треба, і дайте мені спокійно померти.

Відтоді єдиним зв’язком із зовнішнім світом для вдови стали листи, які вона писала наприкінці кожного місяця своїм дочкам. «Це — прокляте селище, — писала вона їм. — Лишайтесь там назавжди і про мене не турбуйтесь. Я щаслива, знаючи, що ви щасливі». Дочки відповідали їй по черзі. Листи їх були завжди веселі, видно було, що писались вони в затишних, світлих кімнатах, і що блискучі люстра віддзеркалювали личка дівчат, коли вони замислювались над якоюсь фразою. Дочки також не хотіли повертатись. «Тут — справжня цивілізація, — писали вони. — А там, у вас, умови не дуже привабливі. Неможливо жити в дикій країні, де вбивають людей за їх політичні погляди». Читаючи листи, вдова Монтіеля почувала себе краще. Після кожного речення вона схвально кивала головою.

Одного разу дочки написали їй про м’ясні базари Парижа. Вони розповідали, що в Парижі спеціально ріжуть рожевих свиней, прикрашають їх вінками, гірляндами квітів і вішають просто на дверях. В кінці листа чужою рукою було зроблено приписку: «Уяви собі, найбільшу і найпишнішу гвоздику тут встромляють свині в зад». Дійшовши до цієї приписки, вдова Монтіеля вперше за два роки посміхнулась. Піднялась до себе в спальню і, не вимикаючи світла в домі, повернула електричний вентилятор до стінки. Потім дістала з шухляди нічного столика ножиці, рурочку пластиру і чотки, перев’язала обкусаний до крові ніготь великого пальця на правій руці. Почала молитись, але вже на другій молитві переклала чотки в ліву руку, бо не відчувала чоток крізь пластир. На мить їй почувся далекий гуркіт грому. Потім голова схилилась на груди, вдова заснула. Рука з чотками сповзла вниз, і вдова побачила Мама-Ґранде у дворі. На колінах у неї лежали біла хустка й гребінець. Нігтями великих пальців вона била воші. Вдова запитала:

— Коли я помру?

Мама-Ґранде звела голову:

— Коли в тебе почне стомлюватись рука.

З іспанської переклали Женев’єва Конєва та Лев Олевський.

Журнал "Всесвіт" №3 1972 р.

Похорон Мами Ґранде

Оце, недовірки всього світу, достеменна історія Мами Ґранде, самодержиці царства Макондо, яка в своїх руках тримала владу протягом дев’яносто двох літ і вмерла in odore sanctitatis у вівторок минулого вересня, тієї самої Мами Ґранде, що на її похорон прибув Святий Отець.

Тепер, коли народ, потрясений до самого нутра, увійшов у свою колію; тепер, коли музики-волинники з Сан-Хасінто, контрабандисти з Ля-Ґвахіри, рижівники з Ля-Сієрпе, повії з Ґваякамалю і бананники з Аракатаки склали свої намети, щоб оправитися після виснажливої ночі, простояної над ложем покійниці; тепер, коли віднайшли душевний спокій і повернулися до своїх обов’язків президент республіки, його міністри і всі інші представники державної влади й надприродних сил під час найпишніших похоронних церемоній, що записані в аналах історії; тепер, коли сам Святий Отець знісся в небо тілом і душею і вже нема проходу вулицями Макондо через порожні пляшки, недопалки, обгризені кістки, бляшанки, лахміття і кал по юрбі, що прибула на похорон; тепер то слушна мить, щоб виставити стілець на вулицю і розповісти всі подробиці цього всенародного струсу від самого початку, поки не встигли ще з’явитися історики.

Чотирнадцять тижнів тому, по нескінченних ночах припарок, гірчичників і баньок, виснажена маячною агонією, Мама Ґранде захотіла висловити свою останню волю і наказала, щоб її посадовили в старе ротанґове крісло-гойдалку. Доконавши цей останній акт, вона могла спокійно вмерти. Того ранку, за посередництвом отця Антонія Ісабель, вона залагодила свої духовні справи й лишилися їй тільки справи скарбниці, котрі треба було залагодити із спадкоємцями її майна, дев’ятьма небожами, що стояли кружкома над смертним ложем. У світлиці лишався також священик, що вже дотягав сотку і все мимрив собі щось у бороду. Треба було десятка чоловіків, щоб внести його до спальні Мами Ґранде, і рішено, що він там лишиться до кінця, щоб не доводилося зносити і знову вносити його в останню хвилину.

Ніканор, найстарший з небожів, відлюдний крем’язень, одягнений у хакі, у чоботах із острогами і з довгоцівковим револьвером калібру 38 за пазухою, пішов розшукувати нотаря. Величезний двоповерховий будинок, що пахнув мелясою і материнкою, зі своїми темними покоями, повними скринь та мотлоху чотирьох поколінь, що оберталися на порох, завмер уже від минулого тижня в дожиданні цієї хвилини. В глибокому центральному коридорі з гаками в стінах, де за інших часів вішали зарізаних свиней і де в сонні серпневі неділі стікали кров’ю олені, тепер спали на мішках соли серед хліборобського знаряддя наймити, очікуючи на наказ осідлати коні, щоб рознести лиху вістку в усі кінці незміренного маєтку. Решта родини сиділа в парадній кімнаті. Жінки, бліді, як стіна, знекровлені від близького вже спадкоємства й від ночі, провадженої над смертним ложем, дотримувалися глибокої жалоби, що справді становила собою нашаровання незліченних жалоб. Матріархальна закляклість оточила маєток і прізвище Мами Ґранде сакраментальною загорожею, за якою дядьки одружувалися з дочками небог, кузени з тітками і брати з невістками, створивши в кінці таку нерозв’язну плутанину посвоячення, що годі було вискочити з блудного кола кровоміства. Тільки Маґдалені, наймолодшій з небог, вдалося втекти з кола; перелякана галюцинаціями, вона упросила отця Антонія Ісабель вигнати з неї нечистих духів і, зрікшися слави й суєти світу сього, постриглася в послушниці Апостолічної префектури.

За межами офіційної родини, користуючися правом першої ночі, чоловіки позапліднювали господарства, стежки і садиби цілим байстрючим накоренком, що крутився без прізвищ серед челяді яко хрещеників, служників і ставлеників Мами Ґранде.

Близькість смерти наостанці зрушила виснажливе дожидання. Голос смертенної, призвичаєний до шаноби і послуху, хоч ледве бринів, як органний бас, у закритім приміщенні, пролунав у найглухіших закутках маєтку. Нікому ця смерть не була байдужа. У наш вік Мама Ґранде була центром тяжіння Макондо так, як перед нею її брати, її батьки і батьки батьків, у гегемонії, що тривала понад два століття. Селище постало навколо її прізвища. Ніхто не знав походження, меж чи справжньої вартости родового маєтку, але всі звикли вірити, що Мама Ґранде — власниця текучих і застояних вод, випалих і ще не випалих дощів, межових шляхів, телеграфних стовпів, переступних років і спеки, і що вона має, крім того, владу над життям і майном усіх підданих. Під вечір, коли вона виходила на свій балькон подихати свіжим повітрям і садовилася всією всечавною вагою свого тіла й свого авторитету в старому ротанґовому кріслі-гойдалці, вона дійсно була прообразом багатства й потуги — найбагатша й найпотужніша матрона світу.

Ніхто не мав гадки, що Мама Ґранде може вмерти, крім членів її поріддя і неї самої під впливом старечих осторог отця Антонія Ісабель. Але вона була переконана, що житиме понад сто років так само, як її баба по матері, яка в війні 1875-ого року дала відсіч патрулеві полковника Авреліяна Буендії, обкопавшись у кухні свого маєтку. Тільки в квітні цього року Мама Ґранде зрозуміла, що Господь Бог не дасть їй змогу зліквідувати в відкритій сутичці орду масонів-федералістів.

У перший тиждень недуги родинний лікар підкріпляв її гірчичниками й вовняними шкарпетками. Був це лікар з діда-прадіда, що здобув свій ступінь у Монпельє, противник медичного поступу з філософських міркувань, протеже Мами Ґранде, яка не допускала іншої лікарської практики в Макондо. Колись він об’їжджав містечко на коні, відвідуючи своїх похмурих підвечірніх пацієнтів, і природа обдарувала його батьківством численних чужих дітей. Але артрит зашморгнув його в сітку, так що згодом він став лікувати пацієнтів на віддаль засобом здогадів, посередників і записок. Викликаний Мамою Ґранде, він переправився через майдан у піжамі, спираючися на дві палиці, і влаштувався в спочивальні хворої. Тільки, коли він здав собі справу, що Мама Ґранде на порозі смерти, він наказав принести скриню порцелянових баньок з латинськими написами і протягом трьох тижнів мастив умирущу всілякими академічними пластрями, клясичними мікстурами і маґістральними супозиторіями. Потім він став прикладати вуджені ропухи на місце болю і п’явки на нирки аж до того ранку, коли він став перед вибором: закликати цирульника, щоб пустив їй кров чи отця Антонія Ісабель, щоб вигнав злих духів.

Ніканор вибрав закликати священика. Десяток найсильніших Ніканорових людей принесли його з парафіяльного дому до спальні Мами Ґранде в скрипучому плетеному кріслі-гойдалці під пліснявим балдахином, уживаним для великих оказій. Дзвінок маслосвяття в літеплий вересневий ранок був першим гаслом для мешканців Макондо: коли зійшло сонце, майданчик напроти дому Мами Ґранде скидався на сільський ярмарок.

Віджив ніби спогад інших часів. До сімдесятого року життя Мама Ґранде справляла день народження найдовшими і найбучнішими за людської пам’яті ярмарками. Виставляли для люду величезні обплетені бутлі горілки, різали худобу на міському майдані, і розміщена на столі оркестра грала три дні без угаву. Під закуреними мигдалевими деревами, де в перший тиждень століття отаборювалися леґіони полковника Авреліяна Буендії, розташовувалися продавці кукурудзяної каші, булок, кров’янок, грінок, м’ясних пиріжків, катальонських ковбас, карибаньйоль, маніокового хліба, сирників, пундиків, кукурудзяних млинців, листкових тістечок, свинячих ковбас, супу з тельбухів, кокосових ласощів, вина з цукрової тростини і розмаїтих дурничок, блискіток, абищиць і дрантя, квитків на півнячі бої та льотерійних білетів. У метушні гамірливої юрби продавалися іконки-скапулярії з образом Мами Ґранде.

Урочистості починалися два дні завчасу і кінчалися в день народження тріском фоєрверків і родинним балем у домі Мами Ґранде. Дібрані гості і законні члени родини, щедро обслуговувані байстрючим плем’ям, танцювали під ритм старої піянолі, устаткованої модними валками. Мама Ґранде керувала святкуванням з глибини залі. Умощена в фотелі з полотняними подушками, вона непомітно давала вказівки правицею, оздобленою перснями на кожному пальці. У ту ніч вона узгоджувала шлюби на наступний рік, іноді потураючи закоханим, але переважно з власного надхнення. На закриття річниці Мама Ґранде виходила на балькон, прикрашений ґірляндами і паперовими лампіонами, і шпурляла монети в юрбу.

Ця традиція перервалася, почасти через постійну жалобу в родині, а почасти через політичну непевність останніх часів. Нові покоління знали тільки з переказів про ті блискучі святкування. Не судилось їм також побачити Маму Ґранде на співаній Службі Божій, де представник цивільної влади обмахував її віялом. Їй одній надано привілею не ставати навколішки навіть у мить Піднесення чаші, щоб не заваляти свою спідницю з голляндських волянів і накрохмалену підтичку з батисту. Старі люди пригадували, мов галюцинацію молодости, двістіметрову доріжку з рогожі, яку простелили від родинного дому до головного вівтаря у той вечір, коли Марія дель Росаріо Кастаньєда-і-Монтеро поховала батька і верталася застеленою вулицею, осяяна своєю новою гідністю, переображена на Маму Ґранде у двадцять два роки життя. Це середньовічне видиво належало тоді не тільки до історії родини, а до історії нації. Чимраз більш невиразна й віддалена, ледь видима на своєму бальконі, що потопав у пополудневій спеці в гераніях, Мама Ґранде розпливалася в власній леґенді. Носієм її авторитету був Ніканор. Існувала неписана обітниця, формульована традицією, що в день, коли Мама Ґранде запечатає свій заповіт, спадкоємці влаштують тринічну народну гулянку. Але було теж відомо, що вона постановила виявити свою останню волю лише кілька годин перед смертю, а ніхто не думав поважно, що Мама Ґранде може бути смертна. Аж тільки цього ранку, пробуджені дзвінком маслосвяття, мешканці Макондо переконалися, що Мама Ґранде не тільки смертна, а таки справді вмирає.

Пробила їй година. На полотняному ложі, по вуха в алойній масті, під балдахином з запорошеного крепу, вона ледь-ледь показувала ознаку життя кволим віддихом своїх матріярхальних грудей. Мама Ґранде, яка до п’ятдесяти років давала відкоша найпалкішим залицяльникам і яка була так щедро обдарована природою, що могла б сама вигодувати ввесь свій рід, конала бездітною дівою. У хвилину маслосвяття отець Антоніо Ісабель мусів попросити допомоги, щоб намастити їй долоні священною олією, бо від початку агонії Мама Ґранде не розмикала стиснених кулаків. Зусилля племінниць не допомогли ані трохи. Під час змагання, вперше за тиждень, умируща притиснула до грудей руку, оздоблену сузір’ями дорогоцінних каменів і, вп’явши безбарвний зір у небог, сказала: "Грабіжниці”. Тоді вона вздріла отця Антонія Ісабель у літургійних ризах та прислужника з сакраментальним приладдям і прошепотіла з сумирним переконанням: "Вмираю”. Тоді вона зняла з руки перстень із першим своєю вагою діямантом і дала його постриженій у послушниці Маґдалені, якій він належав як останній за чергою спадкоємиці. Та це був кінець традиції: Маґдалена зреклася спадку на користь церкви.

На світанку Мама Ґранде попросила, щоб її залишили на чотири очі з Ніканором, якому вона мала дати останні вказівки. Протягом півгодини, у повному опануванні своїх здібностей, вона розпитувала про стан своїх справ. Вона дала спеціальні накази, як розпорядитися її тілом, і на кінець піднесла справу відсиджування над мертвим. "Мусиш дивитися пильно, — сказала вона. — Замкни під ключ усі дорогоцінності, бо люди часто приходять у дім не на те, щоб віддати шану покійникові, а щоб обкрадати”. За якусь хвилину, на самоті із священиком, вона склала розлогу, щиру і докладну сповідь і причастилася, трохи пізніше, в присутності небожів. Власне, тоді вона попросила, щоб її посадовили в ротанґове крісло-гойдалку, бо хотіла висловити свою останню волю.

