Андрій Балабуха

Перепочинок

Світла Баржин вмикати не став. Звичним рухом повісив плащ, пройшов у кімнату й сів у крісло. Запалив цигарку. Дим був якийсь солодкуватий, неприємний — та й справді, третя пачка за день…

У квартирі панувала тиша. Особлива, електрична: ось на кухні утробно забуркотів холодильник, ледь чутно цвірчав у передпокої лічильник — сучасний еквівалент цвіркуна; завів свою пісню кондиціонер… Було в цій тиші щось чуже, тоскне.

Баржин простяг руку і смикнув шнурок торшера. Темінь погустішала. З неї визирало лиш більмо кінескопа. Дивитися на нього було неприємно.

«Ач, як мене, — подумав Баржин. — А втім, кого б не розвезло після такого провалу! Будь-кому на моєму місці було б погано. А як усе гарно йшло, напрочуд гарно! Від сходинки до сходинки. Від досліду до досліду. Від ідеї до ідеї. І раптом усьому — кінець. Правда, зроблено чимало. Що ж, мізкуватимемо над лонг-стресом. Обсмоктуватимемо й доводитимемо. Теж непогано. І взагалі: „Може, камін затоплю… Може, собаку куплю“».

Він встав, пройшовся по кімнаті. Постояв біля вікна, стежачи, як стікають по склу дощові краплини, потім пройшов у спальню і відчинив двері в комірку.

«Цікаво, — подумав Баржин, — що мали на меті проектувальники, викреслюючи на своїх ватманах оці закутки? І що тільки з них роблять: і фотолабораторії, і бібліотеки…»

Але для чого вони призначалися? Йому особисто цей закуток дуже знадобився.

Баржин клацнув вимикачем і ступнув через поріг, до теплих і мовчазних секцій картотеки, що виблискували жовтим лаком. Погладив їхню лискучу поверхню, висунув кілька ящиків, провів пальцем по картках… Ні, що не кажи, а сама картотека вийшла зовсім непоганою. І форму для карток він підібрав зручну. Ще б пак! Адже запозичив її Баржин у картотеки Другого Бюро, описаної в якійсь книзі. Щоправда, йому ніколи не вдалося б навести в своєму господарстві такого зразкового порядку, коли б не Муляр. Пристрасть до систематизації у Муляра від народження.

Баржин обвів стелаж поглядом. Півсотні ящиків, щось близько — точно він і сам не знав — п’ятнадцяти тисяч карток. По суті, не так багато, коли зважити, що картотека охоплює все людство за два століття. Це вже немало, незважаючи на очевидну неповноту.

Скільки сил і часу пішло на це! Якщо шукати початок, то він, безумовно, тут, у цій картотеці…

Двадцять років тому, коли не було ще ні цієї картотеки, ні цієї квартири, а сам Баржин був не доктором біологічних наук, не Борисом Веніаміновичем, а просто Бориском, а ще частіше — тільки не вдома, зрозуміло, — і зовсім Баржею.

А було тоді Борискові-Баржі тринадцять років.

Колекціонуванню підвладні всі літа. Проте лише в дитинстві будь-яке колекціонування рівноправне. Буває, звісно, і поважний академік збирає обгортки від лез, — але тоді його ніхто не вважає серйозним збирачем. Дивак, та й годі. От якби він збирав порцеляну, картини, марки чи бібліотеку, — тільки не професійну, а рідкісну, повне зібрання творів Свіфта, видане за життя письменника, чи ще щось таке…

Не те в школі. Хоч би що ти збирав, — це викликає цікавість, і байдуже, захоплюєшся ти нумізматикою чи біоністикою, лотеристикою чи філуменією, філателіст ти чи бібліофіл… Та й слів таких звичайно не вживають у шкільні роки. Важливий сам священний дух колекціонування.

Борисів сусіда по парті збирав марки; Сашко Іванов щоліта поповнював свою колекцію пташиних яєць; на уроках і на перервах завжди хтось щось вимінював, укладалися хитрі комбінації… Ці захоплення досягали своїх бумів і зазнавали криз, але ніколи не згасали назовсім, І тільки Борисові було невтямки, навіщо все це треба.

