Брати КАПРАНОВИ

Закон Братів Капранових

Шановні друзі!

Нещодавно ми відкрили Закон

І не той закон, за який голосують депутати, а справжній Закон. Закон природи. Він лежав у всіх під ногами, але ніхто на нього не зважав. А ми випадково нахилилися - і відібрало мову.

Віднині ми знаємо, як влаштовано Всесвіт. Ми почуваємо себе двома Ньютонами, яким по головах вперіщили яблука. Ми розуміємо, у якому стані душі Архімед кричав: “Еврика!”. Нам знайоме відчуття Ейнштейна у момент відкриття теорії відносності.

Отже, спішимо поділитися своєю радістю із громадою.

До наших рук потрапили дані про кількість бібліотек у регіонах. Ну, і що тут такого? - запитаєте ви. Але це ще не кінець. Наступним джерелом інформації став сайт Центрвиборчкому. Там є воістину безцінні дані про кількість виборців у тих-таки регіонах. І оскільки з дитинства маємо схильність до цифр, то поділивши одну на іншу, ми легко отримали питому кількість бібліотек у розрахунку на 10 тисяч виборців. З цих даних склали просту табличку. І після цього залишилося тільки додати до неї ще одну колонку. Здогадуєтеся, яку?

Еге ж. З того ж таки сайту ЦВК ми довідалися, який відсоток виборців підтримав кандидата Януковича під час останніх президентських виборів.

Результати нас не просто вразили - вони… А втім, що там дарма говорити? Милуйтеся самі. Для зручності ми відсортували табличку у порядку збільшення підтримки Януковича.

Назва регіону Кількість бібліотек на 10 тис. виборців % за Януковича

Тернопільська область 10,67 2,70%

Івано-Франківська область 6,75 2,86%

Львівська область 6,59 4,72%

Волинська область 7,11 7,01%

Рівненська область 6,59 12,29%

Вінницька область 7,45 12,94%

Київська область 6,04 13,77%

Хмельницька область 7,84 16,03%

Чернівецька область 5,74 16,37%

Сумська область 5,39 16,89%

Черкаська область 6,66 17,35%

м. Київ 0,62 17,51%

Чернігівська область 7,53 24,16%

Закарпатська область 5,37 27,58%

Житомирська область 8,69 28,90%

Полтавська область 6,27 29,15%

Кіровоградська область 6,84 31,76%

Херсонська область 5,11 51,32%

Дніпропетровська область 2,00 61,13%

Одеська область 4,22 66,56%

Миколаївська область 4,77 67,13%

Харківська область 3,41 68,12%

Запорізька область 3,05 70,14%

Автономна Республіка Крим 3,71 81,26%

м. Севастополь 0,54 88,83%

Луганська область 2,36 91,24%

Донецька область 1,38 93,54%

Ну як, вражає? То ж бо й воно.

Це не просто збіг. Це залежність, яка науковою мовою зветься кореляцією. Єдиний виняток - місто Київ, що має лише 0,6 бібліотеки на 10 тисяч виборців. Але Київ за останні роки сильно збільшив своє населення, не від-криваючи нових бібліотек. Крім того, тут не враховано бібліотеки ВНЗ, яких у столиці вистачає. Ну і Вернадка або Парламентка насправді варті не одного десятка районних бібліотек. Одне слово - столиця і є столиця. В решті випадків усе чітко - чим менше в регіоні бібліотек, тим більша підтримка Януковича. Це і є наш закон. І за правом відкривачів ми назвали його своїм іменем. Закон Братів Капранових. Не від зайвої скромності, а від наукової практики - хто відкрив, той і називає. Згадайте закон Бойля-Маріотта. Чи того ж таки Ньютона. Чи то Архімеда.

Вивчіть табличку докладно, вона того варта. Окрему увагу зверніть на Херсон. 5 бібліотек - точка перелому. У всіх регіонах, де люди мають менше 5 бібліотек на 10 тисяч виборців, підтримка Януковича є практично тотальною.

Сказати чесно, нам стало образливо за рідну Миколаївщину. Але ми одразу згадали, що у рідному нашому Очакові є всього лише одна бібліотека на 14 тисяч мешканців. Тобто за Львівськими мірками треба було б відкрити додатково 5 бібліотек, а за Тернопільскими - 10! Цифра вражає, але вона об’єктивна.

Що робити з нашим Законом? Те саме, що і Законом всесвітнього тяжіння. Використовувати. Або ігнорувати - з усіма наслідками.

Наприклад, коли виселяють книжкові крамниці, дитячі журнали та картинні галереї з центру Києва, треба враховувати, що відповідно до Закону Братів Капранових це невдовзі призведе до Януковича. Без варіантів. Бо проти Природи не попреш.

Отже, віднині користуйтеся нашим відкриттям абсолютно вільно. Особливо це стосується Президента, депутатів Верховної Ради та працівників Кабміну.

Любі друзі! За цей закон не треба голосувати і не треба його підписувати. Він діє і без цього. Бо це - закон Природи. Хочете - вірте, хочете - ні.

Єдине прохання: цитуючи, посилатися на нас, як то велить справжній науковий етикет.

Роздiл 1

Українська мова - це не хрін моржовий

Хочете нарватися на скандал? Тоді скажіть співрозмовнику слово “мова”, а ще краще - “державна мова”. Далі само піде. Ми перевіряли сотні разів - незалежно від поглядів ваш співрозмовник закипає від обурення та захлинається звинуваченнями. І предмет обурення один і той самий - насильницьке насадження (російської або української) та утиски (відповідно української та російської). Слово “мова” зриває запобіжники й розумні загалом люди стають неадекватними. Коли відбувається дискусія на теми енергетики, фінансів, охорони довкілля - лунають цифри, факти, аргументи. Розмова про мову - суцільні емоції. Іноді це нагадує шаманські камлання із викликанням духів. Одні кричать: Булгаков! А ті: Шевченко! Тоді, у відповідь: Гоголь! А від противників знову: Гоголь! І хором: не дозволимо забути мову батьків!!! - маючи на увазі кожен свою.

І що цікаво, подібна ситуація спостерігається не тільки у пострадянських країнах з їхнім знервованим населенням. Спокійний і цивілізований Квебек через мову мало не від’єднався від не менш цивілізованої Канади, шведи ні сіло ні впало ввели державну мову, якої зроду не мали, ірландці замінили дорожні написи на ірландські, німці на книжковій виставці у Франкфурті несподівано відмовляються розуміти англійську, португальці погрожують накладати вето на всі закони Євросоюзу, не перекладені португальською, а французи закручують гайки навіть у інтернеті. І у всіх аргументація головним чином емоційна - починаючи з національної гідності аж до культурної катастрофи.

Від усього цього останнім часом просто хочеться заховатися - а не можна. Бо мова - це наша основна професія, оскільки ми - письменники, крім того, як твердять науковці, мова - головне, що відрізняє людину від тварини. Отже, заховатися не вдасться і доведеться розв’язати мовне питання один раз і назавжди, щоб закрити тему і припинити істерики.

Ми пропонуємо вам, шановні читачі, кілька статей, які присвячені державному аспекту функціонування мови. Статті писалися у різні роки - у період царювання Кучми, після Помаранчевої перемоги, і у період політичної кризи 2007-го. Є серед них і гострі реакції на політичні події, й аналітичні роздуми. Але ми виклали їх у такому порядку, щоб мати можливість уважно дослідити проблему стосунків мови і держави. Бо саме у цих стосунках, на нашу думку, ховається причина мовної напруги.

Останнім часом стало очевидним - держава не розуміє, що таке державна мова і навіщо вона їй потрібна.

У цих умовах політики займаються спекуляціями, використовуючи ще менш зрозумілий термін “офіційна мова”. А мови нацменшин остаточно перетворилися на кийок для биття політичних опонентів по голові.

Проте, якщо не слухати дурних політиків, а взятися за розум самим, проблема може виявитися і не такою складною.

Давайте спробуємо розв’язати її разом: ми - зі свого боку, у статтях, а ви - у листах до нас або у повідомленнях на інтернет-форумі.

Одна голова - добре, дві - краще, а три, чотири, п’ять - ще краще. Тому спеціально для того, аби почути вашу думку, ми передбачили у книжці порожні аркуші, на яких ви можете написати свої зауваження та надіслати нам за адресою: 04071, Київ 71 а/с 110, Братам Капрановим.

Для користувачів інтернету ми організували спеціальний сайт: www.kobzar.com.ua, де є тематичний форум.

Давайте домовимося:

Ми пишемо - ви читаєте.

Ви пишете - читаємо ми.

Дорогі українці

Ви ніколи не замислювалися, чому в українській мові сьогодні так широко вживається слово “дорогі” замість питомого “любі”? Навіть Президент у новорічному вітанні донедавна казав “дорогі”. А все тому, що бути українцем в Україні сьогодні дійсно дорого. Однозначно дорожче, ніж росіянином.

На такий висновок нас наштовхнула захоплива багаторічна інтрига, що розгорнулася навколо законів про різноманітну підтримку книговидавничої справи в Україні.

Серія перша - книжки вітчизняного виробництва звільнили від податку на додану вартість (1998 рік).

Серія друга - вітчизняних видавців звільнили від податку на прибуток, а на десерт 28 листопада 2003 року Верховна Рада з рекордним результатом 406 голосів підтримала проект закону, який передбачав звільнення від податків не тільки книжок, але й друкарських робіт, матеріалів та обладнання, якщо усе це призначено для видання книжок. Отак от. Аж дух перехоплює від ентузіазму.

Серія третя - Президент Кучма вирішив, що це трошки занадто і наклав вето на згаданий закон.

Далі буде.

А ми, поки маємо паузу, давайте разом поміркуємо - що ж це можновладні дяді українську книгу так енергійно підтримують, а у магазинах її як не було 1998 року, так і зараз - днем з вогнем. Видавці наші податків не платять, а книжки їхні все одно дорожчі за російські. У чім справа?

Для початку давайте довідаємося, яка пропорція українських та російських книжок на наших прилавках? Відкриємо таємницю - цього не знає ніхто. Ані Книжкова палата, ані Держкомстат. Не знають, бо у нас якось не заведено поділяти книжки за мовним принципом - тільки спробуй, тебе одразу звинуватять у сегрегації або, ще гірше, у дискримінації. А цього ніззя. В результаті спираємося тільки на емпіричні оцінки фахівців. І найоптимістичніша з них - 5% по усіх жанрах, крім хіба підручників. Тобто на кожні 20 книжок російською припадає тільки одна українською, і це в країні, де 67,5% вважають українську за рідну. Про її державний статус, звичайно, згадувати смішно, але дані перепису річ уперта. Як назвати таке становище? Ми шукали у всіх словниках і іншого слова, як “окупація”, знайти не змогли. Може, ви спробуєте?

Зверніть увагу, що зроблено все це не танками, не гумовими кийками, не тюрмами. А навпаки - суцільною економічною рівністю і, пробачте на слові, братерством.

Як так, спитаєте ви? А дуже просто. Спробуйте уявити собі, що ви продюсер. І знімаєте серіал, умовно кажучи, про буржуя. Скажіть, будь ласка, якою мовою говоритимуть ваші герої? Українською чи російською? Існує третій варіант - кожен своєю, як на вулицях. Так колись зняли “Захара Беркута” на кіностудії Довженка: там татари говорять татарською. Вибирайте! Якщо ви нормальний продюсер, який оперує економічними категоріями, ваші герої говоритимуть виключно російською! З однієї простої причини - тільки в такому випадку цей фільм можна буде продати на російському ринку, а заразом і на ринку всього СНД. Наївне запитання: чи не зробити два варіанти - український та російський - викликає сміх. Навіщо? Це зайві витрати, а на нашому телебаченні і російська мова проходить. Це не караїмська і не гагаузька. Така самісінька історія і з передачами - там, де є найменший шанс продати бодай до Туркменії. В результаті у нас і бокс, і серіали, і шоу виробляють російською. Так дешевше. А українською - дорожче.

Тепер книжки. Як ви гадаєте, що дешевше - забезпечити книжками 300 мільйонів (увесь СНД), а чи 30 мільйонів (ті самі, що в перепису зізналися в українській мові)? Ви здивуєтеся, але 300 мільйонів дешевше. Бо для них книжок треба більше, а значить, кожна книжка коштуватиме менше. Механізм простий. От, наприклад, ви видавець і хочете заплатити авторові 1000 гривень за його безсмертний твір. Якщо ви видаєте книжку накладом 1000 примірників, на кожен примірник припаде 1 гривня. А якщо 10000 - всього 10 копійок. Так само і з художником, редактором і т. ін. От вам і ціна книжки. До того ж, у друкарні є базовий закон - чим більше друкуєш, тим дешевше кожен примірник. В результаті книжка, що розрахована на весь СНД (а значить, російською мовою), коштуватиме вдвічі менше за ту, що розрахована на Україну і видана українською мовою. Не вірите - відвідайте книгарню та перевірте. От і виходить, що українець повинен доплатити за право читати державною мовою.

Якщо зайти з іншого інформаційного боку - ситуація іще цікавіша. Давайте спробуємо організувати газету. В газеті головне - новини. Якою мовою працюють провідні інформагенції світу? Англійською, німецькою, французькою, тобто європейськими мовами, і багато хто уже російською. А українською? Навіть у нас, в Україні, не всі. Тобто, щоб подати читачеві свіжу інформацію, ми повинні будемо перекласти її з російської, а значить, витратити додаткові гроші. Добре колишнім радянським, а тепер російським газе-там - вони користуються мережею власних кореспондентів по всьому світі й можуть їх утримувати, бо виходять велетенськими накладами - на весь СНД. А нам що робити? Засилати людей до Іраку? Так у нас ніяких грошей не вистачить. От і виходить, що в найкращому становищі ті, хто працює російською мовою на весь російськомовний ринок. У них більші наклади, більше інформації, більша мережа. Крім того, вони з рекламодавця візьмуть більше грошей, бо знов-таки у них більше читачів. Тож ми з вами ринок програємо, бо виходимо українською мовою, а значить, економічно слабші. Зате на всю котушку розквітають “Труд в Украине”, “Аргументы и факты Украина” і навіть таке екзотичне створіння, як “Московский (?!) Комсомолец (!!!) в Украине”. Мало у нас своїх комсомольців.

А музика? Зрозуміло, що “ВВ” та “Океан Ельзи” пробилися. Але це виняток, бо решта - ви самі знаєте - сплять і бачать московські сцени. А багато хто вже там закріпився. І співають російською, бо так легше. Вони б співали англійською, але туди поки що дороги немає. Крім того, на багатьох українських радіостанціях пісні українською мовою принципово не беруть. Навіть “ВВ”. Це факт.

Давайте поставимо п’єсу в театрі. Якою мовою? Не смішіть - вам же їздити на фестивалі.

А відео українською мовою - ви колись бачили такий артефакт? Український дубляж коштує грошей. Це невигідно.

От і виходить, що ті, хто пише, співає або говорить українською, завжди у гіршій економічній позиції, ніж російськомовні колеги. От і виходить, що читачеві та глядачеві треба доплачувати за українську продукцію, а якщо нема грошей - переходити на споживання російською, користуючись її “общепонятністю”.

Українцем бути дорого. Українцем бути економічно невигідно. І ця несправедливість закладена у нашу кількість. Нас багато, але все-таки вдесятеро менше, ніж споживачів російської культури. І всі ми розуміємо російську, і кордони наші повністю відкриті для Росії, і ніхто не захищає наш інформаційний простір, бо й без того Черномирдін незадоволений утисками росіян. Десь він ті утиски бачив. А посла України в Україні немає і ніхто не висловить протест у зв’язку з економічними утисками українців та української мови в Україні. Не вигаданими - реальними.

Дорогі наші українці! Поступово ми ставатимемо все дорожчими й дорожчими аж поки із нації перетворимося на фан-клуб. І це економіка, а економіка сьогодні сильніша за військо і навіть за політику. З нею посперечатися може тільки закон. І не той, який дасть чергову подачку вітчизняним видавцям, а той, що поставить українську культуру В РІВНІ ЕКОНОМІЧНІ УМОВИ з російською. Французи уже відчули, що стають дорожчими за американців, і як можуть, захищаються. Решта європейців теж на порозі такого розуміння. У нас із вами теж нема іншої перспективи. Нам колись доведеться-таки обороняти нашу рідну уже на той момент російську від англійської.

А згодом і рідну англійську.

Від китайської.

“Україна молода”, 2003 рік.

Українська мова - це не хрін моржовий

Сиділи ми якось за кавою на Хрещатику, аж раптом до столика підтусувалося циганча. “Дайтє копєєчку! В домє єсть нєчєво,” - занудило воно звичну пісню. Ми були не в гуморі, а тому відповіли, не особливо замислюючись: “Дитино, біжи звідси, ми російської не розуміємо”. Проте циганча миттєво перейшло на українську: “Дайте копієчку! В хаті їсти нема-а…”

Крити не було чим, і ми полізли по гаманці. Але взявши здобич, циганча замість “дякую” промовило: “В Україні всі повинні знати три мови - українську, російську та англійську”.

Ми вклякли. Бо аж надто знайомими здалися ці слова. Щось подібне ми вже чули не так давно і не так далеко. Здається, 2004-го року на Майдані Незалежності приблизно так висловлювався з трибуни теперішній Президент, пан Ющенко.

Гаразд, сказали ми самі собі, пан Президент твердить, що у Європі всі знають по кілька мов. Напевне, йому видніше. Проте Англія тоді - все-таки не зовсім Європа, бо англійці чудово обходяться англійською, та й у Німеччині з Францією із двомовністю якось не склалося. Більш за те - Іспанія та Португалія починають уже ветувати закони Євросоюзу через те, що їх не перекладено рідними для цих країн мовами. Однак наш Президент високо сидить, далеко дивиться, мабуть, бачить щось інше. Отже, не будемо сперечатися, а просто розміркуємо - скільки мов може знати пересічна людина? Не на рівні “моя-твоя”, а нормально. Наш особистий досвід підказує, що навіть із двома є певні складнощі - російська наша сильно погіршилася за останні роки. Ну добре, це ми такі тупі, а решта українців талановиті й усі як один зможуть вивчити три мови. Ті самі, які звелів пан Президент вустами циганчати - українську, російську та англійську.

Але уявімо собі, що ця сама пересічна людина за національністю не українець, а болгарин. Слово честі, буває і таке. Ми самі росли у селі Делени, на Одещині, де 90% населення складають болгари. І спілкуються вони між собою правдивою болгарською мовою, а з ними і весь Болградський район Одеської області. Що тоді виходить - кожен болгарин в Україні повинен знати не три, а чотири мови - українську, російську, англійську і свою рідну, болгарську? І гагауз тоді теж чотири? І караїм?

Не забагато? Нам навіть страшно уявити, скільки мов доведеться вивчити, наприклад, вірменину, який волею долі живе у Болградському районі. Бідолашні нацменшини! Тяжко їм ведеться.

Або щось тут не додумали ідеологи двомовності, або треба кидати нарешті передвиборчу риторику і потрошку переходити до державної політики. Яка має бути значно тоншою за оприлюднені вище циганські тези.

Отже, чому політики говорять про двомовність? Невже в Україні живе тільки два народи? Скажімо, кримські татари - чим вони гірші за росіян? І гагаузи? Невже у нас знову з’являється привид “старшого брата”?

Апологети офіційного статусу російської миттєво реагують: “Росіян більше”. Але ми запитаємо їх - чи у мадярському селі на Закарпатті російська теж повинна вважатися офіційною? Як там із кількістю її носіїв?

Ми особисто не вивчали в школі української мови. Щоб не перевантажуватися зайвими предметами - тоді це було запросто. Сьогодні, слава Богу, ситуація змінилася. Тепер українська називається державною і вважається обов’язковою для вивчення.

Але виникає цілком резонне запитання - навіщо державі потрібно, щоб усі вчили українську? Сьогодні в Україні можна цілком комфортно жити без державної мови. Проте держава все одно вперто домагається, щоб усі громадяни цією мовою володіли. Для чого? Щиро кажучи, вона сама не знає. А ми знаємо - для того, щоб її, держави, акти, звернення, інформацію розуміли усі без виключення громадяни на усіх без винятку територіях без перекладу. Це запорука нормальної роботи державного механізму. Так само, як єдина валюта, єдині закони та інше.

Державний статус української мови - це не відзнака і не компенсація за минулі утиски. Це функція. Функція загального мовного еквіваленту.

От і вимальовується потрошку стратегічна мета мовної політики. Зробити українську державною не за статусом, а за функцією. Тоді не треба буде вдаватися до сумнівних передвиборчих маневрів. Все виглядає вкрай просто. Кожен громадянин України повинен РОЗУМІТИ українську. А якщо цей самий громадянин має на меті спілкування з людьми поза своєю національною громадою, тоді він повинен державною мовою ще й РОЗМОВЛЯТИ. І скажіть, що це якось утискає права і унеможливлює розвиток інших мов!

Якою мовою, скажіть, будь ласка, мають у перспективі спілкуватися між собою угоромовний угорець і румуномовний румун, щоб ніхто з них не відчував себе утиснутим? Ви не повірите - українською! І навіть якщо до них приєднається російськомовний росіянин, вони все одно чудово порозуміються, якщо говоритимуть державною. Бо її всі гарантовано знають.

Панове політики! Зверніть увагу. Українська мова - це не хрін моржовий. Це мова міжнаціонального спілкування на теренах нашої великої, багатонаціональної та полікультурної Батьківщини. Досягнення саме такого становища українська влада і повинна поставити собі за мету. Саме такий підхід забезпечить відсутність національних утисків і вільний розвиток усіх мов в Україні. Заразом і вимоги до національних меншин зменшимо - щоб люди не чотири мови вчили, а дві, це значно реальніше.

Знову уявімо себе болгарами з нашого рідного села Делени на Одещині. Вдома та з сусідами ми спілкуємося болгарською, діти ходять до болгарської школи, є місцева преса. А по телевізору - українською, і центральні жіночі журнали - теж, і до Одеси питання вирішувати - українською, і до Києва, і до друзів-татар у Криму. А англійська, угорська, російська, білоруська - за бажанням. Чим не ідилія?

Тільки як її досягти?

Давайте поглянемо навкруги і ще раз переконаємося - українська мова сьогодні економічно дискримінована. Цього не заперечують навіть відверті українофоби. Відбувається потужна ринкова русифікація, яка за наслідками обіцяє бути значно страшнішою за політичну русифікацію минулих років. Україномовна частина населення повністю відрізана від основних каналів інформації та загнана у інформаційне гетто - такий собі клуб за інтересами для тих, хто згоден доплачувати за переклад.

Особливо гостро це відчувається на прикладі друкованих ЗМІ. Тут у перших лавах русифікаторів стоять зовсім не росіяни, а німці. Бо видавничий дім “Бурда” є власником мало не половини глянцевих журналів - від “Лізи” до “Cool Girl” та “Вот так!”. А з ними поруч американці зі своїм “Кореспондентом” та “Афішею”. Це вам не рука Москви, а рука Берліна та Вашингтона. Отож відкрийте таємницю - яка користь їм від русифікації українців? А ніякої. Їм байдуже. А до російської мови їх схиляє економіка і наші з вами закони.

А значить, це погані закони.

Ви не замислювалися над тим, чому від телебачення вимагають більше половини програм державною мовою? Це ж не демократично! Типовий кучмізм! Здається, нова влада повинна припинити це неподобство і дозволити працювати будь-якою мовою. Тобто російською. (Телевізійники, щоправда, і так це роблять, але зараз не про те.)

Однак нова влада так ніколи не вчинить, бо в глибині душі розуміє, що таке державна мова. Розуміє, тільки сказати не може.

А ми можемо, і тому спитаємо наступне: чому таке правило не розповсюджується на інших учасників інформаційного ринку? Ну, зрозуміло, якщо ти видаєш газету для розповсюдження у Болградському районі - хай вона виходить болгарською. Однак газета “Факти” розповсюджується не тільки в Луганську. Чому я не можу читати її українською? Хтось, можливо, хоче російською, а я хочу державною. Не тільки телевізор, але й глянцевий журнал. Чому під час реєстрації загальнонаціональних видань влада не вимагає наявності державомовного варіанту? Це не суперечить економі-ці - у нас є приклади успішних двомовних видань і навіть (ви не повірите!) чисто україномовних.

І та сама історія з книжками. 10% накладу українською на складі не зависнуть, а там видавці, може, і втягнуться потрошку.

Колись ми приїхали на творчий вечір до Миколаєва і були ошелешені запитанням місцевої журналістки: “Вот вы издаете книжки на украинском. Откуда такая ненависть к русскому?” Це не жарт, а стандарт масового сприйняття. Якщо говориш українською - значить, утискаєш російську. Ми тоді відповіли запитанням на запитання: “Ірина Дєрюгіна займається художньою гімнастикою. Чи це означає, що вона дискримінує важку атлетику?” Про атлетику журналістка зрозуміла. А про мову - ні.

Тому пропонуємо вправу для медитації усім, кого турбує мовне питання в Україні. Коли говорите про російську мову, після коми додавайте - румунська, болгарська… і далі за списком. Саме так. Не “російської та інших”, а поіменно. Наприклад, “Закон про офіційний статус російської, болгарської, угорської, гагаузької…” Або: “Щоб мене краще зрозуміли в Донецьку, перейду на російську, а щоб краще зрозуміли у Криму - ще й на кримсько-татарську та вірменську…” А коли ми маємо на увазі виключно російську, теж давайте будемо уточнювати. Наприклад: “Держава зацікавлена у вільному розвитку російської мови в Україні, а у вільному розвитку польської та румунської не зацікавлена”.

Потренувавшись у такий спосіб досхочу, давайте згадаємо, що в Україні живуть також україномовні українці, і поки нема закону, який зобов’язує їх знати всі вищезазначені мови. А звідси сам собою напрошується висновок, що в нашій державі вся інформація, призначена для загальнодержавного розповсюдження, повинна мати повноцінний україномовний еквівалент.

Чуєш, Державо?! Ми, україномовні українці, маємо право докладно знати про все, що коїться в нашій країні. І твій, Державо, обов’язок - таке наше право забезпечити.

А ще у тебе є обов’язок забезпечити однаково вільний розвиток мов усіх без винятку національностей. Про це у законах написано. Чуєш? ОДНАКОВО вільний. Бо сьогодні для спілкування поміж собою українські діти різних народів де-факто вимушені вчити мову однієї з національних меншин, яка чомусь вважається кращою за інші.

Владо, ти мусиш нарешті зрозуміти, що державна мова - це державний кордон у інформаційному просторі. Саме ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН. І так само, як географічний, він має бути чітко визначеним і захищеним.

І якщо ти цього не зрозумієш, то дуже скоро залишишся без громадян, незалежно від їхнього національного походження. Бо сьогодні нас просто загнали у інформаційний простір сусідньої держави. Ми, народи України, спілкуємося між собою за допомогою її мови та її комунікаційних каналів.

Агов! Хто там відповідає за національну безпеку?

“Українська правда”, www.pravda.com.ua, 2004 рік.

Чому ми хочемо спалити під вікнами Ющенка свої помаранчеві шалики

Тому, що він готується підписати указ “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. І якщо він його підпише, ми підемо на Банкову, розведемо багаття і спалимо на ньому усю атрибутику, що залишилася від Революції, - і шалики, і прапори, і стрічки, і посвідчення спостерігачів від Ющенка у Переяславському та Очаківському районах. Хто з нами - озивайтеся! Палити багаття ми вміємо - лише рік тому горіли рукописи під вікнами Януковича.

А тепер усе по черзі.

На жаль, текст цього указу ще не доступний пересічним людям, а коли буде доступний, уже буде пізно. Тому в своїх аргументах будемо спиратися на те, що чули від Ющенка на Майдані, а також те, що читали на maidan.org.ua

І почнемо просто з назви. Якщо ніхто нічого не переплутав, то указ називається “Про захист прав громадян на використання РОСІЙСЬКОЇ МОВИ та мов інших національностей України”. У нас виникає запитання, чому “російської та мов інших”, чому не “кримсько-татарської та мов інших”, або “польської та інших”? У нас що, статус російської та кримсько-татарської чимось відрізняється? Пане Чубаров, здається, ваш народ хочуть знову дискримінувати. Здається, у нас знову виникає “старший брат”. Пане Чубаров, приєднуйтеся до нас, будемо палити шалики разом, бо ми проти дискримінації татарської мови навіть на рівні назв державних актів. Якщо автори указу так дбають про мови нацменшин, то чому б не використати саме це словосполучення? Ну, зрозуміло, чому. Тому, що насправді йдеться зовсім не про нацменшини, а про російську мову, яку хочуть зробити офіційною де-факто.

По-друге, Кабміну буцімто доручається визначитися з територіальними одиницями, на території яких буде, власне, впроваджуватися цей указ. Це, пробачте, що - автономні утворення? Наслухалися Кушнарьова? Цей указ фактично призведе до такого сплеску федера-лізму, порівняно з яким з’їзд у Сєвєродонецьку здасться дитячим жартом. Це указ не про мови нацменшин, бо насправді з ними жодної проблеми немає, і всі це знають. Це указ про законне право ігнорувати державну мову. Тому закликаємо пана Генерального прокурора порушити кримінальні справи проти авторів цього указу за сепаратизм - і не той, кушнарьовський, а справжній і смертельно небезпечний.

Навіщо владі сепаратизм? Є два варіанти. Вони не відають, що роблять. Дай то Боже! Або відають. Певне, вони зрозуміли, що разом нас багато і нас таки не подолати, і хочуть за мовною ознакою розділити народ, який тільки-но почав формуватися. А також знищити єдиний нормальний спосіб міжнаціонального спілкування, тобто державну мову. Зрозуміло чому - розділеними людьми легше керувати. Розділяй та володарюй?

Кажуть, що колись Господь використав мовне питання як антидот проти побудови Вавилонської вежі. Допомогло. Проти побудови України теж допоможе. Рецепт перевірений.

А якщо між нами, без гучних слів, то просто вражає рівень мислення авторів указу. За що боретеся, панове? За “Вибір 2006”? Невже ви не розумієте, що для електорату Януковича “Наша Україна” завжди буде “бандерівцями”? А ваш електорат, тобто ми, після такого плювка в обличчя проголосує за кого завгодно - тільки не за вас. Це вже не прагматизм, а кольорований ідіотизм.

Тепер запитання до авторів указу та до інших аматорів науки, яка називається “логіка”. Ви пишете, що держслужбовці повинні відповідати громадянам тією мовою, якою до них звернулися. Тоді скажіть, будь ласка, якщо пан Ющенко приїде з візитом до міста Рені Одеської області, де живуть болгари, і хтось до нього звернеться болгарською, що робитиме наш Президент? Вже чуємо відповідь - Президент не держслужбовець. Ага, значить, себе Віктор Андрійович убезпечив від вивчення мов нацменших. Молодець. Ну а якщо це буде, наприклад, заступник міністра? Як йому чинити у такій ситуації - хіба не їздити до Рені? Або вчити болгарську, а заразом румунську, кримсько-татарську, гагаузьку… Чи то порушувати Указ Президента?

Ми колись писали про непевність культурних орієнтирів нової влади (матеріал “Так (вашу мать), або Чи буде Богдан Ступка міністром культури в уряді Ющенка”), але не думали, що нова Переяславська Рада матеріалізується так швидко.

Наврочили.

Однак ми самі привели цих людей до влади.

А тому “ “_________ (дату і час проставимо пізніше) запрошуємо всіх на Банкову вулицю палити помаранчеві шалики на знак протесту проти антиукраїнських дій Президента Ющенка.

Припливли.

Майдан, www.maidan.org.ua, 2005 рік.

Закриваємо тему, або Востаннє про мовне питання

Письменник має писати. На те він і письменник. Але як тут писати, коли часу вистачає тільки на те, аби передивитися новини. От і сидять любі читачі без наших нових творів, а щоб, чекаючи, не занудитися, читають інших авторів, іноземних. І не стільки через непатріотичність, скільки для того, аби не відучитися читати взагалі. Так би мовити, розминаються перед актом читання наших наступних шедеврів.

Словом, у всьому винні письменники.

Та воно і правда, адже якби наші письменники були найкращими - звідки б тоді взялися проблеми з українською книжкою? Оно, у Бразилії, наприклад, є Паоло Коельйо, і тому бразильська книжка… ні, нічого особливого про бразильську книжку не скажеш. Ну то візьмемо тоді Органа Памука. Он який добрий письменник - Нобелівський лауреат, романи на вітринах усіх лондонських книгарень, і як наслідок, турецька книжка… Н-да, з турецькою книжкою теж не склалося. Ну а поруч із Памуком на всіх прилавках Лондона - Андрій Курков, однак…

Ну то й що? Все одно винні у всьому письменники. І навіть не заперечуйте.

Однак письменників теж можна зрозуміти. Для того, аби писати, потрібне елементарне натхнення. Або принаймні зосередження. А як тут зосередитися?

Візьмемо хоч би 2004-й рік. Хотіли ми стаханівським темпом закінчити свій новий роман “Розмір має значення”, але пан Янукович подарував нам проти Різдва податки на книжки, і замість того, аби писати, ми вимушені були палити не видані рукописи. Яке вже тут натхнення?

Потім скасували податки, проте одразу почалися вибори. Нумо, хто із письменників писав щось під час виборів? Ми робили все що завгодно - читали інтернет, писали для нього, працювали спостерігачами, блокували Адміністрацію Президента, але тільки не писали. І не тому, що ліниві, а тому, що просто ні про що не можеш думати. У тому самому нам зізналися усі опитані нами колеги - хіба що Сашко Ірванець не припиняв творчого процесу, але виключно у формі політичної сатири. Але, врешті, як казали китайці під час Культурної революції, ми переламали підступним ворогам їхні собачі ноги, прийняли душ і сіли до письмового столу. Роман летів стрілою, рядки самі просилися на папір, чи то пак, на хард-диск комп’ютера. Коли гульк - нова хмара на обрії. Новий Президент підготував до підписання Указ “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України”. Мовляв, за оце о ми і ходили на барикади.

І одразу мишка випадає з рук. Що ж це робиться, панове? І одразу відкривається новий файл, де замість карколомних пригод нашого героя, починаються розвінчування, агітація, пояснення і погрози. Бо інакше зникне сенс і у наших романах, і у видавничій діяльності загалом.

Слухайте, люди добрі, скільки можна? А що вони завтра вигадають, після того, як заборонять секс та горілку, переназвуть Контрактову площу на Майдан Свободи та примусять чиновників вивчити російську? Так ми скоро будемо займатися виключно просвітою найтемніших верств населення - урядовців. Чорт забирай, все одно не дадуть писати.

Просто замкнене коло.

Проте нас ніхто не примушував бути письменни-ками. Самі захотіли. А значить, і розбиратися доведеться самим.

І ми вирішили вчинити мудро. Мудро - це означає не розкидатися по дрібницях, а одразу вирішувати стратегічні питання, щоб потім, коли влада чергового разу влучить у штангу, просто взяти готовий матеріал і сказати: будь ласка, від цього місця і до цього на пам’ять. Якщо підготувати такі стратегічні матеріали з усіх основних питань української культури, то їх навіть можна буде видати збірочкою, подарувати членам Уряду, а краще їхнім помічникам, а тоді вже спокійно писати свої романи, розуміючи, що майбутнє у надійних руках.

Нумо, письменники, берімося до систематичної освіти нашої влади! Так ми заощадимо свою працю - принаймні наступному поколінню урядовців не доведеться пояснювати все із самого початку.

Особисто ми вирішили почати з найпростішого - з мови. Тільки, будь ласка, не смійтеся.

По-перше, хочемо відповідально заявити - у приватному спілкуванні між двома людьми жодного мовного питання не існує. Порозумітися можна навіть за рецептом відомої коломийки - він усе, що йому треба, на мигах покаже. Держава - от хто головна причина будь-яких мовних питань. Коли вживають слово “питання”, завжди мають на увазі державну мову.

Що ж таке державна мова і навіщо вона потрібна державі? Конституція України не дає відповіді на це питання. Стаття 10 констатує, що державною мовою є українська - і квит. Далі ідуть обов’язкові реверанси в бік мов нацменшин, які знов-таки більш схожі на камлання. Все. Ані визначення, що таке державна мова, ані її функ-цій - нічого.

Далі йде Закон про мови Української РСР, який навіть згадувати смішно, хоч він сьогодні і діє у повному обсязі. Зрозуміло, що там не може бути нічого про повноцінну державну мову, бо Українська РСР державою не була.

На цьому, власне, вичерпується законодавча база, яка має задавати правила гри. Можна, звичайно, згадати закон про рекламу, до якого вносили зміни, а потім взяли ходи назад. Можна згадати квоту на україномовну телепродукцію у розмірі 75% або на кінопрокат у розмірі 50%, але все це несерйозно. Чому 50%? Чому не 60% чи 58,76%? І чому тільки на телебаченні та радіо? А газети? А книжки? А інтернет? Дуже важко зрозуміти логіку, а все тому, що немає базових визначень - навіщо державі потрібна якась там мова? Оно, Швеція сотні років обходилася без державної - бідували, звичайно, мучилися, але якось жили.

Ой, мало не забули: є в нас ще славнозвісна Хартія мов нацменшин. Досить цікавий документ, але він жодного слова не каже про державну мову, а тільки визначає, як захистити недержавні. А результат його практичного застосування в Україні, як завжди, парадоксальний - англомовна меншість, яка Хартією ані крапельки не захищена, має кілька всеукраїнських видань англійською, а наші рідні “захищені” болгари - тільки районну газету (не кажучи вже про євреїв, які не забезпечені жодним їдишемовним ЗМІ).

Словом, темний ліс, а точніше, чистий аркуш. І на цьому аркуші нам з вами треба написати всю правду. Чому нам з вами? Тому це наша з вами робота - продукувати ідеї і виробляти думки. Робота інтелігенції, і за нас її не зроблять ані політики, ані інвестори.

Особисто ми присвятили мовному питанню кілька статей - “Українська мова - це не хрін моржовий”, “Вавилонська вежа”, “Слон сірий, український”. Попри науковий і послідовний підхід, всі вони спиралися на проукраїнську ідеологію, і це призвело до того, що вся полеміка, як це зазвичай буває у мовних дискусіях, мігрувала у емоційну площину. В результаті зважені та аргументовані заперечення чи зауваження так і не прозвучали.

Тому зараз ми пропонуємо відкинути емоції геть, забути, що ми обговорюємо мову Шевченка чи Булгакова, або й Шолом-Алейхема. Для досягнення справжньої прозорості думок віднесемося геть від нашої знервованої громади і перенесемося у іншу абстрактну країну - країну Умовну, а коротко - країну У. Вона велика, багатонаціональна - пліч-о-пліч тут щасливо живуть чотирнадцять народів-братів. Звідки така цифра? Ми не пожалкували часу і підрахували, які нацменшини захищає Хартія мов нацменшин. Їх рівно тринадцять, а разом із національною більшістю, яка ніяким законом не захищена, - чотирнадцять.

Отже, країна У майже нічим не відрізняється від України. Але там немає ані української, ані російської мов. І навіть їдишу, молдавської та болгарської. А тільки абстрактні мови абстрактних народів - мова А, мова Б, В, Г, Д… Таке абстрагування нам потрібне, аби вільно оперувати аргументами, не відчуваючи на собі тягаря старих суперечок та образ.

Наша країна У має свою державу. Без цього зараз ніяк. І постає законне питання - чи потрібна цій державі державна мова? Бо у Сполучених Штатах, наприклад, єдиної державної немає і нічого страшного. Кожен штат вирішує проблеми самостійно. Іспаномовний південь спокійно собі не розуміє англомовну північ, не кажучи вже про чайна-тауни, і це не заважає всезагальному щастю. Може, і нам так? Чи то ввести дві державні, як у Фінляндії? Чи, може, не жмотитися і надати державний статус усім чотирнадцяти мовам?

Для відповіді на це питання треба згадати, що, власне, таке сама держава. Хоч би зі шкільного курсу правознавства. Не вважайте за іронію - у шкільних під-ручниках іноді пишуть щиру правду, тому не гріх ними скористатися.

“Держава - це особлива форма організації суспільства, яка за допомогою спеціального апарату управління захищає інтереси населення, регулює відносини між членами суспільства, зокрема за допомогою примусу”.

Зверніть увагу на останню фразу. Адже примус, на жаль, - невід’ємна частина будь-якої держави і будь-який державний апарат - це суцільний примус.

А отже, держава, навіть уявна, - дуже серйозна штука. І державний апарат - теж. Зокрема, військо, поліція та прокуратура.

До речі, про військо. Щасливий випадок заніс нас цього літа на грецький острів Родос. Окрім серфінгу цей острів знаменитий ще справжньою фортецею хрестоносців - велетенською і майже цілою, хоч зараз воюй. Зрозуміло, що ми знайшли гіда, який докладно розповів нам про неї. Ідемо вздовж велетенських стін і слухаємо: “Ділянку між цими двома бастіонами захищала французька мова”. Стоп! Ти брешеш, греку! Мова не може захищати стін. Леся Українка тому свідок - “слово, чому ти не тверде, як криця… чом ти не гострий безжалісний меч…” Ну, і так далі. Зрозуміло, що наш гід не читав Лесі Українки, але пояснив нам цікавий момент. Виявляється, військо хрестоносців поділялося на мови! Була французька мова, іспанська, бургундська і так далі. І компактні ділянки оборони доручали мовним формуванням - аби солдати розуміли один одного і своїх командирів заразом. Ну а самі командири між собою вже якось домовлялися - хтось володів кількома мовами, а хтось - мовою міжнаціонального спілкування, тобто латиною. Так і боронилися від турків і вистояли б, якби один ображений партнерами лицар не відкрив невірним таємний хід.

Ну, такі лицарі не рідкість і в Україні. Але Родоська фортеця примусила нас замислитися над роллю мови у війську. Чи були іще в історії багатонаціональні війська? Скільки хочете. Наприклад, у Австро-Угорщині. Там теж існували національні підрозділи. Це докладно висміюється у “Швейку”, особливо мовні колізії. Бо коли солдати одного війська не розуміють один одного… До речі, Австро-Угорське військо так нічого путнього і не навоювало. А у французькому Іноземному легіоні й досі воюють цілі збірні. Щоправда, там усіх солдатів примушують вивчити французьку на мінімальному рівні. І у британському війську досі є національні загони - наприклад, ґурки. Кожен ґурка знає сотню команд англійською - цього йому вистачає, аби порозумітися в бою та на плацу. І у Радянському Союзі в “учебках” вбивали в узбеків російські команди - а де дітися.

