Борис Акунін

АЛТИН-ТОЛОБАС

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: Акунин Б. Алтын-толобас. — СПб.: Издательский Дом «Нева» М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002}

_{Переклад з російської В. С. Бойка}

_{Художник-оформлювач О. С. Юхтман}

Персонажі та установи, що згадуються в цьому творі, вигадані. Будь-яка подібність до реальних людей та установ або до дійсних подій не входила в наміри автора і носить випадковий характер.

Розділ перший

ХОЧА Й НЕ КРАСУНЯ

Це була нелюбов з першого погляду.

Коли потяг від'їхав од останньої латвійської станції з немелодійною назвою Зілупе і, прогуркотівши по залізному мосту, почав наближатися до російського кордону, Ніколас присунувся до вікна купе й перестав слухати недорікувату балаканину попутника.

Айвар Калинкінс, фахівець з експорту сметани, так пишався своїм знанням англійської, що переходити з ним на російську було б просто жорстоко, та й, судячи з того, як латвійський комерсант відгукувався про своїх недавніх співвітчизників, навряд чи він побажав би висловлюватися мовою Пушкіна та Достоєвського. Із самої Риги бізнесмен вправлявся на сумирному британцеві у використанні ідіоматичних зворотів і паст перфект контіньюес, називаючи при цьому співбесідника «містер Фендорайн». Пояснювати, що зазначене на візитній картці прізвище Fandorine читається інакше, Ніколас не хотів, аби уникнути розпитування про його етнічні корені — роз'яснення забрало б занадто багато часу.

Він сам не дуже розумів, чому вирішив діставатися Росії таким кружним шляхом: теплоходом до Риги, а звідти потягом. Куди простіше й дешевше було б сісти в Хітроу на літак і за якихось три години спуститися на російську землю в аеропорту Шереметьєво, котрий, згідно з путівником «Бедекер», розташований усього за 20 хвилин їзди від Москви. Проте родоначальник російських Фандоріних, капітан Корнеліус фон Дорн триста років тому скористатися літаком не міг. Як, зрештою, і потягом. Але принаймні фон Дорн мав рухатися приблизно тим же шляхом: обігнути морем неспокійну Польщу, висадитись у Мітаві чи Ризі та приєднатися до якого-небудь купецького каравану, що прямував до столиці диких московитів. Найвірогідніше 1675 року родоначальник теж переправлявся через цю кволу ріку, що поблискувала під мостом. І хвилювався перед зустріччю з невідомою напівміфічною країною — так само, як нині хвилювався Ніколас.

Батько говорив: «Ніякої Росії не існує. Розумієш, Ніколе, є географічний простір, на котрому раніше була країна з такою назвою, та все її населення вимерло. Тепер на руїнах Колізею живуть остготи. Палять там вогнища і пасуть кіз. У остготів свої звичаї, своя мова. Нам, Фандоріним, це бачити нема для чого. Читай старі романи, слухай музику, гортай альбоми. Це і є наша з тобою Росія».

А ще сер Олександер називав нинішніх мешканців російської держави «новими руськими» — причому задовго до того, як цей термін приріс до сучасних нуворишів, які віднедавна занадилися замовляти костюми в дорогих кравців на Савіл-Роу й посилати своїх дітей до кращих приватних шкіл (ну, звичайно, не до найкращих, а до тих, куди приймають за самі тільки гроші). Для Фандоріна-старшого «новими руськими» були всі мешканці Країни Рад, такі мало схожі на «старих руських».

Сер Олександер, світило ендокринології, без п'яти хвилин Нобелівський лауреат, ніколи ні в чому не помилявся, тому до певного часу Ніколас слухався батькових порад і тримався від батьківщини пращурів подалі. Тим паче що любити Росію на віддалі справді здавалося простіше і приємніше. Обраний фах — історія дев'ятнадцятого століття — дозволяв Фандоріну-молодшому не піддавати це світле почуття ризикованим випробуванням.

Росія минулого століття, особливо другої його половини, мала цілком пристойний вигляд. Звісно, й тоді під захистом двоголового орла творилося чимало паскудств, але це все були паскудства помірні, що вписувалися в рамки європейської історії і тому простимі. А там, де пристойність закінчувалась і вступав у свої права безглуздий російський бунт, закінчувалась і сфера професійних інтересів Ніколаса Фандоріна.

Найпривабливішим у взаєминах магістра історії з Росією було те, що вони являли цілковиту платонічність — адже лицарське служіння Дамі Серця не передбачає плотської близькості. Поки Ніколас був студентом, аспірантом і дисертантом, збереження дистанції з «імперією зла» не було таким уже дивним. Тоді, в епоху Афганістану, корейського лайнера та опального винахідника водневої бомби, багато хто із славістів змушений був задовольнятись у своїх професійних шуканнях книгами та емігрантськими архівами. Та потім злі чари, що зачаклували євразійську державу, почали потроху розсіюватися. Соціалістична імперія перехнябилась і з фантастичною швидкістю розвалилася на шматки. У лічені роки Росія встигла увійти в моду й тут же з неї вийти. Поїздка до Москви перестала вважатися пригодою, й дехто із серйозних дослідників навіть придбав собі квартиру на Кутузовському проспекті чи деінде, а Ніколас усе ще був вірним тій, колишній Росії, за новою ж, яка швидко змінювалась і незрозуміло куди рухалася, до пори до часу спостерігав іздалеку.

Мудрий сер Олександер говорив: «Швидко змінюватися суспільство може тільки в гірший бік — це називається революцією. А всі добрі зміни, що звуться еволюцією, відбуваються дуже-дуже повільно. Не вір новоруським просторікуванням про людські цінності. Остготи себе ще покажуть».

Батько, як завжди, мав рацію. Історична батьківщина підкинула Ніколасу неприємний сюрприз — він уперше в житті почав соромитися того, що народився росіянином. Раніше, коли країна називалася Союзом Радянських Соціалістичних Республік, можна було себе з нею не ідентифікувати, але тепер, коли вона повернулася до попередньої чарівної назви, відмежовуватись од неї стало важче. Бідний Ніколас хапався за серце, коли бачив по телевізору кавказькі бомбування, і болісно кривився, коли п'яний російський президент диригував переляканими берлінськими музикантами. Здавалось би, що йому, лондонському магістрові історії, до дебелого дядька з колишніх партсекретарів? Але вся справа була в тім, що це не радянський президент, а російський. Сказано: назви річ іншим словом, і вона змінить суть…

Ах, та що президент! Найгіршим у новій Росії було кошмарне поєднання нічим не виправданої зарозумілості з непристойним самобичуванням у дусі «Я — цар, я — раб, я — черв, я — Бог». А вічне жебракування під акомпанемент погроз, під брязкання іржавою стратегічною зброєю! А безсоромність нової еліти! Ніколас зовсім не прагнув ступити на землю своєї духовної батьківщини, та в глибині душі знав, що рано чи пізно цієї зустрічі не уникнути. Й потихеньку готувався.

На відміну від батька, що підкреслено не цікавився московськими новинами й досі говорив «аероплан» і «жалування» замість «літак» і «зарплата», Фандорін-fils намагався бути в курсі (ось теж вираз, якого сер Олександер категорично не визнавав) усіх російських подій, знався із заїжджими росіянами й уміщував до спеціального записника нові слова та вирази: отстойный музон = кепська музика («отстой» — очевид., близьке до «sewage»); как скрысятить цитрон = як украсти мільйон («скрысятить» — близьке до to rat, «цитрон» — змістова підміна сл. «лимон», омоніміч. Імітації сл. «мільйон») і так далі, сторінка за сторінкою. Ніколас полюбляв похизуватися перед якою-небудь російською мандрівницею бездоганною московською вимовою та знанням сучасної ідіоматики. Незмінне враження на панночок справляв чудово засвоєний трюк: двометровий лондонець, не по-рідному чемний, з дурнуватою приклеєною посмішкою та бездоганним проділом якраз посеред маківки — словом, чистісінький Англічан Англічанович — раптом говорив: «Милая Наташа, не завалиться ли нам в Челси? Там нынче улетная тусовка».

* * *

Наступного дня по тому, як Ніколас милувався по телевізору диригентською майстерністю російського президента, сталася подія, що була першим кроком до зустрічі з вітчизною.

Блискучий і непогрішимий сер Олександер припустився єдиної у своєму житті помилки. Вирушаючи з дружиною до Стокгольма (поїздка мала виняткове значення для прискорення Нобелівської премії, що була неминучою, та все ще зволікала), Фандорін-старший вирішив добиратися не літаком, а здійснити нетривале, відрадне плавання Північним морем на поромі «Християнія». Авжеж, на тій самій «Християнії», котра, за неймовірним збігом комп'ютерних збоїв, зіштовхнулась у тумані з нафтоналивним танкером і перекинулася. Була жахлива, нецивілізована давка за місця на плотиках, і ті, кому не дісталося місць, опинилися там, де догнивають останки галіонів Великої Армади. Незважаючи на вік, сер Олександер був у чудовій формі й напевно міг би потрапити до числа щасливців, які врятувались, але уявити батька, що відштовхує інших пасажирів, аби врятувати себе чи навіть леді Анну, було зовсім неможливо…

Якщо дати спокій емоціям, цілком природним за таких сумних обставин, результатом фатальної помилки лауреата, який не відбувся, стало те, що Ніколас успадкував титул, прекрасну квартиру в Південному Кенсингтоні, перебудовану з колишньої конюшні, гроші в банку — і залишився без мудрого порадника. Зустріч із Росією була майже невідворотною.

А рік по тому за першим кроком був і другий, вирішальний. Та перш ніж розповісти про половинку листа капітана фон Дорна та загадкову бандероль із Москви, слід пояснити одну обставину, що відіграла важливу, а може, й визначальну роль у поведінці та вчинках молодого магістра.

Обставина ця називалась образливим словом «недовинченность», яке Ніколас запозичив в одного з випадкових новоруських знайомих (недовинченность — як при недокрученості шурупа; вжив, у знач, «недоробленість», «неповноцінність»; «какой-то он типа недовинченный» — про людину, що не знайшла свого місця в житті). Слово було жорстке, але точне. Ніколас одразу втямив, що це про нього, він і є недокручений. Хилитається в дірі, яка називається життям, обертається навколо власної осі, а нічого при цьому не зчіплює і не утримує — тільки так здається, що шуруп.

Місткий префікс «недо» взагалі багато чого пояснював Фандоріну про самого себе. Взяти, приміром, зріст. Шість футів і шість дюймів — здавалось би, недомірком не назвеш, на величезну більшість мешканців планети Ніколас міг поглядати зверху вниз. Але варто було перевести зріст на метри, й виходило символічно: метр дев'яносто дев'ять. Маленька недостача до двох метрів.

Те ж саме й з професією. Вік, звичайно, ще дитячий — до сорока он скільки, та ровесники по одній-дві монографії випустили, а. багато хто з них уже перебуває в докторському званні, одного навіть відзначено членством у Королівському історичному товаристві. Професор Крісбі, попередній науковий керівник, якось висловився: мовляв, Ніколас Фандорін, можливо, й історик, але малокаліберний. Значних мисливських трофеїв, тобто нових теорій і концепцій, йому не добути — хіба що дрібних фактографічних горобців настріляє. А все тому, що немає посидючості, довготерпіння та ґрунтовності. Або, як висловився шановний професор, мало м'яса на сідниці.

Хіба ж не прикро? А якщо в людини алергія на пилюку? Якщо після десяти хвилин сидіння в архіві з очей ллються сльози, з носа тече, повсякчасний рожевий рум'янець на щоках розповзається темно-червоними плямами й остаточно сідає голос? Так, Ніколас ніколи не був у так званих країнах Третього світу, тому що там усюди пил і грязюка! На другому курсі в Марокко на розкопки через це не поїхав!

А втім, навіщо лукавити з самим собою? Історія приваблювала Ніколаса не як наукова дисципліна, покликана осмислити життєвий досвід людства й винести з цього досвіду практичні уроки, а як захоплююча, чарівна гонитва за часом, що безповоротно минув. Час не підпускав до себе, вислизав, але іноді ставалося диво, й тоді на мить удавалося вхопити цю жар-птицю за ефемерного хвоста, так що в руці залишалася ламка сяюча пір'їнка.

Для Ніколаса минуле оживало, тільки якщо воно набувало рис конкретних людей, які колись ходили по землі, дихали живим повітрям, здійснювали праведні та жахливі вчинки, а потім померли й назавжди зникли. Не вірилося, що можна щезнути назавжди. Просто ті, хто помер, робляться невидимими для сущих, Фандоріну не здавалися метафорою слова новоруського поета, деякі вірші котрого визнавав навіть непримиренний сер Олександер: «… На свете смерти нет. / Бессмертны все. Бессмертно все. Не надо / бояться смерти ни в семнадцать лет, ни в семьдесят. / Есть только явь и свет, / ни тьмы, ни смерти нет на этом свете. / Мы все уже на берегу морском, / и я из тех, кто выбирает сети, / когда идет бессмертье косяком».

Дізнатись якомога більше про людину з минулого: як вона жила, про що думала, торкнутися речей, якими вона володіла, — і тоді той, хто назавжди згинув у пітьмі, буде осяяний світлом, і виявиться, що ніякої пітьми і справді не існує.

Це була не раціональна позиція, а внутрішнє чуття, що погано піддається словам. І в усякому разі не слід було ділитися такими безвідповідальними, напівмістичними поглядами з професором Крісбі. Власне, Фандорін тому й спеціалізувався не зі стародавньої історії, а з дев'ятнадцятого століття, що вгледітись у вчорашній день було простіше, ніж у позавчорашній. Та вивчення біографій так званих історичних діячів не давало відчуття особистої причетності. Ніколас не відчував зв'язку з людьми й без нього всім відомими. Він довго міркував, як поєднати приватний інтерес із професійними заняттями, і зрештою рішення знайшлось. Як це нерідко буває, відповідь на складне питання була зовсім поряд — у батьковому кабінеті, на камінній полиці, де стояла непоказна різьблена скринька чорного дерева.

* * *

Бабуся Єлизавета Анатоліївна, що померла за багато літ до народження Ніколаса, вивезла з Криму 1920-го дві цінності. Перша — майбутній сер Олександер, який на ту пору ще перебував у материнській утробі. Друга — шкатула з сімейними реліквіями.

Найпізнавальнішою з реліквій був пожовклий зшиток, списаний рівним, педантичним почерком прапрадіда Ісакія Самсоновича, котрий служив канцеляристом у Московському архіві міністерства юстиції та склав генеалогічне древо роду Фандоріних з докладними коментарями.

Були у скриньці й предмети куди давніші. Приміром, кипарисовий хрестик, що, як запевняє родинний літописець, належав легендарному засновнику роду хрестоносцю Тео фон Дорну.

Або мідно-руде, не вицвіле впродовж століть пасмо волосся в пергаменті, на котрому читався ледь помітний напис «Laura 1500». Примітка Ісакія Самсоновича була короткою: «Локон жіночий, невідомо чий». О, як хвилювала в дитинстві буйну Миколчину фантазію таємнича мідноволоса Лаура, схована непроникною завісою століть!

На столі в батька стояв видобутий звідти ж, із шкатули, фотографічний портрет дивовижної краси брюнета з печальними очима та імпозантною сивиною на скронях. Це був дід, Ераст Петрович, персонаж багато в чому вартий уваги.

А чого була варта цидулка великої імператриці, що власноручно черкнула на аркуші веленевого паперу всього два слова, зате ж яких! «Навіки вдячна» — і внизу знаменитий розчерк: «Катерина». Батько говорив, що колись містилися в скриньці й дідові ордени, в тому числі й золоті, з коштовним камінням, але в тяжкі часи бабуся їх продала. І вірно зробила. Чи й не диво «Володимири» та «Станіслави», їх в антикварних крамницях скільки завгодно, а от за те, що Єлизавета Анатоліївна зберегла старовинні нефритові чотки (тепер уже не довідатися, кому з пращурів належали вони) або годинник-цибулину бригадира Ларіона Фандоріна з турецькою кулею, що застряла в ній, — вічна бабусі вдячність.

Ніколасу було самому дивно, що він не додумався до такої простої справи раніше. Навіщо порпатися в біографіях чужих людей, про котрих і так усе більш чи менш відомо, коли є історія власного роду? Тут уже ніхто не перебіжить дороги.

Спочатку магістр звичайно ж зайнявся автографом цариці, котрий міг належати лише Данилові Фандоріну, що перебував при Північній Семіраміді на непримітній, але ключовій посаді камер-секретаря. Ніколас надрукував у поважному історичному журналі нарис про свого пращура, де між іншим висловив деякі обережні припущення про причини найяснішої вдячності та датування цього документа (червень 1762?). Історики-славісти зустріли публікацію прихильно, і, окрилений успіхом, дослідник зайнявся статським радником Ерастом Петровичем Фандоріним, який у 80-ті роки минулого століття служив чиновником особливих доручень при московському генерал-губернаторі, а потім, уже як приватна особа, займався розслідуванням усяких таємничих справ, на які такою багатою була межа дев'ятнадцятого та двадцятого століть.

На жаль, унаслідок особливої делікатності занять цього сищика-джентльмена, Ніколас виявив дуже мало документальних слідів його діяльності, тому замість наукової статті довелось опублікувати в ілюстрованому журналі серію напівбелетризованих скетчів, побудованих на сімейних переказах. З точки зору професійної репутації, витівка була сумнівною, і Ніколас як покутник узявся ретельно досліджувати старовинний, іще доросійський період історії фон Дорнів: вивчив руїни та місцевість поблизу родового замку Теофельс, зустрівся з нащадками паралельних гілок роду (треба сказати, що нащадків хрестоносця Тео розкидало від Лапландії до Патагонії), удосталь начхався й наплакався в ландархівах, музейних сховищах і єпархіальних скрипторіумах.

Результат усіх цих зусиль не занадто вражав — півдюжини скромних публікацій і два-три третьорядні відкриття, на яких пристойної монографії не вибудуєш.

* * *

Статтею про половинку заповіту Корнеліуса фон Дорна (ще одна реліквія з чорної скриньки), надрукованою чотири місяці тому в «Королівському історичному журналі», теж особливо пишатися не доводилось. Аби розібрати каракулі бравого вюртенберзького капітана, котрий навряд чи підозрював, що з його крижів проклюнеться могутня гілка російських Фандоріних, треба було пройти спеціальний курс палеографії, однак і після розшифрування документ зрозумілішим не став.

Якби цупкий, сірий аркуш було розрізано не вздовж, а впоперек, можна було б принаймні прочитати шматок зв'язного тексту. Та сувій, що зберігався в шкатулі, був занадто вузьким — якийсь невіглас розітнув цидулу зверху донизу, і друга половина не збереглася.

Власне, у Ніколаса навіть не було цілковитої впевненості в тому, що це саме духовна, а не яка-небудь ділова записка. На підтвердження своєї гіпотези він процитував у статті перші рядки, що в них, як належить у заповітах, згадувалися диявольська спокуса та Ісус Христос, а далі йшли якісь вказівки господарського штибу:.

Поважний журнал за традицією не визнавав ілюстрацій, тому вмістити фото тексту не вдалось, а цитувати далі Ніколас не захотів — там ішли незрозумілі, фрагментарні вказівки стосовно якогось будинку (мабуть, того, що відходив синові Корнеліуса у спадок), що чергувалися зі згадуванням фондорнівських пращурів. Якби відомості про майно іноземного найманця вціліли повністю, це, звичайно, мало б певний історичний інтерес, але багато важливішим було те, що прочитувалися підпис і дата, позначені в лівому нижньому куті й тому добре збереглися:

Із цього випливало, що у травні 1682 року (7190 рік за давньоруським літочисленням) Корнеліус перебував у волзькому місті Кромешниках, де якраз у цей час чекав виклику до Москви опальний боярин Артамон Сергійович Матфеєв. Це підтверджувало сімейну легенду про те, що капітан фон Дорн був наближеним до першого міністра царя Олексія Михайловича і навіть одружився з його дочкою. Останнє твердження, звісно, мало зовсім казковий характер і, либонь, обґрунтовувалося тим, що син Корнеліуса Микита Фандорін тривалий час служив особистим секретарем графа Андрія Артамоновича Матфеєва, петровського посланника при різних європейських дворах.

Стаття Ніколаса закінчувалася припущенням: цидулу, очевидно, було розрубано під час травневого заколоту московських стрільців, що кинули на списи боярина Матфеєва та кількох його наближених, у тому числі, напевно, й Корнеліуса фон Дорна, відомостей про якого після 1682 року не збереглося.

А три тижні тому, коли Ніколас повернувся з Венеції, де виявився слід однієї вельми цікавої історії з 1892 року, пов'язаної з невгамовним Ерастом Петровичем, на нього чекала бандероль із Москви.

На коричневій грубій обгортці штемпель московського Головпоштамту. Ні імені відправника, ні зворотної адреси. Всередині — номер журналу «Російський архівний вісник» трирічної давності. До сторінки 178, де розміщувалася рубрика «Новини архівної справи», приклеєно червону закладку. Рядова інформація, загублена серед повідомлень про наукові семінари, захищені дисертації та дрібні знахідки у провінційних фондах. Без підпису, навіть без заголовка — просто відокремлена зірочкою.

*

У ході ґрунтових робіт при спорудженні будинку районної адміністрації в м. Кромешниках (Костромська область) виявлено кам'яний підвал, який, очевидно, належав до ансамблю вотчинної садиби графів Матфеєвих, яка згоріла 1744 року. Члени обласної Археологічної комісії обстежили підземелля, простукали стіни і знайшли тайник — невелику нішу, закладену двома цеглинами білого кольору. Всередині виявився шкіряний сундучок із предметами, котрі, цілком вірогідно, належать до середини XVII століття: унікальний бронзовий будильник гамбурзької роботи й золотий медальйон з латинськими ініціалами «С. v. D.», а також права половина сувою, написаного скорописом. Будильник та медальйон передано до міського краєзнавчого музею, сувій відправлено на зберігання до ЦАСД.

Ніколас пробіг очима замітку, потім прочитав іще раз, дуже уважно, й серце занило від невимовного, п'янкого почуття — того самого, що огортало Фандоріна щоразу, коли з густої темряви часу, котрий безповоротно минув, раптом починали просіюватися тонкі світлоносні ниті. Саме через цю чарівну мить, яку вченому магістру довелося відчути всього декілька разів у житті, він і почав займатись історією. В непроглядному мороці, у країні of no return[1] (по-нашому так не скажеш), раптом загорявся вогник, який посилав слабкі манливі промені. Зроби крок, ухопися за ці безтілесні ниточки, і, можливо, тобі вдасться піймати Час за край чорної мантії, змусити його повернутися!

Кромешники, С. v. D., Матфеєви, фрагмент сувою, XVII століття — все сходилось. Другу половину духовної знайдено, це не викликало сумнівів! Більш чи менш з'ясованим було й походження бандеролі. Хтось із росіян (треба гадати, історик чи працівник архіву) натрапив на статтю Фандоріна в «Королівському історичному журналі», згадав замітку з давнішнього «Архівного вісника» і вирішив допомогти англійцеві. Як це по-російськи — не назватися, не прикласти супровідного листа, не дати зворотної адреси! Із західної точки зору — чистісіньке варварство. Одначе Ніколас устиг добряче вивчити вдачу та психологію нових руських. Анонімність послання свідчила не так про дефіцит вихованості, як про сором'язливість. Напевно, бандероль надіслала людина бідна (відомо, в якому становищі нині російські вчені), але горда. Боїться, що багатий іноземець, утішений безцінною підказкою, образить пропонуванням грошової винагороди. Або ж відправник посоромився наробити помилок ув англійській, хоча, здавалось би, міг і зміркувати, що автор статті про Росію XVII століття мусить принаймні розуміти й сучасну російську.

(О, горезвісна новоруська сором'язливість! Ніколас знавав одного москвича, що стажувався в Лондонському університеті, котрий сп'яну наговорив завідувачу кафедри дурниць, а назавтра навіть не попросив вибачення, хоча, судячи із сконфуженого вигляду, чудово все розумів. «Треба підійти до професора і просто вибачитися, — сказав йому Фандорін. — Ну, випили — з ким не трапляється». Новий руський відповів: «Не можу. Соромлюся вибачитись». Так і страждав до кінця стажування.)

Та хіба не все одно! Якщо невідомий благодійник не хоче Ніколасової подяки — не треба. Головне, що тепер, якщо пощастить та бути настирливим, вдасться написати справжню книгу. Якщо Корнеліус перебував на засланні разом з Артамоном Матфеєвим (а тепер це можна вважати практично доведеним), то в повному тексті заповіту могли виявитися воістину безцінні відомості. Тут пахло серйозним науковим відкриттям. А не вийде з відкриттям, все одно можна буде набрати матеріалу для монографії. Скажімо з такою назвою:

КОРНЕЛІУС ФОН ДОРН / КОРНІЙ ФОНДОРН

Біографія служилого іноземця

передпетровської доби, складена його нащадком

А що? Зовсім непогано. Посидіти в отому ЦАСДі, себто Центральному архіві стародавніх документів, погортати справи про найом іноземних офіцерів, реєстри про видавання жалування, протоколи допитів Приказу таємних справ стосовно Артамона Матфеєва — дивись, факти й доберуться. Викласти їх на широкому тлі доби, навести схожі біографії інших найманців — ось тобі й книжка. Заодно Ніколас зрештою познайомиться зі справжньою, а не романтизованою батьківщиною. Далебі, давно час.

Сер Олександер лежав на дні морському й відрадити нащадка від ризикованої витівки не міг, отож Ніколас здійснив прийняте рішення з карколомною жвавістю. Знісся факсом із московським архівом, переконався, що потрібний документ дійсно є в сховищі й може бути виданим, а решта й зовсім за дрібниці: квиток, замовлення готелю, складення заповіту (так, про всяк випадок). Усе рухоме й нерухоме майно за відсутністю близьких і далеких родичів Ніколас заповідав Всесвітньому фонду боротьби за права тварин.

І все, в дорогу — морем, потім потягом, за передбачуваним маршрутом пересування далекого пращура.

У кейсі, що зараз лежав під сидінням спального вагона, було все необхідне: солідна рекомендація від Королівського історичного товариства, ноутбук із супутниковим телефоном, ручним сканером і найновішою, щойно розробленою програмою розшифровування стародавніх рукописів, заповітна половинка духовної з супровідним сертифікатом, страхування, зворотний квиток із відкритою датою (не на потяг, на літак).

Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.

Припустімо, Росія — країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?

До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер — не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде, бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.

І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне — на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла — ні, не постаріла, а подорослішала — на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.

* * *

Ось про що думав магістр історії Н. Фандорін під перестук коліс фірмового потягу «Іван Грозний», які домотували останні кілометри до латвійсько-російського кордону. Жаль, майже зовсім стемніло, і пейзаж за вікном зливався в синьо-сіру масу, що її оживляли поодинокі вогники, та ще містер Калинкінс дуже ж таки відволікав своєю далекою від досконалості англійською.

Спершу, коли він скаржився на труднощі з проникненням латвійських молочних продуктів на європейський ринок, було ще терпимо. Фандорін хотів було дати комерсантові добру пораду: забути про європейський ринок, куди латвійську фірму все одно нізащо не пустять — своїх корів дівати нікуди, а замість цього ліпше дружити з росіянами та радіти, що під боком є такий гігантський ринок збуту сметани. Хотів дати пораду, та вчасно утримався. Була в Ніколаса шкідлива невиліковна звичка — сунутися до людей із непроханими порадами, що в Англії вважається непристойним і навіть узагалі неймовірним. За тридцять з гаком років життя на Британських островах Фандорін стільки разів прикушував язика, вже готового найбезсоромніше вдертися в чужу privacy, що навіть дивно, як сей підступний інструмент не було відкушено до решти.

До того ж порада навряд чи припала б до смаку балтійцеві, бо від нарікань на жорстокосердість європейців містер Калинкінс перейшов на викриття росіян, гіршими від яких, на його погляд, були тільки скнарі естонці. Ніколас і сам був не вельми схвальної думки про нових руських, але чути власні судження з уст іноземця було гидко. (Здається, й Пушкін писав щось подібне?)

— Нам з вами не пощастило, — бубонів експортер сметани. — Не вистачило квитків на наш фірмовий потяг «Карліс Ульманіс». Там усе по-іншому — чисто, культурно, свіжі молочні продукти в ресторані. А це якийсь Гулаг на колесах. Ви знаєте, що таке «Гулаг»? Провідники дають холодний чай, у ресторані тхне тухлою капустою, а після кордону, от побачите, по вагонах почнуть вештатися повії.

— Я уявляв собі Гулаг дещо інакше, — не втримавшись, уколов Фандорін, але попутник іронії не зрозумів.

— Це ще півбіди! — притишив він голос. — Після паспортного контролю й митниці ми з вами зачинимо двері на ключ і ланцюжок, тому що… пошаливают. — Містер Калинкінс вимовив це слово по-російськи (вийшло: because they there… poshalivayut), поклацав пальцями й переклав це специфічне дієслово як «hold up»[2]. — Справжні бандити. Вриваються до купе й відбирають гроші. А поїзна поліція та провідники з ними заодно — підказують, де пасажири при гаманцях. От і позаминулого місяця один мій знайомий…

Ніколасу набридло слухати цю русофобську балаканину, й він скоїв страшенно нечемний вчинок — начепив навушники й увімкнув плеєр, касету в якому було встановлено на психотерапевтичну пісню, що закликала полюбити Росію чорненькою. Фандорін так заздалегідь і спланував: перетнути кордон під хрипкий голос співака Юрія Шевчука.

Здається, подіяло.

«Родина, еду я на Родину!» — залунало в навушниках, «Іван Грозний» зменшив швидкість, готуючись гальмувати біля першої російської станції, й Ніколас захитався в такт заводному приспіву. В серці й справді щось таке ворухнулось, у носі защипало, на очах — от тобі й на! — виступили сльози.

не витримавши, підспівав Ніколас гучному співаку й похопився. Він знав, що співати вголос йому категорично протипоказано: як у чеховського героя, голос у нього сильний, але гидкий, і до того ж зовсім відсутній музичний слух.

Фандорін повернувся від вікна й винувато подивився скоса на латиша. Той поглядав на англійця з жахом, ніби побачив перед собою Медузу Горгону. Співак із Ніколаса, звичайно, був кепський; але ж не настільки? «Ага, — згадав магістр, — Калинкінс же не знає, що я володію російською».

Одначе порозумітися не вдалося, бо саме цієї миті двері з брязкотом від'їхали, і до купе, гупаючи чобітьми, ввалилися двоє військових у зелених кашкетах: офіцер і солдат.

Офіцер був неправдоподібно червонолиций і, як здалося магістрові, не зовсім тверезий — в усякому разі, від нього тхнуло якимось міцним, але, очевидно, недорогим спиртним напоєм; до того ж він час від часу гикав.

Це прикордонна варта, зрозумів Фандорін.

Головний страж став перед британцем, простяг йому витягнуту лопаткою долоню і сказав:

— Гик.

Ніколас збентежився, зрозумівши, що зовсім не уявляє собі, як проходить у Росії звичайний ритуал перевірки паспортів. Невже його заведено починати з ручкання? Це незвично і, певно, не вельми гігієнічно, якщо врахувати, скільки пасажирських долонь мусить потиснути офіцер, але зате дуже по-російськи.

Фандорін квапливо підвівся, широко всміхнувся й міцно потис прикордонникові руку. Той вражено втупився в божевільного іноземця знизу вгору й півголосом пробурмотів, звертаючись до підлеглого:

— От виродок. Диви, Саприка, ще не такого набачишся.

Потім висмикнув пальці, витер долоню об штани й гаркнув:

— Паспорт давай, чорт неруський! Паспорт, андерстенд? — І знову солдату: — З нього не паспорт, а довідку з дурдому брати.

Хирлявий, блідий Саприка невпевнено хихикнув.

До червоної книжечки з національною британською фауною — левом та єдинорогом — дивний прикордонник поставився без будь-якого інтересу. Тицьнув помічникові зі словами:

— Шльопни. Гик.

Солдатик ставив на відкритій сторіночці штемпель, а офіцер тим часом уже заходився біля містера Калинкінса.

— Ага, — зловісно сказав протягом червонолиций. — Братня Латвія. — Морщачись, погортав сторіночки, одну для чогось продивився на світло. — А візка-то кирдик, змазана, — з явним задоволенням зазначив він. — Із такою тільки до Африки їздити. І дати до пуття не розбереш.

— Мені таку у вашому консульстві поставили! — захвилювався комерсант. — Не я ж штамп ставив! Пане старший лейтенант, це причіпки!

Старший лейтенант примружився:

— Причіпки, кажеш? А як ваші погранці наших громадян мурижать? Я щас зсаджу тебе до з'ясування, отоді будуть причіпки.

Містер Калинкінс ізблід і тремтливим голосом попросив:

— Не треба. Будь ласка.

Потримавши паузу, прикордонник кивнув:

— Ось так. Я вас навчу Росію поважать… Гик! Гаразд, шльопни йому, Саприка. — І велично вийшов у коридор, зачепивши плечем двері.

Солдатик заніс штемпель над паспортом, глянув скоса на калинкінську пачку «вінстона», що лежала на столику, й тихенько попросив:

— Сигареткою не пригостите?

Латиш, шипляче вилаявшись по-своєму, підштовхнув до простягнутої руки всю пачку.

Фандорін спостерігав за цією сценою в цілковитому заціпенінні, та потрясіння ще тільки розпочиналися.

Не минуло й хвилини, як двері знову од'їхали вбік (стукати тут, очевидно, не заведено), й до купе ввійшов чиновник митниці. На шиї в нього висіла кулькова ручка на шворці. Окинувши жвавим поглядом обох пасажирів, одразу підсів до громадянина Латвії.

— Наркотики? — задушевно спитав митник. — Героїнчик там, кокаїнчик?

— Які наркотики! — скрикнув бідолашний Калинкінс. — Я бізнесмен! У мене контракт із «Сирковбасімпексом»!

— А особистий огляд? — сказав на це чоловік у чорно-зеленій формі, обернувся до Ніколаса, довірливо повідомив: — У нас тут минулого тижня теж був один «бізнесмен». Пакетик з дурманом в очко сховав. Нічого, відшукали й там.

Латиш нервово глитнув, тицьнув митнику під столом щось шелестке.

— Ну, контракт так контракт, — зітхнув чиновник і — Фандоріну: — А ви у нас звідки будете?

І знову британський паспорт викликав куди менше інтересу, ніж латвійський.

— Gute Reise, — чомусь німецькою сказав митник, підводячись.

Огляд завершився.

Потяг заскреготів гальмами, вагон хитнувся і спинивсь. За вікном виднілася скупо освітлена платформа та станційна будівля в стилі удаваний ампір з вивіскою

НЕВОРОТИНСКАЯ

Моск. — Балт. ж. д.

Ось вона, російська земля!

Перше знайомство з представниками російської держави справило на магістра історії таке приголомшливе враження, що виникла нагальна потреба терміново перекусити.

Справа в тім, що Ніколас Фандорін спиртного не вживав зовсім, а їв дуже помірно, та й то лише фізіологічно коректні страви, тому знайомий більшості людей позив хильнути чарчину, щоб заспокоїтися, в нього зазвичай трансформувався в бажання з'їсти що-небудь позапланове й неправильне.

Пам'ятаючи попередження попутника про вагон-ресторан, Ніколас вирішив купити що-небудь у станційному буфеті — добре, що в розкладі значилося: потяг стоїть у Неворотинській цілих п'ятнадцять хвилин (очевидно, щоб висадити прикордонників, митників і затриманих порушників). Про всяк випадок портмоне з грошима, документами та кредитними картками Фандорін залишив у кейсі, а з собою взяв тільки декілька тисячорубльових папірців, передбачливо обміняних на ризькому вокзалі.

Провідник, який сидів на приступці, відсторонився, даючи пасажиру спуститись, і голосно позіхнув. Під цей неромантичний звук нащадок восьми поколінь російських Фандоріних ступив на рідну, вкриту асфальтом землю.

Подивився ліворуч, подивився праворуч.

Зліва висів вицвілий довгий транспарант із зображенням вусатого радянського солдата в пілотці та білими літерами:

50 ЛЕТ ВЕЛИКОЙ ПОБЕДЫ

МЫ ПРОШЛИ С ТОБОЙ ПОЛСВЕТА,

ЕСЛИ НАДО — ПОВТОРИМ!

Праворуч стояв невеликий гіпсовий Ленін у кашкеті з простягненою рукою. Ніколас здивувався, бо в газетах писали, що всі культові пам'ятники тоталітаризму давно знесено. Очевидно, тут так званий «червоний пояс», вирішив магістр і ввійшов до станційної зали.

Там пахло, як у давно забитому туалеті, а на лавах лежали і спали брудні, обірвані люди — треба гадати, сучасні клошари, котрих називають бомжами. Розглядати цих мальовничих челкашів Ніколас посоромився й пошвидше пройшов до скляної буфетної стойки.

Од нервового збудження тягло на щось особливо крамольне: хот-дог чи навіть гамбургер. Одначе на тарілках лежали тільки нерівні шматки білого хліба з жирною чорною ковбасою, закрученими догори скибками сиру й маленькими рибчинами, що позсихалися. Вигляд цих сандвічів примусив Фандоріна здригнутися. Він пошукав поглядом по прилавку і зрештою попрохав утомлену мутнооку продавщицю, що розглядала мух на стойці:

— Мені йогурт, будь ласка. З фруктами. Ні, краще два.

Буфетниця, не підводячи очей, кинула на прилавок дві ванночки «туті-фруті» (зазвичай Ніколас купував «данон» — обезжирений, без смакових додатків, але безумствувати так безумствувати), взяла дві тисячорублівки і замість здачі виклала три льодяники у бляклих папірцях.

— Але дозвольте, термін придатності цього продукту минув іще місяць тому, — сказав Фандорін, вивчивши маркування. — Цей йогурт їсти не можна.

Тут продавщиця нарешті поглянула на вередливого покупця і з ненавистю процідила:

— Ух, як же ви всі мене дістали. Валяй звідси, дядя Стьопа! Без тебе тоскно.

І так вона це щиро, переконливо сказала, що Ніколас забрав прострочений йогурт і розгублено попрямував до виходу.

Біля дверей хтось ухопив його за рукав.

— Ей, містер, вонна фак?

Фандорін вирішив, що йому почулося — навряд чи цей непривабливий бородатий суб'єкт, схожий на дідька із казки, міг усерйоз пропонувати йому свої сексуальні послуги.

— Тен бакс. Онлі тен бакс! До некст стейшн, — незнайомець показав на потяг, а потім кудись убік: — Тен бакс!

Виявляється, збоку, біля стіни, стояла дівчинка — руденька, веснянкувата, на вигляд ніяк не старша років тринадцяти. Вона байдуже поглянула на іноземця, покліпала очима з густо нафарбованими віями й видула з неприродно червоних губів бульку бабл-ґаму.

— Господи, та вона ж зовсім дитина! — вигукнув приголомшений Ніколас. — Скільки тобі років, дівчинко? Ти ходиш до школи? Як ти можеш? За десять доларів! Це жахливо!

Дівчинка шморгнула носом і дзвінко ляснула жувальною гумою, а сутенер штовхнув магістра у плече і сказав по-російськи:

— Дай больше, если ты такой добрый.

Фандорін кинувся геть із цього вертепу.

— Фак ю, містер! — крикнув услід бородатий.

О жах, потяг уже рушив, хоча належні п'ятнадцять хвилин іще не минули! Охоплений панічним страхом від самої лише думки про те, що може лишитися в цій кошмарній Неворотинській, Ніколас жбурнув йогурти в урну і щодуху кинувся наздоганяти вагон.

Ледве встиг скочити на приступку. Провідник у тамбурі курив із двома рослими молодиками в синьо-білих спортивних костюмах. Побіжно озирнувся на захеканого англійця, ніяких почуттів із приводу його благополучного повернення не висловив.

«Ні в які Кромешники не поїду, — думав Ніколас, крокуючи по коридору, — зісканую другу половинку заповіту, покопаюся у стовпцях Іноземного та Рейтарського приказів і назад, у Лондон. Три дні. Максимум — п'ять. Режим у Москві буде таким: готель — архів — готель».

* * *

Ні, історична Батьківщина Фандоріну зовсім не сподобалася. Цікаво, як вона може подобатися співакові Шевчуку?

Найгіршим було те, що в душі магістра заворушилося недобре передчуття, що підказувало: віднині й ту, колишню Росію він уже не зможе любити так самовіддано, як до цього. Ох, батьку, батьку, наймудріший із людей…

Торговець сметаною замкнувся в купе і впустив попутника не зразу, а коли все-таки відчинив, то демонстративно затулився глянсовим латвійським журналом.

Щоразу, коли Ніколас опинявся у скрутному становищі чи особливо кепському душевному стані, він складав лімерик. Деяке напруження думки, необхідне для цього тонкого заняття, в поєднанні з комічною безглуздістю результату сприяли релаксації та відновленню позитивного погляду на світ. Випробуваний спосіб допоміг і зараз — після екзерсису у віршописанні настрій і справді трохи поліпшився.

Тут хтось делікатно постукав у двері. Фандорін підвівся відсунути заскочку, а містер Калинкінс відклав журнал і нервово сказав російською:

— Через цепочку! Только через цепочку!

В утвореній щілині було зовсім темно, хоча ще декілька хвилин тому в коридорі горіло світло. Просто до лиця Ніколаса простяглася рука в чомусь синьому, з білою смужкою вздовж рукава, і в ніс ударив лоскітливий, смердючий струмінь.

Фандорін хотів було обуритися такому кричущому неподобству, але не зміг, тому що його раптом перестали тримати ноги.

Магістр історії осів на підлогу, припав скронею до одвірка, відчувши жорсткість металевого ребра, і втратив контакт із реальністю.

Реальність повернулася до задурманеного англійця теж через скроню, котра так нила й пульсувала, що Ніколас мимоволі вимушений був спершу похитати освинцевілою головою, а потім розплющити очі.

Іще хвилин п'ять пішло на те, щоб відновити перервану низку подій і усвідомити значення того, що сталося.

Містер Калинкінс лежав на своєму місці, закотивши білкуваті очі. З рота в нього стікала нитка слини, на грудях лежав випотрошений гаманець.

Ніколас опустився на коліна біля попутника, помацав шийну артерію — дякувати Богу, живий.

Ногою зачепився за щось тверде. Кейс! Його власний «самсонайт», що винувато роззявився на господаря.

Всередині порожньо. Ні ноутбука, ні телефону, ні портмоне, ні — що найжахливіше — конверта, де лежала трьохсотлітня фамільна реліквія. Жах, жах!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним після відбуття зі станції Неворотинської ввечері 13 червня, на початку одинадцятої:

Розділ другий

Корнеліусу всміхається Фортуна. Скарби шкіряної сумки. Знайомство з московитами. Село Неворотинське. Добра прикмета. Несправжній Едем.

Корнеліус пронизливо верескнув «йййехх!», хльоснув нагайкою доброго іспанського жеребця, купленого в Ризі за сорок три рейсталери (вважай, половина московитського завдатку), і вороний, наполоханий не стільки ударом, скільки диким, у саме вухо, воланням, з місця взяв риссю. Гарний кінь: осадкуватий, широкогрудий, на корм не жадібний — з відра води й півчетверика вівса до семи миль проходить, не спотикається. Та й на прудкість, виходило, непоганий. А кінська прудкість для Корнеліуса зараз була ой як важливою.

Позаду, на довгому поводі, не відставала кудлатонога булана кобилка з поклажею — теж щосили старалася, викидала якось набік розтоптані копита. Найцінніше фон Дорн, звичайно, тримав при собі, в сідельній сумці, та залишатися без буланої було не резон, тому все-таки занадто не гнав, притримував. У в'юках лежало необхідне: в'ялене м'ясо, сіль, сухарі й тепла шуба собачої шерсті, тому що, розповідали, в Московії і в травні бувають люті морози, від яких тріскаються дерева й укриваються крижаними голками вуса.

Відрисивши на півсотні кроків, Корнеліус оглянувся на прикордонну варту. Тупорилий пристав, обімлівши від нечуваного зухвальства, так і п'явся вслід. Троє стрільців махали руками, а один метушився, прилаштовував пищаль — допотопну, такі в Європі ще у Тридцятилітню війну перевелись. Нехай його, все одно промаже. Нездатність росіян до вогневого бою відома всякому. Для того лейтенант — ні, тепер уже капітан — фон Дорн і призваний до Москви: навчати туземних солдатів премудрості влучної стрільби та правильного строю.

Голландська служба надій не виправдала. Спершу їх нідерландські високомогутності платили найманцям справно, та коли війна з англійцями закінчилась, а сухопутні битви з французами притихли, вюртемберзькі мушкетери стали не потрібні. Хто перейшов служити до поляків, хто до шведів, а Корнеліус усе поневірявся в Амстердамі, збував останнє.

Та й то сказати, справжньої війни давно вже не було. Либонь, що й зовсім закінчилися вони, справжні війни. Десять літ, із безвусого отроцтва, тягнув фон Дорн солдатську лямку — простим рейтаром, потім корнетом, два роки тому нарешті викупив лейтенантський патент, — а все виходило нужденно, ненадійно, та й ненадовго. Два роки послужив французам, півроку мекленбурзькому герцогу, рік данцям, потім шведам — ні, шведам після данців. Іще вільному містові Бремену, польському королю, знову французам. Потрапив у полон до голландців, повоював тепер уже проти французів. На лобі, коло лівої скроні півколом відмітина: в бою під Енцґеймом, коли гатили з каре по кірасирах віконта де Тюренна, поранений кінь бився на землі й ударив кованим копитом — чудо Господнє, що черепа не розколов. Дамам Корнеліус говорив, що це шрам од стріли Купідона, дівкам — що слід од кривого турецького ятагана.

Ось куди б податися — до австрійців, із турками воювати. До такого рішення почав схилятися хоробрий лейтенант під кінець третього місяця байдикування, коли борги перевалили за дві сотні гульденів і почало всерйоз попахувати борговою ямою. Вже, здається, немолодий, двадцять шостий рік, а ні слави, ні багатства, ні навіть даху над головою. У Теофельс, до старшого брата, не повернешся, там зайвому ротові не зрадіють. У Клауса й без того турбот не бракує: треба замок ремонтувати та давню, ще батьківську позику монастирю виплачувати.

Тільки де вони, турки? До Відня добиратися дорого, далеко, і що як вакансії не знайдеться? Тоді хоч у ченці йди, до брата Андреаса — він із фон Дорнів найрозумніший, уже абат. Або в аманти до якої-небудь гладкої, старої купчихи. Який дідько печений, такий і варений.

І тут раптом казкова усмішка Фортуни! У корчмі на Принцевому каналі підсів до столу солідний чоловік, назвався відставним півполковником московитської служби, паном Фаустде. Виявився майже земляком, із Бадена. Послужив цареві чотири роки, тепер ось їде додому — хоче купити дім із садом та оженитися. До Амстердама гера Фаустле милостиво довіз російський посланник фюрст Тулупов, якого відряджено до Європи вербувати досвідчених офіцерів для російської армії. Жалування платять не таке вже й велике, та зате справно. Видають на дорогу щедрі харчові, сто рейхсталерів, а після приїзду ще й підйомні: п'ятдесят рейхсталерів сріблом, стільки ж соболями та п'ять ліктів тонкого сукна. Головне ж — для людини заповзятливої та відважної, котра хоче здобути своє щастя, ця азіатська країна відкриває справді безмежні можливості. Півполковник пояснив, де зупинився російський фюрст, заплатив за вино й пересів до іншого столу — розмовляти з двома голштинськими драгунами. Корнеліус посидів, поміркував. Крикнув геру Фаустле: «А з турками цар воює?» Виявилося, воює — і з турками, і з татарами. Це поклало кінець останнім сумнівам.

Ну а коли вже Корнеліус побачив московитського посланника в парчевій, розшитій коштовним камінням шубі, у високій шапці з чудових соболів (кожна така шкурка в хутровика не менш як по двісті рейхсталерів іде!), то вже боявся тільки одного — не візьмуть.

Нічого, взяли. Та й угоду уклали в найліпшому вигляді: до ста рейхсталерів подорожніх та підйомних (не збрехав півполковник, усе точно — і срібло, й соболі, й сукно), іще жалування одинадцять рублів на місяць та харчові. Термін контракту — чотири роки, до травня 1679-го. Для більшої ваги та щоб був маневр для торгу, фон Дорн зажадав капітанського чину, знаючи, що без патенту не дадуть. Дали! Був лейтенант — вічний, без надії на вислугу, а тепер, бач, капітан мушкетерів. Посол одразу й папери виправив на нове звання, з червоними сургучевими печатями, як і належить.

До Риги новоспечений капітан доплив на рибальському шнеку — Польщу ліпше було обминути, бо могли пригадати позаторішнє дезертирство з полку князя Вишневецького. Увесь пропах оселедцями, зате вийшло недорого, всього шість рейхсталерів.

У ліфляндській столиці, останньому європейському місті, запасся всім необхідним, чого в Азії було не дістати: товченою крейдою для чищення зубів (їх чудова білизна принесла Корнеліусу чимало галантних перемог); не новою, але ще цілком пристойною перукою (колір — воронове крило), батавським тютюном; плоскою, зручною блохоловкою (вішається навскоси, під пахву). Чекати попутників не став — у капітана фон Дорна англійський мушкет, два нюрнберзькі пістолети й толедська шпага, лісових розбійників йому не страшно. Вирушив до російського кордону сам.

Дорога була нудною. На п'ятий день дістався останнього шведського поста — фортечки Нойхаузен. Лейтенант, який проводжав фон Дорна до прикордонної річки, показав напрямок: он там, за полем і лісом, за дві з половиною милі, село Неворотинське, назване так через те, що в московитів тут усього два поселення, і друге називається Воротинським, оскільки належить стольнику Воротинському. «Ось вам приклад того, які дурні й позбавлені уяви ці часничники, — сказав лейтенант. — Коли б тут було ще й третє село, вони просто не знали б, як їм розв'язати таку головоломку».

«Чому часничники?» — запитав Корнеліус. Лейтенант пояснив, що росіяни зовсім позбавлені нюху. Попри нездорову пристрасть до купання (миються ледве не раз на місяць, що, одначе, скоріш за все пояснюється розбещеністю, бо лазні в них для чоловіків і жінок спільні), московити цілком байдужі до поганих запахів, а головна їхня їжа — сира цибуля та часник.

Корнеліуса це повідомлення аж ніяк не засмутило. Всякий, хто тривалий час опинявся в облозі, знає, що часник дуже корисний — допомагає і від скорбуту, і від напухання ніг, і навіть, розповідають, од французької хвороби. Хай росіяни їдять часник скільки їм улізе, аби жалування платили вчасно.

* * *

Він переправився через річку вбрід, проїхав з півмилі, і з-за кущів вискочила ватага: один гладкий, зі свинячим рилом, сидів на коні, ще четверо підтюпцем бігли слідом. Усі були в довгополих зелених каптанах, добряче засмальцьованих, тільки у верхівця каптан був цілим, а в піших у дірках та латках. Корнеліус перелякався, що розбійники, та схопився було за сідельну кобуру, але зразу зміркував, що лихі люди в мундирах не ходять. Значить, прикордонна варта.

Троє солдатів були з алебардами, один із пищаллю. В офіцера при боці висіла крива шабля. Він грізно сказав щось, налягаючи на звуки tsz, tch і tsch — наче на гусака зацикав. Про зміст сказаного можна було здогадатися й без перекладу. Що за людина, мовляв, і якого дідька топчеш землю великого московського царя.

Фон Дорн чемно трохи підняв капелюха, дістав із сумки подорожну грамоту, виразно погойдав печатями. Потім розгорнув і зробив вигляд, що читає з середини — насправді ж повторив завчене напам'ять: «І tomu muschkaterskomu kapitanu Korneju Fondornowu jechati wo Pskow, da w Welikij Nowgorod, da wo Twer, a izo Tweri na Moskwu ne meschkaja nigde».

Офіцер знову зацикав і зашикав, потягнувся за грамотою (війнуло кепським шнапсом), але Корнеліус, дякувати Богу, не вчора на світ заявився. Ще разок показав підвішену печать, та й прибрав подорожню від гріха.

— Pskow — Nowgorod — Twer — Moskwa, — повторив він і суворо погрозив: — Meschkaja nigde (що означало «у терміновій державній справі»).

Під кущем, виявляється, сидів іще один московит — без зброї, з мідним каламарем на шиї та гусячим пером за вухом.

Ліниво підвівшись, він сказав кепською, але зрозумілою німецькою:

— Плати три єфимки приставу, один мені, один стрільцям — їм теж треба жити — й паняй собі з Богом, якщо потрібна людина.

«П'ять рейхсталерів? П'ять?! Але за що?!»

— Ага, зараз, — кивнув Корнеліус. — Тільки попругу підтягну.

Підтягнув. А потім я-ак гикне коневі у вухо, я-ак хльосне нагайкою. Дірку вам од прецля, панове стражники, а не п'ять рейхсталерів.

Позаду пальнули, й повітря зашурхотіло несподівано близько, за якихось півліктя від вуха. Та нічого. Бог милував. Фон Дорни удачливі, це здавна відомо. Біда тільки — ніколи не вміли мати користь із своєї удачливості. А виною тому кляте чистоплюйство, та ще й злощасний фамільний девіз, придуманий першим із роду, Тео-Хрестоносцем, на лихо нащадкам: Honor primum, alia deinde[3].

Прапрадід Тібо-Монтесума, що вернувся з Мексики з цілим візком ацтекського золота, викликав зухвалими розмовами гнів імператора Карла — позбувся й золота, й голови. Двоюрідний дід Ульріх-Красунчик досяг блискучого становища, став фаворитом герцогині-вдови Альтен-Саксенської. І що ж? Закохався в безприданницю, покинув князівський двір і доживав віку в злиднях.

Колись Корнеліусу через молодість та дурість вбачалась особлива краса й хвацькість у цій фондорнівській недбайливості до подарунків долі, але, поголодавши в походах та облогах, померзнувши, поковтавши диму, він потроху дійшов розуму, втямив: честь гарна для тих, хто може її собі дозволити. А якщо все твоє добро вміщається в невеликій сідельній сумці, то про honor ліпше до пори до часу забути.

Що ж там було, в заповітній сумці?

Передусім — грамота від князя Тулупова, пропуск до слави й багатства, досягнувши яких, можна буде й про честь ізгадати.

Потім кипарисовий хрестик зі Святої Землі, виграний в кості в одного анжерського капуцина.

Золотий медальйон з ініціалами «С. v. D.» — таємний матусин подарунок, коли навічно виїжджав із Теофельса. Раніше всередині лежала частинка Древа Істинного Хреста Господнього, та минулого року випала в битві поблизу Шарлеруа, загубилась.

Найдорожча ж і найрідкісніша річ — пречудовий будильник, корнеліусова доля при розподілі батьківського майна. Поділ був чесним, згідно із заповітом. Клаусу дісталися замок, земля та борги; Марті з Гретою — по перині та дві подушки і по два плаття; Фердінанду — добрий кінь із сідлом; Андреасу — нічого, тому що слузі Божому земне надбання — тлін; наймолодшому ж, Корнеліусу, — будильник, воєнний трофей покійного татуся, валленштейнівського солдата. Будильник був бронзовий, із кришталевим віконцем і позолоченими цифрами, а міг він дзвонити чи давно зламався, того Корнеліус не знав, тому що беріг дорогоцінну річ, як око в лобі, й механізм не заводив. Ніколи, навіть у найтяжчі часи, батькову спадщину в заставу не віддавав, граючи, на кон не ставив. У будильника був особливий сенс. Така розкішна абищиця добре виглядала б лише в багатому антуражі, серед бронзових скульптур, мармуру та оксамитових портьєр, і мету кар'єри Корнеліус визначав для себе так: знайти будильнику підходяще помешкання й на тому заспокоїтися. Поки що до мети було ой як далеко.

Але там же, у шкіряній сумці, лежав маленький згорточок, завдяки якому мандри будильника могли благополучно завершитися в не такому вже й далекому майбутньому. Пасмо мідно-рудого волосся, ретельно загорнуте в пергамент, обіцяло Корнеліусу бариші, 1 котрих не нагромадиш ніяким жалуванням, та і в турків на шпагу навряд чи візьмеш. Перед відплиттям до Риги була в мушкетерського капітана ділова бесіда з торговцем Яном ван Хареном, що постачає європейським столицям прекрасне руде волосся голландських жінок для виробництва наймодніших перук «Лаура». Ван Харен сказав, що руді голландки скупі й вередливі, ломлять за свої рідкі патлі скажену ціну, користуючись тим, що їх, червоноволосих, не так уже й багато. А от у Московії жінок і дівок з волоссям найнезрівняннішого відтінку без ліку — просто через одну, та й дорожитись їм ні до чого. Розрахунок був простим і вірним: на капітанське жалування купувати дешево у московиток їхні коси, з купецькими караванами переправляти до Амстердама ван Харену, а той буде класти належну винагороду в банк. Локон було видано для зразка, щоб не помилитися в кольорі, а на пергаменті торговець власноручно вивів домовлену ціну — 1500 гульденів за візок. Це ж скільки за чотири роки грошей набереться! І війни з турками не треба.

* * *

Погода на травневу пору була ясною, легкою, птахи щебетали точнісінько як у рідному Теофельсі, й настрій у Корнеліуса зробився переможним. Для певності він проскакав іще з милю жвавою риссю, хоча припустити, що хмільний ватажок зелених стражників схоче за ним гнатися, було важко. Потім, коли булана почала мотати головою й розкидати з морди клапті піни, перейшов на крок. Треба було погодувати коней, напоїти, та й самому перехилити чарчину за вдале перебування в російських землях.

Коли під пагорком одкрилося село, капітан спочатку вирішив, що в ньому немає мешканців — чи то їх забрала моровиця, чи самі подалися геть. Сірі, перехняблені житла під гнилими солом'яними дахами, сліпі віконця, капличка з восьмикінцевим хрестом, який з'їхав набік. Але над однією з халуп, довгою та оточеною парканом, вився димок, а осторонь села, на луках, паслася череда: три кістляві корівчини та з десяток брудних овець. Либонь, це й було Неворотинське.

По єдиній вулиці Корнеліус їхав непоспіхом, із цікавістю озирався навсібіч. Такої злиденності йому не доводилося бачити навіть у Польщі. Ні курки, ні плодового деревця, ні воза. Навіть собак, і тих нема. Здивувало, що з дахів не стирчать димарі — здається, тут топили по-чорному, як у самоїдів на далекій Півночі.

Люди, одначе, траплялися. Спершу ветха, років шістдесяти, стара. Вона вискочила із щербатих воріт, коли вороному заманулося спорожнитись на ходу, покидала в пелену мішковинної спідниці паруючі яблука (заголилися землистого кольору худющі ноги) і, плюнувши вслід іноземцеві, задріботіла назад. «З'їсть, чи що?» — злякався Корнеліус, але потім заспокоїв себе: для городнього добрива або на розтопку.

Потім трапився дядько, в самій сорочці. Він лежав посеред дороги чи то мертвий, чи то п'яний, чи то просто спав. Кінь обережно переступив через нього, кобила обійшла стороною.

Із-за тину висунулися двоє дітлахів, зовсім голі, замурзані. Втупилися в іноземця порожніми, немиготливими оченятами. Один шморгав носом, другий смоктав пальця. Корнеліусу вони здалися цілковитими звірятами, добре хоч поводилися сумирно — милостині не просили та камінням не кидалися.

Попереду показалася недавня халупа, єдина в усьому селі з димарем та слюдяними віконечками (в інших житлах малесенькі віконця були затягнуті бичачими пузирями). Біля ґанку лежали ще двоє нерухомих дядьків, у дворі стояло декілька возів, на прив'язі тупцювало з півдюжини коней. Те, що треба: корчма або постоялий двір.

Корнеліус в'їхав до двору, почекав, чи не вигляне слуга. Не виглянув. Тоді крикнув: «Ей! Егей!» — до п'яти разів. Усе одно нікого. Вийшов було на ґанок чолов'яга у самих підштаниках, з мідним хрестом на голих грудях, але не в поміч подорожньому. Постояв, похитався та й загуркотів по сходах головою вниз. Із розбитого лоба п'яниці натекла червона калюжка.

Тут багато п'ють, зробив для себе висновок Корнеліус. Мабуть, сьогодні якесь свято.

Прив'язав коней сам. Розсідлав, насипав свого вівса (був у в'юкові деякий запасець). Булана трохи збила задню, слід би перекувати. Вороний був у порядку — чудо, а не кінь.

Сідельну сумку взяв із собою, пістолети теж, мушкета повісив через плече. За в'юками треба буде по-швидше прислати слугу, а то не дай Боже вкрадуть.

Штовхнув дощані двері, опинився в напівтемному сараї. Вдарило в ніс кислим, гнилим, тухлим. Шведський лейтенант сказав правду, пахло від московитів не амброзією.

Постояв на порозі, звикаючи до сутінків. Декілька довгих столів, за ними мовчазні — ні, не мовчазні, вони стиха перемовлялися — бородаті голодранці. Перед ними глиняні кухлі або квадратні штофи товстого зеленого скла, одні більші, другі трохи менші. П'ють часто, закидаючи голову ривком. Пальцями з мисок беруть рубану капусту. В дальньому кутку шинквас, за ним дрімає корчмар.

Капітан зробив було крок у той бік, але раптом завмер, закліпав очима. Біля самих дверей, на підлозі, сиділа на колінах дівчинка, років тринадцяти, у брудній сорочині, лускала насіння, плювала на підлогу. Була вона коноплястою, з намальованими до вух вугільними бровами, з вичорненими сажею віями, з буряковим рум'янцем на всю щоку. Та вразила Корнеліуса не ця дикунська розмальовка, а колір непокритого й нечесаного, до пупа, волосся. Він був саме той, мідно-червоний, справжня «Лаура»! Зустріч з Московією починалася доброю прикметою.

Фон Дорн нагнувся, взяв двома пальцями пасмо, подивився краще. Ніяких сумнівів. Якщо відправляти до Амстердама, скажімо, по три, ні, по чотири візки на рік, то за чотири роки це вийде… двадцять чотири тисячі гульденів! Зачекай-но, мій прекрасний бурильнику, скоро ти отримаєш належне житло.

Дівчинка подивилася знизу вгору на іноземця, який щось шепотів, голови не відсмикнула, лускати не перестала. Купувати в неї волосся зараз, авжеж, не мало сенсу — схоже, в Москві рудих вистачатиме. Та прицінитися все-таки було варто, щоб прикинути, скільки коштуватиме візок.

Корнеліус смикнув за волосся, та ще й показав на нього пальцем. Ужив одне із десятка необхідних слів, вивчених по дорозі:

— Potschom?

Відповіла не дівчинка, а кудлатобородий плюгавець із чорною пов'язкою впоперек обличчя:

— Poluschka.

Вишкірив голі ясна, зробив страшенно сороміцький жест і сказав іще щось, довше. Капітан розібрав слово «кореіка». Дівчинка шморгнула носом і раптом задерла поділ до худих, як гілочки, ключиць. Навіщо — незрозуміло. Під сорочиною вона виявилася зовсім голою, та дивитись там по малолітству не було на що. Певно, убога розумом, здогадався Корнеліус, думаючи про інше.

«Припустімо, бородань сказав, що за півшага волосся дадуть обрізати частково, за копійку під корінь. Півшага — це чверть копійки, на гульден міняйли дають двадцять копійок… Волосся на вигляд було фунтів зо два». Від множення та отриманого числа в Корнеліуса закалатало серце. Виходило дуже дешево!

Плюгавець усе ліз, штовхав у бік, підсував дівчинку і так і сяк. Капітан злегка вдарив його у вухо, щоб відстав, і пішов до шинкваса.

Він охоче з'їв би півноги баранячої або цілого каплуна, та гарячої страви тут, схоже, не подавали. На прилавку, серед мутних, пахучих калюж стояло блюдо з слизькими грибами, миска з чорною, клейкою на вигляд, масою, ще лежали декілька шматків сірого хліба, а кислу капусту було вивалено купою просто на нестругані дошки.

Корчмар спав, прилаштувавшись щокою до шинкваса, сиве бородище дбайливо розкладене поверх мисок і капусти. Вибираючи, що взяти, Корнеліус неуважливо зняв з бороди ситу вошу, роздавив нігтями. Окрім як хлібом та вином, розжитися тут було нічим.

Він підвів руку ляпнути корчмаря по лисині, та виявилося, той не спить — поглядає примруженим поглядом, але не в обличчя прибульцеві, а на перекинуту через плече сумку. Капітан узяв добрячий шмат хліба, кинув на стіл срібну пелюстку копійки і сказав по-польськи, сподіваючись, що бородатий зрозуміє:

— Wodka!

Копійку корчмар засунув у рот — при цьому за гладкою щокою дзвякнуло, а випити приніс не відразу: чомусь пішов у закуток, який за шинквасом, і виніс не пляшку, а глиняний кухоль. За копійку було малувато. Фон Дорн понюхав (ну й пійло, гірше французького кальвадосу), випив мутну рідину залпом і грюкнув порожнім кухлем об дерево — наливай іще.

Горілка виявилися міцною. Яскраво-червона пика корчмаря розпливлась і зробилася схожою на американський овоч томат, підлога захиталася в капітана під ногами. Він ухопився за шинквас. Брязнув об підлогу мушкет.

— Чим ти мене напоїв, Юдо? — сказав Корнеліус томату, стуливши важезні повіки. Коли ж, через мить, розтулив їх знову, то побачив уже не підлу пику корчмаря, а погідливе травневе небо й пухнасті хмарки.

Вітерець обвівав не лише обличчя — все тіло капітана, що було приємно, хоча й дивно. Він провів рукою по грудях, животу, нижче і зрозумів, що лежить зовсім голий. У спину кололи стебла трави. На вію заповзла мурашка.

І брудна корчма, і її підступний господар, і саме російське село вмить щезли, мов страшна мара.

«Ось так перебували прабатьки наші в блаженному Едемському саду, нагі та щасливі», — подумав Корнеліус, одначе знав, що він не в раю, бо, хоча й голий, щасливим себе не відчував — дуже вже ломило скроню. А коли спробував підвестися, вивернуло якоюсь зеленою жовчю.

Двоє хлопчаків, які сиділи на узбіччі курного шляху й мовчки спостерігали за людиною, що корчилася, на ангелів теж не були схожими, незважаючи на таку ж, як у Корнеліуса, первісну наготу. Йому здалося, що це ті ж самі дітлахи, котрі витріщалися на нього нещодавно з-за тину.

— Де я? — прохрипів капітан. — Що зі мною зробили?

Один із хлопчаків почухав потилицю. Другий щось сказав. Обидва засміялися, підвелись і заскакали геть шляхом, нахльостуючи один одного гілками по сідниці та покрикуючи: гей, гей!

Шлях вів униз, до сірої купки хатин, у котрій Корнеліус одразу впізнав Неворотинське. Нікуди воно не щезло — залишилося на тому ж самому місці, й над корчмою так само ліниво тягнувся димок.

Ніякого наслання й ворожбитства, виходить, не було. Говорили фон Дорнові в Ризі досвідчені люди: гер капітан, дочекайтесь оказії, не мандруйте по Московії сам-один — пограбують, уб'ють, і шукати ніхто не буде. Не послухався Корнеліус, чванько. І ось вам: не встиг од'їхати від кордону, як уже отруєний, пограбований, роздягнений догола й викинутий на шлях здихати.

Ні коней, ні зброї, ні грошей, а найгірше те, що пропала подорожня.

Шукати управи? Але хто повірить людині, в котрої ні документа, ні свідків, а з одежі самі вуса? Як порозумітися чужою мовою? І, головне, кому скаржитися — тому свинопикому, від якого втік на кордоні?

Фон Дорн сів, учепився руками в стрижене каштанове волосся.

Що ж тепер — пропадати?

Розділ третій

ЧОМУ ЛЮДИ НЕ ЛІТАЮТЬ, ЯК ПТИЦІ?

По освітленій завзятим червневим сонцем Пироговці, спритно лавіруючи між нечисленними перехожими, нісся на роликах іноземний чоловік баскетбольного зросту, в синьому блейзері з золотими ґудзиками, при червоно-зеленій шотландській краватці, з дорогим кейсом у лівій руці. На те, що це саме іноземець, вказувала сяюча, білозуба усмішка й розкритий путівник, затиснутий у правій руці туриста. Зрештою, й без того було зрозуміло, що молодик не з туземців — у Москві нечасто зустрінеш дорослого чоловіка респектабельного вигляду на роликових ковзанах. Проділ, що ділив зачіску рівно на дві половини, дещо порушився від зустрічного вітерцю, пряме світле волосся розтріпалось, але не катастрофічно — два-три помахи гребінцем, і пристойний вигляд буде відновлено.

Роликові ковзани були не звичайними, які можна купити в магазині, а зовсім особливими, виготовленими на спеціальне замовлення за 399 фунтів стерлінгів. Власне, навіть і не ковзани, а черевики на пористій платформі, у п'ятисантиметровій товщі якої таїлися коліщатка з титанового сплаву, дуже міцні та напрочуд вертляві. Коли Ніколасу спадало на думку перейти з чинного кроку на невагоме ковзання, він присідав навпочіпки, повертав маленькі важільці на задниках диво-взуття, і в нього, як у бога Гермеса, на ступнях виростали маленькі крила. В рідному місті Фандорін нечасто користувався автомобілем чи громадським транспортом — дивовижні черевики могли в лічені хвилини домчати його куди завгодно в межах Центрального Лондона. Не страшними були ні пробки, ні штовханина в метро. Та й для здоров'я корисно.

У Москві ж, яка вразила гостя столиці кількістю машин і недисциплінованістю водіїв, їздити транспортом, здається, було безглуздим — поїздка до архіву на таксі зайняла б куди більше часу й навряд чи вийшла б такою приємною. «Зовсім незрозуміло, — думав магістр, — як можна в мегаполісі з десятимільйонним населенням обходитися без дворівневих автострад?»

Ніколас читав багато цікавого про московський метрополітен, станції котрого навіщось побудовано у вигляді помпезних палаців, але недоладно було б починати знайомство з містом, про яке стільки чув і читав, з підземки.

Тому, вийшовши зі свого готелю (некрасивий скляний паралелепіпед, який до неможливості псував вигляд Тверської вулиці, та й номери гірші, ніж у поганенькому «бед-енд-брекфасті»), Ніколас побіжно глянув на червону стіну Кремля (потім, це потім) і рушив за картою в південно-західному напрямку. Промчав по Моховій вулиці спершу повз старий університет, де навчалися принаймні четверо Фандоріних, потім повз новий, де за Івана Грозного розташовувався Опричний двір. Задерши голову, подивився на кам'яну табакерку дому Пашкова — півтора століття тому тут була 4-та чоловіча гімназія, котру закінчив прадід Петро Ісакович.

Напроти заново відбудованого храму Христа Спасителя (сер Олександер завжди говорив, що ця голова велетня спотворювала образ Москви своєю неспівмірністю і що єдина добра справа нових руських — висадження в повітря цього страхітливого творіння) магістр пригальмував і визнав, що собор йому, мабуть-таки, подобається — за двадцяте століття будинки в місті підросли, й тепер масивний золотий шолом уже не виглядав як сторонній предмет.

Слід сказати, що настрій у Фандоріна був піднесеним, йому сьогодні взагалі все подобалось: і лагідна погода, й голосне дихання Першопрестольної, й навіть похмурі лиця москвичів, які несхвально поглядали на стрімкого ковзаняра.

Серце дзвеніло й тріпотіло від передчуття дива. В кейсі лежала ліва половина дорогоцінного листа, котрій незабаром належало з'єднатися зі своєю відсутньою частиною, здавалося, навіки втраченою. Хоча чому «здавалося»? Її й так було втрачено навіки — на цілих три віки. В Ніколаса було сьогодні подвійне свято: як у історика і як ув останнього в роду Фандоріних.

Чарівний день, воістину чарівний!

Учорашні події згадувались як прикре непорозуміння. Де був морок, насланий на мандрівника злою силою, щоб перевірити, чи несхибний він у своєму намірі досягти поставленої мети.

* * *

Учора дрімучий і ворожий ліс, який оберігав підступи до зачарованого граду, зімкнувся такою неприступною стіною, що лишалося тільки впасти у відчай.

Виявивши, що кейс, сховище всіх цінностей, зганьблено й випотрошено, магістр сяк-так повернув до життя товариша по нещастю, і обидві жертви газової атаки кинулися до купе провідника. Той сидів, пив чай і розглядав у чорному склі відображення свого непривабливого лиця.

Відіпхнувши Ніколаса плечем, містер Калинкінс закричав:

— На нас напали бандити! Це міжнародний тероризм! Мене й оцього британського підданого отруїли нервово-паралітичним газом! Викрадено гроші й речі!

Провідник ліниво повернувся, позіхнув.

— Це запросто, — сказав він, дивлячись на пасажирів без усякого інтересу. — Пошаливают. (Знову це слово, що не перекладається на жодну з відомих Ніколасу мов!) Залізниця за стирене відповідальності не несе. А то з вами, лохами, по миру підеш.

— А де двоє молодиків у спортивних костюмах, з якими вас бачив містер Фендорайн? — запитав сметаноторговець, впиваючись поглядом у дивно холоднокровного служителя. — В якому вони купе?

— Які ще молодики? — ліниво здивувався провідник. — Ні з ким я не розмовляв. Бреше твій містер. — І знову повернувся до свого відображення, поскаржився йому: — Хльобала роззявлять, козли. Пиши потім пояснення. Ідіть до чергового міліціонера. Він у третьому вагоні, ага. І дверці причиніть, дме.

До міліціонера латиш не пішов — сказав, марна річ, так що довелося Ніколасу вирушати до представника закону самому.

Лейтенант, якого Фандорін виявив у купе у провідниці третього вагона, спочатку й справді ніяких заходів уживати не хотів.

— Зрозумійте, за годину й десять хвилин потяг зупиниться у Пскові, — пояснював йому Ніколас. — Там злодії зійдуть, і відшукати вкрадене буде вже неможливо. Треба просто пройти по составу, і я упізнаю цих людей. Я певен, що це вони.

Обтяжлива розмова тривала досить довго, й було видно, що користі від неї не буде. Не мав англієць таких аргументів, через які міліціонер застебнув би ґудзики на мундирі, надів портупею та й вирушив обходити всі тринадцять вагонів замість того, щоб випити по четвертій і закусити.

Виручила довготелесого іноземця провідниця, підтвердивши тим правоту класичної літератури, що приписує російській жінці жалісливе та чуйне серце.

— Та буде тобі, Валь, ну чо' ти, не гноїсь, — сказала нездорово повна й хімічно завита правнучка некрасовських жінок. — Бачиш, біда в чоловіка, сходи. А я тим часом огірочків покришу, редисочку поріжу.

Спортивні молодики виявилися в шостому купе четвертого вагона, сусіднього з Ніколасовим. Їхали вдвох, ляпали по столу заяложеними картами. На столі стояли пивні пляшки.

— Це той самий костюм, — показав Ніколас лейтенантові на синій рукав із білою смугою. — Я переконаний.

— Документики пред'явимо, — суворо наказав міліціонер. — І речі теж. Маю заяву від іноземного громадянина.

Той, що старший, розвів руками:

— Які речі, командир? Ми з Серьогою в Неворотинській сіли, у Пскові виходимо. Ось, диви — два лящі в кишені, сигарети.

Слід оддати лейтенанту Валі належне: явно порушуючи права особистості та посадові інструкції, він обшукав купе, й навіть самих молодиків, але, крім двох в'ялених рибин, пачки «LМ», насіння та дріб'язку, нічого не виявив.

— Ну що? — запитав Валя в коридорі. — Далі підемо чи як?

— Я знаю! — вигукнув Ніколас. — Вони у змові з провідником із мого вагона! І речі напевно теж у нього! А в Пскові він їм передасть украдене, й вони вийдуть.

— Ні, — відрізав міліціонер. — Провідника шмонати не буду, собі дорожче. — І, поміркувавши, додав: — Без ордера не положено. Ви ось що, містере. Пишіть заяву, а потім у третій мені піднесете. Бувайте.

І Ніколас лишився сам, киплячи від безсилої люті.

Час, час добігав кінця! До зупинки у Пскові лишалося не більше чверті години. Можна було, звичайно, зайняти пост у тамбурі й спробувати застукати підлого провідника на гарячому — коли той передаватиме здобич спільникам. Але що, коли в них придумано інакше? Скажімо, тицьне через відчинене вікно комусь, хто заздалегідь чекає на пероні, а Ніколас так і буде стовбичити в тамбурі.

«Міркуй, міркуй, — наказав собі магістр. — Упустиш лист Корнеліуса, більше його не побачиш. І ніколи собі цього не простиш».

Подумав хвилин п'ять, і з'явилась ідея.

Іще стільки ж пішло на гортання фольклорного записника та заучування деяких аргоїзмів з розділу «Маргінальна лексика».

Коли у вікні зачастили жовті вогні, даючи зрозуміти, що потяг перетнув межу чималенького міста, Фандорін без стуку відчинив двері службового купе, увійшов і нахилився над сидячим провідником.

— Ну що, містере, відшукав барахольце? Та ти пошукай ліпше. Може, сам куди запхав та забув? Із цього діла буває. — Нахаба клацнув себе по горлянці й спокійно посміхнувся, здається, цілком певний у своїй безкарності. — Вийдіть-но, громадянине. До станції під'їжджаємо. Гоу, гоу, шнель!

Ніколас поклав неприємному чоловікові руку на плече, міцно стиснув пальці й вимовив співучим голосом:

— Борзеешь, вша поднарная? У папы крысячишь? Ну, смотри, тебе жить. [ «Борзеть» = втрачати відчуття міри, зариватися; «вша поднарная» (образл.) = нижча ієрархія тюремних ув'язнених; «папа» = шанована людина, злодій у законі; «тебе жить» (погрозл.) = тобі не жити.]

Справлений ефект був певною мірою схожим із реакцією містера Калинкінса на виконання англійцем пісні про Батьківщину, тільки, мабуть, разів у двадцять сильнішим. Ніколас ніколи не бачив, щоб людина миттєво робилася білою як крейда, — він завжди вважав, що цей вираз належить до галузі метафористики, одначе ж провідник і справді раптом зробився зовсім білим, навіть губи набрали світло-сірого відтінку, а очі заморгали часто-часто.

— Братан, братан… — заплямкав він губами та спробував підвестися, але Фандорін стиснув пальці ще сильніше. — Я ж не знав… В натурі не знав… Я думав, лох заморський. Братан!

Тут згадалася ще парочка доречних термінів із записника, які Ніколас успішно і вжив:

— Сыскан тебе братан, сучара. [ «Сыскан» = співробітник карного розшуку, ширше — міліціонер; «сучара» (презирл.) = злодій, що підтримує контакти з міліцією.]

Зараз важливим було не сфальшивити, не помилитись у вживанні слів, тому Ніколас нічого більше не говорив — просто простягнув до носа лиходія розкриту долоню (другу руку, як і до того, тримав у нього на плечі).

— Ну?

— Щас, щас, — заметушився провідник і поліз кудись під матрац. — Все цілісіньке, у найліпшому вигляді…

Оддав, оддав усе, вкрадене із кейса: і документи, й портмоне, й ноутбук, і, найголовніше, безцінний конверт. Заразом повернув і вміст гаманця містера Калинкінса.

Відьомський ліс похитнувся перед рішучістю поборника і розступився, пропускаючи його далі.

Можна було пояснити те, що сталося, й інакше, не містичним, а науковим способом. Професор колоніальної лінгвістики Розенбаум завжди говорив студентам, що точне знання ідіоматики та прецизійне дотримання нюансів мовного етикету стосовно оказійно-побутової й станово-поведінкової специфіки конкретного соціуму здатне творити чудеса. Воістину лінгвістика — королева гуманітарних дисциплін, а російська мова не має собі рівних за лексичним багатством та багатобарвністю. «Ти одна мені підтримка та опора, о велика, могутня, правдива й вільна російська мово! — думав Ніколас, повертаючись до купе. — Не можна не вірити, щоб таку мову не було дано великому народу».

* * *

На територію архівного містечка, вмістилища державної та культурної пам'яті Російської держави, Ніколас ступив зі священним трепетом — дух перехоплювало при думці про те, які скарби зберігаються за цими сірими стінами з підсліпуватими щілиноподібними віконцями, й десь там, тепер уже рукою подати, сірий аркуш, на котрому Корнеліус фон Дорн виводив буквиці чужою, нещодавно опанованою мовою.

Після півгодинного стояння в черзі за пропуском і скрупульозного огляду, якому постовий міліціонер, у бронежилеті й з автоматом, піддав кейс відвідувача, Фандорін врешті опинився в Центральному архіві стародавніх документів. Для цього довелося перетнути затишний, тінистий двір і потім попетляти між цегляних штабелів, бочок із фарбою і величезних котушок кабеля — у будинку тривав ремонт.

Його слід було б зробити років на п'ятдесят раніше — це Ніколас зрозумів, коли підіймався широкими сходами, в давні часи, мабуть, величними, а тепер сумно зубожілими: мармурові сходини стерлися, перила облупилися, від статуй і дзеркал, котрі колись прикрашали прогони, лишилися тільки порожні ніші та сиротливі постаменти.

Було зрозуміло, що архів уражено гіршою із хвороб, які тільки можуть спіткати наукову установу, — катастрофічними злиднями, а то й цілковитою відсутністю фінансування. Фандорін співчутливо огледів розсохлі шухляди каталогу, з'їдені міллю штори на високих вікнах, дірявий лінолеум і зітхнув. Недарма частенько говорив сер Олександер, що життя нових руських було б куди більш терпимим, якби вони поважали минуле своєї країни. А минуле перебувало саме тут, у цих старих стінах — ніс магістра історії, чутливий до запаху Часу, відразу вловив непідробність цього магічного аромату.

Навіть у кабінеті директора меблі були обшарпані та убогі.

Станіслав Кіндратович Вершинін, медієвіст із світовим іменем, зустрів британського колегу з усією можливою гостинністю.

— Як же, як же, пам'ятаю ваш запит, містере Фандорін, — сказав він, садовлячи гостя у витерте до білястості шкіряне крісло. — Половина документа, знайдена в Кімрах, так?

— У Кромешниках, — виправив Ніколас, шанобливо дивлячись на сократівську лисину автора коментарів до «Вичегодського літопису».

— Так-так, у Кромешниках. Підвал Матфеєвських палат, пам'ятаю.

Директор зняв трубку чорного телефону (такий апарат у Лондоні можна було зустріти лише в антикварному магазині), покрутив диск.

— Максиме Едуардовичу, голубчику, чи не могли б ви до мене зайти? — запитав Вершинін, лагідно всміхаючись невидимому співбесіднику. — Приїхав англійський дослідник містер Фандорін… Так-так, із приводу кромешниківської знахідки. Пам'ятаєте, ми відповідали на запит?.. Ну от і чудово.

Поклавши трубку, пояснив:

— Максим Едуардович Болотников, головний спеціаліст відділу обробки. Все поповнення фондів проходить через нього. Прекрасний палеограф і, між іншим, блискучий знавець сімнадцятого століття. Зовсім іще молодий, а вже чотири монографії видав і докторську захистив по Тушинському Злодію, Марії Мнішек і Злодійчуку. Уявляєте, — Станіслав Кіндратович зі значенням підніс палець, — його до Стенфорда запрошували, на величезну зарплату — відмовився. Патріот! Це у нас нині рідкість. Вірить у Росію. Нове світило, можете вже мені повірити. Наш архівний Моцарт.