Але ж потрібно було щось збирати. А тут саме трапилося оповідання Юрія Нагібіна «Відлуння». Це було як відкриття. Борис зрозумів, що можна збирати речі, які не візьмеш в руки, не помацаєш…

З усіх журналів, газет, книжок, які читав, він почав вибирати факти про незвичайних людей. Незвичайних в найширшому розумінні слова. Вольф Мессінг, Роза Кулішова, Шакунтала Деві та Уїльям Клейн, — усе, що траплялося про таких людей, він виписував, робив вирізки, підбірки. Спочатку це наклеювалося в загальні зошити. Потім на зміну зошитам прийшла система каталожних карток, — Борисова мати працювала в бібліотеці.

До десятого класу Борис розробив досить чітку систему. Кожне повідомлення потрапляло в «чистилище», де вилежувалося й ще раз перевірялось; якщо воно підтверджувалося чи бодай не спростовувалося, йому відкривалась дорога в «рай», до подальшої систематизації. Якщо ж виявлялося вигадкою, як історія з Розою Кулішовою, то воно не викидалось, як це зробив би хтось інший на Борисовому місці, а йшло в окремий ящик — «пекло».

Чим далі, тим більше часу Борис віддавав своєму захопленню і тим поважніше до нього ставився. Однак не можна було сказати, що вже тоді в нього виникли сміливі задуми. Ні, цього не було, якщо навіть майбутні біографи і твердитимуть протилежне. Втім, ще питання, чи займатимуться біографи персоною д.б.н. Б.В.Баржина. Тим паче, з огляду на події останніх днів.

Так чи інакше, а до вступу на біофак Борисова колекція не мала ніякого значення. І тільки зустріч із Старим змінила все. Сталося це на третьому курсі.

Старий уже був доктором, автором кількох наукових праць, науково-фантастичних повістей і оповідань, що здобуло йому палку прихильність студентів і молодших наукових працівників, тимчасом як колеги ставилися до нього трохи скептично. Вже на той час його називали Старим, причому не тільки позаочі. Та він і справді мав вигляд значно старшого за свої сорок з гаком, а Борисові та його однокурсникам здавався мало не дідусем.

Старий підійшов до Бориса перший: від когось він довідався про колекцію, і та зацікавила його. Наступного вечора він несподівано завітав до Баржиних.

— Знаєте, Борисе Веніаміновичу, — сказав він (це було характерною рисою Старого: всіх студентів він знав по імені та по батькові і ніколи не називав інакше), — дуже виходить цікаво. Здається мені, що до цього питання ми ще повернемося. Коли мені траплятиметься щось таке, — обов’язково збережу для вас. Золота це жила, ваша гомофеноменологія.

Це він придумав таке слово. Отак воно й лишилося: «гомофеноменологія». Незважаючи на незручність вимови. З поваги до Старого? Навряд. Просто краще ніхто не запропонував. Та її особливої потреби в термінах Борис не бачив.

А життя собі йшло, Борис закінчив біофак, його залишили в аспірантурі. А коли він захистився і зміг ставити перед своїм прізвищем «к.б.н.», — Старий взяв його до себе. Сам Старий був тепер директором ленінградського філіалу ВНДІППБ, Всесоюзного науково-дослідного інституту перспективних проблем біології, який жартома називали «будинком на Пряжці», бо стояв він на набережній Пряжки, там, де колись кособочилися дво-, триповерхові споруди.

Старий дав Баржину лабораторію і сказав:

— Ну, що ж, — працюйте, Борисе Веніаміновичу. Але спершу — підберіть собі людей. Цього вас вчити, здається, не треба.

Люди у Баржина вже були. І робота — теж, оскільки почалася вона майже рік тому.

Того ж вечора вони з Старим сиділи над баржинською колекцією і міркували про те, скільки невикористаних резервів має людський організм, особливо мозок.

— Неймовірно, — сказав Старий. — Просто неймовірно! Адже всі ці люди абсолютно нормальні. В усьому, крім своєї феноменальної здібності до чогось одного. Це — не патологічні типи, ні. Уявіть собі, що всі ці можливості сконцентровані в одній людині, в такому Великому Бухарці, га? Вражаюча була б картина… Спробуйте-но побудувати таку модель, Борисе Веніаміновичу!

Дзвоник.

