Катерина Богданівна Бабкіна

Соня

Жити їй загалом подобалося. Сонце облизувало її з квітня по вересень, залишаючи під шкірою приємний лоскіт і змішуючи на Соні невловимі пастельні теплі відтінки. Колір виходив, ніби вигоріла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, ніби відблиск раннього місяця в зеленуватій воді нагрітого мілкого озера, як пісок на оголених літом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тільки через одяг, й цим вона теж цілком задовольнялася. На литках і руках тонкі непомітні волосинки, яких вона ніколи не позбувалася, були прозорі. Чоловіки любили трепетно на них дмухати. Іноді в темряві волосинки ці світилися, ніби ними пробігав недосліджений тілесний струм.

Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці – просто жити подобалося їй і так. Двічі на рік вона мила скромне вікно на кухні та велике вікно в неправдоподібно маленькій кімнаті, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелі височіли аж на три помірних Сониних зрости, що унеможливлювало заміну лампочок і прискіпливе розглядання темнокрилих неповоротких нічних метеликів. Тому Соня любила різні світильники та роздивлялася метеликів на малюнках і фотографіях. Ще двічі на рік Соня мила різні чужі вікна й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвеніли. Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж переважно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми. Ті, котрі вона не подавала, – вона відвозила в крамничку свого друга. На гроші з крамнички вона купувала нитки і плела з них светри та шапки, шалики, рукавиці, високі шкарпетки, котрі їй неймовірно пасували – особливо коли крім них Соня більше нічого не одягала. Ті шкарпетки, шапки, рукавиці, муфти, светри й комірці, котрі вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона відносила… Ну, та Бог із ними, з грішми.

Соня вправно водила світле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадійне. Пахло в ньому дитинством, виїздами до ріки з бадмінтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим білим тазом, в якому замість, власне, ріки, плавала зовсім ще невелика Соня, поки мама мила килими, дід мружився, чистячи яблука, а чиїсь білі та чорні кози вовтузилися в побережному верболозі; пахло осінніми виправами на гриби та шипшину, котрі сушили потім удома – перші як намисто, на нитках, високо в кухні, а другу – розваленою на підвіконнях, оранжеву, неприємну, підлу всередині – ніби грудки скловати в яскравій желатиновій оболонці; пахло також нічним проводжанням на поїзд до моря, де хворілося на дизентерію, жилося в приватному секторі і їлося суп харчо в їдальнях з найгнучкішими отруйними зміями черг; пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старі гумки на вікнах, і завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автові років, як і Соні, але їй здавалося, що це зовсім ще небагато. Соня завжди всіх підвозила, особливо друзів – з музичними інструментами на виступи і з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентації, з вбраннями на покази, з візажистськими валізками на фотосесії та з просто валізами в аеропорт. І без нічого, п’яних, розгублених, смішних, веселих підвозила також. Їй було не важко. За це друзі та інші люди дарували Соні красиві речі – маленькі, майже не використовувані полички з Ікеї, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанів, дарували також майже повні флакони парфумів, светри й сорочки з All Saints, Terapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навіть сукню-трансформер від Comme des Garçons та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивішою. Хоча є підозра, що Соня була найкрасивішою не тому.

Малювала Соня переважно себе саму. Для журналів, сайтів, принтів та афіш, логотипів, дитячих книг, руками і в фотошопі Соня малювала Соню. Іноді Соня була чорнява, іноді – білява. Іноді – стрижена, іноді – довгокоса. Іноді вбрана гарно й зі смаком, а іноді гола і з безсоромно розчепіреними ногами (було й таке). Іноді Соня була дитина, що виконує різні акробатичні вправи з буквами для абетки, а іноді чоловік. Але це завжди виразно була Соня.

Соня ходила на вечірки.

Соня вчила мову на курсах, іноді німецьку, іноді французьку.

Соня ламала підбори і заламувала руки від сміху, коли підбори ламалися. Соня мала посвідчення про те, що може навчати мови глухонімих, й не мала жодного уявлення про мову глухонімих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифікат про прослуханий курс з історії, правда, не деталізувалося, історії чого саме, – іноді Соня казала, що це всесвітня історія, іноді що історія із собакою вночі, іноді – що історія пошукових запитів, а часом – що історія культури початку сторіччя.

Соня багато мріяла.

Соня мала ключі від голуб’ятника, мало того – у подвір’ї її сталінки таки був голуб’ятник.

Соня завжди була ввічлива зі старими людьми, навіть коли собі на шкоду. Соня завжди кінчала, коли кохалася, й іноді навіть коли ні.

Соня ніколи не думала про те, як могло би бути краще, ніж є.

Соня танцювала смішно і з задоволенням.

Соня хотіла ніколи нікого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постійно, – то потім приходила і розповідала всю правду.

Соня боялася багатьох речей, наприклад, самотності, старості, несподіваних постів дорожньо-патрульної служби, ніколи не вийти заміж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знає, залишитися в місті на все літо, загубити мобільний телефон, не використати в басейні всі проплачені години, розмовляти з людьми, від яких залежить її життя, але…

Соня іноді була зовсім безсоромна, і це дуже її виручало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луї – було не ясно.

– І куди він поїхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом із коктейльної склянки в Соні на кухні. Соня стискала золотими плечима. Вони сиділи в одній білизні – новонароджений травень був як пізній липень, кондиціонера в Соні не було.

– Я не люблю тебе більше, – прочитала Етері з уже витертого папірця – папірець вони передавали з рук в руки останні кілька годин. – Це було би нечесно. Постарайся мені пробачити. Так?

– Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, і Луї написав їй також французькою.

– Так і написано – не люблю тебе більше? – вкотре уточнювала Настя.

– Мені і менше було нормально, – казала Соня.

– І куди він поїхав? – знову питала Катя, і всі мовчали. Поза Сониною кухнею Катя відповідала за комунікацію клієнтів з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала свої питання, допоки не отримувала відповіді.

Етері ковтала зі своєї склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Білизни влітку Етері не носила, тому сиділа гола, не відчуваючи ніякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етері були важкі, з темними пипками. Етері було майже тридцять, і вона була грузинка. Чим вона займалася, толком ніхто не знав.

– На роботу поїхав, – cказала Етері, – назад до свого Лілля. Скільки він тут сидів, робив своє дослідження – рік. А скільки мав сидіти?

– Рік, – приречено казала Соня. – Ну і я теж не люблю його більше. Я люблю його так само, як раніше – ні більше ні менше.

– Він же тебе використав, – казала Настя, і очі в Насті робилися вологі – в неї була маленька дитина, і вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом і зовнішній тиск на серце зростав.

– Він за все заплатив? – питала Катя.

– За що заплатив? – дивилася на неї Соня.

– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

– Він урод, – підсумовувала Етері.

– Зі мною від нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре.

– Нічого доброго він не робив, – зауважувала Етері.

– Може, це тому, що він іноземець? – питала Катя.

– Ми з ним їздили в Париж, – казала Соня. – Він мені все розповідав і показував, де жив, і де ходив в школу, і де працював у дитячому садку, – я собі так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дітьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усі чорні. І ще цей дім, де він виріс, дім, ніби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-співачкою з білими зубами і густими бровами; там ти зранку встаєш і виходиш босий у вікно в спальні, а за вікном сад два на два метри, а в саду – старий стілець і марокканський столик, а десь за кущами вулиця і пахне хлібом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шістдесят восьмому кидалася бруківкою і кричала, що під бруківкою пляж. І пляшками із запалювальною сумішшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нікого такого немає. Ми ходили гуляти на Бельвіль – там прямо так, як у Тріо з Бельвіля, і в китайський квартал, а там ліхтарики і теж чомусь всі чорні, а ще по вулиці Менільмонтан, і він мені співав – є така пісня в них, тут, мадам, на цій вулиці, я колись загубив своє серце, але знайшов нове полум’я, яке мене підносить і так далі, ну або, може, я придумую, але є така пісня.

Настя схлипувала.

– Все так подобалося мені, його жарти і що я можу прямо пишатися кожним словом, яке він каже і кожним реченням, яке пише. Подобалося, що мені найбільше подобаються саме його улюблені місця, і що завжди підходить їжа, яку він вибирає, і що завжди здається вдалим план прогулянок і план життя, який він озвучує, і що мені все цікаво і корисно, що зі мною стається, коли я з ним. І що я люблю, як лежить у нього волосся і як росте шкіра навколо нігтів на руках і на ногах, і як він виколупує лінзи -5 кожного вечора, одягає окуляри і робиться раптом зовсім інший, такий свій, і як він тримає депозит, щоби відновити старий родинний дім на Півдні, і як хоче навчитися робити і реставрувати меблі, і як мені все одно, чи є в нього гроші і чи колись будуть, і як він читає реп на пару з сусідом, і як навіть п’яний тримає спину, ніби танцюрист, і їсть з ножем і виделкою, ніби все життя так їв, і їсть руками, ніби він мавпа, і які в нього кубики на животі, яке досконале і пропорційне тіло, і як м’яті сорочки розправляються в нього на плечах, і як світло з ролетів зранку пробивається і відблискує в нього на передпліччях і на колінах. І головне – що він весь зі мною був. Це подобалося.

– Ну, принаймні це вже може не подобатися, – казала Етері.

– Ти дуже красиво про нього думаєш, – казала Катя. – Це підозріло. По-моєму, тобі просто потрібен будь-хто, щоби про нього красиво думати.

Катя допила варення, і Етері відлила їй коньяку зі своєї склянки.

– Я ніби танцювала весь час, навіть коли спала або малювала, і малювала я тоді так багато. І навіть читала його дослідження, хоча я, правду кажучи, більше розумію німецьку. Коли він спав, я дивилася, як світло по ньому ковзає. Коли він мене торкався – в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки. Я така якась ставала – на мене всі оглядалися на вулиці, коли ми разом ходили.

– На тебе і так всі оглядаються, Соню, – казала Етері.

– Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? – Яка любов насправді, Соня чомусь забула, і без того нестерпно було порпатися в деталях.

– Ні, це така херня, – казала Етері.

Потім вони відвезли Настю додому, а далі поїхали в ліс. Ліс світився зсередини. Соня вимкнула фари, і вони сиділи, огорнені вогкою ніччю, й дивилися, як неподалік між дерев пульсує згусток кольорового від прожекторів диму, і силуети людей вигинаються, рухаються, здіймають руки. Іноді силуети виходили зі світлого диму й ішли в темряву, похитуючись, по мокрій траві, зникали між деревами – по одному, щоби відлити, або по двоє чи по кілька – з різними намірами. Музика долинала ніби дуже здалеку, губилася між стовбурів, кущів і молодої зелені, а травнева ніч була зовсім довкола них, з усіма своїми маленькими, акуратними, щільними звуками – шелестами, краплями, тихим перетіканням деревинних соків, потріскуванням множення клітин у новому листі, видихами вологої землі. Темне небо лягло на ліс і терлося об нього приємним на дотик м’яким животом.

– От зараз, – казала Соня, – серце розривається.

Утім, можливо, серце розривалося в неї не без Луї, а просто так.

– А знаєте, що Гена? – не витримала Катя.

– Що Гена? – спитала Етері.

– Гена – кончений, – сказала Катя. І потім розповіла. Безумовно кончений Гена, коли минули обов’язкові два тижні необов’язкових побачень, щемких безглуздих повідомлень по кілька слів, нічних дзвінків на п’яну голову і взаємних уявлянь, від яких закоханість надувається десь під шлунком, як блакитна сяюча кулька з клаптями теплого дихання всередині, привіз Катю додому, запаркувався ніби на всю ніч, обійняв її за шию і сказав важливе.

– Хочеш, я навчу тебе літати? Так і сказав.

– Може, це метафора? – спитала Етері.

– Подивився серйозно. Це можливо, каже, я знаю, як.

– Може, в нього просто щось із собою було.

– Нічого в нього із собою не було, він же проти речовин.

– Проти зовсім всіх речовин? – зачудовано перепитала Соня.

– Ні, тільки деяких речовин.

– Так і що? – спитала Етері.

– Нічого, – печально відповіла Катя. – Просто він кончений. Клінічно кончений, в сенсі, ну, хворий. Я таких боюся, вони потім стають переслідувачами або маніяками-вбивцями.

– Ну, то не дуже й хотілося, – сказала Етері.

– Так, – сказала Катя, хоча насправді хотілося дуже.

Соня вийшла з машини в траву, було холодно і непевно в тонких сандалях. Високо піднімаючи ноги, вона побрела на світло й музику, за кожним кроком краплі зі стебел розліталися з-під сандаль і дзвеніли срібні браслети, ніби відтворюючи звук, з яким у Соні мало потроху розриватися серце. Катя з Етері йшли за нею, не дзвеніли, пахли парфумами, видихаючи в ніч безтілесних метеликів різних своїх очікувань. Потім усі троє зайшли в кольоровий дим вечірки.

Коли Соня танцювала, пасма її волосся ніби зависали в повітрі довкола голови та плечей і тільки погойдувалися в ритмі рухів її тіла. Соня закрила очі і дослухалася до того, що робиться в ній без Луї. Але в ній без Луї не робилося нічого. Якась дзвінка пустка затерпла всередині, прохолодна і гірка. Соня намагалася пригадати його обличчя, але не могла. Соня хотіла відтворити в пам’яті рух, коли він повертає голову, але пам’ять підсовувала натомість якісь інші рухи – як в’яжеться буксирний вузол, як підстрибують під футболкою груди Етері, як запускається фотошоп, як минають будинки і дерева у дзеркалі заднього виду. Соня напружувалася і хотіла уявити Луї, його поставу, волосся, руки, колір сорочки, усмішку, примружені очі та зморшки навколо них, але пам’ять збирала якісь чужі, випадкові риси, і от на Соню дивився уявний несподіваний неприємний чоловік, складений з окремих шматків, занадто виразних, щоби й правда скластися разом, схожий на чоловіка ляльки Барбі, збільшеного до людських розмірів. Соня розслаблялася і відпускала потвору, відкривала очі й дивилася на людей, котрі танцювали довкола. Усі вони були то зелені, то рожеві, то сині, то фіолетові, потім світло дрібно блимало, й тоді люди світилися очима, зубами та білими деталями одягу й рухалися, ніби роботи. Дим, випущений на майданчик, не мав смаку і запаху. Хтось притулився до Соні ззаду і танцював разом з нею, дихав їй у потилицю і ловив ротом її волосся. Подихав, поцілував її в шию, відступив на крок і зник. Соня знову напружувалася і намагалася зібрати зі спогадів Луї, але перед очима знову виникали зовсім інші речі. Етері та Катя сиділи на барі. Соня раптом зупинилася, волосся ще трошки повисіло в повітрі, а потім лягло їй на плечі. Серед рухомих розпашілих нічних тіл статична, неподоланна пустка всередині Соні відчувалася якось особливо виразно.

– Я його зовсім не запам’ятала, – сказала Соня, вилазячи на табурет між Етері та Катею.

– І що це значить?

– Що мені треба було рівно один раз його побачити. Побачити, роздивитися і запам’ятати. Я би навіть намалювати його тепер не змогла. Оце правда нечесно, що він навіть не попередив – нічого ж не залишилося. Ніби не було ніякого Луї. Я мала право його пам’ятати вічно, а тепер навіть не можу уявити, як він виглядає.

– Подивися фотки на телефоні, – порадила Етері.

Соня дістала трубку. Луї на сенсорному екрані виглядав як Луї, але щойно вона відводила погляд – запам’ятовані риси зникали знову, розпадалися, губилися чи складалися в якусь жаску маячню.

– У мене таке було, коли помер батько, – раптом сказала Катя. – Я сиділа і думала, який він. Я ж усе могла відтворити словами – що він мав залисини і бородавку під лівим оком, що очі були карі, а вії та брови майже вилізли, що в нього нижня губа перекосилася від інсульту ще шість років тому, й коли він говорив – то завжди ніби посміхався на одну сторону, тому постійно здавалося, що він на щось натякає. Ми багато через це сварилися. Що в нього була довга шия, завжди завеликі коміри, якісь крихкі плечі, що праве вухо стирчало, а ліве ні. Сказати це все було просто, ніби я завчила текст і носила його в собі, але ніяк не можна було зосередитися і його знову побачити. А це не Луї. Це був мій тато. Я все життя на нього дивилася, може, не з таким задоволенням, але все життя.

Катин тато втопився в якомусь випадковому озері, катаючись на лижах з її молодшим братом. Тонкий лід присипало снігом, й вони провалилися обоє, коли з’їжджали поза трасою розлогим чистим схилом. Катин брат плавав там чотири години, знявши під водою лижі і важкі черевики, і все ніяк не міг видряпатися, лід ламався й кришився, а озеро не закінчувалося, було воно наче скрізь. Тато теж зняв під водою снарягу, так вони потім усі там на замерзлому дні й лежали – дві пари лиж, дві пари лижних черевиків і синій Катин тато в комбінезоні та флісовій шапці.

– А потім ти згадала?

– Потім він мені приснився, – сказала Катя, – з лижами. У мокрій шапці. Скільки я не стараюся – тільки так його і згадую. Іноді сідаю й думаю – от моя сім’я. І бачу – мама, схудла цього літа; брат – поступив, виріс, вдівся по-людськи нарешті; тато і лижі.

– А Луї мені теж присниться? – спитала Катя.

– Так, – сказала Етері, – коли помре.

Соня мала сказати, як вона не хоче, щоби Луї взагалі коли-небудь помирав, але прислухалася до себе – їй було все одно. Всередині в Соні ніби відбувався якийсь порожній, зачинений на реконструкцію басейн, звідки відкачали любов і біль, як голубу хлоровану воду. Їй чомусь здалося, що це набагато гірше, ніж власне переживати любов і біль. Залишилися тільки побутові спогади і плани на життя удвох, котре вже не могло статися – як рудиментарні тумби і трампліни, вимкнені душі та замкнені роздягальні. Від того, що їй нема як усе це більше застосувати, розривалося серце.

– Так не можна, – сказала Соня, – нестерпно просто. Я мушу його ще раз побачити.

– Значить, побачиш, – сказала Етері.

І тоді Соня побачила Луї.

Вона бігла за ним, а він ішов великими кроками, на плечах у нього ще ніби лишилося трошки диму і світла, темний ліс обгортав його обережно, а він на ходу розстібав штани. Спина в нього була велика і рівна, як завжди. Соня підійшла майже нечутно, зупинилася позаду нього і чекала, поки він справлявся на якийсь дуб чи граб. Що вона, врешті, мала йому сказати? Нічого, вирішила Соня, я тільки подивлюся і запам’ятаю. Тоді хай собі іде куди хоче. Луї застебнувся, обернувся й мало не наштовхнувся на Соню. Вона заплющила очі й потягла носом повітря.

– Ти що? – сказав він, і Соні майже одразу захотілося плакати. Чоловік був високий, гнучкий і весь якийсь твердий, мав зморшки навколо очей і розпатлане волосся, бороду, густі акуратні брови, великі руки (однією все ще тримався за зіпер на джинсах), тонкі губи. Спину, сорочку, вузькі стегна. Все це не допомагало. Все було як у Луї, але разом складалося, як у спустошеній Сониній уяві, зовсім в іншу людину.

– Можна я тебе намалюю? – від несподіванки сказала Соня. Акуратні брови насупилися, він дивився на неї якось дуже зверху.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Тепер я більш терплячий і можу позувати. Зараз? Не темно? Ти за мною йшла, щоби мене намалювати?

– Так, – сказала Соня і тут же виправилася. – Ні. Вибачте, я ніколи не обманюю.

– Я теж, – сказав він. Соні це сподобалося.

– Ти п’яна? – спитав він.

– Ні, – сказала Соня, – я п’ю воду. Я за кермом.

– Добре, якщо за кермом, – сказав чоловік. – Поїхали.

– Поїхали, я тебе підвезу, – погодилася Соня, подумала і спитала: – А що, якби була п’яна?

– Тоді би не поїхали, – сказав чоловік.

І це була правда.

Поки Соня обережно вибиралася на дорогу, а колеса пробуксовували по вологій траві, чоловік заснув. Соня зупинилася і зафіксувала його ременем безпеки, голова в нього відкинулася назад і вбік. Соня понюхала його в шию, під вухом. Він не прокинувся, коли подзвонила Етері.

– Де ти?

– Їду додому, – сказала Соня. – А що ви?

– З нами ніхто не знайомиться, – перекрикуючи музику, казала в слухавку Катя.

– Зі мною теж, – сказала Соня і подивилася на пасажирське сидіння. Чоловік спав і зовсім з нею не знайомився.

– Ми ще побудемо, – сказала Етері.

На в’їзді в місто на дорогу вискочив заєць, стрибав якийсь час поруч з машиною. Якщо бачиш уві сні зайця, згадала Соня, то це до великих змін. Якщо заєць тікає – його треба наздогнати, тоді це будуть зміни на краще. Соня пригальмувала, і заєць опинився попереду. Тоді Соня додала газу, заєць перелякався, підстрибнув якось криво і зник у траві, перш ніж Соня його наздогнала. Не страшно, подумала Соня, все одно він мені не сниться. І ще подумала – ніяк не можна обдурити себе і зайця. Принаймні одночасно.

У місті було холодно і порожньо, як у Соні всередині. Чоловік сопів. Луї часто говорив французькою, коли спав, йому снилися неприємні, виснажливі речі – що він тікає від поліції і не може сховатися, або що не може сісти в літак з Белграда, літак відлітає, а він усе мучиться з якимись документами, яких бракує, або ще що він ходить по Пер-Лашез і ніяк не відшукає батькову могилу. Соня прокидалася і дмухала йому в вухо – колись хтось сказав їй, що так можна поділитися сном, а Соні завжди снилися легкі, хороші, прості сни. Колись у тролейбусі Соня дмухнула у вухо якійсь бабі, котра тривожно заснула на сидінні поруч із Сонею, а баба перелякалася, підскочила, впала і зламала шийку стегна. Соня купувала і привозила бабі продукти й ліки, а потім звідкись з Іжевська приїхали бабині доньки й кричали, що Соня хоче загнати бабу в гроб і забрати її квартиру. Соня перестала привозити продукти й ліки, скоро баба померла, і тоді доньки дзвонили й питали, чи Соня не хоче купити квартиру за нормальні бабки, щоби вони спокійно повернулися в Іжевськ, але Соня не хотіла, бо з квартирою відтак були в неї пов’язані сумні спогади і якесь непевне почуття провини. Соня тоді спитала Етері, Катю і Настю, але вони не хотіли також. Узагалі, ніхто з оточення Соні не хотів купити квартиру – старався не хотіти з усіх сил, бо хотіти було зовсім нестерпно, коли не можеш. Навіть за нормальні бабки.

Він прокинувся, коли Соня запаркувалася в дворі й заглушила двигун. Співали пташки.

– Де ми? – спитав чоловік.

– У мене вдома, – сказала Соня. – Ну, як удома. Майже там.

– І що ми будемо робити?

Соня мовчала.

– У тебе хтось є? – спитав чоловік.

– Нема, – сказала Соня. – А в тебе?

– А в мене є, – сказав чоловік. Він ніколи не обманював. – Ти красива. Що ти хочеш?

Соня почала пригадувати все, чого вона хоче. Усього було дуже багато, але саме зараз нічого чомусь не пригадувалося.

– Я хочу все пам’ятати, – сказала Соня.

– Для цього треба знайти голубине яйце і випити його, – серйозно сказав чоловік. – У тебе є голуби?

– Ні, – сказала Соня, – але є голуб’ятник. Ну як у мене. Просто є.

– Покажи, – не повірив чоловік.

Потім вони залазили до голуб’ятника. Залізна драбина була слизька, бо на неї вже випала ранкова роса, або, може, ще вечірня. На низеньких дверцятах висів великий замок, теж слизький і мокрий. Соня відімкнула його і зайшла. У голуб’ятнику було темно і тісно, але Соня могла стати на повний зріст, а чоловік – ні. Не було ані пір’я, ані посліду, тільки якийсь невловимий пташиний запах. Голуб’ятник хитався від їхніх рухів. Чоловік сів на підлогу. Через маленькі вікна було добре видно, що небо надворі вже почало світлішати.

– А де голуби? – спитав чоловік.

– Він їх випустив. Голубник.

– Чому?

– Тому що він був уже сліпий і не міг на них дивитися. А що з ними ще робити, сам подумай.

– Нащо взагалі голуби? – спитав чоловік.

– Вони літають колами. Хороші голуби правильно літають. Їх треба годувати, поїти, прибирати за ними. Ну цей дід прибирав, годував. У нього хороші голуби були, сизі і білі.

– Сизі – це які? – знову спитав чоловік.

– Як сірі з молоком, і ще трошки голубі.

– І що потім сталося?

– Потім він осліп. Голуби мучилися дуже – ніхто їх не годував, не поїв, не показував їм цих всіх команд, щоби літали колами. І вони не літали. Сиділи тут і мучилися, стогнали. Знаєш, як голуби стогнуть?

– Знаю, – сказав чоловік, – у мене на горищі живуть. І в шахті ліфта.

– Він мене попросив, і я їх випустила. Виганяла звідси, ловила і викидала вгору, а вони билися крилами, лізли назад. Я тут усе прибрала і замкнула, але вони довго ще прилітали. Сиділи. Потім настала зима, й аж тоді вони перестали прилітати.

– Іди до мене.

Соня сіла на підлогу, і чоловік обійняв її, притулив до себе.

– Розказуй ще. Ти так гарно розказуєш, мала. Про голубів. Дід помер, ну, голубник?

– Помер потім, – сказала Соня.

– Шкода його.

– Шкода, – погодилася вона. Чоловік був теплий, обійматися з ним хотілося. Зеленувате, ще кволе світло пробивалося через шпарини між дошками, тремтіло за маленькими вікнами. Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях. Соня потяглася губами і поцілувала чоловіка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Він обережно взяв долонями її обличчя і дивився, яка вона майже прозора в густій темряві, що поволі відступає. Потім притулився губами до її губ і обережно запхав язика їй в рот. Соня заплющила очі і потерлася об нього своїм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приємно. Що глибше він цілував її, то більше ставало світла, то теплішим воно було на колір. Соня запхала руки йому під футболку і гладила його спину і плечі, відігріваючи свої долоні і пальці, поки він цілував її підборіддя, шию, груди, живіт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Від його вологих поцілунків Соня вигиналася і посміхалася, виплутуючись з тонкої сукні, їй було лоскотно – вона уявляла, як по ній повзають живі великі повільні равлики в жовтих з рожевим мушлях, але від равликів не було бридко, тільки солодко. «Сонячні равлики», – подумала Соня.

– Ти роздряпаєш спину собі, – видихнув чоловік, перевернувся, легко підхопив Соню і посадив на себе зверху. Соня гойдалася і ковзала на ньому, тепло і світло перетікало між ними, він прибирав волосся з її обличчя і дивився, торкався її губ, занурював пальці їй в рот. Соня стисла його пальці губами, і він відпустив усе тепло, і тоді Соня мимоволі пальці прикусила, бо тепло прийняла. Він тихо засміявся, Соня глибоко видихнула і довго не вдихала, потім схопила ротом ранкового світла, нахилилася і передала чоловікові. Він обійняв її, склав її голову собі на плече, розрівняв легке волосся і гладив по животі колами, як літають правильні голуби, поки її дихання не сповільнилося і хороші сни не полізли їй у вуха, навперейми одне одному, ніби ображені птахи в дверцята голуб’ятника.

Коли Соня прокинулася, чоловіка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника між дошками, пронизувало сутінь тонкими площинами, в яких висіли і сяяли порохи, пір’їнки та торішні пташині стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпні у старому армійському наметі. Соня заплющила очі і згадала м’яку бороду, високі вилиці, напружену шию, пальці в себе на стегнах, навіть руді замшеві черевики – але не згадала цілого чоловіка. Тоді вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нічним лісом, вологою і грибами, а трохи – чужим тілом і голубами, і стікала її тілом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, і полізла надвір.

– Ти що, і трусів не носиш? – здивувалася двірничка, прискіпливо дивлячись, як заспана Соня спускається драбиною з голуб’ятника.

– Ношу, – безсоромно відповіла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Іноді. Доброго ранку.

– Ти що там, спиш? – спитала недовірливо двірничка.

– Сплю, – погодилася Соня.

– От що з людьми робить відсутність жилплощі, – пожаліла її раптом стара. – Головне, не спи в машині. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Літом не задихнешся – літом вікна відкривають. Але все одно не спи.

– Не буду, – пообіцяла Соня і пішла додому.

Про газ вона знала і сама.