Архівний Моцарт щось не поспішав приходити на поклик начальства, і для заповнення паузи директор завів розмову про бідування своєї установи — очевидно, помітив, як іноземець поглядає на криві стелажі та ветхий килим.

— … А в минулому кварталі взагалі жодної копійки, — вів Вершинін нескінченну жалібну оповідь. — Зарплата у старшого наукового двісті п'ятдесят тисяч, і ту затримують! П'ять апаратів для мікрофільмування зламані стоять, полагодити ні на що. Ксерокс закомизився — це взагалі трагедія. Та що ксерокс, прибиральницям платити нічим. А прибиральниці, знаєте, не наш брат історик, вони безкоштовно працювати не будуть. Стид і сором, скільки пилюки завелось. Я вам, голубчику, добру пораду дам. Не ходіть ви до нас сюди таким франтом, та ще й при краватці. Пожалійте піджак і манжети. У курточці, у джинсах — якраз буде.

Ніколас був уражений тим, що директор архіву дає малознайомій людині пораду, та ще й з такого інтимного приводу, як стиль одягу. Трохи подумавши, магістр вирішив, що це, хоча й безцеремонно, зате дуже по-російськи, можливо, навіть симпатично.

— Отаке в мене становище, гірше губернаторського, — обеззброююче розвів руками Вершинін. — Без грошей працювати дуже, дуже важко. А що поробиш? У держави грошей нема. Що б ви зробили на моєму місці?

І розчулений Ніколас не витримав. Вершинін дав йому пораду першим, та й до того ж сам запитує. Треба допомогти.

— На вашому місці, пане директор, я зробив би ось що, — все ще трохи ніяковіючи, почав Фандорін. — По-перше, я не розумію, чому архів дозволяє дослідникам користуватися своїми унікальними фондами безкоштовно. Замість того, щоб обмежувати доступ у ваші читальні зали, відсікаючи бездіяльно цікавих і приймаючи тільки спеціалістів, ви могли б розчинити двері для всіх бажаючих, але ввести при цьому невелику абонентську плату. Я з охотою заплатив би за честь попрацювати у вашому читальному залі. А по-друге, я впевнений, що багато моїх колег заплатили б куди більш істотні суми, якби ви приймали замовлення від приватних осіб на проведення того чи іншого дослідження. Скажімо, мені потрібно зісканувати необхідний документ і ще проглянути стовпці Іноземського, Рейтарського та кількох інших приказів з певної досить вузької теми. Ця робота забере в мене тиждень, плюс до цього я витратив і ще витрачу чимало грошей на квитки, готель тощо. Повірте, я із задоволенням заплатив би одну чи навіть дві тисячі фунтів, якби це завдання виконав для мене хтось із ваших чудових фахівців…

— А що ж, прекрасна ідея, — пожвавішав директор. — Звичайно, виникне маса фінансово-бюрократичних труднощів, але гра варта…

Він не встиг договорити — у двері постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, ввійшов елегантний, стрункий брюнет у модних вузьких окулярах і зі спортивною сумкою в руці. Із сумки стирчали рукояті двох тенісних ракеток.

— Станіславе Кіндратовичу, — невдоволено сказав брюнет, побіжно глянувши на Фандоріна, — я ж прохав мене відпустити раніше. В мене турнір на Петровці.

— Так-так, — вибачливим тоном відповів директор, — пам'ятаю, голубчику. Але ось прибув містер Фандорін, із британського Королівського історичного товариства. Допоможіть йому добути оту цидулку зі сховища, а то примусять до завтра чекати. Незручно — гість усе-таки. До речі, познайомтесь — Максим Едуардович Болотников, Ніколас Фандорін. Ось бачите, голубе, який солідний супровідний документ, з гербом і водяними знаками. Як воно там було? — Вершинін надів окуляри й зачитав із рекомендаційного листа (вимова в нього була просто жахлива): — «… please give every possible assistance to Sir Nicholas A. Fandorine, M. A., Bt.». Просять надати усіляку підтримку. До речі, пане Фандорін, що таке «М. А.», я знаю — це «магістр гуманітарних наук», а от що таке «Bt.»? Яке-небудь вчене звання чи нагорода?

Ніколас болісно почервонів. Учений секретар Товариства, давній покровитель і доброзичливець, у гонитві за більшою переконливістю явно перестарався. Навіщо це потрібно — «Sir, Bt.»?

— Ні, Станіславе Кіндратовичу, «Bt.» значить «баронет», спадкоємний титул, — сказав Болотников, розглядаючи англійця, буцімто був експонат кунсткамери. — Як Баскервіль, пам'ятаєте? Якщо мені не зраджує пам'ять, титул баронета був вигаданий Яковом І для поповнення королівської скарбниці. Всякий бажаючий міг облагородитися, внісши щось близько тисячі фунтів.

Ніколас, який знемагав одразу від двох неприємних почуттів — ніяковості й заздрості до блискучої ерудиції молодого світила історії, — промимрив:

— Це ви говорите про стародавніх баронетів, восьмих чи навіть десятих у своєму родоводі. Таких у наші часи лишилося мало. Я ж тільки другий баронет, першим був мій батько. Він не купував титулу, королева зробила батька баронетом за досягнення в медицині…

Безглуздо вийшло, недостойно — ніби він за сера Олександера виправдовувався.

Коли вийшли з директорського кабінету, Болотников насмішкувато запитав:

— Так як вас правильно називати? «Сер Ніколас» чи «сер Фандорін Другий»?

— Якщо вас не обтяжить, називайте мене просто Нік, — попрохав магістр, хоча терпіти не міг скороченої форми свого імені.

Моцарт подивився на годинника й насупився.

— Ось що, сер Нік, я посаджу вас у своєму кабінеті, а сам спущуся у сховище. Доведеться почекати — поки знайду потрібний опис, поки відшукаю справу… Чорт, до першої гри запізнюся. Ще в пробці настовбичишся… Залишу тачку, махну на метро.

Останні фрази було вимовлено впівголоса й адресовано явно не Ніколасу, а самому собі.

— Скажіть, Максиме Едуардовичу, — не впорався з цікавістю Фандорін, — пан директор говорив, що вам пропонували місце в Стенфорді, та ви відмовились. Чому? З патріотизму?

— Який до дідька патріотизм! — Болотников подивився на Ніколаса, наче на розумово відсталого. — Я фахівець з російської історії та палеографії. Всі важливі документи з моєї спеціальності перебувають у Росії, не в Стенфорді. Й наукові відкриття, значить, теж робляться тут. Нехай до Стенфорда їдуть ті, кому танхаус і гольф-клуб важливіші науки… Ви привезли вашу половину листа? Дозвольте поглянути.

Ніколас обережно дістав із кейса спеціальний вузький конверт, із конверта — цупкий, нерівний по краях і обрізаний посередині аркуш.

Максим Едуардович, зосереджено зсунувши брови, поплив по ньому очима.

— Ось тепер остаточно пригадав. Жахливий почерк, довелося поморочитися.

— А мені ж бо тим паче, я не палеограф! — вигукнув Ніколас.

— Самі ж хоч впораєтесь? — недовірливо подивився на нього Болотников. — Чи допомагати доведеться?

«Ось він, істинно російський характер», — подумав Фандорін. Зовні чоловік непривітний, колючий, можна сказати навіть неприємний, а яка готовність прийти на допомогу. Запропонував ніби неохоче, та видно, що, коли попросити, не відмовить.

— Спасибі, допомога не знадобиться. Тепер у мене є «Scribmaster», він виконає всю роботу за мене.

— Хто-хто?

І Ніколас пояснив про свою надзвичайну криптографічну програму, створену спеціально для розшифровування середньовічних рукописів. Болотников слухав і тільки головою хитав.

— Усе вам, західникам, дістається на блюдечку. Гаразд, сидіть — чекайте. Хвилин сорок знадобиться, а то й година.

І Фандорін лишився сам. Сів на стілець, але через секунду підхопився й заметався по крихітному кабінетику.

Господи, невже за сорок хвилин або за годину в його руках буде повний текст заповіту родоначальника російських Фандоріних?

Велика, істинно велика мить!

* * *

Минуло не сорок хвилин і не година, а всі дві, перш ніж Болотников повернувся. В руках у нього була тонка коленкорова тека, побачивши яку, Ніколас зробився ще червонішим. Річ у тім, що від великої кількості старих і запилених книг, якими суціль було заставлено полиці в кабінеті головного спеціаліста, в бідолашного магістра почався напад його завсідної алергії: на щоках виступили гігантські багрові плями, засльозились очі, а ніс перетворився на якесь артезіанське джерело.

— Це вода? — прогугнявив Фандорін, маючи на увазі: «Це вона?»

— Працівнички, — сердито пробурчав Максим Едуардович, кладучи теку на стіл. — Запхали не на ту полицю, ледве знайшов. Розпишіться ось тут.

— Зараз…

Ніколас винувато всміхнувся — від хвилювання підпис на бланку отримання вийшов кривим.

— Уперед, сер, — поквапив його Болотников. — На вас очікують великі відкриття. Ну ж бо, складайте свої половинки. Я тільки погляну, чи сходяться вони, й побіжу.

Фандорін дивився на сіру, скромну теку з приклеєним ярличком «Фонд 4274, Кромешниківський тайник, 1680-ті рр. (?), 1 од. збер., опис 12» — і все зволікав розв'язувати шворочки. Звідки це: «И развязать в опочивальне заветный милой поясок?» Як пальці дрижать — іще чого доброго надірвеш ламкий папір.

Опанувати себе. Саме пора скласти який-небудь лімерик.

— Та що ж ви? — не витримав Болотников. — Я й так он скільки часу вгатив. Дайте я сам.

Злегка відштовхнув плечем британця, котрий ворушив губами, смикнув за шворочку й обережно видобув із теки вузький аркуш.

— Де ваша половина? Давайте сюди.

Склав обидва фрагменти на столі, й одразу стало зрозумілим, що вони становлять єдине ціле. Щоправда, на правій половині папір зовсім не пожовк, а літери вицвіли значно менше, але через те, що документ триста років пролежав у цілковитій темряві й ліпше зберігся. Стан був чудовим, тільки в одному місці, на лівій частині біля стику, чорніла невелика дірка, проїдена ненаситним Часом.

Максим Едуардович уважно подивився на відтвореного листа, задоволено кивнув.

— Оце він. Якщо без вашої хитромудрої програми, то мороки мінімум на годину. Коли закінчите, кабінет зачиніть. Теку здайте до читальної зали, ключа залиште на вахті. Гаразд, я побіг — хоча б кінчик турніру застану. Бажаю історичних сенсацій.

Із цим іронічним побажанням архівний Моцарт пішов собі, залишивши Ніколаса наодинці з заповітом пращура.

— Дякую. До побачеддя, — пробурмотів Фандорін із явним запізненням, коли двері вже зачинилися. Зосереджено шморгаючи носом, він почав розглядати перший рядок.

Далі справа не пішла — з розгону прочитати каракулі капітана фон Дорна не вдавалося.

Що ж, на те й існує науковий прогрес.

Магістр склав половинки рівніше, ввімкнув комп'ютер, під'єднав ручний сканер і натиснув кнопку «scan».

Ніколас хотів було розпочати розкодування негайно, та очі сльозилися від клятої пилюки, а з носа текло так, що, мабуть, розумнішим було відкласти цей захоплюючий процес до повернення в готель. Адже тепер лист нікуди не дінеться — його можна й роздрукувати, й перетворити в зручний для читання текст.

Швидше в готель! І не на роликах, а на метро — не до прогулянок.

Ніколас здав теку та ключ, а перед тим як покинути архів, зазирнув до туалету — промити сльозаві очі, висякатися, та й узагалі наспіла така необхідність.

Він стояв біля пісуара, дивлячись перед собою в кахляну стіну й мрійливо всміхався. У голові вертівся дитячий віршик: «Пташко, я піймав тебе, не втечеш із сіті. Не розстатись нам тепер вже нізащо в світі».

Кейс був тут же, поряд, на підлозі.

Рипнули двері, до туалету хтось увійшов. Фандорін не озирнувся — навіщо?

М'які, майже беззвучні кроки. Так ходять у спортивному взутті, на гумовій підошві.

Легкий шурхіт — і кейс раптом зник із поля Ніколасового кутового зору.

Тут уже він озирнувся — й побачив щось неймовірне.

Якийсь чоловік у кедах, у жовто-зеленій картатій сорочці (в радянській літературі такі називали ковбойками) й синіх полотняних штанях із заклепками спокійнісінько прямував до виходу, несучи «самсонайт».

— Постривайте! — крикнув Фандорін, нічого не розуміючи. — Це мій! Ви, певно, помилилися!

Незнайомець ніби й не чув. Відчинив двері й шукай вітра в полі.

Знадобилося декілька секунд на те, щоб дати лад брюкам — не бігати ж із розстебнутою ширінькою. Коли Ніколас вискочив у коридор, викрадач був уже біля сходів.

— Та стійте ж! — закричав Ніколас. — Що за безглуздий жарт!

Картатий озирнувся.

Молодий. Світле, навскоси зачесане волосся збоку звисає на лоба. Звичайне, нічим не примітне лице. Старомодні окуляри, такі носили років тридцять тому.

Задерикувато посміхнувшись, злодій сказав:

— Гей, баскетболісте, побігаємо наввипередки? — І вистрибом помчав угору по сходах.

«Звідки він знає, що я займався баскетболом?» — оторопів Ніколас, але тут же збагнув: ага, це він про мій зріст.

Це був псих, очевидний псих, без сумніву. Добре хоч униз не побіг, а то ганяйся за ним по всьому архівному містечку. Вгору по сходах бігти особливо було нікуди — вище другого поверху вже був дах.

Очкарик не дуже-то поспішав. Разів зо два зупинився, озирнувся на Ніколаса і, нахаба, ще й кейсом помахав, піддражнюючи.

Сходовий прогін закінчувався майданчиком. Псих штовхнув невисокі дверцята, й відкрився яскраво освітлений сонцем прямокутник. Очевидно, там і справді був вихід на дах.

Іще не усвідомивши до кінця ідіотську безглуздість казусу, що стався, Фандорін піднявся сходами.

— Кому розповісти — не повірять, — бурмотів він.

Сховатися на даху було нікуди, та викрадач і не ховався — стояв і очікував біля краю, зверненого не на Пироговку, а до внутрішнього двору.

— Все, побігали. Ви перемогли, я програв, — заспокійливо промовив Фандорін, обережно наближаючись до безумця. — Тепер віддайте мені кейс, і ми з вами побіжимо наввипередки у зворотному напрямку. Згода?

Злодій застиг спиною до пустоти, затиснувши кейс між ногами, й весело посміхався, здається, дуже задоволений собою. Тільки б не скинув кейс униз — ноутбук розіб'ється. Та й сам би не впав, кретин нещасний.

Ніколас з острахом заглянув за край. Будівля була хоч і двоповерховою, але старого, розгонистого спорудження, так що летіти вниз було добрячих футів сорок. І переломами не відбудешся: через ремонт увесь двір, упритул до стін архіву, було заставлено будматеріалами, завалено якимось металевим мотлохом, залізноребрими сміттєвими контейнерами. Гепнешся — вірна смерть.

Заряд активності у психа, здається, вичерпався. Він стояв сумирно, дивлячись на Ніколаса все з тією ж добродушною посмішкою.

Фандорін глянув на нього зверху вниз, повільно показав на кейс:

— Якщо не заперечуєте, я візьму. Домовились? Ми так гарно з вами побігали. Ходімо назад.

— «Чому люди не літають, як птиці?» — спитав раптом картатий і пояснив: — Драматург Островський.

Ніколас здивувався:

— Що, вибачте?

— Пташку жалко, — плаксиво зморщив фізіономію безумець.

«Звідки він знає про пташку з віршика?» — ще більше здивувався Фандорін. А очкарик несподівано схопив його однією рукою за брючний пасок, другою за піджак і без найменшого напруження перекинув двометрового магістра історії через голову — вниз, назустріч гострим бетонним кутам і зазубреному іржавому залізу.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у Центральному архіві стародавніх документів у хвилини збентеження 14 червня близько полудня:

Розділ четвертий

Корнеліус бачить золоту іскорку на обрії. Найбільше дерев'яне місто світу. Аудієнція у віце-міністра. У Німецькій слободі. Дивні звичаї московитів. Головна російська рослина.

Столиця великого азіатського королівства попервах явилася Корнеліусу фон Дорну крихітною золотою іскоркою на обрії.

— Дивіться, пане капітан, — показав купецький старшина Вільям Майєр, — це купол кремлівської дзвіниці, що зветься Великий Йоганн. Там, під нею, й сидить цар московитів. Іще три-чотири години, й ми дістанемося міських воріт.

Із караваном данських і англійських негоціантів Корнеліус їхав од самого Пскова. Через важкі вози з товаром рух був нешвидким, зате безпечним, а крім того від попутників, більшість із яких мандрували по Росії не вперше, вдалось отримати чимало цінних відомостей про таємничу, напівказкову країну, в котрій капітану, згідно з підписаною угодою, належало прожити аж чотири роки.

Купці були людьми статечними, усього вони набачились і до всього зробилися звиклими. Від жадібних російських губернаторів і магістратів одкупалися малою мздою, зайвого не платили, а небезпечні ліси та пустки, де poschaliwali (це слово означало «трохи розбишакували»), обминали. Про всяк випадок, якщо вберегтися від зустрічі з лихими людьми не вдасться, домовленість була така: з фон Дорна за харчі й корм для його коней грошей не беруть, але за це він зобов'язаний командувати караванною охороною, битися чесно, до останньої можливості, й купців з їх майном розбійникам не видавати. Тому в глухих місцях Корнеліус виїздив наперед, войовниче оглядаючись навсібіч (мушкет упоперек сідла, кобури розстебнуті). За ним — четверо кнехтів, теж із мушкетами. Потім вози (по боках дороги ще дванадцять озброєних слуг), а вже позаду — купці, при шаблях наголо й пістолях. Разів зо два чи три на узбіччі здригалися кущі, й невлад, серед білого дня, починала ухкати сова, та напасти на таких серйозних людей ніхто з гулящих так і не відважився. Загалом, домовленість для Корнеліуса вийшла вигідною.

Одне лихо: щовечора, на привалі, коли зчіплювали вози кільцем і розставляли вартових, статечні комерсанти за відсутності інших розваг прохали знову й знову розповісти, як бравого мушкетера в першім же російськім селі напоїли, роздягли догола й викинули за околицю. Щоразу було багато сміху та жартів, розповідь не набридала. Щоправда, й сам фон Дорн дбав, аби історія від повторення не закисала — вигадував усе нові подробиці, чим далі, тим більш курйозні й неймовірні.

— Вам би не шпагою, а гусячим пером хліб заробляти, пане капітан, — не раз говорив Майєр, тримаючись за товсті боки й утираючи сльози. — Книговидавці платили б вам за письменництво золотом. Особливо мені подобається слухати, як ви впрягли пройду-корчмаря у воза й примусили його везти вас до поліцейського начальника. І ще, як поважно ви творили ходу голяка через усе село, а молодиці задивлялися на ваші статі через тин.

Про воза Корнеліус, звичайно, вигадав, але пригода в селі Неворотинськім і справді вийшла нічогенькою, навіть і без небилиць. Тепер фон Дорн згадував цю історію з задоволенням, пишаючись, що при такій жахливій оказії не розгубився, а зумів повернути майно й належно покарати злодіїв.

Голяка через село він ішов, це правда, — а як інакше було дістатися клятої корчми? Та молодиць ніяких він не бачив, і взагалі по дорозі йому ніхто не зустрівся. Перед тим як піднятися на ґанок корчми (по-туземному kruzchalo), Корнеліус узяв із полінниці сучкувате поліно.

Пияки (російською pjetsukhi) оглянулися на голого чоловіка з цікавістю, але без великого подивування — треба гадати, бачили тут і не таке. Двох прислужників, котрі кинулися виштовхати прибульця, фон Дорн обдарував: одного з розмаху поліном по макітрі, другому в'їхав лобом у ніс. Потім іще трохи поштурхав їх, лежачих, ногами — для перестраху іншим, а ще для справедливості. Не інакше як ці ж підлі дядьки його, одурманеного та пограбованого, звідси й виволікали.

Корчмар (російською tszelowalnik) очікував за прилавком з допотопним пістолем у руці. Від пострілу капітан ухилився легко — присів. Потім ухопив шахрая за бороду та й давай товкти гладкою пикою об шинквас. І в блюдо з грибами, і в чорну розмазню (це, як пояснили купці, й була знаменита осетрова ікра), і в квашену капусту, і просто так — об деревину. Удари були хрусткими, соковитими — Корнеліус відраховував їх уголос, німецькою. Пияки спостерігали з повагою, допомогти корчмареві ніхто не захотів.

Сивобородий спершу терпів. На zwei und zwanzig почав підвивати. На dreissig заплювався кров'ю просто в капусту. На drei und vierzig перейшов на хрипіння й попрохав пощади.

Ті ж самі слуги, котрих Корнеліус бив поліном і топтав ногами, винесли, втираючи червону юшку, все вкрадене, а потім привели й коней.

Вже у дворі, сидячи в сідлі, капітан завагався, чи не підпалити до дідька це злодійське кубло, та п'яничок пожалів — половина до дверей не добереться, вчадіє.

Надвечір того ж дня, коли до Пскова залишалося менше милі, фон Дорну пощастило — зустрів європейських комерсантів, для спільної користі та обопільного задоволення.

— Ось і застава, — зітхнув Майєр, виймаючи гаман, де зберігалися гроші на спільні витрати. — Зараз будемо з митницею торгуватися. Це називається sobatchitza або lajatza, такий туземний звичай, без нього тут ніякої справи не вирішиш. Вони будуть кричати, вимагати по три рублі з воза, я теж буду кричати, що більше трьох алтинів не дам, а зійдемося на рублі з полтиною, та не відразу — за годину-півтори. Пройдіться поки що слободою, пане фон Дорн, розімніть ноги. Тільки люльку не куріть — заборонено.

Слобода називалася Ямською, тому що тут мешкали державні поштарі та візники, jamschhiki. Дивитися тут особливо було ні на що. Корнеліус обвів поглядом глухі паркани, з-за котрих стирчали вкриті дерном нудні дахи, й пішов до застави — дивитися на Москву.

Майєр і ще один купець, Нільсен, який добре вмів по-російськи, голосно кричали на бородатих людей у червоних каптанах. Ті теж сердились, а один навіть тряс шаблею, втім, не виймаючи її з піхов.

Границя російської столиці була такою: сухий рів, по котрому гуляла худюща бура свиня з поросятами, потім земляний вал з перехнябленим частоколом. Над гострими, устромленими в небо кінцями колод виднілися куполи — здебільшого дерев'яні, та були й залізні, а один навіть золотий (його фон Дорн роздивився з особливою увагою — що, як і справді з золота). Хотілося пошвидше проїхати у ворота й побачити всі чудеса головного московитського міста на власні очі.

Врешті рушили. Майєр був задоволений — митниця поспішала хльобати кисіль, отож вдалося сторгуватися по рублю й п'яти копійках.

— Доїдете з нами до Гостиного двора, а там і до Іноземського приказу недалеко ходити, — пояснив він. Так називалось міністерство, що відало іноземцями, — Inozemski Prikaz.

Спершу Москва розчарувала фон Дорна, тому що була схожою на всі інші російські містечка й села: поля, городи, пустирі, поодинокі садиби. Потім будинки почали потроху зсуватися, тини зімкнулись, а дахи полізли догори — у два, три поверхи. Якщо не брати до уваги кількох церков із м'якого вапнякового каменю, все будівництво було дерев'яним. Корнеліус ніколи не бачив, щоб таке велике місто було геть усе з колод і дощок. Напевно, Москва — найбільше дерев'яне місто в усьому світі! Навіть мостова, й та була з колод. Коні з незвички ступали сторожко, ослизаючись копитами. Коли ж капітан захотів злізти, щоб вести іспанця на поводі, Майєр не дозволив, сказав, що в Москві пішки по вулиці ходять лише простолюдини, а людині благородній негоже. Навіть якщо тобі треба до сусіднього будинку, сідай на коня чи на візок. Московити в таких справах скрупульозні.

— Зараз буде М'ясний ряд, — попередив купець і прикрив носа хусткою, надушеною лавандою.

Корнеліус хустки не заготував і тому ледве не задихнувся від жахливого смороду. Маленький майдан було заставлено дерев'яними лавами, на яких покотом лежали смердючі шматки м'яса. По них повзали зелені мухи, а по краях торгу, в бурих калюжах валялися купи протухлих тельбухів.

— Росіяни не коптять і не солять свіжину, лінуються, — прогугнявив із затиснутим носом Майєр. — А до гнилля вони байдужі, варять із нього капустяний суп під назвою stzchi та з задоволенням його поїдають.

Біля дерев'яної каплички метався зовсім голий чоловік, в самому фартушку на стегнах. Тряс довгою бородою, закочував очі, плювався в перехожих. На грудях у нього висів важкий чавунний хрест, жовте тіло все було у виразках.

Побачивши іноземців, жахливий чоловік закричав, завертівся навколо себе, а потім схопив із землі шматок нечистот (певно, власного витвору) і жбурнув у поважного пана Майєра, до того ж явив рідкісну влучність — попав купцеві у плече. Корнеліус змахнув було нагайкою, щоб як слід провчити нахабу, та купецький старшина схопив його за рукав:

— Ви з глузду з'їхали! Це blazchenni, щось подібне до мусульманського дервіша. Росіяни вшановують їх, як святих. Вдарите його — нас усіх розірвуть на шматки.

Він акуратно витер забруднену одежу, кинув запоганену хустку на землю. До клаптя тканини кинулися жебраки.

Інший приклад дивних уявлень росіян про святість Корнеліус побачив на сусідній вулиці. З церкви вийшов піп у повному облаченні, але такий п'яний, що ледве тримався на ногах. Лайнувся на перехожого, що той не досить низько вклонився, спочатку вдарив його мідним кадилом, потім збив шапку, схопив за волосся й давай до землі пригинати.

— Пияцтво тут гріхом не вважається, — стенув плечима Майєр. — А ось, дивіться, bojarin.

По самій середині вулиці їхав верхи бундючний пан, одягнений не по-літньому: в чудовій злототканій шубі, у високій, як димар, хутряній шапці. Біля сідла висів маленький барабан, і ошатний вершник розмірено стукав по ньому руків'ям нагайки. Чернь шарахалась убік, похапцем знімаючи шапки. За боярином їхали ще декілька верхівців, одягнених простіше.

— Навіщо він стукає? — запитав фон Дорн.

— Щоб відходили набік, давали дорогу. Від'їдемо й ми від гріха. Гей! — обернувся Майєр до своїх. — Убік! Пропустимо індика!

Капелюха Корнеліус знімати не захотів — багато честі. Боярин глянув на нього скоса крізь щілини припухлих очей, сплюнув. У Європі фон Дорн відхльостав би нечему рукавичкою по щоках — а далі шпага розсудить, але тут була не Європа, тому стерпів, тільки жовнами заграв.

За білою кам'яною стіною, що відгороджувала центральну частину міста від передмість, до каравану прив'язалася зграйка хлопчаків. Вони бігли обіч, спритно ухиляючись від нагайок і кричали щось хором.

Корнеліус прислухався, розібрав — повторюють одне і те ж.

— Що вони кричать? Що таке: «Nemetz kysch na kukui»?

— Вони кричать: «Іноземцю, вирушай на Кукуй», — посміхнувся Майєр. — Кукуй — це струмок, на котрім стоїть Іноземська Слобода. Там велено селитися всім іноземцям, і ви теж будете мешкати там. Шибеники кричать із пустощів, тут гра слів. «Кукуй» співзвучне російському слову, що означає соромітну частину тіла.

А незабаром надійшов час розставатися з добрими купцями.

— Нам ліворуч, заявляти товари. Вам же, пане капітан, он туди, — показав купецький старшина. — Бачите, над дахами башту з двоголовим орлом? В'їдете у ворота, й одразу праворуч буде Іноземський приказ. Тільки навпростець по вулиці не їдьте, обминіть он з того боку. Буде довше, зате безпечніше.

— Чому? — здивувався Корнеліус.

Вулиця, що вела до башти, була гарна, широка і, на відміну від усіх інших, майже безлюдна. Тільки біля високих воріт великого дерев'яного палацу стояла купка голодранців.

— Це хороми князя Татьєва. Він своїх кнехтів не годує, не одягає, тому вони добувають собі шматок хліба самі: хто проходить мимо, грабують і б'ють. Іноді до смерті. Так уже в Москві повелося, гірше, ніж у Парижі. На вулицю Dmitrowka теж заходити не треба, там бешкетують холопи пана обер-камергера Стрешньова. Послухайтесь доброї поради: поки ви тут не освоїлись, обходьте стороною всі палаци й великі будинки. Буде ліпше, якщо першого року ви взагалі не будете виходити за межі Німецької слободи без проводиря. Хоча, звичайно, тут добряче можна пропасти і з проводирями, особливо вночі. Ну, прощавайте. — Славний купець простяг на прощання руку. — Ви чесна людина, пане капітан. Бережи вас Господь у цій дикій країні.

* * *

Ні, не вберіг Господь.

За дві години по тому капітан фон Дорн блідий, з тремтячими від безсилого гніву губами виходив із воріт Іноземського приказу без шпаги, під конвоєм похмурих стрільців у канаркового кольору каптанах.

Капітан? Авжеж — усього лиш лейтенант, або, як тут говорили на польський лад, porutschik.

Неймовірно, але кондиції, підписані в Амстердамі російським посланником князем Тулуповим, виявилися суцільним обманом!

А починалося так чинно, церемонно. Черговий чиновник (у великих залізних окулярах, брудному каптані, зі змащеним оливою довгим волоссям) взяв у іноземця папір з печатями, статечно покивав і звелів очікувати в канцелярії. Там на довгих лавах сиділи писці, тримали на колінах паперові сувої й швидко строчили перами по цупкому сіруватому паперу. Коли аркуш закінчувався, лизали склянку з клеєм, проводили язиком по краю паперу і наклеювали наступний аркуш. Пахло, як і належить у казеннім присутствії: пилюкою, мишами, сургучем. Якби не виразний запах часнику й перевареної капусти, що чи то пробивався знизу, чи то сочився із самих стін, можна було б уявити, ніби це ніяка не Московія, а магістратура в Амстердамі або Любеку.

Чекати довелося довго, як і належить у приймальні великої людини. Зрештою, іноземного офіцера прийняв пан Теодор Ликов — приказний podjatschi, тобто по-європейськи, мабуть, віце-міністр. Саме він відав розміщенням щойно прибулих іноземців і влаштуванням їх на службу та забезпечення.

Кабінет у його ясновельможності був негарним — бідним, з поганими меблями, без портьєр, із живопису лише маленька закопчена мадонна в кутку, але зате сам гер Ликов попервах Корнеліуса дуже вразив. Був він величним, із надутими щоками, а одягненим не гірше, ніж князь Тулупов: парчевий каптан із ґудзиками з негранованих рубінів; дебелий, вище потилиці комір увесь затканий перлами, а на сукняній, отороченій соболем шапці — сяючий алмазний аграф. Одразу видно: людина сановна, величезного багатства.

На подорожню дивився довго, морщачись і на щось хитаючи головою. У Корнеліуса на душі раптом стало тривожно. На капітанський патент, виправлений посланником, віце-міністр ледве глянув, та й кинув на стіл, наче непотріб який. Ледве розтуляючи губи, щось кинув побіжно.

Низенький, миршавий товмач, з великим синцем посеред лоба, улесливо закланявся начальству, переклав німецькою — з дивною вимовою, старовинними зворотами, так що Корнеліус не відразу й зрозумів:

— Охота ж князю Тулупову марно обіцяти. Вільного капітанства зараз немає, та й не дано князь-Єфимію влади самочинно звання жалувати. Поручиком у мушкатерський полк узяти можна, капітаном — іще міркувати треба.

Фон Дорн змертвів, але то був лише початок.

— Жалування тобі буде половинне, бо війни зараз нема, — торохтів товмач. — І підйомного корму тобі князь багато наобіцяв, стільки дати не можна. Та й то, що можна б дати, зараз узяти немає звідкіля. Чекати треба — рік або, може, півтора.

Корнеліус підхопився, тупнув ногою.

— Не буду служити поручиком, та ще за половину жалування! Коли так, я негайно вирушаю назад!

Ликов недобре посміхнувся:

— Овва, чого захотів. Государеві їздові, сто єфимків, потратив, міста і фортеці наші всі видивився, а тепер назад? Може, ти лазутчик? Ні, Корнію Фондорнов, одслужи, скільки належить, а там видно буде.

Від подиву і люті сталось у Корнеліуса помутніння: підскочив він до віце-міністра, схопив його за перлинний комір, почав трясти й лаяти міцними словами, так що із канцелярії прибігли писці рознімати.

Ображений піддячий викликав стрілецький караул. Хотів навіть бешкетника до в'язниці відправити, але передумав — звелів приставити під вартою до командира полку, де Корнеліусу служити.

— Полковник Лібенов покаже тобі, як государевих людей лаяти й за царський каптан шарпати! — кричав підлий віце-міністр, а товмач старанно перекладав. — Він тебе в погріб посадить, на хліб та воду, й батогами! А не буде батогами — на нього самого чолом за безчестя битиму!

* * *

Проїзд надвечірньою Москвою, що швидко порожніла, запам'ятався приголомшеному Корнеліусові, як кошмарний сон. Хижі косяки дахів, зловісні персти дзвіниць, похоронне гудіння дзвонів. Фон Дорн болісно стогнав, погойдуючись у сідлі, навіть заплакав од образи й жалю до себе — лице закрив долонями, щоб конвоїри не раділи. Коня вів за повід сам стрілецький десятник, булану з поклажею тягли аж двоє. Вона, розумниця, не хотіла йти, щулила вуха, опиралась.

За воротами земляного валу — не тими, крізь які в'їжджав караван, іншими — очам відкрився екзекуційний плац. Шибениці з мертвяками, що погойдувалися, Корнеліус огледів побіжно, це було не диво, від паколів із настромленими руками й ногами відвернувся, та трохи віддалік побачив таке, що навіть скрикнув.

Доволі велика юрба зівак стояла навколо жінки, закопаної в землю по самі плечі. Вона була побита й вимазана грязюкою, але жива. Фон Дорн згадав, як купці розповідали про жорстокий звичай московитів — дружину, що вб'є чоловіка, не спалювати на вогнищі, як заведено в цивілізованих країнах, а закопувати живою в землю, поки не здохне. Він-то думав, закопують із головою, щоб задихнулася — теж-бо страшно. Але ось так, на тривалу муку, у сто разів страшніше.

На закопану наскакували два бродячі пси, заходячись скаженим гавкотом. Один учепився в вухо, відірвав, ізжер. У натовпі схвально засміялися. Руки злочинниці були в землі, захищатися вона не могла, та все ж зловчилась і вкусила пса за ніс. Зіваки знову зашуміли, тепер уже виявляючи схвалення мужовбійниці.

— Дикий варварський звичай, — сказав товмач упівголоса. — Люди благородно-освічені засуджують.

Звідки тут, у цій пекельній державі, взятися благородним, освіченим людям, хотів сказати Корнеліус, але остерігся. Чого це приказний раптом перемінив тон? Не інакше, хоче на необережному слові піймати.

Проїхали ще якусь відстань, і було фон Дорну за всі перенесені муки втішне видіння. Призахідна зоря осяяла тремтливим рожевим світлом береги малої річки, тісно заставлені млинками, й раптом оддалік, над крутим урвищем, вималювалося миле німецьке містечко: з білими охайними будиночками, шпилем кірхи, зеленими садами, і навіть блиснула гладінь акуратного ставка з фонтаном. Містечко було як дві краплі води схожим на любий серцю Фюрстенхоф, що стояв усього за півмилі на південний схід від отчого замку. Очевидно, добре Провидіння пожаліло Корнеліуса й милосердно позбавило його розуму — фон Дорн аж ніяк од цього не засмутився.

— Це і є Нова Німецька слобода, котру місцеві нечеми обізвали Кукуєм, — повідомив перекладач. — Тому двадцять три роки, як побудована. Чудо, правда? Дворів нині за три сотні є, й люди все достойні: офіцери, лікарі, майстри годинникових та інших хитромудрих справ. — Він захихикав. — А знаєте, пане поручик, чому «Кукуй»?

— Чому? — мляво спитав фон Дорн, зрозумівши, що осоружний глузд нікуди від нього не подівся, і поморщившись на «поручика».

— Це місцеві служниці, перучи в струмку білизну і витріщаючись на дивовижних московитів, кричали одна одній: «Kucke, kuck mal!»[4] От і пристало. Правда ж, смішно?

Біля в'їзду, за смугастим шлагбаумом стояв вартовий — у касці, кірасі, з алебардою.

Стрільців пустив неохоче, після сперечань. Корнеліус помітив, що його конвоїри йшли вже не так грізно, як по Москві, — збилися докупи, навсібіч дивилися з острахом.

Із аустерії, на даху котрої було встановлене колесо з жерстяним лелекою (вивіска говорила: «Storch und Rad»[5]), вийшли обнявшись двоє рейтарів з палашами при боці. Один, показавши на бородатих стрільців, крикнув баварською:

— Диви, Зепп, прийшли російські свині, мочалки для лазні продавати!

Другий оглушливо зареготав, зігнувшись навпіл. Стрільці сказаного зрозуміти не могли, але згромадилися ще тісніше.

Найдужче Корнеліуса здивував товмач. Замість того, щоб розсердитися на «російських свиней», змовницьки підморгнув і оскірився.

— Ось, — показав на великий будинок з червоним черепичним дахом, — тут квартирує ваш полковий начальник гер Крістіан Лібенау фон Лілієнклау, себто «полковник Лібенов». Мені туди ходити нема чого, так що відкланююсь і зичу вам усіляких гараздів. Якщо знадобиться товмач — милості просимо. Звуся я Пашком Нємцеровим, із Архангельського подвір'я. Я і цидулки чолобитні або сутяжні складаю. Беру недорого — алтин і півкопійки.

Десятник поніс у дім кляузу від віце-міністра, Корнеліусу звелів очікувати. Серце занило від недоброго передчуття.

* * *

— Так, юначе, наламали ви дров. — Полковник Лібенау фон Лілієнклау розкурив люльку, надимаючи товсті щоки й насуплюючи кущисті строкаті брови. — Схопити піддячого за комір, та ще в приказі, при підлеглих! Тепер ця бестія погрожує чолом за безчестя бити. Негарно, гидко. Як піде писанина, не відв'яжешся. — Він знову зазирнув у прислану Теодором Ликовим цидулу, сердито крякнув: — Чи ти ба, чого захотів, мокриця, — офіцера батогами! У мене не стрілецький полк, а мушкетерський. Шмагаю не батогами, а різками, і то тільки нижніх чинів. Підла, рабська країна! Тьфу! Доведеться йому, бісові, трьома рублями поклонитися, а то й п'ятьма — надто вже розгнівався.

Командир полку виявився страшним лише з вигляду. Бурчав, лаявся, кілька разів грюкнув кулаком по столу, та Корнеліус на своєму віку повидав усяких командирів і добре знав: бійся не того пса, що гавкає, а того, що мовчить.

Лайку начальства фон Дорн вислухав без сперечань, а по тому відлучився у двір, вийняв із в'юка флягу доброго голландського рому, згорток батавського тютюну, й незабаром вони з полковником уже сиділи на затишній заскленій веранді, диміли люльками й пили міцну, щедро присмачену ромом каву.

— Тут же що прикро, — говорив Лібенау, зітхаючи, — цей Федько Ликов невелика шишка, піддячий простий. Ви кажете, дожидали його довго? Це він посилав за «великим каптаном» (щось на кшталт казенного мундира для парадних виходів), аби на вас враження справити. Звичайна річ — на гостинця набивався, в Росії так заведено. Треба було пообіцяти йому пару соболів із ваших підйомних, усе б і влаштувалось. А для майбутньої користі його слід було б, шельму, та пару інших піддячих у гості покликати, дуже вже вони охочі до мальвазії та зацукрованих фруктів, які так майстерно готує фрау Зібольд із «Лелеки». Тільки й усього треба було. І капітанське звання при вас лишилось би, і підйомні. Ех, добродію! Що ж це вас купці не навчили? Треба було вам спершу сюди, в слободу, а вже потім у приказ. Тепер пізно, не виправиш. Коли б ви Федька сам на сам страмили, та хоч би й прибили, не велика біда, а при підлеглих — інша річ, не простить. Йому безчестя. За зневажену честь він багато візьме.

Почувши про честь, фон Дорн стрепенувся:

— Якщо він людина честі, я готовий дати йому повну сатисфакцію. На чому тут заведено битися? На шаблях? На пістолях? Я готовий битися будь-якою Зброєю!

Лібенау засміявся. Сміявся довго, із задоволенням і смаком.

— Бач, куди сягнули — дуель. Тут вам не Європа! У місцевих дворян, якщо посваряться, знаєте, яка дуель? Сідають на коней і шмагають один одного батогами по пиках, поки якийсь не впаде. Я ж кажу, рабська країна, ніякого уявлення про гідність. Крім царя, всі холопи, до щонайпершого боярина. За тутешнім розумінням, безчестя може бути лише від рівних або нижчих, од вищих — ніколи, хай хоч на морду гидять. Якщо цар власною ручкою котрогось із князів чи бояр чубить або по щоках лупить — це тільки привід для гордості. Ось буде зима, почнеться улюблена царська забава. Государеві стольники — це щось подібне до камер-юнкерів — будуть навмисно в палац до височайшого виходу запізнюватись. А знаєте, чому? Тому що тих, які запізнилися, монарх велить купати у ставку й радіє, мов дитина, в долоні плеще. Стольники нароком горлають пожалібніше та посмішніше, щоб його помазаній величності догодити. Деякі, звичайно, від такого купання застуджуються й помирають, але буває й так, що Олексій Михайлович змилується й пожалує що-небудь: шубу для тепла чи сільце на прокорм. Отакі тут дворяни. Та їх біля палацу щодня нагаями шмагають, хто провинився. А ви — дуель.

— Іноземців теж нагаями шмагають? — зіщулившись і бліднучи лише при думці про ганебне покарання, запитав фон Дорн. Крики віце-міністра Федька про батоги він вважав пустими погрозами (де це бачено, щоб людей благородного звання піддавали биттю?), а виходило, що даремно.

Полковник тільки зітхнув, ніби на лепет нерозумного дитяти.

— Нагаї що — це й не покарання зовсім. Так, дрібна догана. У нас тут один капітан із щойно прибулих перевіряв куплену рушницю та пальнув у ворону, що сиділа на хресті церкви. Били капітана батогом, вирвали ніздрі й заслали до Сибіру, навічно.

— За ворону?! — не повірив Корнеліус.

— За кощунство. О, друже мій, ви не уявляєте, що за звичаї в цій країні! Таких безглуздих, божевільних законів не знайдете ви і в Персії.

Здається, полковник утішався, страхаючи новачка місцевими жахами. Він гукнув служниці заварити свіжої кави та принести з погреба ялівцевої і, усміхаючись у вуса, почав розповідати таке, що фон Дорн тільки охкав.

— У шахи граєте? — запитав Лібенау.

— Іноді. Не дуже добре, та коли треба скоротати зимовий вечорок…

— Заборонено, — відрізав полковник. — За цю богомерзенну забаву б'ють батогом… А тютюн нюхаєте?

— Ні, в мене від нього сльози — не зупиниш.

— А ви якось понюхайте прилюдно — просто із цікавості, — запропонував підступний господар. — Вам за це, згідно із законом, носа відріжуть, ось так! Із собаками гратися не можна, на орелях гойдатися не можна, дивитися на місяць-молодик не можна. Незабаром почнеться спека, задуха, так ви, друже мій, не надумайте купатися в Яузі під час грози. Це чаклунство — донесуть, на дибі понівечать.

— Добре, що ви мене попередили, — подякував змокрілий од усіх цих повідомлень Корнеліус. — А які-небудь невинні забави дозволяються? Потанцювати з дамами, послухати музику?

— У нас на Кукуї можете почуватись, як у Німеччині, в нас тут свої закони. Але на Москві музики не буває — православна церква вважає скрипки, віоли, флейти й інші інструменти сатанинськими хитромудрощами.

Від згадки про церкву думки фон Дорна набрали іншого напрямку.

— Якої ви віри, пане Лібенау? — обережно запитав він. — Римської чи реформатської?

— Я родом із Нассау, — благодушно відповів полковник, — значить, протестант. Ви ж бо, певно, католик, оскільки родом із Вюртемберга? Це нічого, я додержуюся того погляду, що віра — справа особиста.

— Так, — із полегшенням сказав Корнеліус. — Я католик і майже місяць не був на сповіді. Де мені знайти священика?

— Ніде. — Старий вояка співчутливо розвів руками. — Латинська віра в Московії якнайсуворіше заборонена. Нас, протестантів, іще терплять, але ні католицького священика, ні костьолу ви тут не знайдете.

— Як же без сповіді та причастя жити? — жахнувся фон Дорн.

— Нічого, живуть, — стенув плечима Лібенау. — Моляться перед образом. А хто хитріший — переходить у руську віру. За це належить підвищення по службі, щедрий подарунок од царя. Перехресту жити в слободі необов'язково, можна і в Москві. Одружуватися з росіянкою теж можна. Багато хто так і робить, особливо з торгового стану, — презирливо скривився полковник. — Задля вигоди. Пройде покоління, друге, й добра європейська фамілія вироджується, таке вже тут повітря. Тих, які народилися тут, «старими німцями» називають, а ми з вами — «нові німці». Ось я бачив із вікна поряд з вами товмача Пашка Нємцерова. Його дід був кращим годинникарем у Старій Німецькій слободі, та спокусився царськими замовленнями, перехрестився. Минуло півстоліття, і ось вам плід ренегатства — такий собі ублюдок Пашко, і не німець, і не росіянин. Бачили в нього на лобі ґулю? Це від молитовної запопадливості, всі земні поклони кладе. Мешкає при церкві, на криласі виспівує. Добре, в ворота не поткнувся, собака, а то б я його виштовхав.

Командир сердито запихкав, стукнув по столу — фаянсовий кавник підскочив і виплеснув із носика на скатерть чорну рідину.

— Російська відсталість і тупість розріджує мозок і роз'їдає душу! Коли б не наш Кукуй, ми всі б теж оскотиніли. Знаєте, які уявлення московитів про науку? Космографію вони вивчають за Козьмою-Індоплавцем, котрий, як відомо, вважав Землю чотирикутною. Найвища премудрість, якою тут володіє небагато обраних, — чотири правила арифметики, та й то ділити великі числа вони не вміють, а вже про дроби навіть не чули. Евклідової геометрії не відають зовсім, а грамотним вважається той, хто може принаймні своє ім'я накалякати. Минулого Святвечора пригощав я одного дяка із Рейтарського приказу, Митька Іванова. Цей Митько взяв зі столу мідію в черепашці — домашнім показати, й потім зберігав отаке диво у винному кубку. Так товариші по службі донесли, ніби він у тому кубку диявола ховає! І все, був Митько Іванов — не стало. Даремно я на частування та підношення втрачався.

Розвезло гера Лібенау фон Лілієнклау на нового слухача — не зупиниш. Та Корнеліус і не думав зупиняти. Слухав, затаївши подих, і тільки на душі робилося все більш тоскно. Нема що й казати — розумака лейтенант фон Дорн, знайшов країну, де щастя шукати.

— Удень, коли саме робота, всі московити вкладаються спати, — обурювався полковник. — Присутствія та крамниці зачиняються, вся країна хропе. Щось на зразок іспанської сієсти, ніякими справами займатися не можна. Тільки в іспанців улітку спека, а цим чого ж не працювати?

— А що російська армія? — запитав Корнеліус, уже заздалегідь знаючи, що нічого доброго не почує. — Чи важкою буде моя служба?

— Важкою, тому що ваш ротний командир, Овсійко Творогов, крадій і пияк. Хотів би прогнати його, та не можу — у нього, мерзотника, високі покровителі. Армія в росіян погана. В похід із нею ходити не можна, навіть проти поляків не втне воювати. Знаєте, якої стратегії дотримуються московити в бою? — Лібенау саркастично підкреслив слово «стратегія». — Скачуть юрбою на ворога зі страшенним галасом, надіючись налякати. Якщо не вийшло, зупиняються й дають залп із рушниць і пістолів. Якщо супротивник усе одно не злякався, тоді московити лякаються самі, повертають назад і біжать, затоптуючи один одного. Оце і вся баталія. Перший міністр боярин Матфеєв хоче побудувати нову армію, європейського зразка, але в Матфеєва багато могутніх ворогів, а цар (тут господар притишив голос) дурний і безвольний, усякий вертить ним, як хоче. Ось будете в Китай-городі, полюбуйтесь на їхню Цар-пушку. Стоїть здоровенна дурка, ніколи в бою не бувала, тому що з неї стріляти не можна. Цар-пушка у них не стріляє, цар не править. Уся ця країна — величезний болотяний пузир. Дмухни як слід — лопне. Ех, любий ви мій, я-то сюди не з власної волі потрапив. Служив у Радзивілла Литовського, попав до московитів у полон пораненим, тому двадцять літ. У мене вибору не було: або до в'язниці, або на царську службу. Але вас-то кий дідько сюди заніс?

— Ви часом не знаєте такого собі пана Фаустле, колишнього рейтарського півполковника? — запитав Корнеліус, пригадуючи обіцянки амстердамського знайомця.

— Авжеж, знаю, — махнув рукою Лібенау. — Ніякий він не рейтар. Шахрай, пройда, із «старих німців». Це він вас зманив? Така в нього юдина служба, жалування йому за це із царської казни йде.

Фон Дорн стис кулаки, запитав тихенько, наче боявся здобич наполохати:

— Так, значить, гер Фаустле сюди ще вернеться?

Полковник посміхнувся:

— Вернутись-то він вернеться, тільки не такий Фаустле дурень, аби на Кукуї з'явитися. Його тут багато хто з офіцерів і майстрів хотіли б повидати, не ви один. Ні, у Фаустле дім у Замоскворіччі, у Стрілецькій слободі. Нам за Москву-ріку ходу нема, у солдатів зі стрільцями давня ворожнеча.

Корнеліус згадав, як дивно поводилися в Німецькій слободі його канаркові конвоїри. Тепер зрозуміло, чому.

— Нічого, — сказав він, скрипнувши зубами, — за дурість і легковір'я треба платити. Як-небудь протримаюся чотири роки, а потім назад, у Європу.

— Які чотири роки? — здивувався Лібенау. — Яка Європа? Невже ви ще не зрозуміли? Приїхати сюди можна, виїхати — нізащо і ніколи. Ви назавжди залишитеся в Росії, вас закопають в убогу російську землю, і з вашого праху виросте головна російська рослина — лопух.

Розділ п'ятий

НЕ БУЛО НІ ГРОША, ТА РАПТОМ АЛТИН

Якби вільне падіння тривало не дві з половиною секунди, а ледь довше, у Ніколаса від жаху розірвалось би серце. Але тієї самої миті, коли магістр усвідомив, що, власне, з ним сталося, і збирався кричати на все горло, політ уже завершився — хряскотом, трісканням, огидним шурхотом і глухим ударом. Фандорін опинився в тісному, прямокутному просторі, котрий чомусь пахнув свіжим клейким листям, і такому ж, як листя, зеленому.

Нічого не розуміючи, він із жахом засіпався, забився в цьому жорсткому й непіддатливому зеленому кошмарі, якось вивернувся, вперся ногами в твердь — і підхопився, по самі груди потопаючи в тополиних гілках і паперовому мотлосі. Виявилося, що траєкторія запаморочливої подорожі другого баронета, що почалася на даху, завершилася баскетбольним влучанням точнісінько в сміттєвий бак, ущерть наповнений зрізаними гілками, листям і зіжмаканим папером. Ніколас задихався й хапав ротом повітря, подряпаний і оглушений падінням, але, здається, більш або менш цілий.

Ноги передумали тримати його у вертикальному положенні, й він безсило осів на пружинисту підстилку щойно померлого листя. Над головою відразу ж утворився зелений куреник із гілок. Фандорін дивився крізь нього на синє небо й ні про що не думав, бо про що можна думати, коли з людиною ні з того ні з сього трапляється таке?

Якби Ніколас від шоку та подиву тимчасово втратив здатність до абстрактних умовибудов, він, напевно, зараз розмірковував би про дивну невідповідність між людською зарозумілістю та суворою істиною буття.

Живеш на світі з цілковитою впевненістю, що ти — цар і повелитель власного всесвіту, та так воно, загалом, і є. Але твій розумний та упорядкований всесвіт од хаосу відокремлює лише тонесенька скляна перегородка, і ти плаваєш у цьому тендітному акваріумі булькатою, неляканою рибкою. А потім трапляється щось, над чим ти не владний і про що навіть не маєш уявлення, — й акваріум розлітається вщент, рибка б'ється серед скляних осколків, безглуздо роздуваючи зябра. Щойно ти був господарем своєї долі, дослідником таємниць історії, прихильником здорового способу життя й патріотом довкілля, ти виношував честолюбні плани на майбутнє і твердо знав, що наступний Новий рік зустрічатимеш на вулканічному острові Тенерифі, а потім хаос ледь-ледь, зовсім злегка торкнувся тебе своїм шаленим, палючим диханням, і скло тріснуло. Цар всесвіту лежить скоцюрблений у сміттєвому баку, дивиться на хмари, що повзуть по небу, й не може второпати, чому він іще живий.

Пояснення могло бути лише одне — славнозвісна фандорінська удачливість, про яку батькові в дитинстві розповідала бабуся Єлизавета. Мовляв, ворожить чоловікам роду Фандоріних якась доброзичлива містична сила, що приносить рятунок од усіляких небезпек. У кожного Фандоріна, як у славнозвісної кішки, дев'ять життів, а в деяких, як-от дід Ераст Петрович, запасних життів бувало й побільше, ніж дев'ять.

Нісенітниця, звичайно. Фамільна легенда. Ото серу Олександеру з вибором порома «Християнія» пощастило. А самому Ніколасу? Яка фантастична зневажлива безталанність! Нема нічого образливішого та безглуздішого, ніж зробитися так званою жертвою статистики. За статистикою годиться, щоб із деяким відсотком населення траплялися нещасні випадки — умовно кажучи, щоб комусь на голову падала цеглина. Скажімо, 0,01 відсотка сущих зобов'язані потрапити в автокатастрофу; 0,001 відсотка приречені заразитися енцефалітом, а 0,0001 відсотка на роду написано стати жертвою маніяка чи психопата. Приміром, Ніколасу О. Фандоріну, М. А. і Вt.

Як кажуть нові руські, нічого тут не попишеш — так природа захотіла. Найтупіше й найбезглуздіше — охкати: ну чому я, чому це сталося саме зі мною? Чому навіженого очкарика принесло саме сьогодні й саме в ЦАСД? Чому з усіх відвідувачів він обрав мене?

Тобто, певна річ, у всього, що відбувається, коли пошукати, виявиться своє пояснення. Приміром, таке. На Ніколаса напав історик, який має пропуск до архіву й потихеньку з'їхав в глузду серед цього депресивного антуражу. Можливо, у бідолахи патологічна ненависть до двометрових блондинів у синіх блейзерах. Саме такий двадцять років тому поглумився над ним у піонерському таборі й заподіяв дитині глибинну психічну травму. У звичайному житті він більш або менш нормальний, а як побачить синій блейзер — впадає в агресію. Сила у цього миршавого очкарика воістину нелюдська, явно афектного походження. Як легко він перекинув через себе двохсотфунтового здоровила!

Або, що найвірогідніше, об'єкт його обсесії — кейси світло-шоколадного кольору. Адже саме з кейса все й почалося. Такий специфічний патологічний фетишизм.

Господи, кейс!

Ніколас скинувся, застогнав, почав вилазити із глибокого вузького бака. Може, ще не пізно? Міліція, тут біля входу чергує міліція. Швидше!

За три години по тому жовто-синій міліцейський «уазик» доправив густо намазаного зеленкою магістра до готелю.

Кепська справа. Психа в картатій сорочці на території архівного містечка відшукати не вдалося. Чи то проліз у підземні сховища й десь там, у неходжених лабіринтах, сховався — і тоді є надія, що рано чи пізно вилізе назовні або потрапить комусь із співробітників на очі. Чи то зумів якимось дивом просковзнути непоміченим повз постових міліціонерів на одній із шести прохідних, і тоді пиши пропало.

Пригнічена жертва статистики їхала в дзеркальному ліфті на свій п'ятнадцятий поверх і, щоб відновити позитивний погляд на життя, намагалася скласти лімерик. Але виходило щось похмуре і знову, як в архіві, з калічницькою тематикою.

«Зрештою, можна ж поглянути на те, що сталося, й інакше», — переконував себе Фандорін. Сталося істинне Боже чудо — впору одягати рубище, вериги та йти простоволосим по святій Русі. По всьому, він мусив би розбити собі голову об цеглу, розтрощити грудну клітку об бетонний блок або повиснути, пронизаний одним із арматурних прутів, а замість цього відбувся кількома подряпинами. Спадкоємна удачливість — звичайно, маячня, та не можна не визнати, що упав з даху він винятково, просто феноменально вдало. Виходить, акваріум уцілів, життя триває, а якщо життя триває, то, значить, його можна впорядкувати й налагодити.

Насамперед мінімізувати понесені втрати. Зателефонувати в «Барклайз», аби заблокували викрадені кредитні картки. І хай переведуть на «Вестерн юніон» деяку суму готівкою — не лишатися ж без грошей. Зв'язатися з консульством, знадобиться тимчасове посвідчення замість паспорта. Повідомити в «Бритіш Ервейз» про втрату квитка — нехай поновлять. Усе?

Ні, не все. Є втрата, котру не поновиш: заповіт Корнеліуса. Ніби закляття нависло над цим аркушем стародавнього паперу — власне, й не аркушем, а скількомась кілобайтами інформації в пам'яті комп'ютера. Найприкрішим було те, що Ніколас навіть не встиг прочитати послання капітана фон Дорна. Тільки: «Память сия для сынка Микити егда». Об чім пам'ять? Коли «егда»? І чому там, трохи нижче згадуються якийсь «алтын» і «рогожа»?

Невже він тепер ніколи не дізнається про це? Що за фатальне безглуздя! Може, божевільний очкарик награється своєю здобиччю, та й викине її? Опис кейса та всього вмісту міліція має. Втрачати надію рано.

Він ішов довгим, устеленим килимовою доріжкою коридором до свого номера 1531. Одчинив двері, зупинився в тісному передпокої перед дзеркалом. Ну й вигляд: блейзер забруднений вапном і тополиним соком, рукав надірваний, двох ґудзиків бракує. Вузол краватки з'їхав набік, сорочка вся у плямах. А лице! Мало того, що на щоках дві намазані зеленкою подряпини, так підборіддя чорне й у волоссі застряв шматочок яєчної шкаралупи. Яка гидота! Умитися, негайно вмитися! А потім — під душ.

Ніколас клацнув вимикачем, розчинив двері ванної. І завмер.

На унітазі, закинувши ногу за ногу, сидів недавній очкарик і привітно посміхався остовпілому магістрові.

* * *

Перше, що відчув Фандорін, — не здивування, а абсурдну радість од того, що викрадач кейса знайшовся. Абсурдну — бо чому ж тут радіти, якщо від потрясіння і струсу в людини поехали мозги (чудовий ідіоматичний вираз із фольклорного записника) і його повело в глюки (звідти ж).

— Де кейс? — запитав Ніколас у глюка.

Привид посміхнувся:

— Я думав, ти баскетболіст, а ти баскетбольний м'яч. Як ти влучно в корзинку, га?

Галюцинація захоплено похитала чубатою головою, поправила правою рукою окуляри на переніссі, трохи підвела ліву, й Ніколас побачив чорну рурку, що матово поблискувала, з іще чорнішою діркою посередині.

— Пожив уже, досить, — з лагідним докором сказав очкарик. — Дай іншим пожити.

Дірка опинилася вище на сантиметр, так що тепер дивилася Фандоріну просто в обличчя, палець на спусковому гачку ворухнувся — і Ніколас інстинктивно, не роздумуючи, хитнув головою вбік. Рурка цмокнула, щоку обдало гарячим, а в стіну позаду вдарило чимось хльостким, і посипались окрушини.

Свого часу Ніколас був нападником університетської баскетбольної команди — не через те, що вмів із середини майданчика закинути м'яча просто в корзинку і не через зріст (були в команді хлопці й довші), а через чудову реакцію та вміння орієнтуватись у грі. Під час матчу з майбутнім магістром відбувалася дивна зміна — у нього начисто відключалася рефлексія. Фандорін переставав думати головою, віддаючи керування своїми діями рукам і ногам, які прекрасно справлялися із завданням без усякої участі інтелекту. Очевидно, через оце періодичне катапультування рефлексії йому й не судилося стати великим ученим. Може, краще б податись у професійні спортсмени?

Такі сумніви (вони вже точно належали до категорії рефлексії) змагали Ніколаса доволі часто. Але зараз катапультування врятувало йому життя.

Уже не вдаючись у тонкощі — чи дійсно очкарик смалив у нього з пістолета, чи це все-таки була галюцинація, — Фандорін метнувся назад до передпокою й пірнув за виступ. Вчасно: дзеркало тріснуло, розбігаючись чорними променями від маленької круглої діри. Ще один ривок, і Ніколас вилетів у коридор.

Праворуч був ліфт, але віддалік, метрів за тридцять, не добігти — куля наздожене. Фандорін смикнувся ліворуч, де були сходи. Теж далеко! Одначе за два кроки від дверей номера 1531 стояли двоє носатих брюнетів, з цікавістю дивлячись на людину, що вискочила з кімнати, ніби чортик із табакерки.

— Sorry, — промимрив магістр і прослизнув між ними, черкнувшись об тверде, наче дерев'яне плече одного зі східних людей, міцної статури, із хвацько підкрученими вусами.

Той гучно крикнув услід із характерним кавказьким акцентом:

— Е! Не срозумів!

Ніколас і не подумав обертатися — мчав по вузькому коридору щодуху.

— Ві що тут, с глузду з'їхалі?! — ще сердитіше крикнув той же голос, а інший, дзвінкий і веселий — голос Очкарика — відповів:

— Міль пардон, ґенацвалє. Ми з дружбаном за пивом. Гей, Колянич, не жени, встигнемо!

— Спочатку вібачса, потим біжи! — зажадав другий кавказький голос, не такий густий, як перший.

Далі Фандорін не чув, тому що вже пірнув у рятівний прогін і стрімголов, через три сходинки заскакав униз.

Боже, благослови грузинів за їхню запальну вдачу!

Сам не помітив, як злетів по сходах із п'ятнадцятого поверху. Здатність до рефлексії все ще не повернулась, а то в Ніколаса, певно, підкосились би ноги.

Це був ніякий не божевільний! Це був убивця! І, судячи з поведінки, з рурки, що страшно цмокала, — вбивця професійний, яких Ніколас раніше бачив тільки в кіно! Очкарику потрібен був зовсім не кейс! Він хотів убити Ніколаса — і мало не вбив. Двічі Фандорін урятувався істинним чудом: спершу завдяки контейнерові зі сміттям, потім завдяки двом задерикуватим грузинам. Два кошачих життя геть.

У вестибюлі чергував міліціонер, що подивився скоса на розкуйовдженого постояльця.

Ніколас завагався — погукати на допомогу чи ліпше брати ноги на плечі, поки не пізно?

Слава Богу, рефлексія вже повернулась і вступила у свої права. «Яка там допомога!» — сказала вона. Цей усмішливий душогуб запросто пробрався до архівного містечка, яке охороняють вартові з автоматами, і так само просто вийшов звідти. З тією ж легкістю він потрапив до готелю, незважаючи на прискіпливого швейцара, незважаючи на цього ж міліціонера. Але ж одягнений підозріло: ковбойка, кеди. Ніні, тікати, рятуватися!

Але куди?

Вискочивши на вулицю, Ніколас ошелешено огледів потік машин, які повільно повзли Тверською. Навіть таксі не візьмеш — платити нічим. Ні грошей, ні документів.

До британського посольства — ось куди. Там панують розумність і порядок, там допоможуть.

— Вибачте, ви не знаєте, де посольство Сполученого Королівства? — запитав Ніколас у дівчини, що тупцювала неподалік, — мініатюрної, чорноволосої, із суворо насупленим чолом. Та спантеличено подивилася знизу вгору, стенула плечима. Чи то не знала, чи то він якось не так спитав.

Затримуватися не можна було ніяк. Фандорін добіг до підземного переходу і почав продиратися крізь густий натовп, гарячково розмірковуючи, як же відшукати посольство.

Як видно, ясність думки все-таки ще не зовсім повернулася до народженого в сорочці магістра — адже в кишені піджака лежав чудовий «Бедекер». Ніколас на ходу погортав яскраву книжечку. Ось воно, посольство: Софійська набережна. Де це? Квадрат В-7 на схемі центральної частини міста. Напроти Кремля, по той бік ріки Москви. Так це ж поряд — якихось чверть години хідні!

Утішений такою удачею, Фандорін закрокував переходом у бік ріки — швидко, але вже не бігцем, аби не привертати до себе зайвої уваги.

Жаль, що доводилося ось так, мимохідь перетинати Красну площу. Та ба! Не до історичних ремінісценцій. А скільки разів Ніколас уявляв собі, як із трепетом ступить на священний плац, із якого починається відлік безмежних просторів Росії! І ще мав намір неодмінно навідатися до мавзолею, поки мумію погубителя великої держави не закопали в землю.

Хоча й поспішав, хоча й не до того було, та на мавзолей усе-таки обернувся — і раз, і вдруге. Ніколи не гадав, що цей зікурат такий схожий на складені кубики з дитячого конструктора.

Що це майнуло позаду в натовпі? Картате, жовто-зелене?

«А-а-а!» — захлинувся магістр невиплеснутим криком. Слідом, кроків за двадцять, жваво крокував Очкарик. Побачив, що Фандорін обернувся, й радісно помахав рукою, просяяв посмішкою: мовляв, усе гаразд, я тут.

Ніколас різко зупинився, присів навпочіпки й повернув важільці — на правій платформі, на лівій. Зробився ще на кілька сантиметрів вищим через ролики, що висунулись, і, набираючи швидкість, помчав бруківкою вперед, до Покровського храму. Позаду пролунав свисток, потім другий, але це вже було пусте.

Москворіцький міст він пролетів на одному диханні — цілком можливо, поставивши при цьому рекорд швидкості з бігу на роликових ковзанах. Так розігнався, що, вивертаючи праворуч на набережну, зачепився ботинком за шов на асфальті й простягся на весь зріст.

Сильно розбив коліно, порвав і без того спотворені брюки, а найприкрішим було те, що від правої підошви відлетіли два коліщатка, і котитися далі не випадало.

Ніколас злякано озирнувся. Жовто-зеленої ковбойки на мосту не було. Здається, відірвався.

Припадаючи на забиту ногу, рушив до рятівного прихистку — посольства Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.

* * *

Радник з безпеки Лоуренс Пампкін, громіздкий чоловік із губатим, як у мастифа, лицем і яскраво-блакитними очима, окинув повільним поглядом пошарпаного відвідувача, поплямкав губами і байдужливо запитав:

— Що з вашим одягом, містер Фандорін, тобто, сер Ніколас? І чому у вас зелені смуги на щоках?

— Розумієте, я… спершу впав у сміттєвий бак, а потім зірвався з роликів, — відповів Ніколас і почервонів — так по-ідіотськи це прозвучало. Просто якийсь Макс Ліндер.

Але радник не висловив ані найменшого подиву. Навпаки, вийшов із-за письмового столу, міцно потис Ніколасу руку й запропонував сісти у допотопне крісло, яке, мабуть пам'ятало ще лорда Бівербрука. Сам сів напроти, запалив російську папіросу і, роздмухавши кволий вогник, звелів:

— Розповідайте.

Слухав уважно, жодного разу не перебив і навіть майже не рухався, тільки час від часу струшував попіл.

Коли Фандорін завершив свою готичну оповідь, яка тут, у пишному казенному кабінеті, мабуть, звучала цілковитою маячнею наркомана, запанувала тиша. У відчиненій кватирці, тремтячи на протязі, сумно потеленькував японський дзвіночок.

— Ви гадаєте, що я з глузду з'їхав? — не витримав тривалої паузи магістр. — Що в мене манія переслідування? Чесно кажучи, я й сам не зовсім упевнений, що мені все це…

Пампкін жестом зупинив його.

— Ні, сер Ніколас, я бачу, що ви розповідаєте правду. Принаймні те, що вам здається правдою. Більш того, я навіть готовий повірити, що ви не маєте ні найменшого уявлення про те, чому вас хочуть ліквідувати. Я багато років провів у цій країні, і я знаю: тут може статися все, що завгодно. Абсолютно все… І людське життя тут коштує не дуже дорого. Проте ваша історія, безумовно, має якесь цілком раціональне пояснення.

— Яке?! — вигукнув Ніколас. — Я перший день у Москві! Я представник тихої, мало кому цікавої професії! Який тут може бути раціональний мотив?

Радник з безпеки зітхнув, ледь хитнув головою.

— Можу припустити мінімум три. Перший: вас вважають за когось іншого. Хоча це і малоймовірно, коли врахувати, що кілер очікував вас у готельному номері. Друге: ви бачили щось зайве й самі цього не зрозуміли. Третє: той, хто приймає рішення, помиляється, вважаючи, що ви бачили дещо зайве. Та мало чого може бути… Хочете добру пораду?

Пораду від чиновника Форин Офісу? Ніколас закліпав світлими віями. Напевно, містер Пампкін і справді прожив у Росії занадто довго й через це почасти обрусів — навіть он палить папіроси «Біломорканал».

— Пораду? — недовірливо перепитав Фандорін.

— Авжеж. — Лоуренс Пампкін із деяким збентеженням пояснив: — Я ж радник.

— Так, буду вам вельми вдячний!

— Залишайтеся до завтра в посольстві. Можете переночувати на тій канапі — я сам іноді тут сплю, коли засиджуюся допізна. Нікуди не виходьте. Канцелярія вже зачинена, та вранці вам видадуть тимчасовий паспорт. Мої люди вивезуть вас у багажнику автомобіля й доправлять прямісінько до лондонського рейсу. Тікайте, сер Ніколас, поки цілі. Інакше, боюся, доведеться відправляти вас на Батьківщину у свинцевій труні.

Такої поради Фандорін аж ніяк не очікував.

— Але якщо я зараз поїду, я не дізнаюся, що все це означало, й потім каратимуся здогадками решту життя. І ще, я не можу повернутися додому без заповіту фон Дорна! Мені не простять цього нащадки.

— Так у вас є діти? — нахмурився радник, ніби цей факт іще більше ускладнював справу.

— Ні. Та колись будуть. А чому ви запитали? — насторожився Ніколас.

Пампкін відповів не відразу.

— Я не знаю, сер, хто і навіщо хоче вас убити. Але, як видно, дуже хоче. Можливо, це мафія. Або спецслужби, яких тут нині розвелася величезна кількість, і в кожної свої секрети, свої інтереси. Раніше було значно простіше: КДБ та ДРУ, і все, а тепер Росія переживає період феодальної роздробленості, у кожного князька свій штат професіоналів з проведення спецоперацій. Та деякі підрозділи ще беруться за виконання приватних замовлень. Дуже важко стало працювати, — поскаржився містер Пампкін. — Я це кажу не для того, що захистити мені вас не вдасться. В мене гарні зв'язки, багато добрих знайомств у туземних силових структурах, але у вашому випадку я просто не знаю, на кого треба виходити й до кого звертатись. А поки я буду з'ясовувати… — Він красномовно чиркнув жовтим од нікотину пальцем себе по горлянці. Ніколаса від цього жесту занудило. — Та й після повернення до Лондона на вашому місці я поводився б обережніше. Хто знає, наскільки серйозними є наміри ваших недоброзичливців. Можуть дістати вас і в Британії. Прецедентів вистачає… Може, поїдете в яку-небудь археологічну експедицію на півроку-рік? До Південної Америки чи там у Гімалаї.

Це було просто нечувано! Державний службовець, представник установи, створеної для того, аби забезпечити безпеку британських громадян, радив ні в чому не повинній людині забитися в щілину, поставити хрест на власному житті, на професійній кар'єрі.

— Я не археолог, я історик, — відрізав Фандорін. — У Гімалаях мені робити нічого. А звідси я не поїду доти, доки не поверну своєї власності!

Страху більше не було. Замість нього насунула злість: на нечесний трюк, який викинула доля; на цього непроханого порадника, якому тільки б пошвидше позбутися докучливої проблеми; на в'язку, безглузду, мерзенну країну, в якій перестають діяти закони розуму й логіки. Лиха година занесла сюди Корнеліуса фон Дорна! Чого йому не сиділось у своїй Швабії?

Але варто було Ніколасу подумки вимовити ці крамольні слова, й він одразу втягнув голову в плечі. Приверзлося, ніби всі вісім поколінь російських Фандоріних на чолі з самим Корнеліусом суворо дивляться на свого нікчемного нащадка і презирливо хитають головами — вусатими, бородатими або ж прикрашеними бакенбардами: «Стидайся, Ніколасе Фандорін. Не смій розводитися так про свою вітчизну. Нема нічого ганебнішого зради й легкодухості».

Радник заворушив м'ясистими губами й роззявив було рота, та магістр перебив його щонайнечемніше:

— Я знаю заздалегідь усе, що ви мені скажете. Що тут не Британія і не Європа. Що міліція не буде мене захищати від цього ковбоя-очкарика і не буде шукати мій кейс, тому що це нікому не потрібно. Що тур джунглі. Що росіяни — нецивілізована нація, котра не має уявлення про права особистості, про людську гідність, про законність. Що все тут роз'їдено корупцією. Гаразд! Я не суперечу! Так усе і є! — Він розпаливсятак, що вдарив кулаком по товстому шкіряному підлокітнику. — Але саме цим я і скористаюся. Міліція не буде шукати пропажу, тому що в неї нема стимулу? Я дам їй стимул! Я оголошу нагороду за повернення листа й ноутбука. Десять, ні, двадцять тисяч фунтів. П'ятдесят! Знадобиться — сто! Я закладу квартиру, я візьму в банку позику, але я поверну нашу сімейну реліквію! Як ви гадаєте, містере Пампкін, додасться завзяття в суперінтенданта кримінальної поліції, чи як він тут у них називається, коли я пообіцяю премію в 100 тисяч фунтів?

Радник з безпеки, здається, теж починав злитися. Зсунув кудлаті брови, неприязно примружився і сказав:

— Перше. Я аж ніяк не вважаю, що росіяни — нецивілізована нація. Росіяни такі, якими вони й мають бути, якщо брати до уваги умови, в котрих вони виховуються й існують. Тут інший моральний клімат, сер Ніколас, більш жорсткий і суворий, ніж наш. У нас людині значно простіше вирости порядною, законослухняною, толерантною й політично коректною. Чи велика заслуга бути порядним, якщо тобі з дитинства гарантовані гамбурґер, дах над головою й захист прав особистості? Бути цивілізованою людиною в Росії набагато важче — це вже цивілізованість справжня, чесно зароблена, а не спадкоємна, як у нас із вами. За сто чи сто п'ятдесят років пристойного життя на нашій британській шкурі наріс культурний шар, який благопристойно прикрив первісну шерсть. Але не дуже тіштеся щодо європейської цивілізованості. Культурний шар — якщо він дістався без зусиль, за самою тільки географічною вдячливістю — тримається доти, доки не подме сильний вітер. Повірте мені, я всякого повидав на своєму віку. У разі справжньої небезпеки так звана цивілізована людина за лічені секунди повертається до первісного стану — щоб вижити, дряпається нігтями й кусається не гірше за будь-якого росіянина.

Було видно, що Лоуренса Пампкіна вразили в болюче місце. Радник побагровів, роздувся, з рота вилітали крапельки слини. Така гарячність мимоволі викликала повагу. До того ж Фандорін згадав, що писали газети про катастрофу порома «Християнія»: про бійку за рятувальні жилети, про те, як політкоректні британці, шведи й данці спихали з плотиків тих, хто слабкіші.

Та екстремальна ситуація — це особливий випадок, хотів заперечити магістр. Людина не може ручатися, як вона поведеться перед лицем смертельної небезпеки. Тут прориваються інстинкти, а цивілізованість виявляється в повсякденному функціонуванні суспільства. Чи можна росіян назвати цивілізованою нацією, якщо вони кусаються і дряпаються кожного божого дня, з будь-якого приводу й зовсім без нього?

Аргумент був вагомим, але радник, виявляється, ще не договорив.

— І друге. Ваша ідея про премію не така вже й погана, якщо вам настільки дорогим є цей папірець. Суперінтендантів тут немає, але на Петровці, 38 розташований міський карний розшук, а в нього є начальник, полковник Нехватайло. І я навіть міг би вас із ним звести. — Тут Пампкін вжив граматичну форму, що іменується в англійській граматиці «нереальним станом», із чого випливало, що зводити Ніколаса з містером Нехватайлом той не збирається. — За однієї умови: якби на вас не полювали. Послухайте, Фандорін, зараз не до аристократичних сантиментів. Папірець, якщо навіть йому триста років, — усе одно не більше ніж папірець. Ви розводитеся про нащадків, які вас не простять. А якщо ви затримаєтеся в Москві, у вас не буде ніяких нащадків, ви не встигнете їх завести. Урветься ваш розпрекрасний рід, нікому буде хизуватися фамільними реліквіями. Утікайте звідси, юначе, давайте дьору, вшивайтеся (дипломат продовжив синонімічний ряд іще більш енергійними дієсловами, що змусили магістра зіщулитися). І чим скоріше, тим краще.

— Ні, — відрубав Ніколас і відчув, що пишається власною впертістю. Сонм Фандоріних, до яких приєдналися ще й численні фон Дорни, схвально закивав йому: «Так тримати, хлопче. Спочатку честь, а решта — потім».

— Тоді ось що. — Містер Пампкін перейшов на офіційний тон. — Ви британський підданий, якому загрожує явна й безсумнівна небезпека. Згідно з інструкцією, в такому разі я маю право навіть всупереч вашій волі вжити заходів, які забезпечать вашу безпеку. Тим паче у вас нема документів, і вашу особу треба ще встановити. Я затримую вас до завтра на території посольства, а вранці вирушите до Лондона. Можете потім скаржитися в інстанції на перевищення влади.

Зразу було видно, що цей серйозний джентльмен слів на вітер не кидає. Зараз натисне кнопку на столі, викличе охорону — і все, прощай, Москва, а разом з нею і заповіт Корнеліуса фон Дорна.

Фандорін зітхнув, потер лоба, винувато розвів руками:

— Прошу вибачити мою істерику. Це нерви — дуже вже багато чого на мене сьогодні звалилося. Звичайно, сер, ви маєте рацію. Лишатися в Москві безглуздо й безвідповідально. Та й сенсу немає. Оголосити нагороду за повернення документа я ж можу й із Лондона. Маю надію, ви зв'яжете мене з потрібними людьми?

Радник запитливо подивився магістру в ясні очі й, здається, повірив.

— Отож-то. Авжеж зв'яжу. А згодом неодмінно з'ясую, хто — як тут кажуть — вас замовив. І тоді буде зрозуміло, чи треба вам їхати в Гімалаї… Нічого, — містер Пампкін підбадьорливо торкнувся ліктя молодика й вимовив по-російськи, — перемелется, мука будет. А також утро вечера мудренее. Відпочивайте. Я скажу, щоб вам принесли зубну щітку і свіжу білизну, дам котрусь із своїх сорочок. У комірі буде завелика, а манжети, напевно, не дістануть вам і до ліктя, але все-таки ліпше, ніж ваше рам'я.

— Дякую вам за ласку, — розчулено всміхнувся Ніколас. — А де тут у вас туалет?

— По коридору треті двері праворуч. Може, повечеряємо разом? У нас непоганий буфет.

— Із задоволенням, — озвався Фандорін, який уже відчинив двері, й усміхнувся ще раз, тепер зніяковіло. — Тільки мушу попередити — в мене жодного пенса.

— Нічого, не збіднію, — пробурчав радник.

Мабуть, він усе-таки не був формалістом і пихатим чинушею, та це нічого не міняло.

Ніколас швидко пробіг коридором, спустився по сходах до вестибюля і, ввічливо попрощавшись із охоронцем, вийшов у двір.

Іще півхвилини, і ажурні ворота посольства лишилися позаду. Дуже задоволений своєю хитромудрістю, Фандорін закульгав геть, назустріч небезпекам і пригодам.

Нічого. Спочатку честь, а решта — потім.

* * *

Фантастичний день добігав кінця. Стемніло, на набережній горіли ліхтарі, а на протилежнім березі ріки розливав казкове сяйво підсвічений Кремль. «Це дуже красиво», — сказав собі Ніколас. Либонь, один із найкрасивіших краєвидів на землі. І, щоб не впадати в романтичний настрій (що за цих обставин було б недоречним), подумки додав: замість того, щоб на ілюмінації втрачатися, ліпше б зарплату архівістам вчасно видавали.

Шкандибаючи в бік Великого Кам'яного мосту, намагався скласти план дій. Куди йти? До готелю? Від самої згадки про номер, де на дзеркалі розчепірилася павутина від кулі, Ніколас здригнувся. Тільки не туди! Там-то, скоріше за все, й дожидає очкарик-веселун.

Тоді куди? До міліцейського начальника — пропонувати премію? Цікаво, яку, коли в кишені вітер гуляє. Та й узагалі, який це матиме вигляд: з'явиться на Петровку, 38 якийсь голодранець без документів, почне вимагати, щоб його провели до начальника карного розшуку полковника Нехватайла. Маячня! Сон літньої ночі!

Ніколас зупинився, зрозумівши, що повівся вкрай нерозумно. Не можна плутати честь із дурним гонором. Що може зробити іноземець у цій небезпечній країні — сам, без підтримки й навіть без грошей?

Виходило, що виходу немає. Треба повертатися з покірною головою до великодосвідченого радника з безпеки й умовляти його, щоб перед репатріацією він усе-таки дав Фандоріну можливість зговоритися з головним московським сищиком. Пампкін людина незла й розумна, може піти назустріч — якщо, звичайно, не дуже розсердився на Ніколасів обман.

Та, можливо, ще й не почав шукати, адже минуло не більше п'яти хвилин.

На набережній було порожньо, тільки позаду лунали неквапливі гучні кроки якогось пізнього перехожого. Зітхнувши, Ніколас повернувся, щоб іти здаватися.

— Колянич! — життєрадісно заволав пізній перехожий. — Яким вітром?

Магістр позадкував.

— Ну чо' ти як чужий? — ніби образився Очкарик (от і скельця у світлі ліхтаря сяйнули, а в руці сяйнуло ще і щось металеве — мабуть, не пістолет з глушником, а ніж чи кинджал). — Не бери в голову, всі там будемо.

Страшна людина прискорила крок, тепер її відділяло від Ніколаса не більше п'ятдесяти футів.

Фандорін розвернувся і, припадаючи на ногу, побіг геть, але повільно, занадто повільно. І ролики зламані, не помчиш. Господи, невже все закінчиться тут, біля цієї байдужої ріки, в цьому чужому, недоброму місті?

Почулося пирхання малопотужного моторчика, що стрімко наближалося, верескливо заскреготіли гальма. Поряд із тротуаром різко зупинився малесенький таункар — Ніколас знав, що ця модель називається «Ока».

Відчинилися дверцята.

— Мотаємо! — крикнув жіночий голос.

