Львів. Вишні. Дощі [збірка] Анна Хома

Нова збірка від улюблених авторів — про неймовірне кохання і красу весняного Львова. Коли природа пробуджується після зимового сну, люди переживають разом з нею: повороти долі, несподівані зустрічі, нові відчуття… Дощі розказують старій бруківці підслухані на небі думки та побачені на землі історії про жагучу пристрасть; вони захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду й підлість. Знайте, що особливі львівські вишні-морелі теж мають душу. Вони творять дива, поєднуючи людські долі!

Львів. Вишні. Дощі

Збірка

Дякую кожному з вас, хто читає ці рядки, перед тим залюбившись у наші попередні збірки. Дякую редакторам і видавництву КСД за те, що повірили в задум «Львів. Кава. Любов», а згодом у «Львів. Смаколики. Різдво» і так красиво та грамотно з різних позицій, не лише літературної, його втілили. Окрилені успіхом попередніх видань, автори вирішили писати й далі, за що їм теж уклінно дякую!

Життя вельми пришвидшилося у наш час — ми встигаємо зробити купу справ, про які у минулому навіть не можна було й мріяти. Ми постійно поспішаємо, біжимо й не встигаємо: вчасно подякувати, де треба — всміхнутися, сказати добре слово або просто не бовкнути щось, коли можна було й промовчати, якби був час подумати. Перевага книги — у ній завжди є місце і час. У ній завжди можна знайти ту зайву хвилину, і навіть годину, і день, коли зупинишся, подумаєш, проаналізуєш, відчуєш до найглибшої западинки свого єства і зрозумієш суть того чи іншого явища, повз яке проходиш-пробігаєш у реальності.

Даремно закидати тому, хто живе і творить у Львові, що він ним захоплений. Натомість усі, хто бував у місті Лева, а найбільше ті, хто тут живе, знають про його єдину ваду. І це не бруківка, яка радше додає йому особливості й вишуканості, і не подекуди обшарпані фасади будинків, які й у Римі на кожному кроці. Це банальність, яка зробила б його ідеальним, та мудра природа зберігає баланс. Місто позбавлене великої водойми. Навіть маленького потічка немає поблизу. І влітку, коли спека душить і виснажує, вичавлює бадьорість і ранковий запал, то мрієш про море, про прохолоду тіні, про краплинку дощу, ковток води, соку або кави глясе — знову ж, місцевий винахід… Та Львів вабить і чарує будь-коли, будь-кого, а особливо його творчих мешканців, тому на цих сторінках ви знову зустрінетеся з улюбленими авторами, які знають, чим притягує місто. А також познайомитеся з новими, твори яких, сподіваюся, теж припадуть вам до душі. Бо кожен з нас вкладає часточку себе у те, що пише.

Наша нова колективна праця цього разу не просто оспівує красу і неповторність Львова, вона знайомить з особливою львівською говіркою, особливими назвами, які так різняться від загальновживаних по Україні. Усім відомі абрикоси-морелі у Львові трансформувалися у вишні-морелі. Назва, яка зазвичай пов’язується з абрикосами, у Львові асоціюється із солодкими, м’ясистими плодами абсолютно неймовірного гематитового кольору. І мало кому відомо, що розмножилися вони з садів пана Ернеста Кортума, губернського радника, який заклав їх ще за часів Австро-Угорщини. Принаймні так говорить давня легенда. Це місце — Кортумова гора на Клепарові — багате на історичні події та знакові імена. Але саме морелі — ягоди кохання — привернули нашу увагу своєю оригінальністю у назві, що так пахне суто львівським ароматом і смаком.

Тож приємного вам занурення у «Львів. Вишні. Дощі», бо який же Львів без дощу?

Щиро ваша, Ніка Нікалео

Дара Корній

Львівські зливи

Дощ не просто падав з неба, він опустив на львівську бруківку свою важку сіру завісу і не поспішав її забирати. Оксана притулилася щокою до стіни кам’яниці, вкотре пошкодувавши, що не прихопила з собою парасольку. Її, не львів’янку, попереджали, що навіть коли за вікном розкішна безхмарна та безвітряна погода, не варто піддаватися омані. Все може за мить перемінитися. Бо зараз початок травня — на часі сезон дощів. До того ж це Львів, де сезон дощів триває ледь не цілорічно.

А яке веселе та миле вранці було сонце! У небі — й натяку на хмаринки. Бодай однієї, найзухвалішої, не видко. Не послухалася, парасолі не взяла. І маєш — уже вдруге за день. Перша злива застала її в кав’ярні, і навіть приємно було спостерігати з вікна, як шаленіє негода, як змоклі перехожі поспішають заховатися від дощу під дахівками будинків, застрибуючи в під’їзди, забігаючи у крамнички та кнайпочки.

Львів — місто, яке вміє закохати в себе з перших звуків. Навіть якщо ти лишень слухаєш оповіді про нього. Оксану на це побачення зі Львовом привело кохання. Точніше, її закохане серденько. Досі закохане. Закохане в чоловіка, у львів’янина, який тут живе і ніколи не стане рідним. Тому що так склалися обставини. Як він красиво говорив про своє місто! І з кожною оповіддю росло відчуття, що вона таки мусить його побачити, цей легендарний Львів, мусить пройтися старими вуличками, вимощеними бруківкою, послухати, як доладно та мелодійно звучать дерев’яні сходи в старих кам’яницях, вдихнути аромату щойно змеленої кави на площі Ринок, зійти на Високий Замок, видряпатися на оглядовий майданчик Ратуші чи храму Ельжбети, поблукати старими скверами, Стрийським парком, ветхими церквами, модними кав’ярнями і, можливо, музеями, якщо, звісно, на це вистачить часу…

Оксана завжди себе вважала домашньою кішечкою, яка від власного обійстя відходить ненадовго, лишень для того, щоб переконатися — вдома все ж найкраще. За все своє життя далі Гайсина дівчина майже не виїжджала. Поїздки на сесію до Вінниці не рахувалися. Оксана навчалася на заочному у Вінницькому кооперативному інституті та двічі на рік по тижню бувала там. Місто їй здавалося затишним, тихим, спокійним, неквапливим. Зелені парки, широкі вулиці, вимучений людьми та літами Південний Буг робили його дуже комфортним для проживання. Цим Вінниця нічим не відрізнялася від її рідного Гайсина. Хіба що вдома галасу менше, машини мчать не так шалено, будинки не такі високі, люди простіші і повітря набагато чистіше. Музеї та театри вони з одногрупницями обійшли ще в першу сесію. Чогось такого, щоб повторити ці походеньки, Оксана не побачила. Може, тому, що не вважала себе ані знавцем та поціновувачем історії, ані великим театролюбом. Тому вислів «всюди добре, а вдома найкраще» ще раз утвердився в Оксаниній голові як аксіома. І коли одного разу їй запропонували мандрівку в Хмельницький, «туди-назад» — подивитися місто, людей-музеї-церкви і так далі, вона відмовилася. Вдома таки почувалася найліпше. І раптом оце сама себе здивувала. І маму здивувала, і навіть свого працедавця. Віктор Олегович звів угору свої кошлаті брови та прогудів: «Відпустити тебе у Львів? Куди-куди? Ого! Звичайно, їдь. Бо наступного разу з твоїми темпами років десять чекати доведеться».

Василь з’явився в її житті наче випадково. Але чому тоді, щойно він зайшов у вузькі двері крамнички, де вона працювала, серце забилося часто-часто й усмішка сама собою приклеїлася до вуст? Вона цього не знала. Вчені кажуть, що виною всьому феромони. Такі маленькі біологічно активні речовини, що їх виділяють усі на світі живі організми. Одні феромони нас притягують, інші — відштовхують. Тож недарма є люди, які без слів, а просто зовнішньо нас ваблять. Навіть якщо ми знаємо про них якісь ганебні речі. А є й такі, що відштовхують навіть тоді, коли вчинки їхні найблагородніші.

На першому поверсі торговельного центру, де Оксана працювала і який всенький належав її шефові Віктору Олеговичу, місцевому магнату, містилася крихітна кав’ярня. Там і справді варили добру каву. Може, тому, що власник був справжнім турком і знався на каві, а може, тому, що це робила машинка, а той, хто працював за нею, все виконував чітко за інструкцією. Оксана не дуже розуміла палку любов деяких містян до цього смоляного гіркого трунку. Та хоч як там було, але до кав’ярні з усього міста стікалися любителі пахучого напою й аншлаг був беззмінним, особливо в обідню пору.

Саме під час обідньої перерви у двері її крамнички увійшов високий, стрункий, чорнявий юнак. Був убраний у зелену спецівку, з кишень стирчали робочі рукавиці. У кожній руці тримав по горнятку кави. Одне поставив перед Оксаною, по-змовницьки підморгнув і проказав:

— Мене звати Василь. Так сі стало, дорога… — зробив паузу, уважно прочитав ім’я на її бейджику і продовжив: — Тож, чарівна Ксеню, давайте знайомитися. І почнемо, мабуть, з кави.

Ось так вони познайомилися. Унизу, в кав’ярні, всі столики, звісно, були зайняті. І приятель Василя від кави відмовився, бо що то за задоволення — пити каву стоячи та похапцем. Тож Василь повештався торговим центром у пошуках якогось приємного місця, де спокійно можна помедитувати та випити каву. І знайшов. Розговорилися. Василь — львів’янин, і в Гайсині, разом із бригадою свого вуйка Ростика, будує готельний комплекс для її шефа.

— А ви знаєте, Ксеню, — несподівано Оксані сподобалося, що хлопець так її називає. — А каву пити Європу навчив українець. Не вірите? Бігме, не дурю. Думаю, що про Юрія Кульчицького, українського шляхтича та австрійського дипломата, ви чули? Не чули? О, то я вам розповім. Давно то було. Ще в ХVІІ столітті у Відні. Хлопака з Самбірщини, Юрко Кульчицький, тоді трішки підсобив віденцям у війні. Допоміг зняти облогу з міста. Кажуть, що під час облоги Відня турками, коли ситуація в місті загострилася, почалися хвороби й не вистачало харчів, то Юрій Кульчицький зголосився пробратися через табір турків, щоб зв’язатися з герцогом Лотаринзьким Карлом V та попросити про допомогу. Мудрий був чолов’яга, знав багато різних мов, у тому числі й турецьку. Перебраний на турецького купця, разом зі слугою- сербом пізнього вересневого вечора через одну з західних брам міста вирушив у подорож. І, знаєте, яке дивацтво з ними трафилося? Прикра дощова погода. Тобто це не дивацтво, але звідси все почалося. Бо турецький ага, побачивши, як вони змокли, чемно запросив їх до свого шатра обсохнути. Під час розмови вони наплели нісенітниць про те, що нібито торгують виноградом, і їм повірили. І навіть більше — ага розповів мандрівникам, як уникнути пасток та небезпек. Звісно, він пригостив їх кавою. Напій Кульчицькому дуже сподобався. Ага радо поділився секретами його приготування. На ранок мандрівники вирушили далі в дорогу. В результаті все вдалося. Відень було врятовано. А вдячні містяни визнали Кульчицького героєм. Міська рада нагородила Юрія Кульчицького чималою сумою грошей, подарувала будинок, відзначила його подвиг срібною медаллю. А із трофеїв, здобутих у турків, Кульчицькому віддали 300 мішків кави, знайдених у захопленому таборі паші Кари Мустафи. Пан Кульчицький доволі просто розпочинав свій кавовий бізнес. Він варив напій та розносив його вулицями Відня, пропонуючи всім охочим. Правду кажучи, спочатку цей божественний напій не дуже подобався містянам, бо від тої гіркоти їм сльози з очей текли. Як уже вони кривили пички! Аж поки підприємливий галичанин не здогадався класти до напою цукор чи забілювати його вершками або молоком. І до сьогодні у нас у Львові люблять приказувати: «Цукор зробить каву несмачною, якщо забудеш його туди покласти». Згодом Юрій Кульчицький відкрив у Відні першу кав’ярню «Під синьою пляшкою». З часом вона перетворилася на найвідомішу в місті. Колориту кав’ярні додавало те, що пан Кульчицький і його обслуга були зодягнені у турецьке вбрання. То що, приїдете, Ксеню, до Львова на каву? Поп’ємо з вами отої самої віденської кави, за рецептом самого Кульчицького, і посидимо у його товаристві. Не вірите? Та я про пам’ятник. Його у Львові тому пану поставили. Із вдячності за каву.

Василь поводився з Оксаною як давній приятель. Обідня пора, кава, гарна історія і тільки… За тиждень Оксана почала звикати до постаті молодика в обідню пору. Василь був фантастичним оповідачем. І дякуючи цьому Львів поступово ставав якщо не рідним, то дуже-дуже близьким — точно. Одного дня вона несподівано познайомилася навіть з бригадиром Василя, тим самим вуйком Ростиком. Пан Ростик шукав шефа, а Василь у той час звично пив коло Оксани свою каву. Чолов’яга здивовано витріщився на дівчину:

— О, на, маєш! Я Віктора Олеговича шукав, а Василя Невтухату знайшов. Холєра! Він тут кавусю попиває, а мені каже, що має обідню прогулянку. То ти місцевих дівчат зваблюєш, голубе?

Бригадир рентгеном прошив Оксану. Та зашарілася. Василь невдоволено процідив крізь зуби:

— Ну, і що не так, вуйку? То Оксана — моя місцева знайома. Гарна і розумна дівчина. Ми розмовляємо, розумієте? Я її не зваблюю. І не думав. І що ви всі від мене хочете? Мати виховує, батько нотації читає, тепер от ви. Наче з немовлям, чесне слово.

Василь сердито поставив горня на прилавок і вийшов швидким кроком з крамниці.

— Ой, вибачте, — пролепетала невпопад Оксана.

— А ви тут до чого? Він мій небіж, рідня. Син моєї сестри, от і няньчуся тепер, соплі підтираю. Непоганий хлопець, трохи з птахом, правда, в голові. Але будьте обережною з ним, Оксано. Ви — гарна дівчина. Не закохайтеся. Баламут. Вам тут жити, а він — перекотиполе. Завтра — тут, післязавтра у Варшаві чи Відні.

Оксана змовчала. Вона, напевне, не все знала про Василя. Баламут, перекотиполе, Відень, Варшава, районний Гайсин? Така дивна географія мандрів. А як дізнатися більше, якщо він не розповідає? Згідливо кивнула до чоловіка і втупила очі в горнятко. Можливо, вуйко і розповів би Оксані більше про Василя, та до крамниці увійшов новий покупець і дівчина подалася його обслуговувати.

Після цього випадку Василь на тиждень зник. Потім не було Оксани — мала вихідні. Дівчина встигла скучити і за Василем, і за його розмовами, і навіть за кавою. З’явився Василь після її вихідних, з кавою в руках та з гарним настроєм на додачу. А настрою додавала нова цікава бувальщина про Львів. Цього разу про унікальну каплицю Боїмів, котра розташована у самому серці Львова.

— Коли дивишся на неї, Ксеню, то таке відчуття, наче традиційну каплицю вивернули й іконостас опинився назовні. Бо фасад повністю вкритий різьбою, внизу леви з кляпами кілець у мордах, вигадливі квіти, а на вершечку сидить на якомусь ослінчику зажурений Христос. Львівські легенди стверджують, що родина Боїмів могла підземним ходом дістатися зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці.

Того вечора, крім історії про каплицю Боїмів та вечірньої, а не обідньої кави, Оксана від Василя отримала ще два подарунки — маленький букетик волошок, який хлопець весь час тримав під сорочкою і вручив Оксані, вже коли вони прощалися, та несміливий поцілунок в губи і слова: «Пробач за все. Такі, як ти, вартують справжнього»…

Вона промовчала. Стояла заніміла та приголомшена. Хто вона для нього? Хто? І за що вона має пробачити? За те, чого не було? За те, що, не хотячи, викликав у її серці щемку хвилю?

Ось так минуло літо. В приємному товаристві, за розмовами, в очікуванні більшого… Того більшого так прагло юне серденько дівчини, але так і не дочекалося.

Василь як з’явився у її житті, так і роз’явився. Зник. Після першого вересня він просто перестав приходити. Не було ані прощань, ані обіцянок — нічого. Вона знала від шефа, що готель ще не добудований, хоча деякі робітники змушені були припинити роботу. Здебільшого студенти. Василь не був студентом, Оксана це знала. Але яка б причина його не гнала з Гайсина, вона була вагомішою, аніж Оксана. В той останній вечір — то завтра з’ясується, що він був останнім, — говорили про неї. Вона чи не вперше розповіла комусь чужому сумну історію власного життя. Її тато з мамою познайомилися ще у дитячому будинку. Вони були сиротами. Закохалися. Потім з’ясувалося, що в тата є родина. Є сестра і брат, купа різних родичів. А він — пізня дитина. І от коли батьків позбавили батьківських прав, то чомусь ніхто не захотів дрібноту брати до себе. Тож батько майже не признавав своїх родичів. Не зміг пробачити зради. Вперше і востаннє Оксана бачила їх на похороні батька. Ті чужі люди вдавано сумно хустинками витирали сухі очі та шморгали сухими носами. Мали вигляд несправжніх, бутафорних, і Оксана дуже швидко про них забула.

Тато помер уві сні. У нього завжди було хворе серце. Він народився з цією патологією. Лікарі казали, що то вже диво — дожити з таким серцем до сорока років. Тато пропрацював усе своє життя чоботарем. Не пив, не курив, любив тільки свою родину. А родина любила його. У нього завжди був легкий усміх на вустах. Він не вмів сваритися. Він не лаявся. Він був таким лагідним, як весняне сонце. Тому і не дивно, що Оксана по-справжньому любила свого тата. Вона пишалася ним. Нехай не така благородна у нього професія, але він справжній чоловік. Він поважає свою дружину. Бо яких слів вона наслухалася від однокласників про їхніх батьків, а які приклади ходили-лаялися-жили поруч? Оксана чи не щодня батька згадує, розмовляє, навіть радиться з ним. Звісно, в думках. Запитала Василя, чи не вважає він це збоченням, коли живі розмовляють, навіть більше — радяться з покійниками. Василь стенув плечима і серйозно відповів: «Ні. Хтозна, може, він тебе і справді чує?» Того вечора, коли Василь виходив з крамниці, на порозі на мить затримався. Наче зважував: казати — не казати. Сказав: «Дуже легко піддатися спокусі — відрізати крила, замінити їх чимсь іншим. От, наприклад, сісти за кермо машини. Та чи варто? Навіщо птахові машина? Будь здорова, Ксеню! Постарайся стати щасливою! І коли заборонять літати, не слухай. Бо крила птахові лишень для цього й даються».

І пішов… Ось так. Назавжди? Сама не знала. Але після того, як він зник, світ трішки змінився. У ньому поблякли кольори, стишилися звуки. А одного разу підслухала розмову свого шефа з Василевим вуйком. Той прийшов у жовтні за остаточним розрахунком. Готель добудовано, роботу прийнято. Чемно з нею привітався, навіть підморгнув по-змовницьки, і говорив чомусь надто голосно з шефом. Мо’, спеціально, щоб вона почула? Розповідав весело, що його племінник Василь оце врешті оженився. Ага, спеціально ж для цього і в бригаду записався — гроші на весілля збирав. Бо який з нього робітник? Історик він за освітою та й за покликанням. Син сестри, тож не відмовив. Говорити Василько до ладу гарно вміє, але то хіба для історика файно. Он і вчителем історії працює, і екскурсії містом водить… І незле наче заробляє, та наречена жадібна трапилася. Забагла пишного весілля, на яке тре’ багато грошей, от і…

Оксана проревіла всю ніч. Зла на себе і на Василя. Що вона собі навигадувала? Але ж він так на неї дивився? «Ну, як він на тебе дивився, дівко дурнувата?! — лаяла себе. — Він львів’янин, історик, а ти хто така? Якась продавчиня із задрипаного Гайсина, районного містечка, Богом забутого і людьми теж. Ото все життя продаватимеш нижню білизну — чужу та чужим, ото все життя!» Ох, що вона таке меле? Гайсин — прекрасне місто, і люди тут хороші. І вона не пропаща душа. Вона ж навчається. Так, заочно, так, на економіста, і що? Робота не гірша від інших. Мама працює бухгалтером у Віктора Олеговича, її в місті люблять та поважають. А те, що Оксана в мами на шиї не сидить, — то хіба злочин? Чи вона більше б знала, якби вчилася на стаціонарі? Та її мама будь-якому профі фору дасть. А от зайва копійчина в хаті не завадить. Часи такі — непрості. До того ж… Ось надумає вона, наприклад, поїхати до Львова. Ну, це так, риторично вона себе запитує. Тобто якби захотілося поїхати, то хіба б не поїхала? А запросто. А чому ні? На екскурсію. І вона таки назбирає на ту поїздку, якщо треба буде, то вечорами посуд в кафешці митиме і в мами не проситиме. Приїде вона у Львів і почуватиметься у ньому своєю. Точно-точно. І подивиться в очі Василю. Як? Не знала, не запитувала себе. Бо у Львові майже мільйон люду і як того Василя віднайти, коли ані прізвища, ані адреси не знаєш? Про це вона подумає потім, не зараз, не тепер. Якось воно буде. Але до Львова вона точно добереться!

Оксана травень любила найбільше. Може, тому, що народилася на початку травня? Коли мама запитала, що доня хоче на двадцятиріччя, забажала мандрівки до старого Львова. Мама спочатку спробувала відмовити. Потім махнула рукою. Добра дитина у неї, то хіба не має права на хоч одне химерництво? І так надто чемна. Он її однолітки — вже дехто по другому колу заміж йде, розлучаються, дітей народжують, одна навіть в наркодиспансері на обліку стоїть. А тут… Чемна і тиха у неї донька, наче вода в криниці. Тож треба шанувати й дякувати Богу за таку ласку. А з іншого боку? Кому та тиха криниця тепер потрібна? Коли вода в крані — зручно і все під боком. Хоч і хлорована, і здебільшого несмачна, та чоловічому поріддю все єдно. Чим думають? Вже точно не верхньою головою. То, може, й добре, що Оксанка хоч на пару днів гайне в мандри? Нехай. Може, з кимось познайомиться. А вона зателефонує сестрі чоловіка. Їй корона з голови не впаде. Та сестра завинила їм дуже багато. Сестра ж львів’янка. То хіба на пару ночей небогу не приймуть? Зателефонувала. Родичка наговорила купу малу різного і непотрібного, про страшні ціни на житло у Львові, високі тарифи на воду-електрику-газ, про те, що у неї навіть на килимі при вході хтось спить, — дві кімнати і шестеро людей — то не жарти. І сплавила дорогу родичку до сестри свекрухи. У тої хоч і однокімнатне помешкання, та в старому місті, і до того ж лишень три ночі за досить умовну платню, можна помучитися.

Оксана була згідна на все. З розповідей Василя вона Львів знала, наче близького сусіда чи рідного брата, і, як їй здавалося, гідів чи проводирів містом геть не потребувала.

Оксана збиралася до Львова і шкодувала за одним — що їде сама. Бодай з подругою — і то не так сумно. Але де її взяти, ту подругу? Після того, як у десятому класі її найкраща коліжаночка виїхала разом з батьками до Ізраїлю, нової вона собі так і не надибала. Дуже важко сходилася з людьми. Батьки Лесі не були євреями. Але інколи добрі вчинки предків наздоганяють і нащадків. Таке трапилося цього разу. У далекому 1941 році, в розпал Другої світової війни, прадід Леськи у своєму підвалі довгих три роки переховував від німців родину місцевого ребе. А по війні допоміг переправитися їм на захід. Це з’ясувалося вже згодом. Вірніше, тоді, коли в місто приїхала ціла єврейська делегація і з такою пошаною та повагою клала квіти до похиленого хреста на надгробку Лесьчиного прадіда, що аж завидки брали роззяв. Той самий ребе заповів своїм нащадкам, коли випаде можливість, віддячитися українцю Івану за врятовані єврейські життя. Можливість випала аж тепер. Коли ані ребе, ані прадіда Івана вже не було серед живих. Зате зустрілися їхні нащадки. І єврейські, дивлячись на ту бідосю, в якій жила родина Леськи, — п’ятеро дітей, батько-п’яниця і постійне безгрошів’я, — запропонувала усім переїхати до них. Онук равина був доволі успішним бізнесменом в Ізраїлі й міг собі дозволити і будиночок родині українців купити, і утримувати їх безбідно. Чоловік розумів, що якби не пращур оцієї української родини, то він би не те що цього ніколи не мав, він взагалі не народився б. До того ж його внутрішня релігія вимагала вміти легко повертати борги. От він і повертав.

Леська про подругу не забуває, часто телефонує. Родина живе у Хайфі. Батько кинув пити, працює на нафтопереробному заводі. Добре заробляє. Мама вдома з дітьми. Леся, як найстарша, вчиться в університеті. Менші братики і сестричка ще учні. Тож є ким батькам опікуватися. Леська досі лишається для Оксани найкращою подругою. Як і Оксана для Лесі. Мріють часто, що коли врешті стане хоч трішки краще жити, то вони неодмінно зустрінуться, щоб ніколи не розлучатися. І придумають якийсь спільний бізнес.

І ось зараз Оксана у Львові, без Василя, без Лесі, без парасолі, трохи мокра, але й трохи щаслива… Але як у Львові та без Василя? Вже на вокзалі його голос незмінно звучав у її голові. Розповідав про те, що Львівській залізниці, цій старій поважній пані, аж 150 літ. І що вже 4 листопада 1861 р. до Львова з Відня через Краків і Перемишль прибув перший на теренах сучасної України поїзд. Оксана це добре запам’ятала. Посміхнулася гостинцю, людям, вокзал їй подобався. Передпокій місто мало прекрасний. Пригадала, як вона сміялася над історією самого будівництва залізничної колії. Василь оповідав, що траса була спроектована таким чином, що залізничне полотно пролягало між селами. І коли почали будувати залізницю, місцевий люд не дуже розумів, що відбувається. Ходили чутки, що от-от і селами зачнуть їздити «залізні коні», перестануть нестися кури, корови не даватимуть молока і так далі. А напередодні відкриття залізничною колією їздила дрезина з ручним приводом. На ній сиділи троє — як писали тоді газети — «моцних хлопів». Двоє змушували дрезину рухатися, а третій кричав у розтрубу (це такий собі прообраз сучасного мегафона): «Увага, увага! Ховайте худобу, псів і дітей, бо буде їхати локомотива!» І справді, тодішній поїзд, що йшов зі страшенним гуркотом, свистом, оповитий чорним димом і клубком білої пари, справляв шокуюче враження, особливо на селян — провінційних і патріархальних.

Оксана дивиться на львівську зливу, яка все не вщухає. То вона загнала дівчину в старий пошарпаний під’їзд. І це додає спогадів і гіркоти. Травневий Львів, який мав стати подарунком на її уродини, ставав її сумом. Василя вона досі так і не відшукала і не прикликала. Хоч і впізнавала очима, вимацувала поглядом… Все був не він, все чужі ходили, гуляли, сміялися, сумували.

Стара пані, до якої з легкої руки мами вона вселилася, була доволі милою особою. Пані Стефа майже не виходила на двір. Закупи робив син, щодня стареньку навідували онуки, а вона любила сидіти на «бальконі» свого помешкання і розмовляти з сусідами, з такими ж давніми панянками та панами. Балкон виходив у двір під’їзду, і пані Стефі було добре видно, хто, коли, до кого і на скільки пішов, коли вийшов. Пані Стефа виконувала місію місцевого довідкового бюро і дуже пишалася з того. Вона навіть втішилася з присутності у своєму помешканні когось нового. За півгодини випитала в Оксани всю інформацію, яка її цікавила, — хто, чия, звідки, чи надовго, і врешті заспокоїлася — зайнявши знайому локацію — на «бальконі».

Блиснуло сонце. Отак раптово хмари розійшлися, і знову тепло, і затишно, і, певно, вкотре збирається на дощ. Оксана вистромила голову зі свого сховку. Куди зараз? Поруч Андріївська церква. Вона там ще не була. Ось по Сербській вона якраз і вийде до неї. І тільки-но набрала швидкість, як з розгону втелющилася в якогось здорованя, який наче з-під землі вичаклувався. Чолов’яга вигулькнув з-за рогу, і Оксана його не помітила. Сумочка в її руках перевернулася, і весь її вміст посипався бруківкою.

— От же ж розтелепа, — вилаяла себе Оксана, заходившись визбирувати те, що випало з торбинки: косметичка, гаманець, візитка, намисто…

Той, у кого вона влетіла, заходився допомагати, вибачаючись перед Оксаною дуже знайомим голосом. І коли все було зібрано до торби і Оксані треба було подякувати винуватцю пригоди за допомогу, як вона несподівано почула:

— Господи, Оксано, ви? Гайсин. Точно. Знайома панєнка з Гайсина. Ну, це ж треба? Світ такий тісний. Як ваша крамничка? Як там мається пан Віктор? Нічого будувати нового не збирається? Бо якщо задумає, то я завжди готовий!

Оксана стояла з напіввідкритим ротом. Тим здорованем, в якого вона щойно втелющилася, був пан Ростик, вуйко її Василя. Той самий, який попереджав її щодо підступності власного племінника.

За мить вони сиділи на Соборній та пили холодне пиво, як давні добрі друзі. Звісно, перед тим вона чемно запитала у пана Ростика про його здоров’я і про племінника, про Василя теж запитала. І пан Ростик, важко зітхнувши, сказав, що то довга розмова, особливо про племінника, а довгі розмови у Львові воліють проводити не за філіжанкою кави, а за кухлем пива. Оксана не любила пива, але почути про Василя хоч щось жадала якнайдужче.

— То батьки заставляли Василя одружитися. А з примусу ніц доброго не буває. Дівчина, Свєта, тобто наречена, тобто вже тепер дружина, точніше, колишня дружина — то донька багатеньких друзів мого зятя. Ет, геть заплутався. Давай по порядку. — Пан Ростик причесав лівою п’ятірнею свою неслухняну солом’яну чуприну, правою вхопив кухля, підніс до рота, ковтнув пива і продовжив: — Свєта на той час була неповнолітня. Сімнадцять літ. У школі погано вчилася. Сяк-так закінчила дев’ять класів та вступила в якийсь коледж. Його теж ледве домучила. Розволочилася. А шо хотіти? Дитиною ніхто не займався. Матуся — собою, батько — бізнесом. Відкуповувалися від дитини грішми. Свєта Василя собі вподобала, щойно побачила, впала хлопцю на шию, наплела романтичної дурні. Ну й десь по п’яні вони переспали. Всього один раз. А скільки треба? Дурна справа нехитра. Так, винен Василько. Дуже винен. Ото йому і кара за легку поведінку. Попався в капкан до піраньї. Чи куди там попадаються. Світлана батькам наплела, що вагітна. Що тут зчинилося! Сестра ледве не посивіла за той місяць. Чутки про Світлану лихі ходили, бо навіть ворогові такої невістки не бажалося. А тут? Ну, стали ладувати весілля. Василь своє торочить: не його то дитина і Світлану він не любить. Один раз всього з нею, і то на п’яну голову. Було чи не було — то навіть не дуже пам’ятає. А батьки іншої співають — ти не пацанчик сімнадцятилітній і знаєш добре, що не бузьки дітей приносять. Зробив діло — то й відповідати маєш за це. «До того ж, Василечку, Світлана наче партія непогана, — торочив сину батько, — на все готове прийдеш. Батьки мають свій бізнес, будеш весь у марципанах. Вони і весілля самі справлять, і квартиру та машину молодятам подарують». Отут Василь і почав показувати характер. Сказав, що ні копійки на весілля від батьків Свєти не візьме. От зі мною в Гайсин і подався. Тим більше, що твій шеф таки незле платив. Я не знаю, чим ви там, крім кави, займалися, але те, що моцно ти його зачепила, дівко, — факт. Він і втік із Гайсина раніше, щоб не передумати женитися. Ех, ліпше б таки передумав. Чого ти його відпустила, га? Може б, тоді й біда пройшла боком. Добре, що тільки розписом те весілля обійшлося. Василь категорично відмовився вінчатися в церкві. Сказав, що Богові обітницю дати не може. Бо для цього треба принаймні поважати свою дружину. Уявляєш? Батьки заспокоювали наречену. Казали — от народиш первістка, і серце чоловіка зм’якне, хіба один так жениться? Та майже всі тепер по зальоту чи по розрахунку віддаються, і нічого… Але після весілля стало ще гірше, бо вся неправда почала лізти наверх. Світлана не була вагітною. Їй справді подобався Василь, і вередлива дитина небідних батьків захотіла собі гарну іграшку. Отримала. Василь оскаженів. Почалися сварки. Рано йшов з дому, пізно приходив. То тривало десь до кінця жовтня. Бо коли привезли у закритій труні зі Сходу однокласника та приятеля Василя, той наче здурів. Записався добровольцем і зник на довгих три місяці. Коли повернувся додому на пару днів, то застукав дружину в ліжку з якимось пройдисвітом. Мовчки зібрав речі і пішов жити до батьків. Квартира належала Свєтці, точніше, її батькам. До машини і ключів, подарованих на весілля, він ні разу так і не торкнувся. Зрештою, посієш вітер, вродить буря… Василь подав на розлучення. Знову повернувся на фронт. Дружина вперто на розлучення не погоджувалася. Щось белькотіла про любов до гроба і що коханий все невірно зрозумів, і до всього… Вона вагітна. Знову? Сестра за тих пару місяців з серцевим нападом двічі в лікарню потрапляла. Дорога родина сімейства крокодилів і син на війні. Цього разу Свєтка справді була вагітна, але точно не від Василя. Він присягався, що після весілля навіть не торкався до неї, потім пішов на війну — і все. І йому ми вірили. Але як це доведеш? Лишень через аналіз на батьківство. Стали чекати народження первістка. Та все вирішилося безболісно і досить швидко. Василь повернувся з війни назавжди, на початку квітня. Без ноги та руки. І кохана дружина сама пішла від нього. Без претензій. Кому каліка потрібен? Ну, добре. Най на протезі нога, бо то лишень стопу задіто, а рука? Каліка. В тридцять літ. Кому, скажи, дівчино, потрібен каліка?

— Мені, — відповіла тихо Оксана. — Тому я тут. Я ж тут…

Вуйко уважно подивився в очі Оксані і прошепотів:

— Ти ж розумієш, що це вже не той самий Василь з його розповідями про Мазоха чи про львівську дефіляду. Це мужчина, якого війна зробила тим, ким він став. Чесним, жорстоким, різким, справедливим…

Оксана схопила чоловіка за руку:

— Нехай. Він той, хто мені потрібен. Навіть такий.

Світ довкола мінявся. Навпроти, у скверику біля Андріївської церкви, квітли вишні. Їхні білі льолі трохи встидливо виглядали з-за ще майже голих гілок. Галасували діти, поважно прогулювалися пари.

— Алло, Василю, то вуйко. Героям слава! Тут волонтер тебе один на лавці біля Андріївської церкви дожидаєці. А я знаю? Каже, що вони якраз їдуть в район Красногорівки, де твої. Підійди, сконтактуйси. Я твій телефон дав. Що? Ну, ти ж поруч зара, я знаю. Дуй сюда… Та йой. Вони тебе самі впізнають. Серцем, Василю, серцем.

Оксана сиділа під вишнями. Після зливи Львів пахнув не кавою і не марципанами, він пахнув весною. Вишні губили на асфальті своє відцвіле пелюстя, зафарбовуючи доріжки в біле, голуби купалися в теплих калюжах, які залишила по собі львівська злива. Оксана озирнулася. Доріжкою від церкви Андрія назустріч Оксані йшов чоловік з чубом, у камуфляжі, накульгуючи на одну ногу та спираючись на палицю. То був її Василь. Її Василько. І вона ніколи, нізащо від нього не відмовиться. Тихі і спокійні вміють бути впертими.

Тетяна Белімова

Сліпе кохання

То є Львів, шановні,

Вбирайте шлюбні сподні,

Краватку, маринарку —

І вйо по Стрийськім парку…

Андрій Кузьменко. То є Львів

Зоряна потягнулася і перевернулася в ліжку на інший бік. Перші хвилини після пробудження воліла не розплющувати очі, щоб якийсь час не бачити голомозого Яркового черепа поруч. Аби хтось їй сказав рік тому, що саме лисий хлоп, у якого ще й стирчать вуха, стане її законним чоловіком, напевно, ніколи б тому не повірила. Зоряна завжди упереджено ставилася до чоловіків, які повністю голили голови, бо вважала це нешляхетним. І ось маєш… Уже три місяці минуло відтоді, як вони з Ярославом Нечипоринським стали на шлюбний рушничок.

— Ярку… Ти спиш?

Ярослав рівномірно дихав. Він жодним чином не відреагував на звертання дружини. Його повіки були зімкнуті, а тіло — нерухоме. Якщо й вдавав сон цим пізнім недільним ранком, то робив це дуже майстерно.

Про Ярослава не можна було сказати, що він гарний, як і те, що він негарний. Доволі міцної статури, із правильними рисами обличчя, яке дещо псували світлі брови та вії. Також Ярослав мав маленькі очі каламутного блакитного кольору. На перший погляд, він справляв враження цілковитого флегматика. Але то було геть оманливе враження.

А от Зоряна була справжньою красунею в тому розумінні, яке зазвичай вкладають у визначення «білявка». Її висвітлене волосся і довгі красиві ноги не могли залишити байдужим жодного чоловіка. Зоряна звикла подобатися старим і молодим, одруженим і розлученим, зарученим і вільним, товстим і худим, словом, усім без винятку чоловікам. І коли в минулому році вона випадково почула в компанії, що піднялася на Гарай біля її рідної Жовкви, промовлене про неї незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто мені мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нічим не особлива…», — світ навколо дав збій. Зорянина шкала цінностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику тріщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлопові?

Можливо, краще б для неї було, аби вона вдала, що не почула цієї «характеристики», вимовленої вголос, але зовсім не про неї. Незнайомець не підозрював, що Зоряна сидить з іншого боку великого куща ліщини, просто розмовляв собі з Назаром, який його, власне, і запросив до сходження на гору з їхньою шкільною компанією. Але якась рушійна сила, не знана дівчині до того моменту, змусила діяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу…

— Ярку… — знову покликала Зоряна чоловіка. Цього разу Ярослав потягнувся і розплющив очі. — Ти вже прокинувся? — для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту.

— Авжеж… — буркнув Ярослав. — Хіба ж ти даси виспатися? — спробував пожартувати він після невеликої паузи.

— Ну, як ти вже прокинувся, зроби мені кавусі, будь ласочка! — Зоряна виставила звабливе плечико з-під ковдри і погладила наманікюреним пальчиком щетину на його щоці.

— Я? А чому не ти? Хто у нашій хаті господиня? — Ярославове подивування виглядало дещо театральним. До того ж він навіть не намагався приховати глузування, а слово «господиня» навмисне вимовив по складах, натякнувши на нелюбов дружини до різних хатніх справ.

— А кому з нас треба більше рухатися? — намагалася підтримати чоловічий жарт Зоряна. — Подивися на свій животик! Хто таке видів — хлопові щойно тридцять літ, а вже такого живота наїв…

— У тебе теж… животяра! — Ярослав підняв край ковдри і присвиснув, роздивляючись абсолютно плаский, підтягнутий живіт дружини. Зоряна закінчила Львівський педагогічний коледж, де здобула фах хореографа, і вже два роки працювала в танцювальній школі «Естетика» на Театральній. Звісно, Ярослав підіймав дружину на кпини, але Зоряна вже перетнула межу грайливості. Їй вкотре закортіло довести чоловікові, що вона — найкраща.

