Брати КАПРАНОВИ

РОЗМІР МАЄ ЗНАЧЕННЯ

Хулігансько-філософський роман

Розмір має значення

— Коза кричала нелюдським голосом, — філософськи зауважив я і потягнувся по навушники плеєра.

А з вулиці, заповнюючи кожен кубічний сантиметр моєї кімнати і сягаючи навіть міжклітинного простору тіла, линув справжній український скандал.

— Ой, людоньки добрі, що вона зі мною зробила! Як я тепер сусідам в очі буду дивитися?! А ти чого мовчиш? Це що, не твоя донька? Скажи їй…

Гармонійні звуки «Юпітеріанської кантати» врятували мої вуха, а головне — мозок від вибуху, який от-от мав статися під впливом ультразвукових гармонік сусідчиного голосу. Класичні мелодії швидко заспокоюють, навіть у сучасній обробці. До речі, непогане аранжування — лаконічно і без зайвих викрутасів. Єдине, що викликає подив, — це систематичні стрибки теми в однойменний мінор. Наскільки пам’ятаю, геть відсутні в класичній партитурі. Чи все ж таки там було щось подібне?

Сумніви належало розвіяти негайно, і я запустив у мережу пошук академічного варіанту виконання — наприклад, Зведеним міжпланетним оркестром. Все-таки з часів студіювання музичної літератури, а було це на третьому курсі Академії Української Галактичної Служби, минуло… Господи, та вже п’ять років!

— Бі-і-іп, — мережа звітувала про успішне завершення пошуку.

Ну, то що там… Аби зосередитись, я на хвилинку вимкнув звук і мало не вистрибнув з фотеля.

— Ма-мо-о-о-о! Чесне сло-о-во-о-о!!! Нічого у мене не було-о-о! — за голосовими даними донечка нічим не поступалася матусі.

Під таким акустичним тиском я кілька секунд не міг влучити у кнопку плеєра, а тому вимушено слухав продовження сусідської драми.

— Не було? А як це сталося?! Я заміж дівчиною виходила, можеш батька спитати. А ти?! Кому ти тепер така потрібна…

Нарешті в навушниках зазвучала мелодія, і я вивів гучність на максимум. Уривки сусідських розборів не давали зосередитися. Не вгледіли за дочкою, тепер мають собі халепу.

А втім, класичне виконання «Юпітеріанської кантати» виявилося трошки сухуватим. Моєї розосередженої уваги все-таки вистачило на те, аби помітити в частині алегро завуальовані мінорні настрої, які, певно, і надихнули автора сучасної обробки. Молодець він, слово честі, молодець. Так вдало розвинув потенціал старої мелодії! Я викликав на дисплей інформацію про автора аранжування. Та-ак. Слоненко. Варто було чекати на щось подібне. Ми, українці, любимо мінор.

На кінець безплатної фонограми, як завжди, було навішано рекламного ролика. Цього разу нам пропонували диво-засіб для схуднення, який треба вживати змолоду, аби не повніти навіть після народження дитини. Дітей родити я не збирався, але рекламу дисципліновано дослухав — розумний комп’ютер давав інформацію без грошей тільки за умови повноцінного програвання комерційного треку.

Навчений попереднім гірким досвідом, я ретельно зачинив вікно, і тільки потім зняв навушники. Зроблені із сатурніанського кварцу склопакети не пропускали ультразвуків. Особисто для мене сусідський скандал закінчився. Але на жаль, разом з ним закінчився і вихідний. Дзвоник спецзв’язку затремтів у самому вусі і одразу ж розродився противним голосом диспетчера:

— Агенте Мамаю! Терміновий виклик. Центральний офіс, кімната 305.

Центральний? Якого дідька?

— Підтвердіть час прибуття.

— Тридцять дві хвилини, — насправді я не мав нічого проти викликів у вихідні, проте після божественної «Юпітеріанської кантати» голос автомата здавався дещо брутальним. — Буду о тринадцятій сорок сім за київським часом.

— Тринадцята сорок сім, київський підтверджую.

Я рішуче смикнув блискавку куртки і заплющився. Виклик до Центрального — це серйозно. Знаючи напам’ять статути, я усвідомлював, що пряме звернення до агента повз регіональний офіс допускається тільки у випадках Загальнонаціональної Надзвичайної Події.

А крім того, як і більшість агентів, я ще ніколи не був у Центральному офісі.

Хижа паща Центрального автоматичного шлюзу розкрилася просто перед моїми здивованими очима. Колись я боявся навіть мріяти про таке. Але Надзвичайна Подія прирівнювала нас, простих смертних, до кола допущених.

Агенте другого класу Мамай, ти потрібен Країні! І вона натомість дає тобі захмарні можливості: перепустку до святая святих УГС — Центрального офісу.

Я навмисне не брав собі на думку, а що ж такого, власне, трапилося, бо досвід твердив — це тільки зайве хвилювання. Вгадати причину виклику все одно не вдасться. До того ж, перед очі великого начальства годилося з’явитися в бойовій формі, без жодних ознак стурбованості на обличчі.

На своє щире здивування, у довгому коридорі я опинився сам. Ознак тотальної мобілізації вочевидь не спостерігалося. Ще більше враження справило клацання замків на дверях, до яких я наближався. Система «вела» мене коридором, автоматично блокуючи всі шляхи, окрім того, що прямував до кімнати 305. Цікаво, це мене так ретельно охороняють, а чи то все-таки ретельно охороняють від мене?

Потім я зметикував, що навіть якби офіс був напханий людьми, як діжка оселедцями, за такої розумної системи я не мав би змоги їх побачити. Хіба що усі разом вийшли б до коридорів. А втім, біля деяких переходів виникали суттєві затримки, поки автоматика думала, чи пропускати мене, чи ні. Певно, там хтось-таки знаходився, хтось, кого я не повинен був бачити.

Так, відчуваючи себе цілковито «під ковпаком», я дістався зазначеної у виклику мети. Кімната 305. Гладенькі сірі двері без жодної таблички. І мовчанка передбачливої автоматики. На мене чекають. Я набрав повні груди повітря і натиснув на сіру ручку.

— Агент другого класу Мамай за викликом диспетчера…

Фраза застрягла в горлі — я раптом згадав, що повинен був попередити свого безпосереднього начальника про виклик. І згадав про це не просто так, а через те, що саме він, мій безпосередній начальник, керівник групи районного відділку УГС на прізвисько Лях, сидів за столом навпроти дверей і дивився на мене своїми безбарвними очима.

— Заходь.

Я поволі зачинив двері, вигадуючи подумки якусь поважну брехню. Як годиться в таких випадках, нічого путнього на думку не спадало. Хоча сьогодні може і пронесе, бо під час Надзвичайної Події…

Не пронесло.

— Поясни, чому не повідомив мені про виклик, — тон начальства не віщував нічого доброго.

Я набрав у груди повітря.

— Винуватий. Розгубився. Поспішав. Це у мене перший виклик з Центрального.

— Головне, аби не останній.

— Винуватий.

Лях навіщось відкрив тумбочку стола.

— Давай своє посвідчення.

Чи не закруто? Арештовувати агента за таку дрібницю!

Я виструнчився:

— Дозвольте оскаржити ваше рішення за командою.

Лях хижо накрив мого документа долонею.

— А оце дзуськи. Не дозволю, тому що… — він кинув посвідчення до тумбочки, а натомість витяг, чесне слово, не брешу, пляшку горілки. — Тому що… — за пляшкою з’явилася тарілка із салом та огірками. — Тому що мене призначили керівником групи з особливих розслідувань у Центральному офісі, а я забрав тебе із собою як найкращого агента, — за тарілкою на стіл ліг новенький документ із тризубом та моїм прізвищем згори. — Тепер працюватимеш тут.

Чесно зізнаюся, мені просто відібрало мову.

Група з особливих розслідувань опікувалася суперсекретними операціями. За всі роки навчання та роботи в Службі я навіть не чув про такий підрозділ — і то не диво. Мій відділ, а тепер уже я мав повне право називати його своїм, був підпорядкований безпосередньо першому заступникові і користувалися його іменем для доступу до всіх ресурсів УГС. А це означало, що ми були майже всесильними. До того ж суперзаконспірованими. Для роботи всередині Служби кожен мав по два фіктивних (!!) посвідчення — працівника служби кадрів та секретного відділу. А крім того — справжнє посвідчення, яке слугувало тільки для доступу до нашого сектора.

Своє перше бойове завдання я отримав уже наступного дня.

— Тобі доручається розслідування аномального соціо-фізіологічного явища. Справа має кодову назву «Право першої ночі». Іди.

Треба зазначити, що нова посада анітрохи не змінила мого начальника. Попри випите вчора разом з приводу призначення, він дотримувався дистанції, був лаконічним та до міри жорстким. Якщо у світі існують природжені начальники, то Лях є одним з них. Залишалося сподіватись, що я — природжений суперагент, або принаймні колись ним стану.

— Я працюю сам?

— А кого тобі ще треба?

— «Право першої ночі». Зрозумів.

Отакі вони, нові реалії Групи з особливих розслідувань. У решті підрозділів УГС вести справу без напарника категорично заборонялося.

Я всівся біля комп’ютера. Файл був уже в моїй скриньці, лишалося тільки зануритися в подробиці. Як з’ясувалося, справи як такої сформовано поки що не було. Це належало зробити мені, зрозуміло, якщо знайдуться підстави. Проте факти, викладені у файлі, справляли враження.

Останнім часом у Києві з’явилися випадки розлучень на другий день весілля. Причина — жахлива у своїй банальності. Дівчата, які не зуміли зберегти свою цноту, в Україні завжди мали проблеми зі шлюбом. Якому хлопцеві потрібна покритка! Але дивно те, що за останні два місяці було зареєстровано аж 147 таких випадків. Просто якась пошесть аморальності.

— Тю-тю! Файна тема для першого завдання! — за моєю спиною стояв агент першого класу Сагайдачний, людина, з якою я відтепер ділив робочий кабінет.

Сагайдачний працював у відділі вже сім років. Він носив розкішні козацькі вуса та практично не випускав з рота люльку, яку, щоправда, не запалював, оскільки це було суворо заборонено.

— І часто у вас тут таке?

— Та це іще, хлопче, не таке. «Таке», щоб ти знав, це по-японському «бамбук». Оце колись козаки приїхали до Японії, побачили бамбук та питають: «Що це таке?» А японці і собі давай: «таке-таке». От звідти воно і пішло, — Сагайдачний кохався на японській історії та мистецтві, тому завжди радий був поділитися знаннями. — Але що я тобі пораджу з висоти, так би мовити, оперативного досвіду…

Я нашорошив вуха. Мій сусіда пустив очі під лоба, зазираючи, мабуть, у самісінькі глибини мозку.

— …Тобі треба організувати експертизу. Спеціальну експертизу наречених перед весіллям. І мене призначити головним експертом.

— Та ну тебе! Дуже смішно! Тут серйозна справа. Просто якісь масові стрибки у гречку.

Сагайдачний пригладив вуса мундштуком своєї люльки:

— Теж мені новина. Ти мене спитай, я тобі пару таких випадків розповім…

Ага. Уявляю ці випадки. Я заглибився в комп’ютер. Крім масового характеру, пошесть мала ще одну особливість. Кількох дівчат, мабуть, найбільш впертих, матері відвели-таки до лікаря, і там було поставлено дивний діагноз — їхня дівочість, виявляється, розсмокталася безслідно. Так, наче її ніколи не було. Ну і, зрозуміло, що всі потерпілі як одна божилися, що до весілля ніколи, ніде і ні з ким.

— Це таки може бути пошесть, — сказав я, згадавши скандал, який чув учора з сусідського подвір’я.

— Пошесть чого?

Я знизав плечима.

— Треба вивчати.

— Отож. А будеш вивчати, про колег не забувай. Ділися досвідом. Зрозумів?

На відповідь я не мав часу, бо взявся складати цидулку до Міністерства юстиції. Ні, таки добре бути всемогутнім — за годину я вже тримав у руках посвідчення працівника відділу статистики міністерства, виписане на моє ім’я. А за дві години сидів навпроти завідувачки київським РАГСом в просторому кабінеті на другому поверсі знаменитого на весь Київ Бермудського трикутника. Тепер я оцінив пророчу силу народного слова. Дійсно, чортівня якась відбувається у цих трикутних стінах.

— Це жахливо! — сплеснула руками тутешня господарка.

Вона носила на голові величезного двоповерхового шиньйона за модою, розповсюдженою серед працівників ритуальних служб та відділів освіти, і трохи нагадувала єгипетського фараона, а точніше, його статую.

— Уявіть собі моральний стан людини, коли шлюб розривається на другий день після весілля!

— Ви говорите про нареченого чи про наречену?

Директорка поворухнула головою, і я трохи злякався, бо велична споруда на ній загрозливо нахилилася.

— Дивно оце ви питаєте. Наче не розумієте. Брехня, чоловіче добрий, не може слугувати ґрунтом для побудови сім’ї. А це все — жахлива брехня. Для чого люди укладають шлюб, як ви гадаєте?

Щиро кажучи, це для мене завжди було загадкою. Але розгадка не забарилася.

— Шлюб — це спільне майбуття. Це з’єднання двох душ. А коли одна з них нещира у своїх бажаннях, як ви вважаєте, такий союз має перспективи?

Я волів не заходити на незнайомі терени, тому відповів запитанням на запитання:

— Ну, а коли б вони зізналися до шлюбу?

Жінка подивилася на мене з підозрою:

— Можна вас запитати? Ви взагалі-то українець?

— А що, не схожий?

— Ні, а все-таки?

— Стовідсотковий.

— От ви би взяли за себе дівчину, яка б вам зізналася в такому?

Треба зауважити, що на якусь мить я все-таки замислився.

— Ні, не взяв би.

— Ну от, бачите.

— А не українці?

Вона відкинулася в кріслі, і я знов почав турбуватися за шиньйон на її голові.

— Розумієте, у всіх воно по-різному. Я в системі уже тридцять років працюю. У кожної нації свої звичаї. І ми їх поважаємо. Отут мені якось довелося вінчати двох з Африки. Так у них для цього діла є спеціальна людина, яка молоду… ну, ви розумієте. А вже потім допускають туди молодого. То ж воно, бачите, зовсім інакше, чим у нас. Але ми ж так робити не будемо, правда? У нас свої традиції. Я оце, наприклад, дівчиною заміж ішла. І донька моя. І онучка, якщо не дай, Боже, там щось — власноруч задушу. Бо основою української ментальності, якщо хочете, самоідентифікації, завжди була мораль і висока духовність. Ці прадавні цінності український народ проніс крізь віки, і саме їм ми завдячуємо виживанням у буремні часи. Саме вони є запорукою нашого теперішнього розквіту…

Так, здається, цей дощ надовго.

— Ну, а якщо дівчата не винні, — таки втулив я запитання. — В сенсі, не винуваті?

Ніколи не думав, що один погляд може містити стільки скепсису.

— Тільки не треба мені розповідати. Я, знаєте, таких невинних за тридцять років… І хоч би одна зізналася, що було. Та ж ні — ніколи, ні з ким! Я ж теж молодою була і все розумію. Дівчатам хочеться погуляти. Танці, подружки, кавалери. Але ж є безліч інших способів, — чи то мені приверзлося, а чи справді при цих словах моя співрозмовниця трохи зашарілася. — А ОЦЕ берегти треба. Бо так наші бабусі робили, матусі наші, і ми своїм донькам заповіли…

— Я маю на увазі хворобу.

Здається, останнє зауваження збило її з пантелику. Минула майже хвилина, поки начальниця спромоглася вимовити перше слово.

— Не знаю я такої хвороби.

— Колись і СНІДу не знали.

— Ну, тоді я вам скажу так: це антиукраїнська хвороба. Тоді ця хвороба створена нашими ворогами задля того, аби знищити українську націю. Жоден народ у світі не є таким морально залежним, жоден народ в основу репродукції не ставить мораль так, як це робимо ми. І знаючи це вразливе місце, хтось вигадав отаку хворобу, аби діти наші не одружувалися, аби доньки покритками стали і народжували дітей іноземцям. Хвороба? Тоді вам не сидіти тут треба, а бити на сполох. Бігти до Укрполу, до ГУКу, хай дають своїх найкращих фахівців. Це антиукраїнська хвороба! Пошесть! Я просто зараз, негайно зв’яжуся… — вона так хвилювалася, що ризикувала остаточно розвалити свою зачіску. Здається, я трохи дав у штангу.

— Ні, ні, зачекайте. Це я так сказав, гіпотетично. Ми ретельно перевірили усі випадки.

Шиньйон припинив свої колихання.

— І що?

— Усі вони виявилися шльондрами.

— Ну, слава Богу!

Повернувшись до себе, я одразу зв’язався з Ляхом.

— Треба негайно засекретити всю статистику швидких розлучень.

— Щось знайшов?

— Не без того.

— Засекретили іще вчора.

— Тоді прошу аудієнції.

— Заходь.

Перше, що зробив Лях у новому кабінеті, — це поміняв стіл. Тепер на його полірованій поверхні сміливо можна було грати в боулінг, і при тому залишилося б ще трохи місця для пікніка на десять осіб. Я зупинився, щиро зачудований.

— Колись ти будеш головою всієї нашої контори.

Іноді треба говорити керівництву правду, навіть якщо йому приємно її чути. Лях мудро посміхнувся в руді вуса.

— Доповідай.

— Звідки взялися матеріали для мого розслідування?

— Із розмов на базарі.

— Хто ходив на базар? Ти?

Лях загадково повів очима. Це означало, що на базар він не ходив.

— Слухай, Ляше, ти мене знаєш. Я звідси не піду, поки не довідаюся, звідки ця тема.

— А тобі навіщо?

— Хочу спрогнозувати соціальні наслідки, — не переповідати ж йому розмову в РАГСі.

Лях кинув блискавку зі своїх безбарвних очей:

— Ти працюєш у групі особливих розслідувань, а не особливих прогнозів.

Кажу ж вам, що він природжений керівник.

— А я гадав, що ми залишилися товаришами…

Лях зітхнув. Він був начальником зовсім недавно і ще не навчився ігнорувати подібні аргументи.

— Пам’ятаєш операцію проти зірок-мутантів?

— Ну.

Ще б пак! Ми тоді півроку не вилазили з космолетів, ганяючись за особливо небезпечними реактивними мікрозірками.

— Як по-твоєму, хто вирахував небезпеку їхньої атаки на Землю?

І дійсно, якось я не замислювався над цим питанням.

— Для цього є спеціальні хлопці?

— Так точно. І знаєш, як вони це вирахували? Проаналізувавши інформацію про збільшення в атмосфері зв’язаних молекул метану та масове розповсюдження нового виду конюшини.

— Я не зрозумів.

— От саме тому ти і працюєш ногами, а вони — головою.

Це було образливе зауваження, проте я не образився, а мовчки очікував на пояснення.

— Так от, вони пов’язали два ці факти через корів. Так, звичайних корів, які їдять незвичайну конюшину і виділяють в атмосферу зв’язаний метан. Від іншої конюшини — звичайний метан, а від цієї — зв’язаний. А зв’язаний метан є прекрасним матеріалом для ланцюгової реакції, зініційованої зірками.

— Як виділяють?

— Що?

— Метан. Як корови виділяють метан?

Лях подивився на мене як на ідіота:

— Звичайно виділяють. Пердять. Тільки не скажи, що ти не знаєш, що корови пердять метаном.

— Не знаю, — чесно зізнався я.

— Саме тому…

— Саме тому я і працюю ногами тут, у групі розслідувань?

— Точно.

— А вони у якій групі працюють?

— Тьху ти. Це має відношення до твоєї теми?

— Скажи спочатку ти, а тоді вже я.

Лях побарабанив пальцями, потім крутнувся на стільці.

— Ну добре. Тільки обіцяй одразу забути цю назву.

Я кивнув.

— Спеціальний аналітичний відділ. Повторити зможеш?

— Ні, — я покрутив головою. — Вже забувся. А звідки ти усе це знаєш, коли вони такі секретні?

— Вони працюють під прикриттям наших посвідчень.

Все-таки УГС — це глибина. Хоч скільки пірнай, а дна не видно.

— То ти скажеш, навіщо це тобі?

Я посміхнувся.

— Ну знаєш, ми теж не тільки ногами працюємо…

— Не випендрюйся.

— Не випендрююсь. Ти не повіриш, але це навіть простіше, ніж з коровами та метаном. Наскільки я розумію, статистику швидких розлучень засекретили іще до того, як доручити справу мені, — мабуть, я вгадав, бо вустами керівництва пробігла миттєва посмішка. — А оскільки це так, значить цифра 147 у справі — чисте фуфло, — я знову вгадав. — Ну, і як висновок, я хочу знати справжню цифру. І не нову версію, а просто істину. Як гадаєш, маю на це право?

Право я мав. За кілька хвилин спеціалісти суперсекретного відділу видали нам справжню цифру. І я вперше у житті побачив, як у Ляха посірішало обличчя.

Я сидів за комп’ютером і ретельно вивчав анкети трьох потерпілих, отримані у районній лікарні за допомогою фіктивного посвідчення працівника Мінохорониздоров’я. Три дівчини, точніше уже не дівчини. Прізвища різні. Вік різний. Дитячі хвороби — нічого особливого. Ага, оце вже цікавіше. Двоє мешкають на одній вулиці. Що це нам дає? А нічого, бо вони ходять до одного лікаря, а отже, і живуть поряд. До речі, треба глянути регіональну вибірку, де зараз найбільше розлучень.

Поки комп’ютер розсилав секретні запити, я зварив собі кави. Хто б оце півроку тому сказав мені, що займатимусь такою справою…

— Ну, як там твої майстри спорту зі стрибків?

Це Сагайдачний зі своєю незмінною люлькою. Підтримує молодь добрим словом.

— Яких стрибків?

— У гречку.

Добре сказано.

— Усе заперечують. Ані сном, ані духом не знають, де вона поділася, клята незайманість.

Зачекайте, а може, у них зроду ніякої незайманості не було? Трапляються ж різні аномалії? Я ляснув пальцями і взявся до нового запиту. Тепер це дані медоглядів з карток потерпілих.

Відповідь надійшла майже миттєво. Одна з постраждалих якимось дивом медогляди ігнорувала, у двох інших графа «гінеколог» мала позначку «В нормі».

— Слухай, — сказав я Сагайдачному. — Як цікаво! Медогляди свідчать, що у дівчат незайманість до певного часу була. А потім раз — і десь ділася.

Мій сусіда зареготав на весь кабінет:

— А щоб ти не сумнівався, зазвичай воно так і трапляється, — він по-батьківськи поплескав мене по плечах. — Пам’ятаєш стару приказку? «Козаче, бережи бластер. Він — не дівчина, не обдурить». І японський поет попереджав нас: «Луснув обруч у старої діжки в саду. Не вір, самураю, зрадливій дівчині»[1]. Фольклор, синку, на порожньому місці не з’являється.

У Сагайдачного прекрасний настрій, а тому люлька вальяжно звисає із самого кутика рота, під лівим вусом. Ще б пак — щойно блискуче завершено операцію з таємної ліквідації чергового міжпланетного терориста. А провину звалено на збройне угрупування конкурентів. Оце робота! Оце я розумію. А тут сиди і колупайся в результатах гінекологічних обстежень.

Так, добре, що там далі… Ага, осьо результати регіональної вибірки. Дев’яносто п’ять відсотків розлучень — міські відділи РАГС. Ну, то воно природно. На селі з мораллю завжди було краще.

— Слухай, а давай їх заарештуємо, — Сагайдачному муляло долучитися до справи хоч би порадою. — Тут вони у нас швидко розколються. Це вони мамі з татом розказують: в саду гуляла, квітки збирала, кому давала, сама не знала. А ми як втремо маку, одразу все згадають. З яким там інопланетником, де і коли.

Інопланетником? А це ідея. Я тут-таки взявся складати запит про фізіологічні особливості негуманоїдних рас у розрізі сексуального життя. Ага. Ну, і несексуального теж. Адже те, що земна жінка сприймає як секс, інопланетний чоловік — чи як воно у них називається?… — коротше, він ні сном ні духом. За їхніми поняттями. Може таке бути? Отож. Ну і що тоді виходить?

Я остаточно заплутався у своєму сексуальному запиті і вирішив трохи відкласти цю ідею. Для початку треба завершити з анкетами. Отже, далі у нас хронічні захворювання. Так, одна астматичка. Решта в цьому плані не помічені. Медикаменти постійно не вживають. Біологічно активні речовини? Дві з трьох худнули за допомогою модних зараз препаратів. Ну, це загальна пошесть. От, наприклад, моя сусідка теж приймала. Скинула кілограмів вісім, дуже пишалася… Стоп. Сусідка. Цікава думка. Судячи зі скандалу, що довелося почути через вікно, у неї теж негаразди на особистому фронті. Тільки без одруження. Отже виходить, що вона теж має бути доданою до статистики? Я потягнувся до телефону.

— Альо. Добридень. А Люду можна?

Чоловічий голос:

— Люду тепер уже можна.

Сумні жарти.

— Слухаю.

— Люда?

— Так.

— Це твій сусіда, Мамай. Людонько, ти так добре схудла, а моя дівчина мучиться, все ніяк не підбере собі препарату. Ти не порадиш, який ти приймала?… Ага, дякую, зараз запишу… Як? Грандіоза? Ні? Через «Ц». Граціоза. А фірма яка? «Пані Граціоза»? І ще «Інтернешенел». Ну, зрозуміло. Дякую дуже. Як, кажеш, «Худнемо назавжди»? Дай то Боже! А як воно взагалі? Нормально? Ну і чудово. Ну, тоді бувай.

— Бувай.

Отже, «Граціоза». Так, а що тут у нас в анкетах. Ого, теж «Граціоза». І тут «Граціоза». А тут немає. Рахунок три-один. Нічого собі! Треба перевірити.

Я присунувся до телефону і набрав телефон з останньої анкети:

— Альо. Вас турбують з відділу маркетингу фірми «Граціоза, худнемо назавжди». Пані Оляну можна?

— Я вас слухаю.

Голос сумний, вочевидь, дівчина переживає. І не без причини.

— Ви приймали наш препарат «Граціоза».

— А ви звідки знаєте?

— Нам повідомив дистрибутор.

— Який дистрибутор? Я у магазині купувала.

Я закусив губу.

— Ой, вибачте, продавець. Повідомив продавець.

— Зачекайте. Для мене подруга купувала, він не міг знати.

— Ну, значить, подруга… — Господи, як складно з цими жінками. — У мене тут анкета, і в ній не зазначено, хто саме.

— От сучка, — раптом відповіла трубка. — Вона ж обіцяла, що буде мовчати.

Я натиснув кнопку відбою. Почутого було достатньо. Отже, рахунок чотири-нуль. Та-ак. Як нам казали на кафедрі математики, три — ще не статистика? А чотири?

І я всерйоз взявся до телефону.

За півтори години з’ясувалося, що з сорока семи обдзвонених потерпілих препарат «Граціоза» приймали геть усі, тобто рівно сорок сім. Тому сорок восьмий дзвоник я зробив Ляху.

— Здається, я знайшов.

— Чекаю.

Приємно, чорт забирай, іти до начальства, маючи розгадку справи в кишені. І це, зауважу, за три доби роботи. Чи зміг би хтось упоратися швидше?

Лях сидів за столом, замислено звівши брови.

— Чого, козаче, зажурився?

— А ти гадаєш, ти у мене один такий?

— Такий — один, бо я готовий викласти тобі розгадку ребуса про незайманих дівчат, а точніш, тепер уже займаних.

— Давай.

Я осідлав начальственний комп’ютер:

— Дивися сюди. Дві з трьох анкетованих приймали препарат для схуднення «Граціоза». Красиво?

— А третя?

— Так отож-бо й воно! Третя теж приймала, тільки крадькома. Я її розколов по телефону, особисто. А потім обдзвонив сорок сім їхніх колег за нещастям. І виявляється, що «Граціозу» приймали геть усі. Добираєш? Отакий я молодець.

Лях на секунду замислився.

— Виробник?

— «Пані Граціоза Інтернешенел», Польща.

— Продавець?

Тут я ковтнув повітря. Оце так молодець! Не дотямив поцікавитися, хто цю гидоту продає.

— Ну?

— «Краса і сила», — я раптом згадав рекламу, навішану на кінець «Юпітеріанської кантати». — Точно. Корпорація «Краса і сила».

Професійна пам’ять агента — незамінна річ. Отак от вчасно згадати колись почуте ви б змогли? Особливо під грізним поглядом начальника.

— Який у тебе план дій?

— Все дуже просто. Налітаємо на продавця під прикриттям податкової. Вводимо свою людину і починаємо трусити. За тиждень обіцяю результат.

Начальникові брови полізли вгору.

— За тиждень? А я тобі обіцяю результат за годину. Ні, навіть за півгодини. Ти хоч знаєш, хто господар корпорації «Краса і сила»?

Починається. Як швидко безкомпромісний оперативник може перетворитися на політикана. Тільки дай йому доступ до коридорів влади. Я демонстративно всівся на стільця і відкинувся на широку спинку.

— Ляше, а я думав, ти мене знаєш. Мені по барабану, хто у них господар. Бо маємо справу з антиукраїнською змовою. І я піду до кінця.

— Ну, по-перше, щодо змови — це ще треба довести. Можливо, просто не прорахований побічний ефект.

Я скептично скривився.

— А по-друге, тепер ти дивися сюди.

Лях набрав щось на клавіатурі, одночасно розвернувши монітор до мене. І я зі свого напівлежачого положення отримав змогу помилуватися красивим написом, який поволі виступав на екрані.

«Корпорація «Краса і сила». Президент — Володимир Винниченко».

Тут уже мені стало не до лежання.

— Цього не може бути!

— Може.

— Він же патріот! Він же стільки зробив для нашого народу! Завдяки йому відкрилися нові обрії в опануванні людського тіла. Він же…

— Він же кум Генерального писаря УГС, — в тон додав Лях. — А ти кажеш, антиукраїнська змова.

Я зосереджено пожував губами, намагаючись укласти все це в голові.

— Виходить, що його розігрують в темну?

— Гай-гай, який швидкий! Давай так, ти, по-перше, купиш в магазині цю «Граціозу», чи як її там, та віддаси на аналіз до нашої лабораторії. Хай розберуть її на запчастини.

Пропозиція здалася мені дещо дивною:

— Купити в магазині? А в нас що, звичайних служб нема для такої роботи?

— Дитино, — Лях перегнувся через стіл, взяв мене за вухо і добряче трусонув. — Ти — суперсекретний агент. Навіть у межах Служби. А якщо на тебе почне працювати весь апарат, що станеться з твоєю секретністю, га?

— Зрозумів, — я вирвався з його цупких пальців, підвівся та похмуро рушив до дверей.

— Давай-давай. Попрацюй трохи ніжками. А я поки подумаю, як із Винниченком будемо витанцьовувати.

— Мені, будь ласка дві «Граціози».

— Для вашої дівчини вистачить і одної.

— У мене дві дівчини.

Фірмовий відділ Корпорації «Краса і сила» миттєво пожвавішав.

— А звідки ви довідалися про цей препарат?

— А чи не погодитеся заповнити анкету?

— Залишіть, будь ласка, свого телефона, аби ми могли поцікавитися ефектом.

Милі дівчата. Щоправда, як на мене, трохи захуді. Ну і, судячи з результатів дії «Граціози», мають іще деякі інтимні особливості.

— Про препарат мені сказала подружка. Анкету не заповню, бо неписьменний. Телефон вкрали.

— Ну, тоді візьміть нашу візитівку.

— Із задоволенням.

Вирвавшись із чіпких обіймів торгівців здоров’ям, я гайнув до Центральної експертної лабораторії УГС. Щоправда «гайнув» — це сильно сказано. Як і будь-яке точне хімічне підприємство, лабораторія була розташована на острові посеред моря, Київського моря, з метою зменшення хімічного впливу цивілізації.

— Щось шукаєте?

За стійкою в приймальні сиділа сувора тітка, зовні чимось схожа на таргана. Я вирішив не удавати із себе знавця хімії, тим більше що з такими тітками це не пройде, а просто показав посвідчення секретного відділу:

— Мені треба зрозуміти, чи насправді тут всередині те, що написане на обкладинці.

Вона взяла морквяні коробочки «Граціози» з моїх рук.

— Аналіз на ідентичність зразків?

— Ні, це не зовсім… — і як його сформулювати до ладу? — Чи відповідає воно… Словом, чи насправді оце о призводить до схуднення і чи немає там якихось інших ефектів.

Здається, жінка зрозуміла, тому що взялася заповнювати форму.

— Нам достатньо однієї пачки, — сухо мовила вона.

— Знаю. Це для себе, — я сховав зайву «Граціозу» до кишені.

— Просто збісилися всі на цьому схудненні.

— Я не збісився. Це для роботи.

— Та я не про вас, — питання явно було болючим, щось там у неї зі схудненням не склалося. — От скажіть, юначе. Невже вам подобаються худі жінки?

— Ні, — чесно зізнався я. — Мені подобаються цицькаті.

— Ви не повірите, але більшість чоловіків відповідають так само. А ці дурепи весь час мучають себе дієтами…

Здається, агенте Мамай, тема вашого розслідування зачіпає больовий нерв усього суспільства, а не тільки його незайманої частини. З такими думками я повернувся до свого кабінету і взявся до другого зразка. Подивимося, що воно за «Граціоза» така. Цього разу ніхто не стовбичив за моєю спиною і не заважав дотепами, оскільки ліквідований Сагайдачним терорист несподівано десь виплив, живіший за всіх живих, і тепер мій сусіда мав клопіт, мотаючись світами та шукаючи винних у помилці. А я проте мав змогу зосередитися на справі.

«Худнемо назавжди». Слоган непоганий. Коробка жовтогарячого кольору, аби привертати увагу покупців. Країна походження — Велика Польща. Власник торгової марки і виробник — «Пані Граціоза Інтернешинел». «Права захищено». Хто б сумнівався. Нижче номер патента.

Я ретельно фіксував усі дані для справи.

Патент зареєстровано в Англії. «Мальборо Інкорпорейтед». Ну, це явно для солідності. У поляків неймовірний гонор часто межує з жахливими комплексами меншовартості.

Інструкція по-нашому. Як годиться, з помилками. «Препарат дозволить вам схуднути і ніц не повніти навіть за причини народження». Коли вже нарешті у Всесвіті як слід вивчать українську?

Про побічні ефекти жодного слова. Воно і зрозуміло — уявіть собі напис: «у незайманих дівчат може спостерігатися небажане…», ні, скоріш несподіване, точніше несподівана втрата… чи згуба… чи як там воно. Словом, типова диверсія. Аж надто влучне маркетингове позиціонування. За цільову аудиторію взято дівчат, які думають про одруження і не забувають про можливі наслідки народження дітей. От сволота!

На моніторі заблимала позначка у вигляді конверта. Я одразу ж тицьнувся туди і отримав звіт Центральної лабораторії. Слава Україні! Наші служби працюють оперативно.

Так. «На замовлення секретного відділу». Тьху ти. З якого це дива секретний відділ стане замовляти експертизу? Вони ж, грубо кажучи, архівісти. Не подумав. Треба організувати собі якусь іншу бамагу, наприклад, оперативника. Отож, що воно таке? Ага. «Наданий зразок препарату «Граціоза», виробництва…» і таке інше, ага, осьо: «виявлено наявність тригідранітробензо…» Яке гарне слово! І головне, яке зрозуміле! Проте десь там внизу має бути телефончик.

— Альо. Чи я можу почути пані Богомилу Ярило, — файні імена в наших експертів, нема що сказати.

— Я вас слухаю.

— Секретний відділ на дроті. Та ні, не лабораторії. Центральний. Агент Мамай. Я вам залишав зразок на аналіз, такий, морквяного кольору.

— «Граціоза»? Так, я відповідь уже надіслала.

— Я отримав, дякую. А можна якось простіше сказати, що там таке.

— Простіше? — усі фахівці слово «простіше» сприймають як особисту образу.

— Якщо є змога. Бо ми, секретчики, люди неписьменні.

Від клієнтського зізнання у неписьменності голос експерта потеплішав.

— Змога є. Щоб вам було зрозуміло, це типова для подібних препаратів суміш білків та вуглеводів, які впливають на підшлункову залозу. В результаті пацієнт на три-шість місяців скидає вагу.

— А потім?

— А потім знову набирає.

— І все?

Пані Богомила взяла паузу.

— Та ні. Тут іще є дуже цікава біодобавка зі стабілізатором. Я, чесно кажучи, не змогла до кінця розібратися в її дії. А втім, це неможливо при експрес-аналізі.

— Тобто?

— Експрес-аналіз не передбачає…

— Ні, я про добавку. Що воно таке?

— Важко так одразу… але побіжний погляд дає зрозуміти, що вона досить агресивна, тобто швидко складає сполуки, а стабілізатор у таких випадках слугує своєрідним фільтром, тобто зберігає тільки потрібні молекули. Приблизно так.

— Тобто, це не випадковість, що добавка опинилася там?

У голосі експерта забриніло обурення:

— Яка там випадковість!? Дуже точно підібрані компоненти. Можна сказати, навіть віртуозно. У нас немає відповідної техніки, але якщо це вас цікавить, я можу спрямувати зразок на аналіз до академіка Майбороди. Він — найкращий у Всесвіті спеціаліст.

— Це було б непогано.

— Але тоді потрібен дозвіл вищого керівництва.

— Буде. Дозвіл буде, — впевнено пообіцяв я.

Після наради Лях попросив мене залишитися.

— Ну, що там у тебе?

— Диверсія.

— Давай докладно.

Я, наскільки міг коротко, виклав результати експертизи. Лях, здається лишився незадоволеним.

— А решту потерпілих обдзвонив?

— Навіщо?

— Обдзвони сьогодні ж.

Я вирячився:

— Ти знаєш, скільки їх?

— Мені потрібні інші версії. Ми не можемо іти тільки за однією.

Я почухав потилицю.

— Є варіант, але кривенький. Що вони крутили з інопланетниками. Ну, розумієш… От. І в результаті такий ефект.

— Маєш план розробки?

Я уважно зазирнув у Ляхові очі:

— Ти температуру міряв?

— Давай, відслідкуй контакти з інопланетниками.

— А артеріальний тиск?

Лях люто звів брови:

— Справа на контролі. Завтра на десяту нас викликає Перший заступник. З матеріалами.

Проти Бога з києм не підеш. Я розвів руками:

— Слухаюся. Пішов обдзвонювати інопланетників.

Хоч би асистента якогось на допомогу.

Решту дня я провів на зв’язку з найфантастичнішими установами та за оформленням плану оперативних заходів. Те, що називається, мив шию під велике декольте. Потерпілих перебрав іще з сотню. І зрозуміло, що всі приймали «Граціозу» та не мали небажаних контактів, в тому числі з інопланетниками. На ранок вже справа виглядала досить пристойно. Принаймні без очевидних пробілів.

За півгодини до призначеного часу я був у Ляховому кабінеті. Тут ми проїхалися по матеріалах удвох. Запланували додаткові рубежі оборони. Особливого блиску в наших побудовах не спостерігалося, але й великих проколів також.

— З Богом! — Лях перехрестився на доріжку, і ми почеберяли довгими коридорами. Зізнаюся чесно, у мене трохи тремтіли жижки.

Ділова секретарка не запропонувала нам сісти, проте одразу доповіла. Тут годинник просвистів десяту, і одночасно двері великого кабінету відчинилися. На порозі стояв сам Господар.

— Заходьте, — це до нас.

У кабінеті ми скромно примостилися із самого краєчку великого столу для нарад.

— Сідайте. Чай, каву?

— Дякую, — голос Ляха звучав несподівано тихо і якось пригнічено.

А я набрав повітря в груди і сказав:

— Каву.

Поки секретарка організовувала каву для мене і мінералку для мого безпосереднього начальника, Перший заступник розмови не починав. Але щойно двері зачинилися, одразу взяв діловий тон.

— Доповідайте.

— «Право першої ночі». Справу взято до роботи п’ятнадцятого. Суть справи — загрозливе зростання кількості розлучень на другий день після весілля. Причина розлучень, — Лях тактовно прокашлявся і ковтнув води, — одне слово, наречені втратили цноту до шлюбу, що виявилося сюрпризом для їхніх обранців.

Перший заступник сидів з кам’яним обличчям. Напевне, був у курсі подій не гірше за нас.

— Справу доручено агентові другого класу Мамаю. На сьогодні в розробці кілька версій. Основна — всі наречені-невдахи приймали препарат для схуднення «Граціоза», виробництва компанії «Пані Граціоза Інтернешенел», Велика Польща.

— Усі? — уточнив Перший заступник.

Лях задля підбадьорення копнув мене під столом ногою.

— Сто зі ста опитаних, — з готовністю відгукнувся я.

— Далі.

— Нами відібрано зразок препарату і передано на аналіз лабораторії. У складі зразку виявлено високотехнологічну біодобавку із незрозумілою дією. Для подальшого дослідження препарат передано до лабораторії… — Лях зупинився.

— Академіка Майбороди, — допоміг я.

— Так, Майбороди, найкращого у Всесвіті фахівця з біохімії.

Перший заступник посміхнувся якійсь своїй думці. А я додав:

— Продавець в Україні — корпорація «Краса і сила». Скидається на диверсію.

При цих словах посмішка миттєво зникла з обличчя господаря кабінету, він глибоко замислився, а Лях ще раз боляче копнув під столом мою литку.

— Ну, і як ви гадаєте, юначе, навіщо диверсантам незайманість наших дівчат?

Я набрав повітря в груди:

— Дозвольте висловити особисту думку. Вся ця історія призведе до заплямування репутації українських дівчат, і в результаті українські хлопці, самі розумієте, будуть шукати когось на стороні. Ну, а далі ми всі вчили в історії — вивіз жінок на експорт, розпорошення генофонду і так далі.

— За оцінками фахівців, за кілька місяців Україна може опинитися на межі демографічної катастрофи, — підхопив Лях. Він не любив, коли підлеглі перебирають на себе увагу начальства. — Кількість випадків збільшується у арифметичній прогресії. Треба вживати негайних заходів.

— Ну, а якщо цей препарат — як ви сказали? «Грація»? — ні до чого?

— До чого, — раптом прозвучав за нашими спинами майже оперний бас.

Ми озирнулися, а Перший заступник підвівся назустріч новому гостю.

— До речі, радий відрекомендувати вам. Омелян Майборода. Академік. Найкращий біохімік у Всесвіті, — тут наш начальник знову посміхнувся. — Мій добрий друг і кум.

Та що ж це виходить, вони усі поміж собою куми?

— А це, Омеляне, знайомся. Мої орли. Агенти Мамай та Лях.

Ми потисли могутню академікову руку. Чесно кажучи, ззовні схожий він був радше на коваля, ніж на науковця. Величезний, бородатий. Навіть я тричі подумав би, перш ніж з таким зчепитися. І як ми не помітили, як він увійшов? А може, він і до того був у кабінеті?

Далі вже розмовляли вчотирьох.

— Фахівці вашої лабораторії абсолютно точно вказали на причину такого ефекту при застосування препарату «Граціоза». Мало того, аналіз, що його вони зробили, можна вважати еталонним для сучасної науки. Вчора я мав честь ознайомитися з результатом і охоче під ним підписуюся. Знайдена у складі препарату біодобавка є справжнім витвором біохімічного мистецтва. На жаль, застосованим з ненайкращою метою.

— А можуть його робити в Україні, цей витвір мистецтва? — у нас, оперативників, своя логіка, і зараз її продемонстрував Лях.

— В Україні можуть робити все. В напрямку біотехнологій наша країна поза конкуренцією.

— Тоді треба запланувати… — тут Лях зупинився, зміряв уважним оком фігуру академіка і переадресував запитальний погляд нашому шефу.

Той швидко розвіяв сумніви.

— Пан Омелян має всі допуски, які бувають у цій країні. Інакше я просто не мав би права запросити його сюди. Він розробляв нам препарати для кількох операцій, у тому числі по справі «Коза на льоду», це вам про щось говорить?

Нам говорило, і Лях повів далі.

— Тоді треба відібрати для аналізу зразки, які подавалися при реєстрації препарату в Україні. Якщо вони збереглися.

Академік задумливо кивнув.

— А між іншим, хороша думка. Так ми довідаємося, чи цю хитру добавку додають в Україні, а чи привозять уже в комплекті. До речі, всі потужності моїх лабораторій — до ваших послуг.

— Дякую, — взяв слово господар кабінету. — І одразу ж прошу взяти шефство над хлопцями в цьому питанні. Знаєш, як воно: тітонько, дайте водички, бо так їсти хочеться, що аж ніде переночувати, — він посміхнувся.

Пан Майборода кивнув, приймаючи жарт, і абсолютно серйозно сказав:

— Залюбки. Ласкаво прошу, звертайтеся напрямки до мене, — і дав номери свого персонального зв’язку.

Отаким чином завдяки, як то кажуть, кумівству, ми отримали в помічники зірку біохімії всесвітнього рівня.

Я влетів до своєї кімнати просто на крилах. Хіба міг агент звичайного районного відділку УГС мріяти про такі висоти. Перші керівники служби, легендарні вчені!.. Ростете, агенте Мамаю!

На моєму робочому місці лежав Сагайдачний. Чому на моєму? А тому що агент першого класу відділу спеціальних розслідувань був зайнятий дуже важливою справою — стріляв вишневими кісточками у портрет якогось інопланетного страховиська, що був пришпилений до стіни. При цьому Сагайдачний матюкався так, що почервонів би навіть його старозавітний тезко-гетьман. А мій стіл був обраний за вогневий рубіж просто через те, що стояв у найкращій позиції для такої справи.

— Хто це?

— Га? — мій сусіда стрепенувся, неначе виринаючи з глибоких роздумів.

— Цей, на портреті, хто він?

— Слухай, — колега раптом схопив мене за руку, — у тебе нема вільного тижня?

Я сумно розвів руками.

— Ну хоча б днів зо п’ять. Злітати — ліквідувати цього дармоїда. Мене там всі як облупленого знають, а самі, бачиш, ніяк не впораються, весь час двійників мочать. Злітай, будь людиною. А я тобі відпочинок на морі під виглядом спецоперації. Двох агенток на супровід, молодих спеціалісток.

— Ти ж знаєш, я б із радістю. Але…

— Все ще рятуєш невинність наших дівчат?

Я приречено махнув рукою.

— Там усе значно гірше — диверсія.

— Ого! — обличчя мого сусіди осяяла радість свіжої думки. — А давай бартер. Ти ліквідуєш мого, а я, коли треба буде, приб’ю твого диверсанта. Можу навіть двох. Згода?

Ніколи не розмовляйте зі спецагентами в розбурханому душевному стані.

— Ти сиди. Мені тільки зв’язатися по секретній, і побіжу, — це я так сказав через вроджену ґречність, бо Сагайдачний явно не мав наміру звільняти моє робоче місце.

— Альо, Лях? Я до Центру сертифікації, вибивати зразки. А потім хочу відвезти на аналіз прямо до академіка.

— Сподобалося спілкування у вищих колах?

Я не знайшов відповіді, а тільки засопів.

— Добре, їдь. Тільки не забудь усе оформити, щоб потім підшити до справи як офіційну експертизу.

— Слухаюсь, пане начальнику!

У таких випадках розумієш, навіщо потрібне керівництво.

Шлях до центру сертифікації, розшукування та виймання зразків забрав близько трьох годин. Я завбачливо озброївся посвідченням Укрполу, але навіть із ним довелося кожні двері відкривати лобом — працювати, так би мовити, лобістом. Кляті бюрократи!

В результаті я мусив фактично бігом бігти до Інституту академіка Майбороди, і все одно трапив на самісінький кінець робочого дня.

З центрального входу сучасної наукової будівлі назустріч мені щільною стіною сунув натовп службовців. Довелося вдати із себе щось на кшталт криголаму, щоб сунути проти течії, потім лижника-слаломіста, щоб обходити турнікети, потім в’юна, щоб втертися у щілину поміж дверей ліфта. Куди я так квапився? Адже передові науковці ніколи не йдуть з роботи вчасно. Але відкривши двері приймальної, я зрозумів справжню причину свого збудження. Бо з-за столу назустріч мені підвелася і привітно посміхнулася ВОНА.

Треба зауважити, що в Академії УГС і під час регулярної перекваліфікації агенти проходять спеціальний курс володіння собою у ВСІХ, саме так — ВСІХ життєвих ситуаціях. Ми вміємо, неначе в тирі, поцілити в терориста, який прикривається дитиною, за секунду до вибуху без вагань перекусити зубами провід у годинникової бомби, не зморгнувши бровою полагодити крана в жіночій лазні. Єдине, чому не вчать в Академії, це стримати серцебиття в той момент, коли ти вперше побачив ЇЇ. І знаєте, чому? Тому що це неможливо.

— Ви до пана Омеляна?

Боже, що там ангельські співи в порівнянні з цією фразою!

Якщо я візьмуся описувати дівчину, котра йшла мені назустріч, то тільки зіпсую всю справу. Бо вона може вам не сподобатися. Бо ви можете знайти безліч невправностей навіть у найкращому описі. Бо будь-яке зайве слово здатне зруйнувати той ідеальний образ, який бачив я і який повинен скластися у ваших серцях. Скажу тільки, що у неї була довга русява коса і груди четвертого розміру.

— Заходьте.

Я слухняно зайшов.

— Сідайте.

Дівчина підійшла до столу і тицьнула кнопку на комутаторі.

— Пане Омеляне! Тут якийсь хлопець прийшов. І нічого не каже. Може, до вас?

За мить двері кабінету відкрилися навстіж, і на порозі став сам пан академік у куцому білому халаті та з посмішкою на обличчі.

— А, привіт, привіт. Які гості! Знаєш, Галусю, чому він нічого не каже? Бо він секретний агент. І береже секрети. Он як!

Здається, я почервонів, тому що дівчина засміялася.

— Ласкаво прошу.

Я підвівся і на прямих від хвилювання ногах рушив до кабінету.

Академік був лагідний.

— Може, вам водички запропонувати?

— Добрий день, — відповів я ні сіло ні впало. А потім додав. — Дякую, — бо трошки прийшов до тями.

— Чим можу служити?

Я поліз до сумки.

— Як і домовлялися. Привіз препарат на аналіз.

— Так скоро? Молодці. Швидко працюєте.

— Це наш хліб, — скромно зауважив я.

Пан Омелян покрутив у своїх могутніх руках добуті мною зразки.

— А чому через вашу лабораторію? Не довіряєте?

Я розвів руками:

— Інструкція.

— Це правильно. Правил треба дотримуватися. Ну, тоді давайте зробимо так.

Він підійшов до столу і тицьнув кнопку переговорного пристрою.

— Галушко, зайди будь ласка.

Треба відмітити, що друга поява перед мої очі дівчини з приймальні не призвела до таких фатальних наслідків, як перша. Я навіть додумався підвестися, щойно вона переступила поріг. Академік схвально гмикнув.

— Знайомся, це… — я швидко сунув йому попід очі укрполівське посвідчення, — агент Мамай, з Укрполу. Ми їм допомагаємо вести розслідування. А це — моя онучка, Галя, я називаю її Галушка, а вона дозволяє.

Дівчина стояла, скромно опустивши очі долу.

— Сьогодні моя секретарка відпросилася на батьківські збори до дитини, то Галушка її заміняє. А взагалі-то вона — мій науковий асистент. Пише дисертацію. Дуже перспективний науковець. Це я вам як академік говорю, а не як дідусь.

Боже, вона ще й дисертацію пише!

— Дуже приємно.

— Мені також.

Дідусь-академік пригладив свою розкішну бороду:

— Слухай, сонечко, допоможи хлопцю. Експрес-аналіз за процедурою BGF 454. Базовий. В їхній організації весь час щось горить, тож треба швидко. Лаборанти вже пішли, ключі на охороні. А його забирай із собою, щоб тут мені не нудьгував, — він із сумнівом глянув на мене. — Чи може, аналіз до завтра почекає? Тоді залишайте зразки, ми тут уже самі з Галушкою…

— Ні, — миттєво підхопився я. — Треба зараз. Негайно… Я вже йду.

Пан Майборода посміхнувся:

— Ну, якщо негайно, то ідіть. Заразом інститут подивитесь. Покажеш, Галушко?

Відповіді я не почув, тому що за мить уже стояв у широкому коридорі.

Дівчина на правах господині зайняла позицію трохи попереду і я мав змогу відстати та уважно роздивитися її фігурку. Це, я вам скажу, щось особливе. Уявляєте собі гітару? Та не електро, а справжню — кругленьку з тонкою талією.

Стоп. До речі, про фігурку. Я зробив два швидких кроки навздогін.

— А скажіть, будь ласка, ви як науковець які препарати для схуднення рекомендуєте?

Моя провідниця зупинилася.

— Для вашої дівчини?

— Ні, — я поспішив заперечливо покрутити головою. — У вас просто… Я на вас подивився…

Дівчина засміялася.

— Моя фігура зараз не в моді. Зараз люблять худіших.

— А ви як? Невже відстаєте від моди?

— Я не відстаю. Я просто біжу не в той бік. Крім того я, як ви вірно зауважили, науковець і тому аж надто добре уявляю дію усіх цих препаратів.

Мені захотілося її обійняти.

— А куди ви біжите, якщо не секрет?

— Не секрет. Секрети — це скоріше ваша професія, — вона хитро зиркнула і, не припиняючи розмови, пішла далі, тож я мусив встигати слідом. — Я біолог, і до того ще й біогенетик. Я дуже точно знаю, що генетика задає українським жінкам зовсім інші пропорції, а боротися з генами — справа безперспективна.

— Та ще й шкідлива.

— Приємно, що ви це розумієте.

Ми зайшли у двері з написом «Лабораторія № 34». Нічого надприродного. Два столи, комп’ютери і здоровезна наукового вигляду машинерія в кутку.

— Давайте сюди ваші зразки.

Я з готовністю простягнув пакети.

— Почекайте п’ять хвилин там, на стільці, поки я приготую препарат.

І я завмер на вказаному місці, спостерігаючи та мимоволі розчиняючись у швидких точних жіночих рухах.

— Пані Галино!

— Зачекайте.

Вона обережно розмістила приготовані пробірки в контейнері, а потім усе це вклала до розумної машини.

— Слухаю. Тільки давайте якось без «пані», просто Галина. Гаразд?

Ще б пак!

— Галино, скажіть, а про що ваша дисертація?

Сказати щиро, оце «Галина» якось не звучить. Галушка — як на мене, значно краще, але я, здається, сильно забігаю наперед.

— Моя дисертація? Навряд чи вона вам буде цікавою.

— Ви хочете сказати, що я не зрозумію?

— Ну, і це також.

Це вже був справжній виклик, а суперагент УГС має відповідати на виклики.

— Ви знаєте, я десь читав, що науковець, який за п’ять хвилин не зможе пояснити прибиральниці предмет своїх досліджень, сам не розуміє, чим займається.

Дівчина щиро засміялася.

— Ну добре. Засікайте час. Ви ніколи не замислювалися, чим кицька відрізняється від собаки?

Оце вже краще. А то бач — не зрозумієте.

— Це елементарно. Кицька нявчить і п’є молоко. А собака гавка.

— А зовні?

— І зовні теж. У собаки писок гострий.

— А в сіамської кицьки?

Дійсно, у сіамської кицьки теж гострий писок.

— Ну тоді, значить, кицька менша… хоча ні, це теж не завжди.

— А як ви гадаєте, можна вивести породу кицьок, схожих на собак, а собак, схожих на кицьок? — вела далі дівчина.

— То ви тваринами займаєтесь? — здогадався я.

— Скоріше історією.

Я здивовано звів брови.

— Історією?

— Якщо ви будете перебивати, ми не вкладемося в п’ять хвилин і вийде, що ви гірший за прибиральницю.

Як вона цікаво викрутила. Типовий приклад жіночої логіки.

— Так от. Собака, навіть якщо він зовні дуже схожий на кицьку, завжди залишиться собакою. Тому що в нього собачі гени. І ці собачі гени будуть передаватися, як ти породу не модифікуй. Зрозуміло?

— Дві хвилини, — повідомив я.

Дівчина посміхнулася:

— Встигнемо. Якщо будете уважні, пане Мамаю.

— Буду, — я одразу ж погодився.

— Так отож. У людей теж є гени, які відповідають за расу і національність. Ці гени можна прослідкувати від покоління до покоління. А це означає, що, виділивши, наприклад, наш із вами національний ген, ми зможемо простежити географію розселення прадавніх українців та їхніх нащадків аж до сучасності. І точно визначити зв’язки між народами.

— Зачекайте. Це означає, що історичні легенди про переселення народів…

— …можуть бути підтверджені або спростовані точними науковими методами. Шляхом кореляційного генного аналізу. Скільки хвилин?

— Три.

— Ви кращі за прибиральницю.

Це був сумнівний комплімент. Але я відчув, що наш контакт поступово вийшов на інший рівень, і тому наважився:

— А можна, я вас буду, як ваш дідусь, Галушкою називати? Дуже затишне ім’я.

У відповідь можна було чекати на здивування і навіть обурення, але все вирішилося значно простіше.

— Тільки без пані. А я вас просто Мамай. Годиться?

— Годиться. Галушко, а що ви робите сьогодні ввечері?

— Я роблю біоаналізи на замовлення одного дуже швидкого молодика.

— Ой, а вже й справді вечір.

— А потім асистую академіку Майбороді у серії генетичних експериментів. Які, до речі, будуть не зайвими і для моєї дисертації.

Тут машинерія в кутку запищала, і Галушка, вибачившись, пересіла до комп’ютера.

— Давайте подивимося, що ви там принесли. Так. Білки, амінокислоти… — дівчина глянула на мене з-під брів. — Це ви мені препарат для схуднення принесли?

Я кивнув.

— Ну що ж, тоді це й справді він. Типовий, один із безлічі своїх братів. Тільки…

— Що тільки? — стрепенувся я.

— Точно. Додаткова біодобавка зі стабілізатором. Ти диви, яка хитра!

— А що воно таке?

На екрані крутилася страхітливого вигляду молекула, яка, певно, втекла сюди з підручника хімії.

Галушка прикусила губку:

— І справді, що воно таке? Цікава штучка!

— Медицина безсила? — уточнив я.

— Чому це безсила? Те, що зробила людина, людина й розшифрує, — дівочі пальці впевнено бігали клавіатурою.

Я чекав на продовження цієї думки, але Галушка з головою поринула у вивчення молекули на екрані.

Це тривало нескінченно, аж поки я не витримав:

— І довго?

— Що, пробачте?

— Розшифровувати довго?

Вона наморщила чоло, від чого стала схожою на вчительку.

— Мінімум тиждень.

Тижня в мене не було. Я зробив благальне обличчя.

— Пробачте, але стільки я на стільці не висиджу.

— Ну що ви! — дівчина засміялася і зморшки на чолі розбіглися урізнобіч. — Це потрібне зовсім інше обладнання, в іншій лабораторії.

— А раніше ніяк не можна?

— Ну, хіба на пару днів, — розвела руками Галушка.

Пара днів теж нічого не рятувала. Доведеться діяти навпомацки. Втім, нам, агентам УГС, це не першина. Який там наступний пункт у плані розробки справи «Право першої ночі»? Якщо біодобавку виявлено в польських зразках, то…

— …то приходьте завтра. І ми з вами почнемо працювати, — закінчила дівчина фразу, початок якої я так і не почув.

— Завтра?

— Так, із самісінького ранку.

Пропозиція виглядала дуже звабливою. Але я швидко згорнув внутрішню дискусію і сумно зітхнув:

— Завтра, скоріш за все, мені доведеться летіти у відрядження.

— Далеко?

— Та не дуже. До Польщі.

І от я летів до Великої Польщі.

Хоч би як там швидко долав парсеки надсвітовий лайнер «Південь», розроблений у серці світової космічної індустрії — корпорації «Південьмаш», все одно дванадцять годин роздумів мені було гарантовано. Дванадцять годин, аби виспатися (чого бракувало весь останній тиждень) та обміркувати деталі операції, від якої, щиро кажучи, вже голова йшла обертом.

Відтоді як анабіоз під час галактичних польотів було заборонено через руйнівний вплив на мозкові клітини, у нас, секретних агентів, значно підвищився коефіцієнт корисної дії. Уявіть собі — раптом серед стрілянини, стеження, сутичок та гонитви випадає кільканадцять годин примусового спокою. Тут встигнеш і проаналізувати інформацію, і збудувати план, і ухвалити єдине вірне рішення — дуже зручно.

Поки милі стюардеси допомагали зручно влаштуватись у фотелі, я активував програму із занурення в польську мову. І до того дозанурювався, що навіть перехрестився по-католицькому, коли командир традиційно попрохав пасажирів помолитися на доріжку. Тьху ти.

Отже, які козирі в мене на руках? Головний козир — це посвідка про відрядження від корпорації «Краса і сила» за підписом самого Винниченка. Побачивши подібну цидулку, всі повинні стати струнко. Принаймні я на їхньому місці став би. В який спосіб начальству вдалося отримати такий документ, не розкриваючи карт, невідомо. А втаємничувати «Красу і силу» у суть справи було б щонайменше нерозумно. Зважаючи на моральне підґрунтя проблеми та знаючи, що в їхнього господаря дві доньки підростають… Я б не позаздрив польським виробникам. Проте самосуд — не наш метод. Крім того, він нічого не вирішить, бо хто завадить терористам додавати своє зілля до інших препаратів? Це ж так просто — згорнути виробництво в Польщі та почати десь інде. Не запроваджувати ж тотальний контроль на кордоні? Тим більше, що це суперечить угодам про ЄГЕП, тобто Єдиний Галактичний Економічний Простір. Отож-бо й воно. Ось чому я мусив летіти в самісіньке гніздо. Щоб виявити і знешкодити джерело зарази. Злого генія, чи хто він там.

З того часу як поляки обрали собі для життя Велику Польщу, а було це ще за царя-косаря, традиційні зв’язки між нашими країнами не тільки не погіршилися, а й зміцнилися. Адже саме наші будівельники розбирали по шматках пам’ятки старого Кракова, аби скласти їх на новій планеті. І саме наші зорельоти перевозили усе це до сусідньої системи — наче там свого каміння мало. Ну й, зрозуміло, разом із поляками поїхало багато тамтешніх наших. Навіщо, ви спитаєте? Не можу відповісти. Вочевидь, вони настільки звикли приховувати своє українське походження, що без цього вже не могли. Втім, серцем вони залишилися з нами, і саме з-поміж них УГС вербувала агентів, коли виникала потреба.

Ну і зрозуміло, що в Польщі я мав явки на всі випадки життя — добрі та не дуже.

— Вам запропонувати щось випити?

Наді мною схилилася мила, але худенька істота у формі стюардеси. Керівництво компанії можна зрозуміти — навіщо возити із собою зайву вагу?

— Пива, коли ваша ласка, — і поки дівчина наповнювала келих, я поцікавився: — Прошу пані, як вам вдається зберігати таку фігуру?

Вона зовсім не знітилася, а щиро посміхнулася у відповідь — що означає школа!

— Це зовсім не складно. А до того ж, нам допомагають досягнення науки.

— Як називаються?

— Хто?

— Досягнення.

— «Граціоза», а що?

— Та так, нічого.

От бачите, як воно насправді.

Я вирішив не засмучувати бідолашну дівчинку відомостями щодо побічного ефекту диво-засобу, а лише вдячно прийняв келих пива.

Отож вернімося до наших поляків. На Землі їх майже не лишилося, а звільнену територію де-факто почали заселяти сусіди, насамперед українці. Між нами, кажучи, це було не зовсім законно, бо офіційно ця територія вважалася резервною протягом п’яти сотень років, але ініціатива мас завжди переважала писані закони. Отже, в такий спосіб наша нація зробила іще один крок до відновлення України у стародавніх кордонах. Кожен школяр-двієчник знає, що назва УкрАйна походить від об’єднання племен укрів (на півночі Італії) та айну (північ Японії). Тепер до рідних укрів залишалося якихось два кроки. До айну трохи далі, однак ми з вами нікуди не поспішаємо, чи не так?

Я встиг іще багато про що подумати, в тому числі про абсолютно секретні речі, знати які нікому не можна, поки допив пиво і прилаштувався подрімати в зручному кріслі. Що там не кажіть, а технічний прогрес має свої переваги! Де й поділися старезні анабіотичні капсули, з яких, розповідають, виходив сам не свій, а дехто так і зовсім не виходив. Середні віки космічної експансії, дяка Богові, залишилися далеко позаду. Хай живе прогрес!

Спав я годин із шість, але добряче виспався, і коли стюардеса потрусила за плече, був уже у повній бойовій готовності.

— Перепрошую пана, але потрібна ваша допомога.

— Моя? — у голові одразу виникла версія про захоплення лайнера терористами, бо коли ж іще може знадобитися допомога суперагента УГС?

— Так, саме ваша, ви ж лікар?

Холєра ясна! Я ж і справді лікар. Якось забувся за цей прикрий факт. У моїх нових документах у графі «фах» дійсно значилося «лікар», бо хто ж іще може представляти корпорацію «Краса і сила» за кордоном?

— Що трапилося? — одягнув я професійний вираз на обличчя.

— Там пасажирці кепсько.

Щиро кажучи, з мене лікар, як із собачого хвоста сито. Але ж не будеш зізнаватися в цьому привселюдно — тільки легенду спалиш. Та й чогось-таки нас та навчили в Академії.

— Ведіть! — я впевнено підхопився та почалапав за худенькою дівчиною через прохід.

Очі ковзали по сонних обличчях пасажирів, намагаючись вгадати, хто з них стане моїм першим пацієнтом. Цей дядько? А може, ця елегантна пані? Однак у голові крутилася підступна думка: а що коли хвора — старенька бабуся? Шансів на це — дев’ять з десяти, в цього контингенту завжди виникають негаразди під час міжзоряних перельотів. Думка ця була не тільки підступною, а й панічною, тому що у стареньких бабусь бувають хронічні хвороби, які не подолати навіть академікам, не те що агентам-недоукам. Що я вмію? Зарубцювати рану, зростити кістку — яких іще навичок потребує наша робота? Отрути знаю непогано. Ги-ги-ги. Дуже смішно.

Проте гігантським зусиллям волі я відігнав від себе панічні настрої. Поміркуйте самі, якщо в бабусі є хронічні хвороби, значить і ліки мають бути з собою. Це елементарно. Варто лише як слід покопирсатися в ридикюлі.

А як помре, що тоді? Тоді одразу почнуть з’ясовувати, який лікар її довів до цього, і в результаті заберуть ліцензію. Отже, я залишуся без ліцензії. Ви не смійтеся, бо це — скандал, а скандал — найгірше, з чого можна починати секретну операцію, це я вам кажу як агент другого класу.

Я настільки налаштувався на хронічну бабусю, що коли ми зупинилися перед кріслом з молодою дівчиною, злегка отетерів.

— Прошу, — показала рукою стюардеса.

— Оце хвора?

— А то що?

— Та так, нічого, — я почухав потилицю. — І чим вона хво… Тобто, що трапилося?

У нашій лікарській професії головне — апломб. Утім, якщо не помиляюся, у будь-якій іншій професії так само. І я вирішив брати авторитетом.

— Чого мовчите? Що сталося з пасажиркою?

Стюардеса зашарілася від хвилювання, але чітко доповіла:

— Почули хрипи, задишку. Розбудити не вдалося, таке враження, що вона непритомна.

— Враження, — похмуро пробурмотів я.

Стюардеса почервоніла ще більше.

Що ж, враження правдиве. Принаймні мені теж так здається з висоти свого лікарського досвіду. Але до справи. Я зіщулився якнайогидніше і запитав:

— Ви вважаєте, я мушу просто тут надавати допомогу?

— Пробачте, — бідолашна дівчина, я її геть зачмирив, але що вдієш, треба рятувати легенду.

І поки транспортер перевозив крісло пацієнтки до службового відсіку, мені раптом спало на думку, що я дійсно не знаю, як вчинити. Аби це була старенька бабуся — там все зрозуміло, у неї скоріш за все якась хронічна хвороба, а значить, ліки мають бути в ридикюлі. А коли молода дівчина зненацька задихається і непритомніє, що тоді робити? У неї хоч є ридикюль?

Так я і спитав у бідолашної стюардеси, що вже остаточно розгубилася під моїм напором:

— Особисті речі!

— Чиї?

— Ну не мої ж. Пасажирки!

— Хвилиночку.

Вона миттєво і, здається, із задоволенням чкурнула по особисті речі постраждалої, чи то пак, пацієнтки, бо постраждалим тут скорше за все був я.

А поки випала нагода роззирнутися навкруги в пошуках натхнення. Що там радять у таких випадках — відкрити кватирку, аби дати більше кисню? Цей рецепт навряд чи можна було застосувати, бо за ілюмінатором розлягався просторово-часовий континуум без будь-яких домішок, зокрема і без кисню. Що далі? Розстібнути комір, послабити пасок. Це цілком реально.

Я нахилився до дівчини. Розстібнув верхнього ґудзика. Потім іще одного, далі — ще. На третьому в око впало біле мереживо. Ну зрозуміло, що біле, так і має бути — блузка ж світлого кольору. Так, чого б іще такого послабити? Паска на дівчині не було. І я вирішив послабити застібку бюстгальтера, тобто станіка, як вчив називати цю деталь гардеробу мовний інтенсив — адже пасажирка була полькою. Ви можете собі уявити, як ця штука стискає ребра й заважає дихати? Отож, прийнявши таке важливе рішення, я обережно завів руку попід спину хворої, намагаючись намацати гачки. Чорт, це, виявляється, не так просто. Довелося розстібати блузку повністю, і лише тоді пальцям вдалося намацали потрібний пристрій.

Клац!

Наступної миті назовні вигулькнули дві чудові півкулі, увінчані привабливими темними пипками. В горлі одразу пересохло. Я озирнувся в пошуках води і побачив, що у дверях з отетерілим виглядом стоїть стюардеса.

Іще б не отетеріти, побачивши таку картинку!

— Кисень, — промимрив я, намагаючись вивільнити руку, що заплуталась у бретелях. — Цеє… не вистачає… їй.

— Підкрутити кондиціонер?

— Авжеж! — наступної миті я вже оговтався і підвищив голос майже до крику.

Нічого, хай поважає.

Дівчина злякано зникла за пультом.

Так, тепер перевірити пульс. Я схопився за зап’ястя, нічого не намацав, потім плюнув і притиснув долоню просто попід груди. Зачекайте, зараз. Пульс є. Начебто.

— Прізвище? — суворо спитав я.

— Моє? — затинаючись перепитала стюардеса.

— Ні, твоєї бабусі!

— Затуливітер, — майже прошепотіла вона.

Так, вони тут змовилися, аби остаточно вивести мене з рівноваги.

— На чорта мені прізвище твоєї бабусі!

— Але ж ви самі…

— Хворої прізвище, — я трохи прибрав тиск, аби дівчина прийшла до тями. Здається, переживати за свій авторитет потреби вже не було.

Відчувши послаблення вона навіть зраділа:

— А! Так це я зараз. Зараз.

Пальці хутко заклацали клавіатурою.

— Розсковська. Агнєшка Розсковська.

— Пишіть: огляд хворої Розсковської Агнєшки провів лікар… — вільною рукою я видобув посвідку, — лікар першого класу Мамай.

Ого! Я, виявляється, лікар першого класу. А такий молодий!

— Записали?

— Авжеж.

— Пишіть: пульс ниткоподібний, дихання рівне, — дійсно, дихання було рівним, це добрий знак, — при візуальному огляді поранень та пошкоджень не виявлено.

За стилем це більше скидалося на протокол з місця подій, але що поробиш — обійдуться й таким.

Однак на цьому мій асортимент лікувальних процедур добігав кінця.

Я глибоко замислився і для переконливості шумно випустив повітря з легенів.

— Ет, якби зі мною були інструменти…

— У нас є все, що потрібно, — запопадливо підскочила стюардеса і вмить відкрила переді мною валізу бортової аптечки. Добрий вишкіл, мать його так.

Від розмаїття пігулок та трубочок у мене голова пішла обертом. Тут було все — як то кажуть, до кольору, до вибору. Але хвилини, мабуть, зо три я чесно шукав знайомі назви. Не можна сказати, що не знайшов, от, наприклад, 2-тетра-3-циклопентанпергидрохінонтрен, чудово допомагає, коли треба когось відправити на той світ, але в нашому випадку він абсолютно непридатний.

— Ні, — підсумував я результати дослідження аптечки і з задоволенням закрив валізку. — Ми будемо впливати безпосередньо на серце.

Колись нам показували цей фокус — біомасаж серця. Що сказати, на таке здатні тільки екстрасенси вищого класу, а зовсім не я. Проте зараз не було іншого виходу.

— Подушку, — скомандував я.

Буквально за мить подушка лежала на кріслі і стюардеса з моєю допомогою підмощувала її попід спину хворої. Все-таки приємно мати справу з професіоналами.

— Відійдіть, — попрохав я.

Як це він тоді робив? Ага, одна рука заведена під лопатку. Друга на серці. Я повагався і прилаштував руку просто на грудь. Тепер треба зосередитися. Ні, не подумайте, я не збирався нічого масувати, — не знаючи техніки і не маючи досвіду, втручатись у роботу серця вкрай небезпечно. Якби я спробував утнути щось подібне, то убив би бідолашну дівчину практично зі стовідсотковою гарантією. Але щось-таки треба було робити.

І тут я згадав байку про свою стародавню колегу. Успішну, до речі, колегу.

— Поможе, не поможе — заплати, небоже, — пробурмотів я перевірену віками мантру.

— Що ви кажете?

— Тихо! — гаркнув я у відповідь, і стюардеса принишкла.

А я уже завівся:

— Ішов пес через овес, не шкодило псові, то хай не буде шкоди і тому вівсові.

Я стояв над дівчиною, як ідіот і бурмотів усе підряд. Рука тримала білу і гарну, між іншим, грудь. Зверху на ній я помітив татуювання — два серця поряд. Одне трошки більше, друге трошки менше. Красива штучка. Мабуть, знак від коханого.