Фандорін, що в черговий раз відмовився від баласту рефлексії, кинувся головою вперед у кабінку і скоцюрбився на крихітному сидінні, підібгавши довжелезні ноги.

Автомобільчик рвонув з місця, замахав незачиненими дверцятами, як горобець крильцем.

Ніколас якось улаштувався. Сів, підперши колінами підборіддя, вивернувся назад. Постать на тротуарі послала йому поцілунок рукою.

— Oh, my God, — здригнувся магістр і пошвидше відвернувся.

Ні, все-таки це був кошмарний сон.

— Дверцята, — пролунав той же голос, який щойно вигукнув загадкове слово «мотаємо». Ніколас зачинив дверцята й повернувся до своєї рятівниці. Розгледів у півтемряві суворий профіль з коротким кирпатим носом і впертим підборіддям. Дівчина або молода жінка, худенька й дуже маленького зросту. Чи то непевно знайома, чи то на когось схожа, зараз не згадати, на кого. На Марію Шнайдер епохи «Last Tango in Parнs»?

— Dream, midsummer night's dream[6], — пробурмотів Ніколас, уже майже не сумніваючись, що все це йому сниться.

— Ти що, справді англієць? — коротко поглянула на нього Марія Шнайдер.

— Справді англієць, — повторив Фандорін. — А ви хто? Як вас звати?

— Алтин.

Од такої відповіді магістр одразу заспокоївся. Звісно, сон. Ось і незрозумілий алтин із Корнеліусового заповіту об'явився.

Але миршавка повторила:

— Алтин — це ім'я. Прізвище — Мамаєва. А ти ж хто? І чому цей відморозок так хоче тебе вбити?

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у ліфті готелю 14 червня близько половини шостої після полудня:

Розділ шостий

Служба є служба. Любовні звичаї російських жінок. Поручик фон Дорн розробляє Диспозицію. Явлення ангела.

— Куди преш, дубино! Сказано: «Halt!» Первій десяток links! Другій десяток rechts! Третій links! Четвертій rechts! Пятій links! Шостій rechts! Семій links! Восмій rechts! Барабан — і-і-і: тра-та-та-та, тра-та-та-та!

Корнеліус одібрав у барабанщика палички, вистукав правильний дріб і поторсав хлопчиська за патли: не бійся, вивчишся. Той був тямущий, схоплював на льоту.

Рота марширувала на Дівочому полі — на дальньому плацу, розташованому за Пречистенськими воротами і Зубовською стрілецькою слободою, відпрацьовувала повороти плутонговими шеренгами.

П'ять місяців ретельного вишколу не минули марно. Солдати ревно гупали чобітьми по і без того до краю втоптаній землі, повертали хвацько, очі витріщали куражно. Фон Дорн, хоча й покрикував, але більше для порядку — був задоволений. Дивлячись на роту, важко було повірити, що менше ніж півроку тому більшість солдатів не знали, де в них ліво, а де право: шульги називали правою ту руку чи ногу, котрою їм було зручно користуватись, а оскільки таких у роті налічувалося п'ятеро, складних екзерцицій ніяк не виходило. Щоб солдати не плуталися, довелося привчити їх до нових слів: той бік, де стукає серце, — links. Другий — rechts. Нічого, звикли. Мавпу й ту навчити можна в долоні плескати й польського танцювати.

Солдатам добре, вони від марширування розігрілися, пики червоні, спітнілі, а пан поручик, стоячи на місці, неабияк змерз. Під кінець жовтня на Москві зробилось, як у Вюртемберзі взимку, та ще й дрібний холодний дощ зранку. Можна б, звичайно, у плащ закутатися, та що це буде за командир, ніби настовбурчена ворона? Тому Корнеліус молодцем стояв, у самому мундирі, й тільки ногою відтупував: р-раз, і-і-і р-раз, і-і-і р-раз.

На краю плацу зазвичай юрмилися зіваки. Холодний дощ московитам за виграшку. Росіянин, якщо промокне під дощем, стріпнеться, мов собака, та й пішов собі далі.

Корнеліус до зівак звик. Здебільшого на солдатські навчання, звичайно, витріщалася чернь, але частенько вирячувався й який-небудь боярин із челяддю. От і зараз над юрбою стирчала горлатна шапка. На білому арабському скакуні сидів поважний чоловік — високий, кістлявий, при довгій сивій бороді. Довкола спішені дворяни, з десяток, та ще скороходи в однакових малинових каптанах. Нехай дивляться, не жалко. Розваг у місті Москві небагато, а тут тобі й барабан б'є, і солдати злагоджено крокують. Пробував фон Дорн під флейту марширувати — так наскаржилися черниці з Новодівичого монастиря. Не можна флейту, спокуса.

Загалом, так чи інак, але приноровився обдурений поручик фон Дорн до московської каторги. А починалася служба так, що гірше й не буває.

Підйомного жалування не дісталося йому зовсім — ні грошей, ні соболів, ні сукна. Все заграбастав віце-міністр Федько, натомість погодившись справи про безчестя не затівати, та ще довго чванився, пес, ледве його полковник Лібенау вламав.

Таких солдатів, як у своїй роті, Корнеліус ніколи ще не бачив і навіть не підозрював, що подібні виродки можуть називатися солдатами. Брудні, обірвані — гаразд. Але щоб на всю роту жодного справного мушкета, жодної нагостреної шаблі, ні куль, ні пороху! От так мушкетери!

Винним був, звичайно, командир, капітан Овсій Творогов. Мало того що всі дні зранку п'яний, лайливий, так ще й крадій рідкісного безстидства. Всю амуніцію та припаси продав, солдатів замість служби в батраки поденно здає, а гроші — собі в кишеню. Пробував Овсій і нового поручика на свою користь прилаштувати: стерегти купецькі лабази в Срітенській слободі, тільки не на дурня натрапив.

Пішов Корнеліус до полковника скаржитися, та який сенс? Лібенау фон Лілієнклау — людина літня, втомлена від російського життя й до служби байдужа. Дав поручику пораду: laissez-faire, мій друже, far niente, інакше кажучи, плюньте й розітріть. Московити обдурили вас, а ви обдуріть їх. Людина ви ще молода, не те що я, старий ботфорт. Буде війна з поляками чи хоч із турками — здайтеся в полон при першій оказії, от і звільнитеся від московської неволі.

Але фон Дорн отримувати задарма жалування, хай навіть половинне, не звик. Головне ж — із часом виник у нього такий собі ретельно розроблений план, який Корнеліус назвав Диспозицією, і за цим планом від поручика третьої роти вимагалося перебувати по службі на найліпшому рахунку.

Почав із ключового: привів до тями капітана, бо з таким командиром навести лад у роті було неможливо. Урок свого першого московського дня Корнеліус засвоїв добре: в цій країні можна творити що завгодно, тільки б не було свідків. Що ж, обійшовся без свідків.

Якось підстеріг Овсія Творогова рано-вранці, поки той іще не впав у п'яне зачудування, й віддухопелив його як слід. Щиро, вдумливо. Щоб синців і саден не лишилося, бив панчохою, куди насипав мокрого піску. Кричати не велів, пригрозив, що вб'є до смерті, й Овсій не кричав, терпів. Скаржитися Корнеліус теж відрадив. Показав жестами (російською тоді ще зовсім не вмів): будь-хто із солдатів тебе, крадія, за полтину голими руками задушить, лише слово шепнути.

Творогов був хоч і пияком, але не дурнем, утямив. Зробився з того дня тихим, сумирним, більше не лаявся і солдатів не утискував. Тепер із самого ранку напивався так, що потім увесь день лежав колодою в комірчині.

Корнеліус завів особливого денщика, одного непитущого чухонця, котрий при Творогові перебував: слідкував, аби в блювотині не захлинувся й на вулицю не ліз. Коли капітан починав ворушитись і кліпати очима, чухонець вливав у нього чарку, й Овсій знову затихав. І йому добре, й солдатам.

А командувати ротою фон Дорн почав сам.

* * *

— Перві-другі рахувать! — Поручик заходився відбивати тростиною в такт рахунку. — Перві-другі, перві-другі! Перві нумери крок уперед! Kehrt![7] Панцер геть!

Пройшовся між двома шеренгами, повернутими лицем одна до одної, вибираючи собі пару — показувати прийом рукопашного бою. Вибрав Єпишка Смурова, здоровенного, неповороткого хлопчину, щоб переваги розумної боротьби були наочнішими.

— Солдати, дивись пильно! Повторять не буду. Єпишко, бий мене в морда!

Наказ є наказ. Єпишко засукав рукав, непоспіхом розвернувся й націлився звернути поручикове лице набік.

Корнеліус зігнувся спритно, пропускаючи страшний удар над собою, а коли солдата повело вслід за викинутим кулаком, злегка підштовхнув Єпишка в праве ж плече та підставив ногу.

Здоровило брязнувся чавунним рилом у землю, а поручик сів йому на спину й ухопив за волосся. Юрба радісно загула — вправи у мордобої користувались у глядачів особливою любов'ю.

— Klar?[8] Перві нумер бить, другі нумер кидать. Дафай!

Солдати заходилися з охотою лупцювати один одного. Фон Дорн походжав між ними, поправляв, показував. Потім повчив роту ще одному корисному й простому прийому — як приголомшити ворога, що не очікує нападу: якщо знизу рубонути ребром долоні по кінчику носа, то супротивник враз і осліпне, і очманіє, роби з ним що захочеш.

Позавчора, як завжди, солдати побилися зі стрільцями. Шабель-ножів не оголяли, тому що на Москві з цим суворо — враз на шибеницю потрапиш, і розбирати не будуть, хто правий, хто винний. Раніше навкулачки при рівному числі завжди перемагали стрільці — вони дружніші й до бійки звичніші, а тут уперше взяли гору фондорнівські солдати. Принесли трофеї, сімнадцять клюквових ковпаків. За це полковник Лібенау отримав од генерала Баумана подяку й бочонок мозельського, а Корнеліус од полковника Лібенау похвалу й фунт тютюну.

Солдати махали руками один у одного перед обличчями — поручик звелів зупиняти долоню за вершок від носа. Зіваки притихли, не розуміючи, що за чудну забаву вигадав німчин. Один із боярських челядинців підійшов ближче, завертів головою туди-сюди, придивлявся.

Одягнений по-російськи, а сам чорнолиций, з-під багатої шапки лізе жорстке кучеряве волосся з густою сивизною. Ніс приплюснутий, на каштан схожий. Загалом — арап. У російських вельмож, як і в європейських, маври й негри в ціні. За зовсім чорного, кажуть, до трьохсот рублів платять. А цього, ошатного, з кривою шаблею при боці, Корнеліус бачив на плацу вже не вперше, такого важко не примітити. Тільки раніше арап сам приходив, а сьогодні з цілою ватагою і навіть он боярин із ним.

Але тут же фон Дорн розгледів збоку, осторонь од юрби, ставну жіночу постать: чорна хустка, лазуровий охабень, у руці білий вузлик — і про арапа відразу позабув.

Стешка обід принесла. Значить, полудень.

Хустка у Стешки була хоч і вдовина, та не вбога, а дивного лімозького оксамиту. Охабень доброго сукна, а як поли розійдуться, видно козлині черевики з червоними сап'яновими панчохами. Лице набілене, щоки за московською модою нарум'янені у два червоні яблучка. Дивитися на Стешку приємно, та й вузлик до речі. У нім, Корнеліус знав, пироги із в'язи-гою та маком, глек пива, шмат баранини з імбиром і неодмінно зерниста білориб'яча ікра, варена в оцті.

По-європейськи зараз був полудень, а по-російськи третя година дня. У московитів своє годиночислення, час тут вираховують по-чудному, від сходу сонця, так що кожні два тижні відлік змінюється. Нині, наприкінці жовтня, у росіян у добі дев'ять денних годин і п'ятнадцять нічних. Якщо минуло від зорі три години, значить, три години і є.

Стешка чинно сіла на колоду, розправила складки, на касаточку (це таке лагідне слово, означає Schwalbe, хоча Корнеліус на вузьку чорну пташку начебто не був схожим), поглядала ніби скоса. Московитки ніжностей на людях не визнають, у чоловіках шанують суворість; галантність вважають за слабкість характеру, тому фок Дорн од своєї коханої відвернувся. Обід зачекає, зараз ніколи.

Зі Стешкою поручику винятково поталанило — і стосовно Диспозиції, і в різних інших відношеннях. Стешчин чоловік, поки не вчадів у лазні, був у Німецькій слободі пожежним яригою — стежив, аби іноземці вогнищ не палили та димарі чистили. Коли молодиця овдовіла, то так на Кукуї й лишилася. Зажила ліпше, ніж при своєму яризі, тому що виявила себе майстринею-білошвейкою, шила місцевим матронам сорочки, панчохи, хустки з батисту. Дім збудувала на слобідській межі — на російський манір, але чистий, світлий. У Корнеліуса нині сорочки були одна біліша одної, тонкого голландського полотна, коміри мереживні, крохмальні, та й сам завжди нагодований, обігрітий, приголублений.

У Стешки вдома добре. Піч із синьо-зеленими кахлями, вікна з косих шматочків слюди, весело підфарбованих, так що сонячного дня по стінах скачуть різнобарвні зайчики, мов у католицькому храмі. Лави дерев'яні, та вкриті строкатими клаптяними серветками, а на постільній лаві перина лебедячого пуху. Спеціально для Корнеюшки, щоб йому зручніше люльку курити, господиня завела й німецьке різьблене крісло, та до нього ослінчик, ноги класти. Сама сяде поряд на підлогу, голову на коліно прилаштує і ну пісень співати. Чим не рай? Особливо коли після купідонових утіх, а перед тим ще була лазня з холодним медом, вишневим чи журавлиновим.

По правді кажучи, були і в російському житті свої позитивні сторони. А вірніше так: якщо жінка захоче зробити життя чоловіка приємним, то доб'ється свого хоч би навіть і в Московії.

Вдова кликала Корнеліуса поселитися в неї зовсім, але він тримався, відмовлявся службою — мовляв, мусить жити при цейхгаузі. Стешка незрозумілого слова лякалась і на деякий час одставала, та потім підступалася знову. Справа ж була не в цейхгаузі — боявся фон Дорн прирости до солодкого життя, розтратити злість, яка живила його рішучість своїми жагучими соками. Що справа завершиться одруженням, цього І не страхався. Слава Богу, російські закони щодо цього суворі. Православній за «бусурмана» заміж не можна, а щоб фон Дорн перехрестився в грецьку віру, московити не діждуться. Стешка, та, певно, сама з охотою в католицтво б перейшла, та тільки тут за такі речі можна й на вогнище потрапити. Хоча хто її знає. Може, й не перейшла б, навіть заради касаточки — вельми вже набожна.

Щоразу перед тим, як із поручиком на лаву лягти, Стешка знімала натільний хрестик і, попрохавши у Богородиці прощення, закривала ікону занавісочкою — так годилося за російським звичаєм. Наступного дня після гріха до церкви зайти не сміла, молилася перед входом, разом із блудницями та перелюбцями. Хлопчаки та нечеми показували на таких пальцем, сміялись, а Стешка тільки земно кланялася, терпіла. Жінки в Московїї взагалі безмірно терплячі.

Чоловіки їх б'ють, тримають під замком, до гостей не випускають, за стіл не саджають. Кажуть, сама цариця, коли захоче іноземних послів подивитися чи забавитися комедійним дійством, змушена підглядати потай, крізь особливі грати — та й це вважається за нечувану вільність.

За зраду чоловік має право дружину забити на смерть, і нічого йому за це не буде. Інша річ — якщо сам дружину кому тимчасово віддасть, у рахунок невиплаченого боргу, таке не забороняється. А що буває з жінкою, якщо на чоловіка руку здійме, Корнеліус уже бачив. Московський суд на розправу скорий, і покарання найстрашніші, хоча б навіть і за сущу дрібницю.

Один писець з Іноземського приказу, Сенько Кононов (фон Дорн у нього свого часу грамотку на харчування отримував), необачно пропустив літеру в царському титулуванні. За те йому, згідно з уложенням, праву руку до зап'ястя геть — не безчесть великого государя. А обрубок загнив, пішов антоновим огнем, так і помер нещасний Сенько у зойках і страшних муках.

А ще був мушкетер із кращої в полку першої роти, котру допускають охороняти вулиці під час царських виїздів, на ім'я Яшко Ребров. Без злого заміру, випадково, впустив мушкета в караулі біля Спаських воріт. Мушкет найновішої конструкції, з кремінним замком, од удару об камінь взяв і випалив. Шкоди нікому не було, куля в небо пішла, а все одно державний злочин — поблизу від височайшої особи із зброї палити. Так Яшка, замість того щоб відшмагати за недбалість чи в карцер на три дні всадовити, віддали катові. Праву руку й ліву ногу відрубали хлопцеві, живи тепер, як хочеш.

Спершу Корнеліус тільки жахався безглуздій суворості московських законів, але з часом почав примічати, що люди якось нічого, пристосовуються, й закони ці порушують набагато частіше, ніж у Європі, де суд до людських недосконалостей значно поблажливіший. І дійшов поручик висновку: коли приписи закону надмірно суворі, людина виконувати їх не буде — знайде обхідний шлях. На всяку силу вишукається хитрість. Вода проточить камінь, а трава проросте крізь цеглу.

Чому-чому, а хитрості та пройдисвітства у московитів можна було повчитися. Взяти хоча б звичайний, нелиходійський злочин: коли хто в борги заліз, а віддати не може. В Москві за це боржника хапають і становлять на правіж; луплять година за годиною, з рання до обіду, батогами по щиколотках, поки не завиє й не побіжить сам себе в кабальники продавати, лише б од муки визволитися. За роки військової служби фон Дорн стільки разів у безповоротні борги залізав, що, якби жити за російським звичаєм, давно вже, запродався б на галери, ланцюгами гуркотіти та веслами ворочати.

Так-то воно так, але москвичі, хто здогадливіший, за день перед тим, як на правіж іти, заглянуть на Палашівку, де кати живуть, та поклоняться катові грошима чи сукном, і той дає за підношення кусок жесті — покласти за халяву. Тоді нічого, можна й під батогами постояти.

І жінки, якщо є характер і голова на плечах, себе кривдити дуже не дають. Полковник Лібенау зі сміхом розповідав, як княгиня Кучкіна осоружного і лютого чоловіка здихалася. Шепнула в царському теремі, буцімто князь знає замовляння чарівні, як подагричний біль подолати. А цар саме подагрою маявся, котрий день із замотаною ногою в кріслі сидів, од злості плакав. Мамки побігли до цариці, шепнули. Та — до вінценосного чоловіка: так, мовляв, і так, відає князь Кучкін, як подагру замовити і сам себе виліковує, а від інших таїться. Викликали вигаданого цілителя перед високі очі. Він плаче, божиться, буцімто ні про що таке знати не знає. Повмовляв його Олексій Михайлович, пообіцяв нагороду велику, а коли князь не піддався, було йому явлено монарший гнів, в усій громоподібності. За ворожбитство, а ще більше за неподобну зловпертість били Кучкіна батогом і заслали до Соловецького монастиря на довічне покаяння. Княгиня ж нині вдовою при живому чоловікові обивательствує собі на втіху, цілий хор із пригожих співаків завела.

Якщо жити підступністю та підлістю, не триматися за честь, за гордість, стелитися перед сильними й не жаліти слабких, то можна було чудово влаштуватись і в Росії, й багато хто з іноземців улаштовувалися. Як голландські купці в Японії, котрі топчуть Христове розп'яття, щоб отримати від язичників шовк і порцеляну. А тут, у Московії, якийсь із спритників перехрестився у візантійську віру, й одразу всі двері перед ним відчинено: торгуй чим хочеш, купуй холопів, бери багату наречену. Хто найдужче багатіє з європейських купців? Не сумлінні торговці, а хто вчасно дякові хабара дасть та конкурентів перед владою очорнить. А Корнеліус, жалюгідний простак, іще розраховував зробити тут чесну комерцію! Та хіба з цими дикунами зговоришся!

Із рудим волоссям для перук «Лаура» ніяк не виходило. У російських жінок, бачте, показувати волосся вважається соромом. Вони скоріше все інше на огляд виставлять, ніж свої кудли. От і розбери під хустками та шапками, хто тут рудий, а хто ні. Дівки, щоправда, коси назовні випускають, але в московиток коса — дівоча краса. Чим вона довша і товща, тим наречена більше цінується, хоча б уся пика в прищах. Косу дівка ні за які гроші не продасть. Лишалися тільки повії, котрі ходили по Москві простоволосими. Цих-то повно, проходу від них немає, та рудих попадалось куди менше, ніж у тій же Голландії. Поки що Корнеліус добув волосся потрібного відтінку тільки в однієї, що зовсім спилася, за штоф вина й півкопійки. Потім роздивився — воно хною фарбоване.

Одначе пергаментну загортку з торговим зразком беріг, не викидав. У полку балакали, скоро будуть на Північ посилати, проти старообрядців, що позачинялись у своїх лісових скитах, хрестяться не по-правильному і царських податей платити не бажають. Там, на Вологодщині, нібито рудих багато, фон Дорн прикидав, як буде брати трофеї. Під корінь не різатиме, не звір, можна молодицям і дівкам вершки по чотири лишити. Нічого, за рік новим волоссям обростуть.

А не пошлють у північні ліси — не треба. Тоді вступить у дію секретна Диспозиція.

* * *

— Новикоф, блазень негодящий! Свинячий морда розіб'ю!

Фон Дорн кинувся до Минька Новикова з четвертого плутонгу. З Миньком біда — підлий, жорстокий, інші солдати його бояться. Вчора, кажуть, кішку піймав і з живої шкуру дер — вереску було на всю казарму. Слідства по цьому капосному випадку Корнеліус іще не вчиняв. Якщо виявиться правдою, послати Минька із цидулкою до полкового парашника, нехай всипле недолюдкові півста гарячих, аби не мучив безсловесних створінь, не ганьбив солдатського звання. От і тепер, розучуючи бойовий прийом — як удар ножем відбивати, — Новиков навмисно вивернув руку щуплому Юшкові Хрящуватому. Той увесь скривився від болю, а закричати боїться.

Довелося Минька побити. Корнеліус поставив його стояти «струнко» й поваксив йому пику — несильно, щоб перенісся не зламати й зубів не вибити, але все ж до крові. Минько підвивав, руки тримав по швах. Нічого, виродку, в парашника під різками ти ще не так завиєш.

До різок і ляпасів фон Дорн вдавався нечасто, тільки якщо вже такий солдат, що слів і умовлянь зовсім не розуміє. Той, хто начальствує над людьми, мусить уміти до кожного свій підхід знайти, інакше який ти командир? Якщо солдат поганий — значить, офіцер винний, не зумів вивчити, не додумався, як підібрати ключ. Але є, звичайно, й такі, як Новиков, хто відгукується лише на биття та лайку.

Биття — гаразд, добре б і зовсім без нього, а от лайка у військовому реместві — найперше діло, без неї ні команду віддати, ні в атаку повести. Вивчаючи російську мову, фон Дорн передовсім взявся за цю словесну науку. В лайці, на відміну від інших умінь, московити виявилися винахідливими й тонкими. Причиною тому, за розумінням Корнеліуса, була надмірна суворість законів. За матерный лай влада карала люто. По торжищах та майданах нишпорили особливі потайні люди з числа поліцейських, по-місцевому — земських ярижок, пильнували. Як зачують де недозволену лайку, хто про кровозмісне підло кричить, ярижки такого хапають і тягнуть на розправу. Тільки ці заходи погано допомагають — од них лаються ще барвистіше й зліше. Та й самі доглядачі вихованості, коли лайливця за волосся до Земського приказу тягнуть, так лаються, що незвиклі люди, з приїжджих, обмирають і творять хресне знамення.

Досконале знання московського мовного паскудства потрібне було не тільки для військової служби, але й для успіху Диспозиції. Тому лаятися Корнеліус вивчився так переконливо, що бувалі кукуйці лише крякали, а Стешка іноді червоніла, іноді сміялася. Постривайте, грозився подумки фон Дорн, ще й не те буде. Так вивчуся вашим варварським наріччям висловлюватися, що ніхто з розмови за німця не вважатиме.

Правду кажучи, й туземну коханку поручик завів собі неспроста, з умислом. На його браві вуса й цукрові, товченим порошком чищені зуби задивлялись і служниця Лізхен із «Лелеки», і вишивальниця Моллі Дженкінс, а він віддав перевагу Стешці. Чому? Крім інших уже згаданих резонів, іще й тому, що половина часу при побаченнях витрачалася для навчання: як називається оце, як сказати оте та як правильно вимовити «pastszchenok».

Вечорами, наскакуючи в конюшні на мішок із соломою й тикаючи в нього з різних позицій шпагою (цю екзерцицію необхідно проробляти щоденно, аби не втратити гнучкості тіла та вправності), фон Дорн уявляв, що він знищує ввесь сонм підлих московитів, і говорив своїм ворогам так:

— Ви гадаєте, що навіки поховали мене у вашому смердючому болоті? Поклали в труну, забили цвяхами і зверху присипали сирою російською землею? Ми, європейці, для вас — безглузді, без'язикі виродки, nemtszi, кожного такого за версту видно? Кажете, у вас не траплялося досі, щоб іноземець із Москви назад у Європу втік? Хто пробував — швидко ловили, били батогами, рвали ніздрі та в Сибір. Нічого, тварюки довгобороді, такого німця, як Корнеліус фон Дорн, ви ще не зустрічали. Піду від вас, утечу, хрін з гірчицею вам усім у горлянку! Поверну собі волю, добуду багатство і з кривдником поквитаюся, dolg platezchom krasen.

А Диспозиція у Корнеліуса була ось яка.

За рік, до наступного літа, вивчити російську мову — та так, аби не могли пізнати іноземця. Московську одежу було припасено: каптан, гостроверху шапку, юхтові чоботи. Скоро, місяців за два-три, час буде бороду відпускати.

А головний пункт Диспозиції полягав у тім, аби з Москви не з порожніми руками втекти, побитим собакою, а при трофеях і цілковитому душевному вдоволенні.

Того дня, коли піддячий Іноземського приказу Федько Ликов, од кого всі кривди та образи, з якоїсь потреби з'явиться в присутствіє при «великім наряді», тобто в казенному царському каптані з Оружейної палати, підстерегти хапугу в тихому кутку, яких у Кремлі чимало. Бахнути раз по лобі, щоб обм'як. Каптан, суціль золотом тканий, з перлинним коміром і рубіновими ґудзиками з нього зняти, шапку з соболями та алмазним аграфом теж. От і буде відшкодування за відібраний капітанський чин, за недоплачене жалування та вкрадені підйомні. З величезними відсотками.

Вистачить і батьковому будильнику на належні хороми, і брату Клаусу на відродження Теофельса залишиться. Солодше за все те, що мерзенного Федька за пропажу царського добра будуть довго батогами сікти, поки не відшкодує збитки до останньої копійки. Згадає, lahudrin syn, «Корнійка Фандоріна».

До свого переінакшеного на туземний лад прозвання поручик звик не відразу. Вимовити «Cornelius von Dorn» росіянам чомусь було не до снаги. Тепер він відгукувався й на Корнія Фондорнова, і на Корнійка Фондоріна. Нехай. Недовго терпіти лишилося.

Насамкінець, перед тим як іти до Стешки обідати, Корнеліус затіяв головну на сьогодні вправу: вогняний бій ротним шикуванням. Ця батальна премудрість була його власним винаходом, предметом особливої гордості.

Почалося з того, що мало хто з російських мушкетерів виявився придатним для стрільби. До поручика фон Дорна через несправність зброї та відсутність куль з порохом солдати стріляти не вміли зовсім. Коли, здихавшись капітана Овсійка й сяк-так налагодивши мушкети, Корнеліус уперше повів роту на стрільбище, вийшло кепсько. Перед тим як натискати на спускову скобу, мушкетери хрестились і мружили очі, а двоє (сам же й недодивився) забули в стволі шомполи, через що одному вибило око, другому відірвало пальці. Щоправда, за каліцтво поручику нічого не було, в московитському війську це справа звичайна, та довелося навчати стрільби кожного солдата поодинці. Зате вже тепер — хоч в армію до принца Конде, червоніти за таку роту не доведеться.

Мішені фон Дорн звелів устромити в землю біля глухої стіни занедбаного лабазу: сто жердин у руку товщиною — нібито як турецькі яничари.

За командою «Рота, до палби становис!» солдати забігали, вишикувалися чотирма шеренгами, кожний на своєму місці. У першій шерензі кращі стрільці, за ними, в потилицю, заряджальники.

Верховий боярин під'їхав ближче, став біля арапа. Тепер можна було розгледіти й лице: різкі сухі риси, ніс із горбинкою, а брови при сивій бороді чорні. З усього видно, вельми поважна людина.

Корнеліус глянув скоса на вельможу. Кланятися, lomati schapku чи ні? За військовим статутом на навчаннях необов'язково. Ну, якщо необов'язково — так і нічого.

Одвернувся, махнув тростиною:

— Пали!

Чим гарне було фондорінське шикування — ніяких наказів од командира більше не вимагалося. Стрільба велася не залпами, а вільно, коли хто ліпше прицілиться. Пальнув, а ззаду вже новий споряджений мушкет подають, і так без перерви. За хвилину мушкетер із першої шеренги до чотирьох пострілів робить — та не наосліп, як заведено в усіх арміях, а з користю і смислом.

Красуючись перед боярином і рештою глядачів, Корнеліус сів на барабан, закинув ногу на ногу і навіть люльку закурив. Гуркіт, дим, од жердин тріски летять, а командир знай собі позіхає — мовляв, мені тут і робити нічого.

Трьох хвилин не минуло, а від сотні мішеней незайманими десятків півтора лишилося. Були яничари, та всі полягли.

Корнеліус дмухнув у глиняний свисток, чутний навіть крізь стрілянину. Мушкетери відразу рушниці до ноги.

— Багінет! — крикнув фон Дорн.

Солдати ввіткнули в дула довгі багнети.

— Атака, марш-марш!

І тут уже Корнеліус недокурену люльку відклав, шпагу з піхов вихопив і вперед.

— Ура-а-а!

Вмить рота змела останніх безсловесних турків к розтакій матері.

Коли фон Дорн знову вишикував розпалених, із чорними від порохового диму обличчями солдатів, хтось іззаду торкнув його за плече.

Недавній арап, лицем іще чорніший мушкетерів, сказав по-російськи (Корнеліус спершу чистоті мови позаздрив, а вже потім дійшов змісту):

— Поди-ка. Шляпу поправь и иди. Ближний государев боярин Матфеев с тобой говорить желает.

Фон Дорн тростину впустив, заходився капелюха вирівнювати. Так от що це за вельможа! Найперший російський міністр, певно, що й канцлер, найголовніший царський радник, конетабль усіх московських армій Артамон Сергійович Матфеєв!

Коли б знаття — неодмінно поклонився б, шия не переломилась би. 1 на барабані розв'язно, нога на ногу, розсиджуватися б не слід було, та ще з люлькою.

Крокуючи, як на параді, наблизився до великої людини, витягcя тятивою, капелюха з пір'ям зірвав. Витріщився знизу вгору ревно, як належить. За московитським артикулом називатися й доповідати начальству не годиться. Запитають, хто такий — тоді й відповідай.

— Добре командуєш, капітане, — сказав канцлер, дивлячись на фон Дорна холодними блакитними очима. — Ніколи такої спритності не бачив. Ти хто? Якого полку?

— Хрестьяна Лібенавіна полку третьої мушкетерської роти поручик Корнійко Фондорн! — гаркнув Корнеліус без запинки й майже без акценту.

— Німчин? — запитав боярин і зразу, не очікуючи відповіді, задав іще декілька запитань, так що стало видно — людина розуму гострого, нетерплячого. — Скільки років, як до Росії виїхав? Чи із «старих німців»? Де ротний капітан? Чому на барабані сидів, коли рота стріляла?

Фон Дорн почав рапортувати по порядку, намагаючись робити поменше помилок.

— Точно так, німець. Виїхав тому півроку. (У боярина здивовано здригнулися брови.) Каштан Творогов недужий. А на барабані сидіф навмисно. Буцім турецький куля командир убиф, — а це нічого, бою не завада. Якщо так палити, рота відмінно може й зовсім без командир.

— Це який іще Творогов? — запитав Матфеєв арапа.

Чорний чоловік сказав — вільно, спокійно, наче рівному:

— Овсійко Творогов, із боярських дітей. Сам він вивчити солдатів так не міг — по всі дні п'яний валяється. Гнати б його, бражника, в шию, та він Хованському, князю Йванові, хрещеник. Я ж казав, боярине, варто на це навчання подивитися, й на поручика цього. Кого ж ліпше замість Митька?

Корнеліус скоса глянув на дивного арапа. Все знає, навіть про Овсійкове пияцтво!

Міністр-канцлер уважно розглядав фон Дорна, щось прикидав. Чого очікувати від цього огляду, було незрозуміло, але чуття підказало поручику — зараз, саме цієї хвилини, вирішується його доля, й од такого розуміння Корнеліус зціпив зуби, щоб не зацокотіли.

— Ну гляди, Ванько. — Матфеєв потер повіки (пальці в боярина були сухі, білі, з перснями). — На тебе покладаюся. Поясни капітанові, що до чого, а я в Грановиту, Думу сидіти.

Повернув аргамака, взяв швидкою риссю в бік застави. Дворяни почту запоспішали сідати в сідла, ліврейні скороходи припустили швидше коней. Лишився біля Корнеліуса тільки арап Ванько. Теж розглядав, та ще уважніше, ніж міністр. Очі в чорного чоловіка були великі, круглі, з білками в червоних прожилках.

Фон Дорн став вільніше — все ж таки не перед канцлером, але капелюха поки що не надівав. Аби не мовчати, сказав:

— Я не капітан — поручик, боярин плутав.

— Артамон Сергійович ніколи нічого не плутає, — повільно, неголосно промовив Ванько. — Він до всякої дрібниці пам'ятливий, усе пам'ятає й до обмовок звички не має. Якщо сказав «капітан», значить, Корнію, ти тепер капітан і є. І не просто капітан, а начальник Матфеєвської мушкетерської роти.

Про цю роту фон Дорн, звичайно, чув. Царська лейб-гвардія, перебуває на канцлеровім забезпеченні. Там простий мушкетер отримує жалування більше, ніж звичайний полковий поручик, та живуть по-панськи, на всьому готовому. В Матфеєвську роту з росіян беруть лише дворян не останніх родів, а так служать більше швейцарці, німці та шотландці. Ставні молодці, один до одного, Корнеліус не раз бачив їх і на Красній площі, й біля воріт Матфеєвського палацу, що на Покровці. Дивився на виправку, на срібні кіраси. Заздрив.

Тому так і затремтів од арапових слів, не повірив щастю, йому, лямочнику солдатському, в Матфеєвську роту і прапорщиком потрапити — велика удача.

— Називай мене Іваном Артамоновичем, — продовжив благодійник. — Я бояринові хрещеник і в домі його дворецький. Що скажу, те й будеш робити. Життя тобі віднині при Артамона Сергійовича палатах. Роту свою з урядником відішли, сам зі мною йди, приймай нову команду.

— А що попередній капітан? — запитав фон Дорн, усе-таки побоюючись каверзи.

— Митрій Веберов помер, — спокійно відповів Іван Артамонович. — Три дні тому бачили, як він увечері таємно з палат Іван Михалича князь Милославського виходив, де Митькові бути нема чого. А вранці, як йому мушкетерів на караул до царициного терема вести, спіткнувся Митько на рівному місці, та на ніж і впав. Горлом. Молитви — й тієї прочитати не встиг. Все в руці Божій.

Арап перехрестився коричневою рукою з білими нігтями.

— Дивись, Корнію. Будеш вірним і по службі справним, високо злетиш. А красти почнеш, на обіцянки злозичливців спокусишся, буде і з тобою, як із Митьком, псом невдячним. Приймеш смерть од оцієї руки, в чому клянуся тобі Господом нашим Ісусом Христом, Пророком Магометом і богом Зітомбою.

Про бога Зітомбу Корнеліусу чути не доводилось, але на руку Івана Артамоновича він подивився знову, тепер іще уважніше. Рука була жилавою, міцною, переконливою.

— Тільки красти тобі ні до чого, — сказав арап уже добріше. — Чоловік ти тямущий, я давно до тебе приглядаюся. Зміркуєш, у чім твоя вигода. Сорок рублів жалування тобі місячно, та стіл од боярина, та повний наряд, та нагороди за службу. Ти тримайся Матфеєва, капітане. Не прогадаєш.

Тут новий фондорнівський начальник усміхнувся, й зуби в нього виявилися ще білішими, ніж у Корнеліуса. Запитати б, чим так начищає? Не інакше — товченими перлами. На вологих од слини різцях Івана Артамоновича чарівно блиснув промінь осіннього сонця, і капітан фон Дорн раптом зрозумів: ніякий це не арап, а справжнісінький благовісний ангел, посланий Господом з небес на відплату за всі перенесені образи й кривди.

Розділ сьомий

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

— Так, — резюмувала Алтин Мамаєва, дослухавши історію, котру Ніколасу останнім часом доводилося викладати, виходить, уже вдруге (через що розповідь не зробилася хоча б трохи більш правдоподібною). Одне з двох: або ти заплішений дурень, або ти мені ліпиш горбатого.

Ніколас замислився над запропонованою альтернативою. З першим варіантом було зрозуміло, але що таке «ліпиш горбатого»? Виходячи з логіки, цей вираз має означати «говориш неправду».

— Я ліплю горбатого? — перепитав Фандорін, зробивши ображене лице. — Ви хочете сказати, що я жену туфту?

— Сто пудів, женеш, — суворо відповіла Алтин. — Лохом прикидаєшся.

«Значить, про «горбатого» вгадано вірно, — зрозумів Ніколас. — А «лох» — одне з найуживаніших новоруських слів — означає «недалека людина», «дилетант», або «жертва обману». Очевидно, від німецького das Loch[9]. Цікавою є етимологія виразу про «горбатого». Майже не викликає сумніву, що воно недавнього походження й пов'язане з Михайлом Горбачовим, який у росіян отримав репутацію базіки та обманщика. Треба буде потім записати».

— Я заплішений дурень, — сказав Ніколас. — Однозначно. Сто пудів.

Магістр сидів на кухні мікроскопічної студіо, куди чудова рятівниця привезла його просто із Софійської набережної. В машині на запитання: «Куди ви мене везете?» — вона відповіла незрозуміло: «В Бескудники». Помовчавши, додала: «Треба тебе сховати. А то відірвуть макітру, так я й не дізнаюся, що ти за хрін з бугра. Ану давай колись, а то зараз назад на набережну відвезу».

І Ніколас почав колотися. По-перше, тому що відчував до Алтин Мамаєвої, котра впала з неба, вдячність. По-друге, він зовсім не хотів, аби вона відвезла його назад на набережну (хоча погрозу, слід гадати, було виголошено не всерйоз). І по-третє, не було причини критися. Цілком можливо, що міс Мамаєва знала про те, що відбувається, куди більше, ніж він.

Коловся він всю дорогу до вищеназваних Бескудників, які виявилися спальним районом, що суціль складався з брудно-білих панельних паралелепіпедів, і потім, поки підіймалися пішки на дев'ятий поверх (ліфт чомусь не працював), а завершувати довелося вже на кухоньці, за філіжанкою кави, котру господиня зварила швидко й діловито — так само, як вертіла кермо свого автомобільчика. Слухала вона не гірше, ніж містер Пампкін: мовчки й зосереджено. Не перебивала, запитань майже не задавала (тільки одного разу — спитала, хто такий боярин Матфеєв), лише чає від часу поглядала скоса на оповідача, ніби перевіряла, чи не бреше.

Тепер, у м'якому світлі червоного абажура, Ніколас зміг розгледіти дівчину з дивним іменем як слід.

Чорне, коротко стрижене волосся; чорні ж очі, мабуть, завеликі для худенького вилицюватого обличчя; широкий рішучий рот; ніс короткий і трохи кирпатий — ось який мала вигляд господиня бескудниківської квартири. І ще вона була якоюсь дуже вже маленькою, особливо в порівнянні з параметрами Фандоріна. Чи то чорна, стрімка ластівочка, чи то невелике, але аж ніяк не травоїдне звірятко — соболь або горностай.

Ось у чому незвичайність цього обличчя, збагнув Ніколас: за весь час дівчина жодного разу не всміхнулась. І, якщо судити з жорсткого обрису рота, навряд чи вона взагалі коли-небудь розтуляє губи в усмішці. Щоправда, Фандорін читав в одній статті, що середній росіянин за своє життя всміхається у три з половиною рази рідше середнього європейця, не кажучи вже про американців, які вічно скаляться. У тій же статті було написано, що російська похмурість викликана іншим поведінковим етикетом — меншою привітністю й послабленою соціальною роллю ввічливості, одначе Ніколас не вбачав великого гріха в тому, що усмішка в Росії не втратила свого первісного значення й не перетворилася на пусту, нічого не варту гримасу. В суперечках із обмовниками Росії магістр не раз говорив: «Якщо росіянин усміхається, значить, йому насправді весело або співбесідник йому дійсно подобається. А якщо посміхаємося ми з вами, це всього лиш означає, що ми не соромимося свого дантиста». Неусмішливість маленької господині маленької квартири підтверджувала цю теорію. Дівчині не було весело, й Ніколас їй не подобався — от вона й не усміхалась.

Та гаразд, нехай. Але те, що Алтин Мамаєва, отримавши всі відомості, які її цікавили, не визнала за потрібне дати гостеві необхідні пояснення чи хоча б до пуття відрекомендуватися, було прикро.

— Я дуже вдячний вам, — уже не вперше сказав Ніколас. — Ви з'явилися там, на набережній, вчасно, однак…

— Іще б не вчасно, — неуважливо перебила вона, зосереджено розмірковуючи про щось. — Таймінг був супер. На пару секунд пізніше, й той виродок тебе точно кокнув би. Бачив, яка в нього залізяка була в руці?

— Нечітко. — Фандорін пересмикнувся, відганяючи жахливий спогад, і ввічливо, але твердо нагадав: — Ви ще не пояснили мені, як і чому…

Алтин знову перебила його, здається, щось вирішивши:

— Будемо пульпувати.

— Що? — не зрозумів він.

Tут вона вимовила і зовсім якусь абракадабру, впившись при цьому йому в лице своїми блискучими очищами:

— Великий Coco.

— Вибачте?

— Coco Габунія, — продовжувала верзти нісенітницю нечемна панночка. — Бачу по витріщених фарах, що холодно… «Євродебетбанк»?.. Холодно. «Вестсібойл»?.. Знову холодно. Тоді в чому фішка? Не в'їжджаю… Не в боярині ж Матфеєві?

Ніколас відчув, що його терпінню надходить край. Скільки можна знущатися над людиною? То скидають із даху, то стріляють, то підстерігають із ножем, то поводяться, мов з недоумком. Все, enough is enough, або, як заведено говорити в нових руських, хорош.

— Іще раз дякую за допомогу, — манірно сказав магістр, підводячись, — і за чудову каву. Я бачу, що ніяких пояснень од вас я не діждусь, а мені треба шукати викрадений документ. Скажіть, як мені дістатися центру міста?

— П'ятдесят хвилин на 672-му до Савьоловської, — в тон йому відповіла Алтин Мамаєва. — Тільки автобус увечері ходить рідко. Та й, власне, ти що, зайцем поїдеш? У тебе начебто бабки по нулях — сам говорив.

Ніколас знов опустився на табурет, відчуваючи цілковиту безпомічність. Миршавка ж усілася на кухонний стіл, погойдала ляльковою ступнею в білій тенісній туфельці й оголосила:

— Тепер я говоритиму, а ти лови вухом, зрозумів?

— Що?

— Мовчи і слухай. Журнал «Телескопъ» знаєш?

— Так, це ілюстрований щотижневик. Подібний до «Таймса». Наша університетська бібліотека передплатила, я іноді зазираю.

— Так от, я в «Телескопе» працюю, скаутом. Є в редакції така ставка. Коли готується велика стаття або тематичне досьє, ми, скаути, збираємо та перевіряємо інформацію. Ну, щоб журналу не облажатись і потім по судах не паритись. Зрозумів?

Так, тепер Фандорін, здається, починав дещо розуміти. Ну, звичайно, Алтин Мамаєва — журналістка, як він одразу не здогадався? І чіпкий погляд, і натиск, і манера говорити. До того ж, у машині на заднім сидінні магістр угледів «кенон» з неабияким, професійним об'єктивом.

— Наш шеф-редактор вирішив зробити спецвипуск «Легалізація тіньової економіки» — про те, як перша стадія розвитку капіталізму, дика, переростає в другу, квазінормальну. У нашого журналу взагалі надзавдання — висвітлювати процес вростання Росії в цивілізацію. Ми не показуємо болячок суспільства і не посипаємо голову попелом, а фіксуємося на позитиві. Щоб люди читали журнальчик і думали: жити стало краще, жити стало веселіше.

— Це правильно, — схвалив Ніколас. — А то більшість ваших газет і журналів мають виражену схильність до мазохізму.

— От і Кузьма Свищ так вважає.

— Кузьма Свищ? Колумніст вашого журналу?

— Так, наш суперстар. Два бакси за рядок. Він має зробити профіль якого-небудь крутого бізнесмена, котрий був чорненьким, а тепер — біленький.

— Ну гаразд, а до чого тут я?

— Зачекай, англійцю, не жени тарантас. Спершу я поясню, до чого тут я, а там і до тебе черга дійде. Отже. Коли райтер говорить «уперед!», скаут бере ноги в руки і в бій.

— А райтер що робить?

— Поки що нічого. У нас чіткий розподіл функцій. До обов'язків райтера входить… Добре, це тобі по барабану.

— Що?

— Ну, до справи не має відношення. А має відношення до справи те, що мій райтер Кузьма вибрав у таргети Coco Габунію. Він у нас і буде лакмусовим папірцем.

— Coco? — повторив Фандорін. — Це ви про нього в мене запитували?

— Так. Великий Coco був спочатку кримінальним авторитетом, таким собі грузинським ґодфазером. Потім зайнявся бізнесом — ясна річ, не для того, щоб капусту полоскати. І так у нього прудко справа пішла, що кримінал йому нібито й не потрібним зробився — й без того гребе бабки совковою лопатою. Та й узагалі, часи змінюються. Епоха братків завершується. Одних закопали, а ті, що розумніші, самі перевиховуються. Зараз вигідніше й надійніше до конкурента не мочил посилати, а адвокатів-депутатів на нього нацьковувати. Загалом, відрадне явище. Coco — він розумний, тримає носа за вітром. Таким зробився зразковим членом суспільства, просто сльози душать. Голова правління «Євродебетбанку», спонсор культури, друг молодих спортсменів, сиріток з бабусями підгодовує, без митрополита й пари протопопів за стіл лобіо їсти не сідає. Взагалі, ідеальний об'єкт для статті «У розбійника лютого совість Господь пробудив». Але перш ніж Кузьма на своєму «маку» цю народну баладу виконає, я маю перевірити, чи справді Coco зробився таким білим і пухнастим, чи годиться він на нашу Дошку пошани, чи ліпше вибрати в тарґети когось іншого. Таке в мене завдання.

Ніколас подивився на Алтин з повагою. Виявляється, цій миршавці довіряють роботу, з котрою до снаги впоратися лише дуже досвідченому репортерові.

— Але ж це надзвичайно важке завдання. І, мабуть, небезпечне?

Господиня зневажливо стенула плечима:

— Маленька жінка не може ганятися за дрібною здобиччю.

Фандорін спробував прикинути, якого ж вона зросту, футів п'ять, не більше.

— Скільки у вас? Півтора метра?

— Більше, — з гідністю відповіла вона. — Півтора метра я переросла на цілий сантиметр. Що ти мене весь час перебиваєш? Я ж сказала: лови вухом і не цвірінчи.

— Так-так, прошу вибачення. Продовжуйте.

— Ну от. Побігала я, помацала, понюхала. Побалакала де з ким. Нібито все чистенько, ніяких скелетів у шафі. По банківських операціях норма, якщо не брати до уваги помірних вибриків з бюджетними грошима, та це в нас за великий гріх не вважають. Ну, деякі офшорні закарлючки — теж нецікаво. Зараз Coco через тендер на контрольний пакет «Вестсібойла» розшустрився. Іще б — шмат добрячий, у багатьох слина тече. Там, звичайно, всілякі хитрощі, нанайський реслінг, підставки, та нічого кримінального. Помірно брудний бізнес доби недорозвиненого капіталізму. Я вже хотіла дати Кузьмі відмашку — давай, мовляв, пиши. І тут раптом — бац! Викопала дещо д-дуже цікаве. — Алтин потримала ефектну паузу й азартно прошепотіла: — У нашого Мцирі, виявляється, дві СБ!

— Дві есбе? — спантеличено перепитав Ніколас. А що це — «есбе»?

— Служба безпеки.

— Навіщо керуючому банком служба безпеки? Це ж звичайна компанія, а не яка-небудь воєнно-промислова корпорація.

— Ну, служба безпеки є в будь-якому більш-менш солідному банку, в нас у Росії без цього не можна. Є СБ і в «Євродебеті». Все як належить: начальником колишній «гебешний» полковник, хлопчики в костюмчиках, спецапаратура, дозвіл на зброю — повний ажур. Але річ у тім, що Великий Coco має і другу СБ! — вигукнула журналістка. — Причому страшенно засекречену, про неї навіть Сергеєв не знає!

— Хто?

— Сергеєв — це «гебешник», який у банку безпекою керує. Про другу СБ у «Євродебеті» взагалі жодна душа не знає, крім самого Coco. Чим це пахне?

Фандорін подумав і відповів:

— Це пахне нелегальною діяльністю. Можна припустити, що пан Coco не покінчив зі своїм злочинним минулим і зберіг структуру, призначену для протизаконних операцій.

— От і я припустила. Коли так, то, скоріше за все, офіційна СБ — це ширма, а якщо треба кого-небудь покошмарити чи під землю загнати — у Coco свій «Ескадрон» є. Це вони самі себе так називають — мені одного разу вдалося на їхню переговорну хвилю настроїтися. Теж мені кавалеристи, — похмуро хмикнула вона. — Гусарів ескадрон летючих.

— Скоріше, як в Аргентині — «ескадрони смерті», — пробурмотів Ніколас, охоплений раптовим ознобом. — Це вони хочуть мене вбити, еге ж? Але за віщо? Чим я їм зашкодив? Про «Вестсібойл» я вперше почув од вас, клянуся!

— Господи, які ж ви, англійці, темпераментні, — похитала головою Алтин Мамаева. — Ти мені даси розповісти чи ні?

Присоромлений, Фандорін притулив долоню до грудей: мовляв, прошу вибачення, буду тримати себе в руках.

— Сьогодні зранку я прилаштувалася за однією з їхніх тачок, «опель-фронтера». Оце звірюка! — заздрісно зітхнула журналістка. — Поганяйся-но за нею на моїй гасниці.

— А мені здається, що ви маєте дуже добрий вигляд у вашому економічному автомобілі, — виявив галантність Ніколас — і не вельми покривив душею при цьому.

— На «фронтері» я мала б куди ліпший вигляд. — У голосі Алтин прозвучала непідробна гіркота. — Добре, пристойні дівчата на джипі не їздять — це попсово… (Магістр згадав нотатку із записника: «Попса, попсовый (сноб.) — вульгарний, плебейський, який має відношення до масової культури», вірогідно від «pop-art».) І потім, сьогодні моя «Ока» була в масть. Нікому із ділових людей і на думку не спаде, що їм може сісти на хвіст отака комашка. Знову ж, на «Оці» легко сховатися в потоці. А відірватися вони від мене не могли, тому що ледве повзли.

— «Опель» стежив за кимось? — блиснув проникливістю Ніколас. — І тому їхав повільно?

— Взагалі-то «ескадронці» були на трьох джипах: «фронтера», «паджеро» і «ґранд-черокі». Я це швидко вирахувала, хоча вони весь час мінялися. Страшно мені зробилося цікаво, кого це вони так пристрасно пасуть.

Фандорін сумно посміхнувся:

— Угадаю з однієї спроби. Довготелесого лоха в синьому блейзері. Так?

— Ні, не так… — Вираз обличчя Алтин зробився загадковим, ніби вона збиралася піднести співбесіднику якийсь дуже приємний сюрприз. — «Ескадронці» пасли синю «вісімку» з підмосковними номерами — дуже делікатненько, грамотно: ближче ніж на сто метрів не наближались, мінялися кожні три хвилини і все таке. А у «вісімці» за кермом, — вкрадливим тоном завершила журналістка, — сидів якийсь глистяк в окулярчиках типу «Дев'ять днів одного року» і картатій сорочині.

— Що?!

Од несподіванки Ніколас скочив на весь свій неможливий зріст і вдарився головою об дерев'яну розмальовану коробку, чомусь прикріплену до стіни кухні. Коробка гепнулась на підлогу, розсипалася на кілька дощечок, і по лінолеуму покотилася чвертка чорного хліба в поліетиленовому пакеті.

Алтин стримано прокоментувала те, що трапилось:

— Гарячий британський хлопець розхряпав мамину хлібницю. «Що, що», — перекривила вона. — Що чув. Я спершу взагалі не доганяла, що в цій комбінації ще і хтось третій бере участь. Все дивувалася, чому це «Жигуль» на 20 кілометрах повзе, а за ним і ми з братками. Так волоклися від самої Пєшков-стріт. І тільки за Зубовською площею, де перехожих мало, я вперше тебе угледіла. Взагалі-то могла б і раніше помітити таке чудо на роликах. — Сувора дівчина ледь смикнула кутиком губи, та все одно не всміхнулась.

— Так-так! — міркував Фандорін, потираючи забиту маківку. — Значить, я на роликах, за мною — сині «Жигулі», за ними — «ескадронці» на трьох джипах, а в хвості — ви на «Оці»? А я, як ідіот, кочу собі, визначними пам'ятками насолоджуюся…

— Авжеж, ціле собаче весілля. Я не знала, що й гадати. Хто цей каеспешний придурок у «Жигулях»? І хто ще більший придурок на роликах? Парад блазнів якийсь!

Магістр був уражений подібною дефініцією, що й продемонстрував легким зведенням брів, але Алтин продовжувала, наче й не було нічого.

— Зупинилися на Пироговці, напроти архівного містечка: «вісімка», широким трикутником джипи та скромненька нікчемна машинка — осторонь, якраз напроти облупленого будинку з кам'яними літерами вгорі «АРХИВЪ ДРЕВНИХ ДОКУМЕНТОВЪ. 1882».

Ніколас здригнувся, але нічого не сказав.

— Довго чекала, години дві, а то й більше. Каеспешник… Ну, це у нас раніше був такого типу неформальний рух. Клуб самодіяльної пісні, — пояснила вона, побачивши, що Ніколас нахмурився від незрозумілого слова. — Окуджава там, возьмемся за руки, друзья, вогнище-гітара. Все це неважливо. Цей твій нерозлучний приятель на них схожий чимось. Так от, Каеспешник посидів з півгодини в машині, потім йому на мобілу подзвонили, й він усередину ввійшов. Ці, «ескадронці», теж ну кудись надзвонювати. Потім нічого, заспокоїлися, сидять. Лише по черзі до сортиру бігають, є там у скверику. Я сиджу, смертельно заздрю. Думаю, все. Більше не витримаю. Як тільки баби детективами працюють? Мужикам — їм просто… — Здається, Алтин хотіла розвинути цю думку, та лише махнула рукою. — Коротше, відлучилася на п'ять хвилин — і ледве найцікавіше не проґавила. Як тебе та Каеспешника на дах занесло, не бачила, але кидок через голову спостерігала. Ефектна була картинка. Фантастика, що ти собі всі кості не переламав. Ти що, вмієш літати?

— Щось на зразок цього, — промимрив Фандорін.

— Ці, в джипі, засмикались — одні вискочили й забігали, вусатий, котрий у них за начальника, вчепився в мобілу. Я від гріха подалі від'їхала. Зателефонувала даішникові знайомому в комп'ютерний центр, попрохала номери «Жигуля» перевірити. Він каже — з учорашнього дня в угоні, спасибі за допомогу органам. Так, міркую. Значить, Каеспешник до тачки не повернеться. Сиджу, поглядаю на «ескадрон» із безпечної відстані. Один із них збігав до архіву, повернувся, пошушукалися про щось. Не ідуть. Годинник цокає, життя проходить, чергове пі-пі назріває. Потім виводить мент тебе. Я об'єктив наставила, зум витріщила, дивлюся. Бачу: стрибун з висоти йде цілісінький, тільки пика в зеленці. Тебе саджають у «канарку», і весільний кортеж рухається в зворотному напрямку, тільки тепер значно швидше, я на своїй «ферарі» мало не відстала. На Тверській, біля готелю, джипи знову розосередились. Двоє «ескадронців» за тобою пішли — вусатий і…

— Стоп! — закричав Ніколас. — Грузини, один із підкрученими вусами, другий у шкіряній куртці, так?

— Точно. Виходить, ти не такий лох, яким здаєшся. Зрисував їх?

— Значить, це було не випадкове везіння! — схвилювався магістр. — Вони спеціально чергували біля мого номера! Знали, що мене намагаються вбити, і в критичний момент прийшли на допомогу!

Алтин присвиснула:

— Тебе ще і в готелі намагалися пришити? Цікаве в тебе життя. Тепер зрозуміло, чому ти з «Інтуриста» таким м'ячиком викотився.

Не слухаючи, Ніколас поновлював підґрунтя подій:

— Вони не стежили за мною, ці «ескадронці», вони мене охороняли! Навіщо — незрозуміло, та це факт. І коли я перетинав Красну площу, а слідом за мною йшов убивця, мої охоронці теж були неподалік. Потім я на роликах одірвався від них. От і лишився без охорони.

— Авжеж, ти зі своїми роликами всім нам облом улаштував. Каеспешник дунув убік, до ГУМу, ми всі за ним — за тобою все одно було не поспіти. Ну а в магазині твій приятель мов крізь землю провалився.

— Так, це він уміє, — кивнув Фандорін, згадавши марні пошуки Очкарика в архівному містечку.

— «Ескадронці» покрутились-покрутились, побалакали по мобілі та й поїхали. Вигляд у них був кислий. Мабуть, отримали від Coco клізму.

Морщачи лоб, Ніколас вибудовував логічний ланцюжок далі:

— Вони не знали, де мене шукати. А от Очкарик здогадався, що я рухаюсь на Софійську набережну, до посольства. Зрештою, допетрати було не так уже й важко — куди побіжить британець, який залишився без документів і опинився в небезпеці? Треба гадати, що ця людина зайняла спостережний пункт напроти посольства і почала чекати, чи не вийду я. І дочекалася… Стоп! — стрепенувся магістр. — А як же ви опинилися біля посольства? Це не могло бути випадковістю! Ви ж навіть не знали, що я британець!

Журналістка подивилася на нього співчутливо, як на недоумка.

— Якийсь ти все-таки недокручений. Очевидно, травоїдне життя не йде на користь інтелекту, від цього ви, європейці, такі варені й тупуваті. Ти ж сам у мене запитував, де розташоване посольство Сполученого Королівства?

Так ось чому лице Алтин здалося йому непевно знайомим! Марія Шнайдер тут зовсім ні до чого.

Господи, просто дивно, що він до цього часу живий — неспостережливий, недогвинчений, недокручений. У записнику було якесь виразне означення для людини подібного складу, ще презирливіше, ніж просто «лох». Ага: «чайник некипяченый». Сер Ніколас О. Фандорін, М. A., Bt, Ч. Н. — ось як слід би іменувати себе на візитній картці.

— Будемо підбивати підсумки, — невесело сказав Ніколас. — Ясно тільки те, що професійний кілер хоче мене вбити, а якийсь сумнівний підприємець вставляє йому палиці в колеса. Що все це значить? Чим я догодив панові Coco і не догодив веселому чоловікові в окулярах?

Запитання повисло в повітрі.

— Третя година ночі, я падаю з ніг, — оголосила Алтин, зісковзнувши з кухонного столу на підлогу. — Деньок був повний фініш, забудьмося сном. Утро вечера мудренее.

Фандорін зітхнув:

— Мені це сьогодні вже говорили.

* * *

Усе-таки на столі було жорстко й незручно. Хоча в розкладеному вигляді він був і довгим, ноги все одно звисали, а подушка намагалася сповзти.

Існувала альтернатива — влаштуватися на підлозі, та вона вже розглядалась і її було рішуче відхилено.

— Ліжко в мене одне, до того ж дівоче, — сказала Алтин, коли вони перемістилися з кухні до кімнати. — Та ти на ньому в будь-якому разі не помістився б.

— Накидайте мені якого-небудь ганчір'я, і я чудово влаштуюся на підлозі, — відповів Ніколас. — Уже й місце пригледів — біля стіни, під величезними динаміками. Чи не впадуть?

— Ти до мишей нормально ставишся? — запитала господиня.

— Взагалі-то не дуже, — насторожився Фандорін. — А що, у вас є миші?

І сторожко покосився туди-сюди. У маленькій кімнаті було не дуже-то чисто: подряпаний паркет давно не протирали, на старовинному буфеті з різьбленими башточками сіріли розводи пилюки. Крім цієї монументальної споруди, що напевне пам'ятала графа Вітте-Сахалінського, тут було ще горезвісне дівоче ліжко, обідній стіл, верстатик із комп'ютером, величезна стереосистема, два телевізори один на одному (авжеж — журналістка) і один-єдиний стілець. Не сказати щоб затишно, а вже бардак (гарне слово, ще із колишніх, староруських часів) такий, що акуратний магістр тільки головою похитав. На підлозі лежали недочитані книжки і газети з коричневими колами від філіжанки, під стільцем валялася маленька кросовка, а на віконному шпінгалеті сушилася якась інтимна деталь дамського туалету.

— Не миші, а миша, — відповіла Алтин, дістаючи звідкись із-під ліжка стосик постільної білизни. — Її Алісою звати, вона живе он там, за буфетом. Я її сиром годую і печивом, «Ювілейним». Вона чужих соромиться, от і заховалась. Але вночі обов'язково вилізе знайомитись. Дуже допитлива, як я. Якщо ж ти не хочеш з нею знайомитись, я стіл розсуну, він довгий.

Так і розташувалися: вона на ліжку, він на столі. Погасили світло. Ніколас побажав господині добраніч, відповіді не діждався, деякий час було тихо.

Потім Алтин Мамаєва хмикнула:

— Ніколас Фандорін. Ну й ім'ячко! Тебе як друзі називають? Нік?

— Ні, давні друзі називають мене Ніф-Ніф. Це, коли знаєте, такий персонаж із…

— Знаю, — перебила вона. — В Росії теж книжки читають. Побільше, ніж у вас в Англії… Ні, я тебе Ніф-Ніфом називати не буду, на порося ти не схожий. Ти схожий на їжачка в тумані.

— Чому? — здивувався Ніколас. — Тобто, чому в тумані, зрозуміло. Але чому їжачок? Хіба я колючий?

— Називати тебе Миколою язик не повернеться, — задумливо продовжила вона, пропустивши запитання повз вуха — все-таки з вихованням у Алтин Мамаєвої не все було гаразд. — Який із тебе Микола… Ніколас — це щось із Діккенса. Буду звати тебе Ніка, о'кей? І перестань мені «викати», це тепер не в моді. Ти мене ще по батькові називай: Алтин Фархатівна.

— Так ви… тобто ти — татарка? — здогадався Ніколас.

Тепер пояснилися гострі вилиці та деяка мигдалеподібність очей.

— Це в мене батько був злим татарином, — похмуро відповіла вона. — Ощасливив ім'ячком. А за національністю я москвичка.

— Він справді був злим?

Фандорін уявив собі нещасне, безпритульне радянське дитинство: батько-алкоголік, комуналка, піонертабір. Тоді зрозуміло, чого бідолашна дівчина не навчилася всміхатись.

— Ні, неправда. Він був розумним. Хотів, щоб я не соромилася бути татаркою й загартовувала характер. От я і загартовувала… Гадаєш, легко бути Алтин Мамаєвою в бескудниківській школі? Поки маленька й дурна була, соромилася свого імені. Хотіла, щоб називали Аллою. Та через це тільки гірше дражнили. Золотухою. Якось я здуру похвасталась, що по-татарськи «алтин» — золото, а в мене до того ж і прищики були, — пояснила вона. — Ще Копійкою називали і Чвертькопійкою — це вже через зріст.

Жваве уявлення магістра вмить намалювало чорнявеньку дівчинку в синьому шкільному костюмчику та в піонерському галстуку — некрасиву, відлюдкувату, найменшу в класі.

— Гаразд, — незадоволено буркнула Алтин. — Автобіографію я тобі якось потім розповім. Якщо доживеш.

Ця жорстока ремарка повернула Фандоріна із сентиментального настрою до реальності. Він заворушився, зазітхав. Подумав: лежу на столі, мов покійник. А завтра, можливо, лежатиму на столі в морзі, вже ні про що не турбуючись. «А я, быть может, я в гробницы сойду таинственную сень».

Ні, якщо вже переходити на вірші, то ліпше хай буде лімерик…

Склавши хвацького п'ятивірша, він недбало поцікавився:

— А що ми робитимемо завтра? Ідеї є?

— Є, — відповів із темряви дзвінкий голос. — Я Каеспешника твого пару разів клацнула. З'їжджу до редакції, віддрукую фотки. Потім навідаюся до одного знайомого на Петровку, покажу. Може, щось і проясниться.

Тут думки магістра історії набули самоїдського напрямку. Ганебний контраст — маленька жінка великого калібру і здоровенний чоловік малого калібру (чорт би побрав лихомовство професора Крісбі). Як люблять говорити в телерекламі, відчуйте різницю: Ніколас на сантиметр не доріс до двох метрів, а наполегливе дівчисько на сантиметр переросло півтора метра. Метраж тут значення не має, істотними є тільки префікси — недо і пере. Ця крихітка розмовляє з ним так, ніби вона доросла, а він — підліток, при тому, що він, напевно, років на десять є старшим од неї.

«Вона справжній професіонал, — із заздрістю думав Ніколас. — У неї всюди є свої люди, вона стільки бачила, стільки знає. У неї цікава, небезпечна, справжня робота».

— А чим усе-таки займається скаут? — запитав він.

— У нас журнал нового типу, — почала розповідати Алтин. — Б'ємо конкурентів професіоналізмом. В інших редакціях журналіст усе робить сам: заводить джерела, збирає матеріал, перевіряє його, пише статтю. А наш шеф-редактор узяв на озброєння принцип Генрі Форда — кожен посідає на конвеєрі своє місце. Скаут — це фахівець зі збирання й перевірки інформації. Райтер — майстер концепції та стилю. Є хедлайнер — він відповідає тільки за заголовки. Є «йолоп» — тобто натуральний йолоп, освіта — заочний технікум фізкультури, йому платять зарплату, щоб він увесь номер прочитував і показував, де не врубується. Ці місця переписує адаптер, є у нас і така ставка.

— Але це нечесно! — обурився Фандорін. — Ти виконуєш основну роботу, ти ризикуєш, а слава і гроші дістануться твоєму Кузьмі. Подумаєш, райтер! Тут же не «Євгенія Онєгіна» писати. Невже ти виклала б зібрані факти гірше за нього? Та хоча б і гірше! Це твоя інформація, а не його!

Від потрясінь, пізнього часу та жорсткого ложа воля магістра ослабла, і його нестримно понесло у вічний вир — пхатися з порадами:

— Я не знаю, Алтин, до чого ти доберешся в цій химерній історії, та справа явно пахне сенсацією. Відомий банкір, який утримує загін бойовиків, професійний убивця, лох-англієць. Коли ми з тобою в усьому цьому розберемося, ти мусиш піти до шеф-редактора і сказати: «Хочете справжню бомбу? Карколомний матеріал, про який кричатимуть по всіх телеканалах? Є такий матеріал. Тільки писатиму я сама, без усяких райтерів. А якщо ні — до побачення, надрукую в іншому журналі». Вибач за безтактність, Алтин, але, судячи з твоєї квартири й машини, платять тобі в «Телескопі» небагато, так що втрачати особливо нічого. Ти лише натякни шефові, що це за матеріал. Ти просто не залишиш йому вибору! Він буде ідіотом, якщо відмовиться. Лохом!

Поліз із непроханою порадою і отримав по носі, як і заслуговував.

— Котись ти в Лох-Несс зі своїми порадами, — огризнулась Алтин Мамаєва, й на цьому розмова урвалась.

* * *

Прокинувся він од неголосного, але пронизливого звуку, походження котрого було незрозумілим, зате зміст очевидним — трапилося щось тривожне.

Ніколас розплющив очі, підвівся на столі (тіло, незважаючи на всі підстилки, отерпло й задерев'яніло), побачив порожнє ліжко, освітлене ранковим сонцем, і тільки тепер, заднім числом здогадався: це скрикнула Алтин.

Така емоційність була настільки не в характері маленької журналістки, що з Фандоріна миттю сон як рукою зняло.

— Алтин! — погукав він, зіскочив на підлогу й кинувся з кімнати в коридорчик.

Одягнена в рожеву піжаму Алтин обернулась. Яскравий промінь, який проникав із кухні, висвітлив прим'яту щоку. За спиною дівчини, в передпокої, густіла сутінь.

— Спокійно, — сказала Алтин напруженим голосом. — Тільки без англійського темпераменту, добре?

Вона тут же стулила губи, очі ж, навпаки, розплющила широко-широко, й вони раптом здалися Фандоріну дуже красивими.

Він побачив свою покровительку ніби вперше, до того ж з'ясувалося, що вона вельми навіть нічогенька — щоправда, не виключено, що тут відіграв свою роль і сонячний німб, од якого волосся поблискувало променистими іскорками. «Якби вона хоча б зрідка всміхалася, — подумав Ніколас, — її можна було б назвати гарненькою». З відомої причини йому ніколи не подобалися жінки маленького зросту — вони ніби належали до іншого біологічного виду. Як можна відчувати певний інтерес до істоти, котра, стоячи на повний зріст, ледве сягає маківкою твоєї діафрагми?

Тут Ніколас помітив, що Алтин показує рукою в напівтемний передпокій, прослідкував за напрямком пальця й одразу забув про дрібниці.

— Твій? — неприродно тихим голосом запитала вона.

Перед вхідними дверима вималювався якийсь прямокутник. Фандорін скрикнув — і значно голосніше, ніж до цього Алтин. Кейс! Кинувся до валізки, схопив. Його «самсонайт», поза всяким сумнівом! Що за мана? Господиня потягла ручку дверей, і ті з тихим скрипом відчинилися.

— Я їх учора замикала! — тремтячим голосом повідомила Алтин. — Чудово пам'ятаю. На два оберти!

Швидко зачинила двері, гарячково крутнула ключ і навісила ланцюжок.

Фандорін на витягнутих руках — обережно, ніби повну по вінця чашу, — поніс кейс на кухню. Перед тим, як відкрити, замружився.

Усе було на місці. Ноутбук, телефон, сканер, документи, портмоне. А лист?!

Слава Богу, ось він. Там же, де лежав, — у конверті. Таке відчуття, що кейс не відкривали або ж, в усякому разі, ні до чого не торкалися.

Хоча ні — й відкривали, й торкалися. До шкіряного пенальчика для ручок було приклеєно папірця. На ньому розгонисто накалякано кульковою ручкою: «Міль пардон, Колянич».

— В якому розумінні? — прошепотів Ніколас. — Нічого не доберу.

— Отримав свою реліквію? — запитала Алтин.

Вона намагалася триматись упевнено, хоча зуби в неї все ще цокотіли.

— Взагалі контекст прочитується, — заявила журналістка. — Люди Coco знайшли-таки Каеспешника й розібралися з ним по-своєму. А твоє майно повернули тобі. Як вони докопалися до нас і як відчинили двері — ось у чому питання. Хоча що їх відчиняти — замок паршивий, відмикається нігтем. Давно збираюся поміняти. Ні, головна фішка в іншому. Чого раптом така про тебе турбота? — Вона зморщила лоб, подивилася на валізку і несподівано клацнула пальцями: — Оп-ля!

— Що таке? — злякався Фандорін.

— Я зрозуміла! Справа-то, схоже, зовсім не в тобі, а в твоєму кейсі. Точніше, в заповіті цього твого Фона. Ну звичайно! Каеспешник хотів перш за все запопасти папір, а торохнути тебе для нього було справою номер два. Щоб хвилю не здіймав і під ногами не плутався. Слухай, що там усе-таки написано, в цій бумаженції? Через що базар-вокзал?

Вона з цікавістю витягла шию. Фандорін ледве встиг прикрити долонею записку, з якої випливало, що гіпотеза журналістки є невірною і що страшна людина живісінька.

— А от ми зараз подивимося, що за паззл склався із двох половинок, — бадьоро сказав магістр, виймаючи ноутбук із валізки.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним на обідньому столі в ніч із 14 на 15 червня:

Розділ восьмий

На новій службі. Двір великого государя. Велика московська політика. Мріяти нікому не забороняється. Новий рік по-європейськи. Мерехтіння місяця на смужці сталі.

Нова служба виявилася проти попередньої незрівнянно клопіткішою та безсоннішою, але скаржитися було гріх.

По-перше, рота — чудо яка рота. Солдати всі муштровані, ситі, тверезої поведінки й чинного вигляду, кожен за службу тримається, а команди виконують так — можна голосу не підвищувати. Вже на другому тижні почав Корнеліус лайливі звороти через непотрібність забувати, сваритися на мушкетерів не було за що.

Казарма стояла за триста кроків од Матфеєвських палат, на вулиці Малоросійці. Чиста, світла, при власній кухні та арсеналі. Але командирові належало квартирувати не з ротою, а у двірському флігелі, близько від боярина.

Дім із багатьма службами розташовувався поблизу Покровки, у провулку, котрий на честь канцлера називався Артамонівським. Квартиру капітанові одвели простору, з дубовими європейськими меблями, з голландською піччю. Крім денщика, приставили слугувати ще холопа та дівку-прачку. Харчі належали від боярського столу: коли запросять, то у світлиці (Артамон Сергійович був у поведенції простим і нечванливим), а то приносили просто до кімнати.

На окрему згадку заслуговувала екіпіровка — такої у фон Дорна ніколи не було. Сріблена каска і кіраса з золотою насічкою; зелений парадний мундир із позументами та ще один, повсякденний, доброго англійського сукна. Чобіт чотири пари, з них одні лакові, дзеркального блиску. Ще від боярина в дар боброва шуба й шапка на зиму, півдюжини батистових сорочок, дві пари теплих підштаників. Коли Корнеліус вільного вечора вибирався в Німецьку слободу (жаль, нечасто вдавалося), то походжав між будинками справжнім франтом: новий капелюх зі страусовим пір'ям, з-під розгорнутої матфеєвської шуби видно камзол із шиттям, при боці шпага в нових золочених піхвах, в одній руці тростина з різьбленим набалдашником моржевої кістки, у другій — тонкої роботи табакерка. Із сорока рублів чом же себе не побалувати.

Видали капітанові казенного коня — несказанного красеня чистокровної текінської породи. Свого попереднього, іспанського, Корнеліус продав, хоча й жаль було. Можна було б і потримати на боярській конюшні — зерно не своє і догляд дармовий, та нічого коневі без діла боки наїдати. Продав вороного рейтарському майорові Люку Шарпантьєру — з вигодою, за тридцять два рублі з полтиною. Рейтар, хоч званням і літами був старший, розмовляв із фон Дорном шанобливо, заздрив. Коли дізнався, що той отримує по двадцять п'ять золотих пістолів на всьому готовому, жалібно лайнувся по-гасконськи: рейтари за мирного часу сиділи на половинному окладі.

Із грошима у Корнеліуса виходив повний порядок. Уперше в житті він почав одкладати, й багато. А чом би й не одкладати? Вина він не вживав — на Москві пити не можна, відразу зіп'єшся; в кості не грав — за це Іван Артамонович по голівці не погладить, та й ні з ким при нинішнім піднесенім становищі; на жінок не витрачався — хіба зрідка, на подарунок Стешці. Однак через велику зайнятість тепер бував у білошвейки рідше; та й потім, прибутку від неї було більше, ніж витрат: і пригостить, і сама обдарує. Нещодавно подарувала комір гіпюровий брюссельського мережання. Отак за два роки можна було на добрячий дім назбирати — у Штутттарті чи в Тюбінгені, з яблуневим садом і навіть власним ставком. Але де саме купити дім і коли — про це тепер думалось непевно. Корнеліус знав, що поїде з Росії неодмінно, та, звичайно, не майбутнього літа, а пізніше. Хто ж од свого щастя втікає?

Артамон Сергійович був щедрим. Другого тижня фондорнової служби зайшов до кордегардії і ну зброю перевіряти — чи утримується чисто, чи змащені мушкети і пістолі, чи наточені шпаги. Залишився задоволений. Капітана хвалив, пожалував пару соболів за десять рублів. Хіба погано?

Обов'язки в Корнеліуса були такі. Головний (це не говорилося, розумілося само собою) — охороняти самого боярина, його двір і сім'ю, ну а крім того, по черзі зі стрільцями Стременного приказу і списниками князя Милославського мушкетери тримали караули в Кремлі. Іноді фон Дорну як черговому офіцерові випадало стояти при дверях на царських бенкетах і посольських прийомах. У сяючій кірасі, з оголеною шпагою в руці він стовбичив там нерухомим істуканом — нібито й оком не поведе, а сам бачив і примічав багато чого. Тішило, що в усій величезній залі зброя у нього лише, якщо не брати до уваги государевих охоронців-ринд із церемоніальними срібними сокирками. Навіть у іноземних послів при вході до палацу відбирали шпаги, про придворних нема чого й казати. За появу перед світлі государеві очі при шаблі або хоча б кинджалі — смертна кара, без полегкості. Усім, виходить, не можна, а капітану фон Дорну можна й навіть треба. От яке йому (а вірніше Артамону Сергійовичу) довір'я.

Упродовж перших двох місяців нової служби надивився Корнеліус і на город-Кремль, і на придворні звичаї, і на самого Государя Царя Великого Князя Всія Русі Самодержця.

Кремль — замок великий, з потрійною стіною і глибоким ровом, а на випадок облоги — взяти його буде неважко. Фортеця вся стародавньої побудови, цегляна, земляних валів немає зовсім. Якщо вчинити правильну канонаду із сучасних гармат, од стін урізнобіч полетять осколки, калічачи й убиваючи захисників. І вежі з дзвіницями занадто високі: збити таке лихо прицільним гарматним залпом — півцитаделі завалить.

Всередині Кремль нагадував не монаршу резиденцію, а якийсь мурашник. Безглузде й безладне нагромадження дерев'яних і кам'яних будівель, сполучених між собою відкритими й закритими галереями. Хороми здебільшого ветхі, перехняблені. Над дахами стирчать башточки, маківки, крендельки, флюгери — тільки вся ця краса до першої великої пожежі. Одна запалювальна бомба з польської або шведської мортири — і перетвориться царська твердиня на купу головешок.

У караулі найліпше було стояти на узвозі з Кремлівського пагорба, де розбито Верхній та Нижній сади, а в них ставки та оранжереї з рідкісними фруктами — навіть узимку родить винна ягода, лимони, полуниці. Там, удалині від бояр та дворян, Корнеліус декілька разів бачив і самого царя. Його величність любив прогулюватися між сих райських кущ — зірве з гілки помаранчу або сливу, надкусить, викине.

Herr Zaar und Grossfurst aller Russer Selbsterhдlter Alexei Mikhailowitz, прозваний росіянами Тишайшим, був рум'яним, блакитнооким, із круглою темно-рудою бородою. Гладке тіло носив тяжко, ходив перевальцем на слабких, пухлих ногах. В оранжереї його величність походжав веселий, усмішливий, мугикав під ніс чи то духовні гімни, чи то щось більш легковажне. Уперше, підглядаючи крізь товсте скло в дрібному переплетенні, Корнеліус тільки чудувався — так мало цей добродушний товстун був схожим на кам'яного ідола, що приймав у Грановитій палаті чужоземних послів. На аудієнції цар сидів непорушною золотою лялькою, навіть очима не поводив. Нібито й не живий зовсім, а якась алегорична персона, що уособлює громіздкість і незграбність Третього Риму.

А між тим, як швидко зрозумів фон Дорн, його царська величність був хоч і громіздким, але дуже навіть поворотким і ласим до всіляких утіх. Молода цариця Наталія, вихованка і своячка Артамона Сергійовича, полюбляла веселощі та різні кунштюки, а чоловік в усьому їй потурав. Неосяжна держава жила пісно й нудно, музики не слухала, театрів не відала, а в царських покоях був і свій оркестр, і балет, і «сміхотворне дійство» зі скоморохами, і лицедійська трупа. Ото вже воістину — guod licet Jovi[10]. У заборонені шахи Олексій Михайлович воював мало не щодня, для чого тримав спеціального вченого блазня Валтасара — той один не боявся великого государя обігравати, хоча й бував за таке зухвальство битий клітчастою дошкою по тім'ячку. Щоправда, бив цар через задишливість неміцно, а жалів побитого сильно — і нагороджував, і жалував, так що Валтасар нічого не втрачав.

У внутрішніх царських покоях чудово виспівували солодкоголосі птахи, багатобарвні папуги кричали із кліток — хто божественне, а хто образливе. Незвиклі, хто нагору вперше потрапляв, бувало, лякалися мало не до смерті. Як вигукне чубатий червоноволий Каролус: «Голову з пліч!» — так людина за груди зліва і вхопиться.

Іще в тронній залі, поблизу царського місця, стояли два механічні леви — мідні, з кудлатими гривами з овечої шерсті. Якщо в особливій комірчині важіль повернути, леви роззявляли зубаті пащі, зиркали страшними очима і утробно рикали. Теж багатьох, хто й без того перебував у благоговінні й трепеті перед височайшими очима, острах брав. А государ радів, ляпав себе по боках, і бояри багато сміялись.

У гарному настрої полюбляв Олексій Михайлович жарти й зовсім прості. Якось на великому бенкеті Корнеліус спостерігав, як цар і великий князь підкликав до себе обер-камергера (себто «постільника») князя Скарятинського, нібито для особливої милості —власноручно напоїти з кубка, а сам навмисно проніс вино повз витягнуті рурочкою боярські вуста і ну лити рейнське вельможі на лисину і за комір. Зволив сміятися дрібним масним сміхом, і обер-камергер теж був радий царевим веселощам, підхихикував і дякував, а інші заздрили.

Одного разу, перевіряючи караул на даху царського терема, де був зимовий сад і ставок, Корнеліус бачив, як цар у європейськім одязі — камзолі й панчохах — лежав на лаві, поклавши голову на коліна цариці, а її величність ловила бліх у густому волоссі самодержця. Капітан подивувався не самій ловлі бліх — справа звична, на двірських бенкетах усі почухувались, і Олексій Михайлович не ледачіше за інших (один лиш капітан двірських мушкетерів, завдяки заповітній коробочці під пахвою, стояв нерухомо) — подивувався європейському одягу. Коли розповів про це матфеєвському мажордомові Івану Артамоновичу, той повідав, що цар Олексій змалечку звичний до німецького одягу — вихователь боярин Морозов привчив. Російської одежі, важкої і незручної, государ не любить, але носить з обов'язку, як належить православному монархові. У домашності ж, без чужих очей, дає собі волю. А п'ять літ тому, коли залицявся до майбутньої цариці, то й бороду поголив, аби Наталії Кирилівні догодити. Потім, щоправда, знову відростив — до того ж із богобоязливості.

