Ален Роб-Грійє

ДЖІН,

або

ЧЕРВОНА КАЛЮЖА НА РОЗБИТІЙ БРУКІВЦІ

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: Alain Robbe-Grillet. Djinn. Un trou rouge entre les paves disjoints. — Les editions de Minuit, Paris, 1981.}

ПРОЛОГ

Немає жодних підстав уважати розповідь Сімона Лекера звичайною літературною вигадкою. Можна, навпаки, твердити: найголовніші епізоди цієї розшарпаної, ніби потрісканої оповіді розтинають нашу дійсність із неабиякою послідовністю, що вражає й бентежить. І якщо певні епізоди оповіді подекуди відступають од реальності, це так упадає в око, аж неминуче виникає думка, ніби все роблено з волі автора й кожен поворот, кожна вигадка мають якесь пояснення. Але яке саме — невідомо, принаймні зараз. Якби пощастило розкрити таємницю, вся справа значно прояснилася б… У всякому разі — можливо.

Щодо особи самого автора, то про неї нам відомо дуже мало, власне, нічого. Ніхто ніколи не чув від нього про родичів — далеких чи близьких. Вже після зникнення в нього вдома виявлено французький паспорт на ім'я Бориса Керхімена, інженера-електронника, родом з Києва. Але поліція запевняє, що той паспорт — груба підробка, можливо, виготовлена за кордоном. Проте, за твердженням свідків, на фотографії паспорта, здається, зображено саме цього молодика.

Щодо прізвища, то воно зовсім не схоже на українське. Проте, в Паризькій французько-американській школі на вулиці Пассі, де він останні кілька місяців викладав французьку мову, його знали під іншим ім'ям і прізвищем — Робена Корсімоса, а також Сімона Лекера. Це скорше нагадує угорця чи фінна, а може, й грека; хоча грека — навряд, бо хлопець був високий, білявий і мав блідо-зелені очі. Слід, нарешті, зазначити, що й колеги-вчителі, й учні (переважно дівчата), називали його тільки Яном, так і писали — Jan, коли доводилося, скажімо, лишати йому записку; тим часом ніхто не міг нам пояснити, чому вони називали його саме цим ім'ям.

Рукопис, про який ідеться, — дев'яносто дев'ять сторінок, видрукуваних через два інтервали, — лежав посеред письмового столу в скромній мебльованій кімнаті будинку 21 на Амстердамській вулиці, поруч із старенькою друкарською машинкою, на якій, за висновком експертів, той текст надруковано. Одначе цілком можливо, що це було зроблено й на кілька тижнів, ба навіть на кілька місяців — раніше; в такому разі машинку й рукопис могли примістити поряд зумисне, аби завести в оману слідство.

Коли читаєш рукопис, одразу виникає враження, що це звичайнісінький посібник із французької мови. В тексті легко помітити поступове ускладнення граматичних правил. Його поділено на вісім неоднакових розділів; але ж і навчальна чверть триває в середньому вісім тижнів. Дієслово розглядається в традиційній послідовності чотирьох дієвідмін із чітким протиставленням груп з інхоативним інфіксом та без нього. Дієслівний час та спосіб чергуються в суворій послідовності — від теперішнього часу дійсного способу до минулого часу умовного способу. Те саме бачимо й у розділі відносних займенників, складні форми яких з'являються тільки наприкінці тексту; займенникові дієслова взаємної дії автор також розглядає переважно в кінці.

Проте, незвичайний зміст рукопису не має нічого спільного з вигаданими прикладами популярних навчальних посібників. Ступінь імовірності фактів досить невисокий з погляду традиційного реалізму, тому маємо всі підстави вважати цей начебто навчальний посібник не чим іншим, як спробою автора створити собі алібі. За цим має приховуватися щось інше, але що саме?

Ось цей рукопис без жодних скорочень. На першій сторінці, вгорі, стоїть отакий простий заголовок:

ЗУСТРІЧ ЗА ОГОЛОШЕННЯМ

Розділ І

Я прийшов у точно визначений час: о пів на сьому. Було вже майже темно. Приміщення виявилось незамкненим. Я ввійшов, прочинивши ворота, в яких бракувало замка.

Стояла цілковита тиша, хоч якби я прислухався краще, то почув би ледве вловний ритмічний звук: це крапала вода з якогось недокрученого крана — в бак, чи миску, чи просто в калюжу на підлозі.

У тьмяному світлі широких вікон з брудними шибками, де-не-де побитими, я ледь-ледь розрізнив речі, розкидані навколо в страшенному безладі і, напевно, вже ні до чого непридатні: то були старі поламані машини, металеві каркаси й різний брухт, забарвлений пилом та іржею в брудний темний колір.

Коли очі трохи звикли до сутіні, я помітив чоловіка. Нерухомо стоячи й тримаючи руки в кишенях плаща, він дивився на мене мовчки, не зробивши жодного поруху, що був би схожий на привітання. Він був у темних окулярах, і я раптом подумав: а може, це сліпий?..

Високий, стрункий і, схоже, молодий чоловік недбало спирався плечем на стос різних ящиків. Обличчя його я майже не бачив за окулярами, відкоченим коміром плаща й насунутим на очі капелюхом. Усе це нагадувало сцену з детективу тридцятих років.

Тепер і я непорушно став за п'ять чи шість кроків од чоловіка, нерухомого, мов бронзова статуя, й чітко, хоч і неголосно вимовив пароль:

— «Напевне, ви мосьє Жан? Мене звуть Борис. Я прийшов за оголошенням».

І знову в цілковитій тиші лунало ритмічне крапання води. Може, він не тільки сліпий, але й глухонімий?

За хвилину я нарешті почув відповідь:

— Вимовляйте не Жан, а Джін. Я — американка.

Я був такий здивований, що ледве стримався. Справді, голос належав молодій жінці, голос мелодійний і глибокий, що надавало йому чуттєвої інтимності. Однак, жінка не заперечила проти звертання «мосьє»?..

Ледь помітна усмішка заграла на її губах:

— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини?

Запитання було зухвале, але я прийняв її виклик.

— Ні, мосьє, — сказав я, — навпаки. — Все одно не мав іншого вибору.

Джін не поспішала вести розмову далі, прискіпливо дивлячись на мене.

Мабуть, невисоко оцінювала мої здібності. Нарешті зробила висновок, якого я побоювався.

— Ви досить-таки гарний хлопець, — мовила вона. — Але завеликий як на француза.

Мені стало смішно. Видно, ця американка недавно у Франції, ще не позбулася забобонів.

— Я таки француз… — заходився ніби виправдовуватись я.

— Річ не в цьому, — відказала вона після паузи.

Вона говорила по-французькому з легким акцентом, який просто-таки зачаровував. Мелодійний голос і хлопчачі риси нагадували актрису Джейн Франк. Мені дуже подобалася Джейн Франк, я дивився всі фільми за її участю. Та, на жаль, як сказала «мосьє» Джін, річ не в цьому.

Ми ще кілька хвилин роздивлялись одне одного, та почало сутеніти. Щоб приховати ніяковість, я запитав:

— У чому ж тоді річ?

Скидалось на те, що напруження нарешті спадає, і Джін ледь усміхнулася, достоту як Джейн:

— Вам доведеться непомітно пройти вулицею.

Мені дуже кортіло відповісти на її усміх і сказати щось приємне про зовнішність, але я не наважувався: тепер вона була моїм керівником. Та я й далі захищався:

— Адже я не велетень. — Я й справді мав сто вісімдесят сантиметрів, та й вона була досить височенька.

Вона сказала мені підійти ближче. Я ступив п'ять кроків. Зблизька її обличчя виявилось напрочуд біле й нерухоме, неначе парафінове. Було боязно підійти ще ближче. Я дивився на її губи…

— Ще, — сказала вона. Цього разу жодного сумніву: коли вона говорить, губи не ворушаться. Я підступив ще крок і торкнувся її грудей.

Це була не жінка й не чоловік. Переді мною стояв манекен, мов із вітрини магазину. То півтемрява завела мене в оману. Чарівна усмішка Джейн Франк виявилася витвором моєї уяви.

— Торкніться ще, коли вам приємно, — з іронією промовив чарівний голос «мосьє» Джін, підкреслюючи безглуздість мого становища. Звідки долинав голос? Мабуть, не з манекена, а з гучномовця, захованого десь поряд.

Отже, за мною стежив хтось невидимий. Це було вкрай неприємно. Я почувався переляканим, винуватим вайлом. Дівчина, що говорила зі мною, могла бути за кілька кілометрів од мене, але вона бачила мене, спостерігала за мною, мов за впійманою комахою, на екрані телевізора. Я був певен, що вона глузує з мене.

— В кінці центрального коридора, — сказав голос, — є сходи. — Йдіть на другий поверх. Далі сходів немає.

Я зрадів, що покидаю цю ляльку, і з полегкістю виконав новий наказ. Піднявшись сходами, я пересвідчився, що далі йти нікуди. Отже, тут був другий поверх в американському розумінні. Це підтвердило мій здогад, що Джін мешкає не у Франції[1].

Місце, де я стояв, нагадувало просторе горище, дуже схоже на долішній, «нульовий» поверх: ті ж брудні шибки й ті ж довгі коридори, захаращені всіляким мотлохом. Тут було трохи видніше.

Я розглянувся, сподіваючись серед цього звалища картону, дерева й металу побачити живу істоту.

Мене раптом охопило тривожне відчуття, ніби все знову повторюється, подвоюється, мов у дзеркалі: напроти мене, за п'ять чи шість кроків стоїть та ж таки нерухома постать у плащі з одкоченим коміром, у темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі; це був ще один манекен, точнісінька копія першого, в тому ж самому положенні.

Тепер я вже підійшов без вагань, простяг руку… На щастя, вчасно зупинився: манекен усміхався, і то цілком реально, якщо тільки я не збожеволів. Цей манекен виявився жінкою з плоті й крові.

Вона витягла ліву руку з кишені й дуже повільно відвела мою руку, що від несподіванки заклякла в повітрі.

— Не чіпай, — промовила вона. — Заміновано! — Голос був той самий, чуттєвий і принадний, з тією ж бостонською вимовою; різниця лише в тому, що тепер дівчина зневажливо зверталася до мене на «ти».

— Пробач, — сказав я. — Я зробив дурницю.

Її голос раптом став суворим і рішучим:

— Запам'ятай: ти мусиш завжди звертатися до мене на «ви».

— О'кей, — відказав я, вдаючи, ніби мене це веселить, хоча весь цей спектакль починав дратувати.

Джін, без сумніву, навмисне робила все це, бо, подумавши, докинула:

— Й не кажи «о'кей», це досить-таки вульгарно, надто коли говориш по-французькому.

Я вже хотів був покласти край неприємній розмові: не мав на що сподіватися після такої зустрічі. Та водночас ця задирлива дівчина бентежила й зачаровувала мене. Я сказав:

— Дякую за урок французької.

Ніби вгадуючи мої думки, вона кинула:

— Тепер ти вже не можеш відмовитися. Надто пізно, та й вихід під охороною. До речі, познайомся з Лорою. Вона озброєна.

Я обернувся. Друга дівчина, в точнісінько такому ж одязі, в темних окулярах і капелюсі стояла на сходах, тримаючи руки в кишенях плаща.

Схоже, Джін казала правду: Лора щось мала в кишені — мабуть, націлений на мене пістолет великого калібру. Чи, може, вона тільки вдавала озброєну..

— Привіт, Лоро. Як ся маєте? — бовкнув я в найкращих традиціях чорного гумору.

— Як ся маєте, — ствердно відповіла вона у відповідь на моє привітання; так роблять англійці чи американці. Вона була рядовим членом організації, бо зверталася до мене на «ви».

На думку мені спало геть безглузде: Лора — це просто той самий манекен, і що піднявся сюди сходами з долішнього поверху й знову опинивсь переді мною.

Що й казати, дівчата тепер стали зовсім іншими. Вони грали в гангстерів, як хлопці. Вони влаштовували пограбування. Вони займалися рекетом і карате.

Вони чинили насильство над беззахисними підлітками. Вони носили штани…

Життя стало нестерпним.

Джін, мабуть, уважала, що саме тепер треба дещо пояснити, бо розпочала довгу промову:

— Сподіваюся, ти нам пробачиш наші методи. Ми змушені так працювати: остерігатись можливих ворогів, перевіряти вірність нових друзів; одне слово, як ти й сам бачиш, мусимо діяти якомога обачніше.

Потім, помовчавши, вона докинула:

— Ми змушені діяти цілком таємно. Й неабияк ризикуємо. Ти повинен допомогти нам. Скоро дістанеш точні вказівки. Але ми не хочемо, принаймні зараз, розкривати тобі ні твоє завдання, ні кінцеву мету нашої організації. Так буде певніше й безпечніше.

Я запитав, чи можу відмовитися. Та вона не лишила мені вибору:

— Тобі потрібні гроші. Ми платимо. Тому ти погодишся, не сперечаючись. Вагання зайві. Роби, що тобі кажуть, та й по всьому.

Я люблю свободу, люблю відповідати за свої вчинки. Я хочу робити все свідомо… І, попри все, я погодився на цю дивну пропозицію.

І спонукав мене до цього не страх перед отим уявним пістолетом, ані нагальна потреба в грошах… Є чимало інших способів заробити собі на життя, коли ти молодий. Тоді чому я згодився? З цікавості? Чи то був виклик долі? Чи якісь інші, ще не усвідомлені причини?

Так чи так, я був вільний і міг робити все, що мені заманеться, навіть коли б це суперечило здоровому глузду.

— Ти щось приховуєш від мене, — сказала Джін.

— Так, — відповів я.

— Що саме?

— Це справи не стосується.

Тоді Джін зняла темні окуляри і я побачив її гарні блідо-зелені очі. Нарешті вона винагородила мене чарівною усмішкою, на яку я сподівався з самого початку. І забувши про звертання на «ти», вона тихо й лагідно запитала:

— А тепер скажіть, про що ви думаєте.

— Боротьба статей, — відповів я, — є рушійною силою історії.

Розділ 2

Вийшовши на вулицю, я швидко попростував попід ліхтарями і яскраво освітленими вітринами крамниць. Настрій у мене змінився. Від одчуття незвичайної легкості мені хотілось танцювати, все навколо здавалося привабливим, думка працювала чітко. Я позбувся вранішньої непевності й байдужості, їх без жодної причини витіснило відчуття щастя.

Але чи справді без причини? Може, варто признатися? Саме моя зустріч із Джін стала причиною цієї незвичайної зміни душевного стану. Все навколо нагадувало про неї. І її зовнішній вигляд, і обличчя, й рухи, й усмішка, нарешті, не йшли мені з голови, хоча моя робота й не вимагала надавати такого значення образові свого боса.

Я з цікавістю дивився на крамниці, досить буденні, на перехожих, на собак, яких звичайно терпіти не міг. Хотілося співати, кудись бігти. Всі обличчя здавалися радісними. Звичайно люди похмурі й пришелепуваті, сьогодні вони були позначені печаттю благодаті.

Моя нова робота мала присмак пригоди. Навіть більше: передчуття кохання… Я завжди був схильний до романтичної мрійливості й екзотики, це напевно. Отож, зараз потрібна була обережність. Моя бурхлива уява могла спричинитися й до помилкових висновків, і до грубих промахів.

Раптом на поверхню пам'яті зринула забута подробиця: я не повинен привертати до себе уваги. Джін наголосила на цьому. А я тим часом усе робив навпаки й, звичайно ж, перехожі звертали на мене увагу. Я вмить погасив у собі оте радісне збудження.

Зайшовши до якогось кафе, я замовив чорну каву «еспрессо». Французи люблять тільки каву, зварену по-італійському, бо кава по-французькому не досить міцна. Проте найгірша для них — це кава по-американському…

Чому я раптом подумав про Америку? Знову через Джін! Це вже починало мене дратувати.

Це парадокс: у Франції, щоб не привернути до себе уваги в кав'ярні, треба замовити італійське «еспрессо». А чи існують взагалі «французи» чи «американці»? Французи такі… Вони їдять це, а не те… Французи вдягаються таким чином, а ходять отак… Щодо їжі це, мабуть, правда, але тепер відмінностей дедалі менше. Над баром вивішено перелік страв і їхні ціни, і я читаю: гот-дог, піцца, сандвіч, ролмопс, мерджез…

Кельнер приніс і поставив переді мною чашечку дуже чорної рідини з двома грудочками цукру в білій обгортці й пішов далі, забравши з сусіднього столика брудну склянку.

Тоді я помітив, що не сам у цьому бістро, хоча, коли заходив, тут було зовсім безлюдно. Тепер я мав сусідку, схоже, студентку, в червоній куртці; вона зосереджено читала грубу медичну книгу.

Поки я роздивлявся її, вона відчула на собі мій погляд і звела очі. Я з посмішкою подумав: оце маєш, програв ще одне очко, знову привернувши до себе увагу.

Студентка довго дивилася на мене, ніби підсліпувата. Потім знову схилилася над книгою. Та за кілька секунд звела на мене очі й цього разу байдужим голосом упевнено промовила:

— Вже п'ять хвилин на восьму. Ви спізнитесь.

І навіть не подивилася на годинник. Я мимохіть глянув на свій. Справді, було п'ять хвилин на восьму. А я мав бути на Північному вокзалі о чверть на восьму.

Виходило, ця дівчина — шпигунка, яку Джін послала слідом за мною, щоб пересвідчитися в моїй надійності.

— Ви працюєте разом з ними? — спитав я після певного вагання. І додав, бо вона й далі мовчала: — Чому це ви так добре поінформовані про мене? Знаєте, хто я, куди йду, що маю робити й о котрій. Отже, ви подруга Джін?