На двадцять чотирьох аркушах Ніканор дав списати чіткою рукою докладний звіт про стан її маєтків. Із спокійним подихом, в присутності лікаря та отця Антонія як свідків, Мама Ґранде продиктувала нотареві список своїх маєтків, першого й єдиного джерела її величі та авторитету. Зведена до реальних вимірів, фізична спадщина сходила на три енком’єнди, надані Королівським патентом на початках Колонії, які з бігом літ розрослися під пануванням Мами Ґранде у складній грі вельми корисних шлюбів. На цій території без визначених меж, що, здебільша лежачи облогом, обіймала п’ять муніципальних округ і де ніколи не засіяно ні одного зерна коштом власників, жили орендарями триста п’ятдесят дві родини. Щороку напередодні своїх іменин Мама Ґранде виконувала єдиний свій акт влади, без якого землі повернулися б у державні руки; інкасацію оренди. Сидячи в унутрішньому коридорі свого дому, вона особисто приймала заплату за право мешкати на її землях так, як протягом кількох століть предки її приймали її від предків орендарів. Під кінець третього дня патіо було захаращене свиньми, індиками і курми та принесеними в дар десятиною й первоплодами різних продуктів землі. Правду кажучи, це був єдиний урожай, що його колинебудь збирала родина з мертвих від самого початку земель, що на око обраховувалися на яких сто тисяч гектарів. Але історичні обставини склалися так, що в цих межах виросло й процвітало шість поселень району Макондо, включно з муніципальним центром, дарма що кожний, хто мав дах над головою, мав право власности тільки на саму забудову, земля бо належала Мамі Ґранде і їй сплачувалося оренду достеменно так, як уряд платив їй за вулиці, якими користувалися мешканці.

Навколо хуторів бродила ніким не лічена кількість занедбаної худоби, таврованої на задній частині знаком колодки. Це традиційне тавро, що через негосподарність, радше, ніж через кількість, стало загально відомим і в далеких областях, куди влітку приблуджувалася напівмертва від спраги худоба, становило одну з найсолідніших підстав леґенди. З причин, які ніхто не завдав собі труду з’ясувати, після останньої громадянської війни просторі стайні економії поступово спорожніли і останнім часом устатковано в них цукроварні, доярні і рижовий млин.

Поза вичисленим маєтком, у заповіті констатовано існування трьох глеків, повних золотих унцій[4], що їх закопано десь у стінах дому під час Визвольної війни, і не віднайдено в періодично відновлюваних кропітких розкопах. Вкупі з правом на прибуток з орендованих земель, на десятину, перші плоди та всілякі особливі дари, спадкоємці одержували з покоління в покоління щораз наново зарисований і вдосконалений плян, що мав полегшити розшуки закопаного скарбу.

Мама Ґранде потребувала три години, щоб вичислити своє земне майно. У задушній спальні голос смертенної ніби ошляхетнював кожну вичислену річ. Коли вона поставила свій хиткий підпис і внизу підписалися свідки, затаєний трепет пробіг серцями юрби, що почала громадитися на майдані перед домом, у тіні запорошених мигдалевих дерев.

Бракувало тільки докладного переліку моральних вартостей. Зробивши найвище зусилля — те саме, на яке спромагалися її предки перед смертю, щоб забезпечити привілеї свого роду — Мама Ґранде випростувалася на своїх монументальних сідницях і щирим владним голосом, покладаючися тільки на пам’ять, продиктувала нотареві список своєї невидимої спадщини:

Підземні багатства, територіяльні води, кольори прапору, державна суверенність, традиційні партії, права людини, громадські вільності, верховний маґістрат, друга інстанція, треті дебати, рекомендаційні листи, скрижалі історії, вільні вибори, королеви краси, надхненні промови, величні маніфестації, високодостойні панни, ввічливі кавалери, честолюбні військовики, його світлість, верховний суд, заборонені об’єкти імпорту, ліберальні дами, проблема плоті, чистота мови, приклад для цілого світу, законний устрій, вільна, але відповідальна преса, південноамериканські Атени, громадська думка, наука демократії, християнська мораль, брак девіз, право азилю, комуністична небезпека, державний корабель, дорожнеча життя, республіканські традиції, упосліджені кляси, вступні промови.

Вона не встигла скінчити. Сумлінний перелік перехопив їй дух. Потопаючи в океані абстрактних формул, що протягом двох століть становили моральне виправдання родинної потуги, Мама Ґранде дзвінко відригнула і впокоїлася.

Мешканці далекої і похмурої столиці побачили того самого пополудня на першій сторінці надзвичайного випуску портрет двадцятилітньої жінки і подумали були, що це нова королева краси. Мама Ґранде переживала наново миттєву молодість своєї побільшеної по доконечних ретушах на чотири шпальти фотографії, з буйною гривою, зібраною на тім’ї гребенем із слонової кістки, і з діядемою на ґофрованому комірі з мережива. Цей образ, колись схоплений мандрівним фотографом, що на початку століття переходив через Макондо, довгими роками зберігався в редакційних архівах у течці невідомих особистостей, щоб у кінці перетривати в пам’яті майбутніх поколінь. У розхитаних автобусах, у ліфтах міністерств, у похмурих чайних, оббитих бляклим драпованням, кожен шепотів з благоговінням і пошаною про авторитетну особу, що померла в своїй гарячій і малярійній області, назва якої була невідома в решті країни, поки її тепер не освячено друкованим словом. Дрібна мжичка вкривала перехожих недовір’ям і пліснявою. Дзвони всіх церков дзвонили на супокій. Президент республіки, застуканий вісткою, саме тоді, коли він вирушав на церемонію випуску дев’ятьох кадетів, запропонував воєнному міністрові у власноручній записці на звороті телеграми, щоб той закінчив свою промову однохвилинною мовчанкою на честь Мами Ґранде.

Тінь смерти впала на суспільний лад. Сам президент республіки, до якого столичні настрої доходили наче крізь очищувальний фільтр, з вікна машини впіймав миттєвий, але до певної міри брутальний образ німого приголомшення, що панувало в місті. Лишилися відчиненими тільки деякі злиденні закусочні і столичний Собор, приготований на дев’ять днів посмертних урочистостей. У Державному Капітолії, де під захистом дорійських колон і мовчазних статуй померлих президентів спали замотані в папір жебраки, світилися вікна конґресу. Коли найвищий представник республіки ввійшов до свого кабінету, зворушений образом засмученої столиці, міністри чекали на нього навстоячки, одягнені в жалобну тафту, поважніші й блідіші, ніж звичайно.

Події тієї ночі і наступних пізніше названо наукою історії. Не тільки з уваги на християнський дух, що надихав найвищих представників державної влади, але також через поступливість, яка дозволила, погодити розбіжні інтереси й суперечні критерії із спільною метою гідно поховати славетну покійницю. Протягом довгих літ Мама Ґранде була ґарантом соціяльного спокою і політичної згоди в своїй імперії — завдяки трьом скриням, повним зфальшованих виборчих бюлетенів, які становили частину її таємної спадщини. Чоловіки, що були на її службі, її ставленики та орендарі, повнолітні й неповнолітні, користувалися не тільки власним правом голосу, але й голосом виборців, що померли за останніх сто літ. Вона втілювала першенство традиційного авторитету над скороминущою владою, перевагу кляси над плебсом, вищість Господньої мудрости надлюдською імпровізацією. У мирні часи її верховна воля стверджувала і заперечувала канонічні посади, пребенди й синекури і опікувалася добробутом спільників, навіть коли для цієї мети вона мусіла вдаватися до сумнівних маневрів чи до фальшування виборів. У бурхливих часах Мама Ґранде потай фінансувала озброєння своїх прихильників, а про око допомагала їхнім жертвам. Цей патріотичний запал відкрив їй дорогу до найвищих почестей.

Президент республіки не потребував звертатися до дорадників, щоб належно оцінити вагу своєї відповідальности. Між авдієнційною залею Палацу і брукованим двориком, що колись правив віцекоролям за каретну повітку, вклинювався внутрішній сад із темними кипарисами, де якийсь португальський чернець на схилі колоніальної доби повісився з кохання. Не зважаючи на його гамірливий почет орденоносних санників, президент не міг вгамувати легкого морозця поза шкірою, коли він проходив цим місцем по присмерку. Але в ту ніч той мороз мав силу попередження. Аж тепер він повністю усвідомив своє історичне призначення і задекретував дев’ять днів національної жалоби за Мамою Ґранде і посмертні почесті в категорії героїні, що загинула за батьківщину на полі бою. За його висловом у драматичній промові, якою він того ранку звернувся в національній радіотелевізійній мережі до своїх співгромадян, перший достойник республіки був висловив певність, що похорон Мами Ґранде становитиме новий приклад для всього світу.

Такі високі наміри силою обставин мусіли натрапити на поважні труднощі. Юридична структура країни, установлена далекими предками Мами Ґранде, не передбачала подібного розвитку подій. Вчені доктори юриспруденції, досвідчені альхемісти права заглибилися у герменевтики і силогізми в пошуках формули, яка дозволила б президентові взяти участь у похороні. Настали тривожні дні в високих сферах політики, духовенства й фінансів. В широкому півколі залі Конґресу, в атмосфері, розрідженій століттям абстрактного законодавства, між портретами національних героїв і погруддями грецьких мислителів, пропам’ятні промови про Маму Ґранде осягнули непередбачених вимірів, тоді як її труп починав пускати бульки в немилосердному вересні Макондо. Це вперше говорили про неї та бачили її в уяві без ротанґового крісла-гойдалки, без дрімок о другій пополудні, без гірчичних пластрів — незаплямовану і вічно молоду, очищену леґендою.

Безконечні години заповнювалися словами, словами, словами, що гриміли на ввесь обшир республіки. Їм надавав ваги рупор друкованого слова. Аж вкінці у тій асамблеї стерильних юрисконсультів, якийсь індивід, обдарований здатністю реального мислення, перервав історичні теревені, щоб нагадати, що труп Мами Ґранде чекав на рішення при сорока ступенях у тіні. Ніхто не розгубився від цього вторгнення здорового глузду в чисту атмосферу писаного права. Видано наказ забальзамувати тіло, поки шукатиметься формул, узгіднюватиметься розбіжні погляди, чи вноситимуться до конституції поправки, які дозволять президентові республіки взяти участь у похороні Мами Ґранде.

Стільки намарномовилось, що марнослів'я прорвалося за кордон, перескочило океан і, мов якесь передчуття, пролинуло папськими палатами Кастельґандольфо. Поновивши сили після снотворної спеки серпня, Святий Отець стояв у вікні і спостерігав норців, які шукали голову замордованої дівиці. В останні тижні пополудневі газети не писали ні про що інше, і Святий Отець не міг лишитися байдужим до загадкової події, що трапилася у найближчій околиці його літньої резиденції. Але того пополудня, в непередбаченій підміні, замість фотографій здогадної жертви, газети опублікували тільки портрет двадцятилітньої жінки, обведений жалобною рамкою. "Мама Ґранде”, вигукнув Святий Отець, упізнавши відразу розпливчастий даґеротип, що йому подаровано багато років тому з нагоди його визвищення на престіл Святого Петра. "Мама Ґранде”, вигукнули хором у своїх приватних приміщеннях члени Кардинальської колеґії, і в третій раз за двадцять століть настала година збентеження, хвилювання й метушні в безмежній християнській імперії, поки не виряджено Святого Отця в його довгій чорній лімузині на фантастичний і далекий похорон Мами Ґранде.

Позаду лишилися опромінені персикові сади, старовинна Via Appia, де золотошкірі акторки вигрівалися на терасах, не знаючи ще про загальне сум’яття, а потім похмуре узгір’я Кастельсантанджело на горизонті Тібру. У присмерку глухі похоронні дзвони Базиліки Святого Петра переплелися з звуками потрісканої бронзи, що долітали з Макондо. Під своїм задушним наметом, через лабіринт очерету і таємничі мочарі, що позначували межу між Римською імперією і пасовищами Мами Ґранде, Святий Отець вслухався цілу ніч у вереск мавп, занепокоєних людською навалою. Під час свого нічного руху, каное наповнювалося мішками маніоки, ґронами зелених бананів, койцями курей і чоловіками й жінками, що, покинувши звичну працю, хотіли спробувати щастя продажем дрібного товару на похороні Мами Ґранде. Його Святість, уперше в історії церкви, зазнав гарячки безсоння і тортур москітів. Але пречудовий світанок над землями Великої Мами і первобутня картина царства бальзаму в цвіту та іґуани затерли в пам’яті муки подорожі і відшкодували його за самопожертву.

Ніканора збудили три удари в двері, звіщаючи про близький приїзд Його Святости. У домі володарила смерть. Надхнені шерегом настійних звернень президента і гарячковими суперечками між парламентаріями, що втрачали голос і далі порозумівалися за допомогою умовних знаків, окремі люди і братства з усього світу покинули свої справи і налинули в Макондо, заповнюючи темні коридори, туго набиті проходи, задушливі піддашшя, а ті, що прибули з запізненням, вилізали і примощувалися, як хто міг, на амбразурах, частоколах, баштах, зрубах і в бійницях. У центральному сальоні, муміфікуючися в очікуванні великих рішень, лежало тіло Мами Ґранде під горою телеграм від потрясених відсилачів. Вичерпані сльозами, дев’ять небожів сторожили тіло в екстазі взаємного недовір’я.

Але людство не могло покинути своєї варти протягом багатьох іще днів. У залі міської управи, умебльованій чотирма шкіряними табуретами, великим глеком фільтрованої води і гамаком із грубого мотуззя, у повільні задушливі ночі Святий Отець, спітнілий, від безсоння розважався читанням меморіялів і адміністраційних розпоряджень. Удень він роздавав італійські цукерки дітям, що підходили під вікно, щоб побачити його, і снідав в альтанці з астромелій з отцем Антонієм Ісабель і коли-не-коли з Ніканором. Так він жив нескінченними тижнями і місяцями, що розтягалися від дожидання і спеки, аж з’явився із своїм бубном Пастор Пастрана, став як вкопаний серед майдану і урочисто проголосив офіційну ухвалу. Заявлялося, що порушено публічний порядок, тра-та-та-там, і президент республіки, тра-та-та-там, розпоряджає надзвичайним уповноваженням, тра-та-та-там, котре дозволяє йому взяти участь у похороні Мами Ґранде, тра-та-та-там, тра-та-там, там, там.

Настав великий день. На вулицях, загачених столами рулетки, кіосками із смаженим м’ясом, льотерійними столиками, і шарлатанами з намистами з живої змії, які вигукуючи пропонували остаточний бальзам, що лікує бешиху і запевняє вічне життя; на строкатому майданчику, де юрба розвісила свої намети й розгорнула свої мати, ставні арбалетники відкривали дорогу представникам влади. На кульмінаційну мить чекали там пралі з Сан-Хорхе, ловці перел з Кабо-де-ля-Веля, невідники з Сієнаґи, ловці креветок з Тасахери, чаклуни з Мохахани, солевари з Манавре, гармошники з Вальєдупару, баришівники з Аяпелю, папайники із Сан-Пеляйо, півневоди з Ля-Куеви, штукарі із Сабанас-де-Болівар, гультяї з Ребольо, веслярі з Маґдалени, липові адвокати з Монпоксу, опріч тих, що вичислені на початку цієї хроніки, і багатьох інших. Навіть ветерани полковника Авреліяна Буендії, очолені герцоґом Марлборо, в своїм уборі з тигрових шкур, пазурів і зубів, перебороли своє вікове озлоблення проти Мами Ґранде та всього її роду і прибули на похорон, щоб домогтися в президента республіки виплати воєнних пенсій, на які вони чекали вже понад шістдесят років.

