Деніел Кіз

Притулок пророцтв

Моїй дружині Аурії, а також донькам Гілларі Енн і Леслі Джоан. Без ваших постійних підбадьорень і турботи я б ніколи не написав цього роману

ПЕРЕДМОВА

Революційна організація «Сімнадцяте листопада»

У ніч на 17 листопада 1973 року група грецьких студентів зібралася на території Афінського політехнічного університету на акцію протесту проти семирічної військової диктатури полковника Пападопулоса, що її, як вони вважали, підтримувало ЦРУ. Спецзагони поліції рушили на штурм. Крізь ворота на територію увірвалися танки. Тридцять чотири студенти були вбиті, вісімсот поранені.

Через два роки після тих подій голову місії ЦРУ в Афінах Річарда Велча вбили на очах у його дружини та водія. Терористи називали себе революційною організацією «Сімнадцяте листопада», скорочено 17Л. Це був перший акт їхньої помсти за атаку 1973 року.

За двадцять вісім років, з 1975-го до 2003-го, члени угруповання скоїли ще понад шістдесят смертельних нападів на американців і європейців, серед іншого, на них лежала відповідальність за ліквідацію британського військового аташе в Афінах у червні 2000-го. На відміну від схожих організацій – німецької «Фракції червоної армії» (RAF), італійських «Червоних бригад» (BR) та французької «Прямої дії» (AD), – особу жодного з членів цього угруповання не було встановлено, і жодного з них не затримали. Бюро з питань боротьби з тероризмом при Держдепартаменті США внесло «Сімнадцяте листопада» до списку найнебезпечніших міських терористичних угруповань у світі.

«Сімнадцяте листопада», яке колись називали останньою терористичною організацією марксистсько-ленінського спрямування у Європі, і досі існує.

«Моджахедін-е Халк» («Священні воїни народу»)

4 листопада 1979 року група іранських студентів-марксистів, що боролися проти впливу Сполучених Штатів на їхню країну, а особливо проти підтримки, яку ЦРУ надавало поваленому шахові Пехлеві, штурмувала та допомогла захопити посольство США в Тегерані. Шістдесят три американські дипломати та ще три громадяни були взяті в заручники.

Спершу на боці радикальних студентів, які, за деякими оцінками, мали колись і до п’ятисот тисяч прибічників, був пореволюційний іранський уряд, проте вони виступали проти теократичного режиму аятоли Хомейні[1] і обстоювали марксистську нерелігійну демократію, що визнавала б рівність чоловіка і жінки. За це організацію почали переслідувати, більшість її членів разом із керівництвом зазнали катувань і були страчені загонами Іранської революційної армії. Ті ж, кому пощастило втекти, переховувалися. У 1993-му виконувачкою обов’язків лідера «Моджахедів іранського народу» було обрано Маріам Раджаві. За її сприяння були сформовані військові загони, до яких входили переважно жінки.

Організація брала участь у війні проти Ірану на боці Саддама Хусейна. Після закінчення війни моджахеди допомогли Хімічному Алі[2] отруїти газом тисячі курдів та мааданів, так званих «болотних арабів». У винагороду Саддам Хусейн віддав у їхнє розпорядження табір Ашраф неподалік від іранського кордону. Кількість моджахедів скоротилася до 3800 осіб, і тепер це невелике угруповання бойовиків, яке очолюють переважно жінки.

Коли Маріам Раджаві опинилась у вигнанні у Франції, кілька найвідданіших їй жінок спалили себе на знак протесту.

Через діяльність на шкоду інтересам США Держдепартамент визнав «Моджахедін-е Халк» терористичною організацією, проте Пентагон за підтримки кількох сенаторів вимагав викреслити угруповання із цього списку, сподіваючись у можливій війні проти Ірану використовувати його членів як шпигунів та для розпалювання повстання всередині країни. «Моджахедін-е Халк» і досі існує.

У «Притулку пророцтв» ці дві терористичні організації об’єдналися для нищівної атаки на США.

РОЗДІЛ 1

Афіни, Греція

Рейвен Слейд розплющила очі і закліпала від світла, що струменіло крізь заґратоване захисною сіткою вікно. Вона зіскочила з ліжка і підсунула матрац до стіни. Ставши на ньому навшпиньки, почала витягувати шию, намагаючись роздивитися світ ззовні. Побачивши обриси Акрополя та Парфенону на тлі вечірнього сонця, Рейвен зіслизнула на підлогу та вмостилася, схрестивши ноги, на вогкому матраці. У яку божевільню вона потрапила цього разу?

…сестричко, ми, по-моєму, цей, вже не в огайо…

Давненько вона не чула цього високого голосу у своїй голові. Краще не звертати уваги.

Рейвен втупилася в пов’язки у себе на зап’ястях, потім обережно припідняла ту, що на правій руці, і застромила під неї палець. Колупнула нігтем засохлу кірку. Так, струп справжній. Отже, і вона теж реальна. Рейвен обперлась спиною об стіну, оббиту повстю, і прислухалась, чи не почує голосу сестри. Нічого. Провела рукою по грудях, талії, стегнах, гомілках. Вона знову була собою. Як приємно повернутися.

Крізь наглядове віконце почувся жіночий голос:

– Я зайду, Рейвен. Мені треба з тобою поговорити.

Віконце затулилось, і розчинилися двері. До палати ввійшла медсестра Фей Сойєр.

Рейвен підвела очі й побачила гарну жінку середнього віку з гладеньким обличчям оливкового відтінку, темними очима та блискучою чорною косою, заплетеною навколо голови.

– Рейвен, я прийшла по тебе.

– Батько, цей, зняв примусовий нагляд для уникнення самогубства?

– Чергова медсестра каже, що ти вже три дні погоджуєшся співпрацювати.

– Тож я можу повернутися до обов’язків сестри-волонтерки?

– Містер Ясон Тедеску, новий пацієнт у лазареті, хоче з тобою поговорити. Він каже, що ти була його найкращою студенткою акторського мистецтва у Вейбриджському університеті.

– Звичайно. Я піду до нього.

– Спершу сходи помийся і одягнися.

У ванній медсестра допомогла їй прийняти душ і змінила пов’язки на руках. Коли вона подала Рейвен біло-червону уніформу, схожу на смугастий льодяник, дівчина усміхнулась:

– Коли вдягаю це, то завжди згадую Різдво.

– Ти даруєш усмішки пораненим солдатам та іншим хворим. Ти завжди у центрі уваги. Дозволь, я тебе гарно зачешу, перш ніж ти підеш до містера Тедеску.

Від різких дотиків щітки шкіру на голові посіпувало. Її ще ніхто не розчісував з того часу, як мати наклала на себе руки. Рейвен заплющила очі. Коли Сойєр відклала щітку, вона прошепотіла:

– Не зупиняйся.

– Маєш гарний вигляд, Рейвен.

Вона розплющила очі й угледіла на своїй спідниці біляві пасма.

– Ти мені волосся повисмикувала, дурепо!

– Воно завжди трохи вилазить, нічого страшного.

Рейвен стиснула праву руку в кулак і замахнулася, але Сойєр перехопила її в повітрі і викрутила за спину.

– Опануй себе, Рейвен, бо інакше писати у твоїй картці, що ти і далі розмовляєш з покійною сестрою.

– Ні! Я не хочу, щоб батько знову посадив мене під замок.

– Поводитимешся спокійно?

– Обіцяю.

– Ти вже багато разів обіцяти. Покажи руки, обидві.

Рейвен розтиснула пальці і змахнула руками перед собою.

– Бачиш?

– Гаразд. Ходімо до лазарету.

Вона рушила коридором слідом за Сойєр, та раптом зупинилася.

– У чому річ, Рейвен?

– Я передумала.

– Ти мусиш відвідати містера Тедеску.

– Я нічого не мушу.

Сойєр дістала з кишені запальничку і клацала нею, доки не спалахнуло полум’я.

– Забери це!

– Отже, тут ти, а не та інша. А тепер роби, що я сказала.

– Добре, тільки загаси її.

Сойєр закрила запальничку і сховала назад до кишені.

– Ходімо, потіш містера Тедеску.

Молодий хлопець з кисневою маскою, що лежав на першому ліжку, помахав їй.

– Я сумував за тобою, Рейвен.

Вона поплескала його по руці.

– Одужуй.

Рейвен проходила поміж ліжок та інвалідних візків, махаючи хворим довкола себе. Вона почувалася королевою, що оглядає війська. Ті, хто не спав, посилали їй повітряні поцілунки.

У протилежному кутку палати хтось крикнув:

– Гей ти, на візку, стули пельку і не заважай нам спати!

– Ти тут не сам, чорт забирай! – підхопив інший голос.

Наблизившись до напіврозсунутої ширми, Рейвен почула голос свого колишнього викладача акторського мистецтва, що патетично читав лекцію.

– Запам’ятайте, ця комедія Аристофана має антивоєнний сюжет. Головну героїню звуть Лісістрата, що означає «та, що розганяє війська». Вона зупинила війну між Афінами і Спартою, намовивши жінок, що настраждалися без коханих, перестати спати зі своїми чоловіками.

Рейвен пригадала свою останню роль.

Розсуваючи ширму, вона продекламувала:

Містер Тедеску, коротун з чималим черевцем, різко розвернувся на своєму візку.

– Рейвен?

Сойєр підштовхнула її ближче.

– Рейвен Слейд прийти, як ви й просити, професоре.

– Я не професор! Мені… так і не дали цього звання. А де мої друзі з «Сімнадцятого листопада»?

– Вони поки не приїхати, містере Тедеску, але наша волонтерка Рейвен тут і готова покращити вам настрій.

Його сердитий погляд потеплішав.

– Моя улюблена студентка акторського мистецтва. Запам’ятовувала ролі дуже швидко і відчувала їх так тонко, як ніхто зі студентів. Мені треба в тебе дещо спитати, – він кинув на Сойєр гострий погляд. – Залиште нас. Це стосується лише мене та моєї протеже.

Сойєр відійшла, та Рейвен бачила її тінь по той бік ширми.

– Рейвен, підійди ближче, – покликав містер Тедеску.

Вона нахилилася до нього, намагаючись не виблювати від запаху поту, що струмками лився з її викладача.

– Пам’ятаєш нашу останню розмову у мене в кабінеті, після репетиції, перед тим як у тебе стався зрив?

Як можна таке забути?

Того пообіддя, сидячи в кріслі біля його столу, вона відчула, як той роздрочений паскудник лізе своїми товстими пальцями їй під спідницю. На щастя, вона здогадалася схрестити ноги. Лісістрата вчинила б так само. Тедеску, спотикаючись, побрів до туалету.

На столі Рейвен помітила стос паперів. На титульній сторінці було написано: операція «Зуби дракона». Вирішивши, що це, мабуть, текст нової п’єси, вона швидко пробігла рядки очима: три римовані катрени, схожі на пророцтва Нострадамуса. Тільки-но вона зібралася покласти їх на місце, як він повернувся, витираючи руки, і застав її з паперами в руках.

– Як ти посміла чіпати речі на моєму столі?

– Перепрошую, містере Тедеску. Я думала, це нова п’єса.

Він здійняв догори стиснутий кулак. Рейвен скочила на ноги, а він погнався за нею навколо столу.

– Не бийте мене.

Його зупинив стук у двері. Якийсь студент просунув голову в кабінет.

– Пробачте, що запізнився.

Вона відштовхнула Тедеску і вибігла в коридор.

І до цієї миті більше його не бачила.

– Містере Тедеску, думаєте, я могла забути той останній день?

Викладач швидко зиркнув у бік ширми, за якою виднілася постать Сойєр.

– Ідіть звідси, сестро! Це приватна розмова!

Сойєр відступила, до них долинуло лопотіння її взуття.

– Ти завжди миттєво запам’ятовувала ролі. Пригадуєш, що було в тих паперах?

…рейвен, твій паразит-учитель акторського мистецтва просить розіграти сцену з його п’єски в трьох актах про драконячі зуби…

Вона проігнорувала голос у голові і з пам’яті повторила йому прочитані колись рядки.

– Завдяки вашим лекціям я зрозуміла частину образів і алюзій, та все одно це якась нісенітниця.

– Справжнє значення цих пророцтв знають тільки мої товариші із «Сімнадцятого листопада» та МЕХ.

– Що, в біса, таке «Сімнадцяте листопада» та МЕХ?

Через настирливий високий голос у голові Рейвен не розчула відповіді Тедеску, та зненацька він нахилився вперед на своєму візку, схопив її обома руками за горло і почав душити.

– Я не можу відпустити тебе живою, сучко.

Рейвен спробувала вирватися, та він тримав її міцно. Пальці все дужче стискалися на її горлі.

Ширма з шурхотом розсунулась, і влетіла Фей Сойєр. Вона зацідила Тедеску кулаком по обличчю. Його пальці розтиснулися. Від другого удару він знепритомнів.

– Боже мій, саме вчасно. Він намагався мене вбити.

Сойєр помацала Тедеску пульс і гукнула санітарку, що саме проходила повз.

– Цей пацієнт знепритомнів. Коли отямитися, не випускати його з лазарету. І жодні відвідувачі.

Коли вони вийшли в коридор, Сойєр спитала:

– Що ти йому казати, що він аж на тебе накинутися?

Рейвен розкрила було рот, щоб процитувати ті три катрени, та згадала слова Тедеску, що ці рядки призначалися лише для людей із «Сімнадцятого листопада» та МЕХ.

– Та нічого. Він просто, цей, з котушок з’їхав.

Сойєр викрутила їй руку.

– Я почула про «Сімнадцяте листопада» і «Моджахедін-е Халк».

– Муджахені що?

– Відповідай, бо писати в картці, що маєш галюцинації і розмовляєш із мертвою сестрою. Батько знов тебе замикати.

Рейвен вивільнилася.

– Ну і біс із ним, пиши, що хочеш.

– Що тут коїться?

Рейвен обернулася на голос батька.

– Вона врятувала мені життя. Містер Тедеску хотів мене вбити. Але тепер вона погрожує написати в моїй картці, що в мене і далі не всі вдома.

Батько обернувся до Сойєр.

– Сестро, я сам із цим розберуся. Можете повертатися на пост біля палати військових.

Сойєр постояла мить, а тоді рушила геть, гордо карбуючи кроки.

– Рейвен, з тобою все нормально?

– Перш ніж напасти на мене, містер Тедеску запитав, чи пам’ятаю я зміст документів, які колись бачила на столі в нього в кабінеті. Я думала, що то текст п’єси. Але він сказав, що це його пророцтва, і наказав мені їх повторити. Потім він заявив, що мусить мене вбити, бо план операції «Зуби дракона» мають знати тільки його товариші із «Сімнадцятого листопада» та МЕХ.

Батько схопив її за руку.

– Ходімо зі мною, хутчіш!

– Тату, про що це він? Що таке МЕХ?

Батько швидко втяг Рейвен до свого кабінету і замкнув двері.

– Немає часу пояснювати.

– Він наказав мені повторити три строфи, щоб перевірити, чи я їх пам’ятаю. Вони починалися…

– Не кажи.

– Чому?

– Якщо мене схоплять і допитуватимуть, я не думаю, що витримаю.

– Ти мене лякаєш.

– Вибач, але нам треба діяти швидко. Під загрозою можуть опинитися тисячі життів. Слухай мій голос. Ти вже не раз чула цю команду: Рейвен[4], до гнізда.

…він гіпнотизує тебе, рейвен, не слухай…

Вона чула застережливий голос сестри, та очі заплющувалися мимохіть.

– Повтори команду за мною, Рейвен.

Вона прошепотіла: «Рейвен, до гнізда», – і обм’якла.

Тоді відчула, як батько кладе руку їй на чоло.

– Рейвен, ти знову заснеш, як засинала вже багато разів. Міцно-міцно. Ти бачиш, як квилять плакучі верби. Вдихаєш солодкі пахощі троянд у саду. Відчуваєш подих вітру на обличчі. Поглянь на жовтих і помаранчевих метеликів. Не звертай уваги на голос сестри-близнючки у голові, бо вона заздрить, що ти народилася живою, а вона – ні. А тепер спи. Спи міцно, поки я не скажу тобі прокинутися.

…стережись, рейвен, раніше він завжди пояснював, чому гіпнотизує тебе, не піддавайся…

Надто пізно. Вона вже була в саду, лежала на траві. Його голос гучно лунав у тиші.

– Ти не пам’ятатимеш пророцтв Ясона Тедеску. Вони будуть заховані у глибинах твоєї підсвідомості, їх охоронятиме і не випустить звідти твоя боязнь вогню і боязнь висоти твоєї сестри. Тільки коли почуєш фрази «Сімнадцяте листопада» знешкоджено і «Моджахедін-е Халк» знешкоджено, ти знову згадаєш зміст пророцтв і зможеш повторити їх ЦРУ чи ФБР. А тепер повтори слова про «Сімнадцяте листопада» та «Моджахедін-е Халк», які знімуть блок із пророцтв.

– «Сімнадцяте листопада» знешкоджено. «Моджахедін-е Халк» знешкоджено.

– Коли я порахую до п’яти і скажу: «Рейвен, лети», – ти прокинешся. Один, два, три, чотири, п’ять. Рейвен, лети.

Вона розплющила очі.

– Рейвен, що ти пам’ятаєш?

– Що одягалася після того, як медсестра Сойєр розчесала мені волосся.

– Чудово. А тепер ходи зі мною до кімнати відпочинку, роздаватимеш солдатам сік і тістечка.

Усе ще тремтячи, Рейвен разом із батьком вийшла з кабінету.

– Не забудь: для їхнього, та й для твого лікування корисно, щоб наші поранені американські і грецькі військові вилили комусь ті жахіття, що вони пережили під час бойових дій, – він легенько підштовхнув її до кімнати відпочинку. – Тільки не фліртувати.

Рейвен зупинилася на порозі. Чоловіки в інвалідних візках розверталися й усміхалися їй, у декого з них була загіпсована рука або нога. Ті, хто грав у доміно, махали їй, відірвавшись від гри.

За скляною перегородкою Рейвен побачила Сойєр, що сиділа на сестринському посту і спостерігала.

Кроком моделі вона продефілювала до кімнати. Тут сцена чи знімальний майданчик? Проходячи поміж пацієнтів, Рейвен відчувала, що їм хочеться її торкнутися. Більшість із них лікувалися чи то від військового неврозу, чи від фронтової виснаженості. Як це тепер називається? Ага, посттравматичний стресовий розлад. Судячи з того, як вони на неї дивилися, стрес у них справді чималенький.

Сойєр якось сказала, що солдатам краще ділитися спогадами про війну у Перській затоці з волонтеркою, ніж із головним лікарем чи навіть із медсестрою з психіатрії, однак пізніше вона завжди випитувала, про що вони розповідали.

Рейвен помахала військовим. Один з них послав їй повітряний поцілунок. Грецький капрал зробив кулаком між ногами жест, ніби дрочить. Рейвен відвела погляд.

Вона помітила чоловіка з пов’язкою на обличчі і зафіксованою в бандаж лівою рукою, він сидів спиною до сестринського посту. Явно новенький. Солдат помахав їй вільною рукою. Рейвен підійшла і погладила його по чолу.

– Як ти?

– Коли твої ніжні пальці торкаються мого чола, стає значно легше, – відповів солдат приємним густим басом із ледь вловимим грецьким акцентом.

– У тебе чудова англійська.

– Студентом я їздив у Штати по обміну.

– Як тебе звуть?

– Зорба.

Вона розсміялася.

– Грек Зорба, як у тому кіно? Жартуєш.

– Якби ж то.

Рейвен підморгнула.

– Я називатиму тебе чоловіком у білій марлевій пов’язці.

Вона швидко роззирнулася, шукаючи поглядом свого улюбленого медбрата. Молодий Платон Еліаде сидів за столиком біля вікна і роздавав карти. Рейвен знала, що він і герої американської нації для підрахунку очок користувалися спаленими сірниками, та потім розраховувалися грошима. Вона попрямувала до картярського столу.

Як раптом – пах-пах! Ніби з карбюратора чи вихлопної труби. Платон зірвався на ноги, перекинувши стіл.

– Усім покинути кімнату! Розійтися по палатах!

Він витяг з-під халата автомат і побіг у коридор.

…рейвен, звідки, в біса, у цього санітара з дурки автомат..?

РОЗДІЛ 2

Двері з грюкотом розчинилися. Посипалося скло. До кімнати, вигукуючи лайки, увірвалися четверо чоловіків у чорних лижних масках. Один з них, товстун, почав стріляти в пацієнтів-американців.

Рейвен заклякла на місці. Це просто не може відбуватися насправді. Іще одне жахіття, ось і все. Та побачивши червону пляму, що розпливалася на білому халаті Платона, вона підбігла до грецького солдата з пов’язкою і спробувала сховатися за ним.

Солдат зірвав з руки бандаж і обхопив нею Рейвен.

– Будь біля мене, красуне, тебе ніхто не скривдить.

Товстун жбурнув йому лижну маску. Відвернувшись, Зорба розмотав пов’язку і натяг її на обличчя так, що крізь прорізи було видно лише його чорні очі.

Рукою він показав на Сойєр, що, витріщивши очі, спостерігала за всім з-за перегородки сестринського посту.

– Вона бачила моє обличчя! Розберіться з нею!

Двоє нападників, однорукий та ще один, із зубочисткою, що вистромилася крізь маску, кинулися в коридор. Третій, на милицях, шкутильгаючи, підійшов до Зорби і простяг йому автомат.

Рейвен приголомшено дивилася на нього.

– Зорбо, то ти разом з ними!

– Відведеш мене до кабінету головного лікаря?

– Навіщо?

– Мені треба знайти твого батька. Він – інформатор ЦРУ.

– Ти псих, – вигукнула Рейвен.

Він націлив на неї автомат.

– Замовкни, якщо хочеш жити! Проведи мене до доктора Слейда.

Вона вела його лабіринтом коридорів, подалі від кабінету батька. Коли вони проминали лазарет, до них долинув стогін хворих. Санітар, що саме виштовхував когось на візку в коридор, прикипів до місця, а тоді кинувся тікати. Візок перевернувся. «Пасажир» вибрався з-під нього і скочив на рівні ноги.

Це був містер Тедеску. Він біг до неї. Руки простягнуті, готові її схопити.

– Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!

– Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.

Однак Тедеску не зупинявся.

Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.

Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:

– Дурню! Та це ж він! Він телефонувати звідси, щоб ми його тут підібрати.

Зорба нахилився і пильно оглянув обличчя.

– Я не знав. Я ніколи не бачив Тедеску. Що він робить у афінській божевільні?

– Казати, що дівчина пам’ятає план, тож він має її вбити.

Із горла вмираючого вирвався булькіт.

Чоловік на милицях схилився над тілом.

– Ясоне, пробач мого сина-ідіота. Що хочеш, щоб ми зробити?

– Операція «Зуби дракона», проводьте її без мене.

– У нас немає плану.

Тедеску показав на Рейвен.

– Вона знає.

Його очі погасли, а голова звисла набік.

Той, що назвався Зорбою, перевів погляд на Рейвен.

– Що він мав на увазі? Що ти знаєш?

…швидше думай, рейвен…

– Мабуть, те, що ми знайомі. У коледжі він був моїм викладачем акторського мистецтва на гуртку грецького театру. Я навіть не знала, що він тут.

Він струсонув Рейвен.

– Веди мене до доктора Слейда.

– Ні.

– Тоді я і тебе вб’ю, а потім все одно його знайду.

Зорба приставив гаряче дуло до її чола. Воно обпекло їй шкіру.

– Хочеш померти нізащо?

– Мені начхати.

– Якщо залишишся зі мною, я збережу тобі життя.

Рейвен завагалася. Глянула на тіло Тедеску на підлозі. Нарешті кивнула. Провела Зорбу до кабінету з табличкою «Головний лікар». Він посмикав клямку. Замкнено. Зорба вистрелив у замкову шпарину, а тоді ногою розчинив двері.

Батько стояв за своїм столом, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій – телефонну слухавку.

– Рейвен знає про план теракту в Штатах, який задумав Тедеску, – кричав він у мікрофон. – Але його дружки вже тут.

– Докторе Слейд, покладіть слухавку і киньте пістолет або я вб’ю вашу дочку.

– Вона нічого не знає.

– Зате ви знаєте. Розкажіть нам, або вона помре на ваших очах.

Усе ще притискаючи слухавку до лівого вуха, батько подивився на Зорбу. Потім на неї.

– Пробач мені, Рейвен.

Батько випустив кулю собі в голову. Скривавлений телефон упав на підлогу. Його тіло повалилося на стіл.

– Ні, тату! Ні! – скрикнула Рейвен. Хотіла кинутися до нього, та Зорба тримав її міцно.

– Пізно. Він залишив тебе розгрібати все самотужки.

У кабінет влетіли ще двоє бойовиків у масках.

– Алексі, з тобою все гаразд? – вигукнув товстун.

Той, що з зубочисткою, стусонув його в плече.

– Жодних імен!

…ага, то він – не зорба, а алексі…

– Немає значення, – втрутився однорукий.– «Сімнадцяте листопада» і так нікого не залишає живим.

– Дівчину теж убий, – зарепетував товстун.

– Не треба, – заперечив той, що з милицею. – Можливо, останні слова Тедеску означати, що вона знає пророцтва. Беремо її з собою.

Алексі-Зорба обернувся до товстуна.

– Ви перехопили медсестру?

Зубочистка під маскою застрибала туди-сюди.

– Вона втекти за задні двері, перш ніж ми там були. Її машина стояти в провулку. Вона поїхати швидко.

– А з цією що робимо? – спитав однорукий.

– Використати її як щит, доки не з’ясуємо, що їй відомо про операцію «Зуби дракона», – відповів кульгавий. – А потім убити, як хотів Тедеску. Сину, залиш наше послання!

Алексі підійшов до столу, взяв аркуш паперу і зім’яв у руках. Вмокнув його у батькову кров і, використовуючи як пензлик, вивів на стіні: «Смерть ворогам народу». Внизу поставив кучерявий підпис: «17Л».

Що там батько казав про запам’ятовування назв «Сімнадцяте листопада» та МЕХ? Що вони означають?

Алексі потяг її коридором, звернув за ріг, потім східцями на вулицю, до чорного авто. Чоловік із зубочисткою скочив за кермо.

– Навіщо ти взяв дівчину?

– Щоб дізнатися, що їй відомо про пророцтва Тедеску.

Кульгавий махнув милицею в напрямку багажника.

– Замкни її там.

– Місця немає, тату, – сказав Алексі. – Там повно зброї.

Він зав’язав Рейвен очі і заштовхав на заднє сидіння. Вона відчула, як на неї спирається товстун. Алексі заліз у салон, і Рейвен опинилася затиснутою між двома чоловіками.

Авто сіпнулось і рвонуло вперед.

Рейвен заплющила очі й почала вирівнювати дихання. Вдих – видих, вдих – видих. «Сестричко, допоможи». Відповіді не було. «Де ти зникаєш, коли мені потрібна?»

– Покружляй трохи, перш ніж їхати до схованки, – крикнув Алексі водієві.

Авто звернуло, різко рвонуло вперед, звернуло знов.

– За нами мінівен, – повідомив водій.

– Зріж через провулок.

– Усе, відірвалися.

Рейвен почула, як авто стукається об смітники. Машину струснуло, і вона зупинилася. Чоловік, якого Алексі називав батьком, штрикнув її милицею і витяг з машини.

– Якщо хочеш жити, не пручайся.

Він перевірив пов’язку на її очах. Дверці авто грюкнули, і Рейвен обвіяло вітерцем, коли машина рушила з місця.

Кульгавий затяг її на тротуар. Тоді в будинок. Стукіт милиці відлічив двадцять сім сходинок. Скрегіт ключа в замку. Двері зі скрипом відчинились і зачинилися за ними. Він потяг Рейвен по килимі до інших дверей і почав кудись заштовхувати. Вона вирвалася. Чоловік зацідив кулаком їй у живіт. Рейвен упала назад. Він гримнув дверима.

Що це у неї за спиною? Одяг на вішаках. Гардероб. Ніде повернутися. Рейвен скинула пов’язку. Немає вікон. Немає світла. Немає повітря. Не можу дихати. Не можу думати. Зараз у мене серце стане. Тільки б не зомліти. Тримайся.

– Я не можу тут сидіти! – закричала Рейвен.

Хтось гримнув у двері кулаком.

– То стій.

– Падлюка!

– Будь обережна з тим, як ти розмовляєш з грецьким патріотом.

«Сестричко, ти мені потрібна», – подумала Рейвен.

…дихай повільно, рейвен, вдих – видих, вдих – видих, як учив тато. зберігай спокій. вони не зможуть тримати тебе тут вічно, підігруй їм, поки не з’ясуєш, що вони збираються робити. ти добре вмієш домагатися свого від чоловіків…

Ззовні відчинилися двері і зачинилися знов. Голос Алексі промовив:

– Васілі здається, що за нами стежили.

Стукіт милиці.

– Тоді краще вбити її зараз.

– Спершу я спробую витягнути з неї, що вона знає.

– Не зупиняй мене, Алексі. Чому ти думаєш, що можеш контролювати цю жінку?

– Пам’ятаєш випадок, коли багата американська спадкоємиця Патті Герст[5] почала допомагати своїм викрадачам?

– Ти говориш про стокгольмський синдром[6]? Гадаєш, можеш змусити її в тебе закохатися?

– Варто спробувати.

– А як не вийде?

– Тоді я позбудуся її, як хотів Тедеску.

– Як шкода, що він не встиг розповісти нам про свій план.

Рейвен загупала у двері.

– Випустіть мене!

– Не звертай уваги. Зосередься на вибуху в порту Пірея.

– Тату, це й далі мене непокоїть. У терміналі точно будуть жінки і діти.

– У хаосі війни без цивільних жертв не обходиться. А тепер іди.

Кроки. Вхідні двері відчинилися. Зачинилися. Хто ж із них залишився? Рейвен посмикала клямку. Налягла на двері всім тілом.

– Випустіть мене!

Тиша.

Вона засапалась і прилягла на одяг. Постукування милиці, все ближче.

«А що, як він спробує мене зґвалтувати, сестричко?»

…я копну його за тебе в яйця…

«А якщо він мене мучитиме?»

…коли болить, ти завжди почуваєшся реальною. найгірше, що він може зробити, це вбити тебе. і позбавить тебе клопоту. у тебе ніколи не виходило, коли ти намагалася накласти на себе руки, як мама. тож нехай він зробить це за тебе. тоді ми знову будемо разом, нерозлучні…

Звук ключа, що повертається в замку. Двері зі скрипом відчинилися. Сліпуче світло. Рука схопила її за ногу.

…лети, сестричко рейвен, лети…

РОЗДІЛ 3

Цинциннаті, штат Огайо

В інформаційно-аналітичному відділі служби ФБР у Цинциннаті пролунав сигнал. Френк Дуґан відклав чізбургер і крутнувся на кріслі від столу до консолі. Увімкнув захищений канал зв’язку і прочитав повідомлення на екрані.

ВІДПРАВНИК: захищений сервер афінського бюро Інтерполу.

КОМУ: усім національним бюро.

ТЕМА: угруповання «Сімнадцяте листопада»

На картинці широким планом з’явився білявий чоловік з густими вусами, який поправляв чорну пов’язку на правому оці. На стіні у нього за спиною була прибита табличка:

МІНІСТЕРСТВО ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ГРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

ШТАБ-КВАРТИРА ПОЛІЦІЇ ГРЕЦІЇ

ВІДДІЛ З ПИТАНЬ МІЖНАРОДНОЇ СПІВПРАЦІ

У кабінеті луною рознісся голос:

– Говорить капітан Гектор Еліаде, голова спеціальної групи з питань боротьби з тероризмом афінської поліції. Два дні тому невловиме радикальне угруповання марксистсько-ленінського спрямування «Сімнадцяте листопада» вчинило напад на Афінську психіатричну клініку. Двоє американців загинули, один поранений. Головний лікар Роджер Слейд наклав на себе руки. Його доньку Рейвен Слейд, яка була пацієнткою лікарні, взято в заручники.

Однією із жертв теракту став Ясон Тедеску, викладач, фахівець з античності Вейбриджського університету, штат Огайо, який лежав у лазареті. Згідно з оперативними даними нашої спецгрупи, Тедеску, перебуваючи в еміграції у США, організував законспіровану мережу сплячих агентів з тамтешніх греків.

З перехоплених розмов терористів ми довідалися, що Тедеску готував підґрунтя для союзу «Сімнадцятого листопада» і невстановленого близькосхідного угруповання для організації терактів у Сполучених Штатах, операції під кодовою назвою «Зуби дракона». Інші пацієнти Афінської психіатричної лікарні чули, як Тедеску розмовляв з Рейвен Слейд, а потім намагався її вбити. Останніми словами, які він сказав своїм убивцям, були: «Рейвен знає».

Наше першочергове завдання – звільнити заручницю і допитати її самим. Необхідно з’ясувати, що Рейвен Слейд відомо про планований теракт, перш ніж терористи витягнуть з неї цю інформацію катуванням. Якщо це зробити не вдасться, потрібно змусити її замовкнути й не дати можливості поділитися своїми знаннями з терористами.

Екран почорнів.

Дуґан поглянув на карту світу, що висіла на стіні над консоллю. Балканський півострів був його ділянкою і, перевівшись сюди з Нью-Йорка, він обвів його жовтим маркером. Дуґан простяг руку, висмикнув червону канцелярську кнопку зі столиці Словенії Любляни і встромив її в точку Афіни, Греція.

Задзижчав інтерком.

– Ти бачив повідомлення з Інтерполу? – запитав заступник директора Мейсон.

– Так.

– Негайно зайди.

За кілька хвилин Дуґан, вийшовши з ліфта на синю плюшеву килимову доріжку, вже стукав до кабінету Мейсона.

– Увійди!

Дуґан прочинив двері й побачив сиву голову свого шефа, як завжди, із зачіскою помпадур, що пишною хвилею здіймалася над чолом.

Мейсон міцно зчепив пальці на своєму великому столі із червоного дерева.

– І що ти думаєш, Дуґане?

– Капітан Еліаде натякає, що якщо грецькій поліції вдасться звільнити Рейвен Слейд, її допитуватимуть насильницькими методами. Оскільки вона громадянка США, це справа ЦРУ.

Мейсон кивнув, і його сива чуприна впала на чоло. Поправивши волосся, він промовив:

– Оскільки тепер представники ФБР при посольствах мають право розслідувати злочини проти американців по всьому світу, то це і наша справа теж.

– То ми також займатимемося викраденням Рейвен Слейд?

– І не тільки. Ти – експерт з Балкан, розкажи мені про «Сімнадцяте листопада».

– Це грецьке угруповання з марксистсько-ленінською ідеологією. Крім останнього теракту в афінській психлікарні, на їхньому рахунку ще понад шістдесят нападів на європейців, турків та американців.

– Чим вони відрізняються від інших європейських угруповань?

– Відмінність велика. За двадцять вісім років існування особу жодного з членів організації як першого, так і другого покоління не було встановлено, не кажучи вже про те, що жодного з них не впіймали.

– Зараз їм вже десь під п’ятдесят. Як так вийшло, що нікого не схопили?

– Вони влилися в грецьке суспільство, ставши лікарями, викладачами, механіками чи скульпторами, прості люди, якщо коротко. У своєму іншому, таємному житті вони й досі мстяться за своїх убитих і поранених товаришів, хитро організовуючи теракти.

– Мені здається, чи у твоєму голосі справді бринять нотки поваги?

Дуґан знизав плечима.

– Восени 1973-го студенти Афінського політехнічного університету влаштували акцію протесту проти диктаторського режиму полковника Ґеорґіоса Пападопулоса. Сімнадцятого листопада її жорстоко придушили військові та поліція.

– А звідки тоді злість на нас?

– Як я казав, вони – марксисти. У час боротьби комуністів з тиранським режимом короля Константина побутувала думка, що ліве крило зазнало поразки саме через втручання ЦРУ. Після путчу до влади прийшов Пападопулос. Студенти, яким, як ти зауважив, уже за п’ятдесят, так і не пробачили європейцям, американцям і теперішній грецькій владі. І в результаті ми маємо два покоління підпільних бойовиків.

Мейсон хруснув пальцями.

– Звістка про можливий союз «Сімнадцятого листопада» з радикальними ісламістами задля чергового масштабного теракту на нашій території викликала у Вашингтоні справжню бурю. Телефонував директор. Він хоче, щоб ти повернувся до нью-йоркського бюро й поговорив з їхнім провідним фахівцем із Близького Сходу.

Дуґан відчув, як у нього задрижали ноги. Стиснув руками коліна, щоб угамувати тремтіння.

– Назад до Нью-Йорка?

– Пробач, Дуґане. Я знаю, що ти попросив про переведення після одинадцятого вересня, але це всього лише на день-два.

– Чому я?

– Балкани – твоя парафія. Ти був у Греції і вивчав теракти «Сімнадцятого листопада». Нам треба з’ясувати, що відомо Рейвен Слейд, до того, як вони витягнуть це з неї катуваннями. Можливо, фахівець із Близького Сходу в Нью-Йорку допоможе тобі вирахувати ісламських екстремістів, з якими хочуть об’єднатися греки.

– Дивно, що православні греки злигалися з мусульманами, – зауважив Дуґан.

– От і розкопай нам групу, що пішла на такий мезальянс.

РОЗДІЛ 4

Афіни

Стрілянина захопила Фей Сойєр зненацька, коли вона спостерігала за Рейвен крізь перегородку сестринського посту. Коли новий пацієнт зірвав з обличчя пов’язки, вона здогадалася, що він, найімовірніше, із «Сімнадцятого листопада», проте час розкривати своє справжнє ім’я ще не настав.

Вона швидко зняла халат і надягла спідницю й блузку. Історія хвороби Рейвен лежала розкрита у неї на столі. Фей схопила її і вибігла через задні двері. Її бурий мінівен був припаркований у провулку. Втекти було неважко, та спершу вона простежить, куди терористи повезуть Рейвен.

Не вмикаючи передні фари, вона об’їхала лікарню і зупинилася неподалік від головного входу. Відкрила бардачок, дістала звідти пістолет.

Фей сіла на хвіст чорному седану. Він довго петляв і їздив туди-сюди, та врешті-решт зупинився біля непоказної будівлі, на першому поверсі якої була крамниця вживаного одягу. Вона припаркувалася, так і не ввімкнувши фари. Двоє чоловіків затягли Рейвен у будинок і поїхали геть. За кілька хвилин у вікні на другому поверсі спалахнуло світло. Принаймні вона тепер знає, де викрадачі переховуватимуть Рейвен.

Вона під’їхала до пустиря в передмісті Афін і з’їхала з дороги. Витягши один зі своїх одноразових мобільних телефонів, Фей набрала багатозначний іракський номер.

Клацання.

– Хто телефонує?

Вона впізнала голос Набіли, ад’ютантки генералки Ріани Гассан.

– Це майорка Фатіма Саїд.

– Аллах акбар, – промовила Набіла.

– Так, слава Аллаху. З’єднай мене з генералкою Гассан.

– Вона наглядає за танковими маневрами. Я переадресую дзвінок на її захищений номер.

За кілька секунд у слухавці пролунав різкий жіночий голос.

– Салам алейкум, майорко.

Вона уявила рум’яне обличчя головнокомандувачки, обрамлене оливково-сірою хусткою, з-під якої вибиваються пасма білявого волосся, її м’язисте тіло, що туго напинає уніформу.

– Алейкум салам, генералко.

– Добре, що зателефонувала. Рада, що ти в безпеці, Аллах акбар.

«Так, Бог величний», – подумала Фатіма і швидко відповіла:

– Нам, Аллах акбар.

– Ти отримала підтвердження нашого союзу із «Сімнадцятим листопада»?

– Ще ні, генералко.

Вона переповіла, що сталося в лікарні.

– Перш ніж Ясона Тедеску застрелили, він змусив свою улюбленицю Рейвен процитувати якийсь текст, а тоді спробував її задушити. Гадаю, нам не слід вступати в контакт із «Сімнадцятим листопада», доки не довідаємося, яку інформацію вони від неї отримали.

– У тебе занепокоєний голос. Думаєш, Тедеску розповів своїм людям, що операція «Зуби дракона» розроблялася як наша спільна?

– Я почула кілька рядків з того тексту. Якщо мені пощастить дістатися до Рейвен, перш ніж вони її вб’ють, я витягну з неї і решту.

– Звідки така впевненість?

– Не забувайте, я була її медсестрою в психіатрії. Її батько діагностував у дівчини два розлади особистості, межовий та істеричний.

– У людей із Заходу купа всіляких розладів особистості. І що це нам дає?

– Як один із симптомів межового розладу, довколишній світ здається їй нереальним. Вона й сама здається собі нереальною. Буває, Рейвен бачить і чує себе, ніби це не вона, а інша людина.

– Ніби перебуваєш поза власним тілом?

– Так, а ще це нагадує множинну особистість, тільки без провалів у пам’яті.

– Але ж усе це – її внутрішні відчуття. Як вони проявляються?

– Калічення самої себе, суїцидальна поведінка. Від страху бути на самоті хворі часто йдуть на найвідчайдушніші вчинки, щоб тільки їх не залишали. Таких кладуть у лікарню як шизофреників, зазвичай не довше, ніж на півроку. Їхній девіз добре відомий: «Я тебе ненавиджу. Не залишай мене».

– І як ця межова хвороба поєднується з… як ти це назвала? Істеричним розладом?

– Через цей розлад вона дуже жвава і мелодраматична. Любить завжди бути в центрі уваги. Надзвичайно легко піддається навіюванню і вміє знаджувати.

– Гримуча суміш, що й казати. Що збираєшся робити?

– Раніше батько її часто гіпнотизував. Гадаю, після розмови з Тедеску він саме це і зробив. Моя пропозиція: нехай «Сімнадцяте листопада» спробує витягти з неї деталі операції, які він зашифрував у вигляді пророцтв. Якщо в них не вийде, я заберу її і сама спробую здобути над нею контроль.

– Чудово, Фатімо. Тоді залишайся в Афінах.

– Поки я не вступила в контакт із «Сімнадцятим листопада», вони нам справді потрібні?

– Коли Тедеску на нас вийшов, наша розвідка доповіла, що він організував у трьох великих містах США мережу сплячих агентів із місцевих греків. Зараз більшість з них – вже старші. Якщо його улюблениця, як ти кажеш, запам’ятала пророцтва, у яких ідеться про об’єкти атаки, нашу зброю і спосіб її використання, ми маємо знати, що їй відомо.

– Згодна, генералко.

– Тепер, коли ти знайшла їхню схованку, встановлюй контакт. Якщо «Сімнадцяте листопада» не погодиться або якщо їм не вдасться витягти з дівчини загадку, не зупиняйся ні перед чим, але привези її сюди, до Ашрафу. Я не сумніваюся, що з твоєю підготовкою ти зумієш її розколоти.

– Буде зроблено.

– Іншалла.

– Так, генералко, якщо на те буде воля Аллаха.

– Салам алейкум, Фатімо.

– Алейкум салам.

РОЗДІЛ 5

Афіни

Рейвен будили спалахи яскравого світла. Всю ніч. Кожну ніч. Ввімкнули – вимкнули, ввімкнули – вимкнули. Скільки минуло днів? Треба вести відлік. Світло завжди вимикали дуже швидко, і вона не встигала зорієнтуватися. Знову темно. Вона слабка і спантеличена. У роті пересохло.

Як вести відлік днів і ночей? Немає нічого, чим би можна було видряпувати позначки на стіні. Рейвен провела пальцями по шести старих шрамах на животі, які вирізáла на пам’ять щоразу, коли батько зачиняв її в божевільні.

Її засліпив тонкий промінь світла. Рука кинула Рейвен баклажку. Якраз вчасно. Вона жадібно припала до прохолодної води.

Вирішено. Тепер вона татуюватиме календар у себе на шкірі. З моменту викрадення минуло чотири чи п’ять днів. Рейвен закотила правий рукав блузки і видряпала нігтями п’ять рисочок. Запах крові доводив, що їй це не сниться. Від болю вона повернулася до реальності.

Наступного дня після того, як їй дали воду, Рейвен закалатала у двері.

– Випустіть мене! Я хочу пісяти!

Жодної відповіді. Вона загупала дужче.

– Я зроблю це прямо тут!

Тиша.

– Ну і йдіть до дідька!

Вона спустила штани і труси й присіла. Помочилася на купу одягу. Підтерлася чимось схожим на шалик. Якщо кульгавий батько Алексі хоче її вбити, то просто розтягує задоволення. Якщо ж він хоче її зґвалтувати, то чого вичікує? Щоб вижити, треба зберігати ясність розуму. Вона боротиметься з ним доти, доки не буде готова сама вкоротити собі віку.

Двері гардеробу розчинилися. Рейвен засліпило світло. Він ввалився досередини на своїй милиці. Розвів їй ноги. Вона брикалася, та він був сильніший. Заходився вовтузитися з блискавкою на штанах.

Запах її власної сечі. Фу-у-у. До горла підступила нудота. Рейвен виблювала йому в обличчя.

Він дав їй ляпаса.

– Сучко! Наступного разу я зґвалтую тебе милицею.

– Яким кінцем?

– А може, я спершу вб’ю тебе, а потім візьму твоє тіло.

– Можеш і синочку своєму дати зробити чоловічу роботу.

Він вдарив її кулаком і позадкував геть з гардеробу. Присмак блювотини в роті не проходив, доки Рейвен не заснула.

А скільки часу пройшло тепер? Рейвен обмацала свою руку. Пора робити новий поріз. Їй захотілося по-великому. Рейвен нахилилася і присіла, але тут двері рвучко відчинилися.

– Боже, ну і сморід, – голос Алексі.

– А це завдяки твоєму батькові, який не дав мені сходити в туалет.

Алексі стукнув її по потилиці.

– Говоритимеш, коли я скажу!

Він зав’язав їй очі і повів за руку.

– Ходи. Коли закінчиш, я тебе помию.

– Нащо ти зав’язав мені очі?

– Я казав мовчати.

– Це як хороший і поганий поліцейський? Ти, по-моєму, хороший.

Алексі пхнув Рейвен на унітаз. Без сідельця. Холодна кераміка. Коли вона зробила свою справу, він підняв її за плечі і штовхнув за завісу в душ. Відкрутив воду. Холодна! Заходився її мити.

– Отримуєш насолоду?

– Ще ні, – відповів Алексі.

– Краще поквапся, а то твій старий тебе випередить.

Алексі засунув її назад в гардероб і замкнув двері. Хтось вже встиг там прибрати.

– Одягни щось сухе з вішака.

– Це ж чоловічі речі.

– У темряві ніхто не розрізнить.

– Так і мій тато казав. Якщо я одягатимусь, як хлопець, то типи на зразок твого батька мене не облапуватимуть.

Алексі гримнув дверима.

– А твій дурний батько замість того щоб тебе захищати, розніс собі голову.

– Не залишай мене.

Тиша.

Навпомацки Рейвен знайшла у темряві штани і светр та одягла їх.

Скільки часу минуло? Спогад – як спалах. Постріл. Вона перебуває поза своїм тілом. Дивиться. На себе. На кров, що крапає з батькового чола. Його кров’ю Алексі виводить на стіні: «Сімнадцяте листопада».

– Що таке «Сімнадцяте листопада»? – спитала Рейвен.

– Дізнаєшся, коли я зможу тобі довіряти.

– Ти вже можеш мені довіряти.

Ще один день? Ще одна ніч? Рейвен закалатала у двері.

– Я хочу їсти!

Глухо.

Вона робить позначки днів. А менші відрізки? Година? Дві? Двері відчинилися, і хтось тицьнув їй у руки тарілку. Рейвен занурила у неї палець.

– Холодна мусака[7]? Я її й теплою терпіти не можу. Я не їстиму цього лайна.

Алексі тицьнув тарілку їй під ніс, розмащуючи масну страву по обличчі.

– Як собі хочеш, але наступних кілька днів більше нічого не отримаєш.

Він грюкнув дверима і знову їх замкнув.

Тихо проклинаючи Алексі, вона все-таки взялася згрібати мусаку з обличчя у рот. Змусила себе ковтати. Принаймні вона не помре з голоду. Довгенько ж її тут тримають. Але ж він – чоловік і захоче подивитися на неї голою, коли буде готовий переспати.

Рейвен має жити, доки не змусить його захотіти її, як ті чоловіки з «Лісістрати». Вона зможе зіграти цю роль. На неї чекають овації стоячи.

Тут Рейвен почула високий голос:

…сестричко, зваблюй його швидше. або знайди спосіб убити себе…

РОЗДІЛ 6

Нью-Йорк

Дуґан попросив таксиста не відразу їхати до центру імені Джейкоба К. Джавіца, де розташовані офіси федеральних служб.

– Проїдьте повз місце, де колись стояли вежі-близнюки.

– З такими заторами? Ми місяць їхатимемо.

– Заробиш хороші чайові. Я хочу побачити це місце.

За двадцять п’ять хвилин таксі під’їхало до зони реконструкції, яку колись називали Всесвітнім торговим центром.

Дуґан запхав руку в портфель, намацав целофановий пакет, а в ньому – бейсбольний м’яч. Провів пальцями по швах, стиснув.

– Усе, досить.

Водій обернувся до нього.

– Ви змусили мене пробиватися через усю цю купу машин, щоб кілька секунд подивитися?

– Саме так. Поїхали.

За сорок хвилин таксі зупинилося біля двадцятивосьмиповерхового федерального центру. Дуґан розрахувався і дав водієві ще десять доларів.

Перевіривши посвідчення і значок агента ФБР, охоронці пропустили Дуґана через турнікет до ліфтів, якими можна було піднятися до бюро.

Він вийшов на двадцять шостому поверсі, біля штабу оперативного командування.

Попрямував до служби контррозвідки і сказав білявій секретарці, що в нього призначена зустріч з новим експертом із Близького Сходу. Вона натиснула кнопку інтеркому:

– Прийшов агент Френк Дуґан, – тоді махнула рукою в бік коридору. – Третій кабінет ліворуч. Міс Герік вас чекає.

Коли Дуґан підходив до дверей, їх автоматично відімкнули зсередини.

– Заходьте, агенте Дуґан, – промовив м’який, майже дитячий голос. Елізабет Герік встала з-за столу йому назустріч. Привабливі, витончені риси обличчя, золотисто-каштанове волосся до плечей. Вона простягнула руку і міцно потисла долоню Дуґана. Зачекала, поки він почне розмову.

– Як вам Нью-Йорк, міс Герік? – запитав Дуґан.

– Майже всі кличуть мене Ліз. Це моє перше завдання. Я тільки-но з бази Квонтіко[8].

– Вам сподобалося стріляти по картонних макетах на алеї Хоґана[9]?

– Я пройшла підготовку.

– Квонтіко – не Близький Схід. Де ви навчалися?

– У Тегерані.

Дуґан був здивований. Ця симпатична молода дівчина-аналітик з Ірану? Жодного акценту.

– То ви, певно, говорите фарсі.

– Арабською теж. Слухайте, Дуґане, облишмо дурні балачки. Ми з вами полюємо на тих самих терористів. Я отримала оперативні дані, згідно з якими МЕХ розглядає «Сімнадцяте листопада» як можливого союзника в операції «Зуби дракона».

– Гаразд. Але кусатися не обов’язково.

Її сміх нагадував дзюрчання струмка. Ліз увімкнула комп’ютер і ввела пароль «Шатерник». Тоді розвернула монітор до нього.

На екрані з’явилося прикрите арафаткою обличчя.

– Кодове ім’я цього чоловіка – Шатерник, – пояснила Ліз. – Він був військовим розвідником у революційній армії аятоли. Зараз він на зв’язку з резидентом ЦРУ в Ірані.

– Як ви на нього вийшли?

– Під час іранської революції моя мати працювала секретарем в американському посольстві. Перед тим як будівлю було захоплено, а працівників взято в заручники, Шатерник вивіз нас із країни.

– Які у вас підстави йому довіряти?

Вона заплющила очі, ніби пригадуючи.

– Я прокинулася серед ночі, почувши голос, як мені здалося, солдата революційної армії. Він шепотів першу строфу з «Рубаїв»:

Це написав Омар Хайям, перський поет, його прізвище означає «шатерник». Він був сунітом, а революційна армія аятоли – шиїтська. Цей солдат-суніт під кодовим іменем Шатерник переправив нас до Туреччини.

У кадрі з’явився пейзаж – дюни та чагарники. Судячи з якості, рука в оператора тремтіла. Голос прошепотів:

– Це Ашраф, база «Моджахедін-е Халк» на північному сході Іраку.

Зображення сфокусувалося на огорожі з колючого дроту, за якою у стійці «струнко» півколами стояли жінки в оливково-сірих уніформах. Замість традиційних жіночих хіджабів навколо їхніх голів і плечей були пов’язані чоловічі арафатки.

– Очевидно, на параді ці ісламські священні воїни народу демонструють свою рівність із чоловіками-мусульманами, – вишкірився Дуґан.

Ніздрі Ліз затріпотіли. Мабуть, вона стримувалася, щоб не кинути щось ущипливе у відповідь на його сексистське зауваження.

– То хто ці жінки? – запитав Дуґан.

– У минулому – радикальна група студентів, що брала участь у поваленні шаха Пехлеві, якого вони вважали маріонеткою ЦРУ. Коли шах втік до Сполучених Штатів, вони організували захоплення американського посольства у Тегерані й утримували заручників чотириста сорок чотири дні. Тоді Шатерник вивіз нас із країни.

– Але ж це було сто років тому, ще за президентства Картера[11]. Що їм потрібно від нас тепер?

– Після революції в Ірані вони виступили за ідею, в яку вірили, – ісламське суспільство на засадах ліберального марксизму. Аятола Хомейні їх зрадив. Захопивши владу, мулли встановили в країні теократію, засновану на законах шаріату. Студенти-моджахеди повстали проти муллів. Тоді у них було п’ятсот тисяч послідовників, однак революційна армія аятоли ув’язнила, закатувала і стратила більшу їхню частину. Ті ж чотири тисячі, що залишилися, зараз перебувають у Ашрафі, і це єдина опозиція проти влади духовенства.

– Однак в ірано-іракській війні вони стали на бік Саддама. Разом з його двоюрідним братом Хімічним Алі газовими атаками винищували курдів і болотних арабів, не лише чоловіків, а й жінок і дітей.

Вона знизала плечима.

– Вони небезпечні, але цікаві.

Огляд загонів на екрані змінили кадри заростів, а тоді – вхід у тунель. Голос пояснив:

– Це один з кількох ашрафських тунелів, через які моджахеди потрапляють до Ірану, застосовуючи партизанську тактику нападу та втечі. І саме тут Хусейн переховує значну частину біологічної зброї.

Раптом зображення зникло, та голос Шатерника вів далі:

– Тепер моджахеди володіють усією біологічною зброєю Хусейна. Спочатку вони планували переправити якусь її частину бойовикам «Хезболли» у Сполучених Штатах, та через розрив стосунків з муллами їм доводиться шукати інших союзників. Якщо вони домовляться з «Сімнадцятим листопада», то вежі-близнюки порівняно з операцією «Зуби дракона» здаватимуться легеньким зубним болем.

Ліз вимкнула монітор.

– Вибачте, вам, мабуть, боляче це чути. Я знаю, що сталося з вашою родиною.

– Мені вже легше. Якби там була зброя масового знищення, хіба б інспектори ООН її не знайшли?

– Знайшли б, звичайно, якби МЕХ дозволило їм обшукати свою базу. Однак Шатерник раніше доповідав, що на територію Ашрафу інспекторів не пустили.

– Коли я приїду до Греції, як мені з ним зв’язатися?

– Через його куратора з ЦРУ, кодове ім’я – Харон.

– Саме те, що мені треба. Перевізник із давньогрецьких міфів, який переправляє душі покійників через Стікс до пекла.

– А до цього яка ваша наступна зупинка?

– Повернусь у Цинциннаті і навідаюся до Тедеску на роботу. Подивимося, що можуть розповісти на кафедрі класичної філології про його поведінку в минулому та про стосунки з Рейвен Слейд.

– А потім?

– Вилітаю до Греції. З ким мені тут підтримувати зв’язок?

Вона зам’ялася.

– Для ФБР ви існуватимете лише як наш представник у посольстві США в Греції. Жодних інших зв’язків.

– Якщо я розгадаю послання Тедеску, мені доведеться проковтнути його разом з таблеткою ціаніду?

– У такому разі – і лише тоді – телефонуйте мені.

– Яке у вас кодове ім’я?

– Кимвал.

– Незвичне якесь. Звідки воно?

– Ліз задом наперед читається «зіл», а турецькою це означає музичний інструмент кимвал. А у вас яке ім’я?

– Я був невиїзним аналітиком, тож і кодового імені у мене не було, але, вирушаючи за моря, мабуть, варто якесь вибрати, – Дуґан задумався, тоді усміхнувся. – Якщо в нас операція «Зуби дракона», кличте мене Стоматологом.

– Хоча для ФБР ви більше не існуєте, вважайте мене чимось на зразок троса для пірнальника.

Він заглянув у її блакитні очі.

– Сподіваюся, агентко Кимвал, ви не переріжете його і не віддасте мене на поталу акулам.

– Не віддам, агенте Стоматолог, принаймні доки ви живі.

РОЗДІЛ 7

Афіни

Коли двері гардеробу відчинилися, Рейвен побачила на столі тарілку картоплі з рибою. У неї забурчало в шлунку.

Чоловік, якого всі називали Алексі, усе ще в лижній масці, відсунув для неї стілець.

– Сідай, поїж.

– З чого це раптом ти такий добрий? Це мій останній обід?

– Усе залежить від тебе.

…з’ясуй, що в нього на думці… рейвен, ти ж умієш крутити чоловіками, як хочеш…

– З яких би причин ти не тримав мене тут, я хочу, щоб ти знав: я захоплююся сильними чоловіками, які борються проти тиранів.

– Саме це я й хотів почути.

Рейвен жувала рибу, випльовуючи кістки.

– Що ще ти хочеш почути?

– Що б ти зробила, якби я тебе зґвалтував?

– На повний шлунок? Напевно, виблювала б на тебе, як на твого батька.

Його сміх лунав басовито.

Треба й далі з ним загравати.

– У тебе сексуальний сміх, однак ґвалтувати мене не доведеться. Я й так твоя.

– І що ти відчуваєш з цього приводу?

– Не знаю, доки не побачу твого обличчя.

– Я зніму маску, коли зможу тобі довіряти.

– Я ж твоя заручниця. Що я можу тобі заподіяти?

– Не треба вважати себе заручницею. Вважай себе людиною, що може допомогти пригнобленим, які страждають від американського капіталізму. Капіталісти викачують з нашої країни гроші, як вампіри, що п’ють кров своїх бідолашних жертв.

Вона поміркувала якусь мить.

– То ти комуніст.

– Марксист-ленініст. Ми вважаємо, що влада має належати народу, а не паразитам, діткам багатіїв. Америка – це імперія зла.

Рейвен відчувала на собі його пильний погляд.

…не сперечайся…

– Тепер навіть наш уряд контролюється ЦРУ, – вів далі Алексі. – Ваша преса багато чого замовчує, бо перебуває під впливом рекламників, які маніпулюють людською свідомістю.

– Маніпуляція свідомістю? Розкажи мені про це докладніше.

– Ваше ЦРУ підтримувало фашистську хунту деспотичного полковника Пападопулоса. Гіршого, ніж нацисти. Він тримав наш народ у залізних лещатах. Інакодумства не терпів узагалі. Сімнадцятого листопада 1973-го він кинув танки на студентів, що зібралися на мирну акцію протесту в Афінському політехнічному університеті. Тридцятьох одногрупників мого батька, серед яких була і його кохана, вбили. Сам же батько, його найкращий друг і ще багато хто, усього вісімсот людей, були поранені.

– Твій батько? Той, що кульгає?

– У нього протез ноги. А раніше він брав участь у марафоні. І в усьому винна твоя країна.

– Я не зовсім розумію.

– Тут ти дізнаєшся правду.

Її життя залежить від того, наскільки добре вона зрозуміє його ненависть до американців.

– То розкажи.

– Коли наступного року хунту полковника скинули, батько та його близький друг Ясон Тедеску заснували «Сімнадцяте листопада» в пам’ять про масову бійню, що відбулася того дня.

Ці слова, сімнадцяте листопада. Містер Тедеску говорив, що щось призначалося тільки для «Сімнадцятого листопада» та МЕХ. Чи це галюцинація?

– А який стосунок до всього цього має мій батько? Він же був не політиком, а психіатром.

– Разом з приспішниками Америки він лікував і греків. Твій батько насправді був кротом ЦРУ.

– Тато – шпигун? Це неможливо. Він би мені сказав. Він любив мене.

– Справді? Чому ж тоді він замикав тебе в божевільні?

Рейвен розтулила рота, та відповісти нічого не змогла, тільки дивилася на Алексі затуманеними очима.

– Я скажу тобі чому, – вів він далі, гладячи її по волоссю. – Тому що Америка налаштовує таких, як він, проти власних дітей і посилає їхніх синів і дочок на смерть у війні з робітничим класом по всьому світу. Коли ти прозрієш і усвідомиш капіталістичну брехню, ти відродишся.

…підтакуй йому…

– То навчи мене.

Його голос став ніжним.

– Ти не тільки гарна, Рейвен, ти ще й розумна.

Алексі зняв маску. Рейвен відкрилося вродливе обличчя з грубуватими рисами і пронизливими темними очима в обрамленні густих чорних брів. Те, що Алексі показав їй своє обличчя, означає, що йому вже все одно, чи зможе вона його опізнати? Це помилування чи смертний вирок?

– Ти збираєшся мене вбити?

– Ні.

Чи чує він, як калатає її серце?

– А зґвалтувати?

– Ні. Я збираюся зірвати з твоїх очей полуду, щоб ти побачила, що живеш у брехні.

– Покажи мені це.

– На сьогодні досить.

Рейвен підвелась і попрямувала до гардеробу.

Алексі зупинив її.

– Тут є вільна кімнатка з маленьким вікном, можеш спати там. Я принесу матрац, щоб тобі було зручно.

Рейвен погладила його по руці.

– Твоя турбота має для мене велике значення.

Коли Алексі вийшов з кухні, Рейвен хотіла було спробувати відчинити двері, та вирішила, що краще не треба. Він точно почує клацання клямки. Їй треба розпалити в Алексі сексуальне бажання. Щоб зробити йому приємність, Рейвен прибрала зі столу і помила посуд.

Він повернувся з матрацом і усміхнувся, побачивши її біля мийки.

– У тебе є якась постійна робота? – поцікавилася Рейвен.

– Я екскурсовод. Воджу дурних туристів руїнами і розповідаю їм історії про Золотий вік нашої країни.

– Ти казав, що вивчив англійську в Штатах. Як так вийшло?

– Я три роки був студентом по обміну у Детройті.

– Тож Америка не така вже й погана, коли молодь з різних країн хоче там навчатися.

Алексі жбурнув матрац на підлогу.

– Ти – дурепа! Вона робить це для того, щоб обдурити весь світ і приховати свої справжні наміри – панувати, поширюючи свої згубні ідеї.

Він схопив Рейвен за плечі і заштовхав до гардеробу.

– Ти казав, що мені можна спати в кімнаті з вікном.

– Коли будеш готова побачити світло істини.

Їй це здалося безглуздим, та краще його більше не провокувати.

– Вибач, я не мала на увазі нічого поганого. Дай мені ще один шанс.

Він гримнув дверима і знову їх замкнув.

– Побачимо.

Щоб вижити, треба зробити так, щоб його думки про неї не зводилися лише до політики. Вона має добитися, щоб Алексі її захотів. Вранці вона почне все спочатку. Зробити позначку завтрашнього дня на шкірі. Видряпуючи сьому риску на руці, Рейвен прикусила язика, щоб не скрикнути. Боже, дякую тобі за біль.

РОЗДІЛ 8

Вейбридж, Огайо

Френк Дуґан знизив швидкість свого «Мазератті» до жалюгідних тридцяти п’яти. Ох ці задрипані дві смуги. Він повірити не міг, що з аеропорту в Цинциннаті до Вейбриджа доведеться їхати мало не дві години.

Проїжджаючи естакадою, Дуґан побачив на пагорбі вежу будинку, побудованого у стилі вікторіанської неоготики. Згідно з отриманою інформацією, це була лікарня, у якій колись перебувала Рейвен Слейд. Може, перш ніж вирушити до університету, варто було б уважніше оглянути це місце. Звернувши ліворуч на круту, посипану гравієм доріжку, Дуґан в’їхав в іржаві, зірвані з завіс ворота, однак вікна і двері будівлі були забиті дошками. Він і не знав, що божевільня більше не працює.

І навіщо взагалі було заїжджати до цієї дурки на горі? Мабуть, тому що нутро підказувало: у цих коридорах та оббитих повстю палатах можуть знайтися якісь відповіді. Добре, спершу проглянемо документи Тедеску, може, у них міститься ключ до його зашифрованих пророцтв.

Коли Дуґан заднім ходом виїжджав зі стежки, задзвонив його мобільний із функцією шифрування розмов.

– Слухаю.

– Стоматолог? Це Кимвал.

– Так швидко? Я ще навіть з Огайо не виїхав.

– Надійшов сигнал від Харона з Криту. Він каже, що перш ніж застрелитися, Слейд телефонував йому з роботи. Останнє, що він сказав, було: «Моя дочка знає».

– Що знає?

– Після цього Харон почув постріл, потім булькання, а тоді зв’язок перервався. За даними грецької поліції, саме в цей момент його доньку і взяли в заручники.

– Я їду до університету переглядати папери Тедеску. Можливо, вдасться з’ясувати, що такого їй відомо.

– Успіху, – вона поклала слухавку.

Дуґан під’їхав до кампусу і деякий час покружляв, шукаючи коледж вільних мистецтв. Йому пощастило припаркуватися неподалік від Лордон-Холлу. У віконечку для довідок повідомили, що Тедеску сидить у кабінеті № 132-А. На дверях було приклеєне оголошення:

Містер Тедеску перебуває в Греції, де представить своє дослідження на щорічному симпозіумі класиків. Лекції та консультації скасовані на два тижні. Семестрові роботи та звіти про дослідження залишати його асистентці міс Салінас.

Раптом двері сусіднього кабінету відчинились, і повз Дуґана прослизнуло створіння, схоже на студенточку, з кіскою і в спідниці, як у дівчат з групи підтримки. Дівчина зняла оголошення і приліпила нове.

Лекції з міфології та античної історії скасовуються до кінця семестру. По інформацію звертайтеся до асистентки міс Салінас.

Тож новина про смерть Тедеску нарешті дійшла і до факультету.

– Я шукаю асистентку містера Тедеску, – звернувся Дуґан до дівчини.

Вона обернулась, і замість молоденької студентки Дуґан угледів перед собою жінку середнього віку. Шкіра на обличчі була напнута, як після пластичної операції, від чого її трикутна голова нагадувала череп, що малюють на пляшках з отруйними речовинами. Очі червоні, руки – наче схрещені кістки, згорнуті на тому місці, де мали б бути груди.

– Міс Салінас – це я. Що вам потрібно?

– Міс Салінас, я з ФБР. Можете приділити мені хвилинку?

– О Господи! Декан щойно повідомив, що Ясон помер у Афінах. Ви знаєте, що трапилося?

– Я хотів би поглянути на його кабінет.

Салінас швидко роззирнулася навсібіч, немов сумніваючись, чи правильно вона робить, тоді дістала з кишені брелок і заходилася шукати потрібний ключ. Відімкнувши двері, вона жестом запросила його досередини.

Дуґан обвів кабінет поглядом. На столі, крім бронзового бюста Зевса, не було нічого. На стіні праворуч висів великий портрет літнього чоловіка в академічній шапочці і мантії.

– Це Ясон Тедеску?

– Так.

Жінка вийняла з кишені хусточку і стерла пилюку з позолоченої рами.

Дуґан підійшов до стандартних розмірів картотеки, що стояла під стіною. Потягнув шухляду. Замкнена.

– Відчиніть, будь ласка, – Дуґан показав на брелок, який жінка тримала в руці.

– Там нічого немає.

– Як так?

– Від’їжджаючи до Греції, Ясон подарував усі свої роботи та особисті папери бібліотеці.

– Я хочу сам пересвідчитися.

Салінас заходилася перебирати ключі, знайшла потрібний, вставила в замок. Витягла всі шухляди. Вона мала рацію: там було порожньо.

– Нам не сказали, від чого він помер.

– Ви добре знали Тедеску?

– Коли він перебрався сюди з Чиказького університету, я поїхала разом з ним.

– Які у вас обов’язки?

– Як асистентка я виконувала підготовчу роботу: допомагала збирати матеріал, друкувала завдання до іспитів, узгоджувала консультації.

– У нього були улюблені студенти?

Салінас дивилася кудись поза ним.

– Єдиною, з ким у нього зав’язалися справді близькі стосунки, була Рейвен, дочка доктора Слейда.

– Наскільки близькі?

– Вона відвідувала його лекції. Крім того, Ясон був консультантом з навчальних питань і керівником дрампрограми кафедри театрального мистецтва. Я бачила всі вистави з її участю, – Салінас говорила трохи крізь зуби. – Вона – надзвичайна актриса.

– І в чому проявлялася надзвичайність?

– Коли вона виходила на сцену, інші актори відступали на другий план. Вона вживалася в кожну роль і, здавалося, дійсно ставала персонажем, якого грала. Якось аж забувалося, що це лише вистава.

– Звучить приголомшливо.

– Навіть поза сценою, на читаннях і репетиціях, Рейвен завжди була в центрі уваги, вона ніби освітлювала собою кімнату… зачаровувала, – це останнє слово Салінас наче виплюнула.

– А коли була не в центрі уваги?

– Сиділа тихо, мала пригнічений вигляд.

– То кажете, Ясон Тедеску її вчив?

Череп відвів очі.

– Швидше, скеровував. А тоді у неї стався зрив, і батько забрав її з коледжу.

– Ви бачили, як це трапилося?

– Еге ж. На першій репетиції «Лісістрати» я зрозуміла, що щось не так. Рейвен підійнялася на другий ярус і почала гукати жінкам, що знемагали від сексуальної жаги, щоб ті не віддавалися своїм чоловікам, як раптом зблідла і знепритомніла. Ясон, тобто містер Тедеску, відвів її до свого кабінету, і вони там розмовляли. Відтоді ні я, ні Ясон більше не бачили Рейвен, а потім її батько перевівся в Афіни.

– Містер Тедеску коли-небудь розповідав, чому виїхав з Греції?

– Ясон навчався на останньому курсі Афінського політехнічного університету, коли сили хунти вчинили розправу над його товаришами. Він отримав травму голови і поїхав до Штатів на лікування. Згодом отримав студентську візу і продовжив навчання тут.

– Він багато подорожував?

– Дуже, їздив по всій країні, читав лекції, відвідував грецькі громади, збирав матеріал для своєї книги «Греки в Америці».

Ага, а заодно і мережу сплячих агентів організовував.

Дуґан вирішив ризикнути.

– Може, це вас потішить: коли він помирав у Афінах, Рейвен була поряд.

У її запалих очах нічого не можна було прочитати.

– Як таке можливо?

– Під час лекції містеру Тедеску стало зле, і колега привіз його до Афінської психіатричної лікарні, а в той час там перебувала Рейвен. Він спробував її задушити. Потім його застрелили терористи, які захопили лікарню.

Обличчя Салінас залишалося непроникним, та вона знову схрестила свої кістляві руки.

– Він був немов дельфійський оракул. Завжди ставився до неї, ніби до своєї верховної жриці.

У її голосі чулася заздрість, у цьому не було жодного сумніву.

– Дякую, що приділили мені час, міс Салінас. Я піду до бібліотеки, перегляну папери Тедеску.

– Це неможливо, агенте Дуґан.

– Чому?

– У разі смерті Ясон призначив мене розпорядницею своїх робочих документів. Виконуючи його волю і оберігаючи таємницю його пророцтв, я надіслала їх до архіву Національної бібліотеки Греції у Афінах.

– Що ж, я й сам збираюся до Афін, тож ознайомлюся з ними там.

Вона заклякла на місці.

– За його бажанням я додала пункт, згідно з яким папери будуть закриті для доступу протягом десяти років. Потім буде дозволено вивчати їх лише класикам та історикам.

Міркуючи над її словами, Дуґан сперся на одну з порожніх картотечних шафок. Вона перехилилась, і з-під неї вистромився краєчок якогось папірця.

Він підібрав зім’ятий аркуш і розгладив у руках. Вгорі був заголовок: ОПЕРАЦІЯ «ЗУБИ ДРАКОНА», трохи нижче підзаголовок ЩО, а ще нижче два написаних рукою рядки. Деякі слова було повикреслювано і переписано кілька разів. Дуґан прочитав уголос:

– Маєте якесь уявлення, що це таке?

