Литагент «Клуб семейного досуга»7b51d9e5-dc2e-11e3-8865-0025905a069a Катерина Клуб Сімейного Дозвілля Харків 2016 978-617-12-0253-5, 978-617-12-0252-8, 978-966-14-9799-2, 978-617-12-0249-8, 978-617-12-0251-1

Дарина Гнатко

Катерина

© Іргізова Ю. Г., 2015

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016

* * *

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Частина перша

Кріпачка

1

Вітер могутніми, сильними руками обіймав стрункі берізки на Мальковому подвір’ї, немов намагаючись скорити, притиснути їхні тендітні тільця до самої землі, зламати своєю могутністю. Негода, така раптова й несподівана, за якихось декілька хвиль найшла на тихе та мальовниче село Бориси, оповивши його справжніми сутінками, розбурхала спокійне плесо річки Кагамлички й розігнала селян по домівках.

У хаті ж Мальків, невеличкій, убогій та багатолюдній, цього дня в полудень було надзвичайно гамірно й неспокійно. Господиня, висока, ставна та гнівлива Килина Климівна, голосно сварилась зі старшою невісткою Домною. Їхні верескливі голоси мішалися з реготінням і несамовитими криками дітей, які носились, мов ошпарені, по хаті. Катерина забилася в куток біля вікна, радіючи з того, що може хоч трішки перепочити, й поглядала то на дощ, що пручко лився за вікном, то на колиску, у якій спав Микитко. Поряд сиділа похмура Ярина, ледь помітним дотиком руки гойдаючи колиску та косо зиркаючи на галасливих родичів. Вона зовсім нещодавно зробилася молодшою невісткою Гната й Килини Мальків, а доти жила безтурботним життям єдиної доньки заможних та поважних Дуденків. Вродлива, невеличка на зріст, тендітна Ярина Дуденкова вважалася першою дівчиною на селі, а вже посаг за неї давали який! До неї сватались майже всі парубки сільські, навіть сам пан Злотник, панський управитель, який мав чималий статок, тридцять років віку, був ставний та гарний і добудовував хату біля самої річки. Баби казали, що вони навіть зустрічалися з Яриною. Одначе та чогось збунтувалась і пішла за Василя, пасинка Гната Малька. Отак і стала вона невісткою Катерини, котра з того іноді раділа, а коли й не знала, де подітись, бо була Ярина вдачі мінливої, могла голубицею ласкавою приголубити, а могла й нагримати добряче. Катерина була єдиною з роду Мальків, кого Ярина хоч як, хоч на свій лад, а любила, інші ж викликали в неї тільки глухе роздратування. Особливо не злюбила вона галасливих дітлахів Назара, чоловікового старшого брата, надто ж тепер, коли в неї народився Микитка, такий хворобливий, такий неспокійний.

– І чого вони ото верещать? – покрививши вродливе личко, голосно прошепотіла Ярина, скосивши на Катерину тернову темінь своїх очей. Ох і ж гарні були вони, ті очі, навіть зараз, після року подружнього життя, важких пологів та недоспаних ночей біля Микитки!

Катерина знизала плечима:

– Та ж хіба вони не завжди сваряться? – І знов поглянула на мачуху. Килина Климівна не була їй рідною матір’ю, вона з’явилася в їхній хаті через рік після смерті Катерининої мами Манефи. Катерині тоді лиш минуло три рочки. А були ще два старші братики, Данилко та Стефанко, й була їм потрібна хоч яка, а мати, бо Бог забрав рідну, а бабуся Секлета вже тоді була слаба й нездужала опікуватись трьома дітьми. Отож і взявсь тато шукати дружини. Знайшов. У сусідніх Опришках зазнався з Килиною Климівною Кравчихою, вдовицею, яка мала двох синів, жінкою досить вродливою, ставною, з довгою товстою темною косою, білим личком, пишними червоними вустами та чорними звабливими очима. Вона з першого погляду зачарувала ще досить молодого Гната Малька, закохала його в себе й увійшла в його господу вже справжньою господинею. Але за матір Катерині та її двом братам так і не стала. Як же відрізнялась вона від тихої, лагідної Манефи, якою ж несхожою була на маму, котру Катерина хоч і погано, а все ж пам’ятала. Даремно Катруся сподівалась від нової мами втраченої ніжності й материнського тепла. Килина не злюбила її з перших днів свого заміжжя за Гнатом, і на все життя далося втямки Катерині, як лютувала Килина, коли чоловікова донька підійшла до неї й запитливо зазирнула в очі:

– Тепер ти будеш моєю матусею?

Килина аж сахнулась від неї та гнівливо крикнула:

– Хто сказав тобі отаку дурницю?! Потрібна ти мені, докука, від тебе ж ніякої помочі немає, саме тканини марнування, самі клопоти.

Від того крику Катруся жахнулася, твердо збагнувши дитячим своїм розумочком, що не буде ця вродлива тітонька їй матусею й не полюбить вона її так, як любила кохана матінка, яку забрали янголи.

І потекло для Катерини зовсім безрадісне життя напівсироти. Бабуся геть заслабла й лежала тепер на лежанці, стогнучи та тихо плачучи від болю. Килина ж Климівна розквітла, зробившись господинею в хаті. Увесьденечки тепер було чути її гучний голос, котрим сварила вона то Данилка, то Стефанка, то Катерину. Своїх дітей, дарма що повсякчас робили чималої шкоди, вона не чіпала.

Навесні, коли маленькій Катрусі зрівнялося п’ять рочків, у родині Мальків сталося горе. На річці, укритій уже непевною кригою, потонули Данилко зі Стефанком. Збирали дрова за панською садибою, поспішалися до вечері й порушили батьківський наказ не ходити по річці, не пішли на місток… Батько сам зануривсь у холоднючу воду й вийняв обох своїх синочків-близнюків. Коли принесли їх додому, Килина Климівна загнала Катрусю на піч, проте дівча все одно бачило, як сусідка тітка Одарка роздягала її братиків, знімала з їхніх давно нерухомих тілець намоклі кожушки та штанці, самі ж вони були такі бліді, аж сині, й не схожі на її любих братиків. Батько сидів на печі, укутаний в теплого овечого кожуха й дививсь перед себе застиглими блакитними очима. Мачуха намагалась влити в нього каламутної бражки, а він лиш хитав головою.

У хаті панувала дивна тиша, навіть бабуся не стогнала, а тихо плакала на своїй лежанці, заховавши лице в напрацьованих, мозолистих долонях. І тільки тітка Одарка порушувала цю тяжку тишу, від часу до часу підвиваючи високим своїм доволі неприємним голосом:

– Ой лихо, лишенько яке! Куди ж ви пішли, соколята наші, куди ж ви пішли, дітки нерозумні?

Килина Климівна косилась на неї невдоволеним поглядом, але мовчала, Катерині ж від тих завивань робилося вже зовсім лячно. Врешті вона не втрималась, гайнула через усю світлицю до лежанки, міцно-міцно притулилась до бабусі й зашепотіла, щоб мачуха не почула:

– Бабуню, а братики тепер з мамою будуть?

Бабуся застигла, потім погладила Катрусю по чорнявій голівці й так само тихо прошепотіла:

– Так, Катруню, вони тепер з мамою будуть…

А за місяць померла й бабуся, яка після загибелі хлопчиків уже так і не підвелась зі своєї лежанки. У хаті всім стала порядкувати мачуха. Незабаром вона народила батькові синочка Михасика. Поява сина дещо притлумила татову гіркоту від утрати старшеньких. А Катрусі довелося рано подорослішати. На неї, як на єдину дівчину в родині, лягав увесь тягар хатньої роботи, догляд за маленьким Михасиком, прання пелюшок. Так минали дні, тижні, місяці, тітчині сини доходили зросту. Ось оженивсь старший Назар, у хаті з’явилась Домна, небажана для Мальчихи невістка, а за нею – бабця Ганка, мати мачухи, така ж гнівлива та недобра. У хаті раз по раз вчувався крик то однієї, то другої, діставалось від них і Домні, але та сама мала досить сварливий норов, тож сварки аж гули. Вчила Домна й Катерину огризатись на мачушині слова, та де там, відшмагала Катерину та батогом так, що два дні сісти не могла, й навіть батько її не боронив.

Більше вона проти мачухи не йшла. Зачаїлася, стихла, з якимсь незнайомим відчуженням чекаючи, коли стане дорослою, побереться з гарним парубком і назавжди покине рідну хату, що вже давно стала чужою.

І ось вона вже дівчина на виданнí й може покинути батьківську стріху, та парубки не квапляться засилати до їхньої хати сватів, хоч заглядаються на неї на вулиці й лицяються. І Катерина знає, в чому тут річ. А річ у тому, що батько занадто зубожів, щоб дати за нею гарний посаг, та й тітка Килина щораз сатаніє, як доводиться потратити на Катерину хоч би й ламаного копія́. Щоправда, мала дівчина такого лицяльника, якого аж ніяк не лякав брак за нею посагу…

На саму лиш згадку про Макара Даниловича Яковенка Катерина здригнулась, хоч у хаті було зовсім не холодно, навпаки, жарко та задушливо. По спині в неї проповзли мурахи, мов холодом повіяло.

Відставний козацький сотник Макар Яковенко повернувся в Бориси зовсім нещодавно й оселився в батьківській хаті, неподалік їхнього обійстя. Мав він уже п’ятдесят два роки, посивіле русяве волосся й такі самі довгі вуса. Одружений був з якоюсь шляхетною полькою, котра померла, зоставивши йому сина Богдана, довго служив у козацькому війську, діставши нагороди й пошану односельців. А ще він мав те, що робило його досить привабливим женихом, принаймні в очах жадібної Килини Мальчихи.

Макар Яковенко мав гроші.

Чимало грошей, щоб поділитися ними якоюсь мірою з убогою Килиною в обмін на… шлюб з Катериною.

Після повернення чоловіка в село Катерина зустрічала його разів зо два чи три, але уваги зовсім не звертала. Ну, бачила цікавого дядечка в білій багатій свитці та червоних шароварах, який повагом простував селом, гордовито озираючись навкруги, то й що з того? Чи мало їх по селу вештається, тих дядечків? Та чи могла вона коли подумати про те, що однієї чудової днини він стрінеться їй коло річки й поведе якусь дивну розмову.

Вона вже набрала два відра води та підняла їх на коромислі, коли чиїсь дужі руки вихопили в неї важку ношу.

– Давай, вродниченько, допоможу, – геть поруч, майже над самим вухом, пролунав незнайомий чоловічий голос, і Катерина здригнулась, відчувши доторк чужих гарячих пальців до своєї руки. Вона стрімко обернулась, побачивши зовсім близько блакитні очі Макара Яковенка, що зорили на неї незвично пильно та уважливо. Погляд цей несподіваний засоромив її, налякав. Вона відсунулась од нього й захитала чорнявою голівкою.

– Дякую, дядьку Макаре, але не треба.

– Та коромисло ж важке!

Катерина опустила долі золотаво-зелені вічка.

– Я звикла, – тихо промовила вона, бо й справді звикла до важкого коромисла, від якого грубішала шкіра на її ніжних дівочих плечах і ночами ломило від болю шию.

Та Яковенко не послухав її слів, тільки глянув ще пильніше й відібрав у неї коромисло, ледь помітно всміхнувся та рушив нерівною стежкою, що тягнулась від берега до села, потопаючи в розкошах молодої травиці. Катерина ж зовсім зніяковіла. Здалося їй у ту хвилину, що цей поважний сотник Яковенко… залицяється до неї, зовсім так, як робили це деякі парубки, а особливо Микола Галушко, веселий рудий парубійко, погодок, який уже років зо п’ять не втомлюється повторювати, що її одну кохає та її одну за дружину хоче мати… ось тільки батько сватів засилати не годиться, та він усе’дно надії не втрачає.

Згадавши свого доброго товариша дитинства, Катерина всміхнулась і зітхнула. Ну, що за думки лізуть їй в голову? Чого б це такий поважний дядько, як сотник Яковенко, мав до неї лицятись? До неї, молодої дівки, якій ось-ось вийшла вісімнадцята весна? Нащо вона йому здалася?

Трішки заспокоївшись та повеселівши від таких думок, Катерина припустила за високою, повною, але все ще по-козачому стрункою постаттю Яковенка. Він не озирнувся, однак дочекавсь, поки вона порівняється з ним на вузькій стежці, й несподівано запитав:

– А що, Катрусю, чи добре тобі з мачухою живеться?

Катерина тільки знизала плечима.

– А як із мачухою може житися? – запитала вона й ступила декілька ступнів уперед, не добираючи глузду, чого питається він у неї про таке, невже не розуміє, що не може добре житися з мачухою, бо це ж не матінка рідна. Та Яковенко не дав їй далеко піти, вхопив за руку, промовив лагідно:

– Стривай, Катрусю!

Катерина мовчки поглянула на його довгі сильні пальці, які впевнено затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.

– Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? – Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарки́м, мов огонь. – Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…

Катерина аж заслухалась – які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.

– Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…

Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.

– Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?

– Від тебе здурієш, – пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.

– Чого це ти, Миколо?

Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.

– Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? – злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами – Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?

Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:

– Дурень ти, Миколо, – ні з ким я не тискалась!

– Та вже ж не повилазило мені!

Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.

Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла. Катерина, тільки забачивши на вулиці надутого Миколу та його руду чуприну, відразу ж вертала в інший бік або ж узагалі йшла додому. Так само вона цуралася й сотника, мужня постать якого досить часто мелькотіла тепер перед нею, та все ж оминути його так і не змогла. Чотири дні збігло по тій зустрічі біля річки, як погожої недільної днини, по обіді, щойно батько з мачухою повернулися з відправи в церкві, несамовито загавкав на подвір’ї собака й до хати вбіг маленький Андрійко, Назарів старшенький.

– Бабо, бабо, там сотник з гостинцями до воріт прийшов, – витріщивши блакитні оченята, загукав малий на всю хату.

Катерина, почувши таку новину, мало не випустила миски з гарячим борщем, який саме насипала з горщика. Невістки разом заметушились, а батько невдоволено буркнув:

– І що це такий ясновельможний пан забув у нашій бідній хаті?

Килина блимнула на нього темним оком.

– Мовчи, Гнате, Макар Данилович дуже поважний чоловік, ти маєш радіти з того, що він завітав до нас.

Гнат Малько нахмурив чорні, густі брови.

– Он як ти заспівала, Килино! Чи не про це ти шепотілася з цим паном у церковному притворі? У гостину запрошувала?

Катерина застигла, помітивши, як забігали темні очі мачухи, й серце стисло погане передчуття. Коли ж заскрипіли двері в сінях, почувся хрипкий чоловічий кашель, і ось на порозі став Макар Яковенко. Катерина одвернулась до горщика з борщем, спиною відчуваючи погляд сотникових очей.

– Зі святою неділею вас, Гнате Степановичу, – пророкотів за спиною його низький голос, та Катерина вперто навіть голови не повернула, краючи сірий хліб на маленькі шматочки, а як же їй хотілось обернутись і кинутись до батька, щоб не вітав сотника, а гнав його з хати, як ганяла бабця Ганка збитошних сусідських котів. Але зробити цього не насмілилась.

– І вас із неділею, Макаре Даниловичу, – відказав батько. – Що ж це вас до нас привело?

– Та ось, зайшов по-сусідськи, заради святої неділеньки, а то, знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.

Гнат прокашлявся.

– Та й справді, – озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. – Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.

– Катруня ще вдосвіта зварила, – солодкою медовицею пролунав голос мачухи.

– Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, – досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.

– Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, – заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї:

– Подавай же нам, доню, полудень!

– Зараз, батьку, – Катерина, опустивши долу золотаво-зелені очі, поставила миску з борщем перед батьком, а Домна подала яскраво-жовту пшоняну кашу, засмажену салом із цибулею. Потому Катерина примостилась на самому кінці столу, тайкома позираючи, як смачно та швидко наїдає сотник її борщ, аж тільки ложка мелькає в його дужих руках. Сама ж Катерина їла абияк, зовсім не відчуваючи смаку. Час від часу вона відчувала на собі погляд блакитних очей Яковенка та ловила погляди мачухи, у яких було щось незрозуміле – якась дивна мішанина вдоволеності, жадібності й темної неприхованої заздрості.

А по обіді, зібравши зі столу посуд, вона нишком вискочила в двері та побігла на город, зачаїлась, допоки сотник не піде геть.

І ось минуло вже три дні. Сотник більше не з’являвся в них, та Катерина серцем чула, що не полишить він її, а тільки вижидає чогось, та й мачуха он зробилась привітнішою…

– Та пощезни ти, стара відьмо, – раптом несамовито на всю хату заволала Домна й, кинувши під ноги Килині глечика з кислим молоком, вибігла надвір.

– Куди? – покрикнув Назар і гайда за дружиною. У хаті відразу ж ізнявся галас: заплакали Назарові діти й кинулись за батьком, прокинувся Микитка, захникав у колисці.

– Геть сказилася, – пробурмотіла Килина, вхопивши за штанці двох молодших діток, а потім обернулась до Катерини. – Чого розсілась? Біжи, лови Андрійка з Настунею.

Не промовивши й слова, Катерина підхопилася з місця й вибігла в сіни, а з сіней надвір. Її старенька груба сіра сорочка та синя спідничка враз намокли від дощу, а босі ноги ступили в багнюку, але Катерина не зважила на те, вона стрімко побігла до воріт, що від старості перехнябились набік, угледіла перед собою дітей, які неслися слідкома за батьком, вигукуючи скрізь[1] грізне й несамовите завивання вітру:

– Татку! Мамо!

– Андрійку, вернись! – гукнула вона.

Скрізь щільну, темно-сіру завісу дощу Катерина ледве могла розгледіти Домну та Назара, які бігли до річки, але добре чула крик брата, що кликав дружину. Над головою спалахували блідо-рожеві блискавки, з сухим тріском гарчав грім, а вітер холодом гуляв по промоклому наскрізь одягу, однак Катерина то ледве помічала, не поспіваючи[2] по слизькій багнюці за двома впертими небожатами.

За двором баби Омелянівни, де за вербою починалася стежка до річки, Катерина таки вхопила Андрійка та Настуню, обома руками притисла до себе їхні мокрі тільця, які з останньої сили пручались, нещадно лупцюючи тітку гострими кулачками.

– Пусти, Катерино, пусти до мами, – важко дихаючи, скиглив Андрійко й виривався з рук. – Баба зла, скривдила маму, й вона хоче в річці потонути, як ото баба Дідчиха.

Катерина затремтіла від цих слів, відчувши нарешті, як холод пробирає скрізь мокру сорочку. Баба Дідчиха й справді загубила душу, потонувши на Великдень, – не витримала сварливої невістки. А тепер і їхня Домна поклала кінець собі зробити. Боже-світе, як же то воно страшно через якусь сварку бабу, що сама спокійно жити не може й іншим не дає, збавляти віку собі, губити душечку свою безсмертну. А Домна ж іще й важкою була, дитину вже мала під серцем, і давалась їй та вагітність дуже тяжко, часто нудило, сама зробилась плаксива, що годі й стерпіти, нервова така, що найменша подрібниця одразу виводила з себе. За двох попередніх вагітностей, навіть коли ходила за двома, Андрійком та Настунею, не була такою знервованою.

А дощ тим часом поволі вщухав, і наляканій Катерині зі ще більш наляканими дітьми стало видно вже навіть річку та стежку, посеред якої стояли Назар із Домною. Він тримав її за руку й про щось умовляв, а вона пручалась і затято хитала головою. На якусь мить небо спалахнуло такою ярко́ю блискавицею, що Катерині засліпило очі, а діти біля неї налякано заверещали, повідвертавши личка. Потому гуркнуло, та так, що загула, затремтіла земля, а десь на селі з важким стогоном упало дерево, запала тиша, і навіть дощ став полоскати тихіше своїми тяжкими краплинами яскраво-зелене листя. Коли Катерина розплющила очі, Домни поруч із Назаром уже не було, вона вперто бігла до річки, широко розкинувши руки, а Назар ледь поспівав за нею, сковзаючись на слизькій багнюці.

– Домно, стій, тобі кажу, – лунав над стихлою після страшної грози землею його красивий високий голос, але Домна й не думала слухатись чоловіка. Вона припустила ще швидше, та якоїсь миті не втрималась на ногах, посковзнулась, голосно зойкнула, замахала руками, мов велика наполохана птаха, й покотилася з гори до такої жаданої річки.

– Домно!

Голосним відлунням пролетів над селом крик Назара, й, неначе відгукнулися на крик той, затремтіли худенькі тільця дітей. Настуня заплакала, притиснувшись ще ближче до Катерини, а Андрійко раптом рвонувся прудко й горошиною покотивсь слизькою стежкою слідком за батьком. Притуливши до себе Настуню, Катерина широко розкритими очима спостерігала, як Назар скидає з себе геть мокру сорочку й кидається в бурхливе плесо Кагамлички, туди, куди за хвилину до того впала Домна, й неспокійні хвилі покривають його з головою.

– Матір Божа, Царице Небесна, – шепотіла Катерина тиху молитву, лагідно пестячи чорні намоклі коси Настуні, – спаси рабу Божу Домну, пожалуй діточок її, не полишай сиротами.

Нарешті по якихось хвилях, що вдалися[3] Катерині найдовшими в житті, біля берега з’явився Назар. На руках у нього лежала непритомна, поникла Домна.

Настуня вирвалася з рук Катерини.

– Мамо! Матусю!

Вона ластівочкою злетіла вниз, майже не торкаючись босими ніжками землі, а Катерина з острахом дивилась на те, як Назар несе свою дружину. Чорна довга коса Домни хвостала чоловіка по штанях, а руки звисали донизу, мов у неживої.

Бориси, чимале мальовниче село, розкинулось своїми білими хатами-мазанками на невеликому пагорбі, під яким сіро-блакитною стрічкою протікала річка та стежка, що вела від річки до села, йшла різко вгору. Катерина, тамуючи дух, спостерігала, як важко підіймається Назар із Домною на руках, як його міцні ноги ковзаються в рідкій багнюці, з’їжджають назад, але він уперто пнеться наверх, і маленькі рученята дітей чимдуж підтримують його. А дощ вже майже вщух, і лиш подеколи легкі дрібні краплі торкалися лиця. Гроза гарчала вже десь із боку Дніпра, відходячи від Борисів та забираючи з собою низькі темно-сірі хмари, спалахуючи на заході яскравими блискавицями.

– Жива? – тихо з острахом запитала Катерина, коли Назар урешті подолав непокірливий відрізок стежки й наблизився до неї.

Він похмуро поглянув на неї та ледь помітно хитнув головою:

– Жива.

Із мовчазною вдячністю Пречистій Катерина перехрестилась, поглянувши на бліде, аж посиніле лице Домни, на якому різко чорними ниточками виділялися брови та густі вії.

– До баби Лаврінівни збігай, – схриплим від хвилювання голосом попрохав Назар Катерину й нетвердою ходою попрямував додому, тримаючи міцно свою дорогоцінну ношу, а Андрійко з Настунею бігли поряд, розбризкуючи маленькими ніжками багнюку навкруги й тримаючи батька за широкі штани.

Вони пішли, а Катерина стояла, замислившись про те, як усе-таки міцно кохає Назар Домну й чи доведеться їй самій знайти таке кохання, чи відчує вона колись такі самі сильні почуття. Потому, зітхнувши, побігла в протилежний бік села, до хати баби Лаврінівни, знатної знахарки на селі, яка могла вилікувати майже все.

* * *

Мінлива травнева днина. Тут тобі поночі було, лив дощ і задимав холодний, неласкавий вітер, а відійшла непогожа година – уже й сонечко виграє та пригріває зовсім по-літньому. Так було й тоді, коли Катерина привела до батьківського двору бабу Лаврінівну. Суха, висока, з продовгуватим зморщеним лицем баба рухалася легко, мов молодуха, – не вона ледь поспівала за Катериною, а Катерина, босоніж сковзаючи по багнюці, що підсихала, насилу встигала за знахаркою, яка впевнено та широко сягала ногами в жовтих сап’янцях. Дорогою вони йшли мовчки й у речі одна з одною не заходили. Лаврінівна тільки щось харамаркала собі під довгого тонкого носа, час від часу важко, навіть гірко, зітхаючи.

У хаті було тривожно, неспокійно. Мовчазною тінню стовбичила коло печі, схрестивши руки на персах, мачуха, раз по раз зиркаючи спідлоба то на бліду Домну, яка лежала на лаві, то на Назара, що застиг поруч у головах. По хаті метушилась Ярина, а батько гойдав колиску з Микиткою. Збившись докупи, діти визирались наляканими оченятами на матір і голосно боязко плакали. До хати увійшла баба Лаврінівна, чемно з усіма привіталась і рішуче попрямувала до Домни. Нахилилась над нею, щось зашепотіла, потім кинула занепокоєний погляд на її зелену спідницю, й Катерина, яка чаїлася біля дверей, похолола, уздрівши, що спідниця Домни вже почервоніла від крові.

Лаврінівна озирнулась.

– Вам, хлопці, нема роботи в дворі, що ви в хаті, як баби, повсідались? Виходьте, немає тут на що оку чоловічому дивитись.

Батько мовчки піднявся й попрямував у сіни, похмурим поглядом окинув мокру й пригнічену Катерину та вийшов геть. А Назар усе зволікав, із сумом і болем дивлячись на дружину.

– Що буде з нею, бабусю?

Лаврінівна зітхнула.

– Що Всевишній дасть, те й буде. Та ти йди вже, не заважай мені, не люблю я чоловіків у себе під ногами.

Назар повернув аж почорніле від хвилювання лице й наткнувся поглядом на матір. Примруживши свої карі материнські очі, він процідив скрізь зуби:

– Моліться, мамо, щоб Домна зосталася живою. Інакше не буде у вас більше старшого сина.

Мальчиха зблідла, ухопившись широкою долонею за серце, але змовчала, з болем дивлячись на сина. Назар же нічого більш не промовив, повільно попрямував до дверей, та Лаврінівна зупинила його:

– Дітей візьми, – прошепотіла вона й одразу ж спохмурніла, бо на лаві протяжно застогнала Домна. Назар напруживсь, усім своїм виглядом показуючи, що йти не хоче. – Йди, йди, не барись, – прикрикнула на нього баба, й він нехотя поплентав з хати, забравши на руки двох менших діток, які все плакали й плакали.

У хаті відразу зробилося тихо, як у церкві під час відправи, тільки слабеньке хникання Микитки порушувало ту тишу. Захолонувши, припавши щокою до одвірка, Катерина мовчки стояла біля дверей, дивлячись на те, як баба Лаврінівна оглядає Домну, хмурить довгасте лице й щось сердито шепоче під носа.

– Що там із нею, бабусю? – нарешті не витримала цієї напруженої тиші Ярина. – Дитинча…

– Утратила вона своє дитинча, видно, добре вдарилась об землю, – важко зітхнула баба Лаврінівна. – Нічого тут вже не подієш. Мене інше непокоїть. Кровотеча в неї сильна, як би не померла, – прошепотіла бабця, й темними очима швидко скинула на застиглу Мальчиху. Потім глянула на Катерину. – Біжи, доню, наноси води та затопи піч, щось уже зробимо.

Катерина, як була, у мокрій сорочці, кинулась надвір до коромисла та відер, пошепки благаючи Бога врятувати Домну.

Біда темними крилами оповила вбоге обійстя Гната Малька. Тихо було та незвично. Діти вже не бігали й не гралися галасливо, немов ті налякані пташенята, вони сиділи на призьбі та визиралися великими заплаканими оченятами. Баба Лаврінівна пробула в них до пізнього вечора й таки спинила кровотечу в Домни. Проте та була така слабка та квола, що похмурий і боязкий вираз ніяк не сходив із темних очей баби.

На Назара страшно було глянути. Серце краялось Катерині, коли бачила вона, як він, нещасний і засмучений, недвижимо сидить на призьбі. Трішки ожив Назар лиш тоді, як Лаврінівна вийшла з хати й уже повільно почалапала додому. Він скочив із призьби, мов осами пожалений, і кинувся в сіни, а за ним сирітливими курчатками побігли діти. Катерина ж тільки зітхнула й пішла за ворота заганять вередливого півня. Той квоктав і вперто тікав до сусідського тину, допоки Катерина не розлютилась та не вхопила товстого кілка. Вона підняла руку й хотіла жбурнути його в кущ пишної рожевої троянди, за яким сховався капосний півень, як її зупинив тихий голос, що почувся зовсім поряд.

– На добривечір тобі, Катруню!

Катерина опустила руку з кілком і повільно обернулась. Перед нею в темно-рожевому світлі призахідного сонця стояв Микола. Його волосся, руде саме по собі, полум’ям палало навпроти останніх променів сонця, що хилилось на спочивок, худі щоки ледь помітно червоніли, а сірі очі дивились винувато та присоромлено. Високий, широкий у плечах і змужнілий, він височів над нею, як ясень над калиною, весь пашів силою чоловічою, яка вгадувалась у різких рисах видовженого обличчя, у пильному погляді… І Катерина притихла, в дві оці дивлячись на парубка й намагаючись побачити в ньому того, хто здужав би добудитись її серця, зворушити його. Дивилась, шукала… але не бачила й не знаходила. Перед нею стояв просто Микола, той руденький хлопчина, який смикав її за чорні коси, дражнився, червонів і пригощав горішками та маминими медяниками, який завжди, з самого раннього дитинства, був як брат. Мо’, саме це й заважало їй розгледіти в ньому чоловіка, якого б змогла вона покохати. Так покохати, як Домна кохала Назара, щоб і лице, й очі світились, горіли самим цим коханням. Та, мабуть, не судилося…

Катерина зітхнула, і Микола, стлумачивши те зітхання по-своєму, нахмурив темно-руді брови.

– Ти ще ображаєшся на мене, Катеринко?

– А як ти гадаєш? – обізвалась Катерина. – Наговорив мені всього образливого, навигадував…

– Що ж я міг подумати, коли біля берега побачив вас із сотником, який тримав тебе своїми жадібними лапами? – із запалом проказав Микола. – Та я ледве втримав себе під тією вербою, щоб не кинутись на нього та не розбити його розгодовану мордяку.

Катерина заблимала очима.

– Миколо, невже ти приревнував?

Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.

– А хоч би й приревнував. Та як мені не ревнувати, коли по селу поповзли вже всякі чутки… – похмуро промовив Микола, опускаючи голову.

– Які чутки, Миколо? – аж захолола від недоброго передчуття Катерина.

Микола ніяково переступив з ноги на ногу.

– Та так… ніякі.

– Кажи ж бо, – наполегливо мовила Катерина, підступаючись до нього та викидаючи вперед руку з кілком.

Микола важко зітхнув.

– Та говорять баби дурнуваті, що сотник одружитися вдруге надумав і на тебе, Катруню, око його впало. Та ще верзуть, що він мачусі твоїй обіцяв щедру винагороду, якщо допоможе тебе посватати… І вона… погодилась, – уже ледь чутно додав Микола, жадібно-запитливим поглядом упиваючись у збентежені золотаво-зелені очі Катерини, яка й не здивувалась, бо відчувала щось таке ще з неділі.

Микола мовчав, пильно вдивляючись у її очі, немов намагався вгадати дівочі думки, а потім тихо запитав:

– А ти, Катеринко, чи згодна ти стати його дружиною?

Катерина аж підскочила.

– Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!

Микола непевно посміхнувся.

– Справді?

– А ти ще й сумніваєшся? – нахмурилась гнівливо Катерина. – Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, – заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. – Пусти, Миколо!

Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо поглянув в очі.

– А ти пробачиш мені ті злі слова?

Катерина всміхнулась.

– Пробачу, – вимовила, – але тоді лиш, коли ти впіймаєш мені того півня, що забився від мене в Товкачеву троянду.

Микола розправив широкі плечі.

– І це все? Та заради тебе, Катруню, я не тільки півня, я й сокола в небі впіймаю, – хвалькувато запевнив він Катерину й озирнувся навкруги. – Ну, показуй, де та клята птиця?

Не стримавши усмішки, Катерина вказала рукою на пишний кущ троянди під тином у старого діда Товкача, який жив з ними поряд. Микола зробив страшне лице й сміливо поліз у колючі гілки. Півень збунтовано засокотів, захвилювався. Почувся зойк, то Микола вколовся шпичкою, а далі тиха лайка. Півень сокотав, Микола лаявся, кущ тріщав гіллям, і Катерина, зачаровано спостерігаючи за всім цим, не помітила, як біля воріт з’явилась висока постать мачухи. Спершись на тин, вона зіщуленими очима вп’ялася в усміхнену Катерину.

– Ага, упіймав, – почувся в кущах радісний голос Миколи, та наступної миті півень голосно кугикнув і прожогом вискочив з кущів, полохливо замахав крилами і злетів на сусідський тин. – От сатана, клюнув мене, скажений, і втік.

Слідком за півнем з’явився роздратований Микола з пошкрябаним лицем. Неначе той кіт, кинувсь він на півня, але півень тільки замахав рудими крилами й зник у жали́ві Товкачевого подвір’я. Микола з серцем стусонув тин.

– От собака!

Катерина не втрималась і голосно, мов приснула росою, розсміялась. Сміх її чистим дзвіночком рознісся по кутку, оповитому вечірніми сутінками, болем і радістю озвався в серці Миколи, який застигнув, притихши, біля тину, позабувши й про того клятого півня рудопірого, що дав драла в чужу жаливу, й про батька з матір’ю. В усьому цілому світі для нього існувала тільки вона – ця чорнокоса чарівниця, що сміялась у вечірньому присмерку та гляділася такою гожою, такою дорогою серцю, дарма що вбрана була в убогу сорочку із сірого полотна, грубого та зношеного, в стару, латану-перелатану спідницю, з-під якої було видко маленькі ніжки. Хай без прикрас, ба навіть без намиста сякого-такого Катерина була напродиво гарна. Лице її, маленьке й трішки округле, вінчало темно-коричневе волосся, яке вигравало на сонці й золотилося, великі золотаво-зелені очі могли поглянути так, що в нього дух перехоплювало. А якою чудовною була вона тоді, коли всміхалась, ось як зараз, хоч і бувало таке нечасто – життя з мачухою зробило її геть невеселою.

– Царівна! – прошепотів зачаровано Микола й підійшов до Катерини зовсім близько.

Сміх щезнув з її вуст. Вона мов засоромилась його, такого незвичного для себе. А потім повільно підвела очі на Миколу.

– Ой, та в тебе ж лице геть пошкрябане!

Він тільки покрививсь, а Катерина нахмурила чоло, покинула вже непотрібного кілка, підняла руки та почала краєм сорочки втирати йому з почервонілого лиця краплини крові. Микола відмахнувся, вхопив її пальчики своїми сильними руками й раптом притулив їх до своїх гарячих, немов палаючих, губ, і поцілував швидко-швидко, мов обпік.

Катерина застигла.

– Миколо, що ти? А як хто побачить?..

Він тільки всміхнувся.

– Ну, то й що? Нехай дивляться, я критися не збираюсь… – Він раптом нахмурився. – Чи, може, ти сотника боїшся?

Катерина відступила на крок.

– Ніякого сотника я не боюся!

– І не підеш за нього?

– Не піду!

– А за мене підеш? – раптом тихо запитав він, не випускаючи її рук зі своїх долонь. Вже швидко вечоріло, та Катерина бачила, як горять, палають рішучістю його очі. – Як завтра сватів зашлю – не відмовиш?

Катерина мовчала, не тямлячи, що сказати, бо бачила, що то не просто слова, а він і справді може завтра сватів заслати. Вона не знає, що йому відповісти. Звісно, Микола не сотник, він і гарніший, і літами молодий, та все ж не кохає вона його. Чи захвилює він серце коли її так, щоб аж важко було дихати й не хотілось ні на кого дивитись, окрім нього? А з другого боку, хіба не однаково, покохає вона його чи ні? Що в тому коханні? Його можна ввесь вік дожидати й промучитись поряд з мачухою, а там, хто його знає, може й злюбиться їй Микола. Зате вона вирветься з-під ярма мачушиного, а мати в Миколи жінка добра, он у неї Одарка, старша невістка, мов та пава, по селу ходить, усе на свекруху не нахвалиться.

Збентежена та розгублена, Катерина підвела очі й відразу ж застигла, окам’яніла, помітивши нарешті мачуху, яка причаїлась біля воріт і, зовсім не соромлячись, вслухалася в їхню розмову. Побачивши її ненависні очі, Катерина раптом зрозуміла, що згодна на все, аби позбутися огидної та ворожої присутності цієї жінки.

– І що то ти, Катерино, біля парубків крутишся, а робота не роблена стоїть, і корова недоєна? – розтягуючи слова, запитала Мальчиха, й Катерина побачила, як у Миколи насупились брови.

– Я півня заганяла…

– Добре ж ти його ганяєш, уже майже поночі надворі, а в тебе ще нічого не роблено…

– А вона вам що, за наймичку в господі? Не людина зовсім? Самі своєї роботи не поробите, чи руки зовсім повсихали? – різким, непривітним голосом озвався до Мальчихи Микола, повертаючись до неї лицем, неначе огороджуючи собою притихлу Катерину.

Мальчиха зашипіла:

– А ти де такий вийнявся, щоб мене страмити? Ти ба, ще не виріс із коротких штанців, а вже вказує, як я маю з Катрею поводитись! – Вона вийшла за ворота. – Ану, геть звідси, поки я рогача не вхопила…

Микола сіпнувся, хотів добряче вилаяти Мальчиху, яку не любив з самого дитинства, але Катерина стрімко вхопила його за рукав простої білої сорочки й прошепотіла:

– Миколо, прошу тебе, не треба. Іди, краще додому, в мене й справді роботи багато. Благаю!

– Добре, я піду, не стану більше чіпати ясної панії, – насмішкувато відгукнувся Микола, позирнувши на тин Товкача. – Але перше все ж упіймаю того клятого півня.

І не встигла Катерина й оком змигнути, як він одним сильним рухом ухопився за тин і перемахнув на подвір’я діда Товкача. Чутно було, як він одразу ж засичав, ускочивши босими брудними ногами в густу Товкачеву жаливу. Потім руда голова його майнула навпроти білої стіни хати й зникла в сутінках. Мачуха мовчала, осудливою тінню видніючись біля воріт, а Катерина взагалі дух зачаїла, боячись мачушиної люті.

На Товкачевому подвір’ї голосно закугикав півень, обурено й невдоволено, згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:

– Рятуйте, злодії!

Минула ще хвилина, і нарешті показавсь Микола. Він знову заліз у жаливу й засичав ще голосніше. У руках він тримав наполоханого півня.

– Зловив ось!

Катерина простягнула руки над тином, забираючи притихлого півня, й почула Миколин шепіт:

– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.

Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.

2

У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.

Одна Катерина не спала.

Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…

Надворі тричі тихо просвистіло, і Катерина вся напружилась, здогадавшись, що то кличе її Микола.

Наляканою кішкою прослизнувши в сіни, вона вийшла надвір, де було видко, мов неясного ранку, та доволі прохолодно. Від хати вбік пролягла чорна тінь. Пробігши до хвіртки, Катерина вийшла на дорогу й побачила Миколу, який стояв біля тину.

– Я гадав, ти вже не прийдеш, – порушив він медяну нічну тишу, й Катерина здригнулась, бо голос його вдався їй незнайомим, хрипким та непевним.

– Я ж пообіцяла.

Микола нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.

– Ходімо, прогуляємось до річки.

– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.

Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.

– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув до свого молодого гарячого тіла.

Катерина замахала рукою.

– Миколо!..

– Я тебе понесу.

– От іще, знайшов панночку, – захитала Катерина головою, засміялась, та сміх той раптово обірвався на вустах, коли, повернувши голову, зовсім поряд побачила вона бліде продовгасте лице Миколине, сірі очі, які блищали в ясному світлі місяця так яскраво, що Катерині навіть здалося, що горять вони вогнем, а в глибині їхній палає вогнище, мов на Йвана Купайла. І заворожив її той вогонь так, що вона застигла й ледь чутно зітхнула, коли Микола повільно, немов даруючи їй можливість відхилитися, нахилив рудоволосу голову й торкнувся вуст дівочих першим легким та несміливим поцілунком. Доторкнувся й застиг, немов боявся, що відштовхне вона його, розгнівиться за сміливість таку. Але Катерина не відштовхнула, тільки руку підняла й доторкнулась до його широких плечей…

– Катрусю, серце моє! – видихнув Микола, обпікаючи вуста вже справжнім, жагучим поцілунком. І Катерина, геть забувши, що стоїть Микола серед дороги, тримаючи її на руках, відповіла на той перший у своєму житті поцілунок, обійнявши Миколу за шию та заплутавши пальці в жорсткуватому волоссі на його голові.

Аж раптом чи то грім гримнув десь зовсім поряд, чи то лишень хруснула гілка під черевиком…

Катерина тихо зойкнула, сахнулась від Миколи й оглянулася. Навкруги знов було тихо, лиш соловей усе не вгавав, тьохкав пісень своїх у сотникових яблунях. Нараз вона постерегла, що стоїть Микола майже навпроти двору сотника Яковенка, їй навіть уздрілося, що з темряви, з куща квітучої бузини слідкують за ними пильні та уважні блакитні очі сотника. Й уявлення те було таким сильним, що вона здригнулась і по спині її пробіг мороз. Якимось дивним відчуттям знала вона, що він був там, дивився з темряви густого садка, як дарувала вона усолоду свого першого поцілунку Миколі, а не йому, й гнів очей його холодом пройшовся по розпашілому молодому тілу, викликав неприємне тремтіння.

Вирвавшись із дужих рук Миколи, вона впала босими ногами на холодну землю й побігла вперед, куди очі спали, байдуже куди, аби подалі від сотникового двору, від темної гущі його садка, де марились їй його люті та недобрі очі.

– Катрусю!

Голосно й тривожно пролунав серед тихої ночі Миколин крик, але Катерина не відповіла та зупинилася тільки біля верби Хотенків.

– Чого ти, дурненька? – запитав Микола, наздогнавши її під тою вербою й ухопивши за худі плечі.

Катерина перевела дух.

– Сотник… він бачив нас.

Микола нахмурився.

– З чого ти певна?

– Не знаю, – прошепотіла Катерина. – У його садку хруснула гілка, ти ж чув, а потім мені здалося, що з темряви на нас дивляться його очі, аж холодом повіяло по спині.

Микола притягнув її до себе.

– Ну, то хай дивиться, як молоді цілуються, та від заздрощів корчиться, дід старий. Чи ти засмутилась?

Катерина захитала головою.

– Не засмутилась, а налякалась, Миколо, і сама не знаю, чому, – тихо промовила вона, притуляючись щокою до грубої тканини його сорочки й чуючи зовсім поряд стук його серця. – Ти знаєш, Миколо, щось темне є в тому сотнику, недобре, й мені в серці враз неспокійно так зробилося, наче хто мене зурочив…

– Ну, все, все, немає тут вже нікого та й не дам я тебе кривдити ані сотникові цьому, ані кому іншому, – промовив Микола, гойдаючи її в обіймах своїх, наче мале дитя. А потім нахилився, знайшов вуста її прохолодні своїми гарячими вустами й знову поцілував. Та не було вже в поцілунку тому усолоди, немов тінь сотника незримо стала поміж ними й отруїла ту ніжність, що незримо поєднала їх ще декілька хвилин тому. Катерина відчувала, як той спокій, як та тиха радість, що оселилися в серці після першого поцілунку з Миколою, відступають, затьмарюються незрозумілим темним туманом остраху, острахом невідомо чого й кого. І ця ніч, така ясна та тепла, зробилась ураз темною, ворожою та холодною, що аж мурашки по тілу поповзли. Не було вже солоду їй у поцілунку Миколи.

– Ну чого ти, зозуле моя? – шепотів Микола, торкаючись поцілунком її темних кіс. – Чого налякалась? Та покинь ти думати за того сотника, хай йому грець Я не віддам тебе йому, вмру, а не віддам.

– Не віддавай, – мов відлунням відгукнулася Катерина, притуляючись до нього ще ближче, заплющуючи очі та відчуваючи, як повертається поступово спокій у збентежене серце. Як покійно було їй поряд з Миколою, біля тіла його молодого, налитого силою та чоловічим теплом, що вік би простояла так, заплющивши очі й не думаючи ні про що, а тільки слухаючи далекий спів солов’їний, тишу ночі та серцебиття в гарячих грудях Миколиних, і вчуваючи, як обіймають його руки, зігрівають та захищають.

– Я ж зовсім забув! – раптом голосно вигукнув Микола, і тиха ніч навкруги немов здригнулася від того його вигуку. – Подарунок маю для тебе.

Катерина заблимала, враз позабувши про страх свій і про сотника, який уздрівся їй у темному садку. Ніхто й ніколи, навіть батько, не дарував їй подарунків, і не було в неї всього того, що мали майже всі дівчата на селі й що було таке любе й дороге серцю дівочому. Не мала вона ні кісників гарних, ані намиста, ні сорочки з полотна білого та тонкого. А Микола витягнув щось із сорочки й простягнув їй.

Вона звела на нього здивовані очі.

– Що це?

– Мій подарунок тобі, – усміхнувся Микола. – Як були ми з батьком у місті на ярмарку, купив для тебе кісників золотавих і зелених, зовсім як очі твої чарівні, намисто зі срібним дукачем, та все вагавсь дарувати, але зараз…

Микола змовк, а Катерина обережно взяла з його рук білу хустинку, розгорнула тремтливими пальцями й застигла, враз уздрівши в світлі місячнім, як сріблясто замигтів своїм оком дукач, сповитий криваво-червоними, аж чорними горошинами намиста. Доторкнулась пальцем до нього спочатку, потім погладила оксамитовий шовк кісників і підняла на Миколу очі, які світилися від щастя та тихої вдячності.

– Я… я не варта такого, Миколо, – нарешті почувся в тиші нічній її схвильований голос. – Я…

– Ти ще не такого варта, – заперечив Микола, не знавши, що майже повторює слова сотника Яковенка, – й не сперечайсь зі мною, зозуленько моя ясноока, я тобі ще не такого надарую.

– Дякую, – прошепотіла Катерина, опускаючи очі. Усе не йняла віри вона, що відбувається те з нею насправді, що вийшла вона на перше в житті побачення ясної місячної ночі, що під зорями ясними цілувала, завмираючи від хвилювання, Миколу свого рудочубого, у якому так звикла бачити тільки товариша, а тепер побачила в ньому чоловіка, від одного погляду якого нуртувала кров її молода.

– Ходімо до річки, ще є час, прогуляємося, – потягнув її за руку Микола, й Катерина довірливо пішла за ним стежиною до води.

Швидкоплинна тепла весняна ніч. Уже зовсім скоро до них долетіли голосні співи перших півнів на селі, а край неба, там, де видніли сади пана Криштофа Гнатовського, почав світлішати. Микола важко зітхнув, роздратовано поглянув угору й повів Катерину назад до села, позіхаючи в усього рота. Поворітьма було темніше, бо місяць уже заховав сріблясте своє око за обрій.

– Бувай же, зозуленько моя, – прошепотів Микола, торкаючись теплих вуст Катерини прощальним поцілунком. – Знесилив я тебе зовсім, як днину тепер проживеш?

Катерина слабко всміхнулась.

– Та вже якось проживу.

– Ну, дивись, а я свого слова таки дотримаю, Катрусю, й по обіді зашлю сватів. – Він помовчав, вдивляючись у бліду пляму її обличчя. – А чи не відмовиш же?

Катерина захитала головою.

– Не відмовлю, – ледь чутно прошепотіла вона й тінню сковзнула у хвірточку. В дворі було тихо та сонно, а на горищі вже квоктали кури та сокотав рудий півень, Миколин учорашній знайомець. Катерина взялася рукою за хатні двері, потягнула їх і тихо зойкнула, уздрівши перед собою високу мачушину постать. Катерина поточилась назад.

– Ну, – пролунав серед тиші неприємний голос Мальчихи, й дівчина здригнулась, мов від удару. – І де тебе оце носило?

Катерина заклякла, не знаючи, чи сказати мачусі правду про мандри свої нічні з Миколою Галушкою, чи змовчати, хоч самій так і кортіло дати відсіч, як робив ото ввечері Микола. Утім, вона знала, що вчиняти того не варто, змилується-таки над нею скоро Всевишній, не довго вже лишилося все це терпіти.

– Чого мовчиш? – неприязно запитала мачуха, стаючи на порозі та загороджуючи своєю високою постаттю вхід у хату. – Язика проковтнула? Та я й так знаю, де тебе нечиста сила носила всю ніч до ранку! З отим рудим пройдисвітом десь плуталась! А ти про роботу подумала? Хто за тебе все поробить, та ще зараз, коли, ат, відьма Домна таке вчинила? – Вона зітхнула. – Та що з тобою, бісовою дівкою, балакати? Іди вже з очей моїх корову доїти, потім борщу та каші навариш, а того волоцюгу я щоб коло двору й близько не бачила.

Катерина змовчала, аби не зіпсувати останніх днів собі в батьківській хаті, й пішла до корови. Але коло повітки зупинилась, притулилася щокою до старої глини й замислилася, задивившись у далечінь, яка ледь зримо вимальовувалась скрізь сірий туман раннього ранку. Кінчалась юність неповторна, проминала, мов швидкий дощ навесні, а вона так і не встигла прожити її повною мірою, не скуштувала солоду її, не прожила ночей тих солов’їних, не попоходила вдосталь ними темними та тихими, не попоспівала пісень безтурботних біля річкових верб, як інші дівчата на селі, улюблениці рідних матінок, що жили життям юним дівочим, співали співанок та ходили на ігрища, носили кісники шовкові, намиста з дукачами, сорочки тонкі та білосніжні, вицяцькувані, вишиті червоними палаючими квітами. Вона ж ніколи всього того не мала – її юність промайнула, як мить єдина, в роботі від світу й до останніх півнів, її юність не знала спочинку, а вона сама – того, чим так радіє молоде серце. Й ось вона кінчається, ця юність, ця незнайомка в її житті…

– Ти що, заснула на ходу біля тої повітки? – гримнув майже над самим вухом Катерини голос мачухи. – Скуштувала, як ночі не спати, волочитись десь під місяцем? Чи ти думала, що я заради твоїх гульок дозволю тобі висипатись до обіду?