Од тієї ж таки богобоязливості государ у всі пости — а їх на Русі безліч — по понеділках, середах і п'ятницях їжі в рот не бере, в церкві стоїть по шість годин на день, кладучи до півтори тисяч земних поклонів. До цариці ж, хоч і кохає її без міри, входить в опочивальню раз на три місяці, й цією благочестивою цнотою всі росіяни дуже пишаються, тим паче що, незважаючи на здержливість, чад Олексій Михайлович народив чимало: у його величності троє синів і шестеро дочок, а ще шістьох принців та принцес Господь прибрав у дитинстві та отроцтві.

Із царських дітей Корнеліусу найдужче подобалася вісімнадцятилітня Софія Олексіївна. Була вона не такою, як інші царівни, що потай, крізь дверну щілину чи з-за ґрат підглядали за бенкетами та прийомами, а сміливою, з допитливим і ясним поглядом, і на розмову прямою, не сором'язливою. Перевіряючи караули навколо Кам'яного терема, де світлички царівен, капітан бачив не раз, як Софія стоїть біля вікна й дивиться не в землю, як годиться російській добре вихованій дівиці, а вгору, в небо, і щоки в неї в рожевих плямах, і погляд затуманілий. Бачив її і в саду, з книгою, що й поготів було дивним. А якось, коли фон Дорн чергував у галереї Потішного палацу, принцеса раптом підійшла й заговорила французькою — запитала, чи він чув про комедії паризького автора Молієра і чи може добути для неї в Німецькій слободі хоча б якесь із його писань. Корнеліус про Молієра нічого не знав, але обіцявся запитати у книгарні Бромеліуса — і виконав прохання її високості, приніс п'єсу під назвою «George Dandin, ou le mari confondu», ніяковіючи за фривольний зміст. Отримав у нагороду перстень з яхонтом, разів у десять дорожчий за книжку.

Була б Софія хоч трохи миловиднішою, певно, переповнився б неможливими мріями, але, по-перше, на ту пору йому вже було про кого нездійсненно мріяти, а по-друге, царівна була собою негарна: костиста, важка підборіддям, із землистою шкірою. Та навіщо царській дочці краса? Все одно — в монастир. Російських принцес за чужоземних государів не віддають, аби не поганити православ'я; за своїх вельмож теж — негоже царській дочці з холопом на перину лягати.

Жила б Софія в Англії, могла стати б великою монархинею, не гірше рудої Єлизавети. А так трон дістанеться хирлявому Федору Олексійовичу або його недоумкуватому братові Івану. Обидва мляві, слабі, ні на що не придатні. Мав цар іще одного сина, маленького Петра Олексійовича, від нової цариці Наталії, але до трону хлоп'яткові за старшими братами було далеко. Петро якраз і жвавий і спритний — завжди за ним няньки і мамки по всьому палацу ганяються. Одного разу, бешкетник, усівся на підлогу біля Корнеліуса і ну з ботфорта шпорне коліщатко відкручувати. Сопів, старався — ніяк не втихомириться. Коли капітан на нього потихеньку шикнув, принц підвів круглі зухвалі оченята, завертів коліщатко іще старанніше. А відкрутить — непорядок, порушення мундира. Тоді фон Дорн подивився навсібіч (близько нікого не було), та й дав щигля по кучерявій потилиці: не бешкетуй. Царевич, хоча і трьох літ усього, а нічого, не розревівся. Витер носа парчевим рукавом, запитливо подивився на великого дядька у сяючім залізі та й, слава Богу, відстав — побіг собі геть, на наришкінську половину.

Під той час Корнеліус устиг уже розібратись у великій московській політиці і знав, що боротьбу за вплив на слабовольного Олексія Михайловича ведуть дві придворні партії: родичі та прибічники попередньої цариці, що походила з роду князів Милославських, та прихильники нової государині Наталії Наришкіної.

Нині гору брали Наришкіни, на чолі яких стояв канцлер Матфеєв. Фортуна Артамона Сергійовича була сильною, а стояла на трьох стовпах. Перший, найміцніший — цариця Наталія, котру виховано в матфеєвськім домі, безмежно шанує боярина, батечком називає. Другий стовп — давня дружба Артамона Сергійовича з царем. Вони разом виросли, були товаришами по навчанню та іграх. А третій стовп — державні таланти міністра. Але ця підпора з усіх найхисткіша, бо цар Олексій розумом невеликий і цінує більше не тих, хто справу робить, а хто вміє його величність потішити. І тут уже Матфеєву не угнатися за придворними лизоблюдами, такими як обер-маршал Хитрово чи князь Іван Милославський. Головна ж надія Милославських на племінника, кронпринца Федора Олексійовича — от підніметься він на престол, тоді й настане їхній час, а Матфеєв з Наришкіними наплачуться.

Ну та цар іще не старий і, швидше за все, переживе слабого Федора так само, як пережив попереднього цісаревича Олексія Молодшого. Жаль було тільки, що жвава розумом принцеса Софія з іншого табору — Матфеєву і, значить, капітану фон Дорну врагиня.

Найдивнішим у цьому протистоянні було те, що Іван Милославський і боярин Матфеєв мешкали в одному і тому самому Артамонівськім провулку, ніби поділеному незримою межею на дві ворогуючі сторони. У Артамона Сергійовича одна лейб-гвардійська рота — мушкетери, у Милославського друга — списники. І ті і ці ставлять упоперек провулку ґрати і караули, сваряться між собою, трапляється, що й поб'ються. Та поєдинки і кровопролиття суворо заборонені, за це з фон Дорна і з капітана списників добряче спитають. Государ смертовбивства між своїми гвардійцями не терпить. Тут, коли що, голови полетять, та й самим Іванові Михайловичу з Артамоном Сергійовичем не минути лиха. Тому від кровопролиття сусіди утримувались, але стежили один за одним пильно, побоюючись каверз, а найбільше шпигунства та зради.

Тепер Корнеліусу було зрозуміло, перед ким завинив його попередник капітан Митько Веберов, бачений кимось із матфеєвських лазутчиків у князя Милославського.

* * *

На караули в Кремль треба було заступати через три дні на четвертий, решту ж часу мушкетери перебували при особі та дворі Артамона Сергійовича. Стерегли його простору садибу, супроводжували боярина в роз'їздах — не всі, звичайно, а вибраний десяток, та ротний командир неодмінно.

Згодом, придивившись до капітана, Матфеєв почав його використовувати не лише для охорони, а ще й для інших доручень, які потроху ставали все хитрішими й довіренішими. Тепер Корнеліус усе частіше полишав роту на свого помічника, поручика Мирона Собакіна, сам же то був товмачем для Артамона Сергійовича, то скакав з наказами в солдатські полки, то чинно, в кареті четвериком, віз послання до іноземних резидентів. Мабуть, був він тепер не просто начальником боярської варти, а справжнісіньким ад'ютантом.

Перший царський радник був до влади та справи жадібним, забрав під себе мало не десяток приказів; і все йому, невситимому, здавалося мало. І Посольський приказ, московське міністерство закордонних справ, його, і військове міністерство, і Малоросійський приказ, і різні намісництва. Тихого відомства — Аптекарського приказу — й того Матфеєв нікому не віддавав, тримав при собі, тому що був великим цінувальником ученості, й навіть у московитів мав славу чорнокнижника. Найліпшу кімнату в палаці боярина займала бібліотека — величезна, томів на триста. Російських книг там було небагато (та й звідкіля б їм, багатьом, узятися — друкували на Москві мало), все більше польські, німецькі, латинські.

Корнеліус до читання звички не мав і до бібліотеки заходив більше заради карт, розвішаних по стінах. Розглядав різні шляхи до польського та шведського кордонів — не те щоб збирався негайно, завтра ж, податися навтіки, а так, на майбутнє. Фортуна, як відомо, особа мінлива. Сьогодні ходиш у шовках і приголублений владою, а завтра не довелось би брати ноги на плечі.

Поки що з усіх сил намагався догодити бояринові, в собі не розчарувати. Всі доручення виконував якнайретельніше, але так, аби не перестаратись — Артамон Сергійович показної ретельності не поважав. Що тобі звелено, те і зроби, не стелися шовком під ноги. Судячи з того, що фон Дорна почали запрошувати до столу частіше, навіть і при гостях, боярин був своїм ад'ютантом задоволений. Корнеліус велику почесть цінував, тримався у вітальні непомітно: сідав скраю, ближче до дверей, рота не роззявляв, люльку, борони Боже, першим не закурював.

Дім у Матфеєва був напрочуд розкішний, іншого такого на Москві немає. І оздобленням, і звичаєм на царський палац ніяк схожим не був.

У государевих теремах розцяцьковані, у квітах і травах, стелі, лави вкриті оксамитом, посуд на бенкетах подають із чистого срібла, та на підлозі грязюка й недоїдки, в покоях темно, сморід од часнику та бояр, які пріють під шубами.

Зате палати в Артамонівськім провулку світлі й чисті. Просторий двір викладено різнобарвними плитами, дах сяє міддю, на гребені — флюгер у вигляді лицаря. Всередині ще розкішніш. Стіни не голі, як у Кремлі, а оббиті позолоченою шкірою з тисненням. Всюди гобелени та гравюри, парсуни європейських монархів упереміж із білотілими Венерами і наядами. Меблі не московські — лави та сундуки, а справжні: шпалерні та парчеві крісла, різьблені шафи, у столовій залі венеціанські стільці з високими спинками, в кабінеті господаря — величезний глобус, увесь у тритонах і морських чудовиськах.

Порядкував у домі Іван Артамонович, хрещений арап, якого двадцять літ тому подарували боярину запорізькі козаки — відбили з обозу у турецького паші. За довгі роки мандрів і пригод чорний чоловік набачився всякого. Дивуватися й боятись розучився зовсім, а от людей бачив наскрізь, тому багато хто в домі його боявся. Погляне своїми чорними очищами, губи товсті ледь підбере, і вже все йому про тебе відомо: чим завинив, про що думаєш, якому богові молишся. Сам тихий, некрикливий, до читання охочий. Іще мав особливу забаву — йому приганяли необ'їжджених жеребців із татарського табуна, що за Митним пустирем, і арап їх у садибному дворі обламував. Накине аркан — легко, з першої спроби, — а потім по годині, по дві ганяє колами. Жеребець хропе, дибиться, копитами січе, глипає скоса на мучителя скаженими очима, та Іван Артамонович ніби цвяхом до місця прибитий, не ворухнеться, тільки скалить свої розпрекрасні зуби, й очі в нього такі ж білкуваті, як у жеребця.

Бояринові арап був відданим по-яструбиному — без страху, до могили. Знав усі його таємниці й навіть далекі помисли. Коли б не чорнота, давно сидіти б Іванові начальником у поважному приказі, а то й перебувати при Матфеєві віце-канцлером (себто — думним дяком), але дворецький на скромне своє становище не ремствував і на долю за своє арапство не ображався, йому досить було й того, що велике матфеєвське господарство утримувалося в цілковитому порядку, на заздрість і для науки всім, хто потрапляв до білокам'яних хоромів.

Таких щасливців, щоправда, було небагато, тому що Артамон Сергійович гостей добирав прискіпливо. Потрапити до нього на «четвергові сидіння», котрі Корнеліус для себе охрестив журфіксами, вважалося великою честю, що діставалася тільки вибраним. Давніше запросто заглядав сюди й сам цар. Слухав клавікорди, розглядав картинки в заморських книгах, витріщався на жінок і дівиць — в домі у Матфеєва дам, на європейський манір, випускали до столу, і тримались вони не за російським етикетом (очі вниз, і боронь Боже розтулити рота чи всміхнутись), а вільно. Дружина Артамона Сергійовича була шотландкою, уроджена Гамільтон, домострою та старомосковських звичаїв у себе не визнавала. Своячок і хрещениць, свіжих і гострооких, в домі у Матфеєва було чимало, і одну з них, Наталію Наришкіну, государ-удівець забажав собі в цариці.

Про людське око влаштували розглядини стародавнім чином: навезли до палацу дівок із хороших родів, розіклали по троє в постелі — щоб лежали сумирно, ніби сплять, та очей на государя розплющувати не сміли. Олексій Михайлович для годиться походив по опочивальнях, подивився на буцімто сплячих красунь і вибрав серед них не кого-небудь, а матфеєвську вихованку — вона ж бо знала, що вибере, й лежала без трепету, підглядала крізь густі вії.

Після одруження цар на четвергах бувати перестав, але й без нього журфікси своєї принади не втратили — тільки зробилися жвавішими, вільнішими, та й веселішими. Тут пригощали вишукано, без московської обжерливості, напували не доп'яну, як у Кремлі, а помірно, французькими, німецькими та італійськими винами. Посуд із кожної переміни страв подавали новий, не звалювали в одну і ту ж тарілку. В царському палаці іншу миску раз на рік помиють, і то багато, а тут хоч видивляйся в неї, ніби в дзеркало, — сяє вся. Біля кожного прибору (не тільки ложку подавали, а ще й виделку, до м'яса ніж) клали лляну серветку — щоб руки витирати елегантним манером, не об одежу й не об волосся. На царському прийомі Корнеліус одного разу бачив, як камергер Микитка Соковнін, нагнувшись, нишком висякався в парчевий царський обрус, за що пильним церемоніймейстером Михайлом Щербатовим був негайно вигнаний із лайкою та ляпасами. В Артамона Сергійовича подібну варварську сцену і уявити собі було неможливо.

Тут розмовляли пристойно, без крику. Не вихвалялися дідівством, сороміцьких розмов не вели, старими кривдами не рахувались. Говорили про філософію та політику, про європейські й турецькі новини, з жінками — про звичаї версальського та сентджеймського дворів.

Артамон Сергійович був уже зовсім старий, літ п'ятдесяти, а його дружина Євдокія Григорівна з дітородної пори ще не вийшла, приносила чоловікові приплід мало не щороку. Щоправда, через злий московський клімат діти довго не жили, помирали в ранньому віці — от і зараз, при Корнеліусі, господиня ходила в чорному по однорічному синочкові, що помер на Покрову, Але двох чад Господь Матфеєвим усе ж сохранив, змилостивився — сина й дочку.

Маленький Андрій Артамонович у свої десять літ був уже царевим стольником, вмів не тільки грамоти, але ще й по-французьки, по-німецьки, по-англійськи. На четвергових сидіннях читав латинських віршів, і гості йому пристойно, на західний манір, плескали в долоні. Видно було, що із хлоп'яка будуть люди.

Одначе куди більше Корнеліуса цікавила канцлерова дочка, Олександра Артамонівна, по-домашньому Саша. Тендітна, біленька, кругловида, з тонким кирпатим носом, з довгастими сірими очима, вона здавалася фон Дорну залітною птахою, що потрапила до варварської Московії з примхи недоброго вітру: підхопив ніжну істоту, заніс її за тридев'ять земель та й кинув посеред чужих, диких хащів. Таких витончених панночок Корнеліус бачив у Гамбурзі, Амстердамі та Парижі, а в Москві зустріти не сподівався, від чого Олександра Артамонівна здалася йому вдвічі, втричі прекраснішою.

Щік вона, всупереч туземному звичаю, не рум'янила, брів не чорнила, та все одно (а може, навпаки, саме через це) була на диво свіжою та привабливою. Одного разу вийшла до гостей у французькій сукні, з корсажем і відкритими, сліпучими плечима — так чоловіки всі замовкли, очима закліпали, а Корнеліус, який розкурював люльку, від сердечного струсу весь тютюн розсипав.

По тому, вночі, довго ходив туди-сюди по своїй світлиці та, щоб утішитися, згадував колишні любовні перемоги. Сашенька, Олександра Артамонівна для капітана фон Дорна була досяжною не більш, ніж сяюча на небі зірка. Уявити, і то страшно.

Усе ж наступного ранку, дожидаючи, поки Артамон Сергійович вийде з кабінету (боярин готував пам'ятну цидулу для українського гетьмана і, видно, засів надовго), Корнеліус розпочав диверсію — ні для чого такого, просто нестерпним здалося, що Сашенька його зовсім не помічає, дивиться крізь нього, а якщо випадково зустрінеться поглядом і всміхнеться, то неуважливо, без смислу, ніби псу дворовому, що хвостом повиляв.

Сидів у головній гостьовій залі, де сполучалися переходи з усіх покоїв і де неодмінно рано чи пізно мала з'явитися боярська дочка — може, зі світлички у двір піде, або до матінки, або в бібліотеку, або ще куди.

Капітан причепив свій найкращий мереживний комір, у вухо засилив золоту сережку, ворону перуку власноручно розчесав попишніше, пустив двома хвилями по плечах. На сусіднім стільці лежав капелюх зі страусовими перами, чорним і білим. Під тулією був захований заповітний будильник.

Напередодні Корнеліус перевірив, чи працює механізм. Слава Богу, працював — гамбурзькі майстри свою справу знали. Сховані всередині дзвіночки коли треба починали сріблясто відклацувати веселу пісеньку «Здрастуй, Божий день новий», — щоб людина прокидалася в доброму настрої, з усмішкою на вустах.

Діждався. За спадкоємним фондорнівським везінням, Олександра Артамонівна була сама. У руці тримала малу грифельну дошку та рахівницю з кісточками, на яких купці рахують, — не інакше, йшла до Андрія Артамоновича, навчатися разом з братом арифметики (і навіщо тільки високородній дівиці та низька наука?).

Корнеліус не обертаючись — ніби й не бачить — натис під капелюхом важілець бою і відразу руку прибрав, на коліно поклав. Сам сидить, скоса по відображенню в дзеркалі за Сашенькою стежить.

Та йшла собі, стукаючи каблучками по дубовому паркету, та раптом завмерла: звідки не візьмись полилися чарівні переливчасті звуки — приглушено, ніби з-під землі чи, навпаки, з надземних сфер. А фон Дорн сидить, ніби й не чує нічого, тільки мізинець руки, покладеної на ефес, відстовбурчив, аби промінь на персні пограв.

— Капітане… Як тебе… Корнію! — пошепки покликала Сашенька.

Тут Корнеліус, звичайно, схопився, повернувся, поклонився щонайчемніше перукою ледве не до підлоги.

— Так, ваше сяяння? (Це він переклав Durchlaucht[11].)

— Чуєш? — боярська дочка боязко піднесла рожевий пальчик, вії так і затріпотіли. — Чуєш?

Фон Дорн наморщив лоба, ніби прислухаючись. Розгублено розвів руками.

— Коняка кричить? Це Зюлейка, гнідий кобил Іван Артамонович. У неї буде дитя.

— Та не кобила! — досадливо махнула Сашенька. — Ось, ось! Музика райська!

Погляд, звернений на Корнеліуса, був одночасно зляканим і в той же час сповненим надії на чудо.

Капітан проговорив завчену фразу — красиву і без єдиної помилки:

— Я людина проста і грішна, мені не дано чути райську музику. Це можуть лише небесні створіння.

І знову поклонився — шанобливо, без зухвалої галантності.

Боярська дочка, схиливши голівку, послухала бій іще трішки, потім раптом швидко підбігла до стільця і прибрала капелюха.

— Це що? Табакерка з музикою? Та ти, Корнію, жартівник!

Схопила будильник і дзвінко, не гірше срібних дзвіночків, розсміялась.

— Який красивий! А навіщо цифри? І небесні знаки?

Корнеліус смиренно розповів про улаштування будильника і з поклоном сказав:

— Дозфолте, ваше сяяння, подарувати вам цей скромний подарунок.

Сказав — і серце стислося, все-таки жаль було батькового будильника.

Та все влаштувалося щонайліпше. Будильник Олександра Артамонівна в дар не прийняла, на жарт не розсердилась і з того дня почала фон Дорна вирізняти. Всміхалася вже зі смислом, як другові. Коли їхала кататися в санному візку, веліла скакати слідом». А одного разу, на прогулянці в Сокольниках, попрохала навчити пальбі з пістоля. Коли боярська дочка двома ручками взяла рукоять, а Корнеліус почав наводити дуло, її розрум'янена від холоду щока опинилася зовсім близько, і від цього з капітаном приключився конфуз — промазав з десяти кроків по товстому стовбуру. Сама ж Сашенька його і втішала.

Людина не владна над своїми фантазіями. І почали фон Дорну маритися видіння одне нездійсненніше за інше. Мріяти ж нікому не забороняється.

Скажімо, загорівся чудовий кам'яний палац, зусібіч полум'я, холопи від жару розбіглися. Корнеліус влітає в охоплену димом світличку, підхоплює ослаблу Сашеньку на руки, виносить назовні, й вона в подяку цілує його в обпалені вуса. Заради такого впору було самому палати запалити. У Москві що не день десь горить, ніхто й не здивується…

Або, ще краще, врятувати самого Артамона Сергійовича від замаху чи якої-небудь іншої смертної небезпеки, а в нагороду боярин, мов у казці, скаже: «Одружуйся, хоробрий і вірний лицарю Корнійку, з моєю єдиною дочкою». Звичайно, капітан фон Дорн за матфеєвськими мірками голодранець і знатності невеликої, але ж і сам екселенц не з Рюриковичів, простий дворянський син. Вороги за очі лають його худопахолком. А щодо різниці у вірі, то заради Сашеньки й перехреститись би можна. Бог простить, бо Він за любов багато чого прощає.

Коли фантазії заходили так далеко, Корнеліусу ставало соромно і страшно, бо тут уже пахло згубою християнської душі. А головне — грішив помислами він марно, без усякого резону, тому що в Олександри Артамонівни жених уже намітився, і щонайзавидніший. Василь Васильович Галицький: багатий, розумний, освічений, собою писаний красень. Галицькі — перша серед найвельможніших фамілій, котрі віками становили саму підпору престолові. На четвергах Галицький бував завжди, жодного не пропускав. Сидів на почесному місці, поряд з господарем, але щоразу повертав стільця так, аби й Олександру Артамонівну бачити.

Покручуючи пещеного пшеничного вуса (бороду голив), князь розумно тлумачив і про державу, і про торгівлю, і про військову справу. З усього, він виходив цілковитим матфеєвським однодумцем, так що Артамон Сергійович лише схвально підтакував. З іноземними гостями Галицький говорив по-латині й по-французьки — ті теж захоплювалися блискучим співбесідником. Як не видивлявся Корнеліус, прискіпатись у Василеві Васильовичі було ні до чого, переважав він мушкетерського капітана абсолютно з усіх поглядів.

Та за саму красу тонкого, породистого, у профіль дещо хижуватого лиця князя б покохала будь-яка королева. Коли, закинувши кучеряву голову, Галицький поглядав на Сашеньку і переможно грав бровами, у фон Дорна починали німіти вилиці. А якщо боярська дочка рожевіла і опускала ясні очі, Корнеліус виходив за двері і там, у коридорі, відводив душу — уявляв собі, як б'ється з князем на шпагах, встромляє йому в живіт, по саму рукоять, іспанську сталь, і в улюбленця Фортуни від останнього здивування лізуть із орбіт красиві сині очі. к Ну чому світ влаштований так несправедливо?

* * *

Розмірений перебіг служби і життя для капітана фон Дорна закінчився в ніч на 1 січня 1676 року від Різдва Господнього, а за російським літочисленням 5184-го. В Артамона Сергійовича святкували Новий рік по-європейськи, а не 1 вересня, як було заведено в Московії. Зібралися гості — здебільшого завсідні, матфеєвського вибраного кола, і декілька нових.

Із звичайних були князь Галицький — обурливо прекрасний у польському біло-золотому кунтуші; знайомий Корнеліусу ще по слободі пастор Грегорі, улаштовувач царського театру, ввесь жовтий од хворої печінки; усмішливий, схожий на ситого кота камергер Лихачов; стрілецький генерал князь Долгорукий, бойовий товариш Артамона Сергійовича; учений хорват із важким для вимови прізвищем — усе zch та tsch, і ще деякі особи.

Найважливішим гостем нині був високопреосвященний Таїсій, митрополит Антіохійський. Цей вельми вчений грек, у минулому падуанський доктор богослів'я і католицький вікарій, перейшов у православ'я і досяг найвищих церковних ступенів. Усі знали, що государ його шанує, а в божественних справах слухається більше, ніж раніше слухався скинутого патріарха Никона.

Митрополита Корнеліус у палаці бачив часто, та і в Матфеєва він з'являвся не вперше. Тільки в царському теремі Таїсій сидів пишний, величний, у золотій ризі та митрі, суціль розшитій перлами та алмазами, з пастирським посохом, а до Артамона Сергійовича з'являвся попросту, в м'якій шерстяній рясі, й тримався доступно, усмішливо. Говорити з ним можна було про що завгодно, хоч про політику, хоч про язичницьких богів античності, але найдужче Таїсій жвавішав, коли мова заходила про книги. Його карі очі загорялися азартними вогниками, руки самі тяглися теребити шовковисту сиву бороду, на щоках проступав дрібний старечий рум'янець.

Одначе була в Корнеліуса з високопреосвященним одна розмова, після котрої капітан засумнівався — чи такий уже простий та святий Таїсій. Якось у царському теремі митрополит підійшов до фон Дорна, що перевіряв пости, лагідно з ним привітався й завів бесіду: якої, мовляв, віри і як обходиться без сповіді та причастя. Коли Корнеліус відповів, що обходиться погано і задовольняється самою лише молитвою, Таїсій, подивившись на всі боки, перейшов на шепіт. «Без сповіді ж християнину не можна, гріх, — сказав. — Ти ось що, сину мій, ти на сповідь до мене приходь. Я хоч і прийняв православ'я, та від католицької віри не відрікся — тому що Спаситель єдиний, хоч по-латинськи йому молись, хоч по-слов'янськи. І Святійший Престол мене від матері-церкви не відлучав, священицького звання не позбавляв. Можу і сповідати, і гріхи відпускати. Прийдеш?» Спокуса полегшити душу була великою, але й сумнів брав. Як це можна — заразом бути і католиком, і православним? За запрошення фон Дорн подякував, обіцяв прийти. Але не пішов, а грек, хоч потім і бачилися багаторазово, не наполягав.

При Таїсії завжди був ближнім келійник, чорнобородий, мовчазний, зі страшним кістлявим обличчям. Напевно, теж грек або левантинець. Звали його Йосифом. Про нього балакали, що він лютий вірою, носить під рясою залізні вериги і всіляко умертвляє плоть — ночами, аби позбутися нестерпних спокус, точить собі зуби терпугом, лише через таке неможливе страждання й пересилює себе. Вериг Корнеліус не бачив, зате гострі, майже трикутні зуби помітив і пройнявся повагою. Видно було, що Йосиф і справді людина свята.

Нових гостей нині було двоє. Одного, вченого лікаря і фармацевта Адама Вальзера, привів підручний боярина по Аптекарському приказу дяк Голосов. Гер Вальзер Корнеліусу сподобався — тихий, сивенький, із м'якою усмішкою й добрими блакитними оченятами, котрі з цікавістю позирали на світ із-за великих олов'яних окулярів. У сінях аптекаря дожидали двоє кремезних холопів з міцними дубцями та слюдяними ліхтарями на довгих палицях. Із цієї обачності можна було зробити висновок, що Вальзер на Москві людина не нова, добре знає, як оберігатися в нічний час. Хто з дому затемна виходив сам-один, та без свого світла, тому в цьому розбійному місті далеко було не зайти — або таті нічні роздягнуть, або вуличні сторожі, бачачи одинця, не встоять проти спокуси. Голосов і Вальзер з'явилися раніше за всіх. Аптекар збентежився просторою вітальнею, несміливо попрохав дозволу оглянути бібліотеку господаря й довго не показував звідти носа.

Зате другий із нових людей, дяк Посольського приказу Афанасій Лебедєв, який щойно повернувся з Європи, відразу заволодів загальною увагою — почав розповідати останні французькі вісті про короля Людовіка та його метрес. Увесь освічений світ, виявляється, нині обговорював велику новину: становище прекрасної маркізи Монтеспан похитнулося. Найпікантнішим було те, що серце його величності у блискучої фаворитки викрала не яка-небудь юна красуня, а літня вихователька бастардів, прижитих маркізою від Короля-Сонця. Оця мадам Ментенон вельми благочестива, розповідав дяк, скромна, має від роду сорок літ і звабила версальського монарха не пишними принадами, а розумом і високою моральністю.

— Се означає, що король Людовік у постільних баталіях зовсім виснажився й тепер бажає від жінок не палкості, а лише спокою, — весело сказав князь Василь Васильович. — Він нині як півень, що курочок не топче, а лише кукуріче. Такому когуту одна дорога — в суп.

Сказано було не тільки дотепно, але й політично тонко — серед гостей французьких доброзичливців не було, й жарт зустріли дружним сміхом. Потім заговорили хто про що, а фон Дорн іще довго терзався тим, як усміхнулася Сашенька князевій непристойності. Втіхою було одне: зуби у Галицького, як у більшості московитів, негарні — коли сміявся, видно, що жовті й кривуваті. Піймавши погляд Олександри Артамонівни, капітан широко всміхнувся — хай порівняє і оцінить. Боярська дочка теж усміхнулась. Чи оцінила білизну та рівність зубів, було неясно.

Коли слуги задзвеніли сріблом, виносячи блюда з частуванням, із бібліотеки виглянув Адам Вальзер. Принюхався до аромату печива, пряного м'яса, димленої білорибиці й раптом перемінився на обличчі. Очі гера Вальзера злякано заморгали, рожеві щічки зблідли. Корнеліус подивувався такому метаморфозису й прослідкував за напрямком погляду аптекаря. Виявилося, що Вальзер дивиться на митрополита Антіохійського, та й грек теж позирає на тихого чоловічка, до того ж із явним невдоволенням.

А втім, Таїсій од лікаря тут же відвернувся, поманив до себе Корнеліуса. Коли той із шанобливим поклоном наблизився, високопреосвященний шепнув:

— Капітане, поклич-но до мене брата Йосифа.

Фон Дорн сходив у сіни за чорнобородим ченцем, а коли разом ішли назад, до зали, назустріч вискочив гер Вальзер, усе такий же блідий.

— Уже йдете, добродію? — здивувався Корнеліус. — Але ж свято лише розпочинається.

— Важлива справа… Забув. І нездужаю, — зривистим голосом пробелькотів аптекар, з жахом дивлячись на смуглого брата Йосифа.

Побіг до виходу мало не вистрибом, чудний чоловік.

Корнеліус побув у вітальні недовго — хвилину, може, дві. Митрополит, давши келійникові якесь доручення (Йосиф одразу запоспішав), завів із пастором Грегорі вчену суперечку про погляди якогось Паскаля, а князь Василь Васильович підсів до Сашеньки й заходився щось нашіптувати їй на вухо. Боярська дочка похнюпилась. Господар, Артамон Сергійович, поглядав на молодих з лагідною усмішкою, й дивитися на це в капітана не було абсолютно ніяких сил.

Біс із нею, з білорибицею — все одно в горлянку не полізе, вирішив Корнеліус і рушив у ніч, за ворота, перевіряти караули. Нічого, скоро мука закінчиться. Пришле Галицький сватів, одгуляють весілля, й перестане Олександра Артамонівна бентежити бідолашного солдата дружнім ставленням і променистим поглядом. Життєвий млин усе перемеле, була мука, зостанеться тільки мука.

Пройшов Артамонівським провулком. Біля ґрат, які відділяли милославську половину, стояли в кожухах сержант Олафсон і ще двоє. Не спали, люльок не курили. На іншому посту, де вихід на Малорасєйку, караул теж був у порядку.

Корнеліус вирішив обійти садибу задвірками, вздовж глухої стіни — не для справи, а так, заради моціону. Повертатися до зали, щоб дивитись, як Галицький лоскоче вусами вушко Олександри Артамонівни, було несила.

Ніч випала ясна — при місяці, при зірках. Фон Дорн ішов, поглядаючи у вічне небо, зітхав. Руку про всяк випадок тримав за пазухою, на рукояті пістоля.

Раптом із темряви, де ограда церкви Святого Миколая, донеслось вовтуження, а потім, звичайно, й крик: «Караул! Убивають!»

Корнеліус похитав головою, розвернувся йти назад. Кричи не кричи, вуличний караул не прибіжить — їм теж охота жити. Потім, коли крики стихнуть, — ось тоді підійдуть. Якщо не до смерті вбили, відведуть до земської хижі. Якщо до смерті, відвезуть на Чертолля, в убогий дім. А з дворів рятувати потерпаючого ніхто не поткнеться, в Москві таке не заведено. Мало того, що самого зарізати можуть, так іще і на розгляді в Розбійному приказі замучать: хто такий, І та чого не у своє діло ліз — може, сам злодій.

Ну їх, московитів, нехай ріжуть одне одного на здоров'я.

Але тут раптом із поганого місця донеслося по-німецьки:

— Hilfe! Hilfe![12]

Це була вже інша річ. Європейця, тим паче співвітчизника, кидати в біді не можна.

Фон Дорн тричі коротко подув у свисток, підкликаючи своїх, а сам дожидати не став, побіг на шум.

Обігнув ограду, побачив ліхтарі на снігу — один погас, другий іще горів. Поряд два нерухомі тіла з розкинутими руками. Кричали звідти, де густішала темрява. Капітан примружив очі і розгледів дві чорні постаті, котрі тягли волоком когось, хто впирався й жалібно кричав.

І знову:

— Караул! Hilfe!

Так і голос же знайомий! Тепер, поблизу, Корнеліус упізнав — це ж гер Вальзер. Тим паче: гріх і навіть злочин не виручити матфеєвського гостя.

— Стій! — скажено закричав фон Дорн, вихоплюючи пістоль — шведський, з колісним замком.

Один у чорному обернувся — забіліла кругла пляма лиця. Корнеліус пальнув, і розбійник перевернувся на спину.

Вихопив шпагу, кинувся на другого, а лікарю наказав по-німецьки:

— Гер Вальзер, убік!

Той проворно відповз рачки. Тать у довгій чорній одежі (так це ряса, він був переодягнений ченцем!) вихопив прямий, широкий тесак, але де йому, вайлові, було мірятися силами з кращим клинком колишнього Вюртемберзького полку. Першим же випадом фон Дорн проткнув негідника наскрізь.

Виявляється, бандитів було не двоє, а троє. Третій — високий, у шпичастому клобуку — стояв трохи осторонь, засунувши руки в рукави, й не рухався. Певно, перелякався. Лиця було не видно — лише силует, бо місяць світив нічному злодію в спину.

— На коліна, сучий сину! — страшним голосом зажадав Корнеліус і змахнув закривавленою шпагою. — Уб'ю, як собаку!

Високий випростав із рукава руку, легенько сплеснув нею, й капітана раптом дзвінко вдарило в груди — це кинутий ніж пробив шубу і дзенькнув об кірасу.

Ах, ти так! Ну, пощади не жди!

Корнеліус заніс шпагу для рубаючого удару й кинувся на розбійника. Той стояв усе так же нерухомо, ніби примерз до землі.

Клинок зі свистом розітнув повітря, та голову татю розрубати не встиг. Невловимим для ока рухом той перехопив сталь рукою в шкіряній рукавиці, — ніби жартома вирвав у капітана шпагу й запросто, як тріску, переломив її навпіл.

Оторопівши, фон Дорн зробив крок назад, вихопив із-за халяви кинджал. Виникло моторошне, безпомилкове відчуття, що все це він уже колись бачив у кошмарному сні: бив ворога шпагою, а вона ламалася; колов кинджалом, а той згинався, ніби зроблений був із воску.

Страшний, непробивний чоловік учепився Корнеліусу в зап'ястя, вивернув так, що захрустіли кістки, а другою рукою коротко, сильно вдарив мушкетера в обличчя.

Фон Дорн одлетів навзнак. Вулиця, небо, будинки завертілися, намагаючись розміститися догори ногами. Повернувшись вбік, Корнеліус виплюнув із кров'ю на сніг два передні зуби. Та засмучуватися через погублену красу було ніколи і ні до чого — земна путь капітана мушкетерів добігала кінця.

Розбійник нагнувся, підібрав кинджал, що випав, і наступив приголомшеному Корнеліусу на груди, припечатав до мостової. Смужка сталі піймала місячне сяйво, тьмяно блиснула. В житті фон Дорн іще не бачив нічого красивішого від цього швидкоплинного сполоху.

Господи, прийми душу раба Твого Корнеліуса, сина Теодора й Ульріки.

Розділ дев’ятий

Я ВІД БАБИ ВТІК, Я ВІД ДІДА ВТІК

Ввімкнути комп'ютер і відкрити файл vondorn. tif було справою однієї хвилини. Ось він — з'єднаний із двох половинок і відсканований заповіт капітана Корнеліуса фон Дорна. Якщо послання сину Микиті, звичайно, було заповітом.

Почерк у капітана, навіть за уявленням сімнадцятого століття, був поганенький. Ніколас примружився й дуже повільно, по складах, почав читати: «Па-мять сия для сын-ка Ми-ки-ти ег-да в ро-зу-ме-нии бу-дет а ме-ня Гос-подь при-бе-рет а ny-ти на Мос-кву не no-ка-жет а еже-ли умом не дой-дешь как того изи-ека-ти на то во-ля Бо-жья na-ки со-блазн ди-авол-ский не за-вла-дел…»

— Що-що? — перебила Алтин. — Слухай, я не в'їжджаю. Ти можеш це перекласти нормальною мовою? «Егда, паки». Чортівня якась.

— Зараз, — сказав Фандорін. — Спочатку почерк розшифрую.

Він увійшов до програми «Scribmaster», разом з тим і пояснюючи, що це програмний продукт нового покоління, розроблений спеціально для дослідження стародавніх рукописних текстів. У базі даних надзвичайної програми міститься до трьох тисяч варіантів написання латинських, грецьких, єврейських і кириличних літер, які «Scribmaster» уміє зчитувати й перетворювати в будь-який із сучасних шрифтів.

У довгому списку стилів Ніколас вибрав рядок skoropis 17th cent, у графі transform to поставив шрифт «Ижица», незручний для читання, але єдино підходящий, бо в ньому були літери, що не вживаються в сучасній орфографії. Надрядкові знаки, звичайно, пропадуть, але це не страшно — прочитати все одно буде можливо.

Алтин із цікавістю спостерігала за маніпуляціями магістра, дихаючи йому в саме вухо й час від часу навіть лоскочучи скроню своїм стриженим волоссям.

Од дівчини пахло світанком, сном і свіжістю. Довелося зробити над собою зусилля, щоб не відволікатися від головного.

— Ну, поїхали. — Він перехрестився й натиснув enter.

— Ти що, з богомольців? — запитала Алтин.

— Ні, я, власне, агностик. Але гірше не буде.

Рукописний текст на екрані зник, з'явилася картинка: старовинний годинник, стрілка котрого повільно відлічувала секунди. Наприкінці другої хвилини зображення здригнулось, і замість незрозумілих каракулів виник звичайний друкований текст. Ніколас і Алтин мимоволі подалися вперед, не помічаючи, що притискаються одне до одного щоками, і впилися очима в дисплей.

— Усе одно нісенітниця якась! — незадоволено вигукнула журналістка. — Ні в зуб ногою.

Але магістр лише нечемно відмахнувся, ковзаючи поглядом по рядках. Прочитав, розгублено затряс головою. Прочитав іще раз.

— Ліберея? Іванова Ліберея? — пробурмотів він. — Невже та сама? Казна-що! Маячня!

Алтин дивилася йому просто у вічі.

— А? Ліберія? Це та, що в Африці, чи що?

Фандорін похмуро вдивлявся в екран, ворушачи губами.

Тоді журналістка розлючено вдарила його гострим кулачком у бік (від несподіванки Ніколас ойкнув).

— Переклади, гад! Я здохну зараз од нетерплячки!

І він переклав, супроводжуючи читання необхідними коментарями:

— «Писано для сина мого Микити, коли в розум ввійде, а мене вже не буде, якщо не приведе Господь повернутися в Москву. А якщо не зрозумієш або не зумієш знайти шуканого, так на те воля Божа, щоб спокуси диявольської уникнути. А якщо й знайдеш, то заради Христа бери тільки ту Ліберею, що внизу в алтин-толобасі. (Не знаю, що це таке.) Замолея ж, прикритого рогожею, чіпати не смій заради спасіння душі. (Що за Замолей такий, не маю уявлення.) Від Скородома (забув, що це таке — здається, назва Земляного валу), від Кам 'яних воріт іди 230 сажнів (сажень — це сім футів, отже, мова йде про відстань приблизно 500 метрів) по Чорній Слободі в той бік, як від Скелі Тео, пращура нашого, до Княжого Двору… (Хм, цікаво. «Скеля Тео» — це, швидше за все, Теофельс, родовий замок фон Дорнів. Який там може бути княжий двір? Ах, так! Це він про Фюрстенхоф! Фюрстенхоф — сусіднє містечко, де колись була миза князів Гогонлое! Який же це напрямок? Дай Боже пам'яті, я ж там позаминулого року всі околиці облазив… Так, точно: Фюрстенхоф од Теофельса на південному сході. Який, одначе, Корнеліус надміру обережний! Гаразд, читаємо далі.)… до Княжого Двору, і там побачиш дерев'яний дім у стільки вікон, скільки було дочок у пращура нашого Гуґо Сильного. (Гуґо Штарк, тобто Сильний, жив у п'ятнадцятому столітті. Я прочитав у родовій хроніці швабських фон Дорнів, що в нього було тринадцять дочок і всього один син. Значить вікон тринадцять. Дивне число для московської будівлі сімнадцятого століття.) А якщо дім від пожежі згорить, то не страшно, бо там підкліть (тобто перший поверх або фундамент) міцна. Як увійдеш у цю підкліть, іди у північно-східний куток. Там кам'яна вузька плита. Ти цю плиту підніми, під нею залізний ланцюг і коване кільце. Ти його потягни й потрапиш до тайника з долівкою. Перед тим як спуститися туди, помолись Господу нашому Ісусу Христу. Кісток мертвих не лякайся, а цікавості Христа ради не піддавайся і ні в якому разі Замолея того не чіпай. (Знову цей незрозумілий Замолей!) Не порушуй моєї батьківської волі, бо собі й усьому роду людському гірше зробиш. Відсунь книгу і… (Тут пропуск. Але сканер не винуватий — на моїй половині листа дефект, папір продірявився. Зовсім невелика дірка, на одне коротке слово. В усьому іншому цілість документа відмінна. Судячи з контексту, щось незначуще, благочестиве. Припустимо: «З Богом». Але що ж там такого жахливого в Замолеї цьому, прикритому рогожею? Навіщо ж так сина страхати? Можливо, якийсь забобон. Так, і ось найголовніше — кінцівка.) Так знайдеш Іванову Ліберею. Благослови тебе Христос. Писано в Кромешниках 3 травня 190-го року. Корній Фондорн руку приклав».

Підперши рукою щоку, Ніколас узявся розмірковувати вголос:

— Це не духовна, а, скоріше, якась топографічна вказівка, котру Корнеліус 1682 року написав для свого сина, можливо, на той час іще зовсім малолітнього. На чому ґрунтується моє припущення про малолітство Микити? Листа написано не німецькою, а російською, значить сім'ю капітан завів тільки в Росії. А прибув він сюди лише 1675 року, всього за сім років до вказаної дати.

Магістр підхопився з-за столу, спробував походжати по кухоньці, але через два кроки вперся у стіну. Потупцював-потупцював, неуважливо жестикулюючи, і сів знову.

— Страшенно цікавий документ! Виникає сила-силенна запитань. Він пише: «Егда… меня Господь приберет, а пути на Москву не покажет». Це явне підтвердження версії про те, що Корнеліус дійсно супроводжував Матфеєва на заслання й повернувся до Москви тільки разом із опальним боярином! Уже не гіпотеза, факт. Та на самому цьому можна вибудувати монографію!

Алтин безцеремонно перебила наукові захоплення історика:

— До дідька твою монографію і твого Матфеєва! Поясни краще, чому твій прапрадід, чи хто він там тобі, пише загадками — Скеля Тео, цей багатодітний герой тощо?

Ніколас здвигнув плечима:

— Очевидно, автор листа не хотів, аби зміст був зрозумілим сторонньому. Можливо, він розповідав своєму маленькому синові перекази про рід фон Дорнів — і про родовий замок, і про пращурів, тому Микита мав зрозуміти зміст іносказань. Дивно, що російський літописець нашого роду Ісакій Фандорін цих легенд не переказує — я дізнався про них, лише коли вивчав історію швабських фон Дорнів. Очевидно, коли Корнеліус помер, Микита був іще дуже малим, не запам'ятав розповідей батька й не зумів передати їх нащадкам.

— По-моєму, все ясно, — заявила журналістка. — У листі твого пращура Корнія дається наводка на закопаний скарб. І головний лом тут ось у чому: хтось із наших крутих сучасників усерйоз вірить, що цей скарб можна знайти й зараз, через триста років. Через це тебе й виманили в Росію. Через це відібрали відсутню частину листа. І пришити хотіли теж через це.

— Припустимо, — не суперечив Ніколас, якого наукове відкриття настроїло на розсудливо-академічний лад. — Але навіщо тоді було повертати мені викрадене?

— А біс їх знає, — Алтин почухала перенісся, — щось у них не склеїлось… Або, скоріше за все, скарб шукає не одна банда, а дві. При цьому одна хоче тебе замочити, друга ж чомусь оберігає. Таємниця двох океанів. І найголовніша загадка — що це за скарб такий?

Фандорін поблажливо посміхнувся.

— Ну, це якраз цілком очевидно.

Самовпевнена дівиця дивилася на нього з такою повагою (вперше!), що магістр мимоволі набрав бадьорого вигляду. Налив із чайника води, непоспіхом одпив, хоча спрага його аж ніяк не мучила — просто хотілося подовжити прекрасну мить.

— Той ігнорамус — чи ті ігнорамуси, хто заварив цю кашу, вважають, що в листі Корнеліуса йдеться про легендарну Ліберею, бібліотеку Івана Четвертого. Чула про таку?

— Про бібліотеку Івана Грозного? Так, чула. У газетах пару років тому галас був — мовляв, от-от відшукають, і тоді в Росії потечуть молочні ріки вздовж кисільних берегів, тому що в тій бібліотеці раритетів на мільярди баксів. Якісь там стародавні книги й манускрипти, котрі цей стьобонутий кровосос Ванько навіщось кудись заникав. Вона що, дійсно існувала, ця бібліотека?

Фандорін скорчив скептичну міну і заговорив тоном справжнього лектора:

— Я ніколи спеціально не займався цією темою, та основні факти пам'ятаю. Після того як турки 1453 року захопили Константинополь, безцінна бібліотека візантійських базилевсів, успадкована ними ще від римських кесарів і за тисячу літ неабияк збільшена, дісталася братові останнього імператора морейському деспоту Фомі. Він вивіз бібліотеку до Італії, а звідти Ліберея у складі посагу його дочки Софії, що вийшла заміж за Івана Третього, потрапила до Москви. До речі, «ліберея» — це не власне ім'я, а просто «книгозбірня». Що із цими скарбами сталося далі, ніхто до пуття не знає. Справа в тім, що московські царі тієї пори книг особливо не читали. Вважається, що ящики з книгами було засунуто нерозібраними до одного з кремлівських підвалів і пролежали вони там багато років. При Василеві Івановичі з Афону виписали книжника Максима Грека, щоб він розбирав і перекладав для государя якісь стародавні книги — можливо, ті самі. Потім, уже за Івана Грозного, хтось із полонених лівонців нібито бачив Ліберею й навіть склав її опис. Це, мабуть, остання більш або менш достовірна згадка про царську бібліотеку. А потім вона безслідно зникла. Більшість учених вважають, що бібліотеку або було роздаровано частинами, або, що найімовірніше, вона згоріла під час однієї з численних кремлівських пожеж. Але є ентузіасти, котрі вірять, що Ліберея досі зберігається десь у забутому підземеллі Кремля, Олександрівської слободи або одного з шанованих Іваном монастирів. За останні сто років декілька разів затівали розкопки в Кремлі, навіть і за Сталіна, але, певна річ, нічого не відшукали. Ну а вже Корнеліус фон Дорн і поготів до Івана Грозного відношення мати не може — адже він жив на ціле століття пізніше. Ні, в листі йдеться про якусь іншу «Іванову Ліберею». Ці твої шукачі скарбів — нечеми й дилетанти, вони стали жертвою омани.

— За лекцію дякую, — відповіла на це Алтин. — Схоже, що фенька про бібліотеку й справді туфтова. А от до нечем і дилетантів на твоєму місці я б поставилася серйозніше! Адже ми з тобою не знаємо, до якої міри в них на цій Лібереї поїхав дах — схоже, зовсім зіскочив із кроков. Припустимо, один із них — Великий Coco. Та є і хтось інший, з яким буцкається Coco й на котрого працював покійний Каеспешник…

Вона ввімкнула чайник, наповнивши його нефільтрованою водою просто з-під крана (Ніколас поморщився, та промовчав), і випурхнула до кімнати.

— Не ходи сюди, я переодягаюся! — крикнула вона крізь відчинені двері. —… Значить, так. Зараз вип'ємо чаю, жерти все'дно нічого, і я милю в редакцію. Спробую з'ясувати, що за фрукт цей твій Каеспешник. Точніше, вже сухофрукт, бо після зустрічі з абреками Великого Coco він навряд чи залишився на лоні живої природи. А ти, історику, сиди тихо, крути мізками. Може, ще щось із листа вивудиш. У холодильнику цілковитий дзен, доведеться потерпіти. Вважай, що ти в країні Третього світу, де лютує голод. Я на зворотному шляху заскочу в магазин, чого-небудь прикуплю. Дивися: на вулицю ні ногою. І до вікон не підходь.

* * *

За хвилину по тому як стрімка ліліпутка, не присідаючи, двома ковтками випила філіжанку кави, Ніколас залишився у квартирі сам. Теж попив кави (без вершків і цукру), неуважливо зжував окраєць черствого хліба, щедро залишений господинею, і почав, як звелено, крутити мізками. Здається, загальний контур подій окреслювався потроху крізь туман.

Хтось — назвемо його пан Ікс — довідався про документ із кромешниківського тайника. Зацікавився згадкою про «Іванову Ліберею», уявив, що йдеться про міфічну бібліотеку Івана Грозного і що в переполовиненому листі міститься ключ до цього безцінного скарбу. Вірніше, фрагмент ключа, тому що ліва частина листа була відсутньою. Не було в кромешниківській половині й підпису, отож зачепитися Іксові не було за що.

Минуло три роки, й пан Ікс звідкілясь довідався про статтю якогось британського історика, що відразу ж примусила згадати кромешниківську знахідку. Ікс зіставив факти, звів воєдино перші рядки листа, процитовані в англійській статті, й переконався, що знайдено відсутній фрагмент «пропащої грамоти». Подальші наміри Ікса очевидні: він вирішив виманити англійця до Москви й оволодіти відсутньою половиною.

Хто ж такий цей Ікс?

Не історик — це зрозуміло. Вчений не крав би й не підсилав убивць. Ну а крім того, вчений знав би, що бібліотека Івана Грозного — давно розкритий вимисел. Не кажучи вже про те, що послання фон Дорна складено через сто років.

Це бандит, людина з російської мафії. Й це поки що все, що про нього можна сказати. Далі заглиблюватися не варто, інакше можна дійти хибного висновку — занадто мало інформації. Хто саме стоїть за історією з листом Корнеліуса, ліпше поки що залишити за дужками. Замість цього слід зайнятися самим документом.

Тут самі запитання.

Чому Корнеліус написав листа? Навіщо розрізав його навпіл? Чому одна половинка лишилася в Кромешниках разом із золотим медальйоном та кришталевим будильником (речами, котрі, судячи з усього, капітанові були особливо дорогі), а друга половинка виявилася у фамільній шкатулі Фандоріних? Куди подівся капітан після травня 1682 року? Чому не добувся до свого скарбу сам? І що там усе-таки було, в цьому скарбі? Зрозуміло, що не бібліотека Івана Грозного, та все ж таки «ліберея», якісь книги.

Ніколас відчував: йому не вистачає зовсім трохи, щоб дотягтися до далекого пращура. Якби ж тільки Корнеліус дав хоч малесеньку підказку! Але капітан мовчав. Він був близько. Ніколас бачив, як у темряві Сіріє його нерухомий силует — у шкіряному колеті, круглому шоломі, зі шпагою при боці. Капітан і радий був би зробити крок назустріч своєму нащадку, та мертві цього не можуть. Ніколас мусить подолати відстань сам. Але як це зробити?

Він перечитав цидулку декілька разів підряд. Що за мертві кістки, яких може злякатися Микита? І чому боятися треба не їх, а якогось Замолея, прикритого рогожею? Що таке «Замолей»?

Та ба, інстинкт підказував магістрові, що секрет Корнеліуса належить до розряду тих таємниць, які Час береже особливо ревно і просто так не видасть.

Звичайно, цікаво було б зайнятися пошуками фандорінового тайника. Дім із тринадцятьма вікнами, певна річ, не зберігся, та й місце, де він стояв, відшукати навряд чи вдасться, так що скарб назавжди втрачено. Однак у процесі пошуків можна було б хоч якось прояснити картину. Може, вдасться з'ясувати, яку книгозбірню в часи Корнеліуса могли називати «Івановою Лібереєю». Адже в Московії XVII століття всі зібрання книг були на обліку, тут явно міг виявитись якийсь слід. Можливо, йдеться про бібліотеку самого Матфеєва, відомого книжника. Вважається, що після падіння всемогутнього міністра її було розкрадено. А раптом боярин устиг її приховати, і служилий іноземець Корнеліус про це знав? Оце була б сенсація! Ех, не до сенсацій. Живим би звідси вибратися. Фандорін змусив себе повернутися до жорстокої реальності. Можливо, російські мафіозі, котрі розшукують Ліберею, прочитали повний текст листа, зрозуміли, що за такою інструкцією скарбу не знайдеш, і вирішили відпустити англійського історика додому.

Можливо, але не факт. Треба зачекати, чи не з'ясує чогось усюдисуща Алтин Мамаєва. У будь-якому разі негайно на літак і в Лондон. К чортовій матері цю історичну Батьківщину з її кримінальними інтригами і морочливими загадками!

Правильність рішення сумнівів не викликала, й Ніколас вирішив дати перетрудженій голові спочинок.

Чим би убити час?

Для початку непогано б подати хоч трохи привабливого вигляду своєму одягу.

Він сяк-так відчистив плями на штанях та піджаці, заправ і посушив над газом комір і манжети сорочки, потім пришив одірваний рукав і залатав діру на коліні. He haute couture, але принаймні міліція на вулиці не сприйме за бомжа.

Так. Чим зайнятися тепер?

Фандорін подивився на бедлам, що панував у квартирі, і йому спала на думку чудова ідея: віддячити господині за гостинність. Магістр роздягся до трусів, озброївся ганчіркою і, насвистуючи, заходився давати лад лігвищу Алтин Мамаєвої. Помив підлогу, віддраїв раковини, витер пилюку. Вікон не мив, пам'ятаючи про засторогу. Малоймовірно, що на сусідньому даху затаївся вбивця зі снайперською гвинтівкою, та, як кажуть, береженого Бог береже.

Постільну білизну й рожеву піжаму Ніколас склав купкою. Трусики в блакитну квіточку, виявлені під ліжком, делікатно залишив на місці. Зібрав розкидані книжки, прилаштував їх на полицю. В око впали два заголовки, що збентежили непроханого прибиральника: «ЯК ЗБІЛЬШИТИ СВІЙ ЗРІСТ НА П'ЯТЬ САНТИМЕТРІВ» і «101 ПОРАДА ЖІНЦІ, ЯКА ХОЧЕ БУТИ КОХАНОЮ». Фандоріна охопило запізніле каяття — навіщо він тільки нав'язався зі своєю вдячністю і безглуздою любов'ю до чистоти! Навряд чи господині буде приємним вторгнення в її приватність… Розкидати, чи що, все знову? Але як бути з грязюкою та пилюкою, їх же назад не повернеш!

У розпалі обтяжливих сумнівів задзвенів телефон.

— Ніко, слухай мене уважно, — пролунав у трубці напружений голос Алтин. — Я тут про таке довідалася… Стоп, Мамаєва, по порядку… — осмикнула вона сама себе. — Ти народився в сорочці — це мегатонно. Знаєш, хто вчора на тебе полював? Не який-не-будь бичок колгоспний, а кілер суперкласу! Мені його відразу по фотці розпізнали. Кличка — Шурик, а справжнього імені ніхто не знає.

— Яке дивне прізвисько — Шурик, — сказав Фандорін, аби Алтин не подумала, ніби він злякався. Долоня, що стискувала трубку, раптом зробилася бридко липкою й холодною.

— Кілер нового покоління, зі своїм стилем. Патріот шістдесятих: техаси, кеди, Візбор і все таке. Коротше, «Кавказька полонянка».

— Яка полонянка? — не зрозумів магістр. — До чого тут полонянка?

— Не має значення. Послужний список у нього — повний фініш. Завалив Атласа, Жмирю і Левончика — це підмосковні замежники. Мій інформатор каже, що братів Отарішвілі, скоріше за все, теж Шурик упорав. І президента «Святогорбанку», і голову Ліги інвалідів. Ах, та що я тобі товкмачу — ти ж їжачок у тумані, нічого в нашій новітній історії не тямиш! Узагалі, Шурик — кілер з великої літери. Менше ста тонн зеленки за замовлення не бере. З усього, над таким крутим мочилом має бути господар, але хто — невідомо. Що іще? Ага, у Шурика свій почерк — не любить убивати здалеку. Віддає перевагу роботі не вибухівкою і не волиною з оптикою, а ножем, пістолетом, кастетом чи просто руками — у нього п'ятий дан з карате. Знаєш, із тих душогубів, хто любить бачити очі жертви.

— З… знаю, — насилу вимовив Ніколас, згадавши веселу посмішку Очкарика.

— Чого ти так розхвилювався? — заспокоїла його Алтин. — Був Шурик — став жмурик. Хлопчики Coco до нього добралися.

— Так, звичайно, — тихо промовив Фандорш.

— Сиди вдома, чекай мене. Я тільки заїду до нашого інфоцентру, дівчатка обіцяли надибати книжок про бібліотеку Івана Грозного та прес-досьє з її пошуків. Дуже зголоднів?

— Ні, так собі…

— Гаразд, потерпи.

Магістр упустив трубку на апарат і заметався по кімнаті.

Шурик, цей кошмар з вулиці В'язів, живий і неушкоджений! Записку написано ним, жодного сумніву. «Міль пардон»! Це він підкинув валізку, хто ж іще. Вчора, на набережній, спокійнісінько стояв, махав рукою вслід. Запам'ятав номер машини, тому й адресу відшукав без великих зусиль. Бр-р, заходив сюди вночі, дивився на них з Алтин, сплячих. Чомусь не вбив. Передумав? Отримав іншу інструкцію? Напевно.

Не знати, що за гру веде цей веселий убивця, та не можна наражати на небезпеку маленьку журналістку. Вона й так через Ніколаса опинилася на волосок од загибелі. Вилупку, що полюбляє дивитися своїм жертвам у вічі, не важко вбити чорнооку дівчину зростом півтора метра плюс один сантиметр, рука в нього не здригнеться.

Треба негайно йти звідси. Тільки от як? Квартира напевно під наглядом. Що робити? Що робити? Що робити?

Уже склавши кейс, Фандорін іще хвилин десять помотався по квартирі, потім опанував себе: сів, закинув ногу на ногу, рішуче зчепив пальці на колінах. Змусив себе заспокоїтись.

Значить, так.

Вивести Алтин з-під удару. Це головне. Решта потім.

Треба було сказати їй, що Шурик живий і десь близько. Тепер пізно, у нього навіть немає номера її сотового телефону.

Залишити записку?

Найімовірніше, щойно він покине квартиру, сюди навідаються. Напевно. Вбивати його поки що не мають наміру, це ясно. Значить, будуть стежити, або, як висловлюється Алтин, пасти. Навіщось він їм потрібен — інакше для чого було повертати кейс?

А якщо ці серйозні панове будуть за ним стежити, то неодмінно захочуть установити тут підслуховуючу апаратуру. Вони ж не знають, що англієць сюди більше не повернеться.

Виходить, треба зробити так, аби вони про це дізнались.

Фандорін узяв аркуша, розмашисто вивів фломастером:

Ціпонько, відіспався і йду.

Спасибі, що дала притулок. Ти навіть не уявляєш, як вчасно ти вчора підрулила на своїй тачці. За це — особлива вдячність і зайві півсотні плюс до тієї сотні. Дякую, що не задавала зайвих запитань. За це ще півсотні.

Цілую,

Коля.

«Коля» — це добре. Вона зрозуміє. Чи не приписати чогось іще, що попередить її про небезпеку?

Ні, не можна вважати Шурика ідіотом. Сама раптова втеча Ніколаса та образливий зміст листа мають підказати їй, що діло нечисте, Фандорін подумав, погортав фольклорний записник і посилив ефект припискою:

А перепихон був класний.

Ось так. Тепер вона зрозуміє. Будемо сподіватись.

Поклав поверх записки два папірці по п'ятдесят доларів. Про всяк випадок запам'ятав номер телефону, позначений на апараті. Дзвонити, звичайно, сюди не можна буде. Хіба що просто послухати голос. Переконатися, що жива.

Більше поки що зробити не можна було. Як каже Алтин, ноги на плечі — і вперед, тобто в аеропорт. Якщо немає місць на лондонський рейс, вилетіти куди завгодно, тільки б подалі звідси.

Прощавай, маленька хоробра жінко, що мріє вирости на п'ять сантиметрів і бути коханою. Хай твої мрії здійсняться.

* * *

Перед тим як вийти з під'їзду, Фандорін набрав побільше повітря в груди і знову перехрестився — це вже ставало шкідливою звичкою.

З навмисною неспішністю пройшов повз літніх жінок, які сиділи на лаві й безцеремонно втупилися в нього. Він чув, як одна голосно шепнула:

— Це Алтинчин. Ночував.

Інша зауважила:

— Ич, каланча.

Не оглядатися навсібіч. Дурний англієць ні про що не підозрює, він упевнений, що валізку повернуло йому Боже провидіння.

Праворуч підворіття. Звернути. Кроків позаду не чути.

На покритій пилюкою, залитій сонцем вулиці Фандорін дозволив собі озирнутися. Нікого. Для надійності пройшов по тротуару хвилин п'ять, нічого підозрілого не помітив.

Можливо, він драматизує? Що, коли пан Ікс, прочитавши листа Корнеліуса, і справді втратив інтерес до пошуків Лібереї?

Тим краще!

Тоді так. Зупинити машину. В путівнику сказано, що в Москві мало таксі, та зате розвинене приватне візництво. За невеликі гроші, доларів за п'ять, можна попуткою доїхати з околиці до центру. А там узяти справжнє таксі, та в Шереметьєво.

Оглянувшись (як і до того ніяких ознак стеження), Ніколас вирішив піймати попутку. Як на зло, проїздили самі вантажівки. Ну, природно — незабаром кінець робочого дня.

Нарешті з-за рогу вилетів ясно-червоний спортивний автомобіль. Ніколас підвів було руку й тут же опустив. Навіщо власникові такого шикарного автомобіля п'ять доларів?

Та «ягуар» безшумно загальмував біля тротуару. З делікатним дзижчанням сповзло вниз тоноване скло.

За кермом сидів вікінг із золотавим волоссям по плечі й коротко стриженою борідкою. Волошкові очі поглядали на магістра з веселим подивом.

— Чи ти ба, живий бритіш. Тільки котелка з парасолькою бракує. В Бескудниках! What are you doing here, dear sir?[13]

— Я, власне, хотів добратися до Шереметьєва, — пробурмотів Фандорін, стривожений тим, що в ньому з першого погляду видно британця.

— Не бритіш, але крутий укіс під бритіша, — констатував нордичний красень. — Ціную майстерність. Сідайте, сер, підкину до Хаммера. А там вас до Шере-мать-його будь-який водій за полтинник доправить.

Машина кошачої породи скрадливо взяла з місця. Ніколаса м'яко втисло в пружинисту спинку крісла.

Вікінг із цікавістю обернувся до нього й хотів щось сказати, але тут заграв марш Мендельсона (Ніколас читав у газеті, що росіяни полюбляють встановлювати музичні сигнали на мобільних телефонах), й початок бесіди було відкладено.

— Я, — сказав блондин.

Потім, після паузи, різко промовив:

— Мало що Чорномор сказав. Ви, Леоніде Робертовичу, ліцензію обіцяли? Обіцяли. Бабки злопали? Злопали. Відповідайте за базар, або ж, висловлюючись інтелігентно, виконуйте взяті на себе зобов'язання… Оце інша розмова… Значить, завтра колегія міністерства? Ну, чекатиму. І майте на увазі, це ваша заморочка, не моя. Ауф відерхьорен.

Ніколас знав, що «Чорномором» у чиновницьких та ділових колах Росії називають самого прем'єр-міністра, і поглянув на господаря машини з особливою цікавістю. Хто він такий, якщо йому і глава уряду не указ? Який-небудь значний промисловець чи лобіст?

— Ну, що мовчите, сер? — запитала ділова людина, скінчивши телефонну розмову. — Плата за проїзд — іскрометне ля-ля. Розкажіть що-небудь. Ви хто такий?

Знову заграв весільний марш.

— Я, — знову промовив у трубку новоруський мачо. — … Ти чо', Толян, з полуниці впав, як Мічурін?.. Ага, щас. Знайшов терпила… Які ще реутовські? Що ти мені женеш?.. Рамси розвести проблем нема, тільки не плач потім… Гаразд, Толян, забили.

Ця розмова велася зовсім в іншій манері, ніж попередня. Тепер Ніколас вже нічого не зрозумів. Хіба що «розвести рамси». На кримінальному арго воно означало «залагодити конфлікт». Виходить, ця людина не політик і не бізнесмен, а карний злочинець?

Цього разу вікінг жбурнув трубку на місце доволі сердито і процідив: «Козлище дешевий». Але тут же згадав про попутника, білозубо всміхнувся йому і сказав:

— Пардон. Познайомитися не дають. Блейзер із «Харродса»? Рукав порваний, бачили?

— Так, дякую. Я вчора невдало впав… — теж усміхнувся Ніколас. — Мабуть, тепер доведеться вики…

Раптом водій поправив дзеркало заднього огляду, коротко обернувся назад і перебив:

— Е, сер, та у нас із вами хвіст. Ваш чи мій? Мене зараз начебто пасти нікому?

Фандорін теж оглянувся і побачив близько, за якихось двадцять ярдів, світло-зелений джип «Нива». За кермом сидів чоловік в окулярах, із солом'яним чубом. Шурик!

— Це мій, — швидко сказав магістр, і серце в нього забилося швидко-швидко. — Послухайте, я не хочу наражати вас на небезпеку. Висадіть мене. Або… — Він глянув на вікінга, тихо закінчив: — Або просто додайте газу. З вашим двигуном ми від нього легко відірвемось.

Сказав — і почервонів, тому що прохати про таку небезпечну послугу зовсім незнайому людину було негідно, соромно. Та жах, який сколихнувся звідкілясь із темних підземель душі, був сильнішим за всі інші почуття. Напевно, те ж сталось і з цивілізованими пасажирами порома «Християнія», коли палуби почали кренитися назустріч свинцевому холоду хвиль… Ця думка допомогла Фандоріну подолати напад слабкості.

— Ні, не треба додавати газу, — сказав він. — Висадіть мене. Це моя… заморочка, не ваша.

Вікінг увімкнув сигнал повороту і вирулив праворуч, у провулок.

— На газ тиснути не буду, — сказав він, поглядаючи в дзеркало. «Нива» трималася на тій самій дистанції. — Порушувати обмеження швидкості негарно. Це по-перше. Висаджувати вас я теж не буду, тому що моя тачка — все одно що мій дім. Значить, ви у мене в гостях, а своїх гостей я не здаю. Це по-друге. Ну і по-третє… — Він повернув іще раз, під знак «тупик». — Я кошмарно самолюбивий. Якого дідька цей виродок на мені повис?

Машину гойднуло — це водій натис на гальма. «Нива» теж зупинилася, скоротивши дистанцію до десятка ярдів. Навкруги був пустир, гаражі, запилені кущі.

Бачачи, що відчайдушний блондин збирається відчинити дверцята, Ніколас у паніці схопив його за рукав:

— Що ви робите! Ви не знаєте, що це за людина!

— А ви не знаєте, що за людина Влад Соловйов, — незворушно відповів самогубець. — Гаразд, не психуйте, сер. Вийдемо, поговоримо, як люди.

Він виліз назовні, брязнувши дверцятами, і непоспіхом рушив у напрямку до зеленого джипа.

Фандорін теж відчинив дверцята, щоб крикнути: «Обережно, він озброєний!»

Не крикнув. Аби не мати вигляду ще більшого ідіота, ніж він був насправді.

Магістру раптом стало зовсім ясно, що він потрапив у пастку. Ці двоє — дивний бізнесмен і Шурик — заодно. «Ягуар» зупинився біля довготелесого британця не випадково.

Ніколас глянув на замок запалювання. Ну, певна річ, ключі цей самий Влад забрав із собою.

Вискочити з машини, побігти через пустир?

А, власне, навіщо? Вбивати його, здається, не збираються. Поки що… Що ж, принаймні пояснять, чого їм од нього потрібно.

Упокорившись неминучості, він повернувся й почав дивитись, як зустрінуться спільники.

Шурик з машини не виліз. Сидів, виставивши лікоть у відчинене вікно і з невинною посмішкою дивився на франта в кремовому італійському костюмі, що поволі наближався зі зв'язкою ключів у недбало опущеній руці. Привітаються? Потиснуть руки?

— Салям алейкум, — привітно промовив Влад Соловйов і зненацька жбурнув ключі прямо в лице Шурику — блискавично швидким, точним рухом.

Зв'язка влучила сидячому точно в окуляри, так що хруснули скельця. Тієї ж самої миті Влад одним стрибком подолав останні метри, які ще відділяли його від «Ниви», схопив Шурика рукою за світлого чуба і двічі сильно приклав лобом об ребро дверцят.

Од несподіванки Ніколас просто скам'янів.

Спритний вікінг розчинив дверцята, й Шурик повалився лицем в асфальт, причому виявилося, що в правій руці, котру він до цього моменту не показував, у нього затиснутий уже знайомий магістру пістолет із чорною матовою трубкою.

Влад Соловйов узяв пістолет, роздивився його і, не обертаючись, помахав Фандоріну: ідіть, мовляв, сюди. Той наблизився на негнучких ногах, став трохи осторонь від нерухомого тіла.

— Дев'яносто третя «беретка», — шанобливо повідомив Соловйов. — Серйозна волина. Саджає потрійними чергами. Схоже, я вляпався в смердючу історію. Хто цей геносе?

Він копнув носком ковбойського чобота безживно вивернуту руку лежачого.

Відповісти Ніколас не встиг, тому що рука раптом ожила: схопила Влада за чобіт. Шурик, не підводячись, увесь зігнувся, і здвоєним ударом обох ніг підсік противника під другу щиколотку.

Соловйов гепнувся навзнак, а кілер різко підтягнув коліна до підборіддя і стрибком скочив на ноги. Не давши вікінгові опам'ятатися, з розмаху вдарив ботинком (сьогодні поклонник шістдесятих був не в кедах, а у важких туристичних всюдиходах) по пістолету — зброя відлетіла вбік і застрибала по асфальту. Завершивши розворот на каблуці, Шурик наніс удар у зворотному напрямку — цілив у підборіддя ворогові, одначе Влад вивернувся, зробив перекид через голову й випростався. Вся спина чудового кремового піджака тепер була в чорних розводах.

Виставивши руки перед собою трохи вище пояса, Шурик кинувся вперед. Замиготіли руки, ноги, зливаючись у єдину круговерть, наче лопасті вентилятора. Раніше Ніколас бачив таку рубку тільки в гонконзьких фільмах і вважав, що це чистої води трюкацтво. Короткі хриплі вигуки чергувалися з соковитими звуками ударів. Видно було, що зчепилися два майстри рукопашного бою, та це не давало Фандоріну права залишатися осторонь. Він теж закричав на все горло й кинувся на кілера. Не для того, щоб збити його з ніг — куди там, а щоб відвернути на себе і хоча б цим допомогти Соловйову, котрий оборонявся.

Поміч виявилася невеликою. Навіть не обернувшись, Шурик зробив ногою випад назад, влучивши Ніколасу точнісінько в пах, і магістр присів навпочіпки. Безмежний всесвіт умить стиснувся до розмірів забитого місця.

Качиним кроком Фандорін одшкандибав убік. Господи, як же йому було боляче!

І тут постраждалий побачив пістолет: він лежав собі біля бровки, байдуже поблискував під сонцем. Забувши про біль, Ніколас кинувся до зброї, схопив її й розвернувся — якраз, щоб побачити фінал вражаючого єдиноборства.

Влад Соловйов, який відступав назад під натиском вертлявого Шурика, зачепився високим каблуком за кришку каналізаційного люка. Похитнувся, змахнув руками й негайно отримав сильний удар підошвою ботинка просто в незахищені груди. Упав, розкинувши руки, й лишився лежати нерухомо.

— Ні з місця! Руки вгору! — крикнув кілеру Фандорін, виставивши вперед руку з пістолетом.

Ніколи йому ще не доводилося тримати бойової зброї, одначе Ніколас знав, що десь на рукоятці має бути запобіжник. Якщо його не зняти (чи якщо з нього не зняти?), пострілу не буде.

Лівою рукою магістр провів по гладенькій поверхні праворуч, ліворуч, зсунув якийсь важілець. Залишалося надіятись, що це і є запобіжник. Тепер треба бути вкрай обережним — ледь поворухнеш вказівним пальцем, і може вистрілити.

— Руки вгору! — іще раз крикнув Фандорін Шурикові, котрий стояв над поваленим супротивником і дивився на магістра з поблажливою посмішкою. Похитав головою, рушив до Ніколаса.

— Стояти! — підвищив голос Фандорін. — Я вистрілю! Чесне слово!

Шурик чесному слову явно не повірив і ходи не сповільнив.

Ніколас стільки разів бачив цю сцену в кіно, що в нього виникло виразне відчуття де жа вю: дилетант із пістолетом у тремтячій руці, і лиходій, що твердо знає — нормальна, цивілізована людина не зможе вистрілити впритул.

— Не треба! — попередив Ніколас, відчуваючи, що в голосі зрадливо бринять благальні нотки. — Зупиніться! Не треба! Не змушуйте…

— Треба, Федю, треба, — з напускною суворістю перебив його Шурик, чомусь назвавши Фандоріна чужим іменем, і простяг руку до ствола, що ходив ходором.

Цієї миті Ніколас із усією певністю зрозумів, що ніколи і ні за що не зможе пустити кулю в людину, котра дивиться тобі просто у вічі й усміхається. Від жаху та безпорадності пальці магістра мимоволі стислись, а пістолет раптом узяв і сам по собі глухо цмокнув тричі підряд. Дуже швидко: цмок-цмок-цмок.

Шурика ніби переломило надвоє. Він склався навпіл, продовжуючи дивитися на остовпілого Фандоріна. Губи кілера ще були розтягнені у глумливій посмішці, та очі здивовано розширились, і було видно, що одне з них, як і до цього, блакитне, а друге чомусь каре.

Це в нього під час бійки вискочила кольорова лінза, сказав собі Ніколас і позадкував. Шурик же трохи постояв у недоладній скоцюрбленій позі й упав боком на асфальт. Він лежав зігнутий, затискав обома руками живіт і все розтягав, розтягав губи в посмішці.

Ніколасу зробилося нестерпно страшно, й він сам не знав, чого боїться більше: того, що ця людина зараз помре, чи що вона підведеться і знову рушить на нього з цією своєю жахливою посмішкою.

Одначе Шурик і не вставав, і не вмирав — він смикав ногою у важкому ботинкові й через рівні проміжки неголосно повторював:

— А… А… А… А…

З рота в нього стікала кров, і вже набігла невелика темна калюжка.

Прийшов до тями Влад. Сів, покрутив головою, ніби проганяючи хміль. Подивився на Ніколаса, на лежачого Шурика. Легко підвівся, підібрав зв'язку ключів. Витер рукавом безнадійно зіпсованого піджака розбитий рот.

— Завалив гниду? — запитав Соловйов, переходячи на «ти». — Круто. Слухай, Майкл Джордан, ну в тебе й дружбани. Ти бачив, як він мене колошматив?

— У нього п'ятий дан з карате, — пояснив Ніколас, не зводячи очей із пораненого кілера. — Треба «швидку допомогу».

— Це точно. — Влад підійшов, став поряд. — П'ятий дан? Тоді зрозуміло. У мене ж четвертий. Ну, чого милуєшся? Бачиш, людині погано. «Швидка допомога» в тебе, ти й домочуй.

Він кивнув на пістолет, усе ще затиснутий у руці Фандоріна. Ніколас оторопіло втупився в Соловйова. Невже він пропонує добити пораненого?

— Ти чого, вперше, чи що? — Влад похитав золотавою головою. — Тоді тим паче круто. Такого вовка упорав. Не менжуйся, братику, догвинчуй. Усе одно відходить. Він би нас із тобою розчикав — не моргнув… Ну! Та добре вже, дай я.

Вийняв зброю із кволих пальців магістра, прицілився Шурику в голову.

— Не дивись, якщо такий ніжний.

Треба було стати на перешкоді вбивству, та Фандоріна охопила дивна апатія, сил вистачило тільки на те, щоб одвернутися.

Іще одна цмокаюча черга, й акання припинилось.

Соловйов обхопив Ніколаса за плечі й швидко повів до «ягуара».

— Все, земляче, все. Ходу.

Нашвидку обтер «беретту» хусточкою, витяг із рукоятки не до кінця відстріляний магазин, порожній пістолет кинув на асфальт. Пояснив:

— А то пацанята місцеві підберуть, іще нароблять шкоди. Обойму потім викину. Лізь у тачку, чудесний незнайомцю. Ну, я з тобою і вклепався.

* * *

На першому ж світлофорі Соловйов простягнув руку:

— Почнемо церемонію офіційного представлення. Влад Соловйов.

Фандорін, затнувшись, назвався так:

— Ніко… Микола Фандорін.

— Цікава ти людина, Колю. Просто лом у мене на цікавих людей, немає мені від них ніякого спасу. Ти не пузирся, претензія не до тебе, а до Господа Бога. Вибач, звичайно, зайву цікавість, але кого ми з тобою урили? — Він скоса поглянув на мучнисто-біле обличчя магістра історії. — З виду і прикиду ти не з ділових. Висловлюючись мовою дворів і лягавих, чистий ботанік. Скажи мені, ботаніку, як ти до життя такого дійшов, що за тобою запеклі вовцюги з дев'яносто третіми «береттами» ганяються?

Дуже захотілося все розповісти цьому сміливому, відчайдушному хлопцеві, та й обов'язок вдячності начебто не дозволяв критися. Але, з другого боку, вплутувати у свої невеселі справи стороннього було б безвідповідально. Влад і без того вже добряче вклепався. Страшний Шурик уже мертвий, та Алтин говорила, що в нього має бути господар…

Соловйов виждав з півхвилини, знизав плечима:

— Не хочеш — не говори. Маєш право. Ти мені, Колю, життя врятував. Якби ти не торохнув цього кошмарика, він би мені точно кирдик зробив.

— Розумієте… — хвилюючись, почав Фандорін. — Розумієш, Владе, я не певен, що маю право втягувати тебе в цю історію… Вона така каламутна, заплутана. Я б навіть сказав, таємнича. І дуже небезпечна.

— Небезпечна — нехай би вже, не звикати, а от чужих таємниць не люблю, — скривився Влад. — Своїх дівати нема куди. Ти скажи, тобі чого в Шереметьєво треба? Хочеш чкурнути із ЕрЕф до сонячної Анталії або гостинної Чехії? Втомився від своїх товаришків, хочеш од них відпочити? Розумію тебе, Колю, особливо якщо вони всі на кшталт цього сеньйора. Може, є проблеми? Я поможу. Як тепер кажуть, умівши дерев'яні брати, умій і зелені віддавати. — Він коротко реготнув і перейшов на серйозний тон. — Ксива, віза — проблем нема. За добу зроблю. Вшивайся хоч у Нову Зеландію.

— Дякую, не треба. Документи в мене є. — Ніколас дістав із кишені свій паспорт, показав.

Влад розкрив червоно-золоту книжечку, заглянув у неї, присвиснув.

— Так ти в натурі бритіш. Ну, діла. Все одно, Колю, з Шереметьєвим краще зачекати. Ти упевнений, що ніхто не бачив, як ми з тобою чинили протиправну дію? Який-небудь дядечко з гаража в щілинку цікавився, бабуля пляшечки збирала, алкаш у кущиках пісяв? Вельми в тебе статура примітна із твоїм баскетбольним зростом. Наша ментура, звичайно, не Скотленд-Ярд, але якщо надійде орієнтування на дядю Стьопу іноземного вигляду, із зеленими смугами на щоках і дебільним виразом на мордалітеті, тебе ураз залигають. Посидь тихо день-два, а я з'ясую, в розшуку ти чи ні. Якщо тобі заховатися нема де, проси політичного притулку у Владика. Виручу. Давай, Колю, замовляй музику — Влад Соловйов виконає. Для нашого друга із сонячного Альбіону прозвучить патріотична пісня «Не нужен мне берег турецкий».

І справді заспівав — красивим, гучним баритоном:

Фандорін мовчав, розчулений і вражений. Хід його думок був приблизно таким.

Усе-таки в словах Достоєвського про всесвітню чуйність російської душі міститься велика незаперечна правда. Взяти хоча б цього Владика — здавалось би, маргінальний тип, за західними мірками, просто розбійник, а скільки чуйності й душевної широчіні в цьому новоруському флібустьєрі! Як тут не згадати стосунки Петруші Гриньова з кривавим і прекрасним Пугачовим. Той теж за заячий кожушок оддячив без міри й рахунку, невтримний у добрі так само, як і в злі. Ось яких типажів народжує руська земля! Тут і краса, і сила, і відчайдушність, і душевне благородство — при цілковитому зневаженні законів і норм суспільної моралі. Таж тільки-но ввігнав людині три кулі в голову, і ні найменших ознак рефлексії — сидить, співає.

— Ну що, надумав? — весело запитав новоявлений Пугачов, обганяючи праворуч міліцейську машину. Фандорін подивився назад, упевнений, що охоронці порядку негайно зупинять порушника. Та водій у кашкеті глянув на номери «ягуара» й тільки похитав головою.

— Ми з тобою, Владе, людину вбили, — тихо сказав Ніколас. — І ні про що інше я зараз думати не можу.

— Це в тебе, Колю, від ніжного англійського виховання. Ти, напевно, в дитинстві коротенькі штанці носив, і в школі у вас билися тільки до першої крові.

— А у вас хіба ні? — здивувався магістр.

— Я, Колю, виріс у Чорногорську. В нас, починаючи з молодшої групи, молотилися до повної відключки. Чув про місто Чорногорськ?

— Ні.

— Про нього мало хто чув. Параша, а не місто: тринадцять шахт, двадцять винних лабазів, дві туберкульозні лікарні, чотири кладовища і сорок тисяч виродків, бидла, котрому більше діватися нікуди. І якщо я пру на «ягуарі», якщо в мене офіс у палаці Добринських, двадцять шість свердловин на Ямалі, вілла в Сен-Тропезі та ще багато дечого, так це не тому, що я в школі добре вчився. А тому, Колю, що я рано зрозумів одну просту хріновину. — Він розлючено вдарив долонею по керму. — Якщо я, бидло, хочу прорватися зі скотинячого загону типу Шахта — Магазин — Сухоти — Могила, мені доведеться своєю довбешкою багато парканів протаранити. Я, Колю, парканів узагалі не визнаю. Куди мені треба, туди і пру. Влад Соловйов відступати не вміє. Якщо я щось роблю, то до краю, заганяю по саму рукоятку. Поставив собі мету — здохну, а свого доб'юся. Тільки раніше ті здохнуть, хто мені поперек дороги стане. А ставали поперек дороги багато хто. І здохли багато хто, тільки винний у цьому не я — вони. І твій товаришок сьогоднішній теж сам нарвався. У нас тут не Англія, але живемо ми, Колю, за англійським законом. Твій земляк придумав, Чарльз Дарвін. Закон такий: або вони тебе, або ти їх. А не хочеш жити за Дарвіном — сиди в Чорногорську, споживай сивуху та харкай чорною пилюкою.

