Богомил Райнов

РАНОК ДНЯ НЕ ВИЗНАЧАЄ

_{Перекладено за виданням: Богомил Райнов, Денят не си личи по заранта. Български писател, София, 1981.}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Не знаю, як в інших сферах людської діяльності, але я давно переконався, що в нашій сфері значно більше історій, які добре починаються, ніж таких, які добре закінчуються. Взагалі, в наших колах приказка «Ранок день визначає» — не дуже популярна; що більше збігає років, то більше пересвідчуєшся, що сонячний ранок не завжди провіщає погожий день.

Звичайно, наша професія така, що треба передбачати все й носити парасольку навіть тоді, коли над головою безхмарне небо. Інакше кажучи, працюєш за детально обміркованим планом, озброєний всілякими запасними варіантами на випадок, якщо події розвиватимуться не так, як сподіваєшся. Тільки коли все перевертається догори ногами, годі дивуватися, що тобі таки бракує необхідного варіанта. Доводиться змінювати напрямок, кидатись у той чи той бік, імпровізувати й сходити з надійних рейок плану в підступний морок ризику. А коли ти змушений щось вирішувати негайно, бо загрожує небезпека, шанси помилитися неймовірно збільшуються.

Автострада Брюссель — Льєж, якою я оце зараз їду, така простора й зручна, що аж нудно тримати кермо, і, мабуть, саме нудьга навертає мене на отакі роздуми — не дуже цікаві й не такі вже й нові. І думаєш ти про все це якось машинально, без емоцій, особливо коли, як у даному випадку, операція лишилася позаду і її було здійснено майже за планом. А таке — як я вже казав — трапляється не кожного дня.

Напруження й небезпека вже минули. Попереду — спокійне повернення. Дві тисячі кілометрів шляху, — цього досить, щоб спало нервове напруження й ти знову відчув, що життя не така вже й погана річ. Майже справжній бельгійський паспорт, гарний автомобіль із справним мотором, нарешті — чудова погода. Я хочу сказати, що надворі вогко й хмарно, — від спеки не вмреш. Якого дідька тобі ще треба?

Вологість і прохолода певною мірою пом'якшують дух бензину, що його сучасне людство звикло вдихати замість повітря. Щоб пом'якшити його ще більше, закурюю чергову сигарету й намагаюсь не думати ні про що інше, крім дорожньої обстановки.

Широка одноманітна стрічка автостради рясно розцяцькована банальною символікою дорожніх знаків: мій неуважний погляд вихоплює один з них: ніж і виделка, а під ними — «2 км», що нормальною мовою означає: якщо тобі потрібен ресторан, є шанси невдовзі до нього дістатися. Час сніданку вже давно минув, а обідати ще рано, та оскільки я й цього ранку зекономив, виникає запитання, чи не можна прискорити обід.

Помітивши попереду ресторан, я повільно відпускаю педаль газу. Цей ресторан не можна не помітити — він не тулиться десь обіч шляху, а розмістився трохи не на самому шосе — довга залізобетонна будівля з круглими, як у пароплава, вікнами, перекинута, наче міст, над автострадою, ніби це не заклад харчування, а шляхопровід.

Тож зменшую швидкість, і роблю це дуже вчасно — якраз на повороті до ресторану стоїть чоловік і подає мені знак зупинитися. Не скажу, що цей чоловік мені зовсім незнайомий, — це Борислав.

Останнім часом ми з Бориславом виконували спільну справу, однак ще минулого вечора розпрощалися, до скорої зустрічі, хоч не дуже сподівалися на це. Проте зустріч відбулася аж надто швидко. Настільки швидко, що, побачивши, як мій товариш стовбичить на узбіччі шосе, я відчув, як похололо у мене в грудях. Таке трапляється із людьми нашої професії. Навіть якщо ти успішно завершив операцію.

Зупиняюсь на мить, щоб дати можливість Бориславові влаштуватись поруч мене, тоді різко натискаю на газ і вмикаю касетний магнітофон. Як відомо, касетним магнітофоном користуються, щоб ускладнити можливе підслухування, хоч, як на мене, за сучасної техніки очищення звукозапису від сторонніх шумів це марна справа.

— Чим ти мене потішиш? — запитую свого колегу, коли бас покійного Армстронга заглушив гуркіт мотора.

— Термінове розпорядження з Центру. Ти повинен вирвати Радева з Мюнхена.

— Якого це ще Радева?

— Таж Петка Земляка. Невже не пам'ятаєш?

Як не пам'ятати, коли ми разом працювали! Тільки я пам'ятаю його як Земляка, а не як Радева. Невисокий, смуглявий, з посивілим волоссям, обличчя завжди якесь сумне; він має звичку називати кожного «земляком». Не здивуюсь, якщо він, звертаючись до баварців, скаже: «А, земляче!..»

Повільно веду автомобіль по крайній смузі праворуч, призначеній для таких, як я, черепах, і краєчком ока спостерігаю в дзеркальце, що робиться позаду, поки Борислав, як завжди лаконічно, викладає суть справи:

— Радев займався якимись емігрантами. Вони розкусили його, втягли в брудну вуличну бійку, звинуватили у збройному нападі й напустили на нього поліцію. Йому вдалося вислизнути, й, замість повернутися в готель, він зник у натовпі. Твоє завдання — знайти його.

— Дрібниця, — кажу я. — Мюнхенський натовп навряд чи перевищує півтора мільйона чоловік.

Дрібниця це чи ні, але я відчуваю, що ота млість у грудях починає відступати. Добре хоч, що все інше в мене скінчилося. А щодо нового завдання, яке щойно виникло перед тобою… то у нас так заведено: одне минає, друге настає.

— Шукатимеш його в «Кауфгофі», — чую голос Борислава, який намагається перекричати бас співака. — Він має крутитися десь там. У «Кауфгофі» Радев зустрічався із своїм зв'язковим — Лазаровим, ти його знаєш… Отже, це єдине місце, де його можна знайти.

— Чому ж сам Лазаров не пошукає його?

— Тому що він влип у ту саму історію, тільки з ним ще гірше: його затримали.

— В який час вони зустрічалися в «Кауфгофі»?

— Про це вони домовлялися між собою. Посидиш і зачекаєш.

— Щоб сказати йому «добридень»…

— Може, взагалі нічого не скажеш. Досить і того, що передаси йому паспорт на нове прізвище. Документ уже готовий. Одержиш його у Вісбадені. Запам'ятай адресу.

Борислав повільно вимовляє адресу, і я, перш ніж зафіксувати її в пам'яті, вголос повторюю, щоб не сталось якоїсь помилки. Потім підсумовую:

— Погорів, бідолаха.

— Але не так, як ти в Копенгагені, — нагадує Борислав.

Він з тих людей, які завжди заспокоюють себе тим, що буває ще гірше.

— У Копенгагені? Про що це ти?

— А ти навіть не пам'ятаєш, що колись був у тому місті?

— Можливо, й був. Вилетіло з голови.

— Якщо ти справді забув, то з тобою все гаразд. Як добре було б, коли б ми могли витирати гумкою в пам'яті погані спогади!

— Навіщо їх витирати — адже то наші скарби.

— Саме через такі скарби я втратив сон. Та й вік, певно, дається взнаки.

— Ні, вік тут ні при чому, — заперечливо хитаю я головою. — Петко Земляк — наш одноліток, а його ніщо не гнітить.

— Так, у нього нерви міцні, — погоджується Борислав.

— Краще б сказати, що в нього їх взагалі немає. Мабуть, він проспав той ранок, коли господь-бог роздавав людям нерви.

— Щасливчик…

— Так само він проспав і наступний ранок, коли людей наділяли уявою. От і вештається по світу без нервів і без уяви.

— По-моєму, нерви й уява невіддільні одне від одного. Не маєш одного, не матимеш і другого. А коли почнеш уявляти, що може статися і як це буде, — вважай, кепські справи.

Якийсь час в автомобілі чути лише хрипкий речитатив співака, який, не переводячи подиху, переходить від «Хелло, Доллі» до «Мікі Мессер». Я поглядаю у дзеркальце. За спиною у нас час від часу виникають автомобілі, швидко наздоганяють нас і зникають. Ніби здалеку, чую голос Борислава:

— Може, ти вже розвернешся на якомусь перехресті й відвезеш мене назад. Я не збираюсь переходити кордон.

— Не хвилюйся, я тебе не перевезу через кордон, — неуважливо кидаю я.

Зовсім неуважливо, бо в цю мить я зайнятий тим, чого взагалі не слід робити, — уявляю собі, що може трапитись. Тобто: не накреслюю план і не обмірковую дії, а лише уявляю, Скільки нервів це мені коштуватиме. Борислав має рацію — справи наші кепські.

Пообідати я зупиняюсь уже на території Федеративної Республіки. Час обіду давно минув, і я можу розкошувати в напівпорожньому ресторані, знаючи, що тебе обслужать без зайвої затримки.

Столик мій біля величезного вікна, звідки відкривається краєвид на сусідній сосновий ліс, та увага моя зосереджена на відбивній із свинини й спогадах про минуле. Борислав знічев'я нагадав мені про ту чудову датську історію. Мабуть, тому, що та історія підтвердила: в мене теж є нерви. А до того я був майже такий, як Петко Земляк. Не те щоб зовсім як дерево, але й не мав звички виказувати свій стан.

А потім ота пастка в Копенгагені. Датська поліція розшукувала мене скрізь і всюди, звинувачуючи в убивстві, до якого я був непричетний. Агенти ЦРУ чигали на мене, щоб звести рахунки. Ніякого шляху до відступу. Ніякого зв'язку з Центром. І до того ще гнітючий сумнів — а може, Центр давно вже вважає мене зрадником? Загинути від чужої кулі на чужій землі — це звичний риск для людини моєї професії, але залишитися в пам'яті своїх зрадником…

Отже, агонія трохи затяглася. Агонія, так майстерно організована отим жахливим чоловіком — Сеймуром, який і досі приходить іноді до мене уві сні, щоб потішити словами: «У вас немає ніякого виходу, Майкле. Ви в пастці. Чи відомо вам, що таке пастка? Це таке місце, куди можна ввійти, але не можна вийти. Вас звідти виводять, щоб дати по заслузі».

Я доїдаю свою порцію, намагаючись зосередити увагу на картоплі. Думати про Сеймура і водночас з апетитом їсти — просто неможливо. Але від кави в голові прояснюється, і мої думки переключаються на теперішні події. Заповнене турботами сьогодення — найкращі ліки від поганих спогадів.

Думка про те, що зараз Петко Земляк переховується в Мюнхені так само, як я колись переховувався у Копенгагені, змушує мене швидко розрахуватися й знову виїхати на шосе. Все це — нерви. Гнатиму я автомашину чи не гнатиму — однаково раніше ніж завтра вранці не зможу побачитися з Петком.

У Вісбаден я прибуваю ще завидна. За давньою звичкою, спершу їду за вказаною адресою, оглядаю місце не зупиняючись. Потрібна мені вулиця міститься осторонь від центру. Така собі тиха вуличка в тихому житловому кварталі. Ось і потрібний мені одноповерховий будинок з маленьким садком. Подібні спокійні куточки настроюють на благодушний лад хіба що новачків. Небезпека бути поміченим і зафіксованим тут набагато більша, ніж на людному бульварі.

Діставшись до торговельних вулиць у пішохідній зоні, не одразу знаходжу місце для паркування в маленькому провулку. З півгодини чекаю в якійсь кав'ярні, поки звечоріє, і знову жену машину за зазначеною адресою.

Металева хвіртка саду виявляється відчиненою. Входжу й натискаю на дзвінок. Ані звуку. Роззираюся навколо. Два вікна будинку освітлені. Дзвоню знову, трохи настирливіше. Цього разу чути, як повертають ключ, потім відсовують засув, знімають ланцюжок, нарешті з'являється жіноче обличчя. Вираз його не дуже привітний.

— Гер Шмітхаген удома? — запитую я.

— Його немає.

— Він мені потрібен з приводу автомобіля…

— Я ж вам сказала: його немає.

Здається, я відірвав її від телевізора, бо вона явно не бажає продовжувати розмову.

— Хіба він вас не попереджав, що його шукатимуть з приводу автомобіля? — наполягаю я, пильно дивлячись на неї.

Мій пильний погляд, певно, звільняє її від телевізійного гіпнозу, і вона бурмоче:

— Власне, так. Казав, щоб ви приїхали завтра вранці.

Вона вже ладна грюкнути дверима в мене перед носом, та я випереджаю її:

— Чому аж завтра вранці?

— Боже мій, тому що його немає — невже не зрозуміло! Він повернеться пізно вночі. Не турбуватимете ж ви його опівночі через якийсь там автомобіль!

Тепер двері зачиняються в мене перед носом, і я залишаюся на самоті розмірковувати над тим, як негативно позначаються на поведінці людини такі лиха, як телевізор і критичний вік.

«Завтра вранці» — це не раніше сьомої години. А ще треба проїхати п'ятсот кілометрів до Мюнхена. Навіть при найкращому розвитку подій зустріч з Петком до обіду не відбудеться.

Але й тут крутитися й привертати увагу сусідів не слід. Рушаю знову в центр, опиняюсь на якійсь площі з церковкою і сквериком, припарковуюсь на перше ж вільне місце й знову роззираюсь довкола. Ніч, вервечка вуличних ліхтарів, а навпроти — червоний неоновий напис: «Кюрасао».

Нарешті хоч щось знайоме серед цієї обстановки! Ресторани Кюрасао відомі на весь Захід своєрідним меню: в них подають тільки смажену яловичину з худоби, яку спеціально відгодовують в Аргентіні. Це страва для чоловіків — вона звільняє тебе від потреби вибирати. В меню намальований силует безіменної худобини, розграфований на строго пронумеровані частини, і ти тільки показуєш, з якої частини приготувати біфштекс. Далі можеш думати про свої справи, замість вести довгі гастрономічні розмови з метрдотелем.

У цих ресторанах завжди людно. Але вони мають ту перевагу, що маленькі столики розміщені в окремих кабінах, і тобі не доводиться слухати довколишньої балаканини, а тим паче брати в ній участь.

Після нічної темряви й прохолоди ресторан привітно огортає мене теплом і смачним духом смаженого м'яса. Обстановка умисне грубувата — ну, ще б пак, адже ви майже в Аргентіні! — білі стіни, чорні колоди, червоні скатертини, миготливе світло великих червоних свічок. Проходжу всередину, шукаючи вільне місце, аж чую знайомий голос:

— Ви самі, Майкле?

Зиркаю на кабіну. Перше враження таке, наче я сплю й треба негайно прокинутись. І враз виникає бажання — перетворитися на невидимку.

— Сам, Уїльяме.

— В такому разі прошу до мене. Я теж сам.

І щоб я не подумав, що він набивається до мене в компанію, Сеймур додає:

— Все одно не знайдете вільного столика. Це останній.

Так, це Сеймур. Такий самий, яким я пам'ятаю його з Копенгагена, такий самий, яким я його бачу в своїх снах. Сивувате волосся, сірі холодні очі, мужнє обличчя з ледь помітним виразом смутку.

Мені не залишається нічого іншого, як грати в невимушеність. Неквапно опускаюся на стілець навпроти й запитую:

— Ви вже замовили?

— Ні. Чекав на вас. — На його тонких губах з'являється щось схоже на усмішку. — Звичайно, я на вас не чекав. Але знаєте, Майкле, я завжди був упевнений, що ми колись ще побачимося.

— Ви мені лестите, Уїльяме. Я думав, що ви вже давно мене забули.

— Для мене справді було б зручніше забути вас. Та що вдієш: я ніколи не забуваю свої поразки.

До нас підходить взяти замовлення кельнер у червоному жилеті й білому фартушку. Сеймур запитливо дивиться на мене.

— Якщо ви вже вибрали, я замовлю те саме, — зауважив я, щоб скоротити дію.

— Що ж тут вибирати! Звичайно, філе!

І, обернувшись до кельнера, каже:

— Два біфштекси, салати, пляшку червоного вина.

Кельнер хотів був завести розмову щодо марки й року виготовлення вина, але Сеймур випередив його:

— На ваш смак.

Той киває й відходить. Уїльям простягає мені пачку «Кента» й сам, за давньою звичкою, затискає сигарету в правому кутику рота. Куримо мовчки. Я відчуваю, що Сеймур спостерігає за мною, і, в свою чергу, також розглядаю його. Обличчя в нього серйозне, навіть трохи замислене, але в сірих очах виграють веселі бісики.

— Щоб не зіпсувати вам апетиту, хочу одразу сказати, що та історія в Копенгагені для мене — справа минула. Ні, я її не забув, проте вже давно здав в архів. Отже, можете спокійно їсти філе з цілковитою впевненістю, що вам ніщо не загрожує.

— Іншого я від вас і не чекав, Уїльяме.

— Звичайно, коли деякі інстанції довідаються, що ви й далі подвизаєтеся в цій частині світу, це, мабуть, їм не дуже сподобається. Але я не шеф тих інстанцій, не уповноважений займатися вами і в даний момент перебуваю тут у чисто приватній справі.

— Я також, Уїльяме.

— Так ще краще. Отже, вважатимемо, що ми з вами — двоє туристів, які познайомилися колись під час відпустки й зустрілися знову під час другої відпустки.

— Відпустка — чудова річ, — погоджуюсь я. — Хоча, між нами кажучи, та перша відпустка трохи не коштувала мені життя.

Він мовчки дивиться на мене, примруживши праве око від диму сигарети, що стримить в кутику його рота. Потім, трохи повагавшись, каже:

— Може, мені б не слід вам цього говорити, бо ви не повірите, але фактично своїм життям ви завдячуєте мені, Майкле.

— Я не сумніваюсь у цьому.

— Не збираюсь переконувати вас, але так воно і є. Коли б я провів операцію, щоб вас затримати, як належить, вас неодмінно спіймали б. Та я провів її абияк. Це вас і врятувало.

— В такому разі я не знаю, як розуміти ваш жест.

— Все дуже просто. Це негласна віддяка за ваш власний жест того вечора, на квартирі. У вас була можливість ліквідувати мене, але ви задовольнились тим, що усипили мене.

— Навіть не припускав, що заслужив вдячність з вашого боку.

— Ви вважаєте моєю поразкою те, що ви втекли. Ні, моя поразка в тому, що я не зміг зробити з вас свою людину. Потім ваша доля мене особливо не хвилювала. Гра скінчилася. Який же сенс кидати вас на поталу звірам!

Кельнер у червоному жилеті приносить два щойно засмажені шматки м'яса на двох дерев'яних підставках, подає салати, наливає в келихи вино і йде.

— Мабуть, ви харчуєтесь у ресторанах Кюрасао тому, що тут кухарі не мацають м'ясо руками… — зауважую я, згадавши гіпертрофовану гидливість Сеймура.

— Певно, мацають, коли воно сире, та навряд щоб дозволили собі таку фамільярність, коли воно гаряче, — бурчить Сеймур, роздушуючи недокурок у попільничці.

Він займається своїм філе, відрізає гострим, як лезо бритви, ножем шматок та, перш як настромити його на виделку, додає:

— Справді, я віддаю перевагу цим ресторанам. І коли б ви вчасно згадали про це, наша зустріч не відбулася б.

Нарешті Сеймур бере в рот шматочок м'яса й повільно починає жувати.

— Невже ви справді вважаєте, що настільки мені неприємні? — запитую я.

— Як людина — може, й ні, а як противник — безперечно. Я надто зайнятий своєю порцією м'яса, щоб відповісти йому.

— Так, ви уникаєте зустрічі з противником, Майкле. А я волію краще розмовляти із справжнім противником, аніж з фальшивим другом.

«Бо у вас немає справжніх друзів», — хочеться відповісти мені, та я стримуюсь.

Далі вечеря могла б проходити в мовчанці — коли люди їдять, не заведено багато балакати. Але, по-перше, цей чоловік наче не їсть, а мучиться над тією їжею, по-друге, він з тих, кому начхати на те, що заведено і що не заведено.

— В якому готелі ви зупинилися? — запитує між іншим Сеймур.

— Ні в якому. Я щойно прибув.

— Я б вам порадив «Чорного цапа». — Я — в ньому.

— Це близько?

— За два кроки звідси.

Він обережно відпиває з келиха, немовби перевіряє — вино там чи отрута.

— Певно, ви їдете на батьківщину?

— Ні, у зворотному напрямку, — відповідаю я. — Прямую до Кельна.

Точніше було б сказати, що я повертаюся з Кельна, однак з такими людьми, як Сеймур, треба бути насторожі. Особливо якщо взяти до уваги, що він вчиняє тобі допит — отак зовсім недбало, ніби між іншим.

— Гм, Кельн… Унікальний кафедральний собор. Сподіваюсь, ви відвідаєте його.

— Навіщо мені його відвідувати! Собори тим і чудові, що їх видно здалеку.

— Ви такий же, як і я, — киває головою американець. — Ніяких культурних запитів.

Далі розмова деградує до коротких фраз, які нічого не означають; паузи стають чимдалі триваліші. Навіть міцна подвійна кава не вносить пожвавлення. У мене таке враження, що цю людину давно вже гнітить моя присутність.

— Де ваш автомобіль? — запитує Сеймур, коли ми, нарешті, виходимо з «Кюрасао».

— По той бік пішохідної зони. Поставити автомобіль — тут ціла проблема.

— Тоді підемо до готелю пішки, тут менше сотні метрів.

Зупинятися в готелі — не передбачено моїм попереднім планом, однак я вже вибитий з колії плану й перебуваю в непевній зоні імпровізації.

«Чорний цап» справді виявився зовсім поряд. Всупереч моїм надіям, адміністратор повідомляє, що є вільна кімната.

— Ви мені дасте спій паспорт?

У великих готелях так заведено: залишаєш паспорт, і службовець сам заповнює картку, щоб звільнити клієнта від зайвої писанини. Подаю документ, і чоловік, навіть не глянувши на мене, ховає його в шухлядку.

— Ну, Майкле, я пішов, — кидає Сеймур. — Можливо, завтра вранці не побачимось, отже — щасливої дороги.

— Вам також, — відповідаю я. — Піду піджену автомобіль.

— Так-так, звичайно, — бурмоче американець, наче хоче сказати: і нащо ото верзти всякі дурниці.

Він киває і, майже не глянувши на мене, прямує до ліфта, а я рушаю до виходу.

Найближчим часом з'ясується, що це: випадкова зустріч, якій не варто надавати значення, чи фатальний збіг обставин? Навіть якщо це фатальне невезіння, воно не повинно вплинути на мою мюнхенську місію. Можливо, для вільних дій у мене залишилося обмаль часу. Цим визначається й характер дій.

Я виходжу з готелю й повільно рушаю вулицею, пересвідчившись, що ніхто не йде за мною слідом. Потім завертаю у перший же провулок і якийсь час спостерігаю з-за рогу за під'їздом «Чорного цапа». Справді — нікого.

До площі, де залишився мій автомобіль, не більше трьохсот метрів, але я петляю вулицями, втричі збільшуючи цю відстань, вірний правилу, що кружні дороги іноді коротші за прямі.

Закінчивши всі ці звичні для мене маневри, я підходжу до церкви і з темряви скверу вивчаю обстановку навколо автомобіля. Мій темно-сірий «БМВ» спокійно стоїть в оточенні інших автомобілів. Площа зовсім безлюдна. Минає десята година.

Сідаю у «БМВ» і вибираюся з валки автомобілів, щоб податися у вже знайомий мені житловий квартал. Там на мене чекає та сама порожнеча. Вікна того будинку, що мене цікавить, темні. А втім, не зовсім темні. У крайньому праворуч спалахують мерехтливі кольорові відблиски, засвідчуючи, що телевізор і досі працює.

Ставлю автомобіль якнайдалі від вуличних ліхтарів, але ближче до будинку, щоб стежити за входом у садок. «Він повернеться пізно вночі», — сказала жінка критичного віку. Будемо сподіватися, що вона не бовкнула це навмання і що Шмітхаген ще не прийшов. Це ж зовсім безглуздо, якщо господар вже спить удома, а я чекаю надворі його повернення.

Шкодуючи, що не можна стати геть невидимим, я натяг на себе темно-синій плащ і схилився над кермом. У таких випадках треба остерігатися не стільки пішоходів, які навряд чи помітять тебе в напівтемряві, а автомобілів з їхніми яскравими фарами. Але поодинокі автомобілі мчать на великій швидкості, а пішоходів майже нема.

«Ви самі, Майкле?» — «Сам, Уїльяме. І прагну залишитися на самоті. Тож не нав'язуйте мені своєї компанії». — «Шкода, я вважав, що ви більш компанійський». — «Компанійський? З вами? Краще йдіть собі далі».

Але він зовсім не квапиться йти і отруює далі мені життя своєю присутністю, як у тих моторошних снах.

На жаль, зустріч у «Кюрасао» — не моторошний сон. Інакше б я давно вже прокинувся. Ця зустріч для мене — наче удар нижче живота, один з тих несподіваних, недозволених ударів.

І все-таки Сеймур сказав: «Вам ніщо не загрожує». Аж надто благородно для того, щоб це була правда, але треба, щоб це була правда. Сеймур не належить до категорії дрібних брехунів. Це нижче його гідності. Отже, питання залишається відкритим. А коли питання відкрите, я дію за принципом: найгірший варіант найбільш імовірний.

Знову обмірковую свої дальші дії, роблю це головним чином для того, щоб не заснути. За чверть година ночі. Аж ось, нарешті, бачу чоловіка, який наближається до садової хвіртки. Проте цього разу хвіртка замкнена, і, поки він її відмикає, я опиняюся біля нього.

— Гер Шмітхаген…

Чоловік здригається, але не втрачає самовладання.

— Я прийшов по машину.

— В такий час? — збентежено каже чоловік, мимохіть порушуючи текст пароля.

— Я прийшов за сірим «мерседесом», — закінчую я свою частину пароля. — А ви повинні мене запитати…

— … Чи не прийшли ви за чорним «вольво», — додає Шмітхаген. — Тільки ж, боже мій, у такий час… Ідіть слідом за мною.

Я підкоряюсь, думаючи, що в цьому будинку ім'я боже вимовляють аж надто часто й зовсім недоречно. Господар обходить будівлю й веде мене до внутрішнього двору. Коли він зупиняється й шукає в кишені ключі, я невиразно бачу його обличчя — обличчя літньої людини, з великим носом і запалими щоками.

— Я не можу прийняти вас у будинку, — тихо попереджає мене Шмітхаген, перш ніж покрутити в замку ключ. — Прокинеться дружина. Сядьте он там, у затінку, на лаві.

Він сказав «у затінку», бо саме зійшов місяць. Цілий день було хмарно, а зараз небо проясніло й по ньому самовдоволено поплив великий синьо-білий півмісяць. Влаштовуюсь на лаві, а господар безшумно відмикає двері й зникає у будинку. Простежую за ним очима: хоча б не наскочив у темряві на стілець.

За п'ять хвилин він уже сидить поруч мене, а я ховаю у внутрішню кишеню товстий конверт.

— Отже, у вас неприємності… — бурмоче Шмітхаген, вже набагато привітніше.

— Нічого страшного, — недбало відповідаю йому. — Я сказав вам це тільки для того, щоб ви мали на увазі: я можу знову звернутися до вас.

— Тільки не в такий час, прошу вас. Крім усього, в мене нервова дружина. А сусіда мучить безсоння й цікавість. Не знаю, чи не підглядає він і зараз з-під занавіски…

Натяк досить прозорий. Я вибачаюсь востаннє й рушаю до автомобіля. Не до сірого «мерседеса» й не чорного «вольво», а до свого вірного «БМВ».

У конторці «Чорного цапа», як я й сподівався, відбулася зміна варти. Сонний черговий ввічливо вислуховує моє пояснення — на жаль, я змушений негайно виїхати, — дістає картку з рахунком, бере гроші й повертає мій паспорт.

Хол порожній. Вулиця перед готелем — теж. Сідаю в залишений на сусідньому перехресті автомобіль і рушаю. Звичайно, не до Кельнського кафедрального собору.

Фари прорізають у мороці світловий тунель, і я лечу в цьому тунелі ось уже бозна-скільки часу під рівномірне гудіння мотора, ніби одірваний від навколишнього світу, і лише синьо-білі дорожні знаки нагадують про те, що навколишній світ ще існує: «Поворот на Умлайтунг», «Кінець населеного пункту Аусфарт», «До Нюрнберга — 75 км».

Жену автомобіль із швидкістю двісті кілометрів на годину, — не тому, що треба дуже поспішати, а тому, що велика швидкість збуджує нерви й не дає заснути за кермом. Не доїжджаючи до передмістя Мюнхена, звертаю з автотраси на вузенький путівець і зупиняюсь біля соснового лісу; вимикаю мотор автомобіля й пробую зробити те саме з мотором у голові: на сон у мене лишилося рівно дві години.

Перша з цих двох годин минає в якійсь ідіотській розмові:

«Ви самі, Майкле?» — «Сам чи ні, яке вам до цього діло, Уїльяме?»

Та, здається, поступово я засинаю, бо коли в моєму мозку дзвонить будильник, стрілки на циферблаті годинника показують сьому. Закурюю сигарету, щоб остаточно прокинутись, і знову виїжджаю на шосе.

До Мюнхена я прибуваю якраз вчасно. П'ю каву — витрачено чверть години, ще чверть — на те, щоб знайти місце для автомобіля. Та ось я вже стою перед універмагом «Кауфгоф» — за п'ять хвилин до урочистого відкриття дверей до скарбів серійної продукції.

Коли б «Кауфгоф» був крамничкою краваток чи газових запальничок, усе було б дуже просто. Стаєш десь поблизу, так, щоб у поле твого зору потрапив тротуар перед входом, і чекаєш, поки з'явиться Радев.

У «Кауфгофі» є й краватки, й запальнички. Та, на жаль, там є ще мільйон інших речей, бо це модерний чотириповерховий універмаг, який важко навіть обійти — де вже там усе роздивитись!

«Кауфгоф»! Світ універсального магазину, покликаний задовольнити потреби покупців і викликати у них нові потреби. Лабіринт стежок серед стендів, які приваблюють вас багатством кольорів і асортименту, безперестанна гра яскравих неонових вогнів, що супроводжується дискомелодією й гіпнотизуючими рекламними закликами гучномовців. Механіка спокуси. Справжній бенкет для так званого «середнього дурня»! Заходиш купити лезо для гоління, а виходиш з цілою торбою інших товарів, бо перш як дійдеш до лез, треба минути ще двадцять стендів. На кожному кроці надибуєш речі, про існування яких досі й не підозрював. Динаміка технічного прогресу. Чим далі просуваєшся в це царство достатку, тим ясніше усвідомлюєш: усе, що в тебе вдома, — від будильника до пральної машини, — безнадійно застаріло. Новий радіогодинник розбудить тебе приємною мелодією, нова пральна машина виконує автоматично шість різних програм, новий пилосос… Чи варто продовжувати — все нове має такі переваги перед старим, що просто змушує тебе купувати.

Хоча ще немає дев'ятої, відвідувачі вже юрмляться біля великих дверей. Я стою в затінку, трохи осторонь від входу, й неуважливо роздивляюсь вітрину з пляжними костюмами. Варто тільки уявити собі, що кожний з цих костюмів натягне на себе гола жінка… Але я уявляю собі інше: я тиняюся в цій велетенській залізобетонній клітці аж до вечора, а Петка все нема й нема, електричні дзвінки пронизливо дзеленчать: мовляв, іди геть звідси… Я виходжу на вулицю, де на мене вже давно чекають. Але це не Петко.

«Ви самі, Майкле?»

Ранок сонячний, і хоча ще тільки початок червня, судячи з усього, день сьогодні буде гарячий у прямому й переносному значенні цього слова.

Для початку я міг би скористатися методом елімінації: виключити сектори, де з тої чи з тої причини Земляк навряд чи міг бути. Наприклад, відділи жіночого одягу. Товктися там — значить увесь час потрапляти людям на очі. В ті джунглі суконь, костюмів і спідниць рідко проникають чоловіки, а якщо й проникають, то тримаються поруч своїх дружин. Або поверх килимів — там надто мало покупців, щоб залишитися непоміченим, якщо затримаєшся трохи довше. Або величезний сектор парфумів і косметики, де продавщиці весь час пропонують вам свою допомогу. Або перший поверх — гастрономія, — де нескінченний людський потік не дозволяє затримуватись на одному місці.

Отже, чимало секторів магазину відпадає. Залишається відносно невелика кількість відділів, на яких можна зосередити увагу. Книжковий відділ. Цілком природно, люди тут затримуються довше, розглядаючи альбоми з кольоровими знімками собак і кінозірок. Стенди з сувенірами. Тут також можна блукати скільки хочеш, не викликаючи підозри, бо вибір сувенірів — річ складна й делікатна, в тому розумінні, що ніколи не знайдеш того, що шукаєш. Поверх модного вбрання для чоловіків, де кожному дозволено марнувати час у спогляданні товарів. І, нарешті, кав'ярня на горішньому поверсі — людей там не дуже багато й не дуже мало, коротше кажучи, цілком підходяще місце для короткочасної зустрічі, учасники якої не прагнуть бути зафіксованими в пам'яті людства або в архівах поліції.

Елімінація — чудовий метод, яким користуються мільйони. Об'єкти моїх спостережень зведені до мінімуму — десяток місць, розкиданих на чотирьох поверхах магазину. От коли б можна було роздробити й себе на десяток частин, щоб водночас бути скрізь, — тоді все було б гаразд.

Так я міркую, роблячи пробний обхід поверхів супермагазину. Потім знову стаю на варті вітрини з пляжними костюмами. Замість мучити себе чатуваннями в десяти різних місцях, куди зручніше зосередити увагу на одному місці, яке Петко аж ніяк не може обминути. Адже потрапити до «Кауфгофа» можна тільки через вхідні двері, і тому це найнадійніший контрольний пункт. Обмацуєш очима юрбу, поки твій погляд зупиниться на об'єкті з посивілим волоссям і сумним обличчям: «Здоров був, Земляче!»

Одне лихо — тут аж два входи, крім службового й отого, де приймають товари. Два входи з двох різних вулиць. Я стою біля одного з них, курячи сигарету й оглядаючи юрбу. Треба шукати оптимальне вирішення проблеми, а не стовбичити перед цим входом, тоді як Петко може пройти другим.

Дві жінки, певно, не знайшовши в магазині того, що шукали, розмовляють, зупинившись біля мене.

— Краще заглянемо до Херті, — каже одна.

— Або в другий «Кауфгоф», — пропонує її подруга.

Отже, існує ще й другий «Кауфгоф». Тепер варіант з чатуванням біля одного з них взагалі відпадає. Треба знову все обміркувати й зважити.

Марно гадати, яке саме місце Радев і Лазаров вважали найзручнішим для зустрічі. Такі досвідчені люди навряд чи влаштовуватимуть побачення в одному й тому ж місці, знаючи, що їх можуть помітити й запам'ятати. Сьогодні вони випадково здибаються біля валіз, а на завтра призначать зустріч біля акваріумів.

Зараз це не так важливо. Ситуація змінилася, змінилися й міркування. Виникає питання — як діятиме за нової ситуації мій колега? Радев буде там, де найбільш імовірно, що його шукатимуть. Не біля акваріумів і червоних рибок. Але не виключено, що біля рибальського спорядження. Радев — завзятий рибалка, це всі знають. І, коли йому випадає вільний час, він відпочиває на річці чи якомусь озері. Радев знає, що про це відомо всім. Тож не треба великого розуму, щоб дійти висновку: де ж, до біса, шукати в універмазі рибалку, як не біля рибальського спорядження!

Отже, кілька входів, дві кав'ярні й два стенди рибальського спорядження. Кількість об'єктів не дуже зменшилась, але тепер вони надійніші. Треба тільки вирішити — обходити їх цілий день за певним розкладом чи ризикнути й затриматись на одному з них. Коротше кажучи, спробувати самому знайти Радева чи дати йому можливість знайти тебе.

Обидва способи мають свої плюси й мінуси. Перший, якщо пощастить, скоріше дасть результат, але може статися й таке, що ми розминемося. Хоча коли двоє ходять в одному й тому ж місці, вони не можуть розминатися безконечно. Звичайно, зупинитися на розі й стовбичити там до повного отупіння — набагато надійніший спосіб. Але ж отаке цілоденне вештання комусь та впаде в око. А мені аж ніяк не хочеться привертати увагу.

Думка про те, що не варто привертати до себе увагу, виникає водночас з тим, як я помічаю, що молода жінка, зупинившись біля магазину навпроти, майстерно розподіляє свою увагу між дамськими сумочками й моєю персоною. Коли врахувати, що у вітрині сумочки наймодніші, то самий факт, що мною цікавляться такою ж мірою, як і ними, мав би мене тішити.

Перше поривання в таких випадках загальновідоме: розчинитися в натовпі. Проте я давно вже переріс вік перших поривань, так само як і вік ілюзій. Якщо людина за мною стежить — це не тому, що я їй сподобався як модний артикул, а тому, що в неї така професія. Цікаво тільки: хто дав їй завдання?

Починаю досить нахабно розглядати даму. Зовні вона не богиня, але заслуговує на увагу: трішки вилицювате округле обличчя, інші частини тіла ще округліші. Одне слово, породиста німкеня.

Мій нахабний погляд одразу ж помічено й розшифровано. Замість привітно посміхнутися жінка повертається до мене спиною й повільно віддаляється. Вона не з тих, що займаються любов'ю. Скоріше, з інших.

Тепер саме час зникнути в натовпі, поки дама не зробила.»кругом!». Шмигнувши знову в «Кауфгоф», швидко минаю нижній поверх, протискаючись крізь натовп, і службовим ходом виходжу на вулицю навпроти. Треба залишити цей квартал, хоча б тимчасово. І використати перерву для того, щоб зазирнути в другий «Кауфгоф».

Я мав би бути вдячний цій дебелій німкені за те, що вона перегнала мене з одного магазину в інший. Бо саме там я виявляю Петка. Вже аж під вечір, коли ледве тримаюсь на ногах від ходіння туди-сюди. Звичайно ж, знаходжу його біля стенда рибальського спорядження.

Я підійшов до нього, коли він зосереджено перевіряв механізм спінінгової котушки. Справді людина без нервів. Поліція розшукує його скрізь і всюди, а він розважається спінінгом!

— Здоров був, Земляче, — бурмочу я, не дивлячись на нього й удаючи, що прилип до стенда.

«Дивись не на мене, а на котушку», — слід було б додати мені, але для такого старого лиса, як Петко, це зайве. Він саме так і робить — крутить собі котушку. Поки він порпається з рибальським причандаллям, я підходжу ближче до нього й наче ненароком торкаюсь його плаща.

— Паспорт, гроші й інструкції — в кишені твого плаща, — кидаю я. — Вирушай першим же поїздом на Пассау.

— Ех, братику, бувай здоровий…. — тихо каже Петко перед тим, як залишити рибальський рай.

«І все ж у нього є нерви, — думаю я, виходячи на вулицю. — Від хвилювання він сказав мені «братику» замість «земляче».

День догоряє. Небо вже потемніло, ясніє тільки вузька смужка над цинковими дахами, перетята дротами й телевізійними антенами. Неонові вогні освітлюють вітрини. Перехожі поспішають додому з останніми покупками. Час і мені подумати про «домашні справи».

Другий «Кауфгоф» міститься біля вокзалу. Це строкатий торговельний квартал, де багато не тільки магазинів, а й кінотеатрів, кабаре, східних ресторанів. Допитливий турист може тут придбати національну локшину «кускус», фальшивий золотий годинник або венеричну хворобу — все за доступними цінами. Біля вітрин юрмляться гастарбайтери[1], вештаються шахраї, вичікуючи свою жертву, між сусіднім баром і готелем навпроти курсують повії.

Локшина «кускус» мене не приваблює. А от половиною смаженого курчати (після того, як цілий день нічого не їв) нехтувати не треба. Заходжу в якийсь «Вінервальд»[2]. Кажу «якийсь», бо «Вінервальд», так само як і «Кюрасао», — не назва окремого ресторану, а мережа закладів, в даному випадку головний спеціалітет закладу — курча.

Неонове світло над «Вінервальдом» — зелене, атмосфера всередині — сонна. Вибираю стіл далі від входу й вітрини й замовляю офіціантці в тірольському вбранні вищезгаданий спеціалітет. Якщо вже мені судилося потрапити в пастку, то хай. хоч не з порожнім шлунком.

Ота загадкова жінка, що з'явилася вранці перед «Кауфгофом»… Коли це не якесь приємне непорозуміння, присутність тієї жінки свідчить про увагу з боку Сеймура до моєї скромної персони. Мої вчорашні дії мали на меті приховати зв'язок із Шмітхагеном, але вони не можуть повністю приховати мене самого. В разі, якщо американець установив за мною нагляд, моє прибуття в готель помітили, а водночас і засікли мій автомобіль — марку, колір, номер. Відтепер сіренький непомітний «БМВ» стає моєю ахіллесовою п'ятою.

Дівчина в тірольському вбранні розвантажує переді мною велику тацю — курча, картопля, салат, пиво; дарує мені коротку усмішку — смачного! — і йде собі. Апетиту мені не позичати. Так само як і тем для роздумів. Так що жування їжі супроводжується пережовуванням проектів на майбутнє.

Якщо тільки не йдеться про приємне непорозуміння, то мій «БМВ» уже під контролем. Найкраще було б залишити його. Та, на жаль, це неможливо. Автомобіль для мене — єдиний спосіб непомітно перетнути кордон в якомусь маленькому віддаленому прикордонному пункті. Звичайно, за умови, якщо Сеймур не визначив наперед моєї долі. Коли ж він це вже передбачив, — моє становище однаково безнадійне, з автомобілем чи без автомобіля. Як тільки мої характерні прикмети разом з даними, взятими з конторки «Чорного цапа», й відповідними вказівками будуть передані федеральній поліції — затримати мене буде справою кількох годин.

Чим я ризикую? Щонайменше — засудять за умисне вбивство; це те, чого я ледве уникнув у Копенгагені. Та обставина, що я подорожую з фальшивим паспортом, не багато додасть до моїх гріхів. Не варто думати про такі дрібниці, коли тебе чекає довічне ув'язнення.

Так, довічне ув'язнення. Саме це мене лякає. А втім, Сеймур сказав: вам ніщо не загрожує, їжте спокійно.

От я і їм. Що виграє американець, воскресивши давно забуту історію? Звичайно, нічого. Навіть якщо він з якихось причин хотів учинити наді мною розправу, чому він не зробив цього, коли я був у його руках? Навіщо було відпускати мене, щоб потім ганятися знову? Адже я тепер міг би бути вже за межами Федеративної Республіки, коли б не ця неминуча затримка в Мюнхені заради Петка. Я не обманув Сеймура, сказавши, що їду в Кельн, та Сеймур не з тих, хто одразу ж вірить у те, що йому сказали. Навпаки, він був переконаний, що, наляканий зустріччю з ним, я щодуху тікатиму додому. І, незважаючи на це, дозволив мені втекти.

Ні, між моїми здогадами й реальними фактами явна невідповідність. Та жінка справді схожа на «хвіст» — у мене на такі речі набите око, — але де гарантія, що вона стежила саме за мною? Навіть якщо її послав американець, це ще не означає, що він має намір затримати мене. Коли б він цього хотів, то послав би за мною не цю породисту німкеню, а якогось «горилу».

За чверть години я берусь за каву й приходжу до твердого висновку, що все з'ясується, як тільки я повернуся до свого «БМВ». Дуже ризикована перевірка, але вона неминуча. Без автомобіля я ні на що не здатний. І, зрештою, якщо існує якась небезпека, краще довідатись про це тут, біля автомобіля, аніж потім, на кордоні, в присутності осіб в уніформі. Розраховуюсь з офіціанткою і виходжу.

Дев'ять годин. Вечірня вулиця залита світлом, але перехожих не густо. Я міг би шмигнути в якийсь кінотеатр і взагалі відкласти на потім свою появу на Променаде-плац[3], де залишив свій «БМВ». Але якщо я під наглядом, зволікання не допоможе. Думка про кіно — це думка про втечу. А втеча — не завжди найрозумніший варіант.

Автомобіль стоїть недалеко від будинку «Дрезденер Банк». Глянувши в той бік, я відчуваю: оте знайоме неприємне почуття знову тягарем лягає мені на серце. «БМВ» щільно затиснуто спереду і ззаду двома іншими машинами. Це вже не випадковість. Я міг би повернутися назад, поки мене не помітили. Ще є така можливість, та чи буде мені з цього якась користь?

Упевнено наближаюсь до автомобіля. Що й казати — його добре забарикадували. Якби мені тільки вдалося бодай на півметра посунути отой зелений «мерседес» попереду…

— Це вам не вдасться, — чую спокійний жіночий голос саме в ту мить, коли намагаюсь втілити в життя свій задум.

Дама виходить з-під темної арки, де вона знайшла собі захисток, й ступає кілька кроків до мене. Навряд чи треба пояснювати, що це ота породиста німкеня.

— То ввімкніть двигун і подайтеся трохи вперед, — зауважую я, припиняючи свої марні фізичні вправи. — Все одно треба якось розійтися.

— Навіщо розходитись? — так само спокійно запитує дама. — Ви краще заходьте!

Вона відчиняє праві дверцята «мерседеса» й запрошує мене сідати на оте місце поруч з водієм, яке називають місцем мерців.

— Оце так! — бурмочу я. — Ми поїдемо до вас?

— Може, коли-небудь, — відповідає жінка. — Але не тепер.

— Отже?

— Вас хоче бачити один ваш знайомий.

— Хто саме? У мене багато знайомих.

— Могли б уже й здогадатися, — каже вона.

І оскільки я ще вагаюсь, нетерпляче додає:

— Ну ж бо, мені стає холодно.

«Коли б ти знала, як зараз мені», — відповідаю я. Але тільки в думках.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Ресторан на першому поверсі з краєвидом на Карл-плац. Затишний заклад з модерними меблями, кельнери в смокінгах, — одне слово, рангом вищий за «Вінервальд». Сеймур влаштувався за столиком біля широкого вікна. Він ледь помітно киває нам і каже:

— Прошу. Я гадав, що ми всі разом повечеряємо, але ви дуже спізнились. Я вже впорався з цією марудною справою, тепер ваша черга.

— Я не голодна, — зауважує дама, коли ми сідаємо. — Хіба що випила б чогось, бо трохи змерзла.

— Я теж повечеряв, — заявляю я в свою чергу.

— Це справді нетактовно з вашого боку, Альбере, — бурчить американець. — Десь тиняєтесь, а я вас тут чекаю.

Альбер… Отже, він уже щось знає про мою персону. Власне, знає моє нове ім'я — з тих, якими я вже користувався. Альбер Каре — бельгієць за національністю, торговець за фахом. Чому б не повернутися до нього знову, коли ця особа нічим не скомпрометувала себе! Оформити документи не так просто.

Метрдотель уже виструнчився біля столу.

— Я б винила скотч[4], — каже дама.

— Я теж.

— Три скотчі, — замовляє Сеймур. І, коли чоловік у смокінгу відходить, додає:— Сподіваюсь, ви вже познайомились?

— Щойно почула від вас його ім'я, — відповідає жінка. І, глянувши на мене, відрекомендовується — Мене звати Мод.

— Її звуть Мод, Альбере, — підтверджує американець. — Запам'ятайте це ім'я.

— Його неважко запам'ятати.

— Думаю, ви станете якщо не друзями, то принаймні добрими знайомими. Це буде тільки на користь нашій спільній пращ. Але не плутаймо працю з розвагою.

Розвага зводиться до того, що ми вдвох з Уїльямом мовчки випиваємо принесений напій, тоді як дама ледве торкається келиха губами. Потім Мод, немов за невидимим знаком Сеймура, підводиться.

— А ми з вами, Майкле, — запитує американець, коли ми залишаємося самі, — вип'ємо ще чогось чи теж підемо?

Я не бачу потреби напиватися, тим паче, що Сеймур навряд чи почне тут серйозну розмову.

— Певно, ви чекаєте пояснення? — каже Сеймур, коли ми опиняємось на вулиці. — Тож і почну з пояснень.

Однак він не квапиться — чи то обмірковує, як розпочати, чи тому, що нам треба спуститися ескалатором у підземний перехід. І лише після того, як ми вибираємося з-під Карл-плац і вже простуємо майже безлюдною Нойхаузерштрассе, Сеймур подає голос:

— Учора ввечері я казав, що вам не треба мене боятися. Сказане залишається в силі, але за певних умов.

— Учора ввечері не йшлося про умови.

— Авжеж. І мені дуже незручно, що, зробивши такий жест, я тепер змушений залякувати вас. Але ж, Майкле, ви знаєте, яка в нас професія: людина не часто може діяти згідно зі своїми особистими бажаннями.

Я лишаю поза увагою ці узагальнення, чекаючи, що буде далі.

— Коли б я не запросив вас завітати до «Чорного цапа», напевно, ми більше не побачилися б. Але що вдієш — одна випадковість тягне за собою другу. Один з моїх помічників побачив вас у холі готелю. Тільки-но ми розлучилися з вами, він прийшов до мене в кімнату й сказав про це. На ваше щастя, він не знає, хто ви насправді, але колись бачив вас у компанії іншої людини, яка в даному випадку нас цікавить.

— Ну то й що з того, що бачив?

— Ідеться тільки про те, щоб ви впізнали ту людину, Майкле.

— Вирішили використати мене…

— Не хвилюйтесь. Я не вимагаю від вас зради. Той тип не з ваших людей. Швидше навпаки: він західний агент.

— Я не підтримував зв'язків з такими людьми.

— Підтримували. Хоч і не дружні. Отже, ви не діятимете всупереч своєму сумлінню. Ви зрозумієте це, коли побачите його. Зрештою, я не можу примусити вас сказати: «Я його знаю…»

— Але що це за людина?

— Це скажете нам ви. Ми його знаємо під одним прізвищем, ви — під іншим. У нас виник сумнів: чи не працює він на двох шефів? Тільки заспокойтесь: він постачає інформацію не про вас, а про наших союзників. Ні для кого не секрет, що союзники шпигують один за одним.

— Ваша історія не дуже тримається купи, Уїльяме.

— Правда завжди менш переконлива, ніж брехня. Коли б мені треба було піднести вам брехню, я б скроїв її так, що вона трималася б купи.

— Що вам треба від мене конкретно?

— Власне, нічого. Точніше: маленька послуга. Ви супроводжуватимете Мод або її подруг. Будете кавалером. Якщо не помиляюсь, ви, здається, колись мали до цього нахил.

Кілька хвилин ми мовчки йдемо вздовж яскраво освітлених вітрин. Пішохідна зона майже безлюдна. Де-не-де обнімається молода парочка чи похитується якийсь любитель мюнхенського пива.

— Не розумію, чого ви чекаєте, чому не погоджуєтесь? — нарешті запитує американець.

— Чекаю, коли ви заговорите серйозно.

— Я кажу цілком серйозно: супроводжуватимете туди-сюди даму, а вона питатиме вас: «Чи знаєте ви цю людину?» Єдине, що вимагається від вас, це точно відповідати на запитання.

— Ото і все?

— Так. Хоч звучить це для вас трохи дивно.

Дуже дивно, то правда. Не тому, що здається неймовірним, щоб Сеймур зацікавився особою, з якою я колись мав якісь справи. Якщо Уїльям захоче щось про когось довідатись, він зможе зробити це через інші канали, не звертаючись до мене. Хіба що вирішив скомпрометувати ту особу зв'язком зі мною, довести, що вона зв'язана з комуністами. Або ж він використовує мене зовсім з іншою метою, яку я в даний момент не можу розгадати.

Американець зупиняється, дістає пачку сигарет, пропонує мені й закурює сам.

— Над чим ви ламаєте голову, Майкле?

— Ви настирливо називаєте мене Майклом, — зауважую я.

— Це просто звичка. Я чудово знаю, що ви не Майкл. Так само як і не Альбер.

— Так записано в моєму паспорті…

— О, в паспорті! Не мені вам пояснювати, що самого імені замало, щоб воно служило прикриттям. На вас давно заведено досьє, де зібрано необхідні дані — письмово і в фотознімках.

Він замовк, мовби чекаючи, поки я щось скажу. Та я нічого не кажу, і він веде далі:

— Звісно, ви залишитесь Майклом тільки для мене, і то коли ми самі. З усіма іншими вам слід поводитися так, як завжди, не розкриваючи справжнього свого обличчя. Майте на увазі: те, що мені відомо про вас, відомо тільки мені одному. Жінки нічого не знають.

— Яку ж версію щодо мене ви приготували для жінок?

— Навіщо готувати мені, коли ви самі все зробили. Ми сприймаємо вашу легенду — і все.

— Якщо ви з усім погоджуєтесь, то чому б вам не прийняти мою пропозицію?

— Яку? Сісти в автомобіль і чкурнути?

— Атож.

— Це неможливо, Майкле. Після того, як моя людина побачила вас, це вже неможливо.

— А якщо я все-таки спробую?

— По-перше, це буде марна спроба. І по-друге, вона обернеться для вас катастрофою.

— В якому розумінні?

— Не змушуйте мене вдаватися до погроз. Ви все чудово розумієте. Можливо, ви нікого не вбивали, але для західної поліції ви — вбивця. Не хочу повторювати, хто ви такий для нас, там, за океаном.

Справді, він не погрожує. Просто доводить до мого відома те, що мені й без нього зрозуміло. Мені не випадає особливо мудрувати, тим паче відмовлятись. І що незначніші умови американця, то краще моє становище як сторони, що домовляється, хоч це не домовленість, а ультиматум.

— Гаразд, Уїльяме, я здаюсь. Якщо мої функції зводяться тільки до ідентифікації…

— Так, так, — уриває мене Сеймур. — Я розумію, що ви хочете сказати, тому не вичерпуйте свій запас слів. Розумію і те, що ви не вірите жодному моєму слову. А втім, облишмо це, факти самі переконають вас. Я не меркантильний, але сподіваюсь хоч на якусь вдячність за свою великодушність. Маю на увазі, що ви не вдаватиметесь до будь-яких спроб чкурнути. Якщо я вам кажу, що зараз у вас немає ніякої можливості звільнитися, ви повинні мені вірити.

— Кожний з нас рано чи пізно від усього звільняється, Уїльяме.

— Це міг би сказати я, людина, що не чіпляється за життя. Але не ви. Будьте лояльний до мене, і я вам обіцяю, що ви повернетесь додому, не йдучи на компроміси з власним сумлінням.

— Учора ввечері ви також обіцяли…

— Досі я своєї обіцянки не порушив. Заперечувати зайве.

— А тепер, — каже Сеймур, неквапом повертаючись назад, — ходімо до вашого автомобіля. Потім я проведу вас до готелю, де зупинилася Мод. Кімнату для вас замовлено. Дальші директиви одержите завтра вранці. Я особисто не зможу весь час ходити з вами. Як кавалер ви матимете справу переважно з дамами. І, знаючи вашу схильність використовувати жінок у власних цілях, хочу попередити: не тіште себе ілюзіями щодо цих дам. Вони професіоналки. В дечому вони, на мою думку, навіть педантичніші й настирливіші, ніж я. Отже, не заважайте проведенню операції, яка, судячи з усього, має пройти легко й без ускладнень навіть для вас.

І він повів мене до невідомого готелю й невідомої мети.

Готель «Чотири пори року» відзначається не лише своєю довгою назвою, а й просторими холами; щоб надати їм благородного старовинного вигляду, використано багато килимів, картин, люстр і дзеркал. Взагалі у великих готелях звикли завойовувати престиж головним чином розкішними холами, в яких звичайно тиняється кілька сумних суб'єктів, а от про житлові приміщення там дбають значно менше. Цілком логічно: хол підбиває тебе зняти кімнату саме в цьому готелі, а коли ти вже кімнату зняв, то сприймаєш її скромний вигляд з філософським спокоєм.

Власне, в мене кімната гарна. Шпалери кольору бляклого золота, старовинні меблі з оливково-зеленою оббивкою і, що найголовніше, — велике м'яке ліжко. Після того, як я усунув чи принаймні віддалив від себе смертельну загрозу, після того, як я не спав майже цілу ніч, цілком природно розраховувати на порцію глибокого цілющого сну.

Але сон не йде до мене. Широке ліжко, замість заколисувати, дратує своєю м'якістю. Коли б воно було твердіше, думаю я, то давно б уже заснув. Дехто, борючись з безсонням, рахує до тисячі або до десяти тисяч. Я ж у таких випадках задовольняюсь тим, що підводжусь і викурюю дві-три сигарети.

Курю й розмірковую. Наміри Сеймура зараз мене не цікавлять. Вся увага зосереджена на тому, що треба зробити насамперед, і на тих перешкодах, які доведеться подолати найближчим часом.

Дехто каже: не муляй очі начальству, бо тобі знайдуть якусь роботу. Інші, навпаки, заперечують: з будь-якого приводу біжи порадитись з шефом, переклади на нього всю відповідальність і зайвий раз продемонструй, який ти діяльний. Обидва принципи сформульовані, певно, людьми гарячими й запальними. Ллє для мене ці принципи однаково непридатні. В наших сферах усе трохи інакше. Спочатку тебе викликають, щоб дати завдання, а наступного разу ти повинен дати звіт про те, як його виконав. Місяці між цими аудієнціями можеш використовувати на власний розсуд — зламати собі карк або ж розважитися.

Та іноді буває, що саме в ці місяці відчуваєш гостру тугу за своїми, ти відчуваєш, як тобі бракує їх — і генерала, і навіть отого кислого полковника, який завжди дивиться на тебе так, наче ти зацідив кулаком йому в хвору печінку. Коли тебе охоплює такий настрій, єдині ліки — скористатися зв'язком.

Таємний агент з кінофільмів має в своєму розпорядженні велику кількість секретної зброї, такої ж мініатюрної, як і ефективної. Агент з життя часто позбавлений такого арсеналу, але в будь-якому випадку тримає в резерві принаймні дві речі: зв'язок із Центром і канал для відступу. Так у будь-якому випадку. Якщо ж зв'язків і каналів більше, це тільки полегшує працю.

Кількість каналів і зв'язків, які є в мене тепер, дорівнює абсолютному нулю. Неприпустиме становище за незвичайної ситуації, але це так. Хто міг знати наперед, що раптом виникне потреба рятувати когось у Мюнхені! Потреба виникла ніби між іншим. І в пастку я потрапив також між іншим.

За цілковитої ізоляції, в якій я опинився, лишається єдина — непевна — можливість вийти на зв'язок — це Людина з Вісбадена. За інших обставин цю можливість треба було б відкинути. Питання контактів у нашій роботі завжди строго узгоджується з деякими іншими питаннями, як-от: навіщо, з ким, коли і як. І взагалі не заведено ходити в гості без дозволу. Це за нормальних обставин. А якщо немає іншого виходу…

Невідомо, в якому становищі той чоловік з Вісбадена — чи не перебуває він сам під наглядом. Невідомо, як зв'язатися з ним після того, як ти опинився в полоні. Невідомо, яку залишити адресу, щоб тебе знайшли свої. Невідомо навіть, чи зможуть вчасно передати твоє послання, бо, якщо його одержать уже після того, як ти опинишся в якомусь поліцейському підвалі, навряд чи буде велика користь від твоїх письмових вправ…

Безліч питань, які треба обміркувати. Отож кури й думай. Кажуть, що курити шкідливо, але мислити завжди корисно. Якщо не розв'яжеш своїх проблем, то хоча б прожени безсоння…

Коли і як я заснув, не знаю. Прокидаюсь тому, що біля моєї голови м'яко, але настирливо дзеленчить телефон. Розплющую очі. Надворі вже день.

— Альбере, ви вже снідали? — лунає в трубці приємний жіночий голос.

— Ні. Під час сну я ніколи не снідаю.

— Тоді ми могли б поснідати разом десь за півгодини…

— Гаразд. Я встигну зібратися.

Півгодини, звичайно, цілком досить, щоб поголитися, прийняти душ і вдягтися. Але наказовий тон, яким дама говорила зі мною, мені не сподобався, і я виходжу до неї аж через сорок хвилин.

Мод сидить за столом, ніяк не виказуючи свого ставлення до того факту, що я спізнився. Десята година ранку. Простора їдальня порожня.

— Сподіваюсь, я не примусив вас чекати, — ввічливо кажу я. — Маю на увазі, що ви вже, напевно, поснідали.

Свіжі столові прибори біля неї свідчать про те, що я помиляюсь, тому дама залишає моє запитання без відповіді, лише зауважує:

— Я гадала, що торговці — народ пунктуальний.

Голос, як завжди, люб'язно-приємний.

— Саме так, — підтверджую я, вмостившись навпроти неї. — Але для мене торгівля — це лише хобі. Справжнє моє покликання — неробство.

— Що вам принести: каву, чай? — перебиває нашу розмову кельнер.

— Каву, — відповідаю я.

— Дві кави, — уточнює дама.

Кельнер уже хотів іти, але вона жестом зупиняє його.

— І ще помаранчевий сік, шинку з яйцем, кефір.

Тепер уже мені доведеться чекати її. Кельнер зникає. За столом западає неприємна мовчанка.

— Посміхніться, — кажу я. — Сьогодні буде чудовий день.

Її обличчя й справді освітилося блідою усмішкою. Блідою і, здасться, іронічною.

— Домовимося наперед не говорити про погоду. І взагалі вам не обов'язково розважати мене розмовами.

— Гаразд, я мовчатиму. Якщо ви наполягаєте.

— Я ні на чому не наполягаю, — м'яко проказує вона, наче я дитина, якій треба пояснювати елементарні речі. — Просто хочу, щоб ви не робили зайвих зусиль. Вважайте мене службовою особою.

Кельнер приносить каву, а разом з нею неодмінний додаток: булочку, масло, конфітюр.

— Якщо ви службова особа, то я починаю снідати, — доповідаю я, наливаючи каву.

— Так-так, не соромтесь.

Трохи згодом приносять і її смажену шинку. Їмо мовчки, кожний зайнятий своєю тарілкою і своїми думками. Судячи з її округлих форм, дама не може поскаржитися на відсутність апетиту. Що ж до її гаданої веселої вдачі, то тут я, здається, помилився. Або ж Сеймур попередив її: «Будьте з ним дуже уважна. Він нещирий і до того ж бабій. Не спускайте з нього очей, але тримайтесь на відстані».

Наливаю собі ще чашку кави й закурюю сигарету.

— Чи не скажете ви мені, як службова особа, які в нас плани?

— Наш спільний знайомий вам про це казав, — відповідає Мод.

Сеанс наближається до кінця — дама взялася за кефір.

— Я маю на увазі сьогоднішній день.

— Поїдемо до Франкфурта.

Дама підводить на мене очі. Великі темно-карі промовляють: тут не місце для розмов.

— У вас гарні очі, — кажу я.

— Я подбаю про те, щоб винесли валізи, й розрахуюсь, — каже Мод, підводячись. — Почекайте мене в холі.

Що й казати: службова особа.

У підземному гаражі готелю, де стояли наші автомобілі, виникла коротенька суперечка, яка мала дуже серйозні наслідки.

— Ви куди? — запитує дама, побачивши, що я прямую до свого «БМВ». — Ми поїдемо разом.

— Звичайно, але кожний у своєму автомобілі.

— Навпаки: поїдемо в одному автомобілі.

— Тоді сідайте в мій.

— Ви поїдете в моєму автомобілі, Альбере, — наполягає жінка.

— Але ж наш спільний знайомий мені цього не казав…

— Він казав мені. Згодом ви знову одержите свій автомобіль. А поки що кладіть сюди свою валізку.

Отже, прощавай, мій любий «БМВ», прощавай, моє сіре котеня. Тепер я зовсім обеззброєний. Ну ж, не треба занепадати духом: менше зброї — легше нести. Діятимемо голіруч, як борці дзю-до.

Віддаю валізку і, вже не заперечуючи, сідаю в зелений «мерседес» на місце мерців. На відміну від мого «БМВ», просякнутого духом бензину й тютюну, тут панує легкий запах парфумів.

Вона вправно виводить «мерседес» з гаража. Досвідченого водія видно з того, як він рушає з місця. Максиміліанштрассе залита сонцем. Мод тримає кермо лівою рукою, правою виймає з сумки чорні окуляри, і я згадую колишню секретарку Сеймура — Грейс, хоч її окуляри були не темні.

Якщо не брати до уваги окуляри, то схожість між Грейс і Мод така сама, як між небом і землею. Та була струнка, нервова, агресивна, з багатьма комплексами. А ця — «в здоровому тілі — здоровий дух», спокійно-самовпевнена й холодно-доброзичлива. Ані крихточки від муштри Грейс. Чисте, матово-біле обличчя, під блідо-ліловою попліновою блузкою вирізняється великий бюст, масивні стегна обтягує спідниця з сірої англійської фланелі. Ні, у Сеймура не такий смак. Службова особа — і тільки.

Оминаємо бензостанцію і виїжджаємо на автостраду. Точніше сказати: в'їжджаємо в автостраду, бо це окремий світ, особливий світ, обмежений з боків бетонними рівчаками, не дуже широкий, але безконечно довгий, світ, де безмежний рух вкладається у два протилежні потоки автомашин, що мчать денно й нощно, нескінченні потоки механічних кров'яних тілець, які циркулюють у бетонних венах.