Катерина повільно обернулась. Образа, гірка й болісна, враз обпекла їй серце, червоною блискавкою промайнула перед очима.

– А чи раз у житті я у вас коли прокинулась не раніше од півнів? – тихим знервованим голосом запитала вона, не звертаючи уваги на те, що голос тремтів. – Чи не заслужила я того, щоби хоч раз виспатись?

Килина недобре посміхнулась.

– У мене ти нічого не заслужила й не заслужиш. Якби не моя тверда рука, ти б у батька розлінувалася вкрай, стеменно як мати твоя, що все з себе паняночку вдавала, спала, допоки сонечко на захід не поверне, та рученята свої біленькі берегла…

– Як ви смієте ображати покійницю? – відсахнулась од мачухи Катерина. – Нащо чіпаєте спокій її святий?

– Святий? – Мальчиха зареготіла. – Та мати твоя святою й хвилини в житті не була. Ледарка вона була, батьком твоїм крутила, як хотіла, й ти в неї пішла, навіть очиська маєш такі ж відьомські.

Катерина похитнулася, з болем у серці вслуховуючись у ці злі слова, сповнені неприхованої ненависті, вдивляючись у ще досить вродливе лице мачухи, яке так і пашіло гнівом, роздуваючи ніздрі тонкого носа. За віщо зненавиділа її ця жінка, чим уразила вона її, бувши ще зовсім дитиною? Вона ж трудилась на мачуху все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

– Добре, годі скиглити, – солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. – Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною – як не насолите борщ, то сало проґавите. – Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. – А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

– От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, – вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

– Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

– Те, що чули!

– Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? – прищуривши темні очі, зле запитала Килина. – Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

– Сотнику мене готуєте?

– А чом би й ні, – недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. – Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… – Вона досадливо махнула рукою. – Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

– А я вам його подарую!

– Закрий рота! – зле кинула Килина. – Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала – підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!

Катерина захитала головою.

– Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! – із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.

– Іди топись, я плакати не стану, – кинула вона. – А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!

Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.

Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.

– Що тобі, Катрусю? – перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

– Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

Катерина хитнула головою.

– Ні, тату, я не хвора.

– Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

– А не весело мені, тату.

– Чом не весело?

Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

– Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

Гнат зітхнув.

– А ти скажи мені, дитино.

– Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

– Ні, тату, ні!

– То кого ж тоді?

Катерина опустила очі.

– Миколу Галушку.

Гнат іще спохмурнів.

– Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

– Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

– Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

Малько зітхнув.

– Розумію.

– То…

Він хитнув головою на хату.

– Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

Катерина вдячно стиснула суху батьківську долоню й прошепотіла:

– Спасибі!

– Немає за що, доню, тільки дивись потім не пожалкуй.

Золотаво-зелені очі Катерини сяйнули.

– Не пожалкую, тату, не пожалкую!

3

Час минав швидко. Здавалося, Катерина ось тільки розмовляла з батьком, а потім заходилась чепурити хату, як уже й полудень, а там година якась чи дві, й старости прийдуть. До неї прийдуть! Вихором кружляючи по хаті, Катерина спочатку не могла ніяк повірити в те, що її прийдуть сватати. Господи, щастя ж яке! Вона нарешті вирветься від мачухи, й не до сотника вирветься, а до молодого Миколи, у якому таки вбачила, почала вбачати справжнього чоловіка, а не безвусого парубка.

Домна, усе така ж бліда, лежала того ранку на лаві, дивлячись у стелю пустими сухими очима, коли Катерина увірвалася в хату. Поряд з нещасним виглядом сидів Назар, тримаючи дружину за засмаглу мозолисту руку, а та й не помічала його, вдавалося, мов винила в тому, що сама кинулась до річки топитися. Діти ще спали, а Ярина тільки підвелась, позіхаючи в усього рота й годуючи сина.

Катерина відразу кинулась до неї.

– Яриночко, зіронько, будь ласкава, звари сьогодні за мене борщу, – гаряче зашепотіла вона, хапаючись за віника.

Ярина нахмурилась.

– А ти що?

Темні, мов терен, очі Ярини вп’ялися запитливим поглядом у щасливе, сяюче лице Катерини, й та, відчуваючи, як червоніють гаряче в неї ланіти, зовсім тихо відповіла:

– А свати до нас прийдуть.

– До тебе?

– До мене.

– Наважився-таки Галушка? – всміхнулась Ярина, й Катерина ледве втримала полегшене зітхання. Ярина була в гарному настрої, не в тому неприємному, холодному роздратуванні, у яке вона впадала останнім часом, хвилюючись за дитину, яка дедалі слабла.

– Наважився, – сяйнула Катерина усмішкою й мало не здригнулася, коли зачула тихий, позбавлений життя, мов мертвий, голос Домни.

– Правильно, Катре, тікай звідси, тікай, поки ця стара відьма геть тебе не заїла. Була б у мене можливість, я б теж утекла, куди очі дивляться, туди й побігла б, аби тільки подалі від неї. – На її очах з’явилися сльози, й вона вирвала руку в Назара, а далі заговорила швидко та зле. – Та куди ж я піду, бідна та нещасна, від злої свекрухи? До батьків? То там і так хата трохи не завалюється. Хіба що в домовину?

Назар зблід.

– Домно…

– А що? Куди мені ще лишилося йти, як не слідком за дитинчам? – гірко відгукнулась Домна й знову поглянула на Катерину, яка застигла з віником посеред хати, вслуховуючись у її слова. – Іди, Катре, йди й не вагайся, бо тебе вона ще лютіше, ніж мене, ненавидить… – Вона не договорила, покривилась від болю й знову затихла.

Так і проминув той ранок. А в полудень Ярина допомогла Катерині переодягнутися в свою білу вишиту сорочку та червону спідницю, позичила вона їй і свої жовті сап’янці, і пас червоно-зелений, а в коси вплела кісники, що подарував Микола.

– Яка ж ти гарна, Катеринко! – зітхнула вона з жалем, обдивившись напружену Катерину з усіх боків. – І була б іще гарнішою, якби свекруха так не нехтувала тобою.

Катерина промовчала, про себе радіючи тому весіллю в Біланів, бо якби не воно, те весілля, то ще невідомо, чи пустила б вона на поріг старостів, а могла б і батька нацькувати. А так… Мов сама доля, уставши на бік Катерини, вивела мачуху цього дня з хати.

Увійшов батько, широкою долонею втираючи своє спітніле чоло. Поглянув на Катерину, яка з рожевими від хвилювання щоками стояла біля вікна, і в очах його майнуло щось дивне, сумне та мрійливе.

– Якою ж ти, доню, красунею стала, – промовив він тихо, – а я й не помічав. Усе турботи, все злидні ці прокляті, за ними й не постеріг я, як донька зросла й на таку красуню перетворилась. Ти зараз, як твоя мама, коли я свататись до неї прийшов, так схожа ти на неї, доню.

Катерина тільки сумно зітхнула, згадавши, з якою ненавистю озивалась уранці мачуха про любу маму.

Тим часом полудень минув, і вже свати ось-ось мали завітати… Катерина була така напружена, що аж підскочила на місці, зачувши, як у дворі заскрипіла стара хвірточка.

– Свати, – прошепотіла Ярина, поглянувши на бліду Катерину. Проте вона помилилась. У хату, мов той вихор, увірвавсь Іван Галушка, Миколин брат.

У Катерини йойкнуло серце.

– Катерино! – закричав Іван, і вигляд його блідого, зведеного судомою болю лиця був страшним.

Катерина вхопилась тремтливими пальцями за стіл.

– Що… що сталося?

– Миколу зарізали, – тяжко видихнув Іван, а потім заридав уголос, не соромлячись.

Катерина вся задерев’яніла, із силою вп’явшись нерухомими пальцями в грубе дерево столу. Вона відмовлялась вірити в те, що казав Іван, просто відмовлялась. Мов іздалеку десь чула наляканий зойк Ярини та голос батька, який переплутувався з голосом Івана, що ридав. Миколу зарізали? Господи, та як могли його зарізати, коли він ще на світанні проводив її до двору, обіцяючи вдень привести сватів, а вона так чекала на нього, приготувавши маминих рушників, щоб подати на знак згоди….

– Катерино, Катерино! – Вона здригнулась, зрозумівши, що Іван ухопив її за руку й трясе з усієї сили. – Ходімо, Катре, він так просив, щоб я привів тебе до нього.

Катерина стрепенулась.

– То він живий?

– Живий… принаймні був, коли я біг сюди.

І як була, у чужих сорочці та спідниці, у святкових жовтих сап’янцях, вибігла Катерина слідком за блідим Іваном у спеку весняного, по-літньому теплого дня. Пробігла за ним до хвірточки й понеслась за село, молячи про себе Чисту Діву, аби тільки Микола не помер, вижив… Іван звернув на невеличку вуличку за двором старого Ковпака, що вузькою доріжкою йшла за село, і раптом зупинився, завмер посеред дороги. Їм назустріч рухалась підвода, яку тягнула стара гніда кобила Галушків, а на підводі тій… Микола! Блідий, аж білий, як той зимовий сніг, а над блідим лицем його, мов огонь, горить руде, пронизливо-яскраве на сонці, волосся, й голова нерухомо застигла на соломі підводи… А сорочка його… сорочка та була залита такою яскравою, червоною кров’ю, що Катерина захолола від жаху, уп’явшись холодними пальцями в загрубілу від тяжкої праці руку Івана. Як то було страшно, дуже страшно бачити завсіди такого веселого, усміхненого, моторного, першого жартівника на селі, Миколу, такого близького та рідного ще з дитинства… ось таким, нерухомим, застиглим на купці сухої соломи, в залитій кров’ю сорочці та з цим блідим, перекошеним від болю лицем.

Іван підштовхнув Катерину.

– Підійди до нього.

Мов отямившись, відчуваючи, як підкошуються заслаблі ноги, Катерина зробила декілька невірних кроків до тієї підводи, не відриваючи очей від лиця Миколи. Потім повільно опустилась навколішки, ледь поглянувши на дядька Василя й селян, які зібрались біля підводи. Батько Миколин сидів біля підводи, гірко зщулившись. Повагавшись, вона взяла у свої руки широку, велику парубочу долоню та стиснула дерев’яними, неслухняними пальцями. Микола навіть не ворухнувся. Катерина нахилилась до нього ближче, відчайдушно бажаючи, щоб він розплющив очі й хоч на хвильку поглянув на неї, заговорив, нехай сказав би якусь дурницю, тільки б заговорив.

– Миколо, Миколо, ти чуєш? Це я, твоя Катруся, – тремтячим голосом заговорила вона, чимдуж стискаючи його кволу, слабку руку. Але Микола мовчав, він навіть не поворухнувся, тільки лице покривив від болю.

Катерина не відступилась. Вона кликала його знов і знов, допоки, слабко застогнавши, Микола не розплющив-таки своїх туманисто-сірих, затьмарених болем очей. І погляд його відразу ж відшукав її скорботні, залиті сльозами очі.

– Катруня, – прохрипів Микола, ковтаючи й пробуючи всміхнутись, але вуста його замість усмішки кривились гримасою болю. – Прийшла, моя Катруня.

Катерина всміхнулась скрізь сльози.

– Прийшла, Миколо.

– Мої стрічки й намисто почепила…

– Почепила.

– Дякую, голубонько моя, – прошепотів Микола, похрипуючи. – Бач, не судилось нам, моя квітонько, бути разом. Ти вибач, вибач… що не дочекалася сватів, але я… – Він не договорив, задихавши так важко, що Катерині знову зробилося страшно. Він щось прошепотів, не зводячи з неї погляду, але прошепотів так тихо, що вона нічого не розчула й тому нахилилась до самого лиця, ніжно погладивши бліді щоки зі слідами вчорашніх подряпин, не помічаючи, як Яринина святкова сорочка просякає його кров’ю.

– Що… що, любий?

Микола поглянув на неї згасаючим поглядом.

– Кохаю… я… тебе, – тихо-тихо прошелестів він і застиг, зупинивши погляд згаслих очей на її лиці.

Катерина вхопила його за плечі.

– Миколо, Миколо! Господи, ні! – простогнала вона, утямивши, що він не чує вже, як не кричи, й ніколи вже не почує. Не звертаючи уваги на залиту кров’ю сорочку, вона припала до його ще теплого тіла й заридала, ухопивши долонями бліді, пошкрябані Товкачевою трояндою щоки. Катерина оплакувала свого Миколу, веселого та безтурботного парубка, з яким зростала та який завжди був у її житті… Вона навіть уявити не могла, що він колись піде назавжди таким молодим. І ніхто їй не заважав. Люди мовчазною купкою стояли навколо підводи, із жалем дивлячись на гарно вдягнену Катерину, що ридала над тілом парубка, який кохав її понад усе, на нещасного Василя Галушку, що скорботно глядів на молодшого сина, не стримуючи сліз, які лилися з його суворих темно-сірих очей. І вдавалося, що навіть ясна тепла днина застигла, замовкла, оплакуючи загибель юнака.

Але в якусь мить усе це змінилося. З боку проліску зачулось голосне коняче ржання й дорогою заклубилась пилюка. Люди відірвали погляди від нещасної підводи й поглянули на дорогу, туди, де виднівся одинокий вершник.

– Пан! Пан Криштоф!

Ці слова, які пошепки проказав високий Мирон Шуляка, відвернули увагу людей від мертвого Миколи. Усі застигли, визираючись на вершника. Ніхто не знав, чого можна чекати від цього пана, який з’явився в Борисах досить нещодавно. Доти маєток належав старому, завжди похмурому та відлюдькуватому польському графові Брониславу Гнатовському, який жив тут останні десять років, рідко полишаючи стіни великого будинку, що білим лебедем височів на найвищому пагорбі в Борисах серед мальовничого садка. Подейкували, що пан потроху спивався, зачинившись у кабінеті. Там він і помер. А маєток дістався графському небожу, синові молодшого брата, Криштофу Адамовичу Гнатовському. Щоправда, новий граф бував тут не дуже часто – за рік разів зо два чи три. І ніхто з сільського люду, із тих, хто належав цьому молодому панові, й знати не знав, яким же він був, чи лютим та ярим, а чи байдужим до всього, як і його покійний дядько, а може, узагалі чоловіком добрим.

Катерина, зачувши за спиною, як наближається стукіт кінських копит, застигла – відчула, як захвилювалось, тривожливо забилося серце в грудях. Аж раптом охопило якесь незрозуміле хвилювання, хвилювання перед тим, що мало статись. А стукіт лунав дедалі ближче, й Катерині, не знать із чого, той стукіт вдавався важкими кровними кроками самої долі, яка неслась до неї на тому коняці, що гарцював за спиною.

Кінь заржав, зловісний той стукіт стих, і посеред тиші, що раптом запанувала навкруги, гучно пролунав сердитий чоловічий голос.

– Що тут діється?

Катерина відсахнулась від тіла Миколи так різко, неначе голос той суворий із силою відірвав її від нього. А потім, не відіймаючи рук від блідого лиця Миколи, поглянула туди, де басував гарячий кінь, – на коні сидів вершник, власник того різкого голосу. І здригнулась! На неї пильно дивились темні пронизливі очі. То вочевидь був пан! Могутньої статі, в широкій білій сорочці та вузьких сірих штанях, заправлених у високі чорні чоботи, й з темним волоссям до плечей, закинутим назад. Справжній пан!

Він роздратовано хитнув головою.

– Здається, я запитав, що тут діється.

Люд невпевнено пом’явся, а потім наперед виступив усе той самий дід Мирон Шуляка, старий козак, який мав із покійним паном приязні стосунки. Неприємний, хитруватий дід, худий, мов та жердь, і такий високий, що, як заходив до хати, завжди пригинав голову, аби лоба не набити.

– Так, пане Криштофе Адамовичу, біда в чоловіка, – сухим, скорботним голосом проскреготів він, хитнувши сивою продовгуватою головою на Василя Галушку, який сидів, понуро звісивши голову, не зводячи погляду з сина й наче не помічаючи пана. – Сина якісь злодюги зарізали, за селом зарізали, посеред Божої днини. Отаке горе в чоловіка!

Пан нахмурився.

– Злодії, кажеш?

Дід Шуляка швидко-швидко захитав головою.

– Так, пане.

Пан помовчав, і далі кидаючи похмурі погляди то на діда Шуляку, то на дядька Василя. Коли ж погляд його, що вдававсь лихим і непривітним, ізнову повернувся до Катерини, вона застигла, запинила дух, неначе впіймана птаха, й тільки серце забилося важко та непокійно. Нерівно забилось під похмурим панським поглядом, який, мов розпеченим залізом, торкнувся заплаканого лиця, пройшовсь по святковій сорочці, вже геть забрудненій кров’ю, та повернувся до очей, збентежених і сумних. І на якусь мить вуличкою опанувала дивна та в’язка тиша. Катерині закортіло геть кинутись від цього пронизливого панського погляду й… воднораз залишитись, аби потонути в ньому.

Пан Гнатовський зщулив очі.

– Ви його вдова? – запитав він зовсім іншим, низьким, глибоким і гарним голосом Катерину, хитнувши головою на Миколу.

Катерина, мов отямившись, заблимала очима.

– Ні… я його наречена, – затинаючись, пробурмотіла вона, а дід Шуляка, немов без нього не могла обійтися жодна розмова, додав, покрутивши свого довгого вуса:

– Та сватати він, пане, сьогодні хотів, а воно он як життя повернуло, зі смертю побрався, а не з Катериною.

І знов незрозумілим, дивним поглядом торкнувся пан Катерининого лиця, від чого важко забилося серце її, помовчав, розмірковуючи про щось, і хитнув головою на дядька Василя.

– Скажіть батькові, нехай зайде до пана Злотника по гроші на поховання, – промовив нарешті пан і, блимнувши востаннє на Катерину, розвернув свого коняку та поскакав вуличкою геть, тільки пилюка полетіла слідком, мов туман, повилась.

Катерина опустила очі. Дивно їй якось було на серці після цієї зустрічі з паном. Он він, виявляється, який, пан її. Дивний…

– Он воно як, – протягнув чи то здивовано, чи то вдоволено дід Шуляка, й Катерина поглянула на нього. Хитруваті вицвілі очі дідові поблискували. – Гроші дав, навіть не просили. Покійний нізащо б не дав, це я вам кажу, як його товариш. – Його погляд, оббігши принишклих односельців, зупинився на Катерині. І в неї відразу ж сяйнула думка: «Зараз осоромить!» І так. Шуляка покректав, прокашлявся та й видав. – А ти, дівко, на очі панові більш не навертайся. Гарна ти вельми, пани таких полюбляють. Принесеш байстря панське, то Килина тебе й у повітку до корови не впустить. Підеш тоді, як Мокрина Ткачиха, у Кагамличку топитися…

Катерину заморозило. Була за дитинства на селі дівка така, осиротіла онука старих Товкачів. Жалували вони її, пестили, не кріпак, а козак думав сватати, вже й сватів заслав той Карпенко, а що вийшло? Приїхав пан Бронислав, зустрів Мокрину… Й не весілля на ту чекало, а місяць у панських покоях. Вийшла, дід із бабою відвернулись, вигнали, пан, що вже набавивсь, також вигнав. Побродила по городах, по добрих людях, а як утямила, що важка, то й кинулась у Кагамличку, не витримала, бідолаха.

Катерина підвелась.

– Ви що, діду, зовсім сором утратили? – крикнула вона, намагаючись не помічати осудливих поглядів декого з селян.

Дід Шуляка зморщив носа.

– Хіба мені повилазило? Чи не бачив я, як глядів на тебе цей пан, вража дівко? Та ти…

– Годі вам, діду, – мов отямившись, раптом озвався дядько Василь. – І чого ви прискіпались до дівки? Хоч до сина мого повагу майте, до Миколи, який так любив Катрю.

Дід Шуляка невдоволено зморщив чоло, покрутив своїм гачкуватим носом, але змовчав, тільки блимнув на Катерину недобрими очиськами. Узагалі старий, як і дочка його, ще досить молода, пишна та пихата вдова Горпина, був пліткар нівроку. Ще й більш від того, цей хитрий дід лихіший був за будь-яку сільську бабу язикату – мов лис, крався селом, вивідуючи та винюхуючи, що можна цікавого, й не було в селі родини, котра б не попала на гострий язик старого вовкуна. Усе ж бо він знає, за кожного розповість такого, що людина й сама про себе знати не знає. Катерина завсіди його не любила й намагалась від нього одмикувати, щоправда, він досі не надто й цікавивсь нею.

Іван узяв її за руку.

– Ходімо, Катруню, не день же нам тут стояти. Мама… – Він заплакав. – Мама чекає на Миколу… живого Миколу, нехай пораненого, але живого. А кого ми їй привеземо?

Дядько Панас Мірошник цьвохнув кобилу, і вона потягнула в село свою страшну ношу. Катерина, не відриваючи болісного погляду від спокійного, якогось просвітленого лиця Миколи, попростувала слідом.

* * *

– Ну, й де тебе нечиста сила носила?

Не встигла Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.

Катерина підвела заплакані очі.

– Миколу зарізали… на смерть…

Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.

– Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! – і плюнула собі під ноги. – Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…

Катерина зблідла.

– Тітко Килино, що ви таке кажете?

– Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…

– Облиш її, Килино!

Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.

– Що, й тебе вона вже нацькувала? – запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.

– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.

Вона слабко хитнула головою.

– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.

Отямилась вона на лаві, на якій ще вранці лежала Домна, й відразу не могла ніяк утямити, чого ж це вона лежить, коли надворі ще видко. Вона ж сватів мала виглядати… Від Миколи… Микола!

Микола ж помер!

Згадка, болісна та страшна, враз торкнулася затьмареного важким забуттям розуму, й Катерина застогнала.

Господи ж Боже! Микола помер!

– Отямилась? – почувся тихий голос Ярини. Вона стояла поряд і тривожно вдивлялась у її лице.

– Катрусю, як ти?

– Микола, – видихнула у відповідь Катерина й заплакала. Перед очима майнуло веселе сірооке лице. Його більше немає, він полишив її назавжди, той рудоволосий парубок.

Ярина всунула їй кухля з водою.

– На, випий, краще зробиться.

– Не зробиться, – похмуро відповіла Катерина, але воду випила. – Уже ніколи не зробиться мені краще, Ярино.

– Не говори так, час лікує, – заперечила Ярина.

– Можливо, – байдужим голосом відгукнулась Катерина, думаючи про те, що треба б устати, підвестися з цієї лави, яка ще берегла Домнин біль, а сил геть не було. – Мачуха де? – запитала тихо.

– Із бабою Ганкою пораються в дворі, – відгукнулась Ярина. – Батько як заніс тебе непритомну до хати, вона мало не скаженіла, так верещала, щоб будив ледащо, та ще й баба підпряглась. Але батько мене здивував, вигнав їх із хати, щоб не чіпали.

Коли ж увіходить мачуха.

– Ну що, виспалась, ясная панночко? – просичала вона, кидаючи на стіл брудну ганчірку. – Геть ви з Домною подуріли, чи що? Одна вклалася, й ти туди ж, ледарко, до лави? А нам з бабусею робити за вас.

Катерина змусила себе сісти.

– Мені зробилося зле…

– А мені добре? – перебила мачуха, свіркнувши злим поглядом. – А чи матері моїй старенькій? Ось що, Катре, ще раз утнеш таке, я знайду, як тобі віддячити, й батька не побоюся, з’явилась мені хоробра… але я ще тобі віддячу, затям це в голові своїй придуркуватій!

Катерина у відповідь тільки промовчала. Сваритися з мачухою в неї не було ні сил, ані звички. Та й що б дала та сварка?

Килина зіщулилась.

– Ну, й чого всілася? – кинула вона сердитим голосом. – Відпочила й досить. Давай, уставай, Катре, бо на городі вже скоро вовки завиють, поки ви з Домною тут хворієте, – в мене здоров’я не вистачить самій горбатитись.

Катерина підвелась на ноги, похитнулась трішки. Її погляд упав на сорочку. На ній самій не було вже ні сорочки, ні намиста, ні сап’янців, от тільки спідниця залишилась. Вона винувато покосилась на Ярину, але та лише рукою махнула.

А на третій день ховали Миколу.

Його відспівували в досить просторій, гарній хаті Галушків, що стояла на невисокому пагорбі, ближче до церкви. Катерина прийшла до них разом із батьком та Яриною, мачуха йти на похорон до «того рудого кота» зі злом відмовилась.

На подвір’ї Галушків було людно, але тихо, все-таки горе в людей, то з поваги одні розмовляли пошепки, а інші взагалі мовчали. З появою Катерини замовкли всі.

Ярина взяла Катерину за руку.

– Ну що ж ти, Катруню, тут стоїш? Іди, попрощайся з Миколою, – сказала вона, хитнувши головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні. Як я можу… незручно якось…

– Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

Малько зітхнув.

– Ярина правду каже, доню. Іди.

Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, – не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

– Упокой, Господи, душу раба Твого, – високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

Батюшка махнув кадилом.

– Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, – протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

– Господи, помилуй!

Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

Катерина похитнулась.

Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки – неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

– Катеринко, доню, – простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах її вже погляду Миколиного, на Катерину дивилась лише вона, нещасна, згорьована жінка. – Іди, йди, моя квітонько, попрощайся з синочком моїм. Я знаю, знаю, на тебе одну чекав він увесь цей час, бо кохав більше від свого життя… – Вона не договорила, зайшлася плачем, а Катерина й сама не втямила, як упала на коліна перед домовиною, як заридала гірко. Біль краяв серце гострим ножем, пронизував душу, а з вуст п’ялися слова, тихі та незрозумілі слова, якими вона просила вибачення в Миколи за те, що не долюбила, не встигла зробити щасливим.

– Прости мені, – шепотіла вона ледь чутно, скрізь завісу сліз непевно вбачаючи застигле незнайоме лице Миколи. – Прости мені, що жартувала тільки, коли ти освідчував мені кохання. Прости, Миколонько, за все прости!

А час минав. Ось уже й батюшка відспівав своє. Катерина зовсім не пручалась, коли чиїсь дужі руки відірвали її від домовини та підняли на ноги. А далі, мов у тумані, йшла вона селом поряд з тіткою Наталкою, що ридала, йшла за домовиною як справжня вдова. І світа білого не вбачала перед собою від болю, від сліз, які щедро лилися з очей.

Важким болем вкарбувався в її серце той останній день травня, коли ховали вони Миколу. І вирита могила під березами, й несамовитий крик тітки Наталки, коли домовину опускали в ту могилу, а потім тиша, коли тітка Наталка знепритомніла, – усе то глибоко закарбувалося в серці.

А потім був обід за помин душі Миколи, обід, на якому люди, виплакавши своє, зі смаком частувались добрим капусняком, вареною картоплею з салом і кропом, варениками з картоплею й маленькими пиріжечками з солодкою товченою квасолею та маком. І запивали все це чарками горілки та кухлями медовухи. І забували якось поступово, із кожною новою чарчиною забували все більше, що зібрало їх за цим столом під вишнями в садку Галушків. Хтось уже почав заводити сварку, інший реготів тихенько…

Катерина ж сиділа біля окам’янілої, чорної від горя тітки Наталки, мов дровиняку проковтнула. Від їжі її нудило, ледве ко́лива крихту ковтнути змогла й тепер сиділа, мов затьмарена, якось байдужно думаючи про те, що вже й додому повертатися слід, мачуха там певне зубами від злості скрегоче, роботи ж край… Але й піти не наважалась, боячись образити тітку Наталку.

А коли тітка Наталка підвелась, підскочила за нею слідком.

– Піду я вже, тітонько, – сказала Катерина тихо, – час уже, мачуха збиралась повітку мазати.

Тітка Наталка вхопила її за руку.

– Іди, моя любонько, йди. Тільки ж не забувай мене, бідну та нещасну жінку, заходь, Катеринко, коли в тебе буде вільна хвилинка. Він же так тебе любив, соколик мій, як почне бувало про тебе розповідати, аж світиться весь… – Вона не договорила, знову заплакала, тільки відмахнувшись від Одарки, яка хотіла її заспокоїти.

Катерина проковтнула сльози.

– Зайду, тітонько, неодмінно зайду, – пообіцяла вона, цілуючи зі сльозами на очах мозолисті, натруджені руки Миколиної матері.

– Іди з Богом, дитинко.

Повільно пішла Катерина з двору Галушків. Хоча й мала би квапитись додому, ноги, однак, самі понесли її до річки, на той берег, куди любив ходити Микола й де стояв бувало, про щось замислившись, а поряд росла стара верба, яка так часто торкалася гіллям його плечей.

Навпроти тієї верби, на другому березі, на пагорбі виднівся величний палац Гнатовських, що, наче лебідь, виступав із буйної зелені пишного саду. Кажуть, що там, у тому палаці, краса невимовна, килими в кімнатах багаті, а кімнати, мов їхня вся хата, а то й більше, й усе таке дивне, одно слово – панське. Так казали, сама Катерина зроду навіть не наближалась до садиби. Інша річ, дід Шуляка, який розписував по селу довгим язиком усі дива, що доводилось бачити йому завдяки товариству зі старим паном Брониславом. А Катерині, котра іноді слухала ті розповіді, було так цікаво, як же живуть вони – ті пани? Вдавалось би, й такі самі люди вони, а сплять не на ряднах, а на м’яких перинах, і їдять щось особливе, й сплять до полудня, встають, аби попоїсти смачненько, одягнутись гарненько, сюди-туди – й знову до опочивальні. А тут як прокинешся з півнями, а то й раніше, та тільки й знаєш увесь день, що як проклятій робити та ще й докори слухати…

Десь там, на тому боці річки, раптом заржав коняка, й Катерина здригнулась, обірвавши невеселі свої думки. Перед нею відразу ж промайнули пильні темні очі, що якось дивно подіяли на неї того дня, коли вбили Миколу. Дивні очі. І дивляться дивно, мов у саму душу намагаються зазирнути, щоб побачити й розгадати найпотаємніше.

Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!

Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці та хлюпнув на своє засмагле від жаркого сонця лице. Потім набрав ще, але вже хлюпати не став, а почав жадібно пити. Катерина, майже не дихаючи від якогось дивного почуття, видивлялась на могутню панову постать. Ось він набрав іще пригорщу, нахилив чорняву голову… І Катерина відчула, як забухкотіло серце, як дух зробився важким, а тіло – мов хтось залоскотав. Бо на якусь безглузду, неймовірну мить вдалося їй, що то вуста панові не води торкаються, а її шкіри, її дівочих вуст.

Ця думка, така зухвала та грішна, так налякала її, що вона зробила крок назад, мотнувши гілля.

Пан Криштоф відразу ж підняв голову.

Катерина завмерла, боячись навіть дихнути. Відстань між берегами в цьому місці була такою короткою, що вона змогла розгледіти подив у темних очах пана. Подив та ще щось, звабливе та незнайоме, від чого вона ледве втрималась на ногах. Пронизливі, уважні карі очі наполегливим поглядом уп’ялися в збентежені золотаво-зелені, немов тримаючи в нерухомості самою лиш силою того погляду, який лякав її, просту кріпацьку дівчину, й вабив до себе, вабив із невідпорною, якоюсь чаклунською силою.

Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?

Господи помилуй!

Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.

4

Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.

– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!

– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.

Катерина охопила себе тремтячими руками.

– Ярино, зле мені, – відповіла вона тихо, ледве вбачаючи в темряві неясну постать в сорочці, що сідала на рядні.

Ярина напомацки вхопила її холодну руку своєю теплою, аж гарячою долонею й тривожно відгукнулась:

– Що таке?

– Микола… Микола перед очима стоїть, заснути не можу, – жалібно проказала Катерина.

– То переляк, – ахнула Ярина й підвелась на ноги. – Ти мерця налякалась, у мене мати така, ще змалечку. Так бабуся змушувала в піч заглядати, щоб пройшло. Ходімо!

– Куди?

– До печі.

– Так мачуха…

– Та бодай їй! – з неприязню відповіла Ярина й потягнула Катерину по світлиці. Запалила каганця та навіть бровою не повела, коли з печі озвалася мачуха.

– І чого це вам, вражим дочкам, оце серед ночі не спиться? – просичала вона, в напівтемряві виблискуючи злим поглядом. – Чи ви за день не наробились?

Ярина відхилила заслінку в печі.

– Катерині Микола ввижається, – знехотя буркнула вона, відхиляючи заслінку ще ширше.

– Треба було менше по похоронах вештатись, – зашипіла Мальчиха, звішуючи ноги з печі.

– Помовч, Килино, – втомлено простягнув із печі батько. Катерина кинула на нього вдячний погляд і здригнулась, коли Ярина вхопила її несподівано міцною рукою та потягнула до печі.

– Ось, заглядай у саме нутро!

Катерина недовірливо поглянула на неї.

– А це допоможе?

– Допоможе. Давай, не дратуй свекруху.

Катерина слухняно зазирнула в темне черево потухлої печі, не надто довіряючи цьому забобонові. На неї відразу ж дихнуло теплом і попелом, а там, усередині цієї цілковитої темряви, знов уздрілося те страшне лице Миколи, лице не того Миколи, якого вона знала все життя, а те, із домовини, лице зовсім незнайомого Миколи. Катерина закричала, закричала так страшно та пронизливо, затремтівши усім тілом, що відразу ж попросиналися діти й закричали слідком за нею, але Катерина не чула нічого, тільки трусилась, навалившись на Ярину.

– Геть сказилась, – гадюкою шипіла десь поряд мачуха, щось лайливо вигукувала баба Ганка, а Катерина, змовкнувши, билася тепер у руках батька, – Ярина побігла до сина, який прокинувся.

– Що у вас тепер сталося? – невдоволено запитав Назар, висунувши голову зі свого кутка.

Килина плюнула собі під ноги.

– Катрі той Галушка ввижається, – огризнулась вона, – бодай його й на тому світі нечиста сила забрала!

– Килино! – гримнув батько.

– А що Килино? – визвірилась вона у відповідь. – Повіз сам її до того клятого блазня, який і померти по-людському не зміг, і що дістали? Я сама весь день повітку мазала, поки вона на поминках гуляла, а тепер ще й уночі спокою не дає. Пити треба було менше!

– Вона ж не пила!

– Ага, розкажи! А від чого галас увесь цей, як не від горілки?

Ще з годину полаявшись, Мальки нарешті заспокоїлись, затихли та поснули. Заснула й Катерина, заснула, бо батько полишив біля неї жевріти жовтуватим вогником каганець.

Наступного дня мачуха потягнула її до баби Лаврінівни, щоб та вилила переляк. Баба щось пошепотіла, воском вилила й допомогло. Ще декілька ночей лягала вона з каганцем, а там і без нього стала засинати.

Так минув тиждень. Домна все чахла, блідою зробилася, аж сірою. Вона все більше лежала, а як підводилась, то сиділа коло печі, інколи допомагаючи кришити овочі на борщ, то дітей голубила, які так налякалися її хворобою, що декілька днів і не грались, а тільки все частіше притулялись до матусі.

Килина спочатку мовчала, тільки дмухала та сопла невдоволено, кидаючи на Домну такі погляди, що в Катерини кров у жилах застигала, і думала вона, що не втримається мачуха довго, знов почне точити Домну. Та й справді. При Назарові вона помовчувала ще, а як той ішов у поле з батьком і Василем, який повернувся, так і починала помалу заводити сварки, й удвох із бабою Ганкою точити Домну. Та відмовчувалась, а потім не витримала, й усе пішло по-старому.

Катерина в такі хвилини намагалась тікати з хати, гребтися на городі, аби не чути отих сварок, не бачити отого зла.

Так минав час. У клопотах, у роботі забувався поволі біль сердечний за Миколою, слабшала туга. Про пана думи гадати Катерина собі забороняла, гнала спомини про ту зустріч на березі, мов мачуха докучливих жебраків і старців геть із двору. Але ввечері вони все одно поверталися, ті згадки, й знову, й знову згадувала вона той погляд, яким приворожив її пан. І солодко їй було від тих думок, і гірко… Бо хто був він, а хто була вона? Він – граф, ясновельможний пан, а вона – убога дівчина простого, навіть не козацького, роду, яка належала йому своєю кріпацькою душею. І, певне, слушно казав дід Шуляка, що для одного вона була потрібна йому – побавитися й викинути. А ти потім хоч у Кагамличку кидайсь, хоч зашморг на шию вішай. А хочеш, терпи знущання мачухи й односельців і колиши колиску з панським байстрям. Та такої долі Катерині не кортіло. Тому й гнала вона думки про вродливого пана й ховалася в кущі, ледь зачувши ржання його лютого коняки.

Та оминаючи пана, не могла вона оминути нової напасті. Сотника Яковенка. Після Миколиних похорон зробився він такий сміливий, що ну! Варто було Катерині вийти з двору, а він як тут, мов чатує на неї попід чужими тинами. Причепиться, як реп’ях, і не відхрестишся від нього. Та й мачуха, неначе змовившись із ним, то туди її пошле, то ще кудись, на батька насідає, в’юном біля нього в’ється та все щебече, що як би добре було мати такого зятя, як пан сотник. Та все то в нього є, треба що – допоможе. А вже Катерина якою панею в нього буде! Й саме це, останнє, змушувало батька замислюватися все більше, а Катерину – завмирати від страху – а ось батько погодиться. Досі тільки мовчав, відмахувався від солодких та улесливих слів мачухи, а це трохи замислився. А ну ж як візьме та й видасть її за сотника, бо недарма, певне, заводить розмови про те, як важко жити в світі цьому в злиднях, як точать вони його усе життя й що їй, своїй донці, бажав би він долі набагато кращої.

– Важко, важко, Катеринко, жити бідним у цьому світі, – казав він, не помічаючи, як застигає та блідне Катерина від цих слів. – Ти в мене виросла, доню, он якою вже красунею, та й що? Хто ж посватає тебе, бідну та нещасну, лише за красу, без посагу?

Катерина опускала очі.

– Не знаю, тату.

Малько зітхав.

– Он Килина каже, – тягнув він замислено, – що Яковенко згоден на все, й без посагу тебе взяти, й пáнею зробити.

Катерина кривилась.

– Я не хочу Яковенка, батьку.

– А ти думаєш, я хочу? – з гіркотою в голосі озивався батько, й в очах його мерехтіли сум та відчай. – Негоже такій молодій дівчині, як ти, з таким уже немолодим чоловіком братись, негоже. Та як подумаю, що з тобою буде, коли помру я, й сум, і жах бере. А за Яковенком ти пані будеш, він, може, довго не проживе…

Катерина захитала головою.

– Ні, батьку, не треба. Огидний він мені, й літа його тут ні до чого. Просто… просто верне він мені з душі, зрозумійте ж ви мене, батьку, зрозумійте!

– Розумію, Катеринко, розумію, – зітхнув Малько й затих, не заводив із нею більше розмов про остогидлого того сотника. Та Катерина бачила, часто бачила, як він замислено дивиться на неї, неначе думка ця його все не полишає. Й з острахом чекала чогось неприємного…

– Катре, – гукнула якось сонячного ранку мачуха Катерину з повітки, де та терла картоплю на крохмаль. – Ходи-но сюди, кидай ти вже ту картоплю, годі тобі буде натирати.

Катерина визирнула на вулицю.

– Чого ще?

Мальчиха всунула їй корито з одежею.

– Ось, піди до річки та прополощи добре.

Катерина кинула на мачуху гострий погляд. Знову на побачення до сотника відсилає, стара павучиха. Й посміхається он як бридко, вік би не бачити пики цієї ненависної. Відвернувшись, Катерина взяла відра з коромислом та й попростувала до воріт. Днина стояла така вже погожа, така вже ясна, сонечко так і виблискувало посеред пронизливо-блакитного неба, й сама природа немов раділа такому веселому теплу. Та ось тільки на серці в Катерини було далеко не радісно. З голови все не йшли наміри сотника посвататись. Що ж чекає її в житті? Хто з отих лицяльників посватає її без посагу? Хто з них полюбить так само сильно та віддано, як любив Микола? Петро Козуля, високий та чорнявий красень, який усе соловейком співає? А чи, може, Дмитро Крупко, товариш Миколин, неабиякий жартун і витівник? А може, білявий Савко Чуб, син козака Свирида Чуба, досить привабливий спокійний парубок, що виблискує в її бік зацікавленим поглядом? Та ні, цей напевно не посватає: Чуби – вони багаті, а разом із тим ще й пихаті, їм невістку подавай ого-го яку, з чималим посагом. А Савко? Чи полюбить він так її, щоб без посагу взяти? У тому Катерина дуже сумнівалась. Ні, немає для неї долі в Борисах. Ніхто не посватає її, окрім того сотника, бодай ніколи він сюди не повертався. І як не станеться дива, то в житті в неї буде тільки дві дороги: або доживати віку з батьком і терпіти знущання мачухи, гнути на неї спину, або ж побратися з сотником і справді зробитися пані. І так горе, й так двоє. Щось воно є в ньому, цьому сотнику, що лякає її, відштовхує й змушує здригатися. Око в нього недобре, чи що?

Дійшовши до двору баби Омелянівни, Катерина сповільнила ходу, постерігши невеличкий гурт людей. Із трійко дідів та чотири баби стояло біля верби, а над ними, мов гусак над зграєю, височився худий і жилавий дід Шуляка. Катерина поморщилась та зупинилась. Чомусь не хотілось їй навертатись на очі цьому язикатому дідові, й подумала, щоб обійти, та пізно. Дід уже помітив її своїм в’їдливим яструбиним оком, дарма що старечим, і голосно гукнув:

– Катерино, а ходи-но сюди!

Катерина повільно підійшла до стареньких, ловлячи на собі незрозумілі погляди, й пробурмотіла не надто привітно:

– Чого вам, діду?

– Ану, скажи-но нам, як там Домна? – наполегливо запитав дід Шуляка, й очиська його жадібно заблищали.

Катерина знизала плечима.

– Як-як, одужує потихеньку.

– Одужує? Ну, то добре. А чи правда, що Килина так її відходила рогачем, що вона ото дитя втратила та й злягла?

– Не було такого!

– Е, ти, дівко, не бреши! Ми все знаємо й без тебе, це тільки так перепитали…

Катерина, хоч і не любила мачуху, та все одно слова діда Мирона таки обурили. Ну біда, халепа з цим дідом. Наче бабця та, й дарма що не в спідниці, а в шароварах по селу походжає!

– Та з чого ви це взяли?

Дід Шуляка крякнув.

– Із чого? На це вже твого розуму не стане. Ти краще не дуже хвостом перед паном Криштофом метай, не думай, що я забув про вашу зустріч.

Катерина аж задихнулась від обурення. Ну чого він до неї прискіпався з тим паном, цей дід Шуляка? Та вона як од вогню бігає від того пана, боїться навіть на очі йому навинутися. Й себе боїться, свого слабкого жіночого серця, що іноді не дає заснути ночами, тривожить думками про пана, непокоїть згадками про очі його дивовижні.

– Здуріли ви зовсім, діду? – не надто ввічливо кинула вона та й пішла геть, не вважаючи на пронизливий вереск діда за спиною.

Пройшовши босими ногами вузькою стежиною, а потім майже потонувши ступнями в густій, шовковистій травиці, що стелилась майже над самою річкою, яскраво-зеленій, розквітчаній жовтими та білими польовими квітами, Катерина кинула корито й відра на землю та витягнула велику мачушину сорочку. Жбурнувши її у воду, вона почала полоскати, все ще не заспокоївшись після нападів діда Шуляки. І так замислилась, так заходилася з тією сорочкою, що не помітила, як на протилежному боці з’явилась висока постать пана Криштофа Гнатовського. Й налякано зойкнула, коли зовсім поряд заплюскотіла вода.

Випустивши мачушину сорочку у воду, притиснувши мокрі руки до грудей, вона з острахом спостерігала за темноволосим чоловіком, що випливав до неї зі спокійних та прозорих вод Кагамлички.

Пан Криштоф!

Серце Катерини, мов та налякана малесенька пташка, забилось і хворобливо захвилювалося враз у клітині її грудей, а очі з жадібністю вп’ялися у високу постать чоловіка, що виходив з води ось тут, зовсім поряд, і вода збігала з його чорного волосся, із білого тонкого та дорогого полотна його сорочки. Якоюсь частиною розуму вона ще розуміла, що треба хапати корито з відрами та бігти, бігти геть від цього місця й цього чоловіка, який уважно та напружено вдивлявся зараз у неї своїми темними очима. Так, вона це розуміла, але не могла. Не могла не лише обернутися й гайнути вверх стежиною до села, вона не могла навіть поворухнутися чи то зайвого подиху зробити. Ті дивні, ті зовсім недоречні почуття, що викликав у неї оцей чоловік, який зараз мовчки стояв навпроти неї у воді, ті почуття, котрі вона вперто відганяла та заглушувала в собі, нараз висмикнулися із серця на волю, змушуючи його нерівно битися та стискатися від чогось ще незнайомого, пронизливо-солодкого та болісного водночас. Й ось зараз, у полоні його пильних очей, вона вже геть забула, що стоїть перед нею пан, людина, якій вона належить усією душею своєю кріпосною, людина, від якої відділяє її глибока та безкінечна прірва. Ні, у цю мить, божевільну та незвичайну мить, перед нею стояв не пан, а просто чоловік, така ж людина, як і вона сама. Вогонь, що палав у глибині його очей, неначе запалював її зсередини, позбавляючи волі. Вони, оті пронизливі очі, немов чаклунськими чарами, виповнювали її, позбавляли розуму.

Однак вона навіть не ворухнулась, не зробила щонайменшої спроби втекти, коли він почав наближатись до неї. Він мовчав, і вона розуміла, що теж не здобудеться й на півслова. Ні, слова зараз не були потрібні, вони знадобляться пізніше, коли зникне оце чаклунство між ними й вона нарешті отямиться, позбувшись влади тих очей.

Геть мокрий, проте від того не менш привабливий і вродливий, пан наближався до неї повільно, але неминуче, як ранковий туман, щоб полонити, захопити у свою владу, геть позбавити волі та розуму. Катерина тільки ледь чутно зітхнула, коли пан Криштоф зупинився зовсім поряд, навис над нею, пронизуючи чаклунськими очима.

А потім поцілував!

Поцілував, ледь торкаючись своїми твердими чоловічими губами дівочих уст, немов даючи змогу втекти, отямитись, відвернутися від того поцілунку. Та Катерина не відвернулась і не отямилась. Мов засліплена, вона похитнулась, ледь помітно похитнулась йому назустріч, бажаючи цього поцілунку. І він це помітив. Помітив… Наступної миті тонкий дівочий стан Катеринин затисли сильні чоловічі руки, руки чужі, які дивним чином не здавалися такими, навпаки, були мов рідні. А вуста… Вони обпікали, вони заціловували з такою силою, що вона тонула в цих обіймах, тонула в цьому поцілунку, геть позабувши про те, що не має цього робити, що це неправильно та недозволено, що, цілуючи пана, вона ступає на хибку дорогу погибелі. Однак зараз, цієї миті, Катерина про це не думала, вона взагалі ні про що не думала, забувши про весь світ, забувши про все, окрім цього чоловіка, який цілував її зараз із наполегливою силою, притискаючись до мокрого дужого тіла широкими долонями. Це вже потім прийде каяття, уже потім вона жалкуватиме про цей вчинок. Потім, але не зараз. Не зараз, коли в ній, юній і невинній дівчині, пробуджувалася жінка, коли її пригортали й обіймали з такою ніжністю.

Заплющивши очі, вона несміливо поцілувала пана у відповідь і, наважившись, із гарячкуватою сміливістю торкнулась долонями його гладкого, чисто виголеного лиця. Тихенько погладила й відчула, як він застиг.

Умить, мов розвіяний буревієм, розтанув туман того чаклунського забуття. І Катерина отямилась. Повільно, мов не бажаючи, розплющила очі, піднявши обважнілі повіки. І побачила зовсім поряд здивовані та вражені чоловічі очі. Темні-темні, мов ніч. Не розуміючи, що сталося, вона збентежено дивилась, як він бере її долоні у свої руки й уважно дивиться на них, а його гладке чоло похмурніє все більше й більше.

– Що з твоїми руками? – нарешті запитав він, і голос його після довгого мовчання видався Катерині занадто різким. Вона відсахнулась.

– А що… з ними?

– Чому вони такі?

Катерина здивовано заблимала.

– Які?

– Загрубілі та подряпані.

– А, це. – Катерина мало не розсміялась. – Та вони давно в мене такі, я ж не пані якась, а проста сільська дівчина, – чого руками тільки не роблю, от вони й загрубіли.

Сказала й застигла. Бо згадала нарешті про ту прірву, що розділяла її з цим чоловіком. Ураз вся задерев’яніла, висмикнула з панських рук свої долоні, а коли він спробував наблизитися, знову обійняти, мало не закричала.

– Не чіпайте мене, не чіпайте! Не губіть мене, пане! Нащо я вам здалась, убога та нещасна дівчина? Я ж не пані білорука, я проста кріпачка, і єдине, що в мене є, – моя честь!

Пан Криштоф нахмурився ще більше.

– Заспокойся! Я не чіпатиму тебе!

Сказав це, а сам знову простягнув до неї руки, бажаючи чи то заспокоїти, чи… І Катерина, злякавшись самої себе, своєї слабкості, обернулась і побігла геть. Побігла берегом, відчуваючи на собі обпікаючий погляд темних панських очей. Бігла ж вона не до села, а за село, туди, де під березами лежав вірний рудоволосий Микола. А там упала на м’яку, шовкову травицю й застигла.

– Господи, що ж я наробила? – прошепотіла вона, торкаючись тремтливими пальцями палаючих вуст. А потім погляд упав на могилу Миколи, й очі наповнились сльозами.

– Прости мені, Миколо, – тихо промовила вона, опускаючи чорняву голову. І завмерла так, відчуваючи, як серце дзвенить, мов та кобза, від хвилювання й солодкого відчуття, яке опанувало її в обіймах пана. О, ну чому він не простий козак, не простий, а пан? Ну чому?

Замислившись, вона просиділа так деякий час, але в якусь мить відчула, що не сама під цими березами. Напружившись, Катерина різко обернулась, але навколо нікого не було. Відчула, як спиною пройшовся холод. Ізнов подумавши про той свій страх перед незнайомим страшним мерцем, на якого перетворився Микола, Катерина знову озирнулась.