Дівчина ледь глянула на мене, але холодно відказала:

— Ви забагато балакаєте. — Й знову втупилася в книгу, та за півхвилини, не підводячи очей, кинула кілька слів, ніби сама до себе, так, мовби розбирала якесь складне речення в книзі: — Потрібна вам вулиця — третя праворуч, коли йти проспектом.

Справді, мій ангел-охоронець не помилився: якщо й далі тут сидіти, я спізнюся.

— Дуже дякую, — сказав я і, щоб підкреслити свою незалежність, уклонився дівчині з надмірною вишуканістю. Тоді підвівся, пішов до бару, сплатив за каву й скляними дверима вийшов на вулицю.

Переступивши поріг, я озирнувся на великий яскраво освітлений зал кафе, де не було нікого, крім дівчини в червоній куртці. Вона вже не читала. Згорнута книга лежала на столі, а дівчина без жодної ніяковості стежила за мною незрушним поглядом.

Попри бажання зробити все навпаки, аби довести свою самостійність, я подався вздовж розлогого проспекту в натовпі чоловіків і жінок, що поверталися з роботи. Вони вже не здавались мені безтурботними й доброзичливими. Тепер я був певен, що всі стежать за мною. На третьому перехресті звернув праворуч.

Безлюдний провулок був освітлений лише мерехтливим жовтавим світлом кількох старовинних ліхтарів, його, здавалося, покинули навіть мешканці, бо в низьких облуплених будинках навіть вікна не світились. До того ж, обабіч видніло багато якихось гаражів і майстерень. Нерівне полотно було вимощене старовинною побитою бруківкою. Я не знав, чи варто мені йти далі цією вузькою й довгою вуличкою, яка, напевне, закінчиться глухим кутом. Незважаючи на півтемряву я вже ніби бачив попереду мур, що перегороджував цю вуличку. Але ж на самому початку я прочитав синю табличку, яка свідчила, що це не глухий кут, а таки наскрізна вулиця імені Верценгеторіга Третього. Я не знав, що в історії Франції існувало аж три Верценгеторіги, навіть один…

Хоча проїзд міг бути в самому кінці вулички, ліворуч або праворуч, але повна відсутність автомашин все ж бентежила. Чи я, бува, не заблукав? Я ж бо збирався йти наступною вулицею, більш мені знайомою, знаючи, що нею дуже просто дійти до вокзалу. Це порада тієї студентки завела мене на манівець.

Часу лишалось обмаль. Я мав бути на Північному вокзалі менш як за п'ять хвилин. Цей провулок дозволяв заощадити час. Принаймні, тут я міг іти швидко: мені не заважала жодна машина, жоден перехожий, та й перехресть не було.

Легковажно вирішивши ризикнути, я обережно рушив бруківкою, де вона рівна й чиста, бо тротуару тут не було. Крокував дедалі швидше, й мені здавалося, ніби я лечу, як ото буває уві сні.

Мені ще був не відомий сенс мого завдання: воно полягало лише в тому, щоб виявити описаного мені пасажира, що приїздив до Парижа амстердамським потягом о дев'ятнадцятій дванадцять. Потім я мав простежити за прибульцем аж до готелю. Наразі все. Сподівався скоро дізнатися про решту завдання.

Я ще не пройшов і половини цієї безкінечної вулички, як зненацька метрів і за десять попереду з'явився хлопчик. Він вибіг з найбільшого будинку праворуч і чимдуж побіг через вулицю. Та на всій швидкості перечепивсь об кругляк, що випинався з бруківки, і без жодного звуку впав у темну калюжу. Хлопчик і нерухомо лежав долілиць з випростаними вперед руками.

Кілька широких швидких кроків — і я спинився біля маленького нерухомого тіла, обережно перевернув його. Це був хлопчик років десяти: у дуже дивному, мов з минулого століття, одязі: коротких штанцях, стягнених під колінами стрічкою, досить короткій просторій блузі і широкому шкіряному пасу.

В нього були розплющені очі, але зіниці нерухомі, рот розтулений, а губи: трохи тремтіли. Але руки, ноги й шия здавалися неживими, мов у ганчір'яної ляльки.

На щастя, він упав не в калюжу брудної води, а поряд. Коли я придивився зблизька, рідина в ній виявилася в'язкою й не чорного кольору, а рудого, майже червоного. Раптом мене взяла безпричинна тривога. Невже збентежила ота дивна калюжа? Чи, може, щось інше?

Я глянув на годинник. Дев'ять хвилин на восьму. Тепер уже було марно поспішати до прибуття потягу з Амстердама. Отже, тій пригоді, що почалася вранці, настав кінець. Не міг же я покинути напризволяще цього пораненого хлопчика, навіть заради кохання до Джін… Нічого не вдієш! Однаково вже пропустив амстердамський потяг. Праворуч я побачив широко розчахнуті двері. Хлопчик, поза всяким сумнівом, вибіг саме звідти. Проте, в тому будинку не видно було жодного світла — ні на першому поверсі, ні на другому. Я взяв хлопчика на руки. Він виявився дуже худий і легенький, мов пташка.

Під непевним світлом ліхтаря я краще його роздивився: начебто жодних ушкоджень, обличчя спокійне й гарне, але надміру бліде. Мабуть, ударився головою об брук і знепритомнів. Хоча падав він уперед, з розпростертими руками, і вдаритись головою об брук не міг.

Зі своєю тендітною ношею на руках я переступив поріг будинку і обережно пішов довгим коридором. Навколо панували темрява й тиша.

В коридорі не було ні дверей, ні поворотів, а кінчався він дерев'яними сходами. Мені здалось, ніби десь на горішньому поверсі світиться.

Щоб не перечепитись на сходах і не вдарити об щось непритомного хлоп'яка, я підіймався повільно.

На другому поверсі було двоє дверей — одні зачинені, а другі хтось прочинив. Саме звідти сіялось оте тьмяне світло. Штовхнувши коліном двері, я опинивсь у просторій кімнаті з двома вікнами на вулицю.

Кімната не була освітлена — світло падало з вуличних ліхтарів крізь вікна і без завісок; цього вистачало, аби розгледіти меблі, — стіл з білого дерева, три чи чотири розпаровані стільці з продавленими сидіннями, металеве ліжко та багато різних скринь і скриньок.

На ліжку я побачив тільки матрац без простирадла й ковдри. Хоч ця: постіль видавалася малопридатною для хворого, я якомога обережніше поклав на неї хлопчика. Він і досі не опритомнів, і тільки ледь помітне дихання свідчило про те, що він живий. Пульс майже не відчувався. Тільки широко розплющені очі блищали в темряві…

Я пошукав очима вимикача, щоб увімкнути світло, але нічого такого не побачив. Аж тоді помітив, що в кімнаті немає ні люстри, ні торшера, ні навіть простої лампочки без абажура.

Вийшовши на сходи, я гукнув — спочатку тихо, потім голосніше, — та не почув жодної відповіді. У будинку панувала тиша, ніби тут давно ніхто не жив. Я не знав, що робити. Я теж почувався всіма покинутим і забутим, ніби поза часом.

Потім раптова думка примусила мене повернутися до кімнати: куди саме біг цей хлопчик? Адже він перебігав на другий бік вулиці. Може, мешкає в будинку навпроти?

Але на протилежному боці будинків не було, був лише суцільний, без жодного проходу чи отвору мур. Ліворуч від муру починався старий похилений паркан. Я знову вийшов на сходи і крикнув, але, як і раніше, даремно. У відповідь почув лише удари власного серця. Знову виникло враження, ніби час зупинився.

Легкий тріск змусив мене повернутися до хлопчика. Я ввійшов до кімнати, та раптом аж сахнувся: хлопчик лежав у тому самому положенні, але в нього на грудях було велике — від плечей до живота — чорне дерев'яне розп'яття з посрібленим Христом.

Я роззирнувся — ніде нікого. Спочатку мені спало на думку, що творцем цього лиховісного спектаклю є сам хлопчик: на очах у мене прикидається непритомним, та тільки-но відвернусь… Я зблизька заглянув йому в обличчя. Воно було нерухоме й безживне, ніби воскове. Як у мерця.

Підвівши голову, я нараз побачив, що в кімнаті є ще хтось. На порозі стояла дівчинка років семи й пильно дивилась на мене.

Звідки вона тут узялася? Я нічого не чув. Хоч у кімнаті панувала сутінь, — я чітко розрізнив біле платтячко старого покрою, зі складками, звужене в талії й довге до п'ят. Я сказав:

— Добридень. Де твоя мама?

Дівчинка мовчала, не зводячи з мене очей. Події були такі химерні й приголомшливі, що в цьому зачарованому просторі, в холодній блакитній сутіні навіть власний голос здавався дивним і чужим…

Не знаючи, що робити далі, я ледь чутно промовив:

— Твій брат упав.

Звуки завмерли в повітрі, мов щось непотрібне й позбавлене сенсу, без відповіді й відлуння. Над головою знову зімкнулася тиша. Може, я нічого й не казав? Холод, оніміння й нечутливість поступово сковували все моє тіло.

Розділ 3

Скільки тривало це заціпеніння?

Раптом дівчинка, не промовивши жодного слова, рішуче ступила до мене. Я зробив одчайдушну спробу подолати оніміння, в якому перебував. Кілька разів провів рукою по лобі, по очах. Нарешті мені пощастило виринути з того дивного стану, я поступово повернувся до тями.

На свій превеликий подив я збагнув, що сиджу на стільці в узголів'ї ліжка. На ліжку, як і раніше, спав з розплющеними очима хлопчик, лежачи горілиць із розп'яттям на грудях. Я ледве звівся на ноги.

Дівчинка стояла з мідним свічником у руках, свічник блищав, мов золото, в ньому стриміли три незапалені свічки. Вона рушила без жодного шереху, плинучи нечутно, мов привид; але насправді це було завдяки її м'яким пантофлям.

Вона поставила свічник на стілець, із якого я щойно звівся. Потім запалила свічки, одну за одною, старанно, беручи щоразу новий сірник. Використані сірники вона з дуже серйозним виглядом вкладала назад до коробки.

Я запитав:

— Де у вас телефон? Ми викличемо лікаря до твого брата.

Дівчинка глянула на мене з поблажливістю, мов на божевільного чи на людину, яка нічого не розуміє.

— Жан мені не брат, — відповіла вона. — Та й лікаря не треба, бо Жан мертвий.

Дівчинка говорила розважливо, мов доросла. В неї був приємний мелодійний голос, який, проте, не виражав жодних почуттів. Вона видалась мені досить-таки схожою на непритомного хлопчика.

— Його звуть Жан? — спитав я. Питання було безглузде, але мене зненацька навідав образ Джін і я знову відчув шалену безнадію. Вже більш як пів на восьму. Отже, справу завершено… причому кепсько.

Дівчинка знизала плечима.

— А як же інакше? Яке ще ім'я він може мати? — Потім так само розсудливо й поважно вона пояснила: — Він уже вчора був мертвий.

— Що ти кажеш! Коли людина вмирає, то назавжди.

— Тільки не Жан! — заперечила вона з такою впевненістю, що я аж завагавсь. Але сам собі посміхнувся, спробувавши уявити зосторонь, що ми оце робимо й що говоримо.

Та я вирішив піддатися цій грі.

— І часто він умирає?

— Останнім часом — досить часто. А взагалі він може прожити не вмираючи кілька днів підряд.

— І смерть триває довго?

— Може, годину, чи хвилину, чи століття… Я не знаю. В мене немає годинника.

— Він сам оживає? Чи тобі доводиться йому допомагати?

— Іноді сам. Здебільшого коли я обмиваю йому обличчя. Ви ж знаєте: останнє миропомазання.

Тепер я здогадався, що це може означати: хлопчик, мабуть, часто втрачає свідомість — недуг, безперечно, нервового походження, — і змочування лоба холодною водою виводить його з цього стану. Та все одно я не міг покинути їх, поки хлопчик не опритомніє.

У сяйві свічок його обличчя здавалось рожевішим. Теплі відсвіти розвіювали тіні навколо носа та рота, відбивалися й підстрибували в зіницях, і нерухомі очі начебто оживали.

Дівчинка в білій сукенці, не роздумуючи, сіла на пружинне ліжко в ногах гаданого мерця. Я мимоволі простяг руку, щоб уберегти тіло від стрясання, за що дівчинка зневажливо блимнула на мене:

— Мертві нічого не відчувають. Вам слід було б знати це. Вони навіть перебувають не тут. Вони подорожують до іншого світу зі своїми снами й мареннями.

Голос її зробився нижчим і глухішим, наче віддалявся. Вона стиха промовила:

— Я часто сплю біля нього, коли він мертвий. Тоді ми разом вирушаємо до раю.

Я знову відчув безпричинну тривогу, ніби мій розум потрапив у порожнину. Мої добрі наміри не дали ніяких наслідків. Я хотів покинути цю кімнату з привидами, де слабнули моє тіло й розум. Якщо почую задовільне пояснення, то негайно піду геть. Я знову повторив запитання:

— Де твоя мама?

— Вона поїхала.

— Коли повернеться?

— Вона не повернеться, — сказала дівчинка.

Я не наважився запитувати ще щось. Тут могла бути сімейна драма, болюча й таємна. Щоб змінити тему розмови я запитав:

— А де твій тато?

— Він помер.

— Скільки разів?

Вона подивилася на мене широко розплющеними від подиву очима, повними докору й співчуття, і мені стало ніяково. Після чималої паузи дівчинка нарешті пояснила:

— Ви верзете дурниці. Коли люди вмирають, то назавжди. Навіть дітям це відомо.

Звичайно, таке твердження здавалося цілком логічним.

Усе ще дужче заплуталось. Як же ці діти можуть жити тут самі, без батька-матері? Мабуть, живуть десь-інде, в діда з бабою чи в друзів, які зглянулись і взяли їх до себе. Але без суворого нагляду діти цілими днями тиняються вулицями. І цей покинутий усіма будинок, без електрики й телефону, — їхнє улюблене місце ігор. Я поцікавився:

— Де ви з братом живете?

— Жан мені не брат, — відповіла дівчинка. — Він — мій чоловік.

— І ви мешкаєте в цьому будинку?

— Ми мешкаємо, де хочемо. А коли наш дім вам не до вподоби, то навіщо ви сюди прийшли? Ми нікого ні про що не просили.

Що ж, вона мала рацію. Я й сам не знав, чого мені тут треба, й спробував обдумати становище, в якому опинивсь: удавана студентка медичного факультету спрямовує мене у цей завулок; хлопчик у мене на очах перебігає вулицю, падає й непритомніє; я переношу його до найближчого будинку; там розсудлива, але схильна до містики дівчинка верзе нісенітниці про мерців, що оживають.

— Коли хочете побачити його портрет, то він висить он на тій стіні, — запропонувала дівчинка. Невже вона здогадалася, що я саме подумав про її батька?

На простінку, між двома вікнами, куди вона кивнула рукою, справді висіла фотографія в рамці з чорного дерева; на ній було зображено чоловіка років тридцяти в мічманській формі. З-за рамки виглядала гілочка свяченого самшиту.

— Він був моряком?

— Звичайно.

— Й помер на морі?

Я був упевнений, що вона знову скаже «звичайно» й ледь помітно стене плечима. Та мені й цього разу не пощастило вгадати. Вона промовила, мов учителька, що виправляє помилку учня:

— Загинув у морі.

Звичайно ж, цей вираз точніший. Одначе такі уточнення зовсім не пасують вікові дівчинки. Складається враження, що вона просто проказує завчений урок. Під фотографією хтось старанно вивів такі слова: «Моїм любим Марі та Жанові од тата». Я озирнувся на дівчинку:

— Тебе звати Марі?

— Звичайно. Як мене ще можуть звати?

Я пильно роздивлявся портрет і раптом відчув, що це якась пастка. В цю мить дівчинка сказала:

— А тебе звуть Сімон. Тут для тебе є лист.

Я теж помітив ріжок білого конверта, що виглядав з-за гілочки самшиту. Й ледве встиг відзначити про себе, наскільки дивні зміни відбулися в поведінці Марі: вона вже зверталася до мене на «ти» й до того ж знала моє ім'я.

Я обережно, двома пальцями взяв листа й повільно витяг його з-за самшитової гілочки. Так, щоб не зламати її. Папір швидко жовкне від світла й повітря, проте цей конверт зовсім не пожовк. Мабуть, він опинився тут недавно.

На конверті було написано:

«Панові Сімону Лекерові, на прізвисько Борис». Тобто не тільки моє ім'я та прізвище, але й псевдонім, яким я ось уже кілька годин значився в таємній організації. Ще дивовижнішим здавалося те, що письмо за всіма ознаками (те ж перо, те ж чорнило, той самий нахил) було схоже на письмо напису під фотографією моряка…

В цю мить дівчинка, що стояла в мене за спиною, крикнула на всю кімнату:

— Жане, можеш прокинутися! Він знайшов листа!

Я швидко обернувся й побачив, що досі нерухомий хлопчик раптом підвівся й сів на ліжку, звісивши ноги додолу, поруч з дівчинкою, яку все це, здається, захоплювало. Потім обоє добру хвилину ритмічно плескали в долоні й сміялися, підскакуючи на пружинах, від чого ліжко здригалось. Я почував себе цілковитим дурнем.

Потім Марі знову цілком несподівано прибрала серйозного виразу. Хлопчик зробив так само; він, здається, в усьому наслідував дівчинку, яка була хоч і набагато молодша за нього, але спритніша й кмітливіша. Марі оголосила, звертаючись до мене:

— Тепер ти — наш тато. Я — Марі Лекер, а він — Жан Лекер.

