Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко
Підбрехач
Дуже недобре діло брехати! «Брехнею, – кажуть люди, – світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк бреше. Не нарівно: один бреше на усі заставки, інший бреше потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на півпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь вік. Оглядітеся лишень круг нас, на кого карлючка закарлючиться? Оттой як сватався, так казав, що в нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла за нього та й плачеться по увесь вік, бо не тільки нічим содержуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год, – каже, – віддам», а год минув – не тільки рост, та й істе пропало![1] Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а за книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів, – каже, – одурив вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії…» Та як усе розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобре діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте.
Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний – хоч куди. Остап, нічого робити, каже:
– Добре, піду, аби б товариша зиськати. Зострівся з Самійлом.
– Зділан милость, Петровичу Самійло, – каже Остап, – іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.
– Та чи зумію лишень, – каже Самійло, – зроду не був у сім ділі.
– Та воно не трудно, – каже Остап, – я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!
– Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, – сказав Самійло і потяг додому.
Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.
Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.
Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.
– Та у нього чимало є чого, – каже перший староста.
– Де-то чимало? – каже підбрехач. – У нього усього є багацько.
– Єй волики.
– Та які волики? Таки настоящі воли.
– Єй овечата, – почина перший староста.
– Та які овечата? Таки настоящі вівці, – підбрехує Самійло.
– Єй хатина.
– Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.
– І у господарстві не дуже кому дає волі.
– Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.
Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.
– От, коли знаєте, Пархім, – сказав Остап.
– Терешкович, Понура, – договорив Самійло.
– Е! Себто той кривий на ногу? – спитала мати Хіврина.
– Та він так, трошки, храма на одну ногу, – сказав перший староста.
– Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, – підправив підбрехач.
– Та трохи чи не косий? – пита батько Хіврин.
– Та так, косенький, на одно око, – каже староста.
– Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, – доповнив підбрехач.
– Та він щось горілку часто вжива? – питається батько.
– Так, вип'є потрошку, коли та коли, – каже Остап.
– Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться.
– Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? – допитується батько.
– Яка там біда? Може, провчать трошки, – сказав староста.
– Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, – закінчив підбрехач…
Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!
Дуже недобре діло брехати!
Харьков,
1842, февраль, 18.