— Животяра? У мене? Чого ж тоді я, така вся «животата», перемогла на конкурсі «Жовківська панна» минулого року? — Зоряна вже завелася. — Маю ідеальні параметри! Дев’яносто — шістдесят — дев’яносто! Кобіти тільки мріють про такі!

— Авжеж! Усі мріють здобути титул «Міс Жовква»! Чи як він там зветься? — щиро розреготався Ярослав. Його настрій стрімко покращав. Він спостеріг, як Зорянине обличчя заливає рум’янець, і відчув, що в ньому прокидається мисливський азарт. Навіть собі самому не зміг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити її до сказу, а ще підсміювати й показово зневажати все те, що було цінним для неї. Чоловікові подобалося, коли дружина заводилася. У такі моменти її гарненьке личко набувало для нього ще більшої привабливості.

Ярослав довго не одружувався, хоча жодних перепон для шлюбу не мав. Єдиний син заможних батьків, сам теж непогано заробляв, обіймаючи посаду топ-менеджера у великій корпорації. Мав власне помешкання, миттєво зреагувавши на пропозицію купити житло поруч із батьківським (на одному сходовому майданчику). Відтак залишився на престижній львівській вулиці Франка і вже не мислив свого проживання у Львові деінде. Ярослав, здавалося, нікуди не квапився, тож дотягнув, парубкуючи, майже до тридцяти. Більшість знайомих дівчат, на його погляд, були нецікавими міщанками. Нечипоринському зводило щелепи від однієї лише думки, що котрась із них переїде до нього і буде щодня маячити перед очима та доймати щоденним дурним пашталаканням…

Звісно, Ярослав одразу, чи не з першої хвилини свого знайомства із Зоряною, зрозумів, що вона його «клеїть». Певно, хтось їй бовкнув — оно, дивись, завидний жених зі Львова, із солідним прибутком, квартирою-машиною-і-банківським-рахунком… Тож Ярославові важило натякнути білявці, що такі фіглі з ним не пройдуть. Для цього мусив зробити чи сказати щось таке, щоб відразу прибити усіляку її ініціативу — у самому зародку. Проте реакція Зоряни на свідомо завдані образи несподівано зачепила його самого. Чи міг він подумати, що її вміння за мить почервоніти, припечатати значущим поглядом, скласти губки в ображений бантик пробудить у ньому досі не знану гаму почуттів?

— Ти куди? Каву готувати? — продовжував глузувати Ярослав, коли Зоряна зірвалася на рівні й гепнула дверима до лазнички. Він розумів, що перестарався, але не міг спинитися. Бажання будь-що продовжити «забаву» поки що переважало над усвідомленням того, що вже годі. Така форма флірту, де дружину спершу треба було принизити, а тоді, купивши великого букета чи якусь коштовну дрібничку, перепросити, йому подобалася. Це скидалося на щось дражливо-підліткове, коли дуже кортіло смикнути вподобану дівчинку за косичку, або ще ліпше — задерти їй спідничину.

— Ти там довго? Мені треба голову поголити! Заріс! — Ярослав згадав, чим можна ще дошкулити дружині. Вона не раз просила його відростити волосся і ходити хоча б із коротенькою зачіскою. Це був ще один пункт нескінченних сперечань із Зоряною.

Поступитися навіть у такому дрібному питанні означало для Ярослава поставити масну пляму на своїй чоловічій гідності. Він лише на хвильку вийшов до вітальні, щоб увімкнути ноутбук і продивитися, за звичкою, вранішні новини, коли почув, як дружина гепнула вхідними дверима. Ярослав розумів, що, вочевидь, перегнув палицю і мав би перепросити, але знову якась незбагненна сила не дозволила навіть зрушити з місця. «Жінки не трамваї, аби за ними бігати…» — спливла у пам’яті почута колись фраза. І ніби на підтвердження цих слів під вікнами продзеленчала четвірка. «До центру», — безпомильно визначив Ярослав. Він мешкав у цьому будинку від народження і міг за одним звуком трамвайного ходу зорієнтуватися, куди той прямує.

Тим часом Зоряна зупинилася на хвильку, щоб защипнути ремінці на босоніжках, бо не встигла цього зробити у квартирі. Вона привітно помахала до прозурки у дверях сусідського помешкання (була впевнена, що свекруха вже стоїть на варті і дивиться крізь вічко на неї), а тоді швидко побігла сходами донизу. Пані Стефа й справді стояла по той бік дверей і спостерігала. Вона ще зранку наслухалася до звуків у помешканні за стіною, але не могла вловити нічого путнього. Чи молодята довго спали у неділю, чи стали сваритися тихіше? Хтозна? Проте щойно вона отримала-таки нагороду за своє двогодинне вартування.

— Куди це її понесло? — розмірковувала вголос пані Стефа. — Уроків у неї в неділю нема… До церкви вона не піде, поки не нагадаєш… Булочок чоловікові не купляє до сніданку… Усе, бачте, хоче, аби він схуд…

— То ти до мене? — Пан Омелян висунув поголену голову до коридору.

— Ні-ні, Мілечку! То я так… Сама до себе… — Пані Стефа замилувалася досконалою будовою черепа свого чоловіка. Вже скільки років вони одружені, а вона й досі дивиться на нього закоханими очима. — Відпочивай! — Закрила двері до кімнати і знову визирнула крізь вічко до під’їзду. У ранковій тиші було чутно, як глухо подає голос сетер з помешкання пані Галини на першому поверсі. Вибір породи її домашнього улюбленця потай ганили всі мешканці будинку. Проте уголос висловити незгоду чи зробити зауваження ніхто не наважувався, знаючи крутий сусідчин норов. Та й, зрештою, ніхто б не дозволив собі нечемного втручання в чуже особисте життя.

Пані Стефа перечекала ще хвилин десять, майже не відриваючись від прозурки у дверях. Зоряна не поверталася, сетер без угаву гавкав, ніби заведений, одинока муха залетіла через прочинене між першим і другим поверхом віконечко і билася в зачинене між наступними поверхами, дратуючи нестерпним дзижчанням. Пані Стефа відзначила, що, як на її шістдесят п’ять років, вона має бездоганний слух. Врешті жінка таки зважилася і тихесенько відчинила двері, так само тихенько вислизнула до під’їзду, ступнула до сусідських дверей і, ніби досвідчений злодій, вставила ключа у замкову щілину.

— Ма?.. Ну скільки я тебе просив дзвонити… Я ж тепер не сам живу! — Ярослав не міг приховати розчарування. Вирішив замаскувати його під роздратування. Зовсім не пані Стефу він сподівався побачити у дверях…

— Та я ж бачила, що Зоряна кудись побігла… — почала виправдовуватися пані Нечипоринська. Вона хотіла зазирнути до спальні, аби провести швидку «ревізію» невістчиному вмінню господарювати. Була свято переконана, що, окрім «влаштовувати рейвах», та ні на що не здатна, але син стояв у дверях, ніби вкопаний. — Вона хоч снідати тобі дала, перед тим як здиміти? — Пані Стефа хотіла промацати обстановку та вивідати у сина щось новеньке про його сімейне життя.

— Ні, ми не снідали… — Ярослав не розумів, як воно так виходить, що мама завжди опиняється поруч у складні моменти його біографії. Він не хотів заглиблюватися в подробиці сьогоднішнього ранку. Не мав жодного бажання ані засмучувати маму, ані жалітися на дружину, ані переповідати ще одну прикру сімейну сценку. Навіть не був певен, що те, що майже щодня відбувається між ним і Зорянкою, можна назвати сваркою. Може, це у них така притирка характерів? Може, його дружина має занадто вразливу натуру і реагує на дурнички так, ніби йдеться щоразу про вселенську катастрофу? У такому разі їй би не завадило трохи загартуватися, а його жарти — це таке собі щеплення на майбутнє… А може, матуся таки має рацію і йому не варто було одружуватися з Зоряною?..

Ярослав і сам не помітив, як він слово за слово оповів пані Стефі усю ранкову пригоду, аж до того моменту, який вона вже побачила на власні очі, коли Зоряна вибігла з квартири.

— І вона тобі навіть не сказала, куди йде? — Пані Стефа акуратно переклала щойно зготовану яєчню на велику тарелю, що її вже встигла прикрасити маленькими помідорчиками «чері» і шматочками тоненько нарізаної вудженини. Вочевидь, той харч придбала невістка, бо мала таку звичку: купляти генномодифіковані та інші шкідливі для здоров’я продукти. — Де у вас тепер кава? Чи це вона мені на зло все тут попереставляла? — укотре розсердилася Зоряниним нововведенням, реагуючи не так на перестановку круп і приправ, як на те, що тепер на кухні сина господарює інша жінка.

— Ні… не сказала… — трохи розгублено відповів Ярослав.

— То подзвони їй! Ти маєш знати, де вештається твоя дружина!

— Не дзвонитиму! — зізнався Нечипоринський під схвальне потакування пані Стефи. — Її мобілка залишилася у спальні, на столику… Я її вимкнув… — завершив удавано буденним голосом.

У завислій паузі знову почулося глухе, ніби застуджене бухикання сетера з першого поверху. Аби заповнити цю прикру порожнечу в їхній розмові, яка, здавалося, ще мить — і затягне їх у якусь безодню непорозуміння, пані Стефа почала швидко оповідати усі новини, які назбирала за суботній день по будинку. Проте Ярослав якось мляво реагував на всі її спроби розважити його балаканиною і навіть не пожвавився, коли вона докладно, ніби сама там була, оповіла про аварію, у яку потрапили Влачковські з третього поверху на своєму новому «опелі». Врешті пані Нечипоринська згадала, що пан Мільо сидить удома негодований і недоглянутий…

— Не переймайся! Зараз вона прийде! Їсти захоче і відразу до хати повернеться! От побачиш! — наостанок підбадьорила сина пані Стефа, знову примірявши ситуацію на себе. — Я буду весь час удома! — зачиняючи двері, гукнула углиб синового помешкання. Натякнула, що невідривно вартуватиме біля дверного вічка.

Минула майже година. Сонце заховалося за ріг будинку і вже не заливало по-літньому щедрим світлом усі три вікна невеличкого помешкання на вулиці Франка, відчуженого, здавалося, від усього світу. Трамваї надворі дзеленчали все рідше, ніби червнева розморена спека впливала на їхній графік, змушуючи охолоджувати залізні тіла десь у затінку. Раптом у передпокої задзеленчав вхідний дзвоник. Його мажорна тональність ураз наповнила Ярослава надією і передчуттям солодкого, аж до завмирання десь на споді, щастя. Це, напевно, повернулася Зоряна. Вже, мабуть, упокорена, бо пересердилася, наганялася містом, а може, й справді зголодніла, як казала мама. Зараз вони швидко зготують обід, а тоді зачиняться на випадок непередбачуваного вторгнення мами і кохатимуться. Це завжди було найважливішим етапом їхнього примирення, і Ярослав навіть помічав, що коли вони із Зоряною жили мирно і не сварилися, його менше тягнуло до неї.

На порозі стояла теща Ольга Іванівна Красько і вовком дивилася на зятя…

— Поможи… Ледь дотягла… — замість привітання вона простягнула Ярославові величенький кошик стиглих морель, прикритих білим рушничком. — Стою на автостанції, чекаю… Набираю Зоряну… Вона поза зоною… — засопіла ще сердитіше, коли двері за нею зачинилися.

Ольга Іванівна стягнула з голови прозору хустинку, яку завжди надягала в дорогу, аби захистити від пороху все ще розкішні русі коси, зібрані на потилиці важким вузлом. Зять мовчав і стояв із кошиком, ніби двієчник, який укотре нічого не вивчив і сам не знає, для чого прийшов до школи. А Ользі Іванівні самій перед собою було соромно через те, що вона і досі не забила номер Ярослава до свого мобільного. Може, якби мала телефон зятя, не потрапила б у таке дурне становище…

— Ви чого мене не зустріли?..

Нечипоринському здалося, що перед ним стоїть його Зоряна, тільки на тридцять років старша, і вичитує йому за черговий, на її думку, неґречний вчинок. «Незле виглядає…» — пронеслося десь на задвірках свідомості, й одразу без жодного зв’язку йому уявилася його мати, роздобріла на домашніх смаколиках. Він згадав, що Зоряна попереджала його вчора про приїзд її матінки із Жовкви, яка мала привезти морелі з їхнього садка.

— Та, власне… — почав було виправдовуватися Нечипоринський, проте не встиг швидко нічого вигадати.

— А де Зорянка? Піду руки помию… Такі порохи в тій маршрутці… — Виглядало, що теща вже не сердилася на зятя з донькою за те, що ті забули зустріти її на автостанції. — Такий у вас псисько на першому поверсі… Як теля, їй богу! Я заходила до під’їзду, а воно як вискочить… Таке руде, пелехате… Ще й господиня у нього така нервова… Я бігом до під’їзду, а тота пані ще й гукає мені в спину: «Жіночко! Ви до кого?» Чи я маю їй сповідатися, де йду? У вас же домофон, іду, бо мене впустили, нє? — Ольга Іванівна не зачинила дверей до лазнички і продовжувала говорити, перекрикуючи шум води.

— То де Зорянка? — Пані Красько пішла відразу до кухні і відчинила дверцята холодильника. — Е ні! Сюди кошика з морелями не втиснути. Давай якусь миску. А краще — дві, — почала вона командувати зятем, який стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що б його таке краще вигадати, аби пояснити відсутність Зоряни.

— То де, ти кажеш, Зоряна? — знову звернулася теща до Ярослава, який за весь час ще жодного путнього слова не вимовив. — Невже знову викликали в ту школу танцювальну на підміну? — висловила уголос перше, що спало їй на думку.

— Так! Викликали… — Ярослав вчепився за тещин здогад, ніби за рятівне коло. — Власне, сама директорка захворіла… Грипує… Попросила підмінити її у цю неділю… — вичавлював із себе малими порціями брехню, ніби пасту з майже порожнього тюбика.

— Грипує? — звела красиві брови Ольга Іванівна.

— Так! Тобто ні! У неї ангіна… Кондиціонер, напевно… Знаєте, як буває влітку…

— Та що ти кажеш! Ви хоч своїм не зловживайте! Бо бачиш, як воно може обернутися, — співчутливо кивала головою теща.

Ольга Іванівна уникала називати Ярослава по імені, як, власне, і він її, проте ставилася до нього приязно. Іноді Нечипоринському здавалося, що теща цінує його через статки, і навіть закрадалася крамольна думка, у якій і самому собі страшно було зізнатися, що й молодша Красько погодилася стати його дружиною з тієї самої причини. У такі хвилини на душі ставало маркітно і хотілося образити Зоряну, утнути щось таке, аби її красиве личко знову почервоніло від образи.

Теща всілася на кухні біля вікна точнісінько на те місце, на якому любила сидіти Зоряна, і стала визирати на вулицю. Ярослав згадав, що на обід вони ще вчора придбали заморожені вареники. Зоряна хотіла приготувати до недільного обіду щось «домашнє», ігноруючи лекції пані Стефи про шкідливий вплив напівфабрикатів на синове здоров’я. Нечипоринський хутко дістав пароварку, вийняв із морозилки півкілограмову упаковку вареників і став розкладати їх на металеве сито. Ольга Іванівна байдуже спостерігала за його діями, що знову наштовхнуло Нечипоринського на думку, що перед ним його Зоряна, така, якою вона буде в п’ятдесят років.

Ярослав подумав, що добре було б ще зробити салат, і став викладати з холодильника огірки, помідори, перець, зелені оливки, дістав пучечок базиліка і пластикове відерце з бринзою. Теща й не думала йому допомагати, натомість завела вже не раз чуту Ярославом пісню про те, що Зорянка багато працює, марніє і губить свій талант за копійки. Нечипоринському вкотре здалося, що теща дивиться на нього з осудом, так, ніби це він сидить на шиї у дружини, мов якийсь трутень, і змушує її тяжко працювати.

— Нашої Зорянки стільки впливових чоловіків добивалося… Ти гляди її… Бо красива жінка — то така коштовна річ, що потребує відповідного оточення… Розумієш, про що я? — Теща сиділа на кухонному дзиґлику і дивилася на зятя знизу, проте Ярославові здалося, що це він сидить перед нею, немов на іспиті, і вона звисока поглядає на нього. Нечипоринський розтлумачив тещині слова по-своєму: не такого зятя вона сподівалася, проте дає йому шанс виправитися… Від цих думок Ярославова рука сама потягнулася до бару і дістала звідти невідкорковану пляшку «Martini Rose», яку вони з Зоряною придбали під час весільної подорожі до Кракова і планували відкрити на першу річницю весілля.

— За ваше здоров’я! — підніс Ярослав повний келих тещі.

— У таку спеку… — завагалася Ольга Іванівна. — Ну хіба один келишок, бо ще такого не куштувала, — смакувала напоєм поволі, принюхуючись до незнайомого трунка. Ярослав подумки відзначив, що таки догодив тещі. Недаремно старався. Він теж перехилив чарку, заїв вареником. Більше у горло не лізло, хоча перед тим мав твердий намір напитися. Їсти теж не хотілося.

Годинникова стрілка на Ярославовому зап’ястку нахабно вперлася у шосту вечора. День промайнув, залишивши по собі неприємну оскому зіпсутого вихідного, що його не винесеш на смітник, мов несвіжу страву, — він буде стриміти в пам’яті контуром нездійсненого, але можливого щастя, поки щось значніше чи емоційніше не заступить його і не перетворить у спогад минулого. Ольга Іванівна почала збиратися додому, не перестаючи нарікати на Зоряниних роботодавців. Ярослав теж зголосився її провести на автостанцію. Залишитися самому й чекати невідомо скільки й чого — це вже було понад силу.

Вечір крався за Ярославом, намагаючись ступати слід у слід, і щоразу прикидався тінню, коли той обертався. Нечипоринський шукав у натовпі недільних львів’ян біляву струнку дівчину у зеленій футболці і джинсових шортах, проте щоразу наштовхувався на літніх пань, що шпацирували з песиками, або матусь, які котили у возиках малечу. Всі поспішали у своїх справах, а якщо й спинялися, то лише для того, аби потеревенити про щось своє, далеке від проблеми глобального непорозуміння в родині Нечипоринських, яка вже, здавалося, у своїх розборках зайшла у глухий кут.

— Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо… — На літній терасі невеличкої кав’ярні хтось увімкнув музику на повну гучність, і слова цього хіта наздогнали Ярослава і вразили своєю відвертістю. — Тільки тоді, коли любимо ми, можемо зватись людьми… — Чоловічий голос (про такі зазвичай кажуть «на надриві») добивав інверсією попередньої фрази. Нечипоринський тікав від цих слів, що врізалися у свідомість, мов буравчики, жалили, ніби дикі оси, наздоганяли і падали свинцевим тягарем на плечі. «Бумбокс» співав про кохання, сильне, нетривіальне, таке, яке трапляється раз у житті. Дивно, але Нечипоринський відчував зараз те саме. Ярослав зловив себе на думці, що ніколи не говорив про своє почуття дружині, навіть коли освідчувався — буркнув невиразно: «Ну… той-во… я тебе люблю…» Він не міг вимовити навіть пошепки у власній спальні Зоряні те, що співав іншій чоловік своїй коханій на всю країну.

— Навіть коли я не я — ти все одно зі мною… бідам усім на зло, коли обоє рябоє… ти моя, що б не було, ось чому я з тобою… — Ярослав біг, мов марафонець, аби лише подалі від цих визнань. Нарешті знайоме перехрестя. Він звернув у свій двір, де знав кожен камінчик, кожне деревце, і який міг би спокійно пройти із зав’язаними очима. Підійшов до дитячої гойдалки, що її встановили нещодавно — до чергових виборів, і хитнув пластикове сидіння. Воно із противним скрипом незмащеного металевого механізму хитнулося і повернулося на своє місце. А люди так не можуть. Вони не повертаються, коли їх відштовхуєш від себе…

Темні вікна Ярославового помешкання зримо контрастували з усіма трьома освітленими батьківського поруч. Він бачив, як рухався повний силует матері за напівпрозорими фіранками кухні, бачив, як вийшов на балкон батько, ретельно підлив пишну червону сульфінію у подовгастих ящиках над огорожею балкону, постояв трохи над нею замріяно і повернувся до кімнати.

— Ярчику, ви кудись переїжджаєте? Чи просто їдете на відпочинок? — Пані Галина ледь стримувала свого сетера, який рвався з повідця, принюхуючись до звуків нічного Львова. Сусідка перестріла Ярослава перед дверима під’їзду й загородила йому прохід. Нечипоринський здивовано витріщив очі. Куди він мав переїздити? Який відпочинок?

— Зоряна щойно винесла велику спортивну сумку… То я собі подумала, що ви речі до машини носите. Десь маєте їхати? — Пані Галина не хотіла вступитися з дороги, не почувши докладно, куди й на скільки їдуть молодята. Проте Нечипоринський повівся геть нечемно. Він не лише не відповів на її запитання, а, ледь не перекинувши, забіг до під’їзду і помчався сходами нагору.

На кухні було прибрано, хоча, коли вони йшли з тещею три години тому, була гора немитого посуду. Ліжко теж було застелене — зранку Ярослав просто зачинив двері до спальні й не заходив туди більше. Усе було на своїх місцях, по-святковому прибрано, ніби хтось мав прийти в гості й господарям важило продемонструвати зразковий лад в оселі. Лише порожні вішаки у шафі й самотня зубна щітка у прозорій склянці в лазничці свідчили про те, що такий ідеальний порядок був результатом вилучення Зоряниних речей.

Ярослав знову зайшов на кухню, увімкнув світло і відкрив холодильник. Чи не весь нижній простір займали стиглі морелі, рівномірно пересипані до двох великих мисок. У спеціальній підставці Нечипоринський побачив майже порожню пляшку «Martini Rose», замислився на мить, витягнув її і вилив залишок просто у порцелянове горнятко. Тишу пізнього недільного вечора прорізав стукіт крапель. Львів ніби мстився за спекотний день, змиваючи залишки духоти зі своїх вулиць. Раптом огидний скреготливий звук незмащеного металевого механізму привернув увагу Нечипоринського. Ярослав підійшов до вікна і визирнув надвір. На дитячій гойдалці, зовсім не ховаючись від літньої зливи, сиділа Зоряна.

Анна Хома

Інша

Вона вдягнула сукню з леопардовим принтом і закружляла по кімнаті.

— Ну як?

Марічка глянула на неї з висоти своїх восьми місяців і зневажливо хекнула, а тоді роззирнулася у пошуках чогось, що можна запхати до рота. Нічого не знайшла і встромила до рота пальчики лівої руки усі одразу, заходившись енергійно їх смоктати. Правою рукою мацьопа трималася за перила ліжечка, нетерпляче тупцяючи на місці в очікуванні, коли її нарешті візьмуть на ручки.

— Не подобається? Ну гаразд, а як тобі це?

Наступними предметами гардеробу, які вона продемонструвала вибагливій публіці, були вузькі джинси і блузка навипуск, темно-синя, без рукавів, з глибоким декольте.

Марічка примружилася і заходилася смоктати пальчики ще інтенсивніше.

— Теж ні? Що ж ти така перебірлива сьогодні, моя крихітко?

Минуло трохи часу, перш ніж вона вибрала ще один стрій — темно-сірий костюм з класичною спідницею, верхом на один ґудзик та тричвертовим рукавом.

Малеча вийняла пальчики з рота, розпливлася в усмішці від вуха до вуха і активно застрибала на ліжечку, від чого те заскрипіло і затріщало, але видно було, що дівчинці це подобається.

— Отже, вирішено! Що би я без тебе робила, щастячко моє ненаглядне!

Марічка погоджувалася, що вона щастячко, але не розуміла, чому це щастячко досі не на ручках у мами.

А мама збиралася на побачення. Давно цього не робила, тому так нервувала. Дівчата, які гуляли з візочками в їхньому дворі, провідали, що вона сама виховує дитину, і взялися її знайомити. Вона відбивалася-відбивалася, аж раптом до їхнього гурту підійшов чоловік непримітної зовнішності і почав говорити про погоду та інші загальні речі, нічого особливого в ньому не було, він не вражав вишуканими манерами і влучними фразами, але і не зазирав запопадливо в очі. Раз підійшов, два підійшов, а на третій раз вона сама вже виглядала його у натовпі.

І ось побачення. Доньку планувала відвести до бабусі, а сама… чесно кажучи, все ще вагалася. Обпікшись на гарячому — на холодне дмухаєш.

Залишилося нанести макіяж і парфуми. Посунула до себе дверцята дзеркальної шафи-купе і… на мить побачила в них, мов у фільмі Гічкока, образ тієї, іншої. Талановитої і таємничої. Негідниці, яка посміла привласнити чуже. Суперниці, що перемогла її у нерівному бою. Майже перемогла.

Згадка про неї не відпускає її досі. Чи правильно вона вчинила? Може, треба було по-іншому діяти? Бути більш наполегливою або навпаки — більш виваженою?

Зустрілися вони на поетичних читаннях майже два роки тому. Стояла така ж чудова погода…

Леся зібралася швидко. Вона ніколи не витрачала на вдягання багато часу, хіба що вбиралася трохи тепліше, аніж інші.

Надворі стояла погожа днина, і читання вирішили перенести на природу. Зібралися, як на пікнік, — з пледами, канапками, печивом і червоним вином — і влаштувалися на відкритому майданчику під Високим Замком.

Часто отак збиралися майже сталим колективом поетів і поціновувачів поезії, але того разу все було особливим. Краєвид відкривався неймовірний, з одного боку — старі будинки з галереями вздовж зовнішніх стін і таємничими «колодязями» дворів, з іншого — залізнична станція Підзамче на місці колишнього Папарівського цвинтаря. Люди були піднесені, сонце яскраве, вірші, як ніколи, влучні і насичені енергією по вінця. Усі були трішки п’яні, чи то від вина, чи від тієї незвичайної енергії, яка бризкала тут фонтаном.

Хоча близькість знищеного цвинтаря мала б їх насторожити. Що може зародитися доброго над зруйнованими могилами?

Цього разу до них приєдналися гості з Ужгорода. Дві поетки і один журналіст. Нічого особливого, Львів звик до гостей. Але не Леся. До неї гості навідувалися рідко. А може, вона не запрошувала?..

Журналіст попросив прихистити на ніч двох «подорожніх», маючи на увазі дівчат, сам він збирався переночувати у хостелі. Попросив і так подивився на неї, наче нікого іншого не було.

І Леся одразу погодилася.

— У мене можна заночувати!

Сказала — і сама налякалася власних слів. Ніколи нічим не виділялася з натовпу, намагалася вести себе, як атоми повітря: вони є, але їх не помічають. Поки вони не зникають із вашого життя. Тоді її починали благати, щоб повернулася, обіцяли золоті гори, але вона завжди спалювала за собою усі непотрібні мости. Може, тому досі залишалася сама…

Після її слів він так посміхнувся, що вона не втрималася і посміхнулася у відповідь. І тільки тоді уважніше придивилася до запрошених гостей.

Одна з дівчат — Настя — мала коротку стрижку, джинсовий костюм і наплічник без прибамбасів. І вірші її були такі ж: стримані, короткі і непретензійні. А от друга…

Серце раптом закалатало сильніше, а в голові ні з якого дива зродилося питання: «Цікаво, скільки душ було тут поховано і чи всі вони знайшли спочинок?»

Інна мала довгу-предовгу косу, яка струменіла через плече до пояса, у неї вона повтикала польові квіти, на шию почепила нашийник з жовтого бісеру, довга чорна сукня з поясом, каптуром і без рукавів та чорні босоніжки на високій платформі різко контрастували з пшеничного кольору волоссям…

«Відьма», — раптом промайнуло в голові, і сонце потьмарилося. Як у час затемнення: наче і день довкола, і хмар немає, а сонця не стало. Зате воно з’явилося у погляді журналіста, коли той поміж виступами підійшов до неї.

— Віктор, — відрекомендувався, простягнувши руку і кивнувши головою у бік Високого Замку. — Хотілося б зійти на цю гору, зможете бути нашим поводирем?

— Спробую, — кивнула вона, а в горлі пересохло. Бо в центр людського кола вийшла Інна. Розкутою ходою, стріляючи очима по тутешніх чоловіках, спокусливо закусивши губу… і без вступу, без сигналу, без шпаргалки почала читати. Завмерши, речитативом, голосно, немов рубаючи словами повітря, аж воно застигло в здивуванні разом із присутніми. І не попустило, поки вірші не відгриміли. А тоді вибухнуло аплодисментами.

Інна знову перетворилася на грайливу кішечку і послала усім повітряні поцілунки. А Віктор прошепотів, нахилившись до її вуха:

— Обожнюю таку поезію. Правда, сильно?

— Угу, — ледве спромоглася відповісти і навідріз відмовилася читати свою. Виступати після такого виступу було б самогубством.

А потім був Високий Замок. І вони тільки удвох, бо дівчата послалися на втому і пішли в найближчу кав’ярню святкувати свій приїзд.

— Я на них і не розраховував, — махнув рукою Віктор і, підтримуючи її за лікоть, повів до серпантинових сходів, що підносили відвідувачів до найвідомішого у Львові оглядового майданчика, з якого їй тепер захотілося злетіти увись, але так, щоб він не відпускав її ліктя.

Стильний, усміхнений, з м’якими лініями обличчя і тіла, з голубими очима, що лагідно дивилися на неї крізь скельця модних окулярів без оправи.

— Ви так багато знаєте про своє місто…

І вона розповідала і розповідала… Аж поки нізвідки налетів шквал західного вітру і розбурхав розніжене спекою місто. І, граючись, перекинув гігантське відро води з небесної криниці на землю.

Вони змокли одразу і до нитки. Сховалися у брамі австрійської кам’яниці, на другому поверсі якої розташувався весільний салон.

«Знак?» — майнуло в голові.

— О, у вас навіть під’їзди не такі, як в нормальних містах, — вигукнув Віктор, протерши окуляри хустинкою і нею ж обтерши обличчя від крапель дощу.

Їй захотілося побути цією хустинкою в його руках, але вона одразу засоромилася власних думок і прослідкувала за його поглядом.

«Райські морелі», — напис над сходовою кліткою. І намальована стрілка в напрямку масивних дерев’яних сходів. І райський сад з Адамом і Євою на стінах кам’яниці, тільки замість яблуні тут росла вишня з великими темно-вишневими ягідками. Малював професіонал, розмаїті рослини п’ялися разом зі сходами угору, а соковита трава стелилася при самій підлозі, наче проросла сюди знадвору, утікаючи від закованої у брук землі.

На Адамі були фрак та циліндр, на Єві — пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..

Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…

Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.

Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.

— Вітаємо вас у «Райських морелях», — виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. — Коли у вас весілля?

Вони перезирнулися.

— Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… — перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…

— Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.

Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.

Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.

— Але чому морелі? — вів своєї несправжній наречений. — Чому не яблука?

Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.

— А де написано, що то було яблуко? Сказано — плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева — не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?

— Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?

— Ми вже перейшли на ти? — різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.

— Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, — знову підморгнув він.

— Не треба так жартувати, — випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.

— Зачекай!

Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.

Хоча, швидше за все, просто не хотіла, щоб він побачив її руки…

— Мені треба йти додому гостей приймати, а тобі в хостел, поїсти, відпочити…

— Я б хотів…

— Не зараз, я трохи змерзла.

Як дійшла до зупинки — не пам’ятала. Перед очима — його розгублений погляд. Наче нічого поганого не зробив, а вона…

Ледве змогла розрахуватися з водієм маршрутки.

Біль застав її на порозі квартири. Видобути із сумочки ключі виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозі власної квартири і картати себе за скоєне.

Чому вона не пішла додому раніше? Навіщо було марнувати час на нездійсненне? Невже довгі роки боротьби за нормальне існування нічого не навчили?

Є люди, які люблять дощ. А вона могла любити тільки сонце. Ну і ще морелі, щоб їм добре було… їх вона теж любила.

А увечері прийшли гості. І стало зовсім кепсько.

— Ти сама живеш? Не страшно уночі? Заведи собі коханця, помагає!

Інна поводилася у її квартирі, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм і, наче грайлива кішечка, обнюхувала все довкола.

— Я спатиму ось тут, мені тут найбільше подобається, але зранку не шуміть, бо я можу встати не з тієї ноги, а тоді начувайтеся, правда, Настю?

Приступ хвороби минув, але почалася мігрень, а від неї спасіння взагалі не існувало. А Інна все не заспокоювалася.

— А штори я б сюди не вішала. Тільки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скільки ліків? Трентал, ніфедипін, амітриптилін… І ти все це п’єш? А що за хвороба?

Раніше назва її хвороби мало кому про щось говорила, а зараз є Інтернет і невідомого у світі залишилося обмаль.

— Правда, Настю, коханець — це найкращий рецепт від усіх хворіб? Набрид — вигнала і знайшла собі іншого. А ти, мабуть, мрієш про законного чоловіка?

Зараз вона мріяла тільки про теплу постіль і сон без сновидінь. Настя була тінню своєї подруги і погоджувалася з усім.

— Мало того, ти мрієш про ідеального чоловіка, я вгадала? Бійся мрій, вони збуваються!

Леся вже жалкувала, що вляпалася в цю історію з гостями.

— Прочитай щось із свого улюбленого, ну прочитай, не змушуй себе просити.

І вона несподівано для себе погодилася. Підійшла до вікна і неквапно заговорила-зашепотіла:

— Задивилося поле у очі твої болем,
І жахнулося небо зловісному вироку долі,
Загойдалося сонце, палаючим вибухом вбите,
Ти весною прийшов, а пішов у віки літом.
Так жахливо було, наче літо убило казку,
Так жахливо цвіло і чомусь так родило рясно,
Хтось упав серед трав, ну а хтось більше з них не піднявся,
Ми чекали, та ти з тих шляхів неземних не вертався.
…Місто знову вдивляється в очі мої болем,
Проклинаю весь світ. І не можу проклясти долю.
Сонце знову гойдається, щезнути з неба готове.
Літо знову вертається. Ти не вертаєшся. Знову.

— Нещасливе кохання?

— Нещасливе життя…

Пізно ввечері зателефонував Віктор. Був добряче напідпитку. Говорив щось про шаблю і про ворогів, з якими воює давно і криваво. Зв’язок був поганий, на лінії щось потріскувало і шипіло, голова розколювалася, але пити пігулки більше не хотілося. Він якось дивно на неї впливав. Спосіб життя, який вона вела багато років і який допомагав їй триматися на плаву, раптом видався нудним до неможливого. Вона була готова покінчити з ним і почати все заново.

Не пригубила, а випила аж цілий келих вина, прийняла гарячу ванну замість душу, упіввуха послухала дівчачі теревені про пригоди з чоловіками і несподівано здивувалася, що їй немає що розповісти. Завжди вела себе чемно. Ті кілька невдалих романів виглядали зараз прісно й нецікаво на фоні чужих яскравих пристрастей.

Нарешті пішла сушити волосся, зняла рушник, тріпнула головою, подивилася у дзеркало і… скрикнула. Позаду, наче у фільмі Гічкока, стояла Інна з ножицями.

— Ти… ти що?

Її гостя натягнуто посміхнулася і промовила несподівано блідими губами:

— Тобі треба підстригти гривку, косо, буде краще вкладатися.

«Відьма? Невже справді?..»

— Н-ні, не треба мені нічого стригти! — викрикнула і відбігла на безпечну відстань.

Інна зітхнула і повільно повторила, наче зверталася до нерозумного дитинчатка:

— Треба підстригти, так буде краще. Не бійся, я вмію. Поговоримо заодно…

Леся жбурнула в неї рушником і, важко дихаючи, завмерла біля стіни.

Інна здивовано підняла брови:

— Чого ти? — а тоді глянула на ножиці у своїх руках. — Та перестань, я ж хотіла…

Але не доказала, лише гірко скривила губи:

— Та нехай…

І, вже розвертаючись, пробурмотіла собі під ніс:

— Не розбираєтесь ви в людях, дівчата…

Заснути після цього було важко. Леся довго прислухалася до звуків із сусідньої кімнати, де постелила дівчатам, але там було тихо. А на ранок вона проспала роботу. Зателефонувала і сказала, що захворіла. Це нікого не здивувало.

Зате здивувалася вона, що так легко збрехала керівнику.

Дівчата прийшли до кухні, коли яєшня вже досмажилася, а кава заварилася.

— Ну от, як в кращих ресторанах країни! І ти сьогодні набагато активніша, і штори розсунула! — з порогу голосно заговорила Інна. Сама вона знову виглядала бадьоро і свіжо, ні сліду не лишилося від учорашнього блідого образу в дзеркалі. — Якби ми в тебе залишилися ще на кілька вечорів, ти б себе не впізнала, правда, Настю?

Але вони всі поїхали додому. Після прогулянки Личаківським кладовищем і Шевченківським гаєм. Після купівлі сувенірів і шоколаду. Після відвідин кількох популярних кнайп, як роблять усі порядні гості міста. Потягом Львів — Ужгород десь близько сімнадцятої. Заборонивши проводжати їх.

— Самі впораємось, ти краще відпочинь, — сказав Віктор на прощання, Інна помахала рукою, а Настя ще раз подякувала за гостинність.

У хаті знову оселилася пустка.

З Віктором вони тепер спілкувалися есемесками. Ті есемески були не прості, а з підтекстом. У них було завуальовано так багато несказаного, що вистачило б на ціле оповідання. Чому не спілкувалися наживо? Бо над кожним словом треба було думати, як над тестовим завданням із надважливого профільного предмета. Можна було стирати і знову писати, і знову стирати написане. А якщо довго не приходила відповідь, то можна було навигадувати такого, що вистачить на роман із продовженням.

Те ж саме коїлося і з електронними листами, з тією різницею, що листом можна було пересилати одне одному загадково-містичні вірші й есе, які доводилося потім довго розшифровувати, мучаючись у здогадах.

Досі вона не була зареєстрована у жодній соціальній мережі. Смішно кому сказати, але вона їх боялася. Це ж величезна кількість людей отримає доступ до її особистої інформації, а якщо зробити сторінку тільки для друзів, то як тих друзів обирати: по гарних світлинах і поширених ними дописах? А де гарантія, що ці світлини і ці дописи справжні?

Але через місяць вагань вона все ж таки наважилася. Бо Віктор почав рідше давати знати про себе. Він уже не відписував їй кожного дня, забував привітатися зранку і побажати на добраніч увечері. Мотивував тим, що багато працює, а після роботи зависає у «Фейсбуку» і втрачає відчуття часу. І як добре, що вона не гає свого часу.

Оце останнє зауваження зародило в неї перші підозри.

Хвороба теж притихла, ніби даючи їй можливість придивитися до всього уважніше.

І ось вона вписує мінімальні дані в анкету, чіпляє на аватарку ненайгіршу свою світлину, а фоном робить квітучу сакуру. Хто сказав, що деревом пізнання у райському саду не могла бути сакура?

І одразу заходить на сторінку ужгородського журналіста.

Фото на фоні тризуба, гори Карпати вдалині, активний спосіб життя і активна громадянська позиція. Піднімає теми, які хвилюють країну, гостро критикує владу і підтримує волонтерство. Нічого крамольного.