Непривабливий пейзаж, строго геометричний, де природа — рослини й квіти — поступилась місцем бетону й криці, залізобетонним шляхопроводам, дорожнім знакам з назвами населених пунктів і цифрами дозволеної швидкості. Ізольований світ, одірваний від усього навколишнього, світ двох вимірів, зведений до двох напрямків — того, звідки ти їдеш, і того, куди їдеш, — така собі сіра стрічка, яка безперестану розкручується під тобою, зв'язуючи те, що було, з тим, що буде.

— У мене таке відчуття, ніби ви працювали на радіо, — кажу я трохи згодом.

— Якщо це вас так цікавить, то я таки там працювала.

— У вас такий мелодійний, добре поставлений голос, як у людей з ефіру..

— Не розумію, чим вам не подобається мій голос? — байдуже видає Мод.

— Нічим. Просто він мені нагадує магнітофонний запис…

— В такому разі ні про що мене не розпитуйте. Мовчатимете ви — мовчатиме і мій магнітофон.

— Чому ж! Тембр вашого голосу мені приємний. До того ж я маю до вас запитання.

Жінка мовчить, спрямувавши свої темні окуляри на бетонну стрічку, що летить нам назустріч.

Прибуваємо до Франкфурта близько третьої години. Готель «Континенталь», де ми зупиняємося, — незважаючи на гучну назву, — такий собі стандартний модерний готель середнього ріння. Коли ми піднімаємось ліфтом у супроводі хлопчика з валізами, дама пропонує:

— Приймемо ванну, а тоді спустимося пообідати.

— Я не голодний. Краще посплю.

— Тоді я замовлю що-небудь собі в кімнату.

— Якщо ви робитимете замовлення, попросіть, щоб мені в номер принесли газети.

— Гаразд.

Кімнати на четвертому поверсі, але досить далеко одна від одної. Моя — в кінці коридора, і, поки хлопчик відмикає двері, я помічаю в глибині ще один ліфт, певно, службовий, яким доставляють на поверхи закуски й білизну.

Через кілька хвилин після того, як я розпакував свої речі, у двері стукають: принесли газети. Нашвидку переглядаю одну з них: треба ж знати, що відбувається у світі. Потім, за звичкою, згинаю її на фінансовій сторінці й кидаю на ліжко. Тепер треба чекати телефонного дзвінка. Невдовзі маємо й це.

— Чи принесли вам газети? — чую в трубці голос дикторки.

— Так, дякую.

За півгодини вона, певно, озветься знову, щоб поцікавитись, чи прочитав я їх. А ще згодом захоче довідатись, чи я не зголоднів. Перевірки… Вони будуть неодмінно, та я не можу втрачати через них свій останній шанс.

Тихенько виходжу в коридор, чіпляю на двері знайдену в кімнаті табличку з написом: «Прошу не турбувати», замикаю номер і скрадаюсь до ліфта.

Вантажний ліфт опускає мене в партер службової частини готелю. У глибині коридора — вихід на вулицю. В приміщенні — ані душі. Крізь прочинені двері помічаю якусь жінку, зайняту сортуванням простирадл, але вона мене не бачить.

«Континенталь» стоїть на площі біля вокзалу, де завжди чергують таксі. Беру перше-ліпше й кидаю шоферу:

— Вісбаден — і назад. Чим швидше, тим краще.

Мені пощастило. Водій з тих юнаків — з довгим волоссям, у чорній спортивній куртці, — для яких водіння автомобіля — і професія, і спорт. Він скажено мчить людними вулицями, а потім обганяє на автомагістралі інші машини, і я вже мало не шкодую, що сів до нього. За моїх обставин швидка їзда — це добре, але ж іще краще повернутися назад живим.

Коли сьогодні вранці Мод сказала «Франкфурт», я одразу ж подумав: це твій останній шанс, дивись, щоб його не втратити. Бо якби вона назвала Гамбург, Любек чи якесь інше місто в тому напрямку, це означало б кінець усім надіям.

У цій країні, де багато міст розташовані на великій відстані одне від одного, є три міста, що лежать майже поруч, настільки близько, що можна поснідати в Майнці, відпочити у Вісбадені й повернутися на обід у Франкфурт, — немовби ти ніколи й не залишав це місто. Тільки от — яке саме місто?

… Годинник показує десь близько п'ятої: я кажу водієві зупинитися, вручаю йому банкнот, аби не хвилювався, що не повернусь, і зникаю за рогом.

Цього дня мені справді щастить. Наближаючись до знайомого будинку, бачу Шмітхагена — він порається біля автомобіля перед садовою хвірткою. Шмітхаген теж помічає мене здалека і, коли я підходжу, сумовито говорить:

— Це ви…

— Мабуть, передостанній раз, — заспокоюю його.

— Краще, щоб це було востаннє, — бурмоче він. — Дружина, сусіди, я ж вам казав…

— Так-так, але, розмовляючи, жестикулюйте, наче ви мені показуєте дорогу…

Ну й дивак: остерігається сусідів, а не думає про те, що, можливо, хтось саме в цю мить стежить за нами.

Почувши мою пораду, Шмітхаген показує рукою в кінець вулиці, потім праворуч, ліворуч, наче флюгер, повторюючи вже знайомі скарги про підступність дружини й настирливість сусіда.

— Годі, — киваю я, ніби дякуючи. — Записку я кинув у віконце автомобіля. Простежте, щоб її негайно переправили.

— Тільки завтра, раніше не вийде, — попереджає Шмітхаген.

Голос його я чую вже у себе за спиною, бо прямую до таксі. Водій чекає там, де я його залишив. Порядний хлопчина. І небалакучий, що дуже важливо. Повернення назад також пов'язане з серйозною небезпекою, зате дістаюсь я до готелю набагато раніше, ніж сподівався.

В номері у мене, щойно заходжу туди, дзеленчить телефон. Не звертаю на нього уваги, перевдягаюсь — надіваю піжаму, випростовуюсь на ліжку і майже засинаю.

Кажу «майже», бо трохи згодом стукають у двері. Спочатку тихенько, потім — голосніше. Неквапливо підводжуся й відмикаю.

— Де ви ходили, Альбере? — люб'язно запитує Мод і входить до кімнати, не звертаючи уваги на те, що я в самій піжамі. І не тільки входить, а ще й сідає на стілець, перекинувши ногу на ногу. Значить, розмови не уникнути.

— Я був у ліжку. Хіба не видно?

— Я тричі вам телефонувала.

— Мабуть, я спав.

— І двічі стукала у двері.

— Певно, ви не помітили таблички: «Прошу не турбувати».

— Це для служниці. А я не служниця.

— Двері не прозорі, звідки мені було знати, що це ви?

— І все-таки, куди ви ходили?

Тон м'який, як завжди, але я вже добре вивчив його, щоб розуміти, що до чого.

— Знаєте, Мод, — кажу я, сідаючи на стілець навпроти, — мені ніщо не заважає визнати, що я таки виходив, і навіть підтвердити це перед нашим спільним знайомим. Але таке визнання зашкодить тільки вам. Ви згодні зі мною?

Вона мовчки дивиться на мене, та її обличчя не виражає нічого — сама увага! Ну, а моя увага розподілена між її обличчям і схрещеними ніжками — досить-таки гарними ніжками, що не до смаку тільки такому аристократові, як Сеймур.

— Не хочу хвалитись, але я можу дуже ускладнити вашу місію грою у схованки — і тоді наш спільний знайомий вважатиме вас нікчемою. Тому домовимось так: не будемо компрометувати одне одного.

— Але я не можу дозволити вам робити, що заманеться.

— Я й не збираюсь робити щось таке, що могло б ускладнити наше спільне завдання. Йдеться лише про те, щоб не набридати одне одному.

— Хіба я вам набридаю?

— Взагалі кажучи, не дуже. Якщо не зважати на дрібниці: вранці ви мене розбудили, а тепер заважаєте заснути.

Жінка дивиться на мене, а я на неї. Якщо вже Сеймур відрекомендував мене як залицяльника, треба підкріпити цю рекомендацію, але не перебрати міри. Тому мій погляд довше зупиняється на її обличчі, ніж на інших частинах тіла.

Приємне обличчя, приємний ясний погляд, приємна напівусмішка, що, ледве з'явившись, одразу ж згасає. Неважко здогадатися, що криється за цим привітним фасадом: карі очі непомітно вивчають співрозмовника, гарні високі брови сіпаються від напружених роздумів, кутики повних губ кривляться в недовірливій усмішці, часті паузи в розмові свідчать про настороженість, — одне слово, звичайні рефлекси професіоналки середнього рівня.

Так, привітне, але, щоб бути точнішим, певною мірою й підступне обличчя. Може, тому дехто більшу увагу звертає на фігуру. В будові тіла немає підступності. Особливо коли споглядаєш його голим. В даному випадку я, звичайно, не розраховую на щось подібне. Тим паче, що окремі деталі, як-от дебелі стегна й пишний бюст, досить виразно вимальовуються й під одягом. Авжеж, фігура в цієї дами досить пропорційна. На випадок скрути Мод могла б заробляти собі на хліб як натурниця.

Але зараз їй навряд чи загрожує скрута. Лілова блузка, сіра спідниця й сірі черевички на високих підборах надають їй отого елегантного вигляду, який свідчить про життєвий достаток, а діамант на маленькому персні на лівій руці, здається, справжній.

— Отже, ви пропонуєте мені щось на зразок джентльменської угоди? — нарешті каже Мод з ледь помітною усмішкою.

— Коли ви мене так зосереджено вивчаєте, можете не посміхатися, — зауважую я. — Це розпорошує вашу увагу.

— Ви теж вивчаєте мене, але я не роблю вам зауважень.

— Я лише милуюся вами.

— Облиште дешеві компліменти. На мене вони не впливають.

— Ви пересичені ними.

— Ні. Просто я не така дурепа, як вам здається. А щодо угоди — мушу вам сказати, що я укладаю угоди тільки із своїми роботодавцями.

— Дуже шкодую, що ви так витлумачили мої слова.

— Даруйте, коли помилилась. В такому разі можете бути певні, що й без будь-якої угоди я намагатимусь не турбувати вас.

— Чудово. Тільки цього я й хотів.

— А я хочу ще чогось, — мовить дама, підводячись. — Скажімо, гарно повечеряти. Своїми витівками ви зіпсували мені апетит, але тепер я відчуваю, що він повертається.

— Ще немає шостої… — нагадую я.

— Невже ви живете за годинником? — зводить брови Мод. — Ви не схожі на такого… — І, рушаючи до дверей, додає: — Чекатимете мене внизу, гаразд?

— Мені здається, що цей ресторан аж надто тихий для італійського, — зауважую я.

— Гадаю, що кухня — річ більш суттєва, ніж тиша чи шум, — відказує дама. — Вам не смакує салат?

— Навпаки.

— Але ж ви його не доїли!..

— Чекаю, що буде далі.

Далі приносять «медальйон» з грибами. Ум'явши величезну порцію салату з маслинами й рибою, Мод накидається на імпозантний «медальйон». Я їм повільно: розжовуючи їжу, я за давньою звичкою пережовую й думки. А вони в мене не вельми веселі.

Послання, передане Шмітхагену, було надряпане ще зранку в готелі. Зовсім коротенька довідка про ситуацію, яка утворилася. Тепер залишається чекати інструкцій і каналу для відступу. Відповідь має надійти знову до Шмітхагена, бо я не мав можливості дати іншу адресу. Коли прийде відповідь і чи зможу я найближчим часом побувати у Вісбадені, щоб одержати її, — ось питання, які зараз непокоять мене.

Наливаю собі трохи к'янті. Я б налив і дамі, та її келих і досі повний.

— Ви не п'єте, — кажу я.

— Як правило, я не випиваю більше одного келиха, і то вже тоді, як поїм.

— Не п'єте, не курите…

— А навіщо це?

— Не знаю. Всі так роблять.

«Медальйон» в її тарілці вже зник. Залишилося ще два-три самотніх грибочки, які треба доїсти. Дама прикінчує їх, ковтає трохи вина й тільки після того відповідає:

— Нам здається, що коли ми робимо так, як інші, значить, усе гаразд. А що гаразд? Гаразд із нашим щастям? Але ж усі ті, кого ми наслідуємо, нещасні.

Вона витирає губи лляною серветкою і тягнеться до картки з меню. Десертні страви цілком оволодівають її увагою, отже, тема щастя відпадає. Кельнер у сорочці в чорно-білу рисочку і в малиновій краватці приходить на допомогу. Після довгих консультацій Мод вибирає морозиво із складною назвою, а я задовольняюсь звичайною кавою.

Прибуває морозиво — ціла гора ласощів у великій кришталевій посудині — щось середнє між келихом і вазою для фруктів. Поряд з цією велетенською посудиною чашечка моєї подвійної кави нагадує Гуллівера в країні велетнів.

— Ніколи не думав, що ви така індивідуалістка, — кидаю я, закурюючи сигарету.

— Ой, облиште ці книжні слова, — м'яко заперечує жінка, встромляючи ложечку в гірський масив з морозива.

Може, вона хотіла ще щось додати, але ж морозиво набагато привабливіше, ніж розмова, тому дама повертається до розмови вже після того, як розправляється з морозивом. Повертається, звичайно, не без моєї допомоги.

— Чекаю рецепт, — нагадую я.

— Який рецепт?

— Отой — рецепт щастя.

— Перш ніж чекати від мене чогось подібного, треба було б спочатку поцікавитись — щаслива я чи ні. Що вам може сказати про щастя людина, яка сама не має його?!

— А взагалі хто-небудь його має? Чи знаєте ви таких людей?

— Це складне питання, Альбере. А я тільки службова особа. Такі питання не ставлять службовим особам.

Не знаю — може, це результат нашої маленької суперечки в готелі, але дама зараз більш компанійська, ніж уранці. Оманлива приязність! Мод цілком певна, що я виходив із своєї кімнати, і хто зна, як витлумачила мій вчинок, проте саме цим вчинком я збудив у неї цікавість. Уранці вона майже не звертала на мене уваги, а тепер пильно вивчає.

— Гадаю, ви вже одержали інструкції? — питаю я.

— Інструкції такі: залишаємося тут.

Відсунувши келих з вином, дама п'є мінеральну воду, потім знову обертається до мене.

— Я починаю вас розгадувати, — задумливо каже вона. — Ви належите до тих людей, які будь-що прагнуть знати своє майбутнє. Ніколи не розуміла таких людей.

Так, з неї нічого не витягнеш. А може, Мод нічого й не знає. Сеймур навряд чи втаємничує її у свої величні плани. Просто кожного разу дає окремі завдання. «Трохи терпіння», — наказую собі. Трохи терпіння, більше базікання — оце найкращий спосіб згаяти час.

Дама знову відпиває мінеральної води. Це все оте морозиво й засахарені фрукти…

— Чи не здається вам, що тут якась сонна атмосфера? — запитує Мод, ігноруючи моє запитання.

— Не люблю гамору.

— Як на мене, незначний шум тонізує. А отака тиша пригнічує.

Може, цей ресторан відвідують переважно в обід чи хтозна-коли, але в даний момент крім нас у залі не більше дюжини клієнтів, та й ті, судячи з усього, не італійці. Бо дюжина італійців могла б тонізувати й далеко більший заклад.

— Можна б змінити обстановку, — пропонує Мод, глянувши на годинник.

Такий собі невимушений жест, невимушена й пропозиція, але люди пінної професії підозріливі. «Починаються спільні походи», — думаю я. Ну то й що? Хай починаються! Будемо сподіватися — чим раніше вони почнуться, тим раніше й скінчаться.

— Я чув, що Франкфурт славився колись своїми нічними Місцями розваг, — кидаю пробну кулю.

— В наш час розважатись можна однаково і вдень і вночі, — недбало відповідає дама.

— Так, але тут нічне життя було особливо жваве, — не здаюся я. — Що нам заважає подивитися на нього?

— Нічого, крім часу, — відповідає Мод. — Наскільки мені відомо, розважальні програми розпочинаються десь об одинадцятій. Ходімо вип'ємо в «Глобусі», а потім зазирнемо ще кудись.

«Але ж ти не п'єш!» — думаю я, а вголос кажу:

— Чудова ідея!

Я ніколи не чув про «Глобус», певно, він не фігурує серед визначних місць Франкфурта. Маленький, нічим не примітний бар на якійсь вуличці за два кроки від пішохідної зони. Зелені й рожеві неонові вогні, дзеркала, мініатюрні крісла, оббиті чорною штучною шкірою, та ще полиці з пляшками за мідним прилавком — оцим і вичерпується модерне вмеблювання. Відвідувачі — переважно чоловіки. Теж нічого особливого. Специфічна зовнішність чоловіків, а також велика кількість американських слів, що вирізняються в загальному гаморі, свідчать про те, що більшість клієнтів — американські офіцери в цивільному.

Ми примощуємось біля маленького столика в куточку за баром, де нікому нема до нас діла, у тому числі й кельнеру, перевантаженому замовленнями. «І оце затишний заклад?» — хочеться мені запитати, але натомість я кажу:

— Що ви будете пити?

— Кока-колу.

Я іду до прилавка, беру їй кока-колу, собі скотч, розплачуюсь і повертаюсь до столу.

— А ви енергійний, — констатує Мод.

— Так. У дрібницях.

— І до того ж скромний.

— Коли нема чим похвалитися, людина завжди скромна.

Дама машинально підтримує розмову. Її увага зосереджена на відвідувачах. Так, вона професіоналка, але середнього рівня. Попри її удавану байдужість, легко помітити, як пильно придивляється вона до всіх.

— Я думав — ви німкеня, а виявляється — американка, — зауважую я.

— Ви вже вдруге вгадали. Спершу про радіо, тепер моє походження. Не треба так часто вгадувати, Альбере. Це не личить звичайнісінькому торговцеві.

Я залишаю її репліку поза увагою, і вона веде далі:

— По матері я німкеня, а по батькові — американка.

— Але виросла в Штатах.

— Знов угадали. Тільки цього разу не зараховується — відгадати це було дуже легко: американці не переселяються до Європи, швидше навпаки. Так сталося і з моєю матір'ю.

Слова звучать як прелюдія до сімейної історії. Виходить, я помилився: ця жінка підхоплює будь-яку тему, але не любить доводити розмову до кінця. Та, зрештою, яке це має значення? Важливо щось говорити, гаючи час.

Мод уже не вивчає публіку, її темно-карі очі дивляться у бік дверей. Погляди всіх — і мій також — теж спрямовуються туди.

Жінка, яка щойно ввійшла, вільно могла б дати фору моїй дамі. В цьому закладі появи Мод майже не помітили, вона не з тих ефектних жіночок, на яких чоловіки оглядаються на вулицях. А оця… Секс-бомба, та ще й високого класу!

Секс-бомбу супроводжує якийсь безбарвний тип у твідовому піджаку й сірих штанях, з тієї категорії банальних чоловіків, яких не помічаєш.

Під зливою захоплених поглядів новоприбула прямує до нашого столика.

— Мод, люба, я тебе побачила ще з дверей, — протяжливо звучить її мелодійний голос. — Не заперечуєте, коли ми вип'ємо біля вас по порції скотчу? Це — Добс, якщо ви не знайомі.

— А це — пан Каре, — каже Мод, перехопивши погляд секс-бомби, яка глянула на мене. — Розміщуйтеся.

Власне, вони вже розмістилися. Новоприбула випромінює якийсь особливий магнетизм, навіть завжди заклопотаний кельнер одразу ж підбігає взяти замовлення. Між жінками зав'язується розмова, а ми з Добсом, на жаль, полишені самі на себе. Мабуть, йому гірше, ніж мені, бо я все-таки трохи розважаюсь, спостерігаючи за Сандрою.

Секс-бомбу звуть Сандра. Коли дивишся на неї зблизька — нічого особливого. Але хто шукає особливе! Сіро-сині очі — з отих котячих і не дуже добрих. Гарний, трохи кирпатий ніс і завеликий рот з чуттєвими губами. Але це деталі. Головне — в будові тіла: струнке, елегантне й викличне у своїх вигинах, дуже зібране в талії і пишне вгорі.

Мабуть, цими фізичними ознаками й вичерпується вся оригінальність секс-бомби, бо те, що вона говорить, мало чим відрізняється від балаканини першої-ліпшої секретарки чи друкарки.

Сандра наче мене не помічає; це дуже зручно, бо звільняє мене від потреби шукати теми для світської розмови. І все ж, коли ця дивна пара трохи згодом залишає нас, секс-бомба, прощаючись з Мод, не забуває кинути й мені:

— До побачення, містере Каре.

Ми змушені ще десять хвилин сумувати в затишному закладі. Очі дами вже не стежать за входом. Якщо вона сподівались із кимось тут зустрітися, то це була, очевидно, зустріч із Сандрою, хоч я й не розумію сенсу цього побачення.

— Вам набридло? — по паузі запитує Мод.

— Пробую звикнути.

— Моя подруга вам не сподобалась?

— А треба, щоб вона мені сподобалась? — ухильно відповідаю я, вірний правилу: ніколи не вихваляй перед жінкою іншу жінку.

— Ви досить довго її роздивлялись.

— Не треба перебільшувати. Коли нема чого робити, можна розглядати й носок свого черевика.

— Шкодую, що довела вас до такого стану. І складаю зброю. Відтепер ініціатива у ваших руках.

Виходимо з «Глобуса» й беремо курс знову в напрямку вокзалу — туди, де міститься нічний квартал. Тротуари, освітлені неоновими вогнями великих магазинів, безлюдні; автомобільний рух зменшився. В довколишній порожнечі й тиші ці просторі вулиці й модерні споруди з бетону й скла мають ще незатишніший вигляд, ніж удень.

У нічному кварталі — все зовсім інакше, тут вирує життя. Бари й кабаре приваблюють перехожих рожевим і червоним сяйвом, вигуками портьє й великими фотознімками голих красунь, які, можливо, й не беруть участі в програмі закладу. Вулицею в обох напрямках вештаються міські гульвіси, туристи й сутенери.

Звертаємо навмання в якусь бетонну арку, увінчану цнотливо-білим неоновим написом «Ерос», і потрапляємо в справжній лабіринт глухих коридорів, під стінами яких стоять жінки в надміру коротких сукнях, хоч мода на міні вже давно минула, й надміру оголені… А з приміщень тягне холодом і вогкістю. Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, — по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.

— Навіщо ви привели мене сюди? — питає Мод. — Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?

— Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.

— Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!

Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.

— Зайдемо куди-небудь, — пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.

— Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. — Мод гидливо кривить губи.

— У мене ідея!

— Ну, кажіть, — скептично киває дама.

— Підемо в готель і ляжемо спати.

Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:

— Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт — досить небезпечне місто, особливо вночі.

— Не хвилюйтесь, — відповідаю я. — А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.

— Краще йдіть до себе. — Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. — Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, — каже Мод наступного ранку.

— Навіщо?

— Вам треба продовжити візу.

— У мене віза закінчується аж через тиждень.

— Ви ж знаєте, що візи видаються не тут, а в Бонні, й це пов'язано з певними формальностями…

— Ви чули, що я сказав: у мене ще тиждень. А Сеймур обіцяв, що все закінчиться за кілька днів.

— Наш спільний приятель — не бог, — кидає дама, яка уникає називати ім'я свого шефа навіть на вулиці. — А я ще меншою мірою богиня. Тільки боги знають наперед, як розвиватимуться події.

З цією жінкою даремно сперечатися. Четвертий день ми з нею в цьому місті, отже, я вивчив її вже досить добре. Вона люб'язна й поступлива в усьому, крім найголовнішого — того, що стосується плану. Того плану, що в неї в голові. Того плану, про який мені й досі нічого не відомо.

Коли бракує відомостей, лишаються тільки здогади. Фразу «кілька днів», мабуть, треба було розуміти як кілька тижнів. Чи тому, що американець мене обманув, чи тому, що змінився плин, чи тому, що виникли непередбачені ускладнення. Як би там не було, нервування не допоможе. «Не знаю, чи вже казав я вам, що одна з моїх професій — очікування. Складна професій. І неприємна.

Коли доводиться чекати, а тобі не терпиться, — найкраще повторювати: все, що діється, — на краще. Припустімо, що Шмітхаген передав моє послання наступного дня, що воно з'явилося на столі у генерала ще через день, а Центр мав під рукою усе потрібне, — тоді можна розраховувати, що в четвер або п'ятницю Шмітхаген одержить іще один товстий конверт з документами і вказівками — тільки цього разу вже не для Петка Земляка, а особисто для мене.

Не раніше, як у четвер чи п'ятницю. А сьогодні вівторок. Отже, треба зачекати. Я ладен чекати до посиніння, аби тільки моїй дамі не спало на думку переїхати з Франкфурта у Дюссельдорф чи Бремен.

— А як же пересуватися без паспорта? — запитую після тривалої паузи.

— Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт — не засіб пересування.

Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва — час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.

Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…

Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?

А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:

— Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?

Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.

— Навіщо вам крем? — сказав я, аби щось сказати. — У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.

— Якщо в жінки гарна шкіра — значить, вона старанно доглядає її, — відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.

Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.

— Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? — пропоную я.

— Зробимо і те й друге, — каже Мод. — Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.

Пропозицію подано, мов чисту імпровізацію. Але в наших колах люди трохи недовірливі, і я підозрюю, що покупки — лише привід для того, щоб затягти мене саме в цей чудовий ресторанчик за «Карлштадтом». Підозра переростає в упевненість, коли за якісь чверть години після того, як ми влаштувалися, до нашого столу підходить низенький червонощокий чоловік з животом наче пивна бочка.

— О, Мод! Куди ви зникли? — радісно вигукує незнайомець.

— Ось я перед вами, Френку, — заспокоює його дама. — Сідайте, якщо не маєте іншої компанії. Це — гер Каре.

Виявляється, що у незнайомця немає іншої компанії, і він дуже-дуже радий познайомитися з гером Каре. Не наважуючись твердити, що мрією його життя було саме познайомитися і гером Каре, він усе-таки дає зрозуміти, що це майже так. Після чого, на якийсь час забувши про мене, звертається до жінки:

— Що ви будете їсти?

— Оце саме вибираємо.

— В такому разі дозвольте порекомендувати вам спеціалітет цього закладу: смажена свиняча нога. Це звучить трохи грубо, але ж…

— Усе, що смачно, для мене не може звучати грубо, — заспокоює його Мод. — Альбере, якої ви думки про свинячу ногу?

— Такої ж, як і ви: найкращої, — бурмочу я, задоволений, що складно питання розв'язалося так швидко.

А втім, не так уже й швидко. Бо незнайомець, якого дама називає то Френком, то Франком, пропонує на закуску ще якусь холодну рибу під майонезом, а також спаржу з пікантним соусом — легкий поетичний додаток до солідної прози з свинячої ноги…

Судячи з того, як розмовляє червонощокий з кельнером, він тут постійний відвідувач, тож добре знає не тільки кухню, а й винні погреби цього закладу. Та, як уже зазначалося, дама не цікавиться напоями, тому Франк знову згадує про моє існування й знаходить у моїй особі чуйного співрозмовника.

Я схвально киваю на його пропозицію покуштувати й білого мозельського, і червоного бордо, щоб не мовчати, мов пень, зауважую:

— Я гадав, що тут найбільше п'ють пиво.

— Маєте на увазі мій живіт? — добродушно запитує гість, перехопивши мій погляд. — Так, пиво. Звичайно ж, пиво. Але пиво п'ють замість води. І погодьтесь, що не можна їсти білу рибу під майонезом і наливатися водою.

Першої поданої страви мені цілком досить, щоб вгамувати голод, тому поява свинячої ноги мене більше лякає, ніж тішить. Та свиняча нога виявляється цілою горою м'яса, добре підсмаженою в електричній печі. Відрізаю для годиться два-три шматочки й механічно жую їх. Потім, побачивши, що дама цілком захоплена їжею, відсовую тарілку й запалюю сигарету. Це не лишається непоміченим.

— Яке варварство, шановний гер Каре! — зауважує Френк з повним ротом. — Ця свиня пожертвувала своїм життям заради нас, людей, а ви відповідає на її самопожертву зневагою.

— У Альбера завжди поганий апетит, — намагається виправдати мене Мод, беручись за другий шматок.

— Це не годиться, — докірливо хитає головою гість, працюючи ножем і виделкою. — За відсутністю апетиту завжди криється щось зле: хвороба, турботи, нечисте сумління…

І, аби довести, що йому особисто все те невластиве, Франк кидає в рот черговий шмат м'яса, щелепи його починають енергійно працювати, після чого товстун додає вже поблажливіше:

— А може, ви просто лірична натура. Буває, чоловіки вашого віку віддають перевагу не свинячій нозі, а жіночій…

— О, Франку, — уриває його дама, — я вже колись вам казала, що ваші жарти іноді бувають досить банальними.

— Можливо, люба, — добродушно погоджується гість. — Але ми сіли тут не для того, щоб справляти враження. — І, звертаючись до мене, пояснює: — Певно, ви скоро збагнете, якщо ще не збагнули, що я людина досить елементарна. І це — не буду приховувати — одна з моїх маленьких чеснот. Хіба так уже соромно бути елементарною людиною в світі, де всі намагаються бути оригінальними, бодай істериками й психопатами? Це не стосується Мод. Вона якоюсь мірою моя учениця.

— Ваша учениця? А я й не знала, — зауважує жінка, відрізаючи собі ще шматок. І, щоб змінити тему розмови, додає: — Можливо, Альбер не має апетиту, але в нього є інші здібності. Він з першого погляду визначає фах і походження людини.

«Ваші жарти також досить банальні», — міг би сказати я, але поступаюсь словом гостю.

— Боюсь що до мене вам доведеться придивлятися значно довше, — скептично хитає головою Франк. — Ну, гаразд, дивіться, скільки хочете й робіть свої висновки.

Він виклично моргає своїми блискучими темними очицями, тоді знову переключає свою увагу на свинячу ногу.

— Мабуть, Мод переоцінила мої можливості, — зауважую я. — Але якщо йдеться про здогади, то ви — американець німецького походження й, певно, торговець.

— Я ж вам казала, що він відгадує! — задоволено всміхається дама.

— А я хіба не казав, що зі мною справа складніша? — заперечує товстун. — Щоб ваша відповідь була точнішою, треба було додати для приправи й дещо італійське.

— Не будьте таким дріб'язковим, — протестує Мод. — Альбер угадав.

— Я зовсім не дріб'язковий, — протестує в свою чергу Франк. — Для мене ця італійська приправа дуже важлива.

Так, італійська приправа. Але й спаржа теж. Упоравшись з прозою головної справи, вони переходять до лірики спаржі, а я — до чергової сигарети. Час обідньої перерви давно скінчився. Відвідувачів у закладі поменшало. Порідшала й вулична юрба. Крізь широкі вікна ресторану видно вітрини магазинів навпроти, миготливі неонові написи яких відчайдушно змагаються з сонячним світлом.

— Ви, певно, — розмірковуєте над тим, як це одну людину можуть сотворити аж троє батьків, — намагається пожвавити розмову Мод.

— Чому? — бурмочу я. — Жарти природи…

— Ніяких жартів! — обриває мене Франк. — Усе це дуже серйозно. Мій приклад, шановний, наочно ілюструє, як великі процеси світової дурості позначаються на долі звичайних людей.

— Не сумніваюсь, — погоджуюсь я, щоб заспокоїти його.

— Мати в мене була італійка, батько — німець, і моє народження пов'язано з утворенням політичної осі Рим — Берлін, смерть батька пов'язана з крахом цієї осі в боротьбі з більшовиками, а наступний шлюб моєї матері — з приходом американців.

— Добре хоч, що ваша мати не побралася з росіянином, — кидає Мод.

— Розташування фронтів виключало таку небезпеку, — зауважує Франк. — Та коли зважити, як розвиваються події, не буде нічого дивного, якщо ваша дочка або навіть ви сама вийдете заміж за китайця.

— Здається, я вже казала вам, Франк, що ці ваші жарти…

— Ніяких жартів, люба, ніяких жартів. Одного чудового дня справді може статися так, що нам доведеться вибирати між китайцями й росіянами…

Офіціантка знову принесла меню, так що замість китайців і росіян довелося вибирати — желе з персиків чи якесь мудре ананасне морозиво.

— Так, ситуація досить серйозна, — веде далі товстун, зробивши замовлення. — Що ви думаєте з цього приводу, шановний Каре?

— Мене більше хвилює фінансовий застій, — бурмочу я.

— Знайома хвороба, — киває Франк.

— Маєте на увазі застій?

— Ні, маю на увазі схильність хвилюватися з приводу того, чого не існує, — каже гість. — Немає ніякого застою. Немає ніякої кризи. Немає інфляції. Невже це так важко зрозуміти?

— Як це «немає»?

— А так: немає!

— Мої рахівничі книги свідчать про інше.

— А чому ви вважаєте, що ваші рахівничі книги — це Біблія нових часів? На цьому світі існують мільйони рахівничих книг, і дані в них зовсім різні. Взагалі фінансові угоди не скоротились, а навпаки.

— А інфляція?

— Яка інфляція? Відколи люди себе пам'ятають, вони тільки й знають, що балакати про інфляцію. Відколи існують банкноти, вони безперестанку знецінюються. І все-таки люди воліють мати банкноти. Ми з вами — теж, чи не так? Не можна, щоб зарплата зростала, а ціни лишалися ті самі. Те, що ви називаєте інфляцією, є, власне, виявом одвічного прагнення людства до самообману. Це зовсім не заважає земному обертанню, а може, навпаки, стимулює його. Небезпека, шановний Каре, в іншому…

Він замовкає, очікуючи, поки офіціантка розставить на столі дві величезні порції желе, а потім, забувши про земне обертання, зосереджує всю увагу на десерті.

— Що ж, Франку, — каже через якийсь час Мод, відсуваючи від себе порожню посудину. — Альбер боїться кризи, ви боїтесь росіян і китайців, взагалі — у кожного свої страхи.

— Ні, люба, я нічого не боюсь, — заперечує товстун. — Думаю, поки китайці заволодіють цим світом, я встигну перебратись на той світ… Римська імперія конала аж два століття. Наша агонія триватиме принаймні кілька десятиліть.

— На вас погано позначилось перебування в Європі, — констатує дама. І, звертаючись до мене, пояснює: — Френк — американець, який дістав європейське виховання.

— В її словах є частка правди, — підтверджує гість. — Матері я завдячую знанням італійської та німецької мов, а батькові — можливістю використати це знання в Європі. Минула вже ціла вічність, відколи я тут живу. Взагалі я втратив американський оптимізм, не встигши набути його. Чи знаєте ви, що у нас, за океаном, дурість називають оптимізмом?

— Якщо ви кажете…

— Так, так. Сп'янені легендами про своє славне минуле й натхнені власним невіглаством, наші патріоти й досі вірять, ніби планета належатиме їм з тої лише причини, що вони самі дуже цього бажають.

— Є й інші причини, — намагається заперечити Мод.

— Були! — поправляє її Франк. — А вже їх немає. Час атомної монополії знову ж таки проспали через власну дурість, пардон, через перебільшений оптимізм. Вирішили, що ми єдині виробляємо собі бомби, а всі інші тільки дивитимуться, загіпнотизовані нашою могутністю. Події, як відомо, розвивались інакше.

Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.

В діалозі між Мод і Франком за кавою деякі репліки примушують мене насторожитись.

— Ми не порушили ваших планів тим, що забрали вас до себе? — запитує Мод. — Може, ви хотіли сісти десь в іншому місці?

— Так. Чи, власне, ні. Я сподівався зустріти тут одного знайомого, але він не прийшов.

— Дуже погано з його боку, якщо він вам обіцяв.

— Скоріше, це була напівобіцянка. Він дуже зайнятий. Люди, від яких ми залежимо, завжди дуже зайняті.

Дама не заперечує. Вона втратила будь-який інтерес до розмови. Франк також. Тому кличемо офіціантку, щоб розрахуватися. Як завжди, плачу я. Звичайнісінька гра в джентльменство — не більше. Мод завжди повертає мені гроші. «Накладні витрати за мій рахунок», — каже вона. З цього приводу я не сперечаюсь. У мене немає ніякого бажання фінансувати чужі операції. Не такий я багатий. Якщо буде можливість продовжити подорож, гроші мені теж будуть потрібні. Так, якщо буде можливість. Якщо… Зовсім непевна гіпотеза.

— Ви й досі не дали мені свій паспорт, — нагадує жінка.

— Гаразд, візьміть, — кажу я, віддаючи їй паспорт. — Але майте на увазі, що я залишився без документа.

Вона не бере його, а м'яко наказує:

— Покладіть мені в сумку, будь ласка.

Потім додає:

— Документ з продовженою візою одержите найближчим часом.

Швидкий погляд великих карих очей і майже ліричне запитання:

— Скажіть, Альбере: невже нам не можна працювати, довіряючи одне одному трохи більше?

— «Працювати»? Але ж ми нічого не робимо.

— Атож. Тільки стежимо одне за одним. А це стомлює.

— Люба моя, довіра досягається не словами, а справами. Ви мені ніколи нічого не кажете. Я й зараз не знаю, куди це ми полетіли, яку пожежу гаситимемо.

Ми справді летимо. Летимо в зеленому «мерседесі» автострадою, обабіч темніють соснові ліси, сонце сіло, й небо над нами вже охололо.

Дорогою з ресторану в готель Мод двічі заскакувала до телефонних кабін і розмовляла з невідомими особами, а потім, після звичайного пообіднього відпочинку, прийшла до мене сказати, що я можу ховати свою піжаму в валізу: рахунок оплачено, й ми вирушаємо.

— Про яку пожежу ви говорите, Альбере? — кидає дама, втупивши очі в стрічку шосе, що стелиться перед нами. — Здається, розмова з Франком погано вплинула на вас. Терпіти не можу таких спокійних істериків, які тільки й думають про можливі катастрофи й агонії.

— А я не люблю співрозмовників, які ніколи не відповідають на твої запитання. Ви чуєте? Я запитав: куди ми летимо?

— До мети, Альбере. Прямо до мети. Іноді терміни й методи змінюються, а мета залишається та сама.

— Ви мене враз заспокоїли.

— Навіщо вас заспокоювати, коли немає причин для хвилювання!

— Гаразд, годі про це. Скажіть мені назву населеного пункту. Звичайно, якщо ми їдемо в населений пункт.

— Він не дуже населений, міститься зовсім близько й зветься Ідар, якщо це вам про щось говорить.

Назва «Ідар» мені ні про що не говорить, але питання відстані дуже важливе. Зовсім близько… За тутешніми поняттями двісті кілометрів — теж «зовсім близько».

— Бачите, я відверта з вами, Альбере. Нерозумно сподіватись на більшу відвертість з боку службової особи.

— Не бійтесь, — кажу я. — Я не ставитиму вам запитань, на які ви не хочете відповідати. Не буду навіть питати, що ми робитимемо в Ідарі й коли все це скінчиться.

— Дуже добре, що ви не ставите мені запитань, на які я й сама не можу відповісти, — киває головою дама. — Ви знаєте, що в даному випадку всі кінці тримає в своїх руках інший.

— У мене таке відчуття, що ці кінці переплутались.

— Можливо; не буду заперечувати. Нитки іноді плутаються, а потім їх знову виправляють.

Умлайтунг. З'їжджаємо з автостради на асфальтовану дорогу, що перерізає довгий темний ліс. Незайманий сосновий ліс для тих, хто не знає, що там прихована добре спланована система путівців, лав, кошиків для сміття, а також, напевно, й саме сміття, оці атрибути сучасної цивілізації — бляшанки з-під кока-коли и пива, фірмові пластмасові пакети магазинів Вулворта й Кауфхале, зім'яті пачки з-під сигарет «Лорд» і «Пер». І все-таки ліс — безмежний і майже незайманий, якщо дивитися на нього здалеку.

— Я читала, що в таку пору трапляється найбільше катастроф, — каже Мод, вмикаючи фари ближнього світла.

— Катастрофи трапляються в будь-який час доби, — заспокоюю її.

Надворі ще видно, і все ж сутінки вже ось-ось огорнуть усе навкруги, вони наче виповзають з темряви соснового лісу.

— Як, по-вашому, можна уникнути катастроф, Мод?

— Треба пам'ятати, що вони можуть трапитися також і з тобою. Люди мають погану звичку забувати про це.

— Ото і все?

Якийсь час вона мовчить, зайнята машиною. Потім кидає, наче між іншим:

— Колись у недільній школі нам читали Євангеліє, де сказано: якщо в тебе дві сорочки, віддай одну своєму ближньому. Це, звичайно, дурниця.

— Чому ж дурниця, коли так написано в Євангелії!

— Цю історію про дві сорочки ми слухаємо вже дві тисячі років, але я ще не чула, щоб хтось подарував комусь свою другу сорочку.

— При чому тут писання — просто люди несприйнятливі до таких речей.

— Тоді людям треба говорити лиш те, що вони можуть сприйняти. Наприклад: не зазіхай на більшу кількість сорочок, ніж тобі потрібно.

— Вам особисто скільки їх потрібно?

— Якраз стільки, скільки маю. Маленький автомобіль — не такий, в якому ми зараз їдемо, — і затишна квартира — оце і всі мої потреби.

— Але жінка з вашим інтелектом, не кажучи вже про тіло, могла б досягти значно більшого.

— Саме прагнення «більшого» й спричиняє всілякі катастрофи. Одні катастрофи є наслідком любовних невдач, інші, так би мовити, ділових. Ілюзія сімейного щастя й нестримне прагнення до наживи… Перше штовхає вас до шлюбу, а друге — до в'язниці.

— Гадаю, що декотрі добилися не в'язниці, а мільйонів, незалежно від того, як ми їх оцінимо — в сорочках чи в доларах.

— Не морочте собі голову думкою про тих «декотрих», Альбере. Бог допускає винятки, тільки щоб підтвердити основне правило. Кажу вам про це, тому що ви запитали мене про катастрофи.

Вже сутеніє, фари автомобіля вихоплюють придорожню табличку: «Ідар-Оберштейн — 35 км». А звідси до Вісбадена приблизно ще стільки ж. Та й ця дорога з крутими заворотами — це вам не пряма автострада. Не кажучи вже про те, що я без автомашини. В даний момент усе це займає мене значно більше, ніж питання шлюбу чи зажерливості.

У дами, мабуть, теж є свої проблеми, які треба обміркувати, тому в «мерседесі» западає мовчанка. Рух на шосе зовсім млявий, зустрічні машини трапляються лише тоді, коли їх не чекаєш, — вихоплюються з-за поворотів і засліплюють нас фарами. Але з таким водієм, як Мод, можна не хвилюватися, бо вона знає, що катастрофа не є неминучістю, хоч і може спіткати кожного.

Довкола вже давно запала темрява, коли перед нами блиснула табличка: «Ідар-Оберштейн, індустріальний район». Приїхали, кажу сам до себе, та виявляється, я помилився. Від індустріального району до міста ще їхати і їхати, а саме це місто таке довге, наче шланг, нескінченний шланг, протягнутий між рядами темних горбів.

Нарешті ліворуч від шосе з'являється неоновий напис: «Парк-отель». Однак дама минає освітлений фасад, не зменшуючи швидкості. Так само минаємо ще один такий заклад — «Біля Лебедя». Мабуть, отут, думаю я, коли вдалині виникає силует двадцятиповерхового хмарочоса, увінчаний білими літерами: «Готель «Меріан». Але й цього разу помиляюсь.

Ще кілька сотень метрів, ще два-три завороти, і місто-шланг кінчається. «Мерседес» звертає з шосе праворуч на крутий вузький шлях. Не знаю, скільки й куди ми піднімаємось, але, мабуть, тепер рухаємося в протилежному напрямку, бо після чергового завороту бачу знову місто — уже десь далеко внизу під нами. Ще один заворот, машина проїздить під якимись кущами й зупиняється перед маленькою будівлею, схованою серед дерев.

Будівля має вигляд нежилої, принаймні поки Мод не натискає кнопку дзвоника. Чути легкий шум, скрипить засув, і на порозі будиночка з'являється… Сеймур. Мені видно тільки невиразний силует на темному тлі, чале цю людину я впізнаю, навіть якщо зустрінуся з нею в тунелі.

— Заходьте.

Зачинивши за нами двері, господар клацає вимикачем. Тісний, непривітний коридор освітлює гола лампочка. Сеймур веде нас до якоїсь кімнати, трохи пристойнішої на вигляд. Канапа і крісла оббиті сірим, вже трохи витертим оксамитом. На вікнах такі ж оксамитові занавіски. В приміщенні стоїть міцний тютюновий дух. Старомодна люстра з зеленим абажуром освітлює кімнату.

Ця дама, здається, розуміє все без слів. Досить одного погляду Сеймура, і вона вже дістає з шафи віскі, пляшку мінеральної води й склянки. Зробивши це, залишає кімнату.

— Скільки? — питає господар, готуючись налити мені.

— Скільки потрібно для розмови.

— Для розмови вистачить і двох грамів, а може не вистачити й двох пляшок. Усе залежить від вас, Майкле.

— Якщо від мене, то два грами.

Він наливає по чверті склянки нам обом, потім додає собі содової, відпиває й закурює сигарету. Я машинально роблю те саме. Курю й чекаю.

Сеймур виструнчився біля стіни, заклеєної линялими сріблястими шпалерами, тримаючи в одній руці склянку, а в другій — сигарету. Висока постать у бездоганному сірому костюмі кидає темну тінь на шпалери. При світлі лампи обличчя його здається зеленкуватим і стомленим. Американець за давньою звичкою прикушує сигарету й мружиться від диму.

— Вам не щастить, Майкле, — каже він нарешті.

— Я це зрозумів ще тоді, як вас зустрів.

— Нічого ви не зрозуміли. Зустріч зі мною була для вас останнім щасливим шансом. Бо коли б ви зустріли не мене, а Еванса, Уорнера, Бентоиа чи когось іншого з їхнього кодла, наша доля склалася б зовсім інакше.

Я мовчу, тож Сеймур повторює:

— Еванс, Уорнер, Бентон… Ви їх пам'ятаєте, чи не так?

Ще б не пам'ятати!

— А навіщо мені їх зустрічати? Я давно змінив середовище, Уїльяме, і давно вже працюю в торгівлі.

— Знаю, знаю. Ви й раніше працювали в торгівлі, що лише допомагало вам в іншій роботі. Та припустімо, що ви таки працюєте в торгівлі й що ви навіть справжній бельгієць. Це буде незручно для нас обох. Навіть якщо ви ескімос, у вас є минуле, і деякі люди не схильні вам пробачити його. Наприклад, містер Томас. Сподіваюсь, ви не забули Томаса? Прізвище підкинуто ніби навмання, та я знаю, що це не так.

— Ви нічого не кажете про Томаса, — наполягає американець.

— Я не знаю Томаса. І він не знає мене. Гадаю, саме це ви й хотіли почути.

— Навіть не маєте уявлення, хто він такий і який на вигляд… — підказує мені Сеймур.

— Щиро кажучи, я не такий уже незнайко. Але довідався про нього з фотографії і письмових довідок.

— А чи не припускаєте ви, що, може, й Томас знає вас з фотографій і письмових довідок?

— Я певен, що Томас взагалі не підозрює про моє існування.

Сеймур відпиває трохи з чарки, кидає на мене крижаний погляд і зауважує:

— В такому разі, може, і вам пощастить. Адже не може без кінця йти погана карта.

— Я бачу, ви поділяєте думку своєї секретарки. Ми якраз сьогодні говорили з нею про повороти долі.

— Обговорюєте з Мод проблеми буття? — зводить брови Сеймур. — Заздрю вам, Майкле. У вас справді талант розмовляти з усіма про все.

— Яка з цього користь, коли мені не щастить. Хоч я й не знаю, в чому саме й чому.

— Коли б вам щастило, ваше завдання вже закінчилося б і в цей час ви вже їхали б десь між Зальцбургом і Віднем, — пояснює Сеймур, глянувши на свій годинник.

— Коли б мені щастило, я б натрапив на людину, яка виконує свої обіцянки. Ви сказали «кілька днів»…

— За моїм планом саме так і мало бути. Але ж ви знаєте, іноді плани… Той тип виявився надзвичайно підозріливий.

— Який тип?

— Так, надзвичайно підозріливий, — повторює американець, мовби не почувши мого запитання.

— Я розумію ваше становище, — киваю я. — Але що вам треба від мене?

— Дуже шкодую, Майкле, але мені треба довести гру до кінця. А ви — мій найвагоміший козир.

— Ця картярська термінологія мені ні про що не говорить, — кажу я, затоптуючи недокурок у тарілці, що править за попільничку. — Хочете, щоб я з вами співробітничав, і нічогісінько мені не кажете про суть справи.

— Я робив це у ваших же інтересах. Навіщо вам знати те, що вас не цікавить. Але тепер обставини змінилися, тому виникла потреба ознайомити вас з деякими деталями…

— Гадаю, що йдеться про деталі, які не мають ніякого значення, коли ви вирішили довірити їх мені.

— Не обіцяю, що обов'язково розкрию вам всі свої карти, але, повторюю, познайомлю вас із тими, які візьмуть участь у згаданій грі, — уточнює Сеймур.

— Це ваша справа, — знизую плечима. — Але якщо я погано поінформований, не дивно, якщо я погано виконуватиму свою роль.

Американець змірює мене швидким, гострим поглядом, випльовує на підлогу недокурок, затоптує його ногою й закурює нову сигарету.

— Чому ви не п'єте?

— Зберігаю віскі з надією, що мені вистачить його до кінця розмови.

Сеймур і собі знизує плечима й ковтає трохи віскі.

— Невже ви гадаєте, що я, знаючи вашу впертість, викладу вам свій план тільки для того, щоб ви його провалили?

— Так, справді: робити це безглуздо. І все ж ви це робите.

— Але чому? З дурості?

— Я б вжив інше слово.

— Яке?

— Самовпевненість. Ви аж надто впевнені в собі, Уїльяме…

Він байдуже дивиться на мене, сподіваючись почути щось іще, тоді каже:

— Я не дурник, дорогий мій. І кажу це не тому, що надто високої думки про себе, просто я не настільки дурний, щоб не бачити, як ідуть справи. І коли вже я вирішив звернутися до пінних послуг, то причиною тут є не тільки моя дурість. Тож пошукайте її, ту причину.

— Навіщо шукати, коли вона може бути тільки одна.

— А саме?

— Вам здалося, що я прийму беї заперечень ту роль, яку ви мені ми визначили. Вирішили, що гра, погрібна вам з певних причин, могли б сподобатись і мені, хоча й з інших міркувань.

— Саме так, — погоджується Сеймур. — Така — в загальник рисах — схема. І сподіваюсь, ви визнаєте, що вона не зовсім погана.

— Звичайно. Але тільки як абстрактне твердження. А між абстрактним твердженням і конкретними варіантами часто зяють провалля.

— Наприклад?

— Наприклад, ви подаєте мені вашу комбінацію, прибравши її в привабливі шати, під якими криється щось зовсім інше. Звичайний прийом, щоб обманути мене.

— Так, так. Звідси й елементарна недовірливість. Тільки я, на відміну від вас, не маю опонента за дурня. Вистачає й дурнів, але вас я таким не вважаю. І не маю наміру обманювати. Взагалі я міг би вдатися й до такого ходу, якби виникла потреба, та зараз це мені зовсім ні до чого. Навіть більше того: успіх справи вимагає, щоб ми грали чесно. Що ви скажете на це?

— Поки що — нічого. Коли по щирості, то я дивуюсь, як це ми з вами — маючи на увазі нашу професію й погляди — можемо займатися спільною справою?!

— Значить, ви не діалектик. У цьому світі нескінченних суперечностей і невпинних змін аж ніяк не дивно, коли за конкретної ситуації і в якийсь момент дороги двох ворожих індивідів зійдуться. Хіба такого не може бути?

— Тільки в сфері абстрактних тверджень.

— У такому разі перейдемо до конкретних.

Він повільно ступає чотири кроки — підходить до протилежної стіни, потім ще чотири — повертається назад. Випльовує недокурок, розтоптує його і, прихилившись спиною до линялих шпалер, каже:

— Томас, га?

Я мовчу, і він додає:

— Наскільки мені відомо, він не так давно діяв і у вас…

Я не кажу ні «так», ні «ні».

— Він розвинув досить активну діяльність… Чи ви не в курсі?

— Якщо не помиляюсь, його діяльність вичерпується однією-єдиною зухвалою операцією, а в його активі — провал.

Американець киває головою на знак згоди й пильно дивиться на мене.

— Це ви його провалили?

— Якщо людина йде на провал, хтось та допоможе їй у цьому.

— Ця історія мені відома лише в загальних рисах. Справді, геть авантюристична операція й цілком логічний фінал. Не кажучи вже про те, що своїм вчинком він спричинив і провал трьох наших агентів.

Я утримуюсь від коментарів.

— Власне, Томас досить діловий хлопець, тільки не в розвідці, — зауважує Сеймур. І, так само пильно дивлячись на мене, додає: — Певно, ви думаєте, що всі ми банда шахраїв, схожих на Томаса…

Я беру свою чарку, проте пити мені не хочеться, і я ставлю її на місце.

— В даному випадку шахрайство — не головне. Томас став причиною смерті деяких людей, — кидаю я.

— З вами таке теж, мабуть, траплялося, — знизує плечима американець. — Наша професія — груба професія.

— Загинули зовсім молоді люди, Уїльяме. Й загинули безглуздо.

— Мені приємно довідатися, що ви маєте проти нього зуб. Ось бачите: буває, що наші інтереси збігаються.

— Оскільки ви згадали про нашу професію, то я хотів би зауважити, що тут вчинки не визначаються особистими симпатіями чи антипатіями.

— Так. І все ж, гадаю, ви охочіше підключитеся до операції, знаючи, що людина, яку належить перемогти, це саме Томас. Але ви не відповіли на моє запитання: чи вважаєте ви, що всі ми такі, як Томас?

— Припускаю, що є й винятки.

— Йдеться про правило, — наполягає Сеймур.

— Правило краще знаєте ви. Я зустрічав усяких людей. Не скажу, що всі вони однаково корисливі. Бувають відхилення від правила.

— Отже, ви не вважаєте всіх шахраями, — підсумовує американець.

— Це ваш висновок.

— Ну гаразд, — киває Сеймур. — У даному випадку йдеться якраз про двох шахраїв. Один з них вам відомий. Другий нічим не відрізняється від першого. Гадаю, що так ваша совість буде спокійна.

— Ясність завжди заспокоює, Уїльяме.

Я піднімаю чарку, трохи відпиваю й додаю:

— Аби тільки ваші служби не розпочали боротьби з корупцією.

— Хочете сказати — боротьби самих із собою? — ледь посміхається Сеймур. — Я міг би сказати вам «саме так». Але ж це стосується дрібної периферійної операції. Дрібної і периферійної для всіх, крім мене. Не знаю, чи велика ваша антипатія до Томаса, тільки я особисто маю зуб проти того, другого.

— Ви маєте зуб проти всього світу.

— Не можна мати зуб проти чогось абстрактного, Майкле. «Весь світ» — це щось абстрактне. А от згаданий тип…

Не договоривши, він бере нову сигарету й клацає запальничкою.

— Бачите: я з вами відвертий. Кажу прямо, що мене найбільше цікавить не Томас. Ідеться про один брудний дует, Майкле, в якому Томас грає другу скрипку. А мене цікавить перша. Саме її ми й хочемо вам показати. Тільки вона відмовляється виходити на сцену.

— Ви вміло перейшли з картярських термінів на музичні, — зауважую я. — Але ваші пояснення не стали конкретніші.

Американець продовжує говорити, не звертаючи уваги на моє зауваження:

— Отже, ми змушені звернутися до другого варіанта: треба, щоб ви за допомогою Томаса ввійшли в контакт з першою скрипкою. Якщо Томас справді вас не знає, завдання буде зовсім легким. Ваша роль вичерпується однією короткочасною очною ставкою з першою скрипкою.

— А якщо вона відмовиться грати?

— Грати не треба. Концерту не передбачається. Коротка очна ставка, суті якої той дурень навіть не розгадає.

— Ви й досі маєте його за дурня?

— Звичайно. Я знайомий з тим чоловіком. Та й вам також відомо, що саме дурість робить таких людей страшенно недовірливими. Чи ви вважаєте, що недовірливість — це ознака великого розуму?

Звичайно, я так не вважаю. Але й не бачу потреби заглиблюватись у подібні міркування. Чи то від тютюнового духу, чи від присутності цієї людини, яка випромінює небезпечні еманації, але я відчуваю легке запаморочення.

— І все-таки: чи можу я запитати, в які строки вкладається цей ваш новий варіант?

— Тиждень… Десять днів… Хто зна… Я вже не хочу наперед визначати строки, щоб мене не звинувачували в брехні. Важливо, що після очної ставки ви спокійно продовжите свою подорож.

Я не заперечую. Єдине моє бажання в даний момент — якнайшвидше вийти на свіже повітря. Наче вгадавши це, Сеймур бурчить:

— Допивайте своє віскі. Нараду закінчено.

Допиваю. Американець ступає два кроки до дверей, але зупиняється й ніби між іншим запитує:

— Які ваші стосунки з Мод?

— Як із службовою особою. Мод безперестанку повторює мені, що вона службова особа.

— А що ж ви хотіли? Я не можу завжди пропонувати вам таких жінок, як Грейс.

— Хіба ви мені пропонували Грейс?

— Облишимо зараз цю розмову. Тут нема чим дихати. Я б вас охоче провів до бару в готелі, та в інтересах операції нам треба уникати публічних демонстрацій.

І він іде кликати Мод.

У двері до мене стукають — ще і ще, через нерівні інтервали. Та я не звертаю на це уваги, бо стою під душем. Стукання триває. «Вона дістане інфаркт з переляку, що я втік», — думаю я. І, щоб зберегти її серце, виходжу з ванної й трохи прочиняю двері.

— Заходьте, люба.

— Але ж ви голий! — констатує вона.

— Не звик купатися вдягненим. Ви зайдете чи ні?

— Так. Після того, як ви на себе щось накинете.

Обмотую поперек махровим рушником і відчиняю двері:

— Мерщій, бо застуджусь.

— Ви надто безцеремонний, — заявляє дама, сідаючи в крісло. — І дуже забарний.

— Якщо ви хочете прискорити події, можете замовити сніданок сюди.

Щойно я вимовив слово «сніданок», як Мод одразу ж схопилася за телефонну трубку. Так почався той незабутній день в Ідарі.

Незабутній, бо мені й на думку не спадало, що я потраплю в це місто й займатимусь такими дурницями.

— Чи відомо вам, Альбере, що ви перебуваєте в славнозвісному центрі? — сповіщає дама ще під час сніданку.

— В центрі вівчарства?

— Яке вівчарство на цих скелях! Центр коштовного каміння і ювелірної індустрії.

— Цікаво… — бурмочу я, думаючи зовсім про інше.

— Треба обійти підприємства… Дещо вам показати…

— Цікаво… — киваю я.

— Місто невеличке, — не вгаває жінка. — В таких містечках люди допитливі. Якщо нам доведеться тут на кілька днів залишитися, почнуть цікавитись, що ми робимо.

— Хай цікавляться. З такого народжуються всі великі відкриття — спочатку цікавишся, а потім здогадуєшся.

— Але ж навкруги військові табори НАТО. А присутність такого іноземця, як ви…

— Маєте рацію, — відповідаю я. — Краще поїдемо.

— Припиніть, Альбере! Для такого, як ви, торговця цілком логічно відвідати деякі фірми.

— Я не торгую коштовним камінням.

— Можливо, ще будете. В часи такої кризи асортимент швидко змінюється.

Здається, я вже казав, що сперечатися з Мод — марна річ.

За годину ми вже виїжджаємо в «мерседесі» з нашого «Парк-готелю». Дама розробила точний розклад наших відвідувань на підставі туристичної брошури, що валяється в усіх кімнатах готелю; ця брошура детально знайомить вас з усіма знаменитими фірмами міста.

Перша фірма міститься менш як за двісті метрів від нашого тимчасового житла. Але купувати коштовне каміння пішки не ходять, тому Мод паркує машину біля головного входу й ми урочисто входимо в скляні двері підприємства «Рупенталь».

Дама, що виступає в ролі моєї секретарки, з головою поринає в балачки з службовцями фірми, отже, мені лишається тільки нудьгувати. Службовка, що супроводить нас, передусім веде до музею фірми. На вітринах — кристали й оброблені камінці таких незвичних розмірів і кольорів, що привертають навіть мою увагу, але тільки спочатку, поки в мене не розболілася голова від того блиску й неугавного щебетання нашої провідниці.

Проходимо на горішній поверх у торговельний відділ, де Мод не лише ставить запитання і щось записує в своєму блокноті, ай — для більшої переконливості — купує як зразки кілька дешевих камінців.

— Може, на сьогодні досить? — запитую я, коли ми, нарешті, знову сідаємо в «мерседес».

— Треба відвідати ще бодай одну фірму, — відповідає дама. — Але це можна зробити й після обіду. В Оберштейні є чудовий італійський ресторан. Прогуляємось, щоб ви подивилися селище, й підемо обідати.

Ідар і Оберштайн, два квітучих містечка, що з часом об'єдналися в одне, — ідилічні зразки природної краси й спокою. Про це я довідався ще зранку із згаданої вже рекламної брошури. Однак дійсність буває різною. «Швидка гірська річка» насправді виявляється брудним рівчаком, запоганеним всіляким пластмасовим непотребом. Обабіч рівчака пролягають дві головні вулиці — Гауптштрассе й Майнцерштрассе, що являють собою два звичайнісіньких шосе, коли хочете, два жолоби, якими з гуркотом і тріском котиться автомобільний потік від Майнца до Саарбрюккена й назад. Будинки тягнуться вздовж цих шосе, туляться один над одним і на стрімких схилах довколишніх горбів.

Якщо не зважати на гуркіт і жвавий рух, які псують все враження, інші дані рекламного проспекту відповідають дійсності: зелені, вкриті лісом горби — на своєму місці; вгорі, високо над міськими дахами вирізняється силует церкви; магазини біжутерії обступають вас з усіх боків, а ресторани пропонують відпочинок і багатий вибір страв за доступними цінами.

Не знаю, яке місце посідає серед цих закладів ресторан «Ріголетто», але обстановка приваблює, надто ліхтарі над кожним столиком — сідаючи й підводячись, ти неодмінно вдаряєшся об них головою. Зате в просторому прохолодному приміщенні панує тиша.

— Ви певні, що це італійський ресторан?

— Альбере, я вам уже казала, що подібні заклади різняться насамперед кухнею, — нагадує Мод. — А в будні тут завжди порожньо.

Хлопець у винно-червоному жилеті приносить меню.

— Може, ви хоч раз виявите ініціативу у виборі страв? — запитує дама.

— Я вже вибрав… Але маю на увазі не кулінарію.

— Здається, банальні жарти Франка негативно подіяли на вас, — кидає дама, не відриваючи очей від меню.

— А, власне, хто такий Франк?

— Франк — мій шеф, якщо це для вас має якесь значення.

— В якому розумінні «шеф»?

— У розумінні торговельний директор. Я працюю в торговельній фірмі, Альбере.

— Ясно.

Мені ясно не тільки те, що в торговельній фірмі є легальна посада, якою прикривається діяльність Мод, а й ще дещо. Певно, мене взяли в надійні лабети, якщо довіряють такі деталі. Мабуть, вони з Сеймуром уночі перекинулися кількома словами, інакше вона навряд чи сказала б мені це.

Їм нема чого боятись. Я людина без паспорта, без автомобіля, без зв'язку, звинувачувана в убивстві, а може, й приречена бути вбитою якогось із наступних днів.

— Що ви скажете з приводу порції «спагетті міланез», а потім…

— Цілком згоден з вами, — зупиняю її, не дослухавши.

Дама диктує хлопцеві у винному жилеті перелік страв, і той рушає до кухні.

— Тільки спагетті доведеться зачекати, — зловтішно кидаю я.

— Всього треба чекати, Альбере, — зітхає Мод.

— А ваш Франк здатний лише розповідати кажи.

— Не поспішайте судити про нього! Ви ж майже не знаєте його.

— Коли б він влаштував зустріч, я б тепер уже був у Брюсселі.

— Не так давно ви сказали мені про свій вибір, — зауважує жінка. — Мабуть, ви мали на увазі Брюссель?

— Не змішуймо кохання з роботою, — кажу я.

— Не будемо говорити про кохання й працю на голодний шлунок, — парирує Мод.

Отже, відкладаємо розмову до того часу, поки принесуть спагетті, а потім — до того, як з'їмо їх. Мовчанка затягується. Але коли вже подають фрукти, дама робить спробу розрядити атмосферу.

— Я вважала вас за спокійну людину. А ви не такий?

— Саме такий. Але це не означає, що я живу рослинним життям, без будь-яких думок і намірів.

— Знаю, знаю, — співчутливо киває головою Мод. — Робота, сім'я…

— Дружина й четверо дітей.

— Четверо? А чому не п'ятеро?

— Нічого дивного, якщо стане й п'ятеро.

— Ви неодружений, Альбере. Такі речі я вгадую безпомилково.

— А ви?

— В даний момент я неодружена.

— Це мене тішить.

— Я не казала, що я у вашому розпорядженні.

— Про таке не кажуть. Ми вип'ємо кави?

П'ємо й каву, звичайно. В ресторані так само безлюдно, якщо не зважати на велику сімейну компанію аж у протилежному кутку, але то може бути й родина господаря. Молода жінка, вдягнена в чорне, зупиняється біля нашого столу й пропонує якусь релігійну газету. Судячи з чорного солом'яного капелюшка з червоною стрічкою, ми маємо справу с дамським воїном Армії спасіння. Мод опускає в коробку монету, не беручи газети, а коли жінка відходить, запитує:

— Альбере, як ви гадаєте — чи є бог?