Удома невловима любов до відсутнього Луї, ніби марево над гарячим асфальтом, тремтіла в повітрі над поверхнями і полицями там, де мали бути його сорочки і піджаки, його книжки з закладками і документи в обкладинках, його черевики, зубна щітка, його шалі та краватки, тепла куртка, збанок, куди він скидав візитівки та закордонні монети, котрі потім ще можна використати, його прозора парасоля, срібні прикраси і набір для гоління. Крім трему в повітрі, від набору для гоління лишилися ще сліди пінки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Більше нічого. Було зовсім не ясно, як вони тепер не поїдуть автом до моря, не будуть жити в Парижі з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому південному домі, не шліфуватимуть грубі, але якісні меблі в чотири руки, не прийдуть на французьку вечірку наприкінці літа їсти виноград, сири і танцювати під чийсь нездалий акордеон, узагалі було незрозуміло, як це Соня так і не подивиться на маму, котра кидалася пляшками і камінням і палила поліцейські машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хліб до сніданку, не виходитиме зранку через вікно спальні босоніж на колючу траву і просто не буде більше ніколи тією Сонею, яка з Луї.

– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етері за сніданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це різні речі. Це все одно би не вийшло.

Вони сиділи на відкритій терасі, Етері пила каву і якийсь жовтий фреш, а Соня їла салат з помідорів, трав і креветок. Бажання бути Луї, щоби не бути Сонею, котру він залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав їм привітно рукою, але пройшов сідати на інший кінець тераси.

– Ти бачиш? – тихо сказала Етері. За руку Гена тримав маленького зросту жінку, повнувату, усміхнену, світловолосу і теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сіли разом і вибирали їжу, посміхалися, торкалися одне одного й взагалі всіляко із задоволенням взаємодіяли.

– Не дуже й хотілося, – впевнено сказала Етері. – Ну, правда.

Потім Соня з Етері пішли в туалет. Кабінка була одна, вони зайшли удвох і зачинилися, двері в кабінку були тоновані ззовні, а зсередини, ніби із засідки, навіщось можна було бачити рукомийник і маленьке кругле дзеркало над ним. Соня відвернулася і чекала, поки Етері робила, що слід робити в туалеті, хоча, звісно, мало що там слід робити. Маленька Генина жінка зайшла тим часом до вбиральні й мила руки. Потім дістала з сумочки коротку помадку. Дзеркало висіло для неї точно зависоко, вона якось безтурботно оглянулася на тоновані двері, а потім зробила от що – якось ніби піднялася навшпиньки, потяглася вгору, відліпилася підошвами туфель від кахлів і виплила відображенням у круглому склі над умивальником. Погойдуючись і зависаючи в повітрі, вона малювала губи.

– Ти бачиш? – одними губами вимовила Соня. Етері бачила. Вона завмерла над унітазом, не в змозі навіть закінчити розпочате. Жінка домалювалася, пороздивлялася себе досхочу, плаваючи в повітрі перед дзеркалом, як буйок на мілкій воді, потім легко зіскочила назад на підлогу, притупнула ногою для певності й вийшла.

– Скажемо Каті? – спитала Соня потім, коли підвозила Етері.

– Ти що, дура? – сказала Етері і, помовчавши, додала: – Нікому не можна вірити. Але іноді треба.

Все буде добре, якщо подовше не думати про Луї, казали Етері, Катя і Настя. Або, може, не буде так уже добре, але точно буде краще. Кілька тижнів Соня, отже, з останніх сил старалася не думати про Луї. Вона ходила одночасно на німецьку і французьку, й іноді думати після цього було неможливо взагалі. Вона поміняла фільтри в машині та вичистила салон, ще раз про всяк випадок помила вікна, хоча вже мила їх цієї весни, намалювала все, що кому обіцяла, і дещо навіть двічі на вибір замовникові, підвезла всіх, кому куди було треба, й навіть декого туди, куди було зовсім не треба. Від зосереджених зайнять, навіть абсолютно безглуздих, від наповнених простих днів вона ставала легшою, і їй також ставало легше. Соня нарешті знайшла час і розгорнуто й чесно написала мамі про те, як у неї все нормально – мама Сонина працювала в Швейцарії в будинку престарілих, вона спеціалізувалася на розтлумачуванні снів, хоча не виключено, що першопочаткове її призначення там було дещо іншим. Просто престарілі значно частіше бачили сни, аніж робили будь-що інше, а дійсність же підправляє фах, ніби вчителька креслить по непевних лінійках літер у шкільному зошиті. Іноді потім дійсність витавровує результат тобі на чолі, як печатку про можливу карну справу за недбалість у роботі з неповнолітніми, а іноді приносить на таці другий шанс, простий і жаданий, як-от шенгенська віза з дозволом на роботу чи дар тлумачити сновидіння, живучи в далекому гірському притулку. Іншими словами, у випадку з Сониною мамою все скінчилося добре.

Цими тижнями Соня багато згадувала маленьких епізодів, приємних речей, безіменних деталей – якихось дотиків, жартів, незначущих подарунків, коротких неочікуваних подорожей, поцілунків без продовження, хороших вечірок, добрих ранків, тихих ночей, відвертих розмов. Навіть не спогади – просто добрі враження надувалися у неї перед носом стрімко, як мильні бульбашки, тремтіли радістю, відблискували й скоро тріскали, обдаючи її блискучими краплями надії на те, що скоро знову буде так само. Соня визбирувала ці спогади і враження ретельно, як ранні солодкі горішки в кущі ліщини. Вилущену після Луї, це наповнювало її якщо не новими очікуваннями, то постійним рухом радостей, котрого вистачало на щодень. Жити їй загалом подобалося, от тільки постійно нестерпно бракувало чогось, як безнадійно й тупо забутих на столі квитка й паспорта, коли ти вже стоїш перед конторкою чекіну в аеропорту. Ніби щось мало статися і все не ставалося. Соня боялася, що тепер, без Луї, так і буде завжди, а іноді навіть боялася, що так само було і до Луї, і з Луї теж, бо чомусь зовсім не пам’ятала точно, як саме було. Здавалося, щось невимовно вагоме є десь навколо, але ніяк не можна наблизитися, схопити його, притулити до себе, розтерти по шкірі чи проковтнути. Потім якось зранку, не знаючи, куди себе діти від запаху передцвіту липи, котрим чомусь була повна вся квартира, хоча на липах заледве випустилися пуп’янки, й котрий несподівано виділявся поміж усіх інших домашніх запахів, катуючи Соню, ніби свердло у неї в мозку, котре заходить через ніс, Соня раптом згадала, чого саме бракує, що має ставатися й не стається. Луї, треба визнати, не мав вже до цього ніякого стосунку.

– Мама каже, їй приснилися риби. – Соня вирішила зайти здалеку. – Риби сняться, знаєте, до чого? До поповнення.

– Поповнення рахунку? – питала Катя.

– Ну то й що, – казала Етері. – Твій дід ловив рибу, привозив її додому, і твоя мама мала всю її чистити, отак цілими днями вбивала і чистила дідову рибу, якої навіть не їла потім, – вона сама нам розповідала. Нічого дивного, що безславно й невіддячено загибла риба їй тепер сниться.

– Вона чистила, бо більше не було кому, – виправдовувала діда Соня. – У них же не було мами.

– Дідо виростив твою маму без мами, а мама виростила тебе без батька. – Настя задумалася. – Цікаво, що це кармічно значить для тебе, яку історію це започаткувало?

– Ти маєш виростити чийогось батька без діда? – засміялася Катя.

– Ти маєш вирости над собою настільки, щоби самій бути за діда, батька і маму, – сказала Настя.

– Ти маєш бути обережною і думати головою, – сказала Етері.

– Та вже пізно, – раптом зізналася Соня.

– Да ну? – сказала Катя.

– Ну ні! – видихнула Настя.

– Який тиждень? – спитала Етері.

Якщо комусь розкажеш – одразу й сам сприймаєш події і явища так, ніби це відбувається насправді. Особливо коли все дійсно відбувається насправді. Вагітність, однак, була для Соні чимось настільки незбагненним, що вона довго длубалася в найдальших закапелках себе, перегортаючи купу сухих спогадів і вологих передчуттів, дрібних скелець різних подробиць та тихих зойків чужих таємниць, але так і не зрозуміла, що вона думає про те, що стається от зараз і саме з нею.

– Я ж маю щось відчувати? – питала вона, дивлячись на Настю.

– Ну я так не скажу зразу, – казала Настя.

– А хто скаже? – дратувалася Етері. – Ти єдина жива людина з дитиною, яку ми знаємо!

– Правда? – дивувалася Настя.

– Звісно, ні, але ж ти розумієш, що я хочу сказати. Що вона має відчувати?

– Може нудити, – розгублено відповідала Настя.

Але Соню не нудило.

– І це точно не від Луї? – питала Катя.

– Точно, – казала Соня. Ніхто не наважувався спитати, що Соня думає робити.

– От що, – сказала Етері. – Що би ти там не вирішила – потрібно піти до лікаря. Ну, подивитися, як там що.

– Я вже пішла, – казала Соня.

– І як там що?

– Лікар сказав: усе нормально.

– Нічого собі нормально! – сказала Катя.

– Лікар питав тебе про аборт? – обережно поцікавилася Настя. Соня мовчала.

– Залишити чи позбутися дитини – це має бути рішення, – сказала Катя. – Як ти можеш щось вирішити, якщо ти взагалі нічого не відчуваєш?

– Ніяк не можу, – погодилася Соня. – Я думала, це стається якось по-особливому, як природні катаклізми. Що це ціла історія. Я уявити собі не могла, що це так просто, як сніданок: ти встав, сходив у душ, поставив воду на рис, написав смс, подивився у вікно, чи був дощ, вдихнув липи й абрикосового цвіту – і хоп, ти, виявляється, вагітний.

– Може, знайти того чоловіка? – сказала Настя. Соня похитала головою.

– Щось потрібно робити, – сказала Настя. – Бодай щось. Це стається так нестерпно швидко – ти уявити собі не можеш, як швидко. Час, поки він ще всередині, проминає, як лісосмуги за вікном, коли розганяєшся на трасі до двохсот. Ти сказала мамі?

– Ні, – Соня подивилася на свій живіт, ніби чекала, що він підкаже або хоч натякне, як слід вчинити.

– Хто ще в тебе є?

– Нікого нема, – сказала Соня.

– Соня, а де твій тато? – спитала раптом Катя. Нікому раніше Соня про нього не розповідала.

– Напевне, живе десь там, де я виросла. Я ніколи його не бачила.

– А хотіла? – спитала Етері.

– Він же ніколи не хотів, – сказала Соня. – Як можна прожити все життя й не відчувати, що в тебе десь тут є дитина?

– Ображаєшся на нього? – спитала Катя.

– Ні, – відповіла Соня.

– Ображається, – сказала Етері.

– Ну, ти ж не відчуваєш, – сказала Катя, – що в тебе є дитина, хоча вона в тебе вже майже є. Може, знайди батька і якраз повчися відчувати на ньому? Почуєш голос крові, виплетеш собі любов з ланцюжків спільного ДНК.

– Або, може, принаймні, в нього є бабки, – сказала Етері.

– Це вияв твоєї материнської, жіночої сутності, – сказала Настя. – Перебільшене почуття відповідальності, необхідності захищати. Мені здається, ти недостатньо усвідомлюєш себе як жінку, здатну творити життя у своєму тілі, – ти навіть вчора сказала: «вагітний». Ніхто не може бути «вагітний», лише «вагітна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.

Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.

Цілу ніч Соня не могла дати собі ради. Катя та Етері сказали їй, що в неї є час подумати, приблизно доки дитина в ній не виросте до розміру великої квасолини. Після того Соня уявила собі дитину квасолевого розміру – як ця дитина повзає і пересувається всюди, ніби хробак, серед ложок, ключів, паперів, яка вона крихітна і м’яка, як легко можна роздушити її необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просиділа майже нерухомо – їй здавалося, що десь навколо неї є ця небезпечно крихітна дитина й одна Соня в цілому світі відповідальна за те, щоби ніяк їй не зашкодити, і водночас лише Соня й може справді зашкодити дитині-квасолині. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Насті. Настя привезла живу дитину нормальних, традиційних розмірів, і нав’язлива ілюзія зникла.

– Поки ти не знаєш, що робити, – казала Настя, – може, й справді поїдь до батька. Навіть якщо він ніколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато різних причин. І якщо він ще ніколи тебе не любив – він цілком може зробити це зараз.

– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зізналася Соня.

– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловік. – Дитина – ну, якщо ти вирішиш, – це логістично складно і дуже дорого. Це не найтиповіша ситуація, звісно, але кров є кров, і я би повважав, що ти маєш право на допомогу. Навіть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.

І Соня стала сподіватися на краще.

Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір – удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала об’їжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі – ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, – Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них – зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.

Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше – а отже, мусить і працювати найбільше, а це – замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з м’якими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні – його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні. Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей – чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку – їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі, як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до діла у звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них у життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце – так добре вона уявляла собі себе з м’ячем серед хлопчиків, на колінах у бабів чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.

Але дід ніколи не зупинявся.

Коли селище знову змінилося вигинами полів, серед яких, здійнявши руки до неба, понуро брели в бік обрію електроопори й подекуди плавали острівці кущів, Соня раптом подумала, що тепер за тим і їде – щоби влізти в шпаринку чужого світу, де, можливо, знайдеться місце для неї і для всього, з чим вона не розуміє, як вчинити.

Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня увімкнула фари, і відблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.

– До повороту? – спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.

– Сідайте, я вас підвезу, – сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці у неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь у Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав і сам чоловік; у сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра – згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі у вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний онук, там жінка завжди залишалася на ніч у своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті – туди на другі вихідні поїду, – казала жінка, – лежали батьки її другої невістки, а ще далі – туди аж на Трійцю, – друга жінчина тета…

– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жінка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже відповідають», – подумала Соня.

– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.

На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. У самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув у машині й вчадів на смерть.

Соні тоді було шістнадцять, і вона багато говорила про те, щоби їхати з міста поступати вчитися, але ніколи не говорила про це серйозно: нікого, крім неї та мами, в діда не було, а він, хоча все ще вставав щоранку робити свої армійські вправи, був уже кволий, капризний, все більше потребував чужих зусиль, очей і рук. Мама Сонина саме дістала візу й багато говорила про те, щоби виїхати працювати за кордон, – але ніколи не говорила про це серйозно, бо в Соні з дідом нікого, крім неї, не було. Соня відвела тоді діда в гараж – він дуже просився. Колись він проводив там цілі дні – мастив антикорозійкою піддон, ладнав гачки і спінінги до риболовлі. Не було більше ані антикорозійки, ані риболовлі, руки дідові безсило хапалися за різні речі й тут же випускали їх, а очі сльозилися й були помережані рожевими тріслими судинами та поцятковані крововиливами. Дід не здитинів, натомість дедалі частіше в деталях згадував дитинство – розповідав багато про терикони і кукурудзяні поля, серед яких виріс, про рідню, яка тепер розгубилася вся – і жива, і мертва. Усі історії незмінно закінчувалися словами про те, що потім він пішов на війну. Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.

Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.

– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.

– От же ж дід буде джвендіти, – казала мама, видихаючи на ходу білі хмарки, їм із Сонею було одночасно весело та соромно від того, що вони отак забули діда в гаражі. Дід лишався розумненький і обережний по життю, сам додому би не пішов. У гаражі було сухо, безпечно, електрику дід провів туди, ще коли купив машину.

– Буде джвендіти, – погоджувалася Соня. Джвендіти дід любив понад усе.

Але дід не злостився і не джвендів. Із закинутою головою він сидів на водійському кріслі в заведеному «жигулі», всі вікна були щільно закриті. Світло в гаражі дід сумлінно вимкнув.

– Спить іще, – з полегшенням сказала мама. Дід посміхався, був якийсь весь розгладжений, ніби гумовий. Напевне, він і правда спав. До того, як учадів. Ховали діда перед Великоднем. Священик, якого партійний Сонин дід не хотів би, підвивав монотонно про те, як душа перебуває – десь там перебуває, кидається до всіх, кричить і голосить, але ніхто ще її не чує, ні живі, ні мертві, ні Бог, ні ангели, ані навіть інші душі, які точно там мають бути в цьому перевалочному пункті. Соні ніколи в житті не було так зле, як коли вона уявляла собі діда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендіти, сіпається між усіма і лащиться до кожного, а ніхто його не бачить і не чує, так ніби нема ніякого діда. Сам він лежав у труні в мундирі полковника, медалі з війни Соня з мамою чіпляли на діда в останній момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дідові друзі, ветерани, перешіптувалися осудливо. Дід був маленький, менший за Соню з мамою, коли і як він став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дідом. Мертвого діда було страшно шкода, хотілося його підняти, обійняти, пожаліти. Коли на кладовищі дали салют, для якого з військової частини привезли накурених солдатиків на вантажівці, що від неї могло би вчадіти ціле місто, і діда стали накривати кришкою, Соні здалося, що він вмощується з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зі священиком і неправильно причепленими медалями, але це деталі, а за ними дід ніколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно і ми до кінця ніколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, і головне – чи винні ми в чомусь, і якщо так – то в чому саме? Врешті вона тоді вирішила ніколи не думати, як це все насправді відбулося й чому, щось підказувало їй, що саме так і буде правильно. Мама, правда, довго після того не могла спати, так ніби вона забула когось важливого в гаражі. Вона хотіла була пити дідове снодійне, але біла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча діду належалося з’їсти заледве половину пігулок за графіком, – бо він до всього малював графіки й вішав їх коло відривного календаря на кухні. Соня викинула графік, і всі інші графіки, і календар також. Ані Соня, ані мама ніколи в житті більше не пили шипшинового відвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а історія про забутого в гаражі діда якось вибляклася, витріпалася в людських переповідках, як старий хідник, засвітилася дірками і зникла й більше так не боліла.

Соня звернула з траси на дорогу через ліс, у котрому мешканці міста викорчовували собі то тут, то там залисини під городи, це дике землеробство було не стільки міським хобі, скільки необхідністю – купу їжі на зиму можна було виростити отак на нічийній землі у лісі. Через ліс можна було подовжити шлях хвилин на двадцять, і в’їхати не через аеропорт, а через темні передміські приватні сектори, з боку ріки. Соня не дуже знала, куди по приїзді їй треба піти, – трохи як та душа, котра вже померла, але ще не вступила в свої повноцінні душачі права, вона якось недобре почувалася від того, що нікуди не належить. Усе попереду огортав морок – як у переносному, так і в прямому розуміння. Фари світили зовсім слабо, Соня ледве бачила кілька метрів поганого асфальту попереду себе, придорожню траву на узбіччі, плетиво кущів ожини і стовбури дерев – їй здавалося, дерева й ожина підступають все ближче і ближче, ніби дорога поволі надщерблювалася і заростала з боків. Соня в принципі любила їздити вночі, але вся непевність її ситуації загалом постала навколо неї тепер темним лісом, хиталася обабіч, тягла до неї чіпке гілля, і тоскно шкряблася в борти авто – і задоволення отримати від цього ніяк не виходило. Скоро мав бути переїзд через ріку, і за лісом попереду вже висіло світле зарево міста. Соня скинула швидкість, а потім зовсім зупинилася, розгублена – моста не було. Взагалі не було. Дорога уривалася, стирчали якісь залишки іржавої арматури, як сліпі щупальця, а за ними світло фар лягало на воду. Ріка була неглибока, але стрімка, навіть дорослою Соню збивало тут з ніг – вода з гір пливла холодна, нестримна і якась недобра. Там, де на дні траплявся пісок чи глина, вода давно вилизала їх аж до каміння й віднесла кудись на південний схід, тому всюди по течії в ріці були вимулини – невідомої глибини підводні ями, в які коловороти й вири затягали худобу й чиїхось необачних знайомих і далеких родичів: на їхньому прикладі потім усіх повчали, як не слід лізти у воду, не знаючи броду, й взагалі лізти куди не слід. Соня ввімкнула важку задню передачу, й у світлі фари заднього ходу в дзеркалі з’явився хлопчик. Хлопчик, котрого не мало бути в лісі коло ріки серед ночі, – переїзд мав бути, а хлопчика ні. Але все виходило якось навпаки. Від несподіванки – назвемо це так, – Соня кинула педалі, не знявшись з передачі, «жигуль» сіпнувся, підскочив, видихнув, крекнув і заглух. Звук був такий, ніби хтось впустив одразу кілька старих мідних, емальованих і алюмінієвих тазиків і таць. Хлопчик підійшов і постукав пальцем у вікно авта. «Якщо не дивитися на нього, – думала Соня, – він зникне». Страх стис їй легені, як одноразову серветку в важкому кулаці стискає далекобійник. Вона дивилася поперед себе, а хлопчик стукав і стукав. «Немає ніякого хлопчика, – переконувала себе Соня, – чи був там хлопчик?» Розбиваючи важке заціпеніння, вона вдихнула, піднесла руку, вимкнула фари й опинилася в цілковито непроглядній темряві, ніби в самому шлунку цього темного незрозумілого випадку на переїзді. Соня хотіла порахувати до десяти, але порахувала до трьох, увімкнула фари знову і наважилася подивитися – хлопчик від такого перезавантаження мав зникнути, але він був там, приплюснувся носом і губами до скла і дивився на Соню темними очима нічного лісу, намагаючись зрозуміти її неясний маневр. Потім він відліпився обличчям від скла й зробив те, чого Соня точно боялася би найбільше, якби могла подумати про це завчасно, – взявся за ручку і відчинив двері машини. Соня затерпла.

– Міст весною знесло, минулого року, – сказав хлопчик. Виглядав він як звичайний худий хлопчик років шести, який живе в лісі і ходить ночами за випадковими автами, харчуючись світлом фар і випарами дешевого палива або душами подорожніх. – Так і не зробили, бляді.

– А, – сказала Соня.

– Що «а»? – сказав хлопчик. – Не проїдеш. Тут ями є. Давай за мною.

– Куди? – спитала Соня.

– Пизди, – дзвінко сказав хлопчик і засміявся, видно було, що слово це дуже йому подобається. Від того, як він сміявся, Соні чомусь полегшало, тим більше в нього не було майже всіх передніх зубів.

– Ти хто такий? – Соня говорила вже зовсім спокійно.

– Я Бесник, – сказав хлопчик.

– Ну і прізвище.

– Прізвище-хуїзвище, – сказав він і засміявся знову. – Це ім’я. Я циган.

– А, – зрозуміла Соня.

– У тебе що, навіть джипіесу немає? – Він заглянув у салон і по-дитячому все роздивлявся, але потім схаменувся і знову заговорив байдуже. – Я піду, а ти за мною їдь. Руслан сказав у машину не сідати.

– Чому? – спитала Соня, хоча насправді хотіла спитати, хто такий Руслан.

– Бо мені не можна сідати в машину до незнайомих людей, – сказав Бесник, вдало передаючи інтонаційно, як же це насправді очевидно. – І до деяких знайомих теж, взагалі-то.

– Якийсь ти наляканий циган, – сказала Соня.

– Я просто дуже маленький циган, – виважено відповів Бесник, розвернувся і пішов. Соня завелася і поїхала за ним.

Він йшов через ліс, видно було, що добре знає, де тут можна проїхати. Соня тяглася за ним на першій передачі. Бесник ковзався на траві, але не шпортався. Попереду замерехтіли вогні, втім це було мало схоже на нічне циганське вогнище, яке очікувала побачити Соня – радше на усамітнений квартал новобудов. Бесник зайшов у кущі, не оглядаючись, помахав Соні, щоб продовжувала їхати, – капот розсунув гілки, й погляду відкрилася лісова галявина, на якій буквою П стояли три блочні дев’ятиповерхівки. У більшості вікон світилося, штор не було – Соня бачила силуети людей у порожніх кімнатах. На подвір’ї під каркасом старої каруселі горіло-таки вогнище, на карусель жінки прилаштовували каструлі з паруючим варивом, ковбаси, шматки м’яса, настромлені на арматуру, ніби на шампури. Діти плуталися в жінок під ногами, викочуючи з-під каруселі, із серця вогнища, обвуглені картоплини. Стояв гамір, хтось переходив двір, ніс воду відрами, десь співали, з вікон чути було тріск радіоприймачів, голоси, сміх, гавкіт собак, скрипи невидимих дверей і кашель. Соня заглушила мотор і вийшла з машини. Назустріч їй та Беснику прямував високий висохлий старший чоловік. Бесник підбіг до нього, але той широко замахнувся і відкритою долонею вдарив хлопчика по голові. Легкий маленький циган покотився, як цуценя, в нічну високу траву.

– Пизди? Хуїзвище? Рот з милом митимеш! – суворо, але без особливої пристрасті сказав чоловік. Бесник схопився на ноги й побіг геть – але не мити рот, а й собі викочувати картоплю з-під каруселі.

Видно було, що він зовсім не образився.

– Виховуємо, як можемо, а потім отаке з міста приносить, – ніби вибачаючись, сказав чоловік і відрекомендувався: – Руслан Лікаренко.

Коли Соня ще жила тут, тобто не тут, а в місті, то якщо комусь траплялося купувати траву, палену водку довгі ножі різати свиню або машини з перебитим номером кузова – купували завжди в Лікаренків. У них же ворожили, привертали, відвертали, знімали вроки й брали гроші під заставу різних домашніх цінностей, і іноді – цінностей сімейних. Ніхто не знав, скільки їх точно було й де вони жили, але було їх без ліку й жили вони всюди. У мами в класі був Заза Лікаренко, за тиждень до випускного він якось зарізав Надю Припхан, котра чи то його не любила, чи любила і його, і когось іще, – прямо на уроці зарізав, мама мала би там бути, але вийшла за журналом. У школі мистецтв з Сонею вчилася Рада Лікаренко, вона займалася танцями. Коли вона танцювала, людям геть відбирало розум. Вона часто виступала на звітних концертах і урочистостях для облдержадміністрації, на тодішньому голові облдержадміністрації, усіх його замах та інших ключових працівниках установи це дуже позначилося.

– Міст змило, – сказав Руслан. – Ти з нами поїж, переночуєш, а зранку об’їдеш. Додому приїхала?

– Можна і так сказати, – відповіла Соня.

Руслан жив на першому поверсі, в квартирі з балконом-лоджією. Жінки принесли каструлю з супом, хліб, тарілки та ложки, цибулю, зелень, картоплю й сіль, розстелили на підлозі скатертину. Руслан сів і запросив Соню сідати теж. За зачиненими на висячий замок дверима була, очевидно, ще одна кімната – там хтось шаркав ногами, підстрибував, різко та легко вдихав і видихав, ніби плавно рухаючись, бігав, зупинявся і знову підстрибував.

– Рада, – пояснив Руслан.

Соня зрозуміла.

– І чим ти займаєшся? – спитав Руслан, ламаючи хліб й розкладаючи на свіжих скибках м’ясо й цибулю. Видно було, що він добре вміє вести невимушену бесіду. Соня стенула плечима.

– А ви? – спитала вона й собі.

– Ми торгуємо нерухомістю, – сказав Руслан, хоча те, що лежало в запашних мішках, звалених на лоджії, мало скидалося на нерухомість.

– От продамо всі квартири тут і з’їдемо. Одна лишилася ще, хороша, з видом, сорок дев’ять квадратів. Охорона, інфраструктура, здорове життя за містом. Це зараз дуже люблять.

– А де ви це взяли? – спитала Соня про дев’ятиповерхівки в лісі, бо з мішками було більш-менш ясно.

– Чесно? – Не знаю, – сказав Руслан. – Лікаренки підігнали.

– А хто тут Лікаренки? – не зрозуміла Соня.

– Всі тут Лікаренки, – сказав Руслан. Суп смакував, хліб ламався, запах цибулі створював якийсь особливий домашній затишок.

– А ви знаєте мого батька? – спитала Соня.

– Сина окуліста, того, що йому ще самому око вибрали, коли вчився в нафтовидобувному? – Руслан замислився. – Ні, не знаємо.

– А, – сказала Соня. Про вибране око вона сама ніколи не чула.

– А нащо тобі? – спитав Руслан.

– Розумієте, я дещо вагітна, – сказала Соня. Руслан уважно їв суп. – Шукаю сім’ю, хочу пізнати голос крові, ну, таке.

– Таке, – погодився Руслан, але тактовно не став висловлюватися більш детально.

– Просто я не розумію цієї дитини. Не відчуваю її. Не можу ж я так просто взяти й народити.

– Можеш, – впевнено сказав Руслан, і Соня чомусь йому повірила.

– А буде добре? – спитала вона невпевнено.

– Ніколи не знаєш, як буде, – сказав Руслан і мимоволі глянув на двері, за якими розшаркувалася і підстрибувала Рада.

– Страшно, – сказала Соня.

– Не бійся, – посміхнувся Руслан, – цигани не вкрадуть. Своїх вистачає.

– Я все життя думала, чому це всі кажуть, що цигани крадуть дітей, – сказала Соня, – ніби їм своїх проблем мало.

– Не крадуть, – сказав Руслан. – Від циган просто народжуються найкращі діти. Всім би таких хотілося.

– Що, правда? – не повірила Соня.

– Як коли, – сказав Руслан.