Баржин засунув ящики картотеки, вийшов із закапелку, погасив світло. Знову дзеленькнуло. «Ач, не терпиться комусь», — подумав Баржин.

За дверима стояв Озол. Якщо когось із своїх і хотів побачити Борис, то саме Озола. Чи — Муляра, але Муляр десь у Криму. Адже обидва вони не були сьогодні в лабораторії, вони — «позаштатні».

— Привіт! — сказав Озол. — До речі, шеф, це — неподобство.

— Що? — здивувався Баржин. Він ніяк не міг звикнути до манери Озола.

— Щиросерде каяття полегшує провину, — м’яко порадив Озол. Потім прислухався: — У вас, здається, тихо! Але за всіх обставин розмовляти на східцях — не кращий спосіб. — Він зайшов до квартири, не роздягаючись, заглянув у кімнату: — Невже я перший?

— Перший, — ствердив Баржин. — І, сподіваюсь, останній.

— Не сподівайтесь, — пообіцяв Озол і спитав: — Як ви запобігаєте передчасному склерозові, Борисе?

Він роздягся, витяг з портфеля пляшку вина, сунув її в холодильник.

— Що ви затіяли, Вадиме? — поцікавився Баржин.

— Відзначити ваш день народження.

Баржин знітився.

— Нокаут, — констатував Озол. — Ось вони, вчені, герої, що забувають себе в праці…

— Підловив, — мовив Баржин. — Ох, і підловив же ти мене, Вадиме Сергійовичу!

«Знає він чи не знає? — думав Баржин. — Схоже, що ні. Але тоді чому не питає, чим сьогодні закінчилося? Отже, знає. Хай їм грець разом з їхньою чуйністю і тактовністю!»

— До речі, шеф, заразом відзначимо й маленький гонорар, — скромно мовив Озол.

— Звідки?

— Є такий новий журнал «Камчатка». В Петропавловську. Випадково довідався, випадково послав, випадково надрукували… Буває!

— Вітаю!

— Дякую, — буркнув Озол. — Вітати будете потім. Поки що — збирайте на стіл. Адже зараз почнуть сходитися. Не у всіх же склероз. А я займуся кавою. Що у вас там?

— Самі розберетеся, — відказав Баржин.

— Авжеж, розберусь, — Озол зник на кухні, і невдовзі звідти долинув його голос: — І коли я навчу вас купувати каву без цикорію, Борисе?

«Знає, — вирішив Баржин. — Ну й цур йому». Баржину чомусь полегшало, — зовсім трошки, але полегшало.

Озол таки знав.

Зранку в нього все падало з рук. Навіть правка старих рукописів — робота напрочуд цікава — і та не давалася. Він намагався читати, валявся на дивані, курив… З чотирьох почав дзвонити в лабораторію — усе марно. Десь о сьомій йому зателефонував Гіго.

Отже, перша спроба виявилася невдалою. Погано. Але й не трагедія.

— З шефом негаразд, — сказав Гіго. — Я розумію, що йому важче за всіх нас, але… Він навіть не попрощався ні з ким. Такого я не пам’ятаю.

Ну, звісно, — це ж Баржин, «щасливчик Баржин», який не знав ще жодної поразки, а коли назбирується така позитивна інерція, — вже перший поштовх буває надто болісний.

— Добре, — відповів Озол. — Цьому можна зарадити. До речі, ти не забув, що шеф сьогодні іменинник?

— Але він нікого не запрошував.

— Я запрошую. — Озол поклав трубку.

Йому не треба було напружуватися, щоб уявити собі, як усе було: Озол добре знав і обставини, і людей.

…Яновський відвів Перегуда у фізіологічну експериментальну. Перегуд сів у крісло — велике, зручне крісло енцефалографа; під стелею почала розмірено спалахувати — тричі на секунду — лампочка; сумовито співав, заколихуючи, сигнал. Професійним, трохи театральним жестом Яновський підніс руку… Зойка з Олексою та Борисом-біс завмерли в машинній, куди подавалася інформація з усіх наліплених на Перегуда датчиків. У дверях напоготові стояв Зимін — на випадок негайної медичної допомоги, хоча уявити собі ситуацію, за якої така допомога могла б знадобитися, було досить важко. Схема експерименту надзвичайно проста. Баржин замкнувся в своєму кабінеті. Гіго м’якою ходою прогулювався по коридору, де товклася молодь обох експериментальних груп.