Отже, якщо наша країна У має військо, логічно було б, аби усі солдати знали хоч би сотню команд однією мовою. А ще краще - розуміли б її без перекладу та могли сяк-так спілкуватися. Бо неможливо при кожному генералі тримати тринадцять перекладачів. Чи уявіть собі, що в штаб армії доповідають: дивізія не виконала бойове завдання, бо не зрозуміла жодного слова з наказу. Це вже не військо навіть порівняно з нашим, українським.

Висновок напрошується сам собою - у тій частині державного апарату, яка називається військом, обов’язково потрібна одна спільна мова.

Тепер візьмемо військо внутрішнє, те, що захищає державу від власного народу. Поліцію, міліцію - назвіть, як хочете. Тут бачимо пряму аналогію - погони вимагають спільної мови. Від міністра до дільничного має бути прямий зв’язок, без перекладача. А отже - спільна мова.

Хто там далі? Закон. Судді, адвокати, прокурори та інші корумповані елементи. Якою з чотирнадцяти мов писати закони? Усіма? Неможливо і от чому. Закон - дуже тонка штука. Там усе залежить від формулювання. Іноді навіть двокрапка не на тому місці може врятувати чи погубити підсудного. Це не про старий анекдот, а про сьогодення - Верховна Рада України, наприклад, приймає поправки до законів, які додають тільки одну кому. Хто не вірить - може перевірити. А у різних мовах різний правопис, та ще й різний омонімічний ряд. І коли суддя читатиме закон однією мовою, адвокат - іншою, а прокурор - третьою, що будемо робити? Якийсь з текстів повинен мати перевагу. І значить, у нас знову виникає необхідність спільної мови для законів. Читати можна будь-якою мовою, але приймати рішення - на основі тільки одного варіанту. Інакше кінців не знайдемо і ніякої держави в нас не буде.

Але державний апарат складається не тільки з війська та поліції. Є ще міністерства, відомства, наприклад, Міністерство охорони здоров’я. Медики хитрі - у них вже є спільна мова, та сама, що у хрестоносців, латина. Але наказ міністра латиною не напишеш. І чотирнадцятьма мовами теж. А крім наказів, існують ще інструкції для ліків. Якою мовою писати, аби кожен лікар зрозумів? Ну, а розпорядження для санітарної служби на випадок епідемії? До появи пташиного грипу така риторика здалася б абстрактною. То що ж - чотирнадцять санітарних, пожежних та інших інструкцій? Забагато? А скільки? Три? Дві? П’ять? Отже, і медикам потрібна одна спільна мова, щоб гарантовано розуміти одне одного. І пожежникам. І енергетикам. І податківцям.

А ще було б непогано, щоб мова ця була одна на всі органи державного управляння і тою ж таки мовою висловлювалися під час виконання своїх службових обов’язків Президент, Прем’єр-міністр, міністри незалежно від етнічного походження та політичних уподобань.

І таку спільну для всіх апаратників мову - мову, за допомогою якої держава здійснює управління, тепер ми з вами можемо сміливо назвати МОВОЮ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Чи потрібна державі мова державного управління? Чи є вона у країнах, які ігнорують питання державної мови, наприклад, у Сполучених Штатах Америки? Безперечно, є - не на законодавчому рівні, але, як то кажуть, за фактом. Бо без неї держава не може існувати.

Бачимо посмішку на вустах наших читачів - еге, братове, ясно, до чого ви хилите!

Дозвольте одразу заперечити. Ми ні до чого не хилимо. Держава живе за своїми об’єктивними законами. І це не ті закони, що їх приймають неписьменні депутати, а справжні природні закони, і якщо закони депутатські будуть суперечити природним, держава просто не виживе. Зникне. А її територію опанує інша держава - нова чи сусідня. Таке в історії траплялося неодноразово, коли правителі не встигали зрозуміти об’єктивних суспільних законів.

Отже, ми ні до чого не хилимо. А тільки намагаємося визначити, що таке державна мова і нащо вона потрібна державі. Саме державі, а не нам з вами. Крім того нагадуємо, що наш аналіз позбавлений традиційного тягаря етнічних проблем, оскільки йдеться не про російську і не про українську, не про угорську і не про румунську, а тільки про мови А, Б, В, Г… І навіть не про Україну, а про таку собі Умовну країну, скорочено - країну У.

Отже, ми дійшли першого висновку - держава нашої країни У потребує одної на всіх МОВИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. Яка це буде мова - А, Б, Г чи Л - ми не говоримо і говорити не будемо, навіть не сподівайтеся.

Тепер залишимо на певний час державний апарат і звернемося до простих громадян. Чи може держава диктувати їм, якою мовою між собою говорити? Ні, не може. Це зайве насильство над людьми. Тут тільки натисни трохи - і матимеш повалення конституційного ладу. Однак із іншого боку держава не може дозволити чотирнадцятьом різним етносам жити кожен по своїй хаті без спільної комунікації. По-перше, це потенційно небезпечно, а по-друге, просто невигідно. Бо об’єднання сил громадян держави в усіх питаннях - від економічних до культурних - веде до розвитку і могутності. А розділення - навпаки, викликає небезпеку сепаратизму і розвалу. Отже, задача держави - забезпечити комунікативний канал між усіма своїми громадянами. Щоб кожного з них могли зрозуміти у будь-якому хуторі чи аулі серед представників будь-якого етносу. Що може слугувати таким каналом? Зрозуміло, що мова. Єдина мова, яку усі громадяни розуміють. Звичайно, не можна вимагати від пересічних людей досконалого володіння цією мовою. Але розуміння і елементарне спілкування повинні бути забезпечені.

Тобто виходить, що державі - саме державі, а не тільки людям - потрібна мова, якою різні національності можуть гарантовано спілкуватися між собою. І логічно буде назвати цю мову МОВОЮ МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО СПІЛКУВАННЯ. Як досягти знання цієї мови усіма громадянами? Дуже просто. За допомогою безкоштовної середньої освіти. Держава витрачає гроші, аби дати можливість громадянам вивчити мову міжнаціонального спілкування, а з іншого боку за ці гроші вимагає досягнення певного мінімального рівня. І жодного насильства тут нема. Середня освіта сьогодні є обов’язковою у багатьох державах - хіба це насильство? Чи має людина право не вміти рахувати? А як щодо законного права бути неписьменним? Ви програєте будь-який суд, якщо захочете довести своє право на невігластво.

Отже, все законно і без жодного насильства. Держава потребує мови міжнаціонального спілкування і має витрачати гроші на її вивчення громадянами. Одразу відкинемо спекуляції - в комплекті з державною мовою до програми середньої школи має входити рідна мова, звичайно, якщо вони різні. Яка від цього користь державі? - ніякої, але якщо вона не хоче етнічних непорозумінь і бунтів, вона мусить витрачатися і на вивчення усіх національних мов, а до комплекту - біології, хімії, правознавства, фізкультури… І це правильно.

Тепер, коли ми домовилися з одного боку про спілкування в середині державного апарату, а з іншого - між громадянами, давайте подумаємо про їхнє спілкування між собою - цього самого апарату з цими самими громадянами. Таке спілкування має бути взаємним - держава звертається до людей, люди звертаються до держави. І не тільки з листами відносно тарифів на комунальні послуги. Спілкування держави з громадянами відбувається через державні засоби масової інформації, через віконечка державних банків, центрів зайнятості, пенсійних фондів та безлічі інших державних установ. І тут конче треба розуміти одне одного. Хіба не так?

Ще одне питання - це інформація, яка циркулює на території країни. Чи зацікавлена держава в тому, щоб всі розуміли, яка інформація циркулює навкруги? Безперечно. Простий приклад - табличка перед ворітьми військових складів у нашому рідному місті Очакові: “Прохід заборонено. Територія охороняється собаками”. А тепер уявіть, що табличка ця - рідною для командира частини кримсько-татарською мовою. Хто не розуміє кримсько-татарської - собаки пояснять.

Або зворотній приклад - ідемо ми славним містом Дніпропетровськом і раптом бачимо рекламний щит, написаний на їдиш. Велика така реклама і жодного перекладу. Що це? Що там продають? Нерухомість? А може, наркотики? А може, жінок? Чи то пропагують журнал з дитячою порнографією? Чи закликають до повалення конституційного ладу? Інше питання - переклад, хоч би маленькими літерами. Тут одразу видно, порушують закон, чи ні. От ви говорите, що ми наївні люди, що їдишем можна написати одне, а в перекладі - інше. Можна. Але на таку невідповідність одразу зверне увагу будь-який громадянин, який володіє тим самим їдишем. І стукне куди слід, бо порушення очевидне. А якщо просто написано “Бий, - скажімо, - грузинів!” іноземною мовою, як зрозуміти - це порушення закону, чи шляхетний вплив сусідньої країни? Приклад, звичайно, грубий. Але в галузі інформації існують і більш тонкі обмеження - недобросовісна реклама, недостовірна інформація, наклеп. Варіацій безліч. У всіх пересічний громадянин не розбереться. А так - помітив невідповідність текстів, це вже ознака, що негаразд. Треба звертатися до фахівців. І держава вимагає, аби усі рекламні оголошення дублювалися однією мовою, для контролю за рекламним ринком.

Ну, а самі засоби масової інформації? Газети, журнали, радіо, телебачення. Кіно, врешті-решт. Чи цікаво державі знати, що там пишуть-показують? Безперечно, цікаво. Як мінімум, з точки зору дотримання законів. А з телебаченням та радіо взагалі розмова коротка - вони використовують державний ресурс, а саме - частоти. Тому просто зобов’язані виконувати вимоги. Тепер наступне запитання: якою мовою повинні віщати ці самі радіо і телебачення? Відповідь проста. Будь-якою. А коли трансляція іде на всю територію країни? Чи не буде справедливим зробити так, щоб усі без виключення громадяни могли її зрозуміти? Тому до мови оригіналу варто додати переклад тією мовою, яку гарантовано розуміють усі громадяни. Інакше що це за держава? Як вона дбає про інтереси своїх людей?

Ну, а газети-журнали? Чи може одна з наших чотирнадцяти націй видавати газету своєю власною мовою. Сто процентів - може. Однак все одно цікаво: а що ж вони там пишуть. А особливо цікаво - що пишуть у газетах, які зареєстровані як загальнодержавні засоби масової інформації. І тому наша держава цілком логічно захоче бачити частину накладу зрозумілою мовою. У регіонах хай собі видають своєю, а на загальнодержавному рівні - прошу повноцінну версію. І з книжками така сама історія - хочеш видати, щоб продавати по всій країні, зроби зрозумілий державі варіант і продавай обидва. Хочеш продавати тільки у національному регіоні - будь ласка, вистачить і однієї мови.

Додаткове питання - захист прав споживачів. Чи має держава вимагати від виробника або імпортера, аби усю необхідну інформацію про товар той зазначав на упаковці? Безперечно. А на складні товари, скажімо, ліки - то ще й у інструкції. Питання: якою мовою? Усіма чотирнадцятьма? Безперечно, державі потрібна мова, яку гарантовано зрозуміють на всій території, хай би навіть у мінімальному обсязі.

Весь цей складний ланцюг веде нас до цікавого висновку - держава потребує, аби вся інформація, що циркулює в ній, мала повний еквівалент однією зрозумілою державі мовою. Тобто виникає необхідність МОВНОГО ЕКВІВАЛЕНТУ. Інакше інформаційну сферу не проконтролюєш і не врегулюєш. А інформаційний ринок у часи інформаційних війн - питання безпеки тієї самої держави. І тут без мовного еквіваленту не обійтися.

Ба навіть більше - наше суспільство стає повністю інформаційним. Фізичні кордони між державами стираються, славнозвісний Карацупа пішов на пенсію разом зі своїм собакою. Навіть обмін людьми погано контролюється, а про обмін інформацією годі говорити. Іноді на митниці бачиш старі правила перетину кордону, відповідно до яких треба здавати на перевірку усі інформаційні носії і просто мурашки поза шкірою пробігають. Уявіть собі цю карти-ну - ви здаєте дівчинці на митниці усі свої диски, плеєри, телефони та ноутбуки, і вона починає вишукувати, а чи не вивозите ви секретних креслень мосту Патона. Так ви ніколи нікуди не полетите.

А інтернет? Як його вконтролювати? Відповідь - ніяк. Бої за контроль над всесвітньою павутиною не припиняються ані на Сході, ані на Заході і мають приблизно однаковий успіх. Але інформаційний простір - це не тільки інтернет. Приміром, виїздите ви з Іспанії і потрапляєте до Франції, - без перевірки документів, без шлагбаумів і без модного нині GPS. Як здогадатися, що це вже інша країна? Дуже просто - подивитися на прапор над мерією міста, зайти до кав’ярні та відкрити меню, або ввімкнути радіо. Ви все зрозумієте. Як відрізнити французький сайт від американського, особливо, коли обидва мають англомовну версію? Безперечно, за мовою стартової сторінки.

Отже, сьогодні інформаційний простір активно формується і кожна нормальна держава прагне встановити на своїй частці контроль, делімітувати кордони і позначити територію. А що може слугувати позначкою у інформаційному просторі? Безперечно, мова. Інших варіантів немає. Бо мова - один із основних носіїв інформації і кому, як не їй, виконувати таку функцію. А отже, держава зацікавлена у тому, щоб мати єдину МОВУ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ, яка б зокрема забезпечувала і охороняла КОРДОН ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ.

Ви знаєте, що права на іноземні переклади книжок продаються не на територію, а на мову? І якщо права на Коельйо російською викупила українська “Софія”, то в Росії його вже не видадуть, а будуть завозити від нас. Ті самі проблеми в Англії з Америкою. Дуже рідко і тільки для мега-зірок існує можливість надрукуватися там і там паралельно. Отже, видавці першими встановили мовні кордони. Журналу чи газеті можна відмовити у реєстрації, радіостанції не дати ліцензії. Для книжок же фізичних кордонів практично не існує. Тому переклад нашої книжки польською - це перетин кордону в інформаційному просторі і одночасно посвідка на проживання на польській інформаційний території, незалежно від того, читатиме її поляк в Жешуві або у Нью-Йорку.

Серед туристів на Мальдівських островах існує традиція - залишати прочитані книжки в готелі, аби наступні гості мали що читати. Це зрозуміло - маленькі острови, книжкового бізнесу бути не може. І огляд такої готельної бібліотеки буває дуже повчальним. От велика і вальяжна англійська колонія - книжок багато, вони різноманітні і яскраві. Німці тримаються міцно, але досить скромно - покет-буки на товстому папері, зачитані, але нескорені. Французи - окрема історія, тут чомусь переважають дорогі книжки у твердих палітурках, вочевидь знаменита французька скнарість на інформаційний продукт не розповсюджується. Збоку притулилися кілька польських книжечок, а відтепер є і одна українська. Ми теж позначили свою інформаційну територію - хай знають.

Ну і нарешті головне запитання - чи зацікавлена наша держава У в тому, щоб усі чотирнадцять національностей, що проживають на її території, об’єдналися у єдиний народ? Чи то вона має погодитися, що кожний етнос буде тягнути на свою історичну батьківщину?

Про це навіть питати смішно. Якщо держава дбає про свою цілісність, якщо не хоче стати жертвою сепаратизму чи зазіхань сусідів, вона мусить сформувати зі своїх чотирнадцяти національностей єдиний народ.

Тоді спитаємо інакше - чи повинна держава захищати свої національності, їхні мови та культури, особливо ті, які не мають власних держав, за кордоном? Безперечно, повинна. Бо держава - це не тільки військо та суд. Держава - це зокрема об’єднання людей у нову сутність, у націю, якщо хочете. Таке об’єднання життєво необхідне будь-якій державі. Це альфа і омега її існування. І що може правити за основу для нової спільноти? Безперечно, спільні цінності. Ви гадаєте, ми про демократію та європейський вибір? Та ні, про культуру. Непогано було б, якби в нашій з вами Умовній державі була велика культура, яка міцно сплавила б культури всіх народів і постійно підживлювалася усім найкращим з них. Так, як це робить Велика Британія, Сполучені Штати або Росія. Основою для такого злиття має бути базова культура і, відповідно, спільна мова як носій цієї культури. А отже, у нашої держави виникає необхідність у ще одній мові - мові, яка ОБ’ЄДНУЄ чотирнадцять різних національностей У ЄДИНИЙ НАРОД держави У.

Ну, на перший раз вистачить. Отже ми з вами за допомогою простої побутової логіки без застосування вищої математики, культурології та алхімії дійшли висновку: багатонаціональна держава має об’єктивну потребу застосовувати на своїй території такі мови:

• Мова державного управління

• Мова міжнаціонального спілкування

• Мова інформаційного еквіваленту

• Мова інформаційного кордону

• Мова національного об’єднання

П’ять мов. І перше, що спадає на думку, - поділити ці мови між найбільшими національностями по справедливості. Мові А - державне управління, мові Б - міжнаціональне спілкування і так далі. Решта дев’ять національностей хай уже не ображаються - раз їх мало, значить, така їхня доля, врешті-решт, держава - то примус, як написано в підручнику.

Ну і статтю 10 конституції країни У можна буде сформулювати вже конкретніше. Не якась там абстрактна “державна мова”, яку ніхтоже відє нігдєже, а чіткий розподіл функцій. І, відповідно, висуваємо вимоги до шкільної програми - кожен учень має вивчити мову Б як мову міжнаціонального спілкування, мову В як мову інформаційного простору, мову Г як мову національного єднання, ну і свою рідну, якщо йому не пощастило народитися одним із великої четвірки. Забулися за мову державного управління? Не біда - її в два місяці прищепить старшина в учебці або клерк при влаштуванні на держслужбу.

Отож виходить, що кожен громадянин нашої з вами держави У має знати п’ять мов. Пропонуємо так і записати в Конституції. І одразу закреслити, бо ми, на щастя, не депутати Верховної Ради. На відміну від них ми люди розумні і знаємо, що вивчити п’ять мов до снаги не кожному професору, навіть якщо у нього одне “ф”, а не два. Ба, навіть чотири мови чи три не кожен здолає. От дві - інша справа. Дві мови - рідну плюс іншу - може вивчити будь-який нормальний громадянин, якщо він, звичайно, не віце-прем’єр з фінансів.

А значить, сама по собі напрошується пропозиція - образимо ще дві менші національності і залишимо у державному обігу дві мови - одну для державного управління та національного об’єднання, а другу - для інформаційно-го простору та міжнаціонального спілкування. Або й візьмемо та зробимо обидві мови обов’язковими для інформаційного простору.

Чудова ідея! Давайте виберемо дві мови - наприклад, А та Б, мови найбільших національностей, мові А доручимо державне управління, мові Б - національне об’єднання, і обидві затвердимо для інформаційного еквіваленту та міжнаціонального спілкування. Мир і злагода забезпечені. Тим більше, що і практика подібна є, далеко ходити не будемо - он Фінляндія чи, скажімо, Бельгія. Отже, вирішено - у статті 10-й запишемо дві мови, а решті гарантуємо вільний розвиток… ну і так далі відповідно до Хартії.

Ідилічна картина: ніяких мовних конфліктів між двома найбільшими націями. І у школах лад і спокій. Кожен учень вивчає… ТРИ мови. Чому три? Дуже просто - дві державні плюс рідну. Якщо йому пощастило і він є представником однієї з панівних націй - тоді дві, а решті народів - В, Г, Д… - три мови, будьте ласкаві. Та ще й іноземна на додачу. Звичайно, що обидві державні мови будуть обов’язковими до вивчення. Ну, і рідна… Отут і виникає головна проблема. Оскільки кожна пересічна людина не може володіти трьома мовами, одна з них, та, що необов’язкова, однозначно загине. Ми з вами хочемо, аби загинули мови наших нацменшин? Безперечно, ні. Ми їх цінуємо і любимо, а крім того дотримуємося не тільки букви, але й духу Хартії захисту регіональних мов.

Зверніть увагу - ми дійшли дуже цікавого висновку. Дві державні мови у багатонаціональній державі призводять до знищення мов нацменшин. Парадокс! Але, на жаль, ніде дітися. Закони природи не депутатами писані - це об’єктивна реальність, ігнорувати яку небезпечно для життя нашої з вами країни У.

Чуємо заперечення: а що, коли дозволити вивчати у школі одну з двох державних на вибір і плюс рідну? Відповідаємо: у такому випадку державні мови припинять бути мовами міжнаціонального спілкування. Коли ти з мовою А приїдеш до регіону, де всі вчили в школі мову Б, тут взагалі ніякого спілкування не вийде - або вертайся додому, або вчи тутешню.

Отже виходить, що коли ми реально дбаємо про мови меншин і хочемо їхнього розвитку, нам не обійтися без однієї державної мови. Сильна державна мова - запорука збереження мов і культур нацменшин у багатонаціональній державі.

Приємно робити відкриття, чесне слово.

Згадаємо також, що сфера державного управління вимагає, щоб кожна державна людина розуміла заповітні сто команд. Та й інформаційний еквівалент тільки тоді буде еквівалентом, якщо його розумітимуть всі громадяни країни, а не тільки та половина, яки вчила у школі саме його.

Відповідно сам собою напрошується висновок - у нашій державі У має бути ОДНА державна мова. Ми не кажемо - яка, а кажемо тільки - ОДНА.

Ну а як же Фінляндія з Бельгією? - спитаєте ви.

Давайте розбиратися.

Кілька років тому доля занесла нас до країни Суомі. Запросив нас туди один знайомий швед. Шведська - друга державна у Фінляндії. Швед обіцяв бути тлумачем і показати нам сувору красу фінських фіордів, хоч сам їх до того, чесно кажучи, не бачив.

Приїздимо до Гельсинки - все чудово! Усі назви вулиць двома мовами - фінською та шведською. Щоправда, для іноземців це не дуже зручно бо не залишається місця для англійської і можна запросто заїхати не туди. Але що нам іноземці! По телебаченню шведські субтитри, а коли фільм англійською, то фінські та шведські разом. В результаті важко побачити, що відбувається на екра-ні - зате все по закону. Від такої картини всезагальної справедливості ми зголодніли і зайшли до піцерії. Гід наш звертається до офіціанта державною шведською мовою і що чує у відповідь? Рівно нічого. Стискування плечами і круглі очі. Офіціант не знає державної мови. Другий - теж, менеджер - анічичирк. Потім ми чіплялися до людей на вулицях - катастрофа! Фіни не знають державної шведської мови! Ніхто. Тільки на краю міста знайшовся дідусь, який вчився у школі ще за часів шведського ідеологічного панування і щось пам’ятав по-їхньому, по-державному. Місцеві люди зізналися нам, що шведську мову розуміють хіба що у селах на кордоні, а так - частіше англійську. При цьому шведська має статус рівноправної державної.

Цей приклад ми навели не для того, аби похвалитися своїми подорожами, а для того, щоб зайве переконатися - закон, написаний на папері, може залишитися фікцією, якщо не відповідає законам природи. А закон природи говорить - коли людині треба знати три мови (у фінському випадку це дві державні плюс англійська, бо куди діватися), слабша мова де-факто помирає і тут нічого не зробиш.

У Бельгії ми не були. Зате були на міжнародних книжкових виставках, де її частина, Фландрія завжди має окремий стенд. Тому, що послугується фламандською мовою. А у книжках мова - це основний чинник. Отже, німці мають один спільний стенд, американці - теж, а бельгійці свого стенду не мають, а натомість є два окремих бельгійських стенди: французький та фламандський. Причому, слід визнати, що фламандський значно кращий. Бо французька Бельгія не витримує конкуренції з французькою Францією у видавничій галузі. А Голландія - менша і з нею можна позмагатися. Цікавий факт? Дуже цікавий. Це все одно як державі мати два міністерства закордонних справ для двох половин країни. Сьогодні існує два інформаційних простори у Бельгії і наочно помітна загроза існуванню держави. Сильніша Франція поглинає франко-бельгійський інформаційний простір. Не треба бути ворожкою, щоб побачити швидкий гаплик. Дві державні мови - це сепаратизм як мінімум і знищення держави як максимум.

Про “двомовну” Білорусь говорити не будемо - серце болить, бо наш прадід був щирим білорусом.

Ну а Індія, наприклад? Вона так схожа на нас. Колоніальне минуле. Багато націй. І дві державні мови. Індія - цікавий приклад. Хоч би тому, що там не живе істотної кількості носіїв державної англійської мови. Ця мова однаково чужа усім націям і слугує тільки для зв’язків міжнародних, зокрема з колишньою метрополією. Щось подібне до латини у Священній Римській імперії. Довелося нам спілкуватися в Києві з однією індійською поеткою. Вона бідкалася, що її рідний народ (один з невеличких в Індії) має постійні проблеми з національною культурою та літературою - адже їх так мало, всього лише 70 мільйонів(!) Самі подумайте - чи може мати власну літературу нація, яка налічує всього лише 70 мільйонів! Смішно сказати.

Якщо взяти за приклад Індію, то в нашій з вами країні У напрошується новація - визначити англійську другою державною разом із мовою А і вирішити назавжди питання міжнаціонального спілкування. Готові ми до такої глобалізації? Гадаємо, ні. Бо навіть у Європі захоплення міжнаціональним спілкуванням потрошку минає: у Франції краще ніяка французька, ніж добра англійська, а німецькі видавці відмовляються спілкуватися англійською, хай би ти навіть хотів щось у них купити - наймай перекладача і приходь. Міф про те, що всі у Європі залюбки балакають інглішем, потрошку розвіюється. Не все так просто у нашому спільному домі.

Ну а як відносно офіційної мови? Тої, що про неї перманентно говорять політики. Ну, політики - істоти убогі, їм можна говорити дурниці. А ми з вами, на відміну від них, серйозні люди і знаємо, що словами просто так не кидаються - офіційна мова повинна мати певні функції. Які? Якщо одну з п’яти визначених нами, тоді це мова державна. Якщо якісь інші - назвіть їх, тільки без агітації, будь ласка. При такому підході діагноз дуже швидко прояснюється: так звана офіційна мова - це всього лише прикриття для введення другої державної, щоб не вести розмови про конституційні зміни. Звичайний політичний хід, а по-людськи кажучи - брехня.

Ну що ж, міркували ми з вами, міркували і доміркувалися. Якщо хочемо миру і злагоди у нашій багатонаціональній Умовній країні, якщо хочемо, щоб держава була сильною, а культура багатою, якщо хочемо зберегти незалежність і суверенітет не тільки на землі, але й в інформаційному просторі, нам не обійтися без ЄДИНОЇ ДЕРЖАВНОЇ МОВИ як важливого державного інструмента і гаранта дотримання прав громадян на інформацію. Існування решти тринадцяти мов може регулюватися Хартією, іншими законами, але з однією умовою - вони повинні бути рівними для всіх тринадцяти національностей, без утворення синдрому “старшого брата”.

Ну? - бачимо запитання у ваших очах. Кажіть далі. Але ми не скажемо того, на що ви чекаєте. Не варто зводити нашу з вами серйозну розмову до дискусій з видатними донецькими мовознавцями. Якщо ми раз і назавжди домовимося, що може існувати тільки ОДНА державна мова і тільки тоді решті гарантуються РЕАЛЬНІ (а не декларативні) можливості розвитку, далі вже буде легше. Віднині нам відомо, навіщо потрібна державна мова і які функції вона виконує і виходячи з цього можна свідомо її обирати. Українську чи російську, а може, болгарську (бо особисто ми виросли в болгарських селах на Одещині). Обирати всією державою за допомогою конституції чи референдуму, але обрати врешті-решт одну-єдину державну мову. І припинити спекуляції на цю тему, адже спекуляції виникають там, де бракує системи. І оголосити нарешті мовне питання закритим раз і назавжди, а взятися натомість за те, чого по-справжньому бракує у цій сфері - захист і збереження мов, за які ми, українці, несемо відповідальність перед усім світом. Мов, які не мають своєї держави і крім України їх немає кому прихистити.

А саме - кримськотатарської, гагаузької, караїмської та їдишу. Бо тут уже справді є над чим поламати голову.

“Дзеркало тижня”, 2007 р.

Оглядач, www.oglyadach.com.ua, 2007 р.

Роздiл 2

Дядя Толя Унітаз

Як вижити у інформаційній війні? Як остаточно не перетворитися на глядача? Як не стати безсловесним електоратом?

Ці питання цікавлять не тільки нас. Сьогодні, коли політика і гроші остаточно заволоділи нашою країною, людина інтелігентна почувається незатишно. Складається враження, що цей світ створений не для нас. Гібрид бізнесмена і бандюка - Біздюк та його єдинокровний брат Політик - от хто є господарями життя. Для них танцюють “тьолки” і б’ють одне одного по ногах футболісти. Вони правлять бал на телебаченні, радіо та глянцевих журналах, бо - рекламодавці! Вони купують наш робочий час і вважають, що разом із ним купили наші душі. Їх захищають прокурори, суди, міліція, і тому вони відчувають себе всесильними.

“Яка розумная цьому альтернатива?” Ми давно міркуємо над проблемою співіснування політики, грошей та культури у суспільстві. У статтях, що зібрані у цьому розділі, ми намагаємося подолати нав’язаний інтелігенції комплекс неповноцінності, знайти своє місце у сучасній системі координат та створити інформаційний світ, придатний для життя та продовження інтелігентського роду.

“Рукописи горять”.ЛІКВІДУЄМО НЕПИСЬМЕННІСТЬ УРЯДОВЦІВ!

Прес-реліз

Ми, українські письменники та видавці, провели 4 лютого 2004 року під стінами Кабміну акцію “Рукописи горять”. Метою акції було поінформувати Уряд про наявність у державі вітчизняних книжок, видавництв та національної культури загалом.

Реакція влади мала дві версії:

• Мінфін повідомив, що все і так добре.

• Віце-прем’єр з гуманітарних питань повідомив, що все буде добре тоді, коли приймуть Закон № 4000-1 з поправками до бюджету.

Очевидно, що Уряд не розуміє справжньої глибини культурної кризи у країні. Про це свідчить і той факт, що у книгарнях столиці з дня акції так і не було зафіксовано жодної появи вищих посадових осіб України.

Одною із задач інтелігенції в Україні завжди була просвіта найбільш темних верств населення. І сьогодні ми не маємо права залишити без своєї допомоги урядовців.

Тому ми, учасники акції “Рукописи горять”, розробили і пропонуємо проект Закону України “Про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та державних службовців”.

Цей закон зобов’язує урядовців та відповідальних держслужбовців не рідше ніж один раз на рік відвідувати театральну виставу, філармонійний концерт, кіно, вітчизняний естрадний концерт, а крім того читати не менше ніж 1 (Одну) на рік книжку українського автора.

Закликаємо депутатів якомога швидше зареєструвати та прийняти цей законопроект у встановленому порядку. Бо держава - це не тільки кордони, армія, податкова та суд, але й культурна політика. І ті, хто керує державою, повинні мати гарантований мінімальний культурний рівень.

Запрошуємо усіх 3 березня о 12-00 в УНІАН для обговорення програми ліквідації неписьменності урядовців.

Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Брати Капранови, Андрій Курков, Петро Мацкевич, Юрій Покальчук, Леонід Фінкельштейн, Василь Шкляр, 2004 р.

ПРОЕКТ

Закон України “Про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та державних службовців”

Цей Закон встановлює систему заходів, які покликані забезпечити підвищення культурного рівня працівників державних органів виконавчої влади в галузях світової та української культури. Метою Закону є підвищення компетентності працівників виконавчої влади при прийнятті рішень, які впливають на стан і розвиток культури в Україні.

Стаття 1. Прем’єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України та державні службовці, які обіймають посади першої та другої категорії, зобов’язані не рідше, ніж один раз на рік відвідати:

• театральну виставу українського театру;

• філармонійний концерт, або оперну, або балетну виставу за участю українських виконавців;

• кінопоказ фільму українського виробництва в українському кінотеатрі;

• естрадний концерт українського виконавця.

Стаття 2. Державний комітет телебачення та радіомовлення України один раз на рік протягом січня зобов’язаний скласти перелік художніх книжок українських авторів, виданих в Україні за минулий рік та опублікувати його в газеті “Урядовий кур’єр”.

Стаття 3. Прем’єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України та державні службовці, які обіймають посади з першої по сьому категорії включно, зобов’язані протягом календарного року з дня оприлюднення переліку книжок Державного комітету телебачення та радіомовлення України відповідно до ст. 2 цього Закону прочитати не менше ніж 1 (Одну) книжку з цього переліку.

Стаття 4. Внести такі зміни до Закону України “Про державну службу” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 52, ст.490):

доповнити статтю 17 “Присяга державних службовців” після слів “охороняти права, свободи і законні інтереси громадян” словами:

“постійно підвищувати свій культурний рівень в галузях світової та української культури,”.

доповнити статтю 30. “Підстави припинення державної служби” таким підпунктом:

“8) систематичне порушення вимог Закону України “Про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та державних службовців”.

БИДЛО або Деякі аспекти зростання коефіцієнту бидлуватості влади на прикладі розвитку політичної ситуації в Україні

Нас часто запитують - чи у діях української влади зі знищення української книжки не простежується часом “рука Москви”?

І ми відповідаємо: “Ні. Не простежується.”

Розуміємо, що наша відповідь видається дещо дивною, але дозвольте поділитися міркуваннями, які призвели до такого екстравагантного висновку.

Отож, 4-го лютого 2004 року ми з друзями-письменниками смажили шашлики під Кабміном. Дим від спалених тоді рукописів бачили усі міністри, а запах, здається, почули по всій країні. За результатами події з високих трибун нас назвали некультурними, провели аналогію з фашистською Німеччиною (тут хочеться зупинитися, бо, плануючи акцію, ми мали на увазі аналогію з Гоголем, який спалив рукопис “Мертвих душ”, проте панові Табачнику чомусь спершу на думку спав Гітлер. Що поробиш - у кожного свої авторитети). Словом, чиновники відреагували. І все. Минуло вже чотири місяці, а нічого не змінилося, українські видавництва стоять, оскільки не можуть платити податки, українських книжок не друкують і майже не продають.

Виникає перше запитання - може, попід Кабміном так часто розпалюють багаття, що міністри звикли і вже не звертають уваги?

Давайте проведемо уявний експеримент. Наприклад, ви - прем’єр-міністр. Ні, давайте простіше. Уявіть, що ви керуєте не країною, а лише автомобілем. І раптом з-під капота у вас іде дим. Що ви одразу зробите? Зрозуміло, відкриєте капот і зазирнете всередину. Так то ви. А наші урядовці капотів не відкривають - після акції ніхто з них не поцікавився в учасників, що, власне, трапилося. Ба, навіть до сусідньої книгарні, яка за 150 метрів від Кабміну, ніхто з Уряду не зайшов, ми перевіряли. Ви гадаєте, це їм з Москви заборонили?

Отут і ми замислилися. А старожили згадали, що за місяць до нас страйкували таксисти. Там все було зовсім інакше - людей запросили до кабінету пана Азарова, довго розмовляли та врешті задовольнили вимоги.

І тоді Оксана Забужко сказала геніальну фразу: “Слухайте, а може, вони не знають про наше існування?” І дійсно. Може, прізвища Забужко, Курков, Шкляр, Андрухович їм ні про що не говорять?

Про наявність таксі в Україні вони в курсі, це однозначно. А пам’ятаєте, які були дебати, коли обговорювали акцизи на пиво? Ого-го. Бо пиво вони п’ють.

А книжки?

Як ви гадаєте, коли Янукович востаннє був у книгарні? Яку останню українську книжку прочитав Азаров?

Ви бачили когось із можновладців на прем’єрі української опери чи балету? Ні? Ну, а на концерті Кобзона чи Кіркорова?

От вам наочно владні пріоритети.

Їм не потрібна вказівка з Москви. Просто їхня система координат не включає нас. Зате включає таксі, пиво та радіо “Шансон”.

Нічого не маємо проти таксі та пива. Проте в нашому дитинстві існувало чітке визначення для людей, які не читають книжок, не ходять до театрів і взагалі культурно не розвиваються. Не маємо на увазі нікого конкретно, але таке явище носило раніше назву “бидло”.

Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла. Вона по-своєму щира і, можливо, щиро опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла - це не те саме, що в наших із вами координатах. Звідси й усі проблеми. А зовсім не з Москви, хоч заперечувати її вплив ніхто не буде.

Цікаво, що підвищення коефіцієнту бидлуватості влади не є суто українським феноменом. Для прикладу послухайте хоча б Джорджа Буша. Існує думка, що для того, аби бути президентом, треба бути людиною обмеженою. Але чи до такого ступеню? Тож, шановні друзі, бидло рветься до влади у світовому масштабі.

На цьому висновку можна було б зупинитися, якби не один цікавий нюанс.

З метою розпочати боротьбу з бидлуватістю влади, ми створили проект Закону про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Уряду України та державних службовців. Ідея проста - зобов’язати згаданих громадян раз на рік ходити до театру, до кіно, на концерт і читати не менше 1 (однієї) книжки. Хто проти?

Тепер тримайтеся. Ми направили цей проект КОЖНОМУ членові Комітету Верховної Ради з питань духовності і культури з проханням підтримати. Під проектом знову підписалися Курков, Шкляр, Забужко, Андрухович, Покальчук.

Так от. На це звернення не відгукнувся ЖОДЕН з членів Комітету з питань культури, включно з головою.

Як то кажуть, без коментарів.

PS. Візьми олігарха в родину

Такий результат став для нас шоком, без перебільшення. Проте трохи заспокоївшись, ми спробували проаналізувати ситуацію. О’кей, влада не знає про існування в країні письменників, а звідки вона може про них знати? Книжки читати вони не мають часу, а по телевізору письменників не показують. Там показують спортсменів, співаків та манекенниць. Як ви гадаєте, якби депутатам написали Клички або Шевченко, вони б відповіли? Можете не сумніватися. Співаків вони теж добре знають, бо ті є учасниками всіх виборчих кампаній. Манекенниці теж часто зустрічаються на шляху депутатів. А письменники?

Один наш друг, житель Євросоюзу, коли почув про наші пригоди, задав просте запитання: “Хлопці, а чого ви домагаєтеся?” І ми не замислюючись відповіли: “Ми домагаємося, аби кандидат в Президенти восени поїхав до старійшини письменницького цеху, скажімо, Павла Загребельного чи Ліни Костенко, і попрохав благословення. Не викликав до себе і найняв агітувати, а просто поїхав і попрохав благословення”. У відповідь наш друг сумно засміявся і сказав: “Е, хлопці, до цього і у нас, у Європі, далеко.”

І дійсно, далеко. І в Америці далеко. Послухайте хоч би, що верзе їхній Президент. Подивіться хоч би, хто є ньюсмейкерами газет та журналів. Та сама компанія - спортсмени, співаки, манекенниці. При всій повазі до цих професій можемо сказати, що на велику мудрість від них годі чекати і писати можна хіба що про те, хто з ким переспав і яку машину купив. І ви не повірите - про це здебільшого і пишуть. То чого ж ви хочете від політиків? Вони читають ті самі газети і дивляться ті самі канали. Люди добрі, нами керує бидло! Хто не вірить - послухайте плівки майора Мельниченка. У тих записах нас, наприклад, вражають не стільки злочинні наміри - ми певні, що у всіх країнах влада не безгрішна, - а більше лексика, манера висловлюватися і взагалі культурний рівень героїв. Час уже просто кричати: “Пробі!”

Згадайте минуле сторіччя - хто в нас був головними міфотворцями? Письменники та художники. Досі в книжках можна прочитати, що сказав Гемінгвей в якій кав’ярні, і як сварилися Гоген із Ван Гогом.

Ризикнемо навіть нагадати, що прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна вбили в київському оперному театрі. Терористи знали, де робити засідку. А якби вас спитали, де робити засідку на сучасного прем’єра, що б ви порадили? Правильно. Президента Чечні вбили на футболі.

І це не просто випадок, а тотальне зміщення орієнтирів суспільства. Бути культурним уже не модно, і не тільки в нашій країні.

А хто в цьому винен?

Ну, безперечно, ми, письменники, що без бою віддали свою територію і свою позицію володарів думок. Ми проґавили буквально десять років, і от уже між нами і владою лежить безмежна культурна прірва.

Однак усвідомлювати провину - мало. Треба ще спробувати виправити ситуацію. Тим більше, що однією із задач української інтелігенції завжди була просвіта найтемніших верств населення, якими в нашому випадку є представники вищих ешелонів влади.

Як виправляти, нам підказали естонці. Кілька років тому вони раптом замислилися над культурною прірвою, що відокремлює естонське і російське населення країни і виступили з ініціативою: “Візьми у естонсь-ку родину на літо російську дитину”. Хай книжки почитає, естонську мову почує, відчує себе частинкою естонського суспільства та естонської культури. Правда, елегантний хід?

І ми вирішили його запозичити. Якось святкуючи день народження видавництва “Дніпро” у теплій творчій компанії, ми висловили пропозицію - а чому б нам, письменникам та видавцям, не взяти до себе на кілька місяців по олігарху, або іншому можновладцю? Зводимо до театру, дамо почитати книжки, потім обговоримо. Хіба це шкідливо? Не все ж на футболі та у нічних клубах розважатися. Ми абсолютно певні, що вони не будуть проти. По суті своїй багато хто з них залишився хорошими хлопцями та дівчатами. Просто політика - дуже брудна і некультурна річ, тож не диво, що вони там сильно здичавіли. Але варто зробити крок їм назустріч, і вони з радістю потягнуться до рідної культури.

Треба сказати, що ця ідея знайшла широку підтримку серед письменників. Одразу взялися розбирати собі можновладців. На Юлію Тимошенко та Віктора Пінчука виник цілий конкурс. Колеги запропонували також залучити до роботи не тільки письменників, але й музикантів, режисерів, кіношників. Одну ж справу робимо.

Єдине, що турбує - ніхто не зголосився взяти шефство над Азаровим, Медведчуком та Поплавським. Невже їх вважають безнадійними?

Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.

Секретний комплекс вправ для розвитку думок голови

Після дискусії про Шевченківську премію, що ми її провели у одному зі столичних клубів, вдалося підслухати цікавий відгук однієї з відвідувачок: “Наступного разу треба теж піти. Бо від теперішнього життя тупієш. А тут навіть якісь думки в голові заворушилися”. Це сказала викладачка університету, і з нею можна погодитися. Ми й справді потрошку тупіємо. І не тільки викладачі - студенти, менеджери, піарщики, продавці. А що - на роботі тасуєш інформацію сюди-туди, сортуєш файли, перекладаєш папірці. Плани, звіти, накладні, доповідні - де тут, власне, думка? Те, що раніше гордовито називалося розумовою працею, сьогодні перетворилося на звичайну інформаційну поденщину, а визначення “інтелігенція” вже можна сміливо міняти на “інформаційний пролетаріат” - переробник кілобайтів та друкованих знаків.