– Якщо я знайду батька, може, краще розумітиму, що таке кровний зв’язок, – сказала Соня. – Або, може, в нього, принаймні, є бабки.

– Шукай, – дозволив Руслан. – Але бабок у нього немає.

Вони доїли вечерю, і він запропонував покурити трошки того, з мішка на лоджії. Соня погодилася, покурила й одразу перетворилася на нерухомість.

Прокинулася вона на задньому сидінні своєї машини. На подвір’ї затихли, у вікнах також не світилося – тільки за щільно завішаними килимами й шматтям вікнами другої Русланової кімнати в непевному світлі рухалася тонка тінь. Вогнище майже догоріло, деякі каструлі так і лишилися на каруселі, з них ще піднімалася подекуди пара. Бесник шкрябався у вікно. Соня відчинила двері, він прослизнув до неї, зручно вмостився, міцно її обійнявши й поклавши голову десь під грудьми.

– Ти просто добре пахнеш, – пояснив він. Соня посміхнулася в темряві й теж міцно його обійняла. Сам Бесник пахнув вогнищем, травою, будматеріалами і непраною дитячою футболкою. Був дуже затишний і якийсь уже зовсім худий і маленький. Соня взяла його за руку і поклала долонею собі на низ живота. Бесник обережно її погладив.

– Ти міг би бути там усередині, – сказала вона.

Бесник мрійливо позіхнув і притулився до Соні міцніше. Можливо, правда, вони подумали про дещо різні речі.

Хлопець на заправці на в’їзді в місто саме здавав зміну, високий, білявий, засмаглий, він чомусь видавався Соні знайомим – хоча в неї часто виникало таке відчуття щодо красивих людей. Як правило, одразу по тому вони й ставали знайомими. Ранок був сонячний, Соня залила повний бак – просто щоби подовше чекати. Хлопець зняв червону форменну куртку і лишився в сірій майці й ідеально припасованих по фігурі вільних джинсах. Щось задобре він вбраний, подумала Соня, оглядаючи його змінника – на тому були брюки і колись лакові туфлі, але фірмову куртку він гордо вбирав на футболку з якоюсь спортивною символікою. Коли той перший вийшов, Соня неусвідомлено рушила за ним, роздивляючись його зі спини, і раптом погляд її перечепився через круглий шрам на шиї під потилицею. Як же він виріс!

– Пух! – радісно сказала Соня. – Пух!

Саша Вертипух несміливо озирнувся, але широка посмішка одразу змінила вираз настороженості на його відкритому обличчі.

– Соня! – сказав він. – Ну даєш! Яка гарна.

Він міцно її обійняв, і Соня зауважила, що користується він тими ж парфумами, що і Луї – дорогими, хорошими. Невитрачена ніжність від згадки про Луї накотилася непевною хвилею й, не маючи куди дітися, спрямувалася на Пуха.

– Ти додому? – швидко спитала вона, доки він не спитав перший, чого це вона приїхала. – Я тебе підвезу.

Місто було ще порожнє, день починався, довгий, важливий і добрий. Жовті мікроавтобуси збиралися зграйками коло зупинок. Пух пояснював, куди їхати, й весь час посміхався, ніби Соня його віднайдена в муках після довгих років розлуки рідна сестра. Але щиро посміхався, не так, як посміхаються у таких випадках по телевізору. В школі Пух був тихий, хороший і чесний. Добре вчився й ніколи не відвідував жодних позакласних заходів із пізнавання себе й довколишнього світу, особливо в старшому віці. Чомусь його не любили – не любили ані дівчата, хоча він був на око досконалим першим партнером з пізнання світу, ані хлопці, хоча він давав списувати, добре справлявся в усьому на уроках фізкультури й охоче позичав гроші – грошей, утім, здається, в нього ніхто ніколи не просив. Не те щоби з нього збиткувалися – тільки раз йому запхали цигарку під протигаз на заняттях з допризовної підготовки юнацтва, він довго прикривав опік шаликом, але так і не зізнався на виховній годині, хто саме так із ним вчинив, – це викликало повагу. Його не чіпали – ніби якась недоторканність, у хорошому й поганому розумінні цього слова одночасно, висіла прозорою сферою в повітрі навколо Пуха. Кілька останніх років Соня просиділа за партою позаду нього, роздивляючись шрам та добре розвинену, якусь не підліткову спину. Іноді їй здавалося, що вона навіть у нього закохана, – але так, зі спини, важко було розібрати. Ніхто не знав, що він робить поза уроками, й найголовніше – нікому не було цікаво. Ні для кого, окрім Соні, котрій подобалася його спина, Пуха ніби не існувало. Здавалося, Пухові було з цим нормально.

– А я живу з Женею, – раптом сказав він і запитально подивився на Соню.

– З якою Женею? – не зрозуміла вона. Пух опустив очі і – здалося Соні – посміхатися перестав. Соня чекала на відповідь, але Пух мовчав.

– Можна я в душ піду в тебе? – спитала Соня, коли вони приїхали. – Женя не буде проти?

– Можна, – сказав Пух і якось боязко взяв із заднього сидіння невеличку Сонину сумку.

У квартирі пахло кавою з молоком, добрим ранком і сніданком, поки вони роззувалися у великому передпокої, на кухні хтось дзвенів ложками і чашками, грало тихо польське радіо. Соня зауважила акуратно розставлене доглянуте взуття, стрункий торшер у кутку, одяг на вішалці, посортований за кольорами, чорно-білі фотографії і кілька старих плакатів у рамках, які ненав’язливо, але вдало доповнювали світлий інтер’єр. У вітальні було видно піаніно, круглий застелений довгою скатертиною стіл з букетом кольорових тюльпанів на ньому і сонячні плями, котрим ніщо не перешкоджало потрапляти в кімнату через велике вікно. Женя, хто б вона не була, і Пух чудово давали собі раду з житлом, любили його – так усе облаштовують люди, котрим приємно жити. Або ті, хто дуже старається, щоби жити їм було приємно. Пух переминався з ноги на ногу, Соня акуратно прилаштувала замшеві черевики поруч з усім його взуттям, і тут з кухні почулися чиїсь кроки. До пояса роздягнена, іншими словами, по-домашньому топлес висока короткострижена Пухова дівчина вийшла до передпокою і обійняла Пуха ззаду, тицьнулася носом кудись йому під вухо, поцілувала в шию, і саме коли Соня приготувалася привітатися, не підводячи очей, бо ж дівчина неодягнена, та сказала низьким, пристрасним, приємним чоловічим голосом:

– Це ж Соня! Яка гарна!

З-за спини Пуха на неї усміхнено дивився Женя Верти-порох. Пороха в школі теж ніхто не любив, точно так само, як і Пуха. Соня, правда, ніколи не зауважувала, щоби й Пух його надто любив, – але на те, очевидно, були свої причини.

– Ми переважно кажемо, що ми брати, – казав Порох, наливаючи всім кави з блакитного кавника.

– Якщо хтось раптом питає, – додав Пух.

– Які ви брати, – сказала Соня, – у вас же прізвища різні.

– Але схожі, – серойзно, проте якось безнадійно, сказав Пух.

Найгірше їм було з найближчими. Сім’я Пороха була релігійною, інтелігентною. В дитинстві Порох співав у церковному хорі, а в школу носив із собою трубу – ходив на музику. Порох любив сестер, матір та бабусю, але батько заборонив йому з’являтися вдома, він викладав в університеті, йому це було не треба – такі історії. Сестри іноді крадькома до Пороха забігали, розкидали в передпокої туфлі на підборах, розповідали про життя, показували фотографії, передавали щось від мами й образки від бабусі – але тільки коли вдома не було Пуха. У Пуха лишився тільки батько, вони не спілкувалися, відколи Пух закінчив школу. Батько купив йому квартиру, прослідкував, щоби він потрапив на факультет економіки й не потрапив в армію, переказував гроші йому на рахунок – не багато і не мало, по-середньому, й час від часу дзвонив запитати, чи все нормально. У Пуха все завжди було нормально.

– Я його розумію, – казав приречено Пух. – Він колишній військовий, у них це вважалося ознакою нездатності себе захистити, ну знаєш, як у тюрмі.

Соня не знала.

Пух дуже скучав за батьком, але з часом якось звик. Коли він отримав бакалавра, батько продав фірму й переїхав в інше місто, гроші на рахунок все ще переказував, але більше навіть не запитував, чи все нормально.

– Він дзвонить на твій день народження, – нагадував Порох.

– Так, – погоджувався Пух, – і говорить одні й ті ж речі вже чотири роки. Слово в слово. Мабуть, десь записав собі.

Соня уявляла собі самотнього широкоплечого колишнього військового, який виписує безнадійний папірець акуратним почерком: що казати на день народження синові-гомосексуалісту, або, може, він вжив би тут інакше слово.

– Вони всі просто не знають, як із цим бути, розумієш? – пояснював Порох, ніби виправдовуючи й своїх, і Пухового батька.

– А ви знаєте? – спитала Соня.

– У нас немає вибору, – якось аж надто піднесено сказав Порох і ніжно подивився на Пуха.

– Немає, – підтвердив Пух, повертаючи Порохові погляд, сповнений любові й турботи. Пух працював касиром-менеджером на заправці, а Порох грав на трубі в оркестрі місцевої філармонії. Вільний час вони проводили вдвох удома, читали книжки, дивилися кіно, грали на трубі і фортепіано, облаштовували квартиру, говорили, говорили, говорили і ніколи не сперечалися, дивилися одне на одного і ніколи не могли надивитися. У вихідні дні вони стрибали з біноклем по пеньках і кочках у довколишніх садах і лісосмугах, видивлялися птахів і записували їх у спеціальну книжечку, шкіряну обкладинку для якої Порох зробив сам. Це трошки змістило фокус думки про них, тепер у першу чергу згадували двох ідіотів з біноклем, а до решти часто справа не доходила.

Після сніданку Соня поїхала до тьоті Галі. В молодості тьотя Галя міцно пила, танцювала у вар’єте, яке звалося художнім ансамблем «Горянка», і дружила із Сониною мамою. Жила тьотя Галя в самому серці міста, під дахом старої високої кам’яниці з довгим балконом, котрий виходив чітко на хрести і куполи місцевої греко-католицької церкви. На Великдень натовп обступав її дім з усіх боків, вона любила стояти над людьми з кошиками в халаті, схрестивши все ще міцні й красиві ноги танцюристки і зверхньо покурюючи тонку цигарку. Іноді прихожани просили, щоби священик покропив святою водою вгору і бісова виродиця зникла, часом священик, уже добряче підпивши, погоджувався й кропив, але тьотя Галя так ніколи й не зникла. Вона сиділа в глибокому кріслі, підібгавши ноги під себе, в пишній спідниці в квіточку і чорній нейлоновій футболці з декольте, темношкіра, все ще чорноволоса, на руках мала крупні персні, а обабіч її обличчя гойдалися довгі срібні важкі сережки – вони, мабуть, сподобалися би Русланові Лікаренку На прикладі тьоті Галі дід колись пояснював Соні, що таке караїми, а потім, коли Соня підросла, деякі більш невтішні речі він теж пояснював їй на прикладі тьоті Галі. Приязнь між мамою, студенткою з філології зі своїми особливими поглядами на світ, і тьотею Галею, однак, з роками не перегоріла – мама аж до від’їзду приходила до неї сидіти в глибоких кріслах, курити, грати в нарди і говорити про минуле. Так Соня й дізналася багато з того, що дітям не розказують, бо їй належалося читати в тьотігалиній бібліотеці, але через балкон вона часто прокрадалася до прочинених дверей у вітальню й сиділа там, у вечірньому небі, між куполами, хрестами і сороміцькими історіями та любовними спогадами двох усе ще молодих, проте вже ні, жінок.

– Він же поїхав до Польщі, – сказала тьотя Галя Соні, – ще років десять тому. Всі тоді їхали, ти пам’ятаєш.

Соня пам’ятала.

– З одним ще таким самим і поїхали, – продовжувала вона. – Хотіли в Португалію, але в Польщі з’ясувалося, що до Португалії потрібна інакша віза. Ніколи він наперед не думав, розумієш. Мама твоя завжди казала: пошли дурного Богу молитися. Так вони і лишилися десь – у сенсі не Богу молитися, а на будові працювати, під Жешувом. Маму не розпитуй ліпше, я тобі сама скажу, що знаю. Любила вона його, а він такий був – знаєш, ні до чого. Є такі люди.

– Є, – погоджувалася Соня, приміряючи подумки це «ні до чого» до себе. «Ні до чого» їй страшно пасувало.

– Мама добре? – питала тьотя Галя.

– Добре, – казала Соня. – А ви як?

– Я теж добре, – казала тьотя Галя. – Батько вмер, тільки його дім сестра продала – вона в Німеччині тепер, чоловік автомеханік, а дочка Рената. Славна Ренуся, вчиться на лікаря. Приїздить до мене, канікули в них у липні – ми на річку ходимо, вона розповідає, як там, у Німеччині. А то ж я так і не вибралася. Пенсії не маю – займалася підприємництвом неофіційно, – тьотя Галя гірко посміхнулася.

– Як же ви живете? – питала Соня.

– Хіба мені багато треба? Все моє вже зі мною. Сестра передасть – коли светри, коли брюки, коли спідниці, коли куртку спортивну. Що не пасує – віднесу вниз у Карітас, хороші речі, якісні. Вони мене на поріг не пускають, так я встану рано, поки ще зачинено, спакую в папір і лишаю їм під дверима. Дівчатка з притулку бігають потім у тих спідницях. А коли сестра і грошей передасть – то двісті євро, то п’ятсот. Раніше на батька передавала все, поки я за ним ходила, тільки нема вже батька, а вона передає. І мужики, ті, що ходили до мене колись, – заглядають часом. Хто вина принесе, хто хліба, восени то мішок картоплі, то яблук. Молока привозять, масла. Мобілку от один привіз. Посидимо з ними, поговоримо – як хтось довго не приходить, то все думаю, що вмер, зараз багато люди відходять, не подобається їм. Поки все мінялося, дробилося – ще хотіли чекати, подивитися, як воно буде. Тільки немає тут на що дивитися. А мені добре. Жаль, сестра дім продала – я би жила собі за містом, а тут сиджу як та зозулька, – поки зійду вниз сходами, вже не знаю часом, як назад і повертатися.

– Ви би сходили за річку, в ліс на городи. Там, де міст був, який знесло торік. Знаєте? Там заміський комплекс житловий, будинки з ліфтом, інфраструктура, охорона – вам сподобається. Є квартира хороша – світла, простора, сорок дев’ять квадратів. Остання, кажуть. Особливі люди продають, надійні. Багато років на ринку нерухомості.

– Так у мене ж нічого нема, – засміялася тьотя Галя.

– Мені здається, там можна якось домовитися, – переконливо сказала Соня і стала прощатися.

Уже біля дверей, коли тьотя Галя вийшла її провести, Соня спитала:

– З ваших розмов з мамою, тоді, раніше, мені колись здалося, що у вас була донька. Що, правда була?

– Цигани вкрали, – пожартувала тьотя Галя і сама засміялася.

– Телятина і шпинат в листковому тісті, в’ялені помідори, картопляне пюре з травами! – оголосив Порох замість «добрий вечір». Він порався на кухні, в чорних тісних штанях і сірій футболці, поверх яких був акуратно вбраний білий, як гірські сніги, кухарський фартушок, ідеально випраний і випрасуваний. Штани підкреслювали сідниці, котрим позаздрила би навіть тьотя Галя замолоду, а футболка щільно облягала розвинені плечі трубача і спину, рельєфну та гнучку, але не таку надійну, як у Пуха.

– А Саша документи забирає, – сказав Порох, коли Соня роззулася, розставила правильно черевики і пройшла на кухню. – Звільняється.

– Чому? – Але Порох не відповів, тільки мрійливо примружився й повернувся до салату, який забув оголосити, і став вимішувати його двома спеціальними ложками для вимішування салату.

Коли Пух приїхав і вони сіли вечеряти, Порох витанцьовував навколо Соні, подаючи страви і наповнюючи келих, ніби він офіціант, метрдотель, хостес або має в задниці шило.

– Гості у нас нечасто, – сказав Пух і тепло подивився на Соню.

– Так я ще трохи погостюю? – спитала вона.

Пух і Порох перезирнулися.

– Знаєш, – раптом сказав Пух, – ми тут вирішили їхати. Кудись, де нас краще зрозуміють.

– До Польщі, – уточнив Порох.

– У нас і віза є. Віза на навчання.

– Одна? – про всяк випадок перепитала Соня.

– Дві, – сказав Порох. – Дві візи на навчання. Польські, не шенгенські, але все одно.

– Дуже гарно, – щиро зраділа Соня, – будете вчитися?

– Подивимося, – сказав Пух.

– Ми післязавтра хочемо їхати, – сказав Порох. – Поки баба не знає, що нам дали візу. А то тут знаєш, як із цим.

Соня знала.

– І взагалі, – сказав Порох. – Важливі речі треба робити швидко й одразу.

– Правда, – сказала Соня. У неї теж була віза, навіть шенгенська, і деякі важливі речі, котрі, якщо вірити Насті, слід було робити швидко, якщо не виходило одразу. – Мені саме потрібно в Польщу. Я вас підвезу.

Велике ліжко Пуха і Пороха виглядало затишним, як тиха острівна затока. Вони навіть слухати не хотіли про те, що Соня спатиме у вітальні на короткій канапі, – місця для гостей у квартирі не було. Увесь вечір вони простояли на балконі, поперехилявшись через перила і згадуючи шкільні роки – спільного в них тоді було мало, тому згадували переважно місто, яким воно було і яким стало. Серед гострих дахів повиростали кутасті багатоповерхівки офісних будівель, зусібіч лагуну старого центра оточували спальні райони, там світилося найбільше – ніхто в них не спав. Темнів густою зеленню парк, порожніми трибунами стадіон тараннім відбоєм військова частина, тремтіло відображеннями набережних вогнів міське озеро. Штучний острів посеред озера мав форму корабля, Пух, Порох і Соня з дитинства це знали: на острів зі школи ходили прогулювати уроки, з острова було видно найдальший бік озера – дачі, стару рятувальну станцію і вивалені на пісок, ніби мертві рибини, дерев’яні човни при ній. На рятувальній станції жив німий з маленьким нездалим псом, іноді вони виходили на озеро на човні, і німий засинав з понурою вудкою, а пес нервувався, ворушив вухами, тихенько скавулів і роздратовано принюхувався до вітру, якого над озером ніколи не було. Якщо німий колись когось і врятував – то хіба душі кількох дачників, котрі з відчаю і перепою, знайшовши зранку полуниці на ділянці покраденими, картоплю вибраною, мак зрізаним, а країну, котра видала їм дачі, – розваленою і злиденною, ішли на озеро скупатися, а там як вийде. Пух і Порох жили на пагорбі, і місто лежало перед ними темне, сонне, беззахисне, рівняючись до висоти пагорбів новобудовами і хрестами церков, самотнім мінаретом нещодавно зведеної мечеті, тополями на освітлених площах, телевежею, завмерлим чортовим колесом у парку, яке підпирало початок неба.

На захід від цих пагорбів за містом уже починалися справжні гори. Порох, як і Соня, виїжджав восени з родиною в ці гори на шипшину, баба читала молитви всю дорогу, поки діти товклися і тлумилися в тісному авті, мама їм безупинно щось витирала, цілувала і жаліла, а батько старанно об’їжджав на дорозі ями. Шипшину вони не сушили вдома, а здавали в травницький центр при другій аптеці. Пуха теж, як Соню, возили в зоопарк, він згадував ці виправи як вправи на мовчання – батько не любив, коли в машині розмовляли.

У ліжку вони все ще говорили про вулиці, двори і спільних знайомих, котрих ніби й не було, але вони все одно про них говорили – про вчителів, перукарок і продавчинь морозива, про майстрів сольфеджіо і чиїхось старших братів, про серійних убивць і лікарів-хабарників. Соня лежала між Порохом і Пухом, чомусь така стомлена, а Пух і Порох так затишно пахли душем, домом, молодою шкірою, що Соні весь час хотілося їх торкатися, але вона не знала, чи в їхньому випадку це доречно. Серце розривалося від того, що, може, й не варто було ніколи нікуди їхати – ось тут така літня ніч, велике ліжко, і теплі Пух з Порохом, і Лікаренки, які можуть усе підігнати, і все ще є десь усі ті люди, яких вона знала, любила, боялася, всі несміливі перші коханці й шкільні подруги, котрі розкривали пошепки одна одній на уроках таємниці чоловічого тіла, котрі були радше вигадками, ніж таємницями, десь тут врешті лежить дід і все ще є його гараж, навіть з проведеним світлом. Тут колись Соня добре знала, що їй робити й навіщо, і як буде від того добре, – тепер вона зовсім забула, чого саме їй бракувало, за чим вона поїхала й що намагалася знайти. Зрештою, жити їй загалом подобалося, тож підстав про це замислюватися особливо й не було. Дотепер.

Вона обійняла Пуха і Пороха, сховала обличчя в когось із них на грудях. Хтось ніжно гладив її по спині, чиясь рука занурилася в шовковисте волося на потилиці, ногою Соня потерлася об чиюсь міцну ногу.

– Як у вас двох багато рук і ніг, – сказала Соня. Пух посміхнувся, Порох засміявся.

– У дитинстві я завжди спав із сестрами, – сказав Порох. – Ось де було багато рук і ніг. Ти м’яка і маленька, як вони, така приємна на дотик, тебе хочеться вкусити.

– Не треба її кусати, – сказав Пух. – Спи, Соню.

Він присунувся ближче і міцно її обійняв, ніби хотів стримати її серце вкупі, стиснути його і не дати йому розірватися. Порох присунувся з другого боку і по-братськи поцілував її в плече. Іноді уві сні неусвідомлено так цілував її Луї. Соня згадала про нього й про те, як усе-таки добре спати з кимось, плутатися в обіймах і відпльовуватися від чужого волосся, й уперше з часу, коли Луї зник, лишивши папірець і багато вільного простору в Сониній квартирі, тихо заплакала. Порох спав, лоскотно дихаючи Соні в шию.

– Що? – тихо спитав Пух. Вони лежали обличчя в обличчя, він майже торкався її губ своїми губами, Соня вдихала повітря, котре він щойно сколихнув, зашепотівши.

– Не треба було мені пити вина, – сказала тихо Соня. – Мені, мабуть, не можна. Я вагітна. Нікому не кажи.

– Не скажу, – прошепотів Пух. – Слухай. Все буде добре.

Соня поцілувала його в губи, радше вдячно, аніж пристрасно. Пух поцілував її у відповідь, вони цілувалися волого і довго, це була ніби така розмова, особиста, повільна розмова про приємне. Соня перестала плакати і стала засинати, не перестаючи цілуватися. Все і правда було тепер добре.

– Не кажи Жені, – тихо попросив Пух, і вони обоє посміхнулися в темряву.

Було зовсім не схоже, що Пух і Порох їдуть кудись, аби більше ніколи не повернутися. Було взагалі не схоже, що вони кудись їдуть. Скоріше вони збиралися на тривалу вечірку, ніж невідомо куди. Пух сумно дивився на книжки і фортепіано, на піджаки й сорочки на вішаках, котрі не всі влізли в їхні стильні невеличкі валізки, на коробки з ялинковими прикрасами, на бінокль і свої папки зі старими мапами. Порох пританцьовував, теревенив без угаву й навіть замислився був, чи викидати тюльпани – наче ще цілком свіжі. Пахло їжею, парфумами, кавою, кремом для гоління, пастою для взуття. Соня все уявляла, як Порох з Пухом замкнуть квартиру і зникнуть, а запахи залишаться і ще деякий час житимуть цілком правдоподібним життям – за Пуха і Пороха. Зранку вони сходили в банк і розподілили всі свої гроші по зручних для користування за кордоном картках, поки Соня їздила до діда – дід, судячи з усього, лежав де лежав, під акуратним чорним пам’ятником, який, по суті, для Соні нічого спільного з дідом не мав. Вона знайшла пам’ятник у довгих рядах кладовища, підійшла до нього, подивилася, розвернулася і пішла назад, трішки заздро пригадавши жінку, котра знала, як весело і з користю проводити час із тими, хто помер.

Вечеряли вони чорним рисом з овочами – ніхто й не помітив, як і коли Порох встиг його приготувати.

– Куди ви поїдете? – питала Соня.

– До Кракова, – впевнено відповідав Порох.

– До Варшави, – так само впевнено відповідав Пух.

– Але на кордоні ж скажемо, що їдемо до Кракова? – наполягав Порох. – Краків близько, і всі туди їдуть вчитися.

– Але ж у вас нема ніяких документів про вступ, ніяких угод на навчання, – говорила Соня. – Мені здається, це може спричинити певні труднощі.

– Ніяких труднощів у нас бути не може, – роздратовано сказав Порох. Пух подивився на нього, сумніваючись.

– Розумієш, Соню, – раптом повільно сказав Порох, – у нас немає часу думати, планувати, вибирати. Ми просто поїдемо туди, і з нами нарешті щось обов’язково станеться.

– А якщо… – Соня повагалася, але все-таки спитала: – Якщо не пустять когось одного?

Пух опустив очі – він також, очевидно, вже про це подумав.

– Досить каркати, – раптом сказав Порох, встав з-за столу, кинувши виделку в тарілку, не втримався, підібрав усе-таки ті кілька рисинок, котрі розсипав на стіл, й пішов до кімнати, де заходився роздратовано переставляти речі з місця на місце.

Соня мовчала.

– Знаєш, – сказав тихо Пух, – мені й тут загалом непогано. Мені небагато треба, й здебільшого все, що мені треба, в мене є. Але Женя виріс у великій сім’ї. Він скучає за пригодами, галасом, товариством, а я вже стільки років ніяк не можу йому зарадити. Що би там не було з тими візами, ми залишимося разом – це для мене головне.

Серце розривалося в Соні від того, що це не про неї зараз хтось так говорить, і тоді їй вперше подумалося, що слово «самотність» – не лише слово, а це коли ні для кого не є головним будь-якою ціною залишитися з тобою разом. Виявляється, ніколи в житті до того Соня не була самотня.

Пух став прибирати зі столу, а Соня вийшла на балкон і дивилася, як з гір на місто сповзають майже літні сутінки. Порох нечутно став у неї за спиною.

– Соню, я тебе хотів попросити… – він затнувся, але радше навмисне, для виразності. – Розумієш, мало що там може статися, на кордоні, і взагалі. Може, дійсно пропустять когось одного. Ми, звісно, потім щось придумаємо, але спочатку нам буде важко – ми ж ніколи не розлучалися. Мені здається, нам було би добре побути сьогодні лише вдвох. Тобі ж є, куди поїхати?

– Звичайно, є, – чесно сказала Соня.

«Куди ж мені поїхати?» – подумала вона, тоскно згадуючи свою кімнату і кухню, Етері, Настю і Катю.

Пух усе ще порався на кухні, Соня взяла з вішака легку куртку й тихо вийшла.

У лісі за річкою було темно і порожньо, як і має бути в лісі, Соня навіть подумала, що все переплутала, але ні – темні дев’ятиповерхівки були на місці. Крім них, не було більше нічого – ані світла, ні звуків, ні запахів, ні псів, ні дітей, ні машин, навіть каруселі. «Значить, продали останню», – подумала Соня, перелазячи на заднє сидіння. В лісі цього разу було зовсім не страшно, ніби знання про те, що серед всіх цих дерев, ранніх грибів і нічних городів тепер абсолютно точно нікого нема, заспокоювало, убезпечувало й навіть заколисувало. Соні приснився шорсткий, сизий, бородатий чоловік-голуб, він переконливо посміхався і туркотів, подаючи Соні різноманітні знаки про те, як скоро усе налагодиться.