Вона рвучко підвелася, церемонно киваючи на свого брата, потім зробила вишуканий реверанс, а далі вибігла на сходи, натиснула там десь кнопку вимикача (отже він у коридорі), й кімнату відразу ж залило яскраве світло, як ото відбувається в залі театру перед антрактом.

Тепер я побачив у кімнаті численні лампи та старовинні бра у вигляді птахів, що досі лишалися непомітними. Марі легкою ходою повернулася й знову сіла на ліжку поряд із братом. Якийсь час вони перешіптувались, тоді замовкали, дивлячись на мене, слухняні й уважні. Вони прагнули продовження вистави. Вони були в залі, а я — на сцені, я грав невідому мені п'єсу, написану для мене невідомим автором. Чи, може, авторкою?

Я відкрив незаклеєний конверт. У ньому лежав згорнутий учетверо аркуш.

Я обережно розгорнув його. Почерк був той же таки, причому, напевне, почерк лівші, а коли ще точніше, то жінки-лівші. Коли я глянув на підпис, у грудях мені закалатало…

Тепер я почав краще розуміти причину підсвідомої недовіри, яку відчув, побачивши ті з лівим нахилом рядки на фотопортреті в жалобній рамці: адже мало хто у Франції писав лівою рукою, особливо серед людей, що належали до покоління цього моряка.

Лист, звичайно ж, не був любовний. Проте ті кілька слів багато важили, написані людиною, яку ти, здавалося, втратив назавжди. Я вже ввійшов у роль і, як актор, що грає перед публікою, прочитав:

«Потяг із Амстердама — то був лише привід, що дозволив нам позбутися підозр. Справжнє завдання починається тільки тепер. Тепер, коли ви вже познайомилися, діти відведуть вас куди треба. Бажаю успіху».

Підпис — Jean, тобто Джін, це було безперечно. Але я погано зрозумів речення, де згадувалося про якісь підозри. Підозри щодо кого? Я згорнув аркуш і вклав його до конверта. Марі кілька разів ляснула в долоні. З невеличким спізненням Жан зробив те саме, але без особливого завзяття.

— Я виголодався, — сказав він. — Смерть виснажує.

Діти підійшли до мене й владно взяли за руки. Я не опирався, бо це було передбачено планом дій. Отак утрьох ми й вийшли з будинку, ніби сім'я, що вирушила на прогулянку.

Сходи та коридор і на першому, й на другому поверсі тепер були яскраво освітлені потужними лампочками. (Хто ж їх засвітив?) Оскільки, виходячи, Марі не вимкнула світло й не замкнула двері, я поцікавився чому. Її відповідь мене просто вразила:

— Це нічого. Адже тут лишаються Жанна і Жозеф.

— Хто такі Жанна й Жозеф?

— Як це «хто»? Жанна — це Жанна, а Жозеф — це Жозеф.

Мені тільки залишилось подумати: «Звичайно».

Марі тягла мене за руку до широкого проспекту, час від часу стрибаючи на одній нозі по нерівній бруківці. Жан, навпаки, трохи відставав. За кілька хвилин він нагадав те саме:

— Страшенно хочеться їсти.

— Йому час вечеряти, — підтвердила Марі. — Треба його нагодувати, бо знову помре, а нам зараз ніколи гратися в смерть.

Сказавши це, вона ляскітливо засміялася. Від такого сміху мені стало незатишно. Марі була невтримна, як більшість надто розвинених дітей. Я подумав, скільки їй може бути років. Вона вдалась невеличка на зріст і щупленька, але я дав би їй більше, ніж вісім.

— Марі, скільки тобі років?

— Ти що, не знаєш, що нечемно запитувати жінку про вік?

— Навіть у твоєму віці?

— Звичайно. Вчитися чемності слід у будь-якому віці.

Марі промовила афоризм повчальним тоном, без тіні посмішки, без поблажливості. Чи усвідомлювала ця дівчинка всю безглуздість такого міркування? Вона вже повернула ліворуч, на проспект, і потягла мене та Жана за собою. Її хода була така ж рішуча, як і характер, через це будь-які запитання здавалися зайвими. Та ось Марі сама раптово зупинилась, суворо блимнула на мене знизу вгору і спитала:

— А ти вмієш брехати?

— Так, часом, коли треба.

— А я чудово брешу, навіть коли не треба. Якщо кажеш неправду, коли треба, це має меншу цінність. Я можу з ранку до вечора не сказати й слова правдивого. Мене в школі торік навіть нагородили призом за брехню.

— Це неправда, — сказав я, та це її зовсім не збентежило. Не зважаючи на мене, вона провадила спокійно і впевнено:

— На уроках логіки цього року ми виконуємо вправи з брехні другого ступеня. Вивчаємо також брехню першого ступеня з двома невідомими. Часом фантазуємо водночас у кілька голосів, це дуже цікаво. А в старших класах вивчають брехню другого ступеня з двома невідомими, а також брехню третього ступеня. Це, мабуть, складно. Коли б швидше перейти до наступного класу!

Потім знову так само несподівано вона потягла нас уперед. Хлопчик увесь час мовчав, а я поцікавився:

— Куди ми йдемо?

— Вечеряти.

— Хіба маємо на це час?

— Звичайно. Тобі що написали в листі?

— Що ти поведеш мене туди, куди потрібно.

— Отож, коли тебе ведуть вечеряти, мусиш іти вечеряти.

Заперечити було нічого. Ми саме підходили до кафе. Дівчинка рішуче відчинила скляні двері, аж мене здивувала сила її руки. Ми з Жаном зайшли слідом. Я відразу впізнав те кафе, де бачив студентку в червоній куртці…

Вона була там, досі сиділа на тому ж місці посеред порожнього залу. Побачивши нас, підвелася. Тепер я вже знав, що вона чекала мого повернення. Проходячи повз нас, студентка ледь помітно кивнула Марі й тихо спитала:

— Все гаразд?

— Гаразд, — голосно, не криючись, відказала Марі. Й відразу ж докинула: — Звичайно.

Удавана студентка вийшла, навіть не глянувши в мій бік. Ми сіли до столика в глибині залу, де найменше світла. Сюди потягли мене діти. Здавалось, вони уникають яскравого світла. Так чи так, усе вирішувала Марі.

— Я хочу піццу, — озвався Жан.

— Ні, — відповіла сестричка. — Хіба ти забув, що вони зумисне начиняють піццу всілякими вірусами та бактеріями?

Ти ба, майнуло мені, сучасна молодь знає, що таке гігієна харчування. Чи, може, ці діти виховувались в американській родині? Коли підійшов кельнер, Марі замовила всім гарячі бутерброди з шинкою та сиром, два лимонади й «кухоль пива для цього мосьє, бо він росіянин». Коли одягнений у білий піджак кельнер, не мовивши й слова, прийняв замовлення й одійшов, Марі скорчила мені жахливу гримасу. Я спитав:

— Чому ти сказала, що я росіянин? Втім, росіяни не більші любителі пива, ніж французи чи німці…

— Ти росіянин, бо тебе звуть Борис. І ти п'єш пиво, як усі росіяни, Борисе Лекеровичу!

Раптово змінивши й тон, і тему розмови, вона схилилася до мене й довірчо сказала на вухо:

— Ти придивився до кельнера? Це ж він на фотографії у формі моряка… на тій фотографії, що в жалобній рамці.

— Він справді помер?

— Звичайно. Він загинув у морі. Та його привид з'являється сюди, до цього кафе, де він колись працював. Саме тому ніколи ні з ким не розмовляє.

— А, он воно що, — відгукнувся я. — Тепер зрозуміло.

Кельнер нараз виник перед нами з тацею. Він виявився не таким-то й схожим на того моряка. Марі світським тоном сказала йому:

— Дуже вам удячна. Моя мати завтра прийде й розрахується.

Розділ 4

Поки ми їли, я запитав у Марі, як же цей кельнер, коли був ще живий, міг тут працювати, адже він служив у флоті. Та це запитання не збентежило її.

— Звичайно ж, у флоті. Але під час відпусток приходив до своєї коханої, яка працювала тут. І разом з нею — адже він кохав її — подавав відвідувачам напої: чарку білого вина чи чашку кави з вершками. Заради кохання людина йде на все.

— А що сталося з його коханою?

— Коли вона почула про трагічну загибель коханого, то наклала на себе і руки — наїлася піцци фабричної випічки.

Потім Марі почала розпитувати мене про життя в Москві, адже вона щойно приписала мені російське походження. Я відповів, що Марі й сама мала б це знати, оскільки вона моя дочка. Та дівчинка на ходу вигадала нову історію:

— Зовсім ні. Ми жили не з тобою. Мене й Жана викрали цигани, давно, і коли ми ще були немовлятами. Ми жили в кибитках, мандрували по Європі й Азії, жебрали, співали й танцювали на вулицях і майданах, виступали в цирках. Вітчим і мачуха навіть примушували нас красти гроші чи різні речі в крамницях. Якщо ми їх не слухалися, вони нас жорстоко карали: Жанові доводилося спати на цирковій трапеції, а мені — в клітці тигра. Добре, що тигри траплялися добрі, та одному з них увесь час снилися кошмари і він цілими ночами гарчав уві сні, а я з переляку прокидалася й тремтіла. І так до ранку, ніколи не могла виспатися досхочу… А ти ввесь цей час подорожував світами, розшукуючи нас. Щовечора ходив до котрогось цирку, пробирався за лаштунки й заводив розмови з усіма дітьми, що тобі зустрічалися. Та, мабуть, над усе тебе і цікавили акробатки… І оце аж сьогодні ти нас знайшов.

Марі говорила швидко, ніби хотіла сама себе переконати. Раптом її збудженість минула. Вона на мить принишкла, ніби замріялася, потім сумно мовила:

— До того ж, ми не певні, що сьогодні справді зустрілися. Можливо, це не ми, та й ти — не ти…

Вирішивши, мабуть, що й так набалакала багато нісенітниць, Марі заявила, що тепер моя черга розповідати.

Оскільки я їв швидше, ніж діти, то вже давно впорався з вечерею. Досі Марі говорила, але тепер повільно й зосереджено пережовувала кожен шматок. Я запитав, яку історію їй розповісти. Вона захотіла, — навіть почала категорично вимагати — «науково-фантастичну історію кохання». Тоді я розпочав:

— Отже, якось робот зустрічає молоду панну…

Та моя слухачка відразу перебила розповідь:

— Ти не вмієш розповідати. Справжня розповідь має бути обов'язково в минулому часі.

Вона, звичайно, мала рацію, я сказав:

— Згода. Отож, робот зустрів якось…

— Та ні, не в такому минулому часі. По-французькому в оповіді слід уживати минулий історичний час[2]. Інакше, ніхто не здогадається, що ти розповідаєш історію.

Я на мить замислився, бо не звик розмовляти писемною мовою. Нарешті почав:

— Був собі якось дуже давно, в чудовому французькому королівстві дуже розумний, хоч і цілком металевий, робот. На балу в королівському палаці він якось зустрів прегарну шляхетну панну. Він запросив її до танцю, залицявся до неї. Вона почервоніла. Він вибачився. Потім вони знову танцювали. Його рухи здалися панні якимись механічними, але він зачарував її своїм вишуканим поводженням. Наступного дня вони побрались, одержали безліч розкішних подарунків і вирушили у весільну подорож… Ну що, так годиться?

— Не блискуче, але може бути. У всякому разі, форми минулого часу правильні.

— Отже, далі… Молоду звали Бланш, і це дуже їй пасувало, бо вона була чорнява. Була трохи наївна й не помітила кібернетичної природи свого чоловіка. Проте, вона таки завважила, що він завжди робить одні й ті самі рухи, промовляє одні й ті самі слова. «Ти ба, — думала вона. — Мій чоловік напрочуд послідовний і в діях, і в словах».

Та одного ранку, прокинувшись дочасно, вона побачила, як він у ванній кімнаті змащує свої тазостегнові суглоби з допомогою маслянки від швацької машинки. А що дружина була добре вихована, то нічого йому не сказала. Одначе від того дня сумніви почали точити їй серце.

Вона пригадала деякі обставини, яким доти не надавала значення: нічне рипіння, причому рипіли не пружини ліжка, а щось інше, і саме тоді, коли він пригортав її в темряві алькову; й не раз чула вона й дивний звук, ніби тихе цокання будильника, що чулося в нього зсередини.

Бланш зробила ще одне несподіване відкриття: його досить невиразні сірі очі часом починали блимати, мов габаритні вогні автомобіля, що збирається робити поворот. Розтривожили її до краю й інші властивості чоловіка.

Зрештою пані Бланш упевнилася в ще неймовірніших, справді сатанинських відхиленнях: її чоловік ніколи нічого не забував! У його дивовижній пам'яті відкладалися найнезначніші побутові події, він був здатен подумки виконувати з надзвичайною швидкістю арифметичні дії, коли в кінці місяця вони разом робили господарські підрахунки. Це навело Бланш на підступні наміри. Вона захотіла більше довідатись про дивні здатності свого чоловіка й виробила справді макіавелічний план…

Коли я дійшов до цього місця, діти вже давно сиділи над порожніми тарілками. Та я й сам аж совався на місці, так мені кортіло піти з цього кафе й дізнатися нарешті, що ми робитимемо далі. Тому я поспішив закінчити свою розповідь:

— На жаль, саме тоді розпочався сімнадцятий хрестовий похід і нашого робота було мобілізовано до колоніальної піхоти, в третій кірасирський полк. Він сів на корабель у марсельському порту і вирушив на Близький Схід воювати проти палестинців.

Оскільки всі лицарі носили обладунки з нержавіючої сталі, ніхто не помітив фізичних особливостей нашого робота. І він так більше й не повернувся до своєї любої Франції, безглуздо загинувши одного літнього вечора, так що навіть смерті його ніхто не помітив. А трапилося це під мурами Єрусалима, коли отруєна стріла підступного сарацина пробила його панцир і викликала в електронному мозку коротке замикання.

Марі скривилася.

— Кінець якийсь недолугий, — сказала вона. — В тебе було кілька вдалих думок, та ти не зміг їх розвинути. Але найприкріше те, що не зумів зробити героїв живими й привабливими. Коли в кінці герой гине, слухачів це аж ніяк не розчулює.

— Наш робот уже ніколи не пригорне свою кохану Бланш, а тебе це так і не розчулило? — пожартував я.

Нарешті я домігся того, що на обличчі моєї вимогливої вчительки з'явилася гарна весела усмішка. Марі відповіла мені іронічним тоном:

— Було вельми приємно слухати вас, мій любий друже, коли ви нам розповідали про той бал, на якому наші герої заприязнилися. Й коли ми з Жаном закінчили їсти, то пошкодували, що обставини змусили вас скоротити розповідь: ми це одразу відчули. — По паузі вона додала вже іншим тоном: — Згодом я вивчуся на героїню роману. Це гарна робота, до того ж дає змогу жити в минулому історичному часі. Тобі не подобається?

— Я ще не наївся, — втрутився в розмову її брат. — Хочу ще й піццу.

Можливо то був жарт, бо обоє засміялися, та я нічого не зрозумів. Мабуть, якийсь родинний дотеп. Потім надовго запала тиша, що здавалася мені діркою в часі чи пробілом між двома розділами. Я дійшов висновку, що зараз щось має статися. Я чекав.

Було схоже, що мої юні супутники теж чогось очікують. Марі взяла виделку та ножа й намагалася поставити їх сторч, зімкнувши верхніми кінцями; потім поклала на стіл хрест-навхрест. Марі, як усі діти і як усі поети, розважалась іграми з сенсом і нонсенсом. Закінчивши, сама собі всміхнулась, а Жан тим часом допив лимонад зі своєї склянки. Обоє мовчали. Чого вони чекають?

Саме хлопчик порушив тишу:

— Ні, — сказав він. — Не бійтеся. Я заговорив про піццу, щоб подратувати вас. Та й тут уже кілька місяців подають тільки бутерброди. Ви подумали, чого ми сидимо, правда ж? Просто нам ще зарано було рушати. Та тепер саме час, і ми зараз підемо.

Як і його сестра, хлопчик говорив, ніби дорослий. Крім усього, звертався до мене на «ви». Він ще жодного разу не говорив так довго. Але тепер я зрозумів, чому він так уперто відмовчувався.

Справді, у нього саме ламався голос; і він боявся, що мене розсмішать оті несподівані інтонаційні злами, що раптово трапляються посеред речення. Це, мабуть, було й причиною отого їхнього сміху: в слові «піцца» могли бути звуки, надто складні для його ламкого голосу.

Нарешті Марі розкрила нашу подальшу програму: вона тепер мусить повернутися додому (до якого дому?), щоб готувати домашнє завдання (завдання з вигадок?), а її брат тим часом відведе мене на таємну нараду, де я дістану точні вказівки. Але я не повинен знати, де вона відбуватиметься. Для цього мені доведеться вдавати сліпого, надівши темні окуляри з непрозорими скельцями.

Всі оті застережні заходи й таємничість, якими була оточена діяльність підпільної організації, ставали дедалі химернішими. Та я був певний, що в цьому є чимала частка гри, і вже вирішив триматися до кінця. Легко здогадатися, чому саме.

Тому я вдав, ніби сприймаю як цілком закономірну майже дивовижну появу предметів, необхідних для мого перетворення на сліпого — окулярів, про які мене вже попереджено, а також білого ціпка. Жан спокійно взяв ціпок у кутку кафе, недалеко від нашого столика.

Діти, напевне, обрали саме цей не такий-то й зручний столик у не досить освітленому кінці залу через те, що ціпок виявився поряд. Але хто приніс його сюди? Жан, Марі чи ота «студентка» в червоній куртці?