— Яке це має значення — є чи немає?

— Як то «яке значення»?

— А так: якщо немає, значить, немає. А якщо є, значить, йому начхати на нас.

— Цікаво. І ви такий же, як я.

— Це мене тішить.

— Я ще в дитинстві втратила віру. Спочатку, звісно, щовечора молилась, як мене привчила мати. Вірила й молилась, поки постраждав Дані. Дані — це був наш собачка. Його переїхав автомобіль, але татко твердив, що собачка одужає, собаки на відміну від людей завжди одужують, і я під час вечірньої молитви просила бога за Дані, молилася так, що мені здавалося, наче я бачу, як господь трохи підводиться з хмаринки й прислухається до моєї молитви. А коли вранці я зайшла до комірчини провідати собачку, то побачила його мертвим…

— І тоді вирішили, що бога немає.

— Це було б блюзнірством. Я припускаю, що бог є, але він мене не любить.

— Чому ж він вас не любить?

— Який автор любить своє невдале творіння! Хіба ви не знаєте, що невдалі твори знищують!

— Однак вас іще не знищили.

— Може, господь і досі сподівається, що тут можна щось підправити… А потім зрозуміє, що це річ безнадійна, і кине своє творіння у вогонь. Або, щоб мати чисту совість, надасть нам можливість самим спопелити себе. Якщо взяти до уваги, які ми дурні, господу не треба бруднити руки. Ми самі готуємо собі знищення.

— Відчувається гарна школа, — зауважую я.

— Яка школа?

— Сеймурова. А може, Франкова.

— Сеймур не збирається давати мені уроки. Так само як я брати уроки у Франка.

Вона дивиться на годинник і вже іншим тоном каже:

— А тепер заскочимо на фірму «Ефген».

— А що там?

— Синтетичне каміння. Модерні дешеві товари. Я б і справді могла включитися у ваше діло.

— На жаль, — зітхаю я, — у сфері торгівлі всі місця давно зайняті.

Мод подає кельнерові знак, той підходить, і ми розраховуємося.

Синтетичне каміння. Щиро кажучи, я не бачу різниці між витворами хімії й витворами природи, окрім ціни. Літній службовець «Ефгена» розкриває один за одним пакетики із зразками, а Мод риється в них своєю білою рукою або записує ціни в блокнот. Тепер я розумію, чому Сеймур віддає перевагу жінкам. Чоловіки не стануть так піклуватися про свій легальний фасад.

— А тепер можемо повернутися в готель і поспати, — кажу я, коли ми, нарешті, виходимо на вулицю.

— Як вам не соромно! У вас попереду ціла ніч. Прогуляємось околицями, подихаємо свіжим повітрям.

— Гуляйте. А мене залиште в готелі.

— У вас не йде з думки жінка з чотирма дітьми, — співчуває мені Мод.

Отже, залишаємося відпочивати кожен у своїй кімнаті. Маленька помста з мого боку за те, що вона цілий день морочила мені голову своїм камінням.

Вечір проводимо в барі готелю. Бар працює далеко за північ, але ми повертаємося близько десятої. Наступного дня — те саме. І ще через день — знову. Скільки не прислухаюсь — не можу вловити жодного звука скрипки, ні першої, ні другої.

Суцільна тиша.

— Ходімо нап'ємося! — пропоную я.

— Що це на вас найшло? — питає Мод.

— А хіба на вас ніколи не находить?

Спокійний вираз її обличчя свідчить про негативне ставлення до моєї пропозиції. Але й вираз обличчя подеколи буває удаваним. Я б хотів побачити того, хто не втратив би самовладання, чекаючи подачки п'ять днів у Франкфурті й ще три в цьому глухому закутку.

Ми щойно засіли в барі при готелі. Вибрали зовсім ранній час — ще немає й восьмої, — бо після десятої вечора тут починається справжнє божевілля. Нічних закладів в Ідарі не так уже й багато.

Підвал «Парк-готелю» такий, як і всі: посередині стойка у формі кола, навкруг неї — високі стільці, решта просторого приміщення заставлена важкими дерев'яними столами під старовину, призначеними для солідніших. А ще й обачливих — наш стіл у найдальшому кутку. Ми — наче закохана пара. Чи швидше — сімейна пара, бо сидимо мовчки й дивимося в різні боки.

Господар, здоровань італійського походження, — у Мод просто якийсь дивовижний нюх на італійську кухню! — вже влаштувався за стойкою й виставляє батарею келихів і пляшок, тим часом троє жінок прибирають столи й пораються в кухні. Незважаючи на те, що він перебуває з тими жінками в найінтимніших стосунках, — а може, саме через це, — італієць з ранку й до пізньої ночі примушує їх важко працювати.

— Рабовласник, — зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.

— Добре платить, — заперечує дама. І після короткої паузи додає: — Дурні вони.

— Але ж він добре платить?

— Дурні, — повторює Мод. — За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.

— Ну, потім вони вийдуть заміж.

— Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.

Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.

— І все-таки ви мене дивуєте, Мод, — кажу я під кінець вечері.

— Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?

— Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.

— А я й не казала, що здатна на такий подвиг.

— Ви мене дивуєте, — повторюю я. — Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?

— Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.

— А ви, часом, не…

— Ні, — заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: — Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.

— Ясно, — киваю я. — Жінка-холостячка.

— Ви читаєте й такі романи?

— Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.

— Я б замовила морозиво, — змінює тему розмови дама.

— А каву?

— Каву для вас.

Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.

— Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, — повторюю я, витримавши паузу.

— Просто я жінка.

— А як же тоді народжуватимуться діти?

— Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?

— Я не замислювався над цими питаннями.

— Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.

— Ви цього зазнали?

— Ледве не зазнала. Вчасно зрозуміла, що мені треба й чого не треба, під час свого першого і, сподіваюсь, останнього шлюбу.

— Все-таки шлюб вас не обминув.

— Атож, не обминув. Бо ми як мавпи, недарма від них походимо. Інші прагнуть шлюбу — то й ми прагнемо і думаємо, що шлюб — це альфа й омега життя. І навіть зазнавши гіркоти сімейного ярма, все одно вдаємо, наче купаємося в щасті, навіть думаємо, що шлюб — це й справді щастя, тільки нам особисто не пощастило. І не знаємо, що всі інші, так само як і ми, тільки прикидаються щасливими. Наслідуємо одне одного, й. не більше. Так само, як мавпи.

— Це від Сеймура, — констатую я. — І не намагайтеся заперечувати. Це від Сеймура.

— Думаю, що ви даремно згадуєте ім'я цього чоловіка, — майже люб'язно зауважує Мод. — Коли б ви знали його краще, то зрозуміли б, що він ніколи не став би вести зі мною таких розмов.

— Ви по вуха закохані в нього, — знову кидаю я пробну кулю.

— Я поважаю його.

Нарешті хоч одна істота, що любить Сеймура. Він тримався за Грейс, а та показала йому язик. Ця закохана в нього, а він має її за ніщо. Звичайна історія.:

— Яке безглуздя, — каже Мод, немов прочитавши мої думки. — Людям здається, що вони сходяться, а насправді вони розлучаються. Не можуть жити окремо, не можуть існувати одне без одного, і водночас вони нічого не значать одне для одного, ну геть нічого! А взагалі, якщо мені потрібен чоловік, його знайти неважко. Але ж я не можу кожного кретина пускати до себе в ліжко.

— Дякую за комплімент, — кажу я.

— Я не вас мала на увазі. Ви — особливий випадок.

— Особливий не я, особлива ситуація.

— Це одне й те саме. Треба діяти за розкладом. І за вказівками. Ви вже випили каву?

— Майже.

— Тоді розрахуємось.

Видно, що розмова ця її і втомила трохи, і розважила. Розрядила атмосферу цього нудного очікування. Чекати — важка професія.

Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.

— Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, — пропоную я, просто аби щось сказати.

— А ви нахабніший, ніж я гадала, — зітхає Мод. І додає: — Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.

— Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? — запитую я.

Знову зітхання:

— Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Треба підскочити в Майнц, — через два дні каже мені Мод.

Нарешті хоч щось.

— Підскочити чи переїхати?

— Підскочити, Альбере. Збирати багаж зайве.

Ранок дощовий і туманний. У цьому гірському краю раннє літо нагадує ранню осінь. Ми квапливо залізаємо в «мерседес», а важкі дощові краплини вже глухо тарабанять по даху кузова.

Перетинаємо містечко вздовж, протискаючись заповненою автомобілями Майнцерштрассе. Рух тільки на шосе. Тротуари порожні. В цьому маленькому містечку відстані такі великі, що з центру на околиці всі дістаються тільки машинами.

— Туман… — констатує дама, коли ми виїжджаємо з міста.

— …І темрява, — додаю я. — Все, як у нашій з вами історії.

Щодо темряви я трохи перебільшив, але важкі вологі хмари облягли все небо, і здається, що вже вечоріє. З туманної сутіні блимають фари зустрічних автомобілів.

— Радійте темряві, Альбере, — радить мені дама. — Після темряви завжди настає світанок.

— Так, але не для всіх. Кажуть, люди найчастіше вмирають уночі.

Мод не відповідає, вона напружено дивиться вперед — там поворот, з-за якого вихоплюється машина з потужними фарами. Мод зменшує швидкість, автомобілі розминаються.

— Ми зупинимося в готелі? — питаю я.

— Звичайно.

— Але ж у мене немає паспорта.

— Вже є. В моїй сумочці.

— Мабуть, його місце не у вашій сумочці.

— Навпаки, саме там, — не ви, а я товчуся біля адміністраторів, — відповідає дама. І додає наче здивовано: — Ви й досі мені не довіряєте?

Звивистою дорогою видираємося кудись угору. Туман попереду стає прозорим і синюватим, як розведене молоко, а потім зовсім розсіюється. Ліс зникає, натомість з'являються темно-зелені луги, над якими здіймається легка пара. Дощ припинився.

— Вас чекає знайомство з однією жінкою, — повідомляє Мод. — Треба було сказати вам зранку, щоб ви взяли новий костюм, та я не зробила цього з ревнощів.

— Певно, нова секс-бомба.

— В даному випадку це не зовсім те. Але не виключаю, що вона вам сподобається.

— Тільки якщо вона схожа на вас.

— Цілковита протилежність. У всіх відношеннях.

— В такому разі, не сподобається. Ви навіть не помічаєте, як разом з паспортом ви привласнили й моє серце.

— Не люблю брехунів, — бурчить Мод. — Хоч таку брехню іноді приємно слухати. Особливо коли вона не дуже груба.

— У брехні часто буває доля правди.

— Будемо сподіватись.

Вродлива, хоч і не богиня, порядна, хоч і не свята, відверта, хоч і не порушує службових інструкцій, — ця жінка — справжня знахідка для такої, як я, людини, звиклої мати справу із співрозмовниками, які кажуть зовсім не те, що думають. Така не встромить тобі ніж у спину. Хіба що Сеймур накаже їй порішити тебе.

«Будемо сподіватись» — ці трохи скептичні слова, здається, стали для неї звичними.

Тієї ночі, коли я вперше прийшов до Мод у кімнату, вона сказала:

— Ця деталь залишиться між нами, гаразд?

— Я не припускав, що ви соромитеся Сеймура.

— Соромлюсь. Але не в тому розумінні, як ви думаєте. Я не звикла порушувати дисципліну.

— Він наказав вам триматися від мене на відстані?

— Казав, щоб я була насторожі.

— Ну, тепер вам уже не доведеться бути насторожі. Маленька таємниця завжди зближує людей.

— Я теж сподіваюсь, тільки не тішу себе особливими ілюзіями.

Той факт, що вона тримає мій паспорт у своїй сумочці, не дуже надихає.

Прибуваємо в Майнц перед обідом і влаштовуємося в «Хілтоні». Солідний, як і всі готелі Хілтона, комплекс будинків, розташований між шосе й річкою.

— Піднімемося в кімнати, Альбере, — пропонує дама. — Через півгодини я зайду за вами. Пообідаємо тут.

З самого початку ця історія проходить переважно в обідах і вечерях. Добре, якби й далі так.

У «Хілтоні» — три ресторани. Мод вибрала оцей, внизу, обладнаний в народному стилі, з затишними куточками. Та замість скористатися таким куточком дама тягне мене до широкого столу, де вже влаштувалася одна пара — дівчина з ясним обличчям в ореолі золотавого волосся і молодий смуглявий здоровань у чорному шкіряному піджаку.

— А, Мод! — радісно вигукує дівчина, коли ми підходимо до них.

— Добридень, Дейзі, — досить стримано відповідає дама. — Це Альбер.

— А це — Ерліх, — відрекомендовує білява свого кавалера. — Пообідаємо разом?

Ми з смуглявим киваємо один одному, я допомагаю Мод сісти й сідаю сам. З'являється офіціантка в народному вбранні, бере у нас замовлення й зникає.

— Ми тут говорили про секретарок, — звертається до нас Дейзі. — Я сказала, що погано бути секретаркою, а Ерліх — що погано бути німкенею. Зрештою ми порозумілися: найгірше, якщо ти німкеня й секретарка водночас.

— Отже, розмова закінчилася, — підсумовує Мод.

— Зовсім ні. Треба знати й вашу думку.

Ця тема мені добре знайома, бо я цілими днями в готелі читаю газети. Звісно, між писаниною місцевої преси й реальними фактами, певно, мало спільного, але, так чи інакше, пропагандистська машина знову закрутилася на обертах шпигуноманії. Шпигунками проголошують усіх секретарок великих начальників. Опинившись перед небезпекою бути «викритими», ті секретарки тікають одна за одною до НДР. Спершу мова йшла про двох чи трьох секретарок, потім їх стало п'ять чи шість, а під кінець заговорили про цілі дюжини.

— Скажіть же, Альбере, — підбиває мене Мод. — Хочуть почути вашу думку.

— Я не зовсім в курсі, — бурмочу я.

— Як це так! — вигукує Дейзі. — Тут усі про це тільки й говорять.

— Коли всі говорять, то, мабуть, уже все сказано, — відповідаю я. — Тому я навряд чи потішу вас чимось новим.

— Мені теж психози не подобаються, — намагається змінити тему розмови Мод. — Але люди тут просто не можуть жити, якщо все тихо й спокійно.

І, згадавши, що за столом сидить німець, додає:

— Вибачте, Ерліху.

— Вибачаю, — великодушно киває головою молодий чоловік. — Хоч і не варто було б цього робити. Як можна не розуміти, що психози — насущний хліб і для нас, і для вас.

— Якщо ви так вважаєте…

— Мені навіть соромно вам казати, настільки це елементарно. Психоз нас єднає, мобілізує, повертає нам почуття нації. Психоз дає опозиції матеріал проти уряду й відкриває перед урядом можливість продемонструвати рішучі заходи. Наче у вас не те саме!

— Можливо. Та мені здається, що тут психози дефілюють швидше. Вчора був тероризм…

— Він буде й завтра, — уриває її Ерліх. — А потім знову виникне радянська загроза, тоді повернемося до давніх чвар з Францією, затим вибухне серія скандалів, пов'язаних з корупцією… потім… хто зна… Так, у нас психози частіші, бо вони нам потрібніші. А потрібніші вони тому, що ми чимдалі менш почуваємо себе упевнено…

— Якщо ви так вважаєте…

Офіціантка в народному вбранні своєю великою тацею кладе край розмові. Не будемо цього разу зазирати в тацю й опустимо процес насищання.

Обід минає без особливих пригод, за винятком того, що Мод аж двічі виходить телефонувати, а Дейзі через нерівні інтервали порушує мовчанку вигуками. Вона належить до отих, що вигукують, — імпульсивних екстравагантних дівчат. Гадаю, багатьом подобається її граціозна худорлява фігурка у блідо-синій попліновій блузці й штанях, великі сині очі й худе обличчя, вираз якого безперестану змінюється. Справді — цілковита протилежність Мод. А також і моїм смакам.

Хлопець, навпаки, міцний, особливо в руках і плечах. Він не так смуглявий, як засмаглий на сонці, і його сині очі здаються зовсім вицвілими. На вигляд він досить добродушний, це спокійна добродушність людини, впевненої у своїй силі.

Під час кави розмова знову пожвавлюється, але її ведуть тільки жінки: Мод розповідає, які дива біжутерії ми бачили в Ідарі, а Дейзі повідомляє, що якраз сьогодні в Майнці відкрився ярмарок мінералів і коштовного каміння, після чого вони вирішують неодмінно відвідати ярмарок.

— Я думала, ви сподобаєтесь один одному, — кидає камінець у наш город Дейзі. — А ви мовчите.

— Хіба треба, щоб ми сподобались один одному? — питає Ерліх, дістаючи з кишені пачку жуйки й повільно розкриваючи її.

— А чому б ні? — питає в свою чергу Мод. — Альбер — торговець, ви — постачальник.

— Постачальник чого? — вирішую і я подати голос.

— Усього, — ухиляється від прямої відповіді Ерліх. — А найбільше — точної механіки. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?

— Точна механіка тепер найперспективніша, — кваплюсь погодитись. — Тільки я спеціалізуюсь на скляних виробах.

— Делікатний товар, — кидає німець. — Маю на увазі спосіб перевезення.

— Для цього існують страхові компанії. Ви ж знаєте, що витрати діляться.

— Але у вас, певно, є свої постачальники.

— Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна, — авторитетно кажу я, хоч мені начхати на асортимент.

Ерліх, здається, зацікавлений можливістю зробити якийсь бізнес:

— Яка кількість вас цікавить?

— Кількість не має значення, — відповідаю так само авторитетно. — Я оптовик.

— У такому разі, можемо укласти якусь угоду, — пропонує німець. — Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці. — І, щось згадавши, сміється: — Отже: «скляні вироби», га? Чудово сказано. Ха-ха, скляні вироби!

— Чого ти регочеш, як ідіот? — накидається на нього Дейзі. — Я не бачу тут нічого смішного.

— Хай сміється, сміх — це здоров'я, — примирливо зауважує Мод, яка оцінює речі здебільше з погляду фізіології.

Ліфт вистрілює нас на шостий поверх, та перш ніж розійтися по своїх кімнатах, дама зауважує:

— Гадаю, двох годин вам вистачить, щоб відлежатись. Треба таки справді побувати на цьому ярмарку.

— Цілком вистачить, — киваю я. — Тільки якщо засну, це може тривати й три години. Тому було б доцільніше піти до вас. Тоді я не засну.

— Приходьте, коли хочете.

Що це: раптом прокинувся потяг до її міцного тіла, що вимальовується під гарною літньою сукнею, чи несподівано зринула ідея більш практичного характеру? Питання складне. І тому я простягаюсь на ліжку, щоб усе обмізкувати, поки з ванної кімнати долинає легкий плескіт води.

Думка про те, що «тепер або ніколи», засіла у мене в голові ще в ту мить, коли я почув, що ми їдемо до Майнца. Від Майнца до Вісбадена — рукою подати, а таксі тут на кожному кроці. Тоді як шлях від Ідара до Вісбадена — довгий і пов'язаний з усякими труднощами.

Тепер або ніколи — навіть нема чого й думати. Важливо визначити, коли саме «тепер»: тепер — негайно чи тепер — на ярмарку?

На перший погляд, може здатися нерозумним, що я завалився до Мод, замість лишитися в своїй кімнаті й повторити той же номер, що у Франкфурті. Тільки ж це не Франкфурт. Кімнати розміщені поруч, і жінка без особливих зусиль може стежити за мною. Це якщо припустити, що вона одна цікавиться моєю поведінкою. Адже десь недалеко перебуває й Дейзі; не виключено, що й хтось інший.

Отже, ярмарок. Але це остання можливість, і, звичайно, не найкраща. Навіть якщо мені вдасться непомітно зникнути н натовпі, мою відсутність дуже швидко зафіксують. І немає ніякої гарантії, що все обійдеться якоюсь брехнею й неприємною розмовою.

Тепер чи пізніше, але зв'язок треба встановити саме сьогодні. До того, як ми повернемося в Ідар. І до того, як ми вирушимо з Ідара бозна-куди.

Так, ще сьогодні. Саме сьогодні, кажу собі; в цей час велике біле тіло виринає з ванної, відсвічуючи матовою білизною на тлі фіолетових шпалер.

— Не дивіться так на мене, — каже дама.

— Невже ви зашарілися?

— Поряд з Дейзі я, певно, здаюся вам надто дебелою.

— Ви дебела? Не напрошуйтесь на компліменти.

— Я вже казала, що не люблю брехні.

— А я казав, що ефірні створіння мені не подобаються. Як ви можете порівнювати себе з тією дошкою? Ви така ж струнка, як і вона, але нормально розвинена там, де це треба.

— Так, так, я знаю: цей широкий зад і величезні груди…

— … Які вам ніколи не приносили успіху.

— Успіх мій грунтується на тому, що принаймні половина чоловіків не має смаку. Запевняю, що на вашому місці я віддала б перевагу такій, як Дейзі.

Ці міркування, звичайно, не заважають їй демонструвати своє тіло в різних позах: стоячи перед дзеркалом, вона змащує кремом обличчя, тоді надіває прозору нічну сорочку.

— Ви отак і будете лежати вдягнений? — запитує вона, докірливо дивлячись на мене. — Боюсь, що ви вже забруднили черевиками ковдру.

— Яке це має значення? Ковдра нам не потрібна.

Особливого бажання роздягатися я не відчуваю, та що вдієш! Підводжуся саме в ту мить, коли дама вкладається на широкому ліжку.

— Чи не пошукаєте в холодильнику чогось випити? — чую за спиною її голос. — Той угорський гуляш просто спопелив мені нутро.

Ця фраза все вирішує. Тут у кожній кімнаті є маленький холодильник, а всякий холодильник заряджений всілякими напоями.

— Ви маєте на увазі щось міцне? — кидаю я, прямуючи до білої шафки.

— Ще чого! Подайте мені кока-колу.

Звичайно, кока-колу: вона піниста й темного кольору. Я відкорковую пляшку, і з моєї руки туди падає маленька таблетка, що одразу ж розчиняється. Наливаю питво в келих, даю його дамі й починаю роздягатись.

— Та дошка Дейзі, по-моєму, трохи неврівноважена, — зауважую я, вішаючи піджак на спинку стільця.

— Тепер всі молоді такі, — відповідає жінка, закладаючи руки за голову й даючи простір своєму бюсту.

— «Усі молоді»? Себе ви до них не відносите?

— Невже я така молода на вигляд?

— «Така» — ні. Але в усякому разі, до тридцяти.

Їй, напевно, вже за тридцять, але в тій позі, яку вона зараз обрала, вона зовсім непогано виглядає.

— Ви звикли тішити жінок у найбанальніший спосіб, — зітхає Мод. І додає: — Власне, ви маєте рацію: найбанальніший — найефективніший. Більшість жінок — дурепи, навіщо ж напружувати уяву!

— Коли так, то віднині я казатиму вам тільки неприємні речі.

— Кажіть, що хочете, Альбере, — погоджується дама. — А зараз почувайте себе як удома…

В мене виникає сумнів, чи справді той препарат ефективний? Проте згодом, закуривши сигарету, я помічаю, що Мод ледве переборює сонливість. Невдовзі її змагає спокійний сон.

Я викурюю ще одну сигарету, підводжусь і відчиняю вікно, щоб вийшов дим. Хай жінка добре поспить і прокинеться без головного болю й неприємних сумнівів. Без головного болю!

Блискавично вдягаюсь, кидаю двері незамкненими й за давньою звичкою залишаю готель через чорний хід. Поки подолаю двісті метрів дороги, треба переконатись, що за мною ніхто не скрадається слідом. Так, лише двісті-триста метрів, і я дістаюся до великого бетонного будинку, який, судячи з плакатів і прапорів, і є ярмарковим павільйоном мінералів. До павільйону веде перекинутий над шосе високий шляхопровід, під яким стоять таксі.

— Чим швидше, тим краще, — кажу водієві середнього віку.

— Полиште це на мене, — відповідає він і рушає із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Вже доїхавши до автотраси, цей симпатяга вдається до смертельного риску — збільшує швидкість до шістдесяти кілометрів, та відстань до Вісбадена не перевищує десяти кілометрів, тому ми все-таки встигаємо дістатися туди цього ж дня.

Вручаю шоферові банкнот, наказую зачекати й рушаю до будиночка на тихій вулиці. Автомобіль, як і раніше, стоїть біля садової хвіртки, але господаря не видно. Нічого дивного, якщо його немає вдома: він не призначав мені зустрічі.

Садова хвіртка відімкнена. Підходжу й дзвоню. Ніяких ознак життя. Тримаю палець на кнопці дзвоника довше, але не дуже зловживаю цим. Цього разу чую якийсь невиразний шурхіт. Ніби човгають капці. Ось знімають ланцюжок і повертають ключ.

«Хто там?» — запитує хазяйка, стоячи на порозі. Власне, запитує не вона, а її недоброзичливий погляд.

— Я з приводу машини, — пояснюю їй.

— Знову ця машина! — бурчить жінка. — А він лежить.

— Я знаю, що в такий час люди відпочивають, але…

— Не відпочиває. Він хворий, — кидає вона, готуючись зачинити двері.

— І все-таки скажіть йому, що я прийшов, дуже прошу. Ми домовлялися…

Двері грюкають у мене перед носом, я залишаюсь чекати. Така вже у мене професія. Збігає чимало хвилин, поки знову клацає ключ. Тепер, на щастя, з'являється сам господар, у халаті, з сумними очима. Великий кістлявий ніс здається ще більшим, а щоки — ще запалішими.

— Дуже вибачаюсь…

— Заходьте, — киває він.

Перетинаємо маленький напівтемний коридорчик, вдихаючи запахи кухні, і Шмітхаген відчиняє якісь двері. З глибини коридорчика чути сварливий жіночий голос:

— Якщо ти не продаси нарешті цю машину, я покличу Петера, щоб він забрав її…

— Заходьте, заходьте, — нервово підганяє мене господар.

Маленька кімната, обставлена м'якими меблями в білих чохлах, певно, править за вітальню. Не встигаю роздивитись довкола, бо поспішаю кинути крізь напівпрозорі занавіски на вікнах погляд на садок і фасади будинків з протилежного боку. Чоловік за моєю спиною важко дихає, щось пересуває, чимось шарудить. Схованка… Добре, що не пронюхали про неї.

— Ось, — чую я.

Обертаюсь і одержую довгожданий конверт.

Австрійський паспорт. Фотографія моєї персони. Банкноти. І — нарешті! — коротенька записка. Зміст записки легко розшифрувати тому, хто в курсі: кожне третє слово. Решта слів нічого не значать. На перший погляд, лист зовсім невинний. Читаю його. Потім клацаю запальничкою. Шмітхаген запобігливо подає попільничку.

— Того дня ви казали, що прийшли впередостаннє… Отже, сьогоднішній візит має бути останнім…

— Саме так. І не хвилюйтесь більше.

— Йдеться не про мене. Адже я пояснював вам… Такі обставини…

— Знаю, знаю. У мене так само. Інакше б я вам не набридав. Бажаю швидкого одужання.

Таксі чекає мене на тому ж місці.

— Якщо можна, швидше, — кажу водієві.

— Полиште це на мене, — заспокоює він.

Таксист їде порожньою вулицею досить обережно — на безлюдних перехрестях можна всього сподіватись. Він бурчить:

— Усі поспішають. І ви теж. Гаразд, можна й скоріше. Але ж і поспішаючи треба додержуватись розумної швидкості.

Я вже згадував, яку швидкість він вважає «розумною».

Випростовуюсь на задньому сидінні, намагаюсь розслабитися й знову перечитую подумки записку, що вже перетворилася на попіл.

У ній повідомляється, що протягом двох днів такий-то «опель» з таким-от номером о такій-от годині чекатиме мене на такій-то вулиці. Все це тепер не має ніякого значення, бо згадані два дні вже минули. Зазначено дві резервні дати — 29 і 30 червня, які, на щастя, ще попереду. Той самий автомобіль, на тій самій вулиці, в той самий час. Це треба запам'ятати. А найголовніше останнє: «Надзвичайна обережність. При нагоді — програма «Спрайт».

«Спрайт». Це англійське слово в перекладі означає «дух», «примара». Я не чув про таку програму. Наші, здається, щось чули, але не знають нічого конкретного. І не наполягають на негайному розкритті її. «При нагоді». Тобто не вважай, що це обов'язково, будь обережний, щоб не влипнути, не вскочити в якусь халепу. «Надзвичайна обережність»!

Подолавши за півгодини незначну відстань, що відділяє Вісбаден од Майнца, я виходжу з таксі на тому ж місці, де його взяв, і повертаюся чорним ходом у «Хілтон».

Мод іще спить, біле обличчя її навіть уві сні зберігає серйозний вираз. Безшумно роздягаюсь і влаштовуюсь поруч, удаючи, ніби теж сплю. Я так старанно граю свою роль, що невдовзі засинаю по-справжньому.

Прокидаюсь, бо міцна рука енергійно торсає мене за плече:

— Альбере!.. Ну ж, Альбере! Чи ви хочете, щоб ми тут провели й ніч?

— Тільки й знаєте, що будити мене, — огризаюсь я, перевертаючись на другий бік.

Однак дама настроєна досить рішуче, тож доводиться розплющити очі. Надворі вже сутеніє. В таку пору це означає, що минула восьма.

— Що там таке? — запитую я. — Чого ви мені заважаєте спати?

— Я ще зранку казала вам, що спати тут не передбачено.

Вона підходить до вікна, різким рухом опускає занавіску й клацає вимикачем.

— Ви ж хотіли йти на ярмарок? — невинно запитую я, сідаючи на ліжку.

— Хотіла… Такого зі мною ніколи не бувало. Проспати шість годин серед білого дня…

Карі очі дивляться на мене зосереджено й трохи підозріливо, але я удаю, що не помічаю цього.

— І все-таки ви прокинулись.

— Мене збудила Дейзі. Ви не чули телефонного дзвінка?

— На щастя, цього разу апарат стоїть з вашого боку.

— А що ви робили весь цей час?

— Хіба ви не бачили?

— Маю на увазі — раніше. Я, здається, заснула перед вами.

— Все правильно. Я наслідував ваш приклад після того, як викурив дві сигарети. Не розумію тільки, навіщо цей допит? Чи ви гадаєте, що я перебіг до Дейзі?

— Не виключено, — сухо відповідає вона.

На цьому слідство закінчується. Навряд щоб я розвіяв її підозри. Та в наші дні кого тільки вони не мучать!

У барі ми знаходимо Дейзі з її Ерліхом. «Дошка» і моя фігурна дама на якийсь час виходять, бо їм треба комусь зателефонувати, а ми з молодим атлетом залишаємося розважатись: я — сигаретою, а він — незмінною жуйкою.

— Отже, коли щось вигорить, я повідомлю Мод через Дейзі, — знову нагадує атлет, аби тільки порушити мовчанку, бо про це було домовлено ще в обід.

— Саме так, — підтверджую я. — Повідомте.

Дейзі скоро повертається, а трохи згодом з'являється й Мод, яка, виявляється, ходила розраховуватись за готель. Випиваємо по чарці на дорогу, обмінюємось удавано дружніми посмішками й вирушаємо.

— У мене таке відчуття, наче ви щось зробили зі мною після обіду, — каже Мод, коли «мерседес» уже мчить автотрасою, прорізаючи морок світлом потужних фар.

— Вам було неприємно?

— Коли б мені було неприємно, я б вам сказала про це ще першого разу. Ви знаєте, що йдеться не про це.

— А про що? І як розуміти вашу дивну поведінку годину тому?

— Перед тим, як я лягла, ви дали мені кока-коли…

— На ваше прохання.

— Ви мене одурманили…

— Чому? Хіба у вас болить голова?

— У мене здорова голова, Альбере. Краще побережіть свою.

— Навіщо мені берегти її, коли я перебуваю у ваших руках. Ви граєте мною, як вам заманеться.

— Гру веду не я. І смисл її вам відомий.

— З першим твердженням погоджуюсь. А друге — суцільна брехня.

— Дякую за довіру.

— Я вас не звинувачую. Як ви сама кажете, ви службова особа.

— Хіба тільки службова особа?

— Хай буде «не тільки». Хай буде — передусім. Але чому ви вважаєте мене таким наївним?

— Наївним? Вас?

— У такому разі, поясніть мені, чому Ерліха так розвеселили мої балачки про скляні вироби?

Вона якийсь час мовчить, зосереджено дивиться на освітлену фарами стрічку автостради. Нарешті каже:

— Я не уповноважена давати вам роз'яснення, Альбере. Ви знаєте, хто це робить. — І додає: — І все-таки ви мене одурманили.

— Будемо сподіватися.

Поки що важко сказати, що обіцяє мені пакет, одержаний через Шмітхагена, — реальний порятунок чи ілюзію порятунку. Найпевнішу можливість утрачено. В той час, як ми з Мод роздивлялися в Ідарі біжутерію, наша людина чекала мене з машиною у Вісбадені, щоб визволити з пастки.

Наступну зустріч призначено в останні дні місяця, маємо ще два тижні, але все залежить від отих прикрих «якщо» — якщо я зумію вирватись, якщо встигну добратися, якщо… залишусь живий.

Австрійський паспорт — це вже щось. На випадок, якщо зустріч з нашою людиною зірветься, у мене залишиться шанс скористатися громадським транспортом: сісти в поїзд на якійсь станції поблизу кордону й випробувати свою долю. Тут, звичайно, теж є свої неминучі «якщо». Та це аж ніяк не впливає на моє чудове самопочуття. Вчора у мене не було жодного шансу, а сьогодні є принаймні два.

Відчуваю, що оте гидке почуття, яке дедалі частіше напосідало на мене, трохи розвіялось. Я знаю, що в Центрі вже відомо, де я приблизно перебуваю і чим приблизно займаюся. Знаю, що мені надано свободу дії, але водночас попереджено: надзвичайна обережність! Знаю й те, що за певних обставин можу зробити щось корисне для розкриття таємничої операції «Спрайт». Усе це, разом узяте, не так багато й важить, але якоюсь мірою нормалізує кровообіг.

От тільки клопіт з цим австрійським паспортом… Тут треба пильнувати. Його не обов'язково викрадати в мене — досить дізнатися, що він у мене є, і паспорт втратить будь-яку цінність.

Взагалі-то Сеймур мав слушність, коли казав, що мені не щастить, але ж буває, що виграєш, не маючи майже ніяких шансів на виграш. Наприклад, вчорашня зустріч із Шмітхагеном — це справжня удача. Удача в останню хвилину, бо сьогодні Мод оголошує:

— Буде добре, якщо ви зберете свій багаж, Альбере. Ми вирушаємо.

— Навряд чи треба повідомляти — куди.

— Вирушаємо до Кельна.

Цю новину мені повідомляють під час сніданку, а в обід ми вже в Кельні. Готель «Європа», де ми зупиняємось, певно, вище середньої категорії, судячи з модерних меблів і виду на кафедральний собор. Та в мене немає часу милуватися краєвидом. Улагодивши формальності з адміністратором, дама запитує:

— Підете до своєї кімнати чи рушимо зразу?

— Невже знову їсти? — зітхаю я.

Сідаємо в «мерседес» і Мод вдається до складних маневрів, щоб від'їхати од площі біля кафедрального собору. Зробити це не так легко, бо довколишні вулиці або закриті для автомашин, або ж там однобічний рух, тому доводиться їхати не туди, куди треба, а куди можна.

Надворі спека, сморід вихлопних газів гостріший ніж будь-коли. Вулиці заповнені автомашинами, які ледь повзуть або ж збиваються в зграї, загіпнотизовані червоними очима світлофорів. Над повними чуттєвими губами моєї дами виступили дрібненькі краплинки поту.

Нарешті ми якось вихоплюємося з автомобільного виру, що утворився навколо собору. Мод піддає газу, машина вискакує на широкий бульвар і якийсь час мчить ним. Звернувши з бульвару, знову петляємо маленькими вуличками, але це вже спокійний, сонний житловий квартал без людської колотнечі. Здається, цього разу ми не їдемо харчуватись.

— Отут, — говорить жінка, паркуючи «мерседес» перед житловим будинком, обличкованим білим каменем.

Розпитувати, що тут і хто тут, — марна річ. Я виходжу з машини й прямую слідом за дамою. З прохолодного вестибюля ліфт піднімає нас на шостий поверх — далі нікуди, сьомого поверху немає. Одні-єдині масивні двері без будь-якої таблички. Два коротких дзвінки й після паузи — ще два. На порозі з'являється Сеймур, мовчки киває й відступає, даючи нам дорогу.

Проходимо через передпокій до просторого, багато обставленого холу, минаємо його й опиняємось на широкій терасі, захищеній від сонячних променів дашком у біло-зелених смугах. В кутку м'яко дзижчить величезний вентилятор.

Мод відстала ще в передпокої, мабуть, щоб подивитись, де стоять пляшки. Ми опускаємося в плетені крісла, коли вона з'являється з тацею, наповненою усім потрібним для ділової розмови. Залишає тацю на низенькому столику між двома кріслами й зникає.

— Мені приємно бачити вас, Майкле, — каже американець, беручись сервірувати стіл.

— На жаль, не можу відповісти вам повною взаємністю, — бурмочу я. — Але ви мене зрозумієте.

— Сподіваюсь, і ви мене.

Він опускає у свою склянку два кубики льоду, додає мінеральної води, відпиває, щоб перевірити, чи витримано пропорцію, і підносить запальничку до затиснутої у правому кутику губ сигарети.

— Не дивіться так на мене. Нічого драматичного не сталося. Просто хочу продовжити нашу розмову від того дня.

Я не заперечую. Кидаю в склянку трохи льоду і в свою чергу дегустую. Сеймур тим часом дістає з кишені кілька знімків і подає мені:

— Що ви скажете про цю продукцію?

— Зовсім аматорська, — відповідаю я, нашвидку переглядаючи знімки.

Вони й справді любительські, але досить точні. Ерліх і я в різні моменти нашої вчорашньої розмови в ресторані і в барі готелю «Хілтон».

— А тепер послухайте це, — пропонує Сеймур, дістає з другої кишені мініатюрний магнітофон і натискає кнопку.

Знову Ерліх і я, цього разу репрезентовані своїми голосами. Голоси звучать зовсім автентично.

«Я: — Постачальник чого?

Ерліх: — Усього. Що вам треба? Пістолети, автомати, ручні гранати?.. Але у вас, певно, є свої постачальники.

Я: — Вистачає. Проте різноманітність в асортименті завжди корисна.

Ерліх: — Яка кількість вас цікавить?

Я: — Кількість не має значення. Я оптовик.

Ерліх: — У такому разі можемо укласти якусь угоду. Не хочу хвалитися, але я теж не розмінююсь на дрібниці…»

— Ну, що скажете? — запитує американець.

— Вульгарний монтаж — і тільки.

— Ви необ'єктивний, Майкле, — хитає головою Сеймур. — Для вас це, можливо, монтаж, бо ви знаєте справжню розмову. А уявіть собі, як прозвучить цей запис для необізнаних, особливо в супроводі знімків вашої дружньої зустрічі.

— Якщо слухачі такі необізнані, що навіть не мають уявлення про трюки монтажу…

— Ні, ні. Ви необ'єктивний, — знову хитає головою американець. — А уявіть собі, коли до цього матеріалу буде додано ще кілька таких самих, які документально підтверджують ваші оборудки з іншими особами все в тій же сфері бізнесу на зброї…

— Припустімо, що уявляю. Ну і що далі? Після того, як ви вже одного разу звинуватили мене в убивстві, навіщо вам звинувачувати мене ще й у торгівлі зброєю?

— Не вас, Майкле. Ви лише козир у цій грі, я ж вам про це вже казав. Звинувачення буде спрямоване проти інших.

— Але й проти мене.

— В разі потреби. Та це не має ніякого значення.

— Звичайно. Що вам до того, як я згорю! Планета й так перенаселена.

— Поки настане час горіти, вас уже давно тут не буде.

— Тобто ви заздалегідь зі мною розправитесь?

Він безпорадно розводить руками, наче хоче сказати: спробуй порозумітися з таким ідіотом.

— Невже вам не ясно, що коли б я готував над вами розправу, то не розкривав би своїх планів.

— А може, навпаки: втаємничуєте мене в свої плани, бо мене вирішено ліквідувати.

— Цей словесний пінг-понг справді набридає, — бурчить Сеймур. — Беріть чарку і спокійно вислухайте мене.

— Слухаю вас. — Я зручніше вмощуюсь у кріслі й заплющую очі, щоб продемонструвати повне примирення.

Це примирення триває не більше п'яти секунд. Коли маєш справу з такою людиною, як Сеймур, краще бути насторожі, ніж заплющувати очі.

Американець підводиться, ступає кілька кроків до бордюру тераси, роззирається довкола й випльовує недокурок у безодню. Потім повільно обертається, прихиляється спиною до поруччя й дивиться на мене.

— Я не сплю, — озиваюсь я.

— Чуєте, Майкле: ми виготовили й продемонстрували непоганий матеріал, ми могли б виготовити щось подібне іще, не відкриваючи вам своїх таємниць. Мої жінки досить спритні, щоб спрямувати розмову в бажане річище, а технік цілком досвідчений, щоб перетворювати ці невинні розмови на звинувачувальний матеріал. Взагалі ви були б змушені працювати на нас, навіть не знаючи, з якою метою ми вас використовуємо. Так чи ні?

— Запитайте про це Мод.

Він підводить брови, наче не розуміє, що я хочу цим сказати.

— Мод справді згадувала, що у вас виникали якісь сумніви… Але погодьтесь, що невиразні сумніви й конкретна підозра — це різні речі.

— Згоден, — киваю я. — Якщо ви прагнете уникнути пінг-понгу.

— Сумніви — то ваша справа, Майкле. Хто на цьому світі не мучиться сумнівами! Я ж розкриваю вам суть операції не для того, щоб розвіяти ваші сумніви, а для того, щоб усе пройшло легше й швидше. Два моменти, які однаково стосуються і мене, і вас, — легше й швидше.

— Але ж ви втягуєте мене в історію з компрометацією, а це компрометує передусім мене.

— Справді, це для вас великий ризик! — глузує американець. — Непорочний, наче ангел, Майкл!.. А втім, в ієрархії небесних істот ви навіть архангел…

— Не прикидайтеся наївним, — уриваю я його. — Йдеться про компрометацію мене не тут, а перед моїми товаришами. Я справді займаюсь торгівлею, але ніхто ніколи не доручав мені торгувати зброєю.

— Це ваш клопіт, — знизує, плечима американець. — Не бачу тут нічого спільного з моєю операцією.

— Якщо не бачите, дозвольте пояснити. Чим би ви мені не погрожували, я не включуся в операцію, яка може перерости в політичний скандал і заплямувати мою країну.

— Облиште патетичні декларації, шановний, — примирливо кидає Сеймур. — Який там політичний скандал! Йдеться про внутрішні справи між нашими відомствами.

— Це на даному етапі. А коли завтра все це буде підсумовано і в одному з тих ваших відомств назбирається ціла папка фальшивих звинувачувальних матеріалів, де гарантія, що відповідальний шеф не схоче мати з них подвійну користь? «Комуністичний агент торгує зброєю під носом федеральної поліції» — непогана сенсація для західної преси й не менш корисна для вас.

— Дурниця, — знову знизує плечима Сеймур. — Чистісінька дурниця. Невже ви не розумієте, що коли й виникне скандал, то це буде скандал третьої категорії.

— Ваша нумерація мені нічого не говорить.

— Вам добре відомо, що всі подібні заходи в цій галузі зводяться до трьох категорій: перша категорія — скандал, який приносить користь нам і навколо якого ми здіймаємо якомога більший гвалт, а ви скромно мовчите. Друга категорія — скандал, корисний вам і, звичайно, гвалт здіймаєте ви. І третя категорія — скандал, який з різних міркувань однаково неприємний для кожної із сторін, тому він безшумно губиться в секретних архівах.

— Ваша лекція досить повчальна, — визнаю я. — Проте ж я помітив: завжди, коли ви підноситесь у сферу наукової абстракції, це робиться для того, щоб замаскувати підготований проти мене удар.

Він підходить до столика й бере склянку. Лід розтанув, і напій став майже безбарвним. Сеймур доливає з пляшки трохи скотчу й відпиває.

— Жарко, — хрипить американець.

Він пропускає вузол краватки й розстібає комір.

— Гарний день, — кажу я, просто щоб заперечити йому, й підводжу погляд на вигоріле від спеки небо.

Саме небо. Місто десь під нами, ми зовсім ізольовані тут, під зелено-білим дашком, серед тиші, яку підкреслює м'яке рівне дихання вентилятора.

Сеймур дістає чергову сигарету, клацає запальничкою й потягується в кріслі.

— Під час нашої попередньої розмови новий варіант був лише проектом. Однак від учора операція в дії. І оскільки ви скаржитесь, що вас тримають у цілковитому невіданні, я вирішив, що надалі ми працюватимемо відкрито, Майкле. Так буде краще для нас обох.

— Я не заперечую.

— Вам відомо, що є вироби, які виготовляються всюди в неймовірній кількості. Це зброя. Озброєння зростає в пекельній прогресії, до того ж зброя дуже швидко старіє. Стару замінюють новою, нову — ще новішою, одне слово, машина працює на повний хід. Не знаю, проте, чи замислювались ви коли-небудь над тим, що роблять із застарілою зброєю?

— Її вивозять у крамниці й там продають разом з краватками, що вийшли з моди.

— Може, її не вивозять у крамниці, але приблизно так воно й буває. Певно, ви чули про «Інтерармко»?

— Хто не чув!

— «Інтерармко» купує в нашої армії застарілу зброю, а потім різними каналами пересилає її своїм клієнтам. Та, як вам сказав учора Ерліх, питання транспортування часто завдає серйозного клопоту. Саме тому наш тутешній штаб, замість повертати застарілу зброю назад, у Штати, складає її на місці в ангари, які формально належать армії, а фактично є власністю «Інтерармко». Ще до недавнього часу інтендантом одного з таких складів був ваш давній знайомий Томас.

— Ви хочете сказати, що його вже вигнали?

— Ще ні. Але й це станеться. Бо Томас, як ви здогадуєтесь, іноді укладав угоди на постачання зброї з власної ініціативи, а гроші клав собі в кишеню. Дирекція — за океаном, зброї — багато, ревізію роблять вряди-годи й дуже приблизно, то чому ж людині не попрацювати на себе, замість сидіти склавши руки! Суб'єкт, який допомагав йому в цій приватній торгівлі зброєю, також ваш знайомий, Ерліх. — Сеймур підводиться й широкими кроками міряє терасу. Йому важко всидіти на місці більше п'яти хвилин. — Останнім часом, однак, сталися зміни. Томасу довелося відмовитись від сольної партії й задовольнитися партією другої скрипки в дуеті, нав'язаному йому згори. Не знаю, чи то щось пронюхали в дирекції про його приватні оборудки, чи просто вирішили влаштувати на тепленьке місце ще одного паразита, але в концерт включили й першу скрипку. Тепер шеф секції Райєн, а Томас його підлеглий.

Американець перестає ходити й спирається на поруччя.

— Я вже казав вам, Майкле: моя мета — Райєн.

— Якщо ваш Райєн веде подвійну гру, чому ви не викриєте його, замість клеїти фальшиві звинувачення.

— На жаль, він не веде подвійної гри. Надто дурний для нашої професії. Зате в інших справах він кмітливий. Тому свого часу його виключили з гри, як і Томаса. Але Томас — паразит невідомого походження, тим часом як цей тип — знатного. Думаю, як тільки ви його побачите, вам стане все зрозуміло. Поводиться він так, наче хоче сказати: «Я закінчив Гарвард, а чи знаєте ви, хто мій батько?» Зауважимо в дужках, що Гарвард він закінчив з великими труднощами й не без батькової допомоги. Ця людина мені й потрібна, Майкле.

— Розумію. Тільки не можу збагнути — навіщо?

— В даному випадку мої особисті причини нічого не важать. Головне, що Райєн має бути викритий. Безпосередньо на нього вийти не вдалося, тому ви зробите це через Томаса. Така в загальних рисах схема: Ерліх зв'язує вас із Томасом, а Томас — з Райєном.

— Все ніби дуже просто.

— Ну, не так вже й просто, звичайно. Але про деталі — потім. Зрештою, ви діятимете не голими руками. Розраховуйте на допомогу трьох дам.

Він дивиться на мене: чи добре я його зрозумів? Потім знову підходить до столика, бере відерце для льоду, пересвідчується, що там уже сама вода, і, зрештою заспокоївшись, відпиває зі своєї склянки.

— Спека.

— Гарний день, — відповідаю я, дивлячись на розпечене білясте небо. Потім додаю: — І все-таки дивно, що такий женоненависник, як ви, завжди працює з жінками.

— Я не женоненависник. Навпаки: підтримую рівноправність. У тому розумінні, що обидві статі мають однакове право бути зневаженими.

— Проте використовуєте як робочий інструмент переважно жінок.

— Вам хочеться, щоб я використовував якогось типа, чий похмурий погляд промовистіший за поліцейський жетон і який машинально обмацує свій зад, перевіряючи, чи на місці його пістолет?! Жінки спритніші в грі, особливо коли треба мати невинний вигляд. Вони делікатно беруть вас на мушку й чарівно посміхаються, підштовхуючи в провалля.

— Можливо, ви маєте слушність.

— Не кажучи про те, що вони старанніші й педантичніші в дрібницях…

Ніби на підтвердження цих слів з холу зазирає Мод і запитує:

— Чи ви ще не зголодніли?

— Тут нема чого їсти, — бурчить Сеймур.

— Уже все приготовано, — заперечує дама.

— От бачите, Майкле? — підхоплює американець. — Чоловік ніколи б не додумався до такого. Жінка, якщо вона збирається дати вам отруту, зробить це, пригощаючи вас розкішним обідом. А чоловік — у найкращому випадку — піднесе вам отруту разом із склянкою води, та ще й просичить: «Ану, пий швидше, бо в мене немає часу!»

— До чого тут отрута? — запитує спантеличена Мод. — Асорті зовсім свіже, салат — також.

— Ми висловлюємось алегорично, люба, — заспокоює її Сеймур. — Говоримо якраз про перевагу вашої статі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Кажуть, життя середньовічного міста зосереджувалося навколо кафедрального собору. В цьому немає нічого дивного, якщо взяти до уваги, що за двісті метрів від собору починалися поля. Сучасний Кельн, звичайно, дуже відрізняється від того, давнього, але й нині осередком міського життя є кафедральний собор, особливо коли йдеться про життя полчищ туристів.

Дві високі готичні дзвіниці церкви вп'ялися в небо, мов два гострих зуби, потьмянілі й роз'їдені часом. Будівля має темно-коричневий колір, наче обгоріла. Вона й справді горіла, навіть була частково зруйнована тими англійцями, діти яких тепер уважно розглядають її, вивчаючи особливості німецької готики.

Так, собор палили й руйнували, але після того акуратно відбудовували й реставрували — в силу тієї дивної манії людства руйнувати, щоб потім мати змогу дбайливо реставрувати… Шкода лише, що скалічених людей уже не реставруєш, інакше все було б гаразд.

Величезний майдан біля кафедрального собору — найулюбленіше місце туристів і… вітрів. Навіть коли в усьому місті безвітряно й спокійно, тут гуляє вітер. Та це анітрохи не зменшує притягальної сили просторої бетонованої площі, де рої хлопчаків, зібравшись з усього міста, гасають на роликах, налітаючи з гуркотом на кіоски з сувенірами й наганяючи жах на туристів.

За два кроки звідси — вокзал, куди прибувають туристи, що приїхали подивитися на кафедральний собор, і звідки від'їздять ті, хто вже побачив його. За два кроки звідси — магазин в пішохідній зоні, де ви можете витратити свої західні марки. Нарешті, по сусідству тут і музеї, готелі, кав'ярні, ресторани, нічні заклади, — все це задумано й споруджено так, щоб зробити ваше короткочасне перебування тут приємним і змістовним.

Наше перебування, на жаль, здається, не буде короткочасним. Ось уже десять днів моя діяльність тут зводиться до того, що я нічого не роблю. З власного досвіду я знаю, що невідомість — обтяжлива, але ніколи не уявляв, як збільшується ця обтяжливість, коли до неї додається ще й неробство.

— У вас пригнічений вигляд, — співчутливо зауважує одного дня Мод, коли ми прогулюємося пішохідною зоною.

— Хіба?

— Так. Хоч ви й намагаєтеся це приховати.

— Я не звик вештатися без діла.

— Оці люди довкола вас так само вештаються без діла і втішаються цим.

— Вони на канікулах.

— Вважайте, що й ви на канікулах.

— Не допоможе. Я не терплю канікул.

— Тоді беріть приклад з мене.

— Не можу розгадати вашої таємниці.

— Яка ще таємниця? Просто переконуйте себе, що неробство — неминучий етап праці. Це заспокоює.

Мабуть, воно так і є. Але ж її робота не така, як у мене. Бо, коли тебе залучили до операції силоміць, важко працювати з ентузіазмом.

Думка, що підбадьорює мене, не має нічого спільного з їхньою операцією. Думка, що підбадьорює мене, кружляє навколо цифри 29 — останнього терміну, коли я можу підняти якір і відчалити до Вісбадена, де на мене чекає рятівна автомашина. Справді заспокійлива думка, але трохи приправлена гіркотою: повертатися до своїх з порожніми кишенями, наче блудний син, — не таке вже велике щастя. Інша річ — повернутися з якимись даними про проект «Спрайт» і внутрішнім задоволенням від того, що Томаса спіткала заслужена кара.

За прикладом туристів ми з Мод товчемося переважно в закладах біля кафедрального собору й прогулюємося пішохідною зоною. Це такий собі досить просторий і дуже довгий коридор, обрамлений торговельними вітринами, прикрашений барвистими неоновими написами й заповнений юрмами перехожих, покупців і роззяв.

Ми належимо до категорії роззяв. Я — з примусу, а Мод — з природної жіночої цікавості до всього, що може прикрасити чи спростити побут. В даному випадку це, так би мовити, байдужа цікавість, без прагнення щось придбати.

— Ви, здається, цікавитеся сумками, — кидаю я, коли ми зупиняємося біля вітрини фірми «Саламандра». — Коли я вас побачив уперше, ви теж стояли біля магазину жіночих сумок.

— Так, але не заради сумок.

— Це ясно. А як ви мене розпізнали?

— Не було ніякої потреби розпізнавати вас. Я стежила за вашим автомобілем, знаючи, що людина, яка вийде з нього, — то мій об'єкт.

— Ви стежили за мною ще від «Чорного цапа»?..

— Облишмо ці спогади, — відповідає Мод, переходячи до наступної вітрини.

Наступна, або чергова вітрина — з ювелірними виробами, отже, цілком заслуговує на жіночу увагу. І, поки дама милується тими цяцьками, я знову пускаю пробну кулю:

— Що б ви сказали, якби я запропонував вам вибрати щось собі за мій рахунок?

— Не бачу підстав, щоб ви це робили. Після того, як я вас пустила до своєї спальні…

— І все-таки уявіть собі, що я це зроблю.

— Звичайно, відмовлюсь.

— Ви не любите діамантів?

— Я не люблю підкупу.

— При чому тут «підкуп»?

— Ніколи нічого не дають задарма, Альбере. Хіба щось зовсім нічого не варте. А діаманти мають ціну.

— Мабуть, ви й справді не дуже любите їх. Хоча носите діамантовий перстень.

— Я б не стала витрачати гроші на діамантовий перстень, — зауважує Мод, повільно рушаючи далі вздовж вітрин. — Це подарунок колишнього чоловіка.

— У вас був щедрий чоловік, — бурмочу я, намагаючись уникнути зіткнення з хлопчаком, який мчить на роликах просто на мене. В останню мить хлопчак різко звертає, задоволений, що налякав мене, й прямує до наступної жертви.

— Він не був скнарою, — чую голос Мод.

— Однак випивав… — висловлюю здогадку.

— Так, у межах дозволеного.

— Тоді він був садистом.

— Ні, не був і садистом.

— Отже, залишається класична причина: зрада.

— І цього разу помилилися, — ледь помітно всміхається жінка. — Ви, певно, спеціалізуєтеся на вгадуванні походження й фаху.

— Гаразд, здаюся, — кажу я.

— В такому разі ходімо до кав'ярні — отут, за рогом.

Мод — ласунка. Якщо не бари, то кав'ярні. Зрештою, не можна ж безперестану, мов кінь, обходити цю пішохідну зону. Завдяки Мод я знаю вже всі довколишні кав'ярні з усіма їхніми традиційними ласощами — від легких фруктових тістечок, увінчаних кремом і шоколадом тортів, названих хтозна-чому «Чорною горою», — і аж до «Віденського торта».

В цих закладах панує спокійна, напівсонна атмосфера. Відвідувачі — переважно дами середнього віку й старші, бо молодші ще дбають про свою фігуру. У довгій шафі-холодильнику під скляним ковпаком красуються вищезгадані торти, а кавоварка принадно поблискує нікельованими частинами. У приміщенні багато тихих куточків, зручних для ведення інтимних розмов і пліток; оббивка — в м'яких тонах, настільні лампи — ч рожевими абажурами. Одне слово, затишок і вишуканість.

— Отже, розлучення без причини, — підсумовую я, коли ми влаштовуємося в окремій кабіні.

— Дивна ви людина, Альбере. Яка може бути серьйозніша причина для розлучення, ніж сам шлюб?

— Але тоді навіщо було одружуватися?

Вона не відповідає на моє запитання, бо саме в цю мить до нас наближається офіціантка в білому мереживному фартушку й білому чепчику.

— Що ви візьмете? — запитує Мод, детально виклавши офіціантці своє замовлення..

— Каву.

Коли офіціантка відійшла, дама провадить далі:

— Дивуєтесь, що мене не спокушають діаманти, а самі залишаєтесь байдужим навіть до таких невинних спокус, які пропонує кав'ярня.

— Що за проза: порівнювати коштовне каміння з якимись тістечками!

— Ви нагадали мені моє дитинство, — ледь усміхається жінка. — Більшість дітей у нашому кварталі була задарована іграшками, а дехто мав тільки якусь одненьку дешеву лялечку, куплену в універмазі. Та не обов'язково ті, перші, були щасливіші за других.

— А ви належали до яких?

— Невже не здогадуєтесь? Наш будинок залишився від тих часів; коли в цьому кварталі мешкали скромні люди. Та з часом навколо повиростали розкішні вілли з терасами й садами. «Тобі нема чого робити в товаристві дітей багатіїв, біля них ти від заздрощів ковтатимеш слину, — казав мій батько. — Тож залишайся вдома». І я сама гралася на подвір'ї з двома лялечками з дешевого універмагу. Двох ляльок цілком досить, щоб утворити сім'ю, а потім готуєш для неї квартиру, меблі, тощо…

— У вас було самотнє дитинство.

— Така вже моя доля. Хіба може бути краща життєва школа, ніж самотнє дитинство!

Не час заперечувати, бо офіціантка саме приносить замовлення: два тістечка й порцію морозива для Мод і мою скромну каву.

— І все-таки ви не сказали про причину вашого розлучення, — кажу я, коли Мод впоралася з тістечками й морозивом. — Мабуть, тому що причина крилася в вас.

— Я не гніваюсь на вас, що ви обрали моє минуле, як спосіб згаяти час, — бурчить Мод. — Але й цього разу ви не вгадали.

Не заперечую. Але й вона, здається, відчуває потребу якось згаяти час, бо після короткої паузи веде далі:

— Певно, ви ніколи не були одружені, коли не розумієте, що всякий шлюб — це вже достатня причина для розлучення. Може, я б не зробила цього, якби натрапила на когось із тих слабохарактерних чоловіків, що потуратимуть усім твоїм звичкам. Тільки мій чоловік хотів, щоб я потурала його звичкам, приймала вдома неприємних типів, бо він вважав це корисними зв'язками, йшла до нього в ліжко, коли він забажає, мала дитину, тому що він цього хотів, і навіть покинула роботу, бо пан, бачте, заробляв цілком достатньо для двох.

Вона не звикла до тривалих промов, тому, коротко виклавши суть справи, замовкає, щоб перепочити й обвести поглядом пістряві жіночі капелюшки найрізноманітніших моделей.

Капелюшки змовницьки купчаться по троє-четверо, промовисто нахиляються один до одного.

— А в той час ви вже працювали у Сеймура… — кидаю навмання.

Мод знову мовби нехотя усміхається:

— Ви й справді сильний у розгадуванні професії.

— А ваш чоловік, звичайно ж, був колегою Сеймура… — наважуюсь я ризикнути ще.

Цього разу вона мовчить, наче розмірковує, чи не занадто відверта зі мною.

— … маю на увазі — соціолог, — уточнюю я.

— Не будемо вдаватися в деталі, — пропонує дама.

— Це не деталі. Адже ви заради роботи розірвали шлюб…

— Я розірвала шлюб заради своєї свободи.

— Про яку свободу можна говорити, маючи таку роботу!

— Будь-яка робота — це завжди залежність, Альбере. Свобода лише пауза між двома робочими днями, і я, щоб ви знали, хочу сама розпоряджатися цією паузою.

— Все-таки ви захоплені своєю професією.

Вона не відповідає.

— Мабуть, завдяки Сеймурові.

— Чи не здається вам, що ми вже насиділися в цій кав'ярні? — запитує дама.

Я киваю й роблю знак офіціантці підійти.

— Спущуся в «Діоніс» випити кави, — кажу я. — В нашому славному готелі препогана кава.

Каву в «Європі» справді готують за давньою німецькою звичкою: якнайбільше цикорію і якнайменше кави.

— Так, так, ідіть, — погоджується Мод. — Я теж скоро прийду. Маю телефонну розмову.

Ранок теплий, і день обіцяє бути жарким, як усі ці останні дні, втомливі й довгі. Але спека мене не лякає, бо на мені вже легкий костюм з синьої джинсової тканини. Мод також у світло-синій лляній сукні. Взагалі кажучи, наше вбрання досить легковажне для такої солідної пари, як ми з нею.

Мій джинсовий костюм — це, власне, єдине корисне надбання за час наших тривалих блукань пішоходною зоною.

— Чи не подарувати вам літнє вбрання? Ви ж спечетеся у цьому вашому чудовому костюмі, — сказала того дня моя супутниця.

— Дякую. Я можу й сам його купити.

— Тоді чого ж ми чекаємо?

Тож ми ввійшли до «Карлштадта», дама залишила мене у відділі чоловічого одягу, а сама подалася на інші поверхи.

Останнім часом Мод дедалі частіше довіряла мені, це дуже легко пояснити, зваживши на те, що мій бельгійський паспорт був у неї в сумочці, а про австрійський вона навіть не підозрювала.

Саме цей австрійський паспорт заважав мені вирватися з обіймів зимового костюма. Бо літній одяг шиють, як правило, з такими мініатюрними кишеньками, куди не покладеш нічого, крім запальнички. Тим-то, відколи цей одяг став модним, чоловіки почали носити за прикладом жінок ручні сумки, щоб ховати в них своє дрібне рухоме майно.

Так, чоловік у джинсовому костюмі не може сховати свій паспорт у надійне місце — внутрішню кишеню. Та й чи таке вже надійне місце та внутрішня кишеня? Відколи я одержав оцей свій наскільки рятівний, настільки й небезпечний австрійський документ, я став шкодувати, що між мною і Мод установились інтимні стосунки. Коли мені випадало опинитися в її кімнаті, це було не спання, а тривожний напівсон: мене не полишала думка, що дама може обшукати мої кишені. Я перебрав у думках усі можливі схованки, але всі вони не здавалися надійними. Притулити паспорт до спинки шафи, засунути його у вентиляційний отвір чи під розідрану шпалеру за ліжком — одне слово, сховати десь у кімнаті — все це було несерйозно, бо професіонал, роблячи у кімнаті трус, передусім звернув би увагу саме на ці місця. Покласти документ у конверт і залишити на зберігання в сейфі готелю чи на пошті як бандероль «до запитання»? Ні. Поліція потай перевіряє всі подібні місця.

Тож якщо вже тримати паспорт при собі, то яке має значення — носити його в кишені чи в ручній сумці. Сумка навіть краще — в ній ніколи не тримають нічого цінного, її кидаєш туди-сюди й можеш навіть десь забути. І взагалі — те, що найпомітніше, менше впадає в око й не викликає підозри.

Отже, я в легкому джинсовому костюмі, з чорною сумкою на руці — такий собі підстаркуватий гульвіса, якому вже за сорок і починає сивіти волосся.

Ресторанчик чи, коли хочете, кав'ярня «Діоніс» є мовби складовою частиною ансамблю музею римського мистецтва, що приліпився біля підніжжя кафедрального собору. Вдала вигадка архітектора: люди, годинами тиняючись серед холодного мармуру, відчувають потребу зігрітися, а такі, як Мод і я, можуть ходити в цей ресторанчик з таким відчуттям, ніби вони відвідують музей.

Заклад має цілком сучасний вигляд: великий паралелепіпед із скла й алюмінію, з вікон якого відкривається вся довколишня панорама; видно й фасад нашого готелю. Влаштовуюсь біля одного з вікон; ресторан майже порожній — вже не ранок і ще не обід, тож офіціантка одразу ж приносить мені замовлену каву.