Сонце просіялося через молоде листя, нагріло машину і розбудило Соню. Вона дивилася на порожні дев’ятиповерхівки й жовтувате небо над ними, намагалася дослухатися до себе. Десь у ній хтось жив. Хтось невеликий, але вже дуже окремий, пив її соки і дізнавався з її крові про все, що вона собі думає. Від цього останнього було якось незатишно, й тільки. Чи буде він любити Соню? Мабуть, буде. Всі завжди любили Соню й раділи від неї. Чи буде Соня любити його? Відповіді вона не знала, тому повернулася до думки про те, що завжди всі любили її. Навіть Луї її любив, зрештою, мало що там могло в нього статися, мало що товклося в його голові, хай він зник – але міг же мати на це якісь свої причини. Коли Соня знайде свого батька, думала вона, він також обов’язково її полюбить, і Соня його також. У нього, мабуть, тепер велика галаслива сім’я – двоє або троє дітей, нестриманих і веселих підлітків, і жінка – красива, виважена полька, котра теж, безумовно, полюбить Соню. Там, у затишному заміському домі, котрий її батько збудував, звісно ж, своїми руками, у Соні буде світла кімната, вона прокидатиметься рано і виходитиме у вікно боса, вдихатиме повітря повільно і кластиме руки на великий живіт – і їй вже буде абсолютно ясно, що там, у тому животі, відбувається. Соня обов’язково буде дуже красива із животом – гладенька, вмиротворена. Навіть такою себе намалює, а батько видрукує це і повісить у вітальні. Катя й Етері обов’язково в них зупинятимуться, проїжджаючи Польщу на шляху кудись далі в Європу, а Настя передасть із ними щось красиве для немовляти і баночок від дитячого харчування, в які Соня наварить варення і джемів з усього, що виростила батькова дружина, або що виросло в лісі саме собою. Пух і Порох навідуватимуть її у вихідні, у саду за будинком збиратимуться всі найкращі птахи, ті що існують, і уявні також. А потім приїде мама, і всім снитимуться лише добрі сни, котрі вона тлумачитиме. Й коли вже Соні здасться, що краще нічого бути не може і що немає більшого щастя, спокою й порозуміння з собою та світом, – тоді біля воріт зупиниться якийсь мікроавтобус, і з нього високий, усміхнений та примружений вийде Луї, а за ним його сестра і мама, вже, очевидно, дуже старенька, але все ще вільнодумна й на все готова. Може, навіть з пляшкою запалювальної суміші в руках, хоча навряд чи. Соня заплющила очі й уявила їх всіх – Етері, Катю і навіть Настю, Пуха з Порохом, маму, батька з сім’єю і Луї з дивовижними людьми з усіх його історій. При столі, на великій терасі, сонячного ранку, щасливий маленький світ, як з реклами кетчупу. Поганої реклами дешевого кетчупу.

Позбутися дитини і повернутися чи повернутися, а потім позбутися дитини. Пояснивши Пухові з Порохом попередньо, що нікого врешті не обходить, з ким там вони трахаються й що замикаються вдома стільки років, обмеживши коло спілкування одне одним, вони тільки з тієї причини, що придумали собі, ніби люди в їхньому місті не люблять гомосексуалістів, а це неправда, люди не не люблять гомосексуалістів, люди в їхньому місті, як і люди в цілому світі, можливо, просто взагалі нікого не люблять, навіть Соню. Пояснивши тьоті Галі, що цигани не крадуть дітей. Пояснивши циганам, що від них одні неприємності – і вчителям, і облдержадміністрації. Пояснивши Луї, що в його красивому, вимріяному Сонею житті більше не буде такої солодкої Соні, тож йому варто про це замислитися, поки не пізно. Пояснивши жінці з повороту, що хто помер – той помер, як ти це не називай, помер і не чує її більше, не бачить ворон, котрі гадять на пам’ятники, і не випиває горілки з поминальних келишків. Пояснивши дідові, хай він її і не почує, бо помер, але пояснивши йому все ж, що нічого доброго він не зробив, просто втік звідти, де було складно, – туди, де не треба нічого вирішувати, й, можливо, якщо раптом дід змінив свої погляди, є навіть хтось, хто вирішить усе замість нього, – і от вона, Соня, знає, що так робити не слід, тому що завжди робить так сама. І кетчуп. Пояснивши тим, хто робить принти для дешевого кетчупу, що все неправда.

Так Соні теж не подобалося. Все, що подобалося, – принишклий ліс, порожні тихі дев’ятиповерхівки, сонце, котре лащилося до неї, і запахи старої машини. Соні було самотньо, незрозуміло, страшно, непевно й абсолютно добре.

«Я в лісі, – написала вона Етері, – хочу тут назавжди залишитися й нічого з цим всім не робити».

«Пам’ятай про важливе! Погугли, як народжувати в лісі, поки є Інтернет», – відповіла Етері.

– Я була в тьоті Галі, – сказала Соня Пухові, повернувшись, але одразу ж додала: – В лісі. Правда, там не було тьоті Галі.

– Усе нормально? – стривожено спитав Пух.

– Усе нормально, – відповіла Соня. – А у вас?

– Ні, – сказав Пух. – У нас все ненормально.

Порох замкнувся у ванній. Баба замкнулася поруч у туалеті.

– Женю, що ти там робиш? – знову і знову запитував Пух, він мало не плакав. Порох мовчав. Навіть не відкрив воду.

– Содоміт проклятий! – кричала з туалету Порохова баба. – Кара Господня іде по тебе!

– Це вона про Пороха? – спитала Соня.

– Це вона про мене, – сказав Пух.

Баба почула Сонин голос і притихла. Тоді прочинила двері і визирнула світлим старечим оком у шпаринку.

Перед собою баба тримала великий хрест.

– Добрий день, – сказала Соня.

Баба в темному туалеті схожа була на роздратованого домовика.

– Можна з вами поговорити? – безнадійно сказав Порох.

– Содоміт проклятий! – Баба зачинила двері.

Пух сів на підлогу і сховав обличчя в долонях.

– Вона увірвалася зранку і била мене хрестом. Тому що я, содоміт проклятий, спаплюжив Женю, – так і сказала. Ми ще спали. Це ти не замкнула двері. Женя перелякався й вискочив з ліжка.

– Голий?

– Голий. І баба зомліла. Так страшно зомліла, мені здалося, вона посиніла. Правда, може, вона весь час така синювата. Я ж не знайомий з його родиною. Я її взяв на руки, щоби покласти на ліжко, і тоді вона почала мене душити. Не випускаючи з рук хреста.

– А… – Соня сіла на підлогу поруч із Пухом.

Баба в туалеті важко ображено дихала, в ванній у Пороха було тихо.

– Я дав їй ляпаса. Я мусив, Соню. Щоби вона отямилася.

– І вона отямилася?

– Кара Господня! – нагадала баба з туалету.

– Слухайте! – закричав раптом Пух. – Я вже сім років переживаю цю вашу кару Господню! Кожен сраний день. Я люблю Женю! Женя любить мене! Господь же казав усіх любити, так ми це і робимо. Навіть не всіх, а просто любимо одне одного, що значно прийнятніше з точки зору соціальних норм. Чому тоді ніхто не любить нас? Соню, ну що тепер буде? Я ж нічого такого не зробив.

– Як ти міг її вдарити! – безсилий голос Пороха за дверима ванної мав у собі стільки розпачу, що Соня подумала: і правда, як же він міг її вдарити?

Пух від цього голосу зіщулився, ніби почав зменшуватися потроху до квасолевого розміру.

– Женечка, – заскиглила баба з туалету. – Куди тобі їхати з цим содомітом. Подивися, яка красива дівчинка. Ну така гарна, худенька. Буде у вас родина. Як у мами з татом. Народить тобі донечок. Як Христинка з Олесею. Ти ж любиш Христинку з Олесею? І синочка народить. Як ти.

– І потім він виросте підарасом, – зло сказав Пух. – Порох, ти мене чуєш?

– Сери, перди, грійся! – взялася знову за своє баба. – Щоби тебе милість Божа забула.

– Порох, ми або їдемо, або…

– Через мій труп! – сказала баба в туалеті. – Женечка, ти чуєш? Через мій труп!

Соня уявила собі труп Порохової баби, через який вони троє переступають, виходячи з хати з валізами і пакетами з останнім сміттям.

– Я не можу так, – глухо сказав Порох.

– Женю, та все в порядку, – сказала Соня. – Все одно я передумала їхати в Польщу.

– Як передумала? – спитав Порох з ванної абсолютно нормальним голосом.

– Най, най цей содоміт собі їде, аби він все життя їхав і нікуди не приїхав, а ти, Женечка, лишайся з дівчинкою. Як тебе звуть, доцю?

– Чого це передумала? – спитав Порох.

– Ну передумала, і все, – сказала Соня. Двері до ванної нечутно відчинилися, і Порох повільно вийшов у коридор. Розпатланий, обмотаний рушником, з мокрими від сліз очима, заспаний, він виглядав, як мученик, залишаючись, утім, живим втіленням розслабленого ранкового сексу. Вони обмінялися з Пухом довгими значущими поглядами.

– Доцю? – покликала баба з туалету.

Порох усе ще дивився на Пуха, тоді підніс палець до губів і навшпиньках пішов до кімнати.

– Що? – спитала Соня.

– Женечка, він знаєш який. Ніжний. Музикант у нас. Непитущий, негулящий, – тут баба ніби засумнівалася, але ненадовго. Негулящий Женя визирнув з вітальні вже вбраний і беззвучно передав Пухові свою валізу і паспорти. – Родина в нас хороша.

– А бабки у вас є? – спитала Соня.

– Що, доцю? – не зрозуміла стара. Пух легко підхопив обидві валізи, Порох, пересуваючись беззвучно, взяв мішок зі сміттям, куртку, Сонину сумку.

– Гроші, питаю, у вас є? – сказала Соня. – Чи хоч квартира.

– Так тут живіть! – не розгубилася баба. Порох витягнув з кишені ключі від квартири і тихо повісив їх на ручку дверей туалету. Пух і Порох рушили до дверей, Порох поманив Соню за собою.

– Це ж квартира содоміта, – сказала Соня, – аза ним іде кара Господня. Воно мені треба? Самі подумайте.

Невагома Соня м’яко вийшла з квартири і причинила за собою двері. Баба щось вдумливо розказувала їм услід з туалету, мабуть, про те, як відвести від праведної гетеросексуальної оселі содомітову Господню кару, але слів уже було не розібрати. На поверх нижче було вже не чути навіть її старечого переконливого голосу.

– Я знав, знав, що вона не дасть мені так просто поїхати, – розпачливо казав Порох, доки вони проїздили місто – підворіття й двори, площі, паркани та вулиці, котрі полишали, либонь, назавжди. Пух мовчав.

– Ну, ти непогано впорався із ситуацією, – чесно сказала Соня.

– Я все вирішив, – погодився Порох. – Але це так страшно.

– Треба було світло у ванній увімкнути, тоді не так страшно, – порадила Соня. Порох промовчав.

– Слухайте, нащо ви туди їдете, я ніяк не доберу, – питала Соня. – Просто переїхали би в інше місто. Усе в світі не так, як вам здається. Ніхто не ненавидить гомосексуалістів, багато людей захищають їх, відстоюють їхні права і хочуть, щоби вони мали міцні здорові сім’ї, красивих дітей та власні громадські організації. Але найгірше навіть не це. Більшість людей має стільки власних неприємностей, або, може, приємностей, що їм просто абсолютно по барабану гомосексуалісти. Тобто ви. Так само як і не гомосексуалісти, тобто я, наприклад. Їм просто в принципі все по барабану. Якби ви почали жити десь не тут, де вся ця ваша історія тривала і розвивалася, ніхто би навіть не помітив, що ви не брати.

Пух подивився запитально в дзеркало заднього виду, шукаючи очима, щоби зустрітися поглядом з Порохом, але Порох уперто дивився в вікно.

– У нас уже є візи, – врешті сказав він.

– Мало що у вас є, – сказала Соня.

Порох насупився, стиснувши губи. Було видно, що він дуже хоче відповісти щось Соні, але відповіді в нього немає.

– Ви ще зі школи зустрічаєтеся? – спитала Соня.

– Так, – сказав Порох. – Саша – моя перша любов.

– А Порох – твоя перша любов? Пух мовчав.

– Саша був такий загадковий. Я так довго про нього мріяв. Мені здавалося – він виважений і надійний, сильний, ніжний і багато мовчить. Мені хотілося, щоби хтось такий, як він, любив мене і захищав.

– Від чого? – зацікавлено спитала Соня, бо, прибравши руку з керма і поклавши її на серце, Порох аж ніяк не виглядав беззахисним.

– Від усього, – впевнено сказав Порох. – І от якось я був на острові. Замість уроків. Починалося літо, я лежав у траві і дивився на човни і далекий берег. Від сонця, від запаху води, від усамітнення така ніжність переповнювала мене, і таке бажання. Я уявляв наполегливі, сильні дотики до свого тіла – як хтось гладить мене, лоскоче, кусає, стискає, пестить. Мені здавалося, мене розірве від усього цього літа, світу і мрій, від любові, яка в мені народжувалася і пульсувала. Я мав когось покохати. Саме тоді. Тої хвилини.

– Ти був з Ірою, – вставив Пух. – І вона була без футболки. Побачила мене і втекла.

– Ну, там все і сталося, – якось зім’ято закінчив історію Порох. – Більше ми не розлучалися. Я хотів любові і вибрав Сашу і тепер любитиму його завжди, а він мене.

– Як це – любити когось завжди? – спитала Соня.

– Це чудово, – безапеляційно відповів Порох.

До кордону вони під’їхали вже вночі. Черги вантажівок вишикувалися поруч, високо в просторих кабінах жили, спали, їли, дивилися телевізор чи говорили по телефону чоловіки, чоловіки з жінками і просто цілі сім’ї хоронителів вантажу, погоничів важких караванів на рипучих ресорах і великих стертих колесах. На узбіччі валялася іржава покарьожена карусель.

– Металобрухт хотіли провезти контрабандою, – сказав прикордонник, проходячи повз легкову чергу і зауваживши, куди дивиться Соня. – Розбудіть друзів, приготуйте документи. Віза у вас є?

– Віза в нас є, – відповіла Соня.

– Одна? – прикордонник засміявся, підморгнув Соні й пішов далі нагадувати про документи.

На виїзді з країни ніхто не додивлявся машину – нічого хорошого, чого шкода було дати вивезти, всередині кордону все одно не було. Прикордонники навіть не стали звіряти номер двигуна і кузова Сониної машини – в разі чого машину теж було не жаль. Соня, Пух і Порох отримали штампи і повільно перекотилися через нейтральну смугу, заасфальтовану, справді зовсім нейтральну і трохи схожу на смугу злітну, до власне польського кордону. Там майже нікого не було – ніби авта з довгої черги з українського боку потрапляли на заасфальтовану смугу і там розчинялися, зникали назавжди в нейтральному нічному повітрі. В одинокій будці світилося, двоє у формі вийшли до машини і заглядали з ліхтариками в салон, багажник, під капот. Соня, Пух і Порох чекали коло віконечка.

– Хто водій? – спитав один з прикордонників.

– Я, – відповіла Соня.

– Любите ретро і проблеми, – весело сказав він.

У машині, якщо мати бажання, можна було перевезти все, що завгодно, наприклад, труп Порохової баби – стільки в ній було темних кутків, закапелків та кишень, про які польські прикордонники нічого не знали.

– Їжа є? – спитав прикордонник.

– Ви голодні? – не зрозуміла Соня.

– Їжу зараз не можна, – стомлено сказав він. – Санітарні норми.

– Вам не можна? – знову не зрозуміла Соня.

– Ні, вам не можна. А насіння?

– Насіння нема. І їжі теж нема.

– О’кей, – сказав прикордонник і повернувся в будку, а другий побрів кудись у бік України через нейтральну смугу, котрою повільно, як приголомшений слон, сунула йому назустріч велика вантажівка. – Давайте паспорти.

Соня віддала йому паспорт.

– Французький шенген? Мета подорожі?

– Туризм, – сказала Соня, але одразу виправилася: – Родознавча розвідка.

– Народознавча? – перепитав прикордонник.

– Можна і так сказати.

– Не можна займатися наукою за гроші в країнах Шенгену з цією візою, – попередив прикордонник.

– У нашій країні теж не можна, – сказала Соня. – Із цією візою, і без неї, просто не можна.

Прикордонник без розуміння всієї безнадійності ситуації поставив штамп і повернув паспорт Соні. Пух із Порохом пропхали у віконечко свої. Сонний прикордонник довго щось там видивлявся.

– Де ви плануєте навчатися?

– У Кракові, – сказав Порох. – У приватному університеті.

– На економіці, – додав Пух.

– У вас є запрошення?

Пух і Порох мовчали.

– Копія контракту?

– Ми все одержимо на місці.

– Вам потрібно було одержати угоду і контракт, щоби отримати візу. Надати їх до консульства.

– Там вони і залишилися, – знайшовся Пух.

– А що ви одержите на місці? – не зрозумів прикордонник.

– Економічну освіту, – сказав Пух. – Ну, не одразу. Через деякий час.

Прикордонник відклав печатку вбік й уважно подивився на Пуха з Порохом.

– Разом навчатиметеся? – спитав він.

– Ми все робимо разом, – піднесено сказав Порох.

– Вони гомосексуалісти, – сказала раптом Соня.

Порох з Пухом із викликом подивилися прикордонникові в очі – Порох в праве, Пух в ліве.

– Брати-гомосексуалісти? – перепитав про всяк випадок прикордонник.

– Які вони брати, – сказала Соня. – У них же прізвища різні.

Видно було, що прикордонник почувався якось непевно: з одного боку, йому зовсім не подобалася віза цих гомосексуалістів, з іншого – він був якось раптом зовсім сам, хоч і озброєний, а це все-таки були гомосексуалісти.

– Гомосексуалісти дуже самотні в нашій країні, – сказала Соня.

– Чому самотні, – здивувався прикордонник, – їх же двоє.

– Так буває, – сказала Соня. – Іноді людям здається, що це не дуже добре.

– Бути самотнім? – спитав прикордонник.

– Бути гомосексуалістом, – сказала Соня.

Ніч була тиха, десь поодаль промінь ліхтарика ковзав великими боками вантажівки, то зблискував, то зникав.

Прикордонник позіхнув, пригадуючи дитячі католицькі табори для хлопчиків, таке саме раннє літо, Бескиди, кишенькові ліхтарики під ковдрами, гнучкі швидкі тіла, вологі губи, такі обмежені у виборі й такі спраглі в своєму пізнаванні дотики.

– А бути самотнім – так, не дуже добре, – сказала Соня.

Прикордонник клацнув печаткою в паспорті Пуха, різкий звук вискочив у ніч, як одинока пташка злітає раптом з трави. Прикордонник підштовхнув Пухові паспорт, але той не взяв. Тоді він посміхнувся і поставив печатку в паспорті Порохові.

Першим на передньому сидінні заснув Порох. Дорога за кордоном була така рівна, що хотілося забути про всі на світі питання без відповідей, клопоти та омани, заплющити очі й вірити в те, що життя котитиметься відтепер уперед так само безперешкодно і приємно, розтинаючи польську темряву кволим веселим світлом.

– Як ти? – тихо спитав Пух, піймавши Сонин погляд у дзеркалі заднього виду.

– Не забув? – спитала Соня.

– Не забув. Він що, поляк?

– А як визначити? – пожвавилася Соня. – Це УЗІ показує?

– Батько – поляк? – засміявся Пух. – Чого ти сюди їдеш?

– Не знаю, – чесно сказала Соня.

Пух поклав важку приємну руку їй на плече.

– А куди хочеш приїхати?

– На будову під Жешувом, – сказала Соня.

– На будову? – перепитав Пух.

Соня мовчала. За якийсь час сонна рука сповзла з її плеча. Нічні жуки розбивалися об лобове скло нечасто, але навіть із певним ритмом. Дорога вилася через передгір’я Карпат – на пагорбах обабіч то тут, то там стирчали товсті короткі дерева, небо вже починало поволі світлішати, виходячи з темно-синього в якийсь поки що непевно зелений. Короткі дерева на пагорбах виглядали на такому тлі як з мультика про зиму. Кожні кількасот метрів у світлі фар зблискували покриті спеціальною рефлектуючою фарбою знаки, котрі означали, що дорогу можуть перебігати олені. Олені на знаках були схематичні, але дуже красиві – двоє в стрибку, вони ніби летіли, ніби долали невидимий бар’єр, ніби от-от готові були вистрибнути за попереджувальний шматок жесті. Живих оленів Соня ніколи не бачила, тож несвідомо почала роздивлятися по пагорбах – де ж вони. Телефон у кишені завібрував – увімкнувся роумінг. Не прокидаючись, Порох посміхнувся, з’їхав на бік, легенько вдарився головою об скло, вмостився і посміхнувся ще раз. Їхати було приємно – до освітлених автобанів було ще далеко, в єдиному в свій бік ряду їхала лише Соня, зустрічний ряд був порожній. Перший олень наближався стрибками.

Заледве відштовхуючись від землі, майже не торкаючись копитами трави, він злітав угору на кілька метрів – пружний, легкий, повітря тремтіло навколо нього, ніби цілий той олень світився. Роги в нього були на півнеба. Такого оленя Соня бачила у дитинстві в мультику про алтайську глибинку, там він стрибав так само навколо будинку бідної дівчинки серед зимового лісу і вибивав з-під копит діаманти та коштовні іскри. Олень перестрибнув дорогу перед самим капотом, блиснувши на Соню круглим темним оком, Соня заледве встигла провести його поглядом, як тут же зачудовано засміялася – олень з рогами на півнеба вів за собою стадо. Олені були великі, як верблюди з зоопарку. Високі, тонкі, всі вони відштовхувалися від землі так легко і зависали в повітрі, ніби в уповільненій зйомці. Між оленями крутилися золоті вихори світла та передсвітанкового повітря. Олені перестрибували авто, струшували росу з трави, Соня все їхала і їхала, роздивляючись це польське передкарпатське диво й подумки дякуючи за нього добрим прикордонникам і невидимим нічним духам, а олені стрибали навколо неї, злітали, напружували і розпружували гнучкі сяючі спини, й не було їм ліку. І тоді вожак затрубив. Соня бачила по Діскавері, як олені ревуть до бою навесні, чи, може, то були слони або лосі, але низький, гучний, всеосяжний звук цей завібрував довкола, простір повнився ним, ніби міський пустир місячним світлом в ясну ніч. Це був зов не до бою – до польоту. Олені більше не торкалися копитами землі. Вони пливли кудись у небо над дорогою чи над пагорбами, переливаючись у світлі фар чарівними барвами. І тоді Соня відчула – пора. Один вправний рух відділяв її від того, щоб опинитися в повітрі серед оленів. Вона радісно закинула голову, вивертаючи різко кермо, легке її волосся сяйвом закрутилося навколо голови – авто злетіло, позбувшись зчеплення з асфальтом, Соня відчула себе невагомою і щасливою.

– Соня, Соня, Соня, Соня, Соня, – повторював Пух, ніби він якийсь олень: – Соня, Соня, Соня.

– Вона нас убити могла! – десь поруч нудів Порох. – Він каже, ми тричі перевернулися.

– Соня, Соня, Соня, – знову казав Пух. Соня розплющила очі. Над нею було передранкове небо. Мокра трава приємно охолоджувала спину, колола під колінами, в потилицю, лоскотала щоки.

– Соня! – закричав Пух. – Хребет цілий? Тільки не вставай!

Але вставати Соня й без нього не сильно хотіла. Оленів ніде не було.

– Ви встигли побачити? – стурбовано спитала вона.

– Кого? – спитав Пух.

– Оленів, – сказала Соня. – Вожак затрубів. До польоту.

– Головою вдарилася, – сказав Порох.

– Ти що, заснула і тобі приснилися олені?

Соня насторожилася й остаточно прокинулася, бо голос, що спокійно запитував її про таку несподівану правду, не належав ані Порохові, ні Пухові. Чоловік з’явився слідом за голосом, дбайливо нахилився над Сонею і погладив її по обличчю. – Це не вожак затрубів. Це я тобі сигналив.

– Не було оленів? – спитала Соня, повільно розуміючи, що відбулося.

Чоловік посміхнувся і похитав головою.

– Жаль, – сказала Соня.

– Давай от що зробимо, – сказав він. – Ти зараз попробуєш встати, але не вся одразу, а поступово. Спочатку підведеш голову, потім зіпрешся на лікті, потім сядеш, і все це – дуже повільно, так повільно, як олені зависають у повітрі.

– Ти лікар? – спитала Соня.

– У третьому поколінні.

Соня повільно сіла. Нічого не боліло, не пекло й не заважало. У Пороха було розбите чоло, у Пуха – підборіддя. Обоє дивилися на неї перелякано.

– Нічого не турбує? – спитав чоловік.

– Де машина? – спитала Соня.

Він показав очима кудись у бік пагорбів.

«Жигуль» лежав неподалік, дещо зім’ятий, добряче втиснувшись дахом у теплу землю. Лобове все розтріскалося, але не вилетіло, бокові стекла лежали діамантовим розсипом довкола машини. Було би красиво, якби колеса все ще безпомічно крутилися в повітрі, але вони не крутилися. Перше світло пускало іскри з битого скла, ніби з-під копит чарівного оленя.

– Страшно? – спитав чоловік.

– Тепер – так. – Соня уважно подивилася на нього, очі в нього були якісь дивні, світло-блакитні, уважні, вони або трохи косили, або просто незвично були посаджені – якась невловима неправильність приваблювала погляд, змушувала зосереджуватися на них, вдивлятися, розгадувати.

– Тепер можеш не боятися. Встанеш?

Соня звелася на ноги, Пух, Порох і чоловік уважно на неї дивилися. Все з нею було гаразд.

– Це тому, що ми спали? – спитав Пух. – Ми живі, тому що ми заснули і розслабилися?

– Ви живі тому, що ви живі, машина у вас стара й міцна, лінія життя довга, їхали ви повільно, день був вдалий, і тому, що ви заснули і розслабилися, – сказав чоловік-лікар у третьому поколінні. – У будь-якому разі, розслабитися ніколи не завадить, хоча це нічого не гарантує.

– З нею нам ніщо нічого не гарантує, – сказав раптом Порох. – Як можна заснути за кермом?

– Женю… – пробував зупинити його Пух, але це навряд чи було можливо.

– Заснути за кермом, везучи двох пасажирів, – нив він, – у чужій країні. Ризикувати чужим життям через якихось оленів. Ми могли ніколи більше не прокинутися живими. І ви – як можна сигналити водієві, що спить?

Соня знову сіла на траву, їй страшенно хотілося спати – Настя казала, це має початися десь після першого місяця. Чомусь згадалася Порохова баба, він зараз нив і кляв так само, як і вона, сидячи в туалеті зранку. Ніяких сил не було його слухати.

– Кара Господня, – сказала Соня. – Це мала бути Господня кара. За содомію. Ви живі, тому що я з вами була, а я тут ні до чого в цих історіях.

– А ви педики? – зацікавлено перепитав чоловік.

– Соня, – з докором сказав Пух. Порох мовчки висмикував сумки з машини, відкривши багажник, наскільки це було можливо в такому положенні.

– Брати-гомосексуалісти, – вмощуючись на траві і якось одразу засинаючи, сказала Соня. – Музиканти-птахолови. Пухи-порохи.

Далі слів їй забракло. Було дуже шкода, що немає оленів. Сильні руки підхопили її і кудись понесли.

Прокинулася Соня у великому зручному чужому ліжку. Хотілося їсти, але більше хотілося ніколи не вставати з цих приємних зібганих простирадл, не виборсуватися з-під ковдри, не роздивлятися довкола і не думати. Соня солодко потяглася, розвівши руки, і тут пучки пальців правої руки вперлися в щось шорстке і щетинисте, округле, приємне, тепле. Соня завмерла. Тоді обережно повернулася. Пальці її несвідомо гладили потилицю, котра виростала з міцної шиї та засмаглої спини. Чоловік спав на боці, на самому краєчку ліжка, згорнувшись, ніби велике важке немовля. Від нього пашіло теплом, життям і затишком. Соня пригадала все, що сталося із нею після кордону, й прийшла до висновку, що це і має бути той самий лікар у третьому поколінні. Вона обережно підповзла і звелася на ліктях, щоби лікаря роздивитися. Років йому могло бути тридцять п’ять, а могло бути і сорок п’ять. Етері би сказала, він був у тонусі – без особливих рельєфів, але все його тіло було підтягнуте, гармонійно розвинене. В медвяному волоссі не такою й помітною виглядала сивина, а тонкі акуратні брови і довгі тремтливі вії були все ще блискучі, чорні – Соні дуже подобався такий контраст, у неї, Соні, все було так само, тільки сивини поки що не було. Чуттєвий живіт, рівні ноги, акуратні гострі коліна, сладені під щоку руки, прихована в чорних боксерках ранкова напіверекція, жива жилка на скроні, досить великий, але чудової форми ніс і привідкриті в сонному диханні вуста – все це виглядало якнайліпшим чином, і Соня роздивлялася чоловіка довго й із задоволенням.

– Я не сплю, – нарешті сказав він. – Хочеш їсти?

Чоловік повернувся до Соні й прикрився простирадлом, Соня ж навмисне не зробила того ж. Все одно вона лежала в ліжку в трусиках і чоловічій сорочці, тобто цей спадковий лікар переодягав її, торкався й роздивлявся – теж, очевидно, не без певного кайфу. Очі його були такі ж дивні, як вона запам’ятала їх відучора, – дещо неправильні світлі очі.

– Дуже, – сказала Соня.

Чоловік подзвонив на ресепшен і замовив багато різної їжі. За вікном було якесь старе середмістя, дерева, прозоре після дощу повітря, безміри світла, шелест, легкі хмари, пташині голоси.

– Пам’ятаєш усе? – спитав чоловік, виставляючи тарілки з фруктами, сирами, м’ясом і хлібом просто в ліжко зі столика на колесах, коли покоївка привезла сніданок, і простягаючи Соні велику чашку безнадійно ароматної кави.