І відчула, як крик застряг у горлі.

Під березами стояв сотник Яковенко.

* * *

Пройшовши місток, що сполучав між собою два береги річки, Криштоф Гнатовський, польський пан, геть мокрий від свого купання, купання гарячкуватого та несподіваного, попрямував до палацу.

Сюди, у ці мальовничі малоруські краї, такі пронизливо-чарівні, його привела не любов до тутешніх природних красот, а дещо інше. Це була втеча. Утеча від свого нещасного кохання. Від кохання до польської красуні, дочки князя Любомира Стадовського, Терези. Реготухи, блакитноокої чарівниці із золотавим волоссям, котра, граючись, порушила його спокій у Варшаві, а потім просто кинула, погодившись стати дружиною графа Якова Звяковича. А він, гордий і заможний граф Гнатовський, не тільки лишився з розбитим серцем, а й зробився посміховиськом на всю Варшаву, його рідне місто. І він просто втік. Можливо, це не гідно, не по-чоловічому, однак він просто не зміг залишатись у Варшаві, у місті, де жила зрадлива Тереза, де вона всюди з’являлась зі Звяковичем. І втік не до матері в Київ, а сюди, у маєток, що зостався йому від дядька. Щось було такого в цих Борисах, що раптово вчарувало його, ваблячи до себе з неослабною силою.

Так само, як ця юна дівчина, як ця Катерина.

Згадка про той поцілунок на березі, що обпік його кілька хвилин тому, примусила Криштофа знову нахмуритись. На відміну від дядька, який замолоду полюбляв кріпацьких дівчат, сам він ніколи не вирізнявся прихильністю до служниць. За тридцять років життя в нього, звісно, були жінки, але ніколи не було служниць. І єдиною, хто спромігся заволодіти серцем, була Тереза. Утім, про неї думати зараз не хотілось. Болючий образ із серця гнали вологі, золотаво-зелені очі на пів лиця, що дивились на нього з незрозумілою ніжністю, мов у саму душу заглядали, у саме серце, зганяючи з нього блакитні очі Терези.

Дійшовши до свого садка, що розкинувся навколо будинку, Криштоф спохмурнів іще більше. Побачивши сьогодні Катерину, він раптом зрозумів, що ця проста дівчина цікавить його, цікавить набагато більше, ніж йому б того хотілося. Він надзвичайно здивував себе самого, коли, уздрівши її на протилежному березі річки, поліз у воду, якоюсь силою змушений був припливти до неї, зачудувати й таку – зачудовану та заціпенілу – схопити в обійми та цілувати, певне, найсолодшим і найхвильнішим поцілунком у своєму житті. І як могло так статись, що поцілунок цієї невинної та вбогої дівчини схвилював його набагато сильніше від, неначе крадених, поцілунків у Терези, та цілування її холодних вуст? То були поцілунки з мармуровою статуєю. Цілуючи Катерину, він чи не вперше в житті позабув про все на світі.

– Вибачте, пане графе, – обірвав його думки глухуватий чоловічий голос, і, підвівши очі, Криштоф побачив перед собою високу постать свого управителя Максима Злотника. Худорлявий, досить привабливий, цей чоловік подобався йому своєю чесністю.

Він змусив себе відкинути думки про Катерину.

– Так, Максиме Петровичу.

І наступні декілька хвилин Криштоф чесно намагався вслухатися у слова Злотника про пожежу в одному з його сіл, але думки вперто повертались до неї, тієї ясноокої дівчини, яка мала дивовижне лице панянки й руки кріпачки.

– Скажіть, Максиме Петровичу, – пройшовши до будинку, раптом запитав він, обірвавши управителя на півслові. – А ви знаєте дівчину на ймення Катарина, нареченого якої нещодавно вбито?

Злотник здивовано заблимав.

– Катерину? Так… знаю.

– І що ви можете мені про неї розповісти?

Злотник зовсім розгубився.

– Вибачте, пане графе… але я не розумію…

Криштоф налив собі вишнівки, яку чудово готував старий прислужник його дядька, випив і замислено поглянув на управителя, подумавши враз, що вона ж, наливка ця, така сама п’янка, як і ті вуста, що він цілував допіру.

– Мене цікавить усе, що ви про неї знаєте.

Злотник кинув на нього здивований погляд і почав:

– Вона напівсирота, донька належного вам Гната Малька. Родина ця завбога, пане графе. Гнат жонатий удруге, там у них у маленькій хатці така прірва людей: два сини Гнатової дружини з родинами, їхній син, ще баба. Та ще ця Мальчиха, баба до біса злоблива…

Криштофу знову пригадались натруджені руки Катерини.

– Вона примушує Катарину працювати? – запитав він тихо.

– Ще і як, пане. Бідна дівчина не бачить світу Божого, від рання до смеркання трудиться.

– А як же батько? Дозволяє?

Злотник знизав худими плечима.

– Та, певне, що дозволяє. Цей Малько взагалі якийсь дивний чоловік, увесь час похмурий, та воно й не дивина при таких злиднях. Хоча… – оживився раптом управитель, – ось незабаром життя Катерини може змінитися на краще. Подейкують, що її має сватати відставний козацький сотник Макар Яковенко. Пан його мають пам’ятати, він був на похороні вашого покійного дядька.

Криштоф повільно обернувся до Злотника й пригадав того Яковенка, ще досить привабливого високого пузаня в літах із пишними козацькими вусами. Пригадав і відчув, що цей чоловік йому глибоко неприємний. Він уперто не бажав зізнаватись собі в тому, що то прояв ревнощів.

– І що, то правда? – запитав повільно.

– Та, певне, що правда, – відповів Злотник, – по селу вже давно славлять. Та й Катерині після смерті Миколи Галушки, я гадаю, нічого не лишається іншого, як вийти за Яковенка.

Криштоф напружився.

– Чому?

– Ну, хто її посватає? Дівка ж вона без посагу, хоч і вродлива дуже, цього в неї не забрати. Та не всі в нас парубки такі, як покійний Микола. – Злотник ще щось бубнів, та Криштоф уже не слухав.

То вона майже посватана! Нічого, окрім обурення та злості, ця новина в нього не викликала. Посватана, і хто ж посватав? Якийсь старий пузань? А вона ж така дивна, ніжна й тендітна! І що ж він сам може зробити, аби не допустити її шлюбу із цим сотником? Забрати у свої покої, як полюбляв робити це покійний дядько, у якого коханок було ого-го…

Коханка!

Перед очима знову, мов вимальовані вмілою рукою уяви, промайнули великі вологі золотаво-зелені очі, що дивились на нього замріяним і затуманеним поглядом, юне чарівне лице, підняте до нього, коли він цілував її з такою жагучою пристрастю, – і Криштоф зітхнув. Бо знав, що вона його зненавидить у ту мить, коли він примусить стати його коханкою, недарма ж так просила не губити честь.

– Пане!

У двері до кабінету Криштофа просунулась довга та велика голова в неохайній перуці старшого лакея Тараса.

– Так.

– До вас там гості прийшли.

Криштоф покривився.

– Хто?

– А козак Мирон Шуляка з дочкою, – позіхнувши, відповів Тарас, і Криштоф знову покривився, навіть на відстані зачувши сморід горілки, що вирвався з широкого тонкогубого рота Тараса. Сам затятий шанувальник випивки, дядько й лакеїв своїх попривчав до цієї кепської звички, і Криштоф тепер майже постійно бачив перед собою не зовсім тверезі червононосі лиця з поблискуючими очима під криво вдягненими перуками. – То як, пане Криштофе, гукати цього старого, а чи послати? – гикнувши, запитав Тарас.

Криштоф зітхнув.

– Мабуть, прийму. Запроси їх сюди!

Тарас хитнув червононосою головою.

– Так, пане, веду.

Криштоф поглянув на Злотника запитливо.

– Що це за козак такий? Ви його знаєте?

Злотник реготнув.

– А хто ж його, діда Шуляку ж то, не знає? Це, пане графе, такий дід, що без його уваги й бджола по селу не літає. Одного часу вони з вашим дядьком дуже стоваришувалися, подейкували навіть, що Шуляка мав намір посватати старому графові свою доньку Горпину, та не вийшло. А там і дружба охолонула.

Криштоф звів брови.

– То що, її зараз мені будуть сватати?

Злотник не розсміявся, але його губи дриґнули.

– Хтозна, від цього діда можна чекати чого завгодно. А взагалі, коли вас цікавить моя думка, то маю сказати, що дід Мирон не надто приємна людина. Пліткує забагато, усе щось винюхує, нишпорить… – Він не договорив, тому що двері широко відчинилися та з’явилась п’яна постать Тараса в пом’ятій бруднуватій лівреї, а за ним повагом зайшов неймовірно худий і високий літній чоловік у вишитій сорочці, білій свитці й червоних шароварах, і Криштоф упізнав цього старого, який вертівся то на похоронах у дядька, то розмовляв із ним біля вбитого нареченого Катерини. За ним до кабінету повагом уплила висока повновида молодиця з товстою русявою косою, оповитою навколо гордовитої голови.

Тарас п’янувато всміхнувся.

– Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, – промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.

Криштоф провів його похмурим поглядом.

– Пане графе, – почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. – Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. – Дід реготнув. – Та і я з вашим дядьком добре товаришував.

Криштоф відповів похмурим поглядом.

– Справді? То проходьте, друзі дядька – мої друзі.

Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.

Вона простягнула йому руку.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, – промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.

– Навзаєм, Горпино Миронівно, – дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. – Прошу, влаштовуйтесь!

– Дякую.

Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.

5

Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.

– Що вам потрібно? – запитала вона, помітивши, як тремтить голос. – Чого шпигуєте за мною?

Яковенко засопів, а потім рикнув:

– А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?

«Він бачив, як я цілувалася з паном», – із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.

– Чого мовчиш? – гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.

– А що мені вам казати?

– Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…

Катерина норовисто закинула голову.

– А вам що до того?

Яковенко почервонів ще більше.

– Мені що? Ах ти ж, душа блудлива. Мене, який сватає тебе, злидню нещасну, ти гониш, тікаєш від мене, наче від прокаженого, а сама он яка! Гадаєш, як молода, то я й попсовану візьму?

– Не візьмете, я тільки вдячна буду!

– Мовчи! – Лице сотника перекосилось. – І затям, Катерино, що як я ще раз побачу тебе з тим недобитим ляхом, то…

– Та йдіть ви, знаєте куди? Хто ви мені такий? – перебила його Катерина, і, не бажаючи більше вислуховувати образливих слів цього зовсім чужого чоловіка, обернулась та побігла до села, геть забувши про корито з відрами. Гірка образа стискала груди, а очі обпікали сльози, і зовсім не хотілося йти додому, туди, де порядкувала мачуха.

Килина стояла біля тину та, лускаючи насіння, про щось залюбки завзято пліткувала з тіткою Мариною Кирилихою, коли Катерина, бліда й заплакана, добігла до двору. Кирилиха так і вп’ялася поглядом у розгублене лице, обдивившись із ніг до голови, мов чуючи довгим своїм, гачкуватим носом, що сталося з нею щось особливе.

Мачуха спохмурніла.

– Ти чого? Де була? Де корито з одежею? – ураз накинулась вона на Катерину, мов шуліка.

Катерина спіткнулась.

– Біля річки… забула.

Мальчиха недобре зіщулилась.

– Ну, то чого ж витріщилась? Іди забирай, поки не потягнув хто. Я ж тебе послала діло робити, а ти де вешталась? Іди, чого стала?

Катерина мовчки обернулася й пішла до річки. Сил бігти в неї вже не було. А в спину їй котився голос тітки Кирилихи.

– Дивна вона якась у вас, Климівно.

Килина важко зітхнула.

– І не кажіть! Узялося ж нещастя на мою бідну голову. Робити нічого не хоче, нагаїв на неї треба, бо ж як сонна муха. Та ви ж самі бачили: ціла хата ледащів на моїй шиї, продиху немає…

Більше Катерина не чула, та й того вистачило, щоб здригнутись. Прийшовши до річки, вона відшукала мачушину сорочку й почала полоскати одежу, намагаючись не згадувати того, що відбулося з нею на цьому місці. І вона виполоскала половину корита, коли з боку панських садів зачулися голоси. Серце вмить нерівно забилось у грудях, і, швидко піднявши голову, вона побачила, як до містка наближається… ні, не пан Криштоф, а дід Шуляка, та не сам, а з дочкою.

Катерина покривилась і зачаїлась біля річки, біля рідкого куща смородини. І несе ж важка година цього старого пліткаря, усе немає йому спокою. Катерина дуже сподівалась, що дід Шуляка з Горпиною пройдуть повз, не помітивши її. Та не так сталось, як бажалось. Довгий ніс діда, мов почув її присутність, зарухався й повернувся в її бік.

– Катерино, – вигукнув він своїм неприємним і пронизливим голосом так гучно, що з очерету вилетіла зграйка качок. – Гей, дівко, а ти чого там ховаєшся?

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Нічого я не ховаюся.

– Ну-ну. А тебе наш сотник шукав…

– Знайшов уже.

– Ага. – Дід Мирон помовчав, поглянув на дочку, а потім, мов не терпілось йому хутчіше вихвалитись, запитав. – А чи знаєш ти, дівко, де ми зараз були?

Катерина байдуже відвернулась.

– Звідки ж мені знати?

– У пана Криштофа ми були, – переможним голосом відповів Шуляка так, неначе хотів ще й у долоні заплескати. – Чула, дівко?

– Чула, не глуха.

– Ну, то слухай далі, щоб не було більше дурниць. Пан дуже вподобав Горпину, запросив нас іще раз завітати, коли буде нагода. Отож-бо, ти, Катре, покинь мені навіть думати про пана, зрозуміла?..

– Батьку, – перебила його Горпина, позіхнувши та кинувши на Катерину зневажливий погляд. – Ну що ви розпинаєтесь перед нею? Невже ви думаєте, що такий пан, як граф Гнатовський, може мати око на таке вбожество?

Шуляка засопів.

– Ну, я ж бачив, як він на неї дивився…

– Та облиште ви, батьку, – махнула рукою Горпина й, навіть не поглянувши більше на Катерину, повільно пішла до села, приминаючи високу молоду траву своєю пишною, оксамитовою спідницею багатої ожинової барви. А дід Шуляка ще стояв та вдивлявсь у Катерину своїми недобрими вицвілими очиськами.

– Чула? – гордовито запитав він, усміхнувшись. – Ну чим тобі не пані, га? Справжня пані! І скоро, згадаєш моє слово, вона нею й буде! Пані графинею Гнатовською! – І кинувши на Катерину переможний погляд, дід Шуляка, задерши свою сиву голову догори, повагом попростував назирці за дочкою, мов півень, високо підіймаючи ноги.

А Катерина лишилась сидіти біля води, відчуваючи, як застигає від болю серце. Ні, вона не має про це думати, він пан, і його воля обирати собі жінку до вподоби, а ця Горпина, хоч і вдова, а все-таки гарна, тут нічого не скажеш. От тільки аби серце так не боліло від самої лише думки про те, що він буде разом із Горпиною.

Додому вона повернулась мов затьмарена. Мовчки, мов глуха, вислухала мачушину лайку й, узявши скісок, уже збиралася йти косити траву, коли до двору повільно під’їхав пан Максим Злотник, панський управитель. Побачила його та так і заклякла на місці. А серце забилось непокійно. Ось він увійшов до їхнього вбогого двору, а діти, які бавились біля порога, дивляться на нього, пороззявлявши ротики. Високий незнайомий дядечко так гарно вбраний у багату шовкову сорочку, вузькі штани та вишиту золотаву свитку. Мальчиха ж, забачивши Злотника, так і завмерла біля курника, витріщивши очі. А потім, коли Злотник зачепив глечика з кисляком, якого діти, граючись, виставили посеред двору, Мальчиха отямилася, сплеснула руками й кинулась до високого гостя, котрий із подивом удивлявся в калюжу з кисляку, що розтікалась біля його гарних блискучих чобіт.

– Ой, пане Злотнику, вибачте, вибачте, – ласкаво, мов та ясочка, заклопоталась Мальчиха, але Катерина бачила, що та не може взяти до тями, чому це до них завітав управитель, – дітки, знаєте, бавились, вони в нас такі пустуни, поставили глечика…

Злотник прокашлявся.

– Пусте, Килино Климівно. – Він обвів очима двір, зупинивши не зовсім зрозумілий погляд на Катерині, що стояла під хатою. – А ваш чоловік удома?

Килина махнула рукою.

– Та де там, у полі він. А що, сталося щось? – У голосі мачухи чувся острах, що виднівся й в очах.

Злотник хитнув головою.

– Та ні, Климівно, не сталося. Просто маю доручення панове – дати вашому Гнатові грошей. – Із цими словами Злотник витягнув зі свитки мішечок, і очі Мальчихи жадібно заблищали.

– Гроші? – благоговійно видихнула вона, – але ж із якої це такої ласки?

Злотник знизав плечима.

– А цього, Климівно, я вже не знаю.

Мальчиха простягнула до нього пухку руку.

– Добре, це не так і важливо. Раз пан проявляє до нас свою милість, то ми не маємо від неї відмовлятись. Давайте сюди гроші, я передам їх увечері Гнатові.

Але Злотник ледь помітно усміхнувся.

– Е ні, Климівно, у мене наказ віддати гроші або Гнатові, або ж Катерині.

Килина аж відсахнулась.

– Катерині? А це ще з якого дива?

– Не можу знати, – уже роздратовано відповів Злотник. – Такий панів наказ. На, Катерино, бери, чого стоїш?

Катерина поглянула похмуро. Навіщо пан послав їй гроші? Як подяку за поцілунок? А може, щось більше, спроба спокусити її грошима, аби заманити до своїх покоїв? І це в той час, як у нього перед самим носом мерехтить своїми принадами Шулякова Горпина? І саме вона, болюча згадка про Горпину, змусила Катерину заперечливо захитати головою.

– Я не візьму їх!

Злотник здивовано заблимав.

– Чому ж це?

– Не заслужила я їх!

– Дурна дівка, не слухайте її, пане Злотнику, – ожила від заціпеніння Килина й так несподівано простягнула пазурі, що нестямився Злотник, як вихопила в нього той мішечок із грошима. – Вона згодна, тільки соромиться брати у вас, така вже вона.

– Але ж… – хотів було заперечити Злотник, та, поглянувши на бліду Катерину, махнув рукою. – Ну та добре, мені головне наказ виконати.

Мальчиха улесливо заусміхалась.

– І ви його виконали, пане Злотнику, – заслебезувала вона, трохи не кланяючись та вправно ховаючи гроші у свій строкатий чересок.

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

– Ну, – просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, – скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

– Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? – гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

– Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

– А не бреши, не бреши, клята дівко, – вигукнула вона, підступаючи ще ближче. – Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

– То душіть, бо за сотника я не піду!

– Що, пана закортіло? – зареготіла Килина.

– А вам до того що?

– Бодай би ти пощезла, – несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. – Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! – Мальчиха плюнула собі під ноги. – А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.

– Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.

– Ти чого це?

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– Я сказала, щоб ви не чіпали мене!

– Геть здуріла?

– Ні, навпаки, порозумнішала! – твердим і спокійним голосом відказала Катерина. І Килина, немов побачивши в її очах щось нове, якусь внутрішню силу, що вселив у неї поцілунок пана, відступилась, опустила руку, лишень просичавши з ненавистю:

– Геть сказилась!

Катерина промовчала, опустила руку зі скіском і пішла до воріт. А там наткнулась на сотника. Пишно вдягнений, він повагом пройшов у хвіртку й зупинився перед Катериною, зіщуливши очі.

– Батько вдома? – запитав похмуро.

– Немає.

– А мачуха?

Катерина хитнула головою на поріг хати.

– Удома.

Обдивившись її незрозумілим зіщуленим поглядом, сотник господарем пройшов по двору, і в Катерини тривожно стиснулося серце. Не сподобався, ой як не сподобався їй його погляд. Що ж надумав він, цей сотник? Що? Кинувши погляд на мачуху, що враз розцвіла сяючою усмішкою перед сотником, Катерина зітхнула та пішла косить траву.

* * *

День уже звертав до вечора, коли Катерина повернулася з лантухом трави. Кинувши його біля повітки, вона втомлено притулилась спиною до стіни. Так хотілось відпочити, але про відпочинок годі було мріяти, ще стільки роботи треба переробити…

– Катерино! – із хати висунулась мачуха. – Прийшла?

Катерина відхилилась від повітки.

– Прийшла.

– Ходи сюди! Батько хоче тебе бачити!

– Батько? Він уже повернувся?

Мальчиха якось вдоволено посміхнулась.

– Він давно вже повернувся. Ходи, не барись!

Катерина поволі попленталась до хати. Увійшла й заціпеніла. За столом поряд із батьком гордовитим півнем сидів сотник, усміхаючись у свої пишні вуса. Батько ж виглядав похмурим і якимось приречено-покірливим, неначе вже змиривсь із тим, чого раніше цурався.

– Проходь, Катерино, що ж ти стала? – уже надто влесливо засокотіла мачуха, поглядаючи на сотника. Батько ж мовчав, спостерігаючи за її збентеженим виразом обличчя.

Катерина пройшла до хати, у якій було так тихо, що навіть чулося, як шкребуться миші під долівкою. Домна з Яриною сиділи на лаві біля печі, мало не тулячись одна до одної, а біля їхніх колін зібралися зграйкою діти. І навіть Микитко, на диво, тихо лежав у своїй колисці. Зупинилась біля столу, на якому стояла кварта з чаркою, лежав чорний хліб, сало та огірки.

«Певне, мачуха вислужується», – дещо байдуже подумала Катерина, поглянувши на батька, який помовчав і запитав:

– Ну, донько, що ти маєш мені сказати?

Катерина насторожилась.

– Про що сказати?

Малько важко зітхнув.

– А хоча б про то, як цілувалася з паном біля річки.

Катерина вмить відчула, як щоки запалали червоним вогнем сорому, і поглянула на сотника. Доніс-таки, мерзотник, доніс.

– Мовчиш, доню?

– А що ж мені вам сказати? Вам уже все сказали…

– То є правда?

Катерина опустила очі.

– Правда, – ледь чутно прошепотіла вона.

Батько мовчав, і яким же важким було те його мовчання, а коли нарешті заговорив, скільки гіркоти та суму було в його голосі!

– Не вгледів я тебе, доню, – промовив він, і Катерина з надією підвела на нього очі. – Осоромилась ти на все село, та й що там дивного, росла без матері, напівсиротою.

Катерина нахмурилась.

– Батьку, та чим же я осоромилась?..

Малько підвів на неї погляд.

– Мовчи, Катерино. Тебе бачив не тільки Макар Данилович, а й баба Мокрина Пузачиха, а тому про тебе вже все село гуде. – Малько помовчав. – Тому не лишається нам нічого іншого, як прийняти милість Макара Даниловича. Він згоден узяти тебе за дружину не тільки без посагу, але й ославленою. І єдиною його умовою є тільки те, що весілля має відбутися якнайшвидше, якраз після Петрівки, за два тижні…

Катерина вражено відсахнулась.

– За два тижні? Господи, чого ж так швидко?

Мачуха кинула на неї насмішкуватий погляд.

– А чого ж ізволікати? Дивись, іще пузо полізе на носа, тоді вже сорому не обберешся.

– Яке пузо? – видихнула Катерина, але, побачивши недовіру в очах батька, змовкла. Ось він, час розплати за хвилини насолоди в обіймах того, до кого прихилилося серце. Тільки поцілувалась, а їй вже й пузо мостять, і навіть батько допускає думку про те, що вона могла загубити себе в обіймах пана.

Мальчиха всміхнулась.

– А чого ти обурюєшся? Бродиш, хто тебе знає де, може, ще з тим рудим кого наблудила? А людина на все згодна, аби взяти тебе за дружину, навіть байстря своїм назвати, якщо таке вродиться…

Катерина обернула до неї обурене лице.

– Ніхто в мене не вродиться… Я чиста, чиста перед людьми, і сам Господь це знає…

Мачуха відмахнулась.

– Ну, Господь, може, і знає, але ж людям цим ротів не позатуляєш. Отож, Катерино, годі тобі вже вередувати. Ще колись і дякувати батькові за це будеш, панянкою зробишся…

– Не потрібне мені ваше панство!

– А не скажи. Чи ж не за паном бігала?

Малько кинув на дружину важкий погляд.

– Досить, Килино! – обірвав він її палку річ і поглянув на Катерину. – Завтра Макар Данилович зашле до нас сватів, і після Петрівки ви з ним поберетеся… Ні, нічого не кажи, доню. Я вже вирішив і не відступлюся.

Яковенко, який увесь цей час тихо та смиренно просидів біля Малька, насолоджуючись перемогою, повільно підвівся з місця, неквапливо перехрестився на образи й обернувсь до господаря.

– Дякую вам, Гнате Степановичу, за вашу ласку, за ваше розуміння, – ласкаво звернувся він до того. А потім підійшов до Катерини, яка застигла біля столу й промовив лагідно. – Бувай, Катруню. – Вона тільки кинула на нього похмурий погляд, але промовчала, а Яковенко, наче й не помітивши холоду, всміхнувся.

– Я зроблю тебе щасливою, ось побачиш, – прошепотів він так тихо, щоб почула вона одна. – Неодмінно зроблю.

Катерина відповіла йому злим поглядом.

– Не зробите, – відказала як відтяла.

Але Яковенко тільки впевнено всміхнувся.

– Подивимося.

Коли сотник відійшов, немов чорна хмара відсунулась від Катерини. Попрощавшись, він пішов геть, а Килина смикнула Катерину за сорочку.

– Чого заціпеніла? Подавай вечерю.

Катерина, скинувши із себе важку мару сотникового погляду, відійшла до печі. Витягла глечик із борщем і вражено поглянула на Домну, коли та повільно підійшла дуже близько.

– Дякую тобі, Катерино.

– За що?

– За сотника. Він тут довго сидів і пообіцяв нам із Назаром подарувати старий будиночок своєї матері, ну той, що за млином стоїть. Ой, Катеринко, якби ти знала, яка я щаслива, сиджу собі й не вірю, що нарешті позбудуся цієї павучихи. – Із насолодою розповідаючи про своє майбутнє, Домна відразу не помічала, що лице Катерини туманиться та стає більш похмурим, а коли помітила, здивовано протягнула. – Ти чого, Катре, не рада?

Катерина, нарізаючи хліб, тільки знизала плечима.

– Рада, чому ж не рада? – сумним голосом відгукнулась вона. – Рада з того, що хоч когось цей шлюб зробить щасливим.

Домна підвела брови.

– А ти? Ти не щаслива?

– Ні.

– Але ж чому? Така нагода вирватись від цієї павучихи, зажити панею, у сотника ж служка Векла є. Та чи ти не кохаєш його?

Катерина покривила лице.

– Кохаю? – перепитала вона невістку з обуренням, повертаючись до неї лицем. – Та я ненавиджу його!

Домна заплющила очі.

– Господи Боже!

Тієї ночі Катерина що спала, що не спала. Перед очима все стояло вдоволене лице сотника, увижався його погляд, у якому було щось недобре, темне. І жити не хотілось, як думала про те, що стане йому за дружину. А до ранку, певне, від недосипання оволоділа нею тупа байдужість до всього, уже не думала вона з жахом про своє майбутнє. Піднялася рано та й пішла до річки по воду. А біля річки вже копошилась Настина Старичка, дорідна мордата молодиця з пронизливими сірими очима та рудим вогким волоссям. Кинувши на Катерину гострий насмішкуватий погляд, затримавши його на лиці, вона, навіть не привітавшись, знову схилилась над водою, сховала недобру посмішку очей. А Катерина, відійшовши подалі від гладкої постаті, зняла коромисло й почала набирати воду. А коли почала набирати друге відро, раптом вловила далекий, але чутний стукіт кінських копит.

«Пан Криштоф», – промайнуло в голові, і серце відгукнулось на ту думку болісним ниттям, затріпотіло в грудях. А стукіт наближався, і вже за якусь хвилину на галявину перед містком вискочив той страшний, чорний панський кінь. Серце Катерини, завмерши на пронизливу мить, мов обірвалося й покотилось донизу. А потім поглянула йому в очі й забула про весь білий світ. І вік би так стояла та дивилась, відчуваючи, як непокоїться серце від кохання й болю, стояла тільки та дивилась в очі ті чаклунські, що зорили на неї з такою пронизливою відвертістю та ніжністю. Аж раптом панський кінь, захрипівши, відсахнувся вбік. І чари розтанули.

Прохолодний ранок огорнув Катерину своїми туманними обіймами, і вона отямилась. Побачила Настину, яка, завмерши з журавлем біля води, із жагучою жадібністю спостерігала за ними. І різко обернулась, ухопивши відро тремтячими, неслухняними руками, опустила його у воду. Квапливо підняла коромисло, а коли обернулась, пана на коні не вже було. Кінь поскубував високу траву біля містка, а пан… пан стояв уже зовсім поряд. І Катерині на якусь мить здалося, що ось зараз, геть не зважаючи на присутність Настини, він знову її поцілує, – це бажання горіло в його очах. Однак він тільки простягнув руку.

– Давай допоможу.

Катерина відсахнулась.

– Ні, що ви?

– Але ж відра важкі.

– Я звикла, – тихо відказала Катерина й покосилась на Настину, яка тополею вигиналась у їхній бік, аби добре розчути, про що ж вони будуть розмовляти. Вона геть забула про коромисло, що важкою ношею висіло на плечах, а очі так і горіли. Пан Криштоф, прослідкувавши за поглядом Катерини, красномовно спохмурнів, неначе щойно помітив її, і поглянув так, що Настина відразу ж зашарілась, почервоніла й квапливо затрусила босими ногами з товстими литками вверх до села. Утім, Катерина знала, що далеко вона не зайде, заховається біля найближчої верби, аби не проґавити чого цікавого.

Потім поглянула на пана й побачила його похмуре лице.

– Що це таке?

Катерина заблимала.

– Де?

– На твоєму лиці! Невже не бачила синця на пів лиця?

– А… – їй пригадалась важка рука мачухи. – Та… то я впала невдало, – бовкнула вона швидко, бо не хотіла, щоб він знав про мачушині побої.

Теплі пальці однієї руки обернули її лице до себе, а другою – з легкістю зняв з плечей важке коромисло.

– Подивися на мене, Катарино!

Очі, які вона ховала від нього, піднялися й відразу ж потонули в пронизливому погляді темних очей, що захоплювали, зачаровували та позбавляли здатності щось розуміти.

Криштоф похитав головою.

– Ти зовсім не вмієш брехати, Катарино. Хто тебе вдарив?

– А вам до того який клопіт?

– Клопіт. То хто? Батько?

Катерина яро захитала головою.

– Ні!

– Тоді хто? Мачуха?

Катерина кинула на нього вражений погляд. Господи, а він звідки про мачуху знає? І тим поглядом дала йому відповідь. Вираз його обличчя враз зробився холодним і гнівливим, а темні очі звузились.

– Я маю побалакати з цією жінкою та попередити її, що, як вона хоч раз торкнеться тебе пальцем, я з неї шкуру здеру, – скрізь зуби процідив він, і Катерина, із жахом уявивши, що він зараз піде в їхню вбогу хату лаятися з мачухою, забувшись, ухопила його за рукав шовкової сорочки й швидко загомоніла:

– Ні, пане, не треба!

Пан Криштоф поглянув на її руку.

– Треба!

– Ні, не треба, – невідомо де набравшись хоробрості, заперечила Катерина й понеслась, забувши, що перед нею пан стоїть, із яким не можна так розмовляти. – Коли хочете знати, ваша провина в тому, що вона мене вдарила. Нащо ви прислали зі Злотником ті кляті гроші?

Криштоф розгубився.

– Я хотів допомогти!

– Потрібна вона комусь, ваша допомога! Їй грошей скільки не дай, усе одно в скриню закриє, і зась! А через ті гроші вона мене блудницею вважає, тому й била…

– Я поговорю з нею!

– А що це дасть? Ви не знаєте моєї мачухи, то страшна людина, вона вже стільки крові з мене випила за ці роки…

Пан Криштоф покривився, мов від болю.

– Я заберу тебе до свого дому…

– Нікуди ви мене не заберете, пане. За два тижні я маю стати дружиною сотника Яковенка. Тоді й піду від мачухи!

Криштоф застиг, здавалось, задерев’янів від цих слів. А Катерина, не бажаючи більше краяти собі серце, підхопила коромисло й, стримуючи крик болю, прошепотіла:

– Прощавайте!

Оминувши пана, зібралася піти геть, але не встигла ступити й п’яти кроків. Сильні, уже знайомі руки вхопили її, потягнули назад, до дужого та гарячого тіла, відкинувши коромисло з відрами геть.

Катерина тільки ахнула.

– Що ви?

– Ми не попрощались, – відповів пан Криштоф, розвертаючи її до себе лицем. Катерина лише тихо зітхнула, коли його губи заволоділи її вустами пристрасним, відчайдушним і глибоким поцілунком. Так її ще ніхто не цілував, навіть він сам учора біля річки. Повагавшись якусь мить, вона обняла його за широкі плечі та відповіла на цю пристрасну ласку, відповіла так, як уміла, укладаючи у свій поцілунок усі почуття, які відчувала до нього, ту тугу, що краяла їй серце. Цілувала, танула, геть позабувши, що за ними, можливо, десь стежать очі Настини, яка причаїлася біля якоїсь верби. Усе то було пустим, далеким. Головним було те, що її цілував цей чоловік, нехай на прощання цілував… І вона оживала із цим поцілунком, сповнювалась від нього силою та життям – тільки поруч із ним і тільки для нього. До вечора вона стане нареченою сотника, але зараз вона ще вільна, вільна цілувати його востаннє.

– Катарино, – прошепотів Криштоф, – скажи мені, що не станеш дружиною того вусатого пузаня!

Катерина, розплющивши очі, затуманеним поглядом поглянула в ласкаві та палаючі очі пана Криштофа.

– Я… я не можу, – безпомічно прошепотіла вона, – так вирішив батько, і я не можу йому не скоритися. Була б моя воля, я б зроду не стала дружиною сотника. Я його ненавиджу!

Пан Криштоф усміхнувся.

– Справді? – запитав ледь чутно.

– Справді, – видихнула Катерина, зачарована ніжністю його темних, чаклунських очей. І в наступну мить наполегливі гарячі вуста знову заволоділи її вустами. Й увесь світ ізник, розтанув у тому поцілунку. Солодкому й останньому!

– Я б волів ніколи не відпускати тебе, – прошепотів Криштоф, відриваючись від неї. – Але як мені тебе втримати? Не заслуговуєш ти на те, щоб бути коханкою, ти варта більшого, і я…

Катерина заплющила очі.

– Благаю вас, мовчіть! Мені вже час іти! – промовила вона, відчуваючи, як серце розривається від болю. Криштоф зітхнув, мовчки набрав у відра води й заперечив, коли вона потягнулась за ними.

– Я допоможу!

– Не треба!

– Треба!

Він пан, тому Катерина скорилась, але біля верби баби Омелянівни підвела на нього благальні вологі очі.

– Не треба далі, благаю вас!

– Але ж тобі важко…

Катерина зітхнула.

– Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.

Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.

– Бувай, Катарино!

Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.

– Прощавайте, пане!

І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.

Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.

– Матінко рідненька, – шепотіла вона скрізь сльози, – що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.

Із двору зачувся голос мачухи.

– Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!

– Іду я, – відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.

6

День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.

Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.

– Катре, не спи, – смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.

А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.

– Катре! – засичала Килина. – Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?

Катерина зле всміхнулась.

– Від щастя млію!

На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.

– Щось ти занадто бліда сьогодні, – пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, – та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!

Катерина заплющила очі.

– Проклинати гріх, – тихо сказала вона, але у відповідь дістала лише зневажливе фиркання Ярини.

– А їй не гріх? Усіх гріхом лякає, а сама що робить?

А далі потягнулись важкі для Катерини хвилини сватання. За сватів сотник привів чотирьох старих козаків, поважних і надутих пузанів, із довгими вусами та непривітними очима. Катерина бачила, із якою зневагою та насміхом оглядали вони їхню бідну хату, як піджимали тонкі губи, дивлячись на неї, наречену, і відчувала себе якоюсь непотрібною людиною, рухалась, мов кілок проковтнула. Сотник пихатим індиком сидів біля батька й від часу до часу кидав на неї якісь дивні погляди. А як випала нагода, Катерина мовчки тихенько висковзнула з хати.

Оминувши комору, вона притулилась до тину, за яким починався город, і втомлено прикрила очі. Думати ні про що не хотілось, особливо про того чоловіка, якому її вже просватано…

– Ось де ти заховалась, – пролунав зовсім поряд басовитий голос ненависного сотника. – Чого з хати втекла?

Катерина поглянула на нього спідлоба.

– А вам не однаково?

Яковенко зіщулився.

– Яка ж ти неласкава, – протягнув він, підступаючи до неї обережною та неквапливою ходою хижака. – Що ж ти так, Катруню, я ж тобі таки наречений.

Катерина відповіла йому холодним поглядом.

– Я не прохала вас брати мене за наречену!

– Осоромленою бути захотіла?

– А хоч би й так?

Він так несподівано, так швидко кинувся до неї, що вона не встигла відбігти й опинилась притиснутою до шершавого тину його сильним, угодованим тілом. Смикнулась, щоб утекти, але міцні чоловічі руки затисли так, що вона скривилась від болю.

– Пустіть мене!

Сотник заскрипів зубами.

– Що, до того поляка закортіло? Та ти повинна мені в ноги вдячно кланятись, що я тебе від сорому врятував, а ти що? – Він недобре всміхнувся. – Та дарма, після вінчання я примушу тебе за все відплатити, я твою зухвалість за одну ніч виб’ю.

Катерина здригнулась.

– Пустіть! Ви мені огидні!

– Огидний? Ах ти ж панська підстилка! – Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. – А пан тобі тоді не огидний?

Її золотаво-зелені очі сяйнули.

– Не огидний.

Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.

Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!

Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.

– Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!

Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.

– От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!

А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:

– Катерино! Ти куди? Стій!

Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!

Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.

– Прощавайте, пане Криштофе, – прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.

* * *

Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.

Невесело всміхнувся.

– Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?

Злотник ніби зніяковів.

– Та я, пане…

Криштоф махнув рукою.

– Не треба, сам бачу, що боїтесь. А от хто радіє, так то отой мій телепень, що зветься старшим лакеєм, Тарас. Ви собі не уявляєте, як він зрадів, коли побачив мене напідпитку. Відразу ж притягнув бутель із прозорою горілкою й запропонував випити на пару.

Злотник відповів невеселою усмішкою. Вони помовчали, а Криштоф у цей час думав про свій намір поїхати геть із Борисів ще до весілля Катерини. Яка насмішка долі! Він приїхав сюди заради того, аби забути одну зрадливу красуню, а потрапив у полон до іншої, яка не зрадила, але виявилась йому не до пари. І яка заволоділа його серцем дужче, ніж Тереза. І він вирішив утекти, втекти, щоб не бачити її, щоб не краяти собі серце думкою, що вона належить не йому. А може, цур йому пек, тому чванству панському, махнути на все рукою та вкрасти її до свого дому панею, дружиною?

Відчувши, як захвилювалося серце, Криштоф покинув келех і випрямився в кріслі. Господи, а й справді, чому б йому так не вчинити? Він граф, сам собі господар, і вільно йому робити все, що заманеться, і навіть одружитися зі своєю кріпачкою, замість того, щоб принизливо тікати подалі, лишаючи її тому пузаню, відмовляючись від свого щастя.

Але додумати думки він не встиг, тому що в двері гучно, навіть оглушливо постукали, і, не дочекавшись відповіді, у дверях замайоріла червонощока блискучоока пика Тарасова.

– Вам лист, ваша світлосте, – гаркнув він на всю горлянку й покосив хитрим оком на пляшку з вином.

Криштоф простягнув руку.

– Давай сюди.

Тарас пройшовся панським кабінетом досить непевною ходою й повагом проказав:

– Від вашої матінки.

Криштоф покривився.

– Іди вже!

– Так, пане.

Хитрувато всміхнувшись, Тарас кинув на Злотника зверхній, переможний погляд і нерівно поплентав із кабінету.

А Криштоф затис у руках лист, замислився. Лист і справді був від матері, його ще досить молодої та вродливої матері, яка ніяк не бажала змиритися з тим, що має тридцятирічного сина та сама стоїть на порозі п’ятдесяти років. А взагалі вона вельми цікава, можливо, дивакувата людина. Донька зубожілого поміщика з Черкащини, вона зустріла в Києві молодшого сина графа, старого Грегоша Гнатовського, і закохавсь той у неї з першого погляду. І за якийсь час красуня Ірина Саввівна Кременська зробилась пані Гнатовською. І поїхала з чоловіком до Варшави, де й народився він, Криштоф. Хоч мати цього імені терпіти не могла та називала сина Кирилом, навіть охрестила його під цим ім’ям у православний чин потайки від чоловіка.

Щасливого шлюбу, однак, у них не вийшло. Скільки Криштоф себе пам’ятав, батьки ввесь час сварилися. Він зростав у неспокійному, холоднуватому палаці у Варшаві, де всього було вдосталь, не було там лише миру та тепла. А потім батьки розлучились, і мати, яка залишилася пані Гнатовською, поїхала до Європи. Із чоловіком вона не зустрічалась аж до його хвороби. А овдовівши, повернулась до Києва, де тепер і жила.

Сам Криштоф не міг зрозуміти, що відчуває до матері. Образу за холодне дитинство, любов і ніжність як до жінки, яка народила його, чи жалість за її нещасливе життя?

Зітхнувши, Криштоф розірвав печатку, розгорнув листа. Деякий час читав мовчки, а потім нахмурився.

Злотник обережно кашлянув.

– Погані новини, пане графе?

Криштоф покривився.

– Можна сказати й так. Або й ні. Це, мабуть, доля тримає мене тут, не дає поїхати від Катарини. Моя мати буде тут за два дні, можливо, і пізніше. Вона не надто пунктуальна. Та хоч би там що, я нікуди не поїду. – Його лице раптом осяяла усмішка. – Я вагався, а цей лист… – Він похитав головою, а потім поглянув на Злотника, який нічого не тямив. – Скажіть, Максиме Петровичу, а що буде, як пан украде свою кріпачку в нареченого?

Злотник вражено зітхнув.

– Ну, я думаю… це йому не сподобається.

– Дуже добре, – Криштоф підвівся із задоволеним виглядом. – Завтра, Максиме Петровичу, запам’ятайте мої слова, я зроблю те, що мав зробити ще кілька днів тому. Я вкраду Катарину в сотника!

Злотник тільки очима заблимав.

– О! А…

– Не хвилюйтесь, вона увійде в цей дім не жалюгідною коханкою, а пані, графинею Гнатовською. – Після цих слів Криштоф відчув, як до нього повертається життя. – А тепер вибачте, я б хотів відпочити.

Залишивши враженого Злотника, Криштоф піднявся широкою мармуровою зграєю східців на другий поверх до своїх покоїв. Увійшовши до світлиці, яка становила доволі простору кімнату, він побачив, що всюди горять свічки, а біля ліжка копсається Мотря, швидкоока вертлява дівка з довгою чорною косою та звабливим поглядом.

– Ой, пане, – зойкнула вона радше грайливо, ніж налякано, і випрямилась біля ліжка. – А я ще не постелила.

Криштоф пройшов до вікна.

– Стели.

Він застиг, замислившись про те, що вже завтра Катерина буде його, не віддасть він її тому сотнику, хай навіть війною на нього йде, але він вирве в нього своє щастя зеленооке…

– Прошу, пане, постіль готова, – прошепотіла за спиною Мотря, і Криштоф розчув в її голосі надію.

– Добре, іди! – кинув він неуважливо, не обертаючись до неї. Але Мотря не йшла, він спиною відчував на собі напружений і пронизливий погляд. – Іди, я сказав.

– Може, вам іще щось потрібно?

– Ні, не потрібно.

– Сьогодні буде страшна ніч, у таку ніч страшно спати… самій, – видихнула Мотря, і стільки відвертої спокуси було в її голосі, але Криштоф мовчав, і вона пішла, ображено гепнувши дверима.

Криштоф не міг ще довго заснути. Лежав, слухаючи завивання вітру та гуркіт грози, що розгулялась не на жарт. А потім, коли задрімав, ледь розчув наполегливий стук у двері.

– Якого біса? – гаркнув він спросоння, застогнавши.

У двері просунулась геть п’яна пика Тараса.

– Вибачте, пане, що пробудив, але до вас там прийшла дівка, скажена, мокра та страшна, як смерть.

Криштоф нахмурився й сів на ліжку.

– Яка смерть? Яка дівка? Господи, що ти верзеш? Уже зовсім допився до бісиків?

Тарас ображено засопів.

– Ображаєте, пане графе, я тверезий, як той шинкар. А дівка справді є, уся трясеться, плаче та кричить, аби я вас покликав. Я хотів було турнути, але куди там, та Катерина Малькова наче відьма, гірша за шинкарку…

Криштоф застиг.

– Як ти сказав?

– Та гірша за шинкарку…

Криштоф скочив із ліжка.

– Та далась мені твоя шинкарка! Кажи, хто прийшов.

– Та я ж і кажу, що Катерина Мальківна… – пробубнів Тарас, але Криштоф уже вибіг із кімнати, так як був, напіводягнений, полишивши старого лакея тільки лупати очима від подиву. – Ти ба, як полетів! І до якоїсь там дівки кріпацької, що мало пику мені не роздряпала.

7

Одного вечора в убогу хату Гната Малька прийшла біда. Із заходом сонця раптово повіяв холодний різкий вітер. На небі швидко почали збиратися важкі, чорні хмари, десь у далечині погрозливо гримало, і враз після погожої, жаркої днини зробилось якось тривожно-непривітно, мов та негода, що сунула на село, несла із собою щось страшне, якусь біду.

Мальки тільки повечеряли, як над хатою оглушливо із тріском гаркнув грім, а зверх потягнуло вітром.

Баба Ганка перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! Щось страшне суне…

Домна покосилася на неї невдоволеним оком.

– Та цитьте ви, дітей мені нажахаєте!

– А я що, неправду кажу? А діти в тебе й так нажахані… – Баба Ганка не договорила, бо після хвилинної тиші знову грякнуло, ще більш оглушливо. І діти відразу ж заревіли на всю хату.

– Я ж вам казала, – просичала Домна та кинулась заспокоювати малих. А ледь вони втихли, заплакав Микитко, але якось уже зовсім слабко та кволо, не так, як завжди.

Ярина, зустрівшись поглядом із Василем, якось зблідла вся, кинулась від столу й полинула до колиски. Деякий час вона гойдала колиску, тихо наспівуючи, і коли-не-коли її тихий спів переривався оглушливим бурчанням грому за вікном. Катерина бачила, як вона, низько схилившись над колискою, пильно вдивляється в сина, мацає руками його тільце. І спів її затихає, а сама вона обертає до столу поблідле, налякане лице.

– Горить, – прошепотіла Ярина помертвілими вустами, і Катерина здригнулась від її погляду.

Баба Ганка заблимала.

– Що горить? Хата загорілась?

Ярина покривила вустами.

– Микитка горить, – тихо видихнула вона й раптом заголосила, заридала, упавши на лаву біля колиски, затулившись руками.

Килина з бабою Ганкою переглянулись і кинулись до Микитки, який уже й не плакав наче, а жалібно кректав, стогнав у колисці. За вікном недобре вив вітер, перегукуючись із завиванням їхнього собаки, який вив уже не першу ніч.

Килина похмуро поглянула на Василя.

– Біжи до Лаврінівни. Дитя – наче вогонь.

Василь поглянув на дружину, яка ридала, і мовчки кинувся геть із хати. Катерина ж, підвівшись, підійшла до Ярини, сіла на лаву й обняла ту за худі плечі, що здригалися в риданні.

– Ну, Яринко, не треба так, – прошепотіла вона, стискаючи в долонях холодні тремтячі пальці Яринині. – Зараз Василь приведе бабу Лаврінівну, вона вилікує Микитку, й усе буде добре.

Ярина захитала головою.

– Мені страшно, Катруню. Ось тут, – вона вказала худою рукою на свої повні, налиті молоком груди під сірою сорочкою, – давить щось недобре. Він ще з обіду почав капризувати, від молока відмовлятись. Мені б здогадатися, що з ним щось не так, а я просто подумала, що то він вередує.

Час тягнувся страшенно повільно. За вікном і далі оглушливо гримів грім, завивав вітер і лопотіла злива. Після гуркоту хату кожного разу осяювало яскраво-рожеве сяйво блискавок. Справді, страшна ніч, недобра ніч.

Нарешті в сінях загрюкало, і в хату увірвався геть мокрий Василь, а за ним увійшла баба Лаврінівна. Окинувши швидким поглядом хату, вона відразу ж уп’ялася своїми вицвілими очима в застиглу біля колиски Ярину, що притискала до себе синочка, який уже й не плакав, а тільки скиглив, жалісно та болісно.

– Ну, що тут у вас?

Ярина схлипнула.

– Микитка… горить увесь.

– Зараз ми подивимось, що ж таке.

Лагідно, але рішуче баба Лаврінівна взяла з неслухняних рук Ярини Микитку й поклала його на стіл. Потім стала обережно обмацувати його, хмурячи своє старече, зморщене лице.

– Та й горить. А то погано, – бурмотіла вона, намацуючи щось у мішечках, що були прив’язані до її старої спідниці. – Насамперед потрібно збити жар, а там подивимось.

Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.

Над хатою знову оглушливо затріщав грім.

Баба Лаврінівна перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!

Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.

– Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!

Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.

– І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.

Баба Лаврінівна знов перехрестилась.

– Хтось відчахнеться од вас, – якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.

– Що вона каркає, ця баба?! – кричала Ярина, хлипаючи. – Навіщо ж біду накликує, навіщо?

Василь труснув її.

– Ярино, заспокойся!

Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:

– Не допомагає…

Ярина перестала битися в риданнях.

– Як не допомагає? Чому?