Так, фасад готелю видно чудово, навіть вікно моєї кімнати — третє ліворуч на другому поверсі; занавіски на вікні підняті, і я можу побачити й дещо в кімнаті, а саме — велику рухливу синю пляму. Синю, як фартушок прибиральниці, тільки фартушки прибиральниць — білі, на відміну від туалету шановної Мод. Оце така, значить, довіра! Добре, що я вчасно подолав легковажне поривання сховати паспорт у готелі.

Дама з'являється в «Діонісі» за чверть години; вона просто чарівна в своєму блідо-синьому вбранні. Ну, просто візьми й розцілуй!

— Гадаю, що, чекаючи обіду, ви не відмовитесь від другого сніданку, — пропоную я, коли Мод сідає навпроти мене.

— Не спокушайте мене, Альбере. Я вже поповнішала на три кілограми, відколи з вами.

— А хіба коли ви не зі мною, то сидите на дієті?

— Ні, але роблю вправи.

І щоб я не подумав казна-що, пояснює:

— Зовсім коротенькі вправи.

— Підводитесь навшпиньки, виставляючи вперед свій могутній бюст…

— Не кажіть дурниць. У мене вдома є пристосування з педалями. Все одно що їхати на велосипеді на місці.

— «Вдома»? Де це «вдома»? В Америці чи тут?

— І там, і тут. Я ж вам казала, що працюю в торгівлі. Тож доводиться подорожувати…

Офіціантка уриває нашу розмову, аби почути, що Мод не треба нічого, крім великої порції морозива з вершками.

— Які у вас плани на сьогодні? — Цікавиться дама, покінчивши з морозивом.

— А ви, здається, сьогодні в доброму настрої? — запитую я у свою чергу.

— Авжеж, сьогодні неділя, — каже вона. — Навіть за Біблією неділя — день неробства.

— У нашому календарі останнім часом усі дні недільні.

— В такому разі що ви скажете про обід у «Лавальє» разом з Дейзі й Ерліхом?

— Ці питання вирішуєте ви.

— Вам відомо, що я нічого не вирішую. Взагалі, не зганяйте на мені свій поганий настрій.

Справді, слід тримати себе в руках. І я кажу собі, що через три дні ця прикра історія з обідами, вечерями й безцільним тинянням нарешті скінчиться.

— Власне, хто така Дейзі? — запитую я, щоб підтримати розмову.

Вона мовчить, тому я знову запитую:

— А Ерліх?

— Годі надокучувати мені своїми запитаннями! З Ерліхом — усе зрозуміло.

— І все-таки?

— Посередник у подібних оборудках. Авантюрист.

— Однак ви, певно, чимось його тримаєте…

— Його тримає Дейзі. Ідіть до неї й розпитайте.

— Я б вас не проміняв навіть на цілий гарем таких, як Дейзі, люба.

— Будемо сподіватися, — каже вона скептично.

З'являється продавець газет. Беремо по примірнику того бульварного видання під назвою «Більд», яке всі зневажають, але всі й читають, і таким чином на певний час звільняємося від потреби обмінюватися пустими фразами.

— Ходімо, якщо не заперечуєте, — пропонує дама, глянувши на годинник.

— Ай справді вже час, — киваю я. — Поки доберемося до «Лавальє», вже настане й обід.

На жаль, обід не настане, навіть якщо ми будемо повзти. «Лавальє» міститься на цьому ж майдані, за двісті метрів звідси.

— Все-таки ми могли б зайти в цей музей, — повагавшись, каже Мод, коли ми виходимо надвір.

— Ви вже вп'яте пропонуєте це мені. Я ж вам казав, що не маю бажання дивитися на каміння. Надивився у вашому Ідарі.

— Тоді ходімо в картинну галерею.

— Одного разу я вже був у галереї і почував себе там якось незатишно.

— В якій галереї?

— У Лондонській. Пам'ятаю, що на картинах було забагато крові й відтятих голів.

— Що ж, люди малювали життя. А життя сповнене жахів.

— Чому «жахів»? Деякі інститути, такі, як ваш, звітують про «жахи» як про здобутки.

— Чого це ви сьогодні чіпляєтеся до мене? Казала ж вам, що я тільки технічний працівник.

— Певно. Але хтось інший сказав би, що всі ми відповідаємо за все.

— Знаємо таких демагогів.

— Мабуть, таким демагогом був і Христос.

Ми повільно наближаємося до «Лавальє», та ось Мод згадує, що ще рано, й повертає назад.

— Не знаю, як було за часів Христа, але визнайте, Альбере, що сьогодні ніхто ні за що не відповідає. Ніхто, крім, можливо, мозкових трестів, про які ви згадали.

— Існують й інші думки з цього приводу, — кидаю байдуже, так само безтурботно помахуючи маленькою чорною сумкою з австрійським паспортом.

— Які інші думки? Чим і перед ким завинили ці люди? — Вона показує рукою на гурт туристів, що сунуть площею. — Адже якщо завтра над містом вибухне бомба, вона спопелить їх разом з усім іншим навколо. І вони не в змозі якось запобігти катастрофі.

— Цього ви не можете знати.

— Знаю. З власного досвіду.

— Ви вже пережили атомний апокаліпсис?

— Пережила інший апокаліпсис. В'єтнамський.

— Брали участь у війні?

— Брала участь проти війни. Ходила перед Білим домом з такою ж молоддю, запальною й пустоголовою, як і я, скандувала заклики до миру й любові, писала гасла на стінах, взагалі воювала проти насильства, аж поки насильство схопило мене й потягло до поліцейської машини…

— Думаю все-таки, що вас не затримали.

— Затримали. Нас заштовхали у величезну клітку в якомусь підземеллі, щоб ми мали час подумати й розкаятися. Розмовляти заборонили, та в нас і не було бажання розмовляти. До всього у мене нестерпно боліло забите коліно. Минула ціла доба, поки нас почали по одному виводити. Нарешті дійшла черга й до мене. В кабінеті, куди мене привели, сидів якийсь поліцейський офіцер, схожий на горилу. І знаєте, що сказав мені той тип?

— Щоб ви поводилися пристойніше.

— «Ця війна, — сказав він, — закінчиться, але не тому, що ви цього хочете, а тому що немає такої війни, яка б почалася й не закінчилася. І закінчиться не тоді, коли тобі хочеться, моя дівчинко, а коли вирішать шефи. Тож якщо маєш кебету, забирайся додому. А якщо ні — тягатимуть тебе по поліцейських дільницях і даватимуть прочухана. Й не буде від цього користі. Розумієш чи ні: жодної користі!» Уявляєте: треба було потрапити в поліцію, щоб почути цю істину від якоїсь горили! Та мені довелося ще чимало витерпіти, перш ніж я збагнула ту істину. А потім настав мир. Вийшло саме так, як сказав отой тип: мир настав не тому, що ми добивалися його, а тому, що політики вирішили — треба кінчати з цією війною, бо доведеться розпочинати атомну.

— Мабуть, під час цих поневірянь ви й натрапили на Сеймура…

— То був не Сеймур. Коли ви гадаєте, що Сеймур — вербувальник…

— Значить, Сеймур прийшов потім.

Вона не відповідає. Так закінчуються всі наші розмови. Неодмінно настає момент, коли вона перестає відповідати. Ніби досягає якоїсь невидимої межі і враз зупиняється.

… Після різкого сонячного світла й спеки на вулиці ресторан зустрічає нас приємною прохолодою. Все тут у стилі «бель епок». Меблі з темного дерева оббиті чорною шкірою. Старовинні бра з оливково-зеленими абажурами. Дзеркала, в які ви можете спостерігати, що робиться у вас за спиною, не вивертаючи шиї. А тим, хто не хоче, щоб за ними спостерігали, пропонують затишні кабіни.

Дейзі й Ерліх зайняли одну з таких кабін. Не зайва передбачливість, бо ресторан майже повний. Ця пара вже навіть замовила собі віскі — якраз стільки, щоб почав виділятися шлунковий сік.

— Гадаю, що й вам подадуть те саме, — каже німець, роблячи знак кельнерові в білому смокінгу.

— Мені не треба, — відказує Мод. — Я б випила «спрайту».

«Спрайт». Одна з численних марок лимонаду. Загадкове слово, здатне зіпсувати мені настрій.

Обід минає мляво, незважаючи на зусилля Дейзі пожвавити розмову. Цього разу вона коментує чутку про те, що нібито десь у США викрадено якусь кількість збагаченого урану.

— Не розумію, чому ти так хвилюєшся, люба, — кидає Мод, на мить перестаючи жувати. — Хіба то твій уран?

— Невже ти не розумієш, що, може, в цю мить якась злочинна банда вже виготовляє десь свою першу атомну бомбу? — запитує Дейзі, і її великі сині очі розширюються від жаху.

— Я б із задоволенням допоміг їм, — добродушно каже Ерліх. — Не у виготовленні бомби, а на подальшому етапі.

— На якому це «подальшому етапі»? Коли настане черга скидати її на наші голови? — запитує дівчина, куйовдячи своє буйне золотисте волосся.

— Не скинуть, не бійся, — заспокоює її Мод. — Я не вірю, що вони вгатили в ту бомбу такі гроші тільки для того, щоб подивитися, як ті гроші випаровуються в простір.

— Саме так, — ліниво підтверджує німець. — Прибутки реалізуються не дією, а загрозою дії. Священний шантаж.

— А якщо вони все-таки вирішать скинути свою бомбу? — наполягає Дейзі.

— То нехай скидають, — знизує плечима Ерліх. — Бомба, люба моя, така ж невинна річ, як таблетка сахарину: її запускають в атмосферу — й готово! Відмінність лише в тому, що шипить вона трохи сильніше й, крім того, розчиняючись сама, розчиняє ще й усе довкола. Але це вже деталі.

— Ви чуєте? «Деталі»! — картинно обурюється дівчина.

Німець знову знизує плечима:

— Дорослі — як діти. Не хочуть розуміти, що абсолютно однаково — помирати від грипу чи від бомби.

— Від грипу помирають окремі люди, друже, — вирішує подати голос Мод, покінчивши з телячим філе.

— Хіба тільки окремі люди? — посміхається Ерліх… — Тих окремих людей іноді налічуються мільйони. Згадайте про пандемії.

— І все-таки людство не дуже боїться грипу, — заперечує моя дама.

— Невже ви серйозно вважаєте, що комусь є діло до всього людства? — знову посміхається німець. — Хіба вас особисто так дуже непокоїть доля всього людства? Оплакують людство, але на ділі кожний тремтить за себе. З нами, кажуть, хай уже буде як буде, а от діти… а от діти…

— Замовкни! — накидається на нього Дейзі. — У тебе були свої діти?

— Може, й не було, але це не заважає мені знати, що діти становлять для тебе інтерес тільки поки ти сам живеш. Діти — то дурниці! Власна шкура — ось за що всі тремтять. Чи не так, гер Каре?

— Шкода, коли так, — бурмочу я.

— І ви теж — «шкода»! А от саме це й врятує ваше людство.

— Що саме? — питає Мод.

— Страх за власну шкуру. Через цей клятий страх ми ніколи нічого не доводимо до кінця. Як і під час В'єтнаму.

— Ну, якщо ви були у В'єтнамі… — іронічно зауважує дама.

— Може, я й не був у В'єтнамі, але зазирав у деякі гарячі точки, — спокійно відповідає Ерліх. — У В'єтнамі чи десь іще, але мушу вас запевнити, що в цю гучну гру скрізь грають за однаковими правилами.

— Власне кажучи, він нас заспокоює, — здогадується Дейзі. — Хоче сказати, що великої війни не буде, тільки, бідолашний, надто мудро висловлюється.

— Війна таки буде, — киває головою німець. — Буде й апокаліпсис, тільки вам дадуть його півпорції. В перші ж години винищення людства політики знову заворушаться. Треба щось робити, скажуть вони, бо те, що розпочалося, може спопелити й нас. І розпочнуть по радіо торги. Ті, що перебуватимуть у небезпечній зоні, здобудуть мир на тому світі. А інші, що знайшли притулок у надійнішому місці, вціліють. Бажаю вам опинитися серед останніх.

Йому ніхто не дякує за таке побажання, і він каже немов сам до себе:

— Я не раз запитував себе: навіщо в країні треба мати водночас і політиків, і військових?

— Ти диви, яка загадка! — кидає Мод. — Сподіваюсь, ви все-таки розгадали їі

— Так, хоч відповідь невтішна. Другі існують для того, щоб руйнувати те, що роблять перші.

— Що ж у тебе спільного з військовими? — озивається Дейзі.

— Все, крім уніформи, — відповідає Ерліх. — Кажуть, що не ряса робить з людини ченця. Так само й не уніформа робить військових. Можливо, тобі важко це збагнути, тільки йдеться не про професію, а про покликання. Чи не так, гер Каре?

Підходить кельнер, я можу не відповідати. Для дам настав відповідальний момент — вибір десерту.

Півгодини перегодя, коли подають каву й коньяк, ми переходимо до головної теми, не без допомоги діловитої Мод.

— Судячи з ваших загальних розмірковувань, ви навряд чи готові запропонувати щось конкретне геру Каре, — каже вона німцеві

— Помиляєтесь, — спокійно відповідає Ерліх. І, звертаючись до мене, додає: — Жінки завжди помиляються. І все з тієї ж причини: поспішають.

— У такому разі залишмо чоловіків й не надокучатимемо їм своєю нетерплячкою, — кивнувши Дейзі, зауважує Мод.

Вони підводяться й прямують до туалету, щоб освіжитися й, певно, ще кілька разів сфотографувати нас. Моя дама залишила на стільці свою сумочку. Дуже доречна неуважливість. Адже й магнітофон повинен діяти.

— Можете одержати товар ще цього тижня, — сповіщає Ерліх без передмови.

— Який асортимент?

— Асортимент — згідно з бажанням клієнта.

— Яка кількість?

— Також згідно з бажанням клієнта.

— Чудово.

— Могло б бути чудово, та не стало, — гугнявить німець.

— В якому розумінні?

— Недовірливість є нашим загальним лихом, гер Каре. Минули ті часи, коли рицарське слово мало більшу увагу, ніж чекова книжка. Тепер цей пан, постачальник, з яким я оформив стільки угод, бажає домовлятися особисто з вами.

— Певно, вирішив усунути вас.

— Яким чином? Хіба ви можете самостійно організувати транспорт?

— Це виключено.

— Він теж не пустить сторонню людину на свій склад.

— Що ж тоді?

— Недовірливість, я ж вам казав. Боїться, щоб я не одержав більше, ніж передбачено, а він — менше можливого.

— Те, що до операції причетна ще й третя особа, таки ускладнює справу, — кажу я, удаючи занепокоєність.

— Чому?

— А тому, що коли так піде, то може долучитися й четверта.

— Ні, четвертої не буде, — крутить головою німець. — Моя людина в таких випадках діє самостійно.

— Будемо сподіватися, — звучить голос Мод, яка саме повертається на своє місце.

Дейзі також сідає.

— Я оце сказав, що нам потрібна ще одна зустріч… — пояснює Ерліх.

— Де й коли? — запитує жінка.

— …і в ній візьме участь ще одна особа.

— Де й коли? — повторює Мод.

— Я ж вам казав, що жінки завжди поспішають, гер Каре, — зневажливо кидає німець. Потім звертається до моєї дами: — Сьогодні ввечері, вас це задовольняє? О восьмій годині, ресторан «Інтерконтиненталь» у Бонні.

«Ваша операція завершилася, містере Томас», — ввічливо кажу я. «Не знаю, хто ви такий і про що ви говорите», — холодно відповідає чоловік, зупинившись навпроти мене. «Хто я такий, зараз не має значення. А щодо операції, то вона вам добре відома, бо це ваша справа. Справа, яка закінчилася повним провалом, містере Томас». Чоловік неуважливо дивиться на мене, наче зважує — заперечувати до кінця чи змінити тактику. Нарешті кидає: «Ви не можете довести мою причетність до цієї операції». «Помиляєтесь. Докази зібрано й свідки в наявності. З вами покінчено, містере Томас. Образно кажучи, ви вже готові для моргу».

Цю розмову я не раз повторював у думках. З того часу, як американець спровокував смерть трьох юнаків, я прагнув зустрітися з ним і пред'явити йому рахунок.

Відтоді спливло багато води, а вода розмиває все, в тому числі й зненависть. У нашій професії почуття — не найголовніше. І все-таки, коли Сеймур згадав тоді ім'я Томаса, це відіграло певну роль… Давні спогади знову прокинулись, і я визнав, що помилився: ця людина ще не потрапила до моргу, навіть у переносному розумінні.

Томас. Дипломат середнього рангу, або розвідник середньої руки. Звичайна агресивність нікчеми, який прагне чимось стати. Серія рішучих, грубих дій у Чілі й Нігерії, що закінчилися майже катастрофою. Майже — бо нікчемі було надано останній шанс. Його призначили культурним радником у Софію. Томас і культура… А чому б ні: фасад завжди має бути протилежний змісту. Томас міг би животіти тут, прикриваючись звичною ширмою жвавого, але нікому не потрібного листування. Міг би сидіти непомітно, чекаючи, поки забудуть про його давні провали. Та він не бажає вичікувати. Він прагне блиснути, взяти реванш, знову опинитися нагорі. Так у маленькій голівці цієї нікчемної людини виникає велика ідея: одержати цінну інформацію, використавши тимчасово замороженого агента. Щоб застрахувати агента від викриття, основний хід прикрили запобіжними варіантами, залучивши нових осіб, що часто навіть не підозрювали про характер відведеної їм ролі.

Томас розуміється на тонкощах своєї професії. Однак повністю не уявляє собі обстановки в нашій країні. Самовпевненість приводить його до ризикованих рішень, нетерплячка підштовхує до непродуманих дій. Він навіть не припускає, що операція закінчиться неминучим крахом, він певен, що крах може настати пізніше, коли відзначений і увінчаний лаврами Томас дістане якесь приємне призначення на Захід.

Цей самовпевнений чоловічок і гадки не має про те, що провал його вже підготовлений і запрограмований нашими службами. А коли він, нарешті, збагнув, що все йде не так, як він думав, то знищує кілька душ, аби врятувати себе.

Я вважав, що він не врятується, та, виходить, помилився. Державний департамент викинув його із своєї системи, проте розвідувальне управління не забуло про нього. ЦРУ не залишає своїх людей на вулиці, навіть коли вони виявляються не дуже кваліфікованими працівниками. Для другорядних є другорядні завдання. Цій людині надали можливість дослужити до пенсії на одному із складів «Інтерармко».

Глухий кут — скаже хтось. Золоте дно — зауважить інший. Мабуть, обидві оцінки правильні. Золото найчастіше видобувають у глухих закутках. Якщо почнеш видобувати його на площі перед кафедральним собором, не виключено, що довкола збереться натовп.

Незважаючи на те, що цим типом мені довелося займатися досить довго, я його майже не бачив, крім одного-єдиного разу, та й то здалеку, на вокзалі в Стамбулі. Знаю його переважно з фотознімків із службового досьє: дрібненький чоловічок з добродушним обличчям — банальна зовнішність, так само, як і все інше, включаючи бездоганний синій костюм, повсякденну уніформу більшості дипломатів. Зовнішність без відмітних ознак — це тільки плюс у нашій професії, де не дуже бажано, щоб тебе помічали, а ще менше — запам'ятовували.

Зараз, коли я зблизька крадькома спостерігаю за його жвавим обличчям, я б не сказав, що воно зовсім без відмітних ознак. Маленькі жовтуваті очиці з мінливим відтінком дивляться на вас, коли ви уникаєте їх, і уникають вас, коли ви дивитесь на них. Невеликий гостренький ніс надає блідому круглому обличчю якогось хлоп'ячого виразу. Маленькі, ледве помітні зморшки навколо очей і губів. І, нарешті, також не дуже помітний тик — час від часу він швидко моргає, наче в око йому потрапила порошинка.

Томас і Сандра сидять навпроти мене й Мод. Ерліх і Дейзі окупували третій бік столу, а четвертий віддано кельнерові. Користуючись такою нагодою, офіціант із спритністю ілюзіоніста підкочує й відкочує візочки з холодними закусками, ставить і забирає всілякі страви, запалює спиртівки й обсмажує на вогні облиті алкоголем шматки м'яса. Дами з неприхованим задоволенням спостерігають за його діями, а Томас, зневажливо одвернувшись, стиха розмовляє з німцем.

Якщо не зважати на атракціони кельнера, вечеря минає трохи вимушено, як це буває, коли людям нема про що особливо говорити. Спроба Дейзі пожвавити розмову темою про сонячні виверження, очевидно, щойно почерпнутою із «Штерна» чи «Квіка», обмежується її млявим монологом. Нікого за столом не цікавлять сонячні виверження. Компанія зосереджено їсть — тільки подзенькують прибори та зрідка лунають короткі репліки.

— Печеня Шатобріан — просто чудо, — констатує Сандра.

— Ще б пак, за такі гроші, — зауважує Томас.

Знову дзенькіт приборів, знову пусті фрази.

— Чому немає музики? — питає Дейзі.

— Тому що дирекція поважає клієнтуру, — відповідає Ерліх.

— Віденський вальс травленню не зашкодив би, — заперечує дівчина.

— Так, справді. Я помітив, що шлунок краще працює під музику, — добродушно підтверджує Томас.

— І тому, коли ми чуємо віденський вальс, нам уявляється запах віденського шніцеля, — бурчить Ерліх, який трохи не в настрої.

Відколи нас відрекомендували один одному, Томас не промовив до мене ані слова, та я відчуваю, як він під час вечері потай вивчає мене. Удаю, ніби не помічаю цього, наче він зовсім не цікавить мене. Сандра значно цікавіший об'єкт для спостережень, однак і тут треба стримуватися — з усього видно, що вона подруга Томаса. Вони прийшли разом: дама, щоб не виглядати вищою за свого кавалера, взула позолочені босоніжки без каблуків. Томас був у чорних черевиках з шестисантиметровими підборами.

Є чимало людей, для яких низький зріст аж ніяк не є джерелом прикрих переживань. Є й такі, що сприймають це хворобливо, але заспокоюють себе тим, що багато знаменитих осіб також були невисокі на зріст. А Томас, мабуть, належить до людей третьої категорії. Тих, що вважають себе скривдженими долею.

Я ліниво розмірковую про це, машинально пережовуючи черговий шматок м'яса і намагаючись не дивитися на чоловіка навпроти й на даму поруч нього. Є й без них куди дивитися — збоку від мене простяглися широкі вікна ресторану, з яких відкривається чудовий краєвид, точніше — краєвид безодні. Ресторан «Інтерконтиненталь» міститься на останньому поверсі хмарочоса; звідси, з висоти пташиного польоту, можна милуватися довколишньою місцевістю, але, звичайно, вдень, бо зараз видно лише темне провалля та ще десь далеко внизу яскраво освітлену стрічку шосе.

За кавою заведено переходити до ділових розмов, тож коли кельнер у білій жилетці церемоніально розставляє мініатюрні чашечки і йде, я сподіваюсь почути щось на зразок: «Е, панове, чим можу бути вам корисний?» або «Наскільки я зрозумів, містер Каре цікавиться нашими виробами?»

Проте всі п'ють каву у мертвій тиші, наче розуміють, що привід для вечері відпав, і, отже, вечеря втратила сенс. Тільки Ерліх щось говорить, звертаючись до Томаса, але робить це пошепки. Чоловічок у відповідь лише киває головою. Настає час розраховуватися. Плачу я — не з надмірної щедрості, а тому що перехоплюю багатозначний погляд Мод. Ніхто не заперечує.

— Рибка не клюнула, — зауважую, коли Мод веде свій «мерседес» до Кельна із звичною швидкістю — вельми помірною.

— У мене таке враження, наче це вас тішить, — сухо відповідає жінка.

— Сеймур іще щось вигадає, — байдуже кидаю я.

Не можу ж я їй пояснити, що мій особистий план не має нічого спільного з їхніми планами і що, незалежно від того, клюне рибка чи ні, двадцять дев'яте число вже не за горами.

Минаємо Бонн і виїздимо на трасу. Мод трохи збільшує швидкість, зосереджено вдивляючись у асфальтову стрічку, освітлену фарами. Я неуважливо дивлюсь, як проносяться повз нас темні силуети дерев. Тиша й поганий настрій. Все-таки в моєї дами є одна дуже гарна риса: вона мовчки гамує своє роздратування, замість зганяти його на мені. Тільки коли ми вже заходимо в готель і сідаємо в ліфт, Мод каже:

— Співчуваю вам, Альбере, та, здається, ваша місія затягнеться.

— Я теж співчуваю вам, люба. Ви надто близько до серця берете невдачі вашого шефа.

— І ваші…

— До чого тут я?

— Не знаю. Але Томас явно призначав цю зустріч для того, щоб подивитися на вас. А коли він вас побачив, ви, здається, не сподобались йому.

Ми виходимо з ліфта й бажаємо одне одному доброї ночі.

В своєму номері я кладу гаманець на нічний столик, потім вішаю піджак на спинку стільця й лягаю на кушетку. Що ж, треба все обміркувати.

Партнерів у торгівлі вибирають не з того, симпатична в них фізіономія чи ні. Якщо я не сподобався Томасові, причина може бути одна: він упізнав мене. Однак як він може впізнати людину, ніколи не бачивши її? Так само, як і я впізнав його, — з фотознімків. Це цілком можливо. Мені відомо, що я зафіксований у картотеці ЦРУ як противник по розвідці. Але ж Томас цікавився людьми з контррозвідки. Такі, як я, що подвизаються за кордоном, його не обходять. Та й уплутався я в цю операцію проти американця зовсім випадково.

Як би там не було, зустріч в «Інтерконтиненталі» завершилася невдачею. Якщо причина невдачі не в мені, то треба шукати її в інших. В Ерліхові. Чи в якомусь небажаному сторонньому свідкові, якого я навіть не знаю.

Навіщо сушити голову, кажу я собі. Поквитатися з таким типом, як Томас, — це було б непогано, але за сьогоднішнього твого становища то неможлива розкіш. Ніхто тебе не уповноважував чинити правосуддя. Роби свою справу.

У двері тричі постукали — не дуже гучно, але рішуче. Так стукає Мод.

— Я тут, не бійтеся, — кажу, відчиняючи їй.

— Я не прийшла вас перевіряти, — парирує вона і входить. — Мені щойно подзвонили. Нас чекає ще одна зустріч, Альбере.

— Але ж уже північ…

— Яке це має значення? Ви ж іще не помираєте від недосипання.

За п'ять хвилин ми виходимо з готелю. За звичкою я прямую до «мерседеса», що стоїть біля протилежного тротуару, але Мод зупиняє мене:

— Обійдемося без автомобіля. Це зовсім близько… Якщо зовсім близько, значить, Сеймур змінив свою базу. Повертаємо праворуч, потім — ліворуч, потім — знову праворуч, знову ліворуч, нарешті зупиняємося перед темним двоповерховим будинком з замурованими вікнами. Будівля могла б видатися незаселеною, коли б над входом не сяяло криваво-червоне неонове світло: «Бакара. Диско — танці».

— Я не знав, що Сеймур захоплюється танцями.

Дама лишає моє зауваження поза увагою й натискає на масивні двері. І враз нас заливає така бурхлива хвиля гуркоту й виття, що мені стає зрозуміло, чому ця будівля так щільно запакована. Коли б її не запакували, жителі кварталу давно б уже її підпалили.

Гуркіт, що ринув на нас ще з порога, був лише ніжним вступом. Треба проминути вестибюль і дістатися до салону, щоб сповна оцінити необмежені можливості підсилювальної радіотехніки. Вищання мідних інструментів шипами впинається у вуха, а ударні наче кулаками б'ють по тім'ю. Якщо протягом перших кількох хвилин перебування в подібному закладі тебе не поб'є грець, є шанс невдовзі настільки отупіти, що навколишня обстановка тебе вже не шокуватиме.

Хоч я в подібних місцях і не вперше, в мене таке враження, наче я потрапив у самісіньке пекло. Це враження створюють не тільки нестерпно різкі звуки оркестру, підсилені спеціальним устаткуванням, а й яскраві райдужні спалахи, які то згасають, то зблискують у темряві, наче пекельні вогні, тимчасом як кілька десятків танцюристів корчаться, мов грішники, на великому майданчику.

— Чудове місце для зустрічі, — горлаю на вухо Мод, коли ми пробираємося вздовж парапету. — Ми розмовлятимемо з допомогою мегафонів, чи не так?

— Бережіть свої голосові зв'язки, — відповідає в такий же спосіб дама. — Вам вони надалі згодяться.

Добираємося до якогось темного закутка. Мод веде мене вузькими стрімкими сходами, що спіраллю піднімаються до стелі. Іду навпомацки, час від часу хапаючись за задню частину тіла моєї дами, що змушує її вигукувати:

— Що ви робите, Альбере! Бильця ж не в мене на спині!

Нарешті ми дістаємося вузької галереї, що оперізує дансинг, минаємо кількох п'яничок і входимо до якоїсь маленької кімнатки з одним-єдиним столом. Стіл — і за ним двоє клієнтів. Томас і Сандра.

Приміщення тьмяно освітлюють лампи з червоними абажурами і відблиски з пекла, що проникають і сюди. У цих червоних сутінках незвично виблискують дві сигарети, наче два блідо-жовтих вогники.

— Мені приємно побачити вас у трохи спокійнішому місці, — вітає мене американець.

Оце — «спокійніше місце»? Власне, так, якщо порівняти його з тим залом на нижньому поверсі. Тут усе-таки тебе не засліплюють електричні виверження й можна майже нормально розмовляти, хоча стіни й здригаються від гуркоту.

— Викликати офіціанта тут не дуже просто, тому ми подбали й про вас, — пояснює Томас, коли ми сідаємо. — Наливайте собі.

Посеред столу вишикувалася ціла батарея пляшок: газована вода, кока-кола, відерце з льодом і дві пляшки віскі, одна майже наполовину порожня. Наливаю Мод кока-коли, собі — трохи скотчу з льодом, після чого закурюю.

— Може, слід було б вибачитися за недавній інцидент, — веде далі американець. — Не знаю, як інакше ще можна назвати цю вечерю, окрім як «інцидент», та якщо хтось і повинен вибачатися, то це не я, а наш спільний друг.

Він відпиває ковток скотчу. Судячи з того «ковтка», а також з напівпорожньої пляшки, він набирає темп. Звичайна хвороба деяких шпигунів у відставці. Після того, як ти ціле життя змушений був дотримуватися міри, настає мить, коли всі заборони перестають існувати.

— Я сказав Ерліхові, що готовий з вами зустрітися, запропонував місце й час зустрічі, — пояснює Томас. — Але не запрошував у свідки ні його, ні його подруги. Сподіваюсь, ви також.

— Звичайно, — киваю у відповідь.

— Так я й думав, а Ерліх твердить, ніби прийшов за вашим бажанням і ніби ви взагалі наполягали, щоб зв'язок між вами і мною підтримувався через нього. Вам що, справді потрібен посередник?

— Посередник виник з необхідності, — відповідаю я. — Найкращі угоди, як ви знаєте, укладаються сам на сам.

— Мені приємно чути, що ми з вами однакової думки з цього приводу, — задоволено бурмоче американець.

Він піднімає чарку, спорожняє її, наливає знову й кидає туди дві грудочки льоду.

— Не забувай і про мене, Генрі, — озивається Сандра.

— Вибачай, люба.

Американець наливає своїй дамі й знову звертається до мене:

— Отже, з першого питання ми дійшли згоди: Ерліх залишається поза грою.

— Якщо це можливо, — відповідаю я, бо відчуваю під столом тиск дебелого стегна Мод. — Все-таки мені потрібна людина для транспортування.

— То ваша справа, містер Каре. Якщо Ерліх потрібен вам для. транспортування, використовуйте його. То ваша справа.

— В такому разі все гаразд, — кидаю я, знову відчувши стегно своєї дами.

— Тепер друге питання. Мушу визнати, що спочатку поставився до вашої пропозиції з певною недовірою. І, щоб бути щирим до кінця, додам, що недовіра й досі не зовсім зникла.

Я, знаєте, звик оперувати певною кількістю й точно визначеним асортиментом виробів.

— Розумію вас, — киваю я у відповідь на черговий дотик стегна. — Та ваша недовіра навряд чи була сильніша від моєї недовіри до гера Ерліха. Я не можу висловлювати конкретних пропозицій, поки не пересвідчусь, що маю справу з серйозними партнерами. Наскільки пам'ятаю, ми з вашим знайомим вели мову навіть про скляні вироби.

— «Скляні вироби», ха-ха! — сміється Томас. — Так, він справді казав мені, що ви скористалися цією дивною термінологією.

Американець ковтає чергову дозу скотчу, закурює сигарету й каже:

— Я готовий сприйняти ваші «скляні вироби» як пробну увертюру, але гадаю, що вже настав час поговорити й про зброю.

— Не бачу причин, які б заважали нам, — відповідаю під диктовку стегна.

— Тоді хочу почути вашу пропозицію, — сповіщає Томас.

І, щоб марно не чекати, робить іще один ковток.

Стегно Мод щільно протиснуте до мого, але ніяких підштовхувань я не відчуваю. Дама розуміє, що відповідь треба як слід обміркувати, адже ми з Уїльямом не уточнювали цифри.

— Я вже пояснив геру Ерліху, що віддаю перевагу великим партіям товару. Та зараз ідеться про першу угоду, після якої будуть ще й інші…

— Можуть бути, а можуть і не бути, — хитає головою Томас. — На ринку зброї ситуація швидко змінюється. Тому дозвольте дати вам пораду: не укладайте пробних угод, беріть стільки, скільки можете взяти.

— Згоден. Однак я ще не знаю, що ви мені можете запропонувати.

— Хіба Ерліх вам не казав?

— В загальних рисах. Згадав щось про пістолети й ручні гранати.

— І автомати. І карабіни з довгими чи вкороченими стволами. І легкі кулемети. І навіть міномети, якщо вони вам потрібні. Взагалі асортимент широкий. Вам залишається тільки вибрати.

— Вибрати неважко. Мене цікавить усе, крім кулеметів і мінометів. Так, усе разом з потрібною кількістю боєприпасів. Та коли виникла розмова про кількість, погодьтеся: для того, щоб остаточно визначити її, треба знати ціну.

— Певно, ви знаєте сучасні ціни на згадані артикули.

— Приблизно.

— Ну, гаразд: дам вам тридцять процентів знижки, якщо, звісно, кількість товару заслуговуватиме на це.

— Але ж ваш товар застарів…

Стегно і досі не подає мені ніяких сигналів, мабуть, усе йде як належить. Але воно так само щільно притулене до мене, немов демонструє свою моральну підтримку.

Томас підняв чарку, але не п'є, а дивиться на мене, кліпаючи так, наче в око йому влетіла порошинка.

— А який товар не застарів? Будь-яка зброя стає товаром тільки тоді, коли застаріє. Нової зброї не одержує навіть армія. Нову зброю, шановний, ще випробовують на полігонах.

— Згоден. Але погодьтеся і ви, що існують різні ступені застаріння.

— Я дам вам найновіше із застарілого, — запевняє Томас. — Те, що лише два роки тому було на озброєнні нашої армії. Так, воно буде набагато модерніше від усього того, чим зараз воюють в африканських джунглях і на Близькому Сході.

Відчуваю, як Мод штовхає мене ногою: погоджуйся! Але ж на цих справах я розуміюся трохи краще за Мод, і якщо вже сів грати, то треба грати як слід.

— Ваша пропозиція справді спокуслива, — визнаю я. — Після таких запевнень ви, мабуть, не заперечуватимете проти знижки на п'ятдесят процентів.

— Е ні, шановний! — сміється американець. — Ви не можете розраховувати на таку знижку з тієї простої причини, що я нам її не пропоную.

— Бо ще не зважили як слід моєї пропозиції. І тому, що я не назвав вам кількості.

— Справді, мені цікаво почути про кількість. Але не думайте, що це може багато що змінити.

Чекаючи конкретних цифр, Томас вихиляє віскі й наливає і нову.

— Не забувай і про мене, Генрі, — озивається Сандра.

— Вибачай, люба, але що вдієш: коли починається чоловіча розмова, про дам забувають.

Дами, очевидно, добре розуміють, що відбувається саме чоловіча розмова, бо не тільки не роблять спроб включитися в неї, о й не перемовляються між собою. Навіщо псувати магнітофонний запис зайвими шумами! Цих шумів вистачає й без цього. Невпинний ритмічний гуркіт диско-мелодій мовби тисне по нас, — там, унизу, теж користуються магнітофонними запитами. Щоправда, там є і оркестр, та він, мабуть, існує лише для того, щоб більше брати за напої.

— Гадаю, що слід обчислювати партії товару. По скільки ви пакуєте? — цікавлюсь я.

— Дев'ятиміліметрові пістолети по тридцять штук у ящику, автомати — по шістнадцять, карабіни — так само.

— В такому разі візьмемо за основу по двісті ящиків кожного виробу. Що ж до набоїв…

— Облиште набої, — зупиняє мене американець. — Набоїв кожен хоче якнайбільше. Тому щодо них у нас норма: п'ять ящиків на кожний ствол.

— Не дуже щедро. Але це дрібниці, якщо ми домовимося про головне.

Американець задумливо дивиться на мене й кліпає, наче йому знову муляє порошинка в оці. Потім відпиває з чарки й знову кліпає.

— Та кількість, яку ви попередньо замовляєте, не викликає в мене особливого ентузіазму.

— Я міг би збільшити, — кажу я, відчувши підбадьорливий поштовх під столом. — Єдине, що мене стримує, це проблема транспортування.

— Транспорт — то ваша справа. В даному разі я маю на увазі не тільки кількість, а й пропорцію. Ви замовляєте шість тисяч пістолетів і при цьому наполягаєте на великій знижці. Та я можу реалізувати скільки завгодно пістолетів без найменшого зусилля й без будь-якої знижки. Пістолети!.. Пістолети — це золотий бізнес!

Він замовкає, наче прислухається до диско-гуркоту, потім починає легенько постукувати пальцями по столу, немов випробовує клавіатуру на піаніно, й нарешті говорить:

— Найнадійніша зброя — карабіни. Карабіни — це класика, містер Каре. Вам треба взяти більше карабінів. Подвоїмо кількість карабінів, наполовину зменшимо кількість пістолетів, скромніше замовимо автомати — от і укомплектована чудова партія товару, і ви можете розраховувати на тридцятипроцентну знижку.

Дебеле хтиве стегно знову тисне мене під столом: погоджуйся! Цього разу я теж штовхаю його у відповідь: не заважай!

— У мене таке враження, наче компроміс уже намічається, — зауважую я. — Мій початковий варіант і сорок процентів знижки. Або, коли хочете, ваш варіант і п'ятдесят процентів знижки.

Нога Мод завмирає в напруженому очікуванні, а Томас знову заходиться сміхом:

— Хіба це компроміс? Те, що ви пропонуєте, для мене — справжня капітуляція. Погодьтеся, містер Каре, що людина капітулює лише тоді, коли немає іншого виходу. А у мене є досить каналів, щоб збувати свій товар.

— Так, але у вас, мабуть, і товару більш ніж досить. Нащо йому лежати й іржавіти.

— Не хвилюйтесь, товар не іржавіє. Він добре змащений.

— Але застаріває.

— Він довго не залежується, щоб застарівати.

Западає неприємна мовчанка, передвісник розриву. Мод настирливо штовхає мене, та я не реагую.

— Шкода, що ми не дійшли згоди, — нарешті кажу я. — Будемо сподіватися, що колись іншим разом…

— Я ж вам сказав: не покладайтеся на інший раз, — бурчить американець. — Зброю, на відміну від скляних виробів, не пропонують щодня на кожному кроці.

Він кліпає очима, потім підносить до губ склянку. Я беру з нього приклад, байдужий до сигналів Мод. Можливо, час відступати, думаю я, та саме в цю мить бачу, що Томас тягнеться до невідкоркованої пляшки, бо перша вже порожня. Ні, давати відбій ще рано. Попереду в нас ціла пляшка, тож нема чого поспішати.

— Бачте, містере Каре, — каже американець, звичним жестом викручуючи металевий ковпачок. — Оскільки це справді наша перша угода й невідомо, чи буде колись друга, я хотів би вам якось догодити. Але ви повинні зрозуміти мене: я не шеф фірми й мої права обмежені певними рамками. Тому не вимагайте від мене неможливого.

Він щедро наливає собі, не забуваючи цього разу плеснути трошки скотчу й Сандрі. Потім підсовує пляшку до мене. Беру її, та перш як налити, кажу:

— Щоб не вимагати неможливого, треба знати ваші можливості.

— Можу збільшити знижку на п'ять процентів, якщо брати другий варіант.

— А як з першим?

— Максимум — тридцять процентів, як я вам уже сказав. За такого варіанта я ніколи не робив подібної знижки. Можете мені повірити.

Мод уже якийсь час сидить спокійно, ніяких сигналів.

— Гаразд, — кажу я, — тоді дозвольте мені подумати день чи два.

— Ну що ж. Якщо йдеться про день-два.

— Йдеться не про те, укладемо ми угоду чи ні, а про те, на якому варіанті спинитися.

— Так, так, подумайте, — киває Томас. — Що ж до угоди, я не маю сумніву, що ви її укладете. Таких вигідних умов вам піхто не запропонує.

Напруження спало. Мод вже не притискає стегно, а Сандра щось мугикає у такт диско-мелодії, яка долинає знизу. В червоній півтемряві напівоголений бюст секс-бомби виглядає привабливо-рожевим, а чуттєві червоні губи здаються майже чорними. Чорні губи, чорне волосся й загадкові котячі очі — це вже не секс-бомба, а жінка-вампір у стилі ретро.

Відчувши, що угоду майже укладено, Томас також розслаблюється. Алкогольні випари, досі нейтралізовані силою волі, здається, починають діяти й на нього, бо, кліпнувши, він кидає на мене дружній погляд і каже:

— Зброя — це найвизначніший винахід!

— Великий винахід, справді, — озивається Мод. — Пускати кров…

— Якщо треба пустити кров, можна скористатися п'явками, — подає голос Сандра. — Пам'ятаю, мені приписували торік, коли я дуже розповніла…

— Зброя! — повторює Томас, не звертаючи уваги на жінок. — Єдині ліки проти людської дурості. Ми повинні бути вдячні дурості, шановний Каре. Коли б не вона, хто б купував зброю?

— Ви хочете сказати — жадібність?

— Ні, дурість. Жадібність — нормальне явище. Голодний хоче нажертися. Потрібні гроші — торгуєшся за п'ять процентів, як ми з вами. Але розумний досягає свого, не ризикуючи наразитися на чийсь ніж. На цьому світі одні — дужчі, другі — слабші. Треба зважати на це. Підкорятися старшому.

— А як я не хочу підкорятися? — вередливо запитує Сандра, що також перебуває під впливом алкогольних випарів. — Ну ж, кажи! Як я не хочу!

— Це не оригінально, — відповідає американець. — Ніхто не хоче. Йдеться про те, щоб досягти свого, не наражаючись на ніж. Коли я був маленький, мене навчали робити так, як хоче бог. Та де той бог, щоб запитати, як він хоче! Ніхто не може точно сказати, чого саме йому хочеться. Суть у тому, що треба зважати не стільки на бога, скільки на начальство. Живи в мирі з начальством — таким має бути наш девіз.

— А як я не хочу? — наполягає секс-бомба.

— Треба бути дуже розумною, щоб дозволити собі таку розкіш, — поблажливо бурмоче Томас. — Коли ти розумна, то зробиш так, щоб досягти свого, не дратуючи начальство.

— Все це теорія, — заперечує Сандра. — Ходімо танцювати.

— Тільки не я, — хитає головою американець. — Я можу випити ще чарку, щоб зробити тобі приємність, а танцювати відмовляюсь.

— Тоді ходімо з вами, — раптом звертається секс-бомба до мене. — У вас ще буде час обміркувати угоду.

Вона вже підвелася, й тому я не можу їй відмовити, тим паче що й Томас добродушно підбиває:

— Ідіть, ідіть! Ви ж знаєте: коли дами запрошують…

Я рушаю слідом за дамою вузькою галереєю, намагаючись не наштовхнутися на якийсь стіл і не спіткнутися об чиїсь ноги. Стомлено випростані ноги після пекельних вистрибувань на нижньому поверсі. Апатичні, застиглі обличчя. П'яні люди. Сп'янілі не від алкоголю, а від диско-скавучання, від темпу механічних рухів й від ритму цього оглушливого безугавного гуркоту підсилювальної апаратури.

Там, унизу, справжня вакханалія. Це або оргія, або істерія, або щось іще, тільки не веселощі. Цьому джазовому дійству бракує саме веселощів.

— Прогресуємо, — кажу я, коли ми виходимо на майданчик.

— Що? — вигукує секс-бомба.

— Прогресуємо! — кричу їй. — Ще трохи, й ми зможемо змагатися з шаманами, що звиваються в корчах, демонструючи свою вмілість…

— І все-таки, може, спробуємо зробити кілька на…

— Які на? Тут працюють переважно руками й стегнами.

— Що ж, це потішно. Коли стільки людей так роблять…

Вона каже «мабуть, потішно» й водночас задкує від майданчика до напівтемного закутка з крученими сходами. Я хочу допомогти їй стати на сходинку, та дама раптом обертається до мене й запитує:

— Ви справді вважаєте, що Ерліх вам конче потрібний?

— Звичайно. Якщо це для вас має значення.

— Для мене — навряд. Але, слухаючи вашу розмову, я подумала, які чоловіки дурні. Марнують час на якісь нікчемні проценти, а про головне забувають.

Вона робить багатозначну паузу й знову підводить на мене очі, в яких уже немає й сліду сп'яніння.

— Ерліх — небезпечна людина.

— Люди небезпечних професій завжди небезпечні, — байдуже кидаю я.

— Ерліх — небезпечна людина, — повторює Сандра.

— Я це зрозумів. Але ви висловлюєтесь дуже загально.

— Немає часу на подробиці. Мабуть, нам треба вже повертати нагору, — каже жінка.

— Чому так швидко? Чи Томас теж небезпечна людина?

— Облиште жарти. І якщо ви не зовсім втратили здоровий глузд, подумайте над тим, що я вам сказала.

— Ви мені таки пошарпали нерви, любий, — заявляє Мод, коли ми, нарешті, опиняємося на вулиці й прямуємо до готелю.

— А ви мене так штовхали, що мало не пошарпали штани.

— Виходить, то ви тільки удавали незворушність, а мені здавалося, що я подаю сигнали якомусь пню…

Вона важко зітхає. Я теж зітхаю, але полегшено. Після задухи й гуркоту дискотеки літня ніч здається мені такою тихою й свіжою.

— Ви мною не задоволені?

— Навпаки, ви перевершили всі мої сподівання! Не розумію тільки, навіщо було перегравати й ставити переговори на грань зриву.

— Навіщо? Бо коли сідають грати, треба або грати, або не грати. Томас не повірив би, що я торговець, коли б я одразу ж прийняв його умови.

— Ви змусили навіть мене повірити в те, що ви торговець.

— Невже ви досі сумнівалися?

— Щиро кажучи, так.

— Те, що ви ставитеся до мене з недовірою, мене не дивує. Але в даному випадку ви виявили недовіру й до Сеймура. Хіба Сеймур не проінформував вас конкретно про те, на що я здатний і на що ні?

— Так, так. Але не будемо копирсатися в минулому, — в голосі Мод звучить легка досада. Ми йдемо, поринувши кожне в свої думки, і наші кроки озиваються луною в порожній вулиці. Добре хоч думки мої беззвучні. Бо коли б дама могла зараз почути їх, гадаю, що з неї відразу злетіла б уся сонливість.

Про що я думаю? Мільйони різних думок. Про те, що Томас зблизька має досить-таки жалюгідний вигляд, що Сандра далеко не байдужа спостерігачка гри, що Ерліх з незрозумілих причин має всі шанси бути усуненим, що хід операції знову не збігається з планами Сеймура, що цю розбіжність він особливо відчує після сюрпризу, який чекає на нього, — моєї несподіваної втечі, що Мод виглядає стомленою, отже, я можу розраховувати на спокійну ніч у своїй кімнаті.

Спокійна ніч? Щойно я подумав про це, як жінка каже:

— Просто вмираю, так хочеться спати. Але за такої ситуації не заснеш. Знаю це з власного досвіду. А як ви, Альбере?

— Я вмираю від туги за вами. Мабуть, ви знаєте й про це.

Власне, я міг би розділити з нею її безсоння, коли б не ця маленька сумка. Адже й після найдовшого безсоння нарешті приходить сон. А що ж це за сон, коли треба одним оком стежити, чи не перевіряє Мод вміст твоєї сумки. Дуже незручна ситуація, та, як каже Томас: якщо дами запрошують…

— Ви були на висоті, Альбере…

— Мені приємно це чути.

— Так, ви справді були на висоті… Та, незважаючи на це, план зірвався.

— На якій стадії?

— Райєн… — бурмоче вона. — На стадії Райєна…

Так, з волі Томаса Райєн справді залишився поза грою. І водночас Сандра намагається відсторонити Ерліха. Що ж тоді залишається? Залишається тільки Томас. Особисто для мене цього цілком досить. Тобто було б досить, якби я мав намір вести далі цю гру, мета якої мені зовсім невідома.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Не знаю, хто сказав: «Немає нічого кращого за негоду», але треба витримати кілька тижнів спеки, аби переконатися, що це недалеко від істини.

Сьогодні намічається такий же день, як і попередні. З вікна готелю видно знайомий, вже аж набридлий пейзаж — залита сонцем площа й темне громаддя кафедрального собору, що вирізняється на тлі білястого літнього неба. Групки туристів уже купчаться біля церкви й магазинів сувенірів.

У двері настирливо стукають. Це, звичайно, Мод, така приваблива в сірій сукні з великими фіолетовими квітами. Проте я вже по зав'язку ситий Мод, ситий їжею й питвом, безцільним вештанням по ресторанах. Поверніть мені мій старенький «БМВ» і займайтесь своєю справою.

— Вибачайте, Альбере, але за півгодини мене чекатиме Франк, а я маю бігти на іншу зустріч. Добре було б, щоб ви підтримали йому компанію, поки я повернуся. Потім підемо кудись обідати.

Атож. Обідатимемо, базікатимемо вибиратимемо десерти. Справді, сьогодні намічається такий самий день, як і попередні.

— Підтримати компанію? Чому ж ні, люба. Ви ж знаєте, моє хобі — підтримувати комусь компанію!

— Цього я не знала, але гадаю, що краще починати день усмішкою, аніж набурмосеним видом, — лагідно відповідає дама. І, щоб дати мені привід усміхнутися, додає: — Гадаю, що після зустрічі, яка на мене чекає, розвиток подій значно пришвидшиться.

Стара пісня. Розвиток подій пришвидшиться… ще кілька днів… Почувайте себе як на канікулах. Поверніть мені мій старенький «БМВ», а потім, коли хочете, пришвидшуйте собі події!

Наприкінці тижня — від п'ятниці до неділі — готель «Європи» переповнений, а в інші дні майже порожній. Спускаючись униз, щоб зустріти Франка, я виявляю його в безлюдному холі.

Франк вислуховує моє пояснення, схвально киваючи головою, після чого зауважує:

— Ну, якщо треба зачекати, то ходімо в ресторан. Я помітив, що в ресторані час минає значно швидше, ніж у такому нудному місці, як цей хол.

Він рішуче підводиться, але в цю мить озивається дівчина-адміністраторка:

— Ресторан зачинено, пане.

— В такому разі дайте нам чогось випити.

— Будь ласка. Що ви бажаєте?

Досягши свого, низенький червонощокий чоловік несе своє черево до затишного закутка над холом, що нагадує ложу. Трохи згодом хлопчик з буфету приносить нам напої. Франк умочує губи в запітнілу склянку, задоволено прицмокує й зауважує:

— От бачите, навіть під час найприкрішого застою можна знайти вихід.

Він пильно дивиться на мене маленькими хитрими очицями й додає:

— У мене таке передчуття, наче ви вже знайшли вихід. — І, жартівливо насварившись пальцем, провадить далі: — Не заперечуйте. Я зрозумів, що наша Мод працює на вас.

— Мені здається, що…

— Нічого вам не здається, — обриває мене гість. — І вам нічого не треба мені пояснювати. Я не з тих, хто вам дорікатиме за це.

Франк відпиває трохи з чарки і майже з побожністю говорить:

— Зброя! З таким товаром ніколи не буде застою!

— Не кажіть. Якщо переговори про роззброєння колись усе-таки дійдуть…

— Казки, дорогий мій, пусті балачки. Чи можете ви мені навести приклад із загальної історії людства, щоб хтось колись роззброївся?

Чорні очиці дивляться на мене насмішкувато, немов чекають відповіді, а я дивлюся на склянку з віскі й на два маленькі айсберги, що плавають у жовтій рідині.

— Зброя — це перше, що створила людина, і, певно, буде останнім, — гугнявить Франк, тягнучись до чарки.

— Гадаю, що все-таки спочатку людина створила знаряддя праці.

— І помиляєтесь. Між знаряддям і зброєю немає ніякої різниці. Камінь чи ломака використовувались насамперед не для праці, а для вбивства. Хіба ви не пам'ятаєте: «І рече Каїн брату своєму Авелю: ходімо в поле. І прийшовши в поле, Каїн накинувся на свого брата і вбив його. І питає господь Каїна: де твій брат Авель? — А той відповідає: не знаю, я не сторож братові своєму». Перше вбивство й перша брехня! Це дуже важливо в даному випадку, друже.

— Важливіше, ніж убивство?

— Так, навіть ніж убивство. Брехня засвідчує, що людина добре розуміла суть того, що вчинила, й тому намагалася приховати свій вчинок. Саме в цьому й полягає злочин. Тварина не має моральних критеріїв, вона вбиває з біологічної потреби. А людина вбиває нехтуючи власними критеріями або критеріями свого бога, — це одне й те саме. Злочин, дорогий мій, народжується одночасно з людиною. Його сотворила, розвинула й удосконалила саме людина, а не кішка. Такий зміст і така суть усієї історії людства.

— В тому числі і заокеанської?

— Не бачу, чому заокеанська історія повинна бути винятком.

— Але ж у вас були Едісон, Франклін, Томас Пен…

— Звичайно. Перші двоє — винахідники, а третій — демагог. Без винахідників розвиток сучасної техніки, надто збройової індустрії, був би немислимий. А щодо демагогів — вони потрібні, щоб прикривати суть того, що роблять військові. Одні базікають, тоді як другі вбивають. І в цьому — вся історія людства: десяток красивих фраз і гори злочинів.

— А ви дивитеся на світ досить песимістично, — кажу я, похитуючи в пальцях склянку з двома айсбергами.

— На світ — можливо, — киває він. — На світ — таки напевно. Та тільки не на бізнес. Адже ваш бізнес базується саме на цій механіці: поки існують люди, будуть і злочини, а для злочину потрібні інструменти. Зброя!

Він машинально хапає склянку, але вона уже порожня. Це відкриття разом з іншим відкриттям — у холі знову з'явився кельнер — наштовхує його на певні висновки:

— Чому ви не п'єте свій скотч? Тоді я зможу зробити нове замовлення.

— Щось мені не дуже… ми звечора трохи перебрали, — виправдовуюсь я. — А втім, можна ще одну порцію, тільки з пляшкою «спрайта».

— Віскі з лимонадом? — дивується Франк. — Такого я ще не чув.

Якраз непогано, можете покуштувати.

— А чому ж ні! Нове трапляється не так часто, отже, не слід нехтувати такою нагодою.

Коли приносять замовлене, він оцінює мою імпровізацію з поблажливим схваленням:

— Знаєте, нічого. Таке враження, наче воно освіжає.

— Що ж, не завадить трохи освіжитися після отих ваших похмурих просторікувань, — зауважую я і в свою чергу п'ю суміш.

— Люди, дорогий мій Каре, живуть або день у день дуріючи, або ж так уже розваживши, наче в них попереду ще століття. Ви, здається, належите до другої категорії. Не хвилюйтесь, ви не проживете століття. Похорон — і ваш, і мій — відбудеться задовго до кінця світу й навіть — будемо сподіватися — задовго до того, як сюди прийдуть китайці.

Він вихиляє свою чарку, каже ще щось утішливе й замовляє знову. Напій, можливо, не такий уже й смачний, та принаймні холодний, а надворі спека, тому замовлення доводиться раз у раз повторювати. Ми п'ємо вже по п'ятій чарці, коли я дозволяю собі зробити дружній докір:

— Виходить, ви відкидаєте будь-яку еволюцію, шановний Франку.

— Чому? А еволюція зброї? — ображено заперечує червонощокий.

— Колосальний розвиток! — погоджуюсь я.

— Зовсім нікудишній, — гугнявить гість, який, певно, не має звички погоджуватися з співрозмовником.

— Від кам'яної сокири до атомної бомби! Колосальний розвиток, — наполягаю я.

— Зовсім нікудишній, — повторює Франк. — Еволюція, так. Але на основі дурної короткозорості.

Його очиці блищать — може, від алкоголю, — коли він запитує:

— Здогадуєтесь, у чому помилка?

— Ризикуючи вас засмутити, Франку, визнаю, що не бачу її.

— Нічого дивного. Загальна короткозорість тепер звичайне явище. Ви навіть не усвідомлюєте, що ваша атомна бомба досить примітивна зброя. Дикунська, так. І не в моральному розумінні, а в буквальному. Бо людина, будучи від природи тупицею, навіть в епоху технічної революції мислить як тупиця, тобто в двох вимірах, виходячи тільки з кількісних критеріїв. Камінь замінили кулі і ядра, це те саме каміння, хіба що воно тепер летить далі і вбиває більше людей. Потім, аби мати змогу знищувати більшу кількість людей, винайшли вибухівку, снаряди. Згодом з цією ж метою снаряди ці роблять дедалі важчими, аж поки кретинізм з «Великою Бертою» підказує, що механічне збільшення розмірів є безглуздям. Тоді виникає ідея скидати снаряди згори, і от ви маєте авіабомбу. Думка тупиці й далі йде традиційним шляхом — як одним вибухом знищити щонайбільше людей, — і звичайна бомба переростає в атомну. І лише коли тупиця виготовляє таку кількість бомб, якої вистачить, щоб ліквідувати всю планету, десь у його двовимірному мозку виникає здогад, що він ішов не тим шляхом: традиційний критерій — убивати якнайбільше і якнайшвидше — можливо, не найкращий.

— Добрий чи поганий, але іншого я не бачу, — відповідаю я й підношу чарку.

Червонощокий машинально робить те саме, потім витирає носовичком спітнілий лоб, ховає носовичок назад у кишеню піджака й замислено дивиться на мене, наче розмірковує — чи варто марнувати час на таку розмову.

— Бачите, дорогий мій, усі грабунки, різанини, війни, перш ніж втілитися в життя, розігрувалися в чиїйсь уяві. Якщо вони не визріють як задум, то навряд чи переростуть у дію. Суд намагається встановити: умисний злочин чи ні. В політиці таке дослідження зайве. Будь-яке політичне злодіяння умисне, і перш як ста! и злочинним актом, воно було злочинною думкою. Якщо в даний момент десь у світі виникає криза чи воєнна сутичка, можете битися об заклад, що цей, здавалося б, випадковий інцидент був добре продуманий президентом і його найближчим оточенням, скоріш за все під час недільної літургії, коли мозок найменш завантажений.

— Мені здається, що ви трохи відхилилися від маршруту, — зауважую я й тягнуся до склянки.

— Навпаки, я йду просто до мети, — заперечує гість, також беручи свою склянку. — Еволюція зброї може статися не кількісним нагромадженням, а засвоєнням нової якості. Людина діє не м'язами, а думкою, отже, й зброю теж треба спрямувати проти думки. Розумієте?

— Анітрохи.

— Дух — ось сфера нової зброї, дорогий мій. Дух! — з пафосом виголошує Франк.

— Спрайт! — підтверджую я, беручи пляшку. І, осяяний раптовим здогадом, додаю: — Операція «Спрайт»!

— Вам і про це відомо! — з ноткою розчарування в голосі каже червонощокий. Але, щоб показати мені, що й він теж трохи в курсі, уточнює:

— До вашого відома, це не операція, а ціла програма.

— Я щось чув, — проваджу я, — однак, як ви самі кажете, нам жити не століття…

— Програма не розрахована на століття. Власне, юна вже виконується.

— Ви мене лякаєте, Франку.

— Чому? Що ж страшного в моїх словах?

— А те, що це означає кінець загальновідомої зброї. А кінець загальновідомої зброї…

— … Означає кінець бізнесу, — завершує гість. — Нічого подібного, дорогий мій. Ви даремно боїтеся за свій бізнес. Йдеться не про легку зброю, а про широкі операції. Легку зброю й надалі виготовлятимуть на всіх парах, тому вам нема чого боятися.

— Це добре, Франку, що після холодного душу ви щоразу пускаєте й трохи теплої води.

— Не знаю, чи не краще все-таки холодний душ у такий жаркий день, як сьогодні, — каже червонощокий, поглядаючи на годинник. — Мод дуже запізнюється. Поки вона прийде, можна взяти ще трохи цієї вашої суміші…

Він робить знак кельнеру, красномовно піднімаючи вгору два пальці, й невдовзі наші склянки знову наповнюються. Цей черевань, здається, хоче підпоїти мене. Дідька лисого! Я помічаю, що він сам уже не дуже впевнено почуває себе в часі й просторі.

— Я гадав, що всі ті нервово-паралітичні гази вже давно знищені, — пускаю пробну кулю.

— Знищені? — зводить ріденькі брови червонощокий. — Фірма «Шольцбергер» у Гамбурзі й досі виробляє їх. Скільки тонн табуну чи фосгену вам треба?

— Це товар не для мене.

— Тільки, дорогий мій, ви помиляєтесь, коли думаєте, що до програми «Спрайт» включено подібні примітивні артикули. Так, примітивні, бо вони також створені за старими критеріями.

Він робить великий ковток розведеного лимонадом скотчу, прицмокує й повторює:

— Саме за старими критеріями. Коли кілька років тому було виготовлено горезвісний ЛСД-25, деякі мудреці з Пентагону вирішили, що відкрили нову зброю. Та потім виявилося, що препарат цей неймовірно дорогий для того, щоб розпочати його масове виробництво. Тоді раптом з'явився ще горезвісніший «Бізет», і генерали вхопилися за нього. Випробовували навіть у В'єтнамі. Фантастичний ефект! Але й це все старі критерії.

Він знову відпиває з чарки й повторює:

— Так, старі критерії. Тому що цю зброю знову ж таки треба доставляти і скидати з літаків. Це означає початок війни. А якщо розпочнеться війна, то ніхто не чекатиме, поки ви обкурюватимете його своїм «Бізетом». Злетять ракети — і готово!

— В такому разі я зовсім не розумію тієї вашої операції «Спрайт».

— Я вже казав, що це не операція, а ціла програма, дорогий мій. І, щоб зрозуміти її, треба міркувати трохи інакше. Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі, які, торкнувшись людини, позбавляють її можливості мислити, тямити, реагувати. І уявіть собі, що цю невидиму безшумну зброю буде непомітно націлено на кого треба й коли треба. Так, уявіть собі, що вона почне діяти проти прикордонників, чи проти персоналу на ракетних майданчиках, чи проти військових і політичних штабів. Тепер вам ясно чи ні? Ніхто нічого не підозрює, ніхто нічого не відчуває, не вдарила жодна гармата, а війну вже виграно, бо в противника паралізоване те, без чого людина не є людиною — думку.

— Ви мене засмучуєте, Франку. Я не припускаю, що ви всерйоз вірите в цю фантастику.

— Все, перш ніж ми його реалізували, було фантастикою, — спокійно відповідає гість. — Саме тому я й намагаюся втовкмачити вам, що все створюється людським мозком…

— Людський мозок… думка… Ви геть загрузли в проблемах філософії, — лунає приємний голос Мод.

Дама непомітно з'явилася в нашій затишній ложі й майже розчулено дивиться на нас.

— Ми могли б загрузнути і в інших науках, якби ви прийшли ще пізніше, люба, — бурчить Франк, невдоволений, що йому не дали поговорити.

Я теж не дуже задоволений несподіваною появою дами в фіолетовому вбранні. Хоч, щиро кажучи, не припускаю, що червонощокий міг би викласти мені конкретні деталі програми «Спрайт», — навряд щоб хтось увів його в курс справи.

— Ви не голодні? — запитує Мод.

— Ваше запитання звучить досить дивно, якщо взяти до уваги те, що вже майже друга година дня, — відповідає Франк, підводячись. — Сподіваюсь, у вас є хоч якісь міркування з приводу того, де ми будемо обідати.

— Я могла б запропонувати «Діонісі». Це якраз навпроти.

— Учора я, нарешті, зустрівся з нашим можливим клієнтом, — повідомляє Франк під час кави в «Діонісі». — Мені здалося, цього разу він виявив певний інтерес до пропозиції.

— Що саме вам здалося? — запитує дама.

— Не ловіть мене на слові. Ви знаєте, що я висловлююсь трохи театрально. Якщо кажу «мені здалося», це не означає, що я спав.

Він невдоволено замовкає, потім провадить далі:

— Конкретніше: наш можливий клієнт готовий до переговорів.

— Це справді звучить конкретніше, — киває дама.

Франк піднімає руку:

— Тільки не зразу. Готовий, але не зразу. Каже, доведеться зачекати місяць-два.

— Чому?

— Я вважав, що нечемно вимагати від нього пояснень.

Мод не заперечує, неуважливо дивиться у вікно, за яким не видно нічого цікавого, крім фасаду готелю «Європа».