– Ну, ми перевернулися, – сказала Соня, складаючи собі на хрусткому хлібі багатоповерховий досконалий ранковий сендвіч з усього зразу, й, надкусивши, з повним ротом спитала: – Ве могі гуві?

– Твої друзі-педики збиралися до Кракова, – відповів чоловік. – Тобі приснилися олені. Знаєш що? Всім вони там сняться, через ці знаки. Це як стала локальна ілюзія. Стільки людей засинає після черг на кордоні й дивиться цих летючих оленів, але ніхто ще не додумався з’їхати з дороги, щоби політати разом із ними. Ти одна така.

– І ти бачив?

– Тисячу разів, – засміявся чоловік.

– Правда? – розчаровано сказала Соня.

– Знаєш, – сказав чоловік, – треба вміти ділитися найкращим. Не жалій мені оленів. Тим більше – неіснуючих.

Соня замислилася над тим, що він сказав. Ділитися найкращим було непросто, але по суті вона завжди тільки це і робила.

– А машина? – спитала Соня.

– Немає в тебе більше машини, – безтурботно сказав чоловік. Чомусь це не сильно засмутило Соню.

– А де ми? – спитала вона.

– У Жешуві, – сказав він. – Це таке місто. А ти куди хотіла?

– Сюди і хотіла, – сказала вона. – Але тепер треба знайти Пуха і Пороха.

– Дуже треба?

– Мабуть, – сказала Соня.

– Добре, – сказав чоловік, – поїдемо до Кракова. Я тебе підвезу.

Так почалася їхня неймовірна подорож, і не лише вона.

– Як тебе звуть? – спитала Соня, вмощуючись на передньому сидінні великої зручної чоловікової машини.

– Кай, – сказав він.

– Що, правда? – не повірила вона.

– Звичайно, ні, – сказав він.

На заправках Кай скуповував чипси, ковбаски, шоколадки, яскраві запальнички, кольорові брелоки, м’які іграшки і сонячні окуляри. Соня швидко втяглася в цю гру, бо сама завжди робила те саме – разом вони обирали найбезглуздіші речі, щоби роздивлятися їх потім у салоні авта й розпихати, непотрібні, по кишенях і закапелках, сміючись із себе самих. Якщо вірити тому, що він казав, Кай колись давно виїхав з невеликого ледве притомного міста й, переїхавши кордон, якийсь час важко працював руками. Але важко працювати Каєві не подобалося, а жити – подобалося дуже. Тому він перестав працювати й почав жити.

– Чим же ти займаєшся? – питала Соня.

– Бізнесом, – відповідав Кай, причому означати це могло все, що завгодно.

– Але ти не лікар? – допитувалася Соня.

– Не лікар, – погоджувався він.

– Як же ти заробляєш?

– У мене багато партнерів, – казав Кай. – У різних країнах.

У цьому Соня не сумнівалася.

Кай був громадянином Євросоюзу, а номери на його машині були чомусь білоруські, а втім, й раніше найчастіше безглуздо дорогі машини траплялися Соні з номерами цієї стражденної, утисненої країни. Поруч із ним не виникало жодних питань, а ті, котрі виникали, всі мали прості й негайні відповіді, й відповіді ці знав Кай. Без керма в руках, без мети за кордоном, без Луї, без Пуха з Порохом, без машини, Етері, Каті й Насті Соня почувалася в цілковитій безпеці. «Спи», – казав Кай, і Соня легко засинала. «Пий», – казав він, і вона слухняно ковтала лимонад, чай з баночки чи газовану, лоскотну оранжину «Їж», – казав він, і вона заходилася напихатися желатиновими ведмедиками, крекерами, поглинати сендвічі з заправок і печеньки з автоматів. «Дивися», – казав він, і вона бачила лелек у полях і зубрів на галявинах, парашутистів у небі й вершників за лісосмугою, паліндроми з цифр і букв на номерах зустрічних авт, сонячних зайчиків і прозорий місяць, котрий висів з самого ранку в світлому небі тонким білим серпиком. Так вони і їхали.

Вже коли вони проїздили попри це неосяжне меморіальне поле з кіньми, велосипедними доріжками і повітряними зміями, яке мешканці міста вперто звуть парком, Соня почувалася з Каєм так, ніби він був створений, щоб її оберігати. Вона навіть згадала Пороха, котрому так хотілося, щоби хтось «захистив його від усього». З Каєм здавалося, ніби тебе вже від усього захистили – в найкращому, звичайно, розумінні цих слів. Забувся той моторошний, світлий недавній ранок у лісі, коли Соня усвідомила: що би не сталося – все буде неправильно. Не хотілося більше знати, що робити далі. Час перестав тиснути на Соню. Її, за великим рахунком, нічого не турбувало. Хотілося більше знати Кая, говорити з ним, торкатися його, сміятися, ставати ближчими.

– А куди ти їхала? – спитав Кай, коли вони повільно тяглися в пробці вже у середмісті.

– Мені треба було знайти одну людину, – сказала Соня, ухиляючись від довгої розповіді.

– А тепер не треба?

– Тепер можна пізніше, – сказала Соня скоріше собі, аніж Каєві. – Тепер треба знайти Пороха і Пуха, переконатися, чи все у них гаразд.

– Добре, – сказав Кай. – Знайдемо, а потім я покажу тобі дракона.

Дракона Соня бачила і сама. Він стояв на набережній Вісли, металевий, стрункий, випускаючи з рота полум’я для туристів кожну годину. Останнім часом полум’я стали економити, тож для того, аби дракон що-небудь випустив, треба було попередньо відправити смс на спеціальний номер.

Кай засміявся.

– Цього всі бачили, – сказав він.

Готель, де вони зупинилися, стояв біля ріки. Вікна їхніх кімнат виходили в саме небо, Соня трошки пороздивлялася мости, а за ними зелені пагорби, колишні промзони і теперішні промзони, фабрики, новобудови, елеватор, потім старі передмістя, де в зелені ховалися велетенські вілли. З іншого вікна Соня пороздивлялася дахи старого міста, вулички, шпилі костелів і навіть трошки королівського замку.

– Коли живеш високо, – сказав Кай, – здається, ніби все довкола твоє. Або принаймні близьке й осяжне. Тому я завжди займаю останні поверхи.

– І все довкола твоє? – спитала Соня.

– Точно. Тобі подобається?

Соня засміялася. Їй все подобалося.

Сурмач на вежі заграв свою сумну коротку мелодію до всіх сторін, сонце спускалося нижче й нижче, скочувалося до пагорбів за рікою, довколишні будинки довгими тінями стікали на центральну площу. Самотній йог в індійському халаті і чалмі висів у повітрі, спираючись на посох, над пошарпаним килимком, втупивши очі кудись в одну точку, – нікому не було до йога ніякого діла. Соня бачила його тут щоразу, коли їй траплялося заїжджати до міста. Як і всі, вона була переконана, що йога тримає в повітрі міцна металева рама, прикріплена до посоха, а пошарпаний килимок насправді – опора, по якій розподілено вагу. Кай розповів, що якось увечері бачив, як зневірений йог встає і прямує додому, крокуючи в повітрі, без ніякої рами, а килимок тягнеться за ним, ніби змучений пес, котрий проситься на руки. Не вірити Каєві підстав у Соні не було, тому весь дріб’язок з кишень вона висипала йогові на килимок.

– Не це йому треба, – засміявся Кай.

– А що? – спитала Соня. Кай показав очима в інший кінець площі. Там молода повновида дівчина з відром видувала за допомогою двох патиків, сполучених звичайними шнурівками, велетенські мильні бульбашки. Зграя дітей довкола неї вищала від захоплення назустріч кожній новій бульбашці, дорослі удавали, що стоять там, чекаючи на малечу, затамовували подих і – ніде правди діти, – з нагоди особливо великих бульбашок верещали також. Всі підстрибували та плескали в долоні. Дівчина вибрала найменшого білявого хлопчика і майстерно надула бульбашку так, що він опинився всередині неї. Бульбашка підняла його над землею, але коли почала віддалятися, дівчина хвацько проткнула її патичками, підхопила на руки ошелешеного малого і повернула його на місце. Діти і дорослі голосно видихнули і знову заверещали.

– Не можна заслужити любов й увагу, просто сидячи на одному місці, – зробила висновок Соня. – Навіть якщо ти висиш у повітрі, що в принципі уже робить тебе особливим. Ніхто нікого не любить за те, що хтось там особливий.

– А за що? – зацікавлено спитав Кай.

– Просто так, – сказала Соня. – Або хоча б за мильні бульбашки.

Вбрані у театральні лакейські шати або в шляхетні сукні, виснажені візниці напували не менш виснажених коней, запряжених у розкішні урочисті карети, але туристів на площі майже не залишилося, тільки голуби, тіні веж і аміачний сморід конячої сечі, продавці яскравих льодяників, магнітів на холодильник, йог зі своїм килимком і дівчина з бульбашками і своєю гучною аудиторією. Кельнери потроху почали прибирати крісла і скатертини з літніх терас.

– Що б ти зараз робив, якби був гомосексуалістом? – спитала Соня.

– Шукав би інших гомосексуалістів.

– Ми, в принципі, це і так робимо, – сказала Соня.

– Це ні про що не свідчить! – наполягав Кай, і вони сміялися.

Втім, у ресторанах, клубах, барах та інших вечірніх закладах культури й дозвілля Пуха і Пороха не було. Вони знайшли багато інших гомосексуалістів, багато струнких красивих юнаків, багато українців, кількох трубачів, птахолюбів, студентів економічного факультету й одного Женю-москвича, – але не Пороха з Пухом.

– Є у них телефон? – питав Кай, замовляючи в черговому напівпідвалі з гучною музикою і миготливим світлом, котрий на око так пасував би двом новоприбулим гомосексуалістам, кольорові коктейлі собі і Соні.

– Є! – впевнено відповідала Соня.

– Так давай їм подзвонимо, – казав Кай.

– Тобі погано? – питала Соня.

– Мені дуже добре, – відповідав він.

– Ну от і добре, – говорила Соня. – Все одно я не знаю їхніх номерів.

Подумки Соня пообіцяла собі, що п’є алкоголь востаннє. Що від одного разу нічого не станеться. Що вона цілком могла би все ще не знати про вагітність, і отже, напитися просто так, і що це, безумовно, і відбувається з усіма вагітними людьми, поки вони не знають, що вони вагітні. Іншими словами, ще десь між другим і третім клубом Соня швидко домовилася із собою й перестала відчувати докори сумління.

– Де дракон? – голосно запитувала Соня, дзвінкий її голос розлітався над водою, як срібний пил. На темній річці спали білими кубельцями лебеді, загорнувши довгі шиї і сховавши голови попід крилами.

– Спить, – сміявся Кай, підтримуючи її за талію. Соня була безнадійно п’яна. Вони йшли через якийсь нескінченний міст.

Соня все думала про те, як він дивився на неї, коли у внутрішньому подвір’ї котрогось з останніх відвіданих клубів вона танцювала танго з чорним гнучким студентом-медиком. Довга спідниця оповивала її струнке тіло, волосся обтікало тонкі ключиці, лікті здіймалися, долоні міцно і вчасно лягали в рожеві долоні сильного темношкірого партнера по танцю, – і Кай дивився так, як тільки й слід було дивитися на Соню: з безумовним захопленням всією тією радістю, всім життям, котре вона в собі носила. Коли вони закінчили танець, Кай взяв її за руку й повів геть. Усе було так добре, як тільки може бути, коли хтось, кому віриш, бере тебе за руку й веде, впевнено, знаючи куди.

– Щоби побачити дракона, треба вірити, – казав Кай. Вони минули річку й ішли тепер темними кварталами, серед дерев і сонних будинків.

– Я тобі вірю, – казала Соня.

– Буде важко, – казав Кай. – Треба піднятися на пагорб.

Пагорб височів десь попереду, залитий небесним світлом, на самій вершині одиноко стирчало велике кучеряве дерево.

– Не буде важко. З тобою взагалі не важко, з тобою завжди все просто. Правда ж? – питала Соня.

– Правда, – погоджувався Кай.

– Чому тоді ти сам? – питала Соня.

– Я не сам, – казав Кай. – Яз тобою.

Це було саме те, що Соні потрібно було почути. Де би не були Пух із Порохом, котрим так розходилося на тому щоби за будь-яку ціну залишатися разом, кого б не любив і не оберігав Сонин батько замість неї всі ці роки, що би собі не думав Луї у своєму Ліллі, – тепер із Сонею хтось був, хто був зовсім, безроздільно тільки з нею. І це був Кай, такий красивий, такий вдалий, такий легкий, він розповідав історію про дракона, котрий чи то заснував, чи то зруйнував місто, чи спершу одне, а потім інше, і тягнув Соню за руку вгору, до самотнього дерева, несучи її босоніжки і ступаючи твердо по траві, попри стежку. Десь за пагорбом, казав Кай, були болота й озера, а на дні озер – штучний концтабір.

– Як це – штучний? – питала Соня.

– Його збудували для зйомок фільму. Справжній був не тут. Вони збудували бараки, газові камери, їдальні, катівні і навіть дороги, вимощені нагробками з єврейських кладовищ.

– Справжніми? – уточнювала Соня.

– Не знаю, – чесно казав Кай. – Але в кіно виглядали як справжні. Деякі євреї, що приїжджали сюди багато років по тому, помирали від страху – так все виглядало чесно. Є в цьому якась невідворотність – вижити в справжньому концтаборі, щоби померти потім у бутафорському.

– Ми ж не євреї, ми не помремо від страху, там, на пагорбі, над озерами, коли побачимо дракона? – питала Соня.

– Ні, ми не євреї, і тому ми взагалі ніколи не помремо, – казав Кай. Соня думала так само.

На пагорбі під деревом було прохолодно. З одного боку в жовтому мареві електричного світла лежало місто, виплюскуючись вгору вежами замків, костелів і гострими дахами, з іншого – і правда були озера, там шепотіла осока і стирчали над водою залишки декорацій. В осоці жили качки, а під качками – дрібні міські риби, ніби душі мертвих євреїв – мертвих не по-справжньому, а тільки для кіно.

– А тепер? – спитала Соня.

– Тепер треба вірити, – сказав Кай і потягнув її на траву. Вони розвалилися в росі, забувши євреїв і роздивляючись місто.

– Довго треба вірити? – спитала Соня.

– Вірити треба завжди, – повчально сказав Кай.

– У тебе ж немає дружини, сім’ї, нічого такого? – спитала Соня.

– Немає нічого такого, – відповів Кай.

– Добре, – сказала Соня.

– Думаєш, це аж так добре? – раптом серйозно спитав він.

«Він самотній, – здогадалася Соня, – такий чудовий і такий самотній. Як добре, що ми зустрілися. Треба швидко його поцілувати».

Але Кай поцілував її сам.

Вологий одяг знімався смішно, зі складнощами. Але Соня була наполеглива, і Кай був наполегливий, і Соня була нетерпляча, а Кай був ніжний, і Соня була легка і гнучка, а Кай сильний і гарячий, і обоє були п’яні – тож роса на траві нагрівалася від самого дотику, коли вони каталися по землі, чи то змагаючись, чи то поглинаючи одне одного, і змішувалася з потом, і з видихами, і з їхньою вологою, і Соні здавалося, що вона розчиняється в повітрі, коли кінчає, і що розчиняється в Каєві, а Кай розчиняється в ній, і потім від глибоких видихів, і від усієї цієї води, трави і ночі, і такого літа розривалося серце, і стискалися обійми, і губи знаходили теплі, пульсуючі, особливо чутливі ділянки шкіри, і все починалося знову.

А коли трошки розвиднілося й вони зовсім втомилися і дещо протверезіли, а роса й волога почали випаровуватися остаточно, коли очі злипалися, а невидимі птахи, прокидаючись, заворушилися в гілках дерева над ними, Кай сказав:

– Дивися.

І Соня побачила. Далеко за містом, згорнувшись, ніби кіт, спав великий червоний дракон, округлий краєчок його спини висунувся над дахами і шпилями, серед хмар, у передсвітанковому серпанку спина дракона випромінювала тепло і світло й поволі більшала – дракон глибоко вдихав, вдих його був довгий, безкінечно довгий, Соня вмостилася поближче до Кая, прикрившись від драконового світла неосяжними тканинами довгої спідниці, і солодко заснула.

Однією з улюблених Сониних справ було повертатися додому зранку, коли всі йдуть охайні, по своїх справах, пахнуть душем і не знають, де ти був і як тобі було там добре. Місто повнилося велосипедними дзвінками і шелестом шин, телефонними розмовами на ходу і кроками, кроками – був робочий день. Кай тримав Соню за руку. Завжди, коли щось таке починалося, Соні було дуже страшно – що нічого не вийде; що її ошукають; що її покинуть; що її не любитимуть; що розлюбить вона; врешті, що не буде весело – особливо вона завжди боялася чомусь, що не буде весело. І це при тому, що завжди все виходило так добре, як тільки можна, – починалося пристрасно, тривало бурхливо і закінчувалося взаємно. Тільки в історії з Луї Соня зрозуміла врешті, чого було слід насправді боятися: отієї порожнечі, котра настає потім, по всьому.

Неможливості почувати себе… хоч якось почувати себе, неможливості себе відчувати. З Каєм нічого такого не буде – Соня знала. Страху не сталося. Соня перевірила це, як її вчили в дитинстві – заплющила очі й просто йшла поруч з Каєм, не пускаючи його руки, – підтвердження, звісно, таке собі, але Соня чесно в нього вірила, як зазвичай довго і болісно вірять у те, чого навчилися в дитинстві.

– Ти що, знову спиш і дивишся оленів? – підстьобував її Кай.

– Ні, я перевіряю, – казала Соня.

– Мене? – питав він.

– Себе, – чесно відповідала вона.

У готелі на них чекав пізній калорійний сніданок.

– А я малюю, – сказала Соня Каєві за їжею. Їй хотілося, щоби він знав про неї все, але починати вона вирішила з найкращого.

– Що? – спитав він.

– Ілюстрації для різного. Для журналів, проектів. І іноді картини.

– А ікони? – спитав несподівано Кай. – Ти малюєш ікони?

– Ікони? – Соня засміялася. – Ні, але іноді іконки. Знаєш, коли замовляють дизайн для програмних додатків на телефон, чи щось таке.

– По-моєму, люди більше люблять ікони, – сказав Кай.

– Як які люди, – сказала Соня.

– Люди, котрі шукають спасіння. Або люди, котрі шукають сенсу. Чи себе. Чи Бога. Чи просто ті, хто шукає когось, до кого можна промовляти пошепки, коли немає насправді до кого промовляти. Кого ти, до речі, шукала? До того, як ми стали шукати гомосексуалістів.

І отже, треба було розповідати Каєві правду. Про батька, любов і бабки, про вагітність і дитину, котра от прямо зараз, невидима, невідчутна, сидить у ній і наближається за розмірами до великої квасолини, про чоловіка-голуба, вечірку в лісі, про Луї, і ще хто знає, що треба було розповідати Каєві, – Соня ж ніколи не обманювала, а якщо обманювала, то завжди поверталася і казала правду. Їй так було простіше. Нічого не було для Соні гіршого, ніж розуміти, що ти обдурив когось, і падати, падати, падати в цю яму зневаги до себе самої. Етері казала: це слабкість і отруйна душевна лінь, але де була та Етері. Соня зважила все, що вона думала, і також те, що казала Етері, і сказала правду.

– Мені треба в туалет, – сказала вона.

– Я зустріла чоловіка, – сказала Соня. Настя, Катя і Етері дивилися на неї з екрана телефона як живі. Тобто вони й були живі – просто дуже далеко.

– Він тебе кохає? – спитала Настя.

– Він іноземець? – спитала Катя.

– Знову? – спитала Етері.

– Що мені йому сказати? – запитувала Соня. – Я ж вагітна, це саме собою не пройде. У нас все тільки починається, звісно, але я йому так вірю.

– А він тобі? – Етері відповідь знала.

– А він – мені.

– А дарма, – сказала Етері.

Соня сиділа в готельному туалеті, ніби отут все і мало вирішитися – раз і назавжди.

– Що за один? – спитала Етері. – Розказуй.

І Соня все розповіла.

– Він, мабуть, гарний? – сказала Настя, коли Соня закінчила розповідь.

– Так, а чим він займається, я не зрозуміла, – сказала Катя.

– Ти нормальна? – спитала Етері.

Все, що вона сказала потім, Соня знала і без неї. Що він навіть не назвав свого справжнього імені. Що він, можливо, вдвічі за неї старший. Що неясно, чи він безпечний. Чи він усе-таки сам. Чи машина не крадена. Чи в нього правда є громадянство. Чи його не розшукує поліція. Чи він, зрештою, все ще там, за сніданком, поки Соня сидить у туалеті і говорить по телефону.

– Припини, – попросила Соня. Настя плакала. Катя тактовно мовчала.

– Ти знаєш, що найгірше? – сказала Етері. – Зовсім не всі ці неприємні ймовірності. Найгірше, що він дійсно поводиться, як хлопчик Кай. Підібрав на дорозі дівчину, посварив її з друзями, привіз до готелю, поїхав з нею невідомо куди й невідомо навіщо, напився, переспав і їсть сніданок!

– Чому не можна їсти сніданок? – обурилася Соня.

– Соню, – сказала Етері, – твоє життя було досконалим у своїй легковажності. Все, що ставалося з тобою, ставалося саме собою й без твоєї активної участі, і це було добре. Але – до слушного часу. Цей час закінчується. Ти вагітна. Це, як ти вірно зауважила, саме не пройде, а якщо пройде – то тільки гірше буде.

– Чому це так тебе обходить? – спитала Соня.

– Бо я виросла в притулку, – сказала раптом Етері. Деякий час всі мовчали.

– І що я маю робити? – спитала врешті Соня.

– Будь дорослою, – сказала Етері. Що це значить, Соня не знала.

– Тобі легко говорити, – подала голос Настя, – тобі тридцять.

– Якщо я скажу йому через тиждень? Усього лише через тиждень, – видихнула Соня, – нормально буде?

– Через тиждень ще нормально, – підбадьорила її Настя.

– Через тиждень усе буде ясно, – погодилася Катя.

– Так, я в цьому участі не беру, – сказала Етері й перша роз’єднала зв’язок.

Кая в готельному ресторані не було. «Що я буду робити?» – думала Соня, хоча що робити було тепер уже зовсім ясно. Треба забрати сумку з номера й зникнути, доки її не змусили заплатити, вона ніколи такого не робила, тож чому не почати, наприклад, тепер. Знайти Пороха з Пухом й попросити в них допомоги, а якщо вони не знайдуться – хоча, в принципі, чим би вони їй допомогли? – але все ж, якщо вони не знайдуться, слід було сідати в поїзд і повертатися, щонайменше до тьоті Галі, а краще – додому. Шукати батька Соні якось зовсім розхотілося – і так забагато розваг на непідконтрольній території. І потім, як його шукати? Хто він узагалі такий? Що їй від нього треба? Чи він, зрештою, існує?

Потім, якось при нагоді, треба буде забрати машину, якщо до того її не забере хтось інший. Головне – перевернути її, а далі все буде, як раніше. Інша справа – чи було раніше добре. І дитина – щось треба зробити з дитиною. Бодай же не пити більше алкоголю, не перевертатися на машині і все-таки її народити, зрештою, це теж такий-ся-кий спосіб її позбутися в якомусь сенсі.

Що ж, подумала Соня, піднімаючись у ліфті на ще донедавна їхній з Каєм останній поверх, добре, що я принаймні завжди знаю, що робити, правда, було би ще не зле теж іноді знати, чого краще не робити.

Номер був незамкнений. Поки Соня повільно штовхала двері, вона уявляла, як щойно тут був Кай, забирав свої речі і, можливо, її документи й тікав, отак просто тікав, залишаючи Соню. Як Луї. Як не дивно, від цього в ній зростала якась особлива сила і навіть певність, близька до радості, – мовляв, тепер є неприємності, і треба їх подолати. Найкраще, що це були не якісь незрозумілі неприємності, розтягнені в часі, як-от дитина, котрої поки що не видно і не чути, а неприємності негайні, котрі треба було вирішувати теж негайно.

– Тобі зле? – спитав Кай. Він розвалився на ліжку, встиг уже сходити в душ і тепер переглядав якісь паперові мапи з розкресленими маршрутами.

– Ні, – сказала Соня чи то розчаровано, чи з полегшенням, – мені більше не зле.

Вона безсило вилізла на ліжко і притулилася до Кая, десь у ній прокидалося бажання й ніжність, але знову, як тієї ночі, коли вона перевернулася на трасі, їй нестерпно, неконтрольовано захотілося спати – бо спати слід лягати в будь-якій незрозумілій ситуації. Кай гладив її по спині і посміхався.

– Нам ще треба шукати гомосексуалістів? – спитав він.

– Не треба, – сказала Соня, – але що тоді ми робитимемо далі?

– Я мушу їхати до Берліна, – сказав він.

Ось воно, кволо подумала Соня. Він мусить їхати до Берліна. А куди мушу їхати я?

– Поїдеш зі мною? – спитав Кай. – Правда ж, ти поїдеш зі мною?

Засинаючи, Соня пообіцяла собі більше ніколи не слухати Етері, не вірити їй і, можливо, взагалі більше ніколи з нею не розмовляти. І ще завжди вірити Каєві, бо ж це Етері казала, що вірити нікому не можна, але іноді треба, – а Етері дурного не скаже.

Виїхали вони, як нормальні люди, – рано-вранці, зібравши речі, поснідавши, увімкнувши кондиціонер. Соня й забула, що так буває – в сенсі, що в машині можна не душитися на смерть, а просто розмовляти, гладити одне одному коліна і дивитися у вікно. Вони минули місто Катовіце, припорошене безрадісним фабричним пилом, – щось там таке було, чи шахти, чи шкідлива виплавка, чи хімічне виробництво.

– Це як у нас на Сході, тільки трошки краще, – сказав Кай. Як у них на Сході, Соня бачила тільки в Інтернеті і те, що бачила, бажання роздивитися вживу не викликало.

Іноді Соня почувалася трошки за це винною, але пересилити себе не могла: не всі краї Батьківщини однаково добрі. Про Катовіце Соня, втім, знала лише те, що там є аеропорт.

– А я колись тут жив, – сказав Кай.

– І як було? – спитала вона.

– Було так собі, – сказав він, – але тут я винайшов бізнес. Тут так безрадісно, що не можна було його не винайти.

– Що ж у тебе за бізнес? – скористалася нагодою Соня.

– Продаю чудеса, – відповів Кай.

– І купують?

– Не скаржуся, – посміхнувся він.

У Любліні вони зупинилися обідати. Був день народження єврейського хлопчика Хеня, чий акаунт у соцмережах, створений у пам’ять про Холокост, вичавлював сльози й світлий розпач з півсвіту. Якби не газова камера Майданека, хлопчикові виповнилося би сімдесят п’ять. Семирічний, чорнявий, він був усюди – на лайтбоксах, плакатах, трафаретами нанесений на стіни кам’яниць. Соня його боялася – він був у коротких штанцях, темноокий, особливо мертвим він виглядав на трафаретних графіті.

– Зле від цього, – сказала Соня.

– Чому? – запитав Кай.

– Ну, бо він помер. Я тут їм, сонце на мене світить, а він мертвий, і на нього не світить.

– Я тобі можу сказати щось, від чого тобі стане ще гірше, або щось, від чого стане легше. Що сказати?

– Перше, потім друге, – сказала Соня, – якщо стане гірше, то потім буде ще приємніше від того, що стане легше.

– Тоді слухай, – сказав Кай, схвалюючи її жадібний вибір, – я бачив сотні й тисячі людей, котрі дуже хочуть померти кожного дня, але чомусь не можуть. Вони моляться, ці люди: Господи, кажуть вони, якщо ти все-таки є на землі, на небі чи хоч десь, ім’я твоє святиться чи світиться, але нам уже по барабану в цьому твому, з дозволу сказати, царстві, хліб наш насущний дінь куди хочеш, бо всі свої борги ми виплатили в десятикратному розмірі плюс ще кілька неоподаткованих мінімумів, а нам у цьому світі, судячи з усього, ніхто нічого не винен, домовтеся якось з Лукавим і пошліть нам нарешті хто-небудь повний амінь, а більше нічого нас уже не спокушає. І все одно не помирають. Знаєш таких?

– Не особисто, – сказала тихо Соня.

– А я знаю особисто. Що в них не так, у сенсі в них у житті або в них усередині, – це вже друге питання, але їм тут зле, а звалити вони не можуть. З їхньої точки зору, хлопчик Хеньо в газовій камері отримав здійснення всіх найсміливіших мрій.

– А від чого ж тепер полегшає? – спитала Соня.

– Від того, що ні ти, ні я не знаємо, де насправді хлопчик Хеньо і як йому там. Або ще допомагає щось купити, – сказав Кай.