Пристрасна промова чорногорського еволюціоніста справила на магістра належне враження — Ніколасу зробилося соромно, що він виріс у прилизаному Кенсингтоні, в дитинстві грав на флейті, а в одинадцять років хотів повіситись через те, що сер Олександер не купив йому поні.

Попереду і праворуч показався комплекс сірих прямокутних будівель, які блищали полірованими вікнами. Перед комплексом завмер бронзовий Гермес у балетній позі.

Соловйов розвернувся через суцільну розділювальну смугу й зупинився перед двоповерховим будинком із вивіскою «Кабакъ».

— Що це? — запитав Фандорін.

— Що написано — кабак. У мене, Колю, голова болить, тому що покійник пару разів здорово по ній умазав. Груди ниють. У роті солоно, зуб хитається. Треба полікуватися.

Ніколас здивувався:

— Але ж це не госпіталь?

— Цей заклад, Колю, належить мені, й тут є все: ресторан, бар, номери, а знадобиться — буде й госпіталь. До того ж «полікуватися» у нас означає — трошечки випити горілки.

— Я не вживаю спиртного. Зовсім.

— А хто вживає? — образився Влад, вилазячи з машини. — Я ж сказав: трошечки. Посидимо, познайомимося поближче. Пом'янемо дорогого покійника.

* * *

Самого ресторану Ніколас так до пуття й не побачив. На сходах, які вели з гардероба на другий поверх, їх зустріла дуже красива блондинка в строгому й елегантному костюмі — очевидно, кельнерка або розпорядниця.

— Здрастуй, Владику, — сказала вона грудним голосом і мило порожевіла.

— Привіт, Зінок. — Соловйов подивився на розпорядницю з неприхованим задоволенням. — Посади нас в одиночку. Зроби там усе, як треба, і щоб не заважали. Лади?

— Добре, Владику, — проворкотіла красуня. — Я сама обслужу. Їсти будете чи так, закусити?

— Ти неси, чого не жалко. Ми там вирішимо.

Судячи із столу, накритого в окремому кабінеті, Зінкові для Владика було нічого не жалко. За якісь п'ять хвилин довгий стіл, накритий на два куверти, був суціль заставлений графинами й закусками, з яких Ніколаса особливо вразив заливний осетер із шипастою мезозойською спиною. А три монументальні цебра з білужачою, севрюжачою та осетровою ікрою в магазині «Кавіар-хаус», який на вулиці Пікаділлі, певно, обійшлись би в декілька тисяч фунтів. Ніколас згадав, що останнього разу по-справжньому їв учора вранці, в готельному ресторані (апельсиновий сік, омлет із сиром, тост), і шлунок затріпотів короткими сластолюбними спазмами, а в роті відкрилася неспинна теча.

Зінок вишикувала перед Соловйовим чудернацьку шеренгу із кришталевих чарок, кожну з яких було по вінця наповнено прозорою вологою.

— Не п'ю двічі з однієї чарки, — пояснив Влад. — Понт у мене такий. Типу спадок важкого дитинства. Пацаном стільки водяри по колу навхильці видудлив, що тепер зробився фанатом індивідуалізму… Ну, чого сидиш? По першій — за те, що сидимо, а не лежимо, хоча могли б.

Як було за таке не випити? Тим паче що «лежати» Фандоріну, з усього, малося ще з учорашнього дня — упасти з даху архіву й більше вже ніколи не встати.

— Не сумнівайся, ботаніку, пий, — поквапив його Соловйов. — Воно і для нервів необхідно.

Коротким, хижим кидком він вилив вміст чарки в горлянку, і Ніколасу лишалося тільки наслідувати приклад господаря.

Нічого страшного не сталося. Зовсім навпаки — тепло стало, легко дихати. А після того як магістр з'їв солоних грибків, холодцю та шматочок фуа-гра, травмовані нерви справді відтанули.

— За зустріч двох цікавих людей, що знайшли один одного, мов куля дірку, — сказав Влад. — Давай-давай, не влаштовуй затор на дорозі. Регулювати рух буду я. Ось так, і огірочок наздогін. Зараз іще по одній, закусити — і стоп. Поки Зінуля організує гаряче, я тебе влаштую на постій.

Виявилося, що тут же, за поворотом коридору, є розкішно вмебльований номер — не гірший, ніж у п'ятизірковому готелі.

— Ти не думай, — говорив Соловйов, — я не дівок сюди воджу. Бачиш, письмовий стіл, комп'ютер навернутий. Іноді ліньки додому в Жуковку пиляти. Живу тут день, буває і два. Й ти поживи. Завтра буде ясно, шукають тебе пожежники й міліція чи ні. Ти кейса тут залиш, ніхто його не візьме.

— А пожежники чому? — запитав Фандорін, зробивши вигляд, що не розчув про кейс. Після дворазового зникнення заповітної валізки не хотілося розлучатись із нею ні на хвилину.

— Забув, що ти нерадянська людина, — махнув рукою Влад. — Вельми хвацько по-нашому шквариш. Віршик був такий, у дитсадку. Коротше, шукають усі — й пожежники, й міліція — якогось відморозка. Не пам'ятаю, що він там устругнув. Напевно, підпалив щось. Та біс із ним. Хату ти бачив, дорогу запам'ятав. Тепер ходімо назад. Час познайомитися ближче.

З Ніколасом відбувалися дивні, але не позбавлені приємності події. Він сидів, підперши голову, за столом, слухав, як знизу, з ресторану, долинають звуки акордеона і гарний, хриплуватий голос співає хорошу пісню про дороги, пил, туман і холоди-тривоги. Блейзер висів на спинці стільця, душительку-краватку було переміщено з шиї магістра на шийку пляшки. Простір навколо злегка погойдувався і підпливав, але це аніскільки не засмучувало Фандоріна — нехай підпливає. Ніколас знав, що він не зовсім тверезий, а така правильна самооцінка свідчила про те, що він не настільки вже й п'яний. Секрет був простим: розважливість і завбачливість. Не пити щоразу, коли загартований Влад перехиляє чарку, а проріджувати — двічі пропустив, потім випив; двічі пропустив — випив. Щоправда, Зінок виставила перед флібустьєром уже третю шеренгу…

Познайомитися ближче сповна вдалося. Фандорін тепер знав про нового друга все: Влад Соловйов — генеральний керуючий справами холдингу «Чорна гора», до котрого входять нафтогазовий концерн «Блек маунтін», парфумерні магазини «Мон-нуар», пивний завод «Шварцберг», завод для складання комп'ютерів «Курояма» і мережа розважальних закладів «Монте-негро» (до якої, зокрема, належить і чудовий кабак «Кабакъ»).

Розкрилася в усій своїй слов'янській безмежності й душа генерального керуючого.

— Жити, Колю, треба з хрускотом, як яблуко гризеш, — говорив Влад, розмахуючи рум'яним кримським яблучком. — Щоб сік навсібіч бризкав. Інакше на біса й кисень марнувати. Ти що, думаєш, офіс на Волхонці — це межа бажань Влада Соловйова? Шишкебаб! Унд морґен ді ґанце вельт[14], зрозумів? Кінцева мета ніщо, рух — усе, втямив?

— Втямив, — кивнув Ніколас, із цікавістю спостерігаючи, як стіл злегка підіймається над підлогою й опускається назад, підіймається й опускається — просто спірітизм якийсь. — Я, Владику, зрозумів одне. Ти — цілісна натура, ти людина Відродження. І я тобі заздрю. — Магістр прикро махнув рукою. — У тебе розмах, у тебе вітер у вухах, у тебе феєрверк. Ти розумієш, що я хочу сказати?

Владик, звичайно, чудово все розумів — навіть краще, ніж сам Ніколас. Людина Відродження поклала другові руку на плече, з хрускотом з'їла яблучко й застережливо похитала пальцем:

— Ось тут, Колю, ти помиляєшся. Заздрити нікому не можна, пропаща це справа. Заздрить той, хто не своїм життям живе. Якщо ти живеш своїм життям, якщо робиш те, для чого тебе створив Бог, — він тицьнув кудись у стелю, — ти нікому заздрити не будеш. Я з тобою зараз без лажі говорю, без пацанства, по щирості. Ось ти хто, історик?

— Історик, — кивнув Ніколас і відпив із чарки.

— Так і будь істориком. Нащо тобі заздрити Владу Соловйову? Я ж, Колю, лиха людина. Розбійник. Я рано чи пізно скручу собі в'язи. З хрускотом, як і жив. А ти давай, книги пиши. Відкриття там роби. — Він невизначено погойдав у повітрі виделкою. — У вас в іс… Історичній науці бувають відкриття? Бувають? От і давай, ломи по повній, заганяй по рукоятку. Інакше який ти в біса історик?

Як це вірно! Фандорін навіть головою закивав. Цієї самої миті він прийняв рішення, що здалося йому простим і природним. Так, він нетверезий, але від цього рішення не ставало менш вірним. Адже правильність вибору усвідомлюєш не розумом, а серцем. Розум може помилитися, серце ж — ніколи.

Не можна залишати Корнеліуса, котрий безмовно простягає з темряви руку нащадкові, самотою. Треба не боятись і не відступати, як не боїться й не відступає Влад. Як Ніколасу жити далі, як почувати себе повноцінною людиною і ставитися до себе з повагою, якщо він одступиться від цієї таємниці, відмовиться від першої справжньої справи, котру подарувала йому доля?

Задихнувшись од почуттів, які переповнювали його, Фандорін тихо сказав:

— Так, Владе, у нас бувають відкриття. Іще які. Я тобі зараз таке розповім…

Він нахилився вперед, щоб розказати другові про заповіт Корнеліуса фон Дорна, про Ліберею та про боярина Матфеєва, але тут до кабінету заглянула Зіна, вона ж Зінуля й Зінок: підняла з підлоги серветку, обережно зняла із Владового плеча пірце зеленої цибулі, що невідомо як туди потрапило, й безмовно зникла.

— Владику, а вона ж у тебе закохана, — голосно прошепотів Ніколас, коли красуня вийшла. — Їй-богу. Ти бачив, як вона дивиться на тебе? О-о, річ тут не в тім, що в тебе багато грошей. Повір мені, вона до нестями захоплена тобою.

Соловйов зацікавлено озирнувся на двері.

— Хто, Зіночка? Ні, ти серйозно? Розумієш, Колю, в мене принцип: ніяких фіглів-міглів із персоналом, а то не робота — бардак виходить. Зіна тут адміністратором. Тямуща, я хотів її на казино кинути. Золото баба. Слухай, ти насправді гадаєш, що вона?..

Ніколас притис руку до грудей і для більшої переконливості заплющив очі.

— Сто пудів. Щаслива ти людина, Владику. І грошей у тебе без ліку, і красиві жінки тебе люблять.

— Це правда, — не сперечався генеральний керуючий «Чорної гори». — А знаєш, чому? Тому що я до них легко ставлюся — і до грошей, і до теличок. Пардон, до жінок. Тут, Колю, ціла філософія, я про це багато думав. Гроші — вони й справді живі. І їм у нас, мужиках, подобається те ж, що лялькам… Пардон, жінкам. І до баб, і до бабок треба ставитися легко, весело, але бе-ережно. Неуваги й недбалості вони не прощають, утямив? Часто говорять: містика грошей, таємниця жіночої душі. Не вір. Нема ніякої таємниці, там усе просто і зрозуміло. Ти, головне, поводься з ними, як із добрими товаришками. Не будь хамом, але й не роби з них фетиша. Ферштеест ду одер ніхт?[15] Любити їх можна, й навіть дуже можна, та не занадто діставай їх своєю любов'ю, притримуй. І вони самі до тебе потягнуться.

— Хто — гроші чи жінки? — уточнив Фандорін, який слухав із надзвичайною увагою.

— Обидва. Тобто обидві. — Соловйов замислився над граматикою, але так нічого й не придумав. — Вибач, Колю. На філософію повело. Ти мені хотів щось розповісти.

На-на-на-пам! На-на-на-пам! — запищав весільний марш удесяте, якщо не вп'ятнадцяте за вечір. Ніколаса не переставало вражати, як по-різному розмовляє Соловйов зі своїми невидимими співбесідниками: то малозрозумілим, але інтригуючим жаргоном, то з вишуканими мовними зворотами (на зразок «візьміть на себе труд» і «буду вам вельми вдячний»), то англійською, то німецькою, то взагалі якоюсь тюркською говіркою.

«Ренесансний тип, Бенвенуто Челліні», — думав Ніколас, милуючись тим, як артистично Влад вихиляє чарку й одночасно слухає телефон. Зазвичай розмова тривала не більше хвилини, але цього разу бесіда чомусь затягувалася. Соловйов нахмурився, забарабанив пальцями по столу.

— … Це точно? — сипав він короткими запитаннями —… І ім'я, і прізвище?.. А загальмувати не можна?.. Хто-хто?.. Той самий?.. Єгипетська сила! Ну, тоді все, капут. Понесе відстій по трубах… У кого на контролі?.. У самого?.. — І далі в подібному дусі.

Фандорін нетерпляче ждав. Зараз він розповість Владикові таке, що той зрозуміє: заняття історією можуть бути пригодою не менш авантюрною, ніж завзятий російський бізнес.

— Ось що, Колю, — сказав Влад, закінчивши розмову, його очі дивилися на Ніколаса серйозно й тверезо, ніби трьох шеренг чарок і згадки нема. — Справа пахне крематорієм. Мій чоловічок телефонував, із ментури. Я йому, як ми сюди приїхали, дзенькнув, звелів перевірити, чи нема геморою. Ну, щодо того, чи не засвітилися ми з тобою, чи не потрапили в розшук.

— Що, потрапили? — похолов Фандорін.

— Я — ні, а ти — потрапив. Ніхто нас там не бачив. Принаймні свідки поки що не об'явились. Але ми з тобою, Колю, облажались, як останні баклани. Не обшмонали покійничка. А в нього, суки акуратної, в записничку твоя фотокарточка, й на звороті написано: «Ніколас Фандорін», плюс назва готелю та ще якась адреса на Пироговці. Так що вибачайте, містер Фандорін, російський кордон для вас тепер на замку. — Влад зітхнув. — Ти, Колю, в розшуку, і в ломовому — за найвищим розрядом.

— Чому за найвищим? — слабким голосом запитав Ніколас. Потягся за чаркою, та відсмикнув руку — голова й так ледве слухалась, а тим часом справа набувала кепського повороту.

— Справа на контролі в міністра. Ти хоч знаєш, кого ми з тобою порішили? — нервово посміхнувся Влад. — Ні? Ну, тоді вважай сказане вище доброю новиною, бо зараз буде погана. Цей чудило з «береттою» — сам Шурик, король мокрушного замовлення. На дядю Васю з Конотопа він би не полював. Думаю, за Шурика на тебе зараз такі люди образяться, що поряд із ними МВС і карний розшук здадуться мамою й татом…

Фандорін розлючено потер долонею чоло, аби навколишній світ перестав легковажно погойдуватися.

— Я мушу здатися владі. Поясню, як усе трапилося. Це була самооборона.

— Авжеж, — кивнув Соловйов, — самооборона: три контрольні в черепок. Чи ти скажеш ментам, що це твій друг Владик його домочував?

— Ти що! — із жахом закричав Ніколас. — Я про тебе взагалі нічого не буду говорити! Скажу, що зупинив першу зустрічну машину, що номера не запам'ятав, водія не розгледів, що…

— У МУРі не бевзі сидять. Ти порозповідай їм, звідки в англійського історика знайомі на кшталт Шурика і в яких кембриджах тебе навчили суперкілера з його ж власної волини компостувати.

Фандорін похнюпив голову. Ситуація уявлялася зовсім безвихідною. Здатися міліції — значить, підвести людину, котра прийшла на допомогу в тяжку хвилину. Не здатися — перетворитись на злочинця-втікача.

— Коротше, так! — Влад стукнув кулаком по столу — дві порожні чарки перевернулись, із трьох повних розхлюпалася горілка. — Мені що Шурик, що МУРик, що міністр Куликов. Будеш припухати тут стільки, скільки треба. А як стихне, я тебе через Туреччину за фуфловою ксивою відправлю. Менти — біс із ними, вони тебе тут не знайдуть. Я тих, інших побоююся. Хто Шурика з повідка спустив. Говори, Колю, все, що знаєш, не муч. Я маю прикинути, звідки чекати накату, щоб вчасно окопатися.

Ніколас дивився на красиву людину Влада Соловйова й мовчав. Сьогодні в магістра історії був вечір мужніх рішень. Нещодавно він прийняв одне, відчайдушне за своєю сміливістю, а тепер визріло друге, ще більш безглузде.

Не буде нічого він розповідати хороброму флібустьєрові. І прихистком його не скористається. Тому що це було б страшенною підлістю. Досить того, що він утягнув у цю кепську історію Алтин. Що ж він, зовсім покидьок, губити тих, хто йому допомагає?

Повестись із Владом порядно й чесно можна було одним способом — зникнути з його життя, не наражати його на смертельну небезпеку.

— Чого ти мовчиш, пеньок ти англійський? — вибухнув Соловйов. — Думаєш, я тебе прикрити не зумію? Зумію, не дрижи. Ти не дивися, що я без охорони їжджу, не визнаю охоронців. Своє тіло біле якось я збережу сам. А якщо не збережу, дві копійки мені ціна. Та бійці в мене є, броньові. Я їх із Чорногорська імпортую, так що вони на мене, як на Господа Бога моляться… Ти чого такий білий? Занудило?

А зблід Ніколас через те, що зрозумів: не відпустить його Соловйов. З точки зору його флібустьєрської етики це було б зрадою. Утримає друга, що вскочив у халепу, хоча б навіть силоміць утримає. Замкне в номер з меблями червоного дерева й навернутим комп'ютером — церемонитися не буде. Допускати цього не можна.

Найефективніше спрацьовують найпростіші хитрощі. Ніколас згадав, як спритно він утік від містера Пампкіна, великодосвідченого радника з безпеки.

— Так, нудить, — сказав магістр, рвонув комір сорочки. Підвівся, навмисно похитнувся (валізку тримав у руці). — Недобре. В мене буває — напади алергії. Я до туалету.

— А кейс тобі навіщо?

— Там таблетки, — збрехав Ніколас. — Зараз прийму, і пройде.

Для правдоподібності блейзер довелося залишити на стільці. Там, у внутрішній кишені, паспорт. Навіщо йому тепер паспорт? От гаманець у кишені штанів — це добре.

Вийшов у коридор. Збіг униз сходами. Із ресторану доносилися протяжні звуки пісні «По диким степям Забайкалья». Співали два голоси — один усе той же хриплуватий, чоловічий; другий мелодійний, жіночий. Красиво виводили, та зараз було не до пісень.

Помахати рукою Зінулі, всміхнутися. Швейцарові тицьнути папірця. Все!

Ніч. Виявляється, вже ніч.

От так Ніколас, от так спритник, усіх перехитрив — як Колобок. І від діда втік, і від баби втік.

Як похолодало. Марш-марш! Подалі від «Кабака».

По ди-ких сте-пах Забай-калля! Лівою, лівою! Раз-два!

ДОДАТОК:

Лімерик, складений нетверезим Н. Фандоріним увечері 15 червня, під час утечі з «Кабака»:

Розділ десятий

Дім на тринадцять вікон. Чарівні властивості кістки єдинорога. Корнеліусу стають відомими нові слова. Таємниця Філософського Каменя. Чужі розмови. Іван Артамонович розповідає казку. Негарно вийшло.

Сержант Олафсон заслужив бочонок пива, мушкетери Салтиков і Лютцен — по штофу горілки. За те, що швидко бігають, — так оголосив їм капітан фон Дорн, трохи віддихавшись і повернувшись од небесних турбот до земних.

За врятування від неминучої загибелі можна б дати й куди більшу нагороду, та треба було оберігати командирську честь. Коли з-за рогу церкви із залізним брязкотом вибігли троє солдатів, страшного татя в клобуці наче Божим вітром здуло. Щойно був тут, уже й кинджал заніс, а наступної миті розтав у темряві, навіть сніг не скрипнув. Солдати розбійника й зовсім не розгледіли — тільки ротного начальника, що крекчучи підводився з землі. Не розгледіли — й добре. Нічого їм дивитись, як нічний бандит їхнього капітана ногами топче.

Адам Вальзер — той, звичайно, все бачив, але базікати не став. Та до нього від пережитого страху й мова повернулася не зразу, а лише значно пізніше, коли в караульній улили йому в рот чарку горілки.

— Я сердечно вдячний вам, пане капітан фон Дорн, за порятунок. — Аптекар схопив Корнеліуса за руку — потиснути, але замість цього, схлипнувши, поліз із цілуванням, і раз-таки цмокнув у кісточки пальців, перш ніж капітан відсмикнув кисть. — Я старий, слабий чоловік. Мене так легко вбити! І всі знання, всі таємниці, котрими я володію, назавжди зникнуть. Мій розум згасне. О, яка це була б утрата!

Фон Дорн слухав упіввуха, стурбований зовсім іншою втратою. З кишенькового дзеркальця на безутішного капітана вищирявся дірявий рот. І це на все життя! Не кажучи вже про те, що єдину перевагу перед блискучим князем Галицьким безповоротно втрачено. Тепер ніколи більше не всміхнешся дамам, не свиснеш у чотири пальці, не відірвеш із хрускотом шмат од смаженої баранячої ноги… Чорт би його побрав, цього лікаря-аптекаря з його виявленням почуттів, ліпше б його прирізали там, у провулку!

— Я дам вам шолдатіф. Проведуть додому, — буркнув Корнеліус і мало не застогнав: він іще й шепелявив!

— Любий, дорогоцінний пане фон Дорн, — переполошився Вальзер. — А чи не могли б ви провести мене самі? У… у мене є до вас одна вельми важлива розмова. Щонайцікавіша розмова, запевняю вас!

При всьому бажанні Корнеліус не міг собі уявити, яка цікава розмова буде в нього із цією старою печерицею. Про клістирні трубки? Про вчені трактати?

— Ні. Служба, — коротко, щоб не шепелявити, відрізав капітан. Чорт! «Шлужба»!

Раптом тон аптекаря змінився, з благального зробився скрадливим.

— Киньте ви милуватися на осколки зубів. Я вставлю вам нові зуби, біліші від попередніх! І зовсім безкоштовно. В мене лишився шматочок кістки африканського єдинорога, беріг для найвищих осіб, але для вас не пожалію.

Капітан так і сіпнувся:

— Зуби можна вставити? Ви не жартуєте?

— Ну звичайно, можна! Я нажив тут, у Московії, трохи багатства, роблячи чудові штучні зуби для заможних міщанок — із моржевої та слонової кістки, а особливим модницям навіть із шліфованих перлин.

Від несподівано розчинених обріїв Корнеліус просвітлів і лицем, і душею.

— Із перлин — це прекрасно! Я теж хочу із перлин!

Вальзер поморщився:

— Єдиноріг значно ліпший. Що перлини? За рік-два розкришаться, а ріг риносероса слугуватиме вам до смерті. Й не забувайте, що писали стародавні люди про магічні властивості єдинорога. Його кістка приносить удачу, оберігає від хвороби, а головне — причаровує жіночі серця.

Аптекар хитро підморгнув, і капітан одразу ж здався:

— Ага, єдиноріг — це те, що мені треба. Ну, що ви сидите? Вставайте, ходімо! Так тому й бути, я проведу вас. Коли ви мені виготовите нові зуби?

— Якщо ваша ласка, зараз же, під час розмови. Я видалю корені, зроблю зліпок, виточу нові зуби і вставлю. Кусати ними антонівські яблука ви, звичайно, не зможете, але всміхатися дівчатам — скільки завгодно.

Біс із ними, з антонівськими яблуками. Корнеліус куштував — кислятина.

Іти виявилося далеко — за стіну Білого Города, за Скородомський земляний вал, але не на Кукуй, де мешкали всі іноземці, а в звичайну російську слободу.

— Не дивуйтеся, — сказав Вальзер, ледве встигаючи за широкою ходою капітана. — Приїхавши до Московії, я передовсім перехрестився в місцеву віру, і через те можу селитися, де побажаю. Мені там спокійніше, ніхто із співвітчизників не суне свого носа в мої справи.

Корнеліус був приголомшений. Ренегат! Віровідступник! А з виду такий гарний, душевний дідок.

— Покороблені? — посміхнувся Адам Вальзер. — Даремно. Я цим дурницям значення не надаю. Бог у людини один — розум. Решта — пусті забобони.

— Любов Христова забобони? — не витримав фон Дорн. — Божі заповіді? Спасіння душі?

Не встрявав би у богословську суперечку, та занадто вже легко відмахнувся аптекар од Ісусової віри. Вальзер охоче відповів:

— Забобони — гадати, що від того, як ти молишся чи хрестишся, залежить спасіння душі. Душу — а я розумію під цим словом розум і мораль — спасти можна, тільки роблячи добро іншим людям. От вам і буде любов, от вам і будуть Мойсеєві заповіді. Що з того, якщо я до церкви не ходжу і чортів не боюся? Зате, мій хоробрий пане фон Дорн, я безкоштовно лікую бідних і сиротам бездомним у шматкові хліба не відмовляю. В мене біля воріт завжди ящик із черствим хлібом виставлено.

— Чому з черствим? — здивувався Корнеліус.

— Навмисно. Хто ситий, не візьме, а хто по-справжньому голодний, тому й черствий окраєць радість.

Потім ішли мовчки. Фон Дорн розмірковував про почуте. Судження гера Вальзера при всій єретичності здавалися вірними. І справді, що за радість Господу від людини, яка тисячу разів на день кладе на себе хрест, а ближніх тиранить і мучить? Хіба мало довкола таких святош? Ні, ти будь добрим і милосердним до людей, а що там між тобою й Богом — нікого не обходить. Так і старший брат Андреас говорив, Божий чоловік.

Мабуть, Корнеліус уже не жалкував, що вплутався через маленького аптекаря в непотрібну бійку — тим паче що замість утрачених зубів незабаром будуть нові, чарівні.

Посеред темної вулиці, що складалася суціль із глухих парканів, аптекар зупинився й показав:

— Он, бачите дах? Це і є мій дім. — Хихикнув, поправив укриті памороззю окуляри. — Нічого особливого не примічаєте?

Фон Дорн подивився. Дощаний паркан у півтора людських зрости, над ним досить великий рублений дім зі спадистим дахом. Темні вікна. Нічого особливого, довкола точно такі ж будинки.

— Вікна порахуйте.

Порахувавши вузькі прямокутники, Корнеліус мимоволі перехрестився. Чортова дюжина!

— Це навіщо? — запитав упівголоса.

Вальзер відімкнув ключем хитрий замок на хвіртці, пропустив капітана вперед.

— І на першому, кам'яному поверсі теж тринадцять. Чудово придумано! Мене й так серед тутешніх мешканців чаклуном вважають — як же, німець, лікар, травник. А тринадцять віконець мене ліпше всіляких сторожових псів і вартівників охороняють. Злодії стороною обходять, бояться.

Він вдоволено засміявся, зачинив хвіртку на засув.

— Слуг у мене тепер нема. Було двоє хлопців, та лишилися там, на снігу лежати, — гірко зітхнув Вальзер. — Дурні були, тільки їм жерти і спати, а все одно жаль. Один приблудний, а в другого мати старенька на посаді. Дам їй грошей, на похорон і на прожиття. Тепер нових охоронців нелегко буде найняти. Вся надія на вас, гер капітан.

До чого він це сказав, Корнеліус не зрозумів і не розпитував. Хотілося, щоб аптекар, він же лікар, по-швидше зайнявся зубами.

Дім стояв на білому кам'яному підвалі, що був до половини заглибленим у ґрунт і майже зливався із засніженою землею. Спустившись на три сходинки, Вальзер відчинив ковані дверцята й цього разу ввійшов першим.

— Обережніше, гер капітан! — пролунав із темряви його голос. — Не налякайтесь!

Та було пізно. Корнеліус зробив крок уперед, підніс ліхтар і закам'янів: із мороку на нього витріщався чорними очницями людський скелет.

— Це для анатомічних занять, — пояснив Вальзер, який уже встиг запалити свічку. — Його, як і мене, звати Адам. Я тримаю його в сінях для додаткового захисту від злодіїв — раптом хтось із найодчайдушніших не злякається чортової дюжини або, скажімо, не вміє рахувати до тринадцяти. Заходьте, будь ласка.

Він запалив іще декілька свічок, і тепер можна було розгледіти простору кімнату, що займала, мабуть більшу частину підвалу. Дивовиж тут було предосить, одна страшніша за іншу.

На стіні, над схемою людського черева, висіла величезна черепаха з полірованим панцером. Ліворуч — величезна зубата ящірка (крокодил, здогадався Корнеліус). На полицях стояли жовті людські черепи та скляні банки, де в прозорій рідині плавали шматки тельбухів — треба гадати, теж людських. Повсюдно на мотузках було розвішано пучки сухої трави, низки грибів, якісь корінці. Ні ікони, ні розп'яття Корнеліус не виявив, хоча навмисне оглянув усі кутки.

— Тут у мене і приймальний покій, і аптека, — пояснював господар, установлюючи між чотирьох канделябрів чудний стілець — із ремінцями на підлокітниках.

— Це навіщо? — сторожко поглянув фон Дорн на тортурного вигляду сидіння.

— Щоб мої пацієнтки не билися й не смикалися, — сказав Вальзер. — Але вас я, звичайно, прив'язувати не буду. Для мужнього воїна, як і для філософа, біль — дрібниці, що не заслуговують на увагу. Простий свербіж потривожених нервів. Сідайте і відкрийте ширше рота. Чудово!

Корнеліус приготувався терпіти, але пальці лікаря були спритними та обережними — не чіпали, а ковзали, не мучили, а лоскотали.

— Дуже добре. Удар був таким сильним, що обидва корені розхитано. Я легко їх висмикну… Які чудові білі зуби — ніби в молодого лева. О, ви справжній герой! Знаєте, я людина боязка, я не розумію природи безстрашності. Хоробрі люди так легко й нерозважливо ризикують своїм життям, зовсім не думаючи про наслідки! Адже найменша помилка — і все. Морок, небуття, всьому кінець. Дев'ять місяців у материнській утробі, довге і важке дорослішання, щасливе врятування від сили-силенної хвороб і небезпек — і все це розтоптано, перекреслено через один нерозумний крок. Гине цілий світ, що даний людині у відчуттях і роботі розуму! Адже помреш — і не дізнаєшся, що буде завтра, через рік, через десять років. Ніколи більше не побачиш весняного ранку, осіннього вечора, трав'янистих луків, які стелються під вітром! Які ви непробачно, злочинно дурні, панове сміливці! Та все ж я в захопленні від вашої дурості. Вона прекрасна, ця відчайдушність, із котрою людина через примху, дурницю, вигадку відмовляється від усіх дарів життя і самого буття! Воістину лише цар всесвіту здатний на таке марнотратство! Ширше рота, ширше!

Корнеліус мугикнув, бо лікар несподівано вхопив його чимось залізним — здалося, що просто за щелепу — і потягнув.

— Один вийнято. Р-раз! Ось і другий. Прополощіть рота горілкою й виплюньте в миску.

Як слід поганявши між щоками добрячий ковток горілки, випльовувати її капітан, звичайно, не збирався — проковтнув і зразу ж потягнувся до пляшки випити ще, та Вальзер не дав.

— Досить. Я хочу, щоб ви слухали мене з ясним розумом. Я збираюся повідомити вам щось таке, що змінить усе ваше життя.

Аптекар схвильовано поправив окуляри, запитливо подивився фон Дорну в вічі.

— Маю надію, змінить на краще? — пожартував той.

Вальзер замислився.

— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть, гер капітан, чи є у вашому житті яка-небудь велика таємниця, котру ви намагаєтеся розгадати?

— Велика? Дякувати Богові, нема. — Корнеліус усміхнувся. — Звичайно, крім самого життя.

— Тоді вважайте, що досі ви по-справжньому не жили, — дуже серйозно, навіть урочисто сказав Вальзер. — Людське життя набуває сенсу, тільки коли в ньому виникає Велика Таємниця. Слухайте ж. Ви перший, кому я вирішив одкритися. Коли б я вірив у Бога, то вважав би, що вас послав мені Господь. Але Бога нема, є тільки сліпий випадок, а отже, спасибі сліпому випадку.

Фон Дорн відчув, що йому передалося хвилювання співбесідника, й жартувати більше не намагався — весь перетворився на слух.

— Ви хоробрий, сильний, великодушний лицар. У вас жваві, розумні очі. Як нечасто поєднуються в людях ці дорогоцінні якості: сила, великодушність і розум. Можливо, я роблю непоправну помилку, довіряючись вам, але ж якби ви не кинулися з такою самовідданістю рятувати мене, я все одно вже був би мертвим. — Вальзер здригнувся. — Ченці випотрошили б мене живцем, вивідали мою таємницю, а потім кинули б на клювання воронам.

— Ченці? А я гадав, це звичайні грабіжники, що начепили чорні ряси, аби їх не було видно в темряві.

— Хіба ви не впізнали Юсупа? — здивувався аптекар. — Ви ж були з ним віч-на-віч.

— Якого Юсупа? Ви маєте на увазі ту каналію, що вибила мені зуби? Ні, лиця я не розгледів — місяць світив йому в спину. Хіба він мені знайомий?

— Це ж Йосиф, підручний митрополита Антіохійського!

— Ви хочете сказати, що на вас напали люди Таїсія?

Корнеліус пригадав, як високопреосвященний шептався про щось із чорнобородим аскетом, і той одразу ж висковзнув за двері. Ні, це було абсолютно неможливо.

— Не може бути, — затряс головою капітан. — Такий учений муж, служитель Божий. Ви помиляєтесь!

— Хто служитель Божий, Юсуп? — Вальзер розсміявся. — Не хотів би я зустрітися з його богом. Юсуп — сирієць, хашишин, головний довірений Таїсія, виконавець усіх його темних справ.

— Хаши… Хто?

— Хашишин. Є на Сході такий таємний орден, його членів змалечку готують до ремесла вбивці. Ті люди вірять, що можуть досягти райського блаженства, коли вбиватимуть за велінням свого імама. Всі таємні вбивства Леванта і Магріба здійснюються хашишинами, вони майстри своєї кривавої справи. У них немає ні сім'ї, ні звичайних людських почуттів і пристрастей — тільки куріння хашишу та вірність імамові.

— Так, я чув щось про цих фанатиків, — кивнув фон Дорн. — Їх іще називають ассасинами. Та тільки до чого тут його високопреосвященство?

— Багато років тому Таїсій викупив Юсупа в антіохійського паші, врятував од жахливої кари — здирання шкіри живцем. З того часу Юсуп вважає його своїм імамом і відданий йому як пес. Знаєте, як Таїсій досяг нинішнього свого становища? Всі його недоброзичливці та суперники дивним способом вирушали на той світ. Варто було Таїсію забажати єпископської катедри в Салоніках, і тут же звільнилася вакансія — архієрей ні з того ні з сього скрутив собі в'язи, впавши уночі з ліжка. Таким же чином дісталася грекові архієпископська митра, згодом і митрополитська. О, я багато дечого знаю про їхні з Юсупом діла! Коли Таїсій ставить перед собою мету, він не зупиняється ні перед чим. Заради Лібереї цей хижий звір розірве мене на шматки. А він же ще не знає про Замолея!

— Ліберея? Замолей? — нахмурився Корнеліус на нові слова. — Що це чи хто це?

Адам Вальзер збився, потер пальцями лоба.

— Вибачте мені, друже мій. Я перескакую з одного на друге й тільки морочу вас. Зараз, зараз я заспокоюсь і розповім усе по порядку. Знаєте що? Я говоритиму й одночасно робитиму вам зуби — це допоможе моєму розуму вибудувати послідовний ланцюжок викладу. Спочатку скажу лиш одне: мова піде про найбільший скарб із усіх відомих людству.

Цю передмову мудрий аптекар, без сумніву, зробив для того, щоб капітан вислухав розповідь з належною увагою.

Хитрощі подіяли — Корнеліус усім тілом подався вперед.

* * *

— Найбільший скарб? — запитав фон Дорн, не тільки пришіптуючи, а ще й якось раптом охрипнувши. — Ви говорите про золото?

Вальзер розсміявся — не весело, а скоріше гірко.

— Ви вважаєте, гер капітан, що на світі немає нічого ціннішого від золота?

— Чому ж, є. Коштовне каміння, приміром. Алмази, сапфіри, смарагди.

— Що ж, — аптекар узяв якісь кістяні рогачики й загадково всміхнувся, — є там і коштовне каміння, а золота стільки, скільки ви забажаєте.

— Стільки, скільки я забажаю? — спантеличено перепитав Корнеліус.

— Саме так. Скільки вам треба для цілковитого задоволення — пуд, сто пудів, тисячу?

Брови фон Дорна грізно зійшлися. Здається, гер Вальзер дозволяє собі насміхатися? Аптекар же, помітивши, як змінилось обличчя мушкетера, зайшовся тихим сміхом — мабуть, усе-таки не знущальним, а збудженим.

— Не вертіть головою, мій юний друже, ви мені заважаєте. Сидіть і терпляче слухайте, я почну здалеку.

Він уставив Корнеліусу в рот кістяні розпірки, й на цьому діалог природним чином перетворився на монолог.

— Вісім років тому я вступив професором фармакології та травознавства на медичний факультет Гейдельберзького університету. Ви, звичайно ж, чули про цей поважний навчальний заклад.

Фон Дорн ствердно угукнув — у Гейдельберзі, тільки на теологічному факультеті, навчався його брат Андреас.

— Не трясіть головою, сидіть сумирно… Умовою моєї угоди з ректоратом було те, що у вільний од лекцій і лабораторних дослідів час мені буде дозволено вільно порпатися в університетських архівах. На ту пору я був прихильником галеністської терапії, вивчав цілющі властивості сурми і мав надію відшукати корисні відомості про цю дивовижну субстанцію в трактатах і записках знаменитих алхіміків попередніх століть. Попутно мені траплялося багато щонайцікавіших документів, які не мали відношення до предмета мого наукового інтересу, одначе людина з допитливим розумом завжди тримає очі широко відкритими — адже ніколи не знаєш, звідки проллється благословенне світло. І ось одного разу я натрапив на записи одного пастора, такого собі доктора Савентуса, людини великої вченості, знавця грецької та давньоєврейської премудрості. Він жив сто років тому.

Фон Дорн застогнав — боляче.

— Потерпіть, тут, у яснах, застряв маленький осколок зуба. Ось так! Більше боляче не буде… Цей богослов служив у Лівонії парафіяльним священиком і під час війни потрапив до московського полону. Після сили-силенної пригод, які я вам переказувати зараз не буду, Савентус опинився в Кремлі, де постав перед очима царя Івана — того самого, якого потім прозвали Грозним. Пастор пише, що цар обійшовся з ним милостиво і сказав, що давно шукає вченого мужа, котрий допоміг би йому розібрати стародавню бібліотеку, яка дісталася государеві од пращурів. І далі автор записок докладно розповідає історію цієї книгозбірні, котру він іменує Лібереєю. Царська бібліотека… Прополощіть рот горілкою, та тільки, благаю, не ковтайте.

Скориставшись тим, що знову може говорити, Корнеліус нетерпляче вигукнув:

— Послухайте, гер Вальзер, до дідька вашу бібліотеку! Розповідайте про скарби.

— Так бібліотека і є той самий скарб!

Капітана охопило глибоке розчарування. Він так і знав, що цей книжний черв'як зверне кудись на нудне казна-що. Знайшов, кого слухати всерйоз, розвісив вуха!

Вальзер знову засміявся.

— У вас навдивовиж виразна міміка, гер фон Дорн. Зараз я виготовлю зліпок із воску. Поширше рота й не здумайте ворушитися.

«Хай базікає, — думав Корнеліус, поки лікар залишив йому ясна в'язким і гарячим, — тільки б зробив гарні зуби».

— Ліберея — це та сама бібліотека візантійських імператорів, в основу якої лягло зібрання великої Александрійської бібліотеки і твори перших християнських віровчителів. Двісті років тому принцеса Софія, племінниця останнього кесаря, привезла великому герцогу московитів цей скарб у посаг. Неосвічені царі книгами цікавилися мало, і до Івана бібліотека так і пролежала в сундуках майже неторканою. За півстоліття до Савентуса до книг допустили вченого афонського ченця Максимуса, та розібрати бібліотеку до кінця не дали. А між тим Савентус пише, що в сундуках лежали рідкісні, а то й зовсім унікальні списки й рукописи, найнемудрящіший з яких коштував би не менше тисячі дукатів. Це за цінами столітньої давності, а в нашу освічену епоху король французький заплатив би за невідому комедію Арістофана чи власноручні записки Тацита п'ятдесят, ні, сто тисяч ліврів!

Корнеліусу вже не здавалося, що Вальзер верзе нісенітниці. Хто б міг подумати, що стародавня писанина коштує таких скажених грошей? Сто тисяч ліврів!

— Але Арістофан, Тацит — це все дурниці, мій хоробрий капітане. — Аптекар нахилився впритул до лиця Корнеліуса. У блакитних очицях Вальзера вогниками захоплення горіли відображення свічок. — У посагу принцеси Софії був сундук із таємними, забороненими книгами, доступ до яких мали тільки самі порфіроносці. Що в тому сундуці — цареві Йвану було невідомо, бо всі книги й рукописи там були стародавніми мовами. Саме з таємного сундука Савентусу й було звелено почати. Крім деяких першохристиянських книг, які вважались у Візантії єретичними, пастор виявив там грецький трактат з математики, написаний якимсь Замолеєм, про якого Савентус ніколи не чув.

Капітан здвигнув плечима — мовляв, я ж тим паче.

— Лівонець почав вивчати цей трактат і ахнув — книга виявилася непевною, вірніше подвійною: зверху грецький текст на пергаментних аркушах, а під ними інший, іще давніший, написаний на папірусі. За колишніх часів так іноді робили — ховали одну книгу всередині іншої… Віск захолов. Дайте-но вийму.

— А що там було, на цьому секретному папірусі? — запитав фон Дорн, стираючи з ясен восковий наліт.

Адам Вальзер підніс догори палець і промовив:

— Усе золото всесвіту. — Подивився на відвислу щелепу мушкетера, засміявся. — Я не жартую. В цьому арамейському рукопису якнайдокладніше було викладено рецепт виготовлення Червоної Тинктури.

— Рецепт чого?

— Червоної Тинктури, або Магістеріуму — магічного порошку, який іноді називають Філософським Каменем.

— Того самого Філософського Каменю, котрий намагаються добути алхіміки? Каменю, за допомогою якого будь-який метал можна перетворювати на золото?

«А може, аптекар божевільний, — подумав капітан. — Авжеж. І поводиться дивно, і говорить чудно». Та голос здорового глузду майже відразу замовк, заглушений шаленим стукотом серця. Усе золото всесвіту!

— Ну, припустімо, не будь-який, — похитав головою Вальзер, — а тільки той, що найближче до золота за субстантивною масою. Приміром, ртуть. Бачите, мій славний друже, всередині кожної частинки матерії дрімають могутні сили, котрі лише очікують миті, щоб прокинутися. Від того, в якому положенні застигли ці сили, й залежить, що це за речовина — залізо, мідь або, скажімо, олово. Речовина, що іменується Філософським Каменем, пробуджує ту потаємну силу, багатократно помножує її, а тому сили матерії починають рухатись і застигають, уже зчепившись іншим чином. Внаслідок цього процесу один елемент здатен перетворюватися на інший. Зрозуміло, чим елементи спорідненіші один з одним, тим менше Філософського Каменю потрібно для трансмутації.

— І в цьому самому Замолеї вміщено було рецепт добування золота?

— Так, із найдокладнішим описом усіх стадій цього процесу і навіть із зразком золотих піщинок. Савентус бачив їх на власні очі й перевірив кислотою.

Корнеліус вхопився рукою за комір — зробилося душно, спекотно.

— Значить, усе точно? І Філософський Камінь — не вигадка шахраїв?

— У своїх записах пастор клянеться Господом Ісусом, що золото справжнє і що рецепт достовірний. Савентусу доводилося займатись алхімією, а тому він розумівся на подібних речах.

— Зачекайте, гер Вальзер, я нічого не розумію… — Капітан схопився за скроні. — А чому константинопольські імператори не скористалися рецептом? Із Філософським Каменем вони могли б не тільки відновити Велику Римську імперію, але й заволодіти всім світом!

Аптекар розгублено закліпав очима.

— І справді, чому? — пробурмотів він. — Ага, я знаю. Базилевси вважали алхімію бісівством, диявольською наукою. Східна імперія проіснувала тисячу років і за цей час майже не змінилась. Вона була схожою на муху, що застигла в бурштині. Візантійці не вірили в науку, розум і прогрес, ось чому їх обігнали західні та східні варвари. У Константинополі не розвивали знань, а лише накопичували їх без усякої користі. Спасибі, хоч не знищували, а зберігали — як той заборонений сундук із книгами. У цьому грецькі імператори були дуже схожими на російських царів.

— Що ж, і цар Іван теж побоявся бісівщини?

— Не думаю. Коли Савентус повідомив йому про свою знахідку, цар звелів видерти пергаментні сторінки лжетрактату, а папірус закувати в срібний оклад, суціль викладений «вогненними ладами країни Вуф» — так сказано в записках. Не знаю, що це за країна, але в Росії лалами називають рубіни.

— Обкладинка суціль із рубінів? — тремтячим голосом перепитав фон Дорн. Такий скарб уявити було легше, ніж якийсь там невідомий Філософський Камінь.

— Так. Але побачивши, яким жадібним вогнем загорілись очі царя, пастор перелякався — зрозумів, що володаря такої таємниці цар живим не випустить. І, скориставшись тим, що тримали його вільно, Савентус утік із Москви — спочатку до Литви, звідти до Польщі, а осів у Гейдельберзі. Там він незабаром і помер, заповівши свої записки факультетові. На титульному аркуші рукопису лишилася примітка вченого секретаря: «Маячня й нісенітниця, бо пан доктор Савентус, як відомо всім, був слабий розумом. Та ще і його вигадки про звичаї московитів неправдоподібні». Такий ось вирок. Не дивина, що до мене протягом ста років до рукопису ніхто не заглядав.

— А що, коли й справді все маячня й нісенітниця? — стривожився капітан. — Ви ж не бачили цього Савентуса, а вчений секретар його добре знав. Виходить, усім у Гейдельберзі було відомо, що ваш пастор божевільний.

— Цілком можливо, що від перенесених злигоднів Савентус і справді почасти зробився слабий розумом, — визнав Вальзер. — Та його свідчення аж ніяк не маячня. Для гейдельберзьких професорів минулого століття Московія була казковою країною, я ж тепер знаю точно, що пастор писав про звичаї московитів правду. Нема ніяких сумнівів у тім, що Савентус дійсно жив у Кремлі й зустрічався з грізним царем Іваном. А якщо пастор настільки точний у другорядних подробицях, навіщо б йому вигадувати небилиці про Філософський Камінь?

Аптекар поглянув на капітана поверх окулярів і змахнув маленьким напилочком, яким обточував шматочок білої кістки — певно, того самого магічного бивня єдинорога.

— Так, може, саме в цьому й виявилося божевілля пастора? У фантазіях про Ліберею?

— Ні, не може. Прочитавши записки, я почав збирати відомості про візантійську імператорську бібліотеку і виявив, що й тут Савентус нічого не вигадує. Ліберея дійсно потрапила до Москви. А пізніше, коли по дорозі в Росію я зробив зупинку в Дерпті, я бачив список Лібереї, складений якимсь пастором Веттерманом — іще одним лівонцем, котрому цар Іван показував свої книжкові скарби. «Математика» Замолея значиться і у Веттермановім перелікові.

— Це міняє справу, — повільно промовив Корнеліус. — Отже, сумнівів немає?

— Ані найменших. — Рука Вальзера розмірено водила поверх верстатика, добуваючи тонкі, скреготливі звуки. — Я припускаю, що після втечі Савентуса російський цар не зміг відшукати в Москві людину доволі вчену й проникливу, щоб не лише прочитати, але й розшифрувати арамейські письмена. Савентус пише, що давній автор застосував якийсь тайнопис, зрозуміти котрий здатен тільки досвідчений майстер алхімії. Відомо, що в пізніші роки царювання Іван полюбляв розмовляти з книжниками, і для деяких із них це дуже кепсько закінчувалось. А потім тиран ізсунувся з глузду. Жив затворником, прокопав під своїми палацами в Кремлі й Олександрівській слободі силу-силенну підземних ходів, усе ховав скарби від справжніх і вигаданих ворогів. В одному з таких тайників сховав і Ліберею — ніхто не знає, де саме. Цар помер дуже швидко, за грою в шахи. Своїх таємниць заступнику відкрити не встиг.

— Так де ж шукати ці сундуки?

— Тут, у Москві, — впевнено заявив Вальзер, розглядаючи виточений двозубець. — Восьмий рік я живу пошуками Лібереї. Завербувався в Росію, а потім вивчив мову і прийняв православну віру, щоб безперешкодно читати стовпці у царських архівах. У мене є знайомці ледве не в усіх приказах. Одних я лікував, других пригощав, третім робив подарунки. Й ось тепер я близький до розгадки, дуже близький. Скоро книга Замолея буде моєю!

— Справді?! — вигукнув Корнеліус.

Аптекар знову схилився над верстатиком.

— Так. Нещодавно в старій писцевій книзі приказу Государевих майстерських палат я натрапив на запис від 7072 року про те, що водовозних справ майстру Семену Рижову звелено виготовити свинцеві дошки, аби вкрити ними, а потім запаяти підлогу, стіни і склепіння якогось підвалу, «а якого, сказано в документі, те відомо лише великому государеві». Уявляєте?!

Фон Дорн подумав, здвигнув плечима.

— Мало що це могло бути.

— Ні, мій добрий друже, запаяні свинцеві стіни і склепіння потрібні для збереження від вологи — щоб не відволожилися книги. І час збігається: Савентус утік із Москви саме восени 1564 року — за московським літочисленням 7072-го! Це й був тайник для Лібереї, я певен.

— А де він міститься, цей тайник, ви знаєте?

Вальзер підійшов до капітана.

— Здається, знаю. Залишилося дещо уточнити. Іще ледь-ледь, і розгадка буде в мене у руках… Будь ласка, відкрийте рота.

Але рота Корнеліус відкрив не зразу. Подивився у примружені очі аптекаря й задав таке запитання:

— Якщо ледь-ледь, то навіщо я вам потрібен? Чому ви вирішили відкрити мені вашу таємницю? Ви не боїтеся, що я захочу заволодіти всім золотом всесвіту сам, без вас?

— Боюсь, — покірливо зітхнув Адам Вальзер. — Якщо відверто, то дуже боюсь. Але на світі так багато страшного, що доводиться вибирати — чого ти боїшся більше, а чого менше. Та й потім, до чого вам книга Замолея без мене? Ви не зможете її прочитати, і дуже складних хімічних метаморфоз без мене вам не здійснити. Ми з вами потрібні один одному, пане фон Дорн, а взаємна потреба — найміцніший з усіх будівельних розчинів, на котрих тільки може бути споруджена будівля любові та дружби. Я не можу більше обходитися без надійного захисника й помічника. Особливо тепер, коли Таїсій побачив мене в домі у боярина Матфеєва.

Корнеліус, який уже роззявив було рота на всю ширину, знову зімкнув губи.

— Чому?

— Грек розумний, він напевно здогадався, навіщо я проник до будинку пана канцлера. Я упрохав свого начальника по Аптекарському приказу віце-міністра Голосова роздобути для мене запрошення до боярина. Матфеєв — наймогутніша людина в усій Московії та до того ж славиться як любитель раритетів. Я зрозумів, що самотужки Ліберею не здобуду, інша справа — з таким високим покровителем. На цей крок я відважився після тривалих вагань, але іншого виходу, як мені здавалося, не існує — адже я ще не мав щастя зустрітися з вами. Я міркував так: усім відомо, що гер Артамон Сергійович — людина освічена і чесна. Він, звичайно, забере бібліотеку собі, але принаймні щедро нагородить мене. Скажімо, якщо я попрошу з усієї Лібереї один-єдиний трактат з математики, навряд чи добрий боярин відмовить мені в такій малості… Ось для чого я з'явився на цей новорічний прийом: придивитися до Матфеєва, скласти про нього власне судження, а там, вибравши момент, випрохати в його превосходительства приватної аудієнції для певної найважливішої справи. Чи міг я передбачити, що зустріну там цього проклятого Таїсія? Митрополит чудово знає, що я не з числа лизоблюдів, які оббивають пороги вельмож заради користолюбства чи марнославства. Він, без сумніву, здогадався, що в особі канцлера я маю надію знайти покровителя. Тому ж то підлий грек і звелів своєму хашишинові мене викрасти, допитати, а потім, звичайно ж, і вбити.

Корнеліус нетерпляче затряс рукою, даючи зрозуміти, що в нього є безліч запитань.

— Тихо, гер капітан, зараз найвідповідальніший момент — я закріплюю ваші нові зуби… Але все на краще. Тепер мені не потрібен Матфеєв. Цілком достатньо й капітана фон Дорна. Ми заздалегідь домовимося з вами, як поділити Ліберею. Адже ви не будете забирати собі книгу Замолея? Навіщо вона вам? Якщо хочете, я віддам вам її оклад із лалів. Там, у сундуках, багато й інших книг у коштовних обкладинках — всі вони теж ваші. З такою здобиччю ви будете одним із найбагатших людей Європи. Мені ж оддайте тільки папірус, добре?

Аптекар ледь натиснув, уставляючи кістяну дентуру на місце, й подивився на Корнеліуса зі страхом і благанням.

— Гаразд, — великодушно відповів капітан, поцокав язиком, пристосовуючись до штучних зубів, і повторив упевненіше: — Гаразд, нехай папірус буде ваш, а дали країни Вуф і всі інші книжки з коштовними обкладинками — мої.

Усе золото всесвіту — це, звичайно, дуже багато, та ще невідомо, чи зуміє Вальзер видобути за стародавнім рецептом свою тинктуру, а от рубіни — штука правдива, їх завжди можна продати за непогані гроші.

— А чи велика книга? — раптом затурбувався фон Дорн. Що коли вона завбільшки з мініатюрний молитовник, який він бачив у Сашеньки Матфеєвої? Такий долонею накриєш.

— Велика, дуже велика, — заспокоїв аптекар. — Савентус пише, що вона розміром in quarto. І лали вкривають її суціль, з обох боків. Іще пастор згадує про Юстиніанів кодекс в окладі з великих перлин, про Гефестіонову «Географію» з обкладинкою із смарагдів і про античний список «Енеїди» у скриньці пергамської роботи з інкрустацією жовтими й чорними опалами. Друже мій, ви не зостанетесь в накладі! Дайте тільки чесне слово дворянина, що Замолея віддасте мені!

— Без обкладинки, — уточнив капітан і, поклавши руку на ефес шпаги, поклявся: — Клянуся честю роду фон Дорнів, що виконаю умови нашої угоди. А тепер дайте-но мені дзеркало.

Він широко всміхнувся своєму відображенню і залишився цілком задоволеним: нові зуби виявились аж ніяк не гіршими за старі. А коли ще згадати і про чарівні властивості єдинорога, то виходило, що князеві Галицькому, можливо, ранувато святкувати перемогу.

— До речі, — згадав фон Дорн. — А що за рахунки у вас із митрополитом? І як він міг розгадати причину вашої появи в Артамонівськім провулку? Що за надприродна проникливість?

— Нічого надприродного. Таїсій прибув до Росії з тією ж метою, що і я, — шукати Ліберею. Офіційним приводом було посередництво в суперечці між царем і попереднім патріархом Никоном. Але Никона давно немає, а Таїсій уже котрий рік усе зволікає з від'їздом до своєї митрополії. Каже, приріс душею до Москви та великого государя. Я ж то знаю, до чого він приріс. Таїсій такий же одержимий, як і я. Він був католиком, вивчав в Італії богослов'я, йому пророчили блискучу церковну кар'єру, а грек узяв та й поїхав на Схід, прийняв православ'я, втерся в довір'я до Константинопольського патріарха. Насправді Таїсій таємно лишився латинянином і служить Святійшому престолу, та є в нього й інша, своєкорислива мета. У роки навчання він звідкілясь прознав про посаг візантійської принцеси і забажав відшукати безцінні раритети. Спочатку вирушив до Константинополя, там упевнився, що Ліберея має бути в Москві, й перемістився до Росії. Спершу, щойно приїхавши, попрохав царя Олексія Михайловича надати йому доступ до царського книгосховища. Російський монарх дуже здивувався такому проханню, бо вся бібліотека великого государя складалась із трьох десятків новодрукованих требників та порадників для соколиного полювання. Тоді грек зрозумів, що Ліберею сховано в якомусь таємному місці, й відтоді шукає. Він упертий, од свого не відступиться. А про те, як грек довідався, що я теж розшукую зниклу бібліотеку, я розповім вам якось іншим разом. Зараз це неістотно.

— Митрополит знає про Замолея? — нахмурився капітан.

— Ні, навіть не здогадується.

— Навіщо ж тоді він витрачає стільки років на пошук якихось книг? Адже Таїсій не нам з вами рівня, він і без того багатий. Я бачив його палати на Моховій вулиці — справжній палац.

— Ах, пане фон Дорн, ви некнижна людина, — з жалем зітхнув Вальзер. — Якби ви знали, що за насолода для істинного цінителя тримати в руках стародавній дорогоцінний твір, який існує в одному-єдиному примірнику… Для людей, подібних до мене і Таїсія, це сильніше будь-якого вина. Ну а про гроші теж забувати не слід. Савентус налічив у царських сундуках вісім сотень фоліантів, кожен з них вартий сьогодні цілої купи золота. Тут ідеться про мільйони, а грек жадібний.

Фон Дорн пильно поглянув на співбесідника, вражений раптовою думкою. Нехай митрополит Антіохійський жадібний і заради золота готовий на що завгодно, але аптекар на користолюбця не схожий. Навіщо йому «все золото всесвіту»? Що гер Вальзер із ним робитиме? Навряд чи цьому філософові, цьому співцеві людського розуму, потрібні палаци, розкішні виїзди, парчеві камзоли й дорогі куртизанки. Тут було над чим поміркувати. Але заговорив Корнеліус про інше:

— Ех, коли б знаття, який мерзотник цей Таїсій, я не звелів би трупи ченців до Убогого дому везти! Спробуй знайди їх там тепер, серед багатьох інших, кого порішили за ніч по Москві. Ярижки без сумніву роздягли ченців догола, не впізнаєш. Був би чудовий доказ проти Таїсія — адже його слуги намагалися вас викрасти.

— Любий пане фон Дорн, — здвигнув плечима аптекар. — У Німеччині це, можливо, й було б доказом, але тільки не в Росії. Тут немає ні правильного слідства, ні правосуддя. І вже тим паче не знайти управи на тих, які в милості у його царської величності. Нічого, я тепер буду вдвічі обережнішим, а з вами мені й зовсім нічого не страшно, правда?

Вальзер довірливо заглянув капітану в вічі.

Від усвідомлення відповідальності за цього беззахисного дивака Корнеліус набрав поважного вигляду. Покійний батько говорив: «Найгіршим із злочинів є не крадіжка, навіть не вбивство, а зрада. Ніколи не зраджуй людини, котра тобі довірилась. Обманювати можна лише тих, які тобі не вірять; зраджувати дозволено лише тим, які на тебе не надіються». Гер Вальзер не пожалкує про те, що довірив свою долю Корнеліусу фон Дорну.

— Для вашого збереження можу запропонувати таке, — діловито сказав капітан. — Якщо не пожалієте трьох алтинів на день, біля вас увесь час будуть перебувати двоє солдатів моєї колишньої роти, змінюючи один одного. Я з ними умовлюся. Тільки не купуйте їм вина і розраховуйтесь не вперед, а наприкінці дня. А я буду поряд з вами у вільні від служби години. З чого почнемо пошуки Лібереї?

Трохи подумавши, аптекар відповів:

— Я продовжу шукати в старих писцевих книгах. Мусили ж лишитися ще якісь сліди таємних підземних робіт. А ви, мій друже, пошукайте свинцеве сховище просто під царською резиденцією, Кам'яним Теремом. Вам слід проникнути в підвали того крила, що виходить до церкви Спаса на Бору. Саме там був розташований дерев'яний палац Івана, нинішні палати вибудовано на старому фундаменті. Мені туди потрапити немає можливості, а ви часто буваєте там в караулі. Чи зможете ви проникнути туди, не наражаючись на занадто велику небезпеку?

— Зможу, — впевнено заявив Корнеліус. — Мої мушкетери несуть караул довкола всього палацу, а я ходжу, як мені спаде на думку, — перевіряю відбування ними служби. Найближчої середи знову наша черга. З боку Грановитої палати є дверці до підвалу, завалені дровами — схоже, що ними давно не користуються. Та що мені там робити? Підвали здебільшого забиті всяким непотрібним мотлохом, там немає нічого цінного.

— Пройдіть по всіх підвальних приміщеннях. Простукайте підлогу піхвами вашої шпаги — чи не буде в якомусь місці лункого звуку, чи не відгукнеться свинцеве склепіння тайника дзвінким відлунням. Упораєтесь?

— Певна річ.

Корнеліус уявив солодку мить: ось він б'є залізом об кам'яну плиту й чує, як відгукується благословенна пустота.

— Ну, гаразд, — сказав він. — Припустімо, я знайду Ліберею й виноситиму звідти по одній-дві книги за раз. Де ми ховатимемо здобич? Це ж царська власність. Знаєте, що буває за викрадення государевого майна?

— Знаю, — кивнув аптекар. — Я навмисне довідувався в кримінальному уложенні. Спочатку нам відрубають праву руку, припалять смолою, аби ми передчасно не зійшли кров'ю, а потім повісять за ребро на залізний гак, де ми з вами будемо висіти, поки не здохнемо. Не турбуйтесь, я все обміркував. У мене заготовлено тайник, не гірший, ніж у царя Івана. Ходімте, покажу.

Він пройшов у віддалений куток, нахилився над однією з плит підлоги і з деяким зусиллям трохи підняв її, підваживши ножем. Плита була тонкою і не важкою — слабосилий Вальзер самотужки зміг відставити її вбік.

— Бачите, тут іще одна плита, з кільцем. Витягніть її.

Під другою плитою відкрилася чорна діра. Вальзер узяв канделябр із трьома свічками й освітив приставну драбинку, що вела вниз.

— Давайте ви перший, я слідом.

Притримуючи шпагу, Корнеліус поліз у люк. Яма виявилася не дуже глибокою, не далі ніж через десять футів підбори капітана досягли долівки. Згори, крекчучи, спускався аптекар.

— Тут у мене приготовлено секретну лабораторію, — пояснив він, високо піднявши канделябр. — Деякі досліди безпечніше провадити подалі від свідків. Приміром, добувати Філософський Камінь.

Висвітлився стіл із якимись склянками і трубками, грубий дерев'яний стілець.

— Дивіться сюди.

Вальзер зупинився точно посередині невеликого склепу, присів навпочіпки й трохи розгріб землю. Виявилося дерев'яне, обкуте металом віко великого сундука. Аптекар узявся обома руками за ручку, відчинив. Усередині було порожньо.

— Це так званий «алтин-толобас», сундук, просякнутий особливою сумішшю, яка не пропускає вологи. В часи, коли Московією володіли татари, в таких толобасах ханські намісники-баскаки перевозили зібрану данину: золото, срібло, соболів. Манускрипти можуть зберігатися тут хоч тисячу років, нічого з ними не трапиться. І ніхто їх не знайде. Головне — не попадіться, коли виноситимете книги з Кремля.

* * *

Проникнути до двірських підвалів виявилося ще простіше, ніж припускав Корнеліус. Коли мушкетери заступили на караул (рано-вранці, ще вдосвіта), капітан переклав частину засніженого стосу дров, залишивши за ним вузький лаз до іржавих залізних дверцят. Замок відкрив кинджалом, завіси змастив рушничним мастилом. Потім, обійшовши пости, повернувся на те ж місце і прослизнув усередину.

Там теж зберігалися дрова — мабуть, не один рік, бо зверху поліна були затягнуті павутиною. «Дуже по-російськи, — думав фон Дорн, протискуючись зі свічкою вздовж стіни, — заготувати про запас більше, ніж треба, а потім покинути — нехай гниє».

У віддаленому кінці виявились іще одні дверцята, точно такі, як перші, тільки з замком морочитися не довелось — проіржавів настільки, що від першого ж повороту клинка відкрився сам. У наступному підвалі в ніс ударило тухлятиною — тут зберігалися копчені окости, запліснявілі та згризені щурами. Пошвидше проминув смердюче підземелля, перебрався до сусіднього, порожнього. Звідти вело двоє дверей: одні ліворуч, до вузької галереї, другі праворуч, до цілої анфілади низьких склепистих погребів. Корнеліус заглянув до обох, але далі рухатися не захотів, бо для першого разу було досить.

На варту в Кремль рота виходила через три дні на четвертий, тому продовжити пошуки вдалося тільки 9 січня. Цього дня Корнеліус рушив по анфіладі, ретельно простукуючи кожен аршин підлоги. До завершення караульного терміну навідувався в підвали чотири рази. Пройшов дві зали й одну малу кімнату. Марно — підлога відгукувалася глухо.

Продовжив пошук 13-го — досяг кінця анфілади, тобто північного краю підвалу. Знову нічого, якщо не рахувати погреба, де в бочках зберігалося вино. Корнеліус хотів трохи відлити у флягу. Покуштував — угорське, прокисле. Ох, скільки добра пропало даремно!

У проміжках між караулами перебував при Артамонові Сергійовичі, та ще бігав до Вальзера в слободу. На сон часу майже не залишалось, але спати чомусь і не хотілось. Якщо Корнеліус ненадовго впадав у забуття — де-небудь у кутку, на лаві, а то і в санях — снилися сяючі вогнями лали країни Вуф і сама країна Вуф: залита яскравим сонцем, із вигадливими башточками та духмяними садами. Сашеньку бачив капітан лише побіжно. Перевірив на ній свої єдинорожачі зуби — всміхнувся мало не до вух. Здається, подіяло. Боярська дочка подивилася на мушкетера, що скалився, здивовано й ніби з тривогою. Нічого, коли Ліберея переміститься в алтин-толобас, іще побачимо, який жених завидніший — чи князь Галицький, чи хтось інший.

17-го січня фон Дорн рушив із першого погреба ліворуч, до галереї. Тепер простукував не лише підлогу, і стіни теж. І що ж? У першу ж ходку стіна праворуч обізвалася лунко. Корнеліус схопився за серце. Невже? Приклав вухо, постукав рукояткою кинджала вже як слід, на повну силу. Поза всяким сумнівом — порожньо!

Вийшов обійти караули, біля стосу дров прихопив лома. Повернув до заповітного місця. Прочитавши молитву й поплювавши на руки, вдарив залізною палицею в стіну. З одного замаху пробив наскрізну діру, звідки війнуло гнилизною. Припав до отвору оком — темно, не розгледіти. Нічого, замахав ломом із таким завзяттям, що за хвилину біля ніг валялася ціла гора гіпсового кришива.

Капітан зігнувся в три погибелі, протиснувся в утворений лаз із недогарком свічки. Сундуки! У три яруси, мало не до стелі!

Корнеліус не кинувся до скарбу відразу, стримався. Спочатку, як і годиться доброму католикові, склав дяку Святій Діві: «Будь благословенна, Матір Божа, покровителько шукачів», — і вже потім, трясучись од збудження, почав підчіпляти набубнявіле від вогкості, непіддатливе віко.

Пальці намацали щось вологе, схоже на сплутане жіноче волосся. Фон Дорн підніс свічку й застогнав од нестерпного розчарування. Всередині лежали в'язки хутра, що згнило від тривалого та недбалого зберігання. В інших сундуках було те ж саме — облізлі, ні на що не придатні соболині шкурки. Хтось заховав їх тут років двадцять, а то й тридцять тому, та вийняти забув. Схоже було, що ввесь царський палац стоїть на купі безглуздо загублених припасів, нікому не потрібного гниляччя.

Більше нічого вартого уваги цього дня виявлено не було.

Зате в наступний кремлівський караул, 21-го січня, Корнеліус зробив дивовижне відкриття. Галерея вивела його до маленьких дверей, зламати які вдалося не відразу — гуркіт розлігся на все підземелля. По той бік хід продовжився, але з прямого зробився зиґзаґоподібним, причому коліна цього химерного, невідомо для якої мети прокладеного лабіринту зміїлися без будь-якого чіткого порядку і смислу. В кінці кожного відрізка, на стелі була чорна квадратна діра. Спершу капітан не надав значення цим отворам, вирішивши, що їх прокладено для освіження повітря, та після третього чи четвертого повороту зверху долинули приглушені, але цілком розбірливі голоси.

— Я тобі пику набік зверну, сучий сину, — утробно рикнула діра. — Зараз ось крикну «слово і діло», знатимеш, як государеві свічки красти. Багато накрав?

— Батечку Єфреме Силичу, — жалібно відгукнувся невидимий злодій, — усього ж бо дві свічечки і взяв, Псалтиря священного почитати. Не видавай, Христом-Богом благаю!

— Гаразд. Завтра полтину принесеш, тоді доносити не буду. І дивись у мене, щоб останній раз. Нічого собі царів стольник.

Подивувавшись примхам ефіру, здатного передавати звуки повітропроводами, Корнеліус рушив далі.

В наступному зиґзаґові стеля теж виявилася такою, що говорить.

— «А коли оний воєвода хабарництво не припинить, закувати його в заліза і доправити до Москви, в Розбійний приказ…» Устигаєш? Пиши далі: «Іще великий государ сказав і бояри присудили…»

Хтось диктував писцеві офіційний папір, а тут, під палацом, було чути кожне слово.

Не перестаючи простукувати шпагою підлогу, Корнеліус прискорив крок. Деякі закутки таємного ходу мовчали, інші перемовлялися, сміялися, молилися. Чути було кожне слово, навіть сказане пошепки.

Ось значення лабіринту й прояснилося: прокладено його зовсім не довільно, як Бог на душу покладе, а з розрахунком — щоб кожну кімнату царського палацу знизу можна було прослуховувати. Хто придумав цю хитромудру конструкцію, Корнеліусові було невідомо, одначе так само, як з окостами, угорським вином і соболями, передбачливість не пішла на користь. Судячи з товстого шару пилюки, що нагромадився на кам'яній підлозі, тут давним-давно ніхто не лазив, теремних мешканців не підслуховував.

За годину блукання підземеллям фон Дорн наслухався всякого, а в місці, де прохід несподівано розділився надвоє, згори пролунав голос, од якого мушкетер зупинився мов укопаний — навіть стукати по плитах перестав.

— Он, знову стукнуло залізним, — боязко вимовив сиплуватий, масний тенорок. — Чув, дурню?

— Як не чути, царю-батеньку, ума палатонька, — розсипав скоромовкою фальцет — таким у палаці говорив тільки улюблений царський блазень, горбатий Валтасар. — Це баба-яга, залізна кочерга. Стриб та скік з приступки на поріг. Ух-ух-ух, зараз наскоче, боки залоскоче.

Сам великий государ! Його покої, виходить, теж оснащені таємним підслухом. Оце так-так!

— Яка баба-яга, що ти брешеш! Мені вірні люди казали, вже другий тиждень у теремі то звідти, то звідси залізом постукує: брязь та брязь. Так страшно! Знаю я, хто це, знаю! Це за мною Залізний Чоловік прийшов, у сиру землю кликати. До батенька перед смертю теж так от приходив.

— Господь з тобою, государю, — відповів блазень уже без придуркуватості. — Ти б менше мамок та шептунів слухав. Який іще Залізний Чоловік?

— Та вже знаю, який. — Олексій Михайлович відповів пошепки (тільки все одно було чути кожне слово). — Той самий. Це Злодійчук виріс і нас, Романових, вигубити хоче, за своє страчене малолітство поквитатися. Хто бачив його, нечистого, говорять: лицем біліший білого, а груди всі залізні. Страх-бо який, Господи!

Тут Корнеліус, повернувшись, зачепився піхвами за камінь, і цар вискнув:

— Ось, знову брязнуло! Господи Боже, невже мені в могилу пора? Пожити б іще, чуєш, Господи?

Із небезпечного закутка ретирувався мушкетер навшпиньках, вирішив, що далі рушить наступного разу.

Назавтра, коли був у слободі, запитав Адама Вальзера, що за Злодійчук такий і чому цар його боїться.

— Це трирічний син тушинського царя Лжедмитрія та польської красуні Марини Мнішек, — пояснив учений аптекар. — Щоб хлопець, коли виросте, не претендував на престол, Романови його повісили. Кат доніс малого до шибениці загорнутим у шубу, продів голівкою в петлю і задушив. Багато хто говорив, що після такого лиходійства не буде новій династії щастя, мало хто з Романових своєю смертю помре, а закінчать вони тим же, чим почали, — з їхніми малолітніми чадами злодії вчинять так, як вони повелися зі Злодійчуком. Само собою зрозуміло, забобони й нісенітниці, та раджу вам скористатися цією легендою. Коли наступного разу блукатимете підземеллям, начепіть маску з білої тканини. А груди у вас завдяки кірасі й так залізні. Якщо хто вас і побачить, вирішить, що ви Залізний Чоловік.

25-го січня потрапити до підвалів не довелося, тому що государ вирушив на богомілля до Новоспаського монастиря й молився там усю ніч. Через це матфеєвські мушкетери вартували не в Кремлі, а палили багаття навколо монастирських стін (ніч видалася морозною) і по тому, коли царський поїзд рухався назад, стояли ланцюжком уздовж Кам'яної слободи.

За день до цього в Корнеліуса була коротка й не зовсім зрозуміла розмова з Олександрою Артамонівною. Він зіткнувся з боярською дочкою, коли виходив од боярина (їздили на Кукуй, до генерала Баумана на іменини). Сашенька стояла в прийомному покої, ніби очікувала когось. Не Корнеліуса ж?

Побачивши фон Дорна, раптом запитала:

— Ти що, Корнію, либонь ховаєшся від мене? Чи покривдила чим? У Сокольники давно не їздили.

Від її прямого, зовсім не дівочого погляду в вічі капітан розгубився й не знайшов, що відповісти. Промимрив щось про службу, про багато потрібних справ.

— Ну, дивись, упрохувати не буду, — відрізала Сашенька і, повернувшись, вийшла.

Корнеліус так і не зрозумів, чим її прогнівив. При розмові ще був Іван Артамонович — нічого не сказав, тільки головою похитав.

29-го січня фон Дорн рушив із місця, де хід роздвоювався, далі. Час був пізній, нічний, і царського голосу, слава Богу, не було чути. Про всяк випадок, для збереження, капітан послухався поради аптекаря, прикрив обличчя білою тканиною з дірками для очей, хоча кого тут, під палацом він міг зустріти? Хіба що якогось злодюжку з челяді, хто вештається по занедбаних погребах, видивляючись, чим поживитися.

За нічним часом у кімнатах мовчали, тільки з деяких підслухів доносилося похропування. Тук-тук, тук-тук — стукали піхви по плитах, та все глухо.

Після одного з поворотів згори зненацька почулося низьке, з придихом:

— Любку мій, милий, та я для тебе що хочеш… Іди, іди сюди, ніч іще довга.

Лобовна сцена! Таке в нудному царському теремі Корнеліус чув уперше і нашорошив вуха. Видно, таємні аманти, більше ніби нікому. Окрім царя з царицею, іншого подружжя в палаці немає.

— Зачекай, царівно, — відповів чоловічий голос, знайомий. — Досить милуватися. Ще справу не вирішили.

Галицький! Хто ще говорить так переливчасто, ніби коштовні камінці в оксамитовій кишені перекочує. Царівна? Це ж яка?

— Матфеєва не зупинити, він зовсім царя підімне, — продовжував голос. — Я в нього багато часу проводжу, наскрізь його, лиса старого, бачу. Він думає, я до дочки його хирлявої свататись буду, мене вже майже зятем вважає, не криється. Хоче він царя улестити, щоб не Федора й не Івана, а Петра наступником зробив. Мовляв, сини від Милославської хворобливі й нездатні, а наришкінське вовченя міцне й жваве. На Масляну, коли катання в Коломенському буде, хоче Артамошко з государем про це говорити. Ти свого батька знаєш — Матфеєв із нього мотузки сукає. Не зуміємо завадити, сама, Сонюшко, знаєш, що буде.

Сонюшка? Так Галицький в опочивальні у царівни Софії! Ах, спритник, ах, інтриган! Канцлер у нього, значить, «Артамошко», а Сашенька «хирлява»? Ну, князю, буде тобі за це!

Від обурення (та й радості, що вже приховувати), фон Дорн зачепився залізним налокітником об стіну, через що стався брязкіт і гуркіт.

— Що це? — скинулася Софія. — Наче залізо гуркотить. Невже і справді Залізний Чоловік, про якого дівки базікають? Чув, Васильку?

— Як не почути. — Голос Василя Васильовича зробився різким. — Немає ніякого Залізного Чоловіка. Це хтось нас із тобою підслуховує. Гуркотіло он звідти, де ґрати під стелею. Навіщо вони там?

— Не знаю, Васильку. В усіх кімнатах такі. Щоб повітря не застоювалося.

— Зараз подивимось.

Пролунав скрегіт, наче по підлозі волокли лаву чи стілець, потім оглушливий брязкіт, і голос князя раптом зробився голоснішим, як коли б Галицький кричав Корнеліусову просто у вухо.

— Еге, та тут цілий лаз. Труба кам'яна, навскіс і вниз іде. Ану, царівно, гукни мешканців. Хай розвідають, що за чудеса.

У дірі заскрипіло, посипалось кришиво вапна — видно, князь нишпорив рукою або скріб кинджалом.

— Гей, хто там! Варту сюди! — долинув здалеку владний голос царівни.

— Зачекай, не відчиняй, — шепнув Василь Васильович. — Я через ті двері вийду… Чоботи дай і пояс. Он, під лавою. Прощавай, Сонюшко.

Корнеліус зволікав, чекав, що буде далі. Мешканців, тобто дворян із внутрішньої кремлівської охорони, він не злякався — що вони йому зроблять із другого-то поверху, де покої царівни?

Загрюкали каблуки, в опочивальню до Софії вбігли не менш ніж п'ятеро.

— Чого даремно хліб їсте? — грізно крикнула їм царівна. — Государеву дочку занапастити хочуть, через трубу таємну підслуховують. Ось ти, рудий, лізь туди, піймай мені злодія!

Скрипіння дерева, сторожкий бас:

— Царівно, вузько тут, темно. І вниз обривається. А як розіб'юся?

Софія сказала:

— Вибирай, що тобі більше до вподоби. Так чи то розіб'єшся, чи то ні. А не полізеш, скажу батенькові, щоб тебе, холопа ледачого, повісили за недбальство. Ну?

— Лізу, царівно, лізу. — Шурхіт і брязкання. — Ех, не підведи, Владичице Небесна!

У кам'яній трубі зашуміло, завило, і фон Дорн зрозумів, що зі стелі йому на голову зараз упаде кремлівський мешканець. От тобі й другий поверх!

Ледве метнувся за ріг, як у підземеллі загуркотіло, й тут же пролунав радісний крик:

— Живий! Братці, живий!

Ця звістка мушкетера зовсім не втішила, тим паче що вслід за радісним криком почувся інший, грізний:

— Ану давай за мною! Не розіб'єтесь, тут похило!

Забувши про обережність, капітан стрімголов кинувся назад. Поки біг, дотримуючись усіх зиґзаґів і поворотів, із підслухів, що прокинулися, доносились крики і лемент. Жіночий, верескливий:

— Таті в палаці! Вбивають!!!

Дитячий, допитливий:

— Пожежа, так? Пожежа? Ми всі згоримо?

Басисто-начальницький:

— Мушкетерам стати вздовж стін, за вікнами дивитися, за підвальними дверима!

Ой, лихо! Тепер із погребів не виберешся — власні солдати і схоплять.

Позаду гупали чобітьми мешканці, зовсім близько. Піймають — на дибі підвісять, аби вивідати, для кого шпигував. Гірше за все те, що зрозуміло, для кого — матфеєвський підручний. То ж бо вороги Артамона Сергійовича, Милославські з Галицьким, зрадіють!

Бігти в дров'яну комірчину не можна було — там біля дверцят напевно вже стоять. Нічого не вдієш — повернув од розвилки в інший бік, у вузький прохід, куди до цього не забирався. Втрачати все одно було нічого.

Чоботи мешканців прогупали далі — й за те спасибі. Корнеліус навшпиньках, притримуючи шпагу, рухався в непроглядній пітьмі. Свічка від бігу погасла, але знову запалювати було боязно.

Зачепився ногою за камінь, із брязкотом упав на якісь сходинки. Почули ззаду чи ні?

— Хлопці! Он там зашуміло! Давай туди!

Почули!

Мушкетер швидко-швидко, перебираючи руками й ногами, почав дертися вгору по темних сходах. Стіни скреготіли по плечах з обох боків, бо хід зробився ще вужчим.

Головою в залізній касці капітан стукнувся об камінь. Невже тупик? Ні, просто наступний прогін, треба розвернутися.

Проминув іще чотирнадцять сходинок — залізні дверці. Замкнені, а вибивати ніколи.

Знову прогін, знову дверці. Те ж саме — не відчинити.

Вище, вище. Швидше!

От сходинки й закінчились. Дертися далі було нікуди. Мешканці до сходів іще не добралися, та скоро доберуться.

Усе, кінець.

Він заметався на тісному майданчику, безпорадно занишпорив руками по стінах. Пальці зачепили малий штир, який стримів із стіни. Щось заскреготіло, крякнуло, і стіна раптом поїхала вбік, а з відтуленого отвору заструменіло м'яке променисте світло.

Не замислюючись про значення та природу явленого чуда, Корнеліус кинувся вперед. Проскочив кімнату зі стільчаком (либонь, нужник?), потім приміщення побільше, з оксамитовим балдахіном над здоровенним ліжком, вилетів до молитовні.

Безліч ікон, на визолочених стовпчиках горять свічки, а перед візерунчастим, інкрустованим самоцвітами розп'яттям стоїть навколішках бородатий чолов'яга в білій сорочці, тулиться лобом до підлоги.

Почув залізний гуркіт, удавився обривком молитви. На капітана обернулося застигле від жаху лице — вирлооке, щокате.

— Злодійчук, — просипів великий государ Олексій Михайлович. — За мною прийшов!

Пухкою, в перснях рукою цар ухопив себе за горлянку, заплямкав губами, а з рота неслося вже не сипіння — здавлене хрипіння.

Треба ж статися такому нещастю — злякав несподіваною появою його царську величність! Хто ж міг подумати, що таємний хід виведе в государів апартамент?

Корнеліус кинувся до монарха, від жаху забувши російські слова.

— Majestat! Ich…[16]

Олексій Михайлович гикнув, дивлячись на завішене білим лице з двома дірками, м'яко похилився набік. Біда! Лікаря треба.

З молитовні капітан вибіг до передпокою, зриваючи на ходу маску. У двері квапливо застукали — Корнеліус відскочив за портьєру. Постукали ще, тепер настирливіш, і, не дочекавшись відповіді, ввійшли: троє в білих із сріблом каптанах — кімнатні стольники, за ними ще дворяни, деякі в самому спідньому.