Час зупинився…

І от, їдучи через усе місто в старенькій «Волзі», — йому завжди щастило на подібні таксі, — Озол думав, що в цій невдачі є певна закономірність. Яновський… Втім, це все одно, що замикати стайню, як коней вкрали. Адже коли Баржин привів Яновського в лабораторію і сказав, що «Михайло Сергійович люб’язно погодився взяти участь у наших дослідах», — Озол був задоволений, як і всі інші. Це тепер можна казати чи думати, що вже тоді у нього було якесь упередження… А в тім-то й річ, що нічого такого не було.

Яновський був людиною дивовижною. З дитинства він мав здібність до навіювання і користувався нею, граючись з ровесниками або в школі на уроках. Потім вступив до медичного інституту, закінчив його і став лікарем-психотерапевтом. За відгуками — лікарем непоганим. Але одного прекрасного дня він змінив білий халат на чорний фрак і вийшов на сцену — новий Вольф Мессінг або Куні. Успіх мав надзвичайний, на його вечори народ валом валив. Як Баржину пощастило схилити його до участі в їхньому експерименті — досі незбагненно. Але саме те, що відкопав Яновського Баржин, — свідчить про талант Яновського, оскільки Баржин ніколи в цьому не помилявся. І все-таки… Було в ньому щось гонористе, як би це сказати… ефектне, чи що! В кіно б йому — грати Володаря світу. Але це знов про той самий ум, що у кума потім.

Самого Озола залучили до гомофеноменології майже через рік після того, як Старий дав Баржину лабораторію. Якось Баржину трапилося на очі науково-фантастичне оповідання. Автор писав про невикористані фізичні й психічні можливості людини. Ідея не нова і в науковій фантастиці обігрувалася не раз. Проте автор знайшов цікаве рішення: стрес, але стрес «пролонгований», тривалий і керований. Лонг[1] -стрес. Баржин показав оповідання Олексію Позднякову.

— А що? — сказав Олексій. — Тут щось є… Я й сам про це думав. Спробуємо?

— Спробуй. По-моєму, варто, — згодився Баржин. — Я про це зовсім не думав. Отже, ти пробуй, а ми пошукаємо цього хлопця.

— Давай, — погодився Поздняков, — але було ясно, що в голові в нього зараз тільки лонг-стрес.

Знайти Озола, як з’ясувалося, неважко. Хоч він не був членом Спілки письменників, але його адресу дали Баржину одразу. З такими людьми Баржину ще не доводилося зустрічатись. На вигляд Озолові років тридцять; він був чубатий, бородатий і вусатий. Різкий, незграбний, інколи зовсім нестерпний. І водночас Баржин готовий був закласти голову, що Озол талановитий. Страшенно талановитий!

Озол мав буйну фантазію. Сам він пояснював це дуже просто:

— У всіх у вас на очах шори освіти, спеціалізації. А от я людина проста, неосвічена. — Озол полюбляв прикидатися «простачком».— Я можу дев’ять разів попасти пальцем в небо, зате вдесяте… Тому що мене не обмежує знання всіх законів. Пам’ятаєте стару баєчку про Ейнштейна: «Десять тисяч мудреців знають, що цього зробити не можна, потім приходить дурень, який цього не знає, і саме він робить велике відкриття». Отаким дурником і треба бути! Я — дилетант. У кращому, але, на жаль, втраченому значенні цього слова. Адже що таке дилетант в предковічному розумінні? Протилежність фахівцеві. Фахівець добре петрає в своїй галузі і трішечки в інших. А дилетант, не маючи спеціальних знань у жодній галузі, має уявлення про все…

Баржина це не переконало. Але йому було завжди цікаво з Озолом.

Озол загорівся ідеєю, написав оповідання про людину, яка має всі відомі нині унікальні здібності: рахує, як Шакунтала Деві та Уїльям Клайн; читає по 80000 знаків за хвилину, як Марія-Тереза Калдерон; живе без сну, як Іштван Кайош; пам’ятає все, як Вано Лоїдзе.