– Що купити? – не зрозуміла Соня.

– Та що-небудь.

Потім вони трошки поговорили про те, як Соні соромно від того, що євреїв душили в газових камерах, а вона тепер думає про те, щоби щось купити, але Кай швидко переконав її, що все, що робиться в світі, навіщось потрібне, і якщо тобі радісно будь-що купувати – то краще якнайшвидше купити все, що можеш, бо навіть якщо ти не єврей, ніколи не знаєш, що чекає на тебе в найближчому майбутньому. Соня з ним погодилася, й вони пройшлися по магазинах, купуючи найдовші легкі сукні, найменші яскраві горнятка і найтоншу білизну для Соні і намагаючись кохатися в примірочних. Останнє, втім, їм так і не вдалося, але настрій однаково покращився.

До Німеччини вони в’їхали через якісь захищені природознавцями терени, порослі низькими ялинами і запашною травою з фіолетовим цвітом. Соня втомилася, і Кай зупинився, вона довго ходила серед тої хрусткої трави, видивляючись піщаних ящірок і лукавих духів раннього літа. Ящірок було багато.

– А в тебе є з собою чудеса? – спитала вона Кая.

– Зараз немає, – сказав він. – Але ми їдемо по замовлення.

– Замовлення чудес? – не повірила Соня.

– Ну так, – розтлумачив Кай. – Люди тепер не хочуть платити за будь-які чудеса, тільки за ті, котрі собі вимріяли.

– Якось це безнадійно, – сказала Соня, – якщо ти вимріяв чудо, а його не існує – за що тоді платити? Тобто як тоді взагалі жити?

– Немає такого чуда, – сказав спокійно Кай. – Все, що хтось вигадав, уже існує. Особливо якщо це чудо.

Він усадовив Соню в фіолетову траву поруч із собою і почав розповідати.

– Один дуже нещасний, старий і упосліджений чоловік…

– У Катовіце?

– У Катовіце. Розповідав мені роками про чудо, котре мало з ним статися. Я думав, він псих. Усі заробітчани думали, що він псих, але він був і без того такий упосліджений, що ніхто на це особливо не зважав. Він мав одного ранку випити козячого молока і стати добрим псом. Я роками про це слухав, уяви. Можна самому стати від цього добрим псом або принаймні психом. Чоловік той поїхав на заробітки від родини дуже давно, родина його забула, а на заробітках він покалічився, й життя доброго пса, очевидно, видавалося йому значно кращим за його власне, що в принципі недалеко було від правди. Коли я прочитав про бабу, котра живе під Тирасполем і в якої зникли безвісти сліпий чоловік і горбатий син, мені чомусь довго не давала спокою фотографія – кольорова, така вся з доброго польского журналу – вгодована баба зовсім не була в жалобі, вона сиділа коло бідної побіленої хати, дивилася в камеру ніби навіть зухвало, а в ногах у неї лежали два добрих пси – не знаю, як пояснити, але було якось одразу ясно, що от це саме вони і є – добрі пси. Я знайшов бабу, переконав її продати козу і привіз її до Катовіце, козу, не бабу. Минемо складнощі з тим, як я видобув молоко з кози. Пес вийшов жирний, грайливий, усі тяглися його лапати, обіймати, прямо не знаю, як так можна, – це ж негігієнічно. З псом мені було добре. Коли пес врешті здох абсолютно щасливим, я зробив свої висновки.

– Які? – спитала Соня.

– Що на цьому можна робити бабки.

Фіолетові сутінки піднімалися з трави. Настав час знову рушати. Соня довго мовчала і думала, тримаючи Кая за тепле тверде стегно, а потім заснула і спала до самого Берліна.

Ночі в п’ятницю в Берліні не було. Поки вони проїздили вулицями, починався другий поверх дня – надбудова, що виникає, коли після роботи ти повечеряв, сходив у душ, поспав, переодягнувся й готовий весело провести ніч з п’ятниці на понеділок або як пощастить. Тонкі дівчата в яскравій помаді не завжди лише на губах, у важких кросівках і в довгих футболках, хлопці у вузьких сорочках, лисячих комірах і на високих підборах, старші огрядні чоловіки в намистах з перлів, довгих кульчиках і з малими песиками на руках, сиві жіночки в сукнях до підлоги і з чорними ротами, турецькі родини, велосипедисти, здорові гучні американські студенти мовних шкіл, індуси в чалмах, дрібні азіати та люди на ходулях випливали на більші вулиці з менших провулків, переходили дорогу на будь-який сигнал світлофора, голосно сміялися, ковтали з пляшок, захованих у крафтові пакети, купували кебаби і курили на ходу і групками – коло барів, ресторанів, клубів. Усюди гойдалося жовтувате живе світло, і з ним дим, голоси, сміх і найрізноманітніша музика, жива і мертва, в сенсі – виконувана тут і зараз або програвана з чого завгодно.

– Де ми будемо жити? – спитала Соня, прокидаючись і роздивляючись навколо. Вони саме проїздили Оберба-умський міст, минувши промзону коло залізничного полотна, де в колишніх сараях, цехах і інших для радості не призначених приміщеннях буяла, власне, нічна берлінська радість – клуби, зали з усілякими іграми, не завжди безпечними, концертні майданчики, місця, де можна дешево і добре випити, пограти в кікер, купити що-небудь, щоб ужити, або купити кого-небудь, або кого-небудь продати, потанцювати, погомоніти за життя чи добре провести час в якийсь інший спосіб. Довгі рухливі й гомінкі черги стояли до чорних непримітних дверей чи решіток – там і були найпопулярніші берлінські нічні заклади, найдорожчі ді-джеї, найвправніші бармени, найкрасивіші люди, найбільше темряви, найкращі наркотики.

– Не хочу тебе розчаровувати, – сказав Кай, – споглядаючи це все життя, мені теж хочеться жити прямо на вулиці. Але ми будемо жити з рибами.

– В океанаріумі? – перепитала Соня.

– Можна і так сказати.

У готелі на Карл-Лібкнехт-штрасе люди були зовсім інакші. Нормальні люди, заможні, вбрані гарно і подекуди нудно, а подекуди так, що подих перехоплювало. Голі плечі та спини, відпрасовані сорочки, засмаглі обличчя, виважені голоси та відблиски з прикрас належали вже зовсім не тим, хто купує вночі кебаби і тайські супи й порається влітку в малих городах на колишньому летовищі, танцює на станціях у-бану, їздить старими велосипедами й виставляється в маленьких галереях, ці господарі та гості міста, котрі також кудись збиралися після п’ятниці, були іншим Берліном, про існування якого Соня дотепер тільки здогадувалася. Можливо, думала вона, саме їм належали насправді будівлі та цехи, котрі захоплювали та обживали сквотери, можливо, саме вони іноді великодушно вирішували, бути чи не бути черговому осередкові художників, артистів або алкоголіків, острівцеві свободи або розпусти, за чим укупі з низькими цінами й інтернаціональним безособистісним духом і приїздили до Берліна люди в лисячих комірах і довгих футболках з усього світу, і час від часу Соня. Соня, звісно, дещо перегинала щодо своїх нових сусідів, однак самий факт сусідства із ними їй подобався.

Тим більше люди не були там найцікавішіми. Поки Кай вітався з кимсь та залагоджував усе зі сліпучо-красивою дівчиною на стійці ресепшену, Соня завмерла посередині холу, задерши голову, і красиві повільні люди обходили її, власне, навіть не помічаючи. Колба з рибами, завбільшки з невеличкий багатоповерховий дім, височіла над нею й десь вгорі зникала в неосвітленому просторі. Сонні риби висіли серед водоростей або плавали колами, деякі з риб були такі завеликі, як Соня. Деякі були маленькі та жваві – вони нишпорили між коралами чи ховалися в печерках і западинках базальтових колон.

Потім вони з Каєм піднімалися в прозорому ліфті, який їхав посередині колби, просто серед усіх цих риб, – Кай любив останні поверхи.

– Хочеш кудись сьогодні? – питав Кай.

– Довго ми тут будемо? – питала Соня.

– Ні, – сказав він, – до неділі.

– А потім?

– У неділю буде видно.

– Тоді сьогодні нікуди не хочу. Буду сидіти і на тебе дивитися, – сказала вона, посміхаючись.

– Добре, – відповів Кай. – Завтра довгий день.

Не було потреби дмухати Каєві у вухо – сни він бачив хороші, сповнені чудес, що добре продаються, та пригод, котрі дістаються за просто так. Дихав він рівно і глибоко, Сонині очі звикли до темряви, й вона довго дивилася, як тремтять чуттєві ніздрі Кая і як очні яблука під тонкими повіками відстежують невидимі їй рухи. За вікном був купол собору й ріка, а далі освітлені вулиці, перехрестя, парк, історичні споруди й інші принади міста. Десь за дверима тихо плавали риби. Соня проспала в машині замалим не весь день – і більше спати не могла.

Охолонувши після повільного сексу й приборкавши серцебиття, вона вбрала халат і вийшла в напівтемний хол готелю. Колба скидалася на трилітрову банку, коли Соня була дитиною, саме в такій і жили її риби, яскраві водорості та брунатні равлики, котрі плодилися маленькими чорними цятками, і якщо роздивитися ці цятки через збільшувальне скло – вони теж виявлялися равликами з прозорими ріжками. Спершу равликів стало дуже багато і вони вижили і пожерли риб гупі, потім водорості якось вижили равликів і розрослися, і тоді в Соні була просто ціла банка зеленої води з водоростями.

Від дзвінкої готельної тиші й передсвітанкового прозорого мороку розривалося серце. Двоє водолазів жили, очевидно, в колбі разом із рибами. Тепер вони протирали скло зсередини жовтими ганчірками. Велика горбата риба підпливла до одного, й він протер її також. Риба повільно продовжила свій рух по колу. Потім водолаз побачив Соню і помахав їй ганчіркою.

Соня пригадала, до чого сняться риби. Риби їй не снилися, але як сказати Каєві? Вона спробувала уявити, що у неї всередині така от колба з однією-єдиною рибиною, але ілюзія не прижилася – всередині себе Соня не відчувала нічого. Хотілося повернутися до Кая, обіймати його і тихо радіти, що він поки що поруч. І думати, що він буде поруч завжди. Так Соня й зробила.

Люди, з якими зустрічався Кай, були схожі на акторів, каскадерів, персонажів казок або фільмів чи пацієнтів клініки для душевнохворих – або на все це разом. Соня провела цілий день за кермом – Кай купив навігатор і завантажив список адрес: усе це були якісь перехрестя чи завулки, вже за третім разом Соня навчилася розуміти, хто саме чекає на Кая, – за вказаною адресою обов’язково стовбичив якийсь гість, що вирізнявся з-поміж перехожих навіть у Берліні. Бородата жінка, справжня бородата жінка, активно жестикулювала, нахилялася на Кая, змушуючи його раз за разом задкувати, – потім він сказав, що вона виступає за створення профспілки.

– Але профспілки кого? – спитала Соня.

– Вона вимагає чіткого визначення нашої діяльності та її легалізації, що в принципі не є можливим – ані перше, ні тим паче друге. Від цього в неї і виросла борода, – додав Кай. – Від прагнення неможливого. Іноді ти хочеш неможливого – й тоді обов’язково отримуєш його, тільки не зовсім там, де хочеш, а, наприклад, на підборідді.

На одній з вулиць, по яких біжить Лола, Кай зустрічався з молодою жінкою, рудою, жвавою, у важких черевиках. Ця розмова була короткою.

– Як її звуть? – спитала Соня.

– Вгадай, – сказав Кай.

Соня стала розуміти, чому Кай назвався Каєм, оскільки всі, з ким він зустрічався, теж носили імена відверто несправжні, – як Лола. Навіть у всій своїй мужності Кай дійсно завдяки правильній, світлій вроді нагадував трошки казкового хлопчика. Це враження, щоправда, дещо затерлося, коли перед зустріччю з якимось низеньким латиносом з рідкими вусиками і в ковбойських черевиках Кай видобув з-під сидіння важкого Макарова і сховав його за пояс, під футболку.

– Це ще навіщо? – ошелешено спитала Соня.

– Пепе запальний, – коротко пояснив Кай. – І ще Пепе нікому не вірить.

Пепе єдиний свердлив поглядом Соню, розмовляючи з Каєм, – вона старанно на нього не дивилася, але відчувала, як через перехрестя чорні очі Пепе ковзають їй по шиї, по спині, між пасом волосся.

– Досить на сьогодні, – сказав Кай, повернувшись у машину. – Тобі краще відпочити. Я закінчу сам.

Соня пов’язала це з ласими поглядами Пепе і якось дуже потішилася.

– Ще багато? – спитала вона. – Це вони передають тобі замовлення?

– Ні, – сказав Кай. – Ми просто обмінюємося – як би це сказати, обмінюємося новинами. Так буває, що хтось знаходить те, на що є замовлення в іншого. Тоді чесно передати справу, якщо з особистих причин справу передати не можна, – бо буває, що все впирається в особистість виконувача, – тоді чесно відступити замовлення.

– І всі так роблять? – Соня була в захваті від професійної солідарності.

– Ні, – сказав Кай.

Статися це могло тільки за відсутності Кая, щоправда, тільки коли він був зайнятий. З Каєм такого не ставалося, все було з ним правильно, легко і просто, зрозуміло та приємно. Ще в нього був пістолет, і це Соню якось по-дитячому збуджувало і веселило. Тому коли вона зіштовхнулася з Луї просто ніс до носу у вечірньому суботньому натовпі, вона подумала: «Кай би його застрелив, хоча Кай, звісно, такого би не зробив». Але від цього все одно полегшало.

– Привіт, – сказав Луї.

– Привіт, – сказала Соня й посміхнулася так вимушено, як тільки могла, намагаючись, ясна річ, посміхатися якомого природніше.

– Привіт, – сказала дівчина, котру Луї тримав за руку.

– Соня – Рената, – відрекомендував їх Луї.

– Рената, треба ж, – сказала Соня. – Привіт, Ренато.

– Привіт, – повторила, напружившись, Рената.

– Що ти тут робиш? – спитав Луї.

– А ти? – спитала Соня.

– Я вам не заважаю? – спитала Рената.

– Ні, – впевнено сказав Луї.

– Трошки, – відповіла Соня.

Потім вони сиділи вдвох на терасі літнього кафе, яке, власне, являло собою просто кілька столиків посеред вулиці.

– Нічого не хочеш мені сказати? – спитала Соня.

– Мені шкода, – сказав Луї, підвівши на неї очі. Серце розривалося від цих очей – форми, кольору, дрібних зморщок, лінії зламу брів. Ну, просто бувають такі люди. – Я правда не люблю тебе більше. Я не хотів прощатися.

– Чому ти в Берліні? – спитала Соня.

– Продовжуватиму своє дослідження тут, – сказав Луї. – Крім того, тут дешево, весело, ближче до дому. І Рената.

– Хто така ця Рената?

Луї опустив погляд.

– Ми познайомилися в літаку, – сказав він. – Давно. Вона часто літає в Україну.

– Давно? – перепитала Соня.

– Соню, – сказав Луї, – я ж нічого тобі не обіцяв. Нам було весело? Було ж? У тебе ніколи не було запитань. У мене ніколи не було запитань. Чому все не може скінчитися так само легко, як тривало?

«Іноді краще бути достатньо сміливим, щоби вчасно мати запитання, подумала Соня, це ставить багато речей на свої місця від початку».

– Я думала, – сказала Соня, – нам було дещо більше, аніж весело.

І сказавши це, вона раптом засумнівалася, чи правда, що вона колись думала саме так.

– Ти сама тут? – спитав Луї.

– Ні, – сказала Соня, посміхаючись. – Ні, не сама. Луї, ти що, був зі мною просто тому, що так зручніше?

– Ні, звичайно, – сказав Луї і взяв Соню за руки. – Слухай, я був з тобою, бо ти чудова, а ще – щоб не бути самому. Хіба ти не так само? Хіба ти просто не хотіла бути самотня?

«До того я ніколи не була самотня», – подумала Соня, але вголос сказала:

– Твоя правда. Я так само. Всі чинять так само.

Більше запитань до Луї в неї дійсно не було. Ліфт їхав через риб дуже-дуже повільно. Соня запам’ятала Луї так добре, як тільки могла, – ніби поскладала на поличку пам’яті, закривши для себе це питання раз і назавжди. Він лежав там, на своєму місці, в розділі «Було», чи радше «Ну, було», й більше зовсім Соню не бентежив. Хотілося швидше до Кая, його відсутність впливала на Соню майже фізично – вона підсіла на нього, як підсідають на різні речовини чи маленькі шоколадки з марципаном усередині.

– Каю, ти був самотній? – спитала Соня, щойно зайшовши в двері.

– Коли? – уточнив Кай.

– Коли мені сигналив на трасі, коло кордону.

– Ні, – сказав Кай абсолютно впевнено, – я просто їхав у справах.

Зранку вони поїхали в Мауер Парк. Соня востаннє спустилася, піднялася і ще раз спустилася ліфтом посеред риб, видивляючись свого знайомого водолаза. Але водолаза не було. Біля ринку на Мауер Парк продавали крадені велосипеди, телефони, птахів, пиво, індійські супи в стаканчиках та іншу їжу народів світу, приправляючи її музикою народів світу, котра звучала звідусіль й найгірше – що звідусіль різна й одночасно. Галявину коло стадіону обсіла молодь з усіляких країн – вони дивилися живий виступ караоке, що змагався за право довести публіку до божевілля з музикою народів світу, їли морозиво, курили, смажили сосиски на решітках, тут же грали на гітарах та гобоях, у фрісбі, бадмінтон, футбол і в «знайди дитину, котра повзає мовчки і швидко». Одна така підповзла до Соні й звелася на ноги, вхопившись за Сонину литку. Маленька дівчинка, вимащена землею й травою, запитально, навіть з претензією дивилася на Соню, й що довше вона дивилася – то швидше псувався в Соні настрій. Сказати Каєві, – ніби з докором промовляли очі дівчинки, – ти все ще маєш щось сказати Каєві.

– Все гаразд? – спитав Кай. – Не любиш дітей?

– Ходімо, слухай, тут дуже гамірно, – сказала Соня, втішаючись, що якась низькоросла мама з посмішкою підхопила дівчинку на руки й понесла кудись у бік караоке, але тут же додала: – Ні, не люблю, мабуть.

– У тебе є діти? – раптом запитав Кай.

– Нема, – сказала Соня.

– А будуть? – спитав Кай.

– Будуть, – сказала Соня якось зовсім невесело.

Найцінніше, що можна купити на ринку на Мауер Парк, розповідав Кай, це старі фотографії, діапозитиви та меблі. На меблях могли побувати найрізноманітніші люди, часом геть непересічні, цілі історії відбувалися на цих меблях, а на фотографіях та діапозитивах вони навіть затрималися видимими – й люди, й часом історії. Все інше – непотріб.

– Є речі цінні або просто красиві – безвідносно до людей або історій, котрі з ними пов’язані, – пробувала заперечити Соня.

– Може, і є, – сказав Кай, – хоча як на мене, вся краса – в історіях. Але навіть якщо ти права – однаково ці речі не тут. Повір мені на слово.

Чоловік, котрого шукав Кай, продавав непотріб найвищого, тобто найнижчого, ґатунку – напівзмотані котушки ниток, брудні тенісні м’ячі, алюмінієві ложки, старі пульти від телевізорів, скляні кульки, емальовані дрібні настільні песики, надщерблені горнятка, надмащені загуслі помади були просто звалені в картонні коробки, й відвідувачі ринку радо в них порпалися: чоловік продавав усе по одному євро. Він стримано привітався з Каєм.

– Подивишся? – спитав чоловік у Соні. Соня залишилася при коробках, з усвідомленням всієї відповідальності за безцінний крам, тоді як Кай із чоловіком кудись зникли. Кай повернувся швидко.

– Їдемо? – спитав він.

– А все це? – спитала Соня.

Кай озирнувся в пошуках чоловіка, але той так і не повертався.

– Та кому це треба.

– Тоді можна я візьму скляну кульку? – спитала Соня.

– Нащо тобі? – раптом спитав Кай.

– Тримати в руці, – сказала вона. – Це приємно. Вона холодна.

– Не треба, – сказав Кай, і Соня могла б помітити, що настрій через скляну кульку зіпсувався в нього так само, як у неї незадовго перед тим через маленьку дівчинку, – у всіх, отже, є свої таємниці. Але Соня не помітила.

– Ти жартуєш, – сказала Соня, намагаючись пригадати, де це бодай знаходиться.

– Ні, – сказав Кай. – Тільки одне замовлення, тобто й вибору фактично немає ніякого. Тобі там сподобається. Там є море. І озеро.

– А що за замовлення хоч?

– Нічого особливого, – сказав Кай, – вічне життя. Це найчастіше просять.

– А вічне життя буває? – не повірила Соня.

– Скільки завгодно, – сказав Кай. – Але я б не радив.

– Чому ж тоді ми по нього їдемо?

– Чотириста тисяч євро, – просто відповів Кай.

Що більше Соня дізнавалася про Кая, то більше він їй подобався.

– Ми поїдемо автом? – спитала Соня.

– Дуже довго, – сказав Кай. – Мусили б минути Прагу, Ґрац, Загреб і Сараєво.

Соня подумала, що це було б зовсім не зле, – вона любила довгі подорожі автом, особливо через такі місця – від самих слів Загреб і Сараєво в неї розривалося серце.

– Важливі речі треба робити швидко, – сказав Кай. Полетіти до Тирани можна було тільки наступного дня.

– Полетимо до Подґориці, – сказав Кай, – а звідти дістанемося до озера. Озером проходить кордон, у мене саме є там знайомі.

– Прикордонники? – спитала Соня, пригадуючи, як вони з Пухом і Порохом переходили днями кордон. Цікаво, де вони зараз, чи сердяться ще на неї, як їм ведеться?

– В якомусь сенсі, – відповів Кай.

Озеро було велике, світле, оточене зеленими горами з усіх боків. Старі човни гойдалися при дерев’яному боні, поруч на тісному виступі скелі тулився ресторан. Тут зупинялися всі, хто їхав автом з аеропорта, – зробити перші фотографії з подорожі, це було вдячне місце, щоби звабити туристів оглянути найбільшу на Балканах прісну водойму, де, до того ж, мешкало понад двісті сімдесят видів рідкісних птахів.

– І останній в Європі пелікан, – проникливо сказав Соні хлопчик-човняр поганою англійською.

– Хто останній пелікан? – спитала Соня.

– Живе тут, – сказав він, указуючи на озеро.

Озером проходив кордон, це, отже, був найпростіший спосіб тепер потрапити до Албанії, звідки Кай мав привезти вічне життя за чотириста тисяч євро. В літаку він коротко пояснив Соні, як працює бізнес – нічого чудесного в цьому не було. Виконавець ніколи не знав замовника – це убезпечувало від оскаржень угоди. Посередник отримував тридцятивідсоткову комісію – головним чином за те, що й замовник не знав виконавця, – це убезпечувало четверту, найменш захищену сторону: іноді нові власники ставали надто ревними і намагалися винищити будь-які сліди набутого чуда. Кай старався не мати справи з небезпечними чудесами, хоча, звісно, насправді будь-яке з них могло виявитися небезпечним.

– От вічне життя – що, якби воно дісталося Сталіну? – питала Соня.

Кай сміявся.

– А воно і так йому дісталося, – сказав він. – Вічне життя – не завжди чудо, іноді це просто прикра закономірність, наслідок певної послідовності дій.

Одного разу, ще на самому початку, слизький випадок усе-таки із Каєм трапився, це стосувалося африканської колискової, вона, втім, виникла і зникла й, здається, не чинила більше біди, привабивши хіба що надто пильну увагу одного американського автора, – може, це й було насправді чудо, тому що іноді, казав Кай, чудесне зовсім не там, де чекаєш його побачити.

Довгий човен зі старим навісним двигуном і білим дірявим тентом від сонця був, здавалося, заледве здатний навіть залишатися на місці, не те що скеровано рухатися по воді.

– Це човен, який нам потрібен? – спитала із сумнівом Соня.

– Це човен, який нам погодилися продати, – сказав Кай. – Тебе не закачує на воді?

– Ні, – відповіла Соня, – я навіть іноді беру участь у регатах.

– Я саме хотів переконатися, що ти цього не будеш робити, – сказав Кай.

– Чого? – не зрозуміла Соня.

Кай погладив Соню по голові і поцілував її в скроню. Обійнявшись, вони дивилися на озеро, десь туди, де з протилежного берега в голубому серпанку піднімалися вже албанські гори.

– Тебе не лякає це? – спитав Кай.

– Тридцять кілометрів до Албанії?

– Моє життя. Всі ці речі, люди, озера, замовники.

– Ні, – сказала Соня. – Воно дивне, але все гаразд, допоки в ньому є для мене місце.

– Давай зробимо це вічне життя, а тоді поживемо якийсь час нормально. Поїдемо на море.

– Поїдемо, – погодилася Соня.

Двигун монотонно деренчав, але руху від цього було небагато. Човен повільно сунувся через озеро, але гори на протилежному березі, здавалося, лише віддалялися. Ще було видно високий очерет при березі, з нього випорхували вряди-годи рідкісні птахи, десь там же, очевидно, переховувався останній із пеліканів. Сонце було вже низько, тінь від тенту пливла поруч із човном, але промені не обпікали – тільки лагідно лоскотали. Кай і Соня лежали на дні човна, вдихаючи запахи старого дерева і прісної води. Було дуже тепло. Іноді Кай розплющував очі й стежив за тим, чи добре зафіксоване стерно. Небо над озером було таке голубе, що розривалося серце.

Це і є життя, думала Соня, завмираючи, щоб підлаштувати своє дихання під ритм дихання Кая. Хто би міг подумати, що воно зі мною станеться. В тому, що життя вічне не варте не те що чотирьохсот тисяч євро, а й зусиль взагалі, її не переконала би зараз жодна людина на світі. Навіть Кай. Якщо воно таке приємне – чому б йому не тривати завжди? Все знову бачилося їй у доброму світлі – хай тільки Кай виконає замовлення, вона все йому розповість й вони вирішать, як їм бути. Щось іще залишалося від тижня, обіцяного собі Сонею й засвідченого Катею і Настею, й навіть в якомусь сенсі – Етері.

Ніби відчувши її думки, Кай поклав руку Соні на живіт, й вона мимоволі сіпнулася.

– Ти спала? – спитав Кай.

– Так, – сказала Соня, але тут же виправилася: – Ні, але, можливо, засинала.

– Хочеш поплавати? – сказав він, зупиняючи двигун. – Нам все одно треба почекати, доки стемніє.

– Навіщо?

– На озері немає пропускного пункту. Формально ми перетнемо кордон нелегально.

– А є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Так ближче, – сказав Кай. – І потім, ти ж ніколи ще не переходила так жоден кордон, правда?

– Я думала, – сказала Соня, – так узагалі більше не роблять. Тільки якісь особливі злочинці або діячі.

Кай голосно засміявся.

– Вже багато років щодня на заході твоєї країни так роблять смагляві жінки з пачками червоного «Мальборо», захованими в них під одягом, і жінки з вифарбуваним набіло волоссям і червоними обгризеними нігтями, обв’язані пляшками паленого коньяку, ніби шахідки-смертниці гранатами, похмурі чоловіки з мішками квасолі та літрами самогону, іноді навіть діти й старі з якимось нехитрим крамом, котрий вони, либонь, вважають занадто цінним, щоби залишити собі.

– У них є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Навіть не знаю, – сказав Кай. – Це їхнє життя. Це більше за необхідність. Іноді я думаю, якщо не дати їм ходити через кордон з цигарками і самогоном, вони сядуть уздовж нього і скам’яніють з таким тоскним поглядом, зверненим на іншу сторону, що прикордонники і застереження будуть більше ні до чого – і так ніхто не ходитиме до кордону, не здатний витримати тої смертельної туги.

– Це особливі люди, – спробувала заперечити Соня.

– Всі люди особливі, – сказав Кай. – Просто ти ще не всіх бачила.

Коли зовсім стемніло й над озером став низький туман, Кай підняв двигун – тепер вони йшли на веслах, зовсім повільно, в цілковитій тиші. Озеро відблискувало довкола, втім вода була майже нерухома, а небо було таке чорне, що зливалося з навколишніми горами в одну суцільну темряву й тишу. Соня слухала тонкий плюскіт і ритмічне дихання Кая.

– Якщо не ворушитися, нас ніхто не побачить, – про всяк випадок попередив її Кай. Але довкола і так не було нікого, хто міг би їх побачити, навіть останній пелікан уже, либонь, видзьобував з ночі свої пташині сни, гойдаючись на тихій воді.

І тоді тихе гудіння заповнило ніч, а за ним десь далеко на півдні з’явилися проблискові вогні. Два катери перетинали озеро по лінії кордону.