Коротко перед одинадцятою ошаліла юрба, що душилася на сонці, стримана незворушною елітою воїнів у парадних долманах і філіґранних шишаках, вибухла потужним ревом радости. Достойні, урочисті у своїх фраках і циліндрах, президент республіки і його міністри, парляментарні комісії, найвищий суд, державна рада, традиційні партії і духовенство, представники капіталу, торгівлі та промисловости з’явилися з-за рогу телеграфного бюра. Лисий і присадкуватий, ветхий, недужий президент республіки продефілював перед витріщеними очима народу, який, не знавши його, виніс його на це становище, і тільки тепер міг дати достеменне свідчення про його існування. Серед архиєпископів, виснажених пастирськими обов’язками, і військовиків з широкими грудьми під панцером відзнак, крокував перший достойник нації, від якого віяло безсумнівним духом влади.

Другим загоном, спокійною течією жалобного крепу дефілювали національні королеви всіх речей сущих і грядущих. Уперше вільні від земних оздоб, із світовою королевою на чолі, простували там королева волокнистого манґа, королева зеленого кабачка, королева яблучного банана, королева борошнистої маніоки, королева перуанської ґуави, королева молочного кокоса, королева чорноголової квасолі, королева 426-кілометрової низки іґуанячих яєць, і всі ті, що ми їх оминаємо, щоб не обтяжувати цю хроніку зайвими словами.

У своїй труні з пурпуровими позументами, відокремлена від реального світу вісьмома мідними ґвинтами, Мама Ґранде була занадто просякнена своєю формальдегідною вічністю, щоб здати собі справу з маштабу власної величі. Уся пишнота, про яку вона мріяла на бальконі дому в спеці безсонних ночей, справдилася у тих сорок вісім історичних годин, коли всі символи епохи схилилися перед її пам’яттю. Сам Святий Отець, який ввижався їй у мареннях, завислий у блискучій кареті над ватиканськими садами, долав спеку віялом з плетеної пальми і вшановував своєю високою гідністю найбільший похорон світу.

Запаморочений видовищем влади, простий народ не догледів, як на гребені даху заметушилося хиже птаство, коли достойні нарешті дійшли згоди і коли потому знесено труну на вулицю на плечах найдостойніших. Ніхто не бачив чуйної тіні кань, що слідувала за походом розжареними вуличками Макондо, і не помітив, що по п’ятах достойників брук укривався смердючим слідом покидьків. Ніхто не звернув уваги, що небожі, хрещеники, слуги і ставленики Мами Ґранде замкнули двері, як тільки винесено труп, і кинулися розбирати двері, розтягати дошки, розкопувати підвалини, щоб поділити між собою дім. Єдине, що не просковзнуло повз загальну увагу в шумі того похорону, було поспільне бурхливе зідхання полегшення, коли минуло чотирнадцять днів моління, похвал і дитирамбів, і запечатано гріб олив’яною плитою. Дехто з присутніх ціхувався достатньою проникливістю, щоб зрозуміти, що тут народжується нова епоха. Тепер Святий Отець міг знятися в небо тілом і душею, виконавши своє завдання на землі, президент республіки міг сісти й урядувати за власним розсудом, і королеви всього сущого і грядущого могли одружитися, бути щасливими і родити силу дітей, і юрба могла розкладати свої намети за власним міркуванням і уподобанням у незміренних володіннях Мами Ґранде, бо єдина, що могла стати на заваді і мала достатню силу на те, починала тліти під олив’яною плитою. Бракувало тільки, щоб хтось виставив стілець за двері і розповів цю історію, в науку й осторогу майбутнім поколінням, щоб не було такого недовірка на цьому світі, що не почув би свідчення про Маму Ґранде, бо завтра, в середу, прийдуть замітачі і заметуть сміття по її похороні на віки віків.

Переклав з еспанської Вольфрам Бургардт.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА

У своїх програмових писаннях про "магічний реалізм” видатний кубінський письменник Алехо Карпантьє полемізував з французьким сюрреалізмом, якому протиставляв творчу методу молодого тоді покоління південноамериканських прозаїків. Тоді як паризький письменник у чисто літературному експерименті перетворює щоденну дійсність, фільтруючи її через власну підсвідомість, у Південній Америці сама щоденна дійсність настільки неймовірна, химерна, (чому не сказати?) сюрреалістична, що письменникові вистачає описати її реалістичними засобами, щоб досягти аналогічних, але й багато переконливіших результатів.

Уявімо тепер, що ця химородна дійсність, учуднена в усних переказах улюбленого діда, сприймається через мітотворчий розум дитини, що творить власний світ із хаосу незрозумілих фактів, і ми матимемо ключ до світосприймання Ґабріеля Ґарсії-Маркеса. Дід цей був зовсім реальний, реальним був хлопець, народжений 1928 року, як реальним був навколишній світ, про який ішла розповідь. Було це рідне містечко Аракатака в приморській зоні Колюмбії, де серед ностальгічних спогадів про бананний бум економічно й морально догнивало традиційне аґрарне суспільство.

Якщо Маркес твердить, що після восьмого року життя не сталося більш нічого цікавого, то в цьому багато правди. Перуанський прозаїк і критик Варґас-Йоса фактично інтерпретує всю його творчість як одне суцільне заклинання демонів дитинства. Подібно до свого літературного батька Вільяма Фолкнера, колюмбійський письменник відтворює під назвою Макондо цілий мітичний світ, який доповнюється і збагачується з кожним новим оповіданням. Ці оповідання стали шкіцами до монументального полотна Сто років самотности, яким письменник у 1967 році завоював світ. П’ятнадцять років і кілька повістей пізніше йому присуджено премію Нобеля (1982).

"Похорон Мами Ґранде” (великої мами, матріярха, праматері) — один із згаданих шкіців. Хоч він виділяється серед інших гостротою політичної сатири та пародійним наслідуванням копюмбійської журналістичної мови, він становить характеристичний фраґмент того фантастичного і заразом кошмарного світу, що йому ім'я Макондо. — В. Б.

Журнал "Сучасність" №1-2(261-262) 1983 р.

Стариган із крилами

Дощ не вщухав уже третю добу, і з напівзатопленого подвір’я краби весь час повзли до будинку; Пелайо тільки те й робив, що знищував їх, а на світанку йому довелося винести і викинути в море цілий кошик цих істот. У дитини всю ніч був жар, і Пелайо з дружиною подумали, що то в неї від смороду крабів.

З вівторка світ став похмурим, небо й море були однакового попелястого кольору, а пісок на березі виблискував ночами, мов світлячки. Вранці світло зробилося ще тьмянішим, і коли Пелайо повернувся з моря, він ледве розгледів, що в глибині подвір’я щось ворушиться і стогне. Підійшовши ближче, він побачив, що це старенький дід, який упав обличчям у грязюку, борсається там, але не може підвестися, бо йому заважають великі крила.

Наляканий цим страховиськом, Пелайо побіг по свою дружину Елісенду, яка саме ставила компреси хворій дитині, і привів її на подвір’я. Обоє з німим заціпенінням дивились на старого. Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, як у старезного діда, великі пташині крила, обскубані й брудні, лежали у болоті, і все це разом надавало йому кумедного і неприродного вигляду. Пелайо та Елісенда довго й уважно дивились на старого, нарешті, трохи отямившись, дійшли висновку, що він навіть симпатичний, і наважились заговорити до нього. Той відповів якоюсь звучною, але незрозумілою мовою, отож вони вирішили, що це, мабуть, людина, яка потерпіла під час аварії якогось іноземного пароплава. Проте подружжя все-таки вирішило покликати сусідку, яка багато всяких див бачила в своєму житті, і вона одразу все пояснила:

— Це ангел. Мабуть, він прилетів по дитину, але сердега такий старий і немічний, що злива збила його на землю.

Наступного дня все село вже знало, що в будинку Пелайо є живий ангел. Сусідка застерігала, що ангели о цій порі року дуже небезпечні, отож Пелайо, сидячи на кухні з кийком альгвасила[5], цілий вечір не спускав зі старого очей, а перед тим, як лягти спати, витяг його з грязюки й замкнув у дротяному курнику. Опівночі дощ нарешті ущух, але Пелайо та Елісенда все ще ловили крабів. Незабаром дитина прокинулась і попросила їсти; жар у неї спав. Подружжя вирішило, що вранці вони відпустять ангела, посадять його на тин, дадуть прісної води та харчів на три дні і пустять — хай летить у відкрите море. Проте коли вранці вони вийшли на подвір’я, сусіди стояли юрмою перед курником, роздивляючись на ангела без аніякісінької святобливості, й кидали йому їжу крізь сітку, немовби то було не надприродне створіння, а якась циркова звірина.

Почувши про появу в їхньому селі ангела, близько сьомої години з’явився отець Гонзага. Прийшли й інші цікаві й почали разом міркувати, що зробити з цим полоненим. Найбільш простодушні пропонували призначити його головою всесвіту; інші наполягали на тому, щоб зробити його генералом, який, напевне, виграв би всі війни. Були й такі фантазери, які пропонували з допомогою ангела вивести новий рід крилатих людей, які підкорили б всесвіт.

Отець Гонзага перед тим, як стати священиком, був дроворубом, Зазирнувши крізь сітку до курника, він пробубонів молитву, а тоді попросив відчинити двері, щоб ближче придивитись до цього безпорадного діда, який більше скидався на велику старезну курку, ніж на людське створіння. Дід сидів у кутку, розправивши крила, які сохли на сонці; навкруги валялись шкуринки від фруктів та недоїдки, які кидали люди. Отець Гонзага зайшов у курник і привітався по-латині; старий, байдужий до людей, неохоче глянув на нього й буркнув щось своєю мовою. Священикові одразу не сподобалось те, що ангел не розуміє божої мови і не вміє шанувати божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину: від нього тхнуло болотом, з крил звисали водорості, велике пір’я було посічене земними вітрами, й нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела.

Священик вийшов із курника і в короткій проповіді застеріг парафіян від зайвої наївності, додавши, що крила ще ні про що не свідчать, їх мають і літак, і яструб, отже, це — атрибут не тільки ангелів, Тут же він нагадав, що саме диявол володіє неабиякими здібностями перевтілюватись і дурити необережних людей. Отець Гонзага пообіцяв написати листа єпископові, щоб той у свою чергу написав главі церкви, а той — папі й щоб, таким чином, остаточне рішення прийшло з найвищої церковної інстанції.

Умовляння отця Гонзаги не дали ніякого наслідку. Звістка про затриманого ангела поширювалася з такою швидкістю, що через деякий час у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, і довелося викликати військо, щоб розігнати натовп, який трохи не розвалив будинок. Елісенді, яка вже втомилася вимітати з подвір’я сміття, спало на думку брати з кожного, хто хоче зайти у двір і подивитись на ангела, п’ять сентаво.

А люди йшли і йшли. Прибув навіть мандрівний цирк із повітряним гімнастом, що декілька разів пролетів над юрбою, але ніхто не звернув на нього жодної уваги. Прийшли з надією видужати химерні хворі: жінка, яка з дитинства лічила удари серця і їй уже не вистачало для цього цифр; нещасний чоловік, якому заважав спати шум зірок; сновида, який прокидався вночі й ламав усе, що робив удень, та багато інших, хвороби яких були не такі серйозні. Серед цього галасу та безладдя, від яких, здавалося, дрижала земля, Пелайо з Елісендою несподівано виявили, що в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі, а черзі бажаючих подивитись на живого ангела не видно було кінця-краю.

Очманілий від нестерпної спеки й смороду свічок, що їх віруючі ставили перед курником, ангел намагався якдалі забитися в куток. Спочатку його частували кристаликами камфори, якою, на думку тієї ж мудрої сусідки, харчувалися ангели. Але він навіть не глянув на ці ласощі; так само знехтував він стравами, які ставили біля нього ті, що приходили сповідатися, і нарешті вибрав баклажанну кашу. Здавалось, надприродне терпіння було найголовнішою доброчесністю ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір’я, щоб доторкнутися ними до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням, щоб старий підвівся і вони змогли роздивитись на його тіло. Один сміливець навіть припік йому бік розпеченою залізякою, якою таврують бичків, бо ангел так довго не ворушився, що всі подумали, чи він, бува, вже не вмер; старий злякано підхопився, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою, очі його наповнилися слізьми, він змахнув крилами, здійнявши цілу хмару пилюки в курнику й викликавши страшенну паніку в натовпі. Побачивши, що ангел реагує на біль, вирішили про всяк випадок дати йому спокій.

Отець Гонзага весь час закликав паству набратися терпіння, поки не прийде вказівка від папи. Але час спливав, а папа все ще з’ясовував, чи має це надприродне створіння пуп, чи схожа його мова на арамейську, чи здатний він утриматися на кінчику голки, чи, може, зрештою, це якийсь іноземець. Листування з папою могло б тривати поки світу й сонця, якби одна подія не поклала край усій цій історії.

Сталося так, що на сільському ярмарку серед інших див мандрівний цирк показував дівчину, яка через непослух батькам перетворилася на павука. Плата в цирк була менша, ніж у двір Пелайо, до того ж цій дівчині можна було ставити скільки завгодно запитань, можна було роздивлятися на неї з усіх боків, отож ця жахлива правда не викликала ні в кого навіть найменшого сумніву. Величезний павук-тарантул завбільшки з вівцю мав голову дівчини. Страшною була не тільки її зовнішність, а й той щирий смуток, з яким ця бідолаха розповідала про своє нещастя. Якось, ще зовсім молодою, вона втекла без дозволу батьків на танці, а коли поверталася лісом додому, гучний грім прокотився небом, і воно розкололося на дві половини, із щілини вилетіла блискавка й обернула її в павука. Живилася вона виключно кульками з січеного м’яса, що їх милосердні душі кидали їй у рот. Це видовище, таке правдиве й водночас таке повчальне, відвернуло на якийсь час увагу людей від ангела, що ледве удостоював своїм поглядом смертних. Крім того, нечисленні чудеса, які приписували ангелові, були якимись сумнівними й свідчили швидше про його розумовий розлад, як-от у випадку із сліпим, до якого не повернувся зір, зате виросли три нових зуби, або у випадку з паралітиком, який так і не почав ходити, зате раптом виграв у лотерею велику суму грошей, чи з прокаженим, у якого на уражених хворобою місцях виросли соняшники. Ці чудеса, схожі більше на жарт, похитнули репутацію ангела, а жінка-павук зруйнувала її остаточно. Отець Гонзага знову міг спокійно спати, а подвір’я Пелайо знову зробилося таким безлюдним, як у ті часи, коли дощ лив три дні й краби заповзали до кімнат.