Тоді вона знаходить сторінку Інни, закриту для публічного доступу, напрошується в друзі, ледве дочікується підтвердження запиту… У «Фейсбуку» дівчина красувалася в червоному костюмі і з розпущеним волоссям. Суцільна поезія і фантасмагоричні картинки. Нічого особистого, що вказувало б на її приховану сутність. Але Леся продовжувала шукати.

Її світ поступово звузився до розмірів монітора. Зранку і ввечері, і безліч разів за день вона нишпорила Інтернетом, відстежуючи всі контакти Віктора та Інни, вчитуючись в усі їхні дописи, намагаючись знайти підтвердження чи заперечення своїм підозрам.

Вона зачитувала до дірок їхні сторінки і не пропускала жодного посту.

Через місяць пошуків вона була впевнена, що вони спілкуються між собою у приваті.

Це відкриття вибило її з колії. Наче нічого незвичного, коли двоє друзів переписуються, але… Фривольні коменти під його постами, персональні привітання зі святами, багатозначні смайлики і сердечка… Він писав про гострі проблеми свого міста і країни і не мав часу на пусті балачки, а Іннуся (так, її він інколи теж називав скорочено-пестливим іменем) смикала його без потреби за будь-якої нагоди. Леся була впевнена, що і у приват вона шле йому такі ж безглузді повідомлення.

Наче якась чорна плахта накрила її з головою. День перетворився у ніч. Вона їла, спала, ходила на роботу по буднях і до церкви в неділю, а сонце все не вмикалося. Ревнощі затьмарили собою весь світ.

Тоді Леся зібрала всю свою волю в кулак і написала Інні, що вона веде себе аморально, що не можна жадати чужих чоловіків, що Бог її за це покарає. Написала, відправила і… злягла з банальною простудою на цілий тиждень. Львів заглядав у вікна дощами, знову зробилося холодно і темно, як тоді, коли мама з татом довго-довго сварилися, а потім тато зібрав речі і пішов. Казали — до молодшої на десять років жінки з двома дітьми.

Мама посумувала-поплакала і вийшла заміж вдруге, переїхавши до нового чоловіка у село. Лесі було некомфортно там, а мамі важко повертатися до хати, де все нагадувало про тата, відтак вони бачилися дедалі рідше. А тато одного спекотного дня втопився у кар’єрі, хильнувши перед цим зайвого.

Побачивши його тіло, Леся відчула страшний холод десь у глибині свого єства, а в день похорону з нею трапився перший напад дивної хвороби, після якого її життя вже ніколи не було таким, як раніше.

Час йшов, подруги кудись розбіглися, повиходили заміж, зайнялися кар’єрою, кавалери все рідше потрапляли в поле її зору і все менше їй подобалися. У свої тридцять три вона не мала ні сім’ї, ні дітей.

Працювала фармацевтом в аптеці і з кожною зміною переконувалася, що ліків стає дедалі більше, але здоров’я людей від цього чомусь не покращується. Тільки вірші і зустрічі в літературній тусівці були її спасінням.

І ось нарешті з’явився той, хто зміг полонити її розум і серце.

Коли минула гарячка, Леся тремтячими руками набрала пароль і зайшла у «Фейсбук».

Іннуся постила вірші про криваве кохання і про суперницю, яку слід провчити раз і назавжди. Від цих віршів мороз йшов поза шкірою. Особисто їй вона відповіді не надіслала. Але достатньо було віршів.

Тим часом стрімко наближався Новий рік.

У народі побутує думка: з ким зустрінеш його, з тим і проведеш.

Леся подумала-подумала і повідомила Віктору, що зустрічатиме Новий рік із ним.

Він зателефонував, чого давно не робив. Був якийсь схвильований, сказав, що йому наснилися «Райські морелі», що Львів не відпускає його, що він нічого не забув…

— Приїжджай, — видихнув у трубку і відключився, не дослухавши її, не попрощавшись.

Як же ж вона готувалася до цієї поїздки! Перебрала весь гардероб, не знайшла нічого гідного, за три дні обійшла всі навколишні магазини з одягом, з’їздила в Кінг Крос і на Південний ринок… І нарешті знайшла її, сукню своєї мрії, оксамитову, з гіпюровими вставками, з декольтованою спиною і обов’язково подовженими рукавами, що прикривали кисті рук.

Перед поїздом на хвилинку зайшла в Інтернет. І стерпла.

Інна нарешті написала їй у приват: «Я вагітна. Не смій його чіпати. Він мій».

Повідомлення висіло непрочитаним кілька днів, за які вона не мала часу й передихнути.

А тут час зупинився.

Зі станції Львів відбув потяг до станції Ужгород, зарожевів світанок, люди вийшли з дому за останніми святковими закупами, засніжило, а потому на кілька хвилин визирнуло з-за хмар сонце, люди вернулися з закупів, засвітилися ліхтарі і вікна, заблимали новорічні ілюмінації, перевернувся листок календаря, загриміли салюти, затріщали петарди, тут і там лунали веселі вигуки людей, до ранку все це святкове шумовиння трохи вляглося, а перший день нового року розпочався сніговою порошею, пусткою на вулицях і тишею…

У її квартирі нічого не змінилося, всі ці події пройшли непомітно, не зачепивши господиню, яка так і просиділа за комп’ютерним столом ніч, день і славнозвісний Новий рік, коли люди свято вірять, що, зустрівши його весело і за багатим столом, житимуть весело й заможно всі наступні 365 днів. І навіть переконуючись, що це не так, вони знову і знову готуються до святкування цього абсолютно схожого з іншими дня календаря, наче то якийсь особливий день…

Час від часу Леся впадала у транс, схожий зі сном, але ні, вона не спала, як вона могла спати, коли її життя падало униз відгорілими, нікому не потрібними феєрверковими зірками, залишаючи по собі чорний задимлений слід…

Дзвінок у двері привів її до тями. Дзвонили довго і настирливо. Вона втомлено підвелася і пішла відчиняти.

Віктор та Інна стояли на її порозі, розхристані, розчервонілі від морозу, галасливі, вони щось говорили одночасно, активно жестикулюючи при цьому…

— Я нічого не розумію… — прошепотіла Леся, відступаючи від них на неслухняних ногах.

— Тихо всі, я говоритиму! — вигукнув Віктор, заходячи до передпокою і при цьому штовхаючи Інну поперед себе. — Ти чому не відповідала на дзвінки, ти що, здуріла, подивись, скільки пропущених?!

Леся намацала на тумбочці мобілку і глянула. Сорок.

— Я вже не знав, що думати, аж нарешті вона зателефонувала і… кажи, ну кажи, що ти накоїла?! — смикнув він Інну за рукав.

Леся навіть не могла подумати, що він може бути таким злим.

Інна вимушено заусміхалася, поправляючи гривку, яка вибилася з-під берета. Білий берет і біла шубка. І ботфорти до сріблястих лосин.

Леся запізніло схаменулася, що стоїть перед ними у простих джинсах і звичайній похідній кенгурушці. А сукня, акуратно спакована, лежить на дні дорожньої сумки.

— Це був жарт, як можна вірити тому, що пишуть в Інтернеті, дівчино? А якби тобі написали — завтра апокаліпсис, то ти б лягла, склавши руки, бо немає смислу щось робити?

Інна розсміялася так, як вона вміла — дзвінко і виклично. А потім розвернулася на підборах і покинула її дім.

Перший день нового року вдався на славу. Леся з Віктором до вечора проговорили на кухні.

Він зізнався, що пішов добровольцем на війну, місяць там пробув, довелося поїздити на танку, двічі навіть стріляв у людину, але досі не впевнений, що влучив.

Журналістові є багато про що писати, але він наразі не може.

Інну знає давно, вона не полишає спроб одружити його на собі, але такі жінки його не приваблюють.

Леся — інша. Та й оті «Райські морелі» досі сняться йому у снах. Може б, вони сходили якось туди, щось приміряли…

Довгу хвилину до неї доходило, що це було освідченням у коханні. У фільмах це виглядало по-іншому.

— Я хвора. Є така хвороба Рейно, коли спазмують судини кінцівок, пальці раптово німіють, стають блідими і дуже болять. Точні причини невідомі: можливо, це від стресу, або від гормональних порушень, або від переохолодження, треба постійно себе оберігати від усього. Коли інші можуть собі дозволити ходити без шапки і рукавиць, я без них не виживу. Мені не можна часто мати справу з водою, а пилосос, міксер, блендер, тобто все, що пов’язане з вібрацією, мені протипоказане. Напад минає за кілька хвилин або годин, мушу при цьому пити спазмолітики, бо з часом стан погіршується, можливі некрози тканин пальців, не знаю, коли це станеться, інколи не можу з цим жити, інколи попускає. Тому приймаю також антидепресанти. І… це невиліковно. Ось.

Віктор нахмурився, подивився на її руки, потім на неї, потім знову на її руки. Тоді взяв її долоні у свої. І нічого не сказав. Та й вона не потребувала слів.

Цього новорічного дня Леся написала вірш про весну. Вперше.

Красиво, ой як красиво!
Жайвір, мов бог, над нивами,
Плесо, як небо, — з хмарами.
Чимсь неповторне. Гарно.
Ніжно, як незбагненно ніжно,
Трави ростуть у вічність.
Знають, що скоро згинуть,
Але ростуть. Дивно.
Світло, й ночами — світло.
З квітки глянуло літо.
Сонячно так глянуло
І заховалось. Рано ще.
Щемко, солодко й щемко.
Світ ще не знає смерті.
Світ ще у щастя вірить.
Він ще такий наївний…

Тільки оте «Лесюню» далі різало їй слух, але це дрібниця, вона звикне…

…Інна востаннє глянула в дзеркало і взяла доньку на руки. Та від радості заверещала на весь голос. Треба було йти до мами. Не слід змушувати кавалера чекати довше, ніж годиться.

Зараз, через два роки, їй більше не хотілося сміятися.

Коли вона сказала Віктору, що чекає дитину, як же ж він налякався. Потупцював назад, замахав руками, округлив очі і заторохтів: «Це ти винна, я тут ні при чому, ти не можеш мене примусити…»

Інна знала його багато років, ще від студентських часів, коли вона, донька заможних батьків, щойно почавши жити окремо, прихистила вічно голодного студента журфаку у себе на квартирі.

Гадала, що тимчасово, а он на скільки років усе затягнулося.

Це він зараз змужнів, обріс жирком та репутацією борця з несправедливістю, а тоді часто плакався їй і просив грошей. Інколи віддавав, інколи — ні.

Як їй живеться з ним, отій іншій, непримітній тихоні, яка навіть вірші побоялася читати перед ним? Помітивши погляд, яким Віктор глянув на львівську поетесу тоді, біля Високого Замку, Інна одразу все зрозуміла. Він на багатьох так дивився, сонячно, лагідно, і вони танули під його поглядом, а вона гадала, що минеться, що нагуляється і повернеться, куди ж він без неї, яка одягає і годує його, пише йому резонансні статті і веде його сторінку у «Фейсбуку». І він повертався.

Тоді Інна сумнівалася, чи ночувати у суперниці вдома, чи ні, але цікавість взяла гору.

Що сказати: та ж замкнутість і зашореність, що й у власниці в голові. Спробувала розбурхати це стояче озеро, викликати хоча б якісь емоції, але, побачивши таблетки і мікстури, збилася з того наміру. Та й вірші їй сподобалися. Замкнуті люди часто дуже обдаровані…

Правда, в останню мить все-таки наважилася поговорити, остерегти її перед цим чоловіком, хто, як не колишня, знає все про вашого теперішнього. Але, мабуть, вибрала не той час і не той спосіб. Ідея з ножицями і стрижкою справді була не найкращою, хто ж винен, що вона любила вовтузитися з волоссям, своїм і чужим, могла зробити непогану зачіску, а за цим заняттям легко розговоритися і перейти на відвертість, можна було б розставити всі крапки над «і» та з’ясувати, хто є хто в цій історії.

Але щоб почути правду, треба відняти руки від вух, а Леся навіть не спробувала цього зробити. Хоча, можливо, їй краще не знати, недаремно вона так налякалася…

Інна читала їхню переписку майже півроку, а тоді не витримала і спитала його: «Як ти можеш їй стільки всього обіцяти, коли живеш зі мною?»

А він відповів їй в отій своїй елегантній чарівній манері, яка так багатьом подобалася: «Як казав Соломон, все так не буде…»

Останній випад суперниці вона практично проігнорувала. Було в тому гнівному листі щось про Бога і про кару, ота інша справді вважала, що її кохання особливе і неповторне, вона не підозрювала, що всіх, кого збирався ощасливити своїм коханням, Віктор називав у скорочено-пестливій манері, а коли захоплення минало, вертався до своєї Іннусі.

От і зараз він примчався до неї напередодні Нового року і заголосив, що ота інша його обманула, пообіцявши зустріти Новий рік із ним, а зараз навіть не відповідає на дзвінки, що всі жінки однакові, а що йому тепер робити, як йому за кілька годин до дванадцятої наново все спланувати…

Інна дивилася на нього і дивувалася. Невже це його вона няньчила стільки часу? Іронічно запропонувала, наперед знаючи, що він відповість:

— Святкуй зі мною.

— Ні, Іннусю, ну скільки можна одне і те ж, чоловікам хочеться новизни, хіба ти не знаєш? Але не переживай, у душі я весь твій.

Вона вже й не переживала. Сказала, що сама все підлаштувала, написавши їй про свою вагітність, а тепер повідомляє і йому. Таким переляканим вона його давно не бачила.

— Гаразд, збирайся, поїдемо до твоєї пасії заспокоювати. А вагітність я вигадала, не бійся. Їдемо, скажемо це їй… І не називай мене більше «Іннусю», бо вб’ю…

Вона здалася. Приз не вартував її старань. А коли того дня побачила очі своєї суперниці, заплакані, згорьовані, в яких поміж тим рожевіла надія, то змогла тільки істерично розсміятися.

Вона сама ніколи на нього не дивилася такими очима. Важко обожнювати героя-коханця, який і не герой зовсім. Він, напевно, тій іншій і про АТО щось наплів, як спробував наплести їй, але вона одразу обірвала його, ще на початку розповіді. Такі, як він, на війну не ходять. Хоча люблять на ній піаритися. На будь-якій гострій, актуальній темі. Щоб легше було кадрити дівчат.

— Ну Іннусю… тобто, Інночко, ну давай напишемо книжку про війну, ця ж тема зараз на піку популярності. Я переговорив з декількома людьми, дещо підчитаємо і забацаємо…

— Ні, Вікторе, цього я для тебе не зроблю, навіть не сподівайся…

І він образився. І на зло їй, мов підліток, який так ніколи і не виросте, демонстративно зателефонував тій іншій і почав городити щось про сни і рай, навіть не ховаючись від неї, а під кінець розмови видихнув своїм спокусливим баритоном: «Приїжджай», — і ефектно поклав трубку. Ох, які ж, напевно, бурхливі емоції він викликав на тому кінці електромагнітних хвиль!

А їй зробилося байдуже.

У той перший вечір нового року, коли вона поверталася зі Львова, залишивши коханого у суперниці, він зателефонував і в паніці зашепотів у трубку:

— Вона хвора, уявляєш? І вона нічого мені не сказала раніше, як так можна? Це якісь серйозні проблеми з судинами, я дивився, може дійти до хірургічного втручання, що вона собі…

— Заразна?

— Що?

— Хвороба заразна?

— Та ні, але…

— Ну то не парся, трохи більше попрацюєш, заробиш, полікуєш свою Лесюню…

— Зловтішаєшся?

— Ні, просто втомилася. І не телефонуй мені більше. Ніколи.

Вона знала, що з часом у пам’яті залишається тільки хороше, а хорошого у них теж було багато, і вона може не втриматися, може захотіти все повернути, бо справжнє кохання, як там писала у своєму повідомленні ота інша, не так просто вичавити з серця.

Але тій іншій він був потрібен більше.

Тільки немовлятко гарне вийшло з їхнього кохання, за це вона була йому вдячна.

Як тобі там живеться з ним, Лесюню? Ти дозволяєш йому так себе називати? Ти щаслива?

Леся підійшла до вікна, мерзлякувато зіщулившись. Наді Львовом збиралися хмари. Знову буде дощ…

Світлана Горбань

Чужа таємниця

Я сиділа спиною до цієї красивої пари. Мій улюблений столик біля вікна ніхто не зайняв, хоча з нього відкривався чудовий краєвид. А ці сіли поруч, одне навпроти одного: красива худорлява жінка років тридцяти і чоловік невизначеного віку, якому могло бути і за тридцять, і за сорок, а може, і ще більше, але здоровий спосіб життя, достаток і відсутність шкідливих звичок згладжували на ньому плин часу.

Я слухала. Погана звичка підслуховувати чужі розмови вкоренилася ще з дитинства, бо в моїй родині вирували іспанські пристрасті з інтригами й таємницями мадридського двору. Всі казали натяками, надавали незначним словам і подіям глибинного сенсу, підозрювали одне одного у прихованих вчинках та намірах — і все це під завісою родинного затишку й тепла. Тому, коли батьки, або бабуся з матір’ю, чи моя молода незаміжня тітка починали говорити пошепки, я оберталася на слух, боячись проґавити бодай одне слово, що б у цю мить не робила. Я могла мити посуд, дзвінко складаючи блискучі тарілки у шафку, грати на піаніно хоч форте, хоч фортисимо, читати книгу з захопленим обличчям. Наче вона така цікава, така гостросюжетна… Я не втрачала жодного звуку з цього шепотіння. Непотрібне знання робило мене мудрою й сумною, радощів не додавало, але ставало наркотиком, без якого я вже не могла існувати, тягаючи вантаж розчарувань, розбитих надій, зрадженого кохання близьких і коханих людей. Іноді почуті слова були мені незрозумілими, вчинки — також, але я не могла про це ні в кого запитати, і таким чином воно ставало і моєю таємницею, частиною мого життя.

Саме через це підслуховування я несла з дитинства важку валізу сумних вражень і недовіри до оточуючих, навіть добре знайомих людей. Навчилася звертати увагу на найдрібніші деталі, не на значення слів, а на приховану інтонацію, дивитися на вираз обличчя й розуміти, що це лише зручна ввічлива машкара. Ця мудрість не робила мене щасливою, але дозволяла уникати помилок. Я бачу людей наскрізь, тому маю обмаль друзів і найкраще розуміюся чомусь із чоловіками.

На щастя, я позбулася давнього комплексу, яким мене було обдаровано, через інцидент з моєю юною тіткою. Бідолаха зробила прикру помилку через зраду коханого, у бабусиних устах це звучало трагічно й незрозуміло: «Такого хлопчика викинула». Більше тижня я її не бачила, нарешті вона повернулася, схудла, з величезними очима, обведеними чорною фарбою особистого горя. Тепер вона не жартувала, не грала годинами на піаніно, не брала слухавку, а сиділа годинами у фотелі та дивилася на шпилі собору, що виглядали з-за сусідської кам’яниці.

Мамуся з бабцею, як могли, підтримували і втішали її: «Могло бути набагато гірше…» — шепотіли вони їй на вухо, а та непомітно струшувала сльозинки й вичавлювала подобу усмішки. Моє серце калатало через її біль, але я не сміла так само співчувати — «я ні про що не здогадувалася».

Отже, очікуючи замовлення, я обернулася на слух.

Говорила жінка, дуже спокійно та розважно, іноді ненадовго перериваючись, роблячи ковток кави або відкушуючи від тістечка. Вона мала дивовижно мелодійний голос, такий самий, як моя вчителька у початкових класах. Він обгортає тебе ніжним сопрано, ніколи не буває занадто голосним і має дуже красивий тембр. Ми обожнювали цю «другу мати» за справедливість, розумне вирішування всіх наших малечих проблем, але для мене найголовнішим був її голос, що переповнював музикою весь клас, і ми сиділи, як зачаровані.

Чим далі я прислухалася, тим більше ніяковіла: руйнувалася ціла епоха в житті цих людей, а збоку здавалося, що парочка люб’язно спілкується за сніданком.

Жінка заспокоювала свого приятеля:

— Я завжди тобі говорила, будь-яке твоє рішення буде правильним і я прийму його із вдячністю. Мені немає й ніколи не буде за що тобі дорікати. Ти вже для мене стільки зробив, я назавжди залишуся твоєю боржницею… — вона, не поспішаючи, зробила ковток кави, і я навіть відчула її смак та з нетерпінням повернула голову в бік офіціанта, нерозторопного юнака, який не поспішав з моїм замовленням.

— Якби ж не ти, не наші стосунки…

Знову зависла пауза, немов у театрі, коли актори дивляться один на одного або в темряву залу, намагаючись передати очима почуття, підвладні лише музиці, а не смертній людині.

— Я так боюся завдати тобі болю, отже, ці останні місяці були найщасливішими у моєму житті, навіть медовий місяць із чоловіком не залишив жодного світлого спогаду…

— Чому ти не хочеш відкрито визнати, що ми розлучаємось? Що ти вирішила все за нас, сама, не порадившись зі мною? — Чоловічий голос переповнювало приховане роздратування, він ледь його стримував, ще трохи — і лавина пекучої образи вирветься лавою з жерла вулкана й затопить не лише його співрозмовницю, а й мене, ледачого офіціанта, проллється вулицями Львова нестримною вогняною рікою. Така пристрасть кипіла в цьому мужчині.

— Я ніколи не влаштовувала тобі сцен, ніколи нічого не просила і не вимагала. Я дала тобі час самому обрати, що для тебе важливо… У будь-якому разі… Я зараз на тебе дивлюсь і відчуваю лише ніжність. Нічого, крім ніжності…

— Тобі легше! Я дратуюсь і краюсь, що не можу всидіти на двох стільцях одразу, отаким я виявився ненажерою й боягузом. Я не готовий до рішучих дій, давай ще трохи почекаємо, — в його голосі з’явилися благальні нотки, роздратування приховалося за добрим вихованням і забороненим коханням, бо коханка була вільною жінкою, а не його затурканою дружиною. Козирна карта була у неї в руках, її чудовий голос заспівав далі колискову його дратуванню, гра словами продовжувалася:

— Любий, ти вже відіграв головну роль в останньому акті мого сімейного життя: без тебе я нізащо не наважилася б покласти край тому остогидлому існуванню. Сім років тортур, принижень, вагань, безнадії, бажання все поміняти — й бездіяльності! Я жила, наче під гіпнозом, я вважала, що мені нема куди діватися… Це ти повернув мені жагу до життя, це ти примусив мене діяти! Це ти знайшов мені квартиру! Найстрашніше — згадай, я більше смерті боялася свого чоловіка — тепер це все позаду, я вистою тепер у будь-якому разі. Я не лягаю спати, не помолившись за тебе, щоб ти був щасливим, щоб у тебе все було гаразд.

Нарешті мені принесли мою каву і салат з морепродуктів. Тістечка мені тимчасово протипоказані, за зиму я непомітним чином накопичила кілька зайвих кілограмів, надворі все теплішає, а декілька улюблених суконь стали трохи, зовсім трішечки, затісними. Весною кожна жінка хоче почуватися красунею, і я не є винятком.

— Я ще нічого не вирішив, а ти наче прощаєшся? — Чоловічий голос знову ледь приховує дратування, але його накриває хвиля співучої скрипки, її тональність зовсім не відповідає змісту:

— Так. Мені запропонували кращу посаду в новому філіалі. Відмовитися неможливо, буде службова квартира. Одразу вирішаться декілька проблем, не можу ж я постійно жити за твій рахунок. Найбільша прикрість — треба покинути Львів…

— Мене ти в рахунок не береш! Моя думка вже нічого не вартує! Ти скористалася моїм добрим ставленням, а тепер я тобі не потрібен!

— Заради Бога, я тебе прошу, не кажи так, ти зараз усе зіпсуєш!

Запала тиша, а я повільно їла салат і терпляче чекала на подальшу розмову. Весняні теплі промені дісталися вікна, радісно задзеленчав трамвай, по новій кольоровій бруківці йшла групка туристів, обвішана фотоапаратами і з літніми капелюшками на головах. Скоріше б літо, відпустка, море!

— Завтра я мушу їхати.

— Це наш останній день? А ти не могла попередити трохи раніше?

— Я намагалася весь минулий тиждень! — почала виправдовуватися жінка. — Але ти не брав слухавку, а твоя секретарка давала пораду зателефонувати пізніше. Зрозуміла, що ти уникаєш мене… Ні, ні, я не дорікаю. Я вже сказала, що вдячна тобі за все… Після тої нещасної зустрічі у ляльковому театрі… Пам’ятаєш, як мій дурненький синочок підбіг до тебе, радісний, відкритий, а ти був не сам, ти тримав за руки своїх синів, а поруч стояла твоя власна жінка. Вона дивилася на мене сумним, але впевненим поглядом. І саме в той момент я зрозуміла, що прийшов кінець нашим стосункам. Ти сухо привітався зі мною, скривив усмішку в бік мого сина і пішов повз нас зі своєю родиною. Я зрозуміла, що родина для тебе багато важить, інакше б ти хоча б познайомив мене з дружиною, і це було би природно, у тебе ж чимало знайомих у Львові. Ти міг би хоча б погладити по голівці мою дитину, ти сам привчив його до своєї уваги, цукерок, іграшок. Радість мого хлопчика розбилася о твою байдужість. Ти поводився, як зрадливий чоловік, що намагається приховати від дружини свій гріх, у планах якого нема розлучення. Саме тоді я вперше почулася приниженою через наші стосунки і зайвою у твоєму житті.

Знову запала тиша.

— Ти маєш рацію, у всьому винен тільки я. Занадто довго вагався. Я був нерішучим, і це покарання. Треба було одразу подати на розлучення, але ж жінка не давала жодного приводу, ми майже не сварилися. Дітям дуже непросто було б пояснити… А тепер — наш останній день.

— Останній день був у Помпеї, коли вибухнув вулкан. Хіба я кидаю тебе? Жити у різних містах — хіба це означає розлучитися? І так буде краще. Краще не залишатися в місті, де мій чоловік ще не сприйняв розлучення, телефонує, погрожує забрати сина. Ця людина здатна на будь-яку прикрість, я не почуваюся захищеною навіть поруч з тобою. Не ображайся, але це ж так… Я ще не позбавилася жаху перед ним. А якщо він дізнається про тебе, стане ще гірше. Я не змогла відмовитися від такої звабливої пропозиції, хоча і лячно так кардинально змінювати своє життя…

— І далеко ти їдеш? — в голосі чоловіка почулася насмішка, вдало прихована.

— Я ж казала, що недалеко, до Кракова. Єдина прикрість — малого мушу залишити тимчасово у матусі, не маю ще дозволу від його батька на виїзд. Уперше з ним розлучуюся, навіть від самої думки боляче стає на душі. Але шеф обіцяє допомогти з документами, він має якісь важелі впливу на мого колишнього.

Знову зависло мовчання. Пара піднялася від столика, я почула кроки: легкі, вони дзвінко цокали по кахельній підлозі, й поруч — повільні й м’які. Вони призупинилися в проході, чоловік обняв жінку й завмер на якусь мить. А вона повернула до нього обличчя, і пристрасний поцілунок з’єднав їхні вуста. Останнє, що я ще почула:

— Зараз заїду на роботу, а потім одразу повернуся до тебе. Треба все ретельно обговорити, не будемо поспішати. Ще невідомо, що то за робота.

Обнімаючись, вони зупинилися на ґанку і завмерли, поїдаючи очима одне одного. Важкі краплі зненацька почали розбиватися об тротуарну плитку. Хвилину тому ще світило сонце! По світлому тонкому обличчю жінки струмочками побігли сльози, і вона, ніжно відштовхнувши чоловіка, вибігла під дощ у бік червоного автомобіля.

Її машина зникла на шаленій швидкості, наче ця нещасна красуня тікала від поліції або сама від себе.

Чоловік затримався на ґанку, у дорогому вишуканому костюмі, з коротко підстриженим волоссям, самовпевнений і доглянутий. Такі чоловіки щотижня роблять манікюр у салонах краси. Він не квапився, дістав цигарку, запалив, довго дивився у бік зниклого автомобіля. Потім рішуче кинув цигарку до урни, зробив жест, закликаючи когось до себе. З машини жваво вискочив чоловік з парасолькою в руках, розкрив її над головою свого пана, і вони попрямували до автомобіля. Усадивши свого пана і закривши парасольку, водій побіг до дверцят. Цей блудливий і розпещений пан щось наказав водієві, і машина повільно поїхала у протилежний бік.

Дощ не вщухав. Я почула веселі голоси — за звільнений столик сіли дві огрядні пані бальзаківського віку. На сірому тлі віконного скла віддзеркалювалися контури їхніх повненьких щічок, два величезні тістечка «П’яна вишня» поруч із паруючими філіжанками кави.

«Навіть не думай», — суворо наказала я собі. Однак усе моє єство заспівало жебрацької пісеньки: «Хочу одне маленьке тістечко. Я з’їм тільки половинку! Малесенький шматочок, аби відчути смак — неперевершений смак вершків і вишень. А якщо я з’їм лише вишні з поверхні? Хоча б одну вишню?» — «Скоро літо, — заспокоїла я себе, — вишень буде повно, це погана звичка заїдати сум солодощами».

Дощ перейшов у зливу. Товстулі радісно щебетали та їли тістечка, а я пила охололу каву.

Алла Рогашко

Сльози морелі

…встояти на краю за яким — вільне падіння

переступити край за яким — тиша і спокій…

Юрко Іздрик

…Мусить втрапити туди. Чого би йому те не вартувало, мусить! Поволі йде, себто, тихцем крадеться, мовби якийсь чужинець… Довкола темно і майже нічого не видно. У повітрі відчувається затхлість. Запах пустки. Його ні з чим не сплутаєш, він особливий. Суміш забутості, застояності, спертості. Простягнутими поперед себе руками обережно розводить напівусохле гілля, аби не подряпати лице, та однаково роздряпує. Ноги безперестанку заплутуються в щільному чагарнику, під підошвами щось тріщить, певно, обламані сухі гілляки. Крізь усе це повинен пройти, аби дістатись усередину. В дім. Його дім. Та все ніяк не може дійти. Направду коротку відстань від хвіртки й до вхідних дверей будинку долає, здається, безкінечно. Наче щось не пускає його туди, втримуючи тут, змушуючи плутатись у цьому химерному відрізку простору і часу. Дуже гостро відчуває свою незграбність, недоладність, тож іде поволі, однак не спиняючись ні на мить. Минає безмір часу, коли нарешті бачить двері. Підіймається східцями, наближається, простягає руку до дверної ручки, аби схопитись за неї, відчинити й увійти в дім. Його дім. Та ручки не торкається. Бо саме в момент простягання руки й шаленого бажання вхопитися за неї зазвичай прокидається. Кожного разу в один і той самий момент. Прокинувшись, щораз відчуває, як по спині стікає холодний піт, серце гучно гупає в грудях, руки тремтять. Ще жодного разу не вдавалось ухопитись за дверну ручку. Жодного.

Був ще один сон про дім. Інакший. Світлий і радісний. Він бачив Його дім здалеку. Дім був гарний, іще зовсім новий. Вилискував свіжофарбованими віконницями, світився білосніжними фіранками у вікнах, вабив зеленню дерев і розкішшю квіткової краси довкіл. А він стояв віддалік і просто дивився на нього. Милувався. Тішився. Знав, що в домі на нього чекають затишок, замирення і любов. Дуже хотів наблизитись до нього й увійти всередину. Однак, коли ступав крок уперед, усе обривалось і він прокидався. Ще ні разу не вдавалося ступити більше одного кроку.

Сни про дім чергувалися між собою. Моторошний, сірий і невиразний змінювався просвітленим, яскравим та красивим. І цей контраст, це шарпання з жаских відчуттів у прекрасні потрясали найбільше. Після обох в душі наростала тривога. Від усвідомлення, що дім давно втратив. Та й чи панували в ньому затишок, замирення і любов, чи був направду його домом — теж питання. Однаково все вже в минулому… Ту сторінку життя нарешті перегорнув. Лишились тільки сни, що нещадно вдирались у свідомість, чи то пак продиралися з підсвідомості й зачіпали загоєні в душі рани.

Коли дім відібрали, іноді до нього приходив. Аби просто побути поряд. Переконувався, що там нікого немає, прокрадався тихцем у двір, мовби якийсь чужинець. Обходив кілька разів, притуляючись до стін і вдихаючи запах. Підіймався східцями до вхідних дверей, простягав руку до дверної ручки, торкався її. Проте відчинити двері й увійти в дім не міг. Це вже вважалось би злочином. Хоча й так був злочинцем, проникаючи на чужу територію… Відтак ішов у невеличкий сад на задньому дворі, сідав коло морелі, спирався об її напівусохлий стовбур, заплющував очі й просто був там. Сльози скочувались лицем, а в грудях розривалось від безпорадності.

Поволі вставав, обіймав пошерхлий стовбур і бачив на ньому сльози. Сльози морелі. Це було так дивно: як може старе напівусохле дерево плакати? Може, то очі застилаються слізьми й так ввижається? Але торкався стовбура і таки відчував на пальцях вологу. Сльози морелі були прозорими, бурштинового відтінку. Мовби теж плакала, разом із ним. За своїм минулим, коли була юною й тішила красою весняного квітіння, дарувала розкішні темно-бордові, майже чорні соковиті плоди влітку чи ж пестила око золотим вбранням восени. Однаково була улюбленицею господарів, у будь-яку пору року. Її любили. Тішились так само, як і дому. Бо з’явились одночасно: коли залили фундамент, того ж дня посадили її — маленьку і тендітну. Побоювались, аби прийнялась, вистояла на вітрах заміського пустирища. Тоді та місцина на околиці Львова ще такою була — порожньою і незатишною, обвіяною вітрами. Вже потім, за кілька літ відбудували вулиці, що чимдалі розросталися затишними обійстями з розкішними садками, в оточенні живоплотів…

Бачив те, що було колись. Був тоді молодий, усе ще було попереду. О, прекрасний час, прекрасні миті! Саме поселилися з дружиною в цей дім. Чудовий дім — втілення їхніх мрій! А як зводили його? З якою насолодою облаштовували? Як починали нове життя… Омріяне. Вистраждане. Таке жадане.

Важко було в ті складні часи, але водночас — добре! Тішився новому життю, власному дому. Був щасливий. Разом з нею.

Щораз заплющував очі й пригадував усе від самого початку. Коли підхопив її на руки й, переступивши поріг, заніс у їхній дім. Вона обійняла його шию руками, закинула голову й дзвінко розсміялася. Він теж усміхався з радощів. Їхній сміх ущент заповнив нову оселю.

Сміх… Сльози… Зі сміху й радості почалося життя в цьому домі. Слізьми й розпачем закінчилось. Така вузька й тонка межа між абсолютно різними емоціями… Коли перетнув її? Й не зогледівся…

Любив її сміх. Любив її… Любив так сильно, наскільки лише здатний любити чоловік жінку. Ба навіть більше. Боготворив. Готовий був цілувати землю, по якій ходила вона. Божеволів, коли не була поруч. Ще від найпершої зустрічі жадав її усім своїм єством.

Ольга була шалено вродлива. І та врода була якоюсь… мовби фатальною. Очей від неї не міг відвести не лише він, а й усі чоловіки, котрі траплялись на їхньому шляху. Часом те доводило його до сказу, проте втішала, мовляв, окрім нього їй ніхто не потрібен. Випромінювала неймовірно-відверту пристрасть, сексуальність, яскравість. Тим, мабуть, і притягувала. Вабила. Полонила.

Згадував їхні перші побачення. Навіть не так… Диво отих найперших митей перед самими зустрічами. Коли все-все ще попереду. Коли йдеш, мчиш окрилений їй назустріч і вже бачиш її… Здалеку любуєшся вродою, волоссям, що розвівається за вітром, легкою ходою, порухами рук, промовистим поглядом… А оті кроки назустріч одне одному! Крок, ще крок і ще… Ось уже майже-майже поруч… Ще не поруч, але вже ось-ось… Ще зовсім трішки… За крок до зустрічі. За мить до зустрічі. За мить до близькості. За мить до неї… А відтак — перші доторки, обійми, цілунки. Її волосся чомусь завжди пахнуло дощем. Навіть у сонячну днину. І це було так незбагненно, так дивовижно! Обіймав, занурювався в нього лицем, вдихав п’янкий солодкий аромат і провалювався кудись у інший вимір. У якийсь незримий таємничий світ. Блукав у ньому. Впивався відчуттями. Смакував. Насолоджувався. Мріяв, аби увесь світ довкола щезнув. Лише вони двоє лишились…

Десь від середини побачення душу оповивала туга. Бо рано чи пізно зустріч мала скінчитись, і тоді — розлука. Чергова розлука, яку так тяжко зносив… Стрічались тоді нечасто. Ольга навчалась в університеті, мала безліч справ, клопотів. Та й він — тільки-но влаштувався на роботу, теслею в будівельну фірму. Руки мав «золоті», що завгодно міг ними зробити. Іноді доводилось працювати понаднормово. До того ж, маючи «золоті руки», поволі починаєш бути затребуваним: отримував особисті замовлення. Тож вечорами до самої ночі виготовляв різні вироби з дерева. Дуже хотів заробити на власний дім, тому нікому не відмовляв…

Настільки міцно увійшла в його свідомість, що вже після другого побачення почала навідуватись і в сни. То були чуттєві, красиві сновидіння. У них обіймала, цілувала, пестила. Кохалися — так ніжно й жагуче водночас. Прокидався посеред ночі й шалено жадав, щоби була поруч. Не спав до ранку. Мордувався. Відчував, що то якась несамовита залежність, хвороблива одержимість. Бо кохання — справжнє — хіба не має дарувати душі спокій і замирення? Тепло і радість? Хіба не повинно тішити й окриляти, навіть у розлуці? Натомість відчував шалений розпач, коли не був поряд з нею. Ба навіть будучи поруч…

Перші тривожні дзвіночки з’явились уже за кілька років після шлюбу. Не хотів чути, сприймати. Та нещадно продовжували дзеленчати, попри неприйняття й небажання те визнавати. Спершу прохолода, байдужість, які не надто й приховувала, переростали у відверту неприязнь. Опинились мовби у двох різних світах, що рідко перетинаються поміж собою всупереч бажанню його світу доторкатися, бути у її світі, мати один світ на двох… Відчував, що її втримує поряд із ним лише їхній дім. Не він. Проте коли заводив про те розмову — дратувалась. «То все твоя ревність!» — відмахувалась. Уже не запевняла, що він — єдиний і найпотрібніший, — втомилась, мабуть. Зрештою, він таки її втомив, бо ревнощі, підозріливість і справді випалюють, не додають міцності почуттям, — виправдовував кохану, як міг. Намагався вгамувати свої сумніви, силкувався заспокоїтись. Не діймати зайвими словами. Не помічати очевидного. Зради.