– А я знаю, чому? – огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. – У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу – не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.

Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.

– Панський дохтор, – пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. – Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!

Катерина розгубилась.

– Господи, Ярино, як?

Килина застогнала.

– Зовсім розумом пошкодилась.

– Ти! Ти! – далі шепотіла гаряче Ярина, цілуючи руки Катерини гарячими, сухими вустами. – Пан же до тебе прихильний, недарма ж так кажуть, Катеринко, справді ж? Він послухається тебе, він для тебе накаже привезти дохтора…

Катерина зніяковіла.

– Яринко, я не знаю…

Ярина яро хитнула головою.

– Знаєш. Ти ж так любиш Микитку, і він тебе любить. Благаю тебе, Катруню, урятуй мого сина! Урятуй його! Я знаю, це мені кара за тяжкий гріх, але я не переживу, якщо втрачу сина!

Катерина вагалась. Господи, ну як же зможе вона ось так піти до пана посеред ночі, пробудити його, яка ж то відверта зухвалість буде з боку кріпацької дівки, а інакше… Погляд її сковзнув на дитину, яка надривно дихала на столі, на безпорадну бабу Лаврінівну, і вона відчула приплив сил. Наважилась, підвелась.

– Я спробую, – промовила до Ярини, постерігши, як недобре звузились темні очі мачухи, як ще більше спохмурнів батько, а Ярина, навпаки, сяйнула своїми терновими, залитими сльозами очима. – Але ж нічого не обіцяю…

Ярина міцно стиснула її руку.

– Дякую, Катеринко! Я тобі довіку вдячною буду.

– Ще немає за що дякувати, – пробурмотіла Катерина й попрямувала до дверей. Вона гадала, що мачуха не пустить, стане на порозі, але та мовчала, тільки дивилась недобре й пронизливо.

– Я з тобою, – похмуро кинув Василь і вийшов назирком за Катериною з хати. – Не можу там залишатися, краще під зливу піти, ніж бачити все те.

І щойно вони вийшли з хати, як одразу ж змокли до рубця, однак назад не вернули, а рушили вперед. Дощ усе порозмивав, тож іти було дуже важко, вони грузли в багнюці. А коло річки, як обережно не просувались, Катерина все одно не втрималась на крутій стежці, голосно зойкнула й покотилася слідком за Василем по холодному й слизькому схилу майже до річки, ударившись об деревину.

– Жива? – зачувся скрізь завивання вітру низький, хрипкий голос Василя, і Катерина простогнала:

– Жива.

– Тоді ходімо, вже небагато зосталось.

Василь одним рухом підняв Катерину, у якої трішки паморочилось у голові, на ноги. Кагамличка поряд ревіла та стогнала, шипіла своєю сірою водою. Василь потягнув Катерину на місток, який заливало водою та нещадно гойдало. І Катерині раптом зробилося страшно, вона із силою вчепилась у Василя.

– Місток не витримає!

Василь тільки махнув рукою.

– Дурниці! Він ще сто років буде стояти!

І вона пішла, послухалась, пішла попереду, а далі… Зненацька просто над ними затріщав грім, і білий світ перед Катериною обпалився рожевим спалахом. За спиною тихо скрикнув Василь, і, озирнувшись, Катерина з жахом побачила, що в нього поцілила блискавка.

– Василю! Василю!

Знов зробилося темно, і тільки вода заплюскалась у тому місці, де впав Василь.

Вітер штовхнув Катерину в спину, і вона, мов отямившись, закричала так голосно, що й самій зробилось лячно.

– Тримайся, Василю! Я біжу по допомогу!

Вітер штовхнув її знову з такою силою, що вона мало не полетіла з містка слідком за враженим блискавкою Василем. Надія на те, що він, може, ще живий, гнала її вперед, на пагорб, до панського будинку. Вона падала, провалювалась у багнюку, але вперто підводилась і йшла далі, ледь волочачи ноги в слизькій багнюці.

А будинок зустрів темною пусткою та тишею, наче й не жив тут ніхто. Катерина зітхнула, підняла руки й відчайдушно заколотила руками у величні двері дому.

Стукала вона, жалібно гукаючи, довго, до болю в руках, але великий будинок відповідав тільки тишею. Та ось, коли вона вже геть знесилилась, за дверима почулося чиєсь бурчання.

– Ну, і хто тут ґвалтує?

Двері, ті величні, проклятущі двері, у які вона стукалася цієї страшної ночі, повільно відчинилися, і Катерина побачила перед собою похмурого, невдоволеного діда Тараса Довбуша, котрий тримав перед собою велику свічку й підсліпувато щулив очі.

– Допоможіть, благаю, діду, – кинулась до нього Катерина, ледве тримаючись на ногах від утоми та страшної напруги. – Там людина впала в річку, блискавка влучила…

Дід Тарас поплентавсь назад.

– Тьху, згинь, пропади, – забубонів він, намагаючись перехреститися лівицею та нещадно спотворюючи хрест. – Згинь, згинь, нечиста сило!

Катерина заблимала.

– Діду, ви що?

– Згинь, кажу, – уже голосніше наказав Довбуш і сяк-так перехрестив Катерину. – А, не згинеш? А я ось зараз принесу тобі водиці йорданської, живо в пекло повернешся, нечистяка!

– Діду! – уже крикнула Катерина, надто схвильована, щоб вислуховувати безглузду балачку діда Тараса з нечистою силою. – Діду, це ж я, Катерина Малькова, погляньте, отямтеся ж ви!

Тарас зіщулився, а потім крякнув.

– Гм, та й справді Катря, – пробурмотів він, а потім грізно нахмурив кудлаті брови. – Ну й чого це ти, Катре, бродиш панськими садибами, не даєш людям спати?

– Мені потрібен пан!

Дід Тарас аж задихнувся від такого зухвальства.

– Як ти сказала? Пан потрібен? Теж мені пані вирискалась, ану, давай звідси, поки я добрий…

– Нікуди я не піду, – уперлась Катерина, розізлившись. – Що ж ви за людина така! Я у вас прошу допомоги. Там у Василя влучила блискавка, він упав у річку, дитина горить. Кличте пана!

– Ага, чекай у мене!

– Діду, кличте пана!

– Зараз я тобі не пана, а батога покличу, – випнув худу груднину Довбуш, і до Катерини врешті дійшло, чому дід почав ті розмови з нечистим та інші дурниці. Таж він п’яний геть! Он як горілкою смердить. І через оце опудало Микитка не дістане допомоги.

– Ось що, діду, кличте пана, допоки я не роздряпала вашу огидну пику й не пішла сама його шукати.

Довбуш погрозив їй свічкою.

– Ну-ну, я тобі піду! Ач, що надумала. Пику мені дряпати та панським палацом вештатись. Стій, де стоїш, і ступня мені не смій ступити, я піду, уже викликаю на себе панський гнів, хай тобі всячина, раз ти все одно не підеш.

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Не піду!

– От вража дочка! І взялася ж на мою бідолашну голову, – пробурмотів дід Довбуш і, похитуючись, повільно поплентав углиб будинку.

Катерина залишилась чекати.

Минуло всього декілька хвилин, і знову заблимав вогник свічки. Та то був не дід Тарас. Катерина відчула, як затисло в грудях серце, мов ухоплене чужою рукою, занило пронизливо та солодко.

Східцями до неї йшов граф Гнатовський.

Ішов швидко, майже біг, тримаючи в руках свічку. Ось іще кілька кроків, і він уже поруч, високий, ставний та вродливий, трішки не такий, яким вона звикла бачити його при сонячному світлі. Золотавий вогник свічки робив його лице якимось загадковим, очі ховав у тінь, а розпущене до плечей волосся надавало водночас молодшого й привабливішого вигляду. Катерина застигла, удивляючись у це лице широко розплющеними очима, дозволивши собі на якусь мить забути про все на світі, окрім нього. Як вона знудилась за ним за ці довгі нескінченні та сірі дні без нього. Час неначе зупинився, припинив своє існування, увесь розтанув у цих темних, майже чорних зараз очах, що з незрозумілою чаруючою жадібністю вдивлялися в її очі, неначе він так скучив, безмежно скучив за нею за ці сиротливі дні розлуки.

Забувши, що треба дихати, Катерина повільно зітхнула, хитнувшись до нього всім тілом.

– Катарина…

Він чи то прошепотів, чи то видихнув її ім’я, а наступної миті вільна від свічки рука прихилила Катерину до дужого, міцного тіла, а наполегливі й ніжні вуста заволоділи її вустами жадібним, пристрасним і неймовірно ніжним поцілунком. Мокра, брудна та геть змерзла Катерина припала до нього, притулилась усім тілом, відчуваючи, як шалено стукає серце від щастя, щастя поруч із ним.

* * *

Заплющивши очі й позабувши про все на світі, Катерина цілувала пана Криштофа у відповідь, мліючи від щастя, від відчуття того, що він ось тут, поряд із нею, такий близький і жаданий, він, для кого одного б’ється її серце, ким одним воно живе.

Нарешті Криштоф підняв голову й поглянув на Катерину трішки затуманеним поглядом. Потім погляд його сковзнув по її брудному наляканому лицю, геть мокрій сорочці, і він нахмурився.

– Боже, Катарино, що сталося?

Катерина схлипнула.

– Біда, пане. І тільки ви можете мені допомогти.

– Кажи, що сталося!

Зітхнувши, Катерина виповіла йому все, раз по раз нерішуче замовкаючи та затинаючись. Криштоф слухав, нахмуривши гладко виголене, засмагле лице, а потім крикнув так, що вона здригнулась.

– Тарасе!

На східцях відразу ж, мов чатувала десь поряд, з’явилась висока постать Довбуша. Кинувши швидкий погляд на Катерину, він озвався до свого пана досить похмуро.

– Кликали, пане?

– Негайно пошли когось до річки, витягніть нещасного, і ще розбуди Романа, хай скакає в Опришине по доктора фон Ліберна.

Тарас витріщив очі.

– Зараз, пане?

Криштоф нетерпляче зітхнув.

– Негайно!

Довбуш невдоволено піджав губи, поглянув так, наче хотів зухвало заперечити панові, але все ж проскреготів:

– Слухаюсь, пане.

Катерина не могла повірити в те, що він отак відразу погодився їй допомогти. Із ніжною вдячністю вдивлялася в його лице, суворе на вигляд, але добре, намагаючись запам’ятати кожну рису. Вона мов прощалась із ним, прощалась назавжди, а серце розривалось від нестерпного болю й гострого небажання йти від нього. І відчуваючи, як давлять сльози, видихнула ледь чутно:

– Дякую вам! І… прощавайте!..

Не договорила, захлинулась словами й обернулась, щоб іти, не краяти більше собі серця. Але не ступила й кроку, як сильні Криштофові руки охопили її тонкий стан, а голос, коханий оксамитовий голос пролунав над самим вухом:

– Катарино, ти куди?

Вона ковтнула гірку слину й видихнула:

– Додому. Я не маю вам більше заважати…

Криштоф одним різким рухом обернув її до себе лицем.

– І ти гадаєш, що я дозволю тобі піти?

– Але ж… – спробувала заперечити Катерина, але він приклав до її рота два пальці та рішуче промовив:

– Ти нікуди з цього дому не підеш. Ніколи! Ти лишишся тут назавжди, Катарино, на все життя!

Які жадані, несподівані та пристрасні слова! Катерина вслухалася в них, розуміючи, що саме на них увесь цей час чекало її серце з такою силою. Так, вона залишиться з ним, залишиться байдуже ким, навіть коханкою. Дарма! В очах односельців вона й так уже його коханка, її вже ославлено одним тим поцілунком. Навіть рідний батько ладен вважати її панською коханкою. То й нехай думають, нехай кажуть, а вона побуде щасливою хоч місяць, хоч рік – то неважливо, однак вона нап’ється того щастя по самі вінця свого серця, щоб довіку вистачило. Візьме гріх на душу, але зробить те, чого бажає її серце, а не хтось інший.

– Так, – прошепотіла вона ледь чутно, розуміючи, що цим коротким словом змінює своє життя, яке вже не буде таким, яким було раніше і для якого вона народилась.

Очі Криштофа яскравим сяйвом спалахнули у відповідь, і наступної миті вона опинилася в його міцних обіймах.

– Катарино, щастя моє, – шепотіли поряд тверді чоловічі вуста, і Катерина мліла, відповідаючи на його поцілунок, і лише тихенько зойкнула, коли він підхопив її на руки та поніс туди, у загадкову темряву свого будинку, із якої з’явився кілька хвилин тому.

Увійшовши до великої кімнати на другому поверсі, він обережно опустив її на пухнастий, гарний килим, але Катерина відразу ж підвела на нього налякані очі.

– Ні, пане, я така брудна…

Криштоф махнув рукою.

– Пусте. Мотря завтра відмиє. Відпочинь, а я зараз.

Він попрямував до дверей, але Катерина, налякана величчю та пишністю кімнати, ухопила його за край сорочки.

– Ви куди?

Криштоф м’яко всміхнувся.

– Принесу тобі чого-небудь випити й накажу розігріти води, бо інакше тебе вхопить застуда. Відпочивай.

І він вийшов, зоставивши Катерину у своїх пишних покоях. Вона ще ніколи не бачила нічого подібного до цієї кімнати, що була завбільшки за всю їхню хату. І яке все тут багате, оксамитове, таке не схоже на їхні вбогі меблі з грубого дерева.

Побачивши велике дзеркало, Катерина наважилась підійти до нього, але відразу ж налякано відсахнулась. Господи, на що вона була схожа! Уся брудна, із розпатланою косою, у розірваній сорочці… А пан ще й цілував он як пристрасно.

«Господи, яким, певне, опудалом я йому видалась!»

Вона так і стояла посеред кімнати, не наважуючись бруднити всієї цієї краси, доти, доки не повернувся Криштоф, який тримав у руках пузатий бутель із темною рідиною та два старі келихи.

– Стоїш? – усміхнувся він. Потім поставив бутля на столик, підхопив Катерину на руки й відніс до ліжка.

– Що ви, я ж така брудна, – спробувала заперечити Катерина, але він навіть вухом не повів, усадовив її на білу, неймовірно м’яку постіль, а сам став поряд із нею на коліна. Налив у келих темної рідини з бутля й простягнув їй.

– Пий!

Катерина слухняно випила й одразу закашлялась, коли пекуча рідина обпекла горло. Поглянула налякано на пана, але він тільки всміхнувся.

– Пий повільно, але до дна.

Вона зітхнула й знову відпила цієї гидоти, яка вже не пекла, а лише приємно зігрівала промерзле тіло. Криштоф налив тієї рідини й собі, а потім повільно випив, стоячи перед Катериною навколішки й дивлячись на неї поверх келиха. І чи то від такого його погляду, чи то від випитого, але відчула Катерина, як спалахнули жаром щоки, а по тілу промайнула гаряча хвиля. Очі пана Криштофа немов у відповідь сяйнули чаклунським полум’ям.

– Зараз принесуть воду, – тихо проказав він, не відводячи від неї свого дивного погляду.

Катерина занепокоїлась.

– Воду? Ви будете купатись?

Криштоф усміхнено похитав головою.

– Купатись будеш ти.

– О! – тільки й змогла Катерина, що видихнути, і відчула, що жар, яким горіли щоки, зробився просто нестерпним. Вона мала б здогадатись: перш ніж зробити її своєю коханкою, він одмиє її, таку брудну, бо й так он уже і килим забруднила, і постіль, і сорочку його шовкову. – А де…

Пан хитнув головою в бік одних із дверей.

– Там. Хочеш, пришлю Мотрю допомогти?

Катерина налякано відсахнулась.

– Ні, що ви… я сама.

Потім у кімнату два дужі парубки внесли відра з гарячою водою, а за ними вплила, покачуючи пишними стегнами, висока та ставна Мотря Івасенкова, тримаючи в руках біле полотнище. Побачивши Катерину на ліжку та пана перед нею на колінах, вона аж спіткнулась на рівному місці, а погляд, недобрий і пронизливий, із такою злістю полосонув Катерину, що ту аж морозом обдало.

«І чого вона на мене так вирячилась?», – подумала Катерина, скулившись, аж раптом обпекла її гадка про те, що Мотря, можливо, теж до пана не байдужа. Від цієї гадки вона здригнулась усім тілом, передчуваючи щось недобре.

Криштоф підвівся.

– Замерзла? Зараз зігрієшся, почекай хвильку.

Катерина відповіла невпевненою усмішкою й підвелась слідком за ним. Із тих дверей мовчки вийшли парубки, а за ними виплила Мотря. Кинувши на пана незрозумілий погляд, вона знову обпекла Катерину своїми очиськами й вийшла з кімнати.

Катерина з острахом увійшла за паном у ті двері. Там, у кімнатці, яка була досить маленькою та вміщувала тільки білі блискучі ночви, низький столик і шафу, яскраво горіли свічки. Із води, налитої в ночви, підіймався пар.

Криштоф підштовхнув її вперед.

– Полежи якомога довше у воді й не поспішай!

– А… ви?

– Я почекаю в кімнаті, – усміхнено промовив він і вийшов, щільно зачинивши за собою двері. – Ага, Катарино, – гукнув він уже через двері, – сухий одяг Мотря принесла з рушником.

Катерина постояла посеред кімнати, але потім, пригадавши, що вже глупа ніч і панові, певне, хочеться спати, швидко скинула із себе мокрий, брудний та розірваний одяг і з острахом опустилась у ночви. Та аж замружилась від задоволення. То он як купаються пани, навіть літом у гарячій воді. А вона звикла до швидкого купання в Кагамличці поки тепло й сякого-такого купання разів зо три на зиму, коли мачуха нагрівала великого чавуна води, і вони по черзі омивалися з нього, часто-густо залишаючись такими ж брудними, як і до того гіркого купання. А воно он яка, виявляється, насолода купатися як пани, ніжитися в гарячій водичці, намилюючись пахучим милом. Зроду вона так не купалась.

Підвівшись, геть розімліла від теплої води, сонна та чиста, як ніколи в житті, Катерина витерлась білим м’яким рушником, одягла довгу шовкову сорочку й розпустила волосся по плечах. І побачила велике дзеркало, а з нього, освітлена сяйвом багатьох свічок, дивилась на неї незнайомка. Утомлена, сумна, але вродлива.

– Невже це я? – прошепотіла Катерина, торкнувшись свого відображення, і вийшла з кімнати.

Пан Криштоф чекав на неї, завмерши біля вікна. Він замислено дивився в темну ніч, напруживши спину.

Катерина завмерла на якусь мить, милуючись ним, відчуваючи, як серце затинається від пронизливого почуття ніжності до нього, такого сильного й такого потрібного… Неначе відчувши її погляд, Криштоф повільно обернувся й відразу ж увібрав поглядом усю її: від босих ніжок, що виднілись із-під сорочки, до вологих кучерявих кіс, розкиданих по плечах. Від того погляду вона вся затремтіла. Так може дивитись тільки людина, яка кохає… Невже він кохає її? Господи, та вона б нічого у світі не бажала, аби він тільки хоч трішки її полюбив.

– Утомилась? – обірвав його гарний голос мрійливі думки Катерини, і вона кинула на нього швидкий погляд.

– Так, трішки.

Криштоф тихо засміявся.

– Трішки? Та ти ледве тримаєшся на ногах і засинаєш стоячи. Лягай скоріше, доки не впала.

Катерина покосилась на дивовижно м’яке ліжко, потім на пана. Схоже, він сьогодні не збиравсь робити її своєю коханкою, за що вона була йому безмежно вдячна. Усміхнувшись, вона похитнулася від утоми, й він одразу ж опинився поряд. Підхопив на руки, умостив на м’яку перину й нахилив темнооке лице.

– Свічки погасити?

– Так. – Катерина звикла спати в темноті.

Кімнатою опанувала темрява. Катерина відчула, як прогинається ліжко і його велике, сильне тіло вмощується поряд. Гарячі руки притягнули її до твердого плеча, а вуста торкнулись її вуст.

– Спи спокійно, Катарино!

І вона заснула, несміливо притулившись до гарячого чоловічого тіла, слухаючи скрізь напівсон, як рівно та спокійно б’ється зовсім поруч його серце.

Серце коханого чоловіка.

Частина друга

Графиня

1

Коли Катерина розплющила очі, кімнату заливало пронизливо-яскраве світло сонця. Вона стулила їх, полежала ще, розуміючи, що давно вже час поратись, бо мачуха так розкриє рота, що місця буде мало. Знов розтулила й відчула, як серце пропустило удар.

Вона була не у своїй хаті.

І відразу ж пригадалося все, що сталося вчора. А пан… Поглянувши ліворуч, вона побачила Криштофа, який не зводив із неї своїх чаклунських очей.

Він тепло всміхнувся.

– Доброго ранку!

Катерина невпевнено всміхнулась у відповідь.

– Доброго ранку, пане!

Він похитав головою.

– Мене звуть Криштоф, – промовив він, ніжно торкаючись її щоки довгим засмаглим пальцем, – і я хочу, щоб ти звала мене саме так, без усяких там панів.

Катерина вже зовсім зніяковіла.

– Але ж…

– Жодних «але». Відсьогодні я для тебе Криштоф, та й годі. Добре? – Його палець торкнувся її вуст.

– Добре.

Потім він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.

Раптом у двері забухав чийсь важкий, наполегливий кулак.

– Чого треба? – Криштоф підняв голову.

Двері відчинились, і в кімнату всунулась невдоволена, похмура пика опухлого від пиятики Тараса.

– До вас там прийшли, пане, – пробубнів він і, не соромлячись, почав роздивлятися розімлілу після сну, рожеву Катерину.

Криштоф нахмурився.

– Хто?

Тарас гикнув.

– А той ваш німець-знахар, фон-як-його-там. Свистить, аж затинається, щоб я йому пана графа кликав. Припхався, прусський пес, ще й на світ не займалося.

Криштоф зітхнув.

– Скажи, що я буду за хвилину.

Тарас насмішкувато скосився на Катерину.

– Добре, пане.

Його нахабна, непривітна пика зникла за дверима, а Криштоф зіскочив із ліжка та почав одягати шовкову сорочку. Катерина зашарілась, побачивши його напіводягненим. Вона опустила очі й тихо запитала:

– Це той дохтор, який мав лікувати Микитку?

– Так, але той Тарас такого наговорив.

– Я б… мені можна його побачити?

– Можна. – Криштоф нахилився й поцілував її теплі вуста. – Одягни мій халат і спускайся вниз, а я піду, бо цей німець мій давній приятель, і він до зубовного скреготу не любить чекати.

Катерина всміхнулась.

– Дякую!

– За що?

– За Микитку, за вашу милість і… – Вона повагалась, а потім ледь чутно видихнула. – І за те, що ви є.

У його темних очах промайнула медяна ніжність.

– Це я маю бути нескінченно вдячним тобі, – сказав він і вийшов, полишивши Катерину саму у великому ліжку. Вона ще полежала якусь хвилинку, а потім зіскочила й знайшла його оксамитовий халат, який був їй явно завеликий. Але то дрібниці. Головне – якнайшвидше дізнатись, як же там Микитка. Підібравши поділ, щоб не впасти, Катерина відчинила двері й відразу ж наткнулась на похмуру Мотрю.

Чорні очі Мотрі недобре зіщулились.

– Що, прокинулась, пані? – насмішкувато запитала вона й хитнула головою. – Ти тільки не надійся, що затримаєшся тут надовго. Наш пан граф високородних пані поважає, а ти для нього лише розвага на одну-дві ночі.

Катерина відповіла їй похмурим поглядом.

– А тобі який клопіт?

Мотря покривилась.

– Мені? Жодного! А ось тобі буде клопіт, коли пан викине тебе, тільки загудеш.

Які жорстокі, болючі слова! Та згадавши обіцянку Криштофа ніколи не відпускати її, Катерина впевнено всміхнулась.

– Ніхто мене нікуди не викине!

– Що? Розмріялась!

– Можливо, – ледь усміхаючись кутиками вуст і виражаючи очима впевненість, відповіла Катерина та пішла шукати Криштофа. І знайшла його внизу. Постукала в широкі білі двері й почула його голос.

– Увійдіть.

У великій, розкішній кімнаті, окрім нього, був присутній високий чоловік із русявим волоссям, зав’язаним чорною стрічкою з оксамиту. Ще досить молодий, він стояв біля вікна й щось завзято розповідав Криштофу. Щойно з’явилась Катерина, він змовкнув, не доказавши слова, і второпив на неї свої пронизливі сріблясті очі з чорними цятками.

Катерина зашарілась від того погляду.

– Можна? – невпевнено запитала вона, поглянувши на Криштофа, який уже йшов назустріч.

– Заходь, заходь, Катарино, – промовив він, стиснувши її руку. – Дозволь познайомити тебе з моїм давнім приятелем, доктором Францем фон Ліберном.

Німець одним швидким рухом перескочив од вікна до дещо розгубленої Катерини. Вихопив у Криштофа її руку й притулився до неї гарячими сухими губами.

– О! – видихнув він досить приємним низьким голосом, підіймаючи продовгувате, але гарне лице та вдивляючись у неї своїми пронизливими очима. – Ґут, дужє ґут, найґарнійша фройлян в усій Малоросії, я дужє щаслів знайомству. Ваша врода… – Він закотив очі. – Я є просто… вражєній.

Катерина зашарілася ще більше.

– Дякую. А це ви лікували Микитку?

Фон Ліберн разом спохмурнів.

– Жахліва, – сумно промовив він, – жахліва ніч, я був лєдь їхав, алє був марно, дітятко вже нє був діхать, колі я прііхать. Жахліва діфтєріт, нарів був пєрєкрів діхання…

Катерина, майже нічого не розуміючи, але відчуваючи, що він каже щось страшне, поглянула на Криштофа.

– Про що… про що він говорить?

В очах Криштофа засвітилося співчуття.

– Катарино, ти тільки не хвилюйся…

У неї недобре защеміло серце.

– Микитка… що з ним?

– Дитя померло, – тихо відповів Криштоф, стискаючи її руку. – Коли Франц приїхав до них, воно вже не дихало.

– Так, – хитнув головою німець, сумовито зітхнувши, – бєз надіі бульо дітятко, трєба нарів прорваті, я пізно прііхаті.

– Господи! – Катерина похитнулася й притулилась до Криштофа, який одразу ж обійняв її, ніжно прихиливши до себе.

– Я маю йти, – знесилено проказала вона, кинувши благальний погляд на Криштофа. – Ярина, вона, певне, сама не своя.

І вже за годину Катерина увійшла в батьківську домівку, яку тепер полишала назавжди. Удома було тихо, тільки в хаті ледь чутно рюмсали мачуха з бабою Ганкою, а Ярина… Ярина звела на неї сухі та якісь пусті очі й посміхнулась.

– Катеринко! – просяяла вона, простягаючи до Катерини руки. – Де ж ти так довго була? Микитка так плакав, просто серце розривалось, а потім заснув. І ти поглянь лишень, як він тепер солодко, як міцно спить. Моє янголятко! – Із невимовною ніжністю прошепотіла вона, нахиляючись над колискою та цілуючи сина.

Катерині на якусь мить здалося, що той лікар-німець помилився й Микитка живий, але, поглянувши на дитину, вона побачила, що він зовсім не дихає і в нього синіє лице.

– Яринко, послухай…

Ярина підстрибнула на місці.

– Що? Ти теж, як вони, – вона хитнула головою на притихлу, похмуру родину, – запевнятимеш мене в тому, що Микитка помер? Що янголятко моє померло? Але ж це неправда, Катеринко, він же просто міцно спить, бо ж так утомився плакати.

Катерина мовчала, не знаючи, що сказати їй, нещасній матері, яка втратила немовля-сина. І, Господи, невже вона стеряла розум?

– Мовчиш? – трішки образливо промовила Ярина, знову схиляючись над колискою й ховаючи від Катерини той дивний, неприродний блиск, яким горіли її очі. – Та дарма, ось повернеться Василь, він одразу ж побачить, що Микитка просто спить.

Катерина хитнула головою.

– Василь уже не повернеться, – тихо відказала вона й нараз мало не зойкнула від болю, коли сильні, товсті пальці мачухи боляче вп’ялися їй у руку.

– Що ти таке кажеш, вража дочко?! – засичала Килина, удивляючись у збентежені золотаво-зелені очі. – Чому це мій Василь не повернеться? Куди ти його завела, супостатко, куди заманила, клята відьмо, що він досі не вернувся?!

Катерина не знала, що їй сказати. Як сповістити про те, що Василя вже немає в живих і що дорогою сюди вона бачила, як панські парубки шукають його тіло в Кагамличці?

Килина струснула її.

– Ну, чого замовкла? Рота заціпило?

– У… у Василя влучила блискавка… І він потонув у Кагамличці, – вичавила із себе Катерина.

– Ні! Ні! – пораненим звіром заволала Килина, і лице її враз потемніло, зробилося страшним. – Це ти його вбила, це ти його в погибель заманила… – Килина не договорила, тому що Гнат раптом ухопив її за руку й відтягнув від Катерини.

– Заспокойся, Килино, хіба Катерина хотіла його смерті, вони ж дитя пішли рятувати…

– Та бодай ви пощезли всі! – кинула Килина зле й попленталась до матері. За мить вони вже вдвох вили та ридали на всю хату. Ярина здавалась розгубленою. Із якоюсь недовірою вдивляючись у Катерину, вона тільки хмурилась і мовчала.

У напрузі та галасі минали важкі хвилини, та ось загавкав собака, й у хату всунулась білява голова Івана Скрипника, який шукав Василя. Він прокашлявся.

– Здорові будьте!.. Вам тут… Василя принесли, – похмурим голосом проказав він, прокашлявшись.

Мальчиха застогнала, мов побитий собака, уп’явшись скрученими пальцями в руку матері. Іван просунувся в дверях, і за ним увійшли два дужих парубки, які несли на драбині синього Василя.

Килина закричала, закричала страшно. Упавши навколішки, вона налитими сльозами та кров’ю очима дивилась на нерухоме тіло сина, яке панські хлопці поклали на стіл і, нічого не кажучи, вийшли геть. За ними вийшов і Скрипник, опустивши голову.

У хаті зробилося тихо. Але ж якою страшною була та тиша, якою темною й по вінця напоєною гіркою отрутою горя.

– Василю, синку! – нарешті порушив ту тишу хрипкий від крику голос Килини, й вона кинулась до столу, мов та сліпа, виставивши перед собою руки. Хвилину вдивлялась у майже незнайомі, змінені гримасою смерті риси сина, а потім упала на нього, притулилася й завила, тоскно та протяжно.

А Катерина, аби тільки не чути того страшного виття, тихо вислизнула з хати, та не встигла вийти надвір, як за нею вибіг батько, ухопив за руки.

– Доню, стій!

– Так, тату.

– Ти вже вибач матір, то вона з розпачу, із горя. Та ти вже перетерпи, а там за тиждень поберешся із сотником.

Катерина повільно обернулась і поглянула на батька з таким виразом, що він змовкнув, не доказав свого.

– Я не поберуся із сотником, – тихим, але впевненим голосом відказала вона.

Малько зітхнув.

– Але ж доню…

– Не треба, – м’яко зупинила його Катерина, – я вже не належу вам, я панська, серцем і душею – я належу йому…

– Ти ж занапастиш себе, доню…

– А із сотником життя не напасть мені буде? – із гіркотою в голосі проказала Катерина. – Тільки й того, що від людей пошана, а як воно мені буде? Хто спитає та потурбується, а як же я? Як мені жити? Страждати й терпіти?..

Гнат поморщився.

– Але ж люди, доню, вони заїдять тебе…

– А вони вже й так мене заїдають за один лише поцілунок із паном. А хіба ж дівчата з парубками не цілуються?

– Та тож парубки, а то пан…

Катерина слабко всміхнулась.

– А хіба ж пан не людина? Ні, батьку, я вже все вирішила. І не переймайтесь за мене, я не пропаду, а якщо й пропаду, то пропаду щасливою, скуштувавши хоч краплю того щастя, якого в житті не знала. І не проклинайте мене за цей непослух. Я все життя була вам покірною дочкою, але подіялось мені щось таке, що я збагнула – не буде мені життя, якщо я покину пана.

Гнат важко зітхнув.

– Та хіба ж я кляну тебе, доню? Я просто хочу, щоб ти була щаслива, тільки й того…

– Буду, тату, – запевнила його Катерина, – тільки разом із паном. І пришліть Михасика, я прийду на похорон.

І поцілувавши батька в худу щоку, пішла назавжди з рідної домівки, пішла до того, кого кохала понад усе життя.

* * *

Не встигла Катерина відійти від батьківського двору, як біля тину діда Товкача, мов той нечистий дух, не при хаті буде згадано, виросла довжелезна худа постать діда Шуляки. Темними, недобрими очима вп’явся в неї цей старий, аж негарно зробилось.

– Ну, здорова була, Катре! – проскреготів Шуляка непривітно.

Катерина відповіла йому похмурим поглядом.

– Здорові й ви були!

– То що, дівко, блудлива твоя душа, не дослухалась мене, улізла-таки до пана?

– А ви мені хто, щоб я вас слухала?

– Старших поважати треба!

– Треба. А я й поважаю.

– Поважаю, – передражнив він її, похитавши сивою чуприною. – А я ж тебе як людину просив триматися подалі від пана, не пара ти йому зовсім…

– А хто пара? Ваша Горпина?

Дід Шуляка випнув худу груднину.

– А чом би й ні? Вона в мене дівка гарна, ставна, не посоромить собою жодного панського двора. І чом би панові її не посватати? Роду вона козачого, посаг має гарний. То ж раджу тобі, вража дочко, хутчіш від пана тікати, бо…

– Бо що ви мені зробите?

– Я, може, і нічого, а от Горпина, коли зробиться пані, тебе вже не пожалкує.

– А може, то не Горпина, а я пані стану? – бажаючи радше подражнити діда, бовкнула Катерина, а допоки дід стояв із розкритим ротом, вражений її зухвалістю, обігнула його й гайнула до містка, уже за спиною почувши лайливий і злий голос обуреного діда.

Катерина птахою злетіла на пагорб, підбігла до будинку й не встигла постукати, як двері перед нею відчинились і на порозі з’явилась постать діда Довбуша.

– Прийшла, окаянна? – похмуро запитав він тверезим невдоволеним голосом. – Ходімо. Пан наказали, як повернешся, відвести тебе до його кабінету. – Пропустивши Катерину в дім, Тарас поплентався за нею, бурмочучи собі під носа. – Дідько зрозуміє їх, тих панів. Чекає на одну дівку, а сам упадає коло тої пампухи Горпини… Гей, чого стала? – вилаявся він, коли Катерина, зачувши про Горпину, завмерла на місці.

– Я не піду туди!

Дід Тарас витріщив очі.

– Чого?

– А вам до того що? Я зараз туди не піду…

– Ще чого вигадала, – просичав Довбуш, хапаючи її за руку та боляче затискаючи. – Щоб мене за тебе ще потім і вилаяли.

Катерина, яку раптом охопило гостре відчуття ревнощів до Горпини, хотіла заперечити, вирватись, але не встигла. Двері кабінету майже нечутно відчинилися, і серце Катерини пропустило вдар.

На порозі стояв Криштоф.

Тарас прокашлявся.

– Ось, пане графе, – промуркотів він голосом угодованого кота, – повернулась ваша… м-м-м… Катерина.

– Проходь, Катарино.

Катерина враз зашарілась.

– Я… я потім, – пробурмотіла вона, затинаючись та опускаючи очі, – я потім зайду, у вас же гості.

Опустивши очі, вона не помітила пом’якшеної усмішки Криштофа.

– Горпина Миронівна вже йде, – спокійно відповів він, і Катерина примусила себе зайти до кабінету. Її погляд відразу ж спинився на самовдоволеній пишній Горпині, яка квітучою трояндою важно сиділа на низенькому диванчику, убрана в розкішну яскраво-червону спідницю та блідо-рожеву свитку. Ну справжня козачка! Як з’явилась Катерина, вона нахмурила гладке лице й поглянула недобре.

– Горпино Миронівно, маємо вибачитись перед вами, але вам за краще піти. Я зараз маю дуже важливу справу, – пролунав за вкрай напруженою спиною Катерини голос Криштофа.

У вирячкуватих очах Горпини промайнуло невдоволення, але вона навіть не ворухнулась.

– Не розумію, пане графе, що у вас може бути важливого та спільного з цією брудною, убогою кріпачкою…

Горпина не договорила, тому що її обірвав різкий і холодний, незнайомий голос Криштофа.

– Я не дозволю вам ображати свою кохану жінку в моїй господі, – промовив він, обертаючись до дверей. – Тарасе, проведи пані!

Тарас умить з’явився на порозі.

– Так, пане графе!

Горпина повільно підвелась, пронизала Катерину злим, ворожим поглядом, звела свою білу та пухку ручку, щоб граф поцілував, але він тільки холодно вклонився й відвернувся. Горпина зле сяйнула очима й вийшла, навіть не попрощавшись.

І тільки тоді Катерина змогла нарешті вільно дихнути й відчула, як сильні руки Криштофа охопили її стан.

– Жахлива жінка, – пробурмотів він, зариваючись лицем у її волосся й цілуючи шию. – Що з тобою, люба? Ти така напружена.

Вирішивши, що ніколи не признається у своєму страху перед його одруженням із іншою жінкою, вона прошепотіла:

– Удома такий жах… Ярина геть із розуму спливла, гойдає мертвого Микитку й не хоче бачити того, що дитя вже захололо. А ще Василя принесли… Страшно й моторошно.

Криштоф мовчки пригорнув її до себе, у міцні, чоловічі обійми, у ті єдині, у яких вона почувала себе найщасливішою в цілому білому світі.

– Поплач, – тихо сказав він, – тобі покращає.

Катерина похитала головою.

– Не можу. Сліз немає.

– Тоді присядь. – Він усадовив її на диванчик, на якому допіру важно сиділа квітуча Горпина, і сам сів поруч. Темні уважні очі вдивились у лице Катерини. – Що з тобою, люба? Ти ображена на мене?

– Н-ні.

– Справді? – Засмаглі чоловічі пальці вхопили її за підборіддя й підняли похилену голову, змусили зазирнути в темні чаклунські очі. – Я сказав правду тій жінці, у мене до тебе справді дуже важлива розмова.

– Так?

– Люба, я знаю, що як зроблю тебе своєю коханкою, то не буду поважати самого себе, бо ти варта набагато більшого. Я граф, і колись маю одружитися й подарувати нашому родові нащадків, та й сам я хочу дітей. Я маю одружитись, Катарино, хутко одружитись…

Катерина застигла, відчуваючи, як обривається серце, а потім болючим жаром кидається донизу.

– Я розумію вас, – видихнула вона. Бо й справді розуміла. Але ж чому так швидко?

– Справді? – усміхнувся він якось дивно. – Я радий, але є деякі обставини, що змушують нас побратися вже завтра. За день чи два має приїхати моя мати, чого б я не дуже хотів, але… Із нею приїде ще юрба друзів, і мені б хотілося, щоб ти зустріла їх вже як моя дружина, графиня Гнатовська.

Катерина, остовпівши, услухалась у його слова й не йняла віри тому, що чула.

– Це неможливо, – прошепотіла вона.

Криштоф нахмурився.

– Чому неможливо?

– Пани не одружуються з кріпачками. Вони можуть брати їх тільки за коханок, бути поряд, поки не набридне. А потім кріпачка має йти геть, навіть із дитям під серцем, бо вони ж не пані.

Криштоф нахмурився ще більше.

– І хто тобі таке сказав?

– Усі в селі так говорять. Та мені вже байдуже, що буду вашою коханкою, я й так уже пропаща для односельців. Ми, Мальки, найбідніші на селі, мене й без того недолюблюють. Тим і байдуже мені, що вони ще наговорять, як засудять…

– Але мені не байдуже, Катарино, – похитав головою Криштоф. – І не сперечайся зі мною, люба. Ти поки що моя кріпачка, і я можу зробити з тобою все, що забажаю, навіть одружитись.

– Але ж…

Криштоф усміхнувся.

– Пани не одружуються з кріпачками? – весело закінчив він за неї, а потім раптом стрімко підвівся, ухопив Катерину в обійми й закружляв по кабінету, піднявши високо над долівкою. – Помиляєшся, радосте моя. Пани таки одружуються з кріпачками, але роблять вони це тільки тоді, коли закохуються.

Катерина аж замружилась від щастя, усе ще не вірячи в нього, у те щастя, яке так довго тікало від неї. Він сказав, що закоханий, то, значить, і кохає її, кохає. Про це вона навіть мріяти не сміла, але це так сподівалось її серце.

– Я вже бачився з панотцем Софронієм, і він погодився тихо, без зайвого галасу обвінчати нас узавтра вранці.

Катерина заблимала очима.

– Як обвінчати? Ви ж ляхівської віри!

Криштоф засміявся.

– Не зовсім. Мати в мене українка й хрестила вона мене з православним ім’ям Кирило, хоч батько того й не знав.

– То ви Кирило, – мов зачарована, прошепотіла Катерина, торкаючись його лиця своїми обережними пальцями. – А можна я… я буду звати вас Кирилом?

Темні очі Криштофа потемніли ще більше.

– Зви, – видихнув він, притуляючи її до себе й торкаючись її вуст палким поцілунком. Катерина поцілувала його у відповідь, припала до нього, заплющивши очі від щастя. І здавалось їй, що ще трішки й серце просто не витримає цього щастя, жагучого та неосяжного, і любові, яка сповняла його вщент.

2

Наступного погожого та сонячного ранку Катерина повінчалася з Криштофом. То було тихе та малолюдне вінчання, на якому, окрім молодят, були присутні Гнат Малько, Франц фон Ліберн, Злотник та ще зашаріла, геть ошелешена Домна за дружку Катерини. Гнат був неабияк здивований і мав зніяковілий вигляд, від часу до часу глипаючи оком на пана, який ось тут у церкві, у кадильному диму ладану, ставав йому за зятя.

А Катерина стояла перед вівтарем, немов уві сні. Після ночі без сну в кімнаті поряд із кімнатою Криштофа вона була ще доволі квола в цей ранній час, великими сонливими очима вдивляючись у поважне лице батюшки Софронія, який своїм громовим оксамитовим голосом правив службу.

Минуло ще трохи часу, і вона вийшла із церкви вже не тією Катрею Мальковою, бідною дівкою, якою входила в храм, а справжньою пані – Катериною Гнатовською.

Графинею Гнатовською.

Графинею!

Із наказу Криштофа вся її родина звільнялась від кріпацтва й діставала нову велику господу біля млина, неподалік церкви. Навіть Назар із Домною дістали від пана на дарунок покинутий дім старого козака Старицького. От тільки якоїсь видимої радості ніхто від того дарунка не відчував, бо ж завтра мали ховати Василя із сином.

Домна поспіхом повідала Катерині: Ярина зрештою збагнула, що Микитка вже захолов. Спочатку ридала так, що хоч із хати тікай. Там Мальчиха за Василем тужить, а там – Ярина. Та потім Ярина наче заспокоїлась, задерев’яніла вся, почала тулитись до матері та все повторювати, що то за важкий гріх дитя померло, покарав-таки Господь, не оминула кара.

Стара Дуденчиха кинула на неї наляканий погляд.

– Та який же там у тебе гріх, доню? Що ти кажеш?

Ярина блимнула на неї пустими очима.

– Е, мамо, великий на мені гріх.

– Та який?

– А то я лише Господові скажу!

І сидить тепер отак, мов дерев’яна вся, біля колиски та все щось бурмоче. Домна дослухалась – молитви. Дуденки й домовинку для дитяти принесли, а дочка мов не жива. За Василем якось і не скорбує, а все за Микиткою.

І радісно, і важко було Катерині такого дня шлюб брати, та Криштоф був невблаганний. Тихе й негаласливе вінчання в день, коли в неї в родині було двоє мерців, він гріхом не вважав і зовсім не бажав зволікати.

Решта дня пройшла для Катерини незвичайно. Уходила вона до панської оселі вже не просто Катрею Мальковою, а господинею. І дід Тарас, дарма що геть п’яний, уже не гримав на неї погрозливо, а низько вклонявся, із острахом поблискуючи посоловілими очима на пана. І вся панська челядь вже не кидала на неї важких, осудливих поглядів, а дивилася ввічливо, із повагою, хоч би які там хто мав почуття та думки. Одна тільки Мотря дивилась вовчицею, недобре дивилася, навіть не приховуючи свого ворожого ставлення.

Звикла до роботи, Катерина навіть не уявляла, що ж їй тепер панею робити, невже весь день сидіти як засватаній? Після надзвичайно смачного обіду, коли всі гості розійшлися, вона таки наважилась запитати про свої нові обов’язки чоловіка, який у кабінеті писав щось у великій книзі.

– Скажіть, Кириле, а що має робити графиня?

Криштоф підвів на неї здивований погляд.

– Усе, що забажає, – відповів він, усміхнувшись.

Катерина витріщила очі.

– Навіть копсатися в землі?

– Так, якщо забажає.

– О! А ще?

– Ще багато такого, чого я тебе поступово навчу.

– Добре, – відповіла Катерина, згадуючи, як не могла заснути цю ніч у великому, але пустому без нього, холодному ліжку, і невпевнено прокашлялась.

Криштоф поглянув запитливо.

– Ти хотіла ще про щось запитати?

– Так, – видихнула вона.

– То я слухаю тебе.

– А… я тепер завжди буду спати в тій кімнаті, у якій спала сьогодні вночі?

Темні очі Криштофа сяйнули.

– А ти не хочеш там спати?

– Ні, – щиро призналась Катерина, хитнувши головою. – Там так холодно… й самотньо… без вас.

Криштоф раптом голосно зітхнув, одним різким рухом відкинув від себе книжку. Ще мить, і Катерина опинилася в його обіймах, а тверді, палкі чоловічі вуста заволоділи її вустами з такою силою, що вона похитнулась на вмить заслаблих ногах та вхопилась за білу сорочку чоловіка, аби не впасти.

– Кохання моє, – шепотів Криштоф, торкаючись гарячими вустами оксамитової шкіри на шиї Катерини. – Щастя моє, радосте!

Геть зомліла від його ніжності та насолоди, Катерина тільки коротко зітхнула, коли граф підхопив її на руки та виніс із кабінету, сягнистою ходою оминув східці та швидко пройшов до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою двері.

Наступний день похорону Василя та Микитки зустрів Катерину похмурим і прохолодним ранком. За звичкою прокинувшись іще на зорі, Катерина тільки похитала головою, поглянула на сплячого чоловіка і знову солодко заснула, поклавши голову йому на плече та відчувши, як він притиснув її до себе міцно-міцно.

А коли вдруге розплющила очі, Криштофа поряд уже не було. Застигнувши біля вікна в напруженому стані, він замислено вдивлявсь у нього. На його обличчі було невдоволення. Катерина поворушилась, і він одразу ж обернувсь до неї. Усміхнувся.

– Виспалась?

Катерина несміливо всміхнулась у відповідь.

– За все своє життя стільки не спала.

– Звикай, – порадив Криштоф, наближаючись до ліжка та присідаючи поруч. Нахилившись, він поцілував її в теплі зі сну вуста й зітхнув. – Відпочивай іще, люба. А я маю піти вниз, хоча із задоволенням волів би приєднатися до тебе. – Катерина зашарілась від цих його слів, згадавши, що вони не виходили з кімнати від самого обіду, коли він приніс її сюди на руках. – Але я маю йти. Щойно до будинку під’їхала карета матері.

Катерина занепокоїлась.

– Вона люта?

Криштоф знизав плечима.

– Ні, просто якась непередбачувана, мінлива. Настрій у моєї матері змінюється надзвичайно швидко. Але ти не бійся, я не дам їй тебе кривдити. – Він підвівся. – Полеж ще!

Катерина похитала головою.

– Ні, то вже буде справжня лінь.

Він вийшов, а для Катерини потягнулись хвилини чекання. Та потім, вирішивши, що чекати ще важче, вона поволі одягнулась і спустилася вниз. Із кімнат лунали веселі гучні голоси, коридором вештались незнайомі слуги, але нікого з панів вона не зустріла. А Криштофа вона знайшла в їдальні, де він сидів сам, замислившись і звісивши голову на плече.

Катерина кинулась до нього.

– Щось сталося?

Він зняв на неї очі.

– Ні, просто трішки опорожнив лють і посварився з матір’ю. Не зважай, то в нас звична річ. Вона навезла сюди цілу зграю товаришів свого… м-м… юного коханця… і спокою нам із тобою не бачити. Та то пусте, якось переживемо.

– А… що вона сказала про мене?

– Що я зовсім утратив голову!

– О!

– Але я й справді її втратив. Від кохання до тебе, – низьким голосом признався Криштоф і поглянув так, що в Катерини підкосились ноги. – Поснідаєш зі мною, люба?

– Добре.

– Це буде наш перший подружній сніданок.

Вони тихо й затишно попоїли вдвох, час від часу перериваючись на короткі поцілунки або ж просто всміхаючись одне до одного з ніжністю.

– За нами підглядає дід Тарас, – прошепотіла Катерина, коли Криштоф укотре нахилився до неї, щоб поцілувати. Червону та захмелілу пику діда Довбуша вона побачила, випадково поглянувши на двері.

Криштоф розсміявся.

– Ну то й хай підглядає.

Катерина одхилилась від його усміхнених вуст.

– Так незручно ж.

– Тарасе, – раптом гучно гукнув граф, і за дверима відразу ж щось оглушливо грюкнуло, а потім зробилось зовсім тихо. І вже після того в двері всунулась, блимаючи очиськами, Довбушева пика.

– Кликали, пане?

Криштоф кинув на нього суворий погляд.

– Ти що під дверима робиш?

Тарас старанно заблимав хитруватими очима.

– Так я це… хотів оце питати, чи нести солодке?

Погляд Криштофа впав на вуста Катерини.

– Неси!

П’яна пика Тараса зникла за дверима, а Катерининими вустами знову звабливо заволоділи губи чоловіка. Тому й на поховання Василя та Микитки вона вибралась іще ой як не скоро.

* * *

Біля Малькового подвір’я було велелюдно. Люди купками стояли як на подвір’ї, так і за тином.