Вона, вірогідно, стежила за мною від самого складу з двома манекенами, де Джін мене завербувала. Студентка могла принести й ціпок та окуляри. Вона прийшла сюди відразу після мене. Тоді ж і могла залишити тут, у кутку, ці речі, а вже потім сісти за столик неподалік від мене.

Та мене дивувало, що я не помітив цих маніпуляцій. Я побачив ту дівчину, коли вона вже сиділа й спокійнісінько собі читала підручник з анатомії. Але в ту мить я витав у хмарах на крилах кохання, це й послабило мою спостережливість.

Інше питання бентежило мене ще більше. Адже саме я захотів випити кави й увійшов сюди, а ота вдавана студентка з'явилася вже після мене. Я міг обрати будь-яке інше кафе на цій вулиці або й узагалі не пити кави. Як же за таких умов спільники Джін змогли попередити дітей про те, де вони знайдуть ціпок і окуляри?

З іншого боку, Марі розмовляла з офіціантом так, ніби добре його знає. А Жан знав, які саме тут подають закуски, з меню біля бару. До того ж вони попередили, що їхня мати заплатить за нашу вечерю пізніше, хоча досить було сказати, щоб я сам сплатив цю незначну суму. Офіціант не заперечував. Схоже, він довіряв цим дітям, та й вони поводились тут, як постійні відвідувачі.

Все сталося так, ніби я цілком випадково ввійшов до того кафе, де вони харчуються й проводять свої наради. Це було малоймовірно. Та інше можливе пояснення здавалося мені ще приголомшливішим: «випадковості» тут жодної; навпаки, сама організація непомітно привела мене до цього кафе, так улаштувавши зустріч із студенткою, що вже чекала на мене.

Але ж як мене «привели»? В який таємничий спосіб? Що більше я про це міркував, то більше всі обставини заплутувалися й приводили до висновку, що ця загадка не має жодного розв'язання… Коли б пощастило довідатися, який зв'язок між дітьми та студенткою… На жаль, це лишалося таємницею.

Поки я отак міркував, діти начепили мені окуляри. Оправа мала таку форму, що затуляла очі й з боків, тісно прилягаючи до лоба, скронь та вилиць.

Я одразу відзначив, що не бачу нічого, хоч би як косував очима. Нічого не бачив і крізь скельця, бо вони були справді непрозорі.

І ось ми, хлопчик і я, тримаючись за руки, рушили проспектом. Вільною правою рукою я простягав уперед білого ціпка, поводячи ним з боку в бік, чи немає де перешкоди. Вже за кілька хвилин я робив це цілком природно.

Хлопчик мене вів, а я думав про це поступове й невпинне звуження своєї свободи, відколи побував у складі з манекенами, різним брухтом та поламаними машинами, де «мосьє Жан-Джін» призначив був мені зустріч. Саме там я погодився коритись наказам дівчини мого віку (чи навіть молодшої за мене), причому під дулом пістолета (якщо то справді був пістолет), що звело нанівець ілюзію добровільного вибору. До того ж я самохіть погодився не знати завдань і цілей організації. Й анітрохи від цього не страждав; навпаки, відчував полегкість і щастя.

Потім не дуже люб'язна студентка, розмовляючи зі мною тоном шкільного інспектора, штовхнула мене на шлях, що видавався не найкращим. Унаслідок довелось піклуватися про псевдохворого, що нібито знепритомнів на вулиці, хоч насправді все виявилося не більш ніж грою.

Коли я все це усвідомив, така підступність навіть не обурила мене, і я підкорився десятирічному дівчиську, яке до того ж увесь час бреше й фантазує. На довершення всього я відмовивсь од зору, втративши перед тим спочатку власну волю, а потім і розум.

Отже, я тепер не розумів, що роблю й що зі мною діється, я навіть не знав, куди мене веде цей мовчазний хлопчик, певно, хворий на епілепсію. І я зовсім не прагнув бодай на мить зняти окуляри. Адже, без сумніву, досить було ледь ізсунути їх набік, удаючи, наприклад, ніби чухаю брову, щоб між носом і оправою утворилася вузенька щілина…

Але я нічого такого не робив. Я сам захотів позбутися відповідальності за власні дії. Я без вагання дозволив позбавити себе зору, а невдовзі, якщо того заманеться Джін, перетворюся на щось подібне до елементарного робота. Я вже уявляв себе паралізованим, у інвалідному візку, сліпим, німим, глухим… яким іще?

Подумавши про це, я сам до себе посміхнувся.

— Чому ви смієтеся? — спитав Жан.

Я відповів, що моє теперішнє становище здається мені досить смішним.

Тоді хлопчик промовив слова, які я вже чув од Марі в кафе.

— З кохання, — сказав він, — чого тільки не зробиш!

Мені спочатку здалося, ніби він глузує, і я трохи роздратовано відповів, що не бачу в тому жодної логіки. Та, подумавши, так і не зміг пояснити собі того, що сказав Жан. Звідки йому стали відомі мої мрії про кохання, майже безглузді й до того ж таємні мрії, в яких я сам собі ледве зізнавався?

— Атож, — провадив він, і голос його ввесь час ламався, — тут існує очевидний зв'язок: адже всім відомо, що кохання сліпе. І, крім усього, ви не повинні сміятися, бо бути сліпим — це сумно.

Я саме збирався запитати в нього, чи кохання — це сум (що, власне, випливало з його двох попередніх тверджень і було бездоганним силогізмом), коли одна обставина перебила нашу розмову.

Ми зупинилися край тротуару, я намацав ціпком брівку й подумав, що чекаємо зеленого світла, аби перейти на протилежний бік вулиці (у нас не існує спеціальних звукових сигналів для сліпих, як у Японії). Але я помилився.

Тут, мабуть, була зупинка таксі й Жан чекав машини.

На те й вийшло. Ми з ним сіли в автомобіль, здається, досить великий, у всякому разі дверцята були широкі, і я без труднощів зумів навпомацки сісти, віддавши ціпка своєму поводиреві. Отож я влаштувався, певно, на зручному задньому сидінні.

Поки вмощувався, Жан зачинив за мною дверцята й, мабуть, обійшовши навколо машини, сів з лівого боку: я чув, як другі дверцята хряпають і хтось умощується поруч зі мною. Це був мій поводир — я впізнав його мінливий голос, водночас низький і високий:

— За цією адресою, будь ласка.

Зашарудів папір. Жан не назвав адресу, куди ми мали їхати, а, мабуть, простяг водієві аркушик. Завдяки цій маленькій хитрості він приховав од мене і дуже важливу подробицю, не викликавши підозри в таксиста.

А, може, то було не таксі?

Розділ 5

Поки ми їхали, я знову подумав про безглуздість свого становища. Але ж я й не намагався покласти йому край. Сам дивувався своїй пасивності й подумки докоряв собі за неї, відчуваючи водночас незрозумілу втіху. Це пояснювалося не тільки тим враженням, яке справила на мене Джін, а й, звичайно ж, цікавістю. Чи, може, ще чимось?

Я усвідомлював, що мене втягнуто в події, в яких випадковість не відігравала ніякої ролі. От тільки не міг збагнути їх прихованої зумовленості. Всі ці таємниці й загадки наводили на думку про пошуки скарбів, коли ви дієте, поступово долаючи труднощі й одну за одною розгадуючи таємниці, та тільки після численних пригод знаходите скарби. І найдорожчий скарб — то Джін!

Я запитував себе й про те, чого саме від мене сподіваються. Чому ці люди не наважувалися сказати всього відразу? Невже йдеться про якусь страшенну таємницю? Що означали ці дивні випробування? І чому мене позбавлено будь-якої самостійності?

Я все ж сподівався, що невдовзі, після першого етапу тих іспитів збагну сенс подій. Оті пошуки скарбів у моїй романтичній уяві набували рис незвичайної, неповторної подорожі з численними пригодами.

Що ж до мого перетворення на банального сліпця з хлопчиком-поводирем, то воно, безперечно, мало на меті викликати співчуття й таким чином приколисати можливі підозри. Але як же тоді зможу лишатися непоміченим?

Адже саме таку безумовну вказівку я одержав.

Крім того, я подумки мимоволі вертався до одного й того ж запитання: куди ми їдемо? Якими вулицями? До якого району? До якого відкриття? Чи до якої нової таємниці? Й чи довго ще їхати?

Саме це запитання — чи довго їхати — чомусь бентежило мене найдужче. Може, Жанові дозволили сказати мені про це? Про всяк випадок я запитав у нього, та він відповів, що й сам нічого не знає. Це мене вельми здивувало, хоч я, звичайно, не дуже йому повірив.

Почувши моє запитання, водій заспокоїв мене:

— Не турбуйтеся. Скоро приїдемо.

Здавалося б, що в цих двох відповідях дивного, та я, сам не розуміючи чому, занепокоївся. Прислухався до голосу вулиці, але він нічого мені не підказував. Єдине, що рух тут був не такий жвавий.

Жан запропонував м'ятну цукерку. Я охоче погодився, але тільки з чемності. Він торкнув мене й сказав:

— Дайте руку.

Я простяг розкриту долоню. Він поклав на неї цукерку — трохи підталу, липкувату — мабуть, довгенько пролежала в його кишені… Мені дуже не хотілось цукерки, та я не наважувався засмутити Жана: коли вже взяв, то мушу смоктати.

Я неохоче поклав цукерку в рот. Її смак здавався трохи дивним — прісним: і гіркуватим водночас. Хотілося виплюнути, та я знову побоявсь образити і хлопчика. Бо не бачив його й не знав, чи він дивиться на мене.

Я відкрив для себе парадоксальний наслідок сліпоти: вона не дає нічого зробити потай. Нещасні незрячі люди ніколи не певні, що на них ніхто не дивиться. Щоб перебороти це неприємне відчуття, керуючись якимось безглуздим рефлексом, я заплющив очі, й без того затулені непрозорими скельцями окулярів.

…

Я спав, я впевнений у цьому. Чи принаймні задрімав. Тільки не знаю, чи довго це тривало, бо несподівано почув голос хлопчика:

— Прокиньтеся, ми приїхали.

Він ще й штурхав мене. Мені майнуло, що та цукерка з підозрілим присмаком була снодійна: адже я ніколи досі не засинав у машині. Мій поводир Жан підсунув мені наркотик — напевне ж, за чиїмось наказом. Отже, тепер я не знав, скільки ми їхали.

Машина вже стояла, і хлопець, мабуть, заплатив таксистові, якщо, звичайно, то було таксі; це здається мені дедалі непевнішим. Я мав таке враження, що за кермом нікого немає. Невже я вже в іншій машині?

Було важко зразу прийти до тями, тим більше, що я так само нічого не бачив. Здавалося, ніби сон триває й мені лише сниться, що я прокидаюся. До того ж, я втратив будь-яке чуття часу.

— Швидше, швидше! — квапив хлопець. — Треба поспішати.

Він нетерпеливився, від чого голос його ставав ще ламкішим. Я не без труднощів виліз із автомобіля й спробував випростатись. Почувався причмеленим, ніби з перепою.

— Подай-но мені мого ціпка, — сказав я малому.

Він виконав прохання, а сам узяв мене за ліву руку й рішуче кудись потяг.

— Не так швидко, я спіткнуся.

— Ми запізнимось.

— Куди ми йдемо?

— Не питайте, я не маю права казати. Та й це місце не має назви.

Принаймні тут було досить тихо. Мені здавалося, навколо — ані душі.

Я не чув ні голосів, ні кроків. Ми йшли асфальтом, потім почалася ґрунтова стежка. Нарешті переступили через поріг якоїсь будівлі.

Далі наш маршрут ускладнився, та хлопчик, здавалося, добре його знав, бо зовсім не вагався, повертаючи ліворуч або праворуч. Під ногами вже була не: керамічна плитка коридора, а дерев'яна підлога.

Чи, може, нас уже хтось супроводжував, точніше, йшов попереду, ведучи за собою? Й справді, коли я зупинився на мить, мій поводир теж зупинився, і мені здалося, ніби попереду хтось третій ступив ще кілька кроків перед тим, як і собі зупинитися. Та все ж не був певний цього.

— Не зупиняйтеся, — сказав хлопчик, а за кілька кроків попередив: — Тут починаються сходи. Тримайтесь правою рукою за поруччя. Якщо ціпок заважає, дайте його мені.

Ні, чомусь не хотілось віддавати йому ціпка. Я ніби передчував наближення якоїсь небезпеки, тож однією рукою тримав ціпок, а другою ковзав по металевому поруччі. Я був готовий до будь-якої несподіванки. Якщо станеться щось незвичайне, відразу скину оті свої окуляри, бо хлопчик слабко тримає мою ліву руку, ну й зможу захищатися ціпком із металевим наконечником.

Та нічого страшного не сталось. Піднявшись досить крутими сходами на другий поверх, ми підійшли до приміщення, де, здається, проходили збори.

Перш ніж увійти, Жан попередив мене пошепки:

— Ступайте тихо. Ми прийшли останні. Не слід привертати до себе увагу.

Він обережно прочинив двері й завів мене до залу, тримаючи за руку, мов малу дитину. В приміщенні було багато людей: я відразу це збагнув, почувши тамовані звуки, — дихання, покашлювання, шерех одягу, порипування, тихе совання підошов по підлозі тощо.

Проте, я був певен, що всі ці люди не рухаються. Вони, мабуть, стояли й мимоволі переступали з ноги на ногу. Оскільки мені не було запропоновано сісти, я теж стояв. Ніхто не озивався жодним словом.

Та раптом у цій тиші відбулося те, чого я так довго сподівався. Джін була тут, у залі, — її чарівний голос пролунав за кілька кроків од мене. Я одразу відчув себе винагородженим за своє терпіння.

— Ми зібралися, — почала вона, — щоб дати деякі пояснення, що стали вже необхідними…

Я уявив її на сцені. Джін також стоїть обличчям до слухачів? Чи є перед нею стіл, як, скажімо, в класній кімнаті? Як вона вдягнена? Чи на ній, як і тоді, плащ і фетровий капелюх? А чи вона їх зняла перед початком зборів? Окуляри на ній так само темні?

Мене аж сіпало зняти окуляри, хоча ніхто не дозволяв цього; та зараз був не час, на мене могли звернути увагу люди. Я вже не кажу про саму Джін…

Отож, мусив удовольнятися тим, що мав: чарівним голосом із легким американським акцентом.

— … підпільна міжнародна організація… цілковита дискретність… велика справа всього людства…

Яка велика справа? Про що вона говорить? Я раптом усвідомив усю свою легковажність: я навіть не слухав, що каже Джін, зачарований її незвичними інтонаціями, силкуючись уявити собі обличчя й губи, які вимовляють слова! Чи вона усміхається? Чи, може, надає обличчю суворого виразу ватажка гангстерів? Тим часом я вгавив головне — зв'язок між її словами. Втішався ними, замість усвідомлювати їхній зміст. А мені ж так кортіло більше дізнатися про майбутню роботу!

Та Джін уже замовкла. Про що ж вона говорила? Я даремно намагався пригадати слова. Лишилося тільки неясне враження, що то були привітання з нагоди вступу до організації й щось про те, що головні дії — попереду. Але чому вона замовкла? І що тепер роблять інші слухачі? Ніхто навколо не ворушився, не виявляв подиву.

Я не знав, чи то від хвилювання, але відчув неприємне поколювання в правому оці, швидко закліпав, та це не допомогло. Я думав, як можна непомітно потерти око. Мою ліву руку тримав хлопчик, у правій був ціпок. Проте, я більше не міг терпіти поколювання і спробував правою рукою потерти скроню та брову.

Зігнуте руків'я ціпка заважало, я зробив невправний рух, і масивна оправа окулярів ледь-ледь ізсунулася вгору, до брови. Вузька щілина між скронею й оправою дозволяла бачити частину залу праворуч…

Я був приголомшений. Повільно поводив головою, щоб через ту вузьку щілинку оглянути бодай частину залу. І те, що побачив, тільки посилило моє величезне здивування: мені здавалося, ніби я стою перед власним зображенням, помноженим двадцятикратно чи навіть тридцятикратно.

І справді, зал був повний сліпців, можливо, вдаваних, юнаків мого віку, вбраних по-різному, хоча загалом приблизно так, як і я, в таких самих окуляpax з масивною оправою, з такими самими білими ціпками в правицях, з майже такими самими хлопчиками-поводирями, що тримали їх за руки.

Всі стояли обличчям в один бік, до сцени. Між кожною парою — сліпим і поводирем — лишався вільний простір, ніби то були однаковісінькі статуетки, що їх хтось розставив у суворо визначених клітинах.

І раптом дурне почуття ревнощів стисло мені серце: Джін зверталася не до мене! Атож, збори були досить багатолюдні. Та мене впекло, що Джін скликала сюди два чи три десятки хлопців, мало чим відмінних од мене, та й поводиться з усіма нами однаково. Можливо, навіть не вирізняє мене серед інших…

Та саме в цю хвилину Джін знову почала говорити. Вона повела свою промову без сполучного місточка, який зберіг би послідовність викладу. Та й тон у неї був такий, наче не робила перерви у виступі: просто заговорила далі з середини речення:

— … допоможуть нам не викликати підозри…

Забувши про всяку обережність і суворі правила, які раптом стали для мене нестерпними, я спробував повернути шию й задерти підборіддя так, щоб сцена потрапила до мого поля зору…

Я не відразу зміг усвідомити те, що побачив, та за мить мусив визнати очевидне: на сцені справді стояв стіл для промовця, та за ним — нікогісінько! Джін ніде не було — ні на сцені, ані деінде в залі.