І справді, давайте проаналізуємо свою щоденну діяльність - скільки часу ми власне думаємо, виробляємо нові ідеї, хоч би на мікрорівні? Той, хто скаже, що 10% робочого дня, може сміливо вважати себе за Леонардо да Вінчі. Бо у більшості подібний показник навряд чи перетне межу 1%. Складання звітів чи пошук новин у інтернеті навряд чи можуть претендувати на високе звання розумової праці.

Ми недарма почали зі слів університетського викладача - якщо навіть вони скаржаться на отупіння, то куди вже решті професій? Інформаційний пролетаріат прокидається під звуки заводського гудка зі свого мобільного телефону і вирушає до станка-комп’ютера переробляти інформацію. А після - як і годиться пролетаріату - прямує до пивниці або тупо сидить біля телевізора.

Телевізор, у свою чергу, теж активно нівелює різницю між представникам різних колись класів. Якщо програма популярна, вона для універсального глядача. Доценти, продавці, будівельники - геть усі танцюють з зірками, прокидаються з зірками, лягають у ліжко з зірками… Що то за штука - зірки? Дехто з них співає, дехто має спортивне минуле, а дехто - взагалі є незрозуміло ким. “Бузова чуть не попала в дурку, а Водонаева хотела убить Степу” - зустрівши такий заголовок в газеті, вже не дивуєшся і не намагаєшся з’ясувати, хто ці люди. Безперечно, якісь зірки - не ми ж грішні.

І головне, що ця інформаційна зараза гніздиться в кожній хаті, кожному журналі, кожній газеті. В Україні (і здається, не тільки в ній) відбувається активний процес перетворення людей на глядачів. Це нова соціальна формація сучасності, найбільше досягнення інформаційного суспільства. Глядач - керована і передбачувана істота. Він споживає інформацію у перетравленому вигляді, не особливо замислюється над її походженням, а тому є чудовим об’єктом для маніпуляцій. Особливо, якщо до “корисного” інформаційного раціону додавати солоденьке - трішки пліток, трішки сексу, трішки переляку. Таку собі водичку-енерджайзер.

Тільки не подумайте, що ми про всесвітню змову сіоністів чи то пак олігархів. Якби йшлося про змову, було б значно легше. Тут швидше діють глобальні інтереси, носії яких стимулюють перетворення людства на глядачів. Попри те, що ці самі носії навіть не знайомі між собою, процеси відбуваються паралельно у всіх частинах світу. Кожен пантрує частину своїх грошей і своєї влади, але на різних рівнях продукує один і той самий рецепт життя: зранку до станка, ввечері - до телевізора. Думати - не ваша робота.

В результаті, ми тупіємо біля телевізора, біля газети, біля комп’ютера. Раніше пролетар тупів через відсутність інформації, сьогодні - через її надмірність. І не дивно, що в мережі з’являються секретні комплекси вправ з розвитку думок голови. Як наприклад такий:

Секретний комплекс спеціальних вправ для зміцнення думок голови. Виконувати натщесерце тричі на день вдома чи на роботі.

1. Множення - вправа для розвитку сили інтелекту.

Сядьте рівно, ноги на ширині табуретки, голова на ширині вух, думки вище пояса. Починаємо множити на рахунок “раз-два”. Раз-два - два. Три-чотири - дванадцять. П’ять-шість - тридцять. Працюємо, працюємо не зупиняємось. Дихаємо рівно. Сім-вісім - п’ятдесят чотири. Дев’ять-десять - дев’яносто. Вправу продовжувати до появи задишки, помилки або безкінечності. Вправа склад-на, кому важко - можна спиратися однією рукою на калькулятор.

2. Коливання - вправа для розвитку сили волі та рішучості.

Сядьте зручно, погляд світлий, думки не напружені. Для вправи візьміть дилему (що воно таке і де взяти?). Годиться будь-яка філософська чи побутова дилема, наприклад, “чи купити юзані гірські лижви?”. Стаємо у вихідну невизначену позицію і починаємо вольові коливання: купити - не купити; треба - не треба, - не зупиняємося! - хочу - немає грошей; подобаються - не вмію кататися; гарно виглядають - немає куди ставити. Коливаємося тільки думками, уникаємо рухів головою та корпусом, вони можуть налякати колег! Активніше, не спати! А класно на гірці, сніг - а літо надворі; а друзі вже купили - а всі ноги собі поламали. Закінчуємо вправу у вихідній невизначеній позиції, аби продовжити наступного разу з того ж місця.

Примітка для не дуже поки що розумних:

Попервах після вправ може боліти голова - це нормально, значить, іде нарощування думок.

Смішно? Тільки на перший погляд. Але ж треба і справді щось робити, аби повернути собі та своїм дітям гордовите ім’я “гомо сапієнс”.

Особисто нам, звичайно, гріх скаржитися, бо за основним родом діяльності ми - письменники. Робота насправді творча. Іноді ходимо “в народ” - стаємо на виставках, або й просто на вулиці, підписуємо книжки та розмовляємо з читачами. Комусь подобається наша творчість, хтось підходить суто з зоологічного інтересу, побачивши однакових дядьків. Але нерідко доводиться бути учасником приблизно такого діалогу:

- О, я цих хлопців знаю, читав їхні статті.

- То візьміть нашу книжку, - пропонуємо.

- А це про що? - недовірливо.

- Художня.

- Е-е! Якби публіцистика, взяв би. Пишете ви класно. А художня…

Ми і досі пробуємо переконувати подібних клієнтів, намагаємося всунути їм хоч би найтоншу худож-ню книжку, бо такі розмови насправді не є дуже приємними - адже в першу чергу ми все-таки вважаємо себе письменниками, а не публіцистами. Тішить, звичай-но, що хоч якась частина нашої творчості подобається людям, однак звідки апріорне неприйняття художнього тексту? Він не достатньо серйозний? Так і публіцисти-ка наша теж весела. А останній наш роман - взагалі зветься хулігансько-філософським, бо торкається дуже серйозної проблематики з дуже специфічного ку-та зору.

І раптом осяяння - публіцистика не потребує додаткової уяви від читача! Там усе просто - одна-дві думки, ретельно розжовані, аргументовані, з ними можна погодитися, посперечатися і як максимум - переповісти. А в романі? Герої, образи, сюжет, емоції, кілька шарів - поки розберешся!

Читати художню прозу - велика робота. І не стільки для розуму, скільки для душі. Ви не помічали, що екранізації книжок завжди розчаровують? Пам’ятаємо, як у дитинстві ми плювалися від “Вершника без голови”. А чому? Тому, що героїв уявляли зовсім інакше і головні сюжетні повороти - теж. А тепер наші діти плюються від “Гаррі Поттера”, і не тому, що це поганий фільм, а тому, що він не відповідає образу, який виник у їхніх головах після прочитання. Процеси повторюються у різних поколінь, а значить, вони є об’єктивними.

Подумавши над цим гарненько, ми навіть дійшли крамольного висновку - книжка сама по собі не є твором мистецтва. Поки вона лежить на полиці або у стародавній бібліотеці глибоко в землі, вона залишається просто “стосиком задрукованого паперу” (хай пробачать автори українського “Закону про видавничу діяльність” за це запозичення з їхнього геніального тексту). Але потрапивши до рук читача, навіть точніше - до його голови, текст розкривається і перетворюється на мистецький твір. Написаний, але не прочитаний текст не є мистецьким явищем. Якщо ми не можемо розшифрувати давньокитайських ієрогліфів, то не відрізнимо кулінарних рецептів від Книги Змін.

Ну, а прочитана книжка - чудовий тренажер розуму і емоцій. Не дарма кажуть, що над добрим оповіданням смієшся і плачеш. Відомий цілитель Мірзакарім Норбеков включив тренування емоцій до щоденного комплексу вправ із оздоровлення. Щоранку він велить своїм учням уявити щось дуже сумне, потім веселе, потім ліричне, потім… і так по всій гамі. Норбеков твердить, що без здорової емоційної системи організм не може бути по-справжньому здоровим. І, здається, має-таки рацію.

Від “доброго серіалу” теж сміються і плачуть, скажете ви. Так, але книжка в цьому сенсі все-таки краща за кіно. Хай пробачать друзі-режисери, але кіно - це розжована інформація, група громадян вже зробила за нас левову частку роботи - уявила, зняла, підклала музику. А читаючи книжку, кожен сам перетворюється на Довженка, Фелліні та Спілберга у одній особі. Перегортаючи сторінки, читач фактично знімає кіно у власній голові, де сам грає усі ролі та епізоди. Він сам - художник по костюмах, освітлювач та гример. Він - звукооператор та реквізитор. І до того ж - глядач. От що відбувається у нас всередині під час читання доброї книжки. Ну чим не секретний комплекс вправ для розвитку думок та емоцій, які, власне, і відрізняють “гомо сапієнс” від інших біологічних видів - акул, політиків чи собак? Читання книжки - це здоровий мінімум творчої роботи, яку може і навіть зобов’язаний дозволити собі кожен, хто претендує на те, щоб залишитися людиною розумною.

Дійшовши такого висновку, ми раптом зрозуміли, за що письменники люблять своїх читачів. Не тільки ми - кожен письменник любить читача щиро і беззастережно. Бо читач є нашим справжнім співавтором. Без нього наших романів просто не існує. Тільки в його голові наші слова стають (або не стають) твором мистецтва. Тільки його увага робить нас творцями. І кожен письменник це підсвідомо розуміє. І саме тому слова про любов до читача не є просто ввічливою фразою.

Ми з вами постійно думаємо. Ми отримуємо задоволення від цього процесу і саме тому називаємося інтелігентами. І давайте не будемо нітитися цього сло-ва і не будемо применшувати своєї ролі у суспільстві. Кожен, хто регулярно читає художні книжки, може сміливо зараховувати себе до інтелігенції, до творчих людей, навіть якщо на роботі виконує роль інформаційного пролетаря. Скидаймо ланцюги інформаційного рабства! Крім них, нам немає чого втрачати. Ми вміємо думати і переживати, і жоден політик чи олігарх не заборонить нам цього.

Мозок та душа чимось подібні до м’язів - без регулярного тренування зсихаються. Хоч би ви в молоді літа були чемпіоном Європи, п’ять років без фізичних вправ - отримуйте радикуліт, десять років - інвалідність. Людина, яка не тренує душу, втрачає здатність співпереживати і стає душевним інвалідом - подивіться, скільки їх навкруги, особливо серед так званої “еліти”. І розумових інвалідів не менше. Два роки не читав книжок - каліка. І не важливо, що в юності знав напам’ять Достоєвського. Старі заслуги не мають значення, як не допомагає від радикуліту прикладання олімпійської медалі.

На превеликий жаль, зараз нами керують інваліди - духовні та розумові. І у інформаційному просторі завдають тон інваліди. Мало того - нас вони прагнуть зробити такими самими вбогими, якими є самі.

Чи треба протидіяти цьому? Безперечно. Як саме? Дуже просто - через емоційні враження, через мистецтво, через книжки. Особисто ми лобіювали б останній спосіб. 2007 рік проголошено Роком української книжки. І на честь цього пропонуємо простий експеримент. До-мовтеся з друзями, що протягом двох тижнів усі ви прочитаєте одну й ту саму книжку. А потім зберіться на пиво чи на каву і поговоріть - не про те, що бачили вчора по телевізору, не про політику, хай їй грець. А про книжку, яку прочитали. Бо зазвичай як воно буває - сідаєш зі старими друзями… робота у всіх різна, проблеми в кожного свої, спільних знайомих уже сто разів обговорено. От і залишається три варіанти: для жінок - ганчір’я, для чоловіків - футбол, і для всіх разом - вибори, коаліція, опозиція… Не набридло?

А так - усі щойно прочитали одну й ту саму книжку - один полається, другий похвалить, третій згадає, на що це подібно, посперечаєтеся. Ну і якщо сподобається, наступного разу можна буде зустрітися з приводу іншої книжки в іншому місці.

Не вабить такий варіант? Спробуйте інший. Ми в дитинстві, наприклад, любили читати вголос усією родиною. Грали в буріме (якщо хтось не знає - це складання віршів на задані рими). Грали в літературне лото, яке робила для нас наша мама, - гра нагадує покер, тільки на картках написано назви творів і треба зібрати комбінацію з творів одного автора (головна складність полягає в тому, що автор ніде не вказаний).

Ми певні, що ви знаєте ще триста способів подібних розваг включно з відвідуванням презентацій та автограф-сесій у книгарнях. То давайте їх застосуємо у боротьбі з інформаційним рабством. Разом ми обов’язково звільнимося від цих принизливих ланцюгів.

Ми - не раби, тобто не глядачі!

І глядачі - не ми!

Дядя Толя Унітаз

На вулиці брудно. Жовтогаряче листя, втоптане у перший сніг, перетворюється на гидку кашу.

Брудно на душі. Прочитавши газету, хочеться вимити руки, посидівши в інтернеті - прийняти душ. Перегляд телевізора останнім часом все більше нагадує дайвінг у вигрібній ямі. Мудрі інструктори-аналітики захоплено коментують колір та консистенцію отого всього, пояснюють, куди і чому воно попливло, та авторитетно передрікають: зараз з самих глибин підніметься отаке і отаке. Їм добре - вони можуть цим дихати без акваланга. А нам навіть через телевізійне скло смердить.

Перемикаєш на іншу програму, перегортаєш сторінку газети - а там газ. І знову немає чим дихати. Навіть по радіо - газ, хоч це і суперечить законам фізики. Пам’ятаємо, 1998-го року ми повернулися в Україну і були вражені тим, що кожен киянин на пам’ять знав частоту генерації електроенергії, і не тільки поточну, але й критичну, після якої - амба. Сьогодні в метро вам охоче розкажуть про граничну ціну енергоносіїв для вітчизняного експорту. Немовби це самі експортери їдуть у вагоні до станції “Хрещатик”.

А для відпочинку - пісні, танці й розмови з “зірками”, “шуткі юмора”, та конкурс “Міс Освенцим”, ой, пробачте, “Європа 2006” - щось середнє між репортажем із концтаборів та дефіле на об’їзній.

Вам подобається таке життя?

Нам - ні. І тому ми спробували розібратися у ситуації та знайти своє місце у цьому світі. Таке, щоб не дуже смерділо.

Отже, почнемо з політики. Це справа брудна - переконують нас звідусіль. Можемо погодитися. Але політики - не єдина брудна професія. Нашим сусідою у далекому дитинстві був дядя Толя Унітаз. За фахом - асенізатор, за покликанням - теж. Але він завжди перевдягався у чисте, коли не на роботі, та ретельно мив руки. Мабуть, тому, що був людиною простою і неосвіченою. А от освічені політики роблять інакше - самі копирсаючись у лайні, вони переконують нас із вами, що саме з нього створений весь світ. Моралі не існує, слово нічого не значить, порядність давно застаріла. Спеціально навчені люди - політологи - навіть мову спеціальну вигадали. Замість “брехня” говорять “ПіАр”, замість “покидьок” - “перспективний політик”, а зрада у них називається “гнучкістю”. Перемагає той, хто всіх обдурить, тому найбільш безчесна людина має бути отаманом - спікером, міністром, прем’єром.

Ми з вами, таким чином, не маємо шансів на політичну кар’єру, а значить, приречені бути другим сортом. І все це тільки з однієї причини - ми не покидьки. Ми наївно вважаємо, що добро все-таки відрізняється від зла і тому носимо презирливе прізвисько “електорат”. Максимум, на який може претендувати електорат, - проголосувати на виборах. За кого? Не смішіть. За “перспективного політика”, хіба вам погано пояснили?

Економіка - це трохи інше. Тут тон задають нові ба-гаті, по-французькому нувориші. В свою чергу вони поділяються на дві категорії - нуворишки та нуворюги. Останні ближчі до політики, перші - дальші. Але тих та інших об’єднує переконання: існує універсальне мірило для речей. Бабло, воно ж лаве, воно ж сармак, воно ж капуста, воно ж башлі… Башлі в руки - будуть звуки. Нема лаве - нема кохання. Якщо ти такий розумний - де твої гроші? Сиди і не гавкай.

Для нуворюг ми - другий сорт, тому що у нас немає бабок. Для політиків - другий сорт, бо у нас є совість.

Невже ми і справді другий сорт?

Давайте одразу визначимося, хто такі “ми”, щоб не плутатися. “Ми” - це ми з вами. Люди, які виробляють думки. Записують або просто обговорюють, слухають, додають, заперечують - головне, працюють із думками. Можна було б назвати нас інтелігенцією, якби цей термін не був таким заяложеним. Ми вміємо й любимо читати, а пишемо майже без помилок. Ми завжди намагаємося думати своєю головою і вміємо переконувати друзів та знайомих. Ми - меншість у суспільстві, та сама, про яку зневажливо відгукуються лідери сучасної політичної думки. Нас дійсно мало, і так було завжди, але чи можна обійтися без нас?

От про це, власне, і поміркуємо.

Чи може існувати суспільство без політики? Ні. Так само, як місто без асенізаторів. Просто ті й інші повинні знати своє місце.

Чи може існувати світ без економіки? Ні. Але чуючи чергового разу, що гроші - всьому голова і все у світі можна купити, ми одразу зі співрозмовником погоджуємося. Правильно! Ти вважаєш, що все можна купити - скажи тоді, почім буде трахнути твою доньку? А у збоченій формі? Ви знаєте, ніхто ще ціни не назвав. Дискусія на цьому зазвичай припиняється, але сам собою напрошується висновок - за гроші можна купити таки не все, а це означає, що економіка теж не має контрольного пакету у суспільстві. Чи, принаймні, не повинна мати.

Ви любите музику? Ми любимо, тому дозвольте аналогію з оркестром. Тим більше, що весь світ - театр, як твердив свого часу яскравий представник інтелекту-альної меншості. У нашій оркестровій ямі економіка виконує роль ритм-секції. Навіть за звуком вона схожа - бум-ца, бум-ца-ца. Без неї музики не зіграєш. Політика - це духові інструменти. Блищать, сурмлять, завжди гучні і агресивні. А ще існують струнні. Капризні, тихі, ніжні. Однак без них оркестр може заграти хіба що військовий марш. Або “жмурика”.

Здогадуєтеся, хто грає роль струнних? Правильно. Гуманітарна сфера. Якщо хочете - культура. Ми з вами весь час сумніваємося, сваримося, голоси тремтять, струни розтягуються - а все одно без нас музика не звучить.

Є в оркестрі ще одна штукенція, якої зазвичай не чутно, але без якої не вийде навіть “Мурки”. Називається вона камертоном. Із цим пристроєм звіряються струнні, і навіть духові при виробництві та ремонті, ба, й ударні теж трошки підлаштовують, щоб не деренчали. І у нашому суспільстві є такий камертон. Це - мораль. Гуманітарії найбільш чутливі до нього, і політика повинна іноді з ним звірятися, та й економіка теж. Грубий приклад спів-відношення моралі й економіки: будувати ГЕС, за-топлюючи при цьому заповідник, - аморально, а тому небезпечно.

Ну, а наше суспільство-оркестр сьогодні обходиться без струнних і без камертона. І вакантні місця тимчасово заступають “зірки” як єдині представники культури та “моделі” як єдиний моральний орієнтир.

Але повернімося з оркестрової ями до вигрібної, тобто нашого з вами сьогодення.

Суспільство не може існувати у системі координат коаліція-газ. Потрібна іще одна вісь, іще один важіль впливу на суспільство. І цей важіль - культура.

Ви романтики - скаже хтось. А ми заперечимо: ні. Ми просто дбаємо про гігієну. Особисту та громадську. Бо якби дядя Толя Унітаз колись завітав до нас у гості з брудними руками, бабуся його на поріг не пустила б. Вона і так кожного разу ніби ненавмисне вела його до миски з водою та давала мило. А політики тягнуть до нас свої немиті кінцівки, і ми їх не тільки не женемо, але й садовимо за стіл. В результаті сьогодні не можемо відповісти дітям на елементарне запитання - що добре, а що погано? Як називається людина, що подала заяву до РАГСу з однією, а прийшла на весілля з іншою? Або такий приклад - ви купили квартиру, приїхали з меблями, а тут старий господар говорить: я передумав, от людина запропонувала мені більше, то я вам гроші повертаю, і везіть меблі куди хочете. Як би ви назвали такого господаря? Перспективним політиком? Чи все-таки покидьком? А тепер спробуйте пояснити своїй дитині, в чому різниця, застосовуючи приклади з українського політичного сього-дення.

Йдеться про гігієну і тільки. Про дітей, яких ми не хочемо виховувати політологами, або по-простому брехунами. Про друзів, яким хочемо довіряти. Про коханих, які не мають продавати себе нуворишкам та нуворюгам. Чи, через те, що меншість, ми не маємо на це права?

Кого ви хочете переконати? - запитають в нас. - Політиків, чи бізнесменів?

Ні. Ми наївні, але не настільки. Ми переконуємо самих себе. Тобто нас із вами.

Дозволимо собі автоцитату з дореволюційної статті “Бидло”: “У нашому дитинстві існувало чітке визначення для людей, які не читають книжок, не ходять до театрів і взагалі культурно не розвиваються. Не маємо на увазі нікого конкретно, але таке явище носило раніше назву “бидло”. Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла. Вона по-своєму щира і, можливо, по-справжньому опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла - це не те саме, що в наших з вами координатах. Звідси й усі проблеми.”

На жаль, сьогодні ця думка знову стала актуальною. Бо вітчизняні політики зробили доленосне відкриття - НАЦІОНІЛЬНОЮ ІДЕЄЮ УКРАЇНЦІВ Є ДОБРОБУТ. І україномовній інтелігенції не варто нав’язувати суспільству інші свої думки.

Отже, навіть на ідеологічному рівні нас хочуть звести до свиней - повне корито як національна ідея. Носії ідеології бидла пішли в атаку по всьому фронту. І тут уже хочеться просто загорлати на всю вулицю: ”Наших б’ють!”

Так, ми - меншість. І завжди були меншістю. Але наша робота - виробляти ідеї. Продукувати думки. І за нас із вами цієї роботи ніхто не зробить - хай би він був двічі олігархом або тричі прем’єром. Так само як металурги, які, безперечно, є меншістю, пропонують свою продукцію суспільству, ми - пропонуємо свою.

Коли тут раптом приходить дядя Толя Унітаз і оголошує, що віднині національною ідеєю буде…

Важкий випадок. Однак у нас із вами не залишається вибору - ми повинні не тільки захиститися, але й забрати свою частку влади над суспільством. Забрати - бо просто так нам її не віддадуть. Безперечно, вони сильніші, за них міліція з прокуратурою та банки з податковими. Але й ми маємо зброю, якою вони не володіють. Це - слово. І слово - досить потужна зброя. Особливо у теперішньому інформаційному суспільстві. Варто лише правильно застосувати її.

Ну, а задля годиться спочатку звернемося до політиків та олігархів із мирною пропозицією. Хлопці та дівчата, давайте домовлятися по-доброму, нам все одно жити поруч у цій країні.

Шановні політики! Робіть свої брудні справи, але мийте руки, коли йдете до нас. Як асенізатор дядя Толя.

Шановні олігархи! Ви можете купити наші книжки, картини, кінофільми, але не думки. Пам’ятайте це.

Влада у суспільстві має належати трьом рівноправним партнерам - політиці, економіці та культурі. Сьогодні ви поділили владу між собою. Але усі тиранії світу розбивалися об виробників ідей. Бо тирани завжди - бидло.

Ну, гаразд. Пожартували й годі. Все одно ані політики, ані олігархи цієї статті не прочитають. Не всі вміють. Ба, навіть якщо прочитають - не зрозуміють. Тому звертаємося до вас, шановні читачі. Вони пішли в атаку. Сподівань на порозуміння немає. І свою частку влади нам доведеться забирати силоміць.

Попереду чекають важкі бої. А значить, треба починати готувати зброю - гострити епітети, шліфувати гіперболи, перечитувати дідуся Глібова у пошуку порівнянь.

Вперед, шановні! З нами Бог! З нами Шевченко та Котляревський, Шекспір та Леонардо (не той, що черепашка-ніндзя, а да Вінчі), Рабіндранат Тагор та Лу Сінь. Невже з такою бандою ми не переможемо?

Українська правда, www.pravda.com.ua, 2006 р.

Шустер, курви і футбол

Хай читач пробачить польське слово “курви” у назві. Насправді ми хотіли вжити його російський аналог, оскільки він точніше описує сутність явища. Адже йдеться не стільки про жінок, скільки про певні моральні орієнтири. Посперечавшись між собою (мало не вперше в житті), ми вирішили все-таки зупинитися на полонізмі, аби не ображати вуха патріотів російськими матюками. Однак все-таки залишаємо можливість кожному прочитати це слово по-своєму.

Якби мав мій милий в грудях та склянії дверці,

Відчинила б, подивилась, що в нього на серці,

- скаржиться народна пісня.

І дійсно - знати б, про що думає Президент або Прем’єр, або та ж таки Юлія Тимошенко чи Ахмєтов. Що вони планують робити з нами, їхнім народом?

Корисно було б зрозуміти це і в координатах теперішнього моменту. Політика з економікою сьогодні є суперниками (ба, навіть ворогами) культури у впливі на суспільство. А оскільки ми працюємо в культурній галузі, то для нас, втім, як для кожної нормальної людини, систематична і послідовна бидловизація та аморалізація населення, яка сьогодні панує у інформаційному просторі, рівнозначна війні. Ну а на війні - як на війні, і для того, щоб ефективно бити ворога, треба його добре знати. А найкраще, звичайно, - добути секретні мапи із сейфів головнокомандувачів.

Ну, а тепер тримайтеся. Бо ми знайшли ті самі склянії дверці, через які можна зазирнути в душі деяких сильних світу цього. А заразом і до їхніх таємних сейфів із планами та мапами. І ці чарівні дверцята знаходяться не десь там у тата Карла за рядниною, а в кожній нашій хаті. Вони справді зі скла. Словом, ви вже здогадалися - ми про телевізор.

Досить довго всі ми складали власне враження про події, дивлячись на блакитний екран. Потім, не без допомоги тележурналістів, відучилися. І слава Богу. Дивитися, що там показують, - себе не поважати, але ми виросли при Радянській владі і вміємо читати поміж рядків. І тому можемо разом із вами спробувати зазирнути між рядків телевізійної розгортки (якщо хтось не знає - там дійсно є рядки).

Що не кажіть, а телебачення - це картинка світу. Такого світу, яким би його хотіли бачити ті, хто робить передачу. А головне - ті, хто їх наймає. Ви згодні, що проаналізувавши запропоновану нам картину світу, можна зробити висновки про її творця?

Для початку почнемо з простої вправи - що ви можете сказати про господаря каналу ТЕТ, який вже другу осінь якраз під річницю Голодомору ставить у програму шоу “Голод”?

Правильно.

А тепер, засвоївши методу, візьмемося за складніший приклад. Канал ICTV. Усі ми знаємо, хто його господар. Вам цікаво зазирнути йому в душу? Будь ласка. Тим більше, що спосіб роботи на каналі дуже сприяє нашим із вами вправам. Адже там є мега-зірка, своєрідний символ віри господаря.

Два роки тому, коли нас намагалися загнати у цензуру радянського зразка, на каналі царював російський держиморда Кисельов. Дивлячись в його холодні очі, кожен бачив щасливе майбутнє, яким нам його уявляє пан Пінчук.

В результаті відбувся Майдан. Кисельова відправили до рідного Сибіру, а замість нього виписали зірку з екзотичним іменем Савік Шустер. Вибір сам по собі багато про що свідчить - запрошення чергового іноземного найманця виказує агресивні плани. Значить, канал має не просто функціонувати, а гнути лінію. Адже національні кадри ніколи до кінця не вміли гнути - то у них відкритий лист, то сурдоперекладач - Помаранчева революція яскраво це підтвердила.

Отже, на зміну відвертій “руці Москви” прийшов “європеєць”. Демократ за походженням, поліглот за освітою. Щоправда, ані перше, ані друге все-таки не дають йому змоги опуститися до вивчення місцевої мови, але це в традиціях наших телевізійників.

І настала тотальна “Свобода слова”. Шустера люблять усі - а хто не любить, сам винен. Модель світу нам пропонується така: в залі - народ, розділений за географічним принципом; на сцені - скептичний російськомовний “європеєць”, який зверхньо спостерігає за галасливими і трохи кумедними політичними аборигенами; на тлі - лабораторні маніпуляції громадською думкою. Одне слово - Україна, якою її хотів би бачити пан Пінчук і до якої нас потрошку привчає. І все добре, і всі задоволені. Якби то не першість світу з футболу.

Скажемо відверто, тоді вони нас здивували. Нелогічно виходить - навіщо на футболі ідеологічна лінія? Ну, гаразд, Шустер любить футбол, нам це довго і докладно розтлумачували. Але ми теж любимо футбол, та ніхто нас не запрошує вести передачі. Ну, нехай не нас - в країні існує багато людей, які не тільки люблять гру мільйонів, але є до того ж реальними фахівцями у цій справі - тренери, футболісти, спортивні журналісти.

Невже серед наших не знайшлося бійця, який би не тільки уболівав, але й мав авторитет у футбольній галузі? Чи то Палховський зі Щербачовим коштують надто дорого? Чи то пан Шустер погодився за одну зарплатню вести обидві передачі і канал вирішив заощадити? Незрозуміло. Крім того, сам Пінчук не був помічений у любові до шкіряного м’яча і, на противагу решті нуворюг, не має клубу навіть у першій лізі. Звідки такий несподіваний поворот?

От, власне, у такому запитальному стані ми знаходилися рівно до осені минулого року, коли раптом пан Шустер виринув у новій несподіваній ролі - ведучого конкурсу “Міс Європа”.

Красуні з екрана звабливо демонстрували нам свої ребра, а ми не могли навіть насолодитися цим “еротичним” видовищем, бо від подиву все попливло перед очима. Політика, футбол, б…, тобто, пробачте, курви. Що тут спільного? До чого Шустер?

І раптом картинка склалася, неначе ломиголівка, в якої знайшовся ключ. Точно! Не Шустер об’єднує ці три природні явища, а глядачі, тобто ми з вами. Це - вказівка на наше місце у теперішньому світі. Політика-курви-футбол - магічний трикутник, загорода, в якій нам пропонують жити. Світле майбутнє. Та сама національна ідея, про яку стільки говорено. І тут-таки згадався славнозвісний “добробут” Табачника. Люди добрі, та вони ж і справді готують нам таке життя!

Політика з економікю злилися в екстазі з метою подарувати нам щастя - справжній добробут, справжній футбол, справжніх б… тобто курвів.

Мамо, роди нас назад!

На дозвіллі кожен із вас може сам проаналізувати картину світу, що її пропонують телеканали та газети, які належать політикам та олігархам. Ми особисто не знайшли реального прориву за межі згаданого трикутника. Може, вам пощастить?

Глибоке знання веде за собою глибокий сум. Хоча що тут, власне, нового? В Україні сьогодні при владі вороги та дурні? Так. А хіба колись було інакше? За всю українську історію можна нарахувати хіба кілька місяців сподівань на зміни. А тоді знову вороги та дурні.

Проте зараз - це не колись. І різниця захована у одному-однісінькому словосполученні - інформаційне суспільство. Теперішні війни зі збройних перетворилися на інформаційні, і у нас із вами з’явилися деякі шанси. Бо віднині ми знатимемо усі їхні плани. Треба тільки взяти до рук чарівний пульт, або купити журнал: раз - і ми у ворожому штабі.

Інформація на війні - це половина успіху, так твердять стратеги. З другою половиною дещо складніше. Бо її основа - це наш власний стратегічний потенціал. Що у нас там із обозами? Чи достатньо зброї, людей, резервів? Чи є у нас коні на степах широких? Чи вуголь на люльці бува не погас?

Отже, наступного разу давайте спробуємо разом розібратися у власних силах та розглянути тактику організованого опору, а може, навіть і наступу на позиції супротивника. Бо нам з вами, пробачте за банальність, відступати немає куди. Позаду - Москва, попереду - Брюссель.

Або Мінськ.

Оглядач, www.oglyadach.com.ua, 2007 р.

Хутір.COM.UA, або САМ СОБІ СТРАТЕГ

Дозвольте почати розмову з коротенького вступу. Він підсумує два попередні матеріали - “Дядя Толя Унітаз” та “Шустер, курви і футбол”, оскільки це важливо для подальших міркувань. Обіцяємо не зловживати вашою увагою і швидко повернутися до звичайних вільних роздумів, які ми (і, сподіваємося, ви) полюбляємо.

Отже у статті “Дядя Толя Унітаз” ми з вами з’ясували, що на суспільство діють три сили - політика, економіка та культура. Діють безпосередньо та незалежно одна від одної. Свого часу в СРСР владу захопила політика, вона цілковито ігнорувала економіку, але дозволила незначний вплив культури. Економіка помстилася - в країні швидко не стало чого їсти і соціалізм загинув. У незалежній Україні економіка відразу взялася відвойовувати свої позиції, і так активно, що навіть спробувала узурпувати вплив на суспільство. Бунт 2004-го року - це значною мірою повстання політики й культури проти економіки. Після успішного повстання, як це часто буває, дві з трьох сторони швидко дійшли згоди - політика та економіка поділили вплив на суспільство 50 на 50. Третя сторона - культура залишилася осторонь, її голосу в суспільстві практично не чути і ділитися з нею впливом політика з економікою не збираються.

У матеріалі “Шустер, курви і футбол” ми зазирнули у таємні плани олігархів та політиків і зрозуміли, що для нас, “їхнього народу” відгороджено обмежений життєвий простір - “політика-баби-футбол”. Цей простір пильно охороняється газетами, телебаченням, радіо, інтернетом - словом, усіма інформаційними каналами, що їх контролюють політики з олігархами. Їхня мета - перетворити людину на глядача, оскільки глядачами зручніше керувати.

Отже, залишається головне питання: а що робити нам? Людям, які не хочуть перетворюватися на глядачів, які полюбляють думати, міркувати, мудрувати, маракувати - одним словом, виробляти думки, а не повторювати їх за “телезірками”. У нас нема грошей - то що, ми дійсно другий сорт? Ми гребуємо лізти в політику - то що, ми насправді не маємо права голосу?

А дзуськи. Наші діди та прадіди не здавалися, коли країну окупували більшовики - на Сході у Холодному Яру, на Заході у схронах УПА. Опиралися без грошей, без політичних структур - тільки силою духу та зброї. То хіба ми не гідні їхньої пам’яті?

Тим більше, що сьогоднішні війни ведуться в інформаційному просторі. Людей нині не вбивають - їх зомбують з екранів телевізорів, газетних шпальт, радіостудій, інтернет-сайтів. На покірливих чекає нагорода у тому ж таки телевізорі - футбол і моделі, Петросян і політика. На всі смаки. Непокірливим загрожує інформаційний вакуум та забуття.

То як, шановні пані та панове, будемо здаватися? Скеруємо свої інтелектуальні та культурні сили на розв’язання кросвордів? А ще можна грати у телевікторини та виграти цілий мільйон! Здається, Бредбері та інші фантасти середини двадцятого сторіччя наврочили. Ми живемо у світі “461о за Фаренгейтом”, слово честі. Тільки з нами борються не за допомогою пожежників, а за допомогою блокади - забивають інформаційний простір перешкодами так щільно, що нормальному сигналу не пробитися.

До речі, герої Бредбері знайшли-таки вихід. І нам не гріх пошукати. Давайте для початку розберемося з нашими активами. Вони не такі вже маленькі. Це перш за все рештки інформаційних каналів, які ще висувають носа з табірної огорожі “політика-баби-футбол”. Тут і деякі газети, і трохи радіо, й навіть дірочки, залишені через недогляд у суцільному полотні програми телевізійних передач. Їх, щоправда, треба вишукувати, колекціонувати, але шкурка варта вичинки. Ну і, зрозуміло, інтернет - у цьому океані можна знайти ресурси, які дають поживу не тільки для першої сигнальної системи. Підтримати їх не так вже й складно - кожне відвідування є корисним для сайту і його він зможе перетворити на гроші для власного існування, особливо, якщо відвідувань буде багато. Врешті-решт є книжки. Сильні цього світу, на щастя, не читали того ж таки Бредбері, тому пожежники ще не палять книгарень.

Таким чином певного інформаційного простору нашкребемо. Але зосередити усе своє життя в інтернеті та книжках неможливо. Періодично все-таки треба повертатися до реальності. Крім того, якщо ми з вами остаточно емігруємо у віртуальний простір, хто забезпечить поповнення лав новими бійцями? А наші діти? Ми ж не хочемо принести їх у жертву сучасним богам? Що ж робити, де брати сили?

І тут треба згадати, що головна наша сила - ми самі. Саме тому, що ми любимо міркувати, маємо про все власну думку та вміємо переконувати інших, кожен з нас впливає на певну групу людей. У когось вона обмежується родиною, у когось - додаються друзі, колеги, учні. Це - наша з вами інформаційна територія, це той вплив, який не переважити жодному телевізору. І річ не в тому, що ми диктуємо свою думку людям - ні, вчасно кинуте слово, точне визначення, проста аналогія здатні зробити більше за кількагодинну проповідь.

Тож давайте для початку визначимо свою інформаційну територію і усвідомимо її як свою, особисту - такий собі інформаційний хутір, а потім почистимо його від бруду, який несуть політики. Давайте хоч би в родинному колі почнемо називати брехуна - брехуном, стерво - стервом. Давайте не будемо казати про сусіду-міліціонера: “Він хлопець добрий, але служба така”. Добрий хлопець не піде працювати покидьком. Не буває, щоб на службі людина була нечесною, а вдома - чесною. Моральні якості - це не обов’язок, а стан душі. Не конче кидати у прокурорів камінням - холодне презирство діє не гірше. А не хочеться дражнити гадів - можна обходити їх десятою дорогою. Принаймні, збережемо своїх дітей від двоєдушності. Давайте звільнимо свою територію від подвійної моралі та подвійних стандартів, і вона одразу стане чистою. Наша справа - не нав’язувати оточенню свої критерії, але чітко їх позначати. У старі часи був такий спосіб морального покарання - не подати руки. Розуміємо, що зараз це не в моді - хтозна, може, завтра до цієї людини доведеться звертатися, не кожен з нас здатен жертвувати зручностями задля моралі, - але не запрошувати таку людину в хату є абсолютно реальним. Й дітям пояснити: ми не запрошуємо дядю Вову тому, що він - падлюка. Давайте згадаємо, що крім модних нині грошей та доцільності існують інші критерії добра і зла. Доцільність - для політиків, гроші - для нуворюг, а у нормальних людей головний критерій - мораль. Саме наявність моралі відрізняє людину від тварин та депутатів. Ну, гаразд, мораль - дороге задоволення, не кожен може його собі дозволити. Але хоч позначати для себе: зараз я дію відповідно до моралі, а зараз - порушую під тиском обставин, це можна зробити?

Наступний рівень, доступний кожному - духовні вправи. Не секрет, що культура взагалі й мистецтво зокрема займаються питаннями добра і зла, прекрасного та потворного, гармонії та дисонансу. Прочитати книжку та обговорити її з друзями, родиною - це не тільки збагатитися самому, але й закріпити свій авторитет у групи впливу. Навіть просто порадивши колегам добру книжку, ви здобуваєте додаткові очки у їхніх очах. І відповідно зростає ваш авторитет. Вистава у театрі, новий диск - усе це приводи для цікавої розмови. Це не просто розвага - твори мистецтва є вправами для душі, які тренують її так само, як спорт тренує м’язи.

Сучасні війни - інформаційні, головна зброя в них - слово. І саме цією зброєю ми з вами володіємо краще за наших ворогів. Єдина біда - вони сильніші. Так, їхня зброя гірша, проте її більше. Оно, скільки слів випускають по нас звідусіль, вони тупі, але великі, як Ніколай Валуєв. І в такій ситуації нам треба діяти дисципліновано, до-тримуючись чіткої стратегії. Стратегія - це головна військова наука, вона вчить перемагати наявними силами, враховувати слабкість і силу власного війська, переваги та недоліки супротивника. Дуже корисна штука, одне слово.

Де ж нам із вами шукати стратегію? Хто візьме на себе високе звання стратега? Відповідь банальна - ми самі. Просто тому, що інших немає. І стратегію будемо шукати в самих собі, у нашому з вами національному характері. Чому саме там? А тому, що національний характер один на всіх, хіба що з регіональними варіаціями. Це те, що дано нам Богом, і гріх не використати його на повну котушку. Пам’ятаєте старий анекдот, як миші зібралися на з’їзд? “Усі нас б’ють. Люди труять, шуліки давлять, лисиці ловлять, навіть ведмеді мишкують, коли притисне. Що робити?” Вирішили піти до Сови - вона ж бо го-ловний стратег у лісі. Прийшли, скаржаться: “Ти, Сово, стратег, порадь, що робити - усі нас давлять: люди, шуліки, лисиці, навіть ведмідь і той мишкує. Пропаде мишачий рід. Як рятуватися?” Замислилася Сова і каже: “Вам треба стати їжачками. Їжачки мають колючки, люди їх люблять, шуліка не чіпає”. “Ура! -закричали миші. - Давайте станемо їжачками! Але як нам стати їжачками, скажи, Сово?” І Сова відповіла: “Ні, хлопці, я займаюся стратегією. А як - це питання тактики.” Так отож. Їжачками нам не стати. Залишаємося українцями і давайте спробуємо знайти переваги всередині себе - такі, що їх не треба виховувати та перевиховувати, ті, що з пуп’янка живуть у наших душах.

І почнемо свої пошуки з простого запитання - ким є українці?