— Ішов пес через овес… — ви не повірите, але тут я раптом почув, як серце під рукою починає калатати. Гм, цікаво. А воно з кожним ударом додавало. — …то хай не буде шкоди і тому вівсові.

Я вже розійшовся не на жарт, і серце, напевно, відчуло це, та застукало, немовби прокидаючись від глибокого сну.

Рука дівчини несамохіть поворухнулася.

— Оживає! — вигукнула стюардеса.

— А ви думали! — впевнено відповів я.

Теорія медицини в особі моєї бабусі формулювала цю методу приблизно так: «Як не спаралізує, то попустить».

І тут двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояла ще одна стюардеса з радісним обличчям.

— Я знайшла лікаря!

За нею до відсіку увірвався огрядний бородань професорського вигляду. Господи, цього тільки мені бракувало.

— Так, що тут трапилось, що трапилось?… Колега? — спитав він огидним професорським голосом, у нас в Академії так говорив історик, якого всі не любили.

— Лікар першого класу Мамай, — сказав я, простягаючи посвідку відповідно до етикету.

— Мамай? — перепитав він. — Щось я про вас не чув.

— Я теж про вас не чув, — огризнувся я.

— А! Косметолог! — у голосі забриніли нотки зверхності. — Дозвольте відрекомендуватися, професор Гладкий.

Я задля годиться глянув на його посвідку. Справжня. І прізвище легко запам’ятати, бо воно відповідає зовнішності — от кому б вживати «Граціозу». А заразом побічні ефекти не страшні.

— Колего, ви дозволите поцікавитись?

Професор був на своїй території. Я не міг не дозволити, і він це знав.

Довелося відсторонитися. Гладкий вправно схопився за пульс, попхекав, тоді послухав дихання.

— А можна поцікавитися журналом? — уже не так зверхньо мовив він.

— Прошу, — моя помічниця клацнула по клавішах.

Професор кілька хвилин уважно читав, шкрябаючи себе по бороді. Тоді підвів голову і широко посміхнувся:

— Вітаю вас, колего! Все було зроблено бездоганно. Я б навіть сказав, зразково. Чесно сказати, не кожен наважиться на активацію серця, я б, зокрема, вдався до медикаментозного впливу. Але те, що зробили ви… І при такій важкій патології… Прийміть мої щирі компліменти.

Я криво посміхнувся, однак потиснув простягнуту руку. Цікаво, про яку це патологію він торочить.

— Пробачте за відвертість, — вів далі професор, — я ніколи не був надто високої думки про косметологів, проте зараз готовий привселюдно вибачитися. Цей випадок воістину можна включати до підручників.

Здається, я навіть трохи зашарівся. От бачите, можна до підручників. А то зразу — косметолог, косметолог! Наче ми, косметологи, не лікарі.

— Ви дозволите, колего, запросити вас на філіжанку кави. А чи коньяку? Заради такого випадку можна і коньяку, га?

Я кисло кивнув:

— Із задоволенням. Але мені б трохи поспати…

— Розумію, розумію. Після такого енергетичного викиду потрібно відновитися. Але коньяк лишається за мною.

— Згода.

— Пане професоре, пробачте, — втрутилася раптом одна зі стюардес. — А ви бачили, яке красиве татуювання в неї на грудях? Мабуть, коханий десь на неї чекає. А міг би не дочекатися, якби не доктор!

Підлабузниця!

Професор посміхнувся і зробив два кроки до крісла пацієнтки.

— Ні, красунечко, — товстий професорський палець тицьнувся просто у білу грудь. — Ці два серця означають тільки те, що в нашої хворої насправді два серця.

— Як це? А таке буває? — хором запитали стюардеси.

— Буває. І в таких випадках пацієнтам роблять стандартне татуювання, щоб кожен лікар знав і був дуже обережним у застосуванні серцевих процедур. От, колега вам підтвердить.

— Угу, — кивнув я.

А що іще я міг сказати?

Більше того дня нікого лікувати не довелося. Гладкий професор залишив рекомендації щодо подальшого догляду за пацієнткою, а я скромно заховався за його авторитетом і за першої можливості здимів на своє місце. Ніщо так не прикрашає таємного агента, як скромність. І не тільки прикрашає, а й іноді рятує життя.

Попереду на мене чекала Велика Польща і велика робота в ній.

Планета зустріла чудовою погодою. На небі сяяли два сонця, що цілком відповідало гонору місцевого населення. Крім того, два сонця — це дуже зручно. На небі одне — значить ранок, два — день, ввечері знову одне, вночі жодного. І взагалі планета мені сподобалася. Невеличка, так що обрій помітно загинається. Сила тяжіння приблизно відповідає нашій, хіба що вільніше почуваєшся, коли довго йдеш. Один континент, на якому, власне і розташована сама Велика Польща — «од можа до можа». Місця навалом, на такій території з комфортом може розташуватися десь із мільярд народу, а поляки ще довго не дотягнуть до такої цифри. От пам’ятаю своє відрядження до Піднебесної, то це, скажу вам, зовсім інша справа. Китайці примудрилися заселити свою планету так щільно, що ногу немає де поставити. І це при тому, що в Старому Китаї їх зовсім не поменшало! А в Польщі просторо. Столицею, зрозуміло, Варшава. Вони її збудували один до одного як земну, тільки з місцевого матеріалу. І знаєте, мені навіть більше сподобалося. Мабуть тому, що гармоніює з тутешнім ландшафтом.

Зрозуміло, що офіс такої поважної організації, як «Пані Граціоза», розташувався в столиці, а тому я неквапом, як і годиться поважному лікареві, дістався готелю, у якому заздалегідь було заброньовано номер «з усіма вигодами». Ну, до вигод мені, самі розумієте, — козак має спати під вишнею. Проте сьогодні я не козак… точніше, козак, але працюючи під легендою лікаря, потребую відповідних умов.

На зупинці таксі я ґречно розкланявся із гладким професором, що дефілював попід ручку із симпатичною кобітою. Щось у дівочій фігурі здалося знайомим, але я не став напружувати професійно-фотографічну пам’ять і поквапився зникнути, аби не встрявати в розмови на слизькі теми. Проте панові Гладкому подумки віддав належне — дарма, що науковець, а часу в дорозі не гає.

Отже, поселившись у готелі, я вирішив брати вола за роги, а точніше не вола, і якщо вже казати чесно, не зовсім за роги. Хоча брати міцно.

Вулиця короля Казімежа, на якій, відповідно до напису на упаковці, містилося гніздо терористів під назвою «Пані Граціоза Інтернешенел», складалася майже із самих хмарочосів. І дійсно, на одному з них невдовзі я побачив напис: «Пані Граціоза». Так ось ти насправді яка!

З легким щемом у душі я переступив скляний поріг і на прозорому ліфті дістався вісімдесят сьомого поверху, де, як повідомляв величезний напис, містився офіс Генерального менеджера компанії Марека Володиєвського.

Так. Солідні у нас постачальники. Але ж і корпорація «Краса і сила» — теж не хвіст собачий, і їхній хмарочос на Хрещатику не гірший за цей. Так що тримайся, Мамаю! І кирпу гни. Вони тут іншого не розуміють.

Приязна секретарка уважно вивчила мою посвідку і навіть не зморгнула оком.

— Прошу пана сідати. Пан Володиєвський зараз прийме пана Мамая.

Я вмостився в досить незручному фотелі. Секретарка додала, що пан Володиєвський, попри свою надзвичайну зайнятість, буде радий бачити пана з України буквально за якусь хвилину. Що ж, хвилину — то хвилину. Я готовий був чекати, як кажуть поляки, навіть до усміхненої смерті. І дійсно, проминуло вже добрячих півгодини, коли секретарка нарешті клацнула замком на великих дверях:

— Прошу пана.

Кабінет Генерального менеджера фірми «Пані Граціоза» був доволі скромним — адже саме так повинні жити по-справжньому багаті люди. Робоча обстановка, як відомо, не дає підлеглим розслаблятися і спонукає їх до творчості.

Сам Марек Володиєвський виявився лисуватим, трохи зажирілим дядьком у дорогому, але зім’ятому піджаку. Він явно не користувався продукцією своєї фірми — чи знав про неї більше, ніж навіть ми?

— Дзень добрий!

— О, прошу пана Мамая сідати. Міло мі пана відзєць. Славетна корпорація «Краса і сила»! Бардзо міло. Чай, каву?

— Каву, — вибрав я, влаштовуючись у знов-таки незручному фотелі.

— Як ся має пан Влодзімеж?

Він, безперечно, мав на увазі Винниченка.

— Нівроку, — відповів я розпливчасто.

— А донечки? Підростають?

Така глибока обізнаність у особистому житті мого теперішнього директора, напружувала. А раптом вони друзі? А раптом їхні дії якось скоординовані? Ні, про таке й думати не хотілося. Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи.

— Слічні, — іще більш розпливчасто зазначив я. Хоч би знати, скільки їм років.

— А я пам’ятаю їх ще зовсім маленькими! — він замріяно поцмокав губами. — Але до справи. Що пан має до мене?

Якщо метою пана Володиєвського було збити мене з пантелику своїми натяками на близькі стосунки з Винниченком, то мушу зізнатися, що це мало не вдалося. Проте я вчасно прийшов до тями.

— Мене цікавить «Граціоза».

Він сплеснув у долоні:

— Матка Бозка! Пана цікавить «Граціоза»! Всіх цікавить «Граціоза»! Ха! Пан не повірить, але навіть китайців цікавить «Граціоза», а чи може пан уявити обсяги китайського ринку?

Представник української корпорації не мав зеленого поняття про обсяг китайського ринку.

— О, то є колосальні обсяги! Коли врахувати, що тільки населення Старого Китаю за різними оцінками складає від двох мільярдів до двох мільярдів трьохсот мільйонів, з яких п’ятдесят п’ять процентів жінки, з яких у свою чергу тридцять процентів мають проблеми із зайвою вагою…

Пан Володиєвський розійшовся, він весь час тер свої червоні долоні, і на середньому пальці виблискував перстень з величезним діамантом. У найпатетичніші моменти своєї промови генеральний менеджер навіть починав бризкати слиною, так що мені залишалося тільки дякувати невідомому архітекторові, що виніс фотелі для відвідувачів на значну відстань від господарського стола.

— Середня потреба в «Граціозі» на одну жінку є дві з половиною пачки на рік, з чого виходить…

Він сипав цифрами, немовби на щорічному конгресі статистиків. Мені це було дуже цікаво, чи принаймні такий вираз зберігався на тренованому обличчі. Клієнта треба розігріти — так вчить теорія. Холодний клієнт — те саме, що холодний борщ — з’їсти можна, перетравити — ні.

А цей клієнт мені навіть подобався. По-перше, професійність, тобто володіння матеріалом, по-друге, скромність і нехтування особистим іміджем заради справи. Мені доводилося мати справи з багатими людьми, навіть з дуже багатими, і я помітив, що особиста скромність — їхня професійна, якщо можна так висловитися, риса. З іміджу вибивався хіба діамант на пальці — але, можливо, то подарунок коханої чи родинний амулет.

Однак виклад китайських реалій трохи затягувався, тому я дочекався вимушеної паузи — просто для того аби набрати повітря в груди — і ввічливо попрохав:

— Я хотів би познайомитися з виробництвом.

— Цо пан муві? — він, здається, трохи захлинувся.

— Я хотів би познайомитися з виробництвом, — повторив я дослівно для полегшення сприйняття.

— По цо? — здивувався пан Марек.

— Ми купуємо у вас «Граціозу».

— Бардзо добже! — він щиро зрадів від такої інформації і навіть сплеснув у долоні, зблиснувши діамантом.

— Багато «Граціози».

— Но, не надто дужо, — він звів брови, — бо як порівняти ту кількість, що пан замовляє на рік, із кількістю жінок в Україні…

Я вирішив не чекати ще одного статистичного звіту:

— Але достатньо?

— Очивіще.

Ага, перший крок є. Ходімо далі.

— Наші клієнти цікавляться деталями виробництва, та й самі ми хотіли б ознайомитися з тим, як відбуваються процеси на вашому підприємстві.

Він дивився на мене, ніби не розуміючи:

— Вона має малу ефективність?

— Хто?

— «Граціоза»?

Я розвів руками:

— Ні, вона має чудову ефективність.

— Но власне! То по цо пану виробництво?

Логічно, нема чого сказати.

— Зачекайте, пане Володиєвський. Але ж ми є ексклюзивним дистрибутором.

Оця вже мені собача бізнес-мова. Аж у горлі шкребе.

— А! — зрадів раптом Генеральний менеджер. — Зрозумяле. Пан цікавиться ціною. Власціве! І ми готові предисткутувати ціну, — він поклацав кнопками телефону: — Пані Кшисьо, ілє коштує «Граціоза» для України?

Та миттєво відповіла, немовби знала всі цифри напам’ять. Ні, все-таки професійний персонал — основа будь-якого бізнесу.

— Отож! — знову потер руки пан Марек, потім щось підрахував на калькуляторі. — Ну, я міг би скинути для пана пару злотувок. А точніше, одну і три десятих. Але тільки за умови істотного зросту обсягів. Бо я не якийсь там халупник. Мої фабрики розраховані на великий обсяг, і те, що пан купує зараз, для нас є фактично страйк! А якби…

Довелося втрутитися.

— Пане Володиєвський, мене не цікавить ціна.

— А цо цікавить пана? — щиро здивувався він.

— Виробництво.

— Рани Бозькі, на цо пану наше виробництво?

Він поводився точнісінько як пташка, що захищає своє гніздечко, але ж саме оте гніздечко і було моєю метою.

— Розумієте, пане Мареку, я не бухгалтер. Мене не цікавить ціна. Я лікар, і моя задача — оглянути виробництво і зробити висновки, чи відповідає воно нашим високим вимогам.

Про високі вимоги це я навмисне підпустив. Хай знає, з ким зв’язався. І пан генеральний менеджер дійсно занервував. Підскочив, немовби його бджола вкусила, та забігав своїм невеличким кабінетом.

— Не розумєм. На цо пану виробництво? Тераз у мене купує Китай. То як пан собі мислить, їх цікавить виробництво? Вони його мають в носі! Цікавляться, чи їхні китаянки будуть худими, коли прийматимуть препарат. І ще ціною. Ну, там упакування, обов’язкові написи, сертифікація… — він зачепився за нове слово і спробував іще один фінт, — в Україні «Граціоза» сертифікована?

— Авжеж.

— Но власне! Сертифікат — це одповідність певним стандартам. То значить, наш засіб одповідає стандартам України?

— Він відповідає міжнародним стандартам, — блиснув я ерудицією, — інакше б ми його не купували.

Пан Марек зупинився і навис наді мною, немов Роденівський мислитель.

— Но?

— Що «но»?

— Чого ж пану іще треба?

Я посміхнувся дещо кровожерливо:

— Подивитися ваше виробництво.

— По цо?

— Я вже пояснював.

Моя наполегливість нарешті досягла мети. Пан Володиєвський завмер, щось обмірковуючи. Пальці вибивали на столі складний ритм, котрий, як твердять медики, знаходиться в резонансі із власними біоритмами піддослідного. Я взагалі останнім часом дізнався чимало корисного завдяки спілкуванню з науковцями.

— То як?

Він явно вагався і треба було дотискувати.

— Ні, нех пан зрозуміє, ми маємо свої ноу-хау.

— Мені не потрібні ваші ноу-хау. Я лікар, а не технолог.

— Звідки маю відати, що пан не технолог? — вигукнув він, але потім отямився і стишив голос: — Ні, не маю поводу не вірити документам пана… але показати пану виробництво все одно не можу.

Останні слова далися панові Мареку непросто. Здавалося його ось-ось трафить шляк.

— Тобто мені так і передати своєму керівництву?

Це питання теж не було простим. Пан генеральний менеджер нервово почухав носа і сказав голосом ображеного першокласника:

— Я буду скаржитися.

— Кому? — здивувався я.

— Пану Винниченку. О, пан Винниченко — шляхетна людина! Він розуміє. Як то можна — вимагати від виробника показати своє виробництво? Це ж є комерційна таємниця!

— То пан генеральний менеджер покаже мені своє виробництво чи ні? — нарешті поставив я питання руба.

Він знову зачухав носа:

— Длячего пан не розуміє? Я би давно показав пану виробництво. Від корпорації «Краса і сила» не може бути секрету. Але я не можу! Чи пан розуміє? Не можу!

Оце вже діло! Хай мене корова на льоди запросить, якщо тут не заховане щось цікаве. Не може він — зрозуміло? І длячего? Ясний пьорун! Длятего, що коли б на виробництві все було чисто, він би зміг. Отже, результати першої розвідки можна вважати задовільними. Тільки б не перетиснути, щоб не перелякався завчасно. Все у свою чергу. Звичайно, була б моя воля, він би вже прямував до космопорту. В кайданах. Для мене доказів вистачить. Але не для керівництва. І тому я сказав примирливо:

— Ну, як пан не може — то не може. Чого так нервуватися? Що я, не розумію, чи що?

Мої слова справили приблизно таке враження, як глас Мойсея на народ Ізраїлю. Пан Марек завмер, немовби не вірячи своїм вухам.

— Направді? — запитав він обережно.

— Авжеж. Що таке комерційна таємниця, нам прекрасно відомо. Бізнес є бізнес.

— Точно-точно! Бізнес є бізнес. Бізнес! — він вхопився за це формулювання обома руками, а особливо тою, що мала каблучку з діамантом.

— Проте, — я спробував іще один варіант, — пан генеральний менеджер не відмовиться надати нам зразки сировини, що з неї роблять «Граціозу»?

— Відмовиться, — раптом рішуче заявив він. — Пан сам сказав: бізнес є бізнес.

Такий розвиток подій був цілком передбачуваним, тому я, аби не гаяти часу, підвівся з незручного фотелю. Пан Марек виглядав дещо спантеличеним, він явно не знав, як сприйняти несподіваний кінець розмови, коли на допомогу прийшла сама доля. А точніш, її намісниця в Польщі, секретарка генерального менеджера корпорації «Пані Граціоза». Вона занесла до кабінету тацю з двома філіжанками давно обіцяної кави. Довго ж вони її варять.

— То пан Мамай навіть кави не вип’є?

— Дякую бардзо. Кава впливає на серце.

— Шкода.

Я не повірив, що йому справді шкода. А пан Марек тим часом зробив біля мене два кола, проводжаючи до дверей, посунув секретарку з тацею і запопадливо притримував стулку, поки я вийду. А потім почвалав за мною до виходу, весь час бурмочучи, який радий бачити представника славної корпорації, і що весь до послуг пана Винниченка, щирі вітання йому та дочкам, і таке інше, що слухати було уже не обов’язково. Коли двері вже зачинялися, до мене долинула остання фраза:

— Кшисю, будете каву, що не став пити пан з України? Не пропадати ж їй.

Що там не кажіть, а всі багаті люди — диваки.

Комусь може здатися, що при першому контакті я зазнав фіаско. Але робота суперагента — це не те саме, що робота агента з продажу. Якби пан Володиєвський на все погодився, а потім нічого істотного виявити не вдалося — оце було б фіаско. А так — усе зрозуміло. Люди приховують тільки тоді, коли мають що приховувати. І вже чого-чого, а працювати зі складними клієнтами мене свого часу навчили.

Отже, тепер операція переходила до другої фази, уже цілком таємної. І головною задачею зараз було пролізти на завод, познайомитися з особливостями технологічного циклу та відібрати зразки. А коли маєш конкретну мету, засоби втілення знаходяться самі собою.

Я поколупався в надрах своєї пам’яті і знайшов там першу явку — місцевого транспортника, який мав довезти спеціальне обладнання. Хто не знає, поясню. Навантажувати агента технічними засобами, а правду кажучи, доволі громіздкою апаратурою, невигідно і дуже небезпечно. Для перевезення такої апаратури зазвичай використовують людей, які на півлегальних, а іноді й зовсім нелегальних засадах можуть ввезти до країни все що завгодно. Ідеальний випадок — наукові та технічні заклади, які потребують багато спеціальної апаратури. Хіба важко поміж калориметрами та чортзнащометрами приховати банального локатора або, скажімо, бомбу з годинниковим механізмом?

Отже, я їхав тепер до спального району столиці, на вулицю Плоцьку, де мешкав місцевий агент УГС.

Зрозуміло, що для початку я пересвідчився у відсутності стеження, бо така солідна корпорація, як «Пані Граціоза», запросто могла мати в штаті своїх топтунів, або користуватися послугами якоїсь охоронної контори. Але в кільватері було чисто, і я ще раз поаплодував сам собі, бо зумів вчасно зупинитися в розмові з паном Мареком. Він так і не відчув моєї справжньої небезпеки. А дарма.

Коли агент чистить собі хвоста, він часто мусить користуватися громадським транспортом. Мене особисто це дуже напружує. Ну, не люблю громадського транспорту, якось так з дитинства склалося. І все ж таки попри цю нелюбов рівно за півтори години я був на місці, свіжий і певний себе.

Вулиця Плоцька складалася майже виключно із котеджів, і, судячи зі всього, тут мешкав середній клас — в міру чисто, але в міру економно. Дім 445 знайшовся без проблем, і я енергійно натиснув кнопку дзвоника. Відеовічко спалахнуло, даючи сигнал, що мене уважно розглядають, а потім без будь-якого запитання клацнув замок хвіртки. Моя зовнішність явно викликала довіру місцевого населення. Це добре.

Чепурною стежкою я дістався приземкуватого будиночка під зеленим дахом і нерішуче зупинився перед дверми.

— Заходьте, заходьте! — пролунало з гучномовця і двері гостинно від’їхали в бік.

Я ступив до невеличкого передпокою, в якому теж не було жодної душі. Гм, цікава манера зустрічати гостей. А може, мене з кимсь переплутали?

Далі просуватися було трохи незручно, а втім, якщо мене так легко пустили до хати, не зупинятися ж на півдороги. Ще подумають, що я дуже проханий.

Старомодні двері вели до світлої вітальні, теж порожньої. Мене вже почали турбувати недобрі передчуття, коли раптом десь із глибини будинку пролунав чоловічий голос:

— Кохана, організуй чогось закусити. У мене важливий гість.

Я і справді був важливим гостем, але господар не міг цього знати, поки не побачив пароля. Невже мене з кимось переплутали? Я трошки напружився, а точніше, привів себе в стан бойової готовності — мало там що.

Почулися м’які кроки, і зовсім поруч зі мною пролунав голос:

— Ласкаво просимо, колего! Ласкаво просимо. Сідайте, де побачите!

Я обернувся. Просто за моєю спиною стояв гладкий професор, а точніше, професор Гладкий, той самий, із зорельота, і в руках він тримав пляшку коньяку.

— Я обіцянок не забуваю, шановний колего. Коняк муси биць!

— Драстуйте, — тільки й зміг промовити я.

Оце так зустріч! Довелося проходити до вітальні. А професор був налаштований серйозно, і за кілька хвилин на столику почали з’являтися наїдки. Їх приносила елегантна жінка в домашній, але елегантній сукні.

— Колего, це моя дружина, моя Ядзя. Ядзю, це той самий доктор, який врятував життя пацієнтки в зорельоті, пам’ятаєш, я розповідав?

— Дуже приємно, — кивнула Ядзя.

Вона була типовою полькою — русявою, худорлявою і мала років із п’ятдесят. Словом, була геть не схожою на ту кобіту, що з нею професор виходив із зорельота. Проте останнє спостереження я залишив при собі.

До коньяку в професорській родині подавали сир, бісквіт та фрукти. Це було дуже добре, але враховуючи те, що я із зорельота іще ріски не мав у роті, все-таки замало.

— Ядзю, ти уявляєш, цей фацет за фахом косметолог, а ти знаєш, як я ставлюся до косметологів!

Ядзя знала.

— То я вже вважав, що дівчині прийде гаплик, коли міряю пульс, а пульс нормалізується. І тиск! Ти ж знаєш, що я пальцями можу відчути тиск до десяти міліметрів!

Ядзя знала і це.

— Отже, давайте вип’ємо за нову зірку косметології!

Коньяк приємно торкнувся піднебіння. Цікаво, що це за марка? Ага, ну безперечно Ужгородський — який іще коньяк можна пити за п’ять світлових років від Землі? Я вхопив найбільший шматок сиру, аби не захмеліти.

— Колись пам’ятаю, в далекій юності, я був ординатором і потрапив на навчання до старого лікаря, такий був собі пан Михульський, дуже мудрий і дуже старий, практично все життя в сільській лікарні — справжній титан. Я іще молодим був, ви не повірите, але колись це таки було. А в ті часи як раз почалася чергова мода на боротьбу з алкоголем. Знаєте, як воно у нас в медицині — раз на п’ятдесят років спиртне оголошують отрутою, а на другий раз — панацеєю. Ну, і зрозуміло, я по вінця сповнений нових теорій, в смислі отрути. Сідаємо за стіл вечеряти. А жив я в нього, бо в селі готелів немає, самі розумієте. Так отож наливає він по чарчині, свою бере, а я — нічичирк. Він і пита: «А що це ви, пане лікарю, не п’єте?» Так не можна, кажу, медицина знов дійшла висновку про згубний вплив алкоголю на організм людини. Він так собі гмикнув, тоді вихилив свою чарочку, витер вуса і куркою закусив. А тоді говоре: «Може, — говоре, — ви і довше проживете. Але марно». І мене як відпустило. З того часу я п’ю коньяк. Сам п’ю і вас запрошую.

Очевидно, це був тост, тому що якось непомітно в моєму келиху відновився рівень напою, і професорова рука простяглася назустріч.

Довелося всерйоз взятися до фруктів, хоч це і нікудишня закуска.

— Ви знаєте, колего, в мене вже був один подібний випадок. Пацієнтка з двома серцями. Пам’ятаєш, Ядзю, на Центаврі?

Ядзя знову кивнула і посміхнулася.

— Але те, що зробили ви, це, без сумніву, вищий пілотаж. Скажіть, колего, де ви вчилися?

Розмова починала заходити на гливке. Ні, безперечно, я знав, де навчався лікар першої категорії Мамай, але добрий фахівець та ще й за пляшкою розколов би мою легенду, наче горіх-ліщину. А крім того, маневри зараз не входили до моїх планів. Я прокашлявся:

— Професоре, я, власне, не в цій справі.

— Невже? — здивувався він. — А в якій?

— Мене цікавлять фінансові проблеми, — з цими словами я видобув із нагрудної кишені купюру в один злотий. Фокус був у тому, що ці купюри вийшли з ужитку доволі давно, але зрідка траплялися. Отже, використання їх як пароля, з одного боку, дозволяло уникнути випадкових збігів, а з іншого — нічим не загрожувало безпеці агента.

Побачивши злотий, професор Гладкий раптом посерйознішав, його пухнасті брови з’їхалися докупи, а рука поставила келих з коньяком.

— Ядзю, залиш нас, будь ласка.

Та без жодного слова вийшла з кімнати. Господи, невже бувають такі жінки? Тоді, може, й одружуватися варто.

Пересвідчившись, що за дружиною зачинилися двері, професор підскочив з фотелю і став порпатися в старовинному серванті, що прикрашав вітальню. Не найкраще місце для зберігання паролів, між нами кажучи. Але за мить він видобув звідти купюру в п’ять злотих і поклав поруч із моєю.

Номінал папірця не важив нічого. Тільки номер. Сума кожної цифри його п’ятірки з відповідною цифрою моєї одинички давали в підсумку десять, тобто нуль. Оце і був знак, що я маю найвищі повноваження, і треба виконувати будь-яке моє розпорядження. Якби була одиничка — значить, повноваження обмежені разовим дорученням, двійка — тільки передача техніки. Ну, і так далі. Дуже зручно.

Отже, у мене був нуль, і очі професора полізли на лоба. Нуля він ніколи не бачив, як і більшість наших агентів.

Коли очі пана Гладкого повернулися на місце, він акуратно склав свою купюру, потім заховав її до серванта, повернувся й налив собі ще коньяку. Мабуть, для заспокоєння.

— Ну знаєте, молодий чоловіче… Тоді ви мене вразили двічі. Тоді двічі приміть мої компліменти. Тоді я розумію, що безпека України — в надійних руках!

— Жодного слова! — перервав я його. Іще не вистачало тут мені дифірамбів на адресу УГС. Врешті-решт існують же елементарні правила конспірації чи ні?

Але випити за моє здоров’я все-таки довелося. Українці щодо цього дуже наполегливі.

— То чим я можу прислужитися батьківщи… ой, перепрошую, шановному пану?

— Мені потрібен контейнер номер сім.

— А! — зрадів професор. — Це той, що я привіз зараз? Він якраз у моїй валізі. — Ядзю! — закричав він так раптово, що я не міг його спинити. — Ядзю! Ти валізу розпакувала?

— Так, коханий.

— То принеси-но мені аптечку зі зразками, таку синеньку, на дні лежала.

Я тільки руками розвів.

— Вона зараз принесе, — запевнив пан Гладкий, а сам тим часом іще раз розлив коньяк.

І справді, не встигли ми випити, як у дверях з’явилася Ядзя із синьою скринькою в руках. Вона передала її чоловікові, потім кинула оком по столу, чи не треба чогось донести, і тихо зникла, немовби й не було її. Просто чудеса дресирування!

Пан професор поклав скриньку на стіл, і я не втримався від запитання:

— Пробачте, а ви в юності в цирку не працювали?

— А ви пам’ятаєте? — раптом зрадів він. — Ні, ви не можете пам’ятати.

— Я тоді ще був зовсім маленький.

— Ну хіба що, — він скептично пожував губами. — У мене був номер із дресированими пантерами. Щоправда, тільки три роки, а потім я цілковито присвятив себе медицині.

— Зрозуміло, — сказав я і поклав руку на знайомий пластик контейнера номер сім.

Цього разу він виглядав як аптечка. Воно і зрозуміло — що іще може мати із собою лікар? Та і я за документами лікар, хай навіть косметолог, а отже, аптечка не викликатиме жодних підозр.

Контейнер мав номер сім, оскільки в ньому містилися засоби для сімох основних справ таємного агента, а саме: підслуховування, підглядання, просторового стеження, маскування, тимчасової нейтралізації із втратою пам’яті чи без, фіксації та двох різновидів остаточної нейтралізації. Ну, ви розумієте, що я маю на увазі.

Отже, тепер я був цілком готовий до другої фази свого відрядження.

Попрощавшись із гостинним професором і отримавши іще одне запевнення, що він у повному моєму розпорядженні, супроводжене іще однією порцією коньяку, я вийшов на вулицю і попрямував до готелю. Робочий день у фірмі «Пані Граціоза», певно, добігав кінця, тим часом як робочий день таємного агента тільки починався.

Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів, а я уже був попід хмарочосом «Пані Граціози». Виглядав як типовий менеджер: костюм із погано підібраною краваткою, волосся зачесане назад мокрим гребінцем, глянцеві туфлі та бейдж із незрозумілим написом. Довелося, щоправда доклеїти собі бороду та почепити темні окуляри, аби не впізнали охоронці. У такому вигляді я тинявся провулком, намагаючись не пропустити появу пана Володиєвського — а раптом він із породи жайворонів?

Але пан генеральний менеджер виявився доволі типовим представником породи керівників — з’явився перед прохідною о десятій годині, а рівно за тридцять хвилин до того повз мене простукала своїми шпильками пані Кшися, секретарка. Вона добре знала денний розклад шефа.

Пан Марек з портфелем в руках вигулькнув звідкись, так що я мало не зловив ґаву. Навіть не встиг зафіксувати, якою машиною він приїхав. Але не в машині справа — зараз об’єкт стрімко просувався до входу, і мені довелося пришвидшити крок, аби зіштовхнутися з ним у дверях. Це вийшло, немов у американському футболі — бамц! — його портфель на підлозі, а мої папери розлетілися навкруги.

— Пшепрашам пана, дуже перепрошую, — забелькотів я доволі натурально і нахилився, схопивши портфеля.

Пан Марек тер забите плече, очі його крутилися, як гвинти у гвинтокрила. Однією рукою я подав йому портфеля, не припиняючи другою збирати свої папірці. Я не хотів зустрічатися з ним очі в очі — а раптом упізнає вчорашнього лікаря?

— Мільйон вибачень пану, задивився. Прошу пана.

Отримавши свого портфеля пан Марек помітно подобрішав. Він пробурмотів щось про «курва мать» на знак того, що пробачив мене, і почимчикував до ліфтів.

А я вже неквапом позбирав свої порожні папірці та без зайвого шуму ушився геть. Справу було зроблено. Жучок дистанційного стеження надійно сидів у пожмаканому рукаві дорогого Марекового піджака.

Тепер залишалося тільки чекати. Оскільки я не мав жодного поняття про місце розташування заводів «Пані Граціози», розрахунок був простим — дочекатися, поки пан генеральний менеджер особисто завітає на виробництво. Або я чогось не розумію, або це має відбутися сьогодні, максимум — завтра. Знаю я цих скнар-мільйонерів, поки особисто не зазирнуть у кожну шпаринку, не перевірять кожну упаковку, не заспокояться.

Крім того, у жучка дистанційного стеження була іще одна корисна функція — вбудований мікрофон. Щоправда, на нього я особливо не сподівався, бо в більшості офісів глушилки нині входять до стандартної комплектації, так само як попільнички та смітники.

І мої прогнози справдилися — так воно і вийшло. До всього працівники служби безпеки «Пані Граціози» мали неабияку фантазію — замість білого шуму, як то годиться, їхня глушилка на всіх каналах передавала латиноамериканський серіал про любов. Я встиг почути лише кілька слів пана Володиєвського, потім голос пані Кшисі, і все — решту простору в моїх вухах зайняли солодкі голоси, срібні усмішки та мелодійні зітхання. Треба віддати належне — хлопці з безпеки ретельно проконсультувалися із психологами, слухати цю нісенітницю не зміг би жоден секретний агент, ба навіть шпигун-аматор. Так само і я: спочатку стишив звук до мінімуму, а врешті-решт вимкнув, бо обличчя мимоволі починало смикатися, і на мене озиралися перехожі.

Взагалі день минав плідно — я вештався навколо хмарочоса «Пані Граціози», сидів у кав’ярнях, де спожив неймовірну кількість кави, води та подекуди місцевий «куфлик» пива (тільки не кажіть моєму керівництву). Наприкінці вже буквально роздувся від випитого, немов гумова кулька, що її діти наливають водою з крана перед тим, як скинути з балкона на голову перехожим.

Пан Марек не виходив з офісу. Принаймні про це свідчив червоний вогник у правому верхньому куточку моїх окулярів. Зовсім не так мав поводитися той психологічний тип, що я його намалював за результатами першої зустрічі. Проте в цьому був і позитивний відтінок — значить, мій візит не викликав підозри. Бо, погодьтеся, іще трошки, й він запанікував би — кинувся б перевіряти секретні пости, а то й евакуацію затіяв. І пішли б машини з клятим зіллям одна за одною із воріт заводу… Ну, а тут із засідки мої хлопці — «Тпру! Приїхали». «Руки на капот, ноги ширше». Отак їх і треба брати, на гарячому.

Єдина біда — тут немає моїх хлопців, і взагалі я знаходжуся на чужій території та не маю жодних підстав для застосування сили. Ну, то нічого. Там, де не допомагає сила, придасться упертість та терпець. А ми, українці, з діда-прадіда уперті та терплячі.

Лише насамкінець робочого дня пан Марек залишив нарешті офіс. Я миттєво дістався машини і прилаштувався на хвості. Ні, я не бачив авта пана Володиєвського, а значить, і він мене не бачив, проте розумний системно-координатний жучок повідомляв про кожен маневр об’єкта — від найменшої зупинки на світлофорі до зміни смуги руху.

Я підкрутив звук, фактично ні на що особливо не сподіваючись, бо машини таких людей зазвичай обладнані за останнім словом радіобезпеки, але раптом почув ясний звук:

Пан Марек співав! Треба сказати, що голос у нього був слабенький, ще й з козлячими обертонами, але, певно, володарю подобався, тому що той волав на все горло:

Тьху ти. Це було аж ніяк не краще серіалів, і я знову вимкнув звук. Врешті-решт моєю метою було розвідати координати заводу, а це можна зробити і без мікрофонів.

Коли машина пана Марека раптом зупинилася, я теж узяв праворуч. Треба було пересвідчитися — чи це просто зупинка за свіжою газетою, а чи насправді щось варте уваги. Вогник у куточку окулярів заблимав жовтим, сигналізуючи, що об’єкт залишив свій транспорт. Я продовжував неквапом котитися вперед, чекаючи на подальші дії. І раптом у вікно побачив знайомий пожмаканий піджак. Пан Володиєвський відкривав двері піцерії.

Холєра ясна! Він надумав вечеряти чи то обідати! Слухайте, може, краще було його вчора як слід зашугати? Бо інакше він ніколи не трапить на свій завод, і я залишуся на цій клятій планеті до турецької Паски, а вона іще дуже не скоро.

Я знову додав звуку і деякий час слухав легку музику, до якої невдовзі приєднався брязкіт виделок та гучне плямкання об’єкта. Хай йому чорт. Після сьогоднішнього дня я не міг навіть думати про якусь їжу або, не дай, Боже, питво. А тому знову вимкнув звук та припаркувався під деревом, можна було б навіть сказати, що в тіньку, якби місцеві дерева давали тінь. Але оскільки одне сонце саме сідало, а друге було практично в зеніті, ніякою тінню навіть не пахло. В таку погоду, мабуть, добре фотографувати на портрет, вийдуть м’які контури.

За всіма нормативами, на вечерю людині потрібно мінімум півгодини, а отже, щоб не стовбичити весь цей час у машині і не привертати уваги перехожих та, можливо, охорони… А до речі, де охорона генерального менеджера корпорації? Мабуть, хлопці — суперпрофі, принаймні підстав поважати їх вистачало. Те, як проґавили мене зранку перед входом при імплантації жучка, не можна вважати помилкою. Бо я ж не в тім’я битий і вмію робити свою справу. Ну то добре, поважати охорону будемо, а от мозолити їм очі — навряд. Я відкрив двері найближчої крамниці, де провів сорок хвилин і повернувся до машини із новою краваткою в руках. Ніколи не вдягаю краваток без виробничої необхідності, але не можу противитися усміхненим продавщицям — що вдієш, усі ми не ідеальні. Я довго й ретельно вкладав свою покупку до багажника і вже став побоюватись, що доведеться повертатися до шопінга — процесу, який кожен нормальний чоловік ненавидить усіма фібрами своєї душі, — коли мій клієнт нарешті заворушився.

Слава Богу! Пан Марек зволили завершити вечерю. Ну, і куди ми поїдемо цього разу? Невже додому?

Ґречно пропустивши машину клієнта вперед і переконавшись, що скромність у побуті розповсюджується і на модель авто, я знову прилаштувався слідом. Охорони, як і раніше, видно не було — чи може, вони щось замислили? Навряд. Крім того, я всього-на-всього стежу за їхнім босом, а що може бути простішим за стеження? От якби хлопця треба було ліквідувати, варто було б спочатку розібратися з охороною.

Домашня адреса пана Володиєвського, зрозуміло, не була таємницею, принаймні від суперагента УГС. Однак зараз пан менеджер прямував зовсім в інший бік, і це давало надію на розвиток справи.

Покружлявши вулицями і зупинившись іще раз, аби напитися води (скільки можна пити, скажіть будь ласка?), ми нарешті вирвалися на шляхопровід, який вів у промислові хащі Великої Варшави. Ага! Це вже значно краще. Друге сонце вже теж починало хилитися долу, ніч невпинно наближалася. Ну і скажіть мені, будь ласка, що робити генеральному менеджеру на заводі, якщо робочий час давно скінчився? Отож-бо й воно. Кажуть, легендарний Кобзар, батько-засновник УГС ходив уночі по кабінетах і дивився, що вдень зробили підлеглі, але то був сам Кобзар і то УГС. А тут виробництво з його профспілковими нормами. До того ж, після рішень славнозвісного Конгресу Об’єднаного Людства на захист ручної праці, вони зовсім закрутили гайки. Слухайте, а може, на заводі тайкома використовують роботів, вночі? Цікаво було б впіймати на цьому пана Марека — от тоді б уже точно зацвірінькав, як соловей. Це вам не якісь вошиві теракти, охорона ручної праці — це значно серйозніше. І пан Марек в одну мить здав би паролі, явки, ставки та, перефразуючи класика, іншу шпигунську пофігень. Файна ідея, треба поміркувати.

А поки я міркував, ми опинилися на першому рівні промислової зони, там, де розташовувалися найчистіші виробництва — електронні та фармацевтичні. Саме те, що треба.

Триматися на хвості ставало дедалі складніше, оскільки вулиці були прямими, довгими і зовсім без транспорту через пізню годину. За таких умов їхати позаду клієнта — гарантована засвітка. Отже, я мусив зупинитися на узбіччі, імітуючи дрібну поломку, і розкласти навколо себе інструменти та засмальцьовані ганчірки, аби відвадити потенційних помічників. І тільки тут індикатор в окулярах повідомив мені, що машина пана Марека нарешті стала пригальмовувати і згодом зупинилася.

Я зняв брудні рукавички та символічно обтрусив руки, що в наших предків означало завершення важливого етапу роботи. Залишалося тільки визначити, перед якими саме воротами зупинилася машина, але це вже справа техніки. Отож, Мамаю, час збирати викрутки та вшиватися геть.

Однак щойно я взявся складати інструмент, машина пана Володиєвського раптом зрушила з місця, зробила розворот, вочевидь, порушивши правила дорожнього руху, та рвонула просто мені назустріч, до того ж так прудко, що довелося хутенько ховатися за відкритим капотом.

Але ж нумер! Провівши поглядом куряву з-під Марекових коліс, я роззирнувся навкруги — чи, бува, не трапилося чогось під час мого високохудожнього удавання ремонтника? Однак все було тихо. Мимоволі в голові з’явилася панічна думка: може, мене викрили і зараз звідусіль полізе сек’юріті з бластерами — але я силоміць вигнав її геть. Агент УГС мусить спиратися на реальність, а не на фантазії. Реальність же вперто свідчила, що підстав для хвилювання немає — викрити мене не могли, а якби навіть і викрили, все одно інкримінувати нема чого. Агентів треба ловити на гарячому, а з гарячим сьогодні щось не склалося.

І справді — навкруги панувала тиша. Пан Марек стрімко віддалявся в череві своєї непрестижної машини, а мені залишалося тільки ворожити — чого це раптом він вирішив повертатися. Мене хочуть збити з пантелику? Викрили і тепер насміхаються? Ну що ж, тоді я їм не заздрю. Подивимося, хто буде сміятися останнім. І поки збирав інструменти, в голові остаточно затвердилася думка — це все навмисна постановка. Оця от позірна відсутність охорони, глушилка зі звуком латиноамериканських серіалів, гугняві співи та вечеря в піцерії. Вони просто глузують з мене! А я іще нікому не дозволяв глузувати з себе безкарно. Я натиснув на газ з такою люттю, немовби це була огидна пика пана Володиєвського. Ну, тепер тримайтеся, шановний пане.

Я летів вулицями Великої Варшави, щосекунди скорочуючи відстань з переслідуваним. А він завертав у передмістя, намагаючись заплутати сліди. Нічого, хай плутає. Тепер я знаю всі його задуми.

Безумна гонитва тривала ще хвилин із десять, коли я згадав, що маю можливість послухати самого пана Марека. Ану, шановний, що ви скажете цього разу? Чи знову почнете співати?

Ефір слухняно клацнув і доніс до мене обірваний хвіст фрази:

— …коханий, не злостися.

Голос був жіночий. Я прислухався.

— …ну, я не винна, що бос мав сьогодні зустріч. Але ж ти знаєш, що він не позволяє іти раніше за себе.

Зачекайте, люди добрі, який бос? Що вона верзе? Я вже почав думати, що служба безпеки знову ввімкнула мені мексиканський серіал, коли почув голос пана Марека:

— Могла б потелефонувати.

— Якби могла, потелефонувала б. І взагалі, не будь таким суворим, скажи, що ти кохаєш свою Стасю.

— Кохаю, — непереконливо прорипів пан Марек.

Я зробив дуже корисний висновок, що подругу мого піддослідного кличуть Стасею. Гарне ім’я.

— Ти мій котик! — слідом за цією фразою я почув звук поцілунку і миттєву реакцію співрозмовника.

— Ти заважаєш мені кермувати.

— Пробач свою дівчинку. Ти пробачив?

— Пробачив.

— Слово гонору?

— Угу.

Ну і слава Богу, що він її пробачив.

Я слухав усю цю маячню і не міг зрозуміти — вони придурюються спеціально для мене, а чи це все відбувається насправді? З усього виходило, що пані Стася, з якою зараз розмовляв, а точніше, мовчав пан Марек, оскільки розмовляла переважно вона, так от, ця пані Стася, скоріше за все, працювала секретаркою в начальника якогось виробничого підрозділу. Причому цей підрозділ явно не належав моєму піддослідному, це читалося з розмови.

— Куди ми їдемо, а як вечеря?

— Ти могла поїсти зі мною, але ж мала терміновий інтерес до боса, чи не так?

— То ти ревнуєш?

— Нічого я не ревную. Просто не маю часу, і ти це чудово знаєш.

— Ну, не злостися. Прошу тебе. Не злостишся?

Він злостився, але дозволив себе поцілувати і конфлікт було вичерпано. Слухайте, може, хтось мені пояснить, що відбувається, га?

Тим часом машина загальмувала і голос пана Марека підсумував:

— Вилазь, приїхали.

Хряснули дверцята. Почулися кроки. Далі зарипіли, відкриваючись, іще якісь двері. Пан Марек забрязкав чимось залізним, певно, ключами. Потім довго шаруділо в мікрофоні, вочевидь рукав піджака терся об щось цупке. Нарешті пролунав голос:

— Розбирай си.

— А ти не хочеш мене спочатку скупати?

— Не маю часу, вже казав тобі.

— Фу, як це не романтично.

— Це не я затримався на роботі.

— Давай не будемо сваритися, добре?

Судячи з подальших звуків, вона таки почала виконувати його побажання. І він невдовзі приєднався, бо у мікрофоні знову зашурхотіло.

— Іди до мене, — почув я здалеку.

І тут мої фари висвітили машину пана Марека. Вона була припаркована попід дешевим мотелем зі старозавітною назвою «Від смеркання до світання». Я вголос свиснув і вимкнув звук.

Мій клієнт трахкав у мотелі чужу секретарку. Господар корпорації «Пані Граціоза»! Чужу секретарку! Начебто в нього нема своєї.

Перевдягнутий у старенькі джинси, з газетою в руках, я трусився разом з іншими працьовитими поляками в вагоні метро, коло за колом піднімаючись над містом. Що цікаво — за зовнішнім виглядом можна було легко визначити, хто на якому рівні вийде. Перший рівень — костюми, чисті комірці, краватки, бо там мешкають фармацевтичні, електронні та інші елітні галузі. Наступні за ними — джинси, бандани, нечесане волосся — програмісти віднедавна відносяться до працівників шкідливих виробництв, бо випаровують навкруги погані запахи та сумнівну ауру. На сьомому рівні вийшли хіміки, а до восьмого я доїхав разом зі сталеварами в брезентових штанях та з кількома дівчатами студентського вигляду, що, певно, підробляють у диспетчерській. Тут розташовувалися найбрудніші виробництва. Оце так! З чого ж ця «Граціоза» варить своє зілля?

Примхлива доля зрештою привела мене в ту саму виробничу зону, куди їздив нещодавно пан Марек, тільки на сім рівнів вище.

Накривши пана генерального менеджера з чужою секретаркою, я повернувся до готелю буквально знищеним. Голова відмовлялася вірити тому, що почули вуха, а очі не хотіли бачити те, що марилося голові. Що це було? Геніальна гра? Постановка з метою замести сліди? Чи, може, щира правда? І взагалі, що тут відбувається, скажіть, будь ласка?

Поведінка пана Володиєвського абсолютно суперечила усім уявленням. Так не поводяться менеджери великих корпорацій. Так поводяться дрібні клерки. А ще підписанти, тобто формальні директори без реальних повноважень. Або гендлярі з базару.

Настав час для філософського питання: хто ви, пане Володиєвський? А щоб відповісти на нього, треба застосувати весь потенціал Організації. І саме тому я поїхав по допомогу до гладкого професора, а точніше, професора Гладкого, нашого агента у Варшаві.

Мій розрахунок був простим аж до геніальності — якщо пан Марек використовує чужих секретарок, то чому б нам не скористатися його пані Кшисею? Тільки не подумайте нічого поганого — вона абсолютно не відповідає моєму смаку, проте пан Гладкий як лікар реально має можливість отримати доступ до секретарського тіла, а конкретніше, до головної частини цього тіла — язика.

Варшава — маленьке місто. Пан Гладкий навіть не здивувався такому оригінальному завданню, він тільки на мить замислився, щось зважив, а тоді зателефонував своєму колезі, який мав практику в районі, де мешкала пані Кшися. Хто їх знає, цих лікарів, як їм вдається домовитися поміж собою, але наступного дня з’ясувалося, що пані Кшися як раз збирається на черговий медогляд, і професор Гладкий під дуже науковим приводом долучився до проведення цієї процедури. Моя б воля, я завербував би геть усіх медиків Польщі — і тоді навіки зникли би інформаційні проблеми.

Отож за вечірньою пляшкою ужгородського коньяку я дізнався адресу виробничого цеху компанії «Пані Граціоза Інтернешенел», а на додачу отримав безліч цікавої інформації — зокрема про те, що означений хмарочос зовсім не належить шановній компанії, а пан Володиєвський платить за вивіску на фасаді навіть трохи більше, ніж за оренду свого кабінету. Він дійсно спить з секретаркою боса однієї з фармацевтичних корпорацій, але це не має жодного стосунку до справи. Він неодноразово пропонував пані Кшисі стати його коханкою, але вона рішуче відмовилася (хто його знає, як воно насправді було?). Ну, й таке інше. Не обійшлося і без негативу — наприклад той факт, що сама пані Кшися на виробництві ніколи не була і навіть не має туди доступу, а працює виключно на представницьку мету — подає каву, робить вигляд, що шеф зайнятий, і в проміжках дивиться латиноамериканські серіали, які обожнює. От, виявляється, звідки був той звук у мікрофоні! Пан Марек просто залишив свій піджак у приймальні.

Вас це здивувало? Мене — ні. Після вечора попід мотелем я здогадувався про щось подібне. Суперагента УГС не так легко обдурити. Перстень на пальці — от що одразу виказало хлопця. По-справжньому солідна людина ніколи б не допустила подібного несмаку. А фахівцю достатньо однієї дрібниці, щоб одразу зробити висновок про ціле.

Отож виглядало на те, що пан Марек — звичайний підписант, або, якщо хочете, фунт. Власне, це було зрозуміло з першої зустрічі, однак тепер моя гіпотеза блискуче підтвердилася. І порівняно із собою позавчорашнім я був озброєний не тільки мудрістю, а й конкретною адресою, за якою розташовувалося виробництво диво-препарату «Пані Граціоза». Мені належало пробратися туди і взяти зразки сировини — це як мінімум. Як максимум — технологічні документи, ланцюг постачальників і таке інше. За спиною пана Володиєвського, безперечно, ховаються справжні господарі, але недовго їм залишилося. Це вам кажу я, агент другого класу Мамай.

Тепер, піднімаючись на восьмий рівень виробничої зони, я вивчав попутників і набирався натхнення. Бо в нашій справі натхнення — головне. Особливо коли не дуже уявляєш собі, куди їдеш і що там робитимеш.

Колись на цьому рівні працювали безвідмовні роботи і, відповідно, вагони метро були заповнені інженерами. Всесвітня програма захисту ручної праці геть змінила ландшафт. Я сам в душі поділяю цю ідею, що б там не казали захисники технологічного прогресу. Бо давно відомо, що справжній прогрес лежить за межами залізяччя. Ну скажіть, хіба немає поетики в цих засмальцьованих комбінезонах? І хіба погано, коли по закінченні робочого дня людина може витерти спітніле чоло й сказати: «Це зробив (зробила) Я!» Не якась там розумна машина. А гомо сапієнс. Погодьтеся, що це звучить гордо.

А тим часом вагон зупинився, і я, старанно вдаючи тутешнього, вийшов на вулицю.

Немає нічого гіршого за промислові пейзажі, бо тут абсолютно відсутні звичні місця для схованки — кав’ярні, магазинчики тощо. Стирчиш на вулиці, як, по-тутешньому кажучи, страх на врублі, тобто опудало. Тому агенти спецслужб почуваються у виробничих зонах досить незатишно. Інша справа — місто, там широке поле для діяльності і мільйон можливостей для вербування. А вербування в сьогоднішній моїй програмі було основним пунктом.

Ви можете заперечити, що ранок не є найкращим часом для такої тонкої справи, що, мовляв, ввечері легше відстежити клієнта до генделика або пивниці і там уже взятися за нього по-справжньому, у той час коли зранку всі йдуть на працю — як тут підступитися? А я лише таємничо посміхнуся у відповідь. Колись, після закінчення Академії, де нам усім втовкмачили основні принципи роботи з агентами, я отримав призначення на своє перше робоче місце. Ну, самі розумієте, хвилювання, анкети, тести, співбесіди й таке інше. За результатами я заслужив найвищий можливий допуск, чим по праву пишався. Однак у службі кадрів пояснили, що процес узгодження всіх документів займе мінімум два тижні, так що з початком кар’єри доведеться почекати. До чого це я? Зачекайте, не кваптеся. Так отож, два тижні простою для такого козака, як я, та ще й без копійки грошей, бо все прогуляно на випускних бенкетах — уявляєте, як воно? І начальник кадрів теж це уявляв, а тому зглянувся і запропонував мені тимчасову роботу. Слюсарем-сантехніком. Я погодився — а куди діватися? — і вже з наступного дня без жодних перешкод і перепусток ходив по всіх відділах та лабораторіях у засмальцьованих штанах, лагодив раковини та унітази, чесно заробляючи свій хліб. А згодом оформилися документи і мені видали перепустку — тільки в ліве крило, і тільки на третій поверх, і тільки до кімнати №… Ну, номер я вам не скажу. Бо вже маєте досить інформації, аби оцінити простоту та елегантність мого задуму. Оцінили?

Отож тепер я вибираю для вербування переважно технічний персонал — сантехників, електриків, прибиральниць. Бо прибиральниця часто має вищий рівень доступу, ніж начальник відділу. А у дрібних конторах прибиральниця взагалі має необмежений доступ, просто як генеральний директор. Ну що, елегантно? Отож-бо. А ви гадали, що я просто вирішив поділитися спогадами.

Прибиральниці зазвичай працюють зовсім за іншим графіком — коли ми відпочиваємо, їхній робочий день в розпалі, а коли ми йдемо на роботу, вони десь у закапелку збирають речі, чи не так? І от саме через це я вийшов на полювання зранку.

Впевненою, але не дуже швидкою ходою, щоб мати можливість роздивитися навкруги, я простував повз ворота з різноманітними написами. Навряд чи пан Марек і тут витрачає шалені гроші на рекламу, а отже, вивіска «Пані Граціоза» не буде впадати в очі. Так і є. На великих і порядно поіржавілих воротах виднілося з десяток вивісок, і серед них знайома морквяна табличка з чорними літерами. Ось воно, гніздо терористів.

Так само поважно і впевнено я пройшов далі, розмірковуючи над планом дій. Насправді ситуація була не з найкращих. Бо коли б на воротах висіла лише одна табличка — нема питань. А тут треба мати певність, що людина, яка вийшла на вулицю, працює саме на пана Марека. І вірогідність цього складала, судячи з кількості табличок, відсотків із десять. Не станеш же вербувати всіх прибиральниць на заводі! Хоч коли розміркувати спокійно, залишалася одна можливість — пролізти на прохідну та під якимось приводом позазирати в документи громадян. Завдяки їдючим фірмовим кольорам я навіть мав шанси відрізнити перепустки «Пані Граціози» здалеку. Що ж, варто спробувати.

Удавши, що мої туфлі терміново вимагають втручання, наприклад, через розв’язані шнурки, я присів навпочіпки, й одночасно непомітно розвернувся на 180 градусів. Цей простий маневр не могла помітити непідготована людина, тож він гарантував мене від зайвої уваги попутників. За якихось двадцять секунд розібравшись із шнурками, я підвівся і почимчикував до воріт, злегка кваплячись, як людина, що боїться запізнитися. Потрапивши на подвір’я, прилаштувався позаду похмільного сталевара і зняв з його рук перший код доступу.

Мені пощастило — тут працювала найпростіша система контролю, з цифровим кодом. Підманювати такі нас учили іще на першому курсі. Пан Володиєвський не надто ретельно охороняє свої секрети. Хоча чому це свої? Швидше за все, це чужі секрети, а пан Марек тільки виконує роль офіційного прикриття.

Але зараз не це головне. Опинившись у просторому вестибюлі, я оцінив ситуацію і подумки вилаявся. Тому що просто переді мною стовбичило двоє дверей з табличками «М» та «К», тобто по-нашому «Ч» та «Ж». Статева сегрегація. Люди впевнено проходили всередину відповідно до своєї статі. Пішов і я — не залишатися ж у вестибулі на радість тутешній службі безпеки. За дверима з літерою «М» виявилася простора зала із сотнями залізних шафок, біля яких ліниво перевдягалися адепти механічної праці. Я втрапив до так званого гігієнічного буферу. Воно і зрозуміло — робота на восьмому рівні доволі брудна, а тому вихід та вхід здійснюється через отаку от залу з переодягальнею та душовою. Все елементарно. Звідси, вочевидь, і простий код на вході. А там, на виході з буферу, уже встановлено справжню систему контролю. Звідси й статева сегрегація — не дійшов іще фемінізм до спільних душових, мать його так. Чому мать його так? А тому що прибиральницями нині працюють переважно жінки, і як тут вибереш потрібний об’єкт для вербування, коли від нього тебе відокремлює бетонна стіна!

Так, Мамаю, ти влетів.

Однак нас не вчили відступати без бою, і я знайшов собі шафку в найдальшому кутку, аби мати можливість спокійно поміркувати. Елементарний залізний замочок на дверях не вимагав надзусиль, і я вже майже відкрив його, коли почув за своєю спиною обурений голос:

— Пся крев! Що ти робиш у моїй шафі?

Миттєво озирнувшись, я оцінив ситуацію. Господарем недоламаного замка виявився здоровезний рудий битюг. Заїдатися рації не було, а тому я вдав, що перебуваю у стадії важкого похмілля і почав нерозбірливо щось бурмотіти, намагаючись упіймати співрозмовника за комір. Усе це разом справляло досить огидне враження, а тому битюг швидше відштовхнув мене, щоб не зв’язуватися.

— Пречь, пияку!

В іншій ситуації я б за мить розібрав його на елементарні частинки, проте зараз це завадило б справі. До того ж, з формальної точки зору я таки вдерся до його шафки, що там не кажіть.

Тому наступне місце для міркувань я вибирав ретельніше і зупинився на тому, яке полишив господар, ідучи до цеху.

Конфлікт з рудим не найкращим чином позначився на моєму психологічному стані, а тому перш за все довелося заспокоювати себе. Залиш гонор вдома, коли вирушаєш на операцію — це аксіома спецагента. Я перебрав у голові всі свої успіхи та гучні перемоги — це допомагає у скрутних ситуаціях. А коли впевнився, що спокій повернувся до мене, спробував іще раз переглянути всі дані. Отож, що ми маємо тепер? Я пробрався всередину, за першу лінію контролю. Це вже не абищо. Щоправда, план підгледіти перепустку на прохідній зазнав фіаско, але ж хіба прохідна — це єдиний спосіб підгледіти? Між нашим буфером та відповідним жіночим пролягає лише бетонна стіна, ну, а зазирнути за бетонну стіну — це не так важко. Треба тільки знайти в ній отвір, або такий отвір просвердлити. Я уявив собі, як на забаву тутешній публіці свердлю стіну, і одразу засумував. Але тут, як завжди, на допомогу прийшла енциклопедична освіта, що її отримує кожен курсант Академії. Душ! От що потрібно. Відповідно до теорії архітектури санвузли завжди мають спільні труби водопостачання та каналізації. А значить, санвузли чоловічої та жіночої буферної зони мають бути поруч. Зрозуміли? Еге ж. У душовій кабінці нічого не вартує просвердлити отвір так, аби не привертати до себе уваги, а тоді вставити до нього світловод. Потрібний інструмент у спецагента завжди напоготові. Ого-го! Ми іще повоюємо, шановні панове.

Захопивши з чужої шафки рушника і прикривши ним не тільки свої стегна, а й мікродриль у руці, я сонно почалапав до душу. Що тут дивного — хлопець із сильного перепою вирішив освіжитися. Мабуть, що подібну картину тут спостерігають частенько. Босі ноги приємно охолоджувала керамічна підлога, і взагалі зайвий раз скупатися не завадить, принаймні зі службовою метою.

Рушник я недбало кинув на стінку найдальшої душової кабінки: дарма, що намокне, зате закриє від цікавих поглядів. Задля істини, щоправда, слід зауважити, що у величезному душі в цей час нікого не було, однак пересторога ніколи не буває зайвою. Увімкнувши воду на повну силу, аби заглушити звук дриля, я перевірив, чи міцно закріплене свердло, та став примірятися, де б це просвердлити отвір, і тут раптом зупинився. Навіть трохи отетерів — певно, цей завод користувався великим успіхом у секретних агентів, бо у стіні кабінки виднілося три акуратних отвори на різних рівнях для різних кутів спостереження.

Оце фокус! Спочатку я не повірив власним очам, але дірки були реальними і, до того ж, дуже зручного діаметру. Потім на думку спало, що мене таки провокують — вистежили і тепер знущаються, примушуючи грати за своїми правилами. От зараз, наприклад, прикладу око, а звідти сірчана кислота! Або елементарний цвях. Або ще гірше — мені покажуть тільки те, що хочуть показати, і будуть водити далі, як цапа на мотузочку.

Але свердлити по-новому рації все одно не було, тому я помацав верхній отвір пальцем, аби пересвідчитися у відсутності сюрпризів, і тільки потім притулився до нього. Для початку вухом.

За стінкою лилася вода. Напевно, хтось купався. Я затамував подих і обережно зазирнув у отвір.

Погляд одразу вперся в спину. Засмаглу жіночу спину, по якій струменіла вода. І це надихало. Вода — це вам не сірчана кислота. Я деякий час спостерігав за цим імпровізованим водограєм, тому що вузький кут огляду не дозволяв побачити щось інше, а світловод вставляти було недоречно. Потім спина потрошку стала зникати з поля зору і на її місце прийшла спочатку рука, а за нею груди. Красиві груди, між іншим. Ліву прикрашало татуювання, і за потоками води я зрештою навіть зміг розрізнити малюнок.

Там було зображено два серця. Одне більшеньке, друге менше.

— Агнєшка?! — здивовано вигукнув я.

— Хто то є? — цієї ж миті груди з татуюванням зникли і на їх місці з’явилося допитливе дівоче око.

Ми деякий час дивилися одне одному без перебільшення в самісінькі зіниці, поки дівчина не витримала.

— Знайома є з паном? Чи може пан трохи відступити назад, бо так не бачу, — попрохала вона ґречно.

І я вимушений був підкоритися.

Зрозуміло, що для агента мого класу сплести якусь історію, аби дівчина в неї повірила, не є проблемою. Проте я завжди волію дотримуватися економної теорії правди. Як це? А дуже просто — правда не вимагає від людини пам’ятати силу силенну версій. Пригадувати, кому що збрехав — немає нічого гіршого, на цьому сиплеться половина агентів. От і виходить, що правда заощаджує нам пам’ять. А вже коли доводиться брехати, бреши по можливості одне й те саме, аби не заплутатися. От і Агнєшці я розповів чистісіньку правду — що я лікар, що брав участь у її лікуванні на борту зорельота, звідти і запам’ятав неземну красу. А що робив на заводі? Консультував одну фірму, що готує сировину, а втім, це не так важливо. Я безмежно радий цій випадковій зустрічі, тому що в глибині душі вважаю, що випадковостей не існує.

Дівчина була переконана, що її космічний рятівник — професор Гладкий, тому моє зізнання виявилося цілковитим сюрпризом. Старий чорт ані словом не прохопився про мою героїчну роль у цій справі і провів дівчину до самісінького дому, не забувши поцікавитися телефончиком. Це саме з нею під ручку він прогулювався на космодромі, не дарма груди дівчини тоді видалися мені знайомими, тільки я полінувався згадувати, звідки. От паразит, їй Богу!

Проте не довіряти мені у Агнєшки підстав не було, бо надто багато подробиць я згадав. Та й молодій дівчині завжди приємніше вірити гарному парубку, аніж одруженому товстуну, хай би навіть медичному світилу.

Після душу ми зустрілися біля воріт і домовилися ввечері відмітити знайомство в ресторані. Подивившись на дівчину уважно, я подумки зрадів, що отвір у душовій кабіні прийшовся якраз на груди. Бо інакше б, їй богу, не впізнав. У космольоті вона була рудою. Зараз — русявою. На голові — модна фризура, до того ж, макіяж, одяг. Я не впізнав її тоді, на виході з аеропорту, проте дивуватися тут нема чому — під час сеансу лікування погляд фіксувався зовсім не на обличчі. До того ж, нафарбована жінка від себе ж таки ненафарбованої відрізняється більше, ніж від своєї нафарбованої подруги. Перевірено досвідом поколінь.

Протеревенивши всю дорогу в метро, ми призначили час та місце вечірньої зустрічі й розійшлися. Агнєшці треба було на навчання. Бо на заводі вона тільки підпрацьовувала прибиральницею. От бачите — таки прибиральниця! Мій план втілювався в життя майже блискавично. Ну то й що, що там сидить багато фірм? Все одно я отримаю інформацію про внутрішній розпорядок, а можливо, навіть і перепустку собі зроблю, маючи перед очима зразок. А ще можна буде заслати її на «Граціозу», аби добути сировину… Стоп. Здається, я поспішаю. Тим більше, що краще все-таки побачити завод на власні очі.

Втім, цей контакт з будь-якої точки зору є дуже корисним, він дозволить пробратися в самісіньке гніздо і не потривожити шуліки. Це вищий пілотаж, панове. Тож погодьтеся, що я цілком заробив на вечерю в доброму ресторані коштом УГС.

Проблеми вибору ресторану в незнайомому місці не існує — ідеш у перший-ліпший, де сподобалася вивіска. Це вдома можна вередувати, мовляв, там змінилася кухня, а тут захворів шеф. Отож я обрав найфешенебельніший, чи то пак, найбільш представницький — той, у якому світилися вітрини та шикувалися перед входом офіціанти. Наявність офіціантів — добрий знак. Бо в автоматичних ресторанах метрдотель завжди прислухається до розмов за столиком, аби вгадати побажання клієнта, а наша сьогоднішня розмова не призначалася для сторонніх вух.

Агнєшка, як і годиться жінкам, запізнилася майже на півгодини. Проте я не переймався з цього приводу і навіть не став слухати пояснень про те, що, мовляв, на семінарі треба було відпрацювати хвости, а викладач прискіпливий. Викладачі прискіпливі завжди і скрізь, і це треба сприймати як даність.

— А ти на кого вчишся? — спитав я, коли ґречний офіціант, прийнявши замовлення, залишив нас за столиком біля вікна.

— На філолога, — посміхнулася вона.

— Будеш вчити дітей?

— Одне з основних призначень жінки — вчити дітей.

Ого, як забирає! Такі міркування тягнуть уже не на філологічний, а на філософський факультет.

— А на заводі — це педагогічна практика? — пожартував я.

— На заводі — принцип.

— Ну, і в чому полягає цей принцип?

— Ручна праця, — вона подякувала офіціантові за налите вино і підняла келих, салютуючи мені.

Як на прибиральницю, у неї були напрочуд добрі манери.

— Салют.

Ми випили. Вино було непоганим, мабуть, імпортним, бо поляки ніколи до ладу не вміли робити вина.

— Розумієш, у чім справа, — вела далі моя співрозмовниця, — вміння працювати руками завжди відрізняло людину від тварин. З цього, власне, почалося. От згадай — буквально сто років тому жоден працівник не міг напевно сказати, у чому вимірюється його праця. Було таке?

Згадати я, звичайно, не міг, бо сто років тому іще не народився, але з наслідками старої системи доводилося мати справу.

— Отож, — розмовляючи, Агнєшка кумедно зводила брови докупи, — а дельфіни в морі, як з’ясувалося, теж не просто так плавають і не просто так свистять. Вони створюють складну філософську систему, таку, що навіть нам, людям, до неї далеко. І який з цього зиск?

— Ніякого.

— От бачиш. Там, де немає ручної, праці, немає прогресу.

— Можливо. Але мені здається, що прогрес не можна тлумачити настільки примітивно.

Насправді я теж був прихильником ручної праці, але зовсім з інших міркувань. І хід думок Агнєшки здався мені цікавим. Ну, а як іще з’ясувати позицію гарної дівчини в питаннях світотворення, коли не за допомогою поміркованого заперечення?

— Тобто ти хочеш сказати, що в дельфінів є прогрес?

— У питаннях філософії напевне.

Вона пхекнула, від чого тонкі губки раптом зробилися повненькими.

— У людей теж є прогрес у питаннях філософії. Але крім того, ще й у багатьох інших питаннях.

— А як щодо експлуатації, яка є невід’ємною ознакою суспільства ручної праці?

— Не кажи дурниць, — вимахнула рукою Агнєшка. — Коли я продаю свою ручну працю, то залишаю собі розумову. Можу, наприклад, складати вірші, розв’язувати диференціальні рівняння чи вигадувати музику. А коли продається розумова праця, тут уже починається супер-експлуатація, бо разом із головою ти продаєш і руки. Де ти бачив, аби псі-синхроніст на робочому місці вирізав щось із дерева чи то плів макраме?

Справді, такого я не бачив.

— Отож. Тобто, отримуючи гроші за роботу голови, ти руки віддаєш безкоштовно, так би мовити, два в одному. Згоден? — тонке, ніби намальоване обличчя дівчини було дуже рухливим, тому глибокі філософські думки супроводжувалися маленькими гримасками, які відвертали увагу співрозмовника.

Інакше кажучи, я не почув, але погодився.

— Окрім того, — вела далі вона, — коли я оце прибрала в цеху і йду додому, то далі вже ні про що не думаю. А ти?

— Думаю, — чесно зізнався я.

— От бачиш! Твій роботодавець купив навіть твій вільний час!

Мій справжній роботодавець, тобто УГС, купив увесь мій час і все моє життя гуртом, але я про це жодної секунди не жалкую.

— Ну, не знаю, — знизав плечами я. — Але ж розумова праця і оплачується відповідно.

— Типове міщанство! — форкнула Агнєшка. — Ти за гроші здатен продати свою безсмертну душу!

Вона була цікавою дівчинкою, і розмова точилася далі. Я задля динамізму невпевнено заперечував, вона насідала. Годинки за дві я дозволив себе переконати і немовби задля жарту сказав:

— Ну, гаразд, а керівництво твоєї фірми в курсі переконань своєї прибиральниці? Що там у вас виробляють?

— Якийсь засіб для схуднення, — недбало мовила вона.

Я подумав, що мені причулося. Це було надто добре, аби бути реальністю. І я обережно перепитав:

— «Пані Граціоза?»

— Так, а ти звідки знаєш?

— На вивісці прочитав.

Господи, вона працює на «Пані Граціозі»! Оце так номер! Оце так вербовка! Оце так Мамай!

Від нетерплячки я аж засовав ногами.

— Що з тобою? Хочеш вийти?

Я — вийти? Та нізащо! За такий фарт треба триматися обома руками. І, мабуть, на підтвердження цього я поклав руку на оголене дівоче коліно.

Вона подивилася мені в очі дуже і дуже серйозно. Потім відсунула тарілку, витерла губи серветкою і сказала:

— Ти знаєш, у мене перший розряд із шахів. А в шахах існує залізне правило: взявся — бери.

— Можна ще сказати: «поправляю», — я теж умів грати в шахи.

Вона загрозливо зіщулилася.

— Але я не скажу, — і моя рука посунулася вперед.

Праця секретного агента має багато різних складових. От, наприклад, перед вами стоїть задача потрапити на робоче місце дівчини, з якою ви випадково познайомилися. Як підійти до її виконання? Дівчата — народ примхливий, не дай, Боже запідозрить, що ваша цікавість не до неї — тоді тримайтеся. Проте якщо між вами вже існують певні стосунки, то в подібному проханні не буде нічого дивного. Кожен хлопець хоче познайомитися з тим, як живе його дівчина, де працює. Деякі навіть розпитують по телефону: «А в чому ти вдягнута? А що ти зараз робиш?», чим невимовно засмічують ефір. Але зараз не про те.

Поміж інших забав я встиг довідатися, що наступна зміна Агнєшки в середу, і напросився допомогти. Все одно, мовляв, у відрядженні особливої роботи немає, а заразом цікаво, як оце роблять диво-засоби.

— Що такого дивного в цьому засобі? — спитала вона.

— А що, в Польщі він не в моді?

— Та ні, — вона знизала плечима, — я взагалі не чула, аби хтось його вживав. Здається, все іде на експорт.

Ще б пак!

Наступного дня ми буквально не рознімали рук. Я навіть відсидів поруч одну лекцію з імовірнісної моделі мови, згадав молодість. На решту занять Агнєшка не пішла, а натомість ми їли морозиво, якого я терпіти не можу, пили каву і цілувалися попід деревами. Я давно призвичаївся не плутати особисті стосунки зі службовими, а тому періодично зиркав на годинник, аби довідатися, скільки іще робочого часу залишилося. Ну зовсім як несвідомий продавець ручної праці. Щоправда, слід зауважити — в цьому випадку праця була не тільки ручною. А працьовитість українців давно відома, і вівторок, останній вихідний моєї дівчини, тим часом невпинно добігав кінця.