Я лише бачив звичайний гучномовець, із якого лунала промова, записана на плівку не знати коли й де. Він просто стояв на столі, і я вбачив у цьому щось нахабне й непристойне. Гучномовець, мабуть, перед цим замовк унаслідок технічної неполадки, а тепер хтось відновив контакти…

Вся уявна чарівність голосу вмить зблякла. Звичайно, подальший запис виявився так само бездоганним, нагадавши мені якусь американську мелодію; плівка точно, до найтонших нюансів, відтворювала слова й тембр голосу…

Але тепер, коли Джін виявилася примарою, я втратив усякий смак до її голосу, який ще хвилину тому викликав захват. Викриття звело нанівець загадкову чарівність промови, що відразу стала банальною: з гучномовця вона лунала байдуже й безсторонньо, ніби оголошення в аеропорту. І все це такою мірою, що я без жодних труднощів чув кожне слово й розумів їхнє значення.

Безтілесний голос і далі говорив про нашу роль і обов'язки. Та він не розкривав їх повністю, а давав лише загальні положення. Йшлося передусім про мету, а не про засоби: мовляв, саме з міркувань дієвості нам слід знати тільки те, що зараз конче необхідне.

Я вже казав, що неуважно слухав початок промови, проте, здається, все ж ухопив її суть: принаймні в ній для мене не лишилося нічого незрозумілого, крім, звісно, того, що промовець навмисне замовчав.

Отож, голос говорив, що нас — мене та моїх сусідів по залу — завербовано до міжнародного об'єднання боротьби з машинами. Власне, я міг здогадатися про це, прочитавши невеличке газетне оголошення, що привело мене (після обміну листами через абонементну скриньку) до занедбаної майстерні та Джін. Але тоді я недооцінив значення слів «для вільного життя, позбавленого імперіалізму машин».

Справді, ідеологія організації виявилася досить проста, навіть наївна:

«Настав час позбутися машин, бо вони гноблять нас, вони — й ніщо інше. Людям здається, нібито машина працює на них. Та насправді вони самі поневолені машиною. Машини керують нами дедалі більше, й ми підкорюємось їм.

Саме машини несуть головну відповідальність за дроблення трудового процесу, що позбавлене будь-якого сенсу. Машина вимагає від кожного робітника однієї-єдиної дії, одних рухів, які він мусить повторювати з ранку до вечора, впродовж усього життя. Таке дроблення найбільш помітне в ручній праці, та воно вже стає закономірністю у всіх галузях людської діяльності.

Таким чином, наслідки праці (промислові товари, послуги, ідеї) повністю відчужуються від нас. Трудівник ніколи не знає ні форми, ні застосування кінцевих продуктів своєї праці, він має про них лише найзагальніше уявлення.

Він не несе за них жодної відповідальності, не має підстав пишатися ними. Він являє собою найдрібнішу ланку величезного виробничого ланцюга, лише обробляє якусь деталь, окремий гвинтик, що самі собою не мають ніякісінької вартості.

Ніхто не виробляє нічого закінченого й готового. Та й свідомість людини розпадається на крихти. Проте запам'ятайте: саме ізоляція людини машиною породила й капіталізм, і радянську систему, а не навпаки. Саме атомізація Всесвіту призвела до появи атомної бомби.

Ще на початку століття лише керівні верстви змогли уникнути диктату машин, зберігши за собою право ухвалення рішень. Але тепер мисляча машина — комп'ютер — позбавила цього й керівників. Люди стали рабами, що працюють на власну саморуйнацію, ми лиш уславлюємо нашого машинно-механічного Всевишнього й служимо йому».

Але про конкретні дії, до яких слід удатись, аби маси усвідомили свій поневолений стан, Джін майже не говорила. Згадала лише про «мирний терор» і «театралізовані дійства» на вулицях, у метро, в установах і на заводах…

І все-таки в тих гарних словах мене щось непокоїло, власне — наша доля, доля покликаних виконувати програму: наша роль цілковито суперечила її меті. У всякому разі, нас явно не повинна була обходити мета організації. Навпаки, нами просто маніпулювали, повністю зневажаючи наше право розпоряджатися собою. Хіба ж нам щойно не пояснили, що ми не маємо права знати всього? Хочуть пробуджувати й виховувати свідомість людей, а починають з того, що забороняють дивитися й бачити. І на довершення всього, зверталася до нас саме машина, машина переконувала, давала вказівки…

Мене знову взяла недовіра. Я ніби передчував якусь небезпеку, що тяжіла над учасниками цих чудернацьких зборів. Цей зал, переповнений фальшивими і сліпими, був пасткою, до якої я дозволив себе завести… Через вузеньку щілинку попід масивною оправою окулярів я побачив свого найближчого сусіда праворуч; це був високий блондин в елегантній білій замшевій куртці, надягнутій поверх яскраво-блакитного светра…

Він теж (я вже здогадався про це) на кілька міліметрів ізсунув свої окуляри і дивився в мій бік. Наші погляди зустрілись, і його губи ледь помітно розтяглися — це нагадувало вітання. Я відповів йому тим самим, розтягти губи в ледь помітній усмішці.

Хлопчик, що тримав його за ліву руку, здається, нічого не помітив, та й малий Жан, певно, теж, бо стояв з лівого боку. А тим часом нудна промова тривала і зі сцени лунали гучні заклики:

— Машина стежить за вами — не бійтесь її! Машина керує вами — не коріться їй! Машина забирає ваш час — не віддавайте його! Машина вважає себе вищою від людини — не визнавайте її переваг!

Блондин у білій куртці досі тримав свого ціпка в правій руці, але тепер повільно завів його собі за спину й гострим металевим наконечником безгучно креслив на підлозі якісь химерні знаки.

Без сумніву, це був мій побратим, так само непокірний, як і я; він хотів щось мені повідомити, та мені не щастило збагнути його знаків. Він накреслив кілька разів підряд якусь систему з коротких прямих рисок і загнутих перехрещених ліній. Я марно пробував прочитати той напис, бо дивився на підлогу скоса, бачив знаки лише частково, й це, звичайно ж, не полегшувало справи.

— Знайшли, — лунав далі голос, — просте рішення, щоб урятувати наших братів. Перекажіть його їм. Переконайте їх непомітно, незалежно від їхнього бажання й волі, щоб вони теж стали пропагандистами…

В цю мить я почув за спиною в себе пожвавлення й квапливі кроки, що наближалися до мене. Тоді відчув сильний удар по потилиці й різкий біль…

Розділ 6

Сімон Лекер прочнувся серед нагромадження ящиків і якихось поламаних механізмів, у роті було ніби з похмілля. Поволі приходив до тями, і йому здалось, ніби він звільнився від довгого кошмарного сну. Нарешті впізнав предмети навколо себе. Це був той самий занедбаний склад, де він познайомився з Джін. Сімон Лекер відразу пригадав дане йому доручення.

— Мені треба на Північний вокзал, — подумав він. — До того ж мушу поспішати, бо конче потрібно зустріти поїзд із Амстердама. Якщо я не впораюсь із цим першим завданням, вони мені більше нічого не довірять…

Та підсвідомо Лекер відчував, що вся історія з вокзалом, потягом, пасажиром із Амстердама, за яким він мав простежити, вже застаріла, одійшла: це майбутнє вже ніби належало до минулого. Простір і час переплуталися, й Сімон навіть не був здатний визначити в них власне становище. Що з ним сталось? І коли? Й де?

По-перше, він лежав, не знати чому, на підлозі якогось складу непридатних машин і приладів. По-друге, надворі стояв день. Весняне сонце було вже високо і його ясні промені пробивалися крізь брудні шибки скляного даху; але ж коли він на цьому всіма забутому складі побачив Джін у плащі й чоловічому капелюсі, було вже майже темно…

Сімонові раптом пригадалася зовсім недавня подія, він ніби знову побачив усе з надзвичайною чіткістю: хлопчик років дванадцяти, мабуть мертвий, принаймні абсолютно нерухомий, у нього воскове лице, він лежить у неприродній позі на металевому ліжку з голим матрацом, на грудях у нього велике розп'яття, кімната освітлена хитким світлом трьох свічок у мідному свічнику…

Інше видиво виникло в свідомості Сімона, таке ж чітке, але нетривале: той самий хлопчик, одягнений, мов у минулому столітті, веде сліпого, тримаючи за ліву руку. Сліпий стискає в правиці гнуте руків'я білого ціпка, яким водить по дорозі в себе під ногами. Великі темні окуляри наполовину прикривають його обличчя. На ньому куртка з білої замші із замком-блискавкою, з-під неї видно яскраво-синій светр…

Несподівана думка майнула в голові Сімона Лекера. Він підніс руку до грудей. Розп'яття з чорного дерева там не було (хоча лежав він у тому ж положенні, що й той ніби мертвий хлопчик), але він зміг переконатися, що на ньому куртка із замші й кашеміровий светр. Він пригадав, що обрав саме таке вбрання, готуючись сьогодні до тієї зустрічі, хоча й подумав тоді, що біле й синє, водночас елегантне й недбале, — не дуже-то пасує до пошуків роботи.

«А втім, ні, — подумав він. — Ідеться про зустріч не цього вечора. Сьогоднішній вечір ще не настав, а зустріч уже відбулася. Отже, це було, можливо, вчора… Із тих двох спогадів із хлопчиком другий є давнішим, бо в першому хлопчик лежить на смертному одрі… Але звідки в мене ці спогади?»

Сімон не знав, чи слід уважати це спогадами, тобто справдешніми подіями життя; чи тут ішлося про ті химерні марення, що снуються у свідомості в мить пробудження від сну і, як правило, в зворотному хронологічному порядку.

Так чи так, у часі виявилась прогалина. Навряд чи було можливим, щоб Сімон проспав тут, у такому незатишному місці, дванадцять годин… хіба що після снодійного чи сильних наркотиків…

У його враженій пам'яті невідомо звідки несподівано зринув новий образ: довгий прямий завулок, розбита бруківка, тьмяні старі ліхтарі, похилені паркани, глухі стіни й напівзруйновані покинуті будинки… І знову той самий хлопчик вискакує з котрогось будинку і, не пробігши й п'яти-шести кроків, падає в калюжу з червонуватою водою…

Сімон Лекер над силу підвівся. Відчував утому в усьому тілі, заціпеніння, голова була важка. «Треба випити кави, — подумав він, — і ковтнути таблетку аспірину». Він пригадав, що коли йшов тим проспектом, недалеко звідси, то бачив численні кафе й пивниці. Сімон обтрусив долонею свої білі штани, пом'яті й запорошені, та цього, звичайно ж, було не досить, щоб повернути їм пристойний вигляд.

Обернувшись до виходу, він побачив за кілька метрів од себе людину, яка лежала в такому ж положенні, як щойно й він. Сімон не бачив ні голови, ні грудей людини — заважала велика коробка. Він остережливо підійшов — і аж здригнувся, впізнавши Джін, — а що це вона, в тому не було жодного сумніву.

Тіло дівчини лежало поперек проходу, на ній був застебнутий на всі ґудзики плащ, темні окуляри й фетровий капелюх. Було дивно, що вони не злетіли з неї, коли вона падала, смертельно вражена в спину ударом ножа чи пострілом з пістолета. Ран на тілі не було видно, та калюжа вже загуслої крові натекла з-під спини та лівого плеча й розлилася по цементованій підлозі.

Сімон Лекер довго стояв отак, не рухаючись, нічого не розуміючи, не знаючи, що йому робити. Нарешті схилився й, переборюючи жах, торкнувся мертвої руки…

Рука виявилася не тільки твердою і холодною, але й надто негнучкою, щоб її можна було прийняти за людську, з плоті й кісток. Аби розвіяти останні сумніви, перемагаючи відразу, яка ще стримувала його, він примусив себе доторкнутися до ноги, до тулуба, до обличчя й губів…

Цілковита неприродність усього, до чого він доторкався, переконала Сімона в тому, що він і цього разу помилився, як і за кілька годин перед тим, коли вперше прийшов сюди. Перед ним знову була пластмасова лялька. Проте, темно-червона калюжа була не з пластмаси: Сімон пересвідчився в цьому, вмочивши пальці в густу й липку рідину. Та навряд чи можна було твердити, що то справжня кров.

Все це здавалося Сімонові Лекеру безглуздим; проте він підсвідомо побоювався, що неспроможний буде пояснити собі останні події і факти… Манекен лежав саме там, де стояла Джін під час їхньої короткої зустрічі напередодні; хоча Сімон чудово пам'ятав, що тоді бачив її на першому поверсі… Якщо тільки він не переплутав послідовності двох сцен — із справжньою Джін і з її манекеном.

Сімон вирішив негайно зникнути, боячись, що нові таємниці ще більш ускладнять його становище. Він і так мав над чим роздумувати довгі години. Та що більше він думав, то дужче зневірювався знайти хоч якесь пояснення.

Він зійшов сходами вниз. На першому поверсі манекен Джін стояв на своєму місці, недбало прихилений до тих самих коробок, із запханими до кишень плаща руками і усмішкою, що застигла на воскових вустах. Отже, нагорі був другий манекен, точне повторення першого. Вираз обличчя більше не нагадував тонку іронічну посмішку Джейн Франк. Сімонові було прикро, що з нього так покепкували. Він стенув плечима й рушив до засклених дверей виходу.

Та не ступив і кількох кроків, як манекен випростався й усміхнувсь вільніше. Права рука, що досі була в кишені, звелася до обличчя й повільно зняла темні окуляри… З-під них визирнули гарні блідо-зелені очі…

Це сам Сімон, ідучи звідси, уявив собі таку неймовірну сценку. Та він навіть не обернувся, бувши цілком певний, що бачив щойно лише воскову фігуру, як ото в музеї Гревена. Він перетнув двір, вийшов за ворота, потім, поминувши провулок, опинився, як і передбачав, на широкому велелюдному проспекті. Від цього Сімон одчув велику полегкість, ніби після безмежно довгої відсутності нарешті повернувся до реального світу.

Положення сонця свідчило про те, що зараз близько полудня. Сімон допіру помітив, що не накручений напередодні годинник зупинився. Це несподівано надало йому впевненості, й Сімон швидко пішов проспектом. Дорогою не трапилося жодного кафе, хоча, якщо вірити пам'яті, їх тут мусило бути чимало; мабуть, вони починалися трохи далі.

Нарешті Сімон увійшов до першого ж кафе, яке йому трапилось, і відразу впізнав його: саме тут він пив каву, коли вертався з того занедбаного складу. Але сьогодні тут було багато людей, Сімон ледве знайшов вільний столик у темному закутку й сів обличчям до залу.

Того мовчазного кельнера в білому піджаку й чорних штанях сьогодні не було. Може, він пішов на кухню? Відвідувачів обслуговувала літня жінка в сірій блузі. Коли вона підійшла, Сімон сказав, що хоче тільки чорної кави, дуже міцної, і склянку простої води.

Вона принесла на таці маленьку білу чашку, карафку та велику склянку, й Сімон запитав якомога байдужішим голосом, чи працює сьогодні той кельнер. Вона відповіла не відразу, спочатку трохи занепокоєно перепитала:

— Про якого кельнера ви говорите?

— Того, в білому піджаку, що тут працює.

— Тільки я тут працюю. Інших кельнерів немає, навіть коли відвідувачів дуже багато.

— Але ж я вчора бачив…

— Вчора ви нічого не могли бачити: вчора тут було зачинено.

Вона пішла, поспішаючи розносити напої та страви. Її тон не був відверто неприязний, але якийсь байдужий, навіть сумовитий. Сімон розглянувся.

Може, він переплутав це кафе з якимось іншим?

Одначе, коли не брати до уваги численних відвідувачів — робітників і дрібних службовців обох статей, — подібність до того кафе була просто разюча: та ж вітрина відділяла зал од вулиці, столики були такі самі й розставлені таким самим чином, пляшки за цинковим прилавком стояли в такій самій послідовності, і ті ж дві таблички висіли над баром. На одній з них — карта закусок: сандвічі, гарячі бутерброди, піцца й таке інше.

«Але ж тут уже давно не печуть піцци», — подумав Сімон Лекер, і його самого здивувало, що подумав про це, як про щось цілком очевидне. Він одним духом випив каву. Оскільки в меню було зазначено ціну піцци, можна було б, звичайно ж, замовити піццу. Але Сімон був упевнений у протилежному й не давав собі в цьому звіту.

Та коли він роздивлявсь інші написи над баром, його увагу привернув невеликий фотопортрет у чорній рамці, що висів трохи збоку, біля правил, у яких заборонялося подавати алкогольні напої неповнолітнім. Цікавість, що її Сімон не міг собі пояснити, примусила його підвестись і, вдаючи, ніби йде до туалету, пройти повз фотографію. На ній був чоловік років тридцяти, з ясними бентежними очима, у формі флотського мічмана. Його обличчя когось нагадувало Сімонові… Раптом він збагнув, кого саме: кельнера, якого бачив тут напередодні.

З-за жалобної рамки стирчала гілочка самшиту. Вона висохла від часу, і на її вкритих порохом гілочках лишилося зовсім мало листків. Під фотографією, на пожовклій облямівці досить невправно було написано присвяту:: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

— Вас зацікавила морська форма? — запитала подавальниця.

Сімон не почув, як вона зайшла за прилавок і почала витирати помиті склянки.

— Це мій батько. Він був росіянин, — пояснила подавальниця.

Сімон тільки тепер помітив, що морська форма на ньому справді не французька. Та оскільки чоловік був без кашкета, ця відмінність упадала в око не відразу. Аби щось сказати, Сімон навмання запитав, чи моряк помер на морі.

— Загинув на морі, — виправила його жінка.

— Вас звуть Марі?

— Звичайно! — відповіла вона, ворухнувши плечима.