– Прикордонники це роблять раз на кілька годин, – сказав Кай, вмощуючись на дні човна поруч із Сонею. – Нічого не станеться, якщо нас побачать – просто виймуть мозок. У переносному, зрозуміло, значенні. Ми нічого такого не робимо, у нас нічого такого нема. Тобі страшно?

Соні було страшно. Човни блимали синім, від цього ніби вся ніч довкола спалахувала короткими частими блискавками. По лінії кордону ковзав товстий лінивий промінь прожектора одного з човнів. Від тої тривоги, котрою спалахи насичували повітря довкола, розривалося серце. Кай міцно притис її до себе і спрагло поцілував. Соня заплющила очі, все ще відчуваючи, як повітря довкола тремтить від спалахів, набрякає низьким звуком потужних двигунів важких прикордонних катерів. Від них здійнялися хвилі, човен гойдався, і Соня з Каєм рухалися обережно, в ритм цього гойдання, пришвидшуючись з тим, як наближалися катери. Соня бачила в синіх зблисках напружене обличчя Кая і чорне небо над ним. Коли гуркіт двигунів був найгучніший, а хвилі найвищі, вони закінчили і довго лежали в дедалі тьмяніших проблисках, допоки катери віддалялися знову.

– Більше не буде прикордонників? – спитала Соня, зводячись на ліктях і застібаючи навпомацки сорочку, і в цей момент Кай схопив її і затулив їй рукою рота, притис собою і на вухо наказав мовчати.

Ніч довкола них повнилася звуками. Схлипами весел, плюскотом, рипом дерева, ледь чутним залізним брязкотом і найгірше – людським диханням, нечастим і стримуваним, глибоким, напруженим. Соня уявила собі, як з дна тектонічного озера піднімаються потопельники – наприклад, османські чи візантійські вершники, або, може, ще давніші римські легіонери, котрі всі колись сходили ці землі зі зброєю, хтось більш, хтось менш успішно. Вони дихали і крокували над озером зусібіч, по шию в тумані, несучи на собі свої важкі обладунки, а всередині себе – повні водоростей та п’явок мертві легені, ніби міхи з водою. Дуже низько над човном пролетів у напрямку Албанії великий білий янгол, як останній пелікан, і зник у темряві. Поки він летів, усе знову знерухоміло, але щойно розчинився в ночі – вчулися знову невидимі скрипи, хлюпи і видихи.

Кай відпустив Соню й звів голову понад борт човна, вдивляючись у ніч, ніби в чорну ряднину. Соня зробила так само, почуваючись дещо впевненіше, адже ангел все ще був десь поруч. Потопельників вони не побачили. Згодом вони радше вгадали, аніж роздивилися, – з обох боків до лінії кордону, якою пройшли катери, наближалися важкі дерев’яні човни, йшли на веслах, люди в човнах мовчали і важко дихали. Щось накрите брезентом металево бряцало, коли якийсь човен здіймався на надто високій хвилі, і тоді стернові були обережніші, а гребці помірніші.

Кай вилаявся крізь зуби.

– Що це? – як тільки могла тихо спитала Соня.

– Зброя, – сказав Кай, але, відчувши, як вона затремтіла, поправився: – Хоча тут ніде ніхто не воює. Може, щось інше, цивільне. Контрафактне стоматологічне обладнання.

Човни зішвартувалися докупи на лінії кордону, утворивши такий собі плавучий острів, і чоловіки заходилися мовчки перевантажувати мішки з залізним з албанської на чорногорську флотилію. У повній темряві рухи їхні були вивірені до механічності. Якось вони минули, не помітивши Кая та Соню, однак тепер легший і менший їхній човен неухильно дрейфував до загального скупчення. Все одно тебе принесе куди мусить, подумала Соня якось відсторонено, навіть якщо немає вітрил та течій.

– Можна стрибнути у воду і поплисти, – тихо сказала вона.

– Можна, – погодився Кай, – але не треба.

Коли човен тихо і пружно вперся бортом в інший човен, усе завмерло так миттєво, ніби хтось натис на кнопку «вимкнути». Соня й собі перестала дихати.

– Куш еште кету? – спитали з темряви.

Кай щось там відповів, і Соня почула, як хтось почав повільно крокувати до них – з човна на човен, від того вся конструкція гойдалася сильніше. Інший звук, різкий, короткий, міг означати, що заправили нове свердло в бормашину нічного дантиста або зняли із запобіжника щось, що Соні подобалося значно менше за стоматологічне обладнання. Кай спирався на лікті, напружений, готовий будь-якої миті звестися на ноги. Соні вкотре нестерпно захотілося спати.

– Ти би ще коли приплив, блядь, – сказав той самий голос уже цілком доступною мовою. – Застрелив би – не пожалів.

– Я тобі казав – у мене знайомі на кордоні, – заспокоїв Соню Кай.

Вона визирнула з-за його спини. Руслан Лікаренко, ступивши однією ногою на борт човна, опускав якийсь допотопний обріз.

– Так ви знайшлися, – сказав він, ніби це було природньо і передбачувано, і потім голосно крикнув щось іншим – очевидно, албанською. Засинаючи, Соня почула, як тихе дихання і зосереджений брязкіт кругом відновилися в темряві.

Цигани-чоловіки жили в наметах на плотах біля албанського берега Скадарського озера. Великі намети, виставлені на тесаних дошках, нагрівалися і смерділи вдень, а вночі робилися важкі, холодні і вогкі. Останній в Європі пелікан походжав між наметів, хляцаючи широкими сірими лапами й потрясаючи чубом зухвало, ніби він останній у світі. Прямо на плотах біля деяких наметів були припарковані старі машини. Смужка води між плотами й берегом заросла лататтям. Соня прокинулася в човні, котрий хтось пришвартував до плота, під білим навісом, дбайливо захищена від грубого балканського сонця й навіть чимось накрита. Кай, Руслан і ще кілька чоловіків лежали на теплих дошках одного з плотів і тихо перемовлялися, Соня черпнула води з-за борту, вмилася, більше освіжившись, аніж очистивши обличчя, й пішла до них.

– Усе гаразд? – спитав Кай.

– Ти постійно так вирубаєшся? – спитав Руслан.

– Тільки коли мені страшно, – чесно сказала Соня, – або коли я не знаю, що робити. Або і те, й інше.

– Допомагає? – спитав Руслан. Чоловіки засміялися.

– Поки що – допомагає, – сказала Соня. – А де Бесник?

– Ловить рибу, – сказав роздратовано Руслан. – Приїхав з нами в каструлі.

– Як-як?

– У каструлі, кажу, приїхав, – сердився Руслан, – заховався серед кухонного начиння.

– Так це ви вчора каструлі вантажили там, на озері? – з полегшенням спитала Соня.

Руслан подивився на неї, згадав, якою вона приїхала вночі в ліс, і подумав – краще не стає.

– Так, – сказав він. – Так, звісно, каструлі.

– А де всі?

– Під Тирговіште. Там котеджне містечко, озеро, парк, поля для гольфа. Вже майже все розкупили, – самозадоволено сказав Руслан. – А Рада лишилася з мамою, їй організовують гастролі для високопосадовців – судей, політиків найвищого рангу. Все ліпше, ніж закривати її, правда?

«Нічого хорошого, – подумала Соня, – дома найближчим часом чекати не треба».

– Так і що ця Лалджета? – спитав Кай, очевидно, повертаючись до розмови, котра точилася ще до появи Соні. – Скільки їй років, Рус?

– Не знаю, – сказав Руслан, – але Вльор, тисячу дев’ятсот дванадцятий рік і проголошення суверенітету пам’ятає чудово. Ще донедавна, кажуть, дуже тішилася з того, як принц Вільгельм звідси потім тікав.

– Як вона може це пам’ятати? – засміялася Соня.

– От і я кажу, – підтримав її Руслан, – вона вже тоді стара була і сліпа, всі тут це знають.

– А ікона?

– Нічого не варта, – впевнено сказав Руслан, – не древня навіть. За турків якийсь божевільний з гір написав її, Матір Божа вся чорна, косоока, носата, як туркеня, а в маленького Ісусика ноги як руки. Ну, і руки теж як руки. За чим ти шукаєш, Кай? Якби та ікона була бодай до чогось – її би ще за Італії вивезли. Тут поруч, у гірських чорногорських скитах, є, кажуть, образи ще з часів іконоборства. Може, пливи назад на той бік?

– Дякую, Рус, – сказав Кай. – Що означає Лалджета?

– Квітка, що береже життя, або якось так.

– Хочеш поплавати? – спитав Кай у Соні.

Соня хотіла.

– Завжди треба читати газети, а тим більше – польські та німецькі журнали, – сказав Кай, коли вони відпливли від плотів на достатню відстань. Холодна вода пестила шкіру, вирівнювала ритм руху крові й приводила до ладу думки, сонце сяяло кругом і знову думки ці розганяло, – про стару написали в журналі.

– Як про козу?

– Про козу – не написали, – сказав Кай, – я тоді сам здогадався. А про ікону – написали, майже прямим текстом. Знаєш чому? Тому що все одно ніхто не вірить. Я ж казав тобі – вічне життя – найрозповсюдженіше чудо, найменш чудесне.

– Чому? – спитала Соня.

– Бо не гарантує ні щастя, ні влади, ні багатства, ні любові, ні глузду, ні бодай того, що буде весело. Особливо того, що буде весело. Але його все одно всі хочуть.

– Тобто ми просто крадемо ікону? – перепитала Соня.

– Для початку, – сказав Кай, – ми йдемо навідати стару. Вона нас не побачить і не зрозуміє, тому домовитися буде непросто, але ми домовимося.

– Давай не будемо красти цю ікону, будь ласка, – попросила раптом Соня, перевертаючись на спину і згадуючи чомусь ніч у човні, потопельників, котрабандистів і катери прикордонників.

– Не будемо, – пообіцяв Кай.

– І гори якісь неприємні – дивися, які чорні вершини, які голі скелі. Що доброго може бути під такими горами.

– Вічне життя, – нагадав Кай, – недобре вічне життя. А гори ці, до речі, називаються Проклетеє.

– Чому?

– Бо неприємні, очевидно.

Соня все оглядалася, де ж Руслан, але він, певне, залагоджував якісь справи з іншими чоловіками, а може, спав в одному з наметів. Соні хотілося поговорити з ним й розпитати, чи він часом не знає, як там Пух з Порохом у Польщі, як обжилася тьотя Галя в лісі і що нового вдома, а по-друге – вона дуже боялася, що він мимоволі викаже її таємницю Каєві: все-таки такі речі треба повідомляти особисто й усвідомлено, а не випадково. День Соня провела з Бесником. Вона готова була заприсягтися – він став вищий і ще тонший, і зубів у нього стало ще менше, хоча не так багато часу минуло з їхньої попередньої зустрічі коло річки. Бесник з Сонею смажили рибу, плавали, їли запашний хліб, ловили на воді бабок і дражнили пелікана. Він шипів і бігав за ними, як домашній гусак, а потім знявся на великі крила і важко полетів через озеро в Чорногорію. Кай сходив у селище і купив машину – старий зелений «мерседес», велетенський, мов човен, – усі в Албанії, сказав він, їздять на таких. Циганам машина сподобалася.

– Ти ще повернешся? – спитав Бесник, коли Соня і Кай по обіді почали збиратися в дорогу. Соня глянула на Кая.

– Не найближчим часом, – сказав він. – Ми звідси на море, тільки залагодимо деякі справи.

– Море, озеро – яка різниця, – сказав сумно Бесник, він явно нудьгував і хотів назад – якщо не в каструлю, то бодай туди, де йому є з ким гратися.

– Переночуйте під горами, – сказав Руслан, котрий вийшов з намету з ними попрощатися. – Не варто їхати там поночі, забагато розваг. Біля Лашая є хороша вілла з кімнатами для гостей, а Лашай якраз на трасі – зранку поїдете на Південь, до Тирани, звідти вже є дорога на Салоніки. А гори непрохідні.

– Дякую, – сказав Кай.

– І Лалджету не чіпай, – сказав раптом Руслан. – Вона ж не просто так тут стільки років живе.

– А для чого? – напружився Кай.

– Ні для чого, – сказав Руслан, – але точно не просто так. Не знаю, за чим ти шукаєш, але я тобі не вірю.

– Я тобі теж, – сказав Кай, і вони міцно потисли один одному руки.

Соня вмостилася на переднє сидіння «мерседеса», Кай завів двигун, і машина важко рушила, у дзеркалі заднього виду Соня побачила, як Бесник зайшов у воду і по пояс в лататті побрів назад до циганських плотів.

Кай об’їхав невеличку затоку і загальмував. Щось вигулькнуло з трави і кинулося до машини – Соня не встигла навіть злякатися, як мокрий Бесник втиснувся на заднє сидіння, все ще відпльовуючись, засапаний і задоволений.

– Циган є циган. Вірити їм не можна, але кращих партнерів для бізнесу годі шукати, – сказав Кай, простягаючи Бесникові кілька купюр. Бесник їх швидко, але зосереджено, перерахував і сховав у кишеню мокрих шортів.

– Що треба робити? – радісно спитав він.

Дім Лалджети був схожий на гриб. Складений з каміння, до смішного маленький, як іграшковий, з якимось зарослим мохом і травою дахом, він тулився до велетенської чорно-сірої скелі – так починався гірський хребет. Поруч була криниця і якийсь нехитрий город, де росли поодинокі кущі цибулі, моркви, кілька капустин, й менші чорно-сірі камені – ніби личинки скелі, до котрої тулився дім. Так і розростаються прокляті гори, подумала Соня, з цяток, як равлики в банці. Вже давно не було коло дому ані плоту, ані яблунь – одні пеньки стирчали з трави.

– Зайдімо, – сказав Кай.

Важкі двері були не замкнені. За ними кублилася смердюча напівтемрява. На голих кам’яних стінах висіли колись теплі килими, котрі тепер зяяли дірками, піч позіхала чорним порожнім ротом, трава, розвішана на балках під стелею, давно спорохнявіла – лисі пучки стебел гойдалися від протягу на шнурках. На брудному ліжку лежала, зіщулившись, зморщена Лалджета, вся покручена, з синюватими нерівними ґулями замість суглобів, теж схожа на гриб – висушений, отруйний. Відчувши світло і притік свіжого повітря з прочинених дверей, вона повільно й важко підвелася і сказала щось коротко, надривно – ніби сплюнула поперед себе.

– Що вона каже? – спитав Кай.

– Вона питає, чи це Бог, – сказав Бесник.

– Скажи, що ні.

Бесник сказав. Лалджета подивилася на нього порожніми, більмастими, молочно-білими очима так, ніби бачила, потім звела очі – ніби розглядала і Соню з Каєм. Після посміхнулася беззубим ротом, але якось невесело і гірко, й знову щось сказала, вже не так різко – радше впокорено.

– Що вона каже? – знову спитав Кай.

Бесник мовчав, тільки дивився на Кая, ніби прикидаючи, чи отримає зараз по писку.

– Ну? Цигане, ти взяв гроші! – нагадав Кай.

– Вона каже: тоді ідіть на хуй!

– Ось тобі і вічне життя, – сказав Кай. – Поїхали, цигане, відвеземо тебе до затоки.

– А справа? – розчаровано сказав Бесник.

– Це і була справа, – сказав Кай.

Лалджета не лягала, проводжала їх сліпим поглядом – Соні здавалося: вона відчувала його навіть крізь двері.

– Я думала, таких старих людей шанують і опікають, майже як локальних святих, – сказала Соня. Вони вирішили послухати поради й не зупинятися в селищі неподалік дому Лалджети, а все-таки їхати до Лашая. Вечір накочувався з озера, дихав прохолодою їм навздогін.

– Перші років двісті так і є, – сказав Кай, – навіть, може, триста. Стає в пригоді твій авторитет, досвід, ще жива твоя родина й усі вважають тебе особливим, зачарованим. Іноді – таким, що приносить удачу, іноді – хоронителем мудрості й найважливіших таємниць. Але потім люди спершу звикають – ну, ти собі є і є, покоління змінюються, а ти ж кращим не стаєш, тож назад перетворюєшся на звичайну стару немічну людину, потім ти впадаєш у маразм, наприклад, – а хтось усе ще пам’ятає, що ти, приміром, топчеш ряст уже чотириста років, а це ні в які ворота. Тебе починають лякатися, уникати. Люди бояться і не люблять того, чого не розуміють, – і ще не люблять бачити втілення своїх мрій, особливо нездійсненних. Ось ти колись думала про вічне життя?

– Думала, – сказала Соня.

– І воно тобі сподобалося?

– Ні, – відповіла вона чесно. Лалджета, її дім, її життя зовсім Соні не сподобалися.

– Люди з селища більше не бачать Лалджету Вони давно виштовхнули її поза межі свого сприйняття – інакше її треба було б або постійно боятися, або позбутися, – а це також вчинок, на який хтось мусить наважитися. Вічне життя Лалджеті – як персональне прокляття, може, тому, що вона запізно його усвідомила. Втім, я бачив більш усвідомлені випадки – це не набагато краще.

– А вічна любов? Вічну любов ти бачив? – спитала Соня.

– Бачив, – сказав Кай, – теж нічого хорошого.

Соня зітхнула, деякий час вони мовчали.

– Ми досконалі, – сказав раптом Кай, – не ми з тобою, в сенсі, а всі на світі, в тому числі ми з тобою. Усього, що в нас є, без жодних чудес, уже достатньо для щастя. Все, що з нами стається, – добре. Просто треба менше заморочуватися.

– І ти не візьмеш ікону? – спитала Соня.

– Звісно, візьму, – відповів Кай.

Вілла-готель на кілька кімнат, про яку говорив Руслан, дійсно була приємною та гостинною. Кай і Соня повечеряли овочами, сиром й вином на маленькій терасі, оточені шелестом трав і дзижчанням комах. Молодий кухар, що сам і накривав на стіл, загравав до Соні – приніс їй букет з салату, квітучих стебел картоплі і стрілок часнику, всіляко підморгував і доливав вина.

– Як сказати «дякую»? – питала Соня, віддаючись найпримітивнішим розвагам того, хто подорожує. – Як сказати «доброго вечора»? Як сказати «ми всі досконалі»? – І кухар радо повторював для неї всі заявлені слова.

– Як сказати «Я – Бог»? – спитав раптом Кай.

Молодий кухар перестав посміхатися й подивився на нього з підозрою, але все-таки відповів.

– Дякую, – сказав Кай албанською, засвоївши щойну Сонину науку.

Уночі Соня спала добре, але мало – щойно легкі та безглузді сни повністю її захоплювали, вона згадувала, що наближається кінець того тижня, після котрого все слід розказати Каєві, й розплющувала очі. Кай не лягав. Щоразу, коли вона прокидалася, він обіймав її і заколисував, а потім повертався до свого планшета – Соня була майже переконана, що він читає онлайн-версії газет, а також журналів – німецьких і польських.

Утім, ще до того, як зійшло сонце, Кай тихо склав їхні речі й обережно розбудив Соню.

– Поїхали, – сказав він.

– Куди? – не зрозуміла Соня.

– Геть звідси, – сказав Кай. – Потрібно з ним закінчувати, з цим вічним життям, замовник чекає, ти нудишся.

З машини з собою Кай узяв тільки ліхтар. У темряві дім Лалджети виглядав ніби чорний камінь. Кай спершу ввімкнув ліхтар і трошки поводив ним коло вікна з заледве прозорим розтрісканим склом, а потім штовхнув двері, спрямувавши світло наперед себе. Лалджета лежала там же, де й удень. Вона повільно підвелася, дивлячись просто поперед себе, не зважаючи на те, що Кай світив їй просто в обличчя. Білі її очі здавалися неприродно великими.

– Ти – Бог? – роздратовано спитала вона.

– Я – Бог, – погодився Кай.

– Добре, – сказала раптом з неймовірним полегшенням Лалджета і, вся похрускуючи суглобами і потріскуючи сухою шкірою, сповзла з ліжка. Якось тримаючись однією рукою за стіну, вона дошкандибала до скрині в кутку й, заледве відваливши кришку, спотвореною рукою витягла звідти якусь чорну невелику дошку.

– Нікому не давай більше, – суворо сказала, майже наказала вона, простягаючи її Каєві, а тоді повернулася на ліжко, згорнулася там і – Соня могла би заприсягтися – одразу ж померла.

– Спить, – сказав Кай. Ще перед тим, як він сховав ікону, Соня встигла роздивитися затерте зображення на дошці – носату чорноволосу жінку з німбом, котра тримає на руках немовля, більше схоже на маленьку вухату мавпу. Рівні лінії, що розходилися від немовляти, мали означати, очевидно, божественне сяйво, котре так добре випромінював ліхтар Кая.

– Дай подивитися, – тихо сказала Соня в машині.

– Не треба, – сказав Кай і рушив. Сонце сходило десь над чорним хребтом Проклетеє.

Із Салонік Кай відправив кудись ікону звичайною поштою.

– Це безпечно? – дивувалася Соня.

– Все на світі безпечно, – казав він.

Вони обирали найнеспекотніші години і багато гуляли вузькими вулицями, заходячи в крамниці, ресторани й катакомби, де переховувалися колись перші християни. Нікуди не треба було поспішати, нічим не слід було перейматися, і все ж Соня не могла позбутися думок про вагітність, приховуючи ці думки від Кая, пам’ятаючи про цю необхідність навіть уві сні. Чи вона взагалі вагітна? Стільки дивовижних, правильних і добре допасованих одна до однієї подій траплялися довкола неї останнім часом, що було би цілком логічно, якби вона перестала раптом бути вагітною, щоби бодай завагітніти ще раз – від Кая. Вона навіть купила собі тест і довго дивилася на віконечко-індикатор, хоча дві смужки проявилися майже одразу, – можливість чудес настільки увійшла в її світобачення, що вона ще чекала, що одна зі смужок зникне. Але смужка не зникла.

Кай ніби був осередком достиглого, досконалого літа довкола них. Його солодка шкіра, золотаві очі і світле волосся, здавалося, випромінювали все це сонце, в якому з ранку до вечора купалася ніби приворожена Соня. Він нестримно вабив також і інших людей – у барах і в готелях хтось постійно з ними знайомився, ніби друзки розбитого корабля до лагідного берега, самотні подорожні чи пари на відпочинку прибивалися до Сониної краси і Каєвої легкості. Він знав так багато про місто і так реалістично розповідав про те, як, наприклад, турки влаштовували масові страти на даху Білої Вежі й кров стікала її стінами, а затока робилася червоною, що хотілося, аби ці розповіді, як страшні історії на ніч, не закінчувалися ніколи, – спати ж бо, або в цьому випадку – жити, – після них було нестерпно. Але недовго.

Вони часто сиділи до пізньої години на відкритих терасах серед сміху, спалахів, засмаглих тіл, Соня носила відверті сукні, а Кай – білі сорочки і світлі бавовняні штани, всюди вони були найкрасивішими й найбажанішими, і кожного разу, коли після такої ночі поверталися в готель, від першого світла і щасливо минулого часу в Соні по-хорошому розривалося серце. Вона казала про це Каєві.

– Це тому, що на світанку приходить Бог, – сміявся Кай, – або той, хто виконує його обов’язки.

День, коли вона скаже Каєві про дитину, Соня кожного ранку відкладала на завтра. Відчути дитину чи бодай якісь зміни в собі вона вже навіть не намагалася – простіше було відчути, як за кілька кілометрів від них уночі дельфіни перетинають затоку, на довгому вдиху обережно оминаючи труби та інші підводні комунікації.

Вілла, де Кай хотів провести літо, стояла на самому березі, широкі сходи спускалися просто до маленького піщаного пляжу. Ясними ранками за блакитним ніжним простором спокійної води видно було Афон. Там, на цій віллі, закінчилася їхня неймовірна подорож. І – не лише вона.

Із Салонік вони приїхали вже на іншому авті, такому ж, як Кай залишив у Берліні, – очевидно, за вічне життя розрахувалися одразу. Соні дуже хотілося дізнатися історію про те, яка ж людина замовила ту ікону і як тепер цій людині житиметься, але за умовами бізнесу Кай нічого про це не знав, а вигадувати – не хотів. Навіть для Соні.

Старий грек привіз багато фруктів – кавуни, дині, гранати, яблука й апельсини. В селі неподалік Кай купив сиру, вина, в’яленого м’яса і копчених восьминогів, оливок, помідорів і синьої цибулі. Каву Соня привезла із Салонік. Зранку вони сідали на сходах, розкладаючи прямо на теплому камінні апельсини і яблука, Кай надрізав новому кавунові великий червоний усміхнений рот, а Соня приносила гарячу міцну каву. Солодкий сік стікав на підборіддя і скапував на голі коліна, кава обпікала піднебіння і язик, сонце облизувало їх і обіцяло якщо не вічне життя, то безмежне щастя чи хоча би ще кращу, ще глибшу засмагу.

Соня любила Кая. Якось безумовно, ніби ця любов була прошита в ній однією з базових опцій. Вона завжди посміхалася, коли думала про те, що знає його заледве кілька тижнів.

Соня нікому не дзвонила й майже ні про кого не думала.

Соня плавала наввипередки з Каєм чи кохалася з ним у воді.

Соня пірнала і бачила риб і крабів.

Соня засинала на пляжі і не прокидалася, поки Кай на руках не переносив її в дім, на ліжко.

Соня дивилася на зблиски над водою вночі, на те, як падають зірки і падають вії на щоки Каєві, і постійно загадувала бажання, котрі неодмінно збудуться.

Соня навчилася писати всі грецькі літери, деякі навіть запам’ятала.

Соня багато спала і малювала маленькі смішні портрети Кая або комікси про Чорногорсько-Албанський кордон.

Все було так добре.

От тільки Соня була вагітна.

Грози над морем були такі бурхливі й відверті, що шкода було спати. Вже коли почало світати, Соня спустилася мокрими сходами на пляж: пісок зберігав сліди важких крапель нещодавнього дощу, весь пощерблений акуратними ямками, він, однак, залишався теплим через всю ніч. Вода перебирала колір неба – робилася прозоро-блакитною, з рожевими відсвітами. Треба берегти себе, раптом подумала Соня, щоб подовше мати змогу все це бачити, – якщо вже Кай так проти вічного життя, то треба принаймні по максимуму використати своє, не вічне.

– І мене берегти, – сказав хтось зовсім поруч.

Соня видихнула і забула вдихнути.

Хлопчик у коротких штанях спустився сходами і став поруч із нею. Звичайний худий маленький хлопчик, такий же, як Бесник, тільки з усіма зубами й акуратно зачесаним на один бік волоссям, штани висіли на підтяжках і були йому заширокі, так само як і комір сорочки, – від цього він виглядав якось ще більш зворушливо.

Спокійно, подумала Соня, в мене вже є досвід несподіваних маленьких хлопчиків. Все одно все потім закінчується добре.

– Ти хто такий? – спитала вона суворо.

– Хеньо, – сказав хлопчик.

Це вже було так собі. Попередній хлопчик хоч і лаявся матом, але виявився, принаймні, живим.

– Ти вже старий, Хеньо, – сказала Соня.

– Ну, і тобі не сімнадцять, – відповів він.

І це була правда.

– Що я хотів сказати, – сказав хлопчик, – Соню, ти мене народиш?

«Приїхали», – подумала Соня.

– Як я тебе народжу, Хеньо? – спитала вона. – Ти ж єврей, мертвий єврей.

Важко було уявити собі щось безнадійніше, аніж народити мертвого єврея.

– Євреї – чудові люди, – запевнив її Хеньо, – освічені, чесні, високодуховні і завжди в усьому добиваються успіху. Сама подумай: я помер, а мене все одно всі люблять. І тебе всі люблять. Бачиш – ми схожі.

– Я не єврей і не померла, – зауважила Соня, – мене люблять просто так.

– Коли ти мене народиш, я теж вже буду не єврей, – пояснив хлопчик. – Бо це переважно по мамі. Ти знаєш, це взагалі так відносно – єврей, не єврей… Поки не доходить до газових камер – головне, щоб людина була хороша.

– А ти хороша людина? – спитала Соня. – Я не хочу народити погану людину.

– Ну, вже якось постараюся, – сказав Хеньо.

– А чому я? – спитала Соня.

– Так мені хочеться, – сказав Хеньо, – ти добре пахнеш. Тільки треба, щоб ти була обережною і мене любила.

– А ти мене любитимеш? – спитала Соня.

– А то! – запевнив її Хеньо. – Понад усе на світі, в межах розумного, звісно.

Потім вони помовчали.

– Слухай, – спитала врешті Соня, – а там, де ти зараз є, – тобі що, погано? Чому ти так хочеш народитися?

– Не погано, – сказав Хеньо, – просто нудно. Тут усі хочуть до вас. Прямо черга стоїть, повір на слово старому мертвому євреєві. Так народиш? Пообіцяй.

– Добре, обіцяю, – сказала Соня і, дещо розгублена, повернулася в дім.