Прокинувшись в готелі поруч із теплим дівочим плечем наступного ранку, я згадав класика: «Біжать-летять роки, ідуть за днями дні, і ось уже сьогодні середа». Сила геніїв у тому, що їхні вірші б’ють у самісіньку точку. Уже сьогодні середа! Це просто-таки про мене.

— Прокидайся! — легенько пробіг я губами по Агнєшчиній щоці.

— Та ну! Не лоскочися, — вона відвернулася від мене із бажанням продовжити сон, але я не мав наміру запізнюватися на роботу. Принаймні сьогодні.

— Прокидайся! — мої губи спустилися нижче, на шию, потім підійшли впритул до двох сердечок, і коли вхопили найласіший шматок, Агнєшка раптом сіла на ліжку.

Вона подивилася на мене, мовби пригадуючи щось. Потім потрусила головою.

— Ой, пробач. Я звикла прокидатися під будзик.

— Збирайся, — лагідно нагадав я, — на тебе чекає ручна праця.

— Хай вона горить.

Із цим уже погодитися було не можна, а тому я легенько поляскав дівчину по сідницях.

— Давай-давай.

— Це негуманно, — солодко потяглася вона. — Спочатку не давати дівчині заснути, а потім будити її. Може, прогуляємо сьогодні, га? Скажу, що в мене загострення целюліту.

— Ти ж майбутній педагог, — присоромив я.

— Не педагог, а філолог.

— Скорше, прибиральниця.

— Це точно.

І вона пішла до ванної. Нарешті. Чесно сказати, я трохи хвилювався, неначе перед іспитом. Поки Агнєшка наводила на собі ранішній лад, я вдягнувся, скомплектував оперативне обладнання — відеокамеру, дешифратор, відмички і різні дрібниці на непередбачуваний випадок. Усе це займало багатенько місця, і тому я вимушений був вдягти піджак з багатьма кишенями. Оглянувши себе у дзеркало і впевнившись, що виглядаю досить ефектно і зовсім не підозріло, я замовив каву до номера і всівся чекати на свою супутницю. У моїй практиці ще не було жінки, яка збиралася б менше сорока хвилин. Хто не вірить, може сам скласти статистику.

Так і сталося — я встиг випити обидві філіжанки, коли на порозі з’явилася Агнєшка в повній бойовій готовності.

— Так, я не зрозуміла, ми йдемо кудись чи ні?

Дешеві понти. Іще розумію, коли годину збирається на працю манекенниця, але прибиральниця — це занадто. У такому сенсі я і висловився.

— Дурненький, — сказала Агнєшка, — манекенницю на службі нафарбують, зачешуть і вдягнуть, а нам, філологам, — вона навмисне підкреслила останнє слово, — нам, філологам, доводиться дбати про себе самим.

У метро ми сиділи пригорнувшись, наче голуб з горличкою.

— Не розумію, навіщо ти їдеш зі мною.

Ці слова були з розряду умовних. Будь-яка жінка, вимовляючи подібну фразу, чекає від вас абсолютно певної відповіді. І я відповів майже так, як вона хотіла:

— Тому що ти мені подобаєшся.

Слово «кохаю» не входить до інструментарію спецагентів, а крім того, нагадаю, що волію не брехати без особливої потреби.

На заводі ми без перешкод проминули першу лінію оборони, а точніше, охорони. Далі я запитально зупинився перед проблемою статевої сегрегації, але Агнєшка тільки махнула рукою:

— Ходи за мною. Там зранку нікого немає.

І я рішуче штовхнув двері.

Не можна сказати, що там дійсно нікого не було, тому я трохи зашпортався на порозі, однак швидко переконався, що попри маскулінний піджак та вуса не зчиняю серед тутешніх мешканок ніякого фурору. І це добре. Значить, вони не запам’ятають мене.

Проте все одно я заховався в найдальший куток, поки Агнєшка перевдягалася. Хай би там яких ycпіхів досягнув фемінізм, а чоловік у жіночій роздягальні виглядає досить екстравагантно.

— Ходім! — за кілька хвилин дівчина з’явилася, можна сказати, у середньовічному вбранні — синій халат і біла хустка.

— Ух ти! — не стримався я.

Вона мовчки розвернулася, так що поли халату розлетілися в різні боки, відкривши стрункі ніжки. І я чимдуж почалапав слідом.

На виході з буферу ми вдалися до старозавітного трюку — пройшли в двері, тісно притиснувшись одне до одного. Ще б пак, після інтенсивного дводенного знайомства це було не важко. Опинившись на велетенському промисловому подвір’ї я роззирнувся — невже місцева служба безпеки впіймається на такий немудрящий фокус? Проте вони, мабуть, спали цього чудового ранку, і ми пішли вперед, минаючи велетенські корпуси з яскравими вивісками. Погляд вишукував знайомий морквяний квадратик, але поки марно. Це тривало доволі довго, поки ми не дісталися, здається, найдальшого закапелку перед пошарпаними гаражними воротами. Далі йти не було куди. Моя супутниця впевнено набрала код на хвіртці та ступила до середини.

Добряче замаскувалися, падлюки. Напевно, там третій рубіж охорони. Пильність, Мамаю, і ще раз пильність.

Клацнуло світло.

— Заходь, — відлуння підхопило Агнєшчин голос, так що він пролунав дещо зловісно.

Я внутрішнє підібрався і обережно переступив поріг. Перед очима розляглося величеньке приміщення. На стелі — кран-балка, на стінах — фарбовані синім панелі. Певно, тут колись тримали вантажівки. Проте зараз вантажівок не було, а натомість стояли декілька залізних столів, стелажі та височіла купа мішків у кутку. Доволі незатишно, але на третій рубіж охорони щось не схоже.

Агнєшка поралася у дверей невеличкої комори. Я обережно обдивився купу мішків: чи не ховається там хтось. Але не знайшов нічого, крім тих-таки мішків. Усі вони були однакові з написом «Кремл Ентерпрайзес. Тель-Авів» на боці. Так, цікаво.

— Сонечко! — аби не заплутатися, я всіх жінок називаю «сонечко». Дуже зручно. — Сонечко, що ти там робиш?

— Я там дістаю пилосос.

Дійсно, вона викотила посеред зали великий промисловий пилосос і заходилася його вмикати.

— А де твоя фірма? — спитав я і сам здригнувся від гучного відлуння.

— А ти не бачиш? Осьо вона.

Я роззирнувся в пошуках фірми, однак навкруги був тільки гараж.

— Це що, і є «Пані Граціоза»?

— Не схоже?

— Господи, і як же вони тут її роблять? — моє запитання було абсолютно щирим.

Агнєшка витерла руки об поділ халата, знову відкривши свої гарні колінка, і підійшла до одного зі столів.

— Елементарно, — мовила вона. — Головне — це повна відповідність рішенням Конгресу на підтримку ручної праці. Ось диви. Відкриваємо мішок, — і вона справді відкрила найближчий до неї мішок з написом «Кремл Ентерпрайзес». — Потім беремо кульок, — в її руках з’явився акуратний пластиковий пакунок.

— Зачекай-зачекай, — сказав я, бо згадав, що треба увімкнути відеокамеру. — Так, кажеш, відкриваємо мішок? Потім беремо кульок? — це я вже повторював для запису.

— Ти здібний, — всміхнулася вона. — Усе запам’ятав. Береш кульок і кладеш його на ваги. Бачиш?

Я слухняно повів рукою, де в манжеті зачаїлося вічко відеокамери.

— Бачу.

— Отож, а тепер оцим совочком насипаєш порошочок, аж поки не буде рівно сто сімдесят п’ять грамів.

— Сто сімдесят п’ять грамів, — повторив я.

— Тепер закриваєш кульочок. Береш картонну коробочку, — з цими словами вона взяла зі столу картонку, вправно склала її — і диво — на столі з’явилася коробка з-під «Пані Граціози».

Присягаюся, якби не знайома помаранчева упаковка, я вважав би, що з мене просто кепкують.

— І не забуваєш вкласти інструкцію, — дівочі руки вправно закрили картонні крильця, і в такий спосіб на ринку з’явилася ще одна пачка клятого зілля.

— Так! — вигукнув я щиро. — Оце технологія!

— Іншої немає, — Агнєшка відклала результат свої праці і обернулася до мене. — Слухай, ти сюди допомагати прийшов?

— Еге ж, — я все ще не міг отямитися від побаченого.

— То допомагай, шляк би тебе трафив, — ці слова прозвучали лагідно, навіть ніжно.

— Чим допомагати? — не зрозумів я.

— А здогадайся, — і з цими словами вона почала розстібати свого синього халата, і я швидко переконався, що більше ніякого спецодягу посада прибиральниці не передбачає.

— Ти ж це мав на увазі, коли напрошувався зі мною, правда?

— Авжеж, — розгублено мовив я.

Слідом за халатом на підлогу полетіла біла хустина. Агнєшка поклала руки на мої плечі.

І я навіть встиг подумати, що оперативна відеокамера не дозволяє витирати частину запису.

Подумати встиг, а от вимкнути камеру — ні.

Здобути докази — це тільки половина справи. Хай би якою блискавичною була операція, а здобуті зразки треба вивчити. Саме тому одразу після повернення з Великої Польщі я особисто повіз матеріали до Інституту Майбороди.

«Це зовсім зайве, агенте Мамай, — сумління моє чомусь говорило голосом Ляха. — Ти ж чудово знаєш, що можна здати зразки до лабораторії УГС, і наші науковці самі визначать наявність цієї клятої біодобавки».

«Але є наказ Першого заступника працювати з академіком, — боронився я. — Мушу його виконувати».

І сумління замовкло, засоромлене.

Я тремтів від нетерпіння. От зайду до приймальні, і що? Вона підведеться назустріч чи просто кивне? Чи дасть зрозуміти, що хоч трошки скучила? А може, для науковців час летить не так, як для простих смертних? І якщо виявиться, що вона зовсім не скучала, тоді…

А що, власне?

А тоді, агенте Мамаю, вам треба починати все з самого початку.

Що починати?

А хіба ви самі не розумієте, пане агенте?

Ну то хай буде, як буде! Я рішуче штовхнув двері академікової приймальні.

Оце так! За столом секретаря сиділа якась зовсім незнайома дівчина. Теж доволі миленька та фігуриста, але де там їй до Галушки.

— Ви до директора?

— Угу, — замислено промимрив я.

— Як вас відрекомендувати?

— Агент Мамай з Укрполу.

— Зачекайте.

Чекати довелося довго. Нічого, настануть часи, коли моє ім’я відкриватиме усі двері. Обов’язково настануть! Але поки… Поки не будемо втрачати часу даремно.

— Я перепрошую, тут вас не було, а заміняла дівчина…

— Галушка?

— Так. Я залишав зразки для аналізу. Ви не могли б продиктувати її номер зв’язку?

— Пишіть.

Отак от працюють справжні суперагенти.

А професор таки справді був зайнятий. За годину з кабінету вийшли троє апостольської постави науковців, і з ними стервозного вигляду баба в окулярах.

— Прошу, — сказала секретарка.

І я знову опинився у свята святих сучасної біохімії.

Академік був наче хмара:

— Що там у вас?

— Нові зразки. Привіз від виробника.

— Давайте.

Так, Галушку старий не покликав. Проте я вже мав її номер, а тому міг не дуже зважати на професорський настрій.

— От що я скажу вам, юначе. Наша українська біда в нашій нерішучості. Заборонити до… — тут він висловився досить грубо, — імпорт, а іще краще застосування всіх препаратів для схуднення. І квит. Тільки за медичними показниками і тільки під лікарським наглядом.

А що? Трошки радикальна, але загалом розумна пропозиція.

— Не можна дозволяти ґвалтувати природу. Це вже вакханалія, наруга над генофондом. І слава Богу, друже мій, що ця жахлива мода торкнулася тільки жінок. У них консервативний генотип, який майже не мутує. Але не дай, Боже, щось подібне вигадають для чоловіків! Чоловік — відповідальний за змінність біологічного виду. І будь-яка серйозна зміна його, пробачте на слові, екстер’єру, чи то пак, фізичних кондицій, безпосередньо позначається на нащадках. Ми скоро отримаємо покоління генних мутантів завдяки дешевій моді, причиною якої стала горизонтальна розгортка у телебаченні, — він раптом щодуж гацнув кулаком по столу, аж комп’ютер підстрибнув на своєму місці. — Заборонити під три чорти!

— Цілком підтримую вашу точку зору, пане академіку, але будь-яка заборона на препарат сьогодні суперечить інтересам слідства, — я намагався виглядати рівноправним співбесідником, але він вмить зім’яв мене так само, як тайфун зминає рибальську хижу.

— Слідства? А інтереси нації? А інтереси людства? Ви чули про такі поняття? Тут розмова про генофонд! Про храм життя, який будували мільйони людей, покоління за поколіннями, а зруйнувати хочуть десяток аферистів, котрі вигадали вивести нову породу жінок, які добре виглядають по телевізору! Цьому ж не буде кінця. Телевізор розтягує людей в ширину. Ми виводимо нових, худіших людей, які по телевізору виглядають, як нормальні. Але коли всі люди остаточно стануть тонкими і це перетвориться на норму, ми помітимо, що в телевізорі вони знову виглядають товстішими. Що ми тоді робитимемо? Виводитимемо нову породу суперхудих? А далі?

Я був ошелешений, бо ніколи не розглядав проблему з такого боку.

— Скажіть мені, що легше: змінити стандарти телебачення чи ґвалтувати людство?

— Особисто я зайнявся б телебаченням.

— Молодець, — важка професорська долоня лягла на плече, і мені довелося напружити всі сили, аби зберегти рівну поставу. — От і візьміться за них. Притягніть парочку цих… — знову грубе слово, — …продюсерів до відповідальності.

Академіки теж люблять навчати оперативників, що треба робити.

— А коли будуть готові аналізи?

— Аналізи? Отримаєте завтра до дев’ятої. Там все оформлено як слід?

— Так, — я підвівся з виглядом людини, яка завершила всі свої справи, але готова продовжити бесіду за бажанням господаря.

— Тоді все. Але я вас попереджаю, що разом із результатами дослідження мною буде спрямовано категоричну, чуєте, категоричну вимогу припинити безконтрольний обіг біологічно активних препаратів. І це дійде не тільки до вашої установи, а й до Гетьмана України. Хай тільки спробують не почути академіка Майбороду!

Я поволі рушив до дверей:

— Із нетерпінням чекатиму на результати.

— Не треба нічого чекати. Я ж сказав, що будуть до дев’ятої. Значить будуть, і нетерпіння тут зайве. До речі… — академік щось згадав: — там вас Галушка розшукувала.

У мене тьохнуло серце.

— Мене?

Господар кабінету посміхнувся:

— Вас, вас. Зайдіть до неї, вона в лабораторії.

Я вилетів з кабінету наче дьогтем підмазаний.

Прийшовши до тями в тиші коридору, я все-таки вирішив спочатку подзвонити. Тим більше що уявлення не мав, де знаходиться ця сама лабораторія.

— Галусю?

— Слухаю.

— Це Мамай.

— Ой, а я вас шукала.

— А я вас.

— Правда?

— Щоб запросити на вечерю.

Я уявив, як вона при останніх словах сором’язливо опустила очі, і змушений був притулитися до стіни.

— Дякую. Але там з приводу ваших зразків…

— Давайте обговоримо за вечерею. Чекатиму біля входу до інституту рівно о шостій.

— О шостій тридцять.

— О шостій тридцять. То ви прийдете?

— Ні, — сказала вона і засміялася.

З шостої години я стовбичив з букетом квітів на сходинках інституту. Мене накрила перша хвиля втікачів після завершення робочого дня — це були люди, які працюють з папірцями. Потім друга хвиля — ті, кому треба було вимикати апаратуру. І нарешті в майже порожньому коридорі, який вів до турнікету, з’явилася вона. Я завмер. Заздалегідь приготовані фрази вмить випарувалися з моєї голови. Єдине, на що вистачило спаралізованої волі, це тицьнути букета прямо дівчині в очі і по-дурному посміхнутися.

— Ой, — сказала вона. — Дякую. Добрий вечір.

— Добрий вечір, — відповів я луною і згорнув руку калачиком.

— Дякую, — іще раз сказала Галушка, а потім додала: — Ви такий галантний.

Тільки за столиком плавучого ресторану, відправивши настирливого офіціанта, я зміг повернути собі рівновагу.

— Я дуже вдячний вам за згоду приділити мені час.

— Ви мене своїм поводженням просто вибиваєте з колії, — дівчина зашарілася, і я відчув себе донжуаном. — Я от що хотіла вам сказати. Пам’ятаєте, я обіцяла зробити розширений аналіз. З приводу дії добавки, у тих зразках, які ви дали.

Я кивнув.

— Так от, я обіцяла вкластися в тиждень, але все виявилося складніше, ніж здавалося. Вона не підходить під жодні стандарти. І тому довелося почати процес фізио-математичного моделювання.

— Якого?

— Фізио-математичного. На біокомп’ютері є біологічні моделі людини. Тож для дослідження треба змоделювати молекули добавки, а потім вживити їх у моделі організмів та подивитися на результат. Розумієте?

Я ствердно кивнув, і це була майже правда.

— Тільки доведеться почекати. На біомоделях неможливо суттєво прискорити процес. Все буде, як у природі. Моделювання молекули я завершила вчора, отже, залишилося ще тижні три-чотири. Я вас дуже підвела?

— А швидше ніяк не можна?

Галушка сумно похитала головою.

— Швидше не буває. Дія може бути не очевидною, і я взяла для роботи багато моделей — дітей, жінок у різних фізіологічних станах, хронічно хворих і так далі. Вам же потрібен повноцінний результат?

— Так, — я рішуче кивнув головою. — А ще мені потрібно…

Що було далі, я вам не розповім, тому що заздрість — то неконструктивне почуття, і я не хочу у вас його викликати. Скажу тільки, що заснув я найщасливішим у світі чоловіком.

— Ну, як твої успіхи?

— У сировині з Ізраїлю добавка теж наявна. Експертиза нашої лабораторії підтверджена інститутом Майбороди.

Лях клацнув пальцями:

— Я так і думав. Готуйся до відрядження на Святу Землю.

— Слухай, а тебе не тривожить назва цієї фірми? «Кремл Ентерпрайзес». Кремль — це ж, здається десь у Москві?

— «Кремл», дорогий друже, в перекладі з мови їдиш — усього лише крамничка. Так твердить словник під редакцією Фінкельштейна, сторінка двісті дванадцять.

Я подивився на начальника із захватом. Оце так ерудиція!

— От бачиш. А в мене з юдаїкою іще з Академії не склалося. Ти ж пам’ятаєш.

— Пам’ятаю. Отож заразом ліквідуєш пробіли в освіті. Бо легенду тобі знайшли — вище не буває. Матимеш доступ до всіх найтаємніших дверей.

Я зіщулився з підозрою:

— Легенду ти підбирав?

— Я, — гордовито сказав Лях. — Особисто. Чумовий збіг. Буквально за кілька днів до Ізраїлю летить велика група ортодоксальних марсіаністів — агітувати за переселення євреїв на Марс. Ми знайшли змогу засунути тебе туди. Післязавтра вилітаєш. Приєднаєшся до них під час пересадки.

— А до післязавтра?

— Заглиблюватимешся в юдаїку. Ну, і ще одне — операцію треба зробити невеличку. Ти ж у нас будеш ортодоксальний.

— Розігруєш, — з полегшенням засміявся я. Лях завжди відрізнявся збоченою фантазією.

— Квитки уже замовлено.

— Ти що, серйозно?

В очах свого начальника я не знайшов навіть іскри гумору.

— Справа на контролі.

Тут я сів на стілець так міцно, наче не збирався залишати його протягом доби.

— Ні, зачекай. Давай обговоримо.

— Давай, — погодився Лях.

— Навіщо такі складнощі? Краще я поїду як звичайний турист.

— Тобто гой?

— Ну гаразд, не гой, але навіщо таким уже ортодоксальним?

Лях подивився на мене, немов на вередливу дитину.

— А що тобі треба, відрядження від «Краси і сили»? То в Ізраїлі ж не уявляють, що це за такі. А ортодоксального, сам знаєш, кожен єврей прийме і вислухає.

— Я до юдаїки не здібний.

— Кинь, — Лях погладив мене по голові. — Просто ти не хочеш робити обрізання.

Я підстрибнув зі стільця.

— Не хочу. Бо я українець, розумієш? Не єврей і не мусульманин.

— Христос теж був галичанином, але православні щороку відзначають свято обрізання Господнього. І католики теж. І знаєш коли? Першого січня. Так що навіть наше літочислення починається від дати обрізання. А ти капризуєш.

— Я не капризую. Просто ця справа рано чи пізно закінчиться, а мені далі жити!

— Тоді дозволь тобі нагадати, — в голосі мого начальника задзвенів метал, — що закінчити цю справу маєш саме ти. Бо ти — агент Української Галактичної Служби і присягав не шкодувати себе самого, якщо твоє життя знадобиться Україні. Пам’ятаєш?

— Так то життя…

Словом, суперечку я програв.

У своєму кабінеті, знайшовши рольовий курс заглиблення в юдаїку та марсіанізм, я сумно взявся до роботи.

Дві тисячі сто п’ятдесят шостого року після знахідок, які підтвердили, що на Марсі колись було життя, серед ортодоксальних юдеїв з’явилася секта, яка сповідала теорію походження Адама та Єви з Марса. Там, мовляв, розташовувався старозаповітний Рай, і там-таки сталося найбільше лихо в історії — гріхопадіння. В результаті людей вигнали на Землю, а Марс у їхній свідомості намертво зв’язався із лихом та карою небесною. Отака от діалектика. Нова релігійна течія поступово набувала популярності, а надто на межі дві тисячі двохсотого, коли провідником секти став рабин Йосип Перець. Саме він сформулював ідею, що євреї мають повернутися на Марс, бо там був рай для їхнього праотця Адама і буде рай для них. Особливої популярності секта набула після чергового загострення Арабо-Ізраїльських стосунків у дві тисячі двісті шістдесят третьому. У дві тисячі двісті вісімдесятому на Марсі з’явилися перші єврейські поселенці, які заявили, що Марс абсолютно не придатний для життя, але вони зроблять з нього справжній рай. Наступні п’ятдесят років хвиля еміграції зростала. А з початку дві тисячі трьохсотих років за євреями на Марс потяглися араби. Навіщо вони це зробили, я так і не зрозумів. Поступово бойові дії між сторонами на території старого Близького Сходу припинилися. Зате на нових територіях, куди з обох боків переїхала найбільш рішуча частина населення, тепер було весело.

Господи, як усе складно. До немотивованих вчинків людей ми вже якось звикли, а як ставитися до немотивованих вчинків націй?

— Вітання агенту всесвітнього марсіанізму.

Це Сагайдачний. Знов у доброму гуморі. Певно, за цей час дав-таки раду своєму терористові.

— Звідки знаєш?

— У самого на весь екран марсіаністський інтенсив, а сам питає.

Я безнадійно махнув рукою.

— Лях таку легенду знайшов — голову зламаєш. Ну який з мене ортодоксальний?

— А я тобі казав, займися моїм дурилом. Ми оце, поки ти в Польщі відпочивав, його таємну терористичну лабораторію бомбанули. Цей покидьок, виявляється, займався біотероризмом.

— Господи, і він туди ж!

— Ну, а що ж ти хотів? Гідробіонтам сам Бог звелів. У них там всі умови.

Я заламав брову:

— То він не гуманоїд?

— Амебоїдний гідробіонт зі Стожарів. Живе у воді з температурою сімдесят за Цельсієм.

Я уявив, як в аквалангу ганяюся за амебоїдним терористом. Та ще й у воді сімдесят градусів.

— Дякую за пропозицію. Я вже краще залишуся ортодоксальним.

— Тоді не забудь обрізання зробити, бо інакше біля першого ж пісуара розсекретять.

І він туди ж. Боже, і за що мені це все!

— Так і скажеш дівчині — службова необхідність, — Сагайдачний не витримав і порснув у кулак. — Бо назад уже не відросте. Як то кажуть, медицина безсила.

Медицина, кажете? Божевільна думка промайнула у мене в голові. І замість відповісти цьому нахабі я набрав Галушкин номер.

— Доброго ранку, моя радість. Ти не могла би проконсультувати мене з одного важливого питання. Мій хороший друг за службовою необхідністю вимушений зробити обрізання. Його кличуть Сагайдачний, — при цих словах мій сусіда підстрибнув зі стільця і показав здоровезного кулака. — А я йому сказав, що ви в інституті можете синтезувати таку біодобавку, що після закінчення справи в нього вмить все знову відросте.

Галушка засміялася.

— Ти жартуєш?

— Ні, серйозно. Існує така можливість?

— Якщо серйозно, то існує. Я можу попрохати діда. Це тільки він здатен на такі фокуси. Магістральна лінія нашого інституту — точковий ефект застосування біологічно активних речовин. Якщо треба, то спільними зусиллями до рівня лабораторного зразка її довести можна. За одну мить, звичайно, не відросте, але за кілька тижнів — цілком реально. Принаймні я й не таке бачила.

— Він дуже дякує і просив, щоб я тебе поцілував.

Навіть історія колін Ізраїлевих після цього здавалася вже не такою трагічною.

Я летів на Тель-Авів звичайнісіньким літаком. Кишеню і душу зігрівало відрядження корпорації «Краса і сила». Чому зігрівало, запитаєте ви? Бо воно означало, що мені не затвердили ортодоксально-марсіаністську легенду. Я залишився українцем і відповідно обійшовся без обрізання. Господи! Ніколи не думав, що бути українцем так приємно! Від перетворення на ортодокса мене врятував висновок таємного аналітичного відділу. Наші розумники дійшли висновку, що ставлення до релігійних фанатиків у Ізраїлі є доволі суперечливим. Повага повагою, але пересічні люди намагаються триматися від них подалі і навіть подекуди називають дармоїдами. І слава Богу, скажу я вам. А рішення, як завжди, ухвалили компромісне. Мене «одружили» з українською єврейкою з Умані, щоб я не був таким уже зовсім чужим. Крім того, канал на території Ізраїлю дали не УГСівський, а по лінії дружніх нам громадських організацій.

«Вони там у бізнесі працюють за чисто шпигунськими правилами, — пояснив Лях, просвітлений аналітичним відділом. — Тому базовий комплект апаратури бери прямо з собою, а решту купиш на місці, через знайомих, там такому ніхто не дивується».

Знання івриту теж удосконалювати не довелося.

«Прилетиш — побачиш. Більшість із тих, хто не переїхав на Марс — вихідці з України. Бо наше ідеологічне хуторянство настільки глибоко сидить у їхній крові, що навіть бульдозером нікого з місця не зсунеш. Куди вже там міжпланетне переселення!»

Щоправда, завдяки активності академіка Майбороди операцію в останній момент мало не закрили. Старий виявився людиною слова, а тому, як і обіцяв, написав емоційного листа самому Гетьману. Той наклав зверху смертельну фішку: «Підготувати документи для позитивного рішення». Що було причиною — невідомо. Чи то авторитет академіка спрацював, а чи то наші служби проґавили. І тільки ціною неймовірних зусиль Генеральному Писарю УГС вдалося перевести ситуацію в партер шляхом призначення соціальної експертизи. Перший заступник на правах кума різко поговорив з автором листа. Той уже встиг заспокоїтися і визнав, що погарячкував. А тому вимушений був пообіцяти, що більше не проявлятиме в цьому питанні зайвої ініціативи і взагалі не діятиме без узгодження з УГС. Мені теж перепало рикошетом, — мовляв, треба було попередити про академікові наміри. Ну, тут уже пробачте: політичні розклади — не моя компетенція. Тому отриманого прочухана в глибині душі не вважаю справедливим, але що поробиш!

Отак от побитий і від того мудріший, я летів розбиратися, кому це в Ізраїлі настільки заважають українці, що аж раптом було вирішено їх знищити. Ще й з якоюсь надприродною, я б навіть сказав, неукраїнською хитрістю.

— Температура повітря в аеропорту прибуття — плюс тридцять п’ять.

То це ще можна жити. До літака подали перехід, і я бадьоро підстрибнув з фотелю.

— Дякуємо, — сказали мені миленькі, але худенькі стюардеси.

Боже з високості, пошли м’яса на ці кості! До чого може довести людину препарат для схуднення! Наприклад «Граціоза».

— Вам дякую.

Дожилися. Побачивши жінку, я тепер одразу намагаюся оцінити, чи не є вона потенційною потерпілою у справі «Право першої ночі».

Аеропорт Бен Ґурійон зустрів мене словом «Мамай», видряпаним поганою ручкою на аркушику в клітинку. Напис тримав у руці сивенький коротко стрижений дідусь старозавітного вигляду.

— Шалом, адоні Мамаю. Драстуйте. Як долєтєлі?

— Дякую. Доброго дня.

— Ой, ви так красиво говорі… — він замислився, але потім все-таки сказав: — Го-во-ри-те. Я правильно казав?

— Абсолютно.

— Мені дуже приятно. Я так давно не говорив на мовє. А ви знаєте, я ж закончив українську школу.

Я скептично кинув оком і про всяк випадок попередив:

— Пробачте, що я івритом не дуже володію. Якось так склалося. Ло медабер івріт.

Дідусь замахав руками:

— Шо ви! Це не необходімо. Ми тут самі не знаємо, на якій мові говорим. Поняв, і добре. От ви так чисто говорите, зразу видно, що не наш.

— У мене дружина — єврейка, — видав я заготований фрагмент легенди.

Дідусь сумно похитав головою:

— У мене, ви не повєріте, та сама проблема, — потім зітхнув і повів далі: — А я хочу у вас узнать. Вам хто цю поїздку оплачує. Ви сам?

Я поліз до кишені по відрядження:

— Корпорація «Краса і сила».

— Ой, шо ви, шо ви! Не треба документів. Я поняв. Це дуже уважаєма організація. Нам туди, — показав він пальцем.

Я з готовністю рушив слідом.

— Там за дверями таксі. Вони беруть тридцять шекелей. А пройти трошки, так можна взяти машину без ліцензії за двадцять. Ви подумайте, яка разніца. Тридцять процентів. Мені інтересно, що ви скажете, лучче їхать за тридцять чи за двадцять?

Наскільки я зрозумів, відповідати було не обов’язково. Під пекучим сонцем ми пройшли близько кілометра. Аж до кінця платних стоянок.

— Ви маєте шекелі?

Я витягнув гаманця.

— Давайте двадцять. Зараз я стану організовувать машину.

Взявши гроші, мій провідник підійшов до скромного, але міцненького авто, що стояло одразу за останнім стовпчиком аеропортової стоянки, а тоді несподівано витяг з кишені ключі й умостився за кермом.

— Прошу, — гостинно показав він рукою на місце поруч. — Як у вас кажуть — прошу пана.

Це правда. Саме так у нас і кажуть.

— Тут дуже дороге життя. Економим на всьому. Просто на всьому. От ви зараз зекономили десять шекелей. По-вашому, це мало?

— Ну як сказати… — пробурмотів я.

— Я знаю, ви думаєте за чек. Вам треба щось показать у бухгалтерії. Я вам завтра дам чек. І там буде цифра тридцять шекелей. Ви понімаєте? Тридцять. А ви заплатили двадцять.

Цікава арифметика. До неї ще треба звикнути.

— Економія — це, я вам кажу, цілий спорт. Без нього просто не проживеш. Ну чому це я, інтересно, маю платити за рибу по десять-п’ятдесят? Якщо пождати трошки — буде розпродаж і вона буде по вісім. По-вашому, у мене єсть зайві два-п’ятдесят? Кстаті, куда ми їдемо?

— До готелю.

— Куда? Та боже ж мой! Там страшні ціни. Аф бен-Ладен ґезукт[2]. Я вас попереджаю, що ви будете переплачувати.

До чого тут бен-Ладен? Але я не запитав, а тільки змоделював вираз безмежного суму на обличчі.

— А як ви відноситесь до того, щоб жить у мене? У мене хороші условія. Ви будете мати окрему кімнату. Світлу, з вікном. І при цьому абсолютно безплатно.

— Якщо з вікном… — засумнівався я. — Це добра пропозиція?

— Що ви! В готелі вам таку кімнату ніколи не дадуть. А якщо дадуть, то за сумашечі гроші. Мій племінник в готелі працює, то він мені росказував, які там порядки. Слухайте, там такі порядки, що нормальним людям просто на поріг не можна ступати. Води безплатно не дадуть. А у мене можете пити скілько хочеш і даже митися.

Ну що я міг заперечити на такий аргумент?

— Мій племінник, він чеки принесе, щоб ви могли всьо в бухгалтерію пред’явить. Не хвилюйтеся. Ви живете безплатно, а чеки вам платить бухгалтерія. Різницю ділимо. Ви розумієте?

Я розумів, і тому поліз по гаманця. Судячи зі всього, його половину треба буде заплатити наперед.

А кімната й справді виявилася з вікном. Щоправда, дістатися його було доволі важко, бо до самої стелі все було завалено антикварного віку барахлом, упакованим у мішки та картонні ящики. Раніше, як пояснив мені господар, тут жила мама дружини, яка тепер лягла до лікарні, щоб мені було де поселитися.

— Їй треба лікуваться два рази на рік, така страховка, так ми одразу рішили сдєлать дві справи. І вас поселить, і її полєчить.

Подробиць родинного життя ставало забагато, тому я рішуче перервав карколомну розповідь:

— Ви не допоможете мені знайти мапу міста? — попросив я перше, що спало на думку.

— Навіщо? Я вас відвезу. Дешевше на тридцять процентів! Де іще ви знайдете таку ціну?

— Дякую. Все дуже добре, але маю звичку ходити пішки, особливо у нових місцях. Тільки так можна відчути дух країни.

Господар поцокав язиком і пішов, але уявіть собі мій подив, коли за п’ятнадцять хвилин він повернувся із прадавньою паперовою мапою в руках, підклеєною на згинах прозорою стрічкою.

— Залишилася від мого діда. Хороша карта, не сумнівайтесь. Мій дід поганих речей не купував. Тут може не всі нові вулиці. Та то нічого, бо зараз все одно багато переназвали, така стала путаниця… Ви спросіть тільки, і я вам розкажу.

Іноді я покладаюся на натхнення. Особливо коли не досить добре уявляю, що робити. Цей прийом успішно застосовував свого часу славетний запорізький кошовий Іван Сірко. Як твердить історія, без розвідки, нахабною атакою в лоба він узяв неприступну турецьку фортецю Очаків, біля якої російські війська просиділи облогою понад рік.

І от як духовний спадкоємець славетного запорізького отамана, без жодного плану в голові я рішуче штовхнув дзеркальні офісні двері з поважною табличною «Кремл Ентерпрайзес». Сіркові було легше, бо Очаків стояв у гирлі Дніпра — навіть коли хочеш, не обминеш. А мені, щоб знайти ці заповітні двері, довелося добряче упріти.

Економний господар, виявляється, відімкнув вдома усі канали зв’язку — щоб не платити зайвого. Інформація з підклеєної мапи не викликала довіри через свій шановний вік. А завантажити актуальну довідкову систему міста вдалося тільки у комунікаційному автоматі за два квартали. Це коштувало десять шекелів. За кілька хвилин я із подивом з’ясував, що додаток, у якому значаться назви фірм, треба завантажувати окремо, і це коштує іще тридцять. Третім номером програми була пошукова система до довідника, яка коштувала іще півсотні за годину користування. Слухайте, вони, певно, думають що в УГС бездонні кишені!

І врешті-решт знайшовши двері такої дорогої у всіх сенсах організації, я мало не розбив лоба об їхнє дзеркальне скло. Тому що вхід виявився банально і, навіть можна сказати, нахабно зачиненими. На жаль, наслідування отамана Сірка не завжди приносить успіх. Я не менш рішуче потягнув двері на себе, але це мало той самий ефект. Скоріш за все, запорізький гетьман мав до своєї тактики якісь додаткові аргументи. Мені ж залишилося тільки розгублено глянути на годинника. Що б це могло означати? Робочий день у самому розпалі.

Ні, вирішив я, вони просто не люблять випадкових відвідувачів. І не знайшовши жодного натяку на кнопку дзвоника, не вигадав нічого кращого, ніж ввічливо постукати. А як би ви вчинили на моєму місці?

Таке чемне звернення не мало жодних наслідків, і тоді я чимдуж грюкнув кулаком по стулці.

Глухо.

Наступною мішенню для мого кулака було вже саме дзеркальне скло. Воно помітно прогнулося, але витримало.

Молодик в ярмулці, який, мирно жуючи піту, крокував коридором у своїх справах, був щиро вражений тактикою отамана Сірка в моєму виконанні. Він змінив напрямок руху і з цікавістю зазирнув у моє обличчя.

— Ма атем осе?[3]

— Перепрошую? — не зрозумів я.

— Українець?

Я кивнув.

— Погром?

Мені стало трохи соромно. А молодик, видихаючи прямо у моє обличчя крихти піти, тим часом зауважив:

— Там нікого нема.

Яка несподіванка! Наче це не зрозуміло. Хоча коли зрозуміло, чому, власне, я стукаюся в зачинені двері? Логічно, нічого не скажеш.

— Бачите, яка справа, — я ввічливо повернувся до незнайомця, — у нас, в Україні, існує традиція, за якою в робочий час в офісі хтось обов’язково має бути. Тому я трошки здивований, а отже, нервуюся.

— Ага! — від цього звуку мені в обличчя знову полетіли шматки піти. — Так у них виставка. Вони всі поїхали. А Шльома катається на лижвах. Він любить кататися і використовує для цього-будь який зручний момент. От зараз, поки всі на виставці, він на лижвах. А ви тут робите бізнес?

— Ні, просто намагаюся увійти.

— Ґешефт? Тоді вам потрібен я.

Починаються єврейські розмови…

— Не потрібен. Я просто хочу потрапити в офіс. У робочий час. Це виглядає дивним?

— Чому дивним? Ви не робите ґешефт, а просто навіщось хочете потрапити в офіс. Що, я не розумію? Хочете потрапити в офіс для того, щоб…?

— Просто потрапити в офіс.

Молодик знизав плечима:

— Ейн беайот[4]. Це не так складно, — з цими словами він простягнув мені недоїдену піту. — Тримайте.

Звільнивши таким чином руки, незнайомець просунув пальці під верхній одвірок і, звичайно, одразу ж їх защемив. Майже хвилина пішла на облизування постраждалої кінцівки, а тоді до бою стала друга, поки що здорова. Цій поталанило більше, і врешті-решт двері слухняно відчинилися.

— Ви тут працюєте? — поцікавився я.

— Не зовсім. Але зроблю для вас все, що зможу. То що ви хочете?

— Від вас — нічого, — щиро кажучи, хлопець не викликав у мене позитивних емоцій.

— Образились на «погром»? Ви, українці, такі чутливі до різниці поглядів на нашу спільну історію.

— Тримайте вашу їжу.

— Дякую. То як, у нас буде ґешефт?

Молодик був вислогубий та наглючий.

— Тільки якщо мені знадобиться зламати чужі двері. А поки я буду надзвичайно вдячний, якщо ви скажете мені, коли закінчиться виставка і тут буде хтось із менеджерів.

— У них потім іще одна виставка. Слухайте, ви сильно помиляєтеся, коли думаєте, що вам потрібні менеджери. Все одно так, як я вам продам, ніхто вам не продасть. А так, як я куплю — ніхто не купить. Бізнес рухається завдяки маркетингу. Маркетингу. Розумієте? Ви думаєте, це наука? — і хоча я так не думав, він все одно заперечив: — Маркетинг — це мистецтво. Послухайте мене, я весь свій капітал зробив на таких, як ви. Ви хочете домовитися. Я хочу домовитися. Ви думаєте, що зможете домовитися з менеджерами? Тисячу раз ні, тому що вони функціонери. Функціонер не домовляється. Функціонер функціонує. Домовляються бізнесмени. Ви знаєте, чим бізнесмен відрізняється від функціонера? Я бізнесмен, тому я маю волю. Якщо я хочу зробити з вами ґешефт, я буду працювати на збиток. А менеджер? Для нього прайс-аркуш — як Тора.

Скоріш за все, мені було представлено новинки місцевої бізнес-філософії. Під акомпанемент розмови я краєчком ока позирав навкруги, намагаючись отримати перше враження від цього «Кремла». Нічого особливого, крім виняткового бардаку на столах та надірваних пачок з рекламними буклетами, які купою лежали просто перед дверима.

— То ви можете мені допомогти зв’язатися з кимсь із керівництва «Кремл Ентерпрайзес»?

Хлопець гучно зітхнув, і я отримав чергову порцію крихт від піти.

— Для домовленості потрібна воля обох сторін. А якщо одна сторона хоче зробити бізнес, а друга — тільки отримати прайс? Скажіть мені, що ви від них хочете, і тоді…

— Дякую, — я розвернувся і попрямував до виходу. Знаємо ми ці пісні. Чули неодноразово.

Треба було шукати інші варіанти. І щойно я це вирішив, як просто на виході з офісного центру ніс до носа зіштовхнувся з ким би ви думали? Правильно, з моїм господарем.

— Яка неожиданна зустріч! Я тут якраз гуляю мимо…

— Пане Юхиме, — сухо сказав я, — не клейте дурня. Знаю я вашу «неожиданну зустріч».

Мої слова не викликали у співрозмовника навіть найменшого збентеження.

— Ну нащо оце ваше «пане Юхиме»? Давайте просто, Фіма. Мене так всі називають.

— Добре, — трошки дивно було називати «просто Фімою» старшого чоловіка, але в кожного свої традиції. В Академії УГС ми проходили спеціальний гіпнотичний курс національної терпимості. — Але скажіть, будь ласка, навіщо ви за мною ходите?

— Виключно щоб допомогти. Моя бабуня казала: «Аз а нар гейт ин марк, фрейєн зих ді сохрім»[5]. Це означає, що недосвідчена людина може наробити помилок. Ви ж не знаєте нашого міста, наших обичаїв, а робите таку важливу справу…

— Яку важливу справу? — я спробував зазирнути в самісіньку глибину Фіминих очей.

— А яку ви справу робите? Він мене питає! Якщо ви не знаєте, яку справу робите, то нащо прилітати із самого Києва?

Глибини в його очах не було, а була лише зелена каламуть і хмара зайвих слів.

— І в який, цікаво, спосіб ви зібралися мені допомагати?

— А як вам треба?

Зрозуміло. Якщо я не вигадаю для старого якусь справу, він так і ходитиме за мною — це читалося з виразу обличчя, постави фігури і навіть з малюнку зморшок навколо виразних єврейських очей. Я на хвилину зосередився, а потім довірливо взяв співрозмовника під руку.

— Послухайте, Фімо! Мені дуже потрібна ваша допомога. Я готовий обговорити всі умови, ви не будете розчаровані.

Фіма засяяв.

— Оце вже ділова розмова! Ви так швидко виходили з цього будинку, що, клянуся здоров’ям моєї тещі, допомога не буде зайвою. Ви мені повірте, я знаю дуже багато людей у цьому місті.

— І Ліона Родимчика знаєте? — я іронічно зламав брову.

— Як ви говорите? Родимчика? Родимчика не знаю. А до якої він ходить синагоги?

Я розвів руками.

— Так я ж можу узнать.

— Можете?

Фіма з ентузіазмом закивав.

— Не тільки те, до якої він ходить синагоги, а навіть те, що їв сьогодні на обід.

Непогано. Настав час перевірити легенду, складену для мене в Києві. Я надав своєму обличчю вираз максимальної конспірації.

— Моя компанія хоче укласти прямі договори з його компанією «Кремл Ентерпрайзес». Сьогодні ми купуємо їхню продукцію через поляків, які просто перепаковують крам, а беруть тридцять відсотків зверху. І це лише тому, що розкрутили свою торгову марку. Ви мене розумієте?

Фіма жваво закивав.

— Ви хочете прокинути поляків. Розумію.

Я образився:

— Не «прокинути», а вивести на ринок свій бренд. А для цього нам треба відтворити весь ланцюжок постачання. Нова торгова марка — це великі вкладення. Але я маю повноваження платити комісійні. Два відсотки з оберту. Це тим, хто допоможе мені налагодити постачання. Тобто вам, Фіма. І тим, хто буде працювати з нами.

Мій господар жваво підстрибнув зі стільця:

— Повірте, що вам ніхто більше не нужен. А два відсотки, ізвіняюсь, це багато чи мало?

— Сьогодні ми продаємо на дев’яносто мільйонів шекелів за рік.

Фіма заворушив губами:

— Хороша цифра. Тільки откуда я тут в Ізраїлі узнаю, скільки ви продали там, в своїй Україні.

Я вирячив очі.

— Тобто як це, «откуда»? Зі звітності. Це ж офіційні дані!

— Ой, знаю я, по чім коштують офіційні дані, тим більше з вашої країни. Я ж не перший день живу на світі. Давайте чотири відсотки від вивезеного з Ізраїлю.

— Три, — уперто сказав я. — І з тримісячним відтермінуванням платежу. Кращих умов не буде.

— Ви хочете, щоб я помер з голоду! Ну добре, я згоден. П’ятнадцять процентов аванс.

Якби не задекларована дружина-єврейка, я б давно вже припинив цей порожній торг.

— Авансу не буде. Тримісячна відстрочка, і все.

Фіма пошкрябав підборіддя.

— Скоро я все буду знати. Завтра шабат. Я побалакаю зо всємі, кого не зміг знайти сьогодні. Навіть найгірший єврей в Ізраїлі у шабат піде до синагоги.

— Тільки всі до різних, — уїдливо зауважив я. — А до чого тут синагога?

У відповідь я отримав погляд, яким, напевно, обдаровують недоумкуватих учнів у хедері.

— Юначе, як партнеру, а тепер ми партнери, да? — я підкреслено серйозно кивнув. — Так от, як партнеру скажу, що ви не через ті двері заходите в наш дім. Так вас далі порогу не пустять. А бізнес — це інтимне дєло, за бізнес говорять у спальні. Ви коли сваталися до своєї дружини-єврейки, до кого першого пішли?

Я трошки розгубився, бо іще жодного разу не сватався.

— Ну як, до кого. До нареченої. У смислі, в родину.

Фіма урочисто підняв пальця вгору.

— От! До тате-маме. І уже потім «я тебе люблю» і все таке інше.

Що мені залишалося, крім як погодитися.

— А хто тате-маме в єврейського бізнесмена?

— Рабин?

— А їдише коп![6] А сам питає, навіщо синагога. Ви все знаєте самі, треба тільки подумать. Ну, а хто іще?

Я почухав потилицю. Агент Мамай миттєво знайшов би відповідь на це питання, а от бізнесменові Мамаю виявляти зайву метикуватість було ризиковано.

— Ну, думайте. Хто годує бізнесмена, як їдише маме?

— Політика?

У відповідь я отримав зневажливий погляд.

— Ця меліха сама себе не прогодує. Я вам скажу, юначе, що всі наші біди від цієї політики. Тримайтесь від них подалі, і не будете мати половину своїх проблем.

Не так давно постраждалий від політичних катаклізмів агент Мамай як ніхто оцінив мудрість цієї поради. А бізнесмен Мамай тим часом продовжив гру в питання-відповіді.

— То, може, кадри?

— Ну не можна же бути таким тупим. Я звичайно, ізвіняюсь.

— Інформація?

Фіма тяжко зітхнув:

— Ваші діти, у них мама єврейка. Це будуть розумні діти. Може, спитаєте в них?

— Фінанси.

Мій співрозмовник засяяв від щастя.

— Правильно. Хто зараз працює на свої гроші? Тільки на чужі! Кожен бізнесмен бере кредит, і банкір для нього, самі понімаєте…

І як оце я одразу не зметикував?

— Ну і далі, щоб ви не мучились, скажу як рідному — бандити. Без бандита не буває бізнесмена. А великого бізнесмена — так два рази. Через кого, скажіть мені будь ласка, маленький бізнесмен росте-росте і стає середнім, а потім в один день перетворюється на великого? Тільки через бандита! Як так, спитаєте ви мене? І я вам скажу — таки так! Бандит знайомить бізнесмена з людьми. А як же! Хто ж іще вас підведе до банкіра, якщо не бандит? Бандита всі знають. Бо він уміє розмовляти з людьми. Мені вже повірте! А якщо бізнесмен став жирний, лінивий і не хоче більше працювати, бандит забирає у нього все, і той знову іде заробляти. Бандит весь час засовує руку у ваш дірявий бізнес і витягає найсмачніші шматки. Бо інакше це зробить не він, а хтось інший, ви розумієте, про що я говорю? А хто такий бандит, спитаєте ви? Гангстер? Терорист? Облиште, я не хочу чути за ці глупості! Бандит буває політик, буває співак, буває ніхто. «Мафія» — так про них говорять поцеваті італійці. Вони хочуть, щоби ми подумали, що бандити бувають тільки у них. А ми…

— Ну добре, а як щодо юристів? Хіба від них бізнесмен не залежить?

— А ви таки розумний гой! Юристи — да. Тільки як кажуть юристу? «Оформи так, щоб все було законно». Це вже не тате-маме, а прислуга. Ви ж не ідете просити руки дівчини до прислуги.

Цікаве визначення. Треба буде якось перевірити його в розмові з юристами.

Я ще раз пообіцяв новому компаньйону три відсотки з оберту, таким чином елегантно завершивши розмову, а потім усамітнився біля комунікаційного автомата і заслав до Києва терміновий запит — який банк та у яких обсягах кредитує фірму «Кремл Ентерпрайзес». Якщо вони там цього не знають, навіщо тоді взагалі потрібна агентурна мережа УГС?

Ранок зустрів мене приємною звісткою. Київ усе бачить. Київ усе знає. «Кремл Ентерпрайзес» тримає свої гроші, а відповідно, і кредитується в банку «Тель-Шахар». Ну, а коли знаєш, що шукаєш, знайти — це вже справа техніки.

Банк «Тель-Шахар» не крився від людей і мав сучасну інформаційну сторінку, покликану ближче познайомити відвідувача з місією, історією та успіхами цієї фінансової установи, а також створити сучасний образ в очах клієнта за допомогою портретів керівництва у неформальних обставинах. Все як велить остання мода на ринку зв’язків з громадськістю. Я мав змогу помилуватися намакіяженими обличчями президента банку, віце-президентів і навіть членів кредитної ради. Отже, хтось із них підтримує дуже тісні стосунки з «Кремлом». Тільки хто саме?

Учорашній візит до лігва пана Родимчика та інформація, отримана від Фіми, давали підстави для висновку — доведеться мати справу із добре організованою терористичною групою, що має тісні зв’язки з фінансовими, релігійними та кримінальними колами країни. А значить, без великої стрілянини тут не обійдеться. Принаймні я не пам’ятаю жодної антитерористичної операції, яка б не супроводжувалася силовими діями. Ну, до чого, до чого, а до силового варіанту я завжди готовий, як і будь-який агент УГС. І перша заповідь у такому випадку: збільшуй тиск на клієнта, намагайся вивести його з рівноваги. Далі вже само піде. Власне, вчора я так і зробив — спробував проломити кулаком двері супротивника, коли за спиною з’явився той хлопець. Випадковий перехожий, який голіруч відкриває чужий офіс! Навіть першокурсник Академії УГС розкусив би його за мить. Як він там сказав? «Шльома катається на лижвах». Елементарна перевірка — чи знаю я, як кличуть директора.

У теорії силових операцій план, який я збирався застосувати, має назву «викликати вогонь на себе». Розвідка боєм. Терористи повинні якнайшвидше довідатися, що я взявся за них всерйоз. Природно, що вони одразу заметушаться або навіть спробують просто, без зайвих церемоній, прибрати вашого покірного слугу. І це буде останнє, що вони зроблять у своєму смердючому житті.

З такими оптимістичними думками я розглядав інформаційну сторінку банку. Де тут номери телефонів клієнтського відділу? Ага. Що ж, спочатку поцікавимося офіційними зав’язками з моїм клієнтом.

Гудки виклику дзвеніли у самому вусі. Але до трубки ніхто не підходив. Може, помилився номером? Я набрав знову. Невже у них і банк віртуальний?

І раптом я хлопнув себе по лобі.

Шабат! Який же я дурень! От воно — погане знання юдаїки. Я забув про існування вихідних — що поробиш, в УГС це явище було не в моді.

Ні, зачекайте. Це у них вихідний. А суперагент не має права сидіти склавши руки і чекати, поки місцеве населення святкує шабат. Так діло не піде. А якщо завтра зашлють до негуманоїдів, які впадають у зимову сплячку? В Академії нас учили, що повага до місцевих звичаїв не повинна заважати оперативній роботі.

Я рішуче підвівся. «Навіть найгірший єврей в Ізраїлі в шабат іде до синагоги!» — так, здається, сказав мій господар. Отже, у мене є шанс самому знайти ту синагогу, до якої вчащає адон Ліон. Я не є найгіршим євреєм, я є далеко не найгіршим українцем, а це ніяк не гірше за найгіршого єврея, чи не так?

Звернувшись до комунікаційного автомата, я за якихось півсотні шекелів (от глитаї!) став щасливим користувачем приватної адресної бази міста. Як це не дивно, але Ліон Родимчик, власник компанії «Кремл Ентерпрайзес» знайшовся там досить швидко. І я вирушив за вказаною в базі адресою.

У цій країні багато ходять пішки. Особливо в шабат і особливо до синагоги. Ортодоксальні релігійні закони забороняють використовувати для цього навіть автоматичний транспорт. Від цього звичаю і треба відштовхуватися.

Діставшись вказаної в електронній довідці адреси, я побачив перед собою дуже пристойний багаторівневий кондомініум. Автономні входи для кожного мешканця, дворики і закриті від вулиці балкончики. Біля хвірток сиділи бабусі, зовсім як у нас під Києвом, і так само, як під Києвом, зацікавлено зиркали на гостей. Під їхніми пильними поглядами я натиснув білу кнопку дзвоника. Як і можна було очікувати, ніхто не відгукнувся, і я сміливо попрямував до бабусь, які, судячи зі всього, вже почали обговорення моєї скромної персони.

— Шалом. Ат медабер україніт? Чи хтось може поговорити зі мною українською?

— Так, — дружно закивали головами бабусі. — Можемо.

— Мені сказали, що цей будинок продається, а нікого немає вдома…

За кілька хвилин я знав майже все, що хотів. Що господар з’являється тут рідко. Що за його відсутності приходять інші чоловіки. Що із сусідами вони не спілкуються. Що музику гучно не грають і не бешкетують, а за двориком два рази на тиждень доглядає садівнича фірма.

Подякувавши щедрим на інформацію співрозмовницям, я швидко ушився, щоб не захлинутися в потоці місцевих пліток, який балакучі бабусі збиралися вилити на голову вдячного слухача.

Мене передусім цікавили синагоги. І не всі, а тільки розташовані в межах пішої доступності звідси. І першою в очі трапила одна, зовсім невеличка, що примостилася біля самого паркану кондомініуму. До речі, невеличка вона — невеличка, зате вся в шикарному марсіанському мармурі, із золотим семисвічником на фасаді. Престижний заклад. З нього і почнемо.

«Тільки спокійно, без агресії», — наказав я сам собі, адже храм — не найкраще місце для бойових дій. Взявши на порозі одноразову кіпу, я замислено покрутив її у руках. Білу тканину то там, то там було поцятковано червоним горошком, через що вона скидалася на скатертину в хаті моєї прабабусі.

— Говорите українською? — звернувся я до хлопця, який видавав поодиноким відвідувачам кіпи.

— Аякже! — він радісно посміхнулася. — Шалом, адоні.

— Доброго здоров’ячка.

— Ви з України?

— А вас це дивує?

— Зазвичай українські євреї не люблять нашої синагоги.

— Чому так?

— Вони взагалі погано ставляться до марсіаністів.

Марсіаністи! Червоний горошок в моїх очах одразу перетворився на стилізоване зображення планети Марс, і все стало на свої місця. От звідки марсіанський мармур, ось чому так небагато, кажучи по-нашому, парафіян.

— А ви?

— Що? — не зрозумів він.

— Ви ж теж з України?

— Так, але я тут працюю.

Марсіаністська синагога — не зовсім те, що потрібно. Але ж не повертатися на вулицю. Це непристойно і підозріло. Крім того, я ретельно вивчав цю релігійну течію в Києві, а значить, не розгублюся у розмові. А може, навіть довідаюся щось корисне. Рішуче попрямувавши далі, я зупинився перед величезною золотою табличкою з урочистим написом. Як ви вже знаєте, мій іврит ніколи не був досконалим, але деякі сполучення золотих літер здалися знайомими, а тому я рішуче повернувся до входу.

— Перепрошую, а ви не підкажете мені, що написано на тій золотій табличці?

— На стіні?

— Так.

— Це подяка спонсору, на гроші якого відремонтовано синагогу.

— І хто цей спонсор?

— Ліон Родимчик.

— Як ви сказали? — я затамував подих.

— Родимчик. Ліон.

— Тоді я хочу бачити вашого ребе, — і відповідаючи на питання, яке прочиталося у хлопцевому погляді, додав перше, що спало на думку: — Не виключено, що я теж буду спонсором вашої синагоги.

Чекати майже не довелося. Чи то випала якась перерва у відправі, а чи рабин переклав роботу на своїх заступників, але за якихось три хвилини мені вже вказали дорогу на другий поверх. Там, проминувши своєрідну приймальню, заставлену столами, за якими купа людей галасливо щось обговорювала, я опинився в кабінеті у ребе.

Це був зовсім не старий дядечко з довгою чорно-білою бородою і в крислатому капелюсі. При моїй появі він, щоправда, не підвівся з-за столу, але привітався щирою українською:

— Вітаємо вас у нашій синагозі.

— І ви теж з України? — здивувався я.

— Всі, хто не з України, вже давно живуть на Марсі, — він заховав посмішку в бороду. — Мені переказали, що ви хочете бути спонсором нашої синагоги.

— Ну… Принаймні це не виключено, — максимально розпливчасто відказав я.

— Але ж ви не єврей.

— А що, не євреям заборонено бути спонсорами?

— Ні. І все ж таки?

— У мене дружина — єврейка.

— Співчуваю.

— Ми захоплюємося марсіанізмом.

Рабин скептично посміхнувся.

— Не вірите? Гадаєте, не можна захопитися марсіанізмом?

— Певен, що можна. Сумніваюся, що захопилися саме ви.

Я образився.

— Чому сумніваєтеся? На мою думку, марсіанізм — це вихід з глухого кута, у який заштовхали один одного юдаїзм та сіонізм. Галаха забороняє євреям створювати державу на землях Ізраїлю. Але ж там нема жодної заборони переселення до, так би мовити, першоджерел походження євреїв — на Марс. Я маю смак до елегантних рішень старозавітних проблем.

Ребе кивав, але за виразом обличчя важко було визначити, слухає він чи ні. Уявляю, скільки разів на день до нього чіпляються з богословськими розмовами.

— Але мене мучають деякі питання, і від того, яку я отримаю відповідь, залежить, чи стану я спонсором вашої синагоги.

— Тоді спочатку можна спитаю я? — він таки слухав. — Ви урл?[7]

Я енергійно кивнув. Знав би він, як я свого часу бився за це високе звання.

— В Україні немає марсіаністських осередків?

— Жодного.

Цікаво, куди він хилить.

— Тепер запитуйте.

— Як я можу поспілкуватися з кимось із ваших спонсорів? Наприклад, там, на вході, висить золота табличка з подякою…

— Я можу сам відповісти на всі ваші питання.

Хто б сумнівався…

— Ну, а все-таки.

Ребе зіщулився і раптом зиркнув мені в самісінькі очі:

— Ви давно прилетіли з Марса?

— Я? — чесно кажучи, питання заскочило мене зненацька. — Жодного разу в житті не був на Марсі.

— Тоді навіщо вам зустрічатися зі спонсорами?

Дивне формулювання.

— Справа в тому, що моя дружина дуже заможна жінка, а точніше, заможним був її дядечко. І вона хоче, щоб гроші трапили до надійних рук, щоб… самі знаєте, як воно буває.

— Ви хочете провести інспекцію?

— Боже збав! — я темпераментно замахав руками. — Рекомендації. Отримати рекомендації. Наприклад, від цього… — зморшки, які побігли моїм чолом, повинні були свідчити про напружену роботу пам’яті. — Ро… Родимчика. Я теж хочу золоту табличку, чи ви знов скажете, що не єврей не має на це права?

— Питання конкретне, — рабин відкинувся на спинку крісла. — А яку суму ваша дружина готова пожертвувати?

Я очікував на такий розвиток розмови.

— А скільки дав цей Родимчик? До речі, він існує в природі, чи це так, реклама для довірливих?

— Ага! То вам потрібен Ліон?

— Мені потрібна золота дошка з подякою. А в цього спонсора хочу уточнити, скільки він вам дає. У вас є його адреса?

Розмова перейшла в найцікавішу на мій погляд фазу.

— Він живе в сусідньому будинку, — відповів рабин, неначе відкриваючи військову таємницю. — Слухайте, Ліон був перший, а першим завжди дешевше. Тоді на цьому місці стояла бедуїнська хижа.

— А зараз він не на відправі?

Рабин опустив очі.

— Чесно кажучи, він не дуже ретельно виконує обряди.

— Крім внесків, я так думаю.

— Внески — це святе. Я хочу сказати — навіщо ставити наші стосунки в залежність від Ліона? Думаю, тисяч за двісті шекелів ми з вами могли б домовитися. І потім п’ять тисяч щомісяця.

«Грабують!» — мало не заволав я, але натомість уточнив:

— А табличка і справді золота?

— Ваша буде золотою.

— А ця?

— Позолота.

Я зауважив, що про фінанси мій візаві розмовляє значно жвавіше, ніж на богословські теми.

— Гадаю, що вона коштувала вп’ятеро дешевше.

У відповідь він лише розвів руки і побожно подивився в небо.

— Тоді давайте я все-таки спочатку перебалакаю з Родимчиком.

Ребе похитав у мій бік кривим пальцем і захихотів:

— Все-таки мені здається, що ви єврей.

— Сто процентів, що ні.

— Але сподіваюсь, що Сефер-Тора[8] у вашій хаті все-таки є?

Клята юдаїка! Я невпевнено кивнув.

Господар синагоги пірнув глибоко в надра столу і після кількахвилинного порпання видобув назовні щось на кшталт кулькової ручки.

— Тримайте! — сказав він урочисто.

Я уважно оглянув подарунок. Це і справді була ручка, але у зовсім іншому, первинному значенні цього слова. І навіть не ціла ручка, а її частина — вирізьблена з дерева маленька людська кисть з витягнутим вперед вказівним пальчиком. Насаджена на різьблену паличку, вона скидалася на прадавню шкільну указку з Київського музею педагогіки.

— Дивіться, не загубіть, — ребе прискіпливо зазирнув у мої очі. — Сподіваюся, ви знаєте, що з цим робити?

— Аякже, — я гідно витримав його погляд. — Ні в якому разі не загублю.

На підтвердження я акуратно вклав подарунок до нагрудної кишені.

Фіма влетів до моєї кімнати, радісно вимахуючи руками:

— Сьогодні я відпрацював не ваші нещасні три проценти, а цілих п’ять.

— Ви знайшли синагогу?

— Краще, — деякий час він не міг зупинитися на місці, а тому намотував кола в маленькій кімнатці, неначе муха, і раптом завмер, не зводячи погляду з моїх грудей.

— Це що?

Я стурбовано опустив очі. З нагрудної кишені випирав презент ребе.

— А, це… Сувенір. Подарував один знайомий… Обережно.

— Тоді… — Фіма витяг з кишені мою указку, замислено покрутив у руках, а потім рішуче вийшов разом з нею із кімнати. Я подався слідом і побачив, як господар поклав подарунок на полицю холодильника.

Дивно. Ніяких інших культових предметів серед вмісту кухонного агрегату я не помітив, та й ребе, здається, не згадував про зберігання у холодильнику.

— Так от. Я знайшов вам бандита, — Фіма зробив паузу, очікуючи на вибуховий ефект свого повідомлення.

— Ви ж обіцяли синагогу, — я не зміг втриматися від скептичної інтонації.

Він сумно розвів руками:

— Аз ох-н-вей.

Цей знаменитий вислів мав надто багато трактувань. Озброєний невеличким місцевим досвідом, я уточнив:

— А все-таки?

— Та де вона дінеться, ваша синагога!

— Моя?

— Не чіпляйтеся до слів. Наступний шабат…

— Ви думаєте, я тут рік збираюся сидіти? За що я вам плачу три проценти?

Фіма зупинився. Треба зазначити, він був збентежений:

— Скоріш за все, вони з бандитом ходять до одної синагоги.

— А до якої ходить бандит?

Мій господар знову відчайдушно замахав руками:

— Я що, повинен був за один день довідатися про все? Подякуйте, що я знайшов вам бандита. Це не так легко, як здається.

Що ж, за великим рахунком він мав рацію. Це справді не так легко. Крім того, з ребе я й сам познайомився. Хто іще нам потрібен, фінансист? На цьому фронті теж є з чого почати. Але мені муляло бажання дати старому по носі. Мабуть, через його постійні розмови про відсотки.

— Зачекайте. Я, по-вашому, маю прийти до бандита в гості і сказати: здрастуйте, я приїхав з Києва і буду у вас жити? А як же решта зв’язків? За що я вам гроші плачу?

Старий одразу заканючив:

— Ну чому ви такий невдячний? Я всі ноги розбив, ходячи містом, а ви…

— Хто він?

— О, це дуже відома людина.

— Цар Давид?

— Салман Каганович.

Це ім’я нічого мені не сказало.

— Хто такий цей ваш Каганович? Політик? Співак?

— Бандит, — розвів руками Фіма. — Бандит, і все. Професійний бандит.

— Господи, а з чого ж він живе? — наскільки я знав, показники злочинності в Ізраїлі не могли дати поживи навіть одному професійному злодію на всю країну.

— Ой! Я вас умоляю. Вони всі вже давно отримують гроші від Мосаду. А цей, здається ще й від поліції. Якби нам весь час не доводили, що існує бандитизм, хто б голосував за всі ці грандіозні цифри на утримання спецслужб?

А що, схоже на правду.

— Ви тут мені баки не забивайте, а розкажіть, як вийти на Кагановича. Що я його, за штани на вулиці ловитиму?

— Я пока не знаю, там кругом охорона. Але завтра мені повинні дати наводку на синагогу, — спробував захищатися мій господар.

— Синагогу я знайшов сам. Без вас.

Фіма просто-таки упав на стілець. Неначе йому спаралізувало ноги.

— Ви-и-и? Ви знайшли синагогу?

— Знайшов, — підтвердив я не без пихи. — Марсіаністська синагога біля самісінької квартири.

— Марсіаністська? Цорес![9] Мені давно треба було здогадатися. Якщо його не знають пристойні люди, значить він з їхнього цього міжгалактичного макес[10]. Що тут удівляться, що вони підкинули вам цю дрянь.

— Яку дрянь? — я трохи здивувався.

— Яд[11].

Здається, як на суперагента я задовго збирав думки докупи. Але для українського бізнесмена Мамая трохи замислитись було нешкідливо.

— Це та штучка, яку ви поклали до холодильника? — перепитав я обережно. — Якийсь марсіаністський ритуал?

— Марсіаністський?… — Фіма засмучено похитав головою. — Ой, який наївний гой! Ви так не зробите бізнес у нашій країні. Взять у незнакомця сувенір і не понять, що там може буть мікрофон і передатчик.

— Для чого?

Фіма гучно зітхнув:

— Тепер я знаю, чому поляки заробляють на вас тридцять процентов.

— Зачекайте. Ви хочете сказати, що в цій указці заховано мікрофон? Мені ж її подарували в синагозі!

— І що, цей подарунок сам по собі вас не здивував?

Чесно сказати, для нашої християнської традиції такі фокуси виглядають дивно. Хоча…

— А навіщо ж ви поклали її до холодильника?

Фіма зовсім засмутився.

— Плакали мої грошики з цим гоєм. Ви що, думаєте, у мене в квартирі десь є лучша звукоізоляція?

— Ішечка! — радісно гукнув я в автомат зв’язку. — Здається, знайшовся хороший варіант. Синагога невеличка, але це навіть добре. Наше прізвище не загубиться у списку спонсорів. А ребе — такий приємний чоловік! Ти знаєш, він навіть обіцяє справжню золоту табличку перед самим входом… Ні, не позолочену, а справжню, золоту…

Дерев’яна указка, задля якої я, власне, і старався, лежала в кишені так, щоб вони могли почути кожне моє слово. Хто «вони», спитаєте ви? А ті, хто підкинув мені подарунка із вбудованим мікрофоном. Чи ви гадаєте, що ребе прослуховує усіх своїх гостей? Ні. В моїй кишені лежить доказ, що справа просувається у вірному напрямку. Жоден терорист у світі не працює без компаньйонів. І вони можуть маскуватися під релігійних діячів, банкірів або місцевих мафіозі, але для того й існують суперагенти! Ми витягнемо на світ Божий цих брудних щурів, у які б темні нори вони не сховалися.

Моє перевтілення у звичайного бізнесмена з України було настільки майстерним, що в синагозі я довірливо взяв презент з мікрофоном. Але справжній суперагент вміє вчасно зняти машкару. І тепер я використаю дарунок данайців проти самих данайців. Як вам така поправка до Святого Письма?

— Я домовився зустрітися з одним спонсором. Розпитаю, що там і як… Так, буду обережний. Цілую тебе.

Підтримавши у такий спосіб легенду, я повернувся додому, акуратно, без зайвого шуму поклав мікрофон до холодильника і одразу взявся писати запит до Києва про «відому людину» Кагановича. Отепер я вже точно буду знати, що він їсть на обід.

Ну, а ми, суперагенти, теж маємо право пообідати, точніше, вже повечеряти, а також трохи поспати. Особливо під час вимушеної паузи, пов’язаної із завершенням шабату в місцевого населення та очікуванням на відповідь з Києва.

Сон був міцним і цілющим. Але головним його результатом стала відповідь київських колег, у яких на Салмана Кагановича знайшлося величеньке досьє. Народжений у Ізраїлі і наречений Соломоном на честь старозаповітного царя, він спочатку нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Закінчив музичне училище, грав по ресторанах, аж раптом у віці двадцять одного року виїхав до Об’єднаних Арабських Еміратів. І мало йому було просто виїхати. Юний Соломон раптом вирішив перейти у магометанство, що йому легко вдалося попри традиційне неприйняття братніми народами один одного. Так народився новий правовірний — Салман. Спочатку він працював за фахом — керівником особистого оркестру міністра надр і копалень Еміратів, потім його ж таки, тобто міністра, радником, а невдовзі зовсім несподівано був посаджений на лаву підсудних за звинуваченням у шпигунстві на користь Ізраїлю.

Процес тривав два роки, і врешті-решт хлопця обміняли на арабського шпигуна, заарештованого в Ізраїлі. Здавалося б, зразковий початок біографії для майбутнього керівника Мосаду. Але за деякий час після звільнення з арабського полону Салман з’явився на посаді керівника зведеного оркестру силових структур Ізраїлю. До речі, непоганий оркестр, я чув кілька речей у його виконанні. Два роки роботи на посаді музичного керівника дали хлопцеві поштовх у подальшій кар’єрі, та такий сильний, що він опинився під слідством і сів до в’язниці за шпигунство вже на користь Об’єднаних Арабських Еміратів. З оголошених десяти років попри зразкову поведінку відсидіти довелося сім — шпигунів неохоче звільняють достроково.

Однак після звільнення Салман у якийсь спосіб зумів-таки влаштуватися на відповідальну посаду — директором будинку прийомів міністерства закордонних справ Ізраїлю. Тут уже справи пішли веселіше, і невдовзі наш герой отримує пропозицію стати радником султана Брунею та урочисто відбуває до свого правителя на службу. Кілька років роботи в цій екзотичній країні навіть дозволяють йому стати керівником султанової адміністрації, а потім знову сісти до тюрми за звичним уже звинуваченням у шпигунстві. Визволяти Салмана приватним літаком летить особисто прем’єр-міністр Данії. Впливовий європейський політик досягає свого — полоненого віддають у його чесні руки, але замість прямувати до Копенгагена, літак чомусь висаджує нашого героя в Тель-Авіві. А невдовзі, повернувшись на батьківщину, данський прем’єр особистим розпорядженням оголошує Салмана персоною «нон ґрата» і на підтвердження заборони в’їзду видає внутрішній ордер на його арешт.

Далі були перші кроки з налагодження бізнесу на батьківщині, тобто п’ять років ув’язнення за організацію злочинного угрупування. Потім спеціальна постанова Верховного суду Ізраїлю про повну реабілітацію та погашення судимостей. Але найрезонанснішою справою того часу стала організація каналу перемитництва Благодаті. Коли ми в Академії вивчали цю класичну аферу, я й гадки не мав, що матиму справу з її організатором. Схильний до інновацій Салман профінансував роботи двох фізиків, які твердили, що винайшли акумулятор святості. Цей прогресивний прилад, за твердженням авторів, міг заряджатися святістю від землі Ізраїльської, конвертувати її у стан, придатний для транспортування і таким чином робити можливим її, святості, експорт. Новий товар користувався великим попитом, особливо у християнських країнах. Гроші потекли рікою. Спритників схопила за руку митниця, але припаяти їм цього разу нічого не вдалося — на всі звинувачення у шкоді, завданій перемитництвом, Салман відповідав ортодоксальною риторикою про нескінченість Благодаті на землях Ізраїлю. Релігійні експерти розвели руками — заявити про обмеженість ресурсів святості вони не наважилися. Врешті зійшлися на адміністративному штрафі за блюзнірство та ухвалення міжнародної конвенції «Про заборону експериментів зі святістю у всіх її виявах».

Погодьтеся — біографія солідна, і цілком логічним її продовженням виглядає організація біотерористичного угрупування. Щоправда, останні тридцять років адона Салмана пройшли значно спокійніше. Міжнародна активність впала до нуля, і як результат — жодної гучної справи і всього лише рік виправних робіт за непристойну поведінку. Але це, швидше за все, — тиша перед бурею, або, як казали моя бабуся, «розвиднюється на більший дощ». Тридцять років — саме той термін, за який можна розробити нову ефективну біологічну зброю. Здається, старий Фіма мав-таки рацію — це дійсно тате-маме, і не тільки віртуального Родимчика, а й усієї операції. Монументальна постать, нема чого сказати. Я зробив запит на звіти агентів, яким довелося особисто стикатися з фігурантом. Супротивника треба знати в лице. Потім, трохи поміркувавши, написав колезі Сагайдачному і попросив також докладне досьє на його клієнта — терориста зі Стожарів. Навіщо? Хай це залишиться маленькою таємницею.