Правильно, хуторянами. Скільки вже нам розповідали, що це погано, що принцип “моя хата скраю” не дає рухатися вперед, а все одно кожен дивиться у свій город. Національний характер не змінити ніякими проповідями. А може, тоді й не варто напружуватися? Якщо людину неможливо переробити, чому б не використати її вроджені якості їй же на користь? Хто сказав, що хуторянство - це погано? Наш прадід був куркулем, та таким міцним, що шлях до хутора й досі називається його іменем, хоч хутір зруйнували, самого прадіда розкуркулили, а шлях давно перетворився на вулицю. Та й інший прадід був хуторянином, і ми з дитинства пишалися тим, що наші пред-ки - справжні господарі. Задля справедливості треба зазначити, що третій наш прадід був наймитом, зате четвертий - князем, тож у середньому все одно виходить куркуль. Ну, це жарт, а якщо серйозно, то хутір все-таки не можна вважати однозначно негативним явищем навіть у наші дні. Хуторянин, а по-американськи фермер, годує сьогодні всіх жителів мегаполісів, так що до нього варто поставитися з повагою. Чим славний хуторянин? А тим, що це справжній господар, або, якщо хочете, ґазда. Він відповідає за кожен метр своєї землі, за кожну дошку у паркані та кожен цвях у даху. Він не має кому сказати: “не виходить”, “не можу”, “іншим разом”, “якось буде” - такі звичні фрази для сучасного міського жителя. Усе залежить тільки від нього. Бути хуторянином - велика відповідальність та велика праця, тут навіть коли пожежа - не покличеш на допомогу, бо поки добіжать, усе згорить. Ні, ми не хочемо вас налякати, а тільки зафіксувати: слово “хуторянин” насправді не має негативного зна-чення.

Ми, українці - хуторяни, а значить, люди самостійні, працьовиті та відповідальні. Відповідальні передусім за свою територію. А територія у кожного своя - у когось город, у когось вулиця, а в когось місто чи країна, в залежності від сил і амбіцій. Де можеш порядкувати - там і порядкуєш, однак на умовах повної відповідальності. Зайвого не бе-реш - тільки те, що можеш обробити. Подивіться - так живуть тисячі людей, і не тільки в сільському господарстві, але й у культурній сфері.

Проте треба зазначити, що сьогоднішнє хуторянство ідеологічно існує у двох різновидах. Галицьке, або західне базується на тезі: “Україна закінчується за моїм парканом, далі живуть глибокі москалі”. Південно-східне хуторянство виходить з того, що “Україна - це десь у Києві, а ми тут уже якось потрошку”. Зрозуміло, що обидві тези не можуть стати основою для формування спільноти. Але якщо їх змішати (що поробиш, Схід і Захід - разом!), можна отримати універсальний принцип, який здатен поставити хуторянство на службу нації. УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ У МОЇЙ ГОСПОДІ. Відчуваєте різницю? Не закінчується за парканом, а починається. І не десь у Києві, а тут, у мене. Ідеологічна вертикаль: хата (або хутір) - село (або місто) - область - Україна. Для аматорів євро-інтеграції вертикаль можна продовжити Україна -Європа - Світ.

У чому перевага такої тези? Передусім вона не має на увазі переробити українця і дає йому можливість залишатися українцем, тобто господарем або куркулем. По-друге, вона виключає будь-який сепаратизм - адже в моїй хаті починається ВСЯ Україна. Я не зазираю до сусідів, а дбаю про те, щоб у моїй господі була Україна, і відповідаю за це перед собою, дітьми та Господом Богом. Отаманщина двадцятих років минулого століття базувалася приблизно на такому принципі. Якщо Махно може взяти Катерино-слав - бере. Григор’єв воює Одесу - молодець. Петлюра в Києві - це чудово. Ну, а якщо наших сил вистачає тільки на те, щоб навести лад у своєму селі - так і зробимо. Єдина відмінність - ми не повинні стріляти одне в одного, як згадані вище добродії.

Стрілянина по своїх - українська національна розваги, про неї варто поговорити окремо. Тут ті самі ментальні проблеми - нас багато і нас не переробиш. Однак рецепт є. Ви ж не стріляєте у власного кума, і навіть у тещу. Бо які не є, а свої. Отже, пропонуємо кожному визначитися з колом своїх і не стріляти по них, навіть якщо не подобається те, що вони цієї хвилини роблять. Подобаєть-ся - допоможемо. Не подобається - утримаємося від публічних коментарів. Сам на сам можна вказати на помилки, на людях - краще промовчати. Цей принцип досить простий і дієвий, на собі перевірений. Єдине застереження - список своїх не варто змінювати частіше, ніж раз на рік-два, бо якщо кожен день стріляти в інший бік, своїх просто не залишиться.

Але повернімося до обговорення тези УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ У МОЇЙ ГОСПОДІ. Одразу відкинемо звинувачення у центропупизмі та манії величі. Ми не говоримо, що наш город є столицею України або Всесвіту, не твердимо, що беремося керувати у планетарному масштабі чи що наш рід давніший за Адама. Ні - наш принцип має на увазі індивідуальне використання. Для мене особисто Україна починається в моїй господі. Для тебе - у твоїй, для нього - у його, звичайно, якщо він згоден приєднатися до цього принципу.

Звертаємо особливу увагу на різницю між нашою тезою та традиційним підходом “якби кожен став патріотом”. Ми ніколи не забезпечимо, щоб кожен став патріотом, бо це просто неможливо. І не варто вказувати на інші нації - ми не станемо поляками, як миші не стануть їжачками. Однак хуторянин ніколи не вимагає, аби усі сусіди перекували-ся - щоб навести лад у своїй хаті, це не обов’язково. Проблема співпраці з сусідами дійсно є, однак вона не першочергова. Про неї можна поговорити пізніше. Головне - я визнаю себе господарем на певній території, я починаю наводити на ній лад.

Те саме в інформаційній сфері. Якщо мене (не всіх, а конкретно мене) задовбала аморальність, яку нам нав’язують політики, я на своїй території оголошую примат моралі. В моїй родині, серед мого кола спілкування з’являються такі критерії, як добро і зло, правда і брехня. Для того, аби встановити біля себе ці правила, не треба чекати, поки перевиховається сусід-алкоголік чи мер міста. Не треба читати людям проповіді - ми не попи, це зовсім інша робота. Варто лише чітко визначити, що добре, що погано, і не сходити з цих позицій. Хто має очі - побачить, хто схоче приєднатися - приєднається. Силоміць ще нікого й ніколи не зробили кращим.

Така позиція не вимагає подвижництва, не накладає ніяких додаткових обов’язків, крім одного - сформулювати для себе повсякденний критерій оцінювання подій та людей. Це не так уже й складно - кожен з дитинства має в голові детектор добра і зла, треба тільки помити його від бруду, котрий виливають на наші голови щодня, і цей диво-прилад знову запрацює.

Отож від завтрашнього дня ми починаємо чітко відрізняти, що добре, що погано не з точки зору заробітку, а з нормальної, людської точки зору. Що ми виграємо, коли таким от чином позначаємо та дезинфікуємо власну інформаційну територію? Перш за все, знову відчуємо себе людьми, тобто Божими створіннями. Позбудемося комплексів меншовартості, які нав’язуються звідусіль: другий сорт - це не ті, в кого немає грошей, “Мерседеса” або влади, й не ті, чиї розміри більші за 90-60-90. Другий сорт - це ті, хто забувся, нащо його мати родила, хай би навіть при цьому заробив мільярд. Не все купується, не все продається, а хто не вірить - хай для початку складе ціну своїй матері, а потім побалакаємо.

Отже, насправді ми з вами маємо досить сили. Принаймні, достатньо, аби створити навколо себе інформаційну нішу, яка нас влаштовує. Аби видалити з неї тих, хто не відповідає нашим вимогам - хоч би це був Голова Верховної Ради. Ми з вами - люди, вони - ні. Ну, а коли це затвердили, коли вимели сміття зі своїх голів, можна поїхати в гості до друзів, подивитися на їхній світ і спробувати протоптати стежинку одне до одного. І коли кількість таких хуторів та доріг між ними стане значною, світ зміниться не тільки навколо нас.

Ви - абстракціоністи, скаже хтось. Ваші рецепти надто розпливчасті. Каганцюванням сьогодні не здолати багатоголову гідру ЗМІ. А ми відповімо: будь ласка! Маєте силу на чесний герць із нею? Ми залюбки допоможемо. Однак якщо ми всі разом і кожен окремо сидітимемо та чекатимемо другого пришестя Котигорошка, який однією палицею чи то пак газетою переможе інформаційного Змія, дочекаємося дуже сумного майбуття. Діти плюнуть нам у вічі, і правильно зроблять. Бо за своїх дітей ми відповідаємо цілком. І якщо віддаємо їх на поталу Змієві, значить, кращого ставлення не заслуговуємо.

Інші скажуть: ви, братове, нічого нового не вигадали. А ми чесно зізнаємося: таки правда, не вигадали. Та й що тут можна було вигадати, коли йдеться про український національний характер? Невдячна справа вигадувати. А от узяти те, що є, і розповсюдити на інформаційний простір - це інша справа. На нашу думку, інформаційний простір має так само відповідати національному характеру, як і фізичний.

Ми народилися зараз і тут. Іншої країни в нас немає, іншого народу - теж. Давайте використовувати те, що маємо. Українці не вміють об’єднуватися - це правда. Українці добре воюють за свою хату, але погано - за Україну. Це теж правда. Але нас із вами не переробиш. Переробити можна тільки те, що поруч - свою господу, свою родину, свій хутір. То давайте переробимо їх і заживемо, як люди.

І хай політики вдавляться своєю брехнею, а олігархи - своїми грошима. Україна починається не на їхніх банківських рахунках, а в нашій господі. І від цього ніде дітися.

Роздiл 3

ВИ(ї)БОРИ

До Помаранчевої революції ставляться по-різному. Але кого з нас не зачепили вибори-2004? Хто може сказати, що проігнорував ті події? От і ми, кинувши своє письменництво, жили тільки політикою, переживали, ходили на мітинги, писали в інтернет. Просто мурашки поза шкірою ідуть, коли перечитуєш статті, писані перед першим туром.

Давайте згадаємо себе тодішніх, перевіримо почуття на щирість. Адже усе це відбувалося насправді. Ми дійсно так думали, і, як показали наступні події, небезпідставно. В суспільстві склалася така ситуація, що інакшого сценарію просто не було. І кожен на своєму місці розумів це. Мало того - майже сто років тому Володимир Винниченко у своїй “Сонячній машині” передбачив нашу Помаранчеву революцію і описав її один в один.

Не вірите? То перечитайте разом із нами.

Поради маленького українця

31 жовтня 2004 року на нас з вами чекає велике випробування - перший тур президентських виборів. До нього готується влада, відлагоджуючи механізми підтасовок результатів. Готуються штаби кандидатів, розробляючи заходи протидії фальсифікаціям та плани масових акцій. Здається, що нам, рядовим виборцям, залишається тільки бути готовими виконувати накази і вірити в успіх.

Проте спробуємо замислитися і чесно скажемо собі, що жоден штаб не здатен повноцінно керувати сотнями тисяч людей. Тому ключем до успіху 31 жовтня буде лише самоорганізація учасників масових акцій. Тобто вміння кожного діяти розумно, в межах спільної стратегії. І гуртувати навколо себе інших.

Давайте не будемо чекати вказівок. Штаби не розпишуть наші ролі. Кожен повинен сам для себе скласти план дій на цю ніч. І послідовно втілювати його у життя. А для цього треба визначити свою персональну, може, й маленьку, але дуже конкретну задачу.

Велика мета - чесний підрахунок голосів - вимагає дій у кількох напрямках одночасно. Головна наша зброя - моральний тиск. І ми повинні забезпечити цей тиск по всьому полю, на кожному квадратовому метрі перебування фальсифікаторів.

Далеко не все вирішуватиметься у Центральній виборчій комісії. Перші вкидання фальшивих бюлетенів відбудуться на виборчих дільницях. Потім територіальні виборчі комісії спробують створити зручні для влади протоколи. І вже тільки потім до справи візьметься ЦВК.

Але і це ще далеко не все. Основною зброєю політичних шулерів на виборах будуть телеканали. Саме через них влада буде легітимізувати свій сценарій. До того ж, не треба забувати і про Адміністрацію Президента - координаційний центр та символ всіх майбутніх фальсифікацій.

Отже, вночі 31 жовтня ми повинні бути скрізь. Біля кожної дільниці, біля територіальних та Центральної виборчих комісій, біля телецентру та студій телеканалів, біля Адміністрації Президента на Банковій. Наша задача - пробудити совість у тих, у кого вона залишилася, а решті нагадати про страх. А тому ми повинні бути скрізь.

Оберіть місце чергування в ніч виборів особисто для себе. І обов’язково візьміть із собою друзів. Навряд чи варто всім іти до ЦВК. Хай вашим об’єктом буде виборча дільниця або телестудія. Те місце, де ви працюватимете, і буде найважливішою ділянкою акції. Бо не важливих ділянок цього разу не буде.

Уроки 23 жовтня показали, що необхідно оточити кожен з об’єктів щільним кільцем. Так ми відіб’ємо охоту провокаторам імітувати штурм адміністрації або телецентру. А крім того, подивимося у вічі членам комісій та депутатам, телеведучим та журналістам, гостям студій та коментаторам. І наполегливо побажаємо всім бути чесними. Хай вони пройдуть крізь наші лави, побачать наші обличчя, почують наші слова.

Проте в жодному разі не можна допустити агресії серед своїх. Наша зброя - моральний тиск, а не фізичне насильство. Визначте зону своєї персональної відповідальності - метрів десять навколо - і забезпечуйте там цілковитий спокій. Попри присутність агітаторів та провокаторів з протилежного боку або міліції.

Чоловіки!

Це наш із вами час! Одну осінню ніч не гріх провести на вулиці! Хто ще захистить наших дітей від кримінального бєзпрєдєла? Якщо сьогодні не відстоїмо Україну разом, то кожен окремо і поготів не зуміє захистити свою родину від свавілля “пацанської” влади.

Жінки!

Напечіть пиріжків та ідіть зі своїми коханими. Чоловіки не наважаться відступити, якщо ви будете поруч.

Журналісти!

Тексти для їхніх ЗМІ пишуть московські політтехнологи, тому в їхній Україні журналісти будуть без роботи. Але сьогодні на телеканалах та радіостанціях ще працюєте ви, чесні люди. Беріть ефіри до своїх рук! Женіть зі студій найнятих брехунів і сміливо сідайте до мікрофонів.

Правоохоронці!

Якщо не можете відмовити начальству - саботуйте. “Не завелася машина.” “Зламався водомет.” “Я ж вам давно казав, що треба гуму поміняти.” Причин можна вигадати тисячі.

Якщо кожен із нас проявить розумну ініціативу, а всі разом - принциповість і твердість, у злочинців не буде шансу перемогти. Ми маємо вирішальні переваги, але саме від кожного з нас залежить, чи зуміємо ми ними скористатися.

Давайте зрозуміємо, що:

Нас більше. Головна сила натовпу - інерція. Ніколи не тікайте і не бийте у відповідь. Висніть на руках і плечах агресорів - це найкраща зброя. Найпідготованіший спецагент не зможе нічого вдіяти, якщо на ньому повиснуть троє. Провокаторів та агресорів треба позбавляти можливості рухатися, а не бити.

Їхні бійці підневільні, а тому можуть і повинні бути заагітовані. Сьогодні головною зброєю пікетувальника може стати пиріжок. Пригостіть міліціонера, все одно кілька годин одне біля одного стоїте. Познайомтеся, розпитайте про життя. Пам’ятайте, що він вас боїться більше, ніж ви його. Зробіть так, аби міліціонери замість безликого натовпу побачили перед собою людей.

І останнє. У опозиції нема таємних планів. Вони просто неможливі для такої кількості учасників. Тому сміливо і широко обговорюйте зі знайомими свої наміри, гуртуйте людей навколо себе. Сьогодні кожен із нас - генералісимус.

Хай нам допоможе Бог! Разом ми переможемо!

Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.

Ви(ї)бори Відкритий лист народному Кандидату

Вельмишановний Кандидате!

Всі ми знаємо, що сталося 31 жовтня. Ми отримали болючий удар від влади, яка змогла-таки перетворити вибори Президента у виЇбори.

Проте ми, Ваші виборці, свою роботу зробили до кінця. Ми були 23-го жовтня на майдані Лесі Українки. Це таких, як ми, перелякалася влада і звела паркан навколо ЦВК. Ми вбралися у помаранчеве і зав’язали на своїх машинах стрічки. Це від нас УТ-1 та Інтер оточилися бетонними блоками та спецназом. Ми перевірили дані у списках. Ми проголосували за Вас і привели до урн усіх своїх родичів та знайомих. Ми прийшли попід дільниці вночі і дочекалися результатів. Всі ми готові були іти під ЦВК, але стали на горло власній пісні і не пішли, коли Ви скасували мітинг.

Ми проголосували, і Ви, як ніхто, знаєте, що наших голосів вистачало для перемоги. Але чому ж тоді ми не перемогли?

Так, ворог був цинічним і хитрим. Але хіба хтось сподівався на інше? Хіба Ваші штабісти не повинні були втілювати свої плани саме з урахуванням цих якостей влади?Хіба у них було завдання важливіше за протистояння фальсифікаціям? Невже вони розраховували на чесний герць?

Вельмишановний Кандидате! Це не Ваші, а наші вибори. Це не Ваша перемога і не Ваша поразка. Це наша перемога, перемога народу над владою. І ми не дозволимо Вашим штабістам зіпсувати її своїми лінощами та нехлюйством.

Тому ми, Ваші виборці, вимагаємо від Вас рішучих дій.

Наші вимоги такі:

• Припинити шапкозакидальницькі розмови і обіцянки легкої перемоги. Комсомольський ентузіазм Зінченка - штука добра, але всі ми знаємо, чим закінчило ЛКСМУ. Вибори - це велика робота, і всі ми повинні бути відповідно налаштовані.

• Докорінно перебудувати роботу регіональних штабів, особливо на Сході. Саме там штабісти проґавили найбільші фальсифікації. Не вірте парадним реляціям, а візьміть все під тотальний контроль.

• Радикально підвищити кваліфікацію, агресивність та технічне оснащення спостерігачів. Нам здається, це можна зробити на основі обстріляних у першому турі кадрів.

• За результатами першого туру пробити внесення змін до виборчого законодавства, які б ускладнили роботу фальсифікаторам.

• Постійно публічно тиснути на владу та телеканали, аби кожен їх представник зрозумів, що чекає на нього особисто в разі фальсифікації другого туру. Не будуть же вони цілодобово сидіти за парканами! Протест повинен зустрічати їх скрізь - на виході, дорогою додому і навіть вдома.

• Якнайшвидше звернутися до людей із простою та зрозумілою програмою дій, аби кожен з нас розумів, що має робити завтра і 21 листопада.

У день другого туру ми прийдемо на дільниці, проголосуємо, простежимо, підтримаємо. Однак попереджаємо Вас: якщо вищезазначені наші вимоги не буде виконано і владі вдасться перетворити 2-й тур у чергові ви(ї)бори, ми залишаємо за собою право в порядку, передбаченому статтею 36 Кримінального кодексу, вдатися до необхідної оборони своїх виборчих прав. Але тоді вже не ображайтеся, якщо за компанію постраждають і ті, хто через власну бездіяльність, непрофесійність або прожектерство не зупинив владу, а значить, фактично сприяв втіленню злочинного сценарію.

Влада боїться нас. Проте стара російська мудрість говорить: “Нєту воїна храбрєй, чєм іспуганний єврєй”. Вони іще не вичерпали своїх резервів, бо Дияволу обмежень нема. Накресліть владі шляхи для відступу. Вони повинні більше боятися наслідків фальсифікації, ніж перемоги Ющенка.

Зрозуміло, що влада може сховатися він народу за парканами та спецназами. Але в такому випадку їй доведеться жити там постійно. А ми тут, по наш бік парканів, обійдемося і без них.

Зі щирою повагою та вірою в перемогу.

Ваші виборці. Брати Капранови.

Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.

“Грузіть апельсини бочками” відкритий лист Народному Президентові/за результатами 2-го туру ви(ї)борів

Вельмишановний пане Президенте!

Не знаємо, чи прочитали Ви нашого попереднього листа з промовистою назвою “Ви(ї)бори”, але мусимо зазначити, що, на жаль, наврочили. Події розгорталися саме так - нас знову виї… пробачте, ошукали, і ми вийшли на вулиці. Не ображайтеся - але ми вийшли не за Вас. Ми вийшли за себе. Гасло “Ю-Щен-Ко”, яке ми так завзято скандували, має особисто до Вас не більше стосунку, аніж геніальне “Нас багато, і нас не подолати”. “Ющенко” для нас - не конкретна людина. Це - символ. І ми ще й досі готові його скандувати. Поки що готові.

Ми не радикали. Нам, безперечно, хочеться по-триматися за горло Кучми та його компанії, але ми розуміємо необхідність компромісу. Ми розуміємо, що рішення Верховної Ради передусім врятувало економіку - і не від міфічної “енергетичної кризи”, яку намагаються організувати залишки банди, а від справжньої кризи довіри людей, довіри до гривні, до банків, до системи виробництва-дистрибуції. Бо економіка сьогодні тримається виключно на довірі.

Однак нас досі мучить питання - після рукостискання з Януковичем Ви перевірили, чи на місці Ваша обручка? Бо мудрі євреї кажуть: “Якщо ти поцілувався зі злодієм, перерахуй зуби”. Ви передивилися кишені, постоявши поруч із Кучмою?

Зізнаємося - ми неймовірним зусиллям зачавили в собі паростки розчарування і готові працювати далі.

Ми поїдемо спостерігачами туди, куди скажуть Ваші штабісти, і будемо зубами гризти горлянки фальсифікаторів.

Ми проголосуємо за Вас, а точніше, проти Кучми.

Умовно-достроково звільнений прем’єр не має шансів отримати чесну перемогу. Але залишаються плани зриву голосування, модернізації механізмів ви(ї)борів, - щось подібне вони вже озвучували вустами Гавроша та інших песиголовців.

Отже, мусимо попередити Вас: якщо Ваші штабісти знову проґавлять цей процес, люди вдруге вийдуть на Майдан. Але уже з арматурою в руках. І вони приведуть таки на Банкову свого Президента.

Тільки це вже будете не Ви.

Нам би не хотілося знову наврочити.

Тому ці два тижні ми будемо поруч із Вами.

Ваші виборці. Брати Капранови.

Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.

Тачанка з півдня

Сила-силенна аналітичних матеріалів про третій тур, які не завжди вдається дочитати до кінця, спонукає нас пожаліти потенційного читача і у цьому, нашому звіті запропонувати додатковий сервіс. Тобто, спочатку ми коротко позначимо висновки зі своєї мандрівки таврійськими степами, а далі вже почнемо докладну розповідь - для тих, хто не встиг заснути.

Отже, до вашої уваги головні висновки:

• Миколаївський обласний штаб Ющенка і більшість районних штабів області варто розстріляти перед лавами революціонерів для прикладу і підняття бойового духу останніх.

• Рейтиг Ющенка на Миколаївщині - це насправді рейтинг довіри до місцевих представників. Скажи мені, хто твій штаб, і я скажу - хто ти.

• Не все так погано в наших рідних степах. В селах і містечках є справжні герої, які постраждали за свої переконання, які можуть і повинні стати опорою у подальшій роботі і яких треба відзначити.

• У другому турі на дільницях було масове вкидання. В цьому замішано тисячі людей. Усіх покарати не вдасться. Але для того, щоб у 2006 році мати нормальні вибори, а не той цирк, що зараз, протягом року необхідно:

посадити на лаву підсудних мінімум по 1 фальсифікатору у кожному ТВК,

провести слідчі дії у відношенні кожної ДВК, з візитами до прокуратури і всіма понтами, аби решта злякалися.

З висновками скінчено. Кому цікаво, їдемо далі, з самого початку.

Свята треба зустрічати вдома. Тому не дивно, що свято демократії, яке вже втретє за останні два місяці відвідало Україну, ми зустріли в рідному Очаківському районі, що на Миколаївщині. Люди чомусь дивуються, коли чують, що ми з Миколаївщини, а ми не розуміємо, що тут дивного - невже там живуть не такі люди, як скрізь? Запевняємо, що такі самі. І в цьому ми ще раз переконалися 26 грудня.

Пам’ятаєте діалог із фільму “Хоробре серце”?

- Ірландія - це мій острів.

- А ти хіба граф?

- Ні, я ірландець.

Це про нас. Бо Очаків - це наше місто. Тому ми зв’язалися з координаторами спостерігачів на сайті “Майдан”, взяли дві свої машини, приятелів, відеокамери, ксерокс та поїхали спостерігати за виборами. Одразу зауважимо, що нам поталанило - місцевий штаб не забувся подати наші прізвища до ТВК, і ми навіть отримали ксіви. Таке щастя випало не всім -бардак із посвідченнями підтвердять, мабуть, більшість із волонтерів Миколаївщини. Отже, маючи дві мобільні групи з міжнародним спостерігачем (старовинним другом з ближнього зарубіжжя, який приїхав захищати українську демократію) на борту, ми взялися відповідати за весь рідний район цілком, а це 24 дільниці.

Оскільки ми не звикли покладатися на будь-кого, то свою роботу, проживання, харчування та фінансування організували самі і зі співчуттям вислуховували колег із інших районів про поневіряння у степах, ночівлю на підлозі, гонитву за місцевими штабістами тощо. Нам було легше, бо, як ви уже знаєте, Очаків - наше місто. А отже, від виборів ми отримали майже виключно позитивні емоції. По-перше, погода - сонце, зелена травичка, і все це напередодні Нового року. По-друге, природа - безкраї степи, море, романтика порожніх пляжів. Тільки не подумайте, що ми займалися виключно порожніми пляжами - просто про них писати приємніше, аніж вкотре обурюватися роботою місцевих штабів та відсутністю бодай слідів агітації за Ющенка. Аби проілюструвати це, наведемо лише один епізод, який стався у суботу.

Отже. День перед виборами, 17-00. Телефонуємо до районного штабу, аби повідомити про своє прибуття. Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Але в Очакові, виявляється, існує ще й міський штаб. Набираємо його. Повідомляємо, що дві мобільні групи з Києва прибули в їхнє розпорядження. Чуємо у відповідь:

- Добре. Давайте під’їжджайте до мене завтра годинці о 9-й.

Хто розуміє, оцінить гумор ситуації. Нам запропонували зустрітися в штабі у день виборів о 9-й при тому, що перші засідання ДВК починаються о 7-15! Що ж тут дивного, що ми так і не зустрілися з місцевими штабістами, бо зрозуміло, о 9-й ми уже давно були в полі, а наші намагання ввечері звітатися про зроблене, нарвалися на незрозуміле белькотіння. Словом, не судилося. Зате майже на кожній дільниці нас відводили вбік представники Ющенка і казали:

- Ви там у Києві скажіть, що наші штаби…

І далі нецензурно.

Головні претензії зводилися до повної відсутності будь-якої агітації, пізнє інформування активістів, що вони повинні працювати у ДВК, і ігнорування будь-яких прохань, сигналів тощо.

На дільниці в селі Володимирівка при 98 виборцях у списку у складі комісії нудьгувало аж троє хлопців з Тернополя, у той час, коли на найбільшій сільській дільниці в Чорноморці, яка налічує 1600 виборців, обійшлися виключно місцевими жителями. Довелося там залишитися на підрахунок голосів нам особисто.

На маленькій дільниці в селі Жовтень нас до сліз вразила розповідь місцевої фермерки, голови ДВК, у якої сільська влада розгромила рибне господарство, про те, що вона все одно власним коштом фінансує роботу комісії, продавши останніх курей та качок. З ТВК за весь час не надійшло навіть копійки, а на скарги до обласного штабу чується тільки одна відповідь - це ваші проблеми. В результаті у жінки не вистачає навіть грошей на бензин, аби довезти до Миколаєва протоколи. Довелося витягти з кишені свої кровні гривні і профінансувати у такий спосіб вибори Президента.

І таких історій - майже у кожному селі. На людей нацьковують податкову, міліцію, санстанцію, звільняють з роботи, але вони все одно приходять працювати для Ющенка. Бути опозиціонером на Майдані складно, але нас там мільйони. Бути опозиціонером у обласному центрі дуже складно, але там можна загубитися серед людей. Бути опозиціонером у селі на сто хат - це справжній подвиг. І перед цими людьми хочеться стати на коліна.

А потім хочеться підвестися з колін, вивести наперед працівників місцевого та обласного штабів Віктора Ющенка і розстріляти їх до бісової матері під барабанний бій. Аби всі бачили.

У Очаківському районі за Ющенка проголосувало близько 22%, тобто так само, як у середньому по Миколаївщині. Однак дозвольте запитати, а хіба 22% - це мало? Хіба серед цих 22% не можна було знайти нормальних ініціативних людей? Можна. Їх навіть шукати не треба - вони самі нас хапали за руки. І це не вчителі української мови. Це підприємці, фермери, торгівці. І всі солідарні в одному - Очаківщина могла б проголосувати значно краще, аби там бодай щось робилося для цього.

А головне, теперішні “представники” Ющенка викликають у людей логічне запитання - якщо кандидат спирається на таких персон, то чи не їх він приведе з собою до влади?

Скажи мені, хто твій штаб, і я скажу тобі, хто ти.

Зворотній вплив репутації місцевих представників на репутацію самого кандидата у нашому регіоні має вирішальне значення. І саме тому наш південь голосує так погано. Бо він віддає свій голос не за Ющенка, якого не показували по телевізору, а за місцевого представника, якого бачить щодня. Тому рейтинг Ющенка - це передусім рейтинг довіри до штабістів. І наявністю плакатів тастрічок питання далеко не вичерпується.

Окремо хочеться зауважити - Очаківщина проголосувала краще, ніж у другому турі. Краще майже на 10%. І сталося це за рахунок того, що у третьому турі вдалося попередити вкидання бюлетенів. За нашими розрахунками у другому турі на кожній дільниці їх було вкинуто від 100 до 400. Це підтверджують спостерігачі. Це підтверджує порівняння результатів другого і третього турів. Для прикладу візьмемо село Куцуруб.

За Ющенка у другому турі - 309 голосів, у третьо-му - 311.

За Януковича відповідно - 1109 та 839.

Явка у третьому турі була меншою за другий на 270 людей, але що цікаво, цілком співпала з явкою у першому турі. У другому ж всі, “понадпланові” виборці одностайно проголосували за Януковича. Напрошується висновок: в селі Куцуруб тоді вкинули близько 270 бюлетенів. Про це повідомили і спостерігачі з минулого туру, які рахували всіх, хто підходив до урн, і прорахувалися рівно на 270 осіб. Комісія тоді сказала, що виборців, певно, не помітили. Тобто якщо підняти списки виборців у другому турі і звірити підписи тих, хто “проголосував” з підписами реальних виборців, можна садити комісію до в’язниці.

Але і це не головне. Ви не повірите, але в рідному Очакові нас дуже втішили люди. Колишні наші однокласники працюють у комісіях від Ющенка. Колишні вчителі - від Януковича. Проте останні намагаються не загострювати уваги на цьому, а деякі навіть ховають очі. Від нас. Від своїх учнів.

Значить, їм соромно. А коли людині соромно - можна сподіватися, що вона не зовсім пропаща.

Майдан, www.maidan.org.ua, 2004 р.

ТАК! (вашу мать),або Чи буде Ступка міністром культури в уряді Ющенка

Наш старовинний друг приїхав допомагати українській революції. В ролі міжнародного спостерігача. Йому все цікаво - адже там, у Європі, навіть уві сні не бачили такого емоційного вибуху. Нудно живуть. Нам теж цікаво - а що думає пересічний європеєць про українські події?

- Все класно, - каже закордонний друг. - Але чи замислювалися ви над тим, що буде після? Коли настане похмілля. Адже на вас чекають неминучі розчарування.

Питає, а в самого очі уважні, співчутливі та тактовні, немов у дантиста.

Ми, зрозуміло, довго втовкмачуємо, що вийшли на майдан не за Ющенка, а за себе, і що в Ющенку розчаруватися неможливо, бо у ньому ніхто не очаровувався, ми його знаємо, як облупленого. Але потім самим стає цікаво - а може, ми в глибині душі й насправді чекаємо на щось таке від Ющенка, аби мати можливість розчаруватися і тим підтвердити прогнози мудрих європейців.

Де ж нас можуть розчарувати?

У фінансовій галузі на розчарування розраховувати не варто - там Андрійович визнаний спец, навіть Тигіпко з усіма його здібностями не зміг розвалити створеного Ющенком Нацбанку.

З економікою теж зрозуміло - ми пам’ятаємо, як при уряді Ющенка припинили вимикати світло, як вперше виконали бюджет. Тут прогнозувати розчарування не менш складно.

З соціальною політикою складніше, але і там у біографії нашого Президента є чим похвалитися - виплата за часів прем’єрства боргів за пенсіями та зарплатнею. Та й врешті-решт, свого батька-пенсіонера ми якось і самі утримаємо навіть у разі цілковитого розчарування.

Ну, і нарешті культура. Галузь, до якої маємо професійний інтерес і безпосередній стосунок. Чого б нам такого чекати від нової влади, тільки серйозно, без фантазій?

Замислилися ми, і раптом зрозуміли, що питання культури в останній виборчій кампанії просто не стояло. Ніхто не оголосив підвалин культурної політики нової влади, ба, навіть не натякнув, що вони розробляються. Мабуть, що не актуальне це питання і навіть шкідливе для електоральних битв. На війні, як на війні.

Тоді ми зайшли з іншого боку та спробували згадати - а чим же запам’ятався уряд Ющенка з точки зору культури. Нумо, хто допоможе?

На першому місці, безперечно, «гастроль» щойно призначеного міністра Богдана Ступки разом із Лією Ахєджаковою до Львова, де їх обсвистали за російськомовний репертуар.

За ним із невеличким відривом іде провокаційна дискусія про зміну правопису української мови, в яку тодішній уряд дав себе втягти, і яка була не останнім козирем у боротьбі проти нього з боку олігархічних кланів.

Третє місце посідає традиційна обіцянка примусити держслужбовців вивчити державну мову, яка теж закінчилася пшиком.

Далі вже починається примітивне фінансування різних акцій - від поїздки на Венеційське бієнналє до зйомок кіно.

Іще пригадується щось? Може, хтось колись вів розмови про принципи культурної політики? Якщо й вів, то дуже тихо, принаймні, ми не почули.

Одне слово, в культурі тоді нам світла не ввімкнули. Тільки в хатах.

Отже, що нам залишається, аби спрогнозувати найближче майбутнє? Ворожити? Давайте поворожимо. Є таке ворожіння по книгах. Відкриваємо книгу, тицяємо пальцем навздогад буряків і читаємо, що вийшло.

“Замість донесення до людей ідеї суспільних цінностей, сімейного спокою, кохання, справедливості та добра, такі „новорічні” програми часом взагалі пропагували вульгарність, розбещеність та споживання алкоголю”

Господи прости, це що таке - матеріали XXV з’їзду КПРС? Ні, це слова Миколи Томенка, Голови Комітету з питань свободи слова та інформації Верховної Ради, одного з лідерів опозиції, ой, пробачте, влади. Крий Боже, нам не подобаються новорічні телепрограми, проте риторика! А нижче читаємо:

“Я переконаний, що українське суспільство конче потребує абсолютно іншого телебачення. Телебачення без горілки та сексу. Телебачення для розумних людей” (курсив - наш).

Особисто від себе скажемо, що ми теж за телебачення для розумних людей. Більше за те - ми не п’ємо горілки, бо полюбляємо коньяк. Але секс! Сексу шкода, зізнаємося щиро. Тому ми не можемо підтримати “здорових” ідей одного з лідерів нової влади.

А якщо серйозно? - спитаєте ви. Якщо серйозно, то окрім старовинного російського слова “мракобєсіє” на думку нічого не спадає. І ми швиденько перегортаємо сторінку. Що ми тут бачимо? “Закон України про захист суспільної моралі”. Автор - нині член фракції “Наша Україна” Леонід Черновецький. Закон підтриманий фракцією і введений в дію. Свят-свят! Про цей закон уже багато писано та говорено. Слава Богу, що його всі ігнорують, інакше наслідки для культури можна було б порівняти хіба з Чорнобилем.

Все, кидаємо ворожіння, не чоловіча це справа. Краще візьмемося до політики. От, наприклад, Азаров, який вітав нас із Новим роком на Майдані. Згадайте його коронний номер - забрати пільги у всіх і натомість адресно фінансувати “потрібні” проекти. Як воно вам? Не нагадує принципи культурної політики уряду Ющенка?

Але не будемо проти ночі за Азарова. Давайте краще за самого Ющенка поговоримо. Вас, наприклад, не дивує надзвичайно велика кількість його виступів “російською” мовою? (Ми навмисне взяли це слово у лапки, бо мова Ющенка лежить ближче до діалекту Довгоносиків, аніж, власне, до російської, яку ми досить довго чули не в київському варіанті, а в оригіналі, тому знаємо, про що говоримо). А нас не тільки дивує, але й сильно напружує. Що трапилося? Невже уся ця філологія вийшла на арену через іноземних журналістів? На жаль, мусимо зазначити, що ні. Це через наших із вами співгромадян, бо існує думка, що вони так краще розуміють. Це через них наш Президент принижує себе і країну, калічачи мову Пушкіна. І тут уже ніде дітися від враження, що це реакція на регіональний шантаж. Президент дав нам всім чітко зрозуміти, чим саме нова влада готова пожертвувати заради “збереження єдності”.

Ну що ж, картина, здається, зрозуміла і даних вистачає, аби визначитися з нашими очікуваннями.

Отож, шановна владо! Ми чекаємо від тебе на:

• Призначення Богдана Ступки міністром культури

• Продовження політики фінансування “потрібних” проектів у культурі при збереженні нинішнього культурного ладу

• Надання російській мові якогось (не офіційного формально, але офіційного по суті) статусу, який дозволяє ігнорувати українську, зрозуміло, заради святої мети - збереження єдності

• Відсутності будь-яких спроб припинити культурну окупацію України Росією, - безперечно, в ім’я збереження добросусідських відносин

• Ну, і врешті-решт нової, тепер уже культурницької Переяславської ради. Гасло для такої події вже сформоване - СХІД І ЗАХІД РАЗОМ!

Погодьтеся, що за таких очікувань розчаруватися буде складно і будь-який сценарій, хоч на дещицю кращий, ми сприйматимемо як справжню перемогу.

Безперечно, теоретично можливий інший варіант - наприклад, буде здійснено спробу виробити стратегію в державній культурній політиці, до керма у гуманітарній сфері буде допущено людей незаангажованих, таких, що чітко розберуться, яка культурна ланка потребує допомоги, а яка - просто захисту, та ще й вироблять механізми отого всього…

Але геть подібні думки! Тим більше, що підстав для них не існує. А крім того, такі очікування однозначно стануть джерелом розчарування. А розчаровуватися нам зараз не можна. Нам потрібні перемоги.

За будь-яку ціну.

Майдан. www.maidan.org.ua 2005 р.

КЛАУЗУЛА* ЯК ТАЄМНА ЗБРОЯ ПОЛІТТЕХНОЛОГА

Словник політичних рим

У нашому позбавленому зручностей дитинстві існував доволі радикальний засіб боротьби з ворожим елементом. От, наприклад, коли сусідська бабця надто переймалася нашими набігами на її садок, скаржилася батькам, лупцювала порушників палицею, писала в міліцію тощо, ми (не особисто, бо ми були хорошими хлопцями, а зовсім інші, погані хлопці) могли запросто кинути такій бабусі до туалету паличку дріжджів. Ефект не можна описати словами - лайно виходило з берегів і текло на подвір’я, випливало на вулицю, на горе вредній бабусі і на втіху поганим хлопцям, тобто не нам.

Минули роки, але сьогодні ми маємо змогу повернутися у дитинство. Дріжджі, що їх у великій кількості кидають до вигрібних ям нашого суспільства різного роду політтехнологи, призвели до того, що політика вийшла з призначених їй берегів і потекла вулицями, дворами, затікає у хати, попри закони фізики долає сходові майданчики, втрапляє до квартир і при цьому дуже смердить. Просто немає куди подітися від цього запаху, і немає куди втупити око та чим затулити вухо від нього. Гарні дівчата співають не про Галю, яку до сосни косами, а про Юлю, яка косу носить, ну, а паркани, на яких традиційно відпочивав інтелект, спаскуджено бігбордами та варварським політичним графіті.

Що залишається робити у цій ситуації? Піти в астрал. Або ж спробувати зосередитися на візернуках, які вимальовують потоки лайна, ой, пробачте, політичні річки, на наших культурних теренах. Перший шлях - для філософів. Другий - для митців, тобто для нас. Адже багато хто з колег по цеху сьогодні у передвиборчих штабах виробляє творчий продукт. І іноді настільки неоковирний, що демон співтворчості прокидається у наших незміцнілих душах. Чого варта, наприклад, Джоконда, яка раптом починає говорити, та ще й російською мовою! Де вона її вивчила? А як вам здоровезний (по кадру) трансвестит, який агітує нас “зєлєнєть”, щоб потім “нє краснєть”? Залишається тільки жалкувати, що йдеться не про Регіони, бо заклик “голубєть” у його вустах виглядав би значно природніше. Ну і вірші, звичайно. Рима “зєлєнєть-краснєть” просто-таки блякне у порівнянні з шедевром від торгової марки “МИ”, де “гори лайна” римуються із “блок Литвина”. При всій повазі до двірників, які виголошують цей витвір, ми глибоко сумніваємося, що саме вони і є його авторами. Серце підказує, що десь у штабі сидить брат-письменник або ж поет. І не виключено навіть, що у такий спосіб він намагається продемонструвати глядачам своє справжнє ставлення до роботодавця, точно як минулої осені журналісти провладних телеканалів вдягали помаранчеві светри, аби просигналити глядачам, мовляв, усе, що я говорю, є підлою брехнею. Ну, ви самі розумієте.

Отже, за усім передвиборчим мистецтвом видніються вуха нашого колеги-творця, або, як деякі кажуть, творюги. Зокрема поета, бо українці - найпоетичніша у світі нація. У нас кожен другий - поет. І вдала рима завжди була ефективною політичною зброєю. Леся Українка колись жалкувала, що слово - не гострий безжалісний меч. Спіть спокійно, пані Лесю! Тепер - меч. Прикладів багато - починаючи зі стратегічного АніЛораківського “голосуй по уму, голосуй за Кучму”, і закінчуючи партизанським “МИ - діти Кучми”. І звичайно, ми не можемо залишитися осторонь цього творчого процесу, а тому пропонуємо свою допомогу в пошуку вдалих рим, які б могли підняти політичну боротьбу на новий естетичний рівень.

Увага! Все, що написано далі, призначено виключно для працівників штабів і настійливо не рекомендується політикам із метою захисту їхньої нервової системи. Кухня, у тому числі творча, - не дуже привабливе видовище для клієнта.

Ми пропонуємо вам рими до найбільш популярних політичних партій і блоків. Наголошуємо, що ці рими не мають жодного політичного підґрунтя і можуть використовуватися як прихильниками відповідних сил, так і їхніми супротивниками. Тобто нічого особистого.