— Государю! — загули разом. — До терема лиходій проліз! Прийшли оберігати твою царську величність!

Оберігачів набився повний передпокій — багатьом хотілося перед государем відзначитись. Коли капітан потихеньку вийшов із-за портьєри, ніхто на нього й не глянув.

У вестибюлі (тут він називається сіни) на Корнеліуса налетів окольничий Берсенєв, начальник мешканців.

— А ти тут чого? І без тебе піклувальників повно! Іди до своїх мушкетерів, капітане! Твоя справа — зовні палац охороняти! Дивися — щоб миша не проскочила!

Удруге фон Дорну наказувати не довелося. Він поклонився окольничому і підтюпцем діловито побіг униз — перевіряти караули.

* * *

Ледве дотерпів до зміни — коли списники прийшли і стали в караул замість мушкетерів. Буде що розповісти Артамонові Сергійовичу! Звичайно, не про те, як із необачності ввалився до царських покоїв, про це бояринові знати не слід, а про підступність Галицького. Ось яких женишків принаджуєте, екселенц!.

Але канцлера вдома не виявилось — на світанку прибіг двірський скороход кликати Артамона Сергійовича в термінових справах до государя. Що ж, розповісти про князя Василя Васильовича можна було й арапові.

Свої ходіння по теремних підвалах Корнеліус пояснив службовою ретельністю. Мовляв, вирішив перевірити, чи не можуть злі люди пробратися до терема через старі погреби, та випадково й набрів на слухову галерею.

Іван Артамонович слухав, склепивши зморшкуваті коричневі повіки, з-під яких коли-не-коли поблискував на капітана гострим, проникливим поглядом. Не дивувався, не обурювався, не гнівався. Спокійно слухав усі приголомшливі звістки: і про амур князя з царівною Софією, і про образливі Васькові слова про Артамона Сергійовича, і про наміри коханців перешкодити матфеєаським задумам.

Починав Корнеліус збуджено, та мало-помалу знітився, не зустрівши у дворецькому очікуваного відгуку.

Дослухавши до кінця, Іван Артамонович сказав так:

— Про царівнин блуд з Васьком Галицьким давно відомо. Треба буде Васька утришия з Кремля — Артамон Сергійович скаже государю, а поки що нехай тішаться, діло невелике. Перешкодити бояринові Сонька з Галицьким не зможуть, руки короткі. А що князь про Олександру Артамонівну говорив погане, так це дрібниці. Боярин за нього, паскудника, свою дочку видавати й не думав ніколи. Про князя ми знаємо, що він Милославським служить. Артамон Сергійович його навмисно до себе допускає, щоб Васько думав, ніби в довіру ввійшов.

Виходило, що нічого нового Корнеліус арапові не повідомив. Од цього капітанові годилось би розстроїтися, та звістка про те, що боярин Сашеньку за князя видавати не збирається, компенсувала розчарування.

Глянувши на розчервонілого фон Дорна, Іван Артамонович покректав і раптом повернув розмову в несподіваний бік.

— Хочеш, Корнію, я тобі притчу розповім?

Мушкетер подумав, що недочув, але дворецький продовжував наче і не було нічого — ніби тільки те й робив, що розповідав кому попало казки.

— Притча стародавня, арапська. Від бабусі чув, коли хлоп'ям був. Був собі крокодил, ящір болотний. Сидів собі посеред багна, ропух із жабами їв, горя не знав. А одного разу вночі трапилась із крокодилом біда. Подивився він на воду, побачив, як у ній зірка відбивається, і втратив голову — захотілося йому, короткопалому, з нею одружитись. Дуже вже вона гарна. Тільки як до неї, небесної, добратися? Думав зубатий, думав, та так нічого й не придумав. А ти, капітане, що крокодилові порадив би?

Корнеліус притчу слухав ні живий ні мертвий. Похнюпив голову, пробурмотів:

— Не знаю…

— Тоді я тобі скажу. — Голос Івана Артамоновича посуворішав. — Або крокодилові на небо злетіти, або зірці в болото впасти. Інакше їм ніяк не зустрітись. Утямив, до чого це я? Ну, йди, поспи після караулу. А не заснеться, так поміркуй про мою притчу. Подобаєшся ти мені. Не хочу, щоб ти з глузду з'їхав.

Але ні спати, ні міркувати про притчу фон Дорнові не довелось.

Спершу, тільки-но вийшов од арапа, примчався посланець із Кремля — й одразу до Івана Артамоновича. Ясно було: щось трапилося.

Корнеліус затривожився, лишився дожидати в сінях. Діждався. Скоро обидва вийшли, і арап, і гонець. Застібаючи парадний каптан, Іван Артамонович — похмурий, напружений — на ходу шепнув:

— Погано. Царя вночі удар розбив, помирає. Тепер усякого чекай.

І поскакали.

Потім фон Дорн увесь день метався по кімнаті, терзаючись питанням — невже великий государ того переляку не зміг перенести? Як захрипів, так і не підвівся? Ой, як недобре вийшло. Ой, як соромно!

Під вечір з'явився Адам Вальзер. Обличчя в червоних плямах, очі горять. Увірвався без стуку й одразу:

— Чули? У його величності апоплексія. Навряд чи доживе до ранку. Всі бояри там, духовенство, і Таїсій перший. Соборувати будуть. Це значить, що нам з вами пора за Лібереєю.

— Куди, в Кремль? — здивувався фон Дорн. — Чи до того зараз?

— Ах, до чого тут Кремль! — досадливо вигукнув аптекар. — Бібліотека зовсім в іншому місці!

Корнеліус обмер.

— Ви що, знайшли її?!

— Так!

Розділ одинадцятий

ПОГОВОРІМО ПРО ХИМЕРНОСТІ КОХАННЯ

Одмарширувавши від сяючого вогнями «Кабака» метрів триста, Ніколас опинився в тісному, безлюдному сквері й сів на дерев'яну лаву, щоб скласти план подальших дій.

План складатися не хотів. За наявних умов задача не мала розв'язку. Які, к бісу, дії?! Задерти голову й вити на місяць — більше нічого не лишалось.

Здатися властям не можна. Виїхати не можна. Ночувати ніде. Допомоги чекати нівідкіль. Голова гуде. Й дуже-дуже холодно. Мов у нелюбимій пісні Кріса де Бурга «Північ у Москві».

Через деякий час од тоскного жаху та холоду сп'яніння пройшло, та разом з ним поникла й недавня рішучість «заганяти по саму рукоятку». Чесно кажучи, і друге мужнє рішення — благородно піти в ніч — тепер здавалось ідіотським (особливо жаль було блейзера, в якому було б не так холодно).

Так що ж, повернутися в тепло і світло? Прийняти від Владика допомогу? Й остаточно втратити самоповагу? І підставити друга під удар? Ні за що на світі!

«А як же Алтин? Адже її ти підставив під удар, — сказала Фандоріну совість. — Може, господарі Шурика її зараз допитують і не вірять, що вона нічого про тебе не знає».

Від жахливої думки Ніколас підхопився з лави, готовий негайно їхати, а коли знадобиться, то й бігти до Бескудників. Сів. Адже він адреси навіть не знає, а будинки в тому спальному районі схожі один на одного, мов травинки на луках. Телефон! Він же вивчив номер напам'ять! Фандорін відкрив кейс, увімкнув свій «еріксон» і після нетривалого вагання набрав тринадцять цифр: код Росії, міста і московський номер.

Після першого ж гудка в трубці пролунав голос журналістки:

— Алло… Алло… Хто це?

Ніколас мовчав, відчуваючи неймовірне полегшення. Відповідати їй, певна річ, було неможливо — найвірогідніше, телефон прослуховувався. Та й роз'єднуватися не хотілось — холодної ночі від дзвінкого голосу Алтин зробилося трохи тепліше.

— Алло, хто це? — повторила вона. Й раптом прошипіла: — Це ти, гад? Ти? Ну, попадешся ти мені! Відповідай, сволото, не мовчи!

Ніколас злякано натиснув на кнопку «end». Здається, Алтин усе-таки зрозуміла зміст записки невірно. Ким же вона його вважає!

І перемерзлий магістр зовсім занепав духом.

Що робити? Що робити?

До друзів — Влада Соловйова чи Алтин Мамаєвої (котра, зрештою, навряд чи тепер вважає підлого британця своїм другом) — звертатися не можна. До містера Пампкіна теж — він офіційна особа, й допомагати людині, що підозрюється у вбивстві, не буде. А тим часом без допомоги Фандоріну не обійтись.

«Скільки можна плакатись і скаржитись? — раптом визвірився сам на себе Ніколас. — Ну ж бо, — сказав він мозкові, — працюй, розмірковуй. Крім тебе, все одно сподіватися ні на кого».

Мозок усвідомив свою відповідальність. Припинив істерику, взявся до роботи, й тут виявилося, що задача має розв'язок, і до того ж не такий уже й складний. Можна сказати, єдино можливий.

Якщо не можна звернутися по допомогу до хороших людей, треба звернутися до поганих. Bad guys[17] у цій історії являють дві ворогуючі партії: одну можна умовно назвати «партією Шурика», другу — «партією Великого Coco». Яка з двох бід є меншою — очевидно. «Ескадрон» Великого Coco оберігав заморського гостя вчора, так чого б їм не продовжити своєї справи й сьогодні? Зовсім незрозуміло, в яку гру вплутується зацькований магістр історії, та хіба в нього є вибір? А етичних докорів тут бути не може. Coco Габунія в цьому трилері аж ніяк не сторонній і не невинна овечка, а один із основних гравців.

Отже, що робити, вирішено.

Лишається придумати, як.

Адреса й телефон людини на ім'я Coco Габунія невідомі. Та й що таке «Coco»? Навряд чи ім'я, скоріше кличка. Хоча ні. Здається, «Coco» по-грузинськи — зменшувальне від «Йосиф». Давні друзі Йосифа Сталіна звали його саме так.

Виходить, Йосиф Габунія. Що іще? Голова правління банку «Євродебет» — здається, Алтин назвала компанію Великого Coco саме так. Тоді просто: ввійти до будь-якого телефону-автомата, погортати телефонну книгу, та й годі.

Півгодини по тому вкрай закляклий магістр повернувся до скверу, сів на ту ж саму лаву, обхопив руками голову. В жодному із трьох автоматів, знайдених на сусідніх вулицях, телефонної книги не виявилось. Більш того, Фандорін не виявив навіть поличок, на яких вищезгадана книга могла б розміститися. Що, коли в Росії взагалі не заведено забезпечувати кабінети публічних телефонів довідником?

Ну чому в цій країні все так складно? Здавалось би, найпростіша справа — дізнатися про телефон. Ніколас сидів, цокотів зубами і похмуро дивився на «самсонайт», у котрий впиралися його лікті. Близько лікоть, та не вкусиш…

Хоча чому «не вкусиш»? Фандорін стрепенувся. Навіщо шукати телефонну книгу, коли тут, у кейсі, лежить комп'ютер з виходом в Інтернет? Ось зайве підтвердження того, що пияцтво збавляє інтелектуальні ресурси мозку.

Він швиденько ввімкнув комп'ютер, під'єднав до нього телефон і відразу відшукав у мережі московські «Жовті сторінки».

«Євродебетбанк»: адреса, телефон для довідок, e-mail, відсилання на банківський сайт. Добре.

Ось і сайт. Так. Статутний капітал, засновники, голова правління — Йосиф Гурамович Габунія. Й телефон секретаріату є.

Ніколас набрав номер. Природно, опівночі відповів лише виморочний голос телефонної Панночки: «Здрастуйте. Ви телефонуєте до приймальні Йосифа Гурамовича Габунії. Ваші дзвінки приймає автомат. Назвіть, будь ласка, ваше ім'я й залиште…»

Невдача (тим паче, цілком природна) не збентежила Фандоріна, що увірував у могутню силу людського розуму. Можна, звичайно, було якось протриматися до ранку, а потім вирушити прямо в Середній Гніздинківський провулок, де розміщувався «Євродебет», але, по-перше, ночівля на пленері могла закінчитися запаленням легенів, а по-друге, навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Ніколас повернувся до Інтернету і звелів пошуковій системі вивудити всі сторінки, де зустрічається словосполучення «Йосиф + Габунія + євродебет». Улов виявився досить багатим. Похапцем продивившись перелік виловлених матеріалів, магістр вибрав два найбільших за обсягом.

Спершу прочитав у щоденній газеті «Секрети» за листопад минулого року статтю «Капітани російського бізнесу», звідки довідався багато цікавого про біографію Йосифа Гурамовича.

Людина, судячи з усього, неабияка: в радянські часи так званий «цеховик», тісно пов'язаний зі злочинною зграєю Грузії; три тюремні терміни; при цьому має два дипломи й навіть доктор економічних наук. Щоправда, автор статті напівсерйозно зазначав: «дипломи й науковий ступінь розряду Made in Georgia», та все-таки, все-таки. Палітра ділових інтересів пана Габунії була не менш строкатою, ніж у Ніколасового друга Владика, однак у сучасній Росії подібна всеохопність, очевидно, вважалася звичайною річчю.

Вся ця інформація, безумовно, була корисною, та жаль тільки, не підказувала, як розшукати Йосифа Гурамовича зараз, серед ночі. І Фандорін поринув у читання статті більш легковажної — з ілюстрованого журналу «Анфас», який минулого місяця присвятив грузинському магнатові цілий номер.

— Зовсім подуріли! — долинув із темряви буркотливий старечий голос.

Фандорін стрепенувся, підвів голову. Мимо, вороже поглядаючи на сидячого, шкандибала стара дама затрапезного вигляду, бозна-яким вітром занесена сюди цієї пізньої години. У руці в неї була корзина, в якій щось побрязкувало, і Ніколас згадав загадкові слова Владика про якусь «бабулю, що пляшечки збирала». Очевидно, це вона й була.

Бідолашну жінку можна зрозуміти. Ніч, темні кущі, чоловік у білій сорочці втупився в ящик, од якого ллється неземне світіння. Дивне видовище. Урбаністичний ноктюрн.

Фандорін знову впився очима в екран. Із обкладинки журналу пухкогубо посміхався добродушний товстун у сірому смокінгу, з крихітним той-тер'єром, який тонув у м'ясистій, прикрашеній діамантовими перснями п'ятірні. Якась карикатура на нувориша!

Ніколас продивився підбірку фотографій з підписами. Йосиф Гурамович у церкві — вінчається з топ-моделлю Сабриною Свінг (невимовної краси блондинка). Йосиф Гурамович (напружений і нещасний) у тенісній екіпіровці, з ракеткою — бере участь у турнірі «Великий капелюх». Йосиф Гурамович цілує улюблене собача Жужу (у той-тер'єра вигляд переляканий). Йосиф Гурамович відкриває інтернат для сліпоглухонімих дітей (жалісне лице добродійника — м'ясисте, в складках, на очах сльози).

Текст був відповідний. Все ясно — замовлена й, видно, щедро проплачена стаття. Фандорін прочитав її двічі підряд, з особливою увагою простудіювавши абзаци, де описувався заміський будинок банкіра. Ніяких зачепок. Ніколина Гора — біс його знає, де це.

Ось хіба що розділ про клуб «Педігрі»? Автор статті стверджував, що Йосиф Гурамович любить проводити там вечори, граючи в покер та більярд із членами цього ексклюзивного зібрання (слово «ексклюзивний», здається, дуже подобалося журналістові й зустрічалося в тексті безліч разів), яке приймало до своїх лав лише нащадків стародавніх фамілій. У числі найяскравіших представників природженої аристократії й постійних партнерів Йосифа Гурамовича було названо знаменитого скульптора, нащадка грузинського князівського роду; кінорежисера, що любив поговорити про свої дворянські корені; а також іще деяких зірок локального масштабу, чиї імена Фандоріну нічого не говорили.

Що ж, як говорив Малюта Скуратов, купив не купив, а поторгуватися можна.

Ніколас знайшов по Інтернету телефон клубу «Педігрі». Набрав номер, запитав пана Габунію.

— Йосиф Гурамович до клубного телефону не підходить, — відповів солодкий лакейський голос. — Дзвоніть йому, будь ласка, на мобільний.

Є! Великий Coco в клубі! Як би тільки прорватися крізь прислугу?

— Передайте панові Габунії, що це Фандорін. У терміновій справі.

— А номер мобільного ви не знаєте? — вже менш паточно запитав ліврейний. — Йосиф Гурамович не любить, коли його від більярду відривають. Дограє партію, передам. Він ваш телефон знає, пане… е-е-е… Федорін?

— Фан-до-рін, — по складах вимовив Ніколас і, трохи повагавшись, назвав номер свого стільникового.

Вимкнув комп'ютер, телефон повісив на пасок штанів і почав скакати по скверу, розмахуючи руками. Це у них називається літо! Градусів тринадцять, не більше. Позавчорашня ніч у готельному номері, котрий здавався вибагливому магістрові таким убогим, згадувалася зараз елізіумом. Учора ж, на розкладеному столі, ночувати й зовсім було чудово. Жорсткувато, звичайно, зате тепло, і з темряви долинало сонне дихання Алтин. Вона заснула відразу (це Ніколас усе перевертався) й одного разу пробурмотіла щось жалібне, а навіч уявити її такою, що скаржиться, було б неможливо.

Безглуздя. У гаманці повно грошей, кредитні картки, а така проста річ, як ночівля під дахом, уявляється недозволеною розкішшю. До готелю без паспорта не поткнешся. Та хоча б і був паспорт — це ж усе одно, що зразу вирушати на постій до кутузки. Тобто це раніше так називалося (сер Олександер розповідав), а тепер якось по-іншому. Ага, капезе.

Притискаючи до грудей валізку, Ніколас стояв під деревом і похмуро дивився на сяюче вогнями царство бога торгівлі Гермеса. До комплексу під'їздили лімузини, відчинялись і зачинялись двері готелю «Міжнародний», а громадянин Сполученого королівства, володар вченого ступеня, нащадок хрестоносців, тупцював у темряві, ніби який-небудь Гаврош біля вітрини булочної.

На розі вулиці, що вела до чудесного чертога, зупинився довгий «даймлер-бенц» — якраз біля панянки в дуже короткій спідничині й дуже високих чоботях. Вона нахилилася до віконця, про віщось поговорила з водієм і сердито махнула рукою — паняй, мовляв, своєю дорогою. Автомобіль поїхав далі й через півсотні ярдів загальмував біля іншої панянки, як дві краплі води схожої на першу.

Ніколас був рішучим противником проституції, вбачаючи в цьому ганебному промислі не тільки розсадник злочинності та хвороб, але ще й образу людської, передовсім жіночої, гідності. Ніколи в житті йому б не спало на думку, що він може провести ніч у служительки купованого кохання, та при думці про теплу кімнату, м'яке ліжко й затишне світло абажура серце магістра тоскно стислося. Тільки щоб зігрітися й поспати, більш ні для чого іншого! Заплатити як за повний набір послуг, лягти під ковдру, обнятись із «самсонайтом» і хоч на декілька годин розлучитись із жахливою реальністю.

Та ні, дикість. І до того ж небезпечно.

Але ще за чверть години ця думка вже не здавалася Фандоріну такою дикою. Куди небезпечніше блукати вночі по цих диких степах Забайкалля. Не дай боже пограбують чи, ще гірше, міліцейський патруль зупинить — перевірити документи.

Тієї самої миті, коли Ніколас повернув назад, у бік порочної вулиці, біля пояса задзвенів телефон.

— Микола Олександрович? — проворкотів м'який баритон із ледь уловимим акцентом — трохи співучості, не «к», а скоріше «кх», тільки й усього. — Дуже добре, що ви захотіли зі мною зустрітися. Мої люди просканували сигнал вашого мобільника. Ви перебуваєте десь біля Центру Міжнародної Торгівлі, так? Я вже вислав за вами машину. Будьте за десять хвилин біля головного входу. Чорний «ніссан-патфайндер».

І, не дочекавшись відповіді, роз'єднався.

Розумна людина, подумав Фандорін. Дуже розумна, дуже чітка, дуже спокійна. Зовсім не така, як на знімках із журналу. А значить, ще й дуже хитра. Виходить, подвійно небезпечна.

Недоумкуватий англійський Колобок. І від баби втік, і від діда втік і ось до кого прийшов.

Може, вимкнути зрадливий телефон і, поки не пізно, розчинитися в ночі?

* * *

Машину вів той самий грузин із підкрученими вусами, котрий вимагав од Шурика вибачень у коридорі «Інтуриста». Ніколас намагався заговорити з давнім знайомим, але той уперто мовчав — видно, отримав відповідні інструкції. Або, може, не отримав інструкцій уступати в розмову? Хто їх знає, фахівців у таємних справах, що в них за звичаї.

Клуб «Педігрі» виявився гарним допожежним особнячком, загубленим десь у вуличках Білого міста. Ніколас надто погано орієнтувався в Москві, та ще оповитій нічним мороком, аби визначити локацію точніше. Та бульварне кільце джип проминув, це точно.

За високими залізними воротами відкрився затишний двір, яскраво освітлений ліхтарями. Ніколас піднявся білокам'яними сходами, пройшов між двох кошлатих левів і штовхнув скляні двері.

Там уже очікував брамник: у напудреній перуці, камзолі з позументами і білих панчохах. Він поклонився, передав Фандоріна іншому служнику, одягненому так само, тільки із золотим еполетом і аксельбантом, а той, ні про що не запитуючи, повів магістра вглиб будинку.

Клуб був просто чудовий: із дзвінким фонтаном, темними картинами в бронзових рамах, старовинною зброєю на стінах і антикварними шафами, заставленими коштовною порцеляною. Ніколасу все це дуже сподобалося, хоча, коли вже прискіпуватися, шафи були не посудними, а книжковими, та оббивка на кріслах зіштовхувала лобами двадцяте століття з вісімнадцятим. Але все одно було відразу видно, що клуб надзвичайно ексклюзивний і абикого сюди не пустять.

Очевидно, саме цим пояснювалися погляди, котрі ловив на собі Фандорін, рухаючись за напудреним лейб-гвардійцем. Компанія з чотирьох солідних панів біля ломберного столика, дві пещені дами біля барної стойки і навіть троє розчервонілих молодців у відтягнутих набік краватках — усі вони здивовано розглядали довготелесого суб'єкта в нечистій білій сорочці.

— До Йосифа Гурамовича, до Йосифа Гурамовича, — пошепки пояснював лоцман тим, хто виявляв подив надто вже демонстративно.

За першим залом виявився другий, суціль зайнятий столиками, за деякими з яких випивали й закушували ошатно вдягнені гості обох статей. «Он їх скільки, виявляється, вціліло, нащадків стародавніх фамілій, — із шанобливим здивуванням думав Ніколас, вдивляючись в обличчя. — Напевно тут були й представники родів, пов'язаних із Фандоріними кревністю або свояцтвом. Адже триста років жили поруч».

Оркестр — арфа, віолончель і рояль — награвав меланхолійну мелодію, а співачка в довгій сукні з майже таким же довгим декольте співала щось про п'янкі російські вечори, але не про підмосковні (ту пісню Ніколас знав).

У далекому кінці зали, за колонадою, стояли три більярдні столи. Два були порожні, а біля центрального сам із собою ганяв кулі надзвичайно опасистий пан в атласній камізельці. Магістр одразу впізнав Йосифа Габунію. Впізнав і той-тер'єра Жужу, що мирно дрімав просто на зеленому сукні. Сенс солітера, здається, полягав у тому, щоб загнати в лузи всі кулі, не потурбувавши сучечки. І треба сказати, віртуоз блискуче виконував своє завдання. Пихкаючи й навалюючись величезним животом на край столу, Великий Coco довго цілився, потім коротко, точно бив, і кулі стукались одна об одну, виписуючи ідеальну траєкторію, котра неодмінно завершувалася ситим погойдуванням сітки. Іграшкове собача, видно до всього звикле, від стукоту куль не прокидалося й лиш час від часу стригло чорними гострими вушками.

У зубах у банкіра стриміла довга сигара, на волохатих пальцях сліпучо сяяли персні, а на бортику поблискував кришталевий келих із коньяком. Оддалік, на малахітовому столику, стояла пузата сулія, вже напівпорожня, ваза з фруктами й неосяжна коробка шоколадних цукерок.

— Кульки ганяєте, Миколо Олександровичу? — запитав товстун, зиркнувши на Фандоріна, й рухом густих брів звелів служнику йти.

— Ні, — коротко відповів Ніколас, розглядаючи інтригуючого пана.

У житті він мав такий же вигляд, як і на журнальних фото — комічний пузир, який ніби перекочував до московського клубу із голлівудського фільму про превеселі двадцяті. Забив у лузу чергову кулю, нагородив себе шоколадною цукеркою, з насолодою випустив цівку диму.

— Ви із стародавнього роду? — не втримавшись, поцікавився Фандорін, марно намагаючись виявити хоч якісь ознаки породи в одутлій фізіономії та повадках банкіра. — Здається, у великого князя Михайла Миколайовича був казначей князь Габунов. Ви, певно, із тих Габунових?

— Ні, Миколо Олександровичу, — з очевидним жалем похитав головою Великий Coco. — Я, мабуть, єдиний у світі грузин зовсім не князівського походження. З діда-прадіда плебей. Але спасибі, що сказали про цього вашого князя. Може, я і зроблю його своїм пращуром.

— Хіба тут не щось на зразок дворянського зібрання? — притишив голос Фандорін. — Я читав, що це цілковито ексклюзивний клуб для тих, у чиїх жилах тече блакитна кров.

— Зелена, — виправив Габунія, натираючи крейдою кінчик кия. — Плати п'ять тисяч на рік, заручись рекомендацією одного з членів, і ти вже дворянин. Якщо без рекомендацій — тоді десять тисяч… Ви ж бо, Миколо Олександровичу, тут повноправно. Мені зібрали на вас досьє, я знаю, що рід Фандоріних відомий із дванадцятого століття. Хочете, дам рекомендацію до клубу?

— Дякую, не варто, — сухо відповів Фандорін, іще не вирішивши, як йому слід триматись із цим незрозумілим паном. По телефону розмовляв, як людина діла, а тепер вдає з себе клоуна, про серйозне говорити явно не бажає.

— Спи, Жужечко, спи, малюпусенька. — Тривалий приціл, швидкий удар — в лузу. — Розумник, Coco. Отримуй трюфельочок… Цукерку не хочете? Даремно, мені на замовлення роблять, найулюбленіші, — продовжував плести нісенітниці Йосиф Гурамович. — А до клубу правильно вступати не хочете. Що за назва така — «Педігрі»! Ті, хто англійської не знає, думають, що тут собаководи або педерасти збираються. Деякі навіть на запрошення ображаються, або, як у нас висловлюються деякі аристократи, беруть у падлу. Адміністрація хоче змінити назву на «Блакитну кров». Але теж виходить двозначно.

Співачка, що доспівала довгу пісню про п'янкі вечори, оголосила в мікрофон:

— А тепер, за традицією, для нашого дорогого Йосифа Гурамовича прозвучить його улюблена пісня «Суліко».

І, склавши руки на грудях, заспівала:

По залі пронісся шелест неголосних оплесків. Габунія відклав кия, поклонився і зробив вигляд, що диригує оркестром.

— Ненавиджу цю тягучку, — пробурчав банкір Фандоріну і, склавши губи трояндочкою, послав співачці поцілунок рукою. — Дулю тобі, а не сто баксів, козо драна.

— Послухайте, — тихо запитав Ніколас, — навіщо ви блазнюєте? Ви ж зовсім не такий.

Йосиф Гурамович зухвалому запитанню зовсім не здивувався, а лише глянув скоса на магістра блискучим оком.

— По-перше, Миколо Олександровичу, я почасти і є блазень. — Він пройшовся навколо столу, вибираючи позицію для удару. — А по-друге, не можна розчаровувати людей. Вони від мене очікують певної поведінки, навіщо ж я руйнуватиму імідж? Я, приміром, теніс терпіти не можу, а ходжу грати. Ракеткою по м'ячику ледве попадаю. Але, як кажуть, виграє не той, хто добре грає, а хто правильно вибирає партнерів. Що сходить з рук товстому, смішному Coco, який лупить на барвихинському корті в сітку, не зійшло б з рук Йосифу Гурамовичу, котрий дере всіх у більярд і покер. Це вже не для справи — для душі. Я, Миколо Олександровичу, ніколи не програю, навіть якщо мене обробляють під суху, як учора на корті з… — Тут він назвав ім'я та по батькові, од яких Ніколас здригнувся — чи не жартує? Не схоже, щоб жартував.

Несподівано грузин повернувся до Фандоріна всім своїм повним тілом, подивився магістру в вічі й запитав:

— Миколо Олександровичу, ви взагалі-то хто?

Ніколас заморгав. Що за запитання таке? Чи хитрий банкір знову придурюється?

— Ні, я знаю, що ви британський підданий російського походження, — продовжив Йосиф Гурамович, — що ви фахівець з російської історії, що позавчора прилетіли, зупинилися в «Інтуристі» і мали намір попрацювати в архіві. Я ж говорив, мені зібрали на вас досьє. Але там немає нічого такого, через що Сєдой мав би напускати на вас самого Шурика. Значить, досьє можна спустити в унітаз, найголовнішого про вас там немає. Хто ви? Судячи з того, що ви самі на мене вийшли, ви не проти мені про це розповісти.

Невже Великий Coco нічого не знає? Не може бути. Прикидається.

— Сєдой? Який Сєдой? — обережно спитав Фандорін.

Габунія задоволено кивнув:

— Ага. Хто такий Шурик, ви не запитуєте. Авжеж, учора ви з ним близько познайомилися. Дивно, як це ви й досі живі.

— Не в останню чергу вашими молитвами, — в тон йому відповів Ніколас. — Чому ваші люди за мною стежили?

— Мої люди стежили не за вами, а за Шуриком. — Йосиф Гурамович поклав кия, почав хусткою витирати руки, забруднені крейдою. — Тому що він працює на Сєдого. Всі знають, що Шурик дріб'язком не займається. Якщо Сєдой замовив йому вас, значить, ви людина непроста. Що повертає нас до заданого запитання. Хто ви насправді, Миколо Олександровичу? Навіщо приїхали до Москви? Й чому Сєдой хоче вас зупинити?

«Якщо Габунія притворяється, то він неабиякий актор», — подумав Фандорін. Відповідати запитанням на запитання нечемно, і все-таки він запитав:

— Я не знаю ніякого Сєдого. Хто це?

Великий Coco скептично поплямкав губами, терпляче зітхнув:

— Мій ворог.

— Яка-небудь вендета? — спитав Ніколас, згадавши про криваву помсту, клятву на оголеному кинджалі та іншу кавказьку екзотику.

— Чому вендета? — здивувався банкір. — Просто ми із Сєдим з якогось часу почали заважати один одному. Він виріс, я виріс, нам удвох із ним тісно, вже і в Сибіру не вміщаємося. Бізнес, Миколо Олександровичу. Або він мене з'їсть, або, що ймовірніше, я його. Третього не дано. От ми із Сєдим і стежимо один за одним, очікуємо, хто перший зробить помилку… Бачите, Миколо Олександровичу, я з вами цілком відвертий, відповідаю на всі запитання. Розраховую на таку ж прямоту з вашого боку. Прикиньте самі, чи довго вам удасться уникати Шурика? А я вас можу захистити.

Ніколас поморщився. Щось усі сьогодні хотіли його захищати. З одного боку, це було приємно, з другого — викликало всілякі питання. Алтин говорила про чвари через дільбу компанії «Вестсібойл». Усі в Росії схибнулися на газі й нафті. Можна подумати, в країні нема чого ділити, крім паливної сировини. Та яке відношення сутичка нафтових магнатів має до скромного магістра історії?

Схоже, Coco сам нічого не знає. Він побачив, що його суперник навіщось хоче вбити заїжджого англійця, і діяв за принципом: руйнуй плани ворога, навіть якщо не знаєш, у чому вони полягають.

«Я звернувся до вас, тому що я їжачок у тумані й мав надію з вашою допомогою цей туман хоч трохи розвіяти», — хотів би чесно зізнатися Фандорін, але було зрозуміло: грузин йому нічого пояснити не може. Або не хоче.

Задзвонив телефон, який лежав на столику біля коробки цукерок. Габунія взяв трубку. Слухав мовчки. Одна брова трохи піднялася. Потім до неї приєдналася друга. Погляд банкіра чомусь упав на Ніколаса і зробився гострим, пронизуючим.

— Зрозумів, Володимире Івановичу, — сказав Coco й поклав трубку.

Узяв цукерку, почав її повільно жувати, так само дивлячись на Фандоріна.

— Це був Сергєєв Володимир Іванович, мій радник з безпеки. В минулому полковник контррозвідки, людина з великими зв'язками. Йому щойно повідомили цікаву новину. Щурика знайдено вбитим. Три кулі в животі, три в потилиці… Я бачу, Миколо Олександровичу, ця звістка вас не дивує? Крім того, Володимир Іванович сказав, що у зв'язку з цією подією оголошено в розшук якогось британського підданого…

Ніколас відчув, що блідне. Раптом хитромудрий Габунія вирішить, що буде вигідніше передати втікача-англійця міліції?

— Роблю висновок. — Йосиф Гурамович задумливо повертів на руці персня. — Ви прийшли до мене не за захистом. Схоже, ви самі вмієте себе захищати. Тоді чого ви прийшли? Хочете продати яку-небудь інформацію? Якщо її можна буде використати проти Сєдого, куплю й добре заплачу.

Фандорін похитав головою.

— Не хочете, — констатував Coco. — Тоді що? Може, ви прийшли до мене по допомогу?

Магістр знову хотів похитати головою, та завагався. Адже він і справді прийшов сюди по допомогу. Що він може сам? У чужій країні, в чужому місті, розшукуваний міліцією та мафією?

Габунія налив коньяку в дві чарки.

— Зрозуміло. Вам потрібна допомога. Я бачу, ви людина серйозна, марно слів не витрачаєте. Поважаю таких — сам-то я базікало… Знаєте що, Миколо Олександровичу, не хочете говорити, що ви там не поділили з Сєдим, — не треба. Я вам усе одно допоможу.

— Не знаю я ніякого Сєдого! — вирвалось у Ніколаса. — Слово честі!

Останній вигук вийшов занадто емоційним, можливо, навіть дитячим, і, певно, добряче зіпсував образ небагатослівного та стриманого агента секретної служби її величності («Мене звати Бонд. Джеймс Бонд»), що його, здається, намалював собі Йосиф Гурамович.

Брова магната знову поповзла вгору. Повні чарки Габунія відставив убік, узяв кия й ударив по кулі номер 6. Шоста гострим кутом обминула сплячу Жужу й пішла в лузу, попередньо стукнувши по номеру сьомому, куля завертілась навколо власної осі й теж покотилася прямісінько в сітку.

— Знаєте, Миколо Олександровичу, — сказав банкір після доволі тривалої паузи, — може, я цілковитий — в усіх розуміннях — ідіот, але я вам, хай буде так, вірю. Вірю, що ви уявлення не маєте, хто такий Сєдой і з якої речі він вирішив убити вас. Я не перший рік на світі живу і знаю, що людські інтереси іноді переплітаються щонайхимерніше. — Удар києм. — Ай, що за куля! Що за красуня! За неї — марципуську… — Винагородивши себе за чергове влучання, Йосиф Гурамович продовжив: — Нехай ви не знаєте Сєдого, зате він вас знає. Самого Шурика на вас зарядив — це вам не шматок хачапурі. От як сильно пан Сєдой хоче вам перешкодити у вашій справі. А це значить, що Coco — це, Миколо Олександровичу, друзі мене так називають — так само сильно хоче вам допомогти у вашій справі, в чому б вона не полягала. До речі, в чому вона полягає, ваша справа? Ви навіщо приїхали до Москви? Тільки чесно.

Ніколас відповів, загинаючи пальці:

— Прочитати одну стару грамоту в архіві. Пошукати сліди мого пращура Корнеліуса фон Дорна, який жив триста з гаком років тому. Зібрати матеріал для книги. Все, більше нічого…

Він сам відчував, що його слова прозвучали безглуздо й непереконливо, та Coco вислухав уважно, поміркував, покивав головою.

— Ну от і шукайте, ну от і збирайте. Не знаю, чим ваш шановний пращур так насолив Сєдому, але доведіть справу до кінця. А я надам вам будь-яку допомогу. Будь-яку, — зі значенням повторив Габунія. — Так що, професоре, працюємо?

— Я не професор, я всього лиш магістр історії, — пробурмотів Ніколас, зважуючи ще раз усі за і проти.

Поїхати з Росії все одно не можна. Ну добре, вибереться він із країни за фальшивими документами, котрі Coco, напевно, може виготовити не гірше, ніж Владик. І що далі? В'їзд на територію Сполученого королівства за фальшивим документом — це кримінальний злочин. Не кажучи вже про те, що російське МВС може звернутися з офіційним запитом про Ніколаса О. Фандоріна, котрий підозрюється у вчиненні вбивства. Дуже можливо, що вже завтра містер Лоуренс Пампкін отримає від властей відповідний сигнал.

Ні, втеча не вихід. Значить, у будь-якому випадку доведеться затриматись у Москві.

Причина всіх пригод міститься в листі Корнеліуса, більше ні в чому. А що являє собою лист? Вказівку про місцезнаходження тайника, де зберігається якась «Іванова Ліберея».

Чому викрадений документ підкинули назад?

Одне з двох. Або викрадачі зрозуміли, що ніякої цінності він не являє. Або ж, навпаки, лист їм став не потрібним, бо, скориставшись уміщеними в ньому поясненнями, вони вже знайшли те, що шукали.

Ой, ні, ні! Ніколас засмикався, осяяний здогадкою. Coco так і вп'явся очима в англійця, що заходився ні з сього ні з того махати руками.

Все простіш і логічніш! Викрадачі прочитали листа, побачили, що він почасти зашифрований («яко от скалы Тео предка нашого к Княжьему Двору», «в числе дщерей у предка нашого Гуго»), і зрозуміли, що, крім фахівця з історії роду фон Дорнів, розгадати цей код ніхто не зможе. Вони навмисно підкинули Ніколасові листа, щоб він зайнявся пошуками, а самі, певно, намірилися за ним приглядати! І що ж — іти в них на повідку, в цього мафіозо Седого з його найманими вбивцями?

Одначе варто поглянути на справу і з іншого боку. Якщо бандити настільки впевнені, що лист має реальну цінність, то чому він, прямий нащадок Корнеліуса, не хоче прислухатися до поклику пращура? Шурика більше немає. Сєдой залишився з носом. Чом би не пошукати «Іванову Ліберею» самому?

Ніколас затремтів, уявивши собі, як би це було — знайти тайник, закопаний капітаном фон Дорном! Саме це позараціональне, містичне тремтіння переважило чашу терезів.

— Гаразд, — повільно промовив Фандорін. — Я спробую. А від вас, пане Габунія, мені треба ось що. Перше: щоб мене не відволікали від пошуків…

— Прикривали зі спини? — розуміюче кивнув Coco. — Це я легко влаштую. Приставлю до вас Володимира Івановича. Він буде оберігати вас краще, ніж Коржаков президента. Що друге?

— Я перебуваю в міліцейському розшуку, а мені необхідно підібрати деякі книги, матеріали, старі документи…

— Дайте Сергєєву список — він усе розшукає й дістане. Будь-які книги, будь-які документи. Хоч із секретних архівів ФСБ. Що іще?

— Добре б одяг, — зітхнув Ніколас, гидливо глянувши на свою засмальцьовану сорочку й залатані штани. — Це можна влаштувати?

— Проблема важка, але розв'язувана, — весело сказав банкір і взяв у руки чарки. — У нас із вами багато спільного, Миколо Олександровичу. Ми обидва люди з важкими проблемами. Давайте вип'ємо за те, щоб усі вони розв'язувалися так само легко.

— Ні-ні, мені буде погано, — злякався Фандорін. — Я сьогодні вже пив. Багато.

Здається, цей доказ у Росії переконливим не вважався, Йосиф Гурамович усміхнувся словам магістра, як вдалому дотепу, і втиснув йому в пальці чарку.

— Це двадцятирічний коньяк. Од нього нікому ще погано не робилося. Тільки добре. Що ви, як Монте-Крісто в гостях у графа де Морсера, — нічого не п'єте, не їсте? Хіба ми з вами вороги? Ми уклали взаємовигідну угоду, її треба обмити. Ваша вигода очевидна. Я теж зробив корисну інвестицію, від якої очікую непоганих дивідендів.

Фандорін із сумнівом подивився на золотаво-коричневу рідину. Хіба що одну чарочку, щоб не простудитися після сидіння у сквері?

— Випиймо за наші важкі проблеми, дорогий Миколо Олександровичу, — цокнувся з ним банкір, — тому що без важких проблем на світі було б дуже нудно.

— Я чудово прожив би й без вашого Сєдого, — сварливо буркнув Ніколас, але все-таки випив.

Виявляється, Габунія сказав істинну правду — від однісінької чарки чарівного напою магістрові зробилося добре. Так добре, що означати це могло тільки одне: від додаткового внеску всі попередні алкогольні інвестиції, тимчасово заморожені холодом і нервовим І потрясінням, відтанули й почали давати дивіденди. Здається, це називається «на старі дріжджі».

— При чому тут Сєдой? — здивувався Coco. — Сєдой — це не проблема, лише тоненька колючка в моїй товстій сідниці. Я цю колючку обов'язково вийму — маю надію, з вашою допомогою. Ні, шановний Миколо Олександровичу, — дайте-но вашу чарочку — Мої проблеми куди складніші. — Випили, закусили шоколадом, і банкір продовжив. — Важких проблем у мене три. Перша: я важу 124 кеге, треба худнути, а я дуже полюбляю їсти. Друга: мені не щастить у коханні, в мене дуже дивні стосунки з цим великим почуттям. І третя: я ходжу до церкви, я побудував три храми й годую чотири богадільні, а в Бога не вірю — зовсім, скільки не стараюсь. І книги релігійні читаю, і молюся — а все, як кажуть, мимо каси. Ось що я називаю важкими проблемами. Вирішувати їх треба, а як — не збагну.

Випили по другій, і тепер Ніколасу зробилось іще краще. Здається, він потрапив у тривіальну ситуацію, багаторазово описану й екранізовану: іноземець як жертва агресивної російської гостинності. «Напевно, це й називається «запій», — подумав магістр, — коли починаєш новий раунд випивки, ще не протверезівши після попереднього». Найбільше тривожило те, що не хотілося зупинятись.

Ніколас знову підставив чарку, поглянув на Йосифа Гурамовича й несподівано відчув приплив щирої симпатії до цього тертого, хитрющого, а в той же час такого по-дитячому відвертого товстуна.

Розчулене пощипування в грудях означало, що зараз Ніколаса понесе давати добрі поради. Двадцятирічний коньяк послабив усі стримуючі механізми.

Магістр протримався ще з півхвилини — поки Coco виставляв на зеленому столі кулі трикутником, — а потім капітулював.

— З вірою найпростіше, — сказав він.

— Правда? — здивувався Габунія, завмерши з уже націленим києм.

— Не треба старатися, не треба змушувати себе вірити в Бога. Марна це справа.

— Ви вважаєте? Так що, грошей на богадільні більше не давати?

Дзвінкий удар. Трикутник розсипався на жовті кружальця, жодне з яких — істинне диво — не торкнулося дрімаючої Жужі.

— Чом же не давати — давайте, діло добре, — дозволив Ніколас. — Тільки не ждіть, що на вас за ці діяння благодать упаде. Давайте, коли гроші є, а про віру не думайте. Якщо у вас потреба є, віра, коли треба, сама прийде, а за вуха ви її зі своєї душі все одно не витягнете. Випиймо?

Випили.

— Тепер поговорімо про ваші химерності кохання, — запропонував Фандорін, заїдаючи коньяк мініатюрним еклерчиком. Настрій у магістра був переможний, усі на світі проблеми здавалися йому зараз легкими і розв'язуваними. — Тут-то що не так? У вас же молода дружина-красуня, я читав у журналі.

— Вона мене не любить, — гірко сказав Coco, його товсті щоки скорботно обвисли. — Восьма об дев'яту і в середню… І все життя так було. Фатум. Уперше в двадцять одружився. Наречена — янгол, тато — секретар райкому. Так любив її, так любив! «Миллион алых роз» пісня була, пам'ятаєте?

Ніколас похитав головою — не пам'ятав. Навколишній простір починав поводитися так само безвідповідально, як і в «Кабаку». Навіть іще гірше.

— Пугачова співала. Та це вона вже потім співала, у вісімдесяті. А я своїй Ніно ще в шістдесят шостому, без усякої Пугачової, ввесь урожай квітникарського колгоспу «Сорок років Жовтня» купив і вулицю перед будинком трояндами виклав! От як любив… А вона дерла носа, обзивала, принижувала. З чоловіками кокетувала. Зраджувала… — Голос Габунії здригнувся від гірких спогадів. — Не витримав, убив її.

Фандорін похлинувся коньяком.

— Тридцять років минуло, — заспокоїв його Coco. — Я був молодим, гарячим. Іще навіть університет не закінчив. Тоді закони були суворі, шість місяців у в'язниці сидів! — Він гордо підвів палець, але тут же знову поник. — Удруге одружився — знову шалено кохаючи. Вона співачка. Голос — серафими в раю так співають! По всій країні на гастролі їздила. Я за нею — як собача, ось як Жужа ця, волочився! Навколо неї в'ються всякі хлюсти, букети шлють, записочки, а я терплю. Сімнадцять років терпів! Вона у вісімдесят дев'ятому на машині розбилася, царство небесне. Скільки було ганьби…

— Чому ганьби? — нахмурився співпереживаючи Ніколас.

— Так вона в машині Хурцилави їхала. Актор у нас такий був, відомий спритник. Коли автогеном дах зрізали, вийняли їх — він за кермом без штанів сидить, і моя Ліка поряд… А й що було! — махнув рукою Йосиф Гурамович. — Із Тбілісі до Москви переїхав. Думав, досить — більше ніяких дружин, ніякого кохання. А побачив Сабрину — і все, пропав, старий дурень. Нічого для неї не жалію: кутюри там усякі, цяцьки, ігуану з Америки замовив — ящірка така мерзотна, Сабриночка захотіла. І що? На минулому тижні з масажиста її зняв. Позавчора шофера звільнив. Три з половиною місяця після весілля минуло! Сто днів! І, головне, хоча б вибачення попросила — куди там! Тільки дивиться отак своїми очищами. — Coco задер голову й наморщив носа, зображуючи презирливий погляд. — Ні, Миколо Олександровичу, не розумію я про кохання чогось найголовнішого… Третю об одинадцяту і в куток.

Поміркувавши, Фандорін прорік:

— На мою думку, Йосифе Гурамовичу, ви про кохання все чудово розумієте, й щоразу знаходите таку жінку, яка робить вас щасливим.

Від несподіванки рука майстра здригнулася. Куля пішла навскіс — просто в лоб бідолашній Жужі. Той-тер'єр із обурливим вищанням застрибав по зеленому сукну, задзявкотів, але Coco навіть не глянув на свою улюбленицю — знизу вгору, через плече, дивився на Ніколаса.

— Жартуєте, так? — ображено сказав банкір. — Англійська іронія, так?

— Аж ніяк, — почав пояснювати Фандорін. — Просто для вас щастя в коханні — це відчувати себе нелюбим і нещасним, мучитися ревнощами. Адже що таке кохання? — Магістр натхненно змахнув порожньою чаркою. — Кохання — це відчуття, що ти можеш отримати від іншої людини щось для тебе життєво необхідне. Те, чого ніхто інший тобі дати не зможе. Нерідко це відчуття оманливе, та зараз мова про інше. От часто говорять: «Яка нещасна пара! Дружина його, бідолаху, так мучить, так мучить, а він, довготерпець, все одно її боготворить, усе прощає, і живуть же разом стільки років, не розлучаються». А насправді довготерпцеві й потрібна така, що буде його мучити. Попадись вам, Йосифе Гурамовичу, інша жінка, котра на вас молилась би, ви на неї, певно, й дивитися б не захотіли — вигнали утришия… Так що з коханням і сімейним щастям все у вас як слід.

Магістр сам хлюпнув собі коньяку.

— Якою була третя проблема?

— Гладкий дуже, — з деякою розгубленістю нагадав Coco. — Сором сказати — шнурки сам зав'язати не можу. На дієтах усяких сидів, у лікарнях водоростями харчувався — нічого не допомагає. Мучу себе два місяці, скину двадцять кіло, а життя не в радість, тільки про шашлик думаю, про омари, про баранячу ногу під горіховим соусом. Потім плюну — й за місяць знову набираю, ті ж 124 кеге.

— А 125 кілограмів у вас бувало? — суворо запитав Ніколас.

— Ніколи. 124 — і край. Ні вгору, ні вниз.

— Ну так і не треба вам худнути. — Фандорін зараз був налаштований великодушно. — 124 кілограми — ваша оптимальна вага, той обсяг, на який вас запрограмувала природа. Коли б ви й далі гладшали — тоді інша справа. А так їжте, пийте собі на здоров'я. О, до речі! — Він підняв келих. — Як говорять у нас за рубежем ті, хто не знає російської мови: Na zdorovye!

— Подобаєтеся ви мені, Миколо Олександровичу, — схвильовано сказав Coco, випивши «на здоров'я». — Мудра ви людина. Дозвольте вас обняти.

— Зараз, — виставив долоню магістр. — Спершу вірша прочитаю, філософського. Щойно народився.

ДОДАТОК:

Кульгавий лімерик, прочитаний Н. Фандоріним у клубі «Педігрі» вночі 15 червня:

Розділ дванадцятий

Підземна Москва. Щось є! Гостріші, ніж у вовка. В Костянтино-Єленинській башті. Остання воля христолюбивого государя.

— Зрозумійте, — вже вкотре повторював Вальзер, винувато дивлячись на капітана поверх окулярів. — Я змушений був перевірити вас. Так, увесь цей час я знав, де сховано Ліберею, але дістатися туди все одно було неможливо, а я хотів придивитися до вас якнайкраще. За цей місяць я переконався, що ви людина чесна й небалакуча. Я зробив правильний вибір.

— Послухайте, гер Вальзер, я вже сказав, що не серджуся на вас, хоча виходить, я марно обстукав підлогу в усіх двірських підвалах. — Терпіння Корнеліуса кінчалося. — Досить виправдань! Розповідайте швидше, де розташований тайник. Як ви його знайшли? Коли?

Вони жваво рухалися в сутінках надвечірньої вулиці, що вела до скородомських воріт.

— Спершу я розповім вам, як визначив місце. Тут же головне — робота думки, співставлення й правильне тлумачення відомостей. Решта — дрібниці: трохи спритності й напруження м'язів. Основну роботу виконав розум. Я вам говорив про запис від 1564 року в листосховищі Государевих майстерських палат щодо водовозних справ майстра Семена Рижова, пам'ятаєте? Та я втаїв од вас, що в стовпцях про будівництво царевого Опричного двору, споруджуваного в той самий час, теж згадується Рижов, а з ним і якісь неназвані «підземних справ майстри». З історичних хронік відомо, що з царського терема на Опричний двір, куди Іван перебрався 1565 року, вів підземний хід, прокопаний під кремлівською стіною та рікою Неглинкою. Розумієте, до чого я веду?

— Ви хочете сказати, що під цим, як його, Опричним двором майстер Рижов спорудив іще один водонепроникний тайник?

Фон Дорн наморщив лоба, намагаючись угадати, до чого хилить аптекар.

— Якби це був іще один тайник, то в розпису було б додаткове замовлення на свинцеві дошки або якісь інші матеріали, а нічого подібного для Опричного палацу не знадобилося. Ні, мова йде про те саме сховище, я відразу це зрозумів! Свинцеві дошки привезли в Кремль, а роботи виконувалися в Опричному палаці, під землею, розумієте?

— Тобто… — Корнеліус зупинився, ляпнув себе рукою по стегну. — Тобто з-під палацу прокопали хід до Опричного двору й перенесли свинець під землею? Але навіщо? Для секретності, так?

— Звичайно, для чого ж іще! — Вальзер збуджено засміявся, мружачись од снігової пороші, що задувала супутникам в обличчя. — Відомо, що Боровицький пагорб, на якому стоїть великокнязівський замок, з давніх часів вдовбаний увесь підземними лазами. Розповідали мені знаючі люди, що просто посеред пагорба в давнину проходив яр, потім засипаний землею. Засипати-то його засипали, та галереї залишились. А вже в більш пізні століття хто тільки під Кремлем не копав! Той лаз, що ви знайшли в підвалі Кам'яного Терема, недавнього походження. Може, Олексіїв вихователь і співправитель боярин Морозов звелів прокласти — він, кажуть, був охочим до чужих таємниць. А з Опричним двором царя Івана вийшло ось як. Під час нападу кримських татар на Москву сей дерев'яний палац вигорів до головешок. Розумніше було б відбудувати його на іншому місці, щоб не розбирати обгорілих колод. Одначе цар звелів спорудити нові хороми на тому самому згарищі. Чому, запитаєте ви?

— Через підземний свинцевий тайник! — вигукнув капітан. — Він же то в пожежі згоріти не міг!

— Правильно, мій славний друже. Я теж так подумав. А потім, коли цар знову переніс резиденцію в Кремль, він не переводив Ліберею в інше місце — ні для чого було. Від государевого терема до тайника підземним ходом добиратися було не більше п'яти хвилин, вистачало й однієї малої свічки.

— Де ж розташовувався Опричний двір?

Лице Вальзера зморщилось у посмішці.

— На Моховій вулиці — по-нинішньому якраз посередині між Земським приказом і Наришкінськими палатами…

У фон Дорна відвисла щелепа — в рот одразу сипонуло дрібною сніговою потертю.

— Так… Так це ж садиба митрополита Антіохійського!

Аптекар засміявся.

— Отож бо й воно. А тепер я розповім вам, мій хоробрий капітане, чому не жалує мене високопреосвященний Таїсій. Вирахувавши, де має розміщуватися свинцевий тайник, я найнявся до митрополита домашнім бібліотекарем. На той час я ще не знав про істинну мету приїзду Таїсія до Росії. А коли виявив серед його паперів цілий зошит, суціль заповнений відомостями про Ліберею, зробився вдвічі обережнішим… На щастя, грек пішов хибним слідом. Він упевнений, що цар Іван вивіз книжкові скарби в Олександрову Слободу, і рік за роком шукає тайник там — перекопав усі руїни, а подекуди забрався під землю мало не на тридцять ліктів. — Вальзер зайшовся нападом сміху — зловтішатися цей добряга, здається, не вмів зовсім. — Хіба не смішно? Сидить просто над скарбом, а сам копає землю за тридцять льє від цього місця. Бібліотеку митрополит зібрав добру, теж величезних грошей варта, але до Лібереї, звичайно, їй далеко. Моя робота полягала в тім, аби переписати всі томи на маленькі аркушики з коротким описанням, а потім розкласти ці картки за темами й дисциплінами. Придумано вельми навіть розумно — Таїсій назвав цю методику «картотека». Коли книг дуже багато, буває нелегко знайти потрібну, а тут береш скриньку з аркушиками, і відразу все видно. Приміром, вам треба знайти деякі відомості з космографії…

— Гер Вальзер, — повернув захопленого книжника до головного капітан, — про картотеку ви мені якось іншим разом розповісте. Давайте про Ліберею.

— Так-так, вибачте, — винувато закивав аптекар. — У Таїсія пропрацював я декілька місяців. Справа з картотекою просувалася дуже повільно, тому що, як ви розумієте, займався я здебільшого зовсім іншим. Свою дорогоцінну бібліотеку митрополит, виявивши передбачливість, розмістив не у верхній дерев'яній частині палацу, а в кам'яному підвалі, що глибоко йде під землю. Там зручне місце для копання — природна улоговинка. Я подумав, що і сто років тому, під час будівництва Опричного терема, майстри мали розмірковувати так само. Якщо тайник дійсно тут, шукати слід просто під митрополитовою бібліотекою. Вдень я був зайнятий службою в Аптечному приказі та своєю лікарською практикою, на Мохову приходив увечері, а працював ночами. Так було краще з моїх міркувань — і слуги, і Таїсій спали. Я розібрав невелику ділянку підлоги — розколупав дубові плашки, щоб їх легко було виймати й ставити на місце. Паркет виявився покладеним на дошки. Я випиляв у них квадратний отвір і зчепив обрізки клеєм власного виготовлення. Вийшло щось на зразок люка. Під дошками була зола й горіла земля — сліди татарського попелища. Тут почалася найтрудомісткіша частина роботи. Я копав яму, виносячи землю в маленьких мішечках. Справа рухалася повільно. Місяць за місяцем я майже не спав, їв що прийдеться, на ходу — і нічого: не захворів, не ослаб. Навпаки, розвинув м'язову силу і зміцнив здоров'я. Ось вам зайвий доказ того, що тілом керує розум. Можливості людського організму воістину безмежні! Треба тільки вміти правильно використовувати арсенал, наданий нам благодійною фізіологією! Якби люди самі не зв'язували собі руки марновірством, не принижували власний розум, вони були б подібними до античних богів. «Що за диво природи людина! Яка благородна розумом, яка безмежна в здібностях!» — сказав великий Шекспір.

— Хто? — перепитав Корнеліус. — А втім, не має значення. Заради Христа, гер Вальзер, не відволікайтеся на дрібниці. Поясніть краще, як вам удалося протягом кількох місяців провадити свої розкопки непоміченим?

— О, я чудово все продумав, — з гордістю заявив аптекар. — Я розробив прекрасну систему. Дозвольте вашу шпагу. Ось, дивіться. — Він сів навпочіпки й почав малювати піхвами по снігу. — До підвалу, де бібліотека, можна потрапити лише сходами, котрі ведуть зі спальні Таїсія. На ніч грек од мене замикався, й до самого ранку вийти я не міг, що мене цілком улаштовувало. Мені ставили глек меду, їжу, нужне відро, видавали солом'яний матрац. Якраз матрац і подав мені ідею. Я приніс із дому ще декілька таких же, нишком напхав їх шерстю і почав класти під виїмку в підлозі — щоб паркет не створював резонансу. Під однією з верхніх сходинок я прилаштував пружину, з'єднану із дзвіночком, який був біля мене, в ямі. Коли б Таїсію спало на думку вночі спуститися в бібліотеку, я відразу отримав би попереджувальний аларм. Сходи там доволі високі й круті, а в грека подагра, тому мені вистачило б часу вибратися зі своєї ями й покласти на Місце вийняті плашки. Одного разу митрополит і справді спустився в підвал далеко за північ, йому знадобився якийсь манускрипт. Почувши голос дзвіночка, я страшенно злякався й од хвилювання ніяк не міг вставити один із дубових квадратів у паз — довелося покласти зверху розгорнуту книгу. Таїсій тільки сказав мені: «Що ж ви, докторе Вальзер, читаєте рачки? За столом вам було б зручніше». Я промимрив щось нерозбірливе — дуже вже трясся. Нічого, обійшлося. За сім місяців щонічної праці я заглибився в землю на сім футів. Утрамбував сходинки, щоб зручніше спускатись і підійматись. Іноді, звичайно, мучився сумнівами — чи не помилився у своїх висновках? А другого грудня минулого 1675 року (я назавжди запам'ятаю цей день, головний день усього мого життя!) тесак, яким я розпушував землю, вдарився об камінь. Почав розчищати — кам'яна кладка! Акуратні куби вапняку, скріплені будівельним розчином. Приклав вухо, стукаю — виразне металеве відлуння.

— Та що ви! — Корнеліус схопив аптекаря за плече.

— Ви робите мені боляче, гер капітан… Так, глухий дзвін! Це було, як чарівний сон! Не буду втомлювати вас подробицями того, як я виймав і виносив камені, як випилював діру у свинцевій оболонці. Довелося важкенько, тому що користуватися долотом я не міг — здійнявся б гуркіт на ввесь дім. Шістнадцятого грудня роботу було завершено. Я обережно вийняв важкий квадрат свинцю і спустив у отвір ліхтар на мотузці…

— Ну? — Серце у фон Дорна стислося в тугий кулачок — ні вдихнути, ні видихнути. — Що там виявилось?

— Вона! Ліберея! — зашепотів Вальзер, хоча на темній вулиці, крім них двох, не було жодної душі. — Спуститися вниз мені не вдалося, та я бачив сундуки, багато старовинних сундуків! Дві або три дюжини!

— А раптом там не книги? — перейшов на шепіт і Корнеліус. — Раптом там золото?

— Яке ще золото? — злякався Вальзер. — Що ви таке верзете! Там не може бути золото, це Іванова Ліберея!

Аптекар так розхвилювався, що довелося його заспокоювати — ну, певно ж, у сундуках можуть бути лише книги. А думалось: хоча б і не Ліберея, біс із нею! Старовинні сундуки! Мабуть-таки, в них зберігається щось цінне. Та тут на пам'ять Корнеліусу прийшов двірський тайник із гнилими соболями, і збудження дещо пригасло. «Другого такого розчарування мені не пережити», — сказав собі фон Дорн.

— А чому вам не вдалося спуститись?

Вальзер зітхнув.

— Тієї ночі в мене не було з собою вірьовочної драбини, і я відклав спуск на завтра. А вранці мене ганебно вигнали з митрополитових палат… На жаль, друже мій, я винен сам. Коли мене випустили з підвалу, я був ніби не в собі — неввічливо привітався з високопреосвященним і мало не пирхнув йому в лице. Смішним здалося: спить просто на Лібереї, а самому невтямки. Таїсій чванливий, зухвалості від нижчих не терпить. Звелів челяді виштовхати мене втришия й більше не пускати. Разом з тим і жалування не виплатив… Та жалування — дрібниці. Гірше інше. Коли ченці через двір мене штурханами гнали, я впустив свою пам'ятну книжку, сам не помітив як. А в тій книжці, серед різних думок філософських, іще скопійовано список Лібереї, виявлений мною в Дерптському університеті.

— Яка необережність! — вигукнув фон Дорн.

— Чи міг я припустити, що аркуш потрапить до рук Таїсія, єдиної людини в усій Московії, здатної зрозуміти зміст цього переліку…

— Звідки ви знаєте, що митрополит прочитав ваші записи?

Вальзер понуро відповів:

— Та вже знаю… Наступного ж дня ввечері, коли йшов з Аптекарського приказу, мене схопили за руки двоє ченців, поволокли по вулиці. Я кричав, одбивався — ніхто не допоміг. Один — він іще мене в вухо кулаком ударив, дуже боляче, — сказав: «Владика тебе бачити бажає». Навіщо б Таїсію мене, жалюгідного черв'яка, бачити, якщо не через Ліберею? Ні, прочитав підступний грек мій список, обов'язково прочитав. І, певно, уявив, що я присланий кимось за ним шпигувати. Кимось, хто відає про митрополитів інтерес до Лібереї… Тоді мені пощастило. Біля Троїцького мосту, що на Неглинній, побачив я мого начальника дяка Голосова зі стрільцями — він віз цареві ліки з Німецької аптеки. Я закричав, затіпався. Ченці й утекли. Після того випадку я найняв двох міцних слуг і нікуди без них не виходив. Ламав голову, як же мені до тайника добратися. Вирішив, що в усій Москві тільки у канцлера Матфеєва досить впливу здолати митрополита. Ну, а що було далі, ви знаєте — це вже при вас… Увесь місяць січень я чекав, чи не поїде куди Таїсій — на богомілля в Трійцю або хоч в Олександрівську Слободу, канави копати. Тоді ми з вами спробували б у його палати проникнути і до Лібереї добратися. А мерзенний грек усе сидить сиднем, щоночі вдома ночує. Під старість Таїсій зробився до холоду чутливим. Видно, тепер уже до тепла з місця не зрушиться, й раптом така удача з царевою апоплексією! Нині митрополита всю ніч не буде, не можна йому від смертного одра відлучатися. Сьогодні нам випав рідкісний, можливо, неповторний шанс!

* * *

До нічної експедиції підготувалися грунтовно — в Адама Вальзера все було продумано заздалегідь.

Одяглися в чорне, що облягало. Зверху, для тепла, натягли ватні татарські кацавейки. Шпагу фон Дорн не взяв — довга, незручна. Замість неї озброївся тесаком, обушком на ремінній петлі, ззаду, за коміром, прилаштував стилет в особливих потайних піхвах. Це один португалець під час Фландрської кампанії навчив: незамінна річ, коли треба завдати блискавичного, несподіваного удару, — витягаєш із-за спини й можеш метнути або полоснути ворога по фізіономії, це вже як зручніше. Пістолети не взяв, шуміти все одно було не можна. Замість вірьовочної драбини захопив мотузку з вузлами й гаком на кінці — по такій можна не лише спускатись вниз, але й піднятися на стіну або в вікно.

Вальзеру припало нести масляний ліхтар і запас свічок. Іще в нього був із собою порожній рогожаний мішок.

— Для книг, — пояснив аптекар. — Багато, звичайно, не винесемо — дуже важкі, через огорожу не перекинемо. Мішка вистачить. Замолея беремо неодмінно, решта за вашим вибором. Рогожа нам підходить найкраще. Втомимося нести, можна поставити на сніг, книги не промокнуть.

Мохової дісталися без пригод — у капітана був нічний ярлик, за яким вуличні сторожі без розмов відмикали зачинені на ніч ґрати.

Стіна довкруж митрополитського подвір'я була кам'яна, заввишки футів десять. Корнеліус вибрав по-темніший куток, закинув гак і враз опинився нагорі. Вальзер дерся довго, з пихканням, а наостанку довелося тягти його за комір. Ліхтар поки що погасили.

Всівшись нагорі, оглянули двір. Тихо. Вогні в палатах погашено. Із-за конюшні набігли два величезні собацюри, загавкали, молотячи лапами по стіні.

Вальзер передбачив і це. Вийняв з мішка (виходить, не зовсім порожнього) два шматки м'яса, кинув псам. Вони накинулись, проковтнули миттю, а за півхвилини обидва захиталися, повалилися набік.

— Мертві? — запитав фон Дорн.

Аптекар жахнувся:

— Що ви! Навіщо без гострої потреби позбавляти когось дорогоцінного дару життя? Це сонне зілля, я виготовив його для княгині Трубецької, вона безсонням мучиться. Коли вже на її ясновельможність, у котрій десять пудів ваги, діє, то на митрополитських собак тим паче.

Стрибнули в замет, швидко пробігли двором до терема.

— Он туди, — показав Вальзер. — Там чорний хід, щоб келійникам надвір, до відхожого місця бігати. У грека ж тепла комірчина біля спальні, з водозливом.

Капітан здивувався:

— А водозлив навіщо?

— Потім поясню, — шепнув аптекар. — Ну, вперед!

За рогом і справді були низенькі двері, зовсім незачинені.

Прослизнули до темних, задушливих сіней, звідти по двох сходинках до вузької галереї.

— Тсс! — ледве чутно прошелестів Вальзер. — Он там Юсупова келія. Не дай боже розбудити. А нам далі, до Таїсієвих покоїв.

Корнеліус сторожко глянув на житло страшної людини, прокрався мимо навшпиньках.

— Тепер ліворуч, — підштовхнув ззаду аптекар. — Там, у Хрестовій палаті, перед спальнею владики, завжди келійник сидить.

Капітан ледь висунувся з-за рогу. Побачив простору кімнату з розмальованими стінами, одна — суціль із вікон. Біля невеликого столу зі свічкою сидів здоровило в рясі, гриз ніготь. Позіхне, перехрестить рота й знову гризе.

— Якщо можна, — в самісіньке вухо видихнув Вальзер, — обійдіться без смертовбивства.

«Скільки зайвих труднощів через цього людинолюба», — подумав фон Дорн. Але все ж натягнув на залізне яблуко рукавицю.

Не поспішаючи, перевальцем пішов через залу.

Чернець закліпав очима, примружився зі світла у півтемряву:

— Якимку, ти?

Останні п'ять кроків Корнеліус подолав стрибками і з розгону вдарив вартового, що підвівся, — не в скроню, як годилося б, а в міцний, задубілий од земних поклонів лоб. Нехай живе, дякує м'якосердю гера Вальзера. Хоча надійніше було б проломити ченцеві голову.

Здоровило впав ниці, навіть не охнув.

— Швидше! — поквапив аптекар.

— Зачекайте.

Капітан зв'язав оглушеному руки й ноги його ж вірьовкою, засунув у рот кляп зі скуфії. Можна було рухатися далі.

Через митрополитову спальню пробігли підтюпцем, штовхнули високі двері, за ними показалися довгі сходи вниз.

Знову засвітили ліхтар.

— Ось і бібліотека, — пояснив Вальзер, коли спустилися в невелике квадратне приміщення, все в полицях з книгами. — До трьох тисяч фоліантів, ні в кого в Московії стільки немає.

Тепер він говорив голосно, вже не боявся, що почують.

Посеред кімнати опустився на коліна, підчепив ножиком дубову пластину, потім другу, третю, четверту, вийняв дощаний квадрат, за ним — тугий матрац, і фон Дорн побачив темну яму з грубими сходами з утоптаної землі.

Нетерпляче відіпхнув Вальзера, поліз до ями першим. Аптекар сопів ззаду.

У чорну дірку з білими металевими краями спустили мотузку, закріпили гак.

— Ну, з Богом, — перехрестився Корнеліус.

Узяв ліхтаря в зуби за мідне кільце, почав перебирати руками.

Ось і долівка.

Сундуки, величезні! Три, ще шість, у кутку чотири, і потім біля дальньої стіни. Усього двадцять вісім. Штовхнув один — важезний, не зрушиш.

— Потримайте мотузку! — крикнув зверху Вальзер. — Я теж хочу!

Не дочекався, поліз сам, кумедно сукаючи короткими ногами.

Капітан посмикав замок на найближчому сундуці (ох, міцний) і, не панькаючись, збив обушком, з одного доброго удару. Під віком переливчасто відсвічувала малиновим оксамитова тканина. Відсмикнув. Там завширшки з увесь сундук лежав томище в товстій шкіряній оправі. Фон Дорн підважив його, побачив іще книги, багато.

Мимоволі зітхнув. Усе-таки надіявся, що в тайнику виявиться не Ліберея, а щось надійніше — золоті монети, або яхонти, або смарагди, або зернь.

— Я вам говорив, я говорив! — схлипував Вальзер, з любов'ю гладячи руду телячу шкіру.

Він схопив обушок, забігав серед сундуків, ніби виконуючи якийсь химерний танок. Зіб'є замок, одкине віко і ну бурмотіти чудні слова — мабуть, назви книг.

— О, Гефестіон! О, Коммодіан! А це хто? Невже Лібаній? Неймовірно! Але… але де ж Замолей?

Корнеліус теж часу даремно не гаяв. Залишившись без обушка, відкривав сундуки тесаком. Книги в шкіряних обкладинках кидав на підлогу, в коштовних — відкладав. Деякі були напрочуд гарні: з перлами, яшмою, смарагдами. Найбагатші оклади пхав до мішка, і скоро вже було нікуди. Довелося деякі простіші виймати назад, замінюючи більш цінними. Скарбів було стільки — не злічити!

По свинцевому склепу, що матово поблискував, металися тіні, скалки від самоцвітів. Божевільне бурмотіння Вальзера зливалося в нерозбірливе сипіння.

Мішок вийшов важкенький, а ще на стіну дертися та потім через усю Москву волокти.

— Скоріше! — поквапив фон Дорн, оглядаючись на розкидані книги — чи не забув чого цінного. — Знайдуть зв'язаного келійника, здіймуть галас.

— Не знайдуть, — упевнено відповів аптекар. — Якби митрополит ночував в опочивальні, тоді ченця змінили б о третій годині ночі, а так не будуть.

— І все ж покваптесь.

Відповіддю були скрип віка, яке відчиняли, зосереджене сопіння.

Ліниво розкривши першу-ліпшу книгу, Корнеліус побачив грецькі письмена. Закрив. Сподобався невеликий манускрипт із різнобарвними малюнками й химерними буквицями. Завагався — може, прихопити? Ні, дуже оправа проста — мідна, із срібною насічкою.

— Є!!! — несамовито заволав Вальзер. — Є! Ось вона! Ось! І камені вогненні!

Заскакав між сундуків, притуляючи до грудей книгу — обкладинку було викладено червонуватими, з чудовим відблиском кружальцями. Так ось які вони, вогненні лали країни Вуф. Їх сотні. Отож, мабуть, грошиків варті!

Найшло ревниве почуття — оклад за угодою належав Корнеліусу. Навіщо ж так чуже тискати?

— Дайте, покладу в мішок і ходімо, пора.

— Нічого, не турбуйтеся, — пробурмотів аптекар, іще міцніше обіймаючи Замолея. — Я сам понесу, сам.

І по божевільному блиску в очах було видно — помре, але не віддасть.

— Як будемо виходити? — запитав капітан, зітхнувши. — Як прийшли чи через кремлівський хід?

Хід, треба гадати, починався за напівкруглими, теж облицьованими свинцем дверима в дальній стіні.

Вальзер тільки лупав очима, радитися з ним зараз було безглуздо — сам не свій чоловік.

— Підземним ходом небезпечно, — розміркував сам із собою фон Дорн. — Може, за сто років галерея де-небудь осипалась. Та ще невідомо, де вилізеш… Ні вже, краще назад через будинок. Повертаємося, гер Вальзер.

Аптекар тицьнув капітанові якісь хрусткі аркуші, зовсім без палітурки:

— Прихопіть іще оце. Коли не помиляюся, це власноручні записи великого Арістотеля — до того ж, книга, про яку я ніколи навіть не чув. Якщо так, то цьому папірусові воістину немає ціни!

Корнеліус скептично подивився на убогий манускрипт, здвигнув плечима, засунув у мішок. Витрачати час на сперечання не хотілося.

Угору по вірьовці лізти було куди важче, ніж униз. Тобто сам фон Дорн вибрався з тайника доволі швидко й мішок теж витяг без особливих труднощів, але от Вальзера довелося обв'язати навколо пояса й тягти, ніби лантух.

Нарешті вибралися. Поставили на місце свинцеву латку, на неї — камені, потім іще накидали землі — навряд чи доведеться повернутися сюди найближчим часом. Яма так і лишилася ямою, та випиляні дошки, ватяний матрац і дубовий паркет уклали щонайретельніше. Тепер виявити підземелля, не знаючи про його існування, було б неможливо.

Піднялися по сходах, пройшли через опочивальню до Хрестової зали.

Чернець опам'ятався — вовтузився й мимрив щось, звиваючись на підлозі. Довелося добряче стукнути його кулаком по потилиці, щоб полежав іще.

Повз двері Юсупа знову пройшли навшпиньках: Вальзер притискав до грудей заповітний том, фон Дорн тримав обома руками свою ношу, ще коштовнішу. Проминули небезпечне місце благополучно — без стуку, без скрипу. Повернувши за ріг, звідки до чорних дверей було вже рукою кинути, полегшено зітхнули.

Даремно.

Двері тихенько вискнули завісами, і з хмарини морозяної пари на низькі сходинки ступнула висока, плечиста постать. Довга скуйовджена борода, кістлявий ніс, м'яте зі сну лице. Юсуп! На плечі, поверх сірої волосяниці, накинуто рядняну постілку — видно, для тепла. Виявляється, й аскети вночі до вітру ходять.

Чорні очі хашишина сяйнули блискавками. Довгі руки розчепірилися, затуляючи прохід.

Вальзер тоненько ойкнув, утиснувся в стіну й закрився вогненно-переливчастою книгою, як щитом. Розраховувати на допомогу аптекаря не доводилось.

Тільки б Юсуп не закричав, не покликав решту — ось про що думав зараз Корнеліус. Впустивши мішок на підлогу, він кинувся вперед з обушком і вдарив, цілячи в голову, — та не в лоб, як нещодавно, а в скроню. Чернець хитнувся вбік, ухилився від свистючого удару й перехопив капітанову руку, з хрустом заломив її за спину. Обушок гепнувся на дощану підлогу.

Лівою рукою Корнеліус якось витяг із піхов тесак, штрикнув клинком наосліп позаду себе, попав у м'яке.

Юсуп із силою штовхнув мушкетера. Відлетівши на декілька кроків, капітан стрімко розвернувся і зробив випад — на жаль, у пустоту. Спритний чернець знову встиг відскочити. Задкуючи від широкого, виставленого вперед леза, зірвав з плечей ряднину й кинув у капітана. Той смикнувся назад, ударився спиною об стіну. Хашишин часу не гаяв: хитнувся донизу, підібрав обушок і з розмаху розітнув повітря. Корнеліус відступав од блискотливого вітряка, вибираючи момент для атаки. Дивно, але на допомогу чернець не кликав, тільки посміхався, шкірив свої вурдалачі заточені зуби.

Жаль, у руці була не шпага, а короткий клинок, а то фон Дорн показав би чорнобородому парочку фехтувальних прийомів. Та був один трюк, придатний і для тесака, — так званий couple. Капітан зробив обманний випад, перекинув зброю з однієї руки в другу й завдав рубаючого удару збоку.

Гнучкий хашишин затулився залізною палицею — і клинок із брязкотом переломився. Сторопівши, фон Дорн витріщився на півдюйма сталі, що стирчали з рукояті. А Юсуп відкинув обушок, простяг уперед маслакуваті руки й просто схопив Корнеліуса за комір, ніби кошеня, що нашкодило. Підняв і брязнув об підлогу — в капітана дух перехопило. Він засунув було руку назад, за комір, де у вузьких шкіряних піхвах таївся стилет, остання надія, та чернець беркутом упав зверху. Всівся мушкетерові на груди, міцно вчепився в зап'ястя і розтягнув хрестом.

Нахиляючись, рикнув:

— Гор-рло перегризу.

Не погрожував — сповіщав.

Корнеліус у страху забився, дивлячись на вишкірену пащу, котра наближалася, з гострими, вовчими зубами. Вервольф! Справжнісінький, яким няня в дитинстві лякала.

Краєм ока помітив рух. Це аптекар нарешті зробив крок од стіни, обома руками підняв важкого Замолея в срібнім окладі з камінням і щосили вдарив вовкулаку збоку по голові.

Декілька камінців вискочили із гнізд, застрибали по дошках.

Юсупа хитнуло вбік — на щоці й вилиці ченця від зіткнення з вогненними лалами проступили вм'ятинки.

Заревівши, хашишин обернувся до Вальзера, ухопив його за край кацавейки.

Скориставшись тим, що одна рука вільна, Корнеліус вихопив-таки стилет і ввігнав ченцеві знизу вгору в основу підборіддя — до упора, а потім висмикнув і другу руку, штурхонув Юсупа в груди.

Той упав навзнак. Блимаючи маслянисто-чорними очима, почав хапатися за бороду — стилета під нею було не видно, тільки булькало щось та посвистувало. Схоже, удар прийшовся туди, куди слід.

Фон Дорн підхопився й підібрав обушок, готовий, якщо знадобиться, розколоти страховиську череп. Не знадобилось. Юсуп іще потіпався трохи, похрипів і затих. Борода, насичуючись червоним, робилася схожою на незабутній колір «Лаура».

— Дякую вам, гер доктор, — з почуттям промовив Корнеліус. — Ви врятували мені життя.

Вальзер, хоч увесь і трясся, церемонно відповів:

— Радий хоч у чомусь виявитися корисним, гер капітан.

На цьому обмін люб'язністю завершився, тому що в будинку загримали двері, пролунали чоловічі голоси — певно, сутичка з Юсупом була занадто шумливою.

— Дайте! — Корнеліус вирвав у аптекаря Замолея, запхав у мішок. — Скоріше у двір!

Бігли по рипучому снігу: Вальзер попереду, порожняком, лише з вірьовкою в руках; зігнутий у три погибелі капітан устигав слідом. Чортів мішок тягнув пудів на два, а то й на три.

Гак на стіну незграбний аптекар закинув тільки з третього разу. У вікнах засвітилися вогні, й видно було, як усередині гасають тіні.

— Лізьте! — наказав фон Дорн, підпихаючи Вальзера в зад. — Приймете мішок. Потім я.

Аптекар якось видерся. Коли тяг мішок, ледве не гепнувся назад. Грюкнули двері.

— Братіє, он він, душогуб! Он, на стіні!

Зціпивши зуби, Корнеліус ліз по вірьовці. Ззаду наближався тупіт. Добре хоч, Вальзер зник на тому боці, так і не помічений ченцями.

Капітан вчепився руками в край стіни, підтягнувся.

Але тут мушкетера знизу схопили за ноги, рвонули, й він зірвався, а зверху вже накинулися розпарені, сопучі, — та не один або двоє, а принаймні півдюжини.

* * *

Корнеліусу фон Дорну було дуже кепсько.

Він тремтів од холоду в вузькому й тісному кам'яному мішку, куди головою вперед його запхали тюремники Костянтино-Єленинської башти.

Башта була знаменитою, боялася її вся Москва, тому що тут, за товстими цегляними стінами, розташовувався Розбійний Приказ, а під ним темниця й дізнанний застінок, через який башту в народі називали не її природним красивим іменем, а попросту — Катувальнею.

Через нічний час схопленого на митрополитовому дворі розбійника не дізнавали, а запхали до ранку в «щілину», виїмку завдовжки три аршини, заввишки й завширшки один — ні підвестися, ні присісти, та й не перевернутися до пуття. Більше доби в такій мало хто витримував, а деякі, що дуже темряви бояться, божеволіли. Служителі приказу, люди бувалі й досвідчені, знали: хто в «щілині» нічку пролежить, уранці на дізнанні як шовковий буде. Й катові мороки менше, й дякові полегшення, й писцеві казенний папір на пусті побрехеньки не переводити.

Перші п'ять хвилин заціпенілий од жаху капітан бився в темряві, стукаючись потилицею об тверде, а ліктями впираючись у камінь. Дверцята — не дверцята навіть, заслінку — за ним зачинили, залишили маленьке віконце, щоб не задихнувся.

Потім фон Дорн зціпив зуби і звелів собі заспокоїтися. Брат Андреас, до того як поїхати в Гейдельберзький університет, а потім у монастир, часто говорив із Корнеліусом, тоді ще підлітком, про природу страху. В той час Андреас вважав найгіршим ворогом людським не десять смертних гріхів і не Диявола, а страх. «Страх — це і є Диявол, усі наші нещастя від нього», — повторював старший брат. І ще: «Ніхто не налякає тебе так, як ти сам. А боятися ж то нічого. Що вже, здається, може бути страшнішим смерті? Тільки й смерть зовсім не страшна. Вона не тільки кінець, але й початок. Це як у книзі: треба прочитати до кінця один розділ, а на наступній сторінці почнеться інший. І чим краща твоя книга, тим другий розділ буде більш захоплюючим».

Як же іще він говорив?

«Якщо тобі погано, пам'ятай, що погане коли-небудь закінчиться, й не падай духом. Не буває так, щоб людині зовсім уже робилось невміч — тоді милосердний Господь зглянеться й забере душу до себе. А поки не забрав, кріпись».

І Корнеліус почав кріпитися.

«Ну і що ж, що кам'яний мішок і не підвестися, — сказав він собі. — А якби я в постіль уклався спати, чого мені підводитися? Спочивай собі до ранку».

Він спробував уявити, що над головою в нього не кам'яна кладка, а безмежний простір і високе нічне небо. Якщо він не підводиться, то не від неможливості — просто не бажає. Йому так добре. То волокли по вулиці, штовхали й били, а тепер гарно, спокійно, й лежати не так уже твердо, солому підстелено.

Уранці, коли на дізнання потягнуть, підіймуть на дибу й почнуть батогом шкіру зі спини здирати, ця «щілина» раєм згадається…

Ні, от про це міркувати не слід — при думці про застінок найгірший ворог роду людського накинувся на Корнеліуса люто, скрутив і загнав пазурі в серце, що хоч вий.