Від її раптового поруху Дуґан підвів очі. У руках Салінас стискала бронзовий бюст Зевса. Очі черепа палали. Дуґан розвернувся, намагаючись відбити удар.

Надто пізно.

Вибух болю. Усе попливло. Затуманилося. Потім темрява…

РОЗДІЛ 9

Афіни

Доктор Мартін Кайл помахав публіці, що зібралася послухати його лекцію у Національній бібліотеці Греції і тепер аплодувала стоячи. Погладжуючи свою вандейківську борідку, він вийшов з-за кафедри і попрямував до столу, де став підписувати примірники своєї нової книжки «Юнгіанський аналіз культів, що вбивають».

Коли зал майже спорожнів, він відкинувся на стільці і попустив вузол краватки. До нього наблизилися два грецькі офіцери, підтримуючи попід руки третього, літнього чоловіка з чорною пов’язкою на правому оці.

– Докторе Кайл, я капітан грецької поліції Гектор Еліаде, спецгрупа з питань боротьби з тероризмом, – його глибокий голос луною розносився майже безлюдним залом. – Мені надзвичайно сподобалася ваша лекція. Ви б нам дуже допомогли, якби погодилися відповісти на кілька запитань.

– Стосовно чого?

– Наскільки близько ви були знайомі з Ясоном Тедеску?

– Ми обоє викладаємо у Вейбриджському університеті в штаті Огайо. Минулого тижня я відвіз його до лікарні. А до чого це все?

– Тут я ставлю питання, докторе Кайл. Чому ви відвезли його до психіатричної лікарні?

– Він сам попросив. Вона розташована найближче до академії. Ясон читав доповідь про загадки стародавніх Греції та Риму, а одразу ж після неї йому стало зле. Як він почувається зараз?

– Про які грецькі загадки йшлося?

– Про стародавні, найдокладніше він зупинився на легенді про Гомера, який помер, не зумівши розгадати загадку хлопців-рибалок.

– І що Тедеску про це розповідав?

– Як Гомер пішов до храму Аполлона в Дельфах, щоб спитати оракула, де він народився. Піфія сказала, що його дім на острові Іос, і додала: «Стережися дітей, що загадуватимуть тобі загадки».

– Так-так, докторе Кайл, продовжуйте.

– Уже в старшому віці Гомер вирушив на Іос. На березі моря до нього підійшли двоє хлопців-рибалок. Гомер запитав, що вони зловили. Один хлопчак відповів: «Те, що зловили, ми викинули, а що не зловили, залишили».

Тоді Гомер згадав застереження оракула щодо дітей, які загадуватимуть йому загадки. Так і не зумівши знайти розгадку, він дістав серцевий напад і помер.

– І що, Тедеску відкрив публіці розгадку?

– Дивно, але ні. Саме тоді у нього самого раптом стався напад і він упав на кафедру.

– Що ви можете розповісти про зв’язок Тедеску з грецьким марксистським терористичним угрупованням «Сімнадцяте листопада»?

Кайл знову зав’язав краватку тугіше.

– Я не знав, що він пов’язаний із цією організацією.

– Ви читаєте лекції про культи, які вбивають, а Тедеску – про смертельні загадки. Може, він коли-небудь згадував «Сімнадцяте листопада» чи «Моджахедін-е Халк»?

– Чому ви постійно говорите про нього в минулому часі?

– Тому що його застрелили в тій лікарні.

– О Господи! Але я не розумію. Який стосунок він має до «Сімнадцятого листопада»?

– Це ми і намагаємося з’ясувати. У нас є підстави вважати, що Тедеску хотів задушити доньку головного лікаря, яку пізніше викрали.

– З чого ви вирішили, що мені щось про це відомо?

– У біографічній довідці з вашої книжки сказано, що ви спеціалізуєтесь на таємних товариствах, а на вашій веб-сторінці зазначається, що ви вивчали не тільки грецьку міфологію та фольклор, а й перські та арабські таємні релігійні практики.

– Я справді вивчав їх для свого дослідження, але це не основна моя спеціальність. Я – психоаналітик юнгіанської школи.

– Скільки ви збираєтеся пробути в Греції?

– За розкладом я маю ще три тижні і хочу відвідати деякі ваші острови та Кіпр, а тоді повернуся до Афін і разом з туристичною групою полечу в Огайо.

– Ви коли-небудь бували у Багдаді чи Тегерані?

Кайл провів тильним боком долоні по губах. Який зв’язок може мати його теперішнє дослідження Греції з Іраном чи Іраком?

– У минулому я вивчав ісламські культи, але не розумію…

– Вам знайоме іранське мусульмансько-марксистське угруповання «Моджахедін-е Халк», більш відоме як МЕХ?

– Його лідери-студенти брали участь у захопленні посольства США в Тегерані.

– А що тепер з організацією? Чи можна вважати моджахедів сектою, своєрідним культом? Чи йдуть вони за своїми лідерами сліпо і готові віддати життя?

– Люди, що дезертирували з їхніх лав, розповідають, що це загони, якими переважно керують жінки. Заміжніх змушують розлучитися. Їхніх дітей відсилають геть. Члени МЕХ дотримуються повного целібату. Після арешту їхньої лідерки Маріам Раджаві під час перебування у добровільному вигнанні в Парижі кілька її прибічниць спалили себе. МЕХ сповідує ісламський марксизм, це терористи, що борються проти Америки. Багато з тих, хто покинув організацію, називає її сектою. А звідки така зацікавленість моджахедами?

– Ми отримали відомості, що вони нібито збираються укласти союз із нашим марксистським угрупованням «Сімнадцяте листопада». Ми вважаємо, що напад на Афінську психіатричну лікарню був лише прелюдією.

– А який стосунок до них має Ясон Тедеску?

Еліаде постукав пальцем по щоці.

– Колись давно він брав участь у протестах в Афінському політехнічному університеті і під час штурму хунти був поранений. Ми думаємо, він організував мережу кротів «Сімнадцятого листопада» в Сполучених Штатах.

– Мені важко уявити союз православних греків та ісламських моджахедів, – Кайл зібрав свої записи, але кілька сторінок впали на підлогу. Він згріб їх докупи і засунув у портфель. Мусульмани і православні воювали й ненавиділи одне одного ще до хрестових походів. Навіщо МЕХ укладати союз із одвічним ворогом?

Еліаде знизав плечима.

– Останнім часом на телебаченні розумники-експерти люблять повторювати стару істину про те, що ворог мого ворога – мій друг.

– Але мало хто знає, що це давнє арабське прислів’я.

– Чи можемо ми, поки ви не покинули Греції, розраховувати на вашу допомогу як фахівця у цій сфері?

– Звісно. Звертайтеся в будь-який…

Та капітан Еліаде вже відійшов у супроводі своїх офіцерів.

– Бажаю гарної і спокійної відпустки в Греції. Проте раджу вам теж остерігатися наших загадок. Багато греків розгадали-таки головоломку хлопців-рибалок – «Що зловили, ми викинули, а що не зловили, залишили».

– І що ж це було?

Так і не повернувшись до Кайла обличчям, Еліаде відповів, і його голос луною відбився в порожньому залі:

– Воші.

РОЗДІЛ 10

На дев’ятий день за її підрахунками Рейвен почала бити ногами у двері.

– Я хочу пісяти.

Ззовні почувся рух, ключ повернувся. Її засліпило вранішнє світло.

Алексі усміхнувся.

– Ти знаєш дорогу до туалету.

Від його усмішки Рейвен стало легше на душі. Було приємно, що він дозволив їй піти самій. Перш ніж повернутися назад, Рейвен оглянула вікно. Забите цвяхами.

Вона вийшла і попрямувала до дверей у гардероб, та Алексі зупинив її.

– Сідай, випий зі мною кави з пітою[12].

Він приніс і поставив на стіл дві паруючі чашки і тарілку з теплими хлібними коржиками. Відламав шматочок і вмочив у каву. Рейвен зробила так само.

– А тепер продовжимо розмову, яку почали кілька днів тому.

Рейвен, як учениця у школі, зчепила руки на столі.

– Добре, Алексі, як скажеш.

– Хороша дівчинка.

…він ще, чого доброго, й золоту зірочку тобі за слухняність дасть…

– Яка країна є імперією зла? – запитав Алексі.

Він хоче, щоб вона сказала, у що повірила?

– Америка.

– Чому твій батько запроторив тебе до афінської божевільні?

…яка відповідь йому сподобається?..

– Хочеш, щоб я тобі пояснив? – спитав Алексі.

– Так.

– Тому що він розбещував тебе, коли ти була маленькою, і ти, очевидно, почала про це згадувати.

Рейвен кивнула.

– Він…

…стули пельку, рейвен…

– І всім начхати на те, що з тобою відбувається.

– Звідки ти знаєш?

– Я тобі доведу, – Алексі вийшов і невдовзі повернувся, несучи в руках ноутбук. Поклацав мишкою. – Я завантажую пошуковик.

– Що це таке?

Звісно, Рейвен знала, що таке пошуковик, але погоджувалася із сестрою, що треба й далі вдавати дурну білявку.

– Завдяки йому я можу переглядати пресу за будь-який день з якого завгодно куточка світу.

…дозволь йому тебе повчити. чоловіки це люблять…

– Це неймовірно! І що ти шукатимеш?

– Статті в газетах за той день, коли ми звільнили лікарню. Побачимо, чи є комусь діло до твого зникнення.

По спині Рейвен пройшов холодок. Мусить щось бути. Це ж новина.

Алексі набрав: Рейвен Слейд.

– Скільки ти вже в нас?

Під столом вона провела пальцями по подряпинах у себе на руці.

– Разом з сьогоднішнім дев’ять днів.

– Поряд з твоїм іменем я ставлю дати, відколи ти в нас. Дивись, отут газети: «Нью-Йорк Таймс», «Дейлі Ньюз», «Інтернешнел Гералд Тріб’юн». Бачиш? Жодного слова. Якби вони переймалися, про тебе написали б у газетах.

Рейвен раптом пройняв страх.

– А місцева преса?

Алексі додав кілька назв грецьких газет. Про її викрадення ані рядка. Алексі мав рацію. Нікому немає діла.

– Тому тобі краще буде тут з нами. Розумієш?

– Починаю.

– Коли я ненароком застрелив Ясона Тедеску, він сказав: «Рейвен знає». Що він мав на увазі? Що ти такого знаєш?

Рейвен похитала головою.

– Уявлення не маю, що я знаю.

Алексі встав з-за столу і підійшов до шафки над плитою. Рейвен не було видно, що він там робить.

– Один з наших завжди тримає запас для себе, – він простяг їй кусник чорного шоколаду.

Вона відкусила трішечки. Потім більший шматок, іще один. Відчула, як рот наповнюється солодкою слиною.

…навіть краще, ніж золота зірка…

Рейвен зіскочила зі стільця і обійняла Алексі.

Він вп’явся очима у її ліву руку.

– Де ти так подряпалася?

– Так я веду відлік днів. Це мій особистий календар, – вона порахувала шрами. – Дев’ять подряпин за дев’ять днів.

Алексі викрутив їй руку.

– Щоб більше такого не робила. Я казатиму тобі, який день. І що робити. І коли їсти, і коли спати, і коли ходити в туалет. Щоб більше жодних подряпин.

– Мені боляче.

Алексі відпустив її руку і погладив по щоці.

– Коли ти все добре зрозумієш, зможеш стати однією з нас.

– Я зроблю все, що ти захочеш.

– Добре. А зараз мені треба вийти ненадовго, буду хвилин за десять.

Її охопила паніка.

– Не залишай мене саму.

– Та я ж ненадовго.

– Візьми мене з собою.

– Не можу. Ти мусиш залишатися тут.

Рейвен вчепилася йому в руку.

– Не йди.

– Я думав, ти готова робити все, що я скажу.

У неї запаморочилося в голові. У жодному разі не сердити Алексі.

– Так, звичайно, – Рейвен заходилася прибирати зі столу. – Я помию посуд, поки тебе не буде. Повертайся швидше.

– От і молодець, – Алексі поцілував її в чоло.

Коли він вийшов, Рейвен помітила, що двері лишилися прочиненими. Підбігши до вікна, вона побачила, як Алексі переходить вулицю. Це її шанс втекти. Геть з цієї в’язниці, зійти східцями вниз – і на волю. Рука потяглася до клямки.

…зупинися. він, напевно, спостерігає з того боку вулиці…

Рейвен відсмикнула руку так, ніби клямка раптом розжарилася до червоного. Намотала пасмо волосся на палець з такою силою, що ледь не вирвала. Якби він хотів її вбити, то вбив би в лікарні. Що ж, якщо вона їм потрібна, вони її не чіпатимуть. Рейвен з грюкотом зачинила двері й пішла назад до мийки. Повитягала шухляди. Ні ножів, ні виделок, самі лише ложки.

…розбий тарілку і переріж собі горло…

– Чому ти кажеш, щоб я себе вбила?

…нумо, зараз же…

– Ні!

…боягузка…

– Сама ти боягузка. Я виберу час і місце, як мама. Як ти на це дивишся?

Мовчання. Сестра зникла.

Кроки на сходах. Алексі повертається. Рейвен змусила себе зайти до гардеробу і зачинила двері. Схлипуючи, почала вишкрябувати на руці свій десятий день.

Боже, Алексі ж заборонив їй дряпатися. Не треба його дратувати. Рейвен поплювала на долоню і потерла свіжий шрам. Якщо питатиме, вона скаже, що забула. Або що поранилася випадково. Алексі повинен думати, що вони – одна душа. Вона має зробити так, щоб він її захотів.

У темряві Рейвен обмацувала шрами так, ніби це був напис шрифтом Брайля. Десятий день ще не заструпився й болів дужче за інші.

РОЗДІЛ 11

Алексі Коста бився з американськими солдатами, слухав їхні крики, коли стинав їхні голови. Раптом вони всі перетворилися на жінок з немовлятами. Весь мокрий від поту, він сів у ліжку. Проковтнув мокротиння, що зібралося в горлі. Кляті нічні жахи! Алексі глянув на годинник: майже сьома. Рейвен, мабуть, ще спить у своїй кімнатці. Він не став будити її, коли прийшов учора ввечері, радий, що вона не спробувала втекти.

Хтось тихо постукав у вхідні двері. Дивно. Ніхто не приходив до схованки, попередньо не зателефонувавши. Алексі вийняв з шухляди під нічним столиком свою «берету» двадцять другого калібру.

– Хто там?

Тиша. Тримаючи пістолет за спиною, Алексі поклав руку на клямку. У щілину над порогом просунувся складений папірець. Він шарпнув двері на себе. Маленький хлопчик, що стояв на сходах, кинувся навтьоки, та Алексі схопив його за руку.

– Ти що тут робиш?

– Пані дала мені десять драхм, щоб я відніс записку на цю адресу, – зарюмсав малий. – Нікого не кликати, просто просунути під двері.

– Яка вона на вигляд?

– Висока. Очі як вуглинки. Волосся чорне, заплетене короною. Оливкова шкіра. Десь за тридцять, але гарна.

– Нікуди не йди, – Алексі розгорнув записку.

ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ЗА НОМЕРОМ 210—722 09 53. ТЕРМІНОВО

Алексі поліз до кишені і видобув звідти євро.

– Забудь, що взагалі сюди приходив.

Хлопчина схопив монетку і дременув униз сходами. Алексі увійшов досередини й замкнув двері. Витріщився на послання. Ніхто, крім людей із «Сімнадцятого листопада», не знав, де їхня схованка. Якби поліція їх викрила, то давно влаштувала б облаву. Алексі перевів погляд на телефон. Дзвінки можуть відстежувати. То й що, автор записки все одно знає, де він.

Понишпоривши в шухляді письмового столу, Алексі витяг один зі своїх одноразових мобільних телефонів. Набрав номер. Чотири гудки. Він зібрався було вибити, як раптом м’який голос здушено прошепотів:

– Рада, що ти зателефонував, Алексі.

– Хто це?

– Не розмовляти по телефону. Ми зустрітися.

– Зустрітися з незнайомкою? А раптом ви хочете мене вбити?

Хихотіння.

– Якби я хотіла, ти вже був би мертвий. Я ж знала, куди послати хлопця.

– Де зустрічаємося?

– За півгодини в Плака[13], біля таверни.

А вона не дурна. Для таємної зустрічі переповнене туристами відкрите кафе – найкраще місце.

– Як я тебе впізнаю?

– Я тебе сама знаходити. Ми впізнаємо одне одного. Не дзвони більше на цей номер, я заплатила за нього наперед і знищити, коли ми закінчимо розмову.

Приголомшений, Алексі спробував пригадати всіх жінок, з якими спав. Надто багато. Звузимо коло. Хлопчик сказав, що вона висока і вродлива. Із чорними очима і чорним волоссям, заплетеним короною. Що ж, невдовзі він сам усе побачить. Алексі засунув «берету» за пояс штанів ззаду. Звичайно, він не зможе використати її в натовпі, але нащо ризикувати?

Він підійшов до маленької кімнатки і постукав у двері.

– Випусти мене.

– Не зараз, Рейвен. Мені треба вийти у справах.

– Не залишай мене!

– Випущу тебе, коли повернуся.

Алексі вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Тепер до підвалу й на вулицю через чорний хід цокольного приміщення. Роззирнувшись навсібіч, чи ніхто не стежить, він осідлав свій чорний мотоцикл і з ревінням виїхав з провулка.

До Плаки Алексі дістався за п’ятнадцять хвилин. Повно народу, як завжди. Поміж столиками снували офіціанти з тацями. Дотримуючись вказівки, він рушив до столика біля самого входу в таверну.

– Бажаєте меню? – спитав офіціант, прибираючи купу блюдець.

– Каву з коньяком, будь ласка.

Тієї миті чиїсь сильні руки схопили його ззаду за плечі.

– Каву для двох, – промовив голос із телефона.

– Так, мадам.

Жінка відпустила Алексі, і, розвернувшись на стільці, він побачив високу струнку постать, що стояла в променях ранкового сонця.

– Ви ставите мене в невигідну позицію, – сказав Алексі. – Сядьте, щоб я бачив, хто влаштував це рандеву.

Жінка засміялася низьким горловим сміхом. Обійшла стіл і сіла до нього обличчям. Волосся, заплетене в косу навколо голови, темні очі, оливкова шкіра – усе, як описував хлопець. Але ні сліду помади чи рум’ян, взагалі жодного макіяжу. Близько сорока років, проте ще й досі приваблива. Сонячні промені вигравали на золотому півмісяці, що висів на такому ж золотому ланцюжку навколо її шиї.

Жінка швидко сховала його під блузку у себе на грудях. Кинула сумочку на стіл. Гучний стукіт. Пістолет? Незнайомка сама обрала це людне місце. Тут вона його не витягне. Вона зчепила руки, і Алексі помітив, що на її довгих пальцях немає манікюру. Шкіра на великому і вказівному пальцях правої руки зашкарубла.

– Ось ми і зустрітися знову, – промовила незнайомка.

– Справді? Щось не пригадую.

Офіціант приніс каву і пляшку коньяку.

– Мадам теж налити?

Вона накрила чашку долонею.

– Ні, жодного алкоголю.

– Може, поділитеся, як знайшли мене? – поцікавився Алексі, коли офіціант пішов геть. – Як впізнали мене в юрбі? Чи хочете й далі вдавати загадкову леді?

Жінка відсьорбнула кави і подивилася на Алексі поверх чашки.

– Легко. Я бачити ваше обличчя, коли ви зняти пов’язки і одягати маску в афінській божевільні перед тим, як викрадати Рейвен.

Алексі аж дух перехопило. То от де він бачив її обличчя: через віконце сестринського посту.

– Ви – медсестра Фей Сойєр?

– Взагалі-то майорка Фатіма Саїд.

– Майорка?

– Майорка «Моджахедін-е Халк», тобто «Священної армії визволення народу». Дехто називає нас МЕХ.

– Я чув про МЕХ, Держдепартамент США вніс вас до списку терористичних організацій у… Коли?..

– У 1997-му. «Сімнадцяте листопада» в цьому переліку значно давніше. Наші угруповання мають багато спільного.

– Але ви – мусульмани. А ми – православні християни.

– І ви, і ми шануємо нашого предка Авраама. Ми і ви – марксисти-леніністи.

Алексі відкинувся на стільці.

– Як ви мене знайшли?

– Ви, мабуть, забувати. Ваші люди не ловити мене після стрілянини. Я втікати, але не їхати геть, а стежити.

– Я думав, ви медсестра.

– Ми теж знали, що доктор Слейд – інформатор ЦРУ.

– Що ви маєте на меті?

– Що й ви. Разом ми робимо те, що зробили мученики Осами одинадцятого вересня, – нахилившись ближче, вона додала: – Ваш товариш Ясон Тедеску вступив у контакт з моїм лідером, домовитися про співпрацю в операції «Зуби дракона».

– Не розумію. Наша організація невелика, а ви маєте добре озброєні загони. Скільки вас – чотири тисячі, п’ять?

– Немає значення. Ми всі знаємо, що ООН не зупинить президента Буша. Якщо Америка вторгатися в Ірак, їхні ВВС обов’язково бомбардувати нашу базу Ашраф. Ми маємо завдавати удару перші.

А вона з біса приваблива. Незмигний погляд кобри, гіпнотичний голос. Мабуть, уміє змусити всіх грати під свою дудку. Алексі уявив, як тримає цю жінку в обіймах, та пригадавши її чіпкі пальці на своїх плечах, відігнав цю думку.

– І чого ж ви хочете від нас?

– Ясон Тедеску повідомляв нам, що багато років тому організувати у деяких містах США мережу сплячих агентів «Сімнадцятого листопада». Він розповів нам про операцію «Зуби дракона».

Алексі підніс чашку до рота і, не відриваючи її від губ, пробурмотів:

– Як так склалося?

– Під час конференції, перед тим, як ви його застрелили, Тедеску надіслати на електронну пошту нашої генералки Гассан ще один лист з пропозиція союзу.

– Навіщо нам МЕХ? Як ви самі сказали, у нас є власна диверсійна мережа в Штатах.

– Проблема в тому, що ваші бойовики вже старі, може, вже маразм мати, – прошепотіла вона. – Шкода, якщо вони померти і не виконати своя місія.

– Що пропонують ваші люди?

– Ви знати міста, але не знати об’єкти. У нас є зброя, але наші люди від «Хезболли» під постійний нагляд. З нашим зброя і ваші агенти ми можемо зробити масштабну атаку.

Ця жінка анітрохи не жартувала.

– Отже, ви пропонуєте…

– Перемир’я. Коли Держдепартамент США оголосити нас терористи, нам блокувати доступ до грошей нашого Фонду канадської громади для допомоги голодуючим мусульманським дітям. У нас в Ашрафі є схована зброя.

– Яка зброя?

– Спершу платіть нам п’ятдесят тисяч доларів.

– У нас немає таких грошей. Ми маленька група.

– Але смілива. Пограбуйте банк, який веде бізнес з американцями. Коли дістаєте гроші, приносите їх нашому кур’єру, а вона передає вам пакунок.

– Де відбудеться обмін?

– Біля меморіалу студентам, загиблим від рук Національної гвардії Огайо у Кентському університеті.

– Дуже символічно, але як мені знайти кур’єра?

– Ідете на Пагорб нарцисів і кладете перевернуту догори дном склянку з незапалена свічка на одну з плит. Зверху кладете камінець. Наш кур’єр підійде і скаже: «Зуби», а ви відповісте: «Дракона».

Алексі знизав плечима. Дурість використовувати як пароль назву операції.

– Ви даєте їй гроші, а вона вам пакунок.

– Я обговорю вашу пропозицію з моїми людьми. Як можна з вами зв’язатися?

– Я телефонувати. Мені треба відповідь, поки Америка не напасти на Ірак. Потім робити щось буде важко. І ще одне: вам вдалося приручити Рейвен?

– Я втовкмачую їй у голову наші погляди.

– Маніпуляція, щоб викликати стокгольмський синдром?

– Вона тепер ненавидить Америку так само люто, як ми, – усміхнувся Алексі.

– З нею ніколи не знати напевне. У лікарні я доглядати її під час шизофренічних станів. Вона ріже себе, боїться бути сама, схильна до суїциду, фобії – вогонь і висота. Може складатися враження, що вам вдатися промити їй мозок, але послання Тедеску точно блокує установка, яку доктор Слейд давав її під гіпнозом.

– Ви там були, довідалися що-небудь?

– Тедеску сказав їй процитувати пророцтва з пам’яті. Вони складені у формі загадок.

– Мій батько казав, що товариш Тедеску завжди вважав себе пророком на кшталт Нострадамуса.

– От тільки Тедеску не передбачав майбутнє, а творив його.

Майже так і було.

– Але Нострадамус надавав своїм пророцтвам форми туманних катренів через те, що боявся інквізиції. А навіщо Тедеску було це робити?

– Він остерігався ЦРУ. Я чула лише два рядки, які Рейвен цитувати перед його смертю.

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

Ці образи вам про щось говорити?

– Ні.

– Значить, ці загадки нам ще треба розгадати. Пробуйте витягти з неї решту. Якщо у вас не вийти, я заберу її до Ашрафу. Як медсестра доктора Слейда, я навчитися працювати з такими, як Рейвен. Залиште її в нас на деякий час і побачите, чи вона справді перейнялася вашими ідеями.

– Я пораджуся з товаришами і дам вам знати.

Коли Фатіма підвелася, півмісяць, що був захований на її високих грудях, знову висмикнувся. Вона пробралася поміж щільно наставленими столиками і зупинила таксі.

Поїхати за нею? Немає сенсу. Вона ж сама його знайшла. Одна річ непокоїла Алексі. За чутками, МЕХ – це не просто загони ісламських бойовиків-марксистів. Це секта, якою керують жінки, охоплені манією величі. Нехай майорка Фатіма роздає карти, та він пильно стежитиме за тим, як вона тримає колоду у своїх зашкарублих руках.

Алексі розрахувався з офіціантом і рушив алеєю до місця, де стояв його «Гарлей». Від’їжджаючи геть, він уважно роззирнувся довкола. Навіщо перейматися? Їй і так відомо місце розташування схованки.

Фатіма казала, що люди з такою хворобою, як у Рейвен, не переносять самотності, калічать себе і схильні до самогубства. А що, як дівчина не повністю під його контролем? Якщо йому не вистачить умінь, щоб витягти з неї решту пророцтв Тедеску?

Тоді Алексі відправить Рейвен до Ашрафу, як пропонує Фатіма. Нехай МЕХ попрацює з нею, як це робить «Хезболла», ХАМАС і «Аль-Каїда» зі своїми безмозкими смертниками.

РОЗДІЛ 12

Вейбридж, штат Огайо

Дуґан випливав із глибин пульсуючого болю в голові, то виринаючи, то занурюючись назад. Що за чортівня? Сучка Салінас хотіла його вбити. Чому? Із чималим зусиллям він сів прямо і зіперся об стіну. Озирнувся, шукаючи очима клаптик паперу. Мабуть, Салінас його забрала. Що в ньому було такого, щоб так психувати?

Дуґан заплющив очі. Дякувати Богу, ударом йому не відбило пам’ять.

Мабуть, це з якоїсь лекції Тедеску. Перший рядок більш-менш зрозумілий: девіз священної війни мусульман проти християн. А «Іншалла» – це заклик до Аллаха.

По щоці щось текло. Він чудово знав, що це. Похитуючись, звівся на ноги.

Задзвонив його захищений мобільний STU-III. Скривавленою рукою Дуґан натис на кнопку.

– Так.

– Увімкніть захищений режим, Стоматологу.

– Що? – у голові ще й досі паморочилося.

– Скористайтеся криптоключем, розмова мусить бути зашифрована.

Порившись у кишені серед ключів від машини, Дуґан знайшов криптоключ і натиснув на кнопку шифрування.

– Кажіть.

– Це Кимвал.

– Хоч ви не пориваєте зв’язок. Що трапилось?

– Харон отримав сигнал від Шатерника. Офіцерка «Моджахедін-е Халк» зараз перебуває в Афінах, щоб завершити перемовини про союз із «Сімнадцятим листопада».

– Відомо, про які часові межі йде мова?

– Урядові джерела повідомляють, що Буш збирається зіграти на випередження і першим напасти на Ірак. Шатерник каже, що якщо моджахеди знайдуть спільну мову із «Сімнадцятим листопада», то й самі зіграють на випередження і влаштують теракт у нашій країні.

– Коли мені вирушати до Греції?

– Зараз.

– Я заїду в Цинциннаті і спакуюся.

– Немає часу. У Вейбриджському університеті є льотна школа і аеродром.

– Але ж він, мабуть, малесенький.

– Для СТУІЗ підійде.

Дуґан потряс головою, намагаючись прояснити думки. Пульсуючий біль ледь не звалив його з ніг. Літаками Системи транспортування ув’язнених та іноземних злочинців Федеральна служба судових виконавців перевозила як місцевих, так і чужоземних порушників закону до інших судових округів, виправних закладів та за кордон. Нещодавно департамент з міжнародної співпраці міністерства юстиції почав використовувати їх для термінової екстрадиції підозрюваних з інших країн.

– А СТУІЗ навіщо?

Ліз не відповідала довго, незвично довго.

Дуґан зрозумів: клубок заплутується ще дужче.

– Плани міняються. Директор хоче, щоб вас переправили до Греції таємно, в обхід митного контролю і еміграційної служби. Вас не призначають представником правоохоронних органів при посольстві. Капітан Еліаде припускає, що жодного терориста «Сімнадцятого листопада» не заарештували і навіть не виявили зокрема і через те, що багато грецьких професорів, впливових політиків і навіть суддів прихильно ставляться до цієї організації.

Це пояснювало поведінку міс Салінас.

– У нього в студентському середовищі уже є свій агент під прикриттям, – вела далі Ліз. – Директор наказав мені переказати певну суму у євро на рахунок у афінському банку «Олімпія» на ім’я Спіроса Діодоруса. Усі документи і посвідчення я надішлю вам через філію «Амерікан Експрес», що на площі Сінтагма.

– Яке посвідчення?

– Аспіранта у політехнічному університеті, де «Сімнадцяте листопада» розпочинало свою діяльність.

– Що?

Та зв’язок перервався. Дуґан за інструкціями почекав дві секунди, перш ніж витягти криптоключ. Принаймні міс череп-Салінас не забрала його портфеля. Він підібрав його з підлоги і, спотикаючись, вийшов з кабінету Тедеску. Перетнув хол, дістався до паркінгу. Жбурнувши портфель на пасажирське сидіння, обережно сів за кермо свого «Мазератті». Авто зі скрипом рушило з місця, вихляючи то туди, то сюди на двосмуговій дорозі. Дивно, як він взагалі цілим доїхав до університетського аеродрому.

Дуґан зупинився біля бетонованої злітної смуги, на якій уже чекав «Лірджет». Тільки-но він виліз із машини, як підійшов чоловік у формі федерального судового виконавця США, викрутив йому руки за спину і заклацнув на них кайданки.

– Якого дідька?!

– Не пручайтеся, так треба.

– Для чого?

– Вас транспортуватиме ІМП.

– Що це означає?

– Імміграційна і митна поліція. Це стандартна процедура, щоб позбутися підглядача на випадок, якщо за вами хтось стежив. Даруйте за незручності. Зніму кайданки в літаку.

– Нічого собі, стандартна процедура, трясця вашій матері!

– Це вже звичка. Ще дуже часто підозрюваних у тероризмі роздягають і натягують їм на голови спеціальний ковпак.

– Ой, не треба. У мене забій голови, ще, чого доброго, знепритомнію. Можна було і не стягувати кайданки так міцно.

– Якщо я послаблюватиму їх зараз, це викличе підозри.

Дуґан помітив, як ще один поліціант сів у його «Мазератті» і кудись поїхав.

– Куди це, чорт забирай, він забирає мою машину?

– У гараж в Цинциннаті, доки ви не повернетеся, – конвоїр допоміг Дуґану піднятися трапом і пролізти в люк. – Я хочу сказати, якщо повернетеся.

– Гей, полегше з формулюваннями!

У салоні судовий виконавець звільнив йому руки.

– Мені шкода, але це студмістечко. Тут можуть бути інформатори «Сімнадцятого листопада» та МЕХ з іноземних студентів, що приїхали по обміну. Усе мусило мати переконливий вигляд.

– Я сьогодні ні рісочки в роті не мав, – поскаржився Дуґан.

– Я принесу вам щось попоїсти, коли наберемо висоту. До того бажаєте чогось випити?

– У вас бурбон є?

– «Джек Деніелс». Годиться?

– Подвійна порція – якраз те, що треба.

За кілька секунд офіцер вийшов з камбузу з пляшкою і двома склянками.

– Нічого, якщо я складу вам товариство? Не люблю пити сам.

– Ви ж не поведете цю летючу коробку?

– Ще чого. Я вас охороняю.

– Тоді приєднуйтеся.

Вони цокнулися.

– Хай там що ви робитимете в Греції, успіху вам.

– Дякую.

Коли літак з ревінням знявся в небо, Дуґан визирнув в ілюмінатор. Аеродром танув на очах. Вони вже розсікали хмари.

– Віддайте мені гаманець і все, що у вас є при собі, – скомандував його супроводжувач, коли літак набрав висоту.

Дуґан вивернув кишені.

– Шифрований мобільний і криптоключ залиште, – сказав офіцер, простягаючи йому рюкзак. – Візьміть, переодягнетеся в туалеті.

Дуґан оглянув свої штани, піджак, краватку.

– Що не так з моїм одягом?

– У Греції бути схожим на американця не дуже безпечно.

Що ж, слушно. Він узяв рюкзак, втиснувся в туалетну кабінку й почав переодягатися: потерті джинси, проста чорна футболка, заляпані мазутом сандалії, обтріпаний светр і протерта на ліктях шкіряна куртка. Вивчаючи своє відображення у дзеркалі, Дуґан подумав, що коли відростити дводенну щетину, його легко приймуть за студента. Він склав своє «цивільне» і засунув у рюкзак.

Коли він вийшов, офіцер схвально кивнув.

– Ну, тепер, може, й вийде вдавати неамериканця.

– А якісь документи, паспорт?

Його супроводжувач розкрив цупкий світло-коричневий конверт. Кимвал підготувала паспорт із фотокарткою Дуґана на ім’я Спіроса Діодоруса. У конверті також лежали скручені рурочками євро та грецькі драхми.

– Я б не відмовився від ще однієї склянки віскі.

– Я читаю ваші думки. Усе вже на вашому столику.

Дуґан зробив кілька ковтків і розстебнув свій портфель. Попорпавшись, вийняв бейсбольний м’яч сина, загорнутий у зім’ятий папір. Покрутив його в руках. У пам’яті зринула світлина, що стояла в рамочці на столі у нього на роботі. На ній Френк-молодший здіймав цей м’ячик високо вгору. Поряд – його сива бабуся, Дуґанова мати, обоє гордо усміхаються в об’єктив.

Він розгладив папірець. Френк-молодший склав для нього головоломку, описуючи місце, де вони мали разом поснідати і відсвяткувати трофей, який він отримав за те, що не пропустив жодного удару в грі. «ТАМ, ДЕ ЗА СКЛОМ, ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, ВИДНО, ЯК КРУТИТЬСЯ КУЛЯ ЗЕМНА», великими літерами.

Вони з сином почали грати в загадки, коли хлопчикові виповнилося сім. Дуґан розповів йому, що в коледжі не вступав у братства, а сам заснував Семантичне товариство імені Чарльза Гордона-Китайця[14]. Малий був вражений.

У школі Френк-молодший вирішив піти його стопами. Коли Дуґан повів його на фільм «Бетмен назавжди», малий так захопився моторошним Загадником Едвардом Нігмою, що, наслідуючи батька, створив у початковій школі власний клуб «Гурток Едварда-Загадника».

Дуґан знову перевів погляд на зім’ятий клаптик паперу, на якому син написав свою загадку: «ТАМ, ДЕ ЗА СКЛОМ, ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, ВИДНО, ЯК КРУТИТЬСЯ КУЛЯ ЗЕМНА». Розгадати її було нескладно. Френк-молодший з бабусею чекали його на сніданок у «Вікнах у світ», на самому вершечку однієї з веж-близнюків. Це було одинадцятого вересня. Проте Дуґан не встиг.

Він загорнув м’яч в останню синову загадку і заховав назад у портфель. Допив своє віскі. Наступним терактом у Штатах стане операція «Зуби дракона». І тепер саме йому випало відшукати Рейвен Слейд і вивідати в неї пророчі загадки, у яких Тедеску зашифрував вказівки своїм товаришам, як допомогти глибоко законспірованим кротам вийти на денне світло.

Дуґан потер ґулю на голові, куди його приклала Салінас. Добре, що хоч ті два рядки знайшлися.

Якщо він відшукає і відгадає решту, то, можливо, зможе відвернути катастрофу. Потрібно знайти спосіб проникнути до архіву афінської бібліотеки. Не чекати ж йому десять років.

РОЗДІЛ 13

Афіни

Алексі двічі об’їхав квартал навколо автомайстерні Теодора. Припаркувався на під’їзній доріжці, прикував мотоцикл до огорожі. Сходинок не було, вхід розташовувався на рівні дороги. Алексі натис на дзвінок: тричі, пауза, тоді ще двічі. Почув, як відсунулася заслінка вічка, потім двері відчинилися.

Батько впустив його досередини, зачинив двері на два замки і ривками пошкутильгав коридором на своїй милиці. Вони ввійшли до задньої кімнати, оповитої хмарами сигарного диму.

Мірон налив чарку узо[15].

– Випий, сину.

– Сьогодні у мене була незвичайна зустріч, – попиваючи узо, Алексі обводив поглядом духовних натхненників і лідерів «Сімнадцятого листопада», що зібралися за столом.

Він пильно оглянув кожного товариша. Важко повірити, що ці вже немолоді люди колись були студентами політехнічного університету, які вийшли на мирну демонстрацію. Двадцять дев’ять років минуло відтоді, як жорстока репресивна машина скалічила їхніх друзів, їхні тіла й душі, проте не вбила жагу помсти за кровопролиття сімнадцятого листопада.

Пузань Теодор з повними, як у хом’яка, щоками, напихався своїм улюбленим шоколадом. Важко було уявити його дев’ятнадцятирічним студентом політології, який, агітуючи людей проти хунти, побачив перед собою танки, що прорвалися крізь ворота.

Високий, однорукий Васілі, який колись був зіркою баскетбольної команди, а потім перекваліфікувався і став чудовим футболістом, розкрив долоню здорової правої руки.

– Ця зустріч якось нас стосується?

– Так.

М’якоголосий Йорґо підвів очі і, чекаючи на відповідь, заходився погладжувати свої пишні, закручені вуса. Годі повірити, що цей лагідний співак і поет натиснув на гачок пістолета, коли ліквідовували голову місії ЦРУ, перший акт їхньої помсти американцям.

Дімітрі, найстарший з усіх, хоч і з вкритим зморшками обличчям, та ще й досі по-хлопчачому підтягнутий, перекочував свою незмінну зубочистку з одного кутика рота до іншого.

Васілі погладив підколений шпилькою лівий рукав.

– Алексі, ти довго збираєшся витримувати драматичну паузу?

– Пригадуєте Фей Сойєр з божевільні?

– Це та, що бачила твоє обличчя, але втекла, а ми не встигли її схопити, – озвався Йорґо.

– Вона вийшла зі мною на зв’язок.

– Як вона тебе знайшла? – батько подався вперед на своїй милиці.

– Вона і не думала тікати, а вистежила нас до схованки і тепер знає, де ми тримаємо Рейвен.

Залягла мовчанка. Кожен переводив погляд на свого сусіда, немов вирішуючи, кого звинуватити.

– Ця жінка вийшла з тобою на зв’язок? – майже пошепки перепитав Йорґо.

– Її справжнє ім’я Фатіма Саїд, – пояснив Алексі, доливаючи собі узо. – Вона – майорка «Моджахедін-е Халк».

– Це іранська студентська терористична група, яка допомогла муллам скинути шаха Пехлеві, – уточнив його батько.

Васілі нахилився вперед усім довготелесим корпусом.

– Якщо вони іранці, то чому перекинулися на бік Хусейна і воювали проти власної країни?

– Як можна довіряти людям, які міняють союзників, коли їм вигідно? – вступив у розмову Теодор, витираючи шоколад із губ.

Дімітрі пересунув зубочистку за другу щоку.

– І що ця майорка хотіла?

– Вона була в лазареті, коли Тедеску змусив Рейвен повторити свої пророцтва-загадки.

– Ох, товариш мій старий зі своїми загадками, – сказав батько. – Завжди придумував головоломки, а потім забував розгадки. І що ж ця медсестра Фатіма чула?

– Тільки два рядки, – наслідуючи інтонації Фатіми, Алексі продекламував:

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

Йорґо хруснув пальцями.

– Стерегти майбутнє, найімовірніше, означає, що вона – оракул і провіщає людську долю, як піфія у храмі Аполлона в Дельфах.

Васілі похитав головою.

– Але ж дельфійський оракул стоїть не на вежі, овіяній вітрами. Там пари підіймаються з-під землі у темній печері.

– Колоти ножем – це, можливо, алюзія на верховну жрицю оракула, що приносить в жертву богам козу, – припустив Теодор.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Приносити жертву богам у ненависті? Щось не в’яжеться.

Теодор відкусив ще шматочок шоколаду.

– Як би там не було, Тедеску організував у Штатах мережу наших агентів і розробив план «Зуби дракона». Тож що це все означає, Алексі?

– МЕХ бажає укласти з нами союз на цю операцію.

– Абсурд, – вигукнув батько. – Це наш план, наша помста.

– Так, але, як справедливо зауважила майорка, наші люди вже немолоді, – заперечив Алексі.

Батько, неначе мечем, розітнув милицею повітря.

– Жінки з МЕХ теж старіють, може, уже й потовстішали.

– Її головний аргумент, що перше покоління «Сімнадцятого листопада» є великою силою тут, у Греції, а використовувати наших літніх агентів у Штатах без зброї моджахедів – лише марнувати людські ресурси.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Я не довіряю терористам, які переходять на інший бік, щойно десь з’являється нагода урвати більше. Коли союз з нами стане їм невигідний, вони нас зрадять.

– Моджахеди прагнуть помститися ЦРУ так само сильно, як ми, – не погодився Йорґо. – Яку зброю вони збираються нам дати?

– Не дати, а продати.

– То ці ісламські марксисти ще й хочуть нажитися на наших ідеях, – прошамкав Теодор з повним ротом.

– Дивіться, яка справа: Саддам за гроші, які отримував із програми «Нафта в обмін на продовольство», купував для МЕХ танки, міномети та старі АК-47. Ірак також придбав у чеченської мафії біологічну зброю. Фатіма каже, що частина цієї зброї і досі в них, але ми мусимо заплатити, щоб покрити їхні витрати.

– Скільки? – запитав Мірон.

– П’ятдесят тисяч доларів.

Йорґо припалив сигару і видихнув кільце диму.

– І де ми маємо дістати таку суму?

– Вона пропонує нам пограбувати банк, який веде бізнес з американськими компаніями.

– Наприклад, афінський? – уточнив Дімітрі.

– А чому б і ні? Ми ж уже грабували банки.

– І щоразу це ставало все небезпечнішим, – Васілі підняв обрубок своєї лівої руки. – Я проти того, щоб ризикувати життям заради мусульман.

Алексі їх розумів: це була настороженість старих людей, яким так довго вдавалося виживати в підпіллі.

– Я візьму це на себе.

– Сам? – пирхнув Мірон.

У пам’яті Алексі зринули телевізійні кадри, на яких Патті Герст, перейнявши ідеї «Симбіоністської армії визволення», тримає на мушці своєї гвинтівки працівника банку.

– Рейвен мені допоможе.

Батько замолотив ручкою милиці в повітрі.

– Я проти.

– Я згоден з Міроном, – промовив Йорґо. – Через неї ми всі можемо опинитись у небезпеці.

– Я обробляю Рейвен уже два тижні, завойовую її довіру методами, якими Північна Корея колись перетворювала ворогів на своїх агентів.

– І ти гадаєш, що можеш зробити так само з нею? – спитав Мірон.

– Уже роблю і навіть її не торкаюся.

Дімітрі заходився перекочувати зубочистку язиком туди-сюди.

– Це марнування вродливого молодого тіла.

– А ти впевнений, що вона сама тебе не заморочила, га, Алексі? – реготнув Васілі.

Алексі звернувся до батька:

– Я прошу твого дозволу.

Мірон насупив брови.

– Гаразд, нехай допомагає, але якщо пручатиметься або спробує втекти – стріляй. Обстав усе так, ніби це не ти, а охоронець банку.

– Але ж якщо вона помре, пророцтва Тедеску помруть разом із нею.

– Я ж не казав убивати. Вистрели їй в ногу чи руку, привези сюди, і ми витягнемо з неї послання в той же спосіб, яким люди капітана Еліаде з антитерористичного підрозділу здобувають інформацію про нас у наших однодумців.

– А якщо не вийде?

Мірон постукав милицею по нозі.

– Тоді дівчина нам ні до чого, і ти її позбудешся.

Із зубочистки Дімітрі закрапала слина.

– Слухай, Алексі, перш ніж ти вб’єш цю сексуальну маленьку кішечку, позич мені її на годинку чи дві.

РОЗДІЛ 14

Крит, Греція

Літак СТУІЗ зайшов на посадку. Дуґан вибрався з кабіни й оглянув невеличкий аеродром.

– Куди це, в біса, ви мене привезли?

– На Крит, – відповів його супроводжувач.

– Я гадав, ми летимо в Афіни.

– В останню хвилину надійшов наказ не доставляти вас прямим шляхом. Ваш куратор з вами зв’яжеться. Пароль – «переправа через річку».

Судовий виконавець піднявся трапом і помахав йому на прощання. Літак відірвався від землі.

Дуґан окинув поглядом пустельний пейзаж. І як, у біса, йому з цього чортового запічка на Криті виходити на зв’язок з резидентом ЦРУ, який перебуває на Кіпрі?

За кілька хвилин перед ним загальмував побитий жовтий «Мерседес». Сивий дідок відчинив задні дверцята.

– Таксі.

Дуґан хитнув головою.

Водій запрошувальним жестом розвів руки.

– Мені казати забирати вас від літак і переправити через річку. Це ваш таксі.

Зрозуміло. Дуґан заліз до салону й відкинувся на сидінні. Очевидно, відсьогодні всі його дії контролюватиме, чи то пак куруватиме, Харон.

Водій повіз його в бік скупчення приземкуватих будівель.

– Як називається це місто?

– Геракліон.

Далеченько від Афін.

Дідок зупинився біля брудно-сірого багатоквартирного будинку.

– Другий поверх, кімната 204.

Ага, конспіративна квартира ЦРУ. Дуґан піднявся хисткими східцями і постукав. Тихо. Він постукав ще раз. Двері прочинилися рівно настільки, наскільки давав змогу ланцюжок.

– Паспорт.

Дуґан простяг документ у щілину. За кілька секунд двері відчинились і в нього втупився лисий чоловік в окулярах у чорній оправі.

– Ласкаво просимо до Геракліона, Спіросе Діодорус.

– Я гадав, наше побачення відбудеться на Кіпрі.

– Іноді краще зустрічатися деінде. Заходьте, сідайте, ви, мабуть, стомилися з дороги. Вип’єте зі мною? Від міцної грецької горілки у мене менше болить зуб.

– Вам варто піти до стоматолога.

– Саме тому ви й тут.

– А я думав, що розпочну практику в Афінах.

– Ви й попливете нічним поромом до Пірея.

Отже, його скеровуватиме Харон, що перевозить небіжчиків через Стікс. Не вельми весело.

– Гаразд, введіть мене в курс справи.

– Доктор Слейд зателефонував мені й повідомив, що його дочка запам’ятала загадки Тедеску, складені у формі трьох катренів. Найімовірніше, йдеться про зашифрований план теракту у Штатах. Слейд казав, що загіпнотизував Рейвен і поставив їй постгіпнотичний блок пам’яті, доки хтось не промовить певні слова.

– Які?

– Через крики я не розібрав. Потім почувся постріл. Згодом я дізнався, що Слейд наклав на себе руки.

– І що це нам дає?

– Ми вважаємо, що «Сімнадцяте листопада» спробує витягнути у Рейвен пророцтва Тедеску. Якщо не вийде або їхні люди не зуміють розгадати загадку, вони спробують переманити Рейвен на свій бік.

– Стокгольмський синдром, на зразок Патті Герст?

– Раніше Слейд повідомляв, що його дочка психічно неврівноважена. Якщо їм вдасться маніпулювати дівчиною, ваше завдання – звільнити її і вправити мозок на місце.

– А тоді СТУІЗ переправить її до Штатів, правильно?

– За планом – ні. Удома вона нам не потрібна.

– А що тоді?

– Передайте дівчину грекам, хай допитають її під тортурами.

Від однієї думки про це Дуґану стало зле, проте він розумів, куди хилить Харон.

– Я розмовляю грецькою досить непогано, але афінський діалект ніколи не був моєю сильною стороною.

– У Греції понад сто шістдесят населених островів, а на них розмовляють десятками діалектів. Просто робіть впевнений вигляд, і студенти політехніки подумають, що ви десь звідти.

– Мій оперативний простір?

– Студентський квартал.

– Мені потрібно буде знайти житло.

– Наш грецький помічник вже домовився зі своїм агентом під прикриттям, що той зніме для вас кімнату в пансіоні, де, як кажуть, мешкає багато радикалів.

– Прихильників «Сімнадцятого листопада»?

– А також фашистів, антитурецьких расистів та анархістів. І всі до зубного скреготу ненавидять Америку.

– Картина ясна. Кимвал казала, що ви куруєте агента Шатерника з революційної армії Ірану.

– Шатерник вже там не служить. Він скомпрометував себе, допомігши Елізабет та її матері втекти з Ірану перед захопленням посольства.

– Де він тепер?

– Вибрався з Тегерана разом з іншими дисидентами, що вижили. Тепер він – один з моджахедських бойовиків у таборі Ашраф.

– Як мені зв’язуватися з ним чи з вами?

– З Шатерником ви не контактуватимете, матимете справу тільки зі мною. Я внесу свій номер у ваш зашифрований STU-III під іменем Харон.

– То ви збираєтеся переправити мене до підземного світу в Афінах?

– Ще ні, агенте Стоматолог. Утім, на випадок, якщо я помилився і ви знатимете, що помрете в Греції, не забудьте запхати під язик монетку.

– Навіщо?

– Це плата Харону за переправу через Стікс… до пекла.

РОЗДІЛ 15

Афіни

Під час першої пробної поїздки до банку Рейвен керувала мотоциклом надто різко. «Гарлей» смикнувся, ледь не скинувши її під колеса авто, що проїжджало повз. Водій посигналив і помахав кулаком. Її всю трясло, та Рейвен спромоглася розігнути середній палець у шкіряній рукавиці й покрутити біля скроні.

Коли востаннє її серце гупало так скажено? Рейвен тренувала повороти і кружляла, а тоді спробувала знову. Краще.

Осідлавши мотоцикл і не глушачи двигуна, вона чекала по той бік вулиці, доки Алексі вийде з «Афінського банку». Облизуючи сухим язиком пересохле піднебіння, Рейвен зосередила погляд на броньованому інкасаторському авто.

Глянула на годинник. Двадцять хвилин. Чому ж він так довго? По обличчю і шиї котився піт. Її починало нудити. Рейвен стягла ліву рукавичку і впилася нігтями в праву руку вище ліктя. Але тут же опам’яталася. Вона ж обіцяла Алексі, що більше себе не дряпатиме.

…ні про що не думай…

Дитячий плач змусив її обернутися. Тротуаром ішла жінка з випнутим животом, однією рукою штовхаючи візок з немовлям, а другою тягнучи за собою крикливого хлопчика віком приблизно півтора року.

Рейвен побачила, як з банку крізь обертові двері виходить Алексі. А де охоронці інкасаторської машини?

Жінка порівнялася з Рейвен, їй насилу вдавалося пхати візок і одночасно втримувати за руку старшого. На розі вулиці хлопчик таки вирвався.

– Тіно! Стій! Стій! – закричала мати.

Малий вибіг на дорогу.

Господи! Рух такий швидкий, що водії не побачать дитини. Рейвен зіскочила з мотоцикла і кинулася за хлопчиком, викручуючись поміж авто, що неслися повз. Наздогнавши малого, вона схопила його в оберемок і притисла до себе. Малюк пручався і молотив руками так, що зачепив візор і ледь не збив їй з голови шолом, та Рейвен квапливо його поправила.

Вона винесла дитину на тротуар і передала матері.

– Гарний хлопчик, я б і сама хотіла мати…

– От нечемнота! – жінка вдарила сина в обличчя і потягла геть, викручуючи йому руку.

…бачиш, сестричко, яку подяку ти отримала? така дурепа не заслуговує мати дітей. зосередься на тому, чому ти тут. від цього залежить твоє життя…

Знову сівши на мотоцикл, Рейвен перевірила закріплене на кермі дзеркальце заднього огляду і поправила під шоломом чорну перуку.

Тієї миті Алексі відкотив маску своєї лижної шапки, ховаючи обличчя. Через обертові двері вийшов охоронець, тримаючи руку на кобурі. Слідом ішов другий, несучи мішок з грошима.

Рейвен злегка натисла на газ, двигун додав обертів.

Алексі витяг пістолет і, як тільки перший охоронець повернувся, вистрелив. Його напарник впустив мішок на землю. Алексі і в нього вистрелив, коли той ліг долілиць на тротуарі.

Від звуку сигналізації, що спрацювала у банку, Рейвен здригнулася.

Алексі схопив мішок з грошима і стрімголов кинувся через вулицю. Застрибнув на сидіння позаду неї і обхопив за талію, іншою рукою стискаючи мішок. Рейвен відчула, як у бік впирається пістолет. Вона вдарила по педалі газу, і надпотужний двигун заревів.

– Коли ти вбив охоронців, це мене приголомшило, – гукнула вона крізь вітер, – я такого не очікувала.

– Так було треба!

Одна вулиця. Повернути на першому перехресті. Через квартал змінити напрямок, потім ще раз. Коли під’їхали до білого фургона, перед очима у Рейвен стояв туман. Алексі зіскочив і відчинив задні двері. Закинувши мішок досередини, опустив платформу. Рейвен завела «Гарлей» до кузова і вискочила на вулицю. Алексі засунув платформу назад і зачинив задні двері. Він оббіг фургон і сів за кермо.

Рейвен наважилася кинути ще один погляд через плече. Погоні не було. Відчуваючи, як паморочиться в голові, вона прослизнула на пасажирське сидіння поряд з Алексі. Зняла шолом і поклала голову йому на плече.

– Слава Богу!

Алексі запхав пістолет до кишені піджака й вільною рукою обійняв Рейвен. Коли він обережно знову повів фургон до центру Афін, проминаючи велелюдну Плаку, де на літніх майданчиках розслаблено сиділи й потягували напої або читали газети туристи, Рейвен зітхнула.

Вони минули схованку і, обітнувши квартал, під’їхали до автомайстерні Теодора.

Алексі натиснув на клаксон, і двері майстерні відчинилися. Огрядний чоловік у масці роззирнувся навсібіч, а тоді зробив їм знак, що можна в’їжджати. Алексі здійняв угору свій трофей.

– Ось вам гроші для МЕХ. Рейвен просто молодчина. Водій з неї – ого-го.

Коли вони заїхали до гаража, товстун зачинив двері, розкрив мішок і почав діставати пачки стодоларових купюр з емблемами «Афінського банку». Тоді попрямував до контори за гаражем.

– Зачекайте тут, – кинув він на ходу.

Від запаху мастила у Рейвен запаморочилася голова. Вона послизнулася на сковзкій підлозі, та Алексі підхопив її і пригорнув до себе.

Вона опустила погляд.

– Це ти пістолетом у мене впираєшся?

Він підняв її голову і просунув язик поміж губ. Рейвен заплющила очі. Її цілували і раніше, але так – ніколи. Коли Алексі спробував відсторонитися, Рейвен міцно вчепилася в нього.

– Не зараз, – прошепотів Алексі, – коли ми будемо удвох.

Він взяв її за руку й повів до дверей, за якими зник товстун з грішми.

– З іменинами тебе! – загукали чоловіки, що зібралися в конторі. Вони так і не зняли масок.

У центрі стола Рейвен помітила білий торт з написом, виведеним шоколадом: НАШІЙ ПЕРШІЙ ТОВАРИШЦІ НІКІ. І свічечка посередині.

– Хто така Нікі? – поцікавилася Рейвен.

– Нікі – це ти, – відповів високий однорукий чоловік.

Чоловік, що намагався зґвалтувати її в гардеробі першого дня, проштовхався вперед на своїй милиці.

– Це мій батько, – відрекомендував його Алексі.

– Приємно познайомитися, – ледь вичавила з себе Рейвен.

– Сьогодні у тебе іменини, – промовив батько Алексі. Його скрипучий голос добряче діяв на нерви. – Відтепер тебе зватимуть Нікі, це твій бойовий псевдонім.

– Але ж мій день народження не сьогодні.

– Ми, греки, не надаємо особливого значення дням народження, – пояснив Алексі. – У нас святкують іменини у день святого, на честь якого тебе назвали.

– І хто мій святий?

– Святий Ніколас.

Їй пригадалася різдвяна ялинка у дворику Вейбриджського університету, вчувся передзвін дзвіночків. Рейвен прикусила язика.

Кожен підходив і вручав їй подарунок: сонячні окуляри, светр, хустку, зручні туфлі. Невисокий чоловік ударив по струнах кумедної грецької гітари, один край якої нагадував миску, і заспівав м’яким голосом:

Рейвен заплескала в долоні. Не знімаючи маски, він поцілував її в обидві щоки. Так само зробили й інші. Коли підійшов чоловік із зубочисткою, що стирчала крізь маску, Рейвен відсахнулася.

– Ми називаємо його Зубочисткою, бо він вічно з ними ходить, – пояснив Алексі.

– Він хоче поколоти мені обличчя?

– У жодному разі, товаришко Нікі, – відповів Зубочистка. Він витяг дерев’яну паличку з рота, крізь маску поцілував Рейвен в обидві щоки, застромив зубочистку на місце і, відходячи, вклонився.

– Тобі виявили неабияку пошану, – сказав Алексі, – Я ще ніколи не бачив його без зубочистки.

Інші засміялися.

В Алексі задзвонив мобільний. Його усмішка згасла. Він кілька разів кивнув, промовив: «Так, звичайно», – і вибив. – Мушу вас залишити.

Рейвен схопила його за руку.

– Куди ми їдемо?

– Ти залишишся тут.

– Візьми мене з собою.

– Я прийду пізніше. Мені потрібно з деким зустрітися.

– З жінкою.

– Єдина жінка для мене – це ти. Зубочистка відвезе тебе до схованки. Повернуся ввечері.

Коли Алексі виходив, Рейвен затулила рот долонею. Двері за ним зачинились. Усі дивилися на неї. Не можна, щоб вони бачили, як душу охоплює морок, коли Алексі її залишає.

Батько Алексі дошкутильгав до столу і запалив свічку на торті.

Рейвен відскочила.

– Що трапилося?

– Я боюся вогню.

Його сильні пальці схопили її за шию.

– Ми тебе вилікуємо. Загадай бажання і задмухай свічку.

Рейвен ледве стрималася, щоб не хвицнути його ногою, коли він підштовхував її до палаючого ґнотика. Вона заплющила очі. Як же їй хотілося, щоб прийшов Алексі і захистив її від вогню.

Нарешті розплющивши очі, вона побачила легеньку хмарку диму, хоч була впевнена, що взагалі не дмухала.

І подумала: «Як це ти задула мою свічку, сестричко?»

…це моя свічка, дурепо. після стількох клятих років у мене нарешті з’явилося власне ім’я. забудь всю цю фігню із сестричкою і тепер клич мене нікі…

РОЗДІЛ 16

Дуґан вийшов з трамвая на площі Омонія і роззирнувся. Купи сміття, що лежали скрізь, коли він був тут зі своєю колишньою дружиною та сином, зникли. З-за рогу з діловитим виглядом з’явилися двірники. Ну звісно, місто вилизують до Олімпійських ігор 2004 року. Цікаво, який вигляд тут усе матиме, коли гості зі всього світу роз’їдуться?

Він підійшов до представництва «Амерікан Експрес», та на вході затримався, задивившись на двох робочих у комбінезонах, що відшкрябували з мармурової стіни виведене червоною фарбою графіті. Дуґан ще зумів розібрати літери: «поверт…, звідк… амер і тур… падл…» Йому пригадалися розмови про славнозвісну грецьку гостинність до іноземців. Звичай, імовірно, збережений ще з часів античності, коли люди боялися, що чужинець може виявитися богом, який спустився з Олімпу в людській подобі.

Зараз ці стародавні вірування не завадили б.

Дуґан проминув двох поліцейських, що стояли обабіч входу в «Амерікан Експрес». Цікаво, такі заходи безпеки поширюються на всіх іноземців чи лише на турків, кіпріотів негрецького походження та американців?

– Чим можу вам допомогти? – запитав клерк із кам’яним обличчям, коли Дуґан наблизився до стійки.

– До вас повинен був надійти пакунок на ім’я Спіроса Діодоруса.

– Ваш паспорт.

Клерк пильно вивчав документ.

– Акцент у вас явно не грецький.

– У вас теж, – відповів Дуґан грецькою.

Клерк пішов, голосно тупаючи ногами. За кілька хвилин він повернувся і простяг Дуґану чималеньких розмірів конверт, адресований на ім’я Спіроса Діодоруса. Зворотня адреса: факультет стоматології Університету Цинциннаті. Кимвал вирішила пожартувати.

Дуґан добрів до відкритого кафе на вулиці Ойкономон і замовив собі узо. Чекаючи на напій, він розкрив конверт і витяг ощадну книжку – на рахунку Спіроса Діодоруса у банку «Олімпія» лежало сто тисяч євро – та документи, що засвідчують його статус аспіранта Афінського політехнічного університету.

Офіціант приніс узо аж за десять хвилин.

– У вас дуже повільне обслуговування, – поскаржився Дуґан.

Офіціант відвернувся і пробурмотів:

– Filese to kolo mou[16].

– То ось куди тебе зазвичай цілують?

– Ви знаєте грецьку? – витріщив очі офіціант.

– Я родом зі Спарти, та мене навчили, як давати собі раду з хамовитою афінською обслугою.

Щоб дістатися до банку «Олімпія», довелося двічі пересідати з автобуса на автобус. Дуґан зняв з рахунку триста євро. Сонце уже зайшло і загорілися вуличні ліхтарі, тож він вирішив порозкошувати і взяв таксі до пансіону в студентському кварталі, де для нього зняли кімнату.

У темному коридорі пахло фетою і гашишем. Шукаючи вимикач, Дуґан вдарився пальцем ноги об нижню сходинку і зойкнув. Зненацька сходову клітку освітила одна-єдина лампочка, що теліпалася під стелею.

Назустріч йому спускалася молода дівчина.

– Чому ви не ввімкнули світло?

Коли дівчина підійшла ближче, Дуґан зміг її роздивитися: струнка постать, коротке чорне волосся, овальне обличчя, ніжні губи злегка скривилися.

– Я тільки в’їжджаю, тому не знав, де вимикач.

Вона пройшла під самою лампочкою, і на обличчя впала тінь, перетворивши його на чорну маску. Проминаючи Дуґана, дівчина черкнулася грудьми об його ліву руку. Світло згасло.

– Отут, на стіні, вони є з обох боків на кожному майданчику, перед першою сходинкою.

Почулося клацання, тоді потріскування таймера.

Коли загорілося світло, її маска зникла.

– Кажете, тільки в’їжджаєте? Звідки ви?

– Із Самоса, – Дуґан заздалегідь підготував легенду для пояснення своєї вимови, – але мої батьки часто переїжджали з острова на острів.

– Бували тут раніше?

– Ні, я вперше в Афінах.

Світло вимкнулося. Дуґан простяг руку, покрутив таймер і лампочка спалахнула знову. Він стояв і дивився у її обведені темними колами очі. Деякі жінки, щоб створити такий образ, використовують чорну підводку, однак кола у дівчини під очима свідчили про надмірну любов до алкоголю чи до зілля. Або й до одного, і до другого. Вона усміхнулася, і правий кутик рота злегка піднявся.

– Краще підіймайтеся, а то знову опинитеся в темряві посеред сходів.

Дуґан дістався до третього поверху.

– Дякую.

– Ми, мабуть, ще побачимося, я теж живу на третьому, – гукнула дівчина знизу і вийшла з будинку, її постать чітко вимальовувалась у світлі ліхтарів.

Дуґан перетнув коридор і ввійшов до своєї кімнати. Увімкнув світло. У ній було годі повернутися. Пахло цигарками. Побачивши облуплені стіни кольору сечі та вузьке ліжко, Дуґан скривився. Біля ліжка під вікном стояв письмовий стіл, а на ньому лампа. Він смикнув за ланцюжок. Лампочки не було. Потім витяг з рюкзака свій костюм і сорочку, розправив і повісив на єдиний гачок, прибитий на дверях.

Потім підійшов до вікна, щоб оглянути освітлену площу внизу. Вікно виходило на глуху цегляну стіну. Ну й до біса. Він спуститься вниз і поблукає студентським районом, наново відкриваючи для себе місто, до якого востаннє приїздив з колишньою дружиною та сином.

Обережно вмикаючи світло на кожному сходовому майданчику, Дуґан зійшов униз і, вийшовши з пансіону, звернув на вулицю Пеніпісті-міоу. До політехніки всього кілька кварталів.

Коли вони приїхали сюди востаннє на похорон Хелениного батька, вона розповіла, що її мати майже два тижні просиділа забарикадована в будівлі студентського братства, ведучи трансляції на підпільному радіо й закликаючи грецький народ повстати і скинути диктатуру.

Багато років по тому мати розповідала Хелені, що революція жила, доки полковник Пападопулос не задіяв війська. Дехто з тих, що вижили, а також батьки загиблих і поранених звинуватили матір Хелени в тому, що саме її звернення і підбурювання мас призвели до штурму.

Дуґан підійшов до воріт, через які увірвалися танки, і з подивом виявив, що вони замкнені.

– Від 17 листопада 1973-го ці ворота жодного разу не відчиняли, – промовив жіночий голос у нього за спиною.

Дуґан обернувся і побачив дівчину, з якою зіштовхнувся на сходах.

– Зустрітися двічі за одну годину – я називаю такі речі збігом або долею.

– Ні те, ні те, – відповіла дівчина. – Я стежила за вами, щоб дізнатися: ви урядовий шпигун чи підтримуєте студентський рух опору?

– І як?

– Щоб судити про це, треба познайомитися з вами ближче.

– То ми збираємося знайомитися?

– Враховуючи те, що на третьому поверсі ми живемо в сусідніх кімнатах, гадаю, краще було б це зробити.

– Звідки ви знаєте, що ми живемо поряд?

Вона усміхнулася.

– Це була єдина вільна кімната в пансіоні?

Де ж він бачив цю зухвалу, трохи перекошену усмішку? Дуґан показав на ворота.

– Чому їх не відмикали з сімдесят третього?

– Тому що це символ продовження опору.

– Проти кого? У Греції ж тепер конституційна демократія.

– Дехто дійсно так вважає. Інші ж впевнені, що це – маріонетковий режим, насаджений Сполученими Штатами.

Дуґан намагався вгадати, яких поглядів дотримується вона сама. Підтримує «Сімнадцяте листопада»?

– А ви самі як вважаєте?

– Це довга історія. Пригостіть мене рециною[17], і я вас просвічу.

– Домовились.

– Як вас звуть?

– Спірос Діодорус. А вас?

– Артеміда.

– Сестра Аполлона, цнотлива мисливиця.

– Хай буде просто мисливиця.

Дуґан вдивлявся в її задерикувату усмішку. Артеміда? Це справжнє ім’я чи вигадане? Дівчина взяла його за руку й повела довгою алеєю навколо політехніки.

– Це площа Екзархія, місце студентських тусівок. Мені тут подобається кафе «Парнас».

– Там живе ваш брат Аполлон, а ще Діоніс і музи.

– Бачу, ви добре знаєте міфологію, – зауважила Артеміда. – Тільки не сипте своїми знаннями надто часто, бо буде видно, що ви вивчили все це на лекціях з античної історії, так само, як і те, що ви, найімовірніше, не грек, хоч і володієте мовою досить добре.

– Дякую за пораду.

– «Парнас» нагадує старі «кафе аман». У ньому студенти співають рембетіки під акомпанемент бузукі.

Дуґан знав, що бузукі – це гітара з довгим грифом і корпусом грушоподібної форми, та, мабуть, на його обличчі було написано, що інші слова для нього повнісінька абракадабра.

– Колись «кафе аман» називалися кав’ярні «для своїх», де можна було покурити гашиш і послухати рембетіки – щось на зразок грецького блюзу, – пояснила Артеміда.

– Я знаю, що це таке.

Її губи знову скривилися.

– Аякже.

Коли вони ввійшли, офіціант провів їх до столика й запалив свічку.

– Бажаєте зробити замовлення зараз?

– Так, рецину для пані й узо для мене.

Дивлячись на неї при мерехтливому світлі, Дуґан згадав, де бачив цей трохи перекошений рот. Еллен Баркін[18] з фільму «Море кохання»[19]. Навіть та нав’язлива мелодія пригадалася.

Офіціант приніс напої й подав йому рахунок.

– Ми робитимемо ще замовлення, – сказав Дуґан. – Заплатимо за все разом.

– Заплатіть зараз, – наполягав офіціант.

Дуґан зібрався обуритись, та Артеміда пояснила:

– Тут можуть в будь-яку мить початися демонстрація і заворушення, тоді поліція влаштує облаву на студентів. Власник кафе не має бажання ходити до в’язниці і збирати гроші за випите.

Дуґан розрахувався і дав офіціантові на чай. Той кинув їх назад на стіл.

– Він що, не любить чайові?

– Ні, він просто підозрює, що ви не підтримуєте студентський опір.

Музиканти з бузукі нагадали Дуґану той останній раз, коли він був тут з Хеленою. Він обвів поглядом столики.

– Ви когось шукаєте?

– Свою колишню дружину.

– Чому ви вирішили, що вона може бути тут?

– Вона втекла з бузукістом. Може, то був якийсь із цих.

– Як її звуть?

– Хелена. Грецька красуня, від її обличчя мліли тисячі чоловіків.

Артеміда торкнулася його долоні.

– Так, але ви такий вродливий. У голові не вкладається, що якась жінка могла вас покинути.

Дуґан підніс склянку.

– За знайомство.

Перш ніж цокнутися з ним, дівчина моргнула, її губи знову скривила сардонічна посмішка.

– За спротив! – вигукнула вона голосно. – Геть турків, британських імперіалістів і прихвоснів американського капіталізму з нашого уряду!

Студенти за сусідніми столиками піднесли келихи.

– Хопа!

Отже, Артеміда на боці терористів, як він і підозрював. Слід бути обережним, утім, можливо, у неї вдасться щось вивідати. Він підніс склянку і приєднався до хору голосів:

– Хопа!

Офіціант повернувся й забрав свої чайові.

Троє студентів на невеликому подіумі налаштовували бузукі. Звук різонув слух, проте Дуґан відсалютував їм склянкою.

Літній чоловік з пишними, закрученими сивими вусами підвівся й ніжним голосом почав співати рембетіку.

– Як сумно, як романтично, – зітхнула Артеміда і знову торкнулася його руки. Її погляд красномовно промовляв, що одна з кімнат на третьому поверсі цієї ночі пустуватиме. Та згадавши про заручницю, яку приїхав сюди визволяти, Дуґан прибрав руку.

Від подиву темні очі Артеміди округлились, і вона знизала плечима.

Місце літнього співака в центрі подіуму зайняли кілька юнаків і, ставши півколом, заходилися танцювати, переплівши руки. Публіка постукувала склянками в такт.

Зненацька музику заглушили крики, що долинали з вулиці. У зал проник сморід горілої гуми. Студенти кинулися до дверей.

– Протестувальники-анархісти знову палять шини. Ходімо подивимося, як поліція їх розганятиме.

– А це безпечно?

– Якщо стояти осторонь, так, – запевнила Артеміда, ведучи Дуґана за собою на площу Екзархія. – Це більше схоже на шоу, ніж на заворушення.

Демонстранти марширували, несучи в руках саморобні плакати. З-за рогу в бойовому порядку з кийками напоготові виступили поліцейські.

Якась жінка жбурнула камінь, та він відскочив від поліцейського значка. Коли вона повернулася, збираючись змішатися з натовпом, Дуґан завмер. Він уже бачив її раніше. Жінка порівнялася з високим одноруким демонстрантом і тицьнула йому щось у руку. Той засунув подарунок у підколений шпилькою рукав. До них підійшов офіцер зі здійнятим угору кийком.