І почнемо ми із найбільш творчої частини політикуму - тих, хто не цурається модернізму уже сьогодні.

Не ТАК. Наш улюблений і, безперечно, найкреативніший виборчий блок. Починаючи з екстравагантної назви, яка зводить нанівець усі гасла, бо коли читаєш “Російська мова - так”, а внизу - “не так”, виникає враження роздвоєння особистості. Крім того, цей блок стимулював народну творчість, яка вже перейменувала стару добру “кравчучку” на нову “нетачку”, за що подяка усім кріейторам штабу. З чим римується назва “Не ТАК”? Правильно. Цитуючи пана Шуфрича: “Что не сдєлаєт дурак, всьо он сдєлаєт нє так”. Римою для “Не ТАК” може слугувати будь-яке слово, що закінчується на -ак або -як. Буряк, будяк, кулак, кунак (друг), запропонований уже “дурак”, “чудак” ну і те слово, про яке ви подумали. Безодня можливостей для творчості. Не рекомендується римувати “не так” і “так”, бо в поезії це моветон (приклад - чоботи-півчоботи).

НАРОДНА ОПОЗИЦІЯ. Зримувати це складне слово спробували іще Кінахові штабісти. Пам’ятаєте бігборди “Влада, чи опозиція? Пропозиція!” Але окрім “пропозиції” можна використати також просто “позицію” та “композицію”. Композиція має розвиток - адже якщо її розділити на дві частини - КОМ (тобто комуністична) і ПОЗИЦІЯ, виникає додатковий сенс. Цими римами ми вимушені були б вичерпати увесь політтехнологічний арсенал, якби не класик російської літератури, яку означений виборчий блок так любить. Мається на увазі Козьма Прутков і його безсмертний вірш “Прі відє ісправной амуніції как прєзрєнни всє констітуції”. Активна позиція пані, тобто товарища, Вітренко у питанні російської мови змушує нас до використання іншомовних рим - що поробиш, хазяїн-барін. Отже, назва “Народна опозиція” опосередковано, через слово “амуніція” може бути римована зі словом “конституція”, а далі вже самі напрошуються “проституція”, “провокація” та інші слова, що закінчуються на -ція. Дякуємо Козьмі Пруткову і в його особі усій російській літературі.

КОМУНІСТИ. Дуже добре римуються із словом СОЦІАЛІСТИ, тому будемо розглядати обидва явища разом. Тут підходять іноземні слова із закінченням на -істи - матеріалісти, нігілісти. І оскільки обидві партії теж люблять російську мову, знову згадується Козьма Прутков. “Матєрьялісти і нігілісти развє годятся только в горністи”. А також “Ідуть матєрьялісти і нігілісти, і у тєх, і у другіх ногті нєчісти”. Наполегливо рекомендується стара перевірена рима “їсти” - ми не маємо що їсти, все поїли комуністи (соціалісти). З іноземних слів можна згадати також онаністи та фашисти. З онаністами простіше - ми комуністи, а решта онаністи. Це круто. А от із фашистами треба бути обережними. Сьогоднішня молодь не надто розуміється на тонкощах марксизму, а тому може наплутати. Ті - націонал-соціалісти, ці - інтернаціонал-соціалісти, знамена у всіх черво-ні - іди розберися. Так і до гріха недалеко. Треба пояснювати, що це зовсім різні явища. Але це, по-перше, довго, а по-друге, особисто ми так і не розібралися, чим саме вони відрізняються одні від одних попри зданий в інституті курс марксизму-ленінізму. Складно це.

РЕГІОНИ. Гучне, красиве слово, цікаве для римування. Наприклад, “мільйони”. Одразу виникає асоціація з першою п’ятіркою списку, не за кількістю, звичайно, а за статками. Хоча тут уже ліпше підійшли б мільярди. Можна взяти слово “чемпіони” - що то за краса! Щоправда, нинішнє турнірне становище команди “Шахтар” не дуже сприяє застосуванню таких слів, однак можна спробувати вполювати чужий електорат - “Голосуй за Регіони, і Динамо - чемпіони!” Непогано римується “Регіони” та “із зони”, це може бути використано як політичними супротивниками, так і симпатиками - останніми в якості протиставлення. Можна спробувати зодіакальні рими. Наприклад, Регіони - Скорпіони.

БЛОК ЛИТВИНА. Тут із римами все гаразд, хлопці та дівчата у штабах постаралися. Але окрім “гори лайна” ми б могли порекомендувати риму “вина” (в смислі напою: “наллємо вина за Литвина!”), “хріна” (до хріна - у позитивному контексті, ні хріна - в негативному). Ну і спеціально до уваги мешканців інтернет-простору: словосполучення “АЦЦКІЙ СОТОНА”. Що воно таке - не знаємо, але клаузула співпадає.

ПОРА. Напрошується рима “УРА!”, потім “мура”, “діра”, “бура” (в значенні карткової гри, тут навіть виникає подвійна рима - пора-бура-гра). Для молодіжної аудиторії можна використовувати суто модерністську риму - па-ра-ру-ра. Воно пахне музикою і Бітлами, а це знову модно.

БЮТ. Через свою неукраїнську фонетику римується не дуже добре. Пропонуємо риму “тут”, мовляв, хтось (Путін, Буш, Березовський, Лазаренко…) - там, а ми - тут. Годяться також класичні (зі Стругацьких) “інститут” та “Брут”, причому, як Хома Брут, герой “Вія”, так “і ти, Брут”, убивця Цезаря. Якщо українізувати фонетику та додати в кінці м’який знак, то само напрошується слово “б’ють”, а також “п’ють”, “кують”. Зозулі кують, хлопці п’ють, барабани б’ють. А розвинути музичну тематику пропонуємо приспівом: “Справедливість є - ла-ла є-є.”

ЗЕЛЕНІ. Окрім запропонованої Сердючкою рими “зєлєнеть-краснєть”, ми знайшли варіанти “зелені-олені”, “клени”, і навіть “Ленін”.

БЛОК КОСТЕНКА-ПЛЮЩА. “Плющ” - це не тільки людина, але й рослина, тому він римується зі словом “кущ”, з комахою “хрущ”, а також із рідко вживаним, але красивим словом “хлющ”.

НАША УКРАЇНА, ТРУДОВА УКРАЇНА. Найменш цікавий випадок. Бо самоназви націй і країн рідко римуються із чимось незвичайним. А банальні рими на кшталт калина-малина-горобина ніяк не розбурхують творчої уяви. Тут можна порекомендувати словосполучення “ціни на свинину”, або похитрувати, пригадавши, наприклад, радянську пісню “Виряджає сина вільна Україна дорогому Сталіну передать привіт”. Замінити “вільна” на “Наша”, а “Сталіна” на “Путіна” чи “Буша” - кому що до вподоби.

Не один наш талановитий знайомий сьогодні за величезні гроші байдикує у виборчому штабі. Але навіть менш талановиті прилаштувалися - наприклад, вимахують прапорами на перехресті. “Що ти робиш? - запитали ми в одного “ветерана майдану”. - Невже продався?” А він каже: “Ні! Ви подивіться уважніше”. Глянули - а він дійсно, не просто так вимахує, а виписує прапором у небі відоме всім слово із трьох літер, демонструючи таким чином своє справжнє ставлення до ворожої політичної сили. Отже, він не продався. Душею він із нами, і це не може не радувати.

Власне, тому ми і не стрималися, сіли оце до комп’ютера, щоб допомогти нашим у їхніх штабах, аби вони мали змогу не просто так вимахувати прапорами, а писати при цьому в небі, в ефірі, в інтернеті те, що насправді думають, даючи зашифрований сигнал, що вони з нами.

Бо усі ми однієї крові. Усі - інтелігенція. Совість нації.

Українська правда, www.pravda.com.ua, 2006 р.

Купатися, чи не купатись?

Слідом за Гамлетом Подерв’янського вся прогресивна частина українського народу зупинилася перед питанням - святкувати, чи не святкувати річницю Помаранчевої революції? Іти на Майдан, чи вдома заливати розчарування одвічними українськими ліками - оковитою? Навіть колишні революційні лідери ще не визначилися.

Отже, давайте згадаємо, що було рік тому. Ми, зокрема, їздили спостерігачами на рідну Миколаївщину. Було тепло. Запросили із собою друзів і усі разом бороли гідру місцевої влади, слухали розповіді земляків, матюкали і владу, і опозицію. А потім уже в Києві, на Майдані будували барикади з лав, вартували, ходили у розвідку, блокували Банкову, стояли пліч-о-пліч, коли обіцяли атаку спецназу, грілися в автобусах, боялися разом із усіма і разом раділи. Слухали вночі “Червону руту”, яку молодий революціонер одним пальцем підбирав на білому роялі у залі Київради. Самі співали гімн під Верховним судом. Обіймалися з десятками і сотнями українців. Знайомилися. Давали автографи. Гріли вдома львівських студентів. Спілкувалися з кримським омоном. Їли з польових кухонь. Влаштовували у наметовому містечку кінофестиваль “Відкрита ніч”.

Якщо хтось із вас колись переживав сильніші емоції, якщо були інші дні з подібним душевним піднесенням, тоді, безперечно, треба святкувати саме їх. У нашому житті минула осінь була найщасливішим часом. І не через Ющенка. І не через Тимошенко. Бо ми вийшли на вулицю не за них. Ми вийшли за себе. Ми хотіли і надалі вибирати Президента. І були проти його призначення з Банкової або з Кремля. Не сподобається Ющенко - оберемо іншого. Ми відстояли це право.

У третьому турі ми заклалися зі своєю групою спостерігачів - якщо Ющенко переможе хоч у одній дільниці рідного Очаківського району - усі йдемо купатися в морі. Не вийшло. А зараз оце стрельнуло в голову - а що, як на річницю зібрати компанію, поїхати та все-таки скупатися, га? Гідно відзначити найщасливішу осінь нашого життя. Отже, ми їдемо і всіх запрошуємо з нами. Приєднуйтеся!

І на питання Гамлета - купатися чи не купатись, однозначно відповідаємо - купатися!

Спустити враз штани - і батерфляєм…

Майдан, www.maidan.org.ua, 2005 р.

Роздiл 4

Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті

Думати - погана звичка. Навіть гірша за колупання в носі, бо останньої можна позбутися шляхом самоконтролю, в той час коли думки наздоженуть вас навіть уві сні. Людина весь час думає: хтось над тим, де заробити грошей, хтось - як їх витратити, а декого цікавлять абстрактні проблеми - наприклад, глобалізація, національна ідея, стан сучасної літературної критики, сучасні культурні міфи та стандарти. Хтось любить посміятися з чужих помилок, а хтось вишукує в них вияви підсвідомості.

Філософія - це наука індивідуального використання. Ми вивчаємо різні картини світу, аби в результаті створити власну. Ми постійно міркуємо з різних приводів і шматочки цих думок складаються у світогляд.

І якщо вам здасться, що у матеріалах цього розділу немає нічого спільного, ви, безперечно, матимете рацію. Однак насправді вони пов’язані між собою двома чинниками - авторською позицією та сьогоденням. Адже ми міркуємо над тим, що відбувається навкруги нас - тут і тепер. А значить, і вам буде цікаво поміркувати разом із нами. Принаймні, ми на це сподіваємося.

Кобзарство як альтернатива глобалізації

Цю скромну книгу віршів

Дозволяю собі присвятити

нашим пригніченим братам

Та кріпацьму поету Тарасові Шевченку,

Який невтомно закликав до звільнення селян

Задовго до скасування кріпацтва в Росії,

Не зважаючи на неодноразові ув’язнення.

Рукописи його віршів, що були заховані в землі,

Всі були знайдені та спалені владою,

Він загинув, розстріляний в московській тюрмі.

Писано ввечері 3 жовтня 1924 року,

Коли мені наказали розпустити Другий комітет селян.

Тейсуке СІБУЯ.

(Посвята до збірки віршів “Кричу в полі” японського поета і політичного діяча Сібуя Тейсуке, виданої 1926 року в Японії).

З Тарасом Григоровичем Шевченком ми познайомилися в Москві 1989 року. Вчилися тоді у Енергетичному інституті й задля підвищення ефективності навчання записалися на курси швидкого, чи то пак раціонального читання. Для розвитку пам’яті там пропонували вчити вірші напам’ять: перший тиждень - по одній строфі щодня, другий - по дві, далі - три, чотири, п’ять. Дорога до інституту відбирала в нас по півтори години в кожен бік, тобто часу було навалом, а от із вибором репертуару виникли складнощі - кого вчити? За форматом найбільше підходив “Кобзар” - маленька кишенькова книжечка в сірій палітурці, яка невідомо яким дивом знайшлася у книжковій шафі квартири наших дружин - цілком добропорядних московок.

Треба сказати, що віршів з дитинства ми знали доволі - батьки дуже кохалися на поезії, літературні ігри були частою розвагою у нашому провінційному дитинстві. Але на Шевченка уваги здебільшого не звертали - бо, по-перше, росли у російськомовній родині серед суржикомовного Очакова, а по-друге, не вивчали в школі української. Тоді це було запросто. Навіщо перевантажувати дітей зайвим предметом?

І ось чи то від кишенькового формату, чи з причин зародження в наших юних душах національної свідомості, Шевченко став щодня їздити з нами в московському метро від станції “Кунцевская” до “Шосе ентузіастов” з двома пересадками.

“Реве та стогне Дніпр широкий” - бубоніли ми під носа, а збоку чулося: “ Ой, сматрі, хахли, чьо лі?”

Здається, чутливість до подібних зауважень є характерною рисою всіх українців. Ображена гідність народжує впертість, і ми настирливо просувалися вперед, спочатку по строфі щодня, потім по дві, три. Але що далі, то частіше до душі стукалося розчарування: хіба це може бути віршами найбільшого національного генія? Ні, ми мали базову читацьку кваліфікацію і знали, що поезія вимагає терпцю. Знали, що у збірках рівень творів зазвичай різний і треба довго гортати сторін-ки в пошуках єдиного вірша, а може, навіть і рядка, який відкриє мало зрозумілі образи, змусить душу тремтіти й встановить прямий духовний контакт із автором. Однак терпіння, навіть підсилене пораненою моска-лями гідністю, все ж таки не було бездонним, тому, вивчивши “Кобзар” від “Причинної” до кінця “Гайда-маків”, ми взяли паузу та всілися обговорювати. Що ж це таке коїться, люди добрі? Кого нам нав’язали як батька нації?

Примітивні рими - це раз. Цілковитий хаос із ритмом - два. Згадайте спроби писання музики на Шевченка - бідолашні композитори просто вимушені були додавати слів у рядки, щоб хоч якось вирівняти складову структуру. В образному просторі такий густий наїв, що знайти поживу для уяви сучасного читача просто неможливо. Та ще й повтори. Жахлива кількість стандартних рим, рядків і навіть строф, які дратують і страшенно заважають вчити, бо при читанні напам’ять постійно збиваєшся і перестрибуєш у сусідній вірш. Гарні ж генії у нашої Батьківщини!

А з іншого боку, не комуністи ж Шевченка вигадали! Не могли кілька поколінь цілком освічених українців клеїти дурня, поставивши на постамент подібну поезію. І це означає, що ми, саме ми, чогось не зрозуміли, попри те, що вивчили напам’ять майже половину книжки.

Ну, нехай ми дійсно не розуміємо, - сказали врешті собі, - але генії так не пишуть. Та й не генії теж. Так взагалі не пишуть, а хіба розмовляють по селах старі люди, згадуючи почуті десь вірші, - перебріхують їх, доскладаючи на ходу. І в часи Шевченка теж так не писали - відкрийте будь-який підручник з літератури. Не писали, проте говорили - старі люди по селах тоді розмовляли так само, як і зараз.

Чим тодішні старі люди відрізнялися від сучасних? - спитали ми себе. І самі ж собі відповіли: а тим, що вони називалися кобзарями і являли собою єдину форму існування української літератури.

Таким чином ми зробили маленьке персональне відкриття. Ой, і хитрий же був цей Тарас Григорович Шевченко!

Усім відомо, що повсякденне культурне життя тогочасних українців було міцно прив’язане до візитів кобзарів. Все, що відбувалося між цими візитами, мало характер локальний - що там може відбуватися в селі? - співи, танці, місцеві побрехеньки. Тим часом кобзарський репертуар забезпечував долучення кожного хутора до спільного культурного процесу в Україні, створював загальнонаціональний пантеон текстів. Саме завдяки йому українці з різних куточків наших земель могли відчути себе єдиною нацією.

А з легкої руки Тараса Григоровича цю роботу взяла на себе книжка. Відтоді українцям не треба було чекати, поки до села завітає якийсь там Перебендя. Тепер кобзар постійно жив у скрині та співав за першою вимогою хазяїв. Співав, розповідав так, як і живі його колеги, тією ж мовою, ті самі історії. І сльози так само текли щоками у жінок, а чоловічі руки так само стискалися в кулаки.

Шевченко зробив справжнє диво - поселивши велику українську літературу в кожній хаті, перетворив її на продукт щоденного культурного раціону. Це схоже на чарівний подарунок, той, що його колись приніс до людських осель Прометей. Велика національна культура спустилася до кожної людини, зігріла її та залишилася поруч, не тільки не заперечуючи місцевих сільських співів-танців, але й доповнюючи їх.

“Будь-яке відкриття має бути застосованим з користю”, - вирішили ми і взялися за Шевченка знову. Треба сказати, що відтоді він виглядав для нас зовсім іншим. Коли поетична форма припинила дратувати, зі сторінок проступила справжня література. Тепер ми зрозуміли, чому цього малоросійського вискочку раптом прийняли за свого провідні митці тогодення. Перед нашими здивованими очима зримо вималювався літературний канон. Саме так. Це не був лубок, склепаний “для народу”. Це був справжній зразок літератури - читацьке спрямування з одного боку та дороговказ для всіх, хто збирається працювати на ниві українського слова - з іншого. Мудрий поет дуже зрозуміло окреслив у своїй маленькій збірочці, чим українська література відрізняється від російської та від польської. То й не дивно, що вже понад сотню років українські літератори користуються цим каноном.

Нам пощастило, бо процес усвідомлення себе співпав з іншими, глобальнішими процесами. Саме тоді Радянський Союз остаточно віддав Богові душу. І коли ми вже цілком серйозно визначили для себе українську літературу як основний напрямок творчої діяльності, настав час переосмислити перші враження від знайомства з Тарасом Григоровичем. Питання постало просте - чи варто особисто нам у своїй творчості дотримуватися створеного ним канону?

Що можна взяти з “Кобзаря” для себе? Перш за все - спрямування на читача. Ця риса Шевченківського літературного стандарту імпонувала нам надзвичайно. За кожним із творів цієї збірки зримо вимальовується визначений автором адресат - тодішній “маленький українець”. Нащадки суттєво недооцінили роль цієї складової - навряд чи ми з вами знали б щось про Тараса Григоровича, якби за основний напрямок творчості він узяв, скажімо, особисте самовираження чи то мистецькі експерименти.

Проте з рештою характеристик довелося помучитись. Які риси варто запозичити українській літературі двадцять першого століття? Національно-визвольні мотиви? Ліричність? Схильність до силабічного віршування? Дрібнувато якось виходить. Та й не вони ж свого часу визначили успішність проекту “Кобзар”. Потім хтось з нас вимовив слово “сучасність”. І ми глибоко замислилися. Чи є поезія Шевченка сучасною? Тільки без агітації. Не хочемо образити шевченкознавців, але архаїчність віршів трохи не зупинила наше вивчення “Кобзаря”. Здається, що й покоління наших батьків не сприймало поезії Кобзаря як сучасної. А ось діди-прадіди - хтозна. Радіо вони вперше почули вже у зрілому віці.

Ну гаразд, а у ХІХ столітті? Чи сприймалися вірші Шевченка як сучасні тодішніми читачами?

Треба сказати, що відповідь на це питання не викликає жодних вагань. Так. Шевченко на той час був не просто сучасним. Однією ногою він навіть стояв у майбутньому, десь на початку двадцятого століття, коли майже повністю усна українська література вже так міцно окнижилася, що ні фізичне знищення кобзарів, ані лінгвоциди не змогли зупинити її розвитку.

Сучасність “Кобзаря” - це одна з основних характеристик, яка визначила його роль в українській культурі. І саме цю рису варто взяти на озброєння майбутній літературі, чітко відокремивши її від архаїчної тематики та не зовсім конвертованої для сучасного читача форми.

Ну, й третя, на наш погляд, стрижнева якість цього безсмертного твору дивно прозвучить у наші євро-інтеграційні часи. Це - внутрішньоукраїнська спрямованість текстів. Так-так. Поезія Шевченка адресувалася не світові, не європейцям, а українцям. Притому українцям “внутрішнім”, які нікуди не емігрували, нізвідки, озброєні закордонною освітою, не повернулися, - тим, хто виріс в Україні, живе в ній і ростить дітей, які знову ж таки житимуть в Україні. Голос Шевченка за збереження української нації в межах її традиційного розселення й нині лунає так потужно, що навіть самим українцям його чути.

Отже, зробили висновок ми, українська література, відповідно до заповіту Великого Кобзаря, має бути читабельною за формою, сучасною за методом і національною за змістом. Є заперечення?

У нас заперечень також не було, й ми взялися до роботи, для початку вирішивши написати… нового “Кобзаря”. І зовсім не з метою замінити старого. Новий “Кобзар”, за задумом, повинен був відігравати роль містка між нашими сучасниками й тими невмирущими цінностями, які ховаються від масового українця за сюжетами та стилем, за героями та римами позаминулого століття. Так з’явився наш “Кобзар 2000” - дві книжки під однією обкладинкою для жінок і чоловіків окремо, з вічними сюжетами і модерними героями. Здається, всі зафіксовані нами вимоги вдалося виконати - книжка вийшла сучасною, дуже читабельною не тільки для широких кіл, але й для професійних читачів - критиків і навіть колег-письменників. Ну, а щодо внутрішньонаціональної спрямованості - перекладачі скаржаться нам, що тексти “Кобзаря 2000” не пристосовані до перекладу навіть близькими польською та російською мовами.

Відразу скажемо: книжка наша має непогану долю, вже шість років тримається серед лідерів продажу в книгарнях, вочевидь претендуючи на звання “лонгселера”, тобто краму, попит на який зберігається довго. Але попит цей за масштабом не виходить за межі “національних бестселерів”, обсяги продажів яких на українському ринку традиційно не досягають навіть десятої частини від якогось там “Гаррі Поттера” чи “Кода Да Вінчі”. Бо навіть якщо об’єднати всі твори Забужко, Андруховича та й самого Тараса Григоровича - реалізація цих книжок за рік не сягне і половини “Щоденника Бріджит Джонс”.

Невже ми настільки гірші?

Письменники частенько обговорюють цю ситуацію між собою та з журналістами. Причин називають багато - від зруйнування єдиної централізованої системи книготоргівлі до відсутності національної преси. Однак іноземні “шедеври” продаються в Україні у цих самих умовах, і продаються вдесятеро краще, ніж ми.

Безперечною є лише одна теза - наші книжки мало відомі українським читачам. Фахівці-маркетологи кажуть: бракує реклами. І ми погодимося. А потім подумаємо і засумніваємося. І от чому:

Усім відомо, що найуспішнішою книжкою в сучасній Україні був український переклад “Гаррі Поттера”. Читачі шикувалися у довгі черги, щоб першими прочитати нову частину пригод хлопчика-чаклуна. Загальний наклад усіх томів перевалив за вісімсот тисяч. Але чи вклали англійські власники авторських прав на твори Джоан Роулінг хоч копійку в рекламу свого дітища в Україні?

А навіщо? - За одеським звичаєм відповімо ми запитанням на запитання. Український читач був чудово поінформований про новий бестселер через наші, віт-чизняні ЗМІ, оскільки ті дисципліновано подають нам всі закордонні новини, особливо про так звані “світові” прем’єри. Наші мас-медіа задарма рекламують закордонну мистецьку продукцію просто для того, щоб мати авторитетний вигляд в очах читачів-глядачів-передплатників. І не звертають жодної уваги на прем’єри місцеві.

Світові культурні бренди сьогодні абсолютно безплатно рекламуються в Україні. Проте коли їхні виробники дозріють до того, щоб оплачувати місцеву рекламу, ситуація тільки погіршиться. Тоді вже національний інформаційний простір виявиться повністю закритим для нас, виробників локального культурного продукту. Кожен газетяр скаже: “Мені навіть Голлівуд платить, то й ви на дурняка не проскочите”.

Саме цей процес називається інформаційною глобалізацією. Ознаки його легко впізнавані: одна прем’єра на всю планету, одне світове турне, чітко визначений пантеон зірок, однаково популярних у всіх країнах, ті самі афіші в кінотеатрах Бразилії і Китаю, вітрини-близнючки книгарень Києва та Катманду. Віднині популярною в Україні може бути тільки “світова” література. І це зовсім не ознака якості, як можна попервах подумати. “Світова” - це швидше універсальність, якщо хочете, їстівність, яка дозволяє однаково добре зрозуміти книжку і неграм похилих років, і японцям. Основні її характеристики такі: знайома усім тематика, конвертована система цінностей, спрощена лексика, яка легко перекладається більшістю мов. Ознаки національної культури вітаються, але вони не повинні виходити за межі приправи, легкого колориту та екзотичних звичок героїв - інакше інвестори ніколи не вкладуть гроші у рекламну кампанію.

Протестувати проти цього - все одно, що з нагаєм іти проти танків. ЗМІ живуть за ринковими законами, а глобальна інформація обходиться дешевше і сприймається легше. Навіть якщо колись створять загальнонаціональну українську газету - вона швидко стане локальною ланкою глобальної системи розповсюдження інформації. Бо перш за все це економічно доцільно. То що, спробуємо агітувати медійників, аби вони відмовилися від прибуткових технологій? А може, просто тихо закриємо лавочку національної літератури, залишивши нащадкам тільки численні зображення сивовусого Тараса?

Стривайте, а як називається його книжка? “Кобзар”?

Здається, надто часте вживання вилущило з цієї назви первинний зміст. Кобзар - не звання. Кобзар - професія. І головне в ній - не кобза чи там бандура. Голов-не - ходити між людей і нести їм культуру просто до хати. Без телевізора, без газет - очі в очі, з вуст до вух. Дякуємо Вам, Тарасе Григоровичу, за підказку.

Кобзарі не підвладні глобалізації! І не тому, що національно свідомі. Тут інший механізм: спробуйте розповідати людям на вулиці про Шрека, хіба вас слухатимуть? А от якщо розповідь стосуватиметься чогось нового, що не лізе в очі з усіх екранів і бігбордів, тоді у вас є шанс. Триндіти за “світові” прем’єри кобзарям просто економічно невигідно!

Щоправда, комуністи постріляли наших кобзарів і тепер нема кому протистояти тиску глобальної культурної “уравніловки”. Єдиний вихід - братися до справи самим.

Письменнику! Хочеш донести свою книжку людям - відкидай інформаційних посередників і сам ставай кобзарем. Сьогодні це значно легше і приємніше, ніж колись.

Сучасному кобзареві зовсім не обов’язково ходити по хатах. Наш досвід зустрічей з читачами свідчить - і у Рівному, і в Херсоні, і у Дніпропетрівську, завжди знайдеться п’ять-сім десятків зацікавлених, які залюбки послухають заїжджого письменника, нехай він і не ПаолоКоельйо. У вищих навчальних закладах теж не буде особливих проблем прочитати лекцію філологам чи журналістам. А якщо до компанії взяти місцеву літературну зірку, - масштаб заходів буде ще більшим, а географія розшириться аж до районних центрів.

Чи варта гра свічок? Варта. Наш-таки персональний досвід підтверджує, що попит на книжки у відвіданому регіоні зростає в кілька разів. Проте навіть безпосередньо на зустрічах можна продати достатньо примірників, щоб повернути гроші за квитки. Це - натяк видавцям, звідки брати кошти на організацію подібних гастролей.

Приїзд письменника з іншого міста - завжди подія для місцевої культурної еліти. Її не часто бавлять подібними заходами. А тому інформаційний слід від зустрічей залишається не тільки у чутках та обговореннях, але навіть і в місцевих ЗМІ - не все ж їм столичні таблоїди передруковувати.

Написане вище може розглядатися як цікава стратегія просування книжок, яка до снаги українським видавцям, але ми - вірні учні славного Тараса, а старий мислив зовсім іншими масштабами. Чи варто братися до справи, якщо не ставити перед собою цивілізаційних задач?

Де криється таємниця успіху кобзарів, таємниця їхнього впливу на суспільство? На наш погляд, у їхній кількості.

Хіба ми б з вами чули щось про українську культуру, якби кобзар був один? Нехай навіть найзірковіший, зі світовим іменем. Кобзарів були тисячі - навчених і самоуків, романтиків і блазнів, тверезих і п’яниць. Одних люди слухали, інших - гнали. Це було повсякденним культурним явищем, хлібом насущним українського гуманітарного тогодення.

Тож і нас мусить бути багато. Не чекайте, поки хтось централізовано організує цей процес “на європейському рівні”. Кобзарство тримається на особистій ініціативі. Давайте їздити по людях і залишати після себе книжки у їхніх хатах. Це - єдиний шанс на виживання в умовах агресивної глобалізації. Шевченко окнижив колись українських кобзарів і зробив їх безсмертними. Тепер збережена завдяки йому традиція може стати у пригоді розгубленим нащадкам.

У лицарських романах популярним був такий прийом - головний герой батьківським мечем здобуває перемогу. То може, й нам варто вдатися до батьківської зброї? Зняти з запилюжених полиць і начистити, щоб ворог лякався самого її блиску.

P.S. Уважний читач спитає, напевне: “Панове-брати! А навіщо перед матеріалом поставили ви той епіграф?”

А ми ще раз по-одеському відповімо запитанням: “А чи не здається Вам, уважний читачу, що уявлення пересічних українців про Шевченка не дуже відрізняються від тих, які мав процитований нами японець?”

Для книги “Мій Шевченко” 2007 р.

Про Табачника, Гітлера і національну українську ідею

За цей матеріал ми дякуємо Дмитрові Табачнику. Так-так, тому самому знаменитому віце-прем’єрові уряду Януковича. В історію України цей пан увійде завдяки податкам на книжки 2004-го року та заявам про українську національну ідею і місце україномовної інтелігенції 2007-го. У 2004-му українські письменники у відповідь спалили свої невидані рукописи. У 2007-му дружно посміялися. Ну, звичайно - чи заслуговують висловлювання “гуманітарного” віце-прем’єра на іншу реакцію? Але, з іншого боку, якось образливо чути, що національною ідеєю українців є добробут. Усяке в нашій історії бувало - Хмельниччина, Коліївщина, отаманщина, партизанщина і, врешті-решт, Помаранчева революція, - різні прапори, транспаранти, корогви, але на жодному не було написано “Добробут”. Та й навіть нічого схожого: воля, незалежність, віра, помста, навіть демократія - але не добробут. І справа тут не тільки в Україні - ми просто не можемо уявити собі націю, яка одностайно підіймається на війну за добробут. Це вже якась банда, а не нація, погодьтеся.

Але геть емоції - подякуємо ворогам за те, що мобілізують нас на боротьбу, та візьмемося до справи. Спробуємо розібратися у проблемі раз і назавжди, щоб не давати можливості різним пустобрехам ганьбити наших з вами батьків і дідів.

Питання національної ідеї постало на всьому пострадянському просторі відразу після виникнення незалежних держав. Воно й не дивно - комуністичні ідеали розвіялися, залишивши порожнечу, яка наполегливо вимагала заповнення. Що характерно - перший голос у хорі пошуковців нових ідей завела Росія. Здавалося б, у країни з такими давніми традиціями не повинно виникати питань. Але ще дивнішим виявилося те, що за шістнадцять років “старший брат” не просунувся у цьому напрямку бодай на крок. Як Єльцин свого часу заявив, що національна ідея терміново необхідна новій Росії, так Путін нещодавно зізнався - не вдалося її віднайти. Немає у Росії національної ідеї, - сумно зітхнув Володимир Володимирович, затягаючи зашморг на енергетичному горлі Європи. На жаль, немає. І ми можемо тільки приєднатися до цього жалю.

Наш рідний Кучма тим часом не дрімав, а впевнено твердив, що українська національна ідея не спрацювала. Була, мовляв, але не спрацювала. Його теж можна зрозуміти - директорська психологія диктує директорські критерії: працює, чи не працює. Машина, людина, ідея. Працює - значить, добра. Не працює - рекламацію виробнику, хай лагодить. І виробник, до речі, знайшовся. Науковці заявили, що розробили нову національну ідею. Історія просто анекдотична. Ми не втримаємося від цитати:

“Треба затверджуватися як самобутня та процвітаюча європейська нація, яка реалізує своє творче покликання, життєдіяльність якої базується на принципах гідності, а розвиток, свободу і права якої захищає сильна демократична держава.” Саме таке формулювання української національної ідеї офіційно запропонував Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.” (www.ukraine.ru)

Таке хитромудре визначення наші науковці отримали шляхом (тримайтеся за щось) всеукраїнського опитування населення! У дослідженні вони використовували методи психосемантики, контент-аналізу, корекційного та факторного аналізів (а ви думали!), ну і в результаті продукували наведену вище формулу. Було це 2001 року. Однак інші опитування, вже року 2007-го, показали, що 65% населення України вважають: національну ідею досі не сформовано. Дарма, виходить, старалися професори разом зі своєю психосемантикою.

До когорти славних пошуковців національної ідеї долучилися й політики. Наприклад, Інна Богословська запропонувала тезу: “Україна - це я”. Янукович під час передвиборчої кампанії 2004 зізнався, що за його уявленням, національна ідея - це коли ти можеш бути щасливим. Адміністрація ж Президента Ющенка заявила, що національна ідея - це європейська Україна, помісна церква, свобода, повага до прав людини і, пробачте за повтор, європейський вибір. Немовби визначення “європейська” не включає в себе свободу, права і той самий вибір. Ну а якщо включає, чим тоді українці відрізнятимуться від інших європейців, наприклад, поляків? Хіба церквою?

Розважати вас подібними історіями можна без кінця. Однак ситуація складається більш ніж дивна. Ну гаразд, ми - нація колоніальна, на національну ідею не спромоглися, і це зрозуміло. Але, якщо вірити Путіну (спробуй-но не повірити!), наша колишня метрополія теж із цим питанням не визначилася. Оце вже по-справжньому дивно. Скажіть, будь ласка, як може не бути національної ідеї в народу, який створив одну з найбільших імперій світу? Мінін із Пожарським виганяли наших козаків з Москви без жодних ідей? Просто так, по п’яні? Петро І замордував десятки тисяч кріпаків на будівництві Петербурга з примхи? Російсько-Турецькі війни - помилка цариці-німкені? А партизанщина 1812-14 років вигадана Толстим та іншими продажними писаками?

Ми, звісно, не науковці, не філософи, навіть не бозна-які розумники - але пробачте, щось тут не те, навіть на перший погляд пересічного ока. Щось Путін із Єльциним не додивилися. І Кучма не допетрав. Щось у цім питанні складніше, а може, й простіше, ніж вважають ці мудрі голови.

Давайте спробуємо розібратися самотужки - врешті-решт, ідея ж національна, а ми з вами є представниками нації, потенційними носіями цієї самої ідеї. Давайте помаракуємо разом, тим більше, що інформації зараз не бракує - заходимо в інтернет, набираємо у пошуковій системі “національна ідея”… ось, будь ласка, 371370 посилань. Давайте сайт за сайтом вивчимо усі та відразу зрозуміємо… Жарт, звичайно. Але переглянути основні статті не гріх. Отже, перше, що впадає в око - вчені поки не дійшли спільної думки, що воно таке, національна ідея. Ви не повірите - але вони самі не знають, чого шукають. Це нагадує старовинну історію про пошуки Грааля: шукали всі, але весь час сперечалися, що ж воно таке - Грааль. Одні християни вигадали, що це чаша, інші з цим категорично не погодилися, ще й Дена Брауна підключили. Словом, пошуки тривають уже кілька сотень років без жодного результату. Таке трапляється, коли не знаєш, чого шукаєш. Отак і з національною ідеєю. Скільки мудреців, стільки визначень - складних, дуже складних та дуже-дуже складних.

Наведемо деякі з них - небагато, аби не зловживати вашою увагою. Хочете добряче посміятися - пошукайте самостійно. Це розвага не гірша за читання Павла Глазового, слово честі.

Отже, національна ідея за різними версіями це:

• цивілізаційний атрактор розвитку країни;

• відбиток національної свідомості та комплекс почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;

• засіб мобілізації нації для реалізації того чи іншого національного проекту;

• визначення стратегії розвитку держави;

• поєднання архетипу та свідомості нації;

• гармонізатор та орієнтир усіх сфер буття на розв’язання конкретних завдань;

Ну, і так далі. Складно? Дуже. Простим людям не второпати - трактор воно, гармонізатор, або архетип, чи держави, чи нації, чи країни, а чи то народу. Без півлітри, як то кажуть, нікуди.

”Національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде:

- по-перше, транснаціональною…

- по-друге, базуватися на системі національних цінностей…” - вважає Президент Української Ліги зв’язків з громадськістю, кандидат філософських наук, доцент Андрій Ротовський.

Погодьтеся, що треба бути дуже освіченою людиною, щоб розібратися, як національна ідея може бути транснаціональною, але при цьому базуватися на національних цінностях. Тут без наукового ступеню ніяк.

А ми, наприклад, наукового ступеню не маємо, то чесно зізнаємося, що не розуміємо шановних науковців і тому обираємо для себе найпростіше визначення з усіх знайдених. Що таке ідея взагалі? Батько ідеалізму Платон вважав, що ідея є основним стрижнем життя людини, його сенсом. Давайте спробуємо відштовхнутися від такого визначення і приймемо рівняння “ідея = сенс буття” за аксіому. Наступний крок буде дуже легким - додаємо ознаки національності у кожну частину рівняння і виходить: “Національна ідея - це сенс буття нації”. Просто і яскраво. Платон, як відомо, теж не мав наукового ступеню, а тому з його постулатами працювати легко і приємно. Є сенс буття людини, а є - нації. Логічно. Тим більше, що примат ідеї Платон не обме-жував персональним рівнем і розповсюджував на все людство взагалі.

Вибудовується цікава вертикаль - людина-нація-людство, і у кожного існує ідея, вона ж сенс існування. Як вам? Нам дуже сподобалася - передусім зрозумілістю, бо з дитинства відчуваємо відразу до складних термінів і вважаємо, що науковець, який не може простими словами пояснити предмет досліджень, сам не знає, чим займається.

Російський філософ Володимир Соловйов додав від себе, що національна ідея - це не те, що сама нація думає про себе, а те, що про неї думає Господь Бог. Бачите? Можна, виявляється, сказати зрозуміло. Власне на цих двох визначеннях і пропонуємо побудувати пошуки нашого Грааля, чи то пак національної ідеї.

Отже, в чому сенс буття нації? Для чого нас послав на цю землю Бог? Зрозуміло, питати треба в нього самого, тобто в Господа, але тут проблема - жодної відповіді не отримаємо. І попи не допоможуть - цим хлопцям нема коли спілкуватися з Богом, бо треба свічки ліпити, храми будувати, політикою займатися, тому з будь-якого питання вони одразу посилають до Біблії, а там, як на гріх, про українців жодного слова. Та й про німців нічичирк, і про поляків, і про грузинів - майже все виключно про євреїв. Не сумніваємося, що коли шукати в Біблії сенс буття євреїв, обов’язково знайдеш. Але як розібратися з іншими націями? Тут святі книжки не допоможуть. Доведеться блукати практично навпомацки.

Але то нічого. Не першина нам блукати. На нашому боці логіка та передові математичні методи. Наприклад, метод аналогій. Ми з вами погодилися, що людина має сенс буття. Хто вважає, що не має - ваше право, просто у такому випадку немає про що говорити. Немає сенсу буття, немає сенсу його шукати. Але якщо є - все значно цікавіше. Звісно, знайти цей самий сенс буття не просто. Але тут є до кого звернутися по допомогу. Хто в нас професійно займається пошуком сенсу буття людини? Ну, по-перше, філософія. По-друге, література. По-третє, образотворче мистецтво, та й навіть музика не від того - принаймні, так нам колись пояснювали побудову дев’ятої симфонії Бетховена. Усі вищезгадані різновиди розумової діяльності людини опікуються вивченням місця людини в світі та визначенням - що добре, що погано, що гарно, що потворно, де гармонія, а де дисонанс. Вони досліджують базові критерії усвідомлення людиною світу й таким чином розв’язують одвічну проблему сенсу її існування.

Тепер давайте зайдемо з іншого боку. Математика зве цей метод методом крайніх точок. У людства, кажуть, теж є сенс буття. Господь Бог, створюючи першу людину, щось мав на увазі, чи не так? І Перший (не хочемо писати Адам, бо нас читають не тільки християни) одразу почав думати над сенсом буття роду homo sapiens. Ну, а за ним - інші. Отже, хто займається вивченням сенсу буття людства? Ну, по-перше, філософія, по-друге, література… і так далі, включно з музикою та образотворчим мистецтвом. Бо сенс буття людства і сенс буття окремої людини пов’язані безпосередньо та дуже щільно. Бачите, як воно цікаво виходить - дві крайні точки, людина і людство, а вивчають їх одні й ті самі науки та мистецтва.

І нам залишається тільки відповісти на останнє запитання - хто займається пошуком сенсу буття нації? Вгадуйте до третього разу. Правильно - філософія, література… тільки тепер уже національна філософія, національна література, національна музика і так далі, разом - національна культура. Українська музика шукає звуки, які українцям здаються гармонійними, живопис - відповідно підбирає кольори, сюжети та композицію, які відповідають українському баченню. Не вірите? А от вам приклад - американські художники радянського походження Комар та Меламуд зробили цікавий дослід -вони провели опитування серед населення, аби з’ясувати, які людям подобаються кольори, які сюжети, композиція і так далі, а потім, за підсумками опитування написали картини “на вимогу” нації. Дослід проводився у США, Німеччині, Росії та Україні. За зізнанням авторів, вони навіть не чекали, що між російською та українською версіями буде така велика різниця. Українська картина вийшла найменш парадоксальною - пейзаж з церквою та тополею, такий собі середньоукраїнський краєвид. Зате росіяни забажали побачити на полотні одночасно релігійний сюжет, дітей та тварин. І вийшла картина “З’ява Христа ведмедю”.