– От пощастило ж тій Катрі! – хитала головою, підпираючи тин своїм гладким тілом, огрядна Власта Косогубова, баба заздрісна й пліткарка, мати двох красунь-дочок і вдовиця січового козака Косогуба. – Тільки ж не так просто взяв наш пан за дружину цю забиту Килиною обірванку. А які вже красуні та пави в мене Варка та Одарка, а пан і разу на них навіть не поглянув, коли скакав на своєму тому дияволі, а тут обірване, забите – і пані зробив.

Хівря Макуха, довгоноса та тонкогуба стара діва з негарним лицем, жадібно вп’ялася в неї очима.

– І в чому ж тут річ?

Власта звела брови.

– У чому, у чому. Авжеж не в коханні пана до цієї нікчеми Катрі! Баба Лаврінівна почала до них вчащати, а там і пан забрав її до себе. А чому так? Еге, поробили нашому панові, причаклували його.

Хіврі аж дух перехопило.

Власта кинула на неї зневажливий погляд.

– Ти гадаєш? – видихнула Хівря.

– Аж ніяк не гадаю, а знаю напевно. Мені кума Заболотна, сусідка Лаврінівни, як страшну таємницю розповіла, що знахурка зізнавалась їй, буцім Малькова Катерина приходила до неї з вимогою допомогти приворожити пана, а вона вже потім, мовляв, віддячить їй ой як. Та і як ще можна пояснити, що такий ясновельможний пан, молодий і гарний, оминувши найкращих дівок на селі, навіть Шулякову Горпину, так швидко побрався з Катрею?

Її товаришки мовчки хитали головами. Навколо них у повітрі так усе й дзвеніло від неприхованої заздрості, заздрості до вбогої дівчини, яка стала їм тепер за пані. І не стільки про нещастя Малькове гомоніли, скільки про вдалий шлюб його дочки. А потім ураз позмовкали всі, немов води в рота понабирали. Бо до двору прямувала вона, учорашня обірванка, а тепер багато вдягнена пані, така вродлива, з осяяним внутрішнім світлом лицем, що навіть Власта вражено стулила рота.

Відповівши холодним поглядом на їхні ворожі погляди, Катерина мовчки пройшла повз селян, не привітавшись першою й не дочекавшись привітання від них, і зникла в батьківській хаті.

Власта Косогубова роздратовано похитала головою в оксамитовому зеленому очіпку.

– Чи ви бачили, пройшла, носа догори задерла, до старших людей навіть не привіталась, – скрізь зуби зцідила вона, плюнувши собі під ноги. – Така вже пані, що куди.

А Катерина, яка не привіталась тому, що відчувала їхню ненависть, тихо ввійшла до хати. На столі стояла домовина з Василем, біля якого сиділа чорна від горя та сліз мачуха. Застиглим поглядом темних, мов осліплених сльозами, очей дивилась вона на неживе, уже спотворене смертю лице сина, і, видавалось, нічого навколо себе не помічала. Батько сидів, скорботно звісивши голову.

А де ж Ярина?

Вона сиділа на лаві біля печі, і на тій же лаві поруч із нею стояла маленька домовинка, схожа на колиску, а в ній міцним сном спав Микитка. Ярина сиділа прямо, мов кілок проковтнула, і дивилася прямо перед собою сухими й темними терноподібними очима, що горіли дивним, незрозумілим вогнем. І не плакала, не побивалась, а тільки мовчки дивилась на сина. Катерина підійшла до неї, присіла поряд і взяла в теплі долоні її холодну руку.

Ярина кинула на неї пустий погляд.

– Немає більше нашого Микитки, Катеринко.

Очі Катерини обпекло слізьми.

– Немає, – тихо відгукнулась Катерина.

Ярина погладила личко сина.

– Який же він у мене гарний, весь у батька. Такий схожий. От тільки за гріх мій покарано дитятко, не судилось йому жити довго.

Катерина поглянула на неї з жалем.

– Ну що ти, Яринко, які там у тебе гріхи…

– Ой важкі, Катруню, і немає з ким розрадитись, от тільки ти, та й чи зрозумієш мене?

– Зрозумію.

Ярина раптом скочила на ноги.

– Ходімо, – потягнула вона Катерину за руку до дверей, а там у садок, до вишні. – Не можу я в хаті бути, важко мені там, ті баби увесь час сперечаються, то як домовини виносити, то як хреста нести, а мені тиша потрібна. – Вона притулилась до стовбура старої вишні, заплющила очі й постояла так із хвильку. Потім розплющила їх – вони були сухі й палали лихоманним вогнем. Ярина поглянула на Катерину гостро та пронизливо. – Знаю, для тебе я не грішниця, але то не так, Катруню. Я ж власними руками собі життя занапастила, я ж Василя й дня не кохала, інший мені серце заполонив, та дивний він якийсь, усе не хотів сватів засилати, а моє ж кохання дівоче болюче, божевільне. Не хотіла я чекати, і те його зволікання дратувало мене, як собаку. І я почала йому мститись. На вечорниці ходила, із парубками пустувала, думала, це його підгоне, а він узагалі відвернувся, приревнував так, що й бачити не хотів. Сказав, щоб із парубком яким побралась, бо він уже надто старий для мене. Я й побралася. Знала, що Василь кохає мене до нестями, от і звабила його, зчарувала. І побралась із ним, а покарала цим тільки саму себе. А потім… Якось зустрівсь мені коханий у полі, і що на мене накотилось? Я сама почала його цілувати, сама обійняла та живою зробилась одразу. Туман стояв перед очима, у серці біль змішувався з коханням, але я не відпустила його, я звабила коханого в чистому полі… а за дев’ять місяців народився Микитка. І мене пекли весь цей час думки пекучі, хто ж батько мого дитяти. А народився Микитка – мов вогнем обдало. Не Василь йому батько, не від чоловіка я народила, від коханого моє дитя, бо так уже на нього схоже. А ніхто й не помітив, ніхто не здогадавсь. А я ввесь час боялася, що Господь покарає мене за перелюб, чуло серце моє щось погане. І не оминуло.

Ярина помовчала, виливши наболіле, а потім глянула на вдивовану сумну Катерину.

– Тобі, певне, цікаво, хто ж батько Микитки?

Катерина захитала головою.

– Ти зовсім не мусиш казати мені про нього…

– Але я скажу, – уперто перебила її Ярина, – ти його добре знаєш, бо це панський управитель, Максим Злотник.

– А він знав про Микитку?

Ярина знизала плечима.

– Я йому нічого не казала, а чи здогадувався він, я не знаю, але сина він ніколи не бачив та й не побачить уже. Хоч, може, він йому і зовсім не потрібен був.

– Я так не думаю, – заперечила Катерина, – пан Злотник непоганий чоловік, я за оці дні набалакалася з ним так, як ніколи в житті. І він весь час чимось засмучений.

– Справді? – Ярина підняла голову, і в її тернових очах промайнула надія, відчайдушна та жагуча, яка відразу ж зникла, поступившись місцем болю. – Хоч це й неважливо, я піду до монастиря після сороковин Василя та Микитки.

– Яринко…

– Ні, нічого не кажи, я так надумала. Уміла нагрішити, тепер треба вміти замолити. До Полтави поїду, а там уже як Господь мені життя управить.

– Яринко, але ж це так жорстоко щодо пана Злотника, він мав би знати, що був Микитці батьком.

Ярина роздратовано стенула плечима.

– Він сам винен, що виявився таким несміливим.

– А може, він також помилився у своєму житті, як і ти, із кожним може статись.

– Я за це вже розплатилась надто дорого.

– А можливо, і він розплачується стражданням?

Ярина промовчала, поглянула в двір і раптом вся напружилась, підібралася, й в очах її промайнуло щось дивне, незрозуміле. Катерина обернулась і побачила перед порогом хати високу худорляву постать пана Злотника. Він стояв, як завжди охайно одягнений, дивився прямо на застиглу Ярину. Постоявши так із хвильку, він, неначе щось надумавши, рішуче попрямував до них.

– Скажи йому про Микитку, – наполегливо зашепотіла Катерина, але Ярина вперто захитала головою.

– Ні!

– Ярино, він же має право знати!

– Жодного права він не має, не треба було поводитись як боягуз. – У голосі Ярини ясно, занадто ясно пролунала образа, і Катерина зрозуміла, що Ярина просто ображена, глибоко ображена на пана Злотника за його нерішучість колись. Й образа ця жила в ній увесь час заміжжя з Василем.

– Здорові були, пані Катерино, – привітався, наблизившись, Злотник, і в голосі його з’явилась напруга, коли він звернувся до застиглої Ярини. – Ярино… Прийми мої найщиріші співчуття. Я розумію, яке це для тебе велике горе.

Очі Ярини пом’якшали.

– Дякую.

Вона, мов забувши свої нещодавні гіркі й ображені слова, задивилась йому в очі. І Катерина, щоб не заважати їм, тихо пішла до хати. А від воріт до хати вже наближалась висока дорідна постать батюшки Софронія, за яким ішов дяк Мелетій. Зграйка особливо набожних селянок одразу ж кинулась до любого батюшки під благословення, але він, мов не помітивши, наблизився до Катерини, поклонився.

– Пані Катерино, – гучно пророкотав його голос, і шанувальниці мало не ахнули в голос, – благословення на вас Господнє. – Широка сильна рука піднялася, щоб благословити її, і Катерина ледве встигла підставити руки човником. А батюшка, наче йому було вже замало тільки благословити її, ще й дав їй поцілувати свого золотого, наперсного хреста.

За батюшкою до хати попрямував дяк, який, трішки повагавшись, теж поклонився.

– Пані.

А люди витріщились на Катерину, мов на якесь дивовижу. Та вона швидко увійшла до хати, а за нею прослизнула і Ярина, яка відразу ж стала до синової домовини.

Катерина озирнулась. Злотникова постать височіла тепер біля дверей, і з того, як наповнились болем та тугою його очі, Катерина зрозуміла, що Ярина таки сказала йому про сина.

– Царю Небесний! – густим голосом завів батюшка, і відправа почалась. Почулися плач та ридання.

А потім була довга дорога до берізок, під якими борисівці ховали своїх померлих. Крики й тужіння мачухи, тихий плач Ярини. І вже вдома Катерина ловила на собі палаючий ненавистю та недобрим вогнем мачушин погляд, але, як на диво, Килина мовчала, чи то соромлячись людей, чи боячись чіпати її зараз. Потинявшись двором, що став для неї чужим, Катерина вже збиралася йти геть, аби тільки не бачити очисьок тих лютих, однак біля воріт наздогнала її Ярина.

– Катруню, ти куди?

– Піду я.

– А поминки ж?

Катерина зітхнула.

– Ні, не можу я більше витримувати поглядів мачушиних.

Ярина опустила очі.

– Так, ти для неї тепер найлютіший ворог.

– Та я завжди такою була для неї, тільки тепер ще й причина є. То я краще піду, та й Криштоф мене чекає.

– То йди. – Ярина обійняла її, а потім швидко, гаряче зашепотіла. – І дякую тобі, Катруню!

– А за що?

– За все. Що пішла проти ночі рятувати мою приречену вже дитину, за доброту твою… і за Максима.

– Але…

– Якби ти не наполягла, я б утекла від нього з-під тієї вишні, мов прокажена. А так… Кохана людина, вона таки може втішити, бо це наше горе, спільне, Микитка ж наша кров. Максим наче цілющої води налив у моє серце. І ще… – Ярина звела дух. – Ще він сказав, що нікуди не відпустить мене від себе.

Катерина вхопила її за руку.

– Яринко, я така рада за тебе.

І пішла Катерина додому втішена, бо знала, що зі Злотником буде Ярина нарешті щасливою, а там і діточок Господь їм пошле, утішить за втрату Микитки.

Замислившись, Катерина йшла, дивлячись собі під ноги, і не помітила, як на стежині перед нею виросла дорідна постать сотника Яковенка. І зупинилась тільки тоді, коли погляд наткнувся на запилені чоловічі чоботи, що перегородили їй дорогу. Погляд налякано стрибнув угору, по червоних козацьких шароварах, білій свитці та вишитій сорочці, застигнувши на знайомому лиці.

Катерина вся похолонула.

А Яковенко холодно всміхнувся.

– Ну, здорова була, Катерино!

Вона промовчала.

– Що, уже й вітати покинутого жениха не бажаєш? Зазналась? Чи то я не так привітався? Мав би вітати тепер тебе як пані графиню? – насмішкувато запитав він, але очі його й далі залишались крижаними та злими.

– Дайте мені спокій, – напруженим голосом відгукнулась Катерина, озирнувшись. Тут, за селом, не було ані душі, й острах холодною змією вже пролазив до серця. Бо щось страшне, невимовно страшне було у високій постаті цього чоловіка, що з таким відверто нахабним виглядом стояв зараз перед нею.

Сотник зіщулив очі.

– А вибачитись ти не бажаєш?

Катерина відступила на крок назад.

– За що?

– Як за що? А за те, що виставила мене посміховиськом перед усім селом зі своїм ляхівським паном. А я, Катре, хоч і не панського роду, а лише козацького, теж гордість маю й таких образ не подарую нікому.

Катерина похитала головою.

– А не треба було взагалі мене сватати!

– Зухвала дівка!

– Не дівка я вже, а пані, – гордовито, несподівано для самої себе озвалась Катерина, й очі Яковенка, налиті кров’ю від ледве стримуваної люті, потемніли. І темінь та в очах його була якоюсь не людською, а по-звірячому жорстокою й хижою. Катерина ще відступила назад, але втекти не змогла. Міцні, мов залізні, чоловічі руки ухопили її швидко та стрімко, так сильно, що від болю потемніло в очах. І не стямилась Катерина, як він кинув її в густу траву обабіч стежини, а сам навалився зверху, придавивши своїм важким, гладким тілом.

Катерина відчайдушно запручалась.

– Відпустіть мене!

Сотник хижо вищирився.

– Е ні, голубко, цього не буде! Я візьму те, що вкрав у мене цей бісовий лях, бодай би його нечистий забрав. І ти, Катре, зараз пожалкуєш, гірко пожалкуєш про те, що посміла завдати мені такої жорстокої образи.

Чужі, нахабні та жорстокі губи заволоділи її вустами болісним, неприємним поцілунком. Вона заметалась під ним, намагаючись відхилитися, але що ж могла зробити вона, тендітна дівчина, супроти цього вгодованого кабана, що наваливсь на неї.

Сотник доторкнувся слинявими губами до її шиї.

– Катерино, зваблива моя, зрадлива маро…

Катерину занудило.

– Пустіть!

– Я що, дурний?

– Я закричу, – пригрозила вона й відразу ж закричала, але той крик вийшов слабким через тяжкість його тіла.

Сотник тільки розсміявся.

– Кричи, хто тебе тут почує.

Грубі нетерплячі руки його тим часом нахабно нишпорили по стрункому тілу, без ніжності й жорстко, а коли Катерина закричала вже голосніше, він боляче ляснув по лицю.

Й одним рухом розірвав сорочку.

– Ні!

Катеринин крик, несамовитий і сповнений страху, оглушливо пронісся величною красою надрічкових берегів, густо порослих очеретом, вербами та кущами порічки, налякавши зграю качок, які плавали в Кагамличці. А сама Катерина зробилась мов навіжена. Вона билася в руках сотника, пручалася й кусалась, не зважаючи на його сильні руки, що ляскали її тепер по лицю зі звірячою силою. За будь-що вона воліла вирватись.

– Закрий рота, скажена, – шипів сотник скрізь зуби, але бити не переставав. А Катерина й далі силкувалась вихопитися з цих хижацьких пазурів, аби не дати споганити свого тіла, яке тепер належало одному Криштофові. На вустах відчувався солонуватий присмак крові з розсіченої губи, а в очах уже плив сизий туман. І скрізь його завісу вона раптом розчула чоловічий голос, далекий, але знайомий. Вона хотіла крикнути, але голос пропав, а за мить важкість сотникового тіла ослабла, і вона змогла вільно вдихнути свіжого повітря. Скрізь сизу завісу туману, що почав швидко темніти, Катерина розгледіла свого рятівника.

То був Максим Злотник.

3

– Пані Катерино! Пані Катерино!

Знайомий чоловічий голос, що лунав десь далеко, поступово наближався. Катерина покривилась, застогнала й розплющила очі. Скрізь заволоку туману побачила над собою лице управителя.

– Пані Катерино…

– Що зі мною?

Злотник нахмурився.

– А ви не пам’ятаєте?

Вона пам’ятала, на жаль, пам’ятала. І та пам’ять іще довго буде мучити ночами, приходити в жахливих снах, і не скоро ще вона позабуде гарячкувате дихання сотника та його руки, що били її зі звірячою силою.

Тремтячими неслухняними руками звела Катерина краї розірваної сорочки, коли Злотник відвернувся. Потім сіла.

Злотник торкнувся її руки.

– Ви зможете йти?

Катерина покривилась.

– Спробую.

Із його допомогою вона підвелась на ноги, але перед очима пливли рожеві кола, а ноги відмовлялися слухати.

Злотник відразу підхопив її на руки.

– Я понесу вас!

– Ні, не треба!

– Треба, – наполегливо заперечив управитель і поніс її в напрямку містка.

– А де… – хотіла була спитати Катерина, але Злотник випередив:

– Сотник? Утік, як шкідливий пес, тільки свитка замелькала. То він слабку жінку може бити, а чоловіка злякався. Та ще як я прокричав йому вслід, що пан Криштоф за це його зі світу зживе, живого місця не полишить…

– Господи, – Катерина застигла в міцних, жилавих руках Злотника. Що ж подумає про неї чоловік, як поставиться до того, що її мало не зґвалтував колишній наречений за селом? Чи не відверне його від неї цей випадок?

Але ті острахи виявились марними. У садку їм одразу ж зустрівся Криштоф. Побачивши дружину, він спохмурнів.

– Катарино, Боже мій, що сталося? – Не встигла Катерина відповісти, як опинилась в обіймах дужого, могутнього тіла чоловікового, й почула, як зовсім поряд відчайдушно та голосно б’ється його серце. Але говорити не могла, заважали сльози.

– На Катерину Гнатівну напали, – відповів за неї Злотник, і Криштофове тіло страшно напружилось.

– Хто?

– Сотник Яковенко.

Поглянувши на Криштофа, Катерина побачила, що його темні очі горять похмурим, незнайомим вогнем.

– Він скривдив тебе? – м’яким голосом, у якому чулася лють, запитав Криштоф Катерину, притуливши міцніше.

Вона заперечливо захитала головою.

– Ні, він не встиг, бо його прогнав пан Злотник.

– Але він бив тебе?

Катерина опустила очі.

– Бив, бо я наче збожеволіла, почала кричати, брикатись та кусатись. Я що завгодно ладна була зробити, аби тільки він… – Її голос стих до шепотіння, яке міг розчути тільки Криштоф, – аби тільки він не опоганив моє тіло, яке належить тобі одному.

Очі Криштофа сяйнули у відповідь внутрішнім вогнем, але обличчя зробилося ще похмурішим.

– Я вб’ю його! – тихим, але твердим голосом відгукнувся він, і Катерина побачила, що то не пусті слова. Хотіла відрадити, налякана за нього, одначе він навіть слухати не захотів. Тільки похитав головою й поніс до будинку. Уже в дворі їх стрів, витріщивши очі, п’януватий дід Тарас, а ще превеселі друзі його матері. Але Криштоф, не звертаючи на них жодної уваги, мовчки проніс Катерину наверх, а вона від сорому сховала лице в його сорочку.

– Кириле, що сталося?

Криштоф зупинивсь, а Катерина з жахом зрозуміла, що цей низький наполегливий голос може належати тільки його матері. А вона ж у такому вигляді!

– Із моєю дружиною стався нещасний випадок.

– Який?

– Байдуже.

– Ну-у, – протягнула пані Гнатовська, і Катерині вчулося в її голосі щось насмішкувате. – Усе-таки, хоч би там як, ця дівчина моя невістка й має твоє ім’я…

– На неї напали, – коротко кинув Криштоф і зібрався йти далі, та мати заступила йому дорогу.

– Напали? Кириле, що ти таке говориш, хто ж може напасти тут, у цій глушині?

Криштоф роздратовано зітхнув.

– Вибач, мамо, але я поспішаю.

Він таки оминув матір, і далі притискаючи до себе геть зніяковілу Катерину. Але азартну до чогось цікавого пані Гнатовську це не зупинило. Різко обернувшись, вона попрямувала слідком і зайшла до кімнати сина саме в той час, коли той опускав юну дружину на своє широке ліжко. Катерина вчепилася в нього, щоб благати не йти до того страшного чоловіка, але побачила свекруху й не посміла.

– Я пришлю когось подбати про твоє лице. І не хвилюйся, я хутко повернуся, – лагідно прошепотів Криштоф, цілуючи Катерину в забиту щоку. Потім побачив матір і нахмурився.

Пані Гнатовська всміхнулась.

– Я посиджу з нею, поки тебе не буде, – спокійним голосом сповістила вона, кліпаючи сірими очима, – та й познайомлюсь нарешті з молодою невісткою.

Криштоф постояв, не зводячи з неї похмурого, далеко не привітного погляду, а потім згідно хитнув головою.

– Добре, але якщо ти образиш її…

Пані замахала руками.

– Що ти, синку, кажеш, я й у думці не мала такого, – защебетала вона ясним голосочком. – Я просто допоможу їй, чим зможу, роздивлюся, яка вона в тебе.

Коли двері за Криштофом зачинились, пані Гнатовська постояла з хвилину мовчки, а потім обернулась до Катерини. Нічого ані ворожого, ані злого та в погляді свекрухи не помітила. Погляд світився допитливістю й цікавістю до тієї, хто привабив до себе її сина, хто полонив його.

– То он ти яка, – промовила вона врешті, уважно роздивившись лице Катерини, – вродлива, навіть не зважаючи на ці жахливі синці. Зараз я покличу свою служницю, вона вміє лікувати таке. – Подзвонивши в дзвоника, пані Гнатовська знов поглянула на Катерину. – А скажи, чому він побрався з тобою?

Катерина витримала її важкий погляд.

– Покохалися ми.

– Он як, – протягла пані, але Катерина бачила, що вона не повірила цим словам. – Признаюсь тобі, що в нас із сином не надто теплі стосунки, але, я сподіваюсь, ти зможеш його пом’якшити, бо бачила, як він дивиться на тебе. Тому нам краще потоваришувати. – Пані Гнатовська присіла поруч із Катериною на ліжко, розправивши неймовірно широкі спідниці своєї блакитної, блискучої сукні. – Тебе, я чула, звуть Катерина?

– Так.

– Але мій син кличе Катариною?

– Так.

– Кепська ляхівська звичка, – пробурмотіла пані, зітхнувши. – А я Ірина Саввівна, але покійний чоловік завжди кликав мене Іреною, католицькою душею.

Так за балаканиною свекрухи й минав час. З’явилася мовчазна, немолода служниця та заходилась лікувати лице Катерини. Вона не промовила й слова, але руки її трішки втамували біль у збитому лиці.

А потім у двері наполегливо постукали.

– Увійдіть! – гукнула Ірина Саввівна, перериваючи розповідь про дитячі роки Криштофа.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов молодик середнього зросту. Світле, кучеряве волосся м’якими хвилями опускалось на плечі, зеленооке лице було дещо блідим, але досить привабливим, із правильними рисами та трохи повними вустами. Трішки нижчий за пані Гнатовську, він, проте, пасував їй, теж гарній жінці з великими сірими очима та вродливим лицем.

– Ірино, душа моя, ось куди ти поділась, – почувсь його високий, жіночний голос. – Я шукав тебе цілу годину, допоки мене не сповістили, що ти в невістки.

Гнатовська відповіла йому ніжною усмішкою.

– Антуане, голубчику, не ображайся, – співучим голосом протягнула вона. – Я ось познайомилась зі своєю невісточкою, вельми цікавою молодичкою. Катерино, познайомся з моїм сердешним другом паном Антуаном Козуб-Грановським.

Антуан, який мав літ двадцять-двадцять п’ять віку, узяв своєю м’якою, ніжною рукою загрубілу руку Катерини, навіть не покривившись, і поцілував.

– Графине, – протяг він своїм високим голосом, – для мене велике щастя познайомитися з вами. Признаюся, що не сподівався в цій глушині зустріти таке створіння чарівне, як ви.

Катерина зашарілась.

– Дякую!

– О, за що ж мені дякувати? Це я маю дякувати за змогу милуватися вашим чарівним личком. А очі які! Чаклунські очі!

Пані Гнатовська розсміялася й ляснула юнака по руці віялом, що висіло в неї на зап’ястку.

– Антуане, підлеснику, припини. Мій син дуже ревнива людина, дізнається, що ти лицявся до його дружини, вижене тебе з дому, і я не зможу нічого вдіяти.

Антуан залупав зеленими очима.

– Це я залицяюсь? На Бога, Іринко, я ж просто висловив своє захоплення красою пані графині.

За тими розмовами Катерина трішки одвернулась від хвилювання за Криштофа, дивуючись цьому кумедному Антуанові, коханцю свекрухи, удягненому в блискучий камзол та сірі панталони з тонкими панчохами. І все, від цього одягу до пахощів, які йшли від нього, було їй таким дивним, а слова його такими цікавими, що вона тільки руками сплеснула, коли на порозі з’явилась мужня постать чоловіка.

– Криштофе!

Хотіла підвестися, кинутись до нього, але Криштоф сам підійшов до ліжка, а Ірина Саввівна потягнула Антуана геть.

– Катарино, твоє лице… це жахливо…

Катерина тільки трохи покривилась.

– То пусте, пройде, – її погляд жадібно вп’явся в нього, боячись побачити те, що говорило б про кривду з боку сотника. Але Криштоф мав такий самий вигляд, як і вранці. – Як там…

– Він утік, – із похмурим виглядом відповів Криштоф, і очі його потемніли від люті, що сповняла зсередини. – Утік як останній боягузливий собака. Ми з Максимом Петровичем гнались за ним до самого Дніпра, але марно. Він зник.

Катерина промовчала. Промовчала, бо потайки раділа, що Криштоф не зустрівся з тим сотником. Вона тільки зітхнула й притулилась лагідно до нього, відчуваючи, як серце тихо стукає від кохання, що переповнювало його через край.

4

Пані Гнатовська.

Катерина часто повторювала собі ці слова, дивні та незвичні для неї слова, бо не відчувала вона себе панею графинею. Та, матінко рідна, яка ж із неї вже пані, коли погано робиться їй від самого лише погляду на всі ті премудрості за столом, на матір Криштофа та її гостей, які вміли й так гарно говорити, і їли правильно, і були справжніми панами. А їй же шматок у горлянку не ліз, варто було тільки подумати про те, що зробить вона щось не так, осоромиться геть, а головне ж – осоромить Криштофа. А їй так бажалося бути йому гарною дружиною, щоб пишався він нею й пишався насправді, а не тільки вдавав. Бо була б вона пані від народження, то інша річ, із материнським молоком всотувала б вона все те, чого тепер так жадала навчитись, навчитися тільки заради Криштофа.

Поглянувши у вікно, Катерина побачила пані Гнатовську та зграйку її молодих друзів, які гуляли в саду. Вона зітхнула й тихенько пройшла до бібліотеки, тиша й затишок якої так вабили її останнім часом, бо друзі свекрухи не полюбляли її чомусь, тому тут Катерина могла просто відпочити на самоті.

Довга шовкова сукня її м’яко шелестіла, торкаючись такого гарного та пухнастого килима бузкового кольору, що встеляв долівку. Яка розкіш! Нечувана розкіш для неї, а Криштоф же так звик до всього цього, що й не помічає, у якій красі живе, бо не знає, що то таке – жити в злиднях, спати на грубій долівці, укритій благенькою рядниною. Катерина весь час ходила по будинку й не могла намилуватися всіма цими розкошами. А сукня тепер у неї яка! А сорочка! Та чи могла вона, звикла до грубої тканини старих латаних сорочок, що їй із невдоволеним виглядом кидала мачуха, навіть уявити, що настане колись той день, коли одягне вона таку красу й до тіла буде линути м’яка, мов пух, тканина, а не оте грубе лахміття, до якого вона звикла ще з дитинства.

Увійшовши до бібліотеки, Катерина постояла, насолоджуючись тишею, а потім наблизилась до стіни з нескінченними полицями книжок. «Які то, певне, щасливі люди, котрі вміють читати…»

– Не знаєте, що почитати?

Катерина здригнулась від несподіванки, зачувши за спиною мелодійний жіночий голос, і швидко обернулась… та спохмурніла. На порозі кімнати, якось дивно посміхаючись, стояла молода подруга Ірини Саввівни, здається, звали її Настуня Горобецька, утім, напевно сказати Катерина не могла, бо не запам’ятала. Дуже гарна була та пані, із рудим, наче вогонь, волоссям, що полум’яною завісою горіло над доволі вродливим лицем із примхливим виразом, виразними світло-зеленими очима, прозорими та сяючими, пухкенькими вустами. Убрана в неймовірно розкішну, як гадала Катерина, сукню із зеленого шовку, ця пані не була тендітна та худенька, як це заведено в панів, а навпаки, її біле тіло було таким пишним, що Катерині здалося – дихни вона трішки глибше, і той шовк зелений просто не витримає натиску цієї молочно-білої розкоші, якою пані, із усього видко, надзвичайно пишалась.

Катерині ж вона не подобалась. От чомусь, невідомо й чому, із першого погляду відчула вона якусь незрозумілу неприязнь до цієї розгодованої, випещеної панянки.

Світло-зелені очі глузливо сяйнули.

– Пані графине, ви погано чуєте?

Катерина відповіла прохолодним поглядом.

– Ні, чую я добре. Проте ви також мали добре чути, що я з кріпачок і читати зовсім не вмію.

Пані Горобецька ледь помітно покривилась.

– Та й справді, а я й забула! Вас хтось учить читати?

– Так. Чоловік.

– Чоловік. – Наспівно протягнувши це слово й повільно наблизившись, пані Настуня зупинилась зовсім поряд із Катериною і якийсь час мовчки роздивлялась її, наче якусь чудернацьку істоту. Катерина з гіркотою згадала про те, що так іноді дивилась на неї мачуха, і від погляду того Катерина не знала, куди подітися. Зараз вона почувалась так само, як і перед поглядом мачухи. – А скажіть-но мені, пані графине, як удалося вам одружити із собою такого гарного та родовитого чоловіка, як Криштоф Адамович?

– Я не одружувала його на собі!

– Он як?

– Він сам зі мною одружився.

– Ну-ну-у-у, – недовірливо протягнула ця зніжена красуня, і Катерина відчула до неї таку хвилю неприязні, що ледве втрималася, щоб не вилаяти її грубим словом, аби не лізла своїм панським носом у чужу родину. А пані казала далі. – Скажіть, а чи не відомо вам бува, чому я приїхала в це Господом забуте місце? Чому я тут?

Катерина напружилась.

– Ні, я про це нічого не чула.

Пані Горобецька помовчала, ще деякий час пронизливим поглядом видивляючись на Катерину, і та раптом усе зрозуміла. Цей погляд пані. То є недобрий, важкий погляд суперниці, і вона вже бачила схоже споглядання в очах тітки Завидихи, батькової родички, коли та мало не відбила чоловіка у власної куми. Тоді слава була на все село, і за чуби водилися тітки, аж курява стовпом стояла. Але ж це поважна пані. Та чи й може вона вчепитися їй у коси, як тітка Завидиха кумі? Ой, та то вже буде справжнісіньке лихо, адже супроти такої дебелої панянки Катерина почувалася геть слабкою, бо така як уп’ється, спробуй тоді вирватися, сили в цьому білому тілі на що завгодно вистачить.

На щастя, пані Горобецька битися, схоже, не збиралась. Просто подивилася й відійшла, павою пропливла по килиму, гарно погойдуючи пишною спідницею своєї розкішної сукні.

– Ірина Саввівна, – почала вона своїм гарним, мелодійним голосом, – давненько вже товаришує з моєю маменькою, і увесь час, скільки я себе пам’ятаю, вони тільки й мали розмов, що про те, як мені побратись із сином пані Ірини Криштофом Адамовичем. Щоправда, сама я із графом знайома не була, проте чула з вуст його матері про нього так багато. Признаюся вам, пані графине, я й гадки не мала про те, що Гнатовський настільки вродливий, а цей титул графа тільки додає йому привабливості. – Вона засміялась сріблястим сміхом. – Ні, ви не подумайте, що я відчуваю якийсь брак у залицяльниках. Зовсім ні, і навіть навпаки.

Катерина раптом відчула сміливість.

– Чому ж тоді ви приїхали сюди?

Настуня Горобецька знов чарівно всміхнулась.

– О, то все моя маменька! Вона так полюбляє Ірину Саввівну, то й умовила мене поїхати сюди. Хоча, знала б я, який він із себе красень, цей Криштоф Адамович, то й умовляти не потрібно було б мене, я б сама із задоволенням приїхала. Однак, як виявилось, ми спізнилися.

Вона змовкла й знову поглянула на Катерину своїми світло-зеленими очицями, які виражали щось незрозуміле. Катерина теж мовчала, застигнувши біля книжкових полиць і не тямлячи, що можна сказати у відповідь на цю неприємну для неї відвертість. Була б вона пані від народження, то, певне, мала б що відповісти на подібне нахабство, але ж вона вчорашня кріпацька дівка, і пани й далі залишаються для неї мало не небожителями, а все її знайомство з ними досі обмежувалось спілкуванням із Криштофом та цим кумедним лікарем Францом. Та й було з ними дуже просто. А от що казати зараз? І хто її навчить, що має казати вона панянці, яка так відверто признається в тому, що приїхала сюди тільки заради того, щоб зробити своїм чоловіка, із котрим її, Катерину, повінчано перед святим олтарем? А сказати хотілося багато, ой як багато, та всі слова ті годилися хіба лише для тітки Завидихи й аж ніяк не для пані, ще й графині.

Пані Горобецька всміхнулась.

– Мовчите?

– Мовчу, – погодилась Катерина, закидаючи голову, – мовчу тому, що не маю чого сказати супроти вашої нахабності. Та й взагалі, не розумію я, навіщо ви розповіли мені про це все?

Настуня знизала плечима.

– Не можу сказати, просто закортіло, і край. А ви образились?

– Ні.

– Ні? А чому?

Катерина помовчала, розмірковуючи, як же його відповісти, проте слова самі прийшли їй на вуста, прийшли разом із незнайомою силою, що була силою впевненої в коханні свого чоловіка жінки, потаємною силою коханого серця, яке кохає.

– Напевне, тому що Криштоф тепер мій.

Світло-зелені очі Настуні звузились, і якусь мить вона простояла, уп’явшись у лице Катерини немигаючим поглядом, а потім раптово всміхнулася щирою та відкритою усмішкою, геть заплутавши Катерину, неначе то й не вона допіру вимовляла ці слова про те, наскільки подобається їй пан граф та що її ще з дитинства сватано за нього.

– А ви самовпевнена, – промовила вона й, пританцьовуючи, знову наблизилася до Катерини, яка стояла, немов прикута до місця. – Маю признатися, просто захоплена вашою витримкою, бо коли б то мені сказали в очі щось подібне, то я не знаю навіть, чи змогла б залишитися такою спокійною, як ви оце зараз. Бо дуже ревнива, це в мене від маменьки. А кажіть-но мені – ви ревниві?

Катерина розгубилась.

– Я… я не знаю.

– І ви не ревнуєте пана графа? – настирливо допитувалась пані Горобецька, так само відкрито й щиро всміхаючись. Однак несподівана поява всюдисущого Тараса врятувала Катерину від відповіді на це не зовсім зручне запитання. Поблискуючи вже посоловілими очицями, він без стуку просунув свою пику в двері бібліотеки й гаркнув так, що пані Настуня підстрибнула на місці та трохи не впала, заплутавшись у широкій спідниці своєї розкішної шовкової сукні.

– Пан дохтор фан німець, графине.

Настуня покривилась.

– Тьху на тебе! Де ви взяли того жахливого діда? І що то в нього за примха така, підкрадатись і горланити на весь будинок?

Катерина стримала усмішку.

– Він лишився від старого графа.

– Так виженіть його!

– О, це має вирішувати Криштоф!

Горобецька стенула плечима.

– А в нас цим опікується маменька, і ви маєте вже навчитися керувати всіма справами в господі. От мене цього навчати почали мало не з пелюшок, і я ще маленькою дівчинкою знала все…

– То кликати того німця? – нахабно перебив її мову Тарас, який і далі стовбичив на порозі, й одразу відчув, що понесло на нього смаленим. – Чи назад до пруссаків вигнати?

Катерина всміхнулась.

– Та клич уже!

– Ага.

Червонопика голова Тарасова вмить зникла за дверима, а Настуня покривила своє гарне лялькове личко, закліпавши очима.

– Ізнов цей німець! Так, він досить кумедний, але я маю вам сказати, що мені він не до вподоби. Оця його звичка тягнути слова, підпускати очі під лоба…

– Він Криштофів товариш.

– Та все одно. Ось була б я дружиною графа…

– Але ж ви не його дружина, – почула Катерина свій холодний голос і не втямила, як зірвалися з її вуст ці слова. І кого здивували вони більше? Чи цю викохану панами примхливу красуню, а чи її саму, колишню кріпачку, яка заговорила вже справжньою панею й сама чомусь налякалася цих своїх слів.

Відповісти пані Горобецька не встигла. Двері відчинилися, й стрімкою ходою до бібліотеки увірвався доктор Франц. Він кинувся до Катерини і, справді закотивши очі під лоба, проказав:

– Катарін, сонц мій, є дужє радій.

Катерина всміхнулась, спостерігаючи, як гарячі вуста лікаря Франца торкаються її руки.

– Навзаєм, пане лікарю.

– О, яка я є пан для вась? Для вась, мій Катарін, я є тілко Франц, так, тілко Франц.

Як виявилось, лікар завітав до них у гостину, дізнавшись про що, Настуня відразу ж закотила очі, а ось Катерина зраділа. Цей дивакуватий німець подобався їй набагато більше за саму пані Горобецьку, бо в ньому вчувала до себе зичливість, сердечність, незважаючи на цю його кумедну вимову. І вільніше зітхнула, коли пані Настуня вкотре насмішкувато закотила очі й уже зібралась іти, та зупинилась і обернулася біля самого порога.

– Забула сказати. Ірина Саввівна запросила на вечір циганів.

Катерина спохмурніла.

– Навіщо?

– Щоб розважити нас! – кинула Горобецька й павою випливла геть із бібліотеки, погойдуючи спідницею сукні.

Пані Гнатовська й справді запросила до маєтку циганів, і надвечір вони галасливою юрбою розташувались біля мосту. Дід Тарас, ураз вивітривши весь хміль, із заклопотаним виглядом бігав біля будинку й бурмотів щось про тих злодюжок циган, що то такі люди, мовляв, тільки відвернешся, геть усе з господи панської повиносять.

А от пані Гнатовська з Антуаном і їхнє молоде товариство раділи, як ті справжні діти. За вечерею тільки й було розмов, що про тих циган, а Настуня Горобецька, та й узагалі дивовижно розквітла, зрадівши чомусь так, що її світло-зелені очі засяли коштовними смарагдами, і така вона була гарна цього вечора, що в серці Катерини почала ворушитися холодна змійка чогось неприємного. Невже ревнощів? Уже супроти своєї волі спостерігала вона за тим, як погляне на цю пишну та квітучу красу Криштоф, дивилась, чи не промайне в його очах щось таке, від чого душа її захолоне, коли побачить, роздивиться вона раптом той вогонь, що для неї однієї він має горіти. І нічого не здужає вона сказати, бо він панського роду, а Катерина не навчена перечити панам, хоч і сама стала панею, та несправжня вона пані, а мов злодійка, украла ім’я графині Гнатовської, що має належати іншій, високородній панянці на зразок цієї Настуні, але аж ніяк не злиденній кріпачці. Ревнощі, густо засіяні білою ручкою Настуні в Катерининім серці, вже почали давати рясно свої плоди: вона ревнувала його, відчуваючи, наскільки неприємним є для неї кожен погляд, що торкався Настуниного лиця, її пишної, квітучої краси, і Катерині вже здавалось, що Криштоф милується цією пані, милується й міркує про те, яка б то гарна вийшла з неї графиня Гнатовська, та й чи не жалкує він уже про те, що побрався так спішно з простою кріпачкою. О, думки ці, гіркі та пекучі, усю вечерю жалили їй серце, і ледь витримала вона ту кляту вечерю. Не маючи сили проштовхнути навіть кусень хліба, просиділа вона, слухаючи веселий, щасливий сміх вродливої пані й відганяючи пекельні думи. І піднялася із-за столу геть голодною, уникаючи погляду чоловіка, але не уникнувши його теплих рук у коридорі.

– Що з тобою, люба? – запитав її Криштоф, але не поцілував, як робив це завжди, і це теж боляче вкололо її запалене незнайомим почуттям ревнощів серце.

Катерина спробувала всміхнутися.

– Нічого.

Але Криштоф не відпускав Катерину, намагаючись зазирнути їй в очі.

– Ти чомусь сердита?

– Ні, зовсім ні.

– Це через матір, правда? Повір, я понад усе у світі бажав би залишитись тут із тобою вдвох, та не виганяти ж мені весь цей табір веселих материних друзів, а разом із ними і її саму…

Катерина яро захитала головою.

– І не треба. Пані Ірина мені зовсім не заважає, просто мені потрібен час, щоб звикнути до всього цього, навчитися бути рівною тим людям, які мене оточували за столом. А це важко для мене, простої дівчини, це поки що дуже важко, зрозумійте!

– Розумію. – Він нарешті поцілував її, і тепло надії яскравим променем торкнулося серця Катерини. – А ходімо й ми сьогодні ввечері подивимось на танці тих циган.

– Ходімо.

– І ти чула, що казав Антон? Що циганки танцюють особливий танець і танцюють вони тільки для свого чоловіка.

Серце Катерини забилось.

– Так.

– Станцюй для мене, – тихим, ледь помітно хрипким голосом прошепотів Криштоф, і Катерина відчула, як слабшає під його пильним поглядом, і забулася вмить пишна постать Настуні, і відчула вона себе знову господинею його серця, знову потрібною йому.

* * *

М’який, теплий літній вечір почав поволі переходити в сутінки. У садку заспівали цвіркуни, а в напоєних спекою оксамитово-темних небесах з’явився ріг золотавого молодика, що мало не пірнав у стихлу Кагамличку. Там, на березі, за панським садком, уже горіли великі яскраві вогнища та було чутно пронизливо-солодкий, гарний спів молодих циганок.

Катерина, ще як виходила з будинку, наскочила на діда Тараса, який згорбився на східцях.

– Діду, що ви тут робите?

Дід Тарас поважно закректав.

– Відомо, що. Стережу дім.

– Від кого?

– Та чи вам, пані кріпацька графине, повилазило? – забубонів він, укотре відмовляючись виказувати Катерині повагу. – Маєток кишить тими проклятущими циганами, як шолудивий собака вошами, а ви таке питаєте. Та їм, тим нехристякам, вірити не можна й на хвилину. Варто тільки десь проґавити, і край, винесуть увесь будинок, як у покійного нашого мельника, жінку заморочили ворожінням, а хату обчистили ого-го. Ось я й стережу, бо поки пани та челядь роти там пороззявляють, хтось із тих циганюк до будинку й примандрує. А тут я, перцю як всиплю, довіку пам’ятатимуть діда Тараса.

Катерина поглянула на пляшку, що красномовно стирчала в нього з кишені, і тільки головою похитала. Ох і дід, засне отут на порозі, які там йому вже цигани.

Полишивши його бубоніти собі під носа, Катерина пішла стежиною до річки. Хода її була стрімкою, бо Криштоф уже чекав там на неї. Убралася вона до танцю в легку білу сорочку та якусь червону, чаклунську спідницю – усе за порадою свекрухи вдягнула, і волосся темне розплела, густою завісою спустивши на спину. І тремтіла чомусь уся, немов ішла уперше на побачення із Криштофом, неначе й не було цього дивовижного тижня їхнього шлюбу. Почувалася вона як та дівка, що поспішає на вечорниці до свого коханого парубка, і згадувала, як сумувала літніми вечорами, зачувши спів дівчат, які йшли на вечорниці, і як самій кортіло хоч на хвильку туди гайнути, та куди там, мачуха ніколи не пускала, скільки не прохала.

Зовсім близько зареготіли, і вже за два кроки Катерина опинилась на галявині перед річкою. Було видко, мов ясної днини, і гамірно. Хрипкий регіт циган густо мішався зі сміхом гостей пані Гнатовської. Чоловіки вже кружляли в танці з рухливими циганками, а ті, убрані в білі сорочки та строкаті спідниці, танцюючи, звабливо відкидали назад своє довге чорне волосся, яке переливалось у відблиску вогнища.

Катерина пошукала очима Криштофа й знайшла його на другому боці галявини. Неймовірно гарний у білій сорочці та чорних штанях, із непідібраним волоссям, що спадало до плечей, він стояв поряд із матір’ю й Антуаном і був схожий на справжнього цигана своєю смаглявою вродою, яку увиразнювали відблиски циганського вогнища. Катерина зупинилась на протилежному боці, навпроти чоловіка, і її очі відразу ж зустрілися з його очима, й у тілі вона відчула приємне тремтіння. Криштоф усміхнувся їй, вона усміхнулась у відповідь, учувши, як навіть на відстані голублять її його оксамитові темні очі, як шепочуть разом із усміхненими вустами:

– Станцюй для мене!

Звідки він дізнався, що зараз розпочнеться той танок циганок, звідки дізналась вона сама, бо вже ладна була вийти до тих розпашілих, вогнянооких циганських жінок, які граційно кружляли галявиною біля двох вогнищ, і вже ступила крок?..

І застигла.

Стрімким потоком рудого полум’я, стрімкою силою білого пишного тіла увірвалась на галявину Настуня. І настільки чарівною та вродливою була вона в цю хвилину, що навіть Катерина не могла не задивитись на неї. Убрана в яскраво-червону, вогняну сукню з вузькою спідницею, із кривавою трояндою в пишному рудому волоссі, вона була напрочуд гарною й рухалася так легко та пристрасно! У Катерини защеміло серце, коли вона збагнула, для кого танцює та рудоволоса красуня, для кого кружляє так пристрасно й натхненно.

Для чужого чоловіка. Чоловіка Катерини.

Для Криштофа.

А він? Катерині кортіло поглянути туди, де стояв її красень-чоловік, і водночас було боязко. Боязко побачити в його очах те, що розбило б на дрібні шматочки її наївну дівочу мрію про щастя поряд із ним. І як зможе вона сама тепер танцювати після Настуні, вона, яка ніколи майже не танцювала, не вміла до пуття цього робити, але бажала цього заради коханого на його прохання.

Катерина на мить заплющила очі, мов убираючись у силу знести щось неприємне для себе, й поглянула на Криштофа.

Й відчула, як гойднулася земля під нею.

Криштоф дивився на Настуню!

Катерина враз похолола вся, побачивши той його погляд, бо вгледіла в ньому блиск зацікавлення, захоплення яскравою красою рудої танцівниці, милування нею. Гострий біль від побаченого скував серце в одну мить, і пропала радість, зігріта його проханням станцювати для нього. Навіщо ж їй тепер танцювати, коли це так добре змогла зробити Настуня і йому сподобався той танець, що справді був просто казковим, і вона, Катерина, не змогла б так. Решта присутніх на галявині відійшли вбік, і Настуня тепер кружляла по затоптаній траві сама. Розчервоніла, із сяючими світло-зеленими очима, вона просто не могла не викликати захоплення. Присутні, навіть цигани, були достоту зачаровані її танцем, та чи знав хто з них, що танець той особливий і танцює вона зараз його для однієї людини – для одного Криштофа кружляє вона галявиною так пристрасно та відверто. Цього, напевне, ніхто не знав, а от Катерина знала, знала й стояла, зціпенівши, край галявини, пронизана гострим болем у саме серце, і дивний Настунин танець був для неї початком кінця того несподіваного щастя з Криштофом, у яке вона й сама боялася повірити. Ні, таки ж справді, пани не одружуються з кріпачками, ніколи такого не було й не буде, а її з Криштофом шлюб – помилка, яку він дуже хутко збагне. Збагне, милуючись дивною красою Настуні Горобецької, у якої, окрім вроди, було ще й ах яке панське походження, яка була просто створена для того, щоб стати графинею. І вона так цього хоче, що відважилась на цей танок, відважилась усім показати, якого чоловіка обирає, а те, що в цього чоловіка вже є повінчана з ним дружина, – то річ інша, незначна для високородної примхливої панянки. Кружляючи в танці, вона почала наближатись до Криштофа, і тоді Катерина відчула, що не витримає більше перебування там жодної хвилини, не зможе більше дивитися на те, як якась пані відверто залицяється до її чоловіка і йому це залицяння до вподоби. Стрімко обернувшись, вона гайнула звідти геть, байдуже куди, аби подалі від них, чужих для неї панів. І повертатися назад до палацу вона вже не буде, там немає для неї місця, як немає й не було його поряд із Криштофом. А куди ж іти? Назад до батька? І потерпати від злорадства мачухи, яка вже відведе душу, уже нагодує її донесхочу докорами та насмішками про те, що кинув її пан, що так їй і треба. Ні, зараз вона всього цього просто не витримає, зараз їй потрібні тиша та спокій, щоб вистраждати своє горе, виплакати його подалі від людських очей, десь у безгомінні поля під небом і зорями вилити свою тугу.

Затинаючись у довгій спідниці, мало не осліпла від непролитих сліз, Катерина бігла геть, але не бачила вже ні вогнищ, ні притихлих циганів, які мовчки розступалися перед нею. Перед очима й далі кружляла в танці Настуня, й очі Криштофа з відвертим захопленням милувалися нею. І не знала вона, що то буде так боляче, ревнувати коханого, що ніщо не може втамувати цього вогню, що ладен він опалити її геть, бо не ревнувала вона ще нікого. Миколу того ревнувати не було чого, для нього вона лише одна й існувала на селі, та й не було в неї такого почуття до Миколи, яке спромігся пробудити пан Криштоф. Певне, у недобру хвилину закохалась вона в нього, не судилося коханню цьому бути щасливим. Правду люди кажуть, що від панів кріпацьким дівчатам саме тільки лихо, сама біда.