Жінка стрибнула на нього і врізалася нігтями в обличчя. Поліцейський гепнув її кийком по голові, та вона продовжувала висіти на ньому. Офіцер бив знову і знову, доки жінка не повалилася на землю.

Одразу ж зринув спогад: самого Дуґана кладуть на лопатки ударом у голову. І сповнене шаленства обличчя міс Салінас за мить до того, як вона його вирубила. Якщо вона не переживе цих побоїв, то послання Тедеску буде поховано разом з нею.

Якщо тільки… Що було на тому папірці, який вона передала однорукому? І куди він подівся? Зник. Розчинився в юрбі, з якої линули під’юджувальні вигуки.

Поліцейські котили балони зі сльозогінним газом. Вони підстрибували, залишаючи в повітрі димовий шлейф. Демонстранти замотали голови хустками і лавою посунули вперед.

Від газу Дуґан почав задихатися.

Артеміда розірвала свою хусточку навпіл, одну половину приклала до свого обличчя, а другу простягнула Дуґану.

– Візьми. Газ незабаром розвіється, і поліція відступить.

Один студент поточився, за ним іще один. Поліцейські надягли на них кайданки і посунули далі.

– Поліція не відступає! – загукав Дуґан, перекриваючи шарварок. – Це ніякі не анархісти, а прихильники «Сімнадцятого листопада»! Їх уже затримують. Треба вшиватися звідси!

Артеміда провела його вулицею, тоді за ріг, подалі від сутички, і от вони вже в пансіоні. Дуґан простяг руку, щоб увімкнути світло.

– Не треба світла, – зупинила його Артеміда, – поліція робитиме рейд на студентські помешкання, шукатиме прихильників «Сімнадцятого листопада».

– Підійматися на третій поверх у темряві? Ми собі в’язи поскручуємо.

– Я вже від них таким чином ховалася. Я тебе проведу.

Дівчина взяла його за руку. Діставшись до середини перших сходів, вона зупинилась і сперлася на стіну.

– Що ти?..

– Тс-с-сс, щоб ніхто нас не почув.

Вона потягла Дуґана до себе, притислася грудьми до його сорочки. Він спробував позадкувати, та дівчина обома руками схопила його за сідниці і пригорнулася всім тілом.

– Ти що, здуріла?

– Саме так.

Дуґану вдалося підійнятись на одну сходинку, та коли він переставляв ногу, вона розстебнула йому штани. Ще одна сходинка – у темряві він ледь не спіткнувся. Вона витягла його м’який пеніс і засунула собі під спідницю. Трусиків не було. Вона потерла його об волосся на лобку.

Дуґан відчував, як його штука стає все твердіша.

– Я не можу повірити.

– Можеш не вірити, я тебе й таким візьму.

Вона застромила його пеніс собі поміж ніг. З кожною сходинкою він проштовхувався все глибше і глибше. У темряві її обличчя не було видно. На майданчику між першим і другим поверхом Дуґан спіткнувся, та Артеміда підхопила його і просунула пеніс ще глибше.

У холі спалахнуло світло, і він побачив на її губах знайому напівусмішку. Спробував було вирватися, та дівчина потягла його за ріг, у темряву сходів на другий поверх, і засунула його член назад. Її тіло рухалося в ритмі таймера на вимикачі.

На середині третього маршу світло згасло, і їх знову оповила темрява. Дуґан відчув, як по її тілу пройшло тремтіння. Артеміда розтиснула руки і почала падати. Він підхопив її обм’якле тіло.

– Не зупиняйся, – прошепотіла вона.

Унизу знову спалахнуло світло.

– Хтось от-от…

– Я.

– Світло ввімкнули, хтось от-от підійметься сюди, – уточнив Дуґан.

– Це на другий поверх.

– Звідки ти знаєш?

– Бо на третьому тільки наші дві кімнати.

Коли вони піднялися на майданчик третього поверху, світло на другому вже вимкнулося. Він уже кінчив, та її лоно ще й досі пульсувало. Оце так esprit de l’escalier[20]! Йому дуже подобалася ця чудова французька фраза: ти вже вийшов звідкілясь і прямуєш до сходів, і аж тут тебе нарешті осяює, що треба було сказати чи зробити.

Біля своїх дверей Дуґан сягнув до кишені по ключ.

– Не до тебе, – сказала Артеміда, – поліція шукатиме в будинку новеньких. Мене вони знають, тож мою кімнату не перетрясатимуть.

Дуґан завагався, та вона потягла його до своїх дверей, відімкнула і завела досередини. За вікном кімнати розкинулось небо. У місячному світлі її очі блищали.

– Було цікаво, – промовив Дуґан.

Артеміда потягла його до ліжка.

– Я ще не закінчила.

Він відхитнувся. Вона засунула йому руку в штани, провела долонею по вогкому стегні і стиснула пальцями яйця.

– Ну що, красунчику, як тобі траханина на сходах?

– Треба подумати.

Вона стиснула ще дужче.

РОЗДІЛ 17

Батько Алексі прибрав свої міцні пальці з її шиї, і Рейвен випросталася. Димок розвіявся. Ґнотик свічки почорнів і скрутився. Вона обвела поглядом своїх викрадачів у масках. Цікаво, чи коли-небудь вони зможуть довіряти їй настільки, щоб показати обличчя? Тільки Алексі міг її захистити, але він кудись поїхав.

– Ходімо, Нікі, – покликав батько Алексі, – я відвезу тебе до схованки.

Пригадавши, як він мало не зґвалтував її в гардеробі, Рейвен відсахнулася.

– Я тебе не скривджу.

Рейвен переводила погляд з однієї маски на іншу. Хто захистить її від їхнього лідера?

– А з кимось іншим ти поїдеш?

Вона кивнула.

Батько Алексі оглянув присутніх.

– Зубочистко, відвези її, але щоб не смів торкатися, доки мій син з нею не закінчить.

Рейвен з полегшенням поклала руку Зубочистці на плече.

– З тобою я поїду.

Він вів машину мовчки і крізь прорізи маски невідривно дивився на Рейвен темними очима.

– Пильнуй за дорогою.

– Мені більше до вподоби дивитися на тебе.

Коли вони під’їхали до схованки, Зубочистка обійшов авто і відчинив їй дверцята. Рейвен завагалася.

– Не бійся, Нікі. Я ніколи не торкнуся тебе проти твоєї волі.

Він повів її вгору сходами, зупинившись тільки перевірити, чи на місці волоски, які вони залишали між одвірком і дверима.

– Ти й досі спиш у гардеробі? – спитав Зубочистка, коли вони ввійшли.

– Я була слухняною дівчинкою, і Алексі мене підвищив, – Рейвен махнула рукою в бік маленької кімнатки.

– Добре, але я мушу тебе там замкнути.

Вона усміхнулась.

– Я тільки так і погоджуюся.

Тієї ночі вона товклась і крутилася з боку на бік на своїй розкладачці. Чи повернеться Алексі до ранку, як і обіцяв? Може, розповісти йому, як його батько з нею поводився?.. Краще не треба…

Це може їх розсварити.

…а може й вилізти тобі боком, вибери слушний час…

Рейвен було нестерпно залишатись на самоті вночі. Вона совалась і крутилася, аж доки крізь маленьке віконце не пробилося вранішнє світло.

Вона почула, як відчинилися вхідні двері. Зубочистка передумав? Чи це хтось інший? Мірон? Алексі? Рейвен скочила на ноги і присунула розкладачку до дверей. Наполегливого нападника вона, звісно, надовго не стримає. Рейвен роззирнулася довкола. Оборонятися було нічим.

У дверях кімнатки заскреготів ключ. Вона схопила подушку і притиснула її до себе, наче щит.

…ти що, знущаєшся? от ідіотка, теж мені пояс цнотливості знайшла…

Є кращі ідеї? Тоді стули пельку.

Двері розчинилися, перекидаючи розкладачку. Кімнатку залило світло.

– Доброго ранку, Нікі, це що за барикади?

– Коли я сама, мені завжди страшно. Алексі, не залишай мене більше.

Він обійняв її і пригорнув до себе.

– Я не можу цього обіцяти. Але знаєш що? Ти заслужила на відпочинок. У знак винагороди запрошую тебе на королівську екскурсію пам’ятками Афін.

– Якими?

– Побачиш, коли приїдемо.

Вони спустилися вниз, вийшли зі схованки і попрямували до «Гарлея», що стояв за рогом.

– Дозволь мені вести, – вередливо промовила Рейвен, коли Алексі сів за кермо. – Щоб не втратити навичок.

– Судячи з того, як ти давала собі з ним раду під час поїздки до банку, я б сказав, що тобі не потрібно репетирувати. Залазь.

Вона сіла позаду і обійняла Алексі за талію. Спершу їхали прямо, тоді кілька разів звернули і зупинилися біля якоїсь таверни.

– Візьмемо сендвічів і пляшку вина, щоб мати що попоїсти, коли приїдемо на місце.

Алексі купив ґірос[21] і пляшку рецини, склавши все це в сідельну сумку. Коли вони проминали квартал, уздовж якого тяглися крамниці, Алексі показав рукою вгору.

– Дивись.

– Боже мій, Парфенон! – Рейвен ледь не звалилася з мотоцикла. – Я ніколи не бачила його так близько.

– Акрополь – найкраще місце, щоб розпочати нашу екскурсію.

– Я не можу!

– Тобто?

– Я боюся висоти!

Алексі прив’язав мотоцикл і перекинув сідельну сумку через плече.

– Якщо можуть туристи, то зможеш і ти.

Він схопив її за руку і потяг за собою.

– Ні!

– Спочатку вогонь, потім це? Якщо хочеш стати однією з нас, тобі потрібно долати свої страхи.

Він потяг її до першого майданчика. І далі звивистою стежкою від одного повороту до іншого, все вище й вище.

– Стій! Я знепритомнію!

– Я тобі не дам.

…заплющ очі і хай він тебе веде. я спробую не панікувати…

Нарешті вони зупинилися.

– Ось ми й на вершині. Було не так вже й страшно, правда?

…не давай мені дивитися вниз…

Переводячи дух, Рейвен звернула погляд на Парфенон.

– Там колись був храм Афіни, – промовив Алексі. – Всередині стояла сорокафутова[22] статуя богині, що тримає в правій руці крилату Ніку.

– Я знаю, що Афіна – це богиня війни, а хто така Ніка?

– Це ім’я означає «перемога». Ніка відома насамперед завдяки швидкості свого польоту, – він показав на меншу будівлю на крутому виступі, що нависав над Акрополем. – А це храм іншої Ніки, Ніки Аптерос, тобто «безкрилої перемоги».

– Чому безкрилої?

Алексі схопив її сильними руками за плечі.

– Древні афіняни обрізали їй крила, щоб перемога ніколи не полишала їхнє місто.

– Вони взяли її в полон, як мене?

– І так само, як ти, вона полюбила цю гору.

– У неї й вибору особливо не було, якщо вони обрізали їй крила. То ось чому твій батько назвав мене на її честь?

…він, здається, справді засмутився. дурість з твого боку сердити його…

– Я ляпнула дурницю. Зовсім не хотіла видатися невдячною. Просто так пожартувала. Пробач.

Вони сиділи на камені, їли ґірос і пили рецину. Рейвен дивилася на сонячні промені, що пробивалися з-за Парфенону. Вона знала, що сестрі страшно бути на такій висоті, та її саму сповнювала радість: вона з ним, і не в сучасності, а в міфічному минулому.

Алексі поцілував її, легенько вкусивши за нижню губу. Рейвен глибоко вдихнула і прислухалася до вітру, що свистів у колонах. Лети й розкажи Зевсу, що ти закохана в Алексі. Звідки на її обличчі цей гарячий рум’янець? Вона була певна, що Алексі це побачив.

– Ти чув це? – вона намагалася говорити спокійно.

– Що?

– Та нічого, мабуть, просто вітер.

…це лише у твоїй пришелепкуватій голові…

Але невже той голос сказав правду? Я що, дійсно закохуюся в Алексі? А якщо так, чи варто йому про це розповісти?

…не втрачай голову, доки не з’ясуєш, що відчуває він. бо твоя любов може бути на користь, а може ще більше погіршити становище…

Ніжність не може зашкодити. Можливо, тоді Алексі мене захоче.

…просто контролюй свої почуття…

– Рейвен, ти почервоніла. У чому справа?

Вона глибоко зітхнула.

– Ти не чув голосу.

Алексі торкнувся її щоки.

– Проти твоєї краси Афродіта здається звичайною жінкою, а уява в тебе, як у поетеси Сафо.

– То ти справді не чув голосу?

Він провів пальцем по її губах.

– Його можуть чути тільки благословенні богами.

Вона усміхнулась. Алексі пригорнув її до себе, і від стукоту його серця по тілу розлилося якесь дивне тепло. Рейвен спробувала вивільнитися.

…обережно. в його руках твоє життя, не здумай закохуватися…

– Нам краще спускатися, доки не стемніло, – промовив Алексі.

Зібравши залишки пікніка, Рейвен вчепилася в руку Алексі і, заплющивши очі, непевним кроком рушила вниз.

Вони дісталися до підніжжя й попрямували до того місця, де залишили мотоцикл.

– Якщо хочеш, назад можеш їхати сама.

Рейвен похитала головою.

– На сьогодні з мене досить гострих відчуттів.

– Нехай, під час пограбування ти добре давала собі раду з цією конячкою. Правду кажучи, ти їхала, як природжений водій.

– Ну, ти ж сам казав, що Ніка – богиня швидкості.

Коли вони переступили поріг схованки, Алексі сказав:

– Збирай свої речі, ти переїжджаєш.

– Мене виселяють?

– Тільки звідси. Поїдемо в мою квартиру, там ми зможемо побути удвох.

Рейвен зазирнула у його чорні очі. Незважаючи на ту частину її єства, що боялася висоти, вона б хотіла, щоб Алексі зніс її з Акрополя на руках.

Тепер вона стояла, відокремившись від свого тіла, і бачила у ньому свою сестру.

…і хто це буде – ти чи я? може, створимо шведську сім’ю?..

Вгамуй запал, сестричко, він – мій.

…забудь ту довбану сестричку. тепер у мене є власне ім’я, називай мене нікі аптерос…

Безкрила перемога повинна боятися висоти. Як же ти злетіла з Акрополя?

…злетіла? твою бабцю, я навіть униз не дивилася…

РОЗДІЛ 18

Алексі пильно оглядав Нікі, що підіймалася сходами попереду нього. Стрункий стан, круті стегна, маленький пружний задок. Поки вона належить йому. Алексі відімкнув двері, та коли Рейвен потягнулася до клямки, cхопив її за зап’ясток.

Вона підвела на нього очі.

– Пробач, я просто хотіла допомогти.

– Дивись, що я роблю, і запам’ятовуй.

Алексі підняв руку й зі щілини біля верхнього краю одвірка витяг волосинку, а потім ще одну, засунуту над порогом, і простяг їх на долоні Рейвен.

– Бачиш, волоски сиві, це означає, що тут був мій батько.

– Попереджувальний знак?

– Саме так.

Алексі відчинив двері. Увійшовши досередини, Рейвен скинула з плечей рюкзак і обійняла його. Алексі легенько відштовхнув її від себе.

– Що таке?

– Не в цьому місці, про яке в тебе, мабуть, лишилося стільки жахливих спогадів. Їдемо до моєї квартири, там ти зможеш бути щаслива.

– Я вже забула, що таке щастя.

Такої непередбачуваної людини Алексі ще не зустрічав. То перед ним маленька дівчинка, а наступної миті ні з того ні з сього – відчайдушна зірвиголова.

– Я допоможу тобі пригадати. Збирай речі. Хоч ми й покидаємо безпечну схованку, але ти будеш у безпеці, повір.

– Я вірю тобі, – вона звелася навшпиньки і поцілувала його в щоку. Алексі хотів було покласти руку їй на груди, та вона вивільнилася. – Ти ж казав, що не тут.

Рейвен побігла до гардеробу і склала речі, які він їй купив, у напірник від подушки.

– Дякую тобі за все.

Від сповненого довіри погляду Рейвен Алексі захотілося схопити її і міцно пригорнути. Стримуйся. Будь ніжним. Вона досить сильна, якщо витримує промивання мозку. Проте під твердою мушлею ховалася ніжна перлина, і вона належала йому. Рейвен щось тихо наспівувала, і Алексі стало приємно. Йому подобалося дарувати їй радість. Але треба бути обережним, щоб не закохатися. Хтозна, скільки їй ще залишилося жити.

– Страшно було сидіти під замком у гардеробі? – запитав він.

– Я робила собі боляче, щоб відволіктися, але голос не давав мені втрачати надію.

– Голос?

– Він казав, що незабаром все закінчиться, а якщо і далі буде зле, обіцяв, що я зможу стрибнути в темряву.

– Не розумію.

– Голос казав, що я зможу накласти на себе руки і полетіти на волю, як мама.

– Ти справді була готова себе вбити?

– Я часто про це думала.

– Пообіцяй, що викинеш такі думки з голови. Я не уявляю свого життя без тебе.

– Ти ж обрізав мої крила. Навіщо мені помирати, коли ти зі мною?

То вона не тільки чує голоси, а й здатна терпіти біль і не боїться смерті. Витягнути з неї пророцтва Тедеску буде нелегко.

– Я купив тобі ще один подарунок, – промовив Алексі.

Коли вони повернулися назад до «Гарлея», він вийняв з-під сидіння чорну сумочку.

– Супер, сумка мені якраз потрібна, але ж вона велетенська, як ціла валіза.

– Це через те, що у ній подвійне дно. Дивись, – він розстебнув непомітний замочок. Під підкладкою виявилося ще одне відділення.

– Навіщо мені ховати щось від тебе?

– Не від мене, але всяке буває.

– Ти маєш рацію, – вона видобула з напірника руду і червону перуки й заховала їх у потаємне відділення.

– Оце я розумію, оце по-нашому.

– Дякую, – прошепотіла Рейвен і поцілувала Алексі.

– А тепер поїхали до мене, я поведу.

Рейвен вмостилася позаду і міцно обхопила його руками за талію. Мотоцикл з ревінням викотив з провулка й заходився петлювати поміж студентських велосипедів і скутерів, раз навіть черкнувся об бампер припаркованого авто. Рейвен пригадалися подряпини у неї на руці. Вона припинила на одинадцятій, та відтоді як батько вкоротив собі віку, минуло точно більше часу. Їй і досі чувся звук пострілу, а перед очима стояло його заляпане кров’ю обличчя у ту мить, коли він упав. Вона щосили старалася стерти цей спогад з пам’яті, та він залишив сліди, неначе крейда, розмазана по чорній дошці її свідомості.

…щоб вижити, ти маєш зробити так, щоб алексі не міг без тебе обійтися. роби все, що він захоче, щоб він був щасливий…

Рейвен грудьми відчувала, як вібрують м’язи у нього на спині. Вона заплющила очі. Їх підкидало то вгору, то вниз. Алексі повертав стрімко, але в нього це виходило плавніше, ніж у неї під час поїздки до банку. Нарешті вони в’їхали на площу Екзархія, і Алексі заглушив двигун.

Комунальники замітали клапті порваних протестних транспарантів і балони з-під сльозогінного газу.

– Схоже, тут нещодавно сталася сутичка, – зауважив Алексі.

Рейвен слідом за ним увійшла в будинок і піднялася на другий поверх до його квартири. Житло Алексі мало зовсім не такий вигляд, як вона собі уявляла. У великій вітальні не було майже нічого. Рейвен розглядала картини кубістів, що без рамок висіли на стінах.

Алексі поклав пакунки, які ніс у руках, і обійняв Рейвен.

– Ходімо, покажу тобі нашу спальню.

На відміну від акуратної вітальні, спальня була захаращена речами. Ковдри і простирадла на великому двоспальному ліжку валялися жужмом, так, ніби Алексі зіскакував з нього поспіхом. Одяг, книжки і газети розкидані по підлозі, смітник переповнений.

– Бачу, тобі потрібна прибиральниця.

– Тоді я взагалі ніколи нічого не знайду, – відповів Алексі. – Так тільки здається, що це безлад, але я чітко знаю, що де лежить.

– Жартуєш.

Він всадовив її на ліжко й відсунув ковдру. Він збирається застерігатися? Може, спитати?

…краще не треба. твоє життя і так висить на волосинці…

Алексі розстебнув сорочку. Рейвен простягла руку, щоб допомогти йому її зняти, і побачила, що вся спина у нього посмужена рубцями. Вона торкнулася горбкуватих шрамів пальцем.

– Що це в тебе?

– Мій батько, – відповів Алексі.

– Мірон був такий жорстокий?

– Не жорстокий, просто суворий. Шмагаючи, він мене вчив.

– Відрізняти, що правильно, а що ні?

– Це вже пізніше. У дитинстві я ходив і розмовляв уві сні. Спочатку він прив’язував мені до ніг дзвоники, щоб я прокидався, коли спробую вибратися з ліжка. Це не допомогло, і він почав зв’язувати мені ноги. Я завжди примудрявся якось розв’язатися, і напади сомнамбулізму продовжувалися.

– І що він зробив?

– Тоді він і почав мене шмагати. Це тривало років до тринадцяти чи чотирнадцяти.

Рейвен гладила його по волоссі, по руках, по спині.

– Ми обоє так багато страждали. Обійми мене.

Алексі відвернувся.

– Я хочу, щоб ти їх поцілувала.

Рейвен завагалася, та зрештою повільно ковзнула сухими губами по рубцю, що зміївся через ліве плече Алексі. Його спина напружилася. Вона розтулила губи, висунула язик і заходилася водити ним по горбкуватій плоті вздовж усієї спини.

Алексі вигнувся і відкотився вбік. Вона підставила йому стегно.

– Тепер ти поцілуй мої шрами.

Вона заплющила очі в очікуванні. Задзвонив мобільний. Рейвен обхопила Алексі руками.

– Не відповідай.

Алексі завагався. Телефон не вмовкав. Він відштовхнув Рейвен і простяг руку. На визначнику висвітився номер Мірона.

– Це батько, я не можу не відповісти.

– Чому? Він тебе знову відшмагає?

Алексі подивився на Рейвен, перевів погляд на телефон, потім знову на Рейвен.

– Ти не розумієш.

– Гадаю, що все-таки розумію. Як і ти мене.

Алексі натиснув на кнопку.

– Так.

– Чому так довго? – почувся в динаміку різкий голос Мірона.

– Я був у ванній.

– Треба завжди носити телефон із собою.

– Я про це не подумав.

– Це одна з твоїх вад – нічого не продумувати заздалегідь. Ми готові закладати бомбу в Піреї. Зробимо це завтра по обіді. Негайно приїжджай до гаража.

– Але…

Зв’язок перервався.

Рейвен чекала, розкривши обійми. Алексі натяг труси і накинув сорочку.

– Я мушу йти.

– Що такого важливого, що ми не можемо?..

– У мене немає часу.

– Не залишай мене знову.

– Незабаром повернуся. Я потрібен батькові у майстерні, – Алексі послав їй повітряний поцілунок і замкнув за собою двері.

Рейвен відкинулася назад на подушку і задумалась над словами, які Мірон цілком розбірливо сказав по телефону. Завтра у Піреї підкладуть бомбу. Їй пригадався той день, коли Алексі вперше замкнув її в гардеробі, тоді вони з Міроном обговорювали теракт у міжнародному пасажирському терміналі порту Пірея. Алексі переймався, що загинуть невинні люди, і Мірон прочитав йому лекцію про те, що в хаосі війни без цивільних жертв не обходиться.

Рейвен знала, що це означає: вибух забере життя жінок і дітей. Вона думала над цим довго і болісно. Тільки не діти.

…покарай батька алексі за зірваний статевий акт. треба відплатити йому зірваним актом терористичним…

Не можу.

…ти така слабка. якби я вилізла з маминої матки першою, у мене вистачило б сили і я не потребувала б твого голосу, щоб не пошизіти. я сама все зроблю…

Рейвен спостерігала, як її рука тягнеться до другого телефона, що лежав на нічному столику, і набирає номер оператора.

Металевий голос промовив:

– Назвіть номер.

– …з’єднайте мене з афінською поліцією… – вимовила вона вголос.

Чоловічий голос відповів аж через кілька гудків:

– Грецька поліція, чим можу допомогти?

– …у мене є інформація про те, що «Сімнадцяте листопада» готує вибух…

– Хвилинку, я переадресую ваш дзвінок.

Рейвен хотіла була вибити, та Нікі не дала. У динаміку почулося клацання, мабуть, увімкнули запис. А тоді голос промовив:

– Капітан Гектор Еліаде, спецпідрозділ грецької поліції з питань боротьби з тероризмом, слухаю вас.

Рейвен завагалася. Нікі не озивалася. Так завжди: сама заварить кашу, а всю брудну роботу залишає їй. Ну й біс з ним. Якщо Алексі довідається, то прокляне її. Та вона сама себе прокляне, якщо цього не зробить. Рейвен затулила мікрофон хусточкою.

– Попереджаю вас: у пасажирському терміналі порту Пірея готується вибух. Загинуть діти.

– Коли?

– Завтра або післязавтра. Я… я точно не знаю.

– Хто це?

Рейвен поклала слухавку. Вона вірила словам Алексі, що Америка і грецький уряд, який вона контролює, – погані, та це не могло виправдати підриву матерів і їхніх дітей. Якщо запобігти смерті невинних означає зрадити «Сімнадцяте листопада», то нехай так і буде.

…рада, що ти нарешті зі мною погодилася…

Не треба було мене змушувати. А якщо Алексі дізнається?

…скажи своєму довбаному коханому, хай грає себе сам…

РОЗДІЛ 19

Дуґана розбудив приглушений дзвінок захищеного мобільного. Минуло кілька секунд, перш ніж йому вдалося відшукати його в кишені джинсів. На годиннику була рівно четверта ранку. Він кинув погляд на Тію, що згорнулася під простирадлом, і пішов з телефоном до ванної.

– І кого це нечистий підняв так рано?

– Стоматологу?

– Хто це?

– Я вирішив, що буде краще, якщо ви знатимете кодове ім’я грецького агента, який домовлявся про кімнату для вас, – Дуґан впізнав голос Харона.

– І як же його звуть?

– Це жінка. Живе в тому ж пансіоні, що й ви. Кодове ім’я Артеміда.

У Дуґана ледь телефон з рук не випав.

– Ви впевнені?

– Я отримав цю інформацію особисто від капітана Гектора Еліаде зі спецпідрозділу з питань боротьби з тероризмом.

– Дякую, що попередили.

– Подумав, що вам варто знати на випадок, якщо ви десь перетнетеся, – Харон від’єднався.

Тож ніяка вона не студентка-радикалка. Якби ж він знав. Цікаво, яка кара належить за те, що граєш грецьку агентку? Чи за те, що грецька агентка грає тебе, якщо бути точним. А може, Артеміда працює на обидві сторони, і її йому підклали, як робило КДБ під час Холодної війни. Що ж, якщо вона – подвійна агентка, то й виграли його подвійно.

Дуґан повернувся в кімнату і поглянув на неї згори вниз. Біда в тому, що його тягнуло на солоденьке. Йому спав на думку британський вислів: впрягся на пені, то впрягайся й на фунт.

Коли він залазив до ліжка, Артеміда прокинулася. Він поцілував її в плече і провів рукою по грудях.

Її очі широко розкрилися.

– Ти що робиш?

– Продовжую розпочате на сходах.

Вона вивільнилась і встала.

– Чому чоловіки вранці щонайперше заводяться?

– Це називається незакінчена справа.

– А мені треба випити кави з булочкою. Йди вмийся, зустрінемося в кафе тут поряд.

Буркочучи собі під ніс, Дуґан виліз з-під ковдри і одяг джинси й футболку. Тоді обернувся до Артеміди.

– Ти впевнена?

Вона підштовхнула його до ванни.

– Прибережи свої плани для іншого разу і для інших сходів, – вона ввімкнула телевізор. – Насамперед послухаємо ранкові новини, може, скажуть щось про вчорашні безлади.

Дуґан підійшов до умивальника й відкрутив гарячу воду. Текла холодна. Намилюючи руки і обличчя, почув голос теледиктора:

«Запис, який ми зараз вам покажемо, оприлюднила поліція сьогодні вранці. На цих кадрах, знятих камерою спостереження біля входу, видно, як злочинці тікають з “Афінського банку”. Припускають, що пограбування здійснило друге покоління бойовиків “Сімнадцятого листопада”».

Дуґан вийшов з ванної і кинув погляд на екран. Спочатку йому здалося, що на картинці чоловік на чорному мотоциклі. Тоді маленький хлопчик, розмахуючи руками, збив шолом мотоцикліста набік, і на екрані застигло неприкрите візором обличчя. Те ж, що й на фото, яке Інтерпол надіслав у штаб-квартиру ФБР. Рейвен Слейд керувала мотоциклом під час втечі. От лайно, вона більше не заручниця.

– Я й не знала, що в лавах «Сімнадцятого листопада» є жінки. Гадала, що в їхній групі самі лише літні чоловіки.

– Усе міняється, – Дуґан повернувся до ванної і витер руки і обличчя. Зачинивши двері, набрав на мобільному номер Харона.

Обережне «Хто телефонує?»

– Це знову я, Стоматолог.

– Ви, мабуть, вже бачили новини, – здогадався Харон.

– Це все ускладнює. Якщо з Рейвен Слейд зробили другу Патті Герст, вона не захоче піти зі мною добровільно.

– Ми не можемо стверджувати на сто відсотків, – заперечив Харон. – Я щойно отримав дивне повідомлення. До спецпідрозділу з питань боротьби з тероризмом вчора зателефонувала жінка і попередила, що «Сімнадцяте листопада» сьогодні або завтра збирається влаштувати вибух у Піреї.

– І ви гадаєте, що то була Рейвен?

– Не впевнений, але хто ще міг знати про їхній план і попередити нас?

– Можливо, промивання мізків пройшло не дуже успішно. І що, на вашу думку, я маю робити?

– Тягніть свій зад до Пірея.

– Ага, до пасажирського терміналу, який вони збираються висадити в повітря!

– Ні, просто сидіть на пристані, звідки буде видно чорний мотоцикл, що в’їжджатиме на якусь зі стоянок. Вона ж попередила спецпідрозділ, уся поліція, мабуть, вже на вухах стоїть.

– А якщо я її побачу?

– Дійте на свій розсуд, – Харон від’єднався.

Дуґан вийшов з ванної, та Артеміди вже не було. Він одягся, схопив рюкзак і вийшов у коридор. Увімкнувши світло, Дуґан побачив, що Артеміда чекає його на сходовому майданчику.

– Трохи ранувато продовжувати те, на чому ми зупинилися, – промовив Дуґан. – До того ж, гадаю, я не готовий до нових стосунків.

Вона звела брови.

– Стосунків? Не тіш сам себе. Я просто хотіла сексу.

– Спасибі, що сказала. Мені треба йти.

– Я їду з тобою до Пірея.

– З чого ти взяла, що я збираюся саме туди?

– Ворона на хвості принесла.

Коли вони спустилися на другий поверх, світло згасло. Артеміда в темряві пригорнулася до Дуґана.

– У Піреї є непогані готелі. Можливо, зможемо ще одну ніч побути разом.

Дуґан потягся до вимикача на стіні і натиснув на кнопку. Подивився їй в очі. Вона щось підозрює? Намагається вивідати? Якщо вона справді подвійна агентка, то грає з біса добре.

– Тебе ще цікавить така пропозиція? – запитала Артеміда.

– Я думав, що вже тобі набрид.

Кутик її рота припіднявся.

– Коли набриднеш, я тобі повідомлю.

– Чому жінки заводяться в небезпечних ситуаціях?

– Чоловіки вважають себе мисливцями, та жінкам часто доводиться їх скеровувати. Якщо ти готовий, моє авто стоїть за рогом.

– Гаразд, мисливице Артемідо, їдьмо вистежувати нашу хижу пташку.

РОЗДІЛ 20

Коли Алексі переступив поріг задньої кімнати в автомайстерні, на місці вже були всі, крім товстуна Теодора і Зубочистки. Схиливши голови, вони розглядали якийсь предмет на столі.

– Що ви робите? – запитав Алексі.

Мірон поманив його рукою.

Алексі підійшов до групи за столом. Мірон розгорнув якийсь папірець.

– Поглянь, що нам приніс Васілі.

Алексі прочитав:

ЩО

– Знову кляті загадки. Звідки це взялося?

Васілі посмикав свій підколений шпилькою рукав.

– Якась божевільна, одягнена, як школярка, всунула мені папірець під час протесту. Перш ніж її почала бити поліція, вона встигла сказати, що Тедеску хотів, щоб ми отримали це пророцтво.

– Я згоден з Алексі, це справді загадка, – промовив Йорґо. – Та як нам її розгадати?

– Поміркуймо разом, – сказав Мірон. Ясон Тедеску був моїм товаришем, і я знаю склад його думок. Рядок про смерть тиранським силам зла і слово «іншалла», що арабською означає «хай буде воля Божа», найімовірніше, вказує на союз із МЕХ, про який, за словами майорки Саїд, домовлявся Тедеску.

– Я теж так думаю, – сказав Йорґо, – але що це «за смерть зріє в тунелях»? І що означають слова про клоччя вовни?

– Майорка Саїд казала Алексі, що в тунелях між Іраком та Іраном у них захована зброя, – подав голос Васілі.

– Тож під словом ЩО у заголовку мається на увазі зброя для операції «Зуби дракона», – підхопив Алексі.

Його батько кивнув, постукуючи милицею об туфлі.

– Ясон знав, що я здогадаюся. Перед Другою світовою обидва наші дідусі були вівчарями. Після стрижки овець багато хто починав хворіти. Це і є зброя, що спричиняє повільну смерть.

– Вівці? – звів брови Васілі.

Мірон похитав головою.

– У овечій вовні в незначній кількості містяться спори сибірської виразки.

Алексі стукнув кулаком об долоню.

– Якщо застосувати сибірську виразку як біологічну зброю, вона може вбити сотні тисяч людей.

– Нам відомо, у яких містах уже багато років живуть сплячі агенти Тедеску, – вступив Васілі. – І тепер ми дамо їм зброю масового знищення, яку отримаємо від моджахедів.

– Але ми не знаємо нічого ні про об’єкти, ні про те, яким способом розпилювати сибірську виразку.

– У посланні Тедеску точно було щось іще, – промовив Мірон, – і твоє завдання, сину, витягти це з дівчини. Ти можеш це зробити?

Та перш ніж Алексі встиг відповісти, важкі кроки змусили всіх обернутися. Засапаний і спітнілий Теодор закричав:

– Надто пізно!

– За тобою немов чорти гналися, – зауважив Йорґо.

– Не чорти, а чортиця. Через Нікі всі ми під загрозою. Алексі, ти маєш порішити її негайно.

– Що ти таке кажеш?

Теодор помахав у повітрі відеокасетою.

– Твоя дорогоцінна Нікі нас підставила.

– Як? Вона ж допомогла мені пограбувати банк, і ми святкували її іменини. Я впевнений, що вона віддана нашій справі.

– Може й так, – сказав Теодор, жуючи шоколад, – але вона засвітилася.

– Яким чином? Пограбування і наша втеча пройшли як по маслу.

– Твоя новонавернена дівчина дебютувала як зірка телебачення!

– Як таке можливо?

Мірон зробив Теодору знак милицею.

– Увімкни.

Теодор підійшов до робочої стійки, відсунув убік інструменти і вставив касету в програвач.

– Обличчя Рейвен записала камера спостереження банку.

– Це неможливо. У неї шолом з темним візором.

– Ти був настільки зайнятий мішком з грішми, що не помітив, як вона вдає із себе героїню. Полюбуйся.

На екрані Алексі побачив, як Нікі зістрибує з «Гарлея» і мчить рятувати дитину. Хлопчик, молотячи руками, збиває їй візор з обличчя.

– До завтра Інтерпол розповсюдить фото Рейвен по всьому світу, і її ім’я пов’яжуть з пограбуванням банку, а отже, і з нами, – сказав Васілі.

Мірон жбурнув милицю на підлогу і впав у крісло.

– Алексі, я знаю, що ти вважаєш цю жінку своєю, але їй відомо забагато всього. Вона в жодному разі не повинна потрапити в руки Еліаде.

– Мені потрібен час, щоб вибити з неї решту пророцтв Тедеску.

– Для цього вже надто пізно, – Мірон тупнув здоровою ногою. – Ти ж бачив відео. Ми не можемо дозволити, щоб вона вивела на нас поліцію.

– І що ти хочеш, щоб я зробив?

– Як ти запланував підкладати бомбу в Піреї?

– Я поставив на бомбу детонатор. Вона піджене фургон до міжнародного пасажирського терміналу. Після вибуху ми кидаємо фургон і тікаємо на «Гарлеї».

– План міняється, – промовив Мірон. – Бомбу повезе й підірве Зубочистка.

– Чому Дімітрі?

– Це остання місія Нікі. Я пересуну таймер, щоб вкоротити шнур детонатора.

– Але ж при цьому постраждає і Зубочистка, – обурився Йорґо. – Ви ж були немов брати ще від сімнадцятого листопада.

– Чому мусить помирати Зубочистка? – спитав Алексі.

– Зубочистка, як і ти, потрапив під чари Нікі і став ненадійним. Він буде радий померти смертю мученика.

– Можливо, – пробурмотів Йорґо, – коли б він мав вибір.

– Сумніваєшся в правильності моїх рішень? Може, ти бажаєш бути лідером?

Йорґо похитав головою.

– Просто, яка іронія: Зубочистка загине від рук власних товаришів.

– Батьку, може, знайдемо якийсь інший спосіб? У Нікі пірофобія.

– Хороших способів померти не буває, – заперечив Мірон. – Якщо Рейвен схоплять, люди Еліаде мучитимуть її доти, доки вона нас не здасть. Можливо, їм навіть вдасться вибити з неї решту пророцтв Тедеску. Тому те, що пропоную я, цілком милосердно. Я переставлю таймер на третю по обіді.

Мірон відсалютував стиснутим кулаком. Інші зробили так само. Алексі теж здійняв руку, але на якусь секунду пізніше. З виразу батькового обличчя було видно, що він це помітив. Ні, Мірон не скаже нічого, але наслідки будуть. Ще коли Алексі був дитиною, очікування покарання і гадання, яким воно буде, для нього було гіршим, ніж сама кара.

Обличчя Мірона було крижаним.

– Цієї ночі, сину, кохай свою дівчину пристрасно, бо завтра буде її останній день на землі.

З роками Алексі навчився приймати палицю з двома кінцями, якою була батькова влада: з одного боку, у ньому кипіли пристрасті, а з другого – гнів подавався холодним.

Він відчайдушно підшукував слова, щоб висловити свої почуття, та єдине, що спромігся сказати, було: – Так, тату.

Однак замість того щоб одразу поїхати до себе, Алексі завернув до таверни. Спиртне допоможе зібратися з духом і востаннє лягти в ліжко з жінкою, в яку він закохався.

РОЗДІЛ 21

Коли Алексі залазив до ліжка, Рейвен прокинулася. Він поцілував її в очі, і по її тілу розлилось тепло, але коли Рейвен їх розплющила, то побачила, яке сумне в нього обличчя.

– Мірон хоче мене скривдити?

Алексі відсунувся.

– Ти говориш жахливі речі. Батько ніколи б нічого тобі не зробив. Ти що, намагаєшся налаштувати мене проти нього?

– А ти спитай і побачимо, чи буде він це заперечувати.

Алексі поцілував її в шию.

– Більше нічого не хочу чути.

– Часом у мені прокидається сильний інстинкт самозбереження, а інколи я хочу померти, – промовила Рейвен.

– Ти повинна мені дещо розповісти. Одна людина чула, як ти перед смертю Тедеску декламувала загадки у формі пророцтв.

– Здається, ти його застрелив, але я не пам’ятаю.

– Спробуй пригадати.

Рейвен з усіх сил намагалася відновити в пам’яті той день. Медсестра Сойєр вела її до лазарету провідати колишнього викладача. Після цього пригадувалося тільки, як батько сказав: «Рейвен, лети», – і попросив піти розважити інших пацієнтів у кімнаті відпочинку.

– Я намагаюся, але нічого не виходить.

– Старайся дужче, якщо ти мене справді кохаєш.

– Мені прикро, Алексі, але в голові повний провал. Можливо, мені знадобиться психіатр, щоб згадати, але на це потрібен час.

Алексі якусь мить помовчав:

– Але часу так мало.

Рейвен відвернулася в інший бік. Трохи підняла стегно і провела його рукою по горбкуватих шрамах, по одному за кожне ув’язнення в божевільні. Їй хотілося, щоб він поцілував їх, як вона цілувала його рубці.

Вловивши його вагання, Рейвен відкотилася вбік.

– Забудь.

Алексі перевернув її і зміряв поглядом згори вниз. Рейвен знала, що він робитиме те, що захоче. Вона звільнила свідомість від думок, намагаючись відгородитися від того, що відбувалося.

…думай про майбутнє, тільки про майбутнє…

Можливо, якщо вона скаже Алексі те, що він хоче дізнатися?.. «Рейвен, лети», – подумала вона в надії, що це допоможе. Проте без батькового голосу слова не спрацювали.

Алексі підклав їй під спину подушку. Рейвен лежала байдужа, не вірячи, що він це зробить. Але Алексі зробив. Було боляче. При кожному його поштовху вона ледь тамувала крик.

Врешті-решт він, важко дихаючи, повернувся на інший бік і поринув у сон. «Це не його провина, а його батька», – подумала Рейвен.

…до біса і батечка, і синочка…

Він кохає мене. Йому так хотілося бути зі мною.

…що ж, можеш насолоджуватися цим егоїстичним негідником…

У надійних обіймах чоловіка, якого кохала, Рейвен заснула.

Химерний сон… Мати змушувала її одягати до школи штани і сорочку з краваткою. Усі обзивали її хлопчиськом. Незабаром вона зрозуміла, що це все на догоду батькові, який завжди мріяв про сина. Потайки, хоча й невміло, вона користувалася маминою пудрою, помадою та рум’янами. Одного разу, коли батька не було вдома, мама дозволила їй одягтися, як дівчина, і навчила наносити макіяж.

Коли вона підросла, то почала молитися, щоб у неї народився братик, а вона стала просто татковою дівчинкою. Після маминого самогубства вона зрозуміла, що цього ніколи не станеться. Саме тоді Рейвен і почала чути голос своєї мертвонародженої сестри-близнючки, яка тепер мала ім’я Нікі Аптерос.

Цієї ночі, під захистом рук Алексі, вона почала рахувати у зворотному порядку, щоб витіснити неприємні думки, та, дійшовши до чотирнадцяти, збилася.

Рейвен прокинулась рано, сама. Алексі, мабуть, пішов до майстерні Теодора, щоб допомогти перефарбувати і висушити фургон, у якому везтимуть бомбу. Сьогодні вони їдуть до Пірея. Рейвен заварила каву на плиті. Теракт зірветься, тому що вона попередила поліцію, і термінал буде під охороною. Сьорбаючи каву біля вікна в кухні, вона дивилася, як над Акрополем сходить сонце, заливаючи світлом Парфенон. Рейвен відвернулася.

Боятися зранку – на невдачу.

Вона скрутила своє біляве волосся в ґульку й насунула чорну перуку. Туго стягла груди корсетом. У джинсах і чорному светрі ніхто й не здогадається, що вона – жінка. Глянувши на себе в дзеркало, Рейвен залишилась задоволена. Сьогодні її вихід буде гідний Оскара.

Замкнувши квартиру, вона вирвала з чорної перуки дві волосини, поплювала на них і засунула одну над дверима, а іншу – біля порога.

Покинувши будинок через чорний вхід, Рейвен перетнула вулицю і звернула за ріг до автомайстерні. Як вона й очікувала, двоє чоловіків, як завжди в масках, гарячим повітрям сушили фургон, перефарбований з білого у світло-блакитний. Зубочистка заправляв мотоцикл пальним. Батько Алексі, сперши милицю на верстак, чаклував над бомбою.

– Що він робить? – поцікавилась Рейвен у Алексі.

– Трохи підправляє шнур детонатора, щоб ви із Зубочисткою мали в запасі ще дві хвилини, щоб утекти.

– Із Зубочисткою? Я думала, що їду з тобою.

– План міняється. Мені треба бути в іншому місці.

– Ти мене покидаєш?

– Мені треба злітати на Кіпр, це всього на день, кохана. Ти й не помітиш, як швидко я повернуся. Зубочистка ледь не стрибав на радощах, коли я сказав, що він мене замінить.

Щось тут не так. Рейвен торкнулася машини рукою. Хоча блакитна фарба ще до кінця не висохла, товстун Теодор і однорукий Васілі вже заводили «Гарлей» всередину, ставлячи його кермом до дверей. Мірон поклав бомбу в рюкзак і передав синові.

Алексі опустив рюкзак на пасажирське сидіння.

– Зубочистко, будь пильний і дорогою до Пірея тримай рюкзак дуже обережно. Коли Нікі побачить, що ти вже підклав бомбу і повертаєшся, вона відчинить задні двері і сяде на мотоцикл. Ти сідаєш за кермо і від’їжджаєш за лічені секунди до того, як вибухне бомба. Усі погляди будуть прикуті до місця вибуху. Ви встигнете втекти, перш ніж будь-хто збагне, що трапилося. Їдь на якусь безлюдну вулицю, кидай фургон і повертайтеся на мотоциклі.

«Гарлей» вже стояв у кузові, і однорукий Васілі зачинив задні двері. Рейвен сіла за кермо, а Зубочистка заліз на пасажирське сидіння поруч з нею, вмостивши рюкзак на колінах. Теодор підняв двері гаража.

Алексі зупинився біля віконця з боку водія і прошепотів:

– З нетерпінням чекатиму на твоє щасливе повернення, Нікі.

Вона знала: це означало, що коли Алексі приїде з Кіпру, вони знову кохатимуться. Можливо, цього разу їм вдасться зачати дитину. Якщо буде хлопчик, вони назвуть його Ахіллом. У них обов’язково має бути хлопчик. Коли Алексі торкнувся її губ, Рейвен відчула, що пальці у нього тремтять. У його очах стояли сльози. Чому?

Виїжджаючи з гаража, вона надто різко рушила з місця й зачепила стіну. Алексі довелося миттю відскочити геть.

– У чому річ?

– Ні в чому, просто через твій сумний погляд я відволіклася.

Вона вивела фургон, і двері майстерні з гуркотом зачинилися.

Рейвен вже картала себе за те, що вранці дивилася на Акрополь. Тепер вона вірила, що це погана прикмета.

На звивистій дорозі, що вела до Пірея, її час від часу сліпили сонячні зайчики, що відблискували на воді, та Рейвен не скидала швидкість. Краєчком ока вона зауважила, що Зубочистка скоса поглядає на неї.

– Чому ти на мене дивишся?

Він поклав руку їй на стегно.

– Я ще ніколи не був так близько до такої вродливої дівчини, як ти.

Вона скинула його руку.

– Ах ти хтивий козел. Ти ж знаєш, що я належу Алексі.

– А що, я зовсім не на твій смак?

Рейвен підморгнула.

– Щоб ти штрикав мене тією зубочисткою?

Він вийняв паличку з рота і зняв маску. Хоч його обличчя й було пооране зморшками, проте мало напрочуд молодий вигляд.

– Якби побути з тобою хоч годинку, вона більше ніколи не була б мені потрібна.

Рейвен засміялась і відштовхнула його руку.

– І не займайся онанізмом. Коли вмикатимеш таймер, не треба, щоб у тебе дрижала рука.

– Будь обережна, Нікі, у мене таке відчуття, що тут щось нечисто.

– Я мушу стежити за дорогою, – промовила Рейвен. – А ти зосередься на бомбі. Дивись, обидва міжнародні термінали вже попереду.

– Зупинися між ними, Нікі.

– Я можу під’їхати ближче.

– Тут якраз нормально. Я бачив, як ти реагувала на свічку на торті і знаю, що ти боїшся вогню.

Рейвен озирнулася. Майданчик перед терміналом був порожній. І де ж, у біса, поліція? Чи вони вирішили, що дзвінок з попередженням про вибух – усього лише розіграш?

– Між терміналом і поромною пристанню лінії Саламіна – Перама є місце, – сказав Зубочистка.

Рейвен заднім ходом в’їхала на стоянку. Зубочистка натяг маску і з рюкзаком через плече вийшов з машини й повільно рушив до терміналу.

А що це валяється на пасажирському сидінні? Через збудження він забув свою зубочистку. Рейвен дістала з бардачка серветку і, загорнувши в неї зубочистку, сховала до кишені. Дімітрі здивується, що вона її не викинула, а залишила для нього.

Через дзеркальце заднього огляду Рейвен спостерігала, як він підіймає клапан рюкзака й запихає туди руку, щоб ввімкнути таймер.

Раптом Зубочистка обернувся.

– Тікай, Нікі! Забудь про мене! Рятуйся!

Він кинувся бігти в напрямку міжнародного пасажирського терміналу, якнайдалі від неї.

Прогримів вибух. Зубочистку огорнули язики полум’я. Рейвен ледь тамувала крик.

Крізь полум’я вона побачила, як у повітря злетіла його відірвана ліва рука. Долоня, що пестила її по стегні, ще й досі стискала рюкзак. Борючись з нападом паніки, Рейвен натиснула на газ. Фургон занесло на тротуар. Перехожі кинулися врозтіч.

Поворот, і ще один. Від’їхавши на кілометр, Рейвен вискочила з салону, оббігла фургон і відімкнула задні двері. З її грудей ще й досі рвався крик. Вона осідлала мотоцикл і з ревінням вивела його на дорогу.

Женучи «Гарлей» геть від Пірея, вона полізла до кишені і витягла зубочистку. Треба було дозволити йому погладити себе. Він тільки хотів торкатися її, і більше нічого. Вона штрикала зубочисткою собі у зап’ястя, доки не виступила кров. Стримуваний крик нарешті прорвався назовні.

РОЗДІЛ 22

Діставшись до міжнародного пасажирського терміналу, Артеміда, не гальмуючи, проїхала далі.

– Я зупинюся ось тут, Дуґане. До вантажної платформи на поромній пристані пройдемося пішки.

Дуґан почув вибух і побачив полум’я. Заголосили сирени. Біля терміналу почали збиратися люди, та поліція відтіснила юрбу назад. Людський потік кинувся до пристані.

Артеміда проштовхувалася крізь юрбу до терміналу.

– Куди це ти, чорт забирай? – вигукнув Дуґан.

– Вибухів більше не буде.

Дуґан помітив, як повз них мчить світло-блакитний фургон. Авто вискочило на тротуар, тоді знову з’їхало на дорогу. Це хтось із підривників чи просто нажаханий роззява?

На майданчику перед терміналом лежав розпластаний чоловік, охоплений полум’ям. Одяг на ньому палав. Уся шкіра була вкрита субстанцією, що на вигляд нагадувала смолу.

Поряд з чоловіком різко загальмував чорний седан. З нього вийшов кремезний чоловік з чорною пов’язкою на правому оці і махнув офіцерові, щоб йому дали дорогу. Дуґан впізнав капітана Гектора Еліаде, який поширив інформацію про «Сімнадцяте листопада».

Ряди поліцейських розступилися, пропускаючи його вперед. Щойно капітан наблизився до пораненого чоловіка, на місце події під’їхала швидка, завиваючи сиреною і блимаючи мигалкою на даху. Медики викотили ноші і кинулися до постраждалого.

– Не чіпайте його! – заволав капітан Еліаде. – Я мушу перевірити, чи він у стані говорити!

Він присів навпочіпки поруч із чоловіком.

– Якщо ви мене чуєте, ворухніть ногою.

З горла постраждалого вирвався булькотливий звук. Одна нога сіпнулася. Від цієї картини в Дуґана по шкірі побігли мурашки. Якраз вдалий час співчувати терористу-смертнику, чорт забирай.

Нарешті Еліаде зробив лікарям знак, щоб забрали обгорілого чоловіка. Вони поклали його на ноші й покотили до задніх дверей карети швидкої. Заштовхавши ноші до салону, медики з грюкотом зачинили двері, і авто, завиваючи сиренами, поїхало геть.

Потрібно зв’язатися з Хароном. Може, він в курсі, що відбувається. Дуґан відійшов подалі від юрби, витяг свій мобільний і набрав номер.

Почувся непевний голос:

– Так?

– Харон?

– Хто телефонує?

– Стоматолог.

Дуґан розповів йому, що сталося.

– Ми не хочемо, щоб наша чорна пташка відлітала з Греції, – сказав Харон. – Якщо їй вдасться потрапити до Штатів, повернути її до Афін буде майже нереально.

– Як щодо надзвичайної видачі[23]?

– Не знаю, про що ви, але утрясання всіх формальностей із суддею, який розглядає справи психічнохворих, забере чимало часу. Знайдіть її і зупиніть. Якщо вам не вдасться витягти з дівчини пророцтва Тедеску, передайте її в руки Еліаде. Він у нас фахівець у справі допитів. Робіть все що завгодно, щоб тільки вона лишилася в Афінах.

Харон від’єднався.

Обернувшись, Дуґан помітив, що Еліаде вдивляється в нього своїм здоровим лівим оком і показує на нього одному з поліцейських.

Офіцер змахнув кийком.

– Стояти!

– Я просто проходив повз, – запротестував Дуґан.

Поліцейський штрикнув його кийком у живіт.

– Руки за спину, негайно!

Дуґан роззирнувся в пошуках Артеміди. Її ніде не було видно. Їй вдалося вислизнути й уникнути затримання. Можливо, вона таки подвійна агентка. Офіцер скував його руки кайданками і заштовхав до поліцейського мікроавтобуса.

Еліаде заліз назад у седан і дав знак водієві рушати. Мікроавтобус поїхав слідом.

І якого дідька йому тепер робити? Чинити опір? Підкорятися? Розповісти, хто він? Не панікувати. Треба зібратися з думками. Його ніколи не допитували із застосуванням сили. Він же аналітик, а не агент, чорт забирай.

На такі випадки потрібно було запастися пігулкою ціаніду.

РОЗДІЛ 23

Пірей – Афіни

Рейвен гнала свій «Гарлей», минаючи вулицю за вулицею. Врешті-решт вона звернула в провулок за кілька кварталів від схованки, зупинилась і витягла мобільний.

Відрахувала три гудки. Вибила. Тоді ще два, потім знову три.

– Слухаю, – почувся обережний голос Алексі.

– Це Нікі. У нас стався збій.

– Так, ми чули по радіо. За тобою стежили?

– Здається, ні.

– Покружляй трохи, поки не впевнишся, що за тобою немає хвоста, тоді їдь на квартиру.

– А не до схованки?

– Спершу заїдь додому і переодягнися. Час тобі знову стати жінкою. Чекай на мене там. І заспокойся.

Легко йому казати. Рейвен поїздила туди-сюди ще десять хвилин, а тоді залишила мотоцикл у провулку й невимушеною ходою рушила геть. Перехожі не повинні бачити, як вона тремтить.

Дійшовши до під’їзду, вона своїм ключем відімкнула двері і змусила себе піднятися на другий поверх. Тільки не дивитися вниз. Прибравши приліплені до одвірка чорні волоски, вона увійшла до квартири і метнулась у ванну. Стала під душ і терла себе, аж доки шкіра не почервоніла і не почала саднити.

Чи було те, що бомба вибухнула передчасно, помилкою? А може, Мірон навмисне відрегулював таймер так, щоб не дати Зубочистці часу втекти? Навіщо йому було вбивати свого товариша?

У її пам’яті чітко закарбувалися секунди перед вибухом. У голові чувся голос Зубочистки: «Тікай, Нікі! Забудь про мене! Рятуйся!»

Він більше переймався за неї, ніж за себе самого. О, якби вона тільки дала Зубочистці себе торкнутися, тим самим подарувавши йому кілька хвилин насолоди перед такою жахливою смертю.

Від роздумів її відволік наполегливий стукіт у двері. Думаючи, що то Алексі, Рейвен рвучко відчинила двері, та перед нею стояла висока жінка з косою, що короною обрамляла її голову.

– Сестро Сойєр? А ви як тут опинилися? Як вам вдалося вибратися? Що трапилося?

– Я бачила, як тебе викрали небезпечні люди.

– Де ви були? Вам же було наказано не залишати мене ні на мить.

– Пробач, Рейвен, – вона говорила м’яко, та погляд її був жорстким. – Я прийшла і тепер подбаю про тебе, – вона тицьнула їй у руки сумку. – Збирай речі, швидко. Бери тільки найнеобхідніше. Нам треба зараз же йти звідси.

– Нічого не розумію.

На сходах почулися кроки. Двері різко відчинилися. Сойєр вийняла із сумочки пістолет.

– Хто там? Станьте так, щоб я могла вас бачити, інакше стріляю.

У дверях з’явилася рука, теж з пістолетом. Голос Алексі:

– Покладіть зброю або я натисну на гачок.

– Це я, Фатіма. Не стріляйте – і я теж не стрілятиму.

…фатіма?..

Алексі ступив на видноту, тримаючи медсестру на мушці. Вона не зрушила з місця і пістолет теж не опустила.

– Покладіть зброю, Фатімо.

– Ви перший, Алексі.

…що тут, у біса, відбувається? це що за перестрілка біля о.к. коралл[24]? і хто режисер цього довбаного ковбойського кіно, хотіла б я знати?..

РОЗДІЛ 24

Подорож у поліцейському мікроавтобусі, як здалося Дуґану, тривала хвилин двадцять чи двадцять п’ять. Водій зупинився біля гаража з вивіскою «Автомайстерня Теодора». Невдовзі по тому задні двері відчинилися. Без жодного попередження Дуґану на голову насунули чорний ковпак. Очевидно, грецька поліція не хотіла, щоб він бачив інших арештантів.

І знову їх довго кудись везли, при чому мікроавтобус постійно підстрибував. Нарешті зупинились, і Дуґана разом з новоприбулими виштовхали з салону. Цікаво, їх що, усіх кинуть в одну камеру?

Підштурхуваний кийком, Дуґан опинився в якійсь будівлі. Хтось зірвав йому з голови ковпак, і він побачив, що разом з трьома іншими перебуває в довгій кімнаті, одну стіну якої повністю закриває дзеркало. Двобічне скло? Отже, під час допиту за ними спостерігатимуть. Дуґан уважно вивчав інших арештованих.

У одного з них, товстуна, весь рот був вимазаний шоколадом. Інших двох Дуґан уже знав. Один був пишновусий співак з кафе «Парнас», який виконував сумні рембетіки. Третім був високий, однорукий чоловік, якому асистентка Тедеску передала конверт перед тим, як накинулася на поліцейського і її побили до втрати свідомості. Чи вдалося міс Салінас утекти? Чи лежить вона десь у комі, чи, може, вже мертва?

Верхнє світло згасло, і стіна перед ними зникла. Здогад Дуґана щодо двобічного скла був правильний, от тільки спостерігатимуть не за ними. Вони вчотирьох самі будуть спостерігачами.

За склом виднілася палата з лікарняним ліжком, крапельницею та кардіомонітором. Поряд стояв лоток з хірургічними інструментами. Двоє санітарів вкотили ноші й перенесли обгоріле тіло на ліжко.

До палати увійшла постать у білому халаті і взяла в руки скальпель. Її обличчя закривала хірургічна маска.

– Дімітрі, як вас звуть, ми довідалися з документів, що лежали у вас у гаманці. Поки я не почав відрізати вашу обпечену плоть, розкажіть, що вам відомо про операцію «Зуби дракона».

Дуґан вже чув цей голос, що гудів, як із бочки. Коли допитувач обернувся, поверх маски він побачив чорну пов’язку. Тож ніяке це не надання медичної допомоги. Його і трьох інших затриманих змусили спостерігати за тим, як капітан Гектор Еліаде проводить допит із застосуванням насильства.

У флуоресцентному світлі зблиснув скальпель, і Еліаде відрізав від тіла смужку обвугленого м’яса, потім підніс її до світла.

– Хто із «Сімнадцятого листопада» керує операцією «Зуби дракона»?

Обпечений почав звиватися.

– Де у Сполучених Штатах живуть сплячі агенти «Сімнадцятого листопада»?

З динаміка почулися протяглі крики.

– Назвіть міста і об’єкти, де планується теракт.

Дуґана занудило. Саме про це й заявляла організація «Х’юмен Райтс Вотч»[25], обвинувачуючи уряди в недотриманні Женевської конвенції щодо заборони тортур.

Від товстого любителя шоколаду поряд із ним засмерділо газами, і стало зрозуміло, що він наклав у штани. Однорукий хитався взад-вперед, та згодом опанував себе. Пишновусий виконавець рембетік тихо наспівував: «Дай мені померти знову… У тисячний раз, сном смерті…»

Еліаде відрізав ще одну смужку почорнілої плоті і знову уважно оглянув її на світлі, ніби шукаючи відповідей. Дуґан знав: щоб уникнути нестерпного болю, він зізнається у чому завгодно. У цьому допиту із застосуванням насильства не відмовиш.

Тіло на ліжку смикнулося.

Горло Дуґана наповнилося мокротинням.

З Дантового пекла знову залунали крики.

Еліаде схилився до своєї жертви, неначе прислухаючись.

– Що? Схованка «Сімнадцятого листопада»? Ключі, які ми знайшли у ваших штанах, від неї? Спасибі за добровільну допомогу. На сьогодні досить. Я певен, що тепер, коли ваші товариші побачили вашу співпрацю з нами, вони розкажуть нам решту.

Прив’язане ременями тіло почало вигинатися.

– Скажіть мені ще ось що, Дімітрі. Хто та жінка, що везла вас до Пірея? Це дівчина, яку ви взяли в заручники у афінській психлікарні? Це вона керувала мотоциклом під час пограбування банку?

Знову почувся крик, а тоді звуки, що долинали з того боку скла, обірвалися.

У кімнаті спалахнуло світло, таке яскраве, що Дуґан мусив затулити очі долонею. З допитової, не скидаючи хірургічної маски, вийшов Еліаде і приєднався до них.

– Ваш товариш розповів усе, але мені потрібне підтвердження. Хто наступний?

Товстун, чиї гази засмерділи всю кімнату спостереження, пробелькотів:

– Я нічого не знаю. Я – простий власник автомайстерні.

Однорукий затулив носа долонею і промурмотів:

– Ми ні в чому не винні, просто опинилися не в тому місці.

– Я готовий померти за ідею, – тихим наспівним голосом промовив співець рембетік.

Еліаде обернувся до конвойних.

– Виведіть цих трьох у коридор, нехай вирішать, хто піде на допит першим. А з наймолодшим я сам розберуся.

Скільки він зможе витримати, щоб не назвати свого імені? Героєм Дуґан не був. Коли троє інших арештантів вийшли, Еліаде вимкнув верхнє світло і знову освітив приміщення за склом. Отже, садист спробує зробити його поступливішим, змусивши дивитися, як мучать інших затриманих.

А зубної коронки, наповненої ціанідом, як у таємних агентів ЦРУ, у нього не було.

– Погляньте на ліжко, – наказав Еліаде.

Дуґан втупив погляд у двобічне скло. Ліжко, на якому більше ніхто не лежав, почало вигинатись і крутитися, як норовливий кінь. У порожній кімнаті луною розносилися зойки.

– Ліжко – рухоме, а крики записані на плівку, – охнув Дуґан.

– Так, це актор.

– А обгорілий чоловік?

– Дорогою сюди помер у кареті швидкої.

– Тоді для чого весь цей цирк?

– Ласкаво просимо до майже автентичного театру грецької трагедії, агенте Дуґан. Чи краще називати вас Стоматологом?

– Що, в біса?..

– Мене попередила наша людина з Інтерполу.

– Як ви можете пояснити сцену, яку я щойно спостерігав?

– Назвімо це театром тортур. Ми, греки, завжди глибоко переживали, коли на наших очах розігрувалися важкі і болісні драми. Це приносить катарсис, або ж духовне очищення.

– То ви влаштували всю цю клоунаду, щоб троє затриманих стали поступливішими?

– Ви теж чудово виступили, агенте Дуґан. Добре, що Кимвал з Нью-Йорка повідомила мені про вас заздалегідь.

– А якби не повідомила?

– Театральна ілюзія могла б перетворитися на грубу вуличну імпровізацію.

– Пробачте мені, якщо я не аплодуватиму.

– Знаєте, як у західних театрах акторам бажають успіху перед виставою? Вони кажуть: «Зламай собі ногу». А тепер подивимося, як наші троє терористів відреагували на те, що, як вони вважають, щойно бачили й чули.

Еліаде покликав конвойних і наказав знову привести затриманих у кімнату спостереження. Коли вони, спотикаючись, ввійшли досередини, капітан промовив:

– Один з вас розповість усе, що нам потрібно, а двоє інших помруть болісною смертю. Обирайте, що кому.

Поет, співець рембетік, розгладив свої закручені вуса.

– Я ніколи не зраджу «Сімнадцяте листопада». Я готовий померти.

– Навіть якщо це буде дуже повільно?

– Я співав на барикадах, коли на нас напала поліція і танки. Відтоді я перестав боятися смерті.

Яким буде наступний акт? Як Еліаде збирається повторити виставу з відрізанням шкіри?

Капітан зробив знак охоронцям.

– Відведіть цього в допитову й підготуйте. Усі решта можете спостерігати, як ваш товариш продовжуватиме браваду.

Хоча Дуґан знав, що Еліаде тільки розігруватиме тортури, дивитися на таке все одно буде нелегко.

Конвойні зірвали з Йорґо одяг і прив’язали голого ременями до крісла, прикрученого до підлоги. Еліаде знаком наказав помічникові внести якийсь предмет. То був стіл з дротами, важелями і клемами. Як, у біса, він збирається розколоти співучого поета, вдаючи, що б’є його електрошоком?

– Перш ніж розпочинати процедуру, даю вам останній шанс назвати імена інших терористів.

Поет провів по струнах уявної бузукі і заспівав:

Еліаде розплутав дроти і перевірив клеми, тоді зробив знак одному з помічників увімкнути струм.

Мабуть, просто дадуть маленьку напругу, щоб у Йорґо склалося враження, що справжній біль ще попереду. Ефектна сцена. Грецьким театралам вона принесла б справжній катарсис.

– Терористе, назви імена своїх товаришів! – звелів Еліаде.

Еліаде приєднав два електроди Йорґо до грудей і ще два – до яєчок. Дуґан був приголомшений. Там навіть легенький удар струмом спричинить пекельний біль. Не можна бути таким делікатним. Це може врятувати життя тисячам американців.

– Останнє попередження: перестань співати і відповідай.

Еліаде вдарив по вимикачеві.

– А-а-а-а!

– Відповідай на мої питання, терористе-поете.

Тіло Йорґо зсудомилося, та він похитав головою.

Еліаде збільшив напругу.

– Ну?

Це була не вистава. Еліаде дійсно мучив цього чоловіка. Тіло співця перестало сіпатися. Голова впала набік, очі широко розплющилися.

Еліаде повернувся в кімнату спостереження.

І як говорити із цим сучим сином? Це був не просто допит із застосуванням насильства, це вбивство. А що ж вони зроблять із Рейвен Слейд, коли він згідно з інструкціями передасть її їм у руки?

– Я просто не можу повірити. Яке ви мали право вбивати цього чоловіка таким способом?

Еліаде зняв марлеву пов’язку, проте його обличчя й далі було одноокою маскою. Він ввімкнув мікрофон і наказав:

– Артемідо, зайди до кімнати спостереження.

Артеміда?

За якусь мить двері відчинилися. Дуґан розтулив було рота, та її погляд зупинив його.

Еліаде показав у бік смердючки-товстуна і на однорукого опудала.

– Ці двоє терористів воліють краще померти, аніж поділитися з нами інформацією про «Сімнадцяте листопада». Стоматолога глибоко обурило, що я закатував одного чоловіка, намагаючись врятувати від жахливої смерті тисячі інших чоловіків, жінок і дітей. Ти у нас вмієш обходитися без тортур.

Артеміда запустила руку в ліфчик і видобула звідти кинджал. Еліаде повернувся до двох затриманих.

– Ви теж бажаєте віддати життя за «Сімнадцяте листопада»?

– Я – ні, – увесь тремтячи, озвався товстун. – Я все скажу.

Еліаде вийняв диктофон.

– Назвіть свої імена.

– Теодор Павлі, а це Васілі Соростос, – кивнув він на однорукого.

– Назвіть інших членів «Сімнадцятого листопада».

Перебиваючи один одного, вони, як з кулемета, видали імена ще п’ятнадцяти осіб.

– Це всі? Хто ваші лідери?

Павлі завагався.

Артеміда націлила на нього свій метальний ніж.

– Оскільки Ясон Тедеску помер, в організації тепер тільки один керівник – Мірон Коста! – із зусиллям вичавив товстун.

– А його син Алексі – лідер другого покоління! – викрикнув однорукий.

– А жінка, Рейвен Слейд?

– Я не знаю цього імені, – промовив товстун.

– Я маю на увазі дівчину, яку ви викрали з психлікарні.

– А, це Нікі, вона – дівчина Алексі.

– Де вони?

– Мірон втік.

Еліаде повернувся до однорукого.

– Ваша черга. Куди вирушив Коста?

– На якийсь із островів.

– На який саме?

– Не знаю, їх же понад чотириста.

Еліаде кинув погляд на Артеміду. Та відвела руку назад, готова метнути ніж. Чоловік схопився за свій порожній рукав.

– Присягаюся, він ніколи нам не казав. Це його таємна схованка.

– А де розташована конспіративна схованка організації? – не здавався Еліаде.

– На площі Омонія, навпроти Археологічного музею. Неподалік розташована квартира Алексі Кости, – затинаючись, він назвав адресу Алексі, а також координати схованки та автомайстерні. Артеміда засунула ніж назад у западинку між грудьми.

Еліаде зняв білий халат і наказав охоронцям вивести обох чоловіків геть. Коли вони вийшли, капітан забряжчав ключем.

– Стоматологу, можете поїхати з Артемідою оглянути схованку.

– То історія з ключами – не вигадана?

– Там, у терміналі, Дімітрі перед смертю сказав мені, що Мірон Коста і його син Алексі підставили його і жінку. Усе так і задумувалося, що бомба вибухне передчасно і вони обоє загинуть. Дімітрі про це здогадався.

– Він сказав вам, як її звуть?

– Назвав тільки кодове ім’я – Нікі.

– Капітане Еліаде, ви казали, що вас попередили про мій приїзд, але ж я із самого початку працював під прикриттям. Як ви дізналися, де я?

– Спершу я сумнівався, чи ви агент ФБР під прикриттям, чи терорист із «Сімнадцятого листопада», тож наказав стежити за вами.

– Кому?

– Знайомтесь, це агентка Тія, під прикриттям працює під кодовим ім’ям Артеміда, мої очі і вуха в середовищі радикальних студентів.

Хто б сумнівався.

– Ми вже знайомі.

– Так і було задумано. Артеміда навмисне обрала для вас кімнату так, щоб мати змогу стежити. Вона знала, коли ви приїдете.

Ну-ну.

Гарні губи Артеміди ледь не склалися в ту її кривувату усмішку.

– Якщо у вас виникли якісь непристойні бажання, агенте Дуґан, і якщо ви не хочете повернутися до Америки євнухом, зарубайте собі на носі одну річ, – сказав Еліаде.

– Це ж яку?

– Тія – моя дочка.

РОЗДІЛ 25

Побачивши в руці Алексі пістолет, Фатіма промовила:

– Опусти зброю, і я зроблю те ж саме.

– Яке право ви маєте вдиратися до моєї квартири, майорко Саїд?

– Справа стосується союзу наших організацій, про який ми розмовляли.

– І яким же чином?

– Я отримала наказ забрати Рейвен до Ашрафу.

– Ну це вже хрін вам.

«Не треба псувати йому настрій, – сказала вона собі, – нехай пихатий грек угамується».

– Покладіть пістолет і поговорімо спокійно.

– Тільки після вас, Фатімо.

– …фатіма? алексі, вона бреше, її звуть фей…

– Це вигадане ім’я, – пояснив Алексі, – насправді вона – майорка Фатіма Саїд.

Фатіма впізнала той інший голос, який час від часу чула від Рейвен у лікарні. Голос її сестри, як вона казала.

– Не слухай її, Алексі. У неї знову почалася фаза шизофренії. Не дозволяй їй ставати на шляху нашому союзу, – вона помітила, що дуло його пістолета посіпується. – У нас спільні цілі і, щоб досягти їх, і твоя, і моя групи потребуємо одна одної.

– …вона просто використовує тебе, алексі. застрель її, поки вона не порішила нас обох…

– У маленької дурепи справді роздвоєння особистості, і через це вона становить серйозну загрозу. Дивись, я ховаю свій пістолет, – вона засунула «Макаров» назад у сумочку.