— І що ви думаєте? Я таки знайшов бізнес Кагановича! — до моєї кімнати без стуку увірвався Фіма, немовби відчувши, що я про нього згадував. — Ви мене так розстроїли за цих марсіаністів, що я місця собі не знаходив. Як вести з ними гешефт, коли вони ні про що інше не думають, як про переселення? Хіба можна бути спокійним за свої три проценти, якщо кожну хвилину боїшся, що вони перенесуть виробництво до себе на Марс! І плакала тоді моя доля з Ізраїльського експорту. Я сто разів вкусив себе за язика, ви мене розумієте?

— Ви самі запропонували такий розрахунок, — мудро посміхнувся я.

— То я уже готовий передумати. Якщо ваша пропозиція краща, ми завжди домовимося. Ладно, я згоден, давайте будемо рахувати від продажів в Україні. Все одно це краще, ніж із цією міжпланетною заразою…

— Ви щось там говорили по бізнес Кагановича.

— І буду говорити. Але давайте спочатку домовимося про мою проблему. Гріх наживатися на помилках старої людини.

— Це шантаж? — уточнив я. Начхати на його проценти, важливий принцип!

— Навіщо ви так говорите? — одразу наполохався мій співрозмовник. — Це просто прохання старої людини, яка зробила найбільшу помилку у своєму житті. Коли ми домовлялися за відсотки, я ж не знав, що маємо справу з марсіаністами.

Логічно. Я зробив вигляд, що замислився, а старий не вгавав:

— Ви не встигли повідомити в Україну про нашу домовленість?

У його очах читався такий відчай і таке щире благання, що я просто не зміг бути жорстоким:

— Ні.

Він зітхнув з полегкістю.

— Тоді давайте зупинимося на вашій першій пропозиції — два відсотки від продажів в Україні, — і коли я задля вигляду скривився, він додав поспіхом: — Піввідсотка я віддаватиму особисто вам.

Ростете, агенте Мамай, вам уже пропонують хабарі!

— То як там із Кагановичем?

— Скажіть, що ми домовилися.

— Ви шантажист.

— Я стара людина, і мені нема на що жити.

— Домовилися.

— Аф мір ґезукт[12]. Ви самі не знаєте, яке полегшення мені зараз зробили. У мене надто слабке серце, щоб так хвилюватися. Ви знаєте, що таке стенокардія?

— Я хочу знати, хто такий Каганович.

— Ви ще молодий, звідки вам! У моєї мами була стенокардія. Так вона могла заспокоїти своє старе серце, тільки коли тримала мене за руку.

Господи, ще мами не вистачало!

— Ка-га-но-вич!

— Ну навіщо ви так хвилюєтесь? Вам теж серце треба берегти. Це все від нервів, а вони не жаліють ні молодих, ні старих. Ви знаєте, зараз уже діти хворіють нервами. Куди ми котимось, спитаю я вас? Якщо такі молоді люди, як ви…

— Через десять секунд ваша доля почне зменшуватися.

— А я що? Я сказав, що знайшов, і таки знайшов. Я чесно відробляю свої гроші.

— Сім секунд.

— Нічний клуб на майдані Намір.

— Це точна інформація?

— Ви мене ображаєте. Я же вам сказав, значить таки точно!

— Добре. І, до речі, ще одне. Де у вас тут крамниця спецтехніки? Хочу купити дещо.

— Яку спецтехніку?

— Ну, для підслуховування, підглядання…

Фіма подивився на мене з непідробною повагою:

— То ви, я бачу, стаєте серйозним бізнесменом!

Я по-півнячому надув груди.

— Крамниця… — задумливо промимрив мій господар, — …тобто ханут. Слухайте, навіщо ханут, коли є шук. Це по-вашому базар.

— У вас на базарі продається спецтехніка?

Фіма повеселішав.

— Тільки на базарі. Бо офіційно це заборонено. Але ви не переживайте, ради Бога. Ніхто не знатиме, що ви купуєте. У мене є один дуже надійний постачальник. І все буде гаразд. От побачите, що вам зробить старий Фіма.

Не відкладаючи справи, ми вирушили на місцевий базар. І я мав нагоду черговий раз заощадити тридцять відсотків, скориставшись Фіминою машиною. Але хіба хочеш — мусиш.

— Ви тільки скажіть мені, як то раніше робили бізнес без усих оцих штучок? — мого господаря пробило на філософію. — Вірили на слово? Ха-ха-ха. Тепер ти можеш знати все про свого партнера. Скажіть, так можна домовлятися?

— Але ж і він про тебе теж знає все.

Фіма заплескав у долоні:

— Так в тому ж і дєло. І це тільки друга серія. А третя — знаєте яка? Що він теж в курсі, що ви про нього все знаєте.

Я знизав плечима:

— Тоді в цьому немає сенсу.

— Як нема? — мій господар аж захлинувся повітрям. — Це ж так просто! Я знаю про вас, що ви слухаєте мій телефон. Так? Тоді що я роблю? Я підіймаю трубку і дзвоню своєму луччему другу, і говорю йому, що домовився з прокурором, що завтра рано приїде опергрупа вас арестовувать. Я точно знаю, що ви зараз чуєте ці мої слова, і я здогадуюся, що ви будете робити після цього. Ви зберете манатки і поїдете в космопорт. І ранок зустрінете десь далеко у Центаврі, там, де нема договору про видачу злочинців. Правильно?

— Так, — у вуса посміхнувся я. — За єдиним виключенням — мене нема за що арештовувати.

— Ой, — скривився Фіма. — Кожен сам про себе точно знає, що його можна арештувати.

Цікава філософія, нема чого сказати.

А тим часом ми дісталися потрібного місця. І тут з’ясувалося, що мій господар серед базарних торгівців був за свого.

— Шалом, адоні Фіма! — звучало з-поза кожного другого прилавку.

Старий радісно кивав у відповідь. Пройшовши в найдальший закуток, ми зупинилися біля стійки з риболовецьким причандаллям.

— Бокер тов, хавері[13], — сказав мій попутник.

— Хаверим бе кібуцим[14] — відгукнувся маленький бородатий продавець.

Це було схоже на пароль.

— Пан з України цікавиться твоєю продукцією.

З дитинства був байдужим до рибальства. Чи, може, він має якісь особливі ехолоти, що можна застосовувати з мирною метою?

— Назвете марку чи будете дивитися каталог?

— Тільки мені потрібне найсучасніше обладнання, — про всяк випадок попередив я.

Бородань зверхньо, наскільки дозволяв зріст, подивився на мене.

— Старого не тримаємо.

— П’ять когерентних рефракційних камер, мікшер і панорамний комплект нічного супроводження. Риба на таку наживку піде?

Очі продавця полізли на лоба.

— А звідки… Ні, я щось таке чув, але навіть у нових каталогах… Я боюсь, що іще не скоро…

Знав би він, що ми в УГС працюємо з подібною технікою вже кілька років. Ці камери призначені для візуального спостереження за кількома об’єктами одночасно, вночі і, грубо кажучи, з-за рогу.

— А ти поспитай там у колег. Я купую гарантовано.

— Ну, тоді трохи почекайте.

Продавець схилився над монітором.

Іноді справді варто почекати. Особливо коли знаєш, на що чекаєш. За моїми відомостями, на чорній біржі озброєнь у Тель-Авіві саме сьогодні, абсолютно випадково мав з’явитися подібний комплект, принаймні я просив про це у вчорашній цидулці до Центру.

Бородань звів здивовані очі:

— Вам пощастило. Є одна пропозиція. Дуже схожа.

— Скільки?

Він закотив очі, щось підраховуючи.

— Десять тисяч.

Фіма схопився за серце. Я подумки теж. Ціну заправили вдвічі.

— Беру за шість. Май на увазі, що я знаю — ти заробляєш тисячу.

Мої слова не додали продавцеві оптимізму, але вибору не було ані в нього, ані в мене, і врешті-решт ми доторгувалися до семи. Переконавшись, що в мене є гроші, бородань ще раз попросив почекати і зник між прилавків. Звідки невдовзі повернувся, навантажений комплектом апаратури. Покупка була упакована в коробку з-під складаного стільчика — мрії кожного рибалки. Про конспірацію на базарі дбали перш за все.

— А зброю у вас можна купити? — стишивши голос до конспіративного шепоту, запитав я.

— Яку саме?

— Півавтоматичний армійський бластер А-35 із шумовою навіскою, — сказав я, уважно роздивляючись спінінг.

Замовлення виглядало дилетантським і мало на меті скомпенсувати мою надто велику обізнаність у техніці спостереження. Тепер в очах продавця я виглядатиму фраєром, який випадково дізнався про секретну апаратуру.

Продавець гребливо скривився:

— Беріть краще поліцейський або вже повний автомат. Навіщо вам ця пукавка?

— Якби мені був потрібен поліцейський, я так і сказав би, — я наполегливо вдавав лоха. — Точно такий у Кольки, мого друга, він дуже хвалив.

— Тьху-ти, — плюнув продавець. Він був справжнім знавцем і зневажав всіляку шушеру, яка цінувала шумові ефекти та вогняні фонтанчики.

— Навіщо вам бластер? — поцікавився мій господар, коли я відходив від прилавка, затиснувши під пахвою коробку від стільця, щоб не кидалася в очі, і урочисто виставивши вперед бластера, замаскованого під футляр для спінінга.

— Ви не забули, що на нас чекає зустріч із справжнім бандитом? А як я буду розмовляти з ним без зброї?

Фіма замахав руками, неначе гвинтокрил:

— Навіть не думайте! Брати зброю на зустріч із Кагановичем — страшна помилка! Це може бути… Я навіть боюся сказати, що це може бути. Майте Бога в серці! Всі наші бандити давно вже працюють у розмовному жанрі.

— Ви спочатку організуйте цей жанр, — грубувато зауважив я, — а потім вже будете розповідати про мої помилки.

Нічні клуби зазвичай працюють вночі, а вдень не працюють. У справедливості цієї простої тези я переконався, коли знайшов на майдані Намір не дуже помітні прозорі двері з вивіскою п’ятьма мовами, зокрема й українською. «Нічна красуня» — було написано великими літерами і нижче трохи меншими «Для тих, хто не любить світла». Що й сказати, гасло відповідало образу господаря, принаймні такому, який склався після вивчення його біографії.

Відвідини нічного клубу вдень мають тільки одну перевагу — ти точно не загубишся в юрбі відвідувачів. Тебе гарантовано помітять, особливо якщо робитимеш так само, як я. А що я робив? Я грюкав у двері та щосили гукав: «Салмане! Виходь! Вийди на світло, брудний пацюк!» Ну, і всілякі подібні трюки з дешевих детективних стрічок.

Хвилин зо п’ятнадцять мої дії не викликали жодної реакції, але нарешті після спроби залізти на кволу стійку світлової реклами прозвучав сонний голос:

— Я зараз викличу поліцію.

— Якщо ти вислухаєш мене, поліцію кликати не доведеться, — сказав я в напрямку дверей. Повинен же в них бути елементарний домофон.

Домофон був.

— Кажи. У тебе тридцять секунд.

Я зробив звіряче обличчя:

— Передай Салману Кагановичу, що я прийду сюди ввечері, об одинадцятій. Передай, що йому краще зустрітися зі мною і не дрочити долю. Зрозумів?

— А ти хто? — спитав голос без всілякої поваги.

Я не сумнівався, що мене фіксують усі камери спостереження.

— Хай Салман згадає, хто летів з ним у літаку з Брунею. Літак з Брунею, ти затямив, чи повторити?

Я свідомо обрав саме цей фрагмент біографії Салмана. Ордер на його арешт у Данії досі не втратив чинності, а це означало, що перевірити мої слова буде досить складно.

— А чому ти вирішив, що Каганович має до нас якесь відношення?

— А тому, що ти не перепитав у мене, хто це такий. Придурок! — я дико заіржав і пішов геть із виглядом переможця.

Сьогодні на мене чекав іще один важливий візит.

— Міжпланетний судовий виконавець Мамай.

Автоматичні двері банку слухняно розчинилися переді мною. У величезній операційній залі я обрав найближче віконце.

— Говорите українською?

— Так.

— Міжпланетний суд. Судовий виконавець Мамай. Мені потрібен начальник.

— Хвилинку.

Легенда поки що працювала бездоганно. У віконці швидко з’явилося нове обличчя із дещо стривоженими очима.

— Заступник начальника відділу роботи з клієнтами. Слухаю.

Я інтимно нахилився вперед:

— Дівчинко моя. Слухай уважно. У мене в кишені документи для арешту всіх ваших рахунків. Я їх не дістаю тільки тому, що хочу поговорити з вашим головним. Якщо протягом півгодини він мене не прийме, я дістану документи, і тут у вас почнеться веселе життя. Це я обіцяю особисто від себе. Але якщо мене приймуть, у вашої контори є шанс. Ви знаєте, що таке Міжпланетна виконавча служба?

Вона знала.

— Вам потрібна зустріч з Президентом?

— Не знаю, як це у вас називається. Але якщо він мені в якийсь момент заявить, що має недостатньо повноважень, нарікайте на себе.

— Зрозуміло. Лія, проведи пана до кімнати для переговорів. Ви не проти почекати кілька хвилин?

— Я ж сказав, що ви маєте цілих півгодини.

У супроводі ескорту з сексапільної операціоністки та двох молодиків із сек’юріті я дістався переговорної кімнати. Чай-кава-напої свідчили про те, що мене сприйняли всерйоз. Утім, відчувалося, що представники силових органів тут не рідкісні гості, принаймні паніки вони не викликають. Цікаво, що ця дівчинка вигадає, аби не допустити мене до керівництва?

Щиро кажучи, я відчайдушно блефував. Документи Міжпланетної виконавчої служби не мали права використовувати для прикриття навіть агенти УГС. Ця організація була покликана забезпечувати виконання рішень Верховного Галактичного суду, а тому мала страшенний авторитет і охороняла свої ексклюзивні права від усіх спецслужб. Подейкували, що насправді хлопці промишляють примітивним рекетом. МВС боялися тільки ті, в кого рильце в пушку. Але боялися сильно. І якби банк, до якого я звернувся, не відчував за собою гріхів, на мене вже давно б нацькували зграю юристів.

Чекати довелося рівно двадцять хвилин.

— Перепрошую, але чи не будете ви ласкаві перейти зі мною до віп-переговорної. На вас чекає Президент банку.

Це була операціоністка Лія, а з нею — ті ж самі мовчазні охоронці.

— Залюбки. Тільки прихопіть, будь ласка, мою каву. Я її там доп’ю.

Не змигнувши оком, дівчина взяла філіжанку до рук:

— Прошу.

Невеличка подорож тривалістю у три хвилини привела нас до модно обставленого приміщення, і я занурився в гостинні подушки шкіряної канапи.

— Ваша кава. Президент буде за кілька хвилин.

— Дякую.

Хай йому грець, а може, і справді податися в судові виконавці. Не пам’ятаю, щоб агентів УГС десь зустрічали з таким шиком.

— Доброго дня.

Президент був лисий, в окулярах і схожий на чемпіона Галактики з шахів.

— Судовий виконавець Мамай.

— Якщо можна, я хотів би подивитися вашу посвідку.

М’язи мого обличчя не поворухнулися навіть на міліметр.

— Залюбки, але є одна проблема.

— Проблема? — брови на безволосій голові поповзли вгору і досягли, здається, самої маківки.

— Так. По-нашому, біда. Моя посвідка лежить поруч із документами на арешт активів вашого банку. Дістати їх я можу тільки разом, але тоді в мене не буде заднього ходу. Ви розумієте?

Чемпіон Галактики закусив свою повну губу, мов п’ятикласник:

— Тобто ви хочете почати розмову як приватна особа?

— Абсолютно вірно! І якщо ми домовимося, то посадовою для вас я так ніколи і не стану.

— Говоріть.

Я набрав повні груди повітря:

— У вас є такий клієнт — «Кремл Ентерпрайзес»?

Не можу сказати, що я помітив вогник зацікавлення в очах мого шахіста, але головою він кивнув.

— Їхній бос — Ліон Родимчик. Знаєте такого? Так от, він перейшов дорогу дуже впливовим людям…

Президент банку застережливо підняв долоню:

— Якщо ви не проти, я попрошу зайти заступника, який займається безпосередньо цим клієнтом. Так буде правильно.

Я погодився, і господар взяв тайм-аут на доставку заступника. А я сидів і подумки вирішував питання — якщо вони так дбають, аби все було правильно, то якого дідька тоді бояться Міжпланетної виконавчої служби?

Президент тим часом давав вказівки секретарці:

— Знайдіть його хоч під землею, — певно, цей заступник не був найдисциплінованішим.

— Може, вам іще кави? Все одно чекаємо.

— Залюбки.

І поки секретарі займалися пошуками, ми пили каву у повній мовчанці. Воно й зрозуміло: які можуть бути спільні теми для розмови у керівника банку та рекетира з виконавчої служби?

На середині третьої філіжанки двері переговорної розчахнулися, і до помешкання стрімко увірвався кучерявий красень з голівудською посмішкою та відповідними манерами. Підлетівши до канапи, він радісно замкнув свої обійми на моїх плечах і проїхався своєю ідеально виголеною щокою по моїй.

— Привіт!

— Ви… ви знайомі? — президент отетерів не менше за мене.

Красень зупинився, замислившись, а потім простягнув мені свою долоню і радісно відрекомендувався:

— Ізо Лейбович! Нас знайомили, здається, на дні народження у Рудницькі. Так?

— Пан Лейбович, мій заступник, — підказав президент. — Він займається стосунками з державними органами.

Нічого собі, у них є спеціальний заступник для державних органів. Але мене він не влаштовує.

— Ви хочете спрямувати нашу розмову на офіційний шлях? — моя рука загрозливо потяглася до кишені.

— Бог із вами! — президент підхопився з місця і зробив своєму заступникові страшні очі так, щоб я цього не помітив. — Пан Мамай — представник Міжпланетної виконавчої служби.

Не можна сказати, що заступник припинив усміхатися, але його обличчя все-таки втратило частину оптимізму.

— Значить, ви дуже схожі на одного мого приятеля. Він теж, здається, працює у Галактичному суді.

Аут. Я такі подачі беру, не замислюючись:

— Суд і виконавча служба — різні організації. Але поки що я тут як приватна особа. Я наголошую: поки що.

— Це по Родимчику.

Брови Лейбовича злетіли вгору, демонструючи найвищий ступінь здивування.

— Родимчик?

— Родимчик, — повторив президент з притиском.

— Вже по кому, по кому, а по Ліону не може бути жодних проблем.

— Ти мені вже це казав. Звідки тоді взявся цей гой?

— У Родимчика високотехнологічне виробництво. Там дев’яносто відсотків — наука, а хіба наука може давати проблеми в суді?

— Про Кішона ти казав те саме, тільки там був салон краси, який не може давати проблем. І що вийшло?

— Кішон — це зовсім інша справа. Там ти знав усе від самого початку. Я з першого дня казав тобі…

— А тут?!

— Тут?

— Тут!

— А що тут?

Вони раптово замовкли і обидва обернулися до мене. Але я не забарився з відповіддю:

— А тут у нас викрадення технологічних ноу-хау. Контрафакт! — я навмисне обрав це порушення, бо, по-перше, його важко спростувати, а по-друге… по-друге, здається, відповідає репутації адона Родимчика в очах його власних банкірів.

— Макес им ойфн а бойх![15] — президент схопився за голову.

Усе правильно. Найжорсткіші судові рішення в нас стосуються саме патентного права. Інтелектуальна власність охороняється законами суворіше, ніж будь-яка інша. Певно тому, що її найлегше вкрасти.

— Але до чого тут наш банк? — Лейбович усе ще намагався зберегти обличчя.

— До того, що Галактичний суд не може розбиратися, які гроші у вашому банку належать Родимчику, а які — ні, — мої співрозмовники синхронно витріщили очі. — Процес відбувався в Касіопеї, а там середньовіччя. Немає безготівки, немає банків, ходять тільки монети. Судді повідомили, що Родимчик весь час віддає свої монети вам. А ви натомість весь час даєте йому свої монети. Суддя спитав: навіщо вони міняються монетами між собою? — я пожалкував, що не захопив фотокамеру, аби зафіксувати вирази обличчя моїх клієнтів. — З точки зору Касіопеї це виглядає підозрілим, і суддя наказав заарештувати всі гроші гамузом.

Насправді я майже не ризикував. В історії міжпланетного суду були і значно екстравагантніші рішення, всі про це знали, а що найголовніше, знали й мої співрозмовники.

— Це незаконно, — нарешті вичавив із себе президент.

— Можливо, — радісно кивнув я. — Будете оскаржувати?

Оскарження в Галактичному суді тривало ніяк не менше року.

— А чого ви хочете?

— Я хочу, щоб ви організували мені зустріч із вашим клієнтом у своїй присутності. Мені треба запропонувати йому умови мирової угоди, але так, щоб це чули ви і могли вплинути на його рішення. Я хочу зустрітися на нейтральній території і чекатиму на вас із ним завтра, — я назвав місце і час зустрічі.

— Ну як я можу відповідати за свого клієнта? Ви ж розумна людина. А якщо він…

— Ізо! — президент ляснув долонею по столу. — Якщо ти з твоїм Ліоном разом не будете на цій зустрічі, я… ти знаєш, що я зроблю!

Лейбович раптово зблід.

— Ви не можете…

— Можу. Спробуй не прийти, тоді побачиш.

Фортеця капітулювала. Іще хвилина пішла на фінальний обмін люб’язними словами та запевнення в тому, що до післязавтра я не дам документам ходу.

У приймальні я потиснув обом співрозмовникам руки.

— Чекатиму на зустріч!

— Ви вже тоді працюйте з Ізо, — додав наостаннє президент.

— Але я можу апелювати до вас?

— У будь-яку хвилину.

— Тоді прощавайте.

Президент зник, а я в супроводі Лейбовича посунув до дверей.

Секретарка промурмотіла лагідним голосом:

— Ваш водій повідомив, що чекатиме на стоянці у дворі.

Я озирнувся. Лейбович стояв з індиферентним обличчям, а отже ці слова адресувалися мені.

— Мій водій?

— Він так сказав.

— Тоді нам коридором ліворуч, — підказав заступник зі стосунків з державними органами і ґречно провів мене аж униз.

Так банкіри роблять, коли хочуть побачити, якою машиною їздить клієнт, та в такий нехитрий спосіб зробити висновки про його майновий стан. Я уявив Фімину машину і трошки занервував, але й тут, на своє здивування, виявився на висоті. Біля дверей банку на мене під усіма парами чекав здоровезний чорний лімузин і усміхнений шофер, який запопадливо розчахнув важкі дверцята.

— Приміть на згадку, — заступник простягнув мені масивну ручку з фірмовою символікою.

— Дякую, — я поклав подарунок до кишені. — Побачимось завтра.

— Обов’язково, — радісно відповів банкір.

Швидкий старт потужного автомобіля втиснув мене в м’яку шкіру сидіння, але тільки після того, як машина рушила, я звернув увагу на те, що зсередини на дверцятах нема жодної ручки, а салон відокремлений від кабіни водія десятисантиметровим броньованим склом.

«Агенте Мамаю! Здається, вас викрали, — сказав я собі. Потім поміркував трохи й додав: — Тільки не кажіть, що ви самі на це не наривалися».

От ви мені зараз дорікнете — якого, власне, дідька ти, шановний, сів до незнайомої машини? А що я, по-вашому, мав робити? Сахатися шикарної тачки на очах здивованого банкіра? Ні, я люблю, коли мене поважають, а в моїй особі і всю Україну.

Безперечно, щось подібне я мав на увазі, коли розробляв свій блискучий план, а тому ще на базарі поклав до кишені свіжокуплений фраєрський бластер. Однак постріл із променевої зброї всередині авто зі скляною стінкою дуже скидається на самогубство. А досвід бойових операцій підказував, що викрадення зовсім не означає негайної ліквідації. Зі мною явно хотіли порозмовляти. Можливо, навіть за наводкою головного банкіра. Як швидко він ушився з приймальні — певно, поспішав розпорядитися. Отже, зараз із мене вийматимуть виконавчі документи.

Але ми, міжпланетні виконавці, не в тім’я биті. Бо по-перше, ніколи не ходимо з паперами в кишені. По-друге, ніколи не працюємо поодинці. Мій напарник чекатиме рівно до п’ятої, ні, до пів на п’яту, а потім дасть документам офіційний хід. А якщо скажуть, що справи нема в єдиному реєстрі міжпланетних судових рішень, то відповідь у мене теж заготована — а якби вона вже була в реєстрі, про що ми б тоді домовлялися? Тоді б ми її виконували.

Тепер інші варіанти.

Звичайно, можна було тільки мріяти про те, що мене викрали головні організатори виробництва «Граціози». Це було б просто, як у кіно. Фінальна розмова, яка розставляє все на місця, генеральна бійка, спецоперація і дірочка в піджаку для ордена. У крайньому випадку — не тільки в піджаку. Тоді орден доведеться класти на подушечку і супроводжувати труною з державним прапором. Проте це байдуже, бо головне — перемога. Замах на агента Української Галактичної Служби давав право негайно почати силову акцію та знищити всіх, хто хоч би подумки був до цього причетний. Тим більше, що спецмаячок, який вживлювали в організм кожного випускника Академії, дозволяв знайти агента або його тіло в будь-якому куточку Галактики.

Утім, мої міркування поки мали абстрактний характер. Ініціатор викрадення ховався в темряві невідомості. А над усе на світі спеціальні агенти не люблять невідомості. Навіть більше за варену цибулю.

Поки частина мого мозку займалася версіями, решта робила свою відпрацьовану роками справу — автоматично фіксувала повороти, вираховувала швидкість, складала маршрут — так що, звірившись подумки із завченою напам’ять мапою, я зрозумів, що ми поки крутимося в межах міста. Мало того, мене везли в напрямку центру, а це не найкраще місце для ліквідації. «Ваші шанси на виживання ростуть, агенте Мамаю!» — сказав я собі. Сказав і сам із собою погодився.

Тут машина зупинилася, більше нікуди не завертаючи. Дверцята відчинилися, і я побачив… точніше — не побачив нічого. Нічого, крім абсолютної, цілковитої темряви по той бік салону. Низький владний голос промовив негучно:

— Виходь.

І я вибрався з машини, відчуваючи себе повністю безпорадним, яким насправді і був у цей момент.

Міцні руки обшурували мої кишені та дістали звідти те, що знайшли, — бластер, гаманець і свіжоподаровану банкіром ручку. Після виявлення зброї, до справи долучилася ще одна пара рук, і вже вдвох вони досить-таки грубо обшукали мене з ніг до голови.

— Уперед! — рішуче наказав той самий владний голос.

Я йшов практично навпомацки, поступово звикаючи до темряви. Відчувалося, що поруч ступають двоє. Це було не дуже далекоглядно, враховуючи рівень моєї бойової підготовки. Хоча, цілком вірогідно, що хлопців підстраховує снайпер з нічним прицілом. Принаймні я б на місці тутешнього боса обов’язково підстрахувався. Через кілька хвилин звиклі до темряви очі розібрали, що ми потрапили до чималенької кімнаті. Трохи далі, у кутку, чулося чиєсь астматичне дихання. Мене трохи потримали на порозі для збільшення психологічного тиску, а потім все-таки повели на звук.

Усе це нагадувало провінційний цирк. Є таке шоу — фокуси в чорній кімнаті. Тільки там для контрасту використовують світло, а тут… Певно, головний режисер цієї вистави не любить світла або просто береже його для кульмінації. Стривайте, як я сказав? Не любить світла? Щось мені це нагадує. Здається…

— Покажіть мені його, — старечий голос, який пролунав із кутка, разюче контрастував з командним басом моїх конвоїрів.

Яскравий промінь ліхтарика уперся просто в очі, осліпивши їх вдруге.

— Оцей?

Я намагався будь-що триматися твердо:

— Салмане. Облиш свої дешеві трюки. Після того, як я скажу те, що маю сказати, ти навіть спати будеш при світлі.

— Ти не летів зі мною з Брунею.

Героїчний вираз обличчя у мене вийшов тільки з другої спроби:

— Твої сявки не знають, що охорона султана Брунею складається з ґурків. Твої сявки не знають, навіщо кожен ґурка носить кривого ножа і що саме вони тими ножами відрізають полоненим ворогам, — давалася взнаки п’ятірка на іспиті з історії спецпідрозділів у Академії УГС. — І якщо ми з тобою не домовимося, сюди прибуде два десятки ґурків з Брунею, і твої хлопці довідаються про все це на власній шкурі, а ти ще раз переконаєшся, що зачіпати особисті інтереси султана не варто.

Відповіддю на мої слова була тиша, порушена тільки астматичним диханням господаря. Здається, я зумів-таки бути переконливим.

Ліхтарик згас.

— Залиште нас удвох, — звелів старечий голос.

— І дайте трошки світла, — додав я.

Завуальована штучним павутинням лампочка висвітлила розкішний фотель у кутку, на якому вмостився мій візаві. Тепер я мав змогу уважно роздивитися легендарного міжнародного афериста. Треба сказати, що вигляд у нього був кращий, ніж можна подумати за тембром голосу. Перед мої очі сидів сильно потертий життям, однак ретельно відреставрований стариган із чорними кучерями до плечей, колись пропорційним, а зараз обвислим обличчям, хижим, немов у шуліки, носом та глибокими чорними зіницями в темних колодязях очей. Зовні йому можна було дати років шістдесят, а з голосу — дев’яносто, в середньому виходило сімдесят п'ять. З даними анкети збігається. Настрій співбесідника з’ясувати було важче, бо настільки чорні очі скануванню не підлягають. Єдине, що можна твердити з певністю, — я йому не сподобався.

— Ну і хто ж тоді летів зі мною літаком з Брунею?

— Звідки ви так добре знаєте українську? — я вирішив виграти трошки часу, щоб відійти від викрадення.

— Я знаю дванадцять мов, і українська — не найскладніша.

— А все-таки.

— Ти сам чудово знаєш, що половина кілерів і бойовиків у світі — українці.

— Половина?! — недовірливо присвиснув я. — А я гадав, відсотків із тридцять.

На жаль, у його словах була рація. Традиція найманства, яка сягала в Україні тисяч років, не могла не відбитися на уподобаннях сучасників.

— Не заговорюй мені зуби.

— Я людина маленька. Маю доручення зустрітись і поговорити.

— Поговорити? — Салманів рот показово скривився. — Українців не посилають поговорити. Для цього існують євреї.

— А мене послали! — уперся я рогом. Нічого собі заявочки!

Салман Каганович повільно зміряв мене своїм чорним поглядом.

— На кілера теж не схожий, волина фраєрська, ручка з мікрофоном у кишені… Слухай, я вичислив тебе, малий. Ти кур’єр. Тебе прислали не поговорити. Тебе прислали сказати. І привезти відповідь. Ти — рекомендований лист з оплаченою відповіддю. Але мрієш стати аферистом. Я таких багато у своєму житті бачив. Тож кажи свої слова.

Від образи я зчепив зуби. Нічого, нехай лист. Аби була відповідь. До речі, що він там верзе про ручку з мікрофоном?

Поміркувавши отак кілька секунд, я перейшов до основної інформації:

— У тебе є компаньйон, Ліон Родимчик. Він перейшов дорогу людям султана. Тепер вони вважають, що до цього причетний ти. Я повинен з’ясувати, чи ти насправді маєш до цього відношення, і оголосити ультиматум.

Губи Салмана Кагановича заворушилися. Складалося враження, що у мого співрозмовника періодично випадає штучна щелепа.

— Слова, — вимовив він врешті зневажливо. — Це тільки слова. Я багато кому перейшов дорогу в цьому житті. Тільки це був не султан. Скажи те, що маєш сказати, до кінця.

— Для цього я повинен зустрітися з Ліоном. Ти, я і Ліон. Там я дам усі докази й оголошу умови.

— Докази дають у суді. Ти — не суддя. Ти — кур’єр. Не знаю, хто твій господар, але це не султан Брунею. Перекажи своєму господарю, що я хотів тебе вислухати, але ти нічого не сказав, — він знову втупив у моє обличчя двостволку своїх чорних зіниць. — Іди.

Я розлютився.

— Іду. Вже іду. І перекажу, що ти відмовився від зустрічі з Ліоном. А наступного разу замість мене сюди приїдуть ґурки. Ти мав з ними справу, і мабуть, зможеш домовитися швидше, ніж зі мною, — рішуче розвернувшись, я посунув до виходу, чи принаймні в тому напрямку, бо на темних стінах не можна було роздивитися дверей.

— Стій, — почувся ззаду старечий голос.

Я зупинився, не обертаючись.

— Підійди.

Так само не обертаючись я зробив крок назад.

— З ґурками не можна домовитись, бо вони знають тільки сорок англійських команд, — він помовчав, мабуть, для того, аби пожувати свою щелепу. — Але ти, упертий українцю, стоїш спиною до літньої людини.

Мать його так, старого чорта! Оцим вони нас завжди беруть! Використовують вроджену українську ґречність.

Я повільно розвернувся.

— І підійди ближче, бо в моєму віці не можна голосно говорити.

Ну що ти з ним будеш робити!

Коли було відновлено початкову мізансцену, Салман Каганович взяв довгу паузу, настільки довгу, що я вже був готовий знову розвернутися, і аж тоді сказав:

— Приходь сюди завтра, українцю. Тут буде Ліон. Скажеш усе до кінця, щоб ми могли разом з тебе посміятися.

Я уперто покрутив головою:

— Я не прийду, Салмане. Мені не сподобалося, як ти зі мною розмовляв. Неповагу до посланця можна розуміти тільки як неповагу до його господаря. Я чекатиму на вас із Ліоном завтра… — і я вказав час та місце зустрічі. — Чекатиму тільки півгодини.

Тут я вже розлютився по-справжньому, розвернувся та пішов у темряву.

— Не забийся, в нас тут темнувато, — почулося навздогін, але то вже було байдуже.

В холі мене зустріли охоронці, які мовчазно сиділи по кутках. Тут уже горіло кілька лампочок, і можна було зорієнтуватися. Гардеробник простягнув мені ручку з емблемою банку «Тель Шахар», подарунок Лейбовича. Зачекайте, так це її мав на увазі Салман, коли говорив про мікрофон в кишені?!

— Ваша зброя, прошу, — додав служка, шкірячи зуби.

— Дякую.

У мою долоню лягло руків’я бластера. Ззаду хтось тихенько пирснув. Я придивився уважніше. Замість зброї цей жартівник всунув мені пластмасовий водяний автомат з дитячого набору. Їм тут зовсім нема чого робити!

— Курва!! — розлючено кинув я іграшку об підлогу. — Де моя зброя?!

— А це хіба не вона? — щиро здивувався гардеробник. — Я, мабуть, переплутав, — з цими словами від дістав з-під стійки тепер-таки мого бластера. — Вони такі схожі — і зовні, і за тактико-технічними характеристиками…

— Бу-га-га! — розвеселилася охорона, що, певно, чекала на цю виставу.

А найбільш дотепний додав:

— Бери обидва, стрілятимеш з двох рук.

Я сидів у кімнаті Фіминої квартири й підбивав підсумки своєї роботи.

Що ми, висловлюючись по-тутешньому, маємо з гуска? А маємо указку з мікрофоном, всучену як подарунок в синагозі та ручку з аналогічним пристроєм з банку. Може, це в них такий місцевий звичай — дарувати один одному мікрофони? Добре, хоч у Салмана нічого не всунули. Хоча…

Я витяг з кишені бластера й уважно оглянув. Начебто, нічого зайвого. А в обоймі? Останній набій здався мені підозрілим, і я перевірив його детектором. Стрілка одразу показала високий рівень випромінювання. Зрозуміло. Заховавши до холодильника усі подарунки, набої та про всяк випадок і сам бластер, я закрився у своїй кімнаті з метою ще раз обмізкувати план подальших дій.

Вікопомний Байда, викладач тактики в Академії УГС, казав: «Якщо не можеш створити операцію, створюй ситуацію». Що це означає? Поясню. Наприклад, вам треба упіймати рибу. Що ви робите задля цього? Зрозуміло що — висилаєте гвинтокрил з ехолотом, парочку катерів з ультразвуком та розставляєте тенета з лавсану. Це операція. А якщо у вас усього цього немає? Якщо риби багато, а ви один? Тоді ви берете вудку, сідаєте на березі ставка, нанизуєте хробака або, скажімо, мотиля, або банальну макуху, — одне слово, створюєте ситуацію. Отак діяв і я. Я закинув по гачку на кожного. Я їх роздрочив — кожного у свій спосіб. Якщо цей Ліон — не міфічна особа, банкір його точно приведе, а ні — то Каганович допоможе. Але головне — не Ліон, головне — що в один момент в одному місці зберуться майже усі, як говорить Фіма, тате-маме: банкір та бандит.

Звичайно, я розумів, що фігуранти справи мають можливість поспілкуватися між собою перед зустріччю. Але саме тому й заправив їм різні легенди. Для підвищення інтересу до моєї персони. Судовий виконавець і бойовик — попри очевидну розбіжність ці дві постаті мають багато спільного. Починаючи з того, що робота в них досить схожа, і закінчуючи тісними контактами поміж собою в реальному житті. Фраєрський бластер, куплений на базарі, повинен був підтвердити висновок — цей тип, тобто я, під прикриттям посвідчення Міжпланетної виконавчої служби підробляє кур’єром мафії.

Хіба тільки образ українського спонсора синагоги не в’язався з цією версією. Тому останнього тате-маме, чи як воно, — одне слово, рабина, треба було залучити до розмови в інший спосіб.

— Фімо! — я вийшов до вітальні і взяв свого господаря за рукав. — Слухайте, Фімо. Ви зараз підете до тої марсіаністської синагоги, знайдете рабина…

— Ні, — раптом рішуче відмовився Фіма. — Шо ви в самом дєлє, не можна знайти когось другого іти до цих макес?[16]

— Не можна. Ні другого, ні третього, ні навіть четвертого, — запевнив я.

Фіма на секунду замислився:

— Тоді возьмітє трошки з моїх грошей і наймітє собі когось п’ятого.

— Що? — здається, мені причулося.

— Я одказуюсь.

— Ви що, відмовляєтесь від своєї частки?!

— Не від долі! — підняв вказівний палець Фіма. — А від трошки грошей. Щоб ви наняли собі якогось мишигінер[17] іти до їхньої синагоги.

Я посміхнувся якомога ширше.

— А тут ви уже помиляєтеся, шановний партнере! Від грошей. Усіх. До копієчки. Ви щойно відмовились від усіх наших домовленостей, тобто від УСІХ грошей. Зрозуміло?

— Ну-у-у, — одразу заканючив Фіма. — Через таку дрібницю…

— Це не дрібниця, а принцип, до вашого відома.

— А в мене як, по-вашому, не може бути тоже якийсь принцип?

Ні, ну це вже просто виходить за всі межі!

— Послухайте, Фімо! Від вас не вимагається переїздити на Марс. Ви тільки скажете рабину, що я дам йому двісті тисяч. І все.

— Двісті тисяч?

— Так. Просто скажете та підете собі геть.

— Такі гроші марсіаністському рабину?

— Фімо, здається, у нас бізнес. Чи я чогось не розумію?

— Він не розуміє! — сплеснув долонями Фіма. — Так от, послухайте сюди! Якщо є на світі синагога, до якої я ніколи не піду, навіть якщо ви просто мені дасте ці гроші, то це марсіаністська. Ляжеш із собаками — прокинешся з блохами! Можете забрати собі всю мою долю, але пам’ятайте, що вас за це покарає Бог. Двісті тисяч марсіаністам! Ви чули про таке?

Старий так рознервувався, неначе в нього і справді були якість принципи. Виявляється, я сильно недооцінював свого господаря.

— Фімо, я пожартував, звідки в мене двісті тисяч? Пробачте.

— Ви, гої, такі легковажні, бо придумали собі милосердного Бога. Він пробачить, треба тільки покаятися. Запам’ятайте, Бог один, і він наш, а не ваш. Бог не фраєр, і йому ваше каяття цим тухес паровоз[18].

— Ну пробачте, — я потрусив старого за плече. — Невдалий жарт, з ким не буває. Мені просто треба було зрозуміти міцність ваших переконань. Бо як можна працювати разом, коли не довіряєш один одному. Заспокойтеся. Ваша допомога знадобиться мені завтра. Без всяких синагог.

— А проценти? — обличчя мого господаря пожвавішало, миттєво втративши старозавітний запал.

— Зберігаються, ми ж домовилися. Мені потрібна буде лише година вашого часу. І все.

— Все. Як вам це подобається? — капризно промурмотів старий. — Він випив з мене всю кров. Як я спокійно жив, поки не познайомився з цим гоєм! У мене було все — квартира, дружина…

Я здивувався:

— А що сталося з вашою дружиною?

— Вона стала вдовою! Тепер у неї нема чоловіка! Інсульт, інфаркт, індрерд[19]. Ви перетворили мене на руїну.

Зрозуміло.

Витерпівши потік скарг до кінця, я наостанку знову запевнив старого, що домовленість про два відсотки залишається непорушною, і ушився до кімнати обмізкувати наступний день. Бо від цього дня залежало не тільки моє особисте життя, а й успіх операції, а точніше, ситуації, та й взагалі, не будемо нітитися високих слів — зараз від мене залежало майбутнє українського етносу.

Основна складність полягала в тому, що доводилося грати на полі суперника самому, навіть без помічника, якщо не брати до уваги розбурханого сьогоднішньою розмовою Фіму. План, який я накреслив собі в голові, виглядав непогано. Але в ньому слід було врахувати один вагомий чинник — поведінку протилежної сторони. При тому, що я дотепер не знав, хто, власне, уособлює цю сторону. Бандит? Банкір? Ребе? Чи той, хто над ними? Риболовля. Подібна риба завжди клює на дві наживки — гроші і страх. Так учив нас в Академії славетний Байда. Гроші і страх — от справжній базис терориста, бо усі вони двовимірні. Гроші і страх — їхня рушійна сила. А значить, беремо якнайгостріший гачок і страху якнайбільше, щоб гарантовано зачепити за губу, а краще — за самісінькі гланди.

Отже, чого бояться терористи? Щонайперше, вони бояться слів. Усі люди бояться слів, бо коли починаються дії, боятися вже ніколи. Це аксіома. І мені відомі деякі слова, такі, щоб жирними спинами тутешніх мафіозі заструмував піт. Хай йому біс, непогано сказано, хіба ні?

Певна річ, я більш не дозволю себе викрадати. Сьогодні я стерпів, бо, по-перше, майже передбачав подібний розвиток — ну, може, не в такому саме вигляді, але все-таки. А по-друге, навіть з водяним пістолетом в руках я можу протидіяти п’яти-семи супротивникам одночасно.

Отже, відтепер все має розвиватися за планом. Раптове повстання мого господаря — це не біда, хоча на його асистентські функції я все ж таки розраховував. Але справжній суперагент знайде вихід з будь-якої ситуації. Я вийшов до кухні і видобув з холодильника перший зі своїх тутешніх «подарунків» — ручку з синагоги.

— Іша, крихітко моя. Як ти там? Я так скучив… Слухай, я так і не зміг знайти цього спонсора, але всі говорять про ребе стільки хорошого. Давай покладемося на Бога. Я завтра в обід піду туди, і якщо рабин буде на місці, значить, це доля, а ні — буду шукати іншу синагогу.

Добре, коли точно знаєш, що тебе прослуховують. Противник, сам того не помічаючи, може перетворитися на справжню маріонетку. Ребе зробив лише одну-єдину помилку — сприйняв за чисту монету вміло розіграну мною лохуватість і необачно підсунув мікрофон прослушки. Ну, а далі він опинився в моїх руках.

Завтра вирішальний день. Я іще раз подумки прокрутив сценарій майбутньої зустрічі, перевірив його на слабкі місця, підстрахувався від несподіванок і впевнившись, що все передбачено, ліг спати. Зранку знадобиться багато сил.

А вночі прийшов мій безпосередній начальник Лях і загробним голосом спитав звіт по операції «Право першої ночі». Я намагався виправдовуватися, але чомусь івритом, якого не знаю, тому аргументи виходили непереконливі. Лях наполягав, що терміни вибігають, а в моїй голові одночасно крутилася думка — от який добрий канал зв’язку вигадали у нас в УГС. Безпосередньо через сон. І головне — абсолютний захист від прослуховування. Супернадійний канал. Напевно, розробка якоїсь секретної лабораторії.

Панорамна панель комплексу когерентного спостереження зручненько всілася в мене на кінчику носа. Комплект було виконано у вигляді сонячних окулярів, які завжди знадобляться в ізраїльському кліматі. Я пересунув конструкцію на лоба й переконався, що навіть у такому положенні екрани знаходяться в полі зору, тоді вклав окуляри до кишені. Цілком задовільно. До зустрічі лишалося менше години, і права на помилку вже не було.

Сьогоднішній ранок я витратив з користю — встановив камери когерентного спостереження навколо місця зустрічі, на всіх під’їздах та вздовж дороги до Ліонового дому.

Місцем дії я обрав забрьоханий пустир за півкілометра від синагоги. Треба було збити супротивника з пантелику — ми вже зустрічалися на вашій території, отже, тепер ласкаво просимо на мою. Гадаю, що ані власник нічного клубу, ну, а тим більше банкір-сибарит давно вже не були на пустирах.

Емоційної гостроти ситуації додав пейзаж, який однозначно асоціювався із силовими діями. За купою сміття з північного сходу запросто могли ховатися мої озброєні бойовики, так само як і поміж закинутих морських контейнерів на півдні. Неширока балочка, що обмежувала пустир із заходу, дозволяла легко підтягнути бронетехніку, а напівзаглиблені в землю резервуари для газу на півночі робили цілком реальним масштабний теракт з вибухом.

Хлопці із Салманової охорони, як годиться, заздалегідь відвідали місце зустрічі і були помітно спантеличені. Не відриваючись від сніданку на сонячній веранді за три квартали звідти, я через монітор у куточку окулярів із задоволенням спостерігав, як чорняві горлорізи замислено чухали потилиці. Незабаром з’явилися сек’юріті банку і у свою чергу довго говорили з кимсь телефоном, розмахуючи руками та роблячи страшні обличчя. Потім із годину не було нікого, а тоді наїхали всі разом і почали нишпорити по закутках.

Смакуючи каву з вершками, я просто-таки насолоджувався роботою спецслужб, що, як з’ясувалося, не дуже довіряли одна одній. Кожний куточок, відвіданий представником однієї сторони тут-таки підпадав під ревізію іншої. А потім знов по колу. Так тривало довгенько, аж поки керівники зустрілися між собою і домовилися працювати двійками — по одному представнику з кожного боку. Відтепер робота пішла швидше. Обнишпоривши все навкруги, вони влаштували нараду. Як можна було зрозуміти, сперечалися про місце розмови. Представники банку пропонували відсунутися якнайдалі від газових резервуарів та смітника, а налякані моїми міфічними ґурками салманівці як чорт ладану сахалися балочки. Врешті-решт обрали невеличкий майданчик між контейнерами, зробили ще один тотальний шмон навкруги і залишили кілька постів. Цікаво, що за півгодини до зустрічі довкола пустиря додатково розташувалися поліцейські машини, і цей факт ще раз яскраво засвідчив зрощеність місцевого кримінального капіталу з представниками влади.

Я не сумнівався, що мої опоненти зараз сидять під кондиціонерами, чекаючи повідомлення охорони, і ні в якому разі не з’являться на місці раніше від мене.

Однак першим, рівно за п’ять хвилин до призначеного часу, човгаючи хворими ногами, на пустир прийшов Фіма. На зовнішньому кордоні вартовий ретельно обшукав старого, чим ввів його у стан легкого шоку, а потім довго про щось розпитував. Згодом Фіма пройшов у середину кола та залишився чекати там із дещо прибитим виглядом. За десять хвилин на місце дії підкотили два автомобілі, які зупинилися під захистом контейнерів. З вікна першого висунулася рука і поманила мого господаря пальцем. Переляканий старий почимчикував до чорного витвору сучасного автодизайну і схилився до скла. Вислухавши людину, що сиділа в салоні, Фіма зробив крок до задніх дверцят і нерішуче просочився в щілину, яка тієї ж миті відкрилася перед ним.

«Йолоп!» — вилаявся я подумки. Попереджав же старого дурня — у розмови не вступати, передати мої слова і чосу! Спитавши себе, на які поступки зможу піти, аби витягти із заручників мого господаря, я не знайшов годящої відповіді. Сам винуватий, наступного разу не буде займатися самодіяльністю.

Проте автомобілі все ще стояли на місці. І лише хвилин за десять, протягом яких я іще не раз встиг незлим тихим словом пом’янути Фіму, вони повільно розвернулися та рушили через пустир. Наступна камера засікла їх уже на вулиці міста. Тут сталася чергова несподіванка — чільне авто раптом зупинилося й випустило на волю мого полоненого господаря. А тим часом перша камера показала мені, як сек’юріті швидко, проте досить організовано збирають свої манатки, а поліція вмикає мигалки та забирається геть. Зрозумівши, що наступні п’ять хвилин нічого цікавого не відбуватиметься, я вирушив до синагоги. Ви, напевно, уже здогадалися, що вчора вечері я передумав зустрічатися на пустирі і обрав найпростіший спосіб залучити рабина до шановної компанії — переніс місце розмови просто до його храму.

Рабин стояв біля входу на першому поверсі, стурбовано поглядаючи на годинника.

— Чолом б’ю, ребе, — сказав я, прилаштовуючи на голові одноразову ярмулку.

— Алейхем шалом! — розквітнув посмішкою той. — Шоб ви тільки знали, який я радий вас бачити. І ви знаєте, чому? Мені приснилося, що ви прийдете саме сьогодні. Ви знаєте, у мене всю ніч чухалася ліва долоня.

— І не дарма, — я щиро посміхнувся у відповідь. — Скоро приїдуть люди, двоє-троє людей, які привезуть те, що я обіцяв. Ми можемо почекати на них тут.

— То це будуть не ваші гроші?

— Яка різниця, ребе, чиї гроші. Аби не були фальшивими.

— Ой, щось мені здається, що ви все-таки єврей.

— Дружина, — сказав я і сумно звів очі до неба. — Тільки дружина.

— Нічого, не переживайте. Скажу вам чесно, ми вже майже вирішили для себе українське питання.

— Та ну! — здивувався я. — І як ви його вирішили?

— Ми вважаємо, що українці — це одне із втрачених колін Ізраїлевих.

«Іще чого не вистачало!» — подумав я, але поцікавився:

— А яке з колін?

— Те, що пішло в пустелю разом із царицею Савською. Коліно Дана.

Україна мало схожа на пустелю, але мені чомусь згадалася наша богиня Дана і традиційні приспіви на кшталт «ой-дана-дана», та «ши-ди-ри-ди-дана». Невже правда? Завіятися десь разом із гарненькою царицею — це по-нашому.

— Дякую, ребе, ви мене заспокоїли.

— А табличка, ви хочете, щоб була з вашим іменем чи з іменем того, хто принесе гроші?

— Давайте спочатку дочекаємося моїх друзів, а потім поговоримо про табличку. А ось, до речі, і вони.

До синагоги підрулював кортеж із двох автомобілів. Рабин здивовано підняв брови:

— Так це ж…

Авта зупинилися. З другого метеликом вистрибнув красень Лейбович і, підскочивши до дверцят переднього, допоміг вийти Салману Кагановичу. Старий аферист був у величезних темних окулярах і рухався повільно, важко спираючись на коштовного ціпка. Видно було, що кожен крок болем озивається у його суглобах.

Тепер я точно знав, у чиїй саме компанії зволив проїхатися мій господар Фіма. Що ж, можна було передбачити, що у старого не вистачить духу протистояти бандитському авторитетові.

Ребе здивовано глянув на мене, а я із діловим виглядом кивнув та виступив наперед.

— Чолом вам, панове! Приміть мої вибачення, я не врахував стан вашого здоров’я і завдав багато клопоту.

Ребе наздогнав мене і просичав у вухо:

— Ми ж не зможемо піднятися на другий поверх.

— Значить, доведеться пошукати, де сісти на першому, — важко сказав Салман. Попри поважний вік, слух у нього був іще дай Боже.

Якусь мить поміркувавши, рабин повів нас уперед, перетинаючи хол навкоси, потім не без складнощів проминув заставлений старими меблями коридор і врешті зупинився в невеличкій світлій кімнаті з виходом у внутрішній двір. Там працював кондиціонер, стояло два письмових столи і чотири крісла.

Всі терпляче чекали, поки Каганович дошкандибає до найм’якішого фотеля і вмоститься в ньому. «Не дивно, що злочинність в Ізраїлі неухильно падає, коли тутешні бандити добре ходять хіба що під себе», — цинічно подумав я, а вголос промовив:

— Але я не бачу нашого друга Ліона. А без нього…

— А-а, — махнув рукою Салман. — Ви його погано знаєте.

— Він затримується, — поспішив вставити своє слово Лейбович. — Може, ми поки почнемо, а він прийде.

Я широко посміхнувся:

— З кожним із вас, панове, я вже мав змогу поспілкуватися, і якщо кажу, що потрібен Ліон, значить, він таки потрібен.

Ребе сумно зауважив:

— Я маю великі підозри, що йтиметься не про спонсорський внесок до синагоги.

— Щиро кажучи, ні. Ми попросимо вас, ребе, за давньою традицією єврейського права виступити суддею у великому непорозумінні, яке сталося в нашого спільного приятеля Ліона Родимчика з дуже впливовими людьми, — попри зневажливе пхекання, яким супроводив останню тезу Салман, я спокійно повів далі. — І якщо все з’ясується у сприятливий для Ліона спосіб, я гадаю, він залюбки віддячить вам у тому обсязі, який я обіцяв, а можливо, навіть і більше.

— Ви його погано знаєте, — знову зауважив Каганович.

— Я його зовсім не знаю, але охоче познайомлюся з вашою допомогою.

Немовби внаслідок моїх останніх слів двері кімнати розчинилися і на порозі з’явився молодий хлопець із пітою в зубах. Спочатку я вирішив, що це місцевий служка, але за мить професійна пам’ять запропонувала свої послуги, і я пригадав, де його бачив. Це був той самий нахаба, який морочив мені голову біля офісу «Кремл Ентерпрайзес», і, здається, піта в роті теж була та сама.

— Шалом, панове, приношу вибачення за спізнення. Я поїхав спочатку на той пустир, а тоді з дороги довелося розвертатися. Самі знаєте, який тепер трафік.

Він коротко потис усім руки, а мою затримав:

— Вас я знаю. Ви хочете купити наш препарат. Бачите, все одно довелося звертатися до мене. Я ж попереджав, що з менеджерами у вас нічого не вийде. Запам’ятайте на майбутнє, що про серйозні справи завжди треба говорити з господарем.

— Помиляєшся, Ліоне, — сказав раптом Ізо Лейбович. — Це не твій покупець, а представник Міжпланетної виконавчої служби.

— Ні, — заперечив Каганович. — Це просто кур’єр. Кур’єр султана Брунею.

— А я гадав, що це мій спонсор, — зі свого боку підключився рабин.

— А ще, друже Ліон, я маю надійну інформацію, що він приїхав з Києва, щоб зруйнувати твій бізнес і перенести виробництво твого зілля в Україну, — додав Салман на солодке.

Останні слова важко повисли у повітрі. Скоріш за все, за них я мав би дякувати Фімі, а точніше, його візиту до салону Салманової машини.

Проте якщо хтось розраховував збентежити таким чином агента УГС, то він дуже помилявся. Я уже створив ситуацію, а саме — усі четверо зараз були переді мною. А отже тепер…

— А отже тепер дозвольте відрекомендуватися, — голосом циркового шпрехшталмейстера оголосив я. — Агент Мамай до ваших послуг.

Я повільно сунув руку до кишені, видобув назовні посвідку, розгорнув і підсунув перед самі очі наймолодшого з усіх фігурантів — Ліона Родимчика.

— Читай.

— Детектів Агенсі Інтернешенел. Агент першої категорії Мамай.

— Тю-тю! — поважливо свиснув Лейбович.

— ДАІ, — повторив я. — Ця абревіатура, сподіваюся, всім знайома?

У нас в УГС не люблять ДАІ. Вони не дуже розбірливі у виборі клієнтури і безмежно цинічні за арсеналом прийомів. Але в реальному житті доводиться співпрацювати — повірте, що для прикриття темних справ немає нічого кращого за ДАІшну корочку.

— Значить, ви точно не спонсор, — рабин єдиний у всій компанії намагався не втрачати гумор. — Плакали мої грошики.

— Я одразу здогадався, що ти не кур’єр. Але який інтерес до наших скромних персон у такої поважної організації?

Почувши ці слова, я обернувся до Салмана:

— Ви як людина найбільш поінформована у певних питаннях маєте знати, хто криється за прізвиськом Чорна Інфузорія із системи Стожарів. Розкажіть, будь ласка, громаді.

Каганович зробив губами свій коронний рух, неначе ловив вставну щелепу.

— Це відома особа. Можна сказати, авторитетна. Усі бізнесмени його поважають, тому що просто нема куди діватись.

— Терорист, — додав я від себе.

Салман поважно кивнув.

— Один з найбільших відморозків у Всесвіті, попри той факт, що живе у воді температурою плюс 70 градусів, — уточнив я.

І знову кивок.

— От, власне, він і є нашим замовником у цій справі.

Салман Каганович подивився на Родимчика так, неначе бажав йому негайно провалитися до пекла. Як я тонко все розрахував!

— Зачекайте, — втрутився раптом ребе. — Він же не юдей. Скажіть мені, будь ласка, яке все це має відношення до нашої синагоги?

— До вашої синагоги ми іще дійдемо, — пообіцяв я і повільно, наче фокусник, витяг з кишені жовтогарячу коробку з-під «Граціози». — Цю продукцію роблять із сировини вашого виробництва?

Я навмисне адресував останнє запитання у простір, тобто нікому конкретно, але обізвався на нього Ліон.

— Нашого.

— Саме в цьому і полягає головна проблема.

Якщо спробувати кількома словами описати тактику, обрану мною для цієї розмови, то можна назвати це так: драматичні ефекти. Уявіть собі, що вам призначено зустріч на пустирі, де за кожним горбком може ховатися снайпер, а під кожним листочком — міна з дистанційним керуванням. Ну як, занервувалися? А тепер дивіться, що далі буде.

Я витримав театральну паузу і обвів поглядом принишклу публіку. На обличчях читалася тривога, що й вимагалося.

— У зразках цього препарату було знайдено фрагменти біологічних речовин, розроблених нашим замовником. Він має всі права на рецептуру і був дуже стурбований витоком інформації, а можливо, навіть і зразків зі своїх лабораторій. Шановний пан, що має прізвисько Чорна Інфузорія, замовив нам розслідування. Ми повинні знайти винних. Ну, а вже каратиме їх, — я повернувся до Салмана і розвів руками, — за традицією, каратиме він сам.

Ліон звів на мене меткі очі:

— Якщо йдеться про авторські права, то мушу зауважити, що ми маємо всі ліцензії. Я довіряю своїй юридичній компанії, вони все оформлюють як слід.

Я поблажливо похитав головою:

— Ідеться не про авторські права. Щоб вам було зрозуміліше, скажу, що лабораторії нашого замовника виробляють біологічну зброю…

— Зачекайте, — промовив Родимчик. — Я можу показати всі документи, і ви самі побачите…

Поки він живописав високий рівень легальності свого бізнесу, Салман сидів, заплющивши очі, Лейбович кивав головою в такт кожному слову, а ребе бігав поглядом з одного на іншого, намагаючись зорієнтуватися по ходу розмови.

— …у нас є подібні угоди на кожну компоненту і технологічний процес…

— А як ви гадаєте, — перебив я, — у мого клієнта такі документи є?

Ліон безпорадно озирнувся, немовби двієчник на уроці географії.

— Ну, якщо в нього теж все оформлено, тоді наші юристи…

— Ні, — перервав я жорстко. — У мого клієнта немає жодного контракту та взагалі жодної папірчини. І знаєте, чому?

Здається, рабин почав метикувати, хто тут головний, бо погляд його намертво прикипів до мого обличчя. Лейбович з Ліоном перезирнулися і синхронно знизали плечима.

— Тому що на біологічну зброю не буває легальних документів.

Тут Лейбович зробив страшні очі:

— Ти робиш зброю? Мишигінер Родимчик! А наші кредити…

Ліон заозирався, як зацькована лисиця:

— Яка зброя? Вперше чую.

— Біологічна, — уїдливо підказав я. — У зразках твого препарату знайдено компоненти біологічної зброї. Вони блокують процес фотосинтезу у воді і можуть бути причиною зникнення багатьох водних цивілізацій. Це називається акватерор.

Родимчик розгубився, і його партнери явно помітили це.

— Слухайте. Ми же знаходимося в цивілізованій країні. Давайте звернемося до суду, замовимо експертизу…

Я засміявся своїм неповторним срібним сміхом:

— Він пропонує міжпланетному терористові зустрітися в суді. Та ви знаєте, що буде, коли я просто перекажу таку вашу пропозицію?

— Зрозуміло, — нарешті промовив Салман, і всі, наче за командою, замовкли. — Чого хоче твій клієнт?

— Інформації, — просто відповів я. — Він хоче знати, хто саме застосовує його винаходи, і в кого він їх купив, щоб відповідно покарати і крадіїв, і тих, хто заробляє на краденому. Але враховуйте, що на одне з цих питань я вже маю відповідь.

Обережний ребе поцікавився:

— Яку відповідь?

— А дуже просту. На винаходах мого клієнта незаконно заробляєте ви — всі, хто сидить у цій кімнаті.

Треба віддати належне витримці пана Кагановича — він був єдиний, хто зберігав спокій, поки решта розмахували руками, на всі голоси вигукуючи: «А я тут до чого?»

Перечекавши перший шквал, я заспокійливо підняв руку.

— Пояснюю тим, хто не зрозумів. Щодо шановного Ліона, здається, сумнівів немає. Він таки заробляє на цій справі. Вам, пане банкіре, я хочу нагадати, що в «Кремл Ентерпрайзес» працюють кредити, з яких ви теж щось маєте, коли я щось тямлю в банківському бізнесі. І фінансові показники пана Родимчика ви контролюєте не менше, якщо не більше, ніж він сам. Щодо вас, вельмишановний ребе, то згадайте, на чиї гроші було відбудовано вашу синагогу, і чи не доказом цього є позолочена табличка при вході? А відносно адона Салмана…

— Далі, — перервав мене Каганович. — Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб ви сказали мені, у кого купили секрети мого клієнта.

Усі голови, неначе за командою, обернулися до зблідлого Ліона.

Він знову підскочив зі стільця.

— Та не купував я ніяких секретів! Скільки разів можна повторювати?

— А де ви їх взяли?

— Кого?

— Секрети.

Ліон сплеснув руками:

— Нема в мене ніяких секретів і ніякої зброї, я вам тисячу разів говорив.

— А що у вас є?

— У мене? У мене є лінія високотехнологічного виробництва харчових добавок, система маркетингу, дистрибуція, у мене найкращі в цій країні логістика і облік.

— І немає виробництва компонентів біологічної зброї?

— Нема, — сплеснув руками Родимчик, вже близький до істерики. — Я повністю контролюю всі свої підрозділи.

— Гаразд, — я трошки зменшив тиск. — Тоді, може, у сировині? Ви ж закуповуєте сировину?

— Закуповую.

— То може, вся справа в сировині?

Скидалося на те, що вони й справді не відають, що творять. Переді мною сиділи марсіаністський рабин, промисловий бізнес-вундеркінд, банкір по зв’язках з владою і відпрацьований міжнародний аферист. Це аж ніяк не скидалося на терористичний осередок. Однак драматичні ефекти досягли свого апогею, а очі усіх учасників схрестилися на Родимчикові. Хіба він і справді крайній?

— У вас велика номенклатура закупівлі? — громовим голосом запитав я.

Родимчик чомусь зиркнув на банкіра і сказав:

— Тисяча позицій.

— То давайте зробимо аналіз.

— Ні, — раптом рішуче заперечив головний фігурант. — Ні, це неможливо.

— Те, що і треба було довести, — я артистично ляснув у долоні і підвівся зі стільця. — Приємно було з вами познайомитися, але вибачте, моя роль у цій справі закінчилася.

— Стій, — тихо сказав Салман. — Ліон, ти підставляєш нас усіх.

Родимчик знову підстрибнув.

— Ну існує ж таке поняття, як комерційна таємниця, ноу-хау бізнесу. Я не готовий відкривати свої розробки першому-ліпшому тільки тому, що він від якогось там терориста.

— Стули пельку, — жорстко рикнув Салман.

Ліон захлинувся словами. А Каганович тим часом навів на нього двостволку свого чорного погляду.

— Твій щенячий язик може принести нам стільки неприємностей, що своїм баранячим мозком ти не можеш навіть собі уявити.

Щенячий язик, баранячий мозок — погодьтеся, в цьому навіть є поезія.

Я ввічливо поцікавився:

— Таємниця вашого бізнесу захована в сировині?

— У тому числі.

— А в чім, ізвіняюсь, проблема ноу-хау? — до обробки клієнта підключився Лейбович. — При твоїх витратах на юристів хіба можуть бути якісь незапатентовані розробки?

І раптом у відповідь Родимчик закатав форменну істерику. Принаймні інакше це тлумачити було складно.

— У мене все захищено, все до останньої дрібниці. А от у нього! — він тицьнув пальцем прямо в мої очі. — Що взагалі тут відбувається, дозвольте запитати? Приходить невідомо хто, говорить про ноу-хау, і не показує при цьому документів. Мені смішно слухать! Я вкрав! Як я міг вкрасти те, чого не було? А ви тут сидите і слухаєте, коли він не дав жодного доказу. І ставите під удар моє дітище, яке створював я — не ви, а я, поки кожен з вас користувався результатами моєї роботи…

Ліонові акції падали просто на очах. Салман знову заплющився, банкір пильно вивчав поверхню ламінованого стола, а ребе замислено крутив пейси. Дозволивши хвилі трохи стишитися, я повернувся до своєї ролі спікера:

— На правах колишнього юриста мушу прокоментувати емоційні аргументи нашого друга. Вся глибина людських стосунків не може бути викладена на папері. Навіть Господь Бог дав Мойсеєві не одну Тору, а дві — писану та усну, — я подивився на ребе, і той покивав у відповідь на знак згоди. — У фінансовій галузі теж половина справ робиться під слово — так працюють біржі, аукціони, електронні угоди, — тут уже настав час погодитися Лейбовичу. — Уже не кажучи про той сектор, який репрезентує мій стожарський клієнт. Якщо пан Салман матиме ласку, він якось пояснить вам, що таке система міжпланетних воровських понять. Так от, панове, розбиратися з вами будуть не по суду, а саме за цими неформальними поняттями. І все через те, що один юний бізнес-талант не хоче викласти карти на стіл перед вами. Перед, як я розумію, не останніми у його житті людьми.

Це було сильним аргументом, справжньою командою «фас».

Першим стартував наймолодший з присутніх — банкір.

— Якщо ти не допоможеш вирішити цю проблему, у яку нас втягнув, — сказав він крижаним тоном, — я негайно розірву усі кредитні угоди. Ти знаєш, що в мене знайдеться для цього сотня офіційних приводів.

На моє здивування, ребе теж зміг додати кілька суттєвих аргументів.

— Ліончику, згадай, скільки разів я допомагав, коли ти звертався до мене. Ти ж розумієш, що я більше не зможу бути твоїм гарантом у замовленнях для Марсу, хоча, чесно сказати, це буде удар не тільки для тебе, а й для мене.

Але всіх перевершив Салман:

— Ліоне, не дрочи долю. Ти підеш у світ голий, як народився, єдине, що не з повним комплектом органів. Я не хочу за твою впертість розбиратися з Чорною Інфузорією. Дешевше одразу розібратися з тобою.

Погодьтеся, що це звучало особливо переконливо.

До честі пана Родимчика треба сказати, що він не квапився зі згодою. Я навіть встиг спитати себе: якщо він не боїться таких погроз, то що там ховається насправді?

— Твоє рішення, Ліоне, — не витримав темпераментний Лейбович.

— Бо якщо сумніваєшся, ми все одно це зробимо, але без тебе, — додав Каганович, якому явно не подобалися перспективи розборок із міжпланетними терористами.

І Ліон не витримав:

— А що, ви вважаєте, що у мене є вихід? Тільки я хочу поставити деякі умови.

— Бажаєте, щоб ми заплатили за ноу-хау? — в’їдливо зауважив я.

Він навіть оком не змигнув:

— Якщо я доведу цьому гою, що у мене нема ніякої біологічної зброї, ви повинні обіцяти, що всі будете працювати зі мною так само, як і раніше працювали.

Як на мене, прохання звучало дещо дивно, але дивні прохання серед бізнесменів, певно, не рідкість, і банкір першим обійняв Родимчика, наче рідного сина:

— Ну що за розмови, Ліоне?! Усі ми…

— Я хочу почути твоє слово.

— Ну добре. Я обіцяю, що працюватиму з тобою не гірше, ніж раніше.

— А ви? — Ліон звернувся до ребе.

— Як казала моя муме[20] з Крижополя: «Як рейдела, так рейдела, аби добре мейнела»[21]. Всі наші домовленості лишаються в силі.

Салман Каганович взяв паузу, трошки пожував губами і врешті таки видав:

— Якщо ти боїшся, що я після цього крутитиму тобі яйця, то можеш вважати, що я останній поц.

Як на мене, формулювання було сумнівним, але Родимчик його проковтнув. Він заплющився, явно на щось наважуючись, нервово потер долоні, і раптом посміхнувся світлою усмішкою немовляти.

— Розумію, що не всім тут сподобаються мої аргументи, але головне, що вони гарантовано розвіють претензії цього гоя. Ми повинні розуміти, що він поїде, а ми й далі працюватимемо разом, і варто запам’ятати кожному з нас, що саме такі мої дії позбавили нас купи неприємностей.

Куди це він, цікаво, хилить?

— Переконливість моєї аргументації базується на простоті технологічної складової підприємства, яка тільки підкреслює ефективність бізнес-рішень і значення маркетингу як стрижневої складової успіху на ринку.

Усі слухали з непідробною цікавістю.

— Справа в тому, що ми не можемо використовувати крадені біотехнології, у чому нас тільки-но звинуватили. І не можемо це робити з тої простої причини, що ми не використовуємо ніяких біотехнологій взагалі.

У кімнаті запала мертва тиша. А тоді я ляснув себе по лобі і гучно зареготав.

— Що трапилося? — нервово стрепенувся Лейбович.

Я витер сльози, що набігли на очі від сміху, і махнув рукою:

— Згадав одну схожу історію. Не звертайте уваги.

— Як це — не використовуєте технологій? — банкір явно тільки зараз второпав значення Родимчикових слів.

— А ніяк не використовують, — не втримався я. — Не використовують, і все.

— Ми просто закуповуємо готові компоненти і мікшуємо їх.

— Багато компонентів? — польський досвід багато чому мене навчив.

Родимчик трошки повагався з відповіддю, але все-таки видушив із себе:

— Два.

Краєм ока я побачив, як банкірові очі полізли на лоба, але продовжив допит.

— У кого?

— Один в Росії, в Сурґуті, а другий — тут.

— Хто постачальники?

— Місцевий — «Кан Хербз». А Росія — спецпідприємство із Сурґута.

— «Кан Хербз» — промурмотів під носа ребе. — Порошок для схуднення?

— Так.

— А в Росії? — уточнив я.

— ІТУ-14840. Тобто по-їхньому, тюрма.

— Тюрма? — чого тільки не наслухаєшся. — І що ви закуповуєте в тюрмі?

Ліон потис плечима:

— Якусь біодобавку…

— Якусь?! — на авансцену виступив банкір. — Ти сказав «якусь»? Мені не почулося?

— Ізо, послухай…

— Ти хочеш сказати, що сам не знаєш, що закуповуєш?

Родимчик із хитрою посмішкою розвів руками:

— Це і є моїм головним ноу-хау. Геніальний маркетинг! Я просто змішую два порошки і отримую маржу у двісті відсотків. Яка різниця, як вони називаються? Справжній бізнес робиться мозком менеджера, а не біосинтезатором.

— Тобто в тебе немає ніякого високотехнологічного обладнання?

Геніальний маркетолог покрутив головою і переможно подивився на мене:

— Не-ма-є. Ані синтезатора, ані жодної пробірочки.

— А що ж тоді в нас у заставі за п’ять мільйонів шекелів?

Питання прозвучало, неначе ядерний вибух. Здається, Родимчик не встиг прорахувати всі можливі наслідки своїх одкровень.

— Вітаю, — показав я великого пальця.

— Ну ти артист! — додав Каганович несподівано весело.

— А лабораторія?! — заступник голови банку схопився за серце. Ніколи не думав, що банкіри бувають настільки вразливими.

Ліон сумно похитав головою.

— Вона ж куплена за кредитні гроші!

Здається, зараз тут буде мінімум один інфаркт.

— Зачекай, Ізо, — Родимчик раптом перейшов у наступ. — У чім проблема? Я що, не повертаю кредитів? Я кожного місяця плачу тобі великі відсотки і не затримав їх навіть на день. Ти заробляєш своє? Заробляєш. А застава… яка тобі різниця, яка застава, коли я добре плачу?

Звучало логічно, але, як виявилося, не для всіх учасників розмови.

— Тільки платиш моїми грошима, — на авансцену виступив Салман Каганович. Тепер він був як ніколи серйозним. — Ти вкрав кредити, а я тепер отримую меншу долю, бо ти говориш, що платиш відсотки. Це ти добре придумав, тільки забувся, з ким маєш справу.