Відтак життя разом перетворилось на існування. Вимушене існування двох різних світів, двох різних планет, що змушені обертатись довкола одного сонця — їхнього дому. А одного дня вона таки пішла. Не витримала. Покинула його. Їхній дім. Не лишила навіть записки з поясненням. Та й яке може бути пояснення. Що тут пояснювати, все й так зрозуміло…

То була весна. Все довкола пашіло й квітнуло. А його нутро розривалось від розпачу. Як? Як могла лишити його? Невже нічого не означають ті майже двадцять років, що прожили у шлюбі? Хоч сім’я їхня була… мовби трішки й неповноцінною без дітей — Ольга не могла народжувати, — але хіба вони не були щасливими? Звісно, всякого було, але… він так любить її! Вона — його життя! Що він без неї… А вона? Хіба не любила його? Невже не потрібен їй? Невже… Ой, певно, що ні, — продиралось зі свідомості…

Однак уперто продовжував чекати. Сподіватись, що повернеться. Щовечора йшов додому з шаленим трепетом. Відчиняв вхідні двері, заходив усередину й шукав слідів її присутності. Принюхувався: чи не чути в повітрі її парфумів? Чи не чути її запаху? Ні. Не чути…

Діставав із шафки пляшку коньяку, яка завжди була в запасі: знав, що на нього чекатиме черговий самотній вечір, який проведе, пізнаючи всі глибини самотності й розпачу.

Відтак ішов у їхній сад. Сідав попід вишнею — їхньою морелею, — спирався об напівусохлий стовбур. Сльози котились мимоволі. Згадував її й упивався болісними спогадами.

Саме в той — важкий і шалено болісний час — на життєвому шляху трапилась Світлана. То була направду світла жінка. Здавалось, таких янголів уже не існує нині. Принаймні досі таких не зустрічав. Від неї йшло Світло. Поруч з нею було тепло і спокійно. Просто — добре. Її лагідність, ніжність і невимовна терпеливість зворушували.

Спершу вхопився душею за те нове знайомство. В грудях мовби щось зворушилось. Розправив плечі. Почав вільно дихати. У якийсь момент навіть здалось, що оживає. Що ще здатний на почуття. Нові почуття до іншої жінки.

Вікна її квартири виходили на Площу Ринок. Коли зрідка зазирав до неї — спершу неодмінно мусили випити кави. То був цілий ритуал. Усе йшло своєю чергою. Світлана готувала каву, а він чекав у вітальні. Сидів у плетеному кріслі, застеленому м’яким шерстяним пледом, і слухав шум міста, що долинав з прочиненої кватирки. Любив іноді зі своєї тихої, малолюдної околиці втрапити у саме серце Львова. Та найперше — аби побачити Світлану…

Граційно заходила з маленькою срібною тацею і вручала її йому. Вправними рухами застеляла столик мереживною скатертиною. Брала з полиці громіздкий старезний — теж срібний — підсвічник зі свічкою. Ставила по центру столика й запалювала. Затим брала з його рук тацю і старанно розставляла кавник, цукорницю, глиняні філіжанки й мініатюрні срібні ложечки — усе бабусин спадок. Клала серветки, вмикала музику й сідала навпроти нього. Розливала з кавника запашний напій, насипала цукор. І починалось неспішне і приємне кавування. Смакували гіркувато-солодким тягучим напоєм (як їй вдавалось так його приготувати, не розповідала: рецепт — теж бабусин спадок, тож тримала в секреті) і розмовляли. Сяйво запаленої свічки мовби зливалося з її сяйвом; мимоволі очищувало, стираючи зі свідомості — принаймні на той момент — усі непотрібні хвилювання, тривогу. А з прочиненої кватирки неодмінно долинав шум міста, котрий був основною музикою тут, у самому його серці.

В її оселі завжди панував затишок; приємно пахнуло свіжою випічкою і доброю кавою. Любила почастувати його чимсь смачненьким, оточити турботою. Обіймати. Дарувала усмішки і гарний настрій…

Поряд зі Світланою тішився. Подобалося просто бути поруч. Милуватись нею. Ніжитись у променях її світла. Вона не мала тієї крикливої, шаленої вроди, як Ольга. Але була чарівною, милою. До того ж, полонила своїм ставленням. Щирим і відвертим. Незмірно відданим. Терплячим. Закохалась у нього відразу ж. Її обійми зігрівали. Цілунки захоплювали. Миті, що були поміж ними, були особливими. Невимовно гарними!

Не міг і не хотів порівнювати її з Ольгою, проте мимоволі те робив. Ці дві жінки були різними. Ставлення до нього обох кардинально відрізнялось. Ольга — брала. Світлана — віддавала. Розумом тямив: те, що відчуває до нього Світлана, направду щире і непідробне. Поміж ними може бути щось дуже гарне і світле, однак…

Однак образ Ольги весь час бовванів поруч. Не дозволяв віддатись новим почуттям, поринути у них з головою. Ніяк не міг видерти її зі своєї душі, серця, викорінити з мозку. Здавалось, полонила на все життя… Продовжувала навідуватись у сни. У них кохались — ніжно і пристрасно водночас… Прокидався посеред ночі, мліючи від жаги, воліючи її усім своїм єством. Одержимість нею не минала… Мордувався. Відчував, що просто хворий. Хворий Ольгою. І хвороба та невиліковна. А ліки, які могли би зцілити, — нові почуття — просто не міг приймати. Ліки бо зцілюють лише тоді, коли хворий вірить в одужання. Він же не вірив. Чи не хотів вірити? Чи ж не хотів одужувати? А може, боявся? Нового, незвіданого, змін… Чи самого себе. Чи ж імовірного розчарування, нового болю. Хтозна! Сам того не тямив достеменно. Зрештою, відданість, одержимість єдиною в світі жінкою понад двадцять років не минають швидко і легко. Вона вросла у нього надто глибоко, надто міцно; її коріння розповзлося у його єстві, вщент заполонивши, не лишаючи жодного вільного закапелка для можливого заповнення іншою жінкою…

Відтак знову замикався в собі й продовжував жити примарними надіями, примарними почуттями і сподіваннями. Хоча в глибині душі відчував, — ні, точно знав! — що надії і сподівання, та й, зрештою, почуття до Ольги, власне, як і її до нього, — таки примарні. Ніколи не були справжніми. Однак нічого не міг із собою вдіяти.

Бог свідок: пробував забутися, подолати розпач, відродити здатність любити… знову… відшукати в своєму серці бодай якийсь малесенький закуточок, де могло би поселитись нове почуття — направду світле й радісне, щире, справжнє і… не міг. Щось мовби перемикалось у його мозку в момент наближення до цього світлого і справжнього. Перемикалось так, що відчував наче якесь клацання всередині себе. Воно було болісним і не дозволяло віддатись, бодай спробувати відчути те, таке жадане і миле серцю почуття… Душа його волала й потопала у розпачі. Боліла. Гинула. Розумів, що міг бути щасливим. Направду щасливим поруч зі Світланою. Але просто не міг собі того дозволити. Намагався уникати її. Тікав, мовби якийсь злодій… Не тямив чому. Чому його єство, волаючи й понад усе прагнучи щастя, відмовлялось від цього? Чому не приймало ліків — таких потрібних, таких жаданих? Не вірило в зцілення? То був якийсь шалено-незбагненний парадокс. Однак, так уже було…

Щоразу діставав із шафки чергову пляшку коньяку й заливав свій розпач, продовжуючи культивувати хворобливий стан одержимості. Безпросвітності. Безвиході.

На дзвінки Світлани вже й відповідати перестав. А якось сердешна прийшла до нього. Певно, хвилювалась, що з ним щось трапилось. Не впустив у дім… Саме влив у себе півпляшки коньяку й почувався препаскудно. Збирався вийти в сад, до їхньої морелі, аби пірнути в чергову прірву розпачу, а тут на порозі з’явилася Світлана — мовби янгол спустився з небес, щоби порятувати його з цієї клятої прірви. Знала, що він удома, чула його шкряботіння за вікном вітальні, звідки підглядав за нею крізь гардину. Однак проявив ганебну слабкодухість. Не відчинив їй дверей… На той момент навіть сумління його не ворухнулось. Свідомість саме замулилась черговим сплеском, потужним проявом симптому невиліковної хвороби під назвою Ольга. В такі моменти не обходило нічого, окрім неї. Знову жадав її усім єством. Усе інше — не мало абсолютно жодного значення. Жодного! Лише вона. Ольга…

А два місяці по тому, як утратив Ольгу, втратив і дім. Якось по обіді прийшли незнайомі люди й тицьнули під ніс папери, в яких було вказано, що дім — його дім — належить іншій людині. І новий власник воліє негайно заселитися у свій дім. Тому вимітайся, чоловіче, звідси чимскоріше. Займаєш-бо чужу територію. Вказали йому на двері й виглядали, м’яко кажучи, не надто дружелюбно. Тоді саме перебував у черговому коньячному затьмаренні, що вже, здавалось, було природним станом. Тому нічого не міг вдіяти. Не був здатним на те. Та раптом відчув байдужість. В одну мить стало однаково.

Крізь алкогольне марево продерлось усвідомлення: то справа її рук. Ну, звісно ж! Ольга не могла так просто відмовитись від цього дому. Любила його так само, як і він. Тому не пручався. Зібрав манатки — їх у нього було небагато — й подався геть. До Світлани йти не міг, хоч така думка проскочила на мить у його захмелілому мозку. Однак швидко відкинув — після того, як не відчинив їй двері свого дому, йти у її дім було би, щонайменше, непристойно.

Винайняв кімнатку в однієї старенької інтелігентної пані, на замовлення якої свого часу виготовив чимало добротних речей. Дуже тоді задоволена була ними пані Ангелія, та й ним. Казала: раптом що — звертайся, добрий чоловіче, завжди радо допоможу, чим зможу, а в житті — як на довгій ниві… Які ж пророчі виявилися слова… За кімнату розплатився на кілька місяців уперед: поки мав кошти, вирішив, що так буде ліпше. Самого ж розривало від бажання утекти світ за очі, на край світу. Але де той край світу? Хто би сказав… Пішов би туди. А так…

Натомість блукав містом. Своїм рідним містом, у якому донедавна бував нечасто, однак тепер, поселившись у самому його серці, мав таку можливість. Любив старе місто, його особливу ауру, атмосферу. Блукав місцями, якими гуляли удвох з Ольгою на самому початку їхніх стосунків, коли ще все було гарно… Тими вуличками бродив тепер сам. Продовжуючи розтинати єство, кромсати душу непотрібними, але такими жаданими спогадами. Розумом тямив, що негідно чоловікові так поводитися. Треба ж бо бути міцним, мов кремній, нездоланним… яким там іще належить бути чоловікові?.. Як же добре, що відчуттів не видно зовні! Відчуттів, які би продемонстрували світові його слабкість. Добре, що лишаються всередині. Можна відчувати що завгодно: страждати, картатись, гинути, божеволіти, — на позір лишаючись сильним і нездоланним. Ніхто, ніхто не дізнається, не здогадається, що насправді в його душі…

Весна тим часом відвирувала, відцвіла, змінившись спекотним літом. Подумав про їхню морелю. Останні два роки, відколи з Ольгою жили геть паскудно, вона почала всихати. Вже не плодоносила. А колись саме в цю пору дарувала плоди: розкішні, соковиті. Щороку робив з неї добру наливку — вишнівочку. Терпкувато-солодку з ледь відчутною кислинкою. Неймовірно ароматну, густувату, з насиченим темно-бордовим кольором. Такий собі шматочок літа, що холодними зимовими вечорами грів душу й тіло спогадами…

Літо видалось дощовим. Спека час від часу змінювалась на кількаденну дощову прохолоду. Того дня теж падав дощ; сонця не було видно за брудними клаптями хмар. Уже звично блукаючи вуличками, раптом помітив Світлану. Йшла поволі, ховаючись під парасолею. Задумлива. Сумна. Дивно, але смуток її прикрашав. Була зворушливо красивою. Її світло за смутком не зникало. Продовжувала випромінювати його, як і тепло. Стояв мов укопаний на іншому боці вулиці й незмигно дивився на неї. Несподівано відчув, як у грудях розлилось тепло, мовби її світло долинуло до нього й зігріло.

Хотів підійти, зачепити, озватись, але… Не наважився. Знову страх? А раптом не захоче говорити з ним, бачити його? А може, взагалі вдасть, що не знає, хто він? Однак у глибині душі був упевнений, що кохає його і не зможе відштовхнути, що не здатна на жорстокість, хоч образив її, не впустивши в дім, ігноруючи, вдаючи, ніби не потрібна йому. А чи потрібна?..

Світлана тим часом продовжувала йти, віддаляючись і забираючи із собою світло. Ось-ось уже мала зникнути за рогом. Проводжав поглядом і… хотів кинутись за нею, бо зненацька відчув, що потрібна йому, що хоче бути поруч. Доторкнутись. Обійняти. Благати пробачення… Та вперто продовжував стояти. Ненавидів себе в ті хвилини.

А коли щезнула за рогом — раптом відчув полегшення. Добре, що не пішов за нею. Це правильно. Нічого б у них не вийшло. Він не вартий її почуттів. Не вартий її, бо хворий. Усе ще хворий Ольгою. І це, скоріш за все, назавжди. Клята жінка!!! Раптом, стоячи посеред вулиці, під парасолею, слухаючи монотонне крапання дощу, відчув, що хоче одужати. Хоче прийняти ліків від хвороби під назвою Ольга. Як те зробити, поки не тямив, але чітко і виразно те відчув. То було хвилинне, майже миттєве відчуття прозріння, що минулось так само швидко, як і з’явилось. Зітхнув. Так-так… Що він собі думає? Такі хвороби, що мають запущену хронічну форму, є направду невиліковними. Тож ніякі ліки тут не допоможуть…

Розвернувся й поволі поплентався далі. Дощ крапотів уже дрібніший, та парасолі ще не згортав. Раптом у напівтемній арці одного з будинків помітив бабцю, в ногах якої стояв слоїк з темно-бордовими, майже чорними плодами. Морелі… Упізнав їх! Сприйняв то як знак. Підтвердження його слушності. Миттю придбав їх і приречено почвалав додому. Себто, не додому, звісно ж. Дому ж уже не має… У кімнатку, яка нині є його тимчасовим притулком. Тимчасовим?.. І про те не думав. Взагалі не думав про майбутнє. Не бачив його, не відчував. Боявся. Знав лише, що сенсу ні в чому вже немає. Сенс був колись. А тепер… Хіба те, що живий, ще поки дихає і відчуває біль. Усе інше… та, байдуже!

Їв ті морелі з якоюсь химерною жадобою, мовби від того залежало щось надважливе. Мовби повернеться до нього Ольга, коли негайно з’їсть ці кляті вишні просто тут, посеред вулиці. Йшов, тримаючи під пахвою згорнену парасолю, дощ стікав лицем, змішуючись зі слізьми, які теж стікали щоками. Добре, що дощ; ніхто не взнає, що разом з дощем течуть сльози… Їв соковиті, кислувато-солодкі плоди. Й раптом стало однаково, що подумають ті, що позиркували на нього — хто з подивом, хто з жалістю і співчуттям, хтось не приховував глузливих посмішок. Так-так… виглядав направду химерно, йдучи без парасолі й на ходу поїдаючи вишні з торбини. Негоже, як для дорослого чоловіка, що розміняв п’ятий десяток. Мав би бути виваженим, серйозним, упевненим у собі, в майбутньому, міцно стояти на ногах у теперішньому, відкинувши непотрібне минуле. Що ж він? Роботу лишив. Дім утратив. Сім’ю втратив. Кохану дружину теж… втратив… При згадці про Ольгу всередині знову щось здригнулось тим, уже знайомим клацанням-прозрінням. Хороший знак, направду хороший, але… Знову відмахнувся від того. Зітхнув. Доїв вишні, торбину з кісточками запхав у кишеню й обтер мокре лице. Відчув, що майже наскрізь змокнув і навіть змерзнув, — пришвидшив ходу й пішов далі.

А якось ноги знов понесли його до колись їхнього дому… То був серпневий ранок. Саме перестав падати дощ, коли вийшов з маршрутки на його колишній вулиці. Насичене вологою повітря бриніло свіжістю; довкіл розходився міцний, пронизливий аромат лілій. Зупинився неподалік дому. Раптом вхідні двері відчинились і на поріг вийшла Ольга. За нею з’явився коренастий чоловік. Поклав руку на її живіт, і тут на ошелешену голову впало прозріння: Ольга вагітна! Так, уже й живіт помітно, мабуть, місяць четвертий, а може, й п’ятий. То ось чому вона лишила його… Земля мало не щезнула з-під його ніг. У мозку здійнявся шалений хаос роздираючих думок. То вона могла мати дітей? Отже, проблема була у ньому? Отже, він — причина неповноцінності їхньої сім’ї?! Він — неповноцінний! Ось у чім річ…

Наступної миті все в ньому перевернулось сторчма. Усередині щось обірвалось. Відчув себе розчавленим, розплюснутим. Просто вбитим. Водночас збагнув важливу річ: Ольга вже ніколи не повернеться. Та примарна надія, якою досі марив, остаточно зітліла в момент страшного усвідомлення власної нікчемності й неповноцінності. Він — винен, винен, винен! У всьому. Лише він. Лише він один… Вона правильно вчинила, що пішла від нього. Що відібрала їхній дім. Їй бо він потрібніший. Ну нащо йому — неповноцінному й нікчемному — дім? Для чого? Для кого? А вона матиме сім’ю. Справжню сім’ю. Тому… Ось так.

Тим часом Ольга з чоловіком сіли в автівку і виїхали з двору. Ледь устигнув заскочити за дерево, аби не помітили його, проїжджаючи повз. Не вистачало лише такої ганьби… Притиснувся лобом до мокрого стовбура й заплющив очі. Чому він тут? Що хоче тим домогтися? Нащо ходить сюди, вештається тут, витріщається на цей дім? Це вже давно НЕ його дім!!!

Мовби побачив себе збоку. І від того, що побачив, стало гидко… Навіщо йому це? Ностальгія? Спогади? Примарні надії? Геть. Геть звідсіля! І щоб ні ногою сюди відтепер! Досить!!!

То була мовби пігулка від хвороби під назвою Ольга. Перша пігулка. Ще невідомо, як має подіяти. Чи матиме належний ефект, чи, навпаки, погіршить стан? Вдарив щосили кулаком об стовбур, коло якого стояв, і поволі поплентався у напрямку зупинки. Та раптом зупинився. На думку спала шалена ідея. Направду божевільна. Але бажання втілити її було настільки потужним, що не міг стриматись, аби негайно не почати те робити.

Розвернувся й, роззираючись довкіл, пішов назад до будинку. Відчинив хвіртку й тихцем, мовби чужинець чи злодій, почав прокрадатись за дім. Зайшов у комірчину. Треба ж, вони так і не відремонтували замок. Хоча кому би здалася стара комірчина? Справжній злодій найперше рушив би в оселю…

Дістав сокирку, пилку й підійшов до морелі. Старенька, напівусохла — її так і не зрізали. Мабуть, новий господар не поспішав тут порядкувати й старе дерево не викликало в нього спротиву. Він би на його місці давно позбувся його. Та добре, що досі тут. Воно потрібне йому.

Обережно, аби не надто шуміти й привертати увагу сусідів, зрубав спершу нижні гілляки, відтак поволі спиляв стовбур. Нижню, грубу частину, яка його цікавила, десь зо півметра, може, трішки більше, обтесав від кори і відпиляв. Відніс інструменти в комірчину, знайшов мотузку й намотав її на шматок стовбура, який йому потрібен, так, щоби можна було нести. Це вже був матеріал. Робочий матеріал, з якого виготовить… Та годі гаяти час, слід ушиватися звідсіля, поки господарі не повернулись.

Узяв свій матеріал і так само тихцем, як сюди прокрався, тепер виходив звідси. Дійшов до зупинки й побачив, як промайнула автівка — вже знайома йому. Як вчасно він упорався! От буде їм несподіванка! Хоча навряд їх те засмутить — лише вдячні будуть, що нарешті хтось спиляв старий непотріб…

У місто повернувся пополудні. Дощ знову припустився накрапати. Йшов, тримаючи в руці шматок морелі, обмотаної мотузкою, ховаючи її під парасолею, й раптом збагнув дещо. Дивну річ, яку чомусь не зауважував раніше. Всі важливі події в їхньому з Ольгою житті супроводжувались дощем. Їхнє знайомство відбулось у дощовий день. Він поспішав, запізнювався на важливу зустріч, і ненароком зачепив парасолею її парасолю. Вона ще роздратувалась тоді, бо теж поспішала, але видалась йому такою емоційною й пристрасною. Вловив запах її волосся, що пахнуло дощем — та воно в неї й у сонячну днину віддавало дощем, — і закохався. Отам, просто посеред вулиці, під дощем. Перекинулись кількома несуттєвими фразами, він вибачався за свою незграбність. Та їхні погляди тоді більше розмовляли. Дуже красномовно. Палко. Пристрасно. Її очі блищали якимсь жагучим вогнем.

На перше побачення теж ішли під парасолями. Ще сміялись, зустрівшись, згадуючи своє химерне знайомство. Мабуть, ще ніхто так не знайомився: зачепивши свою майбутню дружину парасолею! У день весілля, який за прогнозом мав бути сонячним і безхмарним, раптом пішов дощ. Це було щось дуже, дуже незвичайне і дивне… Коли лишила його… теж несподівано пішов дощ. Невеличкий, але накрапав. Мовби небо плакало разом із ним… А її волосся? Що пахнуло дощем навіть у сонячний день?..

Згадував тепер усі ті дощові химерики й раптом до щему захотів сонця. Світла. Досить з нього дощів!

Дістався додому. Спершу хотів привести себе до ладу; пішов у душ, бо відчував, що волосся віддає дощем. Цей запах, який раніше обожнював, тепер, здається, викликав огиду. Хотілося позбутись його, змити з себе якнайшвидше, якнайретельніше. Мовби якийсь непотріб. Нечистоту. Бруд.

Тим часом пані Ангелія вже чекала його на кухні, приготувавши каву. Любила з ним покавувати, порозмовляти. Та довго не затримувався: не терпілось утілити свій задум. Божевільний задум. Подякував старенькій і хутенько прошмигнув у свою кімнату. Витягнув з-під ліжка валізу з інструментами. Уже й забув, коли ними користувався востаннє, за цими химерно-тягучими рефлексіями… Постелив робочу ряднину й заходився обтесувати деревину. Знявши верхній шар, зрадів: сухе! Дощ не торкнувся висохлої середини! Заповзято надавав шматку дерева потрібної йому форми. Хотів витесати її лице. Лице своєї хронічної невиліковної хвороби під назвою Ольга…

У дощовий день він зрізав їхню морелю, аби витесати з неї лице жінки, якою хворий. Яке ж направду божевілля… Справді не знав, нащо те йому потрібно. Що воно йому дасть? Не хотів про те думати. Бо, якщо почати думати… знов… а він і так безперестанку думав-думав-думав… як іще розум не стратив, один Бог знає… Та поки працював із цим шматком дерева, що поволі набувало якихось форм і видимих ознак майбутнього лиця, був мов одержимий. Очі горіли шаленим вогнем, руки швидко і вправно витесували контури. Ось — шия… Ось — лоб. Ніс, губи… Волосся. Обов’язково волосся… що віддає дощем. Мусить віддавати дощем, тут уже нікуди не подітися…

Працював до самого вечора. Аж коли закінчив, заховав інструменти й уважно подивився на своє творіння. Акуратно поставив на стіл. Відійшов на кілька метрів. Знову підійшов. Доторкнувся руками, обережно, ніжно… мовби то направду її лице. Схожість була неймовірною. Аж не вірив, що зміг. Бо обличчя досі не витесував. Ніхто не замовляв. То надто кропітка і тонка робота, потребує часу, а радше — натхнення. А натхнення нині таки мав. Шалене…

Дивився на її лице незмигно. Мовби чекав, що ось-ось кліпне повіками й розтягне губи в посмішці. Чи ж скорчить якусь сердиту гримаску. Чи ж… Хтозна, що чекав насправді. І хтозна, скільки дивився отак незмигно. Та раптом — чи, може, йому здалось? — із правого дерев’яного ока викотилась сльозина. Що за дивовижа… Доторкнувся пальцями. Так, це якась волога. Невже сльози? Сльози морелі… Згадав, як оце — вже сухе! — дерево колись плакало разом із ним. Обоє плакали за своїм невідбулим життям… Торкнувся вологими пальцями свого лиця, по якому теж скотилася сльозина. Й вони змішалися. Сльози морелі і його сльози… Почуття, що переповнювали, були такими потужними, що сльози продовжували нестримно текти; горло болісно зчавлював клубок. А він усе стояв і дивився на витесане лице, що теж дивилось на нього. Мовби ввійшов у якийсь химерний транс. Бо раптом здалось, що лице дійсно ожило. М’язи заворушились, губи ледь-ледь розтулились, повіки кліпнули, очі широко розплющились. Подивились на нього. Погляд той мовби сягнув углиб його єства. Бо відчув, що всередині затремтіло від того доторку. Дивились одне на одного, і вже не тямив, чи це Ольга на нього дивиться, чи може, Світлана, чи ж якась інша жінка… Чи то вони міняються, чергуються поміж собою, бо то Ольгу бачить, то Світлану, то вже когось іншого… Либонь, втрачає розум. Нарешті… А все чекав, коли ж утратить… Відчував, що таки наблизився до краю прірви, за якою буде направду пізно… Тямив, що треба негайно відірвати свій погляд від цього химерного жіночого лиця й забиратись геть. Та погляд його не відпускав. Тримав тут. І він стояв, не міг уже й ворухнутись. Подумки змирився з тим, що погляд той штовхне у прірву, до якої наблизив. Чи може, сам наблизився? Того не відає!..

Хтозна, скільки часу так стояв нерухомий, аж раптом відчув у голові знайоме болісне клацання. Те, що дозволяло відчути прозріння бодай на якусь коротку мить. Із тим клацанням раптом збагнув, що нарешті може рухатись. Умить відірвав свій погляд від лиця химерної жінки — направду невідомої, бо вже не впізнавав у ній ні Ольги, ні Світлани, — й кулею вилетів з кімнати. Почув, як озвалась до нього пані Ангелія, щось машинально гукнув їй у відповідь і так само машинально вискочив з квартири. Знетямлений, спустився сходами й нарешті вийшов надвір.

Дощ уже не падав, хвала Богу. Задер голову — сірість поволі стікала з неба. Довкола розвиднювалось. Світлішало. З насолодою вдихнув повітря. Чомусь видалось таким солодким! Аж спинився. Знов принюхався. Невже не відчував раніше? Як гарно пахне повітря!

Поволі пішов вуличкою, засунувши руки в кишені джинсів, і відчував якусь дивну полегкість. Не розумів, що з ним таке, але мав переконливе відчуття, мовби отямився з якогось довгого-довгого сну. Йшов та з цікавістю роздивлявся довкіл. Погляд жадібно обмацував фасади будинків, розкішну архітектуру, ліхтарі; чисту після дощу бруківку, зелень дерев, квіти… Вражали кольори! Шалене розмаїття кольорів! А люди? Їхні постаті, хода, жести. Обличчя — такі різні, такі гарні!

І так захопливо було, так хороше! Мовби й не ходив тут раніше, не бачив усього того, на що дивились тепер його очі. Мовби не чув дотепер того, що вловлював слух зараз — людського гомону, шуму проїжджаючого повз трамвая; десь неподалік хтось музикував на скрипці; дівочий голос позаду наспівував стиха, намагаючись втрапити в тональність скрипкової мелодії. Хоч переважно й не втрапляв, але як зворушливо то виглядало! Дивовижа!

Звісно, він і раніше любив слухати музику міста, будучи тут, у самому його серці, але якось неуважно, розгублено… Нині ж відчуття були настільки концентрованими, загостреними, що навіть трішки лякався. Від усвідомлення того, що він — сорокачотирирічний чоловік! — лише тепер почав направду бачити, чути, відчувати. Де був дотепер? Раптом збагнув, що дотепер і не жив — існував! Лише короткі миті, коли вдихав на повні груди життя, — було, було таке… дивом вдавалось вихоплювати з життєвого потоку щось дійсно справжнє… і відчував же, відчував, але відмахувався від того, не сприймав, боявся… — лиш вони мали сенс! Бо були справжніми. Тоді направду був собою, вільно дихав, відчував, що саме це і є життя.

Як міг допустити таку марноту, існувати в такій омані? Як міг бути настільки незрячим, глухим? Не бачити істинного, не чути реального, не розпізнавати справжнього, не відчувати найважливішого?! Як?!!

Добре, що прозрів. Став чути. Відчувати. Жити!

Щось підказувало йому — якесь шосте чуття, — що до цього прозріння причетне те, що тепер коїлося з ним у кімнаті. Невже його порятувала мореля? Її погляд, що сягнув, доторкнувся єства… либонь, зачепив у ньому щось, зворушив… оту справжність, котра була притлумлена… Ким? Та ним самим! І сльози. Сльози морелі… Може, вони зцілили? Очистили? Недарма ж кажуть, що сльози очищають душу… Погляд — зворушив, сльози — очистили. Так…

А може, те, що там відбувалось, — просто якась химерна фантазія, ілюзія? Так, він витесав лице жінки — хтозна, чи то лице Ольги, чи може, Світлани, чи взагалі якоїсь незнайомої йому жінки, не в тому суть… Може, мореля втілилась сама у себе, набравши жіночої подоби? А вже те, що було по тому, просто примарилось? Бо перевтомився, а може, взагалі приліг і задрімав? Хтозна. І ніхто йому того не скаже, не пояснить. Бо свідків тому дійству не було.

Власне, то все — неважливі деталі. Головне те, що таки прозрів! Зцілився! Відчув неймовірну полегкість! Зболіле єство звільняється від непотрібного і болісного вантажу минулого. Відпускає його. Фізично те відчуває. Оте звільнення… Як прибувають сили. Сміливість. Прагнення… Яке то гарне відчуття — прагнення! Жага до життя. Наповненість. Готовність до руху вперед. Власне, рух. Дія!

Тим часом звернув за ріг, і раптом на лице впали сонячні промені. Від несподіванки аж спинився на мить, примружився; відтак упевнено рушив далі. То були останні на сьогодні промені призахідного сонця. М’які, лагідні, теплі. Приємно пестили лице, усе тіло. Виразно відчув, як у грудях потепліло. Знайомим теплом, щемливим, серцю милим… Тепло те солодко розтікалось усім тілом, ніжними хвильками рухаючись зверху донизу й знову — знизу вверх. Усміхнувся, пригадавши дещо. Дещо важливе… Несказане. Невиражене. Невіддане.

Ураз виявив, що ноги принесли його до Площі Ринок. Самі, мимоволі… Знов зупинився. Дослухався до музики міста. Його міста. Відчув потужну свіжу хвилю внутрішньої енергії, неймовірний приплив сил. Водночас — полегкість. Замирення. Спокій. Єство упевнено продовжувало зцілюватися.

Розправив плечі. Набрав повні груди повітря. Солодкого повітря. Знову вдоволено всміхнувся.

Негайно, просто зараз почне діяти! Рухатись уперед. Скаже все, що так давно хотів! Віддасть нарешті те, що накопичилось у ньому за… всі ці роки…

Годі зволікати. Треба починати жити.

Просто — ЖИТИ!

Любов Долик

Морелька

Як довго нема дощу… То так дивно для Львова, дощ тут — одна з місцевих особливостей. Дощі-батяри і дощики-мигички, дощенятка-забавляники та бешкетники-дощиська, благодатні диво-зливи і навіть страшні смерчі — всі вони обрали собі Львів для замешкання. Тут вони і походжають, і стрибають, і тарабанять, та ще й вихльостують. Усі місцини Львова їм до вподоби: і вузькі вулички старовинного Ринку, і просторі проспекти нових забудов, і таємні стежки Личаківського цвинтаря, і крутосхили гори Лева, і затишні ліси Кайзервальду, і цілющі пагорби парку Знесіння. Львівські дощі — то такі невтомні шукачі пригод, то такі допитливі дослідники, то такі мудрі екскурсоводи! Підіть колись за ними услід! Послухайте їх! Голосно і радісно розказують втомленій бруківці підслухані у небі думки, а ще — переповідають побачені на землі історії. Виспівують у ринвах про неймовірне кохання, захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду та підлість. Тихо погладжують мури старих соборів, завмираючи від захоплення, — бо в цих стінах живе високий дух. А від дотику до храмових стін мелодії дощових пісень стають величними і повільними, наче звуки церковного органа…

Отакі дощі живуть у Львові. Але нині їх нема, жодного з них. Порозбігалися, як неслухняні діти, далекими краями. Нині у Львові — несамовита спека. Уже впродовж двох тижнів сонце шкварить, в’ялить, висмажує і припікає всенький світ, усе, що трапляється йому в палючі обійми променів. Спека. Задуха. Го`ряч. Шпилі старовинного костелу святої Ельжбети тримають розжарене кружало неба, аж пече їм у пальці…

Улянка вранці біжить на роботу із вдячною думкою — там врятує кондиціонер! Буде хоч трішечки прохолоди у її невеличкому кабінеті. А як люди витримують, коли не мають ані кондиціонера, ані «дуйки»-вентилятора? Улянка мимоволі згадує страшні бабусині розповіді про пекло, казани, в яких у смолі варилися грішники. Нині таке відчуття, що сонце готове усіх потренувати до цього загробного варіанту. Особливо від спекотної кари страждає голова. Вже пополудні тяжчає, наче в неї наливається ота смола із бабусиних казок. Навіть думки стають неповороткими і важкими, мов потруєні колорадські жуки, ледь ворушать лапками в мозку, не хочуть рухатися, не хочуть думатися. За що так мучимося? Де ж знайти прохолоду?

Кволо бовтається у мозку надія, що ввечері стане легше. Сонце котиться у тремтливе надвечір’я, але гарячий сопух, що лине з неба, не має заміни. Певно, там, у вишині, забули вимкнути пальник цієї вселенської духовки? Місто астматично хапає повітря, задихається, аж захід сонця зеленіє від смогу… Бідне світило боязко торкається зеленого марева розпечених газів і диму та змучено котиться до стемнілого овиду. Ані вітерцю нема, ані шелесне, ані ворухнеться. Вночі темно-синє повітря стає, немов мармелад, дрижить прозорими драглями, колише в своєму густому тілі місяць і зорі, поснулі будинки з порозкриваними вікнами, принишклі трамваї. Не сплять тільки невтомні пронирливі тільця нічних таксі, які замість жуків-світляків метушаться завмерлими вулицями. Спіть, спіть уже…

Завтра нарешті вихідний, благословенна субота. Улянка мріє — от би до якоїсь води вибратися, на річку чи ставок. Та ні, мабуть, не вдасться. Чоловік сказав, що іде на добу на зміну, а сама ж не поїде… Але чого журитися! Не біда! Давно ж хотіла у підвалі навести лад, треба слоїки підготувати до літніх консервацій, перевірити запаси. Літо ж, ягоди! Прекрасна ідея — де ж іще можна сховатися від задухи? «Так і зроблю!» — остаточно вирішує жінка.

У прохолодну напівтемряву підвалу спускалася, як до оази життя. От не уявляла, що таку райську місцину можна собі знайти під затканим павуками склепінням. Овва, та тут ще мариновані помідори є! Один, два, он ще третій слоїк літровий. Прикро, що зосталися, а які ж вони файні вдалися! Це ж із тих, із херсонських! Спеціально їх на ринку тамтого літа вишукувала, бо ж вони по-особливому смачні, солодкі-солодкі. Ех, а через нинішню погоду не знати, чи й будуть добрі помідори цього року. Он синоптики розказують, що на Херсонщині — дощ. І в Миколаєві, і в Одесі — страшні зливи. А от у Львові — спека. Що робиться у світі? Все навпаки…

«О, якби нашу спеку перекинути на Черкащину, Херсон, Миколаїв, а нам повернути від них дощі. А то хтось переплутав усе в природі!» — мріє Улянка-господиня. Вона любить помріяти. От і зараз уявила, як збирає всі хмари у величезну плахту, в яку колись траву для кролів збирала, і тягне її з Херсона до Львова. Бачить, як сама летить із тими хмарами над полями, а їй махають руками вдячні люди, посміхаються, тішаться, бо їм помідори гарно достигнуть і кавуни наливатимуться рожевим соковитим щастям у розкоші тепла і сонця…

От так. Все повинно бути на своїх місцях і правильно. Ох, ті мрії і та правильність! З малих літ любить фантазувати й… удосконалювати світ. Мама так навчала: у всьому має бути порядок, як берешся щось робити — то роби до ладу. Мама в Улянки строга. Але дівчина її любить і слухається. В дитинстві навіть влітку, на канікулах, замість того, щоб гасати з дітьми, чемно пасла курчат, пильнувала, щоб їх який яструб не вхопив. А ще полола грядки в городі, замітала у хаті, тріпала хідники. Навіть бульбочку вже їй, восьмилітній, довіряли начистити і зварити, поки мама з татом прийдуть з роботи. А вже як Улянка все зробила, то мама могла відпустити на річку. Все мало бути так, як сказала мама. Їй треба було допомагати.

Ой, а як мамі Улянка одного разу на роботі напомагала, як напорядкувала! Ох, яка була прикрість! Досі щоки спалахують, коли згадує. Батьки працювали друкарями. Улянка дуже любила бувати у них в цеху, дивитися, як чудернацькі друкарські машини великими долонями з довгими дерев’яними пальцями підхоплювали віддрукований аркуш паперу і перекладали його на купку таких самих аркушів. А мама стояла над тією залізною дивовижною звірюкою, вправно запускала аркуш за аркушем у нутро чудернацького монстра. А ще були там інші машини і станки: одні різали папір, другі пробивали дірочки, ще інші зшивали докупки віддруковані сторінки. Пахло фарбою, свіжим деревом, клеєм і чомусь — господарським милом.

Улянка того вечора прийшла до мами у друкарню і чекала, поки вона закінчить роботу, щоб разом іти додому. Трохи нудилася, то й вирішила зробити щось добре, допомогти мамі. Он, можна дати лад вентилям, які стирчать на залізному лобі друкарського верстата. Чого вони в різні боки дивляться? А отак їх, як у школі на параді, рівненько, гарненько, стру-у-у-нко! Покрутила, порівняла — та й радесенька — допомогла! А мама стала до роботи — і аж оторопіла: фарба ллється, кольори позмішувалися, брак страшний у друкованих аркушах. Ой людоньки, що за біда? А хто ж то машину мені розрегулював? Ось тоді Улянка тихенько висунулася із-за машини і зізналася: «Та то я хотіла помогти…»

Добре, що не дуже тоді її лаяли…

Телефонний дзвінок вирвав зі спогадів.

— Привіт, Улясю, що поробляєш? — телефонувала Мариля, найліпша Улянина коліжанка. Сказати на неї подружка — то нічого не сказати. Мариля — то справжня рідна душа, яка іноді швидше і зрозуміє, і підтримає, аніж уся дорога родина.

— У підвалі сховалася, бо вмираю вже від тої го`рячі!

— О, це ти оригінально придумала! А я у свій підвал не ходжу. У нас там щури. Я їх боюсь. А ще там бувають бомжі. І їх я боюсь. Чоловіка до підвалу посилаю, він сміливий, — реготнула Марилька. Такий має характер — з усього могла пожартувати, а почуття гумору просто випорскувало із неї світлими бульбашками сміху.

— І він не боїться? — усміхнулася Улянка, перекладаючи банки з помідорами на ближню полицю.