Алексі якусь мить подумав, та врешті опустив і свій.

Фатіма вийняла цигарку, запалила і поводила вогником запальнички в повітрі. Вона очікувала, що Рейвен відсахнеться, та дівчина лишилась цілком спокійною.

– Куди поділася твоя боязнь вогню?

– …це рейвен боїться, а я не боюся ні вогню, ні тебе…

– І хто ж ти?

– …нікі аптерос…

– Наші шляхи вже перетиналися.

– …я була б щаслива, якби цього ніколи більше не сталося…

Фатіма вказівним пальцем потерла дуло свого пістолета і знову обернулася до Алексі.

– Я бачила по телевізору запис із камери спостереження. Інтерпол уже розіслав портрет дівчини по всьому світу, і тепер усі знають про її зв’язок із «Сімнадцятим листопада».

– Я в курсі.

– Вона переказала вам пророцтва Тедеску?

– Не вона, але ми дізналися, що зброя – це сибірська виразка.

– Ми це і так знаємо. З нашого арсеналу Ясон Тедеску обрав саме її. Про що ще ви довідалися? Які він обрав об’єкти, спосіб поширення?

– Мені потрібно більше часу.

– Наша генералка вважає, що часу обмаль. Вирішуйте. Якби Рейвен померла в Піреї через вашу бомбу, що вибухнула не тоді, коли треба, то ми б так і не розгадали загадку пророцтв Тедеску, і наші угруповання втратили б свою виграшну позицію. Цей дурний збій стався з вашої провини. Коли дівчина впадала в такий стан, як зараз, я допомагала батькові стримувати її, а тоді він її гіпнотизував. У мене є досвід роботи з пацієнтами з межовим та істеричним розладами. Якщо хтось і здатен розколоти дівчину і витягти з неї пророцтва, то це я.

– …алексі, не дозволяй їй ґвалтувати мою свідомість…

– Рейвен, у вас з Нікі стався черговий тимчасовий зрив. Я можу допомогти тобі, – переконувала Фатіма.

– Припиніть обидві, – обірвав їх Алексі, – я мушу поміркувати.

Та Фатіма не відступала:

– Гадаю, перед самогубством доктор Слейд загіпнотизував Рейвен і поставив їй постгіпнотичний блок пам’яті. Вона у вас уже близько трьох тижнів, а результату – нуль. Віддай мені Рейвен, і я зумію зламати блок.

– А не можна зробити це тут?

– Для такої роботи потрібно змінити середовище. Я мушу перевезти її в таке місце, де ми будемо убезпечені від втручань твого батька.

– Я маю отримати його згоду.

Страх на обличчі дівчини змінився гнівом.

– …алексі, я вухам своїм не вірю. якщо ти даси їй мене забрати, я накладу на себе руки…

– Не звертай уваги на цю маячню. Хворі з межовим розладом часто калічать себе і погрожують самогубством, але вкорочують собі віку дуже рідко.

– Спочатку вона різала себе, але потім перестала, – заперечив Алексі.

– Тому що тепер вона втовкмачила собі в голову, що ти ніколи її не залишиш.

– …я ненавиджу тебе, алексі. тобі бракуватиме мене, коли я помру. не залишай мене…

– От бачиш, типовий межовий розлад. До того ж істеричний.

– …не слухай її, алексі…

– З нею ти будеш в безпеці, Нікі. Я не зможу тебе захистити.

– …горіть синім полум’ям, ви обоє…

– Добре, Фатімо, забирайте її, – погодився Алексі.

Коли Рейвен кинулася на підлогу, Фатіма вийняла із сумочки маленьку ампулу і набрала рідину у шприц.

– …тільки не голка, зупини її, алексі…

– Тримай її. Ми мусимо винести її звідси.

Фатіма ввела голку Рейвен під шкіру.

– Що ти їй вколола? – спитав Алексі.

– Суміш морфіну і скополаміну. Колись її вводили жінкам під час пологів. Препарат спричиняє так званий «сутінковий сон». Потім вона не пам’ятатиме нічого.

– …падлюка! я ж не народжую! не треба…

Рухи Рейвен стали повільними, очі закотилися, а тоді й зовсім заплющились.

– Сон триватиме кілька годин. Давай мені п’ятдесят тисяч доларів.

– Тільки коли отримаю спори сибірки.

Вона потяглася до пістолета. Алексі зробив те саме.

– Ти мене за дурня маєш, Фатімо? Гадаєш, я приніс гроші сюди?

Фатіма пильно вдивлялася в обличчя Алексі. Він не блефував.

– Гаразд, обмін – так обмін. Передаси гроші кур’єрові у Кентському університеті. А тепер допоможи мені перенести дівчисько до мого мінівена, він стоїть перед будинком.

Алексі підняв Рейвен на руки і перекинув собі через плече. Вільною рукою захопив сумку, яку подарував їй.

– Вона їй ні до чого.

– Жінка почувається комфортніше, коли її речі при ній.

– Ми її від цього вилікуємо.

Коли вони зійшли на перший поверх, Фатіма відчинила двері і оглянула вулицю.

– Поблизу нікого не видно. Спробуймо нести її удвох, ніби вона п’яна.

На вулиці Фатіма допомогла Алексі дотягти Рейвен до свого коричневого мінівена. Вона відчинила двері, і Алексі вмостив дівчину на задньому сидінні.

– Як ти збираєшся подолати постгіпнотичний наказ?

– Не переймайся цим. У мене великий досвід роботи із загіпнотизованими пацієнтами. Гадаю, тоді Слейд керував тільки Рейвен, а не Нікі. Я скористаюся тією ж зброєю, якою послуговуються пацієнти з межовим розладом, щоб посварити персонал лікарень між собою. Розділяй і володарюй.

– Ти не робитимеш їй боляче?

– Звісно ж, ні. З допомогою Нікі я обійду постгіпнотичний блок, який доктор Слейд поставив Рейвен, і підберу ключ до її пам’яті, щоб видобути пророцтва Тедеску.

– Куди ти її везеш?

– Спершу до себе на квартиру, а потім на базу Ашраф.

– А якщо тобі не вдасться пробити блок?

– Тоді МЕХ позбавить тебе клопоту з її вбивством.

За годину, під’їжджаючи до багатоквартирної п’ятиповерхівки, де винаймала квартиру, Фатіма побачила, що Рейвен заворушилась і визирнула у вікно.

– …господи, який занюханий район…

– З моєю платнею я не можу дозволити собі нічого кращого, Нікі.

Навіщо дівчині знати, що це житло лише тимчасове і що генералка Гассан не виділила жодного додаткового фінансування.

За кілька секунд почувся нижчий голос:

– Я Рейвен.

– Добре, Рейвен, ось твоя сумка.

– Скільки ми тут пробудемо?

– Тільки цю ніч, а завтра потягом вирушимо туди, куди нам треба.

– Ти так і не сказала, куди ми їдемо.

– Дізнаєшся, коли настане час.

Фатіма підштовхнула Рейвен до під’їзду, але дівчина почала пручатися. Тоді Фатіма вийняла запальничку і потрясла перед її обличчям. Рейвен припала до стіни і закричала.

– Ходи нагору, Рейвен.

– Куди саме?

– На п’ятий поверх.

– Боже ж мій! У цій дірі що, немає ліфта?

– Не працює.

– …я не полізу на довбаний п’ятий поверх…

Отже, на передній план знову вийшла Нікі. Фатіма потягла її за собою. Коли дівчина почала вириватися, вона витягла свій «Макаров».

– Цей пістолет з глушником. Якщо не візьмеш себе в руки, я вистрелю.

– …тоді ти ніколи не розгадаєш загадки тедеску…

Фатіма смикнула її за волосся.

– Ну гаразд, Нікі, чи Рейвен, чи хто ти там тепер. Тут я живу лише тимчасово, за кілька днів ми приїдемо до моєї справжньої домівки.

Не можна розповідати надто багато, доки не з’ясується, чи вдалося доктору Слейду загіпнотизувати й інший бік медалі під назвою розщеплена особистість. Коли Фатіма відімкнула двері, уже інший, м’якший голос промовив:

– Яка маленька кімнатка. І тільки одне ліжко.

– Зате двоспальне. Ми обидві помістимося.

– Я не лесбіянка.

– Я теж, це суперечить моїй вірі. Я спатиму під самим вікном, – вона глянула на годинник. Час вечірньої молитви. – Мені треба помитися.

– Мені теж.

Крізь вікно Фатіма побачила, що сонце вже майже сіло.

– Я йду перша, тобі доведеться зачекати.

Фатіма пішла до ванної і скинула з себе блузку, потім туфлі і панчохи. Заходилася терти ноги аж догори, тоді руки і обличчя. Обмившись, як належить для вечірньої молитви, вона одягла нічну сорочку і вийшла з ванної.

– Тепер твоя черга.

Поки дівчини не було, вона вийняла з шафи скручений потертий молитовний килимок і розстелила його на підлозі, розвернувши на схід, у напрямку Мекки.

– Що ти робиш?

– Хто це питає – Рейвен чи Нікі?

– Рейвен.

– Збираюся читати салят аль-маґріб. Тобто молитву на заході сонця.

– Можна мені подивитися?

– Якщо не заважатимеш.

Вона стояла прямо, ноги розставлені на ширині плечей, долоні складені чашечкою, великі пальці – за вухами, долоні направлені в напрямку кібли[26]. У такій позі прошепотіла першу молитву. Потім поклала праву долоню на ліву, піднесла руки до грудей і стиха відмолила другу. Поклонилася, стала навколішки, підібгавши ноги під себе, ступні звернені в протилежний бік від кібли. На завершення вечірньої молитви вона лягла долілиць, руки і пальці розведені. Усе, як її вчив мулла[27] в медресе[28] ще дитиною. Врешті-решт Фатіма скрутила килимок і сховала до шафи.

– А тепер можна мені дещо запитати?

– Запитуй.

– Ти – психіатрична медсестра. У мене в голові все переколошкалося, і я не знаю, чи справді бачила те, що бачила, чи мені це тільки сниться?

– Молитви Аллаху – це не сон.

– Тоді чому все здається таким нереальним? Цей дивний район, і те, що ти робила. Ніби сцена з кіно. Чи у мене знову дах їде?

– У тебе час від часу трапляються шизофренічні епізоди.

– Як це «час від часу»? Я що, не повністю звихнулася?

– У хворих на межовий розлад іноді трапляються напади психозу. Під час цих нападів тобі здається, що світ навколо і ти сама не реальні. Крім того, у тебе є фобії: ти боїшся вогню, а твоє інше я – висоти.

– То це тому батько зачиняв мене в божевільні?

– Так. А тепер лягаймо спати, нам завтра рано-вранці на потяг.

– Куди? Ти обіцяла, що скажеш.

– Спершу на північ Греції, а тоді до Туреччини.

– Навіщо до Туреччини?

– Це сюрприз. А тепер лягай у ліжко.

– Я не хочу спати.

Фатіма розкрила сумочку і витягла упаковку пігулок.

– Це допоможе заснути. Перед подорожжю тобі потрібно відпочити.

– Я не п’ю снодійного.

– Ну що ж… – Фатіма вийняла із сумочки аптечку і показала Рейвен шприц. – Хочеш укол?

– …давай свої смердючі таблетки…

Отже, це Нікі випила ліки, поклала голову на подушку і почала хропти.

Впевнившись, що полонянка заснула, Фатіма пішла до шафи і витягла дві чадри. Перед турецьким кордоном їм потрібно буде переодягтися. Світлошкіра блакитноока білявка надто привертатиме увагу. Закутавшись у чорне з голови до п’ят і закривши обличчя, вони сядуть на потяг до Стамбула, а тоді спокійно вирушать до Іраку.

Фатіма була вищою за свою полонянку, тож на вкорочення чадри пішла понад година. Вона перевірила сумку Рейвен, та не знайшла нічого небезпечнішого за пилочку для нігтів. Скрутила і сховала в неї підрізану чадру.

У папці, яку Фатіма забрала під час нападу на лікарню, знайшовся паспорт Рейвен. Вирізавши фото, вона через ісламську мережу фальшувальників документів у Афінах зробила для дівчини новий паспорт з перським іменем, залишивши тільки ініціали. Тепер Рейвен зватимуть Ріма Сораб, і з цими документами вона зможе пройти митний контроль спочатку на грецько-турецькому кордоні, а потім і в Іраку. Підроблений паспорт Фатіма поклала в сумочку Рейвен разом із чадрою.

Зі Стамбула вони вирушать до Ашрафу, де вона змусить дівчину прийняти іслам і витягне з неї послання Тедеску. Пощастить їй це зробити чи ні, та Рейвен, чи Нікі, чи ким би вона тоді не була, живою з Іраку не вибереться.

РОЗДІЛ 26

Тія проїхала повз автомайстерню, а тоді ще двічі об’їхала будівельний майданчик. Дуґан здивувався:

– Я гадав, ми їдемо оглядати конспіративну схованку. Навіщо ти намотуєш зайві кола?

– З міркувань безпеки. Тут чимало прихильників «Сімнадцятого листопада».

– То ось чому грецькій поліції знадобилося аж двадцять сім років, щоб когось із них упіймати.

– Мені не до вподоби нарікання.

Обережно. Не варто її дратувати.

– Пробач, Тіє, не хотів тебе образити. Просто я вже на межі.

Вона пирхнула.

– Я й не ображаюся. Просто ніяк не втямлю, чому ваші послали на польову роботу аналітика.

«З тієї ж причини, що жінку послали виконувати чоловічу роботу», – крутилося на язику в Дуґана, та подібна сексистська ремарка тільки викликала б нову сварку.

– Мабуть, тому, що мною найлегше пожертвувати, – відповів він натомість.

Тія зупинилася біля будинку, на першому поверсі якого була розташована крамниця вживаного одягу. У вікні висіла табличка: «Зачинено на обід і сієсту». Другий поверх із затуленими шторами нагадував квартиру.

– Ми чекатимемо їхнього приходу? – запитав Дуґан.

– Ні, заходимо.

– У тебе є ключі від крамниці?

– У мене є відмичка.

– Я вже схрестив пальці.

– Розгинай свої пальці, як були, бо вони можуть знадобитися тобі, щоб тиснути на гачок. Розділимося. Я відмикаю головний вхід, а ти йди до службового. Я тебе впущу.

Дуґан обійшов будинок. За кілька хвилин службові двері відчинилися. Він увійшов у крамницю і приєднався до Тії.

– Нікого, – сказав він.

Вона приклала палець до губ і показала на майданчик другого поверху. Сходами вона підіймалася першою.

Дякувати Богу, вони не скрипіли. Пахло застояною кавою. Жодного поруху.

Тія витягла ніж.

– Я попереду.

– Стривай, – відштовхнув її Дуґан.

– Що?

– Треба діяти обережно.

– Я завжди обер…

– Тсс-с-с! – Дуґан водив променем ліхтарика по дверях. Угорі, у щілині між одвірком і дверима, помітив сиву волосину. Опустив ліхтарик до порога. Ще одна волосина, точнісінько така ж.

Тія скорчила йому гримасу.

– Як для комп’ютерного щура ти з біса тямущий.

Дуґан висмикнув волосинки і акуратно поклав їх перед дверима.

– Нагадай, щоб я запхав їх на місце, коли виходитимемо.

– Сумніваюся, що ти забудеш. – Тія повільно прочинила скрипучі двері. Нікого. Вона сховала ніж.

– Стеж, щоб нічого не посунути. Не хочу, щоб вони дізналися, що ми тут були.

– Слухай, припини мене повчати. Я ж тобі не жовтодзьобий стажер.

– Пробач, Стоматологу.

– Пробачив. То як, мир?

Вона кивнула. Проте Дуґан добре знав: давні греки укладали мир тільки для того, щоб згодом його порушити.

У кухні вона торкнулася кавової чашки.

– Ще тепла. Здається, хтось із наших терористів був тут зовсім недавно.

З кухні вони перейшли до вітальні, де було повно газетних вирізок. Дуґан простяг руку, щоб взяти одну.

– Не чіпай!

Він відсмикнув руку, немов від гарячої плити.

– Ми вивчимо газети потім і подивимось, які статті вони вирізали.

Дуґан підійшов до книжкових полиць і почав уголос читати назви:

– «Тероризм і ЗМІ», «Червоні бригади і тероризм лівого крила в Італії», «“Хезболла” і політичне насилля в Лівані: майбутнє ісламського джихаду».

Дуґан показав на двері поряд зі сходами.

– Не завадило б перевірити підвал.

Він рушив першим і потягнувся до вимикача.

Тія відвела його руку.

– У ньому може бути вмонтований жучок.

– Ти ж не думаєш…

– Вони завжди були насторожі. Не варто ризикувати.

Освітлюючи дорогу ліхтариком, Дуґан спустився східцями на кам’яну підлогу. Тія йшла за ним. На одних дверях був намальований червоний прапор із жовтою зіркою в центрі. Усередині зірки червоними літерами було виведено: «17Л».

– По-моєму, це якраз те, що нам треба.

Він штовхнув двері і став як укопаний. Уздовж стіни аж до самої стелі здіймалися купи гвинтівок і ракет.

– Боже ж мій! Тільки поглянь на цей арсенал.

– Це багатство було вкрадено зі складу грецької армії.

Промінь її ліхтарика вихопив два відкриті металеві циліндричні контейнери, один з написом «нафтен»[29], другий – «пальмітин»[30].

– Ця сіро-біла речовина нагадує пральний порошок, а це якась густа рідина.

– Відійди! Не чіпай тих каністр!

Тія отетеріла.

– Чому?

– Після Другої світової американський хімічний корпус з нафтену і пальмітину виготовляв напалм[31]!

Тія не зводила з нього очей.

– Гадаєш, вони додали напалм у ту бомбу в Піреї?

– Можливо. Коли напалм потрапляє на шкіру, рани від нього не схожі на звичайні опіки. Речовина проникає дуже глибоко, а шкіра перетворюється на в’язку смолянисту магму.

– Як шкіра того покійника, яку здирав мій батько.

– А я купився і навіть не здогадувався, що той тип уже був мертвий, коли твій батько привіз його до штаб-квартири.

– Його товариші з «Сімнадцятого листопада» теж.

– І все-таки від тортур твого батька один з них помер.

– Іноді сама лише видимість не допомагає, – відповіла Тія. —Той співучий поет не розколовся. До речі, ти казав, що якийсь бузукіст відбив у тебе дружину. Може, то був він.

– Вухам своїм не вірю. Ти підтримуєш тортури?

– Ні.

Йому стало легше на душі.

– Удома нам ніколи б не дозволили робити такі речі.

– Ще б пак. Тому-то ваш уряд доручає допити із застосуванням насильства в таємних в’язницях, наприклад у Єгипті, Йорданії, Саудівській Аравії та…

– Греції?

– Тільки стосовно операції «Зуби дракона».

– І що далі? – поцікавився Дуґан.

– Їдьмо, оглянемо квартиру Алексі Кости.

– Ти знаєш адресу?

– Товстун сказав: на площі Екзархія.

– Біля нас?

– Звісно. У студентському районі, а де ж іще?

Дуґан вийшов за нею через задні двері і закріпив сиві волоски так, як були.

– Я не знаю дороги.

Тія відчинила йому двері машини.

– Не хвилюйся, я за кермом.

Йому здалося, чи у її кривуватій посмішці в кутику губ сховалося глузування?

Дуґан заліз на пасажирське сидіння і пристебнувся. Авто з рипінням шин від’їхало від тротуару. Тія звернула на площу і вже за якусь мить натиснула на гальма перед двоповерховим будинком.

– Приїхали.

Дуґан озирнувся.

– Нічого собі! Усього за кілька кварталів від нашого пансіону.

– Терористи часто переховуються у всіх під носом.

Тія обійшла машину і відчинила йому двері.

– Ти ж знаєш, що це зайве.

– Знаю, але мені дуже подобається вираз твого обличчя при цьому.

Дуґан слідом за Тією увійшов до будинку і піднявся на другий поверх. Вона оглянула двері і витягла дві руді волосини.

– Наша пташка, мабуть, має різнокольорове пір’я.

Увійшовши в квартиру, Дуґан зупинився, розглядаючи картини кубістів, що без рамок висіли на стінах в абсолютно порожній вітальні.

Тія підштовхнула його ліктем.

– Немає часу вивчати художні смаки терориста.

Дуґан увійшов до спальні. Дві розкриті валізи, на вішаках – порожньо. На ліжку, на кріслах і на підлозі розкиданий жіночий одяг.

– Хтось драпав звідси, аж курилося.

Тія вдивлялася в речі на комоді.

– Вочевидь, вона не жила тут довго. Косметики зовсім небагато, і тільки один флакон парфумів, – вона торкнулася розпилювачем до зап’ястя й понюхала. – А в неї гарний смак.

Дуґан підібрав з підлоги якусь книжечку.

– Розклад потягів.

– Може, випав у них.

– Подивись, який маршрут вони позначили: Афіни – Фесалоніки – Александруполіс. Навіщо їм їхати до Фракії?

– Бачиш, у Фесалоніках пересадка, а далі маршрут іде до Пітіона, там грецько-турецький кордон.

– Сумніваюся, щоб вони прямували до Туреччини. Який їм сенс туди їхати?

– Хтозна. Я зателефоную батькові і попрошу, щоб послав у ці міста агентів, нехай вистежують парочку на вокзалах. І нехай попередить митну службу, щоб затримали їх і не дозволили перейти турецький кордон в Узункьопрю.

– Ти справді гадаєш, що вони вирушили до Стамбула?

– Можливо, це просто проміжний пункт на шляху кудись далі. Якщо пощастить, ми знайдемо Рейвен, перш ніж Алексі встигне вивезти її з країни.

– І що тоді – театр тортур чи все по-справжньому?

– Якщо Алексі промив їй мізки і перетяг на бік «Сімнадцятого листопада», то часу на репетиції у нас не буде. Ми просто робитимемо все необхідне, щоб дізнатися план Тедеску і ті об’єкти у твоїй країні, на які він націлений.

– Що ж, ти висловилася чітко і ясно.

Вона взяла його за руку.

– То де ми можемо побути разом?

– На вулиці Панепістіму, тридцять два, – відповів Дуґан.

– У Національній бібліотеці Греції? – вона вирвала руку. – А це ще чому, поясни заради всього святого?

– Перед тим як гримнути мене по макітрі, Салінас казала, що подарувала папери Тедеску афінській бібліотеці. Їх, мабуть, ще тільки вносять в архівний каталог.

– А як це стосується пошуків Рейвен?

– Можливо, його документи проллють світло на злочинні задуми «Сімнадцятого листопада». Він був настільки самозакоханий, що залишив свої таємниці для нащадків. Вочевидь, вважав себе Нострадамусом нашого часу. Я не збираюся чекати десять років, щоб з’ясувати, що відомо Рейвен про операцію «Зуби дракона».

– Бачу, ти не вгамуєшся, поки ті зуби не повириваєш.

– Ну звісно, кличте мене Стоматологом.

РОЗДІЛ 27

Афіни – Стамбул

Фатіма дивилася на свою бранку, що скрутилася клубочком на ліжку. Добре, що дівчина дезорієнтована. Пацієнтами з межовим розладом легше керувати, коли в них роздвоєння особистості. У такі моменти Рейвен не знає, чи це сама вона, чи її мертва сестра-близнючка, яка тепер називає себе Нікі.

Після світанкової молитви Фатіма дістала з-під ліжка рюкзак, який спакувала напередодні ввечері. Вона акуратно скрутила свою коричневу уніформу і хустку й засунула заряджений «Макаров» поміж нею і двома чорними чадрами. Ще одна причина, щоб не летіти літаком. Її багаж не перевірятимуть ні в Александруполісі, ні в потязі зі Стамбула до Татвана, що поблизу іракського кордону.

Вона потермосила свою полонянку за плечі.

– Прокидайся, ми їдемо.

Рейвен позіхнула і перевернулася на інший бік.

– Мені треба ще трохи поспати.

Вона одним поривом скинула дівчину з ліжка.

– Якого біса!

– Слухай моїх наказів, бо від цього залежить твоє життя. Йди вмивайся і чисть зуби. Нам треба на потяг.

– …добре, добре. тільки не бісися, як не знаю що…

Отже, це знову Нікі. Прощальний погляд на кімнату, у якій вона провела останні місяці, виконуючи це завдання. Якщо Бог дасть, вона ніколи більше сюди не повернеться. Бог – величний. А тоді арабською: іншалла, Аллах акбар.

Вийшовши на вулицю, вона зупинила таксі.

– До залізничних кас, Каролу, 1, площа Омонія.

Фатіма відчинила дверці, але Рейвен запротестувала.

– Я хочу сидіти спереду, біля водія.

– Сидітимеш біля вікна в потязі.

– Якого біса ми маємо їхати потягом?

– Ми вирушаємо в подорож.

– Це ж не може відбуватися насправді, сестро Сойєр. Я що, в іншому світі?

– Мене звуть майорка Фатіма Саїд, і незабаром ти опинишся в реальному світі, у світі ісламу.

Таксі під’їхало до кас, Фатіма розрахувалась і вийшла. Коли полонянка почала опиратися, вона роздратовано схопила жмут довгого білявого волосся.

– Я не бавитимуся із зіпсованим дівчиськом.

– Коли повернуся до Афін, я все розповім Алексі.

– Алексі збирається вбити тебе, а я рятую тобі життя.

– Ти з глузду з’їхала, він кохає мене.

– А ти впевнена, що він кохає тебе, а не Нікі?

– Про що це ти?

– Твоя мертва сестра повстала з могили і оселилась у твоїй свідомості. Підозрюю, це її Алексі кохає, а на тебе йому начхати.

– Ти намагаєшся налаштувати мене проти мене ж самої.

– Аллах може врятувати тебе і злити з іншим єством, яке час від часу захоплює твою свідомість. Якщо не опиратимешся, іслам допоможе тобі віднайти своє справжнє я. Та для цього ти маєш виконувати мої вказівки. Запам’ятай: це для твого ж добра.

– Гаразд. Я робитиму все, що ти скажеш.

Біля віконечка каси Рейвен стояла одразу ж за нею.

– Два квитки у двомісне купе до Фесалонік, а звідти – до Пітіона.

– З якою метою їдете до турецького кордону? – поцікавився касир.

– На екскурсію до Стамбула.

– У Греції купа цікавих місць для екскурсій.

– Я вже досить надивилася в Греції. Наші квитки, будь ласка.

На його обличчі була написана неприхована зневага.

– Експрес «Філіа-Достлук» відходить через десять хвилин.

Рейвен відсахнулася.

– Навіщо нам до Туреччини?

– У Туреччині тільки проїздом, а їдемо ми до Іраку.

– Це ж цілу вічність їхати. Чому ми не летимо літаком?

– Рейвен, ти ж чудово знаєш, що Нікі боїться літати.

– А мені висота цілком нормальна.

– Хай там як, а летіти стало дуже проблематично, тепер пасажирів ретельно обшукують. Увесь час, поки ми їхатимемо, ти зможеш роздивлятися краєвиди, а ще ми з тобою познайомимося ближче.

Вони сіли у потяг. Їхнє купе було останнім перед вагоном-рестораном, і там було значно комфортніше, ніж у плацкарті, яким вона їхала з Багдада до Афін.

– Вмощуйся, Рейвен. Я маю прочитати полуденну молитву, салят аль-зухр.

Перед молитвою вона омилася над умивальником у купе. Потяг прямував на північ, тож вона повернулася праворуч, у напрямку кібли.

– Чому ти розвернулася в той бік?

– У тому боці священна мечеть у Мецці. Всі мусульмани моляться, повернувшись обличчям до неї.

– Я гадала, ти мусиш молитися на килимку.

– Коли людина в дорозі, можна зробити виняток.

Фатіма побачила, що Рейвен пильно на неї дивиться.

– А можна мені дізнатися, що це за молитви?

– Розділи з Корану, називаються «сури».

– І їх може читати будь-хто?

– Тільки ті, хто прийняв іслам і промовив шахаду, тобто визнання істинної віри. А тебе це зацікавило?

– Не знаю. Мені треба дізнатися про це більше.

– Коли прибудемо на місце, я вчитиму тебе.

Їй сподобалося, що Рейвен під час молитви принишкла. Якщо вона зуміє навернути цю піддатливу дівчину до ісламу, це буде справжній подарунок небес. Білява, блакитноока джихадистка дуже пригодилася б МЕХ у майбутній війні із Заходом. Та спершу потрібно зайнятися роздвоєнням особистості. Рейвен чи Нікі? Розділяй і володарюй.

– Ісламська релігія поширена по всьому Близькому Cході, та невдовзі ми завоюємо увесь світ.

– Але хіба мусульмани не ставляться до жінок, як до худоби? Обличчя потрібно закривати буркою і все таке?

– У Ашрафі ти побачиш, що ми – не такі. Ми – мусульмани, але боремося проти муллів та їхніх середньовічних вірувань у закони шаріату. У нас надзвичайно поважають жінок. Хоч ми й шиїти, та об’єдналися з іракцями-сунітами у війні проти Ірану. Ми дуже гнучкі.

– Дехто з ваших терористів убиває невинних дітей.

– Діти наших ворогів виростають і вбивають мусульман. Нащадки невірних – це майбутні солдати. Тож навіщо чекати, доки вони стануть достатньо дорослими, щоб носити зброю?

– А як же терористи-смертники?

– Ти ж сама часто говорила про самогубство.

– Так, та тільки для того, щоб, як і моя мама, позбавити себе страждань, а зовсім не з тих міркувань, з яких це роблять ваші люди.

– Ті, хто вирішує віддати життя в ім’я Аллаха, стають благословенними мучениками.

– Я чула, що на чоловіків-мучеників у раю чекають сімдесят дві діви. А що отримують мучениці?

– Ти ставиш надто багато питань.

– А що коли запас дів на небі закінчиться?

– Не богохульствуй, бо горітимеш в пеклі у вогняній ямі. А ти ж боїшся вогню, правда?

– Ти й сама це добре знаєш. Але оскільки Нікі боїться висоти, вона ніколи не зможе полетіти до раю.

– Коли приїдемо до Ашрафу, ти приймеш іслам.

– А якщо я не захочу?

– Я розумію, що ти збентежена. Ми повернемося до цього, коли прийде час. А зараз поговорімо про щось інше.

– Про що, наприклад?

– Коли ти ходила до Тедеску, я чула, як ти цитувала щось про богиню без лиця. Він згадував про неї на своїх лекціях?

– Не пам’ятаю.

Ясно, що пам’ять Рейвен заблокована. Надто ризиковано давати їй ліки і вганяти в сутінковий сон, намагаючись викликати Нікі. На прикордонних пунктах у Греції і Туреччині дівчина має бути при тямі. Нехай краще дрімає, поки вони не опиняться в Туреччині.

Фатіма бачила, як Рейвен здригалася щоразу, коли з гучномовця оголошували назви міст на якійсь великій зупинці. І ось нарешті:

– Пітіон! Остання зупинка у Греції! Приготуйте паспорти. Пасажири, які їдуть до Стамбула, повинні перейти кордон і придбати візи на турецькому прикордонному пункті Узункьопрю!

Фатіма відчинила багажну шафку, видобула з рюкзака чадру і накинула поверх свого одягу.

– …якого дідька ти насобачила той відьомський костюм? ми що, на маскарад зібралися?..

– Усі скромні мусульманки носять чадру, – вона розкрила сумку Рейвен, вийняла ще одну, вкорочену чадру і простягла дівчині.

– …я не одягатиму того рагульського савана…

Отже, це знову та, інша.

– Нікі, ми не можемо переїхати всю Туреччину і в’їхати до Ірану, а потім і до Іраку у відкритому одязі західних жінок. Чадра захистить нас від настирливих чоловічих поглядів.

– …а я не проти, щоб мене розглядали чоловіки…

Вона схопила Нікі за горло і стиснула.

– Ти ж збираєшся стати мусульманкою, от і починай поводитися, як ми.

– …що це ти, в біса, плетеш?..

– Нікі, якщо хочеш жити, роби, як я кажу.

– …добре, хай буде, задовольню твої дивацькі забаганки…

Фатіма допомогла Нікі одягти чадру. Коли потяг зупинився, вона виштовхала її за двері. Дурне дівчисько зашпорталося за поділ і ледь не впало.

– …я в цій клятій рясі голову собі зламаю…

Вокзал у Пітіоні мав точнісінько такий самий вигляд, як ті прикордонні містечка, що їх вона бачила в американських вестернах під час перебування в Афінах. Уздовж колії кілька обшарпаних будівель. Під таверною сидить народ. Кілька жінок у чадрі. На лавках і на землі сплять студенти-туристи. Усі чекають на потяг до Узункьопрю. Офіцер в уніформі перевірив їхні паспорти.

Нарешті з турецького боку приволікся локомотив з трьома вагонами, що курсував туди-сюди між прикордонними пунктами. Грецькі митники почали перевіряти тих, хто в’їжджає. Коли потяг спорожнів, прикордонники впустили людей, що їхали до Туреччини. Зчинилася штовханина. Та, на щастя, чоловіки до них намагалися впритул не підходити. Нарешті потяг, пихкаючи, повільно рушив через пустельну місцевість, потім переїхав річку по мосту і зупинився по той бік кордону.

У потяг увійшли турецькі службовці і почали перевіряти паспорти. Як Фатіма й передбачала, отримати візу в Узункьопрю вдалося взагалі без проблем. Дві жінки, з голови до ніг закутані у чорне, не викликали жодних підозр. Турецький прикордонник дивився їхні паспорти.

– Ви – Фатіма Саїд?

Вона кивнула.

– А ви – Ріма Сораб?

Нікі мовчала.

– То ви – Ріма Сораб?

Від різкого штурхана ліктем у спину вона отетеріло озирнулася.

– Т-так, мабуть, так.

Очевидно, дівчина знову була в іпостасі Рейвен.

Прикордонник насупився.

Фатіма піднесла вказівний палець до чола і зробила жест, ніби вкручує гайку.

– А-а, божевільна? Ясно, – кинув службовець.

Він проштампував обидва паспорти і махнув їм заходити назад у потяг.

– Гарної вам подорожі до Стамбула. Обов’язково відвідайте палац Топкапи[32]. Там навіть фільм знімали.

– Дякую, – кивнула Фатіма. – Фільму я не бачила, але до палацу зайдемо неодмінно.

– Можна мені дещо спитати? – звернулася до неї Рейвен вже в потязі.

– Можна.

– Якщо Нікі прийме іслам, а я не захочу?

– Немає різниці, Рейвен ти чи Нікі, якщо твоє тіло прийме іслам, вороття уже не буде.

– І що ж мене стримає?

– За законом шаріату, відступника спершу відшмагають, потім каменують, а тоді відрубають йому голову.

Рейвен затулила рот кулаком.

– Краще б я не питала.

РОЗДІЛ 28

Афіни

Хоча була вже глибока ніч, Дуґан розгледів знаки «Зачинено», що стояли на спіральних сходах біля обох входів до Національної бібліотеки імені Валліаніоса.

– Ось так, можна їхати назад, – промовила Тія і поклала голову йому на плече. – Твоя кімната чи моя?

– Об’їдь довкола і зупинись на стоянці за бібліотекою.

– Ти що, не бачиш знак?

– Я й не сподівався, що все вийде так добре.

– Вийде? «Зачинено» означає, що ми туди не ввійдемо, а не що все вийде добре.

Дуґан приклав два пальці їй до губ.

– Ще жоден замок не завадив мені потрапити у якесь приміщення. Ходімо.

Тія під’їхала до комплексу з трьох будинків з іншого боку.

– Оце університет, а там – академія. Читальні зали посередині, – вона зупинилася на стоянці якраз за бібліотекою. – Задній вхід ось тут.

– Звідки ти знаєш?

– Я займалася тут дослідженнями.

Дуґан закинув сумку на плече.

– Прихопи ліхтарик.

Тія понишпорила в бардачку і врешті-решт знайшла ліхтарик. Ввімкнула і вимкнула, перевіряючи.

Дуґан витяг із сумки невеличкий пластиковий пакет.

– Що це таке?

– Злодійська відмичка, – він встромив дві металеві палички в замок і пошпортав. – Не піддається, паскуда.

– Дозволь я спробую.

Дуґан посміхнувся і простяг їй відмичку.

Тія відмахнулась і полізла до сумочки. Почулося брязкання ключів. Вона вибрала один і встромила в замок. Він з клацанням піддався. Тія помахала ліхтариком.

– Після вас, Стоматологу.

– Звідки, в дідька лисого, у тебе ключі?

– Усе просто. Я ж казала, що досліджую тут матеріали для антитерористичного підрозділу, тож батько зробив мені комплект.

– Могла б сказати.

– А ти не питав.

– Може, ти ще й знаєш, де розташований каталог?

Тія посвітила ліхтариком собі під підборіддя, від чого її усмішка стала схожа на маску комедіанта.

– Іди за мною, – вона відчинила двері кабінету і ввімкнула верхнє флуоресцентне світло.

– Краще не треба, – застеріг Дуґан, – хтось може побачити.

– Тут немає вікон, від сонця рукописи псуються.

– Про це я якось не подумав, – сказав Дуґан, показуючи на стелажі, що підіймалися аж до стелі. – На цих полицях ми записи Тедеску роками шукатимемо.

– Нам і не треба там шукати.

– А де ж тоді?

– Салінас казала тобі, що надіслала документи, коли Тедеску був тут на симпозіумі. Щось я дуже сумніваюся, що архіваріус вже встиг їх переглянути. Подивімося у найсвіжішій пошті.

Тія помахала тонким пакетом.

– Ось, зворотна адреса: Ясон Тедеску, Вейбриджський університет, Вейбридж, Огайо.

Дуґан послав їй повітряний поцілунок.

– Ще б десь це все скопіювати. Уже пізно, а мені страшенно не хочеться носитися з цими паперами всю ніч.

– Без проблем. Тут є ксерокс, я часто ним користуюся. Ходи зі мною.

У читальному залі Тія зняла з ксерокса пластиковий чохол.

– Тут є вікна, тому треба копіювати з ліхтариком. Давай сюди папери. Я все зроблю.

За п’ять хвилин Дуґан вже склав папери назад у пакет і заклеїв.

– Ох, як я не хочу, щоб це потрапило в руки «Сімнадцятого листопада».

– У мене є одна ідейка, – промовила Тія, забираючи в Дуґана документи. Коли вони повернулися до архіву, вона закинула пакет за забитий паперами стелаж. – Мабуть, бібліотекар був не уважний і впустив їх туди після доставки.

Дуґан поцілував її в щоку.

– Гаразд, почитаймо нарешті ті бісові пророцтва.

ЗВЕРНЕННЯ

Я, Ясон Тедеску, цим документом посмертно визнаю, що розробив операцію «Зуби дракона». Сімнадцятого листопада 1973 року я був поранений в Афінському політехнічному інституті під час студентського повстання проти полковника Пападопулоса та його фашистської хунти. Того дня через спробу ЦРУ змінити політичний режим загинуло багато грецьких студентів. Мене відправили до Сполучених Штатів на лікування, та я не повернувся до Греції, а вступив в Америці до аспірантури за фахом «Антична література». Під час канікул і відпусток я організовував по всій країні мережу грецьких сплячих агентів.

Разом з товаришем, Міроном Костою, ми створили угруповання «Сімнадцяте листопада». Я повністю беру на себе відповідальність за наказ ліквідувати голову місії ЦРУ в 1975-му і за всі наступні замахи на грецьких та американських урядовців.

Молю Бога, щоб дожити до тієї миті, коли сплячі агенти, яких я розсіяв по цілій капіталістичній Америці, прокинуться. Під час атаки на три визначні міста цієї країни, найімовірніше, постраждають сотні тисяч цивільних, та в хаосі війни цього не можна уникнути.

У першій частині моєї загадки під назвою «ДЕ» зашифровані міста та об’єкти атаки. Друга частина «ЩО» вказує на зброю та звідки ми її візьмемо. У третій частині під назвою «ЯК» описується вигаданий мною оригінальний спосіб її використання.

Цим документом я також уповноважую розпорядницю моїх паперів подарувати ці зашифровані пророцтва грецькому архіву, коли і яким чином вона вважатиме за потрібне, щоб після моєї смерті науковці-класики у майбутньому могли вивчати блискучу стратегію, що її розробив геніальний Ясон Тедеску, якому так і не надали звання професора.

Тія взяла наступну сторінку.

– Дозволь, я прочитаю вголос. Можливо, на слух краще сприйметься.

ДЕ

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

Людиновіл, що вирвався на волю, чекатиме під стінами глибоко,

П’ять пелюсток безжальною рукою із квітки кара обірве жорстоко.

– От лайно! – вилаявся Дуґан. – Сучий син зашифрував свої пророцтва про об’єкти, зброю та спосіб її використання у формі загадок.

Тія перевела погляд на Дуґана.

– І що, по-твоєму, означають ці, як ти їх називаєш, загадки?

– Звідки ж, у біса, я знаю?

– А хіба аналітики, що працюють з розвідданими, не профі у сфері головоломок?

– Розшифрування і аналіз перехоплених повідомлень з різних куточків світу – це одне, а відгадування загадок – зовсім інше. Гаразд, прочитай-но до кінця.

Тія перегорнула сторінку.

– Решта паперів чисті.

– Але ж у зверненні написано, що має бути три катрени: ДЕ, ЩО і ЯК.

Тія подивилась уважніше.

– Двох останніх немає. Напевно, їх хтось забрав.

– Мабуть, Салінас, тітонька, що вгріла мене погруддям Зевса, а потім її саму побили, може, й до смерті, під час того заворушення. Тедеску довірив їй надіслати папери сюди, при цьому надавши свободу дій.

– Але який сенс надсилати тільки першу частину?

– Вона благоговіла перед ним і називала оракулом, – пояснив Дуґан. – Мабуть, уявила себе верховною жрицею і вирішила захистити його спадщину, інтерпретуючи її на свій розсуд, тож розділила документи і віддала, кому вважала за потрібне.

– Добре, тоді спробуймо розібратися з чотирма рядками, що в нас є.

Дуґан пробіг очима сторінку.

– Поет з Тедеску нікудишній. Проте, схоже, він вважав себе оракулом. У перших рядках містяться посилання на грецьку міфологію. Мабуть, Тедеску використовував парафрази і алюзії на лекціях, а потім вставляв їх у контрольні тести. А пізніше, очевидно, переробив у підказки для своїх пророцтв.

Тія постукала пальцем по аркуші.

– Отже, і «Сімнадцяте листопада», і моджахеди розуміють, що Рейвен, можливо, знає значення алюзій. Та вона й сама не здогадується, що знає. Якщо її відвезуть до Ашрафу, там з неї все виб’ють.

Дуґан взяв текст у руки.

– Рейвен у них, та в нас є ось це. Тільки одна проблема: воно не тримається купи.

Тія провела пальцем по аркуші.

– Насамперед ми повинні виокремити і зрозуміти значення кожного образу, кожну алюзію на античність. Треба віддати належне нашому фахівцеві з класики: тут купа прихованих символів. Слід свердлити глибше, Стоматологу.

– Ти ж мусила вивчати свою історію та міфологію, отже, це твоя парафія.

– Що ж, гаразд, – Тія показала на перші два рядки.

– Ніколи не чула про богиню без лиця, – насупилась Тія.

– А про звіяну вітрами вежу?

– Щось мене не осяяло.

– Так ми ж не про маяки говоримо.

– Гаразд, гаразд, аналітику, розберімося з кінцем. «Людиновіл, що вирвався на волю, під стінами чекатиме глибоко».

– Людина з головою вола – це мінотавр. Але що це означає?

– Слухай і вчися, містере аналітик. Посейдон подарував Міносу білого бика. Дружина царя кохалася з ним і привела на світ сина з тілом людини і волячою головою.

– Мабуть, спочатку приказка звучала так: любов зла, полюбиш і вола.

Тія дзвінко вперіщила Дуґана долонею.

– Цар переховував мінотавра в лабіринті. То де в Америці є лабіринти?

– Я знаю кілька: один на території Олкот-Центру у Вітоні, штат Іллінойс; ще один в Коннектикуті, належить Товариству любителів лабіринтів; у Сан-Франциско, в кафедральному соборі Ґрейс. І взагалі лабіринтів ще є сотні, і загадка може стосуватися будь-якого з них. То що це нам дає?

– Усі вони розташовані на поверхні, – похитала головою Тія, – а тут сказано: глибоко, тож, найімовірніше, під землею. Катакомби, підземні лінії електропередач, кабелі, каналізаційні колектори, кротячі і зміїні нори, підземні ріки?

Дуґан ляснув себе долонею по чолу.

– Господи, стривай-но! Підземка! Нью-Йоркське метро, так само, як і англійське, є лабіринтом колій, що розгалужуються в різних напрямках.

– Гадаю, ти теж рухаєшся в правильному напрямку, от тільки як нам точно вирахувати об’єкт?

– У деяких місцях колії проходять не під, а над землею, і ці ділянки огороджені.

Тія похитала головою.

– Але тоді потяги їдуть уздовж стін, а не попід ними.

Дуґан пожував губу.

– Метро… метро… Стривай. Стіна англійською wall, а в Нью-Йорку є станція метро з такою назвою: Волл-стрит. І, до речі, навпроти Нью-Йоркської фондової біржі є статуя вола. Другим об’єктом вони обрали могутню твердиню капіталізму.

– Отже, лабіринт Мінотавра – це Нью-Йоркська фондова біржа, – підбила підсумок Тія. – Лишається ще вирахувати об’єкти номер один і номер три, а також імена сплячих агентів і зброю.

– Ага, і те, як Тедеску збирався її застосовувати.

– Незабаром сюди прийдуть прибиральники, – попередила Тія, – тож попрацюймо над цим удома.

Дуґан зібрав папери, і вони поквапилися на стоянку.

– Твоя кімната чи моя? – запитав Дуґан дорогою до пансіону.

– У моїй освітлення краще.

Коли вони увійшли досередини, Дуґан вдивлявся в Тіїне обличчя, аж доки не згасло світло, і її кривуватої усмішки не стало видно.

– У темряві ти – чиста богиня без лиця.

– Я не розцінила це як комплімент.

– А оскільки ти в нас мисливиця Артеміда, то можна не сумніватися, що ти готова заколоти всіх ножем.

Тія простягла руку через Дуґана і ввімкнула світло.

– Ох ти ж негідник. Сьогодні ти спиш у себе. Сам.

РОЗДІЛ 29

Стамбул – Татван, Туреччина

– Фатімо, чому ми не можемо зайти до музею «Палац Топкапи»?

– Немає часу. Потрібно купити квитки на потяг.

– Ще один? Мене вже від них нудить.

– Це вже останній.

– Куди ми їдемо?

– До іракського кордону.

– Я не хочу до Іраку!

Наскільки ще у неї вистачить терпіння до цього зіпсованого дівчиська?

– Нас уже чекають. Я повідомила, що ми приїдемо.

– По телевізору казали, що війну в Іраку виграла Америка.

– Капіталісти-завойовники виграли тільки першу битву, «Бурю в пустелі», але до закінчення війни ще далеко. І ми переможемо.

– Ми – це хто?

– Ісламський джихад, іншалла!

– Це означає «якщо на те буде воля Аллаха», хіба не так?

– У тебе чудова пам’ять, Рейвен. Коли сядемо на потяг, ти напружиш її і пригадаєш катрени, які склав Тедеску.

– Які ще?..

– Дізнаєшся, коли настане час.

– Скажи мені зараз.

Фатіма під чадрою вивернула Рейвен руку і потягла дівчину ближче до себе.

– Ти мені не вказуватимеш. Я, майорка Фатіма Саїд, казатиму тобі, що робити і чого не робити.

– Мені боляче.

– Це ще дрібнички порівняно з тим, що ти відчуєш, якщо і далі створюватимеш мені проблеми.

Крізь хустку виразу обличчя Рейвен видно не було, та Фатіма все одно послабила стиск. Немає сенсу роз’юджувати дівчину ще більше. Попереду багато роботи.

На вокзалі «Гайдарпаша» вона повела Рейвен до каси.

– Два квитки в купейний вагон на «Доґу-Експрес» до Татвана.

– Два ватаклі-ваґон[33] на «Доґу-Експрес», – повторив касир і додав: – Якщо купите квитки туди і назад, заощадите двадцять відсотків.

– Ми не повертаємося назад.

Фатіма заплатила у євро, і касир простяг їй квитки. Вона знову взяла Рейвен за руку.

– Ходімо, напасте, займемо свої місця зараз же.

Коли вони сідали в потяг, провідник нахилився, щоб допомогти їй піднятися східцями. Фатіма відсахнулася.

– Вам не можна мене торкатися.

– Перепрошую, пані, я забув. У Туреччині звичаї не такі, як у вас.

– …а я не проти, щоб мене торкалися…

Кондуктор розгубився.

Отже, це знову Нікі. Фатіма підштовхнула дівчину по сходинках і, обернувшись до кондуктора, знову покрутила пальцем біля скроні, ніби закручує гайку.

– …собі біля голови крути. мені в голові нічого не бракує, це не я божевільна…

– Ось бачите? – звернулася Фатіма до кондуктора, знизуючи плечима.

Той відвернувся, щоб допомогти наступному пасажирові.

Увійшовши в купе, Фатіма скинула хустку спочатку собі, а потім і Рейвен. Суворо поглянула дівчині в очі.

– Рейвен ти чи Нікі, попереджаю тебе востаннє: якщо не припиниш свої витівки, я колотиму тобі транквілізатори до кінця поїздки.

– Пробач, я спробую поводитися слухняно.

Це вже було схоже на Рейвен.

– Ти не просто спробуєш.

– Я спробую не просто спробувати.

Фатіма дала дівчині ляпаса.

Рейвен дала здачі і зірвала з себе чадру. Стоячи в одній білизні, вона схрестила руки на грудях.

– …ну, і що ти мені зробиш?..

– Тож це знову не Рейвен. Бачу, що дати тобі раду можна лише одним способом, – Фатіма розкрила свій рюкзак і витягла невеликий чорний пакет. Видобула з нього шприц і вставила голку.

– Не треба, будь ласка! Я слухатимуся!

Рейвен підбігла до дверей купе і спробувала їх відчинити.

Фатіма зупинила її однією рукою, повалила на сидіння і ввела голку під шкіру.

– Я боюся! Боюся!

– Боятися абсолютно нічого. Ти поринеш у сутінковий сон, доки ми не приїдемо до Татвана, а коли прокинешся, взагалі нічого не пам’ятатимеш.

– Що т-ти зі м-мною робитимеш?

– Ставитиму питання, а ти відповідатимеш. Я часто бачила, як твій батько тебе гіпнотизував. Коли ти прокинешся, то все забудеш.

Очі Рейвен закотились, а потім і зовсім заплющилися. Голова звисла на груди.

Тепер треба, щоб сутінковий сон перейшов у гіпнотичний. Фатіма сіла поруч з Рейвен і прошепотіла:

– Ви спите, та обоє продовжуєте чути мій голос і підкорятиметеся йому. Слухайте, як стукають колеса потяга… все тихше… тихше… Ви чуєте, як на вітрі шелестить листя. Навіть уві сні ви можете розмовляти. Ви мене розумієте?

Стогін. Кивок.

От і добре. Вона вже давно це планувала. Тоді, в лазареті, під час розмови з Рейвен Тедеску її прогнав. Але тепер з’явився шанс вивідати рядки, які дівчина запам’ятала і процитувала йому того дня.

– Ми перенесемося в часі назад, до афінської лікарні. Ми пішли до лазарету відвідати вашого колишнього викладача, Ясона Тедеску. Ви його бачите?

– Так… – прошепотіла дівчина.

– Що він робить?

– Просить повторити йому рядки, які я колись прочитала у нього в кабінеті.

– Повтори їх і для мене.

Рейвен вся затрусилася.

– Вогонь! Я не хочу згоріти! Господи, тільки не вогонь!

– Спи, Рейвен, спи. Заспокойся, вогню більше немає. Тепер спробуй ще раз. Що сказано в тому тексті?

– Не пам’ятаю.

– Заради Аллаха, ти мусиш пригадати.

– …високо! тут дуже високо! я впаду і скручу собі в’язи. не дивися вниз…

– Гаразд, гаразд, Нікі. Я знаю, що твою пам’ять батько своєю постгіпнотичною командою не заблокував. Нумо, згадуй першу строфу пророцтва Тедеску, ту, яка починається словом «ЩО».

Нікі якусь мить похитувалася вперед-назад, тоді пробурмотіла:

…на вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє береже, збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем… людиновіл, що вирвався на волю, під стінами чекатиме глибоко, п’ять пелюсток безжальною рукою із квітки кара обірве жорстоко…

– Продовжуй.

– …це все, що я чула…

– Там має бути продовження.

Голова дівчини опустилась, і вона поринула в сомнамбулічний сон.

Вочевидь, доктор Слейд заховав пророцтва глибоко в підсвідомості Рейвен, за її межовою й істеричною особистостями. Щоб зламати його постгіпнотичний захист, їй доведеться знайти спосіб пробитися крізь пірофобію однієї та акрофобію другої.

У Татвані вони зійдуть з потяга і пересядуть на автобус, що прямує до кордону з Іраком. Якщо не вдасться розшифрувати загадки Тедеску, від заручниці не буде жодної користі. Святкування дня вогню, Червоної середи, переколошкає свідомість Рейвен, а молитва на верхівці мінарету викличе паніку в Нікі. Можливо, зігравши на страхах обох дівчат, вона зможе їх розділити.

Але діяти треба обережно, щоб напади шизофренії, які час від часу трапляються у межових особистостей, не перейшли в перманентний кататонічний ступор.

РОЗДІЛ 30

У Дуґана задзвонив мобільний. Він глянув на визначник номера: набір зашифрованих символів.

– Тіє, це Харон, – промовив він, вставляючи криптоключ. – Слухаю!

– Стоматологу?

– Привіт, який я радий знову чути ваш голос. Що сталося?

– Я отримав термінове повідомлення від Шатерника з бази Ашраф.

Дуґан трішки повернув телефон, щоб Тія теж могла слухати.

– Кажіть.

– Розповідаю коротко: Шатерник перехопив дзвінок, адресований лідерці МЕХ, генералці Гассан. Медсестра Фатіма Саїд уже їде до Ашрафу. Рейвен Слейд з нею. Саїд повідомила генералці, що збирається послабити реакцію дівчини на її фобії і таким чином пробити гіпнотичний бар’єр.

– Як Шатерник про все це довідався?

– У МЕХ він працює в технічній службі, обслуговує комп’ютери та іншу електроніку, тож спромігся понапихати жучків у житлах офіцерок.

– А їхні плани щодо Рейвен він теж рознюхав?

– За його словами, генералка Гассан поставила Фатімі за найголовнішу мету витягти з дівчини пророцтва Тедеску.

– Ми розшифрували тільки один рядок з катрену «ДЕ». Один з об’єктів – Нью-Йоркська фондова біржа.

– Якщо Фатімі пощастить зняти гіпнотичний блок, нам кінець, – промовив Харон.

– Але вони ще муситимуть розгадати загадки.

– Шатерник каже, що в їхній групі тямущі жінки знайдуться.

– Можете тримати мене в курсі того, як у них просувається справа?

– Спробую. Усе, відбій.

Дуґан витягнув криптоключ.

– І що ти про все це думаєш, Тіє?

– Я б назвала цю ситуацію психологічними перегонами з двома терористичними угрупованнями. Залишається тільки сподіватися, що якщо у Саїд вистачить підготовки і вона вивідає у Рейвен решту загадок, Шатерник встигне передати їх нам, і ми їх розгадаємо.

– А тоді дівчина більше не буде потрібна моджахедам, – уголос міркував Дуґан. – І, мабуть, вони потурбуються, щоб вона не потрапила до рук грецької розвідки.

– Гадаєш, її вб’ють?

– А хіба твій батько не зробив би те ж саме?

Тія відвернулася в інший бік, щоб не зустрічатися з ним поглядом.

РОЗДІЛ 31

Татван, Туреччина – Ашраф, Ірак

Почувся скрегіт металу об метал, і потяг різко загальмував, вирвавши Рейвен з глибокого сну. Дівчина перекотилася на бік, та бортик полиці не дав їй впасти додолу. Верхня полиця? Потяг? Що вона робить у потязі? Рейвен опустила очі й побачила, що її тіло і досі спить. Їй що, знову помакітрилося в голові?

Знизу вона почула, як хтось шепоче молитву, і пригадала, що Фатіма її кудись везе.

Голос з динаміка:

– Татван! Остання зупинка перед іракським кордоном!

Ірак? Що ж усе-таки відбувається?

Над нею нависло чорне шатро.

– Вставай, Рімо Сораб.

Шатро заговорило? Але тоді вона згадала, що це чадра і жінку в ній.

– Ти мене цей, переплутала з кимось іншим. Я – не Ріма, як там її.

– Добре, нехай. Вдягай чадру і злазь з полиці, швидко.

– …добре, добре, тільки не приндься…

Дівчина обернулась і кинула погляд на зім’яту ковдру. І де поділося її спляче я?

…о ні. тільки не ці штучки з перебуванням поза тілом…

Рейвен потяглася до полиці в себе за спиною, дістала згорнутий саван і накинула. Тепер вона й сама перетворилася на чорне шатро.

– Злазь.

– Слухаюсь, сер! – Рейвен хотіла віддати честь, та рука заплуталась у чадрі. Ну й до дідька! Вона злізла і підвела очі на високе шатро. Хоч сердитого Фатіминого обличчя не видно, це вже добре.

– Ми виходимо, Рейвен, – горловий голос пом’якшав. – Бери свої речі й ходімо.

Слідом за іншими пасажирами вони рушили до виходу. Рейвен зупинилася, очікуючи, що провідник допоможе їй зійти по східцях, проте той відступив убік. А-а, точно: мусульмани не торкаються чужих жінок, якщо вони теж мусульманки. Мабуть, чадра виконує таку ж функцію, що й пояс вірності. Вона спустилася сама.

– Куди тепер, майорко Саїд?

– Тс-с-с-с, не клич мене на ім’я, доки не приїдемо до Ашрафу.

– А там можна?

– Там це обов’язково.

Опинившись у автобусі, Фатіма потягла Рейвен назад, хоча спереду було два вільних місця.

– А чим тобі ці місця не вгодили?

– Це для чоловіків, а жінки сидять позаду.

Хай мене грім поб’є, якщо це не сегрегація. Де була Роза Паркс[34], коли ви її так потребували?

Рейвен завагалася, та штурхан у спину змусив її сісти на сидіння біля вікна.

– Отже, жінки у мусульман – нижчі створіння?

– Ось прибудемо до Ашрафу і побачиш, хто всім заправляє.

Усю дорогу до Багдада автобус трясло на жахливих вибоїстих дорогах. Потім вони в’їхали до міста з широкими вулицями та сучасними будівлями. З автобуса вони сходили останні.

– Ми залишимося тут?

– Тихо, – прошепотіла Фатіма, – не розмовляй англійською. Тут всюди повно шпигунів.

На стоянці таксі Фатіма домовилася про поїздку до Ашрафу. Кілька хвилин поторгувалися і рушили. За вікном простяглася рівнина: кругом лише пісок і пожухла низька трава. Одноманітно. Непривітно. Рейвен почала куняти, та Фатіма потермосила її за плечі.

– Ми на місці.

Таксі під’їхало до воріт, і назустріч їм зі сторожової будки вийшла жінка в оливково-сірій військовій уніформі.

– Назвіться.

Фатіма зняла головну накидку, відкриваючи обличчя.

Охоронниця віддала честь.

– З поверненням, майорко Саїд. Можна поцікавитися, хто ваша супутниця?

– Це Ріма Сораб, наша новобранка.

…що вона таке верзе, в біса лисого?..

– Ласкаво просимо на базу Ашраф, товаришко Сораб.

…поки не з’ясую, що коїться, краще не розкривати рота…

Охоронниця зняла слухавку.

– Пришліть, будь ласка, джип, майорка Саїд повернулася.

Авто з’явилося за кілька хвилин. Жінка в уніформі, що сиділа за кермом, вискочила і віддала честь.

– Куди накажете, майорко?

– Спершу зробіть коротку екскурсію базою для нашої новенької, товаришки Ріми Сораб, а тоді їдьте до мене на квартиру, блок три.

Фатіма підштовхнула Рейвен до джипа.

– Тебе вразить те, що ти побачиш.

Вона мала рацію. Вулиці були вимощені бруком. Вони проминули фонтан, з якого на каміння бризкала вода, басейн, у якому намотували кола кілька жінок, та оточену скульптурами мечеть у центрі.

– Ось це наша лікарня, – пояснила Фатіма, вказуючи на одну із сучасних будівель. – А он там наша бібліотека. Поряд з нею – музей. Саддам Хусейн подарував нам цих тридцять п’ять квадратних кілометрів пустелі, і ми перетворили її на оазу.

– Ти казала, що ви іранці. Навіщо йому дарувати вам землю?

– У винагороду за те, що ми разом з іракською армією воювали проти тиранського режиму муллів у Ірані.

– То у вас є своя армія?

– Близько чотирьох тисяч добре підготованих бійців, командування в основному складається з жінок. Та ось, сама поглянь, – Фатіма зробила жест рукою.

На рівнині перед ними у стійці струнко на люках танків стояли сотні жінок в оливково-сірих уніформах і таких же хустинах. Інші тримали напоготові кулемети і протитанкові гранатомети. Фатіма показала на високу жінку у бронетранспортері.

– Це наша головнокомандувачка, генералка Гассан.

– То й що з того? – Рейвен знизала плечима.

– Усе, ти вже побачила достатньо. Водію, везіть нас до житлового кварталу.

Вони проїжджали повз групи будинків, оточених ретельно доглянутими газонами і садами, у яких було повно фіолетових, білих та жовтих квітів.

Авто під’їхало до блоку три. Фатіма завела Рейвен до своєї аскетично обставленої кімнати. Ідеальний порядок. Майорка підійшла до шафи і вийняла оливково-сіру військову уніформу, таку ж, як у жінок на плацу.

– На, Рімо, одягни це. Тут не ходять у чадрі. Якщо буде завелика, хтось із наших чоловіків її вшиє.

– Слава Богу! А я вже думала, що ніколи не скину з себе це шатро.

– Рейвен, перестань говорити «слава Богу» Відтепер кажи «Аллах акбар», тобто «Бог величний».

– Я тільки щось ніде не бачила ігрових майданчиків. Де діти?

Фатіма прокашлялася.

– Тут немає дітей.

– Чому?

– Наше командування наказало всіх дітей відіслати до родичів. Заміжніх змусили розлучитися. У нас тут целібат, тому й дітей більше немає.

У Рейвен на язиці крутилося зауваження, що якщо тут не буде дітей, то Ашраф перетвориться на гігантський будинок для пристарілих бабусь, та замість цього прошепотіла:

– Іншалла.

– Ясон Тедеску мав рацію. Я чула, як він казав, що ти швидко все схоплюєш. Повтори мені рядки, які ти декламувала йому в лікарні.

– Я нічого не…

– Я ж була там і чула.

Рейвен набрала в груди повітря.

– Не пам’ятаю.

– Ти просто витіснила їх з пам’яті, Рейвен. Мене вчили, як вводити людей у глибокий гіпноз, я допоможу тобі відновити ці спогади.

– Але я не хочу пригадувати.

– Це мені вирішувати. Я визначатиму, що тобі слід пам’ятати, а що можна забути. Коли ти приймеш іслам, від тебе вже нічого не залежатиме.

Рейвен зібралася сказати, що не хоче ставати мусульманкою, та тут втрутився голос у неї в голові:

…не будь дурною, не сварися з нею зараз…

– Ви маєте цілковиту рацію, майорко Саїд. Будьте моїм провідником, я вас слухатимусь.

Фатіма погладила її по голові і усміхнулася.

– От і добре. Вправи з пам’яттю розпочнемо після Нового року.

– Але ж до першого січня ще дев’ять місяців.

– Наш перський Новий рік, Новруз, святкується 20 березня. А завтра починається Чахар шанбе сурі.

– Що це таке?

– За шість днів до новорічного понеділка у нас відзначають Червону середу. Цей звичай виник задовго до появи ісламу та християнства, коли народ у цій країні поклонявся Заратустрі. Мулли цього свята не схвалюють, але терплять, так само, як християнські конфесії миряться з язичницьким Санта-Клаусом.

– Звучить захопливо. Я завжди любила різдвяні свята. А як ви цю Червону середу святкуєте?

– Цього дня деякі солдати замість уніформ загортаються в білі простирадла або одягають костюми. Розмалювавши обличчя, вони бігають вулицями і б’ють по казанах чи пательнях, оглушливим шумом проганяючи злих духів попереднього року. Та основним символом цього свята є вогнища.

– Вогнища? – груди Рейвен стиснуло, немов лещатами.

– Саме завдяки їм свято й отримало назву «Червона середа». Ми спалюємо опудала аятоли, президента Ірану та деяких муллів. Оскільки ти новенька у МЕХ і тільки починаєш пізнавати іслам, я домовлюся, і тобі нададуть честь розпалити перше багаття.

…тільки не показуй їй свого страху…

– По всій території бази ми розпалюємо багаття у вигляді підкови і стрибаємо через полум’я…

– Я не зможу…

– …щоб очиститися від усіх минулорічних бід.

– …підійти до вогню.

– Тут ти подолаєш свою пірофобію.

– Я хочу додому.

– У тебе немає іншого дому. Ти мусиш визнати Аллаха як єдиного Бога і Мухаммеда, його пророка, мир йому і благословення.

– Ти не можеш змусити мене стати мусульманкою.

– Перехід до ісламу має бути добровільним. Тож тобі вирішувати.

– А якщо я відмовлюся?

– Тебе вб’ють як невірну.

– …ну і йди до біса разом зі своєю бабською армією. мені до одного місця, помру я чи житиму…

РОЗДІЛ 32

Коли Фатіма покидала мечеть після вечірньої молитви, до неї підійшла ад’ютантка і передала наказ з’явитися на термінові збори старших офіцерів.

Переступивши поріг бібліотеки, вона побачила трьох інших жінок-офіцерок, що вже чекали, попиваючи каву. Увійшла генералка Гассан, і всі четверо хвацько витягнулися у стійці струнко.

– Попереду у нас новорічні урочистості, і Фатіма завершила свою місію в Греції, – звернулася вона до присутніх. – Тепер нам треба розробити стратегію на наступний рік.

Наші джерела запевняють, що Сполучені Штати невдовзі знову вторгнуться в Ірак. Оскільки нашу агентуру в Америці через зраду викрило ФБР, за всяку ціну потрібно укласти міцний союз з іншою групою, яка має у своєму розпорядженні сплячих агентів. Майорка Саїд вела перемовини з «Сімнадцятим листопада». Передаю їй слово, нехай дасть нам свою оцінку ситуації.

Вона відсьорбнула солодкої кави і обвела поглядом трьох інших товаришок.

– На моїх очах у лазареті Афінської психіатричної лікарні грецький учений Ясон Тедеску, який також є членом групи «Сімнадцяте листопада», наказав Рейвен Слейд процитувати загадки, які він сам склав у формі пророцтв. Мені вдалося почути лише кілька рядків. Це був зашифрований план операції «Зуби дракона», а також його унікальний метод поширення нашої зброї.

– А що з цього приводу думають інші члени «Сімнадцятого листопада»? – запитала полковниця Саміра Абдель-Азіз.

– Лідер другого покоління угруповання Алексі Коста запевняє, що його люди віддані ідеї марксизму-ленінізму не менше, ніж ми. Якщо ми дотримуватимемося домовленостей, досягнутих з Тедеску, вони готові на союз.

– Чудово, Фатімо, – кивнула генералка. – Хоч нам вас не вистачало, ваша поїздка до Афін була того варта, – вона повернулася до майорки Каліли Сахаді. – Мені ви вже виклали свою позицію, а тепер, будь ласка, поділіться нею і з іншими, щоб ми могли обміркувати всі варіанти.

Каліла кинула на Фатіму суворий погляд.

– Як усім добре відомо, у «Сімнадцятого листопада» – всього якихось двадцять підстаркуватих чоловіків з Афін. Треба віддати їм належне, їхні атаки в Греції були вдалими, але час грає проти них. З іншого боку, у «Хезболли» теж є сплячі агенти у Штатах, набрані з місцевих мусульманських громад. До того ж вони – шиїти, як і ми. Я вважаю, що краще було б укласти союз із ними.

– Майорко Саїд, ви маєте пригнічений вигляд, – зауважила генералка.

Не дивлячись на Калілу, вона змусила себе говорити спокійно.

– Може, вони й шиїти, але підтримують іранський теократичний режим, який нас зрадив. Аятола використовує Революційну армію і її спецпідрозділ для завдань за кордоном «Кудс», щоб підпорядкувати собі весь Близький Схід. Режим і далі продовжує утискати жінок, керуючись імамською інтерпретацією законів шаріату. Як можна укладати союз із ними та «Хезболлою», яка є маріонеткою «Кудс»?

– А вам уже стали ближчі православні греки? – з викликом відрубала Каліла. – Мені здається, що тільки шиїтам можна довіряти.

Фатіма з усіх сил стримувала гнів. Треба опанувати себе. Демонстрація неприязні тільки послабить її позицію. Кинула погляд на полковницю Саміру Абдель-Азіз. Обличчя Саміри завжди було непроникним. Попри холодність і суворість, полковниця була чудовим командиром. Вона точно погодиться з тим, що віддавати зброю «Хезболлі» було б помилкою.

– Я поважаю позиції Фатіми і Каліли, – голос полковниці був незворушний, – та не підтримую ні одну, ні другу.

Каліла відсунула чашку геть, навіть не потурбувавшись витерти розлиту каву.

– Як і всіх моджахедів, – вела далі Саміра, – мене обурює те, що Держдепартамент США вніс нас до списку терористичних організацій і заморозив наші активи. Проте від благодійників у Штатах, які фінансово підтримують нашу організацію, я нещодавно отримала інформацію, що в нас може з’явитись і третя альтернатива.

Мабуть, полковниця уже доповідала про це генералці, бо на обличчі лідерки не відбилося жодного здивування.

Саміра оглянула по черзі всіх присутніх.

– Дискусії з цього питання точаться у вищих ешелонах тих, хто смикає за ниточки в Америці. Кілька сенаторів і ще кілька впливових груп все більше тиснуть на Держдепартамент.

О, полковниця була чудовим промовцем. Ще одна драматична пауза, щоб увага слухачів не розсіювалася.

– Пентагон намагається переконати Держдепартамент викреслити нас із переліку терористичних організацій, бо у декого з членів їхнього командування з’явилися інші плани. За одним з їхніх сценаріїв, ми маємо очолити другий фронт, коли США вторгнеться в Іран. З допомогою американських військових режим муллів впаде, і на зміну фашистській тиранії аятоли ми побудуємо справжнє ісламсько-марксистське суспільство.

Про це Фатіма чула вперше. У неї були свої аргументи проти того, щоб укладати угоди з їхніми ворогами-капіталістами, втім, якщо на те пішло, ворог нашого ворога…

– Отже, ми маємо розглянути три можливі варіанти, – підсумувала генералка Гассан. – Вогнища Червоної середи проженуть усе зло минулого року і принесуть нам успіх у майбутніх починаннях. Який би шлях ми не вибрали, нам усе вдасться. Іншалла.

– Іншалла, – луною повторили інші.

Настав час злегка вибити ґрунт з-під ніг товаришок.

– Перепрошую, генералко, – промовила Фатіма, – проте я вважаю, що суперечка між Пентагоном і Держдепартаментом може тривати ще довго, і до цього треба бути готовими. Я намагаюся витрясти з Рейвен план операції Тедеску, зламавши постгіпнотичний блок, який поставив батько дівчини.

Гассан пильно дивилася на неї.

– За допомогою стародавньої тактики – розділяй і володарюй.

– Поясніть.

– Межові особистості легко розсварити. Доктор Слейд загіпнотизував тільки Рейвен, але у дівчини є ще одна особистість. Я планую обійти його постгіпнотичний захист, зосередивши натиск на піддатливій, істеричній Нікі. Якщо мені пощастить вивідати у неї катрени, ми розшифруємо їх і зможемо, задіявши агентуру Тедеску, провести операцію «Зуби дракона».

Якийсь час генералка мовчала, а тоді промовила:

– Продовжуйте, мій дозвіл ви отримали.

Вийшовши зі зборів у нічну прохолоду, дорогою вона прокручувала в голові ситуацію. Зламавши опір Нікі, вона не вступатиме в політичні поєдинки з іншими офіцерками, а сама організує доставку зброї їхньому кур’єру в Штатах.

Уже лежачи в ліжку, вона заходилася обмірковувати, як найефективніше використати свято вогню для подолання пірофобії Рейвен. Тоді вона зіграє на акрофобії Нікі і в такий спосіб, манівцями, обійде постгіпнотичний бар’єр. Задоволена своїм планом, Фатіма міцно заснула.