Проте господарі не мали на що нарікати. За одержані гроші вони перебудували свій будинок, зробили його двоповерховим, з балконом, розбили садок, на вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ангели. Пелайо почав розводити кролів, тепер у нього була майже ціла кроляча ферма неподалік від села, і він відмовився назавжди від посади поліцейського. Елісенда купила собі лакові босоніжки на високих підборах, кілька барвистих шовкових суконь, у які вбиралася щонеділі, мов багата сеньйора. Єдине, що господарі залишили без зміни, то це курник; щоправда, іноді вони мили його з хлоркою і обкурювали всередині різними пахощами, щоб позбутися гострого запаху курячого посліду, який стояв у всіх закутках.

Коли хлопчик почав ходити, батьки пильнували, щоб він не наближався до курника, а коли в нього почали мінятися зуби і він звик до запаху посліду, вони забули про свій страх, і дитина тепер гралася в курнику, дротяна сітка якого поржавіла й шматками випадала. Ангел і до хлопчика ставився так само байдуже, як і до інших смертних, але покірливо, мов дворняга, терпів усі його примхи та витівки.

Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря. Він не втримався й, оглянувши ангела, знайшов у нього стільки хвороб у серці та нирках, що просто дивно було, як цей сердега ще живе на світі. Але найбільше лікаря здивували крила старого, які були настільки природними в цьому організмі, що виникало логічне запитання, чому їх позбавлені інші люди.

Минуло кілька років, і хлопчик пішов до школи. Новий будинок устиг постаріти, курник розпався зовсім, і безпорадному ангелові не було тепер куди подітися. Він тинявся двором, повитоптував городину, заходив до спальні, а коли його виганяли звідти віником, миттю опинявся на кухні; здавалося, він перебував одночасно в кількох місцях; подружжя дійшло висновку, що він має здатність роздвоюватись, ділитись на безліч своїх особин. Елісенда у відчаї плакала, що в неї вже не вистачає сили жити в цьому пеклі, повному ангелів.

За останню зиму ангел дуже постарів. Він ледве ворушився і майже нічого не бачив, погляд його геть затьмарився, він раз по раз спотикався, а все пір’я з крил попадало. Пелайо, нарешті, пожалів старого, загорнув його в ковдру й відніс у повітку, де ангела кожну ніч трусила лихоманка й він стогнав, бурмочучи щось своєю незрозумілою мовою. Господарі занепокоїлись, щоб старий, бува, не помер, бо тоді ніхто, навіть їхня розумна сусідка, не зможе їм сказати, що робити з померлим ангелом.

Але ангел не помер тієї зими, а, навпаки, почав оклигувати. Кілька днів він сидів непорушно в найвіддаленішому куточку двору, дивлячись майже прозорими очима на перші промені грудневого сонця; потім у нього почало рости тверде та довге, як у старих птахів, пір’я. Іноді, коли ніхто не чув, старий наспівував пісні старих мандрівників.

Одного разу Елісенді, яка вибирала цибулю в городі, раптом здалося, ніби морський вітер зриває бляшаний дашок над балконом; вона пішла до будинку і, визирнувши з вікна, яке виходило у двір, побачила, що це намагається злетіти ангел. Рухи його були невправні, він витоптав усю городину й мало не розвалив повітку. Нарешті йому таки пощастило знятися вгору. Коли він промайнув над останніми хатинами, вимахуючи крилами, мов старий яструб, Елісенда полегшено зітхнула. Вона ще довго дивилася вслід ангелові, який нарешті забрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку.

З іспанської переклала Маргарита Жердинівська.

Журнал "Всесвіт" №2 1976 р.

Найвродливіший у світі потопельник

Дітям, які першими помітили в морі темний загадковий предмет, що наближався, здалося, ніби то ворожий корабель. Потім вони побачили, що на ньому немає ні прапорів, ні щогол, і вирішили, що це кит. Та коли предмет викинуло на берег, дітлахи очистили його від водоростей, волокнистих медуз, мертвих рибок, усілякого мотлоху, який поналипав, наче після корабельної аварії, і лише тоді збагнули, що то потопельник.

Вони бавилися ним цілий день, закопуючи в пісок та викопуючи його звідти, поки хтось із дорослих випадково не звернув на них уваги і не сполошив селище. Чоловіки, які принесли потопельника до найближчого дому, відзначили, що той важить більше, ніж усі відомі їм досі мерці, — майже як кінь, — і вирішили, що він, либонь, дуже довго плавав і навіть в кістки проникла вода. Коли його поклали на підлогу, побачили, що той набагато більший за всіх чоловіків і ледве вміщується в домі, але подумали, що деякі потопельники, певно, не втрачають здатности рости і після смерти. Він пахнув морем і, оскільки шкіра була вкрита панцирем із слимаків і мулу, тільки форма тіла дозволяла припускати, що воно належить людині.

Ще й не обмивши його лице, можна було збагнути: небіжчик не тутешній. Селище налічувало якихось два десятки дощатих осель із кам'янистими патіо без квітів, розкиданих уздовж пустельного мису. Землі на нім обмаль, і матері завжди боялися, аби вітер не заніс дітей у море, а небагатьох небіжчиків — з тих, що тут померли, скидали зі скель у прибережні води. Море ж було спокійним і щедрим, і на всіх чоловіків вистачало семи човнів. Отож, коли знайшли потопельника, досить було подивитись їм один на одного, аби впевнитись, що всі на місці.

Тієї ночі не вийшли в море. Чоловіки подалися до сусідніх селищ розпитати, чи не пропав там, бува, хтонебудь, а жінки лишилися біля потопельника. З допомогою листя дроку вони зішкребли з нього мул, очистили волосся од морських рачків і вичесали слимаків рибними тертушками. Тим часом визначили, що водорості, які на ньому, — водяться в далеких морях і в глибоких водах, а одіж до того подерта, наче йому довелося плисти лябіринтами коральових рифів. Вони визначили також, що він мужньо стрів смерть, оскільки на обличчі не було виразу самотности, властивого людям, які потонули в морі, ані огидної жалісливої міни, характерної для потонулих у річці. Та лише цілком очистивши його, усвідомили, що це за людина, і від того в них перехопило подих. Він не просто найвищий, найкремезніший, найбільш мужній і найкраще збудований з усіх мужчин, яких вони бачили будь-коли, навіть тепер, коли лежав просто перед ними, — і це було вище їхнього розуміння.

У селищі не знайшлося досить довгого ліжка, ані досить міцного стола, куди його вдалося б покласти, щоб провести біля небіжчика ніч. Йому не підійшли святкові штани найвищих чоловіків, ані недільні сорочки найогрядніших із них, ані черевики з найтовстішою підошвою. Тоді жінки, зачаровані його надзвичайними розмірами та вродою, вирішили пошити йому штани з вітрила та білу сорочку з голляндського полотна, щоб він гідно почувався й після смерти. Жінки сиділи довкола нього й шили йому одяг, раз-у-раз поглядаючи на небіжчика, і їм здавалося, що вітер ніколи не був таким дужим, а Карібське море таким неспокійним, як цієї ночі, і це якимось чином пов'язано з потопельником. Вони думали про те, що якби оцей незвичайний мужчина жив у їхньому селищі, його дім мав би найширші двері, найвищу стелю, найміцнішу підлогу, металева сітка його ліжка була б зроблена із шпанговтів і кріпилася б з допомогою залізних ґвинтів, а його дружина стала б найщасливішою жінкою. Він був би таким владним, — думали вони, — що риба сама б ішла до нього, якби її покликав, а працював би так завзято — струмки потекли б серед розпеченого каміння і квіти порозцвітали б на скелях. Подумки порівнювали його зі своїми чоловіками, певні, що ті за все своє життя не спромоглися б зробити те, що він здатен зробити за одну ніч і, зрештою, в глибині душі відчули зневагу до цих наймізерніших і найжалюгідніших у світі створінь. Так блукали манівцями власної фантазії, коли раптом найстарша з жінок, яка через свій вік дивилася на потопельника з меншим співчуттям, зідхнула:

— У нього таке лице, наче його звали Естебаном.

Більшості з жінок варто було ще раз поглянути на мерця, щоб збагнути, що того й не могли звати інакше. Наймолодші, а отже, і найбільш затяті з них, ще тішилися ілюзією, що коли потопельника одягти та обкласти квітами, та ще й узути в ляковані черевики, його можна б звати Ляутаро. Але то була марна надія. Полотна не вистачило, погано скроєні й пошиті штани виявилися завузькими, а таємничі сили так розпирали його груди, що з сорочки повідлітали ґудзики. За північ свист вітру вщух і море поринуло у важкий сон. Тиша розвіяла останні сумніви: це Естебан. Жінки, які вдягали небіжчика, стригли йому нігті, розчісували бороду, не могли не здригнутися від жалощів, коли їм довелося залишити його лежати на підлозі. Отоді то збагнули, як намучився він, маючи таке величезне тіло, якщо й після смерти воно йому заважало. Вони уявили, як за життя він мусів боком проходити у двері, стукатися об одвірки, перетоптуватися з ноги на ногу в гостях, не знаючи, куди подіти гладкі рожеві лаписька морської корови, поки хазяйка дому шукала найміцніший стілець і переляканим голосом запрошувала: "Будь ласка, сідайте сюди, Естебане!" — а він стояв, притулившись до стіни й усміхався: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — хоча стер до крови ноги й обідрав спину, а проте під час кожної візити правив своєї: "Не турбуйтеся, сеньоро, мені й так зручно", — аби тільки не осоромитися, зламавши стільця, і, можливо, він так ніколи й не дізнався, що люди, які казали йому: "Не поспішай, Естебане, зачекай, принаймні, поки дійде кава”, — потім перешіптувалися: "Нарешті він пішов, цей здоровань, цей бовдур, цей недоумкуватий красень". Так думали жінки, сидячи над ранок коло небіжчика. Потім, коли прикрили йому лице хусткою, щоб денне світло не потривожило, то побачили, який він безживний і беззахисний та який схожий на їхніх чоловіків, в серцях у них скипіли перші сльози. Котрась із наймолодших зайшлася плачем. Інші, дивлячись одна на одну, перейшли від зідхання до голосіння, і чим сильніше побивалися, тим більше їм хотілося ридати, бо потопельник все більше нагадував їм Естебана і врешті-решт вони оплакали його як найбеззахиснішу, найсумирнішу, найлюб'язнішу людину на землі: "О бідолашний Естебане!..” Отож коли чоловіки повернулися зі звісткою, що він не з навколишніх селищ, жінки, хоч і були в розпачі, проте відчули певну полегкість.

— Дякувати Богові, він — наш, — зідхнули вони.

Чоловіки вирішили, що це звичайні жіночі забаганки. Натомлені після марудних нічних розшуків, вони хотіли тільки одного: спекатись раз і назавжди обтяжливого чужинця, перш ніж зійде палюче сонце і почнеться задушливий, безвітряний день. Із уламків щогол вони змайстрували ноші і закріпили їх, щоб ті витримали вагу тіла, поки його донесуть до прибережних скель. Чоловіки намірялися також прив'язати йому до щиколоток якір з торгового пароплава, аби він без перешкод плив собі найглибшими морями, де водяться сліпі риби, а затонулі кораблі руйнуються через ностальгію, і примхлива течія не викинула б його знову на берег, як це вже траплялося з іншими потопельниками. Та поки чоловіки квапилися, жінки вдавалися до нових вигадок, аби згаяти час. Вони порпалися, наче наполохані кури, шукаючи в скринях морські амулети: деякі швендяли туди-сюди, хотіли надіти на потопельника ладанку, щоб його супроводив погожий вітер, інші намірялися почепити йому ручний компас і зрештою опісля всіх отих "Відійди-но, жінко, вбік", "Посунься, бо ти мені заважаєш", "Послухай, ти штовхаєш мене просто на небіжчика", — чоловікам уїлися в печінки жіночі викрутаси і вони стали бурчати: "Навіщо цьому зайді така сила-силенна різних витребеньок, ніби для врочистої відправи: скільки мерця не окропляй, скільки не чепури, все одно його зжеруть акули", — але жінки продовжували чіпляти свої дешеві реліквії, приносили їх те й іде, заважали, а їхні зідхання виказували невиплаканий відчай, і тоді чоловіки заремствували, мовляв, то це за метушня через якогось жалюгідного мерця, через смердючий труп. Тоді котрась із жінок, ображена такою байдужістю, відкинула з лиця небіжчика хустку — і чоловіки остовпіли.

Перед ними лежав Естебан. Цього можна було й не говорити, вони б і так упізнали його. Якби їм сказали: "Ось сер Волтер Релі[6]", — вони, мабуть, чудувалися б з його англійського акценту, папуги на плечі, з гаркебузи, з якої він стріляв у канібалів, та й усе, але Естебан у світі міг бути лише один, і він лежав ось тут, наче риба-буркунець, без шкарпеток, у штанях-недомірках, із закам'янілими нігтями, зрізати які можна хіба що ножем. Досить було відкинути хустку з лиця, й стало зрозумілим, що небіжчик соромиться своїх розмірів, вроди, та він не винуватий, і якби знав, що з ним таке трапиться, обрав би більш відлюдне місце потонути: "Це щира правда, я сам би причепив на шию корабельний якір і бовтався у воді, ніби мені все набридло, аби тільки не завдавати нікому клопоту, відкинув би ноги, як ви кажете, аби нікого не турбувати мрецьким духом, до якого я не маю жодного стосунку". В його стані було стільки невимушености, що навіть найнедовірливіших з мужчин, які, виходячи на ніч у море, зазнавали душевних мук, боячись, що жінкам обридне чекати їх і вони снитимуть потопельниками, — навіть цих мужчин й інших, найнезворушніших, вразила до глибини душі щирість Естебана.

Отож вони влаштували йому найбучніший похорон, який тільки могли запропонувати потонулому чужинцеві. Жінки, що пішли по квіти до сусідніх селищ, повернулися з іншими: ті не йняли віри їхнім розповідям, та, побачивши мерця, самі йшли по квіти, приносили їх ще й ще, і назбиралося стільки людей, стільки квітів, що яблуку ніде було впасти. В останню мить їм стало шкода повертати його морю сиротою і вони обрали небіжчикові батька й матір з-поміж найдостойніших, а решта зробилася йому братами та сестрами, дядьками та тітками, а також братами та сестрами в перших — завдяки потопельникові всі жителі селища врешті-решт породичалися між собою. Деякі моряки, зачувши здалеку плач, збилися з курсу, а про одного відомо, що він звелів прив'язати себе до щогли, згадавши давній міт про сирен. Поки тривала суперечка, кому випаде честь нести його на плечах крутосхилом, чоловіки й жінки вперше усвідомили, які безрадісні у них вулиці, безживні подвір'я, вбогі мрії порівняно з величчю й красою потопельника. Вони жбурнули його у воду, не почепивши якоря, щоб він міг повернутися будь-коли, якщо схоче, і всі завмерли на мить, яка здалася їм вічністю, поки тіло падало у безодню. Навіть не глянувши одне на одного, вони зрозуміли, що їм когось не вистачає і що це відчуття вже ніколи їх не покине. А проте знали, що відтепер усе переінакшиться, двері їхніх осель будуть ширшими, стелі — вищими, підлоги — міцнішими, аби спомин про Естебана міг ходити де завгодно, не наштовхуючись на одвірки, і ніхто більше не насмілиться бурчати: "Ото помер здоровань, помер бовдур, який жаль, помер недоумкуватий красень", і вони пофарбують фасади своїх будинків у веселі кольори, щоб увічнити пам'ять Естебана, і, не розгинаючи спини, вириють серед каміння рівчаки для струмків і посадять квіти на скелях, аби в майбутньому пасажири великих пароплавів прокидалися вдосвіта від духмяних пахощів прибережних садів, а капітан сходив з містка у парадному мундирі, зі своєю астролябією, зі своєю Полярною зіркою та безліччю бойових нагород на грудях і, вказавши рукою в бік трояндового мису на карібському видноколі, повторював чотирнадцятьма мовами: "Погляньте туди, де вітер тепер такий лагідний, що вкладається спати під ліжками, а сонце так сяє, що соняшники не знають, куди повертати голівки, погляньте туди — це селище Естебана".