Тільки б ранок подовше не наставав!

Пощастило Адаму Вальзеру, вийшов сухим із води. Мабуть, іще затемна, тільки нічні дозори з доріг підуть, кинеться геть із Москви.

Захопить свого любого Замолея, решту книг кине. Ну, може, ще Арістотеля драного прихопить, вага невелика.

Мову знає він добре. Начепить каптан, валянки, шапчину кошачого хутра — зійде за росіянина. Дивись, і до кордону добіжить. Бог за слабких заступається. А там, у Європі, всі мрії аптекаря здійсняться. Переплавить він ртуть, скільки дістане, в золоті злитки й заживе собі вільним багачем.

Так зробилося гірко від цієї несправедливості, що не витримав капітан фон Дорн, заплакав. Що на тортурах говорити? Називатися, хто такий, чи вже краще терпіти, мовчати? На канцлерів захист все одно надії немає — за вбивство в митрополитовому будинку боярин Матфеєв свого ад'ютанта сам катові оддасть… Крикнути «слово і діло»? Розповісти про тайник, про Ліберею? Так усе одно вийде, що Корній Фандорін злодій. Украв цареве майно, і знав, чиє краде. За це — Вальзер говорив — руку рубають і потім на залізний гак підвішують. Треба спершу довідатись, як московити карають за вбивство ченця, й тоді вже вибирати, кричати «слово і діло» чи мовчати.

На цій думці Корнеліус і заспокоївся. Адже головне — прийняти рішення, а на решту воля Божа.

Поворушився трохи (солома рятувала мало), потремтів од кам'яного холоду й сам не помітив, як заснув.

Назавтра заслінка загуркотіла тільки далеко за полудень. Задерев'янілого фон Дорна за ноги витягли із «щілини» й поволокли під пахви з одного підвалу до іншого, тільки не холодного, а жаркого, тому що в кутку допитної кімнати палав огонь і приземкуватий мужик із засуканими рукавами, в шкіряному фартусі, ворушив там, на жару, якісь залізяки.

Корнеліус спершу подивився на розжарені обценьки, на мотузку, що звисала зі стелі (це й була диба) й лише потім повернувся до столу, за яким сиділи двоє: дяк із цапиною бородою при блідому тонкогубому лиці та молоденький писець, що роззявився на арештанта з цікавістю — видно, допитна служба для нього була новиною.

Страху немає, сказав собі фон Дорн і зціпив зуби, щоб не цокотіли. Є біль, але біль — тільки простий свербіж потривожених нервів. Будуть катувати — горлатимемо, більше все одно робити нічого.

— Чого, лиходію, розусміхався? — скривився дяк. — Прознав про государеву милість? Я ось вам, довгобрехам, брехала повідриваю, — сказав він уже не Корнеліусу, а тюремникам, які його привели.

Ті забожилися було, що ні про що таке лиходію не казали, та тонкогубий махнув рукою — заткніть пельку.

— З волі всемогутнього Бога великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, полишивши земне царствіє, одійшов у вічне блаженство небесного царствія, а перед тим, як Господу душу віддати (тут дяк тричі перехрестився), великий государ повелів боржникам недоплати простити, колодників і кайданників на волю випустити й навіть убивців помилувати…

Корнеліус стрепенувся. Значить, цар помер! А перед смертю, мабуть, прийшов до пам'яті та, згідно із руським звичаєм, оголосив боргову і кримінальну амністію — щоб недоїмники і в'язні за гріхи новопреставленого Олексія перед Всевишнім щиросердіше клопоталися. Не такі вже й погані, виходить, московитські установлення!

— … Тільки даремно ти, татю, зрадів. До того, як дух спустити, його царська величність особливо наказав — єдино не попускати тим лиходіям, хто людей Божих до смерті умертвив, бо се гріх уже не перед царем земним, а перед Владикою Небесним. І нині звелено вас, недолюдків, хто попа або ченця згубив, карати не милостиво, як раніше — колесуванням, а безпощадно, саджанням на палю, перед тим люто на дибі поламавши. Беріть-но, голуб'ята, його. Чули государеву останню волю? — Дяк напутливо підніс пальця. — Сказано «люто», значить, люто.

Розділ тринадцятий

АЛЕ ЇЇ ЗНАЙТИ НЕЛЕГКО

Працювати з начальником департаменту безпеки «Євродебетбанку» Володимиром Івановичем Сергєєвим було одне задоволення.

Цей респектабельний, підтягнутий пан у незмінному твідові, з щіточкою коротко підстрижених вусів дуже скидався на англійського джентльмена з тієї породи, що канула в Лету разом із розпадом британської імперії. Схожість посилювалася тим, що при першій зустрічі Володимир Іванович легко перейшов з Фандоріним на англійську, котрою розмовляв майже без акценту, хіба що трохи зловживав американізмами. Потім, щоправда, бесідували його рідною, та час від часу екс-полковник уставляв який-небудь іномовний зворот позакрутистіше.

Розмістили Ніколаса в будинку неподалік од Київського вокзалу, де мешкало багато іноземців і де не зовсім туземний вигляд магістра менше кидався у вічі. У двох невеликих кімнатах (кабінет і спальня) було все необхідне для роботи й відпочинку. Їжу постояльцеві привозили з ресторану, а коли Фандоріну треба було вийти в місто, він перебував під постійним прикриттям непримітних молодиків у строгих костюмах: двоє крокували трохи ззаду, а вздовж узбіччя непоспіхом рухався черговий автомобіль — неодмінно який-небудь величезний всюдихід із затіненим склом.

Володимир Іванович заїздив щоранку, рівно о дев'ятій, і ще неодмінно телефонував увечері — запитував, чи нема нових доручень. Із тими, які отримував, упорувався швидко й чітко. Зайвих питань не задавав, у суть пошуків, якими займався Ніколас, не вникав. Якщо всі офіцери Комітету держбезпеки були такими ж ефективними, міркував іноді Фандорін, просто дивно, що радянська імперія так легко розвалилась. Очевидно, полковник Сергєєв усе ж належав до числа кращих.

Одного разу Ніколас побував у офісі банку, в Середнім Гніздниківським провулку, випив кави (без коньяку) в чудовому кабінеті Йосифа Гурамовича. Банкір намагався вивідати, чи рухається «справа», та Фандорін відповідав ухильно, а від запрошення на вечерю відмовився, посилаючись на надзвичайну завантаженість роботою. «Розумію, розумію, — засмучено зітхнув Габунія. — Даєте зрозуміти, що в нас чисто ділові стосунки. Гаразд, більше турбувати не буду. Працюйте».

Робочий день історика починався так. О пів на восьму підйом. Зарядка, контрастний душ, склянка грейп-фрутового соку. З алкогольними напоями після ганебної ночі в клубі «Педігрі» було раз і назавжди покінчено. Від самої думки про те неподобство й важке похмілля після нього Ніколас болісно морщився. У барі стояла ціла батарея пляшок, у тому числі й незабутній двадцятилітній коньяк, але до всієї цієї отрути магістр не торкався.

О восьмій двадцять — пробіжка Українським бульваром (у супроводі незмінного чорного джипа). О дев'ятій — візит Сергєєва. Полковник привозив чергову порцію книг, запитував про передбачуваний розпорядок дня, протягом десяти хвилин вів світську розмову про політику (за переконаннями він був патріот, непохитний державник) і виходив, після чого Ніколасу приносили сніданок.

Потім — робота. Спершу вона полягала в читанні історичних книг. Свій інтерес до легендарної бібліотеки Івана Четвертого магістр старався законспірувати, тож публікації на цю тему становили тільки малу частину запитуваних ним документів, монографій та мемуарів.

Можливості Володимира Івановича, здається, й насправді були необмеженими. Вечорами на квартиру привозили каталожні ящики з головних московських бібліотек, а потім, уже вночі, відвозили назад. Ніколи ще Фандорін не займався дослідницькою роботою в таких завидних умовах.

На третій день, штудіюючи працю професора Бєлокурова «Про бібліотеку московських государів у XVI столітті», Ніколас зробив неймовірне, фантастичне відкриття.

У знаменитому списку царської Лібереї, виявленому сто сімдесят років тому дерптським професором Дабеловим, серед інших латинських і грецьких манускриптів, значилась книга якогось давнього автора, невідомого сучасній науці: Zamolei sine Mathemat — «Математика» Замолея.

Натрапивши на це ім'я, Фандорін підхопився, перевернувши стіл, і так розхвилювався, що довелося випити дві склянки мінеральної води (зуби вистукували нервовий дріб об вінця склянки).

Невже в листі Корнеліуса йдеться саме про цю книгу?! Але якщо так (а як іще? як?), то, виходить, фон Дорн справді знав, де розміщена та сама Іванова Ліберея! Значить, вона дійсно існувала!

Фандорін вивчив усі наявні відомості про таємничу бібліотеку та її численні пошуки, що закінчувалися неодмінним фіаско.

Отже, що, власне, відомо про Ліберею?

1472 року разом із посагом племінниці останнього візантійського імператора до Москви на багатьох возах було доправлено ящики з книгами, котрими тривалий час ніхто не цікавився.

Сорок літ по тому Василій Іоанович «отверзе царские сокровища древних великих князей прародителей своих и обрете в некоторых палатах бесчисленное множество греческих книг, словенским же людям отнюдь неразумны». З Афона було спеціально виписано вченого ченця Максима Грека, який переклав частину книг російською, після чого бібліотеку було чомусь заховано за сімома замками, а бідолашного перекладача на Батьківщину так і не відпустили.

1565 року полоненого лівонського пастора Веттермана (скоріше за все, він-то потім і склав Дерптський каталог) було викликано до царя Івана й одведено до якогось підземелля, де государ показав йому велике зібрання старовинних манускриптів і просив зайнятись їх перекладом. Налякавшись кількості книг, які доведеться перекладати, пастор послався на неуцтво і його було з миром відпущено Іоаном, який під ту пору ще не зробився Грозним, — зловісна переміна сталася з царем невдовзі по тому.

За Олексія Михайловича якийсь заїжджий митрополит, що прочув про книжкові скарби, прохав царя про доступ до Лібереї, та на той час місцеперебування книгосховища вже було невідомим.

Оскільки останнім із царів, хто напевно володів бібліотекою, був Іоан IV, вона пізніше й отримала наймення «бібліотеки Івана Грозного».

Першу спробу відшукати таємне царське підземелля було здійснено ще за Петра Великого, коли прєсненський дзвонар Конон Осипов подав доношення до Канцелярії фіскальних справ, де доповідав про якісь дві підземні палати «під Кремлем-городом», суціль заставлені сундуками. «А те палаты за великою укрепою, у тех палат двери железные, попереч чепи в кольцах проемные, замки вислые, превеликие, почати на проволоке свинцовые, и у тех палат по одному окошку, а в них решетки без затворок». Про сей тайник, розташований десь поблизу Тайницької башти, Осипов начебто чув од дяка Великої Казни Макар'єва, котрий виявив той підвал, коли досліджував кремлівські підземелля за наказом царівни Софії.

Наприкінці минулого століття почалися фундаментальні пошуки Лібереї.

1891 року страсбурзький дослідник Едуард Тремер, отримавши височайше зволення, розшукував тайник поблизу церкви Святого Лазаря та у східній частині колишніх царських теремів, білокам'яні підвали котрих благополучно пережили найлютіші з московських пожеж.

Потім Боровицький пагорб копали директор Оружейної палати князь Щербатов і професор Забелін — не надто ретельно, бо в існування (й тим паче в цілість) Лібереї не вірили.

У тридцяті зниклу бібліотеку вперто розшукував археолог Ігнатій Стеллецький, для котрого ці пошуки були справою всього життя. Та Кремль під ту пору зробився режимною зоною, й особливо розгулятись ентузіастові не дали.

Потім було ще два сплески: на початку шістдесятих і зовсім нещодавно, два-три роки тому, коли при мерії навіть було створено спеціальну комісію. Судячи з газетних статей (для конспірації Фандорін зажадав отримати підшивки відразу за декілька років), у другій половині двадцятого століття виникли нові гіпотези: що Іван Грозний міг заховати безцінну колекцію не в Кремлі, а в Олександрівській слободі або в одному із своїх улюблених монастирів.

Що ж з усього цього випливало?

З наукової точки зору — майже нічого. Прямих доказів існування Лібереї не було, тільки побічні (оригінал Дерптського списку, приміром, безповоротно зник). Серйозні дослідники припускали, що бібліотека спочатку дійсно існувала, а потім її було роздаровано частинами. Або згоріла під час пожежі. Або згнила в сирому підземеллі.

І тільки тепер, наприкінці тисячоліття, з'явився правдивий доказ, і належав він одній-єдиній людині — Ніколасу О. Фандоріну, невідомому магістру історії. Він твердо знав і міг довести, що через сто років після Івана Грозного, наприкінці сімнадцятого століття, Ліберея ще існувала й була схована десь у таємному підвалі будинку, що стояв у якійсь Чорній лободі, за якимись Кам'яними воротами.

Уже це було історичною сенсацією першої величини. Та й не лише історичною — обнародування відкриття без сумніву викликало б чергову хвилю ажіотажу. Якщо спробувати уявити, якою сумою оцінювалося б нині Іванове зібрання книг, то, певно, довелося б вести рахунок на мільярди. Негайно б виникли нові комісії, знову почалися б пошуки, розкопки. А замість цього (публічні доповіді, прес-конференції, телебачення, докторський ступінь, членство в Королівськім товаристві!) доводилося відсиджуватися на нелегальному становищі й гадати, хто до тебе добереться раніше — міліція чи бандити.

На шостий день (так-так, уже. на шостий, тому що працював Ніколас успішно) всю скільки-небудь причетну до теми літературу, включаючи опис міського побуту москвитян і мемуари мешканців Іноземної слободи, було вивчено й частково законспектовано. Настав період осмислення та аналізу.

Перший висновок не змусив себе чекати. Він, можна сказати, лежав на поверхні.

Звідки це Ніколас О. Фандорін узяв, що він один усвідомлює наукову цінність листа Корнеліуса? Ті, хто хоче знайти Ліберею, зрозуміли значення слова «Замолей» аж ніяк не гірше, ніж він. А коли врахувати, що Ніколас, професійний історик (та до того ж іще, котрий, завдяки капітанові фон Дорну, прочитав чимало книг з історії допетровської Русі), ні про якого Замолея раніше не чував, то виходило зовсім цікаво: бандитів явно консультував висококваліфікований фахівець.

Хто ж іще читає архівні журнали та «Королівський історичний журнал»? Тільки серйозний історик. Він зіставив дві публікації про половинки незрозумілого документа й послав до Лондона таємничу бандероль.

І думки Фандоріна природно повернули в бік архівного Моцарта, чудового ерудита Максима Едуардовича Болотникова. Хто обробляв знахідку з Кромешників? Болотников. Чи міг він не зацікавитися згадуванням про «Замолея» та «Іванову Ліберею» з правої половини листа? Не міг. Тоді чому Максим Едуардович так мало уваги — протиприродно, демонстративно мало — приділив британському дослідникові та другій половині документа? Оце так світило архівістики! Теніс йому, бачте, важливіший! Чи не тим пояснювалася показна байдужість, що Болотников твердо знав: незабаром лист буде у нього в руках? І ще. Якщо Шурик мав спільника з числа досвідчених співробітників, стає зрозумілим, як кілер потрапив на територію архівного містечка і як вибрався звідти непоміченим.

Наступного ранку полковник Сергєєв отримав термінове завдання: зібрати всі можливі відомості про головного спеціаліста відділу обробки Центрального архіву стародавніх документів — спосіб життя, контакти, подробиці біографії.

Добу по тому розторопний Володимир Іванович з'явився з вичерпною доповіддю.

— Не знаю, пане Фандорін, чому вирішили ви зацікавитися цим архівістом, але суб'єкт, безумовно, непростий, з фокусом, — одразу ж перейшов до справи Сергєєв. У руках він тримав електронного записника, та в нього майже не заглядав — пам'ять у полковника була чудова. — У чім фокус, поки що незрозуміло, але — see for yourself[18]. Зарплата в Болотникова на ваші гроші — чотирнадцять фунтів на місяць. До того ж виплачують її нерегулярно, заборгували за два місяці. При цьому живе Болотников у квартирі, купленій зовсім недавно за вісімдесят три тисячі — знову ж на ваші стерлінги. Одягається в дорогих бутиках, віддає перевагу костюмам «Хуго Босе» і сорочкам «Ів Сен-Лоран». Їздить на новій нещодавно купленій спортивній «мазді». Нежонатий, підтримує стосунки з однією заміжньою жінкою та двома дівицями. Їх імена…

— Не треба, — поморщився Ніколас. — Це не має значення. Чи є в Болотникова знайомства серед кримінальних кіл? Із Сєдим він пов'язаний?

Сергєєв ледь смикнув вусом, очевидно, вражений поінформованістю англійця про московське злочинне середовище. Відповів стримано:

— Поки що нічого в цьому напрямку не виявлено. Несхоже, що він пов'язаний з ким-небудь із серйозних людей на зразок названої вами особи. Не той типаж. Але можна помацати. Будемо продовжувати нагляд?

Жаль було втрачати час. Мабуть, і так усе зрозуміло.

— Не треба, — сказав Фандорін. — Можете влаштувати мені зустріч із Болотниковим?

Полковник злегка здвигнув плечима:

— Нема проблем. Куди доставити?

Магістр хотів було попрохати, щоб служба безпеки обійшлася без насильства, викрадання та інших дикостей, але не зважився — інглізований начальник департаменту, мабуть, міг і образитись.

— Не сюди. Де-небудь… — Ніколас непевно помахав рукою.

— Зрозуміло. Зробимо. О п'ятій нормально буде?

* * *

Здається, Ніколас усе-таки переоцінив рівень європейськості колишнього гебіста.

Припроваджений до місця зустрічі головний спеціаліст був блідим і явно наляканим. Він сидів між двох міцних, бездоганно одягнених молодиків, на задньому сидінні гігантського джипа, припаркованого напроти Парку культури. Коли Фандоріна привезли на стоянку, джип уже очікував там.

— Можете поговорити з ним просто в машині, face to face[19], — сказав Володимир Іванович. — Хлопці постоять знадвору.

— Ви?! — роззявив рота Максим Едуардович, коли Фандорін сів на переднє сидіння й повернувся до нього. — Так ви не іноземець? Ви з ФСБ? За що мене затримали? В чому мене підозрюють? Мені мало не вивихнули руку! Це якесь непо…

— Непорозуміння? — підхопив Ніколас, не відчуваючи ані найменшого каяття з приводу вивихнутої руки підступного архівіста. — А те, що мене у вашому богоугодному закладі скинули з даху, це теж непорозуміння?

Болотников декілька разів моргнув.

— Так, я чув про це. Але… але до чого тут я? Мене в цей час і в архіві не було. Ви ж пам'ятаєте, я поїхав грати в теніс.

— І так поспішали, що навіть не зацікавилися лівою половиною документа… — Магістр зробив паузу. — При тому, що в правій згадуються Іванова Ліберея та Замолей. Звичайно, звідки фахівцю з російської медієвістики знати, що означають ці дивні слова?

Іронія подіяла. Архівіст зробився ще блідішим, облизав губи, глитнув.

— Так що скажете, колего? — запитав Фандорін, зневажливо виділивши останнє слово. Зараз він цьому Моцартові з задоволенням не те що руку — голову скрутив би. Жаль, виховання не дозволяло.

— Я… Клянусь, я не знаю, хто й навіщо намагався вас убити, — тихо промовив Максим Едуардович. — Я сам був шокований, коли дізнався. І злякався. Тобто, в мене є одне припущення, але…

Він оглянувся на двох молодиків, що нерухомо стояли обабіч автомобіля.

— Послухайте, хто ви? Адже ці люди не з ФСБ?

Фандорін пригадав доречну фразу з одного давнього радянського фільму, котрий колись бачив на ретроспективному показі в Челсі.

— Питання тут задаю я.

Спрацювало! Архівіст утягнув голову в плечі, двічі кивнув.

— Гаразд-гаразд… Я все вам поясню, з самого початку… Зрозуміло, ви маєте рацію: коли три роки тому я отримав кромешниківський фрагмент, я страшенно зацікавився цією знахідкою. Згадування про «Математику» Замолея, книгу з Дабеловського списку, яка в жодному з інших джерел не згадується, в поєднанні зі словами: «Так знайдеш Іванову Ліберею» мене потрясло. Я тиждень не міг ні їсти, ні спати! Ви самі історик, ви мене зрозумієте… Але річ іще в тім, що я угледів у цьому зібранні перст долі, якийсь містичний збіг!… Зараз поясню. Вибачте, я хвилююся, тому виходить плутано. Річ у тім, що якраз у той час у нас тут почався черговий бум «ліберейної лихоманки», як я її називаю. Журналісти знову відкопали цю давню історію, знову знайшлися ентузіасти, зібрали якісь приватні кошти, навіть створили міську комісію. І я консультував цю комісію як експерт. Який збіг, чуєте? Ні, тобто нічого надприродного в тому, що запросили саме мене, нема — скажу без удаваної скромності, що я провідний фахівець з архівних документів і книжкової справи цього періоду. І те, що інтригуюча половина цидулки потрапила саме до мене, у відділ обробки, теж природно. Але мене вразив збіг за часом! Розумієте, якраз незадовго до цього, втомившись од дилетантської ретельності шукачів Лібереї, я зробив на комісії розгромну доповідь, у котрій переконливо довів, що ніякої бібліотеки Івана Грозного нема і не було. Й раптом — на тобі! До мене в руки потрапляє щонайвагоміший доказ того, що Ліберея існувала й була схована десь у Москві. Хіба не чудо? Хіба, перепрошую, не промисел Божий?

Все це звучало цілком правдоподібно, однак одразу ж виникло питання.

— Чому ви не повідомили про свою знахідку в комісію?

Болотников зам'явся.

— Цьому збіговиську, недоумкуватих ентузіастів і неосвічених хапуг? Ні, з ними я не бажав мати ніяких справ. Я… Та що лукавити! Я угледів у цій знахідці Шанс. Той самий, великий, про який мріє всякий історик. Зробити відкриття, що залишиться у віках. — Погляд архівіста загорівся азартним блиском. — Довести, що бібліотека Івана Грозного існувала! Переконливо, незаперечно! Спростувати і Бєлокурова, і Забєліна, і всіх інших класиків! Але для цього був потрібний час, багато часу й багато роботи. Треба було вибудувати доказову версію. І вона в мене виникла!

Максим Едуардович збуджено подався вперед. Він був уже не блідий і зіщулений, а зовсім навпаки — розчервонівся, жестикулював, на хлопчиків за вікном звертати увагу перестав.

— Артамон Матфеєв, вирішив я. Це ж ясніш ясного. Книжник, найближчий наперсник Олексія Михайловича, обізнаний з усіма двірськими таємницями. Кому, як не йому, було знати, де зберігається книжкова скарбниця. 1676 року, передчуваючи неминучі опалу й заслання, переховав Ліберею в якесь місце, відоме лише йому. А 1682 року, коли по смерті Федора Олексійовича боярина було повернено до столиці, він не встиг дістатися свого тайника, бо 15 травня, через три дні після прибуття, його розірвали, бунтівні стрільці. Все сходилось! Пошуки доказів цієї версії зробилися головною справою мого життя. Якщо хочете, обсесією. Який там у біса Стенфорд! Та я не поїхав би з Москви за всі скарби Форт-Нокса! — Болотников коротко розсміявся. — Я знайшов три невідомі раніше автографи боярина, отримав за це малу золоту медаль Історико-архівного товариства, та мене не цікавили «малі медалі» — я мусив порівняти почерк. На жаль, почерк був несхожим! Я на грані відчаю. Було зрозуміло, що листа написано кимось із наближених Матфеєва, що перебували разом з боярином у Кромешниках напередодні зняття опали. Та «хтось із наближених» — це не доказ, для вагомості мені потрібне було ім'я. На жаль, достовірних відомостей про те, хто перебував у цей період при Артамонові Сергійовичі, мені знайти не вдалося, скільки я не шукав. Я вже збирався здаватись — опублікувати хоча б те, що зумів з'ясувати. Це все одно була б сенсація, хоч і не такого масштабу, про який я мріяв. І раптом ваша стаття в англійському журналі!

Очі архівіста горіли вогнем священного першовідкривацького божевілля — занадто добре знайомого й самому Ніколасу. Магістр мимоволі заразився збудженням Болотникова. Таємниці Часу — сильний наркотик. Той, хто прилучився до нього, робиться трохи безумцем.

— Ім'я автора листа було встановлено! Мушкетерський капітан фон Дорн, про котрого відомо, що він перебував при особі Артамона Сергійовича і, мабуть, був посвячений у його секрети. Мало цього: наявність другої половини документа давала шанс, на який я і не смів надіятися. — Максим Едуардович округлив очі й перейшов на шепіт: — Знайти Ліберею! Що там Матфеєв, що там мої докази! Знайти саму бібліотеку — в якому б вигляді вона не була. Хай напівзгнила, хай безнадійно зіпсована цвіллю — все одно! А може, вона й ціла, хоча б частково. Адже Матфеєв розбирався у книжковій справі й, покидаючи Москву бозна на скільки років — може, й назавжди, — не ховав би дорогоцінні манускрипти в сирому місці. Ви… ви уявляєте собі, яка це була б знахідка? — задихнувся Максим Едуардович.

Ніколас сказав собі: не можна піддаватися цій золотошукацькій лихоманці. Зараз ідеться не про історичні відкриття, а про речі куди більш грубі й неапетитні — підступність, підлість, убивство.

— Зрозуміло, — холодно вимовив магістр. — Ви мене виманили в Москву і звернулися по допомогу до Сєдого.

— До кого? — перепитав Болотников, збитий із захопленого тону. — До Сєдого?

«Скоріше за все, з архівістом має справу не сам магнат, а хтось із його підручних», — подумав Фандорін. Що не міняє суті справи.

— Яке у вас жалування? — холодно поцікавився він.

— Що? — іще більше розгубився архівіст. — Ви маєте на увазі зарплату? Здається, триста дев'яносто тисяч. Чи двісті дев'яносто? Точно не пам'ятаю… А чому ви запитуєте?

— І на ці гроші ви одягаєтеся в дорогих магазинах, купили новий апартамент і спортивний автомобіль?

Болотников перемінився на виду. Ага! В ціль!

— Так це ви мене видали Вершиніну! Ну звичайно, хто ж іще! То ж то він так хитро на мене дивився. Викликає до себе, говорить: «Еврика, Максиме Едуардовичу! Я знаю, звідки ми візьмемо кошти. Не такий уже я недотепа, яким ви всі мене вважаєте. Братимемо замовлення в зарубіжних дослідників, за добрі грошенята, і в валюті! Ось так». І ледве не підморгує. А за день до цього в нього були ви. Наклепали? Звідки ви дізналися, що я підробляю приватними замовленнями?

— Так ви берете замовлення? — здивовано запитав Фандорін.

— Давно. Інакше на що б я жив? На двісті дев'яносто тисяч? Замовлення, звичайно, відбирали час і відволікали мене від пошуків, але я не аскет і не схимник. Історія історією, та жити теж треба. Я чудовий фахівець, мої послуги коштують дорого.

Ніколас нахмурився. Ця несподівана звістка підрубала під корінь всю струнку версію про зв'язок архівіста з бандитами.

Ні! Не всю!

— Ви брешете! — скипів магістр, згадавши про інший важливий доказ. — Якби ви так були захоплені пошуками Лібереї, ви не поїхали б на свій теніс! Ні, ви твердо знали, що мене уб'ють і текст найближчим часом буде у вас! Ви убивця! Ні, ще підліше — ви холоднокровний спільник убивці!

В очах у Фандоріна потемніло від люті — він згадав про «пташку жалко», про свій політ із даху — і, перегнувшись через спинку, схопив Болотникова за лацкани. Цивілізована людина, переконаний прихильник політичної коректності, й раптом такий зрив. Ось він — шкідливий вплив дикого московського повітря.

Наступної ж секунди Ніколас опам'ятався й розтиснув пальці, та до салону з обох боків уже ввірвались охоронці, котрі, очевидно, вміли пронизувати поглядом і тоноване скло. Один захилив Болотникову голову, другий схопив його за руки.

— Пустіть! — прохрипів напівзадушений архівіст. — Мені не потрібний був ваш лист! У мене фотографічна пам'ять! Я спеціально вчився! Мені досить подивитися на сторінку протягом двадцяти секунд, і я її запам'ятовую. Хочете, прочитаю листа по пам'яті? «Память сия для сынка Микиты егда в розумении будет а меня Господь приберет а пути на Москву не укажет а ежели умом не дойдешь как…»

Фандорін махнув молодикам — мовляв, усе як слід, допомога не потрібна, і сталеву хватку було негайно послаблено. Брязнули дверцята, колеги знову залишились удвох.

— Так ви нікому про мене не розповідали? — тихо запитав Ніколас, знову переставши що-небудь розуміти. — Слово честі?

— Кому?! — вигукнув Болотников, тримаючись за горло. — А головне, навіщо? По-моєму, ви все-таки не усвідомлюєте до кінця, що це таке: знайти Ліберею. Це відкриття, рівного якому не було в історичній науці! Це всесвітня слава, не-ймо-вір-ні гроші, вічна вдячність нащадків! Навіщо б я ділився з кимось усім цим? Та перш ніж послати бандероль вам, я довідався про вас, прочитав усі ваші опубліковані роботи й дійшов висновку, що як учений ви для мене небезпеки не являєте. Ви займаєтеся дрібними фактографічними дослідженнями, я не виявив у ваших статтях ні розмаху, ні концептуального масштабу.

У Ніколаса опустилися кутики губ. І цей туди ж! Але Болотников не помітив, що роз'ятрив у душі «малокаліберного» магістра незагойну рану.

— Ви ніколи не займалися Лібереєю. Найімовірніше, ви й знаєте про неї тільки з чуток. Вас цікавить лише історія вашого дорогоцінного роду — і слава Богу. Тепер я бачу, що недооцінив вас. Ви все чудово зрозуміли й зуміли заручитися серйозними союзниками. Я не запитую вас, хто ці люди, скажіть лише — вони мають відношення до яких-небудь науково-історичних інституцій? — злякано запитав архівіст.

Фандорін не зміг стримати посмішки.

— Ні, ці панове зовсім з іншої галузі.

— Слава Богу! — звеселився Максим Едуардович. — Значить, про Ліберею із фахівців знаємо тільки ми з вами? Тоді ще не все втрачено! Послухайте, Фандорін, ви в Росії людина чужа, ви іноземець, ви, зрештою, в порівнянні зі мною дилетант. — Ніколас знову поморщився, та не заперечував. — Не віддавайте мене на розтерзання вашим головорізам! Будемо шукати Ліберею разом, згода? Я чудово знаю топографію Москви XVII століття, знаю документи, в мене численні знайомства в музейних, архітектурних, навіть діґерських колах. Ми з вами обійдемося без усяких комісій! Якщо вже ми не знайдемо Ліберею, то, значить, ніхто її не знайде. Не скупіться — почестей і грошей вистачить на двох. Ми не допустимо, — він знову перейшов на шепіт і оглянувся на охоронців, — щоб ненажерливі діляги розтягли бібліотеку по томах і нишком пустили б їх на міжнародні аукціони. Іванова Ліберея цінна саме як єдине зібрання. Ви не думайте, всі ці дні я не сидів склавши руки, я доволі далеко просунувся. Вам без мене буде важко. Благаю, не відлучайте мене від пошуків! Я просто помру!

Важко витримати погляд людини, котра дивиться на тебе з таким страхом і з такою надією. Фандорін одвів очі, зітхнув:

— Гаразд, Максиме Едуардовичу. Тим паче що і я не зміг би перешкодити вашим шуканням. Давайте попрацюємо разом. Я й справді навряд чи обійдуся без вашого досвіду та знань. Тільки майте на увазі, що ви вплутуєтеся в дуже небезпечну справу. Крім нас із вами, про Ліберею знає ще і хтось третій.

— А! Я так і знав! — простогнав архівіст. — Хтось із істориків? Блюмкін? Голованов?

— Ні. Один мафіозний підприємець на прізвисько Сєдой.

Болотников одразу заспокоївся:

— Ну, це нехай. Напевно, почув дзвін про бібліотеку Івана Грозного, коли комісія працювала, й вирішив розбагатіти. Довкола мене шилися підозрілі особи, обіцяли «неміряно баксів», якщо візьмуся виконати якесь замовлення. Я подумав, ідеться про викрадення архівних документів, і одшив їх. Можливо, це й були емісари вашого Сивого.

— Сєдого, — виправив магістр. — Ясно. Вони щось пронюхали про ваш інтерес до Лібереї і встановили за вами стеження.

— Біс із ними! — безтурботно здвигнув плечима Максим Едуардович. Просто дивовижно, як швидко ця людина переходить од відчаю до самовпевненості. — Я бачу, за нас із вами є кому заступитися. Давайте-но ліпше, дорогий сер, займемося справою. З якого пункту ви збираєтеся почати?

— З того, на котрому зупинилися ви. Що дали ваші попередні шукання?

* * *

Болотников, як виявилось, і справді часу марно не гаяв. За тиждень, протягом якого він мав повний текст листа, архівіст розробив послідовний план дій — на диво простий і логічний.

— По-перше, точне місцеперебування тайника зашифровано. По-друге, ніякого будинку у скількись там вікон, звичайно, давно не існує. Підземне сховище перебуває під декількома метрами культурного шару. Та Ліберея все ще там, у цьому немає жодного сумніву — якби її було знайдено, то книги з Дабеловського списку обов'язково спливли б у бібліотеках або приватних зібраннях — надто вони вже цінні. Найнемудрящіша з цих реліквій сьогодні коштувала б десятки — ні, сотні тисяч доларів. А коли врахувати, що і у візантійських кесарів, і в московських царів було заведено оправляти старі манускрипти в коштовні оклади, суціль усипані ладами, яхонтами та зерню… — Максим Едуардович виразно потер великий і вказівний пальці. — Ну, загалом, ви собі уявляєте. Ні-ні, Фандорін, Ліберея, як і раніше, лежить під землею, в цьому своєму алтин-толобасі.

Партнери перебували на Київській, у Ніколаса. Вони й не помітили, що вікна в сусідніх будинках спочатку засвітилися, потім погасли. Час проробив одну із своїх найулюбленіших штук: раптом узяв і зупинився. Начебто щойно розклали на столі матеріали, захоплені з квартири Болотникова, щойно роздрукували з різним збільшенням декілька примірників цидулки, а вже світанок не за горами.

— Ага, а що таке «алтин-толобас»? — запитав магістр у доктора.

— Уявлення не маю. Мабуть, якийсь тип кам'яного підвалу для зберігання особливо цінних предметів. Адже «алтин» по-тюркськи означає «золото».

— Знаю-знаю, — кивнув Фандорін.

— А що таке «толобас», невідомо. Я облазив усі словники — не знайшов. У часи татарського протекторату на Русі ходила величезна кількість запозичених слів, які потім поступово вимивались із вжитку. Деякі зникли безслідно, в тому числі й із тюркських мов. Це пусте, адже зміст у цілому зрозумілий. Зрозуміле й наше завдання. Я б сформулював його так…

Архівіст зосереджено втупився у вікно і здивовано заморгав очима — здається, тільки тепер помітив, що на вулиці давно ніч, але тут же забув про чудеса природи й знову повернувся до співбесідника.

— Ми з вами маємо визначити хоча б приблизно, з точністю до ста метрів, яку ділянку описано в листі капітана фон Дорна. Тільки й усього.

— Тільки й усього? — іронічно перепитав Ніколас, якому це завдання аж ніяк не здавалося таким уже дріб'язковим. — Та й що нам дасть «точність до ста метрів»? Це ж цілий гектар.

— Ну то й що? Коли в нас будуть переконливі докази, можна залучити до роботи будь-які сили, будь-які інстанції! Вони в нас у чергу вишикуються! Де можливо, розкопаємо, де не можна копати — пробуримо, візьмемо проби ґрунту. Це ж не у президента під сідницею, у Кремлівському пагорбі довбатися, а за Садовим кільцем! Зовсім інша справа.

— Чому ви такі впевнені, що саме за Садовим кільцем?

Максим Едуардович страдницьки закотив очі, що з його боку було не надто ввічливим, і пояснив невігласу-іноземцю:

— Садове кільце повторює контури Скородома — так по-іншому називали Земляний город, границями якого обмежувалася Москва сімнадцятого століття.

— Про Земляний город я знаю, — пробурмотів присоромлений Ніколас, — я просто не знав, що він іще і Скородім. Дивна назва…

— Це через те, що за межами городських стін будинки споруджували абияк, нашвидку — все одно кримчаки або які-небудь ногаї спалять. Ось дивіться…

Обидва історики схилилися над докладною мапою стародавньої Москви, скомпонованою великорозумним Максимом Едуардовичем із голландського плану 1663 року, схеми шведського дипломата Пальмерстона 1675 року й повуличних креслень Приказу таємних справ.

— Бачите лінію земляного валу та башти на ньому? Є башти глухі та башти з воротами. Послідовність пошуку, Фандорін, має бути такою. Спочатку ми визначаємо, про які ворота йдеться в листі…

Ніколас здивувався:

— Вибачте, та хіба це не очевидно? Адже в листі сказано: Кам'яні ворота, й навіть є назва вулиці, що йде від них, — Чорна слобода.

— Про ворота ми ще поговоримо, — сухо сказав Болотников, переборюючи роздратування. — Що ж до вулиці, то тут мені доведеться вас розчарувати. Ви мені показували ваш переклад листа сучасною мовою, і я відразу звернув увагу на одну істотну помилку: ви довільно, на власний розсуд розставили там великі літери, котрих в оригіналі, певна річ, нема, тому що на той час вони ще не були запроваджені в ужиток. Тому, зокрема, визначення вулиці перетворилось у вас на її назву. Не було ніякої Чорної слободи, автор листа просто мав на увазі одну з чорних слобід, яких довкола Скородома під ту пору нараховувалося принаймні десятка півтора. Ми сьогодні точно не знаємо, скільки саме їх було, тому що не всі переписні книги того періоду збереглися. Чорна слобода — це поселення, в якому мешкали тяглові людці, податний стан: ремісники, орачі, дрібні торговці.

Це повідомлення збентежило Ніколаса. Він бачив на мапі московського метрополітену станцію Новослободську і в глибині душі плекав надію, що заповітна Чорнослободська, можливо, навіть розташована десь неподалік. Тут магістрові й на думку не спав новий, іще більш прикрий здогад.

— Дозвольте, — ослаблим голосом вимовив він, — але ж у цьому разі й ворота могли бути не Кам'яні, а просто кам'яними. Скільки, ви говорили, було воріт у Скородомі?

— У різні часи по-різному. В 70-ті сімнадцятого століття дванадцять основних, та ще могли бути зроблені проїзди в деяких глухих баштах.

— І всі ворота були кам'яними, — приречено кивнув Фандорін.

Болотников подивився на нього з дивною посмішкою, витримав паузу й переможно оголосив:

— А от і ні! Кам'яних воріт було тільки двоє — Калузькі й Серпуховські, побудовані в кінці царювання Михайла Федоровича. Решта надбрамних башт були дерев'яними. Нам слід визначитись, які з цих двох воріт наші, відновити контур чорної слободи, відміряти по її головній вулиці від застави 230 сажнів, тобто 490 метрів, і ми дізнаємося, де приблизно стояв потрібний нам будинок. Потім я попрацюю в Московському міському архіві, вивчу історію цього земельного володіння: які будівлі там стояли й коли, що з ними сталося. Раптом удасться знайти відомості про забудову сімнадцятого століття — про якийсь дім на «знатному» (тобто, напевно, кам'яному, оскільки йому не страшна пожежа) фундаменті. Навіть якщо потрібних відомостей не виявиться, все одно зону пошуку буде визначено.

— Але ж це просто! — зрадів було Фандорін, одначе тут же насторожився. — Зачекайте, але виходить, що ви цілком можете довести пошуки до кінця й без мене. Знайдете ділянку, звернетесь до міських властей і отримаєте від них цілковиту підтримку.

Архівіст скривився, похмуро подивився на любовно намальовану мапу колишньої Москви.

— Просто, та не просто. Доведеться ого-го скільки поморочитися. Значить, так. — Він загнув великого пальця. — З воротами все-таки цілковитої впевненості нема. Так, Серпуховські та Калузькі було складено частково з каменю, але ніяких відомостей про те, що за ними були розташовані чорні слободи, я не знайшов. А що, коли якісь інші ворота були складені частково з каменю, а частково з дерева й ваш пращур мав на увазі саме їх? І потім, непокоїть мене цей дивний генеалогічний шифр… Ну що за нісенітниця з «оконницы в числе дщерей у предка нашего Гуго Сильного»? Маячня! Скільки було дочок у вашого бісового Гуго, навряд чи це може бути відмітною особливістю будинку.

— Іще як може, — заперечив Фандорін. — У Гуго фон Дорна було тринадцять дочок.

Болотников так і осів у крісло.

— Тринадцять? — несподівано охриплим голосом повторив він. — Але… Але це дуже важливо! — Підхопився, підбіг до вікна, повернувся назад. — Це нечувано! Ніколи не зустрічав нічого подібного! Чортова дюжина — це трохи пахне єрессю. Дуже можливо, що ми знайдемо згадування про такий дивовижний будинок! Ось що, Фандорін, давайте поділимо поле діяльності. Я зосереджуся на архівних пошуках такого собі чорнослобідського будинку, що стояв на кам'яному фундаменті й мав по фасаду тринадцять вікон. Ви ж займетесь воротами. Крім двох уже названих застав, я відібрав іще дві: Покровську й Срітенську. Невідомо, чи стояли вони на кам'яній основі, але зате всі інші прикмети збігаються. За Покровськими воротами Земляного города розташовувалась Басманна слобода, котру можна було назвати й чорною — частину її населення становив тягловий люд. Це перше. Друге: в безпосередній близькості від цих воріт була Німецька слобода, де майже напевно мешкав мушкетерський капітан. І третє: звідти ішла дорога на Преображенське — ось вам і княжий (або, точніше, великокняжий) двір.

Магістр хотів заперечити, але Максим Едуардович нетерпляче замахав на нього: не перебивайте.

— Стосовно Срітенських воріт, то за ними починалася Панкратьєвська чорна слобода, через яку проходила дорога до села Князь-Яковлевського, заміського володіння князів Черкаських. Ось, бачите? — показав Болотников на мапі.

— Ні, Срітенські й Покровські ворота не підходять, — рішуче заявив Ніколас, прослідкувавши за пальцем архівіста. — Під Княжим Двором капітан, без сумніву, мав на увазі мизу Фюрстенхоф, розташовану неподалік од родового замку фон Дорнів.

Болотников увесь затремтів — так потрясло його це повідомлення.

— То, може… — він затнувся від хвилювання. — То, може, ви розумієте і зміст усього цього фрагмента: «яко от скалы Тео предка нашего к Княжьему Двору?» Що це за напрям?

«Південно-східний», — ледве було не відповів Фандорін, але передумав. Якщо відкрити цей, останній секрет, то напарник меткому Максимові Едуардовичу буде не потрібен. Враховуючи надмірне честолюбство і деяку етичну гутаперчевість московського світила, що виявилася в історії з бандероллю, краще виявити стриманість. Двоє північних воріт — Покровські й Срітенські, — безумовно, випадали, бо ніяких заміських вулиць, що вели в її південно-східному напрямку, від них починатися не могло.

— Точно не знаю, — сказав він уголос.

— Ви мені не довіряєте, — поскаржився Болотников. — Щось ви все-таки знаєте, та не говорите. Це нечесно й до того ж ускладнить пошуки.

— Гадаю, ви мені теж говорите не все, — доволі різко відповів Ніколас. — Ви займайтеся своїми архівами, а я зосереджуся на воротах.

Максим Едуардович пильно подивився на нього, зітхнув.

— Ну, як хочете. Але ви абсолютно впевнені, що Покровська й Срітенська застави нам не потрібні?

— Абсолютно.

— Так це ж просто чудово! Значить, у нас із вами лишаються тільки двоє воріт — Серпуховські та Калузькі! Ось вам на мапі контури вулиць і доріг, що вели від передворітних майданів у часи Корнеліуса фон Дорна: три — від Калузьких воріт, дві — від Серпуховських. Між іншим, сучасні траси — Ленінський проспект, Донська вулиця і Шаболовка в першому випадку й дві Серпуховські вулиці, Велика й Мала, в другому випадку — їх прямі спадкоємиці, проходять точно старими, історичними руслами. Вам вистачить дня на Калузький сектор і дня на Серпуховський: одміряєте п'ять разів по чотириста дев'яносто (гаразд, по п'ятсот) метрів, потім піднімемо архітектурно-топографічні дані стосовно цих земельних ділянок і визначимо головного підозрюваного. Як кажуть у вас на Батьківщині — a piece of cake![20]

* * *

Нічого собі piece of cake. На п'ятий день крокування одними й тими ж обридлими тротуарами Фандорін відчув, що починає впадати у відчай.

А спочатку ж завдання видавалося йому ще легшим, ніж Максимові Едуардовичу. Пам'ятаючи про південно-східний вектор, він вилучив магістралі, що вели просто на південь або на південний захід, і в результаті лишилася всього одна вулиця, гідна крокомірного дослідження — Велика Серпуховська.

Від Калузької площі, щоправда, теж починалась одна вулиця, що текла на південний схід, — Митна, та її було прокладено через сто літ після Корнеліуса, а значить, на увагу не заслуговувала.

Інша річ — Велика Серпуховська. Нею іще шістсот років тому проходив шлях на Серпухов, а якраз в останній чверті XVII століття тут утворилася цілком обжита й населена вулиця. За п'ятсот метрів од місця, де колись стояла кам'яна надбрамна башта, магістр виявив по ліву руку нудну склобетонну споруду стилю сімдесятих років двадцятого століття. Інститут хірургії імені Вишневського; праворуч стояв п'ятиповерховий житловий будинок з винесеними назовні синіми ліфтовими шахтами.

Інститут хірургії розміщувався на місці купецької богадільні, побудованої на згарищі садиби, що колись належала стременному конюхові Букіну. Фандорін зрадів; ось він, царський слід! Але Болотников покопався в документах і встановив, що триклятий Букін вибудувався там лише 1698 року, а що було на цьому місці до того (і чи було щось узагалі) — невідомо.

Житловому будинку дісталася ділянка, що сто років тому належала товариству дешевих квартир Московської громади прикажчиків. Що було там раніше, з'ясувати ніяк не вдавалося. Максим Едуардович усе глибше занурювався в купи запилених паперів (лише при думці про це у Фандоріна починався алергійний нежить), а магістр тепер утюжив одну за одною всі історичні вулиці, що вели від колишніх воріт Скородома на південний схід. Треба ж було чимось себе зайняти.

Після сніданку виїздив на Садове. Дивився за планом, де були ворота, й починав одраховувати п'ятсот метрів. Роздивлявся, записував номери будинків, аби ввечері доповісти Болотникову. Вздовж тротуару за Ніколасом повільно котив чорний джип, у ньому сиділи й позіхали два охоронці. Пару разів з'являвся Сергєєв. Пройдеться трохи поряд із англійцем, який ворушить губами, похитає головою і іде рапортувати начальству — тільки незрозуміло, про що.

Габунія тримав слово й магістрові більше не докучав, але страшенно мучила прив'язла пісенька про Суліко, така нелюба Йосифу Гурамовичу. Як зазвучить у вухах із самісінького ранку в такт крокам: «Я-мо-ги-лу-ми-лой-ис-кал…», так і не відлипає, просто наслання якесь.

Одного разу, після тривалих вагань, Ніколас зателефонував Алтин — увечері. Звичайно, нічого не говорив, просто послухав її голос.

— Алло, алло. Хто це? — невдоволено залунало в трубці, а потім різко так, пронизливо: — Ніко, де ти? З тобою все га…

Почав усе-таки з Покровських воріт — не стільки для практичної користі, скільки для того, щоб наблизитися до Корнеліуса. Тут колись була Іноземська слобода, Кукуй. По цій самій дорозі капітан фон Дорн їздив верхи, прямуючи до місця служби — в караул, на навчання чи в арсенал.

«Поможи мені, Корнеліусе, — шепотів магістр, ідучи Новобасманною вулицею. — Відгукнися, простягни руку з темряви, мені так важко. Мені б тільки торкнутися кінчиків твоїх пальців, а далі я сам. Чому ти розрізав цидулку навпіл, половинку заховав у Кромешниках, а половинку привіз із собою?» — запитував Ніколас пращура. Пращур довго мовчав, потім заговорив: спочатку тихо, ледве чутно, потім голосніше.

«Я не знав, що мене очікує в Москві, — пояснював він, погладжуючи закрученого вуса. Обличчя не видно було, тільки ці молодецькі вуса та ще поблискувала золота сережка в правому вусі. — І не знав, чи надійний тайник у Кромешниках. Я заховав там найдорожче, що в мене було, а листа про Ліберею цілим залишити все-таки не зважився. Надто велика в ньому таємниця. Коли б у Москві на мене очікувала плаха, то ліва половина лишилася б серед моїх паперів. А про те, де шукати праву, я шепнув би вірній людині перед стратою — хай передасть синові, коли той підросте. Хто ж знав, що мені доведеться загинути не по-християнськи, після молитви й одпущення гріхів, а непокаянно, зі шпагою в руці, від стрілецьких бердишів?»

Пращур говорив давнім швабським діалектом, який Ніколас вивчив спеціально для того, щоб читати стародавні документи з історії роду. Та говорив він лише те, про що магістр міг би здогадатися й сам, головної ж своєї таємниці не видавав.

Надвечір п'ятого дня магістр дістався Таганської площі, де стояли колись Яузькі ворота. Від них на південний схід тяглись аж три давні вулиці: Таганська (раніше — Семенівська), Марксистська (раніше — Пуста), Воронцовська і Великі Каменярі.

Першою була Таганська. Ніколас понуро («сре-ди-роз-цве-ту-щих-вса-ду») поглядав навсібіч, одлічуючи кроки — їх мало бути шістсот тридцять, що більш-менш точно відповідало п'ятистам метрам.

На чотириста сорок другому кроці магістр неуважливо глянув на протилежний бік вулиці, де стояв зруйнований одноповерховий особняк, затягнутий зеленою будівельною сіткою — мабуть, реставруватимуть. Та ні, певно, зноситимуть. Будинок як будинок, нічого особливого. На вигляд — кінець минулого століття, а може, й старіший, але тоді сильно перебудований і, значить, архітектурно-історичної цінності не являє.

Зненацька до слуху Фандоріна долетів якийсь тихий звук, наче хтось покликав Ніколаса із далекої далечі, без особливої надії, що буде почутим. Він поглянув на особняк уважніше: вибиті шибки, провалений дах, крізь облуплену штукатурку стирчать чорні колоди. Здвигнув плечима, рушив далі — лишалося ще дев'яносто кроків.

Пройшов належну відстань, записав номери будинків праворуч і ліворуч. Поміркував — чи не повернутися до площі машиною, але передумав.

Проходячи повз приречений особняк, прислухався, чи не пролунає оклик знову. Ні, лише звичайні звуки міста: шелест шин, гурчання тролейбуса, що розганяється, уривки музики з парку. І все ж було в цім будинку щось дивне, не відразу помітне оком. Ніколас обвів поглядом мертві, сліпі вікна, намагаючись зрозуміти, в чому справа.

Охоронці вискочили з джипа і, роззираючись навсібіч, кинулися до довготелесого англійця, котрий раптом захитався, почав хапати руками повітря.

— Поранили? Куди? — крикнув один, підтримуючи Ніколаса під лікоть, а другий вихопив із-під поли пістолет і занишпорив поглядом по сусідніх дахах.

— Тринадцять, — пробелькотів магістр, усміхаючись суворому молодикові ідіотською усмішкою. — Тринадцять вікон!

* * *

— Моя перша помилка: назва воріт усе-таки була не означенням, а власним ім'ям. У середині сімнадцятого століття біля Новоспаського монастиря — ось тут — утворилася слобода, де жили казенні каменярі. Бачите, Фандорін, тут навіть вулиці так названо — Великі Каменярі й Малі Каменярі. Очевидно, через це Яузькі, вони ж Таганські ворота якийсь час іменувалися Кам'яними, а потім ця назва не прижилась і була забута.

Історики перебували на квартирі в Ніколаса. Знову сиділи біля столу, заваленого мапами, схемами та ксерокопіями стародавніх документів, одначе між партнерами відбувся психологічний перерозподіл ролей, який не дуже впадав у вічі, та в той же час очевидний обом. Головним тепер зробився магістр, а доктор виявився в ролі доповідача, та до того ж змушеного виправдовуватися.

— Друга моя помилка тим більше непростима. Я довільно вирішив, що сажні, про які говориться в цидулці, — це стандартна міра довжини, відома ще зі стародавніх часів. Вона набула поширення з вісімнадцятого століття: так званий косовий сажень, розмір якого 1835 року було офіційно прирівняно до сорока восьми вершків, тобто до двохсот тринадцяти сантиметрів.

Болотников підвівся, широко розставив ноги, підвів і розвів руки. Вийшла якась подоба літери X.

— Ось косовий сажень: відстань од кінчика лівої ноги до кінчика правої руки. Тому я й вирішив, що двісті тридцять сажнів — це чотириста дев'яносто метрів. А між тим — і мені соромно, що я випустив з уваги, — в сімнадцятому столітті частіше застосовували так званий маховий сажень: відстань між пальцями рук, витягнутих горизонтально, ось так. — Максим Едуардович став у позу рибалки, що хвастає рекордною здобиччю. — Це тридцять чотири вершки, тобто сто п'ятдесят два сантиметри. Виявлений вами будинок перебуває за триста п'ятдесят метрів од колишніх Яузьких воріт, тобто саме за двісті тридцять махових сажнів!

Кожне нове підтвердження своєї правоти викликало в Ніколаса солодке потепління в грудях і блаженну усмішку, з котрою тріумфатор безуспішно намагався боротися — губи самі розповзались якнайнедостойніше, що, мабуть, поглиблювало рани, завдані самолюбству доповідача. А втім, ні. Слід віддати Максимові Едуардовичу належне: він і сам настільки був збуджений і окрилений вражаючою знахідкою, що, здається, геть-чисто забув про гонор та амбіції.

— Далі, — всміхнувся він на усмішку Ніколаса. — Сучасна Таганська вулиця триста років тому була головною вулицею чорної Семенівської слободи — от вам і наша «чорна слобода». Все збігається, Фандорін, усі вказані в листі прикмети. А тепер найголовніше — про будинок. Я підняв документи з історії забудови на цій ділянці й виявив дещо цікаве. Ось, дивіться.

Колеги схилилися над копією нудного, офіційного документа з прямокутним штемпелем.

— Будинок № 15, призначений на знесення як ветхий і такий, що не являє культурної та історичної цінності, було споруджено 1823 року купцем Мушниковим. 1846-го, 1865-го й 1895-го його перебудовували. 1852-го й 1890-го він горів. Одне слово, звичайна історія звичайного московського будинку, зачепитися начебто ні за що. Але… — Болотников поклав поверх ксерокопії зошит із своїми записами. — Дивіться-но, які факти мені вдалося відкопати. По-перше, прізвище власника. Невідомо, хто саме з Мушникових спорудив будинок. Але, взагалі-то, Мушникови — доволі відома в минулому столітті сім'я хлистів, які, певне, влаштовували в будинку, що нас цікавить, молитовні зібрання й неспання. Число тринадцять у однієї з хлистівських течій мало особливий, сакральний зміст, чим, очевидно, пояснюється й незвичайна кількість вікон.

— Це все чудово, — затурбувався Ніколас. — Але до чого тут фон Дорн? Адже він жив на півтора століття раніше!

— Заждіть, заждіть. — Архівіст підморгнув з виглядом Діда Мороза, котрий зараз дістане з мішка свій найкращий подарунок. — Про будинок Мушникова написано, що він «бревенчатого строения поверх белокаменного фундамента, единственно уцелевшего от бывшей на том месте ранее деревянной же дубовой постройки — колдуновского дома, что сгорел при пожаре 1812 года». Майже вся ця частина міста при нашесті французів вигоріла й відбудовувалася поступово, протягом півтора десятиліть.

— Колдуновский дом — це за прізвищем колишнього власника? — обережно, ніби боячись сполохати здобич, запитав Ніколас. — Чи…

Болотников посміхнувся:

— Схоже, що «чи». В одному з поліцейських донесень Таганської частини, датованому 1739 роком, я натрапив згадування — поодиноке, мимохідь — про якийсь «колдуновский дом, он же валзеров». А в розпису окладних жалувань Іноземського приказу від 1674 року я двічі виявив ім'я «апотечных дел мастера немчина Адамки Валзера». Вам добре відомо, що москвичам тієї епохи аптекар, та ще з бусурманів, мав би уявлятися чаклуном.

— Німець! — скрикнув Фандорін. — І Корнеліус був німцем!

— Так-то воно так, але на цьому факти, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, вичерпуються й починаються припущення. Як вийшло, що на фасадному боці післяпожежного будинку виявилося стільки ж вікон, скільки було в будинку аптекаря? Випадковий збіг?

Магістр затряс головою:

— Звичайно, ні! Мушников напевне купив ділянку з руїнами Колдуновского дома саме тому, що хлистові така неординарна кількість вікон мала показатися доброю прикметою. Можливо, дім вигорів не дотла і контур фасаду ще проглядався. Або ж просто зберігся спомин про допожежну будівлю з чортовою дюжиною вікон. Адже після нашестя Наполеона минуло якихось десять років.

— От і я так гадаю. — Максим Едуардович одсунув папери вбік, повернувся до Фандоріна і сказав, карбуючи слова: — А найістотнішим для нас є те, що Мушников одбудувався на тому ж самому фундаменті. Ось вам «подклеть знатна» — і під час Великої пожежі не згоріла. Сподіваюся, ви розумієте, Фандорін, що це означає? — І договорив голосним шепотом: — Нам не потрібні ні спонсори, ні чиновники. Ми можемо добути Ліберею самі!

* * *

На підготовку довелося витратити цілих три дні, хоча скарбошукачів змагало болюче нетерпіння. Ніколасу вдавалося заснути лише перед світанком — на дві-три години, не більше, а Болотников, судячи з червоних повік і кругів під очима, здається, й зовсім утратив сон.

Час пішов не на заготівлю необхідних інструментів — Фандорін просто передав Сергєєву список, і того ж дня на Київську привезли дві легкі швейцарські лопати якоїсь особливої конструкції, дві кирки, домкрат, два звичайні двірницькі ломи, ліхтарі, вірьовочну драбину й електричний бур — на випадок, якщо доведеться робити шурфи.

— Підземний хід копати будете? — запитав Володимир Іванович ніби жартома, а сам так і впився своїми сірими очицями в купу паперів, яка лежала на столі.

— Так, треба дещо пошукати, — недбало відповів Фандорін.

— Ясно, — кивнув полковник.

Через нього й сталася затримка. Три вечори пішли на відволікаючий маневр. Партнери виїздили з усім інструментарієм на які-небудь довільно вибрані руїни (спочатку на руїни фабрики в Текстильники, потім у Замоскворіччя і в Мар'їну Рощу), починали вергати брили й копати землю.

Першого разу з'явився сам Сергєєв. Походив, подивився. Поїхав.

Другого разу полковника вже не було, але з-за уламків час від часу виглядали охоронці. Коли поткнулися зовсім близько, Ніколас провів мобілізацію: вручив молодикам лопати і звелів перетягти з місця на місце величезну купу сміття. Хлопчики спітніли, забруднили свої чудові костюмчики, одному забило щиколотку цеглиною, що впала.

Третього разу Фандорін і Болотников працювали в цілковитій самотності — охорона залишилася зовні й інтересу до копацтва недоумкуватих істориків більше не виявляла. Це означало, що пора, можна.

План склали такий. Сергєєвських красенів поставити на кожному розі будинку № 15, щоб ніхто не набрів — проблемні підлітки, алкоголіки, безпритульні коханці, та й з міліцейським патрулем, який зацікавиться променем світла, охоронці теж легко домовляться. Ніколас і Болотников одчинять гнилі двері, спустяться вниз і будуть додержуватись інструкцій Корнеліуса фон Дорна. Якщо (о якщо!) вдасться щось знайти, спробують зробити найпопереднішу й найприблизнішу оцінку скарбу, та нагору виносити нічого не будуть. Навіть більше того — для конспірації поїдуть завтра й навіть післязавтра ще на які-небудь руїни, а тим часом вирішать, як і в якій формі оголосити місту й світові про грандіозну, надзвичайну знахідку.

Прибули на Таганську о другій годині ночі. На вулиці жодної душі, тихо. Фандорін подивився праворуч, ліворуч, угору. Побачив, що місяць намагається підгледіти за шукачами скарбів крізь негусті хмари, та все ніяк не проб'ється, й небо від цього чорне й сіре, схоже кольором на мармуровий надгробок.

Хлопчиків розставили по постах. Крізь діру в паркані пролізли до двору, а ще через п'ять хвилин уже продиралися крізь купи дощок і щебеню вниз, у підвал. Іржаві залізні двері довелося зірвати ломом. Скрегіт і брязкіт безладним відлунням одгукнулися між темних стін, із яких звисали клапті відшарованої фарби.

— Так, — чомусь пошепки сказав Фандорін, освітивши стелю підвалу. — Північно-східний куток — он той.

Архівіст підійшов до стіни, пошкріб її ножем.

— Вапняк, споконвічний московський вапняк, — теж упівголоса повідомив він. — І кладка стародавня. Так іще за Іоана Третього обтісували. У Москві багато старих будинків стоять на таких ось фундаментах. Розчин на яєчних жовтках із додаванням меду, бджолиного воску, курячого посліду_і бозна-чого ще. Тримає краще, ніж будь-який сучасний.

Ніколасу, якого тіпав нервовий озноб, здалося, що історико-архітектурна лекція Максима Едуардовича зараз не на часі. Магістр дістався віддаленого, зверненого до двору кутка, поставив ліхтар збоку й узявся за лопату. Спочатку треба було розчистити підлогу від сміття.

Пісня про невловиму Суліко залишила Фандоріна у спокої з того самого дня, коли він перелічив вікна на фасаді будинку № 15. Замість грузинського фольклору до Ніколаса тепер прив'яз вірш із книжки, вийнятої з шафи в кабінеті. Очевидно, квартира на Київській використовувалась «Євродебетбанком» як тимчасовий притулок для ділових гостей, тому добір літератури в шафі був специфічний: усілякі бізнес-довідники, глянсові журнали, аж п'ять примірників «Російської банківської енциклопедії» й чомусь самотній томик серії «Майстри радянської поезії». Його-то Фандорін і гортав ночами, змагаючись із безсонням.

Віршик був приставучий, про передпубертатне кохання. «Хорошая девочка Лида на улице этой живет», — бурмотів тепер Ніколас з ранку до вечора й бачив перед собою не якусь невідому йому Ліду, а вулицю Таганську й будинок № 15, затягнутий зеленою сіткою.

Ось і зараз магістр розмахував лопатою в такт амфібрахію — між іншим, тристопному, з жіночою римою, що відповідало розміру класичного лімерика. «Он с именем этим ложится и с именем этим встает». Ритм був зручний, якраз для фізичної праці, й справа рухалась.

Нарешті з-під мотлоху показалися напівзгнилі дошки. Очевидно, в підвалі колись жили люди, оскільки настелено підлогу.

Довелося відкласти лопати й узятися за ломи. Зняли один шар дощок, за ним виявився інший, обвуглений.

— От вам і пожежа 1812-го, — зауважив Болотников, витираючи спітнілого лоба. — Ну що ви все бурмочете? Вперед, Фандорін, ми близькі до мети.

Зняли й цей настил.

— Ага! — азартно вигукнув Максим Едуардович, коли залізо вдарилось об камінь. — Кам'яні плити! Я так боявся, що під дошками виявиться ґрунт. Нумо, нумо, розчищаймо!

Поставили ліхтарі на краї ями, що утворилась у кутку. Докришили дошки, вичерпали потерть і пилюку лопатами.

Кутова плита була розміром приблизно три фути на три.

Болотников насупився:

— Ай-я-яй. Кепсько, Фандорін, тут щось не так. У листі сказано: «в углу плита каменная да узкая», а ця квадратна. Та й, схоже, важезна, удвох не виколупнеш — як же синок Микита самотужки впорався б? Гаразд, давайте займемося швами.

Штовхаючись плечима, опустилися рачки, почали розчищати міжплитний шов. Ніколас морщився від огидного скреготу, а серце стискалося від страху: невже помилка?

— Досить, — вирішив Максим Едуардович. — Підчепимо в два ломи, наляжемо. Раптом усе-таки вивернемо. На три-чотири.

Фандорін уперся ногою в край проломленого дерев'яного настилу, вчепився обома руками в лом і за командою рвонув важіль угору.

Плита стала дибки — з такою несподіваною легкістю, що Болотников ледве втримався на ногах.

— Ось що значить вузька! — Магістр притримав плиту і показував на її ребро. — Ширина не більше трьох дюймів!

Важко задихавши, Болотников одіпхнув колегу і, підхопивши плиту (виявляється, не таку вже й важку), відкинув її вбік. Вона вдарилась об лом і розкололася надвоє.

— Навіщо? — скрикнув Ніколас. — Адже це місце потім буде музеєм!

Не відповідаючи, Максим Едуардович став рачки й заходився голою долонею вигрібати з неглибокої виїмки пилюку.

— Світіть сюди! — прохрипів він. — Ну, живіш! Тут посередині заглиблення. Та світіть же! Я щось намацав!

Фандорін спрямував промінь ліхтаря в глиб темного квадрата, витягнув шию, та архівіст уткнувся лицем у саму підлогу й розгледіти що-небудь було неможливо.

— Що там?

— Заглиблення, а в нім скоба, — глухо відповів Болотников. — На таких у давнину кріпили дверні кільця.

ДОДАТОК:

Політично некоректний лімерик, який допоміг Н. Фандоріну розгрібати сміття в підвалі будинку № 15 уночі 3 липня:

Розділ чотирнадцятий

І все-таки ангел. «Я вас обманув». До чого призводить пиття до нігтя. Ліва рука капітана фон Дорна. Тільки б устигнути.

Корнеліуса міцно схопили за руки, а мужик, який порався біля жаровні, повернувся. Був він низьколобим, з вивернутими волосатими ніздрями, товста шия ширша голови. Огледів засудженого з голови до ніг, покректав, ступив ближче.

Кат! Він-то й буде зараз терзати бідолашне тіло нещасного лицаря фон Дорна.

— Слово і діло, — беззвучно прошепотіли білі губи капітана… — Государеве…

Розповісти про Ліберею. Що завгодно, тільки б одстрочити муку! Нехай на гак, але не зараз, потім!

— А слухати від вас, лиходіїв, «слово і діло» не велено, — сказав дяк. — Не записуй, Грицьку. Від страху смертного злочинці багато чого кричать, лише віри вам немає. Давай, Силантію, не томи. Вже вечеряти скоро.

Корнеліус відкрив рота, щоб крикнути таке, від чого допитник нашорошить вуха: «Знаю, де царський скарб!» Але кат ляпнув його по губах — мовчи, мовляв. Ніби й не дуже ляпнув, але в роті відразу зробилося солоно.

— Добра сірячина, жаль коротка, — пробурчав Силантій сам собі й гримнув на в'язня, що затіпався, мов на коня: — Не балуй!

Узяв фон Дорна за плечі, кивнув тюремникам, аби відійшли, й легко витрусив злочинця із кацавейки. Відклав добротну річ убік, таким же способом зняв із Корнеліуса в'язаний тілогрій. Сорочку із зітханням жалю розідрав — зачепив пальцем біля коміра і рвонув до пупа. Підручні вмить зірвали клапті, й голий торс капітана ввесь узявся мурашками.

— Нічого, — підморгнув кат. — Зараз обігрієшся, потім умиєшся.

Краще швидка смерть, ніж мордування, вирішив Корнеліус і, користуючись тим, що ноги вільні, вдарив ката ногою в пах. Зараз вивернутися, схопити з жаровні розпечені щипці поважчі й передовсім огидному дякові по пиці потім душогубові Силантію, а далі як вийде. Набіжить варта, порубає шаблями, та це вже нехай.

Нічого цього не було. Кат од удару, що зігнув би навпіл будь-якого чоловіка, тільки охнув, але не похитнувся, а звичні тюремники повисли в мушкетера на руках.

— А за це я тебе, черв'яка, з відтяжкою, — сказав незрозуміле Силантій і штрикнув полоненика пальцем під душу — в Корнеліуса від болю перехопило подих, підломилися коліна.

Щоб не брикався, ноги йому перетягнули ремінцем, підволокли до диби. Зараз підчеплять ззаду за зап'ястя, смикнуть до стелі, щоб вивернулися плечові суглоби, а там почнуть лупити батогом-семихвосткою й пекти залізом.

Дяк раптом підвівся з-за столу, смикнув шапку. Підхопився й молоденький писець.

До катівні ввійшли двоє: першим — кремлівський скороход у червоному царському каптані, за ним іще хтось, у півтемряві до пуття не розгледіти, лише чутно було, як побрязкує на боці шабля.

— Указ ближнього государевого боярина Артамона Сергійовича Матфеєва, — оголосив придворний служитель і, розгорнувши, прочитав цидулу: — «Царственої великої печаті зберігач прирік служилого німця капітана Корнія Фондоріна не зволікаючи з Розбійного приказу відпустити, бо вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо. А коли хто тому капітану Фондоріну чинив безчестя чи кривду, того кривдника, на кого Корній вкаже, закувати в заліза й бити батогом нещадно, навіть до півста разів».

Із тіні вийшов і другий. У срібному каптані, гостроверхій соболиній шапці, лицем чорний.

— Іван… Іван Артамонович, — схлипнув фон Дорн, іще не до кінця повіривши в чудо.

— Указ боярина чув? — суворо запитав арап у дяка. — Звели руки розв'язати. Батога захотів?

Допитний дяк, і без того блідий, побілів як крейда.

— Знати не знав, відати не відав… — забелькотів. — Вони й іменем не назвалися… Та Господи, та коли б я знав, хіба б же я… — Поперхнувся, закричав. — Вірьовки знімайте, гаспиди! Одежу, одежу їхній милості піднесіть!

Матфеєвський дворецький підійшов до Корнеліуса, похмуро обдивився його, пом'яв сильними, цупкими пальцями ребра.

— Цілий? Поламати не встигли? До служби придатний?

— Придатний, Іване Артамоновичу, — відповів фон Дорн, натягаючи тілогрій — від обривків сорочки відмахнувся. — Та ще трошки, і треба б відставка. Через каліцтво.

Арап глянув на жаровню, на дибу.

— Ну, я тебе на волі підожду. Тут дух важкий. Тільки недовго, Корнію. Служба жде.

Вийшов.

Корнеліус пом'яв задерев'янілі зап'ястя. Ось так: «Вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо» — і все. Ні, таки в російському судочинстві є свої переваги.

Він повернувся до Силантія, взяв однією рукою за бороду, другою вдарив у зуби — від душі, до хряскоту. Не за те, що кат, а за приповідки й за «черв'яка».

Підійшов до дяка. Той замружився. Та вся лють із капітана вже вийшла з зуботичиною, тому дознавача фон Дорн не бив, тільки сплюнув.

Іван Артамонович ждав у санях, поряд — ведмежа шуба, приготовлена для Корнеліуса.

— Швидко управився, — всміхнувся арап. — Не сильно скривдили, чи що?

Капітан скривив губи, сідаючи й укутуючись у шубу.

— Ну їх, собак. Тільки рука бруднити. Спасибі, Іване Артамоновичу. Ти мене виручав.

— Гріх вірну людину не виручити. — Арап торкнув візерунчасті віжки, і тройка сірих коней покотила по жовтому снігу. — Адам Валзеров до мене тільки опівдні добрався, перед тим я з боярином у царському теремі був. Як прознав я, що тебе в Розбійний одволокли, зразу сюди. Добре встиг, а то тут майстри з людей пироги з тельбухами робити. Тільки ось що я тобі скажу, Корнію. Ревність трать на солдатську службу, лазутчиків у боярина й без тебе доволі. То в палаці підслуховуєш, то до злохитрого Таїсія на двір забрався. Вгамуй свій запал, вгамуй. Що ми тебе з катівні визволили, за те не дякуй. Артамон Сергійович своїх ревнителів у біді не полишає — про це пам'ятай. А що Таїсій, пес латинський, заодно з Милославськими, про те нам і так відомо, даремно ти на рожен пер. Нічого, як наша візьме, з усіма ними, паскудниками, розплата буде.

— Як це — «наша візьме»? — запитав капітан.

— А так. Завтра вранці прийде московський народ у Кремль, великим натовпом. Будуть Петра царем кричати, а в правительниці царицю Наталію Кирилівну. Вже ходять наші по Москві й посадах, шепочуть. Федір та Іван, мовляв, слабі, немічні. Лікарі говорять, обидва царевичі на світі не жильці, в правителі не годяться. Іди, капітане, відсипайся. Не твоя справа боярським оком і вухом бути, твоя справа шпагу міцно тримати. Завтра буде тобі робота. На світанку заступиш зі своїми на караул довкола Грановитої палати, там буде Дума сидіти. Стременних і списників близько не підпускай. Коли що — рубай у капусту. Зрозумів, яке тобі діло довірено?

Чого ж тут не зрозуміти. У капусту так у капусту. Корнеліус блаженно потягнувся, обвів поглядом білу ріку з чорними ополонками й малинову смугу на заході срібного неба. Жити на Божому світі було гарно. А чудесний спаситель Іван Артамонович хоч і чорний лицем, але все одно — ангел Господній, це тепер остаточно прояснилось.

* * *

Відсипатися Корнеліусу було ні до чого — слава Богу, наспався, належався в «щілині». Віддавши поручикові необхідні розпорядження по роті (перевірити зброю та амуніцію, з казарми нікого не випускати, шоломи й панцери начистити до дзеркального блиску), фон Дорн переодягся, перехилив чарку горілки на ходу — їсти було ніколи, хоча й хотілося, — і в сідло.

До Кам'яних Яузьких воріт доскакав за десять хвилин, а там уже починалася й чорна Семенівська слобода. Від нетерпіння, від радісного передчуття бракувало повітря, тож дихав не носом — ковтав морозяне повітря ротом. Оскільки Вальзер дожидав арапа в Артамонівськім провулку, значить, по-перше, живий і неушкоджений, по-друге, благополучно добрався додому, по-третє, нікуди не втік і, по-четверте, істинно благородна, достойна людина, в чому Корнеліус ніколи не сумнівався. Ну хіба що в хвилини слабкості, коли лежав у холодній і тісній «щілині». Ганебна гадина ворухнулася в душі й тепер, зашипіла: «Це він не тебе врятувати хотів, а боявся, щоб ти під тортурами його не видав, от і побіг до Матфеєва» — й тут же була з огидою переможена й розтоптана.

Брат Андреас говорив: «Ніколи не думай про людину погано, поки вона не вчинила зла». А вже якщо людина зробила тобі добро, то підозрювати її в паскудстві тим паче гріх.

Коли ж вузеньке сторожове віконце дубових воріт одчинилося на стук і Корнеліус побачив сяюче радістю лице аптекаря, підле шипіння й зовсім забулось.

— Боже, Боже, — все повторював Вальзер ім'я, котрого зазвичай не використовував, бо, як відомо, вважав релігію пустими забобонами. — Яке щастя, пане фон Дорн, що ви живі! Я просто не вірю своїм очам! О, як я терзався, уявляючи, що вас убили, або поранили, або найстрашніше — відвели до Розбійного приказу! Навіть наявність Замолея не полегшувала моїх мук!

— То книга у вас? — запитав капітан, сходячи з коня. — Ви її донесли? Браво, гер Вальзер. Сподіваюсь, оклад від неї не відірвали, щоб позбутися тягаря?

Аптекар підморгнув:

— Не хвилюйтеся, не відірвав. Уся ваша здобич в алтин-толобасі.

— Як «уся»?!

Корнеліус завмер біля конов'язі з вуздечкою в руці. Про таке він і не мріяв!

— Але… Але мішок був непідйомним, навіть я ледве його ніс! Як ви змогли самотужки, вночі, пронести такий тягар через усе місто, повз усі застави і ґрати? Це неймовірно!

— Ви маєте рацію, — засміявся Вальзер. — Біля перших же ґрат мене схопили за комір… Та ходімте ж у дім, холодно.

Свою розповідь він продовжив уже у світлиці, де горіли яскраві свічки, на стіні мружився африканський крокодил, а на столі, поблискуючи гранями, стояв графин різьбленого скла з темно-рубіновою рідиною.

— … Схопили, кричать: «Хто такий? Злодій? Чому без ліхтаря? Що в мішку — покража?» І не звичайні вуличні сторожі, а справжнісінькі поліцейські стражники — земські ярижки.

— А ви що? — ахнув фон Дорн.

— Ви знаєте, гер капітан, я людина чесна, брехати не полюбляю. — Зморшки зібралися в пустотливу гримасу, що ніяк не личила вченому аптекарю. — Відповідаю, як є: «Так, у мішку покража. Лазив на митрополитів двір, украв повний мішок книг. Можете відвести мене назад, вам за ретельність по алтину дадуть, ну по два. А допоможете мені мішок додому донести — я вам видам по рублю кожному та ще по сулії солодкого рейнського вина». І що ви гадаєте?

— Донесли? — здивувався Корнеліус.

— Мало того, що донесли, так іще й охороняли, через канави під ліктики переводили, а потім, коли розплатився, довго кланялися. Прохали надалі не забувати, коли яка потреба.

— Ви просто прекрасні! Я хочу за вас випити!

Капітан потягнувся до спокусливо сяючого графина, поряд з яким стояли два глиняні кухлі, котрим на Торжку в базарний день ціна півкопійки. Тільки в недоладному житлі дивака-аптекаря благородне венеціанське скло могло сусідити з грубим ремісничим виробом.

Вальзер притримав пробку.

— Ні, мій любий Корнеліусе. Ви ж дозволите мені вас так називати? Тут коштовне кіпрське вино, котре я беріг давно саме для цього врочистого дня. Й ми з вами неодмінно вип'ємо, але не тут, а внизу, поряд із нашим великим трофеєм.

— Так ходімте ж скоріше!

Удвох вони зняли обидві кам'яні плити, по дерев'яній драбинці спустилися в потайний підвал.

Відкопаний толобас із відкинутим віком був до половини заповнений книгами в обкладинках, які райдужно іскрилися. Капітан побожно опустився на коліна, погладив пальцями смарагди, яхонти, лали.

— А де Замолей? Щось я його не бачу.

— Він тут, на столі. Я не міг утриматись і зазирнув у текст.

— І що? — Фон Дорн із цікавістю глянув на розкритий том, який сірів у напівтемряві широкими сторінками. — Ви зможете це прочитати?

Він підійшов, поставив свічку в глиняному шандалі на стіл, куди Вальзер уже прилаштував графин із кухлями.

Блідо-коричневі письмена вкривали аркуші суцільною павутиною. Невже в цих карлючках таїться секрет великої трансмутації?

— Я одного не візьму до тями, — задумливо промовив капітан, розливаючи вино. — Навіщо вам, дорогий пане Вальзер, усе золото всесвіту? Ви досить заможні, щоб забезпечити себе всім необхідним. Мій учений брат, настоятель бенедиктинського монастиря, говорив: «Багатство вимірюється не цифрами, а відчуттям. Один відчуває себе жебраком, маючи ренту в сто тисяч дукатів, тому що йому все мало; інший багатий і зі ста талерами, тому що йому вистачає та ще й залишається». Навіщо ж було витрачати стільки літ і сил на добування скарбу, що вам не потрібен? Не розумію. Так чи інакше, тепер ваша мрія здійснилася. Давайте за це вип'ємо. Мені не терпиться покуштувати вашого чудового кіпрського.

— Заждіть.

Аптекар зненацька зробився серйозним, а можливо, навіть чогось і злякався — нервово облизнув губи, захрустів пальцями.

— Я… Ви… Ви маєте рацію, мій друже. Я відразу зрозумів, що ви не тільки хоробрі, а й проникливі. Тим легше мені буде зізнатися вам, людині розумній і великодушній…

— У чому? — усміхнувся фон Дорн. — Ви що, помилились, і в Замолеї написана яка-небудь нісенітниця? Ніякого Магістеріуму, Червоної Тинктури, чи як там іще називається ваша магічна субстанція, за допомогою цієї запиленої книжки ви не добудете? Нічого. Моєї здобичі вистачить на двох. Я поділюся з вами — тим паче, що вам і справді не так багато треба. Хочете, я куплю вам чудовий будинок неподалік од свого замку? О, я вибудую собі справжнє французьке шато — з баштами і ровом, але в той же час із великими вікнами та зручними кімнатами. А вам я куплю славну садибу з чудовим садом. Ви будете сидіти в увитій плющем альтанці й читати свої нудні книги. А може, навіть самі напишете філософський трактат або опишете історію пошуків Лібереї в дикій Московії. Чим не роман?

Він засміявся, задоволений жартом. Вальзер же зробився ще похмурішим. Він безперечно хвилювався, і чим далі, тим більше.

— Я ж кажу, гер капітан, ви людина великодушна, й картина, котру ви намалювали — будинок, сад, книги, — для мене вельми спокуслива. Та мені вготовано іншу дорогу в житті. Не мир, а бій. Не відпочинок, а жертовне служіння. Ви вгадали: в Замолеї немає рецепту виготовлення Філософського Каменю. З дуже простої причини — з одного елемента неможливо добути інший, із ртуті ніколи не вийде золота. В нашому освіченому столітті ніхто із справжніх учених у ці алхімічні вигадки вже не вірить.

Корнеліус так здивувався, що навіть кухоль з вином одставив.

— Але… Але навіщо ж вам тоді знадобився цей мотлох? Через дали країни Вуф?

— Ні. Мене не цікавлять блискучі камінці й золото, тут ви теж маєте рацію. — Аптекар показав пальцем на розкриту книгу, і голос його затремтів, але вже не від хвилювання, а від урочистості: — Цей стародавній манускрипт, якому понад півтори тисячі років, зовсім про інше. Простіть мені, мій добрий друже. Я обманув вас.

* * *

Бачачи, що в очах старого блищать сльози, Корнеліус підсунув до Вальзера кухоль.

— Та що ви так засмучуєтеся, приятелю! Мені ж загалом усе одно, що там написано, у вашому Замолеї. Головне, щоб ви були задоволені. Ви задоволені?

— Так! — скрикнув Вальзер, і сльози на його очах умить висохли. — Текст перевершив найсміливіші мої сподівання! Це переверне…

— Ну от і добре, — перебив його капітан. — Ви задоволені, я теж задоволений. А моя пропозиція залишається в силі. У моєму замку чи по сусідству з ним завжди знайдеться для вас затишне житло. Випиймо ж за це.

— Ах, та зачекайте ви з вашим вином! — досадливо сплеснув руками аптекар. — Невже вам не хочеться дізнатись, який скарб я розшукував так довго, так уперто, наражаючи на небезпеку й ваше життя?

— Чому ж, мені вельми цікаво. Я просто хотів сказати, що зовсім не ображений на вас за жарт із Філософським Каменем. Так мені, невігласові, й треба.

— Слухайте ж.

Вальзер провів рукою по обличчю, ніби хотів одягти чи, навпаки, зняти маску. Коли знову поглянув на співбесідника, тому здалося, буцім аптекар і справді стяг личину добродушного, смішного дивака. Тепер на Корнеліуса дивилася людина рішуча, пристрасна, цілеспрямована. Блакитні очі старого медика виблискували такими зірницями, що з обличчя капітана враз злетіла злегка поблажлива посмішка.