Після поклику муедзина Фатіма розбудила Рейвен на досвітню молитву.

– Де всі?

– Уже надворі, готуються до Червоної середи.

В очах Рейвен майнула тінь, і зіниці дівчини розширилися.

– Я не стрибатиму через вогонь!

– Це допоможе тобі побороти страх. Ходімо на свято. Сьогодні жодної уніформи. Цього дня майже всі наші священні воїни загортаються в білі простирадла або надягають костюми.

Фатіма полізла в тумбочку біля ліжка і вийняла звідти вільний простий стрій, що чоловіки-кравці пошили для Рейвен. Тканина в червоні, білі та блакитні смужки, циліндр, біла борода. На піджаку нашитий яскравий напис: «Американці, горіть у пеклі».

– Ти хочеш, щоб я одяглась, як дядько Сем?

– Ненадовго. Це просто елемент обряду.

– А потім що?

– Коли ми проженемо минулорічні нещастя і страхи, ти одягнеш біле новорічне простирадло надії.

Фатіма вивела Рейвен на вулицю і помахала жінкам у масках, що розкладали на збитих з дощок столах м’ясні пироги та солодощі. Як вона сумувала за Ашрафом під час перебування в Афінах.

– Бачиш, Рейвен, усі радіють Новрузу.

Вгледівши костюм Рейвен, люди заходилися танцювати навколо неї, вигукуючи:

– Геть капіталізм! Влада народу!

Хтось помахав смолоскипом перед її обличчям.

– Ам’рікі, горіть у пеклі!

Рейвен втратила рівновагу, та Фатіма підхопила її.

– Ходи, подивишся на Хаджі Фіруза.

Вона показала на чоловіка із чорним гримом на обличчі, одягненого у червоне атласне вбрання і гостроверхий капелюх такого ж кольору. Він протанцював вулицею, співаючи і б’ючи в тамбурин[35].

– То чоловіки у вас не тільки кравцями працюють, а й служать вам замість блазнів, – зауважила Рейвен. – У старих шоу-пародіях на темношкірих комедіанти гримувалися так, щоб розсмішити публіку, але тепер ми в Америці знаємо, що це прояв расизму.

– Ти про нас поганої думки. Хаджі Фіруз – стародавній символічний персонаж, який весело сповіщає, що зима минула і прийшла весна.

З-за рогу долинули радісні крики і брязкіт казанів. З’явилася галаслива процесія ряджених з опудалами аятоли Хомейні, шаха Пехлеві та дядька Сема в руках. Потім фігури підпалили.

Двоє в масках, відокремившись від веселої юрби, підбігли до Рейвен, зірвали з неї карнавальний костюм і теж підпалили. Дівчина зомліла.

Фатіма присіла поряд і накинула на неї біле простирадло. Потім зробила знак двом рядженим віднести Рейвен назад до житлових корпусів. Невже вона прорахувалась і зайшла надто далеко? Чи діяла надто швидко? Ні, вона просто не має права схибити. Треба й далі дотримуватися власного плану.

– Послухай, Рейвен, я забрала вогонь, тож ти в безпеці, – прошепотіла Фатіма в саме вухо дівчини. – А тепер повтори: Фатіма врятувала мене від вогню.

З горла Рейвен вирвалося булькання, а потім:

– Фатіма врятувала мене від вогню.

– Чудово. А зараз ти заснеш, та все одно чутимеш мій голос. Повтори: я чутиму голос Фатіми.

– Я чутиму голос Фатіми.

– Я повністю довіряю Фатімі.

Дівчина повторила слова тричі, неначе мантру, а тоді Фатіма промовила:

– Ти пам’ятаєш текст, який цитувала Ясону Тедеску. Повтори його мені.

Жодної відповіді.

– Ти повинна його повторити.

Тиша.

Фатіма відкинулася на спинку стільця. У неї в запасі є ще одна, остання тактика: відвести Рейвен на вершечок мінарету. Спровокувати в Нікі напад акрофобії і таким чином розбити постгіпнотичний блок. Якщо страх висоти не спрацює, щоб зберегти обличчя, можна вдати, що дівчина просто впала додолу і розбилася на смерть.

РОЗДІЛ 33

Афіни

Дуґан наказав собі зібратися, щоб нетерпіння не заважало йому зосередитись. Цю кляту загадку треба розгадувати поступово, рядок за рядком, образ за образом.

– Гаразд, – обернувся він до Тії, – є якісь ідеї? Ще раз погляньмо на четвертий рядок.

– Може, тут мається на увазі смертна кара? – припустила Тія. – Де у вас в Америці страчують убивць?

– Камери смертників існують у багатьох штатах.

– А як щодо способів?

– Найпоширеніші – електричний стілець і укол, та інколи практикують і повішення або розстріл, але це рідко.

– Щось я не уявляю, щоб якесь із місць виконання смертної кари стало нашим об’єктом, – сказала Тія. – Квітка з п’ятьма пелюстками. Може, це якийсь сад, оброблений гербіцидами?

– Тобто наші мішені – квіти? – засумнівався Дуґан. – Троянди? Фіалки? Хризантеми? По-моєму, це вже якось надто вигадливо.

– Мені теж так здається, – Дуґан знову взяв аркуш у руки і придивився.

– Стривай, поглянь ще раз на цей рядок.

Тія прочитала:

– Помічаєш щось незвичне в написанні?

– Так. У деяких словах є великі літери, хоч за правописом їх там аж ніяк не повинно бути. Якщо скласти їх докупи, то виходить ЛЕРО. А далі елементарно: якщо прочитати літери спереду назад, то ми отримаємо ОРЕЛ.

– Який, караючи, клював печінку Прометеєві.

– Орел… орел… О Боже, – очі Тії розширилися. – Стривай-но, хіба на гербі вашої столиці не намальований орел?

– Так, але не треба сильно радіти. Спочатку ми маємо визначити, що саме у Вашингтоні, – охолодив її запал Дуґан. – Об’єктом може стати що завгодно: Капітолій? Білий дім? Верховний суд?

– Квітка з п’ятьма пелюстками, – міркувала Тія. – А хіба Пентагон збудований не у формі п’ятикутника?

Дуґан стукнув кулаком по хисткому столу.

– Одинадцятого вересня вони зруйнували лише частину п’ятикутника, а тепер націлилися на нього знову.

Дуґан спробував вгамувати збудження.

– Отже, Нью-Йоркська біржа і Пентагон. Перш ніж вітати себе з перемогою, треба ще розшифрувати перші два рядки.

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

– Це ти у нас досліджувала міфологію, яка богиня не має обличчя?

– Ніколи не чула про таку ні у грецькій, ні в римській міфології.

– У Греції сотні статуй з потрощеними обличчями, багато з них без носів.

– Гаразд, облишимо питання, що це за богиня. Де вона розташована?

– Вона стереже майбутнє. Віщунки, а спершу це були молоді незаймані дівчата, що пов’язувалися з певним богом, пророкували майбутнє у формі туманних загадок, сповнених метафорами. Пізніше жрицями оракула ставали і старші жінки, та, віддаючи данину традиції, вони теж переодягалися в юних дів.

Це пояснює, чому Салінас виряджалася, як студентка. Пальці Дуґана потяглися до чола.

– Одним з найвідоміших оракулів був храм Аполлона в Дельфах.

– Дельфи… Дельфи… В Огайо є Дельфи, але це маленьке містечко, зовсім не до порівняння з іншими двома.

Тія втупилася в аркуш.

– Так, це має бути якесь велике місто.

– Щось мені цей образ кривавого ножа нагадує віршик, який ми вчили в школі, – сказав Дуґан.– «І гордовитий з бойні м’ясник, майстер знарядь, постачальник пшениці…» Щось… щось у цьому… «Місто широких плечей». Звіяна вітрами вежа. Стоп, рядок про м’ясника – це з вірша Карла Сендберга «Чикаго», воно ж – місто вітрів.

– Є! Нью-Йорк, Вашингтон, Чикаго.

– Пентагон і фондову біржу ми вирахували, але не знаємо об’єкта в Чикаго, – підсумував Дуґан.

– І що ти збираєшся робити?

– Зателефоную Харону, нехай передасть цю інформацію міністерству внутрішньої безпеки. Потрібно посилити охорону Пентагону та біржі і оголосити червоний рівень загрози в Чикаго.

Дуґан набрав номер на своєму захищеному мобільному, тримаючи напоготові криптоключ. Нічого. Набрав ще раз. Знову глухо. Прокляття, коли зв’язувався з Хароном раніше, ніколи не виникало проблем.

Виходити на зв’язок безпосередньо з Нью-Йорком було б ризиковано. Йому сказали, що телефонувати Кимвал можна лише в разі крайньої необхідності. Що ж, це саме той випадок. Не додзвонившись до Харона на Кіпр, він залишається сам, викинутий за борт. Дуґан набрав буквенно-цифровий код зашифрованого зв’язку з Нью-Йорком.

Минула, здавалося, ціла вічність, доки на тому кінці зняли слухавку. Дуґан вставив криптоключ і, судячи з клацання, зрозумів, що другий абонент зробив те ж саме.

– Чому ви сюди телефонуєте? – прошепотів голос Елізабет Херік.

– Форс-мажорні обставини, Кимвал. У мене термінове повідомлення для міністерства внутрішньої безпеки, але я не можу зв’язатися з куратором Шатерника.

– Ми щойно отримали повідомлення із ЦРУ, – промовила Кимвал. – Харона вбили на Кіпрі два дні тому.

– О Господи! Знаєте, хто це зробив?

– «Сімнадцяте листопада», тому стережіться. І не телефонуйте сюди більше. Ви припинили своє існування.

Зв’язок обірвався.

Дуґан спробував ще раз. Безрезультатно.

Тія не зводила з нього очей.

– Ти блідий, як смерть. Що трапилося?

Дуґан хитнув головою.

– ФБР обірвало зі мною всі зв’язки. Тепер я агент без країни. І що, в біса, мені робити?

РОЗДІЛ 34

Ашраф

Фатіма люто блимнула очима на Рейвен, яка продовжувала хропіти, не реагуючи на заклик муедзина до ранкової молитви. Грубо потермосила дівчину.

– Прокидайся, настав час тобі приймати іслам.

– Що ти таке кажеш?

– У Корані провіщено, що тобі судилося спасіння, Рейвен.

– Звідки ти знаєш?

– Про це сказано в п’ятій сурі священного Корану, відкритій пророку в Медіні, вона називається «Трапеза». У ній розповідається про синів Адама. Аллах прийняв жертву від Авеля, але не прийняв від Каїна. Тоді Каїн убив свого брата. У сурі сказано, що Аллах послав ворона розгрібати землю, щоб показати Каїну, як поховати мертве тіло брата. І сказав Каїн: «Горе мені! Не в змозі я, мов ворон цей, поховати мертве тіло брата мого!» І опинився він серед сповнених каяття.

– То у Корані моє ім’я згадується аж двічі?

– От бачиш, тобі на роду було написано стати мусульманкою.

– Але я християнка.

Учителі в медресе такий аргумент передбачили.

– Мусульмани визнають Авраама та Ісуса як пророків, та останнім пророком є Мухаммед, мир йому і благословення. Тому, прийнявши іслам, ти не відрікаєшся від своєї віри, а всього лише підіймаєшся на вищу сходинку.

– І що вимагається від мусульманина?

– Молитися п’ять разів на день.

– Ти вже казала. Це дуже багато.

– Цей час того вартий, бо готує тебе до зустрічі з Аллахом на небесах.

– Мені треба подумати.

– Про що тут думати? Іслам все більше поширюється. Ми – одна велика всесвітня община, умма. Я знаю, що ти завжди боялася самотності. Прийми іслам, стань частиною умми, і ти вже ніколи не будеш сама.

– Не знаю…

– Час спливає. Вирішуй, що тобі краще: прийняти нашу віру чи до кінця своїх днів жити в самотності.

Рейвен схопила пасмо волосся і заходилася крутити.

– Послухай, Рейвен, відкрий свою свідомість і слухай. Твій батько часто вводив тебе в транс словами. Тепер послухай мої слова. Спи. Покинь темряву і увійди у світло Аллаха. Засинай. Спи. Ти бачиш золотаві дюни, що їх намели бурі в пустелі, бачиш, як вихор крутить хмари піску, перетворюючи його у фігури дервішів, що кружляють.

Тіло Рейвен напружилося, щелепи стиснулися.

– Рейвен чи Нікі, не знаю, яка з вас мене зараз слухає, не опирайся. Ти намагаєшся не заплющувати очей, та вони все одно заплющуються, самі собою, усе більше і більше. Ось повіки стулилися повністю.

З пози було видно, що дівчина не розслабилася. Втім, це ненадовго. Якщо постгіпнотичний блок не можна зламати, вона його обійде. Істеричні пацієнти дуже легко піддаються навіюванню, тому вона зосередиться на Нікі.

– Спи, Нікі. Я знаю, що ти боїшся висоти, тому ти обійдеш довкола мінарету і приймеш іслам.

Дівчина закашлялася.

– …як це робиться?..

– Скажи про себе: я бажаю добровільно перейти в лоно ісламу.

Губи Нікі заворушилися.

– …сказала…

Цей фокус дівчина вже проробляла.

– Покажи руки, Нікі.

Дівчина підняла розкриті долоні.

– Добре, тепер повтори знову: я добровільно бажаю перейти в лоно ісламу.

Очі Нікі заплющилися.

– …ну, повторила, що далі?..

– Тепер скажи арабською: «Аш-хаду ан ля ілаха ілль Аллах». Це перекладається як: «Засвідчую, що немає Бога, крім Аллаха».

– …нехай. аш-хаду ан ля ілаха ілль аллах…

– Чудово. А тепер скажи: «Ва аш-хаду анна Мухаммед – ар-расул уллах», що означає: «Я також засвідчую, що Мухаммед, мир йому і благословення, – його пророк».

– …ва аш-хаду анна мухаммед – ар-расул уллах…

– Вітаю тебе з прийняттям ісламу.

– …хух. дякую…

– І останнє.

– …я так і знала, що тут якась заковика…

– Іди до ванної і помийся вся, з голови аж до п’ят, щоб змити з себе колишнє життя. Потім одягнешся. Водій уже чекає. На ранкову молитву поїдемо до мечеті.

Дослухаючись до плюскоту води, Фатіма засунула за пояс під піджаком ятаган[36]. Якщо загіпнотизована Нікі не відкриє їй пророцтва Тедеску, немає сенсу далі тримати її в заручниках. Надто небезпечно залишати дівчину живою.

Дорогою до мечеті Фатіма не промовила ні слова. На алею перед ними лягла довга тінь. Новонавернена підвела очі на шпиль мінарету і одразу ж затулила їх долонею. Усе ще Нікі. Це добрий знак.

Після ранкової молитви Фатіма взяла дівчину за руку.

– Мінарет оздоблено дуже гарною білою і блакитною мозаїчною плиткою. Ходімо, поглянемо.

– …тільки знизу…

– Звісно. Я ж знаю, що ти боїшся висоти.

Вона потягла дівчину до вузьких гвинтових сходів.

Рука Нікі вчепилася в її руку.

– …дуже вузько…

– Ми обоє худенькі, помістимося. Ходімо.

– …ти здуріла. я туди не піду…

– Ти робитимеш, що я накажу.

– …дідька лисого…

Фатіма вийняла з-за пояса під піджаком ятаган і приставила Нікі до горла.

– У такому разі на тебе і Рейвен чекає довге падіння в геєну вогняну, значно раніше, ніж ви обоє розраховували.

Вільною рукою Фатіма схопила дівчину за довгі біляві кучері і поволокла гвинтовими сходами вгору. Крики Нікі луною розносилися по порожньому мінарету. Вона випхала її через люк і змусила вибратися на парапет. Фатіма розтиснула пальці, і вітер звіяв біляве волосся просто в обличчя дівчині.

– Ти – Нікі, правильно?

Дівчина кивнула.

– Повтори мені рядки, які Рейвен цитувала містерові Тедеску.

– …щоб ти здохла…

Фатіма потягла дівчину до краю парапету.

– Дивись, як тут високо. Спершу ти постраждаєш від падіння, а потім Рейвен постраждає від вогню.

Фатіма тримала міцно, хоч Нікі й пручалася, намагаючись відвернутися.

– То як, будеш слухатися?

Нікі кивнула.

– Слухай уважно. До того як ти отримала ім’я Нікі, Рейвен знала тебе тільки як сестричку. Ти була з нею, коли Рейвен цитувала загадки у вигляді пророцтв, які вона запам’ятала. Але коли ваш батько її гіпнотизував, у вас знову відбулося розщеплення. Ти, Нікі, під гіпнозом не була, і постгіпнотична команда «забути все» на тебе не поширюється.

– …так і є, але не зовсім…

– Поясни.

– …я чула тільки другу строфу, «що», а першу і третю, «де» і «як», – ні…

– А чому ти не чула першої і третьої?

– …бо мене відволікло рипіння твоїх туфель за ширмою…

– Тож ти знаєш тільки другу строфу, а всі відомі лише Рейвен.

– …саме так…

– А ти можеш проникнути у підсвідомість Рейвен і відшукати перший і останній катрени?

Кілька секунд мовчання. Тоді нарешті:

– …сподіваюся. там, цей, непробивна цегляна стіна…

– Повтори мені, що ти чула.

Нікі заплющила очі і тремтливим голосом заговорила:

ЩО

– Нам це ні до чого. Асистентка Тедеску надіслала нам ці рядки електронною поштою. Святі воїни – це ми, «Моджахедін-е Халк», і зброя, що спричиняє повільну смерть, захована в наших тунелях.

– …не звинувачуй мене…

– Ти повинна розповісти мені перший і третій катрени.

– …ага, якби я їх знала. тобі доведеться вивідати їх у рейвен. та якщо ти мене вб’єш, то не дізнаєшся нічого…

Нікі мала рацію.

– Ще щось чула?

– …один рядок, зовсім беззмістовний…

– Кажи.

– …гаразд. і подвиг п’ятий вимітає гній з хліва…

– Знаєш, що це означає?

– …ні. може, рейвен знає…

– Дай мені поговорити з Рейвен.

– …спробую…

Нікі заплющила очі. Коли вона їх розплющила і роззирнулася довкола, на обличчі дівчини відбилося збентеження.

– Навіщо ми піднялися на мінарет?

– Рейвен?

– Звичайно, а ти очікувала когось іншого?

– Тедеску у своїх лекціях коли-небудь згадував про подвиг п’ятий, що вимітає гній з хліва?

– Ще б пак.

– І що це означає?

– П’ятий подвиг Геракла полягав у тому, щоб очистити Авгієві стайні від коров’ячого лайна.

– І який зв’язок це має до решти пророцтв?

– Не маю жоднісінького уявлення.

Фатіма силкувалася приховати розчарування. Вона спробує ще раз, та якщо і цього разу не вийде дістати відповіді, доведеться віддати Рейвен чоловікам.

Фатімі було добре відомо, наскільки важко чоловікам роками приборкувати сексуальні інстинкти і жити за правилами МЕХ. Тож, найімовірніше, вони зґвалтують дівчину, а потім, як і належить за законами шаріату, її як обезчещену мусульманку поб’ють камінням і закопають понівечене тіло в пустелі.

Над ким глумитимуться чоловіки – над Рейвен чи над Нікі? І яку з них двох каменують, а потім поховають живцем?

РОЗДІЛ 35

Афіни

Дуґана розбудив дзвінок мобільного. Він витріщився на апарат. Харон мертвий, а ФБР обірвало з ним усі контакти. Хто б це міг бути? Поряд заворушилася Тія.

– Не відповідай.

Дуґан натиснув на кнопку і вставив криптоключ.

– Хто телефонує?

– Шатерник. Я розмовляю зі Стоматологом?

Дуґан потряс головою, щоб пересвідчитися, що не спить.

– Добре, що ви зголосилися. Але чому ви зв’язуєтеся зі мною?

– Оскільки наш перевізник вже нікого не переправляє, а на берегах уже ніде ступити, я сам мусив взятися за весла.

– Уважно вас слухаю.

– Ситуація у нас стала критичною. МЕХ вдалося дізнатися другий катрен Тедеску. Фатіма сказала генералці Гассан, що і далі намагатиметься розгіпнотизувати Рейвен і витягти з неї решту, та якщо затія провалиться, вона позбудеться дівчини. Часу в нас обмаль.

– Ви знаєте, про що йдеться в другому катрені?

– Швидко записуйте, бо нам час закруглятися.

Дуґан махнув Тії, щоб дала йому ручку.

– Кажіть.

ЩО

Мушу вам сказати, що на північно-західному кордоні з Іраном існує мережа тунелів, якою володіє МЕХ, та вони ніколи не допускали в Ашраф інспекторів ООН, які шукали зброю масового знищення.

– З тунелями ясно. Є якісь ідеї щодо повільної смерті і клоччя вовни?

– Поки немає. Хтось іде. Бувайте. Щасти вам.

Телефон замовк. Дуґан повалився у крісло.

– Дай глянути, – попросила Тія і пробігла очима написане. – Ну, ось тут все ясно: святі воїни – це моджахеди. У 1988-му вони приєдналися до кузена Саддама Хімічного Алі, якого називають різником Курдистану, і разом з ним винищили тисячі курдів у місті Халабджа. Гадаю, повільна смерть – це або гірчичний, або нервово-паралітичний газ.

Дуґан зчепив долоні в замок.

– Слово «зріє» наводить швидше на думку про біологічну, ніж про хімічну зброю.

– У школі я, на жаль, не дуже ретельно вчила біологію.

– А я вчив. Одним з напрямків моєї діяльності як аналітика міжнародних каналів зв’язку після одинадцятого вересня стало і відстеження біологічної зброї.

– З кожним днем ти дивуєш мене все більше і більше. То що там може зріти?

Як тільки Дуґан не обертав текст у голові, та на поверхню вперто зринала одна думка.

– Якщо я проаналізував усе правильно, то сплячі агенти збираються застосувати зброю, яку в цьому катрені названо «клоччям вовни».

– Не розумію. Які ще клоччя?

– Багато людей, що стригли овець, починали хворіти. У вовні містяться спори сибірської виразки.

– Господи! А Тедеску хоч на хвилинку подумав про сотні тисяч ні в чому не винних людей, яких уб’ють його бойовики?

– Терористи не думають, – відповів Дуґан. – Передусім вони – просто фанатики, та згодом їхній фанатизм переростає у психоз.

– Якщо вони божевільні, то перемога не може бути за ними.

– Знову якась давньогрецька народна мудрість?

Тія заплющила очі.

– Еврипід писав: «Кого боги хочуть занапастити, того спочатку позбавляють розуму».

РОЗДІЛ 36

Ашраф

Рейвен розплющила очі. Або навколо було темно, або вона осліпла. Вона відчувала, що лежить на розстеленій на підлозі ковдрі, поряд валялася її сумка. Це сон чи все відбувається насправді? Відчинилися двері. Хтось витяг її з темряви на яскраве світло.

– Що відбувається? Де я? Хто ви?

– Ти на базі Ашраф, а я – твоя подруга Фатіма.

Рейвен потрусила головою, намагаючись прояснити думки.

– Ага, тепер пригадую. Багаття. Люди стрибали через полум’я, а потім підпалили мене.

– Не тебе, а опудало дядька Сема. Я б ніколи не дозволила, щоб з тобою щось трапилося, Рейвен.

– А вежа із золотими кулями та півмісяцем?

– Ти хотіла побачити мінарет зсередини, тож ми пішли туди.

– Не пам’ятаю.

– Немає значення. А зараз дуже уважно слухай мої слова. Ти неймовірно стомилася і хочеш спати.

– В обіймах Алексі.

– Його тут немає. Він покинув тебе.

– Не вірю. Він захистить мене.

– Ох, дурне дівчисько. Хіба ти не знаєш, що чоловіки кажуть це, щоб заволодіти нами? Потрапити в наше тіло – це єдине, чого вони хочуть. Чоловіки використовують нас, а потім викидають, як порожні мушлі.

– Якийсь чоловік скористався тобою, як ти описуєш?

Відповіддю їй був ляпас.

– Чоловіки – слабкі. Вони думають тільки своїми пенісами. А ми, жінки, – сильні. Ми керуємо всім у Ашрафі, і ми покараємо Америку.

– І як ви збираєтеся це зробити?

– З твоєю допомогою.

– …біса лисого я допомагатиму вам робити зло моєму народу…

– Відтепер твій народ – мусульмани, Нікі. І ти розповіси мені решту пророцтв Тедеску, бо від них значною мірою залежить наше виживання.

– …щоб ти здохла…

Новий ляпас. Потім ще один. І ще один.

– …ти ще не второпала, сучко, що мені начхати на біль? бий, скільки влізе, а мені хоч би що…

Фатіма полізла в сумку і витягла шприц. Може, саме цього вони й домагаються? Накачують її наркотиками, викликають залежність, щоб заради дози вона робила все, що їй скажуть?

– Не встромляй у мене ту голку!

– Це заспокоїть тебе і допоможе заснути.

Вона рвонулася, намагаючись підвестися, та Фатіма сіла на неї зверху і занурила голку їй у руку.

– Не можу поворухнутися! Задихаюся!

– Заспокоїшся, і тобі стане краще.

– Навіщо ти це робиш?

– Щоб допомогти тобі, звичайно ж. Я твій друг. Зараз ти розслабишся. Станеш легкою і повітряною. Поринеш у сутінковий сон. Коли прокинешся, тобі стане краще. Ти будеш дуже щаслива і дякуватимеш Аллаху, що дозволив тобі стати однією з нас. Рейвен, ти будеш красивою мученицею серед янголів на небесах.

– Але я більше не можу стати однією із сімдесяти двох дів.

Ще один ляпас, і вона знову опинилася поза своїм тілом.

…чому ця чудна жінка у військовій формі б’є мене по обличчю? знову якийсь фільм жахів?..

– Рейвен, слухай мене.

– …хто ти, в біса, така?..

– Твоя наставниця в ісламі.

– …наставниця? ох, якби очі могли вбивати. ти готуєш мене до бальзамування?..

– Вгамуйся. Я не збираюся заподіяти тобі нічого лихого.

– …а що тоді?..

– Ти чула, як у лазареті Рейвен цитувала три катрени. Мені потрібно, щоб ти розповіла мені перший і третій.

– …навіщо?..

– Щоб попередити Сполучені Штати. Це терміново.

– …я тобі не вірю…

– Подумай про вогонь.

– …і зовсім я не боюся. ти поплутала мене з моєю сестрою-пірофобкою…

– Уяви, що ти стоїш на високій горі.

– …я не займаюся альпінізмом…

Від наступного удару почало пекти обличчя.

І знову поза своїм тілом:

– Сучко, навіщо ти мене вдарила?

– Ти випробовуєш моє терпіння.

Хто це лежить, загорнутий у ковдру? Горить у вогні чистилища? Верещить у оббитій повстю палаті?

– Припини! Я зроблю все, що скажеш. Чого ти хочеш?

– Нáзви об’єктів у трьох містах заховані під твоїм страхом вогню. Скажи мені їх – і я припиню.

– Тато каже, що відкрити можна лише ключем. У кого ключ?

– Твій хитрий батько дав тобі постгіпнотичну команду.

– Що це таке?

– Забудь. Якщо не допоможеш нам розгадати пророцтва, ти нам більше не потрібна.

– Слава Богу!

– Ти хотіла сказати «Аллаху». Ти ж тепер мусульманка.

– Я передумала.

– У такому разі кожен мусульманин у світі зобов’язаний вчинити фетву.

– Що це таке?

– У твоєму випадку – спочатку зґвалтувати, а потім відрубати голову.

Рейвен намагалася приховати тремтіння. Звичайно, вона неодноразово збиралася накласти на себе руки. Зазвичай це було щось безболісне, наприклад передозування снодійним. Дряпання і порізи допомагали відчути себе живою. Та коли вона уявила, як голову розрубують мечем, її занудило.

Фатіма рушила до дверей. Рейвен проковтнула клубок, що підступив до горла. Ну й до дідька. Її фінальний кадр.

– Агов, точно не хочеш помінятися зі мною місцями і побути з хлопцями після стількох років примусового стримування? Ти могла б сказати, що невинна, що вони тебе зґвалтували. Ой, я забула: войовничі мусульмани вважають зґвалтовану жінку обезчещеною, тому закидають її камінням, а потім ховають живцем.

– У тебе виходить кумедно, Рейвен, та це твій останній виступ.

Коли Фатіма зачинила двері, у кімнаті знову стало темно. Вона почула, як клацнув замок.

Чекаючи, коли її зґвалтують, а потім відріжуть голову, Рейвен згорнулася калачиком біля своєї сестри-близнючки в утробі їхньої матері.

РОЗДІЛ 37

Афіни

Почулося гупання. Та не у двері Тії, а в сусідні. Дуґан глянув на годинник: шоста ранку.

– Тебе шукають, – прошепотіла Тія.

Він зіскочив з ліжка і розсунув штори. На вулиці стояла поліцейська машина.

Голос у коридорі вигукнув:

– Містере Діодорус! Вас викликають у штаб-квартиру!

– Мабуть, це люди мого батька, – промовила Тія. – Краще тобі забиратися звідси.

– Як?

Вона показала на вікно.

– З третього поверху?

– Згадай батькове попередження.

Дуґан натяг труси, відчинив вікно і ступив на карниз. Цегла почала сипатися. Він вчепився руками в стіну. Не дивитися вниз. Цікаво, якщо він впаде з третього поверху, то вб’ється? Навіть якщо приземлитися не на голову, купа зламаних кісток гарантована. Обережно ступаючи боком, він дістався до карнизу біля вікна своєї кімнати.

– Спіросе Діодорус, ви повинні піти з нами!

Дуґан проліз у вікно.

– Хвилинку! Тільки накину щось на себе.

Він схопив халат і розчинив двері навстіж.

– Що вам потрібно?

– Перепрошую, що потурбував, – промовив літній офіцер. – Та ви терміново маєте з’явитися до штаб-квартири.

– Так рано?

– Багато хто приїхав до Афін на нараду ще до світанку. Капітан Еліаде вимагає, щоб ви теж були.

Принаймні офіцер відзвітує, що він спав у своєму ліжку. Дуґан натяг штани і сорочку.

– Треба почистити зуби. А ще я мушу випити кави.

Офіцер хвильку подумав, тоді кивнув.

– Чистіть швидко, а термос у мене в патрульному авто.

Дорогою до штаб-квартири Дуґан пив каву, радіючи, що вона виявилася міцною. Поверх пластикової чашки він мигцем розглядав школярів з рюкзаками, продавців у кіосках, що виставляли ранкові газети, власників кав’ярень, що розгортали тенти у променях вранішнього сонця.

Звичайний мирний ранок у Афінах.

Супутник Дуґана провів його через відділок. Вони зупинилися під дверима в дальньому кінці кімнати для персоналу. Озброєний охоронець відчинив їх і пропустив Дуґана досередини. Йому відкрилася зовсім не очікувана картина: круглий стіл із червоного дерева, з протилежного боку від Дуґана сидів капітан Гектор Еліаде, а навколо нього – з півдюжини чоловіків у цивільному.

– Доброго ранку, містере Спіросе Діодорус, – Еліаде вказав на вільне крісло. – Ці люди приїхали здалеку, щоб, як кажуть у вас в Америці, подовбати вам мозок питаннями.

Жодної військової форми. Дуґан підозрював, що серед присутніх є переодягнені офіцери з Пентагону. Інші, мабуть, з Держдепартаменту. Якщо ці люди – не члени спільної антитерористичної групи, то їх просто послали вислухати його, щоб потім доповісти начальству.

Молодий, дуже засмаглий чоловік поглянув на нього з-під лоба, і Дуґан помітив, що засмага на його чолі обривається аж надто рівномірно: швидше за все, носить офіцерський картуз. Цей, мабуть, військовий.

– Містере Діодорус, які ви маєте докази, що у США збираються переправити зброю масового знищення?

– На підставі аналізу я припускаю, що вона, можливо, уже на шляху до Штатів.

– І ви вважаєте, що під загрозою перебувають об’єкти в Нью-Йорку, Вашингтоні та Чикаго? – уточнив сивий чоловік, що крутив у руках ручку.

– У Нью-Йорку – фондова біржа, Пентагон – у Вашингтоні, а чиказької цілі я ще не вирахував.

– Ви впевнені на сто відсотків?

– На вісімдесят дев’ять.

– Ви хоч приблизно уявляєте, яка паніка здійметься по всій країні, якщо міністерство внутрішньої безпеки введе червоний рівень загрози?

Дуґану не сподобалося, як тип наставив на нього ручку.

– Мабуть, не більша, ніж коли б ми перед 11 вересня оприлюднили сигнал, що група терористів-смертників проводить тренувальні польоти над Америкою по певному маршруту і тільки в один бік.

Тип жбурнув ручку на стіл і рвучко відкинувся на спинку крісла. Мабуть, із Держдепартаменту.

Маленький чоловічок з ріденькою борідкою подався вперед.

– У вашому звіті сказано, що мова йде про біологічну зброю. Але її існує стільки різновидів. Тож яка саме зброя? Ешерихія колі? Ботулізм? Бактерія, що спричиняє газову гангрену?

Дуґан впізнав у чоловікові, що до нього звертався, професора Сорджера з Енстонівського інституту.

– До війни в затоці[37], – повільно почав він, – Ірак займався дослідженням усього того, що ви перелічили. Складність на той час полягала в тому, щоб вивести штами бактерій, придатні для аерозольного розпилення. Бо тільки так можна одним махом знищити купу людей, як нам погрожує Тедеску у своїх пророцтвах. Як вам відомо, мікробів, достатньо стійких, щоб успішно використовувати їх як біологічну зброю новітнього типу, дуже мало, хіба що вони навчилися зберігати їх у мікропробірках.

– Гаразд, то якого висновку ви дійшли? – запитав Сорджер.

– Цю частину загадки я вже розгадав: це сибірська виразка.

У всіх перехопило подих.

Представник Пентагону насупився.

– Тільки не кажіть, що в таких маленьких групах вже немолодих людей, як «Сімнадцяте листопада» та МЕХ, знайшлися фахівці, які можуть модифікувати спори виразки, щоб застосувати їх як зброю.

– Ні, – погодився Дуґан, – проте нам відомо, що Росія вивела особливо смертоносний штам сибірської виразки під назвою «Антракс 836». КДБ називало цей штам своїми бойовими мікробами і вирощувало його у великих кількостях. Ці бактерії спокійно можна заморожувати сухим методом і зберігати в порошку. Ось вам і ідеальна біологічна зброя, до того ж, найімовірніше, стійка до пеніциліну. І виготовити новий антибіотик ми не встигнемо.

Тип, що крутив ручку, постукав нею по столу.

– Якщо я не помиляюся, апокаліптична релігійна секта «Аум Сінрікьо»[38] кілька разів безуспішно намагалася розпилити сибірську виразку в японській підземці.

– Щодо безуспішності ви маєте рацію, тому що вони спробували пустити спори через вентиляцію. Однак я майже впевнений, що Тедеску взяв до уваги їхні помилки і винайшов власний унікальний метод поширення виразки.

– Де підтвердження того, що цей штам є у моджахедів?

– Ірак володіє значними запасами спор. Їх планувалося застосувати проти сил коаліції та в Ізраїлі.

Тип з ручкою, сам того не зауважуючи, креслив каракулі у своєму блокноті.

– І звідки ця погань у Саддама?

– Згідно з нашими відомостями, десятки висококваліфікованих науковців з Росії, що залишилися без роботи, збули іракцям збудників різних епідемічних захворювань. Але знаєте, у чому найбільша іронія? У 1986-му, до того як Штати розірвали всі відносини з Іраком, їхнім ученим, щоб дістати спори сибірської виразки, досить було просто замовити їх у нас телефоном. Ми надсилали зразки з Американського сховища культур у Роквіллі, штат Меріленд, звичайною поштою.

– Усе це в минулому, – озвався армієць. – Які у вас є докази, що нам загрожує якась небезпека зараз?

– Голова підрозділу антитерористичної медицини наголошував, що напад на нашу країну із застосуванням сибірської виразки є загрозою номер один для національної безпеки. Та й ваші військові експерти передбачали, що ймовірність подібного теракту, здатного забрати життя сотень тисяч людей і завдати державі збитків на понад трильйон доларів, у одному з американських міст у часовому відрізку від двох до п’яти років становить дев’яносто відсотків.

– Як дізнатися, яким методом планують розпилювати виразку? – вступив професор.

– Це мій клопіт. Третій катрен Тедеску називається «Як». Якщо я знатиму його і зумію розгадати, можливо, ми знайдемо спосіб запобігти атаці.

Любитель крутити ручку показав нею на капітана Еліаде.

– Він каже, що пророцтва відомі тільки Рейвен Слейд, а вона перебуває в руках «Моджахедін-е Халк», тож вся ця справа здається безнадійною і…

– Це не зовсім так, – перебив його військовий, – моджахеди є найсильнішою опозицією режиму аятоли і, як один з можливих варіантів, планується використати їх як передові загони в разі вторгнення до Ірану. Ми очікуємо, що Держдепартамент виключить їхню організацію зі списку терористичних.

Ручка штрикнула стіл.

– Моджахеди – терористи. Ми й далі категорично проти того, щоб мати з ними справу.

– Схоже, перемовини Пентагону і Держдепартаменту зайшли в глухий кут, – зауважив Еліаде.

Дуґана занудило.

– Вашу дивізію, цього ж року вибори, правильно?

– Це не має до них жодного стосунку, – відрізав тип з ручкою. – Наше питання в тому, як витягти пророцтва в душевнохворої дівчини, яка перебуває в руках ворога?

– Якщо вам вдасться визволити дівчину з Ашрафу живою і передати в мої руки, я зумію розв’язати їй язика, – втрутився Еліаде.

– Ще одна вистава театру тортур? – уточнив Дуґан. – Чи цього разу все буде по-справжньому?

– Ніхто тут не говорить про тортури, – втрутився любитель ручок.

– Просто допит із застосуванням сили, – додав професор.

Речник Пентагону похитав головою.

– Ми всі тут просто гаємо час. Як повідомляє наш глибоко законспірований агент у Ашрафі, до ранку Рейвен, можливо, взагалі не буде серед живих.

Дуґан зачекав, доки всі інші покинуть конференц-зал.

– Капітане Еліаде, у мене до вас є одне прохання. Можете мені позичити одного з ваших людей? Може, того поліцейського, що привіз мене сюди.

– Навіщо?

– Спробую пошукати зачіпки сам, інкогніто.

– За кого ви себе видаватимете?

– За студента журналістики, що працює в грецько-американському двотижневику «Грік Прес».

Еліаде пильно глянув на нього своїм здоровим оком, тоді натиснув на кнопку інтеркому.

– Маркосе Коставрос, негайно зайдіть до конференц-залу.

За кілька секунд офіцер уже стояв у дверях.

– Містер Діодорус – журналіст, що збирає інформацію для газети «Геленікос Тайпос», – звернувся до нього Еліаде, – супроводжуватимете його, куди він накаже.

Коставрос торкнувся козирка свого картуза.

– Вважатиму за честь, містере Діодорус, я часто читаю «Геленікос Тайпос».

– Куди їдемо? – спитав поліцейський, коли вони вийшли на вулицю.

– До Афінської психіатричної лікарні.

– Ви збираєтеся писати статтю про недавній теракт «Сімнадцятого листопада»?

– Перш ніж починати, слід провести журналістське розслідування.

– У який саме відділ лікарні, сер?

– До лазарету. Там дівчина з Америки розмовляла з Ясоном Тедеску незадовго до того, як його застрелили.

РОЗДІЛ 38

Ашраф

З-за куліс Рейвен бачила молоду дівчину, що зіщулилася в кутку кімнати. Вона чекала свого виходу. До того, як зґвалтують інженю, чи опісля? Усі бажали, щоб вона розіграла виставу, яку написав містер Тедеску. У неї перед очима ще й досі стояв сценарій, який вона того дня знайшла на його столі: перший акт називався «ДЕ», другий – «ЩО», а третій… ага, точно, «ЯК». Її роллю було вийти на сцену з-за лаштунків праворуч і постати перед обраною публікою, яку запросили на закритий попередній перегляд.

Вона промовлятиме свій монолог тільки для них. Вона рідко забувала ролі, але тепер, як на диво, зовсім не могла пригадати текст. Де подівся суфлер?

І який наступний епізод?

Тут їй пригадалися слова режисера, що, коли завіса підніметься, на публіку очікує сцена її зґвалтування. Не грецька трагедія, а «Викрадення локона» Александра Поупа[39]. Отже, комедія.

Зненацька все потемніло. Рейвен більше не перебувала поза своїм тілом, не дивилася на себе з-за лаштунків. Тепер вона тулилася до стіни, вичікуючи. Чим можна захистити себе? Вона порилась у сумці. Тільки пилочка. Варто було захопити з собою ножа. Даремно, Фатіма все одно б його відібрала.

Почувся якийсь звук. Хтось встромляв ключ у замок. Репетуй, не репетуй, це не допоможе, але кривдника можна буде зупинити, застромивши пилочку йому в пах.

Двері з рипінням відчинилися.

Рейвен напружилася.

Голос говорив фарсі, мовою, яку вона чула від жінок на базі. Та цей голос був грубий, чоловічий. Чоловік наблизився. Наліг на неї зверху всією вагою. Грубо розвів ноги. Рейвен пручалася, та він притис їй стегна колінами до підлоги і заходився ґвалтувати.

Коли завіса опустилася, пролунали бурхливі оплески.

РОЗДІЛ 39

Афіни

Дуґан наказав Коставросу припаркувати патрульне авто біля аварійного виходу з лікарні і зайти всередину разом з ним.

– Є люди, які не люблять спілкуватися з репортерами, тому ви йдіть перший. Спитайте, як пройти до лазарету.

– Я знаю, де це. Приїжджав сюди з капітаном Еліаде на розслідування стрілянини.

Коставрос ішов попереду. Дехто з пацієнтів був прив’язаний до ліжка.

– Знаєте, де лежав Тедеску?

Коставрос вказав на порожній інвалідний візок біля стіни. Неподалік від них санітар мив підлогу.

– Спитайте, чи був він тут того дня.

Коли Коставрос наблизився, у санітара з рук випала швабра. Нахилившись, щоб підняти її, він ледь не перекинув відро з мильною водою.

– Я не скоїв нічого незаконного, присягаюся.

– Розслабтеся. Я просто прийшов з кореспондентом «Геленікос Тайпос», який пише статтю про те, як «Сімнадцяте листопада» скоїло напад на лікарню.

– Я не знаю нічого, містере репортер. Я нічого не бачив.

Дуґан вирішив взяти ініціативу у свої руки.

– Може, ви чули щось, – промовив він, витягуючи двадцять євро.

Вигляд у санітара був переляканий, проте Коставрос кивнув головою.

– Відбувалося все якось дивно, – почав розповідати санітар. – Медсестра Сойєр стояла поряд, та містер Тедеску розкричався, щоб вона йшла геть і не слухала. Мене розібрала цікавість. Донька головного лікаря декламувала чи то вірш, чи то рядки з якоїсь п’єси. Я вловив лише кілька слів.

– Кажіть, кажіть, – Дуґан видобув ще одну двадцятиєврову банкноту. – Які слова ви чули?

– Про якогось вола, що втік. Потім про якусь жорстоку кару. Ще щось про богиню і смерть у тунелях.

– Ще…

Санітар постукав пальцем по чолу.

– Іще якийсь собака. Це все, що я чув. Повірте мені.

Дуґан простяг санітарові ще десять євро і схопив його за плече.

– Більше нікому про це не розповідайте. Не хочу, щоб сенсаційний матеріал перехопили у мене з-під носа.

Санітар кивнув, розхлюпавши мильну воду в прохід.

– Ну як, дізналися, що треба? – поцікавився Коставрос на вулиці.

– Для статті цього замало.

– Не пощастило. Куди вас відвезти?

Дуґан пояснив, як проїхати до пансіону.

Не пробув він у кімнаті й хвилини, коли почувся стукіт у двері. Дуґан відчинив їх, і на його ліжко з розмаху впала Тія.

– Розповідай.

Він у подробицях переказав їй усе, про що йшлося на нараді.

– І що ти думаєш?

– Враження сумні. Пентагон хоче, щоб Держдепартамент викреслив МЕХ з переліку терористичних організацій, а ті не погоджуються.

– І що нам із цього всього?

Дуґан ступив до комоду, вийняв пляшку «Джек Деніелс» і наповнив дві склянки. Одну подав Тії, другу підняв сам.

– За те, щоб ми розгадали решту загадок Тедеску.

– Богиня без обличчя і далі лишається для мене таємницею, – промовила Тія.

– Поки залишмо «ДЕ» у спокої. Ми приблизно уявляємо, чим є сибірська виразка, модифікована в бойових цілях, тож тепер поміркуймо, як вони збираються її розпилювати.

– Але ми не знаємо строфи «ЯК».

– Уже дещо є, – Дуґан розповів їй про візит до божевільні. – Крихітна зачіпка: собака.

Тія підняла склянку.

– Щоб усе не пішло псу під хвіст.

– У Давньому Римі найспекотніші дні літа називали днями собаки, – промовив Дуґан. – Вважалося, що вони пов’язані з появою на небі Сіріуса, який, до речі, теж входить у сузір’я Великого пса. Цей вислів перейшов і в англійську.

– Як щодо собаки на сіні? – підхопила Тія.

Дуґан застогнав.

– Ні, це все – лайно собаче. Я відчуваю, що ми дуже близько, просто танталові муки, чесне слово.

– Ага, муками боги покарали Тантала за те, що він викрав золотого собаку.

– Як тобі ідея лягти в ліжко і не чіпати сплячого собаку?

Тія пригорнула його до себе.

– Мій зациклений аналітик із бульдожою хваткою.

РОЗДІЛ 40

Ашраф

Невдовзі після опівночі Шатерник, повністю одягнений, вибрався зі свого ліжка і прокрався із чоловічої казарми надвір. Він готувався до цього, відколи перехопив розмову Фатіми з генералкою. Якщо він збирається переправити Рейвен у Афіни для допиту, треба діяти швидко.

У темряві Шатерник прослизнув до в’язниці, де Фатіма тримала дівчину. Дійшовши до дверей і взявшись за клямку, він почув крики Рейвен. Влетів досередини і ввімкнув ліхтар. Чоловік, що лежав на ній, завивав від болю. Рейвен раз у раз застромлювала щось невдалому ґвалтівникові в око. Його руки розтислися. Тоді вона застромила ту штуку йому в шию. Потім ще раз, і ще. Нападник захрипів і скотився додолу.

Погляд Рейвен упав на промінь ліхтарика.

– Ходи, ходи, покидьку, хочеш отримати те ж саме?

– Не бійся, – прошепотів Шатерник.

– Не підходь. Якщо ти мене хоч пальцем зачепиш, я поколю тебе і копну в яйця. Чи у МЕХ яйця є тільки в жінок?

– Тихо.

– Тільки спробуй мене зґвалтувати, і ходитимеш сліпий, як ось цей.

– Я тут, щоб врятувати тебе. Якщо підеш зі мною, у тебе є шанс вижити.

Він копнув кривдника Рейвен у голову і відсунув убік.

– Що тобі втрачати? – він схопив Рейвен за руку і допоміг стати на ноги. – Ідемо швидко і тихо. Якщо хтось зупинить нас, я скажу, що веду тебе в пустелю, щоб закидати камінням і закопати.

– А це не так?

– Я ж сказав, що допоможу тобі втекти.

Рейвен слідом за ним вийшла на безлюдну вулицю, всіяну шматками картонних уніформ і дотліваючими жаринками.

– А де народ?

– Більшість наших гуляк відсипаються після Червоної середи.

Шатерник привів Рейвен до джипа, що стояв біля якоїсь будівлі на околиці бази, і допоміг їй залізти до салону. Та замість того щоб завести двигун, він лише відпустив гальма.

– Що ти робиш?

– Цить.

Шатерник оббіг довкола авто й почав штовхати. Спершу машина покотилася згори повільно, тоді все швидше і швидше, аж доки житлові будівлі не залишилися позаду. Шатерник заскочив до кабіни і завів двигун. Під’їхавши до огорожі з колючого дроту, він знову вийшов і розсунув її рівно настільки, щоб могла проїхати машина, потім заліз назад у кабіну – і джип помчав у темряву.

– Ти що, перерізав цю огорожу заздалегідь?

– Я ж казав, що готувався.

– І що ти збираєшся зі мною робити?

– Незабаром дізнаєшся. Вмощуйся зручніше і заплющуй очі, поїздка займе близько години.

– Можеш сказати, куди ми їдемо?

– До області на півночі Іраку, населеної курдами. Колись МЕХ разом із Саддамом газовими атаками винищило у цьому регіоні тисячі своїх співвітчизників. Це територія Пешмерґи[40].

– А що таке Пешмерґа?

– Це означає «ті, хто дивиться в очі смерті».

Рейвен зробила різкий вдих.

– О, з ними я почуватимуся вдома.

– Спи, нам ще довго їхати.

Рейвен заплющила очі і задрімала. Шатерник помітив, що вона й досі стискає в кулаку свою зброю – маленьку манікюрну пилочку.

Коли авто зупинилося, дівчина прокинулась.

– …де ми?..

Його вразило, наскільки змінився її голос, спершу було контральто, тепер – сопрано.

– На невеличкому аеродромі.

– …я нікуди не полечу…

– Іншого шляху немає.

– …тоді відвези мене назад…

– Це неможливо.

Дівчина скрутилася, не даючи Шатернику витягти себе з джипа, дряпаючи його руку пилочкою. Ззаду підійшов офіцер імміграційної поліції і натяг їй на голову ковпак. Вона пручалася, як могла, однак йому вдалося витягти її з машини і зв’язати руки липкою стрічкою.

– …а я думала, що ти збираєшся допомогти мені…

Шатерник по трапу заштовхав її в салон літака, пхнув на сидіння і пристебнув. Тоді зняв дівчині з голови ковпак.

– …я не можу літати… – заверещала вона.

– Тобі й не треба. Літак сам полетить.

– …розв’яжи мені руки…

– Якщо пообіцяєш поводитися спокійно.

– …обіцяю…

Шатерник зняв з неї липкі кайданки.

Дівчина розмасувала зап’ястя.

– …і обов’язково було так зав’язувати?..

– Враховуючи те, як ти пручалася і не хотіла сідати в літак, я б сказав, що обов’язково.

– …гаразд, пробач. куди ми летимо?..

– Я з вами не лечу. ІМП доправить тебе назад до Афін.

– …ні. я хочу додому, в огайо…

– Трохи пізніше. Спершу спецпідрозділ з питань боротьби з тероризмом має поставити тобі кілька запитань.

– …не впевнена, що я – саме та, хто їм потрібен…

– Хочеш випити чогось перед польотом?

На якусь мить вона розгубилася, та одразу ж розслабилася в кріслі.

– Ще б пак. Ром з кока-колою зараз би не завадив.

Вона швидко осушила склянку, і Шатерник налив ще одну порцію. Потім ще одну. Несподівана зміна її голосу знову його здивувала. Тепер він був низький, схожий на контральто, яке він чув раніше.

Він відійшов до люка й набрав номер на своєму захищеному мобільному.

– Стоматологу… Це Шатерник. Літак ІМП от-от відлетить. Вітер дує сприятливий, тому повинні прибути рано. Їм можна займати злітну смугу в афінському аеропорту «Геленікон» не довше десяти хвилин. Вжийте застережних заходів, щоб отримати вантаж і безпечно доставити капітану Еліаде.

Шатерник озирнувся на Рейвен.

– Мушу тебе покинути. Щасти тобі.

– Добре, – відповіла Рейвен. – Гадаю, вантаж – це я, але зуби в мене не болять. Не розумію, якого біса викликати стоматолога?

Шатерник розвернувся і спустився по трапу. Він дивився, як літак здіймається в небо, і йому стало шкода Рейвен. Вона – всього лише забіякувата дівчинка. А капітан Еліаде у середовищі розвідників здобув славу допитувача, який вірить у силу болю.

РОЗДІЛ 41

Афіни

У Алексі задзвонив мобільний. Він відкинув ногою ковдру і натиснув на кнопку.

– Так.

– Це медсестра. Рейвен втекла з Ашрафу.

Алексі посунувся на край ліжка.

– Як?

– Серед нас, виявляється, був кріт, він їй і допоміг.

– А що з посланням Тедеску?

– Я думала, що матиму більше часу.

І що тут скажеш? Алексі часто картав себе за те, що дозволив забрати Рейвен.

– І куди, по-твоєму, вона вирушила?

– Летить літаком назад до Афін. Перехопи її у спецслужб в аеропорту «Геленікон». Якщо у тебе не вийде і вона потрапить в руки Еліаде, вигадай щось, щоб змусити її замовкнути.

– А що з товаром?

– Коли розберешся з дівчиськом, вилітай до Огайо. Кур’єр чекатиме біля студентського меморіалу в Кентському університеті. Ти даси їй гроші, а вона тобі – пакунок.

Фатіма від’єдналася, і Алексі одразу ж почав набирати номер. Збив. Почав знову. Відкинув телефон вбік. Треба повідомити батькові особисто.

Дорогою до гаража руки на кермі «Гарлея» спітніли. Промчавши два квартали, Алексі натиснув на гальма. От дурень! Їхня схованка вже засвічена. Він розвернув мотоцикл і поїхав до батька на квартиру.

За десять хвилин він уже в’їхав у провулок за будинком і, перш ніж прослизнути до чорного входу, озирнувся навсібіч. На четвертому поверсі Алексі перевірив двері. Волосся не було. Постукав, як було домовлено: один раз, двічі, потім ще раз. І знову в тій самій послідовності.

Мірон відчинив двері. Нечесане сиве волосся стирчало у всі боки.

– Що ти тут робиш? Впевнений, що за тобою не було хвоста?

– За кого ти мене маєш?

– Моя відповідь тобі не сподобається.

Алексі розповів батькові про дзвінок Фатіми.

– Не можна допустити, щоб Нікі потрапила в руки Еліаде. Їдь до аеропорту. Звернись по допомогу до наших прихильників. Використай елемент несподіванки і перехопи дівчину в тих, хто її пасе.

– Якщо в мене вийде, що далі?

– Скажи їй, що ти все це організував, щоб вона погодилася допомогти тобі в Штатах. Пообіцяй, що, повернувшись до Греції, ви одружитеся.

– Вона довіряє мені. Просто огидно брехати їй.

– Мені теж не подобалося брехати твоїй матері, царство їй небесне, але іноді доводилося.

Прибувши до «Геленікону», Алексі проскочив повз охорону і зайняв позицію так, щоб тримати на оці пасажирський термінал. Місцеві, туристи, студенти з рюкзаками, черниці – усі товчуться на купу. Під облупленими стінами, зіщулившись, дрімають собаки. Не дивно, що грецький уряд так поспішає зачинити це місце і до Олімпійських ігор збудувати новий аеропорт «Елефтеріос Венізелос».

Він пробіг очима табло прильоту, хоч це й не мало жодного сенсу. Про термінал і час прибуття екстрадиційного літака, який доправить Рейвен назад до Греції, точно не повідомлятимуть. Очевидно, він сяде на смузі, яку нечасто використовують.

Алексі помітив працівника аеропорту, який у автокарі перевозив до терміналів інвалідів і літніх людей. Він упізнав у чоловікові прихильника «Сімнадцятого листопада» і зробив йому знак наблизитися. Водій розвернувся так різко, що ледь не збив Алексі з ніг. Це навело його на одну думку.

– Товаришу, – прошепотів Алексі, – патріоти потребують вашої допомоги.

– До ваших послуг, товаришу.

– Їдьте до службового входу. Охоронець приведе туди молоду дівчину з білявим волоссям. Чекайте на мій сигнал. Коли я витягну гребінець і проведу по волоссі, збийте з ніг охоронця, посадіть дівчину у свій автокар і підвезіть до головного входу. Я вислизну надвір і чекатиму вас на мотоциклі.

– Як скажете, товаришу.

Працівник швидко пішов геть. Задоволений своїм кмітливим планом, Алексі витяг гребінець і став чекати.

РОЗДІЛ 42

«Лірджет» плавно пішов на посадку. Судовий виконавець звів Рейвен по трапу і заштовхав у багажний автокар.

– З нею будь уважним, це дика кішка, – попередив він старого водія. – Як розкричиться, тобі доведеться затуляти вуха.

Коли водій допоміг Рейвен вибратися з автокара і повів сходами до дверей з написом «Тільки для працівників», вона покірно пішла за ним. Він штовхнув її до залу очікування вильоту. Аеропорт «Геленікон» був переповнений і відгонив немитими тілами.

…нумо, рейвен, не спи. не можна, щоб цей старий шкарбун видав нас поліції для допиту…

Що я маю зробити?

…ввімкни мозок і застосуй тіло…

Рейвен відчувала пронизану венами долоню старого на своєму передпліччі. Вона різко позадкувала і, налетівши на нього, вдарила його в обличчя.

– Збочений покидьку, ану прибери від мене руки! Як ти смієш мене облапувати!

Вона обернулася до натовпу.

– Він лізе мені під спідницю! Допоможіть! Зупиніть його!

Її ошелешеного конвоїра одразу ж оточили. Чоловіки заходилися бити його кулаками. Жінки допомагали їм сумками і парасольками. Чоловік у інвалідному візку вперіщив його палицею. Старий підняв руки, захищаючи обличчя.

Схлипуючи в носовичок, Рейвен вивільнилась і змішалася з пасажирами, що чекали біля стійок реєстрації. Ані найменшого уявлення, що робити далі.

Водій візка, що транспортував пасажирів, робив їй знаки сідати. Щось занадто він наполегливий. Рейвен побігла в інший бік і приєдналася до групи, що прямувала до кас. Треба міркувати швидко. Куди летіти? Вона минала одну стійку за іншою. Рейси до Атланти, Ньюарка, Філадельфії. І куди б їй хотілося?

…додому, до вейбриджа, дурепо…

У центрі зали з касами вона побачила молодика з табличкою: «Група класичного туру з Колумбуса, штат Огайо. Усі сюди». Навколо чоловіка скупчилася зграйка людей, обвішаних багажем. Один з них видався знайомим. Цю вандейківську борідку кольору солі та перцю вона бачила у студмістечку Вейбриджського університету.

На табло замиготіли літери: оголошується посадка на рейс № 241, Афіни – Колумбус, Огайо.

Цей рейс підходить їй краще, ніж усі інші, бо Колумбус розташований найближче до дому, і вона зможе доїхати до Вейбриджа автостопом. Рейвен стала в кінець довгої черги.

Зненацька крізь натовп прорвалася білявка з нафарбованими криваво-червоними губами. Через одну її руку був перекинутий чохол для одягу, іншою вона тягла дорожню сумку на коліщатах.

– Ану йдіть у кінець черги, – гукнув один з чоловіків.

– Обережно, дитину мені не розтовчіть! – крикнула жінка.

Чоловік з вандейківською борідкою спробував її зупинити, та жінка стусонула його ліктем і протиснулася до найближчого відчиненого віконечка. Жбурнула на стійку паспорт і кредитну картку.

– Економ-клас до Колумбуса, Огайо.

Клерк зиркнув на обурених людей, що чекали своєї черги, знизав плечима і заходився вносити дані в комп’ютер. Потім подав білявці квиток.

– Багаж здаєте?

– Щоб мої речі загубилися в цьому клятому грецькому аеропорту? Це вже дзуськи. Я беру їх у салон, – білявка засунула документи в сумочку.

– Ну й нахабство у вас, мадам, – закричав якийсь чоловік.

Не звертаючи на нього уваги, білявка перекинула ремінець ридикюля через ручку дорожньої сумки, показала всім середній палець і потягла свій багаж на контроль безпеки.

…пройди металодетектор раніше від неї…

На мить Рейвен розгубилася, та потім до неї дійшло. Перегнавши біляву сучку, вона швидко пройшла крізь металошукач. Жінка поклала чохол, дорожню сумку і сумочку, що теліпалася на її ручці, на багажну стрічку. Пролунала сигналізація. Охоронець заходився водити по її тілу зондом. Жінка зняла золотий ланцюжок і поклала на пластикову підставку. Вона пройшла крізь детектор вдруге, і знову залунала сигналізація. Чекаючи на новий тур зондування, білявка проклинала охоронця, детектор і цілу Грецію. Усі погляди були звернені на неї.

…хапай її бісову сумку…

Якусь мить Рейвен вагалася, та врешті-решт зірвала ридикюль з хромованої ручки дорожньої сумки і вкинула його у свою велику. Ніхто, здавалося, не помітив крадіжки. Ніби нічого й не трапилося, Рейвен попрямувала до жіночого туалету і ввійшла до кабінки.

Нічого собі сумочка, «Біркін», така коштує мінімум десять тисяч доларів. Алексі мав рацію: багаті американки розкидаються грошима, а бідняки в країнах третього світу випрошують хоча б щось попоїсти. Рейвен вигребла з ридикюля паспорт, дорожні чеки та кредитки і переклала все добро у свою сумку. Закинувши «Біркін» за унітаз, вона неквапним кроком вийшла з туалету. Невимушено простуючи залом очікування, Рейвен перебрала свої нові документи, щоб довідатися, хто вона тепер.

Водійські права на ім’я Марші Вудс, 3740, Стейт-стрит, Колумбус, Огайо. На квитку вказано: Грецькі авіалінії, рейс № 241, гейт C-4. Рейвен підвела очі на табло. Виліт за десять хвилин.

Коли Рейвен прямувала до терміналу, їй здалося, що в юрбі промайнуло обличчя Алексі. Він чи не він? А якщо все-таки Алексі, то чи бачив він її? Може, підійти?

…пригадай, що тобі перед смертю в Піреї казав Зубочистка…

Рейвен відвернулась і стала в чергу зі всіма. Службовець кинув погляд на її квиток.

– Ласкаво просимо на рейс, міс Вудс. Ручної поклажі немає?

– Я все, крім цієї сумки, здала в багаж.

Ступивши на доріжку, Рейвен обернулась. Алексі дивився на неї, тоді перевів погляд на табло посадки. Боже, тепер йому відомо, куди вона летить.

Алексі помахав їй, та усмішки на його обличчі не було.

РОЗДІЛ 43

Афіни – Колумбус, штат Огайо

Алексі вдивлявся в літери, що спалахнули на табло. Саме почалася посадка на рейс до Колумбуса, штат Огайо. Не одна з їхніх цілей, але місто велике. І як тепер простежити за Рейвен?

Як справедливо нагадував йому батько, багато хто з молодших працівників аеропорту був або членом другого покоління «Сімнадцятого листопада», або їхнім прихильником. Алексі повернувся до кас і почекав, доки черга розсмокчеться. Підійшовши до стійки, він тицьнув пальцем у значок одного з касирів.

– Товаришу Постанафріос, допоможіть побратимові.

Працівник кивнув.

– Що я можу для вас зробити, товаришу?

– Як звали ту нестерпну біляву американку, що прорвалася без черги? Вона мала летіти до Колумбуса, штат Огайо.

Його агент швидко роззирнувся і заклацав мишкою.

– Марша Вудс, – прошепотів він.

– Спасибі, товаришу.

Саме оголошували посадку на його літак. Алексі схопив сумку і рушив до виходу на злітну смугу. Закінчивши справу в Кенті, він відшукає адресу Марші Вудс у телефонному довіднику Колумбуса.

Проходячи повз газетний кіоск, він побачив великий заголовок на першій шпальті «Елефтеротипії»[41]: «СХОПЛЕНО ЧЛЕНІВ ГРЕЦЬКОЇ ТЕРОРИСТИЧНОЇ МЕРЕЖІ “СІМНАДЦЯТЕ ЛИСТОПАДА”».

На фотографії внизу був товстий Теодор і Васілі, скуті разом наручниками. Червоно-жовта зірка, символ «Сімнадцятого листопада», чітко виднілася позаду. Алексі купив газету і пробігся очима по статті, просуваючись у черзі на реєстрацію.

«Більшість членів невловимого грецького терористичного угруповання “Сімнадцяте листопада” сьогодні заарештували. Після невдалої спроби вибуху в порту Пірея минулого місяця двоє терористів – Теодор Павлі й Васілі Соростос – під час допиту, проведеного спеціальною групою з питань боротьби з тероризмом, вказали на решту. Зараз усі вони під вартою, окрім їхнього лідера Мірона Кости та очільника другого покоління “Сімнадцятого листопада”Алексі Кости. Влада вважає, що вони разом із американкою, колишньою заручницею Рейвен Слейд планують напад на Сполучені Штати.

Один із затриманих кричав: “Декого з нас ви затримали, але ми досі живі! Нові борці за свободу продовжать нашу боротьбу проти американських капіталістичних імперіалістів”».

Алексі ледь не знудило. Як їх спіймали? Вони зламалися під тортурами Еліаде і зрадили друге покоління? ФБР та міністерству нацбезпеки США вже повідомили, і його розшукують? Якщо схопили Рейвен, вона може здати його і зрадити місію.

Треба заспокоїтися. Спершу слід дістати зброю, яку МЕХ вже мало б відправити в Кентський університет. Потім поїхати в Колумбус і знайти адресу Марші Вудс. Якщо він знайде спосіб витягнути з Рейвен решту пророчих загадок Тедеску, можливо – але не точно – він дасть Нікі пожити ще трохи.

РОЗДІЛ 44

Одна зі стюардес перевірила посадковий талон Рейвен і показала, як пройти через салон до потрібного місця. Літній чоловік, що зайняв сидіння біля вікна, усміхнувся їй. Рейвен його проігнорувала. Вона хотіла сісти біля проходу.

Якийсь підліток у бейсболці Університету штату Огайо, одягнутій задом наперед, запхав свою спортивну сумку в багажне відділення над головою. Витягуючи собі ковдру і подушку, він обдивився Рейвен з голови до п’ят, сів поруч і пристебнув ремінь безпеки.

Рейвен запитала:

– Не хочете помінятися місцями?

Хлопець похитав головою.

– Мушу сидіти в проході, бо часто ходитиму в туалет.

Брехло. Усівся поруч з нею, треться об неї, і Рейвен знала, що він робитиме під ковдрою, коли згасне світло.

Вона спостерігала, як решта пасажирів просуваються в проході. Коли всі розсілися, стюардеса закрила люк. Прозвучало оголошення, спочатку грецькою, тоді англійською: «Будь ласка, пристебніть ремені безпеки, загасіть сигарети і вимкніть мобільні телефони».

Літак поїхав на злітно-посадкову смугу. Рейвен стиснула кулаки. Очікування тривало цілу вічність. Тоді, вже на смузі, завищали двигуни. Літак заревів, піднявся і злетів у хмари. Вона заплющила очі. Нікі, не панікуй. Усе буде не так погано, коли досягнемо крейсерської висоти.

Нарешті з гучномовців оголосили: «Можете пересуватися по салону, але під час сидіння застібайте ремені безпеки. Стюардеси прийматимуть замовлення».

Рейвен повільно розплющила очі. Зітхнула. Розтиснула кулаки. Гаразд. Не Нікі ж летить.

Коли візочок дійшов до неї, вона замовила ром з колою. Зі склянкою в руці роззирнулася навколо. Алексі якось сказав, що повітряні маршали[42] не вживають алкоголю.

Навпроти неї сидів чоловік, віком десь під тридцять, з вандейківською борідкою. Їй здалося, ніби вона бачила його десь у Вейбриджі. Він замовив собі подвійну горілку.

Чоловік позаду нього нічого не взяв собі випити, проте зустрівся з нею поглядами. Рейвен усміхнулася. Він відвернувся. Дивно. Вона видала себе? Він чекає, доки вони приземляться в Колумбусі, а тоді візьме її під варту?

У салоні згасло світло перед показом фільму, але спершу на екранах з’явилися телевізійні новини. Рейвен уперше побачила своїх викрадачів без масок. Теодор, фанат шоколаду і власник гаража, був не лише товстий, а й лиснюче лисий. Біля нього стояв однорукий Васілі. Вона здогадалася, що вусатий коротун із прилизаним назад волоссям, що нагадувало брудну перуку, – це поет-співець Йорґо.

Грецька поліція вела їх через натовп глядачів. Одні кричали: «Смерть терористам!» А інші махали й викрикували: «Владу народу!»

Долоні вкрилися потом. Рейвен глянула на браслет зі шрамів на лівій руці. Скільки часу її тримали заручницею? Вона втратила лік днів після того, як Алексі наказав їй припинити дряпати себе.

Диктор на екрані говорив: «…двадцятисемирічне панування терористичного угруповання «Сімнадцяте листопада» скінчилося. Після невдалого вибуху в Піреї наші пошуки увінчалися успіхом, вдалося схопити дев’ятнадцятьох…»

Рейвен засовалася в кріслі. Хлопець на сидінні біля проходу важко дихав і не зводив з неї осклілих очей.

«…За словами речника поліції, вважається, що троє членів «Сімнадцятого листопада» досі перебувають на волі. Їхній лідер – Мірон Коста. Його син – Алексі Коста – очільник другого покоління «Сімнадцятого листопада». А також заручниця-американка Рейвен Слейд, яку терористи схилили на свій бік і завербували. Поліція оприлюднила фотографію з камер спостереження, які зняли її під час того, як вона допомагала терористам втекти на мотоциклі після пограбування «Афінського банку». Зараз фото з’явиться на ваших екранах».

Спочатку обличчя під шоломом здавалося розмитим, але Рейвен себе впізнала. Вона оглушливо закричала. Усі повернули голови від моніторів у її бік. Хлопець біля неї, що досі стискав свою ковдру, впав у прохід.

Рейвен продовжувала кричати.

– Агов, жіночко, ви здуріли?

Спалахнуло світло.

Стюардеса гукнула:

– У салоні є лікар?

Чоловік із борідкою підняв руку.

– У цієї жінки істерика, – промовила стюардеса. – Можете щось зробити?

Рейвен не чула, що сказала жінка, проте побачила, як чоловік встає зі свого місця й відкриває багажне відділення над головою. Він витяг чорну сумку й підійшов до її ряду.

– Що таке?

– Я не торкався її, – промовив літній чоловік.

– Я теж, – сказав хлопець. – Вона якась чокнута.

Лікар запитав:

– Малий, поміняєшся зі мною місцями?

Хлопець побрів через прохід.

Десь здалеку Рейвен почула голос.

– Я Кайл, лікар-психіатр. Я можу вам допомогти. Як вас звуть?

– М-марша В-вудс.

– Міс Вудс, ви не проти, якщо я вколю вам заспокійливе?

– Ні, тільки не голки.

Лікар спохмурнів.

– Вас коли-небудь гіпнотизували?

– Кілька разів.

– Вас було легко чи важко приспати?

– Легко.

Він торкнувся тильного боку її долоні й погладив.

– Спіть. Невдовзі ви заспокоїтесь і заснете. Глибоким… глибоким… сном. Ви заснете, коли я долічу до десяти. Один. Два. Три. Чотири.

…не дозволяй цьому психіатрові лізти тобі в голову…

Він усміхнувся їй, усмішка добра. Тепер Рейвен була впевнена, що раніше бачила його на кампусі.

– Зараз ви розслаблені. Коли почуєте, як я кажу: «Літак приземлився», – прокинетеся бадьорою і все запам’ятаєте.

Її несло назад. Батько гіпнотизує її перед тим, як віддати у Вейбриджську психіатричну лікарню. Тоді знову Афінська психлікарня. Викрадення. Ув’язнення в гардеробі. Алексі каже, що не можна дряпати руку… Бомба в Піреї. Язики полум’я. Передсмертні слова Зубочистки… Рятуйся.

Хто я? Що зі мною відбувається?

Тоді вона побачила себе, жінку, яка дивиться на те, як камери знімають її під час посадки на літак, наче Інґрід Берґман із грою, достойною «Оскара».

Не змогла пригадати, у «Касабланці» хороший чи поганий фінал.

РОЗДІЛ 45

Кентський університет, штат Огайо

Алексі приєднався до аплодисментів, коли його літак із підскоком приземлився в міжнародному аеропорту Колумбуса. Він без проблем пройшов митницю та імміграційний контроль.

Зупинився біля кіоску оренди машин «Бест». Оскільки він не знав, наскільки великим буде пакунок, вибрав сірий фургон і взяв собі туристичний путівник штату Огайо.

Мабуть, йому слід спочатку знайти Рейвен. Ні. Краще не ризикувати, так можна пропустити доставку зброї. Він розбереться з Рейвен дорогою назад.

Звіряючись із картою доріг, він поїхав на північ, у Кент. Уже сутеніло, коли він прибув до місця, де Національна гвардія Огайо відкрила вогонь у студентів Кентського університету, які протестували проти війни у В’єтнамі.

За три роки до розправи над студентами в Афінському політехнічному університеті.