— Я віддам твою долю, — поспішив запевнити переполоханий Родимчик. — Я просто не встиг повідомити. У мене є всі розрахунки, і я віддам все до шекеля, ти ж мене знаєш.

— А замовлення для марсіан? — вигукнув раптом лютий, як оса, ребе. — Ти збирався робити його в себе на кухні? Я ж за тебе ручався!

Я слухав це, наче музику. Ніколи не думав, що бувають настільки здібні хлопці! Володиєвський порівняно з цим Ліоном просто відпочиває! Однак моє розслідування все більше нагадувало сім богів щастя, традиційну японську іграшку, де в середині кожного наступного бога ховається ще один такий самісінький. Цікаво, чи дійду колись до останнього?

— Ребе, ви що, не знаєте, як робиться бізнес? Хай тільки буде замовлення, я візьму кредит і куплю все необхідне, — при слові «кредит» Лейбович знову схопився за серце. — В бізнесі все вирішує маркетинг.

— Підозрюю, що ви зможете закінчити вже без мене, — подальші розборки мене не цікавили. Я тепер прагнув якнайшвидше дістатися сировини. — Тільки наостанок одне маленьке питання до вас, ребе. Ваші колеги, зрозуміло, мали підстави для підозри, але ви… Навіщо ви сунули мені ту прослушку?

— То ви таки знайшли? — рабин навіть оком не зморгнув, наче йшлося про щоденну молитву.

— Знайшов, звичайно.

— Це про всяк випадок.

— Який випадок?

— Просто ви дуже схожі на інспектора…

— Інспектора?

— Так. Інспектора з Марсу.

Я не зміг сховати здивування:

— Що, вас теж перевіряють?

— Не те слово. Сил нема. Показники міграції падають, і ми крайні, бо всіх агітуємо, а самі не переселяємося.

— Співчуваю.

Вже виходячи з кімнати, я почув голос Родимчика:

— Але я хочу нагадати, що ви всі дали слово працювати зі мною так само, як і раніше…

— Любий друже, дякую дуже, — мовив я, заходячи до своєї кімнати і бачачи перед собою рідне обличчя колеги Сагайдачного.

— За що?

— За те, що у світі є ти та твій пацієнт — терорист зі Стожарів. Він мені дуже придався в Ізраїлі для залякування місцевої мафії.

Сагайдачний був налаштований по-філософському.

— Як упіймаю його, щонайперше передам подяку.

Я заліз у мережу та ще раз передивився експертизу ізраїльських зразків: «У сировині виробництва Ізраїлю зазначених вами домішок не виявлено. Сировина виробництва Росії містить двадцять два відсотки зазначеної вами домішки».

Все правильно. Зброю проти українців виробляють у Росії. Хто б міг подумати! Принаймні я одразу здогадався про це, ще коли прочитав назву фірми «Кремл Ентерпрайзес». Кремль — вам ця назва нічого не нагадує?

Вперше я познайомився із висновком експертизи ще в Ізраїлі.

Після розмови у синагозі взяти зразки на фабриці Родимчика було справою техніки. А з потрібними матеріалами в руках я тихо і непомітно ушився. Лише господар квартири заслужив на прощальну записку: «Фімо, я сподіваюся, що, продавши мене, ви заробили свої проценти».

Постачальників «Кремл Ентерпрайзес» було двоє — місцевий виробник сумішей для схуднення «Кан Хербз» та російська фірма з міста Сурґут, у назві якої вживалося скорочення «ИТУ». Нашою мовою це перекладалося як «Виправно-трудовий заклад», простіше кажучи — тюрма. Ну, а поки лабораторія УГС досліджувала добуту мною сировину, я оселився в готелі і почав шукати про всяк випадок підходи до ізраїльського постачальника. Чесно кажучи, я одразу не повірив, що він задіяний у справі, і висновок лабораторії це блискуче підтвердив.

Що потрібно сучасному агентові для успіху, окрім, зрозуміло, виучки, технічного забезпечення та інформаційної підтримки? Правильно. Інтуїція. Це найбільш потужна зброя в наших руках. От візьмемо для прикладу Родимчика. Іще під час першої зустрічі в коридорі я не сприйняв його за серйозного гравця і, як бачите, таки мав рацію. Жалюгідний аферист, от ким виявився шановний адон Ліон. Його використовували в темну, так само як і його мафіозних покровителів, і я відчув це від самого початку. А звідки береться інтуїція, спитаєте ви. З досвіду. Інтуїція — це концентрований досвід, якщо хочете, навіть екстрагований. Досвід, що його не можна сформулювати словами, записати або навіть намалювати. Він діє безпосередньо на мозок, можливо, навіть на спинний. Але це не тільки персональний досвід кожного агента, це досвід усієї організації, досвід поколінь працівників.

Хороша думка, треба її занотувати для майбутніх мемуарів — бо колись-таки я напишу мемуари, хай би навіть секретні.

Отже, Росія.

— Сагайдачний, що ти знаєш про Росію?

— Свят-свят! — перехрестився мій колега. Він свого часу мав справу з цією країною.

— Ну, а все-таки.

— Просто так цікавишся чи по службі?

Я показав йому на екрані напис «Сургутское лесничество. ИТУ 14840».

— Зрозуміло. Тоді відкрию тобі таємницю — росіяни ведуть свій родовід від щурів.

— Від щурів? — не зрозумів я.

— Так, від щурів. Своїх предків вони шанобливо називають Пра-Щури.

— Пра-Щури?… Та тьху на тебе! Я серйозно питаю.

— Ну, коли серйозно, то ні в якому разі не пий тамтешньої водки. Це така гидота, що місцеве населення заморожує її перед вживанням, аби не відчувати смаку. Уявляєш?

— Страшне, — покачав я головою.

Сагайдачний підняв вгору палець:

— Але справжня біда — не водка. Найстрашніше в Росії — олів’є.

— Олів’є? Здається, щось французьке?

— Еге ж, французьке. Оце вони беруть варену картоплю, яйця, ковбасу, солоні огірки, ріжуть усе на шматки, мішають з горошком…

— Моя бабуся приблизно так свиням готувала.

— Ти слухай, слухай. Потім заливають майонезом, і виходить воно саме. Олів’є. Таємниця походження назви ховається в глибині віків і відноситься до класу незбагненних особливостей російської душі. Але це ще не кінець. Якщо весь цей рецепт варити у воді, то вийде суп, який називається «солянка». А якщо залити квасом — вийде «окрошка», її подають холодною.

Я подивився в щирі очі Сагайдачного і не знайшов там жодного натяку на жарт.

— І ти це їв?

— А де ж дінешся, як нічого іншого нема? Суцільне олів’є. Ой, забувся! Іще у них є праник.

— Як ти сказав?

— Праник. Від слова «прати». Коли перуть наволочки чи підковдри, зсередини там збирається у швах така наче вата, ну, нитки, пір’я, волосся — все разом. Знаєш?

— Приблизно.

— Так от. Коли такого назбирається багато, його розмочують у воді, а потім кладуть поміж двох дощок — і в пічку. В результаті виходить праник. Це святкова страва.

— Господи прости!

Певно, погляд у мене був досить виразний, бо Сагайдачний не витримав і розреготався, ризикуючи впустити свою знамениту люльку. От сучий син, знайшов час для жартів.

Я заглибився в результати роботи наших експертів. Двадцять два відсотки — продукт високої біотехнології. Сімдесят вісім — речовини, характерні для насіння дерев хвойних порід, найвірогідніше, сибірських кедрів.

— Сагайдачний, а ти кедри в Росії бачив?

— Кедрів не бачив, а от вишню — мав можливість. Вишня — це у них не дерево, а кущ. Уявляєш?

Ото вже брехло!

Напевно, з кедрами в «Сурґутському лісництві» проблем нема. Але ж не можуть просто в лісництві робити високотехнологічні біопродукти. Я розіслав запити по всіх електронних базах щодо біовиробництва в Росії. Це не було таким уже простим завданням, бо, як правильно зауважив класик, Росія — не Україна. Колись давно, ще до того як людство знайшло альтернативні джерела енергії, ця країна трималася на нафті та газі і була одним з основних гравців на ринку енергоресурсів. Ви, мабуть, не повірите, але нафту тоді просто спалювали в печах та двигунах. Ну це так, до слова. Отже, виручені від продажу нафти гроші Росія витрачала на внутрішні локальні війни, і таким нехитрим робом зберігала територіальну цілісність. Але успіхи хімії, а особливо біохімії, звели нанівець основний колись експортний потенціал. Історики пізніше охрестили цю подію ресурсною революцією. І в результаті цієї революції Росія вивільнилася-таки з-під тисячолітнього гніту Москви, але, не зумівши зупинитися, почала розпадатися на все менші і менші клаптики. Цей процес тривав майже сто років, і впродовж того часу науковців-біотехнологів вважали ворогами нації у всіх без винятку частинках колись великої імперії. Адже саме біотехнологи знайшли замінники для нафти і в такий спосіб підірвали економіку країни. Одначе згодом виникла нова сила, яка мала бажання, а головне — ефективні механізми для об’єднання російських земель. Сила ця мала назву КГБ — Комітет Галактичної Безпеки, а механізми, що вона їх застосовувала, описані у будь-якому посібнику з політичного тероризму. Керівників колишніх російських автономій труїли, підривали разом з гелікоптерами, залякували і в такий спосіб зганяли докупи. Звідки з’явилися спритні хлопці в погонах, котрі засукавши рукави взялися до цієї брудної роботи, ніхто не знав, але зі збільшенням кількості об’єднаних областей, росла й міць КГБ. Сьогоднішня Росія являла собою зібрані під дах так званого федерального договору Зауральські землі і частину Поволжя. Формально країною керував президент, був навіть сякий-такий парламент, проте єдиним реальним важелем влади залишався КГБ, в народі іменований «Конторою».

І поміж усього цього мені належало розшукати центр виготовлення складної біотехнологічної продукції! Не дивно, що будь-які інформаційні запити губилися серед тубільних комп’ютерних мереж.

Я у розпачі відхилився на спинку крісла. Що робити? Виглядало на те, що у Росії біохімії як науки просто не існує. Або — інший варіант — біохімічні розробки мають таємний характер і повністю контролюються КГБ.

— Слухай, друже, у тебе часом не залишилося завербованого агента десь у районі Сурґута? — запитав я в Сагайдачного, ні на що особливо не сподіваючись.

— Сурґут? — замислено пригладив він люлькою свої розкішні вуса. — Здається, це Сибір?

— Західний, — уточнив я.

— Є в Сибіру один організм… — несподівано промимрив мій сусіда, немовби пригадуючи, — …аматор японській поезії.

— Організм, в смислі — гуманоїд?

— Не те слово. Навіть по-нашому вміє. Зараз я його…

Із цими словами він занурився до свого комп’ютера. Треба зауважити, що сам Сагайдачний періодично грішив віршами, а до того ж, був постійним відвідувачем поетичних тусовок, особливо кохаючись на екзотичних формах творчості. Різноманітні хайку і танки вилітали з-під його вусів несподівано і не завжди доречно. Що поробиш, українці — поетична нація.

— Осьо він, — Сагайдачний тицьнув пальцем у монітор. — Такий собі Гнучкошиєнков Микола Васильович.

Я глянув, але нічого особливого не побачив — цей, як висловився мій колега, організм, не надав свого фото для мережі, та й взагалі ніяких даних, окрім графи «захоплення», ретельно заповненої назвами східних жанрів та прізвищами поетів.

— Де він мешкає?

— А біс його знає. Судячи з локалізації, це десь у Сибіру. Ханти-Мансійський округ.

— Те, що треба, — зрадів я. — А коли ти його завербував?

— Ніколи.

— Тобто?

— Ну так, ми з ним просто обмінюємося новинками.

— І він досі не твій агент?

Сагайдачний подивився на мене зверхньо:

— Агентів не вербують через електронку.

У відповідь я глянув іще зверхніше:

— Будь-яке спілкування з працівниками спецслужб уже само по собі є вербовкою. Навіть віртуальне.

Сагайдачний промовчав. Один-нуль. Однак ця невеличка перемога ні на крок не посунула справу.

Я повернувся до роботи і взявся складати хитрючий кореляційний запит, який мав проаналізувати всю російську комп’ютерну мережу не тільки на наявність наукових центрів або виробництв, а й на обсяги закупівлі хімікатів та реактивів, обіг продукції біовиробництва, циркуляцію кадрів відповідного фаху, а також переробки біосировини, видобутої з кедрів.

«Попередній час розрахунків — тридцять шість годин», — повідомила мені ґречна пошукова система. Ти ба! Правду кажуть, що один кваліфікований агент може більше спитати, ніж найрозумніший комп’ютер відповісти.

Але окрім цього, в мене значився іще один незавершений комп’ютерний дослід. Цікаво, як там справи? Я набрав особистий Галушкин номер.

— Альо.

— Це Мамай. Галушко, я в Києві. Що там з нашим біоматематичним моделюванням? — можливо, це прозвучало занадто сухо, але совість агента УГС не дозволяла мені у службовий час вести розмови приватного характеру.

У Галушчиному голосі бриніло розчарування.

— Перший етап закінчиться не раніше, ніж за тиждень, і якщо ти потелефонував тільки з цього приводу, тоді…

Сам нарвався. Міг би і не настільки ретельно дотримуватися службових інструкцій.

— Галусю, я страшенно скучив, не бачив тебе хтозна-скільки і просто розгубився, почувши твій голос. Ти пробачиш мені?

— Пробачу, — легко погодилася дівчина. От за що я її люблю! — Мій дід завтра запрошує нас із тобою на куліш. Підемо?

— Академік Майборода? — моєму здивуванню не було меж. — Мене? Я ж звичайний агент!

— Він запрошував не агента, а мене з моїм хлопцем, — зауважила Галушка і додала. — Не бійся, він класний!

— Хто б сумнівався!

Авжеж. У мене ще й досі шия свербіла після прочухана, отриманого від начальства через лист цього «класного» до Гетьмана. Проте все одно — не кожному смертному вдається трапити на куліш до зірки такої величини, як Омелян Майборода. І це, чорт забирай, приємно.

— Яка форма одягу? Блек тай?

— Дурник, — сказала Галушка. — Ми будемо втрьох, по-домашньому — ти, я та дідусь.

— Єсть по-домашньому, — виструнчився я, і ми не змовляючись засміялися.

Цей день я не забуду ніколи. Світило світової біохімії чекало на нас, сидячи біля хвіртки та лускаючи насіння. «Я з діда-прадіда куркуль. От і завів собі хутір», — пожартував академік, показуючи на свою садибу. Видовище дійсно вражало, і не стільки розмірами, скільки усамітненням та якоюсь внутрішньою гармонією. На подвір’ї господар перш за все запропонував умитися зі справжньої криниці з журавлем, що височів біля самого паркану. «Чисті руки — чисті думки. Ви повинні залишити на вулиці весь свій клопіт та службові справи. Попри те, що їх багато і вони важливі», — він хитро підморгнув мені, даючи зрозуміти, на кого в першу чергу розповсюджується це правило.

А потім біля літньої кухні запалала ватра і почався урочистий ритуал. Без будь-якого СВЧ, просто на вогнищі, у справжньому казані старий Майборода готував куліш, супроводжуючи процес докладними поясненнями. Куліш буває чумацький, тобто похідний, — розповідав кухар-академік зі звичними лекторськими інтонаціями. — Він вариться швидко і з того, що в торбі є. А ще є козацький, тобто урочистий. От дивіться сюди…»

Процес нагадував швидше лабораторну роботу, чим лекцію, бо результат кожного етапу ретельно досліджувався та дегустувався господарем, а потім і гостями. Для полегшення висновків та швидшого наукового узагальнення кожен етап супроводжувався новим сортом самогонки, яку господар, виявляється, теж гнав власноруч.

Першим до казана відправилося покришене сало. За лічені хвилини воно там перетворилося на шкварки, частина з яких одразу ж відправилася на дегустацію, доповнена трьома чарочками з каламутною рідиною. «Знайомтеся, це — бурячиха. Називається так тому, що її женуть з цукрового буряку. А я ще називаю її українською текілою». Смак в української текіли виявився напрочуд паскудним — втім, як і в мексиканського оригіналу. Життя нам врятували тільки житній хліб зі згаданими уже шкварками. Світ навкруги одразу став кольоровішим, як воно завжди буває в процесі екстремальних випробувань.

Після того як на салі підсмажилися овочі, ми їли і їх, запиваючи виноградною. Наступною до казана відправилася качка. «Качка, друзі мої, — це похідна свинина. Не поступається їй споживністю, але завжди може бути впольована в дорозі, а значить не займає місця на возі». Підсмажені до хрускоту качині крила дуже пасували до сливової. І нарешті пшоно увінчало складну кулінарну процедуру. Куліш кипів у казані, а на столі вже урочисто чекала карафка з абрикосовою.

Попри кількість випитого, я майже не відчував хмілю — ну хіба що від поглядів Галушки. Абрикосова пахкотіла, неначе квітучий сад навесні. А куліш, розкладений у грубі глиняні миски, виявився неймовірно смачним, навіть попри те, що кожну складову окремо я вже добряче розпробував. Гармонія, виявляється, здатна утворювати нові сутності!

Немовби на підтвердження цього висновку пан Омелян виніс із хати бандуру і вмостився на призьбі. Могутні, мов у коваля, руки жваво пробіглися тонкими струнами. Усі ми в школі вчилися грати на бандурі, але репертуар господаря мене щиро здивував. Зі свого інструмента він примудрявся видобувати не тільки мелодійні українські переливи, а й джазові дисонанси Рея Чарльза і навіть синкопи та гостре стакато Джоплінівських регтаймів. «Це називається академічним виконанням», — пожартував я, маючи на увазі наукове звання музики. Мою репліку було сприйнято прихильно, навіть із легкою посмішкою.

«А тепер я зіграю вам шотландську музику», — оголосив господар. Він приглушив струни, взяв коротку паузу, зосереджуючись, і заграв. Я одразу впізнав мелодію — «Їхав козак за Дунай», українська народна пісня. Ніяка вона не шотландська. Однак я не став поспішати із оприлюдненням таких своїх висновків, тим більше, що деякі акценти мелодії було переставлено, і через це вона звучала дещо незвично. Старий щось замислив — це точно.

«А от, скажіть мені, молоді та освічені, — запитав Майборода, розливши ще по чарці. — Хто ще у Європі носив зачіски, схожі на наші оселедці?» Галушка хитро посміхалася — певно знала усі дідові загадки.

«Шотладці?» — здогадався я.

«Правильно», — підтвердив академік, і ми одразу випили за таку мою здогадку.

«І національні кольори у шотландців подібні — білий та блакитний, — продовжив господар. — І самоназва у них — скоти, а у наших пращурів — скити. І це не дивно. Знаєте чому? Шотландці офіційно ведуть свій рід від ватаги найманців, які колись служили в Єгипті, а потім вкрали місцеву принцесу та втекли на острів. А хто, скажіть мені, наймався вояками до фараонів і при цьому носив оселедці?»

«Наші», — знову зметикував я.

«Молодець, — підтвердив академік. — Ну, а до всього я сам з діда-прадіда шотландський герцог».

«Та ну?»

«Отож-бо. Я Майборода, а вони — Мальборо. Хіба не один біс?»

Ми весело розреготалися. У компанії із зіркою світової науки було напрочуд затишно.

Потім старий заграв танцювальних, а ми з Галушкою стрибали гопки на зеленому смарагдовому газоні…

— Хлопче, ти що, заснув? — неначе з підземелля пролунав густий бас.

— Га? — схаменувся я.

Переді мною, немовби матеріалізувавшись зі спогадів, стояв Омелян Майборода власною персоною. Тільки без бандури і в піджаку. А навкруги замість зеленого подвір’я була сувора приймальня Генерального писаря. Виявляється, я настільки поринув у спогади, що втратив відчуття реальності.

— Пробачте, замислився.

— Казав я вам, що вчора не на дискотеку було їхати, а додому. І в ліжечка.

— А ви бачилися вчора? — здивувався Лях, що сидів поруч зі мною.

Академік Майборода посміхнувся у вуса:

— Разом з моєю онукою цей молодик випив весь мій домашній запас самогонки. А потім замість спати поїхав на танці, — він іронічно посварив мене пальцем. — Мені Галушка все розповіла.

— З вашою онукою? — здивуванню Ляха не було меж.

Тут уже я закопилив губу:

— Не думаю, що моє особисте життя може бути темою службового обговорення.

І немовби на підтвердження цієї тези секретарка оголосила:

— Заходьте, будь ласка. Пан Генеральний писар чекає.

Двері до святая святих УГС відчинилися і впустили нас до просторого кабінету з традиційним великим столом для нарад і м’яким куточком біля вікна. Я переступив поріг слідом за начальством і раптом відчув, що коліна мої починають зрадливо тремтіти. Адже вперше в житті мені доводилося бути присутнім на нараді у найвищого керівництва УГС. Та ще й не просто так, а так би мовити, фігурантом.

— Сідайте, — запросила секретарка, яка зайшла до кабінету разом з нами.

Ми слухняно розташувалися по обидва боки столу для нарад. Лях виглядав прибитим, не гірше за мене. Один тільки академік тримав хвоста пістолетом, — йому не першина бувати в таких кабінетах. П’ять хвилин минуло у цілковитій мовчанці. На початку шостої хвилини нечутно розчинилися задні двері, і до кімнати ввійшли Генеральний писар та його Перший заступник. У обох було мокре волосся, наче вони тільки-но вийшли з душу чи з басейну. Поки двері за ними зачинялися, я встиг помітити у задній кімнаті краєчок стола для пінг-понгу.

— Нічого, — зауважив Генеральний писар. — Наступного разу я тебе таки обіграю.

— Не хвалися ідучи на рать, — Перший заступник тримав у руках дорогий чохол з ракетками.

Вочевидь, вони щойно закінчили партію і приводили себе до ладу перед нарадою. І тут я зрозумів, що наша Служба непереможна. Бо у нас заступник може обіграти свого безпосереднього начальника в теніс, і це не матиме жодних службових наслідків.

При наближенні начальства ми з Ляхом підхопилися зі своїх місць і виструнчилися. Академік Майборода теж підвівся, але по-цивільному неквапливо і одразу зробив крок вперед, за що був винагороджений рукостисканням Генерального писаря, а із заступником на правах кума просто розцілувався.

— Сідайте, — сказав пан Генеральний. — Розпочнемо нараду. Хто в нас доповідач?

— Агент Мамай, — оголосив заступник. — Група особливих розслідувань.

Він, мабуть, помилився, бо тут був присутній керівник групи, і за логікою та субординацією доповідати мусив він. Але за цією ж субординацією я не міг вказувати на помилки вищого керівництва, хоч, як тільки-но з’ясувалося, мав право обіграти його в теніс. Складна матерія.

— Агент другого класу Мамай, з вашої ласки, — виструнчився я перед столом. — Веду справу «Право першої ночі».

— Тільки давайте із самого початку, — мовив Генеральний. — І без поспіху.

— Приводом для відкриття справи було непропорційне збільшення кількості розлучень у перший тиждень шлюбу. Шляхом оперативних заходів нам вдалося встановити причину. Нею виявилася втрата нареченими цноти іще до шлюбу, викликана застосуванням ними препарату для схуднення «Граціоза». Експертиза виділила зі складу препарату незвичайну компоненту, а фахівці академіка Майбороди… — тут я на мить замислився, — …а точніше, академік Майборода особисто підтвердив, що саме ця компонента викликає згаданий ефект, — присутні одночасно подивилися на академіка, від чого той нахмурив брови. — Під час відрядження до Великої Польщі вдалося з’ясувати, що справжнє продукування відбувається в Ізраїлі фірмою «Кремл Ентерпрайзес», а польська фірма «Пані Граціоза Інтернешенел» тільки фасує готовий порошок. У результаті відрядження до Ізраїлю я з’ясував, що препарат «Граціоза» виробляють шляхом додавання спеціальної компоненти до стандартних ізраїльських препаратів для схуднення. Цю компоненту постачають у готовому вигляді з Росії. Виробник «Сурґутське лісництво, ІТУ 14840 імпорт-експорт». Сировина з Росії на сімдесят вісім відсотків складається з продуктів високої біотехнології і на двадцять два відсотки з речовин, які бувають у шишках кедру. На сьогодні це все.

Генеральний писар покивав головою, і я плюхнувся на своє місце. Начебто нічого не забувся і ніде не заплутався. Тим більше, що доповідати мав Лях і я окремо не готувався.

— Що можете додати? — підняв очі на мого начальника Генеральний.

— Керівник групи особливих розслідувань Лях. За вказівкою пана Першого заступника до групи у якості консультанта був включений академік Майборода. Всі допуски у нього є.

Я розчулився. Несподівано скромний Лях. Я вперше бачив, як він свідомо ховається в тінь, виставляючи перед очі керівництва роботу своїх підлеглих.

— А можна я? — почувся раптом бас академіка.

І не чекаючи на дозвіл він одразу почав:

— Перш за все дозвольте подякувати вашим хлопцям за відзнаку моє участі у розслідуванні, — іронія академіка була вбивчою, так само, як і його авторитет. — А по суті справи мушу сказати, що і справді виявлена в препараті компонента дає ефект біохімічної дефлорації. Це високотехнологічна розробка, і саме тому я дозволю собі висловити сумнів у правильності шляху, яким просувається оперативна група.

Я розгублено глянув на Ляха. Він сидів, непорушний, як мумія.

— Коли ви, юначе, вели мову про Польщу чи Ізраїль, я міг погодитися. Але коли згадали Росію?! Вибачте! Росія, любі мої, це дика країна — в сенсі біотехнологій. Там нема жодного наукомісткого виробництва. Жодного інституту. Якихось п’ятдесят років тому моїх колег вони просто саджали в тюрму. Стаття кримінального кодексу так і називалася — за біохімію або посібництво в біохімії. А щодо кедрових шишок, мушу авторитетно заявити — високотехнологічні продукти біохімії на деревах не ростуть. Вас водять за носа, панове спецагенти.

Погодьтеся, що це звучало більше ніж переконливо, і що найогидніше — повністю співпадало з результатами пошуку за моїм геніальним комп’ютерним запитом, який уже відкрутився в мережі свої тридцять шість годин.

Я прикусив губу. Які ж ми ідіоти! І не ми, а конкретно я! Це ж із самого початку, в Польщі я проковтнув наживку і далі, наче кіт на мотузочку, слухняно йшов туди, куди вели. Не може ж насправді існувати два фуфлижних виробництва у двох країнах поспіль! Возити порошок сюди-туди космічними вантажівками для того, аби просто розфасувати в картонну коробочку, а заразом дати панові Володиєвському заробити кілька злотувок? І мета цієї комбінації цілком зрозуміла — довго водити УГС за носа і врешті загнати до Сибіру, щоб ми там лазили по кедрах і воювали з КГБ, а вони тим часом будуть продавати своє зілля на повну котушку. А може, й не тільки це зілля. Може, вони вже додають свою добавку в інші продукти!

— Дякую, пане академіку! — слово взяв Перший заступник. — З ваших слів я можу зробити висновок, що оперативна група захопилася розслідуванням одної з комбінацій прикриття, заготованої терористами. Говорячи по-простому, ви зайшли на манівці.

— Не ми, — тут я рішуче підвівся зі стільця. — Це цілком моя провина. Здається, я потягнув порожняка і готовий нести повну відповідальність…

— Здає-ється… — передражнив заступник. — Коли агенту щось здається, йому треба звернутися до окуліста. Кажуть, допомагає. Вас розіграли в темну, але відповідати за це буде вся країна! Тисячі українських невинних дівчат! — тут він вловив подвійний сенс останнього слова і захлинувся. — Тобто не невинних, а… Тьху ти! Керівник групи, яких ви вжили допоміжних заходів?

Лях підхопився зі свого місця.

— Одразу після виявлення першоджерела, нами було організовано закрите знешкодження препарату «Граціоза» в митній зоні. Під виглядом митного очищення та контролю наші фахівці замінюють вміст упаковок на нешкідливу суміш амінокислот та білків.

«Оце так, — подумав я. — А він часу не губив!» Тепер стало зрозумілим, чому доповідати випало мені — Лях відчував, що повільне розгортання справи може викликати незадоволення начальства, і підстрахувався. Притримав інформацію на десерт. Мовляв, поки підлеглого десь там дурили, начальник мудро все передбачав.

— Для упередження розповсюдження виявленої компоненти у складі інших продуктів, біохімічний інститут Служби на наше замовлення розробив портативну тестову систему, і митники здійснюють вибіркове тестування всіх продуктів, у тому числі й косметичних, призначених для жінок, а особливо для дівчат. Поки позитивних тестів не виявлено.

Круто! Лях демонстрував високий клас оперативника. Особливо на тлі моїх помилок.

— Крім того, у нашій лабораторії розробляється план асиметричної відповіді на випадок, якщо основне розслідування остаточно зайде в глухий кут. Мета — примусити служби безпеки Польщі, Ізраїлю та Росії активно взятися за розшук терористів на своїх територіях та у Всесвіті.

— Яким чином? — похмуро поцікавився заступник.

— Спираючись на авторитет нашої біохімії, ми заявимо, що готові у найкоротші терміни синтезувати біодобавки, які впливають на підвалини духовності згаданих націй. Наші культурологи розрахували, що коли запустити до Ізраїлю препарат, який викликає регенерацію крайньої плоті після обрізання, їхня нація опиниться під загрозою не меншою, ніж наша. Аналогічною мішенню у поляків може стати, наприклад, традиційний польський гонор, а в росіян можна вірусним шляхом розповсюдити любов до ближнього, інакше кажучи, толстовство. Тут вони довго не протримаються…

Перший заступник Генерального писаря недовірливо похитав головою:

— Ну, щодо крайньої плоті, тут вам видніше, а от щодо пихи чи толстовства — хіба можна вплинути на ідеологію за допомогою біодобавок?

— Ви всі просто хворі! — академік Майборода несподівано підхопився зі свого місця і просто-таки забігав по кабінету, вимахуючи руками. Таким я шановного науковця ще не бачив. — Що я чую? Ви плануєте біохімічну війну?! І хочете, щоб я розробляв вам зброю? Це ж справжній тероризм! І де? У верхівці найпотужнішої галактичної організації! Ви вирішили, що шантаж — це універсальний спосіб розв’язання проблем? Тероризм, замішаний на поліцейських інстинктах! Невже історія боротьби з наркотиками вас нічому не навчила? Невже ви не розумієте, що секретні служби тут ні до чого, що боротися треба не з речовиною, а з людською психологією? Невже не очевидно, що ми маємо справу з проблемою перш за все педагогічною, потім соціальною, десь там медичною, але, побий Боже, не поліцейською, вже тим більше не військовою. Є речі значно страшніші за цей ваш хімічний дефлоратор! Та сама «нешкідлива» суміш, якою ви сьогодні замінюєте польську гидоту, а також тисячі їй подібних препаратів — от де корінь зла!

Омелян Майборода не добирав слів і, користуючись своїм авторитетом, абсолютно не зважав на те, у якому кабінеті лунають і яких людей стосуються сильні епітети. Треба зауважити, однак, що самі ці люди не перешкоджали виливу академікових емоцій.

— Ми маємо справу з проблемою культурологічною! Бо в нашому суспільстві панує міф, що худа жінка — це гарна жінка. Я не скажу, що він не підходить, скажімо, ефіопам, точніше ефіопкам, а чи то китаянкам. Але українкам він категорично протипоказаний. Ви знаєте, що таке генотип? Ви знаєте, що стандарти жіночих фігур в кожній нації формувалися тисячоліттями? І формували їх ми, чоловіки. Ми одружувалися з тими, чиї фігури нам подобалися, вони давали потомство, схоже на батьків — жінок з такими ж формами, а чоловіків — з такими ж уподобаннями. Постава української жінки відповідає смакам українських чоловіків. Нашим, наших дідів, прадідів, пра-пра- і до сотого покоління. Усі ми на рівні підсвідомості віддаємо перевагу українкам. Так? — присутні слухняно покивали на знак згоди. — Правильно. Так само робили наші батьки. І завдяки цьому збереглася українська нація. Ви це можете зрозуміти? А ідіотська мода на схуднення перетворює українок на засушені мумії. Хто з ними буде одружуватися? До кого підуть наші хлопці? І це все в результаті застосування абсолютно легальних, так званих «нешкідливих» сумішей. А головне, легальної, але від того не менш руйнівної системи телебачення.

Захоплений вихором академічних думок не менше, ніж решта товариства, я все-таки не міг полишити основну для мене на сьогодні проблему. Нехай це називається поліцейською психологією, але де я помилився?

— Телебачення має у своїй основі горизонтальну розгортку, яка розтягує картинку в боки. По телевізору кожна людина виглядає повнішою, ніж насправді…

Візит на склад «Граціози» у Польщі був абсолютно анонімним, пан Марек і досі ні про що не здогадується.

— Але якби то вони виводили породу худих жінок тільки з метою показувати по телебаченню? Та ні! Вони кладуть їх до нас у ліжка, потім ті родять дітей і починають годувати їх тою самою гидотою для схуднення.

«Кремл Ентерпрайзес» теж не міг ні до чого підготуватися. Я їх захопив зненацька.

— А для надання медичного прикриття своїй дешевій пропаганді вони вигадали навіть нове захворювання — целюліт. Це коли нічого не болить, але треба пити дорогі ліки.

Я особисто відслідковував усю митну статистику компанії пана Володиєвського і відповідні показники імпорту сировини.

— Якби ми з вами замість планувати біохімічну війну взялися за пропагандистську операцію з метою протидії справжнім ворогам — різноманітним виробникам препаратів для схуднення, які знищують українців як націю, якби ми намагалися популяризувати традиційні стандарти на жіночу фігуру, чи хоч би для початку поміняли розгортку телебачення на вертикальну, я вважав би, що не дарма втрачаю час, але на разі…

— Такого просто не могло бути, — несподівано для себе я підстрибнув зі стільця і темпераментно влупив кулаком по столу. — Я не міг такого схавати!

На мить усі завмерли, а потім Лях з такою силою заїхав ногою мені під коліна, що я снопом впав на своє місце, викликавши ображене рипіння з боку шкіряного стільця.

І тоді Генеральний писар сказав:

— Я теж схиляюсь до такої думки.

Власник високого кабінету обвів очима всіх учасників наради.

— Ви дозволите мені два слова?

Це справило враження навіть на бунтівного академіка. Невдоволений тим, що не зміг довести до кінця свою ескападу, він похмуро вмостився на першому ліпшому стільці.

— Я трошки знайомий із системою підготовки кадрів в УГС і впевнений, що навіть свіжого випускника академії не так вже просто скомбінувати. Не кажучи вже про агента другого класу. Ви щось почали говорити, агенте Мамаю?

— Так, — я підвівся зі стільця, попередньо відсунувшись від Ляха на безпечну відстань. — Я щиро перепрошую за те, що не стримався, але…

І послідовно, наскільки зміг, виклав свої аргументи щодо надійності результатів оперативного розслідування.

— Тому в Польщі я точно не міг нічого проковтнути.

— А в Ізраїлі?

Я почухав потилицю:

— Тут певна вірогідність є. Але я звірявся з митною статистикою. Вони дійсно завозять цю сировину.

— З Росії? — іронічно уточнив академік.

— Так. З Росії, — я взяв паузу, намагаючись угамувати розбурхані емоції. — Пане Омеляне! Я не знайомий з географією поширення вашої науки. Я доповідаю тільки про ті факти, які вдалося встановити. А те, що вони погано узгоджуються з вашими даними, іще не привід нехтувати результатами розслідування. Я ж не казав, що сировину виробляють у Росії. Можливо, це транзитна країна…

— І Росія теж? — скептично зауважив Перший заступник.

— Але ж вони возять порошок через космос, аби перепакувати! Я не можу передбачити їхньої терористичної логіки.

— Зрозуміло, — підсумував академік Майборода. — З поліцейської дороги вас не зіб’єш. Так і будете всією службою ганятися за порошком!

Тут знову слово взяв Генеральний писар.

— Скажіть будь ласка, пане академіку. Ви гадаєте, що можливість виробництва добавки в Росії повністю виключена?

— Сто відсотків.

— Зрозуміло, — пан Генеральний своїм миролюбним тоном приглушував вирування Майбородових емоцій. — Але ж на ринку біоресурсів Росія помітний гравець.

— Правильно. Бо то необроблена сировина. Те, що дає ліс. Вони збирають шишки, листя, рубають дерева і все це просто як є, у натуральному вигляді везуть на експорт. Розумієте? — з академіка трохи злетів повчально-зверхній тон, але агресія залишилася.

— А скажіть, будь ласка, чи ці біоресурси не можуть слугувати основою для розвитку біовиробництва?

— Можуть, — відповів Майборода. — Але не слугують.

— Чому?

— Тому що це — Росія.

— Вичерпний аргумент, — зауважив Генеральний писар без тіні іронії. — Але якщо уявити, що за справу візьметься, скажімо, КГБ.

Тепер я зрозумів, чому наше начальство віддає перевагу пінг-понгу, тим часом як рядові агенти частіше обирають бойовий гопак. Наче досвідчений тенісист, Генеральний спритно відправляв свої запитання на поле суперника, і весь час підкручував у потрібному напрямку. Ми просто-таки принишкли, спостерігаючи за розвитком цієї партії.

— Наука не може розвиватися на порожньому місці. Для її нормального функціонування потрібен фундамент. А вони сто років поспіль стріляли всіх біотехнологів.

— А зараз?

— І зараз там абсолютно порожньо.

— Ви впевнені?

— На сто відсотків. Науковці не можуть працювати у вакуумі. Наука — це перш за все обмін інформацією. І якби в Росії був хоч один осередок біонауки, я б обов’язково про це знав.

— Звідки? Вибачте, що перепитую, просто ми тут не дуже добре уявляємо ваш світ.

— Для того мене й залучили як консультанта, — заховав іронію у вуса академік Майборода. — Результатом роботи будь-якого науковця є публікація або доповідь на конференції. На конференціях від них навіть аспірантів немає. А публікації… Про що може йтися, якщо на всю Росію нема жодного профільного наукового журналу? Не кажучи вже про наукові центри.

— Тобто, там нема жодного наукового центру?

— Нема.

— А ліцензійного виробництва?

— Жодного.

— І навчальних закладів нема?

Академік вперто покрутив головою.

— І жодної лабораторії?

— І лабораторії теж.

— А науковці?

— Немає, — сказав академік Майборода.

— А запрошені з-за кордону?

— Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.

— Хто він?

— Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.

— Гнучкошиєнков? — мене вдарило це прізвище, неначе по голові. — Микола Васильович?

Усі подивилися на мене.

— Ви його знаєте? — здивувався академік Майборода.

— Здається, так, — розгублено промовив я. — Він зараз у Сурґуті.

Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…

— Ну й занесло ж людину! — здивовано розвів руками науковець.

— А хто такий Гнучкошиєнков? — втрутився у наш діалог Перший заступник.

— Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор — за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? — поцікавився Майборода.

— Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.

— Колись він більше схилявся до української, — сварливо зауважив академік.

Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.

— Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?

— Можливо, — сказав Майборода. — Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?

— Ну, це вже похідна. Ви згодні?

— Згоден, — видихнув переможений академік. — Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.

— Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, — знову взяв слово Генеральний. — Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?

— Так, — кивнув я попри правила субординації.

Усі знову посміхнулися.

Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.

— Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.

Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.

— Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!

— Нараду завершено. Всі вільні, — оголосив нам Перший заступник.

Я закліпав очима.

— У вас є питання, агенте Мамай? — помітив мою розгубленість Генеральний.

— Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…

— Кроки?

— Так.

Генеральний писар зробив здивоване обличчя.

— А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?

— Взагалі-то знаю…

— То й робіть.

Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.

Бо й справді знав, що треба робити далі.

— Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?

— Ні, — щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.

Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.

— Давай, на хуй, з Богом, — підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.

— Що робити? — я розгублено озирався навсібіч.

— А ти справді не знаєш?

— Ні.

Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.

— Оце, дивися, кедр.

Я подивився. Кедр справляв враження. Про наявність десь там у вишині заповітних шишок можна було тільки здогадуватися.

— Ти стоїш там, — Африканич дивився на мене, немовби випробуючи. — Тоді розбігаєшся і головою б’єш сюди.

З цими словами він поплескав по брунатній корі лісового велетня.

— Як це?

— Дуже просто. Хлопці, допоможіть йому!

Мене міцно схопили за руки і почали розштовхувати вперед-назад.

Звичайно, за інших обставин я б розкидав тутешню публіку, навіть незважаючи на незручне вбрання, проте зараз легенда не дозволяла активних дій — врешті-решт нам разом працювати.

— Раз-два, взяли! — хлопці ще гойднули мене сюди-туди і раптом штовхнули в спину, немовби з гармати стрелили.

Ноги мої самі собою побігли вперед, скоряючись імпульсу. Стовбур стрімко наближався, і єдине, що я встиг зробити, це нахилити голову, аби удар прийшовся у захисний шолом.

Гуп! — у моїй голові щось добряче стукнуло, а тоді в усій тайзі раптом вимкнули світло.

Останнє, що я встиг відчути, — по всьому тілу застукотіло, затупотіло, немовби по вас гахнули з бластера учбовим зарядом.

І далі запала тиша.

Отямився я досить скоро, судячи зі сміху, що лунав поруч. Моя поведінка, певно, виглядала досить кумедною в очах тубільців, бо вони гиготіли, немовби на вечорі творчості Павла Глазового. Міцний шолом урятував мій череп від руйнації, а ватяний одяг захистив тіло від синців: навкруги валялися величезні, завбільшки з кулак, шишки. Отакою та по спині — і не треба ніякого масажу. Ніколи.

У голові гуділи джмелі, — мабуть, таки легкий струс. І через нього голоси моєї бригади подвоювала та потроювала луна.

— Ой, не можу, ой прикол!

— Як голівонька, бо-бо?

З усіх вахлаків серйозність зберігав тільки Африканич, але очі старого теж випромінювали щире захоплення.

— Прочумався? — нахилився він до мене.

— Еге ж, — я підвів голову і навіть спробував сісти, щоправда, не без сторонньої допомоги.

— Здоровий козак! — схвально вигукнув бригадир. — Після такого удару інший три дні валявся б.

Веселощі посилилися і, здається, навіть переросли у схвалення.

І тут я зметикував, що мене просто випробовували. Так само, як у нас в УГС випробовують новачків — скільки пива вип’є, не виходячи з-за столу, або, скажімо, з’їсть солоної риби без води. Щоправда, тутешнє випробування здавалося надто екстравагантним, але, вочевидь, тільки мені, бо всі колеги по бригаді, які стояли навкруги в куфайках та каплавухих кацапських шапках, продовжували висловлювати щирий захват. Що поробиш, у кожного народу свої звичаї.

Я розтягнув губи в якнайщирішій посмішці, бо треба було гнути кирпу. Хоч на сьогодні я фактично є кримінальним злочинцем, проте все одно репрезентую тут Україну. Господи, і куди це мене занесло?

— Годі, хлопці, посміялися і будя. Треба працювати.

Африканич допоміг мені підвестися. Позаду нього стояв Альоша із просто-таки велетенським дрючком. Таким, напевно, колись орудував Котигорошко.

— Бери, — простягнув він мені свою зброю.

Я взяв, пам’ятаючи місцеву істину, що дають — бери, а б’ють, то біжи. До того ж, із такою ломакою в руках почуваєшся значно впевненіше. У мене навіть майнула думка віддухопелити ним усю кодлу, так би мовити, навзаєм, але зараз це було б недоречним.

— Оцією штукою, — пояснив Африканич, — треба бити по стовбуру. Зрозуміло? Дубцем, а не головою.

Останнє зауваження знову викликало щирий захват у місцевої публіки. Хай би в них у горлі пір’я повиростало! Я непевно озирнувся навкруги, очікуючи на черговий підступ, але побачив іще трьох, споряджених точно, як я, і з такими самими знаряддями праці в руках.

Технологія насправді виявилася простою до нестями. Справжня мрія адептів теорії ручної праці. Один з членів бригади, одягнутий у захисний костюм, підходив до кедра і щосили ломакою бив по стовбуру. Після чого йому просто на голову сипався дощ із велетенських шишок. Тоді решта працівників збирали врожай у кошики та відносили до бункера. Примітивно, проте ефективно, враховуючи, що пиляти кедр заради шишок ніхто не дозволить, а лізти гладеньким стовбуром на неймовірну висоту ніхто не наважиться. Зазвичай лупцювати дерева ставили молодих та недосвідчених, як-от я. Старші збирали із землі безцінний біологічний матеріал. Начебто нічого складного: вдарив, втягнув голову в плечі, поки скінчився шишковий дощ, відпочив і знову. Але спостерігаючи, як повільно заповнюється бункер, я з притаманною українцям мудрістю замислився — а чи вичерпано усі можливості для збільшення ефективності праці. Поки хлопці хекали, збираючи шишки, я відступив на кілька кроків. Тоді спробував знайти верхівку дерева, зміряв очима відстань, оцінив кут, взяв тангенс, прикинув поправку на звуження, обчислив лямбду — просто як на семінарі з математики в Академії. А вже маючи лямбду, добути частоту зміг би кожен семикласник.

Зробивши такі нескладні обчислення, я підійшов до Африканича, що, як і заведено серед тутешнього начальства, курив цигарку, поки підлеглі працювали.

— Слухай, Африканич…

— Іди, працюй, — махнув він рукою у відповідь.

— Зачекай. Вони ще збирають. А скажи, Африканич, там багато шишок залишається нагорі?

— Дохуя, — він пустив дим через ніс.

— А хочеш, щоб усі за раз позбивати? — тутешня демократія вимагає до всіх у бригаді звертатися на «ти», навіть до старших за віком та званням. Звернення на «ви» будує між співрозмовниками соціальну стіну, це вам розтлумачить будь-який ментальний довідник.

Африканич зміряв мене поглядом:

— Що ти мені морочиш?

— Якщо ввести дерево в резонанс, шишки не втримаються.

Збоку до нас підійшов Альоша і став уважно прислухатися.

— Який резонанс? — недовірливо скривився Африканич.

— Звичайний. Якщо дерево бити з частотою, що зворотно пропорційна довжині власної хвилі, виникне резонанс.

— Бити, кажеш? — зіщулився бригадир.

— Бити, — підтвердив я.

— Так ти ж не б’єш, а стоїш тут і баляндраси точиш! — раптом вибухнув він. — Іди і бий!

Я зрозумів, що не зміг довести свою думку до керівництва, коли раптом до розмови втрутився Альоша.

— Африканич, а він діло говоре.

Мабуть, авторитет цього хлопця був досить високим, тому що бригадир лише мовчки затягнувся і кивнув у мій бік. Альоша сприйняв це як сигнал до дії.

— А з якою частотою треба бити? — спитав він.

— Півтори секунди, — відповів я. — Два рази на три.

— А як ти узнав?

Тут я, наскільки міг просто, пояснив основи тригонометрії та теорії хвиль. Альоша світився цікавістю.

— Треба спробувати, — підсумував він.

Африканич тільки плечима знизав, мовляв, робіть, як знаєте, тільки я за вас відповідати не буду. Ми підійшли до кедра. Хлопці уже позбирали шишки і використовували вимушену паузу з максимальною користю — здебільшого курили.

— Треба ще двох, — сказав я, кладучи свого дрючка на землю.

— А ти? — спитав Альоша.

— Я буду командувати.

— Хитрий! — в косуватих Альошиних очах промайнула іронія.

— Гаразд, тоді командуй ти.

— Ну, добре-добре, — користуючись своїм неформальним авторитетом, мій напарник зупинив роботу бригади і привів до мене двох хлопців з ломаками.

— Слухайте сюди, — пояснив я основну ідею. — Будете бити цю деревину по черзі за моєю командою. На «раз» один, на «два» другий. Зрозуміло?

— А чого ж не зрозумілого? Зрозуміло.

— Тоді вперед!

Я завбачливо відійшов подалі і подивився на свого багатофункціонального годинника.

— Давай! Раз-два-раз-два!

Сказати чесно, я і сам не очікував на такий швидкий ефект. Буквально після десятого удару дерево увійшло в резонанс і на бідолашних хлопців посипався справжній град шишок, просто лавина. Вони розгубились і на мить припинили стукати, проте я їх швидко привів до ладу своїм командним голосом.

— Чому стоїмо? Раз-два-раз-два!

Мої команди потонули в гомоні загального схвалення. Оце вже дійсно було випробування і, здається, я його витримав із блиском. Люди кинулися збирати із землі шишки. Такого урожаю тут іще не бачили.

До мене підійшов Африканич. У руках тримав пачку цигарок.

— Закуриш? — спитав він.

Взагалі-то я не палю, але це була не просто цигарка, а символ визнання. Якщо хочете, нагорода. Я мовчки взяв одну, як і велить місцевий етикет. Поки розкурював і боровся з кашлем, що підступно схопив мене за горло, Африканич нахилився вперед та прошепотів у самісіньке вухо:

— З Альошею обережно. Він стукач.

Я не зрозумів, про що йдеться. Стукачем, судячи зі всього, тут був я, і ще двоє хлопців, які зараз відпочивали від граду з шишок. Можливо, бригадир мав на увазі, що Альоша був стукачем до мене і тепер мститиметься за втрачену посаду? Так я не тримаюся за своє місце. А крім того, стукати тут ставили здебільшого молодих, і навряд чи така посада мала викликати ревнощі. Складно все це, дуже складно. Але уточнювати я не наважився, аби не привертати зайвої уваги. Запам’ятаємо, а там буде видно.

Урожай з цього кедра перевершив усі сподівання. За якихось півгодини бункер наповнився більш як на половину, а наступні два дерева, резонансну частоту яких я підрахував уже ретельніше, заповнили бункер вщерть. Хлопці відверто раділи кожному новому кошику і, здавалося, дуже переживали, аби набрати більше. Проте це тривало тільки допоки в бункер не лягла остання шишка.

— Шабаш! — вигукнув хтось.

— Який тобі шабаш! — гаркнув Африканич. — Іще півдня працювати.

— Та ж норму зробили!

— Більше зробиш — більше заробиш! — втрутився Альоша.

— На хер той заробіток! Шабаш давай! — загули люди. Абсолютна більшість підтримала цю думку, і Африканич як мудрий керівник врешті став на їхній бік.

— Добре, — підсумував він. — Гроші будуть, а відпочити — коли ще зможемо. Шабаш!

— Ура Африканичу! — загукали люди.

— Вітька, блядь, біжи за водкой! — далекоглядно скомандував бригадир.

Хтось із молодих хутко кинувся виконувати це розпорядження, а решта повалилися хто де стояв, закурили, а тоді взялися видобувати з клумаків сухий пайок, що його давали працівникам у ліс. Попри попередження друзяки Сагайдачного, салат олів’є до складу не входив, проте сяка-така закусь була.

Я намагався виплутатися зі своїх ватяних лахів, а в голові крутилася думка: якби наші українські красуні знали, в яких умовах і хто добуває сировину для їхнього схуднення, то може, і самі б відмовилися від клятої «Граціози»? Цю ідею варто закинути у відділ зв’язків із громадськістю.

Користуючись паузою, я підійшов до Альоши. Хлопець мені імпонував, а крім того, на обличчі його читався інтелект. Зазвичай такі люди є непоганим джерелом інформації.

Я постояв мовчки, щоб не виглядати настирливим і врешті запитав, дивлячись в далечінь:

— А куди шишки дівають?

— Їдять, — раптом зареготав Альоша. — А ти не пробував?

Я знизав плечима, побоюючись чергового підступу. Але нічого страшного не сталося. Хлопець підібрав з землі шишку, видобув з неї горішок і взявся вчити мене лузати, супроводжуючи процес приказками і жартами, яких я наводити не буду. Виявилося, що це не така вже проста справа. На відміну від соняшникового або гарбузового, насіння кедра кусають поперек, а потім повертають на 90 градусів — і ще раз. Як білочка. Горішок розпадається, і ви отримуєте чесно зароблену середину. Це єдиний правильний спосіб, інакше попсуєте продукт і ніколи вже не відокремите лушпиння від ядра.

Деякий час ми стояли поруч, лузаючи горішки. Такий початок надихав. І я вирішив закинути вудку:

— Ну, а загалом з них щось роблять?

— З кого? — перепитав Альоша.

— З шишок. Не всі ж з’їдають.

— Роблять. Всяке роблять.

— Тут десь завод поруч? — обережно продовжив я.

Він раптово обернувся і підозріло зіщулився.

— А чого це ти розпитуєш?

— Та так якось. Цікаво.

— Багато будеш знати — погано будеш спати. Ти свою роботу роби. А вони якось уже зі своєю розберуться.

Хто «вони», я уточнювати не став і відійшов убік. Не вийшло. Ну, то спробуємо іншим разом. Оно Африканич, здається, мені симпатизує.

А далі почалася п’янка, чи принаймні мені так спочатку здалося. Водки принесли приблизно по пляшці на брата, і невдовзі я почав побоюватися, чи не справдиться тутешнє прислів’я — скільки водки не купуй, все одно іще раз бігти.

Я швидко закінчив із сухим пайком, що складався виключно із генетично модифікованих продуктів. Тато вчив добряче закушувати, аби не захмеліти завчасно, а тут наливали часто і проголошували тости, що ставали дедалі коротшими. Краєм ока я встиг помітити, що в родинах моїх колег, певно, не приділяли стільки уваги майбутньому здоров’ю синів, тому що більшість з них не торкалася їжі і пила майже без закуски, якщо, звичайно, не вважати такою дійсно смачні і фантастично корисні кедрові горіхи. Двоє-троє, мабуть, завзяті оригінали, закусували молодою хвоєю, обгризаючи невисокі деревця. І після третьої чарки я навіть став думати, а чи не просвітити хлопців відносно шкоди, що вони завдають своїм організмам, однак стримався. Врешті-решт я тут працюю не санінструктором, а рядовим шишкарем.

Вас, мабуть, здивує, що я називаю тутешню горілку «водкою», але слово честі — язик не повертається вживати шляхетне слово «горілка» щодо цього тубільного напою. Сагайдачний щось там брехав про охолодження — марна справа. Охолоджуй чи ні — водка залишається водкою. Варварський напій.

Перед відрядженням до Росії мене піддали серйозному курсу премедикації з метою зменшити вплив алкоголю на організм, тому перші півлітра пішли досить легко, чого не можна сказати про інших моїх колег.

Проте уявіть собі моє здивування, коли після повернення на базу усі зібралися в кают-компанії, і на столах знову з’явилася водка. Це вже ставало небезпечним. Подумки я обчислив смертельну дозу для своїх ста кілограмів і вирішив не переходити її ні за яких умов. Хай там що гарантують УГСівські лікарі, а вони залишилися в київських кабінетах, коли я тут сам-один на передньому краї.

Слово взяв Африканич:

— Хлопці, — сказав він, — у нас сьогодні з’явився новий член бригади. І тому наш обов’язок — прописати його тут, щоб став повноправним нашим товаришем. Як гадаєте, пройшов він випробування?

— Пройшов! Годиться! — загукали зусібіч п’яні хлопці.

Африканич підняв руку:

— А я вважаю, що ніхуя. Хлопець, звичайно, хитрий, усі хохли хитрі, але іще одне випробування йому не завадить. Як гадаєте?

— Давай! Спробуєм хохла! — залунало у відповідь.

Про всяк випадок довелося озирнутися навкруги: чи не видно там нових капостей на кшталт ранішньої. Коли що — буду захищатися до останнього. Однак Альоша вже ставив переді мною велику склянку, грамів на двісті.

— Наливай! — скомандував бригадир, і з двох пляшок полилися ручаї, наповнюючи посуд по самісінькі вінця.

Коли поверхня у склянці заспокоїлася, Африканич із якнайсерйознішим виглядом спитав:

— Якою рукою працюєш?

— Правою, — зізнався я.

— Тоді бери.

Обережно, щоб не розлити бодай краплини, я підняв склянку і замислився, підраховуючи, скільки ще залишилося до смертельної дози.

— Пий, — підказав Африканич.

— До дна, — порадив з-за спини Альоша.

Я обережно притулив краєчок до губів і вилив у себе двісті грамів варварського напою, одним духом проковтнувши його. Ліва рука сама собою взялася шукати закуски, і хтось запопадливо вклав до неї щось важкеньке. Я сфокусував погляд — це була ще одна склянка.

— Вода? — запитав я, і від мого видиху могла початися лісова пожежа.

— Господь з тобою, яка вода? — лагідно мовив бригадир. — Ти ж у нас двома руками працювати збираєшся, чи то може, однією?

Я зрозумів, що доведеться випити, і не вагаючись влив у горлянку ще двісті грамів. І тільки тоді мені в рота вклали солоний огірок.

Попри інтенсивну премедикацію, подальші події я пам’ятаю доволі кепсько. Хтось заснув на столі, хтось поліз битися і його вивели геть закривавленим. Здається навіть, він намагався битися зі мною.

Прийшов до тями у своїй кімнаті. Як трапив до неї, залишалося загадкою, і я вирішив не мучити себе роздумами, а просто скинув чоботи та завалився спати не роздягаючись. Дасть Бог день — розберемося.

І Бог таки дав.

Прокинувся я від доволі грубого штурхання в плече. Над ліжком схилилося двоє у формі Комітету Галактичної Безпеки.

— Вас заарештовано. Підводьтеся, — сказав той, що трусив моє плече.

— За що? — тільки й зміг спитати я.

Він посміхнувся, здається, навіть трохи лагідно.

— Стаття п’ятдесят восьма. Шпигунство на користь іноземної держави.

Абсолютно нічого не розуміючи, я сів на ліжку і спробував намацати ногами взуття. Добре, що я вчора не роздягнувся, бо зараз ні за що не втрапив би в рукави сорочки.

А так — раз-два, і готово.

Проте не знаю, як там щодо рукавів, а в наручники мої руки трапили впевнено, немовби самі собою. Пластиковий зашморг в одну мить оповив зап’ястки.

— Уперед! — не зовсім ввічливо скомандував старший кагебіст.

Я похитнувся, але все ж таки виконав його команду.

«Здається, Мамаю, ти попався», — повідомив мій отруєний мозок, начебто і без нього це не було зрозуміло.

За що люблю буцегарні — там швидко тверезішаєш. Принаймні в камері, куди кинули мене, стояв такий холод, що мимоволі організм струсився та почав виринати з безодні. Клята водка, з чого ж вони її женуть?

Годинник показував п’яту ранку. Самий час приходити до тями. Я зміряв кроками камеру, що аж надто нагадувала мою кімнату в бараці шишкарів. Єдина відмінність — тут було холодніше і не набридали сусіди, бо нари зверху порожніли смугастими матрацами. А решта — просто копія. Отож виходить, що я навіть виграв при такому переселенні, бо тутешній клімат сприяє роботі мозку, а відсутність колег поруч дозволяє не розпорошувати увагу. І ось настав слушний час, аби ретельно проаналізувати все та знайти момент, на якому міг засипатися.

Давай, тепер уже двічі злочинець, потрошку оклигуй та починай думати своєю хворою головою.

У куточку зі стіни стирчав кран, і з нього я напився крижаної води та обмив обличчя. Це трохи допомогло.

Почнемо від самого початку. Легенда.

Легенда моя була майже бездоганною. Скоївши невеличкий злочин, — а в моєму випадку це було порушення правил дорожнього руху, — громадянин Мамай знехтував судовою повісткою і в такий спосіб перетворився на кримінального злочинця, який за українськими законами міг розраховувати на тримісячне ув’язнення. Усі документи були справжніми, і суддя виписав справжнісінький ордер на розшук. Рішення тікати до Сибіру для дрібного злочинця не було дивним — адже відповідно до міжнародної практики зміна країни на гіршу з точки зору клімату та життєвих умов прирівнювалася до добровільного покарання. А це у свою чергу означало, що міжнародний ордер на мій розшук тут, у тайзі, не діє і три своїх місяці я міг би спокійно працювати, не страхаючись, що одного чудового ранку мене візьмуть за дупу. Не страхаючись, власне, того самого, що зараз зі мною сталося — наручники, кагебісти, камера. Приємний фінал.

Ні, стоп, давай не будемо сходити на манівці. Сталося, то й сталося. Треба шукати причину.

Де могла прогоріти така легенда? Ніде, бо й легендою насправді не була. Так, сторінкою біографії — не більше.

Чому громадянин Мамай вибрав роботу вільнонайманого шишкаря саме у цьому виправному закладі № 14840? Насправді тому, що саме ці, під трафарет нафарбовані цифри красувалися на мішках із сировиною в Ізраїлі. Але хто про це міг знати? Ніхто. А тому злочинець Мамай прийшов до місцевого відділу кадрів за вицвілим оголошенням на стовпі. І стовп цей, і оголошення я теж міг пред’явити.

Далі. Як іще можна було спалитися? В речах, залишених у бараку, знайшли специфічне шпигунське обладнання? Ні в якому разі. Я знав, куди їхав. Знав, що Сурґут є вотчиною Комітету Галактичної Безпеки, скорочено КГБ, а тому не мав із собою навіть нитки, яка могла б скомпрометувати чесного кримінального злочинця Мамая. Я поїхав, покладаючись тільки і виключно на свою голову та руки. До речі, руки. Можливо, відбитки пальців десь засвітилися? Теж навряд чи. Я не залишаю відбитків без потреби, це для суперагента поганий тон.

Висновок напрошувався сам собою — засвітитись я не міг. Хіба що впізнав якийсь давній клієнт, який випадково опинився тут. Я спробував перебрати в голові такі можливості, але швидко переконався, що і з цим усе чисто. Взагалі агент Мамай був чистим з усіх боків, тільки зараз чомусь сидів на сурґутських нарах за звинуваченням у шпигунстві. А може, це превентивний захід? Може, в наших стосунках з Росією знову настав період полювання на відьом? Ця версія була найвірогіднішою, проте не влаштовувала мене категорично. Я приїхав сюди у важливій справі і не дозволю мати себе за випадкову жертву ускладнення зовнішніх стосунків. Моя мета — пройти вздовж всього ланцюга виготовлення клятої добавки у цьому ІТУ 14840 від збирання кедрових горіхів аж до завершення переробки. І я досягну цієї мети, чого б це не коштувало.

У таких роздумах минуло годин зо п’ять, і за цей час, на жаль, нічого конструктивного вигадати не вдалося. Знову й знову я доходив висновку, що засипатися не міг, і знову озирався на спартанську обстановку місцевої тюрми. Можна вірити висновкам, а можна — власним очам. Вибір за мною. Єдине досягнення — за цей час вдалося остаточно потверезішати. Все-таки зусилля УГСівських медиків не були даремними: я прочумався без особливих зусиль, хоч до смертельної дози, наскільки пам’ятаю, залишалося зовсім небагато.

Годинник показував уже пів на десяту, проте мене все ще ніхто не турбував. Навіть сніданок не принесли, хоч мушу зауважити, зараз це було зовсім не актуально. Видно, з правами ув’язнених в Росії, як завжди, є проблеми.

І щойно я так подумав, у дверях загриміли ключі. Невже місцева адміністрація намагається спростувати наклепи на національну пенітенціарну систему, хай їй чорт?

Однак сніданком навіть не пахло. На порозі стояв молодик у кагебістській формі.

— В’язень Мамай! — звернувся він до мене.

— Протестую, — категорично заявив я. — Поки мені не пред’явлено звинувачення — а навряд чи ранішній візит ваших колег може вважатися повноцінним юридичним актом — так от, поки я не побачу звинувачення, я відмовляюся визнавати це ув’язнення законним.

Кагебіст байдуже вислухав мою тираду.

— На вихід, — сказав він.

— З речами? — уточнив я, хоч ніяких речей із собою не мав, бо просто забувся про них під враженням арешту та великої кількості неякісного алкоголю.

— Ні, — так само незворушно мовив тюремник.

Виходити з камери завжди приємніше, ніж заходити, тому я вирішив не викаблучуватися, а мовчки пройшов до дверей, за якими на мене чекала примхлива доля.

Ми йшли довгими коридорами з вервечкою однакових дверей обабіч, і я намагався прикинути, скільки ж в’язнів тут можна утримувати. Виходило багато, навіть якщо скрізь садити по одному, як оце мене. Невже в Сурґуті такі проблеми із законністю?

Врешті-решт ми спустилися на два поверхи вниз і зупинилися перед глухими дверима.

— До стіни! — скомандував мій конвоїр.

Я похитав головою:

— Це навряд чи. Чортківська конвенція, юначе, забороняє обмежувати пересування затриманого всередині приміщень до пред’явлення йому звинувачення або до вчинення ним протиправних дій. Я вчинив якісь протиправні дії?

Рука хлопця простяглася до кобури з паралізатором, що теж є абсолютно недопустимим з точки зору міжнародного права. Я вже приготувався докладніше пояснити незаконність подібних претензій, застосувавши відповідні жести, коли з-поза дверей пролунав жіночий голос:

— Ти диви, який грамотний! Ну, нехай заходить, ми із задоволенням подискутуємо на юридичні теми.

Конвоїр умить виструнчився, немовби перед начальством, та слухняно відкрив двері. Я зайшов до невеличкого кабінету з вибагливими ґратами на вікнах. За письмовим столом сиділа і дивилася на мене молода білява жіночка у сіро-малиновій формі офіцера КГБ з капітанськими погонами. І якби не ця форма, її обличчя можна було б навіть назвати приємним. Витончені риси виказували добру породу, і тільки очі блищали якимось металевим блиском.

— Драстуйте, — ввічливо привітався я. — Мене кличуть Мамай.

— Юрист? — запитала жіночка.

— Збирач шишок, з вашої ласки. Але закони трохи знаю.

Я справді знав закони, а тому, не чекаючи на запрошення, пройшов уперед та сів у крісло, вмонтоване в підлогу серед кабінету. Крісло було м’яким, як і передбачає Чортківська конвенція, але чомусь не мало підлокітників — що вдієш, у Росії ніколи не поважали міжнародне право.

У такому сенсі я і висловився. Жінка за столом не зреагувала на мої слова, а натомість спитала громовим голосом:

— На кого працюєш?!

— На Сурґутське лісництво, — чесно зізнався я. — Тридцять перша бригада, сьомий загін.

— Не придурюйся. Нам усе відомо. Щире зізнання полегшить твою провину…

— Але збільшить строк, — додав я. — Шановна пані! Мені дуже приємно, що ми з вами зустрілися, хай би навіть у такому дивному місці, але для початку непогано було б познайомитися. Мене, як уже сказано, кличуть Мамай. А вас?

Із цими словами я відкинувся на спинку і закинув ногу на ногу. Жінка подивилася на мене з цікавістю, — мабуть, уперті в’язні траплялися нечасто. Потім теж відкинулася на кріслі і прийняла аналогічну позу. Я тут-таки пожалкував, що між нами знаходиться письмовий стіл, суттєво обмежуючи огляд.

— Мене звати капітан Аксінья.

Я й забувся за цю особливість. Річ у тім, що відповідно до місцевого звичаю жінка при одруженні мусила взяти прізвище чоловіка — так само собака міняє кличку зі зміною господаря. І задля економії інформаційних ресурсів і полегшення ідентифікації, дівчата до весілля позбавлялися прізвища і називалися тільки на ім’я. Ну і, зрозуміло, за військовим званням, коли таке було.

— Дуже приємно, — збрехав я.

— Ну то як? — запитала капітан Аксінья.

— В сенсі?

— Будемо зізнаватися?

— У чому?

— У шпигунстві на користь іноземної держави. Хіба не так?

— Якої держави?

— А ви хіба не з України?

— І що це означає? Хіба я не можу бути при цьому японським шпигуном?

— То ви зізнаєтесь у шпигунстві на користь Японії?

Здається, це була гра в запитання. Ми перепитували одне одного, намагаючись загнати у глухий кут. Однак зізнаватися у шпигунстві на користь Японії я не хотів, хоч і дуже поважаю японську культуру. А тому сказав просто:

— Дзуськи.

Я сказав це українською, оскільки не знаю російського еквівалента цього барвистого слова. Але вона, здається, зрозуміла чи принаймні зорієнтувалася за інтонацією.

— Тобто, діла не буде?

— Не буде, — підтвердив я.

І тут остаточно заспокоївся. Адже якби вони мали проти мене якийсь матеріал, питання про шпигунство на користь Японії не постало б. Логічно? А значить, я ніде не засипався. Ні, ви не подумайте, що я в цьому сумнівався, але дістати хоч і непряме, але підтвердження з вуст капітана Галактичної Безпеки — це приємно, хай йому грець. Отримавши таке підтвердження, припиняєш думати про минулі помилки, а зосереджуєшся на майбутніх перемогах.

Капітан Аксінья зміряла мене своїм металевим поглядом, тоді підвелася та пройшлася кабінетом. Не знаю, чи вона мала на меті продемонструвати свою ладну фігурку — скоріш за все, мала, бо жінки залишаються жінками, навіть у військовій формі. Отже, сіро-малиновий кітель злегка драпірував розкоші капітанської постави, зате коротка спідниця щільно облягала стегна й давала змогу насолодитися їхніми обводами, а ще стрункими ніжками у високих чоботях. Господи, що такі жінки роблять у Комітеті? Вони створені зовсім для іншого.

— Ви розумна людина, — сказала капітан Аксінья, заходячи мені за спину.

Не маючи нічого проти такої думки, я спробував розвернутися на стільці, і тут з’ясувалось іще одне порушення конвенції — місцевий стілець не крутився кругом себе. Ніякої поваги до прав людини, слово честі.

— А отже, — вела далі білява бестія, — не можете не розуміти, в якій ситуації опинилися.

— Цікаво, в якій же ситуації я опинився, га?

— У поганій, — лагідно сказала вона. — На батьківщині вас розшукують, чи не так?

На батьківщині мене розшукували, і це було правдою.

— А що це означає? Це означає, що тут, у тюрмі, за вас немає кому заступитися. Я вірно міркую?

Мені довелося кивнути, хоч по суті це була помилка. За мене є кому заступитися, тільки білявій красуні зовсім не треба про це знати. Попри відсутність технічних засобів зв’язку право на сигнал SOS залишається за кожним агентом. Інша справа, що після його застосування можна ставити хрест на подальшій кар’єрі, а тому особливо квапитися не варто.

— Тут ви знаходитеся у повній моїй владі. Моїй, — вона підкреслила це слово, зазирнувши через моє плече у самісінькі вічі. — А значить, від стосунків зі мною залежатиме ваше життя.

Ага, зрозуміло. Але такі пісні скоріше для лохів, а не для освічених людей.

— Я хотів би побачити звинувачення, — спокійно проголосив я. — Звинувачення по всій формі.

Вона засміялася, немовби задзюркотіло лісове джерело.

— Скільки завгодно, хлопчику, скільки завгодно. У мене є показання кількох членів бригади, що ти намагався завербувати їх для роботи на користь України. Як гадаєш, цього досить?

За великим рахунком цього досить не було, але ж я не міг стояти стіною, треба було довідатися, куди хилиться справа, тому я промовчав.

— А крім того, ми не можемо допустити, щоб людина, яка знає тригонометрію і теорію хвиль, збирала із землі шишки, наче звичайний простий мужик.

Ця фраза була тонко розрахована і вдарила мене під самий дих. Звідки вона знає? Це ж було тільки вчора! Невже їхня система працює настільки швидко? Аби виграти час на роздуми, я вирішив удати дурня:

— Зрозумів! Ви хочете довідатися в мене резонансну частоту для кедрів? То мушу розчарувати — вона різна для кожного дерева. Без мене її обчислити не вдасться.

Жінка знову засміялася. І тут я раптом згадав попередження Африканича. Точно! Альоша! От що мав на увазі бригадир, коли казав «стукач». А я, дурень, думав тільки про шишки! Напевно, це він понаписував на мене казна-що, бо він — таємний агент КГБ!

— Альоша? — спитав я не стримавшись.

— А ти розумний мужик, — сказала капітан Аксінья, перервавши сміх. — Таким, як ти, не місце в лісі. Такі мають працювати на більш інтелектуальній роботі.

«Мамаю, тебе вербують», — попередив внутрішній голос. І хоча статут УГС дозволяє агентам в інтересах справи вербуватися на будь-яку службу та присягати будь-яким державам, я напружився.

— Що ви маєте на увазі?

— Тепле приміщення. Інтелігентних людей. Розумову працю. Хіба цього мало?

Після першого дня в лісі я теж не вважав, що цього мало.

— І що я маю зробити?

Вона вмостилася на краєчок стола, іще раз продемонструвавши кругленькі колінця.

— Зізнатися.

— У чому?

— У шпигунстві.

Тут уже засміявся я, настільки цей маневр був шитий білими нитками. Еге ж. Зізнатися. І отримати п’ять років ув’язнення. Красно дякую. Три місяці в лісі або п’ять років у теплому приміщенні з ґратами на вікнах. Який варіант обрали б ви на моєму місці?

Капітан Аксінья сприйняла мій сміх досить своєрідно, тому що у відповідь розстібнула два верхні ґудзики на кітелі, завдяки чому утворилося досить глибоке декольте.

— У тебе немає вибору.

Я так не вважав:

— Будь-який суд каменя на камені не залишить від показань вашого Альоші та інших «свідків».

— А хто сказав, що буде суд? — спитала вона. — До суду справа дійде тоді, коли закінчиться слідство. А слідство веду я, це, сподіваюсь, зрозуміло?

Це було зрозуміло. Незрозумілим залишалося тільки розстібання ґудзиків на кітелі.

— Отже, у тебе залишається два варіанти, — вела далі моя слідча. — Які, по суті, є одним варіантом. Або ти зізнаєшся у всьому й на п’ять років переходиш працювати в лабораторію. Або не зізнаєшся, і тоді все одно переходиш працювати в лабораторію, тільки вже на невизначений термін. А ввечері я буду тебе допитувати, — з цими словами вона розстібнула іще один ґудзик і провела пальцем від шиї вниз, немовби їй стало жарко. З-під кітеля визирнула не зовсім формена мережана деталь одягу, підібрана за старовинним українським принципом — аби цицькам було тісно, а думкам просторо.