— Так собі гадаю, що такий подвиг, як похід у підвал, йому під силу, га? — хмикнула Марилька. Та враз перемінила тон. — Але нині, знаєш, яке чудо сталося? Наші тато погодилися їхати на дачу, на город! От тільки не знаю, чи щось із того буде. Тепер його хоч би днів за два у хаті вздріти…

— О, а то чому такі печальні прогнози? — Улька телефон уже тримала плечем, притиснула і така скручена далі продовжувала порядкувати із склотарою.

— Та бач, просила свого благовірного прокопати шматочок землі у куті, хочу ще одну грядочку зробити. Пообіцяли мені розсаду суниці безвусої дати, а вона дає два врожаї. Ну от, допросилася. Він нині рано взяв собі фляшку… і кума. Думаю, що багато вони там напрацюють… як вже їм ся вдасть! Головне, щоб до понеділка додому втрафив з тої дачі! Ой, такий він «орел» тепер! Літає високо, земні справи його не вельми цікавлять, навіть якщо то стосується його ж дітей… Вип’є — і всьо, зразу розмови філософські, теми глобальні. Яка там бульба чи цибулька, яка там морква? «Що ти, жінко, розумієш?» Чуєш, що каже мені? Зі мною, виявляється, нема про що говорити… Тішуся, що хоч сам зголосився поїхати, але трохи таки боюся. А як здуру усьо перекопає? — Марилька розсміялася, але тому сміхові було сумно.

— Що, таки п’є? — Уляні аж нутро стиснулося від того, яким болем напинався голос Марильки.

— Угу. — Мариля трохи помовчала, зітхнула. — Я вже і вмовляла, і просила — він же мудрий чоловік, він же науковець… доводила, пояснювала… Та… Як втратив викладацьку роботу — так і пішло-поїхало. Нереалізований… Як то чоловікові важливо мати своє визнання! Тепер он у будівельній фірмі трохи працює, проекти вентиляції розробляє. Але ж то не його, сама розумієш. А-а-а… Та добре, не будемо стільки про нього! Слухай, а ти що збираєшся зараз крутити?

— Та я так просто в підвал полізла, он слоїки перебираю, дивлюся, які в мене є, а яких треба докупити.

— А я би якихось вишень уже закрутила. Взимку дівчата мої захочуть смачненького-солоденького. І татко наші теж солоденьке любить. Тре’ на базар іти, а мені аж зле стає, як подумаю, яка там спекота… Та й що я зараз знайду? Пізно вже, то треба було раненько підніматися!

— Слухай, та ж у мене під вікном вишня росте. Мореля!

— Ой, справді! А я й забула. Та ми ж позаминулого року в тебе відро вишень з неї назбирали! Пам’ятаєш?

— Та певно, що пам’ятаю! О, то було видовище! Сусіди мої тоді всі у вікнах висіли, самі, як вишеньки. Думаю — заздрили, бо вишню у себе в городі спиляли, а вона корінь на мою грядку пустила та й така гарна виросла. В них — нема, а ми он скільки назбирали. Хто б міг подумати — у Львові, під вікнами будинку, аякже! — Улянка аж заусміхалася, як згадала сердиту мармизу сусідки із будинку навпроти.

— Добре, що коло вас трамвайний парк поруч, і сквер, і таки вулиця тиха, не загазована. Такі вишні не страшно їсти. А Віталька мій тоді ще допомагав, на верхотуру лазив по драбині, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю! Так чого стільки балакати і згадувати, ти приходь, якщо хочеш! Бери відро — і до мене!

— Що, правда? — Марилька втішилася, аж голос задзвенів.

— Ага! Цього року, правда, не дуже вродило, але щось назбираємо! Мої домашні не сильно за вишнями пропадають, то чого добро марнувати? Приходь! — Уляна нарешті розставила своє скляне військо на полиці рівненькими рядами і розправила спину.

— О, то файно! Моя ти солодесенька! Зараз, зараз я прилечу! До тебе і в спеку не страшно прийти! — Марильці ідея дуже сподобалась.

— Приходь! Під вишнею холодочок! Та хоч наговоримось! Я вже за тобою заскучила! А як схочеш — то в підвал сховаємося! Разом з вишнями! — заохочувала подружку Улька.

Сказати легко, а зробити? Зібралися такі хвацькі кобіти вишні рвати, а драбини нема. З табуретки до нижніх гілок дістанеш, а вище? Що Мариля, що Улянка — зросту невеликого, тільки Улянка чорнява і чорноока, зграбна, округла — сама, як смачна вишенька. Мариля — тендітна, сонячна, світлокоса, з добрим веселим ластовиннячком на кирпатому носику. Коли розмовляє, всі ластовинки на лиці у неї ворушаться, наче сонце забавляється, і від того завжди здається, що Мариля посміхається. А вишня — надто височенька для подружок-коліжанок. Стоїть, тонконога, дражниться, лоскоче їх листячком поза комірами, сипле сміттячко у пазуху і в очі. Ой, не так легко вишеньки збирати!

— Слухай, Марилечко, я піду на стрих, може, там якусь драбину знайду… Ну що ми тут назбираємо без неї?

— Та добре. А думаєш, там є? — засумнівалася Мариля. Чесно кажучи, таке ускладнення ситуації зовсім не тішило її.

— Майстри минулого тижня дах лагодили, то вони драбину мали. Мо’, лишилася?

Улянка побігла шукати драбину, а Мариля ретельно обривала всі ягідки з нижніх гілок.

Ту-дух! Трах-та-тах! Бух! — з дверей під’їзду вивалюються розхняблена драбина і червона Уляна, яка від натуги мала б ось-ось луснути.

— Чекай, я тобі допоможу! — Марилька кинулася допомагати. В чотири руки виволокли дерев’яне одоробло на подвір’я. Драбиною цю конструкцію важко було назвати. Скоріше — ходулі з трьома перетинками. Нижні щаблі вилетіли, а ще один, передостанній, розламався навскоси і клацав на жінок гострими обламанцями-іклами. Був би Улянин чоловік вдома — то швидко б полагодив. А так…

— Я знайду пару дощок, зараз відремонтуємо! — затялася Улянка. Цього разу вона вивіркою помчала до підвалу. За той час, доки Мариля трохи з острахом розглядала дерев’яний Улянин здобуток, знову почувся гуркіт, правда, вже не такий страшний. Улянка з виглядом Цезаря-тріумфатора піднімалася із темних нутрощів підвалу з трьома невеликими дошками, одноручною пилкою, молотком та банкою з гвіздками. Як вона то все втримувала у двох руках? Такі трюки можуть витворяти тільки затяті господаровиті галичанки. Здається, що екстремальніші умови життя їм створити, то вправніше вони освоюють будь-які роботи. Особливо, якщо нема поруч чоловіка. Все такі жінки вміють, от буквально все! Он Улянка вже приміряється, на яку довжину відпиляти новий щабель, Мариля дивиться знову трохи перелякано, аж ластовиннячко на обличчі збіглося докупки і навіть трохи зблідло…

— Знала би, що такі будуть пристрасті з тими вишнями, — сиділа б ліпше на своєму дев’ятому поверсі. Най би мене зварило від тої спеки. Ти ж диви, як ти мучишся. Чуєш, кидай ту справу, обійдемося! — Мариля аж скривилася від розпуки, її худенькі руки то злітали вгору, то хапалися одна за одну, то простягалися до дерев’яного страхіття. Не знала, що вдіяти, як спинити фонтани енергії коліжанки, не подобався їй такий надмірний запал.

— Ну, ти що? Я зараз усе зроблю! — Улянку направду охопив азарт. Вона таки доведе до кінця цю роботу. І драбину полагодить. Усе буде до ладу, як колись учила мама. Метка жінка вхопилася до роботи.

— Чуєш, ну ти повна вар’ятка, на весь ріст! Та дай собі спокій! — вмовляла Мариля. Вона не зовсім вірила у доцільність усіх цих зовсім не жіночих зусиль і старань.

— Тихо! Може, я так розважаюсь? Ліпше потримай! — Улянка взялася за пилку, коліном притиснула дошку, Мариля покірно вхопила за другий край.

— Слухай, Улясю, там вже через вікно за нами хтось спостерігає. Знову скажуть, що ми якісь ненормальні, за хлопську роботу взялися, — з останньою надією спинити подружку знову відговорювала Марилька.

— Та качка їх не копне! Як мають щось казати — най ліпше прийдуть і поможуть. А як ні — то най заткають собі писок! А я зроблю то, що хочу! — вже трохи рознервувалася жінка. В очах Улянки — зухвалий вогник, на голові — бойове опірення з павутини та дерев’яної стружки, в руках енергійно злітає молоток! Просто-таки Чингачгук перед боєм!

Задзикала пилка, полетіла тирса. Жик-жик-жик — і все, щабель готовий! Молоток, цвяхи. Улянка била по голівці цвяха впевнено і прицільно, наче це не цвяхи вона забивала, а била по голові своїм проблемам — отак, отак, ану вступіться! А вони з переляку заганялися по самісінькі плечі в деревину.

— Ура! Перша сходинка є! — обняла подружку, така втішена, мовби ключі від квартири у центрі Львова отримала…

Другий щабель дався уже гірше. А як двічі стукнула себе по пальцю, то азарт геть пригас. І тоді вже не витримала Марилька.

— Дай-но я! — вхопила у свої тонкі музичні пальчики ручку молотка, вхопила ціпко, як птаха кігтиками за галузку, і… бах-бах-бах — цвях від тих ударів притьмом запхався у дошку.

— Є-е-е!!! — Коліжанки знову обіймаються — перемога!

Трохи незграбна, але міцна, драбина явила світові… щаблі, набиті з різних сторін.

— Слухай, і що тепер?

— Там є ще одна дошка. Ми з тамтого боку приб’ємо!

— Давай молоток!

Зробили. Змучені. Запарені. Червоні, спітнілі. Геть як ті морельки, тільки недостиглі. А вишенька гойдала гілками, наче змагалася з жінками — нічого ви проти мене не зробите, не треба хапати мене! Не дамся!

Поволокли драбину — тяжка ж зробилася, аякже, стільки дощок на неї понабивали! Улянка на правах господині подерлася нагору. Гілки там рясні-рясні, вишні темними вологими очима поглядають на неї, а от дотягнутися — зась! А на найдальших кінчиках — найсмачніші ягідки.

— Марилько, ти де? Тримай гілку, я тобі пригну!

Мариля переставила табуретку на другий бік дерева. Гілка помалу-помалу спускалася, Мариля її уже вхопила. Є! Тримає! Але двома руками. А де ще взяти третю руку, щоби рвати ягоди? От халепа! Помалу перехопила в ліву руку гілку, правицею зриває вишні. Але ж смачні! Пара вишеньок бемкнула по голові.

— Ой! — Із несподіванки Марилька аж голову в плечі втягнула. — Улясю, то ти?

— Вибач, я ненароком! Тут нагорі трохи заважко контролювати і гілку, і вишню, і відерко, — виправдовувалася Уляна.

— Вважай, бо ще пару разів бемкне — і сусіди прийдуть мене рятувати. Диви, який слід — через ціле чоло. Можуть подумати, що ти мене до крові забила молотком! — Марилька мружила очі, бо енергійна Уляна почала переступати на іншу гілку у неї над головою і зверху посипалися лусочки з галузок, листочки.

— Нич вони не подумають! — Уляна вже примостилася на новому місці. — Думаю, їм вже набридло за вар’ятками спостерігати! Знаєш, вар’ятство теж є заразна хвороба! Ще самі можуть такими стати! Лю-ю-ди, уважайте-е-е! — жартома приспівує Уляна, вигойдується, як велика вгодована птаха, на вершечку вишні, просто навпроти вікон другого поверху сусіднього будинку. Тр-рась! — гепнуло вікно, зачинили!

— Йой! Сусіди налякалися? Пішли шити марлеві пов’язки? — втішилася Мариля. Раптом продовжила, перемінюючи голос, додаючи йому моторошності дитячої казки:

— Бійтесь усі! Вірус вишневого вар’ятства явився у нас на городі. Небезпечна пошесть заполонила Львів, — навмисне низьким голосом коментує Мариля. Уляна на верхівці починає здригатися від сміху усім своїм пишним тілом.

— Не сміши мене, бо я і так тут гойдаюся, як жаба на галузці. Я ж у резонанс потрапляю, ще вишня зламається! — Гілки повгиналися під вагою розкішного Уляниного тіла, і кожен вибух сміху насправді стрясав ціле дерево.

— Ого, ти навіть фізику згадала! — і Марилька продовжила навмисне пониженим голосом: — Увага, увага! Вперше в історії цього городу! Неймовірна подія! Резонанс вишневого вигойдування! Сімдесят кілограмів… А скільки ти важиш? — перебила сама себе Марилька.

— Ну, якщо чесно, то сімдесят три, а що?

— О, новий атракціон, сімдесят три кілограми щирого галицького добра на висоті чотирьох метрів! — Марильці явно смакує роль пророчиці.

— Не сміши, бо гепнуся! — Уляна вже хлипає від приступів сміху.

— То ти так гілляку нагнула, що мій сміх тебе трясе!

— Ага, а як я маю її нахиляти? Та тримай, тримай, а то мене зараз я-а-ак хляпне назад! Полечу, як з катапульти! — Улянка з усіх сил пригинає непокірну гілляку, а Марилька, перебираючи її руками, продовжує коментувати:

— Сімдесят три кілограми летять у трамвайний парк!

Уляна знову порскає від сміху:

— Марилько, май совість, не сміши!

— О, а що, трохи політаєш! Ха-ха-ха, хі-хі-хі! — затріпотіли міріади веснянок на Марильчиному обличчі — то Мариля уявила, як вишня розпростується і Улянка летить таким собі величеньким мішечком, гепається на трамвай і звішує ноги просто перед очі сторопілому водієві вагона.

— Ха-ха-ха, хі-хі-хі!!! Я собі уявляю! Ха-ха-ха! Ох, я вже не можу! — гикає і мало не плаче Уляна. Сміх дійшов до такої стадії, що сльози течуть по щоках. Регочуться, гойдаються, нарешті в Марилі від сміху перехиляється відерко, вишні сиплються на землю…

— Йой, що я наробила! — Мариля зіскакує з табуретки, починає вишукувати ягоди в траві.

— То тебе Бозя покарала. Ти мене в трампарк запустити хотіла! — Уляна жартівливо сварить пальчиком.

Злізає з драбини, повзають по землі, рятують розсипані скарби. Пересміялися, заспокоїлися.

— Треба драбину на другий бік!

— Потягли!

Драбина заплуталася у гіллі, не дається. Довелося її опустити, майже покласти на землю і тоді переставляти.

Тепер Мариля полізла нагору.

— А як там твої дівчата? Ти нічого не розказуєш? — Уляна гукає знизу, задираючи голову.

— Та нормально, трохи вчаться, трохи лінуються. Наталочка он уже на канікулах, то так тішиться. А Галя ще на практику ходить.

Знизу таки не дуже цікаво обривати вишні, не так напружено треба пильнувати, аби не впасти, то можна й побалакати. Улянка вхопила наступну гілку, розпитує далі:

— А як закінчили школу?

— Та, Богу дякувати, добре! Я більше за «кавалєрку» їхню тепер переживаю. Дівки вже, на побачення бігають. — Листя шелестить від вправних швидких рухів Марильки, вона дуже спритно перебирає гілочки, долоньками, пальцями — раз-раз — і сипле соковиті ягідки у відеречко. Та ще й відповідати встигає. — З меншою більш-менш можна дати раду. А старша? Таке вигадують! То вони на день народження з ночівлею ідуть, то в гори зібралися… То вже прошу-молю-пояснюю, аби така доросла дитина дурниць не наробила. А тепер Галюнька моя навпаки — посварилася зі своїм кавалєром. І цілий день сидить у хаті, носом в комп’ютері. Досварюється в чаті… Стосунки з’ясовує. Через Інтернет. Чуєш, яка тепер молодь? Та хай би десь ішли гуляти, літо ж таки, та одне одному в очі б подивилися, та й помирилися б. Шкода малу. Страждає.

— А молодша була в таборі, правда?

— Ага! Я думала, дітки там будуть свіжим повітрям дихати, змагання їм будуть влаштовувати. От, подивися на наївну маму! Дощі якраз тоді лили — не висунутись із корпусу. А потім, як розпогодилось, — вивели діток у поле, на прогулянку. Вихователька мені розказувала. Каже, думаю, зараз буду з дітьми гру організовувати, в лови бавитися, у квача. І що? А дітей не чути! Вони усі повитягали телефони і… поринули в Інтернет! І он Натуська моя дзвонила, голос дзвенить від щастя — мамо, мамо, так класно, у нас тут нарешті «Лайф» тягне!

— О, так, діти тепер зовсім інше дитинство мають. Нам і не снилося, що так може бути. Прогрес! Чуєш, Марилю, а на море ви плануєте цього року їхати?

— Та з нашим татом не заплануєш. Вже не знаю, чого від нього чекати. Повний неадекват. — Голос у Марилі пригас, наче хто скрутив регулятор звуку до мінімуму. — Деколи таке витворяє…

— Та ж ніби нормальний! Я он зустріла його недавно на вулиці, усміхався, здоровкався.

— Ага, на вулиці. Ти б на нього минулої суботи глянула. Наталочка он прибігла до хати в сльозах…

Мариля замовкла, тяжко ковтаючи спогад. Знову зблідли її налякані веснянки, а в очах блиснули сльози.

— І що сталося? Чого мала твоя плакала? — стривожилася Улянка.

— Та от приходить дитина до хати, плаче, каже: мамо, там наш тато без штанів ходить по вулиці.

— Як без штанів? — Улянка так і завмерла на табуретці із роззявленим від здивування ротом.

— Йому жарко було, виявляється. Я вийшла з хати, знайшла його. Сидів поміж сусідськими автівками, геть п’яний. Штани зняв, кинув на землю, сів на них. І сидить отакий — тільки в сорочці і трусах. Що мала робити? Спочатку я ховалася, спостерігала за ним. Він кудись поривався йти, пару кроків пройде — і сідає. І так кілька разів. Тоді я тихенько підійшла, коло нього присіла, розмову мирну завела, стала про погоду говорити, тихо та лагідно. Питаю — а навіщо ти штани зняв, котусику? Каже — гаряче нині дуже, вони мені заважають. Тоді я взяла його легенько попід руку і повела до хати. В такому стані — боронь Боже якийсь крик чи примус… Зірветься і пожене світ за очі… Геть спився. Спить, їсть і п’є. Як його з роботи ще не вигнали — не знаю. Домовляється в поліклініці за лікарняний, п’є тиждень, далі трохи стримується, йде на роботу. А тоді — знову починається все по колу… Як зап’є — вранці встає коло п’ятої, гарманиться по хаті, а тоді дверима лише — грюк! Питаю — ти куди? Знаєш, що відповідає? «В аптеку». Це по горілку. Отак «підлікується», а тоді вже спить, потім знову п’є, спить і п’є.

— Як ти то витримуєш?

Улянка слухала розповідь Марилі та чула, як по шкірі у неї бігають мурашки… А Мариля вже спускалася з вишні, зів’яла і зблякла, навіть її розкішне сонячне волосся упало тьмяними віхтиками на плечі.

— Марилечко, ріднесенька моя! — обняла коліжанку. Тримала в обіймах, забувши про відерце з вишнями в руках. Воно опинилося за спиною пригніченої Марилі, знову перехилилося, і з нього сипалися поволеньки ягоди, так, як з очей Марилі сипалися сльози.

— Та як то так? Дружили ми скільки, і разом збиралися, он Віталька і з ремонтом нам допомагав, і меблі перетягував, і поличку таку гарну зробив. Та ж не безрукий, і талановитий, і мудрий… — ніяк не могла остаточно повірити почутому Улянка.

— От через те, що такий талановитий, напевно, і спився… Нереалізований… Не та йому держава, не такі люди, не така родина…

— Та як він таке може казати?

— Та може… — Мариля повитирала сльози, зітхнула, глянула Улянці у вічі блакитним болючим поглядом. — І може, і каже.

Від того погляду, від тих слів Улянка аж зніяковіла. Раптом розсердилася на весь білий світ. Чому так несправедливо? Чому її коліжанка має терпіти такий жах? Чому її діти мають плакати? Чому такий мудрий чоловік спився? Ну чому ж Марилька, така гарна жінка, така хороша людина, має так страждати?

Що робити? Як допомогти?

Та хоч би вишень тих дурних могла їй дати досить. Глянула на вишню, на зібраний врожай. В одній мисці на денці. Ну, може, трохи більше як на денці. Десь два чи три літри. І що та бідна Мариля накрутить дівчатам на зиму? І вишень, як на зло, мало. Всі найліпші — на самому вершечку. Не дістати — дуже високо і дуже тонкі гіллячки там.

Придумала! Сокиру! Драбину!

— Я той вершок зрубаю! Три гілляки! — оголосила і вихором помчала знову до підвалу. Примчала, полізла, як вгодована кішка, на драбину. Знову лихий азарт горів у її очах.

— Уляно, не треба. Чим тобі вишня завинила? — тривога засвітилася в очах Марильки, але її коліжанку не так просто спинити.

— А чого мають вишні пропасти? Хоч трохи більше ягід буде! Що, горобці мають пооб’їдати? Та вишня і так — зайда, сама сюди в город зайшла, проросла, як в сусідському городі зрубали. Корені аж сюди пустила. Всьо! Оці от гілки рубаю. Відійди!

Не так просто зрубати тонкі вишневі гілки, які вгинаються, пружинять, аж сама Улянка ледь не злетіла з драбини. Намучилася.

— Та перестань, не треба, — вже молила затяту подружку Мариля.

— Треба! Зрубаю — тоді перестану.

Вишень було дуже мало навіть після того, як пообривали усе зі зрубаних гілок.

На душі в Улянки було каламутно. Скалічені гілляки лежали великими відрубаними зеленими головами, листя, ще живе, тріпотіло. Улянка понуро взялася за дві гілляки і потягла їх на смітник. Мариля кинулася помагати, але Улянка сіпнулася нервово — не треба. Дві гілки відразу не вдалося потягнути — важко. То по одній повідтягувала, поки Мариля дозбирувала рештки ягід. Обоє мовчали. Такі от пригнічені й порозходилися.

А вишня стояла, збентежена і зніяковіла, як перелякана дівчинка, яку хулігани зловили на пустирі й… обголили налисо. І не могла зрозуміти — за що їй так дісталося?

* * *

А вночі Улянці приснилося — вишня витягла із землі тонку свою ногу і… пішла, перелізла через паркан трампарку, попросила у майстрів цигарку.

«Такого не може бути!» — думала уві сні Улянка, але сон продовжувався.

В засмальцьованих штанах, в картатому картузику на поголеній потилиці — враз перетворилася вишенька на волоцюгу з Привокзального ринку, потовченого життям і людьми, вільного і непристойного… п’яничку.

Морелька, Марилька, Мореля.

Гойдають Марильку качелі…

Пісня виколисувалася понад трамвайним парком на провислих дротах, голос якогось артиста із львівського ретро звучав патефонно-солодко, слова пісні котилися розсипаними вишнями по старих світлинах сіро-жовтого відтінку. Хтось на них наступив тяжким черевиком, чвиркнуло соком…

Морелька заплакала, здерла картузика з голови, піднесла догори руки-гілочки покалічені…

І тут нарешті пішов дощ. Рясно, густо, вибиваючи на шибі чеканку своїх послань… Сяйнула блискавка, постать морельки виросла над світом аж до неба, вище будинків — обчикрижена, наївна, приголомшена. Гримнув грім і… Улянка прокинулась. За вікном шуміла злива. Улянка встала, щоб закрити відчинене вікно. Глянула на свою вишеньку. Вона гойдала гіллям, тихо і без докору. Листя лопотіло під дощем, краплі злизували з нього і піт, і пил, і біль спекотних днів. Дощ-лікар прийшов до неї, не витримав такого страшного її горя, прийшов відшіптувати, відмолювати, гоїти її рани. Гладив тонке мокре тіло стовбура. Морелька дивилася на жінку зболено і лагідно, світилася німим питанням — чи не даремна моя жертва? Хіба допомогло комусь те, що ти мене покалічила? Та вже хай буде так, я ще виросту. От і дощ пішов. Мудрий і добрий дощ. От тільки, чи той чоловік виросте…

* * *

Помалу минало літо. А Улянка все не знаходила собі місця від докорів сумління. Чула себе так, наче смертовбивство скоїла, тільки про це не знає ніхто. І щоразу, коли приходили дощі і тарабанили в шибку срібними пальчиками, їй стискалося серце — це в її душу тарабанить докір, то сльози бідної морельки не втихають… Хоч деревце стояло собі й стояло, ще навіть трохи влітку зеленіло. Якось жило. Якось…

Лише кожного разу, коли виходила на город, Улянка намагалася не дивитися на свою вишеньку — її каліцтво муляло очі. Сердилася на себе, на світ, який мовчав і не стримав її від дурного вчинку.

З часом помітила одну дивину в собі — чомусь не може нормально виспатися. І намагалася вчасно лягати, а сон не йшов. Прокидалася вранці — як з-під бетонної плити виповзала, приглушена і квола. Щезла та солодка ранкова легкість, що ось прокинешся і, як брунька, вибухнеш зараз у світ своїм щастям… Тіло було змученим і байдужим, не хотілося ані спати, ані вставати. Колись така енергійна і жвава, Улянка перетворилася на апатичне і ліниве створіння. Себе не впізнавала. Вже не просто пила — глушила каву, але й кава не допомагала.

На роботі стала дратуватися від кожної дрібниці… Будь-які вказівки керівництва, нові завдання, телефонні дзвінки викликали обурення. Одного ранку, відповівши на третій поспіль дзвінок, швиргонула слухавку і гаркнула на весь кабінет:

— Задовбали, ідіоти! Скільки можна пояснювати? Купа придурків…

Збентежені колеги одні ховали очі, інші дивилися здивовано. Уляна підвела голову, наштовхнулася на їхні погляди і аж тоді знітилася.

— Перепрошую… Щось я перегнула палицю…

Встала, вийшла з кабінету, вмилася холодною водою. Поверталася на робоче місце вже з трохи рівнішим настроєм, але таки налякана. Ніколи такою не була. Сердилася на себе і не розуміла, що таке з нею. Удома ввечері посварилася із чоловіком, гримнула дверима і пішла геть з хати. Коли повернулася, чоловік лежав уже в ліжку, дивився телевізор із вимкнутим звуком. Чекав. Коли вона вляглася поруч, стиха промовив: «Ти тільки не гнівайся, Ляночко, але я думаю, що, може, таки варто тобі до лікаря сходити? Спати не можеш, встати не можеш… Ти, певно, перевтомилася…»

Уляна таки звернулася у поліклініку до невропатолога. Лікар не знайшов у неї жодної хвороби, та вона її і не шукала. Шукала відповіді — чому стала така, як струта, мовби з неї життєву силу хтось вийняв…

— Насамперед треба зрозуміти: пекло — це не місце. Це стан. Але він реальний. Так само як і рай — то не місце, а стан. І він також реальний. Чому виникають такі стани? Чому людину деколи так щось мучить, аж до відчаю? Кожна людина творить цей стан самостійно, в міру своїх духовних потреб, вчинками, словами, думками, в міру того, наскільки вона з’єднується з Богом, наслідує Його, чи навпаки — відвертається від Нього.

Чоловік у світлій рясі дивився в очі Улянці так, наче наяву її совість побачив, наче тільки з нею і говорив! Високий, кремезний, засмаглий. Руки міцні, жилаві. Звичайний сільський священик? Який і сіно косить, і в гори ходить… Та ні — незвичайний. Он очі які — горять, як вуглини чорні, тільки теплом горять! Дивовижний!

— Ви знаєте, що є прилад, який вимірює світло. Але нема такого приладу, який вимірює темряву. Бо темрява — це відсутність світла. Бо відчай, пекло — то відсутність любові, відсутність Бога у житті людини, — продовжував пояснювати туристам, як хороший викладач, розкладаючи перед ними пазлики світобудови і життя. — Коли людина ставить у центр Всесвіту своє я, а не Бога, любов Господню…

Звідки в нього такі слова? Звідки в нього такі думки? Це ж треба було їй їхати аж у таку глушину, геть аж далеко в Карпати, у це дивне село, щоб почути відповіді на свої запитання. Ніколи не була дуже віруючою, але цей священик зворухнув її аж зглибока, з самого денця — а як то в цім світі насправді?

Улянка вийшла з церкви разом з іншими екскурсантами. Засиділися вони на цих духовних бесідах після вечірні. Внизу шумів Черемош, гори — чолом у небо, а в небі зірок стільки! А в Улянки, як тих зірок, — ще тисячі запитань, але… Ще не могла промовити, соромилася… Не сподівалася, що на бесідах, та ще й на духовних, цей священик говоритиме не високі пафосні слова про канони церкви, а… про життя, про біди і проблеми, на людських прикладах, на простих життєвих поняттях. І тепер трохи жалкувала, що не спитала про своє…

— Я ще сюди повернуся! — прошепотіла зіркам.

Повернутися вдалося нескоро, аж тоді, коли настала пора Великого посту перед Паскою. Пора вичищати і тіло своє, і домівку, і душу… А може, навпаки: душу — насамперед? Саме туди, до Криворівні, де небо було так близько, де Черемош бистрий, живий і гори високі, де люди світлі і душа просто перед Богом — саме там нарешті наважилася піти до сповіді. Маленький камінець у мешті за довгу дорогу натер до такого болю, що мусила щось зробити, аби від нього звільнитися. Хоч ніби ж нічого такого страшного не скоїла — за те давнє варварство ніхто ж її не судив. Зрубала вершок вишеньці — то й зрубала. Але ж скільки та морелька боліла їй, боліла невиправданою жорстокістю, наругою, яку Улянка з нею вчинила. Стояла їй докором на увесь світ — як у сні, обчикриженою маківкою сягаючи неба.

Поверталася Уляна з гір якоюсь іншою, легшою, світлішою. Посмішка тулилася до її пухкеньких щічок, очі ожили, а серце… Серце стало знову бачити. От і видивлялася-дивувалася через вікно автобуса, які ж то гори поважні та величні, які тут люди спокійні і гарні. А он смереки кошлатим гіллям вигойдують високе небо. Ось чому тут так легко дихається — тут смереки небо колишуть… Замріяно дивилася на вершини, що вже проминали, втікали, вирівнювалися у синю хвильку на горизонті… І вирівнювалося в Улянчиній душі — ставало світліше…

Після поїздки у жінки змінився і настрій, і світ їй став інший. Вона аж світилася, аж схудла, хоча приписувала такі зміни роботі на городі та домашнім клопотам. Порядкувала, мила вікна, прала і прасувала штори, воювала із покладами пилюки у найвіддаленіших закапелках квартири… Надвечір у суботу тихо застукотів підвіконнями дощ, змивав пилюку з доріг, з дерев і будинків, з утомлених людей і їхніх думок. Світ спрагло пив живу небесну воду напередодні великого свята.

— Привіт, Улясю! Що поробляєш? — недільного ранку телефон обізвався рідним Марильчиним голосом.

— Та от, до церкви зібралася… Знаєш, я після тої сповіді в горах просто-таки відчуваю потребу туди іти… Так мене підносить, просто диво якесь зі мною сталося. І, знаєш, ходить за мною та фраза, що в Криворівні від отця Івана почула: «Що зробиш ближньому — те зробиш Мені»… ось у чому любов до Бога… І я… знаєш, що? Я до чоловіка стала спокійніше говорити. І вареників йому наліпила… І вже не один раз!

— О, бачиш, до тебе нарешті дійшло… То файно! А я тобі хочу про інше чудо розказати. Знаєш, яке?

— Яке? — аж завмерла Уляна.

— Віталька нарешті наважився лікуватися. Від алкоголізму. — Марилька помовчала, а потім перейшла на шепіт, мабуть, аби не сполохати… — Прийняв укол такий спеціальний. Ось уже другий тиждень не п’є. Я навіть голосно говорити боюся. Інша людина в хаті. Ми в суботу разом з ним і з дітьми на дачу їздили, скопали усе, посадили… Уявляєш? Нормально, як сім’я, як люди. Навіть не віриться…

Улянка слухала і посміхалася, аж до вух поповзла посмішка:

— Марилечко моя, як я тішуся! Слава Богу! Отямився чоловік! Нарешті! Яке щастя! А в мене теж нині радість! Моя морелька зацвіла! Пам’ятаєш, я ж її обрубала літом, так страшно. Я вже боялася, що вона загине. А вона віджила! Он балакаю з тобою, а вона на мене дивиться і махає гілочкою! Гарна ж яка! Хочеш, я тобі її зазнимкую!

Уляна метнулася по фотоапарат, а морелька за вікном привітно вигойдувала китицями білого цвіту, зеленіла молодими гілочками на маківці, тішилася, усміхалася — бо цвіте, бо весну дав Господь, бо так гарно жити! «Слава Тобі, Господи! Цвіте! Живе! Живе моя морелька!» — фотографуючи пишне білоцвіття, щаслива жінка нарешті відчула — величезний гніт скоєного лиха зісунувся з її совісті.

— Слава Тобі, Господи! — прошепотіла ще раз. — Дякую Тобі! За сім’ю порятовану. І за морельку мою. І за мене. Що навчив. Що пробачив… Дякую!

Наталка Ліщинська

Небо для веселки

«Іщо ж його нині натягти на себе?..» — думала я, виглядаючи з вікна кухні відповідь у набурмосеному небі. Три тижні поспіль шкварило так, що земля зашкарубла й порепалася, а дерева ронили дрібні сльози — йдеш попід тими страдниками, а вони плачуть, відчутно лоскочуть крапельками розпашілу шкіру.

Затяжна спека напровесні — це дивовижа для древнього Львова, чиї ліпші друзяки і подруги — дощ, хлющ, злива, мряка, сльота, мжичка і хляпавка. Та кажуть, що клімат змінюється, теплішає, відтак товариші та приятельки міста Лева все частіше кудись завіюються, рідше повертаючись на звичне квартирування до давнього кумпля.

Тож львів’яни розібралися, як до росолу. Дівчата світили пупцями в топах та сідничками у звихнутих міні-спідницях, червонощокі малюки у візочках спали майже голяка, деяким щасливчикам милосердні мами навіть памперсів не надягали, старші дітлахи бігали галасливими зграйками в шортах і майках у передчутті літніх канікул. Поважні пані полегшували тяжку долю китайськими віялами та скроплювали тілеса водою з пластикових пляшок. Навіть чоловіки наважилися зняти шкарпетки і нарешті виглядали цілком доречно в сандалях на босака.

Але то було вчора, коли ідеально почуваєшся у легкій шифоновій блузці без рукавів, тонких бриджах і в’єтнамках, нині ж небо віщувало крутий віраж погоди. Чи то злива згадала, що давно не провідувала Львова? Барометр із моїм висновком погодився, показавши, що тиск падає, тож я вирішила прихопити парасолю та вибухово-кольорові гумовці — останній писк надії на дощ вар’ятки-моди.

Чобітки, звісно, краще вкинути в пакет, бо хто ту примхливу львівську погоду на сто відсотків здатен передбачити? Полякає вагітними грозою хмарищами, потім розрегочеться тобі в обличчя жагучим сонцем і напне блакитне шатро над головою. А ти почуватимешся дурепою… ні, не просто ідіоткою, а звареною в гумаках безголовою куркою, ловлячи зачудовані погляди перехожих, котрі заглядатимуться на твої ноги не для того, аби помилуватися, а щоб подумки покрутити пальцем біля скроні.

Чорна кава, налисники із сиром та родзинками — ідеальний сніданок. Курс — зюйд-зюйд-ост, тобто в офіс. Звично минаю смітник, біля якого вже вийшов на свою роботу дядько, котрий збирає пляшки. Щоденний «Добрий ранок!» йому та прибиральниці… Дворами, дворами, де все занехаяно дрімає у радянських часах… і виходжу на повну протилежність щойно побаченого — Макдональдс — фортецю капіталізму.

Фаст-фудовий рай пластикових посмішок своєю нуднуватою акуратністю буржуа заперечує нехлюйство сусідки-совдепії, її щербатозубі гуртожитки, дірки-віспини на обличчі доріг, зашмульгані невблаганним часом прикраси-вивіски «Ремонт взуття», «Прийом склотари».

Щодня бачу все це. Вічний День байбака. Ні базоване на людожерній ідеології минуле, застигле у безнадійності позаду, ні теперішнє, зведене до протилежного — матеріалізму споживання, — воно пливе з червоно-жовтою щоглою «М» праворуч, мене не вражає.

Та й у моєму особистому минулому що доброго? Смерть мами від раку в її неповних сорок три?.. Мені ж було лише двадцять один, коли єдина рідна людина пішла, залишивши в спадок самотність у трикімнатній пустелі. Сім років минуло, а я досі ненавиджу Восьме березня. Кляте антисвято, день смерті. Ховаюся в цей день у мушлі квартири, щоб не бачити радісних людей із мертвими тюльпанами, нарцисами і пролісками в руках.

Минуле не робить привабливішим і Олег з його щирим подивом: «Яке кохання, мала? Ти здуріла? Життя — то супермаркет, в якому вибираєш товар. Зможеш дотягтися до верхньої полиці з найдорожчим крамом, то й молодець! А схилятимешся до найнижчих за дешевим непотребом, то й будеш нікчемою. Ти не з найвищої полиці… Ой, тільки не роби круглі очі! Ти і не з найнижчої, не переживай так! Десь посередині».

А в моїй голові, в якій застигли драглями всі думки, раптом бамкнуло: «Посередині… Посередня…» Проте Олег моєї думки не чув, то й продовжував далі безжальний монолог: «Але поки я не міг стрибнути вище, то вдовольнявся тим, що вдалося дістати. Як-не-як, а трикімнатна квартира — то не найгірший варіант. Та зараз я дотягнувся нарешті до вершків суспільства. Тому не треба сцен, мала. Я тобі нічого не винен, ти мені — теж, розійдемося, як цивілізовані люди».

Як мене, дурепу, вперіщило закохатися в такого… купи-продай?.. Та отак. Олег непомітно приручив. Поволі, помаленьку.

Нахабні хлопці мені ніколи не подобалися. Не до душі був і цей надто шумний кавалер, що підкотив у ресторані, коли ми з колегами по роботі двадцять дев’ятого грудня святкували Новий рік.

— Олег! — представився, з веселим зухвальством дихнув на мене неймовірно багатою святковою сумішшю страв, в якій переважала горілчано-оселедцева нота, і рвонув за руку до танцю.

От шкода, що танцювати я люблю, а, на жаль, наші з офісу програмери до тої стадії веселощів, котра їх спонукає бодай на щось подібне до танцю, геть не здатні. Навіть посеред святкування Нового року, вже після кількох чарчин та салатів, хлопці бурмочуть лише про дедлайни та коди. Бідолахи… Їхні головні компи не позбуваються судомних корчів програмування й опісля алкогольної анестезії.

Мабуть, тому я й заплющила очі на дещо настирливу поведінку веселуна із сусідньої компанії. Танцював Олег добре. Він тоді весь вечір упадав за мною. Напував біля шинквасу мартіні, обсипав компліментами. Мене то не розчулило. Натанцювалася, не нудьгувала, а тепер спасибі та бувай!

Однак наприкінці вечірки Олег знову ж таки надто наполегливо прагнув провести даму до дому, мовляв, пізно — третя година, хулігани, те-се. Цього я вже не стерпіла. Нацькувала нашого великого, як ведмідь, Сашка на залицяльника, а сама тихцем гайнула на таксі домів спатки.