Алексі проїхав повз будівлю Тейлор-Голл, як вказував дорожній знак, і зупинився на паркінгу Прентис-Голл, де вбили тих чотирьох студентів. Фатіма казала, що в лісовій зоні навколо Нарцисового пагорба[43] буде позначений камінь.

Коли сіло сонце, Алексі побачив, як кілька студентів зупинилися біля чотирьох меморіальних знаків. Вони розставляли мерехтливі свічки і квіти біля кожного з них. За ними спостерігала худорлява змарніла дівчина з хусткою на голові та важким рюкзаком, поверх якого був прикріплений спальник.

– Що це за п’єдестали з ліхтарями? – запитав у дівчини Алексі.

– Вони оточують надгробну плиту на тому місці, де впав від кулі і загинув кожен із чотирьох студентів.

– А для чого на них те каміння?

– Щоб люди тут зупинялись і згадували.

«Як каміння, яке давні греки встановлювали на роздоріжжях, щоб віддати шану Гермесові», – подумав він.

– Ви не підкажете, у якому напрямку Нарцисовий пагорб?

Дівчина показала на північ.

– Я теж туди йду. Почекаю, доки ви закінчите, й проведу вас.

Кілька свічок у скляних лампадках загасив вітер. Він підійшов до всіх чотирьох позначених місць загибелі і запалив їх знову. Тоді підняв наповнену воском склянку, де полум’я вже згасло, й перевернув її догори дном.

Дівчина не зводила з нього очей.

– Ходімо за мною.

Алексі піднявся за нею на пагорб. Під мерехтливим світлом свічок він роздивлявся невеликий монумент біля гранітних брил. Чотири імені: Еллісон Краусе, Джеффрі Міллер, Сандра Шойєр. Білл Шрьодер. Він зупинився, підняв чотири камені й поклав по одному на кожному меморіалі.

– Ти уважний, – сказала вона. – А ще в тебе такі білосніжні зуби.

Він роздивлявся її. Така маленька. Така молода.

– Мені казали, що в мене зуби дракона.

Почався дощ. Дівчина підвела його до дуба неподалік і запитала:

– Маєш щось для мене?

Алексі подав їй кейс. Вона відкрила й перевірила пачки грошей. Тоді розстебнула рюкзак і подала йому пакунок, загорнутий у коричневий папір.

– Партія позначена як «зубний порошок», але вона, звісно, важка. Рада, що з цим можна покінчити, – вона взялася розкручувати спальний мішок. – Мені треба трохи поспати.

– Просто тут? Але ж іде дощ.

Дівчина витерла змокле обличчя.

– Не маю іншого вибору. Мушу обходитися цим, коли до моєї співмешканки приїжджає хлопець.

Йому стало її шкода.

– Сподіваюся, ти не подумаєш, що це я так клеюся, але я планую спати у себе в фургоні. Спереду знайдеться місце й для тебе. Просто щоб поспати.

Вона підв’язала хустину.

– Точно більше нічого?

– Точно. Я такий змучений, що вирублюсь, як тільки ляжу.

– Добре, – сказала вона й підняла рюкзак і спальник. – Я добре вмію визначати характер. Одразу бачу, що ти хороша людина, віддана ідеї народу.

– Як тебе звати?

– Нагід.

– Я Гарольд. Нагід – гарне ім’я.

– Перське.

– Твоя сім’я тут, в Огайо?

– Дідусь із бабусею.

– А батьки?

– Мама – священна воячка ісламу. Я була ще дитиною, коли її змусили розлучитися з батьком, і вона відправила мене сюди, жити з його батьками. Ми підтримуємо зв’язок через електронну пошту. Вона наказала мені забрати гроші й передати тобі пакунок.

Вони чалапали мокрою травою до фургона.

– Охорона не дозволить нам заночувати на паркінгу Прентис-Голлу, – сказала вона, прослизнувши на пасажирське сидіння, – але за милю звідси є зона відпочинку.

Алексі повільно рушив блискучою від дощу дорогою.

– Мушу їхати обережно, щоб не заснути за кермом.

Нагід указала на зону відпочинку. Він спинився і припаркувався біля туалетів.

– Шкода, що не можу зводити тебе на вечерю.

Дівчина попорпалася в рюкзаку і витягла пластиковий пакет.

– Якщо ти не проти повечеряти половинкою сандвіча з арахісовим маслом і джемом, то пригощайся.

Він засміявся. Така мила. Алексі радів, що не має наміру користатися нею.

– Нагід, розстели свій спальник на передньому сидінні. Я влаштуюсь позаду.

Він обійшов фургон і обережно поклав пакунок у вантажний відсік. Тоді розклав свій спальник поряд і відкрив вікно до кабіни водія.

– На добраніч, Нагід.

– Приємних снів, Гарольде. І дякую.

Він застебнувся в спальнику, а потім крутився й вовтузився, доки не заснув.

Йому снилася місія.

Прокиньтеся, сплячі! Готуйте напад. Нехай зуби дракона вистромляться з-під землі та знищать наших ворогів.

Світанкове сяйво пролилося через задні вікна фургона і розбудило Алексі. Вилізши назовні, він побачив, що решта зони відпочинку порожня. Нагід, що вже скручувала спальник собі в рюкзак, усміхнулася йому.

– Дякую, що взяв переночувати, Гарольде. Ну, і за те, що ти справжній джентльмен.

– Нормально тобі там спалося?

– Та так, відносно.

– Хвилювалася, що я до тебе полізу?

– Ой, та не через те, Гарольде. Тобі, напевно, щось страшне снилося. Кричав уві сні різні дивні речі.

Йому здавило горло.

– Уві сні? Що я казав? Ну, тобто, що ти розібрала?

– Та щось там про те, що хтось пожне бурю[44]. І про сплячих агентів у Чикаго, Вашингтоні та Нью-Йорку. А, іще ці, драконячі зуби. Я от тому згадала. У мене проблеми з яснами. Якщо це не дуже дорого, я б купила трохи твого зубного порошку.

Алексі витріщився на неї. Як він міг бути таким тупим? Жодних хвостів. Жодних свідків.

– Я й не подумав би брати з тебе за нього гроші, – сказав він. – Ходи, він у мене там, позаду.

Нагід пішла з ним за фургон. Він заштовхнув її всередину, заскочив сам і захряснув двері.

– Гарольде, що ти робиш? Ти ж казав, що не робитимеш цього!

Він схопив її за талію.

– Не ґвалтуй мене! Я цнотлива.

Лівою рукою він стиснув їй горло. Нагід врізалася нігтями йому в пальці. Правою рукою обхопив її голову. Смикнув. Шия хруснула, а сама дівчина обм’якла.

– Я тебе не ґвалтуватиму, – пробурмотів він. – Вибач.

Алексі вискочив і зачинив задні двері. До зони відпочинку під’їхала машина. Він сів за кермо і поїхав до виходу.

Де скинути тіло? Місцевості він не знає. Глянув у карту. Кілька озер і потічків. Навколо нікого. Повернув на дорогу неподалік від ставка. Витягнув тіло з фургона і розстебнув рюкзак. Забрав пакет із грошима. Навіщо топити п’ятдесят тисяч доларів. Порожній рюкзак знову застебнув їй на плечах, тоді обережно пов’язав хустку.

– Вибач, Нагід, але в такі часи, як зараз, треба обачніше ставитися до допомоги від незнайомців. У раю ти принаймні станеш однією з сімдесяти двох дів, які служитимуть вашим ісламським мученикам.

Він обережно скотив її вниз пагорбом до ставка. Здаватиметься, що дівчина послизнулась і потонула.

Тепер йому важливо одразу ж дістатися до Колумбуса. Якщо Нагід чула його нічні жахіття про кротів у трьох містах, Рейвен теж могла почути це, коли вони спали разом.

Алексі роздивився карту в пошуках шляху до шосе І-77. Недалеко від міста Рейвенна. Рухаючись на південь по І-77, він проїде повз місто Рейвенсвуд. Два місця з її ім’ям. Знаки того, що Рейвен треба заткнути рота, перш ніж її відправлять у Грецію на допит.

Він зупинився й під’їхав до узбіччя. Розкрив пакунок і витягнув алюмінієвий кейс, комбінація на замку в якого була налаштована на нулі. Обережно відкрив його і підняв кілька шарів бавовняної набивки. Десятки тонких скляних трубок, кожна наповнена білим порошком, лежали в гніздах із бавовни. Дивно, але кожна трубка була обгорнута шкіряною стрічкою з шипами. Обмацав кейс у пошуках інструкцій. Нічого. Запхав п’ятдесят тисяч доларів під набивку і знову загорнув кейс. Треба розгадати таємницю системи доставки.

Алексі стало шкода, що він убив Нагід. І якби він не розмовляв, коли спав із Нікі, тоді, може, не довелося б виконувати накази Мірона. Щоб знайти її, він перевірить телефонний довідник Колумбуса, знайде місце проживання Марші Вудс.

Алексі сподівався, що після місії їм вдасться сховатися десь у Південній Америці. Із п’ятдесятьма тисячами доларів у кишені вони зможуть почати нове життя.

Тепер усе залежить від того, чи чула вона хоч раз, як він розмовляє уві сні.

РОЗДІЛ 46

Колумбус, штат Огайо

Лікар Мартін Кайл глянув на молоду жінку, що спала поруч із ним, біляву голову, що вмостилась у нього на плечі. Її руку в нього на стегні.

Він нагадав собі, що вони зараз у тимчасових стосунках лікаря й пацієнтки. Йому завжди вдавалося блокувати еротичні думки про дівчат-студенток і пацієнток. Не те щоб він прийняв целібат, але вмів подумки себе вимикати. Він згадав сентенцію, яку знав уже давно, проте лише вчора вперше побачив на порталі храму Аполлона. Лікарю, пізнай самого себе. Як юнгіанець, він взяв це близько до серця.

Через кілька хвилин вона обернулась і прибрала голову з його плеча. Така невинна. Така гарна. Він укрив її ковдрою. Дивлячись отак на цю сплячу, Кайл пригадував свою дружину і те, як вона його зрадила…

Коли він познайомився з Люсі, вона сказала, що вони – споріднені душі. Він вважав її своєю анімою і зберігав вірність упродовж усього шлюбу. Тоді дізнався, що вона крутила романи з деякими його пацієнтами. І пацієнтками також. Мила дружина, яку він ідеалізував, розшукувала їх і зваблювала.

Він не міг собі уявити темнішого архетипу Ліліт-тінь. Того вечора, коли він прямо спитав її про це, вона схопила кухонний ніж і напала на нього. Різонула по грудях і втекла. Його досі не покидав спогад про те, як він силкувався дістатися до телефона. Дзвінок 911. Завивання сирен швидкої. Шви, щоб закрити поріз. Це була достатня причина для розлучення, але йому було надто соромно свідчити про її зради з пацієнтами.

А тепер він уявляв, як тримає в обіймах прекрасну Маршу Вудс.

Несподіване оголошення вирвало його з цього мріяння. «Леді та джентльмени, займіть свої місця. Закріпіть відкидні столики та поверніть спинки сидінь у пряму позицію. Стюардеси, підготуйте кабіну до посадки. Ми приземляємося в аеропорту “Порт Колумбус” через три хвилини».

Кайл глянув на дівчину. Досі спить, губи трохи розтулені. Уявив, як цілує її, однак одразу згадав про свою клятву. Лікарю, не нашкодь.

Коли колеса торкнулися землі, він прошепотів їй:

– Літак приземлився.

Жодної реакції.

Лікар повторив команду пробудження двічі. Невже вона заглибилася так далеко, що він не може дістати? Таке вже траплялося з іншими пацієнтами, проте йому завжди вдавалося їх повертати. Він натиснув кнопку виклику стюардеси.

– Я можу вам чимось допомогти?

– Замовте інвалідне крісло. Міс Вудс не зможе йти.

– Ми займемося нею.

– Ні, я надав їй медичну допомогу, тож відповідальний за її здоров’я. Відвезу її додому.

Після того як усі пасажири висадилися з літака, стюардеса допомогла йому вивести дівчину на трап, а тоді посадити в інвалідне крісло.

Носій запитав:

– У неї є ручна поклажа?

– Мабуть, вона разом із багажем. У літаку дівчина була лише з цією великою сумкою.

На багажній каруселі він вказав лише на свою валізу. Носій витягнув її.

– А яка в неї валіза?

– Не знаю.

Зрештою карусель спорожніла.

– Можливо, багаж потрапив не на той рейс, – пояснив носій. – Коли знайдеться, авіакомпанія відправить його за адресою.

На митному контролі працівник запитав:

– Маєте щось задекларувати?

– Саквояж для одягу і аптечку. Я лікар.

– А ця жінка в кріслі. Де її багаж?

– Здається, загубився. У неї з собою лише ця сумка.

– Відкрийте, – він попорпався в сумочці, уважно перевірив її вміст, тоді повернув усе назад. – Гаразд, тепер відкрийте свою валізу, лікарю. – Він понишпорив серед сорочок і білизни, тоді приклеїв на його сумку ярлик і махнув, дозволяючи йти далі.

На паспортному контролі він поліз у сумку й витягнув звідти паспорт і водійські права Марші Вудс. Працівник роздивився їх, глянув на візи, поставив печатку з датою повернення й повернув документи назад.

– Я відвезу її до стоянки таксі, – сказав носій, – тоді мушу забрати крісло назад.

– Моя машина на короткочасному паркінгу. Якщо дочекаєтеся, доки я під’їду, і допоможете мені запхати її в авто, отримаєте гарні чайові.

– Гаразд.

Кайл знайшов свій білий «Лексус» і під’їхав позаду стоянки таксі. Носій допоміг покласти дівчину на заднє пасажирське сидіння. Усміхнувся, отримавши двадцятку і подався геть.

– Що ж, Маршо Вудс. Поїхали додому.

На її водійських правах була вказана адреса в районі Бекслі Колумбуса, де жили кілька його багатих клієнтів. Що ж, якщо в тебе немає чоловіка чи співмешканця, я вкладу тебе в ліжко, добре вкрию, а тоді вже можу вмити руки.

Він дістався до Бекслі за 25 хвилин і під’їхав до будинку, вказаного в її водійських правах.

Підійшов швейцар.

– Вам не можна тут паркуватися.

– Моє прізвище Кайл, я лікар із медичного університету Вейбриджа. Міс Вудс погано почувається. Дозвольте перенести її до кімнати.

– Звісно, лікарю, – швейцар відчинив задні дверцята і нахилився вперед. Тоді відскочив назад. – Це що таке?

– Що ви маєте на увазі?

– Ви що собі надумали?

– Я надав невідкладну допомогу міс Вудс під час польоту. Просто хочу, щоб вона в безпеці повернулася додому.

– Ану забирайтеся звідси, інакше я зателефоную 911.

– Я вас не розумію.

– Якщо ви красти сюди прийшли, то підшукайте собі інший будинок.

– Ви здуріли?

– Ні, може, то ти здурів, лікарю! Я знаю міс Вудс уже чотири роки, відколи вона тут живе.

– То в чому проблема?

– Не знаю, що це за баба, але точно не Марша Вудс.

РОЗДІЛ 47

Афіни, Греція

Дуґанів телефон продзвенів тричі, перш ніж він узяв слухавку. Голос промовив:

– Перейди на захищений.

Він не впізнав голосу, проте вставив криптоключ.

– Хто це?

– Я говорю зі Стоматологом?

– А хто цікавиться?

– Шатерник.

– Хвилинку, – він показав Тії, щоб та слухала разом із ним. – Кажіть. Що відбувається?

– Вашу посилку відправили в Афіни два дні тому через СТУІЗ. Мабуть, уже прибула.

– Два дні? Чому відразу не повідомили?

– Мені не давали змоги зв’язатися з вами раніше.

– У вас усе нормально?

– Рейс СТУІЗ безпечно повернув мене на територію курдів, та я не встиг покинути зону, бо почалася сутичка між Курдською демократичною партією і Патріотичним союзом Курдистану. Зрештою мене схопив ПСК Талабані[45].

– Це не мало бути проблемою, – сказав Дуґан. – І КДП, і ПСК у союзі проти Саддама.

– Я ж тоді був в уніформі МЕХ. Довго їх переконував, що не належу до «Моджахедін-е Халк», а насправді розвідник американської армії.

– Ти ризикуєш.

– Ризик – моє друге ім’я. Є інша річ, яка все ускладнює. В Ашрафі Фатіма навернула Рейвен в іслам.

– Релігія мене не турбує.

– Але вона турбує мусульман, – заперечив Шатерник. – Рейвен вдала, що прийняла іслам, або ж передумала. Це робить її відступницею, накладає на неї фетву. Будь-який мусульманин будь-де у світі зобов’язаний вбити її не задумуючись. Дехто, можливо, працює в Греції. Дізнайтеся, куди її забрала охорона і приведіть до Еліаде на допит, доки сибірка не потрапила в руки сплячим агентам.

– Грецька спецгрупа з питань боротьби з тероризмом затримала більшу частину терористів «Сімнадцятого листопада», – сказав Дуґан. – Це мало б спинити операцію.

– Хотілося б і мені так думати, Стоматологу. Але я дізнався, що одна група МЕХ хоче обійти «Сімнадцяте листопада» і використати власних ісламських сплячих агентів.

– І що має їх зупинити?

– Вони не змогли розшифрувати третій катрен загадки Тедеску, тож не знають, як поширити сибірку. Проблема зводиться до того, чи зможе міністерство нацбезпеки перехопити речовину до того, як її отримає Алексі Коста.

– А ще – чи не зміг він самотужки розгадати третю підказку.

– Дуґане, вам краще повідомити міністерство нацбезпеки, щоб вони підвищили рівень загрози до червоного.

– Думаєте, ті політики мене вислухають? Погляньмо правді у вічі, Шатернику. Ви в небезпеці. Які ваші плани?

– Такі, що я їх не планую наразі розкривати.

Телефон замовк. Дуґан обернувся до Тії.

– Два дні тому? Боюся, ми її упустили.

– Якщо я добре знаю свого батька, то він, напевно, організував, щоб охорона зустріла її на виході з «Лірджета» і забрала під варту. Їдьмо, – вона рвонула геть із квартири.

Дуґан застрибнув у машину, коли вона вже рушила від тротуару. Заверещали шини, завила сирена, вони то в’їжджали, то виїжджали з ряду фургонів і вантажівок на шосе. Він дивився, як Тія нахиляється вперед, ніби хоче змусити авто рухатися швидше, притискаючись грудьми до керма.

– Хочеш, щоб ми обоє тут розбилися?

Вона відкинулася назад, проте не сповільнила ходу.

– Поки цього не сталося, думаю, ти маєш право знати про мого батька. Він був серед студентів політехнічного університету, що протестували проти полковника Пападопулоса. Разом із Тедеску і Міроном Костою він був одним із восьмиста поранених. Втратив праве око і слух на правому вусі.

– То це ти його очі та вуха?

– Мій тато хотів стати терористом, як Ясон Тедеску і Мірон Коста, але відмовився приєднуватися до «Сімнадцятого листопада».

– Чому ж він натомість пішов у поліцію й організував там групу з питань боротьби з тероризмом?

– Він вірить у справедливість, а не в помсту. І виховав мене так, що я вірю в ті ж ідеї.

Авто на в’їзді до аеропорту «Геленікон» стояли дуже щільно, усі водії одночасно гуділи клаксонами. Коли Тія з’їхала на паркінг, поліція їх уже там чекала. Один із поліцейських їй відсалютував.

– Ми шукаємо молоду американку з блакитними очима і білявим волоссям, – пояснила Тія. – Відома під ім’ям Рейвен Слейд. – Поліцейські кинулися в переповнений зал очікування. – Тим часом, – озвалася вона, – ми маємо перевірити монітори камер спостереження.

Дуґан пішов за нею повз авіадиспетчерську службу до кабінету служби безпеки. Коли Тія, не постукавши, різко відчинила двері, якийсь пілот середнього віку випустив з обіймів брюнетку. Та злізла в нього з колін.

– Не хвилюйся, – заспокоїла дівчину Тія. – Нам потрібно переглянути записи з камер спостереження в залі очікування за останні два дні.

Пілот схопив свій кашкет і вибіг за двері.

Розрум’янена операторка камер спостереження опустила спідницю й почала набирати ключі доступу на комп’ютері.

– Отут останні два дні.

Вони з Тією схилилися над панеллю, розглядаючи, як туди-сюди ходять пасажири.

– Повільніше, – скомандувала Тія.

Операторка натиснула кнопку, і люди почали рухатися повільно й химерно.

– Стоп! – гукнув Дуґан. – Назад.

Дівчина відмотала назад. Він тицьнув на натовп, що напав на літнього охоронця. Молода білявка вислизнула від злої юрби і, наче то вже не вона, пішла до черги в касу. Та замість того щоб купити квиток, обернулась і пішла за іншою білявкою, нав’юченою багажем.

– Це Рейвен Слейд у залі відправлень, – сказав Дуґан, – проходить металодетектор.

Вони дивилися, як Рейвен краде сумочку жінки і кидає її собі в торбу.

– Іде в жіночу вбиральню, – сказав він.

Камера повільно обвела зал, тоді повернулася до входу у вбиральню.

– Отам вона, – сказала Тія, – йде собі, мов нічого й не було. Яка класна клієнтка. Треба її взяти.

– Стоп, – Дуґан обернувся до операторки камер спостереження. – Коли це було записано?

– Сьогодні вранці.

– Тоді наша курочка вже вилетіла з курятника.

Тія кивнула.

– Можливо. Треба дізнатися, чи та обкрадена білявка подала заяву про крадіжку в службу охорони.

Ідучи до дверей, вона повернулася до операторки.

– Перепрошую, що зіпсували вам романтичну інтерлюдію.

У кабінеті служби безпеки за скляною стіною Дуґан вказав на розпатлану блондинку, яка лупила кулаком по стійці.

– От де наша жертва! Пішли розпитаємо її.

Тія кинулася так швидко, що він ледве встиг за нею. Вона влетіла у кімнату і показала свій значок.

– Я з міністерства громадського порядку. Що це за жінка і чого вона хоче?

– Заявляє, що її сумочку разом із паспортом, кредитками й авіаквитком викрали сьогодні зранку. Вимагає, щоб ми повідомили про це американське посольство.

– Як вас звуть? – запитала Тія жінку.

– Марша Вудс, – вереснула та. – Я громадянка Америки і вимагаю, щоб ви з цим розібралися!

Дуґан бачив, що Тія потроху закипає.

– Вибачте, але якщо у вас американське громадянство, я вам нічим не допоможу.

Він силкувався не всміхатися.

– Можете підтвердити свою особу?

– Документи були в сумці.

– Чи є щось інше, де вказано ваше ім’я? – запитав Дуґан.

– Якби я знала, що мене обкрадуть у бісовому грецькому аеропорту, то вибила б його собі на дупі.

– Я передам вашу справу офіційним каналам, – сказала Тія.

– Скажіть своїм чортовим каналам, що це я востаннє приїхала в цю кляту країну.

Губи Тії стиснулися в тонку лінію. Вона вказала на одного з поліцейських.

– Він відвезе вас у посольство, де ви зможете подати скаргу.

– А що з моїм рейсом до Колумбуса, штат Огайо?

– Є інші рейси, – сказала Тія. – Я вас запевняю, що особисто розберуся з цим питанням негайно.

Дуґан повернувся й разом із Тією вийшов із пасажирського залу. Знав, що «негайно» означає, що вона відкладе справу цієї неприємної жінки, і Марша Вудс дістанеться додому якраз на Різдво.

Тія клацнула пальцями.

– Тепер подивимося, яким рейсом полетіла Рейвен. Можливо, вдасться відлучити її від церкви. Раджу тобі зателефонувати в прикордонно-митну службу США, щоб її затримали, коли літак приземлиться в Колумбусі.

– Я спробую.

Дуґан набрав номер кабінету Елізабет у Нью-Йорку на захищеному телефоні.

– Хто це? – почувся її голос у слухавці.

– Кимвал, це Стоматолог. Якнайшвидше надішліть офіційне повідомлення у прикордонно-митну службу, щоб вони перехопили молоду американку, яка прибуває рейсом із грецьких Афін у Колумбус, штат Огайо. Вона користується викраденими документами на ім’я Марша Вудс.

За кілька секунд Елізабет перетелефонувала.

– Марша Вудс пройшла митний контроль три години тому в інвалідному візку у супроводі лікаря.

– Можете дізнатися його ім’я?

– Перевірю. Так, це лікар Мартін Кайл із Вейбриджа, штат Огайо.

– Дякую, Кимвал. Я ваш боржник.

– Просто більше не телефонуйте на цей номер. Пам’ятайте: у всьому, що стосується ФБР, вас не існує.

Коли Дуґан розповів Тії те, що дізнався, вона заявила:

– Ну, Стоматологу, тепер мусимо знайти її в Америці й витягти звідти.

– Перспектива невесела. Тобі нізащо не дозволять силою вивезти громадянку Америки з країни.

– Ваша влада дивиться крізь пальці на наші методи, коли хоче передоручити проведення допиту.

– Нам знадобиться багато часу, щоб вирішити всі формальності.

– Як Александр, мій батько розрубає цей гордіїв вузол.

– І як же ти збираєшся екстрадувати її з Колумбуса в Афіни?

– Пам’ятаєш СТУІЗ, що доставив тебе в Грецію? Федеральна служба повітряних маршалів забере її й поверне в Афіни ще до того, як влада дізнається, що її вивезли з території Америки.

– Надзвичайна видача незаконна. Так само, як і агресивний допит.

– Порівняй законні права і страждання однієї молодої жінки з імовірною загибеллю сотень тисяч американців. Що вибереш?

– Я ніби між молотом і ковадлом.

Вона всміхнулася.

– Так само почувався Ясон з аргонавтами, коли вони мусили пливти між Симплегадських скель.

– Поясниш, який тут зв’язок?

– За легендою, сліпий пророк Фіней наказав Ясонові відправити птаху пролетіти між Симплегадами перед тим, як самому пливти через них. Птаха вціліла, втратила лише кілька пір’їн на хвості, і «Арго» безпечно проплив через прохід. Скелі не зімкнулися.

Дуґан моргнув.

– Але Рейвен уже пролетіла перед нами.

– То погляньмо, чи вдасться нам знайти кілька її пір’їн.

РОЗДІЛ 48

Вейбридж, штат Огайо

Не Марша Вудс? Тоді хто ж ця молода жінка, що лежить без свідомості в його машині? Гіпноз зробив її офіційно його пацієнткою? Немає значення. Це самаритянство зробило його етично відповідальним. Йому слід бути обережним, доки не вирішить, що робити.

Якщо швейцар повідомить поліцію, він розповість їй про те, що сталося на рейсі з Афін. Стюардеси це підтвердять. Медичні досягнення в коледжі забезпечать довіру до нього. Він поселить її в мотелі університету й навідається туди зранку.

За десять миль[46] від Вейбриджського університету, проїжджаючи через міст, він почув голос позаду.

– Хто ви?

– Лікар Мартін Кайл.

– А, так. Я наче бачила вас із екскурсійною групою, коли та жінка стояла в черзі по квиток до Колумбуса. Я вас знаю вже давно, ще коли ви проходили повз моє лікарняне ліжко в афінській божевільні й навіть не дивилися на мене. Ота ваша гостра борідка тоді ще не була сивуватою.

– Я, напевно, працював замість когось. Я вас би запам’ятав, якби був вашим лікарем.

– Чому я з вами?

– На рейсі з Афін у вас почалася істерика. А я психіатр, тож потурбувався про вас. Чому ви подорожуєте з паспортом і водійським посвідченням Марші Вудс?

– Не знаю, про що ви говорите.

Він розповів їй про те, що сталося на літаку.

– Я нічого з цього не пам’ятаю. Я божевільна?

– Я вас дещо запитаю, – сказав він. – Ви вже раніше бували в лікарнях для психічнохворих?

Дівчина кивнула.

– У Вейбриджській.

– І як ви зараз почуваєтеся?

– Відчуваю себе несправжньою. Наче я десь поза своїм тілом, дивлюся на себе й чую себе, ніби я хтось інша.

О Боже. Дисоціація може вказувати на кілька психічних розладів. Але він не її психіатр, тож не має наміру втручатися.

– Ще щось?

– Іноді мені здається, що світ несправжній, і я живу в сні чи в кіно.

Кайл простогнав. Дереалізація ще більше все ускладнює. Він відвезе її в безпечне місце і вмиє руки.

– Куди ви мене везете?

– До мотелю Вейбриджського університету.

Вона сіла рівно.

– Навіщо?

– Я член викладацького складу медичного коледжу. Там я практикую.

Коли вони переїжджали через міст над річкою Огайо, дівчина вхопила його за руку.

– Ось воно!

Кайл вгатив по гальмах. Дівчина витріщалася на вежу в стилі вікторіанської неоготики. Він часто їздив повз закинуту будівлю Вейбриджської психіатричної лікарні.

– Ще кілька років тому там була психлікарня.

– Я знаю, – сказала вона.

– Звідки?

– Я колись там лежала.

Він вирішив не заглиблюватися в цю тему. Не зронив ані слова, доки вони не заїхали на паркінг університетського мотелю.

– Я сходжу замовити вам номер.

– Не лишайте мене. Мені не можна лишатися самій!

– Вам же треба десь поспати.

– Лишіться зі мною!

– Ось моя візитка. Я живу неподалік. Дзвоніть, якщо я вам знадоблюся.

– Ви ж мій лікар! Не кидайте мене!

– Я не ваш лікар. Я просто надав вам допомогу у невідкладній ситуації.

– Ця ситуація не завершилася.

– Слухайте, я часто лишаю тут пацієнтів, які приїхали здалеку. Мене знають. Це не проблема. Але потрібно сказати ваше справжнє ім’я. Як вас звуть?

Незнайомка вагалася.

– Здається, Нікі… Аптерос.

Він скривився від згадки храму Ніки Аптерос, але допоміг їй дійти до вестибюлю і зареєстрував її під цим ім’ям.

– Ходімо зі мною в кімнату, – попросила вона.

– Це не найкраща ідея.

– Просто, щоб перевірити. Я не тягтиму вас у ліжко, якщо ви через це хвилюєтеся.

Саме через це він і хвилювався, проте заперечно похитав головою.

– Добре. Швидко роздивимося, – він перший зайшов у номер і ввімкнув світло. – Бачите? Жодних привидів.

Коли Кайл повернувся до виходу, Нікі обхопила його руками й припала в поцілунку. Він відштовхнув її.

– Не кидай мене. Ти мусиш дещо знати. За мною полюють і хочуть убити.

– Хто?

– Мене хоче вбити «Сімнадцяте листопада».

Кайл згадав капітана Еліаде, який допитував його після лекції в Афінах. Постійні згадування «Сімнадцятого листопада».

– Їх же спіймали.

– Алексі та друге покоління – ні. О Господи! Я пробовкалася.

– Та вже. Мені цікаво.

– Я розмовляла з містером Тедеску перед тим, як його вбили.

– Ясоном Тедеску? Він викладав у мене в університеті. Звідки ти його знала?

– Була його студенткою. Він викладав у мене акторське мистецтво. Я бачила, як його вбили в Афінській психлікарні. Він говорив про «Сімнадцяте листопада».

– Як передали в телевізійних новинах, під час рейсу, «Сімнадцяте листопада» було знешкоджено.

Нікі широко розплющила очі.

– Що не так?

– Люди намагалися змусити мене щось згадати. Тепер друге покоління «Сімнадцятого листопада» і МЕХ збираються напасти на Сполучені Штати. Вони полюють на мене.

– Навіщо ти їм потрібна?

– Я була однією з них. Мусите мені повірити. Тепер, коли я в Сполучених Штатах, то становлю загрозу їхній терористичній операції.

– Добре. Переночуй тут, виспись. Зранку ми повідомимо у відповідні органи.

– Ти мені не віриш. Якщо Алексі полює за мною, то вб’є і мене також, – вона притиснулася до лікаря. – Побудь зі мною цю ніч.

Кайл подався назад.

– Це неможливо. Я піду, а ти замкнись, і на ланцюжок. Я зайду завтра, після лекції.

Вийшовши за двері, Кайл почув клацання замка, а тоді звук, з яким посунули дверний ланцюжок. Принаймні він вийшов чистим. Дорогою додому він повторював собі, що не має дозволити їй залізти собі в душу. Жінка, у розладі якої є марення про те, що її переслідують грецькі та ісламські терористи, може бути небезпечною для здоров’я психіатра. Але який же легендарний сценарій зваблення! Красуню з лап терористів рятує герой.

Дорогою додому він розсміявся від думки, що вона вважає його своїм рятівником. Кайл знав, що більшість людей вважають його поміркованим і замкнутим. Зрештою, саме таким він сам завжди вважав себе. Кволий хлопчик під крилом турботливих мами й тата, які ізолювали його від зовнішнього світу, навчали вдома. Батько вчив його хімії та фізики й допоміг облаштувати в підвалі лабораторію. Мама-психологиня ділилася своїми текстами і нотатками з психології.

Батьки розлучилися, коли йому було чотирнадцять.

Мама залишила дві книжки Карла Густава Юнга: «Психологія й алхімія» і «Архетипи і колективне несвідоме». Він досі пам’ятав її коментарі, написані олівцем на полях: «Гидота!» і «Містичне божевілля». На задньому форзаці вона написала: «Юнг зрадив свого вчителя Фройда і психоаналіз».

Кайл згадав, як чорним маркером писав під цими словами: «А ти, моя фройдистська мама-вчителька, зрадила мене».

Це дало йому чітке уявлення про те, що він має робити далі. Після медичної школи він вивчав юнгіанську аналітичну психологію.

А що ж тепер робити з цією молодою жінкою, яка взяла собі прізвисько Нікі Аптерос? Фройд би діагностував її як параноїчку з психогенною амнезією. Юнг би покопався глибше і, найімовірніше, визначив би її як архетипну фатальну жінку. Обоє мали б рацію – частково. Але йому її поведінка і симптоми нагадували межовий та істеричний розлади особистості. Мати справу з такими пацієнтками – сказитися можна.

Він відчинив двері й увійшов у свій будинок. Червоний миготливий сигнал на автовідповідачі свідчив про три повідомлення. Секретарка нагадала йому про ранкову лекцію. Колега підтвердив, що опісля сходить із ним на ланч. Він стер обидва повідомлення. Останнє озвучив сповнений паніки голос. «Лікарю Кайл. Ви мені потрібні. Не відштовхуйте мене. Допоможіть пригадати пророцтва містера Тедеску. Ви не пошкодуєте».

Він хотів стерти й це повідомлення, але вирішив зберегти його, раптом одного дня воно знадобиться, щоб прикрити свій зад.

Лікар підійшов до бару, приготував собі подвійну горілку з мартіні та всівся в м’якому кріслі, насолоджуючись крижаним напоєм. Як допомогти їй, не накликаючи на себе загрозу – і моральну, і професійну? Вона вродлива. Треба визнати, він збудився, коли вона до нього притислася. Хто відрізав тобі крила, Нікі Аптерос?

Кайл допив. Тоді пішов у ванну, роздягнувся і прийняв холодний душ.

РОЗДІЛ 49

Колумбус, штат Огайо

Алексі, не перевищуючи швидкості, доїхав із Кенту, штат Огайо, до району в Колумбусі, що називався Бекслі. Найімовірніше, Нікі переховується тут під іменем Марша Вудс.

Під’їхавши до багатоквартирного будинку, він побачив біля входу швейцара в уніформі. Опустив вікно.

– Мені потрібна ваша допомога.

Швейцар невпевнено роззирнувся.

– Ну?

– Мою двоюрідну сестру Маршу Вудс обікрали, поцупили її сумочку в Греції. Там були документи і гроші. Я намагаюся дізнатися, чи потрапила вона на інший рейс і чи дісталася додому?

Швейцар ляснув кулаком по долоні.

– Я так і знав, що щось тут нечисто. Приїжджав один тип, у нього в машині лежала жінка без свідомості. Сказав, що то Марша Вудс, але я ж краще знаю. Відправив їх на всі чотири сторони.

– Номер машини не запам’ятали?

– Жартуєте, звісно, чорт забирай, запам’ятав, – він поліз у кишеню піджака і витягнув записник.– «КВ-3579». Білий «Лексус» зі стикером для паркування від медичного коледжу Вейбриджського університету.

– Який на вигляд той чоловік?

– Середнього зросту. Сивувата борідка. Сказав, що лікар, прізвище Кайл. З бородою мав солідний вигляд, але я не дурний, мене той мудак не обдурив.

– Дуже слушно, що ви їх не впустили. У Марші купа цінного майна з її подорожей. Витвори мистецтва, скульптури, інші скарби. Мабуть, вони по нього й прийшли.

– Я планував телефонувати в поліцію.

– Тепер уже непотрібно, – Алексі вклав двадцятку швейцарові в долоню. – Я сам розберуся.

Чоловік торкнувся кашкета, віддаючи честь.

– Дякую, сер.

Він уже ближче.

Алексі розкрив карту і подивився дорогу від Бекслі до Вейбриджа. Десь через півгодини проминув здоровенний маєток з високою вежею на схилі. Шосе 33 на мапі вело далі до університету.

Куди ж цей лікар Кайл її повіз? До себе додому? Він, можливо, одружений. У лікарню університету? Ймовірно. Але, якщо він мав на думці дещо інше, то, найімовірніше, у мотель.

Алексі поїхав до мотелю «Мейфлавер» і пошукав білий «Лексус» на паркінгу. Немає. Біля мотелю «Оукленд» знайшов чорний «Лексус». Не те. На паркінгу університетського мотелю стояв білий «Лексус» зі стикером для паркування медичного коледжу Вейбриджського університету. Номер «КВ-3579». Алексі став поряд, вимкнув запалювання й залишився сидіти на паркінгу з вимкненими фарами.

Невдовзі чоловік з борідкою вийшов через обертові двері. Сів у білий «Лексус» і поїхав геть. Що ж, тепер він знає, де Нікі. Але йому треба знати, де знайти лікаря, раптом вона йому щось розповіла. Алексі вирушив за ним. Вони виїхали за межі студмістечка й зупинилися біля під’їзної доріжки невеличкого будинку. Алексі почекав, поки лікар перевірить пошту й увійде досередини. Внизу загорілося світло. Добре, тепер він знає, де живе цей лікар Кайл.

Тепер треба заткнути Нікі, доки її не екстрадували до Греції. Алексі поїхав назад до університетського мотелю.

Нічний адміністратор відклав «Плейбой» і підскочив до стійки реєстрації.

– Так, сер.

– Мені зателефонувала сестра й сказала, що залишить для мене повідомлення. Лікар Кайл зареєстрував її тут.

Адміністратор повернувся до коробок позаду. В усіх, крім коробки з ярликом С-06, лежали якісь конверти.

– Поки нічого.

– Дякую. Вона, мабуть, телефонувала з вулиці.

Алексі походив туди-сюди, доки не знайшов секцію С, кімнату 6. Краще не користуватися відмичкою. Вона точно замкнулася на засув і ланцюжок. Він підійшов до вікна. Зламати запросто. Зараз тихо, головне – не злякати її. Він хотів застати Нікі в ліжку й зірвати ковдри до того, як вона усвідомить, що він тут.

Він ще ніколи не мав нагоди займатися з жінкою коханням і одночасно ламати їй шию. Нікі краще померти швидко, сповненою пристрасті, аніж повільно, під тортурами.

Алексі тихо підняв вікно.

РОЗДІЛ 50

Вейбридж, штат Огайо

Лікар Мартін Кайл закінчив із запитаннями після своєї ранкової лекції про розрив між Фройдом і Юнгом. Поки його аспіранти і докторанти виходили, він не без утіхи слухав уривки гарячих суперечок про різницю між психоаналізом та аналітичною терапією.

Він збирав свої нотатки, коли якийсь чоловік і темноволоса жінка підійшли до його столу.

– Професоре Кайл, я Френк Дуґан, спецагент ІМП.

– ІМП?

– Імміграційна і митна поліція, – він указав на жінку. – Це агентка Тія Еліаде з відділу питань боротьби з тероризмом поліції Афін.

– Еліаде? Капітан Еліаде вже допитав мене в Афінах. Що вам іще від мене потрібно?

Дуґан почав пояснювати:

– Посол Греції через їхнє консульство подав офіційне прохання на наше центральне управління в Сполучених Штатах, щоб ми знайшли втікачку, якій ви позавчора допомогли незаконно потрапити в Америку.

– Не розумію, про що ви.

Агентка озвалася:

– Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань.

– У мене через півгодини семінар.

Вона продовжила:

– Чи були ви вчора на рейсі 241 авіакомпанії «Геллас» із Афін до «Порт-Колумбуса»?

– Так.

Дуґан уважно його роздивлявся.

– Нам потрібні деталі про те, як ви повернулися в Америку.

– Кому потрібна ця інформація?

– ЦОРоДіВіР.

– Перекладете?

– Центр оперативно-розшукової діяльності відділу розслідувань, – відповів Дуґан.

– Коли я покинув Афіни, то обміняв усі свої євро, менше п’ятиста доларів, і задекларував усе, що купив у Греції.

– Йдеться не про вас, – сказала жінка. – Стюардеса повідомила, що ви покинули борт разом з білявою жінкою в інвалідному візку.

– У неї була істерика, галюцинації. Я психіатр і заспокоїв її на прохання стюардеси. Стюардеса бачила, як та жінка дозволила мені це зробити.

Втрутився Дуґан:

– І ви провели її, поки вона була без свідомості, через митний і паспортний контроль.

– Так. Увесь цей час я піклувався про неї.

– Паспорт і водійські права, з якими вона потрапила в країну, ця жінка вкрала в Марші Вудс.

– Я не знав.

– Лікарю Кайл, ідеться про можливу терористичну загрозу для США, – сказала агентка Еліаде.

– Не можу повірити своїм вухам.

– Повірте, – додав Дуґан. – Пункт 53.1(б) Акту про національну безпеку стверджує, що для будь-якого громадянина США перетинати кордон у будь-якому напрямку або намагатися це зробити без чинного паспорта є незаконним.

– Кажу ж, я не знав, що вона вкрала паспорт.

– Ми дізналися, що в Греції вона перебувала під кодовим ім’ям, – сказала Тія.

– Кодовим ім’ям? Якісь шпигунські штуки.

– Певним чином так і є, – зауважив Дуґан. – Ви, мабуть, дізналися або її ім’я-прикриття, або справжнє за час, що були з нею. Що можете про це сказати?

– Ну, взагалі-то лікарська таємниця не дозволяє мені розкривати особисті дані, якщо людина перебувала під моїм наглядом і сама не дала на це дозвіл.

– Нацбезпека перекриває медичну конфіденційність.

– Я не розумію, про що ви. На мене можуть подати в суд, і я втрачу ліцензію на медичну практику. Мені потрібне рішення судді.

– Ми були готові до такого, – сказав Дуґан. – Перед тим як навідатися до вас, ми організували невелике одностороннє судове слухання про видачу.

– Я не юрист. Що означає «одностороннє», яку «видачу»?

– Дізнаєтеся, коли ми разом стоятимемо перед федеральним суддею в суді Колумбуса. Як тільки ми прочитали звіт стюардеси, відразу зателефонували прокуророві штату й організували екстрене слухання про екстрадицію. Суддя Кармен Родріґес очікує нас за годину.

– Я не можу пропустити семінар.

– НБПС.

– Тобто..?

– Національна безпека перекриває семінари.

– Агенте Дуґан, чи можу я сходити до вбиральні перед тим, як ми поїдемо?

– Уперед. Не хотілося б зупинятися у дорозі.

У чоловічому туалеті він зайшов в одну з кабінок. Руки трусилися, поки він набирав номер на мобільному.

– Американська спілка захисту громадянських свобод. До кого ви б хотіли звернутися? – пролунало у слухавці.

– Брюс Коулмен, – прошепотів він. – Це терміново.

– Це Коулмен, слухаю, – відповіли йому за мить.

– Брюсе, це Марті Кайл. Мені потрібен адвокат. Агент ФБР і грецька агентка з питань боротьби з тероризмом забирають мене в Колумбус на одностороннє слухання. Що це означає, що воно одностороннє?

– Це означає, що судовий процес проводить одна сторона, без повідомлення чи допуску іншої. Ти там не потрібний.

– Не я інша сторона.

– А хто..?

– Жінка, яку я загіпнотизував на літаку, коли повертався додому з Афін. Вони забирають мене до судді Кармен Родріґес у Колумбус.

– Це федеральна суддя. Звучить серйозно.

– Видача – це те саме, що й екстрадиція?

– Не зовсім. Видача означає передачу в країну, де – неофіційно, звісно, – часто проводять агресивний допит, те, що ми не можемо дозволити собі провести тут, у Штатах.

– Брюсе, ти можеш мені якось допомогти?

– Мій офіс неподалік від будівлі суду. Я там буду.

Почувши, що відчиняються двері чоловічого туалету, Кайл швидко запхав телефон у кишеню. Змив воду і вийшов, демонстративно змахуючи руками і витираючи їх паперовими рушниками.

– Мусимо їхати, містере Кайл. Не хотілося б, щоб суддя Родріґес на нас чекала.

Він пішов за агентами до чорного «Мерседеса». Коли вони сіли всередину, грецька агентка запитала:

– Між іншим, містере Кайл, як дослідник Юнга, ви ж маєте справу з різними міфами й легендами, правда?

– Так.

– Чули колись про богиню без обличчя?

– А як це стосується цієї так званої втікачки?

– Досить побіжно, – відповіла агентка Еліаде.

Він попорпався в пам’яті.

– Ну, є Лінт, що існувала ще до грецької та романської міфології. Про неї відомо лише те, що це богиня етрусків, яка чекала разом із їхнім богом Айта на вході в підземне царство. Айта, як і Плутон, були архетипами образів, які…

– Досить, – перебив агент Дуґан. – Лишімо лекцію на інший раз.

Поки вони їхали на захід до Колумбуса, Кайл дивився на пагорби. Хто б міг подумати, що йому доведеться пояснювати судді, чому він допомагав психічнохворій людині, яку шукає грецька спецслужба з питань боротьби з тероризмом, незаконно перетнути кордон США? І цю жінку – чи то ФБР, чи ЦРУ, чи ще хтось – хочуть відправити в Грецію на тортури.

І як ця зваблива жінка, що представилася Нікою, богинею без крил, пов’язана з богинею без обличчя?

РОЗДІЛ 51

Алексі підняв вікно в мотелі, втішившись, що воно не заскрипіло. Тихо підібрався до ліжка. Порожнє. Стоп, це ж номер на двох. Вона, мабуть, в іншому ліжку. Він прокрався до нього й перевірив. Нічого. Мабуть, відмокає у ванні.

Повільно відчинив двері. Темно. Натиснув вмикач. Нікого. Повернувшись до кімнати, увімкнув світло. Клятий номер, тут нікого немає! В обох ліжках ніхто не спав – простирадла навіть не зім’яті. Жодного одягу навколо.

Це взагалі та кімната? Він перевірив двері. C-06.

Тож його безкрила Нікі полетіла геть.

Алексі ще її спіймає, проте зараз він стомлений. Оскільки ця кімната не зайнята, він тут переночує. Алексі розлігся на одному з ліжок і задрімав.

Його розбудив мобільний. Крізь жалюзі Алексі бачив, що на вулиці досі темно. Хто, в біса, телефонуватиме в таку рань?

– Так? – буркнув він.

– Слухай уважно. Я виконавиця заповіту містера Тедеску. Я в лікарні в Афінах і тепер я можу дати тобі третій катрен – «ЯК».

– Звідки ти взяла мій номер?

– Він дав мені номери всіх членів «Сімнадцятого листопада», перед тим як вирушив до Афін.

– Що тобі від мене треба?

– Запиши собі. Запам’ятай, а тоді знищ папір.

Він ухопив записник мотелю.

– Добре.

Співучим голосом жінка продекламувала:

– Що це означає?

– Я не знаю. Як його верховна жриця я просто доношу ці пророцтва, – жінка поклала слухавку.

Отже, це підказки до третього пророцтва Тедеску. Він витріщився на слова, намагаючись пригадати грецькі міфи.

«П’ятий подвиг» – це, мабуть, про п’ятий подвиг Геракла, очищення заповнених лайном стаєнь.

«Пес триглавий» – це, вочевидь, про Цербера, триголового пса, в якого з рота стікає отруйна піна. Це можна пов’язати з сибіркою. Але яка суть шкіряних ремінців на склі зі смертю? Навіть знання про те, що Еол – це давній бог вітрів, не давало йому нічого.

Алексі пішов до ванни і хлюпнув собі в обличчя холодною водою. Він має зброю і – окрім безликої богині – місця-мішені. Та немає сенсу передавати трубки з сибіркою сплячим агентам «Сімнадцятого листопада», доки він не зможе розв’язати загадку, як її використати.

Ну добре, Тедеску, спробую відгадати…

РОЗДІЛ 52

Колумбус, штат Огайо

Кайл знав цю будівлю суду. Його кілька разів викликали для свідчень у кримінальних справах.

Машина повернула на паркінг. Агент Дуґан і агентка Тія Еліаде провели його через головний вхід до ліфта, повз кабінет прокурора штату. Вони зупинилися біля судової зали В-6. На табличці було вказано: «ОКРУЖНА СУДДЯ. КАРМЕН В. РОДРІҐЕС».

Всередині судовий пристав жестом указав йому сісти за порожній стіл захисту. За мить пристав гукнув:

– Усім встати! Її честь, головуюча суддя Кармен В. Родріґес.

Спочатку Кайл її не помітив. Коли ж жінка залізла на крісло за суддівським столом, він усвідомив, яка вона маленька. Прилизане довге чорне волосся. Темні очі. Вона роззирнулася.

– Перед тим як ми почнемо це попереднє слухання про екстрадицію, хто представляє Держдепартамент?

Підвелася жінка в сірому костюмі.

– Заступниця прокурора штату Нелда Тейлор, Ваша честь.

Кайл витріщився на суворе обличчя Тейлор. Випнута щелепа. М’язи, що випиналися з-під одягу, натякали на тіло рестлерки.

– А хто ці жінка і чоловік за столом біля вас? – запитала суддя Родріґес.

– Спецагент ФБР Френк Дуґан й агентка Тія Еліаде з грецької спеціальної групи з питань боротьби з тероризмом.

– А джентльмен із борідкою за столом захисту?

Пружні губи Тейлор ледь ворухнулися:

– Психіатр Мартін Кайл, Ваша честь. Він володіє ключовою інформацією, що може допомогти з вимогою про екстрадицію.

– Докторе Кайл, – запитала суддя, – у вас є адвокат?

– Наскільки мені відомо, він у дорозі, Ваша честь.

– Суд не може чекати, докторе Кайл. Ми почнемо без нього.

Розчинилися двері судової зали. Коулмен приволік із собою тлустий кейс і кинув його на стіл захисту. Неслухняні мідні пасма волосся майже закривали очі. Він витягнув хустинку і витер піт з блідого обличчя.

Суддя Родріґес запитала:

– А ви..?

– Брюс Коулмен, Ваша честь, представляю інтереси доктора Мартіна Кайла і міс Джейн Доу[47].

– Ви член якоїсь організації?

– Американської спілки захисту громадянських свобод, Ваша честь.

Суддя всміхнулася.

– А, так. То ви маєте досвід судових справ з питань екстрадиції?

– Тільки тих, які стосуються прохань про надання притулку від утікачів, що покинули країни, де використовують тортури, Ваша честь.

– Наскільки мені відомо, це не зовсім той випадок, містере Коулмен, оскільки тут задіяні також обвинувачення проти вашої клієнтки.

– Лікареві Кайлу не повідомили, навіщо йому бути присутнім на цьому слуханні.

– Згідно з інформацією, яку подав прокурор штату, відомо, що він допоміг згаданій Джейн Доу незаконно проникнути на територію США. Держдепартамент вважає, що вона належить до грецької терористичної групи, відомої як «Сімнадцяте листопада». Також вона провела якийсь час в Іраку разом із радикальними іранками «Моджахедін-е Халк», або МЕХ. Там вона прийняла іслам.

Кайл пригадав своє глузування, коли в мотелі вона говорила про терористів, які шукають її й хочуть убити.

– Оскільки тут ми розглядаємо питання видачі нашої громадянки, воно потрапляє у сферу чинності закону про надання притулку. Спілка захисту громадянських свобод часто представляє шукачів притулку, – сказав Коулмен.

Невисока суддя сердито спохмурніла.

– Наскільки це стосується нашої справи?

– Згідно з «Амнесті Інтернешнал», цю справу потрібно розглянути, беручи до уваги Женевські конвенції та КПТ – Міжнародну Конвенцію проти катувань.

Суддя Родріґес звернулася до стенографіста:

– Внесіть Брюса Коулмена як адвоката у справі доктора Мартіна Кайла і міс Джейн Доу.

Знову повернулася до нього.

– Суд хоче знати, чи Спілка захисту громадянських свобод заперечує провину доктора Кайла?

– Ну, у мене не було достатньо часу для ознайомлення зі справою. Захист вимагає перенесення.

– Міс Тейлор, чи погоджується прокурор штату?

– Ні, Ваша честь. Це слухання стосується не просто незаконного проникнення на територію держави. Мене повідомили, що ця жінка могла проникнути в Сполучені Штати, щоб вчинити – або допомогти в організації, або ж вона володіє інформацією про – теракт проти нашої країни.

Суддя Родріґес трохи підвелася й суворо глянула на Коулмена.

– На яких підставах доктор Кайл відмовляється співпрацювати з відділом розслідувань нацбезпеки?

– Ваша честь, мій клієнт бажає співпрацювати. Проте його обмежує конфіденційність комунікації між лікарем і пацієнткою.

Родріґес повернулася до Тейлор.

– Чому суд має дозволити вам обійти лікарську таємницю?

– Оскільки, крім того, що ця жінка допомагає терористам, вона також утікачка, яку в Греції розшукують за пограбування банку. Наші країни мають домовленості про екстрадицію у випадку таких злочинів.

– Ці злочини були вчинені на американській території?

– Поки що ні, Ваша честь. Вони були вчинені проти грецько-американського «Афінського банку». Вона не просто перевозила терористів, її також обвинувачують у підриві міжнародного пасажирського терміналу в Піреї, метою якого було вбивство туристів і американських моряків.

Родріґес перевела погляд на Коулмена.

– Що скажете?

– Ваша честь, лікарську таємницю можна обійти, щоб запобігти майбутнім злочинам, а не допомогти правоохоронним органам дістати інформацію про вже скоєні.

Агентка Тія не зводила з нього розлютованого погляду.

– Ви не розумієте! Наші джерела в Афінах мають інформацію від ув’язненого члена «Сімнадцятого листопада» про те, що ця жінка й Алексі Коста, лідер другого покоління «Сімнадцятого листопада», перебувають у змові з МЕХ і збираються вчинити напад, внаслідок якого загинуть більше американців, ніж під час теракту у вежах-близнюках.

Кайл відкинувся назад і подумки благав, щоб суддя дозволила йому зламати таємницю.

Суддя Родріґес роздивлялася його.

– Містере Кайл, суд вважає, що, згідно з Актом про національну безпеку від 2002 року, статтею 215(б), будь-який громадянин США не має права перетинати кордон цієї країни в будь-якому напрямку без чинного паспорта. Допомагаючи цій людині втекти від влади Греції, ви допомогли їй порушити закон.

– Я не знав, що паспорт викрадений, Ваша честь. Я допоміг їй як добрий самаритянин.

Суддя Родріґес випнула свої невеликі губи.

– Містере Кайл, якщо ви надасте інформацію, яку потребують ці агенти, я не висуватиму обвинувачень у пособництві злочину.

– Так, Ваша честь. Звісно.

– Починайте, агенте Дуґан.

Дуґан глянув на Кайла.

– Ми дізналися, що її військове прізвисько – Нікі. Яке її повне ім’я?

– Я точно не знаю. Вона сказала, що її прізвище – Аптерос. Заявила, що не знає свого справжнього імені. Підозрюю, що в неї розлад особистості. У паспорті було ім’я Марша Вудс.

– Ми вважаємо, що це американка Рейвен Слейд. Її батько, директор Афінської психіатричної лікарні, таємний інформатор ЦРУ, вчинив самогубство під час нападу «Сімнадцятого листопада». Її взяли заручницею.

Суддя обернулася до Тії Еліаде.

– Ви хочете сказати, що американка, яку взяли заручницею грецькі терористи, вчинить злочин проти власної країни?

– Ми знаємо, що міс Слейд дуже легко піддається навіюванню, і що її свідомістю маніпулювали і «Сімнадцяте листопада», і МЕХ, коли вона була в них. Це стокгольмський синдром, який…

– Я знаю, що таке стокгольмський синдром, агентко Еліаде. Ви натякаєте, що ця молода жінка приєдналася до обох терористичних груп?

– Ваша честь, ми вважаємо, що вона запам’ятала таємний код у вигляді нострадамусівських пророцтв, код, у якому зашифровані командні інструкції для операції «Зуби дракона». Нападу на окремі точки у трьох містах США.

Суддя Родріґес провела рукою по блискучому чорному волоссю.

– Стандарти стосовно дієздатності для екстрадиції мають лише три вимоги. По-перше, підтвердження особи. По-друге, чіткий доказ, що особа була фізично присутня на місці вчинення злочину. По-третє, тут, у штаті Огайо, щоб людина мала змогу допомагати адвокатові підтвердити чи заперечити ці випадки.

Тейлор озвалася:

– Держдепартамент звертається до суду з проханням провести термінове слухання з цих питань, щоб її можна було екстрадувати в Грецію на допит.

Родріґес крутонула молотком.

– Докторе Кайл, ви знаєте, де ця людина зараз?

– Я зареєстрував її минулої ночі в мотелі університету під ім’ям Нікі Аптерос.

Родріґес повернулася до пристава.

– Повідом, щоб поліція Вейбриджа взяла її під варту для термінового слухання, якнайшвидше. Ми переносимо засідання на дві години, зараз оголошується перерва на ланч, – вона гупнула молотком.

Дуґан прошепотів щось чоловікові позаду нього. Той витягнув мобільний і попрямував до задньої частини судової зали. Усі підвелися, коли суддя злізла з крісла і подалась у свій кабінет. Чоловік із мобільним прошепотів щось Дуґану, а той – Тейлор.

– Ваша честь, – озвалася Тейлор, – мені повідомили, що коли поліцейські зайшли в кімнату втікачки, вона була порожня, хоч видно, що в номері спали. З допомогою менеджера вони перевірили решту території. Очевидно, вночі вона перейшла в іншу вільну кімнату. Коли представники шерифа спробували ввійти, вона притиснула шматок битого дзеркала до горла і пригрозила вбити себе, якщо їй не дадуть поговорити з лікарем Кайлом.

Родріґес зиркнула на нього.

– Думаєте, вона серйозно?

– Якщо вона, як я підозрюю, дійсно страждає на межовий розлад особистості, то, найімовірніше, має суїцидальні нахили.

– Ваша честь, – озвалася агентка Еліаде, – нам вона потрібна живою. Лише ця жінка може провести нас до сплячих агентів «Сімнадцятого листопада» і МЕХ.

Родріґес гупнула молотком.

– Агенте Дуґан, накажіть поліцейським запевнити Джейн Доу, що лікар Кайл уже в дорозі.

Кайл підвівся.

– Ваша честь, я мушу уточнити. Мене тут називали її лікарем. Вона – моя пацієнтка?

Родріґес на мить замислилася.

– Ні, вона не ваша пацієнтка. Тепер вас наймає суд, щоб ви оцінили, чи дієздатна вона для екстрадиції.

– Вона може відмовитися зі мною спілкуватися. Як на мене, це справді психічнохвора людина.

– Зважаючи на державну загрозу, я потребуватиму від вас експертного звіту. Доцільно видавати цю жінку, чи ні. Зрозуміло, містере Кайл?

– Ваша честь, вона живе з ілюзією, що я її лікар. Як зазначила агентка Еліаде, якщо вона себе вб’є, то жодної користі їм не принесе. Я вважаю, що вона може відреагувати агресивно, якщо вирішить, що я її кидаю, а також вона може становити загрозу для себе й інших.

– Ви зможете з цим упоратися, містере Кайл?

Він витріщився на суддю, яка нетерпляче крутила в руці молоток. Як із цим упоратися?..

– Я б запропонував поліцейським, щоб вони дозволили мені самому ввійти в її кімнату. Вона й далі вбачатиме в мені людину, яка намагається їй допомогти. Я заберу її в лікарню Вейбриджського університету, де спробую оцінити її дієздатність.

– Якщо встановите, що вона недієздатна, скільки часу вам знадобиться на лікування, яке поверне їй цю дієздатність?

– Складно передбачити. Аналітична терапія займає багато часу.

– Містере Кайл, оскільки справа стосується національної безпеки, я вношу правки до рішення суду. Якщо визначите, що вона недієздатна для екстрадиції, ви станете її лікарем-психіатром і виправите цю ситуацію.

Тейлор підвелася.

– Ваша честь, у нас немає часу. Нацбезпека має розвіддані: це бомба зворотної дії.

– Містере Кайл, – звернулася до нього Родріґес, – чи можна якось прискорити процес? Гіпноз? Електрошок? Будь-який спосіб, який нейтралізує таку промивку мізків.

Кайл почухав борідку. Побарабанив нігтями по столу захисту. Промивка мізків. Промивка. Образ Ноєвого ковчега. Сорок днів і сорок ночей. Потоп… наповнення…

– Ваша честь, існує суперечлива психологічна техніка, що називається «наповнення образами», її іноді використовують для пацієнтів з посттравматичним стресом, які страждають від ретроспекції, нічних жахіть і проблем із пам’яттю.

– Як ветерани війни?

– І жертви зґвалтувань. Десенсибілізація – ефективна форма терапії контркондиціонування для лікування пацієнтів, що страждають від фобій. Пацієнтові по кілька разів показують зображення події, що травмувала його, доки вони не перестають викликати шокові симптоми.

– Скільки часу займе таке лікування?

– Кожна ситуація унікальна. Тижні, можливо, місяці.

Тейлор похитала головою.

– Ваша честь, сибірка МЕХ, можливо, вже в Сполучених Штатах.

– Містере Кайл, можете вигадати щось краще? – запитала Родріґес.

Він переступив з однієї ноги на другу. Взявся думати швидше.

– Є ще одна форма зниження чутливості, відома як швидка імплозивна терапія. Пацієнтку наповнюють справжніми або уявними сценаріями, які спричиняють напружену тривогу. Якщо вона не опиратиметься фантазіям, спричиненим цими образами, лікування може подіяти дуже швидко. Таке використовують із жертвами зґвалтування, імплозивна терапія показує майже миттєве покращення.

Родріґес глянула на Тейлор.

– Що скажете?

Тейлор прошепотіла щось Дуґанові й Тії, тоді обернулася до судді.

– Ми просимо суд встановити часові рамки.

– Суд погоджується. Містере Кайл, ми можемо чекати два тижні. Так ви матимете можливість оцінити стан і пролікувати Джейн Доу, також відому як Рейвен Слейд, також відому як Нікі Аптерос, вашою швидкою імплозивною терапією. Коли час спливе, повідомте суд про прогрес у цій справі або його відсутність.

– Ваша честь, є ще одна значна загроза. Не всі люди витримують лікування, що спричиняє стільки тривоги і напруження. Вона мусить мати високу самооцінку і бути впевненою в собі. Проте, як було вже сказано, вона була пацієнткою в Афінській психіатричній лікарні і зрештою прийняла іслам. Оскільки за моїм попереднім діагнозом це межовий та істеричний розлади особистості, імплозивна терапія може спричинити рецидив шизофренії.

– Зважаючи на те, що стоїть на кону, містере Кайл, ми мусимо ризикнути.

Родріґес покинула судову залу.

Тейлор, Дуґан і Тія вийшли через головний вихід. Коулмен залишився позаду, запихав папери в кейс.

– Кайле, це було чудово.

– Не впевнений. Я уявлення не маю, які травми пережила Рейвен Слейд. Що з нею зробили її наглядачі. Які фобії можуть приховувати її межовий розлад. Я використовував звичайну імплозивну терапію, але швидку – ніколи.

– Ну, ти справив значне враження на суддю. Непогано викрутився.

– Я б так не сказав. Родріґес наказує мені провести нестабільну жінку з суїцидальними нахилами, якій, імовірно, промили мізки, щоб зробити з неї самогубицю-мученицю-ісламістку, по канату під куполом психологічного цирку…

– Настільки все погано, га?

– …без сітки безпеки.

РОЗДІЛ 53

Рейвен лементувала на поліцейських:

– Відійдіть, або я переріжу собі горло!

– Відкладіть уламок дзеркала. Лікар Кайл уже в дорозі.

– Брешете. Вас відправили сюди, щоб мене вбити, – вона вколола себе в шию ліворуч. Кров потекла по блузці.

– О Господи, ні! Зупиніться! Ми почекаємо назовні. Лікар Кайл зайде один. Так влаштовує?

– Гаразд, але я замкну двері.

– Як скажете, леді.

Вони вийшли з кімнати. Рейвен хряснула дверима за ними і замкнула їх на ланцюжок. Підсунула під ручку крісло і вперла в нього комод.

За вікном мотелю замиготіли вогні, коли поліцейська машина під’їхала до тротуару біля її кімнати. Ну й пішли вони. Більше її не візьмуть заручницею.

Білий «Лексус» зупинився біля машини поліції. Рейвен побачила, як лікар Кайл говорить із поліцейськими за дверима. Знала, що він може помітити, як вона спостерігає за ним з вікна. Він помахав їй, Рейвен відповіла тим же. Тоді він зник з поля зору, а вона почула стукіт у двері. Подушкою притиснула скривавлену шию.

– Рейвен, це лікар Кайл. Будь ласка, впусти.

– Спочатку скажи, що тут робить поліція.

– Вони хочуть захистити тебе від людей, про яких ти розповіла, тих, що хочуть тебе вбити.

– Хвилинку, – вона відтягнула комод і прибрала крісло з-під дверної ручки. – Копи нехай за тобою не заходять. Скажи їм, хай стануть так, щоб я їх бачила.

Вона почула розмову зовні, тоді через вікно побачила, як поліцейські відходять убік.

– Можеш відчиняти двері, Рейвен. Я сам.

Вона відвела ланцюжок, Кайл увійшов до кімнати.

– У тебе кров. Дай гляну, – він розкрив сумку, витягнув марлю, клейку стрічку й антисептик. Перев’язуючи їй рану, він сказав: – Я забираю тебе в університетську лікарню.

Рейвен кинула уламок дзеркала на комод і обвила його руками.

– Я знала, що ти мене врятуєш.

Стукіт у двері.

– Лікарю Кайл, усе добре?

– Ми вийдемо за кілька секунд.

Рейвен не відпускала його. Кайл відштовхнув її. Буркочучи, вона підняла руки.

– Здаюся, док…

Він відчинив двері. Рейвен вийшла з високо піднятою головою. Тоді завмерла.

– Дим!

– Мабуть, пікнік десь.

– Немає диму без вогню!

– То, напевно, спеціальна суміш, щоб розпалити вугілля.

– Тільки не вогонь! Я терпіти не можу вогню!

– Дим іде з внутрішнього дворика ліворуч, біля басейну. Ми підемо іншим шляхом.

Вона відчула, як його міцна рука стискає її, веде геть від полум’я.

– Я знала, що можу на тебе розраховувати.

Коли вони обходили ріг, один із поліцейських відчинив задні дверцята своєї машини.

– Ні! Лише з Кайлом.

Рейвен дивилась, як вони обмінюються поглядами. Кайл кивнув і відчинив пасажирські дверцята свого «Лексуса». Допоміг їй сісти.

Коли сів за кермо, вона притулилася до нього.

Він ніжно відсунув її.

– Пристебнися.

– Ти мене пристебни. Не хочу обмастити кров’ю всю твою дорожезну машину.

Кайл потягнувся й пристебнув їй ремінь безпеки. Рейвен поклала голову йому на плече.

Поїздка з мотелю до університетської лікарні забрала хвилин десять. Він припаркувався, обійшов машину й відчинив їй дверцята. Рейвен вийшла і впала йому в руки.

– Бачиш? Ти мій захисник.

У приймальні їм усміхнулася похмура медсестра. На бейджику – «Ж. Нетенсон».

– Рейвен Слейд випадково порізала собі шию, – пояснив він. – Зареєструйте її. Вона тут трохи побуде.

– Привіт, Рейвен.

– …я не рейвен…

– Що ж, мене звати Жанетт Нетенсон.

– …твої проблеми, я тебе називатиму, як мені самій захочеться…

Нетенсон натиснула кнопку інтеркому: «Надійшла нова пацієнтка. Нехай медсестра повідомить приймальне відділення, щоб її взяли на стаціонар».

Кайл продовжив:

– Жанетт, будь ласка, запишіть мені консультацію з міс Слейд на завтра на третю дня.

– У вас зустріч з оцінки персоналу о третій.

– Перенесіть зустріч на наступний день.

Медсестра підняла брови.

– З нею мені треба почати працювати якнайшвидше, – сказав лікар.

Значить, вона для нього більше, ніж просто пацієнтка, якщо важливіша за зустріч із персоналом. Дівчина підняла голову, коли молодий чоловік у білому халаті пройшов по коридору.

– Гаррі, забери Рейвен Слейд у денне відділення, хай їй там змінять пов’язку. Тоді в палату номер шість. Познайом із медсестрами і покажи палату, – сказав Кайл.

– …не лишай мене, марті…

– Побачимося завтра. І, будь ласка, називай мене лікарем Кайлом.

Вона закопилила губу.

– Не хвилюйся. Ти в добрих руках.

Коли вони зайшли в ліфт, вона почула, як Кайл прошепотів:

– Жанетт, повідом медсестер, щоб очей з неї не зводили, у неї суїцидальні нахили.

Вона обернулася й глянула на них.

– …не турбуйся, марті. обіцяю, що не вб’ю себе…

Двері ліфта зачинилися, і вона розвела схрещені пальці.

РОЗДІЛ 54

Ашраф, Ірак

Полковник Рашид Омар (кодове ім’я – Шатерник) знав, що це буде його найнебезпечніша місія з часу першого проникнення в МЕХ. Він уже пояснив Гассан позицію Пентагону. Вона висловила своє зацікавлення, та він уявлення не мав, як відреагують інші офіцерки. Жестом показала, щоб він сів у кінці конференц-залу.

Коли Фатіма зайшла й побачила його, то завмерла на місці.

– Генералко, чому тут цей зрадник?

– Сядь, Фатімо. Незабаром ти зрозумієш.

Інші три офіцерки, що зайшли в залу, також були здивовані. Омар знав, що вони всі думають про одне й те ж. Дезертир, який допоміг Рейвен Слейд утекти, що він знову робить в Ашрафі?

Усі повернули обличчя в бік генералки, жадаючи пояснень.

Застиглий вираз її мускулистого обличчя не видавав жодних думок чи почуттів.

– Ви всі знаєте цього чоловіка як рядового МЕХ Рашида Аммара. Насправді ж це полковник Рашид Омар з американської служби розвідки сухопутних військ, який багато років спостерігав за нами.

Залу заповнили вигуки здивування.

– Омар – це сунітське ім’я.

– Він шпигун!

– Кріт!

Генералка піднесла руку, закликаючи до тиші.

– Дайте полковникові Омару пояснити, чому він тут, – вона кивнула йому. – Полковнику…

Він підвівся і зустрівся з їхніми суворими поглядами.

– Я не почну з вибачення за те, що шпигун. Як мусульманки, ви всі знаєте зі Старого Заповіту, що Бог відправив Халева шпигувати за Ханаанською землею. Шпигуни служили в армії, відколи взагалі йдуть війни. Мені віддали наказ проникнути в МЕХ і звітувати про вашу діяльність.

Підполковниця Шахаді вишкірилася до нього.

– Ти кажеш, що тебе як мусульманина відправив шпигувати за нами єврейський Бог, як було сказано в П’ятикнижжі?

– Ні, як сказали в Пентагоні.

– Не думаю, що нам варто мати зв’язки з американською армією.

– Не таємниця, – сказав він, – що США збираються завдати запобіжний удар по Іраку. Президент Буш дав Пентагону дозвіл розглянути різні варіанти, які можна запустити після початку військових дій. Начальники штабів передбачають неминучий конфлікт з Іраном і його маріонеткою «Хезболлою» в Лівані.

Майорка Алея вигукнула:

– І як це впливає на нас?

– Хоч ви всі знаєте, що Держдепартамент вважає «Моджахедін-е Халк» терористичною організацією, Пентагон зараз дотримується протилежної думки. Їхні стратеги підтверджують, що ви брали участь в Іранській революції та вчинили напад на американське посольство. Ви боролися за світський марксистський Іран. Але вони також знають, що ви воюєте з аятолою, який зрадив вашу ідею, створивши фашистський теократичний Іран.