— Ви знаєте: я не належу до оптимістів, — підхоплює знову червонощокий, — але в мене таке передчуття, що справа вигорить. Коли я йому сказав, що йдеться про великі партії, це його справді зацікавило.

— Дякую вам, Франку.

— Бачу, вам не хочеться чекати, але цей товар за місяць-два не запліснявіє.

— Дякую вам, Франку, — повторює дама.

Вона вимовляє це таким крижаним тоном, що черевань дивиться на мене й скрушно розводить руками: мовляв, спробуй догодити цій жінці!

Прощаємося з ним біля ресторану й рушаємо в готель.

— Я б хотів поспати, якщо не заперечуєте, — доповідаю службовій особі.

— Трохи здорового сну вам справді не зашкодить, — погоджується Мод. — Любовна ніч та ще й ранкова пиятика…

— Не треба перебільшувати. Ми просто трішки випили.

— Знаю, знаю. Бачила рахунок. Мене тільки дивує, про що ви могли так довго розмовляти з таким типом, як Франк.

— Про людину й людський мозок, хіба ви не чули?

Заходжу до кімнати, кидаю на стіл сумку, лягаю на ліжко й починаю міркувати. Репліки в «Діонісі» цілком ясні. Завдання червонощокого, очевидно, пов'язане з першим варіантом задуму Сеймура: встановити прямий зв'язок з Райєном. Свого часу Франк не зміг виконати цього завдання, й тому перший варіант відпав. Однак тепер виявляється, що Франк усе-таки може виконати його, але згодом, — через місяць-два. Це на той випадок, якщо Уїльям настроєний чекати і якщо варіант з Томасом не пройде. Але хай цим займається Сеймур — у мене інші плани.

Отже, «Спрайт» починає трохи прояснятися. В розв'язній балаканині червонощокого точна інформація посідає дуже скромне місце, але й те, що він вибовкав, важливо: «Спрайт» — не ізольована операція, а ціла програма, до того ж, певно, довгострокова. Програма воєнного характеру, націлена на розв'язання в якісно новий спосіб здобуття перемоги під час глобальної війни. Програма, спрямована на знешкодження противника психічним шляхом. Нарешті, програма, розрахована на застосування не вже відомих галюціногенних і нервово-паралітичних речовин, а засобів зовсім відмінного характеру. Обізнаність Франка в цьому надзвичайно важливому пункті, як і слід було сподіватися, дуже обмежена: «Уявіть собі якісь там еманації, промені, хвилі чи щось у такому дусі». Гаразд, облишмо це, хай уявляють собі фахівці, компетентні в цьому питанні. Моє завдання виконано. Значення слова «Спрайт» розшифровано.

Звичайно, для більшої достовірності одержану інформацію слід підтвердити даними з інших джерел. Та я не можу нічого підтвердити. Інших джерел немає. І часу теж немає. Вся надія на те, що моє єдине джерело досить серйозне. Франк — людина не нашої професії, це для мене ясно, однак він і не дуже далекий від цієї професії. Певно, його фірму використовують як фасад інші люди. Й цілком природно, що він дещо чує від цих «інших людей». Не виключено, що він резонер, але не фантазер, тож навряд щоб підносив мені якісь вигадки.

Остання думка мене настільки заспокоює, що з нею я й засинаю. Та, на жаль, щойно заснувши, прокидаюся. Звичний стукіт у двері — не дуже сильно, але досить вимогливо.

— Чи не збираєтеся ви спати до вечора? — запитує Мод, коли я відчиняю їй.

— Як я можу розраховувати на таке, коли в цьому ж готелі перебуваєте й ви.

— Дуже шкодую, Альбере, але нас чекає нова зустріч.

— Хіба дискотеки працюють і вдень?

— Зустрінемося внизу за п'ятнадцять хвилин. — І дама зникає, залишивши моє запитання без відповіді.

П'ятнадцять хвилин — це не так уже й мало, зважаючи на те, що я лягав не роздягаючись. А джинсовий костюм що більше мнеться, то більшого набуває шику. Освіжаю під краном обличчя, беру свою дорогоцінну сумку і спускаюся в хол. Глянувши на годинник, несподівано для себе встановлюю, що вже близько шостої.

Близько шостої, а на вулиці така сама спека і, як завжди в жаркі дні, особливо відчувається сморід вихлопних газів. Та це аніскільки не заважає людям юрмитися на тротуарі й обсідати магазини, які незабаром зачиняться.

— Невже знову підвищилися ціни на бензин? — запитую я, прокладаючи дорогу крізь натовп.

— Звідки ви це взяли?

— Останнім часом ви дедалі менше користуєтесь автомобілем.

— Де ж ним користуватися? На цих вулицях з однобічним рухом? І на таких нікчемних відстанях?

Відстань і справді незначна. Щойно ми відійшли за кілька кварталів від пішохідної зони, як Мод показує мені на величезний стандартний житловий будинок, що височить над іншими такими ж стандартними будівлями.

— Ось там, тридцять п'ятий номер. Підніметесь на шостий поверх. Ліфт працює.

— А ви?

— За мною не тужіть. Побачимося пізніше.

— Чи не кидаєте ви мене в обійми Дейзі або Сандри? — підозріливо запитую я.

— Поки що — ні. Але й таке може статися. Не дуже поспішайте, Альбере.

Нічого більше не пояснюючи, вона звертає в першу ж вуличку, а я прямую до будинку. На шостому поверсі — тільки одні двері. В маленькій рамочці картка — жіноче ім'я. Знайоме ім'я. Але це ім'я не Дейзі й не Сандри: «Модесті Мілтон».

Бідолашна Мод. Не наважується зайти навіть у власну квартиру. Дзвоню, й двері одразу ж відчиняються.

— Заходьте, — каже Сеймур.

Заходжу. Спочатку в. напівтемний коридор, потім у невеличкий хол. Обстановка значно скромніша, ніж у попередній квартирі. Легкі меблі із світлого дерева. Сервант-бібліотека з неодмінною стереоапаратурою, неодмінний маленький бар і дві-три полиці з дешевими виданнями в строкатих обкладинках. Окрасою приміщення є величезне вікно-вітрина, у яке видно сусідні дахи, а вдалині — темний силует кафедрального собору. Затишне житло з. ледь уловимим запахом пустки.

Певно, щоб перебити цей запах, Сеймур закурює сигарету й підходить до вікна, наче забув, що прийшов гість.

— Ви переселилися до Мод? — запитую без особливої цікавості й сідаю в маленьке крісло якраз навпроти маленького вентилятора, який, мабуть, щойно увімкнули.

— Тимчасово, тимчасово, — бурчить американець. — Рівно на стільки, скільки триватиме наша розмова. А взагалі ви даремно ревнуєте.

— Ви навіть не уявляєте, як обожнює вас ця жінка.

— Чи не час нам перейти до серйознішої теми? — зауважує Сеймур, відходячи од вікна.

Не чекаючи моєї згоди, він наближається до серванта й натискає на якусь кнопку.

Звичайно ж, це запис розмов. І, звичайно ж, з моєю цінною участю. Спершу я розмовляю з Ерліхом, потім з Томасом — про зброю.

— Другий запис не дуже якісний, — каже американець, зупиняючи магнітофон. — Цей дурний хитрун вирішив обрати для торгу найгамірніше місце. Але, як бачите, все чути досить добре.

— Непогана робота, — визнаю я. — І нищівна документація. Але є один суттєвий недолік.

— Ваша правда. Поки що в колекції відсутній голос найважливішого співрозмовника. І саме з цього питання нам треба порадитись.

Сеймур відчиняє маленький бар і знову зачиняє його.

— У цієї жінки нічого пити…

— Бо вона сама не п'є. І, мабуть, не запрошує до себе гостей.

— Так. Ідеальна секретарка, — підтверджує американець. — Навіть не віриться, що така порода й досі ще трапляється. Добре, що хоч є попільничка.

— Я не певен, чи можна нею користуватися. Гадаю, це прикраса.

Попільниця з рожевого венеціанського кришталю справді має дуже імпозантний вигляд.

— Користуйтесь на мою відповідальність, — гугнявить Сеймур і затоптує в ній недокурок.

Він бере нову сигарету, клацає запальничкою й каже:

— Отже, Томас хоче усунути Ерліха як посередника, щоб зберегти комісійні. Це не біда. Ерліх може фігурувати і як людина, що забезпечує транспорт, але він повинен фігурувати.

— Мені здається, що його хочуть позбавити й цієї маленької ролі.

— Хто? — зводить брови американець.

— Ваша Сандра.

Викладаю в двох словах думку Сандри про те, що Ерліх — небезпечна людина.

— Мод мені цього не казала, — зауважує Сеймур.

— Я не сповідаюсь перед Мод. Розмова відбувалася віч-на-віч.

Американець задумливо мовчить, тому я додаю:

— Дивно все-таки, що ваші жінки дозволяють собі діяти на власний розсуд.

— Помиляєтесь, Майкле, — хитає головою американець. — Це не мої жінки. Більше того, ті дві сестрички навіть не підозрюють про моє існування.

— Сестрички?

— Атож, сестрички. Мабуть, батьки в них різні, а мати одна. Та не будемо заглиблюватися в такі дрібниці.

— І все ж вони ваші службовці…

— Секретарки. Зв'язки, які принагідно використовує Мод, ото і все. Зараз також доводиться їх використовувати. Сандру — з огляду на її стосунки з Томасом, а Дейзі — тому що вона за наказом Мод змогла встановити стосунки з Ерліхом. Обом сестричкам відомо тільки те, що Мод намагається укласти угоду, від якої дещо перепаде і їм.

— У такому разі їхні дії можуть бути досить несподіваними для вас.

— Але не настільки, щоб провалити операцію.

Зупинившись посеред холу, Сеймур якийсь час мовчки насичує простір тютюновим димом, потім переводить погляд на мене й гугнявить:

— Сандра не прагне усунути Ерліха. Їй на нього начхати. Вона намагається усунути Дейзі.

— А який стосунок до цієї угоди має Дейзі?

— До цієї — ніякого. Та, мабуть, має стосунок до іншої, зважаючи на те, що шлюб — це теж угода.

І, щоб мені стало зрозуміліше, додає після короткої паузи:

— Зв'язок між Томасом і Сандрою здавна вів до одруження. Але тепер на обрії з'явилася менша сестричка й привернула увагу нареченого. Звідси й захисна реакція старшої сестри. Якщо вам потрібні детальніші подробиці, дістанете їх від Мод. Ви припускаєтеся помилки, не сповідаючись перед нею, Майкле. Можливо, сповідь з вашого боку викликала б сповідь і з її боку.

— Я не прагну будь-що дістати інформацію, Уїльяме, здається, я вже вам пояснив, що не приїхав на полювання.

— Шкода. А я тільки-но зібрався дати вам деякі відомості щодо програми «Спрайт». Або принаймні ввімкнути ще один запис.

— Невже Франк — теж об'єкт вашого шантажу? — незворушно запитую я.

— Зовсім ні. Франк — випадковий помічник, так само як і обидві сестри. Але ви нічого не кажете з приводу програми «Спрайт».

— Ви ж знаєте, що я не з військової розвідки.

— І все-таки ця тема посідала досить помітне місце у вашій розмові.

— Ви маєте на увазі монолог Франка? Хіба я щось відповідав на його базікання?

— Я не настільки дурний, Майкле, щоб не зрозуміти, що до чого. Ви досить уміло спрямовували базікання Франка.

— Дуже змістовне базікання!

— Але не таке вже й беззмістовне.

Американець роздушує недокурок у розкішній попільничці, нагадуючи мені цим, що я також можу закурити. На жаль, після ранкової пиятики навіть цигарка не дає мені ніякої втіхи.

— Я згадую про вашу розмову з Франком тільки для того, щоб звернути вашу увагу на мою толерантність, — пояснює Сеймур, сідаючи навпроти мене. — Я теж не з військової розвідки, тож вважатимемо, що це питання мене не стосується. Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест.

Він Пильно дивиться на мене, і я чомусь почуваю себе трішки збентеженим. Будемо сподіватися, що це не помітно.

— Даремно вас хвилюють ці питання, Уїльяме. Хочу я чи не хочу, ви досить міцно тримаєте мене в своїх пазурах.

— Що ж мені ще залишається, як не тримати вас у пазурах, коли я не можу розраховувати на вашу вдячність, — відповідає американець.

Він підводиться, ступає кілька кроків до вікна, потім знову повертається й сідає. Ця людина й хвилини не всидить на місці.

— Стосунки між сестрами — то лише побутова деталь, Майкле. Якщо вміло нею скористатися, можна значно полегшити собі роботу. Важливіше те, що Томас, замість привести пас до Райєна, намагається закрити шлях до нього.

— А хіба ви сподівались на інше?

— Так, можна було чекати й іншого. Можна було чекати, що Томас, щоб забезпечити собі співробітництво з Райєном, спробує підключити його до своїх брудних оборудок. Та, здається, Томас остерігається залучати Райєна, боячись, що той його звільнить. І прагне якнайкраще використати короткий час, який йому залишився. Гадає, що безглуздо ділитися будь з ким успіхом, що може стати останнім перед пенсією. Такий варіант не на користь нам, Майкле.

— Скажіть про це Томасу.

— Це ви скажете йому. І не прямо, а через Сандру.

Я не заперечую. Мій інтерес до всієї цієї розмови чисто академічний.

«Можеш спокійно розраховувати на мене, Уїльяме, — кажу и подумки, — але тільки до завтрашнього вечора. Не знаю, чи заглядаєш ти в календар, однак сьогодні двадцять восьме число, що означає: завтра буде двадцять дев'яте».

— Цьому хитрому дурню Томасу треба втовкмачити, що для нього вкрай важливо, аби до угоди був підключений Райєн, — каже Сеймур підводячись. — І треба, щоб це втовкмачила йому людина, до якої він має цілковиту довіру, така людина, як Сандра.

— Ви тішите себе ілюзіями щодо моєї близькості з цією дамою. Так, я мав з нею коротку розмову віч-на-віч, але ж…

— Для такої людини, як ви, близькі стосунки з дамою — річ нормальна, було б бажання, — каже американець, походжаючи по кімнаті. — Жінки часто більш реалістки, ніж чоловіки, так що ви, очевидно, зможете її переконати. Може, навіть пообіцяйте їй що-небудь.

— Що саме?

— Усунути Ерліха, тобто Дейзі.

— Але ж ви самі кажете, що Ерліх вам потрібен.

— О, Майкле, не прикидайтесь наївним. Обіцяти — це ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії немає такого правила.

— Як же її переконати, що Райєна треба залучити будь-якою ціною?

— Не поспішайте. Дійдемо й до цього.

— І де гарантія, що Райєн погодиться?

Сеймур кидає на мене швидкий погляд. Інтерес, з яким ми досліджуємо його тезу, здається, тішить його.

— Одвічний імпульс, Майкле, — це жадібність. Згідно з інформацією Франка, риба вже ладна «клюнути».

— Франк каже «через місяць-два».

— А чому «через місяць-два»? Бо Райєн сподівається на той час спекатися Томаса й самому зробити гешефт.

— Значить, він чекатиме.

— Але ж він не знає, що йдеться про одного й того ж клієнта й про один і той же гешефт. Треба, щоб у нього склалося враження, що це термінова справа, несподівана можливість облагодити швидке й прибуткове дільце.

— Не бачу ніякої гарантії, що він ухопиться за це.

— Гарантій справді немає. Та перш ніж вирішити — взятися за цю справу чи ні, він проведе перевірку, а це примусить його зустрітися з вами. Не забувайте, що для вас важливіша зустріч, аніж угода. Від гешефту не відмовляються без вагомих причин, особливо коли його пропонує ваш помічник по службі.

— Можливо, ви маєте рацію.

— Що ж, в такому разі ми можемо перейти до деталей.

— Чи не краще було б спершу зазирнути в холодильник, якщо він є? — пропоную я, відчуваючи, що в мене зовсім пересохло в горлі.

— Так, справді. Хоча б мінеральної води, коли нема нічого кращого…

Експедиція до кухні виявляється продуктивнішою, ніж ми сподівались. У холодильнику ми знаходимо не тільки воду, а й цілу пляшку «Балентайна» — певно, дбайлива хазяйка приготувала її спеціально для нас.

— Бідолашна Мод, — зітхає Сеймур. — Вона вважає, що віскі треба охолоджувати в холодильнику.

Переносимо свої знахідки в хол і починаємо обговорення деталей наступних дій. Коли нарешті все обмірковано й уточнено до найменших дрібниць, надворі вже темно, наближається десята година.

— Ми когось чекаємо? — запитую я, щоб нагадати Уїльяму, що не завадило б прогулятися.

— Чекаємо Мод. Не знаю, чого вона так затримується.

Ми сидимо в напівтемряві. Тільки маленька настільна лампа на буфеті випромінює блідо-синє світло. У великому вікні на тлі темно-фіолетового нічного неба чітко вимальовується кафедральний собор, освітлений прожекторами. Американець завмер біля вікна; здається, він розглядає собор, бо зненацька запитує:

— Що вам нагадує це громадище?

— Корабель.

— Ви не оригінальний. Він і збудований так, щоб нагадувати корабель.

— То чому він має нагадувати мені щось інше?

— Дехто вбачає в ньому закам'янілий порив. Одвічний порив людини піднестися над собою.

— Може, й так. Я не дуже на цьому розуміюся. В усякому разі, збудовано міцно. Якщо він стільки вистояв…

— Так, наче велетенський зуб, що прогнив з плином часу і його безперестану зміцнюють — пломбують. Безперестану! І в цьому також поривання, тільки марне, бо не можна запобігти руйнівній силі часу. — Він на хвилину замовкає, потім провадить далі, мовби кажучи сам до себе: — Все гниє, розпадається, перетворюється на попіл і порох… Кінцева доля, а може, й кінцева мета всього — перетворитися на попіл і порох, розтанути й зникнути в цьому примарному світі. Жива матерія повертається до свого первинного стану, історія викінчується, щоб знову запанувала доісторична порожнеча.

— А ви ніскільки не змінилися, — зауважую я. — Ваші роздуми, як і колись, нагадують мені надгробну промову, що розпочалася колись давно і триває безмежно довго.

— Зате ви геть байдужі до роздумів, — бурчить Сеймур. — Вам усе зрозуміло.

— Здається, це не я, а ви висловлюєтеся так, наче побачили дно космосу.

— Я не такий самовпевнений. Але щодо мікрокосмосу, цій людиномурахи, біологічної аномалії, яка виявляє себе як хижак, то як звичайна тварюка, — то гадаю, можна й без лазера проникнути в її жалюгідну серцевину.

— У цій серцевині дехто знаходить і серце, Уїльяме.

Американець повертається спиною до вікна, клацає запальничкою й на мить освітлюється його худе, трохи похмуре обличчя. Потім він знову перетворюється на чорний силует, що невиразно проступає на тлі нічного неба.

— Серце… — ніби сам до себе каже Сеймур. — Марні докори за непоправне й безглузде прагнення чогось незбагненного.

— Хочете сказати — чогось досконалішого…

— Навпаки, туга за давно втраченою невинністю, за примітивним існуванням, коли ми ще не переродилися на людей, а жили як безтурботні й непорочні мавпи в міфічному золотому віці передісторії. Серце… Це не сильна сторона людини, Майкле, це її ахіллесова п'ята… Небезпечна слабість.

— Хіба вона вам властива?

— Достатньою мірою, щоб остерігатися її. Так само, як і вам.

— Я й не заявляю, що байдужий мов камінь.

— Звичайно. Однак ви людина благородних почуттів. А благородні почуття призначені для благородних покликань — батьківщина, клас і таке інше.

— Ви повертаєтесь до дуже давньої розмови, — кажу я, позіхаючи в долоню.

— Можливо. Ви, певно, сердитесь на Мод, що її й досі немає.

В мене таке відчуття, наче він і справді оце балакає тільки для того, щоб швидше минав час. Тому вирішую допомогти йому:

— Власне, що вас більше дратує: те, що я чомусь відданий, чи те, що вам самому немає за що вхопитися?

— Мене дратує ваша наївна віра, ніби правда на вашому боці, — спокійно відповідає американець.

— Хіба я винен, якщо правда таки на нашому боці?

— Ви — як діти, — поблажливо бурчить Сеймур. — Гаразд, припустимо, що правда на вашому боці. Тільки яка користь від того, коли разом з нами, грішниками, загинете й ви, праведники, а після нас уже не залишиться нікого, щоб розсудити — хто був правий, а хто — ні?

— Знову надгробна промова, — констатую я.

— Ми з вами наче оті два цапки, що стоять один проти одного на вузенькому місточку, зіткнувшись лобами. Кожен натискає, щоб скинути другого в безодню, не думаючи, що, коли до цього дійде, провалля поглине їх обох.

— Не обов'язково обох.

— Атож, атож: «Не обов'язково обох», — підтверджує американець, підходячи до столу, щоб погасити недокурок. — Ваша логіка така ж, як у того цапа: «Не обов'язково обох». Ви не дозволяєте собі припустити навіть як гіпотезу думку: коли за даної ситуації хочете врятувати себе, треба пощадити й противника. Замість так люто стукатися лобами, треба спробувати розминутися. Слід хоч трохи відступити й дати змогу пройти іншому, щоб він звільнив вам дорогу.

— Відступіть ви.

— Так, так, цапова логіка.

— А чому не логіка історії?

— Тому що, хоч ви весь час говорите про логіку історії й безперестану повторюєте, що вона на вашому боці, ви самі далёко не переконані в цьому.

— Це ваша думка.

— Коли б ви були переконані, то залишили б історії робити свою справу, не тиснули б так наполегливо, не намагалися б так нерозважливо прискорювати події й змінювати їх на свою користь. Який сенс весь час ставити на карту життя людства, якщо історія людства й без того розвивається на вашу користь?

— Коли хтось і спекулює життям людей, то це робимо не ми. А щодо історії, то вона не якась там третя особа. Історія — це ми самі, й вона може розвиватися на нашу користь тільки тоді, коли ми самі діємо на свою користь.

Сеймур сидить навпроти мене, я погано бачу його обличчя, іате відчуваю, що він затулив мені потік холодного повітря під вентилятора. Я не можу сказати йому прямо: відсуньтесь! — тому задовольняюсь тим, що зауважую:

— Хоч Мод затримується, я не бачу причин сперечатися і вами. На. відміну від ваших цапів, ми з вами, здається, щоразу розминаємося. Хочу лише нагадати, що ми не виключаємо розумного компромісу і не раз це доводили.

— О, «розумний компроміс»! Удаєш, ніби ступаєш крок назад, щоб зайняти зручнішу позицію. Такими компромісами важко розвіяти недовіру протилежної сторони. Протилежна сторона така ж розумна й така ж дурна, як і ви самі. Може, вам це видасться дивним, та дозволю собі нагадати, що й наш світ, як і ваш, складається з людей. Всі ми люди, й саме тому загинемо, бо ми люди, які забули про це.

Він замовкає, дивиться на мене й зауважує:

— А ви не п'єте.

— Я сьогодні перебрав.

— Ах, так: програма «Спрайт».

— І ви теж не п'єте.

— Я не бачу в чарці напою. Коли темно й не видно питва, в мене таке відчуття, наче воно втратило смак.

— Тоді ввімкнемо велику лампу.

— Облиште, це зробить Мод.

— Будь ласка, — каже дама, яка щойно ввійшла, й кімната освітлюється.

Мод кидає сумку на стілець, а сама сідає на інший.

— Не могла ніде знайти Сандри й вирішила чекати біля її квартири. Оце тільки вона повернулася.

— Годі про те, що було, — бурчить Сеймур. — Кажіть, що буде.

— Усе гаразд. Завтра ввечері Сандра в нашому розпорядженні, — каже дама.

— В такому разі подивіться, чи не залишилося в холодильнику трохи льоду, — просить Сеймур. — Ви дуже добре охолодили віскі, але ми мали необачність вийняти його звідти, й воно нагрілося.

Сандра. Одна з тисяч секретарок, про яких не можна з певністю сказати — наскільки вони служать бізнесу, а наскільки — розвідці. Походженням із середніх кіл з незначним становищем у суспільстві й ще незначнішими статками. Та на противагу цим мінусам природа наділила її одним великим плюсом — тілом, що варте мільйонів.

На жаль, у наш меркантильний вік мало хто погоджується віддавати мільйони за гарне тіло. Найчастіше його обдаровують схвальним поглядом, запрошенням на вечерю або подарунком, вартість якого не перевищує тризначної цифри.

Звичайно, щоб збагнути цю гірку істину, потрібен досвід. Уміло використовуючи спокуси своєї вузької талії й великого бюста, звабливих очей і уст, Сандра тривалий час була впевнена, що чоловіча половина людства лежить біля її ніг, що щастя — це питання найближчих днів, і в очікуванні його можна час від часу й розважитися.

Та що більше років збігало в розвагах у нічних закладах та парубоцьких квартирах, то більше зростав сумнів, що великий бюст є запорукою щасливого майбутнього.

Мрія про вродливого молодого офіцера, сина мільйонера, який зустрічає тебе десь у нічному барі й цієї ж ночі пропонує вийти заміж, поступово танула, залишалося дедалі менше надій, що ця мрія стане реальністю. Тепер секс-бомба вже готова задовольнитися не дуже молодим і не дуже заможним самцем з ділових кіл, уособленням привільного життя середнього рівня, але самці цієї категорії, як правило, вже давно одружені. Залишається тільки… А що ж, власне, залишається? Мабуть, уже нічого не залишається. Хіба що якийсь тип, завершивши службу, відвезе тебе кудись у нікчемне містечко десь у глухому штаті, таке ж, як і твоє рідне містечко, звідки ти з такими труднощами вирвалася.

Аж тут виявляється — це вже справжнє неподобство! — що навіть типи цієї категорії не дуже прагнуть зв'язати свою долю з жінкою, яка не має уявлення про господарство, форми якої привертають увагу всіх чоловіків і тому цілком імовірно, що вона своєю хтивістю спричинятиме у сімейному житті безліч неприємностей.

І в цей момент безвиході в полі зору секс-бомби з'являється суб'єкт, зовсім непомітний на перший погляд, але після ретельного вивчення виявляється, що саме він і є тим довгожданим носієм якщо не щастя, то принаймні добробуту.

Томас. Він просто марить ефектними жінками. Ефектна жінка праворуч від тебе — це найкращі ліки для твоєї чоловічої гідності, ураженої низьким зростом і симптомами старіння. Томас уже мав одну таку ефектну жінку законною дружиною: Елен, доньку багатого бакалійника. Вона прагнула пробитися у високі сфери дипломатичних коктейлів і світських прийомів, та, зрозумівши, що її чоловік навряд чи зробить кар'єру, змотала вудки.

Так, Томас — самотній самець. Прагнення самця, який старіє, — змінювати в ліжку жінок, поки вони йому ще не стали непотрібними. Й водночас страх перед самотньою старістю, що може перетворитися на тупе, сонне сидіння в барах, поки цироз не скаже своє останнє слово.

У Томаса є всі дані, щоб завоювати жінку і втримати її. Йдеться не про гарну платню й не про майбутню високу пенсію. Все це дрібниці порівняно з авуарами, набутими секретними операціями із зброєю. Кажуть, гроші не пахнуть. Та якщо вони в тебе є, чутливий жіночий нюх швидко виявить їх.

І жінки раптом з'явилися — сестри Дейвіс. Спочатку Сандра Дейвіс, пишна й досвідчена, якраз на смак зрілого самця. А також і Дейзі Дейвіс — зовні свіжіша, можливо, навіть піддатливіша для дресирування, що теж відповідає ваганням кандидата в наречені.

Тут і почалося велике вагання у виборі між двома такими річницями, але однаково привабливими можливостями. Розв'язати це питання взялася жіноча сторона. Поєднуючи природну агресивність із службовою акуратністю, Сандра першою вийшла на ринг.

Можливо, вона вийшла першою ще й тому, що саме їй доручили стежити за Томасом. А може, просто перша унюшила спокусливий запах прихованих авуарів. Як би там не було, але аромат грошей невдовзі відчула й Дейзі. І в ту мить, коли старша сестра вже вважала, що матч закінчився на її користь, молодша й собі вискочила на ринг, сповістивши про новий раунд.

Тепер остаточне вирішення проблеми начебто перебуває в руках чоловічої сторони. Той факт, що Сандра першою досягла успіху, ще не визначає кінцевого результату. Вона занадто демонструвала перед самцем свої жіночі принади й цим викликала підозру, що в майбутньому навряд чи тільки чоловік тішитиметься ними. Нічого дивного немає в тому, що в деяких справах Дейзі спритніша за Сандру. Але Дейзі досі стояла осторонь, тож може робити ставку на свій чарівний невинний фасад і на природний потяг чоловіка до незнаного плоду. Певно, вже тепер, змальовуючи Сандрі майбутню сімейну ідилію, Томас бачить у думках на місці Сандри іншу — молодшу й привабливішу.

Такі є дані про інтимні стосунки в трикутнику, наскільки я можу судити з побіжної інформації, одержаної від Сеймура, а також і від Мод наступного дня.

Наступний день. І останній день. Але для того, щоб він став справді останнім, треба грати свою роль спокійно й природно.

— А що, як Сандра спробує мене зґвалтувати? — запитую я, коли ми під вечір вирушаємо на квартиру секс-бомби.

— Спілкування з Франком погано впливає на вас, — зауважує Мод. — Оці заяложені жарти…

— Зараз мені не до жартів. Я хочу знати, як мені діяти.

— Сексуальні питання треба було обговорити з моїм шефом. Ця тема більше підходить для чоловічої розмови.

— А може, мене цікавить якраз ваша особиста думка.

— Я вам не дружина, Альбере.

— Знаю: ви тільки службова особа.

— Тому ви й робите, що вам заманеться.

Так, вона тільки службова особа, до того ж її ідеал не я, а Сеймур. Та, незважаючи на це, в недбало кинутій фразі «робите, що вам заманеться» можна вловити й нотку роздратування. Не тому, що я бозна-що значу для неї, — але ж їй все-таки доводиться ділити мене з якоюсь там Сандрою!

Сутеніє, й неонові вогні реклам у пішохідній зоні виблискують райдужними барвами. Людський потік уже не такий густий. Біля вітрин прогулюються молоді й не зовсім молоді парочки. Ми з Мод теж парочка. Парочка з примусу. Або ж іще гра випадку. Цікаво, що всі пари, в яких мені випадало репрезентувати чоловічу половину, майже завжди були такими. Породжені випадком, необхідністю чи якоюсь невиразною симпатією, утворені мимохідь і приречені розпастися так само мимохідь, тому що випадок, обставини чи необхідність вимагали цього. Зустрічі й розлуки, вже минулі й майже забуті, коли не брати до уваги оту легеньку гіркоту від свідомості, що навіть те, що для нормальних людей — радість і біль, для тебе тільки частина гри.

Щоправда, були й винятки. Тільки ці винятки ще гіркіші. Може, краще так, без винятків. Може, краще знати, що все це — тільки частина гри…

Звертаємо з головної вулиці ліворуч й ледве проходимо метрів сто, як дама зупиняє мене:

— Ось там: освітлений вхід. Красуня живе на третьому поверсі.

— Гм, красуня. А дракон?

— Дракон… — вимовляє зневажливо Мод. — Невже ви боїтесь того кишенькового чоловічка!

— Маленький чоловічок може влаштувати величезний скандал.

— Не треба боятися. Якби був риск, Сандра б вас не прийняла.

— Чудово, — киваю я. — На вашу відповідальність. Магнітофон ви добре приховали? Якщо ви встигли записати навіть мою розмову з Франком… Цього я від вас не сподівався, люба.

— Я працюю згідно з розпорядженнями, Альбере. Здається, я вас уже попереджала.

Судячи з обличкованих мармуром сходів, у цьому будинку мешкають замолені люди. На третьому поверсі двоє дверей, однак латунна табличка з написом «Сандра Дейвіс» виключає помилку. Господиня відчиняє мені й веде до холу, значно просторішого й розкішнішого, ніж у квартирі Мод.

Сандра робить недбалий жест, мовляв, сідайте, якщо хочете, опускається в крісло, чекає, поки я зроблю те саме, потім, обхопивши долонями коліна, холодно запитує:

— Для чого ми зібралися?

— Гадаю, щоб приємно провести вечір.

— Гадаєте, але не певні.

— Це залежить не тільки від мене.

— Звичайно.

Одне слово, я помилився, сподіваючись побачити спокусницю, яка демонструватиме мені свої принади крізь напівпрозорий пеньюар. Блідо-синя домашня сукня Сандри зовсім не прозора й щільно закрита від шиї до п'ят, а вираз обличчя жінки аж ніяк не настроює на фривольний лад. Що ж, в такому разі можна приступати безпосередньо до теми.

— Не знаю, чим викликана ваша відвертість, але того вечора ви дали мені цінну інформацію про Ерліха.

— Я теж такої думки, — підтверджує Сандра без зайвої скромності. — Але інформація цінна тільки тоді, коли її беруть до уваги.

— Поговоримо й про це. Я хотів сказати, що прийшов відповісти на послугу послугою.

— Хто ж відмовиться від послуги! — знизує плечима господиня.

— Йдеться про мій ґешефт із Томасом. Ваш друг ясно дав зрозуміти, що з ґешефту виключається Райєн.

— Хто вам казав про Райєна? — Жінка підводить підмальовані брови.

— Я поінформований. Не можна працювати без інформації в такій галузі, як наша.

— Про Ерліха ви не були поінформовані.

— Я сказав вам, що дійдемо й до цього питання. А зараз кажу таке: ні в якому разі не можна виключати з угоди Райєна!

— Чому ви не скажете це Томасу?

— Я не настільки близько з ним знайомий. Не знаю, чи зрозуміє він. Мені здається, що з вами ми легше порозуміємось.

— Навряд. Хоч би з тієї причини, що я не знаю ніякого Райєна.

— Вам навіть не відомо, що він шеф Томаса?

— Вперше чую.

— Я вас розумію, — киваю я. — Така розмова, як наша, неминуче розпочинається з певної недовіри. Сподіватимемося, що так буде тільки спочатку. Того вечора я дуже серйозно поставився до вашої інформації. Тепер спробуйте ви терпляче вислухати мене.

— Саме це я й роблю — слухаю вас, — каже вона, байдуже дивлячись на мене.

— Ваш друг поряд з чисто службовою діяльністю дозволяє собі й деякі сторонні угоди…

— Які це сторонні угоди?

— Ну, подібні до тих, які він уклав з Ерліхом.

— Ясно. Той тип уже пустив у хід свої інтриги.

— Не хвилюйтесь. Я з розумінням ставлюся до цих речей. Така в мене професія.

— Отже, Ерліх роздзвонив…

— Не поспішайте… Я не сказав, що Ерліх. А втім, ваш друг був замішаний у подібних аферах задовго до появи Ерліха. Ще з тих часів, коли він був дипломатом у Нігерії…

І я викладаю ту давню історію, через яку Томаса мало не викинули з ЦРУ. Це справді брудна історія, що декому коштувала життя і принесла нашому герою кругленьку суму.

— В якому романі вичитали ви ці нісенітниці? — питає Сандра, терпляче вислухавши мене.

— Не знаю, як називається цей роман, але автор його — ваш друг. Якщо не вірите, спитайте в нього.

Остання фраза справляє помітний ефект.

— У вас є ще щось?

— «Ще щось» — найважливіше — наголошую я. — Воно стосується сьогодення. Коли ви справді не знаєте Райєна, то мушу вам сказати, що він не такий дурень, яким його вважає Томас. У Райєна є певні підозри відносно досьогоднішньої діяльності вашого друга. Райєн стежить за кожним його кроком. Райєн тільки й чекає нагоди застукати вашого друга на місці злочину, щоб викинути його й поставити замість нього свою людину. І саме в цю мить ваш друг сам кладе на гільйотину свою голову.

— Нехай так. Але що втрачаєте тут особисто ви? Адже для вас важливо одержати товар?

— Даруйте, але мені не потрібен товар, який може спричинити катастрофу.

— Чому катастрофу?

— А як же інакше? Адже Райєнові, щоб викрити Томаса, буду потрібний я? Це означає, що він спробує будь-що залучити мене на свій бік. А це, в свою чергу, означатиме широкий розголос справи, угоду оголосять недійсною, не кажучи вже про інші можливі ускладнення. Ні, такий бізнес мене не приваблює.

— Тоді треба було звертатися безпосередньо до вашого Райєна, — зауважує Сандра.

— Мушу вам признатися, що саме з цього я й почав. Тільки Райєн, як нова людина в цих місцях, виявив обережність і відмовився вести переговори, точніше — відклав переговори на потім.

— Ну, якщо відклав, то чекайте.

— Не можу чекати, така ситуація. Угоду або буде укладено зараз, або вона взагалі зірветься.

— Шкода, але я нічим не можу вам допомогти, — каже дама, підводячись. Вона чекає, щоб і я зробив те саме.

— Ви не повинні мені допомагати, — кажу я, не збираючись залишати свого місця. — Я гадав, що ви спробуєте допомогти своєму другові.

— Коли я вас правильно зрозуміла, вас непокоїть саме турбота про мого друга… — під'юджує мене Сандра, знову сідаючи в крісло.

— Звичайно, ні. На цьому світі кожний думає передусім про себе. Однак можливо, що в даний момент інтереси двох людей збігаються. І це саме такий випадок.

— Поки що мені зрозумілі тільки ваші інтереси.

— Гадаю, це не так уже й складно. Я зацікавлений, щоб до справи залучили Райєна, аби запобігти дальшим ускладненням. Томас зацікавлений, щоб залучити Райєна — втягти його, заманити в пастку, якщо хочете, обеззброїти й примусити закрити рот.

— Ви щось вип'єте? — запитує дама.

— Тільки разом з вами.

— Ви примушуєте мене мислити, — скаржиться вона. — А я не можу мислити, коли в мене пересохли губи. Коли в мене пересохли губи, я думаю про губи.

Вона підвелася й підійшла до білого, вмурованого в стіну бару. Забув сказати, що всі дерев'яні деталі в цьому холі — матово-білі, а все інше — занавіски, килими й оббивка меблів — блідо-синє, як і домашнє вбрання господині.

Отже, вона попрямувала до білого бару, і невдовзі ми знову сидимо одне навпроти одного, озброєні отим допоміжним стимулом ділової розмови, що його за давньою звичкою наливають у склянки й подають, поклавши туди трохи льоду.

Здається, скотч і справді стимулює процес мислення, бо, вмочивши губи й запаливши сигарету, Сандра зауважує:

— Ви сказали, що Райєн не дурний.

— Тим-то він такий зажерливий.

— Але ж він відхилив переговори з вами.

— Не відхилив. Він їх відклав.

— То відкладе й ці.

— Необов'язково. В даному випадку все залежить від Томаса. Якщо Томас наполягатиме, що угода термінова й він особисто знає клієнта, Райєна так чи інакше вхопиться за це.

— Як зрозуміти «так чи інакше»?

— Або підключиться до угоди разом з вашим другом, або спробує укласти її сам.

— Але в другому випадку Томас спіймає облизня.

— На перший погляд — так. Насправді ж він виграє незмірно більше будь-якої суми. Він одержить дані, за допомогою яких триматиме Райєна на поводі до кінця його життя.

— Хто йому дасть ці дані?

— Я.

— Звучить заманливо. Але такі речі потребують детального обговорення й надійних гарантій.

Жінка одним духом вихиляє свою чарку, потім якийсь час курить і розмірковує.

— А що виграю в усій цій справі я?

— Не маю уявлення, на що ви претендуєте.

— Я не така корислива, щоб вимагати від вас комісійні. Замість комісійних — усуньте Ерліха. Цей тип мені неприємний. Не кажучи вже про те, що він небезпечний і для вас.

— Ерліх мені потрібний. ^- Тоді я вам не потрібна.

— Не поспішайте, — кажу я. — Давайте глянемо на речі зблизька. Ви, власне, хочете усунути не Ерліха, а Дейзі.

— Не знаю, чи відомо вам, що Дейзі — моя сестра.

— Не знаю, чи відомо вам, що Каїн убив свого брата Авеля. Я забув про цей інцидент, але вчора мені нагадали про нього. Думаю, що стосунки між сестрами не дуже відрізняються від стосунків між братами.

— Думайте що хочете.

— Крім того, в мене є деякі факти.

— Зберігайте їх для себе, — байдуже відповідає Сандра й підводиться.

Я не кваплюся наслідувати її приклад, тому вона додає:

— Гадаю, що вже досить пізно для розмов.

— Ви мені дозволите допити цю чарку?

— Звичайно. Тільки швидше, якщо не хочете, щоб вас тут застукав Томас.

— Це мені не загрожує. В даний момент ваш друг перебуває в Майнці.

Вона дивиться на мене здивовано, і я змушений пояснити:

— Так, так, у Майнці. А точніше — в готелі «Хілтон». Може, ви ще запитаєте, з ким він там чи з якою жінкою?

— Щоб зробити вам приємність відповісти: з Дейзі, — каже жінка крижаним голосом.

— Саме так: з Дейзі. І це мені анітрохи не приємно.

— Бо ви на моєму боці.

— Авжеж.

— Закохалися в мене до нестями ще того вечора.

— Я справді не байдужий до вас. Але важливіше те, що наші інтереси збігаються.

Жінка все ще стоїть перед моїм кріслом, немов чекаючи, коли я нарешті заберуся геть. В її погляді немає й сліду симпатії.

— Коли наші інтереси бодай трохи збігаються, ви повинні усунути цього брудного типа Ерліха.

— Я не можу усунути Ерліха. Але готовий зробити це з Дейзі.

— В який спосіб? — запитує Сандра, забувши на мить, що Дейзі її сестра.

— У найпростіший: службове відрядження у Штати.

— Це справді чудова можливість, — визнає жінка.

Вона йде до білого бару й повертається з двома повними чарками. Потім знову сідає навпроти мене, якийсь час курить, п'є й розмірковує.

— Ви певні, що можете відрядити її провітритися за океан?

— Якщо я вам кажу! Ви ж знаєте — все залежить від зв'язків.

Жінка знову мовчить, заглибившись у свої думки.

— Цю історію про «Хілтон» і Майнц ви, звичайно, вигадали, щоб мене розпалити.

— Такі речі дуже легко перевірити, — відповідаю я. — Адже у вас є телефон.

Сандра машинально підводиться й прямує до телефону, який, звичайно, також білого кольору. Бере трубку, тоді кладе її й задумливо дивиться на мене:

— Якщо він там і відповість, то неодмінно щось збреше.

— На його місці кожний би так зробив.

Господиня неквапливо повертається до крісла, сідає й знову дивиться на мене, ніби чекає від мене розв'язання цієї проблеми.

— Можете дістатися до Майнца автомобілем за одну годину, — кажу я.

— Я теж подумала про це.

— Тільки тут можна добитися й зворотного результату. Вони вам скажуть: так, ми вдвох і залишимося вдвох на все життя.

— Я теж подумала про це.

— В таких випадках найкраще перевірити все в адміністратора, тримати цей факт у резерві і в слушний момент викласти його порушникові.

— Не змушуйте мене розсердитися ще більше, — каже дама. — Я перевірю завтра вранці.

Досі я дивився на вокзал лише здалеку, щоб мати про нього загальне уявлення. Обминаю центральний вхід і входжу в бічні двері. Опиняюсь у довгому пасажі, що веде до центрального холу. В даному випадку центральний хол — небезпечна зона, але іншого виходу немає — там продаються квитки. Можливо, вдень у цьому просторому приміщенні біля крамничок і кіосків з сувенірами й шоколадом юрмляться люди, але зараз усе зачинено й хол майже порожній, якщо не брати до уваги десяток людей, що стоять перед віконечками кас або перед графіками розкладу руху поїздів.

Швидко купую квиток і переходжу в другий довгий тунель, що веде до перонів. Дістаюся до сходів з номером мого перону, в темпі піднімаюсь і, тільки опинившись нагорі, зупиняюсь біля колони з афішами. Поїзд відходить через десять хвилин, його вже подано до перону, та мені нема чого поспішати. Вагони добре освітлені, а тут, за колоною, напівтемрява, і, якщо досі мене ніхто не вистежив, є всі шанси вскочити непоміченим в поїзд за мить перед тим, як він рушить.

Вагон напівпорожній. На пероні, крім двох залізничників, немає нікого. Довкола все спокійно. І все-таки, як завжди в таких випадках, хвилини тягнуться дуже повільно.

Байдужий жіночий голос з репродуктора повідомляє, що поїзд рушає. Нарешті. Для більшої впевненості вичікую, поки він рушить, і в останню мить стрибаю на сходинку.

Опиняюсь у безлюдному купе й з полегкістю закурюю сигарету. Мені досі не віриться, що я отак вирвався на волю. Відкриваю сумку, з якою не розлучався стільки днів, кидаю швидкий погляд на своє майно. Гроші. Квиток. Паспорт. Розгортаю його ще раз, щоб пересвідчитись, що він не викликає підозри, і здригаюся з несподіванки: крім фотографії моєї власної персони, виявляю в паспорті ще одну, не приклеєну. Це фотографія жінки. Чисте, спокійне обличчя, на устах легка усмішка. Загадкова усмішка Мони Лізи. Або, щоб бути точнішим, усмішка Мод. «Не спробуйте скористатися цим паспортом, Альбере, — наче каже Мод, — про нього вже всі знають. Вас викрито».

Чи справді я досі ніколи не розлучався з цією сумкою? Моя пам'ять машинально перебирає події останніх днів. Власне, останніх вечорів. І, зокрема, отого, в диско-танцювальному барі «Бакара». Раптове бажання Сандри піти танцювати. Дами запрошують. Не можна ж танцювати з сумкою в руці! Так, оце воно і є. Швидка перевірка в півтемряві й, замість візитної картки, фотографія. «Не забувай мене. Мод».

Побіжний аналіз ситуації повертає мені самовладання, хоч і не сповна. Сеймур знає про австрійський паспорт, але не може знати про автомобіль, що чекає мене на одній з вулиць Вісбадена. Американець певен, що фотографії Мод досить, аби переконати мене в моїй цілковитій безпорадності. Той факт, що дама ризикнула покинути мене, дуже красномовний. Піду, та змушений буду повернутися назад. Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч.

Повернутися? Я не знаю про можливості людини, яка чекає на мене в «опелі», але думаю, що ми встигнемо щось придумати. Принаймні сховатися кудись на кілька днів, поки незнайомий співробітник зможе забезпечити новим паспортом.

Сховатися, перевдягнутися, відпустити вуса, навіть бороду, тільки не повертатися в готель «Європа». Дуже шкодую, Уїльяме, та в цьому готелі препогана кава.

— О, Альбере! — чую приємний жіночий голос, супроводжуваний рипінням дверей, що відчиняються. — А я вже турбувалася, чи не проґавила вас.

Мод сідає навпроти мене й, приємно усміхаючись, дивиться на мене.

— Як я рада, що знайшла вас, — каже вона.

— На жаль, я не міг вчасно знайти вас, — бурмочу я. — Куди ви поділися?

— Як вам сказати… Стояла у сусідньому вагоні й стежила за сходами. Не може ж людина сісти в поїзд, обминувши сходи, чи не так?

— Уявляю собі, як ви потерпали, що проґавите мене, — зауважую я, не знаючи, що можна сказати ще. — Сеймур не жартує.

— Гадаєте, що шефові треба про все знати? — м'яко запитує дама. — Навіщо турбувати його такими дрібницями. Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею. Так буде краще для нас обох.

— Якщо ви вважаєте…

— Важливий тільки кінцевий результат, — веде далі жінка ніби вибачаючись. — Адже ви не поїхали.

— І все-таки ми їдемо.

— За чверть години вийдемо в Бонні. Там на нас чекає мій автомобіль.

— І про це подбали…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Готель «Європа». Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Не повертатися сюди? А куди ж податися? В кімнату Мод? Мені неприємна сама думка про це. Незворушна жінка з м'яким повчальним голосом — один з елементів обладнання пастки.

Пастка… В Копенгагені вона виглядала куди зловіснішою. Треба було переховуватися в отому гнилому бараці й годуватися недогризками з базару. А тут — люкс. Пастка з кондиціонером. Але тепер бодай у Центрі знають, де я, і, очевидно, здогадуються, чим займаюсь.

Той факт, що я не з'явився в жоден із призначених днів, звичайно, спантеличить генерала. І той кислиця-полковник, певно, підкине: «Наш знову занадто старається». Потім вони ще раз проаналізують можливі варіанти моєї долі. І ні один з цих варіантів не відповідатиме істині.

Припускаю, що вони не дуже заклопотані моєю долею. Піти й зникнути — таке буває. Зрештою, мені забезпечено рятівний вихід. Гроші є, австрійський паспорт є, — тож виплутуйся.

Усе в мене є й нічого немає.

Ще до того, як вийти в Бонні з поїзда, Мод запропонувала:

— Альбере, а чи не краще віддати мені цей австрійський паспорт? Він може завдати вам багато неприємностей.

— Яких саме?

— Уявіть собі, що вас випадково затримають. Зареєстровані ви як бельгійський громадянин, а маєте при собі австрійський паспорт. Виникнуть усякі ускладнення.

— Отже, ви мене знову залишаєте без документів.

— Зовсім ні: я поверну вам бельгійський. Бельгійський паспорт не так спокушатиме вас до всяких необачних дій, бо ви знаєте, що він зареєстрований там, де треба.

Де той рятівний вихід? Переважно в минулому, до якого Центр аж ніяк не причетний. В усьому винний джинсовий костюм. Або я сам. Або просто безвихідна ситуація. За такої ситуації і з таким цербером, як Мод, свобода дії — з паспортом чи без паспорта — це лише омана.

Можливий порятунок — у руках цієї жахливої людини. Причому мій порятунок під великим запитанням — бо ще не ясно, що вирішить Сеймур після закінчення операції: усунути мене, щоб не мати небажаного свідка, чи просто сказати мені «бувай». Та що б він не вирішив, це буде тільки після завершення операції, і не раніше.

Другий поверх. Третя кімната ліворуч. Затишна кімнатка з горіховими панелями, псевдостаровинними меблями й навіть імпозантним альпійським пейзажем. Велика зручність цього приміщення в тому, що, крім ліжка, тут є ще й диван, чудове місце для роботи, яке нагадує тобі, що ти ліг обмірковувати ситуацію, а не спати.

Цілковита безвихідь. Графа пасиву перевищує сто, а графа активу — незаймано чиста, коли не брати до уваги те, що и ще живий. Що ж, це не так вже й мало. Хоч іноді мене охоплює бажання зануритися в тихі хвилі забуття. Взагалі перестрибнути на той світ і подивитися, що там робить небіжчик Любо. А що він може робити? Грає в белот з іншими покійними друзями…

Старієш, кажу собі. Якщо вже дійшов до загробного белоту, значить, старієш. Який тут може бути белот! Хіба не бачиш, що надворі світає? Тебе чекає новий день. Тебе чекає Сеймур.

«Хай ця маленька пригода залишиться нашою спільною таємницею», — запропонувала дама. «Не будемо турбувати шефа дрібницями», — сказала вона. Звичайно ж, балачки. Напустила на мене туману. Можу битися об заклад, що Мод разом з шефом обміркували, як спонукати мене до втечі, а на випадок, коли втечу, — як мене спіймати. Маленька перевірка душевного стану пацієнта. Корисна перевірка перед неминучим психічним навантаженням, що намічається в перспективі.

«Цікаво лише знати, чим ви відповісте на мій жест», — сказав американець під час нашої останньої розмови і обдарував мене своїм ясним пильним поглядом. Йому цікаво знати — ще б пак! Не він, а я мав би запитати, що означає цей пильний погляд!

Тим-то й погані погляди, що їх можна тлумачити по-всякому. Та навіть якщо ти правильно зрозумів його, все одно не можеш відмовитися від останньої можливості вирватися на волю. Геть остання, зовсім оманлива можливість. Вириваєшся від Сандри, щоб наразитись на Мод. Тікаєш від Сеймура, щоб знову опинитися перед Сеймуром.

Засніжений Монблан на картині, осяяний ранковими — чи призахідними? — променями сонця, дуже стомлює очі. Можливо, художник саме це й мав на меті — щоб на картину дивились крізь темні окуляри?

Схід чи захід — це, власне, не має ніякого значення. Якщо це схід сонця, значить, твір треба сприймати оптимістично. Беріть лижі, хлопці, в нас попереду ціле життя! А якщо захід… Ну, якщо захід, значить, художник натякає на те, що ми знаємо й без нього. Старієш, згасаєш, умираєш. Але це не заважає Монблану й надалі стирчати на своєму місці. А надворі світає…

Вілла має досить привітний вигляд, навіть здаля, хоч і розташована в дуже незручному місці. З необхідності. Довкола взагалі немає зручних місць. На дні ущелини звивається річка й тягнуться дві стрічки шосе, на яких гуркочуть мотори. Вузенька смужка вздовж шосе вже давно забудована. Тим, хто прибув пізніше, залишилися тільки стрімкі схили навколишніх горбів.

Коротше кажучи, ми знову в Ідарі, і я лише тепер зрозумів цікавість Мод до цього містечка й причину того, чому ми ось уже кілька днів тиняємося його тісними вулицями. Тут міститься головна квартира Томаса, а можливо, й Райєна.

В Ідарі та на його околицях американці — не рідкість, а найбільше їх зустрічається на шосе, в джипах і брудно-зелених вантажних машинах з табличками: «Армія США». На вулицях і в розважальних закладах янкі не дуже впадають в око — їх або немає, або вони вдягнені в цивільне.

Ще в перше повоєнне десятиліття американські військовослужбовці спромоглися без особливих зусиль викликати до себе ненависть з боку населення західних країн. Як правило, їхні вилазки обмежувалися кварталами нічних розваг, та нерідко бешкети ті набували широкого розголосу, — втручалися газети.

Тим часом з Нового Світу прибували все нові підрозділи, покликані захищати свободу Старого Світу, якій ніхто не загрожував. Якщо й існувала загроза, то вона йшла саме від отих заокеанських молодиків. Може, вони й непогані хлопці, коли тверезі. Тільки ж ці хлопці виходили з казарм не для того, щоб сидіти тверезими, а якраз навпаки. І починалися бійки, трощення вітрин, гонитва на автомобілях з недозволеною швидкістю, жертвами чого ставали випадкові перехожі. Звичайно, все це дрібниці, але місцеві жителі чомусь обурювалися й досить яскраво висловлювали своє невдоволення гаслами на стінах будинків: «Янкі, забирайтеся геть!»

За перспективи зростання американської присутності її Європі таке становище змусило заокеанські штаби шукати якогось розв'язання питання. З фінансового боку гра в «радянську загрозу» справді приносила прибутки, але з політичного — завдала збитків, бо посилювалися антиамериканські настрої. Отже, треба було зберегти фінансові прибутки, запобігши політичним збиткам. Це завдання було вирішено з геніальним розмахом. Європейському гаслу «Янкі, забирайтеся геть!» заокеанські генерали протипоставили наказ: «Ласкаво просимо вас, американські солдати!» Треба тільки уточнити, що «ласкаво просимо» означало не запрошення до «вільної Європи» — їх там і без того вистачало, — а наказ сховатися в казарми.

Таким чином, від певного часу в цих краях бешкетники, за незначним винятком, сидять у комфортабельних таборах, або, якщо хочете, затишних селищах серед безлюдних мальовничих лісів. Там обладнані дансинги й кінотеатри, завивають магнітофони, річками тече віскі, відбуваються невимушені дружні мордобої. І все це, так би мовити, в домашньому середовищі, далеко від недоброзичливих поглядів тубільців.

Звичай розв'язувати всі питання в домашньому середовищі, мабуть, уже перетворився на рефлекс, бо Томас цього разу запросив мене на розмову до себе додому. Як людина цивільна, Томас не зобов'язаний ховатися в лісових хащах, тож він зняв цю кокетливу віллу, де можна приймати відвідувачів, не примушуючи їх знічуватися під суворими поглядами вартових.

Сандра зустрічає нас і супроводить до будинку, але тільки для того, щоб проминути його й вийти на галявину по той бік вілли. Схил тут досить крутий, та гостей все-таки приймати можна — тут збудовано кам'яні сходи й тераси. На одній з таких терас, у затінку величезного оранжевого парасоля, гості, які прийшли раніше, уже створили компанію для гри в бридж. Серед них дві незнайомі мені дами і двоє чоловіків — один з них помічник Томаса, другий — Добс — очевидно, помічник Сандри в деяких делікатних питаннях.:

— А ось вам і склад другої партії, — констатує господар, мимохідь кивнувши нам.

— Боюсь, що Мод і досі не відрізнить валета від туза, — заявляю я — відповідно до одержаних інструкцій.

— В такому разі не можу вам запропонувати ніякої іншої спортивної гри, окрім як випити, — добродушно каже Томас.

— Я чув, що ви колекціонуєте старовинні пістолети, — кидаю я, знову ж таки згідно з вказівками Мод.

— Старовинні пістолети? — вигукує господар. — У мене не так багато вільного часу, шановний, щоб збирати колекції. А цю я придбав готовою на аукціоні. Але вона варта тих грошей. Якщо ви цікавитеся старовиною…

Сценка, покликана вмотивувати нашу тимчасову відсутність, досить елементарна й, мабуть, зайва, бо картярі під парасолем не звертають на нас ніякої уваги.

Томас веде мене до свого кабінету, на другий поверх. Вбудовані в стінку довгі полиці бібліотеки захаращені скриньками із шкіри й полірованого дерева, в яких, напевно, зберігається цінна зброя. Однак господар зовсім не збирається демонструвати свою колекцію, він опускається в крісло біля столика під вікном і недбало киває мені на протилежне крісло. Потім закурює сигарету й каже:

— Слухаю вас.

— Гадаю, міс Дейвіс поінформувала вас про нашу розмову…

— Так, вона сказала мені, що ви наговорили їй бозна-яких дурниць, — киває Томас. І, щоб трохи пом'якшити цю фразу, додає: — Я вас не звинувачую. Ви переказали те, що чули.

— Я також не збираюся вас ні в чому звинувачувати, так само не збираюся перевіряти — йдеться про дурниці чи про серйозні речі. Єдине, що мене цікавить, — це угода.

— Атож.

— Це означає, що угоду треба укласти не з вами, а з вашим шефом.

Господар розводить руками, показуючи, що не заперечує:

— То й укладайте.

— Але тут буде потрібна ваша допомога. У вас дуже недовірливий шеф, містере Томас.

— Отже, ви знову звертаєтесь до Томаса. А на якого біса Томасу вам допомагати?

— Щоб запобігти катастрофі.

— Хіба я зазнав катастрофи? — кліпає очима господар.

— Я вже казав, що ваш шеф дуже недовірлива людина. Ця недовірливість зараз найбільше спрямована проти вас.

— Слухаючи вас, можна скласти враження, що ви кожного ранку п'єте віскі з моїм шефом, якого навіть не знаєте.

— Особисто не знаю. Зате я добре знайомий з одним паном, який справді досить часто п'є віскі з вашим шефом.

— Коли ви хочете, щоб наша розмова не перетворилася на пусту балаканину, висловлюйтеся конкретніше: прізвище, професія і таке інше.

Мабуть, не годилося б уплутувати в цю справу Франка, ти я дію згідно з директивою.

— Тепер усе зрозуміло, — каже господар, вислухавши мою інформацію. — Ви поєднали довільні гіпотези вашого Франка з умисними вигадками Ерліха, й перед вами виникла картина катастрофи.

Він замовкає, кліпає оком, наче туди влетіла порошинка, потім спокійно мовить:

— Катастрофи не передбачається.

— Катастрофа неминуча, — наполягаю я так само спокійно. — Якщо ви вчасно не зробите всього необхідного, аби запобігти їй. Райєн має певну думку про вас і конкретний план, як, вас усунути. Йому потрібний не компаньйон, а покірливий слуга.

— Е, я справді не здобув кваліфікації слуги, — визнає господар. — Якщо в цьому моя провина…

Він кидає швидкий погляд крізь напівпрозору занавіску, перевіряючи, чи все спокійно надворі, й запитує:

— А оту нігерійську легенду ви звідки викопали?

— Її викопав Райєн. Можливо, це й справді легенда, але Райєн досить детально вивчав вас, щоб знати, з ким йому доведеться тут працювати.

— Він вивчав наклепи. Гадаю, вам відомо, що особисте досьє здебільшого складається з наклепів.

Я не піп, тому не збираюся підбивати господаря до сповіді. Терпляче відповідаю на запитання, які він мені підкидає, аби перевірити, наскільки я поінформований. Нарешті ми повертаємося до головного.

— Отже, ви хочете укласти угоду особисто з Райєном?

— Іншого шляху я не бачу.

— А що матиму я, крім вашої щирої вдячності?

— Я віддам вам копію фактури. Якщо ви покладете собі в кишеню фактуру, значить, у вас в кишені буде й Райєн.

— Це ви так думаєте, — скептично каже Томас. — Така фактура, шановний, не варта й цента.

— Чому?

— Досі ви мені втовкмачували, що шеф — недовірлива людина, і раптом виходить, що ця недовірлива людина ладна самовикритися просто заради того, аби зробити мені приємне.

— Ви ж розумієте, що такі гроші без документа ніхто нікому не вручить.

— Усе це я розумію. Навіть і те, що в документі буді зазначена не реально одержана сума, а офіційна, та, що призначена для пред'явлення дирекції. Ви даєте мені сто доларів, а ми записуємо п'ятдесят. Певно, ви знайомі з цією практикою.

Як я можу бути з нею незнайомий, коли торгівля — моя друга спеціальність! Але в даний момент я дію під диктовку Сеймура, а Сеймур, здається, все передбачив, бо, трохи помовчавши, господар зауважує:

— Гаразд, домовимось, що ви передасте мені фактуру. Та оскільки ця фактура, як доказ нічого не варта, до неї треба додати ще й письмове свідчення про справжню суму.

— А хіба таке свідчення матиме якусь вагу? — намагаюсь вислизнути я.

— Хай це вас не турбує.

— Однак це загрожує мені ускладненнями, яких я хочу уникнути.

Томас знову кидає погляд крізь занавіску. Цього разу, здається, щось привернуло його увагу, бо тепер в голосі його звучить роздратування:

— Про які ускладнення ви торочите, шановний! Ваше свідчення, коли виникне така потреба, буде пред'явлено тільки Райєнові, а Райєн зовсім не зацікавлений роздзвонювати про це.

— Може, воно й так, але…

— Так, без «може» й без «але», — уриває мене господар. — І ще одне: треба заздалегідь повідомити мені про день і час укладення угоди. Якщо справа дійде до угоди.

— Це справа нескладна.

— Всі складності, як завжди, лягають на Томаса. А ваша справа нескладна. Тільки дозвольте попередити: я не такий недовірливий, як Райєн, і на відміну від нього довіряю людям. Та якщо вам ненароком спаде на думку обманути мою довіру, будьте певні, що на вас чекатимуть ускладнення значно серйозніші за ті, яких ви намагаєтеся уникнути.

— Цього можна було й не казати, — кидаю я. — Ви могли б уже зрозуміти, що я волію працювати з такою людиною, як ви, ніж з такою, як Райєн.

— Мені дуже приємно, якщо це так, — киває Томас і схвально кліпає очима. Потім переводить погляд на заповнені скриньками полиці й каже: — Сподіваюсь, що ви не змушуватимете мене порпатися в цьому старому мотлосі. Я приготую для вас дещо набагато сучасніше. І в значно більшій кількості!

Візит до Сеймура цього разу зовсім короткий і діловий, без філософських відступів та історій про двох цапів. Місце зустрічі — знову квартира Мод, але господиня порається на кухні, чим і обмежується її участь. Переказую майже буквально розмову з Томасом, поки Сеймур міряє кроками кімнату, і наповнюючи її тютюновим димом.

— Мені здається, що ми нарешті поставили операцію на рейки, — констатує американець, коли я закінчую.

— На рейках теж трапляються нещасні випадки, — зауважую я.

— Облиште про це. Обговоримо детальніше можливі варіанти вашої зустрічі з Райєном. Ця зустріч, певно, вже не за горами, Майкле.

І ми обговорюємо варіанти, а потім переходимо до легкої печері, яку приготувала Мод, так що я аж насамкінець ледве встигаю кинути репліку, що вже давно крутиться на язиці:

— Ви не казали мені, що до фактури доведеться додати ще й моє власноручне свідчення. Певно, не припускали такого вибрику з боку Томаса?

— Припускав, звичайно, але не хотів передчасно вас лякати.

— Вичікували, коли я буду на все готовий.

— Ви ніколи не будете на все готовий. В цьому ваше лихо. — . І все ж оце харакірі в формі письмового самовизнання…

— Коли б ви тільки знали, яким набридливим ви іноді буваєте! — зітхає Сеймур. Потім поблажливіше додає: — Не турбуйтеся, Майкле. Я не примушуватиму вас писати. Я вже вам казав: обіцяти — ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії такого правила немає.

Під час розмови Сеймур холодно доброзичливий. Жодного натяку на мою недавню спробу втекти, наче такої спроби й не було. Навіщо дратувати мене напередодні зустрічі з Райєном.

Зустріч з Райєном… Я й досі не певен, що вона відбудеться.

Через два дні під час нашої вечері в «Лавальє» Мод повідомляє:

— Раджу вам, Альбере, лягти сьогодні раніше й добре виспатись.

— Облиште свої медичні поради, — бурчу я. — Краще скажіть: коли й де?