Очевидно, що живопис - штука національна. Та й література теж. Оксана Забужко у своїй книжці про Лесю Українку висловила цікаву думку - так само як Гете у “Фаусті” написав модель німецького пекла, наша Леся у “Лісовій пісні” написала українське. Наше пек-ло - це поховання живцем. Мавка віддається Тому, що в скелі сидить. Тарас Шевченко, на її думку, таке саме пекло написав у поемі “Великий льох”. А від себе додамо - Микола Гоголь маніякально боявся, що його поховають живцем. Чи не здається вам, що цей пазл складається в єдину картину?

Отже, українська література досліджує, що таке національний рай, національне пекло, національне добро і зло - не таємниця, що ці явища різняться від народу до народу, іноді настільки, що непідготовану людину може шляк трафити. Як, наприклад, від болгарського обряду соління дітей, китайської традиції калічити дівчаткам ноги, аби були меншими, чи іспанської кривавої розваги - кориди, якою вони ніколи не пожертвують, що б там не казали у Євросоюзі. А як пожертвують, то одразу стануть менш іспанськими іспанцями, чим є зараз.

Ну гаразд, скаже хтось, хай би навіть так - національна культура займається дослідженням національної ідеї. Чому ж тоді вона її досі не дослідила? Чим займалися пани Франко, Шевченко, Коцюбинський?

На це питання відповісти можна. Бо в нас є людина, яка взяла на себе клопіт особисто розв’язати всі проблеми і сформулювала національну ідею українців одним словом - добробут. Ви знаєте цю людину і можете приєднатися до наших подяк їй. Дмитро Табачник нарешті підбив підсумок недолугим спробам наших класи-ків і звелів україномовній інтелігенції не нав’язувати своїх думок нормальним людям. Леся Українка, певно, теж належить до україномовної меншості і має послухатися вказівки віце-прем’єра, інакше її навіть можуть стерти з двохсотгривневої купюри та виключити зі шкільної програми - які там ще покарання передбачено для класиків?

Пан Табачник, певно, не замислювався, що він не перший політичний діяч, який бере на себе працю замість вошивих інтелігентів сформулювати національну ідею. Зокрема, один з його попередників жив у Німеччині та мав ім’я Адольф Шикельгрубер. Він теж не любив інтелігенції і боровся з нею досить радикально. Щоправда, Адольф усе-таки не дотягнув до Табачника і не зміг втиснути національну німецьку ідею у одне слово. Не вистачило геніальності, а може, нація йому трапилася солідніша, німці - це вам не якісь там українці. Словом, довелося бідоласі писати цілу книжку, “Майн кампф”. Тупорилі Гете з Шилером не впоралися, і Ніцше зумів хіба надихнути, а от Гітлер - сів і написав усе до кінця.

Що сталося далі з біснуватим автором “національної німецької ідеї”, ми знаємо. Сподіваємося, Табачнику це не загрожує - посміємося та забудемо. Але обидва ці діячі наштовхують нас на цікаву думку. А чи можливе формулювання національної ідеї будь-якої нації у вигляді одного слова, однієї фрази чи навіть однієї книжки? Якщо хтось знає приклади - підкажіть, яка з націй має коротко сформульовану національну ідею. Гасло “Порядок над усе” дуже файне, але воно, на щастя, не вичерпує феномена, знаного у світі як Німеччина. І сумно було б, якби цілу націю можна було вичерпати кількома словами.

Нам часто доводиться спілкуватися з читачами, пропонуючи свої книжки, і весь час доводиться чути запитання: “А про що ця книжка?” Кажуть, Лев Толстой у подібній ситуації відповів - якби я міг написати кількома словами, я б так і зробив. Ми - не Толстой, кожного разу намагаємося розповісти про свої романи і кожного разу по серцю шкребе - головного не сказав. А йдеться всього лише про одну книжку одного письменника (бачимо ваші посмішки і виправляємося: двох письменників).

І складається враження, що наші політичні діячі - це такі собі покупці. “Про що ваша нація? Тільки коротко, у мене немає часу”. Купувати - не купувати? Пра-цює - не працює? Використовувати чи ні? Вони не відчувають себе частиною нашого народу і геть не знайомі з національною культурою. Люди неписьменні, некультурні, зате дуже багаті. “Про що ваша культура? Ні, не цікаво. А ваша?” Шпана, яка дорвалася до влади. А наші науковці, навіть деякі митці витанцьовують перед ними - купіть нас, дайте грошей, ми вам тут усе швиденько пояснимо. “Розкажи мені українську національну ідею, тільки так, щоб я зрозумів”. Пробачте, розказати так, щоб ви зрозуміли, - не зможемо. І не хочемо. Національна ідея - це не для вас.

Сьогодні маркетинг став новим стандартом стосунків у суспільстві. Усе зводиться до гасел. Allways Coca-Cola. Кока-кола - це олвейс. Олвейс - це прокладки. Ясно навіть кретину. Ми купуємо чи продаємо? Панове, пробачте, але нації не купуються і не продаються. Це не футбольні клуби. І національні ідеї не є предметом ринку, як би ви того не прагнули. Ми розуміємо, що ви і ваші менеджери довго вивчали маркетинг, але ця поважна наука тут не допоможе, хай би навіть сам Філіп Котлер спустивсязі своїх небес.

Ну, а як тоді американська свобода? - спитаєте ви. Чим не приклад успішної маркетингової національної ідеї? Ідея дійсно успішна, якщо успіхом вважати Діснейленд. Американці - нація молода, вона знаходиться у дитячому віці і тому світ сприймає спрощено. Зараз, зокрема, ця вільна країна захоплено будує систему справжнісінької цензури під гаслом політкоректності та свободи слова. Інший стратегічний напрям національного будівницт-ва - складна система дискримінації під гаслом рівності і прав різноманітних меншин. Наш американський знайомий скаржився, що син має проблеми при вступі до університету: “Що поробиш, він білий, здоровий, гетеросексуальний хлопець. От якби він був вагітною негритянкою, та ще й хворою на СНІД - тоді інша справа!” Старенька Європа, в тому числі й Україна, цю стадію давно пройшла і заплатила за подібні витівки великою кількістю людської крові. Дай Бог, щоб американці змогли відкупитися доларами.

Ну то хай їм грець, американцям, давайте поговоримо за нас. Ви ще й досі не вірите, що національну ідею неможливо сформулювати однією фразою? Гаразд. Давайте спробуємо простішу вправу - сформулюйте одним словом сенс свого життя. А однією фразою? - тільки серйозно. А однією книжкою? Побоюємося, що навіть в одній книжці сенс буття пересічної людини не напишеш. Треба брати частинами - трошки з одного автора, трошки з іншого, і все одно залишиться багато місця для нових ідей. Якщо сенс буття людини можна висловити одним словом, значить, його буття не має сенсу. Значить, це даун, який сидить, висолопивши язика, і пускає слину.

Нам часто доводиться читати резюме кандидатів на вакантні посади. Усі вони відповідальні, як один комунікабельні, кожен працьовитий. А насправді? Усі різні. Навіть двоє комунікабельних людей насправді виявляються зовсім різними - комунікабельними, але кожен по-своєму. Це вам простий приклад застосування маркетингового підходу до життя людини.

От бачите - навіть на відносно простому прикладі простої людини принцип гасла не працює. А на прикладі нації? Отож-бо. Ми часто повторюємо картярську приказку: “Бог не фраєр”. А зараз додамо: і не маркетолог. І те, що він про нас думає, не можна написати на транспаранті. Митці та філософи тільки намагають-ся наблизитися до цієї Божої ідеї у своїх творах та роздумах і той, кому вдається вкласти у стіни нашого Храму бодай камінець - найщасливіша людина у світі. Ми пишемо, малюємо, складаємо музику і прислухаємо-ся - вгадали, чи ні? Резонує, чи ні? Це ВОНО, чи знову мимо? А тоді знову пишемо, малюємо, складаємо музику. І ті твори, де вгадали, знаходять своє місце у культурному полотні, а ті, де не вгадали, - забуваються. І так сотні років, сотні людей, тисячі творів усіх видів мистецтва - театру, кіно, літератури, музики, живопису, скульптури. І усе це разом називається національною культурою.

Таким чином, доходимо логічного висновку: єдиним формулюванням національної ідеї є національна культура. Національну ідею не можна написати у вигляді гасла. Її треба відчути. Будь-яка нація має національну ідею. Туареги мають, українці мають, кримські татари мають. І бреше гебешник Путін, що Росія її не виробила. Він просто неписьменна людина, не читав Толстого, Достоєвського та Тургенєва. І Кучма бреше, що національна ідея не працює - ще й як працює! Щодня та щохвилини. І Табачник бреше про добробут, і Гітлер - про “Майн кампф”.

Як зрозуміти національну ідею українців? Прочитати класику та спробувати знайти там не лише боротьбу проти кріпацтва. Послухати музику й почути не тільки “Ти ж мене підманула”. Зазирнути у роботи Білокур глибше за намальовані червоні прапори. Прочитати сучасних авторів і відшукати, що вони мають спільного з Франком та Українкою. А таки мають!

Непросто, скажете ви. Непросто. А ви хотіли дізнатися думку Господа про себе з підручника для сьомого класу? Іноді для цього не вистачає цілого життя.

І тих, кого задовольняє життя у координатах “купи-продай”, ми навіть не агітуємо - купуйте собі і продавайте, хай ці два слова і будуть вашою національною ідеєю. Ну а решту запрошуємо продовжити дослідження ідеї української нації. Аби разом з Шевченком розібратися, для чого нас послав у світ Господь Бог.

Аби стати українцями.

Зранку - в газеті, ввечері - в клозеті,або Симон Петлюра, як мірило сучасного стану української критики

Потрапила нам якось до рук збірка творів модного на початку ХХ сторіччя публіциста, такого собі Симона Петлюри (Київ, Видавництво “Дніпро”, 1993 р.). Дуже мало політики й несподівано багато критики, у тому числі літературної. Читання цікаве до нестями і водночас трохи дивне, особливо для нас, споживачів сучасної публіцистики.

Найсильніше враження справив загальний тон публікацій, який на сьогодні виглядає нереально поважливим. Коли читаєш, як автор сподівається, що його “скромна думка” знайде відгук серед читачів, або що зауваження “стануть у нагоді автору”, перед очима сам по собі вимальовується образ непротивленця злу насильством або хіпі-проповідника.

“Невже це той самий Петлюра, головний військовий ідеолог УНР? - запитали ми в себе. - Бути не може!”

Та ні, начебто той самий. Героїчний Симон Васильович. І портрет схожий. То у чім же справа? Вже хто-хто, а він не повинен був нітитися перед письменниками, а тим більше перед читачами. З вершин своєї особистості, цей велет мав би кидати разючі блискавки, а не вибачатися, немов провінціал під час творчої зустрічі зі столичною знаменитістю.

“Що ж із ним сталося?” - замислилися ми. І почитавши трохи далі, раптом зрозуміли - це не з ним сталося, це з нами сталося. Ми надто звикли до сучасних українських стандартів публіцистики і безнадійно зіпсували свій смак.

Ви можете не повірити, але на всю збірку ми не знайшли жодного натяку на зневагу до об’єкта критики. Ані до автора, ані до твору. Ви, певно, здивуєтеся, але Симон Петлюра чудово обходився без цього, найпопулярнішого сьогодні прийому. Навіть під час полеміки зі своїми лютими противниками.

Для закріплення враження ми одразу ж пірнули у хащі сучасної критики. (“Телекритика”, “Книжковий огляд”, “Дзеркало тижня”, “Книжник-Ревю”, “Критика”.) І переконалися у тотальній зневазі наших публіцистів до творів, а найчастіше - творців, які мали нещастя потрапити їм на язика.

Сьогодні в українській критиці панують дві школи - російськомовне цідіння слів “через губу” київського розливу і галицьке україномовне “пхекання”. Мусимо зауважити, що представники обох напрямків у масі своїй страшенно одноманітні. Та воно й не дивно. Бо жовч, яка потоками ллється з-під їхніх пер, - не дуже добрий каталізатор творчого процесу.

Звідки воно взялося? Може, наші критики досягли якихось космічних творчих висот? Може, їхня тотальна зверхність спирається на створені власноруч геніальні романи, передачі, кінофільми? Мовляв, от ми зробили, а вам - слабо?

Тоді прохання ці досягнення оприлюднити. Дайте хоч би список, якщо немає змоги передати на суд широкої публіки самі твори. А поки цього не зроблено, будемо вважати, що об’єктивних підстав для зверхності у більшості українських критиків все-таки нема. Хоча, відверто кажучи, людина, яка хоча б щось путяще за своє життя створила, дуже рідко опускається до зневажливих інтонацій. Бо знає, що для творчої особистості будь-який прояв скепсису або зверхності - це удар нижче пояса, на який можна отримати у відповідь хіба такий самий удар.

Пліч-о-пліч зі зневагою сторінками української критики бадьоро крокує іронія. Що й казати, цю нивку наші публіцисти зорали дуже ретельно. Деякі їхні пасажі дійсно смішні, зграбні і навіть привабливі з літературної точки зору. Але біда в тому, що зворотнім боком іронії завжди є відстороненість. Людина, яка щиро співпереживає, може вихваляти, може лаятися. А от іронія найчастіше свідчить про байдужість - байдужість критика до явища або проблеми, про яку він пише.

З сумом маємо констатувати - ми зрозуміли, чому українських публіцистів здебільшого нудно читати. Творчість байдужої людини має дуже мало шансів захопити увагу. А надто велика щільність іронічних прийомів швидко викликає алергію навіть у найтренованіших читачів.

До речі, про читачів. Як ви гадаєте, для кого пишуть наші критики? Ми, щиро кажучи, цього зрозуміти не можемо. Для пересічного споживача продуктів культури їхня продукція не годиться. З більшості критичних статей неможливо зробити головного висновку - чи варто мені, скажімо, Кравченку Петру Пилиповичу, читати згадану критиком книжку чи дивитися фільм. Ні, хвалять його чи ганять, зрозуміло. Але які критерії?! Може, те, що не подобається автору рецензії, для мене - самий циміс. І як, скажіть, робити висновки, якщо я не знайомий з критиком особисто, або регулярно не відстежую його публікації по всіх тих рідкісних ЗМІ, які не гребують рецензіями? Адже зрозуміло викладених критеріїв оцінки чи хоч би співставлення із загальновідомими культурними константами у статтях сучасних акул пера годі й шукати. Українські публіцисти єдиним і останнім інструментом дослідження сучасної культури вважають свій особистий смак. Інструмент, звичайно, хороший, але властивості його широкій публіці невідомі. Про що може свідчити, те, що Василю з Умані подобається його сусідка Люда? Про невибагливість Василя чи про красу Люди?

Іншим полюсом споживання рецензійного продукту традиційно вважаються автори. Але і їм від дописів сучасних критиків користі теж небагато. Які висновки можна зробити з українських критичних статей крім вищезгаданого “сподобалося-не-сподобалося”? Які корективи вносити до наступного твору? Орієнтуватися на смак цього критика, чи іншого? І який у кого смак? Звичайно, всі ці питання виникають за умови, що автор зумів проковтнути зневагу і скепсис, які гострими лезами стирчать з кожного слова й боляче штрикають самолюбство навіть найзагартованіших творців.

Для кого ви пишете, шановні критики?

А ще спитаємо, навіщо?

І одразу запропонуємо гіпотезу. Більшість сучасних українських критиків просто не досить добре вміють робити свою справу - писати рецензії. У першу чергу - не розуміють соціальної та культурної ролі критики як такої. А й справді, звідки їм? І хіба вони винні? Ніхто ж цього не вчив, бо школи критики в Україні не існує. Та і як же, скажіть, будь ласка, їх учити, якщо всі, хто береться писати рецензії, від народження уже генії? Звідси і погорда, і зневага до творців та творів, і скепсис з іронією.

На флоті матросів, які прослужили півроку, раніше називали “черпаками”. Саме “черпаки”, розмовляють через губу, вдають із себе морських вовків і активно роздають шалбани новачкам, прикриваючи свою недосвідченість та самоутверджуючись таким немудрящим чином. Мусимо констатувати - українська критика небезпечно хвора на синдром “черпака”. Переконані у своїй геніальності, але не маючи досить професіоналізму, публіцисти бояться бути щирими. Вони просто ховаються від читацької оцінки за мурами скепсису та іронії. І найяскравішим доказом цього слугує повна відсутність в українських ЗМІ якісної позитивної критики.

Так, саме позитивної. Бо лаятися легко. Наша сусідка, баба Ліда, не маючи жодної освіти, вміла скандалити так, що у нас, тоді ще школярів, роти відкривалися від захвату. І образність лайки, так само, як і гучність голосу, була тим більшою, чим дальшою ставала відстань до об’єкта, так би мовити, критики.

А от випадків такого ж гучного вихваляння ми чомусь не змогли пригадати. Та воно й зрозуміло. Хвалити значно складніше, ніж лаяти. Тут просто “сподобалось” не піде. Тут подавай конструктив, світогляд, порівняння, образи подавай, історичний, літературний чи культурологічний аналіз. А нема. Не володіють подібним арсеналом вітчизняні публіцисти. І у позитивні рецензії завбачливо не потикаються.

Щоправда, є у нас цілий сектор того, що умовно можна все-таки назвати позитивною критикою. Позичивши образ у київського письменника Володимира Арєнєва, скажемо так: прихильники цього напрямку використовують об’єкт рецензії точно так, як стриптизерки - жердину. Спираючись на твір, критики демонструють нам свою красу. Тут змагаються за правилами - хто більше незрозумілих культурологічних термінів знає, хто найдовший ланцюжок асоціацій, нібито навіяних твором, складе, хто вигадливішим буде у епітетах або алегоріях. У подібний спосіб в Україні заведено відгукуватися про видання визнаних авторитетів, особистих знайомих та закордонних авторів. Але від того рецензії не стають ані цікавішими, ані кориснішими.

Звичайно, ринок українських публіцистів повинен мати виключення з описаних нами стандартів. І ми чесно такі випадки шукали. Шукаємо й далі. Хто знає - відгукніться.

Ми уже бачимо мудру посмішку читача і чуємо вигук: “Ага, знову автори образилися на те, що їх розкритикували”. А от і не вгадали. Зараз ми виступаємо не як автори, а як роботодавці. Бо відродили і щодватижні видаємо на-гора газету “Друг читача”. Її передплачують у звичний для всіх спосіб, через каталог “Укрпошти”, а тому коло читачів - звичайні українські люди, більшість з яких живе у невеличких містечках та селах. Вони знаходяться далеко від мейнстриму літературної інформації. Цим людям потрібна корисна критика, тобто така, з якої можна зробити висновок - яку книжку вибрати. Так само, як і іншим, значно більш затусованим читачам. Бо, слава Богу, кількість книжок, виданих навіть українською мовою, виключає можливість бодай половину з них перечитати. І на наших критиків покладається функція перш за все первинного сортування книжок. Функція кваліфікованої дружньої рекомендації. І саме такої, дружньої рекомендації чомусь на українському ринку рецензій катма. Ми навіть не в змозі показати потенційним авторам зразки і сказати: “Роби так само”.

От і виходить, що лідерами у сучасній літературній критиці поки що виступають журнал “Афіша” та решта його глянцевих побратимів з читацького сектору “для тих, кому нєфіг дєлать”. При всій невибагливості літературних прийомів із рецензій на їхніх сторінках завжди зрозуміло, яку книжку варто брати з собою у відпустку, а яку треба напружитися і прочитати з міркувань престижу.

Наостанок хочеться висловити сподівання, що наші скромні думки стануть у нагоді якщо не критикам, то хоч би редакторам, і процитувати улюбленого вже Симона Петлюру. У статті “Критика чи деморалізація” він пише: “… журналістика… вимагає поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб.” І скажіть, що він не правий! Лишається тільки додати, що “поважної допомоги і безсторонньої оцінки достоїнств і хиб” вимагає також і решта української культури, яка не входить до місткого поняття “журналістика”.

Телекритика, www.telekritika.kiev.ua, 2004 р.

Parlez-vous Franсais?

“Як красиво ваші політики виступають на мітингах!” - сказав наш старовинний друг, який завітав до України 2004-го року на католицьке Різдво.

Він виписав собі через інтернет посвідчення міжнародного спостерігача і власним коштом приїхав допомагати нашій боротьбі. Глибоко розчулені таким проявом дружби і солідарності, ми все-таки рішуче не погодилися з його оцінкою ораторських талантів наших революціонерів.

“Ну як же ж? - не вгавав наш друг. - Ви подивіться, які характери! Який божевільний контраст - співуча мова та революційний азарт! Яка міміка!”

Ми замислилися. Справа в тому, що наш друг попри високу освіченість та політичну свідомість абсолютно не володіє українською. І його оцінки ораторського мистецтва Майдану виглядали - як би так це м’яко сформулювати - не зовсім адекватно.

Аж раптом… “Чорт забирай, - раптом подумали ми. - А може, в цьому і секрет?” І згадали один випадок з далекої своєї юності.

Сиділи ми якось у кафе за чаркою віскі і говорили, звісно, про дам. Коли раптом за сусіднім столом почули дзвінкий і ніжний голос. Чимось він вразив, настільки, що ми, не змовляючись, обернулися. Дівчина говорила французькою. Судячи з вимови, вона була щирою француженкою, і як усі вони, говорила дуже емоційно. Супутник явно розумів, що говорить дівчина, ми - явно ні. Однак і ми, й він щиро милувалися цим процесом. Ми навіть кинули віскі і зсунули стільці, аби не оглядатися, а сидіти зручно.

Дівчина була досить милою. Не красивою - а саме милою. А симпатичні гримаски, що супроводжували монолог, додавали обличчю неповторного шарму. Усе, про що говорила француженка, відразу відбивалося на її обличчі - на секунду воно ставало стривоженим, тоді здивованим, далі розквітало радісною посмішкою, і очі запалювалися, як два діаманти, потім губки стискалися в серйозну пичку, а згодом очі знову починали грайливо блищати. Усі ці почуття пробігали обличчям за якусь мить, заворожуючи спостерігача. Чимось воно нагадувало гру води на сонці або полум’я в каміні - те, від чого неможливо відірвати погляд.

І ми дружно не відривали своїх поглядів, аж поки французи не закінчили їсти. Ми навіть не подумали, що дівчина може неправильно витлумачити таку виняткову увагу з боку двох однакових дядьків. Слава Богу, вона була захоплена своєю розмовою і нам вдалося уникнути незручності.

На жаль, усе добре колись закінчується, і коли дівчина зникла за дверима, ми повернулися до свого віскі. Спочатку пили мовчки. Але згодом прокинувся письменницький інстинкт і зажадав пояснення. Що, власне, трапилося? Що нас так заворожило? Зовнішність? Ми роззирнулися навкруги. За столиками сиділо кілька наших співвітчизниць, і після ретельного вивчення ми дійшли висновку, що усі вони красивіші за француженку. Просто геть усі. Але чому тоді ми задивилися саме на неї? Парадокс.

Вся справа у французькій мові, вирішили ми. В усьому винувата наша бабуся - випускниця інституту шляхетних панянок. Вона з дитинства прищепила нам пієтет до французької. Вбити в наші голови граматику їй, щоправда, не вдалося, а от любов до цієї співучої, швидкої та злегка гортанної мови ми відчуваємо з дитинства. Мабуть, після української французька - наш фаворит.

Однак письменник зобов’язаний дивитися всередину речей, а не покладатися на перші висновки. І ми вирішили продовжити спостереження. По правді кажучи, за нашими жінками спостерігати складніше, вони спиною відчувають чоловічий погляд, і нам довелося замовити ще віскі - робота обіцяла затягнутися.

Спочатку нам не вдавалося як слід зосередитися. Тільки-но знаходиш блискучі жваві очі, починаєш прислухатися до ніжного голосу, як відразу занурюєшся у ціле море проблем - що на кому було вдягнено, хто що сказав і що подумав, у той час, як хтось третій дзвонив кудись там… Ну, ви, мабуть, добре уявляєте ці розмови - ніякого романтизму. Довелося замовити ще кави.

Не знаємо, скільки тривало б наше спостереження і скільки б нам довелося випити, якби наступної хвилини бармен не зробив музику трохи гучнішою.

І в цей момент - справжнє диво! - усе перетворилося, неначе хтось махнув чарівною паличкою. Усі жінки за столиками стали красунями! Ви не повірите. Ми теж не повірили, однак факт лишався фактом. Музика злегка приглушила розмови, не стало чути слів, а залишився лише тембр -дзвінкий, ніжний і чарівливий. А через відсутність інформації як такої, наш мозок почав сприймати винятково картинку - фантастичну зміну емоцій на жіночих обличчях, просто море і вогонь у супроводі райського щебету. Як у тропічному лісі. Боже, що то було за видовище! Жіночі очі змінювалися, як погода навесні, несли в собі неземну радість, світлий смуток, миттєву агресію, легку іронію - уся гама почуттів, що винайшло людство за довгу історію, тепер з легкістю пробігала по милих жіночих личках. Це був справжній рай. Ми відразу закохалися у всіх відвідувачок кафе без винятку.

А потом картинка зіпсувалася. Якийсь недобрий чоловік попросив стишити музику. Він, напевно, не був естетом, а чи то просто не володів тільки-но відкритою нами таємницею жіночих чарів.

Того дня ми сиділи у кафе до самої ночі. Експериментували. Робили музику голосніше, тоді тихше, потім зовсім вимикали. І встановили закономірність - ефект з’являється в той момент, коли музика заглушає зміст слів, але ще не перекриває голосу. Ледь голосніше - і гаплик. Голос має бути чутно. Слова - ні. Спробуйте самі - переконаєтеся.

Учені твердять, що жінки вісімдесят відсотків інформації передають не словами, а іншими способами - мімікою, жестом, тембром, тобто безпосередньо. І тільки двадцять відсотків - словами. Виявляється, ці двадцять відсотків і є вирішальними. Не сприймаєш їх - і все гаразд.

Любі жінки, говоріть французькою! Це така мелодійна, красива мова. Що з того, що ми її не розуміємо? У цьому ж самий циміс! Ви все одно зможете передавати цілих ВІСІМДЕСЯТ відсотків інформації. Цього цілком досить. Оце вам, до речі, і секрет чарівності панянок дев’ятнадцятого століття. Ні - не криноліни і не буклі. А винятково французька мова.

Не женіться ви за цими нещасними двадцятьма від-сотками. Все одно зміст жіночих слів тільки каламутить чистоту чоловічого сприйняття. Повірте - ви більше втратите. Вдумуючись у слова, чоловік не може сприймати іншого. Зрештою, основні тези можна висловити жестами - ми зрозуміємо.

Любі політики, беріть за приклад жінок! Все одно найкращим оратором майдану була Юля. Її посмішка надихала людей. Її націлені у Всесвіт очі кликали до боротьби значно більше за вуста, які тиждень поспіль обіцяли оприлюднити переможний план революції, але так і не оприлюднили.

Спотворене отруєнням обличчя лідера нації, жовтогарячі прапори над стотисячним натовпом - усе це виглядало крутіше за Голлівуд. Але слова! Щасливі ті люди, які не розуміли або не розбирали їх у суцільному галасі.

Народний президент вкотре розповідав про те, як пас корів на рідній Сумщині. Мороз читав саморобні вірші. Брати Клички спеціально приїхали з Америки, аби повідомити з трибуни, що 21 числа сталася фальсифікація і люди вийшли на Майдан, наче ми цього і без них не знали. Не говорячи вже про дрібніших зірок, які мало не дослівно повторювали заяложені тези одне одного.

Слухайте, а хто їм усім пише промови? Невже самі стараються? Тоді радимо скористатися послугами професіоналів.

Згадується інша історія. Як один наш емігрант у старі часи пішов в Америці до дантиста. Той подивився на його радянські олив’яні пломби і розвів руками: “Ну навіщо ви так?! Можна ж було звернутися до стоматолога!”

Однак промови - не зуби. Тут можливий інший варіант. Шановні політики, якщо не можете знайти кваліфікованих спічрайтерів, дуже радимо остаточно перейти на французьку. Слава Богу, поки її тут мало хто розуміє.

На цьому слові бувайте здорові.

Au revoir.

Главред, www.glavred.com, 2005 р.

Принцеса Зебунніса як класик української літератури

Я дедом - казак,

Другим - сечевик,

А по рожденью - грузин.

В.В. Маяковський.

Культурна приналежність письменника Булгакова давно тривожить громадськість - чий він, наш чи російський? Та і з сучасниками не все зрозуміло. Вони часто живуть у Києві, Харкові, Дніпропетровську, а видаються в Москві та Пітері. Пишуть російською, але із задоволенням споживають сало. Як тут розібратися?

Ми давно твердимо, що не можна українську книжку робити з російських слів. Це все одно, що дерев’яний будинок робити з каменю.

А нам кажуть - ці люди живуть в Україні. Вони патріоти. Вони приносять славу Україні…

Ми говоримо - хто де живе, не важливо. Оно Шевченко жив у Петербурзі, то росіяни ж не записують його до своїх. Горький, наприклад, жив на Капрі, Тургенєв теж не вилазив з Італії.

А нас у відповідь питають - чи виграє українська культура, якщо з неї викреслити Булгакова?

І тут нам стало соромно. Дійсно, українська культура і без того пригнічена, а ми ще й письменників з неї викреслюємо. Хочемо відновити справедливість і записати Булгакова назад. Не дивлячись на його українофобію. А заразом повернути й Алєксандра Солженіцина. Щоправда, він ідеолог відновлення Російської імперії, але за власним зізнанням “єдва лі не наполовіну украінєц”.

Тільки є побоювання, що ми загубили ще якогось генія тільки тому, що він не писав українською. Несправедливо.

От, наприклад, Джозеф Конрад. Народився на Житомирщині і потім все життя бачив уві сні рідне Полісся. А ми його так легко віддали в чужі руки. Відновлюємо справедливість і повертаємо народові його генія. Зустрічайте українського письменника Джозефа Конрада. Англійську зараз знають - якось прочитаємо.

Сер Вальтер Скотт, як твердить його родовід, був прямим нащадком французького короля Капета Великого, а той, як відомо, - сином Анни Ярославни, доньки Ярослава Мудрого. Хіба не знайдеться такому місце в українській культурі?

Наступним у черзі стоїть Оноре де Бальзак. Вінчався у Бердичеві. Жінка чи то полячка, чи українка, швидше за все, останнє. Знаючи характер українських жінок, певні, що вона мала великий вплив на чоловікову творчість. Тож пропонуємо не викреслювати з української культури Бальзака, а навпаки - поставити його поруч з Конрадом та Скоттом, дарма що француз.

Якось були ми на концерті чудового українського гітариста (щоправда, кримсько-татарської національності) Енвера Ізмайлова. Виходимо з Будинку Офіцерів і натикаємося на табличку: “Тут жив видатний… борець… діяч… ШАМІЛЬ”. Так, той самий Шаміль, який просто Шаміль, а не Басаєв. Той, який іще з Лермонтовим воював. Виявляється, він теж український борець і діяч. Чи ви хочете сказати, що в Києві він припинив свою боротьбу?

Взагалі заслання відкривають широке поле для справжнього дослідника. У нашому рідному Очакові стояла мазанка, у якій роки вигнання провів видатний осетинський поет Коста Хетагуров. Так скажіть, хіба можна вилучити його вірші з української культурної спадщини? Бреше меморіальна табличка. Це насправді був видатний український поет-революціонер Коста Хетагуров. Він, щоправда, писав осетинською, але хіба це гріх?

Згадаємо, що завдяки засланням до Одеси та Кишинева Пушкін може претендувати на статус класика російської, української та молдавської культур одночасно. Не гірше за Софію Ротару. А якщо згадати про негритянське походження класика, то й Ротару Алєксандр Сєргєєвіч переплюне. Одне слово - геній.

Відносно Шолом-Алейхема запитання є? Хто сумнівається у його приналежності до української культури, два кроки вперед! А Достоєвський зі своїм дідусем - греко-католицьким священиком?

Отож.

Не можна так безвідповідально розкидатися класиками. Не по-хазяйськи це. А краще уважніше глянути під ноги, може ще якісь нічийні генії знайдуться?

У давні часи в Індії царювали Великі Моголи. Країна процвітала, індійці славили мудрих завойовників і вчили їхню мову - фарсі, тобто перську. При дворі окупантів цвіла пишним цвітом культура і давала плоди світового значення. Одна тільки принцеса Зебунніса чого варта! Геніальна поетка. А коли Моголів вигнали, індійці не зметикували, що не треба окупантів викреслювати і проґавили її. Так от, тримайтеся! Геніальна Зебунніса зараз нічия, бо її рідна фарсі в Індії давно загубила статус державної ба навіть “общепонятної” мови. Нумо, не барімося та забираймо принцесу собі. Вона не тільки талановита, але й з біса гарна та обійме гідне місце поруч з Лесею Українкою. А фарсі не така вже і складна мова - ми ж якось здолали російську і тепер можемо повернути собі російських геніїв, а російська значно складніша за фарсі.

Не треба перекручувати, скажете ви. Принцеса Зебунніса не мала жодного відношення до України, то заради чого вчити нову мову?

А от і неправда. Принцеса Зебунніса мала дуже велике відношення до України. Ким за національністю були Великі Моголи? Іранцями. А яку страву і досі готують іранці у весняне свято Навруз? Не знаєте? Так от, знайте, іранці готують традиційну іранську страву - варять яйця і фарбують їх у різні кольори… Так, крашанки. І навіть подають їх так само, як у нашій рідній Бессарабії, - на зелених паростках пшениці. Вчені мужі сьогодні зводять родовід іранців до Причорномор’я. А їхні опоненти - родовід наших предків, скіфів, - до Ірану. Коло замкнулося. Принцеса Зебунніса є українкою, і це визнано наукою. Так що варто вивчити фарсі, тим більше, що як бонус ми отримаємо Омара Хайяма, а це вам не абищо.

Отже доведеться нам трохи розширити іконостас українського письменства. Посуньтеся, Шевченко та Франко! От вони, наші класики, яких стільки років намагалися вилучити з української культури:

Омар Хайям. Принцеса Зебунніса. Олександр Пушкін. Вальтер Скотт, Оноре де Бальзак. Шолом-Алейхем. Федір Достоєвський. Коста Хетагуров. Джозеф Конрад.

Хіба Міхаілу Булгакову а чи то Алєксандру Солженіцину буде незатишно у цій компанії? Хіба виграє українська культура, якщо ми викреслимо з неї ці імена?

Отож. Не розкидатися геніями треба, а ретельно збирати, складати одне до одного. Так і сформуємо нову європейську культуру на заздрість усім. Ану, хто іще зможе похвалитися таким красним письменством? Усім слабо. І це тільки початок роботи, така собі побіжна розвідка. А якщо заглибитися по-справжньому!?

Резерви нашої землі безмежні, потенціал нації величезний, крім того Бог подарував нам багате колоніальне минуле. Наші люди створювали не одну європейську культуру і не одну азійську. А якщо ми вже не можемо заохотити свою інтелігенцію працювати для власного народу, давайте хоч рушник вишиваний їм на щастя дамо. І тотемний шмат сала як ознаку культурної приналежності.

Книжковий клуб +, 2003 р.

Труна з кишенями

Днями проходили ми Софіївським майданом і зустріли дуже примітну парочку. Він - у шкірянці, вона - у чорній мережаній сукні з криноліном, чорних високих чоботях і з таким собі диявольським макіяжем на обличчі. Ми обернулися їм услід і побачили, що спину дівчини прикрашає лакований заплічничок у вигляді труни. А на боках цієї труни виблискують кишені.

І одразу чомусь пригадалася фраза міністра Червоненка, що у труні кишень немає. Помилився пан Євген. У труні таки є кишені. Скажемо більше, стародавні китайці навіть клали своїм померлим “з собою” гроші, спеціально для цього друкуючи їх на папері - щоб не жаль було. Пізніше вони стали розплачуватися такими грошима з європейцями, і от тепер ми маємо далекі наслідки цієї афери - то інфляція, то стабілізація, то девальвація. Запевняємо - якби досі в ходу були золоті таляри, нічого б цього не було.

Інфернальне походження паперових грошей диктує їхню нелогічну поведінку. Згадайте старі часи - Скупий Лицар трусився над своїми скринями, Гобсек при світлі сальної свічки перераховував монети. Всі розуміли - якщо хочеш бути багатим, роби як вони. А зараз? Скільки ви знаєте людей, які трусяться над кожною копійкою? І скажіть тепер, багато з них є мільйонерами? Або навпаки - люди, які відверто кидаються грошима, через це стають іще багатшими! Все заплуталося, все перемішалося. Езотеричний характер сучасних фінансів геть змінив стан економіки. Багата людина сьогодні не має можливості помацати власного капіталу. Бідна - теж. Складається враження, що своїми грішми зможемо скористатися тільки тоді, коли (сподіваємося, не скоро) за давнім китайським рецептом складемо їх у труну та спалимо разом із нікому вже не потрібним тілом.

Ну, і скажіть тепер, чи варто ганятися за цією примарою? Може, краще знайти час, вкластися на зручній канапі або вийти на природу, дістати з сумки добру книжку, та, як у дитинстві, поринути у інші світи? Тим більше, що книжки поки коштують не так уже і дорого - як квиток у кіно або як коробка цукерок. А насолоди можна отримати незрівнянно більше.

Отже подаруйте собі один день справжнього відпочинку, й тоді ви зможете з новими силами взятися за набивання грошима кишень.

Кишень своєї труни.?

Галицькі контракти, 2005 р.

Число ЗВІРА

В’язням концтаборів фашисти татуювали номер на руці. І, до речі, ніхто не протестував, і на демонстрації не ходив. Не те, що зараз.

Розвели демократію - а всього лише треба отримати папірця зі своїм індивідуальним кодом у податковій. Невже це настільки складно? Невже простіше виходити на вулиці з протестами?

Що характерно - в’язнів… ой, пробачте, громадян, нумерують не тільки в нашій країні. Досвід гітлерівців виявився доволі прогресивним, і навіть демократична Європа його використовує. До татуювання поки не доходить, але іще не вечір. Релігійні люди домагаються, а деінде вже домоглися, винятку для себе. А що робити не надто релігійним, тобто більшості населення? Закачувати рукави для татуювання?

Ні, зрозуміло, що переважна більшість уже отримала задрипану папірчину з ідентифікаційним кодом, яку і документом, власне, назвати язик не повертається. Тепер вона лежить в паспорті, бо на роботу без неї не беруть, пенсію не платять, і навіть до нотаріуса не поткнешся без цієї цидулки. Отак от носиш її та думаєш - чи вона тепер замінює паспорт? А чи є додатком до паспорта?

Зрозуміло одне - завтра нам з вами скажуть отримати іще одну папірчину. Сумніваєтеся? Дарма. Юридичні особи, тобто фірми, уже мають силу-силенну номерів: по-перше, код із романтичною назвою ЄДРПОУ, по-друге індивідуальний номер платника податків та свідоцтво платника ПДВ, ну, а крім того свідоцтво про реєстрацію, довідку зі статуправління знову з безліччю кодів та цілу купу інших папірців. І без цих документів не можна підписати навіть найменшого контракту.

А вигадували усю цю маячню ті самі славетні податківці. Тож будьте певні: індивідуальний податковий код - не останній з ваших номерів. Далі буде.

Тільки не питайте в нас, навіщо усе це потрібно. І справді - у кожної людини від народження існує свій власний індивідуальний код. Називається ПІБ, тобто прізвище-ім’я-по-батькові. Додайте сюди ж дату й рік народження. Невже не досить? А якщо боїтеся, що знайдуться двоє Голопупенків, обидва Олеги Петровичі, і народилися в один той самий день, спитайте місце народження. Невже такий код не досить унікальний?

Ви скажете, що з таким кодом незручно мати справу. А ми спитаємо - кому незручно? Податківцям? А нам з вами зручно отримувати купу папірців і носити їх з собою? І взагалі, кому має бути зручно жити в державі - людям чи податківцям?

Розуміємо, що питання риторичне. Тоді давайте зайдемо з іншого боку. У кожної людини є паспорт з номером і серією. А крім того, з місцем і датою видачі. Невже цього не досить? Не будемо занурюватися у нетрі і розглядати ситуацію із заміною паспорта, зміною прізвища тощо - повірте, що за сучасного стану розвитку комп’ютерних баз даних облік таких змін не є проблемою.

Тож навіщо потрібні усі ці коди? Дуже просто: вони прикривають невігластво наших фіскальних служб, які не можуть організувати цивілізованого зберігання інформації. І це своє невміння вивалюють нам на голову - скачи, враже, як пан каже!

І скачемо.

Отож сьогодні ми не можемо повною мірою користуватися своїми правами громадян України, якщо не маємо ідентифікаційного коду, - не можемо отримувати зароблені гроші, здійснювати купівлю-продаж нерухомості, дарувати, позичати і таке інше.

А завтра введуть новий код. Наприклад, територіальний чи, скажімо, міліцейський. Це ж так зручно: № такий-то написав заяву, що № такий-то покрав у нього курей. Одразу в базу даних - ага! Це вже не перше звернення. І тут-таки наряд міліції хапає злочинця на гарячому. Краса!

Ви дарма посміхаєтеся, у наших можновладців розуму вистачить.

Отож буде другий код, за ним третій. Коли нарешті ми зупинимося та спитаємо - а яке, власне, право має держава вводити якісь додаткові коди і обмежувати права тих, хто їх не має?

Цікаво, що на цю тему говорить Конституція України?

А говорить вона буквально наступне:

“Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.”

І жодного слова про коди.

Цікаво лише одне - а що, до нас цю статтю Конституції ніхто не читав?

Невже не зрозуміло, що дискримінація людей за ознакою наявності чи відсутності ідентифікаційного коду порушує Основний Закон? І що не треба віруючим просити для себе винятку. А варто лише звернутися до порядних депутатів, аби ті почали справу в Конституційному Суді та відмінити усе це свавілля під три чорти.

Ну а після того відкрити Конституцію та почитати далі.

Там дуже багато цікавого. Повірте на слово.

Майдан, www.maidan.org.ua, 2005 р.

Здібні булочки, або Перекладанець “Золушка”

Хай живе прогрес! Ми в дитинстві не любили уроків англійської, бо знали - до Англії нам не потрапити. Наші діти тепер не вчать англійської через те, що в комп’ютері є програма перекладу. А додайте сюди ж безліч кишенькових записників-перекладачів, і от воно, щасливе майбутнє. Можна на уроки не ходити!