Холодна тиша.

– Тепер вони, як і багато сенаторів, – продовжив він, – тиснуть на Держдеп, щоб «Моджахедін-е Халк» вилучили зі списку терористичних організацій, якщо – і це важливе «якщо» – МЕХ погодиться підтримати Америку в потенційній війні з Іраном.

Майорка Алея запитала:

– Підтримати яким чином?

– Наразі деякі конгресмени чітко вирішили для себе, підтримують вони плани Держдепу і Пентагону чи ні. Але ми маємо розвіддані від ізраїльського «Моссаду» про те, що Іран і Сирія вже підтримують «Хезболлу» грошима і зброєю, щоб контролювати Ліван.

– Це ми вже чули, полковнику, – зупинила його Алея. – Вам що треба?

– Начальники штабів передбачають зіткнення між Ізраїлем і маріонеткою Ірану «Хезболлою». Якщо ви присягнетеся приєднатися в боротьбі проти вартових Ісламської революції аятоли, Пентагон зможе змусити Держдеп змінити свою думку.

Усі, крім Саміри, обурено загуділи.

– І чого ж Пентагон очікує від нас?

– У випадку можливих авіаударів Ізраїлю по ядерних сховищах Ірану від вашої армії вимагатиметься очолити другий фронт проти Тегерана.

Генералка запитала:

– Полковнику Омаре, який жест доброї волі Америка очікує з нашого боку?

– Я знаю, що Саддам сховав багато зброї масового знищення в Ашрафському тунелі на кордоні між Іраком та Іраном. Я також знаю про ваш альянс із «Сімнадцятим листопада» в операції «Зуби дракона». Як доказ доброї волі ми просимо розірвати цей союз. Як наслідок, Ашраф не постраждає від авіаудару.

Майорка Алея підвелась і звернулася до інших:

– Цей шпигун просить нас перейти на інший бік. Він думає, що МЕХ, як флюгер, крутиться під політичними вітрами?

Підполковниця Шахаді похитала головою.

– Ми зараз у пастці між Іраком та Іраном. Я вважаю, що ми повинні серйозно обдумати пропозицію полковника Омара і відмежувати себе від терористичної операції «Сімнадцятого листопада». Згадайте, як троянців знищили, коли вони проігнорували застереження про дерев’яного коня. Провидець Лаокоон казав їм: «Що б там не було, завжди варто остерігатися греків з їхніми подарунками».

Йому сподобалося висловлювання підполковниці, проте інші офіцерки одразу почали сперечатися. Генералка піднесла руку, закликаючи до тиші.

– Майорко Фатімо, поясніть свою позицію.

Омар дивився, як Фатіма повільно обводить очима всіх офіцерок за столом, а тоді зупиняє свій погляд на ньому.

– Може бути надто пізно.

– Ви про що? – запитав він.

– Сибірка вже в дорозі до «Сімнадцятого листопада» в Америці.

Непорушне обличчя генералки розпливлося в гримасі.

– Ви мали б мене повідомити перед тим, як виконувати цю домовленість.

– Це ви мене поставили керівницею, генералко. Я погоджуюся з позиціями підполковниці Шахаді та майорки Алеї. Нам не варто укладати жодних угод з американською армією.

– Фатімо, я наказувала тобі вжити всіх можливих заходів, щоб сибірка не потрапила до рук Алексі Кости.

– А що, як уже запізно?

– Ми впораємося з цією ситуацією, якщо вона виникне.

– Ми знаємо, що повідомлення Тедеску відкрило, які міста будуть атаковані, – наполягала Фатіма. – Я впевнена, що Тедеску спробував убити Рейвен Слейд, бо вона запам’ятала його пророцтва. Йому не вдалося, і помер він сам. Лише дівчина знає решту повідомлення.

– Думаєте, можете витягнути з неї цю інформацію?

– Рейвен не знає, що володіє нею, генералко. Я намагалася пробитися, але ті пророцтва заховані за її фобіями. На це знадобиться час.

Генералка Гассан глянула на Омара.

– Ви допомогли Рейвен втекти, полковнику. Знаєте, куди вона подалася?

Він похитав головою.

– Можливо, майорка Фатіма знає.

– Можу припустити, що схованка Рейвен – у Вейбриджській психлікарні, куди, згідно з медичними записами, батько відправив її ще дівчинкою, – пояснила Фатіма.

– Фатімо, ти супроводжуватимеш полковника Омара до Америки, – сказала генералка Гассан. – Перехопіть сибірку, перш ніж вона потрапить до Алексі Кости. Тоді знайдіть Рейвен і зламайте її психічний блок.

– Я можу й сама це зробити, – обурилася Фатіма. – Я б не хотіла якось зв’язуватися з цим шпигуном.

– Це мій наказ, Фатімо. Ви з полковником Омаром працюватимете надалі в команді.

Це навіть більше, ніж Омар міг сподіватися.

– Який наш план далі, якщо мені вдасться перехопити сибірку? – запитала Фатіма.

Генералка Гассан замислилася.

– Важко сказати.

Омар знав, що вона має на увазі. Якщо Пентагон переконає Держдепартамент вилучити МЕХ зі списку терористичних організацій, вони стануть союзниками. Якщо Держдеп не відступиться, флюгер МЕХ обернеться з Заходу знову на Близький Схід.

Якщо вони з Фатімою не перехоплять сибірку, Дуґан зможе лише екстрадувати Рейвен назад в Афіни для допиту.

Виходячи з зали для зібрань, Омар дивився на Фатіму. Її струнке фігуристе тіло рухалося попереду. У Штатах вони будуть самі.

Чи діятиме правило жіночої непорочності, подумав він, коли вони виїдуть за межі Ашрафу?

РОЗДІЛ 55

Ланкастер, штат Огайо

Кайл допивав друге мартіні за вечір, коли подзвонив Брюс Коулмен.

– Як усе пройшло з сам-знаєш-ким?

– Я поклав її в лікарню, але історія ще химерніша, ніж я очікував. У неї рецидив параноїдальної шизофренії.

– І які симптоми параної?

– Вважає, ніби грецькі та ісламські терористи полюють на неї, щоб убити.

Він почув нервове дихання Коулмена.

– Ну, знаєш, як то кажуть: параної немає, якщо це правда.

– Ти хочеш сказати, що…

– Не по телефону. Зустрінемося десь не на роботі. Поснідаймо завтра в кафе «Салескі» в Ланкастері.

Наступного ранку, ідучи від свого будинку до машини, Кайл зловив себе на тому, що роздивляється незнайомців на вулиці. Дорогою він позирав на дзеркальце заднього виду, перевіряв, чи ніхто його не переслідує. І на що це, чорт забирай, Брюс натякав?

У Ланкастері він заїхав на паркінг перед кафе. Хоча біля закладу були вільні місця, Коулмен припаркувався через дорогу.

Він почекав, і чоловіки зайшли всередину разом.

– То що ти мав на увазі, ніби хтось дійсно хоче її вбити?

– Ми перевірили разом із партнером з моєї фірми, який представляє грецькі транспортні інтереси. Один власник танкера найняв додаткових охоронців і купив броньований «Мерседес». Його друг, власник кількох нафтових танкерів, був убитий другим поколінням «Сімнадцятого листопада». Це відгалуження основної групи ще більш ультранаціоналістичне, марксистсько-ленінське і антиамериканське, ніж перше покоління.

– Терористичні угруповання існують роками.

– Не такі смертоносні поєднання, як «Сімнадцяте листопада» і МЕХ.

– То ця психологічно дуже слабка жінка стала жертвою пропаганди подвійного культу? Як мені нейтралізувати таке психологічне ушкодження?

– Ти погодився використати швидку імплозивну терапію, тож, за законом, лікуєш її так, щоб зробити знову дієздатною. Це таке перетягування канату між війною нацбезпеки з тероризмом і нашою турботою про права людини.

– Думаєш, дійсно є загроза для її життя?

– Фанатичні мулли проголосили Рейвен фетву як віровідступниці. Їхня справжня ціль – не дозволити її екстрадицію в Грецію, інакше під час допиту вона розкриє лідерів обох груп.

– Можливо, Родріґес не дозволить провести законну екстрадицію.

– Тоді наша антитерористична структура може вдатися до надзвичайної видачі й таємно вивезти її назад у Грецію.

– Хіба це законно? Вона громадянка Америки. Вони можуть отак просто відправити її в Грецію проти волі?

– Згідно з джерелом спілки, яке побажало залишитися інкогніто, програма надзвичайної видачі ЦРУ – це зараз один із найпоширеніших інструментів у боротьбі з тероризмом. Вдалося передбачити кілька нападів, відколи ми почали відправляти підозрюваних за кордон на допит.

– Це ж передбачає тортури. Наша розвідка може якось моніторити ці допити?

– Європейський КЗТ – вибач, Комітет запобігання тортурам – тричі відвідував Грецію цього року. Вони опублікували останні результати досліджень у 2001 році. Тож усе залежить від того, куди відправлять Рейвен. Мабуть, у виправну установу при міністерстві громадського порядку в Афінах чи Салоніках. Або в психіатричне відділення тюремного комплексу Коридаллоса при міністерстві юстиції, або в Афінську психіатричну лікарню при міністерстві охорони здоров’я.

– Навіщо катувати людину, якщо, зрештою, вона все одно помре?

Коулмен знизав плечима.

– Відомий гарвардський професор правознавства вважає, що допитувачі здатні зупинитися за мить до. Вони можуть, наприклад, вставляти стерильні голки під нігті, викликаючи нестерпний біль без загрози для життя.

– Тортури на ній не спрацюють. Один із симптомів межового розладу – це самокалічення, аж до самогубства. Допитувачі, які завдаватимуть їй фізичного болю, робитимуть за неї те, що вона б зазвичай робила сама з собою. Але вона радше помре, ніж терпітиме емоційний хаос.

– Пастка 22! І що ми з цим маємо робити? – запитав Коулмен.

– Якщо я зможу обманом обійти її фобії швидкою імплозивною терапією, то можливо – можливо – проб’юся через її стани дисоціації.

– А як щодо параноїдальної шизофренії?

– Під час істеричних фаз вона – як актриса на сцені або знімальному майданчику. Те, що вона говорить чи робить, – це акторська гра.

– Можеш вивести її з цього стану на суді?

– З деякими пацієнтами я зрозумів: якщо в них галюцинації чи марення, будь-яка спроба вивести їх звідти роздумами часто викликає ворожість з їхнього боку, іноді навіть агресію.

– То як ти підготуєш її до суду?

– Замість того щоб протистояти таким пацієнтам, я тимчасово заходжу у світи, в яких вони ховаються. Я буду для Рейвен суфлером, оператором, режисером. Тоді, коли настане сприятливий час, якщо вона віритиме, що грає для фільму, я крикну: «Стоп! Чудовий кадр! Знято!» Якщо вона переживає шкільні драматичні спектаклі, я приєднаюся до аплодисментів публіки, дам їй вклонитися, скажу, що завіса опустилася, і виведу за лаштунки.

– Це спрацює?

– Що в психіатрії, що в шоу-бізнесі немає жодних гарантій.

– Пам’ятай, у нас бомба зі зворотним відліком, агентства таємних операцій можуть вирішити взяти справу у свої руки.

– Зрозуміло. Але, якщо ми вже заговорили про годинники, уже майже початок.

– Ти про що?

– У мене з нею сеанс через півтори години. Якщо я запізнюсь, і вистава перенесеться, вона подумає, що її заміняє дублерка.

– То й що?

– Як і з більшістю примадонн, у неї в голові розгориться скандал.

РОЗДІЛ 56

Вейбридж, штат Огайо

Дорогою назад до Вейбриджа Кайл потрапив у шалені затори. Він сповільнював рух біля кількох знаків «Стоп», молячись, щоб жоден поліцейський його не зупинив. Рейвен не прийме штраф за порушення правил як виправдання за запізнення.

Щоб почати швидку імплозивну терапію, йому потрібне чіткіше розуміння її фобій. Які образи можна використати для наповнення їй розуму, щоб ретроспекції та фальшиві спогади більше її не лякали?

Кайл повернув на паркінг лікарні з тридцятьма секундами в запасі й устиг забігти в кабінет саме тоді, коли медсестра постукала й завела Рейвен. Дякувати Юнгові за синхронність.

– Я беру її на себе, – сказав він медсестрі.

Коли вони опинилися самі, Рейвен прошепотіла:

– Можеш узяти мене де завгодно.

Він жестом показав на крісло перед столом.

– Сідай, будь ласка.

– Ти не хочеш, щоб я відкинулася на кушетці?

Кайл завагався. Вона любить каламбури. Здебільшого це прелюдія з еротичною грою слів, але це все істерична грайливість так її розкріпачує. Не сексуальність.

Він ризикнув.

– Можеш лягти на кушетці, якщо хочеш. Але я б не хотів, щоб ти відкинулася.

Рейвен сіла у крісло.

– Тоді я сидітиму тут, де знатиму, що ти не вигадуєш жодних фокусів.

– Розумно.

Вона хихотнула.

– Ну ти й кадр.

– Розкажи мені про кадри.

– Мама в дитинстві показувала мені такі, на слайдах.

– Цікаво. А що ще тобі мама показувала?

– Карти Таро. Там були зображення добра і зла, вони викривали невідоме.

– Тобі подобалося дивитися на ті символічні картинки?

– Так. Здається, я щось пригадую…

– Що?

Рейвен похитала головою.

– Щось у тумані… нечітко… ніби сон пригадую.

– Сни – штука важлива. Ми можемо скористатися методом вільних асоціацій, я допоможу тобі побудувати зв’язки.

– Ти про що?

Кайл спробував пояснити.

– У фройдистському психоаналізі пацієнт описує вільні асоціації. В юнгіанському аналітичному аналізі часто бере участь і психіатр, особливо для того, щоб уточнити зв’язки з універсальними образами.

– Приємно чути, що я не мушу робити все сама. Усю ніч цим переймалася.

– Хочеш подивитися кілька слайдів?

– Порно?

– Я збираю зображення архітектури, скульптури і картин. Хобі таке.

– Гаразд, якщо це тебе заводить.

Він вимкнув світло і опустив жалюзі.

– Ага! То ти юнгіанський секс-психіатр.

Кайл опустив стінову панель і ввімкнув проектор слайдів.

– Ні, я юнгіанський аналітик. Ми дослідимо сни і торкнемося твого несвідомого, але тоді підемо глибше, зануримося під особисте несвідоме, щоб знайти коріння колективного несвідомого.

– Коріння, як в едемському саду?

– Це образ зі Старого Заповіту, але ми вважаємо священні сади архетипами.

– Що таке архетипи?

– Образи й дії, які глибоко вкорінені в людський розум і повторюються в різних культурах протягом століть.

– Ну, то який священний сад у тебе?

– Висячі сади у Вавилоні, японський кам’яний сад Каресансуй, буддистські сади насолод Вігара, індійські Ідеальні сади, що згадуються в сутрах.

– Камасутра? Я гортала ту індійську книгу сексу в татовій особистій бібліотеці. Спробуємо різні пози?

Йому потрібно відвести її від сексуальних алюзій.

– Зосередьмося на архетипах, які стосуються тебе.

– Маєш приклади трагічного кохання? Як у нас із Алексі?

– Архетип нещасних закоханих сягає далі, ніж Ромео з Джульєттою, далі, ніж Тристан з Ізольдою, далі, ніж Пірам і Тісба. Аж до Плутаного лісу біля гори Фудзі, де давні японські нещасні закохані вчиняли синдзю.

– Правильно. Ми з Алексі – нещасні закохані. А синдзю – це подвійне самогубство?

– Так, Рейвен, але мусиш розуміти, що поки ти була заручницею, Алексі використав контроль розуму, щоб налаштувати тебе проти власної країни. «Моджахедін-е Халк» зробили те саме, навертаючи тебе в іслам. Для тебе це могло означати бажання стати мученицею.

– Погоджуюся стосовно МЕХ, але не стосовно Алексі. Він відкрив мені очі на те, як усе насправді.

– Слід розрізняти реальність і пропаганду.

– Ти маніпулюєш мною.

– Слухай, я сам на таке не зголошувався. Суд наказав мені, бо ти заявила, що ні з ким іншим не співпрацюватимеш.

– Ти не станеш проти мене?

– Ні, але я мушу вдатися до крайнього методу лікування, який називається «швидка імплозивна терапія». Я хочу, щоб ти не зводила погляд з екрану, поки я показуватиму різні картинки.

– Добре.

Кайл швидко перемикав слайди. Спочатку давні грецькі місця: Храм Аполлона в Дельфах. Амфітеатр Діоніса. Форум.

Жодної реакції. Біблійні зображення: «Створення Адама» зі Сикстинської капели Мікеланджело. «Одежа Йосипа» зі Цфатівської Біблії. Нічого. Проте коли перемкнув на «Мойсея біля неопалимої купини», Рейвен закричала.

– Ні, вогонь!

Тоді Кайл згадав її реакцію на пікнік поблизу мотелю. Він перемкнув на «Палаючих вершників» з Одкровення. Рейвен відвернулася.

– Дивись.

– Я не можу!

– Уяви, що ти дивишся на полум’я.

– Припини.

– Уяви, що вогонь обпалює тобі спідницю, але тебе не пече.

– Господи…

Він перемкнув на слайд з картиною Тернера «Шедрах, Мешаг і Аведнего у вогняній печі».

– Уяви, що ти, як вони, охоплена полум’ям.

– Мене зараз знудить.

– Не знудить. Це лише зображення. Якщо знову й знову дивитимешся, вони перестануть тебе турбувати.

– Чому ти мучиш мене?

– Щоб врятувати від дечого гіршого за тортури.

– Досить! Зупинися!

Він вимкнув проектор і підняв жалюзі на одному вікні.

– Що відбувалося в тебе в голові?

– Не пам’ятаю.

– Спробуймо побудувати ланцюги вільних асоціацій з вогнем.

– Ні.

– Відомі образи з Біблії. «І Господь послав на Содом та Гоморру дощ із сірки й огню…»

– Пригадую проповідь нашого священика, – сказала вона. – Дружина Лота обернулася й глянула на пожежу в місті. І Бог перетворив її на соляний стовп.

– Це тебе й лякає у вогні?

– Я не хочу перетворюватися, як вона. Досить сипати мені сіль на розум.

– Продовжимо.

– Ніяких більше картинок запалених кущів чи вогняних вершників чи якоїсь іншої горючої чортівні!

– Підемо далі. Я хочу, щоб ти візуалізувала зображення вогню. Спробуй побачити полум’я у себе в голові.

– І як ти, чорт забирай, собі уявляєш, що я це зроблю?

Кайл поміркував над цим.

– Ти коли-небудь допомагала собі заснути, рахуючи овечок?

– Звичайно.

– Заплющ очі так, ніби готова заснути. Тоді уяви, що кожна овечка в роті тримає факел. Рахуй їх.

Рейвен склала пальці пірамідкою. Губи рухалися, коли вона прошепотіла:

– Добре. Один. Два, – стиснула щелепи. – О Господи! Т-три… Ч-чотири… – плечі розслабилися. – П’ять. Шість. Сім, – на двадцять п’ятій вона розплющила очі. – Не можу повірити.

– Що?

– Я була впевнена, що мені мозок з голови витече. А тоді стало легше. Від вогню перед очима у мене все одно волосся дибки стає, але, здається, я можу витримати.

– Отак це й працює. Тепер – для перевірки. Справжній вогонь.

Рейвен стиснула бильця крісла.

– Пішов ти!

Кайл відкрив шухляду стола, витягнув свічку, підсвічник і поставив їх на стіл. Рейвен зіщулилася. Він дістав запальничку «Зіппо».

– Я хочу, щоб ти наперед знала, що я зроблю зі свічкою. Не зводь з неї очей. Тоді нахилися вперед і подуй на вогонь.

– Я не…

– У нас немає часу розгрібати минуле чи причини твоєї пірофобії. Але за допомогою повторень ми можемо послабити її вплив. Готова?

Вона вагалася. Лікар клацнув коліщатком запальнички. Іскри. Дівчина відсахнулася. Клацнув удруге. Спалахнув вогник. Рейвен подалася назад. Кайл підніс полум’я до ґноту свічки. Воно засичало, скочило вгору. Вона заплющила очі.

– Не відводь погляду. Дивися на вогонь. Видихни. Тоді знову, дихай повільно.

Якщо це не спрацює, про швидку імплозивну терапію можна забути. Можливо, краще, якщо вона не знатиме, хто вона чи що відбувається насправді. Він може сказати судді Родріґес, що йому не вдасться зробити її дієздатною для екстрадиції.

Її тіло розслабилося. Рейвен задула свічку.

– Браво, Рейвен! Це було чудово.

Вона всміхнулася.

– Ні, це ти був чудовим.

Кайл глянув на годинник на стіні позаду неї.

– Наш час вийшов.

– Тобто?

– Кінець сеансу. Ми зустрінемося післязавтра.

– Ти ж не можеш отак просто збудити мене, а тоді відправити геть.

Він підійшов до дверей.

– Нам потрібно встановити часові рамки.

– …до біса часові рамки. ти не можеш просто так лізти мені в мозок, а тоді кинути мене! ти мені потрібен!..

Її голос раптом обернувся на мецо-сопрано. Змінилися також мова тіла і вираз обличчя.

– Рейвен, будь розважливою.

Її очі оскліли. Вона підозріло роззирнулася навколо.

– …я не рейвен, я нікі, і це говорить моє довбане колективне несвідоме, ти сказав бути розважливою, але кидаєш її…

– Я не кидаю тебе, Рейвен. Це тимчасова пауза в цій фазі твоєї терапії.

– …кажу тобі, я не рейвен! вона сидить у тому кріслі! слухай уважно, коли я говорю, виродку!..

– Опануй себе.

– …я це й роблю! спочатку ти розпалив їй розум, а тепер хочеш її лишити!..

– Ти мусиш зрозуміти.

– …зрозумій оце!..

Вона вхопила зі столу ніж для конвертів і шпурнула в нього. Кайл пригнувся, ніж відскочив від стіни і дряпнув йому чоло. Він натиснув кнопку тривоги. Двері кабінету розчинилися. Всередину влетів санітар і схопив її. Дівчина викрутилась і врізала йому в око ліктем. Забігли ще двоє санітарів. Щоб скрутити її, знадобилися всі троє.

– …цей виродок-психіатр підпалив мене…

Поки вони її тримали, Кайл підійшов до медичної шафки, дістав шприц і ампулу седативного препарату. Коли він вводив їй в руку голку, дівчина не зводила з нього розлютованого погляду.

– …ще якась твоя наркота для зґвалтування, мерзотнику?..

– Я намагаюся тобі допомогти.

Її очі заповнилися слізьми. Голос пом’якшав.

– Що зі мною коїться, Марті? Не лишай мене.

– Я не лишаю тебе. Ми продовжимо під час нашого наступного сеансу.

Після того як дівчина пішла, він витягнув з шухляди диктофон і ввімкнув. Поставив на паузу, тоді нарешті спромігся на слова.

«Рейвен Слейд. Межовий розлад особистості. Код ДСП – 301.83. Дисоціація з симптомами деперсоналізації. Несистематична історія розколу і дереалізації. Також симптоми сексуального фліртування істеричного розладу особистості, 301.50, з ознаками високої сугестивності.

Перше випробування наповненням образами викриває пірофобію. Підозрюю, що на поверхню можуть виплисти й інші фобії.

Проблема: література стверджує, що, оскільки швидка імплозивна терапія – дуже агресивний вид лікування, її зазвичай не рекомендують для пацієнтів з межовим чи істеричним розладом особистості. Проте, зважаючи на терміновість ситуації, інших варіантів у мене немає».

Він зітхнув і вимкнув диктофон. Якщо стрімке наповнення образами спрацювало, йому, можливо, вдасться запобігти видачі. Але йому було гидко від думки, що він мусить мучити її, щоб врятувати від інших тортур.

РОЗДІЛ 57

Ашраф, Ірак – Ґібельштадт, Німеччина

Фатіма сказала Рашидові почекати за дверима її квартири, поки вона переодягається. Її єдиним неармійським одягом була чорна спідниця і біла блузка, які вона одягла у день, коли втекла з Афінської психіатричної лікарні. Біла блузка, чорні панчохи і чорні туфлі-човники. Одяг, яким пропащі американки колись зваблювали чоловіків.

Фатіма розгладила оливково-брунатну уніформу й повісила її в гардеробі. Їй не терпілося одягнути її знову після завершення цієї місії. План А: якщо вони перехоплять сибірку до того, як Алексі отримає її в Кенті, штат Огайо, МЕХ прийме пропозицію Пентагону. Якщо Алексі вже її отримав, тоді план Б: співпрацювати з американськими сплячими агентами «Сімнадцятого листопада» і пустити в хід операцію «Зуби дракона».

На відміну від генералки Гассан, Фатіма не вірила полковникові Рашиду Омару. Не надто довіряла й пропозиції Пентагону захистити «Моджахедін-е Халк» після того, як США знову вторгнеться в Ірак. Не лише тому, що Рашид – суніт, а й тому, що вона не довіряє західним капіталістам і політикам. Нафта з Близького Сходу змащує американські коліщатка, а нафтові барони зрадять кого завгодно, тільки б не пищали.

Фатіма відкрила шухляду ліжка й витягла з-під запасної ковдри металеву коробку. Відсунувши медалі, дістала контейнер з порошком. Сховала собі в сумочку. Рашид – це прямий зв’язок МЕХ із Пентагоном. Можливо, їй вдасться скористатися миш’яком, щоб розірвати цей зв’язок.

Вона повернулася в машину, де Рашид сидів за кермом, і зайняла пасажирське сидіння – якомога далі від нього. Він зупинився біля сторожового посту і показав охоронцеві свій пропуск.

– Ви потрапили в Ашраф сам. Хто ця жінка?

– Старша офіцерка МЕХ під прикриттям для таємної місії.

Охоронець відсалютував і потягнув за важіль. Ворота відчинилися.

– Дякую, що не розкрив мене, – сказала вона, коли машина минула контрольний пункт.

Він не зводив очей з дороги.

– Немає потреби викликати зайву цікавість.

– Дякую за обережність.

Омар поліз у кишеню і витягнув пачку сигарет. Запропонував їй, проте Фатіма лише похитала головою. Запалив одну з них своєю золотою запальничкою і глибоко затягнувся.

– Ці штуки вбивають людей, – сказала вона.

– Так само, як і сибірка.

Фатіма витріщилася на нього.

– Ти знаєш, яка в нас зброя?

– Я розгадав другу загадку. Катрен «ЩО» з пророцтва Тедеску.

– Я не вірю. Він надто зашифрований.

– А я його розшифрував. Послухай.

«Моджахедін-е Халк» – це і є «воїни святі», які приєднаються до марксистських товаришів із «Сімнадцятого листопада». Повільна смерть, що зріє в тунелях, – це біологічна зброя в тунелях МЕХ, яку використають не проти Ірану, а щоб покарати американських християн.

– Як ти здогадався, що це сибірка?

– Стригалі овець і сортувальники вовни часто контактують із природною сибіркою з лупи і мусять робити щеплення. Її ще називають болячкою сортувальника вовни.

О, та він розумний. Але не варто тішити його его похвалою.

– Тобі було легко, бо ти ховався серед нас, як то кажуть, у всіх на виду.

Омар знизав плечима.

– Я сказав, що то було неважко.

– І ти так само успішно розгадав перший і третій катрени, «ДЕ» і «ЯК»?

– Частково «ДЕ». Три міста, але не точну мішень у третьому. Остання пророча загадка «ЯК» залишається, як говорив Вінстон Черчилль, «таємницею, схованою в таїнство всередині головоломки».

Зневажати його ставало все важче. Не лише привабливий, а й розумний. Їй не вірилося, що він здатний пробудити її давно заснулі почуття.

Тому вирішила мовчати, не довіряючи собі говорити. Раптом вона роззирнулася.

– Це ж територія курдів! Чому ми тут? Якщо Пешмерга впіймає нас, нам каюк.

– Спокійно, – сказав він. – Тепер вони друзі Америки. Курдистан, Іран та Ізраїль – єдині країни Близького Сходу, які активно використовують жінок-солдаток. Якщо Пентагон переконає Держдепартамент вилучити МЕХ зі списку терористичних організацій, курди також стануть вам союзниками.

– Іншалла.

– Так, воля Бога.

Коли вони під’їхали до короткої посадкової смуги, Фатіма побачила «Лірджет».

– Це так ви перевезли Рейвен?

– Не можу це обговорювати.

Двоє чоловіків у масках підійшли до машини.

– Не лякайся, коли вони накинуть тобі на голову мішок, – попередив він.

Коли мішок натягували, вона зіщулилася.

– Ви мені зачіску псуєте.

Сміх з-під маски.

– На борту перукаря немає, але, якщо хочеш, я тобі знову заплету коси, – Омар потягнувся, щоб допомогти їй вилізти з джипа.

Фатіма відбила його руку.

– Не торкайся мене.

– Добре. Тоді не нарікай на мене, якщо перечепишся.

Вона завагалася, зрештою взяла його руку.

– Вибач. У нашій культурі глибоко вкорінена відраза, якщо тебе торкається чужий чоловік.

Омар не лише взяв її за руку, а й другою обхопив талію. Коли він допомагав їй вибиратися на літак, рука притислася їй до грудей. Немає сенсу влаштовувати сцени. Мабуть, це те, з чим миряться американські жінки. Вони заслуговують те, що з ними станеться.

Люк зачинили. Рашид зняв їй мішок з голови.

– Хочеш сидіти біля вікна?

– Краще в проході.

Фатіма дозволила йому сісти першим, щоб він не терся об неї ногами. Тоді сіла сама, міцно звівши коліна.

Дивлячись на її коліна, він сказав:

– Не забувай, я мусульманин. Я тебе нізащо не скривджу.

– Наскільки мені відомо, на відміну від шиїтів, чоловіки-суніти не надто зважають на жіночі почуття. Як і американці, вони вважають жінок майном, наче ті годяться лише для сексу і народження дітей.

Він усміхнувся.

– Ну, оскільки в мене подвійне громадянство, американське й іранське, я, напевно, подвійний сексуальний маніяк.

Його глузливий стиль її забавляв. Він не просто привабливий. Він мусульманин.

– То чому ж ти зберігаєш вірність?

– Країні і сексу. А ти?

Фатіма відчула, як запалали щоки. Рев двигунів «Лірджета» врятував її від відповіді. Він розганявся на злітно-посадковій смузі. Тоді відірвався від землі. Внизу гупнули колеса. Вона розслабила коліна, розвела ноги. Це її здивувало. Це несвідоме керує нею? Треба змінити тему.

– Ти народився в Сполучених Штатах?

– Мої батьки емігрували з Ірану після того, як ваша студентська група напала на посольство США. Мама народила мене в Нью-Йорку.

– Звідти й подвійне громадянство.

– Офіційно. Як би я не зневажав ідентичність через дефіс, та вважаю себе ісламо-американцем.

– У мене також було американське громадянство. Мій чоловік був ірано-американцем. Але оскільки в «Моджахедін-е Халк» нам не дозволяють мати розділену відданість, від нас вимагали розлучення.

– Він у Ашрафській чоловічій партії?

– Його настільки розізлив наш вимушений розрив, що він дезертирував. Оскільки повернутися в Іран він не міг, то подався в Сирію й приєднався до Партії Бога.

– «Хезболли»? І досі з ними?

Фатіма стиснула щелепи.

– Коли його батальйон бомбардував казарми американської морської піхоти, він загинув.

– Значить, отримав свої сімдесят дві діви в раю.

Вона відвернулася.

– Вибач. Вибач, дурний жарт. Діти?

Їй стало важко дихати. Не думай про дочку. Не говори про неї. Сумувати за минулим – дурість. Але слова полилися швидше, ніж вона встигла припнути язика.

– Дівчинка. На додачу до розлучення у МЕХ вимагали віддати дітей. Вона з дідусем і бабусею в Америці. Зараз, напевно, у коледжі.

– Мені дуже…

– Не шкодуй мене. Я життя присвятила нашій лідерці й нашій ідеї. А ти чому життя присвятив?

– Я у військовій розвідці. А ти що думаєш?

– Ти можеш бути подвійним агентом. Готувати пастку для моджахедів і звітувати перед Саддамом.

Омар засміявся.

– А ще можу бути мусульманським місячним ликом, що очікує затемнення, після якого прийде дванадцятий імам і відновить халіфат.

– Ти зі всього насміхаєшся?

– Лише з абсурдних речей.

– Усе, досить розмов. Я змучена. Треба поспати.

Їй снилася донька, Нагід.

Скрегіт коліс «Лірджета» пробудив її зі сну.

– Де ми?

– У повітряному просторі Німеччини.

– Німеччини?

– Приземлимося на армійському льотному полі Ґібельштадта, а звідти в Штати нас підбере «Ґелексі С-5».

– Куди він нас забере?

– Льотне поле «Гантер-Армі» біля Саванни, у Джорджії. Там я орендую машину і ми довго й нудно проїдемося до Колумбуса, Огайо. Зранку поїдемо до Кентського університету, щоб перехопити передачу сибірки.

– А якщо Алексі Коста вже її отримав?

– Тоді підемо його слідом і спіймаємо.

– А якщо не зможемо зупинити?

– Я повідомлю нацбезпеку, вони піднімуть державну тривогу червоного рівня.

– У мене буде час в Ґібельштадті, щоб купити одяг?

– Звісно. Зможеш закупитися у військовому магазині. У Саванну ми рушаємо рівно о сьомій. Там одразу візьмемо авто і поїдемо на північ.

Армійський магазин був заповнений одягом для дружин військових. Рашид чекав, поки вона приміряла сукні. Фатіма вибрала собі чотири, з огидою бурчачи на смаки американських жінок. Лише коли вона з’явилася в тристулковому дзеркалі в чорній облягаючій сукні, то спинилася й замилувалася собою. Розплела чорні коси й розпустила волосся. Завдяки армійській діяльності її тіло залишалося струнким і міцним. Шкода, що вона не зможе взяти цей одяг із собою в Ашраф. Фатіма вийшла з примірочної, одягнута в чорну сукню і туфлі на високих підборах.

Рашид вирячився на неї. Ніздрі роздулися.

– Ти така гарна, – тоді відвернувся. – Вибач. Я не можу так про тебе говорити.

Як Фатіма й очікувала, він її хоче. Відчула, як стукотить серце. Рашид сказав, що вони зранку покинуть Колумбус і поїдуть в Кентський університет, це означає, що ніч вони проведуть у готелі. Візьмуть одну кімнату чи дві? Вперше, відколи приєдналася до «Моджахедін-е Халк», вона відчула зневагу до їхньої лідерки у вигнанні, яка живе в Парижі у щасливому шлюбі, але вимагає целібату від усіх жінок в Ашрафі.

Що ж, зараз вона не в Ашрафі.

РОЗДІЛ 58

Вейбридж, штат Огайо

Рейвен провела язиком по сухих, як наждачний папір, губах. Розплющила очі. Спробувала вилізти з ліжка, але покривало щільно притискало її. Чому санітари в психлікарнях завжди приковують її до ліжка? Що вона зробила не так цього разу?

Час спуститися з небес на землю. Під покривалом вона шкрябнула нігтями по животу. Глибше. Сильніше. Роздираючи шкіру. Запах крові просочився крізь покривало. Приємно знову взятися за старе.

Вона почула скрип дверей. Побачила медсестру Нетенсон, що втупилася в неї.

– Гаррі, ану сюди! Та психована знову почала!

– Доброго ранку, медсестро, – озвалася вона. – Коли мій наступний сеанс із Марті?

– Побачишся з лікарем Кайлом, коли заспокоїшся і опануєш себе.

– Зараз зі мною все гаразд.

Нетенсон роздивилася її з голови до п’ят.

– Я гляну, коли в лікаря Кайла знайдеться час у розкладі для тебе.

– Подзвони йому. Я впевнена, він одразу захоче зі мною побачитися.

– Серйозно? – Нетенсон стиснула мобільний. – Якщо припиниш дерти шкіру на собі, я подивлюся, що він скаже.

Рейвен висолопила язик.

– Та хоч відкуси, мені однаково, – відказала Нетенсон. – Може, хоч це тебе заткне.

Нетенсон зателефонувала і скривилася.

– Зараз він прийде. Пропускає перерву на ланч.

– Я ж казала.

Нетенсон побагровіла. Вона натиснула кнопку інтеркому й гукнула:

– Санітар Гаррі Ньютон, швидко до сестринського посту!

Через кілька секунд санітар, здоровий, як ведмідь, увійшов і допоміг Нетенсон розгорнути покривало.

– Після того як умиється й одягнеться, проведи її в кабінет лікаря Кайла. І пильнуй, щоб не загуляла нікуди.

Коли Гаррі вів її коридором, Рейвен помітила, як він роздивляється її та облизує губи. Може, це санітар-вампір, якого збуджує запах її крові.

– Не думаю, що сестра Нетенсон правильно робить, коли називає тебе тупим, Гаррі. Очевидно, що ти дуже розумний. Чула, як вона казала іншим медсестрам, що ти годишся хіба що водити туди-сюди божевільних леді. Їй не можна так говорити в тебе за спиною. Лише не кажи нікому, що це я тобі сказала.

– Дякую. Я – могила, – коли він усміхнувся, Рейвен зрозуміла, що здобула собі першого союзника в університетській лікарні.

Він провів її до кабінету Кайла. Тепер час заспокоїтись і опанувати себе. Не відлякуй психіатра.

– Вибачте, що перервала вашу трапезу, док. Добре, що ви знайшли для мене час.

– Усе нормально. Я встиг трохи перекусити, – він відкинувся в кріслі. – Я розумію, як тобі важко.

– Просто щоб ти знав: я не погоджуюся з медсестрою Нетенсон, яка каже, що оскільки Юнг підтримував нацистів, то ти, напевно, теж такий.

– Ну, деякі антиюнгіанці говорили такі речі, але це ж не провина Юнга, що Гітлер використав його поняття расової свідомості для виправдання так званої арійської раси.

– Я знала, що Нетенсон помиляється. Ти не той психіатр, який у таке віритиме.

– Ти знаєш, хто ти сьогодні?

Вона прикрила очі долонею.

– Не впевнена. Це означає, що я божевільна?

Він зітхнув.

– Це я й мушу зрозуміти – для суду.

– Ну, іноді я чую два імені. Нікі Аптерос і когось на ім’я Рейвен Слейд.

Він нахилився вперед, упершись ліктями в стіл.

– З ким я зараз розмовляю?

– Рейвен. З-здається.

– Чому ти так думаєш?

– Це Нікі хоче з тобою переспати.

– Перш ніж ми підемо далі, Рейвен, потрібно дещо прояснити. Дуже важливо розуміти межі. Ми не маємо права їх перетинати.

Вона кивнула.

– Між країнами, так?

– Між пацієнткою і психіатром.

– А…

– Що ти зараз відчуваєш? – запитав він.

– Сум. Мама засмутилася, коли моя сестра-близнючка померла, а я народилася. Вона знала, що тато хоче хлопчика. Може, тому я така депресивна. Депресію можна успадкувати?

– Деякі дослідники кажуть, що схильність до неї може бути в генах.

– А ти сексист, як і мій тато.

– Я не твій тато.

– Чоловіки-психіатри всі однакові, – сказала вона. – Зрадиш мене в суді?

– Я мушу сказати судді, що думаю. Якщо мені вдасться переконати її, що тобі потрібна психіатрична допомога, вона може не погодити твою екстрадицію в Грецію.

– Вона тобі на слово повірить?

– Наказала мені використати швидку імплозивну терапію.

– Що це таке?

– Пам’ятаєш, як я показував тобі зображення з вогнем? Це частина терапії.

– А, так. Зуб даю, те саме всі садисти кажуть своїм жертвам.

– Рейвен, я не садист. Це єдиний вид лікування, на який ми маємо час. Її раніше називали «терапією наповнення». Тобто наповнення розуму пацієнта чи пацієнтки образами, які збігаються з найбільшими страхами. Знову й знову, доки ці речі не втратять домінування у свідомості.

– Як полум’я, що вщент спалило Зубочистку.

– Ти про що?

Вона розповіла про теракт у Піреї.

– Думаю, у тому вибуху мала загинути я.

– Але хто там був? Там дійсно була саме ти?

– Не знаю.

– Це допомагає нашій справі. Доки ти не знаєш, хто ти, суддя, найімовірніше, не вважатиме тебе дієздатною для екстрадиції.

– Дякую, що сказав. Значить, поспішати нікуди.

– Суддя дала термін на лікування, доки вона не вирішить.

– Я знаю, що в Америці суди публічні. Якщо прийде Алексі, він думатиме, ніби я його зрадила.

– Це не суд. Це слухання. Оскільки це питання нацбезпеки, воно буде закрите для громадськості.

– Він усе одно мене знайде й мучитиме, щоб я йому розповіла речі, яких не пам’ятаю.

– Я подав запит, щоб тобі надали більше охоронців для захисту.

– Справді? Дай я тебе обійму.

– Межі!

– …плювати на межі…

– Наступного разу про це поговоримо.

– …говоримо, чекаємо… говоримо, чекаємо. завжди одне й те ж, мене вже задовбали розмови. перейдімо до справи…

– Що ж, це опитування закінчено, ми можемо більше не говорити.

– …ні! моя черга. не виганяй мене…

– Ми вже це проходили. Існують правила й межі, – Кайл натиснув кнопку на телефоні. – Гаррі, проведи пацієнтку назад до палати. На сьогодні ми вже завершили.

– Ненавиджу тебе, Марті. Не виганяй мене.

Гаррі провів її до палати. Рейвен попросила його зайти з нею всередину, проте він похитав головою і замкнув її саму. Коли він пішов, вона стягнула покривало з ліжка і роздерла його на смуги. Зв’язала їх разом і одягла один кінець на шию. Де можна прикріпити інший кінець? Окрім умивальника й туалету в кімнаті більше нічого не було. Жодних труб чи прутів. Варто було перевірити все заздалегідь.

Тоді Рейвен згадала про отвір для вентиляції повітря. Можна прив’язати мотузку до решітки. Двічі обв’язати смуги покривала, щоб задушитися. Вона стала на ліжко і пропхала вільний кінець через один із отворів.

Якось їй сказали, що в чоловіків, коли ті вішаються, відбувається потужний оргазм. У жінок теж?

…готова ти чи ні, я кінчаю…

Двері розчахнулися, всередину влетіли Гаррі з іншим санітаром і зрізали мотузки.

– …це моє тіло, моє життя, ви не маєте права втручатися, я маю право покінчити зі своїми стражданнями…

Вони забрали її імпровізовану мотузку й пішли. Жінка відскочила від дверей і роззирнулася навколо. Нічого.

…добре, тоді я нас утоплю…

Вона впала на коліна. Занурила обличчя в унітаз. Але, як тільки вода потрапила в ніс, голова самовільно смикнулася вгору.

…нічого не виходить нормально. нікчемна, нікудишня… якби ж я могла полетіти геть. але вони підрізали мені крила… це нечесно, богиня перемоги належить усім людям… перемогу людям. для людей, людьми, люду, на блюді.

…блюдо – це за фройдом обмовка? чи, може, скоромовка? а фройд боявся великого злого вовка? бабусю, яка в тебе голова велика! ану покажи свою пику! хто це стоїть гола біля дверей і не в’яже лика?..

…як можна бачити себе без дзеркала? це означає, що я мушу знищити рейвен, щоб алексі мене любив…

…якщо та суча нетенсон знову затягне мене в душ, я розхерачу собі голову об кахельну стіну, звільнюся й решту життя проведу з ним…

Ця думка її так потішила, що вона усміхнулася до Нетенсон.

– Дякую, що такі добрі зі мною. Мені треба в душ.

– Овва, то ми сьогодні міс Жвава?

– І ви теж? Я нікому не скажу.

Нетенсон похитала головою.

– Ходімо, помиємо тебе.

Вона зіщулилася.

– Не торкайтеся мене!

– Знаєш, думаю, замість душу тобі потрібна ванна.

– Так, хороша гаряча ванна заспокоїть мої нерви.

– Оцим шляхом до ванн.

Нетенсон завела її в кімнату з ванною, в якій була пластикова накривка з діркою посередині.

– Цій леді потрібно заспокоїти нерви, товариші. Їй у ванну.

– Це так необхідно? – запитав Гаррі.

– Ти тут не вирішуєш.

– Я не такий дурний, як ви думаєте. Вона психічнохвора. Навіщо вам її карати.

Голос Нетенсон посуворішав.

– Гаррі, якщо я напишу прикру рекомендацію, ти ніколи більше такої роботи не знайдеш.

Він посумнішав. Разом із іншим санітаром вони схопили Рейвен і поклали у ванну.

– Не треба мене штовхати. Я хочу у ванну.

– Бачите? – озвалася Нетенсон. – Вона сама просить.

Вони просунули її голову в діру в пластиковій накривці.

– Кріпися, Рейвен, – прошепотів Гаррі.

Інший санітар повернув кран. Крижана вода! Як тоді, коли Алексі витягнув її з шафи і обдав холодною водою.

Нетенсон засміялася, підняла пластикову кришку і вкинула у ванну товчений лід.

– Г-гаррі, я з-замерзну через неї д-д-о см-мерті. Допоможи мені!

Плечі Гаррі обвисли, він похитав головою.

Вона зціпила стукотливі зуби. Заплющила очі. Стиснула губи. А тоді щезла.

РОЗДІЛ 59

Кайл влетів у палату.

– Нетенсон, я не давав дозволу на холодну шокову терапію.

– Як старша медсестра у цій палаті я отримую інструкції від директора лікарні Гарольда Анґера, а не від вас.

– Ви мали мене повідомити.

– Залишила повідомлення вам на столі. Лікар Анґер сказав, що Рейвен має з’явитися в суді в понеділок і їй не можна колоти седативні. Електроконвульсивний шок або крижана ванна – єдиний спосіб привести її до тями. Оскільки жоден спеціаліст з ЕКШ не зміг з’явитися так терміново, я вирішила скористатися ванною.

– А це не могло почекати?

– Лікар Анґер сказав, що міннацбезпеки тисне на суддю, щоб справа прискорилася.

– Добре, – сказав Кайл. – Вибачте, що так розгнівався. Ви вже раніше працювали з межовими?

– Так, і дай Бог, щоб це була моя остання.

– Для кращого розуміння вам слід знати, що її психічний розлад також включає дисоціацію.

Нетенсон дивилася на нього холодно й непохитно.

– Ну що ж, шок від крижаної ванни, можливо, допоміг їй зібратися докупи.

Її погляд без сумнівів свідчив про те, що Рейвен налаштувала медсестру проти нього. Розділяй і владарюй, лакмусовий папірець «межовиків».

Секретарка в кабінеті подала йому якийсь офіційний документ.

– Вас шукали.

Кайл глянув на аркуш. Повідомлення про те, що в понеділок о 9:00 необхідно бути в суді. Він зачинив двері й зателефонував Брюсові Коулмену.

– Щойно отримав повістку.

– Готовий свідчити?

– У мене з нею сьогодні ще сеанс, мені знадобиться цей вечір, щоб зібратися з думками.

– Коли справа стосується судді Родріґес, краще всіх качечок виставити на свої полички.

– Качок на поличках чи воронів на гілках?

– Ага, їх теж.

О третій Гаррі привів Рейвен у кабінет. Вона мала насторожений, проте спокійний вигляд.

– Як почуваєшся? – запитав він.

– Нормально, здається.

– Сьогодні я б хотів спробувати дещо інше. Ти казала, що мама в дитинстві показувала тобі карти Таро.

– Пам’ятаю, що розповідала тобі, але не пам’ятаю, як вона робила це.

Він потягнувся до шухляди.

– У мене є колода карт Таро.

– Ти як чарівник, що дістає купу різних цікавих штук зі своїх шухляд.

Він завагався. Ще один сексуальний каламбур? Краще не реагувати. Він розклав карти мастю догори.

– Є різні масті карт Таро. У цих досить незвичайні ілюстрації, – він перетасував їх, як дилер, що розбиває колоду. – Ключі – це найцікавіші. Маг. Блазень. Самітник. Колесо фортуни. Повішеник.

Рейвен потримала долоню на горлі, тоді витягла карту, що наполовину сховалася під іншими. Рука тремтіла.

– Дай я гляну.

Вона похитала головою.

– Мені важливо знати, яка карта тебе розчаровує. Дай.

Вона зім’яла її й швиргонула, ледь не поціливши йому в око.

Кайл підняв карту. «Вежа» над урвищем, пронизана блискавкою. Полум’я, що виривається з верхівки. Люди вилітають з вікон. Деякі вистрибують з вежі.

Він зітхнув.

– Я думав, ми вже дійшли до того, що ти можеш упоратись із зображеннями вогню.

– Справа не у вогні, – сльози наповнили очі. – Я не можу дивитися.

– Спалах блискавки?

Рейвен похитала головою.

– Допоможи мені допомогти тобі. Люди, що вистрибують?

Вона стиснула губи.

– Не мовчи.

Тицьнула в центр карти.

– Вежа.

– Гаразд, що ти асоціюєш із вежею?

– Вона на високому урвищі.

– І що це урвище тобі нагадує?

– Я була дублеркою Фей Данавей у «Пеклі в піднебессі»[48]. На знімальному майданчику втратила свідомість. Я не терплю висоти.

– Будуй асоціації.

– Не можу.

– Яка справжня вежа на значній висоті налякала тебе?

Рейвен заплющила очі.

– Вейбриджська психлікарня, куди тато вперше мене віддав.

– Так, там є вежа. Що ти пам’ятаєш?

– Щось із загадки. Вежа, звіяна вітрами.

– Ти знаєш, що означає «звіяна вітрами вежа»?

Очі закотилися, видно було лише більмо.

– Я думаю про маму.

Цього він не очікував.

– Кажи.

– Здається, я розповіла їй щось про батька. Вона здуріла. Схопила мене за руку й потягла з собою на парапет. О Господи! Вона веде мене до краю. Вона каже, що світ – обитель зла. Пропонує зустрітися з сестрою-близнючкою в раю. Хапає мене за зап’ясток. Тягне, щоб я стрибнула з нею. Я відхиляюся назад. Мама тягнеться до мене, втрачає рівновагу. Я бачу, як вона падає з вежі. Падає в урвище. Тіло скочується донизу.

– Ця травма викликала в тебе страх висоти.

– З-здається так.

– Знаєш, як правильно називається страх висоти?

Вона похитала головою.

– Перша частина назви схилу, на якому стоїть Парфенон. Акрополь. Акро…

Рейвен витріщилася на нього.

– Як акробат?

Кайл усміхнувся, уявивши, як стоїть і хитається на мотузці.

– Так, «акро» від грецького слова «акрос», що означає «підніматися». Страх висоти називається акрофобією. Самогубство твоєї матері та твоя ледь не смертельна ситуація були такими травматичними, що ти заховала їх за образом звіяної вітром вежі. Що створило страх висоти.

– Ти ж не лікуватимеш мене висотою.

– Спочатку зображеннями. Ейфелева вежа. Пізанська вежа. Погляд униз із верхівки Емпайр-Стейт-Білдинґу. Ти відтвориш сцену з «Пекла в піднебессі». Тоді піднімешся зі мною на дах лікарні.

– …чорта з два піднімуся!..

Вона скинула все – папери, файли, ручки й олівці – з його столу на підлогу.

– …якщо захочу ширяти, я просто шмалі курну…

Кайл натиснув зумер. Гаррі вивів її з кімнати. Коли вона щезла за дверима, лікар дістав диктофон. Увімкнув. Вимкнув. Знов увімкнув.

«З’явилася й друга фобія Рейвен. Акрофобія. Пов’язана з самогубством її матері, яка також хотіла вбити і її саму, стрибнувши з парапету Вейбриджської психіатричної лікарні. У її маренні вона на знімальному майданчику фільму «Пекло в піднебессі». Буде важко – якщо взагалі можливо – знизити її чутливість за допомогою швидкої імплозивної терапії через зображення чи візуалізацію. Мушу знайти інший спосіб».

Він довго дивився на карти Таро на столі. Тоді зсипав їх назад у шухляду.

Окрім зіжмаканої карти, якою вона в нього кинула. Вежа.

РОЗДІЛ 60

Саванна, штат Джорджія – Колумбус, штат Огайо

Фатіма довго роздивлялася профіль Рашида, поки вони їхали в орендованому червоному «Ягуарі». Він поводився як справжній джентльмен, проте косі погляди час від часу видавали його очевидний інтерес. Вона зловила себе на тому, що притискає обидві ступні до підлоги, тиснучи на уявну педаль гальм.

Перш за все вона повинна утримуватися від власних бажань. Її вразили розвіддані, які Рашид отримав на військовій базі «Гантер». Вони простежили за посилкою через кордон з Мексикою в Техас. Поїздом з Браунсвілля до Колумбуса, тоді до Кента. Вона підозрювала, що туди Алексі й подався б, та наразі тримала цю здогадку при собі. Якщо сибірка вже в Алексі, він шукатиме Рейвен, щоб дізнатися решту пророцтв Тедеску.

– Мусимо перепочити перед тим, як рушимо в Кент, – сказав Рашид. – Сьогодні ввечері вже нічого не встигнемо зробити. Знімемо номер у готелі й відпочинемо.

– Це була моя помилка – так швидко відправити сибірку.

– Що написав Він, – процитував Рашид, – Те уже основа Життя твого; що ж мовиш ти – полова…

– Ні гнів, ні жарт твої не змінять й букви, ні сльози всі не змиють навіть слова[49], – закінчила вона.

– То ти знаєш «Рубаят»!

– Звісно, – відказала вона. – Я теж перського походження.

Рашид звернув з шосе до готелю «Вестін».

– Ходімо заселимося. Візьмемо дві кімнати.

Фатіма торкнулася його руки.

– Не варто марнувати гроші. Однієї кімнати вистачить, – вона відчула, як напинаються м’язи на його плечі.

У готелі вона трималася віддалік, поки він заселявся. У кімнаті одразу ж повернулася й визирнула з вікна, поки посильний показував Рашидові зручності.

– Якщо вам щось знадобиться, у нас висококласне обслуговування номерів.

Рашид дав посильному чайові.

– Пляшку вашого найкращого шампанського.

Коли молодик пішов, вона озвалася:

– Мусульманин, що п’є алкоголь!

– Лише в особливих випадках.

– Таке марнотратство, але, підозрюю, воно в межах передбачених витрат.

– У мене карт-бланш, – він узяв її руку. – Для тебе – що завгодно.

Фатіма відійшла.

– Не так поспішно, полковнику Рашиде.

– Чому ні? Ми вже на Заході.

– Дай мені час подумати.

– Гаразд, майорко Фатімо. Як тільки вирішите.

– Я піду у ванну й підготуюся, – сказала вона.

У двері постукали. Вона гукнула:

– То, напевно, твоє шампанське.

– Наше шампанське.

Фатіма накинула нічну сорочку. Пеньюар був би більш спокусливим, але вона не знайшла нічого такого у військовій крамниці. Коли вийшла з ванної, Рашид уже лежав у ліжку. Вона підійшла, а він потягнув покривало й жестом запросив її до себе.

Жінка всілася на краю ліжка.

– Сексу не буде, полковнику Рашиде.

Він нахилився й уперся носом їй у плече.

– Ох-х-х… – він знає, як збудити жінку. Мабуть, мав їх багато.

Поцілував її в потилицю.

– Ох-х-х.

– Я лише почав свою місію, – одна рука гладила її ліву грудь, а інша подибала їй між ніг.

– Ні, – прошепотіла вона. Його язик заліз їй між губ. Вона подалася назад. – Ні… ні… ні…

Фатіма ще ніколи раніше так не почувалася, навіть зі своїм небіжчиком-чоловіком. Вона змокла. Головне не зомліти. Рашид притягнув її до себе. Рукою між стегон вона стиснула тверду ерекцію. Зупинитися? Ще ні. Вона може зупинити його в будь-яку мить. Західні жінки кажуть, що коли скрикнути «ні», це вважається зґвалтуванням. Як вона може бути відповідальна за зраду її клятви чистоти, якщо він її зґвалтує?

Тоді він увійшов у неї.

– Я сказала ні… ні… ні… – та коли Рашид досягнув точки, якої вона раніше ніколи не знала, Фатіма стрепенулася. – Ні, не… зупиняйся, – сказала вона, облизуючи його вухо. – Не… зупиняйся! О ні… Не… зупиняйся!

Коли Рашид закінчив, вона відчула, що її тіло досі здригається.

Він пішов до вбиральні.

Фатіма зіп’ялася на ноги й підійшла до столу. Налила їм обом шампанського. Тоді залізла в сумочку по ампулу. Висипала половину миш’яку йому в склянку. Решту вона прибереже для Рейвен.

Коли він повернувся, жінка подала йому шампанське і підняла свій бокал на знак тосту.

– За успіх місії.

Він дзенькнув своїм бокалом об її.

– Від сексу мене мучить спрага, – він потягнув шампанського, доки повністю не спорожнив бокал.

Фатіма, не спробувавши своє, відставила бокал на стіл.

– А ти не п’єш?

– Я мусульманка. Я не п’ю алкоголь.

Рашид широко розплющив очі. Бокал затремтів у нього в руці.

– А ще, – сказала вона, – я дала обітницю чистоти.

– То як ти назвеш те, чим ми займалися?.. – він впустив бокал. Закашлявся. Почав душитися. Обличчя побуряковіло. Оголене тіло забилося в конвульсіях.

Вона чекала, доки він не перестане рухатися.

– Ми закінчуємо, – сказала вона, – так само, як улюблений поет-шатерник закінчив свій «Рубаят»:

Вона сполоснула його бокал і поклала його на піднос – вверх дном.

Пішла до ванної й вимила себе милом з голови до ніг. Гаряча вода стікала по обличчю, спині, грудях, тоді Фатіма вийшла з душової й завзято витерлася. Одягнулась і повернулася в напрямку Мекки. Склала руки, впала на коліна, розпростерлася, долоні спрямувала до святого місця.

– Іменем Аллаха, милостивого, милосердного…

Закінчивши вісімдесят сьому суру Корану, спакувала сумку й витягнула ключі від орендованої машини з кишені Рашидових штанів. Тепер його оголене тіло ображало її. Вона вкрила його, вимкнула світло і повісила значок «Не турбувати» зовні на дверях.

Вона сказала «ні» кілька разів. Рашид не відступав, тому це зґвалтування. Вона вбила ґвалтівника-суніта під час самооборони. Згідно з суворим тлумаченням шаріату, хоч вона й була зґвалтована, її все одно потрібно забити камінням і спалити живцем. Але це не порушення обітниці чистоти перед «Моджахедін-е Халк».

Фатіма зробила це, щоб розірвати зв’язок МЕХ із Пентагоном. Оскільки Рашид був шпигуном, такий ніж у спину – це чесна гра. Вона скористалася технікою Мата Харі, щоб заманити Рашида, як бджолу на мед.

Тепер вона поїде в Кентський університет, перевірить, чи Алексі дістав бойову сибірку. Вони з Нагід спілкувалися через електронну пошту, але жінка не бачила її, відколи лідерки МЕХ наказали відіслати всіх дітей. Вона з нетерпінням чекала нагоди обійняти доньку.

РОЗДІЛ 61

Колумбус, штат Огайо

Кайл вивів Рейвен з лікарні до свого «Лексуса».

Прошепотів заступникові шерифа:

– Їдьте за нами.

Відчинив їй пасажирські дверцята і, сівши за кермо, замкнув усі двері. Не варто ризикувати, вона може вистрибнути.

– Ти зі мною такий добрий, Марті, – вона поклала голову йому на плече.

– Рейвен, підніми голову, будь ласка.

– Та йди ти до біса! – вона визирнула з вікна, а коли вони перетинали річку Огайо, вчепилася йому в руку.

Кайл вгатив по гальмах.

– Що таке?

– Отам та звіяна вітрами вежа, де мама намагалася вбити нас обох.

Він бачив, що Рейвен не відриває погляду від вікторіанської неоготичної будівлі. Раніше вона також здавалася стривоженою, коли вони вперше проминали її дорогою на схід, до університету. Тепер настав час її перевірити

– Лікарня замкнута, там давно нічого немає.

– Чому?

– Її закрили два роки тому через юридичні війни стосовно території, на якій вона стоїть. Університет хоче знести її й створити там дослідницьку установу. Якась корпорація хоче побудувати на тому місці житловий квартал з полем для гольфу неподалік.

– Ні! Вони не мають права її знищувати! Там мама.

Кайл проїхав естакаду.

– Це неможливо. Вона стоятиме зачинена, доки її не знесуть.

– Це неправильно, робити таке, поки вона досі там мертва.

– Ти її привид маєш на увазі?

– Маю на увазі її тіло на цвинтарі лікарні, на дні урвища. На більшості могил номери замість імен. Вони не можуть стати номерами доріжок для гольфу і галявин навколо лунок.

– А-а-а.

– Так. Елементарно, докторе Кайл. Вона там похована.

Можливо, зараз найбільш вдалий час для наповнення образами. Нехай заново відвідає місце, де травма призвела до акрофобії.

– Час у нас є. Зупинімося й роздивимося.

– Я не можу. Вежа. Урвище.

– Я не маю на увазі лізти на вершину. Ти сказала, що твоя мама похована на цвинтарі внизу. Тепер, коли ми визначили причину твого страху висоти, залишимося внизу й відвідаємо цвинтар.

– Обіцяєш?

– Слово даю.

Він звернув на вузьку дорогу, яка спочатку була всипана гравієм, а тоді стала залишатись сама земля.

– Цвинтар за лікарнею, – сказала Рейвен.

Кайл спинив машину. Рейвен невпевнено пішла за ним, не зводячи очей із землі. Кожен надгробок був позначений номером. Вона вказала.

– Отам.

Серед пронумерованих могил вона побачила надгробок з іменем. ЕНН СЛЕЙД (1951—1992) ЛЮБА ДРУЖИНА І МАМА.

Очі Рейвен затуманило.

– Ага, люба, аякже! – вона вхопила грудку землі й кинула в надгробок, тоді відійшла. – Ні. Це погано. Вона любила мене, хоча й намагалася затягнути з собою в пекло.

Вона все одно намагалася не дивитися на вежу. Нагода для швидкого наповнення образами? Складно. Якщо вона запанікує, то на суді буде непередбачувана. Можливо, це допоможе їй уникнути екстрадиції. Їй необов’язково бути психічнохворою. Як сказала суддя Родріґес, це залежить від трьох факторів: встановлена особа, присутність і здатність допомогти адвокатові впоратися з цими проблемами. Чим він ризикує?

– Глянь на вежу. Це важливо.

– Хочеш, щоб я розумом зсунулася?

– А якщо ми просто піднімемося трохи стежкою до входу?

– Вона збоку на схилі. Я не можу.

– Хоча б частину шляху?

– Хочеш, щоб я зістрибнула?

– Звісно ні. Чому ти так думаєш?

– Бо це те місце, де мама спробувала потягнути мене з собою, – вона крадькома зиркнула на нього. – Іноді я думаю, що все через те, що я розповіла їй, що тато зробив щось погане. Може, то був лише сон, – вона взяла його за руку й потягнула в машину. – Забираймося звідси.

Дорогою до Колумбуса Кайл роздумував про ризики щодо зниження її акрофобії. Не можна з цим поспішати. Так, на кону надто багато життів. Суддя Родріґес не дасть йому більше часу, щоб спробувати вчинити щось неможливе.

Він припаркувався біля будівлі суду й повів Рейвен усередину. Коли вони дійшли до ескалатора, вона позадкувала.

– Що не так?

Рейвен втупилася в кахляну підлогу.

– Я ніколи не піднімаюся цими штуками.

– Звісно. Вибач. Скористаємося ліфтом.

Кайл підвів її до ряду ліфтів. Двері одного розсунулися. Вона вчепилася йому в руку і не відривала погляду від дальньої стіни, коли вони заходили. Коли двері зачинилися, вона розслабилась. Лікар натиснув кнопку третього поверху, радіючи, що в неї немає ще й клаустрофобії на додачу.

Вона зітхнула, коли двері прочинилися й вони вийшли в переповнений коридор. Одні люди носилися з кейсами, інші стискали документи. Подавшись у бік судової зали судді Родріґес, він відчув долоню в себе на плечі. То був Коулмен.

– Кайл, я її заберу. Мусиш почекати тут, доки тебе не викличуть свідчити.

Рейвен кинулася назад.

– Я хочу бути з Марті.

– Я незабаром до тебе приєднаюся. Іди. Усе буде добре.

Коулмен повів її до входу в судову залу, Кайл провів їх поглядом. Тоді сів на лавку і став чекати.

Агент ФБР Дуґан і грецька агентка Тія Еліаде пройшли повз нього, щось обговорюючи. Тоді Дуґан покинув свою колегу й увійшов у судову залу. Виходить, агентка також свідчитиме.

Двері зали відчинилися, і пристав гукнув:

– Лікар Мартін Кайл!

Він увійшов і попрямував проходом. Рейвен, яка сиділа біля Коулмена за столом захисту, послала йому повітряний поцілунок.

Суддя Родріґес сказала:

– Містере Кайл, займіть своє місце.

Він повільно підійшов до місця для дачі свідчень, поклав руку на Біблію й поклявся говорити правду, лише правду і нічого, крім правди, тож хай допоможе йому Господь. Хто ж, окрім Бога, знає лише правду, подумав він. І де він її ховає?

Підійшла Тейлор із жовтим блокнотом у руці, м’язисті руки напинали костюм. Цього разу вона його поборе? Йому варто було частіше піднімати важке.

– Містере Кайл, під час нашої останньої зустрічі суд наказав вам використати процедуру десенсибілізації, відому як швидка імплозивна терапія. Будь ласка, розкажіть суду, чи вдалося вам встановити особу відповідачки за допомогою цього методу?

Вона одразу ж схопила його в гамерлок[50].

– Не зовсім.

– Будь ласка, поясніть докладніше.

– Як я вже зазначав, такий вид наповнення образами настільки сильний, що викликає напружену тривогу. Я пояснював, що неможливо передбачити, як пацієнтка з межовим та істеричним розладами відреагує на таке. Я визначив дві фобії, які не давали мені пробитися через постгіпнотичну сугестію, що блокує її спогади. Пірофобія та акрофобія, – він зиркнув на суддю. – Боязнь вогню і висоти.

Родріґес насупилася.

– Я знаю, що означають ці терміни.

– Вибачте, Ваша честь.

Тейлор кинула блокнот на стіл.

– Як це впливає на можливість суду визначити її справжню особу?

– Справжню особу? Травми, через які її розум загубився в тумані деперсоналізації, не проступили. Я ще не зміг встановити її справжню особу.

Що сильніше вона на нього напирає, то легше вислизнути з її хватки.

– Я мушу продовжувати обережно. Уже давно визначено, що одна з ознак межового розладу особистості – це самокалічення й погрози скоїти самогубство.

– Наскільки ці погрози реальні?

– За статистикою, у країні 8 % шпиталізованих пацієнтів з межовим розладом намагаються покінчити з собою. П’ятьом відсоткам це вдається.

– Тож решта дев’яносто п’ять виживають, – заперечила Тейлор.

Коулмен підскочив.

– Протестую!

– Підтримую, – сказала Родріґес. – Але заспокойтеся, містере Коулмен. Це не суд. Тут немає присяжних, яких треба схиляти на свій бік.

Коулмен присів.

– Вона почала різати собі горло, коли поліція намагалася забрати її з готелю, – пояснив Кайл.

Тейлор швидко здала назад.

– Більше немає запитань до доктора Кайла… Поки що.

Він розслабився. Вона не притисла його до мату.

Родріґес кивнула Коулменові.

– Можете почати перехресний допит.

Коулмен підійшов до нього.

– Містере Кайл, ви знайомі з тим, що називають стокгольмським синдромом?

– Протестую! – гаркнула Тейлор.

– На якій підставі? – запитала Родріґес.

– Попередній досвід перебування в неволі не стосується пограбування Афінського банку і співучасті в терористичній змові.

Родріґес обернулася до Коулмена.

– Ваші аргументи?

– Ми вважаємо, що це безпосередньо стосується справи. Знущання, тортури, відчуття близької смерті призводить до ототожнення з викрадачами і…

– Протестую!

– На якій підставі, міс Тейлор?

– Ваша честь, експерт у цій справі поки не свідчив.

– Підтримую. Містере Коулмен, дайте пояснити свідкові.

Коулмен повернувся знову до Кайла.

– Будь ласка, розкажіть судові, як стокгольмський синдром може впливати на пацієнтів із межовим розладом під час випадків дисоціації.

Він навмисне зосередився на Коулмені, уникаючи погляду Рейвен.

– З попередніх випадків – як-от викрадення Патті Герст – ми дізналися, що тортури, голод, зґвалтування чи страх перед зґвалтуванням і вбивством можуть взяти гору навіть над найстійкішими. Постійне навіювання соціальних і політичних ідей викрадача – зокрема грецька марксистсько-ленінська пропаганда «Сімнадцятого листопада» і примусове прийняття ісламу з боку марксистських «Моджахедін-е Халк» – можуть змусити її сумніватися в тому, у що вона вірила все життя. Або навіть у тому, хто вона насправді.

Якщо ще й постійно повторювати, що лише ці люди турбуються про те, що з нею буде, вона приймає їхні погляди. Викрадачі запевняли, що врятують її і дозволять приєднатися до них, від чого її охоплювало відчуття спокою. Такі заручники часто закохуються у своїх поневолювачів.

– Під час ваших із нею сеансів, – запитав Коулмен, – виникало щось таке, що могло зробити пацієнтку з межовим та істеричним розладами, як Рейвен, вразливою до стокгольмського синдрому?

– Аспект істеричної особистості робить її не лише сексуально провокативною, а й надзвичайно вразливою до навіювання.

– Як міс Слейд може відреагувати на агресивний допит з боку грецької поліції?

– Дослідження показують, що жінки в терористичних угрупованнях на кшталт МЕХ бажають бути сильнішими за чоловіків. Гадаю, Рейвен вважатиме себе мученицею за ідею, яку їй навіяли. Якщо працівники правоохоронних органів катуватимуть її водою, вона радше захлинеться до смерті, перш ніж вони щось із неї витягнуть. Будь-який біль, який вони викликатимуть, буде сурогатним болем, що займе місце самокалічення. Біль для пацієнтки з межовим розладом служить доказом того, що вона реальна, і лише підтверджує її віру в те, що терористи – це її друзі, а ті, хто бореться з тероризмом, – вороги.

Даючи свідчення, він краєм ока бачив, як вираз обличчя Рейвен міняється зі схвальної усмішки на лють. Вона підскочила.

– Ти маніпулював мною, Марті. Ти мій лікар. Ти не маєш права розкривати те, що я тобі говорила.

– Більше запитань до свідка не маю, – кинув Коулмен.

Родріґес витріщилася на Рейвен.

– Оскільки пограбування банку – це злочин проти обох країн, я оголошую перерву, щоб ухвалити рішення, чи дозволяти екстрадицію Рейвен Слейд у Грецію для допиту. Засідання суду переноситься на ранок понеділка, – вона так сильно хряснула молотком, що зламала рукоятку.

РОЗДІЛ 62

У понеділок зранку Дуґан спостерігав за тим, як Рейвен з доктором Кайлом щось обговорюють у коридорі біля судової зали. Важко було визначити, як вона відреагує, якщо суддя накаже видати її Греції для агресивного допиту. Йому стало її шкода. Дівчина ж не винна, що її викрали. Вона не винна, що їй промили мізки. У судовій залі у неї часто мінявся вираз обличчя. Зосереджена. Віддалена. Зла. Збентежена. І все одно, психічнохвора вона чи ні, у неї в голові – ключі до катастрофічних пророцтв.

Дуґан побачив, як Рейвен поцілувала Кайла в щоку. Коли вона подалася до жіночої вбиральні, він дав знак поліцейській, щоб пішла за нею. Можливо, це його остання можливість переконати Кайла.

– Ви повинні дещо знати, – озвався він.

Кайл відскочив назад.

– Нам не можна говорити.

– Слухайте, я знаю, що Греції немає в списку країн, що використовують агресивний допит, але на власні очі бачив, як працює їхній театр тортур.

– Ви про що?

– Ми обоє знаємо, що за тією гіпнотичною амнезією Рейвен ховає ключі до загадок Тедеску. Я розгадав дві з трьох цілей. Ми знаємо, що вони збираються використати бойову сибірку, проте нам потрібно знати третю мішень і те, як саме вони збираються випустити отруту.

– Я використовував швидку імплозивну терапію, але вона заблокована.

– Можливо, якщо скажете їй, яка в них зброя, поясните, який страшний вплив на жінок і дітей чинить сибірська виразка, вона злякається настільки, щоб її захист можна було пробити.

– Думаєте, суддя Родріґес дасть мені більше часу?