Ні-ні, хлопці не побилися. Просто Сашко вміє геніально грати вар’ята і відволікати будь-кого, збивати з пантелику, відводити від цілі, замилювати очі. Начальник регулярно лає його за постійні спізнення, марно звертаючись до сплячої совісті, але Сашко — ас із розрулювання прикрих ситуацій із замовниками, тому досі приходить на роботу на годину пізніше, із добродушним пофігізмом непритомної зрання «сови» ігноруючи зауваження боса.

Тож, попрохавши Сашка відволікти настирливого залицяльника від мене, я думала, що ситуація вичерпалася. А от і не вгадала. Олег намалювався у нашому офісі наступного ранку.

— Кави? — простягнув мені велике паперове горня з чорною кавусею.

Звідки він знав, що в нас якраз закінчилася арабіка, а після гулянки мені вкрай треба зарядитися міцною чорною? Мабуть, дідько підказав… Мій переколошканий вечіркою мозок не поцікавився тоді питанням: та звідки цей Олег взагалі знає, де я працюю? А «продав» мене той-таки Сашко, який ще і номер мого мобільного новому друзяці продиктував. Дарма я сподівалася на талант колеги — Олег переважав Сашка у вмінні видирати в життя те, що йому забаглося.

Не те, щоб я зраділа, коли вчорашній танцюрист несподівано з’явився мені на очі, проте міцна-помічна чорна кава (та ще й так вчасно!) змусила мене привітатися, усміхнутися і жадібно схопити сурогатний кухлик зі справжнім квитком до яснішої голови.

Я сьорбнула чорної та гарячої, мов смола з пекла, кави, а Олег рухом фокусника-початківця витяг лівицю з-за спини. З його долоні стримів кущ кулястих хризантем. Я мало кавою не захлиснулася. Ну, гарні квіти, хто сперечається… Але сині?! Зі смаком у хлопа явно проблеми!.. Та старався ж, десь шукав оцю химеродію по квіткових крамничках, тож довелося вичавити з себе ще одну посмішку. Кволеньку. Певно, в театрі режисер відразу гукнув би: «Не вірю!», та Олега важко було знеохотити, коли він ішов напролом до мети.

За вікном львівський друг дощ виполіскував до монотонного сірого всі інші кольори. Ну і що, що тридцяте грудня, переддень Нового року? Врешті — глобальне потепління, то замість твердої іпостасі води летіла звичайна рідка. Сльота не заохочує до походів містом, але Олег здивував мене запрошенням на побачення у парку в обідню перерву. А я люблю краплі з неба, навіть у ту пору, коли вже час збирати трударям-янголам на небесних конвеєрах сніжинки.

Щоправда, парком ми перебігли швиденько, бо Олег потягнув мене в кафе. От якось воно і поточилося плавно та непомітно від побачення до побачення. Квитки на концерт ОЕ, в кіно… Він старанно догоджав, вивідуючи мої смаки. Оберемків синіх хризантем більше не приносив. Довідавшись, що я обожнюю базилік, Олег замість букета притягнув на друге побачення пахучий зелений кущик із супермаркету. А коли відчув захоплення у моїй розповіді про майбутню постановку курбасівцями «Лісової пісні», то невдовзі запросив на прем’єру.

Завойовував. Завоював. Я закохалася. Дурепа, дурепа, дурепа! Сама впустила його у своє життя, у власну мушлю… Відкрилася — а він вдарив!

Це було так дивно, несподівано… І жахливо боляче. Навіщо він мене закутував у павутину гарних вчинків та ще красивіших слів?.. Чому так затято долав мою нехіть і щосили намагався мені сподобатися? А потім якоїсь холєри ні сіло ні впало сказав, що я — товар із середньої полички?..

Все розповіла мені Ніна, його двоюрідна сестра. Вона — повна протилежність Олега. Зосереджена мишка в окулярах. Начеб. А насправді гостре лезо хірурга, що перетворюється на спис лазера, а потім розгоряється сонцем розуміння.

Ми зустрілися невипадково. Ніна сама подзвонила: «Хочу тобі фотік віддати…» Я й забула, що позичала їй фотоапарат: «Не віддавай, не треба… Користуйся, він мені не потрібен», — я бачила до цього дзвінка Ніну багато разів, і ми встигли подружитися, хай як дивно звучить, що доросла… гм… можна навіть сказати, що така стара панна, як я, потоваришувала зі школяркою.

Уперше я побачила Ніну на родинному обіді. Олег, коли я впустила його у власне життя, запропонував познайомитися з мамою. Я, попри те, що пропозиція приємно полоскотала самолюбство, трохи розгубилася і впиралася, але почула ображене:

— Мала, ти чого?! Погано зі слухом? Хочу тебе познайомити з сім’єю! Це ж щось значить, нє? Хіба майбутню дружину не належить познайомити з майбутньою свекрухою? — Олег спробував перебити жартом образу.

— Мені незручно… І вдягнути нічого, — намагалася я викрутитися.

— Вдягни сіру сукню. О! І пальто… Тільки не ті божевільні жовту шапку і червону куртку!

Я промовчала про те, що мені страх як подобаються мої яскрава червона з жовтими і багряними листочками куртка та сонячного кольору шапочка. Точно краще, ніж сіра безлика сукня і таке ж пальто, подаровані, між іншим, тим-таки Олегом, який подбав про те, «…щоб ти виглядала стильно, а не як підстрелене дівчисько!»

Вдягнула я те пальто. Перекресливши його червоним поясом. Але сукню відкинула, обравши джинсову спідницю і червону вишиванку з білим візерунком.

Холодні, як листопадова мжичка, очі Вікторії Владиславівни, матері Олега, прискіпливо оглянули мене ще у великому передпокої будинку. Дивилася ця леді із саркастичною цікавістю, як на випадкового літнього метелика-приблуду, недобитого стужею. І очі її віщували наближення зимової віхоли. А там які вже метелики? Будуть добиті геть усі недобитки.

У помешканні сімейства Олега, старій львівській кам’яниці, все виглядало неживим: бліда господиня, що могла дати майстер-клас штивної манірності манекенам дорогих бутиків; антикварні меблі, люстри та картини — досконалі пам’ятники на цвинтарі минулого; святковий стіл зі стерильністю операційної, в якій інструменти — ножі, виделки, келихи — не мають права й на міліметр збочити з точно визначеного місця, бо інакше — катастрофа! трясця! — хтось схопить не той ніж і поріже ним не рибу, а телячий медальйон.

Ошелешена пишнотою цього захаращеного музею, пригнічена «королівськими» манерами Вікторії Владиславівни, котра, оцінивши мене, зняла сережки і кольє з діамантами та рубінами, адже нема перед ким хизуватися вишуканими прикрасами, я все ж помітила живе створіння. Однак Ніна, схована за окулярами, тоді видалася ледь живою помилкою, що невдовзі засохне комашинкою десь біля мармурового надгробка каміна, її зметуть мітлою та й викинуть на смітник, негідну перебувати тут поміж дорогоцінних і поважних речей.

А Олег на цьому кладовищі речей почувався цілком невимушено.

— Матусю, чудовий лосось! Неймовірно смачний соус! Даси перепис Олі, хай мене годує так смачно, як ти!

Вікторія Владиславівна зронила кілька ущипливих слів про молодь, котра і не знає, і не навчається, відтак і не дуже-то щось потрафить, приправляючи квасною усмішечкою отруту зауваження. Підняла тонку вищипану брову, насмішкувато глянула на мою долоню, в якій зараз опинилася неналежна виделка. Що ж. Я відклала виделку і до кінця вечері більше не спробувала жодної страви. Вікторія Владиславівна зауважила мій демарш і наливалася злістю, а Ніна за вечерею поводилася тихо. Її не помічали ані тітка, ані брат, який лише вряди-годи просив сестру подати щось зі столу — та й усе. За той вечір і я почула від неї лиш кілька ледь чутних ввічливих слів. Ніна тут була тінню, ніким. Вся увага Вікторії Владиславівни… ні, вся її зневага належала виключно мені.

Дуже хотілося наприкінці похмурої вечірки в будинку-музеї імені Вікторії Владиславівни побешкетувати, зобразивши при виході реверанс, але я стрималася і ґречно подякувала за «чудову вечерю». Не хотіла завдати прикрості Олегові, адже він сяяв новою копійкою, задоволений демонстрацією власного статусу принца біля «королеви-матері». Вікторія Владиславівна не помітила моєї подяки, а я зі здивуванням упіймала співчутливий погляд, надісланий мені з-за скелець окулярів Ніною.

Звісно, Вікторія Владиславівна (з такими ж то відповідними іменем та по батькові — Перемога-Влада-Слава!) затьмарила собою все, відтак я відразу забула про Ніну. І Олег, і його мати не зважали на дівчинку, а я піддалася на ці чари непомітності, що перетворювали юнку на невидимку.

Вдруге я побачила Ніну в басейні. Тоненька струнка постать на десятиметровій вишці пружно розгойдалася на дошці, злетіла стрімкою птахою з розкритими руками-крильми, потім склалася, тричі обернулася і увійшла у воду розгонистою стрілою майже без сплеску, без звуку. Я не впізнала Ніну, просто милувалася стрибком юної спортсменки. Але вона впізнала мене і підійшла у роздягалці.

Мабуть, у мене був геть дурнуватий вираз обличчя, бо спершу я ніяк не могла второпати: «Ніна?.. Ніна?..» Ніяк не зв’язувалися в одну особу ці дві різні дівчинки: тінь у хоромах Вікторії Владиславівни і впевнена стріла у басейні.

— А так? — незнайомка схопила з шафки окуляри і… я побачила Ніну, зосереджену мишку, на яку вмить перетворилася стрімка стріла.

— Ніна…

— Нарешті впізнала! — дзвінкий, наповнений радістю голос вклинився дисонансом у первісне враження від юнки.

Ця дівчинка була зовсім іншою тут, ніж удома. «А де вона справжня?» — майнула думка. Тепер я знаю, що справжня Ніна — то багатогранна особистість, розумна настільки, що вміє це приховувати від родичів. У школі Ніна згуртувала кількох друзів у коло операторів — так вони себе називають, знімаючи кумедні ролики, фільми, кліпи. А в басейні — це серйозна, цілеспрямована спортсменка.

У будинку-музеї тітки їй не пощастило опинитися як спадкоємиці половини кам’яниці. Адже молодший брат- гульвіса Вікторії Владиславівни наважився скласти заповіт на користь єдиної дочки, проте не мав аж стільки сміливості, аби бути справжнім батьком, залишитися тут жити та боронити малу від тітоньки. Подався галасвіта, подалі від сестри, покинувши непотрібну доньку в раб… ой, звісно ж, під «опікою» Вікторії Владиславівни.

— Татка можна зрозуміти… — тихо пробурмотіла якось Ніна голосом зосередженої мишки, що перебуває під пильним поглядом кобри-охоронниці дорогоцінного цвинтаря речей, коли згодом розказала мені про власне життя-буття.

Удома дівчинка проявляла якомога менше ознак життя, «…щоб вижити, дожити до повноліття і піти», — то її слова.

— Хай вважають мене покірною, недолугою, нездатною до самостійних рішень і вчинків. Я старанно підтримую тітчине сподівання на те, що легко відмовлюся від спадку. Олю, можеш вважати мене параноїчкою, але ця тактика береже моє життя. Тітка здатна на все заради своїх скарбів.

— Але ж… Ну, Вікторія Владиславівна — специфічна особа, так… Проте не настільки ж, — намагалася я переконати Ніну в недоречності страхітливих підозр.

— Вона вже раз це зробила. Вдруге, напевно, легше, — дівчина дивиться на мене, як на дитину, як на молодшу, наївну подружку, котра ще вірить у Миколая з подарунками.

— Зробила?.. — Мені перехоплює подих від погляду її недитячих очей.

— Її наймолодший брат, мій дядько Ігор… — розказує дівчинка, — астматик і алергік. Жив колись у будинку. Один із трьох спадкоємців всього добра. Тітка добре знала, що він не переживе зустрічі з бджолами. До повноліття не дожив зовсім трохи. Більше тридцяти жал в його тілі… Звідки взялися бджоли? Довести причетності тітки ніхто не зміг, та… Між іншим, тітонька — ще той ботанік. Добре знається і на отруйних рослинах. Ти можеш щось сказати про наперстянку, Олю? Ні? Навіть не чула про неї? А от вона чудово обізнана про цю гарну квіточку. Та й про інші теж. Коли тато мене привіз сюди, то я випадково підгледіла… Словом, помітила тітчин інтерес до дивних рослинок. Щоправда, зараз вона вже не експериментує з ними. Адже за два роки впевнилася, що я — недорозвинена недотепа. А таку нема потреби вбивати, легше видурити в мене спадок.

— Ніно! Втікай до мене! Слухай, якщо це правда, то просто збери манатки та гайда до мене. Жити є де!

— І що це дасть? — Насмішкуватий погляд дорослої людини, котра змушена дитині пояснювати очевидні речі. — Ні, Олю, не ображайся! Я дуже вдячна тобі за пропозицію, але я неповнолітня. Мене повернуть під опіку тітки, котра вже розумітиме, що я — зовсім не така, якою прикидалася попередніх два роки.

Дівчинку я часто зустрічала в басейні. Тоді ми перекидалися кількома словами у роздягалці та йшли в маленьке затишне кафе кавувати. Ми поводилися, наче змовниці, поїдаючи смачні тістечка. Домовилися нікому не патякати про наші порушення дієти. У Вікторії Владиславівни з цим строго — кишенькових грошей, попри щедрі надходження від мандрівного батечка, Ніна отримувала геть мало, однак дівчинка нишком знайшла підробіток у мережі, тож поводилася, як доросла незалежна людина. Не дозволяла в кафе за себе платити, хоча я й наполягала.

Дивлячись на ще зовсім дитяче личко юнки, спочатку важко було сприймати Ніну як дорослу, сильну і мудру людину. Наче в тілі підлітка оселилася цілком сформована, досвідчена, непересічна особистість. Однак я швидко звикла бачити за машкарою зовнішності її суть.

Наступного дня після прощальної вбивчої промови Олега мені подзвонила Ніна. Буцім для того, щоб віддати позичений фотоапарат. Проте насправді вона розуміла, що зі мною коїться. І співчувала, хоча приховувала це, намагаючись не образити дорослу кобіту. Химерно, коли дівчинка, яка ще і не закохувалася, відчуває та розуміє більше, ніж деякі дорослі… Ми зустрілися у кафе біля басейну. Ніна розкрила мені таємницю раптового, нічим наче й не вмотивованого розриву її брата зо мною:

— До Каріни Олег іще зі школи підбирався. Донька судді упакована так, що брат слиною захлинався. Та розбещена дівуля, хоча вродою і розумом не вражала, на Олежика не летіла. В елітній гімназії він був одним із багатьох, і то не з першого ешелону. Однак братику ніколи не бракувало наполегливості. Уявляєш, він уже одинадцять літ штурмує цю фортецю! Квіточки, романтичні вчинки! Пам’ятає про її день народження, жодного разу не забув, гад… У нього на компі є цілий списочок днів народжень… та всіх усі-пусі днів усіх його пасій. Геній зваблювання, мій братик… Такі павуки вміють роками виплітати сіть, довго і терпляче вистежувати найкращий момент для захоплення здобичі. Підфартило йому цього бьоздей Каріни. Подзвонив до дівулі, привітав, а вона в сльози! П’яна і розтрушена в порох після розлучення з останнім коханцем. Олег миттю зорієнтувався, підкотив до «любові всього життя» вчасно і з розкішним букетом. Втішив бідолашну Каріночку. Ще й зірвав джек-пот, бо, коли втішав, то зробив їй бейбі. Доп’яв свого. Тепер задоволений собою, а ти… Бачиш, Олежик не з тих, кого хвилюють інші. Тітка просто мліє, повторює, що Каріна — це належний рівень, не те що… — Ніна глянула на мене і передумала переповідати слова Вікторії Владиславівни. — Суддя спішно готується до весілля, Каріна… А Каріна дурна. Відмовив їй інстинкт, нюх на ловеласів. Закохалася. Може, й уперше в житті. Навіть погарнішала. Але це схоже на компенсацію за збільшення дурості. Слухай, от як так, ну ти ж не Каріна, але чому втрапила в пастку? — Безпосередність юності буває безжальною.

— Від самотності, Ніно… — дивлячись у порожнечу над схололою кавою, промовила я.

— А тобі тебе не вистачає? Ти ж краща за нього, як… як… ну, не знаю, як веселка ліпша від гидкої грязюки під ногами.

— Любиш ти брата… — Я кволо відмахнулася від докорів Ніни.

— Не люблю, — відверто і спокійно відперла дівчинка. — Це ти його любиш. А дарма. Такі, як він, використовують і викидають. Дивлюся на твоє засмучене обличчя, а на Карінине щасливе, та думаю, що все ж повинно бути навпаки. І буде. Ти просто зараз не можеш в це повірити. А я знаю.

— Слухай, а звідки ти все знаєш?! — Раптом з мене вистромлюється жало люті на це надто розумне дівча.

— Охолонь… — З печальною усмішкою Ніна дивиться на мене, не піддаючись на провокацію. — Не так уже й легко живеться тим, хто багато знає… Мої родичі — хороші вчителі. Ніби зручно, що вони мене не беруть до уваги, — я сама привчила їх мене не помічати. Але це має і погані наслідки. Вони не криються зі своїми думками, вчинками та розмовами переді мною. Тому я бачу все, і повір, що ти б не хотіла дивитися на той бруд, який від мене не приховують.

Мій біль став кілком у горлі. Він там і вмер, уже не вирвавшись на волю, — нема сенсу гніватися на дівчинку, яка Богу душу не винна і живе в тераріумі з небезпечними зміями. Вона ж лише сказала правду, змусила мене широко розплющити очі та побачити власну дурість.

Агонія мого кохання, закипівши розпачем, помалу остигнула втомою. І згодом поволі скрижаніла байдужістю до Олега.

А Ніна мала рацію. Щодо всього. По-перше, я змогла зібрати себе з друзок, одужала і тепер щаслива. По-друге, Ніні вдалося вижити, дожити до повноліття і піти. По-третє, доля жорстоко повелася з Олегом, його матір’ю і дружиною… Та я більше не хочу думати про Олега, Вікторію Владиславівну і Каріну! Це минуле. А я не належу до тих, котрі із задоволенням повертаються в минуле. Було-минуло. Ну й грець із ним.

І теперішнє, всуціль перебране від успішніших господарів життя з широкими нещирими усмішками на тридцять два зуба, не вабить.

Та, крім того, я — мрійниця. Мої думки завжди галопують у майбутнє. Навіть усі буденні справи: подзвонити подрузі (так-так, звичайно, що Ніні), купити картоплі, помідорів, кропу, віднести праску в ремонт — вони з майбутнього, нехай близького-близького, але все ж прийдешнього… Хто спитав би мене, що я їла два дні тому на сніданок?.. Чи пам’ятаю? Ні. Уже ні.

І от, минаючи теперішнє у вигляді Макдональдса, цієї зовсім не львівського характеру кнайпи, я запалююся передбаченням, ясновиджу, що зараз доторкнуся до дива. Майбутнє вже зовсім поряд, ще кілька секунд і… Блискавиця притьмом вихоплюється з чорної хмари! Переможно рикає грім.

Але я поспішаю на зустріч і не зважаю на перші краплі дощу. Прегарне дерево пахне віддаля. Не пам’ятаю, звідки воно тут взялося й коли. Це дивно, бо легко згадується, як озеленювали ділянку біля Макдональдса. Тоді я з цікавістю приглядалася до кожного малого кущика барбарису, з радістю впізнала посеред рослин-екзотів рідні батіжки барвінку. А от як саджали це моє дерево, геть не можу згадати. Воно ніби вродилося тут відразу дорослим. Майже ідеальної круглої форми крона. Її неначе облили мартіні та густо обсипали білісіньким цукром, бо ж настільки квіти вкривають гілля суцільним шаром, так що й листя приховане, лише слугує темно-непроникним тлом.

Мореля… Гарна, мов біла яхта посеред безмежного моря. Пливе над містом духмяне дерево… Воно — моє, бо ми з ним — однієї крові. Мореля — із майбутнього. Ані до минулого, ані до теперішнього стосунку не має. Коли надходжу, дерево салютує мені запаморочливими пахощами. «Бонжур, мадемуазель», — я чую французьку. Може, то якась інша мова, але з французькою пов’язані уявлення про вишукано п’янке, тому мій ніс перекладає аромат для вух саме так.

Я також вітаюся: «Доброго ранку, мсьє Морелю!» Так-так, я називаю його мсьє Морелем. Бо він зовсім не схожий на панну, на наречену, з якою звикло порівнюють квітучу вишню поети. Моє дерево — пан Морель. Сильний, шляхетний. Он, неподалік, якихось десять метрів звідси за парканчиком на шкільному подвір’ї ростуть іще дві вишні. От ці класичні вишеньки якраз нагадують тендітненьких дівчаток, їх я готова віддати поету на поталу — хай собі підбирає дівочі епітети. Та до мого дерева зась! Вуста не складуться, щоб назвати мужнього пана Мореля дівчам.

У нас ритуал. Нахиляю голову в легкому поклоні (авжеж, його аристократична постава варта цього) і прикриваю очі. Зараз існує лише запах. Опиняюся в позачассі… А гроза розперізується не на жарт! Прикрита парасолем листя, яке наді мною тримає пан Морель, я дивлюся на шаленство бурі з безхмарним спокоєм Будди.

Час зникає, з’являючись згодом, коли стіна води прозорішає. Спокійно дістаю з пакета гумовці, перезуваюся у них, спираючись на надійного друга. Тулитися до стовбура. Відчувати міцне плече пана Мореля. Тиша і безпека у невеликому просторі біля нього, нестримна стихія далі, всього за крок звідси. Мабуть, це називається просвітленням, хоча деякі покрутили би пальцем біля скроні, правда ж? А жодна крапля на мене не впала… Зі здивуванням глипаю вгору. А потім тишком усміхаюся і шепочу: «Дякую, мсьє Морелю!»

Злива поступається місцем дощу. До Львова на гостину прибувають давні друзі.

Я трохи шкодую, що треба прямувати далі. Та вдячність сильніша за жаль, й усмішка лине до мсьє Мореля у нагороду за мить щастя. Завтра вихідний, то не прийду сюди. Подумки прощаюся до понеділка з моїм чудовим другом.

* * *

Прибулець радів, коли приходила ця істота. Після жахливої кораблетрощі він опинився тут і був змушений замешкати на чужій планеті. Колись давно він ще сподівався: його шукатимуть. І знайдуть. Минуло чимало часу, проте… Найстрашнішою виявилася самотність, особливо тоді, коли він вирішив нагальні проблеми, пристосувався до тутешніх умов, уникнувши загибелі. Тепер він боявся збожеволіти наодинці. Тож постановив, що найкращі ліки від цього — робота. Сам присвоїв собі ранг розвідника та заходився ретельно вивчати планету. І потім помітив оту істоту.

Він навіть звик називати її своєю. Нерухомий, добре замаскований, він розповсюджував навсібіч мільярди мікроскопічних аналізаторів, збираючи інформацію. Із певною періодичністю одне і те ж створіння проходило повз розвідника. Процеси синтезу в цій істоті переважали над процесами розпаду, отже, вона жила, а її аромат виявився настільки гармонійним у своїй грандіозній складності, що розвідник готовий був зарахувати її до розумних.

Узагалі, ця планета кишіла життям, тільки більшість організмів видавала бридкі запахи. Як, наприклад, ті швидкі й галасливі тварини, що бігають завжди однією широкою стежкою неподалік. Вони смерділи жахливо… Оксид карбону, оксид сульфуру, чадний газ, плюмбум… Понад двісті сполук, що вбили би його, якби він не потурбувався про свій захист…

Були й інші істоти, схожі на ту, його. І пахли вони по-різному. Багато з них засовували в один зі своїх отворів на тілі дивну паличку. Ох… Тоді створіння випускали напрочуд мерзенний дим. Близько чотирьох тисяч хімічних сполук, зо сто із них — чистісінька отрута, от хоча би такі як: нікотин, миш’як, бензол, кадмій, чадний газ або радіоактивні ізотопи…

І добре, що не всі на чужій планеті були огидними. Істота, котра минала його щодня, випромінювала настільки гарні пахощі, що розвідник мимоволі пригадував рідну планету… Він завмирав, втрачався тоді, затрачав почуття часу і простору, коли від неї — його істоти — линув аромат щастя, запах чогось такого рідного, далекого, але не забутого на амен, не стертого нанівець із пам’яті. Він завжди чекав на неї. І нудьгував, коли вона іноді не приходила.

Дивовижно, та цього разу вона затрималася на довше. Він відчув її здалеку, намагаючись пережити мить зустрічі якомога повніше, — того короткого моменту повинно вистачити, аби вдалося ще трошки наблизитися, зрозуміти… А сталося щось неймовірне! Вона не проминула, а підійшла впритул і… доторкнулася. І стояла поруч довго-довго. У ці одинадцять земних хвилин дощу він перестав бути самотнім.

Хтозна, що допомогло? Злива із блискавицями? Доторк двох різних сутностей? Стан цієї неймовірної істоти? Чи стан його самого, ошелешеного нестримним потоком неймовірних відкриттів? Певно, все відразу.

Відкриття за відкриттям: розумна істота… людина… жінка… її суть — любов… Скажена хлюща з неба була нічим у порівнянні з тою навалою розуміння, порозуміння, усвідомлення всього-всього про неї. То була повінь щастя. Нерідна чужа планета раптом подарувала йому те, чого ніколи і ніде досі не зазнав. Відкритий і беззахисний, він, донедавна суворий воїн, лицар іншої раси, стояв, прикриваючи від бурі істоту, яка вміла кохати. Дотепер в його світі такого почуття, такого поняття не існувало. Але вона, відкрита і беззахисна, щаслива і безмежно смілива, отак притулилася та не очікувала від нього нічого поганого. Цей вияв довіри неможливий! Вона ж чужинка! Однак не ворожа, навіть не байдужа до нього. Ні, вона любила. Просто так. Без усяких умов. І він відмовився від усього, чим був повен дотепер.

Досконалий воїн, славетний лицар, зачаєний розвідник, що сподівався колись передати свої знання про придатну для колонізації планету, раптом втратив сенс війни. Війна?.. Навіщо… Є ж вона. Щастя. Хіба що битися, щоб те щастя оборонити. Але щастя прагнуло лише сховатися від крапель з неба. Бути парасолем — це таке просте завдання.

Вона пішла. А він знав, що доведеться чекати довго, бо завтра і позавтра — вихідні. Від доторку, довгого, достатньо тривалого, він стільки довідався: про вихідні, про те, як люди живуть, що для них важливе, якими думками повняться їхні голови, про дві статі, про їхні неймовірно закручені стосунки, про… Ох, то була навала інформації! Він відчував себе переповненим, живим-живим. Так цікаво не було ніколи.

Вона любить дощ, читати книги, солодощі, яскраві кольори, гори, зимну воду з криниці, це місто, каву, руду кицю, камамбер і ще безліч усього…

До наступної зустрічі з нею трохи більше двох діб. Залишилося використати цей час якомога краще.

Адже бути тільки парасолем для неї — це замало.

* * *

— Ніно, ти можеш… Ну, я трохи… Дивне прохання, я знаю, але, будь ласочка, не смійся… Мабуть, я дмухаю на холодну воду… Я вже сама не знаю…

— Олю, та що сталося?! — дівчина гукає з мобілки наляканим голосом. — Та розкажи все, не мордуй мене!

— Ніно, — нарешті я розумію, що белькочу якісь нісенітниці, лякаю подругу, та вмить усвідомлюю, як треба діяти далі, — приходь в кафе біля басейну на сьому. Глянеш на… одного… мого знайомого, гаразд? Цікаво почути твою думку про нього. Посидь, попий кави, до нас не підходь, а просто спостерігай.

— Ну-у-у… — здивовано розтягується коротеньке слівце, а потім раптом Ніна вибухає феєрверком здогадки: — Ти познайомилась з хлопцем! Ти закохалась!

— Е-е-е, Ніно, до «закохалась» ще не дійшло… — однак невпевненість мене виказує.

— Я буду! Прийду швидше! Сяду за столик біля вікна! Звідти решту столиків…

— Ніно, — я намагаюся пригасити її запал, — ти той… Обережно. Без фанатизму.

— Будь спок, Олю, не вчи вчену. Я вмію бути непомітною.

«Бонжур, мадемуазель!» — цей голос пролунав не в моїй голові, а за спиною, коли я в понеділок ішла повз фаст-фудисте втілення американської мрії. На повному ходу я розвернулася — навіть не знала, що вмію виконувати настільки різкий маневр. Темні морелеві очі. Ні, не карі, а саме кольору стиглої, майже чорної вишні, щойно вимитої краплями дощу. Ставний молодий чоловік із невеличкою борідкою, в коричневих джинсах і темно-зеленій сорочці дивився на мене.

— Бонжур… — розгублено проказала я до незнайомця.

— Я загубився у вашому місті, мадемуазель. Підкажіть, як знайти кав’ярню Кульчицького.

Нівроку… Одна з найдорожчих у Львові кав’ярень. Сирник там… ум-м-м… ні, це не описати. Пляцки з Кульчицького треба куштувати.

— Це ж в центрі! Але я якраз туди їду, ходімо на «трійку», я скажу, де вам сходити, — тицяю правицею в бік трамвайної колії, натякаючи французові, що треба висуватися туди, до зупинки, розташованої на віддалі метрів так за двісті.

За цю поїздку трамваєм я дізналася про Анрі дуже багато. Мама була українкою, що не повернулася до Союзу із закордонної делегації, закохалася у француза Люка Мореля, одружилася. Сам Анрі — кондитер. Буде працювати в Кульчицького. Сказав, що пригостить мене найкращим у світі фонданом у подяку за те, що я його врятувала. І, чесне слово, я й сама не помітила, як продиктувала йому номер свого мобільного…

Він насолоджувався зустріччю. За дві доби встиг дуже багато, але трансформувався і далі, всотував знання про цей дивовижний прекрасний світ, розкішну планету, на якій пахощів було менше, ніж на рідній, однак сумішей, комбінацій різних ароматів виявилося безліч.

Спершу він зайшов у Макдональдс. Уважно придивлявся до всього, на ходу непомітно доторкаючись до людей і речей. І за кілька хвилин уже простягав прямокутний папірець дівчині, повторюючи один в один замовлення попереднього покупця. Він спробував людської їжі. Химерно, але цікаво. Його організм не без труднощів, однак відшукав-таки спосіб, щоб видобути з цього енергію.

Людські слова лилися потоком через чужинця, а він їх жадібно освоював. Уже наприкінці першої доби, побувавши в супермаркеті, на вокзалі, в різному транспорті, на різних вулицях, чужинець розумів структуру мови, схему, за якою будуються речення, як, куди, навіщо пересуваються люди, устрій їхнього суспільства.

Він без втоми готувався зустріти її. Чимало знаючи про цей світ, все ж зараз усвідомлював, що майже нічого не знав і тільки тепер поглинав жести, міміку, поведінку, розмови, їжу, питво, повітря не лише, щоб зрозуміти людей. Аби стати людиною.

Була мить, коли йому стало страшно. Міняючи тіло, всі процеси у ньому, перетворюючись на людину, він хутко второпав, що такого типу організм запрограмований на смерть… Щоправда, вслід за цим зробив іще одне відкриття і завмер у здивуванні. Не все так просто… Як же все оманливо з людьми! Яке елегантне рішення!.. Його безкінечно довге життя, ніколи не перерване, притлумило жагу, цікавість, змушувало більше нудьгувати, ніж насолоджуватися безсмертям. А ці люди, неймовірні істоти, були кочівниками, втомлені й старі стрибали у смерть, а потім народжувалися оновленими, з чистою пам’яттю, спраглі до життя, сповнені пристрастями… Геніально! Хай вони і платять за це повільнішим поступом, але чого вартий прогрес, якщо він не дарує повноти, гасить жагу життя!

Після цього моменту він уже не вагався. Спершу закоханий у людину, тепер він полюбив і людей. Та обрав остаточно.

Ніна тицяла пальчиком кнопки у мобілці. Якби у кафе і були сторонні спостерігачі, а таких не знайшлося, то жоден не затримав би погляд на тихій непомітній студентці довше, ніж на уламочок секунди. Вдосконалюючи значну частину життя вміння бути невидимкою, Ніна знала, як оточити себе непробивним для чужої цікавості муром.

Зате сама вона помітила парочку закоханих, що присіли неподалік за столиком в затишнім куточку.

Через двадцять хвилин Ніна тихенько вислизнула з кафе, нечутно здиміла — навіть Оля, захоплена розмовою з Анрі, незчулася, коли подруга зникла.

Вийшовши за двері, студентка усміхнулася. І тут чари невидимості з неї змило. Якийсь молодик озирнувся їй услід, приворожений прегарною усмішкою стрункої дівчини, тендітної та ніжної красуні із зеленавими очима, темним волоссям та смаглявою шкірою.

«Моя веселка знайшла своє небо!» — усміхалася Ніна, легкою ходою віддаляючись від кафе.

Анастасія Нікуліна

Потанцюй зі мною

Спасибі тобі, красуне, ой, спасибі! — Дідусь в сірому капелюсі цілував руку русявій дівчині в білому халаті. Його старенькі мешти були ретельно напастовані чорним й хвацько виблискували під сонячними промінцями. В петельці ошатного піджака з акуратними латочками на ліктях причаїлась червона гвоздичка. — Твої п’явки мене просто на ноги поставили. Я ж ходити не міг!

— Та що ви, припиніть. — Усміхнена Юстя раптом здригнулась. Далися їм всім ті п’явки. Вже от — четвертий за сьогодні.

— А може, я цей… — затнувся дідусь. Його руки затремтіли, а вицвілі голубі очі раптом зволожились. — Кавою пригощу?

— Одного дня обов’язково пригостите, — пообіцяла дівчина, обережно вивільняючи долоню. В повітрі густо пахло товченою шипшиною, вересом та гвоздикою.

— Справді? — Дідусь розплився в щасливій усмішці. — Гарного тобі дня, красуне, й всіх гараздів! — тепло попрощався та вийшов з аптеки.

— І вам!

Срібні балабончики над дверима весело проспівали прощальну мелодію.

— Ще один кавалер? — жартома запитала Світланка.

— Ой, припини! — відмахнулась русявка, ховаючи руки в кишенях. У правій були якісь папірці, в лівій — півплитки чорного «Світочу». Густий запах вивітрився, як тільки за відвідувачем зачинились двері. Залишився тільки легкий квітковий аромат із домішкою суниць.

— Та що припини? Тобі, Юстю, хлопця треба! Тоді й інші чіплятися не будуть!

— Ти думаєш? — примружилась дівчина, схиливши голову набік.

Світланка знизала плечима та вийшла в підсобку.

Чергу до двадцятитрьохрічної русявки частіше займали чоловіки, і вона добре знала чому. Довге волосся дівчина вкладала косою навколо голови, наче віночок, чи халу — хихотіли співробітниці, — а її сіро-зелені очі були схожими на глибоке море чи трясовину, бо саме вони й затягували туди всіх осіб чоловічої статі — від немовлят, які щиро посміхалися їй беззубою посмішкою, хоча хвилю тому рюмсали чи вередували, і до сивочолих панів, які при вході гордо відставляли ціпки та палиці й намагались не кульгати.

Юстина Вишня працювала провізором в улюбленій аптеці на Соборній вже не перший рік. Їй імпонувало тут усе: і бездоганна чистота, й премудра робота зі складниками для ліків, приємний колектив без пліткарок та злих язиків — якщо й вколювали когось, то жартома. Завідуюча їй одразу сподобалась: привітна, доглянута жіночка в чорних окулярах та світло-зеленому діловому костюмі обійняла її, зануривши в запах імбиру та барбарису, й промовила альтом:

— Марта!

— Марта… А по батькові? — Юстя чекала на продовження, але жінка відмахнулась.

— Просто Марта. Мене так всі дівчата називають. До речі, дівчата, це — Юстина, буде працювати з нами. Прошу не ображати!

— Та коли ж ми кого ображали? — вперед виступила пухкенька, як галицька здоба, дівчина. Вона весело всміхнулась, і Юстя відчула солодкий аромат кориці й ванілі.

— Це Дзвінка. А ота білявка — Світлана. Легко запам’ятати. Ну, це потім. А спершу, — завідуюча урочисто розвела руки, — вітаємо тебе в нашій таємній аптеці! — стишила голос на останніх словах.

— Чому таємній? — дівчина й собі перейшла на шепіт.

— Бо має таємний вхід у підземелля!

— Знаю, у Львові багато підземних ходів.

Марта кивнула, продовжуючи:

— Більше двохсот років тому тут була заснована найдавніша аптека «Під угорською короною». І не абиким: знатного роду був чоловік — французький емігрант Олександр Лоншан де Бер’є.

— Шерше ля фам[1], — пожартувала Юстя. Завідуюча всміхнулась.

— Маєш рацію, колектив у нас тільки жіночий, але добрий. Ти швидко увіллєшся! Отут у нас робоча зона, — жінка пройшла через підсобку та вказала на просторий зал з великими вікнами. — Походи собі, роздивись.

— Мені дуже подобається, — кивнула Юстя. Під ногами була вигадлива керамічна плитка. Дерев’яні меблі з різьбою, металевими решітками й монохромними шибами викликали щирий захват. Старовинний сейф та оригінальний годинник додавали нотку містичності та автентичності. Кругом було багато аптечного посуду: фарфорові ступки й товкачики різних розмірів, великі й маленькі мірні колби, шпателі, капсулаторки, скляночки з прозорого й темного скла з етикетками латиною, написаними чорною або червоною фарбою. На робочому столі розмістилися вертушки зі штангласами, заповненими лікарськими речовинами, бюреткова установка з рідинами та аптечні ваги. Юстина провела долонею по гладенькій поверхні й відчула, як шкіру поколюють маленькі голочки: саме тут відбувалася магія приготування ліків.

— Ще б пак! — Завідуюча задоволено розглядала акуратні стелажі. — Маємо ціле багатство. А певний час того всього не було. Дефіцит після Перебудови!

— А в чому тоді ліки відпускали? — запитала Юстя.

— Закуповували на парфумерній фабриці баночки для кремів — фасували в них гомеопатичні кульки. Для розчинів фурациліну й антисептиків брали пляшки з-під вина та шампанського. У нас після кожного свята кілька залишалось. Ну, і з дому приносили, — весело підморгнула жінка. — І такі цікаві ті пляшечки були — просто чудо! Мазі в півлітрові слоїки викладали, а як менше треба було — то в баночки з-під майонезу. Звісно, весь посуд мився та стерилізувався, як аптечний.

Дівчина кивнула. Вона вже уявляла, як сидить за столом та готує ліки. І Марта наче відчула її думки:

— Виробничий процес у нас добре налагоджений. Ну, все це ти знаєш з університету. А якісь питання будуть — дівчата підкажуть. Очі бояться, а руки роблять, — посміхнулась завідуюча.

Так і сталось. Дівчина швидко влилась в робочий процес, подружилась із дівчатами й спритно давала собі раду.