Оповідання довго не друкували, та нарешті воно побачило світ. І якщо для читачів це був просто ще один фантастичний твір, то для всієї баржинської лабораторії воно стало програмою. Це була їхня мрія, їхній план, матеріалізований фантазією і талантом Озола.

Другим прийшов Олексій Поздняков, шкільний приятель Баржина, керівник теоретичної групи лабораторії. Мовчки ткнув у вазу гвоздики, потім підійшов до Баржина, струсонув за плечі:

— Ну, шеф, урочисті дарунки пізніше. Поки що нам не сорок, а лише тридцять дев’ять, з чим і маю честь вітати! І знаєш, давай сьогодні ні про що не думати!

— Гаразд, — промимрив Баржин, знаючи, що ні він, ні Олекса при всьому бажанні не зможуть «ні про що не думати». — І давай-но, брате, допоможи мені накрити стіл, бо Озол сваритиметься.

— Авжеж, — подав з кухні голос Озол. — Ще й як! Коли хочеш врятувати шефа, Олексо, — приймай командування на себе. Він у нас сьогодні не здатний до дій.

— Уїдлива ти людина, — фиркнув Олекса, — фан-тас-тич-на.

— Кави не дам, — пригрозив Озол.

— Та йдемо вже, — заволав Поздняков.

Хоч би що робив Олекса, все в нього виходило напрочуд доладно. Дивлячись, як він сервірує стіл, Баржин не міг втриматися від легкої заздрості.

Онук відомого композитора, Олекса мав абсолютний слух і непоганий баритон. Але він пішов у медичний, а закінчивши, поїхав у Калінінград, де став суворим лікарем на ВМРТ.[2] Він був блискучим хірургом і взагалі універсалом.

Колись вони з Баржиним вчилися в одному класі. І зустрілися знову через десять років — Олекса приїхав поступати в інститут точної механіки і оптики на факультет медичної кібернетики.

— Розумієш, Борисе, — сказав він тоді Баржину, — як хірург я не зможу зробити й кроку вперед без медкібернетики. Тяжко без неї. Фахівців ще мало, у мене ж є деякі привілеї, адже я практик.

Баржин одразу вирішив, що Олекса буде в лабораторії. Буде, якою завгодно ціною. А Баржин умів добиватися свого. Не помилився він і на цей раз. Принаймні більша частина теоретичних розробок лонг-стресу — безперечна заслуга Позднякова.

Олекса вже майже закінчив сервірувати, як прийшов Гіго Чехашвілі, а через дві хвилини — Зоя. Коли ж пролунав ще один дзвінок і на поріг ступив Перегуд, Баржин не витримав і сказав, дивлячись йому просто у вічі:

— Заходили б гуртом! Все одно ж ненатурально виходить…

Перегуд усміхнувся й гукнув позад себе:

— Ану, давай сюди, хлопці й дівчата! Шеф запрошує!

Баржин зареготав, уперше за цей вечір.

І через півгодини квартиру було не впізнати. Олекса з Озолом зробили з його стола ну справжню тобі скатерку-самобранку. Зоя із Зиміним — і коли вони встигли? — примудрилися протягти через усю кімнату нитки й почіпляти на них всяку всячину: серпантин, якісь папірці з закликами, картинки; на стіні перед столом прикололи аркуш ватману, на якому Перегуд під Бідструпа зобразив життя і творчість Б.В.Баржина від «дня народження до цієї урочистої миті»; на дивані купою лежали подарунки — номер журналу «Камчатка» з оповіданням Озола, попільничка ручної роботи (це Гіго), запонки — одна від Зої, друга від Перегуда, щось іще, Баржин так і не встиг роздивитися…

— По місцях! — наказав Озол. — Рівняння на іменинника! Тост!

— Я говоритиму коротко, — сказав Чехашвілі. — Не по-грузинськи коротко. На моїй батьківщині за такий тост з мене зробили б шашлик. Але я не йду за традицією, бо пам’ятаю, що стислість — сестра геніальності.

— Коротше! — перебив Озол.

— На честь нашого шефа я пропоную салютувати! — і відкоркував шампанське.

Баржин обвів усіх поглядом. Ось сидять вони за столом — такі різні, несхожі, зі своїми характерами, поглядами.