Він спустився до підвалу, в туалет, звідки бридко тхнуло. Пофарбовані в кремовий колір стіни служили постійним відвідувачам кафе для висловлення політичних поглядів, запису часу й місця зустрічей, сексуальних фантазій. Сімон подумав, що, може, одне з цих графіті стосується його, наприклад, номер телефону, записаний кілька разів червоним олівцем, під різними кутами: 765–43–21. У всякому разі, такий номер неважко було запам'ятати.

Вертаючись до свого столика, він звернув увагу на погано освітлений куток між двома стінами з обшивкою під дерево, якраз за його стільцем. Там стояв білий ціпок, якими звичайно користуються сліпі. Раніше Сімон не бачив того ціпка. Він сів. Оскільки та сумна подавальниця саме проходила повз нього, Сімон кивнув до неї:

— Будь ласка, принесіть порцію піцци.

— Ми вже кілька місяців не випікаємо піцци, — відповіла жінка в сірій блузі. — Санітарна інспекція заборонила.

Сімон допив зі склянки воду й сплатив за каву. Він уже рушив був до виходу, як раптом щось пригадав. «Ти ба, — пробурмотів він, — мало не забув ціпка». Жоден столик не стояв настільки близько до закутка, щоб ціпок міг належати комусь із відвідувачів. Сімон підійшов, рішуче взяв білого ціпка й зі спокійним виглядом перетнув повний зал, несучи ціпок у лівій руці. Він вийшов, не викликавши жодної підозри.

На лотку вуличного торговця перед кафе було розкладено дешеві пластмасові гребінці, схожі, проте, на черепахові, а також різні дрібнички. Хоча ціна здалася йому зависокою, Сімон Лекер все ж купив темні окуляри з дуже великими чорними скельцями. Він вибрав саме їх через масивну оправу, що добре прилягала до брів, скронь і вилиць. Яскраве весняне сонце сліпило очі, і він не хотів, щоб його скісні промені проходили під окуляри з боків. Сімон одразу й надів окуляри; вони добре йому підходили.

Сам не розуміючи чому, — мабуть, задля гри, — Сімон заплющив очі під темними скельцями й рушив уперед, постукуючи перед ногами залізним наконечником ціпка. Це було для нього своєрідним відпочинком.

Поки ще тримав у пам'яті план того району, він міг іти без особливих труднощів, хоча йому довелося дедалі сповільнювати ходу. Зробивши кроків із двадцять, Сімон утратив будь-яке уявлення про навколишні перешкоди. Він остаточно розгубився й зупинивсь, та очей не розплющив. Оскільки був сліпим, жоден перехожий не штовхнув його.

— Мосьє, перевести вас на той бік?

До нього звертався хлопчик. Сімон навіть міг би приблизно визначити його вік, бо голос у малого ламався. Міг здогадатися й про зріст.

— Так, — відповів Сімон. — Переведіть, будь ласка.

Хлопчик обережно взяв його за ліву руку, але стис її міцно.

— Зачекайте трохи, — сказав він. — Зараз червоне світло, машини їдуть проспектом досить швидко.

Сімон зрозумів, що стоїть край тротуару. Отже, пройшовши всього кілька метрів, значно відхиливсь од первісного напряму. Проте, ця гра вабила його, навіть ніби гіпнотизувала; він вирішив продовжувати її доти, доки витримає.

Сімон без труднощів намацав ціпком брівку тротуару й визначив її висоту. Така безглузда впертість дивувала його самого: «В мене, мабуть, сильний едіпів комплекс», — подумав він і посміхнувся сам до себе; а тим часом хлопчик уже вів його далі, бо машини нарешті зупинилися, давши пройти пішоходам. Але посмішка швидко згасла, її витіснила думка: «Не слід сміятися, бо бути сліпим — сумно…»

Невиразний образ дівчинки в рясному білому платтячку, стягненому на талії широкою стрічкою, промерехтівши в його свідомості мить, мов розпливчастий спогад, проступив чіткіше й застиг за екраном заплющених зіниць…

Вона нерухомо стоїть на порозі кімнати. Зусібіч її огортають сутінки, в яких мало що можна побачити. З них проступають тільки біле плаття з напівпрозорої тканини, світле волосся й бліде обличчя. Дитина обома руками тримає перед собою великий трійчастий свічник із жовтої міді, начищений і лискучий; жодна свічка не горить.

Я знову й знову запитую себе, звідки в мене ці видива. Той свічник уже виникав у моїй пам'яті. Він стояв на стільці, свічки того разу горіли, освітлюючи хлопчика, що лежав на смертному одрі…

От ми й перейшли на той бік дороги, і тепер я боявся, що мій поводир покине мене. Я ще не звик до ролі сліпого, тож мені хотілося б, аби ми ще кілька хвилин пройшли разом. Щоб виграти час, я запитав:

— Як тебе звати?

— Мене звати Жан, мосьє.

— Ти живеш у цьому районі?

— Ні, мосьє, я живу в чотирнадцятій окрузі.

Проте зараз ми були на протилежному кінці Парижа. Хоча могло існувати безліч причин, що пояснили б присутність отут цього хлопчика, мене дуже дивувало, що він вештається вулицями так далеко від домівки. Я вже був ладен запитати його про це, та раптом злякався, що моя цікавість може здатися йому дивною, що він стривожиться й, може, навіть утече…

— На вулиці Верценгеторіга, — додав хлопчик, і його голос якось дивно й несподівано перескакував з високих звуків на низькі просто на середині слова.

Ім'я галльського полководця бентежило мене: мені здавалось, ніби вулиця Верценгеторіга має виходити саме на цей проспект, але я припускав, що в Парижі є ще одна вулиця з такою ж назвою. Проте неможливо, щоб двом вулицям в одному місті дали однакову назву, хіба що в історії Франції було два Верценгеторіги. Я поділився своїми сумнівами з хлопчиком.

— Та ні, — відповів він. — Жив тільки один Верценгеторіг, і в Парижі тільки одна така вулиця. Вона в чотирнадцятій окрузі.

Отже, мабуть, я щось переплутав… Ми часто буваємо впевнені в чомусь відверто хибному: досить сторонньому спогадові випадково ввійти до однорідної низки інших спогадів, досить підсвідомо поєднати в пам'яті дві частини різних низок — і в свідомості утворюються якісь химерні поєднання, що мають усі ознаки реальної дійсності…

Але я відклав на потім розв'язання цієї топографічної загадки, побоюючись, що хлопчикові набриднуть мої запитання. Він пустив мою руку, і в мене виникла підозра, що більше не хоче бути моїм поводирем. Може, батьки чекають його вдома на обід?

Оскільки він давно вже мовчав, я навіть із острахом подумав, що він покинув мене й далі доведеться йти самому, без його благодійної допомоги. Мабуть, у мене був досить розгублений вигляд, бо хлопчик сказав своїм ламким, але заспокійливим голосом:

— Схоже, ви не дуже звичні ходити самі. Хочете, я ще побуду з вами? Куди вам треба?

Запитання мене збентежило, та мій випадковий поводир не мусив помітити цього. Щоб він не здогадався, що я й сам не знаю, куди йду, я не роздумуючи впевнено відповів:

— На Північний вокзал.

— Тоді не варто було переходити. Це з протилежного боку проспекту.

Він, звичайно, мав рацію. Аби виправдатися, я сказав перше, що спадало на думку:

— Я думав, на цьому боці менше перехожих.

— Це справді так, — відповів хлопчик. — Та однаково було б одразу звернути праворуч. Ви від'їжджаєте?

— Ні, мені треба зустріти друга.

— Звідки він прибуває?

— З Амстердама.

— О котрій годині?

Я знову вплутався в зайві складнощі. Аби був хоч один потяг у другій половині дня! Хоча, малоймовірно, щоб хлопчик знав розклад прибуття потягів.

— Я не пригадую точний час, — сказав я. — Впевнений, що ще не скоро.

— Експрес із Амстердама прибуває на Північний вокзал о дванадцятій тридцять чотири, — відповів хлопчик. — Ми встигнемо, якщо підемо навпростець. Ходімо. Швидше.

Розділ 7

— Підемо провулком, — сказав хлопчик. — Так буде швидше. Тільки ступайте обережно: тут нерівна бруківка. Але жодного перехожого чи автомобіля.

— Добре, — відповів я. — Буду обережним.

— Я вам казатиму, де вибоїни. Якщо сильніше стисну руку — будьте обережніші… Це тут, повертаймо праворуч.

Краще було б, якби я розплющив очі: й безпечніше, і зручніше. Але я вирішив лишатися сліпим доти, доки зможу. Це, мабуть, було саме те, що називається безглуздим парі. Я чинив, як людина легковажна чи дитина — так, як ніколи досі не чинив…

З іншого боку, темрява, на яку я себе прирік, чудово відповідала тій непевності, тому станові заціпеніння, в якому я перебував, одколи прокинувся. Тому моя добровільна сліпота стала своєрідною метафорою, чи об'єктивним образом, чи роздвоєнням…

Хлопчик завзято тяг мене за руку. Він ішов легко й упевнено, і я ледь устигав за ним. Мав би ризикнути й піти швидше, та не зважувався: я перевіряв простір, цюкаючи ціпком поперед себе, так ніби десь там могло вищеритись урвище…

— Якщо баритиметесь, — сказав хлопчик, — ви не встигнете до прибуття потягу, не зустрінете свого друга, й нам доведеться розшукувати його по всьому вокзалі.

Час, коли ми прийдемо, не мав жодного значення, і я це розумів, проте і йшов за поводирем покірно й довірливо. Складалося дивне враження, ніби він веде мене до чогось невідомого, проте дуже важливого, могло статися, що й Північний вокзал, і пасажир з Амстердама тут ні до чого.

В полоні цієї не цілком зрозумілої мені думки я дедалі впевненіше крокував повною несподіванок дорогою. Ще трохи — і я почуюся цілком добре.

Мені навіть здавалося, начебто я легко пливу чи ширяю в просторі…

Я не сподівався, що мої ноги так легко рухатимуться, ніби непідвладні мені. Вони поривалися ще швидше вперед під владою сили, до якої цей хлопчик не мав відношення. Я був ладен навіть бігти, якби він мені звелів…

Та ось раптом хлопчик спіткнувся. Я навіть не встиг утримати його заруку, вона вислизнула з моєї і я не встиг би зупинитись, перечепився б через нього й ми обидва безладно покотилися б кудись у темряву, ніби герої Семюеля Беккета. Коли я це собі уявив, то не міг стримати сміху.

Та мого поводиря ця пригода зовсім не насмішила. Він мовчав. Здається, навіть не ворушився. Невже невдало впав і поранився? Чи, може, вдаривсь об брук головою?

Я погукав його і запитав, чи він не забився, та хлопчик не відгукнувсь.

Навколо панувала глибока тиша, жоден звук не порушував її, і це почало серйозно мене непокоїти. Якомога обережніше я водив металевим кінчиком ціпка по бруківці.

Тіло хлопчика лежало впоперек дороги. Воно здавалось нерухомим. Я став навколішки над ним, відклавши свого ціпка, щоб обома руками обмацати малого. Він не реагував на мої дотики, а я вліз пальцями в якусь липку рідину, природу якої не міг визначити.

Тепер уже я злякався по-справжньому й розплющив очі. Зняв окуляри… Мене відразу засліпило яскраве світло. Потім все довкола ніби стало на місця, вимальовуючись чіткіше, набуваючи форм і кольорів, мов на фотографії, зробленій «Поляроїдом», коли зображення проступає на білому лискучому папері… Та все це нагадувало тривожний сон, що ввесь час повторюється і з якого вже несила вирватись…

Переді мною простягалася довга безлюдна вулиця, яка справді щось нагадувала, та я не міг сказати, що саме: тільки здавалося, ніби я вже бував тут принаймні раз, коли не кілька…

Це був вузький, тихий і безлюдний провулок; його кінця я не бачив.

Здавалося, люди давно покинули це місце й навіть забули про його існування.

З обох боків стояли невисокі будівлі незрозумілого призначення, досить занедбані, декотрі без рам у вікнах, зі знятими дверима, інші взагалі без вікон; а далі — похилені паркани…

На прадавній бруківці, яку вже, мабуть, вік не ремонтували, лежав хлопчик років дванадцяти в сірій сорочці, досить просторій, але звуженій у поясі, в таких у минулому столітті ходили діти з простих родин; він лежав долілиць, мабуть, непритомний…Мені здавалося, що й це вже відбувалося раніше, принаймні раз. І досить незвичайна пригода, яка оце відбувається, могла бути тільки повторенням іншої, давнішої, такої самої, яку я вже пережив і в якій мені було відведено ту саму роль… Але коли? І де саме?

Поступово спогад затуманювався. Що дужче я силкувався згадати, то більше він утрачав чіткість… Може, то було лише нетривке марення. У мене, як і в багатьох інших людей, часом бувають отакі короткі й швидкоплинні привиддя, їх іноді називають пам'яттю майбутнього.

Та, проте, тут радше йшлося про миттєву пам'ять, коли здається, ніби все, що з тобою діється, вже колись було, так наче теперішній час роздвоївся, розколовсь на дві дуже схожі частини — на дійсність і привид дійсності. Та привид починає мерехтіти, хочеться затримати його, а він миготить, мов метелик із прозорими крильцями чи вогник, що тремтить на вітрі й ніби грається з тобою… Ще кілька коротких хвиль — і все остаточно розчиняється й щезає.

Що ж до непритомного хлопчика, то мене втішало бодай одне: липка рідина, в яку я заліз пальцями, обмацуючи брук навколо, — то не кров, хоча й схожа кольором і така ж на дотик.

Насправді це була звичайнісінька калюжа брудної води, забарвленої іржавим пилом. Хлопчик не забруднив одяг, бо впав не в калюжу, а поряд.

Може, хотів уберегти мене від неї, та перечепивсь і втратив рівновагу. Я сподівався, що наслідки падіння не будуть надто серйозними.

Та я мусив негайно йому допомогти. Навіть якщо хлопчик нічого собі не переламав, то принаймні дуже забився. Проте, коли я з материнською ніжністю оглянув легеньке тіло хлопчика, то не побачив жодних ран чи саден ні на лобі, ні на щоках.

Отже, обличчя не потерпіло від падіння, та очі були заплющені, хлопчина ніби спав. Пульс і дихання здавались нормальними, хоч і заслабкими. Так чи так, належало щось зробити; ніхто не міг мені пособити в цьому забутому людьми провулку.

Якби поблизу жили люди, я звернувся б до них по допомогу. Переніс би і хлопчика в чиюсь домівку, якась добросерда жінка поклала б його в ліжко, ми, б викликали «швидку допомогу» чи дільничного лікаря, й він оглянув би дитину.

Та чи могли жити люди в цих завалюхах? Навряд. Хіба що поодинокі і бездомні, які тільки розрегочуться, коли я запитаю, де в них телефон і чи можна покласти пораненого хлопчика в ліжко. До того ж, якщо вони там займаються чимось протизаконним, справа може обернутись іще гірше.

Саме в цю хвилину я помітив праворуч невеликий триповерховий будинок; він був у кращому стані, ніж інші: у вікнах рами й жодна шибка не розбита.

Вхідні двері прочинені… Спробую спершу зайти туди. Я почуватимуся спокійніше, коли знайду хоч якийсь притулок для хлопчика.

Та мені, сам не знаю чому, здалося, ніби я вже знаю, що буде далі: штовхнувши ногою прочинені двері, ввійду до цього незнайомого будинку, обережно несучи нерухомого хлопчика на руках. Всередині буде порожньо й темно. Проте, я помічу тьмяне світло, що проникатиме в коридор з другого поверху. Я повільно зійду дерев'яними сходами, вузькими й крутими, які порипуватимуть у тиші…

Я знав це. Я згадував… Я пам'ятав цей дім, пам'ятав з неймовірною точністю всі події, що вже, виходить, відбулися, через які я вже пройшов, учасником яких був… Але коли?

Сходи вели до прочинених дверей. У мороці, ніби чекаючи на когось, стояла висока струнка дівчина з дуже світлим волоссям. Вона була в білій сукні з легкої тканини, напівпрозорої, мов серпанок; на її зборках, що ледь-ледь гойдалися від протягу, якого, проте, тут не могло бути, гуляли відблиски блідого блакитного світла, що лилося не знати звідки.

На блідих вустах дівчини грала незбагненна, дуже ніжна усмішка. Великі зелені очі, ще більші в сутіні, дивно виблискували. «Немов з іншого світу», — подумав Сімон Лекер, побачивши дівчину.

І він нерухомо стояв, тримаючи в руках («ніби оберемок троянд для дарунку», — подумав він) маленьке непритомне хлоп'я. Зачарований і вражений, споглядав Сімон ту казкову з'яву, побоюючись, що вона раптом розвіється, мов дим, коли той загадковий протяг стане сильнішим; хоча в кімнаті не могло бути ніякого протягу, поділ її сукні тріпотів — «ніби бліде полум'я».

Минуло, безперечно, чимало часу (неможливо точно визначити, скільки саме), протягом якого Сімон намагався подумки скласти якусь фразу, що була б доречною за таких незвичайних обставин; нарешті, втративши надію сказати щось путнє, він вимовив прості, до смішного прості слова:

— Хлопчик упав і забився.

— Я знаю, — відповіла дівчина, але з таким виразом на обличчі, ніби слова Сімона линули з безмежного простору. Потім вона додала: — Добридень. Мене звуть Джін.

Її голос був ніжний і далекий, гарний і незбагненний, як і її очі.

— Ви фея? — запитав Сімон.

— Привид, фея, дівчина — як вам здасться кращим.

— Мене звуть Сімон Лекер, — мовив Сімон.