Я заплющив очі і спробував зосередитися. Варіанти, звісно, різноманітні, нема чого сказати. Це я про ситуацію, а не про краєвид.

— Скажіть, будь ласка, а навіщо така складна комбінація? Я ж усього-на-всього порушник правил дорожнього руху, а не якийсь там академік, — обережно поцікавився я, втім, не сподіваючись на щиру відповідь.

— Ти з біса гарний порушник, — сказала вона. — До того ж, освічений. А КГБ потрібні освічені працівники. Проте бюджет нашої організації не настільки великий, як вважають заздрісні люди. Тому наймати закордонних фахівців нам елементарно дорого. І п’ять років, повір, це ще не так багато. Якби ти був академіком, ти міг би розраховувати на значно більше.

Ага! Так от, виявляється, в чім справа! А я вже мозок намозолив роздумами. Все дуже просто. Навіщо платити людині зарплатню, якщо можна просто посадити її до тюрми, і там вона працюватиме фактично за баланду. Економіка повинна бути економною, так казав тутешній класик. Що сказати — файний спосіб заощадження коштів!

Я підвів очі, і вони несамохіть зупинилися на мереживі, що виглядало з-під форменого кітеля, а якщо бути вже зовсім чесним, то на тому, що виднілося з-під мережива.

— Треба спробувати, — немов сам до себе пробурмотів я.

— Що спробувати? — капітан Аксінья по-змовницькому нахилилася вперед, від чого краєвид перед моїми очима значно розширився.

Напевно, вона сподівалася на мою капітуляцію. Але справжній козак ніколи не піддасться жінці. Хіба що своїй.

Я відкинувся на недостатньо м’яку спинку стільця і засміявся.

— Чого іржеш? — гаркнула капітан Аксінья.

Я давно помітив, що людська брутальність часто іде від розгубленості.

— Шановна пані! Сподіваюся, що ваші допити не заважатимуть мені повноцінно відновлюватися після робочого дня, — я намагався підтримати стан розгубленості супротивника, а тому навмисне висловлювався трохи манірно.

— Що ти тут гоніш? — її голос починав бриніти справжньою люттю.

Я підвівся, даючи зрозуміти, що вважаю нашу зустріч вичерпаною і що наступна репліка буде підсумковою.

— Зізнатися в шпигунстві я завжди встигну, чи не так? Тож для початку спробую домогтися справедливого і неупередженого слідства, — і вже біля дверей додав: — А крім того, у вашому кабінеті значно тепліше, чим у камері. Не вірите, то приходьте до мене в гості.

Як вона кричала, не передати. Але закон був на моєму боці, і він однозначно встановлював, що до формального пред’явлення звинувачення допит має бути припинений на першу вимогу підозрюваного. Щоправда, у такому випадку пропорційно подовжувався й термін затримання, але в моєму випадку це не мало ніякого значення.

Дехто, можливо, скритикує моє рішення за надмірний ризик. Мовляв, що тут такого — зізнався б у шпигунстві, зате вийшов би з-під контролю Комітету Галактичної Безпеки і спокійно робив би свою справу. Але я не хотів виходити з-під контролю, бо вважав, та й тепер вважаю, що в сучасній Росії жодна важлива справа не обходиться без КГБ. Ви згодні? Отож і в нашій історії не могло обійтися без їхньої руки, чи принаймні ока, запевняю вас. А моя особиста концепція розслідування має на увазі, що впіймати тигра можна, тільки коли не боїшся завітати до його лігва.

Отже, наступного дня я рішуче відчинив двері лабораторії № 9 Спеціальної дільниці Сурґутського лісового господарства, куди мене привів конвойний. Слава Богу, далеко йти не довелося, бо лабораторія за якимось дивним збігом обставин розташувалася в лівому крилі того самого будинку, де була тюрма.

— Здрастуйте, пожалуйста! — привітався я за всіма правилами російського етикету, якого нас навчали в Академії.

— Здоровенькі були! — переді мною стояв кремезний сивовусий чолов’яга в білому халаті. Він відповів українською, і вийшло так, що я дарма старався.

Розписавшись за мою голову у папірці конвоїра, сивовусий провів мене аж у кінець приміщення і відчинив прозорі двері кабінету:

— Заходь. То ти, виходить, Мамай?

— Так точно, Мамай, — співрозмовник уперто тримався української, і я автоматично відповідав так само попри те, що нам активно рекомендували не вживати рідну мову на території Росії через неадекватне ставлення місцевого населення.

— То сідай.

Я сів на підозрілий з вигляду чотириногий стілець. А де ж м’яке сидіння, де підлокітники врешті-решт? Немає на них профспілок!

— Давай знайомитися. Я — професор Гнучкошиєнков. Микола Васильович.

Від несподіванки я ледь не впав зі свого допотопного сидіння. Гнучкошиєнков? У таке просто неможливо було повірити. Я викликав у себе в голові дані з особистої справи. Микола Васильович Гнучкошиєнков, на зріст метр сімдесят п’ять, очі блакитні, вилицюватий. Свіжих фото у справі, звісно не було, але те, що я бачив перед собою, дуже нагадувало попсоване зображення з аспірантської посвідки. Сиві вуса, які тоді були чорними, залисини — що поробиш, час — не найкращий дизайнер. Але це безперечно був він. Професор Гнучкошиєнков.

Агенте Мамаю, ви ніколи не грали в рулетку? З вашим щастям варто було б спробувати. А втім, було б через що напружуватися — що то за мізер можна виграти в казино? Всього-на-всього гроші, а що важать гроші порівняно з таким от виграшем!

Я обережно, навіть ніжно потис руку, що її простягнув професор, немовби боявся, що це галюцинація, яка розвіється від першого доторку.

— Біохімію знаєш?

— У межах інститутської програми, — промимрив я щиру правду.

— Який фах?

— Системи квантового зв’язку.

— М-да, — почухав професор свої залисини. — Не зовсім те. А математику?

— Знаю, — впевнено мовив я.

— Це вже краще. Ну то гаразд, Мамаю. Хай буде математика. З людьми тут у нас дефіцит, а тому поступаєш на посаду мого особистого асистента. Зрозумів?

Ще б пак! Я поспіхом, може, навіть занадто поспіхом кивнув.

— Робити будеш те, що скажу я, але бажано швидко і бажано вчитися на ходу. Зумієш?

Чи зумію я? Ще питає! Господи, невже все це насправді?! Цікаво, що при Гнучкошиєнкові мені призначили ту саму посаду, яку Галушка мала при своєму дідові, академіку Майбороді? Отже, тепер ми з нею стали колегами.

— Буду старатися, — сказав я вже з меншим поспіхом.

— Старайся, — посміхнувся у вуса мій теперішній начальник. — І ще одне. Українською зі мною розмовляти, тільки коли ніхто не чує. Українців тут не дуже люблять, попри те що нашого брата — кожен третій. Колись ця місцевість навіть називалася Хохли-Мансійський округ. Ну, то, як кажуть, було — загуло. Задача зрозуміла?

— Єсть! — сказав я трохи не в лад, але на практиці продемонстрував розуміння мовної ситуації і підвівся зі стільця.

Професор, вочевидь, вподобав мою старанність, тому що знову посміхнувся.

— А для початку, — він взяв зі стола пробірку з чимось каламутним, — віднесеш це до зали старшій лаборантці Лідочці і попрохаєш скласти функцію іонного розподілу. Далі розберешся.

Я схопив пробірку і, намагаючись стримати тремтіння в руках, аби на радощах не розхлюпати рідину, вилетів з дверей.

Люди за столами звели на мене очі. Воно й зрозуміло — чого б то новачок отак скакав. Треба бути стриманішим, тим більше, що поки нічого не зрозуміло. А коли це звичайнісінький збіг? Що, коли професор займається тут зовсім іншими справами, наприклад, попросту готує чергову біологічну війну? У КГБ багато планів. У такий спосіб я намагався заспокоїти себе, але безперечно карта йшла, і за рецептом стародавніх шулерів я навіть непомітно сплюнув через плече, аби не злякати щастя.

Так, хто у нас тут Лідочка? Я обвів поглядом приміщення. Люди уже втратили до мене цікавість і посхилялися над своїми столами. Здебільшого це були чоловіки, тільки біля вікна виднілася довга зачіска непевного кольору, який колись був білим. Методом виключення я вирахував, що це саме та особа, яку я шукаю.

— Лідочко! — я навчений спілкуванню з жінками. Рухи одразу стали плавними, а посмішка сліпучою.

Наступної миті володарка зачіски обернулась, і тут уже я дійсно ледь не впустив пробірки. На мене дивилося обличчя жінки, яка за віком запросто могла бути моєю матінкою, тіткою, але аж ніяк не «Лідочкою». Для професора — мабуть що так. Але не для мене.

— Пробачте, — пробелькотів я, — професор сказав мені… от я і…

— Що там у тебе? — зміряла мене поглядом жінка.

Я подав пробірку, забувши навіть сказати про іонну функцію.

— Новенький?

— Так.

— За що сидиш?

— А звідки ви, власне…

— Теж мені, державна таємниця. Тут усі сидять.

— Усі? — ще раз озирнувся навкруги. — І ви?

— І я.

Так ось чому за столами самі чоловіки! Ось чому тюрма в цьому ж таки будинку.

— І… професор?

— Аякже!

— Господи, а він за що?

— За дочку, — буркнула «Лідочка» і чомусь додала: — Падлюку.

Згодом ми познайомилися зі старшою лаборанткою ближче, і вона виявилася непоганою бабою. Сиділа, щоправда, за справжній злочин, точніше, за вбивство. «Намішала своєму козлу, — повідомила вона лаконічно. — Дістав». Але таких тут була абсолютна меншість. Люди сиділи головним чином за шпигунство на користь різноманітних держав, деякі — за підозрою в тероризмі, а один навіть за зґвалтування представниці негуманоїдної раси, і хоч він категорично заперечував факт зґвалтування, йому все одно не вірили.

— Він каже, КГБ під нього давно копало, — прокоментувала це Лідочка. — Так КГБ під усіх копає, а порядні люди і сидять за порядними статтями.

Тут я вперше відчув гордість за своє звинувачення.

Так ми пробалакали більше години. Професор мене не кликав, і я вирішив, що головна заповідь асистента — не заважати своєму керівникові. Краще присвятити цей час адаптації в колективі. Отож я чесно точив баляндраси. Утім, намагався діяти обережно, ані словом не даючи зрозуміти, що цікавлюся предметом дослідження лабораторії. Несподівані розмови на робочі теми в робочий час могли викликати справжні підозри, а раз обпікшись на Альоші, я не хотів ризикувати вдруге.

Отже, коли результати аналізу моєї пробірки були вже майже готові, двері лабораторії рвучко прочинились, і на порозі постала капітан Аксінья. Усі, наче за командою, зірвалися зі своїх місць і завмерли в позиції, що у війську іменується «струнко». Лише я залишився сидіти на краєчку столу, і не так через принцип, як через те, що просто не встиг зорієнтуватися.

Аксінья зміряла мене довгим поглядом, але нічого не сказала. І кітель її цього разу був застібнутим на всі ґудзики. Я посміхнувся у відповідь, неначе побачив добру знайому, а врешті, якщо розібратися, так воно і було насправді. Повільними, але чіткими кроками, капітан зміряла лабораторію, на мить затримуючись біля кожного робочого місця. І я просто бачив, як холола спина у його власника. Зупинилася вона і коло Лідоччиного столу, отримавши від мене іще одну щиру посмішку. Звичайно, годилося підвестися хоча б тому, що вона жінка, але я вже взяв високу ноту і не хотів її опускати. Капітан Аксінья витримала паузу, від якої Лідочку мало не вхопив інфаркт, а тоді так само мовчки розвернулася на каблуках і швидко попрямувала до професорського кабінету. Підлога під її чобітьми відчутно здригалася.

— Уф! — прошелестіло лабораторією, коли двері за нею зачинилися.

— Пронесло, — сказав хтось.

— От вона, лярва. Власною персоною, — Лідочка посунула стілець і сіла.

— Хто?

— Капітан Аксінья. Дочка Миколи Васильовича. Ти б з нею краще не заїдався. Дешевше обійдеться.

Мене як громом вдарило.

— Гнучкошиєнкова?

— Еге ж. Я ж тобі казала, що він через неї тут. Вона його і посадила, падлюка.

— Тю-тю, — я присвиснув абсолютно щиро. — Власного батька?

— А ти думав! Така кого хочеш посадить. Точніше, кого скажуть. Це ж відома полюбовниця генерала Ліліпутіна.

Мені просто відібрало мову. Генерала Ліліпутіна! Хазяїна Сибіру! Людини, яка фактично одноосібно розпоряджалася усіма надрами та людьми цього багатостраждального краю. Правої та одночасно лівої руки Президента. Голови Антитерористичного Комітету, який в Росії традиційно виконує роль уряду. Людини всемогутньої і вкрай небезпечної.

Господи, як мало ми знаємо про особисте життя лідерів дружніх нам країн!

«Мамаю, ти влип!» — сказав мені внутрішній голос. І я мусив з ним погодитися.

Тому коли капітан Аксінья так само рвучко розчахнула двері професорового, а точніше, батькового кабінету, я підлетів угору разом з усіма. Здається, це залишилося неоціненим, тому що Аксінья, не обернувши голови, прокрокувала до виходу, натягуючи ногами спідницю, неначе барабан.

Коли лабораторією знову прошелестів видих полегшення, усі помітили, що на порозі стоїть професор Гнучкошиєнков. Його і справді важко було помітити, так скоцюрбилася професорова спина, а вуса, здається, обвисли іще нижче.

— Ув’язнений Мамай. Зайдіть до мене.

Офіційне звернення не обіцяло нічого доброго, і я, опустивши голову, поплентався до кабінету.

— Ув’язнений Мамай, — почав Гнучкошиєнков, зачинивши за мною двері. — Ви повинні виконувати…

— Я більше не буду, — пообіцяв я, притиснувши руку до серця. — Пробачте, не знав.

— Незнання не звільняє… — почав мій начальник, і раптом сів на стілець. — Ой, хлопче, щось мені погано. Дай там, у шафі, спирт.

Я прожогом кинувся до шафи й узяв високу реторту зі спиртом та мензурку замість склянки. Чогось-таки мене навчили наші біохіміки.

— А собі? — спитав Гнучкошиєнков.

Довелося взяти ще одну мензурку.

Розвівши спирт дистильованою водою, якої тут було досить, ми цокнулись і випили. Лівою рукою мій теперішній шеф відсунув шухляду і видобув звідти кілька шматків контрабандного сала. Добра закусь суттєво полегшує процес випивання. Ми мовчки жували сало, аж поки я наважився подати голос.

— І це ваша дочка?

Професор мовчки налив іще по одній, і тільки випивши, сказав:

— Ти не подумай, Мамаю. Вона насправді хороша, — голос його звучав несподівано плаксиво, немовби випрошував у мене щось. — От мамочка її була, то не дай, Боже! А вона хороша. Просто це така країна і такі обставини. Тут уже хочеш — не хочеш…

— Ліліпутін? — уточнив я.

— І це теж. Знаєш, як у бабів: від мужика все залежить. Добрий мужик, то і баба добра. А коли якийсь попадеться… — професорський голос затремтів, і я відчув трагедію, що тримала в лещатах тонку чоловічу душу.

Ну справді, нема що заперечити. Дочка в нього хороша, куди вже краще. Цікаво було б подивитися на мамочку, якщо донька в порівнянні з нею виграє…

— А жінка ваша звідки?

— Була, — уточнив професор, і голос його при цьому трохи повеселішав. — З Вологди. Тут багато її земляків в охороні. Але знаєш, я не націоналіст, і націоналістів не розумію. Нащо оце ділити людей? Жили ми разом стільки років, нічого поганого одне одному не робили.

— З жінкою? — уточнив я.

— З москалями, в смислі, з росіянами. Українці жили. Хлібом ділилися…

Далі цю пісню я знав, ми в Академії глибоко вивчали соціальні міфи, але чесно кажучи, отак от в натурі, подібні аргументи чув уперше. До чого ж людину може довести щасливе подружнє життя! Невже й зі мною колись таке станеться? Тоді ліпше трохи погуляю. Зарано ще в моєму віці сунути голову в зашморг.

Я вирішив не сперечатися зі старим професором і картати його ж власним життєвим досвідом. Все одно нічого не дасть, тільки зіпсує стосунки. А я, до речі, сюди не балачки розводити приїхав, а працювати. І праця моя стосується… стосується… зачекайте, а може, це слушний момент з’ясувати, чого вона стосується.

— Незадоволена? — втулив-таки я запитання поміж етнічної філософії професора.

І він одразу зрозумів, про що йдеться.

— Та незадоволена ж, а коли не в дусі, то викапана матінка покійна, хай їй царствіє небесне.

— А що зараз не так?

Професор налив по третій і наморщив чоло.

— Не виходить у мене з цією клятою молекулою. Не дається, хай їй чорт. От здається, зараз все зрозумієш, залишилась буквально дрібниця, а дзуськи — за мить усе розсипається.

Що я міг порадити? Звичайно, важка доля у професорів. Нам, спецагентам простіше — коли все розумієш, просто береш шоблу на гарячому та й квит.

— А що то за молекула? — обережно спитав я, але тільки-но Гнучкошиєнков відкрив рота, аби відповісти, двері кабінету прочинилися і на порозі виникла Лідочка з пробіркою в руках.

— Миколо Васильовичу, все готово.

Очі професора одразу пожвавішали, рука сама відставила мензурку зі спиртом і потяглася до аркушиків з гістограмами. Наче й не було неприємної розмови з дочкою, а може, начальницею чи вартовою — цікаво, як сам старий сприймає тепер своє дитинча у формі та погонах.

Хай їй грець, тій Лідочці, не могла зачекати десять хвилин. Може, і я б довідався щось цікаве. Однак терпець — професійна якість спецагентів. Не вийшло цього разу, то спробуємо наступного.

Ввечері у своїй затишній камері я подумки підводив підсумки першого дня. Ранішня ейфорія трохи вляглася, залишивши по собі сумніви. А раптом це підстава? А раптом мене розкрили і тепер подаватимуть дезинформацію — їж, хлопче, не обляпайся? Чорна тінь генерала Ліліпутіна, могутнього й невблаганного супротивника, поставала на обрії. Схопитися з ним — честь для будь-якого агента. А от перемогти — чи можливо таке взагалі?

І тільки-но подумав так, в коридорі загриміли швидкі кроки. Я не сумнівався, що це по мою душу, бо добре пам’ятав обіцянку капітана Аксіньї допитувати мене щовечора. Але те, що в камері з’явився не вартовий, а моя слідча власною персоною, було несподіванкою. Я рефлекторно підхопився з нар, потім на мить пожалкував, проте не сідати ж назад, коли вже підвівся. Довелося стовбичити, неначе ідолові.

Аксінья була в доброму гуморі, і причину цього я зрозумів, коли принюхався. Від капітана КГБ пахло не казармою і навіть не парфумами, а банальною горілкою, а точніше, місцевою водкою, не знаю, з чого її гонять, хіба що з тирси.

Моя тюремниця обійшла мене навкруги, немовби й справді пам’ятку архітектури, а тоді прихилилася плечем до верхніх нар і посміхнулася. Слово честі, не брешу, капітан КГБ усміхнулась і усмішка зробила її обличчя доволі милим, коли не сказати приємним.

— Якщо гора не йде до Магомета… — протяжно мовила вона.

— Значить ця гора народила мишу, — скосивши очі, я побачив, що її тонкі пальці граються з невеличким офіцерським стеком. Штучка декоративна, але, як твердить статут, є елементом парадної форми, у той час коли кітель на капітанові був повсякденний.

— Вас нарешті навчили підводитися, коли заходить дама? — грайливо уточнила Аксінья.

— Наші з вами стосунки іще не дійшли рівня взаємин кавалера і дами.

— То за чим зупинка?

Я посміхнувся і уїдливо зауважив:

— Холодно. Можна застудитися.

— Нічого. Зараз зігрієшся.

І з цими словами вона взялася за повторення вчорашнього маневру з ґудзиками на кітелі, з тою різницею, що тепер під сподом не знайшлося жодного мережива, і там було просторо всьому — і цицькам, і думкам.

Підсумовуючи враження кількох наступних годин, мушу зауважити, що викладачі Академії УГС, які спеціалізуються на сексуальних відхиленнях, на жаль, не мають достатньої кваліфікації. На місці керівництва Академії я б терміново замислився над залученням консультантів, бо наші конкуренти з КГБ у цьому питанні виявилися далеко попереду.

Професор Гнучкошиєнков, очевидно, пожалкував про миттєву слабкість, виявлену напередодні, а тому взявся поводитися зі мною офіційно, спілкувався російською мовою, і взагалі складалося враження, що при можливості волів би спекатися якнайшвидше. Довелось іще раз подумки подякувати Лідочці за вчорашню невчасну появу. Однак все одно довелося бігти до неї, тепер по важливу інформацію: на якій козі під’їжджати до начальства, коли воно не в гуморі.

Дяка Богові, на неробочі теми тут розмовляють багато і з задоволенням. Не дивно, що місцеві науковці при такому підході не можуть впоратися з якоюсь там молекулою.

— Лідочко, а чого старий не в дусі сьогодні?

— Та! Звичайне діло. Як ця лярва прийде, він потім тиждень не в собі.

— А що робити?

— Нічого. Минеться.

Такий варіант категорично виключався. У мене в запасі не було зайвого тижня.

— Може, йому сто грамів? — запропонував я універсальний метод.

— Не допоможе. Він п’є тільки в перший день, а далі працює по двадцять чотири години. Ти дивись, зараз почне тебе ганяти, поки всрешся.

— Ну, цього я не боюся.

— А дарма, — Лідочка усміхнулась, і ця усмішка мені не сподобалася.

Я вирішив змінити тактику. Ну, припустимо, я боюся. Що далі?

— А є у нього якась слабина?

— Слабина?

— Ну, в смислі, хобі, захоплення. Може, він марки збирає чи там значки?

— Молекули він збирає. І розбирає.

Молекули мене не влаштовували. Я на них не розуміюся, і проконсультуватися не маю в кого. До Галушки далеко… На жаль… Але я одразу прогнав від себе зайві думки. Агент не має права розслаблятися. Одна секунда романтичних спогадів може коштувати успіху всій операції.

— А книжки?

— Довідники, — Лідочка кинула свій прилад і обернулася. — Слухай, ти чого такий настирливий?

Я посміхнувся:

— А ти гадаєш, я хочу ішачити двадцять чотири години на добу? Старого треба якось розслабити. Пісеньку йому заспівати чи там вірша…

Ця думка, здається, знайшла розуміння. Бо Лідочка остаточно полишила працю і наморщила і без того зморщене чоло.

— Правильно, — сказала вона врешті. — Вірші. Він любить якихось японських поетів. Чи то китайських. Хлопці навіть вірш йому на день народження склали, для сміху… Зачекай, зараз згадаю. Ага: «Покохала я китайця за його великі культурні традиції».

Слухайте, який же це вірш? Тут навіть рими немає. А якщо це, наприклад, танка, то там зовсім інший ритморозмір. Дивні в них вірші, їй Богу. Утім, це не має великого значення. Як завжди, я, хоч і не з першого разу, але поцілив у десятку. Бо де ви бачили українського інтелігента, котрий не кохався б у віршах, хай би навіть китайських?

Поезія — це вам не молекули, тут я міг дещо пригадати. І хоч китайські вірші ніколи не були моїм захопленням, проте існував один японський поет… Боже, який я ідіот! Як я міг забутися, на якому сайті було посилання на професора? Друзяко-Сагайдачний, твій сусіда — справжній ідіот! Я спробував згадати вірші, що їх періодично цитував мені колега, і професійна пам’ять укотре не зрадила. Підібрати щось, аби воно пасувало до ситуації, не вдалося, але я вирішив, що це не мистецтво треба підганяти під реальність, а навпаки — реальність під мистецтво.

І коли нарешті мене покликав начальник голосом, суворішим за Статут караульної служби, я вислухав розпорядження і неначе сам до себе, промовив:

Бічним зором я побачив, як раптом завмерло обличчя старого професора, і наступні сухі слова уже не змогли зірватися з його зачарованих вуст. Як сказало б місцеве населення: «Блядь, що робить з людиною високе мистецтво!»

— Ви знаєте поезію Коріякі?

— «Очікуючи на суші», — сказав я замість відповіді, — моє улюблене хайку.

Наголошувати на тому, що воно ж і передостаннє в репертуарі, я не став.

— Сідай, — мовив професор Гнучкошиєнков уже зовсім іншим голосом.

Я сів.

— Візьми там у шафі…

Ага, це добрий знак!

Я взяв у шафі, розбавив і розлив по двох мензурках.

— Коріякі — мій улюблений поет, — зізнався старий, закусивши шматком сала.

— Мій теж, — збрехав я закусуючи.

— Не знаю, хто тобі сказав…

— Ніхто. Він просто відповідає сьогоднішньому настрою.

— Хіба? — здивувався професор. — Але мать його так. Тобі, козаче, я скажу те, що нікому не казав. Диви сюди.

Господи, невже це воно? Невже він зараз розкаже мені те, заради чого я прилетів у таку далечінь?

Старий довго порпався в шухляді свого столу і зрештою видобув доволі засмальцьованого зошита в клітинку, як у школі. Грубі, але звичні до паперів пальці впевнено розгорнули його на потрібній сторінці.

— Дивися, я знайшов досі невідомий цикл хайку і довів, що він належить перу Коріякі. Уявляєш?

— Та ви що! — захоплено вигукнув я, хоча прискіпливий слухач навряд чи повірив би в мою щирість.

— Я навіть переклав його українською, і, як мені здається, непогано.

Хай йому чорт, краще б розповів мені про молекулу. Але скачи, враже, як пан каже. Врешті-решт я всього лише асистент.

— Це цикл хайку на кожен день тижня. Явище само по собі унікальне в японській поезії. Який сьогодні день?

— Понеділок, — видихнув я.

— Чудово. От спочатку і почнемо. Слухай:

Це вірш на понеділок. А тепер слухай далі:

Ну як?

— Колосально! — вигукнув я.

Здається, цей вірш я вже десь чув, але зараз не було часу згадувати, де саме.

— Отож! Є ще порох у порохівницях!

Далі пішли, як годиться середа, четвер, п’ятниця та субота, перекладені не без вигадки, треба віддати належне. Так ми доволі швидко дісталися неділі.

— Як на мене, це трохи грубувато, — зауважив я.

— Пробачте, молодий чоловіче, так в оригіналі. У старі часи взагалі менше церемонилися. Згадайте хоча б наше: «Я давала на стодолі, давала на плоті, ще нікому не давала на колючім дроті». Це, по-вашому, не грубувато?

— Так то ж коломийки!

— Коломийки, хлопче, це українські хайку.

— Тоді вже швидше хайку — то японські коломийки.

— Можливо. Ви знаєте, досить-таки цікава теорія.

Після моєї розповіді старий остаточно поплив, налив по другій, і я вирішив ризикнути. Тим більше, що вся лабораторія там за дверима принишкла і ніяка Лідочка нам не завадить.

— То що у вас там з молекулою, Миколо Васильовичу?

Він умить посерйознішав:

— Та не колеться, зараза. Якийсь мудрагель зашифрував, а я розшифровуй. А як його розшифрувати, коли тільки на першому рівні сполуки може існувати десять у чотирнадцятому ступені комбінацій? Усі перебирати, життя не вистачить.

— А що ж ви робите?

— Сподіваюся на геніальне осяяння!

Щоб не тиснути на старого, я вирішив змінити тактику.

— Миколо Васильовичу, а може, покажете?

— Кого?

— Ну цю, молекулу. Може, я, так би мовити, свіжим оком…

Старий скептично примружився:

— До ока ще голова потрібна.

Образливо, але по суті правильно.

— Ні, ну я не претендую, я скоріше, як математик, зі своїх міркувань. А раптом пощастить. Це ж як у казино.

Скепсис, мабуть, остаточно заволодів душею мого начальника.

— До казино, друже, з такими шансами краще не потикатися. Там один до сорока восьми, а тут — десять у чотирнадцятій.

— Але ж новачкам щастить.

— Щось я такого не пам’ятаю у своїй практиці. Хоча ні, був у юності один випадок… Добре, глянь, коли хочеш, тільки я від тебе все одно нічого не чекаю.

Із цими словами професор присунув до себе свого старенького комп’ютера і викликав на екран тривимірну модель складної молекули.

— Ось вона, красуня. Милуйся.

Я зазирнув туди і мало не зомлів. Бо на мене дивилася та сама молекула, що її зовсім нещодавно показувала мені Галушка у своїй лабораторії. Та сама, над якою билася контора академіка Майбороди. Це як Бог свят, тому що в мене унікальна зорова пам’ять — як побачу когось чи щось, навіки запам’ятаю.

— Ого! — почухав я потилицю. — І де ви її таку взяли?

— Та робимо тут для одних добавку. Технологію дали, патент зареєстровано. Гроші платять. А нашим стратегам закортіло розібрати. Хочуть упіймати принцип, щоб потім за аналогією можна було інші робити, з іншими функціями. Я кажу — тут Академія наук не допоможе, це геніальне осяяння. А вони — людина зробила, людина і розбере. А якщо це не людина робила? Профани!

Останнє слово прозвучало в його вустах гірше за будь-яку лайку. Стара школа, що вдієш.

— То що, виходить, ви не знаєте, що робите?

Він образився:

— Як це, не знаємо? Знаємо! ЩО робимо, знаємо, а ЯК це робиться — біс його зна. Ну то що, новачок, є якісь думки?

Я знизав плечима:

— Щось не видно.

— Отож-бо. Давай, назви будь-яке восьмизначне число.

— Пі, — сказав я перше, що спало на думку.

— Тобто?

— Число пі. Три, сто сорок дві і так далі.

Професор подивився на мене із сумішшю подиву та недовіри:

— Пі, кажеш? Слухай, а це цікаво. Це варто спробувати. Пі… Де там у нас пі?

Він зануривсь у програму, а я — у свої думки. Що ж це виходить? Казна-що. Виходить, що і цю контору хтось грає в темну. В темну грають професора Гнучкошиєнкова — це ще півбіди. Але в темну грають і його дочку, капітана КГБ Аксінью. А значить, страшно сказати, і її коханця, всемогутнього генерала Ліліпутіна! Хотів би я подивитися у вічі такому гравцеві.

— Пробачте, пане професоре, а що ви там казали, наче це могла зробити не людина?

— Звичайно, — буркнув він, не відриваючись від монітора. — Думка людей про свою винятковість завжди була мені підозрілою.

— А негуманоїд?

— Авжеж. І логіку негуманоїда ми не зрозуміємо ніколи, хіба що він буде спиратися на математичні константи.

Отже, виходило, що це міг бути навіть негуманоїд. Тільки скажіть, будь ласка, нащо негуманоїду цнота наших дівчат? І взагалі, які претензії в негуманоїда можуть бути до України?

Професор ввів іще якісь дані і відкинувся на спинку крісла.

— Слухай, хлопче, а тобі, здається, пощастило.

— Вгадав? — радісно запитав я.

— Не знаю, але коло пошуку значно звузилося. З таким щастям ми скоро зможемо вийти на конкретний результат.

У мені заворушилася гордість. Бачите, навіть з асистентів іноді користь бува.

— Пробачте, а скоро — це коли?

— За рік-півтора…

Ні, стільки я чекати не можу. Ви не повірите, але маю багато справ. Отже, що в нас виходить? Я знову іду фальшивим слідом. Професор Гнучкошиєнков займається своїми вузько науковими справами. А мені потрібен замовник, хай би навіть він був негуманоїд, хай би навіть гідробіонт… Стоп. Гідробіонт! А що, як це і справді гідробіонт? У представників, а точніше, у представника цієї раси є деякі питання до представників, а точніше, представника української нації. Конкретніше — до ще одного аматора японської поезії пана Сагайдачного. Його недобитий терорист саме з тих, хто здатен на подібний фокус. Правду каже Микола Васильович — нелюдська логіка. І опора тільки на формальну математику, наприклад, на число пі.

«Гей, козаче, не забріхуйся!» — перервав мене внутрішній голос. «Я не забріхуюсь. Я відпрацьовую нову версію». — «І на чому базується твоя версія?» — «На висновку експертів». — «Чи не професора Гнучкошиєнкова ти вважаєш експертом?» — «А в тебе є кращі? У будь-якому випадку зараз це єдине, що є. Кваліфікація решти працівників, включно з Лідочкою, не дозволяє використовувати їх». Здається, я його переконав. Тобто внутрішній голос. А може, й він мене. Дійсно, робити висновки рано. Краще замислитися над подальшими діями.

Отже, що ми маємо на сьогодні? Замовника, який дав готову технологію. Нелюдську логіку. Математичні константи. Що ще? Ще систематичні порушення прав людини, використання праці в’язнів та купу інших неподобств. Проте останнє — не моя парафія. Якщо виберуся звідси, просто доповім по службі та й по тому. Зараз мені потрібен замовник. А значить… Значить, не професор Гнучкошиєнков, а його дочка. Що може знати професор? Хіба таблицю Мєндєлєєва. А справжній керівник тут — капітан Аксінья, попри своє невисоке військове звання. Бо на сході родинні зв’язки традиційно превалюють над формальною ієрархією.

Ось чому я, власне, чекав на вечірній допит, як школяр — на перше побачення. Тільки б прийшла, тільки б не підманула.

І вона прийшла.

Цього разу я зустрів її заклавши ногу на ногу, немовби піді мною були не нари, а найм’якіший у світі фотель зі штучної шкіри чорного носорога.

Вона зупинилася на порозі, немовби не чекала від мене такої демонстрації. А я вирішив іти до кінця. Ризик — мій коронний номер.

— Оксаночко! — сказав я лагідно. — Іди до мене.

Почувши мій голос, дівчина здригнулася, але я впіймав її погляд і більше не відпускав. Можливо, з точки зору сексуальних відхилень КГБ дійсно попереду, але в галузі здорового сексу нам, українцям, мало хто може скласти конкуренцію.

— Як ти мене назвав? — спитала Аксінья, коли ми вгомонившись лежали на нарах, наче молодята в медовий місяць.

— Оксаночкою, а то що?

— Так мене називає тільки батько. Звідки ти знаєш?

— Звідки знаю що?

— Що він мене так називає.

— А я не знаю, — знизав плечима я. — Просто ваше ім’я Аксінья — це наше Оксана.

— Батько хотів Оксаною записати, але мама не дозволила.

Чув я про її маму, отож краще промовчати, аби не будити звіра в цій домашній киці, що задрімала на моєму плечі.

— Батько сказав, що ти дуже допоміг йому, це так?

Я посміхнувся.

— Він перебільшує мої скромні заслуги.

— Тепер ти зможеш брати в їдальні додаткову порцію, — промурмотіла вона мені кудись у район ключиці.

Гідна оцінка мого внеску, нема що сказати.

— Це нагорода від батька чи від доньки? — уточнив я.

— Зараз тобі буде боляче. Оце вже точно від доньки.

— Невже я не заробив на більше?

Вона підвела з нар голову і здунула з обличчя неслухняне пасмо:

— Я не звикла плутати службові стосунки з особистими.

— А в нас із тобою службові?

— Авжеж. Не особисті ж.

Слушно. Службові стосунки теж іноді бувають приємними, хіба ні? Щоправда, нари — не надто зручне місце для цього, але що вдієш.

— Ну, коли так, дозволь і тобі трохи допомогти по службі. Ви не туди копаєте.

— В смислі?

— В смислі цієї молекули. Якщо ви й далі будете ворожити на кавовій гущі, закінчите якраз на турецьку Паску. Знаєш, коли у турків Паска?

— Ні.

— Дуже нескоро.

— А звідки ти знаєш про молекулу?

— КГБ ніколи не вміло по-справжньому зберігати свої секрети. Ви завжди краще крали чужі.

— Ну? — вона спустила ноги й сіла, обернувшись до мене.

Розстібнутий кітель ховав одну грудь, від чого дівчина ставала схожою на амазонку.

— Баранки гну, — відповів я місцевою ідіомою.

— Ти хочеш, щоб я знову зробила тобі боляче?

— Не вгадала, — покрутив я головою. — Я хочу обумовити гонорар.

— Гм, — вона явно замислилася.

— Я хочу на волю, — сказав я.

— На волю? — дівчина явно була здивована.

— Людина має жити на волі.

Вона посміхнулася мудрою усмішкою виховательки дитячого садку.

— Помиляєшся. Кожен з нас живе в тюрмі. У своїй тюрмі.

— Ну власне. Але я хочу жити у своїй тюрмі. А не у твоїй.

— Хіба тобі тут погано?… Ну гаразд, що ти можеш продати за таку високу платню?

— Одну історичну аналогію. Хто замовник оцієї вашої субстанції?

— Не твоє діло.

— Ну, як не моє — то й не моє, — я демонстративно відвернувся до брудної стіни.

— А яке це має відношення до історичної аналогії?

Я вперто мовчав. Так справи не робляться.

— Гаразд, — наважилася вона. — Врешті, це не таємниця. Замовник — фірма «Кремл Ентерпрайзес» для «Пані Граціоза Інтернешенел».

Добре, що очі мої дивилися у стінку, інакше Аксінья побачила б, як у них пробігло відверте розчарування. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Замість вести мене вперед, ланцюг розслідування замкнувся в кільце. Невже їх усіх грають в темну? Адон Родимчик та пан Володиєвський. Один аферист-теоретик, другий просто фунт. Зачароване коло. І ніхто нічого не знає.

— Чого ти мовчиш?

Я струснув головою, аби прийти до тями, але не обернувся.

— Ну, чого мовчиш?

— Згадай двадцяте сторіччя, — почав нарешті я. — Якби товариш Сталін вигадував ядерну бомбу сам, він би й досі дрочився. А так товариш Берія просто вкрав секрет у американців — і все. Розумієш натяк?

Я почув шарудіння, потім нари здригнулися. Скосивши очі через плече, побачив, що капітан Аксінья підвелася і нервово натягує спідницю. Люблю дивитися, як жінки роздягаються, але не дуже — як одягаються.

— Ви, українці, вважаєте себе дуже розумними! — гаряче випалила вона, застібаючи кітель.

Ет чорт, а без одягу вона була майже гарною.

— Але ви недооцінюєте потенціал КГБ. Якщо хочеш знати, завтра тут відбудеться конференція виробничої ланки. Сюди приїде керівництво «Пані Граціоза» і «Кремл Ентерпрайзес». Як ти вважаєш, навіщо я їх запросила?

Господи, чого це вона так розлютилася?

— Ваша зверхність базується на ваших лінощах, а зовсім не на розумі!

Цікаве зауваження, але сперечатися я не став, обставини не ті. Проте уточнив:

— А як там щодо обіцяної свободи?

— Твою долю вирішить суд! — командним голосом відрубала вона і щосили гримнула дверима камери.

Все-таки жінки — брехливі істоти, ви згодні зі мною?

Утім, треба зауважити, що я у своїх висновках був надто суворий до жінок. Наступного дня мене перевели до іншої камери, у який навіть стояла плюсова температура. Крім того, дозволили харчуватися в загальній їдальні, де харчувалися і хлопці з лабораторії. Трохи дивно було бачити їх без білих халатів, але я швидко звик.

— Ну що, Мамаю, заробив послаблення режиму? — плескали вони мене по плечу.

— Це перший крок на волю!

— А я не хочу на волю, — заявив я. — На волі їжу треба добувати, а тут так дають.

— Диви, хохол, а сображає! — загиготіли хлопці.

«Хохла» я пробачив, бо бійка зараз не входила в мої плани. І справді, що образливого у слові «хохол»? Це лише традиційна зачіска. А не ображатися ні на кого й ні на що нас навчили в Академії — уявіть собі секретного агента, який пише у звіті: «Я провалив своє завдання через те, що образився». Смішно.

— Слухай, а я по-вашому вірш знаю. Хочеш послухати?

Господи, невже і цей кохається в хайку? Я цього не витримаю.

— Ми пайшли на пароплав Бачить тєлєбачення. Ну як?

— Молодець. Скажеш мамі, що ти дуже здібний.

У лабораторії всі мили шию під велике декольте — адже по обіді очікувався візит якоїсь дуже поважної делегації, Лідочка навіть прошепотіла на вушко, що це люди з-за кордону. Здається, я здогадувався, що це за люди, і деяких з них навіть знав особисто. А поки ми ретельно мили пробірки та протирали столи, аби закордонні гості не подумали лихого про умови виробництва їхнього зілля, в моїй голові остаточно визрів хитромудрий план. Для його здійснення я зайняв лабораторний стіл біля вікна, спиною до всіх, при тому що обстановку в лабораторії можна було чудово контролювати по відбитку в лискучому боці стерилізатора. Це я сам його так надраїв, бо люблю чистоту — у нас, українців, це в крові.

Професор Гнучкошиєнков доручив мені особисто проконтролювати кожен закапелок, щоб ніде не залишилося пилюки. І я скористався нагодою, аби підготувати один немудрящий фокус із мікроскопом. Люблю спецефекти, чого вже там брехати.

— Ну як? — поцікавився шеф, коли я зайшов до кабінету.

— Блищить, як у кота очі.

— Ну, то й добре.

— Миколо Васильовичу, — я стишив голос до змовницького, — а може, все-таки заразом і у вас в кабінеті трохи… цеє? Люди сповнені ентузіазму.

Він відклав ручку:

— Я тебе не розумію, Мамаю. Ти що, баба? Це вони схиблені на прибиранні.

— Ні, ну все-таки делегація.

— Делегації приходять і йдуть собі. А я після такого прибирання місяць не зможу працювати. Ти зрозумій, у мене робота творча, тут кожна дрібниця важить. Тільки-но справа зсунулася, і ти хочеш усе зіпсувати? Ти музу мені злякаєш, розумієш?

Я подумав, що коли муза не злякалася того гармидеру, що панував навколо, то чистоти вона не злякається й поготів, але не став наполягати. А натомість поцікавився:

— Миколо Васильовичу, а ви не хочете прогулятися до лісу?

Він подивився на мене, наче на божевільного.

— До лісу? Ти що, не знаєш умов мого утримання? До речі, так само як і твого.

— Знаю, а все-таки. Мені здається, сьогодні вам не відмовлять.

У професорових очах нічого не прояснилося. Ні, все-таки науковці бувають напрочуд тупими, коли йдеться про звичайні життєві речі.

— Чого це не відмовлять?

— Господи! Делегація! Із-за кордону. Якщо хтось із них запропонує разом з вами проїхатися на плантацію, невже їм заперечать?

Він закліпав очима.

— Ні, ну якщо запропонує…

— Запропонує-запропонує. Це я беру на себе. Тільки одна умова.

— Яка?

— Ви візьмете мене із собою. Гаразд? Професоре! Це остання можливість. Скоро почнеться зима і ви самі не захочете нікуди виходити, навіть якщо покличуть. Кажуть, взимку тут холодно.

— Холодно, — погодився він.

І на мою умову теж погодився, хоч насправді нічого не зрозумів. Ну, то йому й не треба.

Появі делегації в нашому коридорі передував візит захеканого вологодського конвоїра, земляка професорової жінки.

— Слухать сюди, — сказав він. — Коли іноземці зайдуть, щоб ніхто з місця не скакав, а сиділи, як миші, тіпа працюєте. І якщо там шось — ви вільні люди, вам все подобається. Кому не ясно?

— Ясно! — хором відгукнулися вільні люди.

— Порву, як мавпа газету, — невідомо кому пообіцяв вологодський і ушився.

— Ну, з Богом, — перехрестився Микола Васильович і став на порозі, аби особисто зустріти іноземних гостей.

Я сів на своє заздалегідь обране робоче місце і низько нахилив голову. Іще не вистачало, аби хтось із них мене впізнав. Усьому свій час.

Стінка стерилізатора була вигнутою, тому люди виглядали в ньому трошки вагітними. От вони, мої давні друзі. Марек Володиєвський у знайомому пожмаканому костюмі та Ліон Родимчик, здається, знову з пітою в зубах. Цікаво, він її привіз із собою чи тут десь видурив?

— Ласкаво просимо! — наш шеф зігнув спину якоюсь незрозумілою літерою, всіляко демонструючи, що радий служити дорогим гостям.

Капітан Аксінья у круглому боці стерилізатора виглядала зовсім кумедно, тим більше що задля конспірації звичайну форму на ній замінила доволі легковажна сукня в горошок. Ти ба! У такому вигляді її навіть не злякаєшся по-справжньому.

Поки йшли загальні розмови, я тихо сидів у кутку, не озираючись навіть тоді, коли вся банда зупинилася просто за моєю спиною.

— Бардзо добже, — кивав головою пан Марек, тим часом як адон Ліон лише скептично кривив губи.

Усе нормально, кожен у своєму репертуарі. Цікаво, під яким приводом їх заманили сюди? Обом кедрові горіхи цікаві приблизно так само, як мені — марсіанський пил.

— Професоре, покажіть нашим гостям етапи обробки сировини, — попрохала капітан Аксінья голосом, близьким до нормального. Ти диви, може, коли хоче, а точніше, коли мусить.

На цій фазі починався мій вихід. Просто як у театрі. Порахувати в голові до п’яти, аби заспокоїтися — і на сцену.

Тримаючись спиною до публіки, я просунувся до мікроскопа і спритно вставив туди скельце з препаратом.

— Отак, шановні, виглядає кедрова олія після першого етапу ферментації, — професор зазирнув в окуляр, потім протер його носовичком і запропонував подивитися гостям.

Під прикриттям його халату я жестом завзятого престидижитатора додав до препарату одне тонесеньке скельце та підкрутив фокус.

Пан Марек відхекався, немовби збирався пірнати, і поважливо нахилився до мікроскопа. Він наморщив чоло придивляючись і раптом видихнув:

— Матка Бозка!

— Що там? — стривожився професор.

— Ніц, нічего. Нема проблєм.

Добре, хоч у цього йолопа вистачило глузду заткнутися. Врешті трохи отямившись, він відхилився від окуляра і витер спітніле чоло.

— Бардзо добже, — дещо непевно повторив він. — Пане Ліоне, прошу пана.

Адон Родимчик, не знімаючи скептичного виразу з обличчя, нахилився вперед і теж зазирнув у мікроскоп. Слава Богу, у цього нерви були міцніші, а тому він навіть оком не змигнув. Я спритно вихопив скельце з мікроскопа і витер об кишеню, знищуючи текст, виконаний мікроскопічним лабораторним олівцем: «Пане Марку! Пане Ліоне! КГБ хоче вас викрасти. Тільки прошу, без нервів. Підіть до туалету, друга та третя кабінки. Там знайдете пояснення».

Після такої інформації обом тут-таки по-справжньому закортіло вийти, і я їх розумію. А перевага рулону туалетного паперу перед скельцем мікроскопа очевидна — там можна розмістити до біса інформації, і знищення її після прочитання не складає жодної проблеми. На туалетному папері я уже більш докладно пояснив задум КГБ і запропонував вибір: або не повірити і потім нарікати на себе, або повірити і попрохати професора показати, як реально відбувається збирання шишок на плантації. На плантації я пообіцяв підготувати шлях до втечі.

Судячи з того, якими пополотнілими повернулися поважні пани з місць не таких віддалених, вони знайшли і прочитали мої листи. Пан Марек весь час нервово озирався на вертухая біля дверей, а той тільки весело шкірив зуби, чи то демонструючи гостинність, а чи уявляючи, як цьому товстому пасуватиме зеківська роба.

Родимчик виявився міцнішим. І хоч скептична усмішка зійшла з його лиця, однак піта лишилася на місці, мабуть, додаючи мужності.

Тепер треба було тільки чекати та сподіватися, що хлопці не наважаться перевіряти на собі правдивість моїх припущень. Принаймні я б на їхньому місці не став цього робити. Але слід віддати належне, добродії таки попсували мені нерви. Із півгодини вони точили якісь безглузді балачки про технологію, дотримання норм і правил виробництва, вимоги санітарної служби. Таке враження, що обидва щось у цьому розуміли. Я вже прокляв їх, їхніх матерів і весь рід до десятого коліна, коли нарешті почув райський голос:

— Ми б іще хотіли подивитися на виробництво, тобто, як це сказати… добування шишок.

Це був пан Марек, менш стриманий за свого колегу.

— Так-так, — тут-таки зметикував приєднатися й той. — Дуже цікаво, як саме ви збираєте шишки, наскільки мені відомо, це не така проста справа. Пане професоре, ви не могли б показати нам плантацію дерев, про які ми так багато почули?

Гнучкошиєнков здригнувся, неначе в нього влучили з бойової рогатки. Потім чомусь озирнувся на мене. Старий чортяка, чого іще тобі треба?

— Авжеж! — солодким голосом заспівала Аксінья, прикриваючи батькову розгубленість. — Завтра зранку ми із задоволенням…

— Зараз, — не менш солодко виправив її адон Родимчик, — зараз, голубонько, адже час іще є?

— Як скажете, панове, — погодилася вона.

Спрацювало! Це ще була не перемога, але половина перемоги. Ваза-арі, як кажуть у дзюдо. Тепер не забулися б про вашого покірного слугу, і можна було б по-справжньому радіти.

Я помаленьку прослизнув до виходу, де на вішаку висів наш теперішній верхній одяг, по простому кажучи, куфайки. Попри календарний вересень, погода тут трималася холодна, а крім того, такий одяг чудово захищав від кліщів. Схопивши свою куфайку, я на мить замислився і взяв до неї ще одну, найбільшу з усіх. Нехай господар вже пробачає за крадіжку, на тому світі розрахуємося. Тьху-тьху-тьху. Що це я раптом згадав про той світ? Не час іще, не час. Надто багато залишилося недобитих ворогів.

Отже, розжившись двома куфайками, я почекав слушного моменту і ящіркою пробрався до професорового кабінету. Старий зараз у такому стані, що запросто проігнорує свого вірного асистента. І справа навіть не в невдячності, а в банальних нервах. От я і влаштував засідку в кабінеті, аби в такий спосіб нагадати про своє існування.

— Миколо Васильовичу! — я вискочив, наче Пилип з конопель, коли Гнучкошиєнков зайшов одягтися перед далекою подорожжю.

— Ой, Господи! Налякав. Слухай, мало про тебе не забувся.

От вони, науковці, що я казав?!

— згадав я перекладену професором танку.

Старий посміхнувся, але потім зітхнув і наморщив чоло:

— Тільки як Їй про це сказати?

Кому це «Їй» я перепитувати не став. Якби у мене була така донька, задавив би власними руками.

— А ви скажіть дуже просто: «Мій асистент поїде зі мною».

— Що, прямо так і сказати?

— Так і кажіть. Матері ж її ви не боялися?

— Ні, — не зовсім впевнено підтвердив професор.

— От бачите. А це ваша донька, і вона повинна вас слухатися.

— Да? — чи то спитав, чи то погодився він.

— Уперед! — я підштовхнув його до дверей.

Часу було обмаль.

Сподіватися на ораторське мистецтво старого було б ризиковано, а тому я, скориставшись розосередженістю загальної уваги, промовив з-поза його спини:

— Асистент поїде з нами.

Я сказав це професорським голосом — слава Богу, тембр був не надто складний, а тому єдиним здивованим моїми словами виявився сам професор. Він озирнувся, наче не розуміючи, у чім справа, але Аксінья вже улесливо кивала:

— Ну зрозуміло, професоре. Як скажете.

З цієї відповіді старий здивувався ще більше, і, мабуть, через те нічого мені не сказав. Я тримався позаду, аби не бути передчасно впізнаним, і останнім з делегації вийшов до коридору, торуючи собі шлях до свободи. Відчуття підсилювали кроки двох вертухаїв за моєю спиною. Отак от іноді пожалкуєш, що народився у вільній країні. Живеш і не знаєш, якою цінністю володієш від самого народження. Свобода!

Повітряний транспортер наповнився майже вщерть — двоє іноземців, тобто Марек з Ліоном, капітан Аксінья, ми з професором і двоє вологодських вертухаїв — як пояснила Аксінья, для захисту від ведмедів. Відповідно до призначення хлопці були озброєні бластерами, які здатні спопелити ведмедя до останньої шерстинки разом із п’ятьма гектарами лісу. Серйозні хлопці, нема чого сказати.

Постать нашого пілота здалася мені знайомою. Альоша! Точно. Ти диви, яку стрімку кар’єру зробив цей хлопець — із простого шишкаря, а за сумісництвом стукача, аж у персональні водії. Здібний, падло.

Я забився на саму корму, аби не мозолити нікому очей, але помітив, як коситься в мій бік спостережливий Родимчик. Або впізнав, або просто щось запідозрив. Ну то пусте, аби мовчав.

Хто не бачив сибірського лісу восени, той багато втратив. Неодмінно увімкніть пейзажний стереоканал та подивіться. Але найкраще в сибірському лісі — це коли він далеко в Сибіру, а ти вдома біля телевізора. Мені вже можете повірити.

Після півгодинного перельоту ми опинилися на галявині між велетенських кедрів. Ну просто таких самих, як ті, що колись похрестили мене в шишкарі. Якби вмів плакати, мабуть, змахнув би скупу сльозу. Я останнім вискочив із транспортера і продовжував триматися за спинами делегації. За мною були тільки конвоїри, чи то пак охоронці.

Іноземні гості зупинилися, вражені величчю і неосяжністю пейзажу. Вони явно нічого схожого не бачили. Професор Гнучкошиєнков теж був вражений, бо умови утримання не передбачали прогулянок на природі. Воно і правильно — всі науковці трохи відлюдники. Ні, це поганий жарт, жорстокий. Втім, мене могли виправдати жорстокі умови цього краю.

— А де шишки? — спитав адон Родимчик, задерши голову так, що ризикував зламати собі карк.

— На дереві, — голосом завзятого гіда пояснила капітан Аксінья.

Гості поставали навшпиньки, немовби в такий спосіб могли краще роздивитися. Конвоїри позаду пересміювалися поміж собою. Єдиний, хто не гаяв часу — це я. Швиденько ковзнув оком до верхівки дерева. Здорова штука, шишок там, мабуть, доволі. Тоді прикинув кут, оцінив висоту. Взяв поправку на звуження. Велика точність зараз навряд чи була потрібна, але я звик робити все ґрунтовно. Обчислив довжину резонансної хвилі, тоді видобув частоту. Теорія вчить нас, що частота впливу може бути зворотно пропорційною лямбда на два. Давно я не тренувався, цікаво, чи не втратив навичок.

— А як їх звідти діставати, хіба гелікоптером? — спитав недовірливий Ліон.

І тут я рвонув з місця вперед.

— Зараз покажу! — заволав я і стрибнув угору, б’ючи ногами у віковічний стовбур.

У теорії бойового гопаку цей удар має назву «потрійний копняк з вихилясом». Колись давно його в нас позичили бразильці для своєї боротьби капоейро. Головна складність у моєму випадку полягала в тому, що завдаючи три удари почергово, я мав трапити в резонансну частоту кедра. Чи це вдалося, я не побачив, бо одразу впав на землю і відкотився вбік, закриваючи голову завбачливо вкраденою в лабораторії куфайкою. А наступної миті відчув, що резонанс є. Зверху на нас полився дощ, навіть водоспад із велетенських шишок, кожна завбільшки з кулак. Уявіть собі, що вам на голову висипали відро стусанів, і ви відчуєте те, що відчули члени нашої поважної делегації. Буквально за секунду вони попадали на землю, неначе підкошені, і тільки конвоїри, що згідно правил трималися трохи осторонь, не постраждали. Зате як вони реготали! Мій вчинок, мабуть, увійде до золотої колекції місцевих жартів. Вертухаї просто за животи хапалися від сміху, і тому мені не важко було підвівшись, навішати їм стусанів за компанію, для рівного рахунку. Порівняно з рештою їм перепало дещо менше за кількістю, проте значно сильніше за якістю. І це на загал відповідає принципу справедливості, бо чи не за справедливість ми всі тут боремось, скажіть, будь ласка?

Я озирнувся навкруги — за кермом транспортера скоцюрблена постать. Ага, давній знайомий, слава Богу, не встиг накивати п’ятами разом із засобом пересування.

— Альошо! — лагідно покликав я.

— Не підходь, чуєш, бо зараз злечу!

— Не злетиш, хлопче, не злетиш, — задля переконливості я демонстративно клацнув запобіжниками бластерів, які забрав у охоронців, одного у правій руці, другого — у лівій.

Для того аби спопелити транспортер разом із пілотом, звичайно, вистачило б і одного, але моя задача була якраз протилежною — транспортер потрібен неушкодженим, тому клацання мало скоріш психологічну мету.

— Все одно помирати… — не зовсім впевнено гукнув він, визираючи з кабіни.

— Ні, хлопчику, не треба помирати. Треба спокійно вийти на землю, відійти від машини і закласти руки за спину. Давай, спробуй!

— Ти мене все одно вб’єш, — чи то констатував, чи то перепитав Альоша.

— Не вб’ю, — сказав я щиро. — Стукачів убивати не можна, і знаєш, чому?

— Чому?

Розмовляючи, я потроху, гусячим кроком наближався до кабіни. Цей прийом старий як світ, але так само надійний.

— Тому що тоді КГБ буде вербувати нових стукачів, і можуть постраждати порядні люди. Зрозумів? А коли всі знають, що ти стукач, ти є практично нешкідливим, згоден?

Я не дочекався згоди або заперечення від Альоши, тому що оцінив, що підійшов досить близько до кабіни. Тут уже можна було атакувати, і кинувши бластери на землю, я трьома величезними стрибками дістався дверцят, а тоді ногами, немов корок з пляшки, вибив Альошу з-за керма.

Він скрикнув щось на зразок «не треба», але наступної миті вже покотився по землі, як курай у наших степах. За мить я опинився поруч із ним і підняв ногу для удару.

— Не треба, — благально прошепотів Альоша, але нас не вчили жаліти ворога, а тому один влучний удар вивів його просто до нірвани, принаймні на кілька найближчих годин.

Я притулився спиною до дверцят тепер уже мого трофейного транспортного засобу і оглянув поле бою. Що ми маємо в активі: два бластери у повному спорядженні, а до них сім тіл на землі. Точніше, троє — це відвертий пасив, вони мене абсолютно не цікавлять. Для спрощення мізансцени я хутко зв’язав руки Альоші та вертухаям їхніми ж пасками і вкинув тіла до шишкового контейнеру. Там їх завтра знайдуть. Принаймні мають знайти. Тепер до решти. Пана Марека та адона Ліона треба забрати із собою. По-перше, це врятує їх від кагебістської зони, а по-друге, вони мені потрібні для остаточного з’ясування, хто, власне, тут замовник, а хто виконавець, чорт забирай. Після такого висновку я переніc тіла зазначених панів до машини і якнайзручніше влаштував на сидіннях. Тепер до капітана Аксіньї. Її теж доведеться забрати. Влаштуємо очну ставку, хай одне на одного стукають. Щоб запобігти сюрпризам, я вирішив теж зв’язати їй руки, але як на гріх, не було чим. Рвати красиву синю сукню в горошок мені стало шкода, і тоді я вчинив не зовсім по-джентльменському, зате практично: просто задрав спідницю дівчині на голову і там зав’язав на вузол. Так колись в селах баби чинили, коли якась їм сильно допече. Зав’яжуть і пустять по селу. Тепер я оцінив, що це досить дотепно.

Отже, залишався професор. За великим рахунком він був не потрібен. Наукової користі — нуль, небезпеки — нуль. Скільки він там іще проваландається над розшифровкою, тим більше без пильного ока доньки? Але я людина сентиментальна, і мені стало жаль старого. Я уявив собі його тяжку долю, жінку з Вологди, самотність. Раніше хоч дочка поруч була, а тепер… Словом, взяв на себе гріх, порушив інструкцію та заніс професора до транспортера. У разі чого скажу, що він був аж надто близький до розшифровки — хто перевірить?

Тепер шлях мій лежав порівняно недалеко — до дружньої республіки Тива, спецслужби якої мали тісний контакт з УГС і могли переправити нас додому.

Додому!

Ну, і як тебе після всього цього не любити, Києве мій?

До ладу відіспатися після повернення не вдалося.

Лях, розібравшись із моїм вантажем, одразу зажадав зустрічі. Зрозуміло, що я не сподівався на медаль, але той розгром, що влаштував начальник, можна було порівняти хіба з розгромом війська князя Пожарського під Конотопом.

— Ти кого мені привіз? — він бігав своїм великим кабінетом і вимахував руками. Скажу чесно, такого Ляха я бачив вперше. — Ти розумієш, що наробив? Це ж кіднепінг! Нас же просто знищать у Брюсселі! З’їдять разом зі своєю капустою!

— Якою капустою?

— Брюссельською! Ти агент УГС чи терорист, чорт би тебе забрав?

— Я, чорт би мене забрав, агент, а це не кіднепінг, а навпаки — порятунок від кіднепінгу.

— Цікаво, хто це зможе підтвердити?

— Будь-хто. Наприклад, самі потерпілі.

— І що вони скажуть? Що хтось попередив про небезпеку? І цей-таки хтось потім викрав їх разом із місцевою білявкою та ув’язненим професором. Це, по-твоєму, доказ?

Отакої! Виходило, я до всього ще й кругом винуватий.

— А використовувати працю в’язнів, це як, по-твоєму?

— То ти в нас перекваліфікувався в уповноваженого з прав гуманоїдів, чи що? Ти, коли хочеш знати, на сьогодні є кримінальним злочинцем. Ти викрав людей, і якщо не знайдеш задовільного пояснення своїх дій, будеш відповідати перед законом за формальними ознаками, зрозумів?

Від обурення в мене серце зупинилося. Це зі мною — за формальними ознаками? Зі мною, який врятував з лап КГБ двох бізнесменів і одного науковця, до речі, українського походження! Це я — кримінальний злочинець? А де ж тоді право агента на власну ініціативу? Де ж право на самозахист врешті-решт? Я що, мав згнити на сурґутських нарах в ім’я недоторканості інструкцій? Чи то писати листи протесту до Організації Об’єднаних Цивілізацій?

— Ну гаразд, — несподівано сам для себе погодився я. — Давай я буду тепер кримінальним злочинцем, а значить, посадимо мене до в’язниці, — на знак покори власній долі я простягнув уперед обидві руки. — Надягай кайдани, начальнику. Заробиш собі личку.

Лях припинив бігати сюди-туди і пильно глянув на мене. Я не поворухнувся.

— Не придурюйся, — сказав він зрештою і додав: — Господи, звідки в тебе такий лексикон?

— Із сурґутської тюрми, — я наполегливо простягав шефові руки. — І прошу врахувати, що свій строк мотав не десь там, а в Сибіру, і ти мене українською кічею не залякаєш.

Лях глибоко зітхнув і сів на місце. Що ж, для початку непогано. Я теж трохи заспокоївся.

— Ну гаразд, — невідомо з чим погодився начальник. — Я все розумію. Але навіщо ти притаскав сюди старого Гнучкошиєнкова?

Це й справді було моїм найслабшим місцем. Тому я вирішив не вигадувати зайвого.

— Жалко стало.

Почувши це, Лях знову підскочив з місця, проте запас емоцій вже було вичерпано, тому він просто кілька разів ковтнув повітря, а тоді сів на місце.

— Я тебе прошу, ти крім мене нікому цього не кажи, добре?

— Я ж не божевільний.

— Хіба? А так одразу не скажеш.

— Знаєш, Ляше, — я відкинувся у фотелі і з задоволенням відчув його м’яку спинку, не те що в Сурґуті. — Я ж врешті-решт не на прогулянку їздив. І не з порожніми руками повернувся. Я привіз тобі весь ланцюг — від виробництва до розповсюдження. Давай, роздягни їх, хай здадуть паролі, явки, ставки, як казав класик. А якщо порушив якусь інструкцію, готовий відповідати, аби тільки з твоєї начальственної голови не впало жодної волосинки.

Лях зробив вигляд, що не почув останньої фрази. От саме тому я вважаю, що у нього в УГС велике майбутнє.

— А ця білявка, вона хто?

— Капітан КГБ, куратор проекту, а за сумісництвом дочка професора Гнучкошиєнкова та довірена особа генерала Ліліпутіна.

— Чия? — Ляхові очі полізли з орбіт.

— Генерала Ліліпутіна. За неперевіреними даними, була його коханкою.

— Ти здурів, — підсумував мій начальник.

— Брав те, що було, — розвів руками я. — Пробач.

— А самого генерала не міг привезти?

— Це вже наступного разу. Якщо замовиш.

Я заморився від цієї розмови. Кабінетний працівник ніколи не зрозуміє оперативника. Якби карта лягла, забрав би генерала із собою — а що робити! Уявляю, як застрибало б наше начальство.

— Сам будеш із клієнтами працювати чи дозволиш мені? — запитав я, підсумовуючи розмову.

— Що? — раптом знову закипів мій начальник. — Ти розумієш, що говориш? Тебе відсторонено від справи! Чуєш? Категорично відсторонено! І це найменше, що я зобов’язаний зробити. Іще не вистачало, аби вони тебе впізнали. Тоді вже точно не відбудешся відстороненням. Забудь! Як страшний сон. А краще сідай писати звіт та не забудь докладно аргументувати свої дії. До-клад-но.

Я нічого не відповів, а підвівся та пішов писати звіт.

Образа роз’їдала мою душу зсередини, немов мексиканський соус. Кого це відсторонили від справи? Мене! Людину, яка її починала! Яка від першого аркушика… своїм горбом… яка… А, що там говорити!

Звісно, у такому настрої звіту не напишеш, тому я просидів над порожнім аркушиком до самого вечора, аж поки до голови стали повертатися раціональні думки.

Якщо міркувати спокійно, мій керівник, скоріш за все, має рацію. Адже коли пан Марек побачить мене, він однозначно буде вважати всю цю історію постановкою УГС. Та й адон Родимчик з його патологічним скепсисом! Вони ж навіть не уявляють, від якої долі я їх урятував. А мати міжнародний скандал нам зараз було зовсім недоречно.

Тим часом Лях не втрачав часу і особисто допитав привезену мною публіку. У якийсь тільки йому відомий спосіб удалося вмовити пана Володиєвського та адона Родимчика затриматися в Києві на тиждень, до остаточного з’ясування обставин. Вони погодилися також розповісти всю правду про «Пані Граціозу» — не знаю, чи їх лякали, чи грошей обіцяли, але це був максимум користі. Професор Гнучкошиєнков, побачивши рідну Україну, зовсім розклеївся, і його можна було брати голіруч. Єдине, що толку з цього було не багато. А от капітан Аксінья трималася міцно. Вона одразу заявила, що це викрадення, що воно є незаконним, що Росія не пробачить нікому зазіхання на свободу її громадян (хто б казав!) і що подальші розмови будуть можливі тільки й виключно в присутності консула.

За таких умовах найкращим для мене було залягти та притиснути вуха, як побитому собаці.

Так я врешті і вчинив — набрав номер Галушки та промовив:

— Я приїхав.

— То я чекаю, — відповіла вона, і мені одразу потепліло на душі.

Як і годиться, в робочий час Галушка була в лабораторії. Коли я зайшов, очі її відірвалися від екрана і засяяли, немов два вогники. Вона й справді чекала! На якусь мить я відчув себе найщасливішим чоловіком у Всесвіті, але потім згадав про Службу й одразу повернувся до стану найнещаснішого у світі агента.

Я сів до столу і поклав свою руку так, аби вона несамохіть торкалася Галушчиної, коли та працює маніпулятором. Мій маневр було оцінено і маніпулятор збільшив амплітуду своїх рухів, забезпечуючи регулярний контакт.

— Как пагодка в Масквє? — спитала вона.

— У Сурґуті, — уточнив я. — Там уже глибока осінь. А як ви тут?

— Нівроку. Працюємо.

Я не став ділитися своїми проблемами. Хай вони залишаться на службі. Добре працювати, коли від роботи залежить доля тільки власної дисертації, а не, скажімо, усієї нації. Коли можна дозволити собі помоделювати, а що то воно буде, якщо біодобавку ввести до організму дівчини. І при цьому не думати про соціальні наслідки та про скалічені життя.

— І які результати вашої праці?

— Цікаві, — маніпулятор знов пройшов біля самої моєї руки, так що вона відчула шовк дівочої шкіри. — Ваша добавка, юначе, виявилася не такою вже простою. Вона справді дає тривалий ефект схуднення, але, що цікаво, тільки за умови українського способу харчування, тобто традиційного українського — багато жирів, білків, а грубо кажучи, сала. Отака от хитра штука, і я вже думаю, чи не почати й собі її вживати… — Галушка хитро зиркнула на мене.

— Тільки спробуй, — насварився я пальцем вільної руки. — А побічні ефекти?

— Немає.

— Як це немає? — я раптом відчув, що з-під мене вибивають стільця. — Чому немає?

Дівчина щиро здивувалася:

— А що, мають бути?

— Зачекай, — сказав я. — Ніяких ефектів?

— Жодних, — підтвердила Галушка.

Якась маячня. Цього просто не може бути.

— І в незайманих дівчат? — уточнив я.

— А що має статися з незайманими дівчатами? — запитала Галушка і трохи зашарілася, але я цього не помітив.

— Господи, скажи заради Бога, ти незайманих дівчат дивилася?

— Напевно, дивилася, а то що?

— Дівочість їхня на місці?

— А куди вона могла подітися? — не зрозуміла Галушка. Все-таки науковець, він науковець і є.

— Розсмоктатися! — випалив я. — Давай показуй мені незайманих дівчат!

Якби сторонні чули нашу розмову, ото б повеселилися!

— Що ти верзеш? Хто тобі сказав таку маячню?

— Академік Майборода! Дідусь твій. Давай показуй дівчат!

Галушка знизала плечима, але взялася перебирати моделі, аж поки, як я вимагав, знайшла незайману дівчину. Я уважно дивився на екран, і, щиро зізнаюсь, математична модель незайманої дівчини мене трохи розчарувала. Натуральні виглядають якось привабливіше. Тим часом Галушка довго запускала якісь підпрограми, гралася з меню, поки розгублено відкинулася на стільці.

— Точно. Немає.

— Ну, слава Богу! — видихнув я.

— Це в якому смислі?

— В смислі, я ж тобі казав!

— Зачекай, але ж цього не може бути! — дівчина переводила погляд з мене на монітор, а тоді назад.

— Сучасна наука не оперує словами «не може бути», — ця фраза вийшла аж надто карбованою, здається, я все-таки десь її поцупив.

— Тобто я хотіла сказати, що це вищий пілотаж.

— А оце вже краще.

Приємно здивувати кохану дівчину, особливо, якщо це відбувається в її царині. Вищий пілотаж — добре сказано. І головне, що цього паскудника-пілота треба якнайшвидше зловити за руку. Тільки як це зробити, коли мене щойно відсторонили від ведення моєї справи!

— Слухай, а скажи-но мені, шановна пані науковець, кому сьогодні до снаги здійснити такий, як ти його назвала, акт «вищого пілотажу»?

Вона явно виглядала розгубленою.

— Ну, як це, кому… Мені, наприклад. Використовуючи метод академіка Майбороди ми сьогодні можемо точково впливати…

— Молодці, — перервав я її. — А іще хто?

— Серед гуманоїдів, здається, ніхто.

— А негуманоїди? Наприклад, гідробіонти?

Галушка стенула плечима.

— У мене немає достовірних відомостей, але гідробіонти через свою специфічну структуру досить добре розвинули біохімію. Єдине, що їм могло не вистачити знань про людський організм.

— Знання про людський організм, — зауважив я, — сьогодні не є закритими ні для кого і, здається, даремно.

— А ти когось конкретно підозрюєш? — Галушчини очі були великі-великі, і саме такими я їх люблю.

— Є тут один артист. Друг мого приятеля Сагайдачного, — здається, я почав розуміти, що буду робити далі, попри навіть відсторонення від справи.

— Це той приятель, якому зробили обрізання?

— Обрізання? — здивувався я, а тоді згадав свою пригоду перед Ізраїлем. — Точно. Він і є.

— Тоді його треба впіймати. В смислі, не приятеля, а гідробіонта.

— Так отож, що треба, — я зітхнув, і несподівано для себе вимахнув рукою, відганяючи геть сумні думки. — Слухай, Галушко, а що ти робиш сьогодні ввечері?

Вона посміхнулася:

— А що треба, щоб я робила?

— Гадаю, якось вже зорієнтуємося по ходу справи.

Може, я все-таки заслужив на один спокійний вечір поруч із коханою дівчиною, так чи ні? Я вас питаю.

Друзяка Сагайдачний зустрів мене звичними пристьобами.

— А, терорист-кіднепер! Я, розумієш, тут ганяю всіляких сявок, по суті своїй босоту, а головний отаман, як виявляється, сидить за сусіднім столом. Викрадач жінок та професорів, батьків та дітей…

— Іди ти, — огризнувся я. — Злови свого інфузорійця, тоді поговоримо. До речі, як там він поживає?

Сагайдачний перекинув люльку з одного кутка рота в інший:

— Та ти розумієш, слизький, собака. Знов утік.

Я сів на своє місце й підсумував:

— Одне слово — гідробіонт.

— Це точно.

От бачите, варто лише нагадати людині про соломинку в оці, й вона одразу втрачає бажання підколювати.

— Слухай, старий, а він не міг влаштувати тобі помсту, як гадаєш?

Сагайдачний невпевнено почухав потилицю.

— Напевно, міг. А то що?

— А те, що в гідробіонтів біохімія на найвищому рівні. І він міг сконструювати цю кляту добавку для схуднення, од якої дівчата втрачають цноту. Щоб помститися за тебе всій українській нації.

Мій сусіда завмер на місці, а потім спитав:

— Ти там не перегрівся у своєму Сибіру?

— Там плюс п’ять.

— Значить, застудився, — він витяг люльку і пригладив нею вуса згори-вниз. — Це називається менінгіт, я читав.

— Сам ти це слово.