— В кабінеті головного шефа, звичайно. Рівно об одинадцятій. Його контора міститься у Франкфурті, отже, ми виїдемо звідси о дев'ятій.

І от ми знову у Франкфурті. Чудовий липневий день, тобто сонячний і спекотний. Мод залишає автомобіль на подвір'ї паркінгу, неподалік від імпозантної цегляної будівлі, до якої-мені належить увійти через п'ять хвилин.

— Фірма на другому поверсі, — інструктує мене дама. — Скажете, що йдете в об'єднання, цього досить. Нагадую ще раз: після переговорів Райєна бажано вивести. Запропонуйте йому разом пообідати чи випити. Ось вам запасні ключі від автомобіля. Він у вашому розпорядженні…

— Не перевтомлюйтесь, — спиняю її. — Ви вже втретє повторюєте мені одне й те саме.

Масивна бронзова табличка на другому поверсі з лаконічним написом: «Семсон. Запасні частини».

Мені відчиняє секретарка старого зразка, тобто не дуже молода й не дуже приваблива.

— Мені призначено зустріч.

— Як доповісти?

Подаю свою візитну картку.

— Будь ласка, зачекайте тут.

Вона робить гостинний жест у бік вузенького холу, мовби запрошуючи мене посидіти, й зникає у дверях. Я не сідаю з тієї простої причини, що сісти тут можна тільки на підлогу. Обстановка досить неприваблива. Масивні металеві двері сталево-сірого кольору, плакати із зображенням велетенських, гвинтів, зубчастих коліс і шарикопідшипників.

Секретарка старого зразка повернулася.

— Проходьте, — запрошує вона. — Двері в глибині коридора, будь ласка.

Наступний етап — секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше — літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.

— А, містере Каре, — вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. — Вас чекають.

Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими килимами й масивними меблями. Приміщення невелике, але кожний сантиметр раціонально використаний. Переважно для металевих запчастин сірого кольору. Шафи, стіл, стільці, рама, вікна, абажури — все металеве. Виняток становить хіба що сам господар. Можливо. Будемо сподіватися, як каже Мод.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.

Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:

— Я до ваших послуг, містере.

Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.

— Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, — кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. — Ідеться про…

— … Про запасні частини, — квапиться підказати мені Райєн.

Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, — тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.

— Заявку можна виконати, — блимає на мене окулярами шеф.

— Чи міг би я довідатися про ціну?

— Цілком природна вимога.

Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.

— А знижка?

Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:

— Звичайні десять процентів.

— Десять процентів навіть за цей пристрій? — здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.

— А менші запчастини? — запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. — А найменші й найдефіцитніші? — І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. — Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, — кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.

— А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, — відповідаю я, підводячись.

Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:

— Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.

Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:

— Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.

І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує:

— Остаточну!

Зустріч з Уїльямом відбувається цього ж вечора у вже знайомій квартирі міс Модесті Мілтон, яка люб'язно приготувала нам два великих сандвічі й дві банки пива.

— Здається, пиво холодне, — каже Сеймур, наповнюючи келихи. — Цікаво, як ви готуєте сандвічі?

— Розрізую хлібець, намазую його маслом і кладу два шматочки шинки…

— Звичайно, беручи їх руками?

— Ну то й що ж, містере Сеймур, я завжди працюю в рукавичках…

— О, якщо в рукавичках, то можна покуштувати й сандвічі, — погоджується американець. — Хірургам, коли вони в рукавичках, дозволяється навіть копатися в наших нутрощах.

Він відкусює шматочок сандвіча, потім забуває про нього й повертається до головної теми розмови:

— Маючи на увазі надзвичайну недовірливість нашого контрагента, я вважаю, що ви цілком правильно довели торг до межі розриву. І навпаки: коли б ви погодились без особливих заперечень на такі фантастично високі ціни, Райєн ухилився б від угоди.

Він відсовує тарілку із сандвічем, випиває пиво й закурює сигарету.

— Одне слово, якщо вам потрібна зброя, ви її одержите. Та, наскільки я знаю, вам зброя не потрібна. І мені — теж. Ця угода не матиме для нас ніякої цінності, якщо не буде зафіксована в документах.

Сірі крижані очі дивляться на мене з вимогливою настирливістю.

— Ви повинні будь-що витягти Райєна з його кабінету, друже.

— Навіть не уявляю, як виманити цю черепаху кудись у бар.

— Малоймовірно, справді, — погоджується Сеймур. — Але бар — не єдиний можливий варіант.

Він виймає сигарету з рота й здивовано дивиться на неї, немов запитує себе, що це таке. Потім гасить її у венеціанській попільничці й підводить очі. Підводить очі на даму. Мод одразу ж рушає на кухню.

— Слід проаналізувати, Майкле, не з нашого погляду, а з погляду контрагента, що найважливіше для Райєна в усій цій історії? Звичайно, гроші. Отже, треба зробити так, щоб Райєн не міг їх одержати, не вийшовши із свого лігва. Правильно я кажу чи ні?

— Ваші міркування мені не зовсім подобаються.

— В чому ж я помиляюсь?

— Крім вашого й Райєнового поглядів, існує ще й третій — мій. Ви не казали мені, що угоду буде укладено й що справа дійде до оплати. Якщо не помиляюся, ви твердили якраз протилежне.

— Ваша правда, — незворушно відповідає Сеймур. — Але це вже пройдений етап. Тепер, коли техніка моїх людей виявилася безпорадною, тільки ви можете врятувати становище, Майкле.

— Врятувати становище, проваливши себе.

— Не думаю, що дійде до цього. Я вам уже казав: навіть якщо й виникне скандал, це буде скандал третього типу, тобто безшумний і для вас зовсім безпечний.

— Однак ви так часто змінюєте умови гри…

— Я нічого не змінюю. Вони самі змінюються, не питаючись ні вас, ні мене. Тож примиримося з цим мінливим світом, який оточує нас, і поміркуємо над тим, що ми робитимемо завтра.

Люб'язна дама з сивим пасмом киває на двері святилища:

— Вас чекають, містере Каре.

Проникаю у вогнетривкий сейф і переконуюсь, що господар сьогодні привітливіший, ніж учора. Люди завжди стають привітливішими, коли їм належить одержувати гроші.

Райєн поблажливим жестом підсовує до металевого письмового столу стілець, дістає з папки аркуш і простягає мені.

— Я постарався зробити певні корективи попередніх цін. Досить суттєві корективи, містере.

Швидкий погляд на проект фактури переконує мене, що твердження черепахи не зовсім голослівне. Нові ціни значно нижчі від попередніх, але й досі значно перевищують Томасові.

— Це вже інша річ, — визнаю я. — Це вже якась основа для розмови.

Голова черепахи, висунута вперед в очікуванні моєї реакції, смикається назад:

— Якщо для вас «розмова» означає торг, мушу вас попередити, що цього не буде.

— Гадаю все-таки, що певні корективи, зокрема на запасні частини першої групи…

— Виключено, — рішуче хитає головою Райєн. — Моє рішення остаточне.

Я дивлюся на аркушик із зосередженим виглядом людини, яка робить подумки складні підрахунки. Зітхнувши, кажу:

— Гаразд, хай буде так. Але я хочу, аби ви знали, що поступаюсь тільки тому, що вимушений обставинами.

— Всі, хто приходить сюди, вимушені обставинами, — спокійно киває черепаха. — Люди не купують запасні частини для прикрас.

— Ваша правда. Правда завжди на боці сильнішого, містере.

Остання фраза, здається, приносить певне задоволення Райєнові, хоч це не заважає йому докинути:

— Сподіваюсь, ви не забуваєте, що зроблена вам знижка реальна тільки наполовину.

— Тобто як?

— А так: коли пишеться, що на великі запасні частини робиться сорок процентів знижки, фактично це означає тільки двадцять процентів. Решта двадцять процентів має бути виплачена як звичайні накладні витрати.

У цьому сталевому ящику явно розмовляють на якомусь особливому жаргоні. Карабіни називають запасними частинами, а хабар — накладними витратами.

— Але це змінює всю картину…

— Нічого не змінює, — спокійно заперечує Райєн. — Я вважав, що такі елементарні речі вам відомі.

— Накладні витрати — звичайна річ, — поспішаю погодитись я. — Але ви могли б легко перекрити їх, збільшивши знижку до шістдесяти процентів, і таким чином поєднали б свої інтереси з моїми.

— Я сказав: торгу не буде, — сухо нагадує черепаха. — Це остаточно.

Я знову дивлюся на аркуш, удаючи, ніби щось підраховую.

— Ви досить грубо тиснете на мене, містере…

Черепаха мовчить, заклякши в гордовитій позі.

— … На жаль, обставини на мене також тиснуть.

Роблю паузу, що повинно означати глибоку внутрішню боротьбу, потім запитую:

— Як відбудеться розрахунок?

— Виймете гроші й заплатите. Я гадав, що ви маєте при собі потрібну суму.

— Я маю при собі чекову книжку.

Райєн пересуває окуляри вперед, щоб поглянути на мене поверх них. Маленькі очиці недовірливі й колючі.

— Ви, здається, й справді новачок у нашій справі, коли не знаєте, що чеки в нас не котируються.

— Я припускав такий варіант і приготував потрібну суму. Але ж це дві валізи банкнотів! Погодьтеся, що я не можу ходити по місту з двома валізами банкнотів.

— Це мене не стосується.

— Гроші депоновані в касі готелю, за п'ять кроків звідси. Ми могли б вийти й, поки вип'ємо по чарці…

— По готелях не ходжу. Я не вуличний торгаш.

— У такому разі я можу зателефонувати секретарці, щоб вона принесла гроші.

— Ні, — так само категорично відрубує черепаха. — Я не звик допускати до себе третіх осіб.

Цей категоричний тон і ця задерта догори маленька голівка починають мене дратувати.

— Бачите, містере, може, я і справді новачок, але не настільки, щоб принести вам на стіл півтора мільйона доларів навзамін оцього аркушика, який навіть не є звичайною фактурою.

— Звичайна фактура тут, у шухляді, — спокійно каже черепаха, постукуючи пальцями по столі.

— Все одно. Ваша фактура — не більше як аркуш паперу. Мені ж потрібен не папірець, а…

— … Запасні частини, — підказує Райєн, щоб я бува не бовкнув зайвого.

— Саме так: запасні частини, а не рахунки на папері.

Черепаха знову витягує довгу шию. Маленькі очиці знову дивляться на мене поверх окулярів.

— Невже ви не довіряєте мені, містере?

— У нашій галузі, як вам відомо, довіра не фігурує як товар.

— І все ж без мінімальної довіри…

— Гадаю, моя довіра більша, ніж ваша.

— Так і повинно бути, — з гідністю киває черепаха. — Я представляю фірму з конкретною назвою і постійною адресою, тимчасом як ви…

— Я ваш клієнт, містере. До того ж платоспроможний.

— Але не настроєний платити.

— Навпаки. Але тільки за прийнятних умов.

Шеф делікатно чухає двома пальцями трохи видовжене, як у кожної черепахи, тім'ячко.

— Гаразд, запропоную вам прийнятні умови. Дайте мені подумати.

Я нікуди не поспішаю, тож даю йому змогу подумати. І, щоб спрямувати його думки в потрібному напрямку, дозволяю собі зауважити:

— Як на мене, то найкраще було б передати гроші й товар одночасно.

— А ви й справді важкий клієнт.

— Можемо укласти угоду на вашому складі. Вантажити запчастини й лічити гроші.

— Мені нема чого робити на складі. Дайте мені подумати.

Його роздуми не забирають багато часу — певно, в нього в голові були запасні варіанти, адже він наперед знав, що я не покладу йому на стіл пачки доларів. Подивившись якийсь час на бездоганно білу стелю — єдине, що в цьому сейфі не з металу, — Райєн переводить погляд на мене.

— Гадаю, ви не братимете на себе турботи про транспортування запасних частин?

— Звичайно, ні.

— Наскільки я зрозумів, це покладено на якогось Ерліха.

— Саме так.

— У такому разі передача грошей і товару може відбутися так, як ви бажаєте, тобто одночасно. Поки Томас і ваш Ерліх працюватимуть на складі, ми робитимемо свою справу, тільки в іншому місці.

І він викладає мені своє рішення, яке я приймаю без заперечень, бо воно однаково зручне для обох. Маю на увазі його й Сеймура. Згортаю папірець з рахунком, ховаю в кишеню й підводжусь.

— Не надавайте великого значення цьому документу, — про всяк випадок попереджає Райєн. — Це фактура «для годиться», яка нічого не варта.

— Зрозумів, — киваю я. — А друга у вашій шухляді. Мене чекає ще одна зустріч — цього разу непередбачена.

Виходячи з «Семсона», я здибуюся з Ерліхом.

— Сподіваюсь, ви шукаєте на мене? — кидаю я.

— Здається, нам з вами призначено побачення аж на п'яту годину, — озивається Ерліх.

— Тоді ви, певно, йдете до Райєна.

— Вам це неприємно?

— Не виключено. Як правило, контакти між двома особами відбуваються на шкоду третій.

— Третя особа — це не ви, — заспокоює мене Ерліх. І, довірливо нахилившись до мого вуха, неголосно додає: — Я вирішив провчити того неприємного типа.

— Дивіться, щоб ваш урок не завадив укладенню нашої угоди.

— Навпаки. Після того, як я дещо розповім Райєнові, він, гадаю, поставиться до вас з більшим довір'ям.

Коли о п'ятій годині ми зустрічаємося з Ерліхом в одному закладі поблизу вокзалу, я не розпитую його про зустріч з черепахою, і він теж не вважає за потрібне щось розповідати мені про це. Наша увага цілком зосереджена на завтрашньому дні.

Завтрашній день. Великий день. І Сеймур, і Райєн, і Томас, і Ерліх, і навіть кожна з жінок сподіваються, що цей день їм щось принесе — успіх, гроші чи розв'язання якоїсь особистої проблеми. Я теж не виняток. Я теж чекаю й сподіваюсь. Уявіть собі, навіть у моєму віці.

Так, день важливих подій, суть яких має не дуже багато спільного з діловою стороною події, яку ми зараз обговорюємо. Бо, якщо подивитися збоку, завтрашня програма зводиться тільки до угоди про продаж зброї. А це дуже дрібна справа, коли зважити на те, якими мільярдними сумами орудують у цій галузі «нафтові шейхи». І взагалі це дивна угода, якщо взяти до уваги те, що зброя, про яку велося стільки розмов, нікому не потрібна.

Проте зброя, навіть якщо вона нікому не потрібна, — товар марудний. Можна називати карабіни запасними частинами, та це ще не означає, що відповідні органи повірять тобі. Возити такі «запасні частини» по країні, яка має добре підготовлену й оснащену поліцію, не така вже й безпечна справа.

Щоб звести ці проблеми до мінімуму, Сеймур вирішив транспортування карабінів і автоматів поки що відкласти. Поки що й назавжди. Завтра ж перед нами стоїть завдання якось вивезти найлегшу й найціннішу частину товару — пістолети.

— Я найняв на два тижні фургончик, — повідомляє мені Ерліх. — Гадаю, двох тижнів вистачить.

— Цілком вистачить.

Щасливий: він планує свою діяльність аж на два тижні наперед! А я не знаю, що мене чекає через два дні.

— Я знайшов місцинку, де ми ненадовго залишимо вантаж. Завжди корисно, щоб між прийомом і відправкою товару минув якийсь час.

— Ви на цьому краще розумієтесь.

— Адже за це мені платять. Через десять днів я відправлю товар у Гамбург. Там доведеться змінити упаковку.

— Звичайно.

Він ще хвилин десять розводиться про всілякі деталі справи, аби довести, що транспортування зброї пов'язане з чималими витратами й що попередня виплата не така вже й велика, як це може видатися на перший погляд.

— Найголовніше: не забудьте перевірити ще на складі один-два ящики, — наказую я згідно з інструкцією Сеймура. — Томас може нам підсунути товар гіршої якості, ніж домовлено.

— Про це не турбуйтесь. Я не дозволю, щоб цей шахрай обдурив нас.

— Знову серйозні розмови. Знову брязкання зброєю, — лунає м'який жіночий голос.

Мод з'явилася зненацька.

— Дуже шкодую, що спізнилася, але на вулиці такий рух…

«Рух»… Все це балачки. На відміну від Ерліха я помітив, що дама з'явилася не з дверей, а з бару.

Заклад галасливий і незатишний, як всі бари біля вокзалу, де люди обмінюються кількома словами, випивають щось і виходять. У нас теж немає причин затримуватися тут довше, ніж треба, щоб з'їсти порцію морозива, бо розмову вже закінчено. Морозиво, звісно, замовлено для Мод.

— Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли забрати мене, — кажу їй надворі, коли ми вже розпрощалися з Ерліхом. — Я б зараз із задоволенням трохи подрімав перед зустріччю з Уїльямом.

— На жаль, Альбере, я вже виписалася з готелю. А наша зустріч відбудеться на шляху в Ідар.

Ми потрапляємо якраз у «годину пік», час найбільшого вуличного руху, коли десятки тисяч людей залишають контори й магазини, щоб сісти у свій автомобіль і посунути в загальному потоці з тісного міста. Коли й нам, нарешті, вдається зробити це, стрілки годинника показують сьому.

Мод тримає кермо лівою рукою, а правою надіває великі темні окуляри. Сонце за кілька хвилин сховається, але перед заходом воно величезним іржаво-червоним диском зависає над горбом навпроти нас, щоб востаннє подивитись, як ідуть земні справи.

— Щодо завтра все зрозуміло, — кидаю я. — А післязавтра?

— Що «післязавтра»? — запитує жінка, не відводячи погляду від стрічки шосе.

— Які ваші плани на післязавтра?

— Певно, розпочнеться канцелярська робота. Не думаю, що мене пошлють на Балеарські острови.

— А далі? Чи ви не звикли сягати в думці так далеко?

— Не хочу вас бентежити, але тема про сенс життя здається мені досить амортизованою, — відповідає дама.

— Ваш Франк казав, що люди живуть або одним днем, або ж так, наче їм належить вічність. Цікаво, до якої категорії належите ви?

— До третьої, Альбере. Завжди, коли йдеться про дві категорії, можете бути певні, що я належу до третьої.

— Золота середина.

— Можна вважати й так. Хоча я б назвала це здоровим глуздом.

Мод зупиняється біля бензоколонки після повороту на Ідар. Поки дама займається бензином і мастилом, я виходжу розім'ятися. Бензоколонка — маленька база серед безкрайньої асфальтової автостради. Кав'ярня. Крамниця побутових дрібниць і сувенірів. Не забули й про туалети. Корисні споруди, та жодна з них зараз не приваблює мене. Повільно походжаю вузьким тротуаром біля низької будівлі з бетону й скла й, лише дійшовши до рогу, помічаю Сеймура.

Американець закляк перед своїм сірим «мерседесом» на порожньому майданчику для стоянки автомобілів і, піднявши капот, удає, ніби оглядає мотор. На мене не звертає ніякої уваги, хоч не помітити моєї персони він не міг. Це примушує мене роззирнутися навколо й рушити в зворотному напрямку повз туалети, крамничку, кав'ярню. Мод уже розраховується з хлопцем у жовтогарячому комбінезоні.

— Сеймур був на стоянці, але удав, що не бачить мене, — кажу я, коли ми рушаємо далі.

— Певно, в нього були на це причини, — байдуже відповідає жінка.

— Навіщо така маніакальна полохливість? Невже за нами хтось стежить?

— Хай це вас не хвилює, Альбере. Думайте про сенс життя, а побутові турботи залиште для мене.

Вже сутеніє, коли Мод, поступово зменшуючи швидкість, вирулює на бічну дорогу. Проїхавши ще близько кілометра, дама звертає з дороги й зупиняється за високим чагарником. Можна припустити, що десь поблизу зупинився й Сеймур, бо за п'ять хвилин він приєднується до нас.

— Не завадить трохи розім'ятися, — пропонує американець. — Трохи чистого повітря й трохи руху — це рекомендують навіть лікарі.

Рушаємо до дерев, що темніють на тлі ще ясного неба. Пахне свіжим сіном — певно, десь поблизу косили. Під крислатими деревами зовсім темно, але не настільки, щоб не побачити лаву край алеї. «Незаймана» німецька природа скрізь і завжди оздоблена лавами й кошиками для сміття.

Детально переповідаю розмову з Райєном. Американець уважно слухає, встромивши в рот незапалену сигарету. Коли я закінчую, він недбало кидає:

— Хитрий дурень. Передбачив усе, крім найголовнішого.

— Виходячи від нього, я зустрів Ерліха. Той натякнув, що збирається провчити Томаса.

— Цього можна було сподіватися.

— Після обіду ми з Ерліхом зустрілися знову. Домовились про деталі транспортування. Якщо вас цікавить…

— Ви знаєте, що це мене не цікавить.

— Все-таки дивно — витрачаєте такі гроші, щоб одержати двісті ящиків зброї, яка буде кинута…

— Гадаю, ви не забули попередити німця, що треба перевірити на складі товар. Це дасть нам найбільше часу для дії.

— Звичайно, попередив його.

— В такому разі все гаразд.

— Не знаю, як ви, а я починаю побоюватися саме тоді, коли здається, наче все гаразд, бо немає підстав, щоб усе було так добре. Не виключено, як ви кажете, що ми передбачили все, крім найголовнішого.

Американець ледь чутно сміється — коротко й невесело.

— Це атавізм, друже, звичайнісінький атавізм. Ми й досі несемо в собі примітивний страх ще від тих часів, коли людина не знала зв'язку між причиною й наслідком. — Він замовкає, потім — вже іншим тоном — веде далі: — Я не кажу, що в даному випадку ми врахували навіть і те, чого не можна передбачити. Як на мене, ми доклали надто багато зусиль для такої нікчемної комбінації. Адже, погодьтесь, ця комбінація справді нікчемна.

— Це не заважає вам триматися за неї.

— Іноді незначна причина дає великі наслідки, — бурмоче Сеймур. — І потім, ми з вами на канікулах. А коли ти на канікулах, й спосіб життя відповідний — плавання, гольф, гра в карти. То чому б не зіграти в дрібний шантаж!

— Згідно з вашою обіцянкою, мої канікули мали б завтра скінчитися.

Він підводиться з лави, кладе руки на пояс і легенько потягується.

— Скінчаться. Після зустрічі з Райєном у готелі вас чекатиме Мод. Вона передасть вам документи на автомобіль і проведе до вокзалу. Якщо вам потрібні гроші…

— Не потрібні. Та коли про них зайшла мова…

— Долари одержите від Мод, — уриває мене Сеймур. — Гадаю, вона вже встигла перенести їх з мого «мерседеса» в свій. Ну, сподіваюсь, ми з вами більше не побачимось.

— Я теж палко цього бажаю.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Якщо ми не побачимось, це означатиме, що все пройшло добре. А взагалі я б не проти випити з вами по чарці під час наступних канікул. Щоправда, ви дуже нелегкий співрозмовник, але, скажіть мені, що легке на цьому світі?

Рипіння піску на алеї свідчить про те, що він віддаляється. Добре хоч, що привиди рано чи пізно зникають.

Великий день. Мод, здається, вважає, що початок такого дня неодмінно слід відзначити щедрим сніданком — вона двічі бігає до столу, де для відвідувачів викладено булочки, конфітюр, сири й ковбаси. А я, навпаки, такої думки, що мозок краще працює на порожній шлунок, тому задовольняюсь звичайною кавою. Не знаю, чи треба про це казати, але каву и «Парк-готелі», так само, як і в «Європі», готують переважно ч цикорію.

— За кермо сядете ви, Альбере, — по-материнськи напучує мене Мод, коли ми трохи згодом виходимо з готелю. — Відтепер кожному слід сидіти на своєму місці.

— Я вважав, що моє постійне місце — місце мерця. Та якщо ви наполягаєте…

— Не треба починати день розмовами про мерців, — гак само по-материнськи радить дама.

А коли я мчу Гауптштрассе надто швидко, вона додає:

— І не треба ризикувати перетворитися на мерців отут, на шосе.

Я зменшую газ і повільно проїжджаю повз хмарочос діамантової біржі й ряд магазинів.

— Вирулюйте вгору, — наказує жінка, коли ми дістаємося до перехрестя на околиці.

Вискакую головною трасою на верхів'я горба, потім звертаю вбік і їду вздовж цементної огорожі, поминувши суворий напис: «Заборонена зона. Армія США».

— Мабуть, оце і є Томасові володіння, — кидаю я.

— Так, тут склади, — підтверджує Мод. — Тепер завертайте праворуч, я вийду на повороті.

— А де я вас заберу назад?

— Про мене не турбуйтесь. Зустрінемося в готелі.

Дорога стрімко біжить угору, потім завертає й знову піднімається на горб, засаджений сосновим лісом. Жінка, щойно; вийшовши з «мерседеса», одразу зникає з очей.

Ще два повороти, і я досягаю верхів'я. Галявина з низькою травицею й бетонним стовпчиком, на якому позначено висоту. Оце і є місце призначеної зустрічі. Вимикаю мотор і виходжу подихати чистим повітрям, як радять лікарі й Сеймур.

Ліс залишився внизу, отже, ніщо не заступає краєвиду, приємного, але досить одноманітного — освітлені липневим сонцем лісові горби, синюватий серпанок небокраю.

Звідси, мов з висоти пташиного польоту, я можу оглянути Томасові володіння. Досить просторі володіння, окреслені спереду й з боків прямими лініями бетонної огорожі, ззаду вони упираються в ліс. Три вкриті іржавою бляхою великі ангари, що стоять один від одного на досить значній відстані, і ще одноповерхова будова, де, певно, міститься канцелярія, — оце і всі архітектурні споруди забороненої зони. Населення її поки що обмежується одним солдатом у білій касці, який вартує, а може, куняє в рідкому затінку будки біля входу в зону.

Трохи згодом кількість населення подвоюється. Коло будки зупиняється темно-синій «опель». Між чоловіком з «опеля» й вартовим відбувається розмова, після чого автомобіль під'їздить до одноповерхової споруди. Чоловік, що вийшов з «опеля», судячи з усього, Томас.

Ще через п'ять хвилин перед будкою варти з'явилася брудно-зелена крита вантажна машина. Вона пригальмовує, а після того, як вартовий махає рукою — мовляв, проїжджай, — також рухається до канцелярії.

Певно, вже одинадцята година, бо за спиною я чую гуркіт мотора. З-за повороту вискакує новенький сріблястий «б'юїк». Він під'їздить до мого «мерседеса» й зупиняється поруч. З «б'юїка» виходить Райєн, ледь помітно киває мені й також дивиться униз.

— Мабуть, то ваша людина, — зауважує він, коли з кабіни вантажної машини висовується голова Ерліха.

Голова висовується, але Ерліх не виходить — від канцелярії до нього прямує Томас. Низенький чоловік спритно стрибає на приступку, й машина рушає до того ангара, що під лісом.

— Мабуть, то ваша людина? — повторює Райєн.

«Наче ви її не впізнаєте!» — крутиться в мене на язиці, але я тільки ствердно киваю.

— Отож ви бачите, що вони поїхали вантажитись?

— Здогадуюсь.

— Нема чого здогадуватись. Якщо я вам кажу, так воно і є. Я дав Томасові потрібні вказівки.

Я й далі милуюся пейзажем, тому шеф трохи роздратовано говорить:

— Не марнуймо часу. Вони роблять свою справу, а нам треба робити свою.

Я дивлюся на нього й пересвідчуюсь, що тут, надворі, він якийсь ще більш недоладний, ніж у конторі. В конторі хоч є стіл, що трохи прикриває цей масивний непропорційний тулуб, увінчаний маленькою голівкою, що похитується на довгій шиї.

— Я б волів дотримуватись певної послідовності, — кажу я, щоб виграти час. — Спершу побачимо, як розвиватимуться події там, унизу, а потім і ми візьмемося за свою справу.

— Цього не буде, — відрубує Райєн. — Якщо ви вирішили зволікати, мушу вас запевнити, що протягом трьох секунд я можу покласти край усій цій історії.

— Невже почнете кричати?

— Мені не треба кричати. В мене є радіозв'язок.

Він відступає на два кроки до «б'юїка». Я йду за ним, побачивши, що там, унизу, ті двоє загнали машину в ангар.

— Не хотів робити вам зауваження, але ви грубо поводитеся з клієнтами, містере Райєн.

Замість відповіді черепаха демонструє мені добре знайоме пристосування, вмонтоване в панелі «б'юїка».

— То припинити операцію, чи як?

— Гаразд, гаразд, — зітхаю я. — Гадаю, ви принесли фактуру?

Підійшовши до «мерседеса», я беру дві валізи, недбало кинуті на заднє сидіння.

— Ось, — я обертаюсь до черепахи, яка вже влаштувалася В своєму автомобілі. — Коли хочете, можете перелічити.

— Це не ваше діло, — гарчить шеф.

— Будь ласка, фактуру, — нагадую я.

Він удає, ніби не чує, ставить валізку собі на коліна, відкриває і, швидко зазирнувши всередину, дістає з кишені й віддає мені фактуру. Потім виймає одну пачку грошей і вправно перелічує банкноти. Моя увага роздвоюється між його руками й тим, що відбувається внизу. Очі черепахи — так само. Передня частина плацу тепер схована від мого погляду, але крайній ангар, який нас найбільше цікавить, видно добре. На жаль, тільки ззовні.

Закінчивши перевірку першої валізи, Райєн відкриває другу. В цю мить несподіваний блиск змушує мене знову перевести погляд на ангар під лісом. Там, у темному отворі входу, щось спалахнуло, та перш ніж я встигаю збагнути, що сталося, задня частина ангара безшумно здіймається в повітря, наче в німому кіно. Лунає оглушливий вибух, точніше — безладна канонада вибухів, і вся будова злітає вгору серед хмар диму й величезних вогняних клубів.

Видовище справді вражаюче, але це ще не причина забути про діло.

— Це все міняє, — кидаю я, намагаючись вихопити валізу з рук Райєна.

— Це таки справді все міняє! — гарчить шеф і зненацька сильно б'є мене кулаком в обличчя. Кулак у цього чоловіка, здається, більший, ніж його голова. Поки я намагаюсь зупинити кров, що юшить з розбитого носа, мій слух фіксує шум машини, що віддаляється.

Перша думка після того, як я затиснув носовичком фонтан крові, — податися слідом за «б'юїком». Не гнатися за Райєном, а швидше опинитися якнайдалі від цих місць. Не мине й чверті години, як тут кишітимуть поліцаї, військові й санітари. Стрибаю в «мерседес» і натискаю на газ, намагаючись не звертати уваги на біль. Та вже на першому ж повороті мені заступають дорогу.

— Куди? — спокійно запитує Мод, відкриваючи дверцята автомобіля.

— Звичайно, в готель.

— У готель? Із закривавленим обличчям? І після такого вибуху?

Запитуючи, вона відсовує мене й сідає за кермо. Різкий маневр — і автомобіль їде туди, звідки я прибув.

Долаємо голе верхів'я, спускаємося з протилежного боку горба, а потім знову піднімаємося вгору. Ще одне верхів'я і ще один спуск. Місце, де ми зупиняємося, мені наче знайоме. Заросла травою галявина, загублена серед кущів, і маленька будівля, схожа на ту, де не так давно зі мною зустрічався Сеймур.

Він і зараз зустрічає мене, мовчазний, але спокійний. Я проходжу до кімнати з линялими шпалерами, а господар залишається в коридорі для розмови з Мод. Закурюю сигарету, все ще намагаючись не думати про біль. Підходжу до вікна, дивлюся на густу зелень, що вже зів'яла під літнім сонцем. Вілла й справді добре захована, та якщо почнуть нишпорити по околицях, то, безперечно, дістануться й сюди.

Мод перетинає галявину й сідає в «мерседес». Гуде мотор, і машина зникає за деревами.

— Ну, Майкле, здається, я вже казав, що вам страшенно не щастить, — чую голос Сеймура.

— Так, — бурмочу я, повертаючись спиною до вікна. — І все, що ви збираєтесь зараз мені сказати, ви також уже казали: знову щось переплуталося, від'їзд відміняється, та не втрачаймо надії, є ще один, новий варіант.

— Нічого не переплуталося, — крутить головою американець. — І ніяких нових варіантів нам уже не треба.

— Маєте на увазі, що операцію завершено?

— Саме це я й хотів сказати.

— Отже, я вільний!

— Авжеж, вільний, друже.

І, перехопивши мій недовірливий погляд, додає:

— Ви можете піти будь-якої миті, не боячись, що я гукну «стійте» чи вистрілю вам у спину.

Звичайно, я нікуди не йду — чекаю, що буде далі.

— І все ж, якщо ви запитаєте мене, я вам не раджу поспішати. Зараз довкола вже повно військової поліції. А я не маю влади над військовою поліцією. Ви ж знаєте, що я не військова людина.

— Отже, даруєте мені волю, коли я вже не можу скористатися нею.

— Я казав, Майкле, вам страшенно не щастить!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Сонну пообідню тишу раптом розтинають постріли. Кілька куль пролітають у мене над головою з ледь чутним дзижчанням, отим особливим, майже невловимим дзижчанням, З яким наближаються комарі й смерть. З гілок чагарника, де я припав до землі, сиплеться засохле листя. Не треба було тікати з вілли, думаю я, лежачи в чагарнику й прислухаючись до тихого зловісного дзижчання. На жаль, як це часто буває, корисні думки приходять із запізненням. Важко уявити собі більш незручне становище: вони розташувалися на верхів'ї горба, а ми внизу, під ненадійним прикриттям рідкого чагарника. Вони методично прострілюють чагарник з автоматів. Коли саме нас продірявлять — це лише питання часу.

— Треба перебіжками піднятися нагору й жбурнути в їхнє лігво одну-дві гранати, — звертається до мене чоловік, що лежить поруч.

Його вже поранено, отже, цілком зрозуміло, що перебігати доведеться мені.

Між чагарником, де ми зачаїлися, й верхів'ями горба, звідки стріляють вони, пролягає голий скелястий схил, пустельний і страшний, попелясто-сірий під жарким літнім небом. Треба пробігти цим зловісним схилом, над яким свистять кулі, й залишитися живим. Треба подолати цю територію смерті й вціліти. А якщо впадеш… Ох, однаково доведеться колись упасти. Головне, перш ніж упасти, видертися нагору й жбурнути в них гранату.

Перестаю вслухатися в дзижчання куль і пробую підвестися, та ноги обважніли, стали немов свинцеві, і я розумію, що це свинець страху. Треба перемогти цей страх, тобі відведено півтори секунди для особистих переживань: один, два, три — і вперед! Бо якщо хоч на секунду затримаєшся — попереду вже нічого не буде, все полетить під три чорти.

Страшним напруженням волі змушую себе підвестися і… прокидаюсь.

Мої давні страхи. Ще відтоді, коли ми переслідували ворожі банди в прикордонних урвищах. Перші кроки в новій для мене галузі під керівництвом мого першого вчителя Люба Ангелова, більш відомого як Любо Диявол. Піонерські часи з важкими нічними переходами, безсонням, тремтінням від холоду, підкованими черевиками, не кажучи вже про дзижчання смерті, що кружляла круг тебе, немов вагаючись — ужалити зараз чи відкласти на потім. Перший дрож страху. І перше пересилення його. Все-таки встигаєш перебігти кам'янистим схилом і, хоч куля вже зачепила тебе за плече, знаходиш у собі сили кинути в них три «лимонки». Ангелова поранено серйозніше, і він до кінця життя накульгував. До кінця життя, а точніше — до того мосту у Венеції, де його вбили. А ти й досі живий. Просто неймовірно!

Мій давній кошмар. Настільки давній, що я вже майже забув про нього. Той кошмар, що переслідує мене після подій у Копенгагені, — зовсім інший. У ньому немає ні пострілів, ні зловісної кручі, є лише гола кімната, що тоне в напівтемряві, серед якої закляк Сеймур. Не пам'ятаю, коли розпочалася між нами розмова, та, мабуть, давно, і я намагаюсь пояснити йому, що вже пізно, нам годилося б розійтися як вихованим людям. «Ви вільні, Майкле, — з крижаною усмішкою киває американець, — я не смію вас затримувати, йдіть». Зникай швидше, кажу собі, поки йому не спало на думку щось інше, і, пробурмотівши щось на зразок «бувай», рушаю до виходу. А от виходу немає. Я певен, що він щойно був, а зараз немає. Обмацую рукою стіну, щоб пересвідчитись, але так воно і є — поки ми з Сеймуром розмовляли, двері зникли. Тим-то цей тип і затримував мене своїми балачками, здогадуюсь я, — щоб двері встигли зникнути. Аж раптом мені спадає на думку, що двері були, здається, на протилежній стіні, і я рушаю туди, ще раз попрощавшись із Сеймуром, та й цього разу опиняюсь перед глухою стіною. Так, цей тип умисне дурив мене тими розмовами. Двері зникли безслідно, а з ними й вікна. Я добре пам'ятаю, що було двоє вікон, а тепер немає жодного. Роззираюся по півтемній кімнаті й зустрічаю погляд Сеймура. Досить красномовний погляд, у якому застиг похмурий сміх. Відчуваю, як мене заполоняє не страх, а крижаний жах. Жах обмеженого простору й цілковитої безвиході. Такої безвиході, що мені не лишається нічого іншого, як прокинутися.

Мене знову відвідує той давній кошмар молодості. Незважаючи на те, що я вже прокинувся, ніяк не можу остаточно звільнитися від нього і якийсь час безтямно вдивляюсь у темряву, де зринають бляклі видіння.

Навіть не уявляю, скільки я проспав, це мене не дуже цікавить. У всякому разі, чи то від сну, чи від нічної прохолоди, голова болить уже менше, свіжий нічний вітер проникає у трохи прочинені віконниці. Підводжуся, щоб відчинити їх ширше. Адже вдень Сеймур тримає вікна щільно зачиненими. На фіолетово-чорному нічному небі невиразно. вимальовуються темні силуети дерев. Небо захмарене, без зірок.

Здається, з віком зміцнюються й кошмари. Це не на краще. Той, колишній кошмар з кам'янистим горбом, завжди підказував мені — треба щось зробити. А вже наступний, з темною кімнатою без дверей, немовби навіював думку про те, що зробити нічого не можна. Перший — то небезпека великого ризику. А другий — цілковита безвихідь. Що можна зробити в пастці, окрім як сидіти й чекати свого кінця.

І от мене знову переслідує той давній сон. Певно, тому, що другий сон уже заяложений. Певно, тому, що Сеймур перестав уявлятися мені кошмаром. Перетворився на сіре повсякдення. Можливо, тягар, але вже не кошмар.

Досить-таки ідіотська історія — і водночас така звичайна для мене. Час, коли ми з ворогом перестрілювалися в чагарниках і лісах, вже давно минув. Згодом довелося звикати не перестрілюватися, а ручкатися з противником, жартувати, укладати торговельні угоди, запрошувати на вечерю й розмовляти про погоду. Якщо прикинути, то, мабуть, вийде, що я провів більше часу серед ворогів, ніж зі своїми.

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно — і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись — аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір — над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву — нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже — не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями — я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно — мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички — суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і — хочете вірте, хочете ні — я так і не знайшов чогось поїсти — ніде нічого немає!

Наступного ранку я виходжу в кухню сполоснути обличчя й бачу там Сеймура, який порається біля електричної плитки.

— Не працювала, — каже він. — Але тепер усе гаразд.

— Ну то й що, як гаразд? Може, ви знайшли й дюжину свіжих яєць?

— Вам цієї ночі снилися яйця? — підводить на мене очі американець. — Мені снилися біфштекси. — Поставивши на плитку алюмінієву каструлю, він додає: — Яєць я не знайшов, але виявив пачку кави. Мабуть, це кава, судячи з кольору. Бо запаху — ніякого.

— Ніколи не думав, що ви можете варити каву й навіть лагодити електричні плитки, — зауважую я згодом, коли ми сидимо перед фаянсовими чашками з темною гарячою рідиною.

— Я можу робити мільйон справ. Здається, я вже казав вам, що замолоду пройшов усі етапи злиднів.

— І дуже тішитеся, що вирвалися з них.

— Людина ніколи не може вирватися із злиднів, Майкле. Вона може тільки змінити одні злидні на інші, — хитає головою американець.

Він виймає з рота сигарету, відпиває з чашки й констатує:

— Ця бурда зберегла з усіх своїх натуральних якостей лише гіркоту. Але й це краще, ніж зовсім нічого.

Сеймур кидає на підлогу недокурену сигарету, запалює другу й знову сьорбає напій.

— Цього ранку, здається, у вас трохи пригнічений настрій, — зауважує він. — Чим ви стурбовані?

— Учора в такий самий час я мав змогу замовити в ресторані при готелі смачний сніданок, але не скористався цим.

— Уявіть собі, що зі мною сталося те саме. Щиро кажучи, мені ніколи не хочеться їсти. Певно, це через тютюн.

— Не вірю, щоб вам і зараз не хотілося.

— Зараз навпаки.

Він невесело посміхається й додає:

— Тим і гарні незвичні ситуації, що вони несуть нам незвичні переживання.

— Я не шукаю таких переживань, Уїльяме. Я мав їх цілком досить.

— На жаль, нічого іншого я не можу вам запропонувати.

— Ви певні, що тут нічого не знайдеться їстівного?

— Я все обнишпорив. Два ящики віскі, щойно розпакована кава та ще вода в крані, — оце і всі наші харчові продукти.

— Могли б запастися бодай кількома ящиками мигдалю для віскі.

— Вілла — не моя, Майкле. І не згадуйте про мигдаль і таке інше, щоб не ковтати нам слинку.

Він має рацію. Я знаю це з власного досвіду, бо з позавчорашнього вечора нічого не їв. Тому в уяві моїй постають недавні обіди й вечері, всі ті смачні страви, яких я ледве торкався.

— Сподіваюсь усе-таки, що Мод повернеться раніше, ніж ми попухнемо з голоду, — кажу я.

— Сподівайтесь, — підбадьорює мене Сеймур. — Це сприяє кровообігу.

— Але ви не переконаєте мене, що сидите тут без будь-якого зв'язку з довколишнім світом…

— Авжеж, ні. В нашій роботі зв'язок завжди потрібний. Та що зробиш, коли тобі не відповідають…

Я намірююсь запитати щось іще, коли з галявини перед віллою долинає гуркіт мотора. Різкий гуркіт, не схожий на легеньке вуркотання «мерседеса».

— Якщо хтось спробує ввійти, вам доведеться зникнути, звичайно, крізь вікно, — швидко кидає Сеймур, підводячись і прямуючи до дверей.

Іду слідом за ним і припадаю очима до щілини між стулками дверей першої кімнати. На галявині зупинився військовий джип з чотирма американцями в уніформі й білих касках. Військова поліція. Двоє з них прямують сюди, недбало тримаючи в руках автомати. Сеймур виходить назустріч гостям. Обмін репліками, яких мені не чутно. Пред'явлення документів, яких я не можу побачити. Документ, здається, викликає повагу до Сеймура, бо суворі поліцейські стають привітливіші. Ще кілька реплік, потім гості козиряють і повертаються у джип.

— Шукають якогось бельгійця, — пояснює мені американець, коли гуркіт мотора затих удалині.

— Шукали мене, а знайшли вас, — уточнюю я в свою чергу. — Не дуже хвилюєтесь, що вас застукали?

— Чому ви вважаєте, що мене застукали? — зводить брови Сеймур. — Невже тільки ви можете мати два паспорти?

— Паспортів може бути й більше, а фізіономія завжди одна, Уїльяме.

— Не турбуйтесь. Тут навкруги живе стільки американців, що одну фізіономію навряд чи запам'ятають.

Він замовкає. Потім каже, ніби сам до себе:

— Отже, розшукують вас. Цього треба було сподіватися. Цікаво тільки, хто здійняв тривогу — Райєн чи Томас?

— Райєну байдуже до всього після того, як він забрав гроші.

— Банкноти були фальшиві всі до єдиного, Майкле. Службовий реквізит — і не більше. Невже ви припускали, що я віддам якомусь шахраєві справжні долари! У Райєна є всі підстави виказати вас, бо вас йому рекомендував Томас. Томас теж може це зробити після того, як ви уклали угоду з Райєном.

Він задумливо встромляє в кутик рота сигарету й клацає запальничкою.

— Як у нас з сигаретами? — запитую я, теж закурюючи.

— Цього більше ніж треба. Так само, як і віскі. А що, коли випити по склянці шотландського?

— Я згоден на все, аби якось притупити цей пекельний щем у шлунку.

В кімнаті півтемрява. Тепла півтемрява. І задушливо. Як і в тій кімнаті моїх кошмарів. Справді, тут є і двері, й вікна, а виходити не рекомендується. Віконниці щільно зачинені. Крізь щілини проникає якесь повітря, щоправда, в незначній кількості.

Ми сидимо біля низенького столика, зручно вмостившись у старих кріслах, що відгонять пліснявою, й без особливого задоволення п'ємо віскі. Все-таки нам пощастило бодай у тому, що працює холодильник.

— Так, Райєн чи Томас — ось у чому проблема, — вголос розмірковує Сеймур.

— Яке це має значення для вас? Адже ваша операція завершена.

— А ви, Майкле?

— Не переконуйте мене, що вас так турбує моя доля.

— Питання про вашу долю справді не розв'язане. А я не люблю нерозв'язаних питань. З учорашнім вибухом злетіли в повітря й готові розв'язання. Тепер доведеться чекати. Це дає нам можливість поміркувати.

— Дивно, що ви не зупинилися на найпростішому рішенні.

— Так. Ідея ліквідувати вас справді спокуслива. Проте я відхилив її ще тоді, як уклав з вами угоду.

Він замовкає, простягає руку до чарки, потім, передумавши, знову випростовується в кріслі.

— Я повинен виконати свої зобов'язання, Майкле, особливо тепер, коли ви виконали свої. Якщо не брати до уваги окремих, цілком природних спроб утекти, ви поводилися досить солідно.

— Краще скажіть, що знищити мене не в ваших інтересах.

— Можете розуміти це й так, — знизує плечима американець.

День минає якщо не уві сні, то принаймні в якійсь летаргії.

Лежиш на рипучому порохнявому дивані й обмацуєш поглядом півтемряву над головою, поки затуманиться в очах і ти опинишся в якомусь сновидінні, такому заплутаному, що не можна й переповісти. Все змішалося, все переплелося — то ти з Мод, то з Грейс, тільки це не Грейс, а Дороті, нарешті все-таки вириваєшся з цієї плутанини, поправляєш краватку й заходиш до кабінету генерала.

Генерал, як і треба було сподіватися, зустрічає тебе не з розкритими обіймами, не плескає по плечу, але терпляче вислуховує те, що ти марно намагаєшся пояснити йому, бо це все дуже складно, тим паче що ти раптом втратив голос і ледве шепочеш. Нарешті терпець шефові уривається й він суворо каже: «Не розумію. Голосніше». Ти з останніх сил напружуєш голос, щоб повідомити надзвичайно важливе, та натомість бурмочеш: «Я питаю, чи нема у вас чогось попоїсти».

Нарешті усвідомлюєш, що ти знову прокинувся чи перебуваєш у напівзабутті — це майже однаково, і тебе обсідають думки, настирливі, як осінні мухи, й такі ж надокучливі, як мухи, а ти навіть не завдаєш собі клопоту їх розігнати. Звичайно ж, з досвіду тобі відомо, що коли націлитися на щось важливе, справді дуже важливе, то всі інші думки розлетяться самі собою, наче мушва. Тільки зараз тобі не хочеться займатися важливими справами, бо в рівнянні вже багато невідомих, щоб розраховувати на правильне розв'язання.

Отой вибух… Для Сеймура він не більше ніж дрібна неприємність. Він навіть не знає, що саме сталося, чи удає, що не знає, хоч саме він, можливо, підготував цю акцію. Хоч не виключено, що Сеймур справді непричетний до аварії, і це навіть надає ще більшого блиску всій операції. Але ж між інтересами твоїми й інтересами Сеймура є певна дистанція.

Скандал третьої категорії — так сказав американець. Скандал, що залишається таємницею. Проте такий оглушливий вибух не може зберігатися в таємниці. Ним займеться передусім військова поліція, а потім і громадськість. Відгомін цього небажаного вибуху на напівзабутому складі може бути набагато гучнішим, ніж дехто сподівається. Атмосфера шпигуноманії, підготовка до наступних виборів, брак інших сенсацій у даний момент — і ось дрібний інцидент переростає в політичний скандал.

А для скандалу потрібні герої. Звісно, головні герої — Томас і Ерліх. Однак американці постараються залишити Томаса в тіні, а сам Ерліх — дуже дрібний герой. Хто стоїть за Ерліхом — таке буде перше запитання.

«Розшукують бельгійця». Таємничий бельгієць — ось що могло б підігріти цікавість публіки й дати привід для всіляких коментарів: представник лівих чи правих експериментів, зброя мафії, комуністичний агент. Коротше кажучи, нема чого дивуватися, якщо незабаром ти побачиш свій портрет на перших сторінках газет.

Звичайно, не виключено, що американці з самого початку зачинили двері перед носом допитливих: не втручайтесь у наші внутрішні справи! Можливо, ніхто й не розшукує бельгійця. Можливо, все це переховування на віллі, зачинені віконниці, голодування — лише акт чергової інсценівки Сеймура. Тримає тебе тут — мовляв, треба пересидіти, а насправді обмірковує якийсь новий хід. Це в його дусі. Заради такого він може навіть поголодувати. Якщо він потай не жує за стіною заздалегідь припасені сандвічі. Це припущення так обурює мене, що минає якийсь час, поки я знову збираюся з думками.

«Шукають якогось бельгійця, Майкле». — «Але ж я не бельгієць, Уільяме. Я — австрієць». — «Австрієць чи бельгієць, вони шукають вас. Можете мати сто різних паспортів, але фізіономія у вас одна, як ви справедливо зауважили».

Цілком імовірно, що мене таки розшукують. Власноручно штовхнувши мене в болото, Сеймур тепер прикидається моїм рятівником. Мовляв, я зштовхнув, але не хотів, щоб ви втонули, мені шкода вас. На жаль, роль рятівника не перекреслює його звичного амплуа: якщо Уїльям каже, що когось рятує, можна поставити на тій людині хрест. Хрест — на Грейс, а тепер, можливо, й на тобі.

Найімовірніше, що ти й досі потрібен йому. І це не так вже й погано, бо в цьому випадку він намагатиметься зберегти тебе ще якийсь час. А потім… Потім — прощавайте, Майкле, гадаю, ви й самі якось знайдете дорогу, маючи два паспорти. Прощавайте чи хай земля вам пером — яка різниця?

Сутеніє. Це наштовхує мене на думку, що можна ширше прочинити віконниці, аби відігнати сон і спожити, замість вечері, трохи вечірньої прохолоди. Щойно я висуваю голову надвір, як чую за спиною знайомий, трохи хриплий голос:

— Я вже казав вам, дорогий мій, що зайва реклама нам ні до чого.

— Яка реклама? Надворі майже темно.

— Так, «майже», та не зовсім.

Відступаю од вікна і влаштовуюсь у кріслі.

— Я оце встановив, що в холодильнику знову утворився лід. Як ви дивитесь на маленький аперитив перед вечерею?

— Я вважав би за краще одразу приступити до вечері, — відповідаю я.

— Ви нічого не виграєте, — хитає головою американець. — На вечерю — та сама рідина. Не забувайте, що наше віскі виготовляють із кукурудзи, а коли для вас навіть кукурудза не їжа…

Легко зітхнувши, я підводжусь з крісла:

— Гаразд, Уїльяме. Вип'ємо, тільки не нагадуйте мені про їжу.

Приносимо з кухні все потрібне і влаштовуємось за низеньким столиком. Ковтнувши крижаного питва, я відчуваю щось схоже на удар у зсудомлений від голоду шлунок, аж паморочиться в голові. Тому вирішую ковтнути ще з чисто профілактичною метою. Чим більше в тебе запаморочена голова, тим менше думаєш, що ти голодний.

— Я не маю наміру цікавитись вашими таємницями, та чи не можете ви щось сказати з приводу зв'язку? — питаю я.

— Протилежна сторона й досі мовчить, — коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

— Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

— Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

— Тим-то ви такий спокійний.

— Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це — маска.

— А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

— Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

— Людина завжди має що втрачати.

— Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

— Звичайно, ні.

— Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

— Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, — кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

— Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, — бурчить Сеймур. — Тільки ж ви не дурний. Ви — фанатик.

— І це я вже чув.

— Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, — привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики — цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші — у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

— Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

— Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять — у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.

Недокурок американця повільно описує червонясту параболу й ронить на підлогу кілька дрібних іскор, немов згасаючий фейєрверк. Потім клацає запальничка, і в темряві знову зринає бліде, трохи похмуре обличчя.

— Для вас не існує істин, — під'юджую я опонента. — Існують тільки химери.

— Істини якщо й існують, то поза вашим світом, поза світом віруючих. Ваші «істини» в лапках — ви одержали їх без особливих зусиль, як гарні діти легко одержують молитовник для церковної служби.

— Мушу вам признатися, що я ні від кого не одержав жодного молитовника.

— Одержали, як і всі фанатики. Одержали, бо всяка релігія, н тому числі й ваша, примушує своїх послідовників передусім проковтнути один-два постулати. Для набожних це існування бога, для нас — існування класової боротьби, прогресивного розвитку, людської могутності. Чи ви станете переконувати, що ці «істини» встановили самостійно й перевірили їх на практиці?

— Думаю, що я і сам встиг дещо встановити.

— Не думаєте, а уявляєте. Цей світ, Майкле, відкрили по ви й не ваші комуністи. Він виник ще до вас. Усі суспільства були двоїсті, вони базувалися на принципі: «ми й інші». І тому що «ми» завжди грабували «інших» — якщо «інші» не грабували «нас», — то між «нами» й «іншими» завжди існувала смертельна ворожнеча. Так було і, всупереч вашим наївним надіям, так буде й надалі.

— Однак, бувало, наставали й зміни.

— Ви не можете збагнути, що людство за самою своєю суттю двоїсте, що людське суспільство розвивається шляхом поділу, так само, як амеба. Авжеж, як амеба, тільки ще агресивніше. Одна частина відокремлюється від другої й накидається на неї, щоб знищити її й залишитися єдиною.

— Я не знав, що антагонізм у суспільстві — це закон природи.

— Отже, не знаєте азбучної істини. Антагонізм — це загальний закон, не тільки закон суспільства. Без антагонізму не було б магнетизму, полюсів, гравітації, електрики з позитивними й негативними зарядами матерії і антиматерії, світла й темряви, руху всесвіту, та й всесвіту взагалі.

— А я гадав, що людина створила свій людський всесвіт не внаслідок закону гравітації, а виходячи з логіки своїх розумових критеріїв, — зауважую я.

— Значить, ви ідеаліст, — відповідає Сеймур, і його недокурок знову окреслює плавну параболу. — Соромно такому, як ви, бути ідеалістом, Майкле. Ця мікроскопічна пліснява, що її ви величаєте людським суспільством і що виникла на корі мікроскопічної планети — так, так, нікчемна пліснява! — не може розвиватися за якимись самостійними законами, відмінними від законів великого всесвіту.

В розмові, якщо цю суперечку можна назвати розмовою, настає пауза: цей тип своєю риторикою завжди збиває мене з пантелику. Я не філософ, не дуже обізнаний з теоріями. Відчуваю, що він десь помиляється, та не можу встановити, де саме, тим більше що операція вгамування голодного шлунка досягла третьої чарки.

Так, цього разу операція розвивається успішно, я вже близький до блаженного стану невагомості; прохолодний вітерець, що струмує з вікна, — гарний додаток до крижаного віскі, і взагалі є всі умови для того, щоб опуститися в крісло й перестати сушити голову над питанням, де я і що мене чекає. Але цей тип дратує мене своєю риторикою, і я не маю наміру поступатися перед ним останнім словом.

— Гаразд, Уїльяме, — бурмочу я трохи згодом, — зважаючи на те, що ви не тільки поліцейський, а ще й професор, то, може, поясните мені, як проявляється ваш антагонізм у суспільстві, де немає експлуататорів і експлуатованих?

— Можу, тільки не уявляйте експлуататора неодмінно фабрикантом, а експлуатованого — робітником цього фабриканта.

— Спробую.

— В такому разі ви легко зрозумієте, що за будь-яких умов одні керуватимуть, а другі залишатимуться підлеглими,, одні одержуватимуть більше, другі — менше, одні міркуватимуть так, а другі — інакше…

— Одні працюватимуть краще, а другі — гірше, — продовжую я за нього. — Тільки це ще не антагонізм.

— Поки що ні, але згодом обов'язково стане антагонізмом, — заспокоює мене Сеймур. — В основі всієї людської діяльності лежить безмежна жадібність. Старий Ніцше називав її волею до влади, та він просто схильний все опоетизовувати. Воля до влади, зрештою, це жадоба володіти, нагромаджувати, якнайбільше грабувати. Тварина годується, але не робить запасів…

— Дз-дз-дз… — чемно озиваюсь я. — Ви забули про бджіл, Уїльяме. А ще про мурашок.

— Навіть вони не запасаються більше як на один сезон. А з людиною щось сталося, і її природний інстинкт самозбереження переродився у жадібність, вона тягне все, в тому числі речі, зовсім непотрібні для продовження роду.

— І як же ви пояснюєте ці аномалії? — цікавлюсь я.

— Як аномалії. Припускаю, що розвиток людського мозку не був біологічно запрограмований. Розвиток людського мозку і — це, власне, розростання пухлини. І те, що ви називаєте людським генієм, — звичайне ракове захворювання.

— Я вважав, що наш скромний інтелект все-таки наділений певними можливостями…

— Авжеж, порівняно з можливостями шимпанзе. Але це небезпечні можливості, Майкле. І зовсім некеровані. Щось на зразок атомної бомби в руках дурнів. Хіба так уже важко зрозуміти, що людський геній — це геній руйнування, що навіть тоді, коли щось усе-таки буде створено, воно неминуче зруйнується, бо до нього одразу ж простягнуться наші грабіжницькі руки або руки інших, простягнуться з вогнем і мечем, щоб перетворити все на руїни. Ваша велика історія — це музей руїн, дорогий мій. Кладовище — ото ваша історія.

— Саме ви енергійно взялися розширювати це кладовище…

— І ми, і ви…

— Будьте чесні, Уїльяме… Ми давно закликаємо: годі!

— Закликаєте «годі», бо починаєте задихатися в цій виснажливій гонці.

— Ваші коментатори твердять протилежне. На їхню думку, ми навіть маємо деяку перевагу в цій гонці.

— Так, але ви вже задихаєтесь. Ми багатші за вас і можемо дозволити собі триваліший час кидати на вітер величезні гроші.

— Хто «ви»? Монополії?

— Так, так, я знаю, що буде далі: народ, маси і таке інше. Ви навіть не усвідомлюєте, що саме думка про народ змушує нас підтримувати гонку. Я не відчуваю ніяких симпатій до вашої системи, але в чисто економічному відношенні перевага на її боці. Коли б не було цих колосальних витрат на озброєння, ваш добробут зростав би, як-то кажуть, в геометричній прогресії. Ну, а ці колосальні витрати лягають вам на плечі, не дозволяючи так швидко зростати.

— Ваш цинізм має підстави, — визнаю я. — І все-таки чим ви пояснюєте той факт, що Мод чи хтось інший так уперто мовчать?

— Якщо я цинік, то ви просто нахаба, дорогий мій. Не можна безцеремонно втручатися в технічну екіпіровку противника.

На протилежному боці столу чути легенький дзенькіт скла: Сеймур або наливає собі знову, або ж цокається сам із собою. І знову чути його хрипкуватий голос:

— Досі мені було просто незручно знайомити вас із нашою технічною екіпіровкою. Йдеться про зовсім примітивний радіозв'язок у радіусі восьмисот метрів…

— … За допомогою якого ви підтримували контакт з Мод під час позавчорашньої операції.

— Саме так. Звідки мені було знати, що після операції виникнуть ускладнення. Тому тепер у мене єдина апаратура для зв'язку — оцей малопотужний транзистор. Вісімсот метрів — я ж вам сказав. Мовчання означає, що для Мод небажано наближатися на таку відстань, бо дороги контролюються, або ж вона не наважується озватися, знаючи, що повідомлення можуть перехопити.

— Не виключено, що Мод просто захворіла.

— Мод не може захворіти, — категорично заперечує Сеймур.

— Або розбилася в автомобілі.

— Щоб Мод розбилася?

— Знаю, що це малоймовірно. Та іноді й малоймовірне…

— Облиште, Майкле. Легше місяць збити з його орбіти, ніж Мод — з шосе. Тим більше що Мод знає: вона не має; права потрапляти в аварію в такий момент.

— Зважаючи на вашу хворобливу підозріливість, така довіра до Мод мені здається просто дивною.

— Я знаю, з ким маю справу.

— А якщо її затримали військові?

Цього разу відповідь трохи затримується.

— Я обмізкував і цей варіант. Просто як теоретичне припущення. Військові можуть затримати вас, але не її. Навіть коли вони й зроблять це під якимось приводом, однаково нічого не доб'ються.

— Бо Мод — могила.

— Уявіть собі, що саме так.

— Сліпа довіра.

— Гарна організація і не більше. На Мод нитка обривається, Майкле.

— Вам це краще знати.

— Знаю. Бо якщо нитка не обірветься на Мод, вона дійде до мене. А коли дійде до мене, то може потягтися й до високого начальства. Такого ніяке високе начальство не допустить. Нитка завжди обривається хоч за один виток до високого начальства.

— Але в цьому разі Мод згорить.

— Грубо кажучи, так. Адже їй за те й платять, щоб вона грала роль електричного запобіжника.

— Так само, як і я. З тією лише різницею, що мені ніхто не платить.

— Ну, ваш випадок особливий, — визнає Сеймур, і знову дзенькає чарка.

Чекаю, поки він закінчить, щоб налити й собі, бо мій шлунок, незважаючи на алкогольну терапію, знову нагадує про себе.

— Так, ваш випадок особливий, — повторює після паузи американець. — Якщо Мод потрапить у скрутне становище і їй доведеться горіти, все-таки знайдеться спосіб урятувати її. Вона так сліпо вірить у мене, що я не пробачив би собі, коли б не допоміг їй.

— Ніколи не думав, що ви здатні на сентиментальність.

— Сентиментальність? І щодо Мод? Я маю кілька дрібних обов'язків сам перед собою, дорогий мій. Тільки заради себе, а не заради Мод, я мушу врятувати її. А от ваш випадок особливий.

— Ви це повторюєте вже втретє.

— Можливо. Слухайте: чи не перебрали ми віскі?! Особливий, бо коли вас схоплять, ви згорите повністю.

— Існує ще й небезпека, що я бовкну зайве.

— Ні, такої небезпеки я не бачу. Коли б бачив, то, напевне, уже б змушений був втратити вас як співрозмовника.

— Мабуть, я все ще вам потрібен. Хоч мені й не зрозуміло для чого.

— Ні для чого. Ви навіть не уявляєте собі, як полегшили б моє становище, коли б раптом зникли десь у невідомому напрямку.

Здається, він каже це щиро, і я мовчу. Нічний вітер посилився. Постукують віконниці, порушуючи тишу, що запала в темній кімнаті.

— Ви змушуєте мене почуватися винним за те, що ви й досі не вчинили наді мною розправи, — зауважую я, бо пауза затяглася аж надто.

— Я вже вам казав: думав і про це. Та, мабуть, і ви добре знаєте: набагато важче сховати труп, ніж живу людину. Жива людина може непомітно пройти повз поліцейського, а на труп він чомусь обов'язково зверне увагу. Чий це труп, чому він опинився саме тут, а не в іншому місці, хто його залишив… І потім цей гидкий запах… Ні, Майкле, ви все ж мені друг! І я не хочу бачити вас трупом.

Якось минає і ця ніч.

Уночі, хоч і з перервами, та спиш, тобі щось сниться, переважно кошмари. А вдень набагато гірше. Здається, ти прокинувся бозна-коли, а надворі й досі ранок, ми сидимо в кухні після того, як уже давно випили гірку несмачну каву, останню каву — рештки харчів, що були на цій триклятій запліснявілій віллі.

За своє життя я зазнав чимало всіляких прикрощів, але ніколи не думав, що так важко витерпіти три голодні доби. Лише тепер починаю усвідомлювати, що голод — таке велике зло. Лише тепер, коли час немов спинився, коли навіть Сеймур замовк, а я збираюсь на силі, щоб знову переміститися на диван і непорушно вклякнути там. Якщо спинився час, треба й собі спинитися, кудись глибоко пірнути, якнайглибше і якнайдалі від думок, від страху й болю. А якщо життя воскресне знову… ну, припустімо, що воно воскресне, — то хтось знайдеться розштовхати тебе й сказати: прокидайся!

— Прокидайтеся, Майкле, — чую хрипкуватий голос.

Голос долинає здалеку, бо саме в цю мить я потонув у безмежній глибині, з якої не хочу виринати на поверхню задля пустої балаканини.

— Прокидайтеся, Майкле, мерщій! — знову лунає голос.

— Га? Що сталося? — бурмочу я, намагаючись струсити з себе сон.

— Отой тип… Певно, він шукає вас… Його сюди не можна впускати, — пояснює американець, торгаючи мене за плече.

Зробивши зусилля, підводжусь і припадаю до шпарки у віконницях.