– Якщо вона не дасть, це зроблю я.

– Я не розумію. Як таке можливо?

Дуґан не встиг пояснити, бо Рейвен повернулася з вбиральні. Пристав відчинив двері до судової зали й гукнув:

– Суд іде.

Вони з Тією пішли всередину за Коулменом, Кайлом і Рейвен. Усі стояли, потім увійшла суддя Родріґес і дала знак сісти. Подивилася прямо на Рейвен.

– Рішення суду перед обличчям навислої загрози терористичної атаки базується на дипломатичних запевненнях посольства Греції про те, що агресивного допиту не буде. Суд постановив, що Джейн Доу, також відома як Рейвен Слейд, також відома як Нікі Аптерос, буде передана Греції. Відтак, суд підтверджує і передає своє рішення секретареві штату.

– …іди в пекло, суко!..

Дуґан уже раніше чув цей високий голос.

– Тримайте її! – крикнула Родріґес.

Він дивився, як поліцейська тягне її назад на місце.

– …забери від мене свої кляті руки!..

Родріґес продовжила:

– Особу взяти під варту до…

– Протестую, – перебив Коулмен.

– Відхиляю, містере Коулмен! Ми не можемо ризикувати й давати їй можливість утекти, доки вона не розкриє те, що їй відомо. Я впевнена, що ви знаєте: мій дозвіл на екстрадицію не підлягає оскарженню.

– Тоді ми подамо клопотання про розпорядження привести заарештовану в суд.

– Відхилено.

– Ваша честь, відхилення такого клопотання підлягає оскарженню.

– Так, але така апеляція забере багато часу. На той момент її вже допитуватимуть у Греції.

Дуґан бачив, як Рейвен люто роззирається по судовій залі. Вона намагалася вирватися з рук поліцейської, яка чіпляла на неї кайданки.

Коулмен не вгавав.

– Ваша честь…

– Секретар штату передасть мій дозвіл у відділ кримінальних справ управління зовнішніх справ. Вони повідомлять грецьке посольство про те, що ми організовуємо передачу Рейвен Слейд їхній групі з питань боротьби з тероризмом.

Коли Родріґес вийшла з судової зали, Дуґан помітив, як важко поліцейській виводити Рейвен через бокові двері в камеру. Несподівано Рейвен крутнулась і закинула руки в кайданах жінці на горло.

– …я тобі шию одним рухом зламаю!..

Поліцейська почала задихатися, очі викотилися з орбіт.

Рейвен потягла її в коридор. Завагалася біля ескалатора. Шалено крутила головою.

Вона штовхне поліцейську в ліфт і ризикне тим, що охоронці зупинять його між поверхами?

Дівчина дістала автоматичний пістолет у поліцейської з кобури.

– …стій переді мною, ми спускаємося. спробуєш утекти – ти мертва…

Дуґан зрозумів, що вона використовує поліцейську не лише як заручницю, а і як щит. Кайл згадував, що вона боїться висоти. На мить йому здалося, що дівчина заплющила очі. Спіткнулася, але не впала. Коли вони дійшли до вестибюлю, вона штовхала поліцейську перед собою до виходу.

Він здивувався, коли побачив репортерів і фотографів, які юрбилися на сходах суду. Два телевізійні фургони, припарковані біля тротуару, були оточені поліцейськими машинами. Прожектори сліпили очі. Телекамери все знімали. Забагато всього, як на закрите екстрене слухання про екстрадицію.

– …розстебни кайданки або пристрелю!..

Поліцейська потягнулася по ключ і звільнила її.

– Рейвен, ти ж не вб’єш її, – гукнув Кайл. – Вона лише виконує свою роботу.

Тепер, коли її руки нічого не сковувало, Рейвен, розмахуючи пістолетом, закричала:

– …усі назад!..

Репортери й оператори поховалися за машинами й фургонами. Троє інших поліцейських дістали зброю.

Він крикнув їй:

– Це агент Дуґан. Усіх нас не пристрелиш, Рейвен! Послухай доктора Кайла. Кинь пістолет!

Вона відштовхнула поліцейську вбік і приставила ствол собі до скроні.

– Вперед, містере ФБР. Можете мій труп передати в Грецію, а там уже нехай катують Рейвен, скільки їм захочеться.

– Мертвою вона вам не допоможе, – крикнув йому Кайл.

– …послухай мого психіатра, або ніколи не розгадаєш решту загадок…

Не відводячи пістолета від голови, вона підійшла до поліцейської машини й наказала водієві вилізти. Дуґан вагався.

– Роби, що вона каже! – крикнув начальник поліції.

Рейвен витягла другий пістолет з кобури поліцейського і виштовхнула його з машини. Тоді сіла за кермо і крикнула:

– …якщо хоч один із вас захоче мене переслідувати, я їй голову прострелю…

Крізь звук скреготу шин Дуґан почув її крик:

– …мамо, ми їдемо! готова ти чи ні…

Він дивився, як дівчина хаотично їде посеред вулиці: одна рука на кермі, а друга тримає пістолет на скроні.

РОЗДІЛ 63

Рейвен їздила по Колумбусу хвилин п’ятнадцять з увімкненим радіо поліції, доки не почула диспетчера:

«Рейвен Слейд, також відома як Нікі Аптерос, утекла з будівлі окружного суду, захопила поліцейську й викрала патрульну машину. Вона озброєна і становить загрозу для себе й інших. Будь-хто, хто побачить машину 726, повідомте диспетчера. Прямуйте за нею, але за жодних обставин не намагайтеся затримати втікачку.

Їй потрібно позбутися машини. Перетнувши межі округу Франклін, вона заїхала в округ Фейрфілд і побачила, як синій «Мерседес» проїжджає на червоне світло. Увімкнула сирену. Коли седан з’їхав на узбіччя, вона припаркувалася за ним і підійшла з пістолетом у руці.

Водій відкрив вікно. Вона звернулася до нього:

– …вимкніть двигун і вийдіть з машини…

– Світло щойно змінилося, міс поліцейська! Я запізнююся на сеанс до лікаря.

– …я сказала вийдіть з клятої машини!..

Чоловік відчинив двері.

– Міс поліцейська, будь ласка…

Рейвен націлилася на нього пістолетом. Він пробурмотів:

– У вас немає уніформи. Ви не поліцейська. Що відбувається?

– …я краду в тебе машину…

– Якого хріна!

– …хріна ти спробуєш, якщо не рухатимеш задом, вилазь і дай мені свій чортовий телефон…

Він подав їй мобільний. Вона відштовхнула його вбік і втопила педаль газу.

Чому вона прямує на схід? Перетинаючи міст, ліворуч побачила Вейбриджську психлікарню, що вимальовувалася на фоні неба. Марті Кайл сказав, що вона зачинена. Мабуть, останнє місце на землі, де її шукатимуть. Але ця вежа над урвищем. Як на карті Таро, пронизана блискавкою, звіяна вітрами вежа.

…нам треба десь упасти, ми не будемо лізти на вершину, просто заникаємося, доки ти не збереш голову докупи…

– Це божевілля.

…а де краще місце, щоб сховатися, ніж твій старий божевільний дім?..

– Гаразд.

…отже, вирішили. але спочатку треба скупитися…

Вона проминула лікарню, проїхала через Вейбридж у Вест-Вірджинію. Було темно, вона зупинилася біля цілодобового магазину в Паркерсбурґу. Накидала у візок банок із супом, сардинами і тунцем. Консервний ніж. Коробки з крекерами. Завагалася біля стійки з туристичною плитою «Стерно» і банками сухого спирту. Чи зважиться вона це запалити?

Зрештою відсахнулась і взяла мило, зубні щітку й пасту. Ліхтарики. Багато батарейок. Вона займеться господарством і переживе бурю, що насувається. Знала, що їй треба поспати, але була надто збудженою. Взяла пакетик снодійного. Обернувшись до стійки, знову глянула на плиту «Стерно».

Як там Кайл говорив? Візуалізуй. Змусь себе не боятися образу вогню. Вона схопила плитку, сухий спирт і коробку сірників. Зупинилася у відділі товарів для домашніх тварин і взяла собачий нашийник.

Касир вибив 143 долари 26 центів.

– Який у вас собака?

– …немає в мене собаки…

– То навіщо вам нашийник?

Рейвен витягла з сумки пістолет.

– …заткнися і касу давай…

– Добре, леді. Не стріляйте, – руки тремтіли, коли він передавав гроші.

Вона простягнула паперовий пакет.

– …і великі купюри теж…

Касир підняв лоток, вона повитягувала двадцятки й п’ятдесятки. Потягнулася й висмикнула телефонний дріт зі стіни.

– …і не думай робити жодних дурниць. це все гроші капіталістичних хазяїв, а не твої…

– Так, мем.

Вона позадкувала з магазину й сховала пістолет назад у сумочку. Кинула награбоване на заднє сидіння привласненого блакитного «Мерседеса» і виїхала з паркінгу.

…тепер по одяг…

Відчинених магазинів у такий час більше не було. Вона згадала, що це кримінальний райончик. Вулиці порожні. Врешті побачила вивіску магазину вживаного одягу і повернула туди.

Розбила вікно й відчинила двері. Приміряти немає часу. Рухаючись між вішаків, вона хапала джинси і слакси. Шорти, бейсболку Університету Огайо і куртку для прохолодних ночей. Усіх розмірів. Те, що не підійде, вона віддасть на благодійність.

Вийшовши з магазину, Рейвен побачила кремезного молодика, що сперся на «Мерседес».

– Гарна машина, леді.

– Трохи пізно для покупок.

– Хочеш затусити?

Вона полізла в сумку.

– …геть з дороги, бо пошкодуєш…

Хулігани наблизилися. Високий чоловік потягнувся до неї.

Вона витягла пістолет.

– …я попереджала…

Вистрелила в ногу найближчому. Той завищав, упав. Націлилася стволом йому в голову.

– …нікуди не поспішаєте, мерзотники?..

Інші двоє втекли. Той, якого вона підстрелила, зіп’явся на ноги і подибав геть, скрикуючи:

– Леді, не стріляйте більше. Йду геть, як можу.

Коли вони зникли з виду, вона кинула одяг на заднє сидіння авто. Сіла за кермо і ввімкнула запалювання.

Проїхала повз медичну школу університету, перетнула міст над річкою Огайо і повернула на вузьку дорогу. Спочатку гравій, тоді лише земля. Глибокий вдих. Тепер до забитого дошками головного входу.

Лопотання крил злякало її. Вона сполошила зграю воронів, які здійнялися з дерев. Моторошна картина на фоні місяця. Мабуть, нащадки тих, хто жив тут, коли вона була пацієнткою. Мати, напевно, назвала її в їхню честь.

…мама читала оповідання і вірші едді аллана по, «чорний кіт», «падіння дому ашерів», а, і «ворон», цей лякав її найбільше. як говорив той ворон: «дарма!»[51], – спогад, який кайл назвав би асоціацією…

Їй дев’ять чи десять. Санітар каже їй, що ці чорні птахи – духи померлих божевільних, що поховані на числовому цвинтарі. Як його звали? Лукус. Темношкірий, без передніх зубів, від чого він свистів, коли говорив.

«Пізно вночі та вдосвіта, – говорив він, – відвідувачі лякають їх, і вони летять геть. Нізащо не годуй їх, як то роблять наглядачі Лондонського Тавера, інакше вони розкажуть решті, і тисяча привидів птахів прилетять, щоб тебе налякати».

Тоді Лукус показав їй таємний прохід.

«Звідки цей таємний тунель у божевільню?»

«То була остання підземна станція метро в південно-східному Огайо, для рабів, шо тікали на північ. Коли мисливці на рабів приходили сюда, політ птахів давав моїм предкам час сховатися в печеру крізь тунель…»

Тоді вона згадала, що вхід у печеру – на західному боці психлікарні. Шукала, доки не знайшла його, частково вкритий землею, за високими бур’янами.

З новим ліхтариком вона заповзла в печеру і попрямувала земляним шляхом. Через кілька ярдів він закінчувався воротами з іржавим замком. Вона била по ньому каменюкою, доки замок не зламався. Ворота зі скрипом відчинилися. Цегляний коридор піднімався вгору ще на двадцять ярдів, до підвалу лікарні. Всередині висіли прочинені двері камер – деякі злетіли з завіс, – де раніше замикали особливо агресивних психів.

Вона натиснула перемикач світла. Електрики немає. Звісно ж, ні. Піднятися зможе? Лише кілька пощерблених сходинок? Вона заплющила очі і обійняла стіну, поки брела до вестибюля. Не вище. Лінолеумну підлогу – що колись була відполірована, як дзеркало, – вкривав шар пилу.

По обидва боки коридору від головного входу тягнулися кабінети. Праворуч вона проминула приймальне відділення. Пальцем ноги написала «Рейвен» у пилюці. По інший бік вестибюлю було інформаційне бюро. Те саме зробила з ім’ям «Нікі». Пройшовши далі, зазирнула у вітрину крамниці сувенірів. Порожні полиці.

Завагалася, тоді глянула на спіральні сходи, що вели на другий поверх. Приймальне відділення й інтенсивна терапія. Там нові пацієнти очікували діагнозу. І кабінети лікарів. Пригадала, що на третьому поверсі були хронічні пацієнти, які бубніли й розмахували руками. Деякі стояли без білизни просто перед стінами і випорожнялися собі на ноги. На сестринському пості вона знайшла собі кількох подруг і купу ворогів.

На четвертому поверсі розташувався кабінет директора лікарні, звідки її батько керував своїм королівством ненормальних – із нею включно. На п’ятому поверсі він ночував у приватній кімнаті, коли мав цілодобову зміну.

Нагору вона не підніметься. Поки що ні. Можливо, згодом вона навчиться робити це так, як Кайл допомагав їй побороти боязнь вогню.

Вона знайшла кімнату в кінці вестибюлю, де санітари обідали. Там була невелика кухонька. Двері не піддавалися. Зрештою вона щосили натиснула і прочинила їх. Всередині дівчина розклала продукти й усе награбоване на розхитаному столику. Повернула кран умивальника. Він сплюнув водою, спочатку іржавою, тоді холодною, але гидотною на смак.

Вона спробувала скористатися старою електричною пічкою-тостером. Дурна, електрики ж немає. Змусила себе запалити сірник для «Стерно». Швидко загасила. Запалила знову. Тоді знову. Терапія Кайла працює для Рейвен.

Тут вона розведе господарство. Їй згадалася снігова буря, коли в усьому Вейбриджському окрузі зникло світло. Вони пережили перебої з електрикою, бо її тато, лідер скаутів, учив своїх хлопців завжди «бути готовими». Вибач, що розчарувала тебе, тату, народившись дівчинкою.

Тут вона жила протягом третього курсу навчання у Вейбриджському університеті. Якось вона зламалася під час репетиції «Лісістрати». Коли промовила слова героїні, яка переконувала жінок припинити війну, не даючи сексу чоловікам, то знепритомніла.

Тоді татко знову запроторив її в психлікарню.

Уже вкотре… Вона торкнулася шрамів на правому стегні. Утретє? Учетверте? Менше з тим, давно те було.

Треба поспати. Надто вона зараз активна. Що ж, татку, я підготувалася. Вона відкрила один пакетик зі снодійним порошком і висипала його у склянку гидотної солонуватої води. Нагріла її на «Стерно» і змусила себе випити.

Та як вона може спати сама? Від самої думки про це мороз пробіг шкірою. Вона змусить себе. Людям довіряти не можна. Самій – найбезпечніше. Потрібно уявляти, як її вчив Кайл. Можливо, вона не буде сама. Можливо, навідаються привиди божевільних. Вона з ними побалакає. А вони щось казатимуть? Можливо, мовою жестів.

Потрібно змиритися, вона втекла з судової зали, вкрала поліцейську машину, тоді забрала авто у довірливого водія, пограбувала магазин і підстрелила ймовірного нападника. Ой, як же вона змінилася. Тепер треба бути досить сильною, щоб жити самій у психлікарні на схилі.

Вона сіла на розкладне крісло. Снодійний порошок почав діяти. Геть із голови. Тоді геть із себе.

…не можу повірити, що колись це був наш furshlugginer[52] дім…

Заплющивши очі, вона побачила, як Рейвен з огидою дивиться на неї.

РОЗДІЛ 64

Фатіма в орендованому червоному «Ягуарі» повернула на заправку на північ від Колумбуса і залила повний бак. Купила карту штату Огайо і попросила працівника позначити дорогу в Кент. Він сказав, що вона легко доїде до університетського кампуса.

Вона вже так давно не бачила своєї дочки. Усе, чим їй доводилося вдовольнятися, це фотографія, яку Нагід надіслала їй електронною поштою минулого разу.

Перша зупинка, Ісламська студентська організація. Вона легко знайшла її в студентському профкомі. Коли Фатіма відчинила двері, з десяток голів обернулися в її бік. Молоді жінки з хіджабами на головах сиділи з одного боку кімнати. Чоловіки з шапочками куфі – з іншого.

– Я шукаю свою доньку Нагід.

Прищавий молодик озвався:

– Її останнім часом не було на наших зустрічах.

Вона роззирнулася.

– Коли ви востаннє її бачили?

– Три дні тому. Нагід сказала, що має забрати якийсь пакунок.

– Вона принесла його собі в кімнату?

– Вона ще не повернулася, – відповів прищавий. – Мабуть, пішла в похід.

Фатіма повернулася до виходу.

– Масалама, – попрощався прищавий.

– Ага, до побачення, – не озираючись, відповіла вона.

Вийшовши з профкому, вона спробувала себе опанувати. Заспокойся. Нагід пішла забрати пакунок. Вона передала його Алексі? Отримала гроші? Де вона зараз?

Звіряючись зі знаками, вона підійшла до пункту охорони кампуса. Присадкуватий поліцейський з беджиком «Фіцджеральд» запитав, чи може він чимсь допомогти.

– Я намагаюся знайти Нагід Сойєр, дочку моєї подруги.

Він спохмурнів.

– Ми шукаємо її родичів. Можете якось сконтактувати нас із ними?

– Вони в Ірані. Це буде важко.

– Можете передати їм погану новину?

– Погану?..

– Заступник шерифа знайшов її в ставку недалеко від кампуса. Поки йде розслідування, але є одна дивна деталь. Патологоанатом каже, що її задушили і зламали шию, але хустка залишилася в неї на голові, туго зав’язана.

Заспокойся. Не показуй емоцій.

– Де її тіло зараз?

– У моргу. Хочете провести впізнання?

– Я не була з нею знайома особисто. Але передам цю жахливу новину її сім’ї.

– Це нам допоможе.

– Ще одне, містере Фіцджеральд. Коли знайшли її тіло, вона мала щось при собі? Її сім’я може поцікавитися, чи можна її речі відправити їм в Іран.

– Лише рюкзак, розтягнутий, ніби перед тим там був якийсь великий пакунок.

– А в рюкзаку?

– Тільки одяг і обгортковий папір зі слідами арахісового масла й джему.

– Дякую, містере Фіцджеральд, – сказала вона, виходячи з кімнати.

Отже, Нагід уже віддала Алексі сибірку. Але для чого він убив її? Фатіма запитає його перед тим, як переріже горло.

Їй спало на думку, що Алексі здогадається, що Рейвен подалася в психлікарню, де провела стільки часу малою. Він шукатиме її, щоб розгадати загадки пророцтв Тедеску. Якщо Алексі досі не знайшов Рейвен, вона дістанеться до неї першою. Вона повернула з моста на дорогу, що вела до лікарні.

Залишки миш’яку забезпечать Рейвен швидку і болісну смерть.

РОЗДІЛ 65

Прокинувшись, Рейвен пригадала події останніх кількох днів. Люди намагаються відправити її в Грецію на тортури.

Проте Алексі врятує її.

Вона пробіглася кімнатами за вестибюлем, у пошуках… чого? У бібліотеці вона побачила розкидані по столах, висипані з полиць книжки, що припали пилом, деякі розкриті, деякі з відірваними палітурками, наче з обличчями без масок. У кімнаті відпочинку на столах стояли покинуті посеред гри дошки для доміно і шахівниці.

Рейвен спинилася, коли побачила колоду карт Таро. Мама колись також ворожила на них. «Таємничий вершник», що несе загадкову троянду на чорній корогві, сонце, що світить між двох веж. Мама говорила їй, що це означає не фізичну смерть, а зречення від тілесних жадань. І карта, яка завжди її лякала. «Коханці». Вона знала, що це вони з Алексі.

Глянула на наступну карту і затремтіла. Жінка зі зв’язаними руками і зав’язаними очима стоїть у воді, оточена вісьмома мечами. А вдалині, на високому пагорбі, замок. Карта «Вісімка мечів».

Перед тим як батько замкнув Райвен, хулігани в середній школі лапали її. Тоді вона почала носити з собою кишеньковий ніж. Сказала їхньому головному: «Ще раз торкнешся мене, і я тебе приріжу». Він схопив її ззаду, запхав пальці у труси, і вона його різонула.

Хлопець з вереском відскочив: «Рейвен мене порізала! Я вмираю!»

Тупе мудило. Усього лише подряпина. Проте директор подзвонив таткові, той забрав її зі школи і замкнув у психлікарні. Тоді це було вперше. Їй потрібно вбити ту частину себе, як намагалася це зробити мама.

…дідька лисого! я не готова вмирати з тобою…

Чи зможе вона піднятися нагору, на другий поверх? Щоб врятуватися, їй потрібні приймальне відділення й інтенсивна терапія. Можливо, якщо вона не дивитиметься вниз.

Кайл навчив її уявляти собі місце дії. Візуалізувати. Рейвен заплющила очі. Щоб врятувати її, приходить лицар у блискучих латах, замість Чорного лицаря. Він робить її щасливою. Але коли бере її за руку і виводить з вестибюля до закручених сходів нагору, вона боїться. Він бере її на руки і турботливо виносить на другий поверх.

О Господи! Вона зможе? Один крок нагору. Тоді ще один. І ще один. Не дивися вниз. Вона падає на коліна і проповзає решту шляху на другий сходовий майданчик. Не дивися вниз. Їй це вдається. Змушує себе підняти погляд на закручені сходи на третій поверх, де вони тримали справді хворих. Поки що ні.

Алексі слід було вбити мене, батьку, замість того, щоб приводити до тебе і вчити про добро і зло. Я вірила йому, коли він говорив, що ти й інші агенти західного капіталізму промиваєте людям мізки. Він сказав, що нафта – це опіум для американців. Алексі говорив крізь сон і часто згадував вимащені нафтою зуби дракона.

Тепер вона зрозуміла, що натягувала на обличчя маску під час пограбування банку не для того, щоб сховатися від охоронців. А щоб сховатися від себе.

Раптом Рейвен почула, як ворони здіймаються з дерев. Зиркнула крізь щілину в забитому дошками вікні. Хто це їде? Єдиний шлях у тунель – через отвір печери. Лише вона знає про таємний прохід. Це що, Лукус повертається з минулого?

Вона спинилася біля вигнутих поручнів другого поверху. Глянула на вестибюль. Надто високо. Вона не зможе спуститися.

…усе, що може піднятися нагору, може і спуститися…

Значить, Нікі готова спробувати. Вона так сильно вхопилася за поручень, що заболіли пальці. Заплющила очі. Крок униз. Ще один. Ще один. Тільки б не втратити свідомість. Не впасти. Біля підніжжя сходів вона звалилася на підлогу. Гаразд. Вона це зробила. Може, іншим разом вдасться піднятися вище.

…усе, що спускається вниз, може піднятися назад нагору…

Рейвен полізла в сумочку й витягнула поліцейський пістолет. Тепер повільно, через підвал до цегляного коридору. Вона рушила своїм шляхом назад до іржавих сталевих воріт. Вийшла із земляного тунелю й ступила в печеру. Розсунула кущі й підняла пістолет.

Що за божевільний дух прийшов до неї в лікарню, коли час відвідин уже закінчився?

РОЗДІЛ 66

Фатіма підняла погляд на маєток, що розкинувся на схилі. Вейбриджський центр психічного здоров’я. Цей евфемізм завжди її дратував. Психлікарня – це психлікарня. Божевільних це слово точно не хвилює. Хіба що змушує почуватися винними політиків і професорів.

Вона повернула «Ягуар» з шосе 33 на дорогу, що вела до будівлі. Синій «Мерседес» на паркінгу натякав, що в будівлі таки хтось є. Проте підійшовши до входу, вона побачила, що двері й вікна забиті дошками.

Фатіма пройшлася стежкою, обережно обходячи брили і ями. Вивихнута щиколотка стане катастрофою. Вона здригнулася від раптового лопотання крил. Десятки воронів здійнялися з дерев, пролетіли навколо дзвіниці й зникли в небі.

– Рейвен! – крикнула вона. – Я знаю, що ти тут! Тобі не треба від мене ховатися! Виходь, виходь, де ти там!

Голос із кущів.

– Я тут, майорко Фатімо.

– Рейвен, це твої ворони попередили тебе, що я йду?

– Не конкретно про тебе. Лише про те, що хтось наближається в цю небезпечну місцину.

– Бачу, ти з сумкою. Кудись збираєшся?

– Ношу її з собою, раптом доведеться поспішно тікати. Що привело тебе в моє скромне скажене житло?

– Я прийшла тобі допомогти. Ходімо всередину. Там має бути кімната для відпочинку медсестер, де ми зможемо сісти й поговорити.

Рейвен обернулася й повела її.

– Я поставлю воду на чай або каву.

– Ми в Персії любимо міцну каву.

На кухоньці вона побачила, як дівчина відкриває бляшанку зі «Стерно». Рука в дівчини тремтіла, коли вона діставала сірник з коробки. Впустила, проте обережно витягла ще один. Черкнула ним об бік коробки. Сірник зламався. Рейвен витягнула третій, черкнула ним по коробці й витріщилася на вогонь. Підпалила «Стерно», поставила чайник і задула сірник.

Дуже відрізняється від її поведінки в Червону середу. Вона більше не боїться вогню?

– Ти ходила до психіатра? Здається, тримаєш пірофобію під контролем.

– Суд наказав лікареві Кайлу допомогти мені опанувати свої страхи.

– Це чудово, Рейвен. Можливо, це допоможе тобі знайти шлях і повернутися до нашої істинної віри.

– Ісламу? Я так не думаю. Я знову у своїй країні.

– В Америці багато мусульман.

– Звісно, багато хороших. Але, підозрюю, ти маєш на увазі воїнів джихаду, які хочуть або навернути нас, або вбити.

– Ти прийняла іслам добровільно.

– Якщо промивку мізків можна назвати добровільною.

– А що з акрофобією? Психіатр допоміг тобі побороти страх висоти?

– Він почав. Я продовжую сама.

– А ти змінилася, Рейвен. Здаєшся сильнішою.

– Дякую. То чи ще дійсна та вимога смерті – чи як ви там це називаєте? – фетва, щоб мусульмани мене вбили? Ти тому сюди прийшла?

– Залежить від тебе. Ти володієш інформацією, яка потрібна МЕХ. Я маю владу скасувати фетву.

– Якою інформацією я володію?

– Ти запам’ятала останній катрен пророцтва Ясона Тедеску.

– Ми з Кайлом дізналися частину, – вона вагалася. – Я не можу нікому розповідати.

– МЕХ і «Сімнадцяте листопада» тепер союзники. Тедеску хотів, щоб ти цим із нами поділилася. У третій частині описаний метод, як поширити зброю?

– Я трохи пам’ятаю, але не знаю, що це означає.

– Продекламуй мені. Я допоможу тобі їх витлумачити.

– А фетва? Ти її скасуєш?

– Ні, доки ти не розкриєш мені все пророцтво.

– Це шантаж.

– Називай як хочеш.

– Тоді пішла ти разом зі своїм «Моджахедін-е Халк».

Очевидно, що з такої зухвалої Рейвен користі мало. Час її позбутися.

– Добре, не заводься. Ми все обдумаємо, – засвистів чайник. – Вип’ємо разом кави.

– Я вип’ю теплого молока.

– Поки готуєш, мені треба вмитися.

– Туалет отам, за рогом.

Опинившись усередині, Фатіма витягла пробірку з рештою миш’яку і висипала собі в долоню. Тоді повернулася в кухоньку.

Рейвен поставила склянку молока і чашку на стіл.

– Ось. Як ти й казала, ви любите міцну каву.

– А ще дуже солодку. Як ти. Маєш ще цукор?

Вона почекала, поки Рейвен підійшла до серванту. Тоді швидко висипала миш’як у молоко.

Після того як ця дурепа вип’є, Фатіма дивитиметься, як вона з агонією вмирає, так само, як дивилася на Рашида. Тоді, вдруге за два дні, вона порожній келих вверх дном поставить.

РОЗДІЛ 67

Коли Рейвен обернулася з цукерницею, то помітила, як Фатіма відсмикнула руку від склянки з молоком. Зціплені зуби і напружений погляд змінилися на вимушену усмішку, поки вона помішувала цукор у себе в каві.

– Можеш більше не перейматися фетвою.

…дим у очі, як у покері, якщо я в ньому щось розумію…

– Як це? – запитала Рейвен. – Ти ж казала, що Коран вимагає, щоб відступницю стратили.

– Є різні тлумачення шаріату.

Вона вперлася ліктями в стіл.

– Що таке «шаріат»?

– Ісламський закон.

– Господи! Американський закон про спеціальну екстрадицію. Ісламський закон про страту. Мене вже нудить від усього цього, – Рейвен підвелась і швидко обернулася, ліктем зачепивши молоко. Склянка впала й розбилася. – Ой, щось я з кожним днем усе незграбніша.

Без сумніву, вираз обличчя Фатіми змінився зі стривоженого, через нібито прикру випадковість, на розлючений.

– Рейвен, дай я допоможу тобі зібрати скло.

– Усе гаразд. Я впораюся.

Фатіма схилилася й підійшла до неї з уламком скла. Підняла його, як кинджал.

– І з цим упораєшся?

Відступаючи, Рейвен потягла крісло й поставила між собою і Фатімою. Вхопила сумочку, що висіла на бильці й кинулася геть із кімнати. Фатіма заблокувала їй шлях у тунель.

– Сьогодні твоя кров стане жертвою Аллахові.

Лише один шлях.

– На сходи не втечеш, Рейвен. Висоти боїшся.

Вона вагалася. Тоді вхопилася за поруччя і підняла себе сходами. Махнула сумочкою і вдарила Фатіму в скроню.

– За це я різатиму тебе повільно, Рейвен.

Вгору, на перший сходовий майданчик. Тоді проштовхнула себе навколо вигнутого поручня на другий сходовий марш. Коли Фатіма дотягувалася до неї, вона крутилася й брикалася. Фатіма впала.

– О, ти ще молитимеш мене вбити тебе швидко, але для віровідступниці пощади немає.

На третій сходовий майданчик. Фатіма наближалася. Тоді четвертий. Не дивися вниз. Повз татків кабінет на п’ятому поверсі. Вгору. Вгору. Вона влетіла крізь двері на парапет. Затраснула їх.

Але Фатіма пробилася за нею.

– Не втечеш, Рейвен, чи Нікі, чи хто ти там. Можеш зістрибнути з парапета, але не втечеш. Помреш від ножа чи падіння з висоти. Вибирай.

– Ага, вже, – вона полізла в сумочку і витягла поліцейський револьвер. Підняла його. – А тепер ти вибирай, Фатімо. Полетіти вниз сторч головою, як моя мама, чи кулю межи очі.

Фатіма кинулася на ствол. Спробувала вихопити його. Викрутити їй руку. Обоє повалилися на стіну вежі. Прогримів постріл. Один. Другий. Третій. Бризки крові. Запах крові. Слизькість крові. Чиєї? Рейвен упала.

Коли отямилася, побачила, що Фатіма зігнулася під стіною дзвіниці. Ланцюжок із золотим місяцем лежав скручений на парапеті. Вона підняла його й уже було хотіла кинути вниз. Тоді спинилася. Якого милого. Вона скасувала фетву. Підійшла до Фатіми і застебнула місяць їй на шиї. Розмістила тіло на вежі в напрямку Мекки. Аллах упізнає Фатіму без обличчя?

Лопотання крил і зграя птахів, що кинулися в небо, налякали її до всирачки.

Хто там іще їде?

Треба повернутися, щоб дізнатися. Рейвен відчинила двері вежі й кинулася вперед. Від погляду вниз на закручені сходи їй запаморочилося в голові. Не дивися. Лише один шлях. Як тоді, коли була дитиною. Рейвен упала на коліна і поповзла назад, по одній сходинці, вниз у вестибюль.

Знову ворони, які затьмарили небо, прийшли її попередити.

Але хто, чорт забирай, ще їде вбити її?

РОЗДІЛ 68

Кайл насилу тягнувся стежкою до головного входу в лікарню. Він минув кілька платанів, коли поряд здійнялася зграя галасливих ворон – темна хмара на ранковому небі.

– Стій, де стоїш, хто б ти не був!

Він упізнав голос Рейвен, але не спинився.

– Ще крок – і я стрілятиму!

Кайл роззирнувся.

– Де ти?

– Містере, ти глухий чи вмерти хочеш?

Він спинився.

– Я шукаю Рейвен!

Вона показалася з-за плутанини кущів.

– Руки підніми так, щоб я їх бачила.

– Рейвен, це я. Кайл – ти ж знаєш – Марті.

Вона побігла до нього.

– Ой, Марті, вибач. Не хотіла тебе налякати. Як ти знайшов мене?

– Ти казала, що тебе віддали сюди ще в дитинстві. Я подумав, що ти поштова голубка.

– Ти такий милий, навіть зараз, – сказала вона.

– Можемо поговорити?

– Залежить від того, чи це розмова психіатра з пацієнткою, чи ти збираєшся дозволити судові відправити мене в Грецію на тортури.

– Як психіатр із пацієнткою.

– Добре, – Рейвен махнула, щоб він підійшов.

– То ти дійсно переїхала в цю покинуту лікарню.

– Звичайно. Перед тим як тато забрав мене в Грецію, це періодично був мій дім протягом майже десяти років.

– Не можу повірити, що ти борешся з акрофобією. Минулого разу, коли ми були тут, ти й очі догори підняти боялася.

– Нікі боролася зі страхом висоти так, як ти навчив мене боротися зі страхом вогню.

– Я б хотів подивитися лікарню всередині.

Вона сховала пістолет назад у сумочку.

– Тоді заходь у моє гніздо, – сказала Рейвен психіатрові.

Кайл пішов, непевно ступаючи по землі.

Рейвен увімкнула ліхтарик, світло впало на тупик. Тоді несподіваний поворот праворуч, через іржаві ворота, у цегляний тунель.

– Звідки ти дізналася про печеру і тунель?

– Один старий санітар – Лукус – показав мені. Після цього я досліджувала це місце, коли мене сюди запроторювали.

Йому ледве дихалося смердючим повітрям.

– Затисни носа, Марті. Всередині повітря краще.

Він пішов за нею вгору кам’яними східцями, потертими від чужих чобіт і босих ступень.

Вийшовши з підвалу у вестибюль, Кайл побачив, як дівчина дивиться на закручені сходи. Лівою рукою вона вхопилася за поручень, а правою – за його руку. Один крок нагору. Тоді ще один. Він не використовував швидку імплозивну терапію для акрофобії. Насправді вона зробила це сама з собою.

Рейвен вказала на двері.

– Другий поверх! – проспівала. – Приймальне відділення! Інтенсивна терапія! Амбулаторний пункт! Буфет!

– Мабуть, боляче бути тут самій. Ти якось сказала мені, що не терпиш самотності. І все одно тут на само…

– Ой, та я не сама. Привиди безумців мене розважають. Не турбуйся. Вони тебе не зачеплять, якщо ти мене не кривдитимеш, – вона скрутилася калачиком на дивані й показала, щоб він приєднувався.

Він сів на крісло навпроти.

– Знаєш, чому тато запроторив тебе сюди перед тим, як перевівся в Афіни?

– Щоразу, коли в мене ставалося те, що він називав «шизофренічним випадком», він лікував мене, як і будь-яку іншу пацієнтку з галюцинаціями.

– А тепер ти можеш мені розповісти, що сталося, коли тебе взяли заручницею «Сімнадцяте листопада» і МЕХ?

Рейвен округлила очі.

– То все було не насправді. Просто сцени з кіно.

Назад. Не впирайся. Увійди у світ її театральних марень.

– Тобі сподобалася твоя роль?

– Я не… не впевнена.

– Пам’ятаєш основні сцени?

Вона піднесла руки до обличчя і заговорила крізь пальці.

– Я у стількох знялася. Усе таке розмите. В одній сцені я довго сиділа в замкненій шафі. Тоді допомогла пограбувати банк. Я ледь не загинула під час вибуху в терміналі порту Пірея. Тоді у другій дії я потягом поїхала в місце, де жінки носять військову уніформу.

Він мусить вивести її з марень у реальні спогади.

– Як і більшість хороших акторів, ти, напевно, використовувала досвід зі свого життя. Це називають акторським методом.

– Маєш рацію.

Повільно вивести її в реальність.

– Скільки ти для тієї сцени взяла з реального досвіду сенсорної депривації під час того, як справді була заручницею?

Рейвен дивилася невідь-куди. Тоді описала свою агонію протягом перших днів у полоні.

– Спочатку батько Алексі збирався мене зґвалтувати. Тоді Алексі назвав мене поріддям американських, жадібних до нафти поневолювачів. Він сказав, що бореться зі спокусою порізати мене на шматочки і згодувати вовкам.

– Вони, мабуть, мали причину для того, щоб промивати тобі мізки і тримати тебе живою. Може, знаєш, навіщо їм це було треба?

– Щось спадає на думку, але тоді зникає. Я чую жахливі речі і не можу повірити, що забуду їх. Коли я прокидаюся, вони ніби зображення, що поступово згасають.

Кайл спробував оцінити стрес у її голосі. Дисоціація? Деперсоналізація? Дереалізація? Усе одно, він мусить тиснути ще.

– Члени «Сімнадцятого листопада», яких нарешті спіймали, сказали грецьким борцям із тероризмом, що ти стала однією з них. Ти керувала мотоциклом під час пограбування банку і фургоном під час підриву терміналу в Піреї.

– Я ж кажу тобі, то сцени з фільму, в якому я була заручницею.

– За словами тих, кого заарештували й допитували, ти мала можливість утекти.

– Допоможи мені згадати, Марті.

– Спробуймо. Заплющ очі. Уяви себе в тій сцені, знову в темній шафі.

– Ні!

– Тепер ти здатна контролювати свої страхи вогню і висоти, заповнюючи свідомість образами. Якщо хочеш пройти через це, мусиш працювати зі мною.

Вона заплющила очі, що засмикалися під повіками.

– Темна шафа, – сказав Кайл. – Ти чуєш розмову за замкненими дверима.

Трепетна тиша.

– Хтось каже: «Операція “Зуби дракона”».

– Далі.

– Сіяти зуби, як насіння. Насіння смерті.

– Що ще?

– Сплячі воїни.

– Людина, яка говорить, згадувала мету нападу?

Рейвен розплющила очі.

– Це все, що я чула.

– Впевнена?

– …так, чорт забирай! звісно!..

Кайл підскочив від вищого голосу Нікі. Надто великий ризик, якщо тиснути далі, проте на кону дуже багато життів.

– Ти більше не мусиш турбуватися тим, щоб приховувати повідомлення Тедеску. Більшість членів «Сімнадцятого листопада» схопили після вибуху в Піреї. «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені.

Вона витріщилася, ніби в трансі. Голос знизився до шепоту Рейвен.

– Ти сказав, що «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені?

– Це для тебе щось означає?

Вона стиснула руки в кулаки.

– Я можу говорити лише з людиною, яка скаже, що «Сімнадцяте листопада» і МЕХ знешкоджені. Я не розумію.

– Твій батько, директор лікарні, який був режисером твого кіно, мабуть, ввів постгіпнотичні ключі, сховані за фобіями. Вони й не давали тобі декламувати пророцтва Тедеску. Але ти мусиш розповісти про них ФБР.

– Як я можу розповісти їм щось, чого не знаю?

– Можливо, ти знаєш набагато більше, ніж усвідомлюєш. Ти пам’ятаєш репліки, які декламувала для Тедеску перед тим, як він загинув?

– Ні. Стій! Так. У сценарії вимагалося, щоб він мене задушив. Але несподівано впала завіса.

– Упевнений, це був чудовий виступ. Ти для когось відтворювала цю сцену?

– Я спробувала розіграти її перед батьком, але сказала, що для нього знати це небезпечно. О Господи! Тоді він убив себе.

– Він загіпнотизував тебе, щоб врятувати, але – тепер, коли ти пробилася крізь свої фобії – можеш пригадати ті катрени.

Вона заплющила очі.

– Я пам’ятаю ті репліки.

– Кажи. Завіса піднімається. Ти на сцені.

На вежі, звіяній вітрами, богиня без лиця майбутнє стереже,

Збираючи врожай кривавий, заколе всіх ненависті ножем.

– Богиня без лиця, тобі це про щось говорить?

Вона завагалася. Стиснула губи. Очі на мить закотилися вгору. Щось на поверсі вище? Щось на парапеті? Краще не тиснути так сильно.

– Поки забудь про це, Рейвен. Наступні рядки?

Людиновіл, що вирвався на волю, чекатиме під стінами глибоко,

П’ять пелюсток безжальною рукою із квітки кара обірве жорстоко.

– Чудово, Рейвен. Агенти здогадалися, що третій рядок означає Нью-Йоркську фондову біржу, а четвертий – Пентагон. Вони знають, що перше місто – Чикаго, але поки не змогли розгадати точну ціль. Вежу, звіяну вітрами.

Рейвен потерла очі.

– Стоп! Тепер, коли ти про це згадав, одного разу – коли містер Тедеску роздавав акторам сценарій – він говорив про рік, коли закінчили будувати якусь сорокап’ятиповерхову будівлю. Сказав, що вона найвища в Чикаго.

– Він хоч раз згадував «богиню без обличчя»?

– Насправді він говорив «безлика богиня». Хвалився, що знайшов її.

– Чому безлика? Що за врожай кривавий?

– Він любив гру слів і символізм. Врожай… врожай… Стій… Я згадала. Врожай стосується Церери.

– Римська богиня плодючості. На вежі? Звісно, стереже майбутнє, бо це там люди інвестують у ф’ючерси: пшеницю і кукурудзу, кабанів і корів на забій. Ціль – центр діяльності капіталістів, що торгують ф’ючерсами. Чиказька торгова палата.

Вона обвила його руками.

– Ми чудово працюємо в парі. Усе разом розгадали.

– Але чому Церера безлика на вежі, звіяній вітрами?

– Тедеску сказав, що будівля на той час була найвищою в Чикаго. Скульптор, якому мало заплатили, подумав, що все одно ніхто не зможе розгледіти обличчя. Тож він залишив його порожнім.

– І треба ще розтлумачити останню сцену. ЯК сплячі агенти розповсюдять зброю в цих місцях. Щось спадає на думку?

Рейвен потерла очі.

– Я змучена, Марті.

– Добре. Відпочинь трохи. Я повернуся завтра.

– Що? Ти не можеш просто піти, Марті. Переночуй тут зі мною.

– Це неможливо, Рейвен. Ти мусиш звикнути до того, що коли люди мусять кудись іти, вони не залишають тебе назавжди. Я повернуся завтра, і тоді…

– Нікуди ти не підеш!

Рука полізла в сумочку. З’явилася звідти вже з пістолетом. Він спробував обернутися. Відчув різкий удар у потилицю. Не можна вмирати. Він мусить розповісти Дуґану про те, що дізнався. Але йому немає за що схопитись, і він падає… падає… падає… зіштовхнутий безликою богинею зі звіяної вітрами вежі.

РОЗДІЛ 69

Кайл прокинувся від пульсування болю в голові.

– Де?.. Що?..

Двері відчинились, і його засліпило світло.

– З тобою все буде добре, Марті. Я не хотіла вдарити тебе так сильно. Ти не маєш права мене лишати.

Він підвівся.

– Нічого. Усе нормально.

– Не треба було тебе зачиняти в цій темній кімнаті. Вони так зробили зі мною на таємній квартирі.

– Це не схованка, Рейвен.

– О, тут ти помиляєшся. Я можу захистити свій за`мок від усіх загарбників.

– Рейвен, послухай. Часу майже немає. Я мушу показати судові, що ти перемогла промивку мізків…

– Яку промивку?

– …інакше суддя Родріґес накаже передати тебе в Грецію для допиту.

– Ану кажи! Що за промивка?

– Те, що Алексі зробив із тобою, коли тримав зачиненою в темряві, тоді вмикав і вимикав світло, щоб ти не могла заснути.

– Він не промивав мені мізків!

– Тоді як ти поясниш свою метаморфозу з молодої актриси в терористку.

– Я не терористка.

– Ти співпрацювала з ними.

– Це не одне й те саме.

– Допомогла пограбувати банк? Підрив у Піреї?

Рейвен пробігла пальцями по волоссю, закрутила біляве пасмо.

– Я ж казала тобі, то сцени з фільму.

Кайл поплентався з невеликої кімнати на кухню. Вона пішла за ним. Він умився іржавою водою, Рейвен подала рушник.

– Рейвен, ти коли-небудь чула про стокгольмський синдром?

– Як у Патті Герст? Читала про неї малою. Як це стосується мене?

– Як і ти, після того як її взяли заручницею, вона почала співчувати своїм поневолювачам. Як і ти, вона допомогла грабувати банк. Її засудили, і вона опинилась у в’язниці. Пізніше її достроково звільнили і, зрештою, помилували.

– Мені не можна в тюрму.

– Тебе можуть і не засудити.

– Вони дійсно передадуть мене в Афіни?

– Мабуть, так, оскільки там ти вчинила ті злочини.

– Я не виживу в Греції. Принаймні тут у мене є хранителі.

– Які хранителі?

– Я ж казала тобі. Мої привиди.

Ще один психотичний випадок?

– Розкажи мені про них.

– Люди, які вмирають у психлікарнях, ніколи їх не покидають. Я буду з ними вічно.

– То навіщо ти сюди повернулася?

– Щоб спокутувати гріхи мого злого «я». Злої мене, яку вони створили, коли відрізали мені крила й назвали Нікі.

Тепер Кайл зрозумів, чому вона назвала себе Аптерос, тобто Безкрила Ніка.

– Але ми щойно визначили, що тобі промили мізки.

– Це ти визначив. Я – ні.

– Рейвен, як іще ти могла перетворитися на антиамериканську терористку за такий короткий термін?

– Алексі показав мені, що Америці на мене наплювати. Жодного слова в газетах про те, що мене викрали.

– Твій коханець-поневолювач зрадив тебе так само, як і батько. Рейвен, ти страждаєш від травми зради.

– Травми херади! Я не хочу більше нічого чути! Це ти мені тепер мозок промиваєш!

Вона має рацію. Можливо, швидка імплозивна терапія – також форма промивки мізків. Але він робить це, щоб її врятувати, а не щоб домінувати над нею.

– Як зараз почуваєшся, Рейвен?

– Я зрадила товаришів. Через мене більшість із них схопили і кинули в тюрму.

– Певним чином це і є твоя спокута. Тепер ти вільна.

– Ти все одно не розумієш. Я сказала більшість із них. Мірона не схопили. Алексі намагається знайти мене, щоб врятувати або вбити… чи то він Нікі шукає.

– Жорстока реальність полягає в тому, що він повинен убити, щоб тебе не передали в Грецію, де ти можеш під тортурами розкрити план операції «Зуби дракона».

– Алексі так не зробить. Він кохає мене. Ми захистимося в Камелоті.

Ще одне істеричне марення? Він мусить пробитися.

– Рейвен, тобі що-небудь снилося, відколи ти тут?

– Так, і вдень, і вночі. І коли я спала, і коли ні. Дивний сон такий – раз за разом, – несподівано вона округлила очі. Прикрила рот рукою.

– У тебе виникла якась асоціація, Рейвен. Правда?

– О Боже!

– Кажи.

– Я дещо підслухала про терористичні осередки, які в Америці організував містер Тедеску для другого покоління «Сімнадцятого листопада» і МЕХ.

– Не намагайся аналізувати. Просто передавай інформацію.

– Коли в Алексі нічні жахіття, він розмовляє крізь сон.

– Він говорив у такі моменти про «сплячих агентів»?

– «Сплячих» ні. Він називав їх якось по-іншому – радше «чистильних».

– Ти знаєш, що це означає?

– Що вони – невід’ємна частина операції «Зуби дракона».

– Він хоч раз говорив про те, що ці сплячі чи чистильні агенти мають робити?

Вона піднесла руку до рота і похитала головою.

– Рейвен, це терміново. Тисячі невинних людей можуть загинути страшною смертю.

– Алексі так не зробить.

– А якщо я тобі скажу, що МЕХ контрабандою перевезло смертоносний штам бойової сибірки у Штати для того, щоб місцеві сплячі агенти «Сімнадцятого листопада» її пустили в дію? Що на це скажеш?

– Я не вірю тобі. Алексі не брав би в такому участі.

– Ти знаєш, що поширення сибірки може зробити з тисячами – мільйонами – невинних чоловіків, жінок і дітей?

– Я чула про сибірку, але не знаю, що це таке.

Останній його шанс провести швидке наповнення образами. Це або знизить її чутливість, або виведе за межу.

– Як лікар я читав звіти Всесвітньої організації охорони здоров’я. Жертви, що вдихають спори сибірки, не знають, що заразилися. Вони відчувають лише нежить, біль у суглобах, сухий кашель і втому. Візуалізуй собі це. На перших симптомах лікарі можуть діагностувати грип. Якщо хворобу розкрити одразу, її можна лікувати антибіотиками. Але вони не знатимуть.

– Я не хочу більше цього чути.

– Через кілька днів починається затишшя сибірки. Люди думають, що їм уже краще…

– Досить!

– Слухай! Потрібно, щоб ти знала, що станеться, якщо ти не допоможеш нам їх зупинити. Після затишшя бактерії проникають у лімфовузли. Через кілька годин вони наповнюють усю лімфатичну систему і випускають токсин, який атакує всі органи – особливо легені. Він відрізає постачання кисню.

– Ти жорстокий. Хочеш мене з розуму звести?

– Хочу допомогти стерти брехню, яку Алексі вбив тобі в голову. Змусив тебе вірити, що твій народ – погані люди.

– Так і є. Так і є.

– «Сімнадцяте листопада» і МЕХ завербували тебе у свій терористичний план убивства невинних дітей, які помруть на шкільних подвір’ях і дитячих майданчиках, якщо ти не побачиш світла. Діти при смерті, яких у колясках возитимуть матері.

– Я така ж винна, як і всі. Я допомогла пограбувати банк, щоб вони мали гроші на ту жахливу речовину.

– Ти можеш спокутувати свою провину, якщо допоможеш зупинити його.

– Я все одно не думаю, що Алексі так учинить.

– Через добу шкіра в людини з сибіркою синіє. Дихати стає неймовірно важко. Візуалізуй. Задуха, конвульсії, тоді раптово…

– Зупинися!

– …смерть.

– Я сказала: зупинися!

– Лише ти можеш це зупинити, Рейвен.

Він дивився, як вона стримує сльози.

– Ти маніпулюєш мною, налаштовуєш проти чоловіка, якого я кохаю.

– Сплячі агенти МЕХ і «Сімнадцятого листопада» збираються поширити цю чуму в трьох містах. Але ми не знаємо як. Час спливає. Ти мусиш допомогти мені розібратися.

Її голос став суворішим.

– Ти все це розповіси судді?

– Суддя Родріґес наказала мені лікувати тебе і звітувати перед нею.

Рейвен здавалася цілком спокійною.

– Роби, що мусиш. І я зроблю так само.

– Можемо це обговорити?

– Досить розмов! Ти маєш знайти шлях через тунель!

Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима.

Кайл довго стояв, тоді спустився в підвал через тунель, за ворота, в печеру.

Діставшись до машини, подзвонив Дуґанові.

– Це Кайл. Скасуй СТУІЗ. Немає потреби везти її в Афіни. У мене прорив.

– Слухаю.

– Безлика богиня – це статуя Церери з незавершеним обличчям на вершині Чиказької торгової палати.

– Ти впевнений, що її словам можна довіряти?

– Це ти з ФБР. Сам вирішиш.

– Це ще більша причина для надзвичайної видачі.

– Чому? Ти ж отримав те, що тобі треба.

– Не все. Алексі з Міроном досі в розшуку. МЕХ залишається в грі, час минає. Якщо вона зможе відтворити решту «ДЕ» і знає «ЩО», тоді, найімовірніше, знає і «ЯК» сплячі агенти збираються поширити сибірку.

– Тобі не треба їх шукати.

– Це визначить група з питань боротьби з тероризмом. Я даю наказ маршалам забрати її.

– Дай мені ще трохи часу. Я дізнаюся, «ЯК» сибірку будуть розповсюджувати.

– Ми не можемо більше чекати.

– Лише добу. Я повернуся всередину і наповню їй голову ще більшою кількістю образів.

– Це неможливо.

– Інакше вона себе може вбити.

– Мусимо ризикнути.

Він почув на фоні голос Тії: «Одна доба нічого особливо не змінить».

Дуґан завагався.

– Добре, Кайле, одна доба, і твоя робота завершена. Тоді Система транспортування ув’язнених та іноземних злочинців перевезе її в Грецію.

– Ти не пошкодуєш, я все…

Але телефон Дуґана замовк.

Кайл вимкнув свій і глянув угору на психлікарню. У давній легенді афіняни відрізали крила своїй богині, щоб безкрила перемога ніколи не вилетіла з афінського Акрополя.

Він відчував, що Рейвен-Нікі – як Ніка Аптерос – ніколи не полетить з гори психлікарні.

РОЗДІЛ 70

Алексі з’їхав на дорогу, що вела до Вейбриджської психіатричної клініки. Синій «Мерседес» і червоний «Ягуар» на паркінгу. Значить, Рейвен тут, але хто ще? Він витягнув пакунок і кейс із фургона. Немає сенсу ризикувати, щоб його вкрали.

Коли він проминув іржавий фонтан у мертвому саду, зграя птахів зірвалася з дерев. Чому постійно навколо саме ворони?

Двері та вікна на головному вході були забиті дошками.

– Агов! – скрикнув він. – Тут хтось є?

Тиша.

Крикнув знову:

– Хтось є всередині?

Шелест гілок.

– Припини кричати! Мертвих розбудиш! – голос Рейвен із кущів ліворуч. – У мене пістолет! Скажи, хто ти, інакше стрілятиму!

Блефує? Краще не ризикувати.

– Це я, Алексі.

– Повільно пройди до західного боку будівлі, але тримай руки в повітрі так, щоб я їх бачила.

– Це ти, Нікі? Я шукав тебе.

Алексі побачив, як вона піднімається з кущів. Якщо в неї є пістолет, він легка мішень.

– Як ти дізналася, що тут хтось є?

– Якщо птахи збираються зграями, – пояснила вона, – значить, там нікого немає. Якщо у супротивника вночі перегукуються, значить, там бояться.

– А, ти пам’ятаєш, як я цитував «Мистецтво війни» Сунь-дзи. Ти не така дурна, якою прикидалася.

– У картах Таро «дурень» – це нульова карта, – вона засміялася. – Але це не «пронизана блискавкою вежа». Розумієш, моя звіяна вітрами вежа досі стоїть, і я в ній «верховна жриця».

Значить, вона пригадала катрени Тедеску. Далі намагайся її не злякати.

– Можна підійти, Ваша Святосте?

– Що ти тут робиш, Алексі?

Він вийшов на стежку ближче до неї.

– Прийшов до своєї другої половинки, – вона вказала на пакет. – А що в пакеті?

– Подарунок для тебе, кохана.

– Дай я гляну.

– Пізніше, люба. Це сюрприз на наше возз’єднання.

– Заходь усередину таємної місцини мого дитинства.

– Вхід запечатаний. Як потрапити всередину?

Рейвен провела його печерою і коридором. Алексі здивувався, коли вони потрапили в підвал, а тоді у вестибюль.

– Куди ти мене ведеш?

– У кімнату за сестринським постом.

Коли вони вийшли на другий сходовий майданчик, Рейвен провела його повз стійку до невеликої кімнати.

– Це там, де медсестри відпочивали на перервах. Тепер я часто туди заходжу.

Він відчув, як його рука здригнулася в її. Обережно, нехай нічого не підозрює. Якщо вона згадала всі ті пророчі загадки, він не може ризикувати, щоб вона розповіла їх ФБР.

Алексі стало шкода її, та він викинув жаль із голови. Хотів зберегти в пам’яті їхню останню зустріч.

РОЗДІЛ 71

Рейвен знала, що Кайл помиляється. Алексі кохає її. Вони можуть разом прожити життя.

– Було, мабуть, боляче, – сказав Алексі, – тут на самоті переживати жахи минулого.

Вона хотіла сказати, що ніколи не була тут самотня, та чи готовий він почути про духів-хранителів? Вона притислася до його руки.

– Тепер, коли ти тут, щоб мене захистити, я більше ніколи не буду самотня.

– Звучить як пророцтво.

Коли він насупився і його лоб зморщився, вона відчула, що щось не так.

Алексі роздивлявся кімнату медсестер.

– Усі домашні зручності. Лише одна проблема. Та розкладачка надто вузька для нас обох.

– У кімнаті мого батька на п’ятому поверсі двоспальне ліжко.

Вона побачила здивування в його очах.

– Ти можеш підніматися сх..?

– Я борюся зі своїм страхом висоти.

Рейвен повела його на п’ятий поверх. Вони нарешті разом. Тоді, десь поза межами себе, вона відчула близькість смерті.

…досить бути такою хворою. ти все зіпсуєш…

Її рука тремтіла, коли вона тягнулася до дверної ручки.

– Якось я побачила в цій кімнаті щось таке страшне, що аж забула.

– Можеш вилити душу. Ти ж не хочеш взяти те жахливе видиво з собою в…

– Чи правильно зраджувати пам’ять про мого батька? Він би не хотів, щоб люди про це знали.

– Він зраджував твоїй матері?

– Гірше.

– З однією з медсестер?

– Набагато гірше.

– Ми з тобою споріднені душі, Нікі. Він розбещував тебе?

Рейвен спинилася, коли він назвав її Нікі. Тоді глянула на долоню на ручці. Її долоню? Вона не могла відчинити двері.

– Мене він не торкався. То був пацієнт. Хлопчик, про якого я піклувалася. Тато називав це щенячою любов’ю. Я побачила, як він ґвалтував моє щеня.

– Жах.

– Він був зверху, і хлопчик кричав: «Ні, містере Слейд! Мені боляче! Я всім розкажу!»

– Твій тато заслуговував смерті.

– Це ще не кінець, – сказала вона. Підійшла до ліжка і зірвала покривало. – Якщо побачу знову, можливо, це зітре пляму з моєї свідомості.

Простирадло знизу було брудно-коричневим.

– Він, напевно, обробився, – сказав Алексі.

– Ні. Це засохла кров мого коханого щеняти. Хлопчик не наклав на себе руки, як тато написав у звіті. Я бачила, як батько перерізав йому горло. Тоді він вдруге закрив мене у психлікарні…

– Чому ж не викинув того простирадла?

– Мені здається, він більше ніколи не заходив у цю кімнату.

Рейвен скинула джинси і трусики, зняла футболку, розстебнула ліфчик.

– Що ти робиш?

– Готуюсь кохатися.

Вона розстебнула йому ремінь, стягнула штани.

– На цьому ліжку? Це якийсь сказ.

– Отака я є. Скажена. Кайл каже, що мені потрібно наповнювати розум образами. Якщо ми зробимо це на місці, де мій батько зґвалтував і вбив його, можливо, я вижену з себе зло. Якби ж я народилася хлопчиком.

– Я не можу кохатися з тобою на цьому ліжку, Нікі.

– Я тебе знаю, Алексі. Можеш, – вона стягнула йому труси. – Звісно ж, можеш.

– Я хочу, Нікі, та я не споганюватиму наш останній…

– Чому останній?

– Я кохаю тебе, Нікі.

– Якби кохав, то не обрізав би мені крила. Уб’єш мене потім, так?

– Це безглуздя, Нікі.

– Тоді доведи, – вона потягнула його зверху на себе.

Тремтіла, коли він цілував їй шию, груди, пупок. Пробіг пальцями їй по талії, між ніг і гладив, доки тіло не почало вібрувати.

– Всередину, – простогнала вона. – Ти мені потрібен як ніколи.

Він увійшов. Ніжно. Швидше і швидше, доки вона не закричала.

Фільм на екрані рухався у сповільненій зйомці; тоді камера повернулася геть у хмари, що пливли по небу.

Алексі відкотився від неї й заклав руки за голову.

– Зазвичай після сексу я засинаю, але зараз бадьорий як ніколи.

– Принесу тобі теплого молока. Це допоможе.

Він кивнув.

– День був довгий. Треба поспати.

Не накидаючи на себе халат, Рейвен спустилася в кімнату відпочинку медсестер і перевірила запаси. Порошкове молоко підійде. Вона поставила чайник на бляшанку «Стерно» і швидко її підпалила. Добре. У неї все під контролем. Коли наливала молоко у склянку, згадала про порошок для сну. З ним він добре відпочине. Всипала снодійне і понесла склянку назад у спальню.

– Випий, це тебе розслабить.

Алексі вихилив напій.

– Дякую, що турбуєшся про мене.

– Тепер я завжди про тебе турбуватимуся.

Його повіки затріпотіли, тоді зімкнулися. Невдовзі він захропів. Рейвен вкрила його ковдрою і лягла поруч.

Думала, що швидко засне, проте Алексі стогнав і крутився, відкотившись від неї. Бурмотів крізь сон: «Чистильні… Труби… Кондиціонування… Завдати удар ворогові…»

Він постійно бурмотів одні й ті ж слова. Що це він говорив уві сні? Чистильні? Труби? Кондиціонування?

Рейвен пригадала слова Кайла про смерть від сибірки. Як вона вбиває дітей, навіть новонароджених. Повільно. Жахливо.

Їй було цікаво, що за подарунок він приніс. Вона вислизнула зі спальні в батьків кабінет поряд. Чому вона так не хоче, щоб одяг торкався її тіла? Можливо, хоче бути Євою в Раю. Ще до дерева, до яблука, до падіння.

Рейвен зірвала коричневу обгортку з пакунка і витріщилася на нього. Алюмінієвий кейс. Що за подарунок? Спробувала відкрити його, але там був замок із комбінацією цифр.

…сімнадцять спробуй…

Вона порахувала. 1—7. Л – шістнадцята літера алфавіту. 1—7—16. Покрутила диск. Замок клацнув і прочинився. Всередині, на бавовні, Рейвен побачила десятки тонких скляних трубок. Посередині кожну обгортала шкіряна стрічка з загостреними металевими шипами, наче собачий нашийник.

Алексі збирається поширити сибірку в трьох будівлях-мішенях. Кайл показав їй наслідки. Люди, що душаться, синіють. Чоловіки, жінки, невинні діти.

Вона побачила, як щось зелене випинається з-під бавовняної оббивки. Обережно посунула її й побачила пачки стодоларових купюр.

Це ті гроші, які вона допомогла викрасти з Афінського банку? Гроші, якими оплачено страшні смерті?

Але чому металеві шипи на шкірі обернені всередину, до скляних трубок?

Тоді… пригадала… хлопця зі школи, який взамін на поцілунок із язиком дав їй шкіряний браслет. Дощило. Вони забігли в сарай. Цілувалися, обіймалися. Через деякий час їй заболів зап’ясток, шкіра браслета висохла й збіглася, застібка вгризлася в руку.

…нашийник пса триглавого розкусить скло…

З лекції Тедеску вона пригадала, що дванадцятим подвигом Геркала було зловити триголового пса.

Але шипи цих шкіряних нашийників були обернені всередину до трубок. Якщо вони намокнуть і стиснуться, то розіб’ють скло. Але як це розповсюдить сибірку?

…і смерть полине подихом еола чорним…

Кондиціонери!

Вона глянула в телефон Алексі й знайшла запрограмовані списки. Імена й номери зі словом «Чистильники».

…не сплячі агенти, а чистильні. чистильники, які вночі прибирають будівлі…

Вона мусить розповісти Марті. Тремтячими руками набрала номер Кайла.

Слабкий голос із телефона.

– Що?

– Не повертайся в лікарню, – прошепотіла вона. – Тут Алексі. Говорив крізь сон. Коли він прокинеться, то вб’є мене. Він приніс із собою трубки з сибіркою. Передасть їх прибиральникам – не сплячим агентам – у трьох будівлях-мішенях. Це не підривники-самогубці. Вони матимуть час утекти. Оскільки будівлю прибирають вночі, то я подумала, що вони намочать шиповані шкіряні стрічки і покладуть кожну трубку у вентилятор кондиціонування. Шкіра висохне і збіжиться, металеві шипи проб’ють трубки. Гарячий подих Еола в системі кондиціонування понесе порох сибірки крізь кожну будівлю.

Вона почула, як він охнув.

– Помруть тисячі.

– Що мені робити?

– Біжи.

– Куди? Я ненавиджу його, але не можу покинути.

– Я викликаю СВАТ [53] і маршалів.

– Немає часу. Я сама з цим розберуся.

– Як?

…розбий ті кляті трубки…

– Ні ти, ні будь-хто інший не заходьте всередину, – сказала вона. – Та штука зробить усю лікарню заразною.

– Стій, Рейвен!..

Вона відключилася.

Відчула, що Алексі підбирається ззаду.

– З ким ти говориш?

Рейвен кинула телефон і вхопила трубки з кейса.

– Що сталося, Нікі? Чому ти встала з ліжка?

Вона повернулася до нього.

– Ти маніпулював мною. Я знаю, що ти мене покинеш.

– Неправда. Я заберу тебе з собою у схованку. У мене купа грошей. Ми будемо разом, і довго.

Рейвен піднесла одну трубку над головою.

– Судячи з того, що мені розповіли про сибірку, якщо я розіб’ю цю штуку, у нас буде десь із тиждень часу.

– Клянуся, я планував забрати тебе з собою.

– Скажи, що кохаєш мене.

– Я кохаю тебе.

Вона простягнула вперед руки.

– Останні обійми? Торкнемося тілами.

Алексі пригорнув її.

Вона стиснула трубку в лівій руці.

– Я бачу, що ти досі мене хочеш, – прошепотіла вона. – Поцілуй мене, – її рука потягнулася до рота. Просунула трубку собі між зубів. Не встиг він зупинити її, як Рейвен розкрила його губи язиком і розкусила трубку. Скло розбилося в їхніх ротах. На колючий біль вона не зважала.

Рятувала тисячі убивче-самогубчим поцілунком.

– Ні!

Крізь скривавлені губи вона прошепотіла:

– Ти ніколи не покинеш мене, Алексі.

– Ти знову здуріла. Я забираюся геть.

– Надто пізно, Алексі. То був поцілунок смерті сибірки.

– Тоді помру мучеником. Ще маю час посадити драконячі зерна рештою трубок.

Вона відійшла і кинулася до поручня. Спинилася. Глянула в сходовий колодязь. Заплющила очі. Глибоко вдихнула. Та яка різниця. Усе одно помре.

Спотикаючись закрученими сходами, вона розтовкла кілька трубок об стіну. Зіп’ялася на ноги і побігла далі вниз. Алексі йшов позаду. Кинула ще кілька трубок.

Четвертий поверх. Третій. Другий. Перший.

Усі.

Він схопив її.

– Ти не уявляєш собі, що наробила.

– Ти сказав, що ми споріднені душі. Я врятувала тисячі душ, таких же, як і наші.

– Божевільна.

Рейвен засміялася.

– Безумовно. Вони не зможуть знести нашу заражену психлікарню ще багато років. Ми тут можемо кохатися, доки не посиніємо, Алексі. Не марнуймо останні дні, поки на наших тілах іще є плоть.

Він потягнувся назад.

– Я йду.

– Куди побіжиш зі смертю всередині тебе? Смерть, яку ти сюди приніс, заразила цю божевільню. У нас є десь із тиждень на секс, разом, у цій психічній могилі.

– Дурепа! Що ти верзеш? У нас немає часу.

– Ти віриш у життя після смерті, Алексі?

– Так, але мені подобається це життя.

– Ми довго належатимемо одне одному, Алексі.

– Ти про що? Розумієш, що це все дарма?

Вона прошепотіла йому у вухо:

…як каже ворон, не дарма…

ЕПІЛОГ

Реальні події

Після вибуху в Піреї грецька поліція знайшла сховище зброї на таємній квартирі. Більшість терористів «Сімнадцятого листопада» схопили і судили. 7 грудня 2003 року п’ятнадцятьох визнали винними і засудили до довічного ув’язнення. Чотирьох виправдали.

Невдовзі ЗМІ отримали повідомлення: «Ми ще живі».

О 6:00 12 січня 2007 року посольство США в Афінах обстріляли з гранатомета. Терористична група другого покоління, що назвала себе «Революційною боротьбою», взяла на себе відповідальність за інцидент.

Згідно з «Нью-Йорк Таймс», у червні 2007 року двох чоловіків і жінку схопили в Афінах, коли вони начиняли поліцейську машину кустарною вибухівкою. Це були перші нові арешти за місяці нічних підривів банків і податкових служб. Десятьох терористів помітили, коли вони кидали коктейлі Молотова у філію Євробанку. Вогонь загасили, проте терористи втекли.

Першого лідера «Сімнадцятого листопада» (у книзі вказаний як Мірон Коста) так і не знайшли. Вважають, що він переховується на одному з понад 1400 грецьких островів у Егейському та Іонійському морях.

В Ашрафі лідери «Моджахедін-е Халк» досі чекають, що Державний департамент і Пентагон вирішать свої суперечки стосовно вилучення МЕХ зі списку терористів[54]. Вони сподіваються, що Пентагон візьме гору і дозволить їм взяти участь у тому, що вони вважають неминучою війною проти Ірану. Кілька сенаторів, як республіканців, так і демократів, підтримали їх. Інші виступили проти таких дій.

Сержант Вільям Сазерленд 9 листопада 2003 року сказав «Вашингтон Пост»: «Вони терористи, а не патріоти». Колишній генсекретар Колін Павел, з іншого боку, вказав колишньому міністру безпеки Доналдові Рамсфелду, що сили «Моджахедін-е Халк» – це не союзниці США, а заручниці.

Згідно з випуском «Нью-Йорк Таймс» від 27 липня 2004 року, американські військові вважають «Моджахедін-е Халк» «особами під захистом», які підпадають під четверту Женевську конвенцію і мають імунітет проти виселення. Газета «Крисчен Саєнс Монітор» 29 липня написала: «Статус осіб під захистом – це перемога для яструбів, які підтримують використання МЕХ проти Ірану».

Згідно з «Ньюзвіком» від 14 лютого 2005 року, адміністрація Буша мала намір використати агентів МЕХ проти Ірану, а Пентагон сподівався «…натренувати як шпигунів…» деяких заручників МЕХ.

Члена парламенту Іраку заочно засудили до смертної кари в Кувейті за планування нападів на американське та французьке посольства, під час яких загинуло п’ятеро американців. Згідно з «Нью-Йорк Таймс» (7 лютого 2007 року), його ідентифікували як терориста «…“Стратиджик Полісі Консалтинґ”, іранського дисидентського угруповання у Вашингтоні… яке дістає значну кількість інформації від Народних моджахедів (sic), найбільшої та найзагрозливішої групи, налаштованої проти Тегерана».

Лідери Тегерана досі вимагають, щоб членів МЕХ повернули в Іран, де – як стверджують – їх очікує смертна кара. Інші мусульманські країни відмовилися надати їм притулок. Суперечка між Держдепартаментом і Пентагоном досі не вирішилася.

Військова розвідка США стурбована ймовірністю масових самогубств у Ашрафі, у разі, якщо Сполучені Штати спробують знешкодити табір.

У січні 2006 року міністерство оборони Болгарії віддало наказ ста п’ятдесяти чотирьом солдатам, включно з тридцятьма чотирма офіцерами штабу (озброєними електрошокерами та іншими засобами контролю поведінки натовпу), взяти під контроль опір у таборі, якщо лідери організують виступ проти усунення рядових. Їхня основна мета – запобігання масовим самогубствам.

Хоча болгарці взяли контроль над життям усередині табору, сили США залишаються на місці за межами Ашрафу, щоб підтримувати безпеку перед загрозою поступового розгону військового складу МЕХ.

На час написання цих рядків доля МЕХ, «священних народних воїнів джихаду», в Ашрафі залишається під питанням.

Примітка автора

Ця книжка – художня вигадка. Хоч я дозволив собі поетичний вимисел, дві маловідомі терористичні організації, зображені в романі, існують насправді. Обидва марксистсько-ленінські угруповання, грецьке й іранське, виникли внаслідок нападів з боку влади на студентів, що протестували проти тиранічних режимів, які, на їхню думку, підтримувало ЦРУ.