Катерина вибігла з галявини на пагорб, спіткнулась і трохи не закричала, коли вхопила її за руку чиясь холодна рука. Вона сіпнулась і скрізь туман в очах побачила перед собою смагляву, запнуту строкатою хусткою циганку.

– Куди поспішаєш, пані? – хрипким голосом, схожим на чоловічий, запитала вона, і в жовтуватому світлі вогнищ зовсім поруч Катерина побачила пронизливі чорні очі, що, здавалося, усе бачили та знали. – Тікаєш від пана?

– А вам який клопіт?

– Груба пані, а я ж допомогти хотіла.

– Як?

– Звести суперницю, щоб і сліду її не стало.

Катерина відсахнулась.

– Ви що! Це ж гріх великий, – захитала вона головою й, висмикнувши долоню з холодних циганських рук, побігла в густу темряву, застогнавши від болю, коли боса нога боляче наступила на камінець. Услід їй лунав голос циганки.

– Пані, бережись вогню! Смерть чатує на тебе у вогні!

Ці страшні слова ще чулись Катерині, коли промайнула вона садок, і полинула ген до річки, у просторе поле, і бігла, не відчуваючи під собою ніг, мов гнала геть її якась невидима сила. Стерня від скошеної трави колола ноги, та вона не відчувала того, біль у серці був набагато сильнішим. А воно горіло, поломеніло її серце, докоряючи собі, що дозволило покохати пана, знаючи, що це почуття приречене від самого свого початку, бо різні вони і йому потрібна не вона, просто він того ще не збагнув, а ось мати його збагнула це давно, тому й привезла Настуню, яка була б для неї найгарнішою невісткою.

Утративши врешті сили, Катерина спіткнулась і впала на теплу стерню, охопила лице руками й заридала вголос. Вона знала, серцем чула, що не може бути все настільки легким та щасливим, ні, тільки не з її вдачею, проклятущою та нещасною. Що не кажи, а як нема талану в житті, то вже ніколи й не буде. А кохання до Криштофа було відчайдушною надією на щастя, надією, що має померти. Завтра буде новий день, зійде нове сонце над Борисами, і вона дасть чоловікові волю, відпустить його, якщо він забажає, хоч би як боліло їй серце від того, хоч би якої туги воно сповнювалось, бо не має вона права лишатися дружиною графа, вона проста кріпачка від народження й місце їй не в палаці, а в злиденній батьковій хаті.

– Катарино!

Далекий голос Криштофа долинув до неї скрізь ридання, і Катерина напружилась, змовкла та застигла, дослухаючись, чи не почувся часом цей поклик його серед ночі. За мить пролунало знову:

– Катарино! Де ти?

Криштоф! Так, це його голос, і він шукає її, покинувши той пристрасний Настунин танок. На мить жагуча надія засліпила очі Катерини, й вона ладна була вже підвестися й крикнути, де вона, але холодний розпач знову заволодів нею в настирній ненажерливості, й Катерина знов упала на землю, тихенько заплакавши, не зважаючи на колючу стерню, яка дряпала її дівоче лице. А Криштоф усе гукав.

– Катарино!

Вона ж мовчала, уперто мовчала, та він усе одно знайшов її. Заплакана та нещасна, вона нишком лежала на землі. Катерина здригнулася всім тілом, коли її тремтячих плечей торкнулися теплі долоні й поряд пролунав його рідний голос.

– Катарино, Господи, що сталося? Тебе хтось образив? То ті цигани, скажи, люба, і за хвилину сліду їхнього тут не буде.

Катерина гикнула.

– Катерину ніхто не ображав, окрім неї самої. Не хвилюйтеся, пане графе, і не звертайте уваги на цю дурну дівку…

– Люба, я не розумію…

– А що тут розуміти? – зле відгукнулась Катерина й умить звелася на ноги. – Ми припустилися з вами помилки, пане графе, коли стали до шлюбу, дарма що все село гуділо, що пани з кріпачками не одружуються. Я повірила вам, думала, що потрібна вам і зможу зробити вас щасливим, та гірко помилилась. Не така дружина вам потрібна, я це зрозуміла, хоч і пізно зрозуміла… – задихаючись від сліз, Катерина змовкла, спостерігаючи, як у темряві перед нею підіймається висока постать чоловіка, а серце завмирає від кохання до нього.

Криштоф глибоко зітхнув.

– Катарино…

Катерина відступилась од нього на три ступні.

– Ні, не треба, нічого не кажіть! Я все бачила на власні очі: як милувались ви Настунею, як захоплювались нею…

Криштоф ступив до неї крок.

– То он воно в чому річ! Ти ревнуєш?

Катерина позадкувала від нього, а зачувши в цьому наймилішому на світі голосі усмішку, розізлилась.

– Так, ревную! Зрештою, я поки що ваша дружина й маю на це право, на відміну від панянок, які насмілюються кружляти перед чужими чоловіками у відвертих танцях… – Вона не договорила, а тільки зойкнула, коли Криштоф раптом опинився зовсім близько. Темрява сховала від неї його очі, але руки, які охопили її стан із нестриманою силою, були такими гарячими та рідними, що Катерина відразу ж затремтіла вся, однак упертість, яка раптово прокинулася, змусила сіпнутися назад. Але ні, її не відпустили, а ще міцніше притисли до дужого тіла, і наступної миті Криштоф уже цілував її, пристрасно та ніжно водночас, і поцілунок той змішувався з гарячим його шепотом.

– Солодка моя дівчинко, хто зурочив тебе в цей вечір, хто вклав до твого серця ці отруйні думки? Мені одна тільки ти й потрібна в цьому житті, невже не можеш ти зрозуміти?

– Але ж я не панського роду.

– А мені байдуже.

– То вам здається. Вам потрібна така пані, як Настуня Горобецька.

Криштоф утопив долоні в її густому волоссі й легенько потягнув назад, змусивши Катерину відкинути голову догори, і при слабкому місячному світлі побачила вона над собою його лице. Гостра ніжність пронизала все її єство.

– І хто тобі це сказав? Моя мати?

Катерина хитнула головою.

– Ні, що ви…

– Тоді Настуня, – упевнено промовив Криштоф, і Катерина помітила, навіть у темряві помітила, як спохмурніло його лице. – Завтра пані Горобецька покине маєток.

– Криштофе, не треба…

– Ні, люба, треба. Людина, яка довела тебе до такого стану, що ти втекла від мене в поле, не може більше перебувати в моєму домі.

– Але ж ви милувались її танцем!

Криштоф притулив її до себе.

– Дурненька, ну з чого ти це взяла?

– Я це бачила на власні очі!

– Нічого ти не бачила, – похитав головою граф. – Я просто дививсь на неї, але від милування був дуже далекий. Я дивився на цей танець і уявляв, як затанцюєш для мене ти. – Він помовчав, пильно вдивляючись в очі Катерини, а потім попрохав. – Станцюй для мене, люба!

У Катерини підкосились ноги.

– Зараз?

– Зараз.

Вони танцювали той танець удвох, і тільки молодий місяць та зорі бачили, як граф колисав в обіймах свою дружину, як шепотів їй на маленьке рожеве вушко слова, вічні, як світ, слова любові, як відгукувалась вона ніжним зітханням, і те гірке запаморочення забувалось, тануло, як тане в першому промінні сонця вранішній туман. А коли цікавий молодик уже сховався за обрій, Криштоф обережно опустив Катерину на порослий мохом берег, прошепотівши в її вуста:

– Подаруй мені сина, Катарино!

* * *

Груба чоловіча лайка нахабно порушувала сторожку тишу нічного пустого поля, густо перемішану конячим іржанням та криками нічних птахів, і це, мов оскома на зубах, дратувало високого ставного чоловіка, який супив брови, розсівшись віддалік на шматку доброї хутрини. Сотник Яковенко вже який день волочився із цією зграйкою колишніх козаків, що тепер вештались дорогами, грабуючи кого прийдеться, а то більше відсиджувались на напівпустому хуторі Вербки, що лежав убік від Дніпра. Вошиві, брудні та лайливі, ці злодюжки не викликали в нього жодних почуттів, окрім огиди та глухої ненависті, проте саме вони, ці нечисті на лапи козаки, допомогли йому набути тих статків, які він тепер мав і які дозволяли йому безтурботно й досить заможно прожити решту життя. Щоправда, він ніколи особливо не замислювався над тим, як ці харцизи здобували для нього гроші. Він був ватажком, він указував їм, кого пограбувати, а як вони вже це робитимуть, то, власне, їхня справа. Чи то вони просто віднімуть потрібне, а чи… Ну, якщо доведеться збавити комусь віку, то його те не надто обходило. Для нього головним був статок, що збільшувався із дня на день.

Харцизники зареготіли, і Яковенко покривився. І знов згадалася йому Катерина, бодай трясця напала на неї, на ту зрадливу дівку, на красу чаклунську, що звела його з розуму на схилку літ. Катерина, жадана, невинна, а від того ще більш спокуслива, хоч вона й сама не уявляла, яку силу має над чоловіками. І вона вже майже належала йому, майже купив він її в тієї жадібної крикливої Килини, так треба ж було з’явитись отому клятому полякові. Щоразу, уявляючи їх удвох, згадуючи, як принизила Катерина його перед усім селом, сотник мало не сатанів від нападів такого ярого гніву, що його побоювались навіть ці волоцюги. Саме такий напад стався з ним того дня, коли підловив він зрадливу дівицю за селом і міг би, певне, вбити, якби не трапився, на її щастя, той Злотник. Ох і сильним виявився, хоч із виду й не скажеш. Отямившись та налякавшись графського гніву, сотник хутко втік із Борисів, від гріха подалі, бо в пана графа повно парубків дужих, та й сам він не слабкий. Й ось уже місяць він страждає від цієї Катрі клятої й тиждень через неї змушений жити не вдома, а на хуторі, що його придбав для своїх волоцюг. І сам він іноді не розуміє, чому плентається за ними на розбій: щоб не нудьгувати на хуторі чи щоб дати вихід тій люті до Катрі та її поляка-чоловіка, що сповнює його серце. Хто його знає, однак починає йому ця справа подобатися, і той вихід люті обірвав за тиждень уже три життя.

Яковенко зітхнув, але ні крапельки жалю не було в тім його зітханні, і Зосим Точій, високий, худий до хворобливості, із неприємним поглядом зіщулених, болотяного кольору очей, одразу ж тикнувся до нього з пляшкою каламутної рідини.

– Що зітхаєш, пане сотнику? – заластився він, але сотник у його щирість не вірив, бо бачив оком своїм досвідченим, що Точій цей важить на його місце, хоче, бісяка невмивана, зробитись ватажком. – Випий із нами, пане, то й сум твій туманом розійдеться. А чи, може, ти гидуєш із нами пити, га? – Хитруваті, нещирі очі Точія зустрілися з очима сотника, і той зрозумів, що від цього покидька варто чекати чого завгодно, навіть ножа в незахищену спину.

Яковенко потягнувся.

– Ні, не гидую. Давай, коли просиш.

Точій зиркнув недобре, а волоцюги вдоволено загуділи. Яковенко відпив гидкої на смак мерзоти, якої жидівка-шинкарка називала бражкою, і знову зітхнув. Згадалася чомусь Магда, давня молодість, коли був він не старшим за Катерину.

Не мав він іще й двадцяти років, коли вмовив батька, старого Данила Яковенка, відпустити його на волю вольную, на Січ, розповідей про яку наслухався від діда, материного батька, сивочолого козака Івана Степанюка, що козакував іще з гетьманом Іваном Мазепою. І батько, не зважаючи на сльози та заперечення матері, поблагословив його молоду й буйну голову, відпустивши на козацтво. Багато чого пережив він за ті роки, кидавсь у пекло самісіньке… Молодий був, то й воював відчайдушно та безстрашно. І так минули на Січі п’ять років, допоки, перебуваючи якось у Києві з кошовим отаманом у справах, не зустрів майже в перший день приїзду гарну дівчину. Білява, із довгою шовковою косою, із темно-сірими очима та гарненьким пишногубим личком, вона відразу ж привернула до себе його увагу. Немов зачарований, застиг посеред багнюки на одній із вулиць Києва, глядів він, бідний козак, на диво те дивне, яке сходило з тарантаса в оксамитовій сукні, пошитій не по-українському. І коли в якусь доленосну мить вона раптом зачепилась за щось тією дивакуватою сукнею, немов діставши стусана під обидва боки, кинувся до неї, підхопивши маленьке тендітне тільце, яке мало не впало зі своєю сукнею блідо-рожевою в київську багнюку.

Панянка та тихо зойкнула, й у ту ж хвилину великі темно-сірі очиська, що були мало не на пів лиця, блимнули на нього налякано й водночас вдячно-зацікавлено.

– Дякую панові, – прошелестів її тихий голос, і Макар зрозумів, що перед ним полька та ще й, із усього видко, зі шляхти.

Так випало йому, вільнолюбному козакові, серцем припасти до очей тих темно-сірих, до личка того блідого, панянського. Закохався він, але те його почуття, рівно поділене між Січчю та нею, вродливою Магдою Войковською, жодною мірою не рівнялось до того, що охопило її шляхетне серце. Магда, яка виявилась палкою та пристрасною натурою, закохалась у нього з такою силою, що змогла витримати натиск батьків, яких один тільки вигляд зятя-козака, якогось волоцюги безрідного, сповнював жахом, і відвоювала-таки в них благословення на шлюб із Макаром. Він перше й сам поринув у нове для себе почуття, насолоджуючись неспішними, спокійними днями поряд із молодою дружиною, палкою та вродливою, у просторому будинку, що подарували Магдині батьки. А через рік вона обродилась, подарувавши йому сина, який виявився геть схожим на неї та Войковських. Тепер Магда більше часу приділяла маленькому Богданові, а Макар відверто занудьгував, потягнуло його на волю, у степи, подалі від Києва, за пороги дніпровські, у рідну Січ. І, поміркувавши, через місяць по народженні сина покинув він і немовля, і молоду дружину, щоб повернутися тільки за два роки. Магда тоді плакала та сміялась від щастя, підштовхуючи до нього світлочубого, янгольської подоби хлопчину, який вовченям позирав на нього, ховаючись за материною спідницею, ясними темно-сірими вічками. Після довгої розлуки кохання Магди, здавалось, розгорілося з новою, ще більшою силою, а от Макар помітив, що встиг уже похолонути до неї, не було для нього вже поряд із нею того солоду, як у перші місяці після одруження. Та й не жив він за весь цей час ченцем боголюбним, траплялись у нього грішки невеличкі то з однією молодицею, то з іншою. А куди було подітися? Магда була далеко, а він чоловік молодий, вродливий. Та й чи винен він у тому, що таким жаданим для жінок уродився, що самі вони липнули до нього. А дружина… дружина була далеко, та й не могла відати вона того, що поробляла вільнолюбна душа його оддалік дому.

Так минуло майже двадцять років. Магда з Богданом жили в Києві, у будинку, що подарували батьки-шляхтичі, а він жив кочовим життям, на два двори – то пропадаючи на Січі та в походах, то повертаючись до дружини, до затишку домашнього, у панську розкіш, яка була такою бажаною після бруду й незручностей похідного життя. Траплялися в його житті, звісно, й інші жінки, і немало їх було, та жодна не змогла увійти в його серце, сковзаючи по поверхні, мов по товстому нашаруванні льоду. Магда… Магда все ще залишалася в його серці, але тепер почуття до неї було вже не тим, яке колись притягнуло його до ясноокої панянки польської, та й те слабке почуття з роками ще послабшало, допоки зовсім не згасло, як гасне вогник свічний при відчиненому вікні на вітру. А Магда? Так, вона все те помічала, усе бачила, відчувала й спочатку з мовчазною докорою зустрічала його із Січі, а потім вуста її відкрилися та Макар із подивом довідався, що вона увесь цей час знала і про його до неї нелюбов, і про численні походеньки, і про те, що зраджував її, законну дружину. Вона чекала, що відчує він провину, проситиме в неї пробачення, але він мовчав, понуро мовчав, бо провини за собою зовсім не відчував. Вона ж ображалась, марніла, чорніла лицем, на якому вже мало що залишилось від колишньої краси, і замовкала, мовчанням своїм спромагаючись докорити більше, аніж словами. І він тікав, знову й знову тікав на Січ, де почував себе вільним, і заслужував пошану. Із осавули він зробився сотником, мав непоганий статок завдяки отим волоцюгам, а ось щастя не мав. І почало тягнути його дедалі частіше в рідні Бориси, із яких пішов він ще молодим парубком, до батьків, де збудував він нову, велику та простору хату, й усе частіше почав схилятися до думки, що саме тут, у цім тихім селі, над тихими водами річки Кагамлички зустріне він свою старість. Дім Магди, як і сам Київ, залишався для нього чужим, не лежала до нього душа його, усе більше тягнуло в мальовничі, зелені простори рідного Полтавського краю, до землі, де він народився та виріс, немов відчувало серце, що саме тут майже при порозі старості зустріне він ту, яка так сильно полонить його.

Єдине, що тримало зв’язок між ним та Магдою, був син Богдан. Богдан Макарович Яковенко. Хоч що там кажіть, а син у нього вродився на славу. Високий, широкий у плечах Богдан успадкував уроду обох батьків, узявши від Магди світле волосся, темно-сірі очі та ямочку на підборідді, а від нього, Макара, – продовгувате лице, прямий ніс і чітку, мов вимальовану, лінію рота. А ще зріст та силу. Макар і тішився, і пишався, спостерігаючи, як мужнів із кожним роком син, як наливається силою його молоде тіло, і боявся. Боявся того, що Магда зі своїми шляхетними батьками зробить із його сина, у жилах якого текла вільнолюбна козацька кров, випещеного панича, подобу діда Вайди Войковського, начитаного, навченого й до зубного скреготу занудливого. Та, хвала Всевишньому, його син уродився в нього. Коли зрівнялося йому сімнадцять років і Войковські намагались направити його на здобуття наук до Швеції, він сам спротивився тому, погодившись на навчання в духовній бурсі, а вже потім… потім напросився до Макара на Січ. Як не плакала Магда, як не благала, а її Богданко таки зробився козаком. Та ще й яким! І там, на Січі, він мов уперше побачив сина, став знайомитися з ним спочатку, немов дістав нового сина, який під захистом накрохмалених спідниць дружини завжди був таким далеким від нього. Їх із Богданом єднала тепер і чоловіча дружба, і загальна справа… Та нещастя, що сталося згодом, знову звело стіну між Макаром і сином.

Богданові минуло тоді двадцять два, на вулиці стояло спекотне, дзвінке літо, і вони саме приїхали до Києва. Магда, розцілувавши, сумно поглянула на сина та запитала ледь чутно:

– Чи щасливий ти, синку?

Богдан відповів широкою усмішкою:

– Дуже, мамо.

Вона недовірливо поглянула на нього, але нічого більше йому не сказала. А коли син вийшов у садок, раптом ожила, прокинулась наче, обернула до Макара своє бліде обличчя, на щоках якого маками вигравали дві червоні плями гніву, зле поглянула потемнілими очима, під якими залягли глибокі тіні, і прошипіла:

– Це ти в усьому винен.

Макар блимнув здивовано.

– І в чому це я в тебе винен?

– А в тому, що Богданко в ті кляті козаки подався, що він усе дитинство та юність тільки й марив, що тим клятим місцем вашим, яке зветься Січчю. – Вона важко ковтнула. – А що тепер? А як уб’ють сина? Усміхаєшся? Тобі-бо й не страшно? Нечестивцю, що ти взагалі знаєш про те, на що перетворив моє життя? Ти ж молодість мою загубив, кохання моє чисте проміняв на ватагу брудних мужлаїв, від яких смердить, як від волоцюг…

Лице Макара поволі налилося кров’ю.

– То й від мене тобі смердить?

Магда гордовито закинула голову.

– Смердить!

– То чого тоді чіплялась за мене, як реп’ях за шаровари? Не смердів я тобі тоді, як впускала потайки від батьків мене до господи? Як цілувала пристрасно? – просичав Макар злим голосом, відчуваючи, як прокидається в ньому те роздратування, яке накопичувалося всередині всі ці останні роки, яке прихованими зміями копошилося в нього на серці, отруюючи те, що залишалося ще від минулого кохання до дружини.

Магда покривила вуста.

– Дурною я була, кохала тебе до нестями, тому й не помічала нічого, – вигукнула вона. – Зовсім не бачила того, що покохала мужлая, грубого козака, котрий і не відав, яким має бути кохання. – Магда раптом пильно поглянула Макарові прямо в очі, поглянула так, що йому якось дивно зробилось під тим її пронизливим, гострим поглядом, і запитала тихо тим голосом, який він пам’ятав іще з часів молодості. – А скажи, Макаре, тільки правду скажи! Чи, може, іще любиш ти мене, може, ще хоч трішки? Скажи, що не байдужа я тобі зовсім. І я пробачу, усе пробачу – ті роки одинокості моєї, і Богданкове захоплення Січчю. Скажи, Макаре, чи ще любиш?

Макар помовчав, а тоді сказав правду:

– Не люблю.

Магда поникла, мов надломлена сильним вітром гілка прирічкової верби, блимнула сльозливими очима.

– Хоч за чесність спасибі, – прошепотіла тихо й пішла, сковзнула мов тінь по пишній вітальні та зникла за дверима. Яковенко ж тільки зітхнув, через розчинене вікно зустрівшись поглядом із очима сина, у яких застиг мовчазний докір.

Він зовсім не звернув уваги на те, що дружина зачинилася у своїй кімнаті й не вийшла до вечері, бо з Магдою таке бувало не раз і він уже якось звик до нападів її поганого настрою та сумної сльозливості. Тому досить спокійно поласував із Богданом доброю вечерею, насолоджуючись смаком чудово запеченої домашньої гуски, ситними варениками з потрібкою, картоплею в кожушках і молочними драглями, які шанувала Магда.

Щойно вони закінчили з їжею, вечірню тишу дому розірвав несамовитий жіночий крик. Богдан перший підхопився з місця, Макар за ним, і вже в передпокоях вони наткнулись на молоду прислужницю, Магдину покоївку, яка бігла до них із блідим, наче смерть, лицем.

Макар ухопив дівчину за холодну руку.

– Чого волаєш, дурна дівко?

Дівчина поглянула на нього наляканими очима.

– Пані…

– Що твоя пані?

– Повісилися, – мертвим голосом зашепотіла покоївка й важко звалилась на руки сотника.

Так він і зостався удівцем, утративши разом із дружиною й сина, бо Богдан відтоді помітно охолов до батька, уважаючи його винним у смерті матері. Він не дорікав, а навпаки, мовчав, та те його мовчання було набагато гіршим для Макара від словесної докори. Інколи йому здавалося, що це помста Магди за те, що він, холодний до неї чоловік, зманив сина на Січ, і стала поміж ними невидимою тінню, привидом, одібрала в нього сина, як він сам одібрав його колись у неї.

Волоцюги знову голосно зареготіли, і сотник проблимався, виринаючи зі спогадів. Вісім років минуло, як не бачив він свого сина, вісім років одмикує Богдан від зустрічі з ним, пропадаючи десь на Січі. Щоправда, звикся Яковенко вже з тим, і сум за рідним вже не так гризе його. А гризе тепер зовсім інше. Та зрадниця зеленоока ніяк із думки не йде, заполонила собою всі його мрії. Вона повинна належати йому, хай там що, а він од свого не відступиться.

– Тарасе, – гукнув він до молодого парубка в подертій старій свитці, сина померлого нещодавно Микити Рогозника. Цей темночубий хлопець був єдиним з усієї ватаги, кого хоч трішки поважав сотник, а парубок за те віддячував йому вірністю. – Ходи-но сюди.

Тарас жваво підхопився на ноги.

– Так, пане Макаре.

– Дорогу до Борисів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю.

– Зможеш знайти там бабу на ймення Килина Мальчиха?

– А чого ж не зможу, язик у мене є.

Яковенко вдоволено всміхнувся.

– То добре. Лягай зараз спати, а завтра, як зійде сонце, вирушиш до Борисів. Мальчиха та, баба жадібна, дам грошей, а ти ще пообіцяєш, скільки скаже. Усе дам, тільки нехай виманить Катерину за село.

Тарас почухав вошиву голову.

– А як не схоче?

Сотник реготнув.

– Схоче, – Упевнено промовив він, поблискуючи очима. – То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

– А що ж мені робити? – запитав Тарас, почухуючись.

– Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

– Та все.

– То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.

Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.

5

Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.

– Не чекала від вас такого, – засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. – Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?

Катерина сонно залупала.

– А що сталося?

Настуня зіщулила гарні свої очі.

– Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… – Настуня з огидою оглянула Катерину, – графине!

Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.

– Я не вказувала чоловікові виганяти вас.

– А чому ж він виганяє?

– А то я вам повірила, що ви приїхали сюди заради нього, і сказала йому про це…

Настуня тупнула ніжкою.

– А навіщо ж ви йому сказали?

– Спочатку я й не думала цього робити, але ви змусили мене до цього, пані, та й то я сказала це тільки після того, як Криштоф наполіг.

– Я вас змусила до цього? Про що ви таке говорите, добродійко? – Гладке лялькове личко пані Горобецької перекосилося. – Я розумію, що ви з бідняків і збрехати вам нема…

Катерина стрімко скочила на ноги.

– Не треба ображати бідних людей тільки за те, що вони народились не в пишних палацах. Я, хоч і бідного, кріпацького роду, не приходила у вашу хату та не намагалася вкрасти найдорожче, не спокушала танцем вашого чоловіка, бо не навчена серед бідняків на таке нахабство.

Настуня нехороше всміхнулась.

– Ах, то он у чому річ. Ви приревнували мене вчора до Криштофа Адамовича та вирішили нацькувати його на мене? Я, зізнаюсь, недооцінювала вас, не подумала, що то ви тільки з виду здаєтесь простенькою, а насправді… Криштофу Адамовичу можна тільки поспівчувати, що попав у такі тенета. – Вона всміхнулась. – То вам не сподобався мій учорашній танець? А графові, можу вас запевнити, він дуже сподобавсь, і, якби ви не чкурнули, я не сумніваюся, він би впав до моїх ніг.

Катерина опустила очі, густими віями приховавши біль, що промайнув у них від цих слів, а коли підняла їх знову, то Настуня побачила в них тільки холодну неприязнь.

– Ви так уважаєте? – запитала вона тихо, згадавши, як шукав її Криштоф, як обіймав під зорями, й упевненість у його коханні з такою силою охопила її серце, що вона змогла навіть усміхнутись до своєї суперниці. – Але ж чому тоді він не лишився з вами, а кинувся за мною?

Настуня трішки розгубилась.

– Ну, не знаю…

– А я знаю й скажу вам. Мій чоловік побіг за мною, бо кохає мене, і той ваш танок залишив його геть байдужим.

– Неправда!

– Правда.

– Та ви ніколи не зможете зробити його до повної міри щасливим, повірте мені. Що можете ви, неотесана сільська дівка, дати йому? Та ви вже скоро набриднете йому своєю безграмотністю, та з вами ж і поговорити освіченій людині немає про що…

Катерина знову опустила очі, бо настирна пані влучила прямісінько в ціль. Бо вона й сама боялася того, що хутко набридне Криштофу її селянське сприйняття всього, брак освіти. Але ні, узяти над собою верх вона не дозволить. Та й хіба в ній, тій освіті, щастя, коли немає між двома любові, коли не поєднані їхні серця цим почуттям?

– Я дам йому своє кохання, – тихим, але впевненим голосом відповіла Катерина, бо чисте почуття та закохане серце – єдине, що вона могла подарувати чоловікові. Настуня перекосила рота, немов скуштувала кислиць, але заперечити нічого не змогла, і здригнулась, коли від порога пролунав ніжний голос Криштофа:

– І я візьму його з радістю.

Катерина звела на нього очі й умить зашарілась, усім серцем усотуючи у себе ласкавий блиск його очей. Вона забула навіть про присутність у кімнаті цієї пихатої Настуні, мов і не було її тут, а згадка про ніч, яку вони з Криштофом провели під зорями, змусила почервоніти ще більше, бо ніч та поєднала їх іще дужче.

Криштоф увійшов до покоїв.

– Пані Насте, ви ще тут? Хіба ж я не порадив вам збирати речі?

Настуня заблимала очицями.

– Так, я пам’ятаю. Я тільки зайшла попрощатися з любою графинею та запросити її до нас у Київ, маменька буде дуже рада.

– І це все?

Настуня спробувала всміхнутись.

– Певно, так.

– Тоді йдіть збирати речі. Роман уже чекає на вас, щоб відвезти додому, і мати моя хоче попрощатися.

Настуня оживилась.

– О, а Ірина Саввівна не прохала вас, щоб я залишилась?

Криштоф відповів їй прохолодним поглядом.

– Це мій будинок, і тільки я вирішую, кому тут залишатися, а кому ні. Ваша присутність мені неприємна, ви відкрито образили мою дружину, ще й трохи не посварили нас. – Криштоф покривився. – Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої вам дороги.

– Дякую, – вичавила із себе Настуня й, кинувши на Катерину останній, не зовсім добрий погляд, із ображеним, нещасним виглядом попростувала геть із кімнати, мало не схлипуючи. Катерину раптом охопили докори сумління, бо чи не надто суворо обійшовся з дівчиною Криштоф, й усе те через неї, через її, Катеринині, ревнощі.

Двері за Настунею гучно зачинились.

– Здається, вона дуже образилась.

Криштоф хитнув головою.

– Мине. Катарино, дитя моє наївне, ти бачиш світ зовсім не таким, яким він є, а ця молода панянка, що-що, а довго страждати не буде. Повір мені, я вдосталь надивився на таких красунь що у Варшаві, що в інших містах. Знайде собі ще когось.

– Але ж… чи не закохалась вона?

Криштоф поглянув на дружину.

– Чомусь я в цьому сумніваюсь, – проказав він із усмішкою. – Для цієї волоокої панянки, гадаю, найважливішим є те, що я граф і спадкоємець чималого статку. І дуже хутко, коли натрапить вона такого самого родовитого лицяльника, думку про мене покине. – Він засміявся, і разом із ним засміялася Катерина, опинившись у його обіймах. Криштоф поцілував теплі зі сну вуста й зазирнув у вічі.

– Вона не образила тебе?

Катерина помовчала мить і похитала головою.

– Ні, зовсім ні.

– Неправда, – ласкаво докорив їй чоловік, знов цілуючи. – Ця пані галасувала так, що я все чув іще з коридору. І повір, у її словах немає жодної правди. Мені геть усе одно, умієш ти читати чи ні, бо від цього ти не перестаєш бути собою. І часом, люба, ти всього навчишся, а ні, то мені й геть безграмотною моя графиня буде потрібна й дорога.

– Справді?

– Я вже не раз тобі про це казав. Ходімо краще погуляємо десь удвох.

– У поле?

По вустах Криштофа сковзнула ніжна усмішка.

– Так, у поле.

І потік для Катерини поволі черговий день. Вони з Криштофом смачненько попоїли, як завжди вранці, тільки вдвох, а потім пройшлися полем. Коли повернулися, Криштоф пішов у справах до кабінету, а Катерина натрапила у вітальні на пані Гнатовську, яка замислено сиділа біля вікна на самоті, роздивляючись свої ще досить молоді руки. Побачивши Катерину, вона повільно підняла голову та слабко всміхнулась.

– Схоже, я маю вибачитися.

Катерина зупинилась біля дверей.

– За що?

Ірина Саввівна ледь помітно покривилась.

– За Настуню. Я давно приятелюю з її матір’ю, знаю Настуню ще з дитинства, і зізнаюсь вам, Катерино, щиро, завжди хотіла мати таку невістку. Горобецькі – шанований багатий рід, і для мого сина-графа кращої дружини, певне, у світі не існує. Я й везла її сюди з твердим наміром засватати за Кирила, однак тоді я ще не знала про вас. Не знала я й того, що Настуня зважиться на таке, як учора. Мені здається, що не так вона вихована… Але ж вона зростала на моїх очах! Те, що я побачила вчора біля вогнища, неприємно вразило мене.

Катерина мовчала, не знаючи, що має сказати на таку відвертість матері Криштофа, хоча на споді душі й відчувала образу на неї за те, що привезла ту Настуню, що відверто зізнавалася в тому, що бажала саме такої невістки, панського, шанованого роду.

– Я жалкую, що привезла її до маєтку… брр, як згадаю той танець… – замислено провадила пані Гнатовська. – Хоча Настуня дуже прохала мене не сповіщати матір про той випадок, я відчуваю, що не зможу промовчати, бо її вчорашній вчинок є недостойним панянки.

– Це не мені судити.

– Справді? Таж ви маєте на це найбільше право.

– Ні, жодного права я не маю.

Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.

– Пані графине, до вас прийшли! – гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.

– Хто?

– А мачуха ваша.

Катерина поглянула на нього вражено.

– Мачуха? Моя?

Тарас покривився.

– Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.

– І де вона?

Тарас почухав потилицю.

– Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.

– Добре, приведи її сюди.

Тарас ізнов покривився.

– Ага, пані графине.

Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?

Ірина Саввівна підвелась з отаманки.

– Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, – промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.

Катерина гірко всміхнулась.

– Це ще м’яко сказано, – сумно відповіла вона, зітхнувши. – Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.

Ірина Саввівна всміхнулась.

– Добре, тоді піду, не заважатиму вам.

Але вийти з вітальні вона не встигла, тому що двері знову відчинилися й Тарас, зробивши страшно поважну пику, яку трішки псував захмелілий вираз, пропустив до вітальні Килину Мальчиху.

– Пані графине, кріпачка Килина Малько, – гаркнув він так, що наполохана мачуха трохи не впала на порозі, але пересилила себе й, несміливо ступаючи, повільно увійшла до кімнати. Її темні очі з острахом і деяким благоговінням обдивилися багато вбрану кімнату й зупинились, виражаючи подив, на пані Гнатовській, яка велично стояла біля отаманки, уже збираючись іти. Швидкі очі Мальчихи в одну мить охопили розкішне вбрання пані, її красу, і Катерині здалося, що в очах мачухи вона побачила вираз чорної, недоброї заздрості. Потім погляд її перейшов на Катерину, і стара, уже знайома роками ненависть промайнула в тих очицях, промайнула й відразу ж ізникла, мов уздрілася, примарилась Катерині. У чорній хустці за Василем, мачуха й лицем неначе почорніла, змарніла, утративши значну частину своєї краси, хоча й залишалась доволі привабливою ставною жінкою. Вона постояла хвильку мовчки, наче зважувалась, і ступила крок до Катерини.

– Добридень тобі, Катеринко, – промовила вона тихим, наче й не своїм, приязним і привітним голосом, спробувавши всміхнутися.

Катерина досить холодно привіталась у відповідь.

– Здорові будьте!

– Я… а я оце прийшла… – Килина прокашлялась, – поговорити з тобою, якщо не відмовиш.

– Раз прийшли, то говоріть.

Мальчиха знову зам’ялась, зиркаючи непевно то на Катерину, то на пані Гнатовську, мов не наважуючись при ній говорити, і та все зрозуміла, зверхньо поглянула на нову родичку, холодно їй хитнула головою, не промовивши й слова, вийшла з вітальні. Мальчиха провела її похмурим поглядом, а коли Тарас зачинив за панею двері, не втрималася-таки, щоб не випустити хоч крапельки отрути.

– Яка пихата пані, і слова не сказала, хоч ми й родичі тепер, – невдоволено просичала вона.

Катерина підійшла до крісла.

– Вам вона не родичка, тітко Килино, – відгукнулася вона непривітно, укотре нагадуючи собі, що немає вже в цієї жінки над нею влади, що скінчився той час, коли вона могла й ударити її за не те слово й без кусня хліба залишити за якусь провину. Ні, мачуха нічого вже не зможе їй заподіяти лихого, а вона за звичкою все ще боїться її, бо надто глибоко закарбувалося в пам’яті минуле, коли не раз важка рука батькової жінки опускалась на беззахисне її тіло. Та Катерину цікавило, чого ж вона приперлась, ця мачуха, знаючи, що Катерина не надто воліє її бачити, особливо після того, що сталося на похованні Василя та Микитки. А все ж прийшла. Можливо, по гроші?

Мальчиха покірливо зітхнула.

– Так, твоя правда, не родичка, бо які ж пани родичі кріпакам. Ніде такого немає та й не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.

Катерина поглянула їй прямо в очі.

– Навіщо ви прийшли, тітко Килино?

На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.

– Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, – заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. – Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля – поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. – Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. – Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.

Катерина глибоко зітхнула.

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.

Мальчиха зітхнула.

– Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, – миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. – А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.

– Чому ж не пускає? – здивувалась Катерина. – Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. – Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.

Килина докірливо похитала головою.

– Гордуєш уже нами?

– Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.

– То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.

– Ні, Криштоф не лихий.

– Ой, – Мальчиха махнула рукою, – а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. – Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. – То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?

Катерина пройшлась вітальнею.

– Так, прийду, коли ви просите.

Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.

– А коли?

– Та завтра й прийду.

– Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.

Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.

До вітальні, голосно сміючись, увірвалася зграйка веселих друзів пані Гнатовської. Це відвернуло Катерину від думок про дивний прихід мачухи. Пані Леся, приємна молода дівчина з пишною косою русявого волосся й гарними блакитними очима, почала голосно вимагати погратися в піжмурки, паничі почали пропонувати щось інше, і Катерина тихенько вислизнула з вітальні, поклавши назавтра ж неодмінно сходити до батька, провідати Михасика та Домну, а ще завітати до Ярини, яка жила тепер у батьків. Тільки б гостинців для родичів не забути взяти.

* * *

Наступний день нагнав на Бориси холодного вітру, що повіяв із півночі, небо затягнули хмари, й ось-ось мав пролитися дощ. Про це й думала Катерина, коли йшла до рідної, бідної хати, де народилась та зросла, і звідки потрапила мало не в царські палати. Ішла вона не з порожніми руками, узявши кожному подарунок. Для діток несла солодких тістечок, що їх так гарно вмів випікати Криштофів кухар, батькові – доброго тютюну, бо мав він таку слабкість, а мачусі з Домною оксамитових відрізів, щоправда, дарувати щось мачусі й не надто кортіло, та все ж узяла, нехай радіє, коли щирим є те її покаяння.

Дивно було їй іти тепер селом, учорашній кріпачці, панею ступати знайомими з дитинства стежинами, якими бігала босими, збитими ногами, поспішаючи виконати вчасно черговий наказ мачухи. А зараз ішла повільно, у шкіряних черевичках, що привіз Криштоф із міста, у сукні рожевого кольору, пишна спідниця якої волочилась за нею по пилюці. Селяни, зустрічаючись із нею, зупинялися й, зволікаючи якусь мить, усе ж уклонялись своїй пані, хоч Катерина й бачила, наскільки неохоче вони це робили, і здавалось їй, що та боса та нещасна Катря Малькова подобалася їм більше, ніж ця розкішна пані, на яку вона перетворилась. Ще б пак, закохала в себе самого пана, на таке спромоглась, є тепер чому позаздрити. А вона не забула, як дивились вони на неї біля церкви, і хоч би в однієї людини промайнула радість за неї, нещасну сироту без матері.

Вона вже дійшла до двору діда Товкача, коли хтозна-звідки назустріч їй виріс височенною своєю статурою дід Шуляка. Старий пліткар дививсь на неї далеким від приязні поглядом, насупивши густі сиві брови, і спочатку мовчав. Усе роздививсь, і сукню панську, і подарунки в руках, й покривився.

– Ну, здорова, Катре, – нарешті проскреготів він надтріснутим голосом, скривившись при цьому так, неначе й саме ім’я її було для нього огидним і неприємним.

Катерина у відповідь хитнула головою.

– Здорові були й ви, діду!

– До своїх?

– До своїх.

Дід Шуляка хитнув на подарунки.

– Із гостинцями?

– Так, із гостинцями.

Дід похитав головою й замовк, поглядаючи недобрими очицями. Катерина знала, що є для нього тепер найлютішим ворогом і ніколи він не пробачить їй того, що забрала в його Горпини Криштофа. Вона чекала, що він от-от забризкає на неї отрутою, і не помилилась. Шуляка ще хвильку помовчав, пожовуючи тонкі бліді губи, і Катерина бачила, як кортить йому напуститися на неї, як на колишню Катрю, та розуміння того, що вона тепер пані, таки стримувало його бурхливий норов і надто довгий язик. Проте, як не стримував себе, не втримавсь урешті дід Шуляка, покружляв навколо та й почав:

– А підла ти все-таки дівка, Катре. Пробач уже, що панею не кличу, бо для мене ти як була босонога злидня, так нею й залишилась. А чуло моє серце, що втнеш ти якусь підлість, недарма залізла до панських покоїв так, що дідька тебе тепер витягнеш.

– А вам із того що, діду? Проґавили зятя?

– Ет, як забалакала, панею запишалася? – аж лицем зсудомився Шуляка, виблискуючи очицями. – Та дарма, красна пані, є Господь на білому світі, дістанеш ти ще своє, за сльози моєї нещасної донечки дістанеш, що відбила в неї такого кавалера.

Катерина звернула вбік.

– Та що ж це ви всі мене клянете? Чи винна я, що припала панові до серця?..

Мирон Шуляка аж затрусився.

– А винна, – високим, пронизливим голосом відгукнувся він, потрусивши перед самим носом Катерини довгим пальцем. – Звабила пана, от і маєш те, що хотіла. Та затям лишень, моя Горпина так цього не залишить, вона ще нагадає про себе панові, ось побачиш.

Катерина не відповіла нічого на ту погрозу, тільки покривила лице й, оминаючи діда попід тином Товкача, попрямувала до воріт батьківської хати. А там на неї вже чекали Михасик і діти Назара, які відразу ж кинулись до неї з веселими криками:

– Катруню! Наша Катруня йде!

І вони, підстрибуючи, повели її до хати, вигукуючи кожен собі, що Катруня принесла їм панських гостинців. А в хаті вже дожидали її, стіл був заставлений мисками з варениками, картоплею із салом та шуликами, а святково вдягнена Домна тягнула з печі коровай. І Катерина, відчувши непевну гірку та незрозумілу печаль, подумала про те, що ніколи за своє життя не мала вона від родичів такої пошани, як зараз, хоч і батракувала на них від самого світу й до смерку. Та хіба коли, навіть на іменини, пекли вони для неї хоча б простенького пирога? Ніколи такого не було, і черговий день народження зустрічала вона мало не на голодний шлунок, нашвидку втамувавши голод куснем хліба, а далі хутчій бралась до роботи. Тепер же ж он як, мачуха й на коровай розщедрилась, і борошна білого десь роздобула.

Домна поставила коровай на стіл, витерла руки об фартушок і застигла нерішуче біля столу.

Катерина всміхнулась.

– Що ж ти, Домно, і не привітаєшся зі мною?

Домна несміливо всміхнулась у відповідь.

– Та стою оце й не знаю, як же вітатись мені, бо паню перед собою бачу, яку і язик всохне назвати просто Катрею.

Катерина махнула рукою.

– Та облиш. Для вас я Катрею й залишилась, та і яка з мене пані, читати ж бо ще не навчена, танцювати теж. Ось живу я тільки справді по-панському, устаю як сонце вже до полудня зверне й лінуюся страшенно.

Домна протерла для неї лаву рушником.

– Та хоч тепер відпочинеш. – Вона вказала на лаву. – Сідай, якщо не погидуєш, бо в такому вбранні не в наших злиднях сідати.

– А я ж і сама злидень, – похитала головою Катерина, спостерігаючи, як діти хапають брудними рученятами її тістечка та запихають до рота з виразом благоговійної насолоди. – Я спочатку теж цими тістечками так давилась, а потім наїлась. Ти приводь, Домно, дітей до палацу, нехай частіше смачненькому радіють.

Домна лупнула очима.

– Так пан же… незручно ж якось…

– За це не хвилюйся, усе зручно. А де це всі?

Домна боязко озирнулась на поріг.

Свекруха десь подалася ще зранку, нічого не сказавши, куди йде, а Назар із батьком поїхали по сіно, мають скоро повернутись. – Домна ще раз поглянула на поріг і швидко заговорила. – Ти, Катруню, не надто вір у ті її слова сльозливі. Вона ненавидить тебе, як і раніше, а мо’, ще й сильніше, через щастя твоє та Василя. А то надумала, не знать із чого, каже, піду до Катрі нашої, прощення попрохаю. Та то все через багатство твоє, бо не раз заводила вона розмови про те, що куди воно ото таке годиться, що дочка пані, а батьки в розваленій хаті живуть. Батька точила, аби йшов прохати в тебе нової хати, та батько в нас гордий, відмовився геть іти до пана милості цієї просити. Так вона сама надумала, бо вже люди почали їй в очі сміятись, що ж то вам пані-донька чепурнішої хатини не подарує, коли до себе не бере.

Катерина опустила очі. Занурена у своє щастя, вона й справді якось позабула про те, у якій хаті живуть її рідні. Одначе ниньки ще літо, і не так страшно, а от до зими вона б і сама про них потурбувалась.

– Та свекруха й не думала б миритись, коли б не панство твоє, – казала далі Домна, нарізаючи білий хліб і поглядаючи одним оком на двері. – А люта ж яка вона зробилась, заживо мене поїдає, бо не лишилось нікого в хаті. Якби ти знала, Катруню, як я тепер страждаю, хоч ізнову біжи до Кагамлички.

Катерина перехрестилась.

– Що ти, Домно, гріх то великий.

Домна насупила брови.

– Та я вже, Катре, і не знаю, що є гріх, а що не гріх. Відьма ця так крові попоп’є, що вже й згрішити була б рада, аби ж не мучитись тільки.

Катерина звела на Домну очі. Виснажена, із худим лицем, із пустим, байдужим поглядом колись таких гарних очей, Домна й справді могла знову помандрувати до Кагамлички. Така вона вже була, як що вбгає собі в голову, то неодмінно зробить. А мачуха знущатись тепер буде з Домни – з єдиної, хто залишився біля неї. Ні, треба буде набратись сміливості та випросити в Криштофа окремого будиночка для Назара з родиною, а то недобре виходить, вона сама розкошує, а ось Домна страждає.

– Я побалакаю з Криштофом, щоб дав вам якусь хатку, – мовила Катерина та трохи не зойкнула, коли Домна раптом кинулась до неї, упала навколішки й ухопила за руку, намагаючись поцілувати.

– Катруню, я за тебе день і ніч на колінах Богові молитимусь. Бо пан пообіцяв дати нам ту хату козака Старицького, та й забув, а мачуха чекала на обіцяну господу, як на друге Пришестя, а воно ж час минає, пан пообіцяв, а не дає нічого. – Домна вдесяте озирнулась на двері. – Ти знаєш, мені здається, свекруха подумала про те, що то ти настроюєш пана, щоб не давав нової хати, мстишся за минуле.

Катерина відхитнулась від неї.

– Господи, Домно, та в мене й на думці такого не було. Я просто… просто ще не звиклася з тим, що є панею, що можу в нього щось просити, бо, як не кажи, у душі я та сама Катря, яка завжди босою бігала селом, і мені Криштоф, хоч і чоловік, але ж і пан, і я ще соромлюся щось у нього просити.

– То й хати для нас не попросиш? – змарніла Домна.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Ні, для вас випрохаю відразу, як прийду додому.

Домна таки поцілувала її руку.

– Дякую, Катеринко, дякую, вік не забуду тобі цього.

Катерина спробувала висмикнути в неї руку.

– Що ти, дурненька, облиш.

– Таку радість ти мені принесла! – Вона хотіла ще щось сказати, та в сінях заскрипіли двері й до хати увійшла Мальчиха. Зиркнула темним оком на Катерину, і та наче в минуле повернулась. Ой ні, далекою була ще мачуха від того, щоб примиритися з нею по-справжньому, бо ось зараз, забувшись, певно, палахнула вона очима з такою ненавистю, що Катерина задерев’яніла на лаві, відчувши, як терпнуть руки. Та то була одна тільки мить, і, мов згадавши про щось, мачуха заквітла улесливою посмішкою.

– Катеринко, прийшла-таки! – защебетала вона, підходячи близько до столу й оглядаючи його. – От дякую, бо ж я думала, чи не погидуєш ти вже нами, злиднями нещасними.

Домна покривилась і відійшла до печі, а мачуха, й далі вуркочучи голубицею, почала зносити до столу пляшки з наливкою. І дивно було Катерині, і незвично без діла сидіти в батьківській хаті, бо звикла вона тут і хвилини вільного часу не мати, завжди для неї була якась робота, а зараз панею сидить на лаві, спостерігаючи за тим, як мачуха збирає до столу, виймаючи з глечика зі смальцем домашню ковбасу та кров’янку.

За декілька хвилин до хати увійшов батько. Натомлений, із запітнілим і припалим пилом чолом, він важко опустився на лаву біля порога й аж потім побачив доньку. І відразу ж устав.

Катерина теж підвелась.

– Здоровенькі були, батечку!

Малько зніяковіло обтер брудні руки об грубі штани.

– Здорова й ти будь, пані, дочко!

Катерина захитала головою.

– Та яка ж я вам пані, батьку. Я ж Катря ваша, і якою була, такою й залишилась.

Малько прокашлявся.

– А не скажи, Катеринко. Ти зараз зовсім інша, й убрання на тобі он яке багате, й лице в тебе змінилось, сила в ньому невідома з’явилась, мов панство в кров твою кріпацьку увійшло.

Килина роздратовано стенула плечима.

– Ну чого ти, старий, доскіпуєшся до дитини? Нехай уже сідає пригощатися, обід холоне. А сам умивайся, клич Назара, і сідайте також.