— Добридень! — Балабончики привітно задзеленчали, впускаючи до аптеки високого білявого молодика у чорній вишиванці й з великим наплічником за спиною. Наче у відповідь у вікна весело забарабанив дощ — дрібний, прохолодний. Якраз, щоб розігнати важку спеку. Тротуар за вікном миттю вкрився розсипом чорних мурашок.

«Турист, чи що», — подумала Юстя. Влітку їх по Львову повно ходить: тамують спрагу подорожей старовинними вуличками й легенди всотують, наче губки. Дівчина обернулась і ледь не впіймалась на гачок: терпко-голубі очі вабили розчинитись в них.

— Добридень, — відповіла приязно, та мимоволі насторожилась. Внутрішній голос шепотів про небезпеку. Цей хлопець аж ніяк не був схожий на хворого чи немічного. Чого йому треба? Настоянка для щастя чи від роботи нудної? Чи дощ зайшов перечекати?

— А чув я, дівчата, що у вас є наливка помічна, — голос у хлопця був оксамитовий, густий — наче не говорив, а співав. — Бадьорить, дух підіймає. На морелях, — він аж прицмокнув, вимовляючи останнє слово, та весело підморгнув Юстині.

За сусідньою лядою захихотіли, шепочучись: хлопець був симпатичний, веселий — те, що треба для гарного настрою. В дівчині прокинувся азарт:

— Часом не вишнівка? — вирішила й собі пожартувати.

— Вишнівка… Солодко звучить. — Незнайомець облизав тонкі губи, й дівчина безтямно повторила його рух. Похитала головою, скидаючи оману. Хлопець вабив її, та водночас лякав. То он ти який? Що ж, давай посміємося: в цю гру можна грати удвох.

— Була така, була. — Юстя підійшла до ляди ближче, ледь втрималась, щоб не скривитись, — від рюкзака добряче несло цибулею впереміш із часником, повабила хлопця пальцем, замилувалась його довгими пухнастими віями і, коли між їх вустами залишилось півподиху, таємниче прошепотіла: — От тільки, на жаль, закінчилась. Якраз сьогодні, уявляєте?

Дівчата вибухнули веселим сміхом, шикаючи одна на одну.

— Справді? — Юнак з нахаби в одну мить перетворився на ображеного цуцика. — Так шкода.

— Ой, мені теж, — підіграла дівчина, звабливо поводячи плечем.

— То, може, ви щось придумаєте? — Хлопець засукав рукава та покрутив червоний плетений браслет на руці.

З-під ліктя Юстини випірнула Дзвінка, штиркнула подругу у бік та по-змовницьки підморгнула парубкові.

— А ви гарно попросіть — то й придумаємо. Он Юстина у нас сама вишнівку готує: домашню, пальчики оближеш!

Дівчина відвоювала в коліжанки ляду та заперечно похитала головою:

— Не думаю, що зможу вам допомогти.

— А може, все-таки спробуєте? — Хлопець трусонув головою, і кілька пасем впало йому на очі.

Юстина подивилась в його очі і таки впіймалась — розчинилась в їх синій глибині. Страшенно закортіло торкнутися його волосся, спробувати на дотик гладеньку засмаглу шкіру…

— Мені здається, — мовила повільно, — вдома мала бути ще одна пляшечка. Якщо прийдете завтра, я вам принесу.

— Буду щиро вдячний. — Юнак взяв Юстинину руку, збираючись її поцілувати. Дівчина видерла долоню та вибігла у підсобку.

— Передайте їй, що я люблю, коли від мене бігають. Відчуваю себе мисливцем, — його зуби хижо зблиснули. — Мене Левком звуть. Бувайте здорові, дівчата, — хлопець хитро посміхнувся та вийшов з аптеки.

Почувши дзвоники, Юстина повернулась до ляди. До неї одразу підбігли коліжанки й засипали питаннями:

— Що це було? Хто це? Твій хлопець? Такий класний!

— Та що ви, дівчата, починаєте? — відмахнулась дівчина. — Просто турист. Робити йому нема чого…

— Простому туристові вишнівку з дому не носять, — багатозначно гмикнула Дзвінка.

— Ой, припини. То випадково вийшло! Сама ж мене здала йому з бебехами, сваха! — Юстина удавано грізно насупила брови. — Дивись, там на тебе вже жіночка чекає, а ти тут теревені розводиш. — Дівчина вщипнула за бочок товаришку та повернулась у підсобку. Опустилась біля столика з трилітровим слоїком з п’явками. Щоки палали, як несамовиті. Може, це він? Він думає про неї? Дівчина задерла рукав халату: так і є, шкіра була рясно вкрита сиротами.

Обернулась до вікна: дощ скінчився, тротуари грілися під сонцем, випарюючи вологу. Менш ніж за годину від нього не залишиться і сліду. Чоловік у світлій сорочці купував квіти у балакучої продавщиці. Юстина на мить замилувалась кольоровим багатством: ніжно-рожеві орхідеї, тендітні півонії, гортензії, сукуленти та жоржини кохалися в золотому промінні.

І чого так злякалася? Щоб вона — й від хлопців втікала, — та ніколи в житті! Що в ньому такого? Звичайний собі білявчик, так, гарний, так, надто гарний, однак — нічого особливого. Таких сотні вулицями Львова ходить і до дівчат заграє. Прислухалась до себе й похитала головою: не звичайний, зовсім не звичайний. Різкий запах часнику й цибулі хоч і затуляв собою світ, але дечого приховати не міг. Від дивного хлопця нічим не пахло. Може, не варто було з ним жартувати? Ох, доведе її язик, ой доведе…

— Юстино, винеси дві п’явки!

— Зараз!

Дівчина скривилась та потягнулась до слоїка. Думки про дивного відвідувача випарувались не згірше дощу. П’явок Юстина не любила й завжди намагалась уникати будь-якого контакту з ними. І вона була така не одна. Та після того, як повненькій Дзвінці набридло одній мити слизьких створінь, прийшла Марта та позбавила дівчат страху, одним рухом висипавши п’явок просто в підставлені долоні. Довелось на місці вчитися не боятись «кусючих лікарів», хоча побороти до них відразу дівчина так і не змогла.

— Хто буде дігтярну мазь робити? — запитала, зазираючи в журнал записів.

— Не я! — вигукнула Дзвінка.

— І не я, — повторила за нею Світланка.

— Добре вже, зроблю. З вас — сирник! Не запіканка, Дзвінко, а львівський сирник з родзинками!

— Домовились!

Юстина змішувала вазелінову основу з різким пахучим дьогтем та кисло зітхала: ніхто не любив робити мазі з такими інгредієнтами. Нарешті суміш була готова й викладена в баночку для відпуску. Дівчина переодягнулась та вийшла з аптеки, зачинивши за собою двері.

Небо знову затягнуло чорничними хмарами. Втомлений від задухи вітер вкинув жменю дрібних крапель у прозоре скло вітрини. Юстя з насолодою вдихнула свіже повітря на повні груди — дощ вона любила більше за спеку — та наштовхнулась на пильний погляд терпко-блакитних очей.

— Що ви тут робите?

— Тебе чекаю, — промовив Левко. Він стояв без парасолі, світле волосся кучерявилось від вологи.

— Ми з вами вже на ти? — Юстина обернулась: її зелена парасолька залишилась за дверима, а повертатись дуже не хотілось.

— Я з тобою — так. А ти — сама вирішуй.

Дівчина підняла над головою сумку та зійшла зі сходів.

— Ну ти й нахаба. — Вона спробувала оминути хлопця, але той заступив їй дорогу.

— Може, й нахаба, але знаю, хто ти.

— І хто ж?

— Мені досить просто знати, ніж промовляти вголос.

— Якийсь блаженний, чи що?

— Провести тебе додому?

— Дякую, сама дійду.

— Ну-ну, — кивнув Левко, відступаючи. — До завтра.

Юстина нічого не відповіла, втікаючи від дивного хлопця. От дав Бог вроди, а розуму — кіт наплакав. Посміхнулась сама собі. Такого кавалера їй точно не треба — він її лякав, тим більше, коли навколо стільки гарних парубків.

Дощ знову вщух: у Львові він завжди йшов дозовано — не більше й не менше ніж потрібно. У вечірньому місті було добре. Варто було обрати собі один з вузеньких провулків — і він ставав лише її на одненьку ніч. Відкривав свою таємницю, поховану під асфальтом кілька віків назад, весело підморгував очима одного з кам’яних велетнів, що застигли просто на даху.

Дівчина посміхнулась, підходячи до Порохової вежі на Підвальній. В густій тіні від пишної зелені у сквері «На валах» вже лунали солодкі ритми запальної музики. Кам’яна фортеця завжди їй подобалась — вона б залюбки там замешкала. Хоча тоді їй довелось би ділити вежу з її постійною жителькою — дівчиною-привидом, яка теж полюбляла танці.

Юстина дійшла до дерев’яного помосту, витягла шпильки з волосся, і воно розсипалось по спині золотим водоспадом. Втягнула носом густий аромат, в якому сплелись солодкаві, кислі й гіркі нотки: людей сьогодні зібралось чимало.

— Потанцюй зі мною! — До дівчини одразу підскочив чорнявий молодик.

Русявка швидко кивнула та дозволила собі розчинитись в чужих обіймах. Вечорами у Львові годилося тільки танцювати. Ніжно, але міцно притискаючись до партнера, шепочучи соковиті згубні слова на вушко, що солодким трунком п’янили серце й душу, розтікатися домашнім ожиновим вином, що, за легендами, дозволяло читати думки одне одного.

— А ти гаряча, — прошепотів хлопець Юстині на вухо. — Тільки один танець пробігли, а я вже так втомився.

— Втомився — то, може, прогуляємось?

— Прогуляємось, — сито посміхнувся хлопець. — Мене Славком звуть. А тебе?

— Оленка.

— Гарно звучить.

Юстина кивнула. Вона ніколи не називала справжнього імені. Нащо воно тому, з ким вона бачиться вперше і востаннє?

— Ти львівська?

— Так, а ти?

— А я — ні. От, приїхав на вихідні розвіятись. Гарно тут у вас. — Він подивився на губи русявки та повторив трошки хрипкіше: — Дуже гарно.

— То ти в нас вперше?

— Самому соромно, що вперше.

— А хочеш, покажу тобі Львів? — В очах дівчини заблищав азартний вогник.

Юстина завше із задоволенням розповідала про Львів. Вона любила своє місто й могла називати його своїм вже багато років. Скільки саме — нікому нізащо не розповіла б. Але він був її, а вона — його. Так солодко думати і ще солодше — вірити. Всі міста, які були до Львова, вона чесно забула. Згадувала про них, як про померлих, — лише хороше або взагалі нічого. І останнє переважало. З містами вона завжди була вірною й дуже страждала, коли доводилось переїжджати.

Зараз вона кохала Львів від найменшої піщинки Високого Замку й до останньої сходинки на Ратуші, і Львів теж її кохав.

Як вихований галицький парубок, він завше був гостинний до приїжджих, але закохувався не в кожну побачену чужинку. Та з першого їхнього побачення він був прихильний до дівчини. Допоміг з квартирою: її здавала привітна бабуся і щонеділі пригощала дівчину домашніми штруделями, залишаючи після себе приємний запах сухої лаванди, з роботою — місце у Таємній аптеці з’явилось саме у переддень її приїзду. Оберігав, пильно стежачи очима кожного з більш ніж чотирьох тисяч кам’яних левів. Юстина відповідала йому взаємністю — до пізнього вечора дихала повітрям вузьких вуличок і тільки перед світанком поверталась додому, щоб зустріти цей світанок удвох зі Львовом. З її балкону відкривався прегарний вид на соковиту заграву.

— Друзі збирались на Личаківське ввечері. Кладовище, ніч, містика й все таке. Думав з ними піти. Казали, у вас там класно — ще й легенда на легенді.

— А я всі ці легенди знаю, — стишила голос Юстина. — І про жінку без обличчя, і про пару закоханих привидів — вони досі блукають кладовищем. У нас навіть своя спляча красуня є. Можу розповісти.

— Приватна екскурсія? Я тільки за! Зараз, тільки друзям скажу, щоб не чекали.

— Ходи вже. — Дівчина потягнула його за собою. — Потім подзвониш.

До самого кладовища їх довіз порепаний червонобокий трамвай зі скрипучими дверцятами та метушливим дзвоником перед відправленням. Перед воротами кладовища хлопець завмер:

— Нічого собі!

— І це тільки ворота. Уяви, що за ними!

Юстина взяла хлопця за руку й потягнула за собою.

— Тут пам’ятники — просто витвори мистецтва. Дивись, як кожен пальчик на нозі вирізано. А крила в янгола? Кожну пір’їнку видно! А в кутиках очей жіночих образів зранку можна побачити сльози.

— Сльози? Серйозно? Це вже містика…

— Не зовсім, — хитнула головою дівчина. — Скульптори зробили малесенькі невидимі заглиблення: там збираються крапельки роси, які стікають по обличчях, наче справжні сльози. Ой, дивись, — пташка! Вже пізно, дивно, що вона не спить. Така гарненька, — простягнула руку.

Маленька пташка щось цвірінькнула та спурхнула їй на долоню, подивилась уважно очками-намистинками й злетіла, ховаючись серед зелені дерев.

— Ти сама як пташка, — кивнув Славко, непомітно підкрадаючись ближче й зазираючи в очі. — Ластівка, — потягнувся за поцілунком.

Дівчина відхилилась та опустила вії. Ластівка? Тендітна птаха. Змахнула легкими руками-крилами й сама потягнулась до хлопця. Малинові, трішки терпкі губи… Солодко! Підняла погляд, всміхнулась хижо. Вже не ластівка. Орлиця. Політ її — легкий і оманливо-граційний. Відстежила свою жертву, ширяючи у височині. І робить все вужчі кола над нею, от-от стрімко знизиться, ухопить гострими кігтями, оглушить влучним ударом гачкуватого дзьоба. Викрикне тонким пронизливим голосом переможний клич. Не вирвешся, не врятуєшся, а як пощастить видертись зі смертельних обіймів — розіб’єшся, падаючи з величезної висоти.

— Куди ти? — Славко виглядав ображеним, коли дівчина випручалась з його обіймів. — Не втікай, зажди! Хіба тобі не сподобалось?

— Сподобалось, — кивнула Юстя. Крок назад, ще крок, сховатись за високим кам’яним образом, ще кілька танцюючих кроків — й опинитись за деревом.

— То куди ти? — не вгавав хлопець. Він піднявся та намагався розгледіти в темряві обриси втікачки. — Ми ж тільки почали!

Юстя мовчала, легенько прикушуючи губу, щоб не розсміятись. Холодне світло ліхтарів розкошувало лише на доріжках, тому ховатись було легко та приємно.

— А, я зрозумів! У хованки хочеш побавитись? — Хлопець покрутив головою й хитро всміхнувся. — Добре, я знайду тебе. Але тоді ти вже не втечеш!

Дівчина кивнула: шукай-шукай, хлопче. Крок та ще один. Дерево, чоловічий образ і ще дерево. Втікати від малинового голосу Славка й відчувати, як на душі розливається тепло. Ось яке воно — щастя?

З Личаківського Юстина поверталась ситою й ледь не муркотіла від задоволення. Гарний був хлопець, ой гарний! Дівчина прокрутила ключ та, не роздягаючись й не роззуваючись, впала на ліжко. Солодко потягнулась. Ліжко в неї було пречудове: на чотирьох високих ніжках, з різьбленою спинкою, висока перина: в ній можна було сміливо гратися в принцесу на горошині, а ще — три великі пухкі подушки, які треба було довгенько збивати справжнім кулачним боєм, зате потім на них снились надто солодкі сни. Крізь густу дрімоту дівчина наче почула свій голос.

Часом не вишнівка?

Довелось сповзати з ліжка, хоча очі вже злипались, і лізти до великого креденсу. Хазяйка ним особливо пишалася. Дівчина виставила на підлогу купу слоїків, і з кожним новим — купа росла. Мед з кульбаб, жовті кульки фізалісу, варення з руж, настоянка на горіхах, на смородині, женьшені та лимоні. На п’ятнадцятій банці шлунок почав по-зрадницьки бурчати. Дівчина зітхнула та потягнулась до стінки наосліп.

— Знайшла! — Рука намацала маленьку скляну пляшечку. На світло з’явилась рубінова настоянка. Остання. І вона мусить віддати її цьому нахабі? А взамін він… Наступна думка майже заспокоїла дівчину. Гаразд, буде йому вишнівка, а вона собі ще наварить.

Забрати кісточки з великих чорних морелей, пучками пальців занурюючись в оксамитову вологу серцевину, перекласти в слоїчок, залити розбавленим спиртом. Розбити кісточок з двадцять, покласти в марлю й опустити до вишень на десять днів. Потім витягнути кісточки, чекати ще місяць — і настоянка готова. А як цукру досипати — вийде лікер: такий, що пальчики оближеш. Випити натщесерце чайну ложечку чорної густої рідини й самій себе вишнею відчути: сильною, могутньою й здоровою.

Дівчина підійшла до вікна та самими пучками ніжно торкнулась морелей. Ще кілька днів — і можна збирати. Гілочки самі потягнулися до рук, і Юстина ніжно провела пальцями по шерхлій корі. В долоні залишився зелений листочок, а на душі розлився спокій.

— Дякую, — одними губами прошепотіла русявка та почала переодягатись. Ночі залишалося на денці, а їй треба було хоч трошки поспати.

Щонеділі вона, як порядна дівчина, причепурившись, йшла до церкви. Бернардинський костел виглядав трішки похмуро через тесаний сірий камінь, з якого були змуровані стіни, але водночас був схожий на стародавній замок, що тягнувся шпилями-хрестами високо в блакитне небо.

На башті біля костелу годинник завжди йшов на п’ять хвилин швидше, ніж потрібно, як данина ченцю, що колись врятував місто від нападників, перевівши годинник саме на п’ять хвилин вперед. Ворота опустились раніше, аніж нападники їх дісталися. У внутрішньому дворику був колодязь з ротондою над ним, але туди Юстина не ходила — надто моторошно було перебувати поруч із місцем, куди, за легендою, ченці скидали тіла зрадників, які під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, змовившись, хотіли відкрити ворота гетьману.

Ввечері костел підсвічувався яскравими вогнями, і дівчина відчувала себе, як на святі. Але ранок залишався її улюбленим часом, адже тоді починалась перша служба.

Русявка зайняла улюблене місце біля динаміка та приготувалась до початку. Найбільше їй подобалося слухати хор. Коли ці янгольські голоси починали співати, в неї наче за спиною розкривались два крила, які підносили вгору — вище й вище, до самого неба, а потім, стишуючись, ніжно й лагідно знову опускали на землю. А ще — вона тихцем їм підспівувала. Коли служба закінчувалась, на очах у дівчини завжди бриніли сльози — чисті, справжні, наче роса. Юстина витирала їх білосніжною хусточкою та бігла на роботу.

— Ви так гарно співаєте! — Біля русявки опинився хлопець у блакитній сорочці. Від нього пахло медовим липовим цвітом. Дівчина всміхнулась та кивнула. — А давайте зайдемо до церкви? Всередині набагато гарніше, ніж зовні, — дерев’яні вівтарі та настінні розписи направду заворожують! Я вас зі священиком познайомлю. Він дуже хороший, вам сподобається. Думаю, вам місце не тут, на вулиці, серед голубів просто неба, а там, серед хору, — незнайомець обережно, але міцно взяв дівчину за лікоть та потягнув за собою.

Біля самих дверей вона випручалась:

— Ніяк не можу, вибачте, на роботу поспішаю! — Юстина розвернулась та побігла в бік аптеки.

— Заждіть! Я навіть не спитав, як вас звати! — Його розпачливий крик залишився позаду.

Рідна аптека була близько: перебігти вулицю — і вона вдома. Вдома, бо робота й справді була її другим домом. Одягнути накрохмалений халат, без єдиної темної цяточки та складочки, наче огорнути себе крилами — тими самими, що відпускались за спиною під час церковного співу. Підійти до віконечка, привітатися з усіма рослинками, запитати, кому як спалось, кого полити, й тепло усміхнутись. Хіба її не називали янголом? Називали, і не раз. Не раз цілували руки й дякували. Та хіба безкрилі мають право на святість?

— А є у вас полин? — запитувала захекана жіночка. Важкі сумки стояли під лядою. В аптеці розливався запах квасних яблук.

— Є, — кивнула Юстина й похвалила себе, що вчора переставила пахучі коробочки з вітрини у закриту шафку на складі. — Дзвінко, дай полину!

Жінка розрахувалась за коробочки, взяла сумки та знову опустила їх на підлогу.

— Геть забула! Дівчаточка, мені ще сірчаної мазі треба. Зробите?

— Зробимо, — кивнула Дзвінка. — От тільки в нас смалець закінчився.

— А йой, я вдома маю смалець! — Жіночка сплеснула руками та обвела дівчат поглядом. — Я збігаю, мені недалечко!

— Добре, приносьте!

Молодиця повернулась за годину зі слоїком домашнього солоного смальцю зі шкварочками. Юстина подякувала та віднесла слоїк до решти. Мазі сьогодні замовили багато, слоїчків нанесли стільки ж — і жодного потрібного!

— Дівчата, сьогодні гуляємо! — заявила Дзвінка. — Збігаю тільки хліба свіжого куплю. Ох, шкода, часничку не можна, з часничком ще б смачніше було!

— І купи для роботи смальцю. Не соленого! — кинула їй услід Світланка. — Той єдиний випадок, коли домашній — гірший за куплений!

— Чого? — обернулась Дзвінка. — Дуже навіть смачний!

— Та смачний, то ясно. — Дівчина із задоволенням втягнула ситний аромат. — Та мазі на ньому не зготуєш.

— Зате голодним аптекарям згодиться, — знизала плечима Дзвінка.

— Тобі все згодиться, голодуюча наша!

— А ти, Юстинко, чого мовчиш?

— Я смальцю не їм.

— Ти не знаєш, що втрачаєш, — протягнула Світланка. — А що там Левко?

— Який ще Левко?

— Ну, вчорашній білявчик… Солоденький такий!

— Звідки мені знати? — відмахнулась Юстина.

— Ну-ну, — весело захихотіла коліжанка.

Русявка вимушено посміхнулась та вийшла до ляди. Від запаху шкварок нудило так, що сльози підступали до очей. Дівчина прочинила всі вікна, і дихати стало трохи вільніше.

Левко, кажеш? Теж мені! Юстя зайнялася прибиранням, щоб не думати про вчорашнього нахабу. Коли остання поличка була перемита втретє, робочий день добіг кінця, а внутрішня злість нікуди не поділась. Білявчик так і не з’явився. Розсердившись на себе ще більше за надумані гризоти, вона сухо попрощалась з дівчатами, перерахувала касу та вийшла з аптеки.

Небо знову супило брови, хлюпаючи на містян прохолодною мжичкою. Ключ вислизнув з рук, наче знущаючись. Юстина присіла навпочіпки, потягнулась за ключем і зіштовхнулась з чужими гарячими пальцями.

— Ти що тут робиш?

— О, ми все-таки на ти, — посміхнувся білявий молодик, підіймаючи ключ. — Я ж казав, що прийду. Ось, я тут.

— Раніше треба було приходити, — обрубала дівчина. — Аптеку зачинено!

— Це ти так кажеш мені, що хочеш побачитись ще раз?

— Ще чого! Приходити треба вчасно. Хто не встиг — його проблеми!

— Який же в тебе язичок гострий! Тобі про це не казали?

Юстина захлинулась словами, зміряла хлопця нищівним поглядом та зачинила аптеку. Нема чого на нього свої нерви витрачати. Теж мені, знайшовся!

Дівчина високо підняла голову та обійшла Левка.

— Я прийду завтра. Ти ж чекатимеш?

— Ще чого! — гмикнула й пришвидшила крок. — Прощавай!

— До побачення, — гукнув юнак, змушуючи її спалахнути ще більше.

Та що він собі думає? Стрункі підбори гостро вистукували по бруківці, не згірше за колючі краплі дощу, а Юстина уявляла, як топчеться по ногах цього нахаби.

— Ось тобі, і ось, — стукнула камінець. Але цього разу бруківка виявилась міцнішою. Дівчина хитнулась та полетіла на дорогу. Удар припав на коліна, панчохи були подерті: від коліна й вище під спідницю ковзнули тонесенькі прозорі доріжки. Дощ стишився, навіть не набравши обертів, — наче просто дражнився.

— Дівчино, вам допомогти? — Над нею нахилився чоловік у сірому капелюсі. Йому було не більше сорока. Карі очі дивились приязно, красиво підстрижена борідка не додавала зайвих років.

Юстина підняла голову та спробувала посміхнутись.

— Уявляєте, каблук зламався. Тепер не зможу йти.

— Таку чарівну панянку, як ви, треба носити на руках!

Дівчина й охнути не встигла, як незнайомець підхопив її на руки.

— Куди вас доставити?

— А давайте у парк Франка? Обожнюю там бувати, особливо, коли не чути галасу. Можна посидіти на лавочці наодинці з собою.

— Я наш парк теж люблю. Провів у ньому пів студентського життя. Закінчував фізмат у Франка років з двадцять тому. Ох, молодість, про що це я, — мрійливо промовив чоловік. — Бажання чарівної панни — закон. Який я вже старий!

— І зовсім не старий! — Юстина розсміялась, обіймаючи рятівника за шию.

— Справді? — У карих очах зблиснув азарт. — Мене звуть Маркіян. А вас?

— Мелана, — змахнула віями дівчина.

— Чарівне ім’я.

— Дякую.

У парку, який мав власні таємниці та легенди, майже всі лавочки були зайняті закоханими парочками. Повз доріжки пробігали собаки, на доріжках поважно прогулювались їхні хазяї, крутячи в руках повідці й нашийники.

— А ходімо на гойдалки? — запропонувала Юстина. — Дітей, певно, вже батьки по хатах розібрали. Там має бути порожньо.

У вікнах старих будинків з вигадливими візерунками за довгими мереживними фіранками, подарованими на новосілля, запалювалися та згасали теплі вогники. Так просто повертатись туди, де тебе чекають. Разом з теплою вечерею й рідними обіймами, такими потрібними після важкого дня, наповненого випадковими людьми, яким байдуже до тебе, твоєї вечері й обіймів.

На гойдалках роки стирались на очах. Маркіян знову перетворювався на підлітка-розбишаку, який намагався розхитатись вище за неї. Його поцілунки були схожими на осінь — ще густо-медові, та вже з присмаком опалого листя.

Вечір вдався. Юстина почувала себе задоволеною й змученою. Ніч минула без снів — стрімко, наче птаха крилами змахнула. А зранку Левко чекав під дверима аптеки. Дівчина відчинила двері, мстиво потримала табличку «зачинено» на десять хвилин довше, та врешті перевернула її.

— Вітаю. — Хлопець світився.

— Вітаю. — Юстина коротко кивнула і зігнулась. Виставила на ляду маленьку пляшечку. — Ось ваша вишнівка.

— А ми знову на ви? — Левко розчаровано похитав головою, беручи пляшечку до рук. — Крок вперед, крок назад?

Дівчина хитро всміхнулася.

— Ой гарна вишнівка, ой гарна, — прицмокнув хлопець. — Що хочеш за неї? Грошей, знаю, не візьмеш, — зупинив на півслові.

Юстина подумала та хитнула головою. Відчуття страху й досі не зникло, але побачитись ще раз було надто спокусливо, як би вона не намагалась переконати себе, що їй цього не треба.

— Гребінь, — вимовила неочікувано для самої себе.

— Гребінь?

— Так, такий старий, дерев’яний, з великими зубцями.

— То буде тобі гребінь, — кивнув Левко та вийшов з аптеки.

— Та що це таке? — Дівчина вдарила кулачками об ляду.

— Юстинко, ти чого? — До аптеки заходила Дзвінка з яскраво-жовтою парасолькою.

— Нічого, — відрізала подруга.

— Там такий дощ періщить, ух! І твого залицяльника бачила — хоч би що, йде під дощем та усміхається, наче сам той дощ замовляв!

— Бо дурний, — кинула дівчина.

— Дурний-розумний. А тобі сподобався!

— Ти про що?

— Ой Юстинко, я хоч і повненька, але не дурна. І він не просто так сюди ходить.

— Вже не ходитиме.

— Побачимо. І чого пручаєшся? Гарний хлопець. Боїшся його, чи що? Він же тобі таки подобається! Он сукню нову одягла — білу, довгу… Коси розпустила… Справжня наречена! — захихотіла Дзвінка та швидко зникла в підсобці, ухиляючись від гумової рукавички, яка летіла просто їй в носа.

Юстина спробувала взяти себе в руки. Забути, забути, викинути його з голови, та й усе. Дівчина повернулась до своїх справ, але руки все ще трусилися. Подобався. Ще й як він їй подобався!

День швидко добіг кінця. Дівчата попрощалися й розбіглися хто куди. Юстина вирішила прогулятися. Знайомитись сьогодні ні з ким не хотілося. Аж тут хтось затулив їй очі. Дівчина різким рухом виплуталась та відстрибнула на кілька кроків.

— Ти що собі дозволяєш?

— Подіяло, — посміхнувся Левко, в його волоссі світилось сонце — справжній лев. — Ми знову на ти!

— Чого тобі?

— Поговорити…

— Поговорити? — Дівчина витримала слово на язиці та подивилась в глибоке небо. Легкий вітер ковзнув по щоці, і вона раптом розсміялася. Чого їй боятися? Це її місто, її Львів, а цей — чужинець… Йому тут не місце. Вона йому покаже. От тільки… Пограється перед тим. Дівчина скинула з себе босоніжки та обережно спробувала пальцями нагріту бруківку. Подивилась кудись поперед себе, хитро примружилась й кинулась навтьоки:

— Доженеш мене, тоді поговоримо!

Юстина бігла швидко, не спиняючись, аж захоплювало дух. Босі ноги ледь торкались вигрітого серпневим сонцем тротуару, що здавалось, наче вона летить. Левко щось обурено крикнув та кинувся слідом. Дівчина вибігла на Сербську й обернулась: уважним, чіпким поглядом знайшла в натовпі випадкових перехожих потрібне обличчя й задоволено всміхнулась.

Товсті лямки наплічника боляче вгризалися в плечі, обпечені сонцем. Хлопець черговий раз поправив їх, але дратівлива гризота нікуди не зникла. Розхристаний і захеканий, він шукав бездумним поглядом тендітну постать. Заплющив очі, втягуючи густий солодкий дух з Майстерні шоколаду.

В якусь мить стіни однакових будинків з кольоровими похилими дахами розступилися. Залишилося лише смарагдове плесо м’якої шовкової трави, що п’янило-дурманило своїми розкішними запахами, обвивало ослаблі ноги, грайливо лоскотало голу шкіру, яка вмить вкрилася зрадниками-сиротами. Наче просила — спинись, прихили голову, притулись щокою до землі, залишися тут навіки. Обери собі вербу, злийся з її корінням, стань її живильним соком, потягнись до сонця першим зеленим листком й розлетись по світу жовтим цвітом, розчинись в повітрі, що бринить дощем. І небо відбирало мову й глузд — оксамитово-синє, наче перо з хвоста птаха щастя. А потім все зникло. Левко розплющив очі й знову опинився на вулиці.

— Що за маячня? — перечепився через камінь й розтягнувся на бруківці. Заразливий сміх двох малих шибайголів свіжовиламаною різкою шмагонув по обвітреній щоці, повертаючи до тями. Під стогін-крик хвалькуватого саксофона, що співав під чутливими пальцями музиканта із мішками під очима, плескали в долоні молоді дівчата, розпашілі й збуджені чи то від пристрасних слів старої пісні, чи то від щойно випитої густої чорної кави. Де там вербам рости на асфальті!

Він дивився на втікачку знизу-догори: Юстина наче бігла в небі, дбайливо вичищеному пишноквітим літом, без жодної пилинки — з тих, що залишають неквапливі хмари, в полоні жасминової ночі зачіпляючись за гострі промені холодно-байдужих зір.

— Чекай! Зажди! — Левко ковтнув розпеченого сухого повітря й зірвався на кашель. — Стій! — вигукнув грізно.

Юстина повернула на Староєврейську та побігла вгору — повз «Дім легенд». На дивну пару озиралися вечірні містяни. Дідусі у крислатих капелюхах, спираючись на палиці, дивились лагідно, згадуючи бистрокрилу молодість. Закохані парочки, що тулилися одне до одного, ділячись теплом, — радісно-розуміюче. Самотні жіночки — з осудом й легкою ноткою жалю — хто б за ними так побігав. Юнки оглядали широкі плечі й, заздрячи, млосно зітхали. Якийсь молодик лунко свиснув у спину й вигукнув підбадьорливу непристойність.

Юстина знову обернулась. Довгі розпущені кучері — як тільки не заплутуються — війнули за рогом Арсеналу. Левко майже без сил доплівся туди, ледь пересуваючи ноги, на яких важкими гирями трималася лінива втома, й переможно посміхнувся. Вона тут. Не втекла.

Русявка стояла навшпиньки біля великої бочки перед струнким деревом, трималась за стовбур та була готова в будь-яку мить зірватися на біг. На личку — ні краплі втоми, лише грайлива усмішка.

— Знайшов, — прошепотів Левко.

— Приніс, що я просила? — Перли білих зубів виблискували у світлі ліхтарів, перетворюючи ніжну діву на лісову хижачку.

— Звісно. — Левко дістав з наплічника куплений в бабусі з Вернісажу великий зубастий дерев’яний гребінь, схожий на видерту вовчу пащу.

Юстина задоволено підібгала під себе ноги й зручно вмостилася просто на тротуарі, наче на м’яких подушках. Юнаку довелось впасти перед нею на коліна. Дівчина повернулася до нього вигнутою спиною й звабливо повела плечима. Ледь чутно зітхнула, коли він обережно торкнувся гребенем її волосся. Хвиля бажання пробігла її тілом й пронизала долоню юнака тисячами дрібнесеньких голочок. Левко здригнувся, а Юстина задоволено зайшлася густим оксамитовим сміхом. Таким, як гарячий, обпікаючий вуста шоколад, розплавлений у залізній мисці над синім вогнем, та попри все солодкий настільки, що ти продовжуєш пити ще і ще.

Дівчина облизала губи: вони палали, наче натерті пекучим перцем. Левко був надто близько, щоб загасити це полум’я своєю прохолодою. У повітрі шелестіли кістляві крила кажанів — що несподівано-нахабно чіплялися за довге світле волосся, а від крику своєї випадкової жертви лякалися самі й заплутувались в ньому ще більше. Але Юстина їх аніскілечки не боялася, і вони не підлітали надто близько. Відчували її.

— Потанцюй зі мною? — Хлопець відклав гребінь й рвучко розвернув русявку за плечі до себе.

У зелених очиськах подив змінився на живий азарт. Губи склалися в розпуклу квітку ніжної троянди, посміхнулися й пелюстками злетіли вгору, торкаючись високого чола й гарячих пересохлих (чому вона думала, що вони холодні?) вуст. Чи то від спраги, чи від спеки. А ще — солодких, терпких, ніжних та владних водночас. Чому все тіло тремтить? Чому так тісно в грудях? Торкнутись ще і ще!

Нічні солов’ї міста вже збиралися в гурти й налаштовували гітари, що дістались їм ще від діда-батька. Їхні подруги знімали капелюхи та, пританцьовуючи на одній нозі, наче пустотливі літавиці, збирали коло вдячних слухачів й уважно слухали жаданий дзвін монет, що опускалися в чорну матерію. Хоча, шелест купюр уже давно став їм приємнішим. Але у дзвоні залишалася та прадавня магія, яка змушувала їх пританцьовувати на одній нозі та просити випадкових слухачів вкинути у капелюха копійчаний дріб’язок для бродячих музик. Були перекотиполем й усюди потрібними. Музика міських солов’їв м’яко впліталася в ніч, вивертаючи навиворіт думки перехожих, змушуючи їх опускати руку в кишеню та шукати ці монети, щоб подякувати за пісню.

— Потанцюю!

Страху більше не було. Не було нічого. Була лиш магія ночі та двоє під її чорними крилами. Юстина вклала свою тендітну долоньку, пронизану химерним візерунком світло-блакитних вен, наче вічно-безмовне полуденне небо текло в її крові, в його засмаглу руку й повільно піднялася. Левко окинув звабливий стан й пишні груди, що напинали тонку напівпрозору тканину, й миттєво спітнів.

— З каменю трава, з каменю верба… — Слова самі просилися у вуста, залишаючи терпкий післясмак.

Левко закружляв Юстину в повільному танку. Насолоджувався щирим задоволенням з домішкою легкої хіті. З кожним кроком поступово пришвидшував темп.

— Впіймалась, мавко?

Дівчина здригнулась, наче від удару, й спробувала видертись з обіймів, але хлопець був сильнішим. Довга біла спідниця замітала порох й поморщене, вигоріле від спеки листя. Молочно-білі п’яти почали горіти. Погляд з переможного перетворився на жалібний та врешті — нажаханий. Бліді вуста, що розгубили весь свій вишневий принадний колір, розтулилися — от-от попросять про перепочинок. Крик стиснувся у горлі в пекучий клубок. Юстина жадібно ковтала повітря, але його було замало: замало, щоб дихати, замало, щоб жити.

Він був глухий до її слів, ні крику, ні плачу, а якщо й почув би — не став слухати. Не заплющити очей, не відвести погляду, не розімкнути рук, не втекти, не сховатись від нього. А він нахиляється ближче й обпікає своїм подихом.

— Я ваш рід давно вистежую. Думали, заховались в місті? Доньки кам’яних верб! — швидко шепотів Левко. — Я таких, як ти, добре знаю. Думала, зі мною буде, як з усіма? Скільки вже душ згубила, га, мавко?

— Я ніколи… Я не… — Юстина силувалась щось сказати, пояснити, але швидкий танець перехоплював подих, змушуючи ковтати слова.

— Брешеш, ой брешеш! Всі ви брешете, коли чуєте, що кінець близько! — вигукнув злісно хлопець.

Пасма його світлого волосся перепліталися з її русявими хвилями, наче біле полум’я випалювало собі шлях в осінньому лісі. Її руки тремтіли, зараз вислизнуть, але його обійми були надто міцними.

Горда красуня виглядала так беззахисно й водночас так привабливо, що Левко не втримався — торкнувся розпеченими губами ніжної щоки. Юстина відсахнулась. Ще коло, ще коло, ще крок! Швидше! Швидше! Ще, ще і ще!

— Мого батька одна з твоїх сестер згубила. А за ним і матір згоріла, як та свічечка. Я поклявся, чуєш, поклявся, знищити ваш рід, всіх, до одної, чуєш? — Він трусонув дівчиною, і вона, наче лялька, обм’якла в його руках. — Що кажеш? Що? — схилився до її вуст, щоб розчути останні слова.

— Пробач…

Очі русявки наливалися смарагдовими сльозами. Хлопець злизнув випадкову крапельку. Солодка, наче травневий мед.

— Бреше, точно бреше, — підказував внутрішній голос.

Левко стиснув губи у вузьку нитку: в грудях пекло. Це що таке? Йому було шкода? Шкода цю мавку? Цю вбивцю? Хлопець розгублено стиснув скроні. Вона ж брехала, точно брехала! Та навіть, якщо ні — вже надто пізно.