На галявині перед віллою зупинився чорний «опель» — дивно, як я не почув! — а в «опелі», якщо мене не зраджує зір, сидить так званий шеф Мод — містер Френк, або Франк.

— Не хвилюйтесь, — бурмочу я, — хіба не бачите: людина сидить собі в автомобілі.

Він і справді сидить за кермом і, коли я виходжу надвір, робить мені енергійний знак підійти.

— Здрастуйте, Каре… Візьміть сумку на задньому сидінні… Це вам передала Мод… Я не терплю таких доручень, та що вдієш, треба допомагати друзям… Ну, я поїхав, до швидкої зустрічі!

Ледве я встиг узяти цю сумку, вислухавши його невиразний монолог, як Франк махнув на прощання рукою, і машина зникла.

— А тип дуже наляканий, — зауважує Сеймур, коли я повертаюся до кімнати. — Це погано.

Він нетерпляче дістає продукти з місткої базарної сумки — ковбасу, бляшанки з бринзою, консерви, хлібці — чого там тільки немає! Аж нарешті витягає маленький заклеєний конверт.

— Це вам…

— Ще чого! — заперечую я.

— Відкривайте, це вам, — наполягає американець.

Справді, на конверті скромно зазначено моє ім'я. Всередині записка з лаконічним текстом: «Багато не їжте» і другий концерт — уже без надпису.

— А це мені, — каже Сеймур.

Він розкриває конверт, нашвидку перебігає очима коротенький лист, потім глипає на мене й знову перечитує. Його завжди похмуре обличчя, здається, стало ще похмурнішим.

— Що там, коли не таємниця? — запитую я.

— Нічого особливого. Головне, щоб ми багато не їли.

— Головне, що ми нарешті їстимемо, — кажу я, запихаючись шинкою.

— Ще й порізана, паче ми самі не можемо це зробити, — бурчить американець, також беручи шматок. — Хапають брудними руками, а потім для годиться загортають у папір.

— Не знаю, чи не забагато буде, якщо ми з'їмо ще по шоколадці, — пропоную я.

— Їжте, я вже ситий, — відповідає Сеймур.

— Ви ж нічим не ризикуєте. Шоколад запаковують автомати.

— Їжте.

— Певно, ви одержали погані новини.

Він задумливо дивиться на мене, наче все ще обмірковує те, про що йдеться в листі, тоді спокійно каже:

— Навпаки, новини гарні, зокрема ті, що стосуються вас. Контроль на дорогах сьогодні вдень знято, завтра, мабуть, приїде Мод і забере вас.

— І це все?

— Все, що стосується вас, — уточнює Сеймур, наголошуючи на останньому слові. — А щодо мене…

Він замовкає, бере з пачки на столі сигарету й клацає запальничкою. Потім випускає кілька густих цівок диму й додає:

— Треба було б вибачитися перед вами за даремно забраний у вас час. Операцію анульовано, звичайно, дякують за сумлінність, але документи сховали в архів чи кинули у вогонь. Наказ недвозначний: годі займатися Райєном!

— Отже, вся ця історія виявилася безглуздою, — зауважую я.

— Ще не відомо, — незворушно заперечує американець.

— Але ж ви самі кажете, що наказ недвозначний: припиніть займатися Райєном!

— Так. А звідки відомо, що я одержав таке розпорядження? Поки воно дійде до адресата, мине кілька днів. А за цей час з людьми може скоїтися все що завгодно, в тому числі й з Райєном.

— Уїльяме, в мене таке відчуття, ніби ви знову хапаєте мене за горло.

— Не хвилюйтесь. Ви мені більше не потрібні. Віднині події розвиватимуться інакше.

Присуваю ногою кухонний стілець і сідаю на нього. Хоч я й проковтнув чудову свіжу шинку, коліна в мене й досі тремтять від слабості, а Сеймур невідступно стовбичить переді. мною, смокчучи сигарету.

— Розумію ваше становище, — погоджуюсь я, бо згадана свіжа шинка повернула мені добродушний настрій. — Витратити стільки часу на службове завдання…

— Це не службове завдання, — заперечує американець.

— Отже, самоініціатива?

— І не самоініціатива.

— Невже може бути щось третє?

— Атож! Уявіть собі таке: один з великих шефів запрошує вас прогулятися на автомобілі — випити з ним на природі по чарці. Й коли ви п'єте, він каже: чи не хочеться вам відвідати Німеччину? Не завадило б придивитися до Райєна — знаєте такого? — з'ясувати, яку комбінацію він розробляє, це великий майстер комбінацій, як і його батько, хоч і не в таких масштабах. Старий Райєн тепер прагне одержати замовлення на виготовлення нового літака. І, мабуть, таки одержить. Звичайно, якщо його син не вплутається в якийсь скандал…

Сеймур замовкає й дивиться на мене:

— Зрозуміло?

— Посилають полювати на левів на власний ризик і відповідальність.

— Атож.

— Але ж ви могли відмовитись.

— Якби була можливість відмовитися, ніхто б не розпочинав такої розмови. Вони наперед знали, що я не відмовлюсь.

— Бо ненавидите Райєна.

— Ну, ненавиджу — це надто гучно сказано. Такі типи заслуговують не більше як на зневагу.

— То зневажайте його й не брудніть ним руки.

Сеймур дивиться на мене, трохи примружившись, наче думає, чи варто заперечувати. Потім допиває віскі, ставить чарку на стіл і закурює чергову сигарету.

— Вчора ви дивувалися, коли я вам сказав, що обрав цю професію заради свободи. Ви дивувалися небезпідставно. Яка може бути свобода, адже ми, по суті, військові! А тепер, однак, бачите, що я правий. Яка свобода? А от, наприклад, свобода утерти носа покидькові з вищих кіл. З найвищих, Майкле!

— І що ви маєте з цього? Коли й буде якась користь, то, певно, вашому шефові, який зв'язаний з конкурентною фірмою.

— Очевидно.

— То що ж ви виграєте?

— Кілька годин гарного настрою. Хіба цього мало? Уявляєте, як ці бундючні індики, Райєн-батько і Райєн-син, витріщать очі, діставши такий удар!

— Тепер мені ясно. Ви справді ненавидите Райєна.

— Казав же вам: я його не можу ненавидіти. Бо дуже добре знаю Райєна. Пам'ятаю ще з університету, а згодом з часів секретної служби. Пам'ятаю цього нікчему, який випереджав талановитих тільки тому, що був нащадком одного з молодих капіталістів.

— Молодого чи старого, яке це має значення.

— Тут є один нюанс. Маленький нюанс іноді має велике значення. Старі додержуються певних правил пристойності, Майкле. Старі збагачуються, спираючись на закони, які вони самі створили. А молоді знущаються навіть із власних законів. Корупція, афери… Чорний дим від тих вибухів огорнув навіть Білий дім…

— Сподіваюсь, що ви всьому дасте лад.

— Я далекий від цього. Просто хочу розважитись, відчути, що виконав особисту примху, свою особисту! Розумієте чи ні? А не вказівку вищої інстанції. Що хоч раз дозволив собі таку розкіш — діяти вільно.

— Уїльяме, — кажу я похмуро, — виходить, ви зовсім не цинік, ви — мораліст.

— Я не мораліст, — крутить головою американець.

— Мораліст, — наполягаю я. — З категорії отих, найгірших моралістів, які не наважуються признатися в цьому навіть собі.

Я сподівався побачити Сеймура наступного дня пригніченим і похмурим, та, очевидно, помилився. Вдягаючись, чую, як з кухні долинає тихенький хрипкуватий спів. Уїльям співає! Дожили!

— Питимете розчинну каву, Майкле, — підносить він мені сюрприз, коли я виходжу зі своєї кімнати. — Щоб зменшити вагу передачі, Мод прислала розчинну каву.

— Це спеціально для вас, — відповідаю я. — Мод чудово знає, що я не люблю розчинної кави. Ця жінка обожнює вас.

— Чому ви вважаєте, що всі повинні мене ненавидіти? — байдуже запитує американець, переставляючи з електричної плитки на стіл посудину з окропом.

У мене немає часу відповісти йому — розкидані на столі продукти поглинають усю мою увагу. Лише згодом, втамувавши голод і випивши чашку розчинної кави, я зауважую:

— Раніше я гадав, що ви випромінюєте небезпечні струми, дуже шкідливі для навколишніх. Тепер же в мене таке відчуття, що ваші отруйні еманації найбільше отруюють вас самого. Мабуть, ви змарніли й радіус їхньої дії зменшився.

— Відчувайте собі, — бурчить Сеймур, не відводячи очей від тарілки. — З роками всі ми змінюємося. Наші сили тануть, і це змушує нас ставати сумирнішими, навіть добродушними.

Я міг би переконати його, що він мало змінився й навряд чи став добродушним, але промовчую. Якщо не зважати на посивіле волосся, це той самий Сеймур, герой моїх кошмарів. Спокійний, на обличчі вираз зверхності, самовпевнений, наскільки може бути самовпевненою людина, яка взагалі ні в що не вірить. І холодно доброзичливий, наче шляхетний картяр, який обдирає вас, але робить це з бездоганною чемністю.

У кухні темно, бо віконниці теж зачинені, хоч вікно дивиться на кущі за віллою. Навряд чи треба пояснювати, що в приміщенні душно. Ще б пак — адже тут Сеймур із сигаретою! Він сидить навпроти мене спиною до вікна — темна постать, облямована прямокутником вікна. Темна постать на світлому тлі.

— Я не знав, що у вас здібності до музики, — кажу я.

— Нема в мене здібностей до музики.

— Я чув, як ви співаєте.

— Я не співаю.

— Але я чув вас, Уїльяме!

Він заходиться хрипким тихим сміхом.

— Мабуть, це була котрась із моїх сестер, а я лише підспівував.

— Не знав, що на цій віллі живуть ще й ваші сестри.

— Вони тут, — уточнює Сеймур, стукаючи пальцем собі по лобі.

— Розумію. Дорогий спогад дитинства.

— Не дуже дорогий. Справді, у сестер були гарні голоси, й вони любили співати, пораючись у будинку, а я іноді підспівував їм. Це їх дратувало: «Годі, Віллі, ти співаєш дуже фальшиво!» Тому я підспівував зовсім тихенько, щоб мене не чули.

— Може, ви й справді співали фальшиво.

— Безперечно. Та їх дратував не лише мій спів. Вони перетворилися на прислужниць матері, а я — на їхнього слугу. Мене цілий день ганяли туди-сюди, і я часто не встигав догоджати їм, а покарання, бувало, набирало форми потиличників.

— Могла ж втрутитися ваша мати!

— У моєї матері не залишалося для мене часу. Жили ми матеріально дуже скрутно, не кажучи вже про інше, й материна увага була прикута до моїх сестер. Вся її енергія була спрямована на те, щоб якнайкраще видати їх заміж, а видати двох дівчат, бідних та ще й злих, — не так легко, тому для мене часу не лишалося.

— І як закінчився цей шлюбний марафон?

— Успішно, хоч і не так блискуче, як мріялось. Тільки мати й після цього не могла приділити мені багато уваги. Та я вже звик до цього й почувався на вулиці набагато краще, ніж удома. Мені здається, що мати затаїла на мене злість ще від народження.

— Чому?

— Мабуть, моя поява на світ була небажана, а настирливих не люблять, Майкле. Та ще й нестатки.

Він підводиться, ступає кілька кроків по кухні й зупиняється біля вікна.

— Чи не здається вам, що вже час відчинити віконниці? — пропоную я. — Тут можна задихнутися.

— Не треба поспішати. Дочекаємося Мод з її комюніке.

Дочекаємося Мод… Як програма це звучить наче зовсім безневинно, та що далі збігає день, то обтяжливішою стає ця програма. Дама не з'являється ні в обід, ні після обіду, й ми, втративши бажання розмовляти, ходимо, наче звірі в клітці, кожний у своїй кімнаті, бо від лежання й хвилювань уже не можемо й спати.

Сідає сонце, коли мій напружений слух розрізняє гудіння мотора. Трохи згодом між деревами виринає зелений «мерседес», значно зеленіший, ніж зів'яле листя.

Мод заходить до будинку, привітно усміхаючись, та на її усмішку Сеймур відповідає сухим зауваженням:

— Не думав, що вам знадобиться цілий день, аби дістатися з Майнца сюди.

— Я доїхала за годину, — збентежено пояснює жінка. — Однак житлова проблема виявилася набагато складнішою.

— А вчора ви чомусь не додумалися передати через свого Франка газети, — знову бурчить американець.

— Про інцидент нічого не пишуть. Є тільки коротенька замітка в місцевій газетці. Пояснюють нещасний випадок несправністю електропроводки.

Вона дістає з сумки газету й простягає її Сеймурові. Сеймур бере і, в свою чергу, передає мені:

— Перегляньте, Альбере.

Тим часом він, мабуть, устиг кивнути Мод, бо вони вдвох виходять у кімнату американця. Військова нарада триває хвилин десять, часу цілком досить, щоб прочитати не тільки коротеньку замітку про інцидент, а й зарубіжні новини триденної давності.

Судячи з інформації, вибух на складі стався внаслідок короткого замикання, єдина жертва — технік Ерліх Прель, знайдений на місці пригоди. Більше імен не згадується, інших подробиць немає.

Ну то й добре. Відверто кажучи, вибух у якомусь там сараї із застарілою зброєю навряд чи може когось схвилювати. Старе залізо перетворилося на обгоріле залізо, тільки й того. Хто роздуватиме історію навколо такої дрібниці, до того ж єдина жертва — якийсь технік!

Коротенька замітка безумовно пройшла крізь фільтр військової цензури. Виходить, Сеймур має рацію. Якщо й виник скандал, то він залишиться майже ніким не помічений. Марно сподіватися, що ти станеш зіркою газетної хроніки!

І все ж американські власті розшукують бельгійця. Можливо, популярність і обминула тебе, та поліція не обмине. Можливо, на дорогах довкола контроль і знято, та на прикордонних пунктах, безперечно, він діє. Коли розшукують іноземця, найпевніше підстерегти його на кордоні.

— Отакі, значить, справи, Альбере, — каже Сеймур, коли вони повертаються до кімнати. — Мод знайшла вам тихе спокійне житло в Майнці. Проведете там кілька днів, поки ця історія зовсім заглухне, тим часом вам підготують канал для втечі. І тоді ми вам скажемо: бувайте!

Побачивши, що я наміряюсь заперечити, він підносить руку й додає:

— Звичайно, ми можемо попрощатися з вами й тепер, якщо ви дуже наполягаєте. Я ж вам сказав, що наша спільна діяльність завершилася. Проте не певен, що ви впораєтеся самі, маючи два паспорти, з яких жоден не годиться.

— Гаразд, — погоджуюсь я. — Розраховуватиму на вашу допомогу.

— І не помилитесь. А тепер Мод виведе вас. Я залишуся помити тарілки.

— О містере… — вигукує Мод, яка звикла сприймати за чисту монету кожне слово шефа. — Якщо тільки заради тарілок…

— Ідіть, ідіть, — киває Сеймур. — Зараз найзручніший час для цієї операції.

— Зараз найзручніший час, — повторює Мод, коли ми прямуємо до автомобіля. — Завидна тебе всі бачать, а коли їдеш дуже пізно, викликаєш підозру.

Я збираюся вмоститися на своєму звичному «місці мерця», однак Мод попереджає мене:

— Не сюди, Альбере. Лягайте на заднє сидіння і вкрийтеся оцим плащем. Не треба, щоб вас бачили. І ще одне: ви вже не бельгієць. Ви — австрієць. Ось ваш паспорт. Звичайно, краще, щоб не дійшло до пред'явлення паспортів.

Вона вмикає мотор, і машина плавно рушає, завертає, підіймається вгору й виїздить на шосе.

— Такого зі мною ще не бувало — подорожувати у вигляді ручного багажу, кинутого на заднє сидіння.

— Нічого, нічого. Колись увечері, вже обзавівшись дружиною й дітьми, ви сядете з ними біля каміна й розповідатимете, як мандрували у вигляді ручного багажу в автомобілі випадкової службової особи.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Прокидаюся з таким почуттям, наче я лежу десь у саду. Виявляється, це недалеко від істини. Сад не в самій кімнаті, але він завис наді мною в прочиненому вікні завдовжки на всю стіну. Легкий вітерець гойдає віття буйних рослин, увінчаних величезними рожевими й фіолетовими квітами, а в приміщенні відчувається запах ранкової свіжості й пахощі… Звідки мені знати, що це за пахощі — я ж не ботанік!

Моя спальня міститься на нижньому поверсі, а в цьому будинку нижній поверх — на метр у землі, і це створює ілюзію, ніби я лежу між грядками саду серед високого густого листя, геть схований від поглядів поліцейських у білих касках, зелених кашкетах і в скромному цивільному вбранні.

У двері стукають, та я не звертаю уваги на цей шум, все ще огорнутий сном і пахощами квітів. Але стукіт стає дедалі наполегливішим, потім чути мелодійний жіночий голос:

— Альбере, ви спите?

— Так, сплю. Або точніше — спав, поки ви не почали грюкати.

— Та вже ж дев'ята година!

— Ну то й що, як дев'ята? Хіба ми підемо до церкви?

— Ваш сніданок охолоне.

— З цього треба було й починати, люба. Якщо ви хочете підняти з ліжка людину, починайте з сніданку, а не з того, котра зараз година.

За двадцять хвилин, умившись і поголившись, я заходжу в світлий хол, також прикрашений квітами — переважно на шпалерах і занавісках. Однак насамперед мою увагу привертає розкішно накритий стіл.

— Останні дні мені вас дуже бракувало, люба Мод.

— Знаю, знаю. Сідайте.

Западає зосереджена мовчанка. Коли їдять, не розмовляють, — про це можна прочитати в першій-ліпшій брошурі з гігієни харчування. І тільки коли ми, віддавши належне гарячим стравам, беремося до третьої чашки кави, дама зауважує:

— Ви так причепурилися, наче збираєтесь у гості.

— Не звертайте на це уваги. Давня звичка.

— Як це розуміти?

— А так. Замолоду мені довелося просидіти місяць чи більше ув'язненим на одній віллі, схожій на цю. Вирватися з тієї вілли було неможливо, та, незважаючи на це, я щовечора акуратно вдягав новий костюм і простоював по чверть години перед дзеркалом, вив'язуючи краватку. Це створювало ілюзію, наче я готуюсь кудись іти.

— А чому ви були змушені сидіти на тій віллі?

— Мене викрала одна жінка.

— Яка?

— Така, як ви.

— І така ж дебела?

— Ну, форми в неї не такі розкішні, як ваші. Але щодо деспотизму, то можна сказати, що ви з нею — рідні сестри.

— Альбере, як вам не соромно…

— Так, так, я знаю, що буде далі: виконуєте розпорядження, робите це для мого ж добра і таке інше. Тож випустіть цей розділ і переходьте до наступного. Яка програма?

— Програма така сама, як і на тій віллі вашої молодості: нікуди не виходити.

— А ви?

— Я — теж.

— Отже, знову примара голодної смерті.

— Про це не хвилюйтесь.

— Маєте рацію: Мод — і голодна смерть? Просто не знаю, що я верзу!

— Висока огорожа й дерева досить надійно ховають віллу від сусідів, та все ж виходити в сад не слід.

— А якщо хтось зайде?

— Це малоймовірно. Хазяї виїхали, про це знають ті, хто міг (5и їх шукати. В усякому разі, коли станеться щось непередбачене, стрибайте у вікно, а там пройдете до задньої хвіртки й опинитесь на сусідній вулиці.

Вона підводиться, та, перш ніж узятися прибирати, додає:

— Там на столі газети. За стінкою є й книжки, хоч я досі не помічала, щоб ви цікавилися літературою.

— Знаєте, свого часу мені доводилося дуже багато читати, й відтоді я відчуваю відразу до книжок.

— Коли це «свого часу»?

«Це було перед моєю першою зустріччю з вашим Сеймуром», — міг би я відповісти, та натомість кажу:

— Коли складав іспити в середній школі.

Беру газети й повертаюся назад у спальню, де на мене чекають квіти й самотність.

Самотність… Найдорожче надбання людини, якщо вірити Мод. Але одна річ — самотність серед своїх і зовсім інша — серед чужих.

Наступний день, ще один і два дні потім минають так само за читанням газет, що порушується короткою дрімотою, ходінням по кімнаті й запрошеннями у певні, години: «Альбере, їсти подано!»

Коротше кажучи, той самий стан облоги, хоч квартира інша. Все-таки: квіти, а найголовніше — немає поруч Сеймура, який час від часу входить до тебе в кімнату й. повідомляє, що цей світ треба було б переробити заново, розпочавши все від амеби.

Мод — це, звісно, не Сеймур. Вона вміє добре готувати і не нав'язується, навіть не запрошує до себе в спальню — показати, яке в неї ліжко. Хіба що іноді ввечері після телевізійного фільму, коли вона сидить у кріслі, ненароком задереться її спідниця и оголить струнке біле стегно, нагадуючи тобі, коли ти забув, що на світі й досі не перевелися жінки. А власне, чому б не згадати про це, щоб хоч на якийсь час забути про все інше!

— Що з вами, Альбере? — невинно запитує Мод, хоч добре знає, що саме й чому спливло мені на думку. — Це ж не та вілла з вашої молодості!

— І це ви кажете мені? — шепочу я, підступаючи ще ближче до неї. — Стегна, що були на тій віллі, порівняно з вашими просто палички!

Звичайно, це брехня, бо Франсуаза — її звали Франсуаза! — була досить-таки огрядна, та за брехню від щирого серця ще ніхто не потрапив до пекла.

І все ж, незалежно від того, що поруч Мод, а не Сеймур, час минає дуже повільно; газети день у день нагадують мені, що вже початок серпня, а я ще й досі тут, зовсім безпорадний і без будь-яких реальних шансів вибратися звідси.

«Перебудете кілька днів, тим часом вам забезпечать канал…» Скільки днів, який канал і куди? На ці запитання може бути безліч відповідей. Марно розпитувати даму — вона нічого не знає. Зайве нервувати й грюкати кулаком по столу. Клієнтові дозволено вередувати тільки тоді, коли він платоспроможний, а я нічого більше не можу запропонувати.

Лише на п'ятий день близько опівночі ситуація трохи змінюється — прибуває Сеймур.

— Може, приготувати вам щось поїсти? — запитує Мод, як завжди, вірна собі в цьому питанні.

— Чи є у вас смажений мигдаль? — у свою чергу запитує американець.

— Гадаю, знайдеться.

— То принесіть. Цього нам вистачить. Як ви знаєте, наш Альбер п'є віскі тільки з мигдалем.

Дама приносить питво й мигдаль, до якого, звісно, ніхто не доторкається, й виходить.

— Якось ви цікавились, чи люблю я музику, тому хочу запропонувати вам дещо послухати, — каже Сеймур, виймаючи з кишені мініатюрний магнітофон. — Мені буде приємно почути вашу думку з приводу цього речитативу.

Він ставить прилад на столик і, перш ніж натиснути на кнопку, додає:

— Наберіться терпіння. Дует трохи розтягнутий.

Запис не високої якості, проте досить розбірливий, щоб одразу ж встановити, що виконавці дуету — Райєн і Томас.

Райєн. Як посувається розслідування?

Томас. Воно вже закінчено.

Райєн. Я вас не про це питаю. Питаю — як посувається розслідування?

Томас. Як же ви хочете, щоб воно посувалося? Все настільки ясно, що далі нікуди.

Райєн. Коли б усе було настільки ясно, вам би не минути лиха.

Томас. Не розумію.

Райєн. Ви все чудово розумієте, але й досі сподіваєтесь, що я лише гублюся в здогадах. Ні, не в здогадах, а в фактах! У мене так багато фактів, що я просто гублюся в них, Томасе. І всі вони пов'язані з вашими брудними оборудками.

Томас. Я таки справді нічого не розумію.

Райєн. Тому що ви не в курсі деяких справ. Якщо я вирішив не спростовувати вашої версії перед перевірочною комісією, то це було з мого боку не наївністю, а просто бажанням не виставляти напоказ наші сімейні чвари…

Томас. Яку це «мою» версію? Хіба ж ми не домовилися, що говорити?

Райєн. І про що ж ми домовилися? Чи не думаєте ви, що я отак і повірив у вашу вигадку про вибух? Ні, ви таки справді не в курсі деяких речей. Ну, наприклад, під час вибуху я був не в своєму кабінеті у Франкфурті, а поблизу місця подій. Майже поруч, тільки вище, Томасе, а точніше — на горбі, що над базою, звідки чудово видно всю територію бази.

Томас. Яке це має значення, де ви були…

Райєн. Для вас — вирішальне, Томасе. Всупереч вашим свідченням, ви тоді бігли до контори, втікаючи від пострілів Ерліха. Адже ваша версія така: Ерліх почав у вас стріляти, ви побігли до канцелярії, і саме тоді випадкова куля німця спричинила вибух. По-перше, пострілів не було. По-друге, коли б ви бігли до канцелярії, я б вас бачив.

Томас. До вашого відома, постріли таки були. Тільки Ерліх стріляв з глушителем. І знову ж таки, до вашого відома, глушитель потім було знайдено.

Райєн. Тому що ви передбачливо кинули його у вогонь. Це був ваш глушитель, з ним ви стріляли й самі підірвали склад, вискочивши з нього в бічні двері, з боку лісу. Саме так: залишили німця перевіряти товар, самі вислизнули запасним виходом і звідти стрельнули в якусь вибухівку, певно, заздалегідь підкладену десь у зручному місці.

Томас. І ви ще запевняєте мене, що не губитеся в здогадах…

Райєн. Ви не бігли до контори, Томасе, й пострілів не було чути…

Томас. Я сказав вам, що той негідник мав на пістолеті глушитель.

Райєн. А якщо він носив при собі глушитель, значить, збирався застрелити вас… Коли перевірочна комісія, до якої входять переважно ваші друзі, погодилася прийняти такі вигадки, то я не згоден.

Томас. Я сказав вам: він наполягав, хотів одержати «своє». У відповідь на це я, звичайно, розсміявся. «Параграф для підкупу не передбачений», — сказав я. А він: «Не маєш готівкою, — каже, — можна й натурою — ящик пістолетів розв'яже всі проблеми, тільки не з тих, музейних експонатів, и щось сучасне». Я у відповідь розсміявся, і тоді…

Райєн. Ясно. Напад нестримного сміху. Мені б теж треба було розсміятися вам у відповідь, та я стримуюсь. Я вас навіть де в чому розумію. Ви крали як хотіли, шановний, і це тривало роками. А німець був співучасником деяких крадіжок, тобто потенціально небезпечний свідок. Тож ви і вважаєте, що дуже вдало здихалися його, не кажучи вже про те, що знищили й сліди своїх крадіжок. Під час ревізії ви спишете всю нестачу товару за рахунок складу, що згорів, чи не так? Але помилка ваша в тому, що ви трохи спізнилися.

Томас. Не заперечую: ви маєте право на здогади, але ж ви таки переборщили…

Райєн. Не поспішайте, ви ще не все почули. Перш ніж вирушити на той світ, німець прийшов до мене і все розповів. Мені неважко було розв'язати йому язик. «Скільки ви досі заробили у Томаса?» — запитав я. «Не можу вам точно сказати, не записував», — відповів він. «А все-таки, в загальних цифрах?» — наполягав я. «Скільки ж ви мені заплатите за таку інформацію?» — запитав він. І ми одразу ж порозумілися.

Томас. Але я вас не розумію. Навіщо вам потрібні ці байки? Звинувачення в брудних махінаціях, свідчення мерців…

Райєн. Не раджу вам дуже покладатися на те, що Ерліх мертвий. Його свідчення записані.

Томас. Чорним по білому?

Райєн. Можна розуміти й так. У всякому разі, магнітофонна стрічка у мене в сейфі. Можу вам дати копію. Для розваги.

Томас. Віддайте її перевірочній комісії.

Райєн. Не виключено, що так і зроблю. Але те, що я витрачаю на вас час, свідчить, що я віддав би перевагу іншому варіанту. Так, шановний, не заради вашого реноме, а заради реноме фірми я особисто схиляюся до іншого варіанту.

Томас. Ви просто начинені варіантами. Гадаю, ви вже запропонували мені один, знову ж таки заради реноме фірми, і я прийняв його. Адже я дав свідчення згідно з вашими інструкціями.

Райєн. Я не диктував вам, що говорити, й не вигадував вашої брехні. Крім того, зазначу в дужках, мені не подобається ваш тон. Не знаю, чи вистачить у мене терпіння вислухати вас до кінця!

Томас. Дуже шкодую. Я людина військова й кажу відверто. Коли ваша ласка, я теж зауважу в дужках, що не дозволю нікому тиснути на мене, навіть якщо це робиться тільки словами!

Райєн. Тільки словами? Ви гадаєте, що це будуть тільки слова? Я вас знищу в повному розумінні цього слова, не забруднивши рук!

Томас. Не будемо поспішати із знищенням. Бо що стосується мене, то я вже зараз міг би розрахуватися з вами. І не побоюся забруднити руки. Я вже казав: я людина військова й звик до всього.

Райєн. Спробуйте!

Томас. Я не з тих, хто пробує, Райєне! Я з тих, хто діє

(В дуеті западає пауза, заповнена через відсутність оркестру дзвоном чарок — красномовне свідчення того, що розмова відбувається не всухом'ятку).

Томас (уже спокійніше). Не треба нервувати. Якщо хочете щось запропонувати — пропонуйте.

Райєн. Тепер ваша черга пропонувати, Томасе. Єдине, що ви могли б зробити, це повернути мені всі гроші, які нажили своїми брудними махінаціями.

Томас. І на кого виписати чек? На фірму чи на вас особисто?

Райєн. Я вже сказав: мені не подобається ваш тон.

Томас. І все-таки ще одна деталь. Я хотів би знати, що ви конкретно розумієте під «усіма грошима»?

Райєн. Я певен, що сума набагато перевищує мільйон, бо ви тільки з Ерліхом поділили триста тисяч. Та щоб не торгуватися, давайте зупинимося на мільйоні.

Томас. Маєте на увазі долари чи марки?

Райєн. Що може матися на увазі, коли розмовляють двоє американців!

Томас. І все ж ви не сказали: як ви хочете одержати ці долари — чеком чи готівкою?

Райєн. У такому ж вигляді, як їх одержували ви.

Томас. О, тепер дещо прояснилося, принаймні для мене. А щодо вас, то, здається, у вашій голові й досі не розвіялася темрява.

Райєн. Я вже казав: ваш тон…

Томас. Зрозумів: вам не подобається мій тон. Боюсь, що факти сподобаються вам ще менше. А вони такі: по-перше, ніякий суд не визнає прямим доказом магнітофонний запис. По-друге, прямий доказ все-таки є, тільки він — проти вас. Це попередня фактура, яку ви дали тому бельгійцеві. Копія її у мене. Ви ж знаєте, що Ерліх був лише хлопчиком на побігеньках у того бельгійця, і, всупереч розробленій нами версії, Ерліх прийшов на склад не перевіряти наявність товару, а одержати товар за вашим розпорядженням.

Райєн. За яким розпорядженням?

Томас. Хіба напередодні увечері ви особисто не повідомили мене, яку кількість зброї передати Ерліху? Це у мене записано.

Райєн. Залиште цей запис собі на згадку. Я не пам'ятаю такої розмови.

Томас. Авжеж. Та коли з'явиться на світ фактура, вам доведеться пригадати.

Райєн. Коли не помиляюсь, ідеться про фактуру для форми, документ, який не має ніякої вартості.

Томас. Як фактура — це справді не документ, але як доказ — матеріал першорядної ваги, надрукований вашою машинкою на вашому бланку й виданий на ім'я Альбера Каре.

Райєн. А де той Каре, щоб підтвердити?

Томас. Сподіваюсь, найближчим часом буде в наявності й він. Мої люди вже натрапили на його слід.

Райєн. Дивіться тільки, щоб ваших людей не випередили мої люди. Я також хочу, щоб той бельгієць з'явився на світ. Його рекомендували мені ви, Томасе!

Томас. Не пам'ятаю такого.

Райєн. Ваша часткова втрата пам'яті в даному разі не має значення. Каре пригадає.

Томас. Облиште прогнози. І не забувайте про найважливіше: фактура. Я не запитую вас про гроші…

Райєн. Про які ще гроші? За фактуру для форми ніхто не платить.

Томас. Після фактури для форми була й справжня фактура.

Райєн. Дозвольте глянути на неї.

Томас. Навіщо вам дивитися на неї, адже ви самі виписували її! Не забувайте, що я не новачок у цій справі. Ви б ніколи не дали розпорядження, не поклавши спершу гроші собі в кишеню. А це немалі гроші, Райєне. Якщо мене не зраджує пам'ять, це щось…

Магнітофончик, легенько свиснувши, замовкає. Сеймур гасить сигарету, третю підряд, і зауважує:

— Коли б ті двоє дурнів не були такі п'яні й такі балакучі, розмова, мабуть, вийшла б набагато коротшою, й тоді б ми мали її цілком. А так вона не вмістилася на плівці, тому доводиться лише здогадуватись. Отже, беручи до уваги те, що вони водночас і дурні й хитрі, як ви гадаєте, до чого вони доторгувалися?

— До того, що їм диктує інстинкт самозбереження.

— Гадаєте, вони порозумілися… — задумливо каже американець. — Можливо. Але то удаване, порозуміння. Боюсь, що удаване.

— Боїтеся чи сподіваєтесь?

Він дивиться на мене так само задумливо, потім машинально закурює нову сигарету.

— Звичайно, сподіваюсь. Але й боюсь. Боюсь за вас, Майкле. Кожному з них потрібні ваші свідчення. Однак зверніть увагу: кожний розраховує тільки на частину ваших свідчень. Томас хотів би, щоб ви мовчали про те, що він запропонував вас як клієнта, й розповіли головним чином про свою угоду з Райєном. А Райєн хотів би, щоб ви мовчали про угоду й докладніше розповіли про свої зв'язки з Томасом.

— Це цілком логічно.

— Тоді вам, певно, зрозуміло й інше: кожен з них спробує прибрати вас до своїх рук, витягти потрібні свідчення, а після цього знищити. Не хочу повторюватись, Майкле, але останнім часом вам страшенно не щастить.

— Чому ж? Адже ви взялися забезпечити мені канал.

— Я вже забезпечив його. Тільки поки що ми не можемо скористатися ним.

— Мабуть, щось загальмувалось…

— Невже ви не розумієте — ми не можемо скористатися ним, поки ці двоє стоять у нас на шляху!

— І цим, звичайно, знову доведеться зайнятися мені. Я зрозумів це ще тоді, як ви почали забивати мені баки своїми балачками. Ми з вами знову на вихідній позиції: повертаю тобі волю, але спершу дещо зроби!

— Ви вже на волі, друже. І не моя вина, що ви не можете скористатися нею.

— Не викручуйтесь, Уїльяме. Ви поклали собі розправитися з Райєном, та, діставши наказ вийти з гри, знову відчули потребу в мені, щоб закінчити гру на вашу користь.

— Так сталося, — визнає Сеймур. — Тільки можу вас запевнити, що коли в мене є надійний канал…

— Не запевняйте мене. Краще скажіть, що треба зробити, аби відкупитися, звичайно, якщо потім я не знадоблюся навіщось вам знову…

— Такої небезпеки немає. І не спекулюйте моїм незручним становищем. Ви мені справді потрібні для зовсім дрібної послуги, й це вже буде востаннє.

— Так, так. Слухаю вас.

— Томас і Райєн легко не домовляться, Майкле. Ви звернули увагу на інстинкт самозбереження, а я нагадую вам про жадібність. Райєн будь-що намагатиметься одержати від Томаса кругленьку суму, а Томас уперто опиратиметься. Але ж в цьому двобої сили нерівні. Визнання Ерліха — не другорядний доказ, його смерть і вибух на складі надають цьому доказові ще більшої ваги. Томас буде притиснутий обставинами й не виключено, що зрештою відступить. Цього не повинно статися. Якщо вже двобій, то хай він буде не на життя, а на смерть.

Сеймур глибоко затягується сигаретою й наміряється кинути її на підлогу, та, глянувши на розкішний килим, затоптує в попільничці. Потім дивиться на мене й каже:

— Ви повинні допомогти Томасові, дорогий мій.

— Хочете сказати, що в цьому й полягає моє завдання?

Американець киває.

— Ви не могли вибрати для мене гидкішого завдання? — кидаю я.

— Ми допоможемо йому поквитатися з Райєном… і з самим собою, — пояснює Сеймур.

— У який спосіб?

— У найпростіший: дасте йому фактуру, справжню й остаточну.

— Чому я повинен її давати? Відішліть поштою, це його потішить.

— І налякає: значить, у гру включається хтось третій. І потім, мені потрібна Дейзі. Віднесете документ Дейзі.

— Хай однесе Мод.

— Це виключено. Мод зараз «в Італії». Не кажучи вже про те, що між Дейзі й Мод стосунки далеко не кращі. Ні, Майкле. Вам треба самому піти до неї. Це буде ваша остання місія.

— Хто зна… Особливо якщо там мене чекатиме Томас.

— Усе буде організовано так, щоб уникнути будь-якого ризику.

— Всього передбачити неможливо.

— У чисто теоретичному аспекті — так. А практично все буде підготовлено, щоб зустріч пройшла без перешкод. Я теж не зацікавлений, щоб ви потрапили в пазурі цих типів.

Він підводиться, підходить до вікна й повертається на своє місце.

— Зустріч має відбутися на квартирі у Дейзі. Мод повідомить вам адресу й час. Удасте, ніби засмучені смертю Ерліха й збентежені провалом операції. Підкинете, що підозрюєте в цьому Райєна, який загарбав гроші й вирішив вас обдурити. Розмахуйте фактурою, як знаряддям помсти. Порадьте Дейзі передати її Томасові, пояснивши йому, що фактуру їй залишив на збереження Ерліх.

— Якщо фактуру залишив Ерліх, Дейзі вже давно мала б передати її.

— Так, але стосунки між Томасом і Дейзі в даний момент перервані, про це подбала Сандра. Дейзі буде щаслива, що їй випадає можливість допомогти Томасу й повернути його собі як можливого нареченого. Тому ваше завдання буде значно полегшене.

— Оце і все?

— Є ще одна маленька технічна дрібниця, про неї вам розповість Мод. Треба у квартирі Дейзі десь приладнати мікрофончик.

Він кидає на мене швидкий погляд, прикурюючи чергову сигарету, й підсумовує:

— Ваша місія дуже проста, Альбере. Не бачу причин корчити таку здивовану фізіономію.

— Я здивований не місією, а вашою поведінкою. Не розумію, чому ви приділяєте стільки уваги боротьбі тих двох нікчем.

— Самі по собі Райєн і Томас — ніщо, — визнає Сеймур. — Та коли за спиною одного мафія Інтерармко, а за другим — люди з військової розвідки, ці нікчеми набувають певної ваги.

Він випускає до стелі цівку диму й каже, ніби міркуючи вголос:

— Мені завжди це здавалось абсурдним, але що вдієш: нікчема, включений в систему, стає вже силою! Просто незрозуміло, звідки береться та сила в системі, яка складається з самих нікчем!

— Нагромадження кількості…

— Схоластика, дорогий мій. Ви перетворюєте діалектику на схоластику. Хай об'єднаються десять дурнів, сто дурнів, тисяча дурнів — однаково вони не варті однієї розумної людини. Навпаки: чим більше дурнів, тим більше дурниць вони можуть наробити.

— Але ж ви самі казали…

— Коли нікчеми об'єднуються в систему, збільшується не інтелект, а небезпека. В цьому — пояснення всього. Один дурень менш небезпечний, ніж армія дурнів.

— Ви мене заспокоюєте.

— Бо не бачу причин для тривоги.

— Невже не бачите? Ви твердите, що за Райєном стоїть Інтерармко, а за Томасом — військова розвідка. Що ж виграю я, коли ці двоє дурнів вийдуть із строю? Хіба це розчистить мені шлях?

— Послухайте, дорогий мій: люди, які розшукують вас, не виконують службового завдання — вони роблять послугу особисто Райєну й Томасові. Коли ж ці двоє відійдуть туди, де їм давно місце, ви нікому більше не будете потрібні. Він озирається й каже іншим тоном:

— Цікаво, куди зникла Мод? Мабуть, вирішила, що її роль вичерпалася тим, що вона принесла нам мигдаль.

Іноді, голячись перед дзеркалом, я дивуюся: невже ота людина навпроти — це я? Що спільного може бути в мене з отим досить похмурим сивим типом, приплющені очі якого дивляться на мене недовірливо, наче не знають, хто я такий! Єдина втіха, що гоління — процедура нетривала, не треба довго милуватися своєю фізіономією. Отже, стою під душем і кручу крани, віддаючи перевагу холодній воді, бо слід бути бадьорим — адже попереду в мене зустріч із Дейзі.

Під час сніданку Мод із своїм набридливим педантизмом знову повторює мені те, що я вже чув, — де вхід, який поверх, де дзвінок, — не забуваючи додати й деякі поради, як мені поводитися з Дейзі, зважаючи на її вдачу.

— Поводьтеся зовсім невимушено, вона любить таких. Можна плести якісь дурниці, я певна, що це їй сподобається.

— Не можу я плести дурниці.

— Можете, Альбере. Ви так поводилися зі мною. І не забувайте про мікрофончик. Найкраще заховати його між сидінням і спинкою крісла.

— Знайшли місце!

— Якщо виникне підозра, жодне місце не врятує. Але підозри не виникне. Про всяк випадок зауважте їй між іншим, що ви сьогодні ж виїжджаєте. Хай Дейзі думає, що ви зникли безслідно.

— Не виключено, що так і станеться.

— Ні про що не хвилюйтесь. Я буду поруч.

— Де саме?

— Не переобтяжуйте мозок зайвими дрібницями. Вам досить знати, що ви не самі.

Рівно о десятій годині ранку я підіймаюся сходами на другий поверх і натискую на кнопку дзвінка. Двері відчиняються одразу ж. Нічого дивного: дівчина зібралась кудись іти.

— Ах, яка неприємна несподіванка! — вигукує вона, впізнавши мене.

— Дуже шкодую.

— Я хотіла сказати, що мені конче треба до перукарки.

— Дуже шкодую.

— Ну, завели! Або заходьте, або йдіть собі. Як на мене, то краще б ви пішли. Приходьте після обіду.

— Дуже шкодую, — знову повторюю я. — В обід я від'їжджаю.

— На скільки днів?

— Боюсь, що назавжди.

— Боїтеся… шкодуєте… Побачивши вас уперше, я одразу ж зрозуміла, що ви з отих, нерішучих і церемонних. Ну що ж, заходьте…

«Гаразд, — кажу собі, ступаючи слідом за нею. — Якщо це тебе дратує, я буду саме таким — нерішучим і церемонним. Всупереч вказівкам Мод».

Хол, до якого заводить мене Дейзі, не має нічого спільного з розкішною обстановкою у Сандри. На стінах — афіші «Сантани», «Спейса» та інших ансамблів, що були в моді протягом одного сезону, під стінкою — низький східний диван, на підлозі стереопрогравач, стоси грамофонних платівок, півпляшки віскі й різноманітні атрибути верхнього й нижнього жіночого одягу, за винятком бюстгальтерів. Дейзі не носить бюстгальтерів: тепер так модно, й до того ж вона не має чого в них ховати.

— Сідайте де бачите, поки я тут трохи наведу лад, — наказує господиня.

Озираюсь довкола, та не бачу, куди його сісти, крім дивана, що піднімається над підлогою пальців на два. Опускаюсь на нього, поки господиня ховає трусики й панчохи, крутячи в мене під носом маленьким задом, обтягнутим чорними шовковими брюками.

— Що вас привело? — запитує вона, розтикавши ганчірки по кутках, й виструнчується переді мною.

— Мене привело… Не знаю, чи не прозвучить це для вас… Мене привело нездоланне бажання…

— Сексуальної близькості?..

— Точніше сказати — прагнення помститися…

— Це стає цікавим, — констатує Дейзі, сідаючи на диван поруч мене.

— Ця безглузда історія спричинилася до загибелі Ерліха, — починаю я.

Проте дівчина відразу ж обриває мене:

— Не будемо турбувати мерців.

— Але я втратив досить кругленьку суму. Мені незручно навіть називати її,

— То й не називайте.

— А в усьому винний той… даруйте на слові, шахрай… отой підлий тип — Райєн.

— Коли хтось зазнає збитків, треба, щоб хтось на цьому мав і прибуток, — філософськи підсумовує Дейзі.

— Це не прибуток, а грабіж, — заперечую я.

— Ви починаєте мені набридати. Дебютували цікаво, а тепер морочите голову своїми фінансовими проблемами.

— Неминучий вступ, — поспішаю вибачитись я. — А тепер перейдемо до суті…

— Переходьте.

— Одне слово, я вирішив помститися Райєнові.

— Похвальний намір, — погоджується інженю. — Злочин має бути покараний. Так сказав іще Достоєвський. Але ж, пане, я не Достоєвський, і ці проблеми мене не цікавлять. До того ж мені призначила побачення перукарка.

Вона наміряється підвестися, та не встигає, бо я галантно беру її за талію і знову садовлю на диван.

— Ви мене обнімаєте? — збентежено зводить брови дівчина. — Що б це означало?

— До цього я ще не дійшов. Намагаюсь опанувати себе…

— Встигнете.

— … Бо хочу пояснити вам, що хоч ви й не Достоєвський, але це питання таки стосується вас.

— Он як?

— Точніше, воно стосується вашого друга — Томаса.

— Томас мені не друг. Він сердиться на мене, я на нього. Ми посварилися.

— Оце вам і привід помиритися.

— Звідки ви знаєте, що я хочу з ним миритися?

— Гаразд, тоді залиште його Сандрі.

— Ти ба! Ви, здається, обізнані з тим, що вас не стосується.

— Стосується! І саме тому я намагаюсь пояснити вам, що у нас спільні інтереси. Райєн хоче ліквідувати Томаса. А в мене є документ, за допомогою якого Томас може знищити Райєна. Зрозуміло чи ні?

— Ні.

Вона прикидається дурнішою, ніж є насправді, але вже виявляє зацікавленість. Коротко розповідаю їй про фактуру, наголошуючи на практичному значенні цього папірця.

— За допомогою цього документа Томас усуне Райєна, а ви усунете Сандру.

— Не виключено, — погоджується Дейзі. — Тільки чому ви самі не передасте фактуру Томасові?

Дурна, та не зовсім!

— З дуже простої причини: тепер мої стосунки з Томасом такі ж, як і ваші. Він мене не прийме й не вислухає або ж поставиться з недовірою…

— А що я довірлива…

— Розумієте, — кажу я, — ви поясните, що фактуру вам залишив на зберігання Ерліх — на той випадок, коли з ним щось трапиться; ви довго вагалися, що з нею робити. І нарешті вирішили віднести Томасу, хоч він цього й не заслуговує.

— Власне, чому б і не занести? — Дейзі куйовдить своє русяве волосся: — Зрештою, якщо вона йому непотрібна, хай спалить.

— Спалить? Та він цілуватиме вам ноги, як тільки побачить її!

— Нехай спершу я дозволю йому, — кидає дівчина, але можливість того, що Томас цілуватиме їй ноги, її явно приваблює.

Вона здається мені такою легковажною, що я вирішую про всяк випадок знову проінструктувати її в деталях, попередивши, щоб вона нікому не показувала фактуру й не розповідала про мій візит.

— Годі! Ви набридли мені! — зітхає дівчина. — Що ви питимете?

«Нічого», — хочеться мені відповісти, та вчасно згадую, що ще не сховав у крісло мікрофончик, бо в холі нема й натяку на крісло.

— Так, — киваю їй, — трохи вип'ю, бо як ви підсіли до мене, я наче сам не свій зробився…

— Невже я така сексуальна? — запитує Дейзі, підвівшись, щоб принести пляшку.

— Страшенно! Наче ви не знаєте.

— Знаю, та не певна. Дехто вважає таких, як Сандра, більш сексуальними.

— Дурниці! Не кажіть мені про жінок з великими персами…

— Вам не бракує смаку, хоч ви й старомодний, — визнає дівчина. І, озирнувшись, тихо додає: — Десь тут були чарки… А втім, ні, я віднесла їх на кухню.

Вона йде на кухню, я теж підводжуся з дивана. Тепер або ніколи! Схованку знайдено: ніша з радіатором парового опалення, закритим дерев'яними ґратками. Просовую руку й опускаю мініатюрний прилад за радіатор. Навряд чи хтось знайде його тут, принаймні до осені.

— А звідси відкривається чудовий краєвид, — зауважую я, коли повертається Дейзі й бачить мене біля вікна.

— Ніколи не звертала уваги, — байдуже відповідає вона. — Мені більше до вподоби, коли на вікнах занавіски.

Дейзі ставить чарки з льодом на підлозі біля дивана й бере пляшку.

— Скільки?

— Як і собі.

Вона щедро наливає й піднімає чарку. Я наслідую її приклад, трохи відпиваю.

— Невже вам не подобається — садок і квіти?

— Чому ж. Але досить того, що це мої квіти. Досить знати, що вони біля мого будинку. Як набридає жити у непевності! Сьогодні тут, завтра — там, сьогодні з одним, завтра — з другим.

— Різноманітність.

— Різноманітність приємна тільки тоді, коли ти цього хочеш, а не з примусу. Сідайте, чого стовбичите!

Сідаю. І моя надія на те, що все обмежиться лише чаркою віскі, летить шкереберть. Дейзі, певно, вважає, що я дуже манірний, чекаю запрошення, а це забере багато часу, тому бере ініціативу в свої руки. Аж не віриться, що ця інженю здатна на таке!

Дівчина зиркає на свій годинник і зіскакує з дивана.

— З вами було дуже гарно, я б сказала навіть — чудово, зважаючи на ваш вік, однак тепер вам треба йти.

— Авжеж, перукарка, — згадую я і теж підводжусь.

— Перукарку доведеться відкласти, в мене ще одна зустріч.

— За дві хвилини мене тут не буде.

— Тоді до побачення, або до зустрічі при нагоді, або ж… Одне слово, прощавайте! Мені треба під душ.

Вона виходить, я нашвидку опоряджаюсь і залишаю квартиру, уявивши собі, як десь поблизу бідолашна Мод ось уже дві години чекає мене.

Виходячи з будинку, я стикаюся з молодим суб'єктом, обличчя якого мені начебто знайоме. Хочу обминути його, але суб'єкт хапає мене за лікоть.

— Гер Каре? — запитує він, заступаючи мені шлях.

Можливо, це така собі невинна фамільярність, тому вона викликає з мого боку також зовсім невинний жест — я досить енергійно відштовхую його й зупиняюсь:

— Чим можу бути корисний?

— Ви мене не впізнаєте?

— Ах так, — пригадую я й чемно посміхаюсь. — Ви були помічником у Томаса… містер…

— Містер Мур, — підказує він.

— Так, так, містер Мур. Дуже було приємно, — кажу я і йду далі.

Та, виявляється, Мурова фамільярність не така вже й невинна, бо він знову опиняється переді мною — певно, забув, куди йшов.

— Як добре, що я вас зустрів. Мій шеф, містер Томас, дуже хоче бачити вас.

— Мені теж буде приємно, — люб'язно киваю я. — Хай подзвонить. Я зупинився в «Хілтоні».

Встигаю зробити ще три кроки до зеленого «мерседеса», що стоїть поблизу, перш ніж Мур удруге заступає мені шлях.

— Не сприйміть це як нахабство, але я пропоную зараз-таки підскочити до нього. Це зовсім близько.

— Дуже шкодую, але зараз у мене немає настрою, — і я знову, цього разу енергійніше, відстороняю настирливого чоловіка.

До «мерседеса» ще п'ять кроків. Але Мур утретє стає переді мною:

— То, кажете, зупинилися в «Хілтоні»?

— Атож.

— Однак ви там не зареєстровані.

— Ваша інформація застаріла, друже. Я прибув сьогодні вранці. А втім, чим завдячую такій увазі до своєї персони: ви мене розшукуєте по готелях?

— Служба, — зітхає Мур. — Я з військової поліції.

— Треба було з цього й починати, — зауважую я, вже вкотре відстороняючи його, — а не гратися у світські запрошення.

— Не намагайтесь відштовхнути мене, — в голосі його звучить погроза.

— А ви не намагайтесь мене зупинити.

— Кажу ж вам: я з військової поліції.

— Звідки мені знати, хто ви такий!

Замість відповіді Мур виймає службове посвідчення й тицяє мені під ніс

— Це інша річ, — бурмочу я. — Тепер я вам вірю. Отже, займайтеся своєю справою. Я у вашій армії не служу, тому ваша поліція мені до лампочки!

— Є ще й інша поліція! — нагадує Мур.

— Атож. Зверніться до неї.

Цього разу я відстороняю його вже зовсім грубо, він мало не падає. До «мерседеса» залишається ще два кроки, коли Мур знову наздоганяє мене. З-під його сірого літнього піджака непомітно висовується дуло масивного «люгера».

— Стійте, Каре!

У відповідь я стрибаю до автомобіля, відчиняю дверцята, сідаю за кермо, вмикаю двигун і з місця даю повний хід.

«Я буду зовсім поруч», — сказала дама. Однак вулиця порожня, коли не брати до уваги двох літніх жінок з господарськими сумками, які зупинилися на розі побазікати. Безлика вулиця у безликому житловому кварталі з двома рядами припаркованих автомашин. Якби Мод була в якомусь із цих автомобілів чи десь у підворітні найближчого будинку, вона б давно подала мені знак. Не виключено, що вона вже пішла, стомившись мене чекати.

Ці думки виникають у мене між іншим, поки я мчу вузьким проходом між автомобілями. Потім думки про Мод взагалі перестають мене хвилювати, мою увагу привертає дещо важливіше. Тільки-но я звернув за ріг, як одна з автомашин, що стояла там, рушає слідом за мною. Звертаю на першому ж перехресті й бачу, що сірий БМВ іде позаду. Енергійно натискаю на акселератор, ризикуючи наскочити на випадкового перехожого. Машина позаду також збільшує швидкість.

Знову поворот. Потім ще один. І тут я бачу ще один БМВ, який, певно, чекав мене, бо над кермом тупа фізіономія Мура. Сильніше натискую на педаль газу, та чорний автомобіль Мура невідступно їде за мною.

Сірий БМВ зник. Не дивно, якщо я обізнався, — курйози безвиході: тікаєш від уявного переслідувача, а наражаєшся на справжнього.

На наступному перехресті збираюсь звернути, але там вулиця з однобічним рухом. А далі… Далі бульвар: світлофори, пішохідні доріжки, поліцейські — кінець високим швидкостям, якщо не хочеш, тікаючи від військових властей, потрапити до рук федеральних. Виїжджаю на бульвар і знову бачу сірий БМВ, цього разу вже попереду. Отже, я не помилився. Навряд чи треба нагадувати, що чорний автомобіль і досі позаду. Можна заспокоїтись: тепер я влаштувався зручно, мов скибка ковбаси в бутерброді.

Ці типи, мабуть, підтримують між собою радіозв'язок. Очевидно також, що їх не двоє, а троє, бо трохи згодом ліворуч з'являється жовтий «порше», рівняється зі мною і вже не відстає. Я — наче в пакеті.

їду повільніше. Це примушує моїх конвоїрів також зменшити швидкість, що викликає нарікання водіїв позад нас, особливо на адресу жовтого «порше». Деякі машини сигналять, але безрезультатно. У чоловіка, що сидить за кермом «порше», такий самий тупий і нахабний вираз обличчя, як і в Мура. Авжеж, на цих людей звукові ефекти не впливають.

Становище здається безнадійним. Та я переконаний, що зовсім безвихідного становища не буває, тому й далі спокійно посуваюсь у центрі пакета, пильно стежачи за обстановкою. Мабуть, коли б я трохи краще знав Майнц, то ця трійця вже тільки б мене й бачила, та що вдієш — не можна знати всі міста, як свої п'ять пальців.

Довгождана нагода виникає перед одним з чергових світлофорів. На стоянці біля тротуару звільнилося місце, і я негайно притуляюсь там, даючи змогу сірому БМВ проминути перехрестя, а двом іншим дурням сушити собі голову над тим, що їм робити, — адже не може автомобіль зупинитися ні з того ні з сього на шосе із жвавим рухом, та ще й на очах у поліцейського!

Отже, я припаркувався, а вони — хоч-не-хоч — їдуть далі в загальному потоці. За мить рушаю знову, звертаю праворуч і піддаю газу. Погано, що на центральних вулицях не можна весь час тиснути на акселератор, бо попереду їдуть інші автомобілі. Погано й те, що я вже не знаю, де я, втратив будь-яку орієнтацію. А найгірше, що в бензобаці залишилося зовсім мало пального.

Знову звертаю праворуч і нарешті опиняюся в більш-менш знайомих місцях. Вулиця спускається вниз, через неї перекинутий бетонний міст. Згадую цю вулицю. Вона веде до окружного бульвару.

Знайомі місця й… знайомі люди. На наступному перехресті переді мною несподівано вигулькує жовтий «порше», а на хвості знову зависає Мур. Сірий БМВ теж не забарився підперти мене зліва. Мої супутники помінялися місцями, що ж до всього іншого, компанія не змінилася.

Чемна, спокійна компанія. Нічого спільного з отією гонитвою в пригодницьких кінофільмах, перекиданнями, небезпечними поворотами, космічними швидкостями й пекельним вищанням гальм. Три автомобілі повагом посуваються вперед, тільки я в трохи незручному становищі: ніяк не можу розірвати цей пакет.

А може, все-таки є якийсь вихід? За кілька метрів до виїзду на окружний бульвар вмикаю правий поворот — усе цілком нормально, тут обов'язковий поворот направо. «Порше» попереду робить те саме й завертає, як цього вимагає знак, а я, знехтувавши знаком, порушую правила. Тепер я можу збільшити швидкість і податися до «Хілтона». Знову вмикаю правий поворот, сподіваючись трохи спантеличити переслідувачів. Мені треба виграти кілька секунд, не більше, але де ти їх візьмеш! Стрімко звертаю на алею, що веде до готелю; так само стрімко проминаю центральний вхід, знову опиняюсь на бульварі, рухаючись тепер у зворотному напрямку, різко повертаю до «Хілтона» і в'їжджаю в готель, або точніше — в його підземний гараж.

Ставлю «мерседес» на перше вільне місце, що потрапляє мені на очі, вискакую з автомобіля, стрибаю у ліфт і опиняюся в холі. Знову знайоме місце. Та цього разу, на щастя, без знайомих людей.

У холі, як і слід було, сподіватися, в цей обідній час — справжній шарварок: тут і відвідувачі трьох ресторанів, і групи туристів. Отже, для мене не становить ніяких труднощів, кинувши погляд на центральний вхід, вислизнути крізь службові двері. Хоч моїх переслідувачів ніде не видно, все ж не думаю, що своїм раптовим маневром я виграв більше кількох хвилин. Ці нахаби, певно, вже виявили мій автомобіль і в цю мить, можливо, шукають мене в холі. Тож треба негайно зникати.

«Хілтон» з його підземним гаражем, може, й зручне місце для короткочасного переховування, але далі залишатися тут не можна. Надворі обстановка ще більш несприятлива. Попереду — порожній тротуар окружного бульвару, де немає ні людей, ні магазинів, ні зручних закапелків. Позаду вздовж річки пролягає така ж безлюдна алея, де все видно за кілометр.

Єдиний порятунок — дістатися швиденько до великого пішохідного шляхопроводу, що веде до центру міста. Цей варіант мною передбачений з самого початку, тому не гаю часу на зайві роздуми й під прикриттям прибережної рослинності скрадаюся до сходів шляхопроводу.

Внизу — напівтемрява. Бетонні колони, сигаретні автомати, легкий запах аміаку — свідчення того, що поруч туалети. Лабіринт виглядає надійним, та коли когось шукають, починають саме з таких лабіринтів. Зверху, навпаки, все відкрито, перехожих на мосту можна побачити здалеку, а міст надто довгий, аби бути впевненим, що тебе не помітять, поки ти ним ітимеш.

І все ж я покладаю свої надії на шляхопровід. Там, угорі, збудовано великий бетонний павільйон, який при нагоді використовують для всіляких ярмарків. Той самий павільйон, де не так давно влаштовували виставку мінералів. Я б міг сховатися за ним і звідти стежити за сходами обабіч моста, не ризикуючи, що мене побачать, а на випадок чогось, швидко зорієнтуватися, в якому напрямку краще тікати.

Отже, в якому напрямку? І чи є взагалі якісь шанси вискочити? Я бачу, як від «Хілтона» рушають два БМВ, а з протилежного боку наближається жовтий «порше». Таким чином, і ті й ті сходи відпадають. Щодо втечі довгим мостом, то цей варіант я відкинув ще раніше. Я — пішохід. А щоб наздогнати пішохода, не треба навіть «порше». Для цього досить і роликів.

Ці роздуми не заважають мені вивчати двоє задніх дверей павільйону. Одні з них відімкнені. Корисне відкриття, бо мої переслідувачі вже піднімаються сходами. Втискаюсь у напівтемний коридорчик, клацаю запальничкою і бачу: ключ стирчить з внутрішнього боку дверей. Кручу його й вивчаю обстановку далі. В тісному приміщенні є ще одні двері, я без особливих зусиль відчиняю їх і пересвідчуюсь, що вони ведуть у просторий порожній зал. Коли покластися на свій зір і слух, там немає жодної живої душі. Та люди, які цікавилися філософськими науками, знають, що органи чуттів іноді дають нам помилкову інформацію про довколишню дійсність. Це так звана розбіжність між суттю і явищем. Отже, долаю спокусу вийти у світлий просторий зал, зачиняю двері й знову забиваюся в тісну напівтемряву. Що ж, тут я надійно ізольований від небезпечного зовнішнього світу, і водночас це не заважає мені стежити за подіями. Я не маю змоги діяти, однак можу вичікувати. А в цьому я фахівець.

Та не минуло й десяти хвилин, як я відчув, що обливаюсь потом і можу розтанути від спеки, — така пекельна задуха н цьому темному коридорі. До всього ще й в кутку звалено якісь коробки з нітрофарбами; від них тхне ацетоном. І я вирішую прочинити двері в зал. Та нараз вони відчиняються самі, й на порозі стає чоловік у сірому костюмі.

— Ось ви де! — вигукує Мур. — А я вже подумав, чи не сталося чогось з вами.

Він вихоплює пістолет. Одного погляду досить, щоб встановити, що це не той незграбний «люгер», а якась новітня модель.

— Досить фокусів, — цідить крізь зуби нежданий гість. — Ходімо.

— Надворі страшенна спека, — заперечую я, намагаючись оцінити обстановку.

— Не перегравайте, Каре. Моє терпіння має межі. Ви примусите мене стріляти!

— Тут, у центрі Майнца, серед білого дня! Ви ж іще не збожеволіли.

— Оцей пістолетик, щоб ви знали, стріляє без шуму й без куль. У тіло входить маленька ампулка із смертоносною рідиною, що швидко розчиняється в організмі, в мертвому організмі, не залишаючи ніяких слідів! Отже, ходімо.

— Е ні!

— Ніколи не думав, що торговець зброєю може бути таким полохливим.

— Кожен має якесь вразливе місце…

— … Якщо ви взагалі торговець зброєю. Ну ж! Не примушуйте мене стріляти.

— Це ваше діло.

Мур, певно, опинився в складному становищі. Йому треба вивести мене звідси, а не продірявити.

— Навіщо ви все ускладнюєте? — запитує він вже іншим тоном. — Нам потрібні від вас лише деякі свідчення. Одна маленька довідка, розумієте чи ні?

— Ото і все? — вигукую я. — Тоді запитуйте!

Мур роздратовано дивиться на мене, але в погляді його помітне вагання. Не випускаючи пістолет, наставлений мені в груди, він лівою рукою дістає з кишені портативний магнітофончик.

— Гаразд, Каре! Ризикуючи тим, що в мене можуть виникнути неприємності, я полегшу вашу справу. Якщо ви будете точний у своїх відповідях, я відпущу вас, і ви ще встигнете на обід. Скажіть мені, чи укладали ви з Райєном угоду про зброю?

— Звичайно.

— На яку кількість?

Сумлінно перераховую кількість зброї.

— Яка ціна?

— Розумієте: ціни — це питання складне. Райєн наполягав щоб я платив за високими розцінками, а в фактуру мали бути записані нижчі.

— Цікаво. Які ж були перші ціни і які — другі? Повідомляю й це. Сеймур мав би бути задоволений.

Ще кілька камінців летять у город Райєна. Запитання сиплються одне за одним.

— Чи виплатили ви йому зазначену суму?

— А що ж я мав робити…

— Відповідайте конкретніше.

— Звичайно, виплатив.

— Як ви платили?

— А як платять? Дістаєш гроші й платиш.

— Хочете сказати — готівкою?

— Авжеж, готівкою, у доларах, пачками по десять тисяч, якщо вам потрібні й такі деталі.

Нарешті ставиться запитання, якого я давно чекав:

— Хто за вами стоїть?

— Не розумію.

— Не намагайтеся запевнити мене, що ви працюєте тільки на себе. Тож я повторюю: хто стоїть за вами?

Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон — вистрілити в мене ампулою.

— Ви що, оглухли? — грубо кричить він. — Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!

«Краще подивіться, хто у вас за спиною», — хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком — і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.

— От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! — каже Сеймур. — Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.