Зранку вона прокинулася з відчуттям, ніби в неї два серця. Одне билося в традиційному місці, інше – значно швидше, але й наполегливіше – тремтіло десь у низу живота, трошки вище, аніж розливалося лоскотне бажання, коли Кай торкався її чи дивився на неї або коли вона думала про різні речі, від яких збуджуються.

Відчуття було жаске, бо нове, але чудове.

«Ці євреї куди завгодно пролізуть», – подумала Соня. Якийсь час вона уважно прислухалася до себе – але з тим, як прокидалася, друге серце було чути все менше і менше, врешті воно зовсім розчинилося в живих вібраціях красивого Сониного тіла. Втім, Соня нарешті знала, що воно є, це друге серце. Від цього не було ані страшно, ані непевно, її не розчавило нелюдською відповідальністю, не здавалося, що життя скінчилося, не виникло ілюзії, що вона щось комусь винна. Хтось просто сидів усередині неї і дуже її любив, як Хеньо й обіцяв; це було так само незаперечно, як і прекрасно. От що треба сказати Каєві – спочатку це, а потім усе інше.

Але Кая не було в ліжку поруч.

Соня вилізла з-під тонких простирадл і, ступаючи босими ногами, поспішила на пошуки, обережно, сторожко, ніби несла Каєві щось цінне і дуже особисте. «Завжди треба ділитися найкращим, – думала вона, – й от воно нарешті прийшло і відчулося, це найкраще».

У ванній шуміла вода – Соня зазирнула в прочинені двері і довго милувалася спиною Кая, його впевненими рухами, сильними сідницями, обрисом стегон, на яких усе ще тремтіли краплі – Кай щойно був у душі, а тепер, примруживши одне око, голився, весь вимащений білою піною. Він побачив її у дзеркалі й посміхнувся, порізався, і кругла яскрава крапля крові одразу виступила на білій піні. Мимоволі він розплющив друге око, і тут Соню, як і обіцяла Настя, почало нарешті нудити. Ось так проживеш з людиною все життя, подумала вона відсторонено, й не знатимеш про неї найголовнішого.

Кай кинувся до неї, зачепивши поличку коло вмивальника, і щось важке невелике впало на підлогу і повільно покотилося по мармурових плитах. Згинаючись у нездоланному спазмі, Соня побачила, як білою підлогою повільно котиться світле Каєве око. Порожня зіниця була як рот смерті, як двері в дім Лалджети, як дуло Русланового обрізу, як спраглий отвір дідової могили, як найгірші речі, котрі Соня бачила в житті, – навіть гірша за всі їх одразу.

Соня блювала, здригаючись у Каєвих руках, а все тим часом нарешті складалося у неї в голові – акуратно й просто, ніби пазл для наймолодших любителів пазлів: син окуліста, котрому вибрали одне око десь у бійці, лікар у третьому поколінні, виїхав десять років тому, був такий «ні до чого», не подобалося працювати, а жити подобалося дуже, і це волосся, і розріз очей, і шкіра, і легкість, і безумовна, невідворотна любов, і відчуття захищеності, і: «Ви знайшлися», – так буденно сказав Руслан, а він же єдиний, крім Етері, Насті і Каті, знав, кого і навіщо шукає Соня.

Все, як вона думала, навіть ясніше, простіше і природніше, аніж вона сподівалася. Нікуди не зникає кровний зв’язок, найміцніший з можливих, – от тільки за браком досвіду не одразу виходить його правильно потрактувати.

Тільки би Кай не взнав, думала Соня, все ще вивертаючись на підлогу в ванній, хай хоча би він не знає. Соня все ще любила Кая, це було найгірше.

– Соню, – казав благально Кай за дверима, – це ж тільки око. Мало в кого чого немає – сили, совісті, розуму врешті-решт. Соню, дай я бодай приберу. Тобі погано? Іди в ліжко, Соню!

Соня сиділа на підлозі в ванній і старалася себе опанувати. Опанувати себе не виходило. Хотілося блювати і здохнути, але попри все блювати хотілося більше.

Кай, очевидно, переживав. Соні здавалося, що він сидить там, з іншого боку, крихкий, маленький, як велика квасолина, – і так просто його поламати зараз, видихнувши всього кілька слів, розказавши про маму і про тьотю Галю, про щось з їхнього спільного минулого, якісь такі щемкі історії, уривки тих вечірніх піднебесних розмов за цигарками і нардами. Що з ним би сталося? Може, йому все одно? Може, він і не знав, що в нього є донька? Може, можна ніколи не повертатися, залишитися з ним, допоки добре, і поховати цю таємницю в собі, так глибоко, щоби навіть те, друге серце, ніколи не могло її підслухати? Може, є десь таке чудо, щоб усе забути?

Я спала із власним батьком – Соня перекотила цю фразу піднебінням і не змогла сказати, а тоді ще раз виблювала від жаху і сорому. В голові у неї паморочилося, а всі відомі й невідомі суглоби, здавалося, набрякали невидимими, але болючими темними, як у Лалджети, ґулями.

З власним батьком.

Це було неможливо вимовити.

Замість цього Соня сказала правду:

– Слухай, Каю, – голос її звучав, ніби з могили, або як з унітаза, що було правдоподібніше з огляду на ситуацію, – там хлопчик на пляжі. Піди знайди його, будь ласка.

– Який хлопчик? – занепокоєно перепитав Кай.

– Мертвий єврей, – сказала Соня так переконливо, як тільки могла.

– Соню, тобі погано? – питав Кай дедалі занепокоєніше. – Який єврей, Соню?

– Мертвий, – повторювала вона, намагаючись стримати спазми, що піднімалися до горла від діафрагми. – Ну повір мені, будь ласка, там мертвий єврей, знайди його, Каю, будь ласка, це важливо.

І він їй повірив – він-бо завжди робив саме те, що потрібно. Соня почула, як його кроки, поспішаючи, віддалилися в бік тераси. Часу було обмаль.

Кілька секунд Соня витратила на душ, але холодна вода ані витверезила, ні позбавила болю – тупий, уповільнюючий, він, здається, стікав її тілом звідкись з горла, де перепиналися спазми, і вкривав шкіру щільно, до самих пальців рук і ніг. Соня старалася не торкатися Каєвих речей і не дивитися на них, ніби так могла передати йому якимось чином своє страшне знання. В кишеню джинсів, котрі ніяк не хотіли вдягатися на довгі мокрі ноги, вона поклала паспорт, взула перші-ліпші черевики і, завагавшись, відкрила все-таки Каєву невелику валізу. Грошей у ній було багато, очевидно, він, як і Соня, любив готівку, або, може, це було спричинено якимись нюансами бізнесу. Вона взяла стільки, скільки на її думку було потрібно, щоби потрапити додому за будь-яких обставин. Де документи на авто і чи існують вони взагалі, Соня не знала, але ймовірність того, що хтось дорогою до Салонік захоче їх побачити, була однаково менша, аніж та, що Кай, не знайшовши на пляжі жодного мертвого єврея або навіть знайшовши одного чи кількох, повернеться і спробує її зупинити. Соня боялася, що ці розтерті піднебінням гіркі слова виплюснуться, вискочать з неї, і тоді справді нічого не можна буде ані змінити, ні повернути, бо що ти випустив, що сказав – уже невідворотно існує, живе, всесильне, окреме від тебе. Втім, ані змінити, ні повернути будь-що було і так не можна.

Вона занадто різко натисла на газ, і машину повело, а може, це їй паморочилося в голові. Марево гойдалося над розпеченим асфальтом, від’їхавши досить далеко, вона побачила у дзеркалі вже зовсім маленьку постать. Кай вибіг на дорогу, здійнявши руки в якомусь чи то розпачі, чи то гніві. Соня додала швидкості, авто знову повело, і Кай зменшувався і зменшувався й урешті за плавним поворотом зовсім зник.

Нудило весь час, в очах пекло від сонця, Соня відкрила вікно, пускаючи в машину теплий запах горілого повітря навколишніх скель і дух сухої трави. Хай він краще думає, що вона взяла і втекла через те скляне око, страшне, світле, яке котиться і котиться тепер їй в уяві, повільно котиться по білих кахлях. Хай він краще думає, що вона його більше не хоче, такого одноокого, порізаного, беззахисного. Хай він думає, що вона взагалі ніколи не хотіла його, а просто так вийшло. Вона була на його боці, тільки на його боці. Хай думає що завгодно, тільки не те, що є насправді.

Напівпрозорі, просторі, повітряні приміщення аеропортів завжди заспокоювали Соню, налаштовували на конструктив – тим-то й стало її, попри запаморочення, нудоту і якусь наростаючу вібрацію страху всередині, купити й оформити квиток, правда, з пересадкою, але цілком прийнятний квиток додому. Вона ще не помічала дивних, часом співчутливих, а часом згиджених поглядів працівників аеропорта й інших пасажирів – з примруженими очима, довгим мокрим волоссям, без багажу чи бодай ручної кладі, Соня справляла враження чи то п’яної, чи хворої, іноді, звісно, люди поверталися й такими з прибережних курортів, але не часто. Тіло її зосередилося на найпростіших можливостях, реалізація яких уже викликала певні складнощі: прямоходіння, придушення спазмів чи то до сліз, чи то до блювоти, координація рук і ніг, котрі помітно тремтіли або розслаблялися зненацька, зраджуючи рівновазі чи напрямкам, врешті відчайдушне намагання не присісти будь-де, не поринути в сон, з якого не захочеться прокидатися більше ніколи. Візовий офіцер попросив Соню показати йому обличчя й, зустрівшись із нею поглядом, чомусь опустив очі.

– У вас все нормально? – сказав він, якось, правда, навіть без запитальної інтонації, ставлячи печатку їй в паспорт. У Соні завжди було все нормально, от тільки не цього разу.

Сусіди Соні в салоні літака висловили бажання змінити місце, щойно посадка була завершена, – тоді вона, ігноруючи вимоги безпеки, підняла ручки і лягла, згорнувшись і прикривши живіт, на всі три сидіння. Стюардеса пройшла повз і не сказала нічого – що, в принципі, не було можливим, усі мають злітати сидячи, із застебнутими ременями, піднятими спинками і завісами ілюмінаторів та складеними столиками, народжені літати дотримуються цих простих правил механічно і з посмішкою. Соня відчула себе невидимою, як та душа, котрої ніде не хочуть. Може, це і є те, що стається з людьми після того, що скоїла Соня? Що взагалі з людьми після цього стається?

Літак покотився швидше і швидше, практично одразу відірвався від землі й опинився над нескінченним морем, світло наповнило салон, золоте, нікуди було від нього сховатися. Соня заплющила очі. Десь за ілюмінатором, купаючись в усьому цьому світлі, пролітали важкі ангели й останні пелікани, але їм не було діла до Соні – та й вони не могли її врятувати від того, що сталося. В голову їй лізли якісь уривки історій про династичні шлюби та Господню кару, хвостаті малюки, двоголові виродки, чорні струпи на засмаглій шкірі й перелік країн, де злочини проти сім’ї, яким, очевидно, й був інцест, караються смертною карою. Соня спробувала тихенько вити, але це не допомагало. Останній, до кого вона могла говорити й хто мусив її почути, був той один, прив’язаний до неї таким же безумовним зв’язком, котрий штовхнув її до Кая.

Скажи мені, що робити далі, ти ж розумний, освічений і високодуховний, думала Соня, концентруючи всі думки всередині себе, прориваючись крізь спазми і трем, крізь суглобовий біль і душевний параліч, скажи мені, що ти є, що ти зі мною.

І зосередившись з останніх сил, вона таки їх відчула – ці кілька кволих рухів другого серця, ніби останні краплі дощу на теплий пісок, ніби швидкі вмиротворені видихи старої, котра випадково прожила багато сотень років і от нарешті від цього звільнилася. Цього вистачило, щоби заснути до посадки – каламутним, мертвим сном, без сновидінь та думок взагалі.

Соня вийшла з літака у Франкфурті останньою й повільно подолала рукав та транзитну зону – треба було дістатися в термінал, в місце, де можна блювати. Повітря навколо Соні було таким же важким і каламутним, як нещодавній перелітний сон, – опір цього повітря долався складно, воно осідало на шкірі в’язкими гарячими плямами нездорового поту. Соні здавалося, всі дивляться на неї і знають, що вона зробила. Знають, як, знають, скільки разів і наскільки добре було. Кожен погляд був ніби удар у живіт чи в сонячне сплетення, тому Соню нудило дужче й дужче. Втім, можливо, нудило Соню не тому.

Вона замкнулася в кабінці й опустилася на коліна перед білим продезінфікованим унітазом. Навколо неї каталися по кахлях підлоги штучні очі, вона схилялася нижче й нижче і здригалася, вивертаючись знову, ніби так можна було позбутися всього, що сталося. Але було не можна.

За якийсь час туалетна кімната наповнилася хрипкими неприємними голосами – сів якийсь східний літак, й незліченне жіноцтво в чорному – так чомусь уявилося Соні, чепурилося й справляло природні після довгого перельоту потреби, переговорюючись, ніби зграя ворон. Соня старалася блювати тихіше – але хтось вирахував урешті її присутність і почав погрозливо сіпати ручку кабінки, бо жінок було більше, аніж кабінок, тож їм здавалося, затримуватися не слід, затримуватися не чесно. Соня повільно підвелася й, хитаючись, потяглася до кнопки зливу, їй негайно запаморочилося в голові, вона присіла на край унітаза, потім видихнула і підвелася знову. Вже натиснувши-таки кнопку ввічливості, вона побачила, як вир свіжої води закручує й тягне в світ таємних каналізаційних сполучень її червоний паспорт.

Але це було не страшно. Страшно було до того.

Минувши галасливих чорних жінок, перечіпаючись через їхні шелесткі блискучі крила, Соня вийшла, похитуючись, у термінал.

Потрібно було сховатися від усіх цих людей, котрі роздивлялися її, як кіно про їхній з Каєм брудний кровозмісний роман, сховатися, а краще зникнути. Бажано, зовсім. Перші двері, що трапилися Соні осторонь зони очікування, були непримітні, хіба позначені зіркою й місяцем.

У невеличкій кімнаті, в напівтемряві, на скромному дерев’яному столі лежав компас, а в кутку – зручні м’які молільні килимки, і їх наявність раз і назавжди переконала Соню, що Аллах всемогутній і милосердний. І дбайливий. Вона, не вмикаючи світла, постелила собі один килимок, лягла на нього і накрилася ще одним.

«Ти є? – спитала подумки Соня, але друге серце мовчало, втім вона й далі зверталася до нього, бо більше не було до кого: – Я тільки тут полежу, – казала вона, – поки Аллах не повернеться. Коли він повернеться, стане краще, і я піду, щоби йому не заважати, я ж із євреєм, хто його знає, як у вас між собою складеться».

Години без Аллаха були довгі й безрадісні. Соня то провалювалася в сон, то нервово прокидалася – їй здавалося, що Кай поруч, що він от-от усе дізнається й станеться щось погане, ще більш невідворотне, аніж те, що вже сталося з ними. Або вона теж намагалася дослухати другого серця – тільки воно мовчало, й тоді Соня думала – може, він не захоче мене після цього любити? Хто б захотів – ніхто, ніхто. Навіть під Аллаховим килимком вона потерпала від холоду, пронизливого, як спалахи прикордонних катерів, і чорного, як прокляті скелі, а дихання давалося їй так важко, ніби вона дракон і мусить випускати з себе вогонь знову і знову, бо хтось шле нескінченні смс, безжально та неощадливо.

І Аллах врешті з’явився. Був він низькорослий, лисий і бородатий, зовсім не древній, мав жовті великі зуби, носив темну смугасту сорочку, блискучі туфлі і ремінь з крокодилячої шкіри і говорив поганою англійською. Він запалив сліпуче біле світло й стурбовано схилився над Сонею. Борода в нього ворушилася.

– Тобі погано, тобі дуже погано, – перелякано сказав він, потримавши руку в неї над обличчям, але не торкаючись її. Нічого нового він Соні не повідомив. – Ти вся гаряча. Лікарів? Покликати лікарів?

– Не треба лікарів, – кволо і теж перелякано попросила Соня, уявляючи собі династію окулістів, – будь ласка.

– Що ти хочеш? – спитав він. Всемогутній і милосердний, він пропонував їй здійснення всіх бажань, але вона звикла задовольнятися малим. Тому попросила телефон.

– Етері, я спала зі своїм батьком, – врешті Соня виплюнула ці слова, й ніби трошки полегшало, особливо від того, що Аллах її не розуміє, – і ще загубила паспорт. Ніч скоро, я у Франкфурті, Аллах зі мною, він всемогутній і милосердний. У мене гарячка і весь час нудить. Я дуже хочу додому.

– Який термінал? – спитала Етері. – Катя за тобою прилетить. Вона, знаєш, тепер з Геною.

– Що ж ти її сюди притягла?! – пошепки кричала на Катю Етері. – До міста якісь сто кілометрів, це ж не лікарня – це практично передпокій до кладовища!

– Все було добре, – виправдовувалася Катя, – а потім вона вся посиніла. А я ж її давно знаю, вона ніколи так не робить без поважних причин! Добре, що ви так швидко доїхали.

– Вертихвіст нас привіз, який оце днями шукав за нею.

– Саша?

– Саша. Сидить там. Хто він такий взагалі, що йому сказати?

– Пух. Вертипух, – тихо сказала Соня.

Етері й Катя затихли. Десь за дверима схлипувала Настя. Соня розплющила очі.

– Тобі погано? – питала Етері.

– Погано, – погоджувалася Соня.

Був ранок. На вікні висіло старе запране посіріле простирадло, котре правило за фіранку й у якийсь неможливий спосіб додавало-таки затишку тісній палаті з світло-блакитними облізлими стінами і синьою батареєю. Сонце весело виблискувало на штативі, до якого кріпилася скляна пляшка з чорним гумовим корком – з пляшки через прозору трубку щось повільно перетікало в Соню.

– Ти мене розумієш? – спитала Етері.

– Розумію, – сказала Соня. Етері, втім, не повірила.

– Тоді слухай – говорити тобі все одно не можна. – Етері видихнула, їй зазвичай легко давалися жорстокі й чесні слова, але тільки не такі. – У тебе висока температура, ми не можемо тебе забрати зараз.

– Куди забрати? – питала Соня, знесилюючись з кожним словом.

– Та будь-куди не можемо, – казала Етері і знову гучно видихала. В палаті було спекотно, її чоло вкривалося потом, а в роті пересохло, ніби те, що слід було дізнатися тепер Соні, не хотіло вимовлятися будь-якою ціною. – Твоя дитина. Вона померла. Все буде добре, або, може, не добре, але точно буде краще. Просто треба тепер її із тебе дістати.

– Будь ласка, – казала Соня, вчепившись у руку Етері, – просто мене послухай. Це єврейський хлопчик. Хеньо Житомірскі. Загугли його. Він задушився в газовій камері і дуже хоче народитися знову. Я йому пообіцяла, розумієш? Він – моє друге серце, він завжди буде мене любити.

– Соню, – казала Етері, гладячи її по голові, – в тебе висока температура. Все буде добре. Я подзвоню твоїй мамі.

– Хоч раз мене послухай нормально, – Соня говорила одними губами і була біла, майже прозора, Етері здавалося, що якщо її зараз не послухати, то Соня образиться і зникне просто з палати, розчиниться в літньому липкому повітрі. – В селі, коло повороту, як їхати до мене додому – Пух знає, – є жінка. Вона розмовляє з мертвими. Нормально розмовляє, постійно цим займається. Практикує, можна сказати. Хай Пух її привезе. Це не дуже далеко. Там Коля в магазині знає, де її знайти, вона йому винна. Вона з ним поговорить.

– З ким поговорить, з Колею?

– З мертвим євреєм. Хай Пух привезе.

– Вінні Пух? – уточнила Етері, розуміючи, що її здоровому глузду з любові до хворої подруги доведеться-таки змиритися з мертвим євреєм і Вінні Пухом.

– Вертипух. Саша. Будь ласка.

Катя сиділа на дерев’яній тумбочці і гуглила про Хеня.

– Був такий Хеньо, – тихо сказала вона Етері.

– І що, що з ним сталося?

– Ти не повіриш, – відповіла Катя, – задушився в газовій камері в Другу світову.

Повновида жінка в білому халаті делікатно впхалася у палату з термометром.

– Що ви тут, дівчата, розвели циганський табір. І без вас жесть яка в подружки. Ще ця спека. Ідіть собі. Завтра понеділок, завтра лікар буде, все зробимо. Погано тобі, доцю?

– Погано, – сказала Соня. Від останнього слова медсестри її знову нестримно потягло блювати. Але блювати, лежачи на спині, було незручно.

– Хай тебе Бог береже, – щиро побивалася жінка, дивлячись на безколірну маленьку світлооку Соню. – Всемогутній і милосердний.

– Аллах? – спитала Соня.

– Та хоч хто-небудь хай береже, – зітхнула жінка, ставлячи Соні термометр.

Аллах ефективний і правда її береже – Соня вже знала це з власного досвіду, а тому, коли Етері з Катею вийшли з палати, трошки заспокоїлася і знову заснула з надією на те, що вдасться якось домовитися із другим серцем і воно повернеться їй у живіт та в її життя.

Уже в сутінках усі вони знову зайшли в палату, ніби похмурий почет. Пух був переляканий, Настя заплакана, Етері зла.

– Давайте говоріть, – сказала вона.

Жінка озиралася невпевнено, ніби на незнайомому кладовищі.

– Так жива ж, – казала вона, – спить собі. Дасть Бог, ще не скоро ляже.

– Та не з нею, – сказала Катя. Вона звикла налагоджувати комунікацію. – В животі в неї.

– Що в неї в животі? – не розуміла жінка.

– Мертвий єврей, – сказала Етері. – Лежить. Або стоїть. Або я не знаю.

– Господи спаси і помилуй, який єврей? – питала жінка.

– Мертвий. Що ви зі мною говорите? – дратувалася Етері. – З ним говоріть.

Пух несміливо вийшов, жінка спробувала вийти з ним разом, але Етері перегородила їй дорогу.

– Ну поговоріть з ним, – сказала вона лагідно, з погрозою. – Ну що вам, важко?

Жінка підійшла і стала коло Соні.

– Упокой, Господи, душу раба твого, – сказала вона несміливо і затнулася, – раба твого мертвого єврея, прости йому усі гріхи його, вільні і невільні, даруй йому…

– Ви що таке говорите? – закричала Етері.

– Так я завжди це говорю, – зовсім тихо відповіла жінка.

Соня прокинулася і закліпала очима.

– Добрий вечір, – сказала вона й спробувала посміхнутися.

– Це що, дурка, дурка, да? – істерично питала жінка.

– Говоріть йому, щоб він ожив, – наполягала Етері, – ожив і народився.

– Зараз? – злякано питала жінка.

– Ожив – зараз, народився – потім. Давайте.

Соня завмерла в очікуванні, коли ж друге серце знову до неї озветься. Жінка дрібно трусилася.

– Неділя сьогодні, – почувся раптом голос медсестри за дверима, й усі обернулися на нього так, ніби це озвався щонайменше всемогутній Аллах або сам мертвий єврей в животі у Соні, – нема ніяких лікарів у неділю. Які це ще приїхали лікарі? Лікаренки? Які Лікаренки, скільки?

Вони все заходили і заходили в палату, жінки, чоловіки, діти дошкільного й шкільного віку та пристарілі родичі, й навіть один чийсь великий тихий собака. Було їх без ліку. Голосами, запахами і кольорами циганського табору повнилися напружені лікарняні сутінки, перетворюючись чи то на нічний ліс, чи на польський кордон, чи на світле албанське озеро, або на все одразу.

– Ти нормальна?! – кричав Руслан на Етері, поки жінка з повороту, користуючись нагодою, задкувала через натовп до дверей, а Бесник, навпаки, проштовхувався до Соні, щоби її обійняти, – про інших я не питаю навіть, один взагалі педик, але ти – ти нормальна, чаяле?

– Я грузинка, – виправдовувалася Етері.

– Тут не ультразвука, ні глюкози, навіть лікарів немає! Взяли її, давайте.

– Мене? – питала Етері.

– Та кому ти треба, – сплюнув Руслан. – Взяли? Виносимо.

Разом із ліжком дужі цигани легко підняли Соню і, перемовляючись за життя, рушили до виходу.

– Чотири тисячі людей було на виступі, по двісті гривень за квиток, – Руслан аж світився батьківською гордістю. В новинах саме показували уривки модерного балету «Горянка», а потім – як солістка Рада Лікаренко приймає і приймає квіти, а її мати, балетмейстер і менеджер Галина, витирає щасливі сльози та зважує пропозиції від продюсерів.

– І всі здуріють? – зачудовано спитала Соня.

– Не всі, – запевнив її Руслан. – Від крапельниць не паморочиться? Температури нема?

– Є, – сказала Соня. – Тридцять шість і шість.

Руслан вимкнув телевізор.

– Значить, заберемо тебе скоро, випишемо, – сказав він. – Токсикоз уже має пройти. Найгірші перші тижнів вісім-десять.

– Найгірше – не токсикоз, – сказала Соня. – Чому ви мені не сказали?

– Що не сказав?

– Там, на озері. Про Кая. Що це мій батько.

– А це твій батько? – здивувався Руслан.

– А що, хіба ні? – обидва Сониних серця затремтіли.

– Я звідки знаю? – сказав він. – Я тобі що, орган реєстрації громадських станів?

– Ну око вибране, син лікаря, виїхав на заробітки, ви ж самі казали, – почала Соня. – Я ж із ним… Ну, ви розумієте. – Слова ці знову приставали до піднебіння, не говорилися, і, можливо, воно було на краще.

Руслан подивився на неї, згадав, яка вона приїхала в ліс уночі, яка прокинулася потім на Скадарському озері, й переконався: ні, краще не стає.

– Ти взагалі уявляєш, – сказав він, – скільки статевозрілих чоловіків звідси виїхали на заробітки в кінці дев’яностих? Скільки з них може бути без ока й скільки з них були дітьми лікарів – яких завгодно лікарів, зокрема окулістів? У нас у країні окулістів більше, ніж циган, і є навіть цигани-окулісти.

– Не уявляю, – чесно сказала Соня.

– І я не уявляю, – сказав Руслан.

– Як же тепер дізнатися?

Руслан стенув плечима.

– Я би не радив. Все, що з тобою було, – все одно вже було. Краще думати, що все було добре й саме так, як тобі треба. Навіть якщо це тобі насправді зовсім не треба.

– А якщо я його люблю? – спитала Соня, хоча обидва її серця вже не особливо цим переймалися, зайняті одне одним. – Що робити?

– Люби і роби що хочеш, – сказав Руслан.

– І де там статеві ознаки? – питала Катя, ковтаючи розведене з водою свіже варення у Соні на кухні. – Покажіть мені.

– Там не завжди видно, – Настя роздивлялася роздруківку, вже трошки зім’яту, – останні години дві вони передавали її із рук в руки, – в мене було не видно.

– У тебе все нормально видно неозброєним оком останні років десять, – казала Етері, допиваючи свій коньяк.

– Так, а де статеві ознаки? – знову питала Катя.

– От, дивися, – Етері показувала пальцем кудись у сіру каламуть на роздруківці. – Дівчинка. Думаю, не єврейка.

Настя сміялася – в неї зникло нарешті молоко, і ніяка додаткова вага не витискала більше з неї тих щедрих сліз.

– Так, а що цей Саша? – питала Катя.

Соня посміхнулася.

– Машину мою пригнав, це, правда, не моя, але така сама – Лікаренки перебили VIN-коди. І каже: виходь за мене заміж. Так і сказав.

– Да ну, – сказала Катя.

– Ну ні, – сказала Настя.

– Він же педик, – сказала Етері.

– Порох одружився, – казала Соня. – З громадянкою ЄС. Пух тепер зовсім сам, а ще він добре вихований – хотів, щоби я теж не була зовсім сама. Але я ж не сама.

Я йому сказала, що так не можна – бути з кимось, просто щоб не бути самому.

– Бо так не можна, – казала Етері.

– Я знаю, – казала Соня. – Але він засмутився. Приходить до мене, показує птахів. Це ж не любов?

– Херня, – впевнено казала Етері.

Короткі світлі дощі випадали в липні майже щодня, Соня тоді відчиняла вікна й пускала їх до кімнати, разом з дрібними комахами, які розсідалися потім на високих стелях, де їх все одно було не видно, й терпкими запахами листя, трави, достиглих вишень, черешень та абрикос. Коли не було дощу, сонце облизувало Соню – ніжно, солодко, особливо обережно там, де під шкірою живота впевнено стукало її друге серце. Вночі, коли сонце її не облизувало, вона спала, старанно додивляючись сни, щоби всі їх переповісти мамі – треба ж буде якось її розважати, коли вона приїде. Але щойно сни закінчувалися, Соня прокидалася і поспішала жити. Жити їй подобалося. Більше, аніж будь-коли до того.