Переклав з еспанської Сергій Борщевський.

Журнал "Сучасність" №7-8(363-364) 1991 р.

Щасливої дороги, сеньйоре президенте!

Він сидів самотній у парку під жовтим листям, спираючись обома руками на срібний набалдашник палиці; дивився на запорошених лебедів і думав про смерть. Коли він уперше приїхав у Женеву, це озеро було спокійним та прозорим, довірливі чайки підходили та їли з рук у людей, а продажні жінки, схожі на примари, у своїх серпанкових сукнях з оборками та з шовковими парасольками в руках, походжали парком. Тепер єдиною жінкою на безлюдній пристані була продавщиця квітів, і йому було важко повірити, що час зруйнував не тільки його життя, а й цілий світ.

Він почувався ще одним незнайомцем у цьому місті визначних незнайомців. На ньому добре сиділи темно-синій у білу смужку костюм, з-під якого виднілася парчова камізелька, та капелюх, що його носять чиновники-пенсіонери. В нього були мушкетерські вуса, темне густе волосся з романтичними кучерями, руки арфіста з перснем удівця на лівому підмізинному пальці та веселі очі. Єдине, що вказувало на стан його здоров’я, була зів’яла шкіра. Та в сімдесят три роки навіть це не позбавляло його притаманної йому елеґантності. Того ранку він почував себе вільним від усякого марнолюбства. Роки слави та влади безповоротно залишались позаду, а попереду були лише роки чекання смерті.

Він повернувся до Женеви після двох світових воєн, щоб з’ясувати причину болю, якої лікарі на Мартиніці не змогли йому назвати. Він розраховував залишитися тут на два тижні, та минуло вже півтора місяця виснажливих аналізів та неясних результатів, а кінця все ще не було видно. Причину болю шукали в печінці, в нирках, у підшлунковій залозі, в простаті, але нічого ніде не знайшли. Так тривало до того прикрого четверга, коли найменш знаменитий лікар із тих багатьох, що його оглядали, призначив йому зустріч у відділенні невралгії о дев’ятій ранку.

Приміщення було схоже на келію ченця, лікар виявився чоловіком похмурим, малим на зріст, його права кисть через перелом великого пальця була в гіпсі. Коли лікар вимкнув світло, на екрані з’явився висвітлений хребет пацієнта. Лікар указкою тицьнув у з’єднання двох хребців нижче поперека.

— Ваш біль отут, — сказав він.

Пацієнтові було важко це зрозуміти. Його біль був мінливий, іноді він виникав у правих ребрах, іншого разу внизу живота, найчастіше ж нагадував про себе миттєвим уколом у пах. Лікар слухав його незворушно, тримаючи указку біля екрана.

— Цей біль збивав нас із пантелику, — зауважив він, — але тепер ми знаємо, що він тут.

Потім приклав указівного пальця йому до скроні й уточнив:

— Хоча, власне кажучи, сеньйоре президенте, ваш біль отут.

Лікар вимовив ці слова дуже драматичним тоном, і його вирок був остаточним: треба лягати на операцію, ризиковану, але неминучу. Хворий запитав, настільки ризикована така операція, але старий лікар нічого певного йому не сказав, а тільки зауважив, що донедавна ризик був великий, іноді операція навіть закінчувалася частковим паралічем, але за сьогоднішнього розвитку медицини боятися нічого.

— Будьте спокійні — підготуйтеся й повідомте нас. Але знайте, що чим скоріше, тим краще.

Не дуже добрий видався ранок — спершу треба було переварити таку погану звістку, а тут ще й негода. Рано-вранці він вийшов із готелю без пальта, бо побачив крізь вікно яскраве сонце, від лікарні, розташованої на проспекті «Chemin du Beau Soleil»[7], повільно попрямував до Англійського парку, де знаходили собі таємний притулок закохані. Там він посидів із годину, думаючи про смерть, коли раптом настала осінь. Озеро здибилося, наче розбурханий океан, а шалений вітер сполохав птахів і позривав із дерев останнє листя. Президент підвівся й замість того, щоб купити квіти в продавщиці, зірвав ромашку з клумби й устромив її в петельку. Квіткарка це побачила.

— Ці квіти не дарунок Божий, пане, — сказала вона невдоволено, — вони належать муніципалітету.

Він не звернув на неї уваги й пішов собі, широко ступаючи та досить недбало погойдуючи палицею. На мосту Мон-Блан швидко знімали прапори Конфедерації, які тріпотіли від шаленого вітру, а прегарний водограй, що бризкав піною, зненацька завмер. Президент не впізнав кав’ярні на набережній, бо з неї скинули зелений намет, а квітучі літні тераси щойно закрили. У салоні вдень засвітили люстри, і квартет скрипкових інструментів заграв мелодію Моцарта. Президент узяв із прилавка газету, залишену для клієнтів, повісив парасольку та палицю на вішалку, надів окуляри в позолоченій оправі і тільки тоді зрозумів, що осінь уже настала. Він розгорнув газету на міжнародній сторінці, де часто друкував яку-небудь інформацію з Латинської Америки, й читав її з кінця до початку, доки офіціантка, як звичайно, не принесла йому пляшку мінеральної води «евіан». Минуло вже понад тридцять років, як він перестав пити каву за рекомендацією лікарів. Але він сказав собі: «Коли я знатиму, що напевне вмру, знову почну пити каву». Мабуть, цей час настав.

— Принесіть також каву, — промовив він чудовою французькою мовою і додав: — Італійську й таку міцну, щоб мертвого підняла.

Повільно випив каву без цукру маленькими ковтками, потім поставив чашку на блюдце догори дном, щоб осад кави по стількох роках мав час вималювати його долю. Забутий за багато років смак відвернув його на якийсь час від поганих думок. За хвилину він відчув, що хтось дивиться на нього. Тоді, наче випадково, перегорнув сторінку, подивився поверх окулярів і побачив блідого неголеного чоловіка в спортивному кашкеті та спортивній куртці, який зразу ж відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

Знайоме обличчя, здається, вони кілька разів зустрічались у вестибулі готелю, а може, їхні шляхи перехрещувалися по дорозі до озера чи на самому березі, де він спостерігав за лебедями. А може, це просто його фантазія, на які так часто хворіють ті, хто перебуває на вигнанні.

Він неквапно закінчив гортати газету, дослухаючись до чарівних звуків музики Брамса, доки знову не почався біль, сильніший за мелодію. Тоді скинув поглядом на золотий годинник, який звисав з короткого ланцюжка камізелькової кишені, й проковтнув дві заспокійливі денні піґулки, запивши останнім ковтком води «евіану». Перед тим як зняти окуляри, подивився на осад кави і здригнувся: там явно вимальовувалася непевність. Нарешті оплатив рахунок, узяв палицю й капелюха, зняв із вішалки парасольку та вийшов на вулицю, не дивлячись на чоловіка, який спостерігав за ним. Пішов легкою ходою, обминаючи клумби з квітами, розкуйовджені вітром, і вже зовсім заспокоївся, коли раптом почув за собою чиїсь кроки, зупинився, завернувши за ріг вулиці, й рвучко обернувся. Незнайомець, що йшов за ним, перелякано став, майже зіштовхнувшись із ним упритул.

— Сеньйоре президенте, — пробелькотів він.

— Скажіть тим, хто вам платить, щоб не тішили себе ілюзіями, — насмішкувато кинув президент своїм приємним голосом, — моє здоров’я в чудовому стані.

— Ніхто не знає про це краще, ніж я, — відповів незнайомець, — я працюю в лікарні.

Вимова та несміливість, із якою він говорив, видавали в ньому жителя Карибських островів.

— Тільки не кажіть мені, що ви лікар, — кинув президент.

— Якби ж то! — відповів незнайомець, — я працюю шофером швидкої допомоги.

— Вибачте, — сказав президент, зрозумівши свою помилку. — У вас важка робота.

— Не така важка, як ваша, пане.

Президент уважно подивився на співрозмовника, сперся обома руками на палицю і з неприхованою цікавістю запитав:

— Звідки ви?

— З Карибських островів.

— Про це я вже здогадався, але з якої країни?

— З тієї, що й ви, пане, — сказав той і простяг йому руку. — Мене звати Омеро Рей[8].

Президент перебив його, здивований, не відпускаючи руки Рея.

— Он як. У вас гарне прізвище!

— А повністю Омеро Рей де ла Каса.

Несподіваний порив зимового вітру майже збив їх із ніг посеред вулиці. Президент затремтів від холоду й зрозумів, що не зможе без пальта подолати ті два квартали, які йому лишилося пройти до досить бідної їдальні, де він звичайно обідав.

— Ви вже обідали? — запитав він Омеро.

— Я ніколи не обідаю, — відповів той, — їм тільки увечері вдома.

— Зробіть на сьогодні виняток, — якнайлюб’язнішим тоном сказав президент. — Я запрошую вас пообідати зі мною.

Він узяв Омеро під руку й повів його в найближчий ресторан, який називався «Коронований віл». Усередині було тісно й жарко і, здавалося, яблуку ніде впасти. Омеро Рей здивувався, що ніхто не впізнає президента, і пішов у глибину зали когось покликати.

— Він діючий президент? — запитав хазяїн.

— Ні, — відповів Омеро, — його скинули.

Той посміхнувся з розумінням.

— Для таких у мене завжди є спеціальний стіл.

Він повів їх у куток у глибині приміщення, там стояв незайнятий стіл, де вони могли спокійно поговорити. Президент подякував хазяїнові:

— Не всі спроможні так, як ви, розуміти й шанувати гідність еміґранта.

Спеціалізацією ресторану були бичачі ребра, смажені на вугіллі. Президент та його гість розглянулися навкруги й побачили на сусідніх столиках великі шматки смаженого м’яса з окрайкою ніжного жиру. «Чудове м’ясо, — подумав президент, — але мені його їсти не можна». Він доброзичливо по дивився на Омеро:

— Я цього їсти не можу.

— Каву вам також не можна пити, — сказав Омеро, — а ви її пили.

— Звідки ви знаєте? — здивувався президент. — Але це був виняток, бо сьогодні особливий день.

Отже, винятком стала не тільки кава. Він замовив також бичачі ребра, смажені на вугіллі, салат зі свіжих овочів, заправлений оливковою олією. Його гість замовив те саме, додавши півкарафи червоного вина.

Поки вони чекали на м’ясо, Омеро витяг із кишені піджака гаманець без грошей, але напханий якимись паперами, й показав президентові вицвілу фотографію, на якій він упізнав себе в сорочці з короткими рукавами посеред великої групи молодих людей; був він тоді худий, мав чорне волосся і чорні вуса. Зразу ж пригадав і те місце, емблеми тієї бридкої виборчої кампанії та той нещасний день. «Яка гидота», — прошепотів він і ще подумав про те, що людина старіє на фотографіях скоріше, ніж у реальному житті. Повернувши ту світлину, він сказав:

— Я пам’ятаю той день дуже добре, це було тисячу років тому в будинку для півнячих боїв у містечку Сан-Кристобаль де лас Касас.

— Це моє село, — зауважив Омеро і показав на себе в юрбі молодих людей. — Ось і я.

Президент його впізнав:

— Та ви ще тут зовсім хлопчисько!

— Майже, — сказав Омеро, — я був із вами під час усієї кампанії на півдні як керівник університетських бригад.

Президент дорікнув собі заднім числом:

— Я, мабуть, не звертав на вас уваги...

— Навпаки, ви дуже добре ставилися до всіх нас, але нас було багато, і ви були не в змозі запам’ятати всіх.

— А що сталося потім?

— А хто ж знає про це краще за вас? — вигукнув Омеро. — Після військового перевороту можна тільки дивуватися, що ми з вами обидва сидимо тут, чекаючи на бичачі ребра. Не всім випало таке щастя.

В цю мить принесли страви. Президент зав’язав собі серветку на шиї, наче перукар, який готується підстригати дитину. Подивившись на здивованого Омеро, він сказав, що інакше йому довелося б купувати нову краватку після кожного обіду. Перед тим як почати їсти, він пересвідчився в тому, що м’ясо добре зварене, задоволено кивнув головою і знову повернувся до теми розмови.

— Не розумію, чому ви не підійшли до мене раніш і поводилися мовби якийсь шпигун.

Тоді Омеро розповів, що впізнав його зразу, коли той увійшов до лікарні крізь двері, призначені для особливих випадків. Літо було в розпалі, на президенті добре сидів білий антильський лляний костюм, у петельці стриміла ромашка, на ногах у нього були білі з чорним черевики; його гарне волосся куйовдив вітер. Омеро довідався, що президент був у Женеві сам, бо добре знав місто, де колись вивчав право. Керівництво лікарні на його прохання пообіцяло йому повне інкогніто. Омеро, в свою чергу, признався, що тільки сьогодні вони з дружиною вирішили, що треба, зрештою, підійти до нього, а до цього він п’ять тижнів ходив за ним, не знаючи, як знайти нагоду, щоб заговорити, і не знає, чи зважився б на це, якби не зіткнувся з ним.

— Непогано, що ми, нарешті, зустрілися, — сказав президент, — хоча, сказати, мені й самому добре.

— Самому бути погано.

— Чому? — щиро здивувався президент. — Найбільшою перемогою в своєму житті я вважаю те, що про мене забули.

— Ми пам’ятаємо про вас більше, ніж ви можете собі уявити, — сказав Омеро, не приховуючи хвилювання. — Я дуже радий бачити вас здоровим і молодим.

— Одначе, — зовсім просто, без усякого драматизму, зауважив президент, — усе вказує на те, що невдовзі я помру.

— Ваші шанси одужати дуже високі, — відповів Омеро.

Президент від подиву аж підскочив, проте не втратив своєї люб’язності.

— Он як! — вигукнув він. — Отже, в прекрасній Швейцарії скасували правило медичної таємниці!