— А ви цікавий тип для соціолога, — озиваюся я. — У вас кулак — наче цеглина!

— Кулак? — Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. — В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.

Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.

— Десь тут поблизу ще двоє його друзів, — попереджаю я.

— Вони вже не тут, — відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.

— А «мерседес» залишився в «Хілтоні».

— Хай там постоїть. В даний момент ним не можна користуватися.

— Мод кудись зникла.

— Коли б вона зникла, мене б тут не було, — заперечує американець. — Я трохи спізнився, але надав вам можливість порозважитися.

— Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме.

— Тільки небезпечні ігри й варті уваги. А втім, вам час рушати. На тому боці мосту вас чекає Мод.

Він неуважливо киває мені, вивчаючи гаманець Мура.

У кінці шляхопроводу я справді зустрічаю свою даму, але мені потрібен час, аби переконатися, що це вона. Змінено зачіску, яскраво нафарбовано губи, почеплено величезні темні окуляри — і фасад став невпізнанний.

— Насилу вас упізнав, — бурмочу я. — Коли б не ці пишні форми…

— Облиште, — уриває Мод. — Треба змотувати вудки.

Вона веде мене до сталево-сірого «мерседеса», що стоїть неподалік, і за хвилину ми вже їдемо.

— Мабуть, вам теж не до смаку небезпечні ігри, — зауважую я.

— Мені до смаку смачні страви, Альбере. А якщо згадати, що вдома у нас лише холодна шинка…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

— Досить про вашого Сеймура, — кажу я з перебільшеним обуренням. — Він просто авантюрист.

І жадібно накидаюся на гусячий паштет.

— Ви невдячний тип, — заперечує Мод і в свою чергу налягає на паштет. — Судячи з того, що ви розповіли, Сеймур витяг вас із могили.

— Так. Після того, як спершу штовхнув туди.

— Але ж з вами нічого не трапилось! Що вам ще треба?

Кажучи це, вона відкушує великий шмат бутерброда й з осудом дивиться на мене.

— Ви мали б знати про те, що Мур ходить до Дейзі.

Жінка прожовує шматок, тоді каже:

— Можливо, ми про це й знали.

— Треба було знати також, що Мур прийде до Дейзі саме сьогодні.

— Може, знали й це.

— Отже, Сеймур свідомо підштовхнув мене в руки Мура, щоб я дав потрібні свідчення й допоміг Томасові у двобої і Райєном.

Дама не поспішає з відповіддю, вона бере ще один бутерброд і сумлінно жує.

— Гадаю, ваша підозра безпідставна. Мур з'явився о дванадцятій годині, а ви завітали до Дейзі о десятій. Ніхто не примушував вас перетворювати на оргію службовий візит.

— Яка оргія? Ви…

— Знаю, знаю, я фантазую. Тільки не уявляю, що може робити у Дейзі чоловік протягом двох годин, окрім як…

— Наче не знаєте, яка вона базіка.

— Мені відомі всі її чесноти. Саме тому я й згадала про оргію.

— Ні. Ви згадали, щоб виправдати Сеймура. Але не змогли. Сказати чому?

Вона ніяк не реагує на моє запитання, вся її увага зосереджена на скибці хліба й чашці молока.

— Тому що якби Сеймур не хотів, щоб я потрапив до рук Мура, він розпочав би свою рятувальну операцію трохи раніше, а саме — коли ми ще стояли біля будинку Дейзі.

— Це було неможливо, Альбере.

— Ви ж обіцяли бути «зовсім поруч»!

— Я й була зовсім поруч. За сто метрів од вас, у тому ж сірому «мерседесі». Тільки якщо ви думаєте, що шеф сидів поруч…

— Не уявляю, де він сидів.

— То й не кажіть зайвого. Він був у своїй машині на сусідній вулиці. Ми з ним підтримували зв'язок… Ви знаєте як.

Дама помиляється, вважаючи, що розвіяла мої сумніви, і я теж помиляюсь, сподіваючись, що вона підкине мені звинувачення проти Сеймура. Вона обожнює його. Аж не віриться!

— Зрозуміло, — киваю я. — Вам обом я зобов'язаний тим, що народився вдруге.

— Невже ви народилися вдруге? — дивується Мод, відпиваючи з чашки молоко.

— Що ви хочете цим сказати?

— Гадаю, що ви народжуєтесь принаймні вдесяте.

— Можливо, ви маєте рацію. Торгівля зброєю — небезпечна професія.

— Ви не торговець зброєю, Альбере, — заперечує жінка, дивлячись на мене спокійними темними очима.

— Атож. Офіційно я торгую скляними виробами.

— Ви взагалі не торговець, Альбере. Хіба що інформацією.

— Ще трохи — й ви зробите з мене агента Москви.

— Цього я не кажу. Але думаю, що ви все-таки чийсь агент.

— Вважаєте мене за свого колегу? Я мав би пишатися цим!

Мод відсовує тарілку й пильно дивиться на мене.

— Я дуже дрібна службова особа для того, щоб бути вашим колегою. Швидше ви колега Сеймура.

Вона якийсь час мовчить. І раптом холодно кидає:

— Іноді мені здається, що ви дуже схожі один на одного.

Спека триває два місяці, стовпчик термометра сягає за цифру «30», і газети пишуть, що такого гарячого літа не було вже сто років.

Не знаю, що було сто років тому, та, наскільки пам'ятаю, початок цьогорічної спеки збігся з початком моєї історії, а саме — все почалося того червневого ранку, коли я стовбичив біля мюнхенського «Кауфгофа», а Мод, якої я ще не знав, чекала мене, зупинившись біля вітрини з сумками. І може, саме тому в мені живе якесь забобонне передчуття: коли погода зміниться, мої справи поліпшаться.

На жаль, погода не змінюється. Коли б ішлося тільки про погоду, то я особисто не маю підстав скаржитись на неї. Моя спальня міститься з північного боку, а садова клумба над вікном, яку старанно поливає Мод, сповнює кімнату пологими пахощами екзотичних (а може, й зовсім звичайних) квітів. Тому я люблю усамітнюватися тут у товаристві газет і своїх маленьких проблем, що анітрохи не дратує даму, для якої самотність — найцінніше надбання людини.

Отже, Сеймур правий принаймні в одному: мене справді розшукують і збираються знищити. А звідси виходить, що американець правий і в іншому — головна умова для успіху втечі — усунути з мого шляху Томаса й Райєна.

Добре, Що Уїльям так заповзято зайнявся цією справою, та погано, що він, як завжди, діє не власними руками, а використовує мене і Мод — пішаків, яких він тримає, поки вони йому потрібні, і якими легко пожертвує, якщо цього вимагатиме гра. «Я не схильний до таких небезпечних ігор, Уїльяме». — «Тільки небезпечні ігри й заслуговують на увагу, Майкле».

Здається, й справді лише вони можуть викликати в нього інтерес. Іноді мені здається, що вся ця історія для нього не більше як гра. Небезпечна й безглузда гра.

А може, і щось інше. Скажімо, прагнення до самовияву, якоїсь дії у людини, що заперечує смисл усякої дії. Відгомін дивно забутого, давно похованого почуття моралі в аморальному світі. Несподіваний спалах обурення у циніка, нездатного на нормальні емоції.

Зрештою, то його справа. Погано тільки, що комбінації задумує він, а виконувати їх доводиться мені. Приносить фальшиві долари — а збуваю їх я. Б'є Мура, а в разі чого за це знову-таки відповідатиму я. Зводить рахунки з Томасом і Райєном, а вони і їхні друзі полюють на мене. І якщо Сеймур не подужає цих двох шахраїв, вся їхня банда накинеться на мене. Якщо ж подужає…

Якщо подужає, то я не здивуюсь, коли він заявить: «Дуже шкодую, друже, але канал і досі закритий. Вирушайте самі з двома вашими паспортами, жоден з яких не годиться». І покине мене. Чи висуне останню пропозицію, яку вже висунув у Копенгагені: не хочете загинути — переходьте до мене. В моїй установі знайдеться місце й для вас.

Дуже небезпечно забувати, що Сеймур — противник. Противник, не схожий на інших. Інші, всі ті, кого я зустрічав на своєму шляху протягом останніх років, були якщо не сумирні, то принаймні набагато простіші. З ними легше: усуваєш противника з гри, коли він не усунув тебе. При цьому ризикуєш тільки дістати кулю — і не більше; все за правилами гри, в цілковитій відповідності до специфіки нашої професії.

Противник… З роками їх назбиралося в мене чимало. Полковник Дуглас і його людина, що прибула ліквідувати мене в Парижі; Евене, Уорнер і Райман з тієї довгої заплутаної історії в Амстердамі; Дрейк і Мортон, які, кожний по своїй лінії, готували мені некролог у Лондоні; Ральф Бентон, що обіцяв розрахуватися зі мною в Берні… Я не згадую про інших, тих, з якими я не зустрічався віч-на-віч, та вони, схилившись над моїм досьє, мудрували в своїх затишних кабінетах над тим, де і як мене поховати.

Строката галерея типів, деякі зовсім не стандартні, деякі додержуються певних переконань в поняттях честі й моралі, але всі вони не байдужі до шелесту банкнотів. Боязкі бюрократи чи авантюристи, інтелектуали чи снайпери, вони були страшенно банальні в своїх спонуканнях і реакціях. У разі небезпеки — зберегти власну шкуру, бо вона в тебе одна. На випадок катастрофи — врятувати своє службове реноме, бо на ньому грунтується твоя платня й становище в суспільстві. А при слушній нагоді — покласти собі щось у кишеню — адже треба думати й про старість.

А цьому типові, цьому професору соціології і деяких інших наук, органічно не властиві всі тривіальні прагнення. Він ризикує власною шкурою, ставить на карту свою кар'єру і, мов глухар, зовсім не реагує на ніжний шелест банкнотів. Не варто допитуватись, у чому полягає його рушійна сила: адже він уже давно дав мені зрозуміти, що її немає. Хіба може перебувати в постійному русі машина без мотора? Це просто якась магнітна аномалія. Ось ти який, добрий мій Уїльяме!

Магнітна аномалія з'являється аж на третій вечір після моєї зустрічі з Дейзі. Мод люб'язно приносить віскі й навіть мигдаль, однак Сеймур зауважує:

— Навіщо ви розносите це питво, коли бачите, що його ніхто не п'є?

Дама квапиться залишити нас, і він закидає мені:

— А ви взагалі нічого не п'єте, Майкле! Не п'єте, майже не курите й навіть уникаєте будь-яких суперечок. У мене таке враження, наче вас охопила депресія.

— Не дивно, якби я вже давно перебував у цілковитій депресії, Уїльяме. Дивно, що я досі не дійшов до такого стану.

— Тоді мій візит зайвий, — каже американець. — Я прийшов тільки для того, щоб підбадьорити вас…

— … Сповістивши, що канал нарешті відкрито.

— Не будемо випереджати подій. Ми ще не дійшли до каналу, хоч до нього вже дуже близько. Зовсім близько, Майкле.

Він умощується в кріслі навпроти мене, зневажливо відсовує тацю з чарками й дістає з кишені вже знайомий мені портативний магнітофончик.

— Маленький речитатив?

— А чому б ні? Кажуть, музика облагороджує.

— Авжеж, — підтверджує Сеймур. — Особливо така музика.

Він натискає на кнопку, і в кімнаті лине нова партія знайомого дуету.

Райєн. Того дня ви не сказали мені, що, крім фактури для форми, маєте й остаточну фактуру.

Томас. Не вважав за потрібне класти її в кишеню, ідучи до вас додому.

Райєн. Бо у вас був тільки один-єдиний примірник…

Томас. Так.

Райєн. Чи можу я все-таки глянути на ваш примірник?

Томас. Прошу! Саме для цього я вас і запросив. (Пауза).

Райєн. Гм, так. Це справді дещо змінює.

Томас. Дещо?

Райєн. Не забувайте, що того бельгійця прислали до мене ви.

Томас. Не будемо сперечатися про те, чого не можна довести.

Райєн. Те, що не доведено сьогодні, завтра може бути доведено й підтверджено документами. Я казав вам, що мої люди активно займаються цим питанням. Між іншим, уже встановлено, що угода вашого Каре з тією африканською республікою — це блеф. Зброя була призначена для інших, є всі підстави вважати, що цей інцидент може перерости в політичний скандал.

Томас. Щиро вам співчуваю.

Райєн. Дякую. Але не забувайте поспівчувати й собі. Ініціатива йшла від вас, Томасе. І це дуже скоро також буде встановлено.

Томас. Я гадав, що ви прийшли з серйозними намірами.

Райєн. Мої наміри цілком серйозні. Та, як я вам уже казав, кожна розмова з вами пов'язана з обтяжливими й зовсім зайвими зволіканнями тільки тому, що ви не хочете бачити очевидне.

Томас. Очевидне — це фактура, яку я вам показав. Єдиний неспростовний факт у всій цій плутанині.

Райєн. Ви забули про запис, що зберігається в моєму сейфі.

Томас. О, коли говорити про запис, то в мене є значно цікавіші.

Райєн. Які саме?

Томас. Це вже інша тема. Зараз мова йде про фактуру. Якщо ми дійдемо якоїсь згоди, зможемо поговорити й про записи.

Райєн. Хочете сказати, що після цього шантажу ви піднесете мені ще й інший?

Томас. Я не шантажист. Я чесний ділок. І можу напере запевнити вас, що, коли ми укладемо угоду, я подарую вам цей запис. Вражаючий запис, містере. Тільки не погрожуйте мені політичними скандалами. Я людина військова, й політика мене не цікавить.

Райєн. Вірю вам. Та не знаю, чи повірять інші.

Томас. Ще б пак: інші повірять тільки вам.

Райєн. Визнаю, що я теж опинюся в прикрому становищі. Однак, думаю, вам відомо, що в силу певних обставин я можу розраховувати на підтримку у високих сферах.

Томас. Скажу вам по великому секрету, що я теж маю впливових друзів. А що розмова не з моєї вини перейшла в інше русло, пропоную припинити її.

Райєн. Я б хотів усе-таки почути ваші умови.

Томас. Нарешті. Мої умови, містере, більш прийнятні, ніж ваші. Із зазначеної в цьому документі суми, яку ви поклали собі в кишеню, я вважаю за нормальне одержати половину.

Райєн. Половину? Але ж це дуже багато!

Томас. Саме так: для однієї людини забагато, тому я й пропоную вам розділити її.

Райєн. Це ж справжнісінький грабунок!

Томас. Щось схоже. Ви грабуєте Інтерармко, я грабую вас… Але що вдієш. Так ведеться, відколи існує світ.

Райєн. Як ділова людина, я згоден заплатити вам за документ, тільки в межах розумного.

Томас. Тобто?

Райєн. Сто тисяч!

Томас. Залиште їх собі. І на цьому поставимо крапку. Боюсь, що ви зовсім не ділова людина.

Райєн. Навпаки. Я навіть погоджуюсь на деяке уточнення, тільки за однієї умови: спершу я хочу почути ваш запис, якщо такий взагалі існує.

Томас. О, то надзвичайний запис, я ж вам сказав. Каре свідчить проти Райєна: як було укладено угоду, скільки грошей він сплатив йому готівкою, взагалі всі подробиці.

Райєн. Якась нісенітниця!

Томас. З вами й справді важко розмовляти. Запис зберігається у мене в сейфі, за п'ять кроків звідси.

Райєн. Ви хочете сказати, що знайшли Каре?

Томас. Атож.

Райєн. Де саме?

Томас. Там, де й сподіваюсь, — у Кельні, його постійній схованці.

Райєн. І тепер він у ваших руках?

Томас. Я не зобов'язаний перед вами звітувати. Можу тільки сказати, що Каре вже поза вашою сферою дії.

Райєн. Ви прибрали його…

Томас. Не будемо вдаватися в зайві деталі. (Коротка пауза).

Райєн. Гаразд. Пропонуйте розумну суму й принесіть запис.

Томас. Суму вже названо, містере. І знижки не буде — можете мені повірити. (Пауза, цього разу значно довша).

Райєн. Гаразд, дайте мені послухати цей ваш запис.

Запис — у записі. Слухати це не дуже приємно, особливо коли один з учасників розмови ти сам. Отже, проминаю цю частину стрічки.

Томас. Ну, тепер ви вже готові?

Райєн. Майже. Тільки ще одна маленька деталь.

Томас. Якщо тільки одна…

Райєн. Я вам сплачую цю суму, ви даєте мені фактуру й запис. Але ж і фактура, й запис — це копії, отже, вам нічого не заважає завтра знову прийти до мене й вимагати щось іще. Коротше кажучи, звичайна механіка ланцюгового шантажу.

Томас. Повторюю, я не шантажист. Я займаюсь чесними угодами.

Райєн. Ваші уявлення про чесність мені відомі ще з часів тієї нігерійської афери. Пам'ятаєте?

Томас. Не знаю, як вас переконати, що в мене немає інших копій.

Райєн. Не треба мене переконувати. Однаково я вам не повірю. Тому пропоную дуже простий вихід: я вам даю гроші, а ви мені — розписку. Таким чином ми з вами будемо зв'язані до самої могили, як сіамські близнята.

Томас. Для мене велика честь бути зв'язаним з такою людиною, як ви… Але щоб аж до могили…

Райєн. Іншого виходу немає, Томасе. Ніхто на моєму місці не зробив би інакше. Визнаю, що таке рішення незручне для нас обох і в той же час однаково влаштовує нас. (Коротка пауза).

Томас. Гаразд. Я згоден. Ходімо по гроші.

Райєн. У такий час? Гроші в мене в службовому сейфі. Прийдете завтра, принесете документи, напишете розписку й одержите гроші. Таку фантастичну суму!..

Томас. Я згоден і на це. Завтра об одинадцятій, вас влаштовує?

Райєн. Завжди до ваших послуг…

Ще кілька незначних фраз, і плівка кінчається.

— Хочу почути вашу думку, — каже Сеймур, ховаючи магнітофончик і закурюючи чергову сигарету.

— Гадаю, що Райєн дуже легко погодився на таку суму.

— Маєте рацію.

— Це наштовхує мене на думку, що виплата навряд чи відбудеться.

— А чому? В нього аж дві валізи доларів, і, мабуть, він уже мав змогу пересвідчитися, що банкноти всі до одного фальшиві. А фальшиві долари нічого не варті.

— Томасова розписка теж недорого коштує, — зауважую я. — Ще менше коштуватиме вона, коли Томас виявить, що одержав валізу фальшивих доларів.

— Правильно. Томас розуміє, що Райєн навряд чи скористається розпискою, яка викриває його самого. І коли Томас побачить, що його обдурили, шантаж розпочнеться знову.

— Хочете сказати, що для Райєна історія з платнею — це лише спосіб виграти час?

— Ні. Райєн справді заплатить йому. Цікаво тільки, коли і як?

Сеймур допитливо дивиться на мене.

— Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?

— Я вже казав вам: вся ця історія мене зовсім не цікавить.

— Ах, так, я забув, що ви ладні навіть ризикувати життям, але тільки в тому випадку, якщо бачите в цьому сенс.

— А як же інакше?

— Просто так: якщо життя чогось варте, то тільки тому, що ним можна ризикувати. Але що вдієш — людина звикла щось цінувати, лише коли існує небезпека втратити це «щось». Кажеш собі: так, життя — сіре, однак ще сіріша Велика нудьга. Чого ви так дивитесь на мене?

— Цікаво, чи ризикнули б ви життям, коли б треба було зробити якесь добро?

— А що робимо зараз ми з вами, Майкле? Ми переслідуємо двох виродків. Боремося із злом.

— Ви боретеся не тому, що це зло, а просто заради боротьби.

— Можливо. Та хіба я винен у тому, що філософи й досі не спромоглися пояснити, що таке зло і що — добро?

— Не треба ускладнювати. Існує ще й неписана мораль.

— Яка, наприклад? Ваша чи ота, з десяти божих заповідей? Вашої моралі я не розумію. А щодо десяти божих заповідей, то вони, як і всі моральні норми, — вигадка корисливих людей. Коли ви чуєте: «Не вкради!» — можете бути певні, що це придумала людина, яка не раз крала, інакше б це питання її не хвилювало. І коли хтось вам радить: «Не перелюбствуй!» — знайте, що він має вродливу дружину й боїться стати рогоносцем. А щодо заповіді «шануй батька свого й матір свою», то її виголосили батьки, в яких немає абсолютно ніяких підстав бути шанованими.

— Але ж існують ще й інші норми.

— Наприклад?

— Скажімо, «Люби ближнього свого».

— Хто цей ближній, Майкле? Райєн чи Томас? І чому я обов'язково повинен його любити? Ви мене любите?

— Ваше запитання досить нетактовне.

— А яке ж воно може бути, коли йдеться про добро і зло, про категорії непримиримі, як світло й темрява, як життя і смерть, як день і ніч?

— З вами колись щось сталося, Уїльяме. Я не вірю, що ви народилися з такими ідеями в голові.

— Звичайно, я, як і всі, пережив пору статевого визрівання, пору ілюзій. Мабуть, прагнув любити світ і людей, зробити щось для цього світу й для цих людей, хто зна, може, навіть присвятити своє життя цьому світу й цим людям. Потім настало розчарування, і я зненавидів їх. Немає тверезішого почуття, ніж розчарування. Ілюзії дуже приємні, поки вони не розвіялись.

— Я чув, ви теж пережили крах ілюзій… В особистому житті.

— Облиште, не в тім справа. Особиста драма — це лише окремий випадок, а з окремого випадку наївно робити далекосяжні висновки. Мої ж висновки, дорогий мій, базуються не на одній-двох травмах, а на всьому тому, що тебе оточує, що ти мимохіть пізнаєш настільки, що тебе починає нудити. Це брудний, неприємний запах життя… Невже ви не відчуваєте його, Майкле?

— Я відчуваю інше. У вас живе якесь приглушене почуття справедливості, й тому іноді ви почуваєте себе дуже незатишно.

— Почуття справедливості? Знову гучні слова… Пропрацювавши стільки часу за чужими заповідями, я вирішив здійснити хоч один власний задум! Зовсім дрібний задум, просто, щоб освіжити ілюзійне самопочуття вільної людини.

Закінчивши що сповідь, він кидає недокурок у попільничку й неуважливо дивиться на тацю:

— Знову принесла мигдаль.

«Чи не хотіли б ви бути присутні під час цього розрахунку, Майкле?»

Коли Сеймур сказав це, я сприйняв його слова як риторичне запитання. Хіба я можу бути присутній під час укладання угоди між Райєном і Томасом, коли вони обоє тільки й чекають моєї появи, щоб поквитатися зі мною!

Та це не було риторичне запитання. Я розумію це тільки наступного дня, коли під час сніданку Мод запитує мене:

— Чи не маєте бажання прогулятися?

— Ви ж самі наказали: ніяких прогулянок!

— На все свій час, Альбере. Тепер надійшла інша директива.

— То й виконуйте її. Мені ніхто не давав директив.

— Маєте рацію. І ніхто вас не примушує йти зі мною. Мені буде просто приємно, якщо ви…

— Йдеться про приємне чи про корисне? — уриваю її.

— Гадаю, коли ми будемо вдвох, я почуватиму себе краще.

— Тоді так і кажіть, що вам потрібен охоронець. Яку зброю ви мені дасте?

— Зброї не передбачено. І битви також. Коли щось трапиться, я зможу попередити шефа. Він буде зовсім поруч.

— Знаю я оце ваше «зовсім поруч».

Незважаючи на суперечку, через півгодини ми вже їдемо в «мерседесі» у Франкфурт. Спека не спала, а автомобільний рух на шосе навряд чи колись припиняється, тож вентилятор сповнює машину теплим духом бензинових випарів. Мод знову вдалася до елементарного маскування: проста, трішки скуйовджена зачіска, яскраво-червоні губи й темні окуляри — не ті, звичні, а інші, набагато імпозантніші, що закривають половину обличчя.

Не буду приховувати: зовні я теж трохи змінився. Здійснено дві операції: вимив голову в якійсь безбарвній рідині, й волосся набуло свого колишнього темно-каштанового кольору, а окуляри в золотій оправі надали мені дурнуватого вигляду отих суб'єктів, що заради університетського диплома частково втрачають зір внаслідок надмірного зубріння. Окуляри я почепив іще на віллі, щоб звикнути до них. Звикати, власне, доводиться переніссю, а не очам, бо скельця в окулярах без діоптрій, такі ж, як були колись у бідолашної Г рейс.

— Чи не вирішили ви відвезти мене до Райєна? — запитую я, коли ми дістаємося до Франкфурта й Мод, вибравшись із заторів на центральних магістралях, звертає на знайому вуличку.

— Майже, — відповідає дама, поринувши, як завжди, в складну механіку керування автомобілем.

На відкритій стоянці є чимало вільних місць, але жінка обминає її й зупиняється на розі, якраз навпроти входу до розкішної кав'ярні. Я вже казав, що, як на мене, всі вони розкішні.

Хоч на першому поверсі вільних місць більш як досить, піднімаємось на другий — з краєвидом на майданчик, на згадану вже автостоянку й на вхід, до фірми «Семсон — запасні частини». Сідаємо за столик біля вікна й замовляємо, як завжди, велику порцію морозива для Мод і маленьку порцію кави для мене.

У приміщенні не безлюдно — любителі солодощів знайдуться завжди, а до обіду, коли тут буває аж надто людно, — ще далеко. Зауваживши, що я роззираюсь навколо, дама звертається до мене:

— Ви не туди дивитеся, Альбере. У вас є чимало об'єктів для спостереження надворі. Приміщення залиште для мене, тим більше що найважливіше тут — сходи, а вони у вас за спиною.

Офіціантка приносить замовлене і йде, а Мод додає:

— Якщо з'являться небажані відвідувачі, я наступлю вам під столом на ногу.

— Тільки не дуже сильно, — квапливо попереджаю її.

Отже, майданчик. Або, висловлюючись мовою астрономів, горизонт подій. Подій не бракує: проїздять туди-сюди автомобілі, проходять люди, та це не заважає мені спокійно пити каву. Мод так само спокійно руйнує великий вершковий масив, краєм ока спостерігаючи за сходами. Вона настільки звикла зберігати байдужий вираз обличчя, що на ньому навіть не відбивається задоволення ласунки.

Годинник показує без п'яти хвилин одинадцяту, коли на стоянці нарешті паркується автомашина, що привертає мою увагу: з неї виходить Томас. Він дбайливо замикає свій «опель» і з валізою в руці прямує до дверей «Семсона», де й зникає.

Хвилини через три з «форда», що спинився навпроти кав'ярні, виходить незнайомий чоловік. Він теж прямує до фірми «Семсон» і зникає за дверима.

Ще за дві хвилини з цього ж «форда» виходить другий пан і невимушено рушає до стоянки. Порівнявшись із Томасовим «опелем», він відмикає дверцята й так само невимушено сідає в автомобіль. Можна припустити, що пан виявив якісь неполадки й це змушує його вийти й підняти капот. Покопавшись у моторі, чоловік опускає капот, сідає в «опель» і, певно, збирається їхати. Та, мабуть, неполадки в двигуні не усунуто або ж невідомий змінив своє рішення, бо він раптом виходить з автомобіля, замикає його й повертається до свого «форда». За хвилину в дверях «Семсона» з'являється перший пан і також сідає в «форд».

Мод помітила мою зрослу цікавість до подій зовнішнього світу, але не запитує, що там відбувається, — вона й далі робить свою справу: стежить за приміщенням.

Об одинадцятій годині п'ятнадцять хвилин Томас виходить з будинку й, тримаючи в руці валізу, прямує до свого автомобіля. Відмикає дверцята, сідає за кермо й, певно, пробує увімкнути мотор. Як це часто буває під час дослідів, спроба закінчується несподіванкою: замість увімкнути мотор, наш герой, здається, злітає в повітря. Принаймні передня частина «опеля» зникає в полум'ї й диму, а за мить лунає й глухий вибух. Цей звук сприймається панами в «форді» як сигнал вирушати, й за мить їхній автомобіль щезає за рогом.

Після загального заціпеніння, як завжди, зчиняється метушня. Натовп роззяв, що здалеку дивляться на палаючий «опель», дедалі густішає. Звідкись узявся й поліцейський. А ще згодом чути завивання сирен службових автомобілів.

Мод зберігає властивий їй спокій, хоча й повернулася обличчям до вікна — іноді надмірна байдужість може викликати підозру. Та до нас нікому нема діла. Відвідувачі й офіціантки припали до вікон і спостерігають те, що відбувається надворі.

— Знову терористи! — авторитетно заявляє літня жінка у величезному фіолетовому капелюсі.

— Може, навіть є жертви… — майже захоплено вигукує інша жінка.

Після втручання пожежників і появи санітарів з'ясовується, що єдиною жертвою став якийсь чоловік, та ніхто з присутніх дам не може висловити більш-менш переконливого припущення про особу потерпілого. Певну інформацію з цього приводу їм могла б дати Мод, але вона утримується.

Коли загальне збудження вщухає і офіціантки нарешті згадують про свої службові обов'язки, я замовляю ще одне морозиво й ще одну каву. Надворі вже немає нічого цікавого, але нам і поспішати нема куди. За такої ситуації поспіх ні до чого.

Підводимося, коли починається обідній наплив людей. Пожежники, санітари, поліцейські й навіть слідчий фотограф уже давно закінчили свою справу.

— Перевірте, чи не підклали й вам бомбу, — раджу я дамі, коли ми сідаємо в «мерседес».

— Якщо й підклали, то вона призначена для вас, — відповідає Мод. — Я дуже дрібна особа, щоб мені підкладати бомбу, Альбере.

Минають три довгі дні, сповнені дрімоти, читання й млявих роздумів, перш ніж здійснюється подорож, яку було обіцяно. Всупереч моїм сподіванням, це поїздка не до Австрії і не до Швейцарії, а тільки до Штутгарта.

Вирушаємо рано-вранці, поки не така спека, після легкого сніданку й незначної зміни зовнішності, про яку вже розповідалось. Минаємо досить швидку заповнену транспортом приміську зону — тут рух переважно зустрічний — і дістаємося до просторої автомагістралі.

… — Ви така загадкова в цих темних окулярах, — кажу я через якийсь час. — І мовчазна, наче сфінкс…

— Ми з вами набалакалися за ці два місяці, — каже Мод мелодійним голосом диктора дитячих радіопередач.

— За два з половиною місяці, — поправляю и я. — І якщо хтось набалакався за цей час, то не ви, а я. Ви тільки й знаєте, що мовчите, боячись порушити інструкції Сеймура.

— Шеф не давав мені інструкцій мовчати.

— Тоді говоріть!

— Що вас цікавить, Альбере? Що вам не дає спокою з самого ранку?

— Гадаю, я маю право знати, чим закінчиться вся ця історія?

— Не вірю, що це аж так вас турбує.

— Не «аж так», але якоюсь мірою…

Мод не відповідає, втупивши очі у вантажну машину, що їде попереду, — алюмінієве громаддя з зеленими літерами фірми «Саламандра». Жінка давно вже могла б обігнати її, та боїться, щоб якийсь автомобіль позаду не стукнув нас у найвідповідальніший момент. Нарешті обгін завершено. З полегкістю зітхаю і закурюю сигарету.

— Якщо ви хвилюєтесь про своїх подруг, то можу вас запевнити, що з ними все гаразд.

— Але ж тих подруг нав'язали мені ви.

— Тільки по службі, Альбере. Інтимні стосунки — виключно ваша ініціатива.

Вона знову замовкає, бо попереду несподівано виринає ще одна вантажна машина. Проте їде вона досить швидко, і дама, подумавши, вирішує не обганяти її.

— Так, ваші подруги живі й здорові. Мені навіть здається, що тепер вони помиряться, — їм уже нема кого ділити.

— Чому ж! А Мур? А Добс?..

— Таких, як Мур і Добс, вони можуть мати десяток. Ідеться про нареченого, Альбере. Вічна мрія дуреп.

— Знаю, знаю. Ваш погляд на це мені відомий. Не морочте мені голову жіночими історіями.

— Жіночі історії — це складова частина чоловічих історій, друже. Томас, перш ніж зробити свій фатальний візит до «Семсона», залишив у Дейзі лист для нашого посольства й копію фактури. Дізнавшись про загибель свого можливого чоловіка, Дейзі передала документи Муру, а той відніс їх куди треба. Коротше кажучи, Райєна затримано й провадиться слідство.

— Це ще нічого не значить.

— Райєн, мабуть, не поділяє вашої думки. Звинувачення проти нього досить вагомі й підтверджуються по всіх лініях.

— Ви гадаєте, що доповідь Сеймура знову витягли з архіву?

— Я нічого не знаю про його доповідь.

— Даруйте, ви ніколи не знаєте.

— Невдячний!

— І все-таки Райєн якось виплутається. Америка — країна необмежених можливостей, зокрема для таких, як Райєн-батько.

— В Америці, як і скрізь, у могутніх людей є й могутні недруги. Не думаю, щоб противники Райєнів не скористалися з такої чудової можливості звести з ними давні рахунки.

— Буду радий, коли виявиться, що ви не помилилися. Адже приємно усвідомлювати, що стільки благородних зусиль було витрачено недаремно. Маю на увазі передусім зусилля Сеймура, а також ваші.

— Які зусилля, Альбере? Я просто виконую розпорядження.

— Ви готові піти навіть на смерть заради усмішки шефа. На жаль, він дуже скупий на усмішки, ваш шеф. А до всього ще й дуже підозріливий. «Чи можу я дізнатися, як ви готуєте сандвічі, люба?»

— Він ніколи не каже «люба».

— Авжеж, навіть цього не каже. Страшенно скупий чоловік.

Мод не вважає за потрібне відповідати. Навіщо повторювати відомі відповіді на відомі запитання! Вона має рацію: протягом останніх двох місяців ми з нею таки набалакались.

— Ви колись випередите цю машину чи ні?

— Навіщо, Альбере? Потім з'явиться інша. Невже ви не помітили, що найрозумніше рухатися в своєму ряді з помірною швидкістю?

— О, тому Сеймур ніколи вам і не всміхнеться: ви хочете рухатись у своєму ряді, та ще й з помірною швидкістю!

Прибуваємо до Штутгарта, а точніше, під Штутгарт, після обіду. Мод звертає з шосе на якийсь пагорб і зупиняється перед маленьким готелем, що сховався серед дерев.

— Навіщо муляти людям очі в місті? — пояснює вона. — Тут чистенько й гарна кухня.

— До чого ці виправдовування? — питаю. — Хіба ми тут зимуватимемо?

— Я нічого не знаю, — відповідає дама і йде оформляти документи.

Так само нічого не знає вона й під час обіду і потім, коли я приходжу до неї в кімнату, щоб дістати якісь відомості про наступні плани. Та замість відомостей я дістаю тільки її міцне тіло.

— Уже час прокидатися, — невиразно долинає до мене мелодійний голос.

Вона ще двічі повторює це, перш ніж я наважуюсь розплющити очі,

— Що сталося?

— Ви спите вже дві години.

— Ну то й що?

— До нас можуть завітати гості, — пояснює жінка, яка ніколи нічого не знає.

Гості прибувають аж надвечір і в однині. Це, звичайно ж, Сеймур. Він навіть не зволить вийти із сталево-сірого «мерседеса», такого ж, як і в Мод, — чекає, поки ми наблизимося до нього.

— Сідайте, дорогий мій…

— Мої речі нагорі…

— Хай лежать. Мод прибере їх.

Сідаю спереду й кидаю погляд на даму; вона у відповідь легенько киває, посміхаючись отією невловимою напівусмішкою, немов каже мені: «Прощавай, щасливої дороги»!

«Мерседес» зривається з місця й стрімко набирає швидкість — давно знайомий мені шоферський стиль американця. Коли ми виїздимо на трасу, Сеймур збільшує швидкість до двохсот кілометрів. Таке теж уже бачив: так летів він колись не по трасі, а вузенькими вуличками Копенгагена.

— Якщо все буде гаразд, цієї ночі ви перейдете кордон, — нарешті повідомляє мені Уїльям.

— Ви так відчайдушно женете, що я можу й не перейти його.

— Бачу, ви вже зовсім під впливом Мод, — зауважує він. — Не бійтесь, я їжджу досить обережно.

— Отже, завісу спущено, — вирішую я змінити тему розмови.

— Мабуть, Мод поінформувала вас.

— З Мод не витягнеш більше однієї фрази.

Сеймур мовчить, бо саме готується обігнати «порше». Таке завдання взагалі непосильне для «мерседеса», та тільки не для цього. Обганяємо «порше», мало не злетівши в кювет.

— Ваш автомобіль, певно, не такий, як у Мод, — кажу я.

— Звідки ви взяли? — запитує Сеймур, притискаючись до обочини, щоб дати дорогу «порше», який знову виривається вперед.

«Мерседес» летить і далі так само стрімко; пейзаж навколо нас зовсім розмазаний шаленою швидкістю й сутінками, що вже помітно густішають. «Порше» залишається далеко позаду. Американець трохи зменшує швидкість і вмикає фари близького освітлення.

— Слухаючи ваші теоретизування, я доходжу висновку, що ви задоволені епілогом, — зауважую я.

— Я завжди теоретизую, дорогий мій. Хоч і не завжди вголос. Неприємна звичка, та що вдієш! Дехто гризе нігті, а я теоретизую.

— І все-таки цей епілог…

— Кращий, ніж можна було сподіватися, — визнає Уїльям. — Ми гадали, що Райєн піде собі, як і Томас, а можливо, й раніше за Томаса. Самі знаєте, що в таких випадках може бути багато варіантів. Теорія ймовірності, непередбачені ускладнення і таке інше.

— Виходить, ви не бажали йому найгіршого?

— Навпаки. Смерть — це одна з форм помилування, Майкле. Краще вмерти, ніж мучитись. Проте дозвольте запитати: а чому б йому і не помучитись? Чому не пройти крізь звільнення з посади, слідство, процеси, цькування преси, а вже потім відпочити у в'язниці! Чому він має вмерти? Хай поживе в постійному напруженні сам, а з ним і той старий покидьок, його батько.

Він знову пригальмовує, і я бачу край шосе знайомий стандартний знак: виделка, ніж і відповідна цифра. Це означає, що поблизу є ресторан.

— Ви не зголодніли?

— Анітрохи.

— Я теж, однак треба зупинитися й зачекати.

Сеймур різко зменшує швидкість і трохи перегодом звертає на другорядну дорогу, минає бензозаправну станцію й зупиняється на протилежному боці перед освітленим фасадом бару. Зупиняється й одразу ж рушає далі:

— Ні, тут забагато світла й, мабуть, дуже людно.

— Вважаєте, що й досі є небезпека?

— Навпаки. Але людина ніколи не знає…

Знову виїздимо на автостраду, а через кілька кілометрів знову звертаємо, щоб зупинитись перед маленьким буфетом — кліткою з алюмінію і скла. Тут майже безлюдно, що гарантує, нам добрий спостережний пункт.

— Краще було б взагалі не заходити сюди, — дозволяю собі зауважити я.

— Чому? Коли щось негаразд, хай ми це побачимо зараз, а не на кордоні.

Заходимо в бар і беремо по чашці кави й тонік — тут самообслуговування. Стаємо до столика за великою декоративною пальмою біля вікна. Пальма частково прикриває нас, не заважаючи спостерігати за вхідними дверима.

— Шкода, що не можна поставити ближче «мерседес», — бурчить Сеймур. — Щоб він був у нас перед очима.

— Боїтеся, що з вашим автомобілем зроблять те саме, що й з автомобілем Томаса?

— Не боюсь. Але людина ніколи не знає…

Надворі під'їздять і від'їздять автомобілі, прямуючи до сусідньої бензозаправної станції, а тут майже порожньо — двоє шоферів неподалік від нас п'ють пиво, далі — молода пара з маленькою дівчинкою в тірольському вбранні, біля бару — двоє робітників бензостанції в яскраво-жовтих комбінезонах.

— По-моєму, ви чимось пригнічені, — констатує Сеймур, видихаючи на мене густу цівку диму.

— Це вам здається. Просто цікаво: чи є у вас, крім зброї думки, щось реальне із зброї?

— Дорогий мій, не плутайте мене з Муром.

— Але ж Мура ви звалили не думкою.

— Важко звалити думкою таку тварюку, особливо ззаду.

— Чому? Франк, наприклад, вважає…

— Мені відомо, що вважає Франк. Я прослухав вашу розмову. Один невіглас намагається щось витягти з іншого невігласа — це такий зміст вашої розмови.

— Ви ж знаєте, що я не фахівець у військових справах, Уїльяме.

— Я теж. Але можна хоч іноді переглядати газети.

Сеймур машинально гойдає на пальці брелок з ключем — великий брелок у формі срібного вершника в золотому колі, — й не бачить, що вже став об'єктом пильної уваги. Дівчинка в тірольському вбранні підійшла до нашого столу і з цікавістю дивиться на блискучого казкового вершника, що гойдається на Уїльямовому пальці.

Нарешті американець помічає дитину, ледь помітно усміхається і підносить брелок до блискучих темних оченят.

— Тобі подобається?

Дівчинка ніяковіє, ковтає слину, потім шепоче:

— Подобається!

Сеймур знімає брелок з кільця й подає їй:

— Тоді візьми… щоб воно тобі ще довго подобалося…

Дівчинка якусь мить вагається, наче боїться, що то жарт, тоді хапає цяцьку й біжить до батьків.

— Ви, мабуть, любите дітей?

— Хто ж їх не любить.

— А я гадав…

— Так, так, знаю: гадаєте, що коли я аномалія… А хіба ви не любите маленьких ведмежат? Вони просто фантастичні, наче пухнасті м'ячики… Але тільки поки маленькі, поки ще не стали хижаками. Діти — це ще не хижаки, Майкле, поки що ні. Коли дивишся на них, здається, в них є всі підстави вирости кращими, ніж ми, та цього не буде. Адже виховуємо їх ми, робимо такими ж, як самі.

Він допиває каву, і якийсь час ми мовчимо, спостерігаючи за входом і за автомобілями, що проїжджають мимо. Чоловік з дружиною й дитиною виходять, люб'язно кивнувши нам. Двоє шоферів ідуть до стойки обміняти порожні пляшки на повні.

— Задощило, — повідомляє Уїльям.

Я це бачу й без нього. Важкі краплини рідко падають н. асфальт у зеленому світлі неонових літер. Та ось краплин; падають частіше, минає кілька хвилин, і дощ уже ллє як відра, по асфальту біжать довгі зелені струмки.

«Значить, усе йде добре», — кажу я собі, відчуваючи полегшення. Може, це нерозумно, та я здавна увірував: якщо погода зміниться, мої справи налагодяться.

— Не зрозумів оце, чому ви назвали мене невігласом, — цікавлюсь я. — Може, мали на увазі, що розмови про цю програму «Спрайт» — лише пусті балачки?

— Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.

— Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…

— Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки — як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк — це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.

Він дивиться на годинник.

— Здається, можна вирушати.

Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.

— Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, — кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.

— Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, — зауважує Сеймур.

Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду — притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.

— Він поставив його на ручне гальмо, — констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. — Не знаю, як ми виберемося…

— Не виберетеся, містере, — лунає у нас за спиною чийсь голос. — Цього разу вже не виберетеся.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка — Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.

— Заберіть свої праски, — спокійно каже Сеймур.

— Зробимо й це, та спершу заберемо вас, — відповідає Добс.

Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.

Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.

Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.

— Сідайте отам, навпроти, — гарчить Добс, показуючи на лаву пістолетом. — І сидіть спокійно, без зайвих рухів. Я належу до тих людей, які спершу стріляють, а вже потім думають, чи варто було це робити. — Він влаштовується навпроти нас і наказує своєму напарникові: — Обшукай їх, Біллі!

Сеймур зберігає незворушний спокій. Я б навіть сказав, що зараз він спокійніший, ніж будь-коли. Лише як той Біллі залазить йому до внутрішньої кишені й витягає звідти гаманець, Уїльям зауважує:

— Якщо можна, не дихайте мені в обличчя — не люблю клозетних запахів.

Біллі хижо дивиться на нього, та в цю мить знову звучить голос Добса:

— Облиш, Біллі! Тут керую я. Дай-но мені цей гаманець.

— Раджу вам ретельніше переглянути його вміст. Там є службове посвідчення… — озивається Уїльям.

— Мені не треба вивчати ваші службові посвідчення, містере Сеймур, — відповідає Добс. — Я чудово знаю, хто ви такий і де працюєте.

— В такому разі, мабуть, знаєте, і що вас чекає.

— Навіть і не подумав про це. Зараз ви в моїх руках. І не розраховуйте на мою інтелігентність. Я поліцейський старого гарту: стріляю не роздумуючи.

Добс вправно переглядає документи, а Сеймур байдуже дивиться на нього.

Закінчивши перевірку, безликий суб'єкт кладе гаманець на лаву поруч себе й знову підводить очі на нас.

— Отже, містере, я знаю, хто ви такий. Але чи знаєте ви, хто я такий?

— Думаю, що знаю, — киває Уїльям. — Ви дрібне лайно з військової розвідки.

— Я ж вам сказав: я поліцейський старого гарту — шпиг без освіти. Взагалі не маю ніякого відношення до ваших сфер.

Якби моя воля, я б таких, як ви, розстрілював тільки за ваші дипломи. Ну, всіх я навряд чи встигну розстріляти, але можу почати з вас.

Уїльям не заперечує. В фургоні западає мовчанка. Біллі зайнятий моїми кишенями.

— А тепер настала черга мосьє Каре, бельгійця, — бубонить Добс, беручи мій гаманець. — Та що я бачу! Бельгієць перетворився на австрійця! Нема вже мосьє Каре, є гер Шульц. Здрастуйте, Шульц!

Він дуже задоволений своїм відкриттям. На його місці я теж був би задоволений.

— Отже, — починає Добс, покінчивши з документами, — не будемо повторюватись. Я вас постріляю і викину десь тут обох, мов собак, а вже місцева поліція хай потім встановлює, хто ви такі й хто вас убив.

Він міряє нас суворим поглядом, чекаючи, який ефект справлять його слова. Ефекту ніякого.

— Звичайно, є ще й другий варіант, — ніби знехотя каже невиразний тип. — Відповісте мені на кілька запитань і підете собі. Хай потім керівництво вирішує вашу долю. Звісно, це стосується вас, містере Сеймур. Другий ніколи не піде, ми його відвеземо куди слід.

Знов ніякого ефекту.

— Відверто кажучи, — виголошує після короткої паузи Добс, — особисто я вибрав би перший варіант. Продірявив би черепи просто так, для власної втіхи, а потім навіть витратив би одну-дві години й добре заховав ваші трупи. Не певен, що їх зовсім ніколи не знайдуть, але це станеться не так скоро. Тільки ж я службова особа й виконую завдання. Тому змушений повідомити вас і про другий варіант.

— Хоч ви й без освіти, але багато базікаєте, — зауважує Уїльям. — Що вам, власне, треба від нас?

— Ви ніби й професор, а міркуєте погано, — зневажливо відповідає Добс. — Мені треба, щоб ви дали точні відповіді на п'ять-шість запитань.

— То ставте ці запитання, замість молоти дурниці.

— Саме це я й хотів почути від вас, — з гідністю киває невиразний тип, залишаючи поза увагою образливу частину репліки. — Сідай отут, Біллі, і не спускай пістолета з того австро-бельгійця. З професором я сам упораюсь.

Западає недовга пауза, мабуть, потрібна Добсові, щоб у думці сформулювати запитання. Можливо, він не розраховував, що Уїльям так швидко відступить. Можливо, ще сумнівається в його готовності відповідати, бо через якийсь час зауважує:

— Тільки домовимось одразу: ми звільняємо вас, а не цього австро-бельгійця.

Сеймур не заперечує й терпляче чекає запитань. Не виключено, що він вирішив пожертвувати мною. Та що б він не вирішив, зараз від цього нічого не залежить.

Фургон рівномірно погойдується, нас майже не трясе. Певно, шофер веде машину за рецептом Мод: їде в своєму ряду й не намагається обганяти. Взагалі подорож навіть приємна, якщо не зважати на задушливе повітря.

— Хочу, щоб ви передусім сказали, що вас зв'язує з оцим типом, який сидить поруч з вами, — оголошує Добс, вирішивши, очевидно, розпочати з найлегшого запитання.

— Чи працює тут магнітофон? — цікавиться Сеймур.

— Це вас не стосується.

— Я хочу, щоб мої відповіді були зафіксовані на випадок, коли потім вам раптом спаде на думку переінакшувати їх, — пояснює Уїльям.

— Вони будуть зафіксовані, не хвилюйтесь.

— Відповідаю: з гером Шульцом я познайомився кілька годин тому.

— Шульц чи Каре?

— Я його знаю як Шульца.

— І де ж ви так несподівано познайомились?

— Його мені відрекомендувала моя знайома. Попросила підвезти до Страсбурга, бо його автомобіль зіпсувався.

— А ви їхали у Страсбург…

— Атож.

— І хто ж та ваша знайома? Ім'я, адреса й таке інше?

— Міс Модесті Мілтон.

На похмурому обличчі Добса з'являється вираз зацікавленості. «Отже, Сеймур виказує й Мод», — кажу я собі.

— А! Міс Мілтон! Он як!

Уїльям киває.

— В яких стосунках були міс Мілтон і містер Каре?

— Цього я не можу знати.

— Ясно, — підсумовує Добс. — Мабуть, ви нічого не знаєте. Диплом про вищу освіту, професорське звання, а знати — нічого не знає! — Він дивиться на Сеймура й співчутливо хитає головою. — Так ми ні до чого не домовимося, містере. Я припускаю, що ви соромитесь, припускаю, що боїтесь виказати щось, чого ми не знаємо. Тому я допоможу вам, хоч це й суперечить службовим правилам. Скажу вам у загальних рисах, що нам уже відомо. Вам залишиться найлегше: підтвердити факти. Гаразд?

— Справа ваша, — знизує плечима Уїльям. — Розмову почали ви, а не я.

— Отже, так звана угода між вашим Каре і Райєном була попередньо розроблена. її обмізкували ви, містере, у співдружності з оцим самим Каре й Томасом. Про Томаса все добре знають там, де треба. Його досьє дуже красномовне. Що ж до вашого Каре, то в нас є всі підстави вважати, що йдеться про комуністичного агента, і це дуже швидко буде доведено. — Він робить велику паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова. — Отже, ми дійшли до суті справи, містере: ви організували цю комбінацію з єдиною метою — скомпрометувати Райєна, підіславши до нього комуністичного агента. Той продасть зброю якомусь комуністичному режиму, що, звичайно, не залишиться в таємниці, і ні в чому не винуватий Райєн опиниться в скрутному становищі…

— Навіть не припускав, що у Райєна є друзі, — бурмоче, ніби сам до себе, Уїльям.

— Ви забули про його батька, — відповідає Добс. І, схаменувшись, вигукує: — Отже, ви знаєте, що знайомі з Райєном!

— Ще б пак! Ми разом навчалися в університеті.

— Знову ви про ваші університети! — презирливо бурчить невиразний тип.

— А хто вбив Томаса? — запитує Сеймур.

— Звичайно ж, ви. Щоб знищити не дуже надійного співучасника. Взагалі ви дієте досить рішуче як для людини з вищою освітою. Але в кінці виказали себе. Виказали себе замахом на Мура.

— Навіть не чув про таке!

— Облиште. Якщо ви працювали з Томасом, то не могли не знати, що Мур був його правою рукою. Після того, як Томас помер, у Мура не лишилося захисника, і коли ми притиснули його, він сам усе розповів. Тоді ми зрозуміли, що у грі бере участь іще одна особа. Та ближче до справи. Ви чули факти. Підтвердіть їх, і ми висадимо вас на найближчій бензозаправній станції.

— Я не знав, що ви назбирали стільки фактів, — визнає Уїльям.

— Ви, цивільні, коли б не задирали так високо носа, могли б багато чого навчитися у нас, військових, — посміхається Добс.

— Справді, не знав… — бурмоче Сеймур.

Він сидить на лаві, понуривши голову, аж раптом в якусь частку секунди його тіло виструнчується і, відштовхнувшись ногами від підлоги, в несподіваному стрибку летить на Добса.

Руку з револьвером відкинуто вбік. Лунає негучний постріл — немовби відкоркували пляшку шампанського.

Біллі машинально наставляє пістолет на Сеймура. Дуже зручний момент схопити його за руку, і я так різко згинаю її, що пістолет падає на підлогу.

— Потримайте його секунду, Майкле, — озивається Уїльям.

Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.

— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.

— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.

— Невже не можете і в нього встромити ампулку?

— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.

Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.

— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.

— Проїздом.

— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.

— Але канал закупорився…

— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.

Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.

— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.

— Запах свіжості.

— Запах кладовища, — заперечує американець.

— Ви ніколи не ходили кладовищем?

— Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. — Він зупиняється перевести дух і додає:

— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.

Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.

— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.

Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.

— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.

— Хіба й ви підете зі мною?

— Змушений. Ви самі не зорієнтуєтесь.

— Я хотів спитати, як зорієнтуєтесь ви після того, як заворушилися друзі Райєна.

— Їхні дії — то вже остання конвульсія. З Райєном покінчено раз і назавжди. Його місце — за гратами. А з вашим зникненням двері його камери зачиняться.

Він виймає з кишені пачку сигарет, дивиться на неї, потім тицяє назад у кишеню.

— Ми будемо переходити кордон на будівельному майданчику. Котлован, бетонні підмурки, колони й балки — взагалі сприятлива обстановка. Лінія кордону — символічна. Якщо нас не помітять, ми перейдемо її мов на прогулянці. Якщо, ж помітять, доведеться бігти — вперед чи назад, залежно від обставин. Кордон, який він не є, все-таки кордон.

Сходимо з горба, порослого густою травою, гальмуємо наш спуск. За триста метрів попереду в мокрій темряві блищить білий ореол першого міського ліхтаря.

— Підемо вздовж шосе, спокійно й не поспішаючи, — напучує мене американець. — Нам нема чого хвилюватися. Принаймні звідси й до кордону ми — цілком легальні громадяни.

— Я не хвилююся, Уїльяме.

— Знаю, знаю. Вам це не вперше.

Йдемо путівцем вздовж асфальтової стрічки. Дощ знову ллє як з відра. На жаль, я вже не певен, що негода — це добрий знак. Наближається північ. Рух автомобілів ще досить жвавий, та між шосе й пішохідною алеєю тягнеться високий живопліт, тому ми не дуже ризикуємо, що нас хтось помітить.

Обабіч шляху починають з'являтися будівлі, шосе поступово перетворюється на вулицю, широкий, освітлений флуоресцентними ліхтарями проспект, над яким вітер похитує сріблясту завісу дощу.

Та Сеймур веде мене глухою бічною вуличкою — рідкі ліхтарі, замкнені гаражі, темні склади й де-не-де низенькі будівлі з темними вікнами. Кілька випадкових перехожих. Поліцейських не видно. Поки що все гаразд, як казав той дивак, падаючи з хмарочоса.

— Ось і наша вулиця, — тихо каже Уїльям, і ми звертаємо за ріг. Вуличка, як і попередня, глуха й погано освітлена. З одного боку довга сліпа стіна якогось ангара, з другого — ще довший паркан.

Сеймур нечутно ступає вздовж паркана. Я йду слідом, відчуваючи, що мій мокрий піджак став важкий, а вода стікає струмками за комір сорочки. Пройшовши метрів п'ятдесят, американець відсовує на паркані дошку й зникає. Я прослизаю за ним.

По той бік паркана зовсім темно. Настільки темно, що тебе охоплює облудне почуття, наче ти нарешті потрапив у безпечне місце.

— Трохи посидимо, поки очі звикнуть до темряви, — шепоче Сеймур. — Он бачите, навпроти вже Швейцарія.

Не бачу. Нічогісінько не бачу. Переді мною морок, наче величезна яма, наче мертве болото, наче бездонна порожнеча. Потім поступово починаю розрізняти крізь сітку дощу обриси якоїсь великої будови, великої за площею, бо стіни поки що зведено лише на рівні першого поверху.

Можливо, ця будівля — то вже Швейцарія, але зараз вона здається мені недосяжно далекою. А тут, перед нами, темніють лише великі ями невідомого призначення й невизначеної глибини.

— Ви готові, Майкле? — ледь чутно запитує Сеймур.

— Настільки готовий, що далі нікуди.

— Тоді йдіть за мною. І не треба поспішати. Нас ніхто не чекає.

Він обережно посувається між двома ямами, крок за кроком, наче йде по трясовині чи по тонкій кризі. Я ступаю слідом за ним, дивлячись собі під ноги, наскільки це можливо. Так найкраще — крок за кроком. Ні про що не думаєш, тільки про наступний крок. Горизонт дії — лише за крок від тебе. А далі — суцільний морок.

Не знаю, як там на тонкій кризі, а тут, на мокрій кучугурі розкопаної землі, дуже слизько. Я переконуюся в цьому вже на десятому кроці, коли несподівано опиняюсь в ямі. Вона не дуже глибока, але наповнена водою.

— Що сталося? Де ви? — чути тихий голос Уїльяма.

— Лише на метр від поверхні землі. Гадаю, що для могили потрібна більша глибина.

— Помиляєтесь, якраз досить, — запевняє мене американець.

Якось вибираюсь, хоч і забрьоханий по самі вуха. Трохи згодом настає черга Сеймура.

— Моя могила значно глибша, ніж ваша, — чути його голос.

Жартівливий настрій зникає після третього інциденту.

Цього разу, потрапивши в яму, я відчуваю, що нога під водою за щось зачепилася.

Це дріт. Умовний кордон — не такий уже й умовний. Десь праворуч яскраво спалахує прожектор, мовби попереджаючи. Тиркає коротка кулеметна черга.

Прожектор повільно й невблаганно обмацує темряву. Раптом очі мені засліплює біле сяйво — так буває в кінозалі, коли раптом обривається стрічка. Добре, що ця яма глибша за могилу. Потім сяйво зникає, мабуть, перемістилося далі.

— Де ви, Майкле?

— Знову в ямі.

— Негайно рушайте. Отак прямо й прямо. По той бік є два жовтих будинки. Йдіть якраз між ними.

— А ви?

Він відповідає не зразу.

— В мене влучили.

Виповзаю з ями. Сеймур зігнувся під горбком землі. Я теж припадаю до землі, бо сліпучий промінь знову повзе до нас, уже з протилежного боку.

— Куди влучили?

— Продірявило… Обидві ноги… — шепоче Сеймур. — Тікайте.

Морок ночі над нашими головами знову прорізає промінь прожектора.

Мені таки треба бігти. Треба спробувати бігти, поки прожектор не схопив мене своєю довгою рукою.

— Дуже шкодую, Уїльяме.

Я й справді шкодую. Зрештою, він же — не Інстанція. Ні, він не Інстанція, хоч і складова частина її злої механіки.

Підводжусь і знову ховаюсь, бо промінь, щойно промайнувши над нами, повертається — певно, намацав нас. Знов лунає довга кулеметна черга.

— Біжіть… — повторює Сеймур. — Два жовтих будинки… «Ти вже мариш, Уїльяме, — думаю я. — Які можуть бути жовті будинки у цій темряві? Вдень вони, можливо, й жовті, та хіба ж ти не бачиш, що зараз усе чорне?»

— Я б хотів допомогти вам, — бурмочу я.

— Це зайве, та й пізно… Біжіть…

І справді, чим я йому допоможу? Та й навіщо допомагати? Щоб він колись пристрелив мене? Хай іде під три чорти разом із своєю Інстанцією.

«Котись під три чорти, Уїльяме», — кажу я подумки. Стаю на коліна, вдихаю для хоробрості ковток повітря, потім беру важке кволе тіло, насилу підводжуся й рушаю вперед. «А йди ти під три чорти, Уїльяме…»

Він, певно, вже втрачає свідомість, але рух повертає його до пам'яті, бо я чую, як він бурмоче:

— Облиште мене… Такий дурень… Хочете, щоб і вас продірявили…

«Не виключено», — думаю я, ступаючи крок за кроком по чорній слизькій землі. Праворуч знову спалахує прожектор, коротко татакає невидимий кулемет.

Не виключено, що і в мене влучать, незважаючи на погоду. Негода — це моя пора, та я не здивуюсь, якщо влучать і в мене.

Рано чи пізно, всім нам туди дорога. Я вже й без того визрів для пенсії.

Ступаю крок, потім другий, ризикуючи потрапити під промінь прожектора. Думати треба тільки про один крок, про наступний крок, інакше не можна…

Американець нерухомо висить у мене на руках. І добре, що нерухомо, бо коли він ворушиться, то стає ще важчий. Від його кволого тіла тхне мокрим одягом і тютюном. Багато куриш, Уїльяме, слід подумати про своє здоров'я.

Ось і будова. Нарешті. Заходжу під залізобетонну плиту й прихиляюсь до колони. В небі з глухим тріском спалахнула ракета, ніч стає рожевою і ясною, як день, як ранок на сході сонця.

Завмираю у фіолетовому затінку плити, щоб перебороти це гидке тремтіння в колінах. Потім знову рушаю. Крок за кроком. Поспішати нікуди. Нас ніхто не чекає.

Спалахнула ще одна ракета, наче для того, щоб я побачив ті два будинки навпроти. Я ж знав, що вони не жовті. Вони рожеві, як небо, як повітря, як усе довкола, але я їх упізнаю, бо вони якраз навпроти.

Треба зачекати, щоб погасла ця заграва. Тут вже немає прожекторів. Кулемет теж замовк. Зрештою, тривога могла зчинитися й через якогось собаку.

Знову темрява. Значить, треба рухатись. Цей Сеймур нічого не їсть, а такий важкий, наче каміння. Добре, що нам нема куди поспішати. Нас ніхто не чекає.

А чи ніхто? Знову ви обдурили мене, Уїльяме. Щойно я дістався до дерев між двома будинками, як чую голос Мод:

— Сюди, Альбере!

Вона сидить у чорному «ситроені» й махає з віконця рукою, та, побачивши, що я з багажем, вискакує допомогти мені

— Він мертвий? — запитує дама байдужим голосом.

Однак її байдужий голос трохи тремтить.

— Це питання ще не розв'язано… — відповідає замість мене мрець і знову заплющує очі.

… Під дією наркотиків Сеймур проспав майже цілий день, так що не мав часу набридати мені своєю ідеєю про людську історію, яку він трактує як кладовище. Виявилося, що він дістав аж три поранення, та вони, на думку лікаря, знайденого й доставленого Мод тієї ж ночі, не дуже небезпечні.

— Як же це могло трапитись? — спитала дама, коли ми залишилися самі.

— Дуже просто, — пояснюю я. — Коли куля влучає в живу плоть, виникає рана.

— Я вже колись казала вам, Альбере, що ваше знайомство з Франком погано вплинуло на вас. Цей заяложений гумор…

Отже, довелося все-таки розповісти про події минулого дня, бодай у найзагальніших рисах. У такий спосіб я заслужив новий костюм, не кажучи вже про черевики. Майже весь учорашній день забрала екіпіровка. Мод розвинула бурхливу діяльність у магазинах.

— Ви майстер добувати все, — визнав я. — Костюми, взуття, автомобілі, нелегальних лікарів і таємні квартири. Зробіть ще одне маленьке зусилля й забезпечте мене паспортом.

— Дуже шкодую, але ваші потреби перевищують мої скромні можливості. І навіщо вам третій паспорт? Може, ви колекціонуєте фальсифікати?

— Але ж ті обидва нікуди не годяться.

— Хто вам це сказав? Ми ж у Швейцарії!

— А Добс, Мур і вся їхня банда?

— Можу вас запевнити, що їм тепер не до вас.

Вона виходить в іншу кімнату провідати Сеймура.

Нарешті сьогодні вранці настав час прощання. Ми поцілувалися не дуже палко, бо Мод не належить до палких натур.

— Як там Уїльям?

— Він хотів би вас бачити.

Я застав його з сигаретою в кутику рота. Він напівлежав, спершись на купу подушок, і дивився в стелю. Коли я зайшов, він повільно повернув голову:

— Вирушаєте, Майкле?

— Я вирушив майже три місяці тому, Уїльяме, але й досі не поїхав.

— Розумію, що завдав вам чимало неприємностей… Тільки не знаю, чи треба вибачатися, коли все наше життя — самі неприємності.

— Не мучтесь цими проблемами, — не витримую я. — Зараз вам потрібен спокій.

— Гадаю, що замість вибачатися перед вами, доречніше подякувати — ви врятували мені життя. Мені це дуже неприємно, Майкле, що саме ви врятували мені життя.

— В такому разі забудьте про це.

— Тим-то мені й неприємно, що я не зможу забути цього. Буду згадувати вас. Мало того, що мені треба ходити на материну могилу, то тепер я ще й згадуватиму вас.

… Двері купе рвучко відчиняються, але цього разу на порозі стає тільки дівчина з тацею в руках:

— Чи не бажаєте чогось, пане?

— Я б випив кави.

Коли дівчина подає мені пластмасову чашечку, я запитую:

— Скільки ще їхати до Женеви?

— Не більше години, пане.

Женева. Маленька крута вуличка — Гран Рю. І маленький літній чоловічок з сумними очима, який править мені за поштову скриньку. Передусім — налагодити зв'язок. Все інше якось уладнається.

Важко навіть уявити собі: минуло вже два з половиною місяці, відколи я вирушив додому, а й досі не дістався. А кажуть, технічна доба скоротила відстані. Може, десь і скоротила, тільки не в наших сферах. У наших сферах події нерідко розвиваються трохи інакше. І не завжди ранок визначає, який видасться день.