— Так, я знаю, — відповіла дівчина.

У неї була ледь помітна іноземна вимова, можливо, англійська. А може, то вчувалися співучі інтонації, притаманні сиренам або феям. Її усмішка стала трохи виразнішою і здавалося, що слова долинають звідкись іздалеку, з іншого часу, що вона перебуває десь у майбутті, де все, що тепер діється, вже минуло.

Вона розчинила двері, щоб Сімон зміг увійти. Граційним жестом випроставши руку з широкого короткого рукава сукні, вказала йому на старожитнє мідне ліжко, над яким висіло розп'яття, а з боків стояли два свічники із золоченої бронзи, блискучі, з багатьма свічками. Джін почала засвічувати їх повільно, одну по одній.

— Це ніби смертне ложе, — мовив Сімон.

— Всяке ліжко стає смертним ложем — рано чи пізно, — ледь чутно відповіла дівчина. Потім її голос зазвучав гучніше, і вона якось по-материнському промовила: — Як тільки ви покладете його на цю білу постіль, Жан засне сном без сновидінь.

— Отже, ви знаєте, що його ім'я — Жан?

— А як йому ще зватися? Яким іншим ім'ям ви ще хотіли б його називати? Всі хлопчики звуться Жанами. Всі дівчатка — Марі. Ви б знали це, якби були тутешнім.

Сімон подумки запитав себе, що вона має на увазі, кажучи «тутешній». Цей дивний будинок? Чи цю покинуту всіма забуту вулицю? Чи щось інше? Сімон дуже обережно поклав на смертне ложе нерухомого хлопчика, а Джін згорнула на грудях його руки, як це роблять тим, чия душа вже відлетіла.

Тіло хлопчика було безвільне, він ні на що не реагував. Очі широко розплющені, зіниці — нерухомі. Мерехтливий вогонь свічок відбивався в них, і це створювало враження, ніби зіниці неприродно скорочуються.

Джін нерухомо стояла біля ліжка і заспокоєно дивилася на хлопчика.

Майже нереальна у своєму легкому білому вбранні, вона скидалась на ангела, що оберігає сон дитини.

В гнітючій тиші Сімон мусив докласти чимало зусиль, щоб знову запитати в дівчини:

— Може, ви знаєте, на що він хворий?

— У нього, — відповіла вона, — гостре порушення пам'яті, іноді це викликає часткову втрату свідомості; це, зрештою, й доконає його. Йому потрібен відпочинок, інакше перевтомлений мозок швидко зноситься й нервові клітини відімруть од виснаження раніше, ніж тіло досягне зрілості.

— А що це за порушення пам'яті?

— Він надзвичайно точно пам'ятає все, чого ще не було, — те, що станеться завтра, чи те, що буде наступного року. А ви — дійова особа його хворої пам'яті. І коли він прокинеться, ви миттю щезнете з цієї кімнати, до якої, по суті, ще навіть не потрапили…

— Я потраплю до неї пізніше?

— Безперечно.

— Коли?

— Я не знаю певного часу. Але вперше прийдете до цього будинку в середині наступного тижня…

— А що буде з вами, Джін, коли він прокинеться?

— Я також щезну. Ми з вами зникнемо водночас.

— А куди потрапимо? Ми будемо разом?

— Ні, звичайно. Це суперечило б правилам хронології. Зрозумійте ж, ви спинитеся там, де маєте бути в цю мить, у вашому теперішньому, справжньому житті…

— Що означає «в теперішньому»?

— Ваше майбутнє «я» потрапило сюди помилково. Ваше теперішнє «я» за багато кілометрів звідси, здається, воно бере участь у зборах екологів, що виступають проти зусилля електронних машин чи чогось подібного.

— А ви?

— На жаль, я вже три роки як померла, отож нікуди не піду. Це лише хворий мозок Жана випадково звів нас у цьому будинку, бо я належу до його минулого, тоді як ви, Сімоне, — з його майбутнього існування. Тепер ви розумієте?

Та Сімон Лекер не зміг осягти — хіба лиш абстрактно — що все це і насправді означає. Щоб перевірити, чи це не чийсь — не його — сон, він вирішив із силою вщипнути себе за вухо. І відчув звичайний біль, цілком і реальний. Та про що це свідчило?..

Треба було боротися проти запаморочення, спричиненого плутаниною часу й простору. А може, ця примарна мрійлива дівчина — божевільна?.. Він поглянув на неї. Джін дивилася на нього всміхаючись.

— Ви вщипнули себе за вухо, щоб переконатися, чи це вам не сниться, — сказала дівчина. — Та справа не у вашому сні: це не вам сниться, це ви снитесь, а то зовсім інше. Та і я сама, хоч уже й померла, можу відчувати біль чи насолоду: це мої минулі страждання й радощі, і, згадуючи їх, цей хлопчик дає їм нове життя, бо вони трохи стерлися від часу.

Сімона охопили суперечливі почуття. З одного боку, ця дивна дівчина зачаровувала його й він боявся, що вона щезне; хай вона з царства тіней, та він хотів лишитися з нею. Водночас увесь цей абсурд дратував Сімона: йому здавалося, що дівчина вигадує ці нісенітниці, щоб покепкувати з нього.

Він спробував міркувати спокійно. Пригода, учасником якої він зараз був, могла належати до його чи хлопчикового майбутнього існування тільки за умови, що ці ж таки особи справді зустрінуться тут згодом, наступного тижня, скажімо. Але за нормальних умов це було неможливим, бо дівчина померла два роки тому.

Виходячи з того ж анахронізму все, що діялося тепер, не могло відбуватись у минулому житті Джін, бо він не зустрічався з нею живою.

Та раптом сумніви похитнули цей заспокійливий висновок… Блискавкою промайнув у голові Сімона спогад про зустріч із білявою дівчиною з блідо-зеленими очима, з легким американським акцентом… Цей спогад відразу розвіявся, зник так само несподівано, як і виник, але Сімон збентежився.

Чи, може, він на мить переплутав її з образом актриси Джейн Франк, гра якої справила була на нього глибоке враження? Це пояснення здалося Сімонові непереконливим, і його знову охопив страх, що хлопчик опритомніє і Джін розтане в нього на очах.

В цю мить Сімонові впала в очі одна річ, якої він, на диво, досі не помітив: вікна кімнати були завішені шторами. Штори були з важкої темно-червоної тканини, мабуть, дуже старої, бо вздовж складок уже попротиралась. Штори повністю затуляли вікна, що виходили на вулицю. Але чому серед дня?

Сімон замисливсь. А котра, власне, година? Раптом занепокоївшись, він підбіг до вікна, звідки не сочився жоден промінь світла — ні крізь штору, ні з боків. Сімон швидко відхилив одну штору.

Надворі виявилося зовсім поночі. Відколи? На небі не було ні зірок, ні місяця, завулок потопав у непроглядній темряві. У вікнах ледь видимих будинків не було жодного вогника — електричного чи будь-якого. Один-єдиний старовинний ліхтар, що стояв далеко праворуч, кидав на бруківку нешироке пасмо голубуватого світла.

Сімон пустив штору. Невже так швидко смеркло? Чи, може, «тут» час збігав за іншими законами? Сімон глянув на годинника і навіть не здивувався, коли побачив, що він стоїть. Стрілки показували рівно дванадцяту. Дня чи ночі?

На простінку між двома вікнами висів фотопортрет у чорній дерев'яній, рамці, з-за нього виглядала гілочка свяченого самшиту. Сімон придививсь уважніше, та світло від свічника було заслабким, щоб розгледіти обличчя зображеного там чоловіка, здається, у військовій формі.

Сімона охопило нестримне бажання роздивитись обличчя краще, ніби це раптом набуло для нього вирішального значення. Він швидко взяв один із свічників, повернувся до портрета й освітив його, знаючи наперед, кого там побачить…

Так, це справді було його власне зображення, жодного сумніву. Його було легко впізнати, хоча на фото він здавався трохи старшим, років на два чи три, через те здавався серйознішим і зрілим.

Сімон застиг. Тримаючи перед собою важкий бронзовий свічник, він не міг відвести очей од свого двійника, що, здавалося, ледь помітно усміхається йому трохи глузливо й дружньо.

На цій загадковій фотографії він був у формі військового мічмана. Форма відрізнялась од французької, у всякому разі — нинішньої. А Сімон ніколи не був ні солдатом, ні моряком. Фото було рудувате, кольору сепії. Папір, здавалося, пожовк від часу і вкрився маленькими сіруватими чи рудими цятками.

В нижній частині фотографії видніли два навкісні рядки. Сімон відразу впізнав власний почерк із нахилом наліво, як у лівші. Він тихо прочитав: «Моїм любим Марі та Жанові од тата».

Сімон Лекер обернувся: Джін нечутно підійшла й дивилася на нього усміхнено, майже ніжно.

— От бачите — це ваше фото. Таким ви будете за кілька років.

— Воно теж належить до хворої пам'яті Жана й стосується мого майбутнього?

— Звичайно, як і все, що ви тут бачите.

— Крім вас?

— Саме так. Адже Жан плутається в часі. Саме це заплутує й події.

— Ви щойно казали, ніби я прийду сюди за кілька днів. Навіщо? Що я тут робитиму?

— Ви принесете на руках непритомного маленького хлопчика. То буде ваш син.

— Жан — мій син?

— Він «буде» вашим сином, що підтверджується цією присвятою на фотографії. У вас буде також донька Марі.

— Але ж це абсурд! Я не можу стати за тиждень батьком восьмирічної дитини, яка сьогодні ще не народилася, хоча ви знаєте її вже протягом двох років!

— Ви справді мислите, як француз: у позитивістському, картезіанському дусі… Так чи так, я сказала, що ви прийдете сюди за кілька днів «уперше». А потім приходитимете часто. Можливо, навіть житимете в цьому будинку з дружиною й дітьми. Інакше навіщо тут це фото?

— Ви не француженка?

— Я була не француженка. Я була американка.

— Чим ви займалися?

— Була кіноактрисою.

— Від чого померли?

— Автомобільна аварія через несправність комп'ютера. Саме з цієї причини я тепер активістка організації, що бореться проти машин і комп'ютеризації.

— Як це «тепер»? Я думав, ви вже померли!

— Ну то й що? Ви ж теж померли! Хіба ви не помітили жалобної рамки і на своїй фотографії та гілочки свяченого самшиту, що оберігає вашу душу?

— А від чого це раптом я помер? Точніше, від чого я помру? — вигукнув у розпачі Сімон.

— Ви загинете на морі, — спокійно відказала Джін.

Це було вже занадто. Сімон зробив ще одне відчайдушне зусилля, аби вирватися з жахливого марення. Він подумав, що слід дати нервам розрядку — кричати, битися головою об стіну, щось розтрощити…

Він кинув свічника на підлогу й рішуче ступив до дівчини, яка зухвало знущалася над ним. Він обхопив її руками. Не думаючи опиратися, вона, мов білий осьминіг, огорнула його руками з чуттєвістю, на яку Сімон і не сподівався.

Як для привида, в неї була надто тепла й ніжна шкіра… Вона ступила до ліжка, звідки розбуджений шумом хлопчик, мабуть, утік. Розсипані по підлозі свічки й далі горіли, загрожуючи підпалити кімнату…

Це було останнє, що Сімон Лекер чітко побачив перед тим, як поринути у вир насолоди.

Розділ 8

Приїхавши торік до Франції, я випадково познайомилася з хлопцем мого віку на ім'я Сімон Лекер, який просив називати його Борисом, не знаю навіть чому.

Він одразу мені сподобався. Це був досить високий на зріст хлопець, навіть зависокий як на француза, але мав химерну уяву, завдяки чому сприймав: найбуденніші події повсякденного життя як дивовижні, неймовірні й романтичні. І пригоди, що трапляються хіба тільки у фантастичних творах.

Я відразу зрозуміла, що доведеться запастись терпінням, щоб спокійно, зносити його чудернацькі вигадки, я б навіть сказала — божевільні. «Якщо я палко його не покохаю, — подумала я першого ж дня знайомства, — я не зможу довго зносити його».

Наше знайомство було дуже дивним, та водночас і цілком звичайним — познайомилися ми завдяки одному газетному оголошенню. Обоє шукали роботу — неважку тимчасову роботу, що дозволила б заробити трохи кишенькових грошей. Він, як і я, був студентом, принаймні так він казав.

Отже, в тому коротенькому оголошенні, написаному в телеграфічному стилі, з більш-менш зрозумілими скороченнями, йшлося про «мол. чол. чи мол. жін.», що могли б «догл. 2 діт. — хлопч. і дівч.»: з ними треба було сидіти вечорами, забирати зі школи, водити до зоопарку тощо. Ми обоє прийшли в призначений час. Та більш ніхто не з'явився.

Той, хто давав оголошення, мабуть, роздумав або вже знайшов потрібну людину. Й сталося так, що ми з Сімоном прийняли одне одного за особу, яка дала оголошення.

Коли нарешті зрозуміли, що це помилка, і що автор оголошення просто підклав нам свиню (або «підкинув кролика», як кажуть французи), я була дуже розчарована. Та Сімон, не знітившись, удав, ніби не помічає непорозуміння, й заходився розмовляти зі мною так, ніби я вже його працедавець.

— Ви не проти того, щоб працювати під керівництвом дівчини? — запитала я. Він відказав, що навпаки, йому буде дуже приємно.

Відповідь «буде», а не, скажімо, «було б», і це означало, що він продовжує розпочату гру. Тоді я теж увійшла в роль, бо це було весело, до того ж він одразу здався мені приємним і гарним хлопцем.

Я навіть наговорила йому, що діти, яких він доглядатиме, не зовсім звичайні: вони належать членам терористичної організації, що висаджує в повітря атомні електростанції… Я не знаю, чому саме така дурниця спала мені на думку.

Потім ми пішли до бістро на проспекті неподалік, і Сімон пригостив мене бутербродом та кавою з вершками. Я хотіла була замовити піццу, та він заходився розповідати якісь небилиці й добалакався до того, ніби в цьому кафе готують отруєну їжу для шпигунів, яких слід ліквідувати.

А що кельнер у кафе був небалакучий, набурмосений і навіть справляв лиховісне враження, то Сімон почав твердити, що це радянський агент, на якого саме працюють оті двоє дітлахів.

Нам було дуже весело. Щоб кельнер нас не почув, ми перешіптувалися, ніби змовники чи закохані. Все нас тішило. Здавалося, начебто ми перебуваємо в якомусь своєму, особливому, надприродному світі.

Кава з вершками виявилася несмачною бовтанкою, та мій новий приятель з дуже серйозним виразом пояснив, що коли я питиму тільки чорну каву, то осліпну, бо в мене блідо-зелені очі. Він, звичайно, скористався нагодою, щоб зробити традиційний комплімент про мій «таємничий погляд» і про «неземний блиск» моїх зіниць.

Я повинна була зустріти на Північному вокзалі подругу Кароліну, що мала приїхати амстердамським потягом. Вокзал був недалеко. Сімон, звичайно, захотів піти зі мною й до того ж пішки. Втім, я мала б написати: «Сімон вирішив, що ми підемо пішки», бо його схильність до фантазування дивним чином поєднувалася з владністю.

Ми перебували в чудовому настрої. Сімон примудрявся на ходу вигадувати найрізноманітніші історії про місця, якими ми проходили, і про перехожих, що нам зустрічалися. Але він повів мене якимсь непростим шляхом, якого й сам до ладу не знав, — то був безлюдний провулок, начебто найкоротша дорога до вокзалу.

Зрештою ми остаточно заблукали. Я боялася запізнитись і витівки Сімона вже не веселили мене. Тому з великою радістю зупинила таксі, несподівана поява якого в цьому глухому провулку здалася мені благословенням долі.

Перед тим, як попрощатися зі своїм невдатним провідником, який відмовився їхати зі мною, посилаючись на безглузді причини, я все ж призначила йому побачення наступного дня, причому під умисне безглуздим приводом, а саме: продовжити екскурсію цим похмурим районом, де не було жодної пам'ятки, й саме від місця, де ми тепер прощаємося, тобто з середини цього довгого прямого провулка з похиленими парканами й напівзруйнованими мурами, саме від он того вже наполовину розваленого будинку, що буде орієнтиром.

А що я побоювалась не знайти цього місця, то ми домовилися зустрітись: у бістро, де вже сьогодні були. Може, пиво там виявиться кращим, ніж кава з вершками.

Та водій таксі поспішав, твердячи, нібито машина заважає рухові; це було цілковитим безглуздям, бо там взагалі не було руху. Час прибуття потягу наближався, і ми з Сімоном швидко попрощалися. В останню хвилину він вигукнув номер телефону, на який йому можна дзвонити: 765–43–21.

Сівши до машини, старої й ще занедбанішої, ніж таксі в Нью-Йорку, я згадала, що кузов пофарбований у звичний для мене яскраво-жовтий колір, який, проте, вкрай рідко трапляється у Франції. Проте Сімона він тоді зовсім не здивував.

Потім, поміркувавши, я з подивом подумала: яким чином оте таксі опинилося на нашому шляху, адже таксисти не шукають пасажирів у безлюдних місцях; поява машини здавалася тепер більш ніж дивною, я не могла нічого зрозуміти…

Моє занепокоєння посилилося, коли я помітила, що водій повернув дзеркальце над лобовим склом таким чином, щоб спостерігати за мною, а не за дорогою позаду. Коли в тому прямокутному дзеркальці я перехопила його погляд, водій навіть не відвернув очей. Його обличчя було важке й несиметричне. А вираз здався лиховісним.