Обід той пройшов так, як не проходив ще жоден обід у бідній господі Гната Малька. Що смачно було, на те вже нічого не скажеш, а що вже Мальчиху годі було впізнати, такою вже ясочкою звивалась, що здавалось, не вона то була, а інша, просто схожа на неї людина. І цокотіла вона до Катерини приязно, і з Домною була ласкава, та Катерина знала, що все те не зі щирого серця, а з бажання мати й нову господу, і милість якусь від її пана-чоловіка, тому й залишалась досить холодною до лесток мачухи, розмовляючи здебільшого з Домною та батьком. А батько й далі почувався поряд із нею трішки напружено, бо для нього була Катерина вже не простою дівицею, власною дочкою, а пані, а до панів у кріпаків особливе ставлення, ніколи вони не були до них близькі. І здавалось, що єдиними, хто діставав від цього обіду задоволення, були діти, які за обидві щоки маламурили смачні, такі рідкісні для них наїдки, що баба приготувала для Катрі, та Катря їх майже не торкалася, так, поклювала трішки то того, то того. А коли все закінчиться, мали вони від баби наказ повести Катрю за село, показати мале вовченя, що його подарував Михасикові якийсь невідомий дядечко.

І ось, коли скінчився вже той обід, Михасик, який був серед малих за старшого, та ще й дядьком їм доводився, смикнув Катерину за рукав дивного одягу, забувши геть, що руки в нього блищать від жиру.

– Катруню, а ходімо з нами.

Катерина пригорнула його до себе.

– А куди?

Михасик поважно всміхнувся.

– А то наша таємниця, яку ми тільки тобі розкриємо.

Катерина розсміялась.

– Ну, ходімо вже, мої таємничі.

Вона тепло попрощалася з батьком і Домною, запевнивши останню, що сьогодні ж поговорить із Криштофом про обіцяну господу козака Старицького, прохолодно хитнула головою мачусі й пішла слідком за дітками, які весело стрибали попереду. А хмари вже низько нависали над полем, що тягнулось за селом, і, здавалось, іще трішки й проллються вони важкими краплями рясного літнього дощу. Тому й хода її була швидкою, і не помітила вона, як услід за нею та дітьми рушили три чоловіки в брудному козацькому одязі. Вовченя те лежало край широкої галявини, у кущах дикої порічки, й жалібно скавучало. Михасик відразу ж узяв його на руки.

– Батько обіцяв, що дозволить мені взяти його до двору.

Катерина погладила вовченя.

– Але ж із нього виросте вовк, Михасику.

Брат відповів їй щасливою усмішкою:

– Та й що. Буде в мене вовк.

– А що то за дядьки? – запитала раптом Настуня, тицьнувши брудним маленьким пальчиком кудись за спину Катерини. Та стрімко обернулася й відчула, як страх липкою тварюкою наповзає їй на серце. Полем, швидко рухаючись, до них наближались чужі, незнайомі чоловіки. Неохайно вдягнені в старі козацькі свитки, вони з першого ж погляду не сподобались Катерині, але страх у неї був найперше за дітей. Штовхнувши Михасика з вовченям у напрямку до села, вона крикнула:

– Біжіть, діти! Тікайте!

Михасик витріщив темні, материнські очі.

– А ти ж, Катруню?

Катерина примусила себе всміхнутися.

– Зі мною все буде гаразд, бо ти ж покличеш на допомогу.

Михасик хитнув головою.

– Уже біжу!

Катерина перехрестила худенькі спини.

– Біжи, біжи, рідненький! І нехай Господь захистить тебе…

Єдине, про що думала вона в цей час, то були діти. Не за себе вона дбала, а дарма, бо не дітлахи потрібні були тим волоцюгам, які підбирались до неї, а вона сама. Та Катерина чомусь не боялась, даремно не боялась. Проте в останню хвилину все ж обернулась, щоб утекти, гайнути через галявину, а там уже близько до панського дворища. Та страху не було, бо стільки поле це переходила вона ще змалечку, і хворостини на зиму по ньому тягала, і по ягоди ходила, і ніколи не було такого, щоб трапився якийсь там лиходій. А після вбивства Миколи, навколо Борисів і справді стало страшно. І чи не вони, оці волоцюги, що бігли зараз за нею, важко дихаючи та наздоганяючи, чи не вони загородили ножа в гаряче серце Миколи, обірвавши його молоде життя? Згадавши про це, Катерина нарешті відчула справжній, липкий страх, страх до відчуття нудоти, який змусив її бігти ще швидше й підняти незручні широкі спідниці сукні. І через них вона таки потрапила до пазурів нападників. Заплуталась на пагорбі й упала, забивши ногу, а на неї відразу ж навалилося важке чуже тіло.

– Упіймалась, пташко.

Катерина почала пручатись із усієї сили.

– Відпустіть мене! Що вам потрібно?!

Волоцюга, який притис її до землі, голосно зареготів, нудотно обдаючи смородом із гнилого рота.

– Саме ви нам і потрібні, пані!

– Господи, навіщо ж?

– А то вже не ваше мелеться.

– Відпустіть! Зараз сюди прибіжить мій чоловік!

Харцизи знов загиготіли.

– Не встигне, пані!

Вони накинулись на неї вже втрьох, і хоч як Катерина пручалась, і хоч як яро боролась, кусаючи нападників, але що могла вона, слабка жінка, супроти дужих чоловіків? За п’ять хвилин вона була вже сповита міцною мотузкою, рота їй зав’язали смердючою брудною хусткою, а на додачу ще й лантуха накинули на голову. І кудись понесли, грубо лаючись поміж собою, що треба, мовляв, поспішати, допоки малі бісенята не притягнули сюди того пана та його челядь. Потім Катерину підкинули вгору, і вона зрозуміла, що то її на коняку закидають, щоб кудись везти. Але ж, усі святі угодники, навіщо ж вона комусь здалася, що з неї брати?

Хтось скочив на коня позаду неї.

– Тепер пан сотник буде вже мною вдоволений, ось поглянеш, Петре, – пролунав зовсім поряд хвалькуватий молодий голос, примусивши Катерину захолонути від жаху.

Пан сотник!

Пан сотник Яковенко!

То он хто підіслав оцих волоцюг, щоб вони викрали її майже з-під дому Криштофа, і ці волоцюги не випадкові злодії, вони чатували на неї, стерегли її, аби таки вхопити, й ось ухопили, щоб воскресити той жах її життя, який звався сотником Яковенком. Господи, захисти й помилуй! Що ж зробить із нею ця людина, яка побила її біля річки? На саму лише згадку про те в неї стигла кров, а все тіло наливалось важкістю. Тепер вона знала, куди її везуть, але знання те було таким жахливим, що краще б і не знати, бо ж невідомо, чи повернеться вона коли ще до рідного села та що надумав зробити з нею той сотник.

– Криштофе, любий, урятуй мене, – шепотіла вона тихо в смердючий залатаний лантух, уже мало не задихаючись від смороду затхлої риби, що йшов від лантуха, і тихі сльози страху котились по її личку.

6

Коні раптом стишили хід, і Катерина, яка задрімала важкою марою, а не сном, відразу ж прокинулась і трохи не закричала, побачивши перед собою напівтемряву, крізь яку пробивалося слабке світло. Та потім згадались їй незнайомі волоцюги, її втеча та слова одного з них, що пролунали для неї як вирок. Слова, у яких згадувався сотник Яковенко. Проклятий той сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

– Ну, Тарасе, ти молодець! – забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. – Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

– Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

– А пан сотник скоро повернеться?

– Та хто ж його знає, – відгукнувся молодший, відсапуючи. – Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

– Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

– По селу кажуть, що правда.

– Поталанило ж дівці.

– Еге ж, – пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

– Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.

– Поталанило ж панові сотнику.

Катерина тільки свіркнула очима на відповідь, бо рота вони їй так і не розв’язали, і вона хиталася, не маючи сили більше витримувати того мерзотного смаку, що наповнював рота від хустки.

Молодший смачно облизав тонкогубого рота й гигикнув.

– Так, поталанило. А от чи поталанить пані, коли про неї дізнається моя мати, то ще невідомо.

Старший спохмурнів і промовчав, а Катерина, яка геть нічого не зрозуміла з цієї розмови, поглянула на них із благанням в очах. Та скільки ж це вони будуть точити ляси, мов дві куми, а вона за той час геть задихнеться, невже вони цього не розуміють?

Утім, вони, хоч не одразу, добрали розуму, таки розв’язали геть ту хустку, розв’язали й руки, і Катерина знесилено впала на кривенький стільчик, що стояв поруч. Упала й заплакала.

– Чому плачете, пані? – запитав її молодший, якого, певне, звали Тарас, і Катерина зле зиркнула у відповідь.

– Від радощів, що опинилась у вас.

– То ви раді? А чому ж тоді пручались?

Поки Катерина, блимаючи та міркуючи, чи сміється він із неї, дивилась на Тараса, старший Петро голосно зареготів.

– Дурень ти, Тарасе, не дарма тебе мати так кличе. Добре, пішов я, розпряжу коней, а ти чатуй, це твоя пані.

Петро вийшов, а Катерина лишилась наодинці зі спохмурнілим Тарасом, який мовчав, час від часу кидаючи на неї замислені, обережні погляди. Мовчали обоє, і чутно було, як десь голосно гавкають собаки, лаються верескливими голосами жінки й реве корова. Кімната, у якій сиділа Катерина, була водночас розкішно вбраною й дуже брудною. Хутро на високому ліжку, хутро на стільцях, оксамитові занавіски на маленьких віконцях, посуд зі срібла, пухнасті килими на долівці, однак усе це було не надто чистим. А так звичайна світлиця звичайної сільської хати. Невже це кімната сотника?

Катерина поглянула на Тараса.

– Де твій господар?

Тарас вишкірив жовтуваті зуби.

– Скучили, пані?

– Відповідай!

Тарас ображено зіщулився.

– Е, ви тут, пані, не надто хвоста розпускайте, бо за господаря тут моя мати, Одарка Рогозиха, а вона жінка крутої вдачі, як не її зверху, відразу ж духопеликами частує, наче медяниками.

– І тебе теж частує?

Тарас почухав брудну чуприну.

– Та буває такого, що й частує.

– А де це ми?

– На хуторі. А на якому, знати вам не обов’язково. Ви сидіть собі, мовчіть побільше та чекайте, поки пан сотник повернеться.

Катерина обпекла його холодним поглядом і відвернулась до вікна. Скрізь каламутне, забруднене скло було видко тільки шматочок двору, перехняблений тин і кущі смородини. А за тином тільки поле й більше нічого. Де вона, у якій стороні від рідного села, того Катерина не знала й навіть не уявляла, бо везли її з лантухом на голові, скрізь який було видно тільки слабке мерехтіння світла. І як зможе знайти її Криштоф, коли почне шукати, у який бік подасться? І що буде, коли повернеться той сотник? Подумати навіть про те було страшно Катерині, й вона гадала, що не витримає знову його нападів. Навіщо привіз він її сюди? Щоб помститись, забивши до смерті, чи щоб помучити ще, потримавши поряд як свою коханку. Ой, лишенько, тоді вже краще зразу померти, аби не поганити себе, тіло своє, яке належить тепер одному лишень Криштофу.

У сінях почувся гуркіт.

– Тарасе, бісова душа, де ти, дурню?

Тарас підхопився прожогом, мов обпечений.

– Тут я, мамо, у світлиці.

Гуркіт затих, і зі скрипом відчинились двері. На порозі з’явилась постать високої, ставної жінки. Вона стрімко увійшла до світлиці, тримаючи в руках напівживу, із недорубаною головою курку. Очі її, гарні та схожі своїм чорним тереном на очі Тараса, умить оббігли світлицю й, зіщулившись, зупинились на притихлій Катерині.

– Митько сказав, що ви з Петром і Даньком когось привезли. – Вона хитнула головою на Катерину. – Хто така?

Тарас знизав плечима.

– Паня, якась там графиня.

Чорноока незнайомка спохмурніла.

– І нащо ти притягнув її сюди?

– Taк пан сотник приказали.

– Макар наказав тобі привезти сюди оцю? – недовірливо запитала чорноока, яка, найпевніше, була матір’ю Назара чи то Тараса, або як там у мороці його звали, цього волоцюжку, що привіз її в це кляте, мічене розбійниками місце.

Тарас понурився.

– Ну, привіз.

– А навіщо вона Макарові?

– Звідки мені знати.

Чорноока помовчала, кидаючи на Катерину полум’яний погляд, геть далекий від доброзичливості. О, то був погляд такий схожий на споглядання мачухи, що Катерина мов її перед собою побачила в цьому незнайомому місці. Чорні очі запалали дуже знайомим вогнем, хоч ця жінка й не була надто схожою на Килину Мальчиху. Дарма що була в літах, зовнішність мала набагато привабливішу, ніж Мальчиха. Якась потаємна чарівність ховалася в кожній рисі її вродливого з високими вилицями лиця, на якому, немов опрічним життям, жили такі великі, неймовірно гарні очі з довгими віями та пронизливим поглядом. А ще прямий, гордовитої форми ніс і пишногубий рот. Що не кажи, а жінка ця мала дивовижну вроду та носила її з гордістю, як свої важкі перса і пишне, дебеле тіло, убране в довгу синю спідницю та білу шовкову свитку, що видавалась чомусь замалою на її пухкому тілі. Певне, і волосся вона мала чорне, та його не було видко під гарним синім очіпком.

Катерина не надто зручно почувала себе під тим її допитливим та неприємним поглядом, не розуміючи, чому не сподобалась вона цій ледве знайомій тітці, чому поблискує вона тими очицями так, мов Катерина вже такого лиха їй завдала, що годі й казати. Та яке ж лихо могла вона їй заподіяти, коли бачить уперше й зовсім не знає, що це за людина й хто вона така, ця чорноока незнайомка.

Жінка кинула курку, яка тріпалася в її руках, на долівку, не звернувши уваги на те, що кров бруднить гарний пухнастий килим.

– Ось що, Таpace, давай вези цю паню туди, де взяв.

Тарас прожогом зіскочив на ноги.

– Здуріли, мамо?

– Роби, що кажу!

– Ага, чекайте.

– Тарасе, краще тобі мене послухати.

– А я вже давно слухаюся тільки того, що накаже мені пан сотник, – уперто відгукнувся Тарас, пронизуючи таким поглядом матір, що навіть Катерина здригнулась. Але чорноока Одарка Рогозиха погляду сина ні крапельки не злякалась, не така вже вона була людина, щоб лякатися ще когось, надто ж власного сина. І на відміну від Катерини, знала вона, чого лютує на неї Тарас, – не міг ніяк пробачити, дурень блаженний, що не любила вона його батька, а половину свого життя кохала сотника Макара Яковенка. І не його, Макара, ненавидів він, Тарас, а саме її, бо це вона кохала сотника, а не той її. А для Одарки, хоч би як Тарас лютував, почуття до Макара було найкращим із того, що вона мала в житті. Видана насильно батьками за козака Микиту Рогозу, вона жодної хвилини свого подружнього життя не любила Микиту й без жалю зраджувала йому, таким чином помщаючись за його кляте нею сватання. А Микита був чоловік геть безхарактерним, вертіла вона ним, як циган сонцем, змінюючи коханців одного за одним. І тривало це доти, доки не зустріла вона сотника Макара Яковенка. Що подіялось тоді Одарці? Та для неї неначе недовідомий світ відкривсь, вона мов народилась ізнову, і те, що було раніше байдужим, заграло тепер новими барвами. Кожна мить її життя належала тепер йому, жила вона для нього, цвіла рожею, однак недовго. Макар її не покохав. Так, побавивсь тілом розкішним, та й воно йому швидко набридло, поїхав геть, не бажаючи розуміти того, що є всім для Одарки, що без нього вона ніщо в цьому світі.

– У тебе ж є чоловік, – цідив він колись скрізь зуби гіркі для неї слова, відпихаючи від себе її руки, що жадібно його обіймали.

Одарка ж линула до нього всім тілом.

– Микита? Та я ж покину його!

– І що?

Вона гаряче цілувала його холодне, байдуже лице.

– Із тобою піду! За тобою піду, хоч і на край світу.

– І нащо ж ти мені потрібна? – безжально топтав він її щире почуття, поблискуючи холодним поглядом. – Ні, краще лишайся вже, Одарко, біля свого Микити, а мені ти не потрібна.

У такі хвилини вона мов провалювалася в чорну безодню, відчуваючи, що не потрібне їй життя на цьому світі без нього, вона й не хотіла його вже волочити, те життя, і самогубством грішила, та залишалась жити, аби знову горіти тим своїм хворобливим коханням до Макара. Бо кожного разу, услід за чорною безоднею туги, оживала в серці надія, що Макар іще отямиться, побачить її вірне, незрадливе кохання й прийде до неї.

І ось він прийшов. Прийшов, коли Микита помер, прийшов несподівано, і серце Одарки знов ожило надією. Щоправда, був він усе таким самим холодним і байдужим, проте тепер був поряд, і дурне жіноче серце знову повірило в те, що він її покохає. А ще те серце, хай і не бажало, відразу ж відчуло, що в Макара з’явилася інша. І річ була не тільки в тому, що відмовлявся він тепер від її спокусливих принад, ні, тут було щось інше. Вона серцем відчувала, що Макар покохав, але не її, а якусь іншу, невідому й уже ненависну щасливицю, яка домоглася того, до чого вона, Одарка, ішла роками й не діставала, – Макарового кохання.

І потекли для неї дні в муках, коли був він поряд, такий близький і далекий водночас, і ночами в безсонні лежала вона на холодному, не зігрітому ним ліжку, вилупивши очі в стелю, й думала, напружено думала, хто ж вона, та незнайома щасливиця. Чи вродлива вона, чи вродливіша од неї, Одарки, у що вона не дуже вірила, бо цінувала свою вроду дуже високо, дбала про неї, відмикаючи від важкої праці, аби і з роками залишатись гарною для Макара. Та дарма, дарма шанувала себе, усе дарма. Не потрібна вона йому, хоч би яка гарна та вродлива була. Інша потрібна, інша. Думки ці пекли її розпеченим залізом, не даючи спокою ані вдень, ані вночі.

Хто вона, хто та, кого кохає Макар?

І ось Тарас привіз цю дівчину, майже дитину, із золотаво-зеленими ясними очима та вродливим лицем. І Одарка, мов ножем, дістала удар у самісіньке серце.

Вона це! Вона, та кого кохає Макар!

Як дізналась вона про це? Та хто його знає, серце підказало, таємниче нашептало, як тільки до заднього двору, де вона різала курку, приплентавсь той Петро, настирливий собака, який давно вже її кохає, і злорадно похвалився тим, що Тарас із наказу сотника привіз якусь паню. Говорить, а в самого очиська вдоволено блискають.

Одарку мов огонь обпік. Кинулась вона до хати й курку напівживу із собою прихопила. Прожогом у сіни, поваляла щось, та не помітила й що, аби хутчіше побачити, побачити та закам’яніти від болю серцем. Бо суперниця та була напрочуд гарна, що то суперниця, Одарка відчула відразу, як тільки дід Митько гукнув, що когось привезли, а Петро прийшов і посипав солі на її глибоку, незагойну рану…

Ні, ще до заходу сонця, ця панянка має покинути Вербки, інакше Одарка не могла за себе ручатись, вона ладна була й убити від ревнощів це дівчисько, коли б довідалась напевне, що Макар кохає саме її. А Тарас за звичкою все робить навпаки, мститься за свого нікчемного батечка.

– Тарасе, хоч раз у житті послухай мене, матір, – почала вона знов підступати до сина, але той уперто хитав головою.

– Я слухаюсь тільки пана Макара.

– Тарасе…

– Я вже сказав, що ні!

Одарка з досади трохи ногою не гупнула, наступила на ту кляту недорізану курку та заслугувала здивованого, осудливого погляду суперниці, грубо вилаявшись.

І відразу ж напустилась на небажану гостю.

– Ти чого вирячилась на мене? Така ніжна пані, що й вилаятись при тобі не вільно? А то ж через тебе я лаюсь, через красу твою ясновельможну! – Одарка покривилась. – Навіщо приїхала сюди?

Катерина вражено відсахнулась.

– Що ви, тітко, нікуди я не їхала, мене ваш син привіз.

– Що, супроти волі?

– Супроти, лантух на голову й повезли.

– Он як, – замислено протягнула Одарка, роздивляючись багато вбрану панянку, і та її внутрішня напруга від того, що суперниця приїхала сюди не сама, трішки послабшала. – То ви й не кохаєте Макара?

Дівчина звела на неї свої дивні ясні золотаво-зелені очі, й у них спалахнула такої сили ненависть, що Одарка ледве втрималась, щоб не відсахнутись, і слова панянки пролунали музикою.

– Я його ненавиджу! – Тихо, але твердо промовила дівчина, а Одарка й зраділа, почувши її слова, і подивувалась, як то можна не любити Макара, коли він такий гарний, коли одним своїм поглядом здатен розпалити вогонь у серці. А ця пані, виходить, що не така, дивна все ж якась.

Одарка поглянула на сина.

– Чув, Тарасе, пані не хоче тут залишатись.

– Чув.

– То ж відпусти її!

– Ні!

Одарка кинула на нього злий погляд і вийшла з хати, забравши із собою ту нещасну курку, щоб дорізати. Нехай кокошиться, а вона все одно знайде можливість позбутися цієї панянки. Та щоб вона цього не змогла, не може такого бути. На те вона й Одарка Рогозиха.

* * *

Та хоч би які там думки заходили в забиту ревнощами голову Одарки, не судилось їм утілитися в життя. Надвечір, коли сонце вже сідало десь у полі за обрій, а Одарка доварювала борщ із тієї злощасної курки, до хутора вернувся несподівано господар. Одарка вийняла з печі борщ і мало не розлила його з розпачу, побачивши у вікно Макара.

– Примчав!

Катерина, яка з нещасним виглядом сиділа на стільчику, здригнулась від тих слів усім тілом. Сотник то, певно, примчав, а кому ж іще було сюди мчати? Господи ж помилуй, що зараз буде? Тіло її не забуло ще тих побоїв, а ось зараз вона зустріне його знову, і чим закінчиться для неї та зустріч, вона не може й уявити. Гнівлива Одарка біля печі вмить напружилась, засяявши водночас лицем, і Катерині чомусь, може й хибно, здалося, що не байдужа до сотника ця чорноока красуня, а ненависть до Катерини в її очах – звичайні ревнощі. Та що ж йому треба, тому сотникові, коли кохає його така жінка, брав би її за дружину, любився б із нею, а їй, Катерині, дав би нарешті спокій, не тратив би на неї своїх сил. Ба ні, немає йому спокою, знов щось задумав.

Вони з Одаркою напружено вдивлялись у двері, у яких ось-ось мав з’явитися Макар Яковенко, услухалися в голос його, що лунав у дворі, й для кожної голос той лунав по-особливому. Для Одарки він був наймиліший та найжаданіший у світі, а Катерина вся тремтіла від огиди, зачувши той ненависний для себе голос. Він зараз з’явиться у світлиці, і чим буде для Катерини та його поява?

Й ось він увійшов, стрімко увійшов, прудкою юнацькою ходою, і відразу ж очі його знайшли застиглу Катерину й навіть на мить не торкнулися поглядом завмерлої біля печі Одарки. І та помертвіла вся, побачивши, як дивиться її Макар на цю панську дівчину, як спалахують очі його яскравим світлом, і бачить вона в них те, чого так сподівалася до себе, чого так шукала увесь цей час, коли він дивився на неї. Та як не шукала, так і не знайшла. Біль і сліпуча хвиля ревнощів накотились на її серце з такою силою, що ледве втримала вона в руках горщика з борщем. А він, коханий та зрадливий, ішов зараз до іншої, і для іншої горіли полум’ям його очі, інша зараз панувала в його серці, а не вона, вірна Одарка.

Сотник зупинився перед Катериною, яка зіскочила зі стільчика на ноги й стояла перед ним, гордовито закинувши догори свою чорняву голівку, із усієї сили своєї намагаючись не видати страху, що охопив усе її єство.

Сотник пройшовся поглядом по її сукні.

– Ну, здоров була, Катруню!

– Навіщо ви привезли мене сюди? – Зле відгукнулась Катерина на його привітання, виблискуючи очима.

Сотник усміхнувся.

– Так ти й не привітаєшся зі мною?

– Не привітаюсь.

– Що, тебе отакого навчив твій пан граф? Раніше, пам’ятаю, ти була більш привітною, і здоровкалась, і милою такою була.

– То було колись.

– Так, зараз ти зробилась панею, простих людей навчилась нехтувати, гидувати ними та гордувати. – Катерина не відповіла на ці слова, а Яковенко й далі стояв біля неї, пильно, мов забув за цей тиждень, вивчав лице, міркуючи про щось своє і змушуючи Катерину нервуватися під тим аж занадто неприємним для неї поглядом. Так дивився він на неї ще в Борисах… Та й завжди він на неї так дивився, але тепер у його погляді вбачалась якась погроза, щось недобре, а може, то була жага помсти, за те, що розірвала заручини, що кинула його, обравши для Криштофа.

Урешті набридло йому те споглядання, і він обернувся до Одарки, яка з ображеними, налитими сльозами очима застигла біля печі, напружено вслуховуючись у їхню розмову.

– Що, Одарко, вечеря готова?

Одарка важко ковтнула.

– Готова.

Сотник потягнув носом повітря.

– Борщем пахне, – схвально пробурмотів він і хитнув головою на стіл. – То подавай, чого ж ти застигла?

Одарка недобре зиркнула.

– А хіба ж я тобі наймичка?

Сотник блимнув на неї невдоволено.

– Чого сатанієш, Одарко? У нас же гостя он яка поважна, сама графиня Катерина Гнатівна Гнатовська. А я не розповідав тобі, Одарко, як ця сяюча графиня осміяла мене на все моє рідне село, як заручилася зі мною, а потім потайки вискочила заміж за польського графа, якому належать Бориси, як глузував із мене увесь люд, що покинула мене молода наречена?

Одарка глянула на нього вбитим поглядом.

– Не розповідав.

Яковенко промовчав, а Одарка, рухаючись мов не своїми ногами, почала збирати до столу, виставляючи до борщу густу, тільки зібрану сметану, куснями накраяний чорний хліб, шмати товстого сала та круглі білі головки солодкуватої цибулі. А сама напружено розмірковувала, що ж їй зробити для того, аби зберегти для себе Макара, аби не полинув він до панянки цієї ясноокої й не втратила вона його назавжди. Бо, хоч і казала пані, що ненавидить його, хто ж його знає, що між ними сталося, може, посварилися чого, а Макар ще вмовить пестощами цю паню простити його, так умовить, що вона й пана-чоловіка свого забуде. Ось вона, Одарка, в обіймах його не тільки про чоловіка б забула, а й про все життя своє. Уявивши Макара, який обійматиме сеї довгої ночі цю паню, Одарка спіткнулась, мало не розбивши глечика з кислим молоком. Макар озвався, люто вилаявшись.

– Дивися, що робиш! – Засичав він, хапаючи за руку Катерину, яка пручалась, та силою саджаючи її за стіл. – Ходиш, як сонна муха.

– Сонна, – пробурмотіла ображена Одарка собі під носа й застигла біля лави, збагнувши раптом, що потрібно їй робити. Заяскрілими очима дивилась вона на сотника, а сама думала: нічого любчику, що я сонна, скоро й ти заснеш, міцно заснеш, забувши про панянку свою, а коли прокинешся, не буде вже її поряд. От тільки згадати б, куди поділа вона своє сон-зілля, що придбала в баби-знахарки Заведенчихи, коли замучилась вже вкрай тими безсонними ночами. Здається, пхнула за піч та й забула, коли Макар повернувся знов до хутора. Де й сонливість її тепер поділася, почала вона рухатися жваво та моторно, не надто намагаючись звертати уваги на те, як Макар на панянку поглядає, як умовляє її попоїсти, а вона відверта від нього своє молоде, гарне личко. Вигодивши хвилину, Одарка полізла тремтячими руками за піч і аж зойкнула радісно, намацавши-таки того клятого сон-зілля. Покосилась на сотника, який мовчки сьорбав її борщ. Нічого, прийде ніч, і тобі, голубе, уже не до пестощів із панянкою буде, заснеш, заснеш ти, любчику.

Напружена, тремтячи від ревнощів, спостерігала потім Одарка, як дудлить Макар квас із зіллям її сонливим, і тільки очима недобре зиркнула, коли він указав їй на двері.

– Пішла геть, Одарко!

Серце її затисло ревнощами.

– То ще ж кисіль…

Сотник підвівся із-за столу.

– Геть, я сказав!

Одарка блимнула чорнотою очей і слухняно вийшла в сіни, утішаючи себе тим, що даремно поспішає насолодитись він молодим тілом, напевне, дуже жаданої пані, не встигне, любчик, засне.

Одарка вийшла, і світлицею відразу ж опанувала тиша. Сотник, смакуючи, допивав свій квас, а Катерина мовчки сиділа з краю столу, наляканими очима слідкуючи за кожним його рухом, щомиті чекаючи, що ось зараз кинеться він на неї, мов голодний звір, щоб назавжди забруднити, заплямити її тіло, торкнутися того, чого мав право торкатися лише Криштоф. І даремно кричати чи кликати когось на допомогу, ніхто не допоможе в цьому клятому місці, ніхто й не почує її.

Сотник позіхнув і смачно потягнувся.

– А що, Катруню, скучила за мною?

– Ні!

Він повільно підвівся зі стільця.

– А от я скучив, і знала б ти, Катруню моя солодка, як я за тобою скучив, якою жаданою стала ти для мене за весь цей час розлуки. Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе…

Катерина з огидою поглянула на нього.

– Не треба, дядьку Макаре, нічого не кажіть!

– Не віриш мені?

– Не вірю! Той, хто підіймає руку на жінку, не може її любити.

– Так то ж я з ревнощів, моя солодка. Та я ж сатанію весь, коли подумаю про те, що той пан проклятущий обіймає тебе, цілує, кохає те, що мало належати мені, якби він не з’явився.

– А я йому й належу, і кохаю його! – вигукнула Катерина прямо в сите, угодоване лице сотника, яке відразу ж перекосилось від люті й почервоніло все. – А ви, дядьку Макаре, як були мені огидні, так і залишились, якщо не стали ще огиднішим.

Сотник зіщулив очі.

– За паном своїм проклятущим ткнешся, а зі мною он як? – Він недобре всміхнувся. – Дарма ти так, Катре, дарма кохання моє топчеш, пожалкуєш ще, та пізно вже буде. А я ж хотів лагідним із тобою бути, думав, що отямиться моя Катруня. А ти он як.

Швидко, одним рухом, він кинувся до неї. Катерина не втрималась, закричала й чимдуж подалася до дверей у сіни. Але клята спідниця заплуталась, та й сотник виявився дуже швидким. Сильні, грубі руки, що вже торкались її тіла, лишаючи синці, ухопили Катерину за три ступні від дверей. Гарячі, вони притисли її до чужого, ненависного тіла, а пишні вуса залоскотали ніжну шию, якої він торкнувся поцілунком.

– Катруню, дурненька, звідси ж не втечеш!

– Відпустіть мене!

– Ні, і не думай про це.

Легко, мов дитину, він підхопив її на руки й, незважаючи на те, що вона відчайдушно пручалася, поніс до засланого розкішним хутром ліжка. Катерина тільки застогнала, коли її безжально кинули на ліжко, і хотіла знову зіскочити, але сотник не дав. Його важке вгодоване тіло навалилося на неї всією вагою, боляче притисло до ліжка, а жадібні, неласкаві чужі губи зім’яли її вуста жорстоким, безжальним і болісним поцілунком. Катерина закам’яніла під ним, із огидою відчуваючи на своєму тілі ненависні пазурі, що почали трощити розкішну тканину сукні, і тріск той мало не зводив її з розуму, бо ще трішки й залишиться вона перед ним геть беззахисною, ще трішки й станеться те, чого вже ніколи не виправити.

– Катерино! Жадана моя!

Його шепіт рвав напружену тишу ночі, а безжальні губи цілували вже шию, тільки поцілунки ті ставали поволі кволішими, усе повільнішими, неначе цілував він її вже знехотя. І якоїсь миті Катерина відчула, як його тіло зробилось іще важчим, а потім збагнула, що сотник просто заснув. Дихав він тепер рівно та тихо й лежав нерухомо, придавивши її до хутра та ліжка. А Катерина й дух зачаїла, боячись навіть подихом своїм пробудити його, боячись навіть поворухнутись, аби він не прокинувся.

Так, із занімілим від чужої тяжкості тілом, пролежала вона ще довго, дослухаючись до того, що діялось на хуторі, до п’яних пісень, що лунали вночі грубими чоловічими голосами, до собачого гавкання десь далеко та до рівного подиху сотника в себе під вухом. Поки що вона уникла його жадібних пазурів, та чи то надовго? Час минає, він, може, скоро прокинеться та знову простягне до неї свої пазурі. І ніхто не захистить, ніхто її вже не врятує. А Криштоф…. Де зараз її Криштоф, чи кинувся вже він своєї Катарини, чи шукає її десь серед темної ночі? Любий, коханий… А чи здогадується він, у чиї тенета вона попала, чи допускає думки про те, що нахабні пазурі сотника Яковенка посеред ночі тягнуться до молодого тіла його дружини. І важко, і нестерпно було думати їй про те, як, здогадавшись, Криштоф сприйме це. Чи не відчує він одрази до дружини, яку зґвалтував інший, тіло якої належить уже не йому одному, а торкнулись його чужі, ненависні пазурі. Думки про це були найбільшим болем Катерини, вони пекли її весь той час, поки зовсім поряд смачно хропів сотник, а навкруги панувала цілковита тиша глупої ночі, у якій давно стихли співи невідомих людей і позмовкали собаки. А вона все не спала, страх крав у неї сон, висмоктував сили з тіла й чорною, холодною змією копошився десь глибоко в серці. Страх того, що ось іще хвилина, якась коротка мить, і сотник прокинеться, обірветься його солодкий сон. І знову пазурі його потягнуться до неї, потягнуться, щоб зробити її належною йому, аби вкрасти її у Криштофа.

Та нічна година все ж давалася взнаки, і якоїсь миті Катерина, не зчувшись, задрімала, задрімала коротким, тривожним напівсном. І прокинулась так само несподівано, як і заснула. Сотник спав, та так, мов не спав до цього цілий тиждень. Темінь панувала у світлиці, і раптом у темряві здалась Катерині чиясь присутність. Вона вдивилась у неї, напруживши очі, і помітила біля ліжка чиюсь високу застиглу постать. Чоловік то був чи жінка – розібрати неможливо.

– Уставай, – пролунав із темряви похмурий жіночий голос, і Катерина зрозуміла, що перед нею Одарка та, мати Тарасова. І полегшення відчула, і нові страхи, але не встигла вона отямитись, як Одарка з роздратуванням скинула з неї сотника й зашипіла. – Ти що, пані, зовсім глуха? Сказала ж, уставай!

Катерина поворушила онімілим тілом.

– Сотник прокинеться!

Одарка коротко реготнула.

– Не прокинеться, спатиме він до ранку, – упевнено промовила вона, висмикуючи Катерину з ліжка. – А ти, пані, давай, рухайся, я коня вивела зі стійла, я б раніше прийшла, та ті дияволи поки поснули.

Катерина залупала.

– Ви… ви відпускаєте мене?

– А що ж я, по-твоєму, в дідька роблю?

Катерина розгубилась.

– Але ж чому?

Одарка штурнула її в спину.

– Не питай, бо я й сама не знаю, – невдоволеним голосом пробурмотіла вона, виштовхуючи Катерину в сіни. – Не знаю, чому пожалкувала я тебе, пані. Не знаєш ти, які думки весь вечір не давали мені спокою, не відаєш ти, пані, що померти могла від мого ножа, у сні померти, бо довго я так стояла над тобою, заснулою, і рука моя не раз уже підіймалась, щоб обірвати життя твоє молоде, та чомусь не змогла, не здужала рука моя скоїти цей гріх.

Катерина вражено застигла на місці.

– Господи, тітко, що ж я зробила вам такого, що ви мене хотіли вбити? Я ж бо зроду вас у житті не знала, лиха вам не заподіяла…

Одарка відчинила двері надвір.

– А неправда твоя, пані, бо лихо ти мені таки вчинила, і немале, бо чи знаєш ти, як довго, вірно та віддано кохаю я Макара, як живу я тільки ним одним, усе ладна заради нього зробити.

– Але ж моя в тім яка провина?

– Твоя провина? Так любить же він тебе, молоду та вродливу, побачила я ввечері, як любить він тебе. Ти, щасливиця, маєш те, чого я роками жадаю й не маю, що для мене найбільше щастя на землі.

Катерина похитала головою.

– А для мене його любов є найбільшим на землі нещастям, повірте мені, тітко. Не я шукала побратись із сотником, а він сам засватав мене, проти волі своєї я за нього йшла, жодної хвилини мого життя не було в мене бажання ставати його дружиною. Я іншого кохала і його дружиною зробилась, та не може сотник покинути думки про мене, а я б усе віддала, аби забув він про мене.

Одарка вела її скрізь поснулий хутір і мовчала, і Катерина не знала, чи повірила їй ця дивна жінка, яка так закохана в цього негідного сотника, що й гріх ладна взяти на душу, позбавити людину життя, аби тільки він належав їй. Страшна вона людина, і ця допомога її для Катерини є справжнім дивом. За останнім на хуторі двором вона підвела Катерину до високого чорного коня й запитала:

– Умієш верхи їздити?

Катерина не вміла, але правди говорити побоялась.

– Умію.

– То рушай! І затям, пані, що як повернешся ти знову до Макара, то не втримаюсь я вже, обірву життя твоє молоде й не пошкодую.

– Я не вернусь сама, хіба за косу приволочать, – глухим голосом відгукнулась Катерина й боязко полізла на коня. Страшно це робити, ось-ось і впасти можна, та краще вже, ніж залишатись у пазурах цього ненависного сотника. – Спасибі вам, тітко!

– Не дякуй, бо для себе я добро роблю, – озвалась Одарка й із силою вдарила коняку. Той заржав і помчав у чисте поле, що без країв відкривалось за хутором.

І помчав кінь Катерину скрізь глуху темну ніч, а куди ж то він мчав, вона не знала, та й то не головне для неї, головне – ця тварина Божа мчала її на волю, а стукіт копит із кожним ударом віддаляв її все більше від того клятого хутора та його ненависного для неї господаря. Вітер свистів у неї у вухах, від швидкості перехоплювало дух, проте вона була такою щасливою зараз, у цю хвилину, що ані вітру того стрічного пронизливого не помічала, ані страху свого перед конем цим великим, який мчав невідомо куди, не відчувала. Нехай мчить, куди завгодно мчить, аби подалі від хутора сотникового, якось уже потім знайде вона свої рідні Бориси, то вже буде потім, а зараз головне – воля, яка так солодко пахне польовими квітами, яка виграє перед нею усмішкою золотавого молодика на небі, яка такою є жаданою.

* * *

Одарка тихо сиділа у світлиці, різала капусту на капусняк і вряди-годи поглядала одним оком на сотника, який і досі спав на хутряному ліжку солодким та міцним сном праведника. На лиці в Одарки промайнула коротка зла усмішка. Ким-ким, а праведником цей чоловік не був ніколи, хіба при народженні своєму, коли ще не встиг зробити гріха. Жінка з острахом і водночас із байдужістю чекала того часу, коли він прокинеться й довідається, що панянки його ясноокої вже немає поряд, немає вже й у Вербках, а десь далеко мчить вона на Тарасовому коні до свого пана, і що це вона, Одарка, вивела її з хати, дала коня й відпустила геть. А відпустила тому, що інакше не могла, несила їй було витримувати поряд із Макаром присутність цієї пані, не могла вона дивитися на те, як поїдав він очима красу її молоду, а саму Одарку й не помічав, неначе зовсім її не існувало для нього.

Засипавши в чавун пшона, Одарка знов зиркнула на Макара. Учора ввечері засліплена жагучим полум’ям ревнощів, вона жадала смерті зеленоокої суперниці, вона аж трусилася вся, аби обірвати життя те молоде, аби зникла та назавжди з очей Макарових, нехай би й постраждав він трішки, але минув би час, забув би він паню ту яснооку, а вона, Одарка, залишилась би поряд, утішила його. Вона й ножа вже заготовила гострого, та не змогла. Чомусь не змогла, і не в жалю до молодої чужої дитини тут була річ, а в чомусь іншому. Довго стояла вона над заснулою пані, затиснувши в побілілих пальцях ножа, а вдарити не змогла. Прийшла до ліжка, заповзявшись зробити це, а не змогла. Рука сама не підіймалась обірвати це молоде життя, чи, може, і гріха злякалась, хтозна, тільки вийшла з хати, вивела зі стійла коняку сина, а вже тоді попленталась будити паню, щоб забиралась щонайшвидше з Вербків, подалі від Макара, подалі від її ревнивої руки, що іншого разу могла й не втриматись, а обірвати молоде життя. А саму пекла думка, що як пані не погодиться, закортить зостатись їй поряд із сотником… Та ні, пані й справді, схоже, ненавиділа його, бо з радістю помчала з Вербків.

Одарка почала вже готувати піджарку, коли до світлиці увірвавсь розлючений, із сіном в немитому чорнявому чубі, заспаний син Тарас. Одарка огидливо покривилась, укотре дивуючись, у кого ж пішов її єдиний син таким затятим нечепурою, бо вони з Микитою ніколи себе так не занедбували, і вошей у неї зроду не було.

– Мати, – засичав він тихо, покосившись чорним оком на сотника, який навіть і не думав прокидатись. – Де мій кінь?

Одарка спокійно кришила цибулю.

– А немає вже твого коня.

– Як – немає?

– А ось так – немає.

– І де ж він?

Одарка знизала пишними плечима.

– А хіба ж я знаю? Десь у полі, певне.

– У полі? – перепитав Тарас, і очі його чорні оббігли швидко світлицю, у якій нікого, окрім сотника та матері, не було, й Одарка постерегла з лиця його, що Тарас усе зрозумів. – А де ж пані? Теж у полі?

Одарка всміхнулась самими вустами.

– Та, певне, що в полі.

– Геть здуріла?! – заволав Тарас, і не стямилась Одарка, як він опинився поряд, боляче вхопив сильними пальцями за руку та затиснув так, що в Одарки в очах потемніло від болю. – Ти уявляєш, що наробила?! Ти хоч розумієш, що зробить тобі пан Макар, коли прокинеться? Та він за цю паню ладен був чи не всі свої гроші віддати.

Одарка скривила лице.

– Та щоб він подавився ними! Немає вже тут його пані!

– А я її ще привезу.

– Та тільки спробуй! Заріжу!

Тарас зареготів.

– Таки геть здуріла? Та не потрібна ти панові Макару, хоч і всіх жінок у світі переріж, він сам мені жалівся, що нудить його вже від кохання твого навіженого, що гірш від печеної редьки ти зробилася для нього.

Одарка затрусилась.

– Брешеш, собачий сину!

– А ти батька хоч мертвого не ображай! – визвірився на неї Тарас і затиснув руку ще дужче, змусивши Одарку застогнати від болю. – То він, покійний, пробачав тобі образи, а я не пробачу. І пан сотник справді не знає вже, куди подітися від тебе, бо ти йому огидна вже.

– Ах ти собака, отаке рідній матері казати?! Та бодай ти в пузі ще в мене вдавився, як виродивсь у отакого покидька…

– Якого дідька ви волаєте, мов скажені собаки?

Одарка захлинулась словами, почувши сонливий, невдоволений голос Макара, що розсердженим шипінням пролунав із ліжка. Зиркнула на Тараса, і той нехотя відпустив її руку, поглянув недобре, відступив на два чи три кроки, поблискуючи очима. Одарка відповіла ненависним поглядом і обернулась до Макара, потираючи руку.

– Нічого, Макаре, спи! То Тарас дуріє.

Сотник потягнувся.

– Із вами тут поспиш, – пробубнів він, опускаючи на пишний килим долівки ноги в штанях і чоботях. Сонний, трішки чумний ще від сну, він, певне, і забув, що засинав не сам, а з пані своєю ясноокою, й Одарка напружено слідкувала за ним, чекаючи, коли ж помітить він відсутність колишньої нареченої, що за цим буде. A він не поспішав, потягнувся ще разів зо три добряче, позіхнув від душі, почухав свого пуза під білою сорочкою й усміхнувся. – Оце я спав, тиждень, певне, так не спав, як сьогодні. Ще б день проспав, та хіба ж із вами, антихристами, поспиш. Завели гомін, як на ярмарку. І спитати б, чого його волати?

Тарас сів на лаву.

– A ви ось у матері й запитайте.

Сотник махнув рукою.

– А, що в неї, дурної баби, питати, – він протер очі, позіхнув ще раз і раптом застиг. Одарка, яка очей із нього не зводила, відразу ж зметикувала, що згадав він у цю мить про свою пані, і зачаїла дух. Поблимуючи заспаними очима, сотник швидко обдивився світлицю й, не знайшовши тієї, кого шукав, погрозливо вирячився на Тараса.

– Де Катерина?

Тарас злорадно зиркнув на матір.

– А я ж і кажу, що в матері попитайте.

Блакитні очі Макара погрозливо потемніли, але Одарка змусила себе не боятися. Вона знала, що не зрадіє Макар тому, що випустила вона паню з хутора, проте він перелютує швидко, така в нього вже вдача, покричить, пориє землю копитом, мов норовливий кінь, та й остигне, покричить тільки, але вона вже якось витримає, переживе, головне ж бо те, що суперниці позбулась, а лють Макарова, вона хутко мине.

– Де ж Катерина, Одарко? – запитав він досить спокійно, та вона бачила, що під тим його спокоєм вирує справжній буревій.

Вона прямо зустріла його важкий погляд.

– Немає її тут.

– І де ж вона?

– Не знаю.

– Ти не знаєш?

– Не знаю. Звідки ж мені знати, куди подалась твоя пані?

– А хто ж вивів її з хутора? – знову досить спокійно запитав Макар, та Одарка помітила, що його очі почали наливатися кров’ю. Вона його зараз не боялась, зараз вона боролась із ним за своє багатостраждальне щастя, боролась зі своїм невірним коханим, настроєна йти до кінця, померти навіть, аби лишень не втратити його, аби залишився він поряд із нею, навіть і не кохаючи її, то дарма вже, її палкого й сильного кохання вистачить на двох, а там, із часом, можливо, і для неї трапиться диво якесь, і побачить Макар її новими очима, оцінить кохання вірне. То нехай, то все з часом буде, і заради надії на майбутнє з ним готова вона була витримати зараз від нього будь-що, хай навіть і поб’є, усе перетерпить, заради кохання свого все переживе.

Помовчала Одарка й прямо сказала:

– Я вивела.

– Таки ти? А може, ще й коня дала?

– Дала.

– Мого чистокровного, пане Макаре, – відразу ж ображеним голосом встряв Тарас, зиркнувши на Одарку злим поглядом. – А мені ж Буран за брата рідного, ви ж знаєте, пане Макаре.

Сотник покривився.

– Заспокойсь, Тарасе. Буде тобі кінь.

Тарас підскочив, завсміхався.

– Обіцяєте, пане?

– Обіцяю. А тепер іди, мені треба побалакати з твоєю матір’ю.

– Так, пане.

І Тарас, навіть не поглянувши на Одарку, вибіг зі світлиці. Одарка кинула тоскними очима на зачинені ним двері, із гіркотою подумавши про те, що сама ж породила таку безжальну тварюку, яка покинула рідну матір на поталу розгніваному сотникові, навіть не думаючи захистити. Ні, такий не захистить, а тільки порадіє з її болю. За батечка свого все не може вибачити, за ту ганчірку стоптану.

Стояла вона мовчки перед сотником, велична та гарна, а він наближався, недобре зіщуливши очі. А гарний який був, що в Одарки серце затиналось від болючого кохання до нього й рвалось до нього, такого холодного, чужого та суворого, а все одно жаданого й потрібного.

Сотник зупинився зовсім поряд із нею.

– Навіщо ти це зробила, Одарко? – тихо запитав він, уп’явшись в очі наполегливим поглядом налитих кров’ю блакитних очей.

Одарка гордовито закинула голову.

– Бо кохаю тебе!

– Кохаєш? – Важка здорова рука Макара печаткою раптом боляче вдарила її по лицю, та з такою силою, що гордовита голова Одарки з косою темного волосся відкинулась назад. – І зараз кохаєш?

Вона торкнулась пальцем розсіченої губи.

– Кохаю.

Він знову вдарив, цього разу набагато дужче, й Одарка ледве втрималась на ногах від того його ляпаса.

– Відьма! – процідив він скрізь стиснуті зуби. – Чи розумієш ти, що накоїла, га? Чи розумієш, що за одне це тебе мало й вбити.

Одарка палахнула очима.

– Вона не варта тебе! Вона тебе не кохає!

– Мовчи! – Новий ляпас відкинув її до печі. На лиці в Одарки виступила гаряча кров, і вона вся затрусилась. – Куди поїхала Катерина?

– Не знаю. Десь у поле.

– Десь у поле, – передражнив сотник, підхопивши чавуна й запустивши його в стіну. – Бісова відьма, ненавиджу!

– Макаре, – Одарка з жалем кинулась до нього, – я ж зробила це тільки тому, що кохаю тебе! По-справжньому, віддано кохаю, а вона ні. Вона ж ненавидить тебе!

Сотник почервонів.

– Мовчи!

Якась мить, і в його руках погрозливим блиском заблищав великий гострий ніж, отой, із яким сама Одарка стояла вночі над заснулою Катериною. Вона встигла тільки із сумом зазирнути в його налиті кров’ю, страшні очі, як відчула, що лезо те входить у її тіло.

– Макаре!

Згасаючий погляд чорних очей уп’явся в його немилостиві, жорстокі очі, безмежно кохані блакитні очі свого вбивці, і вона не змогла вимовити більше жодного слова, кров заюшила, і жінка повільно сповзла вниз, упавши на пишний килим. У її очах, що згасали навіки, лишилось його лице й ті очі, які вона кохала більше за власне життя.

Сотник Яковенко відкинув від себе затихле тіло Одарки, жбурнув десь за пічку ножа й зітхнув. Лють, що охопила його в ці хвилини, почала слабшати, немов, помираючи, Одарка забрала її всю собі, і він одразу відчув неприємну втому. Присів на лаву, байдуже поглянув на заснулу вічним сном Одарку й відвернувся. Дурна баба, сама винна в тому, що наткнулась на його ніж, не треба було дражнити його, нагадувати, що не любить, ненавидить його Катерина, не треба було пробуджувати в ньому звіра. Жалкувати за нею він не жалкував, давно набридла, давно прохалась на ножа, а от що Катерину випустила, то жаль великий. І як заснув він так швидко та міцно, як зміг узагалі заснути, цілуючи та пестячи солодке тіло Катрине? А потім не прокинутись, коли вона вставала.