Задля справедливості треба зауважити, що після компактного формулювання нова версія виглядала досить незграбно. Я б і сам здивувався, почувши таке. Але нашій службі часто доводиться мати справу з дивними речами, а тому навіть найфантастичніша версія має право на існування — хто їх знає, цих негуманоїдів, які там закони помсти. Люди колись намагалися вбити всю родину кривдника, то може, ці гідробіонти нищать одразу націю?

— Слухай, терористе, там тобі голосове повідомлення прийшло, — Сагайдачний показав у бік телефона.

— Дякую.

Цікаво, що б це могло бути. Якби Лях, він просто потелефонував би. А голосове — це офіційна інформація. Може, я забувся здати обладнання після Сурґуту? Так я ж нічого із собою не брав.

Противний операторський голос сказав мені:

— Тимчасово ізольована, зареєстрована під іменем капітан Аксінья хоче бачити агента Мамая. На ваш розсуд.

Присягаюся, я вирішив, що недочув, а тому прокрутив повідомлення ще раз. Точно, капітан Аксінья. Що їй від мене треба? Звичайно, іншим разом я б нізащо не пішов на таке побачення, але в моїй ситуації доводилося хапатися за будь-яку соломинку. А раптом вона погодиться дати свідчення тільки мені, на знак старої дружби? Всяке може бути. Тому я похапцем зібрався і вискочив у двері.

— Ув’язнена красуня скучила за своїм викрадачем? — услід загримів Сагайдачний, користуючись тим, що я не маю часу відповісти. От зараза, прослухав мій службовий трек, це ж просто хамство!

Наш УГСівський ізолятор тимчасового утримання був розташований у чудовому місці серед соснового лісу, і на відміну від сурґутської тюрми, він відповідав усім вимогам Чортківської конвенції. У цьому я ще раз пересвідчився, коли зайшов до персональної камери капітана Аксіньї. Тут навіть не велося відеоспостереження, хоч за санкцією суду така можливість існувала.

Сама полонянка сиділа на канапі під вікном із броньованим склом і вишивала. Сукня в горошок, дещо зім’ята після моїх вправ із нею, та оце вишивання робили просто невпізнаною суворого капітана КГБ. Ніколи не припиню дивуватися, наскільки жінку міняє одяг. Просто фантастика!

— Дякую, що прийшов, — зустріла вона мене дещо сухувато.

Утім, я і не розраховував на поцілунки.

— Як ти тут?

— Як бачиш. Знічев’я захопилася забавою наших предків. Окрім того, це допомагає зосередитися.

— Є про що подумати?

— Ти не повіриш, але є. Як ти?

— Богу дякувати. Працюю.

Наша розмова аж ніяк не скидалася на перший допит у КГБ. Та й наступні — теж.

— Слухай, Мамаю, а мій слідчий…

— Лях?

— Точно, Лях. Він хто?

— Мій начальник, — зізнався я. Навряд чи ця інформація є секретною.

— Зрозуміло. Ну і як він?

Вона задавала питання, не припиняючи вишивати. Тільки жінки здатні все робити одночасно.

— Нормальний собі начальник.

— У вас ділові стосунки?

— Авжеж.

Господи, куди вона хилить?

— А він одружений?

— Ні.

— Ну, а ти маєш дівчину?

— Маю, — ця інформація, певно, теж не була секретною.

— Гарна?

— Мені подобається. А то що?

Аксінья кинула на мене швидкий погляд.

— Ти знаєш, я просто хотіла побачити хоч одне знайоме обличчя. Мені просто самотньо. Але ти вже, мабуть, поспішаєш.

Я не дуже поспішав, проте сидіти і триндіти ні про що точно не збирався.

— Ти щось хотіла?

— Та так, нічого, просто побачити тебе.

Дивне бажання, їй-Богу.

— То я побіжу?

— Біжи.

І коли я уже стояв на порозі, вона раптом сказала:

— Слухай, Мамаю, а ти не кажи своєму начальнику, що між нами щось було в Сурґуті, добре? Тим більше, що це були чисто службові стосунки. Згоден?

— Звичайно, згоден. Я ніколи і не вважав їх інакшими.

— Ну, то й добре. До побачення.

— До побачення.

Цих жінок не зрозуміти. І що їй було треба? А я вже намріяв, що стану єдиним інформаційним каналом і забезпечу вирішальний успіх у справі! Дзуськи.

Тим часом моє відсторонення від справи уже набрало чинності. Віднині усі карти були в Ляхових руках. Він вів допити, чи, якщо хочете, співбесіди, він фактично одноосібно приймав рішення. Формально начальник мав рацію — з точки зору закону я сильно напартачив, викравши офіцера спецслужби дружньої нам держави. Такі помилки не можуть пройти непоміченими. Це я теж розумів. У кожного своя робота — у начальства своя, у мене своя. Була. І відповідальність своя. Нічого тут не вдієш.

Хоча ні, дещо зробити все-таки можна. Користуючись вимушеною паузою, я всерйоз взявся за розробку своєї нової версії. Це хоч якийсь — мокрий, але слід. Я занурився у бібліотечні файли, поцікавився останніми розробками міжрасової комісії. З’ясував усі звичаї та традиції гідробіонтів, з якими людству довелося контактувати вже протягом ста років. Треба зазначити, що особливої мстивості за ними помічено не було, але це ще нічого не означало. Життя не стоїть на місці. І я знову поринав у інформаційну безодню. А коли заморювався, читав старовинну пресу, аби пошукати аналогії — раптом хтось колись мав справу з чимось схожим. Історія часто повторюється.

Проте жодного посилання на подібні випадки знайти не вдалося. Тобто дівочість, звичайно, втрачали, іноді за досить суперечливих обставин, але на пошесть це ніколи не перетворювалося. З іншого боку, у давнину постійно розробляли біологічну зброю, але мішенню для такої зброї завжди були чоловіки, воїни, і ніколи — дівчата, особливо цнотливі. Дівчат у ті часи здебільшого фотографували, й інколи це виходило відверто непогано. Тоді вони ще не були такими худими, тому що не користувалися «Граціозою».

На другий день бібліотечних розвідок мене раптом відвідав Лях. Отак просто проходив недалечко й зайшов. Мене зовсім не вразив цей факт, оскільки в теперішньому душевному стані я не здатен був дивуватися. Хоча подія була того варта. Щоб оце Лях спустився зі своїх небес до простого агента? Та ніколи, нехай у гості. Він навіть у дрібних питаннях завжди викликав до себе. А тут взяв та й прийшов. Сів на стілець, наче простий смертний.

— Слухай, Мамаю, — сказав він задумливо. — Тут виходить дуже цікава історія. Усі троє фігурантів твердять одне й те саме. У них у всіх…

Тут до мене потрошку став доходити сенс слів.

— Троє? — перепитав я. — Тобто ти хочеш сказати, що розколов Аксінью?

Він розвів руками: мовляв, а ти хіба сумнівався?

Від такої інформації я остаточно прийшов до тями.

— І як це вдалося, коли не секрет?

Він махнув рукою в тому сенсі, що траплялися завдання і складніші.

— До речі, вона не була коханкою Ліліпутіна. Я перевірив.

— Ну, я ж попереджав, що інформація непевна.

— А як вона тобі взагалі?

Я на мить завагався, але тільки на мить, щоб Лях не помітив.

— Не забувай, ти питаєш про слідчого, який несправедливо засадив мене за ґрати.

— Ну, а не як слідчий, а як жінка?

Я дуже здивувався:

— Господи, знайшов кого питати. Звичайно, у цій сукні вона схожа на жінку, а у формі, повір, викапана вівчарка.

— Ти перебільшуєш.

— Однозначно. Я ж казав, що не можу бути об’єктивним. Ти просто ніколи не сидів у сибірській тюрмі.

Він задоволено реготнув. Ще б пак — розколоти офіцера КГБ! Я б теж був задоволеним.

— Ну, то що вони твердять, оті троє фігурантів? — нагадав я.

— Так отож, уявляєш, усім трьом приблизно одночасно надійшла пропозиція взяти участь у бізнесі, і навіть пропонувалося покриття стартових витрат. До цього прикладався патент, технологія і адреси майбутніх замовників та постачальників.

— І хто ж ці замовники?

— Ну як хто, вони ж і є! «Кремл Ентерпрайзес» та «Пані Граціоза», тобто тоді ще просто фізичні особи. Звернення від невідомої. А власник патенту на препарат — така собі компанія «Мальборо Інкорпорейтед», Британська Гвінея. Акції, як годиться, видані на пред’явника. Це ми вже з’ясували.

Зрозуміло. Я спробував копнути глибше:

— А як вносилася плата за реєстрацію цієї «Мальборо», вони ж мали заплатити за реєстрацію? І за патент теж?

— Готівкою, друже, готівкою. Тобто жодних слідів.

Еге ж, він не любить залишати слідів, цей гідробіонт. А взагалі цікаво, гідробіонти залишають сліди? Вони ж у воді живуть.

— У мене складається враження, що ми маємо справу із вкрай небезпечним і ретельним супротивником, — вів далі Лях. — Дивися, він звертається одночасно до трьох сторін із пропозицією і при цьому певен, що всі погодяться, бо дає їм адреси одне одного.

— Зачекай, — перервав я. — Ти щось казав про покриття стартових витрат. Це пропонувалося всім?

— Ні, — посміхнувся Лях. — Тільки головному замовнику, тобто твоєму Володиєвському. І гроші прийшли з рахунку тої самої компанії «Мальборо Інкорпорейтед», а занесені на нього були, як ти вже здогадався, готівкою через банкомат.

— Зараза! — вилаявся я.

— Згоден. Єдиний суттєвий прогрес — мені вдалося відмазати тебе від звинувачень у викрадені. Вона пішла на співпрацю по повній формі.

— Вона — це хто? Капітан Аксінья?

— Так, друже, так, і вже потрапила під програму захисту свідків, так що тепер ти можеш звати її просто Оксаною і не додавати при цьому слова «капітан».

— Чорт! — знову вилаявся я.

Ляхова пика виражала найбільший ступінь задоволення. І для цього були вагомі причини. От паразит! Знову привласнив усі лаври. Ні, це я занадто. Він свої лаври чесно заробив. Не те що дехто, не будемо називати імені. Добре, хоч у терористи не записали під розрахунок.

— Ой, пробач, я хотів сказати «нічого собі».

— Та прошу, — посміхнувся начальник. Усерозуміючий, всепрощаючий, всемилостивий. Хай йому грець.

— І що далі? — поцікавився я.

Лях посерйознішав.

— Працюємо з банком, що веде рахунки цієї «Мальборо». Якщо протягом трьох днів нічого не з’ясуємо, будемо змушені викупити у твоїх Марека з Ліоном їхній бізнес разом із торговою маркою, аби не мати проблем та спокійно згорнути виробництво.

— Так вони ж нас роздягнуть! — вихопилося в мене. Хто-хто, а я знаю цих жуків. Коли відчують, що можна вчепитися в горло, то вже не відпустять.

— Нас не так легко роздягнути, — зауважив Лях. — А що, маєш інші пропозиції?

— Ні, — сказав я чесно. — А патент? Він продасть його комусь іншому.

— Ну, по-перше, протягом майже року виняткове право на використання ще належить панові Володиєвському. А по-друге, ми посадимо цю «Мальборо» під ковпак, і хай тільки з’явиться хтось, одразу візьмемо за барки.

Все це було правильно, але, на жаль, нічого не гарантувало. Пожежа на торфовищі. Не знаєш, де вилізе наступного разу. Розумів це і Лях.

— У тебе є кращий варіант? — запитав він.

— Знайти цього паскудника! — бацнув я кулаком по столу.

— То знайди! — бацнув у відповідь Лях.

Не знаю, як хто, а я сприйняв ці слова за офіційний дозвіл повернутися до ведення справи.

Що потрібно людині, коли вона у творчому пошуку? Правильно, натхнення. А що потрібно для натхнення? Неправильно, не муза. Потрібна зміна обстановки. Хоч муза теж не завадить. І тому я зателефонував Галушці. Однак її особистий номер давав відбій. Тоді я набрав лабораторію:

— Пробачте, а Галину можна?

— Вам яку Галину? Бо їх у нас дві.

І раптом я впіймав себе на тому, що не знаю її прізвища. Отакої! Скільки вже всього було, а прізвищем коханої дівчини так і не поцікавився. Може, вона Майборода, як дід? А може, він їй дід по мамі? Господи, як незручно.

— Чого ви мовчите?

— Пробачте, вас погано чутно, — задля порятунку власної репутації я наважився на невеличку брехню. — Галушку можна почути?

Це ім’я спрацювало.

— Вона зараз у стерильному блоці і ні з ким спілкуватися не може. Щось переказати?

— Дякую, не треба.

Відколи людство відмовилося від біочіпів зв’язку та повернулося до старозаповітних телефонів, кожен отримав право на особисте життя. В цьому була безсумнівна перевага — адже процент психічних відхилень одразу знизився, проте був і недолік — не бере дівчина трубку, і що тут вдієш? І тоді я послав їй на особистий номер з біса романтичне повідомлення — останнє з моєї колекції хайку:

А сам замислився над ситуацією. Що в нас є сьогодні? А фактично те саме, що й на початку розслідування. «Мальборо Інкорпорейтед». Щоправда, тепер ми знали, що її власник, а може, власниця, особа дуже хитра і небезпечна. Он як тонко вона організувала виробничий ланцюг, а головне — ніде не засвітилася. Отже, людина творча. Тільки творча людина здатна на таку вигадку і тільки винятково організована здатна втілити її в життя. Гідний суперник. Але ж і ми не в тім’я биті. Що ми знаємо про «Мальборо Інкорпорейтед»? Нічого. Власників немає, акції на пред’явника, тобто хто покаже, той і власник. Завтра цей добродій підкине акції мені до шафи, і вийде, що я, агент другого класу Мамай, є власником і я ж таки за сумісництвом у всьому винен. Знову винен. Ну гаразд, а коли підійти з іншого боку. Назва, судячи зі всього, шотландська, місце реєстрації — Британська Гвіана. Це нам про щось говорить, як людям теж не позбавленим творчих нахилів? Мальборо. Колись дуже давно так називалися цигарки, тоді, коли їх іще робили з тютюну. Що іще? Герцоги такі були на прізвище Мальборо. Хіба потягти за цю ниточку? Ні, судячи зі стилю невідомого мені злодія, він не має відношення ані до герцогів, ані до Шотландії, ані до Гвіани. Зате має відношення до біохімії.

На цій розумній думці заверещав телефон. Потім додумаємо.

— Ти взявся писати вірші? — це була Галушка.

— Ні, це переклад з японської. Дуже гарний, між іншим.

— Здається, я знаю кращий переклад.

Я засміявся. А що — теж годиться, і головне — значно ближче до нашої традиції віршування.

— Сама перекладала?

— А ти сумніваєшся?

— Слухай, — я зробив якомога серйозніший голос. — Ти можеш для мене терміново поставити один експеримент?

— Можу, — її голос теж посерйознішав.

— Тоді бери мобільну лабораторію, і за півгодини чекаю на тебе в яхт-клубі.

Я навмисне збрехав про експеримент, тому що це був єдиний спосіб витягнути цю сумлінну істоту з інституту в робочий час. А яхт-клуб — це і є зміна обстановки. Коли ти виходиш на воду під вітрилами, так само, як це робили твої предки сотні, а може, й тисячі років до тебе, коли не довіряєш свою долю автопілоту, а вирішуєш її сам, у голові капітально прочищається. Отже, рецепт такий — весь непотріб, тобто зайві думки, ви залишаєте на березі, а із собою берете тільки той мінімум, який не перевантажить яхту. Тоді сідаєте до румпеля, піднімаєте вітрила, і геніальні рішення самі приходять до вас. Головне — не підганяти їх.

УГС мала кілька службових яхт у клубі, але ними майже ніколи не користувалися. Мабуть, не знали про дивовижний вплив на мозок. А я чесно використовував службове становище в мирних цілях і періодично виходив на Дніпро. І не для відпочинку, а для підвищення ефективності роботи, а це, скажу вам, зовсім різні речі.

Галушка привезла із собою ноутбук та цілу валізу обладнання. Вона не знала, що наш експеримент буде скоріш уявним. Проте я слухняно перевантажив усе до рубки і віддав кінці. Дівочі очі зацікавлено спостерігали, як я пораюсь із допотопним знаряддям. Мабуть, їм такого не доводилося бачити навіть у кіно.

— Козацькі чайки, щоб ти знала, були завдовжки понад тридцять метрів, так що вітер у нас, українців, у крові.

— Скоріше, в голові, — підказала Галушка. — А де ми пливемо?

— Шановна пані, плаває тільки лайно в ополонці, у той час коли судно ходить, і вам як нащадку козацького роду не можна так помилятися.

— Ваш специфічний сленг не є інформаційно містким. Усе це можна сказати іншими словами.

Як без кількох хвилин структурний лінгвіст, я образився.

— Коли хочете знати, будь-який професійний сленг не є суто інформаційним. Це швидше код упізнавання своїх-чужих, своєрідна ознака належності до касти. От у вас, біохіміків, теж є свій сленг. І ставлю мазу, що не все в ньому вирішує наукова термінологія.

— Не знаю, я над цим не думала, — сказала Галушка.

— А над чим ти думала?

— Над експериментом. Я, між іншим, працюю над дисертацією.

— Між чим іншим?

— Між прогулянками на яхті з нахабними молодиками.

Я зробив поворот, і над нашими головами пролетів здоровезний гік.

— Будьте обережні, пані, оця штука дуже боляче б’ється. То який там у тебе експеримент?

— Дуже цікавий, але розкажу, тільки якщо ти обіцятимеш не сміятися.

— Уже давно не сміюся, особливо на біохімічні теми, — з непідробним сумом мовив я. — Так у чім справа?

Галушка недовірливо скосила очі на гік, що в цей час спокійно лежав на лівому борті.

— Не бійся, він без команди не зрушить.

— Такий слухняний?

— Тобі є чого повчитись у нього.

Вітерець був жвавенький, і ми впевнено просувалися вперед.

— Ти знаєш, я трохи змінила твою молекулу.

— Коли встигла? — поцікавився я.

— Із самого початку. Мені нудно робити звичайні досліди, і я завжди намагаюся задати якусь варіативність. От я і створила п’ять модифікацій.

— Ага! — вигукнув я. — Обережно! Повертаємо, — гік пролетів на правий борт і зупинився там. — Здається, я розумію, чому тоді так довго чекав на результати аналізу.

— І зовсім не тому, — надула губки вона. — Швидше все одно не можна, тому що все вирішує реальний час розвитку організмів. Швидше цей експеримент ніхто не зміг би зробити.

— Навіть твій дід? — підштрикнув я.

— Навіть мій дід. Ніхто.

— А як же він тоді одразу вказав на дію цієї добавки?

— Не мороч мені голову. Ти будеш слухати чи ні? — вона, здається, розсердилася, а більш за все я не люблю мати справу із сердитими дівчатами.

— Я весь перетворився на увагу.

— Оце вже краще. Ну, то слухай: одна з модифікацій молекули дала дуже цікавий ефект при застосуванні на жінках.

— На незайманих дівчатах? — уточнив я.

— Не хочеш слухати — то як хочеш, — вона відвернулася до борту, і довелося робити позаплановий поворот, аби проліт гіка над головою відвернув її увагу. Давно помітив — варто хоч трохи налякати ображену жінку, як її настрій кардинально змінюється.

— Ну, то який ефект дає застосування цієї модифікації на жінках?

Вона подивилася на мене скептично, але прийом спрацював, він взагалі спрацьовує — сто випадків зі ста, можете перевірити.

— У них збільшуються груди, — сказала нарешті Галушка.

— Справді? — посміхнувся я.

— Ти обіцяв не сміятися.

— А я і не сміюся. Я щиро захоплений. І наскільки великий цей ефект?

— Не дуже, але гадаю, що можна буде довести до одного-двох розмірів.

— Та це ж геніально! — вигукнув я.

— Ну от, а казав, що не сміятимешся.

— Так я і не сміюся. Я просто знайшов у старовинних газетах фантастичну історію, яка в поєднанні з твоїм відкриттям може по-справжньому змінити світ!

— І що це за історія? — Галушчині очі загорілися непідробною цікавістю.

А це була дійсно цікава історія.

— На початку двадцять першого сторіччя така собі Айвон Росдейл, американська професорка, зацікавилася залежністю інтелектуального індексу жінок від розміру їхніх грудей. Не знаю, що її надихнуло, мабуть, геть не було що робити. Вона поділила піддослідних жінок на три групи залежно від розміру бюстгальтерів і дала всім однаковий тест. Тоді оцінки інтелекту ще не були заборонені як неполіткоректні.

Я зробив черговий поворот і змушений був перервати свою карколомну історію.

— І що з’ясувалося? — нетерпляче спитала Галушка.

— Одну мить, — я зачепив шкота на стопор і повів далі: — Так от, проаналізувавши результати, вона мало не знепритомніла, тому що середній інтелектуальний індекс у дам з великим бюстом був значно вищий, ба навіть і середня група істотно переважала пласкогрудих. Уявляєш? Вона експериментально довела, що існує зв’язок між розміром грудей і інтелектом жінки!

При цьому я не втримався і зупинив свій погляд на Галушчиному бюсті, що явно свідчив про чудові наукові перспективи володарки.

Вона упіймала мій погляд і з докором поправила комірець блузки.

— Ні, я серйозно, можеш перевірити, це, здається, 2004 рік.

— І що ж далі сталося з цим «геніальним» відкриттям? — скептично скривила губки Галушка.

— Нічого хорошого. Бідолашку зацькували феміністки, у більшості з яких, за дивним збігом обставин, груди були невеликі. І їй довелося відмовитися від продовження досліджень. А жаль.

— Це точно.

— Ні, ну ти сама подумай, якщо це справді так, то твоя добавка відкриває нам шлях до тотального підвищення інтелектуального рівня жінок!

Але Галушка не поділяла мого ентузіазму.

— Одразу видно, що ти не науковець. Якби навіть все було так, як ти кажеш, ніхто не встановив однозначного зв’язку між цими явищами. Там усе дуже складно. А що коли цей ефект задається ще на стадії формування статевих ознак і, відповідно, інтелекту? Тоді збільшуй-зменшуй, все одно нічого не зміниться.

— Ну, а якщо спробувати, — не поступався я. — Хай усі купують це як засіб для збільшення грудей, а заразом порозумнішають, так би мовити, на додачу. Два в одному. Хіба погано?

Ні, науковці не здатні оцінити по-справжньому свіжу, новаторську думку. На жаль, це стосувалося і моєї коханої. Вона розсердилася.

— Ти покликав мене сюди, аби розповідати всіляку маячню? Чи справді проводити дослід?

— Насправді я покликав тебе, щоб нарешті довідатися твоє прізвище. Бо якось воно незручно, навіть спитати в лабораторії не можу. У вас там, виявляється, дві Галини, а я мов дурень.

— Слухай, Мамаю, якщо ти насправді не збираєшся ставити ніякий експеримент, давай краще завертай до берега. У мене до біса роботи.

— Нікуди твоя робота не дінеться, — заперечив я владно. Жінок треба заздалегідь привчати до слухняності. — То ти Мальборо, як твій дід?

Чому я це сказав, не знаю. Мабуть, вилізла підсвідомість, бо весь ранок як проклятий думав про цю «Мальборо Інкорпорейтед». Ну, а крім того академік і справді колись казав, що наші Майбороди і їхні Мальборо — один чорт.

— Так, я справжня Майборода, — підтвердила Галушка, і тут мене як по голові вдарило. Майборода! Зачекайте, зачекайте…

— Господи Боже мій, — забурмотів я, вражений власним відкриттям.

— Що сталося? — схвилювалася Галушка.

— Нічого-нічого, зачекай, — і дійсно, ні до Шотландії, ні до Гвінеї відношення не має, а тільки до біохімії. Матінко, що ж я оце зараз думаю, га?

— Мамаю, там, здається, хтось сигналить.

— Що? — я звів очі і побачив, що наша яхта повним ходом іде в якийсь дебаркадер, і на ньому несамовито вимахує руками та дудить у дудку переляканий дідуган. — Шляк би його трафив!

Я смикнув румпель і ледь встиг відвернути, пройшовши в якихось сантиметрах від залізної стінки. Заразом вислухав усе, що думав про мене несамовитий дід. І, до речі, жодним словом не заперечив. Бо все це було правдою.

Я таки йолоп.

— Зачекай, кохана, ти там щось казала, що побічну дію мого зразка не можна було дослідити раніше, ніж за три тижні?

— Навіть не питання. Це неможливо в принципі.

— І що, цього справді не зміг би зробити навіть такий геній, як твій дід?

Вона посміхнулася.

— Це не стосується геніальності. Це стосується результатів досліду, а дослід триває рівно три тижні.

— А якесь там творче осяяння? Чи досвід, щоб отак глянути на молекулу, і вже все про неї знаєш.

Вона похитала головою.

— Такого не буває.

Зрозуміло, що не буває. І єдиним поясненням того факту, що академік з першого погляду розкусив мою молекулу, було те, що він точно ЗНАВ результати її дії. Знав. А звідки він міг знати, скажіть, будь ласка?

І я негайно розвернув яхту на сто вісімдесят градусів. Я виконував цей маневр мовчки, а подумки лаяв себе останніми словами. Це ж треба! Не зметикувати такої елементарної речі! Мати під самісіньким носом розгадку і не додуматися глянути на неї.

Але внутрішній голос уперто заперечував: «Зачекай, козаче. Це все ще не факт. Це здогадка — не більше. І якщо старий упреться, ти нічого не доведеш, ніколи». Він мав рацію, мій внутрішній голос. Але крім того, в моїй голові сиділа величезна думка, що заступала собою краєвид і не давала нормально функціонувати мозку. Ця думка щодуж волала: «Не може бути!» І дійсно, цього не могло бути ні з якої точки зору. Академік Майборода не міг бути терористом. Академік Майборода не міг мати на меті знищення українського генофонду. Тому що це був академік Майборода, а крім того, дідусь моєї Галушки.

Галушка відчула переміну мого настрою і принишкла. Проте жодна жінка не може мовчати більше, ніж десять хвилин поспіль, за умови що є з ким поговорити. І врешті вона не витримала.

— Мамаю, щось трапилося?

— Нічого, я просто згадав одну штуку.

Боже, і таких йолопів, як я, ще тримають в УГС! Негайно відправити на заслання в Укрпол, і щоб носа звідти не показував. Або в Сурґут, шишки збирати. Кращого я не заслуговую.

— Мамаю, щось із дідом?

У чому їй не відмовиш, так це в інтуїції. Якась нелюдська інтуїція. Жіноча, одне слово.

І я не витримав. Ну скажіть, а ви на моєму місці витримали б? Враховуючи, що доказів все одно немає, і враховуючи, що йдеться про світило української науки, а крім того, діда вашої коханої дівчини.

Наскільки міг стисло, я змалював Галушці стан речей, зрозуміло, без зайвих подробиць та без розголошення секретної інформації, а точніше, тієї частини інформації, що її можна було оминути в такій ситуації.

— Який жах! — підсумувала дівчина.

Я промовчав.

— І що ти з ним зробиш, заарештуєш?

Хотів би я сам знати відповідь на це питання. Заарештувати можна, проте це нічого не дасть, бо знов-таки, жодного доказу в нас немає, а здогад, хай би навіть геніальний, не може слугувати доказом у суді. Які ще варіанти? Взяти старого під ковпак? Слідкувати за кожним його рухом? Теж потрібні підстави. Одне слово, чортзна-що.

— Мамаю, — Галушка, вочевидь, втлумачила мою мовчанку по-своєму. — Ти повинен дати йому шанс.

— Який шанс? — ця розмова не мала жодного сенсу. Треба було терміново набирати Ляха.

— Шанс усе пояснити. Ти розумієш, Мамаю, це мій дід. І це академік Майборода! Він не міг цього зробити, розумієш?

Ще б пак! Я це розумів, як ніхто.

— Ти повинен піти до нього і все розповісти!

Як вам такі заявочки? Я подивився на дівчину, як на божевільну. Подивився й нічого не відповів.

— Ти повинен, Мамаю. Інакше… інакше… Словом, я сама піду і все йому розповім.

А оце вже був шантаж. За моє жито мене ж і бито. І правильно, не треба порушувати інструкції і вибовкувати службову інформацію кому попало.

— Я не хто попало, — жорстко сказала Галушка. Здається, останню фразу я вимовив вголос. — І це не шантаж. Це прохання дівчини, яку ти… до якої, одне слово, ти, як кажеш, ставишся трохи прихильно.

Удар нижче пояса. Попередження одному з бійців і п’ять хвилин на відновлення іншому. Втім, п’яти хвилин на відновлення мені цього разу не дали.

— Мамаю, ти мене любиш?

— Люблю, — відповів я приречено.

Академік Майборода саме обідав у своєму улюбленому ресторані «Запарижжя», який славився традиційною кухнею французької діаспори — запаризьких козаків. І я вирішив не псувати старому апетит. Хай би там що, а він має право спокійно поїсти. Галушка спочатку наполягала на негайній розмові, але потім отямилася і теж пожаліла діда. Тож ми сиділи на лаві під каштанами і скоса поглядали на вихід з ресторану. Складні розмови зі старими людьми краще вести на свіжому повітрі — тут і кисню більше, і взагалі життя сприймається інакше.

— Може, ти поїдеш собі? — запитав я Галушку, бо мені здавалося, що на нас чекає суто чоловіча розмова.

— Ні, хай подивиться мені в очі. Хай спробує пояснити, як він додумався до такого, як тільки посмів!

Вона стала несподівано агресивною. Якщо на яхті розмова точилася навколо можливих доказів та пошуку виправдань, то тепер Галушка жадала крові. Вона палала гнівом науковця і обуренням української дівчини.

— Ні, ти скажи мені, як він міг, га?!

Є запитання, на які краще не відповідати, і я відмовчувався, подумки намагаючись сконструювати розмову. З чого почати? Здалеку? Дати йому можливість самому зізнатися? А чи то просто випалити в лоба, мовляв, мені все відомо. Звичайно, у будь-якому іншому випадку я вдався б до другого способу. Психологічний тиск — це основа мистецтва допиту. Але тут ішлося про рідного дідуся дівчини, до якої я, як вона вірно помітила, ставлюся прихильно, і навіть дуже прихильно. Словом, все це було суцільним порушенням інструкції, і найменшим наслідком для мене було б ганебне вигнання з лав УГС із правом працювати десь у місцевому відділку Укрполу на посаді прибиральника.

Тим часом двері ресторану «Запарижжя» прочинилися і на порозі з’явився сам академік Майборода. Він по-старовинному розкланявся зі своїм компаньйоном по обіду і неквапом рушив у наш бік. Я відчув, що коліна мої зрадливо затремтіли. Наближалася вирішальна мить. З чого ж почати? Напевно, краще здалеку. Старому треба дати шанс. А сам академік тим часом підвів голову і побачив нас на лаві у позі відмінників, котрі першими розв’язали задачу — спина трошки вперед, руки тремтять, ноги навшпиньки, готові за найменшим знаком підкинути тіло вгору.

— Галушко? — здивувався він. — І ви, хлопче? — потім мудро посміхнувся: — Гуляєте під час робочого дня? Не бійтеся, я нікому не скажу.

У цю мить Галушка не витримала і вистрибнула вперед, як корок від шампанського. Я не встиг її зупинити, ба навіть як слід зреагувати.

— Як ти міг, діду? — випалила вона. — Як ти міг це зробити?

Старий зупинився, мені здалося, що навіть зблід, але більш нічим не виказав своїх емоцій.

— Як я міг це зробити? — перепитав він Галушку, а скоріше, самого себе. — Але хтось мусив щось робити, чи не так? Хтось мав зупинити цю вакханалію!

Я миттю зірвався з місця, підхоплюючи академіка попід лікоть. І тільки потім побачив, що він похитнувся. Ні, дечому нас таки навчили. Разом з Галушкою ми всадовили діда на лаву і дали йому відхекатись. Роки беруть своє, а втім, я не уявляю молодого, який у подібній ситуації не похитнувся б. І впродовж наступної години академік розповів нам усе.

Ідея ця зародилася в його голові досить давно, ще на початку роботи над так званим «методом академіка Майбороди», який революціонізував українську біохімію. І навіть якоюсь мірою вона стала причиною створення цього наукового передового методу. Але все почалося зовсім не з біохімії.

— Я давно спостерігаю за цим неподобством, — розповідав старий. — З усіх сторінок, екранів та динаміків нам агресивно нав’язується думка, що краса і комплекція — явища тотожні. «Худа жінка — красива жінка», — вбивають нам у мозок змалечку. Але сам я далеко не худорлявий, і чесно скажу, худі жінки ніколи мені не подобалися. Я почав аналізувати і дійшов шокуючого висновку — все почалося з телебачення. Початок моди на худих жінок іще в сімдесятих роках двадцятого сторіччя співпав з бурхливим розповсюдженням телебачення. Блакитний екран став заміняти людям книжки, вікна і навіть дзеркала. Побачивши себе по телевізору, вони робили висновки — я гарний, я негарна, я добре виглядаю чи погано. А потім з’явилося домашнє відео, і процес набрав характеру епідемії. А що лежить в основі телевізійної картинки, скажіть мені? Оцей молодик не дасть мені збрехати — горизонтальна розгортка. Промінь кінескопа ходить зліва направо рядочками, один до одного, до самого низу, а тоді знов. І при цьому розтягує картинку в боки. Це суто оптичний ефект, його не можна заміряти лінійкою, але він є, і є постійним. Отже, нормальна людина бачить себе по телевізору ширшою на вісім-десять відсотків і жахається — невже це я? А людина худорлява по телебаченню має вигляд нормальної, ви собі таке уявляєте? Отже, поступово й неупинно, буквально за якихось триста років у людства абсолютно викривилися критерії норми. Бути худим стало модно. Бути худим стало престижно, а головне — лікарі піддалися загальному психозу і, так би мовити, «науково» довели, що бути худим — це означає бути здоровим. Вони проігнорували навіть той очевидний факт, що середня тривалість життя ніяк не пов’язана з комплекцією, а перед у цьому показнику ведуть нації, однозначно огрядніші. З’явилася ціла індустрія схуднення. Терміново було вигадано нові хвороби, наприклад, целюліт, на лікування якого сьогодні витрачається більше грошей, ніж на розробки онкологів. І навіть — ви чули про таке? — історики приєдналися до загальної вакханалії, довівши, що Клеопатра загинула зовсім не від укусу змії, а від того ж таки целюліту!

Я теж чув про це відкриття, але, присягаюся, не надав йому ніякого значення. Мені здалося, що старий перебільшував. Бо вчені лише висловили гіпотезу, що Клеопатра помітила в себе целюліт, через що й вирішила накласти на себе руки, проте битися об заклад щодо цього я б не став.

— А між тим я провів домашній експеримент, — вів далі академік, — замовив собі відеокамеру й телевізор, які використовують вертикально розгортку. Тобто в них світловий промінь ходить згори-вниз. І що ви гадаєте? Зніматися для мого телевізора вмить полюбили всі знайомі жінки. «Він у тебе компліментарний», — казали вони. У ньому виглядаєш стрункішою та красивішою. Ви подумайте, яке поєднання — стрункішою та красивішою! Але особливо небезпечною ця мода стала для української нації. Якщо ви знаєте, у мові наших предків слово «худий» було синонімом слова «поганий». Більш того, традиційні обводи української жінки були сформовані тисячорічною цивілізацією, і не якомусь там паршивому телевізору заперечувати їх. Ґрунтовні стегна, в які так зручно упираються руки, тонка талія, високі пишні груди — ось традиційний тип української красуні. І саме таких жінок ми обираємо, коли настає пора одружуватися, і саме такі жінки родять нам здорових дітей, справжніх українців. І саме тому ми вижили як нація попри сторіччя рабства, прямого нищення та різних поневірянь. Отож уявіть собі — цьому останньому механізму захисту українців, самій нашій біології, сьогодні кинуто виклик. Сьогодні модно бути схожим на рибу тюльку! На дошку! На бліду спірохету!

Старий так розхвилювався, що я мусив зганяти по воду, аби повернути розмову в ділове річище. Емоції — це добре, але їх до справи не підшиєш. Ні, все-таки не дурний я хлоп. Розсекретив академіка, хоч як хитро він заховався. Що там не кажіть, а УГС — це сила. Не знаю, як щодо біологічного захисту самої природи, але поки в українців є такий захист, як УГС, ми непереможні. Недаремно сюди беруть найкращих!

— Я вирішив боротися, — продовжив старий, коли відпився водичкою. — Я написав аналітичну записку, у якій обґрунтував необхідність переходу телебачення на вертикальну розгортку. Це не так дорого, бо на першому етапі можна було б навіть використовувати старі телевізори, поставивши їх на бік. І що ви гадаєте? Ці кляті інформаційники вирішили, що я зазіхаю на їхню територію! Вони просто висміяли мою ідею, хоч і визнали, що з технічної точки зору її можна реалізувати. Ви чуєте, можна реалізувати! А скільки було пролито ядучої слини! Ви просто не уявляєте собі це змагання в дотепах, цей воронячий бенкет, який вони влаштували! Мовляв, якщо дехто досяг успіхів у біохімії, це ще не означає, що він може диктувати свою волю в інформаційній галузі. Одне слово, мене поставили на місце. На належне мені місце науковця. І я вирішив, що коли Бог дав мені до рук таку зброю, як наука, то гріх витрачати час на те, аби переконувати бюрократичних нездар та заздрих міщан. Біохімія — це дуже сильна зброя. Отже, я взявся до праці.

Роки, проведені старим в лабораторіях та за комп’ютером не минули марно. Власне, в процесі досліджень і з’явилася методика точкового впливу на людські органи, що отримала ім’я на честь винахідника — академіка Майбороди. І саме завдяки їй українські біохіміки остаточно пішли у відрив від своїх закордонних колег. Грузини кажуть у таких випадках: «Коли ти прийшов, я вже пішов геть». Тобто ми вже думали про наслідки, коли інші лише аналізували причини.

— Отже, я вирішив зіграти на протиході всезагальному захопленню. Гаразд, подумав я, вони хочуть стати худими, аби подобатися чоловікам? А я зроблю так, аби чоловіки остаточно від них відвернулися. Аби схиблені на шкідливій моді не отримали шансів на продовження свого роду. І спосіб, до якого я врешті-решт вдався, ви знаєте.

Так, цей спосіб можна назвати «поправкою до еволюції». А втім, хто сказав, що це еволюція? Це лише тенденція, а виправляти тенденції сам Бог велів. І дійшовши такого єзуїтського рішення, мені залишилося тільки забезпечити його розповсюдження.

Академік не став докладно зупинятися на всіх складнощах організаційного характеру, але я чудово собі уявляю, як то воно було чистому науковцю, мешканцю бібліотек та лабораторій, можна сказати, відлюднику опинитися на вістрі сучасного маркетингу та потрапити у фінансові та організаційні нетрі. Бо крім організації офшору, пошуку сировини та анонімного налагодження виробництва, належало «всього лише» вигадати нову торгову марку та вивести її на ринок. За таке масштабне завдання не взявся б навіть агент першого класу УГС, хоча ні, тут я перебільшую, бо нашим агентам усе до снаги.

— Вам хтось допомагав? — уточнив я.

— Книжки, — посміхнувся академік. — Єдині радники старого відлюдника.

Зрозуміло. Що-що, а читати книжки він умів. І не так, як ми з вами читаємо детективи, а по-справжньому.

Так, треба зауважити, що дідусь виконав просто-таки гігантську роботу. От що значить стара школа! Каюсь, я б ніколи не наважився на щось подібне без консультації з фахівцями, наприклад, спеціального аналітичного відділу. Я подивився на академіка з відвертою повагою, бо вмів поважати супротивника. Хоч, відверто кажучи, чим далі вів старий свою розповідь, тим більше в мені розвивалося бінарне сприйняття. Ну який, скажіть, з нього супротивник? Він хотів зробити щось погане? Навпаки. Він боровся з нами? Ні, розколовся при першому запитанні «в лоба». Може, і справді, супротивник десь в іншому місці, зовні, а ми всі, в тому числі й академік, просто намагаємося боротися з ним, кожен своїми засобами? Може, варто просто об’єднати наші зусилля?

Галушка слухала мовчки, і тільки іноді зводила очі вгору, немовби намагаючись краще запам’ятати. Тільки раз вона запитала:

— Діду, а бабуся знала?

— Ні, — відрізав той. — Війна — це чоловіча справа.

Війна, інакше не скажеш. Старий воював за Україну, за свою Україну, і скажіть, будь ласка, хіба він не мав на це права?

— Пане академіку, — я прокашлявся. — Я тут присутній не як представник Служби, а як приватна особа. І як приватна особа хочу сказати вам таке: у нас на вас нічого немає. Якщо ви не будете більше грати в ці ігри, в нас не буде до вас жодної претензії — ані формально, ані морально. Просто не буде, і квит. Розумієте, про що я? Ви все чудово організували, без жодних слідів, тому…

— Хлопчику, — академік Майборода посміхнувся і поклав свою важку руку на моє плече. — Хлопчику, я звик відповідати за зроблене. І якщо я колись заслужив звання академіка і не відмовився прийняти його, то невже ти гадаєш, що я злякаюся заслуженої кари? Тюрма мене не лякає.

Почувши останню фразу, Галушка помітно зблідла.

— Пане Омеляне… — почав я.

— Зачекай, — перервав мене вчений. — Я старий романтик. Бути молодим романтиком легко. Бути старим романтиком важко, оскільки з роками не залишається підстав для романтизму. Але в мене залишилися. І тому я скажу так: від зробленого не відмовлюся, від заробленого не сховаюся. Я не зміг перемогти самотужки, але я порушив цю проблему, і тепер від неї вже не відхреститися. Щось буде зроблено. Так чи інакше. Влада тепер мусить вдатися до спеціальних заходів. Вони врешті-решт почули мене, хоча довго відмовлялися чути.

— Тоді давайте так, — сказав я, розчулений словами старого, — вважайте, що нашої розмови не було. Врешті-решт я говорив з вами просто як фізична особа, як друг вашої онуки. А ви краще просто підіть до свого кума і все йому розкажіть. Він має досить повноважень і досить мудрості, аби вирішити, як правильно вчинити. А я зі свого боку теж забуду про нашу розмову, наче її просто не було. Домовилися?

Старий уважно подивився на мене, несподівано сильно стиснув плече й підвівся з лави.

— Ти молодець, хлопчику, — сказав академік Майборода і повільно пішов вулицею у напрямку свого інституту.

Ми довго дивилися йому вслід.

— Таким дідом можна пишатися, — мовив я.

— Це тобою можна пишатися, — раптом відповіла вона і просто там, на лаві, міцно мене поцілувала.

«Пані Граціоза. Нова упаковка — нова ти!» — твердив рекламний ролик. Як на мене, сформульовано непогано. Коли до справи беруться справжні фахівці з реклами, результат майже гарантовано. Раджу всім — годі займатися самодіяльністю, краще зверніться до професіоналів.

Презентацію нової упаковки з неодмінним у таких випадках фуршетом було заплановано на сьогоднішній вечір. Галушка залишила мене самого, бо ще мала на хвилинку заскочити до перукаря, манікюрки, педікюрки, косметолога, візажиста, масажиста, кравця, ну, і ще в декількох дрібних справах. Одне слово, жінка завжди знайде собі забаву перед відповідальним заходом. І це можна зрозуміти — адже сьогодні їй доведеться грати роль королеви балу. Хоча чому це грати роль — вона й справді буде королевою. Бо саме з її легкої руки «Пані Граціоза» разом із новою упаковкою набула нових корисних якостей — масові випробування показали стійкий побічний ефект у вигляді збільшення грудей на один розмір. Іноді на два. Я наполягав на підвищенні ефективності препарату, і мене навіть вислухали, але, як завжди, не взяли до уваги. Утім, не все так погано, бо я теж був запрошений на прийом. І зовсім не в ролі Галушчиного кавалера, як ви могли подумати. Хоч, як на мене, така іпостась уже сама по собі була б почесною, і все ж вона не відповідала б справжньому стану речей. Бо операція «Право першої ночі» блискуче завершилася саме завдяки моїй ініціативі й моєму вмінню зіставляти факти. Це я не хвалюся перед вами, це пряма цитата із Ляха. Уявіть собі — мій начальник без будь-якого зовнішнього тиску подав мене на подяку і, можливо, її навіть затвердять. Скажу чесно, в душі я не схильний переоцінювати свій скромний внесок у справу. Академік Майборода, розповідаючи всю історію Першому заступникові, таки трохи переборщив щодо моїх заслуг. Але все одно приємно. Скажіть, а вам хіба не було б приємно отримати подяку від самого Генерального писаря УГС? Отож-бо. У такі моменти хочеться зробити щось надзвичайне, ну, хоча б просто віддати життя задля України. Але це, зрозуміло, якщо подяку таки затвердять. Тьху-тьху-тьху, щоб не зурочити.

Не знаю, як я наважився тоді запропонувати Галушчине дослідження як альтернативу старій «Граціозі». Це був справжній подвиг — агентові другого класу ризикнути висунути свою пропозицію у присутності ТАКИХ людей. Досі не розумію, як зміг розтулити рота, бо кожна губа важила із центнер, а язик — той просто не ворушився. Але мою ідею несподівано сприйняли поблажливо і після ретельних досліджень навіть рекомендували до виконання. Ось які вражаючі плоди може дати звичайна хлоп’яча відчайдушність. Єдиний, хто категорично заперечував, — це сам академік Майборода. Але йому сказали, що такі складні проблеми не можна рубати з плеча. З жінками треба поводитися делікатно, зокрема й на терені косметології.

— Ти сам це вигадав, а тепер задкуєш? — насідав Перший заступник.

Ну і, зрозуміло, переконав. Академік хоч і не погодився, однак категоричні заперечення зняв. Сьогодні його не буде на прийомі, а жаль — старий був справжнім хрещеним батьком, чи то пак, винуватцем нашої операції, і з цього приводу не гріх було б хильнути чарчину. Але, дасть Бог, — хильнемо іншим разом.

Фірмою «Мальборо Інкорпорейтед» тепер володіє УГС. А конкретніше — акції мешкають у Ляховому сейфі. Ми викупили їх у власника за символічну суму в одну гривню. Він навіть не погодився на відшкодування витрат зі створення та розкрутки препарату.

— Будемо вважати це штрафом за скоєне, — запропонував старий.

І з цим, зрозуміло, ніхто не погодився, бо штрафи у нас відносять зовсім на інші бюджетні статті. Отже, питання відклали.

Усім постраждалим від старої «Граціози» компанія безкоштовно подарувала по дві упаковки нової, аби якось компенсувати моральну травму. Крім того, їм запропонували безкоштовну хірургічну операцію з відновлення втраченого, проте на неї погодилися далеко не всі. Зрозуміло, що ці заходи коштували УГС чимало, але прибутки від нової «Граціози» обіцяли швидко повернути вкладене.

— Файний буде бізнес! — потирав долоні Лях.

— Ти особливо не захоплюйся, — радив я йому. — Гроші — річ небезпечна, особливо для секретних агентів.

— Гроші, хлопчику, це всього лише зброя, — зверхньо плескав він мене по плечу. — А зброї має бути багато, і чим більше, тим краще. Зрозумів?

Я зрозумів. У кожного своя робота.

Але настав час збиратися на презентацію. Натягнувши на плечі смокінг, я критично роздивився себе у дзеркалі. Ну просто викапаний метрдотель із дорогого ресторану. Не можна так знущатися з живої людини. Але найнявся — продався. Галушка, звісно, запізнювалася, бо яка ж це жінка, хай би навіть біохімік, встигне зібратися на святковий захід вчасно? Домовилися зустрітися на місці. Отже, агенте Мамаю, з Богом! Ні, все-таки я хвилююся, а це ніколи не бува корисним, принаймні для людей мого фаху.

Палац «Україна» сяяв вогнями. Згідно з неписаними законами жанру майбутні прибутки є тим більші, чим більше грошей витрачено на презентацію. І, судячи з усього, Лях планував уже найближчими днями перетворитися на мільйонера.

Галушка вже чекала біля входу. Просто-таки рекорд оперативності! Результати важкого трудового дня не можна було оцінити словами. Скажу лише одне — навкруг неї розповсюджувалося справжнє сяйво. Мабуть, цього зрештою і прагнуть жінки.

Вона підставила щічку для поцілунку і я слухняно з’їв свою порцію рум’ян, пудри та іншої косметики. Це справжня гомеопатія для чоловіків.

— Хвилюєшся? — спитала Галушка.

— Не розумію, навіщо ми сюди прийшли. У Сурґутській тюрмі я, здається, почувався затишніше.

— Всьому свій час і своє місце, — філософськи зауважила вона. — Буде тобі і тюрма.

Ця думка мене трохи заспокоїла.

Свято було організоване на вищому рівні. Спеціально найняті моделі заходили до великих пачок «Граціози» і виходили звідти уже худими. (Цей фокус досягався за допомогою голографічного моделювання і коштував шалених грошей.) Я проштовхався до Ляха, який із виглядом арабського шейха потягував щось зі склянки.

— Тобі не здається, що ми трохи переставили акценти? — запитав я його. — Схуднення ніколи не було нашою справжньою метою, а ти все подав так, що мені просто кортить піти і придбати упаковку.

— То придбай, — поважно дозволив Лях. — Цікаво, після цього в тебе теж виростуть цицьки?

— Іди ти! Я серйозно. Ми ж насправді проти схуднення. А тут виходить ціла агітація за нього!

Лях відставив склянку.

— Мамаю, у серйозні ігри і грають серйозно, або краще вже не братися зовсім, — він по-змовницькому нахилився до вуха. — Ми з тобою зараз на ворожій території. І це легенда, зрозуміло? А легенда має бути переконливою.

Я почухав потилицю. Хай йому чорт, здається, тут він має рацію. Особливо щодо ворожої території. Смокінг давив мені на плечі, а коктейль у руці — на психіку. Я спробував себе умовити, що це всього лише легенда, і одразу полегшало. От що значить спеціальна підготовка!

На сцені з’явилася білявка, відрекомендована громадськості як Президент корпорації «Граціоза» пані Оксана. Громадськість заплескала в долоньки, і було від чого — президент корпорації наочно демонструвала своїм клієнтам, чого прагнути. І зовсім не в сенсі схуднення, а скоріш в сенсі побічної дії нового препарату. Я скосив очі на Ляха. Мій начальник просто-таки їв поглядом білявку, він навіть припинив сьорбати коктейль. Що поробиш — Лях завжди був ласий до гарних жінок.

— Ну як? — спитав він мене гордовито, немовби дівчину було виготовлено в лабораторії УГС.

— Файно, — чесно зізнався я. — Наша відповідь дієтологам? Треба було б її на обкладинку, просто з таким декольте, щоб потім не казали, що їх не попередили.

Білявка одразу взяла до рук презентацію, неначе досвідчений командир, і все закрутилося. Наступної хвилини на сцену вийшла моя Галушка, відрекомендована публіці як розробник нової формули, і тут уже я спогорда став позирати на Ляха. Галушка нічим не поступалася пані Оксані, а як на мене, то навіть перевершувала її — насамперед у такій категорії, як справжність. Білявки завжди здавалися мені трохи штучними.

— Ну як? — спитав я Ляха у свою чергу.

Він примружив очі.

— Годиться.

Що ж, кожному своє. Через такі суперечки списи ламали тільки в далекому Середньовіччі, а зараз жінок стільки наплодилося, що вистачає на всіх.

— Мамаю, відійди за колону, коли не хочеш побачитися зі старими знайомими, — порадив мені начальник.

Я послухався й добре зробив, бо наступним під софітами з’явився пан Марек Володиєвський власною персоною. У пожмаканому, але вже новому костюмі, з каблучкою на руці, галантний до нестями, він поцілував ручку пані Оксані, а потім Галушці, причому останнє не дало мені жодного задоволення. Пан Марек не став зловживати увагою публіки, а тільки подякував за плідну співпрацю та побажав новій корпорації масштабного бізнесу, з чого я зрозумів, що в процесі реструктуризації його аж ніяк не скривдили. Ну, то й слава Богу. За ним на сцену виліз — щоб ви не сумнівалися — адон Родимчик з неодмінною пітою в зубах. Цей цілуватися не став та і виголошувати промови теж. Мабуть, через уроджену скромність. Так і стояв собі поруч з паном Мареком, і для повного комплекту там бракувало хіба що капітана Аксіньї. Цікаво, яку долю приготувало для неї керівництво УГС? Все-таки коханка генерала Ліліпутіна, хоч дехто і твердить, що це не відповідає дійсності, але все одно не хвіст собачий. З батьком її було легше — академік Майборода погодився взяти старого до себе на роботу, а держава надала допомогу як в’язню тиранічного режиму. Отже, за долю професора Гнучкошиєнкова можна було не турбуватися.

Я стояв за колоною поки тривало дійство, і навіть згодом, коли почався фуршет. У нашій справі конспірація — над усе.

Лях тим часом займався гостями. Однак попри свою посаду та надзвичайну зайнятість, він все одно залишався добрим хлопцем, а тому врешті все-таки підійшов до мене з чаркою оковитої та з президентом корпорації «Граціоза» пані Оксаною під ручку. Попід другу в мого начальника була Галушка, і в такому оточенні навіть він став скидатися на нормальну людину.

— Давай, Мамаю, вип’ємо за успіх! — запропонував Лях.

І я вдячно взяв з його рук келих, а заразом і Галушку.

— Може, спочатку познайомиш мене з пані Президентом? — грайливо спитав я.

— А ви хіба не знайомі? — щиро здивувався Лях.

Пані Оксана подивилася на мене з усмішкою, і я мало не вдавився оковитою. Переді мною стояла капітан Аксінья. Слово честі! Не дивно, що я не впізнав її — до цього витвору мистецтва приклали руку перукарі, візажисти, масажисти і, певно, сам Лях. Але все-таки вона була капітаном Аксіньєю, тою самою, яка посадила мене до сурґутської тюрми, тою самою, з якою…

Вона, мабуть, у якийсь спосіб прочитала мої думки, бо наче несамохіть торкнулася пальчиком своїх губів та кинула погляд на Галушку. Подивився на неї і я. Еге ж, і справді краще не згадувати про минуле. Всьому свій час. Минулому — минуле, а нам треба іти вперед.

— Тепер упізнав? — засміявся Лях, по-хазяйськи обіймаючи дівчину за талію.

Я теж обійняв Галушку, і ми випили за майбутні успіхи корпорації та всіх нас.

— Можна тебе на два слова? — нахилився я до Ляха.

І ми одійшли трохи в бік.

— Так ти що, зараз з Аксіньєю?..

Він озирнувся на дівчат, що мило цвірінькали між собою.

— А ти хіба маєш щось проти?

Я розвів руками:

— Ляше, не впізнаю тебе. Вона ж капітан КГБ! А як же твоя кар’єра при такому компроматі?

Лях посміхнувся і зверхньо поплескав мене по плечу.

— Запам’ятай, козаче, в жодній спецслужбі світу ти не зробиш справжньої кар’єри, якщо на тебе немає компромату. Зрозумів? — тут він на кілька секунд замислився і додав: — А втім, може, воно тобі й не треба.

Я теж озирнувся на дівчат. Потім на Ляха. Певно, він таки має рацію — кожному своє. Мені й справді цього не зрозуміти. Та воно, мабуть, і не варто.

— Слава Україні! — підняв чарку я.

— Героям слава! — відповів Лях.

Зоряний Вуйко

Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…

— Мамаю! — звернувся він до мене в пивниці.

Я звів очі. Мамай — моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…

— Гуляйте, чоловіче, — сказав я ввічливо. — У мене вихідний. Вічний.

— Мамаю, я від Ляха, — він значуще подивився.

— А хоч би від Господа Бога, — відрізав я і замовив ще пива.

Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, — нахаба.

— А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…

«Ти ба, — подумав я, — не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:

— Чого хоче цей брудний вбивця?

Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця — я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію — я дійсно не зміг би не розпитати про справу.

— Ну! — сказав я. — Зараз очі на лоба вилізуть.

Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:

— Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…

— Ну?

— Ну, і треба знайти.

— Вуйко, кажеш?

— Угу.

Я пхекнув.

— І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.

— Собаки брешуть, — раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: — Тобто я не так хотів сказати.

Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.

— Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.

Тут вже і він засміявся:

— Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.

Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» — у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.

— Як тебе кличуть? — поцікавився я.

Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.

— Грицем.

— А прізвище?

— Завірюха.

— Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?

Він звів брови:

— А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?

Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.

— Ну?

Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:

— Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.

— Коли це було?

— Три тижні.

— Рекет уже б об’явився.

— Так-так! — радісно підхопив Гриць. — Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.

— За три тижні нічого не знайшли?

— Ні, — він розвів руками.

Та-ак. Спеціалісти.

— А поліція що?

— Шукає, — він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.

Я зразу розкинув у голові варіанти.

— Він полетів із Землі?

— Виключено. Ми перевірили.

— Під чужим прізвищем?

— Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…

Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід — систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.

— Може, вбили? — перервав я хлопця.

— Навряд чи, — сказав він. — Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.

Рація в його словах була.

— Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?

Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.

— Грицю, Грицю, до роботи… — промурмотів я, відчиняючи дверцята.

— Що? — обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.

— Нічого. Їдемо, — я вмостився на сидінні. — До УГС.

Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.

Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!

Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.

Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.

— Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… — вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.

Де ж ти подівся, га?

— За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…

— Хіба це шкідлива звичка? — спитав я.

Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:

— Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…

— Дуже? — уточнив я.

— Дуже.

— Як саме?

Гриць знову звів очі:

— Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… — він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. — Ні, він і справді дуже хропе.

Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.

«Лінгвісти, — подумав я. — Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».

— Слухай-но, — мені раптом спала на думку одна річ. — Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.

— Не надто, — погодився Гриць. — Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.

Але швидко здаватися нас не привчили.

— Грицю, — попрохав я. — А у вас є план готелю?

Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.

— Сусідів навпроти опитували?

— Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.

— Добре, — я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… — А у кімнаті 110 хто жив?

Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:

— Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.

— Допитували?

Гриць здивовано звів брови:

— Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а — це поверхом нижче і зовсім в інший бік.

Я зробив суворе обличчя.

— Знайдіть її, будь ласка, — і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: — Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?

— Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.

— Хау ду ю ду? — чемно запитав Гриць.

— Хау ду ю ду, — відповіла жінка. — Вот’с хеппенд?

Гриць видобув з кишені посвідчення й тицьнув співрозмовниці в очі. Він відрекомендувався працівником Української Регіональної Поліції, у відповідь на що пані на моніторі раптом перейшла на щиру українську:

— О, дуже приємно. Мій прадід теж був українцем. Чим я можу допомогти шановному пану?

Ми перезирнулися. Гриць відкашлявся.

— Пані жили три тижні тому в готелі «Заграва»?

— Так, а то що? — жваві очі з цікавістю роздивлялися нас.

— А чи пані не чули вночі чогось дивного? З другого поверху.

— Чула, — охоче обізвалася та. — А я все гадаю, чи запитає мене хто, чи ні…

— І що ж ви чули? — не дуже ввічливо перервав її Гриць, але вона не образилася.

— О, то було дуже цікаво. Дуже, — жінка кокетливо поправила зачіску. — Першої ж ночі, як я там оселилася, до речі, непоганий готель і до того ж дешевий, я тепер завжди буду зупинятися там… Так от, першої ж ночі, як я оселилася, десь близько одинадцятої раптом звідкілясь згори почулося страшне гарчання. Ви знаєте, я не дуже розуміюся на зоології, але мені здається, що то був тигр.

Гриць посміхнувся.

— Дарма ви смієтесь. Справжнісінький тигр. Він так гарчав, як ото, знаєте, в зоопарку. Я злякалась та зателефонувала адміністратору. А вони чомусь засміялись. Отак, як ви. І знаєте, на мене це справило дуже погане враження — у них в готелі тигр, а вони сміються. Потім вони сказали, щоби я не хвилювалася і спокійно спала, а вони спробують це вирішити. Добре сказано — спокійно спати! Коли над вами так гарчить! Але потім гарчання припинилося.

— Коли це було? — швидко запитав Гриць. «Чіпкий хлопець» — подумав я.

— Коли? — перепитала пані Стрейзанд. — Мені здається, близько дванадцятої. Так-так, зараз я згадую, було двадцять на дванадцяту.

— Ви так точно запам’ятали?

— Аякже! — вона, здається, навіть обурилася. — Коли б над вами, добродію, всю ніч гарчав тигр, я гадаю, ви б теж запам’ятали.

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — посміхнувся Гриць.

Вона стрельнула очима:

— Прошу. А що, власне, сталося?

Гриць брехав не замислюючись:

— Це і справді був тигр. Його вкрали з цирку і переховували в одному з номерів. Але це, зрозуміло, не повинно вплинути на репутацію готелю «Заграва».

— Та що ви кажете! — сплеснула руками жінка на моніторі. — А я вже гадала, може, мені причулося. Може, я, стара, вже зовсім з глузду з’їхала. А виходить…

— Дякуємо, пані Стрейзанд, — вставив Гриць. — Ви нам дуже допомогли.

— Прошу, — обізвалася та і зв’язок вимкнувся, не чекаючи на продовження.

Ми перезирнулися.

— Невже він і справді так хропе? — запитав Гриць у простір.

Я тільки значуще звів брови.

— Отже, Грицю, виходить, що він зник з готелю приблизно о пів на дванадцяту.

— Виходить, — погодився він.

У голові блукали деякі підозри, але я не поспішав їх висловлювати. Тому вирішив повернутися до покинутої справи.

— На чому ми зупинилися?

— Підстави для злочину.

— Ну, і які ж підстави?

— Жодних. За свідченням родини, пан Ґедзь взагалі не мав ворогів, ба навіть просто людей, які б погано до нього ставилися. На роботі — така сама картина, стосунки з керівництвом — дружні.

— Фінансові махінації?

— Кажуть, що нема.

Я недовірливо скривився.

— Ми перевіряли, — запевнив Гриць. — Дрібниці, ховали прибуток і таке інше. Всі так роблять.

— ГУК? — запитав я.

— Що ГУК? — Гриць спочатку не зрозумів, але потім виправився: — А-а. Справа в тім, що Галактичний Український Конгрес реальною політикою майже не займається, ну, тобто займається, але офіційна його структура, до якої належав пан Ґедзь, як нам пояснили, використовується фактично для прикриття — благодійність там, листування, конференції.

— Добре, — погодився я. — Оце так вуйко! Ні до чого не причетний! Чорта його красти? Брешуть вони. Через такого нікчему й поліцію не потурбували б, не те що вас.

Гриць знизав плечима:

— На жаль, це тільки офіційна інформація.

— Зрозуміло.

Чесно кажучи, мене це розлютило. Знайшли з ким гратися в хованки! Хочеш людину знайти — викладай все, як є. Не хочеш — іди до біса! Кому потрібні всі ці витребеньки: не причетний, не був, не помічено. Треба було іти до Ляха лаятись. Але спочатку…

— Грицю, — попрохав я. — Ану скажи, хто виходив з готелю близько дванадцятої і який вони мали вантаж.

Гриць знову натиснув якісь кнопки:

— За свідченням портьє, близько дванадцятої з готелю вийшла група ефіопських туристів.

— Вантаж?

— Без вантажу. А також двоє андромедян з валізами.

— Великі валізи?

— Портьє каже, величенькі. Але ці двоє в готелі не жили, вони зайшли в гості до 513-го номеру, і коли заходили, вже були з валізами.

— Важкі валізи.

— Здається, так. На коліщатках, — Гриць дивився на мене, немов щось метикуючи, а потім хлопнув себе по лобі. — Боже! І як я сам не здогадався!

— Скільки важив наш вуйко?

— Важив? — Гриць натиснув на кнопки. — Сто дванадцять кіл.

Я присвиснув.

— Ну добре. А зараз перевір для проформи, хто жив у 513-му та довідайся, коли й у якому напрямку з найближчих космодромів вилітали тієї ночі валізи вагою понад сто кіл. Здається, їх не повинно бути багато.

Гриць всівся зручніше і почав гамселити по клавіатурі. Я ж для спочинку сходив до бару та заправився пивом. Люблю його, грішним ділом, хоча УГС і вважає це шкідливою звичкою.

Поки я ходив, Гриць уже впорався. От нам би свого часу таку апаратуру. Звичайно, дядько, що жив у 513-му, жодного відношення до справи не мав, у нього очі на лоба полізли, коли Гриць показав свою фальшиву УРПешну корку. А з космодромів Землі того дня вилетіло 15 валіз за сто кіл вагою, причому сім з них летіло до Андромеди. Всі хазяї валіз — чоловіки, звичайно, яка жінка попре такий вантаж. Сім валіз до Андромеди везли семеро андромедян. Отак.

Гриць дивився на мене. Очі його палали.

— Ну що, козаче, де там твій фінансовий директор? — запитав я.

Він кивнув:

— Геніально! Коли він ще живий.

— Та живий. Зарізати і тут можна. Чорта його возить.

Я простягнув Грицеві пляшку пива. Він не відмовився.

— Так, — підсумував я, — починається друга серія. Тепер треба його звідти діставати.

А справа була в тім, що цивілізація Андромеди у стосунках із Землею поводилася дуже незалежно, навіть ексцентрично, коли завгодно. Хоча андромедяни і мали писемність, в їхній цивілізації вона не відігравала звичної нам ролі. «Ти мені друг, — пояснював їхній Президент нашому, — я тобі все віддам, нічого не пожалію. Ти мені ворог — я тебе вб’ю. Навіщо псувати папір?» Залізна логіка, чи не так? Саме через цю логіку з Андромедою не було підписано жодного папірця, який щось комусь гарантував би. Андромедяни не повертали нам злочинців, не давали політичного притулку, не підтримували дипломатичних стосунків, не засилали послів, а на наших не звертали жодної уваги. Вони взагалі все розуміли на рівні друг — не друг, і на будь-яку спробу з’ясувати подробиці тільки лапами розводили: мовляв, навіщо? Агенти, що працювали там, давали суперечливу, але абсолютно достовірну інформацію. Мене Бог милував від праці на Андромеді, але старий товариш Сагайдачний після року там видихнув: «Хріна розбереш!» І от тепер ці «друзі», судячи зі всього, вкрали нашого ріднесенького вуйка.

— До речі, а на дідька він їм знадобився? — спитав я у Гриця.

Він знову знизав плечима. Що то за чудова звичка для працівника УГС — низає плечима, і все. Золото — не хлопець!

— Українці на Андромеді є?

— Аякже! — відповів Гриць. — Вони навіть мають членство в ГУКу.

— А «Зоря» як?

Гриць замислився, наче пригадуючи:

— Відділення на Андромеді. І, здається, навіть не одне.

І тут над нашими головами пролунало з гучномовця:

— Лях викликає Мамая. Кабінет вісімсот перший. Повторюю…

Я звів очі. Ну що ж, добре, що викликає. Зараз я дам йому тирси за таку роботу. Дам, дам — дарма, що в начальство пропхався.

— Грицю, — сказав я підводячись, — зв’яжися з цією «Зорею» і з ГУКом, витруси з них душу, але хай зізнаються, які справи у них на Андромеді. Скажи, що ми не будемо шукати там їхнього вуйка, якщо вони не дадуть доброї наводки. Шахраї міжпланетні. Так, а іще перевір про всяк випадок тих двох, що вийшли з готелю — ім’я чи що воно там в них, — Гриць із сумнівом похитав головою. — Я розумію, що нічого не дасть, але ти все-таки перевір, для проформи.

Ми летіли на Андромеду. Я сидів, зручненько влаштувавшись у кріслі, і думав думу, за старою (шкідливою) звичкою попиваючи пиво. Гриць куняв поруч.

Я погомонів з Ляхом тоді, в кабінеті. Лях за цей час дуже змінився, обважнів, — певно, від тієї ж самої шкідливої звички, — набрав солідності і владного голосу.

— Не можете впоратись? — запитав я його.

Він посміхнувся:

— Хлопці молоді, старанні. Досвіду наберуться. Але ж у нас є золотий фонд. Такі люди, як ти, Мамаю.

— Психолог драний, — відповів я. — Ти не схожий на Мазепу, і на Лойолу не схожий. Ти схожий на війта, що під старість спився і розпустив громаду. Але я знайду твого клієнта. Я полечу на цю кляту Андромеду і знайду його там, просто щоб показати, як робляться справи, просто щоб хлопці не думали, що старі козаки всі зробилися такими лінивими кнурами, як ти.

— Він що, на Андромеді? — здивовано підвів брови Лях.

— Так, — сказав я. — Я за годину зробив те, із чим твої шмаркачі товклися три тижні. Ти мені даси надійний зв’язок на Андромеді, я привезу твого рудого вуйка і присягаюся, якщо мене ще раз потурбуєш, задавлю тебе голіруч. Прямо перед очі підлеглих.

Отак я йому тоді сказав, а тепер летів на Андромеду, щоби виконати першу половину погрози.

Гриць довго трусив «Зорю», ще довше — ГУК, але вони, немовби змовившись, твердили: нічого не знаємо, нічого не маємо, але вуйка нашого знайдіть. На них не вплинула навіть погроза залишити справу до бісової мами. Вони тільки дали адреси своїх представників на Андромеді і пообіцяли допомогу з фінансуванням за потреби. «Пиво будемо пити їхнім коштом, — сказав я, остаточно розлютившись. — Хай начуваються».

Я не мав сумнівів щодо того, чи знайдемо ми рудого вуйка. Знайдемо, звичайно. Хоча зачепитися абсолютно не було за що. Двоє андромедян, що вийшли тієї ночі з готелю, звичайно, записалися вигаданими іменами. А втім, навіть якщо б записалися справжніми, це б нічого не дало. На Андромеді, бачте, ім’я не є загальним ідентифікатором. Я б навіть сказав, що в них взагалі немає імен у нашому розумінні. Бо ім’я щирого андромедянина залежить від погоди, від пори доби, від настрою власника, від коефіцієнта переломлення атмосфери, від апетиту за сніданком і ще багато від чого, що нам тут просто не зрозуміти. На Андромеді за ім’ям можна було знайти тільки представників Землі, а решту… Отут саме і були головні суперечливості між даними агентури. Одні твердили, що андромедян треба відшукувати за кольором хвоста, інші — що за довжиною вух, треті — що їх взагалі відшукувати не треба, бо вони завжди самі з’являються, навіть коли не просиш. Єдиний, кого можна було сяк-так ідентифікувати, це Андромедянський Президент, та й те, здається, на Землю Президент прилітав не завжди один і той самий. Зрозуміло, що за таких умов відшукати там двох, які прилетіли з валізами три тижні тому… Здається, я трохи поквапився з погрозами.

На Андромеду я летів під виглядом заможного українського туриста, такого собі Петра Васильченка чи Василя Петриченка. Ні, таки, здається, Петра Васильченка. А Гриць, згідно з легендою, був моїм компаньйоном і трошки охоронцем — заможний турист за свої гроші міг собі дозволити найняти молодого хлопця в поміч і для розваги. Легенди розроблялись ретельно, бо андромедяни при всій їхній легковажності щодо власних імен, іноді влаштовували прибулим шмони за кращими земними традиціями.

Але цього разу нам пощастило, зореліт не шмонали взагалі. В порту нас зустрічав представник ГУКу, щоб допомагати у всьому — влаштуватись у готелі, їздити містом, показувати нам місцеві пам’ятки — ми ж туристи, та ще й впливові люди серед галактичного українства. Представник ГУКу в курсі не був, я наполягав на цьому, бо вважав, що зайве підстрахуватись не зашкодить. А ще цей дядько мав фінансувати пиво з грошей «Зорі», які були переведені на місцеве відділення ГУКу як раз для цієї справи. Тобто «Зоря» не підозрювала, що фінансуватиме саме пиво, але я заприсягся добряче пощипати їхні мільярди.

— Петро Васильченко, — відрекомендувавсь поставному дядькові з чорним на козацький манер стриженим чубом. Дядько зустрів нас, як і домовлялися, біля виходу із зорельота.

— Панько Боровий, — простягнув він мені руку. — Дуже радий.

Гриць ішов ззаду, не втручаючись в розмову «хазяїна».

— Бажаєте поснідати? — ґречно запропонував представник ГУКу.

Я, звичайно, не був проти, бо космічні подорожі завжди розбурхують апетит.

— Знаєте, пане Паньку, — сказав я, — я б із задоволенням покуштував вареників. У вас тут можна знайти вареники?

— О! — засміявся він. — З чим — з чим, а з варениками у нас тут проблем немає. Знаєте, андромедяни дуже вподобали їх. От ідіть за мною, подивитесь.

Ми пройшли до бару. Там стояли автомати, що крім іншого торгували варениками. Справжнісінькими. Хочете — із сиром, хочете — з картоплею, хочете — з вишнями, хочете — з капустою. А особливим успіхом користувалися вареники зі смаженою цибулею, хоч я, наприклад, їх не дуже люблю.

— Це чудово! — вигукнув я захоплено, дивлячись, як працюють автомати.

— Так, — погодився пан Панько. — Ми вважаємо це найбільшою перемогою місцевих українців.

І ми взялися до вареників.

Хитрі андромедяни і в цьому пішли далі за нас. Кожен пакунок з варениками мав два відділення. В одному містилися, як ви самі здогадуєтесь, пишні, гарячі, ласі вареники, а в другому — біла, холодна, наче щойно з льоху, сметана. Відвідувач легким рухом складав пакунок удвоє, вареники з’єднувались зі сметаною, і починався Процес.

— Пане Паньку, — почав я, витерши серветкою рота.

Представник ГУКу підняв обличчя. Над його губою біліли сметанні вуса.

— Стецько, з вашої ласки, — сказав він.

— Як це? — не зрозумів я.

Гриць пробурчав собі під носа:

— Набравсь.

— Стецько, — повторив представник ГУКу, — Стецько Боровий.

І тут я зрозумів:

— А ви що?… Теж?

Він посміхнувся:

— Так, я народився на Андромеді. А тут з іменами…

— Але ж ви українець! — перервав я його. — Українці завжди мали певні імена, прізвища.

— Так то на Землі, — розвів руками він. — А ми тут діаспора. У мене, наприклад, дружина андромедянка.