Олекса. Кандидат медичних наук, Олексій Павлович Поздняков.

Озол.

Гіго Чехашвілі, людина, без якої саме існування лабораторії важко уявити. Баржин зустрів його в Діпромеді, де замовляв модель штучної нирки. За кілька місяців Чехашвілі вже працював у Баржина. Гіго був чудовий адміністратор. І з ним Баржин завжди міг бути спокійний. Він переклав на Гіго всі адміністративні турботи, яких у завідуючого лабораторією безліч.

Заступник завідуючого повинен мати вчений ступінь: у відділі кадрів Баржину не раз нагадували про це. Але Гіго й чути не хотів про дисертацію.

— Я вважаю, Борисе Веніаміновичу, дисертація — це те нове, що ти хочеш і мусиш сказати. А я — ви самі знаєте — нічого нового сказати не можу. Навіщо ж збільшувати кількість нікому не потрібних праць!..

Зойка. Взагалі-то вона Зоя Федорівна Пшебишевська. Але так називали її тільки двічі: в наказах по інституту. її розшукав Олекса. Зойка тільки-но закінчила експериментальну школу, яка випускала програмістів. В інституті познайомилася з Поздняковим. Скориставшись нагодою, Олекса привів її до Баржина.

— Програміст нам потрібен? — спитав він.

— Потрібен, — сказав Баржин.

— Так ось він. — Олекса підштовхнув Зою наперед. — Звати нашого начальника Борис Веніамінович, і він зовсім не страшний. Зрозуміла?

Баржин ніколи не жалкував, що взяв її. Про такого програміста можна було тільки мріяти.

Івин, Борис Ілліч, інженер-експериментатор за покликанням, він мав дивний талант відчувати схему. Обчислення робив потім. Спочатку сидів, роздивляючись її з усіх боків, мацав своїми короткими, товстими пальцями, потім казав: «Ось тут, у другому каскаді щось не те. Подивимося». І не було випадку, щоб він помилився.

З Івиним теж було чимало клопоту, коли Баржин вирішив перетягти його до себе. Довелося ходити до Старого і доводити йому, що пройти повз таку людину — «більше ніж злочин». Старий нарешті згодився, й Бориса оформили молодшим науковим працівником. Практично ж він очолював другу експериментальну групу.

Нарешті, Перегуд. Він прийшов у лабораторію одним з останніх, тому що він — випробувач. Перший в історії лонг-стресмен.

Ще хлопчиком Герман захопився вільним польотом. Це був новий вид спорту: великий, схожий на лижний трамплін з рейками, по якому злітає візок і викидає вгору людину з крилами. Крила розкриваються тоді, коли людина досягає найвищої точки вільного польоту. А потім починається ширяння…

Герман швидко став майстром і нарешті — чемпіоном Союзу.

Після школи вступив до інституту фізичної культури. А там — аспірантура і Мадраська школа хатха-йоги. Повернувшись, він почав викладати в інституті. Крім того, виступав з лекціями, на одній з них і познайомився з Баржиним.

Людина й ідея — це система із зворотним зв’язком. Ідею народжує людина, але та в свою чергу впливає на людську долю, часом формуючи не тільки окремих людей, а й цілі покоління.

Гомофеноменологія народилася із колекції Бориска Баржина, однак іще довго переживала своєрідний інкубаційний[3] період.

Вони почали з класифікації.

Виявилося, що всі підтверджені феномени можна розділити на дві основні групи: здібності гіпертрофовані, розвинені за рахунок притуплення решти, як, наприклад, дотик у незрячих; і здібності, розвинені самостійно, без шкоди для інших. Найбільше цікавили Баржина саме ці інші здібності, гомофеномени.

Перша модель «Бухарець-1» була просто сумою всіх відомих феноменів другого роду, їх назбиралося понад сотню: читання зі швидкістю десятків тисяч знаків на хвилину; відсутність потреби у сні; спадкова генетична пам’ять; здібності до миттєвого усного рахунку. Цей ряд можна було б продовжити майже до безконечності. «Бухарець-1» виявився таким несхожим на нормальну людину, що не тільки Баржину, а навіть Старому зробилося моторошно.