Макар зіщулився, знову поглянув на мертве тіло Одарки. Не інакше, як підсипала йому чогось до їжі, мертва тварина. І вигадлива яка, бодай би й у пеклі їй спокою не було.

Над тілом Одарки закружляла одинока муха, і сотник поглянув на зачинені Тарасом двері. Треба кликати його, щоб забрав тіло матері, і дивитись холоднокровно в очі. Однак цим сотник не надто переймався, Тарас завжди недолюблював Одарку, а зі смертю батька й узагалі наче сказився, почав ненавидіти її. Інше турбувало сотника й не давало спокою – де тепер йому шукати Катерину? Куди помчала вона на тому лихому Тарасовому коні, у який бік йому за нею їхати? У бік Борисів? Та він не був певен, що вона знає, куди їхати до Борисів, хоч треба спробувати, іншої ради в нього немає.

Сотник стрімко скочив на ноги.

– Тарасе! – гукнув він, і погляд його знову байдуже сковзнув по застиглому лицю Одарки, жінки, яка одна-єдина у світі й кохала його й кохання якої він жорстоко розтоптав.

* * *

Катерина заблукала.

Коняка той навіжений ніс її кудись майже до ранку, і вона не могла навіть уявити, куди він її несе, куди мчить крізь темінь ночі. Ще й більш від того, вона боялася його, такого великого та швидкого, і щосили трималась за нього, аби не впасти. На ранок кінь раптом утомився й зупинився серед порослої густою травою галявини, а Катерина обдивилась навкруги. Незнайома, чужа сторона навколо, і жодного людського поселення навкруги не було. Що за край? Що за село поряд?

Кінь заіржав і почав пастись на траві.

Катерина глибоко зітхнула.

– Щасливий ти, – промовила вона до нахиленої конячої голови, розмірковуючи над тим, чи варто їй злазити з його спини, чи вже краще перетерпіти, нехай усе тіло й затекло, але ж на спині коня почуваєшся набагато безпечніше. До того ж Катерина дуже боялась того, що сотник таки проснеться серед доброї ночі, кинеться за нею й знову поверне на той клятий хутір, знову почне своє насильство, і хто його знає, чи врятує її цього разу та дивна Одарка.

День сьогодні вдався безхмарний, що вже тішило Катерину. Та як на те, кортіло їсти. Хоч це вона й перетерпіти вміла, навчена була змалечку, та все одно чомусь зараз їсти хотілось так, що хоч бери та ставай поруч коня гризи травичку. А, може, де ягідку знайти хоч яку вдасться?

Позітхавши, Катерина таки наважилась злізти з коня, від страху ледве дихаючи та вмовляючи його постояти спокійно. Він тільки слухав її уважно та косував темним, гарним оком. А там уже і ягідки, напівстиглі сунички, знайшлися, Катерина з жадібністю напала на них, подумавши про те, що панське життя перетворило її на справжню ненажеру.

Вона вже вертала назад до коня, тримаючи повні пригорщі суничок, коли в кущах щось затріскотіло. Катерина застигла, а її уява враз намалювала високу постать сотника, який зараз видереться до неї із цих кущів. Сунички попадали додолу, але вона того навіть не помітила, широко розкритими очима вдивляючись у ті клятущі кущі й подумки уявляючи вгодовану сотникову пику, що ось зараз виткнеться з тих кущів, однак… перед нею раптом з’явився доктор Франц. Лаючись своєю мовою, із пошкрябаним лицем, він виліз із густих заростей шипшини й замотав головою.

Катерина мало не впала від радості.

– Лікарю, любий лікарю Франц!

– Що є такий? – пробурмотів німець, озираючись навкруг себе. Уздрівши Катерину, він вигукнув. – О! Хваліті я Нібес, Катарін, моя серць! Ви, ви є жівій!

Катерина кинулась до нього.

– Жива, любий лікарю, дякувати Богу, жива! А де Криштоф?

Німець покривив пошкрябане лице.

– А, мій друг Кристоф є далєко, він поіхав вас шукаті, а я є помагаті, алє дужє норовіст кінь мєнє збросів.

– То… Криштоф мене шукає?

– Вас вєсь сєло шукаті!

Німець, дарма що розмовляв кумедно, місцевість устиг добре вивчити, і вже за дві години Катерина була в Борисах. У роздертій сукні, зі змарнілим від безсонної ночі та страху лицем вона дозволила Францові зняти себе з коня й тільки покривилась, зачувши голос діда Тараса.

– Явилась, пані?

– Явилась, – вона була така щаслива, повернувшись додому, що майже не звернула уваги на ворожий погляд Тараса та його далеко не дружелюбний настрій.

– А ви знаєте, як пан злякався, коли сюди прибігли зі звісткою, що вас викрали в полі якісь волоцюги?

– Тарасе, мене ж викрали, а не з власної я волі пішла.

– А до поля якого дідька пошвендяла?

– Із дітьми.

– Ага, із дітьми…

Катерина нарешті роздратувалась.

– Тарасе, досить. Я голодна, не спала всю ніч і не маю зовсім настрою вислуховувати твоє бурчання. – Вона залишила його бубоніти щось біля дверей і увійшла до будинку, який відразу ж здався їй таким пустим без Криштофа. Криштоф. Де він зараз, де шукає її? Франц пообіцяв відразу ж послати когось по графа, але Катерина боялась, що буде вже запізно, і Криштоф першим натрапить на зграю тих сотникових волоцюг. Ні, Господи, вона б усе віддала, аби тільки не зустрічався чоловік із тим негідником та його брудною ватагою, бо боялась, дуже боялась, що вони вб’ють Криштофа.

Опинившись у своїх покоях, Катерина відразу ж подзвонила, викликаючи Мотрю, щоб прийняти ванну й одягнутись у щось чистеньке. І чекати, із молитвами чекати на повернення Криштофа, аби не зустрівсь він із сотником десь серед чистого поля й оберіг його янгол-охоронець.

Мотря з’явилась за п’ять хвилин, зиркнула недобре, оглянула непривітними та чорними очицями й запитала скрізь зуби:

– Кликали?

Катерина втомлено опустилась на ліжко.

– Приготуй мені гарячу воду та чисту сукню.

Погляд чорних очей Мотрі сковзнув по роздертій Катерининій сукні, в очах промайнув і майже відразу зник злорадний вираз, але вона промовчала, зібралась уже вийти, коли Катерина згадала, що голодна.

– І ще, Mотре, принеси мені чогось попоїсти.

Мотря мовчки хитнула головою й зникла за дверима, лишивши Катерину на самоті із тривожними думами про Криштофа. А як усе-таки добре опинитися знов удома, у стінах цього великого будинку, до якого вона почала звикати, бо це був дім Криштофа, а отже, і її. Бідна, вбога батькова господа ніколи не була для неї домівкою в повному розумінні цього слова, ні, то була мачушина хата, де вона господарювала й володарювала, а Катерина була там лише наймичкою, яка й спала як наймичка, на долівці, прославши якусь ганчірку. А тут вона була господинею, цей будинок, на який вона не раз дивилась із того боку Кагамлички, ще бігаючи в короткій спідничці, якось припав їй до серця, став рідним, можливо, тому що поряд із нею в ньому жив Криштоф, а де коханий, там має бути і її дім.

– Катерино, ви повернулись!

Стрімка, трішки збуджена, увірвалась без стуку до кімнати пані Гнатовська, як завжди гарна та розкішно вдягнена. На якусь мить Катерині здалося, що вона ось-ось розкриє їй свої щирі обійми, та пані не стала цього робити, вона просто простягнула їй свої білі панські ручки.

Катерина підвелась їй назустріч.

– Пані Ірино!

– Господи, Катерино, – заговорила Ірина Саввівна, похитавши головою. – Це був просто якийсь жах, я ніколи не бачила Кирила в такому стані. Він був не те що наляканий, він був у розпачі. Він кричав, що власними руками розчавить якогось там негідника-сотника, бо це може бути тільки його брудних рук справа. – Ірина Саввівна зітхнула. – Здається, я помилялась, коли сумнівалася в тому, що Криштоф любить вас, Катерино.

Катерина кинула на неї невпевнений погляд.

– Він справді хвилювався, так?

Пані Гнатовська закотила очі під лоба.

– О, ще і як. A потім велів панові Злотнику збирати людей і подався вас розшукувати. – Вона ледь помітно покривилась. – А мій Антуан, звісно ж, зголосився допомогти.

Катерина була зворушена.

– О, він така шляхетна людина, Ірино Саввівно!

В очах пані Гнатовської з’явилася ніжність.

– Так, Антуан у мене просто золота людина. Але ж ви не відповіли мені, Катерино, де були увесь цей час і що з вами сталося.

Катерина болісно скривилась.

– Мене викрали, Ірино Саввівно, нахабно викрали, і зробила це людина, із якою я була заручена, але не з власного бажання, а з наказу мачухи та батька. – Катерина помовчала. – Це він побив мене того дня, а потім утік із села. Я вже думала, що ніколи більше не почую про цю людину, та помилилась, він навіть заміжню не побоявсь мене викрасти.

– Хто він?

– Сотник Макар Яковенко.

Пані Гнатовська оживилась.

– Я чула про цього чоловіка в Києві. Щось досить темна там історія була, мені казали, що його дружина заподіяла собі смерть, а син відмовився від нього, проте напевно сказати не можу, я якось не запам’ятала. – Пані похитала головою. – То ця людина вас викрала?

Катерина глибоко зітхнула.

– Так.

– І де він вас тримав?

– Я не знаю де, мене зв’язали, наділи на голову смердючого лантуха й повезли хтозна куди. Привезли на якийсь хутір, а сотник явився ввечері… страшна він людина.

Ірина Саввівна помовчала, замислившись, певне, про щось своє. Однак Катерина відчувала, що кортить їй запитати про щось іще, але вона не вважає це зручним. Катерина знала, про що хотіла запитати її свекруха, і чекала, і чомусь боялась цього запитання. Те, що сталося між нею та сотником, насамперед стосується її та Криштофа, але коли вже пані запитає, вона не зможе ухилитись від відповіді.

Й Ірина Саввівна запитала.

– А скажіть-но мені, Катерино, якщо я маю право це знати, цей сотник… він… він вас не скривдив?

Катерина прямо зустріла її погляд.

– Ні.

– То… вас врятували?

– Можна сказати й так, – тихо відповіла Катерина, пригадавши ту дивну, чорнооку Одарку, яка вивела її з хати й усадовила на коня. Що з нею зараз, із тією жінкою, яка висмикнула її з пазурів сотника, нехай заради себе, нехай не з жалю, а заради себе, але ж врятувала-таки її? Як покарав її сотник за це, чи не побив жорстоко?

– А Кирило поклявся вбити цього сотника, – замислено проказала пані Гнатовська, і чоло її спохмурніло. – Та ще Антуан, ну чого він туди помчав? Признаюся вам, Катерино, мене останнім часом непокоїть незрозумілий та дивний страх за Антуана. Воно, може, і не страх то, але якесь передчуття, не зовсім добре передчуття.

Принесли гарячу воду для Катерини, й Ірина Саввівна, пробачившись, вийшла з кімнати. Катерина поглянула їй услід трішки здивовано, бо не чекала від свекрухи такої відвертості. Не впускала вона її досі до свого серця та вже чи й упустить. Похитавши головою, Катерина поспішила позбутися своєї розірваної сукні, опустилась у гарячу воду й наказала Мотрі, яка застигла поряд із рушником:

– Можеш іти!

Мотря поклала рушника на стільчик і мовчки вислизнула геть, зиркнувши недобрим оком.

Потім Катерина, як та справжня пані, смачно попоїла, дивуючись, ізвідки ж узялась у неї та жага до їжі, потому здумала спуститись до вітальні, але через галасливих гостей, яких, схоже, мало обходило її зникнення, вирішила залишитись у своїх покоях і тут дочекатись повернення Криштофа. І чекала вона того його повернення, і боялася чомусь трішки. А ну ж як відмовиться він од неї, а ну ж як не повірить, що не встиг сотник торкнутись її жадібними пазурами? Вона ж того просто не витримає, не витримає відчуження Криштофа.

Даремно прочекала вона його того вечора. Криштоф не повернувся, і Катерина вперше зосталась у їхньому великому ліжку сама. І довго лежала без сну, сумуючи за чоловіком, і ця розкішна постіль здавалась їй холодною та незручною без тепла його великого тіла. Та то вона вже вередувала по-панянському, бо звикла засинати й не в таких розкошах, а на твердій долівці, бо намориться бувало так, що впаде, аби куди впасти, не помічаючи холодного долу під собою.

Уранці вона поснідала на самоті, бо що пані Гнатовська, що гості ще солодко спали. І знову сум охопив Катерину, бо ранки такі належали тільки їм із Криштофом, вони завжди снідали вдвох… він нахилявся раз по раз до неї, цілував і всміхався.

– Криштофе, – прошепотіла Катерина в тишу й відчула, як по щоці покотилась одинока сльоза суму.

До їдальні увірвався дід Тарас.

– Ну що, пані графине, солодке будеш?

– Ні.

Тарас зіщулився.

– А чого?

– Не хочеться, діду.

Дід вдоволено крякнув.

– Еге, за паном сумуєш?

Катерина зітхнула.

– Сумую.

Дід Тарас помовчав, пожовуючи тонкогубого свого рота й зиркаючи недобре, а потім і просичав:

– Ну, сумуй, сумуй, бо все то ти винна, не було чого перед тим сотником хвоста розпускати, вабити його.

– Не вабила я його.

– Ага, розказуй.

– Діду, ну чого ви до мене мов той реп’ях прилипли?

Тарас похмуро насупився.

– Чого-чого. А чи знаєш ти, пані кріпачко, що я пана вже встиг, як рідного сина, полюбити, що для мене він уже не просто пан, а як рідна людина. А через тебе помчав він не відомо куди. А що ти скажеш, як ті харцизи вб’ють нашого пана?

Катерина похолонула.

– Діду, що ти таке кажеш?

– А правду кажу! А що, коле правдонька в оченята?

Катерина заплющила очі, уявивши на мить, що цей дід має рацію й Криштофа справді вб’ють. Що ж вона тоді робитиме на цьому світі без нього, як зможе жити без коханого? Ні, нехай уже кине її, відмовиться від неї, побереться з пані Настунею, та тільки лишиться живим, нехай не для неї живим, для іншої, то пусте. Аби був живий…

Вона зле поглянула на Тараса.

– Діду, піди геть!

Тарас аж підскочив на місці.

– Ич, розпаничилась, «діду, піди геть». А не піду, ти мені зараз не пані, а так, не знати й хто. Без пана я тебе не визнаю, я підкорятись згоден лише пані Ірині Саввівні…

Відповісти на цю зухвалість діда Тараса Катерина не встигла, бо знадвору почувся галас і до їдальні увірвався радісний, із пошкрябаним лицем Франц, який заторохтів геть незрозуміло.

– Катарін, там є… є чоловік ваш.

Катерина скочила на ноги.

– Криштоф?

Франц щасливо захитав головою.

– Ага.

Птахою полинула вона до дверей, відштовхнула капосного діда й, не чувши ніг під собою, вискочила з дому. Очі її відразу ж натрапили високу постать Криштофа, який швидко рухався назустріч.

– Криштофе!

– Катарино!

Вони зустрілись посеред двору, і тендітна маленька графиня птахою пірнула в розкриті обійми свого коханого, високого та вродливого графа. Теплі рідні губи відразу ж заволоділи вустами в палкому поцілунку, руки, ті великі, теплі руки коханого, обійняли її, пригорнули до дужого тіла, щоб уже ніколи й нікому не віддати. Катерина, заплющивши очі, пристрасно цілувала Криштофа у відповідь, бажаючи стерти його поцілунком неприємні спомини про ненависні пестощі сотника, про його жорстокі та небажані поцілунки, про ту страшну ніч, коли вона лишилась із ним наодинці, коли кинув він її на хутро високого ліжка.

Криштоф притулив її міцніше.

– Я мало не збожеволів від страху за тебе, – прошепотів він тихо, цілуючи її в гладке чоло й погойдуючи в обіймах.

– Я… зі мною все гаразд.

Темні очі Криштофа зазирнули в її золотаво-зелені.

– Гаразд? Катарино, серце моє, як же може бути гаразд, коли ти вскочила в лабети волоцюг. Ти не уявляєш собі, що я пережив, коли прибіг із села твій брат і почав кричати, що тебе впіймали в полі якісь пройдисвіти. Та я мало не побив його за ту кляту звістку. Для мене світ мов потемнів відразу, я нікого й нічого не бачив, а серце пекла думка, що то той пузань тебе викрав, тільки він. – Узявши її за підборіддя, Криштоф наполегливо зазирнув в її збентежені очі. – То ж був той сотник Яковенко, справді ж, Катарино?

Катерина знехотя хитнула головою.

– Справді!

Лице Криштофа закам’яніло.

– Я власними руками задушу негідника.

Катерина налякано вхопилась за нього.

– Ні, Криштофе, не треба, не чіпайте його!

– Не можу, люба.

– Він страшна людина, – швидко заговорила Катерина, уп’явшись побілілими пальцями в білий шовк його сорочки. – Прошу тебе, Криштофе, не чіпай його, заради мене, не чіпай, я й так натерпілась, допоки дочекалась тебе назад. Господи, та це була чи не найжахливіша ніч у моєму житті, коли я лежала на тому одинокому холодному ліжку й не могла знати, куди подітися від страху за тебе. – Вона так розхвилювалася, що заговорила до нього на «ти», і дрижала вся так, що Криштоф ледве міг її втримати.

– Катарино, люба, заспокойся!

Катерина хитнула вперто головою.

– Ні, не зможу я заспокоїтись, допоки не пообіцяєш, що не станеш чіпати сотника та його волоцюг.

– Люба, він заслужив на покарання.

– Його Бог покарає.

– Але ж я покараю його швидше.

– Я не переживу, якщо з тобою щось станеться, – тихо призналась Катерина, здіймаючи на чоловіка налиті слізьми очі. – Будь ласка, Криштофе, не розривай мого серця, не шукай помсти сотнику.

Граф глибоко зітхнув.

– Добре, хоч як мені важко це зробити, я не шукатиму більш можливості помститись сотнику. – Він поцілував заплакані очі дружини. – Тільки ти більше не плач через цього негідника, добре?

Катерина всміхнулась йому скрізь сльози.

– Добре.

Криштоф поглянув на будинок, із якого назустріч йому вже поспішала пані Гнатовська, і ледь помітно покривився. Проте був досить привітний із матір’ю, коли вона зупинилась поряд.

– Кириле, ти повернувся?

– Як бачите, мамо.

– Я рада, а що вже дружина твоя рада! – Вона озирнулась навкруги, але, не помітивши Антуана, ураз спохмурніла лицем. І Катерина подумала про те, що пані далеко не байдужа до свого молодого коханця. Ірина Саввівна, намагаючись приховати тривогу, запитала. – А де ж Антуан?

Криштоф указав рукою в бік поля.

– Збирає для тебе квіти.

Пані Гнатовська зашарілась.

– Ой! – Зніяковіла вона. – Господи, він ще така дитина.

Криштоф знизав плечима й повів дружину до будинку. Не спавши дві доби, запилений і брудний, він минув їдальню, піднявся з Катериною до своїх покоїв, зачинив за собою двері, обійняв її посеред кімнати, притуливши міцно-міцно, і застиг так у мовчанні, мовивши тільки:

– Унизу нам не дадуть спокою.

Катерина лише хитнула головою та поклала її йому на груди. Вона насолоджувалась близькістю, намагаючись не думати про те, що він може запитати в неї, що зробив із нею сотник. І Криштоф поки що мовчав, просто гойдав її в обіймах, мов упевнювався, що вона жива та поряд із ним, що із нею все гаразд.

А потім він тихо запитав:

– Він, цей покидьок… він скривдив тебе?

Катерина відкрито поглянула йому в очі, щоб у них він побачив відповідь, побачив, що чиста вона від сотникового бруду, і додала словами:

– Ні!

І він повірив. Він поцілував її так солодко, так міцно пригорнув до себе й прошепотів, зазирнувши в очі:

– Подаруй мені сина, Катарино!

7

Червень поволі змінився липнем, гості пані Гнатовської й не думали їхати з Борисів, і поступово Криштоф із Катериною звикли до цих веселих молодих людей.

Сама ж Катерина за час подружнього життя, нехай і короткий, просто-таки розквітла й квітнула далі. Вона дедалі менше ставала схожою на ту забиту, обірвану та геть утомлену Катерину, якою була ще якийсь місяць тому. Ні, не відразу, а поступово замість пригніченої кріпачки з’являлася горда постать справжньої пані. День при дні виривалася вона з тісноти простої селянки, являючи себе світові та очам захопленого Криштофа.

Мальки жили тепер у великій хаті, робота вся лягла на Килину, бо Назар із Домною відразу ж відокремились. Та Килина не довго сама батрачила, знайшла якусь сирітку в Опришках, яка тепер замість Катерини гнула на неї спину. Ярина повернулася до батьків, але призналась Катерині, що, як мине час, побереться зі Злотником. А сотник остаточно зник із села, хата його стояла пусткою, одначе Катерину ніяк не полишала думка про те, що він іще повернеться, повернеться, щоб помститись.

Минув якийсь час, аж ось Ірина Саввівна вирішила, що їм уже пора вертатись до Києва. Увечері влаштували прощальну вечерю на повітрі, було гучно та весело, вечір стояв теплий, тож засиділись до пізніх лягів. Друзі Гнатовської насолоджувались тим вечором уповні. Стояв такий галас, що згодом, налякані, позмовкали й цвіркуни в садку. Антуан із Іриною Саввівною то співали пісень, то жартували, від часу до часу вибухаючи гучним, веселим сміхом.

– Це, ви знаєте, не до добра, – витираючи сльози від сміху, зауважила нарешті Гнатовська, але Антуан тільки відмахнувся.

– Облиш, люба, як ти можеш вірити в дурні старечі забобони? Ти ж сучасна, обізнана жінка.

Ірина Саввівна надпила квасу.

– Але в мене в житті вже було таке.

Антуан заперечив:

– Просто збіг.

Та скоро вже втома опанувала цим веселим товариством, і вони поволі розбрелися по своїх кімнатах. За годину дім графа Гнатовського спав міцним, спокійним сном. І ніхто не чув і не бачив, як із кімнати для челяді вийшла чорнява дівка із розплетеними косами. У руках вона тримала вкрадену ще звечора з панської комори велику запалену свічку. Босі ноги нечутно торкались підлоги, а в чорних очах похмурим полум’ям горіла рішучість, коли вона тихо й швидко увійшла до кухні та відчинила двері.

– Ну й довго ж ти ходила, – пробубнів високий чорнявий молодик у коричневій свитці й шароварах, увалюючись у кухню. – Заснула?

Мотря окинула його похмурим поглядом.

– А тобі що? Ти гроші приніс?

Козак витягнув із-за засмальцьованої пазухи мішечок.

– Аякже. Наш пан сотник свого слова завжди додержує й ніколи не образить чесну дівку. А ти ж у нас чесна?

Мотря кинула на нього злий погляд і, вихопивши в нього мішечок, сховала його кудись до білої сорочки.

– На це твого собачого розуму не стане, – роздратовано відгукнулась вона й хитнула головою на двері. – Зараз ти стулиш пельку й підеш за мною, і щоб і слова не бовкнув.

Козак згідливо хитнув головою й поплентався за Мотрею, виблискуючи хтивим поглядом на її постать у самій сорочці. Зупинились вони тільки біля дверей, за якими були покої пана Гнатовського.

Катерині, яка спала, притулившись до гарячого тіла чоловіка, снилося пекло. Нестерпно жарке, із тріском палаючого вогню, воно оточувало її, наближалось і шкірило жовті зуби з полум’я. Було так страшно й спекотно водночас, що хотілося крикнути, але крик стигнув на вустах. Від страху на ногах тягнуло жили, вона силкувалась прокинутись, але сон не відпускав… Та коли Катерині вдалося-таки розплющити очі, вона побачила перед собою ті яскраво-жовті спалахи, що так налякали її уві сні… І не відразу зрозуміла, що кімната навкруги дійсно палає.

Різко кинувшись на ліжку, вона вхопилась у Криштофа вмить похололими руками.

– Кириле, Кириле, прокинься!

Криштоф щось пробурмотів скрізь сон.

– Кирило, ми горимо! Ти чуєш?!

Граф розтулив одне око, поглянув на неї незрозуміло.

– Люба, ти… – Його око, ухопивши спалахи, що освітлювали кімнату, неначе вдень, широко розплющилось, а за ним і друге, і він одразу ж кинувся на ліжку. – Швидше, люба, швидше!

Він прокинувся так швидко, що Катерина не стямилась, як опинилась на ногах, висмикнута з ліжка міцними руками чоловіка. Навряд чи сама вона змогла рухатися швидше. Навкруги все палало, вогонь охоплював меблі та дорогий оксамит, і якби вона не прокинулась…

– Катарино, не спи, – труснув її за плечі Криштоф, і зовсім поряд вона побачила його темні, тривожливі очі. – Зараз нам потрібно пробратись до дверей. Я позриваю цей клятий оксамит і спробую забити вогонь, ідучи до дверей. А ти біжи якомога швидше до дверей та клич на допомогу.

Катерина вп’ялася в нього холодними пальцями.

– А ти? Я без тебе нікуди не піду…

– Люба, – у голосі Криштофа зачулась невимовна ніжність, – я зможу врятуватись, повір мені, але головне для мене твій порятунок. Іди, часу в нас немає.

Хотілось заперечити й зостатись, але вона слухняно рушила вбік дверей, тільки-но він трішки загасив прохід. Ноги відмовлялися йти, серце холонуло від страху за нього, але вона таки вирвалась на волю, обернулась до Криштофа й страшно, пронизливо закричала.

Його не було поряд, він лишився там!

Стіна вогню щільно зімкнулась за її спиною. Страх за чоловіка витиснув із голови всі думки, усе, окрім одчайдушного одного бажання – урятувати Криштофа. І вона вже була кинулася назад, до тієї кімнати, де провела не одну наповнену коханням ніч, туди, де ненажерливим звіром вирував вогонь, але її вхопили сильні руки.

– Катерино, що сталося?

Кричачи, Катерина ледве розчула питання й побачила перед собою сонного, без перуки Антуана.

– Вогонь… – захлинаючись криком, простогнала вона, – вогонь, а там Кирило… він лишився…

Антуан нахмурився, майже кинув Катерину до рук наляканої та блідої Ірини Саввівни й кинувся в ту вогняну пастку, на яку перетворились покої господаря будинку. А Катерина кричала, ледь помічаючи людей, які бігли на крик, несамовитий крик свекрухи:

– Води! Води, швидше!

Трохи не божеволіючи від горя, Катерина рвалася в покої, але руки свекрухи тримали міцно. А хвилини минали, виснажливі, жахливі хвилини чекання, коли ти не знаєш, що буде…

Катерина мало не впала, коли зі ще незагашеного вогню дужі кріпаки витягнули свого господаря, непритомного та сажі, поклали на долівку й одразу ж кинулися назад. Катерина, немов мертва, мовчки вирвалася зі свекрушиних рук і впала навколішки перед нерухомим, із обгорілим лицем і підпаленим волоссям Криштофом.

– Любий, – прошепотіла вона ніжно, обережно кінчиками пальців торкаючись його потемнілого лиця, та він навіть не ворухнувся. Проте дихав, слабко та ледь помітно, але все-таки дихав, жив. А це було найголовніше.

За спиною тихо зойкнула свекруха, і Катерина підвела очі. Із кімнати виносили Антуана, по забрудненому обличчю котрого текла темна свіжа кров, якою було зліплене його світле волосся.

– Антуане, голубе мій! – Ірина Саввівна впала на коліна поряд із Катериною. Антуан майже відразу розплющив очі й знайшов своїм каламутним, затуманеним поглядом лице пані Гнатовської.

– Ірино, – простогнав він, і його пальці, закривавлені та забруднені сажею, потягнулися в її бік. Вона відразу вхопила їх м’якими, випещеними руками. – Я кохаю тебе… кохаю… Ірино…

– Антончику…

Він важко ковтнув.

– Поховай… поховай мене… тут… у цьому раю.

– Господи, що ти таке кажеш? Антончику, та ти ще сам поховаєш мене, бабу стару, – палко заперечила Ірина Саввівна, але Антуан уже, здавалось, і не чув, а застиг, мов неживий. Гнатовська підвела на кріпаків очі, свої гарні сірі очі, у яких горе тісно переплелось зі страхом і раптом крикнула так, що нерухомий Криштоф здригнувся, а Антуан покривився та застогнав. – Чого вирячились? Мерщій по лікаря, не бачите, помирають люди…

Іван Скрипник кинувся геть.

– Ти не помреш, ти чуєш мене, ти не помреш, – мов закляття все повторювала Ірина Саввівна, коли Антуана з Криштофом перенесли до їхніх покоїв навпроти.

Повільно йшли хвилини. У пишних покоях, одна навпроти одної, над одним ліжком стояли Катерина та Ірина Саввівна, кожна над своїм коханим, наче дві побиті горем горлиці. І кожна чекала на диво, яке підніме з ліжка її коханого.

* * *

На жаль, дива не сталося.

Антуан помер іще до схід сонця, яке зійшло на цьому світі без нього. Лікар фон Ліберн уже нічого не міг удіяти, про що, ледь не захрипаючи, кричав наче збожеволілій від горя Ірині Саввівні, яка тигрицею кидалась на нього, вимагаючи врятувати Антуана.

– Фрау, фрау Ірен, – відбивався від неї німець. – Я нє є Господь Бог, алє я є людіна. Усє що міг, я старанно є зробів, а білше…

У Ірини Саввівни затремтіли губи.

– Помер… мій Антуан помер, – прошепотіла вона й раптом, заволавши, упала на молоде тіло коханого, що поволі застигало, і заридала з таким надривом, із такою гіркотою, що в присутніх у кімнаті волосся заворушилось на голові.

А Криштоф, хоч і зостався живий, але, за словами лікаря, деякий час буде нерухомий, тому що балка, яка впала на нього, травмувала спину, але згодом він має очуняти.

Тіло Антуана винесли, а за ним пішла й почорніла Ірина Саввівна. Катерина ж залишилася з чоловіком, сіла біля ліжка й довго вдивлялася в його застигле, спокійне лице, дякуючи подумки Господові, що врятував її коханого. Та так і заснула, нахиливши голову на плече, хоч і дала собі слово не спати.

Пробудив її легкий, ледь відчутний дотик до руки. Розплющивши очі, вона поглянула на чоловіка, і відразу ж занурилася в темне озеро його пильних та пронизливих очей.

– Кириле… – видихнула стиха.

– Ти жива? – теж тихо відказав Криштоф і закашлявся. Катерина кинулась до столика, ухопила склянку з водою й обережно напоїла чоловіка, тримаючи за голову. – Мене увесь час переслідував страх того, що ти не врятувалась, що я не встиг врятувати тебе й ти згоріла в тому страшному вогні.

Катерина поцілувала його.

– Ні, ти врятував мене, а от сам…

Криштоф покривився.

– Я пам’ятаю, як хотів бігти за тобою, але зачепився за щось і впав, а на мене відразу ж упало щось важке, а далі все, темнота та пустка. Хто мене витягнув?

Катерина болісно зітхнула.

– Спочатку Антуан, він намагався витягнути тебе з-під сволока, але сам дістав по голові й ось до ранку помер. Твій лікар-німець не зміг нічого вдіяти.

Криштоф нахмурився.

– Господи, він же такий іще молодий…

– Так, але смерть не питає…

– Катарино, – хрипким голосом перебив Криштоф, – що це зі мною? Я не відчуваю свого тіла й не можу поворушити ногами.

Катерина заспокійливо всміхнулась.

– Не хвилюйся, так буде деякий час, лікар сказав, згодом це має минути. – Катерина намагалась говорити спокійно, із упевненістю, хоч сама тієї певності не відчувала, а боялась, дуже боялась за нього.

Криштоф спохмурнів іще більше.

– І що ж, я маю увесь цей час лежати?

– Так, але ж це до якогось часу…

– До якогось часу? Так отой базікало сказав? – Криштоф недовірливо покривився. – Люба, та я й слову того блазня не вірю, він накаже. Де він зараз?

– Поїхав уже, утомився…

– Утомився? Знаю я його втому, утік, хитрий пес, аби не казати мені правди. Ну дарма, я його ще впіймаю. – Він смикнувся, намагаючись устати й забувши, що не зможе тепер цього зробити. Покривився й безнадійно махнув сильною, засмаглою рукою. – Ніколи, люба, я не думав, що в тридцять років залишуся калікою, не спроможним навіть ногою поворушити.

Згодом Криштоф заснув. Катерина, яка провела півночі без сну, прилягла поряд і задрімала. Проте довго спати їй не довелося. Пробудив її далекий, незрозумілий звук, і, розплющивши очі, вона зрозуміла, що хтось тихо шкребеться в двері. Тихенько, аби не пробудити чоловіка, вона встала й відчинила двері. І побачила перед собою бліде, опухле лице діда Тараса. У нерівно надітій перуці, у брудній лівреї він стояв перед нею з дивним виразом на обличчі, у якому намішалося й провини трішки, й суму, й ще чогось незрозумілого.

– Катре… тобто… пані Катерино, – непевно та похмуро почав він, і до Катерини дійшло, що він зовсім тверезий, чи не вперше на її пам’яті.

Вона зітхнула.

– Чого тобі, діду?

Тарас повагався, позиркуючи на неї совиними очицями, пошкрябав сиву голову під перукою, а потім різко та швидко, неначе боячись передумати, випалив:

– Пані… пані Катерино, я хочу зізнатися.

– У чому?

– У важливому. От мучуся ввесь ранок, усе боюся панові казати, він іще розгнівиться й вижене мене з будинку, а я тут вже так обжився… А потім думаю, а дай-но я пані скажу, ви ж таки добра та й нашого таки походження…

Катерина нахмурилась.

– Щось я тебе не розумію.

Дід Тарас покривився.

– А що тут розуміти? Винен я, пані, і дуже винен у пожежі цій бісовій, бодай не дождати мені…

– Як винен? Тарасе, ти що, підпалив нас?

– Не підпалив, але й не зупинив палія. Хоча, може, якби міг, то й зупинив би… Скажу чесно, хильнув я вчора добряче, так добряче, що не стало сил і до кімнати доплентати. Ну… сів за східцями та й задрімав. Коли – світиться. Я очима – луп, а то Мотря зі свічкою в кухню поскакала, ну, поскакала, то хай і скаче собі, бісова дівка. Щось там бубніла, я вже хотів знову здрімнути, а воно ж ізнову засвітилось. Виходе вона, та не сама, а з якимсь вусатим козаком, і де вона тільки видерла його на кухні. Пішли вони наверх, а мені мов заціпило, треба було б гаркнути, та не зміг, до того мене шинкарська горілка підкосила. Ну я ще подумав, може, лицяльник чи бахур її, погулює дівка потайки від суворого батька. Подумав так і заспокоївся…

Катерина похолонула.

– Діду…

– Дай уже доказати, пані. Не встиг я знову задрімати, як скачуть вони назад, як стадо волів, прогупали до кухні. А мені б устати та добряче поганяти ту Мотрю, аби не ганяла по дому коровою з якимись там козаками, та куди там, клята шинкарка такою горілкою пригостила, що я тільки сіпнувся та назад упав… Та так міцно заснув, що до ранку очей не продер і тоді лиш дізнався про пожежу, й усе зрозумів. Не полюбовника бісова дочка приводила, а палія, от уже відьма чорноока, ніколи не була сподобна мені. – Він перехрестився й застиг перед Катериною, такий уже розкаяний та нещасний, побитий довгими роками пияцтва. – Тепер суди мене, пані, як твоя душа забажає, хоч немає мені прощення.

Катерина похитала головою.

– Що ж мені тебе судити… от не пив би ти!

Тарас старанно перехрестився.

– Ось тобі хрест святий, більше ні краплинки до рота не візьму, нехай хто хоч заливає мене. Досить із мене цієї ночі. На весь вік жалюгідний, що лишивсь, подостатком буде. Більше я ні-ні, Господь і всі святі мені свідки.

Катерина на мить заплющила очі. Господи, невже Мотря ненавидить їх до такого диявольського стану, що й смерті забажала? Невже можливо таке…

– Слухай, пані, – не без вагань почав Тарас, позиркуючи на неї запитливо, – ти б веліла притягнути до свого подолу ту Мотрю, ухопила б за коси та поспитала б у неї гарненько, що то за хлопа вона по панському будинку водила…

– А як не скаже?

Довбуш смачно плюнув собі під ноги.

– А на те ти й пані, щоб притягнути та гримнути так, щоб аж затрусилась, батогом відходити, а зізнання вибити…

Катерина відсахнулась.

– Що ти, діду, я так не зможу!

– Чого це не зможеш? Пам’ятаю, замолоду пан Бронислав таких панянок сюди привозив, не взяв би їх кат, вогонь, а не панянки були. Як гримне! Наші дівки від одного їхнього духу, мов у лихоманці, тряслися. – Він махнув рукою. – Відразу ж воно видно, що якою ти була, такою й лишилась. Не пані ти по духу, хоч і зробилась нею. Із твоєї мачухи й то вийшла б пані більша.

Катерина важко зітхнула.

– Добре, скажи комусь, щоб привели Мотрю.

Дід Тарас крякнув.

– Оце по-панському, – вигукнув він і мало в долоні не заплескав. – Я тебе навчу, як треба робити.

Але вчити Катерину не довелось. Щось прокинулось у ній самій, щось незнайоме й могутнє, пробуджене страхом за Криштофа та жалем за Антуаном. Коли Мотрю, злу та почервонілу, вштовхнув до кабінету сам дід Тарас, Катерина з холодним та величним лицем стояла біля столу чоловіка.

Тарас штовхнув Мотрю в спину.

– Ось, пані, ця мерзотниця…

Мотря свіркнула очима.

– А що я такого зробила?..

– А ти не знаєш? – облудно тихим та спокійним голосом запитала Катерина, зіщулившись.

Мотря відповіла злим поглядом.

– Не знаю я нічого.

– А не бреши! Кого ти вночі сюди приводила, негіднице? – Уже голосніше запитала Катерина, не зводячи з розчервонілого лиця Мотрі напруженого погляду.

Мотря ступила крок назад.

– Куди привела?

– Сюди.

– Господи, дурість яка…

– Дід Тарас бачив… – почала була Катерина, та дід одразу ж перебив її, заскочивши вперед, мов молодий козак. Націлившись у лице Мотрі своїм гачкуватим, старечим пальцем, він нервово замахав ним.

– Бачив, усе я бачив, вража дівко. Як ти з кухні виводила того високого козака, як назад ви з другого поверху бігли, тільки п’ятки блищали, немов чорти за вами гналися…

Мотря зневажливо всміхнулась.

– Бачив він! Та ти, діду, від шинкарської горілки скоро світу білого не побачиш. Пиячити треба менше, бо до самого скоро чорти в гості прийдуть…

– Бачив я тебе!

– Та щоб ти здохнув, старий чортяко! Нічого ти не бачив, очиці залив горілкою й хропів десь на покуті.

– Бачив!

– Нічого ти не бачив…

– Досить! – Твердий голос Катерини змусив Мотрю проковтнути останнє слово. – Я дідові вірю, тож не виправдовуйся, Мотре. Краще скажи, кого водила?

– Нікого!

– Мотре!

– Ой, тільки не треба із себе паню робити, – не втримавшись, вишкірилась Мотря, і Катерина, зазирнувши в її чорні, пронизливі очі, що палали вогнем такої жагучої ненависті, уже не сумнівалась – вона справді впустила в дім палія. І рука Катерини, мов ожила власним життям, раптово піднялась і вдарила Мотрю з такою силою, що чорнява голова Мотрі відкинулась назад, а в очах промайнув звірячий вираз.

– Мовчи, нечестивице! – Гнівно кинула Катерина, дивуючись сама собі. – Хто послав палія?

Мотря відповіла сповненим ненависті поглядом.

– Сотник! – просичала вона, виплюнувши це коротке слово, й умить лице Катерини перемінилось. – Що заклякла, ясна пані? – У голосі Мотрі сковзнула насмішка. – Твій старий пузатий коханець заплатив мені, ох і й щедро заплатив, аби ти здохла, а разом із тобою й пан. Заслужив він це, бо мого кохання вірного наче й не помічав, а тебе, злидню босоногу, як той дурень, у покої привів, до вінця повів…

Катерина зіщулилась.

– Де він?

– Хто?

– Сотник!

– А я звідкіля знаю. Мене той козак найняв, аби я тебе із світу зжила, а більш нічого не казав. Та я б і задаром на таке діло погодилась, аби не бачити пик ваших огидливо-щасливих…

Катерина палахнула очима.

– Досить! Замкніть її, діду, десь, аби тільки очі мої не бачили! – Кинула вона дідові Тарасу й навіть не поворухнулась, коли той вхопив під руку розлючену Мотрю та потягнув з кабінету. Постояла так із хвилину, а потім упала на диванчик і заридала.

8

Антуана поховали третього дня на пагорбі над Кагамличкою, поряд із могилами графа Бронислава та його матері, старої графині-польки Магди Гнатовської.

Ірина Саввівна, стихла та змарніла, довго дивилась на пагорб із чорної вологої землі, що виріс над тілом її коханого, але не плакала. Скорботними, сухими очима поглянула вона на застиглу Катерину й гірко зітхнула.

– Ось і закотилось моє сонце, – безживним, тихим голосом промовила вона. – Уже нема мені чого чекати від життя, бо я втратила його, загубивши Антона. Я втратила жагу до життя, яку мала поряд із цим білявим хлопчиною. Мене засуджували за нього, неславили, а я просто кохала його, не зважаючи на вік, кохала, як нікого у своєму житті. Пустун, який полюбляв багато базікати… а мав таке серце, таку хоробрість!.. – Вона похитала головою. – Поліз у те пекло, ціною власного життя врятував мого сина й виконав євангельську заповідь – поклав життя своє за іншу людину. Ось тобі й пустун.

Пані Гнатовська постояла мовчки, а потім обернула до Катерини бліде, змарніле лице.

– Я багато передумала за цей час, – тихо провадила вона далі, – і вирішила, що вже не повернуся до свого звичного життя. Можливо, прийму постриг, спробую замолити свій гріх. І його. – Вона слабко хитнула головою на пагорб. – Але на мені провина більша, бо то я звабила це дитя, увела його в блуд. Він скільки разів пропонував мені взяти шлюб, а я все боялась, сама не знаю чого.

По деякім часі, відчувши якусь внутрішню незрозумілому спонуку, Катерина покликала в чоловіків кабінет Максима Злотника, єдину людину, якій могла довірити все.

Він з’явився за декілька хвилин.

– Щось сталося, Катерино Гнатівно?

Катерина відповіла йому прямим поглядом.

– Я хочу, щоб ви знайшли сотника Яковенка.

Злотник прокашлявся.

– Ви впевнені?

– Упевнена.

Злотник помовчав, раз у раз позираючи на її застигле лице, а потім важко зітхнув.

– Я згоден, але мені знадобляться дужі хлопці, із десяток або й більше, та зброя.

Катерина обернулась до дверей.

– Тарасе!

Довбуш висунув у двері серйозне, тверезе лице й запитав:

– Кликали, пані?

Від того нещасного ранку дід Довбуш вже мало скидавсь на того завсіди п’яного Тараса, яким він був доволі довгий час. Він став іншим і бігав тепер від шинкарки з її горілкою, немов шкідливий кіт від господарського віника. Провина за те нещастя вплинула на нього настільки, що він ходив тепер по будинку, наче й не він, чемний зробився, виправ добре свою завжди брудну ліврею і… полюбив Катерину. Віддано полюбив, як пані свою, яка не засудила його суворо.

– Тарасе, збери з десяток, а мо’, і більше, дужих парубків для пана Злотника, та зброю.

В очах Довбуша промайнуло розуміння.

– Вирішили-таки бити супостата?

– Так.

– А пан знають?

Лице Катерини спохмурніло.

– Ні, – нарешті повільно відповіла вона, – Кирило нічого не знає, і я хочу, щоб не знав.

Тарас поклонився.

– Так, пані. – Він поглянув на Злотника. – Через годину все буде готово, пане управителю.

Коли його постать поважно та повільно зникла за дверима, Злотник похитав головою й усміхнувся.

– Як він до вас, Катерино Гнатівно. А я ж ізвик до Тараса, який, похитуючись, вештається по будинку й шпетить кожного, крім пана, а цей тверезий і поважний дід… навіть боязко якось.

– Так, Тарас тепер інший.

– А пан граф… він справді не знає про ваш намір?

Катерина глибоко зітхнула.

– Ні, не знає. Максиме, я дуже вагалась, чи потрібно воно це все взагалі… Але… Кожнісінький день бачити, як він, здорова та дужа людина, страждає, прикутий до ліжка, це просто неможливо. А ще Ірина Саввівна, вона все каже, що піде до монастиря, але ніяк не може відірвати себе від Антуанової могили, сидить там майже весьденечки, а прийде… на неї ж боляче поглянути, де та жінка, яка приїхала сюди? Немає, зникла! А мерзотник, що вбив її коханого та зробив калікою Кирила, десь зараз сміється з нас, упивається своєю помстою.

– Ви дуже змінились за цей час, Катерино Гнатівно, де й поділась та дівчина, якою ви були до заміжжя.

Катерина сумно всміхнулась.

– Вона є, Максиме, є.

Години за дві Злотник із дужими молодиками покинув Бориси. Катерина дивилась їм услід із вікна своєї кімнати, а перед очима стояло лице людини, яку вона тепер люто ненавиділа, а ще лице Мотрі, що два дні тому втекла з вікна й зникла невідомо куди.

– Щось цікаве? – запитав у неї за спиною Криштоф, і Катерина, здригнувшись, обернулась. Однак поглянути прямо в уважливі, темні чоловікові очі не змогла. Нервовим рухом ухопила своє вишивання й м’яко всміхнулась.

– Нічого, просто я замислилась… – Вона присіла поряд, спробувала вишивати, однак уважний погляд чоловіка заважав.

– Катарино, серце моє, – мовив Криштоф, коли вона разів зо п’ять уколола пальця й геть заплутала вишивання, – облиш, у тебе нічого не вийде. Краще скажи, що сталося, бо обманювати ти не вмієш, а я бачу, щось тебе непокоїть.

Катерина відкинула вишивання та наважилась.

– Я повелась як справжня графиня, – пробурмотіла вона.

Криштоф підвів брови.

– Справді? Радий це чути. Але ж як?

– Я відіслала Злотника на пошук сотника Яковенка й зробила так тому… що це з його наказу нас підпалили тієї ночі, – витиснула вона із себе й помітила, як здригнулось, сіпнулось велике тіло Криштофа.

– Мерзотник! Своїми б руками задушив, але що я можу тепер, клятий каліка? – Криштоф похитав головою, гірко посміхнувсь. – Попри всю мою пошану до Максима Петровича, я зараз заздрю йому чорною заздрістю. Бо це він задавить цю бридку жабу!

– І ти не сваритимеш мене за це свавілля?

Криштоф розсміявся, притягнув дружину до свого дужого тіла й міцно, пристрасно поцілував.

– Сварити? Та я пишаюся своєю коханою графинею!

Злотник повернувсь за тиждень.

Катерина підіймалась східцями, коли до будинку увірвався жвавий, мов той парубок, Тарас і вигукнув так голосно, що Катерина заклякла на місці.

– Пані! Пані! Злотник у Борисах!

Катерина птахою вилетіла на вулицю в той час, як управитель скакав через місток. Проте він із молодиками не віз того, кого так жадібно шукали Катеринині очі.

Із ними не було сотника Яковенка.

– Ви не знайшли його? – видихнула Катерина розчаровано, коли Злотник наблизився до неї й зіскочив з коня. Утомлений, запилений та брудний, він перевів дух і похитав головою.

– Ні, ми його знайшли.

– Але… де ж він?

– У могилі, – похмуро відгукнувсь управитель, і Катерина вхопила його за руку, широко розплющивши очі.

– Ви… ви вбили його?

– Ні, це зробили за нас. Ми знайшли його за Миргородом, він уже був тяжко поранений, і зробили ж то його друзі-харцизи, які вештались із ним увесь цей час. Його пограбували, сполосували шаблею та полишили помирати.

– Помер, – прошепотіла Катерина, чи не вперше відчувши, як чорна мара сотника, що стояла за спиною увесь цей час, зникає, тане, мов туман у променях сонця.

Злотник прокашлявся.

– Вибачте, Катерино Гнатівно, із вашого дозволу, я б заскочив додому, маю переодягнутись… і побачити Ярину.

Він поскакав назад через місток, а Катерина ще постояла, замислено вдивляючись у село, що виднілося через річку, і здригнулась, коли за спиною хрипко прокашлявся Тарас.

– Подохнув-таки супостат? Собаці таки собача смерть, хоч би що там хто казав.

* * *

Минали дні, тижні, Криштоф поволі став учитися ходити наново. Було важко, але чоловік на те й чоловік, щоб бути сильним. І він зміг, знову твердо став на ноги. І не лежав безпорадно у своїй кімнаті, коли однієї холодної березневої ночі Катерина народжувала первістка.

А першою, хто взяв маленького спадкоємця Гнатовського на руки, була Ірина Саввівна, яка дала собі обітницю нарешті піти в чорниці по народженні онука. Вона поцілувала зеленооке личко дитяти та поглянула на втомлену Катерину.

– Хлопчик, Катруню! Антоній, правда?

Антонія Кириловича Гнатовського охрестили через три дні, а за тиждень тихо, уві сні, померла пані Гнатовська. Не дійшла-таки до монастиря, а полягла тілом поряд із палко коханим Антуаном на схилах Кагамлички. Померла, примирившись із сином і потримавши на руках першого онука.