Збентежена поглядом його глибоко посаджених чорних очей, яких він не зводив з мене (невже настільки добре знає цей лабіринт провулків, що може так швидко їхати, майже не дивлячись на дорогу?), я запитала, чи далеко до Північного вокзалу. Його рот скривився в жахливому тику, що міг бути вимушеною усмішкою, і він повільно відповів:

— Не турбуйтеся, скоро доїдемо.

Це просте речення він майже прогарчав. Людина полохлива вже давно і б перелякалась. Я також занепокоїлася, та відразу дорікнула собі за надмірну підозріливість: певно, це мені передалась гарячкова уява Сімона.

Коли ми з Сімоном прощались, я вважала, що Північний вокзал десь зовсім поряд. Проте таксі вже досить довго їхало вулицями, яких я не впізнавала і які нагадували віддалену околицю.

Потім таксі раптом звернуло за ріг, і ми опинилися перед знайомою всім будівлею Північного вокзалу. Біля тротуару, там, де таксі зупиняються, щоб висадити пасажирів, мене чекав Сімон.

Він церемонно відчинив дверцята й, мабуть, сам заплатив водієві, бо той миттю поїхав геть на великій швидкості. Коли ж це Сімон устиг розрахуватися з ним?..

Втім, я була геть ошелешена несподіваною появою Сімона. Він щиро всміхався, мов дитина, якій удався жарт. Я запитала, як він тут опинився.

— Йшов навпростець, — відповів він.

— Пішки?

— Звичайно. Я чекаю вже хвилин десять.

— Не може бути!

— Але це так. Ви витратили неймовірно багато часу, щоб подолати таку коротку відстань. Тепер ви вгавили й потяг, і свою подругу.

На жаль, це була правда. Я спізнилася майже на десять хвилин і вже не знала, як розшукати Кароліну. Піти до виходу з тієї платформи, куди прибув поїзд?

— Якщо хочете знати мою думку, — мовив Сімон, — водій навмисне вас катав, аби більше накрутити. Ви так затрималися, аж я вже був подумав, що взагалі не приїдете: жовті таксі завжди використовують для викрадень, це вже стало традицією. Надалі будьте обережніші: так у Парижі щодня щезає добрий десяток гарних дівчат. Решту свого короткого життя вони проведуть у розкішних будинках розпусти Бейрута, Макао чи Буенос-Айреса. Минулого місяця саме викрили… — Раптом, ніби згадавши про щось нагальне, Сімон урвав, не закінчивши своєї чергової вигадки, і швидко сказав: — Даруйте, мені треба йти. Я й так забарився… Отже, до завтра.

Він промовив ті слова тихим таємничим голосом, ніби не хотів, щоб їх почув якийсь випадковий шпигун. Я відповіла «До завтра!», а він бігом зник у натовпі.

Я обернулася в бік платформи й побачила Кароліну, яка, широко всміхаючись, йшла просто до мене. На мій подив, вона тримала за руку дуже гарну біляву дівчинку років семи чи восьми.

У правій руці Кароліна несла валізу, тож відпустила руку дівчинки, щоб помахати мені. через голови численних перехожих гукнула:

— Бач, як ти мене зустрічаєш! Забула про все через того хлопця!

Вона підбігла і обняла мене як завжди, не стримуючи емоцій. Дівчинка дивилася на нас, як скромна й вихована людина, яку ще не відрекомендували.

Я сказала Кароліні:

— Так, я трохи спізнилася, пробач. Я тобі поясню…

— Нема тут чого пояснювати. Я ж бачила — ти стояла з гарним хлопцем. А це Марі — дочка мого брата Жозефа і Жанни. Мене попросили привезти її з Амстердама до батьків.

Дівчина старанно зробила складний і дуже церемонний реверанс (такого, мабуть, років п'ятдесят чи сто тому навчали шляхетних дівчат). Я сказала:

«Добридень, Марі», — а Кароліна, як завжди багатослівна, провадила:

— Вона була на канікулах у тітки, ти її знаєш: це Жаннина сестра, що вийшла заміж за російського військового моряка. Я тобі вже розповідала про нього: його звуть Борис, коли його корабель заходив до Гааги, він попросив політичного притулку.

Розважливим тоном дорослої людини, вживаючи звороти, не притаманні дітям її віку, Марі прокоментувала:

— Насправді дядько Борис зовсім не політичний біженець. Він радянський агент, що під виглядом дисидента виконує місію, мета якої полягає в підбурюванні та дезорганізації працівників атомної промисловості.

— Ти сама до цього додумалася? — зі сміхом запитала я.

— Звичайно, сама, — впевнено відповіла Марі. — Я бачила в нього шпигунський номер, витатуюваний на лівому зап'ястку синім кольором. Він приховує його під шкіряним ремінцем, якого носить начебто для захисту сухожилля. Та це неправда, бо він ніколи не піднімає тягарів.

— Не слухай її, — сказала Кароліна. — Марі ввесь час вигадує абсурдні науково-фантастичні, шпигунські чи містичні історії. Теперішні діти читають багато фантастики.

В цю мить я помітила чоловіка, що стояв неподалік, у ніші вокзальної стіни, й дивився на нас із надзвичайною цікавістю. Мені спочатку здалося, що його увагу привертала саме Марі.

На вигляд чоловік мав років сорок чи трохи більше, його сірий костюм — трійка класичного крою — здавався старим, потертим, давно не прасованим, а сорочка й краватка — несвіжими, ніби він цілу ніч проспав сидячи в потязі.: В руках чоловік тримав чорну шкіряну валізку, яка чимось нагадувала лікарський саквояж.

Раптом я пригадала: це ж водій того жовтого таксі, що привіз мене на вокзал. Він викликав у мене таке гостре відчуття відрази, що я аж почервоніла.

Я відвела від нього погляд, та за якусь хвилину знову позирнула.

Він так само стояв і дивився в наш бік. Схоже, зацікавився Кароліною. Я, певне, забула сказати, що вона дуже гарна: висока, струнка, з коротким білявим волоссям і м'якими, хоча й трохи хлопчачими рисами обличчя. Дуже схожа на актрису Джейн Франк. Кароліною завжди цікавилися чоловіки будь-якого віку.

Мушу зізнатися ще ось у чому: всі кажуть, ніби ми з нею разюче схожі, і нас беруть за сестер, навіть близнючок. Часто друзі Кароліни зверталися до мене, вважаючи, що говорять із нею. Якось з нами трапилася дивна пригода…

Кароліна урвала ці мої думки.

— Що з тобою діється? — стурбовано мовила вона, придивляючись до мене. — Ти раптом так зблідла, ніби побачила страхіття.

Марі, розгадавши причину моєї схвильованості, голосно пояснила своїй тітоньці:

— Відтоді як ми вийшли з вагона, за нами стежить якийсь тип, отой, що стоїть під стіною, а в його валізці повно ножів. Це, звичайно, статевий збоченець, я відразу здогадалася.

— Говори тихіше, — пробурмотіла Кароліна, нахиляючись до дівчини й ніби розправляючи прим'яті складки її платтячка, — він може почути.

— Нехай чує, — відповіла Марі, не стишуючи голосу. — Для того він там і стоїть.

Вона несподівано показала йому язика, а тоді зобразила на обличчі янгольську усмішку. Кароліна безтурботно розсміялася й лише задля годиться зробила Марі зауваження.

Потім Кароліна сказала:

— Мабуть, Марі має рацію. Здається, цей тип їхав у нашому вагоні. Ввесь час стовбичив у коридорі. А помітила я його ще в Амстердамі.

Знову глянувши в бік підозрілого чоловіка з чорним саквояжиком, я ще дужче здивувалася, бо він дивився вже не на нас, а на якогось сліпця, що наближався до нього, постукуючи по асфальті ціпком з металевим наконечником..

Це був високий білявий хлопець років двадцяти — двадцяти п'яти, в елегантній куртці з тонкої кремової замші, з-під куртки виглядав яскраво-голубий светр. Масивні темні окуляри приховували його очі. Вів його за ліву руку хлопчик років дванадцяти.

Я на мить уявила собі, хоч це й було зовсім неймовірно, що знову прийшов Сімон Лекер, перебравшись у сліпого. Звичайно ж, придивившись краще, я пересвідчилася, що то не він; просто в Сімона були такі самі хода, одяг і і зачіска.

Підійшовши до типа в зім'ятому костюмі й з лікарським саквояжем, сліпий та його поводир зупинились. Але ніхто не виказав жодних ознак знайомства, не прохопився жодним словом чи рухом. Вони просто стояли один проти одного — та й годі.

Потім, повільно й незграбно, наче механічні ляльки, всі троє обернулися в наш бік. І знову завмерли, ніби покам'яніли, схожі на три статуї — білявий хлопець з напівсхованим за чорними окулярами обличчям, хлопчик ліворуч від нього й дивний чоловік у сірому м'ятому костюмі — праворуч.

Погляди всіх трьох були спрямовані на нас, навіть сліпий, я цього певна, дивився з-за своїх величезних окулярів. Худеньке обличчя хлопчика було дуже бліде, аж примарне. Неприємні риси сірого чоловічка закам'яніли в жаскому вищирі. Всі троє раптом здалися мені такими страшними, що я ладна була заволати, щоб прокинутися від моторошного сну.

І таки справді, мов у кошмарі, я безгучно закричала. Чому Кароліна мовчить? Чому не втрутиться Марі, щоб з легкістю дитини, яка не боїться старших, порушити ці чари? Чому вона не рухається, ніби теж зачарована?

Почуття небезпеки було таке сильне, що я мало не зомліла. Аби перебороти жах, спробувала зосередитися на чомусь іншому. Та на думку мені спадала тільки чудернацька розповідь Сімона, яку я чула від нього за годину чи дві перед тим.

Він твердив, ніби я не справжня жінка, а досконала електронна машина, сконструйована доктором Морганом, який проводить на мені різноманітні досліди, щоб перевірити можливості. Мовляв, Морган піддає мене різним випробуванням, спостерігаючи за моєю реакцією через своїх агентів, причому деякі з них теж роботи…

А рухи цього вдаваного сліпого, що ніби випадково опинився тут, хіба вони не були незграбно механічними? А ці дивні окуляри, розмір яких здавався мені страхітливим, безперечно, прикривали не очі, а складний прилад спостереження, може, навіть випромінювання імпульсів, що попри волю впливали на моє тіло й мою свідомість. А отой хірург-таксист — хіба це не сам доктор Морган?!

Не знаю, яким дивом натовп на пероні розсіявся — просто нікого не лишилось. Я з неймовірним зусиллям відвернула голову від тих трьох, що гіпнотизували мене, й з надією поглянула на Марі й Кароліну…

Та вони також дивилися на мене крижаними, нелюдськими поглядами.

Вони були не на моєму боці, а на їхньому, всі об'єднались проти мене… Я відчула, що ноги піді мною підтинаються, свідомість тьмариться і я лечу в запаморочливу порожнечу.

Цього ранку я прокинулася з важкою головою і з таким присмаком у роті, ніби звечора перепила чи наковталася снодійних ліків. Але це було не так…

Та що ж саме трапилося вчора ввечері? Я мала зустріти на вокзалі Кароліну, але щось стало мені на заваді… Не могла пригадати, що саме.

Один образ, однак, зринав у пам'яті, та я не здатна була пов'язати його з певною подією. Це був спогад про велику кімнату з розрізненими меблями — продавленими стільцями, старим металевим ліжком, — такі, як правило, складають на горищах старих будинків.

Потім я згадала про газетне оголошення, що його прочитала мені по телефону Кароліна, коли дзвонила, щоб повідомити про час прибуття потяга.

А що я шукала якоїсь роботи, що дала б мені змогу трохи доповнити свій бюджет, то й вирішила піти за адресою, вказаною в тому дивному оголошенні з якогось екологічного тижневика. Але сьогодні я прокинулася так пізно, що мусила поквапитись, аби встигнути на призначений час.

Я прийшла рівно о пів на сьому. Вже майже стемніло. Двері до будинку були незамкнені, і я ввійшла.

Навколо — жодного звуку. У тьмяному світлі, що просотувалося крізь і брудні шибки вікон, я ледь-ледь бачила речі, які мене оточували; вони громадилися довкруг у цілковитому безладді і, певне, були вже ні на що не придатні.

Коли очі трохи звикли до сутіні, я врешті помітила навпроти себе якогось чоловіка. Він стояв нерухомо, тримаючи руки в кишенях плаща, дивився на мене й не озивавсь ані словом, не робив жодного поруху назустріч.

Я рішуче ступила до нього…

ЕПІЛОГ

На цьому оповідь Сімона Лекера уривається.

Я кажу саме «оповідь Сімона Лекера», бо ніхто — ні в нас, ні в поліції, — не вважає, що розділ 8, написаний від першої особи жіночого роду, належить не йому: він вочевидь є невід'ємною частиною цього твору як із мовного погляду, так і з погляду логічного розвитку сюжету.

Сімон — і всі це підтверджують — прийшов, як завжди, на заняття до французько-американської школи на вулиці Пасе і в четвер 8 травня, в другій половині дня. «Він здавався занепокоєним», — говорили на слідстві деякі учні. Але більшість при цьому додавала, що в нього завжди був трохи занепокоєний вигляд.

Та несподівано щира усмішка щезала, губи миттю втрачали чуттєву привабливість і ставали блідими й тоненькими; здавалось, очі вмить западають, зіниці темніють… І він рвучко обертавсь, ніби назустріч ворогові, що підступно скрадався ззаду… Та ззаду нікого не було, й Сімон поступово вертався до звичайного стану, викликаючи подив. Він і сам у такі хвилини здавався розгубленим, ніби віддалявсь на тисячі кілометрів чи навіть світлових років. І швидко прощався, бурмочучи якісь недоладні, непевні, ледь чутні слова вибачення.

У п'ятницю 9 травня він не з'явився на роботу. Це нікого не стурбувало: щоп'ятниці заняття починались надвечір, вони були останніми на тижні, й більшість учнів, особливо навесні, вважали їх необов'язковими; те саме часом траплялось і з молодими вчителями.

Він не прийшов ні в понеділок, 12-го, ні у вівторок. Телефону вдома не мав. У середу заступник директора звернувся до учнів із проханням піти на Амстердамську вулицю, щоб поцікавитися станом здоров'я «Яна», який, можливо, тяжко захворів і не зміг попередити про це. Добровільний посланець нікого там не застав. Ніхто не відповідав ні на стук, ні на дзвінки. Жоден звук не долинав із квартири. В четвер 15 травня було Вознесіння. У п'ятницю дирекція школи повідомила поліцію. Двері кімнати Сімона Лекера було виламано близько дванадцятої дня, в присутності комісара поліції.

Інспектор пересвідчився, що і в кімнаті, і в туалеті все в порядку; того ж висновку дійшли й наші агенти, коли оглядали помешкання на два дні раніше (вони, звичайно, мали ключа). Не виявлено ні слідів боротьби, ні ознак несподіваного візиту чи втечі. Дев'яносто дев'ять сторінок машинописного тексту (покладені нами на місце після зняття копії) були єдиною обставиною загадкового зникнення.

Та інтерес до цього тексту значно зріс у неділю 18 травня, коли близько 19-ї години в покинутій майстерні неподалік Північного вокзалу було знайдено тіло невідомої жінки років двадцяти. Смерть сталася не більш як за годину, чи навіть менше, до огляду майстерні.

При жертві не було жодного документа, що допоміг би встановити її особу. Але зовнішній вигляд, убрання, положення тіла на підлозі та й саме і місце точно відповідали описові з 6-го розділу оповіді Сімона Лекера. Як і зазначалось, кров біля тіла виявилася штучною. Лікар заявив, що на тілі немає жодних ран чи зовнішніх ушкоджень, отож причина смерті лишається незрозумілою. Проте, не було сумнівів в тому, що це — вбивство, а не природна смерть.

Усі дальші спроби встановити особу молодої жінки досі лишилися марними: ніхто у Франції не заявив про зникнення такої жінки. Зважаючи на близькість того місця до вокзалу, пошуки тепер буде перенесено до Антверпена чи Амстердама.

Іще одна обставина заінтригувала поліцію: більш ніж дивна схожість (зовнішній вигляд, обміри, риси обличчя, колір очей та волосся тощо) між Сімоном Лекером і мертвою дівчиною. Факт настільки всіх спантеличив, що виникла думка, ніби це одна й та сама особа: чарівний викладач французько-американської школи був просто перевдягненою в чоловіка жінкою. Та цю привабливу гіпотезу було відкинуто, бо шкільний лікар за два тижні до зникнення оглядав Сімона й засвідчив його належність до чоловічої статі.

Цей лікар — доктор Морган — лікував Сімона від хвороби зору, причому, здається, досить гострої, можливо, нервового походження. Хворий твердив, що страждає від постійного погіршення зору.

Доктор Морган захоплювався психоаналізом і подумав, що йдеться про звичайнісінький едіпів комплекс. Та пацієнт із сміхом відповів, що йому нема чого робити в Кельні. Цей безглуздий жарт спантеличив доктора й породив нові припущення. Не виключалося, що пацієнт був просто симулянтом, але й таке припущення не мало підстав.

З усіх дійових осіб, що з'являються в оповіді, принаймні одна існує насправді. Це маленька Марі. Вирушивши від покинутої майстерні, слідчі легко знайшли кафе, в якому не подавали піцци. Поліція стежила за цим закладом кілька днів. Маленька Марі в сукенці зразка 1880 року ввійшла до кафе 21-го ввечері (як з'ясувалося пізніше — щоб сплатити борг). Коли вона вийшла, інспектор рушив за нею. Він дійшов до провулку Верценгеторіга. В середині того довгого прямого провулку в подію втрутилися наші люди. Без шуму перепинивши занадто допитливого слідчого, вони повернули його до відправної точки.