І таки не ходять. Багато видавництв і редакцій “на повному серйозі” вирішили - в нас є “Рута”, а точніше, “Плай”, а значить, немає мовних проблем. Принаймні з українсько-російським перекладом. Як результат у друкованих і особливо електронних виданнях стали зустрічатися фантастичні новоутворення. “Юридичне обличчя”, “воля слова”, “банківський переклад”. Як вам? Тепер наші літаки обладнані “чорними шухлядами”, а Центральна Виборча комісія роздає для збору підписів “передплатні аркуші”.

Один з яскравих прикладів машинної творчості - переклад медичного терміну “секрет простати”. Ми на власні очі бачили такий варіант: “таємниця передміхурової залози”. Правда, непогано? Нагадує назву детективного роману. Це було ще на світанку комп’ютерного перекладу, але запам’яталося на все життя.

А от коли йдеться про художню літературу, починаються справжні перли! Як організатори конкурсу “Золотий Бабай” ми поставили умову - твори повинні бути написані українською мовою. І закрутилися хард-диски. Що таке “стовбур пістолета”, ви, мабуть здогадаєтеся. А от стосовно словосполучення “місто Торби” доведеться подумати. Ну як? Отож-бо.

На нашій рідній Миколаївщині завжди вважалося непристойним не знати української. Таких людей ми в дитинстві дражнили. Прохали, наприклад, перекласти з російської “на чердаке воет бес”. З того ж часу живуть у нашій пам’яті “здібні булочки” та “потьомкінська драбина”. Але ми і гадки не мали, що процес зайде так далеко. Пам’ятаєте історію про переклад Котляревського російською мовою? “Еней був парубок моторний” звучало як “Еней бил шофером хорошим”. А тепер подивіться на рекламу. Нас абсолютно щиро закликають купляти “моторні масла”!

Але найкращу історію нам повідали працівники Інституту сходознавства. Якось ввечері їх зупинила міліція і попрохала показати документи. Хлопці видобули службові посвідчення. Міліціонер довго вивчав напис нагорі “Інститут сходознавства”, потім обернувся до напарника і спитав: “Ти колись чув про такий інститут Лєстніцевєдєнія?” Причому сказано це було УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ!

Висновок напрошується сам собою - за машиною треба перечитувати, так само як і за міліціонерами. А ще непогано було би знати ту мову, на яку перекладаєш. У класика українського перекладу Миколи Лукаша був цілий секретер-картотека з синонімами, з якої він черпав варіанти перекладу. Він навіть постійно змагався з колегами - хто більше знає синонімів. Тому, що синонімічний ряд - основна зброя перекладача. Цього не можна навчити комп’ютер, бо ж повних синонімів не буває - кожен має свій сенсовий відтінок, нюанс та забарвлення.

А скільки ще в українській мові підступних граматичних конструкцій! Телефонує нам днями один московський колега і питає: “Що це за політичний блок такий “За єдину Україну”. У вас що, сепаратизм?” Ми замислились. Очевидно, що автори українізували ідеологію російського блоку “Єдінство” і тому стартували від поняття “єдність”. А вийшло що? Чи то з сепаратизмом політики борються, а чи стверджують, що Україна одна-єдина і появи другої або третьої не допустять.

Окрема історія - власні імена. Нас уже не дивують “Наташі” та “Альони”, які діють в українських романах. Але коли героя-бізнесмена кличуть “Льоха”, тут хоч кричи. Бо ж “льохами” у нас завжди кликали свиней. У цьому зв’язку особливо зворушливо звучить словосполучення “Льохин кабінет”.

А як вам такий вислів: “Українці роблять Шкоду”. Це про чеський автомобіль, який збирають на Закарпатті. Подобається? За цим безодня міжетнічних колізій. Продаєш свій крам за кордоном - довідайся, як його назва звучить місцевою мовою. Японці переназвали свій джип “Паджеро” для іспаномовних країн. Бо іспанською слово “пахеро” відгонить педофілією. Приблизно така ж історія була з “Жигулями”, і в результаті у експортному виконанні вони стали “Ладою”. А коли одна відома японська фірма вигадувала собі бренд, то просто поставила завдання, щоб це слово жодною мовою світу нічого не означало. І тепер ця торгова марка називається “Соні”.

В Україні проблема стоїть особливо гостро. Наша мова така співуча, що кожне звучне слово, яке вигадають іноземці, що-небудь по-нашому та означає. Подивіться самі. Виходить на вітчизняний ринок французька косметична лінія з промовистою назвою “LAINO” і дитяче харчування під брендом “BLEDINA”. Шоколад “Віспа” взагалі лежить на кожному прилавку, і чекати тепер залишається хіба що на цукерки “Сибірська виразка”. Цікавий приклад - мінеральна вода “Блювота”. На нашому ринку ця назва закріпитися не змогла. Не стали ми пити “Блювоту”, не дивлячись на широку телевізійну рекламу. Зауважимо - в Росії її таки п’ють.

Згадувати добрим словом українську перекладацьку школу - це, мабуть, банально, але не згадувати її - просто злочин. Ми особисто не вивчали українську мову у школі, тому усіма знаннями завдячуємо книжкам. Особливо перекладним, тому що у книгарнях нашої рідної Бессарабії вони складали основу читабельного асортименту. Один земляк навіть твердив, що ненавидить українців за те, що вони примусили його вивчити українську мову. Так, саме примусили, бо видавали добрі книжки, яких у російському перекладі не знайдеш.

Той-таки земляк називав російських перекладачів “переводчікі сліпих через дорогу”. Нам сподобалася ця ідіома, але підібрати до неї українського відповідника довго не вдавалося. І от якось, завітавши до кондитерської, ми просто завмерли перед прилавком. На ціннику цілком безневинного тістечка значилося: “ПЕРЕКЛАДАНЕЦЬ “ЗОЛУШКА “. Це було саме те, що треба. (Для тих, хто не знайомий з термінологією “високої кухні”: “перекладанець” - це виріб, що робиться із листкового тіста, російською - “слойка”.) Тепер між собою ми називаємо витвори перекладацького мистецтва не інакше, як “перекладанець “Золушка”. І уже думаємо про заснування антипремії для таких перекладанців. А що - давайте зберемо усі шедеври, опублікуємо їх в Інтернеті та хоч посміємося.

Щоб не плакати.

Книжковий клуб +, 2003 р.

Сестри КличКО forever!

Кличко іде до парламенту. Ну а що - Блохін з Писаренком уже захистили у Раді свої види спорту. А бокс так і залишився незахищеним. Практично беззахисним. Ну, врешті-решт, хай боксер стане депутатом. Але є тут один нюанс.

От беремо ми до рук книжку “Наш фітнес”, авторами якої значаться Віталій та Володимир КЛИЧКО. Саме так. Не КличКИ, а КличКО. Ну гаразд, хлопці не знають рідної мови. Наших книжок не читають, і можуть собі це дозволити, бо навіть дисертації примудрилися захистити в Києві, не говорячи державною ані слова. Цікаво, як це їм вдалося, враховуючи ВАКівські вимоги? Ви не здогадуєтеся? Зате наші кандидати наук знають англійську та німецьку. Ці мови легші за українську, у цих мовах прізвища не відмінюються. А в українській - відмінюються. Клички-Кличків-Кличками-Кличкам. І це абсолютно точно знають у видавництві “Софія”. Знають, проте все одно пишуть “Кличко” навіть у множині.

Цей феномен заслуговує на окремий розгляд. От візь-мемо, наприклад, чехів. Мова теж складна, настільки, що якихось сто років тому самі чехи її вивчити не могли, а натомість послугувалися “легшою” німецькою, особливо інтелігенція. Так от чехи, а точніше, чешки мають у жіночих прізвищах закінчення “-ова”. Це, так би мовити, ознака статі. Навіть іноземні прізвища, якщо вони належать жінкам, закінчують на “-ова”. Наприклад, Агата Крістова, Даніела Стілова, Шерон Стоунова. Цікаво, до речі, як вони напишуть Жорж Занд, невже Жорж Зандова? Залишаємо це питання на вивчення феміністкам.

Ну то чехи чехами, проте наші рідні коментатори, журналісти, а тепер уже і видавці вперто порушують правила і не відмінюють прізвище “Кличко”. Чому? Андрія Шевченка, наприклад, відмінюють, хоч він живе в Італії і заробляє не менше за Кличків. По-нашому, до речі, теж не говорить.

Існує просте й елегантне пояснення: Кличко - це не просто прізвище, це торгова марка. І наше знамените хохляцьке “КО” на кінці в боксі означає “нокаут”. Якщо прізвище відмінювати, ефект пропадає, нокауту не буде. Ну що воно таке - “ки”, “ка”, “ків”? Ніякого кайфу. А “КО” - це “КО”.

Час уже виходити до комісії з правопису з пропозицією ввести нове правило - прізвища боксерів, які закінчуються на “КО” не відмінюються. КличКО, КоваленКО, ГолопупенКО, ЧерезпарканногузадерищенКО - у будь-якому числі і відмінку. Але навряд чи філологи погодяться. Мабуть, вони не люблять бокс. Чи то не дбають за престиж держави, який так високо підносять брати Клички. Так чи інакше, а тут, здається, безсилі навіть мільйони доларів, що їх кулаками вибивають із суперників та промоутерів. Грошам і кулакам не все підвладне - навіть в Україні.

Цікаво лише те, що поспитавши своїх знайомих, ми не знайшли жодного (!), в кого б сполучення літер КО асоціювалося з нокаутом. Це англійською воно Knock Out. А наша людина радше згадує Ko, тобто “компані”. КличКо. Так що на українську публіку магічний вплив цих двох літер геть відсутній, а тому великої потреби калічити мову немає. Ніхто не оцінить.

Якось на сайті Кличків ми стібалися з цього питання і заразом - з журналіста Юрія НестеренКО (бо він себе теж не відмінює, мабуть, мріє колись-таки вийти на ринг) за геніальні переклади. Наприклад “Холіфілд пригорнув Бірда до канатів”. Я ж пригорну тебе до свого серденька! Або “У воскресіння ранком Володимир полетів в Німеччину”. Мається на увазі не Великдень, свято Воскресіння Господнього, а лише день тижня, тобто неділя. А от вам просто-таки геніальний пасаж: “Я думний з того, що буду боксувати у Мецці боксу” - говорить Кличко. Ну як? Вам знайоме слово “думний”? Ми одразу полізли до Грінченка, аби зрозуміти, про що йдеться. І таки знайшли. Тепер тримайтеся. Одне зі значень слова “думний” - це гордий, тільки не в значенні “пишатися”, а в сенсі “погорди”, тобто той, що кирпу гне. Отака чудова українська мова. В результаті пан Нестеренко образився і перейшов виключно на рідну мову, тобто російську. Зауважимо, що ляпів від цього не поменшало.

З іншого боку, відвідавши восени королівство Таїланд із неофіційним дружнім візитом, ми були вражені не стільки пальмами та слонами, скільки тим, що тайці пишуть по-своєму навіть “Мак Доналдс” і “Кока-Кола”. Ви не повірите - на пляшках та вивісках усе це написано тайськими літерами, попри те, що йдеться про світові торгові марки, зареєстровані-перереєстровані у всьому світі. І знаєте, зовсім не було помітно акцій протесту з цього приводу - на кшталт тих, що влаштували наші бізнесмени проти закону, який примусив їх давати рекламу українською. Тоді звучав головний аргумент - ідіотство, мовляв, дублювати торгову марку “Кока-Кола” українською. Отже тайською можна, українською - ні? Чи то у Таїланді живуть самі лиш ідіоти?

Так отож. Якщо ви гадаєте, що це все написано про Кличків і заради Кличків, ви помиляєтеся. От з нами в класі вчився, наприклад, такий собі Паша Капусто. Він не був боксером. Його батькові просто не подобалося прізвище Капуста. А син лікаря на прізвище Страшний поміняв одну літеру і став СтраЖний. Тепер екстрасенсом працює і за сумісництвом пише книжки. Був у нас навіть знайомий на прізвище Чупрін. Не Чуприна, а Чупрін. А усі Жовніренкови, Коробенкови, Галущенкови, які додали собі “В” на кінці, щоб таким чином приховати хохляцьке походження? Наші письменники беруть російські псевдо, щоб друкуватися в Росії. Та ви й самі можете згадати десятки прикладів. Чи не з того ж вони тіста, що й уславлені боксери?

Ну добре, боксерові не обов’язково знати український правопис, навіть якщо він кандидат наук. Врешті-решт, його основна справа - битися. Але хтось із видавництва міг їм підказати, що не відмінюються в українській мові тільки ЖІНОЧІ прізвища. Сестри КЛИЧКО, а брати КЛИЧКИ. Невже відмінювання прізвища на жіночий манер додає боксерам-важковаговикам мужності?

Та ні. Їм просто начхати на правила і на усіх нас. І здається, не тільки їм.

Можливо, наші думки прозвучать дисонансом на загального захвату з приводу боксерської діяльності старшого Кличка (все-таки КличкА). Ми щиро вітаємо його з таким досягненням, але зауважуємо, що чемпіонський пояс як прийшов, так і пішов собі, а мова залишилася. І можливе завоювання братами усіх поясів за всіма версіями, і навіть (страшно сказати!) виграш українськими футболістами чемпіонату світу ніяк не вплине на правопис.

Тому виступаємо з пропозицією до всього прогресивного людства. Оскільки Клички сильніші і примусити їх відмінювати своє прізвище ми, наприклад, не візьмемося, а з іншого боку, правила української мови теж змінити не можна, пропонуємо вдатися до хитрощів і узгодити рід з іншого боку.

Хай в українському написанні вони будуть СЕСТРИ КличКО. Дивіться самі - сестер КличКО, сестрами КличКО, Сестрам КличКО. І нокаут на місці, і правила не порушуються.

А стать? Ну, врешті-решт, чимось можна пожертвувати заради торгової марки.

Книжковий клуб +, 2003 р.

КРАЩЕ РОДИМА ВІДЬМА, ЧИМ НАВЧЕНА СТЕРВА

В Україні здавна відьом поділяли на родимих та навчених. Існує навіть прислів’я: “Гірша відьма вчена, як родима”. Якщо родимим відьмам здебільшого пробачали, бо вважалося, що людина не винувата, коли народилася відьмою, то до навчених ставилися дуже жорстко, навіть жорстоко.

Наші багаторічні дослідження довели, що українки - відьми родимі. До них претензій бути не може.

Всі українки відьми. Це вам підтвердить будь-який українець, особливо одружений. Ми теж дотримуємося цієї думки і навіть провели широко розрекламований телебаченням експеримент з потопленням ляльок, щоб науково довести цю просту істину.

І що цікаво - у більшості своїй жінки не заперечували ані проти самого досліду, ані проти його висновків. Позаторік перед 8-мим березня ми проводили свій експеримент на телебаченні. В залі було досить жінок. І ніхто не протестував проти визначення “відьма”. Майже ніхто. Одна-єдина жінка не вживала в телестудії української мови й одна-єдина негативно зреагувала на те, що її назвали відьмою. Це була Руслана Писанка. Вона так і сказала (переклад наш): “Якби мене назвали відьмою, я б образилася, якщо б назвали стервою - мабуть, ні”.

Тут ми замислилися. І справді, слово “стерва” останнім часом все частіше вживається у журналах, кіно, книжках та у дружніх розмовах. Давайте згадаємо - який світлий образ малюють нам сучасні жіночі детективи? Правильно, усі їхні героїні, і добрі, і погані - стерви. Один із яскравих індикаторів - дамський роман. Якщо у старих, буквально двадцятирічної давнини творах головна героїня - романтична істота, що живе виключно коханням, то сьогоднішні головні і другорядні, позитивні й негативні персонажі - стерви геть усі, за винятком хіба що старої бабусі, яка, щоправда, в молодості теж була теж не від того. Який образ нав’язує нам новітнє кіно - від голлівудських бойовиків до російських серіалів? Назва одного з фільмів дуже промовиста - “Стерва”. Цей сучасний жіночий ідеал настільки викоханий, випещений, морально та соціально обґрунтований, що слово “стерва” потроху вже набуває позитивного значення. Навіть спеціальна форма з’являється - “стервочка”, таке собі лагідне, навіть зі схвальним відтінком.

Піднімемо ж руки до неба у німім благанні і подумки (щоб жінки не почули) спитаємо: “Що ж це робиться, га?”

А потім, не отримавши відповіді, спробуємо розібратися самотужки.

По-перше, згадаємо походження цього чудового слова. Слово “стєрва”, яке ми запозичили у росіян, насправді походить від нашого рідного “стерво”. А “стерво” у свою чергу є повним синонімом слова “падло”. Так називають труп палої, тобто померлої тварини, який не можна вживати в їжу. Звідти ж і слово “стерв’ятник” - птах, який живиться стервом (а чи то стервами?).

Навряд чи хтось цього не знає. І навряд чи хтось із апологетів сучасного образу стерви про це згадав. Інакше знайшли б якесь інше слово.

Втім комусь, певно, приємно-таки називатися стервом - у кожного свої смаки.

З іншого, соціального, боку сучасний жіночий ідеал стерви є ознакою переможної ходи фемінізму. З цим важко сперечатися. Не хочемо нікого образити, але “феміністка” та “стерва” вживаються поруч аж надто часто, щоб не почати підозрювати зв’язок між цими явищами.

Але в Україні фемінізм поки що не прижився. Мабуть, тому що всі українки відьми. А не стерви.

Відмінність зрозуміти неважко. По-перше, з точки зору філології відьма - це та, що відає, тобто має знання, які не доступні пересічним людям (у нашому випадку чоловікам).

По-друге, ми всерйоз замислилися, а чим, власне, нас не влаштовує світлий образ стерви? Невже ми знаходимося в полоні традиційних домостроївських ідеалів? Невже ми проти того, щоб жінка була самостійною і незалежною? Ні, ми за. У нас на фірмі 80% персоналу - жінки. А що ж тоді?

І придивившись уважно до кінофільмів та вчитавшись у книжки ми раптом зрозуміли ґандж - у стерви немає однієї, суттєвої риси. Тієї риси, що робить жінку бажаною, тої, що ховається у бездонних колодязях очей, лишається на кінчиках пальців і ледь торкається губів. Ми говоримо про таємницю. В образі стерви геть відсутня таємниця. Усі її резони нам відомі. (Те, що вона отримує задоволення, роблячи капості, за таємницю не править.) Вона їсть, коли зголодніє, злягається з чоловіком, коли захотілося, заробляє гроші, коли вони скінчилися. А ще вважає себе самодостатньою. Їй ніхто не потрібен - це, мабуть, квінтесенція образу стерви. Безперечно, вона не проти, коли є хтось поруч, коли хтось задовольняє потреби - чи в сексі, а чи в їжі (бо сучасна героїня до всього ще й дуже не любить готувати), але є потреба брати від ближнього і жодної потреби віддавати. Немає такої потреби.

От власне, головне, що ми розгледіли у сучасній літературі крізь романтичний флер цигарок, машин, “селфмейдвумен” та іншої дорогої косметики.

Але “яка розумная цьому альтернатива”? Чи здатна література запропонувати іншу героїню, яка була б самостійною, незалежною, але при цьому не була стервою?

Ризикнемо послатися на одну з наших авторок, нині продюсера БіБіСі Світлану Пиркало. Приїхавши зі свого туманного Лондона на презентацію своєї книжки “Зелена Маргарита”, Світлана, між іншим, назвала Україну “країною, де переміг фемінізм”. Отакої. Ще раз наголосимо - це з точки зору передової у всіх сенсах, у тому числі ґендерному, Англії.

Отож, погодимося зі Світланою. Бо крити немає чим. Озирніться навкруги - таки переміг і таки фемінізм. Тільки фемінізм цей особливий. Український.

Ну то як, здогадуєтесь, до чого ми ведемо? Правильно. Українська жінка (читай відьма) давно вже перемогла. Але весь фокус в тім, що вона не воювала. Вона не намагалася обійтись без чоловіка, а зрозуміла, що повноцінною та самодостатньою можна бути тільки вдвох із ним. Вона зайняла командні висоти у родині, а значить, і в суспільстві, й звідти іронічно споглядає жалюгідні демонстрації закордонних колежанок. Вона може не пустити чоловіка-офіцера миротворчих сил у Кувейт, забрати його просто з аеродрому, з-під носа міністра оборони. Бо у міністра є своя дружина. І все це тому, що вона діє жіночою зброєю, а не намагається забрати у чоловіків їхню.

А головне - вона зберегла таємницю! Бо відає, тобто знає те, чого не знають інші. І що вона утне наступної години, не уявляємо ані ми, ані вона, бо жінка є частиною Природи й самою Природою водночас.

Оце вам і вся таємниця широко розрекламованої краси українських жінок.

Безперечно, ми говоримо не про конкретну пані Черезпарканногузадерищенко, а про узагальнений образ українки. Врешті-решт предметом розгляду літератури є не конкретна особа, а людина взагалі. А якщо ваша жінка не відповідає цьому ідеалові, дайте їй прочитати книжку, з героїні якої вона могла б взяти приклад. От, скажімо… ні, ця російська, там героїня стерва. Тоді візьміть… ні, в американських все так само. Або… ні, ця теж не годиться. Отож і біда, що книжок про стерв, або, швидше, стерво, навалом. Про відьом - нема. Майже. Хіба дайте їй почитати наш «КОБЗАР 2000» або «Приворотне зілля». Там усе написано.

І отак-от познайомившись з літературними зразками, ваша жінка сама зробить вибір - ким їй більше подобається бути.

Відьмою. А чи то стервом.

Книжковий клуб +, 2003 р.

Подорожі у часі. Дешево. Надійно. З гарантією

Машини часу не існує. І знаєте, чому? Тому, що вона нікому не потрібна. Це ми твердимо як колеги Герберта Велса.

Нащо вам машина часу? Чого ви не бачили, наприклад, у минулому? Відповідально заявляємо, що більшість подій, які відбулися в далекі часи, можна легко відновити зараз. Візьмемо хоч би те саме гріхопадіння. Це коли Адама і Єву вигнали з раю за одне-єдине яблуко. Хочете подивитися, як воно насправді було? Тоді спіймайте муху, накрийте кришкою від каструлі і попередьте дружину (сестру, подругу, тещу), що цієї ось кришки не можна піднімати, бо буде лихо. Далі спокійно ідіть на роботу і готуйтеся до цього самого лиха, тобто вигнання дружини (сестри, подруги, тещі). Тим більше, що чоловік створений за зразком і подобою Божою, і йому в такому випадку карти, тобто кийка в руки.

Не тому терплять жінки, що колись праматір Єва згрішила, а тому, що на її місці кожна з них зробила б так само. Навіть попри те, що знає Біблію та уявляє собі наслідки.

Отже, жінки за шість тисяч років від створення світу практично не змінилися. А чоловіки? Давайте чесно зізнаємося, що чистий одяг, піна для гоління та дезодоранти не змінили нашої сексуальної і соціальної орієнтації. Чоловік поки що залишається машиною для розмноження та вбивства, і дай нам Боже здоров’я на цьому непростому шляху.

Ну й кого ви б хотіли зустріти у минулому? Падлюк та повій? Їх і зараз вистачає. Героїв та красунь? Киньте. Якщо ви сьогодні їх не бачите, то у минулому й поготів. Образ велетів духу писався у часи, коли не існувало жовтої преси, а якби вона була…

Машина часу вам потрібна для того, аби бути присутнім при історичних подіях? Побачити, як Гітлер відкликає підпис Німеччини з Договору про ненапад з СРСР? Чи ще раз пережити момент, коли його колега по соціалістичній партії Мороз відкликав свій підпис з Коаліційної угоди?

Недарма журналісти та письменники одразу шукають історичних паралелей на будь-яку політичну новину. І одразу знаходять.

Опинитися у минулому - це дуже небезпечно й до того ж, абсолютно не інформативно. До ставки Гітлера ніхто не пустить, вам залишаться хіба червоні прапори на вулицях та безумні очі фанатиків, а цього добра і в нас на Хрещатику сьомого листопада буде доволі. То навіщо потрібна машина часу? Поспілкуватися з Іваном Мазепою? Швидше за все, вам світить кілька приємних хвилин у компанії його гайдуків. Змінити історію? Ви не здатні вплинути на неї сьогодні, але вважаєте, що змогли б зробити це кількасот років тому? Які підстави для таких сподівань? Максимум, що вам світить, - це збільшення кількості жертв у якійсь каральній кампанії. Рівно на одну.

Залишається майбутнє. Ви, певно, хочете на власні очі побачити, коли і як саме помрете. Ні? Вас приваблює смерть інших членів родини? Наприклад, тещі? Чи ви хочете підгледіти винаходи майбутніх інженерів, щоб тут видати їх за свої? То враховуйте, що це порушує закон про авторські права. Результати завтрашньої лотереї? Не ви одні такі розумні.

Якби машина часу була потрібна, її б давно вигадали. А втім… Її таки вигадали! Насправді машина часу існує давно і буквально в кожній хаті. Саме завдяки їй покоління людей мандрують у минуле і майбутнє, чують, що казав Гітлер своїм соціалістам, а Сталін - своїм, стають свідками Конотопської битви або страти Залізняка. Саме завдяки їй люди зазирають у майбутнє і бачать те, що виникне тільки через десятки або сотні років - ті самі підводні човни, ракети, комп’ютери, ядерні бомби. Здогадалися, про що ми?

Авжеж, про книжки. Література - це правдива машина часу, бо вона може перенести вас у будь-яку епоху, будь-яку країну, навіть на будь-яку планету. Письменники чудово розуміють, що з часів Адама людство практично не змінилося, жінки залишаються жінками, а чоловіки - чоловіками. І саме тому добрій книжці віриш іноді навіть більше, ніж документам. І саме тому літературні версії історичних подій залишаються в серцях людей попри те, що не завжди відповідають науковим даним. Бо наука знається на дрібницях. Література ж зазирає у саму суть.

Ну то що, ви досі хочете скористатися машиною часу? Тоді ходімо до книгарні, там якраз завезли новий товар.

Фокус, 2007 р.

Роздiл 5

Книжкова революція

Українська книжка - одне з найзагадковіших явищ у світі. Почати хоч би з визначення - українська. Що воно характеризує? Мову? Видавця? Чи друкарню? А може, автора? І закінчити суспільним резонансом. Ви чули, щоб поляки говорили про проблеми польської книжки? Ні. Вони говорять про книжки взагалі. Слово “книжка” у наших братів по Євро-2012 вживається без означення. Книжка і все. Ясно, що вона польська - яка ж іще? І у росіян так само. Російської книжки не існує, є просто книжка.

Здається, книжка українська народилася не під тою зіркою. Якось на очі нам потрапив опис майна, яке залишилося після смерті Івана Федоровича, того самого, з якого все почалося. Надруковані книжки, обладнання - усього цього не вистачило, аби розплатитися з боргами першодрукаря. Чи варто дивуватися, що наші видавці і тепер не можуть звести кінці з кінцями? До речі, цей факт остаточно ставить крапку у суперечці - хто він, Федорович, чи Федоров? Наш, чи їхній? Відповідь зрозуміла - якби був багатим, тоді точно москаль, а оскільки виявився голодран-цем - сто пудів з наших, рідна кров.

Журналісти весь час цікавляться здоров’ям української книжки - яка температура, аналізи, флюорографія? Немовби йдеться про смертельно хворого, немовби бояться пропустити чудесне одужання, а може, й багату панахиду.

А як хотілося б, аби нас питали про творчі плани - а не про ціни, про успіхи - а не про проблеми.

В глибині душі ми переконані - на українську книжку пороблено. І нам не обійтися без допомоги відьом, мольфарів, знахарів та інших бійців невидимого фронту. Зібрати б їх докупи та влаштувати грандіозний сеанс відробляння!

А поки цього не відбулося, давайте спробуємо разом із вами розібратися - в чому причина ненормального становища з книжками у нашій країні? І хто винуватий у ньому - видавці, письменники, читачі, чи конкуренти. Чи тут, як завжди, видніються віслючі вуха української влади?

Сага про 50 копійок

Широко розрекламована ініціатива Уряду обіцяє нечуваний розквіт української книжки за рахунок нових пільг…

На пільги надійся, а сам розум май.

(Майже народна мудрість).

Немає щасливіших людей за українських видавців. Що рік - то новий закон про захист, що рік - то пільги. Добре їм, напевно, живеться.

От і зараз Прем’єр-міністр обіцяє черговий закон, і знову пільги. Асоціація “українських” видавців таки домоглася, таки пробила. Ура! Тепер будемо як сир в маслі. Агов, хто ще не видає українських книжок? Нумо!

Ми на власні очі бачили документ, в якому Асоціація обіцяє після прийняття нового закону, підготованого Урядом, аж по 3,5 умовних книжок на душу населення в рік. І, напевно, всі так само умовно-українські. (Так і згадуються “умовні банки” консервів з далекого минулого).

Тільки щось не видно радості в очах українських видавців. І на прилавках українських книжок теж не видно. Може, тому, що всі прилавки завалені російськими? Дивна історія.

Як ви гадаєте, хороша штука пільги українським видавцям, які весь час обіцяє Уряд? Безумовно. Розуміють це самі видавці? Повинні, вони люди освічені. Звідки ж такий песимізм?

Як відомо, пільги - поняття відносне. Пільги всім підряд не дають, а тільки тим, кого треба підтримати. Наприклад, пенсіонери. Всі платять за проїзд, а вони - ні. Оце пільги. От ми і замислились, які ж це додаткові пільги дадуть українським видавцям? Такі, щоб інші видавці - так, а наші - ні, чи навпаки, всі - ні, а наші - так. І щоб від цього розквітла українська книжка.

Давайте розберемося. Питання на засипку - з ким конкурують наші видавці? Хто за рахунок вдвічі нижчих цін переманив до себе всіх українських покупців? Поляки? Молдавани? Ні. Видавці СРБ (Союзу Росії та Білорусі). Значить, пільги нашим видавцям повинні бути такими, яких ці наші люті конкуренти не мають. От тоді і запануємо ми, браття, у своїй сторонці.

Ну а які ж пільги може дати влада нашим видавцям? Перш за все, від податків звільнити. Та виявляється, уже давно звільнила. ПДВ ми не платимо, податок на прибуток теж, бо по-перше, нема прибутку, а по-друге, податок ще минулого разу зняли, коли видавців пільгами наділяли.

Захисники інтересів українських видавців говорять, мовляв, вся штука в тому, що на кордоні папір обкладається ПДВ (20%). Добре, скажемо ми. Давайте його скасуємо. Яка доля вартості паперу у ціні книжки на прилавку? Відкриємо страшну таємницю. Максимум 10 (Десять) відсотків. Тобто скільки в кінцевій ціні книжки цього драконівського ПДВ? Правильно - аж 1,7 відсотка. Давайте їх скасуємо. Зробить це українську книжку конкурентноздатною?

Підемо далі разом з нашим Урядом. До самого кінця. Зробимо неможливе. Мобілізуємо лобістів і знімемо ПДВ на весь друк - разом з папером, роботою, електрикою та фарбами. У вартості книжки цей ПДВ складе уже не 1,7, а цілих 5%. Тобто 50 копійок із десяти гривень. Оце досягнення! Варто проливати чорнило.

Тепер зрозуміло, чому не радіють українські видавці? Вони розуміють, що ціна обіцяних привілеїв складає рівно 50 копійок. Разом з об’єднанням всіх прогресивних сил. А народні депутати? Вони порахували? Чи знають наші лобісти, за що борються?

Давайте спробуємо їм пояснити. Як називається ситуація, коли один з суб’єктів ринку поставлений у менш вигідні умови ніж інші? Правильно. Дискримінація. Українські видавці дискриміновані, тому що російська книжка від природи дешевша. В півтора-два рази. Чому? А тому, що наші видавці знаходяться у значно гірших умовах і це зовсім не пов’язано з податками.

Полічіть самі. Наклади російських видавництв розраховані майже на 300 млн. жителів. А що це означає? Що вони майже удесятеро більші, ніж у наших. А це у свою чергу означає, що для друку книжок можуть бути застосовані технології, які в кілька разів знижують їхню вартість. А ще - авторські гонорари розкладаються на більший наклад і важать значно менше у кінцевій ціні. І витрати на додрукарську підготовку - теж. Отака сумна для українців арифметика.

Хто винний у такій різниці накладів і, відповідно, цін? Історія. Так склалося. Треба цю несправедливість виправляти? Треба поставити українську книжку в рівні умови з російською? Ми виходимо з того, що треба.

Але щоб вирівняти собівартість українських і російських книжок, слід здешевити українську книжку вдвічі, а інколи й утричі. І якщо податків з видавців не беруть зовсім, то що виходить - треба їм доплачувати?

Колись, живучи в Москві, ми видавали українську газету “Тинди-Ринди”. Вона розповсюджувалася без-коштовно. Але за півроку з’явилося конкурентне українське московське видання “Невідома газета”. Вона була “значно безкоштовніша” за “Тинди-Ринди”, бо до кожного примірника газети ще додавався рубль. Хочеться сподіватися, що українській владі не стане розуму докладати по гривні в кожен примірник книжки. Навіть у розпалі політичних баталій.

Частенько у нас кивають на досвід Росії. Мовляв, там дали видавцям пільги, от і мають видавничий бум. Дехто з наших полемістів іде далі й пропонує звільнити від податку на прибуток кошти, спрямовані на видання книжок в Україні. Це справа хороша, ресурси видавцям потрібні, але на ціні книжок це знову не відіб’ється. Тут уже йдеться навіть не про 50 копійок, а про 15-20. І це, нагадаємо, з 10-гривневої книжки. Ото поконкуруємо!

Шановне панство! Зрозумійте, що корінь проблеми - це ОБСЯГ РИНКУ, який у нас В ДЕСЯТЬ РАЗІВ МЕНШИЙ! А значить, і собівартість друку значно вища.

Урочиста боротьба за 50 копійок, яку розвернули наші трибуни, відбирає сьогодні всі їхні сили. Їм навіть бракує часу порахувати - настільки захоплені процесом. За що боремось? Яка омріяна мета? Виходить, вони не знають, що роблять. Або знають… Тоді, певно, ми не знаємо, що вони роблять і за що насправді борються.

А як же обіцяні Асоціацією 3,5 умовні книжки? Ми знаємо ціну її обіцянкам. Минулого року вона бурхливо протестувала проти пільгових ставок оренди для україномовної книжки, обіцяла мор, глад, міжнаціональні конфлікти та викуп російськими видавцями приміщень під українські книгарні. Ну і де усі ці обіцяні нещастя? Ми підозрюємо, що там-таки, де і 3,5 книжки.

Хтось скаже: “Ну то й що? Хіба погано, що книжку ще трохи здешевлять?” Добре. Хоч будемо відверті: коли щось і подешевшає, то здебільшого зошити, ну а разом з ними етикетки, плакати та листівки. Погано інше - нас із вами піднімають на боротьбу за 50 копійок, які нічого не вирішать, відвертаючи таким чином увагу від головної проблеми - демпінгу російської книжки. Ми доможемося пільг і знову нічого не отримаємо. Кому це вигідно - українським видавцям, а чи Асоціації “українських” видавців? Примітно, що напередодні Прем’єр радився з представниками легкої промисловості, і там рішення було зовсім інше - скорочення імпорту, мито на кордоні, захист від демпінгу іноземців. То, може, варто повчитися у легкопромисловиків, як треба захищати свій ринок? У них теж є своя Асоціація, вони торгують ганчір’ям і, бач, щось таки розуміють. А видавці продають книжки, тобто насправді матеріалізовану думку і… Напевне, всю продали, навіть для себе не лишилося.

То що ж будемо з усім цим робити? Сподіватися на вистраждані 50 копійок? Ми ж усвідомлюємо, що здешевити українську книжку в три рази неможливо. І в півтора теж.

Відкриємо страшну таємницю. Сьогодні немає іншого виходу як повідміняти всі пільги на всі книжки, та ще й ввести мито на кордоні. А потім дати пільги знову, але вибірково, тим, кого хочемо підтримати, а саме - українській книжці. Не видавцям - книжці. Окремо попіклуватися про експорт. І прослідкувати, щоб податки вирівнювали ціну української (менш тиражної) і російської (більш тиражної) книжки. Нехай конкурують у рівних умовах.

Але поки що слова “українська книжка” використовуються як закляття. Щоби замилити очі читачам, виборцям і, на жаль, видавцям. З метою… Хтось хоче залишитися у своєму кріслі, хтось - протягнути через кордон поліграфічне обладнання, хтось - здешевити друк етикеток для горілки, хтось - відпрацювати отримані аванси. Мета серйозна. За неї варто боротися. А видавці під проводом Асоціації слухняно вливають свої голоси у хор цих потужних лобістів і дозволяють їм прикривати свої інтереси українською книжкою…

Гей, видавці, з ким з вас обіцяли поділитися?

Книжковий клуб +, 2003 р.

КНИЖКОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Журналісти змовилися. Вони в один голос ставлять нам, видавцям, запитання - чи стало легше жити при новій владі? Тому, користуючись нагодою, хочемо задати їм зустрічне запитання - а чому, власне, нам мало стати легше? Закони змінилися? Ні. Люди змінилися? Теж ні. Як сидів товариш Чиж на престолі начальника телерадіокомпаній і командира книжок, так і зараз сидить. Президент інший? Так він книжок не читає, а навіть якщо купить одну-дві, це навряд чи вплине на ринок.

Ні, шановні друзі. Не можна чекати милості від вла-ди. Треба брати вила і йти добувати волю для української книжки. Але задля того, аби наша майбутня перемога не стала подібною до перемоги на Майдані, треба одразу домовитися про мету й програму майбутньої книжкової революції.

Отже, пропонуємо іще раз поміркувати над тим, які є способи припинення окупації нашого ринку іноземним виробником-загарбником. Якщо в нас колись з’явиться державна політика у галузі книговидання, вона головним своїм орієнтиром повинна мати припинення цієї самої окупації і перехід до співпраці. До чого довела монополія іноземців на нафтовому ринку, самі бачите. Але то бензин, його усі чиновники заправляють у свої машини, тому навкруги цього питання здіймається стільки галасу. Книжок же наші можновладці традиційно не читають, тому хоч і ситуація у нас значно гірша, ніж у енергетиків, уваги на неї все одно не звертають.

Отже, за цілковитої мовчанки представників влади ми на свій страх і ризик сформулюємо тактичну мету книж-кової революції - імпорт не має перевищувати 20% об-сягів внутрішнього ринку. Тобто, в Україні на одну ім-портну книжку повинно продаватися чотири вітчизняних. Зверніть увагу, йдеться не про мову, а про виробництво. Хто проти?

Тепер давайте разом подумаємо, як цього досягти. Звернемося до світового досвіду. Там для захисту своїх виробників вигадали всього чотири методи - дотації, ембарго, мито та квотування імпорту.

Про ембарго, тобто заборону імпорту, пропонуємо не говорити. Так само, як і про дотації, - на це просто немає коштів.

Візьмемося краще до мита. Давно вже чухаються руки запропонувати мито на імпортні книжки. Розмір його бачиться таким, аби на прилавках російські та українські книжки коштували однаково. Звучить привабливо? Тим більше, що і закордонний досвід під рук ою. Європа ввела мито на американські книжки, почавши з 5% і збільшуючи цю цифру на 1% щомісяця. Аж поки не компенсують своїх збитків від американських бестселерів.

Тепер квоти. Це слівце раптово стало модним, коли Європа взялася об’єднуватися. Квота в нашому випадку може мати приблизно такий вигляд: Уряд вирішує, що за рік можна завозити з-за кордону не більше однієї книжки на кожну видану в Україні. А дефіцит хай покривають вітчизняні виробники. Що ж, скажемо ми. Виглядає прогресивно, тільки по-перше, все перевозитимуть через кордон у сумках. А по-друге, відкриють у нас свої філії і друкуватимуть тут для нас. Чи стане від того легше?

Трохи поміркувавши, й самі собі заперечимо. По-перше, серйозні обсяги імпорту в сумках неможливі. Ну а крім того, чи маємо ми на меті закрити доступ російським книжкам взагалі, чи можливо це в принципі? Та чи й доцільно? Швидше за все, ні. Отже, хай друкують свої книжки тут, проте нам із вами конкурувати з філіями росіян тут значно легше, аніж із безконтрольним імпортом звідти. А головне - закордонний видавець буде поставлений перед вибором - відкривати видавництво в Україні, ризикуючи грошима, чи без головного болю продати ліцензію на видання книжки українському колезі. Скажіть відверто, який варіант особисто ви обрали б на їхньому місці?

От бачите, з’явилося два можливі сценарії. Назвемо їх умовно Мито та Квоти.

Наступний етап роботи: давайте наші з вами ідеальні думки заземляти. І передовсім візьмемося за Мито.

На загал ідея виглядає привабливо. І справа не тільки у встановленні цінового паритету між українськими та російськими книжками. Добрі перспективи ідея має перш за все тому, що її реалізація значно збільшить надходження до держбюджету. За попередніми оцінками мільйонів на 200. Щоправда, за рахунок підвищення цін на книжки. Майже вдвічі. Останній аргумент буде завзято розіграний російськими лобістами різного штибу, і тут важко сподіватися на перемогу. Крім того, не варто нехтувати бажанням нашої влади організувати з північним сусідом зону вільної торгівлі, яка все-таки виключає стягнення на кордоні. Сумно, але, швидше за все, на закон про введення мита на імпорт книжок очікує доля попередніх спроб “державної підтримки книговидавництва”.

Критично розглянувши другий свій “винахід” - Квоти, - мусимо констатувати, що заперечення можновладців можуть бути тільки одного штибу: українські видавці не в змозі самостійно забезпечити весь український ринок. Інших заперечень нема - дійсно, квоти не зменшують надходжень до бюджету, не порушують прав нацменшин. Звичайно, чути, що ми не в змозі забезпечити свій народ книжками, доволі образливо. Але заперечити складно. Бо потреби українського комерційного ринку можна оцінити приблизно у 100 мільйонів штук книжок. За 2003 рік ми з вами спромоглися видати лише дев’ять мільйонів. Прості математичні розрахунки показують - якщо реалізувати ідею квот у 2005 році, книжковий дефіцит складе близько 70 мільйон томів. І ніхто його не покриє, бо жодна галузь не може вирости удев’ятеро за рік.

А за дев’ять років?

Ми ж, врешті-решт, українці, а значить, - страшенно хитрі. Давайте запропонуємо програму поступового зменшення імпорту книжок до 2015 року. Дозволимо у 2006-му ввезти 600% від виданих в Україні. У 2006 - 500%. Потім 300%. Далі кожен легко порахує. Зможемо ми з вами підготуватися і за наведеним вище графіком засвоїти звільнені території?