— В жодній лікарні світу не існує таємниць для шофера карети швидкої допомоги, — сказав Омеро.

— Але ж я дізнався про це лише години за дві тому від людини, яка одна може це знати.

— В усякому разі ви не помрете просто так, — зауважив Омеро. — Рано чи пізно вам віддадуть усю шану, якої ви заслужили.

Президент зробив комічну гримасу.

— Дякую за те, що ви мене про це повідомили.

Він їв так само, як робив усе: повільно й акуратно. Водночас він дивився Омерові просто в вічі так пильно, що тому здалося, ніби співрозмовник читає його думки. По закінченні розмови, коли вони вдалися до ностальгічних спогадів, президент лукаво посміхнувся.

— Я був вирішив не хвилюватися за долю своїх останків, але тепер бачу, що треба вжити деяких застережених заходів, як ото роблять у детективних романах, щоб їх ніхто не знайшов.

— Це нічого не дасть, — пожартував собі й Омеро. — У лікарні таємниці зберігаються більше години.

Коли вони допили каву, президент подивився на дно чашки й знову здригнувся: малюнок гущі був такий самий. Та він не сказав нічого, оплатив рахунок, перевіривши його кілька разів, уважно перерахував гроші та залишив мізерні чайові, побачивши які офіціант щось невдоволено пробурмотів.

— Дуже приємно було з вами поговорити, — сказав президент, прощаючись із Омеро. — Не знаю, коли буде операція, не знаю навіть, чи я зважуся на неї. Але якщо все буде гаразд, ми знову побачимось.

— А чому би нам не зустрітись раніше? — заперечив Омеро. — Ласара, моя дружина, чудова куховарка. Ніхто краще за неї не готує рис із креветками, і ми дуже хотіли б запросити вас до себе.

— Креветки мені заборонені, але я з’їм їх із превеликим задоволенням, — сказав президент. — Скажіть коли.

— Четвер у мене вихідний.

— Чудово. В четвер о сьомій вечора я у вас. Мені буде дуже приємно.

— Я заїду за вами, — сказав Омеро. — Готель «Дами», чотирнадцять, вулиця Індустріальна. За залізницею. Отже, домовилися?

— Домовилися, — сказав президент і підвівся, люб’язний, як ніколи. — Виглядає на те, що ви навіть знаєте, який номер черевиків я ношу.

— Авжеж, сеньйоре, — весело відказав Омеро. — Сорок перший.

Омеро не розповів президентові про те, що його початковий намір не був таким невинним. Як і інші шофери швидкої допомоги, він мав домовленість із похоронними агентствами та страховими компаніями, які продавали свої послуги просто в лікарнях, а надто небагатим іноземним пацієнтам. Заробітки були мінімальні, та ще й доводилося ділитися з іншими службовцями, які передавали з рук у руки секретні дані про важкохворих. Але щось усе-таки йому перепадало, і це тішило його, вигнанця без майбутнього, який ледве зводив кінці з кінцями, маючи дружину, двох дітей та отримуючи мізерну заробітну платню.

Ласара, його дружина, була гарною ставною мулаткою кольору карамелі, з великими пронизливими очима, невисока на зріст, родом зі столиці Пуерто-Ріко, міста Сан-Хуан. Вони познайомилися на службі милосердя в лікарні, вона там працювала помічницею медичних сестер після того, як один комерсант із Пуерто-Ріко вивіз її звідти як няньку та покинув у Женеві напризволяще. Омеро й Ласара одружилися й жили тепер у невеличкому помешканні на восьмому поверсі в будинку для африканських еміґрантів. У них були дев’ятирічна донька на ім’я Барбара та семирічний син Ласаро, розумово трохи відсталий.

Ласара вважала себе принцесою африканського племені йоруба і сліпо вірила в свої надприродні астрологічні здібності; її мрією, що ніяк не могла здійснитися, було заробляти на життя, провіщаючи майбутнє мільйонерам. Але в реальному житті доводилося задовольнятися випадковою роботою, готуючи вечері для багатих жінок, які вихвалялися перед гостями, вдаючи, ніби це вони самі зготували такі чудові антильські страви. Ласара мала не дуже гарний характер, але в глибині душі була жінка добра. Що ж до Омеро, то він був дуже боязкий і задовольнявся тим, що мав, а Ласара не уявляла собі свого життя без нього, бо цінувала його добре серце та чоловічу снагу. Справи в них ішли непогано, але з роками життя ставало все важчим, а діти підростали. Коли приїхав президент, вони вже почали потроху витрачати свої заощадження, зібрані за п’ять років. Тож, коли Омеро Рей побачив президента серед хворих клієнтів лікарні, вони з дружиною подумали, що непогано було б заробити на ньому.

Точно вони не знали, що з нього можна взяти. Спочатку думали продати йому повний похорон, включаючи бальзамування та перевезення тіла на батьківщину. Але потім зрозуміли, що смерть президента не така вже неминуча, як спочатку здавалося. У той день, коли вони обідали, вже нічого певного сказати було неможливо.

Правду кажучи, Омеро не був керівником університетських бригад під час виборчої кампанії, але йому тоді пощастило сфотографуватися з президентом, і вони ледве знайшли цю фотографію серед своїх паперів. Та його захват був тоді справжнім. І йому справді довелося еміґрувати з батьківщини через свою участь у вуличних сутичках проти військового перевороту. Проте він досі жив у Женеві тільки тому, що йому не вистачало духу для того, аби повернутися. Отже, якась частка неправди не могла бути для нього перешкодою, щоб здобути прихильність президента.

Першим сюрпризом для подружжя став той факт, що відомий вигнанець жив у третьорозрядному готелі в бідному кварталі Ґроте, де мешкали еміґранти з Азії та мали притулок так звані нічні метелики, тобто повії. Харчувався президент у їдальнях для бідних, тоді як Женева мала безліч першокласних готелів та багато ресторанів, де могли жити й обідати політики. Омеро день у день спостерігав за всіма подіями в житті президента. Він ходив за ним на невеликій відстані навіть під час його вечірніх прогулянок під темними мурами старого міста, що були облямовані заростями жовтих дзвіночків, бачив, як той довго стояв у задумі перед пам’ятником Кальвіну: підіймався за ним по кам’яних сходинках серед задушливих пахощів жасмину, коли президент ходив милуватися повільним літнім заходом сонця з вершини Бурґ-ле-Фур. Одного вечора Омеро побачив його під дощем без пальта та без парасольки у черзі разом із студентами за квитками на концерт Рубінштейна. «Не знаю, як він не схопив тоді запалення легенів», — сказав він потім дружині минулої суботи. Коли погода почала змінюватися, Омеро побачив, як президент купив осіннє пальто з хутряним синтетичним коміром, і то не в розкішних магазинах на вулиці Рона, де купують собі речі східні еміри, а на блошиному ринку.

— Нічого не вдієш! — вигукнула Ласара, коли Омеро розповів їй про це. — Він жалюгідний скнара, готовий на те, щоб його поховали в спільній могилі, разом з бідняками. З нього ми нічого не витягнемо.

— Може, він справді бідний, — сказав Омеро, — адже він стільки років без роботи.

— Облиш! — вигукнула Ласара. — Усі знають, що в нього були гроші і що він один з найбагатших еміґрантів з Мартиніки.

Омеро був на десять років старший за дружину і зростав під враженням новин про те, що президент навчався в Женеві й водночас працював робітником на будівництві. Ласара ж, навпаки, зростала посеред скандальних чуток, які охоче переповідалися в домі ворогів президента, де вона з дитинства працювала нянькою. Отже, коли ввечері Омеро прийшов додому дуже радісний, що пообідав з президентом, їй навіть забракло слів, коли вона дізналася, що обідали вони в такому дорогому ресторані. Проте їй не сподобалося, що Омеро ні про що не попросив президента, адже вона мріяла про стипендії для навчання дітей та про кращу роботу для чоловіка в лікарні. Ласара мала підозру, що президент здатний на те, аби його тіло після смерті кинули в яму разом із бідняками, замість того щоб витратити гроші на достойний похорон та повернення зі славою на батьківщину. Але переповнила чашу її терпіння звістка, яку Омеро залишив на кінець, про те, що він запросив президента в четвер увечері покуштувати її рис із креветками.

— Ще не вистачало, аби він тут дав дуба, отруївшись креветками з консервів, а ми витратили на його похорон заощадження, зібрані для наших дітей.

Та все ж таки Ласара вирішила підтримати честь свого дому. В однієї сусідки вона позичила срібний сервіз та кришталеву салатницю, у другої — електрокавоварку, у третьої — вигаптовану скатертину та китайський посуд для кави. Вона замінила старі завіски на нові, якими користувалася тільки в святкові дні, познімала чохли з меблів, цілий день мила підлогу, витрушувала пилюку, переставляла меблі з місця на місце і зрештою досягла ефекту, протилежного тому, якого хотіла досягти, тобто зворушити запрошеного своєю бідністю.

Увечері в четвер захеканий президент, подолавши вісім поверхів пішки, з’явився в дверях у заношеному пальті та старомодному капелюсі, тримаючи в руках троянду для Ласари. Його зріла привабливість та царські манери справили на неї добре враження, але вона була настільки проникнута упередженістю до нього, що сприйняла його люб’язність як щось фальшиве й нещире. Ласара подумала, що цю троянду президент зірвав у якомусь парку. Перше, що він зробив, коли увійшов до помешкання, то це, наче в екстазі, заплющив очі, розкрив обійми й вигукнув: «О, запах нашого моря!», а вона ж, коли куховарила, то умисне розчахнула навстіж вікна, щоб креветковий запах не стояв у приміщенні. Їй здалося, що президент із презирством подивився на вирізки з газет та журналів, прапорці та вимпели з часів його президентської кампанії, які Омеро з такою любов’ю почіпляв на стіні у вітальні. До того ж він здався Ласарі жорстокосердим, бо не привітав дітей, які власними руками виготовили для нього подарунок, а під час вечері кілька разів повторив, що не любить ані собак, ані дітей. Ласара просто зненавиділа його. Проте суто карибське уявлення про гостинність перемогло її упередженість. Вона була в святковій сукні, одягла свої африканські намиста та браслети і протягом усієї вечері поводилася бездоганно, не сказавши жодного зайвого слова.

Правду кажучи, рис із креветками не належав до її улюблених страв, але вона зготувала його дуже добре. Президент поклав собі дві порції, знай вихваляючи її кулінарну майстерність; також йому сподобалися підсмажені шматочки стиглих бананів та салат з авокадо. Ласара мовчала до самого десерту, коли Омеро почав базікати — а такі розмови завжди заходять у глухий кут — про те, існує Бог чи не існує.

— Я вірю, що він існує, — сказав президент, — але, як на мене, він ніяк не пов’язаний із людьми і займається надто більш важливими справами.

— А я вірю тільки в зірки, — зауважила Ласара і пильно подивилась на президента. — У який день ви народилися?

— Одинадцятого березня.

— Так воно й мало бути, — переможно сказала Ласара і запитала доброзичливим тоном: — Чи не забагато, коли дві риби сидять за одним столом?

Чоловіки далі розмовляли про Бога, а вона пішла на кухню готувати каву, прибрала рештки обіду й побажала собі від усього серця, щоб вечір закінчився добре. Несучи каву у вітальню, вона раптом почула слова президента, які дуже її здивували:

— Дорогий друже, найгірше, що могло статися в нашій країні, це те, що я був її президентом.

Омеро побачив Ласару в дверях з китайськими чашками та позиченою кавничкою, і йому здалося, що зараз вона зомліє. Президент також звернув на неї увагу.

— Не дивіться так на мене, сеньйоро, — сказав він доброзичливо. — Я це кажу від щирого серця.

Потім, звертаючись до Омеро, закінчив:

— Правда, я дорого заплатив за свою нерозважливість.

Ласара подала каву, загасила світло над столом, бо воно заважало бесіді, й вітальня поринула в інтимну півсутінь. Ласара вперше зацікавилася своїм гостем, чия ввічливість не могла замаскувати його смуток. Зацікавленість Ласари посилилася ще більше, коли він випив каву та поставив чашку на блюдце догори дном, щоб на дні вималювався осад.

Після вечері президент розповів їм, що обрав острів Мартиніку для свого вигнання, тому що дружив із поетом Еме Сезером, який на той час тільки-но опублікував свою книжку «Cahier d'un retour au pays natal»[9] і допоміг йому почати нове життя. На гроші, які залишилися йому в спадщину від дружини, вони купили зроблений із гарного дерева будинок, який стояв на пагорбах Фор-де-Франс[10]. Будинок мав дротяні сітки на вікнах та терасу з чудовим морським краєвидом і польовими квітами, на якій добре спалося під сюрчання цвіркунів, медовий присмак морського бризу та смак тростинного рому. Президент став там жити з дружиною, яка була на чотирнадцять років старша за нього і залишилася хворою після єдиних пологів. Він сховався від своєї долі в тому домі, наче в траншею, і занурився в безладне перечитування мовою оригіналу латинських класиків, переконаний, що доживає останній період свого життя. Роками він відмовлявся від спокус та всіляких авантюр, які йому пропонували його розгромлені прихильники.

— Я ніколи не розкрив жодного листа, — сказав він, — відтоді як зрозумів, що найтерміновіший лист за тиждень перестає бути терміновим, а за два місяці ти вже не пам’ятаєш ані того листа, ані того, хто його написав.

Він подивився на Ласару, яка в півсутіні кімнати палила сигарету, і несподівано вихопив сигарету з її рук, зробив глибоку затяжку й затримав дим у горлі. Здивована Ласара взяла пачку та сірники, щоб закурити вдруге, але президент повернув її запалену сиґарету.

— Вибачте, я не міг втриматися, — сказав він, випустивши дим, після якого закашлявся. — Я покинув курити багато років тому, але куріння, здається, не покинуло мене до кінця. Іноді воно мене перемагає, як ось тепер.

Кашель знову почав душити його, біль повернувся, він подивився на кишеньковий годинник і проковтнув дві вечірні піґулки. Потім кинув погляд на дно чашки: там нічого не змінилося, але цього разу він не здригнувся.

— Дехто з моїх колишніх прихильників були президентами після мене.

— Саяго, — сказав Омеро.

— Саяго та інші, — відповів президент. — Всі вони зробили те саме, що й я: узурпували славу та честь, яких ми не заслуговували, маючи службу, яку не вміли виконувати. Деякі прагнуть тільки влади, але більшість шукає ще меншого — вигідної посади.

Ласара розсердилася.

— А ви знаєте, що про вас кажуть?

Втрутився занепокоєний Омеро:

— То все брехня.

— Брехня й не брехня, — зауважив президент із дивовижним спокоєм. — Коли йдеться про президента, то найганебніші чутки можуть бути водночас і правдою, і брехнею.