Я відчув холод у шлунку. Якщо місцеві вареники — теж діаспора… Але поки що вони поводилися добре.

— Слухайте, пане… — я зам’явся. — А з прізвищами у вас як?

Він ще раз посміхнувся, — певно, звик до розпитувань.

— От як раз із цим добре. На Андромеді прізвищ нема, тому прізвище в мене завжди одне й те саме. Я — Боровий.

Мені здалося, що останні слова він вимовив навіть з пихою.

Гриць нахилився до мене і зашепотів:

— От бачите! Був Панько, став Стецько, а буде ще чи Сірко, чи Бровко.

Я заспокійливо поклав йому руку на плече.

— Пане Боровий, — мовив я, — а можна, ми до вас так і будемо звертатись? Просто пан Боровий.

— Авжеж, — погодився він. — Мене всі так і кличуть. На Землі.

— Що ви нам запропонуєте подивитися тут в першу чергу? — спитав я, щоби зам’яти незручність.

Пан Боровий розквітнув:

— О! Та я для вас приготував цілу культурну програму. Ми з вами подивимось все і насамперед місцеві церкви. Знаєте ж бо, андромедяни дуже релігійні люди, і цим схожі на нас, українців. Тут що два квартали, то церква. Чудові витвори чудового мистецтва!

До всього пан Боровий ще був церковним фанатом.

Ми розмістилися в люксових апартаментах фешенебельного готелю, і Гриць одразу почав перевіряти кімнати на наявність підслуховування, а я пішов до ванної. Все одно, перевіряй — не перевіряй, у кімнаті про справи не поговориш. Для цього існує вулиця — найкращий захисник проти будь-якої апаратури. Втім, я не гадав, що до справи якимось боком причетні компетентні органи Андромеди. Просто зайве підстрахуватись ніколи не завадить.

За деякий час, давши нам відпочити з дороги, з’явився пан Боровий.

— Маємо ще кілька годин, — сказав він, — далеко поїхати не встигнемо, але тут зовсім поруч стоїть чудова капличка, це друга половина першої фази андромедянської цивілізації. Вона входить у сотню найцікавіших пам’яток планети, і якщо поквапимось…

Я подивився на Гриця, він — на мене.

— Знаєте, пане Боровий, — сказав я, посміхнувшись якомога приязніше, — ми обов’язково завітаємо до цієї каплички, але іншим разом. А поки що значно приємніше було б відвідати один з місцевих притонів. Є на Андромеді притони?

Боровий скривився так, наче відкусив хрону.

— Але духовність, — обурився він, — духовність, що завжди відрізняла українську націю…

Що ж, доводилося бути не дуже ввічливим. Я знову перервав балакучого пана:

— За рекомендаціями страхових компаній, вирушаючи в далеку подорож, душу годиться лишати вдома. Надійніше і безпечніше. Я сам завжди так роблю. Еге ж?

Не знаю, але здається, він образився. Проте настанова від начальства ГУКу в нього була однозначна: нас треба було проводити всюди і виконувати будь-які бажання.

Дорогою я виправдовувався:

— Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…

Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.

Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.

— Цього дядька, — лаконічно мовив я, — два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.

Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:

— Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?

— Так, — підтвердив я.

Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, — подумав я. — Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи, може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.

Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу — про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.

— Куди зараз? — питав я його.

— Туди, — вказував він пальцем і продовжував: — Нашому народові, бачте, завжди була притаманна найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».

— Еге ж, — погоджувався я. — За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.

А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.

— Добраніч, — сказав він мені, тримаючись за стіну. — Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…

Тут я попрощався і втік.

Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.

— Курви! — лаявся він. — Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!

Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.

Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!

По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.

— Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…

Я взяв його за руку:

— Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці — горда нація.

І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно — їй богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.

— Давай тисячу, — почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».

Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.

— Мізинець? — згадав я.

— Ні, — виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.

— Давай тисячу, — сказав Мізинець.

Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.

— Знаю, де він. Покажу.

— Покажи.

— А тисяча?

— Покажу, — сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. — Віддам. Потім.

— Ясно, — сказав Мізинець.

Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.

— Що таке? — отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.

Гриць заспокійливо взяв його за руку:

— Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.

— Ні-і, — п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. — Я з вами.

В очах його блищала рішучість.

— Додому, — наполягав Гриць.

— Ні, — відмовився Боровий. — Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.

— Додому…

Але тут я вимахнув рукою:

— Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.

— Точно, — підтвердив наш гід. — Згоджуся. Я на все згоджуся.

Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.

— Ходімо?

— Не загуби поводиря, — наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих похмурих стін.

Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:

— Може, це пастка?

— Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, — я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.

Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.

Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.

— …там. Давай тисячу.

Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок — показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.

— Давай тисячу, — зарипів перекладач.

Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.

— Покажи його.

— Давай п’ятсот. Покажу, — почав клянчити Мізинець.

— Дулю тобі, — сказав я відверто. Не люблю торгуватись.

Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.

Пан Боровий завів «Цвіте терен».

— Скажи йому, щоб замовк, — прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.

Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, — на краще.

Мізинець стояв біля вікна.

— Дивися, — сказав він.

Я зазирнув досередини через розкриту фрамугу і, зрозуміло, нічого не побачив. На жаль. Я не вмію бачити в пітьмі. Довелося видобути ліхтарика. Гриць тримав у руках пістоля, прикриваючи тил.

Перестрибнувши через підвіконня, жовтий зайчик електричного світла поскакав кімнатою, вихоплюючи кутки меблів, стіни, підлогу, поки завмер у кутку. Там стояла валіза.

Гриць зазирнув мені через плече і стиха присвиснув. Валіза була саме така, як треба. Величезна, чорна, на коліщатках. В неї досить просто було запхати людину, навіть таку огрядну, як наш вуйко. У мене закалатало серце. А Мізинець вже тицяв в очі якогось папірця.

— Що це?

Мізинець посміхався, якщо я правильно витлумачив гримасу на своєрідному андромедянському обличчі.

— Це квиток. Я його тут… позичив.

Промінь ліхтарика вистрибнув з кімнати і зупинився на величенькому яскравому папірці. Гриць виступив наперед і став уважно вдивлятись.

— Квиток, — повторив Мізинець.

— Бачу, — сказав Гриць і підвів голову. Очі його блищали. — Це квиток із Землі на Андромеду. Двадцять перше травня за нашим стилем. Саме той день. І вантаж. Сто п’ятдесят кіл.

У тиші, що запала після цих слів, можна було почути, як побігла кров по жилах. Вантаж. Валіза. Двадцять перше травня.

— Ну? — прорипів несподівано перекладач.

Я обернувся. Мізинець переможно і вичікувально дивився в очі. Так, треба було визнати, що свою тисячу він заробив. Флуоресцентна купюра зникла поміж складок андромедянської шкіри.

— До побачення, — сказав Мізинець і помахав лапкою.

— До побачення.

Ми лишилися втрьох перед розчиненим вікном. Пан Боровий облизував руку. Гриць насторожив пістоля.

— Уперед? — запитав він.

Я кивнув і теж дістав зброю. Пан Боровий лишився під вікном. Гриць прикривав мені спину. Жодна дошка не рипнула, повітря не сколихнулось, коли я здолав високе підвіконня. Обережно намацуючи перед собою підлогу, я рушив у дальній куток до валізи. В будь-якому разі спочатку треба було перевірити її. Ні, панове, хоча роки і беруть своє, але школа лишається школою. Я рухався, наче тигр, як у молоді роки, як у ту ніч, коли викрадав Чорний Гріш у банди Лисого. Грицю було чого повчитися. За якусь мить я спинився в кутку, не потривоживши бодай порошинки на меблях. Я простягнув руку, намацуючи замок валізи, і тут…

— Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, — загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. — Та й цвіт о-о-па-да-а-є…

Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.

— Пробі! — заголосив перекладач. — Каравул!

Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:

— Прикрий!

А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він.

Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», — проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на одного, і тут нас скрутили.

— Вдерлися з метою пограбування, — сказали нам.

Довелося пощипати корпорацію «Зоря» на п’ятнадцять тисяч — по п’ять тисяч за кожного. Справу зам’яли.

Ми сиділи в шинку і лаялись на весь світ. Завзято лаялись. Сучий Мізинець привів нас до хати одного з найбільших андромедянських знавців кулінарії. Знавець подорожував до Землі і накупив книжок. Повну валізу. Сто п’ятдесят кіл. Знавець повернувся на Андромеду три тижні тому і навіть не встиг розібрати свої придбання, коли раптом вночі до його хати вдерлися троє невідомих з пістолями, і якби не пильність охорони, то викрали б найціннішу літературу, зокрема унікальне видання про вареники, з яким у руках одного з них і було злапано.

Ми довго лаялись. Лаялись на Мізинця, що обдурив нас, немов молодих, лаялись на всіх андромедян та їхню ідіотську планету, лаялись на кулінарів та авторів книжки про вареники. П’ятнадцять та плюс тисяча, всього шістнадцять. Мені не жаль було чужих грошей, жаль власної репутації. Отак по-дитячому ошукати, і кого — старого Мамая!

Коли нарешті наш словниковий запас вичерпався, до столика наблизився ще один андромедянин.

— Ви шукали дядька у валізі? — запитав він.

Гриць стримався. А я відчув бажання розбити свого келиха об цю андромедянську пику.

— Гуляй, — сказав Гриць.

За хвилину з’явився ще один.

— Ви платите тисячу, коли вам показати валізу?

Потім — ще двоє.

Тут я відчув, що наступного просто вб’ю.

— Годі! — стукнув я келихом об стіл. — Пане Боровий, гід ви чи не гід? Куди ви там збиралися нас вести? До церкви?

Боровий підскочив, наче на пружині.

— Так! До церкви!

— Ну то ведіть, дідько б вас ухопив!

Я відчував, що сидіння в шинку скінчиться ще одним криміналом. А крім того, треба було привести до ладу свої думки.

— Ходімо, — закрутився наш гід, — от ми з вами якраз знаходимось у чудовому місці. Тут зовсім поруч церква Андромедянської Матері, найбільша, найкраща і найстаровинніша на планеті. Свята музика, що нею супроводжують служіння місцеві жителі, у цьому храмі набирає особливої сили, і якраз зараз завдяки клопоту нового настоятеля нещодавно…

— Грицю, — сказав я, — ходімо до цієї Матері, інакше я тут всіх покусаю.

І ми рушили.

— Андромедянська церква, — нудив дорогою Боровий, — має багато спільного з нашою, і не стільки в архітектурі, скільки в самій побудові відправи. Зокрема, провідну роль, як я вже казав, у андромедян відіграє музика. Свята музика. Але ж ви і самі знаєте, яке ідеологічне навантаження лежить на церковній музиці й у нас, православних. У церковних хорах завжди збиралися найкращі голоси, бо тільки поєднання з Богом за допомогою музики…

Це, звичайно, було аж надто цікаво, але в усякому разі краще, ніж суперечки з алканавтами в шинку.

— …музика постає в них дещо іншою, вона навіть може здатися дещо незрозумілою незвичному вуху, але для витонченої андромедянської душі вона слугує головним засобом спілкування з вищою силою…

Під пана Борового добре міркувалося. Як під плюскіт хвиль. А міркувати було про що. Ні, звичайно, нічого страшного ще не трапилося. Погано, звичайно, замість мафії зіткнутися зі звичайнісіньким шахраєм, але головне зроблено — є галас, на нас звертають увагу, а значить, інформація дійде і до самих злочинців. І рано чи пізно вони почнуть діяти. А от тоді… Ну і падло цей Мізинець, га!

— Перед вами знаходиться головна будівля церкви Андромедянської Матері. Велична споруда, чи не так?

Я подивився. У величності цій споруді відмовити не можна було. Андромедяни будували одноповерхові церкви за тим самим принципом — що нижче, то краще. Але простір, що займала церква, розмах архітектора, сміливість в роботі з матеріалом — все свідчило про її неабияке значення. А ще біля церкви юрмилася сила-силенна андромедян.

— Пройдемо досередини, — завчено запропонував пан Боровий.

Підлога величної споруди заглиблювалась у землю, так що зала, до якої ми потрапили, мала звичну висоту, принаймні на психіку не тиснула. І люди, тобто андромедяни, тут вміщалися, і дихалось легко.

Пан Боровий знову завівся за музику, а я озирався навкруги і думав про своє. Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову. Ми повернулися до самого початку. Це треба визнати. А ще треба спровокувати супротивника на активні дії — тільки так він себе викаже. От чорт, не дарма ж я завжди казав, що безпідставні злочини — найгірше, що може бути в нашій роботі. Безпідставні, цим все сказано. Але чекайте. На безпідставні дії треба відповідати безпідставними діями, чи не так? Клин клином. Так, у цьому щось є. Я озирався, немовби шукаючи підказки.

— …і от із загальною молитвою починається свята музика. Слухайте! — урочисто промовив гід.

І справді, почалася свята музика. Я почухав потилицю. Як на моє незвичне вухо, музикою це назвати було складно. Пан Боровий не даремно попереджав. Спочатку до нас долинуло булькотіння, потім воно урвалося і почалося ревіння, що зривалося іноді свистом і навіть стогоном. Воно народжувалось невідомо звідки і поступово дужчало, набираючи справжньої могутності. Це дійсно справляло враження, але щоб назвати це музикою… Пан Боровий, заплющивши очі, слухав і, здається, млів на повну катушку. Я ще раз вирішив прислухатись до велетенських звуків. Щось вони нагадували. То відчувалась шаленість бурі, а то ревіння реактивного двигуна, присвист, шелест листя і знову ревіння, і тепер це нагадувало голос тигра. Тигра… Стоп! Тигра! Боже! Я розсміявся так, що, здається, перекрив святу музику.

— Грицю! — стусанув я свого помічника у плече. — Грицю! Так це ж наш вуйко хропе!

Далі все було суто технічною справою. Не першина, слава Богу. Піф-паф, і ми вже сиділи в затишних кріслах зорельота. Бідолашний наш рудий вуйко. Він заснув у готелі «Заграва», а прокинувся на іншій планеті, без нитки на собі, в оточенні двох агентів служби безпеки з настовбурченою зброєю. І за цілу добу, що ми переховувалися та ганялися Андромедою, він так нічого і не зрозумів. Вуйко був виснажений — аякже, ці бандити годували його уколами, дуже смачно! А потім доба гонитви, поки ми нарешті потрапили на борт зорельота, під найкращий захист у світі — захист космічно простору.

— Я хочу пива, — сказав вуйко.

Стюардеса принесла пива. Ми з Грицем посміхаючись дивилися, як він, майже не відриваючись, вижлуктав два літри темного напою.

— Хлопці, — сказав вуйко, витерши вуса. — Так що це, виходить, мене вкрали, так?

— Так, — підтвердив Гриць.

— Ну треба ж! — сказав вуйко. — Хлопці, а знаєте, як заморився! За вами молодими бігати… Я трошки посплю, можна?

Ми перезирнулися. А вуйко наш солодко позіхнув, потім натиснув на кнопку, відкинувся в кріслі зручніше і захропів.

Люб’язна Солоха

В Українській Галактичній Службі не люблять сала.

Вважається, що ми не повинні мати слабкостей. Адже працівникам Служби доводиться працювати в різних країнах, на різних планетах та під різноманітними легендами, а любов до сала може виказати агента в найважливіший момент. Існує навіть спеціальна програма для відучування агентів від шкідливих звичок, але я ще не зустрічав жодного, на кого вона подіяла б.

А я сало люблю. Особливо якщо смалець із часником намастити на житній хліб, присолити та запити пивом. Чесно кажучи, це і є найвищим досягненням цивілізації, вищим за зорельоти, бластери та програвачі лазерних дисків. Чому я так кажу? А тому, що хліб зі смальцем уже тисячі років не виходить з моди, і при цьому зовсім не міняється. Чого не скажеш про перелічені вище винаходи. Виходить, що сало є по-справжньому досконалим, чи не так?

Крім того, сьогодні вихідний. Я не на службі, а тому сміливо намащую житню скоринку грубим шаром смальцю і замріяно дивлюся навпроти.

Бо навпроти сидить Соломинка. Це я її так назвав. Мама з татом записали Соломією, а коли хочеш лагідно звернутися, як воно буде? От і вигадав — Соломинка. Дуже затишно, як на мене. Та й вона не заперечує. Задля об’єктивності треба сказати, що на соломинку вона не дуже схожа — фігурка міцненька така, там, де треба, навіть кругленька. Але мені Бог дав трошки здоров’я, так що поруч усі жінки виглядають тендітними. Це по-перше. Моя Соломинка має зовсім не біле, а темне волосся та карі очі… Але погляд лагідний, а сама ніжна. Це по-друге. І взагалі, прилипло до неї ім’я Соломинка і все — що тут обговорювати.

Отож, ми сидимо в барі та відпочиваємо. Я цмулю пиво, закушуючи хлібом зі смальцем, вона їсть галушки і запиває їх вином. Теж непогано. Вона в Києві у справах, проїздом. Ми познайомилися два дні тому (господи, невже минуло лише два дні?), проте за дуже романтичних обставин. Уявіть собі темну вулицю, вечір, самотню дівочу постать, і раптом назустріч двоє лобуряк. Дівчина в розпачі. Двоє нахабніють. І тут з провулка з’являюся я — розкішний та шляхетний.

Далі все згідно плану. Тому що в таких справах не можна сподіватися на випадок. Та й взагалі, УГС, тобто Українська Галактична Служба, не оперує такими термінами, як «випадок» а чи то «щастя». Будь-яка справа має бути спланованою заздалегідь. Отож ми з Ляхом все і спланували. Для переконливості запросили із собою центаврянина Мустафу. Хто не звик до центаврян, може по-справжньому злякатися: уявіть собі — двометрова споруда синього кольору і три велетенських ока, що крутяться у різні боки. Такого зустріти вночі — і гаплик. Хоч насправді Мустафа дуже спокійна, навіть симпатична істота, слова зайвого не скаже, мухи не образить. Він прилетів від центаврянської служби безпеки для обміну досвідом і потрапив до нашої групи. Лях — старший, він має ранг агента першого класу, а тому трохи гнобить «молодих», тобто мене з Мустафою. Бо я попри своє героїчне прізвисько Мамай, іще практикант, а Мустафа — зрозуміло, новачок, він і на Центаврі новачок, і на Землі теж.

Так отож, того вечора ми втрьох сиділи ввечері на лаві і виглядали годящу претендентку. А треба зазначити, що теперішні дівчата поодинці не гуляють, особливо коли темно, через що справа наша вимагала зосередженості, терпцю та уваги — тобто усіх тих якостей, які необхідні працівнику Української Галактичної Служби. Не дивлячись на свій ранг, Лях лишався хорошим хлопцем, а тому ми спочатку викинули на пальцях, чий сьогодні буде об’єкт. Мустафу до гри не взяли, бо він має шість пальців і весь час мухлює. Крім того, навіщо йому наші дівчата? Отож, я виграв. Довелося ще раз кидати. І знову виграв я. Мені того дня фатально щастило. Тоді ми кинули втретє, і знову на мою користь. Лях попередив, щоб я вішався, бо завтра на роботі за все отримаю, проте визнав, що дівчину таки знімаємо для мене. Кажу ж вам, що він був хорошим хлопцем.

Я ще із засідки оцінив її ніжки. Вони впевнено цокотіли асфальтом. На таких ніжках можна іти двадцять кілометрів і не заморитися, це я свідчу як спортсмен.

— Далеко поспішаєте?

Двоє лобуряк, тобто Лях із Мустафою, заступили їй дорогу. У темряві їхні постаті виглядали воістину зловісно.

— Та ні, тут уже поруч.

— Провести?

— Дякую, я сама проведуся.

Вона, здається, не зрозуміла, що треба лякатися. Інша б уже давно рюмсала, бо хлопці перекрили усі шляхи до відступу. А ця тільки переводила погляд з одного на іншого. Треба зазначити, що хлопці теж трохи розгубилися, бо застосування рук не входило до плану, зазвичай дівчата лякалися раніше. Усі на секунду завмерли.

І тут з кущів я!

Що я з ними робив — не передати словами. Все-таки міжнародний майстер з бойового гопака — це не хвіст собачий. Здається, я порвав би їх на шматки, навіть якби зчепилися по-серйозному, такий приплив натхнення відчув у той момент. Розумніший Лях ушився в кущі після першого проходу, а Мустафа літав до кінця. Вони там на Центаврі усі простуваті, немає в них ані грама української завбачливості.

Коли нарешті він завмер на асфальті чи то зметикувавши щось, а чи справді відключений, я по-робочому обтрусив руки та обернувся до врятованої. Її очі сяяли в пітьмі, як дві зірочки. І дивилися вони просто на мене.

Ой, хлопці, я пропав!

Отож, уже два дні після служби я, наче за розкладом, поспішаю на побачення. Не вихваляючись скажу, що я їй теж подобаюся. Сьогодні ми навіть вперше поцілувалися, у провулку, перед тим як заходити до кав’ярні. Коли губи торкнулися її губів, всередині у мене щось вибухнуло, неначе заряд із підствольного гранатомета, а тоді руки і ноги на мить стали ватяними. Як ви гадаєте, що це означає?

— Давай зіграємо в дартс, — сказала Соломинка, відставляючи порожнього келиха.

— На поцілунок, — ледь чутно, самими губами, вимовив я і побачив, як її щічки стали рожевими.

— Американку, — запропонувала вона у відповідь.

Це був виклик.

— На бажання?

Вона кивнула, не відводячи очей.

— Гаразд! — погодився я і грюкнув стільцем підводячись.

На бажання — то на бажання. Я уже знав, чого побажаю, коли виграю.

— Яку вам дати фору? — ввічливо поцікавився я.

Вона зміряла мене поглядом і мовчки пішла до мішені. Що ж, тим краще. Але цур потім не скаржитися.

Мені трапили жовті стріли з червоними присосками. З того часу як банда Вусатого влаштувала пивний заколот і закидала дротиками для дартсу цілий загін поліції, ігри з гострими предметами заборонили по всій Галактиці. Довелося перейти на присоски. Літають такі стріли не дуже влучно, але це навіть цікавіше, бо до гри додається елемент випадковості.

Я пальцями розім’яв присоску, щоб краще липла, і сперся на шинквас, спостерігаючи, як Соломинка підійшла до лінії. Обличчя її набуло зосередженого виразу і від цього стало удвічі милішим. Цілилась вона трошки незграбно, як і всі жінки — навіщось нахиляла голову, а руку перед кидком заводила аж за вухо. Проте перший кидок влучив у сектор «двадцять», трохи не зачепивши лінію потроєння.

Я зааплодував. Бармен мудро посміхнувся. Він набачився тут всякого.

Другий кидок трапив просто у «бичаче око». Ого! Оце так Соломинка!

Тепер уже зааплодував бармен.

Я рішуче розминав присоски у своїх дротиків. Доведеться напружитися. Правду кажуть — новачкам щастить.

На третьому кидку щастя припинилося. Дротик пішов трохи нижче і влучив у трійку.

— Сімдесят три, — констатував бармен.

Я помітив, що Соломинка закусила губу. Невже їй мало? Та будь-яка жінка усе життя пишалася б таким результатом.

Але доведеться їй таки виконувати моє бажання. І просто завтра. Тому що завтра відбудеться головна подія мого теперішнього життя. Знаєте яка? Ні? Ну, то я потім розповім.

Перший дротик пішов просто в центр мішені. У «бичаче око». Так йому, правильно.

Але раптом сталося диво — замість прилипнути до червоного кола, дротик відскочив, наче камінь від паркана, і зі стукотом упав на підлогу.

— Тю! — вирвалося в мене.

Оце так номер! Щось не пригадаю, коли зі мною таке траплялося востаннє.

— Нуль, — спокійно виголосив бармен, що, вочевидь, взяв на себе роль судді.

Я уважно роздивився присоску на наступній стрілі. Наче все гаразд. Чому ж вона не захотіла липнути, га?

Тільки без паніки. Попереду іще ціла гра. Один кидок нічого не вирішує.

Другий пішов всього-на-всього у двадцять, мабуть, таки далося взнаки хвилювання. Проте наступної миті я ледь стримався від лайки — дротик відскочив від мішені і безсило ляпнувся на підлогу, так само, як і його попередник.

На губах бармена з’явилася посмішка.

— Тьху ти!

Третій дротик я кинув практично наосліп, але він теж опинився на підлозі, не забажавши прилипати до мішені.

Я намагався не показати своїх емоцій, але вигляд, певно, мав іще той, бо коли зібрав стріли з підлоги, бармен уже не посміхався, а дивився зі співчуттям. На Соломинку я боявся підняти очі. Це ж треба так зганьбитися!

Для заспокоєння я повернувся до столика, сьорбнув пива та відкусив хліб. Оце так номер!

— Сало, — сказала раптом Соломинка за моєю спиною.

— В смислі? — не зрозумів я.

— В смислі жир. У тебе руки жирні.

— І що? — я придивився до своїх рук, але нічого не побачив.

— Ти мацав присоски, і вони тепер не липнуть. Жир не дає.

Тю!

Господи, як усе просто! Я засміявся, хоч насправді хотілося плакати. Агент Української Галактичної Служби (тобто поки що практикант), супербойовик і супершпигун у самому найближчому майбутньому — і що? Сів у калюжу перед очима дівчини, і тепер вона ж його і заспокоює. Ганьба. Якщо хтось узнає — засміють! У нашій Службі хлопці веселі.

Звичайно, що я одразу помив руки та дротики, але думати ні про що інше вже не міг, а тому далі кидав неуважно і ліквідувати фору в сімдесят три очки не встиг. Тим більше що Соломинка виявилась досвідченим гравцем. Чи принаймні здібним. Інакше кажучи, я програв під схвальні вигуки бармена та нечисленої публіки.

Ми потисли руки, тепер уже зовсім не жирні, але хіба це мало якесь значення?

Все, до цієї кав’ярні більше не ходжу, щоб не нарватися, не дай, Боже, на знайомих та не перетворитися на притчу во язицех.

А бажання в мене було дуже важливе. Справа в тому, що до Києва приїхала знаменитість. Майстер жіночого у-шу, власниця дев’ятого дану із вправ з макогоном, десятого — із фехтування рогачем, незліченних поясів з рукопашу, — коротше кажучи, зірка сучасних бойових мистецтв. І завтра, а точніше, вже сьогодні, бо ми із Соломинкою загулялися далеко за північ, відбудуться показові виступи.

Не буду хвалитися, але у свої двадцять два я є абсолютним чемпіоном Служби з бойового гопака, і якби не секретний статус, напевно, міг би поборотися за звання чемпіона світу. Це не я кажу, це твердить тренер. Проте що означає якийсь там чемпіонський пояс порівняно з високими задачами, які стоять перед УГС? Наприклад, лад і спокій нації. Ну хіба це можна проміняти на якийсь там п’єдестал? Так тренер говорить далі. А я собі думаю — ну добре, дармославність, безперечно, гріх. Але перевірити себе я маю право? Ну скажіть? Маю право спробувати свої здібності у сутичках із найкращими бійцями світу? Просто щоб переконатися у своїй силі. Мені не треба грошей, букетів та кубків. Я просто хочу знати свої можливості.

От і надумав дочекатися, поки хтось із знаменитостей приїде до Києва. Сісти в перших рядах, неначе звичайний глядач. Наприкінці виступу обов’язково запропонують бажаючим вийти і спробувати свої сили у сутичці з великим майстром. Зазвичай ніхто не зголошується. А я вирішив вийти. Ні, зрозуміло, вигравати я не буду — не тому що не можу, а тому що не годиться секретному агентові привертати до себе зайву увагу. В кінці чесно упаду під якимось несильним ударом. Але до того… Я повинен випробувати, чого вартий. І чого варті усі ці пихаті зірки.

Отож саме на такий виступ я хотів запросити Соломинку. Це і було моїм бажанням — показати себе у всій красі. Жінки зазвичай не дуже добре ставляться до спорту, особливо до двобоїв. А тому виграш у дартс був чи не єдиним шансом заманити дівчину до Палацу Спорту. На заваді стало проклятуще сало. От бачите, навіть вірш склався. Не дарма ж сало так не люблять в Українській Галактичній Службі. І я тепер його любити не буду. Якщо зможу, звичайно.

Ні, зрозуміло, що я зробив-таки спробу запросити Соломинку на вечір, але коли вона відмовилася, мотивуючи справами, уже не мав додаткових аргументів. А якби виграв, га?

День на службі минув непомітно. Лях послідовно виконував свою обіцянку гнобити мене за той вечір, але я не ображався, бо в чоловічому середовищі не заведено ображатися на старших за посадою або званням. Доросту до агента — сам буду молодих торбить. А зараз мушу терпіти, бо терпен — спасен. Зате на фізпідготовці я розім’явся від щирого серця. Тренувався перед своїм вечірнім виходом. Серйозна справа — оно навіть плакат у залі повісили: «НЕПЕРЕМОЖНА СОЛОХА. ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ В ПАЛАЦІ СПОРТУ! ВОНА ДАСТЬ ВАМ ЧОРТІВ!» І намальована дебела тітка з рогачем. Дасть чортів?! Це ми ще подивимося, хто кому дасть.

— Чого вирячився? Працюй! — це вже тренер.

Працюю.

Наостанок ми зіграли в улюблену гру — «хто кого з’їсть». Дві команди, м’яч, двоє воріт. Правило одне — не стріляти бойовими. Наша команда виграла, і це додало настрою.

— На Солоху підеш? — спитав я Ляха в роздягальні.

— Збираюся. А ти?

Я загадково посміхнувся.

— Мустафу візьмемо?

— Давай. Нехай подивиться, як воно буває. Поміняємося досвідом.

Ех, жалко, краще б я із Соломинкою сходив, чим з Мустафою.

Проте Лях не був би агентом першого класу, якби не вмів тлумачити загадкових посмішок.

— Ну, розказуй, — підійшов він до мене в душі і поклав руку на гарячий кран.

— Чого тобі?

— Що надумав, розказуй.

— В смислі?

Я можу витримати холодну воду, практично до нуля градусів, але теплу, як відомо, витримують тільки жінки. І як це їм вдається?

Інакше кажучи, довелося розповісти начальнику свій задум. Тільки не думайте, що я злякався фізичного болю. Просто в УГС заведено поважати старшину, бо за неповагу можна запросто канчуків отримати. Крім того, Лях насправді хороший хлопець і ніколи нікого не здавав.

— Дурень, — зауважив він, вислухавши мої резони. — Двічі дурень. Бо по-перше, вся твоя ідея — це дурість, а по-друге, якщо вже збираєшся робити дурощі, то хоч не роби їх по-дурному.

І як двічі по два він роз’яснив мені, що з виступу цієї самої Солохи передбачена телетрансляція, а значить у разі коли я вийду на килим, мою безсмертну парсуну зафіксують на плівці разом з усіма прийомами та кидками. І коли навіть зможу замилити очі лохам у залі своїм удаваним програшем, то вже ті, кому це потрібно, проаналізують запис та зроблять правдиві висновки. І отут уже я точно траплю до всіх спецкартотек. А після цього у Службі можна розраховувати хіба що на кар’єру гардеробника.

— Ти хоч би радився з розумними людьми, якщо сам не можеш зметикувати елементарних речей.

Мені по-справжньому стало соромно. Страшно подумати, чим я ризикував. Практикантам дійсно треба вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Так сказав засновник Служби, знаменитий Кобзар.

— Одягайся і ходи зі мною.

Ідучи довгим коридором за спиною начальника, я лаяв себе останніми словами. «Нездара» і «фраєр» були нам’якішими формулюваннями. Біля дверей з написам «Спецгримерна» ми зупинилися. Господи, і як це я сам не здогадався?

За розпорядженням Ляха зі складу принесли невеличку борідку, бакенбарди, джинси з ватяними прокладками, які одразу зробили мене товщим, мішкуватий піджак, темні окуляри та фарбу для волосся. За п’ять хвилин із дзеркала дивився вайлуватий селюк, який приїхав у місто по шматок культури. Слава Богу, що Соломинка не побачить мене в такому вигляді! Здається, я навіть поменшав на зріст. Штани були досить товстими, тому, роблячи крок, доводилося трохи розставляти ноги — де й поділася моя справжня пружна хода.

— Оце називається перевтілення! — задоволено мугикнув Лях.

Я спробував зробити мах ногою і переконався, що новий одяг попри всю незручність все-таки не дуже заважає. Принаймні битися можна. Бо інакше довелося б роздягатися перед виходом на ринг — ото була б кумедія!

— Окуляри не травматичні і не розбиваються. Під час фізичного контакту знімати не треба.

Я посадовив це диво техніки на носа і остаточно сховався від себе, а заразом від можливих ворожих агентів. Так, порівняно зі мною тепер навіть Мустафа зі своїми трьома очима виглядав красенем.

— замугикав я старовинну пісню. І Лях підхопив:

Усе почалося з бойового гопака. Кажуть, у стародавні часи під час урядового концерту один танцюрист не розрахував і зачепив ногою лаштунки. Як на гріх, за ними ховався хтось із міністрів — милувався уславленим мистецтвом українців. У результаті — кілька вибитих зубів і глибокий нокаут з одного боку та негайне звільнення з вовчим квитком — з іншого. Куди діватися бідному хлопцеві, коли, окрім гопака, він нічого не вміє? Хоч лягай та помирай. Отож перед смертю він вирішив помститися. Згадав, як клацнули міністерські зуби під козацьким чоботом, і зрозумів, що зброя для помсти у нього в руках. А точніше, в ногах. Так і з’явився цей видатний бойовий стиль, яким тепер захоплюється вся Галактика і навіть дехто за її межами.

Щоправда, існує й інша версія — що бойовий гопак відродили вчені, проаналізувавши старовинні козацькі рукописи та співставивши їх із танцювальними рухами. Але особисто мені такий варіант не подобається — мистецтво не може народитися в лабораторії, а тільки в бою, тільки задля перемоги.

Однак справжню світову популярність українським бойовим дисциплінам принесли жінки. Згадавши свою старозаповітну зброю — макогон та рогач, вони невдовзі підняли мистецтво володіння ними до просто таки неосяжних висот. І Галактика здригнулася. Шлях Макогона та Шлях Рогача, як їх охрестили невдовзі, захопили буквально кожну цивілізацію, яка включала осіб жіночої статі. Макогони виробництва найкращих українських майстрів продавалися з аукціонів, на рогачі з петриківським розписом чергу займали за кілька місяців. Уроки наших зірок транслювали усі спортивні канали, на деяких планетах їх навіть включили до шкільної програми.

Тому не дивно, що перед входом до Палацу Спорту чинилася справжня божевільня, і нам з Ляхом довелося застосувати усі свої спеціальні навички, аби пробитися до каси. Мустафа тим часом контролював вхід. Щоправда, наш центаврянський колега категорично відмовився упізнавати мене в моєму теперішньому вигляді. І навіть знявши окуляри, я не переконав недовірливого інопланетника — адже центавряни не надто покладаються на вираз очей.

Воно зрозуміло, бо три центаврянських ока — це вам не два людських, а отже, їхня роль у культурі зовсім інша. От візьмемо, наприклад, вираз «дивися в очі» або «відводити очі». Центавряни їх ніколи не зрозуміють — хіба лише словосполучення «очі бігають», тому що в них вони і справді весь час бігають. Наша приказка «в Сірка очі позичати» свого часу викликала в Мустафи справжній ступор, він і досі обурюється з приводу, як він висловився, «трансплантації тваринних органів людям». Єдине, в чому ми майже зійшлися — це сакраментальне побажання «бодай тобі очі повилазили». Наш практикант погодився, що на Центаврі такий вислів принципово можливий, хоч і є вкрай непристойним, принаймні сам він не наважився б його вжити навіть у суто чоловічій компанії.

До речі, може я не знаю, то скажіть — чи в природі взагалі існують настільки непристойні вислови, щоб їх не можна було вжити у чоловічій компанії? Хіба лише ті, які вживаються серед жінок.

Нам пощастило з квитками, через те що завбачливий Лях скористався службовим становищем. Не своїм — через зрозумілу і глибоку секретність нашої діяльності. Натомість агент першого класу Служби мав право користуватися службовим становищем будь-якого чиновника аж до заступника міністра включно, і іноді це дуже допомагало. Тут, щоправда, існувало одне застереження — ці воістину екстраординарні права надавалися агентам УГС тільки для виконання службових завдань, але хто скаже, що підвищення рівня бойової підготовки практикантів не є службовим завданням керівника групи?

Отже, злегка прим’яті, але бадьорі, ми зайняли свої місця в найпершій лаві крісел, біля кутка майданчика. Звідси все було як на долоні. Широке татамі вкривало підлогу за міцною сталевою огорожею. Про огорожу варто сказати окремо — виступи наших майстринь рогача та макогона викликали в публіки, особливо жіночої статі, такий вибух темпераменту, що спроби прорватися на сцену набули систематичного характеру. Саме тому до обов’язкового реманенту було введено сталевий паркан з невеликим, але чутливим електричним струмом — нічого небезпечного, проте відбиває бажання іти на штурм. Крім цього, на першій лаві через кожні десять стільців сиділи охоронці в цивільному — спеціально для тих, на кого не діє різниця електричних потенціалів.

Взагалі, заходи безпеки з висоти своєї кваліфікації я оцінив би як мінімальні, враховуючи ажіотаж, що супроводжував виступи наших дівчат по всій Галактиці. І це, зрозуміло, негаразд. Може, написати службову записку на цю тему?

Мустафа крутив очима на всі боки, певно, в захваті від такої кількості людей, а може, теж вивчав систему охорони, аби не втрачати час дарма. Хто їх, центаврян, розбере? Я шторкнув його ліктем.

— Чого вам? — упертий інопланетник усе ще категорично відмовлявся впізнавати мене і називав на «ви».

— Дивися.

На подіумі якраз встановлювали величезний стенд з горщиками, мисками та іншим кухонним начинням для демонстрації майстерності Непереможної Солохи в метанні. Кажуть, вона з двадцяти метрів вражає рухому ціль двома тарілками з трьох. А горщиком може вцілити стоячого супротивника навіть на сорока. Це вже справжня артилерія. Цікаво тільки, навіщо при такому вмінні Шлях Рогача, а тим більше Шлях Макогона? Стріляй собі з відстані — аби снарядів вистачило.

Коли стали виносити важкі пательні, тут уже навіть Мустафа підхопився з місця від захвату. Така чавунна сковорода може завдавати страшних ударів і одночасно слугувати щитом. Озброєна нею та сучасним міцним макогоном, жінка перетворюється на справжню бойову машину.

Вочевидь, подібні думки виникли не тільки в моїй голові, тому що в залі почалося пожвавлення.

— Ну як, уже злякався? — прошепотів мені на вухо Лях.

— Не дуже, — я стенув плечима. Чого тут лякатися? Хай і добра, але всього-на-всього зброя. Нас іще на першому курсі відучили боятися зброї. Боятися треба людини, яка цією зброєю володіє.

На такій думці я змушений був зупинитися, бо заграли фанфари, і в залі поступово згасло світло. Останні шарудіння, гомін та шикання, і дикторський баритон оголосив:

— Непереможна Солоха!

Отак просто. Без титулів, без звань. Скромно й лаконічно. Непереможна. Ну що іще можна додати до такої характеристики?

У світлі прожекторів з’явилася вона, Непереможна Солоха, у повному бойовому спорядженні. Широка спідниця підтикана з боків, аби дати свободу ногам. Рукави білої сорочки підкатані, глибокий викот прикрашає червоне коралове намисто. Подейкують, що насправді намисто не просте — замість нитки там сталевий тросик, щоб можна було душити супротивника. Отож, червоне намисто лежить на високих грудях, волосся ретельно заховане під традиційний у цьому виді бойового мистецтва очіпок, і краї його зав’язані такими собі хвацькими ріжками. Одна рука спирається на стегно, у другій — довгий рогач. Ви зрозумієте мене правильно, коли скажу, що від такої картини спиною побігли мурашки. Ні, я не злякався, тому що я взагалі нічого не боюся, але голос крові — що поробиш, мої пра-пра-прадіди теж здригалися, коли бачили жінку в бойовій позиції.

Солоха вклонилася на всі чотири боки, де сиділи глядачі. Прожектори припинили бігати, немов навіжені, і мені вдалося роздивитися її обличчя — зрозуміло, настільки, наскільки це можливо з відстані. Треба зазначити, що воно було добряче набусурманене — брови агресивно підведені сажею, лоб вибілений, а щоки вкриті легким рум’янцем, не знаю, справжнім чи штучним. Але попри традиційний макіяж, мені здалося, що жінка зовсім не стара. А це означає, що її вміння не є суто теоретичними. Вона — реальна бойова одиниця.

Такі висновки надихали. Бо, знаєте, як воно буває — видатний майстер, ідучи до зеніту своєї слави, добряче стомлюється і врешті здатен тільки на показові виступи або навчання. Чи багато слави — перемогти славетну, але стару людину? Врешті-решт, молодість завжди переважає у силі. Але це не той випадок, а отже, на мене чекає справжнє випробування. Що ж, я готовий до випробувань, і тепер подивимося, чого такого вона вміє, коли вважає себе непереможною.

Побачивши свою богиню, зал вибухнув овацією, так що навіть заглушив звук фанфар. Лях поруч несамовито бив у долоні. Мустафа тупотів ногами, бо на їхній планеті так заведено. Незворушним лишався лише я, за що одразу отримав від начальства втик.

— Ти звертаєш на себе увагу, — прошипів Лях і для переконливості стусонув мене під ребра.

Задивившись на майбутню суперницю, я забув просту істину — агент Української Галактичної Служби має зливатися з натовпом, аби його не можна було запам’ятати, а значить викрити. Так мені і треба, йолопу.

А взагалі-то славетна Солоха була геть не схожа на свій афішний образ. Вона зовсім не справляла враження дебелої. Така собі граційна жіночка, навіть можна було б сказати, що тендітна. Босі ноги впевнено топчуть татамі, але роблять це якось ніжно. От саме тому українське бойове мистецтво завоювало світ, що воно дозволяє жінці залишатися жінкою, а не накачувати велетенські м’язи або висушувати себе дієтами. Я раптом відчув гордість за всю націю, але вчасно зупинив себе: врешті, прийшов сюди не для того, аби пишатися.

А Солоха вже почала розминку. Вона перестрибувала через асистентів, спираючись на рогач, неначе Бубка на жердину, жонглювала макогонами, тарілками та горщиками, — коротше кажучи, робила усі ті ефектні штучки, що справляють враження на публіку, але не є по-справжньому складними. Так зможе будь-який кандидат у майстри, дай тільки волю. Наш тренер категорично забороняє подібні вправи, бо вважає їх профанацією. Проте він все-таки має на увазі чоловіків. Жіночі стилі завжди були схильні до танцювальності.

Коли в повітрі засвистіли перші бойові тарілки, найбільш полохливі глядачі почали прикривати голови руками. А дарма — жоден снаряд не пролетів повз ціль, жоден шматок порцеляни не впав у залу. Наприкінці першого відділення Солоха навіть стала пускати тарілки по дузі над глядачами, неначе бумеранг, і вони врізалися в ціль з боків, осипаючи її скалками. Так, тут було на що подивитися. Я не є фахівцем з бойового метання, але маю досить тверду руку та вірне око, а тому можу оцінити чуже мистецтво. Так от, заявляю відповідально, тут воно було на рівні галактичному і навіть вище. Я ніколи не бачив нічого подібного. А коли з тридцяти метрів Солоха, майже не цілячись, закинула п’ять горщиків на п’ять кілків бутафорського тину, і вони захиталися там, подзеленькуючи, немов глиняні дзвоники, зал просто заволав від захвату.

— Її треба залучати до спецоперацій, — закричав я Ляху в самісіньке вухо, намагаючись перекрити галас. І він тільки кивнув.

Друге відділення було, як на мене, менш цікавим. Я вважаю і, здається, небезпідставно, що бойове мистецтво може бути або ефектним або ефективним. Те, що демонструвала нам Непереможна Солоха, більше нагадувало китайський театр — спочатку з макогоном проти одного, потім з макогоном проти двох, з рогачем проти трьох. Супротивники слухняно падали попри те, що вона зупиняла удар на підльоті. Ну зрозуміло — не можна щосили гамселити своїх асистентів, бо так скоро асистенти закінчаться. Але показові виступи втрачають цінність для справжнього поціновувача. Судячи з того як Солоха вправлялася зі своєю зброєю, вона дійсно могла зупинити двох-трьох погано навчених бійців, може, навіть одного добре навченого. Ні, що там казати, асистенти були професійні, вони щосили демонстрували агресію, а за необхідності навіть підлість, проте твердо знали, атакувати наступної миті чи падати, і це геть псувало ефект.

Втім, здається, капризував лише я, оскільки зал не припиняв аплодувати практично ані на секунду, і щоразу лунали схвальні чоловічі, а подекуди істеричні жіночі вигуки:

— Так йому, правильно!

Очевидно, у частини публіки не склалося родинне життя.

Я мимохідь почав роздивлятися глядачів і помітив, що в залі, крім місцевих мешканців, зібралося багатенько інопланетників. Були тут і земляки нашого Мустафи, що в захваті тупали ногами, і хвостаті андромедяни, і навіть за скляною перегородкою спрути, здається, звідкілясь із району Бетельгейзе. Їх було напхано за склом, як сардин у консервах, тільки мацаки стирчали на всі боки. Цікаво, як визначили, скільки ж квитків їм продавати.

Поки я отак міркував, Солоха перейшла до останньої частини програми — бій проти чотирьох озброєних ворогів у повному спорядженні, тобто зі сковородою, рогачем та макогоном за поясом спідниці. Скажу вам, це було щось. Тут я навіть припинив озиратися навкруги. Спочатку вона тримала їх на відстані, виписуючи рогачем блискучі кола. Потім якось непомітно зробила з кола еліпс, що дозволило наблизитися до одного з ворогів на відстань удару. Мить — і він схопився за голову, здається хлопцеві таки по-справжньому перепало. Наступним рухом Солоха жбурнула свого рогача, неначе справжній спис, і вцілила у груди іншого. Він заточився — що поробиш, робота є робота, іноді доводиться отримувати. Захищаючись чавунною сковородою від палиць та нунчаків решти супротивників, Солоха видобула макогона і тут почалося саме те, про що попереджала афіша. Вона дала їм чортів — інакше і не назвеш той вихор з людини, металу та дерева, що утворився на майданчику. Зал завмер, намагаючись вловити кожен рух. Чутно було тільки удари палиць об сковороду та войовничі вигуки Солохи. Так, хлопці в неї були непогані — інакше вони б давно вже лишилися без голів та очей. Той, що постраждав від списа-рогача, оклигав і поліз було з третього боку на допомогу товаришам, але їм уже нічого не могло допомогти — один після карколомної атаки отримав сковородою просто в лоба, другий наштрикнувся на макогона, а останнього Солоха просто загнала в куток, обеззброїла та під аплодисменти публіки примусила здатися.

Це було справжнє шоу. Я не жалів долонь, аплодуючи, Мустафа мало не проломив підлогу своїми центаврянськими ногами. Народ свистів і волав. Здається, навіть спрути були в захваті, хоч насправді їх не розбереш.

Солоха скромно стояла під цим шквалом різнопланетного захоплення. З лав летіли букети та паперові літачки з освідченнями в коханні. А вона тільки опускала очі, як заведено в наших жінок. Отак от, знайте українок!

Хвилин десять не вщухала буря в залі, коли нарешті диктор оголосив:

— Шановна публіко! Якщо серед вас є сміливець, Непереможна Солоха готова зійтися з ним у чесному ґерці. Приз для звитяжця сьогодні особливий — це поцілунок Непереможної Солохи.

Отож настав мій час.

— Ну то як, знайдуться сміливці? — знову запитав диктор, наперед знаючи, що не знайдуться.

Я тримав паузу. Лях дивився запитально. Невже я передумав, чи то пак, злякався?

І коли втретє диктор спитав:

— То як, є в залі справжні вояки?

Я підняв руку і вигукнув:

— Є!

Зал одразу немовби вимкнули — така тиша запанувала серед глядачів. І в цій тиші було чутно, як я підвівся зі стільця, обсмикнув штани на колінах та ще раз повторив:

— Я хочу спробувати.

Я ніколи раніше не стояв на сцені, і тому не міг оцінити, наскільки складні умови для роботи в наших зірок. Прожектори б’ють просто в очі, вуха закладає від шуму, майданчик здається просто мікроскопічним, один крок — і ти в ауті. І взагалі дуже незатишно.

Треба сказати, що зал зустрів мій вчинок з ентузіазмом — одні попідскакували з місць, аби краще роздивитися такого небаченого сміливця, інші наводили на мене біноклі, а двоє андромедян у південному секторі швиденько організували тоталізатор і приймали у сусідів ставки на переможця. Єдині, хто не виявив зацікавленості в моєму виступі, — це спрути з Бетельгейзе. Поки відмикали електрику від огорожі, аби пропустити мене, поки я намагався пристосуватися до нелюдських умов на сцені, акваріум у кутку спорожнів. Вочевидь, спрути вже побачили все, що хотіли.

— Виберете зброю? — асистенти піднесли мені цілий оберемок палиць, нунчаків та такого іншого добра.

Я заперечливо похитав головою.

Солоха здивовано підняла брови, але теж відклала макогона.

Тут, на сцені, я нарешті зміг її як слід роздивитися. Невисока, міцненька. Груди під сорочкою ходять ходором після виступу — воно і зрозуміло, важко віддихатися в гарячому від софітів повітрі. З-під очіпка вибилася прядка темного волосся. Карі очі уважно вивчали мене. Стоп. Здається, я її вже десь бачив.

— Готові?

Я кивнув. Солоха прийняла бойову стійку — ноги злегка розставлені, руки впираються у круті стегна. І тут мене неначе блискавкою вразило.

Соломинка!

З-під бойового розфарбування на мене дивилися очі моєї дівчини. Пухкі губи, ті самі, що я їх вчора поцілував, стислися від напруги, ніжні руки мали от-от розпочати рух.

Саме цей рух я і пропустив. Не дивно, бо коли стоїш на рингу, згадувати вчорашні поцілунки — вірний шлях до поразки. Удар був не сильний, певно, Солоха, чи то пак, Соломинка, боялася травмувати незнайомця, проте досить чутливий. Я рефлекторно відступив на крок. Публіка зашуміла. Наступну атаку я вже зустрів у повній бойовій готовності і ефектно підставив ногу під кулак.

— Лясь!

Будеш знати, як недооцінювати супротивника.

Соломинка мене, безперечно, не впізнала, та й навіть рідна мати не впізнала б сина в моєму теперішньому гримі. Тому я вирішив одразу не включатися, оскільки це нечесно — вона розраховує на звичайнісінького лоха з публіки, а не на міжнародного майстра. Дам можливість поступово відчути свою кваліфікацію.

Наступні два удари я навіть не блокував, а просто ухилився. І ухиляючись помітив, що в залі почався якийсь дивний рух. Роздивитися як слід часу не було — Солоха безперервно атакувала, проте бічним зором я побачив, як підхопилися зі свого місця Лях із Мустафою і наступної миті впали, неначе підстрелені. З іншого боку якась темна маса прокотилася проходом і завмерла біля самої огорожі, потім ще одна.

— Зачекай, зачекай.

Але Солоха не вгавала, і мені довелося контратакувати, аби з ударом зайти у клінч. Це виявилося не такою простою справою. Атаку вона блокувала, а коли я обхопив її за поперек, одразу відчув болючий удар по литці. Не розпускаючи обіймів я впав, захоплюючи із собою суперницю. Вочевидь, вона сприйняла це за відступ, тому що наступної миті вже обхопила мене ногами та сіла зверху, замахнувшись для удару. І тільки тут побачила зал.

А там коїлося щось незвичайне. Звідусіль з проходів котилися великі сірі кулі і зупинялися навколо сцени, немовби оточуючи її. Хтось із охорони скочив було на ноги та потягнувся за електричним кийком, але раптом з найближчої до нього кулі вилетіло щось на кшталт мотузки і спритно обплело руку. Друга мотузка вже обхопила ноги, і охоронець завалився на підлогу, неначе лялька. Зліва від мене підхопився іще один сміливець, але його швидко сповила найближча істота. Я знайшов поглядом своїх друзів. Обидва сиділи в кріслах, міцно обкручені сірими мацаками. І тут я зрозумів, куди раптом поділися спрути з далекої Бетельгейзе.

— Що це? — розгублено спитала Соломинка.

— Здається, я здогадуюся.

Спалахи спротиву виникали то там, то тут, але миттєво вщухали, заплутуючись у міцних обіймах спрутів. Я швидко оцінив ситуацію і зрозумів, що треба вшиватися. Приблизно так і висловився, виборсуючись з-під Непереможної Солохи.

Можливо, вона дійсно вміла добре битися, але розбиратися з терористами — це зовсім інша робота. А що тут у нас в наявності теракт, тепер сумнівів не виникало. От тільки б іще отримати можливість розбиратися, а не сидіти десь у кутку, зв’язаним бридкими мацаками.

Для початку належало вибрати шлях відступу, принаймні так нас учили. Час на втечу є, хоч і невеличкий — поки терористи остаточно зламають опір охорони.

Тут у мене в голові майнув неясний спогад, і я рішуче схопив Соломинку за руку.

— За мною.

Треба віддати належне, вона не спитала, куди, і не стала опиратися, а просто поплазувала слідом. Мій задум був простим і елегантним — у підлозі кожної сцени, а особливо Палацу Спорту, є люки, що ведуть донизу. Через такі люки подають електрику, воду і все, що треба, туди ж таки зникають асистенти та тигри у фокусників. Нам належало зникнути, так само як тиграм. Треба тільки знайти найближчий люк та спробувати якось відчинити. Я підняв край татамі та пірнув туди, намацуючи підлогу руками. Соломинка трималася за мною. Молодець, дівка.

А напасники, вочевидь, уже захопили звуковий вузол, тому що над залом лунав рипучий голос електронного перекладача:

— Зберігайте спокій. Спротив не має сенсу. Це теракт. Зберігайте спокій.

Спокій. Добре сказано, хай їм чорт.

Люк знайшовся досить швидко. Я пробував натиснути на нього з різних боків, поки нарешті знайшов прихований механізм, і кришка слухняно від’їхала донизу, відкриваючи шлях до втечі. Пересвідчившись, що погоні поки немає, я галантно пропустив жінку вперед і сам пірнув слідом.

Ми сиділи в машинному відділенні попід сценою та прислухалися до невиразного шуму згори. Люк я акуратно зачинив за собою. Здається, наша втеча залишилася непоміченою. Щоправда, довелося добряче наїстися пилюки під татамі і тепер ретельно відпльовуватися.

— Що там відбувається? — нарешті витисла із себе кілька слів Соломинка.

— Теракт відбувається. Ти ж чула. Нас взяли в заручники.

— Хто?

— Восьминоги. Вони, здається, прилетіли з Бетельгейзе.

— Так ми ж з ними друзі.

— Певно, що так. Ти ж бачила їхні дружні обійми.

Я струснувся усім тілом, немов собака, і підняв цілу хмару куряви.

— А навіщо їм це?

От якби знати. Втім, вони скоро оголосять свої вимоги, принаймні так твердить теорія. А практика…

— Нам яка різниця, навіщо?

— А ви хто?

У темряві зблискували Соломинчини очі. Вона мене так і не впізнала, і я вирішив поки що зберігати інкогніто.

— Глядач.

— Не схожі ви на звичайного глядача.

Шкода, а так намагався бути саме звичайним глядачем… Я тільки знизав плечима, втім, це, мабуть, залишилося непоміченим у пітьмі. Що робити далі? Теорія радила встановити зв’язок із Службою і доповісти ситуацію. Проте аби доповісти ситуацію, її спочатку треба знати. А ми сиділи тут як миші і навіть не уявляли реального масштабу подій. Отже?

— Я пропоную піти на розвідку, — сказала Соломинка.

Ти диви.

Я мовчки підвівся і посунув до стіни, у якій, судячи зі світлих шпаринок, мали бути двері.

— Куди ви?

— На розвідку. Куди ж іще.

— Ви не надто ввічливі. Зачекайте, ми раніше ніде не зустрічалися? Щось мені ваш голос здається…

— Тс-с-с… — я навпомацки знайшов ручку і обережно став відчиняти двері. Ззовні долинав шум.

Ми принишкли біля щілини, що утворилася у проймі. Шум наближався. Спочатку перед нами виник сірий мацак. Він міцно вхопився за гладеньку підлогу і слідом виповзло все тіло великого, завбільшки з мене, спрута. Ми зачаїли подих. Слава Богу, потвора не помітила нас і полізла собі далі, але уявіть наш стан, коли ми побачили джерело шуму та зойків, що лунали безперервно. Ззаду наш інопланетний «друг» тягнув, обплівши мацаками, двох людей, в уніформі, напевно, із тутешнього персоналу. Бідолашні хлопці борсалися, виривалися, але мацаки тримали міцно, немовби приклеєні.

Коли потвора зникла за рогом, ми із Соломинкою перезирнулися. Доведеться бути дуже обережними, бо в такі обійми легко потрапити, а от вирватися — важче.

Переконавшись, що шум достатньо віддалився, ми зробили крок у широкий коридор і почали свою подорож технічними поверхами Палацу Спорту.

Судячи з побаченого, напад було ретельно підготовано. Не знаю, скільки насправді було цих спрутів, але ми скрізь наштовхувалися на сліди їхнього перебування та відчайдушного опору з боку персоналу. Так, я мав рацію — в касі помилилися з кількістю квитків для цих тварюк.

Вочевидь, останню фразу я пробурмотів уголос, тому що Соломинка спитала:

— Яких квитків?

— Вхідних квитків. Я кажу, вони купляли квитки, значить, можна встановити, скільки їх тут.

— А ви знаєте, скільки продано квитків?

— Ні, але інші знають.

Мобільний зв’язок було подавлено примусово, так завжди роблять на виставах, аби не заважали артистам. Телефони місцевого зв’язку працювали, але при спробі вийти в місто одразу давали відбій. Значить, терористи захопили весь палац. Так я і сказав, кинувши чергову трубку.

— Чому ви так вирішили? — Соломинка акуратно повісила її на місце. Українські жінки страждають на манію прибирання, це доведено психологами.

— Я так вирішив тому, що коли плануєш обмежитися залою, немає рації вимикати телефони. Логічно?

— Логічно.

Ми побували в багатьох приміщеннях і скрізь знаходили одне й те саме — безлад, розкидані меблі та мовчазні телефони. Сюди, на технічний поверх, не долинало згори жодного звуку. А від цього картина спустошення ставала ще зловіснішою. Одного разу ми ледь не вскочили в халепу — коридором, повз двері, які ми уже збиралися прочинити, плазував спрут. Він був без полонених, тому просувався беззвучно. Довелося потроїти і без того подвоєну пильність.

— Усе. Розвідку закінчено, — проголосив я, виходячи з чергового кабінету.

— Чому? — поцікавилася Солоха.

— Мені все зрозуміло. Палац повністю заблоковано, людей тримають в залі під контролем. Треба шукати вихід назовні.

Я сам собі сподобався цієї миті — настільки авторитетно та спокійно прозвучали висновки.

— А що вони хочуть?

— Це нам розкажуть ззовні, якщо виберемось. Давай знайдемо кухню.

— Кухню?

Це ази. Найкращий спосіб проникнення до споруди — вентиляційний канал. А де найбільші вентиляційні канали? Зрозуміло, в кухні.

— У Палаці є ресторан. А значить, є і кухня.

— Навіщо нам кухня?

— Побачиш.

Пильнуючи в чотири ока, ми знайшли-таки кухню без зайвих пригод. Солоха чудово орієнтувалася за запахами, принаймні кухонними, і врешті ми відчинили ті двері, що треба.

— Тю-тю.

Тут, судячи зі всього, відбулася справжня битва. Кухарям не першина мати справу із восьминогами, крім того, вони завжди озброєні велетенськими ножами, — отже, картина перед нами вимальовувалася грандіозна. Підлога була вщент залита борщем, скрізь валялися тарілки, каструлі та інший кухонний реманент. На плиті догоряв якийсь соус, — власне, за його запахом ми й зорієнтувалися. Хлопці не здалися без бою, принаймні про це свідчив велетенський обрубок мацака, який тепер уважно розглядала Соломинка.

— Дивіться.

Внутрішня поверхня втраченої терористом кінцівки була вкрита маленькими, навіть тендітними присосками. От в них, власне, і крилася справжня сила спрутів. Ці присоски намертво чіплялися за підлогу чи за людину — навіть і не пробуй відірвати. Тисячі маленьких присосок. Елементарні закони фізики.

— З таких обіймів не викрутишся.

Я почухав потилицю.

Соломинка стояла переді мною і тримала в руках обрубок нашого ворога. Можна було замилуватися нею в цю хвилину. Очіпок збився на бік і майже не стримував розкішного темного волосся. Викот запилюженої сорочки злегка надірвався і тепер відкривав трошечки більше, ніж раніше. Перемазане у сажу та білила обличчя набуло трохи дитячого виразу. У цей момент я відчув себе готовим пообрубувати геть усі мацаки на світі!

Але до справи. Перш за все я знайшов холодну плиту, бо на гарячій не дуже пострибаєш. Так, каструлі, миски — все геть, аби зручніше було дістатися до вентиляції. Відсунув банку зі смальцем. Нюхнув. Смалець був уже готовий до подачі — заправлений зеленню та часником, саме те, що треба. Я озирнувся навкруги, підійшов до полиці з хлібом та відламав собі добрячу скоринку. Війна війною, а обід за розкладом, та й, врешті-решт, ефективність праці ситої людини більша, чим голодної. Смалець ліг зверху густим шаром, я облизав ложку.

— Хочеш хліба?

— Чого? — дівчина відкинула мацак і підійшла до мене. Я зробив бутерброд і їй. Деякий час ми просто стояли і їли, немовби збираючись із останніми силами перед боєм. Та воно, в принципі, так і було.

Я закинув в рота останній шматочок, витер об штани жирні руки, аби краще хапатися за трубу…

— Стоп!

Від мого вигуку Соломинка здригнулася.

— Що з вами?

Витер жирні руки… Господи! Я уже побіг геть, підхопив з підлоги ворожий мацак та провів по ньому пальцями. Так і є! Наступної миті повернувся до столу, запхав до банки зі смальцем долоню, а тоді знову торкнувся присосок. Ура!!!

Соломинка дивилася на мене, немов на божевільного.

— Що сталося?

Я вхопив її за плечі, несила стримати радощів.

— Пам’ятаєш дартс?

— Який?

— Ну, вчора в дартс грали.

— А ви, власне, звідки…

— Там теж присоски, розумієш? І якщо їх намастити салом, вони не липнуть, розумієш?

Здається, вона почала метикувати.

— Зачекайте, а як ми зможемо усіх їх намастити?

— Господи, та не їх. Ми самі намастимося, це ж елементарно!

Соломинка дивилася на мене широко розкритими очима.

— Роздягайся! — скомандував я.

— Навіщо?

— Господи, ну що тут складного? Одяг на тобі — це зачіпка, до одягу присоска приклеїться, а якщо ми роздягнемося голі та обмастимося салом… — і тільки тут я зметикував, яку власне пропозицію роблю молодій дівчині. — Ой, пробач. Я не подумав… тобто не хотів… тобто я сам якось уже.

— А оце дзуськи!

Я підняв очі. Соломинка почервоніла, від чого стала іще привабливішою.

— Теж мені сам! Нікуди ти сам не підеш! Я з тобою! — вона уперла руки в боки, і я зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

Роздягалися ми по різні боки плити. Соломинка попросила не дивитися на неї, і я, як міг, виконував це прохання. Банку зі смальцем поставили посередині, наші руки раз по разі зустрічалися в ній, і дівчина навіть не відсмикувала свою долоньку.

З яким задоволенням я позбувся свого маскараду — на підлогу полетіли окуляри, за ними борідка, бакенбарди, ватяні штани. Я мастився смальцем ретельно, аби не пропустити жодної ділянки, і краєм ока слідкував за Соломинкою — щоб у неї теж не залишилося незмащених шматочків.

— Спину, — сказав я.

— Що? — вона не підняла очей.

— Спину тобі намащу.

— Та я якось.

— Припини. Це питання життя та смерті.

У першу чергу Соломія була бійцем, принаймні зараз, а тому зрозуміла мене правильно. Але в другу вона лишалася дівчиною, а тому сказала:

— Ну добре. Тільки не дивися.

Прохання виглядало досить дивним, хоч жінки — відомі майстри дивних прохань. Я обійшов плиту, зачерпнув рукою смалець і почав ретельно втирати його в дівочу шкіру. Втирав і милувався, наскільки приємною на дотик була ця спина. Коли мої руки спустилися до талії, дівчина здригнулася і зауважила:

— Далі я сама.

— Бога ради. А мене намастиш?

— Авжеж.

Вона обернулася і одразу підняла очі, бо я відвернутися іще не встиг.

— Перепро…

Слова застрягли у неї в горлі.

— Ти?

Я засміявся. Настільки щирим було це здивування. Вона розглядала підлогу, де валялися рештки мого гриму.

— Так ти знав? Ти спеціально прийшов, аби мене обдурити?

— Чому обдурити? Просто зробити сюрприз.

— Нічого собі сюрприз, — сказала Соломинка. — Добре, ми спочатку врятуємо заручників, а потім розберемося.

Скажу вам чесно, це було видовище! Уявіть собі — ми, голі, немов турецькі святі, влітаємо в розчахнуті двері спорткомплексу з двох боків одночасно. Та не просто влітаємо — поруч із кожним на візочку велетенський казан з розтопленим смальцем. Це була моя ідея — в ресторані готувався бучний фуршет, тому сала було навалом. Отже, наступної миті ми перекидаємо свої казани, і їх вміст тече сходами донизу, туди, де гніздяться спрути. А ми, відрізавши таким чином відступ ворогу, кидаємося в атаку через сусідні проходи. Ет, чорт забирай, так весело я ніколи не бився! Мацаки прибульців виявилися абсолютно безсилими проти нашого сала. Скільки разів вони обплітали мені ноги, намагалися схопити за поперек, але завжди безпорадно ковзали. Більше за те — спрути, що трапили на жирну підлогу, взагалі втратили здатність пересуватися. Це нагадувало балет корів на льоду.

— Гей, хлопці! — гукнув я Ляхові та Мустафі, що звільнилися тим часом від своїх охоронців, бо річка смальцю залила весь прохід. І хлопцям не довелося двічі повторювати — вони вже заходилися зв’язувати терористам мацаки морськими вузлами, аби жоден не втік.

З іншого боку Соломинка пролітала поміж ворогами, немов відьма, залишаючи за собою розпач і паніку. Хтось із нападників спробував схопити її за коси, але і тут впіймав облизня: ретельно мажучись перед боєм, ми не пропустили жодної клітинки.

Коротше кажучи, це був повний тріумф. За якихось п’ять хвилин пихаті терористи перетворилися на жалюгідні оберемки плоті, які охоронці та добровольці з публіки перекидали на сцену, наче мішки з картоплею. Ми із Солохою ловили найбільш спритних, макали їх у смалець і передавали далі.

Дівчина розчервонілася, груди її ходили ходором, шкіра блищала. Я несамохіть замилувався цією картиною і ледь не пропустив одного втікача, що заховався в темному кутку.

— Ззаду! — крикнула Соломинка, і наступної миті великий сірий мацак обплів мені горло.

У будь-якому іншому випадку цей захват коштував би мені життя. Але зараз я тільки напружив м’язи шиї, аби не задихнутися, а наступної секунди уже вислизнув, немов шматок мила, а точніше, сала. Цього нахабу я особисто зв’язав його власними мацаками навхрест, неначе бандероль.

Соломинка підійшла до мене. На полі бою догоряли останні сутички. Спрути відмахувалися своїми довгими ногами, намагаючись не підпустити до себе, а волонтери з публіки, яких надихнув наш приклад, поливали їх смальцем.

Так, це була повна і остаточна перемога. Ми подивилися одне на одного, задоволені зробленою роботою. Я простягнув руку, обійняв Соломинку за стан і притягнув до себе.

Із цих обіймів вона не стала вислизати.

Ми сиділи на кухні і розмовляли. Після того що відбулося в Палаці Спорту, я забрав Соломинку до себе — зрозуміло, щойно зміг врятувати від журналістів. Бо ця публіка виявилася чіпкішою за спрутів з Бетельгейзе. До того ж, мені довелося зберігати інкогніто через секретність нашої Служби, а отже, вся слава дісталася Непереможній Солосі. Я, в принципі, не заперечував, бо у кожного своя робота. Одна справа рятувати людей, а інша — величатися. Ми, секретні агенти, люди скромні.

І щойно до зали посунули журналісти з камерами, я одразу заховався до підсобки. Проте перед тим встиг усе-таки впіймати Ляха та попрохати його діяти відповідно до інструкції. Хто не знає — поясню: інструкція з ліквідації наслідків терористичних актів суворо приписує обгортати учасників надзвичайних подій ковдрами. Задля цієї мети будь-яка машина УГС обладнана спеціальним багажником з казенними, доволі паскудними коциками. Який сенс такого загортання — невідомо, очевидно, це залишок якогось стародавнього ритуалу. Однак розумієш сенс чи ні, а все одно виконуй. В УГС багато що базується на традиціях. Отож я і попрохав Ляха віднести Соломії ковдру. Проте цей паскудник замість обгорнути дівочі плечі, так і простовбичив віддалік, бо, як сказав потім, не хотів псувати телевізійникам картинки. Ага — комусь картинка, а комусь відповідальність за порушення інструкцій.

Однак цього разу пронесло, і в УГС я одразу пошився в герої. Ще б пак — не кожному практикантові випадає врятувати від терористів вісім тисяч душ людей і дві — інопланетників. Та ще й терористи наші виявилися з біографією — п’ять років у міжпланетному розшуку, більше десятка терактів, включно зі знаменитою Атакою Комет.

Мені це, безумовно, приємно, хоча в душі я певен — на моєму місці так вчинив би кожен працівник Української Галактичної Служби.

Отож, ми сиділи на кухні. Соломинка смажила млинці. Тобто можна сказати інакше — мені смажила млинці Непереможна Солоха. Відчуваєте різницю?

— Знаєш, поспарингувати з тобою — моя давня мрія, — я заварював чай, тому що цю відповідальну процедуру не можна доручати жінкам, хай би навіть майстриням у-шу.

— Невже? А чому не сказав?

— Так я ж не знав, хто ти є. А ти не признавалася.

Соломинка засміялася:

— Ти уявляєш, отак хочеш познайомитися з дівчиною, а вона тобі: «Я — Непереможна Солоха». І кавалер одразу тікає.

— Я б не втік.

— Це ти так гадаєш.

Ти диви! Яка самовпевненість. Аж жалко, що тоді наш двобій так цинічно перервали. Теж мені, непереможна знайшлася.

— Я не думаю, я знаю. Слухай, а ти ж мене фактично надурила. Вся така беззахисна, а сама… Це нечесно.

— Я надурила? А ти? Ти не надурив? Пофарбувався, пейси наклеїв, окуляри. Це чесно?

— У мене професійна необхідність.

— А у мене, по-твоєму, що? Немає необхідності?

Ні, ну це просто неймовірно! На кожне слово у неї двадцять. У мене аж окріп вихлюпнувся на стіл, добре хоч не на руки.

— Панно Соломіє! — мій голос набрав офіційного забарвлення. — Роблю вам перше попередження за те, що ви вчасно не повідомили…

— А коли це «вчасно»?

Я збився з думки.

— Ну одразу. Тоді, коли я… цей… ну, коротше, коли ті… ну, в той вечір.

Тьху ти, як його до ладу сформулювати? Не скажеш же «коли я тебе врятував». Бо по-перше, це неправда — хлопці її все одно не скривдили б, а по-друге, Солоха і сама могла дати собі ради. Чорт забирай, я розумію, чому вона не злякалася Ляха з Мустафою! А я як останній фраєр, га?!

— Зачекай-зачекай, — раптом Соломинка обернулася до мене, неначе намагаючись пригадати. — А ті хлопці, що до мене приставали… здається, я одного бачила поруч із тобою в Палаці Спорту.

— Синій такий?

— І очі крутяться.

Я задоволено хекнув.

— Він з Андромеди. Вони там усі такі красиві.

— Ой, і другий, такий паскудний. Він теж там крутився.

«Паскудний» — досить влучна характеристика як для Ляха, нема що сказати.

— Ні, насправді він файний хлопець.

— Файний? — вона різко обернулася, так що я навіть відсахнувся. — То ти його знаєш?

От чорт! Вкусити б себе за язика. А тепер Солоха вже впіймала мене у приціл своїх очей, і відбрехатися шансів не було.

— Ні, розумієш, ми тоді з хлопцями сиділи…

Тут я згадав, як я на пальцях виграв її у Ляха і зупинився. Мабуть, цього не варто розповідати. Я почухав потилицю.

Але вона вже сама зметикувала.

— То що, ви навмисне це влаштували?

Я розвів руками:

— Ну, треба ж було якось познайомитися…

— Зачекай, яке там «познайомитися»? Ти навмисне намовив хлопців, щоб обдурити мене?

Вона кинула млинці і тепер стояла переді мною розпашіла від роботи. Груди ходили ходором під тонкою кофтиною. Я несамохіть замилувався такою красою.

— То ти хотів мене обдурити?

І тут я помітив, як ліва її рука упирається в стегно, а права сама по собі намацує на столі макогін.

Я роззирнувся. Навкруги розляглася ворожа територія — плита, стіл, кухонні полиці, і вся вона була вкрита ворожою ж таки зброєю. Тарілки подзеленькували, готові зірватися з місця, їм акомпанували горщики та макітра, а гаряча сковорода погрозливо шкварчала. Очі Солохи зблиснули справжнім вогнем.

Тверезо оцінивши свої шанси, я вперше в житті підняв руки вгору.

— Здаюся.

— Отож-бо, — непереможна Солоха посміхнулася самими краєчками губів, наче сонечко визирнуло з-за чорних грозових хмар.

Але це було останнє, що я запам’ятав того вечора. Бо за мить зрозумів просту істину:

українські жінки полонених не беруть.