«Бухарець-2» відрізнявся від першого складністю внутрішньої структури. Для зручності взяли таку модель: припустимо, що мозок людини, який, як відомо, буває завантажений на три—п’ять процентів, складається, так би мовити, з двох зон — робочої, що включає в себе ці горезвісні три—п’ять процентів, і резервної, причому робоча оточена якимсь баражем.

Для гомофеноменологів бараж був лише умовністю, як модель атома Бора. Головне полягало в іншому: гомофеномени можна уявити собі вузенькими місцевими проривами баража, променевим виходом інтелекту з робочої зони в резервну.

Але знов-таки: як керувати цим виходом?

Отут і знадобилася так влучно кинута Озолом ідея лонг-стресу.

Стрес — точніше, один з його різновидів, у даному разі активний — це щось подібне до форсажу[4] біологічної системи. В стані стресу організм діє на межі своїх можливостей (за «Бухарцем-2» — можливостей робочої зони). Але стрес різко прискорює темпи білкового обміну, збільшує кількість енергії, що витрачається, і шлаків, що виробляються. Тому стрес короткочасний, за ним настає важка реакція.

Як же його продовжити — пролонгувати?

Розв’язувати цю задачу їм довелося кілька років. Знайдена система дозволяла без будь-яких небажаних наслідків тримати організм у стані стресу скільки завгодно часу.

Досліди на щурах подавали надію. Фізична сила і витривалість тварин зросли в кілька разів. Цікава була й поведінка щурів у лабораторіях: при перших спробах тварини, піддані лонг-стресу, показали майже такі самі результати, як і контрольні. Але при наступних — лонг-стресовані не помилялися жодного разу. Реф текси закріплювалися миттєво.

З собаками працювалося ще краще. Тут поруч з фактами почали народжуватися й легенди. Так Зимін запевняє, нібито були випадки, коли диво-собаки виконували команду раніше, ніж він встигав вимовити її. На якусь частку секунди, але — раніше. Однак до протоколів експериментів Зимін цього не заніс.

Чехашвілі домовився з клубом службового собаківництва і одержав чотирьох вівчарок, їх ввели в лабораторії в лонг-стрес. Потім одну передали геологам, другу — в «Таллінгаз», третю — в міліцію, а четверту — на прикордонну заставу. Собаки пройшли випробування блискуче. Через кілька місяців Старого та Баржина викликало начальство і визначило: лонг-стрес — тема перспективна і заслуговує найдокладнішої і серйозної розробки.

Нарешті з’явився і перший лонг-стрес-мен, людина, яка випробувала лонг-стрес на собі. Це була перемога. Багаторазове збільшення як фізичних, так і інтелектуальних можливостей людини, ще одна ділянка, відвойована розумом у матерії! І вже через рік у космосі опинився екіпаж із чотирьох чоловік, двоє з них були лонг-стресменами, а двоє — контрольними.

Але в лабораторії Баржина знали: головне попереду. Адже це тільки оволодіння трьома процентами потенціальних можливостей мозку, робочою зоною. А решта дев’яносто сім процентів?

І тоді народився новий варіант. Його запропонував Олекса. Ідея вражала простотою: за допомогою гіпнозу спробувати пробити горезвісний бараж. Адже були досліди Райновського, який навіював людям, що вони — Лобачевські і Репіни, і ті починали непогано малювати, уявляли собі Неевклідову геометрію. А що, коли піти цим шляхом?

Експеримент було задумано прекрасно.

І так само прекрасно він провалився. Яновський провів сеанс. І — нічого. Просто нічого.

Звісно, лишається лонг-стрес. Він приніс користь людям, а розробляти, поліпшувати, доводити його можна без кінця-краю.

А гомофеноменологія? Що буде з нею? Адже лонг-стрес не наблизив вирішення ні на крок…

Баржин розчахнув вікно. З вулиці війнуло сирим і свіжим повітрям. З насолодою вдихнув. «Стомився, — подумав він. — Стомився. І хочу спати». Він зібрався посидіти на кухні, аж тут задзеленчав дзвоник.

Дивно… Більше Баржин нікого не ждав.

На порозі стояв Старий. Поруч незнайомий чоловік, похилого віку, чимось схожий на нього самого, — такий же високий та сухий, з вузьким обличчям і важким підборіддям.