Тоді до справи. Здається, пропозиція вийшла досить зрозуміла. Принаймні, промисловики, яким ми описали свій хід думок, зреагували дуже жваво. Росія, мовляв, вводить квоти на наші труби, а ми чогось соромимося. І заяви про зону вільної торгівлі нічим не заважають квотуванню. Північний сусіда від цієї практики відмовлятися не збирається.

І от тут давайте будемо уважні. Не обмеження імпорту, а ПОСТУПОВЕ ЗНИЖЕННЯ обсягів. Не просто введення квот, а ПРОГРАМА ДО 2015 року. І на цифри звертайте особливу увагу. Перший рік - 600% від виданого в Україні. Звучить? Другий - 500%. Хто проти?

Тепер головне. Діяти треба швидко. Сьогодні уряд, як і депутати, вимушені дослухатися до нас - вибори на носі. Треба спробувати до зими ухвалити відповідний закон, бо інакше чекатимемо турецької Пасхи, а вона ой як нескоро.

Тому дозвольте оголосити програму дій на наступні вибори. Кожен бере за комір найближчого кандидати в депутати та починає гіпнотизувати. Якщо вони не розуміють слова “культура” - кажіть: “захист національного виробника”. Якщо вони українофоби - наголошуйте на тому, що закон діятиме незалежно від мови видання. Якщо краще розуміють економічну аргументацію - стверджуйте, що це підніме поліграфічну галузь (а це правда!), ВВП і так далі. Пишіть листи, вмовляйте, загрожуйте. Ми ж зі свого боку обіцяємо не зменшувати тиск на київські центри влади. З культурними діячами вони полемізувати бояться. Тільки об’єднаними зусиллями, обравши реалістичну програму, ми маємо шанс вижити.

Дозвольте, спираючись на досвід класиків марксизму-ленінізму, проголосити гасло моменту.

Наша мета - ПРОГРАМА ЗМЕНШЕННЯ ІМПОРТУ КНИЖОК ДО 2015 року.

Механізм - КВОТИ.

Ну, а на солодке ми з вами отримаємо створення нових робочих місць для гуманітарної інтелігенції - редакторів, перекладачів, дизайнерів, верстальників, художників. Сьогодні їхню роботу роблять закордонні колеги, а наші випускниці філологічних факультетів масово стоять на Об’їзній дорозі в Києві та інших велелюдних шляхах і заробляють собі на хліб не мовою, володіти якою їх вчили державним коштом, а язиком, володіти яким ніхто не вчив. Тому і якість послуг відповідна.

Адже мова і язик - це все-таки не одне й те саме.

Принаймні в Україні.

Книжковий клуб +, 2003 р.

Виступ на парламентських слуханнях 20.04.2005

Шановні колеги, шановне начальство!

Ми говоритимемо вдвох, бо по одному не вміємо. Ми - брати Капранови, письменники і видавці, тому гадаємо, що маємо відношення до культурної політики.

Готуючись до цього виступу вчора ввечері, ми поїхали на Київську об’їзну дорогу і провели опитування серед тамтешнього контингенту. Ви знаєте, кого ми маємо на увазі. Як з’ясувалося, більшість з них не мають освіти, але друге місце серед контингенту Об’їзної впевнено посідають українські філологи.

І хто в цьому винен, ми з вами зрозуміємо, подивившись на співвідношення продажу в Україні книжок вітчизняного та іноземного виробництва. На одну українську книжку продається 9 іноземних. Скажіть, у якій ще галузі відбувається така ганьба? Оця одна книжка - це ті філологи, які працюють в українських видавництвах. А решта 9 - це ті, хто стоїть на Об’їзній разом з верстальниками, коректорами й письменниками. Бо через кордон вагонами прибувають готові книжки іноземного виробництва - ті самі, які всі вони повинні були б випускати.

Книжкова галузь - чи не єдина в культурі, яка замість “дай” повинна говорити державі “на”. “На” - робочі місця. “На” - податки. Адже результати нашої роботи - книжки - продаються в магазинах так само, як одяг або автомобілі. Але сьогодні ми, немов старці, випрошуємо у держави пільги. Випрошуємо, щоб не сконати, бо відвоювати свій ринок назад пільги нам не допоможуть. Наш ринок захопили іноземні виробники, які працюють на аудиторію у 300 мільйонів, у той час як ми - дай Боже на 30. Тому у них завжди будуть нижчі ціни, більші прибутки, ширший і актуальніший асортимент, більші гонорари, потужніша реклама.

Це називається демпінгом іноземного виробника. А інші галузі української економіки захищені від іноземного демпінгу спеціальними законами. Ви знаєте, що у нас є закон про захист ринку металобрухту? А про захист книжок - нема. І ми за зразком металобрухту, цукру, сільськогосподарської продукції розробили законопроект “Про державне регулювання імпорту, захист конкуренції та прав споживачів на ринку друкованої продукції в Україні.”

Ми розуміємо, що в один день ситуацію не змінити, а тому пропонуємо 10-річну програму поступового обмеження імпорту книжок. Цього року ввозимо 9 на кожну, видану в Україні. Наступного - 6, потім 5. Завдання - у 2015 році ввозити одну імпортну книжку на 9 вітчизняних. Українські видавці повинні встигнути вирости і заповнити ринок своєю продукцією. Ухвалення цього закону не вимагає від бюджету жодної копійки, а навпаки - дає надходження прямо з першого року.

Звичайно, російські колеги відкриють тут свої дочірні видавництва. І це чудово, бо вони дадуть роботу нашим спеціалістам і книжки друкуватимуть наші друкарні. Ми пропонуємо перехід від окупації українського ринку до інвестицій.

До революції ми обговорили цей законопроект у видавничих колах за участю народних депутатів. Усім сподобалося. Але діалог з минулою владою відбувався на тлі диму від рукописів, спаленних під Кабміном. Тому вже після революції звернулися до пана Томенка з проханням приділити нам 9 хвилин свого часу для презентації законопроекту. Пан Томенко нас послав. До Чижа. 9 хвилин не знайшлося. Ми розуміємо - спочатку була революція, тепер Євробачення, не до книжок. Але далі буде чемпіонат Європи з Футболу - важливіші за нас завжди знайдуться.

Тому просимо присутніх тут начальників вивести книжки з-під гуманітарного блоку Уряду. Віддайте нас під опіку Міністерства економіки - у них не буває Євробачення. Вони знають, як треба захищати вразливі ринки. Прирівняйте нас до товарів широкого вжитку, до пива, до м’яса - тоді у книжки з’явиться шанс.

Щоправда, є вірогідність, що нас тоді розміняють на труби у переговорах із Росією про вільну торгівлю. І таки розміняють, якщо ми в підвалини своєї культурної політики не закладемо один простий принцип. Книжка - це інформаційний продукт, а на інформаційному ринку ніякої вільної торгівлі не буває. Газети ж у нас не возять через кордон. І телебачення напряму не транслюють.

Панове начальники! Ви вже обіцяли створити 5 мільйонів нових робочих місць. За цим графіком стоїть мінімум сто тисяч у видавництвах та друкарнях. І більшість з них - для людей з вищою гуманітарною освітою.

На завершення вітаємо нас усіх зі святом. І не з днем народження Гітлера. І не з днем народження Леніна. А із Всесвітнім днем книжки та авторського права, який у всьому світі відзначається 23 квітня. Ми вчора не тільки їздили на Об’їзну, але й телефонували у Держкомтелерадіо та Міністерство культури. І нам відповіли, що ніяких офіційних заходів з приводу Дня книжки держава не запланувала.

Ви знаєте, ми не здивувалися. Це абсолютно в річищі традицій стосунків влади і книжки. Але ми пропонуємо цю традицію перервати. У Всесвітній день книги 23 квітня, всім Урядом, як на каток, завітайте, будь ласка, на книжковий ринок “Петрівка”. А завітавши, пошукайте там українських книжок.

Ласкаво просимо!

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СПОЖИВАННЯ КРОВІ РОСІЙСЬКОМОВНИХ НЕМОВЛЯТ

Книжка - це суцільна таємниця. Що воно таке - “аркушики, скріплені в корінці”, як вважають автори останнього Закону, а чи “джерело знань”, як твердив закордонний класик? Це об’єкт товарного, чи то інформаційного ринку?

Українська книжка - двічі таємниця, оскільки ми ніяк не можемо домовитися, що означає слово “українська”. Це мова? Місце розташування видавництва? Прописка автора?

Є святі люди, які вважають, що “ринки українських та російських книжок виглядають відносно незалежними: переважна більшість видавництв чітко розподілена за мовною ознакою” (Книжковий огляд, №1-2 2003 р.). Вони, напевне, мешкають в іншій Україні, тому що в тій, у якій живемо ми, більшість українських видавництв видають книжки російською мовою, а більшість книжок, що продаються, видані в Росії. Та Україна, що в ній ми живемо, цілком окупована Росією в інформаційному сенсі - по концертних залах співають російські зірки, телебачення показує російські серіали та шоу, парламент на слуханнях визнає, що з державною мовою величезні проблеми. Ми б із задоволенням відволіклися від Росії, як запропонувала авторка матеріалу “Пристрасті по Закону”, та клятий телевізор, журнали, газети та книжки не дозволяють.

Сходіть на Петрівку. Скільки там місць, які пропонують вибір українських книжок? Три. Два з них належать нам. Третє - збірній українських видавництв. От на цих трьох точках ми я-ак відволічемося від Росії! Мало не буде.

Хіба що усією нацією стати йогами. Кажуть, справжній йог може жити в одній квартирі з тещею і повністю не залежати від її існування. Пересічним людям це не вда-ється.

Проте йоги йогами, а коли на твоєму ринку з’являється хтось зі значно дешевшим товаром, це в усьому світі називається демпінгом. І як не дивно, нормальні люди у відповідь не відволікаються, а проводять антидемпінгове розслідування, обмежують імпорт, вводять мито. Україна сама ставала жертвою таких санкцій - і з металом, і з цукром, і з цукерками. Останні новини - ми самі почали розслідування проти Молдови через дешеве вино та коньяк. Та й з курячими ногами була ціла детективна історія. Запитали наші американців: ”А чим ви годуєте своїх бройлерів?” Ті кажуть: “Комерційна таємниця”. А ми у відповідь: “Тоді не пустимо ніжки Буша на ринок”. Результат усім відомий - розквітли наші птахофабрики. То чи не час запитати у росіян, чим вони годують своїх письменників?

А відповідь на це запитання проста. Росіяни годують письменників накладами. Як відомо, нормальний автор отримує з кожної проданої книжки певний відсоток. Хай це буде 20 копійок. Російські та частина українських видавництв, тих самих, що не хочуть слухатися журналістів і не є відносно незалежними, працюють на весь російськомовний ринок СНД. А це майже 300 млн. Ми ж працюємо ледь на 30 млн, тобто на тих, хто читає українською. Значить, там, де вони надрукують 10 000 примірників, ми - лише 1000. Тепер вправа на множення: візьміть по 20 копійок з 10 000 книжок. У вас вийде авторський гонорар у 2000 гривень. А тепер те саме з 1000 книжок? Добре, давайте з української книжки заплатимо авторові аж цілу гривню. Це вийде 1000 гривень. А заразом книжка подорожчає, бо ж цю гривню треба десь узяти. Те саме з художником, редактором і т.ін. Додайте сюди різні ціни на друк 10000 та 1000 книжок, а це різниця в рази. Що виходить? Що російські книжки дешевші, а їхні автори отримують більші гонорари. Здається, це відповідає дійсності. Ну і як, скажіть, можна не брати цього до уваги? Як нам, видавцям, відволіктися від демпінгу іноземного виробника?

Для цікавих пропонуємо таку вправу: якщо повірити перепису населення і погодитися, що двоє з трьох громадян читають українською, скільки це вийде? Правильно, близько 30 мільйонів. А російською у нас скільки читають? Теж правильно, усі. Тобто навіть всередині держави ринок російськомовної книжки У ПІВТОРА РАЗА БІЛЬШИЙ за ринок української відповідно з усіма економічними наслідками, що з цього витікають.

Інакше кажучи, українська мова сьогодні економічно дискримінована через те, що працює на вдесятеро менший ринок. Не вірите - можете перевірити. “Галицькі контракти” почали виходити російською не з доброго дива - рекламодавці змушують. Рекламодавцеві цікавіший журнал, який покриває всю Україну, аніж той, що не доходить до найбільш промислово розвинутих регіонів, таких, як Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса. Українські газети - тільки ті, що розраховані на село. Усі рейтингові телепередачі та серіали - російською. Українські радіостанції не беруть навіть ВВ, бо “ето по-украінскі”. Давайте відволічемося від цього, еге ж?

От, власне, про що йдеться, а не про те, що нам захотілося побешкетувати з приводу закону. Українська мова потребує ВИРІВНЮВАННЯ економічних умов існування. Бо сьогодні поза межами економіки можуть жити тільки йоги. Ми хочемо рівних умов. Бог із нею, з 10-ю статтею Конституції, - хоч би рівних!

Той аргумент, що, мовляв, українською видається мало книжок, особливо спеціальних, перекладних тощо, а значить, без російської книжки нам ніяк, видається як мінімум кумедним, як максимум - образливим. Так само можна сказати, що нам без російських газет та телебачення нікуди, бо наші журналісти пишуть казна-що… Колись і курятини вітчизняної не було, а припинили іноземний демпінг - з’явилася. Напевно, виробники м’яса не читали журналів, а розводили курей. Тож видавці ніяк не дурніші і готові наповнити книгарні українськими книжками. Тільки б купували. Але поки що купують дешевше, тобто російське.

А значить, залишається два варіанти - або за допомогою ринкових засобів примусово вирівняти ціни на україно- та російськомовну продукцію, або змиритися з тим, що українською мовою послуговуватимуться все менше людей. Адже це дорого. Адже за те, що ти українець, мусиш доплачувати.

Якщо повернутися до Закону, то навіть самі його розробники погодилися врешті-решт, що він не про книжки, а про поліграфію. А це різні речі, бо, хто не знає, книж-ка - це все-таки не аркушики, скріплені у корінці. Це продукт інтелектуальний. Книжка робиться із слів, тож саме слова і потребують економічного захисту. Слова, а не аркушики, про які так уперто сперечалися видавці та журналісти. Тож поліграфія тут ні до чого. Знов-таки відкриємо таємницю - головною продукцією поліграфістів є не книжки, а етикетки, то може, саме звідти стирчать вуха “захисників” книжки?

Але то нічого, вже зовсім скоро ми з нації перетворимося на клуб для заможних, а тоді вже точно будемо “відносно незалежні” - разом з українською книжкою. Бо як маєш гроші, то можеш розмовляти українською.

Конституція гарантує.

Книжковий огляд, 2003 р.

Великий Кайфун

Наші знайомі у грудні 2004-го року відпочивали на острові Пхукет, що в Таїланді. Так-так, саме під час цунамі. І залишилися живими завдяки книжкам. І не тому, що сховалися за ними. А тому, що їх вчасно прочитали.

Уявіть собі готель на березі Індійського океану. Люди купаються, засмагають. І раптом океанська вода відходить кудись до обрію. Це не відплив, відпливи тут менші. Ну, люди, звичайно, кидаються збирати мушлі, ганятися за крабами, словом, використовувати незрозуміле природне явище для розваги. І тільки одна дівчинка в цей момент не поділяє загального захвату. Бо вона читає дитячу енциклопедію. Як вам такий заспів? Інтригує?

Отож читає дитина енциклопедію і, як на щастя, натрапляє на статтю, в якій ідеться про цунамі. А там написано чорним по білому, що перед цунамі вся вода відходить від берега, і чим далі вона відійшла, тим більшою буде хвиля. Дитина піднімає очі й каже: “Татку, це - цунамі!” Татко, зрозуміло, пестить її по голівці і говорить, що бідолашка перегрілася. “Ні, татку, тут у книжці написано!”. До честі тата треба сказати, що він не полінувався глянути і, зрозуміло, на мить очманів. А потім з криками: “Цунамі! Цунамі!” та книжкою, як доказом, у руках, побіг до готелю.

Далі друковане слово змогло переконати менеджерів, які дали команду збирати людей та відводити вглиб острова. Стали бити на сполох. Зрозуміло, що далеко відійти від узбережжя не встигли, тож усі поплавали досхочу, проте з цього готелю під час цунамі на загинула ЖОДНА ЛЮДИНА.

І це вам не міфічні гуси, які буцімто врятували Рим. Це реальна книжка, яка врятувала сотні людей.

Ця історія заслуговує на всілякий розголос та пропаганду, бо має чітку мораль - із книжок теж буває корить.

Ну і відповідно, напрошуються паралелі з українським книжковим ринком. Ми теж за часів прем’єра Януковича потерпіли від цунамі, епіцентр якого знаходився на вулиці Грушевського. А потім, у жовтні, тільки-но стали оговтуватися від наслідків податкової стихії, на нас напав Великий Помаранчевий Кайфун. В результаті будь-які кволі спроби зініціювати законотворчий процес розбилися об скелі революційної необхідності. Замість лобіювати інтереси видавців ми вночі блокували Адміністрацію Президента або охороняли наметове містечко, а вдень намагалися поспати і підтримати існування рідного видавництва. Якщо хтось із письменників чи видавців займався чимось кардинально іншим - ануте, озивайтесь, але, здається тут, як у класика: “Усі мовчать, гей-гей, які шалопаї”. Словом, вважайте, три місяці ніхто не працював - страйк то вже страйк! - і все повернулося до вихідного становища, тобто цілковитого розгрому. Приблизно такого, як у Таїланді. Єдина різниця - до нашої галузі не поспішають гуманітарні конвої, а страхові компанії, або влада, навіть не збираються виплачувати компенсації за зруйноване.

І цього мало - питання книжок іще досить довго буде неактуальним для наступного уряду незалежно від того, хто його очолить. Інших проблем вистачає - пенсії, приватизація і казна-що іще. Тобто наших волань з-під руїн вітчизняного книговидавництва ніхто не почує. І не прийде нас відкопувати екскаватором. Це майже га-рантія.

А тим часом ворог не спить і йде вперед. Відкриття складів провідних російських видавництв у Києві серйозно підкосило здоров’я українських дистрибуторів. Виявилося, що вони є зайвими у ланцюгу розповсюдження російської книжки в Україні. Тепер кожен може завітати на склад та взяти там все необхідне. Але це іще квіточки. Завтра тут з’являться інші закордонні видавництва, і нашим торгівцям доведеться згортати бізнес. Цікаво, тоді вони зметикують, що треба разом із українськими видавцями боронити національні інтереси? Щоб тільки не було запізно.

Ми уже давно носимося з ідеями про захист українського ринку від демпінгу іноземного виробника. Йдеться про поступове обмеження імпорту книжок шляхом встановлення та поступового зменшення квот на імпорт. Аж поки наші видавці не забезпечуватимуть ринок на 80%.

Принагідно зауважимо, що революційні події не змінили нашого ставлення до проблеми і рішучості у спробах її розв’язати. Ми і далі працюватимемо над впровадженням у життя цих ідей. А нижче хочемо прокоментувати деякі моменти та відповісти на питання, які найчастіше чуємо від громадськості.

Перше - це запитання про те, що власне таке українська книжка і що таке українське видавництво. Кого, власне, ми захищаємо?

Українським видавництвом, на нашу думку, є видавництво, яке зареєстроване в Україні і проводить тут видавничу діяльність. Тобто, не ввозить книжки з-за кордону під прикриттям, а повноцінно готує тексти, малює (краде) обкладинки, розміщає замовлення в друкарнях тощо. Одразу хочемо винести за межі обговорення друкарні. Друкарні та видавництва - абсолютно різний бізнес, і це наочно продемонстрував останній закон про захист, який буцімто мав захистити видавництва, а насправді захистив тільки і виключно друкарні. Ми б не хотіли вкотре сходити на манівці, а тому поліграфістів залишаємо осторонь. Будуть давати добрі ціни та якість - будемо у них друкувати. Ні - знайдемо інших, можливо, і за кордоном.

Отже, видавництва. А точніше, українські видавництва. Як би цього не хотілося деяким учасникам ринку, ми ніколи не зможемо заборонити іноземним видавцям організовувати тут філії та дочірні структури. А якщо навіть заборонимо, вони все одно зможуть це робити через підставних осіб. Більше за те - заборонивши легальний спосіб виходу на український ринок, ми де-факто зіграємо тільки проти європейських видавців, тому що російських від нашої годівниці вже не віднадити жодними законами. Вони тут всерйоз і надовго. Отже віднадити - не зможемо. То може, спробуємо зробити їх корисними членами суспільства. Врешті-решт, не все, що йде з Росії, має хвоста і роги. Там багато наукових книжок, художніх альбомів та іншої малотиражної літератури, яку ми сьогодні просто не в змозі видавати самостійно.

То як зробити російського видавця корисним членом українського суспільства?

А дуже просто - змусити його видавати книжки тут, нести видавничі витрати, оплачувати роботу української гуманітарної інтелігенції і таким чином на рівних правах конкурувати з нами. Ми хіба проти чесної конкуренції?

Давайте спробуємо змусити російського видав-ця витрачати свої гроші на нашій землі. Які будуть пропозиції? Що ми можемо реально, враховуючи наші “діряві” кордони, їхні запаси книжок та грошей і їхнє ж таки вміння неформально обходити будь-які закони?

Усе це виглядає не дуже оптимістично. Проте в нас є одна вирішальна перевага. Тільки не смійтеся - це українська мова. Так-так, саме мова. Адже коли якесь російське видавництво захоче видати книжку українською мовою, воно відразу починає оплачувати працю наших фахівців - перекладачів, редакторів, коректорів. А головне - замовляє у друкарні новий наклад, значно менший, ніж російський. Ну, й відповідно дає роботу нашим-таки друкарям. Інакше кажучи - практично стає на одну дошку з українськими видавцями.

Ну то як, чи не з’явилося бажання “попрохати” російських видавців частину накладу своїх чудових книжок видавати українською мовою? Хоч би 10%, за умови, зрозуміло, що вони хочуть торгувати на нашому ринку. Чому аматор творчості пані Устинової мусить обов’язково вивчати російську мову? Чому держава не говорить: ”Шановні друзі, майте совість. Ми даємо вам можливість торгувати на нашому ринку, то й ви, будь ласка, ідіть назустріч тубільному населенню і викладайте свої тексти також і державною мовою”. Чиї права ми порушуємо?

Нам зауважують, що є книжки для потреб національних меншин у місцях компактного проживання. І що переклад таких книжок українською завдасть видавцям збитків. Тому для подібних видань ми пропонуємо зробити виняток - якщо на книжці зазначено, що вона розповсюджується тільки на території компактного проживання національної меншини, скажімо, болгар, то хай собі буде болгарською мовою і не треба нам перекладати, болгарська не така складна. Заразом і забезпечимо відповідність конвенції із захисту регіональних мов. Навіть ПАРЄ не прикопається.

Блакитна мрія - розповсюдити зазначену норму на всі видання, в тому числі і газети з журналами. Хочеш бути регіональним виданням, тобто продаватися в одній області, друкуйся місцевою мовою. Хочеш бути всеукраїнським виданням - ласкаво просимо створити україномовний повноцінний варіант. Покупці на нього знайдуться. Чому це ми обмежуємо телебачення і радіо, а зовсім не звертаємо уваги на газети та книжки? Несправедливо. І дуже небезпечно для держави - в цьому ми вже переконалися на прикладі подій 2004 року. Іще трошки - і Україну можна було б стирати зі світової мапи.

Хочете приклад українського видавництва з іноземними коренями, яке давно уже працює на українському ринку за означеними вище законами, які, щоправда, встановило собі само. І зовсім не страждає від цього, ну, принаймні, нами страждань не помічено. Це видавництво “Махаон”. Чудовий приклад життєздатності запропонованої нами схеми. До нього вже приєдналося “Ексмо” з “Країною Мрій” - хто від цього страждає?

Ринок не можна обдурити. І якщо сьогодні донецькі видавництва видають і досить успішно продають книжки українською мовою - значить, на них є попит, і цей попит з року в рік зростатиме.

Ну а щодо української книжки, тут ми продемонструємо традиційну і здорову хохляцьку хитрість. Адже від запропонованих нововведень виграють не тільки українські видавці, але і українська книжка, якої просто стане більше.

Мусимо погодитися що попервах кількість не захоче переходити у якість - матимемо й комп’ютерні переклади, й неадаптовані тексти на кшталт “наша батьківщина - Росія”. Але все це потроху подолаємо. Головне, аби були книжки.

Ленінський принцип “краще менше, але краще” тимчасово не працює. Бо сьогодні більше - це краще. А ще краще - все більше та більше.

Книжковий клуб +, 2005 р.

Королівська жирафа

Ми колись співали на вулицях. Гітара, банджо, скрипка та капелюх - ото й весь творчий метод. Але іще тоді ми зрозуміли, що розважати людей - справа нелегка. Бо на вулиці діє тільки один критерій - цікаво чи ні. Ані понти, ані авторитет, ані патріотизм - тільки цікавість. Мабуть, що ми відповідали цьому критерію, бо їздили за маршрутом Москва-Київ-Одеса і наспіваних грошей вистачало на квитки, пиво та до пива.

Щоправда, тоді ми ще тільки починали писати, а тому не пробували використати такі променади для промоції власної творчості.

З того часу сталося багато змін - скрипка зламалася, банджо загубилося, натомість з’явилися книжки та необхідність їх продавати. Але залишився досвід, який не губиться, не ламається і може бути застосований на користь українській літературі.

Отож з висоти майданного досвіду подивимося на процес презентації книжок та так званої “розкрутки” авторів.

Сумно, дівчата!

Говорильня на говорильні. Воно начебто й логічно, бо книжка (як з’ясувалося нещодавно) складається зі слів, а значить, слова, тобто промови, мають бути стрижнем презентації. Логічно, але нецікаво. І не тільки з точки зору слухача, але (і це головне!) з точки зору результату. Не ходять на наші презентації, не дуже активно купують книжки. Є, щоправда, і втішні факти - якось приїздила Донцова, так на неї теж зібралося три каліки. Проте вона своє на прилавках візьме.

Тож головне питання залишається актуальним з часів Чернишевського. Що робити?

Найменше проблем у відомих авторів. Андрій Курков твердить, що в Німеччині він уже збирає на зустрічі до 500 читачів, та й в Україні до нього прийдуть, бо читали не ту, то іншу книжку. До Оксани Забужко прийдуть. Ну, іще до трьох-чотирьох. І це все. Решта вимушені робити презентації для “рідних та близьких”, пробачте за не зовсім доречну аналогію.

Виходить зачароване коло. До тебе не будуть приходити, поки не станеш відомим, а відомим не станеш, поки не будуть купляти, а як їм тебе купляти, коли ти зовсім невідомий?

Тут на думку спадає ідея перша. Називається “груповуха”. Група письменників збираються разом і проводять спільну акцію. Наприклад, стають за прилавок магазину і продають свої книжки. Бажано, звичайно, аби серед них був хоч один “паротяг”, тобто більш-менш відомий автор. Погодьтеся, що групі з трьох-чотирьох письменників легше зібрати людей, ніж одному, хай би навіть маститому. Та й веселіше якось. Гуртом, кажуть, навіть батька бити добре. От у “Науковій думці” почали колись пробувати такий формат - група письменників на чолі з тим-таки “паротягом” Курковим. Усі лишилися задоволеними, в тому числі й магазин. Позитивний приклад є, варто його наслідувати.

А що робити, коли немає такого потужного паротяга? Тут на допомогу може стати спільний дах, або вивіска. Безперечно, така вивіска має бути привабливою для читача. Наприклад, літературний журнал “Кур’єр Кривбасу” проводить зустріч зі своїми авторами. Це приклад абстрактний, оскільки в реальності таке не відбувається. Однак хто захоче реалізувати - ласкаво просимо. Готові приєднатися до вас і допомогти, чим зможемо.

Перспективною видається ідея об’єднання місцевих та столичних авторів. Наприклад, видавництво зі Львова організує акцію зі своїм автором, а на підмогу запрошує “столичних штучок”, як додатковий стимул для читачів. Ми готові спробувати. Агов, видавці, телефонуйте - самі приїдемо, колег привеземо.

Однак нерозв’язаною залишається невеличка проблема - чим забавляти народ? Добре, коли стоїш за прилавком, там лічиш гроші та даєш автографи. А коли в залі сидить сто людей, що з ними робити, аби вони наступного разу теж прийшли? Проблема ускладнюється кількома чинниками - більшість присутніх не читали книжок нашого відомого, а тим більше невідомого письменника. А ті, хто читав, не дуже прагнуть задавати питання. А ті, хто наважиться, зазвичай питають всіляку пургу і нічого по суті. От ви скажете, що це занадто песимістичний підхід. А ми скажемо, що треба бути готовим до гіршого, тоді не буде розчарувань.

Отож логічно постає питання шоу, а чи то імпрези.

Звичайно, найкраща українська імпреза уже відбулася. Шашлики для Азарова та Януковича справили незабутнє враження. ПДВ проголосували наступного ж дня і, до того ж, заднім числом. Проте все-таки немає шквалу звернень працівників Кабміну по наші шедеври. Тож щодо ефективності акції можна сперечатися.

А пам’ятаєте екранізацію “Гекльберрі Фінна” і незабутню імпрезу під назвою “Королівська жирафа”? Ми завжди почуваємося в ролі такої жирафи, коли готуємо чергове шоу. Що поробиш - самі обрали собі долю.

Шоу з удавами та стриптизом, на кшталт нашого останнього “Бабая”, за вдалий досвід не зараховується, бо це всього-на-всього дорого. Класно було б проїхатися з таким шоу по всіх обласних, а краще по районних містах, проте це вже інший бізнес.

Із локальних спроб пригадується потоплення відьом у акваріумі. Ми пробували його у Львові, потім в телевізорі, а тоді у далекому Сургуті на відкритті місцевої української книгарні. І знаєте - на всіх, навіть на сибіряків, воно справило чудове враження. А всіх витрат - акваріум, чотири ляльки та трохи кебети. Крім іншого, це шоу напряму впливає на продаж книжок. Перевірено бухгалтерією.

А Оксана Забужко свого часу на презентації “Хронік від Фортінбраса”, попросила, щоб ми її… лаяли. Ну, ми і взялися. Здається, навіть трохи перестаралися, проте Оксана нам пробачила. Успіх у тої імпрези був колосальний, принаймні, судячи з касового залишку.

Нещодавно ми були на презентації “Енциклопедії постмодернізму”, виданої “Основами”. Організатори заховали попід стільцями п’ять призів і гостям запропонували подивитися, хто що виграв. Пожвавлення в залі не вгавало хвилин із десять. Усі ляскали стільцями та радісно перегукувалися. Не можна не відзначити, що разом із іншими елемента-ми хепенінгу, це зробило презентацію оригінальною і помітною. Не знаємо, щоправда, яка там ситуація з реалізацією.

Проте, коли йдеться про художню літературу, краще від автора її ніхто не презентує. І на радіо, і по телебаченню (якщо вдасться), і при очній зустрічі з читачем.

Розумні люди кажуть: письменник починається там, де є хоч би десяток книжок. Із цим можна погодитися. Але десяток книжок у нас мають сьогодні лічені люди. І якщо виходити з середньої продуктивності - 1 книжка на рік, наступна когорта творців підійде років за сім-вісім. Чи можемо ми чекати? Принаймні ми особисто чекати не збираємося, бо за цей час читачі зовсім забудуть, що українські письменники існують в природі. А тому давайте торсати читача, не зважаючи на те, що наші головні шедеври іще в стадії написання.

Іще один позитивний приклад - Василь Шкляр. Окрім створення якісних текстів він наполегливо їх популяризує - в газетах, журналах, на конкурсах. Ви гадаєте, це робить видавництво а чи якийсь найнятий прес-секретар? Дзуськи. Все своїми руками та головою.

Висновок напрошується сам собою - аби стати відомим, письменнику не досить писати. Треба наполегливо працювати над розширенням і зміцненням своєї популярності.

Піар - це не лайка, а велика робота над встановленням зв’язків з громадськістю, тобто над формуванням авторитету. І не кажіть, будь ласка, що письменники прагнуть відомості, аби потішити своє самолюбство. Насправді вони просто хочуть, аби до них прислухалися. А прислухаються у нас, як і в цілому світі, тільки до людей авторитетних.

Читаємо новини, слухаємо людей і не встигаємо дивуватися. Наприклад, Андрій Курков читає свої твори пінгвінам в німецькому зоопарку. Це уже чиста “королівська жирафа”. Але йому не в падло, коли йдеться про майбутніх читачів. Не про пінгвінів, а про німців, які довідаються про таку незвичайну акцію. Володимир Кличко у вільний час вчиться показувати фокуси. Це іще одна “жирафа”, круті-ше за оригінал хоча б тому, що Кличко - мільйонер. Він на рингу показує таке шоу, що мало не буде. А все одно не лінується, тренується, бо коли в телевізор запрошують, там кулаки не допоможуть, та й розповідати глядачам, як ти йому врізав, можна не дуже довго. А так - розвіяв годинника у ведучого, і глядачам забава, і собі дохід, бо у німецьких телезірок годинники зовсім не дешеві. Жарт.

Зверніть увагу, ми говоримо про людей, у яких і без того з популярністю немає проблем. А може, тому і немає проблем, га?

Зрозумійте правильно - ми не закликаємо письменників показувати фокуси пінгвінам. Ми хочемо, щоб кожен замислився над простим питанням - завтра у мене зустріч з читачами, то чим я їх буду розважати? І хоч би історію якусь згадав цікаву, якщо вже не вміє жонглювати важкими предметами.

Колись у боксі весь призовий фонд отримував переможець. Це було справедливо. Тепер гонорари ділять заздалегідь, і виникає логічне питання - за що б’ються ці залізні хлопці, коли гроші вважай у кишені? А відповідь елементарна - вони б’ються за наступний гонорар. Бо якщо погано проведеш матч, на пристойного суперника можеш не розраховувати, і телетрансляції наступного разу не буде.

Отак і письменник. Розважаючи публіку сьогодні, він продає свої наступні книжки і забезпечує дисципліновану явку читача на майбутні зустрічі. Існує думка, що в теперішній постмодерній ситуації нових сюжетів вигадати неможливо, і єдине, чим письменник може по-справжньому зацікавити читача, - це своя власна безсмертна особистість. Читачеві має бути цікавим спілкування з автором. А яка цікавість в людині, яка не вміє тримати увагу аудиторії при зустрічі?

І не треба боятися порожніх залів. Якщо сьогодні ми зуміємо зацікавити десятьох, завтра прийде двадцять, а потім і сто. Це тільки в журналах пишуть “прокинувся знаменитим”. Письменник не може прокинутися знаменитим. Він мусить сходити на свою гору крок за кроком, книжка за книжкою, імпреза за імпрезою. Зате і жити на цій горі можна довго, і не заросте стежка, якою читачі ходитимуть до нього за черговою порцією мудрості.

Чорт забирай, а може, купити скрипку, обтрусити капелюха від пилу та рвонути по українських майданах, га? Ми знаємо, що у багатьох письменників є приховані таланти. Ото був би фокус - турне письменників майданами українських міст. Авторки жіночих романів танцюють, детективісти б’ють у бубони, критики продають книжки і лічать грошики.

Щось у цій ідеї є, чи не так?

Книжковий клуб +, 2003 р.

“Чтоби бєґать, надо бєґать”

Ризикнемо висловити крамольну думку: незалежно від результаті виборів письменники будуть писати. Бо врешті-решт це спосіб їхнього існування.

А отже, давайте зробимо вигляд, що вибори уже відбулися, переміг той що треба, та поговоримо про вічне.

Останнім часом нас часто запитують: які письменники кращі - наші чи російські? Нам дуже приємно чути ці запитання, тому що буквально п’ять років тому нікому й на думку не спало б подібне порівняння. Українських письменників просто не було видно і чутно. Так, ніби немає в Україні літератури. Але насправді вона є і сьогодні час вимагає розставити крапки над “і”. Хто краще грає в футбол, хто краще виконує вправи зі стрічкою та обручем, і хто краще пише.

Із самого початку відповімо щиро і об’єктивно - ми. Ми пишемо краще. А потім поміркуємо і додамо - вони. Вони теж пишуть краще. Пам’ятаєте, як у Руданського: “Та він, каже, мене луччє, а я його луччє”.

Щодо першої тези є заперечення? Де той Челубей, який вийде у чесному герці проти нашого Андруховича, а чи Шкляра, а чи то проти Оксани Забужко? Мовчать ворожі лави. Всі розуміють, що слабо.

А з іншого боку скільки у нас таких видатних бійців - п’ять, десять? А якщо піде “стінка на стінку”? Хто вистоїть проти легіону Дашкових-Полякових-Устінових? Отож-бо й воно. Наші найкращі кращі за їхніх найкращих. А решта? Із сумом мусимо констатувати: другий ешелон до бою не готовий, навіть при тому, що частина його б’ється одночасно за обидва війська.

І це зрозуміло. Шановні читачі! Подивіться, будь ласка, у дзеркало. Що ви там бачите? Симпатична, талановита творча особистість. Згодні? А тепер уявіть, що ви написали оповідання чи повість - бо рідко хто починає з романів. Уявили? Ваш твір сподобався друзям, батьки просто у захваті, тобто річ вартісна. Тепер беріть її до своїх працьовитих рук і несіть… Куди? До видавництва? Навіть не думайте, видавництва не мають справ із оповіданнями, їм книжку подавай. До літературного журналу? Годі. Де ви бачили українські літературні журнали? Якщо парочка їх іще жевріє, то черга на публікацію така, що не дочекаєшся. Можна запропонувати оповідання критику. Ну, це забава для екстремалів, бо, по-перше, критиків у нас іще менше, чим журналів, а по-друге, чого це раптом зайнята людина марнуватиме на вас свій дорогоцінний час? Ну і останній варіант - запропонувати свій твір знайомому літературному метру. Скажіть, у вас багато знайомих літературних метрів?

Колись на легкоатлетичному турнірі імені братів Знаменських переміг молодий чех. Журналісти одразу кинулися до нього з питаннями: мовляв, як ви досягли такого результату, в чому секрет? Чех учив російську мову в школі, тому почав дуже впевнено: “Чтоби бєґать, надо… - тут у нього скінчився словниковий запас, він замислився і закінчив -…бєґать”. Отож “чтоби бєґать, надо бєґать”, і складно не погодитися з такою простою формулою. А щоб писати, треба писати.

Проте якщо бігунам потрібен стадіон, секундомір та тренер, то письменникам потрібні публікації, читачі й критики. Бігати “трусцой”, або, як казав один наш друг, “трясцею”, можна довго, але спортивного результату досягти важко. Писати “під себе” не тільки нецікаво, але й шкідли-во - для творчого зростання потрібен відгук читачів та критиків.

Спитайте в будь-якого помітного автора, і більшість зізнається, що у їхньому житті була людина, яка ґрунтовно вплинула на формування творчої особистості. Найчастіше такою людиною був аксакал письменницького цеху. Іноді - редактор. А що це означає? Що редактор мав час і бажання працювати з молодим автором, а аксакал - нагоду поспілкуватися з ним. Бо мудрість передається з вуст до вух безпосередньо.

До чого все це? А до того, що поява одного геніального письменника на українських теренах не потребує нічого - ягнята у нас іще не вивелися, сонечко сяє, і взагалі любо. А ось коли ми захочемо мати багато міцних письменників, таких, щоб їх було цікаво читати навіть за умови відсутності геніальності, тут уже не вистачить красивих ландшафтів. Потрібна система циркуляції літературних текстів і, якщо хочете, підвищення кваліфікації автури.

Колись на письменників учили в інституті. Був такий Літінститут імені Горького, який, окрім русифікації національних еліт, виконував-таки функцію творчого зростання. Хоч би тому, що там збиралися молоді письменники, балакали поміж собою, пили горілку і навіть дечого вчилися, принаймні, спілкувалися з поки що живими класиками.

Ні, безперечно, говорити про диплом із записом “письменник” у відповідній графі смішно. Письменника не робить диплом. Письменника робить книжка, бажано навіть не одна. Але до книжки іще треба дорости, і тут авторові конче потрібно спілкування з колегами, авторитетами, критиками. Саме тоді, можливо, прозвучить фраза, яка зробить із початківця свідомого письменника. Саме тоді метра, натхненного увагою неофітів та п’ятдесятьма грамами, може пробити на одкровення, яке змінить літера-турний світ.

До речі, багато хто з наших письменників уже бере участь у подібних процесах. Тільки, на жаль, не в Україні. Приклад - двоє з трьох фіналістів російської премії для молодих авторів “Дебют” є українцями, живуть і пишуть в Україні. І до Москви вони поїхали коштом організаторів, а там брали участь не тільки в урочистостях, але й у майстер-класах, обговореннях тощо. Інакше кажучи, вчилися краще творити російську літературу. І зовсім не через брак патріотизму, як ви розумієте, а тільки тому, що в нас подібних заходів немає.

Можна наводити іще багато прикладів, проте у кожній байці врешті-решт має бути висновок. Принаймні, так учив класик жанру дідусь Глібов.

Висновок починається з того, що вихід українських видавництв із непритомного стану після відомих ініціатив нашого Уряду (мається на увазі ПДВ Азарова-Януковича) є невідворотним. А коли так, настав час замислитися над головним питанням - де брати автуру? Яким чином забезпечити постійний приток рукописів і, як результат, вихід великої кількості якісних книжок?

Відповідь лежить на поверхні. Нам потрібен повноцінний літературний процес, який включає літературні журнали (понад той мізер, що існує зараз), літератур-ні премії (понад Шевченківську та її побратимів), літературні тусовки та інші засоби підвищення письменницької кваліфікації (понад семінар в Ірпені) і, врешті-решт, повноцінна критика. Це потрібно не одному конкретному видав-ництву, це потрібно всім - видавцям, письменникам і навіть читачам.

Як це все зробити? Питання цікаве. А втім, відповідь на це питання потрошку знайдеться, якщо ми всі, кожен зі свого боку, почнемо його шукати. Той - гранд проб’є, інший - журнал організує, третій - семінар. Гуртом, як відомо, добре батька бити. Головне - не створювати одне одному фіктивної конкуренції та не розпорошувати й без того слабкі сили. Можеш зробити - зроби. Можеш допомогти - допоможи. Не можеш - то принаймні не лайся на тих, хто намагається.

“Чтоби бєґать, надо бєґать”.

Інших варіантів не існує.

Книжковий клуб +, 2003 р.

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

20.05.2009