Він прожив на Мартиніці весь час свого вигнання, всі його контакти із зовнішнім світом обмежувалися повідомленнями офіційної преси, а на життя заробляв, працюючи викладачем іспанської мови та латини в ліцеї, а іноді — перекладами, які йому замовляв Еме Сезер. Під час канікул у серпні спека була нестерпною, і він залишався в гамаку до полудня, читаючи під шум вентилятора, якого приносив зі спальні. Дружина навіть під час найбільшої спеки доглядала птахів, яких вирощувала на волі; на голові в неї завжди був солом’яний капелюх, прикрашений штучними фруктами та квітами з тюлю. А коли спека спадала, вони втішалися прохолодою на терасі; він невідривно дивився на море, доки не починало сутеніти, а вона погойдувалася в кріслі-гойдалці в своєму подертому капелюсі та з перснями на кожному пальці, дивлячись на численні пароплави. «Цей пливе в Пуерто-Санто», — казала вона. «А цей ледь повзе, везучи банани з Пуерто-Санто». Всі кораблі, що тут пропливали, здавалися їй власністю рідної країни. Він удавав, ніби нічого не чує, хоча зрештою вона все забувала скоріше за нього, бо втратила пам’ять. Так вони й сиділи, поки кінчалися гомінкі сутінки, й треба було ховатися в кімнатах від невблаганних москітів. Якось у вересні, читаючи на терасі газету, президент перелякано підскочив.

— Чортзна-що! — вигукнув він. — Я помер в Есторілі!

Дружина, повернувшись у реальність із якихось інших невідомих світів, злякалася цієї новини. То були шість рядків на п’ятій сторінці газети, де у верхньому кутку іноді публікували його переклади. Редактор газети кілька разів навіть відвідав його на Мартиніці. А тепер там було написано, що він помер в Есторілі, курортному містечку під Лісабоном, де він ніколи не був і де зовсім не хотів би померти. Дружина й справді через рік померла, страждаючи від останнього спогаду, який залишився на той час у її свідомості: про їхнього єдиного сина, який брав участь у змові проти батька, а згодом був розстріляний своїми ж таки спільниками.

Президент зітхнув.

— Отакі ми є, і ніщо не в змозі змінити нас, — тільки й сказав. — Адже це континент, зачатий покидьками з усього світу без краплі кохання, діти викрадань, ґвалтувань, безчестя, обману, лютої ворожнечі.

Його погляд зустрівся з африканськими очима Ласари, яка пильно й насторожено вивчала президента, і він вирішив пом’якшити її ставлення до себе, застосувавши красномовність старого вчителя.

— Слово «метизація» означає сльози, змішані з кров’ю, яка в нас тече. Чого можна чекати від такої бурди?

Ласара прикувала його до місця своєю мертвою мовчанкою.

Але він трохи пожвавішав десь близько півночі й попрощався, поцілувавши їй руку. Президент не хотів, щоб Омеро супроводжував його до готелю, але згодився, щоб той допоміг викликати таксі. Повернувшись додому, Омеро побачив, що дружина вкрай обурена.

— Як добре, що його колись скинули, — сказала вона. — Страшенний сучий син.

Незважаючи на всі свої зусилля, Омеро таки не зміг її заспокоїти, і вони провели всю ніч, сперечаючись. Ласара визнавала, що президент є одним із найгарніших чоловіків, яких вона коли-небудь бачила, здатний спокусити кого завгодно, справжній «macho»[11].

— Навіть такий, як він оце зараз є, старий та немічний, у ліжку він ще, мабуть, справжній тигр, — сказала.

Але вона вважала, що він проміняв дари, які дав йому Бог, на лицемірство. Їй було нестерпно чути його демонстративні, як вона вважала, заяви про те, що він був найгіршим президентом країни, її дратував його вигляд аскета, тоді як вона була впевнена, що він володіє половиною багатств Мартиніки, його лицемірне презирство до влади, коли ясно, що він усе віддав би за хвилину президентства, аби знищити всіх своїх ворогів.

— І все це для того, — закінчила вона, — щоб ми стали перед ним навколішки.

— Та що б він від цього мав? — запитав Омеро.

— Нічого, — сказала Ласара. — Просто кокетство — це така вада, яку нічим не наситити.

Вона була така розлючена, що Омеро не міг витримати її в ліжку і, загорнувшись у ковдру, пішов спати на диван у їдальню. Ласара підвелася серед ночі, зовсім гола, бо не вдягала білизну, коли лягала спати, і почала діалог сама з собою, який тривав на одній ноті. За одну мить вона викреслила з пам’яті всі події небажаної вечері. Ще вдосвіта повернула всі позичені речі, замінила нові фіранки на старі, поставила меблі на свої місця, і квартира знову стала такою бідною, якою була до попереднього вечора. Наприкінці познімала вирізки з газет, портрети, прапорці та вимпели тієї бридкої виборчої кампанії і повикидала все на смітник із криком:

— До чортів усе це!

***

За тиждень після вечері Омеро зустрів президента, який чекав на нього біля виходу з лікарні і попросив провести до свого готелю. Вони подолали три круті поверхи до мансарди з одним віконцем, яке виходило на похмуре небо. За віконцем висіла мотузка, на якій сохла білизна. У кімнаті стояло подружнє ліжко, яке займало половину приміщення, простий стілець, умивальник, переносне біде, вбога шафа із затьмареним люстерком. Президент помітив, яке враження справило його житло на Омеро.

— В цьому барлозі я мешкав, коли тут навчався, — сказав він, наче вибачався. — Я замовив його з Фор-де-Франс.

Він дістав оксамитову сумку і витрусив із неї на ліжко всі багатства, які мав: кілька золотих браслетів, оздоблених дорогоцінним камінням, намисто з трьох перлових низок і ще два з дорогоцінним камінням у золотій оправі; три золоті ланцюги з медальйонами святих, золоті сережки зі смарагдами, ще одні з діамантами і треті — з рубінами; ще три медальйони й одинадцять золотих перснів та діамантову діадему, гідну королеви. Потім дістав із футляра три пари срібних та дві пари золотих запонок разом зі шпильками для краваток та позолочений кишеньковий годинник. Наприкінці вийняв із коробки з-під черевиків шість своїх нагород: дві золоті, одну срібну, решту — мотлох.

— Оце все, що я маю.

У президента не було іншого виходу, як продати все це, щоб заплатити за операцію, і він попросив Омеро допомогти йому, але той сказав, що на всі ці речі потрібні квитанції. Тоді президент пояснив, що все, крім запонок зі шпильками, нагород та годинника, які належали особисто йому, успадкувала дружина від своєї бабусі, і, звичайно, про квитанції не може бути й мови. Омеро не знав, як діяти в цьому випадку.

— Доведеться щось робити самому, — сказав президент і з умисним спокоєм почав збирати свої коштовності. — Вибачте, дорогий Омеро, немає гіршої бідності, ніж бідність колишнього президента.

Почувши такі слова, Омеро здався.

Того вечора Ласара повернулася додому пізно. З порога побачила блиск дорогоцінностей у тьмяному світлі їдальні, і їй здалося, що вона побачила в своєму ліжку скорпіона.

— Що це таке, Омеро? — перелякано запитала. — Звідки тут ці речі?

Пояснення чоловіка налякали її ще більше. Вона сіла й почала роздивлятися коштовності, беручи кожну в руки й оцінюючи її зі скрупульозністю ювеліра.

— Та тут ціле багатство, — прошепотіла вона. Потім подивилася на Омеро й сказала:

— Звідки нам знати, чи все, про що цей чоловік розповів тобі, правда?

— А чом би й ні? — відповів Омеро. — Я щойно бачив, що він сам пере свій одяг і сушить його так само, як ми, вішаючи на мотузку.

— Через свою жадібність, — сказала Ласара.

— Або через бідність, — зауважив Омеро.

Ласара знову почала роздивлятися дорогоцінності вже не так пильно, бо зрозуміла, що президент справді не такий багатий, як вона думала. Наступного ранку, одягтись у все найкраще, що мала, почепивши на шию найкоштовніші, на її думку, намиста, а на руки браслети, прикрасивши всі пальці виключно великими перснями, вона пішла продавати все це.

— Побачимо, чи хтось наважиться вимагати в Ласари Давіс квитанції, — зі сміхом сказала вона, виходячи з дому. Вона зразу визначила ту ювелірну крамницю, до якої збиралася піти, бо знала, що там купують та продають коштовності, не ставлячи зайвих запитань. Їй було трохи страшнувато, але вона трималася мужньо.

Миршавий та блідий продавець, проте вдягнений у фрак, зробив театральний уклін, поцілував Ласарі руку й сказав, що він весь у її розпорядженні. В крамниці було дуже яскраве світло через велику кількість люстр і здавалося, що стіни її були з діамантів. Ласара, майже не дивлячись на продавця, щоб він, бува, не помітив її остраху, пройшла всередину.

Продавець запросив її сісти за один із письмових столів часів Людовіка П’ятнадцятого, які служили прилавками для покупців, застелив стіл білосніжною скатертиною, потім сів навпроти неї і запитав:

— Чим можу служити?

Вона зняла всі персні, браслети, намиста, сережки, все, що начепила на себе, і почала розкладати їх на столі в шаховому порядку. Єдине, чого вона хоче, сказала, це знати справжню ціну цих коштовностей.

Ювелір устромив монокля в ліве око і став мовчки розглядати коштовності. Через якийсь час, не уриваючи своєї роботи, він запитав:

— Звідки ви?

Ласара чекала на таке запитання і тому зітхнула.

— Ох, пане, дуже здалеку.

— Я так і думав.

Запанувала тиша. Ласара уважно дивилася на службовця своїми великими золотавими очима, особливу увагу ювелір приділив діадемі з діамантів і поклав її окремо від інших коштовностей. Ласара зітхнула.

— Ваш знак — Діва, — раптом сказала вона.

Ювелір не припиняв свій огляд.

— Звідки ви знаєте?

— З вашої поведінки.

Він нічого на це не сказав, доки не закінчив огляд, потім запитав:

— Звідки у вас усе це?

— Від бабусі, — напружено відповіла Ласара. — Вона померла торік у Парамарібіо, їй було дев’яносто сім років.

Ювелір подивився тоді їй у вічі.

— Співчуваю, — сказав він, — але єдина цінність цих речей — це вага їхнього золота.

Він узяв діадему кінчиками пальців, і вона заблищала під сліпучим світлом.

— Крім цієї. Діадема дуже старовинна, може, навіть, із Єгипту, їй ціни не було б, якби не поганий стан діамантів, але в усякому разі вона має історичну цінність.

Каміння в усіх інших виробах — аметисти, смарагди, рубіни, опали — виявилися фальшивими.

— Оригінали, без сумніву, були гарними, — сказав ювелір, збираючи вироби, щоб віддати Ласарі, — але, переходячи від покоління до покоління, справжні камені десь загубилися, а тут лишилося саме скло.

Ласарі аж стало погано, вона відчула нудоту й почала глибше дихати, щоб заспокоїтись. Продавець розрадив її:

— Таке часто буває, пані.

— Я знаю, — з полегкістю відповіла Ласара, — тому й хочу позбутися їх.

Вона відчула, що не треба більше придурюватись, і стала сама собою, дістала з сумки запонки, кишеньковий годинник, шпильки, нагороди із золота та срібла, рештки особистих дрібничок президента і поклала все це на стіл.

— Це також? — запитав ювелір.

— Це уже все, — відповіла Ласара.

Швейцарські франки, якими їй заплатили, були такі новенькі, що вона боялася забруднити пальці свіжою фарбою. Вона взяла їх, не рахуючи, і ювелір попрощався з нею біля дверей таким самим церемонним поклоном. Провівши її до виходу, він притримав скляні двері, щоб їй зручніше було виходити, і раптом сказав:

— Між іншим, пані, я — Водолій.

Ввечері Омеро та Ласара віднесли гроші до готелю. Коли порахували, з’ясувалося, що на операцію трохи не вистачає. Тоді президент зняв із пальця та поклав на ліжко шлюбний перстень, годинник із ланцюжком, запонки та шпильку з краватки.

Ласара повернула йому перстень.

— Таку пам’ять продавати не можна.

Президент погодився і знову одяг персня на палець. Ласара також повернула йому кишеньковий годинник.

— Це не дуже вдала думка — продавати годинник у Швейцарії.

— Але ми вже продали один, — сказав президент.

— Але не як годинник, а як золото.

— Цей також золотий.

— Так, — зауважила Ласара, — але краще вже не оперуватися, ніж не знати, котра година.

Вона також не взяла золоту оправу від окулярів, хоч він сказав, що має іншу, рогову і, оглянувши речі, призначені на продаж, поклала кінець сумнівам.

— Цього вистачить.

Перед тим як виходити, Ласара зняла вогку білизну з мотузки і забрала з собою, щоб висушити та випрасувати її вдома. Вони поїхали на мотоциклі Омеро, він за кермом, вона позаду, обхопивши його за пояс. На вулицях саме засвітилися вечірні вогні, вітер зривав останнє листя з гілок, і дерева були схожі на обскубаних викопних тварин. З буксирного пароплава чулися звуки музики та окремі слова пісні, яку співав Жорж Брассан: Mon amour tiens bien la barre, le temps va passer par là, et le temps est un barbare dans le gente d'Attila, par là où son cheval passe l'amour ne repousse pas[12]. Омеро та Ласара їхали мовчки, насолоджуючись звуками музики та запахом гіацинтів. Через якийсь час вона наче прокинулася від довгого сну.

— Боже мій!

— Що таке?

— Бідолашний старий, — мовила Ласара. — Що в нього за собаче життя!

***

Наступної п’ятниці, сьомого жовтня, президента оперували. Операція тривала п’ять годин, і нічого певного лікарі так і не сказали. Єдиною розрадою для президента було те, що він лишився живим. Через десять днів після операції його перевели в палату, де були інші хворі, і дозволили відвідувати його. Він дуже змінився: виглядав змарнілим та розгубленим, густе раніше волосся від найменшого поруху пасмами залишалося на подушці. Від колись величної постави залишилися тільки розмірені рухи рук. Перша спроба пересуватися на двох милицях закінчилася невдачею. Ласара залишалася на ніч у його палаті, щоб він не витрачався на доглядальницю, і вже сама майже падала з ніг, до того ж один із хворих кричав цілими ночами.

Через чотири місяці після приїзду президента до Женеви його виписали з лікарні. Омеро, який дбайливо розпорядився своїми невеликими заощадженнями, заплатив свої гроші за перебування президента в лікарні і перевіз його за допомогою колег, які підняли хворого на восьмий поверх, до своєї квартири, влаштувавши його в спальні дітей, на яких президент так і не звернув ніякої уваги. Поступово він оклигав, почав уперто робити вправи з реабілітації і, нарешті, навчився ходити, опираючись на свою паличку. Навіть добре вдягнений, він уже не був схожий на колишнього себе ані зовнішністю, ані своєю суттю. Його лякала зима, що починалася й, за прогнозами, мала бути найсуворішою в цьому сторіччі, і він вирішив повернутися на Мартиніку на пароплаві, який відплив із Марселя тринадцятого грудня. Хоч лікарі хотіли б спостерігати за ним іще якийсь час, але гроші зовсім закінчилися. Ласара вирішила таємно від чоловіка взяти щось із заощаджень, залишених для дітей, але з’ясувала, що там уже майже нічого не було, й Омеро признався, що мусив оплатити рахунок із лікарні.