— Приймаєте гостей, Борисе Вініаміновичу? — спитав Старий.

Баржин відступив, жестом запросив увійти.

— А це мій дарунок до вашого ювілею, — сказав Старий. — Фелікс Максиміліанович Райновський, прошу любити й шанувати. Щойно з Москви, через те ми з ним і забарилися.

Райновський?!

Баржин глянув на Старого. Але той був цілком серйозний. Тільки десь у куточках очей… Хоча ні, це просто зморшки…

— Дуже радий. — Баржин потис руку Райновському і розчинив двері до кімнати. — Прошу!

Побачивши Старого, всі підхопилися. Із сусідньої кімнати визирнули Зойка і Гіго. Гіго уздрів Райновського і остовпів.

— Феліксе Максиміліановичу, вирвалися-таки?

— Хіба хто устоїть перед Чехашвілі? — пожартував Старий.

— Це що за жарти? — пошепки спитав Баржин у Гіго.

— Я не був певний, що вийде, тому й мовчав.

Не минуло й години, як Баржину здалося, що Райновський працює з ним від самого початку, так легко й непомітно ввійшов він до їхнього гурту. Це було приємно і самому Баржину, і — він це бачив — усім іншим.

Озол приніс чашки з гарячою кавою, а Старому, який не визнавав «цього напою»,— круто заварений чай.

— Ну-с, — сказав Райновський, узявши подану Зойкою чашку, — два слова про діло. Тільки два, тому що всерйоз ми говоритимемо завтра, бо ранок вечора мудріший. Загалом я про вашу роботу знаю. Я маю на увазі не лонг-стрес, а гомофеноменологію. Знаю з вашого, Гіго Борисовичу, листа і з розмов зі своїм давнім приятелем Іваном Михайловичем, — Райновський злегка вклонився в бік Старого. — І здається мені, що ви не тільки на правильному шляху, а вийшли… на фінішну пряму. І сьогодні вашу невдачу, на мою думку, зумовлюють помилки експерименту.

— Яновський напартачив? — спитав Озол.

— Друже, — перебив його Поздняков. — Ви хочете сказати, Феліксе Максиміліановичу, що система навіювання…

— Я дуже ціную колегу Яновського, — вів далі Райновський. — І мушу сказати, що він влаштував усе дуже добре. Ось тільки — що саме навіювати? Цього ви з ним не продумали. Щодо технічного боку, повторюю, то все було організовано на совість. Як на мене, то я б, незважаючи на високий ступінь гіпнабельності Германа Костянтиновича, підкріпив навіювання хіміотерапією. — Олекса усміхнувся: свого часу він пропонував це. — Торидазин, а ще краще — меларил. Можете ви його дістати?

— Дістанемо, — запевнив Гіго. — Дістанемо, Феліксе Максиміліановичу!

— Чудово. Що ж до навіювання, то його будуватимемо за такою схемою…

Озол, що слухав цю розмову, сидячи на краєчку письмового столу, раптом відключився від усього навколишнього. З ним таке траплялося, він називав це «абстрагуватися». Він відчув поки ще неясні, розмиті контури оповідання, яке, можливо, навіть не буде фантастичним. А втім, ні — буде, звісно, бо Озол завжди мусив зазирати на дюжину кроків наперед…

Але раптом він зрозумів, що оповідання не буде. Можна уявити собі наслідки опанування цими горезвісними дев’яносто сімома процентами можливостей мозку. Та хіба це важливо? Важливо уявити собі, передати читачам, зробити доступним їхньому емоційному сприйняттю внутрішній світ цієї нової людини, її роздуми, почуття. Але як це зробити? Адже навіть для того, щоб вірогідно описати відчуття лонг-стресмена, треба, щоб письменник сам відчув їх, епітети й метафори тут не врятують…

Озолові стало якось сумно, незатишно.

Баржин усміхнувся. Він слухав Райновського і відчував, як тане в цілющому повітрі кімнати, спливає кудись його недавня туга.

Немає ніякої безвиході. Є тільки маленький перепочинок, такий собі полустаночок, де поїзд стоїть зовсім недовго, де можна вискочити на платформу, походити по снігу, що іскриться в холодному світлі ламп, — і знову в путь, далі, вперед, до кінцевої мети.