— У цій книзі, — тихо почав Адам Вальзер, — врятування людства. Не більше й не менше. Неосвіченому й непідготовленому розумові вона може здатися страшною. Навіть і вченому мужеві, якщо його розум незрілий, а душа перебуває під владою хибних вірувань, небезпечно читати ці сторінки. Пастор Савентус, уже на що був освіченою та розсудливою для свого часу людиною, — і той не витримав, утік світ за очі. Він не російського царя злякався, цього рукопису.

— Що ж у ньому такого? — запитав капітан, з острахом дивлячись на книгу Замолея, і про всяк випадок трохи відсунувся від столу.

Але аптекар ніби не чув запитання — продовжив свою розповідь рівним, приглушеним голосом, а очі його тепер були напівзаплющеними.

— Я обманув вас, коли сказав, що виявив списки Савентуса в Гейдельберзькому університеті. Я натрапив на них в архіві міланської інквізиції, де читав стародавні протоколи допитів єретиків, яких святі отці відправляли на вогнище. Такий привілей мені подарував кардинал Літта за те, що я вилікував його від геморою. Савентус потрапив до катівні інквізиції незабаром після втечі з Росії, 1565 року. Видно, від пережитого трохи з глузду зсунувся. Їхав через Європу, багато базікав. Закінчилося доносом і темницею, вийти з якої доктору вже не судилося.

— Від чого ж він з глузду зсунувся?

Цього разу запитання було почуте.

— Пам'ятаєте, мій дорогий Корнеліусе, я говорив вам, що в потайному сундуці константинопольських базилевсів зберігалися ранньохристиянські єретичні книги? Це — одна з них, найзнаменитіша, котру ніхто не бачив понад тисячу років, а тому про неї збереглися лише непевні перекази.

— Єретична книга? — розчаровано протягом сказав фон Дорн і боятися столу перестав. — Ото диво!

— Чи відомо вам, — іще більше притишив голос аптекар, — що справжніх Євангелій було не чотири, а п'ять? П'ятий життєпис Йосифового сина склав апостол Юда. Так-так, той самий.

— Хіба він не повісився незабаром після розп'яття?

— Відомості про кончину того, хто видав месію Синедріонові, суперечливі. Євангелісти стверджують, що він повісився. В «Діяннях апостолів» написано, що зрадник спіткнувся на рівному місці й черево його ні з того ні з сього «розсілося». А в Папія Єрапольського читаємо, що Юда дожив до похилого віку, а помер од таємничої хвороби: тіло його страшенно розпухло й почало смердіти, так що люди гидували підійти до недужого. Папій був учнем апостола Івана й сучасником Юди. Його свідченню можна вірити. Це значить, що Юда прожив довге життя. Людина, що близько знала Христа й погубила його, лишила докладний життєпис так званого Спасителя. П'ятий євангеліст не тільки пояснив, чому він поклав край месіанству Ісуса (вже ж, звичайно, не через тридцять срібних монет), але й розповів про Назареянина всю правду без брехні та прикрас. На зорі християнства цей рукопис ходив по руках і багатьох одвернув від нової віри. Потім, із часів імператора Константина, що зробив християнство державною релігією, «Євангеліє від Юди» раптом зникло. Тепер-то зрозуміло, куди воно ділося: всі списки було знищено, а оригінал залишився в таємному книгосховищі кесарів. Заглядати в цей манускрипт заборонялося під страхом погибелі душі, але й знищити стародавнє свідчення базилевси не посміли.

— Там написано про Спасителя якусь бридоту? — звів брови фон Дорн. — Ну то й що? Хто ж повірить вигадкам підлого зрадника?

— Вигадкам? — Вальзер посміхнувся. — У протоколі допиту Савентуса була приписка інквізитора: «Сей блюзнірський твір, який іменується «Юдиним Євангелієм», безсумнівно, написаний найпрелукавішим душевловителем Сатаною, бо навіть у переказі породжує нестримну спокусу засумніватись у Божественній природі та Благості Господа нашого Ісуса». В мене мало було часу, а текст читається важко, та, здолавши тільки перші чотири сторінки, я вже дізнався про Ісуса таке, що зміст його всіх діянь постав переді мною в зовсім іншому світлі! — Оповідач задихнувся від збудження. — Якщо показати світові тільки ці чотири сторінки, й то вся християнська віра похитнулася б! А найдивовижнішим є те, що, коли дістатися Святої Землі, то дуже можливо, що й тепер можна відшукати ще докази правдивості євангеліста! Чи знаєте ви, ким насправді був Ісус із Назарета й чим займався перші тридцять літ свого життя?

— Не знаю й знати не бажаю! — закричав фон Дорн. — Тобто, ні — знаю і не хочу знати нічого іншого! Спаситель був сином теслі й допомагав батькові, а потім вирушив проповідувати Істину. І не смійте стверджувати нічого іншого!

Вальзер гірко розсміявся.

— От-от, точнісінько такі ж сліпі й усі інші християни. Темрява забобонів для вас краща від світла правди. Гаразд-гаразд, не затуляйте вуха. Я не буду нічого розповідати вам про Христа. Послухайте ліпше, що мені вдалося довідатися про долю Юдиного Євангелія в Московії. Першим страшну книгу виявив Максим Грек, який почав розбирати Ліберею для великого князя Василія. Чернець натрапив на «Математику» невідомого Замолея, побачив, що титул фальшивий, а далі йде блюзнірський текст про Ісуса. Сказав про це государеві, і той, злякавшись, повелів тут же замурувати всю Ліберею назад у тайник, а грецького книжника з Русі відпускати заборонив. Так Максим і закінчив свої дні серед московських снігів. Потім, через півстоліття, Лібереєю зайнявся допитливий Іван. Довго шукав книголюбів-перекладачів — та все траплялися недостатньо вчені. Нарешті, нагодився наш Савентус. Він досить швидко добрався до фальшивого Замолея й почав перекладати цареві єврейські письмена просто з аркуша. Судячи з протоколу міланської інквізиції, читання тривало всього дванадцять днів. На тринадцятий Савентус, який втратив сон та інтерес до їжі, не витримав, накивав п'ятами. На допиті він показав, що російський цар, раніше набожний та благочестивий, од читання Книги завагався у вірі й почав задавати богопротивні запитання. Які саме, я прочитати не зміг — ці рядки, як і багато інших, були замазані чорнилом. Найдужче мене вразило там одне місце, котре я запам'ятав слово в слово. «Євангеліє писано з такою силою та правдивістю, — стверджував Савентус, — що сам Папа Римський утратив би віру й зрозумів: ніякого Бога нема, а люди покинуті на самих себе». Сам Папа Римський! — Вальзер натхненно підніс указівного пальця до низького склепіння. — Отже, пастор утік з Москви і зсунувся з глузду, але й цар Іван не переніс посягання на віру. До тієї пори був розумним, поміркованим, милостивим, а 1565 року раптом сталася з ним велика переміна, за котру його й прозвали Грозним. Таких звірств, такого блюзнірства і паскудства ця нещасна країна не бачила споконвіку, навіть у роки татарської навали. Божевільний монарх то скаженів, ніби випробовуючи Господа — мовляв, полюбуйся на мої непотребства й зупини мене, якщо Ти існуєш, то жахався скоєного й починав поститися й каятись. Я читав у хроніці, що Іван навперемінку носив чорний, червоний і білий одяг. У червоному рікою проливав кров. У чорному теж сіяв смерть, але без кровопролиття — зашморгом або вогнем. У білій одежі веселився, але так, що багатьом ці веселощі здавалися гіршими за страти… А Ліберею цар замкнув у свинцевому підземеллі, щоб і з його спадкоємцями не сталося згубного хитання.

Корнеліус слухав неймовірну історію, затамувавши подих, лише час від часу поглядав на жахливу книгу, що стільки накоїла. Добре хоч написана давньоєврейською, котрої, крім небагатьох розумників та безбожних жидів, усе одно ніхто читати не вміє.

— Що ж до Савентуса, — продовжив Вальзер, — то доля його була сумною. Допит провадився таємно, в присутності лише отця головного інквізитора та писця-протоколіста. Ввесь переказ «Євангелія від Юди» ретельно замазаний. У кінці приписка: «По закінченні допиту, що тривав сім ночей без застосування тортур, оскільки той єретик Савентус говорив без принуки й відмагання, ухвалено окропити камеру святою водою; біснуватому засунути в рот шкіряну грушу, щоб не вів зі стражниками спокусливих розмов, а по закінченні Святого Посту потаємно задушити в темниці; писця брата Амброзія життя не позбавляти, але, щоб запобігти розголосу, відтяти йому язика та обидві руки, після чого заслати на доживання в дальній монастир». Слід гадати, що вердикт винесено головним інквізитором, який і зробив цю приписку. Нижче ще один запис, і знов іншим почерком. Коротко, без коментарів: «Сього 13 грудня отець головний інквізитор Єронімус повісився у дворі на осиці». Ну, як вам моя розповідь, гер капітан?

Аптекар допитливо втупився у фон Дорна. Той був блідий, на лобі виступив піт. Показав на Замолея тремтячим пальцем:

— Навіщо ж вам потрібне таке страхіття, від якого людям самі нещастя — безумство і смерть? Що вам у ній? Нехай би лежала собі в сундуці ще півтори тисячі років.

— Ні, друже мій, уже пора! Сто років тому, в часи Савентуса було ще рано, а тепер якраз, — із глибоким переконанням сказав аптекар. — У шістнадцятому столітті людський розум був іще занадто огорнений темрявою неуцтва, людина ще не підвелася з колін. А наше з вами освічене століття явило великі відкриття: про те, що Земля не центр Всесвіту, а лише одна з планет, яка обертається навколо світила, або про те, що…

— Не може бути! — скрикнув приголомшений капітан. — Усяке бачить, що це Сонце обертається навколо Землі!

— Не завжди треба вірити своїм очам, — посміхнувся йому Вальзер, наче нерозумному дитяті. — Вам, приміром, бачиться, що Земля плоска, а вона кругла, мов яблуко.

Корнеліус поник, уражений цим аргументом. Невже Земля й справді не центр світобудови?

— А скільки чудесних відкрить зробила фізична й хімічна наука! А медицина! Ніколи ще людина не знала про себе і природу так багато. Розум нарешті привчається мислити безстрашно й самостійно, він позбувається дитячих пелюшок. Людина нині відчуває й розуміє себе зовсім по-іншому. Величний Шекспір, волелюбний Сервантес де Сааведра, відважний Спіноза, допитливий Джон Донн і багато інших мислителів дали людству можливість поважати себе, гордитися собою! Шори сліпої, несвідомої віри нам більше не потрібні. Це колись, у темні й жалюгідні часи, релігія була необхідною, щоб через страх Божий придушувати в наших диких пращурів звірячі бажання й жах перед загадкою буття. Нині ж більшість загадок, які раніше здавалися незбагненними, благополучно розв'язано наукою. Вчені дісталися б і решти природних таємниць, якби їхній розум не був скутий забобонами. Все, друже мій, християнство вичерпало свою корисність. Його треба скинути, як дитина, що підросла, скидає вузький і тісний одяг, аби не заважав рости. Щоб рухатися вперед, далі, вище, людині відтепер знадобиться не віра в чудо, а віра у власні сили, у власне розуміння. Якщо люди довідаються правду про Христа і джерела його вчення, станеться розлад в умах — куди більш творчий, аніж у часи Реформації. Адже будь-яке потрясіння, будь-яка руйнація одностайності є благотворними для роботи думки. Багато хто, звичайно, у страхові одсахнуться, затулять вуха й заплющать очі. Та чимало знайдеться й таких, які будуть жадібно прислухатися до нової істини. І це будуть кращі з людей! Ми з вами стоїмо на порозі Золотої Доби! Як розвинуться наука й мистецтво, як піднесеться освіта! А головне — людина перестане плазувати перед Вищою Істотою, котрої насправді не існує. Якщо ж люди не будуть принижуватися перед Владарем Небесним, то дуже скоро вони не захочуть колінкувата й перед владарями землі. Виникне нове суспільство, що складатиметься з гордих і гідних членів. Ось мета, досягненню якої не жаль присвятити своє життя!

Вальзер не здолав хвилювання. Голос його зірвався, по обличчю текли сльози захоплення.

— А як же Діва Марія, Пресвята Заступниця? — тихо запитав фон Дорн. — Якщо Бога немає, то й її теж? Вона не здатна ні за кого заступитися, бо померла дві тисячі років тому? І вічного життя теж нема? Після нашої смерті нічого не буде? Зовсім нічого? Але навіщо тоді жити?

— Щоб пройти шлях од безтямного зародка до мудрого і благородного старця, котрий знає, що прожив своє життя сповна й допив його до самісінького денця, — сказав аптекар так, що було видно — він думав про це і знайшов рішення. — Я шукав «Євангеліє від Юди», тому що вірив у силу цієї книги. Жоден, хто прочитав її — ні, навіть просто зазирнув у неї, — не зміг зберегти віру в Бога, навіть сам головний інквізитор. У мене є план, яким я надіюся захопити вас — адже мені й надалі буде потрібен вірний і хоробрий помічник. Я осяду в Амстердамі, де мракобісся не в пошані. Я куплю друкарню й видам Книгу. Я наповню нею всю Європу. Запевняю вас, що через два або три роки підійметься хвиля, в порівнянні з якою Лютерова єресь здасться християнству дитячою забавою. Ми з вами здійснимо найвизначніший переворот в умах і душах!

— І знову почнеться релігійна війна, як після Лютера? — запитав Корнеліус. — Одні вбиватимуть в ім'я віри, а інші в ім'я розуму? В нашому роду пам'ятають добре Реформацію — вона розколола фон Дорнів на дві половини, одна з яких винищила іншу… Ні, гер Вальзер, не можна піддавати душі такому випробуванню. — Капітан поступово говорив усе швидше, все голосніше. — Світ недосконалий і жорстокий, але таким він зробився природно, ніхто його не змушував і не підштовхував. Нехай уже все буде, як буде. Якщо ви маєте рацію й Бог людині не потрібен, то хай люди додумаються до цього самі, без вашого Юди, котрий усе одно був і лишається підлим зрадником, хоч би якими помислами він керувався… Тільки я гадаю, що Бог буде потрібний завжди. Тому що Бог — це надія, а надія сильніша й світліша розуму. Й Ісус теж буде потрібен! Тут же справа не в тому, ким він був насправді, що робив або чого не робив… Я не вмію вам цього пояснити, та я відчуваю, знаю: без Ісуса не можна. Ви добра й розумна людина, як же ви цього не розумієте? — Фон Дорн рішуче труснув головою. — Простіть мене, мій шановний друже, та я не допущу, аби ваш план здійснився.

— Не допущу? — примружився Вальзер. — Не допущу?

— Віддайте мені Замолея. Я… ні, не знищу його, тому що, якщо вже ця книга проіснувала стільки століть, значить, так угодно Господу. Але я заховаю її в тайник — такий таємний, що ніхто її там не віднайде без явного промислу Божого. І не намагайтеся відрадити мене, це не допоможе. — Тепер Корнеліус говорив уже не палко, а спокійно — звідкілясь на капітана спустилася тверда, несхитна впевненість. — Ви будете звертатися до мого розуму, а я прийняв рішення серцем.

Аптекар опустив голову і заплющив очі. Замовк. Корнеліус терпляче ждав.

Нарешті — за чверть години, а може, мовчання тривало й довше — Вальзер з важким зітханням промовив:

— Що ж, мій чесний друже. Можливо, в такій справі й дійсно слід прислухатися не до поклику розуму, а до голосу почуття. Я розтрощений і роздавлений тим, що не зміг переконати у своїй правоті навіть вас, людину розумну й доброзичливу. Врешті-решт, ви лише повторюєте мої власні сумніви. Я хотів перевірити на вас, чи готове людство сприйняти ідею світу без Бога. Тепер бачу, що не готове. Що ж, нехай Книга чекає свого часу. А ми… Ми з вами поїдемо звідси. Будуйте свій чудесний замок і відведіть там кімнату для мене. Я приймаю вашу щедру пропозицію.

* * *

Тут у в мушкетера на очах виступили сльози — по правді сказати, він готувався до тривалої, болісної суперечки і вже заздалегідь укріплював серце, щоб не піддатися.

— Ви найблагородніший із людей, гер Вальзер, — з почуттям вигукнув капітан. — Я знаю, як багато чим ви жертвуєте — мрією, життєвою метою, великим задумом. Та у вас вистачило мудрості зрозуміти, що, бажаючи облагодіяти людей, ви піддасте їх смертельній небезпеці. Знаєте що? — Розчулений Корнеліус кивнув на відчинене віко алтин-толобаса. — На відшкодування за вашу книгу забирайте половину моєї долі. Це буде тільки справедливо.

Аптекар неуважливо посміхнувся, видно, ще не відірвавшись думками від свого величного й безумного прожекту.

— Дякую вам. Мені вистачить одного Арістотеля — тим паче що ви, здається, не дуже-то дорожите цим бідним рукописом… Що ж, любий Корнеліусе, тепер можна й випити. За крах великих задумів і за мудру бездіяльність.

Фон Дорн з охотою підняв кухоль. Вино виявилося густим і терпким, із присмаком смоли, дубової бочки і якихось трав.

— А ви що ж? — запитав капітан, бачачи, що Вальзер іще не випив. — До дна. Або, як кажуть московита, do nogtja — щоб потім поставити ніготь, і на нього стекла одна-єдина крапля. Цей ніготь росіян і губить, але ви ж від одного кухля доброго вина не зіп'єтесь?

Капітан засміявся власному жартові та, взявши кухоль аптекаря за денце, прослідкував, аби той випив до кінця.

— Ану, давайте ніготь.

Задихаючись, Вальзер перевернув кухоль на підставлений великий палець. Витекла не краплина, а цілий струмок, але для книжного черв'яка й це було непогано.

— Я… Я не звик… стільки… пити. — Аптекар хапав ротом повітря. Його рука гарячково занишпорила в кишені, вивудила звідти скляну пляшечку з рідиною лілового кольору. — Це шлунковий еліксир…

Він осушив пляшечку до половини, сховав її назад і витер рукавом спітнілого лоба.

Корнеліусу теж зробилося жарко. Кіпрське, як і годиться благородному вину, вдарило не в голову, а в ноги. Він похитнувся.

— Ви щось бліді, — сказав аптекар. — Іще б пак — стільки пережили за останню добу. Сідайте.

Він підсунув стільця, і фон Дорн, подякувавши, сів. Ліктем обперся об стіл. Схоже, втома і справді брала своє: тіло повільно робилося олов'яним від ступнів угору.

Дивно дивився на капітана Вальзер — чи то зі страхом, чи то зі співчуттям.

— Спробуйте-но підвестися, — сказав він раптом.

Корнеліус здивувався. Обперся рукою, спробував устати, та ноги були як не свої.

— Що зі мною? — пробурмотів фон Дорн, остовпіло дивлячись на неслухняні коліна.

— Це дія отрути, мій бідолашний друже, — сумно сказав аптекар. — На превеликий жаль, ви не лишили мені вибору. Я знову, як і на початку нашої дружби, піддав вас випробуванню, та цього разу ви його не витримали. Минулого разу я перевіряв вас на вірність, сьогодні — на зрілість. На жаль, мій добрий капітане, ви — дитя не світла, а тьми. Ваш скутий розум перебуває в темряві. Нічого, Книга допоможе розсіяти морок. Я виконаю свій план, тільки без вашої допомоги. Нехай я загину, знищений фанатиками або спалений на вогнищі, та завдяки мені людство зробить перший крок до звільнення від кайданів.

— Ви мене отруїли? — недовірливо запитав Корнеліус. — Кіпрським вином? Але… але ж ви теж його пили! Ви, мабуть, жартуєте. Вам весело, що я так сп'янів від одного кухля.

— Ні, я не жартую. Я випив разом з вами, та в мене був заготовлений флакон з екстракцією серпентаріуму. Він усуває дію отрути.

Яке віроломство! Напоїти отрутою друга!

— Мерзотник! — крикнув фон Дорн.

Вихопив кинджал, спробував протнути отруювача.

Не дістав — передбачливий аптекар стояв занадто далеко, а капітана, як і досі, не слухалися ноги. Гірше того, Корнеліус відчув, що і поясниця дерев'яніє — повертатися зробилося важко. Ех, жаль, залишив шпагу нагорі — щоб не заважала спускатися по драбинці.

— Ви не зможете мене вбити, — ніби вибачаючись, розвів руками Вальзер. — Отрута буде підійматися по ваших жилах усе вище й вище. Це стародавній рецепт, який знали ще в античній Греції. Саме цим зіллям отруївся Сократ. Але я вдосконалив сполуку, дія її зробилася більш послабленою. Ви не відчуєте болю. Нудоти теж не буде. Коли отрута дійде до мозку, ви спершу позбудетесь мови, потім зору, слуху та інших органів чуття і врешті-решт ніби поринете в сон. Це завидна смерть. Коли надійде мій час, я хотів би відійти так само.

— Благаю, дайте мені протиотруту! — прохрипів Корнеліус. Він уже не міг повернути тулуб до Вальзера — вивертав тільки шию. — Клянусь, я не буду протидіяти вашому планові! Клянуся честю! Фон Дорни ніколи не порушують даного слова.

Вальзер сумно посміхнувся:

— Простіть мені, але це зовсім неможливо. Я вірю вам, ви говорите щиро. Та потім, позбувшись страху смерті, ви розміркуєте інакше. Ви скажете собі: так, я поклявся честю, але що таке честь якогось капітана мушкетерів у порівнянні з благом людства? Ви благородна людина, бідолашний пане фон Дорн. В ім'я порятунку християнського світу ви пожертвуєте і своєю честю. Біда в тому, що ми з вами розуміємо благо і порятунок людства супротивно. Мій нещасний, одурманений друже! Ох, як тяжко дається мені цей подвиг в ім'я розуму!

Аптекар схлипнув і відвернувся.

— Послухайте, Вальзер! — швидко заговорив капітан, боячись, що позбудеться мови і тоді вже не можна буде нічого змінити. — Як ви не розумієте! Якщо без Бога, то навіть така добра й мудра людина, як ви, здатна на будь-який злочин. Я гірший вас — корисливіший, дурніший, марнославніший. Я порушував мало не всі Божі заповіді, я вбив на своєму віку щонайменше сімнадцять людей. Але щоразу, вганяючи клинок або спускаючи курок, я знав, що скоюю смертний гріх. А ви вбиваєте друга і вважаєте це за подвиг!

Пролунав брязкіт, це із безсилих пальців правої руки випав кинджал.

— Отрута діє ще швидше, ніж я гадав, — сказав ніби про себе Вальзер. — Друга рука відніметься трохи пізніше — через те, що ліворуч серце, яке качає кров… Скоро, вже скоро.

— Я помираю, рятуйте! — у відчаї простогнав Корнеліус.

— Ні. Залишити вам життя було б непростимою слабкістю, гіршим із злочинів.

Ні на що більше не сподіваючись, фон Дорн стиснув у кулак пальці лівої, ще не омертвілої руки.

— Ні! Гірший із злочинів — віроломство. Нема нічого огиднішого, ніж зламати віру — чи в Бога, чи в того, кого вважав другом і любив, кому довіряв. Будьте ви прокляті з вашою Книгою!

— Я теж полюбив вас! Я й зараз вас люблю! Вальзер поривчасто зробив крок до приреченого — було видно, що слова капітана зачепили його за живе. — Але Людину я люблю більше, ніж себе і вас! Жаль, що ви помрете, так і не зрозумівши…

Ліва рука фон Дорна ще не втратила чутливості. Напівзакляклий мушкетер схопив нею аптекаря за комір і, вклавши в цей рух усю свою силу, всю жадобу життя, ривком впечатав голову отруювача в ріжок столу.

Вальзер обм'як, без звуку сповз униз.

«Скоріше, скоріше», — шепотів Корнеліус, розхитуючи стільця. Нарешті вдалося відштовхнутись од столу доволі сильно, щоб разом зі стільцем упасти на підлогу. Болю від удару фон Дорн не відчув. Холод розливався по руці від плеча до ліктя. Тільки б дотягтися до кишені, в якій у Вальзера лежить протиотрута!

Тієї самої миті, коли пальці торкнулися рельєфного скла, раптом почало німіти зап'ястя.

Корнеліус через силу зігнув лікоть, підносячи пляшечку до губів. Якщо пальці розтиснуться — все, кінець.

Скляну пробку видер зубами. Влив до рота решту лілового еліксиру, до останньої краплі, безсило відкинувся навзнак.

Чи не занадто пізно?

Спочатку здалося, що пізно: хотів ковтнути слину й відчув, що не може. Ось і горло не слухається.

«Устигнути б проказати молитву, поки не відмовили губи й язик», — подумав Корнеліус і тієї ж секунди раптом відчув, як пече праве плече — те саме, яким він, падаючи, вдарився об підлогу.

Фон Дорн ніколи не припускав, що біль може викликати в душі таку радість. Еліксир діяв!

І діяв швидко: спочатку ожили руки, потім вийшло сісти, а ще за декілька хвилин капітан, злегка похитуючись, уже стояв на ногах.

Подякувавши Пресвятій Заступниці та її Пречистому Синові за чудесний порятунок, Корнеліус виволік із-під столу нерухомого Вальзера.

Що робити з цим безумцем? Убити? Він заслужив смерті, та фон Дорн знав, що не зможе холоднокровно позбавити зрадника життя. Одна справа — прикінчити ворога в гарячому бою, а вбивати слабкого й беззахисного якось не по-лицарськи.

Відпустити, попередньо відібравши Замолея? Але цей сумирний на вигляд старий небезпечний. Він прочитав достатньо із страшної книги, щоб розкидати по світу її отруйне насіння…

Від удару об ріжок на скроні лежачого утворилася вм'ятина, що просто на очах наливалася синім і багровим. Корнеліус поторкав ямку пальцем і здригнувся, намацавши під тонкою шкірою гострий край проломленої кістки. Відтягнув аптекарю зморшкувату повіку, перехрестився. Виходило, що долю Вальзера Господь уже вирішив. Просвітитель людства був мертвий.

Нагорі, у світлиці вдарив годинник — крізь відчинений люк долинув один удар, другий, третій.

Третя година ночі! Скоро вести роту до Кремля!

Фон Дорн заметався по склепу, то витягаючи з сундука книги, то ховаючи їх назад. Переховувати скарб було ніколи. Та й навіщо? Чим поганий цей хитромудрий тайник? Ще невідомо, чи вдасться Матфеєву здійснити свій замисел. При живому насліднику кричати царем молодшого брата — це пахне державною зрадою. Звичайно, Артамон Сергійович розумний і далекоглядний, але все ж розумнішим буде до часу лишити Ліберею тут.

Капітан зачинив віко алтин-толобаса, зверху трохи присипав землею, притоптав. Забув про Замолея!

Мерзенна книга, як і раніше, лежала на столі, спокусливо розкрита. Корнеліус гидливо закрив її й примружився від блиску вогненних лалів. Бісівське сяйво!

Він упхав фоліант у рогожний мішок і кинув на підлогу, поверх алтин-толобаса. Нехай сатанинське писання стереже дорогоцінні книги.

Вибравшись нагору, ретельно прикрив плитами тайник. Годинник показував пів на четверту запівніч.

Ой, біда! О четвертій у роти підйом — командир мусить бути на місці!

Якщо через жадібність він, лицар фон Дорн, підведе свого благодійника, від подібного безчестя й ганьби лишиться тільки одне — накласти на себе руки.

Настає великий день! Біс із ними, із скарбами! Спочатку честь, а решта потім.

Тільки б устигнути, тільки б не спізнитись.

Корнеліус вибіг за ворота, ведучи коня на поводі. Абияк причинив стулки. Брязкаючи шпорами і притримуючи шпагу, скочив у сідло.

Наостанок капітан озирнувся, і йому здалося, що будинок Адама Вальзера дивиться на нього тринадцятьма недобрими підсліпуватими очима.

Розділ п'ятнадцятий

ДУРНЕВІ СКРІЗЬ ЩАСТЯ

Тепер доктор і магістр обидва стояли рачки, опустивши голови донизу, й роздивлялися залиту білим, неживим світлом чотирикутну виїмку розміром з квадратний фут. Від кільця лишився тільки рудий бублик іржі, але грубо вирубана в камені скоба була цілісінька — та й що з нею могло статися за якихось триста років?

— Підчепимо ломом? — видихнув Фандорін.

— Ні, краще спробуємо руками, — тонким, не схожим на свій голосом відповів Максим Едуардович. — Господи, невже знайшли?

Взялися за скобу вдвох, потягли. Спочатку плита зробила вигляд, що приросла намертво і нізащо не покине свого ложа, та з другого ривка жалібно скрипнула й пішла, пішла вгору. Вона була ще легшою, ніж верхня.

Коли скарбошукачі відклали її вбік, у підлозі відкрилася чорна діра, і звідти в лице Ніколасу війнув запах Часу: зазвичай настільки важко вловимий, він був густим, в'язким і дурманив набагато сильніше, ніж гашиш, яким майбутній магістр тішився у студентські роки, коли був легковажним і підпадав під чужі впливи.

Партнери завмерли над потайним люком, перезирнулися. Вигляд у Болотникова був зовсім безумний — волосся розкуйовдилося, лоб у чорних смугах, зіниці так і бігають з одного боку в другий. «Треба гадати, я маю не ліпший вигляд», — подумав Фандорін. Іще б пак, усього крок лишається до всесвітньої слави, скаженого багатства і, що дорогоцінніше, до розкриття таємниці, можливо, найнеприступнішої з усіх, які відомі історії.

— Ну, хто перший? — запитав Ніколас. — Зараз принесу драбину, й вирішимо. Тільки не світіть без мене вниз, гаразд?

Ступив на дерев'яний настил, що здіймався над люком футів на два, і занишпорив вузьким, сфокусованим променем по підлозі — де тут були інші інструменти й згорнута вірьовочна драбина? Ага, ось. Коло світла вихопило з темряви рукоятку кирки, чорну трубку домкрата і трохи обабіч іще щось дивне — біле й напівкругле. Здається, спортивний черевик. Ні, чорний кед з гумовим обводом та білою шнурівкою. Мабуть, із тієї купи сміття, котру вони з архівістом перекидали лопатами.

Фандорін повернув фокатор, аби коло світла зробилося менш інтенсивним, але зате більш широким.

З темряви із беззвучною стрімкістю нічного кошмару виросла постать: спочатку ноги, потім картата сорочка, біле обличчя, що заблискало окулярами, світлий скісний чубчик на лобі.

Побачивши перед собою вбитого Шурика, магістр відчув навіть не страх, а нищівне, найгіркіше розчарування. Так він і знав! Усе це сон, звичайнісінький сон: потайні дверцята в підлозі, аромат застояного Часу. Зараз задзвенить будильник, треба буде вставати, чистити зуби й робити зарядку.

У руці в кілера, що приснився, спалахнула й тут же погасла вогняна кулька, і ліхтар зненацька смикнувся, лопнув, розсипався на дрібні осколки. Крізь цей тихий брязкіт долинуло знайоме нудотне цмокання.

«Є і другий варіант, іще менш приємний», — подумав Ніколас, стоячи в непроглядній темряві. Це не сон, а божевілля. Й нічого дивного — після всього, що сталося за останні дні. Що ж, принаймні до в'язниці за вбивство не посадять, лікуватимуть і, може, навіть вилікують.

— Що там у вас? — пролунав голос Болотникова. — Ліхтар бахнули? Який ви незграбний! Зараз посвічу.

Що це? Здається, шурхіт кроків, які поволі наближаються?

Ніколас позадкував — туди, де з ями в підлозі лилося розсіяне, все в крупинках танцюючої пилюки світло.

Усупереч вихованню та переконанням, звідкись із дитинства чи глибин підсвідомості, плямистою змією виповз і третій варіант: привид.

Фандорін ніколи не вірив у потойбічні сили, бродячих мерців і всяку іншу нісенітницю, а тут раптом зробилося нестерпно страшно — до нудоти, до холодного поту. Що там таке насувається з темряви?

Ніколас дозадкував до пролому і зробив крок униз, аби доторкнутися до живої людини. Схопив Максима Едуардовича за плече, струснув.

— Якого біса? Що за… — роздратовано буркнув, сидячи навпочіпки, архівіст, оглянувся й поперхнувся.

Його обличчя Ніколас не бачив, тому що ліхтар світив униз, у діру. Виходить, не виконав Болотников прохання колеги, та зараз це вже не мало значення.

— Хто це? — різко запитав Максим Едуардович. — Кого ви привели?

В усякому разі, це не божевілля, зрозумів Фандорін, але полегшення не відчув. Повільно повернувся. Привид був поряд, на самому краю ями. Тепер він утратив об'ємність, перетворився на чорний силует, але це, без сумніву, був фантом Шурика.

Бідолашний Болотников іще нічого не зрозумів. Здається, він подумав, що в підвал проник якийсь бродяга й засердився.

— Як він сюди потрапив? Хто це? Гарна в нас охорона, нічого сказати. Гей ви, шварцнегери! — крикнув він на все горло й подавився, бо потойбічний Шурик сів навшпиньки й затиснув архівістові рота.

Просто перед собою Ніколас бачив поблискуючі окуляри привида.

— Сидіть, миші, тихо, а то буде лихо, — сказав привид і зайшовся тихим сміхом. — Привіт, Колян. Класно ми тебе тоді прикололи, га? Ах, прощайте, помираю. — Він захрипів, розтулив губи, й на підборіддя потекла темна цівка. Шурик хмикнув, виплюнув щось із рота, пояснив: — Гранатовий сік у пакетику. Захопив, щоб тебе повеселити. А ти, дурнику, купився. Сміхота!

Потім обернувся до Максима Едуардовича, що так і застиг із прикритим чужою долонею ротом.

— Що, гнидо, впізнав сердечного друга? Впізнав. І наваляв у штани. Вірне рішення. — Шурик прибрав руку, гидливо витер об сорочку. — Захотів Сєдого кидонути? Даремно, Максе, даремно. Сам навів, сам семафорив, чималі бабульки схавав, а по тому придумав для себе зіграти в щура? Образився на тебе Сєдой, страшенно образився. Ось, звелів передати.

На цім слові Шурик швидко підвів руку — не ту, котрою щойно затискував Болотникову рота, а другу, з довгою чорною руркою (знайомою, надто знайомою Фандоріну!) — приставив глушителем просто до лоба Максима Едуардовича, і наступної миті голова архівного Моцарта смикнулася, буцім задумала зірватися з шиї, а сам доктор історичних наук завалився назад і, ударившись об краї люка, зник у зяючій дірі.

Чорна рурка, що пахла гарячим металом і порохом, повернулася до Ніколаса. Він зажмурився.

І почув:

— Не дрейф, Колян. Сєдой тебе із замовлення зняв. Дихай киснем — можна.

— Зняв? Чому зняв? — дерев'яним голосом запитав Фандорін.

— Сподобався ти йому. Каже, відв'язний мужик, нехай живе.

Очі Ніколаса вже звикли до слабкого освітлення, й тепер він бачив лице вбивці зовсім чітко: й розтягнуті в посмішці тонкі губи, й гладенький хлоп'ячий лоб, і щоки з ямочками.

— Я? Сподобався Седому? Та хіба ми з ним…

Фандорін не договорив — застогнав, проклинаючи власну тупість. Ну звичайно, звичайно! Все ж так просто!

Він не стільки запитав, скільки констатував:

— Болотников із самого початку працював на вас? Натрапив на мою статтю й одразу побіг до Сєдого, так?

— Не знаю, на що він там натрапив, але з Сєдим вони дружбани давно, ще коли Владик на цю саму комісію бабки відстібав.

Отже, Сєдой був спонсором комісії для пошуків бібліотеки Івана Грозного. Ось чому, прочитавши статтю в британському журналі й зрозумівши, що з'явився шанс знайти Ліберею, Болотников звернувся по допомогу саме до нього. Виманив лопуха-англійця до Москви, передав його в досвідчені руки Шурика, а сам зайнявся вивченням листа. Не було в Максима Едуардовича ніякої фотографічної пам'яті — просто цидулка перебувала в його руках так довго, що перші її рядки він вивчив напам'ять.

А що було потім?

Теж ясно. Майже відразу ж Болотников зрозумів, що в лівій половині документа містяться певні зашифровані відомості, зрозумілі тільки знавцеві історії роду фон Дорнів. Ось чому Шурик отримав од свого шефа наказ припинити полювання на англійця, а навпаки, підкинути йому кейс назад. Ще й більш того, Сєдой вирішив узяти магістра під власну опіку, для чого й улаштував інсценівку з бійкою та стрільбою — слід сказати, вельми переконливу. План був, що називається, fool-proof[21]: залякати Ніколаса й поставити його в ситуацію, коли йому ні до кого буде звернутися по допомогу. А тут вірна схованка — відсиджуйся, скільки хочеш. Цілковитий комфорт, та й цілковите сприяння, коли від нудьги надумаєш зайнятися розв'язанням певної головоломки. Якби підпилий Ніколас не піддався нападу альтруїзму, все саме так би й вийшло…

— Значить, Влад і є той самий Сєдой, — гірко посміхнувся Фандорін, згадавши душевну широту чудесного флібустьєра. — Чому «Сєдой»? Він же молодий.

— Тому що Соловйов, — незрозуміло відповів Шурик.

Гаразд, це не мало значення. У Ніколаса було питання істотніше.

— У чому перед вами завинив Болотников? Чи просто зробився не потрібним?

— Вельми розумним зробився. Захотів утихаря, без Сєдого, банк зірвати. «До розв'язки ще далеко, а наслідок проблематичний», — перекривив кілер високий баритон архівіста. — За лохаря Сєдого держав. У нас, Колянич, за це мочать… Чого дивишся? Лізь в очко.

Веселий убивця кивнув на отвір у підлозі.

— Давай, давай. Я тобі зверху посвічу. Ну чого став? По вухах нашльопати?

Фандорін пригадав недбалу грацію, з якою Шурик колись ударив його ногою в пах, і почав швидко розмотувати драбину. Твердження про те, що Сєдой нібито звелів залишити «відв'язного мужика» живим, цілковитої довіри не викликало. Та хіба був вибір?

Зачепив гаки верхньої частини за дошки. Посмикав — начебто міцно. Почав спускати кінець із грузилом у темряву. Досить скоро знизу долинув глухий звук, грузило досягло дна. Неглибоко, менше десяти футів.

Зусиллям волі Фандорін примусив себе забути про те, що, цілком можливо, живим із цього підземелля йому вже не вийти. Таємниця все одно залишалася таємницею й зараз, перед лицем смертельної небезпеки, вабила аж ніяк не менше, ніж раніше.

Що там, у темряві? Невже ковані сундуки зі стародавніми манускриптами?

Ноги торкнулися чогось м'якого, пружного.

Ніколас подивився вниз — добре, що Шурик підсвічував зверху ліхтарем — і скрикнув. Кросівка впиралася в груди мертвого Максима Едуардовича.

Магістр квапливо зробив крок убік. Під ногами було не каміння, була земля. На ній товстий сірий шар пилюки, почорнілі деревинки — певно, колись вони були приставною драбиною.

Коло світла почало зростати — Шурик відкрутив фокатор. Так, долівка, глиниста. Глина — природний захист од підземних вод. Обладнувати книгосховище в якому-небудь іншому ґрунті було б безглуздям.

Коло лівої стіни лежало щось широке, дерев'яне. Судячи з прямокутної форми та напівпотонулої в пилюці бронзової чорнильниці — стільниця. Фандорін торкнув край дошки ногою, й цілий шмат розсипався в порох. А ось і такі ж ветхі уламки дерев'яного крісла. Шматочки скла, осколки глиняного посуду, декілька порожніх пляшечок чудернацької форми. Що тут було — лабораторія? Аптечний склад?

Приміщення виявилося не таким уже великим, значно меншим верхнього підвалу. Ніяких сундуків.

Узагалі нічого, що впадало б у вічі. Царство пилюки. Навіть зі стелі звисали сірі клапті.

Ніколас зашморгав носом, чхнув — раз, іще раз.

— Доброго здоров'ячка! — гаркнув згори Шурик.

Відлуння було таким гулким, що Фандорін здригнувся.

— Є хабар? — нетерпляче запитав веселун, повертаючи ліхтаря то так, то сяк.

Якась довгаста купа на підлозі.

Присівши, Ніколас змахнув рукою пилюку. Скелет! Роззявлений зубатий рот. Одяг зітлів, лише в чаші тазу блищить мідна пряжка, та між хребців поблискують ґудзики. Ось вони — «мертві кості», котрих Корнеліус боятися не велів. А все одно моторошно.

Трохи віддалік іще якась купа, менша.

Фандорін обережно розгріб пилюку (тепер уже не рукою, кросівкою).

Волокна грубої згнилої матерії. Рогожа? Мабуть. Як там було, в листі: «А Замолея под рогожею не имай души спасения ради»?

Що це блиснуло з проріхи нестерпно яскравим сяйвом?

— Є… — зачаровано видихнув магістр. — Є!

— Є! — вдоволено повторив Шурик убік, незрозуміло до кого звертаючись.

Не минуло й секунди, як зверху долинув соковитий звук незрозумілого походження, щось середнє між «шмяк!» і «хрусть!».

Ніколас обернувся й побачив, як на підлогу падають окуляри, а слідом за ними звалився й сам Шурик. Він упав просто на нерухоме тіло архівіста, перекотився на долівку й лишився лежати ниць. На маківці з-під солом'яного волосся рясно сочилася чорна кров — просто на очах Шурик перетворювався з блондина на брюнета.

* * *

Ліхтар, одначе, не впав, лишився, де був, — на краю люка. Світло раптом захиталося, почало стискатися, й потім перетворилось на вузький і яскравий промінь, який світив просто у вічі Фандоріну, що нічого не розумів.

— Хто це? — крикнув Ніколас, затуляючись долонею. — Ігоре, Сашко, це ви?

Та відповів не один з охоронців, а особисто начальник департаменту безпеки «Євродебету» Володимир Іванович Сергєєв:

— Це я, містере Фандорін. Ваш ангел-охоронець.

Ніколасові почулася в голосі полковника насмішка. Чого б?

— По-моєму, він убитий, — повідомив Сергєєву магістр. — Ви не розрахували удару. Чим це ви його?

— Та ось цим, — відповів невидимий Володимир Іванович, і поряд з Фандоріним брязнуло об долівку щось металеве. Уламок труби з мокрою плямою на вищербленому кінці.

В усьому цьому було щось дивне.

— А де ваші співробітники? — запитав Ніколас. — Я не розумію, як він міг пройти повз них непоміченим.

— Хлопців я відпустив, нехай посплять, — добродушно відгукнувся Сергєєв. — Вирішив, підміню їх сам. Ну, що ви там таке знайшли, містер-магістер? Показуйте.

Промінь сповз із обличчя Фандоріна, поникав туди-сюди й зупинився на зотлілій рогожі, з-під якої знову заморгали веселі іскорки.

— Ось вона, голубонька, — пробурмотів полковник. — Невелика, та певно цінна, якщо Сєдой через неї на вуха став.

— То ви все знали? — тупо запитав Ніколас. — І Йосиф Гурамович, виходить, теж?

Сергєєв звісився в діру понижче, й тепер його лице підсвічувалося збоку — чорно-біле й жахливе, як маска злочинця з театру Но.

Беззвучно, з придихом розсміявшись, Володимир Іванович сказав:

— Coco нічого не знає, він — козел, а в цьому світі, дорогий сер, козлам не світить. От Сєдой, той орел. Професіонал завжди знає, на чиєму боці йому бути, особливо якщо треба вибирати між орлом і козлом.

— Так ви працюєте на Сєдого?! Але… але навіщо ж ви тоді вбили Шурика?

— Полковник Сергєєв буде на варті стояти, а ввесь навар дістанеться Шурикові? — гмукнув голова безпечного департаменту. — Знайшли шістку. Та якби не я, хрін би Сєдой довідався, що за банкет намічено на цю дивовижну ніч.

«Звідки така поінформованість?» — подумки здригнувся Фандорін. Відповідь була на поверхні, ганебно елементарна: жучки. Квартира на Київській напевно прослуховувалася, підступний полковник був у курсі всіх нарад і обговорень, тільки доповідав про хід пошуків не своєму шефові, а його супротивникові.

«Я пішак, — подумав магістр. — Мене використали, мною вертіли, як заманеться. Алтин мала рацію: я їжачок у тумані».

І все-таки не все тут було ясно.

— Невже ви гадаєте, Сергєєв, що Владик, тобто Сєдой, вибачить вам убивство свого вірного помічника?

Володимир Іванович знову тихенько засміявся — так, ніби щойно пригадав і зібрався розповісти дотепного анекдота.

— А Шурика ухекав не я, а ви. Ви, ви і вбили, прекрасний сер. Цюкнули душогуба залізякою по кумполу. Сєдой знає, який ви спритний, він повірить. А залізяка он вона — між вами й Шуриком валяється. Але тут вчасно підіспів молодчага Сергєєв і прострелив містеру Фандоріну його дурну англійську довбешку. Ви в яке око оливку вважаєте за краще — у праве чи в ліве?

— Влад не повірить! — затулився долонею від променя Ніколас. — Він знає, що я нездатен убити людину ударом ззаду! У вас нічого не вийде! Соловйов не ідіот, він у людях розбирається, і ви за все відповісте!

Сергєєв замислився.

— Гм, а й справді. Владик — хлопець скрупульозний. Чого доброго, й пальчики з залізяки зніме, і експертизу, дивись, замовить. Спасибі за розумну пораду, містере Фандорін. Coco говорив мені, що ви — просто кладезь мудрості.

Зненацька голос полковника змінився — зробився жорстким, владним:

— А ну, живо взяв трубу, біг бен довбаний! Умаж йому по потилиці — та з усієї сили, щоб тобі на рукав ошмаття полетіло!

Ніколас відповів короткою ідіомою з фольклорного записника, що означала відмову в найгрубішій і найкатегоричнішій формі.

Із чорного квадрата метнулася блискавка, а гуркіт од пострілу в замкнутому приміщенні був таким, що магістр затиснув вуха руками й зігнувся навпіл. Першої миті йому здалося, що це барабанні перетинки, в цілковитій відповідності зі своєю назвою, вдарили занадто хвацький дріб і, не витримавши навантаження, негайно лопнули.

Коли до Ніколаса повернувся слух (а сталося це за півхвилини, не раніше), виявилося, що Володимир Іванович не мовчить — викладає аргументи на користь своєї пропозиції:

— … майстер спорту зі стрільби, — говорив відставний полковник. — Чотири рази призи по управлінню брав. Із п'ятдесяти метрів кулю в обручку кладу. Наступну кулю, падло вухате, ти отримаєш, у лікоть лівої руки, в променевий нерв. Ти не уявляєш, який це біль. Вити будеш, по підлозі качатися. А питається, навіщо? Я ж тебе все одно живим звідси не випущу. Давай, бери залізяку. Скоріше відмучишся.

Фандорін інстинктивно обхопив лікті долонями й метнувся вбік із освітленої плями, та промінь ураз його знайшов.

— А особливо я полюбляю садити по рухомій міше…

Сергєєв так зайшовся сміхом, що аж захрипів. Ліхтар гойднувся, вивернувшись убік, освітив лице полковника, і було видно, що очі у Володимира Івановича здивовано витріщені, а сам він звішується з діри якось занадто вже відчайдушно, буцім хто притиснув його зверху ногою.

Гучний, уже одного разу чутий Ніколасом голос із сильним грузинським акцентом проревів:

— Coco — козел? Це ти — козел, оперюго поганий!

* * *

— Навіщо грубо говориш, Гіві? — почувся інший голос, теж із акцентом, але тільки зовсім легким. — Ти тепер банківський працівник, будеш начальником департаменту. Негарно, дорогий, відвикай.

Йосиф Гурамович Габунія, Великий Coco — власною персоною, а з ним, треба гадати, бійці його таємного «Ескадрону». Господи, яких іще сюрпризів слід очікувати цієї нескінченної ночі?

— Йосифе Гурамовичу! — зав'юнився Сергєєв, марно намагаючись вивернутися. — Скажіть йому, щоб прибрав ногу з моєї спини. Я все поясню! Тут складна подвійна гра з підставкою по резидентурі. Я провів багатоходову комбінацію, вийшов на Сєдого, і тепер він у нас у кишені. Якраз сьогодні збирався завершити операцію і про все вам доповісти. Результат блискучий. Тепер я знаю, в чому полягав…

Не змовкаючи ні на секунду, передбачливий полковник, який рукою з ліхтарем упирався в край діри, примудрився другу руку — з пістолетом — непомітно просунути собі під пахву. Фандорін, що спостерігав за цим знизу, хотів було крикнути кавказцям, аби остереглися, та передумав. Хай ці павуки самі розбираються, хто в них у банку під назвою «Євродебет» сильніший. Особисті перспективи такого собі магістра за будь-якого наслідку були незавидними.

Володимир Іванович різко повернувся, просунувши руку якомога далі, — мабуть, хотів проробити в лютому Гіві вертикальний отвір, але «ескадронець» і сам був мастак. Згори долинув гучний ляскіт, і полковник, так і не встигнувши натиснути на спусковий гачок, полетів головою вниз. Труп зробив свічку, вдарився об землю і, здійснивши недоладний перекид, простягся на ввесь зріст.

Упав і ліхтар, але не розбився й не погас. Одначе магістра зараз цікавило не стільки джерело світла, скільки засіб самооборони — у руці мертвого Володимира Івановича чорнів компактний, короткоствольний пістолет.

Фандорін зробив швидкий рух і тут же почув зверху виразне цокання:

— Це-це-це. Не треба, так?

Виходило, що з самообороною нічого не вийде, — триклятий Гіві занадто добре знав своє ремесло. Робити було нічого й діватися нікуди, Ніколас був зачинений у запиленому склепі, де в компанію зібралися до нього один старезний скелет і три свіжі покійники.

— Здрастуйте, Миколо Олександровичу, — привітався із зацькованим магістром невидимий Габунія. — Скільки у вас нині пригод! Оскільки ви там, унизу, давайте подивимося, через що стільки народу поклали. Жах який — просто половецьке побоїще! Ну, що там у вас за скарб такий?

«Що ж, — подумав Ніколас, — зрештою не найжахливіший фінал. Ранувато, звичайно, та це вже як на роду написано. З боку Великого Coco навіть гуманно, що він дає приреченому можливість вдовольнити перед смертю цікавість. Хіба не для того народжується людина — вдовольнити цікавість, довідатися про якусь таємницю й потім умерти?»

Еклезіастичне філософствування бідолашного магістра пояснювалося тим, що він раптом відчув себе смертельно втомленим. А й справді, скільки можна піддавати психіку й нервову систему перепадам між приреченістю й надією? Готувався померти від руки базікала Шурика — врятувався. Думав, що прийме смерть од віроломного полковника, — знову пронесло. Пронесло, та не винесло. Тепер уже сподіватися більше ні на що.

Мовчки, не опускаючись до будь-яких пояснень і тим паче благань про пощаду, Фандорін підняв ліхтар і наблизився до прогнилої рогожі. Стягнув її вбік і ахнув.

На долівці лежала велика книга в рідкісної краси срібному окладі, суціль викладеному жовто-червоно-бурими камінцями. Срібло від часу почорніло, та шліфовані самоцвіти — а їх тут були сотні — заграли, засяяли відбитим світлом.

— Ай, фотоапарата нема! — пролунав зі стелі захоплений голос Великого Coco. — Що за картинка!

Ніколас обережно перегорнув важку обкладинку, побачив пергаментний титульний аркуш із вицвілими (а колись, поза всяким сумнівом, золотими) грецькими літерами ручного тиснення:

Трепет і захват переповнили душу магістра, що забув цієї чарівної миті і про спрямоване йому в спину дуло, і про страшні події останньої години, і про близьку неминучу смерть.

Цієї книги торкалася рука Корнеліуса фон Дорна! Що може бути такого вже страшного у стародавньому математичному трактаті? Чому Корнеліус у своєму листі двічі заклинає сина не чіпати фоліанта? Зараз таємницю буде розкрито. Яке щастя, що манускрипт написано саме на довговічному пергаменті, а не на папері!

Він перегорнув аркуш і скрикнув. На жаль, решта сторінок були не пергаментні й навіть не паперові, а папірусні, й від неправильного зберігання зовсім стліли, перетворилися на порохно! Текст загинув безповоротно!

Ніколас схилився низько-низько. Крізь діру, проїдену часом, проглядало декілька вцілілих рядків. Здається, давньоєврейські письмена?

Замріявшись, магістр присунув книгу поближче до ліхтаря, що стояв на долівці, й прямокутник усохлого папірусу, що, очевидно, зберігав форму лише через нерухомість, розсипався купкою порохна. Лишився тільки оклад і пергаментний титул, очевидно, приєднаний до книги в більш пізні часи.

Усього одна книга? Ніколас розчаровано огледівся на всі боки. А де ж уся Ліберея?

Із землі, де щойно лежала пересунута книга, стирчав якийсь шматок дерева чи, скоріше, кореня, й більше нічого. Зовсім нічого.

«Усе зрозуміло, — похмуро подумав Фандорін. — Корнеліус, певна річ, був невеликим грамотієм — та й ні до чого мушкетерському капітанові розбиратися в книгах та хитромудрих словах. Він погано собі уявляв значення терміна «ліберея» — вважав, що це означає просто «книга», а не «зібрання книг». Добув десь (найвірогідніше, в того ж таки Артамона Матфеєва) том із колекції Івана Грозного, давній і в коштовному окладі. Отакий фоліант і в сімнадцятому столітті вартий був шалених грошей. Перед тим як вирушити на заслання слідом за своїм начальником, фон Дорн приховав здобич, маючи надію, що опала не триватиме вічно, а якщо помилування й не буде, то «Іванова Ліберея» (в розумінні — «книга з бібліотеки царя Івана») дістанеться хоча б його нащадкові. Далекий від книжності капітан не знав, що без герметизації папірус довго в підземеллі не протримається. Та й, скоріше за все, його взагалі цікавив не текст, а чудовий оклад.

Що означають слова «не имай души спасения ради» і ще потім, ближче до кінця, «да любопытства своего не пытай Христа Господи ради и нипочему Замолея того не имай»? Може, книга була краденою і Корнеліус застерігав сина від спроби виставити фоліант на продаж? Це, на жаль, не виключено. Капітан був звичайним шукачем пригод, який прибув до Росії в пошуках багатства. Навряд чи погребував би взяти те, що погано лежить, — наприклад, дорогу книгу із зібрання свого покровителя…»

— Що це таке? — вивів Фандоріна із задуми голос банкіра. — Що це блищить? Коштовне каміння? Це шкатулка, так?

— Ні, — відповів Ніколас, не обертаючись, і всміхнувся: — Це і є та сама «Іванова Ліберея». Радійте.

— Що-що? — здивувався Йосиф Гурамович. — Ліберея? Що воно таке? Книга, чи що? Це ви її стільки часу шукали? По вулицях ходили, кроки рахували, в руїнах довблися. Мені Гіві щодня доповідав. «Нічого не розумію, чим люди займаються», говорив. Що тут у вас, га? Через що Сєдой такі городи нагородив?

Несхоже було, що Габунія прикидається. Навіщо? І перед ким — перед без п'яти хвилин покійником?

«Чи залишити його, гада, в невіданні? — подумав Фандорін. — Хай лусне від цікавості, жирний пузир». Але розмінюватися в ці останні хвилини не хотілося, після пережитого розчарування настрій Ніколаса змінився — зробився суворим і врочистим. Не метушитися, триматися з гідністю. Це єдине, що лишається людині наприкінці недоладного, безглуздо прожитого життя.

Кількома скупими реченнями магістр пояснив банкірові, в чому полягав сенс пошуків. Дивився Ніколас при цьому не на чорний квадрат, звідки скоро пролунає грім смерті, а на райдужно-іскристий оклад книги та на переливчасті відблиски, що надавали похмурому склепові вигляду казкової печери.

— Той самий Іван Грозний? — ахнув Coco. — Оце так! Тепер зрозуміло, від чого Сєдой так завівся. Молодий іще, до романтики ласий.

Потім Йосиф Гурамович раптом притишив голос і вкрадливо сказав:

— Миколо Олександровичу, ви що хочете з обкладинкою цією робити? Невже державі здаватимете за нагороду у чверть вартості? Скажу як фінансист: не раджу. Я звідси погано бачу, та якщо це у вас там жовті сапфіри, то в нашої держави на двадцять п'ять відсотків вартості такого скарбу всієї казни не вистачить. Навіть якщо це опали, все одно не дадуть. Прискіпаються до чого-небудь і обдурять, я їх знаю. Продайте краще мені, га? Я вам чесну ціну дам — третину ринкової. Нехай Сєдой од заздрості лусне. Погоджуйтесь, Миколо Олександровичу. Все одно за кордон вам таку штуковину не вивезти.

Тут уже Ніколас обернувся. Що це — знущання? Щось занадто витончене.

— Беріть свою Ліберею та підіймайтеся сюди, — сказав Coco. — Світає вже. Гіві зараз міліцію викличе, нам з вами краще поїхати.

* * *

— Я мушу вам дещо пояснити й вибачитися перед вами, — сказав Габунія, підводячись із-за величезного ебенового столу назустріч Фандоріну.

Вночі (а вірніше, вже на світанку) розмови не вийшло — після пережитих потрясінь магістр був у стані, близькому до шоку. Вибравшись зі склепу в підвал, звідти у двір, а з двору на вулицю, де чекала ціла валка бегемотоподібних джипів, Ніколас відчув, що в нього йде обертом голова. Впавши на скрипуче шкіряне сидіння, Фандорін прихилився скронею до м'якого плеча банкіра і провалився в глибокий, непритомний сон, од якого очунявся лише за дев'ять годин у квартирі на Київській. Розплющив очі, побачив на стільці перед канапою непорушного брюнета з хвацько підкрученими вусами. Це й був Гіві, котрий уже двічі врятував магістрові життя.

— Зараз філіжанку кави по-тбіліськи, і поїдемо до шефа, — суворо сказав командир габуніївського «Ескадрону».

Ніколас сперся на лікоть, заозирався довкола.

— Обкладинку на експертизу віддали, — пояснив Гіві, не чекаючи запитання.

Далі все було, як він сказав: філіжанка густої, міцнющої кави, холодний душ, гонка на шаленій швидкості з мигалкою просто по розділювальній смузі в бік центру, тихий Гнєздниковський провулок, офіс «Євродебету». Дивним було тільки одне — Фандоріна до кабінету голови чомусь провели не через секретарський передбанник, як минулого разу, а чорним ходом, у бокові двері. Ніколас так і не зрозумів, до чого тепер ця конспірація.

Бесіда, отож, почалася з вибачень.

— Я негарно з вами вчинив, Миколо Олександровичу, — сказав банкір, скрушно опустивши голову, від чого подвійне підборіддя зробилося потрійним. — Я вас використав. Це могло коштувати вам життя, хоча Гіві та його хлопці за вами приглядали.

— Хлопці з «Ескадрону»? — блиснув поінформованістю Фандорін.

Йосиф Гурамович у захопленні закотив очі, ніби віддаючи данину проникливості співбесідника.

— Так. Це спеціалізований підрозділ, який я створив, коли довідався, що начальник департаменту безпеки завербований моїм конкурентом. Вийшло дуже зручно: Сєдой думав, що все про мене знає, а сам знав тільки те, що я підсував Сергєєву. Ох уже ці кадебешники! Їм завжди мало бути виконавцями, обов'язково рвуться в лялькарі.

Магістр насупився:

— Ви доручили мене піклуванню Сергєєва навмисне, щоб посадити на гачок Сєдого? А ваші люди тим часом стежили за мною, і за Сергєєвим.

— І за самим Сєдим, звичайно, — підхопив Габунія. — І бачите, як вдало все вийшло. Сєдой лишився з носом і при цьому без рук: його ліва рука, Володимир Іванович Сергєєв (великий був грішник, хай простить йому Господь), відітнула праву руку, негарну людину Шурика (цього все одно Господь не простить, отож і прохати не буду). Відітнула — й сама відсохла, тому що Гіві нашого полковника застрелив. Жаль, звичайно, а як було не застрелити? Та нічого, адвокати в мене першокласні, вони доведуть, що це була адекватна самооборона. Дозвіл на зброю в Гіві є, все як годиться, його хлопці — от молодці — зняли прихованою камерою, як Сєдой із Сергєєвим зустрічався, і з Шуриком теж. Плівочка вже в ГУБОПі. Хай покрутиться Сєдой, хай пояснить, що за справи в нього були з цим відморозком. Не до «Вестсібойлу» тепер буде Владикові. Дулю йому із ткемалі, а не тендер.

Йосиф Гурамович якнайсолодше всміхнувся, а Ніколас, дивлячись на приємно округле, в бульдожу складочку, лице банкіра, відчув щось близьке до замилування. Мав рацію мудрий шеф-редактор журналу «Телескопъ», який задумав зробити спецномер про цивілізаційні процеси в російському бізнесі. Які пестливі для слуху західної людини слова: адвокати, адекватна самооборона, дозвіл на зброю! Ніяких «замочити», «укачати в асфальт», «розмазати по бамперу». Алтин могла гордитися своїм «таргетом».

— От як у нас нині, Миколо Олександровичу, — скромно сказав Великий Coco, ніби підслухавши думки Фандоріна. — Всі проблеми розв'язуємо культурно, за законом. Час піратів на зразок Сєдого відходить у минуле. За три-чотири роки їх узагалі не лишиться.

— А приховувати скарб, який належить державі, це теж за законом? — не втримався від випаду Ніколас.

Йосиф Гурамович ображено надув губи.

— Слухайте, не можна ж усе зразу. Вчора ще по деревах лазили й одне одного їли, а сьогодні вже вулиці на червоне світло не перейди. Поступово треба, потихеньку. Еволюційним шляхом. Трішки помахлювати — це можна, це по-людському. А одне одного мочити як попало — це, вибачте, вже анахронізм. Я мочити буду, потім мене чи мою дитину замочать? Так! — пожвавішав Габунія й навіщось кинувся до стінної шафочки. — В мене велика новина! Сабрина моя дитину чекає, сама сказала. Мені п'ятдесят два роки, я гадав, ніколи вже дітей не буде! Уявляєте — стою перед нею і бурмочу, мов дурень: «Моя, моя дитина!» А вона, стерво, сміється. «Помучся, може, й не твоя». Я помучився, Миколо Олександровичу, ой як помучився. Півночі не спав, усе терзався, чия дитина. Раніше, звичайно, я ще більше б мучився, а тепер трішки попереживав, потім з'їв два тістечка й заснув. Це через те, що ви мені все про мене пояснили. Ми з Сабриночкою — ідеальна пара. Тепер ревную, — страждаю, а на душі тепло, гарно. Спасибі вам. Випиймо за кохання й за маленького Габунію!

І з шафочки, немов якими чарами, з'явилися пузата пляшка, два келихи й ваза з шоколадом.

— Я тепер зовсім не п'ю, — сухо промовив Фандорін, не бажаючи показувати, що слова вдячності йому приємні. — Й, до речі, хочу повідомити вам, що я не можу прийняти пропозиції стосовно продажу вам книжкового окладу. Треба поважати закони країни, в якій перебуваєш. Так що поверніть мені обкладинку, я передам її представникам міської влади. Я не наполягатиму на тому, щоб винагороду мені виплатили негайно. Можна частинами або потім, коли російська економіка зміцніє.

Йосиф Гурамович сумно зжував цукерку, декілька разів тяжко зітхнув.

— Ах, Миколо Олександровичу, любий, не хотів вас засмучувати, але все одно доведеться. Візьміть свій оклад, он він лежить у коробці з-під сканера. Експерти кажуть, що обкладинка являє історичну цінність — це робота російських майстрів середини шістнадцятого століття. А ось матеріальна ціна невелика. Срібло невисокої проби та декілька сот камінців. Якщо бути точним, шістсот шістдесят. Було на шість більше, та вони кудись поділися — замість них порожні гнізда. Це не жовті сапфіри й не опали. Строго кажучи, це взагалі не каміння, а шліфовані шматочки вулканічного скла. Мабуть, у середньовічній Русі воно вважалося великою рідкістю. А зараз такого добра в нас пів-Камчатки. Даремно, виходить, Сєдой усю цю кашу заварив.

— Ну й добре, — не дуже засмутився Фандорін. — Здам до музею, нехай буде пам'ять про Корнеліуса фон Дорна. І статтю напишу. Адже моя знахідка побічно підтверджує версію про те, що бібліотека Івана Грозного — не вигадка. Оскільки книга Замолея існувала в дійсності, значить, дабеловський список — не фікція, а документ, який заслуговує на довіру. Хоч і не дуже велике, а все-таки відкриття. Прощавайте, пане Габунія. Засидівся я у вас у Москві. Час додому, до Англії.

Він простягнув банкірові руку, та Йосиф Гурамович прощатися не захотів, а натомість узяв магістра за лікоть:

— Послухайте, Миколо Олександровичу, навіщо вам в Англію? І що за інтерес для чоловіка робити «не дуже великі відкриття»? Не ваша це стезя — пилюку в архівах ковтати й наукові книжки писати, їй-богу. Мені Гіві щовечора касети давав, зйомки прихованою камерою. Як ви по вулицях ходили, будинки розглядали, в блокнотик писали. Дивився на вас — дивувався. Як підмінили англійця! Таким зробився енергійним, піднесеним, щасливим! Про Суліко співає! Відразу видно — людина своєю справою займається. Ви знаєте, в чому ваша справа, в чому ваш справжній талант?

— Ні, — відповів Фандорін, який уважно слухав, — не знаю. Точніше, знаю, що ніякого таланту в мене немає. Як, до речі, в більшості людей.

— Про більшість людей не скажу — не знайомий, а про вас, дорогий Миколо Олександровичу, знаю твердо. Ви мені три такі поради дали, що за них мільйона не жаль. Доларів. Я вам довіку вдячний буду, клянусь! Їм собі на втіху, не переживаю, так? — Coco виставив товстого мізинця і на підтвердження своєї щирості негайно з'їв іще одну цукерку. — Дружина роги наставляє, а я тільки мружусь од щастя, так? Уперше в житті! — Тут було піднесено другого пальця, безіменного, прикрашеного масивним золотим перснем, а там не змусив себе чекати й середній палець, із діамантовою печаткою. — І з Богом на лад пішло, чесне слово. Я після тієї розмови з вами молитися перестав. Навіщо, думаю, лицемірити, якщо не вірю. А сьогодні вранці, як з Таганської повернулися, раптом захотілося перед іконою стати, помолитися. Ні за що — просто так! Ні про що не прохати — ні про тендер, ні про шмендер, ні про повернення двох мільйонів, які в мене вчора податкова поліція зчорномирдила. Просто помолитись — і все. Помолився — й гарно зробилося. Ви розумієте, що це значить?

Габунія три розчепірені пальці прибрав, а замість них виставив одного, зате вказівного, й багатозначно спрямував його в стелю.

— Розумію, — кивнув Фандорін, пригадуючи, чим там закінчується пісня про Кудеяра та дванадцятьох розбійників. Здається: «Господу Богу помолімось»?

— Ай, нічого ви не розумієте. Ви таланту свого не розумієте! У вас, Миколо Олександровичу, покликання — людям поради давати. Це найрідкісніший, найдорогоцінніший дар! Ви на людей цікавий, ви вмієте вмить себе на місце іншого поставити, а чуття у вас ліпше, ніж у моєї Жужі. Нема нічого ціннішого за вчасно дану добру пораду. Не треба вам до Англії! Це дурневі скрізь щастя, а розумна людина має розуміти, де їй на світі місце. Розумна людина має розуміти, що є поняття «об'єктивно краще» і «суб'єктивно краще». Об'єктивно в Англії жити краще, ніж у Росії, хто сперечається. Та саме вам, Миколі Олександровичу Фандоріну, суб'єктивно краще тут. А я вам у зв'язку з цим іще одну важливу річ скажу. — Coco знову підніс пальця. — Всьому об'єктивному гріш ціна, значення має тільки те, що суб'єктивне. В Англії ви, дорогий Миколо Олександровичу, закиснете, та й не потрібні ви там із своїм даром. Де й радити людям, як не у нас, в Росії. Вона й називається так — Країна Рад. 1 тут я від лірики переходжу до ділової пропозиції. — Йосиф Гурамович відсунув вазу з цукерками, ніби даючи зрозуміти, що розмова вступає в офіційну фазу. — Давайте створимо консультаційну фірму нового типу, куди всяка людина, що потрапила в скрутне становище, може звернутися за порадою, і їй допоможуть. Я вже й назву придумав «Чарівна паличка». Можна по-англійськи: «Мейджик уонд». Я вам офіс зніму, обладнання закуплю — комп'ютери там, факси-шмакси. Рекламу забезпечу. А головне — клієнтів буду постачати, солідних людей. Прибутки — пополам, гаразд?

— Ви з глузду з'їхали! — вигукнув Ніколас, тільки тепер зрозумівши, що банкір говорить всерйоз. — Що за маячня?

— Добре. — Габунія заспокійливо підніс долоні. — Вам — шістдесят п'ять відсотків, мені — тридцять п'ять відсотків, але тоді так: коли порада знадобиться мені самому, даватимете п'ятдесятивідсоткову знижку. По руках?

— Та не хочу я жити у вашій Росії! — задихнувся магістр. — Це небезпечно для здоров'я та психіки!

— Ага, добре, що нагадали. — Йосиф Гурамович боязко подивився на двері передбанника. — Вас тут одна психована дівиця розшукує, маленька така, але страшенно зла. Журналістка. Спочатку дзвонила, погрожувала. Говорила: «Я знаю, це ви Ніку викрали, більше нікому. Якщо з його голови впаде хоч волосина, я вас знищу». А тепер до офісу занадилася ходити. Заборонив було до банку її пускати, так вона до вхідних дверей наручниками прикувалася, довелося видати пропуск, а то клієнтів розлякує. Міліцію я викликати не велів — усе-таки ваша знайома, незручно. Сідає в приймальні й сидить з ранку до вечора, в обід бутерброд їсть. Секретарки її бояться. Тиждень уже через чорний хід до себе ходжу. Вийшли б до неї, заспокоїли. Чи ви теж її боїтеся?

Ніколас мовчки розвернувся й хотів одразу вибігти до приймальні, та спершу все ж виглянув назовні крізь шпарку.

* * *

Алтин сиділа в шкіряному кріслі, де вільно могли б розміститися щонайменше ще дві такі ж миршавки. Брови журналістки були суворо зсунуті, коліна невблаганно зімкнуті. На підлозі стояв чорний рюкзачок.

За двома столами, суціль заставленими всілякою офісною апаратурою та схожими на неприступні блокпости, окопалися дві секретарки, одна постарша, друга молоденька, але обидві манірні й невимовно елегантні.

— Я вам сто п'ятдесятий раз пояснюю, — нудним голосом говорила старша, із зачіскою у вигляді платинового шолома. — Йосиф Гурамович у відрядженні, сьогодні його теж не буде.

— Якби він був у відрядженні, я б знала, — відрізала Алтин і раптом уп'ялася очима у двері начальницького кабінету — певно, помітила шпарку.

Ховатися далі не було сенсу. Ніколас розчинив двері й, широко всміхаючись, простяг руку:

— Алтин, я такий радий тебе бачити! Бачиш, зі мною все гаразд.

Журналістка гумовим м'ячиком вилетіла з крісла й кинулася до Фандоріна. Судячи з такої емоційності, рукостискання було явно не досить. Засоромившись своєї британської замороженості, Ніколас на ходу перебудувався й розвів руки, готовий схопити Дюймовочку в обійми.

Алтин з розгону підстрибнула і щосили зацідила магістрові жорстким кулачком у зуби.

— За що?! — зойкнув Ніколас, затискаючи долонею розбитого рота.

— За все! — розлючено вигукнула шалена татарка. — За те, що втік і не з'являвся! За мої сльози! За сто доларів! За «класний перепихон»!

Краєм ока Фандорін побачив, що секретарки так і завмерли за своїми пультами.

— Але ж це навмисно! — теж закричав він, тому що інакше вона б не почула. — Для маскування!

Алтин, взявшись у боки, обпекла його ненависним поглядом знизу вгору.

— Убити мало тебе за таке маскування! Я, мов дурепа, хвилююся, що він голодний, подзвонила мамі, попрохала, щоб вона йому попоїсти принесла! Вона приходить — там чарівна записочка і сто доларів! Ну й розмовка в мене потім була!

Вдарила магістра ще раз — тепер у живіт. Слабкіше, та все одно відчутно.

— А це за те, що я жодної ночі нормально не спала. Ти що, не міг зателефонувати? Я думала, тебе на світі нема. Думала, їжачка сови з'їли! — Алтин видала дивний звук, почасти схожий на схлип, але чорні очі при цьому лишилися сухими і все такими ж непримиренними. — Сиджу тут, як маніячка, з ножем у рюкзаці. Хотіла цьому годованому кабанові Coco черево за тебе розпороти!

Вона так само безслізно схлипнула, кинулася назад до крісла й дістала з рюкзачка хлібний ніж, знайомий Фандоріну по бескудниківській квартирі. Одна з секретарок скрикнула, друга скочила на ноги й потяглася до червоної кнопки, що непримітно розташувалася на стіні трохи вище поверхні столу.

Ніколаса охопив нестерпний сором. Який же він егоїст! Так, він зателефонував, почув її голос, переконався, що жива, й заспокоївся. А як було їй? Він зовсім про це не думав. З іншого боку, чи міг він припускати, що через якогось недогвинченого британця Алтин утратить сон і навіть замислить смертовбивство?

Фандорін підійшов до маленької журналістки і тремтячим голосом сказав:

— Я такий винний перед тобою. Чи зможеш ти коли-небудь вибачити мені?

— Ні! — злобливо відповіла вона. — Ніколи! Нахились, юшку витру. Дивитися гидко.

Ніколас, якому не надто лагідно витирали хусточкою закривавлені губи, зніяковіло кинув погляд на мимовільних свідків цієї африканської сцени й побачив, що молоденька секретарка широко-широко розплющила очі, а друга, платиноволоса, прибрала руку від кнопки і подає йому якісь знаки: шепоче щось, киває — ніби як підбадьорює чи навіть підганяє. В розумінні чого, власне?

Він перевів погляд на Алтин. Така маленька, а така небезпечна і невибачлива. Легкодухо промимрив:

— Як же ми з тобою будемо?..

Хотів сказати «далі», та не договорив, бо вона сама сказала — йому нема вибачення. Ніякого «далі» в них бути не може. Ця думка раптом здалася йому абсолютно нестерпною.

Відповідь прозвучала несподівано. Можна сказати навіть, загадково.

Алтин оцінююче оглянула всі два метри Ніколасового зросту, похитала головою й зітхнула:

— Так, це буде непросто. Та нічого, як-небудь пристосуємося.

Ніколас вирішив, що недочув або ж — через свою зіпсованість та надмірну уяву — невірно зрозумів, але позаду пролунало чмихання.

Молоденька секретарка хихотіла в долоньку. Зате друга дивилася на довготелесого магістра й маленьку брюнетку з дивним виразом, водночас мрійливим і сумним.

Алтин взяла Фандоріна за руку:

— Гаразд, Ніко, годі публіку розважати. Їдьмо додому.

Він ішов за нею по коридору, намагаючись робити кроки покоротші, й міркував, що ж там було за слово таке, в листі Корнеліуса? Єдине, котре не збереглося. «Отодвинь книгу и…»

Відсунь — і що?

ДОДАТОК:

Лімерик, написаний Н. Фандоріним два місяці по тому, в день одруження:

Розділ шістнадцятий

Кінь на чотирьох, та й то спотикається. Мішок золота. Amour impossible, або зірка в болоті. Родоначальність російських Фандоріних. Відсунь і…

Недаремно гнав капітан фон Дорн доброго коня галопом по темних вулицях, недаремно терзав благородного текінця шпорами й хльоскав нагайкою. Устиг до самої побудки й особисто перевірив готовність кожного мушкетера. О пів на п'яту чотири плутонги, всі сто двадцять чотири чоловіки стояли у дворі квадратом. У світлі смолоскипів блищали ребристі шоломи й леза алебард. Корнеліус розміркував, що мушкетів сьогодні в караул краще не брати — все одно, як би не обернулось діло, стріляти в Кремлі не можна, а от пустити в хід древка алебард можливо й доведеться.

Сніданок — кружка гарячого збитню й по два пироги — солдати з'їли, не виходячи зі строю, тому що будь-якої хвилини міг прибігти посланець із боярського терема. Простояли так годину, почали мерзнути. Фон Дорн відпустив два плутонги грітися. За чверть години повернув у двір, дав погрітися решті. Сам холоду не відчував — усе-таки не стояв на місці, походжав по двору. І хвилювався, чим далі, тим сильніше. Відбувалося щось незрозуміле.

О сьомій ранку не витримав, пішов на боярський двір довідатися, що стряслось. Чи не проспав, бува, канцлер велике діло?

Ні, Артамон Сергійович не спав. Капітан знайшов його в кабінеті, де Матфеєв та Іван Артамонович, обидва у візерунчастих каптанах, під якими побрязкували кольчуги, сиділи біля столу і, судячи з похмурих облич, вели якусь непросту розмову.

— А, капітан, — обернувся до фон Дорна, що просунувся в двері, боярин. — Я про тебе й забув, не ображайся. Служби тобі сьогодні не буде. Відпускай своїх солдатів. Потім сюди приходь, говорити з тобою буду.

Спантеличений, Корнеліус повернувся до роти, звелів усім іти до казарми, та про всяк випадок триматися купно, по плутонгах. Ну, як передумає боярин?

Коли повернувся в хороми, Артамон Сергійович був уже сам.

Говорив коротко, насуплено:

— Уночі вороги мої зібрали Думу без мене. Ще тіло государеве лежало неприбране. Таїсій, пес латинський, замість того щоб молитви над померлим читати, таємно розіслав гінців по ближніх боярах. Васько Галицький та Сонька говорили з кожним. Кого влестили, кого пристрахали. Чимало з тих, кого я за союзників держав, переметнулися. Воно і зрозуміло — слабка влада боярам солодша від сильної. При мені б не забалували… Тепер усе. Царем поставили Федора. Ухвалили відняти в мене велику печать, Стрілецький і Малоросійський прикази, а ще Аптекарський — це, мабуть, щоб государя не отруїв чи чаклунським зіллям не начастував. — Матфеєв гірко посміхнувся. — Посольські діла поки що за мною залишили. Не через місяць, так через два відберуть і їх. Пошлють воєводою куди-небудь у Царевококшайськ, а там, далеко від Москви, й зовсім доб'ють. Ось так, Корнію. Треба було не пристойності додержуватись, а ще вчора, над смертним ложем государевим, їх за горлянку брати. Кінь на чотирьох, та й то спотикається.

Фон Дорн стояв струнко, вникав у зміст страшної звістки. Високо сяяла зірка Артамона Сергійовича, та взяла і враз погасла. Його на заслання, а куди тих, хто йому вірно служив? Добре ще, коли назад у полк заженуть.

— Більше тобі перебувати при мені нема нащо, — сказав Матфеєв, ніби підслухавши Фондорнові думки, — пропадеш ні за цапову душу. Служив ти мені справно, за це ось тобі нагорода: відпускна грамота, щоб їхати з Російського царства безперешкодно куди побажаєш, і мішок червінців. Що мені тепер золото? Все одно на казну відпишуть. Паняй, капітане, поки не пізно. Вчора відбули шведські купці, шлях їхній на Ревель. Сани в них, навантажені товаром, повільні. Доженеш легко. Ну, цілуй руку і прощай. Не поминай Артамона Матфеєва лихом.

До зали із кабінету Корнеліус вийшов, утираючи сльози. Мішок був відрадний, важкий. Судячи з місткості — лежало в нім аж ніяк не менше тисячі золотих.

З венеціянського крісла назустріч капітанові підвелася легка постать — Олександра Артамонівна, Сашенька!

— Мені все відомо, — рвучко пошепки заговорила боярська дочка. — Батенько говорили. Їдеш? Що ж, дай тобі Бог, Корнію, щастя знайти. А я так і знала, що нам з тобою не судилося. Раніше я вельми високо літала, тепер ось униз упаду, об землю розіб'юся. Прощай, mon amour impossible[22]. По-своєму ж так і не скажеш, соромно.

Сашенька обхопила високого мушкетера за шию, швидко поцілувала в губи, і перш ніж розгублений Корнеліус устиг відповісти на обійми, вибігла із зали геть.

До себе фон Дорн повертався в глибокій задумі.

Головним тут було не слухатися серця, бо воно, дурне, задумало Корнеліуса погубити.

Адже цілком ясно, що треба робити. Забрати книги з алтин-толобаса і мчати навздогін за шведським караваном. Продавши коштовне каміння з окладів, лицар фон Дорн зробиться багатим і вільним, житиме не в цій дикій, безглуздій, небезпечній країні, а в милій Швабії. Це по-перше.

Лишатися з Матфеєвим безумно, тому що боярин приречений. Це по-друге. Таку велику людину, звичайно, не стратять і на дибу не підвісять — не за Йвана Грозного живемо, та от скромного начальника варти, схиляючи до обмови на опального канцлера, дуже просто поволочуть до катівні. Корнеліус здригнувся, пригадавши ката Силантія, обценьки у вугільній жаровні та вірьовку під стелею.

Ну і, зрештою, третє. Олександра Артамонівна гарна, безперечно. Але, коли вдуматися тверезо, без любовного захмеління, панночка як панночка, нічого. особливого. Чому він закохався в Сашеньку? Тільки тому, що вона одна на всю Московію схожа на справжню європейську дівицю благородної фамілії та доброго виховання. Але ж не хлопчик уже, повидав на свому віку всяких панночок і дам, не кажучи вже про простих дівок і молодиць. Пора б розуміти. В Амстердамі або тим паче в Парижі таких, як Сашенька, а то й кращих, знайдеться скільки завгодно. Особливо, якщо ти казково багатий, непоганий собою та й зовсім іще не старий.

Ні-ні, вирішено, заспокоївся Корнеліус, вдоволений, що безрозсудне серце вмовкло під тиском розуму. Завтра ж уранці забрати з тайника Ліберею і в путь.

Найпізніше — післязавтра. Уже, в усякому разі, не пізніше, ніж через тиждень. Дожене шведів де-небудь за Торжком.

Капітан зітхнув і замотав головою, відганяючи непрохане видіння: сірі очі Сашеньки, коли вони подивилися йому просто у вічі. Mon amour impossible…

Пригадалася арапська притча. Досидів-таки крокодил у своїм болоті, діждався, щоб зірка упала до нього просто в кігтисті лапи.

Мабуть, можна в Москві навіть на місяць затриматися. Шведський караван не останній, будуть і інші. Більш ніж на місяць, звичайно, небезпечно, а на місяць нічого, можна. Так швидко Милославським боярина не зжерти. Та й непристойно, поки траур по государю.

А з книгами так. Забрати перед самим від'їздом. Хай полежать у тайнику, так спокійніше. Труп Адама Вальзера в підземеллі не знайдуть, та й шукати дуже не будуть. Вирішать, що чаклун-німчин сів на помело та й полетів на свою бусурманщину, чи навпрошки до Сатани-Диявола.

Проникнути до порожнього будинку буде вельми легко.

Відкинути кам'яні плити, спуститися в тайник. На носа можна білизняну прищепку надіти, щоб не нюхати мертвечину. А далі зовсім просто. Ось вона, Ліберея, під вершковим шаром землі. Відсунь погану книгу і копай.