— Добре, — погодилася Ласара. — Це так, ніби в нас є іще один старший син.

***

Одинадцятого грудня вони посадили його в потяг до Марселя. Погода була дуже вітряна, сипав сніг, коли вони повернулися додому, то знайшли прощального листа на нічному столику дітей, на якому він також залишив свої з дружиною весільні обручки для їхньої дочки Барбари та годинника з ланцюжком для сина Ласаро. Оскільки була неділя, деякі сусіди родом із Карибських островів також пішли провести хворого на вокзал; хтось навіть узяв із собою маленькі музичні інструменти. Президент ледве дихав під поривом вітру, стоячи в тамбурі останнього вагона в своєму старому пальті та довгому барвистому шарфі, який подарувала Ласара, але все ж таки він попрощався з усіма, махаючи капелюхом. Поїзд уже рушив, коли Омеро помітив, що в нього залишився президентів ціпок. Омеро побіг по перону і кинув його президентові, але ціпок упав на рейки і був розтрощений колесами. Всі страшенно перелякалися. Останнє, що побачила Ласара, була тремтяча рука, яка намагалася зловити ціпок, і кондуктор вагона, який устиг схопити президента за шарф і в такий спосіб урятувати йому життя. Ласара, водночас плачучи та сміючись, побігла назустріч чоловікові й закричала:

— Слава Богу, цей чоловік ще не збирається помирати.

Президент прибув додому живий та здоровий, про що сповістив у великій вдячній телеграмі. Потім понад рік від нього не було жодної звістки. Кінець кінцем, прийшов лист на шістьох аркушах, написаний від руки. Він писав, що біль знову повернувся, але він вирішив не звертати на нього уваги і жити, поки живеться. Поет Еме Сезер подарував йому іншого ціпка з перламутровою головкою, але президент вирішив ходити без ціпка. Вже півроку він регулярно їсть м’ясо й креветки і буває, що випиває до двадцяти чашок кави без цукру за день. Але вже не дивиться на дно чашки, бо його прогнози не справдилися. На день свого сімдесятип’ятиріччя він випив кілька чарочок чудового мартинікського рому й знову почав палити. Почуває себе не краще, але й не гірше. Проте головний зміст листа полягав у тому, — саме тому він його й написав, — що йому хочеться повернутись на батьківщину й очолити там новий рух за справедливість та гідне життя, а може, й задля ницої слави, щоб не померти старим у ліжку. «З цього погляду, — закінчувався лист, — перебування в Женеві виявилося для мене дуже доречним».

З іспанської переклала Маргарита Жердинівська.

Журнал "Всесвіт" № 5—6 2002 р.

Літак сплячої красуні

 Була вона вродливою, гнучкою, з ніжною, кольору хлібної шкоринки шкірою й очима, як зелений мигдаль, мала довге, аж до пояса, чорне пряме волосся і якусь ауру античності, що однаково могла походити як з Індонезії, так і з Анд. Одягнена була із витонченим смаком: жакет із рисячої шкіри, блузка з натурального шовку у дрібні квіти, штани з небіленого лляного полотна і вузькі черевички кольору буганвілії. “Це найгарніша жінка, яку я коли-небудь бачив”, — подумалось мені, коли вона прийшла мимо скрадливим широким кроком левиці, поки я стояв у черзі на реєстрацію на літак до Нью-Йорка в паризькому аеропорту Шарля де Голля. Це була якась надприродна з’ява, що існувала лише мить, а потім щезла у натовпі вестибюля.

Була дев’ята ранку. Від учорашнього вечора падав сніг, і заторів на вулицях міста було більше, ніж зазвичай, іще повільніший рух був на автостраді — через винесені на узбіччя вантажівки і загрузлі в снігу автомобілі.  Проте у вестибюлі аеропорту  і далі буяла весна.

Я стояв у черзі позаду старої голландки, що длялася майже годину, сперечаючись про вагу своїх одинадцяти валізок. Уже починав нудьгувати, коли побачив миттєве видіння, від якого мені перехопило подих, тому й не знаю, як закінчилася суперечка, аж тут дівчина за стійкою спустила мене на землю, дорікнувши за неуважність. У формі вибачення, я запитав, чи вірить вона в кохання з першого погляду. “Так, звичайно, — була відповідь. — Іншого не буває”. Й усе ще  не відводячи погляду від екрана комп’ютера, вона поцікавилась, яке я волів би місце — для курців чи ні.

 — Мені однаково, — відказав я щиро, — аби лишень не біля одинадцяти валізок.

Вона подякувала діловою усмішкою, не відриваючи очей від освітленого екрана.

— Вибирайте, — сказала, — третє, четверте чи сьоме.

— Четверте.

В її усмішці зблиснув тріумф.

— За п’ятнадцять років, які я тут працюю, — мовила, — ви перший, хто не вибрав сьоме.

Вона вибила на посадковому талоні номер місця і простягнула його мені разом з іншими моїми паперами, вперше звівши на мене очі кольору винограду, які служили мені розрадою, доки я знову не побачив красуню. Й лише тоді сповістила, що аеропорт щойно зачинили й усі польоти відкладено.

— На скільки?

— На скільки цього схоче Господь Бог, — відповіла вона з усмішкою. — Сьогодні вранці по радіо повідомили, що очікується найбільший за увесь рік  снігопад.

Вона помилилася: він був найбільший за все століття. Втім, у почекальні першого класу весна була настільки справжньою, що у вазах стояли живі троянди і навіть законсервована музика здавалася такою піднесеною, як цього прагнули її творці. Раптом мені спало на думку, що це цілком придатне для красуні укриття, і я заходився шукати її й по інших салонах, вражений власною сміливістю. Але там переважали чоловіки з реального життя, які читали газети англійською, поки їхні жінки думали про інших, споглядаючи крізь панорамні вікна мертві літаки на снігу, крижані фабрики і сплюндровані левами безкраї кладовища Руассі. Після полудня неможливо було знайти вільної місцини і духота стала такою нестерпною, що я утік, аби передихнути.

Зовні я побачив моторошне видовище. Люди усіх станів і звичаїв переповнили зали чекання, отаборилися в задушливих коридорах, навіть на сходах, розтягнувшись на підлозі зі своїми тваринами та дітьми й подорожнім спорядженням. Бо сполучення з містом також було перерване, і палац з прозорого пластику став схожий на велетенську космічну капсулу, що сіла на мілину під час шторму. Я не міг позбутися думки, що десь посеред цієї мирної орди має перебувати й красуня, і ця фантазія вселила в мене новий дух надії.

В обідню пору до нас прийшло усвідомлення, що ми перебуваємо в становищі тих, хто зазнав кораблетрощі. Нескінченні черги вишикувалися перед сімома ресторанами, барами та кафе, які менш ніж за три години довелося зачинити, оскільки в них не було вже ані що їсти, ані що пити. Діти — якоїсь миті здалося, що всі на світі, — одночасно зайшлися плачем, й над натовпом став підніматися запах стада. Це була пора інстинктів. Єдине, що дісталось мені з їжі, були дві порції морозива, які я вихопив з-під носа у інших в дитячому кафе. Я поволі їв їх за стійкою, поки офіціанти ставили на столи перевернуті догори ногами стільці у міру того, як ті звільнялись, розглядав своє відображення у дзеркалі, яке висіло на задній стіні, і думав про красуню.

Літак до Нью-Йорка, призначений на одинадцяту годину ранку, вилетів о восьмій вечора. Коли я нарешті піднявся на борт, пасажири першого класу вже були на своїх місцях і стюардеса провела мене туди, де мав сидіти я. Мені аж забило дух. В сусідньому кріслі, біля віконця, красуня організовувала свій простір так, як це роблять досвідчені мандрівники. “Якщо я коли-небудь це напишу, мені ніхто не повірить”, — подумав я. І зробив кволу спробу пробурмотіти нерішуче привітання, яке пройшло повз її увагу.

Вона облаштовувалась так, ніби збиралася прожити тут декілька літ, знаходячи для кожної речі її місце, доки усе розмістилося, наче в ідеальному домі, де все напохваті. Поки вона це робила, бортпровідник приніс нам шампанське. Я схопив було келих, аби запропонувати їй, але вчасно стримався. Бо вона хотіла лише склянку води і попросила провідника — спочатку незбагненною французькою, а потім лише трохи зрозумілішою англійською —  аби під час польоту її в жодному разі не будили. В її низькому млявому голосі чулася східна сумовитість.

Коли їй принесли воду, вона відчинила, поставивши собі на коліна, туалетний кофр з мідними наріжними накладками, схожий на бабусину скриню, і дістала з коробочки з різнокольоровими пігулками дві таблетки золотистого кольору. Робила все методично і неквапливо, немов на світі не було нічого такого, чого б вона не передбачила ще від народження. Врешті опустила на вікні заслону, повністю відкинула спинку крісла, вкрилася до пояса пледом, не знімаючи черевичків, натягнула маску для спання, лягла майже на бік, спиною до мене, і проспала, без жодної паузи, зітхання, мінімальної зміни положення, усі вісім годин і додаткові дванадцять хвилин, які тривав політ до Нью-Йорка.

Була це незабутня подорож. Я завжди думав, що в природі немає нічого прекраснішого, аніж вродлива жінка, отож не міг бодай на мить звільнитися від чарів отого казкового створіння, яке спало побіля мене. Бортпровідник зник, щойно ми злетіли, його заступила украй методична стюардеса, яка хотіла розбудити красуню, аби дати їй упаковку туалетного приладдя і навушники, щоб слухати музику. Я повторив попередження, яке зробила красуня бортпровідникові, проте стюардеса наполягала, що мусить почути від неї самої відмову від вечері. Бортпровідникові довелося це підтвердити, але стюардеса однаково дорікнула мені за те, що красуня не повісила на шию табличку з проханням її не будити.

Я повечеряв самотою, мовчки проговорюючи до себе все те, що сказав би їй, якби вона не спала. Її сон був настільки міцний, що якоїсь миті я занепокоївся, що оті пігулки, які вона ковтнула, були не снодійні, а смертоносні. Перед кожним ковтком я підносив келих і виголошував тост.

— Твоє здоров’я, красуне.

По завершенні вечері погасили світло, увімкнули невідомо для кого фільм, і ми залишились удвох у сутінках світу. Найшаленіша за все століття буря минулася, і ніч над Атлантикою була неосяжною і чистою, літак, здавалося, повис серед зір. Упродовж кількох наступних годин я роздивився красуню до найменших подробиць, і єдиною ознакою життя, яку зміг помітити, були тіні снів, що пропливали по її чолі, як хмари по воді. Вона мала тоненький ланцюжок на шиї,  майже невидимий на її золотистій шкірі, довершені вуха без дірочок на сережки, здорові рожеві нігті і гладенький перстень на лівій руці. На вигляд їй було не більше двадцяти, тому я втішив себе думкою, що це не обручка, а символ якихось ефемерних заручин. “Знати, що спиш ти, певна, безпечна, справжнє річище недбалості, межа невинності, так близько від моїх зв’язаних рук”, — подумки повторював я у шапку шумовиння над шампанським філігранний сонет Герардо Дієго. Потім опустив спинку свого крісла у рівень з її — тепер ми лежали ближче, ніж у подружньому ліжку. Її подих оповивав тією ж атмосферою, що й голос, від шкіри линув тонкий дух, який не міг бути нічим іншим, аніж власне ароматом її краси. Мені це здавалося неймовірним: минулої весни я прочитав чудову повість Ясунарі Кавабати про старих буржуа в Кіото, які платили величезні гроші за те, аби провести ніч у спогляданні найгарніших дівчат міста, оголених і занурених у наркотичний сон, у той час як самі старигані конали від кохання на тому ж ліжкові. Не могли ані будити дівчат, ані торкатися їх, навіть не намагалися, позаяк суттю насолоди було дивитись, як ті сплять. Тієї ночі, пантруючи сон красуні, я не лише зрозумів оту старечу витонченість, але й пережив її сповна. “Хто б міг повірити, — говорив я собі, переповнений коханням, яке підсилювалося шампанським. — У цю мить я — старий японець”.

Гадаю, що кілька годин я проспав, переможений шампанським і безгучним блиманням екрана, а коли прокинувся, у голові тріщало. Пішов у туалет. Через два сидіння позаду мого стара голландка з одинадцятьма валізами лежала у кріслі, негарно розкинувши ноги. Вона була схожа на мерця, покинутого на бойовищі. На підлозі, посеред проходу, валялися її окуляри для читання з коралями із різнобарвних намистинок, і я на якусь мить відчув утіху від того, що не підняв їх.

Давши вихід зайвині шампанського, я вразився, побачивши самого себе у дзеркалі — непристойного й бридкого, і здивувався, що завдані коханням збитки можуть бути такими жахливими. Зненацька літак пішов у піке, потім вирівнявся, наскільки зумів, і далі полетів вистрибом. Засвітився наказ повернутися на своє місце. Я вискочив наче ошпарений, плекаючи ілюзію, що тільки боже збурення розбудить красуню і вона з переляку шукатиме прихистку в моїх обіймах. Поспішаючи, я мало не наступив на окуляри голландки, мене б це втішило. Проте я вернувся назад, підняв їх і поклав їй у пелену, зненацька пройнявшись до неї вдячністю за те, що вона не вибрала сидіння номер чотири раніше за мене.

Сон красуні залишався непорушний. Коли рух літака стабілізувався, я ледве не піддався спокусі розбуркати її під будь-яким приводом — єдиним моїм бажанням в останню годину польоту було побачити її пробудженою, навіть якщо вона розгнівається, аби я міг повернути собі свободу й, можливо, молодість. Проте не вистачило мені духу.  “Чорт візьми, — мовив я собі з глибокою зневагою. — Чому я не народився Тельцем!” Вона прокинулася без сторонньої допомоги тієї ж миті, коли спалахнуло повідомлення про посадку, і виглядала такою гарною і свіжою, немовби спала у квітнику. Лише тоді я усвідомив, що сусіди  у літаку, так само як і старі подружжя, після пробудження не говорять одне одному “доброго ранку”. Не зробила цього й вона. Зняла маску, розплющила сяючі очі, підняла спинку сидіння, відкинула плед, стріпнула своєю гривою, яка розчесалася сама по собі під власною вагою, знову поставила на коліна кофр, швиденько нанесла непотрібний їй макіяж, чого їй вистачило якраз для того, щоб не дивитися на мене, доки відчиняться двері. Тоді вдягнула жакет з рисячої шкіри, пройшла майже впритул до мене, зронивши звичне в таких випадках вибачення чистою іспанською, якою говорять в Латинській Америці, і пішла геть, навіть не попрощавшись, не подякувавши принаймні за все те, що я зробив, аби наша ніч була щасливою, і назавжди зникла у джунглях Нью-Йорка.

З іспанської переклала Галина Грабовська.

Журнал "Всесвіт" №9-10 2007 р.