Юстина йому сподобалась, дуже навіть сподобалась ще у першу зустріч. Він навіть на мить подумав, що закохався. Лише потім зрозумів, чому його так тягнуло до зеленоокої спокусниці. Не любов це, а чари. Чари мавки. Вбивці! Цього було досить. Левко стиснув пальці в кулаки. Візьми себе в руки, хлопче, чи ти вже не маєш влади над власним серцем?

— Витанцювала душу, дівко? — Старенька бабця тицьнула вузлуватим пальцем в дівчину в білій довгій сукні, що підстреленою птахою впала просто на запилений тротуар.

Молодик розвів руками. Стара осудливо похитала головою, але, помітивши дивну рогату тінь, що чорною марою вигиналась з-під ніг білявого хлопця, налякано перехрестилась, тричі сплюнула собі через ліве плече й швидко почовгала в інший бік.

Левко скинув із себе вишиванку, одягнуту навиворіт, вивернув та одягнув уже правильно. Закинув наплічник на спину, в якому жалібно дзенькнула пляшка з настоянкою, й поглянув на місце, де лежала русявка. Бруківка жадібно обіймала кам’яними руками молочне тіло, намагаючись всотати його в свої глибини. Біля дівчини лежав зубастий дерев’яний гребінь, вишкіреною вовчою пащею поблискуючи на сірому камінні. Візьми себе в руки, хлопче! Левко не втримався та ще раз торкнувся звабних вишневих вуст.

На сусідній вулиці в руках напівоголених худорлявих хлопців, з ніг до голови вимащених жирною олією, спалахнуло живе полум’я, і воно відбилося в блакитних очах пристрасним жертовним вогнем.

— Знала б вона, наскільки права. — Чугайстер підняв гребінь, здмухнув з нього сірий пил і закинув у наплічник. І, наче це було потрібним сигналом, линула злива. Сіро-чорне розгніване небо ревіло й переливалось через край бурхливими хвилями, намагаючись затопити місто. Хлопець змахнув з очей мокрі пасма, підвівся та озирнувся навсібіч. Містяни ховались під дашками будинків, забігали в під’їзди, відкривали кольорові парасольки. Над бруківкою під акомпанемент дощу линула журлива пісня неба, що оплакувало доньку кам’яних верб.

* * *

Юстина прокинулась вдома. Схопилась на ліжку й довго не могла віддихатись. Це був сон? Це просто наснилось? Нічого ж не було, правда? Правда? Погляд ковзнув нижче, вихоплюючи аркуш паперу, затиснутий в руці. Дівчина піднесла його ближче. Пальці тремтіли, але запалені очі бачили добре. Чітким почерком там було написано:

«Я запам’ятав тебе, мавко. Одного дня я повернусь до Львова. Дочекайся мене і… ти ще раз зі мною потанцюєш?»

Львів тепло дихав свіжозвареною кавою, запрошуючи на ранкову прогулянку. У прочинене вікно заглядали цікаві гілки, на яких наливались соком стиглі морелі. Сонячні промені весело витанцьовували на краєчку ліжка, облюбувавши собі пухкеньку подушку. Аркуш випав з ослаблих пальців. Дівчина сховала обличчя в долонях. Важкі русяві кучері затулили світ, плечі беззвучно здригались, а губи, які ще пам’ятали терпкі поцілунки, шепотіли:

— Потанцюю. Ти знаєш, що потанцюю.

Наталя Лапіна

Зустріти Анжелу

Ненавиджу мобільні телефони. Мій завжди починає дзвонити, коли я збираюся виходити з маршрутки, або розплачуюсь у магазині, або під час наради. Або так, як зараз.

Я саме замовляла піцу біля каси в «Челентано», а він співав і співав голосно та довго, бо ж я не могла одразу розстебнути блискавку на сумці й відшукати його між блокнотом, косметичкою, гаманцем, пачкою вологих серветок, ручкою і ключами. Поки там порпалася, телефон змовк. Я вирішила передзвонити пізніше, за столиком. Та ледь дійшла до нього, як мій мобільний знову прокинувся. Ще стоячи, знайшла його. Поглянула на диcплей.

Анжела. Господи, це Анжела Балах!

Поетеса, есеїстка, найактивніший член нашої літературної студії. І найяскравіша модниця. Друкується під псевдонімом Анжела Зірка.

Передчуваючи недобре, я сіла і аж тоді натиснула зелену кнопку.

— Ти чого трубку не береш? — бадьоро спитав голос Анжели.

— Я в кафе і зараз саме…

— Ти вже у Львові?

— Так.

— Я завтра також приїду!

Я зітхнула. Анжела ж заявила:

— То маєш мене зустріти.

— Я?

— Ти ж там усе знаєш, а я їду вперше. Навіть не знаю, в який бік з вокзалу йти. І взагалі.

— А жити де збираєшся? — Я спитала про це спокійно, бо знала, що в моєму хостелі на час Форуму вільних місць немає.

— Забронювала кімнатку в готелі.

Вона назвала адресу. Я знаю цей готель — неподалік від оперного, зупинялась там у свій найперший приїзд до Львова.

— То прекрасне місце! Біля вокзалу візьмеш таксі, довезе без проблем. Я дам тобі но…

— На таксі дорого. Краще ти мене зустрінеш і доїдемо маршруткою. Потім проведеш на Форум. У мене запрошення. Виступатиму на Ночі поезії. Чи поетичній ночі?

— Завтра я зайнята. Презентація, дві автограф-сесії та ще й…

— Але ж не з самого ранку? А мій потяг прибуде о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. Ти всюди встигнеш.

Мені принесли каву. Я кивнула офіціантці, тому не встигла нічого відповісти, й Анжела цілковито перехопила ініціативу:

— Коротше, у мене немає часу, я вже на вокзалі. І батарейка сідає. Чекай мене о сьомій. О сьомій п’ятнадцять. П’ятий вагон. Здається, п’ятий. Цілую. До зустрічі.

Я послухала тишу, тримаючи телефон біля вуха, потім поклала його на стіл, витягла блокнот й записала на завтра:

7:15. Вокзал. Зустріти Анжелу.

Потім приречено зітхнула. Я сподівалась, що саме цей візит до Львова буде мій і тільки мій. Я заслужила на це. У мене давно не було не тільки відпустки, а й повноцінних вихідних. І ось — маю. Анжелу та ранковий вокзал.

Де б Анжела Балах не з’являлась, вона завжди номер перший. Зірка. І ще — несподівана й шалена.

От хоч би мій останній день народження. Вона зателефонувала зранку, привітала і раптом:

— Зараз я до тебе приїду. Із сюрпризом.

Знаючи її сюрпризи, я заблагала:

— Тільки не треба сюрпризів! Або скажи — який.

— Ні-ні-ні! Що ж це за сюрприз, якщо скажу?

— Тоді не даруй.

— Ні! Подарую! — і дала відбій.

Я поспішала на роботу, вже на порозі квартири, в куртці й береті, побачила свій несподіваний подарунок.

Анжела, сяючи як нова копійка, тримала в руках коробку з-під туфель. Звідти несміливо визирало чорне жовтооке кошенятко.

— Вітаю тебе з днем народження, — урочисто проголосила наша поетка і тицьнула мені коробку. З її плеча звалилась велика руда сумка. На той час і сама Анжела була яскраво-рудою. — Тримай-тримай, а то в мене все падає!

Довелось тримати.

— Дякую. Тільки ти ж знаєш, у мене алергія.

— Хіба на котів? — струснула вона яскраво-червоним волоссям. — Ти ж казала — на тютюн.

— І на тютюн також.

— Та ти поглянь лише, який він милий!

— Вибач, але я не можу його взяти…

— Я так старалась, несла тобі, везла маршруткою. Думаєш, легко?

— Де ти його взяла?

— Підкинули. — Анжела явно збиралась іти, залишивши мені кошеня.

— А тепер ти хочеш його мені підкинути? Вибачай, це твоя доля. Саме твоя.

Але панна Балах була вже на сходах:

— Не можу я з ним на роботі з’явитись. Хай перебуде в твоїй квартирі. Увечері заберу!

Звісно, того ж дня захворів її брат. До кінця тижня я пила таблетки від алергії та годувала й доглядала чорне кошеня. Обдзвонювала знайомих — чи не потрібна кому мила домашня тваринка. В суботу заплатила жінці, яка продавала котиків при вході на ринок, і вона погодилась забрати це чорне створіння.

…Я з’їла завелику для однієї особи піцу і зателефонувала Вадиму Чужинцю, сказала, що сьогодні зустрітися не вийде. Ми з ним познайомились минулого року тут же, на Форумі. Потім стали френдами у «Фейсбуку». За півгодини мали зустрітися, щоб разом подивитись, як плює вогнем дракон біля Будинку легенд. Але завтра я маю встати о пів на шосту… Які вже дракони?

Допивши каву, я вийшла на вулицю. Почався дрібний дощик. Парасолі у мене, звісно ж, не було. Треба йти до хостелу й відпочивати. Дракон плюватиме і завтра, і, дасть Бог, ще багато-багато років.

…Ранок видався похмурим та вологим. Я тремтіла в тоненькій курточці. Зате місто за вікном трамвая здавалося майже казковим, таким я його ще не бачила. Нарешті доїхала.

Таємничі темні вулиці. Марево високого собору. Мокрі лискучі рейки. Ірреальні постаті перехожих. Передсвітанкова вокзальна площа. Лункий вокзал.

У великому розкладі на стіні довго шукала номер платформи, де маю зустріти Анжелу. Де ж той потяг? Нарешті! Ось! Але що це? Він прибуває о 8:15. О восьмій, не о сьомій.

Я витягла блокнот, перевірила. Наша Зірка-Балах чітко сказала: сьома п’ятнадцять. Я не полінувалась підійти до віконечка довідок. Все правильно, восьма. Отже, мушу чекати ще більше години.

Тремтячи від злості, зателефонувала Анжелі. Довгі гудки, нарешті заспаний тягучий голос:

— О, це ти, Марусько… Будиш завчасно, наче провідниця.

— Але ти сказала, що потяг о сьомій.

— Хіба? Ти щось плутаєш.

— Плутаєш ти, я записала під твою диктовку.

— Ну так що ж? Помилилась.

— Гарна помилка, я вже на вокзалі.

— Чудово! Ти молодець. Зачекай трохи. Потяг буде десь за годину. Якщо не запізниться.

— Фантастична перспектива! Він ще й запізнюється?

— Здається, за ніч повинні були надолужити. Сонечко, я не можу довго говорити, бо батарейка… Зачекай трохи, скоро вже. О, провідниця вже…

Гудки відбою.

Я розгублено подивилась на великий годинник і пішла шукати затишний куточок.

Чого я хочу? Анжела така.

У позаминулому році в мене уперше вийшов роман у київському видавництві. Накладом у дві тисячі примірників. Всі казали, що стільки книжок нерозкрученого маловідомого автора продати неможливо. Та ще й фентезі, літератури для вузького кола любителів. Отже, видавці ризикували.

До столиці далеко, але в своєму місті презентацію я вирішила зробити на достойному рівні. Обійшла всі місцеві книгарні, і лише в «Буквиці» молода піар-менеджер погодилась провести першу в наших краях презентацію.

Я сама надрукувала афіші, сама розклеювала їх в бібліотеках, навчальних закладах та біля прохідних заводів. Організувала виступ молодого барда, малозрозумілі тексти його пісень дуже пасували до моєї фантастичної книжки.

Запросила журналістів, літераторів, друзів та знайомих. Якби всі прийшли, то під дверима книгарні, мабуть, зібрався би чималенький натовп тих, що не вмістилися всередині.

Натовпу не було, але книгарня заповнилась народом, як ніколи. Я сама модерувала захід, і все було чудово: голова нашої літстудії, солідний вусатий Борис Кулик, пристойно коротко розповів мою біографію й похвалив творчість, приятелька зачитала перші відгуки преси, бард поспівав, кореспонденти поставили кілька питань, колеги по перу привітали.

Надходила черга автографів, заради цього все й проводилось. І тут слово взяла Анжела, тоді — яскрава блондинка. Вона подякувала магазинові, що тут не цураються своїх, та розпорядилась, щоб продавщиця поставила на стіл з гарною стопкою моїх книжечок величезну коробку творів, узятих на комісію від місцевих авторів. Більшість з тих жовтогарячих та пронизливо-фіолетових брошурок належала перу саме Анжели Зірки — вона неперевершено вміє шукати спонсорів.

— Сьогодні — день фантастики, — урочисто проголосила вона. — Зараз я прочитаю вам свій фантастичний вірш.

І прочитала.

Люди поаплодували, а я оголосила про початок автограф-сесії. З готовністю стала чекати.

Зібрані мною книголюби почали гортати книжки. І мої, і Анжелині.

— Пробач, — зітхнула лірична совість нашої студії Яніна Стоянова, примружуючи короткозорі очі. — Я не зможу читати твою книгу, шрифт дуже дрібний. Може, надішлеш мені електронний варіант? Я на екрані збільшу як треба.

Я погодилась, і вона написала мені в блокноті свою адресу.

Наш голова Кулик також дав свою електронку з тим же проханням.

Тим часом Анжела Зірка вже жваво роздавала автографи, зайнявши моє місце біля журнального столика. Люди купували саме її книжки.

А чого я хотіла? Її поетичні збірки коштували по десять гривень, а на моїй фентезі стояла ціна — сорок. Нічого особистого, чиста економіка. Слава Богу, що пізніше, на Форумі у Львові, книжка таки мала деякий успіх.

З такими спогадами я сіла на вокзальну лавочку. Година, ще ціла година попереду. Холодно. З-під високої стелі відлунюють оголошення. Зусібіч — шерех і нерозбірливе ремствування багатьох голосів. Подрімати чи що?

Але із заплющеними очима ще гірше. Виринає образ Анжели, багатоликий, різноманітний. За кілька років я бачила її і блондинкою, і рудою. Останнім часом вона стала темноволосою. Не красуня, але завдяки косметиці яскрава й примітна. Можливо, занадто. Середнього зросту, міцненька, ловкенька, моторна. Вона часто змінювала зовнішність, але внутрішньо не мінялась. Міцний характер, іде по життю, наче важкий танк. І чує лише себе…

Хай їй грець!

Починаю порпатися в сумці. Беру телефон. Нові повідомлення у «Viber». І сюди дісталися картинки з горезвісних «Однокласників» з банальними висловлюваннями невідомо кого. «Никогда не оборачивайся назад: там все без изменений», «Коли мені важко, я кажу собі: якщо здамся, легше не стане», «Не буває в житті чорних і білих смуг. Воно схоже на шахову дошку — квадратиками. І від нас залежить, куди ступити».

Від мене залежало, чи їхати зранку на вокзал?

Так. Просто я не вмію казати «ні». Це не проблема Анжели, це моя проблема.

І тільки від мене залежить, що робитиму далі.

Я взяла в руку телефон і пішла фотографувати вокзал. Він і справді красивий! І всередині вийшли хороші кадри, і зовні. Потім фотографувала ранковий готичний собор Ольги та Єльжбети і ледь встигла повернутись перед прибуттям потяга. У Львові я вже втретє, але раніше милуватися архітектурою й фотографувати часу не було.

Анжела приїхала-таки саме в п’ятому вагоні. Заяскравіла рожевим плащем. Витягла на платформу велику фіолетову валізу на коліщатках, пузату сумку, помальовану Ейфелевими вежами, і на додачу — рюкзак.

— Привіт, привіт, львів’янко!

Коротке чорне каре зробило її схожою на Ірину Спалько з фільму про Індіану Джонса.

— Я не львів’янка, — відповіла я. — А що це ти так навантажилась?

— Та хочу трохи книжок спродати. Може, роздарую.

Рюкзак здався мені найменшим, і я взяла його. Але Анжела не дрімала:

— Зажди, зажди! Я ж із сумкою не зможу валізу везти. Понеси її ти, а я рюкзак на спину прилаштую… Отак. Знаєш, я навряд чи з цим усім до готелю доберуся. Доведеться взяти таксі.

Я поправила на плечі ремінця від своєї торбинки і взяла правицею її сумку. Важкенька!

— Як же ти з дому доїхала?

— Та ж до потяга бойфренд довіз.

Значить, у неї вже не громадянський шлюб із Олегом, а якийсь бойфренд.

Я викликала таксі по телефону. Поки вийшли, воно вже чекало. Наша літературна зірка всілась попереду й почала загравати до водія. «Марно стараєшся, — подумала я, — у них тариф фіксований».

День видався файний. З-за білих хмар час від часу визирало сонце. Вулиці заусміхалися чорною лискучою бруківкою, над ранок дощило, і тепер дихалося свіжо та радісно.

От і готель — красива реставрована будівля з високими поверхами, велетенськими вітражними вікнами: тут щороку тепер проходить «Львів fashion week». Усе вельми аристократично й недешево. Анжела поколупалась у гаманці й спитала:

— У тебе є двадцять гривень? А то я все витратила, треба з картки брати.

Я дала їй двадцятку. А шляк би її трафив — вона завше знайде, як тобою скористатися! Таксі поїхало. Я усміхнулась:

— Ну, далі ти вже сама. Оперний он там, далі по прямій на Коперника вийдеш. А я поспішаю. Справді.

Вона надула губки:

— Ну добре. Я тобі зателефоную. І гроші віддам.

— Ой ні! Не треба! Знаєш, у мене з’явилася фобія — не хочу тут знайомих бачити. І гроші вдома віддаси.

— Нова прикмета? Забобон?

— Можеш вважати і так. Бувай! До зустрічі вдома!

Я швиденько пішла в той бік, куди показувала Анжелі. Завернувши за ріг, розвела руки, наче хотіла злетіти.

Я вільна!

І це коштувало мені лише двадцять гривень.

О, старовинний Львів! Колись тут саме повітря робило людей вільними!

Завтра у мене буде вільний час. І я поїду на давно омріяну екскурсію. І нарешті піднімусь на вершечок Ратуші. І вже сьогодні побачу, як плює легендарний Дракон. Кажуть, справжнім вогнем.

Львів радісно кинувся мені під ноги старовинною бруківкою. Цок-цок-цок — весело заспівали підбори.

Ніка Нікалео

По вірі вашій

Сонце світило яскраво й пекуче. Усе подвір’я іскрилося радістю, переливаючись райдугою і сонячними зайчиками, що зістрибували з вікон. Усе довкола усміхалося: і пахучі до запаморочення рожеві півонії під вікнами, і китайський кущовий бузок, і молоденька цибулька на іншій грядці далеко на городі, і навіть високомірні, блакитнокровні троянди навпроти, в облямованих поребриком клумбах… А вона струнко стояла за парканом і скромно визирала поміж старих дерев’яних штахет на ту залиту нещодавно хвилями дощу нову кольорову бруківку.

Більше по ній уже не бігали кури чи гуси. Лише пес, великий і кудлатий, наче старий дідівський кожух, так, як і раніше, гучно гримів ланцюгом, перебігаючи з одного кінця під сходами до другого, під іншими сходами. Усе таке нове і незвичне, наче взяли і перенесли тебе попри твою волю, та не без задоволення, до іншої реальності: запаморочливо футуристичної і красивої, якої й уявити собі не смів.

Дім, збудований не так давно, але вже доволі зістарений, потребував догляду, нового подиху і життя. Господарі спершу взялися за штукатурку, почавши з утеплення фасаду, і щойно скінчили чорнову роботу, одразу застелили нове покриття на місце старого, порепаного-надщербленого асфальту, на якому вже острівцями росла трава, там вічно скопичувався якийсь непотріб: обгортки від снікерсів, памперсів, сигарет і — диво-дивнеє — пластикових пляшок поміж тієї ж трави. А на ній весело паслася уся тваринна челядь, порпаючи лапками увесь той обгортковий непотріб відходів сучасного суспільства. І, як годиться, додавала туди ще й свого гіменця.

Бруківка ж одразу начарувала чистоту — на ній миттєво відчувався дисонанс із педантизмом і навіть якимсь незрозумілим аристократизмом, що будь-який непотріб, певно, сам не смів порушувати тієї гармонії. А ще відчуття достатку і благополуччя родини, спокій і щастя заміського ситого життя просто струменіли з того новочесного покриття подвір’я: де на городі вдосталь городини, дерева під осінь вгинаються від щедрих плодів, а в стайнях реве худоба і кудкудакають кури, крячуть качки та ґелґочуть гуси, яких ганяють дітки-онучки… Рай для селянина, для того, хто звик жити у гармонії з живою природою.

Під високим небом над садом гуділи джмелі й оси, перелітали час від часу лелеки і гніздилися неподалік на ставках. Вітерець лагідно перебирав юними листочками і шпичками бравурної трави. Усе це було таким наївно-ніжним, по-дитячому зухвалим у своїх швидкості та сяянні, що здавалося абсолютно неземним, неможливим і чудесним після біло-сіро-чорного вимерзання зими. Після довгих кришталевих ночей стовпець термометра сам боявся своєї позначки у мінус двадцять п’ять і щоразу намагався відбрехатися бодай у дві-три поділки вище. А рипіння тріскучих морозів, морочних, затяжних снігопадів та жорстких і сварливих, наче мачуха, хурделиць змивалося одним поглядом сонця! Наче хтось відсунув важку оксамитову штору великою могутньою рукою, впустивши спочатку клаптик неба, промінчик сонця і перший переляканий подих тепла.

Вес-на-а-а… Запахло у повітрі, замедовіло, затрав’янилося, загуло над усім квітучим і вселило відчуття тихого щастя, великої надії та непохитної віри, що усе обов’язково буде добре. Життя направиться, любов прийде, і усе буде як у казці, усе буде так, як хочеш, просто тому, що по-іншому аж ніяк не може бути, і крапка. Ось такий от казковий феномен весни, що торкає кожного, хто ще живе у нашому світі. Бо смертельно хворий починає вірити в одужання або ж щасливо і вдячно прощається з життям, у якому все ж таки встиг багато чого зробити: виростив дітей, вивчився сам, створив якийсь сімейний бізнес і дав іншим людям роботу, нагодував прохача і допоміг знедоленому, кохав, творив і жив стільки, скільки йому було відведено. Все ж так і є, чи не так?!

Їй до повного почуття не вистачало тільки його. Вона чекала. Терпляче чекала і сподівалася. Терпіла волохатих джмелів, що незграбно влазили з одного квітконоса на інший, розштовхуючи всією своєю вагою тіла і крильцями невагомі білосніжні пелюстки. Зносила усі ті потикання набридливих мух, яким аби де було втулитися, влізти, впхатися, лише б прицільно на щось ласе. Чи то масне, чи то пахуче… Мухи є мухи, то не аристократичність бджіл і навіть не ос.

А вночі падало: гулко так дріботіло по металевих підвіконнях і стукотіло по шиферу, облизувало листя, скочувалося ринвами. Зіскакувало, наче фуете балерини, з пелюстки на пелюстку, цілуючи кожен вигин і закручуючись у западинках прищеп та пуп’янків, стікаючи стовбурами додолу. Земля вдячно всотувала усю ту вологу, тамуючи шалену спрагу, бо самі її соки пило, витягувало нове покоління зелені, квітів, дерев після тяжкого забуття, наркотичного зимового сну, аж до смерті часом. А над ранок сонце зігрівало усіх лагідним теплим поглядом, хухаючи на кожну росинку, травинку, пташку, яка випадково перестрілася з дощем і вщент вимокла. Бо густа, та все ж іще ніжна зелень не в стані була прихистити бідне створіння. У повітрі пахло свіжістю, чистотою і радістю, любов’ю і щастям. «Скільки того щастя тобі треба і де ж його відшукати? У собі, у собі шукай, на самому денці твоєї душі. Воно там собі тихо спить, чекаючи твого пробудження і свого одночасно, бо ти є воно, а воно є ти. Ти є щастям! Ти чуєш? А-го-ов!» — витало у повітрі щось незбагненне.

Великий і товстий кіт сидів на ґанку й ліниво вилизував свого хвоста — довгого і пухнастого. Руді вуса його рухалися наче самі по собі, очі мружилися та іскрилися задоволенням. Густа мармулядова шерсть вилискувала на сонці жовтогарячими барвами, залишаючи після себе ореол сяйва величі золотого кота.

Саме так, певно, він собі думав, поважно і зверхньо кидаючи погляд на собаку, що був, наче той бурлака, припнутий важким ланцюгом до великого чавунного гака. Натомість старий пес в глибині свого собачого єства люто ненавидів вільного і самодурного кота, якому невідомо за які такі заслуги було дозволено гуляти бозна-де і бозна-доки просто так, навіть без домашнього нашийника, що пес беззаперечно вважав своєю почесною належністю до родини, до дому, до своєї, хоч і старої, та все ж його власної буди. «І що то за життя у цього вертихвоста?! Ані гака, ані буди, ані свого подвір’я…» — думав собака, хоч десь там, у глибині душі, таємно заздрив цій вольній кота!

Вона ж любила їх обох. Одного — за безмежну відданість і вірність, іншого — за те, що ганяв опецькуватих і набридливих голубів. А про що думав кожен, їй то було насправді байдуже, бо у неї свої думи. Лише б не чіпав кіт отих бідних пташок, які, лише потрафивши звити гніздечко і вмоститися висиджувати своє птаство, завжди опинялися під пильним брунатним оком цього домашнього хижака й тирана. Чи вирости тим пташенятам цьогоріч, а чи загинути — відповіді на то ніхто не шукав, а просто робив своє діло, як і належить кожному. Хвилювалася тільки вишенька.

Думала собі так, розвіваючи на вітрі довгі коси… Красива, струнка і гордовита… Наповнена власним знанням і пізнанням цього світу, відірвана від рідного клаптика. Втім, саме за ним і не дуже жалкувала.

Колись ще зовсім недавно жила далеченько звідси, на Клепарові. Виросла там. У маленькому старому подвір’ї, її рідному, трошки більшому за старі колодязі, як їх називали у Львові, з маленькими низькими поверхами будинків, вікнами в пояс і дверима, для декого вкрай присадистими, аби зайти, двориками на середині зі смішним зеленим садочком і стільцями обабіч. Там усвідомила себе у вельми ранньому віці.

Біля розкішного лілового бузку завше стояв дитячий возик. Завше, бо то в однієї пари людей народжувалося маля, то в іншої. Дітлахи виростали, а возики змінювали один одного, залишаючи за собою прибите вже місце під сонцем, — без надокучливих пекучих влітку променів, які хапав на себе родовитий бузок. Крізь його легку й пахучу крону, через суцвіття-грона прокрадалися лише поодинокі промінчики зі змаленою у кілька разів силою тепла, що уже аж ніяк не могло зашкодити ніжній шкірі малятка. Поруч цвіли різні квіти — кожна у свій час. Висаджені вони були хаотично, не так, як то зараз продумано створюють альпійські гірки, клумби та розарії, що розквітають чітко й почергово, щоб не залишалося ніколи місця без барвистого цвітіння. Усе по волі господаря — чарівника зі світу людей.

А вишенька цвіла у травні. Раніше-пізніше, але у травні, бо на початку липня у неї був термін наливатися кисло-солодкими ягодами, наповнюючи їх усією своєю вологою, замішаною на любові і вдячності до усього, що її оточувало. Знала про це змалечку, хоч і ніхто їй, здається, про це не казав.

Перші роки цвіла рясно, а родила скупо. Здається, лише тільки пізнавала свої сили, свій талант творити. Заглядалася на інші дерева — чи то так само вони вміють застосовувати свої здібності до перетворення цвіту на плоди — і завжди дивувалася розмаїтості. Бо велика кучерява яблуня за сіткою з сусіднього двору біліла навесні так, наче її хто обсипав попкорном. Дітлахи трохи старші зазвичай часто його розсипали, бавлячись на ґанку. Тому вишенька знала, що то воно таке. І на смак, певно, теж було любе та солодке, бо оси-бджоли терміново летіли на ті ласощі цілими зграями. І мило так, мелодійно гуділи у тональності ре мажор своє вдоволення і роботу. Сусідський хлопчик Богданчик з другого поверху наліво по балкону від вхідних дверей ходив до музичної школи на Горького. Так вона вивчила усю музичну грамоту й обожнювала Моцарта, Гайдна та Ліста. Вони приголомшували її своєю світлою, теплою мелодійністю, що несла затишок і гармонію у думки. Що не кажіть, а добрий музичний смак — то ознака хорошого виховання! І вишенька це бачила по малюках, які підростали поруч неї.

Так от, яблунька як несамовито цвіла, так само шаленіла і від облепи плодів на осінь. Сусіди дбайливо підпирали важке гілля патиками-рогачами, аби воно не повиламувалося. Дбайливо збирали врожай по осені і голосно дякували деревцю щороку. А от пихатий бузок вишеньці здавався несерйозним, пустоцвітом, бо ж жодного яблучка, вишеньки чи грушки він не викохував, не дарував. Його лише за красиві очі на весну тримали. Захоплювалися, вдихали аромат, виламували на букети і голосно сварили та карали дітей ремінцями по дупках, коли ті й собі намагалися назбирати оберемок.

«Таке життя цікаве», — думала вишенька й з усіх сил цвіла і росла, і намагалася бути корисною своїй господині, середнього віку пані Мілі.

Так минула одна весна, чи дві, чи навіть три, вишенька не пам’ятала, бо не лічила часу свого життя до того, поки одного разу в гості до Емілії не приїхали родичі з села піді Львовом.

— Дай Боже щисті, дорогенька родинонько! — Невеличкого зросту кремезний чоловік у кепці скинув клунки з плеча, якими правили йому торби у смужку, і притулив їх до вхідних дверей Міліної оселі.

— А заходь-заходь, любий Павелку! Поздравям чєбє! — почулося зсередини, і господиня причинила двері.

Більше вишенька нічого не чула. Так і простояла, зазираючи з цікавістю у віконце. А ввечері під деревцем, що лише набубнявіло, — був кінець квітня, — сиділи цілою родиною пані Емілії: господар Збігнев, пані, родич Павло. А троє діточок Мілі та Збігнева весело перекидалися м’ячем поруч на рапатому асфальті.

— Чуєш, Павелку! Коли будемо повертатися до Польски, то ти тут наглянеш, обіцаєш? — довірливо заглянула троюрідному братові в очі.

— Ну, та як нє, Мілю?! То вже припильную. Певно, же обіцєю, — поспішив запевнити її родич. І зненацька запитав: — А як вирішиш не повертатися?

— Таке може бути, Павле. Швидше за все, що так і буде, — раптом стиха промовив Збігнев густим низьким голосом. — Помешкання залишиться твоїй цурочці — красуні Марисі.

— Ну, то що ж?! — полегшено видихнув Павло і встав з лавки. — Дєкую, дай вам, Боже, здоров’ячка, дорога моя Мільцю, що не забуваєте мою дитину. Я вам за те щиро дєкую. Але зимно, ще не літо. Буду я збиратисі додому.

Тієї ж осені вишенька була пересаджена за місто у наше село з дивною назвою Грибовичі. Чи то грибів тут так багато було, але, певно, колись, бо жодного разу не чула і не бачила, щоб господарі по них ходили. Головне, що тут у неї тепер був не клаптик землі посеред квадратика асфальту, а великий сад-город, який доглядала працьовита родина Левіцьких, родичів попередньої господині Емілії: пан Павло, пані Ганна, їхня донька Марія з маленьким синочком Максимкою. Ціле літо малий був на селі, а восени його забирали до міста. Певно, до того помешкання, де колись поруч росла вишенька. Ну, принаймні вона так собі думала.

Усі любили вишеньку, дбайливо підливали двічі на рік перегноєм, обрізали гілля, що іноді всихало. І назвали гордовито Морелею. Ах, як їй це подобалося! А одного разу навіть господар обкурював сад димом, коли несподівано після брунькування повернулися морози. Вишенька тоді ані краплі не змерзла, бо багаття горіло-димілося якраз навпроти неї. Тільки одна абрикоска загинула, незважаючи на те що пан Павло цілісіньку ніч ходив туди-сюди садом, розкурюючи полум’я, що вгасало. Шкода було її, звичайно, але що тут вже поробиш. Вишенька поплакала за подругою, помолилася за її нове життя в іншому світі, як чула від господині, та й вгамувалася. Восени того ж року засохле дерево викопали, а на його місце посадили молоденьку абрикоску. Тому Морелька із вдячності, що доглянута, жива і здорова, рясно-рясно родила їм великими, м’ясистими і соковитими плодами. І була щаслива, наче сяяла. Дбайлива родина, великий дім, сад, знову ж таки джмелі-бджоли щороку і… соловейко! Це диво вона цінувала найбільше у новому великому світі.

Він був тим, заради голосу і пісень якого вона терпіла крижані морози взимку, нестерпні мокрі ночі восени і скажену спеку всередині літа. Ах, як він співав, які трелі він виводив, як тьохкав і щебетав! Його пісні чув весь окописок[2] від залужжя до ланів. Заслуховувалися усі перехожі, а господар іноді навіть друзів запрошував переночувати, щоб і вони почули того небесного співака. Концерти тривали щодня з вечора і до рання. Аж поки соловейко не знаходив собі пару. Подружка прилітала і оселялася поруч поміж густого гілляччя вишеньки. І Морелька страшенно ревнувала. Щоразу намагалася струсити цю непримітну сіру дівицю, але та вперто знову прилітала. Сідала, і соловейко припиняв свої концерти, залюбившись у саму присутність протилежної статі. Чом же не міг співати тільки для вишеньки?! Як же він не бачив, що вона теж жінка! До того ж прекрасна і яскрава, на противагу тій сірій непомітній пташечці. Морелька сумувала й тужила, аж допоки не помічала, як ті двійко починали висиджувати своїх пташенят. Тоді вона мирилася зі своїми почуттями, щиро тішилася, що будуть ще одні малючки в них на челяді, і заспокоювалася аж до нового сезону. «Може, наступної весни він мене помітить?! І заспіває тільки для мене».

Життя поволі минало у такому ж заїждженому руслі, як і торік, і позаторік, і поза-поза…

Нова весна знову вселяла радість і надію на ще один рік суцільного щастя і благодатного цвітіння. Морелька знову набубнявіла, стала прислухатися до співу птахів, до болю вдивлялася-вслухалася, всотувала всі звуки та запахи довкола в очікуванні свого обранця, а він усе не прилітав. І, що найгірше, його не було чути навіть десь далеко. «Хай би вже собі співав десь там! Лише б його почути!» — журилася вишенька. Але, скільки не вслухалася, серед весняного розмаїтого хору голосів його так і не чула.

«Господи Боже мій, що ж сталося?! Хай усе з ним буде добре. Як же так?» Душу бентежило і рвало на клапті. Спокою не було, не могла влитися у звичний ритм життя: усе здавалося не так, усе котилося шкереберть і не хотілося нічого звичного та обов’язкового робити; хотілося застигнути так, як струнка, як суха тичка на фасолю, і ні про що не думати, геть задерев’яніти і висохнути, потім розсипатися на попіл і розвіятися по вітру, зникнути… аби не відчувати тієї туги і нестерпного болю, що тлумив і гамселив її єство. Як пекельний вогонь вилизує чавунне дно над багаттям, так її спопеляв без зрозумілої на те причини той невидимий біль. Ай, пекуче й боляче, гостріше, аніж лезом по старій рані, болючіше, аніж вдарити у саме серце, — тужно боляче, солоно і колото, тягуче-камінно…

За якийсь час, потім… як і годиться, вона зацвіла, але дуже з запізненням. Не могла ніяк вгамуватися, так вслухалася в тишу. Тоді випустила листячко, поналивалася неймовірною облепою вишень, а соловейко… так і не прилетів. Журилася вишенька і несамовито тужила… Немилим був уже їй весь світ. Не співав ніхто так солодко у її вітті, не тьохкало так усередині, не надривалося і не плакало слізьми щастя у такт його трелям і тремоло. Який же красень був у своєму співі! Хіба ж могла вона так радісно і щасливо на цей світ дивитися, коли у ньому не було найголовнішого — його?!

А гілля тріщало і ламалося під незвичним тягарем плодів. Падало ночами долі, чавлячи собою власні вишні і скидаючи жовтіюче листя.

— Що з нею, Павле? — дивувалася господиня, обдираючи з дерева усі вишні, щоб остаточно їх не втратити. — Так ладнє вродила, і на, маєш — жовкне.

Кілька відер встигла зібрати, а що вже попадало… І миттю, за пару тижнів, наскрізь, посеред палючої липневої спеки і духоти, коли не те, що у Львові, а й за містом важко дихати, Морелька всохла. Скоцюрбилася, як та старенька, столітня бабуся, погнулася уся, покрутилася, ще й тріснула посередині, наче її блискавка розчахнула. Тієї ночі, здавалося, аж пес завив.

— Ох, яка файна сортова вишні була, — скрушно захитав головою господар обійстя. — Тепера таку не купиш. То хтів повісти же є, певно, шо ті нові якісь там сорти і… добрі. Але то та правдива мореля була… Як кулак, вишні мала.

За тиждень він вже обкопував довкола зсохлого стовбура земельку і кряхтів так, аж онук з веранди прибіг:

— Діду-діду, а дайте я вам поможу, ви вже старенькі, вам тєжко, — і, намагаючись приступити ближче до ями, яку вже добряче підкопав під корінь старий, хапав дідуся за ноги.

— Ага-ага, ну, давай, тримайсі за лопату і тягни зі мнов. Я сили вже такої не маю, — звернувся радісно дід до чотирирічного міцненького хлопчинки. — Шкода жи нема в нас більше такої вишні, не найшов я більше. Не було. То стара Мілька з міста мені зоставила, бо їй гроші тре’ було. А я не думав запитатисі, відки вона тамкай втрафила.

Він обережно перекидав землю разом з онуком, намагаючись притримувати лопату, аби не скалічити і не обсипати чорноземом дитину.

— Йой, та як не знаєш, де то вони тоди росли?! — засміялася з веранди чепурна сільська господиня в рябій запасці поверх лляної довгої сорочки.

— А ти зна? — здивувався старий, вибалушивши великі вицвілі сиві, колись сині очі.

— О, та то всі знают же, морелі були на Кортумовій горі. Всі сортові вишні — то вони з маєтку пана Ернеста Кортумова. Він там сади колись позакладов!

— Йой, то ти про Куперманові землі кажеш, чи як?

— То Куперман був потім, по пану на Клепарові! А сортові дерева насадив польський пан Кортумов. Десь там при владі був. І міг! А ти, я виджу, ніц не знаєш. Нема шо дитині повісти. — Вона скрушно махнула рукою і покликала малюка: — А ходи-но, Максимку, баба тобі молока з солодкою паркою[3] дасть. Ходи!

— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.

— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!

— Всьо зробимо, Гандзуньо! Як скажеш! — крикнув старий у відповідь, сумно посміхаючись малюкові, кряхтячи і продовжуючи ретельно обкопувати вже глибше корінь розкішної і плодовитої ще недавно морелі. — А то не просто так вона всохла, нє! І соловейко того року не щебетов. То шось сі стало…

— А шо, діду? Соловейко не хтів нам більше співати? — поцікавився онук.

— А хто зна?! Може, той наш рудий легас його злапав і з’їв. Він такий, він може. Кілька літ на него цілив. Хто зна, хто зна, дитино моя… Та то все не просто так на тому світі сі діє.

Морелька дивилася на усе те з висоти, збоку, і тішилася. Так їй тихо і радісно було, бо поруч співав тільки її соловейко. Завжди у це вірила, чекала його і знала, що так станеться. Лише вона його чула. Лише для неї щебетав. Лише він і вона назавжди. І все те, що було, цього вартувало.

— По вірі вашій… — раптом промовив старий.